Monastyir dlya svoih by andrey chumachenko

Биография времени Алла Пушкина Cтраницы истории театра с пометками Геннадия Касьянова

В 1985-м году в городе Чернигове Украинской ССР насчитывалось два театра. Первый и основной – Украинский музыкально-драматический театр им. Т.Г.Шевченко, призванный дарить труженикам республики радость встречи с искусством, давать возможность отдохнуть трудовому народу после тяжелой смены на «Химволокно» или радиозаводе. В этом театре господствовали музыка, песни, танцы, яркость образов, создаваемых актерами. Да и звезды тут были настоящие, город знал их в лицо: Жанна Федорова, Владимир Клименко, Алла Абелева, Владимир Васильев. Театр специализировался на опереттах и водевилях. Имел свою репертуарную нишу и удачно существовал в ее рамках. Был в городе еще один театр, который к 1985-му году насчитывал в своей биографии уже девять лет. О нем знали меньше. Его актеров не узнавали на улицах. Да и не удивительно. Ведь это был Театр кукол. Но не узнавали актеров не только потому, что они «прятались» за куклами, а, скорее, потому, что стационарной площадки у театра не было. Только захудалая, продуваемая и протекающая со всех сторон контора по улице Комсомольской, прямо напротив тюрьмы. Славное место для детского театра!.. Но и на том спасибо. Актеры вели кочевую жизнь. Выступали в школах, детских садах, клубах, да и, чего там греха таить, просто на грузовиках среди поля. Объездили не только райцентры и более мелкие населенные пункты Черниговской области, но и такие же райцентры и населенные пункты практически всего Советского Союза, включая республики Закавказья. Иногда кажется, что песенка «Мы – бродячие артисты» написана об актерах-кукольниках. Хотя в нашей тогда огромной стране подобных театров было немало. Но в 80-е годы в Чернигове такой был один. На работу сюда распределяли выпускников театральных училищ и институтов – поднимать и развивать театральное искусство. В начале 80-х главным режиссером Черниговского театра кукол был назначен выпускник-отличник режиссерского отделения Харьковского института искусств, комсомолец-активист Геннадий Касьянов. Как говорится, новая метла всюду расставляет своих людей, поэтому молодой режиссер на поиски «своих» артистов отправился в Днепропетровское театральное училище. Именно там он «завербовал» актеров-кукольников Владимира Банюка, Татьяну Тушич, Олега Шпака и Мирославу Вытриховскую, за которой впоследствии, плюнув на учебу, так и не закончив в свое

Биография времени

время театральное училище, приехал Валентин Макар. Но это было чуть позже. В мастерских Театра кукол, находящуюся в то время на легком труде ввиду уже приличной беременности, Касьянов увидел Юлию Матросову. Она работала в театре еще при Василии Ивановиче Ващаеве – первом режиссере театра, и до появления Касьянова создала немало нетленных образов пионеров, зайцев и прочих подобных персонажей. К тому времени уже с полгода в Театре кукол работали Любовь Веселова и Татьяна Салдецкая, которые поверили в радужные перспективы, рисуемые Ващаевым, и приехали сюда. Талантливый и мастеровитый выпускник Ташкентского театрального института Александр Максяков также попал в поле зрения будущего заслуженного деятеля искусств Г.С.Касьянова. Но тогда, почти тридцать лет назад, когда не было ни званий, ни титулов, а только молодость, талант и горячее желание свернуть горы, ребята делали кукольные спектакли, разъезжали с ними по городам и весям, влюблялись, хулиганили и, казалось, были счастливы. Тут неожиданно в стране началась перестройка. Горбачев вещал с экранов телевизоров об ускорении и гласности. В периодике начали печататься произведения, ранее не печатаемые. Мы стали узнавать о тех ужасах, которые были закопаны под толщами брежневской системы. Сенсация за сенсацией выходили в журналах «Юность», «Новый мир», «Иностранная литература», в «Звезде» и «Нашем современнике». Народ открывал для себя Булгакова, Платонова, Солженицына, Замятина, Распутина, Войновича, Айтматова, Быкова… И если с приходом Хрущева наступила оттепель, то с приходом Горбачева реки стали выходить из берегов. Казалось, что теперь уже можно все. Не только обсуждать и осуждать, но и творить, создавать. Повсеместно, как грибы после дождя, стали возникать студии, маленькие театрики. Не все в этой пучине гласности и нового мышления смогли остаться на плаву, но те, что удержались, закрепились прочно не только в историческом, но и театральном плане. Приближалась значительная дата в истории государства – 40-летие Победы советского народа в Великой Отечественной войне. В репертуаре Театра кукол был спектакль о войне и подвиге по произведению Аркадия Гайдара «Военная тайна». Помните эту историю о Мальчише-Кибальчише? Хороший был спектакль, как утверждают очевидцы. Вот только война там гражданская, а не Отечественная. Данное произведение к сорокалетию Победы не котировалось. Поэтому Геннадий Касьянов написал инсценировку, взяв в основу два произведения известного прозаика, пишущего о войне, — Бориса Васильева. Таким образом объединил две истории подвига: не сдавшегося и до последнего не покинувшего Брестскую крепость Николая Плужникова (повесть «В списках не значился») и пя-

Биография времени

терых девчонок, под командованием старшины Васкова, которые погибли, все-таки отстояв тот клочок родной земли, что поручила им Родина («А зори здесь тихие»). Репетировали в свободное от основной работы время между «Солнечным лучиком», «Прыгающей принцессой» и прочими кукольными спектаклями. Впервые выйти из-за ширмы и сыграть для другой аудитории – было очень ответственно. Геннадий Касьянов для участия в этом эксперименте выбрал Любовь Веселову (Лиза Бричкина), Татьяну Салдецкую (Женька Камелькова), Юлию Матросову (Рита Осянина), Мирославу Вытриховскую (Галка Четвертак), Аллу Дадашьянц (Соня Гурвич), Александра Максякова (старшина Васков), Владимира Банюка (Николай Плужников), Татьяну Тушич (Мирра), Олега Шпака (Небогатов). Девять актеров, одиннадцать сцен. Назвали спектакль «Одиннадцать страниц военной прозы». Показывали худсовету театра. Спектакль ругали*. Естественно, что подобный литературный театр в живом плане не втискивался в рамки понимания того, что и как должен делать театр кукол. Был риск остаться без зрителя: дети не поймут, взрослые – не пойдут. В искусстве, пожалуй, самое сложное – менять стереотипы. Группа актеров во главе со своим идейным вдохновителем и режиссером пошла на риск. Поначалу не так все было просто, как кажется теперь, спустя годы. Это сегодня, проводя экскурсию по театральному музею, легко говорить, что нынешний Молодежный театр начался спектаклем «Одиннадцать страниц военной прозы», премьера которого состоялась 1 мая 1985 года. Премьера, действительно, состоялась 1 мая, но кто мог тогда, в 1985 году, предполагать, что в тот день родится Театр? Коль уж сделали спектакль, то нужно его кому-то показать. Спектакль о войне. Год сорокалетия Победы. Взяли ящики из-под патронов, надели гимнастерки – и куда? Отправились в Черниговское летное училище. Не за деньгами, а поделиться тем, что волнует. Говорят, в тот день было жарко. Спектакль для курсантов назначили

*Ну, зачем так сразу: «спектакль ругали»? В музее театра (кстати, придумал дизайн музея и практически собственными руками создал запорожско-харьковский дизайнер Андрей Галушка) сохраняется в «чеховском многоуважаемом шкафу» подлинник протокола заседания художественного совета, в котором спектакль в целом одобряется, но «воротнички надо подшивать» (особое мнение супруги полковника В.И.Илюхиной). Показ спектакля проходил в ремонтируемом здании художественного музея, и тогдашний его директор Светлана Ключник умоляла нас со слезами на глазах: «Мальчики, не несите в помещение патронные ящики, я вас прошу!». Вот таким было наше «рождение». Еще раз, кстати… В нашем «монастыре» случайных людей быть не может по определению. Так вот, Андрей Галушка — сын Лиды Моргулевой, а она — дочь Ольги Константиновны Моргулевой, руководительницы кукольного кружка в Запорожском Дворце пионеров, с которого, собственно, и начался мой путь к театру.

Биография времени

в первой половине дня, видимо, для тех, кто не участвовал в традиционной первомайской демонстрации. Играли хорошо или плохо, сказать трудно. Волновались сильно. Все-таки первый раз – на зрителя. А зритель спал, уморенный жарой и строевой подготовкой. Криков восторга и сокрушающих стены аплодисментов не было, но спектакль все же состоялся. Впоследствии играли на разных сценических площадках города. Вперемежку с «Метелычем и Бантиком» и «Настоящим Дедом Морозом» репетировали следующий спектакль по повести того же Бориса Васильева «А завтра была война». «Одиннадцать страниц» играли по случаю и при любом удобном случае. Но город заговорил о том, что и у нас появилось нечто новое. Ребята назвали себя Молодежной сценой. Это соответствовало и самим артистам – молодым и, бесспорно, талантливым, и зрительской аудитории, которой был адресован спектакль. Молодежной сцене повезло в том смысле, что у них сразу появились свои почитатели. Они не только сами ходили на каждый спектакль, но и пропагандировали новое явление города, привлекая тем самым все больше и больше зрителей. Слухами, как известно, земля полнится. Долетели они и до Киева. Именно у матери городов русских Молодежная сцена обрела крестных родителей: народного артиста всех времен и народов Николая Рушковского и Майю Ильиничну Сосновскую, маму художника Сергея Сосновского. Жизнь у Сережи была талантливой, но короткой. Для Молодежной сцены он сделал сценографию спектакля «А завтра была война», а картины Сергея до сих пор украшают гримерки театра и стены квартир некоторых артистов, в частности, Любови Веселовой. Если кто-то помнит этот спектакль, то согласится, что ребята играли с невероятной верой в своих героев, с уверенностью в том, что каждое слово, произносимое со сцены, – правда, необходимая любому зрителю. Герои спектакля – десятиклассники, события происходят в канун войны. Кто прав, кто виноват в это жестокое сталинское время – сложно разобраться. Но они честны перед своей совестью, все до одного. Драма чести и совести разворачивается на сцене. Молодые актеры — Любовь Веселова (Искра Полякова), Юлия Матросова (мать Искры), Татьяна Салдецкая (учительница по прозвищу Валендра), Александр Максяков (Люберецкий), Татьяна Тушич (Вика Люберецкая), Мирослава Вытриховская (Зиночка), Олег Шпак (Стамескин) – играют настолько искренне, что трех ширм и нескольких стульев на сцене в качестве декораций вполне достаточно. Кстати, этот принцип минимализма на сцене мощно закрепился у Касьянова-режиссера. До сих пор для него остается главным в спектакле – атмосфера, текст, актер. Если это есть, то можно играть даже среди чистого поля. В первые год-полтора своего существования Молодежная сцена была больше ли-

Биография времени

тературным театром. Геннадий Касьянов делал мастерские инсценировки; Юрий Кравчук сочинял или подбирал музыку; актеры, подогреваемые мыслью о том, что в силах и вправе создать новый театр, работали без устали. Буквально один за другим выходили спектакли «Авдий» (по Ч. Айтматову), «Ювенильное море» (по А. Платонову), «Неопалимая купина» (по Б. Васильеву). Сами шили костюмы, продавали и прорывали билеты, арендовали различные помещения, расставляли стулья, монтировали сцену или ее подобие, мыли полы. Был, кажется, 1986 год. Бывшая актриса Театра кукол, преподаватель драматического кружка во Дворце пионеров, который я активно посещала в старших классах, Тамара Алексеевна Дружкова, знавшая не понаслышке Геннадия Касьянова, пригласила меня на очередную премьеру Молодежной сцены. Тут хочется заметить, что я даже не знала, где и когда продавались билеты на спектакли этого нового театрального явления города. Создавалось впечатление, что сюда можно было попасть только по большому блату. Все места раскупали свои, и до простых смертных билеты не доходили. Но вот мне посчастливилось. Возле бывшего магазина «Янтарь», что по улице Ленина (теперь проспект Мира), толпились люди. Обсуждали «Страницы», «А завтра была война», козыряли именами актеров, фамилиями писателей, кое-кто и личным знакомством с самим Касьяновым. Без десяти семь перед нами открылись двери, и публика начала карабкаться вверх по узкой ободранной лестнице. В пролете третьего, а может, и четвертого этажа нас встречала Алла Дадашьянц. Вот ее-то я знала лучше остальных, просто мы жили по соседству. Расселись на каких-то лавках. Начался спектакль, который назывался «Ювенильное море». Умопомрачительная старуха Федератовна в исполнении Юлии Матросовой сразила сразу и наповал. А Умрищев! Какой Умрищев (Александр Максяков)! Надежда Босталоева в красной революционной косынке в исполнении Любови Веселовой заставляла сердца зрителей стучать в ритме, отбиваемом барабанами. Спектакль был решен в стиле агитбригады с элементами драматического театра. Актеры создавали невероятные фигуры на сцене, споря при этом о гвоздях. Идея светлого будущего, которое строили и в которое верили герои рассказа Андрея Платонова, каким-то потрясающим образом переплеталась со всеми невысказанными, но подтвержденными работой идеями создания своего театра, а стало быть, и своего собственного светлого будущего*. *Давным-давно, когда деревья были большими и не умирали стоя, шли мы с киевским художником Владимиром Шематюком (1948-2004) по улице Просторной… вот, значит, шли мы, шли, и Владимир Петрович, благодарствуя за «Ювенильное море», сказал, что Люба Веселова и Юлия Матросова – актрисы от Бога, и им вообще даже сцена не нужна с декорациями, они должны лишь легонько оттолкнуться от земли и полететь, как во сне… вот такие были его слова… А в театре — галерея портретов артистов, написанных его рукой.

Биография времени

Там же, на верхотуре ювелирного магазина, смотрела спектакль «Авдий». Признаться честно, запомнила только название. Лица и персонажи стерлись из памяти. Возможно, в тот день был не очень удачный спектакль, возможно, по своему малолетству я мало что поняла. Но однозначно – этот спектакль не произвел на меня такого впечатления, как «Ювенильное море». А вот «Неопалимая купина» просто врезался в память пронзительной историей Иваньшиной в исполнении Юлии Матросовой. Лишенная практически каких бы то ни было физических действий, актриса ведет свой монолог с таким внутренним напряжением, что переворачиваются земные недра. О Молодежной сцене теперь уже говорили повсеместно. Актеры во главе со своим лидером, вдохновителем и движущей силой Геннадием Касьяновым стали выходить из подполья и работать на приличных сценических площадках, например, в Клубе строителей, в филармонии. Своего же здания у ребят по-прежнему не было. Именно на сцене Клуба строителей, тогда это улица Пролетарская, ныне Князя Черного, сразу за древним курганом, смотрела в исполнении актеров Молодежной сцены социальную современную драму Людмилы Разумовской «Дорогая Елена Сергеевна». В самом конце 80-х и начале 90-х было очень модно «вскрывать нарывы» нашего общества. Как оказалось, мы все вовсе не такие воспитанные, культурные, работящие, верящие в то, что коммунизм все-таки будет построен, светлое будущее настанет, и каждый советский человек к двухтысячному году будет иметь отдельную квартиру. Оказалось, что наше общество не лишено трудных подростков, подлецов, хапуг, приспособленцев и просто нечистоплотных людей. Именно о таких подростках — выпускниках школы — и идет речь в спектакле. Роль Елены Сергеевны, одинокой школьной учительницы математики, преданной советским идеалам, высоконравственной, исполняла Любовь Веселова. Говорят, что актеры в спектакле — а это Мирослава Вытриховская, Валентин Макар, Владимир Банюк и Олег Шпак — ели настоящую капусту, которая казалась невероятно вкусной. С тех пор прошло много лет, но фразу «артисты хотят капусты» Люба любит вспоминать и поныне. А теперь снова вернусь назад, когда только что родившаяся Молодежная сцена после участия в смотре «Молодые голоса» в Одессе (1985 год) стала лауреатом первой премии и о ней заговорили на широких просторах нашей тогда необъятной родины. Среди первых поклонников черниговских ребят оказались известные московские театральные критики Инна Соловьева и Борис Поюровский, с легкой руки которого появилась возможность сыграть «11 страниц…» в ЦДРИ (Центральный Дом работников искусств) в Москве. В числе зрителей был командированный в столицу секретарь Черниговского обкома партии по вопросам идеологии (ка-

Биография времени

жется, так это называлось раньше) Владимир Михайлович Половец. Именно благодаря этому стечению обстоятельств и, возможно, случайно вылетевшей из чьих-то уважаемых уст фразе: «Пусть и в Чернигове будет своя маленькая «Таганка», дело с получением здания для Театра юного зрителя (именно такой театр хотела видеть местная власть) сдвинулось с мертвой точки. Курсы гражданской обороны, что находились в живописном месте Чернигова, недалеко от древнего Вала, по улице Родимцева, 4, получили другое, более подходящее для учебных тревог и бесконечных нормативов помещение. А в этих стенах было принято решение открыть театр, вернуть им (стенам), так сказать, духовность. И вот, как вспоминают артисты, они сами носили кирпичи, выгребали тонны мусора, вымывали полы и параллельно репетировали спектакли «Карьер», «Про Федота-стрельца, удалого молодца» и «Старший сын». Именно «Карьером» по военной повести белорусского писателя Василя Быкова в сценической редакции Вербеца и открыли в 1988-м первый (а фактически – третий, если начинать с 85-го – потом, спустя годы, так и стали считать) театральный сезон в новом помещении, а вернее сказать, наконец-то в своем собственном театре. Я этот спектакль не видела, говорят, что он вышел неудачным, такое случается, и как-то быстро сошел с репертуара. Но спустя 25 лет, думаю, можно принести в жертву «Карьер», дабы, перепрыгнув его, назвать два эпохальных спектакля, которые держались в репертуаре на протяжении четверти века. Премьера филатовского «Федота-стрельца» случилась буквально на пятый день после «прыжка» и произвела настоящий фурор. В тогдашнем, кто мог предположить, что увядающем, Советском Союзе вовсю царила гласность. Вспоминаю анекдот того времени: - Говорят, что в Америке любой гражданин может стать у стен Белого дома и выкрикнуть: «Рейган – дурак!». - У нас тоже любой гражданин может стать у стен Кремля и выкрикнуть: «Рейган – дурак!». Леонид Филатов написал своего «Федота-стрельца…», где царь был дураком, а простой русский мужик Федот – работящим, добрым и смекалистым. Впрочем, так было во всех русских народных сказках, просто язык филатовского «Федота» был невероятно современным, и каждый смекал, о ком и о чем идет речь – эдакая неприкрытая сатира. Юрий Кравчук, в то время завмуз (заведующий музыкальной частью театра), придумал весьма интересное и свежее по тем временам музыкальное решение. Актеры некоторые тексты пели на мелодии тогдашних хитов, как сейчас выражаются. Получился зажигательный, задорный актерский капустник,

Биография времени

да еще и не в традиционном театральном пространстве – вот вам зал, вот вам сцена. Действие происходило, как на показе мод – на подиуме, и по трем сторонам — зрители. У «Федота» интересная судьба. За четверть века его существования с ним прощались несколько раз. Думали, Максяков и Тушич уехали — прощай, Федот. Ан нет – зрители спрашивали. Даже требовали. И вот тогда начались «вводы». Роль Генерала вместо ушедшего из театра на журналистские просторы Олега Шпака стал играть Алексей Быш, роль Царя поручили Роману Покровскому, а Царевны – Руслане Остапко. Послом и Голосом изначально был Владимир Банюк, который с первых же дней существования спектакля его не любил, равно как и свою роль в нем, поэтому в ходе перемен Владимира сменил Алексей Щевелев, а Лешу, в свою очередь – Николай Бичук. В таком составе и отпраздновали 25-летие. Из неизменных исполнителей остались Валик Макар (Федот), Таня Салдецкая (Маруся), Люба Веселова (Баба Яга) и Юля Матросова (Нянька). Казалось бы, время спектакля ушло, и музыка устарела, и монтировщики сцены — они же актеры театра — не любят каждый раз переставлять зал… Да, всегда есть справедливая и верная фраза в самом же спектакле: «Мы не жалуем Федота, а народ – наоборот». Но вернемся в 1988-й год. Я только что окончила школу, а в театре, где и не предполагала, что буду когда-то работать, к тому времени сложились уже две семейные пары: Татьяна Тушич – Александр Максяков и Мирослава Вытриховская – Валентин Макар. И вот в этот период первый сезон не работала Мирослава Вытриховская, так как 7 ноября, в красный день календаря, родила Валентину дочурку Соломию. Мирослава блеснет в следующих сезонах звездными ролями. Итак, 5 октября – премьера «Федота», а уже 16 ноября – «Старший сын» по широко известной пьесе российского советского драматурга из Иркутска Александра Вампилова. До этого на телеэкраны уже вышел и был очень популярен одноименный фильм, снятый Виталием Масленниковым в 1975 году, с Евгением Леоновым, Николаем Караченцовым, Михаилом Боярским и Светланой Крючковой. Как любит говорить наш Геннадий Сергеевич Касьянов: «Просто драматургия очень хорошая». Не знаю, сравнивали зрители фильм со спектаклем, но мне кажется, у нас в то время получилось не менее талантливо и трогательно. Роль Сарафанова была изначально уготована для Саши Максякова. И потом, спустя много лет, мы изредка, два раза в год, играли этот спектакль, непременно «выписывая» из Днепропетровска нашего Сарафанова. Максяков охотно ездит, начиная с 2000го (год ухода Саши и Тани из театра), и играет свои роли, в которых его никто не заменит, — Сарафанова и Фирса в «Вишневом саде».

Биография времени

Кстати, это еще один эпохальный спектакль в истории театра. Но о «Саде» опять-таки дальше, так как он еще на тот момент не расцвел. Хорошо Максу (так мы, свои, называем Сашу Максякова). Его роль Сарафанова – безвозрастная, играй хоть в тридцать, хоть в семьдесят, как говорится, роль на вырост. А вот с Бусыгиным, Сильвой, Ниной, Кудимовым пришлось, спустя годы, думать – кем заменить повзрослевших Валика Макара, Володю Банюка, Олега Шпака. Им на смену пришли Саша Щукин, Женя Сидоренко, Руслана Остапко и Леша Щевелев, которого в последние годы сменил Коля Бичук. Но какая проблема всегда была с Васенькой, учеником десятого класса! Васеньки, естественно, менялись, как перчатки. Ведь они и росли, как огурцы на грядках. Год-два – и уже не школьник, а мужчина. Первым исполнителем этой роли был некий Стасик Мищенко, никакой не актер, а просто черниговский школьник. Его имя Геннадий Сергеевич помнит до сих пор. Впоследствии эту роль исполняли Володя Цывинский, Андрей Бакиров, Роман Покровский, последние годы снова приглашали школьников. Кстати, о Цывинском. Геннадий Касьянов присмотрел его, когда Володя еще был студентом Киевского театрального института, и настойчиво «выманил» в театр, ища поддержки у Николая Рушковского. И не напрасно. Володя оставил о себе приятные и теплые воспоминания, создав целый ряд ярких образов в спектаклях «Цинковые мальчики» (Мальчик), «Сверчок за печкой» (Калеб), «Житие Паниковского» (Шура Балаганов), «Над пропастью во ржи» (Голден), «Три сестры», сцены (Тузенбах), «За двумя зайцами» (Голохвастов). Он участвовал в спектаклях «Лолита», «Двенадцатая ночь», видимо, еще где-то, что уже стерлось из памяти и самого Володи, и Геннадия Сергеевича. 1989 год ознаменовался приходом в театр Андрея Бакирова, впоследствии художественного руководителя нашего Черниговского украинского академического музыкально-драматического театра им. Т.Г.Шевченко. Андрей жил долгие годы по соседству с Геннадием Сергеевичем, и они вечерами частенько беседовали на балконе. Андрей Ринатович, а тогда просто Бак, впрочем, как и сейчас для близких друзей, взял и попросился из театра Шевченко, где он тогда работал, актером в Молодежку. - А что тебя там не устраивает? – спросил у Андрея Геннадий Касьянов. - Скучно, — ответил Андрей. И вскорости был принят. Стал репетировать одну из непревзойденных своих ролей – Парня-террориста, угрожающего взорвать школу и себя, если все, кто унижал его за годы учебы в школе, колледже (не важно, сюжет восстанавливаю по памяти), не извинятся и не станут ползать перед ним на

Биография времени

коленях. Вот тут настал его момент истины. Из всего спектакля помню только Бакирова, нервного, мощного, бесконечно курящего над открытым баком мотоцикла. Спектакль держал зрителя в напряжении, впрочем, как и герой Андрея всю школу, ведь кто знает, что на уме у этого парня. А вдруг и правда рванет. Спектакль назывался «Дай мне пристанище», второе название «Прищучил». Так Андрей Бакиров на какое-то время «прищучил» зрителей Молодежки не только как актер, но и как режиссер. Но это я забежала чуть вперед… Первой премьерой 1989-го была трогательная, очаровательная история Моники, в которую влюблены два парня. А она не может никак выбрать, кто же из них ей больше по душе. И как выделить кого-то одного, если она любит их обоих. Это «Сказка про Монику» в удивительном, завораживающем музыкальном оформлении Юрия Кравчука, который обладает безупречным музыкальным вкусом. Каждый спектакль, к которому он прикоснулся, наполнен невероятной музыкальной харизмой. Теперь Юрий Федорович – художественный руководитель Черниговского областного филармонического центра фестивалей и концертных программ, заслуженный деятель искусств Украины. Солидно. Но никакие высокие посты и звания не повлияли на его талант и человеческие качества. Он из тех редких людей, кого совершенно не портит власть. Он прост и мудр, за что его все и любят. Итак, «Сказка про Монику». Всего три персонажа: Моника (Татьяна Тушич), Роландас (Владимир Банюк), Юлис (Валентин Макар), практически пустая сцена, только в центре большие корявые сухие ветки, которые машинисты сцены, каждый раз рискуя нарваться на штраф, спиливали где-то в районе Золотого пляжа, потом тащили (словом «нести» это назвать нельзя) в театр и монтировали спектакль. Ну, и еще две черных стремянки — они живы до сих пор, так как сделаны в СССР, и у них бессрочная гарантия качества. Сейчас одну из этих черно-облупившихся стремянок мы используем для расклеивания афиш. Итак, пустая сцена, дерево, две стремянки, две бутылки шампанского и три персонажа: не спектакль – а сказка. Настоящая «Сказка про Монику». Он долго держался в репертуаре и всегда пользовался успехом. Попрощались мы с ним году в 1999-м, это так, навскидку. Но это прощание было окончательным и бесповоротным, не то, что с «Федотом». Помню, после последнего спектакля «Моники» сыграли капустник, где несколько Моник в круглых очочках, начиная с самой маленькой – 8-летней и заканчивая, видимо (вот не помню), очень и очень не юной, пели песню прощания. Надо же, сама сочиняла этот капустник — и уже не помню. Но ведь и прошло добрых полтора десятилетия. Через три месяца после премьеры «Моники» Таня Тушич забеременела. И 9 декабря 1989 года родила прелестную доченьку Машеньку, которая была на-

Биография времени

столько серьезной все свое детство, да и впоследствии, впрочем, тоже, что ее все называли не иначе как Марья Санна. Мария Александровна Максякова. Сенсацией второй половины 1989 года стала Елена Негреску, режиссер из Киева, которая сделала спектакль «для тех, у кого не остыло сердце». «Реггеди Энн» – постановка знаковая не только для театра, но и для меня лично. Расскажу историю. Я тогда, уже окончив школу, по инерции продолжала ходить во Дворец пионеров. И так как была лучшим кружковцем, чья фотография не сходила с Доски почета Дворца, меня отправляли на самые ответственные мероприятия. И вот руководство всей черниговской пионерии поручает мне быть одной из ведущих какой-то комсомольской конференции, по счету не помню, кажется, 19-й, в театре Шевченко. Сказали, что со мной будут ведущими еще три артиста Молодежной сцены. Вот это, думаю, шанс познакомиться с моими любимыми артистами, за творчеством которых пристально наблюдаю уже четыре года. Стоять с ними на одной сцене, причем, на равных правах такой же ведущей, мне казалось, да так оно и было, невероятной удачей. Из Молодежки было трое: Шпак (мой любимый Генерал из «Федота»), Веселова (та самая Елена Сергеевна и Искра Полякова) и Кука, Александр Куковеров, вновь прибывший артист, которого я пока не знала. Долго и неустанно репетировали безумно глупые тексты типа «Ильич на бронированной машине, с простертою в грядущее рукой». Актеры как-то сами по себе. Я сама по себе. Потом объявили перекур. И вот там, в не меняющейся не то что годами, а кажется, тысячелетиями закулисной курилке театра мы с Любой разговорились, раззнакомились и, как мне казалось тогда, почти подружились. Люба, щедрая душа, пригласила меня на премьерный спектакль «Реггеди Энн», где она играла главную роль. В назначенный день я пришла. Меня встретил Саша Куковеров, сказав импозантной блондинке – вечернему администратору: «Алла Васильевна, этого человека надо посадить». Посадили на каком-то стульчике в проходе, на уровне третьего ряда. Меня поразили юная больная девочка Марселла, мечтающая найти свою маму (Мира Вытриховская), трогательно-трепетный папа (Саша Максяков), запутавшаяся по жизни мама (Таня Салдецкая). И, конечно же, куклы: гуттаперчевая Реггеди (Люба), заводной Энди (Бак – Андрей Бакиров), страдающий Верблюд (Шпакуля – Олег Шпак), Бэби – переросток с соской (Валик Макар), птичка Юм-Юм, которую в тот мой первый вечер «Реггеди Энн» играла Оксана Гребенюк, загадочная Панда (Юля Матросова) и безумно отрицательный персонаж, злодей, вредитель Генерал У в исполнении Владимира Банюка. Музыка, песни, танцы, трогательная история. Словом, не спектакль, а фейерверк «для тех, у кого не остыло сердце».

Биография времени

Тогда я впервые услышала имя: Елена Негреску – режиссер-постановщик спектакля «Реггеди Энн» по пьесе У.Гибсона «Тряпичная кукла». Спустя два года Елена Максимовна вновь приехала из Киева к нам на постановку еще одного уникального спектакля по произведениям Николая Гоголя — «Зачароване коло» с оригинальной музыкой Игоря Корнелевича, который, кстати, и к «Реггеди» специально писал музыку. Негреску сама – женщина-фейерверк, вулкан, тонны взрывчатых веществ в хрупком теле. И спектакли у нее такие же. Говорят, что Елена Максимовна самолично шила какие-то костюмы к спектаклю «Зачароване коло», в частности, костюм Панночки, который передавался на премьере за кулисы в самое последнее мгновение, когда уже зритель в зале, и даже свет погашен… «Украинский камерный театр». Что это такое? Была в истории театра такая веха, когда брали литературный материал украинских писателей (не пьесы) и создавали спектакли. Обычно в них участвовало небольшое количество актеров, и подобные постановки отличались мобильностью. Их можно было играть на любой площадке, ибо главное тут – слово. В рамках «Украинского камерного театра» были созданы «Белая лилия» Ярослава Яроша (история любви в письмах Василя Стефаника и Ольги Кобылянской), «Душа моя болит» Михайла Коцюбинского, «Трагическая история Тараса Бульбы и двух его сыновей» по Николаю Гоголю. Последний спектакль поставил Юрий Третьяк, который впоследствии осуществил в театре еще ряд постановок: «Сцены из итальянской жизни» (спектакль, открывший новую форму работы театра – театр-кафе), «Американская комедия» по рассказам О. Генри и моноспектакль Алексея Быша «Фенита». Спектакль Украинского камерного театра «Душа моя болит» стал лауреатом областной премии имени М.Коцюбинского в 1990 году. Спустя почти двадцать лет еще два актера были удостоены такой премии – Юлия Матросова в 2011 году за спектакль «Украинское альфреско» и Роман Покровский в 2012 году за работу «Драматическое пространство музея» в Черниговском областном художественном музее имени Г.П.Галагана. Итак, 1990-й год. В репертуаре театра появились три спектакля, не считая «Душа моя болит», которые можно отнести исключительно к современной драме. «Оглянись во гневе» Джона Осборна в постановке Г.Касьянова раскрывал проблемы человеческих взаимоотношений. Сценографию к спектаклю делал Александр Симоненко, талантливый черниговский театральный художник, который ныне работает главным художником облмуздрамтеатра им. Т.Г.Шевченко. Музыкальное оформление спектакля сделал Владимир Горленко, черниговский пианист, композитор, певец и педагог музыкального училища им. Л.М.Ревуцкого. С

Биография времени

Владимиром Васильевичем нас вновь свела судьба, и он играл в спектакле театра «Цветаевский альбом», собственно говоря, инициатором которого и стал. Но вернемся снова в 1990-е. Молодежка всегда шла в ногу со временем. И афганская тема, будоражащая умы, не могла не появиться в таком прогрессивном театре, как наш. Спектакль «Цинковые мальчики» по книге Светланы Алексиевич в постановке Г.Касьянова как нельзя лучше отражал и выражал отношение людей к событиям в Афганистане и боль от потерь родных и близких, которую невозможно ничем заглушить. В главной и единственной мужской роли был тогда совсем юный Владимир Цывинский. Параллельно Андрей Бакиров с актерами Мирославой Вытриховской, Валентином Макаром, Юлией Матросовой и Александром Максяковым репетировал в качестве режиссера спектакль по пьесе А.Червинского «Бумажный патефон». Опять душещипательная история любви и войны, любви и потерь, любви и верности. Но все это были истории для взрослых. А детская зрительская аудитория, как говорят многие театральные администраторы, осталась не охваченной. Но тут подвернулась прекрасная музыкальная пьеска для детей прямо от самого Шерлока Холмса – Василия Ливанова, естественно, с детективным сюжетом – «Иохим Лис – детектив с дипломом». Этот спектакль оказался рекордсменом среди всех детских спектаклей, которые когда-либо были в репертуаре театра, а их немало: «Маленький папа» (1997), «Маугли» (2002), «Сокровища капитана Флинта» (2003), «Карлсон» (2004), «Приключения Пети праздничной ночью» (2006), «Не принимай подарков от Антипки» (2012). Были и такие, которые не значатся даже в анналах истории театра. А вот «Иохим Лис» жив и по сей день. Двадцать с лишним лет всем поколениям интересна история про детектива Иохима, который расследует особо запутанное преступление – кражи банок с вареньем из суперлавки Барсука Бонифация*. После невероятного эксперимента с приглашенным режиссером Еленой Негреску и ее фееричными «Реггеди Энн» и «Зачарованым колом» художественное руководство театра решило пригласить на постановку достаточно известного в театральных кругах режиссера, крымчанина Бориса Мартынова. Первой его работой в 1991-м в нашем театре стал спектакль «Стеклянный зверинец» по пьесе американского драматурга Теннеси Уильямса. Позже, в начале 1997-го, режиссер вновь обратился к Уильямсу, взяв в постановку «Трамвай «Желание», где главная *Москва. Из окна квартиры Олега Тихомирова видна Останкинская башня. Драматург поит меня водкой, настоянной на целебных травах, и верит, что его пьеса с музыкой Геннадия Гладкова непременно будет иметь успех у юных зрителей. И представьте себе – имеет. Вот что значит пить экологически чистую водку.

Биография времени

роль – Бланш – была уготована Татьяне Салдецкой. Так бывает, когда режиссер берет пьесу с расчетом на конкретного актера. В 1996 году появилась гоголевская «Женитьба» в постановке Бориса Леонидовича. В «Стеклянном зверинце» блистал Андрей Бакиров, а Таня Салдецкая раскрылась по-новому как острохарактерная актриса. В период 1992-1993 годов в репертуаре театра родились еще два спектакля-долгожителя. Во-первых, «Хозяйка гостиницы» — комедия Карла Гольдони в удивительном художественном решении Милы Лазаревой. Менялись Мирандолины, Графья, Кавалеры, Слуги, Фабрицио, неизменным оставался только Маркиз в исполнении Владимира Банюка. Справедливости ради постараюсь вспомнить всех Мирандолин: основная и главная, режиссера Касьянова — Любовь Веселова*. Еще в этой роли иногда выходили Валентина Гаркуша и Оксана Гребенюк, последние годы ее исполняет Инна Атрощенко. Графом был изначально Александр Максяков, после его ухода из театра играл Алексей Быш. Когда же и Быш ушел работать в Нежинский театр, а это было, по-моему, в течение лет трех, роль перешла к Александру Щукину. Потом Щукин ушел из театра, а Быш вернулся, и Леша вновь стал играть Графа. Вот такая запутанная история, почти «Санта-Барбара». И я не говорю уже о второстепенных ролях, тут вообще черт ногу сломит. Кавалеров же за всю историю спектакля было только два. Первым исполнителем стал Андрей Бакиров, а потом роль досталась Валентину Макару, который и поныне с ней прекрасно справляется. Второй любимый всеми поколениями спектакль – «За двумя зайцами» Михаила Старицкого. Уже вижу, как на лице того, кто это читает, появилась улыбка. Я права? На «Зайчиков» ходят все и всегда с превеликим удовольствием. Устроятся в кресле, как дома перед телевизором, и ждут давно знакомых реплик. Неизменные Проня Прокоповна – Люба Веселова, маменька – Юлия Матросова, папенька – Володя Банюк. На сцене это удивительное семейство творит чудеса, на которые зрители так легко и с удовольствием покупаются. Кроме перечисленных исполнителей неизменной во все времена была и Руслана Ермакова, исполнительница роли *Место действия: курилка театра, сразу же после премьеры «Хозяйки гостиницы». Действующие лица: Мила Лазарева, Андрей Александрович (его сын Федор — сценограф нескольких наших спектаклей потом), Любовь Веселова, я и, может быть, еще кто-то, но их не видно в сигаретном дыму. А.А.: – Люба, ты – Джульетта Мазина! М.Л. (согласно кивает головой). Занавес, то есть, дымовая завеса.

Биография времени

«близької приятельки і сусєдки» Прони. Со второй подружкой дело обстояло не так гладко. Долгое время вместе с костюмершей на сцену выходила и гримерша Валентина Шульга, потом какое-то время эту роль играла я, потом Рената Гафурова, потом опять я, потом снова Валентина Шульга. Я всегда шутила, что в этом спектакле не играет только бухгалтерия. И это так. Здесь работали в разные периоды жизни постановки не только костюмерши, гримерши, завлиты, помрежи, в частности — Ирина Дзюбенко, которую мне захотелось вспомнить добрым словом, мы были очень дружны. У нас даже была компания – Юля Матросова, Ира Дзюбенко и я. Мы друг друга называли полированными жабами. Весело жили. Может, оттого, что были так молоды? Теперь Ирина Дзюбенко вышла замуж и уехала жить в теплый и солнечный Измаил. И остались мы с Юлей вдвоем. Но это я отвлеклась. В спектакле «За двумя зайцами» в свое время одну из ролей, ту, про которую говорят «о, випередила-таки, чапля довгонога», играла наша заместитель директора Ирина Грабова, как, впрочем, и Эстеллу Хоггенгартен, и Снегурочку. Сия же доля не миновала и меня, имеется в виду Эстелла из спектакля «Татуированная роза» по Т.Уильямсу. Да и «снегурить» довелось немало, еще и клоуном была. Вот так. Не зря же многие думают, что в театре работают только артисты. Нашу заведующую труппой Валентину Игнатьевну Илюхину ее соседи так и прозвали «артистка». Что еще важного было в 1992-1993? «Украинский камерный театр» выпустил две работы – «Шевченко, кто он?» (литературная композиция В.Банюка) и «История Тараса Бульбы и двух его сыновей». «Шевченко» не смотрела. «Бульбу» в постановке Юрия Третьяка смотрела. Но помню только Олега Пшина, исполнявшего роль одного из сыновей. А вот о «Лолите» можно и поговорить. В свое время этот спектакль наделал много шуму. На него нельзя было достать билеты. Со сцены звучало то, что мы, еще почти советские люди, читали под подушкой, стесняясь самих себя. Вспоминаю случай. Работала у нас когда-то вечерним администратором Алла Васильевна Миньковская – роскошная немолодая блондинка, может, кто помнит? Потом она вышла замуж и уехала в Германию. Но не важно. Пригласила она посмотреть «Лолиту» нашу дежурную Веру Афанасьевну, которая до театра работала гардеробщицей во Дворце пионеров. Вере Афанасьевне глубоко за шестьдесят. В антракте выходит она, абсолютно пунцового цвета, и говорит Алле Васильевне: «Что же вы меня не предупредили, какая это гадость!» На что сексуально подкованная А.В. без тени смущения произнесла: «Ну почему же гадость? Есть такая проблема, которая называется педофилия». В.А. сплюнула и на второе действие уже не пошла. Что это за «гадость», у вас есть возможность проверить, так как текст пьесы Э.Олби по роману В.Набокова представлен в данном издании.

Биография времени

В связи с «Лолитой» помнится еще одна забавная история. Идет репетиция спектакля, вспоминаем после отпуска. Помощник режиссера, все та же Ирина Петровна Дзюбенко, глубоко верующий человек, сидит с текстом. Юлия Матросова репетирует Шарлотту, мать Лолиты (долгое время эту роль играла Валентина Гаркуша), запинается с текстом. Геннадий Сергеевич с 12-го ряда говорит помрежу: «Ира, ну подскажи ей текст». На что Дзюбенко бросает пьесу на пол и кричит: «Не буду я таке підказувать!» «Господи, ну что тут такого?» – фраза, которую нужно было подсказать, звучала так: «Ты кончил, я тоже хочу». Судите сами. Хороший был спектакль «Лолита». Несомненно. И Максяков, и Банюк, и Вытриховская, и Веселова были в нем неотразимы. Но Лолита выросла окончательно, Максяков уехал, и со спектаклем пришлось попрощаться. А жаль. Был еще «Бал Маргариты» с Таней Салдецкой – Маргаритой и Сашей Максяковым – Мастером. Но тот «Бал» я не видела, видела новый, который реанимировали и играли в 2001 году в филармонии с симфоническим оркестром. Но тут уже Маргаритой была Юлия Матросова, а Мастером – Валентин Макар. В этом «Бале Маргариты» я даже участвовала – пела в хоре «Славное море, священный Байкал» и расхаживала с подружками в районе филармонии перед началом представления, создавая атмосферу, но об этом я писала в предыдущем издании нашего театра «Собрание цветов». Говорят, был сногсшибательный проект, и на фотографиях я видела, но опять-таки в нем не участвовала, так как по тем временам, да, наверное, и по этим, мне такое было не по карману. Проект назывался «Билет на Казбек». «Казбек» – это теплоход, который в былые времена ходил по нашей Десне, на нем устраивались прогулочные рейсы для желающих. И, насколько я понимаю, театр арендовал этот «Казбек». Он, по-видимому, стал своеобразной паратовской «Ласточкой». Помните, в «Бесприданнице» Островского? На «Казбеке» собрались гости – актеры, зрители, музыканты, все в костюмах ХІХ века, взятых напрокат на киностудии имени Довженко в Киеве. Представляете себе размах этого действа?! На палубе звучала музыка, пелись романсы, читались тексты из того же Островского. Словом, как выразились бы сегодня – роскошная тусовка для крутых. А тогда просто речная прогулка «для помещиков». В начале 1990-х довелось посмотреть две постановки Андрея Бакирова «Наш Декамерон» по пьесе Эдварда Радзинского и «Служанки» Жана Жене. Вообще, бакировские постановки, естественно, отличались от постановок Касьянова, во-первых, выбором пьес, а во-вторых, другой режиссерской школой. Что всегда хорошо. На мой взгляд, в театре должно быть много хорошего и разного, как говорится.

Биография времени

Чтобы каждый зритель имел возможность выбрать свой спектакль. Бешеным успехом пользовалась «Двенадцатая ночь», на которую мне так и не удалось достать билет – надо было записываться чуть ли не в пять утра. Вообще, период 1990-х в Молодежном театре был самым успешным, несмотря на общую еще не совсем понятную ситуацию в государстве. А вы заметили, что на изломе каких-то общественных строев всегда прорастает что-то новое. Народ устает от бесконечной борьбы и тянется к искусству. Искусство же, со своей стороны, сбрасывает невидимые путы и начинает дышать полной грудью. А когда в мире или государстве безнадежная стабильность, то и театр превращается в рутину. Нет героев своего времени, все эти герои превращаются в скучных и неинтересных персонажей. Так вот, на пике своей популярности Молодежному театру было не до меня – рядового зрителя с незначительным доходом. Поэтому очень многие спектакли 90-х я, к сожалению, не видела. А не видела я «Три сестры», сцены из пьесы Чехова, «Сверчок за печкой» Диккенса – говорят, постановка была неудачной, но текст инсценировки Юрка Издрыка – прекрасен. Также «Житие Паниковского» по Ильфу и Петрову, «Над пропастью во ржи» Сэлинджера и того же Издрыка. «Камінний господар» Леси Украинки в постановке Александра Заболотного, рассказывают, был очень красивым спектаклем, с невероятными костюмами и сценографией от Людмилы Ковальчук, очень талантливого киевского театрального художника, которая является соавтором львиной доли спектаклей театра. Первой работой Люды стал спектакль «Сверчок за печкой» по Диккенсу в 93-м году. А последний — «Пигмалион», выпущенный в 2011-м. Представляете, какая многолетняя дружба. Еще немного о художниках и сценографах. Лена Загребина работала в театре недолго, но стала автором спектаклей «Чайка» и «Деревья умирают стоя» и просто хорошим другом нашего «монастыря». А вот Елена Соловьева, она же Быш, наша «послушница», штатный художник уже много лет. Она делает все: от разработки печатной рекламной продукции до художественного решения спектаклей, таких, как «Поллианна», «Волки и овцы», «Безымянная звезда» и ряд других. Спектакль «Музыка вторая» Дюраса в постановке киевского театрального критика Анны Липковской я не видела. Даже не представляю, что это. Следующей работой Анны Ильиничны был спектакль «Дуэнья» Шеридана. К слову сказать, название для нашей книги мы заимствовали у Анны Липковской, которая когда-то одну из своих статей о нашем театре назвала «Монастырь для своих». А он и вправду монастырь для своих. Здесь уживаются и приживаются люди только с определенной «группой крови». И так как наш театр – дом, семья, мы все здесь родственники, со своим собственным непреложным уставом.

Биография времени

Вдруг вспомнила! 1994 год принес театру первое почетное звание. Владимир Банюк стал заслуженным артистом Украины. Это приятно. А теперь отдельно о чуде под названием Театр-дома. Чудо случилось в том же 1994-м году. Это своеобразная форма принесения культуры не в массы, а буквально в каждый дом. В течение 6 лет, когда функционировала данная форма нестандартного подхода к зрителям, было сыграно немало спектаклей на разноплановом литературном материале (последний — «Приглашение на казнь» по В.Набокову — состоялся 17 июня 2000 года). В каких домах этот Театр только не побывал. И не только в черниговских, но и в квартирах киевлян, москвичей, тольяттинцев. Работать в Театре-дома не может простой актер, потому что это своеобразный жанр, стоящий между театром и серьезной литературой. В Театре-дома творчески сотрудничали два человека: инициатор, организатор, генератор идеи Геннадий Касьянов и Евгений Лебедев. Они способны были создать в вашем доме атмосферу настоящего спектакля и погрузить слушателя-зрителя в подчас гениальные литературные тексты. После того, как Театр-дома прекратил свою деятельность (неумолимое течение времени!), Евгений Лебедев самостоятельно создал целый ряд спектаклей, которые с успехом представлял в учебных заведениях города. Весной 1996 года в театре состоялась серьезная реорганизация. Кукольная труппа отделилась от драматической, они получили здание бывшего кинотеатра имени А.П.Довженко, что на Пяти углах. Фактически, разделились два самостоятельных театра, которые до тех пор теснились под одной крышей. Директор театра Юрий Кравчук, назначенный на эту должность в 1989 году, долго хлопотал об отделении, которое, наконец, состоялось. Именно с этих пор театр официально называется Молодежным. Это положительная сторона вопроса. Но была и отрицательная. Театр покинула группа артистов во главе с Андреем Бакировым – Оксана Гребенюк, Александр Куковеров, Валентина Гаркуша, Светлана Бойко, Олег Пшин. Правда, пришли два молодых актера, только что выпустившихся из Днепропетровского театрального училища, – Ольга Максимишина и Сергей Детюк. Но все равно потеря шести ведущих актеров театра была серьезным ударом по репертуару, а сказать точнее, репертуар рухнул. Ушли от нас и многие зрители. За своими любимцами. Еще и Олег Шпак, в то время завлит театра, стал завлитом в кукольном театре. Артисты, зрители, завлиты – все ушли. Но до поры до времени я ничего этого не знала. Потому что закончила исторический факультет Черниговского пединститута, училась заочно в Московском литературном институте на отделении драмы, не так давно вышла замуж, писала себе свои пьесы и наслаждалась жизнью. Но как-то в один из августовских вечеров позвонила мне Наталья Евгеньевна Самохи-

Биография времени

на, приятельница Геннадия Сергеевича, мама моего хорошего знакомого Никиты и соседка по двору в далеком детстве моей мамы. Чернигов, действительно, очень маленький город, а тем более, если живешь тут с рождения… Вот, позвонила мне Наталья Евгеньевна и говорит: «Алла, в Молодежный театр нужен завлит. По-моему, это работа как раз для тебя. Сходи завтра к Касьянову и поговори с ним». Я пришла. Было тепло, мы беседовали в театральном дворике часа три, куря сигарету за сигаретой. После он мне сказал: «Пиши заявление с завтрашнего дня с испытательным сроком в месяц, посмотрим». С 26 августа 1996-го я стала заведующей литературной частью. Мне 25. Не должность, а мечта, да еще в любимом театре. И пошло-поехало. Первый мой театральный сезон назывался «9 проектов 9-го сезона». Тогда еще отчет велся с момента получения театром здания, то есть, не с 1985-го, а с 1988 года. Задача была – создать абсолютно новый репертуар, поэтому каждый месяц выпускался новый спектакль: «Тщетная предосторожность, или Севильский цирюльник» П.Бомарше. Зрителей привлекали, как могли – перформансами, инсталляциями, выставками, сжиганиями куклы, песнями, танцами, игрой на скрипке и так далее. Во втором проекте мы познакомились с молодым киевским режиссером Игорем Тихомировым, который поставил у нас комедийно-психиатрическую историю «Невероятный иллюзион Эрни» по пьесе А.Эйкборна. Впоследствии Игорь сыграл у нас Стэнли Ковальского в «Трамвае «Желание», а также поставил «Механический апельсин» Бёрджеса и «Фиесту» Хемингуэя. Третьим проектом в преддверии нового года стал спектакль, и поныне не ушедший из репертуара – «Оркестр» – одноактовочка французского драматурга Жана Ануя. Играли в театре-кафе. Кстати, театр-кафе к тому времени стал достаточно популярной формой. Но шли здесь в основном развлекательные программы, приправленные по разным поводам разными соусами. Четвертым проектом была «Турандот» — моя интерпретация сказки К.Гольдони в музыкальном решении Юрия Кравчука, с хореографией Федора Лынникова, в прекрасном сценическом решении Людмилы Ковальчук. Потом была «Адаптация» — фантазия Юрка Издрыка и Мирослава Яремака. За ней «Трамвай», потом «Маленький папа». А финала всего этого я и не помню, так как отправилась на семинар молодых драматургов в Щелыково, что под Кинешмой. И был ли 9-й проект – загадка*. Но все лето 1997-го было посвящено чеховскому «Вишневому саду». Люда Ковальчук открыла окна, из которых полился солнечный свет. Эти окна стали символом театра и украсили наш логотип. В какое бы время года не играли «Сад» — будь то зима, когда каштаны в снегу, будь то весна, когда они сияют свечечками, будь то *Несмотря на то, что Алла уехала на семинар, нам удалось воплотить в жизнь 9 проект из 9-ти. Это был бенефис Любови Веселовой. А вот что там, собственно, было — я забыл…

Биография времени

осень, когда за окном туманная поволока, — всегда зрители заворожены нетрадиционностью такого решения и слиянием с природой. «Посмотрите, мамочка, сад весь белый», — говорит Варя. Спектакль всегда начинается за полтора часа до захода солнца. Такая фишка, если хотите. Фраза Гаева «Солнце село, господа» по времени совпадает с природным закатом, и за окнами начинает сереть. Люблю этот спектакль, люблю божественный голос Матросовой-Раневской, поющей про течение времени некий загадочный текст, выдранный мною из учебника по астрономии для 10 класса, но Юрию Кравчуку удалось обнаружить в этих сухих формулировках удивительный ритм и облачить его в мелодию. А Геннадию Касьянову удалось создать внутри спектакля какую-то дивную атмосферу. Помню, актеры еще ничего не разыгрывали, просто проговаривали текст, как говорят, в полножки, а спектакль уже был. И это здорово. «Вишневым садом» открылся сезон классики. В ноябре уже состоялась премьера «Смерти Тарелкина» А.В.Сухово-Кобылина с Владимиром Банюком в заглавной роли. Тут Касьянов всех перемешал. Некоторые женские роли играли мужчины (Мавруша – Макар, Брандахлыстова — Детюк), а мужские – женщины (Генерал Варравин – Матросова, Ох – Веселова, Дворник Пахомов – Салдецкая). На удивление, зрители приняли эти условия игры. Потом была режиссерская дипломная работа студентки театрального института Натальи Баранец «Графиня и Жан» по пьесе А.Стриндберга «Фрёкен Жюли». Затем из Запорожья Геннадий Сергеевич привез Романа Худяшова (впоследствии Покровского) и поставил на него «Гамлета». Нехило начал молодой актер. Обычно актерская карьера заканчивается ролями подобного масштаба, а Рома с этого начал. Сейчас он — ведущий актер театра, выросший и профессионально, и интеллектуально, наш «домовой», так как часто репетирует по ночам, наш Хлестаков и Онегин, наш Моцарт и Яго, наш Роберт и Хиггинс, наш Астров и Маурисио. Начало третьего тысячелетия обозначилось в театре некоторыми административными изменениями. Директором – художественным руководителем стал Геннадий Касьянов. Как говорится, власть меняется. Ищем новые формы. Хочется сделать то, чего еще нигде и никогда не было. Скажем, «Декамерон» Боккаччо. Три месяца меня Геннадий Сергеевич изводил: «Пиши инсценировку, пиши инсценировку. Ты же теперь драматург». Да, в 1999-м я окончила Литературный институт. У меня маленький ребенок. Муж все время в разъездах со своим цирком. Времени катастрофически не хватает, денег тоже. Вдохновения нет. Да и сама идея «Декамерона» мне не очень нравилась. Как это будет выглядеть на сцене? Ведь вся книга, все новеллы построены исключительно на пикантно-эротических моментах. Придется ли это по душе зрителю? Решили, что сделаем разовый проект ко Дню театра, и все. Когда меня совершенно прижали Касьянов и время, я состряпала за две не-

Биография времени

дели инсценировку, и начались репетиции. Кравчук одарил проект музыкой, Лена Типалова, Елена Владимировна, балетмейстер, а с 2010 года и заместитель директора – пластикой. И как-то все удивительно срослось. Действительно, никогда не говори «никогда». «Декамерон 1/20» играли 10 лет!!! Вот вам и разовый проект. Менялись актеры, даже новеллы, а спектакль жил. Вслед за «Декамероном» поставили удивительное «Украденное счастье» Ивана Франко. Из пьесы вычленили трех главных персонажей – Анну, Миколу и Михайла – такой вот любовный треугольник. Все массовые сцены вымарали. В связи с этим спектаклем хочу вспомнить удивительную киевскую художницу Лену Канаровскую, которая сделала вставки в наши сценические окна. Это отдельные произведения искусства. А еще Лена создала кукол для нашего «Вертепа». Как давно это было. А вот появилась она прошлым летом в нашем театральном дворике, и я поняла – над ней время не властно. Такая же щебетушка-хохотушка, наделенная уникальными талантами. Она уж точно человек из нашего монастыря, хоть и живет за его пределами. А какой у нас был «Дон Кихот» с Сашей Максяковым в заглавной роли и Володей Банюком в роли Санчо. Опять-таки творческий союз Касьянов-Ковальчук создал прекрасное творение. Но уехал Саша, уехал и Дон Кихот сражаться с другими мельницами. И опять у Касьянова новая идея. В Москве гремит новый мюзикл «Метро». А почему бы нам не забацать свое «Метро»? И правда, почему? Взяли книгу школьного фольклора – помните, про гроб на колесиках и черную руку? А еще всякие стишки неизвестно чьего сочинения, типа: «Скажи, ведь чайки тоже умирают, когда их море предает?» Песенки-переделки «Тихо плещется вода в стенках унитаза»… А еще «Солнечный круг, немцы вокруг, Гитлер пошел на разведку…». И сделали молодежное шоу, аналогов которому в городе уж точно не было, да уже и не будет. Играли подростки из драматического кружка Ренаты Гафуровой из черниговской школы №1 и некоторые наши артисты: Люба Веселова, Юля Матросова, Таня Салдецкая, Леша Быш, юный тогда Леша Щевелев и Славик Березка. Вспоминаю – трепещу. Это было лихо и с таким энтузиазмом, впрочем, как и все подобные проекты театра в те годы. Мы все были моложе, а это о многом говорит. Горели, хотели гореть. Потом был «Тартюф» Мольера. Хороший спектакль. И зритель на него хорошо ходит. Классика, ведь она вечна и вечно актуальна. Прошли столетия с момента написания пьесы, столетия проходят, а тартюфы, как это ни прискорбно, остаются. А какой у нас был прекрасный «Пер Гюнт» Ибсена! Играли на сцене филармонии.

Биография времени

На заднем плане — симфонический оркестр под руководством Николая Сукача исполняет Грига, на переднем – герои пьесы великого норвежца. Потом «Вертеп». Выкопали в загашниках то ли архива, то ли исторического музея не без помощи, естественно, нашего главного консультанта в вопросах истории Светланы Александровны Половниковой оригинальный текст галагановского «Вертепа». Сергей Вовк облачил все это «аутентичними співами». Первое действие – классическое – история рождения Иисуса Христа, а во втором – народные гуляния и чествование рождения Сына Божьего. Каждый год неизменно играем «Вертеп» в канун Рождества в рамках театра-кафе. Это был 2002-й, который принес нам еще два почетных звания: звание заслуженной артистки Украины было присвоено актрисе Любови Веселовой, а звание «Заслуженный деятель искусств Украины» – Геннадию Касьянову. Любе устроили своеобразный бенефис под названием «КAFEPIAF» — пластический спектакль в театре-кафе, приуроченный к 8 Марта, с песнями «маленького французского воробышка» – великой Эдит Пиаф. Проект вышел изысканным. Актеры были одеты в эксклюзивные костюмы от кутюрье Павла Блинова (теперь он уже где-то за границей). Весь спектакль звучал голос Пиаф, и только в самом финале Люба пела сама в русском переводе фрагмент песни «Мне не жаль»*. Фееричным был и приезд питерского режиссера Алексея Янковского с его идеей поставить у нас «Ромео и Джульетту» Клима по мотивам Шекспира. Такого режиссера в нашем театре еще не было. Он ходил босиком, устраивал по какой-то особой методике почти шаманские тренинги с нашими актерами, привозил чемоданы какого-то тряпья из только что появляющихся секонд-хэндов. Актеры от него млели. Работал он быстро и шумно. Но главное, что практически за месяц сделал огромнейший трехчасовой спектакль со ста километрами непростого текста, который наши актеры удивительным образом выучили. Зрителям нравилась постановка. О ней до сих пор спрашивают, но, по не зависящим от театра причинам, мы его играть не можем, равно как еще две постановки Алексея Витальевича – «Анна Каренина» и «Отелло». И только горинская «Поминальная молитва», поставленная специально к юбилею Владимира Банюка в 2009 году, живет. *Славный-славный «КафеPiaf»… А все замечательное притягивает красивое (или наоборот). Так вот, о красивом... Светлана Пилипенко (концертмейстер, хормейстер, педагог по вокалу) за кулисами на страже. И вот наша Пиаф правильно вступила и чисто спела. От счастья по щекам Светланы текут слезы… Такой момент дорого стоит, согласитесь. И опять «кстати» о нашем «монастыре»: Елена Типалова — заместитель директора, хореограф и просто очаровательная девушка, и Светлана Пилипенко – самые близкие подруги и в жизни и в работе.

Биография времени

Отвлекусь, расскажу забавный случай. Звонит в театральную кассу зрительница и спрашивает: «Скажите, а что у вас сегодня?» Кассир ей отвечает: «Поминальная молитва». Зрительница: «Понятно, значит, спектакля не будет?» 2003 год ознаменовался для нас возникновением студии «МайАрт» (Майстерня артиста). Решили Леша Быш и Люба Веселова на двоих поставить спектакль. Нашли милую пьесу Петра Гладилина «Ботинки на толстой подошве», каких-то спонсоров (в начале 2000-х это было очень модное слово) и стали работать в свободное от основной занятости время самостоятельно. Делали спектакль, как хотелось им. И сделали. Молодцы. В 2013-м году мы даже десятилетие «Ботинкам» справили. - Кто хочет, пожалуйста, делайте, — сказал всем актерам Геннадий Сергеевич, — если это будет достойно внимания, то театр, может быть, даже чем-то чуть-чуть поможет. И актеры стали творить. Не все, но все же. В 2006 году появилось «Танго» по пьесе С.Мрожека в постановке Алексея Быша. На следующий год — «Госпожа твоих снов» — песенный спектакль Юлии Матросовой. За «Госпожой» — «Иуда Искариот» Л.Андреева – моноспектакль Володи Банюка. За «Иудой» – поток самостоятельных работ: «Аглая» Клима – моноспектакль Тани Салдецкой, «Супружеские вариации» Дарио Фо – опять-таки дуэтный спектакль Леши и Любы и «Украинское альфреско» по Л.Костенко – поэтически-музыкальный спектакль Юлии Матросовой (малая сцена). Начиная с «Альфреско», в театре стали играть спектакли на малой сцене, коей является наша библиотека, основной книжный фонд которой составляет домашняя библиотека Галины Алексеевны Добровольской, переданная в дар театру. Итак, небольшая комната, бывший музыкальный салон с пианино, книгами и роскошным гарнитуром. В 2011 году – «Соло для Золушки» в моей постановке с участием не только моей любимой поющей Юлии Матросовой, но и Инны Атрощенко, Розалии Кучеровой, Кати Широкорад, Мирославы Вытриховской, Коли Пономаренко. В 2012 году сделали «Цветаевский альбом» на малой сцене. Юлия Матросова в роли Марины. На следующий год – «Стулья» Э.Ионеско – дипломная режиссерская работа Жени Сидоренко в жанре театра абсурда с виртуозной игрой Матросовой и Покровского. А еще – «Весна» А.Рембо – моноспектакль Елены Сиротовой, опять-таки на малой сцене. В начале 2014 года – «Оскар и Розовая дама» Шмитта – дуэт Веселова-Быш (малая сцена). И процесс продолжается. Актеры творят, и это здорово. Пока выйдет книга, наверняка, этот список возрастет, потому что есть задумки, а кто-то уже и репетирует. Это же понятно, что настоящий актер не может жить без новых ролей, без зрителей и, как это ни банально, без аплодисментов. Такова его

Биография времени

природа. И если в репертуарном плане тот или иной актер по разным причинам не занят, надо самому себя занимать. И это правильно, как говорил Горбачев*. Честно говоря, о событиях не таких уж далеких лет, то есть последнего десятилетия, думаю, нет особого смысла подробно расписывать, так как они, дорогие наши зрители-читатели, я уверена, проходили на ваших глазах, и вы сами все знаете, раз решили приобрести нашу книгу. Поэтому коротко. В 2003-м поставили «Овод» («Прощай, Арлекин…») Э.-Л.Войнич, а на следующий год – «Нора. Кукольный дом» Г.Ибсена с Мирославой Вытриховской в заглавной роли. Оба эти спектакля оформлял наш хороший друг, уникальная личность, киевский художник Федор Александрович. Впоследствии Федя привозил к нам на фестиваль «Декабрьские театральные вечера» два своих спектакля, поставленные в киевских театрах. Да, парень он, конечно, как сейчас выражаются, креативный. Что такое «Путешествие с Онегиным»? Проект, длящийся один год (2002-2003). В течение всего «Путешествия с Онегиным» пушкинский роман был прочитан актером Романом Покровским в исторических местах Черниговщины (Нежин, Батурин, Любеч, Остер и др.). «Качановский лес» — цикл вечеров в Национальном заповеднике «Качановка». В нашем театральном музее есть целая диорама, собственноручно сделанная Ромой, с указанием всех пунктов, где путешествовал Онегин**. Абзацем выше, вспоминая Федю Александровича, я упомянула о фестивале «Декабрьские театральные вечера». Теперь о них поподробнее. «Декабрьские театральные вечера» зародились в Молодежном театре в 1988 году. Когда у театра появилось собственное помещение, мечта о своем фестивале стала реальностью. Особенности небольшой сцены и зала всего на 100 мест сами собой определили формат фестиваля – теплые, домашние, уютные несколько вечеров в кругу друзей-коллег из других театров тогдашнего Советского Союза. За окнами свистит вьюга. Зрители стряхивают с пальто и башмаков снег и попадают в атмосферу волшебного искусства по имени Театр. Так продолжается более четверти века. Участниками «Декабрьских вечеров» за долгие годы были театральные коллективы и отдельные актеры из Москвы, Санкт-Петербурга, Таллинна, Львова, Киева, Харь-

*…А это просто зарисовка с натуры: вбежал ко мне заслуженный артист Украины Алексей Быш в костюме казака, да еще и с усами – это он выступал на городском молодежном рождественском празднике. Вот его примерный творческий график: утро – репетиция, день – выступление, продолжение дня – репетиция, вечер – спектакль (а потом, всю ночь, работа над текстами ролей). **Лето 2002 года. Качановка. Альтанка Глинки. И.-С.Бах Концерт для двух скрипок ре-минор в исполнении Виктора Голдовского и Ивана Беспалова. Память на всю жизнь.

Биография времени

кова. Это как прославленные имена – Николай Рушковский, Ада Роговцева, Алексей Вертинский, Марина Полицеймако, Вера Сотникова, Сергей Дрейден, Ариадна Ардашникова, Тамара Плашенко, Ирина Евдокимова, так и вовсе неизвестные, но очень талантливые ребята. За долгие годы жизни фестиваля некоторые актеры и режиссеры становились нашими частыми гостями. Своеобразной визитной карточкой фестиваля стал любимец черниговской публики, актер и режиссер, заслуженный артист Украины Игорь Славинский, который ежегодно, вот уже около двадцати лет подряд, представляет свои новые актерские и режиссерские работы. Именно он открыл имена талантливых киевских актеров, с которыми нас всех и лично меня связывает давняя и крепкая дружба, — Ирину Калашникову и Сергея Мельника. Наши судьбы удивительно переплелись. А творческое сотрудничество вышло за рамки фестиваля. Важное событие последних сезонов – появление в театре молодой поросли. В 2000-м смешной девчонкой, закончившей Гадячский «кулек» (так в народе прозвали культпросветучилища), пришла Руслана Остапко. Но настойчиво и уверенно доросла до актрисы первой категории, у которой в багаже целый ряд главных ролей – Джульетта («Ромео и Джульетта»), Лика («Мой бедный Марат» А.Арбузова, поставленный к шестидесятилетию Победы и сменивший на своем победном посту «Одиннадцать страниц…»). И в тот же год еще одна главная роль — Шурочка в спектакле «Иванов» по пьесе А.П.Чехова. На следующий год – Мама в «Гарольд и Мод», Дездемона в «Отелло», Пат в «Трех товарищах» Ремарка, Маша в чеховской «Чайке», Фрeда в «Опасном повороте» Пристли и Поллианна в одноименном спектакле, поставленном молодым режиссером из Львова Богданом Ревкевичем. Женю Сидоренко когда-то мы с Геннадием Сергеевичем отрыли, можно сказать. Ездили искать молодые дарования в Нежинском училище культуры. Был такой себе парнишка из Талалаевки. А теперь он уже и дипломированный режиссер, и, на мой взгляд, лучший Шельменко-денщик всех времен и народов. Своих стоит хвалить*. Инна Атрощенко тоже училась актерскому мастерству в Нежине. Я ее зову «наша Гундарева». Но сразу ей как-то не очень везло с ролями, хотя потом настал и ее час. Какая она роскошная Елка в «Новогоднем переполохе» — кто видел, со мной согласится. Но это так, роль комического плана. По-настоящему Инна раскрылась в чеховском «Дяде Ване», сыграв Елену Андреевну. «Опасный поворот» (Фреда в паре с Русланой), «Волки и овцы» — русская помещица Купавина. Саша Щукин в театре не задержался, но однозначно внес свою лепту. Он — прекрасный Гарольд. Это без сомнений. Катя Широкорад уже мать двоих детей – Гоши и Фаи. Но, не*Мои Р.А.Черкашин.

театральные

«святые

отцы»:

М.С.Терещенко,

М.М.Мушкина,

Биография времени

смотря на периодические декретные отпуска, ревностно относится к своим, что называется, ролям. Она ими дорожит, и это ощущается. Теперь о Розе. Розалия Кучерова. Наша Элиза из «Пигмалиона» Б.Шоу и Нина из «Чайки» А.П.Чехова. Уникальное создание природы. Ее к нам в театр привела Юля Матросова, которая каким-то образом в Киеве познакомилась с Розой через кого-то, неизвестно, через кого. Изначально она на меня произвела неизгладимое впечатление. Девушка-загадка, девушка-шедевр. Одними из последних в театр пришли два Коли, два «брата», как их у нас называют, «отец» у которых Алексей Быш. Но это, конечно же, шутка. Николай Пономаренко просто ворвался в театр, потому что сразу же получил главную роль Дедушки Бальбоа в спектакле «Деревья умирают стоя» А.Касоны. Ему пришлось нелегко, так как его партнершами были опытнейшие актрисы Любовь Веселова и Юлия Матросова, исполнявшие роль Эухении. Но Коля, на удивление, справился с ролью с честью. Сразу запомнился зрителям. Поэтому, долго не раздумывая, Геннадий Касьянов предложил ему роль в «Пигмалионе», а там и в «Повороте», это не считая вводов. Словом, Николай Николаевич, которого я называю «наш Гафт», оказался жадным до ролей. И за три года наиграл уже ого-го сколько. А совсем недавнее приобретение театра – Коля Бичук. У человека огромное желание служить театру. Благородно. Хотя Коля актер без специального образования, но Богдан Ревкевич рискнул и доверил ему роль Учителя в бенефисном спектакле Татьяны Салдецкой «Безымянная звезда». А Леша Быш доверил Коле главную роль — Артура в «Танго». Вообще, Коля Бичук учится на театрального критика на курсе у Валентины Игоревны Заболотной, давней и хорошей приятельницы театра – известного во всей Украине театрального критика. Еще пару слов о таком уникальном явлении в театре, которое называется Руслан Бугай. Рекордсмен в статусе студийца. Хотя он занят, пусть в небольших ролях, даже совсем проходных, но практически в каждом спектакле театра. Когда вывесили однажды к концу сезона итог всех сыгранных актерами спектаклей, то Руслан оказался на третьем месте по загруженности. Вот такая у нас поросль. Кто-то вырос, кто-то еще только растет — процесс идет*. Теперь хочу сказать пару слов об еще одном фестивале, возникшем спонтанно для всех нас, но, видимо, хорошо выношенном в голове нашей головы. Речь идет о «Чеховской весне». Так как, перефразирую Маяковского, «Чехов и Касьянов – близнецы-братья, кто более Касьянова Чехова ценит…», в репертуаре театра за многие годы накопилось целых четыре чеховских спектакля. Поэтому в 2011 году наш Ген*Из подслушанного: «Милочка, приходите на спектакль, не пожалеете! Свет такого не видел! Лучше, чем во МХАТе!» Алла Сергеевна Баева – наш главный администратор. С любовью к театру.

Биография времени

надий Сергеевич решил придумать фестиваль. Придумали. Ежегодно, то ли в мае, то ли в апреле, играем «Вишневый сад», «Иванова», «Дядю Ваню», «Чайку». Меняется только порядок. На второй фестиваль пригласили известную чеховедку из Ялты Аллу Головачеву. Потом, после просмотра ею спектаклей, устроили обсуждение в библиотеке театра. Знаете, было интересно. Она оказалась, естественно, куда бо’льшим знатоком Чехова, чем все тут у нас в театре, вместе взятые. А еще, а еще, а еще… Хочу вспомнить всех наших завлитов (порядок будет не хронологический): Олег Шпак, Олег Пшин, Алексей Мазепа, Александр Норов, Игорь Чайка. С меня началась эпоха женщин, хотя таковых было мало – Людмила Пархоменко – лучший журналист города и Марина Федосова*. Кажется, теперь почти все. Ах, да, Геннадий Сергеевич попросил: «Не пиши в завершение своего опуса, как обычно пишут, что театр находится в самом расцвете сил, и главная его история еще впереди…». Я не буду. Это, правда, очень банально. Скажу так, и, надеюсь, все читатели и зрители меня поддержат. Я очень люблю этот театр. Тут я обрела не только себя, но и поистине родственников. Люба Веселова и Леша Быш стали в 1998 году крестными моей старшей дочери Елизаветы. Я ей всегда говорю: «Лиза, гордись, оба твоих крестных — заслуженные артисты!» Замдиректора Ира Грабова крестила в 2004 году моего сына Германа, а Руслан Бугай — сына Инны Атрощенко Ваню. Сын Русланы Остапко Егор учится с моим Германом в одном классе. Люба Веселова присутствовала на родах у Кати Широкорад. С сестрой Лены Типаловой, нашего замдиректора и по совместительству хореографа, мы вместе ходили в детский сад. Да и сам Геннадий Сергеевич говорит, что помнит нас с сестрой Аней еще по спектаклям Дворца пионеров, когда мы были одинаковыми, толстыми и кудрявыми. Тут все между собой повязаны. С Александром Корзаченко, нашим нынешним завмузом, я тоже прошла и детский сад, и десять лет школы, бок о бок. Мы все тут родная кровь. А наш Молодежный театр – действительно, монастырь для своих. Чужие здесь не ходят. *Долго раздумывали о новой нашей книге. Хотели издать театральную энциклопедию, чтобы там статьи об Эсхиле и Шекспире перемежались статьями о студийце Бичуке или заведующем поворотным кругом. Но все было не то и не так. Алла Пушкина, поглядев на стеллаж с текстами пьес, идущих в репертуаре театра, предложила их издать. Меня идея вдохновила, и мы принялись за дело. Выбрали одиннадцать, но остановились на восьми пьесах. Кроме «Вишневого сада», остальные тексты написаны или переведены специально для нашего театра. Надеемся, что они пригодятся многим творческим людям. Вот такая у нас мечта…

Одиннадцать страниц военной прозы Борис Васильев Инсценировка Геннадия Касьянова Опыт прочтения прозы на сцене («А зори здесь тихие…», «В списках не значился»)

Действующие лица

Рита ОСЯНИНА Галя ЧЕТВЕРТАК Женя КОМЕЛЬКОВА

арт. Юлия Матросова арт. Мирослава Вытриховская арт. Татьяна Салдецкая

Соня ГУРВИЧ

арт. Алла Дадашьянц

Лиза БРИЧКИНА

арт. Любовь Веселова

ВАСКОВ МИРРА ПЛУЖНИКОВ НЕБОГАТОВ

арт. Александр Максяков арт. Татьяна Тушич арт. Владимир Банюк арт. Олег Шпак

Постановка и сценография Геннадия Касьянова Премьера спектакля состоялась 1 мая 1985 года

Женя КОМЕЛЬКОВА

Лиза БРИЧКИНА Соня ГУРВИЧ

ВАСКОВ

Рита ОСЯНИНА

Галя ЧЕТВЕРТАК

МИРРА

ПЛУЖНИКОВ

Начало. Танцы. Патефон. «Рио-Рита». Танцуют Плужников в форме лейтенанта, девочки из «Зорь», Васков и Мирра сидят в стороне.

ОСЯНИНА. Из всех довоенных событий Рита ярче всего помнила школьный вечер, встречу с героями-пограничниками. Рита помнила этот вечер так, словно он только-только окончился и застенчивый лейтенант Осянин все еще шагал рядом по гулким деревянным тротуарам маленького приграничного городка. В июне он приехал в городок на три дня, сказал, что на границе неспокойно, что отпусков больше не будет, и поэтому им надо пойти в загс. Потом у нее родился мальчик. БРИЧКИНА. Лиза Бричкина прожила все 19 лет на кордоне в глухомани в ощущении завтрашнего дня. Верила, что завтра счастье будет: вот проснется, а оно в дверях. Раз проснулась: охотник приехал. Молодой, из города. С белыми зубами. К охотнику пошла сама. Может, говорит, постель поправить? Скучно, спрашивает? Скучно, говорит. Глупости, говорит, не стоит делать даже со скуки. Тебе учиться надо. Приезжай в августе, устрою в техникум с общежитием.

ГУРВИЧ (читает письмо). Никогда не забуду, Он был или не был, этот вечер. Пожаром зари сожжено и раздвинуто бледное небо, и на желтой заре — фонари...

ЧЕТВЕРТАК. В стихах письмо? ГУРВИЧ. Нет, это — Блок. Я тоже никогда не забуду, что был этот вечер. Мы с ним на лекциях вместе сидели. И в Ленинку — вместе. И во МХАТ бегали, на галерку... тоже вместе... А потом он меня в парк пригласил.

ЧЕТВЕРТАК. На танцы? ГУРВИЧ. Нет, на вечер поэзии. А потом мы с ним гуляли. Долго-долго. И говорили. ЧЕТВЕРТАК. О чем? ГУРВИЧ. О разном. О стихах, о музыке... ЧЕТВЕРТАК. А потом? Поцелуи были? А? Были поцелуи? А? ГУРВИЧ. Все ее детство прошло в городе Минске. У них была очень дружная и очень большая семья. И в доме не было кровати, на которой спал бы один человек,

Одиннадцать страниц военной прозы

а кровать, на которой спали трое, была.

ЧЕТВЕРТАК. У меня мама – медицинский работник, и она говорит, что это негигиенично... Галя была подкидышем, и даже фамилию ей в детском доме дали — Четвертак, потому что меньше всех ростом вышла, в четверть меньше. Когда ее настигла первая любовь, она все окружила таинственностью, и скоро весь дом был наводнен записками, письмами, слезами и свиданиями.

ГУРВИЧ. Женька, ты русалка! ЧЕТВЕРТАК. Женька, у тебя кожа прозрачная! ОСЯНИНА. Женька! С тебя скульптуру лепить! БРИЧКИНА. Женька! Ты же без лифчика ходить можешь! КОМЕЛЬКОВА. Красивые редко счастливыми бывают. Но Женька ничего не боялась. Скакала на лошадях, стреляла в тире, сидела с отцом в засаде на кабанов, гоняла на отцовском генеральском мотоцикле по военному городку. А еще танцевала «Цыганочку», пела под гитару и крутила романы с затянутыми в рюмочку лейтенантами.

ПЛУЖНИКОВ (представляясь Мирре). Лейтенант Плужников. Николай. МИРРА. Мирра. Вот уже год работаю поваром в столовой для командиров. ПЛУЖНИКОВ. Тихо. МИРРА. Так ночь. И потом почти все уже переехали в лагеря. А что в Москве о войне слышно?

ПЛУЖНИКОВ. О войне? О какой войне? МИРРА. У нас в Бресте все говорят, что скоро война начнется. Вот-вот. ПЛУЖНИКОВ. Не бойтесь. Во-первых, у нас с Германией пакт о ненападении. А во-вторых, вы явно недооцениваете нашу мощь. Мы будем бить врага на его территории.

МИРРА. А враги об этом знают? ПЛУЖНИКОВ. Узнают. Знаете, какая у нас техника? Я, конечно, не могу выдавать военных тайн, но вы, кажется, допущены к секретной работе...

МИРРА. Я к супам допущена. Нам пора в крепость. Уже 2 часа как 22 июня Идет радостный Плужников, а вокруг него демонстрация на 1 мая в Москве. Все поют: «Мы рождены, чтоб сказку сделать былью» или «Броня крепка и танки наши быстры».

ПЛУЖНИКОВ. За всю жизнь Коле Плужникову не встречалось столько приятных неожиданностей, сколько выпало в последние три недели. Приказ о присвоении ему, Николаю Петровичу Плужникову, воинского звания лейтенанта. Сам начальник училища поздравлял с окончанием, вручил удостоверение личности командира РККА и увесистый пистолет ТТ. И Коля, аккуратно распростившись со всеми, отбыл к месту своей службы — в Западный особый округ (о службе в Особых округах мечтали как о немыслимом счастье).

Одиннадцать страниц военной прозы

ВАСКОВ. Старшина Васков. Становись! Равняйсь! Смирно! Противник силою до двух вооруженных до зубов фрицев движется в район Вопь-озера. С целью тайно пробраться на Кировскую железную дорогу и Беломорско-Балтийский канал имени товарища Сталина. Нашему отряду в количестве шести человек поручено держать оборону Синюхиной гряды, где и захватить противника в плен. А теперь все поют «Соловей, соловей, пташечка».

АКТРИСА. Брестская крепость. Первые дни июля. 1941 год. Страница вторая. ПЛУЖНИКОВ. Он отчетливо помнил только три первых дня обороны, а потом дни и ночи слились в единую цепь вылазок и бомбежек, атак, обстрелов, блужданий по подземельям, коротких схваток с врагом и коротких, похожих на обмороки, минут забытья. Только что Сальников спас его от немецкой пули.

ГОЛОС. Беги, лейтенант! Беги! Беги! Беги! ПЛУЖНИКОВ. Пулевой круг медленно сужался, но Плужников все еще метался в нем, все еще не верил, все еще на что-то надеялся. Плужников бежал, пистолет бил по ноге, он все время чувствовал его, но не было, не хватало того мгновения, когда можно было выхватить его. Не было этого мгновения и не было воздуха, не было сил и не было выхода. Был конец. Конец службы и конец жизни лейтенанта Николая Плужникова. Он упал и... вдруг потеряв опору, полетел куда-то и упал на заваленный кирпичом пол.

АКТРИСА. Он пришел в себя в полной тишине, все еще не открывая глаз, он с ужасом подумал, что он оглох, оглох полностью навсегда, и, мучительно напрягаясь, ждал знакомых звуков: грохота взрывов, пулеметного треска, сухих автоматных очередей.

ПЛУЖНИКОВ. Где я? Пистолет! Мой пистолет! МИРРА. Вот он. Не узнаете, товарищ лейтенант? Не узнаете? Я Мирра, помните? ПЛУЖНИКОВ. Он все припомнил. Девушку хромоножку и первый залп, и первую встречу с Сальниковым, и отчаянный последний крик Сальникова: «Беги, лейтенант, беги!» Он вспомнил ослепшего капитана и Денищика в пустом каземате, цену глотка воды и страшный подвал, забитый умирающими... Он молчал и даже не думал — просто считал долги. Он уже все решил, продумал и теперь терпеливо ждал, когда все заснут. Он научился ждать. Он остался в живых только потому, что кто-то погибал за него. Он сделал это открытие, не понимая, что это закон войны. Простой и необходимый, как смерть: если ты уцелел, значит, кто-то погиб за тебя. Но он открыл его на собственном опыте, и для него это был не только вопрос совести, но и вопрос жизни. Идет Коля.

МИРРА. Ко-о-ля!!!

Одиннадцать страниц военной прозы

И все девушки вместе с ней кричат, зовут Колю, но бежит к нему только она.

МИРРА. Коля! Коля, не надо! Колечка, милый! Она не удерживается и падает на колени, схватив его за руку с пистолетом.

МИРРА. Брось его. Брось! Тогда стреляй сначала в меня. Стреляй в меня. ПЛУЖНИКОВ. Зачем ты здесь? (С досадой). МИРРА (подняв к нему лицо). Ты Красная Армия! Ты моя Красная Армия. Как же ты можешь? Как ты можешь! Бросить меня? За что? Замерли.

АКТРИСА. Синюхина гряда. 1942 год. Май. Страница третья. ВАСКОВ. Занять оборону! ГУРВИЧ (читает). Рожденные в года глухие Пути не помнят своего. Мы — дети страшных лет России — Забыть не в силах ничего. Испепеляющие годы! Безумья ль в вас, надежды ль весть? От дней войны, от дней свободы — Кровавый отсвет в лицах есть.

ВАСКОВ. Кому читаешь-то? ГУРВИЧ. Никому. Себе. ВАСКОВ. А чего ж в голос? ГУРВИЧ. Так ведь стихи... ВАСКОВ. А-а-а... (Взял книжечку).

Тонюсенькая, что наставления по гранатомету.

Глаза портишь.

ГУРВИЧ. Светло, товарищ старшина. ВАСКОВ. А в голос все-таки не читай. Ввечеру воздух сырой тут, плотный, а зори здесь тихие, и потому слышно аж за пять верст. И поглядывай, поглядывай, боец Гурвич.

КОМЕЛЬКОВА. Товарищ старшина! Вы женаты? ВАСКОВ. Незадолго перед финской женился Васков

на санитарке из гарнизонного госпиталя. Мальчонка родился. Игорьком назвали. Игорь Федотович Васков. Потом финская началась. Пока он там в снегах загибался, жена вконец завертелась с полковым ветеринаром и отбыла в южные края. А через год мальчонка помер. Женат, боец Комелькова. .

КОМЕЛЬКОВА. А где ваша жена? ВАСКОВ. Известно где, дома.

Одиннадцать страниц военной прозы

КОМЕЛЬКОВА. А дети есть? ВАСКОВ (вздохнул). Дети? Был мальчонка. Помер. Аккурат перед войной. КОМЕЛЬКОВА. Умер? ВАСКОВ. Да, не уберегла маманя. И сразу переход к Четвертак.

ВАСКОВ. Ты что скукожилась, товарищ боец? ЧЕТВЕРТАК. Холодно. ВАСКОВ (протянул к ней руку. Она отдернулась). Да ты что, сдуру решила, что я хватать тебя пришел? Да не рвись ты, господи! Лоб давай. Ну? Жар у тебя, товарищ боец, чуешь? (Вытаскивает флягу со спиртом). Так примешь или разбавить?

ЧЕТВЕРТАК. А что это? ВАСКОВ. Микстура. Ну, спирт, ну?

ЧЕТВЕРТАК. Ой, что вы? Что вы? ВАСКОВ. Приказываю принять. Пей без разговору. ЧЕТВЕРТАК. Ну что вы в самом деле? У меня мама — медицинский работник. Это вредно.

ВАСКОВ. Нету мамы. Война есть. Немцы есть. А мамы нету. Мамы у тех будут, кто войну переживет.

ЧЕТВЕРТАК (выпила, закашлялась). Ой, голова у меня... побежала... ВАСКОВ. Завтра догонишь. (Накрывает ее ватником). ВАСКОВ. Ничего не заметила? БРИЧКИНА. Пока тихо. ВАСКОВ (запел). Лиза-Лиза-Лизавета, что ж не шлешь ты мне привета, что ж ты дроле не поешь, аль твой дроля не пригож. Это припевка в наших краях такая.

БРИЧКИНА. А у нас... (Запела) Лиза-Лиза-Лизавета... ВАСКОВ. После споем с тобой, Лизавета. Вот выполним боевой приказ и споем. БРИЧКИНА. Ну глядите, товарищ старшина, обещались. ВАСКОВ. Тише! Слышишь? ОСЯНИНА (шепотом). Птицы кричат? ВАСКОВ. Сороки-белобоки шебуршат, значит, идет кто-то. Не иначе, гости. ОСЯНИНА (считает). Раз, два... два, два... ГУРВИЧ. Три, четыре, пять... БРИЧКИНА. Шесть, семь... ЧЕТВЕРТАК. Восемь, девять, десять, одиннадцать, двенадцать... КОМЕЛЬКОВА. Тринадцать, четырнадцать, пятнадцать, шестнадцать... АКТРИСА. Страница четвертая. Октябрь 1941 года. Брестская крепость. НЕБОГАТОВ. Стой! Бросай оружие!

Одиннадцать страниц военной прозы

ПЛУЖНИКОВ. Ребята... Свои, милые... НЕБОГАТОВ. Мы-то милые, а ты какой? ПЛУЖНИКОВ. Свой я, ребята, свой! Лейтенант Плужников. НЕБОГАТОВ. Лейтенант, говоришь? А ну, шагай к свету, лейтенант. ПЛУЖНИКОВ. Шагаю, шагаю... НЕБОГАТОВ. Какие планы, лейтенант Плужников? Лично я рву в Беловежскую пущу. ПЛУЖНИКОВ. Ну что ж. В Беловежскую так в Беловежскую... Патроны есть, чего-чего, а патронов хватает. И еда имеется кое-какая. Консервы, например...

НЕБОГАТОВ. Ого, шикарно живешь, лейтенант! ПЛУЖНИКОВ. Пошли за мной! НЕБОГАТОВ. Веди к консервам, волшебник! ПЛУЖНИКОВ. Мирра! Мирра, это мы, не бойся!.. Мирра! Мирра вышла навстречу.

НЕБОГАТОВ. Я слышу женское имя, или это мне почудилось? Миррочка! Ты ли это? Глазам не верю! МИРРА. Небогатов? Толя Небогатов? Живой? НЕБОГАТОВ. Здравствуйте, королева! Вы хозяйка местной гостиницы? Интересно, есть ли в ней свободные номера? Желательно с видом на центр города.

ПЛУЖНИКОВ. Ребята, теперь мы сила. Мы — это сила! Ну что, может, сегодня к вечеру рванем, попробуем рвануть, а? НЕБОГАТОВ. Втроем? ПЛУЖНИКОВ. А как же иначе? НЕБОГАТОВ. Она тоже с нами пойдет? ПЛУЖНИКОВ. Конечно. Она хорошая девчонка, смелая. Только крыс боится. НЕБОГАТОВ. Хромая она. ПЛУЖНИКОВ. Ну и что? Не настолько уж она... Я и сам собирался проводить ее до ближайших домов.

НЕБОГАТОВ. До первой пули. Где дома — там и немцы. ПЛУЖНИКОВ. Странный разговор. Не бросать же ее здесь! НЕБОГАТОВ. Ты не думай, Коля, что я шкуру спасаю, я воевать иду. К своим пробиваться будем. Понял? Вот. Так что брать с собой нельзя, и весь разговор.

ПЛУЖНИКОВ. А бросать можно? Я тебя спрашиваю: бросать можно? НЕБОГАТОВ. Слушай, опомнись, друг! Куда нам такая обуза? Подумай

сам. Нам

по-пластунски километра два ползти придется. Сможет она ползти?

ПЛУЖНИКОВ. О чем ты говоришь? О себе ты все время говоришь, только о себе! А о ней? О ней ты подумать способен? НЕБОГАТОВ. Ладно, ты очень-то не заводись. Это ни к чему.

Одиннадцать страниц военной прозы

ПЛУЖНИКОВ. Мы ведь с тобой Красная Армия. Мы — это Армия, ты понимаешь? НЕБОГАТОВ. Ты еще комсомол вспомни. ПЛУЖНИКОВ. А я его не забывал. Вот мой билет. А отдам я его только вместе с жизнью. Как старший по званию – приказываю произвести разведку, найти возможность пробраться в город и доставить туда девушку. А потом будем думать о собственной шкуре.

НЕБОГАТОВ. Командуешь? А если не подчинюсь? Доложишь по команде? Рапорт напишешь?

ПЛУЖНИКОВ. Ближайшая задача — переправить Мирру в город. Все остальное — потом.

НЕБОГАТОВ. На кой хрен тебе эта калека, лейтенант? Была бы деваха стоящая, я бы понял: жалко товар. А эту колченогую... Ты ее раздень — посмотри. Плужников ударил его по лицу.

ПЛУЖНИКОВ. Руки на стол. Выходить через лаз. Автомат у меня заряжен. НЕБОГАТОВ. Этой же ночью я уйду из крепости. Но без патронов я сдохну. ПЛУЖНИКОВ. Там у входа возьмешь. НЕБОГАТОВ. А ты все равно дурак, лейтенант. (Уходит). ПЛУЖНИКОВ (Мирре). Ты чего... слышала, что ли? МИРРА. Я очень боялась... ПЛУЖНИКОВ. Что уйду с ним? МИРРА. Нет, не это самое страшное. Я боялась услышать, что ты не такой. ПЛУЖНИКОВ. Не такой? МИРРА. Не тот, кого я люблю. Молчи, пожалуйста, молчи! Я помню, какая

я, не думай, что я могу забыть это. Я все знаю, все! Я умная. Ты остался из-за меня, теперь я точно знаю... Я никогда не могла мечтать о таком счастье... Теперь я боюсь одного... Боюсь замолчать, боюсь остаться в тишине, боюсь того, что ты скажешь сейчас... Я боюсь тебя. (Он поцеловал ее). Ой, ну чего ты... У меня губы соленые...

БРИЧКИНА (бежит). Товарищ старшина! Товарищ старшина! АКТРИСА. Страница пятая. Синюхина гряда. Май. 1942 год. ВАСКОВ. Веселей дыши, Бричкина. Это даже хорошо, что шестнадцать их, поняла? Дорогу назад хорошо помнишь?

БРИЧКИНА. Ага! ВАСКОВ. Главное, болото, поняла. Ориентир береза. От березы на две сосны, что на острове.

БРИЧКИНА. Ага! ВАСКОВ. Там отдышись малость. Потом целься на обгорелый пень. БРИЧКИНА. Ага!

Одиннадцать страниц военной прозы

ВАСКОВ. Доложишь обстановку. Мы покуражим маленько (вздохнул), но долго не продержимся, понимаешь?

БРИЧКИНА. Ага! ВАСКОВ. Дуй, Лизавета батьковна! Лиза летит, бежит.

БРИЧКИНА. После споем с тобой, Лизавета! После споем! ОСЯНИНА. Лиза, думая о нем, проскочила мимо приметной сосны и не взяла слегу. БРИЧКИНА. После споем с тобой, Лизавета! После споем! ГУРВИЧ. Перед тем, как лезть в дряблую жижу, она затаенно прислушалась, а потом деловито сняла с себя юбку и привязала к вершине шеста. Заботливо подоткнув гимнастерку под ремень и подтянув голубые казенные рейтузы, шагнула в болото.

БРИЧКИНА. После споем с тобой, Лизавета! После споем! КОМЕЛЬКОВА. Огромный бурый пузырь вспучился пред ней. Это было так неожиданно, так быстро и так близко от нее, что Лиза, не успев вскрикнуть, инстинктивно рванулась в сторону. Всего на шаг в сторону, а ноги сразу потеряли опору, повисли где-то в зыбкой пустоте.

ВСЕ. Помогите! На помощь!.. Помогите!.. ЧЕТВЕРТАК. Над деревьями медленно всплыло

солнце, лучи упали на болото, и Лиза в последний раз увидела его свет — теплый, нестерпимо яркий, как обещанье завтрашнего дня.

БРИЧКИНА. После споем с тобой, Лизавета! После споем! МИРРА. Меня никто никогда не целовал. Наверху война, а я такая счастливая, такая счастливая, что у меня сердце сейчас разорвется. Ты ложись, а я рядом сяду и всю ночь буду отгонять от тебя крыс. Всю ночь и всю жизнь, Коля, какая нам осталась...

АКТРИСА. Подвал Брестской крепости. Страница шестая. МИРРА. Твоя мама очень огорчится, когда увидит меня? ПЛУЖНИКОВ. Моя мама будет очень любить тебя. Очень. МИРРА. Может быть, в Москве мне сделают настоящий протез, и я научусь танцевать.

ПЛУЖНИКОВ. Сделаем протез самый лучший. Такой, что никто и не догадается, что у тебя больная нога. МИРРА. Какой ты худенький! Знаешь, мы не сразу поедем в Москву. Мы сначала поживем в Бресте, и моя мама немножко тебя растолстит. А я буду кормить тебя морковкой. ПЛУЖНИКОВ. Я похож на кролика? МИРРА. Морковка очень полезна. А потом мы поедем в Москву, и я увижу Красную

Одиннадцать страниц военной прозы

площадь. И Кремль, и Мавзолей.

ПЛУЖНИКОВ. И метро. МИРРА. И метро. И мы обязательно пойдем в настоящий театр. ПЛУЖНИКОВ. Мы посмотрим в Москве все-все, а потом уедем. МИРРА. В Брест? ПЛУЖНИКОВ. Куда пошлют. Ты забыла, что твой муж кадровый командир Красной Армии.

МИРРА. Муж... Как будто я вижу сон. Обними меня, муж мой, крепко-крепко. ПЛУЖНИКОВ. Сейчас я пойду наверх. МИРРА. Коля, милый, не надо! Еще день, один только денечек, без страха за тебя. ПЛУЖНИКОВ. Нет, Миррочка, надо. Надо, а то они и вправду решат, что стали хозяевами в нашей крепости. Я просто ухожу на работу. Ведь уходят же мужья на работу. Правда? Вот и я тоже, просто у меня такая работа.

АКТРИСА. Страница седьмая. Синюхина гряда. Май, 42 год. ВАСКОВ. Стало быть шестнадцать... Я послал Бричкину в расположение. На помощь к ночи можно рассчитывать, не раньше. А до ночи, ежели в бой ввяжемся, нам не продержаться. Вот и выкладывайте соображения.

ОСЯНИНА. Товарищ старшина, а если бы они лесорубов встретили? ВАСКОВ. Каких лесорубов, война идет. Леса пустые стоят. ОСЯНИНА. Ну, лесорубов — в лесу они. Побригадно разбрестись могут. Ищи их там в глухоте. Станут ли немцы их там искать?

ЧЕТВЕРТАК. Не станут. Ни за что не станут. ГУРВИЧ. Вот мы и будем лесорубами. ВАСКОВ. Ну, девчата, орлы вы у меня. Сцена лесорубов. Кричат: «Давай, девки, поднимай веселей! Э-ге-гей! Иван Иванович, гони подводу! Э-ге-гей! Иду!» Комелькова выбегает вперед, поет «Катюшу».

КОМЕЛЬКОВА. Ах, хороша Женя была сейчас, чудо как хороша! Высокая, белотелая, гибкая — в десяти метрах от автоматов. Оборвала песню, шагнула в воду и, вскрикивая, шумно и весело начала плескаться.

ВАСКОВ. Брызги сверкали на солнце, скатываясь по упругому теплому телу, а комендант, не дыша, с ужасом ждал очереди. Вот сейчас, сейчас ударит — и переломится Женька, всплеснет руками и...

КОМЕЛЬКОВА. Женька уже на берегу стояла — боком к нему и к немцам. Спокойно натягивала на себя легкую рубашку, и шелк лип, впечатывался в тело и намокал, становясь почти прозрачным под косыми лучами бьющего из-за леса солнца. Она, конечно, знала об этом, знала и потому неторопливо, плавно изгибалась, разбрасывая по плечам волосы.

ВАСКОВ. И опять Васкова до черного ужаса обожгло ожидание очереди, что брыз-

Одиннадцать страниц военной прозы

нет сейчас из-за кустов, ударит, изуродует, сломает это буйно-молодое тело. Увести ее, увести за кусты надо было немедля, потому что не мог он больше каждое мгновение считать, когда ее убьют. Васков бежит к Женьке.

ВАСКОВ. Э-ге-гей! Иду! Из района звонили, сейчас машина придет... Хватит! Уходи отсюда, Комелькова. Богом прошу, уходи. Догоняй!

ГУРВИЧ. Ушли... Ушли немцы, в бинокль видела. ЧЕТВЕРТАК. А Женя-то, ой, Женя, как фрицев обманула! Женька плачет.

ВАСКОВ. Ну, теперь все. Теперь все, девчата, теперь им деваться некуда, ежели, конечно, Бричкина вовремя прибежит. Вот и давайте выпьем по маленькой за это дело, выпьем, девчата, за ее быстрые ножки, да за ваши светлые головы.

ОСЯНИНА. Выпьем, товарищ старшина. ВАСКОВ. Да какой я вам теперь старшина, сестренки? Я теперь вроде как брат. Вот так Федотом и зовите. Или Федей, как маманя звала... И Васков запел, а Мирра поет свою колыбельную «Все будет хорошо».

АКТРИСА.

Страница восьмая. Подвал в Брестской крепости. Конец ноября 1941

года...

ПЛУЖНИКОВ. Миррочка! МИРРА. Мы должны расстаться.

Родной мой, муж мой, мой единственный, мы

должны расстаться с тобой.

ПЛУЖНИКОВ. Расстаться? Как расстаться? Почему расстаться, зачем? Ты заболела? Ну не молчи же, не молчи, отвечай! МИРРА. У нас будет маленький. ПЛУЖНИКОВ. Маленький? Как маленький? МИРРА. Случилось то, что должно было случиться. Вероятно, это счастье, это — огромное счастье, но за счастье надо платить.

ПЛУЖНИКОВ. Не уходи. Только не уходи. МИРРА. Нельзя. Если бы не маленький, Коля,

я бы никогда не оставила тебя. Я думала, что умру немножечко раньше, чем ты, и умру счастливой. Ты моя жизнь, мое солнышко, моя радость, все — ты, все, что у меня есть. Но маленький должен родиться, должен родиться здоровеньким. Здесь я каждую секунду чувствую, как убывают его силы. Я была счастлива вопреки войне, вопреки немцам, вопреки моей судьбе, вопреки всему на свете! Я знаю, что тебе тяжелей, чем мне: ты остаешься один, а я уношу с собой кусочек твоего будущего. Ты не беспокойся, я уже все продумала. Ты только поможешь мне добраться к тем женщинам, что расчищают двор, а уж они выведут меня из крепости.

Одиннадцать страниц военной прозы

ПЛУЖНИКОВ. А там? МИРРА. Там мама. ПЛУЖНИКОВ. Женщин водят строем. МИРРА. Кто заметит лишнюю бабу? Не беспокойся — все будет хорошо. ПЛУЖНИКОВ. Ты должна идти. Ты должна добраться до своей мамы и вырастить сына. Если только я останусь в живых...

МИРРА. Коля! ПЛУЖНИКОВ. Если я останусь в живых, я найду вас. А если нет... ты расскажешь ему о нас. Обо всех нас, кто остался тут под камнями.

МИРРА. Он будет молиться на эти камни. ПЛУЖНИКОВ. Молиться не надо. Надо помнить. МИРРА. Коля! ПЛУЖНИКОВ. Мирра! Мирра одна.

ГОЛОС. Ты откуда взялась? МИРРА. Из города. Не узнаете, что ли? ГОЛОС. Из города? МИРРА. Ну пойдемте же, пойдемте. (Оглядывается). Пойдемте, разве на ходу нельзя выяснить?

ГОЛОСА ЖЕНЩИН.

Правда, идти пора! Весь день на холоду! И чего к девчонке

пристал?

ГОЛОС. Бункер! Бункер! ГОЛОСА ЖЕНЩИН. Ну чего к девчонке привязались! Наша она! Идти пора! ГОЛОС. Бункер! Бункер! МИРРА. Мирра не почувствовала боли, она почувствовала толчок в спину. И даже когда ее свалили, она, теряя сознание, еще упорно ползла вперед, уже думая не о том, кто жил в ней, а о том, кто навсегда остался сзади, и из последних сил ползла, стремясь уберечь его. И уже плывя в холодном предсмертном ужасе, ползла, слыша удары, что сыпались на ее плечи и голову. Но ее не били, а еще живую завалили кирпичом в неглубокой воронке за оградой Белого дворца... Все будет хорошо...

ПЛУЖНИКОВ.

А теперь не надо считать дни... теперь только стрелять... чтобы всегда... мордой вниз, по-пластунски бы ползали гады... на животе... не поднимая головы!.. Чтоб стрелял каждый камень, чтобы знали, кто хозяин крепости!..

АКТРИСА. Страница девятая. Синюхина гряда. Май. 1942. ОСЯНИНА. Как остальные? ВАСКОВ. Погибли наши товарищи смертью храбрых. Четвертак

в перестрелке,

Одиннадцать страниц военной прозы

Лиза Бричкина в болоте утопла. Выходит, что с Соней вместе мы четверых потеряли.

ОСЯНИНА. Женя погибла? Женя сразу умерла? ВАСКОВ. Нет, добивали... Ничего, Рита, ничего. Не победили они нас, понимаешь? Я еще живой, меня еще повалить надо.

ОСЯНИНА. Федя, помнишь, на немцев я у разъезда наткнулась? Я тогда к маме в город бегала. Сыночек там у меня. Аликом зовут. Мама больна очень, а отец мой без вести пропал. ВАСКОВ. Не тревожься, Рита, понял я все. ОСЯНИНА. Спасибо тебе. ВАСКОВ. Положил ведь я вас, всех пятерых положил, а за что? За десяток фрицев? ОСЯНИНА. Ну, зачем так? Все же понятно... война... ВАСКОВ. Пока война, понятно. А потом, когда мир будет? Будет понятно, почему вам умирать приходилось? Почему я этих фрицев дальше не пустил, почему такое решение принял? Что ответить, когда спросят: что же это вы, мужики, мам наших от пуль защитить не могли? Что же это вы со смертью их оженили, а сами целехоньки? Дорогу Кировскую берегли да Беломорский канал? Да ведь там тоже, поди, охрана, там ведь людишек куда больше, чем пятеро девчат да старшина с наганом!

ОСЯНИНА. Не надо, Федот. Родина ведь не с каналов начинается. Совсем не оттуда. А мы ее защищали. Сначала ее, а уж потом канал. ВАСКОВ. Ты полежи покуда, а я разведку произведу. (Дает ей наган). Возьми. Два патрона, правда, осталось, но все-таки спокойней с ним.

ОСЯНИНА. Бессмысленно это. Все равно умру. Только намучаюсь. Поцелуй меня. ВАСКОВ. Я разведку произведу и вернусь. К ночи до своих доберемся. (Целует ее). ОСЯНИНА. Колючий. Иди... АКТРИСА. 1942 год. Апрель. Брестская крепость. Страница десятая. ПЛУЖНИКОВ. Стой! Стреляю! ГОЛОС. Не стреляйте! Я не немец. Они послали меня сказать, чтобы вы выходили. Они сожгут вас огнем, а меня расстреляют, если вы откажетесь.

ПЛУЖНИКОВ. Где наши? ГОЛОС. Ходят слухи, ходят очень хорошие слухи, что немцев разбили под Москвой. ПЛУЖНИКОВ. А Москва наша? Немцы не брали Москву? ГОЛОС. Нет, нет, что вы. Это я знаю совершенно точно. Их разбили под Москвой. ПЛУЖНИКОВ. Теперь я могу выйти! Теперь я должен выйти и последний раз посмотреть им в глаза. Крепость не пала. Крепость не пала, она просто истекла кровью. Я последняя ее капля... Какое сегодня число?

ГОЛОС. 12 апреля.

Одиннадцать страниц военной прозы

«Каравай, каравай»...

ПЛУЖНИКОВ. 20 лет. АКТРИСА. Страница одиннадцатая. Наша страна.1942 год. ВАСКОВ. У него не было сейчас цели. Было только желание. С каждой минутой он приближался к скиту Легонта, где отсыпались перед последним броском к железке немцы. Старшина рванул скособоченную дверь, прыжком влетел в избу. Хенде хох! Один метнулся к оружию, но Васков уловил этот прыжок и почти в упор всадил в немца пулю. Грохот ударил в низкий потолок, немца швырнуло в стену, а старшина

забыл вдруг все немецкие слова и только хрипло кричал: «Лягайт! Лягайт! Лягайт!»

ПЛУЖНИКОВ. А русский солдат медленно шел сквозь строй оцепеневших врагов и ничего не видел. А если бы и видел, ему было уже все равно. Он был выше славы, выше жизни и выше смерти. ВАСКОВ. Что, взяли?.. Взяли, да?.. Пять девчат, пять девочек было всего, всего пятеро! А не прошли вы, никуда не прошли и сдохнете здесь, все сдохнете! Лично каждого убью, лично, даже если начальство помилует! А там пусть судят меня! Пусть судят...

ПЛУЖНИКОВ. Он шел и шел, гордо и упрямо, как жил, и упал только тогда, когда дошел. Упал свободным и после жизни, смертию смерть поправ. «Рио-Рита». Пауза. Финал. 1985 год.

Ювенильное море (Море Юности) Андрей Платонов Инсценировка Геннадия Касьянова Оптимистический фарс

Действующие лица ОРКЕСТР: Оркестрант 1

арт. Мирослава Вытриховская

Оркестрант 2

арт. Татьяна Тушич

Оркестрант 3

арт. Татьяна Салдецкая

Оркестрант 4

арт. Сергей Кулаков

Оркестрант 5

арт. Олег Шпак

БОСТАЛОЕВА Надежда Михайловна

арт. Любовь Веселова

ВЕРМО Николай Эдвардович

арт. Владимир Банюк

ФЕДЕРАТОВНА УМРИЩЕВ

арт. Юлия Матросова арт. Александр Максяков

Постановка Геннадия Касьянова Музыка Юрия Кравчука Костюмы Александра Левченко Премьера спектакля состоялась 15 ноября 1987 года

Николай ВЕРМО Надежда БОСТАЛОЕВА

ФЕДЕРАТОВНА

Директор завода АЙНА

Секретарь райкома

МАМЕД

УМРИЩЕВ

«A степь я не люблю; это место для меня как-то почти что маловероятное, я люблю больше всего вагоны парового отопления и еще сторожевые будки. В будках хорошо живется сторожевому человеку: кругом тихо, работы мало, мимо поезда мчатся, выйди и стой себе с сигналом, а потом осмотри свой участок и заваривай себе кашу...»

А.Платонов

ОРКЕСТР. День за днем шел человек в глубину юго-восточной степи Советского Союза. Он управился, уже на ходу, открыть первую причину землетрясений, вулканов и векового переустройства земного шара. Эта причина благодаря сообразительности пешехода заключалась в переменном астрономическом движении земного тела по опасному пространству космоса; а именно – как только, хотя бы на мгновенье, земля уравновесится среди разнообразия звездных влияний и приведет в гармонию все своё сложное колебательнопоступательное движение, так встречает незнакомое условие в кипящей вселенной, и тогда движение земли изменится, а погашаемая инерция разогнанной планеты приводит земное тело в содрогание, в медленную переделку всей массы, начиная от центра и кончая, быть может, перистыми облаками.

Ювенильное море

УМРИЩЕВ. Здравствуй. Соваться пришел? ВЕРМО. Нет. Что здесь такое? УМРИЩЕВ. Здесь мясосовхоз нумер сто один. А тебе что нужно? Ты здесь, братец, со своими вопросами не суйся!

ВЕРМО. А можно мне увидеть директора? УМРИЩЕВ. Можно. Гляди на меня – это я вот директор. А ты думал – директор здесь кто-то особенный – это же я!

ОРКЕСТР В систему мясосовхозов командируется инженерэлектрик сильных токов товарищ Николай Вермо, который окончил, кроме того, музтехникум по классу народных инструментов, дотоле же он был ряд лет слесарем, часовым механиком, шофером и еще кое-чем, в порядке опробывания профессий, что указывало на безысходную энергию тела этого человека, а теперь он мчится в действительность, заряженный природным талантом и политехническим образованием.

УМРИЩЕВ. Ты не видел нашей тыквы? Ты бы глянул: великое растение! Полезная площадь нашей тыквы – половина квадратной сажени. У нас на дальнем гурте целых сто штук таких выдолбленных тыкв: в них спят доярки и гуртоправы. Я целый жилкризис этими тыквами решил...

ВЕРМО. Что вы такое? Я ведь, может быть, сумею отобразить вас в звуке: я музыке учился. УМРИЩЕВ. Отобрази. Я Андриан Умрищев: я должен у тебя звучать мощно. Я

ведь предполагаю попасть в вечный штатный список истории как нравственная и разумно-культурная личность переходной эпохи. Поэтому ты сочини меня как можно гуще и веди по музыке басом. Я люблю оркестры!.. Ты что думаешь – иль мне сподручно здесь сидеть среди животных?

ВЕРМО. А разве нет? УМРИЩЕВ. Нет. Я здесь очутился как «невыясненный»! Как выяснюсь, так исчезну

Ювенильное море

отсюда навсегда. Ты можешь или нет сочинить в виде какого-либо гула тоску неясности?

ВЕРМО. Могу, наверное. УМРИЩЕВ. Вековечные

страсти-страдания происходят оттого, что люди ведут себя малолетним образом и всюду неустанно суются, нарушая размеры спокойствия. Ступай и не суйся. Чем старина сама себя пережила: она не совалась! В пространстве

ВЕРМО. Как скучно бывает жить на свете! БОСТАЛОЕВА. Отчего скучно? Нам тоже еще не весело, но уже не скучно давно... ВЕРМО. Скучно оттого, что не сбываются наши чувства. Смотришь на какое-нибудь лицо, даже неизвестное, и думаешь: товарищ, дай я тебя поцелую. Но он отвернется – не кончилась, говорит, классовая борьба – кулак мешает коснуться нашим устам...

БОСТАЛОЕВА. Но он не отвернется. ВЕРМО. Вы, например? БОСТАЛОЕВА. Я, например. УМРИЩЕВ. Суешься уже? ВЕРМО. Она мне очень понравилась! УМРИЩЕВ. Ну и пускай понравилась, а ты не суйся! Тебе нравится, а ты в сторону отойди, так твое же добро целей-то будет: ты подумай...

БОСТАЛОЕВА. Проезжай, Умрищев. На гурте доярка удавилась: я с тобой считаться иду!

УМРИЩЕВ. Ну-ну, приходи. Только в женскую психиатрию я соваться не буду. БОСТАЛОЕВА. Я тебя сама туда всуну – обратно не вылезешь. УМРИЩЕВ. Не сунусь, женщина! Пять лет в партии без заметки просостоял – оттого, что не совался в инородные тела и чуждые размышления – еще двадцать просостою – до самого коммунизма без одной родинки проживу: успокойся, Босталоева Надежда.

ОРКЕСТР. Ей здесь тяжело, иногда мучительно, зачастую страшно, но она не может сейчас жить какой-нибудь легкой жизнью в нашей стране трудного счастья. Прежний секретарь гуртовой партячейки на здешнем гурте пал духом, и комитет партии послал сюда – в «Родительские Дворики» – Надежду Босталоеву, чтобы разбить и довести до

Ювенильное море

гробовой доски действующего классового врага.

ОРКЕСТР. С пустого неба солнце освещало землю и людей; белая пыль эоловых песков неслась в атмосферной высоте – вихрем, которого внизу было не слышно, – и солнечный свет доходил до земной поверхности смутным и утомленным, как сквозь молоко.

УМРИЩЕВ. Вы должны вести себя как мои частности и бездирективно никуда не соваться. (Совершая обход). – Печь более вкусный хлеб. – Серьезно продумать все формы и недостатки. – Усилить трудовую дисциплину. – Сорвать былинку на пешеходной тропинке, а то бьет по ногам и мешает сосредоточиться. Ты сразу в дело не суйся, – ты сначала запиши его, а потом изучи: я же говорю принципиально – не только про эту былинку, а вообще, про все былинки в мире. Каждому трудящемуся надо дать в его собственность небольшое царство труда – пусть он копается в нем непрерывно и будет вечно счастлив. Один, например, чистит скотоместа, другой чинит по степи срубовые колодцы, третий пробует просто молоко – какое скисло, какое нет – каждый делает планово свое дело, и некуда ему больше соваться. Я считаю, что такая установка даст возможность опомниться мне и всему руководящему персоналу от текущих дел, которые перестанут к тому времени течь. Пора, товарищи, социализм сделать не суетой, а заботой миллионов.

БОСТАЛОЕВА. Что здесь такое? Что мы обсуждаем и какая повестка дня? УМРИЩЕВ. А теперь слушайте меня дальше. Есть еще разные неопределенные вопросы, изученные мною по старинной и по советской печати. У грабарей – дети рождаются весной, у вальщиков – среди лета, у гуртоправов – к осени, у шоферов – зимой, монтажницы отделываются к марту месяцу, а доярки в марте только починают: поздно-поздно, голубушки, починаете – летом носить ведь жарко будет!..

ФЕДЕРАТОВНА. Да что ты скучаешь-то все, батюшка; то жарко, то тяжко – да мы вытерпим!

УМРИЩЕВ. Стару-у-шка! ФЕДЕРАТОВНА. Стари-чок!

Ювенильное море

УМРИЩЕВ. Ты что ж, существуешь? ФЕДЕРАТОВНА. А что ж мне больше делать-то, батюшка? Привыкла и живу себе. УМРИЩЕВ. А тебе ничего, не странно жить-то? ФЕДЕРАТОВНА. Да мне ничего... Я только интервенции боюсь, а больше ничего... Бессонница еще мучает меня – по всей республике громовень, стуковень идет, разве тут уснешь!

УМРИЩЕВ. Интервенция?! А ты знаешь это понятие? Что ты во все слова суешься?..

ФЕДЕРАТОВНА. Знаю, батюшка. Я все знаю – я культурная старушка. УМРИЩЕВ. Ты, наверное, Кузьминишна?! ФЕДЕРАТОВНА. Нет, батюшка – я Федератовна. Кузьминишной я уже была. УМРИЩЕВ. Так ты, может, формально только культурной стала? ФЕДЕРАТОВНА. Нет, батюшка, я по совести. УМРИЩЕВ. Дай я тебя поцелую! Нежная моя, научная старушка! Никуда ты не совалась, дожила до старости лет и стала ты, как боец, против всех стихий природы!

ФЕДЕРАТОВНА. И против классового врага, батюшка! Против тебя, против Божева Афанаса и против еще каких-нибудь, кто появится... Я ведь все кругом вижу, я во все суюсь, я всем здесь мешаю!..

БОСТАЛОЕВА. Говори, бабушка. У нас повестки дня нету, а ты факты знаешь! ФЕДЕРАТОВНА. Да-то, ништ, я фактов не знаю! Я всю республику люблю, я день и ночь хожу и щупаю, где что есть и где чего нету... Да без меня б тут давно мужики-единоличники всех коров своих гнусных на наших обменяли, и не узнал бы никто, а кто и проведал бы, так молчал уж: ай кому жалко нашу федеративную республику?! Ему себя жалко!

УМРИЩЕВ. Товарищи, на дворе, пока мы тут сидим, наступил тем временем вечер. Посмотрите, как это довольно хорошо. Посмотрите затем на эту советскую старушку, разве это не вечер капитализма, слившийся на севере с зарей социализма? И разве не приятно сказать нашей Федератовне, этой доброй тетушке всего будущего и теще всего прошлого, словесную милость? Пусть она утешается по-пустому на старости лет! Здесь Федератовна как была, так и схватила Умрищева за отросшую бороду.

ОРКЕСТР. Единственная надежда для всей изможденной косности – это пробиться к будущему через истину человеческого сознания – через большевизм, потому что большевизм идет впереди всей мучительной природы и поэтому ближе всех

Ювенильное море

к ее радости; горестное напряжение будет на земле недолго.

OРKECTP (секретарь райкома). Был ли на совхозе распространен ваш лозунг «а ты не суйся!»?

УМРИЩЕВ. Был, конечно. Вот Божев сунулся к Айне – ее погубил и сам пропал. Этот лозунг, дорогой товарищ, идет по всему свету еще от Иоанна Грозного, а Грозный ведь был глубокий человек: ты возьми данные истории? Желаешь, я тебе предложу кое-что для чтения?

OРKECTP (секретарь райкома). Не желаю. Вы мне скажите другое: сколько ежедневно пропадало молока в совхозе? Сколько у вас выдаивалось из совхозных коров молока руками окрестных кулаков и зажиточных единоличников? Можете ответить?

УМРИЩЕВ. Ну, еще бы! Наша старушка Федератовна совалась вот повсюду и говорила мне, что ведер тысячу. А если б она не совалась, то и до тебя бы дело не дошло и вопроса такого бы не стояло.

ОРКЕСТР (секретарь райкома). Хорошо. Сколько племенных совхозных коров кулаки обменяли на свой беспородный скот?

УМРИЩЕВ. Я в этот счет не вмешивался. Я вел глубокую тактику и довольно принципиальную политику. А именно: пускай хоть кулаки, хоть бедняки, хоть кто, поменяют немножко своего скота на наш. Кулака раскулачат, бедняк войдет в колхоз – и все совхозное племя попозже или пораньше все равно очутится в обобществленном секторе. А вот в этом-то и скажется доброе, хозяйственное и ведущее влияние совхоза на колхозную прицепку! Тебе теперь понятно?

ОРКЕСТР (секретарь райкома).

Ювенильное море

Вы подлец и дурак. Кулак перережет наш племенной скот, а ваш беспородный скот принесет нам одни убытки и повальные болезни.

УМРИЩЕВ. Какой это ваш и какой это мой скот? Я имею собственность только в виде идейных мыслей, а не коров, я ношу при себе билет члена партии. Ты, брат, особо-то не суйся! ОРКЕСТР (секретарь райкома). Вы правы, что билет члена партии вы носите при себе. Но я прав, что сволочь его носит.

УМРИЩЕВ (хотел взлететь, но) Это я... книг начитался. Это я... исторически хочу... Ты гляди на меня, как...

ОРКЕСТР (секретарь райкома). Как на икающего оппортуниста.

УМРИЩЕВ. Хоть бы так. ОРКЕСТР (секретарь райкома). Как на второго убийцу киргизской девушки и как на кулацкого мерзавца!

УМРИЩЕВ. Как теперь партия? Наверное, разлюбит меня? ОРКЕСТР (секретарь райкома). Очевидно.

УМРИЩЕВ. Ну, тогда я соваться начну! Как-нибудь она меня полюбит! ОРКЕСТР (секретарь райкома). Я, наверное, субъективно люблю Босталоеву и наряжаю ее в идеологическое подвенечное платье. Эта женщина одним

Ювенильное море

своим существованием показывает верность линии партии, и вся голова, туловище, всякое движение Босталоевой соответствует коммунизму и обеспечивает его близкую необходимость. Она умрет при торжестве кулачества или мелкой буржуазии. Я опоздал, ее надо давно назначить на гурт, пусть она покажет себя в действии.

БОСТАЛОЕВА. Самая далекая ваша мечта все равно не опередит перспектив нашей партии... Между живой и мертвой природой будет проложен вечный мост. Вермо, в прошлом году «Родительские Дворики» поставили пятьсот тонн мяса, в этом году нам задали тысячу тонн, а поголовье увеличивается только процентов на двадцать, потому что мало пастбищ и мало воды...

ВЕРМО. Мы должны выполнить, Надежда. Москва вызывает нас на творчество, нормальной мещанской работой взять такого плана нельзя, значит, в центре доверяют нашим силам... ФЕДЕРАТОВНА. Партия слишком уж любит массы, оттого она и ценит так ихний ум. Без ума нам этот план сроду не взять!

БОСТАЛОЕВА. Мы поставим три тысячи тонн говядины, мы не только трудящийся, мы творческий класс.

ФЕДЕРАТОВНА. Да то, ништ, не правда? Уже дюже массы жадны стали на новую светлую жизнь: никакого укороту им нету!

ВЕРМО. Мельницу же в «Родительских Двориках» надо построить теперь же. Пусть теперь степной ветер обратится в электричество, а электричество начнет греть коров и сохранит на них мясо, сдуваемое холодом зимы: скучную силу осеннего ветра и зимнюю пургу, поющую о бесприютности жизни, наступило время превратить в тепло, и во вьюгу можно печь блины.

ФЕДЕРАТОВНА. А хватит нам киловатт-часов-то? Ты амперы-то сосчитал с вольтами? Ты гляди, раз овладел техникой!.. А проволоку, шнур и разные частички где ты возьмешь? Мы вон голых гвоздей второй год не допросимся, алебастру, извести и драни нету нигде...

БОСТАЛОЕВА. Я поеду в район, в край и достану все, что нужно, сама.Високовский, сколько мы нагоним мяса, если в скотниках будет тепло?..

ОРКЕСТР (Високовский) Можно телят выпаивать круглый год.

Ювенильное море

Весной мы родили две тысячи телят, а теперь будем осеменять коров круглый год – получим минимум три тысячи телят, на добавочную тысячу больше. Это при том стаде, какое у нас есть...

БОСТАЛОЕВА. Мы это сделаем, товарищ Вермо! Бабушка, ты будешь бригадиршей на постройке...

ФЕДЕРАТОВНА. Обождите, вам говорят!.. Если на небе тало, а на дворе мороз в тридцать градусов по Реомюру, в тридцать семь по Цельсию: вы тогда – что?!

ВЕРМО. Мы, бабушка, из коровьих лепешек брикетов наделаем в запас. Пусть Кемаль сделает деревянный пресс для обжима и брикетирования коровьих лепешек...

ФЕДЕРАТОВНА. Кто будет крутить ваш брикетный пресс? ОРКЕСТР. Два вола.

ВЕРМО. Нет, ветер. Не тратьте животных, живите за счет мертвой природы. ОРКЕСТР (Високовский). Я люблю вас, гражданин Вермо.

ОРКЕСТР. В эту ночь, когда поднялась луна на небе, животные перестали жевать растения и улеглись на ночлег по балкам и понизовьям, напившись воды у колодцев, несъеденная трава тоже склонилась книзу, утомившись жить под солнцем, в смутной тоске жары и бездождия. В этот час Босталоева и Вермо сели верхом на лошадей и понеслись, обдаваемые теплыми волнами воздуха, по открытому воздушному пространству земного шара... Босталоева и Вермо на лошадях в открытом пространстве земного шара.

БОСТАЛОЕВА. Зачем вы целуете меня в волосы? У меня голова давно не мытая... Надо мне вымыться, а то я скоро поеду в город – стройматериалы доставать.

ВЕРМО. Стройматериалы дают только чистоплотным?

Ювенильное море

БОСТАЛОЕВА. Да, я всегда все доставала, когда на главной базе работала. Здесь так плохо! Смотрите – земля, как засохшая рана... ВЕРМО. Мы достанем наверх материнскую воду. Мы нальем здесь большое озеро из древней воды – она лежит глубоко отсюда в кристаллическом гробу! Товарищ Босталоева, давайте покроем всю степь, всю Среднюю Азию озерами ювенильной воды? Мы освежим климат и на берегах новой воды разведем миллионы коров! Я сознаю все ясно! БОСТАЛОЕВА. Давайте, Вермо. Я любить буду вас. БОСТАЛОЕВА. Это Умрищев. Он думает, что тут было при Иване Грозном: не

луч-

ше ли?

УМРИЩЕВ. Колхоз мой отсюда недалеко. Я там отлично колхозирую и уже управился начисто ликвидировать гнусную обезличку, и думаю лишь об совершенствовании учета: учет! Читаю Науку Универсальных Исчислений, изданную в 1844 году и принадлежащую уму барона Корфа, председателя Общества Поощрения Голландских отоплений. ОРКЕСТР ...Все так же стоял человек на толстой земле, вредный и безумный в историческом смысле. Он там мужикам какую-то слабость организовал и говорит, чтоб никто не горевал, потому что все на свете есть электрон, который никуда не денется, хотя вся диктатура иди против него. Теперь там зажиточное население всех про электрон спрашивает: каждый хочет электроном стать, а как – не знают...

БОСТАЛОЕВА. Вермо, поезжайте, пожалуйста, с Федератовной в колхоз к Умрищеву и объясните ему, что такое электрон. Дирижирует Вермо.

ОРКЕСТР. Вокруг совхозного поселения

Ювенильное море

лежала тьма, укрыв дальние и беззащитные стада; еще далее тех стад были колхозы, деревни, бывшие уездные города – тысячи дружелюбных и ненавидящих людей; советские коровы сейчас лежали у водопоев, быки храпели, и равнодушные пастухи варили себе что-нибудь на ночь, чтоб не скучать от голода во сне...

БОСТАЛОЕВА (складывая в чемодан вещи). У меня ведь нет родственников! Была одна сестра, но мы забыли писать друг другу!.. Не забыть узнать в Ветеринарном институте, как добывают семя из мочи для искусственного оплодотворения... Вермо! Я хочу выйти замуж за тебя при социализме; а может быть, расхочу еще!.. Проверьте лучше электрон Умрищева: по-моему, это его новый политический лозунг.

ФЕДЕРАТОВНА. С Умрищевым я одна управлюсь. Электрон я знаю что такое, меня физике научили, это такая частичка, а лозунги я чую, даже когда сам оппортунист молчит про них! Поезжай, девочка, – наган не забудь взять!

ВЕРМО. Надежда Михайловна, я ехал с вами утром и увидел на небе электромагнитную энергию! Нам нужно сделать оптический трансформатор – он будет превращать пульсацию солнца, луны и звезд в электрический ток. Он будет питаться бесконечным пространством, он... ФЕДЕРАТОВНА. Да оставь думать хоть ради человека-то. Человек уезжает, а он бормочет – голову ей забивает. Девке и без тебя есть забота: иль мы сами физики не знаем, один ученый какой! Что ты, при капитализме, что ль, живешь, когда одни особенные думали!

БОСТАЛОЕВА. До свидания, Вермо. Делайте пока земляные работы, а я привезу оборудование...

БОСТАЛОЕВА. Мне нужен ящик гвоздей. ОРКЕСТР. В большом зале учреждения стоял гул от умственной работы, сотни усердных служащих соображали о снабжении

Ювенильное море

тысячи строительств и беспрерывно бились на плановом поприще с представителями мест, употребляя чай в промежутках труда.

ОРКЕСТР (ответственный исполнитель). Голубушка моя, мне гвоздей нужно десять тысяч тонн!.. На весь ваш район мы дали пол-ящика гвоздей: возьми оттуда себе горсть!

БОСТАЛОЕВА. Вы сволочь! Дайте мне ваш бумажный план, я выдумаю вам гвозди! (Начальнику). Отдайте мне полтонны катанки!

ОРКЕСТР (Начальник). Тебе сколько – полтонны нужно? Возьми себе все четыре, ты из них дело сделаешь... (отв. исполнителю) Верещасный! Зайди ко мне после занятий, я тебя, может, уволю за проволоку...

ОРКЕСТР (директор завода). За что мне рубить из проволоки гвозди? За ваши глаза?

БОСТАЛОЕВА. Да. ОРКЕСТР (директор завода). Разве поцеловать вас за гвозди?

БОСТАЛОЕВА. Ладно... ОРКЕСТР (директор завода). А вы не обидитесь?

БОСТАЛОЕВА. Не обижусь. Но вы, наверное, не такая сволочь... ОРКЕСТР (директор завода). Нет. Где ваша катанка? Вечером я сам стану за автомат, вы подождете десять минут и получите свои гвозди... Везите катанку сюда.

ОРКЕСТР. «Химрадий», «Востокогаз»,

Ювенильное море

«Электробюро высоких напряжений», «Комиссия воздуходувок», «Контора тяжелых фундаментов», «НТО изучения вибраций промустановок», «КрайКЭО»... Таинственные, мутные и нежные силы природы действуют в рядах большевиков, начиная от силы тяжести и кончая нежной вибрацией и электромагнитной волной, трепещущей в темной бесконечности.

БОСТАЛОЕВА (телеграмма). В «Край ВЭО» есть динамо-машина, но в ней 850 ампер, по ней учатся черчению молодые кадры, как же быть? ВЕРМО (телеграмма).

Придумал более совершенную конструкцию динамо-машины, делаем ее из дерева и проволоки во всех деталях, окрасим в нужный цвет и вышлем багажом институту. Так как чертить можно с деревянной разборной модели – обменяйте нашу деревянную на ихнюю металлическую, наша деревянная конструктивно лучше, для черчения полезней.

БОСТАЛОЕВА. Дорогой мой Вермо, где живет сейчас твоя невеста? Может быть, еще пионеркой с барабаном ходит?.. ОРКЕСТР (секретарь ячейки «КрайКЭО»). Отправляйте сегодня же нашу динамо в ваш совхоз! Мы будем чертить трансформатор, пока не привезут деревянную модель вашего инженера... Сколько, вы сказали, добавит мяса динамо-машина?

БОСТАЛОЕВА. Сто или двести тонн. ОРКЕСТР (секретарь ячейки). Мы возьмем шефство над вашим совхозом.

Ювенильное море

БОСТАЛОЕВА. Вы помогите нам организовать в совхозе учебный комбинат. Нам хочется достать Ювенильное море, тогда мы нарожаем миллионы телят, и вы не успеете поесть наше мясо... Но вперед нам нужно сто пастухов сделать инженерами.

ОРКЕСТР (секретарь ячейки). Мы добьемся через крайком в порядке шефства, чтоб теперь же у вас был технический комбинат!

БОСТАЛОЕВА. Нам нужна электротехника, гидрология и наука о мясном животноводстве плюс еще общая подготовка.

ОРКЕСТР (секретарь ячейки). Даю! Сегодня же поставлю шефство на ячейке и на общем собрании. Обними меня.

ОРКЕСТР. Наполнившись счастьем своих достижений, Босталоева уехала наутро в «Родительские дворики» навстречу будущему времени своей жизни

ОРКЕСТР (Високовский). Я не могу больше служить в таком учреждении!.. Я специалист, я никаких родных в мире не имею, а здесь животных воспитываю, а ваши кулаки их картошками душат, ваши колодцы сухими стоят... Если кулаки у вас еще будут, а воды все мало и мало, я уеду отсюда. Я два года любил телушку Пятилетку, в ней уж десять пудов веса было, я мясного гения выращивал здесь, а ее теперь затоптали в очереди за водой! Это контрреволюция: я умру – или жаловаться буду!..

Ювенильное море

ФЕДЕРАТОВНА. Какие это наши кулаки, дурак ты узкий?.. Езжай на дальние степи стеречь гурты, я всех пастухов арестовала.

ОРКЕСТР. Некоторые жители умрищевского колхоза уже управились заметить таратайку Федератовны, и зажиточные ребятишки летали по дворам, предупреждая, кого нужно, что появилась сама старуха, чтоб все сидели смирно, а остаточное кулачество пусть прячется в колодцы. Спустя ряд мгновений в деревне потух ряд печек и несколько последних, исхищренных кулаков полезли по бурьянным гущам к колодцам и залезли в них по веревкам, а в колодцах сели на давно готовые, прибитые к шахте табуретки и закурили.

ОРКЕСТР (Кузьма Иванов). Я ведь здесь как Союзкиножурнал: все вижу и все знаю... Тут что делается, кума, аж последняя теория замирает в груди!.. Дай-ка я тебе чайку погрею в чугуне. (Торжественно). Я вчерашний день организационно покинул колхоз и стал революционным единоличником, ибо Умрищев учредил здесь кулачество.

ФЕДЕРАТОВНА. Вот тебе, Кузьма Иванов, революционный единоличник! Вот тебе кулачество! Вот тебе Союзкиножурнал! Все видишь, все знаешь – так не молчи, действуй, бунтуй, старый сукин сын!.. Вот тебе теория, вот тебе – в груди она замирает! Не будь, не будь, либералистом не будь! Старайся, старайся, активничай, выявляй, помогай, шагай, не облеживайся, не единоличничай – суйся, суйся, суйся, бодрствуй, мучитель Советской власти!.. Здравствуй, негодный!

УМРИЩЕВ. Здравствуй, старушка! Что это тебя носит по всей территории? Ты бы лучше жила в сидячку и берегла силу в голову. ФЕДЕРАТОВНА. Ты что это?.. Где у тебя тут диалектика в действии? Ты что – ты кулачество здесь рожаешь?.. Я все, батюшка, знаю, и все, батюшка, видела!.. Замолчи, несчастный схематик, – сейчас тебя тресну!

УМРИЩЕВ. Садись, садись старушка: в стоячку я не говорю... Ты у меня видела

Ювенильное море

отсутствие обезлички – первый этап моего руководства.

ФЕДЕРАТОВНА (затрепетала, как молодая). Какое такое отсутствие обезлички? А ты знаешь, что твои колхозники пастухами у нас были, что они коров наших в гроб кладут, целые гурты твои бабы обдаивают, что...

УМРИЩЕВ.

Ты не чтокай, старушка, ты тверже руководи, соблюдай классовую политику в отношении рабсилы и держись четче на своем посту. Ты погляди на мое достижение, у меня нет гнусной обезлички: каждый хозяин имеет свою прикрепленную лошадь, своих коров, свой инвентарь и свой надел – колхоз разбит на секции, в каждой секции – один двор и один земельный надел, а на дворе – одно лицо хозяина, начальника сектора.

ФЕДЕРАТОВНА. А чьи же это лошади у твоих хозяев? УМРИЩЕВ. Ихние же, я учитываю чувственные привязанности хозяина к бывшей собственной скотине: я в этом подходе конкретный руководитель, не механист и не богдановец.

ФЕДЕРАТОВНА. Старичок, старичок, а в чем колхоз у тебя держится? УМРИЩЕВ. Колхоз держится только во мне. Вот здесь, вот здесь соединяются все противоречия и превращаются силой моей мысли в ничто. Колхоз – это философское понятие, старушка, а философ здесь я.

ФЕДЕРАТОВНА. А все у тебя состоят в колхозе, старичок? УМРИЩЕВ. Нет, бабушка, я не держусь абсолютных величин: все абсолютное превращается в свою противоположность.

ОРКЕСТР. На дворе же все время шел жаркий день, стареющий в ветхой пустынной пыли, покрытый чадом тления местной почвы, и весь колхоз находился в этой туманной неопределенности атмосферы...

ОРКЕСТР (секретарь райкома). Бабушка, Умрищева мы сегодня обсудим на бюро и отдадим из партии к прокурору, а тебя мы перебрасываем из совхоза на место Умрищева. Ты согласна?

ФЕДЕРАТОВНА.

Согласуй с директором и пиши путевку, товарищ секретарь… Либо социализм, либо нет – ведь вот вопрос-то!

ОРКЕСТР (секретарь райкома). Ты это что?

Ювенильное море

ФЕДЕРАТОВНА. Ты пиши, пиши наше партийное, а это мое старое бабье выходит наружу.

ОРКЕСТР (секретарь райкома) . Да то-то! А я думал, ты горюешь о чем-то.

ФЕДЕРАТОВНА.

Да-то, ништ, не горюю, да-то, ништ, не скучаю! (Заголосила на весь район). Иль я безгрудая, бездушная, нездешняя какая!.. Родные мои Дворики, Надюшка моя, товарищ Босталоева, отымает меня Умрищев-злодей, уж смеркается сердце мое, схоронилися вы за дорогою...

ОРКЕСТР (секретарь райкома). (Через час). Ну, как, бабушка?

ФЕДЕРАТОВНА. Обсохла уж. Давай инструкцию на ликвидацию умрищевской школки.

БОСТАЛОЕВА. Что здесь такое? Где же мой совхоз? ВЕРМО. Надежда Михайловна, что если мы ликвидируем

всех пастухов, а коров поручим быкам. Високовский мне говорил, что бык это умник, если его приучить к ответственности: субъективно бык будет защищать коров, а объективно – нашим пастухом! Штатное многолюдство это отсталость, Надежда Михайловна: нам надо поменьше людей – в республике слишком много работы... Федератовна арестовала кулацких пастухов, а нам их теперь негде держать – их связал Климент веревкой от бегства и увел в районную тюрьму. Говорят, пастушачьи бабы защекотали Климента в степи, а бабьи мужья разбежались. Динамо-машину мы получили, но без вас было скучно...

БОСТАЛОЕВА. Сломали весь совхоз, а сами кашу едят! Сволочи какие!.. Кто из вас первый начал землю здесь рыть, здоровы ли гурты, где Федератовна-старушка? Я прямо удивляюсь: какие вы малолетние! А я думала, вы и вправду коммунисты!

ОРКЕСТР (Кемаль). Мы-то? Мы-то не коммунисты? Ах ты, дура-девчонка! Я старый кузнец и механик, я не смеялся тридцать лет, а вот пришел инженер Вермо, открыл нам пространство науки – и я улыбнулся на твой совхоз из землянок! Ты же все лозунги извращаешь, ты с природой, ты с отсталостью примирилась здесь – нервная ничтожность такая!.. Ты уехала, старуха твоя пропала – тоже советская

наседка такая – и мы сказали твоему старушечьему совхозу: прочь, ты не дело теперь! И не было его в одну ночь! Надо трудиться, товарищ директор, не за лишнюю сотню тонн говядины, а за десять тысяч тонн!.. Ты – девчонка еще в глазах техники!

БОСТАЛОЕВА. Отчего у нас люди так быстро развиваются? Это прямо превосходно! Танец. Степь. Костер.

ФЕДЕРАТОВНА

(Вермо). Глянь в мои глаза. У меня там горит электричество или

потухло.

ВЕРМО. Плохо горит. У тебя бельма растут. ФЕДЕРАТОВНА. Пусть растут, а я и видеть не буду, так почую. А ты научный левак! ОРКЕСТР (секретарь райкома). Погоди судить, бабушка. У них уже есть дела, а ты

Ювенильное море

говоришь слова... давайте, товарищи, наметим план технической реконструкции «Родительских Двориков».

ОРКЕСТР. Название работы: Закончить постройку электродвигателя; установить динамо; провести электрическую сеть.

ВЕРМО. Цель ее: отопление скотных баз и рабочих жилищ, подача жара на кухню. ФЕДЕРАТОВНА. Фамилия бригадира и срок исполнения: Вермо. 2 месяца. БОСТАЛОЕВА. Полезный эффект и примечание: 300 тонн добавочной говядины. Уничтожение жажды на центральной усадьбе.

ОРКЕСТР. Электротехнический монтаж силосной башни и убойного стойла.

ВЕРМО. Заготовка свежей говядины в долгий прок. ФЕДЕРАТОВНА. Високовский, консультации. Вермо. 1 месяц. БОСТАЛОЕВА. Не менее 400 тонн мяса. ОРКЕСТР. Пресс для брикетирования коровьей желудочной продукции.

ВЕРМО. Решение степной топливной проблемы. ФЕДЕРАТОВНА. Кемаль БОСТАЛОЕВА. Экономия 2000 рублей. ОРКЕСТР. Приобрести, перепроектировать, переделать два вольтовых агрегата разной мощности.

ВЕРМО. Мощным агрегатом прожигать скважины в глубину земного шара, дабы вскрыть кристаллическую гробницу материнского моря. ФЕДЕРАТОВНА. Босталоева, Вермо. 3 месяца. БОСТАЛОЕВА. По строительству 50 тыс. рублей. По большому водоснабжению (на материнское море) социалистический риск.

ОРКЕСТР. Изобрести и сконструировать оптический прибор для обращения солнечного света в электрический.

ВЕРМО. Получить энергию в степи и во всем мире из любой точки освещенной бесконечности.

Ювенильное море

ФЕДЕРАТОВНА. Вермо, Кемаль, Босталоева БОСТАЛОЕВА. Установление технического большевизма

в «Родительских Двори-

ках» и на всем открытом пространстве земли.

ОРКЕСТР. Вермо ощущал спокойствие и счастливое убеждение верности своей жизни, точно старый серьезный товарищ, неизвестный в лицо, поддерживал его силу, и все равно, даже если бы погиб в изнеможении инженер Вермо, он был бы мертвым поднят дружескими руками на высоту успеха, и уцелевшие товарищи добудут из глубины земли материнское море, и свет солнца превратят в электричество. Он понял мысль столпов революции: их мысль – это большевистский расчет на максимального героического человека масс, приведенного в героизм историческим бедствием, на человека, который истощенной рукой задушил вооруженную буржуазию в семнадцатом году и теперь творит сооружение социализма в скудной стране, беря первичное вещество для него из своего тела.

ОРКЕСТР. В глубокую осень Из Ленинграда в Гамбург отплыл корабль. На борту корабля находились инженер Вермо и Надежда

Ювенильное море

Босталоева. Они имели командировку в Америку, сроком на полтора года, чтобы проверить там в опытном масштабе идею сверхглубокого бурения вольтовым пламенем и научиться добывать электричество из пространства, освещенного небом. На причале стояли двое: Федератовна и Умрищев.

УМРИЩЕВ. Мавруша, а Мавруш! ФЕДЕРАТОВНА. Чего тебе, старичок? УМРИЩЕВ. А что, Мавруш, когда Николай Эдвардович и Надежда Михайловна начнут из дневного света делать свое электричество, что, Мавруш, не настанет ли на земле тогда сумрак?.. Ведь свет-то, Мавруш, весь в проводе скроется, а провода, Мавруш, темные, они же чугунные, Мавруш!..

ОРКЕСТР. Тут лежачая Федератовна обернулась к Умрищеву и обругала его за оппортунизм.

Лолита Пьеса Эдварда Олби По роману Владимира Набокова Перевод с английского Илана Полоцка

Действующие лица (в порядке появления на сцене):

НЕКИЙ ДЖЕНТЛЬМЕН (НД) ХАМБЕРТ ХАМБЕРТ (ХХ) ЛОЛИТА ШАРЛОТТА АННАБЕЛ ЛУИЗА КЛЕР КУИЛТИ

арт. Александр Максяков арт. Владимир Банюк арт. Мирослава Вытриховская арт. Валентина Гаркуша арт.Татьяна Тушич арт. Любовь Веселова арт. Александр Максяков

КОНСТАНС

арт. Юлия Матросова

МОЛОДОЙ ЧЕЛОВЕК

арт. Валентин Макар

ДИК БИЛЛ

арт. Владимир Цывинский арт. Алексей Быш

ВРАЧИ РИТА СТАРШАЯ СЕСТРА ПЕРВАЯ СЕСТРА ВТОРАЯ СЕСТРА Режиссер-постановщик Геннадий Касьянов Сценография и костюмы Людмилы Лазаревой Премьера спектакля состоялась 2 октября 1992 года

Некий Джентльмен

Хамберт Хамберт Шарлотта

Лолита

АКТ I На сцене появляется НЕКИЙ ДЖЕНТЛЬМЕН – то ли перед занавесом, то ли выходит из затемненной части сцены.

НД. Добрый вечер. (Или

день, в зависимости от времени действия). А! Я вижу, что кое-кто из вас знает меня. Это, в самом деле, приятно. При моей профессии – я писатель, романист, драматург; романист не знаменитый, а драматург не из тех, при виде которого ваши руки взлетают в мгновенных овациях, – при моей профессии любое признание вызывает слезы на глазах – условные слезы на условных глазах, если уж быть точным. Ибо мы живем в век дешевой прозы, чуть лучшей драматургии, и искусство для нас – товар. Впрочем, неважно. Те из нас, кто трудится упорно и самоотверженно и к тому же одарен – тут легкий румянец смущения – талантом, отягощены образом мышления, который не в состоянии потакать вкусам публики, но, увы, время от времени мы лезем в грязь ради самой грязи; а затем, к глубокому сожалению, выясняем, что получается плохо. Но, во всяком случае, просто прекрасно, что тебя знают, а тем из вас, кто расщедрится на аплодисменты, приношу свою благодарность, предполагая, что вы видели одну или две мои пьесы, читали один или два моих романа и не спутаете меня с кем-то еще. (Обращается к кому-то в зале). Привет! Эй, там – привет! Как мило, что вы пришли. Какая прекрасная вечеринка была на прошлой неделе! И как хорошо, что пригласили как-егоимя! А я думал, что он уже умер! (Снова обращается ко всей аудитории). Итак. Здесь есть джентльмен, который умирает от желания поговорить с вами. Он – создание моего воображения – может быть, и не самое лучшее, но таким он уж у меня получился, – и у него есть то мужество и самообладание, которые мы, авторы, так рады порой видеть в своих персонажах. В то же время я выяснил, что его интерес к своей персоне превосходит мой, и развивается она в том направлении, с которым я вообще не хотел бы иметь дела. Иными словами, он доставляет немало хлопот. (Оглядывается). Хорошо! Ради Бога! Отлично. (Снова к залу). До чего нетерпелив! Его зовут Хамберт. С сожалением должен сообщить вам, что так же звучит и его фамилия, то есть он Хамберт Хамберт. В Европе это бывает – нечто семейное, когда троюродная сестра выходит замуж за… Хамберт… Хамберт. (Пожимает плечами). Ну, что тут сделаешь? Он так и рвется поговорить с вами, потому что, видите ли, он влюблен. (НД любезно указывает за кулисы; входит ХХ — Хамберт Хамберт).

Лолита

Сцена 1 ХХ выходит на сцену и выносит с собой куклу размером с человека. НД отходит в сторону.

ХХ (благодаря за аплодисменты). Спасибо, спасибо, спасибо. Благодарю вас. (к НД). А вы не очень-то торопились.

НД (смущенно). Неужели? Прошу прощения. ХХ. Мне кажется, что вы и не собирались уходить. НД. Уходить? ХХ. Уходить. НД. Ах, вот в чем дело! Нет, думаю, что мне лучше остаться – то тут, то там подтянуть веревочку, вынести что-нибудь – смотря по ситуации.

ХХ (без большой радости по этому поводу). Естественно. НД. В конце концов, это я и имел в виду. ХХ. Естественно. (К залу). Итак, как он вам говорил, я влюблен. По уши? Нет. Безответно? Нет, ничего подобного. Эти выражения не в состоянии дать представление о… ну, об ошеломляющей, перехватывающей горло МОЕЙ любви. Господи, до чего неуклюжие слова. (Обнимает куклу). В ней есть все – и обладание, и потеря, и полнота, и простодушие, позор и слава – мое состояние можно только понимать или не понимать. Добро пожаловать к нам… или: ни в коем случае, это слишком тяжело.

НД. Может, вы объясните, что это за кукла? ХХ. Простите? НД. Кукла. Собираетесь ли вы объяснить, что это такое? ХХ (протягивает ему куклу). Какая кукла? НД (терпеливо). Ну, ладно. ХХ. Вот и объясните. НД. Но это не моя идея. ХХ (к залу). Не обращайте внимания; самое лучшее — просто не обращать на него внимания. Он зануда. Это Я. Это Я влюблен; и речь здесь пойдет о любви. Влюбленность – все мы знаем, что это такое.

НД. Лекция? ХХ. Истолкование. Самое краткое из истолкований. (К залу). Мы знаем, что такое «похоть». Похоть – это чисто физическая страсть, когда «здравствуй», сказанное объектом, вызывает эрекцию, а «как поживаешь?» — оргазм. Мы все знаем, что это такое, и все мы знаем, что такое чистая безответная любовь – которая исчезает при столкновении с жизнью. Это, так сказать…

НД. Самое краткое из истолкований?

Лолита

ХХ (не обращает внимания на НД; он лишь испускает вздох и терпеливо прикрывает глаза). Это, так сказать, хотя большей частью и литература, величественная страсть очень известных… всесильных любимцев публики – графиня Виндзорская и Джо Ди Маггио, Эдвард Восьмой и всеобщая Мерилин, и все такое прочее. И… и есть любовь, которая боится назвать себя по имени. Обычно это продуманно налаженные отношения между людьми одного пола, разного цвета кожи и время от времени – с животными.

НД. Прошу прощения; я должен прервать вас. Продуманно налаженные отношения с животными?

ХХ. Теоретически это возможно. (К залу). Я могу понять… я могу понять тех, кто это понимает, — суть таких отношений: мужчина и его овца, леди и ее тигр; все это вполне возможно. И масса подобных ситуаций абсолютно допустима в таком бесконечно снисходительном обществе, как наше, — масса, но не все. (Он притягивает куклу к себе и гладит ее). Я же – и вот снова приходит это слово – я же

влюблен, я влюблен в девочку по имени Лолита. Ло-ли-та. (Обращаясь к кулисам). Не хочешь ли ты… э-э-э… не хочешь ли ты выйти к нам? (Лолита выходит, держа в руках свою собственную куклу нормальных размеров). Вот… это Лолита.

ЛОЛИТА (небрежно, в зал, который восхищает ее). Хай! ХХ. Лолита, свет моей жизни, огонь моих чресел. Мой грех, моя душа. Ло-ли-та. ЛОЛИТА (к ХХ). Ох… заткнись. (Она входит в дом Хейзов, шлепается на кушетку и начинает играть с куклой).

ХХ (к залу). Вы, м-м-м… вы должны были бы заметить, что Лолита… ну… моложе других девочек. То есть, в сущности, она не моложе остальных девочек ее возраста; я не это имел в виду. Дело в том, что она моложе, чем вы могли бы себе представить объект такой… такой всепоглощающей страсти со стороны тридцативосьмилетнего мужчины. Лолите, в конце концов… одиннадцать лет. ЛОЛИТА. Одиннадцать с половиной! ХХ. Одиннадцать с половиной. Тех из вас, кто уже готов подняться с мест и с возмущением направиться к выходу, я прошу: останьтесь еще на минутку и убедитесь, насколько все это в самом деле сложно. Я люблю эту девочку – этого ребенка, этот цветок, эту… Я люблю это сокровище не так, как добрый дядя; не так, как лучший друг семьи; нет, ничего подобного. (Стиснув зубы). Я ХОЧУ ее! Я вожделею ее!

ЛОЛИТА (подняв глаза к небу). Господи Иисусе! ХХ. О, мои грозди! Как они набухают! Одна только мысль о ней! (Прикрывает пах куклой). Не смотрите. Она — мое сердце, она мой разум, она не в моей постели – но там я должен обладать ею.

ЛОЛИТА (качает головой). Господи, ну и тип!

Лолита

ХХ (к залу). Итак… теперь вы все знаете. ШАРЛОТТА (за сценой). Лолита! Лолли! ХХ. А это – то есть, голос – мамаша моей возлюбленной. ШАРЛОТТА (выходит на сцену). Ло? Лолита? (К ХХ). Где этот ребенок? ХХ (к залу, представляя Шарлотту). Шарлотта Хейз, вдова мистера Харольда Хейза, мать вышеупомянутой Лолиты.

ШАРЛОТТА (к залу, она слегка возбуждена). Очень приятно, как вы поживаете? (К ХХ). Вы не видели Лолиту?

ХХ. Она вон там. ШАРЛОТТА (направляясь к Лолите). Ты не слышала, что я тебя зову? Что прикажешь делать, у меня голова раскалывается от крика!

ЛОЛИТА (утомленно). Я слышала тебя. И все остальные тоже. ШАРЛОТТА. Марш на кухню, время обедать. ЛОЛИТА. Мне ничего не хочется. ШАРЛОТТА (хватает Лолиту за ухо, та взвизгивает). Ты отправишься со мной на кухню, юная леди, и будешь есть свой обед. (Они исчезают за сценой).

ХХ (вскинув руки в предостерегающем жесте). Не трогай этого ребенка, ты… (Мягче, про себя). Не трогай… этого ребенка. Она… моя. (К залу). Видите? Она моя, я сказал

эти слова. Я опьянен любовью и страстью к этому сокровищу небес и не знаю, что мне делать с ней. Давайте я расскажу вам, как все это случилось – как я попал в этот дом с невыносимым запахом духов и треснувшими зеркалами; но разрешите, сначала я расскажу немного о себе. (Сцена несколько меняется). Вы знаете, что мне тридцать восемь лет; вам было сообщено, что мое имя Хамберт Хамберт.

НД (к ХХ). Я и не знал, что это тайна. ХХ. Я вырос в Швейцарии, моя семья

покинула Ривьеру, оставив ее немцам и французским коллаборационистам – в конце концов, была война, – и у меня было счастливое, безмятежное детство… Швейцария. Когда мне было двенадцать, отец рассказал все, что считал нужным сообщить мне о сексе, и мне минуло тринадцать, когда я встретил Аннабел. (К НД). Нет, второе ее имя было не Ли.

НД. Я не сказал ни слова. (К залу). Я не сказал ни слова. ХХ (обращаясь за кулисы). Аннабел? Аннабел? Ты здесь?

(Аннабел выходит на сцену:

симпатичная черноволосая девочка 11-12 лет). А, вот ты где, моя радость. (Аннабел, хихикая, делает книксен залу). Ну, разве она не прелесть, эта малышка?

АННАБЕЛ. Можно мне взять твою куклу? ХХ (хватает куклу и притягивает к себе). Нет! АННАБЕЛ. Извините! ХХ. Прошу прощения, это просто… (К залу). Мы с Аннабел гуляли на берегу озера;

Лолита

я думаю, что наши матери знали друг друга. Вы же видите, какой она была хорошенькой, и я испытывал к ней чувства, которых не мог понять.

АННАБЕЛ. Можно, я сяду? ХХ. Нет! Постой еще минутку. Ты — мое ПРОШЛОЕ. АННАБЕЛ. Хорошо, Хамми. ХХ (к залу). Хамми! Или иногда Хам-Хам; так она ласково называла меня. Мы встречались, и однажды мы дико, неуклюже, бесстыдно, до дрожи влюбились друг в друга. Безнадежно, могу я добавить, потому что мы никогда не оставались наедине. О, наши руки касались друг друга, когда мы копались в песке, а однажды я под каким-то предлогом коснулся губами ее шеи. (Аннабел взвизгивает). Ты тоже это помнишь? Ты помнишь, как мы проводили время? Мы знали, чем хотим заняться друг с другом; и мы знали — как только у нас появится возможность это делать, мы сразу поймем, КАК это делается… Но когда это могло быть? Видите ли, Европа, даже сорок лет назад, была пронизана невинностью. Гитлер, естественно, был занят, превращая все в пепел – здания, мечты, невинность, но дети по-прежнему – по крайней мере, наш класс – не могли выйти на прогулку без сопровождения классной дамы. Будто бы мы удрали в неапольские трущобы, если бы на минутку нас оставили без присмотра.

АННАБЕЛ. Я люблю тебя, Хам-Хам, я хочу тебя. ХХ. И однажды, однажды между двумя лежащими на берегу лодками мы освободились от одежды, и я уже стоял на коленках, готовясь овладеть ею, как из озера вылезли два старика – где, конечно, они купались – два бородатых старика, глазея на мир, как та парочка с рекламы полоскания для горла. Они увидели, что я собираюсь делать, и подняли такой галдеж вперемежку с непристойностями, что не оставалось ничего другого, как только все бросить.

АННАБЕЛ. Я все равно люблю тебя, ты же знаешь. ХХ. Я знаю, что все равно, моя хорошая. (К залу). Как-то вечером мы отправились погулять в садик, что лежал между домами наших родителей. (ХХ, иллюстрируя свои слова, использует куклу в качестве Аннабел, хотя Аннабел стоит здесь же). И под кустами

мы бросились в страстные объятия; ее птичий язычок ласкал мое нёбо, я был девственником в свои тринадцать лет. Использовав возможность, я запустил руки под шелк ее короткого платьица (показывает на кукле), продираясь сквозь путаницу ее белья, пока – наконец-то! – мои пальцы коснулись того, что они так ждали, и когда я трогал ее шерстку, на ее лице в сумерках сада были мечтательность и легкий испуг от удовольствия и боли.

АННАБЕЛ. Правда, я, в самом деле, любила тебя. ХХ. И я взял ее руки в свои (показывает на кукле) и опустил их вниз, к скипетру моей страсти, к средоточию моего могущества, и в момент, когда брызнуло семя…

Лолита

ШАРЛОТТА (за сценой). Аннабел?! Аннабел?! АННАБЕЛ (к ХХ). Я должна идти. Не забывай меня. (Встает на цыпочки, целует ХХ в щеку и убегает со сцены).

ШАРЛОТТА (за сценой). Аннабел?! Аннабел?! ХХ (к залу). Через неделю семья взяла ее на каникулы в Италию, а через четыре месяца она умерла от тифа.

НД (после паузы). Первая любовь. ХХ (смущенно). Да, первая любовь. НД. И с тех пор вы домогаетесь ребенка. ХХ. Будьте справедливы! НД. Ну, это-то правда. ХХ. Но я в самом деле женился... НД (к залу). Это правда; он женился. (К ХХ). Как ее звали? ХХ. Валерия. (К залу). Когда я женился, она выглядела как маленькая девочка, но через два года у меня на руках была огромная разбухшая, коротконогая, грудастая и практически безмозглая ромовая баба. Но не это меня беспокоило. Чем глубже она погружалась в бабство – или расползалась, – тем чаще мои мысли возвращались в детство – к самому себе, к Аннабел. В гуляющих детях я ловил черточки моей дорогой покойной Аннабел – щеки, брови, вспухшие почки грудей...

НД. Ц-ц-ц. Грязный старик. Сколько вам тогда было лет? Двадцать с небольшим? ХХ (к НД). Думаю, что я был грязным стариком – если употреблять этот термин – уже в тринадцать лет. (К залу). Хотя, подождите, я хотел бы познакомить вас с одной очень важной проблемой. Я хотел бы исследовать понятие нимфетки.

НД. Мне нравится, как звучит это слово. ХХ (к НД, равнодушно). Хорошо. (За кулисы). Аннабел? Аннабел, не будешь ли ты так любезна выйти сюда?

АННАБЕЛ (выглядывает). Пардон? ХХ. Будь любезна, выйди сюда. АННАБЕЛ. Я скончалась. ХХ (терпеливо). Я знаю, дорогая, и я горевал больше всех, когда это случилось, но будь хорошей девочкой и выберись к нам.

АННАБЕЛ (неохотно). Ох… ну, ладно. ХХ. Отлично. А теперь стань здесь; просто стой на месте. АННАБЕЛ (глаза к небу). Ну, хорошо. ХХ (обращаясь к залу, время от времени указывает на Аннабел). Я глубоко убежден, что в возрасте от десяти до тринадцати лет появляются этакие создания, маленькие

Лолита

девочки, — которые являют неким очарованным странникам, вдвое или более старше их, свою истинную натуру – не человеческую, а демоническую. Они не кто иные, как… нимфетки. Вы можете спросить – а разве не все девочки в этом возрасте являются нимфетками? Конечно, нет! Будь это так, мы, одинокие странники, обладающие знанием, давно бы сошли с ума. Нормальный человек, глядя, скажем, на фотографию группы девочек-скаутов, не в состоянии выделить из группы нимфетку. Для этого вы должны быть или художником, или сумасшедшим, то есть существом, чья душа полна непреходящей меланхолии. Определив смертельно опасного маленького демона среди прочих здоровых детей, вы должны почувствовать, как ваша мошонка разбухает горячим пузырем яда, и жгучее пламя сладострастия пронизывает ваш спинной хребет. Когда мы с Аннабел были еще детьми, она не была для меня нимфеткой.

АННАБЕЛ. Чем? Нимфеткой? ХХ. Совершенно верно. (Снова к залу). Кроме того, и я был своего рода маленьким фавном; любовь, пришедшая к нам, была преждевременной, но я был силен, и я выжил.

АННАБЕЛ. А я нет. Могу я идти? ХХ. Хорошо. АННАБЕЛ (убегая за кулисы). Спасибо. ХХ. Всегда рад тебе. (Снова к залу). Но, как видите, я был отмечен. Будь я постарше, я увидел бы в Аннабел ту нимфетку, которой она была, но я был слишком молод. Однако яд попал в рану, и рана не затянулась, и скоро я выяснил, что расту в обществе, которое позволяет двадцатипятилетнему мужчине жениться на шестнадцатилетней, но не на двенадцатилетней. В Африке, в Индии, в отдаленных странах женятся на десятилетних девочках, и никого это не волнует, но я считаюсь преступником. (Пожимает плечами). Пусть так оно и будет. Первая встреча с этим несчастным словом «любовь» опустошила меня; я домогался ее снова и снова. Я преступник. Чушь! Я позволю себе напомнить вам, что когда Данте безумно влюбился в Беатриче, он был взрослым человеком, а ей было не больше девяти. (Шепотом). И если я не ошибаюсь, Данте по-прежнему изучают… по крайней мере, в лучших школах. Неважно; вот я стою перед вами, педофил, нимфоман, нераскаявшийся грешник. А здесь маленькая девочка (указывает на квартиру Хейзов), которая при встрече разбила мое сердце и заставила кровь кипеть в жилах…

НД. Две такие метафоры не согласуются. ХХ. В любви согласуется все. (К залу). Идемте, я покажу вам, как я нашел свое сокровище… и потерял душу. Идемте! (Он входит в квартиру Хейзов). Я получил место в университете. И искал комнату.

НД. По этому адресу.

Лолита

Сцена 2 ХХ, НД, Шарлотта, Куилти, Луиза, Лолита. Квартира Хейзов: жилая комната, лестница, терраса.

ХХ (перед входной дверью, к НД). Не знаю, но мне почему-то не хочется звонить в эту дверь!

НД. Вот как? ХХ. Стоит только посмотреть вокруг! Эта дверь! Этот искусственный плющ! НД. Воспринимайте это как попытку. ХХ (вздыхает, звонит). Хорошо. (Из-за двери раздается звон). ЛУИЗА (изнутри). Минутку! НД. Напомните, как ее зовут? ХХ (извлекает из кармана визитную карточку). Хейз, миссис Харольд Хейз? ЛУИЗА (с явным недружелюбием). Я служанка. ХХ (вежливо). Ах! Значит, вы не миссис Харольд Хейз. ЛУИЗА (после паузы). Вам ее надо? Хочете с ней поговорить? ХХ. Ну, теоретически так оно и есть. ЛУИЗА (грубовато). Чего? ХХ. Я сказал… ЛУИЗА. Пойду позову ее. (Поднимается по лестнице). Миса Хейз! Миса Хейз! ХХ (к НД). Вы только посмотрите, куда мы попали! Взгляните на эту мебель! (Входят внутрь). А эти репродукции! Чувствуется сильное мексиканское влияние, вам не

кажется?

НД. Ну, и? ХХ. В Новой Англии? ШАРЛОТТА (появляется на верхней площадке лестницы). В чем дело, Луиза? ЛУИЗА. Вас там ждут у дверей. ШАРЛОТТА (спускается вниз). Меня? О, боже мой. (Она появляется внизу лестницы, которая с практической целью – об этом потом – частично скрыта от глаз).

ХХ (к НД). Все это меня приводит в ужас. НД. Ну-ну… посмелее. ШАРЛОТТА (видит ХХ). Месье Хамбер?

(Она произносит фамилию на французский

манер, без конечного «т»).

ХХ. Хамберт. Хамберт Хамберт. ШАРЛОТТА (оживленно). А я Шарлотта.

Шарлота Хейз Хейз. (Разражается взрывом

хохота).

Лолита

ХХ (в сторону, к НД). Я ухожу. НД. Подождите; это может быть забавно. ШАРЛОТТА (успокаиваясь). Ах, боже мой! Ах, боже мой! ХХ (с натянутой улыбкой). О, я уверен, что на самом деле вы не Шарлотта Шарлотта, эт цетера, эт цетера.

ШАРЛОТТА. Конечно, нет, но до чего смешно. ХХ. А я В САМОМ ДЕЛЕ Хамберт… Хамберт. ШАРЛОТТА (все в том же жутком приступе хорошего настроения).

Откуда мне было знать? Когда из университета позвонили и сказали, что вы ищете комнату, они просто сообщили, что профессор истории французской литературы и языка, и что на этот семестр…

ХХ (бормочет). Да, это так, история французской литературы и языка… НД (к ХХ, шепотом). И если позволят обстоятельства, других курсов тоже – например, педофилии.

ХХ (к НД, театральным шепотом). Ради бога, придержите язык! ШАРЛОТТА. Долго вы пробудете у нас? Один семестр? ХХ. Ну, надо посмотреть, как все пойдет, не так ли? ШАРЛОТТА. Пардон? ХХ. Посмотрим, как я придусь университету, и как университет придется мне. (ХХ изо всех сил старается удержать свою натянутую улыбку).

ШАРЛОТТА (с радостным удивлением). Такой уважаемый европеец, как вы… Как они могут вас не принять?

ХХ. Вы исключительно любезны. ШАРЛОТТА (оглядывая его с ног до головы). Отнюдь, отнюдь. Не хотите ли зайти в гостиную?

ХХ (к НД, следуя в гостиную). Я не согласен, не согласен – и все тут. Вы только посмотрите!

НД. Ну, ну. ШАРЛОТТА (показывая обстановку). Как вы понимаете, я стремлюсь к комфорту – ничего претенциозного; вы видите, что мы читаем; порой мы даже не возвращаем журналы. (Громкий звонок). В чем дело, Луиза? (Доверительно к ХХ). Я уверена, вы обратили внимание, что она черная, такая дерзкая, не то, что в старые времена. (Снова нормальным голосом). Но как бы нам не было трудно, мы делаем все, что в

наших силах. (Из кухни раздается грохот). Прошу простить меня: думаю, там начинается маленький бунт. (Выходит). Луиза? Что ты там натворила? Луиза?

ХХ. Уведите меня отсюда! НД (весело). Чего ради?

Лолита

ХХ (гримасничая). «Такая дерзкая, не то, что в старые времена»... Господи боже! Она, скорее всего, и антисемитка – из тех, что видят разницу между евреями и жидами, что-то такое… НД. А мне кажется, что здесь уютно… и по-домашнему. ХХ. Вот ВЫ здесь и оставайтесь. НД. Это уже четвертое место, что вы осматриваете. У

меня уже болят ноги от

ходьбы по тротуарам этого, как его?.. Рамсдейла?

ШАРЛОТТА (возвращается; сейчас она еще более любезна). Ах, прошу прощения, ничего страшного, она просто свалилась со стула.

ХХ (улыбаясь). Ну, мы-то знаем, им не так просто покалечиться, не так ли? ШАРЛОТТА (про себя). Особенно, если они падают на голову, точно? (Она основательно тычет ХХ в бок, тот дергается).

ХХ (про себя, представляя, что записывает это выражение на бумаге): «Особенно, если они падают на голову». Я должен записать это.

ШАРЛОТТА. В этой комнате некоторый беспорядок, потому что здесь мы проводим наши встречи.

ХХ. Наши… встречи? ШАРЛОТТА. Нашего литературного клуба. Мы, девушки, собираемся вместе и обсуждаем последние пьесы и романы, и «тенденции», и «исторические перспективы», и все такое прочее; собираемся мы дважды в месяц, и у нас есть свои докладчики. (Она снова тычет ХХ в бок). Бьюсь об заклад, когда-нибудь вечерком вы пригласите девочку – рассказать ей об истории французской литературы, и все такое прочее.

НД (в сторону к ХХ). Хотелось бы мне побывать в такой ситуации. ХХ (в сторону к НД). Ни в коем случае. Скорее уж я женюсь. ШАРЛОТТА. Наверху спальни – три комнаты; одна из них моя, в которую, я надеюсь, вы сможете свободно заходить и уходить, когда вам захочется; другая – Ло, а третья может быть вашей.

ХХ. Да, да, я понимаю, отлично. ШАРЛОТТА. Здесь прекрасное местечко – фактически здесь нет сегрегации, мы вообще не употребляем это слово, хотя мы, сельские жители, прекрасно понимаем его значение.

ХХ (с наигранной сердечностью). В самом деле, просто прекрасно, изумительно! ШАРЛОТТА. И не так далеко от университета – легкая прогулка. Но, может быть, у вас есть машина?

ХХ. Нет, нет, машины у меня нет. И мне кажется, что это в нескольких шагах от кампуса; меня иногда беспокоит сердце, и…

Лолита

ШАРЛОТТА (похоже, она готова разрыдаться). Вам не нравится! ХХ. Здесь прекрасно! Просто изумительно! В самом деле, это просто… уникально. ШАРЛОТТА. Ручаюсь, вы это говорите всем вдовам. ХХ. В-в-вдовам? ШАРЛОТТА (шевелит бровями в стиле комика Макса Граучо). Как вам это нравится? Ммм?

ХХ. Ну, я… (К НД). Помогите мне! НД. Справляйтесь сами! ШАРЛОТТА. Об арендной плате вы уже знаете, но с вас я могла бы брать немного меньше – учитывая ваш европейский шарм, и все такое.

ХХ. Вы, в самом деле, очень любезны, миссис… э-э-э... Хейз, и тут прекрасное местечко, в самом деле, и я буду переживать, если мне не удастся побывать на ваших встречах…

ШАРЛОТТА (голос ее сразу же обретает твердость). Так в чем же дело? Я сказала чтото не то?

ХХ. Нет, нет, нет, конечно, нет! ШАРЛОТТА. Вы еще не видели дом во всей красе. Когда Луиза приберет его, как надо, он, в самом деле, просто великолепен. Разрешите показать вам садик, и вы сразу же измените свое мнение.

ХХ. Но, в самом деле, миссис Хейз! НД. Посмотрите же на садик, ради всего святого! ШАРЛОТТА. У меня такие лилии! ХХ. Да, я уверен, они великолепны. О, конечно, отлично… Мы посмотрим садик. (Действие перемещается в сад. С террасы в гостиную входит Куилти).

ШАРЛОТТА. Клер! Ах ты, противный мальчишка! Что ты здесь делаешь? КУИЛТИ. Да просто проходил мимо и заскочил. Чего поделываешь, Шарлотта, как делишки?

ШАРЛОТТА. Хотите поговорить с Ло, Клер? Она вышла? ХХ (про себя). Ло? КУИЛТИ. Да нет, она занимается уроками. Приятно было повидать тебя, Шарлотта!

ШАРЛОТТА. Ох!

Совсем сбилась с ног – разрешите, джентльмены, представить

вас друг другу.

ХХ (про себя). Делает уроки? ДЕЛАЕТ УРОКИ? ШАРЛОТТА. Клер, разрешите представить месье Хамберта Хамберта, нового члена французского факультета нашего университета, который в течение семестра будет читать здесь лекции по французскому языку и истории литературы.

Лолита

КУИЛТИ. Как дела, парень? ХХ. Как поживаете? ШАРЛОТТА. Хамберт – могу я называть вас так? – я уверена, вы знаете Клера, более известного здесь как Клер Куилти. Хм? Хм? (Она полна удовольствия и гордости). Конечно, вы знаете его пьесы и тем более его фильмы?

ХХ. Ах, да, конечно. «Женщина, которая любила молнии», не так ли? КУИЛТИ. Точно! Точно! ШАРЛОТТА. И не только. «Маленькая нимфа», «Отцовская любовь», «Странные грибы»…

КУИЛТИ. Валяй дальше, Шарлотта! НД (к залу). Так вот кто он; я вспомнил эту отвратную физиономию. Ужасный писатель, но ухватил фортуну за хвост. Теперь работает в кино.

ХХ. «Странные грибы», не так ли? Понятно. ШАРЛОТТА. Хамберт предполагает снять у меня комнату, но кажется, что ему не нравится наш маленький домик.

КУИЛТИ. Ты чудак, парень; откажешься – будешь в прогаре. Пошел я, Шарлотта. Приятно было встретиться, мистер…

ХХ. Хамберт Хамберт. (Шарлотта хихикает). КУИЛТИ (после паузы). Ясно, ясно. Верно, верно. (Выходит через переднюю дверь). ШАРЛОТТА. Клер все время заходит к нам; он беседует с нашими дамами об уйме разных вещей! О фильмах, о романах, о…

ХХ. Да, да, конечно. Вы, э… у вас есть дочь? Мм? НД (в сторону). Прекрасный ход; эдак… мимоходом. ХХ (в сторону к НД). Спасибо, спасибо. ШАРЛОТТА. У кого? У меня? Да! Конечно. Ло, Лолита. ХХ (с подчеркнутой небрежностью). Лолита; очаровательное имя. Она учится в высшей школе? Ах, вы же так молоды для такой взрослой дочери. Скорее всего, она учится в школе – и не более того!

ШАРЛОТТА (со смехом). Ну что ж, пойдите и посмотрите. (В поле зрения появляется терраса и садик).

ХХ. Ну да, конечно. Обязательно. Мы видим загорающую Лолиту в бикини и солнечных очках; ХХ буквально застывает на минуту, не обращая внимания на Шарлотту; он сглатывает комок.

ШАРЛОТТА. Ло? Это мистер Хамберт Хамберт. ЛОЛИТА. Ты шутишь.

100

ШАРЛОТТА. Я не шучу. Прикройся. ЛОЛИТА. Хай! ШАРЛОТТА. Самый экономичный купальник, который я когда-либо видела; слава богу, что тебе еще нечего, собственно, прикрывать.

ХХ (у него вырывается сдавленный стон). Мгм-м-м-м-м! ШАРЛОТТА. Вот это Лолита, Хамберт, а вот это мой садик. Посмотрите на мои лилии, да посмотрите же на них!

ХХ (смотрит прямо на Лолиту, которая возвращает его взгляд; и не обращает внимания на Шарлотту, поглощенную своими лилиями). Абсолютно исключительные. Да, да, они

прекрасны, прекрасны. (Лолита улыбается). Я думаю… я думаю, что, в конце концов, я могу снять эту комнату… дорогая миссис Хейз. (Шарлотта и Лолита превращаются в живую картину, ХХ и НД выходят вперед. Хейзы постепенно исчезают. К залу). Так мы

пришли к настоящему положению дел, так я встретил… свою любовь.

НД. Свою предполагаемую любовь. ХХ (к залу). Да, мою возможную любовь. И теперь проблема заключается вот в чем: как мне добраться до нее? Как мне обойтись без ее матери? Горгона у ворот – можно ли назвать ее горгонеткой?

НД. Подождите минутку.

101

Лолита

ХХ. М-м-м? НД. А почему, собственно, вы думаете, что этот ребенок нуждается в вас? А? ХХ (взволнованно). Я обладаю большим опытом. Этот обаятельный ребенок – искусительница. Она нимфетка!

НД. Да что вы! Не может быть! Мне она кажется самой обыкновенной маленькой девочкой.

ХХ (к НД). Да! А я уверен, что она именно такова! (К залу). И среди вас тоже, я берусь утверждать, что… Неужели я одинок? Неужели здесь нет никого, похожего на меня, — того, кто знает и ощущает эту красоту, этот трепет, этот страх? Есть здесь педофилы? (Громкое шиканье). Как мне добраться до нее? КАК МНЕ ДОБРАТЬСЯ ДО НЕЕ? СКАЖИТЕ МНЕ! ПРОШУ ВАС!!!

Сцена 3 ХХ, Лолита, Шарлотта, Луиза. На сцене внутренние жилые комнаты. Короткое затемнение отделяет эту сцену от предыдущей. Лолиты и Шарлотты больше не видно; ХХ и НД попрежнему на том же месте, где их застало окончание предыдущей сцены.

НД. Итак… выход… ХХ (к залу). …сам по себе был очень прост – жениться на этой ужасной мадам Хейз, убить ее – и таким образом стать отчимом моего сокровища, ее законным стражем – и делать с моей Лолитой все, что я захочу. (С плотоядным видом пожимает плечами). Как я говорил, очень просто само по себе в ретроспективе.

НД. Я

рад, что вы добавили определение «в ретроспективе». Между прочим, вы вообще ничего не планировали. Ситуация, так сказать, упала вам в руки. И вы не должны ставить ее себе в заслугу. И уж если кто мог приписать ее себе, то это буду я.

ХХ. Просто великолепно! НД. Да, просто великолепно. ХХ. Я мог бы продолжать повествование очень долго – мог бы, но не буду, — как моя дорогая, моя Лолита, окутывала меня своими сетями нимфетки. (Лолита выходит на сцену, фланируя, прохаживается мимо ХХ). Как моя плоть напрягалась при

звуках ее голоса, как прикосновение ее руки вызывало у меня эрекцию, как грязные обожаемые пальчики волновали меня до слез.

ЛОЛИТА (к ХХ). Эй! Почеши мне спину! ХХ. Сию секунду, моя крошка.

102

Лолита

ЛОЛИТА. Не называй меня своей крошкой, ты что, думаешь – я тебе собачка? ХХ. Нет, нет, конечно, нет. Где у тебя чешется? (Скребет ей спину). ЛОЛИТА. Выше... ниже... выше! ХХ. Да; да; да; да. ЛОЛИТА. Ниже! ХХ. Да, да! ЛОЛИТА. Ради бога! ХХ. Не надо божиться, дорогая! ЛОЛИТА (неумело передразнивая). «Не надо божиться, дорогая!» Неужели ты воображаешь себя моей мамашей? Хватит, перестань. (Лолита ускользает и делает вид, что очень занята, словно собирается встречать гостей).

ХХ (к НД). У нее на лопатках, то есть, чуть пониже, тонкие золотистые волосики, которые сводят меня с ума! НД. Не сомневаюсь. ХХ (к залу). О, эта кожа девочки-ребенка! Нежная и смуглая, без малейших изъянов. У нимфеток никогда не бывает прыщей. Это вас удивляет? Они запихивают в себя сливочное мороженое с орехами; та дрянная пища, что они поглощают, заставила бы вывернуться и козлиный желудок; они заталкивают в себя за час до обеда. Но эта кожа… эта кожа! (К Лолите). У тебя очень нежная кожа, Ло.

ЛОЛИТА (что-то жуя, небрежно). Спасибо. ХХ (к залу). Я веду дневник. (Роется в карманах). Он где-то здесь, маленький дневник, в черной пластиковой обложке, смахивающей на крокодилью… где же он?

НД (показывает). У меня. ХХ (к залу). Ага. Итак, мы ведем дневник… НД. Что достаточно важно, раз он вспомнил о нем! ХХ. ...содержание которого посвящено Лолите, соприкосновениям с ее нимфетностью…

НД (читает из дневника). «ЕЕ кожа! Ее кожа! Сколько часов уйдет на то, чтобы вылизать каждый бесценный дюйм ее драгоценной шкурки». Ну, знаете, ХХ, вам должно быть стыдно самого себя!

ХХ (к НД). У любви свои законы. НД. О, нет, нет! Что это за проза – драгоценная шкурка? ХХ. Вы пишете по-своему, я – по-своему. НД. Еще бы. (Переворачивает страницу). «Я могу взорваться, я могу взорваться от страсти; сегодня Лолита пришла ко мне с жалобой на засорившийся глаз…».

ЛОЛИТА (появляется). Эй, Хам! Мне что-то попало в глаз. Вот здесь, я чувствую.

103

Лолита

ХХ (подпрыгнув от такой возможности). О, мое дитя! Дай мне взглянуть! ЛОЛИТА. Раздолбать меня в глаз, как это мешает! ХХ. Ц-ц-ц! Что за выражения. ЛОЛИТА. О’кей, бабушка. ХХ. Вот когда я был ребенком… ЛОЛИТА. А я – НЕ РЕБЕНОК! Мне скоро будет двенадцать! ХХ (с восторгом). Я знаю! ЛОЛИТА. Вытащишь ты мне эту штуку из глаза? ХХ. Швейцарский крестьянин… в Швейцарии бабушка для этого использовала кончик языка.

ЛОЛИТА. Правда? Вылизывала? ХХ (высовывает язык, шепелявя). Да, можно мне попробовать? ЛОЛИТА. Конечно, давай. (Взвизгивает, когда ХХ приступает к делу).

Ой! В самом

деле! Ух, здорово!

ХХ. А теперь… как насчет второго глазика? ЛОЛИТА. Дурак! (Смеясь, отталкивает его и убегает). ХХ (к залу.) Этой ночью мне снилось ее лицо – вот так, ее лицо, касающееся моего. НД (читает дневник). «Я мечтаю, чтобы ее сразила какая-нибудь ужасная болезнь. Землетрясение! Внезапный взрыв. Тут же суетится и ее мамаша, но внезапно и навсегда она исчезает вместе со всеми – на много миль вокруг. Лолита плачет на моих руках. И я свободен, и я обладаю ею. Я наслаждаюсь ею посреди руин». Истинная правда!

ХХ (к НД). Я честный человек. (К залу). Я честный человек. Зачем мне лгать? Она сводит меня с ума. Это совершенно ясно. В один день… в один прекрасный солнечный день, наполненный жужжаньем пчел (ХХ располагается в шезлонге), я взял с собой работу из университета – эти ужасные бумаги, которые кропают студенты, записывая мои мысли на лекциях, — словом, я взял работу с собой, чтобы быть ближе к моей малышке, которая загорала – она вообще помешалась на солнце. (Мы видим, как Лолита подкрадывается к расположившемуся в шезлонге ХХ). Сев, я сде-

лал вид, что занят работой, но в то же время я ловил каждый ее звук, ее запах, исходившее от нее сияние, и внезапно… (С визгом выскочив у него из-за спины, Лолита, хихикая, закрывает ХХ глаза руками).

ЛОЛИТА. Угадай, кто это! Угадай, кто это! Угадай, кто это! ХХ. Угадать, кто это? Ну что ж, дайте подумать. Чьи это руки? (Лолита повизгивает, но видно, что ей нравится, как ХХ ласкает ее). Чьи это лапки мне попались? Ага! Чьи

это маленькие голые ножки? Чьи коленки? Чьи это лодыжки я нащупал, а? Ну-ка?

ЛОЛИТА (слегка сдвигается в сторону). Не открывай глаза. Зажмурься и чмокни меня.

104

Лолита

ХХ (хрипло). Ну ладно, если ты настаиваешь. (Лолита наклоняется над ХХ, целует его, но поцелуй длится несколько дольше, чем обычный детский поцелуй, а затем она со смехом отпрыгивает).

ЛОЛИТА. О’кей. С играми покончено. ХХ (к залу). Я надеялся, что бумаги скроют, как у меня все напряглось. (К Лолите, небрежно). Иди же, иди сюда, посиди у меня на коленях.

ЛОЛИТА. Чего ради? ХХ. На них очень удобно сидеть. ЛОЛИТА. А мне кажется, что ужасно неудобно. ХХ. Тебе понравится! Понравится! Честное слово! ЛОЛИТА (нехотя уступает). Ну… ХХ (к залу) И в этот момент, когда она была у меня на коленях, одетая, и ей ничего не угрожало, и все было в порядке, брюки мои с такой силой преисполнились моей любви к Лолите, что, откровенно говоря, хлынула влага, — и в этот момент…

ЛУИЗА (появляется из-за кустов). Эй, эй! ХХ. О господи! ЛУИЗА. Слышь, там, в подвале, какая-то огромная штука, похожая на жука, в полтора фута длиной, отовсюду ноги торчат, и орет дурным голосом.

ЛОЛИТА. Уй-й-й-й! ХХ. Ну что ж, Луиза, сделайте с ней что-нибудь. ЛУИЗА. Шутите, небось? Ни с онками, ни с клопами я дела не имею. Чего бы вам не оторвать от стула ваш профессорский зад и не показать хоть немного, что в доме есть мужчина. (Луиза и Лолита уходят).

ХХ. А ведь, в самом деле – мужчина в доме! НД. В самом деле. ХХ. Это как раз то, чего я хотел, но, между прочим, есть разница между жуком и жопником в спальне.

НД. Совершенно верно! ХХ (к залу). И затем… затем свершилось. (Появляются Шарлотта и Лолита). Как-то вечером, после криков и воплей на кухне, Лолита и ее омерзительная мамаша ввалились в гостиную.

ЛОЛИТА. Я не хочу ехать в лагерь! ШАРЛОТТА. Ты поедешь в лагерь! ЛОЛИТА. Я не поеду в лагерь! ШАРЛОТТА. Ты поедешь в лагерь! ЛОЛИТА. Ты не имеешь права заставлять меня! Я не поеду в этот задрюченный лагерь! (Шарлотта дает Лолите пощечину, та взвизгивает, ХХ вздрагивает).

105

ШАРЛОТТА. Чтобы я не слышала от тебя таких слов: я твоя мать, а Хамберт – джентльмен из Европы. ЛОЛИТА. Ты хочешь прикончить меня – или что? ШАРЛОТТА. Ты поедешь в лагерь, и с этим покончено! (Лолита разражается слезами). ХХ. У-ф-ф-ф-ф! ШАРЛОТТА (строго; она держит себя в руках). Не переживайте из-за нее; это у нас происходит каждое лето; она не хочет отправляться в лагерь; я заставляю ее ехать в лагерь; и я ужасный человек; она отправляется в лагерь, и он ей нравится; это у нас происходит каждое лето.

ЛОЛИТА. Это лето совсем другое. ХХ (в сторону, так, чтобы не слышали ни Шарлотта, ни Лолита). О, моя Лолита! Моя дорогая!

ШАРЛОТТА. Почему? Почему это лето другое? ЛОЛИТА (плача, пожимает плечами). Просто так. ХХ (в сторону). Мое сокровище. ШАРЛОТТА. Словом, ты отправляешься, и говорить

здесь больше не о чем. Как

тебе не стыдно! Ты ведешь себя перед Хамбертом, как ребенок. (К ХХ). Простите нас, Хамберт; наверное, мы были слишком откровенны перед вами.

106

Лолита

ХХ. О, нет, нет, ни в коем случае. Я вас уверяю. ШАРЛОТТА. В конце концов, вы гость в нашем доме – желанный и даже, откровенно говоря, более чем желанный гость…

ЛОЛИТА (кидается к ХХ). Не позволяйте ей увозить меня отсюда! Пожалуйста! Я хочу остаться здесь! Я хочу остаться с тобой – с вами обоими; я ненавижу лагерь; я хочу быть дома! Пожалуйста! По-о-о-жа-а-а-луйста! ШАРЛОТТА. Лолита! Ты безобразно ведешь себя! Отцепись от Хамберта! Когда ты в таком виде, он не хочет иметь с тобой ничего общего! И, кроме того (со странной улыбкой), кроме того, Хамберт не тот мужчина в доме, который имеет право прини-

мать такие решения. (Приводит прическу в порядок) У НАС нет мужчины в доме, хотя, конечно, имеется… (вопросительно смотрит на Хамберта) потребность в мужчине, не так ли? Конечно, мужчина нужен в этом доме. Комната исчезает; ХХ и Шарлотта выходят на передний план, Лолита исчезает в темноте.

ХХ (к залу). В общем, тут все совершенно ясно, не так ли? Только где это произошло – на столе… или на ковре? НД (пожимает плечами).

Мы получаем то, что хотим; каждый откупоривает свою

собственную бутылку.

ХХ (все так же, к залу). Надо сказать, что все месяцы моего пребывания в этом доме несчастная Шарлотта не отличалась особой чуткостью. ШАРЛОТТА (к ХХ, обходя его; этот короткий монолог произносится без остановок, хотя он посвящен самым разным ситуациям). Как тебе нравится мое новое платье, Хамберт?

Как оно сидит на бедрах? Хорошо ли подчеркнут бюст? Понюхай мои новые духи, Хамберт, я купила их специально для тебя. Неужели они такие противные? Тебе не кажется, что у меня стали слишком крупные бедра – а может, вы, джентльмен из Европы, в самом деле, любите крупных женщин, у которых есть за что подержаться? Сегодня вечером Лолита идет в свой балетный класс, а мы можем поехать в кинотеатр на открытом воздухе; мы будем сидеть в машине и воображать, что у нас настоящее свидание. Может быть, я даже позволю тебе одну-другую вольность. Почему бы тебе не завтракать в моей спальне, Хамберт? Почему бы тебе не скинуть пижаму, не забраться ко мне в постель, и мы сможем вдвоем посмотреть «С добрым утром, Америка» или что-нибудь еще. (Разговаривая, она постепенно движется в глубину сцены, где и исчезает). Почему бы тебе не отколоть что-нибудь такое, Хамберт? Неужели у тебя не хватает воображения… или чего-нибудь еще, а? Ну, как?

ХХ ( к залу). Так эта идея и вдалбливалась мне в голову, где к ней подключались и другие невысказанные мысли, что мечутся у меня в мозгу. Кроме того, это был наилучший путь – да и был ли другой? – которым я мог добраться до сокровища моей жизни. Кульминационным пунктом, с которого началось восхождение к вер-

107

Лолита

шине моего желания, явилось письмо, доставленное вездесущей Луизой, — вскоре после того, как рыдающую Лолиту ее жестокая мать отвезла в лагерь. ХХ сидит на стуле; Луиза и Шарлотта вместе выходят на авансцену.

ЛУИЗА. Миса Хейз хотит вам вручить это письмо. ХХ. Ах, вот как? А… а Лолита уехала? И Шарлотта тоже? То есть, миссис Хейз? ЛУИЗА. Они обе уехали – с криками и воплями; так что хоть вы не начинайте! ХХ. О, нет, нет! ЛУИЗА. Вот оно, ваше письмо; сегодня я уйду пораньше. ХХ (вскрывает письмо). Так, так. Луиза выходит. Шарлотта будет читать письмо, а ХХ соответственно реагировать на его содержание, на его стиль: выражением лица, гримасами и т.д. Шарлотта, конечно же, будет читать его, не обращая внимания на реакцию ХХ.

ШАРЛОТТА (читает письмо). «Мой обожаемый Хамберт, мой самый дорогой, обожаемый Хамберт. Это признание: я люблю вас. Я влюбилась в вас с той самой минуты, как увидела вас. Я страстная и одинокая женщина, и вы — любовь всей моей жизни. Конечно, я знаю совершенно точно, что я ничего не значу для вас, совершенно ничего. О да, вам нравится говорить со мной, я вижу, как вам полюбился наш домик, книги, которые я читаю, мой любимый садик и даже безобразное поведение Ло, — но сама я для вас ничто. Так? Так. Я вообще для вас не существую. Но если, прочитав мое «признание», вы, со своей загадочной европейской романтичностью, решите, что я достаточно привлекательна для вас как спутница до гробовой доски, и что вы согласны связать свою жизнь с моей отныне и навсегда, и даже стать отцом моей маленькой девочки, то прямо так и скажите мне. Если нет, то не поминайте меня лихом. Порвите это письмо и уезжайте. Не забудьте положить ключ на полочку в вашей комнате. И черкните адрес, чтобы могла вернуть двенадцать долларов, которые я должна вам за проживание до конца месяца. Прощай, моя радость. Молитесь за меня – если вы вообще молитесь. Обожающая вас Шарлотта Хейз». (Заканчивая читать письмо, Шарлотта исчезает в темной глубине сцены).

ХХ (к залу). Итак… я женился на ней. НД (к ХХ). Это просто трогательное письмо. (ХХ смеется). Нет, в самом деле. Перестаньте смеяться. Ваше уголовное воображение не в состоянии представить себе, но она совершенно искренна.

ХХ. Ну и жаба! НД. Вы невыносимы. ХХ. Я знаю. (К залу). Итак, я женился на ней. И кроме всего, она начала делать намеки относительно того, чтобы с приближением осени отправить мою дорогую, мое сокровище, в какую-то школу для девочек – я не думаю, что она любила Лолиту; я

108

Лолита

предполагаю, что Лолита заставляла ее чувствовать свой возраст. Таким образом, к алтарю меня привели планы и надежды, которые можно выразить следующим образом – через мать добраться до дочери.

НД (то ли про себя, то ли обращаясь к ХХ). Вот как низко может пасть человек. ХХ (к НД). Почему? Вы говорите, что она была искренна. Я тоже искренен; почему обе искренности должны существовать порознь?

НД. Коварный, лживый, глубоко порочный тип, я должен сказать, что отныне вы неприятны мне.

ХХ (пожимает плечами).

Я это я. (Снова к залу). Должен вам сказать, что получил больше, чем предполагал. (В предельно открытом неглиже выходит Шарлотта). Шарлотта была – ну, тут я постараюсь быть предельно деликатным – та еще свинья.

ШАРЛОТТА. Шарлотта сожалеет, что считала тебя голубым, Хамберт, дорогой. ХХ. Все прекрасно, дорогая. (Видно, что ХХ смущает присутствие зала – свидетелей этой сцены).

ШАРЛОТТА. Ну, ты уж явно не педик, а? (Основательно тычет его в бок). Когда я говорила мистеру Хейзу – о, мой дорогой покойник, — что хочу по принципу «ты – мне, я – тебе», он был просто в замешательстве, честное слово.

ХХ. Ты – мне, я – тебе? ШАРЛОТТА. Ты – мне, я – тебе! Он кончил, и я тоже хочу! Он меня, а я его. Чтобы не было этих штучек: взгромоздился, попыхтел, спустил, повернулся и захрапел. Нет, сэр! Он меня, я его.

ХХ. Ну… ШАРЛОТТА. Я всегда была свободной женщиной – и спасибо, что ты до свадьбы проявил уважение к моему достоинству. И, кстати, после такой вечеринки я не думаю, чтобы мистер Хейз – упокой господи его душу – был бы готов к делу.

ХХ. Может быть, в самом деле… ШАРЛОТТА. Секс – это здоровье, говорила я ему, и надеюсь, что ты будешь исправно выполнять свой долг по ночам; да так оно и есть.

ХХ. Что, каждую ночь? ШАРЛОТТА. Как часы. ХХ. Ага. ШАРЛОТТА. Я всегда стояла за свободу для женщины, еще, когда о ней и не слыхивали.

ХХ (растерянно причмокивает). Ну, да, так оно и есть! ШАРЛОТТА (тычет ХХ). Ну, по этой части у нас с тобой не будет никаких проблем, мой большой и страстный медвежонок! О, вы, европейцы, отлично знаете, как удовлетворить здоровую американскую девушку, это точно!

109

Лолита

ХХ. Спасибо, спасибо. А как… как бедный мистер Хейз… как он скончался? ШАРЛОТТА. Ну, он просто… отключился, если ты понимаешь, что я имею в виду… отключился.

ХХ. Ага. ШАРЛОТТА. Ах, ты мой обожаемый грязный мужик! Давай пойдем в постельку! В это время НД щелкает пальцами, стараясь привлечь внимание Шарлотты; добившись этого, протягивает ей блокнот в черной пластиковой обложке, кланяется и улыбается; она с удивлением берет его, начав читать, багровеет и, сотрясаемая конвульсиями, разражается рыданиями.

ХХ (чувствует себя раскрепощенным; встает и обращается к залу). Итак, вы видите, в качестве мужа я был полностью удовлетворен; я исполнял свои обязанности и вершил свою ночную работу, после которой Шарлотта ходила с туманными глазами; сам я насыщался так, как только может мечтать голодный сатир. И каждый раз, как я взбирался на эту жуткую жабу, я думал о Лолите: это была она, чью борозду я вспахивал, она, чья влага увлажняла мой рот; это были ее груди, чьи соски я ласкал своим жестким языком. Словом, я не выходил за пределы семейного круга. (Видя состояние Шарлотты, он начинает испытывать беспокойство). Моя обожаемая Шарлотта! Что случилось? В чем дело? Шарлотта подходит, стараясь говорить как можно более внятно сквозь душащие ее слезы и гнев; она зачитывает дневник.

ШАРЛОТТА. «Эта жуткая баба Хейз! Я бы не вынес пребывания с ней под одной крышей, не будь Лолиты, Лолиты, которую я обожаю!»

ХХ. Откуда ты это взяла? Дай сюда! ШАРЛОТТА. «Лолита! Когда ты будешь моей? Когда я буду ласкать твое нежное, мягкое нагое тело?»

ХХ (к НД). Откуда она раздобыла эту книжку? НД. Должно быть, нашла ее среди ваших бумаг, не так ли? ШАРЛОТТА. «Дай мне войти в тебя, Лолита, дай мне войти». НД. Это самый обычный путь, которым такие женщины находят подобные вещи. В большинстве романов, которые я читал…

ХХ (Шарлотте). Шарлотта, мое запутавшееся сокровище… ШАРЛОТТА. «Каждую ночь я сплю с твоей отвратительной мамашей, мое сокровище, моя любовь, моя нимфетка; это ты, кого я ласкаю». (С яростью обрушивается на ХХ). Ты подлое омерзительное существо! Ты чудовище, ты отвратительный, мерз-

кий, преступный обманщик!

НД. Она читает мои мысли. ХХ. Шарлотта… ангел мой…

110

111

Лолита

ШАРЛОТТА (взбегает по лестнице). Соблазнитель детей! Насильник! Паскудник! Нет слов!

ХХ. Шарлотта! Это наброски для книги! Это работа о… (Но Шарлотта уже исчезла). НД. Наброски для книги? Неужто? Кто в это поверит? ХХ. Как вы могли дать ей этот дневник? Как вы могли? НД (с улыбкой пожимает плечами). Ну… действие должно как-то двигаться, разве вы не знаете?

ХХ. Но есть же какой-то предел! О, эта бедная женщина! Что она собирается делать?

НД (спокойно). Предполагаю, что она будет искать и найдет пистолет своего бедного покойного мужа, а затем с ним явится к вам.

ХХ (недоверчиво). Нет. Шарлотта появляется на верхней площадке лестницы с маленьким пистолетом в руках.

ШАРЛОТТА.

Тебе никогда не достанется моя дочь, ты, гнусная, отвратительная

личность!

ХХ. Ну, ну, послушай, Шарлотта, моя дорогая, положи эту вещь на место… ШАРЛОТТА. Как ты мог! Прими же месть Харольда Хейза! ХХ. Не стреляй в меня! Боже мой! Но в этот момент Шарлотта спотыкается и всем своим весом рушится на нижнюю площадку лестницы, часть которой скрыта от зала. Тишина.

НД (после паузы). Пойдите к ней. ХХ (идет к Шарлотте). Шарлотта? Шарлотта? (Наклонившись над ней, он поднимает ее мертвое тело – ясно видно, что у нее сломана шея). Она мертва.

НД (после паузы). Ага. ХХ (с некоторым удивлением). Она мертва. НД. Вы понимаете, сюжет… ХХ. Она мертва! Она мертва! Все кончено! (К залу; оставив Шарлотту, выходит на авансцену вместе с НД). Она мертва, и я ее… вдовец, я отчим Лолиты; теперь я ее

опекун, и она… она моя, Лолита… моя!

НД. Еще не совсем. Сначала надо похоронить мать. ХХ (к НД). Похоронить эту… о, господи! Похороны! НД. И вы должны изображать безутешное горе. ХХ. Но я так счастлив! НД. Тогда играйте скорбь, подготовьтесь. ХХ. Подготовиться? НД. Ну, «всегда верен», и все такое (семпер фиделис).

112

Лолита

ХХ. Вы что-то сказали? НД. А вы не слышали? ХХ (он думает только о Лолите). Конечно, нет! НД. Похороните свою жену! ХХ (со вздохом). Ну, ладно. Ладно, придется запихивать ее под землю. Они переходят в следующую сцену.

Сцена 4 Дом Хейзов и его окружение. Присутствуют все действующие лица пьесы – кроме Лолиты и Аннабел. Все остальные, включая и дублеров, участвуют в похоронах. Эти актеры, скорее всего, должны носить другие костюмы, нежели те, что им полагаются в соответствии с ролью. Исключение: НД остается НД, так же ХХ, Куилти и Луиза. Собравшиеся тихо передвигаются, говорят шепотом. Диалоги на пониженных тонах могут быть импровизированными, за исключением реплик в тексте пьесы.

НД (к ХХ, в сторону). Подумать только, сколько народу вас знает. ХХ. Шарлотту. НД. М-м-м? Пардон? ХХ. Это друзья Шарлотты. Прощание с обожаемой покойницей носит стадный характер. Ее сломанная шея стала…

НД. О мертвых – только хорошее. ХХ. Я полон ожиданий и предвкушений. НД. Стыдитесь! ХХ. Знаю, знаю. О, какая скорбная и торжественная минута! НД. Здесь есть люди, которые ТАК И СЧИТАЮТ. ХХ. Я знаю – так оно и есть. Я буду изображать безутешного мужа. Я играл при ее жизни, бог знает зачем, так почему мне не потрудиться сейчас?

НД. Сделайте соответствующее лицо. Кто-то приближается. ХХ. Минутку! Готово. КОНСТАНС (дублер Шарлотты). Вы меня не знаете… ХХ. А я должен вас знать? НД. Спокойнее. КОНСТАНС. Пардон? ХХ. Прошу прощения; я не в себе. КОНСТАНС. Я понимаю. ХХ (на грани истерики). Хотя, если я не в себе, то где же я?

113

Лолита

НД. Спокойнее, я говорю. КОНСТАНС. Я представляю, что вам пришлось перенести. ХХ (подавляя смех). Вы даже не представляете. КОНСТАНС. Я понимаю ваше горе; как-то и я потеряла мужа. ХХ (соболезнующе). Ах-х-х… КОНСТАНС. Вы, должно быть, окаменели – тело уже ничего не чувствует. ХХ. Ну… КОНСТАНС. Это пройдет; жизненные соки снова забурлят в вас. Верьте мне. ХХ. Я более чем надеюсь на это. КОНСТАНС. Мы говорили о вас с дорогой Шарлоттой; она рассказывала, какой вы чудесный человек – бодрый, живой…

ХХ. Жизненные соки и все такое? КОНСТАНС. М-м-м? ХХ. Неужели она… так тепло думала обо мне? КОНСТАНС. Она говорила, что никогда не представляла себе, что значит замужество… до вас.

ХХ (скромно). Но, дорогая. Ведь покойный мистер Хейз… КОНСТАНС. Ничтожество! Полное ничтожество! ХХ. Так она и говорила? КОНСТАНС. Нет, но я знаю. ХХ. Ага! КОНСТАНС. «Констанс, — говорила она мне, — если что-то случится со мной, если мое сердце не выдержит переполняющего его счастья, если мрачная коса смерти устанет ждать, если я почувствую, что слишком счастлива для этой жизни…»

ХХ. Она все это говорила? Это ее слова? КОНСТАНС. В моем пересказе. ХХ. Ага. КОНСТАНС. «Если что-то случится со мной, предложи ему свою задницу, дорогая Констанс, — конечно, по прошествии времени».

ХХ. Правильно ли я вас понял? (К НД). Правильно ли я ее понял? НД. Думаю, что да. КОНСТАНС. Сейчас, конечно, не время, дорогой мой человек… ХХ. Нет, нет. КОНСТАНС. …но, когда печаль перестанет терзать вас, или когда вы почувствуете, что сердце бьется вновь, или когда вы ощутите зов мягкой желанной плоти… меня

114

Лолита

зовут Констанс Эппл, и я в зеленом доме ниже по дороге…

ХХ. Да, да. КОНСТАНС. И я вдова… если вы меня понимаете. ХХ. Видите ли, я… КОНСТАНС. Ни слова больше. Я оставляю вас наедине с вашим горем. ХХ. Благодарю вас. КОНСТАНС. Может быть, я вообще не должна была говорить, да я бы и не решилась, не заметь я, как вы смотрели на меня… на мой бюст, если уж быть точным.

ХХ. На ваш?.. Неужели я себе это позволил? КОНСТАНС (подталкивая его). Спасибо вам за то, что вы снова сделали женщиной нашу дорогую Шарлотту. (Она отходит и смешивается с собравшимися).

ХХ. Ну, я в общем-то… (К НД). Вот так приходится платить за доверчивость – самым натуральным образом.

НД. Вы сомневаетесь? Вы сомневаетесь, что эта женщина видит в вас племенного быка?

ХХ. Но ведь мы на похоронах! НД. Похоже, вы слишком плохо думаете об этих людях. ХХ. Чушь. Ведь я получил прямое предложение, не так ли? И у тела покойной – чего еще ждать?

НД. Чья это была идея – открытый гроб? Эта мысль… достаточно неприятна. ХХ. Похоронное бюро. И, конечно, Констанс Эппл! НД. Будьте помягче с этими людьми. Они стараются помочь вам. ХХ. Отвлечь меня от этой ужасной потери? НД. Да… они в это верят. ХХ. Как можно определить суть цивилизации? По ее похоронным обрядам? НД. Если хотите. Зависит, к какому выводу вы хотите прийти. Идет ваша служанка. ХХ. Луиза? (Поворачивается к ней). Ах, это ты, Луиза. (Протягивает руку, готовясь принять соболезнования).

ЛУИЗА. Я увольняюсь. (Поворачивается на каблуках и уходит). ХХ (вслед ей). Хорошо. (К НД). Отлично. НД. Может быть, вдова Эппл знает хорошую уборщицу? ХХ. Да пусть тут все покроется пылью – сплошной пылью; меня это не волнует. НД. Кто-то уходит; скажите им что-нибудь. ХХ. Что? Речь? НД. Нечто вроде. ХХ (переведя дыхание). Господи! (К собравшимся). Как любезно с вашей стороны при-

115

Лолита

йти сюда – отдать долг дорогой Шарлотте, потому что вы почти не знали или совсем не знали меня. Вы говорите, то есть, вы говорили – что я сделал ее счастливой; я благодарен вам, потому что Шарлотта привнесла в мою жизнь… радость, которой я не заслуживал.

НД. Осторожнее. ХХ. И она оставила мне свое драгоценное воплощение – ее дорогую Лолиту. (Среди собравшихся пробегает шепот). Это дитя… ныне оно под моей опекой; это моя судь-

ба, мое сокровище.

НД. Будьте начеку, вы, идиот! ХХ (к НД). Тс-с-с. (К собравшимся). И обещаю вам, она неразлучно будет со мной, я буду защищать ее от всех бед, от всех ударов судьбы. (Шепот продолжается, слышны одно или два всхлипывания). Благодарю вас, благодарю вас всех. (Собравшиеся начинают расходиться, кроме Куилти, который задерживается у открытого гроба. К НД).

Ну, как прошло? Я был искренен? Не слишком… по-европейски?

НД. Вы играете с огнем. ХХ (пожимает плечами). А как еще? (Хлопает в ладоши, оживляется). Теперь нас ждут более приятные дела!

НД. Аккуратнее, у нас еще один гость. ХХ. Я… что? (Поворачивается). А… эти «Странные грибы». КУИЛТИ. Ну, тебе и повезло, парень! ХХ (в ужасе). Что? Почему? КУИЛТИ (с рассеянной доброжелательностью). Ну, с Шарлоттой, и вообще. ХХ. Ах, вот в чем дело! Это да. КУИЛТИ. Хорошая она баба, Шарлотта. ХХ. Да, да. (Смотрит на гроб, делает вид, что смахивает слезу). КУИЛТИ. Во, колода! ХХ. Пардон? КУИЛТИ. Слышь, парень! Я бы и сам с ней попробовал бы, хотя… нет, это не мой тип, если ты понимаешь, что я имею в виду.

ХХ. Без сомнения. КУИЛТИ. Хорошая женщина, отличный экземпляр. Так прямо свалилась с лестницы и сломала себе шею, а?

ХХ (смотрит на лестницу). Да, вот оттуда. КУИЛТИ. А ведь бегала, как горная коза. ХХ. Сэр? КУИЛТИ (многозначительно). Эх, вот как оно бывает в жизни. Слышь, мужик, а что ты собираешься делать с этой маленькой леди, а?

116

Лолита

ХХ. С этой?.. КУИЛТИ. С Ло, с Лолитой. Почему ее тут нету? ХХ. Она уехала в лагерь. КУИЛТИ. И до сих пор там? ХХ. Я звонил им. Лолита вместе со своими маленькими друзьями ушла в поход на пять дней в горы, и я подумал, что лучше было бы…

КУИЛТИ. Точно! Правильно! Сам ей все и выложи! ХХ. Да! Совершенно верно! КУИЛТИ. Мягко подготовь ее… открой ей свои объятия, и пусть она выплачет свое маленькое сердечко у тебя на груди, так?

ХХ. Да, именно так! КУИЛТИ. А потом ты обнимешь ее? И будешь гладить ее нежные плечики? И убаюкивать? А, парень?

ХХ. Это выглядит… выглядит достаточно пристойно – мягко, по-человечески. КУИЛТИ (многозначительно). Конечно! Конечно! Лолита хорошая девочка. И вы оба, м-м-м… оба вернетесь сюда? А?

ХХ (нервно, стараясь делать вид, что размышляет). Я… я не строил еще никаких планов. Я думаю… я думаю, что мы совершим небольшое путешествие.

КУИЛТИ. Ах, вот как? Небольшое путешествие? ХХ. Да, посмотрим страну. Не имеет смысла тащить ее прямо сюда, где еще обитает… ну, вы понимаете, призрак ее матери.

КУИЛТИ. Точно! Точно! Значит, небольшое путешествие, а? ХХ (подавляя невольный смешок). Да… небольшую прогулку. КУИЛТИ. Прекрасно, прекрасно. Очень мило. Ну, лады, значит, еще увидимся, точно?

ХХ. Совершенно верно! КУИЛТИ (собирается уходить). Да, чмокни Ло от меня, идет? Скажи ей, что их старый друг дома по-прежнему думает о ней. Скажи ей, чтобы она держалась.

ХХ. Без сомнения! КУИЛТИ. Ну, лады… (Хлопает его). Значит, увидимся, парень. (Уходит). ХХ (к НД). Странный тип. НД. Да? ХХ. Я должен буду спросить Лолиту, кто он такой? НД. Да? Чего ради? ХХ. Просто… Просто любопытно. НД. Вы собираетесь похитить ее?

117

Лолита

ХХ. Прошу прощения? НД. Для чего вам нужно это небольшое путешествие? Эта прогулка? ХХ (улыбаясь). Ваше предложение не хуже моего намерения. НД. Ну вы и мерзкий тип. (Он усмехается; ХХ приближается к гробу). Последнее прости?

ХХ. Она выглядит… достаточно прилично. Ну, что ж, Шарлотта… ШАРЛОТТА (садится в гробу с лицом, искаженным гневом). Мы встретимся с тобой в аду, Хамберт Хамберт!

ХХ (отскакивает от гроба). Боже милостивый! ШАРЛОТТА. Совратитель детей! Обманщик

преданной женщины! Соблазнитель

матери и дочери! Убийца своей жены!

ХХ (снова приближается к ней). Ради бога, успокойся! Здесь люди! ШАРЛОТТА. Я буду орать на весь дом! Засыпьте меня землей, и я все равно буду кричать из могилы! Совратитель детей! Соблазнитель!

ХХ. Успокойся, женщина! Да в конце концов! Успокойся! ШАРЛОТТА. Мы встретимся с тобой в аду, Хамберт Хамберт! (Он пытается уложить ее ничком с помощью крышки гроба). Мы встретимся с тобой в аду, Хамберт…

ХХ (добившись своей цели). Господи милостивый! НД. И что теперь? ХХ. Теперь? Теперь Лолита.

Сцена 5 Место на сцене занимает комната в мотеле. Так как комнаты во всех мотелях одинаковы – если не в деталях, то по духу, – то обстановка одного номера даст представление о всех остальных. Окна характерной формы, которые кочуют из сцены в сцену, отличаясь только цветом занавесей; типичные репродукции над постелями, которые также есть в каждой сцене; несколько отличаются светильники, а также покрывала на кроватях и коврики. ХХ и НД на сцене.

ХХ (к залу). Вы возмущены, что я закрыл гроб? Печально, если это так, но ведь нам предстояло провести вместе целую ночь. И эта история никогда бы не кончилась. Кроме того, пришлось бы все рассказать Лолите, не так ли?

НД (к ХХ). Вы достаточно предусмотрительны! ХХ (по-прежнему обращаясь к залу). Да! Я таков! Я полон всепоглощающей страсти, она терзает меня, но не лишает меня того, что я так ценю в себе… человечности – если мне будет позволено так выразиться. Она всего лишь двенадцатилетний ре-

118

Лолита

бенок. И ее мать мертва. У меня есть в связи с этим определенные обязательства, и я обязан удовлетворить и то, и другое – мои обязательства и мою страсть.

НД. Ваши обязательства перед вашей похотью, хотели вы сказать. ХХ. Мои обязательства. И мою страсть. НД. Любопытно, что у вас на первом месте. ХХ. Меня довели. (К залу). Чувствовали вы когда-нибудь, что это значит?.. Приговоренный к бездействию, когда действия совершаются без вашего контроля, и когда внезапный неудержимый обвал событий поражает вас своей изощренностью? Например, при биржевых манипуляциях? А уклонение от уплаты налогов? Верность… или неверность? Конечно, вы были в таком положении! Тогда вы не будете удивлены, узнав, что сокровище моих чресел в данный момент находится за этой дверью, намыливая свое развратное восхитительное тело… Остановись, Хамберт! Я быстро и энергично забрал ее из лагеря. Я сказал, что ее мать… больна, что она в больнице, но беспокоиться не о чем, так как ее обожаемой мамашечке, моей Шарлотте, скоро будет лучше… все лучше и лучше…

НД. …и после чего она немедленно скончается. ХХ (к НД с некоторым отвращением). Это мы не обсуждаем. (Снова к залу). Она – моя Лолита, моя Лолли – казалась… совершенно спокойной; я сказал ей, что мы за день не доберемся, и что нам придется остановиться в (показывает на комнату) этом… в этом мотеле, кажется, так называется это чисто американское изобретение? Я никогда не останавливался ни в одном из них. Сами себя они называют гостиницами. Я выбрал этот по справочнику, потому что он расположен недалеко от лагеря – то есть, если быть точным, достаточно далеко от лагеря и не очень близко от той теоретической больницы, где со своей теоретической болезнью лежит теоретическая Шарлотта. (К НД). Я восхищен такой вещью, как… мотель.

НД. Они просты, они дешевы, они дают ощущение, что вы в нереальности. ХХ. Отличаются ли они один от другого? НД. Не очень. ХХ. Представляю себе жизнь в них. НД. Попытайтесь не думать об этом; еще не время. ХХ (к залу, с улыбкой). Неужто он мне что-то говорит? Во всяком случае… слышите ли вы шум воды? (Зовет). Смой мыло под душем, моя дорогая. (Снова к залу). Не могу сказать, чтобы я особо нервничал. Она явилась ко мне с черными от сажи ногтями, с клочьями репейника в волосах, и я должен вылизать ее дочиста; ведь она может похоронить все свои сокровища под слоем грязи, и тогда мне придется лишь вылизывать тропку к наслаждениям. Мне остается лишь надеяться, что ей нравится мыться под душем.

119

Лолита

НД. Как вы собираетесь добраться до нее? ХХ. Э-э-э? Пардон? НД. Как вы собираетесь приступить К ДЕЛУ? ХХ. О! (Деловито). Я предполагаю лишить ее сознания. НД. Собираетесь что? ХХ (вынимает флакончик). Здесь снотворное, которое я собираюсь дать ей перед… НД. Снотворное? Откуда вы его раздобыли? От гномов, что ли? ХХ (терпеливо). Оно принадлежало моей Шарлотте. Когда наши игры приводили ее в крайнюю степень возбуждения, только это могло успокоить ее – и ничто иное; она была достаточно утомительна, эта неутомимая женщина. Поэтому я решил, что оно пригодится и для ее ребенка – что мать, что дочь: обеих придется оглушать.

НД. Дайте мне собраться с мыслями: вы предполагаете привести ее в беспамятство и таким образом добиться своего? ХХ (с большим достоинством). Да… конечно. Но – прежде, чем вы, ничего не понимая, вынесете свой несправедливый приговор, – постарайтесь понять, каким образом я предполагаю «добраться» до нее сегодня вечером. НД. Как бы то ни было! ХХ. Она будет обнаженной – я позабочусь об этом, – и ей станет холодно. Я… вы думаете, что я собираюсь изнасиловать ее?

НД. Ну, я… ХХ. Это дело

далеко не одной ночи. Я предполагаю посвятить всю жизнь этой девочке – по крайней мере столько, сколько она будет оставаться нимфеткой. Шесть месяцев? Год?

Дверь ванной полуоткрывается.

ГОЛОС ЛОЛИТЫ. Эй! Кинь мне мой халат! ХХ. Где же он, малышка? ГОЛОС ЛОЛИТЫ. В моей торбе! Где же еще он может быть? ХХ (подходит к сумке, которую Лолита называет торбой). В торбе. (Удивленно). А что такое торба?

НД. Я думаю, нечто мягкое и с завязками. ГОЛОС ЛОЛИТЫ. Да пошевеливайся же! ХХ (ищет, находит). Ага, вот он. ГОЛОС ЛОЛИТЫ. Ладно, кидай его сюда. ХХ. Иду, дорогая, иду к своей Ло. ГОЛОС ЛОЛИТЫ. Не смотри! Ах ты, грязный

120

старикашка! (Она высовывает руку,

Лолита

ловит халат и захлопывает дверь. Снова открывает ее). Спасибо. (Опять захлопывает ее).

НД. Грязный старикашка. Ну, она вас стоит. Имейте это в виду. ХХ (серьезно). Нет, я думаю, что она употребляет эти слова только

как образное выражение; я думаю, что даже в этом качестве она не вкладывает в них ничего особенного. Вы следите за моей логикой?

НД. Я слежу за вашей более ранней логикой. Вы не собирались насиловать ребенка.

ХХ (высокомерно). Ни в коем случае. (Поднимает свою куклу и держит ее перед собой как защиту).

НД. Вы планировали при помощи медикаментов привести ее в бесчувствие и обнаженной уложить в постель. ХХ.

Конечно. (После паузы). Это очень просто. (К залу). Это, в самом деле, очень просто. Представьте себе, что в ресторане – в самом лучшем ресторане – перед вами ставят тарелку супа, буйабеса, и на тостах – ломтики лимонов, как это любят французы, и суп, оранжево-золотистый, столь благоуханен, что вам хочется погрузиться в него... поглотить его… дышать им… и умереть в нем? Неужели вы никогда не испытывали такого? (К НД). Никогда?

НД. Бывало… такое искушение. ХХ. Тогда вы знаете! Ведь вы не запускали ложку в тарелку и не ныряли в нее. Нет, нет – вы дышали, вы впитывали, вы… предвкушали.

НД. О, я понимаю. ХХ. Точно так же и с моей дорогой, с моей Ло. Я обнажу ее плоть. (Показывает на кукле). И мои пальцы, мои губы, мой язык будут в каждом углублении, каждой из-

вилинке ее умопомрачительного тела. Я буду целовать ее грудки, вдыхая запах ее подмышек…

НД. Под-мы-шек? ХХ (не обращая на него внимания). Я возьму ее лайковые ягодицы в мои большие грубые руки и подниму ее так, чтобы мой нос, мой рот чувствовали пушистую нежность ее холмика.

НД (натянуто улыбаясь). Кажется, я понимаю вас. ХХ. Я буду изучать ее тело – моими глазами, моим носом, моими пальцами, моими губами, моим…

НД. Думаю, нам все понятно. (К залу). Есть ли здесь кто-то, кто ничего не понял? Думаю, что нет!

ХХ (к залу). Надо сказать, что этой деликатной темы надо касаться очень осторожно. Позже, когда ей будет хорошо со мной, и когда ее грусть и печаль преобразятся – осмелюсь ли я сказать это? – в любовь ко мне, тогда настанет время снова

121

Лолита

вернуться к этому разговору, так сказать.

НД. Как легко вы обращаетесь со словами. ХХ. Благодарю вас. Кроме того, это должна быть ночь благоухания и страсти. В ней не должно быть места скомканным простыням, стонам, крикам… и крови.

НД. Крови? Вы говорите, крови? ХХ. А как же. Мое сокровище, конечно же, девственница. Зал театра наполняется многоголосым хохотом, издевательскими криками, стуком подошв. ХХ озирается, смотрит за кулисы в поисках источников звуков, НД держится с рассеянным видом. Звуки стихают столь же внезапно, как и начались.

ХХ. Что это было? НД. Что? ХХ. Неважно, ничего особенного; где-то прошел поезд, или это шуточки ветра. НД. А что вы слышали? ХХ (стараясь прекратить эту тему). Ничего, ровным счетом ничего. «Ветер в ивах». НД. Как сливается воедино – и ребенок, и все остальное… ХХ (с усмешкой). Я бы сказал… «Смех во мраке», не так ли? НД (хмыкая). Отлично, отлично! ХХ (с тем же выражением). Или упомянуть, что этой ночью моя страсть вспыхнет «Бледным пламенем». Но неужели такою будет лишь одна ночь?

НД (его одолевает смех). До чего восхитительная личность – так приступайте же к делу!

ХХ. … и пусть даже это Американская мечта – если только мы признаем это, — как она хрупка, и неужели мы увидим ее конец? НД. Очень хорошо! Отлично! Лолита открывает дверь ванной и выходит в накинутом халатике. ХХ бросает куклу.

ХХ (притворяется, что он спокоен). А, вот и ты. Ты довольно долго там возилась. ЛОЛИТА. Ну, ты же сам хотел, чтобы я была чистой, не могу понять, зачем. ХХ. Чистота – это приятно. ЛОЛИТА. Для кого? ХХ. Пардон? ЛОЛИТА. Эй! Как там мать поживает? А? ХХ. Ей предстоит операция. Не очень приятная – что-то в брюшной полости; да, именно там!

ЛОЛИТА. Когда я смогу повидаться с нею? ХХ. Мы скоро туда отправимся, дорогая. Может быть, завтра. ЛОЛИТА. Тогда, может, стоит ей позвонить. Дай мне номер.

122

Лолита

ХХ. Нет! ЛОЛИТА. А? ХХ. Я имею в виду… пусть она поспит; она, наверное, дремлет перед операцией. Дай ей поспать.

ЛОЛИТА (оглядывая комнату, деловито). А что мы тут будем делать – спать в одной кровати?

ХХ. Они обещали еще одну кровать; они сказали, что принесут ее. ЛОЛИТА. Для кого? Кто в ней собирается спать? ХХ. Ну, что ж, деточка, я могу в ней расположиться. Если ты будешь умницей… ты можешь занять постель.

ЛОЛИТА. Ты с ума сошел, папочка. ХХ. Что ты имеешь в виду? ЛОЛИТА. А то, мой дор-р-р-огой, что когда моя дор-р-р-огая мамочка узнает, она разведется с тобой и придушит МЕНЯ.

ХХ (в дикой панике). Узнает? Что узнает? ЛОЛИТА (слегка толкает его локтем). Ой, да брось ты, папочка! ХХ (пытаясь принять строгий и отеческий вид). Послушай меня, Лолита. Давай решим это раз и навсегда. Практически я являюсь твоим отцом. Я испытываю к тебе чувства глубокой нежности и заботы…

ЛОЛИТА. У тебя слова ползают, как тараканы, папочка. ХХ (как ни странно, искренне возмущен). Тараканы! Лолита! (Он по-отечески обнимает ее).

ЛОЛИТА (уворачивается). Кончай эту ерунду, папочка. ХХ. Не хочешь ли ты… не хочешь ли ты перекусить? ЛОЛИТА. Ты голоден, папочка? ХХ (пока Лолита медленно ходит вокруг него, приближаясь все ближе и ближе). Ну, я… я думаю, что гамбургер и шок-шок-шоколадный коктейль дадут определенный результат.

ЛОЛИТА. А какой результат тебе нужен, папочка? ХХ. Лолита, я… ЛОЛИТА. А я знаю, что тебе на самом деле нужно, папочка. ХХ (словно защищаясь, выставляет перед собой куклу). Ты… ты знаешь? ЛОЛИТА. Ясное дело, папочка. ХХ. Тогда… тогда скажи мне. НД (посмеиваясь, качает головой). О господи, о господи. ЛОЛИТА. Мамочка в самом деле пришибет кого-то, когда она все обнаружит, ты,

123

Лолита

мой милый грязный старикашка.

ХХ (в неподдельной панике). Лолита, мое дитя, моя дорогая, я… ЛОЛИТА (стоя лицом к ХХ, спиной к залу). Так иди же сюда, папочка. (Она раскидывает руки так, чтобы ХХ видел ее обнаженное тело; он сглатывает комок в горле; она медленно сбрасывает халат, и мы видим ее обнаженную фигуру, ее ягодицы; ХХ снова сглатывает). Так

иди же ко мне, папочка. Чего ты ждешь?

ХХ (помедлив, отбрасывает куклу в сторону). О! Лолита! (С воплем экстаза он бросается вперед и прячет свое лицо на животе Лолиты).

ЛОЛИТА (разглядывая ногти). Вот так, папочка; вот ты и дорвался. НД (к залу). Разрешите мне опустить на этом месте занавес. (Небольшой занавес опускается сверху, скрывая часть комнаты мотеля с ХХ и Лолитой. За кулисы). Спасибо. (К залу). Ведь на самом деле, вы не хотите видеть все это, не так ли? Вы можете себе все вообразить. Вы уже вообразили себе; и вы гоните эти картины из своего воображения, как те сны, в которых вы не признаетесь себе по пробуждении. Не сердитесь на меня, не я это выдумал. Не забывайте, что, по сути, мы животные, что мы недавно ушли от бабуинов и элементарную осмотрительность нередко путаем

с цивилизацией. (Сквозь занавес к ХХ). Вы готовы? Празднуете ли вы триумф? ХХ выходит из-за занавеса, затягивая пояс брюк, его рубашка наполовину вылезла.

ХХ. Мой что? Мой триумф? НД. М-м-м… с вашей девственницей. ХХ. Вы знаете, что она сказала мне – ВО ВРЕМЯ этого, если позволите, — подскакивая на мне, как попрыгунчик, соски торчком, погоняя меня, словно какую-то лошадь?

НД. Нет; что же она вам сказала? ХХ (с ужасом). Она сказала, что занимается этим уже год. НД. Не может быть! ХХ. В лагере! В школе! Под питьевым фонтанчиком, насколько мне известно. НД. Представляю себе! ХХ. Они занимаются этим, как морские свинки, все эти маленькие мальчики и девочки – и трахаются, и сосут, и бог знает, что еще!

НД. Это просто ужасно! ХХ. Еще бы! Это, в самом деле, ужасно! НД. А вы так стремились быть первым! Утонуть в ней, как в рыбной солянке, а? А? ХХ. Я потрясен; я просто вне себя. Кто воспитывал этого ребенка? НД. Как правило, его родители, в данном случае – ваша милость и покойная Шарлотта.

124

Лолита

ХХ (с мрачной серьезностью). Она не могла этого знать! Не могла! НД. Ну-с, поскольку наша обожаемая покойница как-там-ее-имя переселилась в мир иной, вы стали отцом. Я уверен, что вы пресечете ее разгульный образ жизни.

ХХ. А ведь я был уверен, что вам чужд абсурдизм. НД (улыбаясь). Всему свое время. ХХ (запустив руку под занавес, рассеянно вытаскивает брошенную куклу). Какого черта вы не предупредили меня?

НД. Меня остановило описание тарелки с рыбной солянкой… и так далее. ХХ. Вы жестоки! Холодны и жестоки! НД. Простите мне эту вульгарность, но… но что она представляет собой в постели? (Подмигивает). А? Я думаю, здесь есть немало людей, которым хотелось бы это знать. (Пародирует ужас члена «Ротари-клуба»). Ну, так как она, а?

ХХ (к залу, по-прежнему держа куклу и прибегая к ее помощи). Так вам хотелось бы знать, какова она в постели, не так ли? Вам нужны интимные подробности или достаточно будет общего описания?

НД. Чего ради вы на них злитесь? Они не сделали вам ничего плохого. ХХ. Что? НД. Что они вам сделали? ХХ (к залу). Прошу прощения, он прав, прошу прощения. За все годы, что я с раздутыми ноздрями провел в выслеживании нимфеток, когда брюки мои стояли колом, а я шнырял по спортплощадкам, терся в автобусах и на школьных вечерах, — за все эти впустую потраченные годы никогда не было такой, как Лолита.

НД (про себя). Вот как? ХХ (по-прежнему обращаясь к залу). Я объездил весь мир, нимфетируя, я пересекал континенты, но она единственная и неповторимая – нимфетка из нимфеток, чистая, порочная, невинная, опытная, девственная, развращенная, знающая, робкая — венец моих поисков, вознаграждение моих томлений.

НД. В самом деле; я понимаю. ХХ (по-прежнему обращаясь к залу). И пусть остановится время; она не должна стать старше.

НД (к ХХ). Она станет. ХХ (к НД). Вы можете остановить для меня время? Прошу вас! НД (вежливо). Как я могу это сделать? ХХ. Ну хоть чуть-чуть? Не лишайте меня надежды! НД. Пока можете, пользуйтесь тем, что у вас есть. ХХ. Обещайте мне! Даже ничего не говорите, но обещайте мне. НД. Вы полны похоти, или вы поглощены любовью?

125

Лолита

ХХ (застенчиво). Я абсолютно, слепо, бесстыдно, безнадежно… влюблен. НД (грустно). Я вижу. ХХ. Я порабощен и окутан ее чарами; я умру ради них. НД. Бедный человек, бедный сатир. ХХ. Вы поможете мне? НД. Вы ей уже сказали? Вы ей уже сказали, что ее мать мертва? ХХ. Нет, я… в общем, нет. НД. Влюбились по уши, не так ли? ХХ. Я не хотел огорчать ее. НД. Потерять ее, вы хотели сказать? ХХ (сжав зубы). Я скажу ей. (Он поворачивается на каблуках и уходит за занавес. Мы слышим всхлипывания; так безнадежно плачет ребенок. Занавес отодвигается в сторону, и мы видим ХХ, сидящего на кровати, и Лолиту, которую он держит на руках, вытирая ей слезы. К НД). Как смотрится? Вы довольны?

НД. Лучше сейчас, чем потом, лучше сейчас, чем никогда. ХХ (жалобно). Не можете ли вы оставить нас наедине? НД (улыбаясь, театральным шепотом). Я дам вам эту иллюзию.

(С подчеркнутой

заботливостью на цыпочках отходит в другой конец сцены). Я буду далеко от вас, вы

едва ли заметите меня.

ХХ. И мы сможем остаться одни? НД. И вы сможете остаться одни. ХХ (теперь он всецело поглощен Лолитой:

он гладит ее волосы, похлопывает по спине,

пытается утешить ее). Тс-с-с, моя дорогая, тс-с-с, Лолита; все в порядке, я здесь, я люблю тебя, я утешу тебя, я прижму тебя к себе, ты никогда не будешь одна, все в

порядке, дорогая; ну, тихо, тихо. (Прижавшись к ХХ, Лолита всхлипывает потише). Тшш-ш, моя крошка, дай мне обнять тебя; вот так, вот так; дай мне осушить поцелуями твои слезы; дай мне – вот одна, а вот и другая. О, не плачь, моя радость; да, да, вот так, вот так. Отдыхай, положи свою милую головку; да-да, вот так. Тебе удобно? Дай мне уложить тебя поудобнее, вот так, мой светлый ангелочек; поплачь у меня на груди, вот так. Вот сюда, сюда. Лучше? Тебе лучше? Тогда отдыхай, мой ангел. Положи свою головку… просто… немного… ниже. Вот так… просто… немного… ниже… немного… ниже.

НД (к залу). И время остановилось. Все погружается в темноту, кроме НД.

126

Лолита

АКТ II Сцена 1 НД один в свете прожектора; во время предыдущего затемнения занавес мог быть опущен.

НД. И время остановилось, и перехватило дыхание, когда началось путешествие – путешествие в пятьсот дней и пятьсот ночей, и ночи были лучше, чем дни. Занавес исчезает; комната в новом мотеле: другая кровать, новые занавески и новые картины над кроватью.

ЛОЛИТА (визжит). Ты не любишь меня! ХХ (беспомощно). Я люблю тебя! ЛОЛИТА. Ты только хочешь затаскивать меня в разные паршивые закоулки! ХХ. Паршивые закоулки? От кого ты научилась таким словам – от мамочки? ЛОЛИТА. Ну, и ладно! Ты жопа! Ты противная жопа! Так лучше? ХХ. Лолита! Дорогая! Прошу тебя! ЛОЛИТА. В чем дело? Ты боишься, что кто-нибудь услышит? Дерьмо! ХХ. Пожалуйста! ЛОЛИТА (приложив руки ко рту). На помощь! Насилуют! Ребенка, которому еще нет тринадцати лет! С ним грязный старик! Вы не поверите, что он с ней делает! На помощь! На помощь!

ХХ (кидается на нее, шипит). Черт бы тебя побрал! ЛОЛИТА. А говорит, что любит! Он любит только то, что у нее в штанишках! И к тому же, он ее папочка!

ХХ (наконец хватает ее, шипит). Ну, теперь ты замолчишь, ах ты, маленькая мегера! ЛОЛИТА. Возьми меня! ХХ (в ярости). Я люблю тебя! Я люблю тебя, черт возьми! ЛОЛИТА (презрительно). Ты не меня любишь; все, что ты любишь – это мое тело. ХХ. Как мне отделить одно от другого? ЛОЛИТА. Чего? ХХ (спокойнее). Как мне отделить одно от другого? Я смотрю на тебя, и мое сердце, мой разум полны бескорыстной, чистой, нежной любви. Я смотрю на тебя и мысленно раздеваю тебя, вдыхаю твой запах и чувствую тебя под собой! Что мне делать с этим?

ЛОЛИТА. А почему бы тебе однажды и не заняться этим? А? Господи, я прямо сама нарываюсь.

127

Лолита

ХХ (в смущении, что его слышит зал). Лолита! Прошу тебя! ЛОЛИТА (мрачно). Ну, чего тебе? ХХ (беспомощно). Я обожаю тебя! ЛОЛИТА (к залу, изображая). Подержи его, возьми в свою руку, посмотри, какой он большой и красивый, разве не так? Давай пойдем в постельку, моя птичка, у папочки есть для тебя большой сюрприз, возьми его в ручку, положи его сюда, и сюда, а теперь возьми его в…

ХХ. Замолчи! ЛОЛИТА (после паузы начинает изображать маленькую девочку). Я хочу домой. ХХ. Ты НЕ МОЖЕШЬ поехать домой. ЛОЛИТА. Почему-у-у-у? ХХ (устало). Ты не можешь поехать домой. ЛОЛИТА. Я растеряла всех друзей, я хочу в школу. ХХ. Твои друзья болваны! Школу ты ненавидишь. ЛОЛИТА (орет). Ну, во всяком случае, это лучше, чем таскаться из мотеля в мотель, как какая-то проклятая белая рабыня!

ХХ. Перестанешь ли ты так противно визжать? ЛОЛИТА (театральным шепотом). Ну и ладно. ХХ. Разве я не занимаюсь с тобой каждый день? ЛОЛИТА (угрюмо). Конечно, занимаешься! ХХ. А ты о школе! О школе! ЛОЛИТА. Да, ну и что? ХХ. Долли, моя драгоценная Долли, почему ты не чувствуешь себя счастливой? Я люблю тебя!

ЛОЛИТА (рассудительно). Послушай, папочка, ведь я еще маленькая девочка. ХХ. Ты молодая леди. ЛОЛИТА. Я маленькая девочка, которая, как выясняется, не против изредка

поиграть и повеселиться. Все же я еще маленькая. Мне нужно, чтобы вокруг были ребята моего возраста…

ХХ (рассерженно). Как те сопляки, которые таскали тебя в кусты в лагере? ЛОЛИТА. В конце концов, они не делали ничего ужасного, когда занимались… как ты это называешь?

ХХ (устало). Прелудия. ЛОЛИТА. Во, точно. Тык, брык, туда-сюда, спасибо – и все, просто и быстро. А не то, что часами и часами и лапать, и лизать, и…

ХХ (затыкает ей рот). Достаточно, молодая леди! (Она сопротивляется). Хватит, я

128

Лолита

сказал! (Лолита успокаивается, и ХХ отпускает ее).

ЛОЛИТА (сердито). Я ухожу. ХХ. Куда? Куда ты собралась? ЛОЛИТА (смеется). Вы только

послушайте его! Чего ты боишься? Ты думаешь, я

найду себе мальчишку моих лет, утащу его в кусты или куда-нибудь еще, и… (ХХ бросается на нее, но Лолита с хихиканьем уворачивается). Не беспокойся, папочка, мне нравятся старики.

ХХ. Лолита, мне всего тридцать девять лет. ЛОЛИТА. Ну, да, так я и говорю. Дай мне немного денег. ХХ. Ты… ты хочешь позвонить? Телефон прямо у постели… ЛОЛИТА. Я хочу купить себе леденцов, папочка. Выдай Ло ее жалованье. ХХ (роется в карманах). Вот… вот тебе доллар. ЛОЛИТА (берет и смотрит на него). Ну, дешево ты меня ценишь. (Со смешком выбегает из комнаты. ХХ опускает голову на руки).

НД (вежливо). Почему бы вам прямо не сказать ей? ХХ (не поднимая лица). Что сказать? НД. Что вы боитесь потерять ее; что если вы вернетесь, она снова станет обыкновенной маленькой девочкой; что она будет расти, не обращая внимания на вас, а затем она найдет себе сверстника – и привет.

ХХ. Так и сказать ей? НД. Вы драматизируете ситуацию. Это же вы держите ее при себе и мечетесь по стране, из конца в конец, словно преступник…

ХХ. А я и есть преступник! Они посадят меня в тюрьму на всю жизнь или вздернут меня.

НД.

Повторяю, вы драматизируете ситуацию. Словно, если вы держите ее при себе и мечетесь по стране, стараясь остановить время, она навсегда останется такой же. Но останется ли она?

ХХ. Да. НД. Вам лучше знать. ХХ. И надолго! НД. Надолго – это не значит навечно, и вы это знаете. ХХ. Это будет длиться вечно! НД. И об этом вы знаете лучше меня. ХХ. Оставьте меня в покое. НД. А любит ли она вас? ХХ. Я люблю ее; и оставьте меня в покое. НД. Но любит ли она вас?

129

Лолита

ХХ (медлит, прежде чем ответить. Холодно). Я не хочу знать об этом. Я нашел прошлое и буду держаться за него, сколько смогу.

НД. А когда она… как бы мне объяснить, чтобы вы не волновались? Когда придет время ей… уходить, отпустите ли вы ее? Легко? С удовольствием? С благодарностью?

ХХ

(эти слова заставляют его медленно пробудиться от забытья). Уходить? Уходить?

(Чувствуются легкие признаки паранойи). О чем вы говорите? Что случилось? Она с

кем-то встретилась? С кем?

НД. Тут не страна эльфов, дорогой Хамберт, и не зачарованная долина. Здесь Буаз, если не ошибаюсь.

ХХ. Куда она пошла? Здесь кто-то есть? Где она? Почему вы не говорите мне? Лолита? Лолита?

НД. Она пошла за леденцами; она сказала вам об этом. ХХ (с презрительной усмешкой). Что вы об этом знаете? (Кидается к двери за Лолитой). НД (к залу). Был ли я жесток? Я старался помочь ему. (Входит Луиза, стягивает простыни с кровати, скатывает картины и занавески). Луиза? Луиза, это вы?

ЛУИЗА. Мой имя Рута. НД (вежливо). Вы очень похожи. ЛУИЗА. Наверно, так оно и есть. (Продолжает свои дела). НД (к залу). Могу поклясться – наступило время, когда не будет больше ни Лолиты, ни Ло, ни Долли. Долина пожухнет и увянет. Лолита была не… словом, лишь очень непростая личность в состоянии вызвать столь нерассуждающую страсть, а Лолита была… ну, в общем, она была самая обыкновенная маленькая девочка, достаточно легкомысленно относящаяся к своим добродетелям, так сказать; она была неглупа, но… не умнее своей бедной покойной матери; словом, эта малышка была не из тех, о ком создаются легенды. Думаю, я должен был сказать об этом нашему Хамберту. Разве я не прав? Видите ли, Лолита уже… Дверь резко распахивается, и влетает Лолита; по пятам ее преследует разгневанный ХХ.

ЛОЛИТА. Дерьмо собачье! Ну, ты просто собачье дерьмо! ЛУИЗА. Придержите язык, маленькая девочка; я женщина религиозная. ЛОЛИТА. Простите! Эй, а ты не Луиза ли? ЛУИЗА. Мой имя Рута. ХХ. Ее зовут Луиза. ЛУИЗА (захлопывает окно). Мой имя Рута. ХХ. Не могу себе представить, что вы делаете в Буазе, штат Айдахо… ЛУИЗА. Мой имя Рута, а тут Уайтфиш, Монтана. А теперь, коль я могу (Шаркая метлой, уходит).

130

уйти…

Лолита

ХХ (к залу). Могу поклясться, что это была Луиза. ЛОЛИТА (пинает стул). Ну, как любила говорить моя бедная старая мама, отличить их одну от другой просто невозможно.

ХХ. Подними стул, ты, грубое примитивное создание… ЛОЛИТА. Сам поднимай, папочка! ХХ. Кто был тот мужчина, с которым ты разговаривала? ЛОЛИТА. Какой мужчина? ХХ. Мужчина, с которым ты шепталась, и я это видел; мужчина, который, увидев меня, сразу же скрылся за углом.

ЛОЛИТА. Знать не знаю, о ком ты говоришь. ХХ. Ложь, столь же грязная, как твои зубы! ЛОЛИТА. А ты докажи! А ты докажи, что я говорила с мужчиной! ХХ. Д…докажи? Так ты не отрицаешь? ЛОЛИТА (пожав плечами; дерзко). А я и не отрицаю, и не признаю. ХХ (гневно). КТО БЫЛ ЭТОТ МУЖЧИНА? ЛОЛИТА (ее явно веселит все происходящее). Он был… он… да я и не знаю, о ком ты говоришь, папочка. (ХХ медлит, затем резко бьет Лолиту). Это что такое? Твои новые штучки?

ХХ (снова бьет ее). Они тебе нравятся? ЛОЛИТА (послушно; осторожно подбирая слова). В общем-то, это не первый класс… (Тонкая улыбка). Конечно… если тебе это доставляет удовольствие или там еще

что-то…

ХХ (разражается слезами, заключив Лолиту в объятия). О, моя дорогая, моя драгоценная, мой ангел… (Они опускаются на кровать).

НД (посмеиваясь, качает головой, к залу). «О, моя дорогая, мой драгоценный ангел…». Говорю вам, они ведут себя, как взрослые люди. ХХ (рассматривает шею Лолиты). ОТКУДА У ТЕБЯ ЭТОТ ЗАСОС? ЛОЛИТА. Какой засос? О чем ты говоришь? ХХ. Я восхищен твоей кожей! Я НИКОГДА не оставлял на ней царапины! КТО тебя жевал?

ЛОЛИТА. Так это же ты, глупый. ХХ. Я НИКОГДА не оставлял ни царапины. ЛОЛИТА. Бывало, что ты прямо сходил с ума. ХХ. Я восхищен твоей кожей! Я НИКОГДА не оставлял на ней царапины! КТО тебя жевал?

ЛОЛИТА (ее трясет). Никто! Никто! Ради бога!

131

Лолита

ХХ (кидается к НД, когда комната мотеля погружается во тьму). У нее засос! У нее засос! НД (очень спокойно). Боже мой. Что же дальше? ХХ. Кто это сделал? НД. М-да… а что ОНА говорит? ХХ (почти в истерике). Она говорит, что это Я сделал! НД. Это ваша работа? ХХ. Нет! НД (успокаивая его). Должно быть, вы, этого нельзя исключать; должно быть, это вы. ХХ (убежденный, кивает головой, с большим облегчением). Должно быть, и в самом деле я, не так ли? Это непременно был я, выбора нет… ничего иного быть не может.

НД

(треплет его по плечу; деликатно, без покровительственного оттенка). Хороший

мальчик. Кстати, вот тут и леди вас ждет. (Указывает на Куилти, который ныне довольно неуклюже преображен в распухшую тяжеловесную женщину средних лет).

ХХ (испуганно). Меня? Для чего? Кто она? НД. Почему бы вам не поговорить с ней и не узнать самому. (ХХ идет к Куилти. К залу). Это достаточно любопытная сцена – хотя к сюжету отношения не имеет, но,

тем не менее, интересна, так что смотрите.

ХХ (подходит к Куилти, который сидит на пляжном стульчике). Добрый день? КУИЛТИ. Ага! Вы мистер Харольд Хейз? ХХ. Определенным образом. К вашим услугам. КУИЛТИ. И как вам нравится наша благоуханная калифорнийская природа? ХХ. Калифорнийская? КУИЛТИ. Ла Джолла у нас известна своими ароматами, впрочем, как и своими туманами. И тюленями. И проплывающими китами. Вон, посмотрите в море, как раз засечете одного.

ХХ. Ла… Джолла? Киты? Интересно, а что случилось с Уайтфишем, Монтана? КУИЛТИ. Я не удивлюсь, если он провалится в преисподнюю. Послушайте, мистер Хейз, я не хочу отнимать ваше драгоценное время; я встречала вас рука об руку с вашей юной обаятельной дочерью в магазине, когда вы увлеченно шептались о чем-то у содового фонтанчика; и не знай я, кто вы такие, вас можно было бы принять за странную пару любовников.

ХХ. Скажите, мадам, откуда вы так хорошо знаете меня? КУИЛТИ. Мы, психологи, знаем все! ХХ. Психологи? КУИЛТИ (роется в сумочке в поисках визитной карточки). Как тут сказано, Ванда Блу, детский психолог, к вашим услугам.

132

Лолита

ХХ. Ванда… Блу? КУИЛТИ. Ну, не совсем так, главное – это вторая часть, а Ванда это собственная выдумка, но ведь мы сами создаем свой собственный образ, не так ли?

ХХ (в сторону, к НД). Кто эта женщина? (НД пожимает плечами). КУИЛТИ. Ванда, или что то же самое, Блу, и так далее, к вашим услугам. ХХ. Чем могу быть вам полезен, мадам? Моя дочь и я… КУИЛТИ. Да, ваша очаровательная Лолита… ХХ. Вы знаете, как ее зовут! КУИЛТИ. О, мы говорили, говорили и говорили с ней; тет-а-тет, как две женщины, так сказать.

ХХ (мрачно). Понимаю! КУИЛТИ. Разрешите задать вам прямой вопрос, мистер Хейз… ХХ. Почему бы вам не звать меня просто Харольд? КУИЛТИ. Харольд; Харольд Хейз; об этом говорят ваши инициалы ХХ, не так ли? Я люблю аллитерации. (Наклоняется вперед). Послушайте, Харольд, что случилось с этим обаятельным ребенком?

ХХ (чувствует, что попался). Случилось? Что случилось? Ничего не случилось. КУИЛТИ. Вы один из этих старомодных европейских отцов – может, вы еще

не получили гражданства, может, вы еще находитесь в стране нелегально, как мокроногий мексиканец, — и вы можете не заметить этих вещей, но я-то вижу, что Лолита расстроена, мечется.

ХХ. Мечется? КУИЛТИ. Конечно! Мечется между анальной и генитальной зоной развития. ХХ. Простите? Между какими зонами? КУИЛТИ (хихикая). Ах, эти старомодные европейцы. Вы, не моргнув глазом, пырнете в спину своего лучшего друга, но как только речь заходит о маленьких девочках, вы начинаете краснеть и стесняться.

ХХ. Уверяю вас, Блу, я никогда никого не пырял в спину; но, конечно, если это потребуется, я всегда могу сделать исключение.

КУИЛТИ

(хлопая в ладоши). Прекрасно! Добрая старая американская агрессивность; вы быстро осваиваетесь, Харольд. Кстати, кто вы по национальности, Хейз? Харольд Хейз?

ХХ. Угандиец. КУИЛТИ. Вы меня разыгрываете. ХХ. Ни сном, ни духом. КУИЛТИ. Ах, вот как! Скажите, имеете вы что-то против зрелых женщин?

133

Лолита

ХХ. Можем ли мы обойтись без этого интервью, Ванда Блу? КУИЛТИ. Я думала, Харольд Хейз, что помощь нужна Лолите, но я ошибалась. Я собиралась предложить бедной деточке чувствовать себя более раскованной, общаться с детьми ее возраста, посещать школу, жить в своем доме, заходить в дамскую комнату без того, чтобы вы преследовали ее, звонить, куда она хочет, говорить с пожилыми священниками и прочими людьми, бывая в магазине, без того, чтобы вы ее выслеживали и допрашивали омерзительным образом – без того, чтобы она лицезрела ужасные сцены, которые ей устраивает отчим из-за родинки на шее…

ХХ. Отчим? КУИЛТИ. Что? А вы ее настоящий отец? ХХ. Я… я… КУИЛТИ. Да, да, вы даже не знаете, кто вы на самом деле, не так ли, ХХ? ХХ. Чтоб вы провалились, Блу! КУИЛТИ (вынимая блокнот). Скажу вам, какое сообщение я составляю, Харольд; вы же знаете, я работаю от государства; я серьезно обдумываю мысль, чтобы ваша дочь поступила под опеку графства Сан-Диего.

ХХ. Вы с ума сошли! (К стоящему рядом НД). Избавьте меня от этой женщины! НД. Разве вас это не радует? ХХ. Избавьте меня от нее! НД (вздыхает). Очень хорошо. Мисс Блу? Не будете ли вы так любезны… покинуть нас?

КУИЛТИ. Вы же неплохой писатель, и вы должны понимать, что мы пытаемся помочь.

НД. Я знаю, что вы пытаетесь помочь, мисс Блу; пока-пока. КУИЛТИ. Пока-пока. (К ХХ). Поберегитесь, Хейз, или как там ваше имя. За каждым деревом скрываются некие существа, в каждом углу таятся тени; может быть, каждое слово несет в себе ложь, и кто вам тогда поверит? (Уходит).

ХХ (кидается к НД). Решено! НД. Что решено? ХХ. Мексика. НД. Как и говорилось на уроках истории. Конечно, с Мексикой было решено. Испанцы пришли сюда в тысяча пятьсот каком-то, вырезали ацтеков и майя…

ХХ. Я заберу ее в Мексику! Там они до нас не доберутся! НД (к залу). Вот это не приходило мне в голову. ХХ. Там я смогу на ней жениться! Это обычное дело.

134

Лолита

НД. Вы не можете жениться на ребенке; это сумасшествие! ХХ. А это все что такое? НД. Одержимость, опьянение, порабощение. ХХ. Я буду работать, я буду выращивать марихуану, я разбогатею, у нас будет дочь – Лолита-два, и может быть, просто может быть, когда ей будет двенадцать с половиной лет…

НД. Я не позволю вам пойти на это. ХХ. Тогда попробуйте остановить меня.

(Поворачивается и уходит за домик мотеля,

который ныне уже снова стал декорацией).

НД (к залу). Как я вам и говорил, время от времени он отбивается от рук. (Показывает рукой, зовет ХХ). Поворот сюжета, Хамберт! Осторожнее, не то вы расшибете об

него голову! Лолита в постели, серьезно больна, рядом с ней Луиза.

ХХ (падает рядом с кроватью на колени). Мое сокровище! Что у тебя болит? Тебе плохо?

ЛУИЗА. Ей, в самом деле, плохо. ХХ. Рута, что случилось с Лолитой? ЛОЛИТА (слабая, но храбрится). Привет, папочка. ЛУИЗА. Рута? Кто тут Рута? ХХ. Это ВЫ. ЛУИЗА. Вы с ума сошли? ХХ. Что вы делаете в Ла Джолле, Рута? ЛУИЗА. В Ла Джолле? Здесь Лавсток, Невада, и мое имя Бригитта. ЛОЛИТА. Бригитта была ужасно добра ко мне, папочка. Где ты был? ХХ (стоит на коленях). Мое сокровище, что с тобой?! ЛУИЗА. Температура сто четыре, вот что с ней. Я послала за доктором мотеля. ХХ. Приведите к ней специалиста! ЛУИЗА. В Лавстоке? Нет, вы и впрямь рехнулись. ХХ. Где у тебя болит, дорогая? ЛОЛИТА (слабо). Где только не болит… ХХ. Твой обожаемый животик? Вот здесь? ЛОЛИТА (хриплым шепотом). Думаю, что у меня воспаление легких или что-то такое. ХХ. Но вчера ты была… ЛОЛИТА. Это просто навалилось на меня. (Стук в дверь). ЛУИЗА. Это, должно быть, доктор. (Она открывает дверь, входит Куилти,

135

Лолита

загримированный под комика Макса Граучо, изображающего доктора Квакенбуша).

КУИЛТИ. Вот и я. Кто здесь болен? Ты, парень? Выглядишь ты ужасно. Что у тебя болит?

ХХ. Это моя дочь. КУИЛТИ (подходит к Луизе). Высунь язык, молодая леди. ХХ. Вот здесь! Здесь! Моя дочь! (Указывает на Лолиту в постели). КУИЛТИ (подходит к постели). Почему бы тебе не быть более точным, парень? Привет, малышка, в чем тут у нас дело?

ЛОЛИТА. Я себя плохо чувствую. КУИЛТИ. Ха! А кто себя хорошо чувствует нынче? Тогда высунь свой язычок. (Лолита исполняет). Что ты его так бережешь? Может, проблема именно в этом: сахар во

рту.

ЛУИЗА. У нее температура сто четыре. КУИЛТИ (шевелит бровями; к Лолите). Просто отлично, малышка; никак, ты хочешь догнать ее до ста пяти?

ХХ (в бессильной ярости). Да помогите же ей! КУИЛТИ. Где у тебя больше всего болит, мой трупик? ЛОЛИТА. В груди. КУИЛТИ (шевелит бровями). В груди! Ну что ж, давайте посмотрим на твое маленькое сокровище – не грудь, а сплошное удовольствие, вот это грудка! Настоящая грудь. (Смотрит на ХХ). Перестаньте пялиться.

ХХ. Я ее отец! КУИЛТИ. Миленькая история. (Поворачивается к Лолите). Ну-с, а теперь открой эти маленькие бутончики, и… о, господи, до чего приятная грудка – а одни эти веснушки чего стоят!

ХХ. Что вы думаете, доктор? КУИЛТИ. Неплохо, совсем неплохо. ХХ. О, слава богу. КУИЛТИ (вынимает стетоскоп). А теперь немного послушаем, ладно? А-га, а-га, покашляй-ка мне, дорогая. (Лолита кашляет). В другую сторону, моя радость; мы же, медики, не из камня сделаны. (Она кашляет снова, в сторону).

ХХ. О, моя радость. КУИЛТИ (заканчивает). Ребенок болен, скорее всего, воспалением легких. Ну, мы двинулись. В темпе, в темпе!

ХХ. Мы двинулись? КУИЛТИ. Конечно же, в больницу. Ты что, хочешь, чтобы она тут умерла?

136

ХХ. Умерла? КУИЛТИ. Парень, такое воспаление легких… (Щелкает пальцами). И ни с того, ни с сего!

ХХ (кидается к Лолите). О, моя дорогая! КУИЛТИ. Берите ее! Не будем терять времени! ХХ. Да, да, идем, мое сокровище. (ХХ берет закутанную Лолиту на руки, убаюкивает ее). Сцена начинает вращаться, и мотель уходит, открывая огромное пустое пространство, которое постепенно заполняется докторами и медсестрами, все в белом. Здесь же все действующие лица из первого акта, изображающие посторонних, и тому подобное.

КУИЛТИ. Скорее! Скорее! (К Луизе). До встречи, Луиза. ЛУИЗА. Привет. ЛОЛИТА. Пока, Бригитта. ЛУИЗА. Пока. ХХ. Пока, Рута. ЛУИЗА. Пока. КУИЛТИ. Скорее! Сестра! Доктор! Возьмите ребенка!

137

Лолита

Доктор и медсестра осторожно берут Лолиту из рук ХХ.

ХХ. С ней будет все в порядке? Ты выздоровеешь, дорогая! КУИЛТИ. Конечно, она выздоровеет, парень. ЛОЛИТА. Я буду о’кей, папочка. ХХ. Конечно, будешь, мое сокровище! Будьте нежны с ней; она так дорога мне! КУИЛТИ. Конечно, дорогой. А теперь предоставь ее нам; она в хороших руках. ЛОЛИТА. Папочка? ХХ. Да, дорогая? ЛОЛИТА. Когда ты придешь навестить меня, папочка… ХХ. Я буду спать у тебя в ногах, я буду… КУИЛТИ. Ну, ну, есть же определенные правила… ЛОЛИТА. Папочка! Когда ты придешь навестить меня, принеси мне все мои вещи, ладно? Упакуешь их? И принесешь мне, идет?

ХХ. Конечно, моя дорогая. ЛОЛИТА. Я не хочу возвращаться в эту ужасную комнату. ХХ. Конечно, мое сокровище. (Доверительно). Мы поедем в Мексику, и когда мы пересечем границу, я достану тебе маленький паспорт; и мы будем жить с тобой в Мексике.

ЛОЛИТА. Да? Ладно… (Она захлебывается в приступе сильного кашля). КУИЛТИ. Скорее! Забирайте ее! ХХ. Лолита! Доктора, медсестры и Куилти уходят, толкая перед собой каталку с Лолитой.

ЛОЛИТА. Жду тебя, папочка, жду тебя; будь здоров… Свет меркнет.

ХХ. Я пойду собираться! Я пойду собираться! ХХ убегает. НД остается на сцене один.

НД (к залу). Вы знаете, насколько все изменчиво и непостоянно в нашем мире. Разве та волшебная музыка, которая звучит при нашей первой или второй любви, не превращается в обыкновенный танец живота? Пройдут годы, пройдут все любви – прислушайтесь к ней снова, и вы услышите, что она такова, какой и была всегда – банальная, искусственная и вымученная. А то лицо, которое мы любим, ради которого мы живем, — чье оно: не наше ли собственное? Однажды утром – или ночью, неважно – мы вглядимся в него, и настоящее исчезнет, есть только прошлое и будущее – так оно выглядело, когда вы впервые вгляделись в него, и так оно будет выглядеть, когда увидим его в последний раз. Вы же знаете, как все преходяще, не

138

Лолита

так ли? Вы познали все это, разве не так? Вы же взрослые люди. Не так ли? Поэтому пожалейте бедного Хамберта, пожалейте его; он по-прежнему думает, что можно дважды войти в одну и ту же реку. Пожалейте его. Сделайте это. Возвращается ХХ, нагруженный багажом. Возвращаются доктора и медсестры, кроме Куилти; они не торопясь выходят на авансцену.

ХХ (полон счастья). Лолита? Лолита? Я все сложил; мы готовы. МЕДСЕСТРА (удивленно). В чем дело… здравствуйте, мистер

Хейз. Что вы здесь

делаете?

ХХ. Как она? Как она себя чувствует сегодня? ВРАЧ-ИНТЕРН. О ком вы говорите? ХХ. О моей дочери! ДРУГОЙ ВРАЧ. О Лолите? ХХ (смеется). Ну да, ее вчера привезли с пневмонией. ДРУГАЯ СЕСТРА. С пневмонией? ХХ. Ну да, конечно, вчера; конечно же, это было вчера, не так ли? ДОКТОР (вспоминая). Ах, да, да, да; та симпатичная маленькая девочка! ХХ. Да! Да! ТОТ ЖЕ ДОКТОР. Так ведь она выписана сегодня утром, верно, сестричка? ХХ (крутит головой в стороны). Вы…писана? СЕСТРА. Думаю, так оно и есть; дайте я взгляну. ХХ (в панике). Никого не выписывали! Она ждет меня! Я пришел забрать ее! СЕСТРА (глядя в записи). Да, вот она: Долорес Хейз, тринадцать лет, жалуется на общую слабость…

ХХ. На воспаление легких! СЕСТРА. … и в соответствии с указанием доктора… как его? Кавер? Каверлет? Что-то похожее…

ХХ. Воспаление легких! СЕСТРА. Выписана сегодня утром, да, теперь я вспоминаю ее. За ней заехал ее дядя Густав…

ХХ. Ее дядя Густав? СЕСТРА. Да, я вспоминаю, он был так обаятелен; привез ей щенка коккер-спаниеля и расплатился по счету наличными…

ХХ. Нет! СЕСТРА. Ах да, и они оставили вам записку, дайте посмотреть, не потеряла ли я ее…

139

Лолита

ХХ (у него ощущение, что рушится стена). НЕТ! НЕТ! ДОКТОР. Успокойтесь, сэр. ХХ. НЕТ! СЕСТРА. Ах да, вам не о чем беспокоиться; они очень огорчались, что разминулись с вами, но вы не волнуйтесь, потому что они встретятся с вами на дедушкином ранчо, как и договаривались. Да, именно так.

ХХ (медперсонал медленно приближается к нему). Огорчались, что разминулись со мной?! Дедушкино ранчо?! Сохранять полное спокойствие?! Дядя Густав?! ДОКТОР. А теперь успокойтесь. ХХ (в отчаянии). Лолита! ДРУГОЙ ДОКТОР. Да успокойтесь же, сэр. ХХ (роняет чемоданы). Лолита?! Лолита?! ВРАЧ-ИНТЕРН. Еще спокойнее. ХХ. Где она? Что вы с ней сделали? ДОКТОР. Вы должны покинуть это помещение, мистер. ХХ. Без Лолиты я не уйду! (Он кидается на собравшихся, они хватают его, валят на пол, скручивают; в ходе свалки он продолжает кричать). Лолита! Лолита! Лолита!

ДОКТОР

(после окончания свалки). Вы предпочитаете смирительную рубашку, мистер, или будете вести себя прилично?

ХХ (после долгой паузы). Я буду вести себя прилично. (Его освобождают, но он продолжает лежать на полу; персонал больницы возвращается в темноту. ХХ один, лишь НД стоит рядом с ним). Я буду вести себя очень прилично. (Он начинает тихонько плакать; видит НД). Что вы с ней сделали?

НД (вежливо). Я? ХХ (умоляюще). Где она? Что вы с ней сделали? НД (очень спокойно). Она… уехала. ХХ (тихо, в полном отчаянии). Я найду ее. НД (качает головой). Не найдете. ХХ. Я найду ее. (Начинает подползать к НД). Что бы вы с ней ни сделали, я ее найду. Как вы могли поступить так со мной? Я найду ее!

НД. Поверьте мне, не найдете. ХХ (к залу). Я найду ее! Вот увидите; я найду ее. (Плачет, не скрывая теперь своих слез, сотрясаясь всем телом). Я ее найду, вот увидите, я ее найду.

НД (прерывает его, обращаясь к залу). Прошу прощения! Извините, он в самом деле сделает это. Он ее найдет. И ему будет очень грустно. Пропустим три года, в тече-

140

ние которых наш герой был очень занят.

Сцена 2 Общее описание сцены – одна комната, кровать из раскинутого дивана; беспорядок: книги, журналы, бутылки и стаканы. Полдень. Рита сидит у карточного столика с чашкой кофе в руках, ХХ стоит у окна с куклой. В стороне видны ноги Молодого человека и стоящий НД.

ХХ. Лолита! (Взывает к небесам). Лолита! НД (насмешливым эхом). Лолита! ХХ (презрительно). Вы никогда не знали, что такое любовь! Так помогите же мне! НД (бесстрастно). Помощи вам не будет. Педофилия – это болезнь… и вы просто должны…

ХХ. Вы не имеете права так выражаться! НД (вежливо). Это не я, это… (указывает на зал). Это все они. (Тверже). Вы не должны ложиться в постель с ребенком. Какой позор! Как вам не стыдно!

ХХ (просто). У меня никого нет. НД. Вам повезло, что она исчезла.

141

Лолита

ХХ (недоверчиво). Повезло! НД. Смените имя, покиньте страну, отправляйтесь на Луну; может быть, хоть там они вас не поймают.

ХХ. Я найду ее, я… я верну ее, я… НД. Бегите! ХХ. Я обрушу свою месть на… на него, а затем я… НД (с тонкой иронией). И затем вы простите ее и разрешите вернуться? И будете держать ее при себе до гробовой доски? Вы же знаете, что снова будете казниться.

ХХ. Мы уедем в путешествие, мы… НД. Вы уже путешествовали. Хотите забраться на край света? ХХ (пойманный на слове). Лолита! Лолита! НД (как эхо). Лолита! Лолита! ХХ (тихим мечтательным речитативом). Свет моей жизни, средоточие моей любви, коричневая роза, острые коленки, голубка рук моих, искусительница, невинное дитя утренних снов…

НД (бесстрастно). И так далее, и так далее… ХХ (холодно и деловито). Вы НИКОГДА не любили. НД. В течение многих лет я нахожусь в счастливом супружестве; моя жена – взрослый человек, и мы…

ХХ (с легким смешком). Как я и говорил: вы НИКОГДА не любили. НД (улыбаясь). До чего вы утомительны. ХХ. Тогда оставьте меня в покое. НД. С удовольствием. (Показывает). Но со всем этим? С вашим одиночеством… с вашей утратой?

ХХ. Эта леди – мой друг. НД. А молодой человек, который занял половину кровати? ХХ (с любопытством). Честно говоря, я даже не знаю, кто он. Но я уверен, что мы разберемся. Возможно, Рита знает.

НД. Рита? ХХ. Леди! НД. А вам не кажется ли, что она вам не по зубам? ХХ. Почему бы вам не… (Указывает на дверь). НД (пожимает плечами). Как вам угодно. (Передвигается со стулом в сторону). Что за домашнее хозяйство вы тут организовали? Вы, погруженный в глубины печали?

ХХ (двигаясь вслед за ним). Я организовал! (К залу; мягче). Я устроил. Я оставался в живых – я продолжал жить, чувствуя и свою кровь, и свои кости; я держался на плаву,

142

Лолита

ибо, если я пойду ко дну… какой с меня будет прок? И для кого? Для себя? Для… нее? Для моей дорогой?

НД (как эхо). Для моей дорогой. ХХ (к НД). Заткнитесь. (К залу). Это Рита. РИТА (поднимает взгляд к залу). Привет. (Возвращается к своему напитку). ХХ. Рита – это… (Идет ближе к залу; доверительно). Рита – это мой спасательный жилет, мой бакен; она держит меня на поверхности, как надутая кукла.

РИТА. Осторожнее, Хумберт, я не глухая. ХХ. Хамберт. РИТА. Идет. ХХ (снова к залу). Это Рита. РИТА (к ХХ). Эй, кто этот парень? (Указывает на свалившегося Молодого человека). ХХ. А я думал, что он один из ваших. РИТА. Никогда его раньше не видела. ХХ. Посмотри, не мертвый ли он; если живой, разбуди его. (К НД). Мы с Ритой вместе уже три года.

РИТА (Молодому человеку, тряся его). Эй! (Продолжает свои попытки разбудить его). ХХ. Рита. Мы встретились три года назад, через девять месяцев после того, как у меня забрали мое сокровище, мою Лолиту, мою дорогую. Я был пьян, она была пьяна, мы сидели в каком-то баре.

РИТА (оживленно). В Омахе. Не могу понять, этот тип мертв или нет. ХХ. В Омахе? Может быть. Почему бы и нет? Встряхни его; поднеси ему к губам зеркало. Если он жив, то должен шевелиться. (К залу). Вы видите, как я приспосабливаюсь. (К Рите). В Омахе?

РИТА. Недалеко от того места, где кончаются деревья, помнишь? ХХ. Где кончаются деревья? РИТА (ищет свою сумочку). Мне нужно найти зеркало. Неужели ты не помнишь этого парня в баре? Он сказал, что подсадил нас в свой грузовик милях в пятидесяти к западу и показал нам, где кончаются деревья.

ХХ. Кончаются деревья? РИТА. Так он сказал. Жутко забавные места, знаешь. (Возвращается к своему занятию). Зеркальце, зеркальце, да объявись же!

ХХ (к залу). Омаха, возле того места, где кончаются деревья. Думаю, что помню. Девять месяцев. И если вы думаете, что бесцельно слонялся, после того, как мою Лолиту…

РИТА. Улизнула?

143

Лолита

ХХ. Веди

себя корректнее. (К залу). Улизнула. После того, как моя единственная улизнула, я потерял смысл и жизни, и смерти. Но если вы думаете, что я бесцельно слонялся, лишь ломая руки и рыдая – если вы так думаете, вы недооцениваете мою решительность и мою жажду мести.

РИТА. Вроде бы дышит. Господи, с ним, в самом деле, что-то не в порядке. ХХ (к Рите). Убедись, что он в самом деле дышит. (К залу). Если вы так думаете, вы недооцениваете мою решительность. Украв кошелек, вы ничего не украдете у меня, но если вы похитите мою нимфетку… о, тогда лучше поберегитесь.

РИТА. Похоже, что этот парень просыпается. МОЛОДОЙ ЧЕЛОВЕК (принимает сидячее положение). Где я? ХХ (к залу). Не верю своим ушам! «Где я?» МОЛОДОЙ ЧЕЛОВЕК. Где я? РИТА. Вы здесь, вы здесь с нами. ХХ (Рите). Что ты этим хочешь сказать ему; ты… ты придурок. МОЛОДОЙ ЧЕЛОВЕК. Кто вы? Где я? И кто я? НД. Ну-ну; и что мы здесь имеем? ХХ (Молодому человеку). Потеря памяти – это больше, чем я могу вынести. Натягивайте свои носки и убирайтесь.

МОЛОДОЙ ЧЕЛОВЕК. Говорите, память! Где я? Кто вы оба? РИТА (с легким смешком). Похоже, что прошлой ночью мы оба подцепили друг друга; думаю, что так оно и было, но точно припомнить не могу.

МОЛОДОЙ ЧЕЛОВЕК. Вы думаете, что мы… вы уверены? НД. На что он намекает? ХХ. Кажется, он выразился достаточно ясно – «вы уверены». НД (к ХХ). Как низко падает гордыня… МОЛОДОЙ ЧЕЛОВЕК. Где мы? РИТА. В Ньюарке, дорогой. МОЛОДОЙ ЧЕЛОВЕК (вздрагивает от ужаса). В Ньюарке? НД (словно это все объясняет). А… ясно. (К ХХ). Как давно вы в… Ньюарке? ХХ (с затруднением). Я думаю, месяца два. Так, Рита? РИТА. Туда, сюда. (Молодому человеку). Не могу понять, то ли мы собирали тройку для гольфа, милашка, но, во всяком случае, никто из нас не может ничего припомнить. А не сыграть ли нам партию?

ХХ. Кончай щупать ребенка! МОЛОДОЙ ЧЕЛОВЕК. Что значит – сыграть партию? (Внезапно). Пожалуй, я двинусь. (Отправляется в ванную).

144

Лолита

НД (идет к ХХ). Вижу, что педофилия не знает границ. Слышно, как Молодой человек рвет.

ХХ (Рите). Иди, помоги ему. РИТА (идет). Почему я? Почему я? Почему всегда я? ХХ. Потому что ты такая, как ты есть; потому что за это я люблю тебя. РИТА (идет в ванную). У нас должно быть виски. ХХ (идет за ней). Нет, его нет; похоже, ты его спрятала. НД. Ну, вы двое устроили ту еще неразбериху в этом… как его?.. в Ньюарке! ХХ (широким движением руки отводит НД в сторону). Ну, вы! Достаточно! (К залу). Девять месяцев, девять месяцев я ищу свою дорогую. (Во время последующих реплик Рита и Молодой человек могут вернуться из ванной, заинтересоваться тем, что говорит ХХ, и, наконец, прервать его). Нет! Зачем я лгу вам?

НД (про себя). В самом деле, зачем? ХХ. Я ищу его. Этого подлеца, гнусного

типа! Который украл мою Долли, кото-

рый знал, что… знал, что она моя единственная любовь. (Улыбается). Подлого и гнусного типа. Он не может себе представить… представить себе… глубину моей страсти.

НД (в сторону). Неужели не может? Я-то представляю себе. ХХ. Она не поддается определению; он может только предполагать, и не больше. НД. Ага. Рита и Молодой человек возвращаются на кровать и слушают.

ХХ (снова к залу; об НД). Не обращайте на него внимания. Он следует за нами по пятам – как злой дух, что ли? – и потому я так же следую за ним, то есть преследую, чтобы быть точным. МОЛОДОЙ ЧЕЛОВЕК. О чем он говорит, мэм? РИТА. Наверное, о любви и потерях. Это его тема. МОЛОДОЙ ЧЕЛОВЕК (ничего не понимая). Ага. ХХ. Не обращайте на них внимания. Смотрите на меня. Как я уже говорил… этот чудовищный заговор становится мне ясен… и ясность эта ужасна, как падающий нож гильотины. Все подозрения насчет моей любимой – она предала меня, предавала все время, – все мои подозрения – это правда. Я не был сумасшедшим; нас выслеживали, это она организовала все, и все это правда.

МОЛОДОЙ ЧЕЛОВЕК. О чем он говорит? О ком он говорит? РИТА. Он омерзительный развратник, дорогой мой, он трахает детей. МОЛОДОЙ ЧЕЛОВЕК (инстинктивно вскидывает руки). Какого пола?

145

Лолита

РИТА. Девочку, маленькую девочку. МОЛОДОЙ ЧЕЛОВЕК. Ну, это еще куда ни шло. РИТА. Особенно, если она твоя дочь. Верно, Хуберт? ХХ. Хамберт, ты, пьяная шлюха! РИТА. Для тебя и это хорошо. Даже слишком! МОЛОДОЙ ЧЕЛОВЕК (с благоговейным ужасом). Даже свою собственную дочь? РИТА. Некоторым образом. ХХ (безнадежно). Засунь себе бутылку в рот. (Рита хохочет). РИТА. А ты пойди трахни сам себя. ХХ. Хочешь сказать, все остальное, кроме себя, я уже поимел? НД (к Рите). Оставь его в покое; он уже не тот человек, которым когда-то был. ХХ (к НД). И снова не будет! (К залу). Я не был сумасшедшим; нас выслеживали, и мое сокровище было в союзе с этим… с этим злым духом.

МОЛОДОЙ ЧЕЛОВЕК. Он рассказывает историю с призраками? НД (Молодому человеку). Это история и о привидениях и о бреде. (К ХХ). Вы понимаете, что бредите?

ХХ. Я никогда не чувствовал себя таким здоровым, я вижу все совершенно ясно и давно уже все видел. (К залу). За девять месяцев своих поисков я повторил путешествие, что мы совершили с моей дорогой – обратно по следам, как я говорил, — потому что теперь я знал, что он, именно он, останавливался в тех же городах, что и мы, или где-то поблизости, регистрировался в гостиницах и мотелях, дыша нам в затылок, и поскольку он должен был пользоваться каким-то именем, может быть, однажды… только однажды, всего один раз… что-то такое, и он употреблял свое собственное имя и тем самым определил свою судьбу.

МОЛОДОЙ ЧЕЛОВЕК (Рите). Как мы выясним, кто я такой? РИТА (бесцеремонно). Посмотри на свои шмотки. Ты когда-нибудь к ним присматривался?

МОЛОДОЙ ЧЕЛОВЕК (приступает к этому занятию). Нет! Отличная идея! ХХ (к залу). Итак, за эти девять месяцев, как я точно подсчитал, я останавливался в трехстах сорока двух мотелях, отелях, гостиницах и туристских домиках. То есть, я не останавливался в них – на самом деле, я имею в виду, — но я регистрировался в них и в это время (хихикает при воспоминании об этом) я пользовался каким-нибудь предлогом, чтобы полистать журнал регистрации. (Вздыхает). И нигде это чудовище не выдало себя! Правда, он оставлял для меня маленькие послания в виде непристойных шуток, грязных каламбуров на нескольких языках, демонстрируя свою паршивую эрудицию.

146

Лолита

МОЛОДОЙ ЧЕЛОВЕК. Моя одежда ничего не говорит. РИТА. Так-таки ничего не говорит? МОЛОДОЙ ЧЕЛОВЕК (стыдливо). Она говорит мне, что я беден, что обо мне никто не заботится, и что я редко моюсь; может быть, я хожу в церковь! А может, я сектант или что-то такое!

РИТА (она уже заинтересовалась ХХ). Может быть, птичка. ХХ. И все это было совершенно ясно. В одном таком журнале мотеля, примыкающего к тому, где мы были с Лолитой, и где я дал ей понять, что есть много способов ловить кошку, это чудовище расписалось, как Арсен Люпен. В самом деле!

РИТА (мягко поглаживая промежность Молодого человека). А может, тебе лучше остаться здесь, со мной?

МОЛОДОЙ ЧЕЛОВЕК. Думаю, что в самом деле. РИТА (осматривая его). Похоже, что так. МОЛОДОЙ ЧЕЛОВЕК. Я помню, чего-то со мной раньше было – но с кем? И где? (К НД). Вы не поможете мне?

НД. Ваша память никогда больше не вернется к вам, так что не беспокойтесь по этому поводу; ваше прошлое не представляет интереса, и никому вы не нужны. МОЛОДОЙ ЧЕЛОВЕК (Рите). Утешит ли это меня? РИТА (нежно лаская его). Ну, придется довольствоваться этим. ХХ. Меня передергивает, когда я думаю… о нем! НД (к ХХ, вступая в действие; устало). А здесь я ДОЛЖЕН вмешаться. ХХ (иронично). Вы должны? НД. Я не могу стоять в стороне. Обрадует ли это вас? (ХХ пожимает плечами). Относительно вашего друга.

ХХ. Не моего. Не только моего; это сущий дьявол. НД. Как угодно. Во всяком случае… он прекрасно знал о вас! ХХ. Да! НД. Достаточно хорошо, чтобы понимать: вы пойдете по своим следам… ХХ. Да! НД. Что позволит теоретически вычислить и его… ХХ. Теоретически? НД. Кто знал вас настолько хорошо, чтобы разыгрывать с вами столь изысканные шуточки?

ХХ. Да! НД. А также, кто знал, что вы одержимы идеей… (Про себя). Или что идея подчинила

147

Лолита

вас? (Снова к ХХ). Иными словами, это тот, кто знал вашу подноготную.

ХХ. Да! НД. И кого вы, в то же время, совершенно не знали – тень, мерцающая в глубине вашего сознания.

ХХ (обиженно). Неужели вы хотите сказать, что я все это выдумал? Что все рассказанное мной не происходило на самом деле? (К залу, бодро). Не верьте мне, леди и джентльмены! Я не шел по своим следам. Не было ни одного мотеля, а триста сорок два – всего лишь каббалистическое число! Мое сердце не болело воспалением легких, она не находилась в Эльфистонской центральной больнице, и ее не похитил оттуда некто, назвавшийся ее дядюшкой Густавом!

НД. Продолжайте! Продолжайте! ХХ (продолжая с возбуждением). И не

было того мерзкого похмельного утра, когда, проснувшись, я обнаружил рядом с собой эту маленькую мисс Риту и выяснил, что мы «занимались этой работой», как она выразилась, целую неделю, что начисто стерлось у меня из памяти.

МОЛОДОЙ ЧЕЛОВЕК. Занимались работой? РИТА. Это образное выражение, дорогой. ХХ. И я не смотрел с крыш зданий, удерживая себя от желания прыгнуть, и не изучал собственные вены с мыслью…

НД. Продолжайте. ХХ (к НД). Да, и буду! (К залу). И мне не были знакомы отчаяние и непереносимая радость потери и обладания. Риты не существует; этот молодой человек никогда не обладал памятью, которую стоило терять; я никогда не встречался с миссис Шарлоттой Хейз или с ее дочерью-нимфеткой, сокровищем моей жизни. (На этих словах он словно ломается). Ло-ло-ло-ло-ли-ли-т-та. (Подавленно). Она не существовала; я не существовал, вы все не существовали.

МОЛОДОЙ ЧЕЛОВЕК. А, может, в самом деле. Честное слово, это решило бы одну-другую мою проблему. НД. Мне стыдно за вас, вы вечно ищете самых легких путей. Вы подтасовываете события, вы истолковываете их, как вам удобно. Никто не сомневается в существовании вашей Лолиты; никто не сомневается и в вашем блаженстве и в вашей потере. РИТА (к ХХ, беспомощно). Все мы верим в эту маленькую девочку, Херберт. ХХ. Хамберт. МОЛОДОЙ ЧЕЛОВЕК. Хамберт? РИТА. Это он и говорит, мой дорогой. НД. Видите? Они верят даже в ваше имя.

148

Лолита

ХХ (угрюмо; к НД и Рите). Это неважно, теперь мне все равно, существует ли вообще что-либо, для меня ничто не имеет значения, да и что может иметь? НД. (вздыхает). Придется помочь вам вырваться из чистилища. (К Рите). Никаких личных намеков.

РИТА. Это точно! Меня-то не так легко обидеть, я никому не спускаю. МОЛОДОЙ ЧЕЛОВЕК. Можно, я буду считать вас матерью? РИТА. А как насчет мачехи, милашка? МОЛОДОЙ ЧЕЛОВЕК (заключая ее в объятия). Идет. ХХ (к НД). Вы вызволите меня из чистилища? Каким образом? Скажите мне, маг и волшебник, поведайте мне всю правду.

НД. Я в самом деле вызволю вас из чистилища, вызволю из пут неизвестности. Вы хотите снова увидеть Лолиту? ХХ (со стоном страдания). О, господи! НД. Так тому и быть. (Он театрально щелкает пальцами; голос Лолиты наполняет сцену). ГОЛОС ЛОЛИТЫ. Привет, папочка! Привет, папочка! Привет! ХХ (подносит руки к ушам, не в силах вынести это испытание). О, боже мой! ГОЛОС ЛОЛИТЫ. Привет! Папочка?! Это я, Лолита! ХХ. О, боже распятый, это она, моя радость! МОЛОДОЙ ЧЕЛОВЕК (полный удивления). Откуда этот голос? РИТА. Тс-с-с; думаю, что нас это не касается. НД (к ХХ). Опустите свои трусливые руки! Ведь это то, что вы хотели, не так ли? ХХ (опускает руки, тянется к кукле). О, господи. ГОЛОС ЛОЛИТЫ (во время ее монолога ХХ соответствующим образом комментирует его – издает стоны, вздохи, возгласы недоверия и т.д.). «Привет, папочка! Как дела? Я

пишу тебе это письмо – долго я молчала, верно? – я пишу тебе это письмо, чтобы как-то рассказать тебе, что было, да и потому, может, что я в долгу перед тобой. Словом, папочка, я вышла замуж! Ей богу! Честное слово! Я замужем, и скоро у меня будет ребенок; как тебе это нравится? Мне тяжело писать тебе это, но у нас с Диком есть кое-какие сложности. Дик – это мой муж, папочка, и он, в самом деле, колоссальный парень, и ему обещали колоссальную работу на Аляске, но пока все утрясется, мы прямо связаны по рукам и ногам, так что нам приходится одалживаться, папочка. Мне пришлось перенести немало мытарств и трудностей. Это твоя Долли, и я прощаюсь с тобой. Ох! P.S. Я не сказала Дику, что пишу тебе, так что отвечай мне, пожалуйста, по адресу: миссис Ричард Шиллер, номер десять, Хантер-роуд…(Ее голос стихает). Коултаун, Пенсильвания, Тенесси, Вирджиния, Западная Вирджиния…»

149

Лолита

ХХ. О, боже мой. РИТА (бесстрастно). Думаю, что это было прощание, а, Хуберт? ХХ (рассеянно). Хамберт. РИТА. Точно. ХХ. Дик? Замужем? Ребенок… Скорее! Скорее! Пока она не

исчезла! Скорее!

(Кидается за кулисы). Моя радость вернулась.

РИТА (с легкой улыбкой). Твоя радость? ХХ. Ну, она вернется ко мне. Я… ну, я заберу ее к себе, и я буду… (К НД). Разве не так? Разве я не смогу забрать ее к себе? Разве она не вернется ко мне?

НД (вскинув руки, вежливо). Ну что ж, поехали; мы должны повидаться с ней. НД и ХХ уходят.

РИТА. Пока, Хамберт. Видишь? Я давно знала, что так и будет. МОЛОДОЙ ЧЕЛОВЕК. Что за забавное имя – Хамберт? Какое у него второе имя? РИТА (смотрит вслед ХХ). Такое же, как и первое, дорогой. МОЛОДОЙ ЧЕЛОВЕК. В самом деле? Не может быть! Хамберт Хамберт? Да нет! РИТА (опустошенно). Как бы там ни было, но у него есть имя, дорогой. МОЛОДОЙ ЧЕЛОВЕК (начинает плакать на руках у Риты). Ох-х-х-х! Ох-х-х! РИТА (утешая Молодого человека, вслед ХХ). Прощай, Хамберт, и не принимай все близко к сердцу, слышишь? И не жди… слишком многого. Комната Риты исчезает.

Сцена 3 Действие происходит в домике Лолиты и вне его. ХХ и НД стоят возле домика.

ХХ. Это невыносимо. НД. Это ваш момент истины, старый тореадор. ХХ. Ну и ситуация – увидеться с моей дорогой и убить это чудовище. НД. Убить? Кого убить? ХХ (сдавленным шепотом). Дика! Эту паршивую, гнусную свинью! Дика! НД (с изумлением). Ее мужа? Вы собираетесь убить ее мужа? ХХ. Он украл ее у меня, смысл моей жизни. НД (рассудительно). Подумайте как следует.

150

Лолита

ХХ. Я подумал. НД. Как следует подумайте. (Видит, как ХХ вынимает из кармана маленький пистолет). Прежде чем вы будете стрелять из этой штуковинки, подумайте как следует. (Тихо, доверительно). Присмотритесь к своему сокровищу, к Дику.

ХХ. К Дику? Чтобы увидеть, как он валится ничком? НД. Посмотрите на Дика. (Свет падает на Дика и Билла в мастерской). Вон он там. ХХ. Где? Кто из них… что вы мне там говорите? НД. Этот темный – такой симпатичный парень – он и есть муж Лолиты. Похож он на вашего демона? На ваше чудовище?

ХХ. Он просто… мальчик. НД. А Лолита… девочка. ХХ. Нет. Она… не девочка. Она не… не «девочка». НД. Тогда стучитесь в ее двери. Возьмите себя в руки. ХХ (уже подняв руку, отдергивает ее). Нет. НД. Что? Никак, вы очутились в заколдованном лесу? В стране эльфов? Что вам мешает… кроме ваших нервов?

ХХ. Меня может понять только очень тонкий человек. (Звонит в дверь). В гостиной зажигается свет. Лолита выходит из кухни. Она на последних месяцах беременности, в очках, усталая и выглядит несколько старше.

ЛОЛИТА. Секундочку! ХХ. Не знаю, смогу ли я это перенести. НД (изображает мужество, то, что у испанцев называется «мачо»). Ну, старый тореадор! Дверь открывается.

ЛОЛИТА (несколько мгновений стоит с открытым ртом). Уи-и-и! Ну, господи! Заходи же!

ХХ (бормочет с молитвенным выражением). Я обожаю тебя, я полюбил тебя с первого же взгляда, я любил тебя, когда ты оставила меня, я люблю тебя сейчас…

НД. Возьмите себя в руки! Будьте мужчиной! ХХ. Я мужчина! ЛОЛИТА (не обращая внимания на захлебывающееся бормотание ХХ). Ну, заходи же, я говорю, тут нет ничего особенного, но все же дом, как принято говорить. (Они проходят в гостиную). Дик там внизу с Биллом – Билл это его приятель из армии,

он ему перевязывает руку, тот, надо сказать, вечно попадает в разные передряги. Да садись же.

151

Лолита

ХХ. Спасибо, спасибо… До чего… до чего уютный домик. ЛОЛИТА (морщит нос). А я здорово пузатенькая? Видишь, я тебе не врала в письме. (Шепотом). Я не говорила Дику, что написала тебе, так что будь осторожен.

ХХ. Ты выглядишь… ЛОЛИТА (смеется). Старше? Ну, да, так и есть. Слушай, Дик не знает НИЧЕГО, НИЧЕГОШЕНЬКИ, и… если, ты понимаешь, о чем я говорю.

НД. О чем она говорит? ЛОЛИТА. Ты мой настоящий отец, а я ушла из дома, чтобы быть самостоятельной. Договорились?

ХХ (начинает унижаться). О, мое дорогое дитя, я по-прежнему обожаю каждую твою черточку, твою кожу, твой запах, твой золотистый пушок на руках, твой…

ЛОЛИТА. Прекрати это! Понял? В самом деле! Дик идет! Помни – ты мой отец, мой подлинный, настоящий, честный и благородный отец.

ХХ. Я не перенесу встречи с ним! ЛОЛИТА. Почему? ХХ. Он… он СПИТ с тобой?! ЛОЛИТА (смеется). Конечно, спит; он же мой муж. Он же ведь не какой-то грязный старикашка.

ХХ (издает крик боли). А-а-а-м-м-н-н-н! ЛОЛИТА (кричит). Эй, Дик, иди сюда, угадай, кто пришел? ХХ (тот же звук боли, но потише). А-а-а-м-м-н-н-н! Входят Дик и Билл.

ЛОЛИТА (кричит). Дик! Угадай, кто это! Это мой папа! ДИК (с улыбкой протягивает руку). Ну, привет; так кто же, как ты говоришь, это? ЛОЛИТА (кричит). Мой папа! Мой папа! (К ХХ). Дик здорово глуховат. НД. О, какой трагический изъян. ХХ (в сторону к НД). Я слышу, как она кричит ему в минуты любви. О боже! ДИК. Твой папаша – вот здорово! Слышишь, Билл порезал себе руку пилой. ЛОЛИТА (Биллу). Тебе пора быть поосторожнее, Билли-бой. (Кричит Дику). А ты дай папе пива. (Она вместе с Биллом направляется к холлу). Идем, Билли-бой.

БИЛЛ (уходя). И вдруг моя рука наткнулась на пилу. ЛОЛИТА. Могу себе представить. Они выходят. Дик стоит, чувствуя себя несколько неудобно, потому что почти ничего не слышит из того, что говорится, и, беседуя, предполагает, что слова, сказанные ему, соответствуют тому, что говорит он сам.

152

Лолита

ДИК. Ну что же, сэр, значит, вы папаша Долли. ХХ и НД комментируют слова Дика, исходя из того, что он не слышит их.

ХХ. Некоторым образом, да. НД. «Папаша Долли». Мне это нравится. ДИК. Долли не говорила, что вы приедете… или, может быть, говорила. Я плоховато слышу.

ХХ. Да? ДИК. Простите? ХХ (громче). Да? ДИК (обдумывает сказанное). Нет, я думаю, что нет. ХХ (к НД). С ним будет нелегко. НД. Да, ничего хорошего. ДИК. Простите? ХХ. Ни-че-го! Вообще ни-че-го! ДИК. Даже кофе не хотите? А пива? ХХ. Ничего! Спасибо! Дик садится, ХХ садится, НД стоит в стороне.

ДИК. М-да. ХХ (после паузы). М-да! ДИК. Простите? ХХ. НИЧЕГО! СОВСЕМ НИЧЕГО! (К НД). Я не могу с ним иметь дело. ДИК (понимающе кивает). О’кей. (Пауза). Я думаю, что вы побудете у нас немного, поговорите с Долли о добрых старых временах…

ХХ. Нет, я заехал только навестить вас, только навестить… ДИК. … так что, я думаю, мы с Долли сможем расположиться на матраце в кухне, пока вы будете у нас…

ХХ. Я буквально на минутку. ДИК. …потому что у нас с Долли нет спальни, и мы с ней спим вот здесь на диване. (Указывает на то место, где сидит ХХ).

ХХ (невольно вздрагивает и дергается). Ах-х-х! (К НД, театральным жестом). Он овладевал ею! Здесь! Сотни раз! Он мял своими огромными лапами ее нежные булочки, он… НД. Ну-ну, они ведь ЖЕНАТЫ. ДИК. Ну да, здесь очень удобно, мы очень уютно устраиваемся. ХХ (Дику, стараясь сохранить любезность). Ах, уютно.

153

Лолита

ДИК. Простите? ХХ (орет). УЮТНО! УЮТНО! ДИК. Да, очень, спасибо. Да, значит, вы останетесь у нас, не так ли? ХХ. Нет! Нет! ДИК. Наш дом – это ваш дом; Долли, кстати, отлично готовит красный перец, если вы его любите. (Смеется). Ну, зараза, вот это штука!

ХХ. Он водит носом по ее флорентийским грудям, а языком – по выпуклостям ее сосков…

НД. Мне стыдно за вас. ДИК. Кроме того, она отлично жарит свиные отбивные. Да и вообще, она хорошая девка, мистер Хейз.

ХХ. Кто? НД. Мистер Хейз. Разве вы не покойный мистер Хейз или нечто подобное? ХХ. Ах… О, да. ДИК. Не, она, ей-богу, хорошая девка и будет отличной матерью, я точно говорю. ХХ (Дику). Это из-за вас она раздулась и стала чудищем, это вы заделали ей малыша…

ДИК (улыбается). Да, сэр. НД. Перестаньте хвататься за свой пистолет. ХХ (почти скулит). Но она моя. ДИК. Похоже, у нее все растет. Ох, если это будет мальчишка, мы назовем его в вашу честь, о’кей?

ХХ. Ах-х-х-х! ДИК. Простите? ХХ (берет себя в руки, медленно и подчеркнуто). ЭТО… БУДЕТ… ВЕЛИЧАЙШИЙ… МОМЕНТ… В МОЕЙ… ЖИЗНИ. (К НД). После этого мне не остается ничего другого, как покончить с собой.

НД. А я думал, вы собираетесь прикончить кого-то другого. ХХ (щелкает пальцами). Вы правы! Я забыл! (Орет Дику). ЗНАЧИТ, ВЫ ОТПРАВЛЯЕТЕСЬ В КАНАДУ!

ДИК. На Аляску. ХХ. АЛЯСКА! ЗНАЧИТ, ВЫ ЕДЕТЕ НА АЛЯСКУ! ДИК. Ну, он просто напоролся на пилу, он, как говорится, пентюх. ХХ (продолжая орать). ЯСНО! ХОРОШО! ХОРОШО! Лолита возвращается без Билла.

154

Лолита

ЛОЛИТА (Дику). Билл вернулся в мастерскую. Тебе лучше пойти и посмотреть, чтобы с ним опять чего не приключилось.

ДИК (встает, похоже, что он понял). Очень приятно было поговорить с вами, сэр. (Смеется). Может, я уже могу звать вас папой или вроде того. (Целует Лолиту в щеку, уходит).

ХХ (у него нечто вроде истерики). Зови меня папой, конечно, валяй, зови папой. ЛОЛИТА. Дик просто прелесть; он такой мягкий и добрый, и так заботится

обо

мне.

ХХ (стиснув зубы). Я так рад, что ты счастлива. ЛОЛИТА. Я не говорю, что я счастлива; я довольна, и вообще, все идет, как надо. ХХ. Кто он? Кто это чудовище? Кто похитил тебя у меня? ЛОЛИТА. О, господи, какое это имеет значение? ХХ (разражается громовым хохотом, так, что сотрясаются небеса). ИМЕЕТ ЗНАЧЕНИЕ! ИМЕЕТ ЗНАЧЕНИЕ ДЛЯ МЕНЯ!!!

ЛОЛИТА. Ладно, ладно. Это был Клер Куилти. ХХ (вздыхает с облегчением). Ах-х-х-х. ЛОЛИТА. Вот видишь! Ты все время это знал. ХХ (издает долгий шипящий звук). Ку-ил-ти. Ах-х-х-а! ЛОЛИТА. Я хочу сказать, как тебе это не приходило

в голову. Ведь столько раз

видел его.

ХХ. Ку-ил-ти. (Спохватываясь). Конечно, я знал; думаю, что всегда это знал. ЛОЛИТА. Конечно, он не хуже всех прочих, сойдет и он, не так ли? ХХ. Проклятая, лживая, паршивая свинья. Куилти. Конечно. ЛОЛИТА. Или… если он тебе не нравится, как насчет того учителя французского в школе? Ты его помнишь?

ХХ. Куилти заплатит за это! ЛОЛИТА. Как хочешь. Все они хорошо относились ко мне. НД. Прислушайтесь к ней. ХХ (отбрасывая его слова). Куилти мне заплатит! ЛОЛИТА. Тогда пусть будет Куилти. ХХ. Значит, ты говоришь, что это был он? Да? ЛОЛИТА. Ну да, конечно, пусть он. Пусть он, так тому и быть. ХХ (с мукой). Но почему Куилти? ЛОЛИТА (очень просто). Он был моя первая любовь. Всегда любишь свою первую любовь.

155

Лолита

ХХ (с тихим ужасом). Твоя первая любовь?! А не эти прекрасные юные мальчики? А не кто-то твоего возраста?

ЛОЛИТА. Ой. Брось, папочка! Да тебе просто безумно повезло, что я увлекаюсь стариками.

ХХ (с ужасом). Стариками? ЛОЛИТА. Куилти все увивался вокруг моей мамаши; да ты его тогда видел. Он хотел заделать меня, когда мне было десять, но я сказала, что он отвратителен.

ХХ. Отвратителен! Десять! Отвратителен! НД. Тс-тс-тс! Десять. Представить только! ЛОЛИТА. А потом… (Она пожимает плечами, улыбается). Потом, когда он сказал, что любит меня, я ему сказала, что мы можем убежать вместе. А потом появился ты, и мать умерла или что-то там с ней случилось, и мы придумали этот заговор, что он будет следовать за нами и выслеживать тебя, куда бы мы ни поехали, и… (ХХ поднимает руку, чтобы ударить ее, и застывает с поднятой рукой). Что ты собираешься

делать? Ударить меня? Потому что я была влюблена?

ХХ (недоверчиво). Влюблена? Ты ЛЮБИЛА этого… этого… ЛОЛИТА. …мужчину. Да! Он был мил со мной, он уважал меня. ХХ. И… ты никогда не любила меня? Вообще? ЛОЛИТА. Ой, да брось ты, это просто смешно. ХХ. Отвечай на мой вопрос. Ты никогда не любила меня? ЛОЛИТА (после долгого молчания). Нет, думаю, что нет. ХХ (тоже после долгой паузы). Понимаю. ЛОЛИТА. И чего ты сходил с ума из-за меня? Я НИКОГДА не говорила, что люблю тебя, ты же знаешь.

ХХ (будто в забытье). Ты никогда не говорила этого? ЛОЛИТА (смеется). Нет, это ТЫ говорил, что любишь МЕНЯ, ВСЕ ВРЕМЯ говорил. ХХ. Уверен, что так оно и было. ЛОЛИТА. Во всяком случае… так оно и было, и так оно и есть. ХХ (тихо). Я понимаю. ЛОЛИТА (снова становится маленькой девочкой). Ты всегда учил меня говорить правду. ХХ. О да. (Издеваясь над собой, пытается в дальнейшем говорить холодно и терпеливо, но мы видим, что это неправда). Ну что ж, Долли, в сущности, все это, как ты говоришь,

не имеет значения, потому что я получил все, что хотел. Мне никогда не нужна была твоя любовь – твое сердце, твоя душа, так сказать. Меня волновало лишь твое тело. Это была простая и ясная страсть. Мы, грязные старики, никогда не ЛЮБИМ. Мы хотим, это все, что нам надо. Мы никогда не томимся, не мучаемся, все это нам

156

Лолита

чуждо. Ты, малышка, была хорошей подстилкой, тебя было хорошо трахать.

ЛОЛИТА (после долгой паузы). Ну и ладно. Хорошо. О’кей. Ладно. НД (мягко и вежливо). Браво! В самом деле, браво. ХХ (роется в карманах, достает оттуда конверт, говорит отрывисто и деловито, но мы понимаем, какие он скрывает эмоции). Я принес тебе тут чек – страховой полис твоей матери и, кроме того, пять тысяч долларов, которые должны вам пригодиться…

ЛОЛИТА. Пять тысяч долларов! ХХ. И дом, который был продан после похорон, принес тебе еще кругленькую сумму.

ЛОЛИТА. О, боже мой! Подожди, я скажу Дику! Эй, парень! (Кидается к нему, целует). Ты просто волшебник…

ХХ (яростно уворачивается от нее). Держи свои… не трогай меня. ЛОЛИТА (послушно). Хорошо. ХХ (встает; холодно и отрывисто). Итак… я думаю, беседа окончена.

(С холодной

улыбкой). Все сошлось.

ЛОЛИТА. Ты останешься на ленч? Я приготовлю перец, и я… ХХ. Нет, у меня другие… нет, спасибо. ЛОЛИТА. Ты так благороден, ты просто восхитителен. ХХ. Да. ЛОЛИТА. Слушай, если это тебе чем-то поможет. По-настоящему у нас с Куилти никогда ничего не было.

ХХ. О, конечно, нет. ЛОЛИТА. Нет, точно, в самом деле. Он вообще импотент. Он брал меня на это свое пижонское ранчо и хотел, чтобы я ложилась в постель с его друзьями… так, чтобы он смог смотреть; и он хотел снимать на пленку – ну, меня и своих друзей.

ХХ (словно во сне). И ты отказалась, конечно. ЛОЛИТА. Конечно! Господи, подумала я, за кого он меня принимает?! Я же была в него влюблена.

ХХ (про себя). Мир рухнул; отныне нет в нем ни чувств, ни смысла; свет моей жизни погас. (К НД). Я умер?

НД. Еще нет. ХХ (с горьким смехом). Вам никогда не понять такое сердце, как мое; взгляните – оно разбито. (Поворачивается к Лолите). Прощай, будь счастлива, будь хорошей матерью, будь верна своему молодому мужу.

ЛОЛИТА. Это ты будь счастлив. Это пусть у тебя будет все хорошо, это ты будь осторожен.

157

Лолита

ХХ (направляясь к дверям). Если ты когда-нибудь изменишь свои намерения… нет, неважно.

ЛОЛИТА. Эй! Ты напишешь мне? ХХ (отмахивается). Конечно! Почему бы и нет?! Да, кстати… этот, как его имя… Куилти, он по-прежнему живет в Беверли-хилл, может, ты знаешь?

ЛОЛИТА. Может быть. Я не знаю. Я ушла от него. А зачем тебе? ХХ (небрежно). Да так, может, когда-нибудь натолкнусь на него, поболтаем о старых временах.

ЛОЛИТА (улыбаясь). Сравните впечатления? Два грязных старикашки? ХХ. Как ты мельчаешь. ЛОЛИТА. Ты расскажешь ему все, что я люблю в постели, а он расскажет тебе… ХХ. Исчезни с глаз моих. И в самом деле, падающий на нее свет начинает меркнуть.

ЛОЛИТА. А? Что случилось? ХХ. Прощай, Лолита. ЛОЛИТА. Эй! ХХ (по мере того, как темнота поглощает Лолиту). Ты исчезла. НД (он и ХХ остались одни). Так же, как она и возникла – раз, и ее нет. ХХ (споря с ним). Плоть и кровь моя. Ее грязные пальчики, ободранные коленки, о сокровище моей жизни.

НД. С вами все в порядке? ХХ. Конечно. (И мгновенно

взрывается слезами, рыданиями и стонами; он падает на колени, рядом лежит кукла; он хватает ее, тискает в объятиях, захлебывается рыданиями, пока, наконец, у него не перехватывает дыхание; бессловесная вспышка агонии. НД стоит рядом, дожидаясь, пока все кончится).

НД. Все? ХХ. С этим покончено. Простите меня. НД. И теперь? ХХ (встает, держа куклу за одну руку). Небольшое путешествие. НД. В Беверли-хилл? ХХ (с легкой улыбкой). Конечно. Сцена погружается в темноту. Авансцена. В луче света появляется ХХ. Он по-прежнему держит куклу. Говорит тихо и убежденно.

ХХ. Думаю, я должен рассказать вам это, потому что в свете всего предыдущего вы можете меня не понять. Я не дам вам проникнуть в глубины своего бытия. Вы рас-

158

Лолита

сматриваете меня сквозь призму собственного понимания; все, что вы видите, так и воспринимается; а кроме этого ничего больше не существует, и так далее и так далее. Но если мне удастся, я хотел бы поведать вам, что неважно, какова суть действительности, когда я увидел мою Лолиту, отягощенную беременностью, постаревшую в семнадцать лет и даже не помнящую, что я… И когда я смотрел на нее, не в силах оторвать глаз, так же точно, как то, что мне придется умереть, я знал, что люблю ее больше всего, что я видел и знал на этой земле, и больше того, что я еще надеялся узнать. Вы можете смеяться надо мной, но и гонимый, и униженный, я буду выкрикивать эту бедную горькую правду. Я считаю, что мир должен знать, как я любил свою Лолиту – и люблю ее – и как до нее я не знал, что такое любовь, от которой ныне осталась только память. Я хочу, чтобы вы знали – именно любовь подняла меня и измучила… именно любовь, и неважно, чем она казалась. Чистая… чистая любовь. А теперь… меня ждет убийство. (Он переходит в четвертую сцену).

Сцена 4 Большой холл загородной усадьбы Куилти. Здесь находятся НД и ХХ.

НД. Вы и в самом деле собираетесь убивать его? ХХ. Как вы можете это спрашивать? НД. Ну, это будет очень романтично и… шумно. ХХ (оглядывает его). Теперь мне незачем больше жить – только ради этого. НД (насмешливо). Что за чушь. ХХ. Неужели мне надо начинать все сначала? Неужели мне надо шляться по барам в поисках Риты? Неужели мне снова хвататься за надутую куклу со всеми своими причиндалами, или же я должен…

НД. О господи! Да занимайтесь же своими грязными делами! ХХ (осматривает огромное помещение). Спасибо; это я и собираюсь делать. НД (к залу). Это любовь. ХХ. Чепуха; это месть, это оргазм – голос после долгого молчания, звуки после безмолвия. Оставьте меня в покое.

НД (к залу). С ним ничего не поделаешь; он полон желания убивать, так что заткните уши.

ХХ (с воодушевлением обращается к залу). Но неужели хоть один из вас проклянет меня за это? Прошу вас, не отвечайте; может, и найдется такой, а я не хочу спорить.

159

Лолита

Можете не смотреть, если вас мутит, но если вы хоть раз любили… Входит Куилти.

КУИЛТИ (он в тяжелом похмелье и плохо понимает, что происходит). Что это все такое? И кто вы… вот вы, вон там?

ХХ (бормочет про себя). Вот он: Ку-ил-ти… Ку-ил-ти… КУИЛТИ (эхом, но мягче). Куилти, Куилти. НД (к ХХ, мягко). Еще есть время. ХХ (завороженно). Времени уже нет. НД. Взгляните, до чего все здесь омерзительно… бутылки, битые стаканы, огрызки цыпленка. Хаос.

ХХ. Да, это верно. НД. Уйдем отсюда. КУИЛТИ. Уйдем, уходите… Что вы за публика? Чего вам надо? НД. Я предполагаю, что мести. Но, может быть, и оргазма? КУИЛТИ. Вы из телефонной компании? ХХ (наслаждаясь). Мы из телефонной компании? КУИЛТИ. Так я и думал; очень странное здесь эхо. (Пробует снова). Куилти. Куилти. ХХ. Ку-ил-ти. Ку-ил-ти. КУИЛТИ. Снова. Вы его слышите? НД (к Куилти). Идите наверх. ХХ. Оставайтесь на месте. КУИЛТИ. Идите наверх, оставайтесь на месте… Нет, вы, должно быть, в самом деле из телефонной компании. Или вы Брюстер? Или один из вас Брюстер?

НД. Уходите. ХХ. Брюстер? Какого Брюстера вы имеете в виду? НД. Уходите же. КУИЛТИ (к ХХ). Кто этот ваш приятель? Похоже, я его знаю. ХХ. Вы мне просто не поверите. КУИЛТИ. Ну, я не знаю… мы, писатели… ХХ. Я не Брюстер, приятель, ах ты, старый вроде бы соблазнитель. КУИЛТИ (хитро). Ах, не Брюстер? И не человек из телефонной компании, относительно междугородних вызовов. Ну, ну. (Садится). Знаете, вы в самом деле не похожи на Джека Брюстера, моего приятеля из очень милой телефонной компании: сходство не так уж сильно. Вы похожи на кого-то… то есть, я имею в виду, что вы должны походить. (Начинает рыться по карманам – ХХ отбрасывает его руки).

160

Лолита

ХХ. Держите руки на виду. КУИЛТИ. Я думаю, у меня есть какие-то телефонные счета; целая куча за разговоры, которых я никогда не вел. С Фолклендами, с Филадельфией, с Филиппинами…

ХХ. Здесь не Филиппины… КУИЛТИ. Конечно, нет, это я имел в виду. Вы не против, если я закурю? ХХ. Только над столом, и держите руки на виду. КУИЛТИ (к НД). У вашего приятеля пунктик относительно рук, а? НД. Уходите отсюда. ХХ. Куилти, вы помните девочку по имени Долорес Хейз? КУИЛТИ (тяжело задумывается). Долорес… Хейз. ХХ. Долорес Хейз, Долли Хейз, Долли по имени Долорес? КУИЛТИ (слабо отмахивается). Их столько было… Долорес Хейз… нет, нет, что-то не припоминаю… Но… а в чем дело, собственно?

ХХ. Во мне, Куилти, во мне дело; видите ли… я ее отец. КУИЛТИ. Глупости, вы не ее отец. Вы какой-то иностранный литературный агент, какой-то беженец, выпрашивающий подаяния. Удравший из душегубки…

ХХ. Я ее отец, Куилти, и она мой ребенок. НД. Мне нравится роль сурового отца, она вам очень подходит. ХХ (к НД). Спасибо. (Куилти). Я ее отец, Куилти. КУИЛТИ (к НД). Он что, в самом деле ее отец? Скажи мне правду, приятель. НД. Смотря как это понимать. Сожалею, что вынужден сообщить вам об этом. КУИЛТИ (обдумав сказанное). Ясно. Ну что ж, лично я всегда просто обожал детей, а их отцы – и вовсе мои лучшие друзья. (Начинает подниматься). Тем не менее, джентльмены, если вы будете столь любезны…

ХХ. Сесть. Сесть. КУИЛТИ (снова садится). Ради бога, не стоит орать. Я как раз собирался выпить. И если вы, ребята, хотите…

ХХ. Вы выпили свой последний глоток, Куилти. КУИЛТИ. Подыхаю, как хочу выпить. (Начинает понимать). Мой последний глоток? ХХ. Ваш последний глоток. НД. Надеюсь, вы дадите ему причаститься. (К Куилти). Я же вам говорил: поднимайтесь наверх.

ХХ. Ваш последний глоток. Подумайте об этом, Куилти. КУИЛТИ. Мой последний глоток? Последний глоток… вообще? ХХ. Вообще.

162

Лолита

КУИЛТИ (к НД). Вообще? НД. Скорее всего. КУИЛТИ (к НД). Мой последний глоток вообще. Хм-м. Я думаю, что здесь надо поставить знак вопроса. Не буду утверждать, что я в восторге от этого, но… но почему последний?

ХХ. Потому что я пришел убить вас. КУИЛТИ. Ага. (К НД). Видите. Я был

прав. Я знал, в чем тут было дело; я знал, что счастья мне не видать, и когда они явились, тут уж ничего не поделаешь. (Гримасничает, изображая себя и ХХ). «Почему это был мой последний глоток?» — «Потому что я пришел убить вас». (Видит, как ХХ вынимает револьвер). Эй, что это за странная штучка у вас в руках?

ХХ (терпеливо). Это револьвер. Это то, чем я собираюсь вас убить. КУИЛТИ (пытается прояснить ситуацию). Револьвер? Если хотите знать мое мнение, то, скорее, револьверишка. Бросьте, вы никого не сможете убить. (ХХ стреляет в ковер у ног Куилти). Понимаете, что я имел в виду? Дайте мне эту дурацкую штуку.

ХХ. Соберитесь, Куилти, я хочу, чтобы вы собрались. Попытайтесь понять, что вас ждет. КУИЛТИ. Я пытаюсь, но без выпивки это нелегко. Вы знаете, я думаю, что, может быть, вы австралиец – из-за этого акцента, – а может, что-то вроде беженца? Видите ли, здесь интеллигентный дом, так что вам, может быть, лучше покинуть его. (ХХ снова стреляет). Эй, что вы делаете – вы продырявили стул! Вы знаете, сколько сегодня стоят мебельные чехлы? Осторожнее.

ХХ. Как вы хотите покинуть этот мир, Куилти? КУИЛТИ (встревоженно, к ХХ). Прошу прощения? ХХ. Сразу же, или вы предпочитаете умирать на сцене? Пулю из револьверишки между ваших гнусных маленьких глаз, или дырку за ухом, чтобы разлетелись мозги?

КУИЛТИ (пытается понять происходящее). Ну, я допускаю, что это просто чудесно, но, тем не менее…

ХХ. Или мне продлить удовольствие? Прострелить вам обе руки? Или обе ноги? Кисти? Пулю в то, что осталось от вашей печени?

НД. Да прекратите же! КУИЛТИ (схватившись за ручки кресла, пытается принять серьезный и суровый вид). Мой дорогой сэр, перестаньте играть жизнью и смертью. Револьвер – это оружие простонародья, так что дайте мне эту штуку, мы ее выкинем, хлопнем по рюмке и хорошо посмеемся. (ХХ не отвечает). Как вам нравится эта идея? Слушайте, ста-

163

Лолита

рина…

ХХ (вынимает лист бумаги, держа на прицеле голову Куилти). Поскольку все мы писатели, я тоже кое-что кропаю. Вот, читайте.

КУИЛТИ (берет лист). Да? И что мы имеем? Сюжет вещи? Конспект? Чересчур примитивно для студии, что стремится… ХХ. Это ваш смертный приговор. КУИЛТИ (уясняет). Мой смертный приговор. ХХ. В стихах. КУИЛТИ. В стихах. ХХ. Да. В стихах. КУИЛТИ (к НД). Мой смертный приговор? В стихах? В стихах? НД (пожимает плечами). Я говорил вам, чтобы вы уходили отсюда. ХХ. Читайте. КУИЛТИ. Вслух? ХХ. Да. КУИЛТИ (пытается вернуть текст). Я не очень разбираюсь в этих делах, так что, почему бы нам просто не… (ХХ снова стреляет). Вы продырявите мне пижаму.

ХХ. Читайте. КУИЛТИ. Ну,

если вы настаиваете… Да, я понимаю, читать. Хорошо. Ладно.

(Откашливается, прочищая горло. Внезапно переходит на высокие тона). Слушайте, ста-

рина, у меня с вашей Долли ничего не было. Верьте мне, практически я импотент, в самом деле, так оно и есть. Я устроил ей чудесные каникулы, она встречалась с изумительными людьми.

ХХ. Читайте. КУИЛТИ. Покажите мне свою бляху. Если вы носите револьвер, у вас должна быть бляха. Покажите мне ее. Кроме того, вы грязный извращенец. Долли говорила мне. Она говорила, что вы пытались заставить ее делать, и в чем вы преуспели. Очень впечатляюще, должен вам признаться, особенно эта ваша идея о…

ХХ. Читайте. КУИЛТИ (хнычет). Я не тронул ее, разве не так? Разве с ней что-то не в порядке? ХХ (тихо). Читайте. КУИЛТИ (вздыхает). Ради бога – разве с ней что-то не в порядке? ХХ. Читайте. КУИЛТИ. Ну, ладно (прочищает горло). Потому что ты обманул грешника, Потому что ты использовал мою растерянность…

164

Лолита

А вы знаете, неплохо, очень неплохо. Особенно вот это.

ХХ. Читайте. КУИЛТИ (вздыхает, читает). Потому что ты воспользовался грехом, Когда я был бессилен, исходя слезами и нежностью, И мечтая о браке в горной стране… Чувствуются разные влияния, верно? Поздний Томас Стерн? Ранний Эдгар Аллан?.. Здесь есть некоторые намеки на…

ХХ. Читайте. КУИЛТИ (вздыхает, читает). Потому что ты лишил меня искупления, Потому что ты взял ее, Потому что ты взял ее в том возрасте, Когда мальчики лишь играют своим членом. Здесь, кажется, легкая непристойность? Некоторая скабрезность?

ХХ. Читайте. КУИЛТИ (вздыхает, читает). А маленькая нежная девочка По-прежнему носит панталончики, По-прежнему ест воздушную кукурузу В тихих сумерках… Здесь должно быть какое-то уточнение. Сумерки белые или черные?

ХХ. Читайте. КУИЛТИ. Деловому человеку всегда найдется занятие. Потому что ты украл ее У мудрого и достойного наставника. О ком речь? О вас? Знаю, знаю: читайте. Потому что ты разбил на куски куклу И оторвал ей голову. За все это Ты должен умереть. Ясно. Ну что ж, сэр, это, в самом деле, отличная поэма. Скажу откровенно, одна из лучших, которые мне доводилось читать. (К НД). Неплохо для любителя, верно? (Протягивает стихи ХХ). Вот она, сэр, сердечно благодарю вас. Ну, а теперь, если

мы уже…

ХХ. Хотите ли вы что-нибудь сказать перед смертью? Что-то серьезное? КУИЛТИ. Слушайте, старина, вы просто не сможете убить меня из этой штуки; она

165

Лолита

слишком мала, это револьвер леди, когда они пуляют друг в друга, а не для нас, здоровых сексуальных мужиков, не так ли? Э? Вы можете ранить меня – и мне будет чертовски неприятно, и вы проведете в тюрьме двадцать лет, и куда вы потом денетесь со своей маленькой подружкой, хотел бы я знать?

ХХ. Я вполне смогу прикончить вас и этим; у меня целый карман патронов. (Показывает Куилти горсть). КУИЛТИ. Полный карман патронов. Ну-ка, дайте мне взглянуть. ХХ. Стойте на месте. КУИЛТИ (к НД). Не могли бы вы… ну, вы понимаете… как-то остановить его… или что-то сделать?

НД (уклончиво). Он очень упрям. КУИЛТИ (к НД, импровизированно). Вы мне кажетесь старым знакомым. ХХ. Ладно, игра окончена, ваше последнее слово. КУИЛТИ. Ну что ж, как быстро летит время. ХХ (целясь). Итак? С этого момента и до смерти Куилти – грохот выстрелов, под аккомпанемент которых ХХ и Куилти кружатся по комнате; Куилти пытается отмахиваться от пуль, словно от ос; по мере того, как он слабеет, движения его становятся все беспорядочнее; ХХ все чаще поражает его. НД будет двигаться по другой стороне – так, чтобы не попасть под прицел.

КУИЛТИ (поднимается и остается на месте). Слушай, парень, ты выпил, а меня так вообще мутит – что-то у меня не в порядке. Давай отложим это дело. Мне надо отдохнуть и успокоиться; я должен заняться своей импотенцией, да и друзья собирались прийти в полдень. (ХХ стреляет). Ох, Господи Иисусе, вы же стреляете в меня. Ох! Мы же светские люди, Хамберт, светские люди во всем – в стихосложении, в сексе, в стрельбе по мишеням…(ХХ стреляет; Куилти достается сильнее, чем в первый раз). Ух-х-х-х, как жжет, сэр. Если вас снедает зависть ко мне, я, честное слово, готов покаяться, хотя, дорогой Хамберт, со всей прямотой должен сказать, что вы не были идеальным отчимом, и я отнюдь не заставлял вашу юную протеже вешаться мне на шею. (ХХ стреляет, Куилти хватается за ногу и с трудом, с рычанием выталкивает из себя следующее предложение). Это она заставила меня увезти ее от вас. (ХХ снова стреляет, и Куилти падает на одно колено с выражением боли и тревоги на лице).

Ах-х-х! Ах-аха! Черт бы вас побрал, сэр, черт бы вас побрал. Это очень больно, в самом деле, очень больно. (ХХ начинает перезаряжать револьвер, рассыпая пули по полу). Что вы делаете?

ХХ. Перезаряжаю. В обойму входит только семь патронов. Потерпите. КУИЛТИ (неловко смеется). Он перезаряжает, потерпите, в обойму входит

166

только

Лолита

семь патронов. Вы уже изрядно достали меня, сэр. Прошу вас, больше не надо.

ХХ (прицеливаясь снова). Итак, мы начинаем. (Стреляет). КУИЛТИ (испускает долгий, протяжный вопль). Да посмотрите, да посмотрите же, как вам нравится этот дом? Он очень просторный, и летом в нем прохладно, он не требует много забот. Я отправляюсь в Англию, может, во Францию через день или два, так что можете им пользоваться. (ХХ стреляет, попадает в Куилти; тот втягивает воздух сквозь зубы). Бесплатно. (ХХ снова стреляет). Ох, как жутко болит, мой дорогой

друг; я… я думаю, что вы перебили артерию или что-то в этом роде. (Куилти еще немного под хмельком). Я заверяю вас, Брюстер, или Хамберт, или кто вы там есть, что вы отлично заживете здесь. Я не знаю, есть ли у вас какие-нибудь отклонения и странности, но со своей стороны я могу предложить вам милую домашнюю малышку, юную леди с тремя грудями… (ХХ стреляет, Куилти отшатывается, как от легкого удара). И одна из них, та, что в центре, в самом деле, первоклассная. (ХХ снова стреляет, у Куилти та же реакция). Очень больно; в самом деле очень больно,

просто… просто ужасная боль. Тут вы не соскучитесь. Наверху у меня эротическая коллекция, фотографии более чем восьмисот мужских членов, исследованных и измеренных французским исследователем и психоаналитиком Меланией Вейс… (ХХ снова стреляет, Куилти в самом деле близок к смерти, он тяжело дышит, кровь течет из ран и из угла рта). Ох-х-х-х… Никогда еще мне не было так больно. И как венец

всего, я мог бы организовать вам посещение казни. Вы знаете, что электрический стул… выкрашен… желтым. (Куилти беспорядочной кучей валится на пол; он мертв. ХХ смотрит на него непродолжительное время).

ХХ. Желтым. НД. (отрываясь от размышлений). Простите? ХХ. Желтым. Пауза.

НД. И теперь? ХХ (пожимает плечами). Теперь? Что теперь имеет значение? Они явятся, обнаружат меня здесь, и я буду арестован. Я скажу, что пытался прикончить свинью, она сопротивлялась, и я пристрелил ее.

НД. Двенадцать раз, или сколько там? ХХ. Мелкокалиберное оружие и толстый

мужчина. Меня не интересует, что они

подумают. Меня интересует лишь… (Останавливается).

НД. Чтобы никто не узнал о Лолите. ХХ. Да. НД. Любовь, потеря, месть.

167

Лолита

ХХ. Нет, ничего подобного. Она вообще не существовала. Разве не так? НД (пожимает плечами). Вы же видели, как она исчезла. ХХ. Да. Они посадят меня в тюрьму, я предстану перед судом за убийство.

(НД

начинает медленно и печально качать головой). Они сочтут меня виновным в убийстве

первой степени и достаточно здоровым с головы до пят. Они или посадят меня на всю жизнь, или прикончат меня. Нет? Вы сказали «нет»?

НД. Да. Я сказал «нет». ХХ. Ну, а мне наплевать на себя, так и буду мотаться по земле. Нет? Мне не придется мотаться?

НД. Нет. ХХ. Нет? А что тогда? Скажите мне: вы же все знаете. НД. Да, но хотите ли вы знать все? ХХ. В общем… да. (Поблизости лежит кукла, он инстинктивно хватает ее). НД. Отлично. Вы будете ждать их здесь, но никто не явится, и пройдет очень много времени. В этом ожидании вы будете находиться те нелегкие часы, когда в вашей компании будет только мертвый Куилти да дюжина мух, что слетятся на пиршество, и поскольку вам нечего будет делать, вы позволите своим мыслям вернуться к Лолите…

ХХ. Ах-х-х! НД. И так же, как вы это неоднократно делали в прошлом, ваши руки будут опускаться все ниже и ниже по телу, туда, где находится смысл вашего существования, и вы будете думать о ней и почувствуете, как к нему приливает кровь и он твердеет, и будете рукой услаждать себя, и на окровавленный пол брызнет белая струя…

ХХ (нечто вроде оргастического стона). Ах-х-х-х! НД. Но ваше бедное сердце не выдержит больше, приятель. ХХ. Ах-х-х-х! НД. Оно взорвется в момент оргазма, и с вами будет покончено. Раз и навсегда. ХХ (облегченно). Ах-х-х-х-х! НД. Определенная симметрия, не так ли? ХХ (передернувшись). Да. А что с Лолитой? НД. Забудьте о ней. ХХ. Что с Лолитой? Когда НД рассказывает, ХХ мучительно корчится, рыдает; он крутит и ломает куклу в руках.

НД (говорит мягко, но непреклонно). Лолита? Лолита умрет при родах. ХХ (испускает вопль страдания). О-о-о-о!

168

Лолита

НД. Ребенок родится за две недели до срока, а мать умрет. В страшных муках и залитая кровью.

ХХ. О-о-о-о! НД. Ну что ж… вы сами спрашивали. ХХ. А… а ребенок? НД. Он проживет с час или около того. ХХ. Ах-х-х-х! НД. Мальчик. До того как он умрет, Дик успеет его окрестить и назовет в вашу честь.

ХХ. Ах-х-х-х! НД. Харольдом Хейзом. ХХ (вопль, в котором смешались ирония, разочарование, боль). Ах-х-х-х! НД. А разве вы не тот, за которого он вас принимал? Вы же помните, он глуховат; хороший парень, но глух и немного медлителен.

ХХ. Ах-х-х. (Мешком опускается на пол рядом с куклой и оседает). НД (к ХХ). Так все и кончилось, мой милый друг. ХХ (умирая). Лолита, свет моей жизни, огонь моих чресел. Мой грех, моя душа. Лоли-та. (Затихает).

НД (к залу). Так все и завершилось, и стерлось. Как осень? Как порыв ветерка? Улетело, как опавшие листья. Свет меркнет.

Над прірвою в житі Джером Девід Селінджер Переклад Олекси Логвиненка Сценічна транскрипція Юрка Іздрика

Дійові особи ГОЛДЕН

арт. Володимир Цивінський

ФІБІ

Маргарита Диргильова

М-р СПЕНСЕР, М-р АНТОЛІНІ, ТАКСИСТ

арт. Володимир Банюк

ЕКЛІ, ОФІЦІАНТ, МОРІС КАРЛ ЛЬЮС, СТРЕДЛЕЙТЕР, ПІАНІСТ ДАМА, МАТИ М-с СПЕНСЕР, М-с АНТОЛІНІ

арт. Олексій Биш арт. Олександр Куковєров арт. Юлія Матросова арт. Валентина Гаркуша

ДІВЧИНА 1, ЧЕРНИЦЯ 1

арт. Мирослава Витриховська

ДІВЧИНА 2, ЧЕРНИЦЯ 2

арт. Рената Гафурова

САННІ, САЛЛІ

арт. Тетяна Тушич

Режисер-постановник Геннадій Касьянов Сценографія і костюми Юрка Іздрика Музичне оформлення Дмитра Куровського Прем’єра вистави відбулася 1 жовтня 1994 року

Сцена заставлена великою кількістю предметів: два ліжка (одне з них широке, майже квадратне, в центрі, інше – вузьке, під стіною біля проходу), шафи (як звичайні, так і вмонтовані), столи, стільці, фотелі, креденси, полиці тощо. Деякі з предметів затягнуті чохлами і повинні відкриватися у ході дії. Багато драпірування. Все витримано в сіро-білій гамі, тому трохи нагадує лікарняну палату. В правому кутку – ряд умивальників. Прохід розташовано зліва від центру. Крісла глядачів розміщені півколом, як в амфітеатрі, рівень сцени – нижче за рівень першого ряду. По ходу дії інтер’єр сцени захаращується багатьма речами: одягом, посудом, сумками, валізами, вмістом цих сумок і валіз; відкриваються і залишаються відкритими дверцята шаф і креденсів, висуваються шухляди, знімаються чохли, під якими — вітрини, повні музейних експонатів, з’являються манекени, опудала і муляжі. У виставі використовується чорно-біла хроніка, уривки голлівудських фільмів, слайди, котрі проектуються на площині, утвореній драпіруванням і предметами, на самі ці предмети, а також на дійових осіб, якщо це обумовлене ремарками. Іноді, у випадку, якщо кадри несуть певне інформативне навантаження, проектування доцільно здійснювати на спеціально передбачені площини, позначені в ремарках як «екран». Єдиним кольоровим акцентом вистави є червона мисливська шапка Голдена.

Сцена 1 Містер СПЕНСЕР, місіс СПЕНСЕР, ГОЛДЕН М-р Спенсер сидить у фотелі, закутаний в ковдру, і дивиться хроніку, що проектується на «екран»: зустрічі політиків, військові паради, світські красуні, футбол. (Це можуть бути кадри, описані пізніше Голденом: жінка розбиває пляшку об борт корабля, шимпанзе катається на велосипеді тощо.) М-с Спенсер приносить йому горнятко чаю, поправляє ковдру. Дзвінок у двері. М-с Спенсер виходить. М-р Спенсер так і не торкається горнятка, натомість береться гортати журнал. У залі півсутінки. В проході з’являється Голден. Стукає.

М-с СПЕНСЕР.

Хто там? Колфілд. Заходь, хлопчику. (Світло потроху робиться

яскравішим, хроніка блякне і незабаром зникає).

175

Над прірвою в житі

ГОЛДЕН. Доброго дня, сер! Вашу записку я одержав. Дуже вам удячний. Але вам не конче було писати. Я й сам зайшов би на прощання. М-р СПЕНСЕР. Сідай он там, хлопчику. ГОЛДЕН. Як ваш грип, сер? М-р СПЕНСЕР. Якби мені стало бодай трохи краще, то довелося би кликати лікаря. (Хихоче.) А ти чого не на стадіоні? Сьогодні ж, здається, «великий футбол»?

ГОЛДЕН. Та я саме звідти. Але я недавно приїхав із фехтувальною командою з НьюЙорка. (Пауза). М-р СПЕНСЕР. То, значить, покидаєш нас, так? ГОЛДЕН. Так, сер, мабуть, таки покидаю. М-р СПЕНСЕР. (Певний час мовчки киває головою). А що тобі сказав доктор Термер? Я чув, ти з ним мав недовгу розмову?

ГОЛДЕН. Та, мав… Ми з ним трохи погомоніли. Години зо дві, не більше. М-р СПЕНСЕР. І що ж він тобі сказав? ГОЛДЕН. Та… Що життя – це така гра й таке інше. І що не можна

нехтувати правилами цієї гри. Говорив досить спокійно, мило. Тобто, я хочу сказати, не вибухав, у пляшку не ліз. Тільки одне товк своє: життя, мовляв, — це така гра і таке інше. Самі знаєте.

М-р СПЕНСЕР. Так воно і є, хлопчику. Життя – це гра, і в неї свої правила. ГОЛДЕН. Ну, зрозуміло, сер. Я знаю. Я все це знаю. (Пауза). М-р СПЕНСЕР. Доктор Термер уже написав до тебе додому? ГОЛДЕН. Ні. Сказав, що напише в понеділок. М-р СПЕНСЕР. А сам ти написав чи подзвонив? ГОЛДЕН. Ні, сер. І не писав, і не дзвонив. Однаково побачу їх, мабуть,

у середу

ввечері, коли приїду додому.

М-р СПЕНСЕР. А як, на твою думку, вони сприймуть звістку? ГОЛДЕН. Ну… розгніваються, мабуть. Звичайно, розгніваються.

Я кидаю вже, здається, четверту школу. (Пауза. Про себе.) Гра… добра мені гра! Звичайно, якщо ти є в команді спритніших і дужчих, то чого ж, можна і пограти, я не проти. Та коли ти на іншому боці – на боці слабших, то яка ж тут у дідька гра?! А ніяка! Ніяка це вже не гра.

М-р СПЕНСЕР. (Упродовж Голденового монологу киває головою і длупається в носі). Що ти кажеш?

ГОЛДЕН. Та кажу, що розгніваються, точно розгніваються. М-р СПЕНСЕР. Кілька тижнів тому я мав честь познайомитися

з твоїми татом і мамою, коли вони приїздили побалакати з доктором Термером. Славні люди.

ГОЛДЕН. Авжеж, звичайно. Вони дуже милі. М-р СПЕНСЕР. (Кидає журнал з колін на ліжко, журнал падає на підлогу. Голден піднімає).

176

Над прірвою в житі

Що з тобою діється, хлопчику? Скільки предметів було у вас у цій чверті?

ГОЛДЕН. П’ять, сер. М-р СПЕНСЕР. П’ять. А скільки ти завалив? ГОЛДЕН. Чотири. Англійську я проскочив,

бо «Лорда Рендела, мого сина», Беовульфа і всю оту бридню я проходив ще в Хутонській школі. Так що над англійською я не дуже чипів, хіба коли часом задавали твір.

М-р СПЕНСЕР. З історії я засипав тебе через те, що ти зовсім нічого не знав! ГОЛДЕН. Розумію, сер. Слухайте, я ж усе розумію. Інакше ви просто не могли. М-р СПЕНСЕР. Геть нічого не знав. Таки геть нічого не знав! Я маю великий сумнів, чи ти хоч раз за цілу чверть брав у руки книжку. От зізнайся по щирості, хлопчику, брав? У цей час в різних місцях виникають проекції якихось сцен з історичних фільмів. Це не обов’язково повинні бути фільми тих років, головне – щоб образи прочитувались однозначно. Проекції виглядають блідо – світло бо залишається досить яскравим. Це триває не дуже довго, а згодом на всіх проекціях з’являється один і той самий кадр: вершник, що скаче через бар’єр.

ГОЛДЕН. Ну, кілька разів я, звичайно, заглядав у підручник… М-р СПЕНСЕР. Кажеш, заглядав, так? Твоя м-м… твоя екзаменаційна

робота он там, на серванті. Поверх решти екзаменаційних. Зроби ласку, подай-но її мені. (Бере зошит). Ми проходили Єгипет з четвертого листопада по друге грудня. Ти сам вибрав для екзаменаційної цю тему. Хочеш послухати, що ти тут понаписував?

ГОЛДЕН. Та ні, сер, не дуже. М-р СПЕНСЕР. (Читає). «Єгиптяни – це древнє кавказьке плем’я, що жило в одному з районів північної Африки. Африка, як ми знаємо, — це найбільший материк у Східній півкулі. Нині єгиптяни з різних причин цікавлять нас особливо. Сучасні вчені й досі намагаються розгадати таємницю речовин, що їх використовували єгиптяни, кладучи в гробниці своїх покійників, від чого їхні обличчя не псувалися протягом багатьох сторіч. Ця цікава загадка й тепер приковує велику увагу сучасної науки двадцятого сторіччя». Твоя, так би мовити, наукова праця на цьому й кінчається. Але ти ще зробив для мене невеличку приписку, в самому низу сторінки.

ГОЛДЕН. (Похапцем). Так, я знаю. М-р СПЕНСЕР. (Не звертаючи уваги, читає). «Шановний містере Спенсер! Оце і все, що я знаю про єгиптян. Особисто мене єгиптяни чомусь не дуже цікавлять, хоч від ваших уроків просто дух займало. І я не ображусь, якщо ви мене зріжете. Однаково я провалився на решті предметів, крім англійської літератури. З повагою Голден Колфілд». (Підводить погляд). Ти дорікаєш мені за те, що я тебе засипав, хлопчику? (Кидає зошит на ліжко, зошит, як і журнал, не долетівши, падає на підлогу).

ГОЛДЕН. (Піднімаючи зошит). Та що ви, сер! Я вам не дорікаю. М-р СПЕНСЕР. А як би зробив на моєму місці ти? Тільки по щирості, хлопчику. ГОЛДЕН. Та що ви, сер! Я зробив би точнісінько так само. Багато хто взагалі не

177

Над прірвою в житі

здогадується, як важко вчителям, однак я прекрасно це розумію, окрім того існують певні правила, котрих необхідно дотримуватися, якщо хочеш…

М-р СПЕНСЕР. (Перебиває). А що ти сам про все це думаєш, хлопчику? Цікаво мені знати. Дуже цікаво. ГОЛДЕН. Ви маєте на увазі те, що я вилетів з Пенсі? М-р СПЕНСЕР. Якщо не помиляюся, у тебе в Хутоні

і Елктон-хіллі теж не дуже

ладилося?

ГОЛДЕН. Не скажу, що в Елктон-хіллі в мене дуже ладилося, але мене звідти зовсім не вигнали. Просто пішов, та й усе. М-р СПЕНСЕР. А чому, дозволь запитати? ГОЛДЕН. Чому? О, це довга історія, сер.

Усе це взагалі досить складно. (Пауза.

Голден звертає увагу на хроніку. Переводить погляд з однієї проекції на іншу).

М-р СПЕНСЕР. І тобі не сумно покидати Пенсі? ГОЛДЕН. Що таке, сер? М-р СПЕНСЕР. Кажу, тобі нітрохи не сумно покидати Пенсі? ГОЛДЕН. Ну, звісно, трохи сумно. Аякже… Тільки не так, щоб дуже. Принаймні поки що. Мабуть, до мене ще не дійшло. До мене взагалі не одразу доходить. Поки що в голові в мене тільки те, що в середу я їду додому. Я на розум не багатий.

М-р СПЕНСЕР. Ти що, зовсім не думаєш про своє майбутнє, хлопчику? ГОЛДЕН. Чого ж, думаю. Певно, що думаю. Без цього ніяк. (Пауза). Тільки не так, щоб дуже. Ні, не дуже.

М-р СПЕНСЕР.

Ти ще задумаєшся. Задумаєшся, хлопчику. Задумаєшся, та буде

пізно!

ГОЛДЕН. Напевно. Мабуть, таки задумаюсь. М-р СПЕНСЕР. Я б хотів наставити тебе на розум, хлопчику. Допомогти тобі. Я всім серцем хотів би тобі допомогти.

ГОЛДЕН. Знаю, сер. Вельми вдячний вам. Серйозно. Я це дуже ціную. Слово честі. (Встає).

На жаль, мені пора. Треба ще забігти до спортзали. Там багато моїх речей, а вдома вони мені ще знадобляться. Правду кажу. (Пауза. Спенсер киває головою). Знаєте що, сер, не турбуйтеся за мене. Серйозно. Я не пропаду. Просто в мене такий вік. Кожен через це проходить, правда ж?

М-р СПЕНСЕР. Не знаю, хлопчику, не знаю. ГОЛДЕН. Звичайно, кожен. Я добре знаю.

Їй-Богу, сер, не турбуйтеся за мене.

(Робить такий жест, ніби хоче покласти Спенсерові на плече руку). Добре?

М-р СПЕНСЕР.

Може, вип’єш на дорогу філіжанку гарячого шоколаду? Місіс Спенсер охоче б…

ГОЛДЕН. Та я б із задоволенням, сер, але, слово честі, пора йти. Треба ще встигнути

178

Над прірвою в житі

до спортзали. Спасибі вам, сер! Велике спасибі. (Прощається) Я вам напишу, сер. Ви тільки бережіться після грипу.

М-р СПЕНСЕР. Прощавай, хлопчику! Щасливо! Затемнення. На «екрані» повторюється один і той самий кадр: вершник у жокейський формі скаче на коні через бар’єр.

Сцена 2 ГОЛДЕН. «Екран» темний. Освітлене лише обличчя актора.

ГОЛДЕН. Коли я причинив за собою двері і вийшов до вітальні, Спенсер ще крикнув мені щось навздогін, але я не розчув. Певно, гукнув: «Щасти тобі!» А може, й ні. Сподіваюся, сто чортів, що ні. Сам я ніколи не закричав би услід: «Щасти тобі!» Якесь ідіотське побажання, коли добре подумати. («Екран» на секунду загоряється й гасне). У Пенсі я жив у новому гуртожитку – в так званому корпусі Оссенбергера. Там поселяли тільки учнів останніх двох класів. А мій сусід по кімнаті був випускник. Наш корпус назвали так на честь Оссенбергера – вчився в Пенсі колись один такий. Закінчив школу і надбав силу грошви. Ось що він зробив: набудував по всій Америці похоронних контор, через які можна було ховати своїх родичів – п’ять зелених за душу. На того свинтуса Оссенбергера варто подивитися. Він, мабуть, запихає покійників у мішок, а тоді — бовть у річку! Одне слово, Оссенбергер відвалив школі купу грошей. І наш корпус назвали його ім’ям. На першу футбольну гру року він припхався своїм величезним, як тюрма, кадилаком, а ми на трибунах мусили зірватися на ноги й на все горло репетувати – тобто кричати йому «ура». А другого дня вранці він учинив у нашій шкільній каплиці таку громовицю – годин на десять. Спершу розповів із півсотні заяложених анекдотів – це щоб показати, який він у дошку свій. Теж мені, велике діло. А тоді почав розбалакувати про те, що він, потрапивши в скруту абощо, ніколи не соромиться бухнутися навколішки й помолитися Господові Богу. Ми також, мовляв, завжди повинні молитися Господові Богу – просто звірятися Всевишньому будь-коли й будь-де. Думайте, каже, про Ісуса Христа як про свого приятеля і таке інше. Він, мовляв, і сам розмовляє з Ісусом весь час. Навіть за кермом. Слухайте, я мало не гигнув! Уявляю собі, як те пузате мурло вмикає першу швидкість, а сам благає Бога, щоб послав йому кілька зайвих покійничків! Та найцікавіше сталося потім. Оссенбергер уже дійшов до середини й саме хвалився, який він чудовий, який відчайдушний і те де хлопець, коли раптом Едгар Марсалла — цей сидів якраз поперед мене — як бабахне на всю каплицю! Воно, звісно, не дуже пристойно – як-не-як у каплиці ж, і взагалі,

179

Над прірвою в житі

але смішно вийшло – вмерти можна! Оце то Марсалла! Трохи дах не знесло. Ніхто з нас уголос засміятися не зважився, а каналія Оссенбергер удав, мов би нічого не почув. Та старий Термер, наш директор, сидів поруч із ним на кафедрі, і по ньому було видно, що він усе почув. Слухайте, ох і розлютився ж він! Тоді директор нічого нам не сказав, але ввечері зігнав усіх до школи і давай читати проповідь. Учень, каже, який скоїв таку провину у святому місці, не гідний лишатися в стінах Пенсі. Ми намагалися нишком умовити каналію Марсаллу дати ще один залп, під час промови Термера, але хлопець, на жаль, не мав настрою. (Світло гасне, обличчя актора опиняється в темряві, натомість загоряється «екран» і світиться без жодного кадру до кінця монологу). А Елктон-хілл я покинув переважно через те, що кругом там саме

свинство. Оце й усе. Воно в них, як кажуть, з усіх кутків пре. Взяти хоч би самого директора, містера Гааса. Іншого такого паскуди світ не бачив. Куди там старому Термерові! По неділях, наприклад, Гаас швендяв з кімнати в кімнату й тиснув ручки усім батькам, які приїздили до хлопців. Подивишся на нього – янгол та й годі. Але не з усіма. У декого з хлопців батьки були вже не молоді, а чи на вигляд простіші. Побачили б ви, як Гаас обходився з батьком і матір’ю мого сусіда в кімнаті! Коли чиясь мати не дуже струнка чи недорого вдягнена абощо, чи коли на чийомусь батькові піджак із надто намощеними плечима та старомодні – чорні з білим – черевики, то каналія Гаас тільки мимохідь тицьне їм руку, скривить рота в нещирій посмішечці, а тоді круть – і відвернувся до інших батьків, та як заведе балачку – на добрих півгодини. Такого паскудства я не можу терпіти. Злість бере. Все це мене так пригнічує, аж сказ находить. Зненавидів я той Богом проклятий Елктон-хілл. Затемнення.

Сцена 3 ГОЛДЕН, ЕКЛІ, СТРЕДЛЕЙТЕР. Голден в червоній мисливській шапці сидить у кріслі й читає книжку.

ЕКЛІ. (Заходить). Салют! ГОЛДЕН. Салют! ЕКЛІ. Як фехтувалося? Ми виграли чи ні? ГОЛДЕН. Ніхто не виграв. ЕКЛІ. Що? ГОЛДЕН. Ніхто не виграв. ЕКЛІ. Ніхто не виграв? Як це?

180

Над прірвою в житі

ГОЛДЕН. Та я забув у метро всі ті кляті рапіри разом із причандаллям. ЕКЛІ. Ну, ти даєш! У метро? Загубив, чи що? ГОЛДЕН. Ми сіли не на ту лінію. Мені довелося раз по раз підводитися й дивитися на оту ідіотську схему над головою. Слухай, через тебе я вже вдвадцяте читаю одне й те саме речення.

ЕКЛІ. Чуєш, а тобі не доведеться платити? ГОЛДЕН. Не знаю. Мене це не хвилює. Слухай, малий, може б ти сів, га? А то ні чорта не видно.

ЕКЛІ. Що це ти в біса читаєш? ГОЛДЕН. Не бачиш? Книжку. ЕКЛІ. Чогось варта? ГОЛДЕН. Ага, особливо речення, на якому я оце застряг. (Повертає шапку козирком наперед і натягує на самі вуха). Ой, здається, сліпну! Мамо рідна, в очах темніє!

ЕКЛІ. Псих, їй-Богу, псих! ГОЛДЕН. Матусю рідна, дай мені руку! Чом ти не даєш мені руки? ЕКЛІ. Заради Бога, не корч із себе. ГОЛДЕН. Матусю рідна, чом же ти не даєш мені руки? ЕКЛІ. Де це ти відкопав таку ідіотську шапку? ГОЛДЕН. У Нью-Йорку. ЕКЛІ. Скільки дав? ГОЛДЕН. Зелененьку. ЕКЛІ. Обібрали тебе. Вдома ми в таких шапках ходимо полювати на козуль, щоб ти знав. Це шапка мисливська.

ГОЛДЕН. Дідька лисого! В ній полюють на людей! Я сам полюю в цій шапці на людей! ЕКЛІ. Твої вдома вже знають, що ти вилетів зі школи? ГОЛДЕН. Ні. ЕКЛІ. А де ж це в біса швендяє Стредлейтер? ГОЛДЕН. На футболі. В нього там рандеву. ЕКЛІ. Великий чоловік твій Стредлейтер. Чуєш, дай мені на хвильку ножиці, га? Вони в тебе під рукою?

ГОЛДЕН. Ні. Я вже їх спакував. Вони у шафі, аж нагорі. ЕКЛІ. Дістань їх на хвильку, га? У мене задерся ніготь, треба відрізати. ГОЛДЕН. Чого тільки не зробиш заради красунчика Еклі! (Відкриває шафу, йому на голову падає тенісна ракетка. Еклі сміється). А ти, малий, з гумором. Ще й із яким!

Ти що – не знав? Слухай, бери мене своїм менеджером. Я влаштую тобі передачу на радіо. (Сідає в крісло. Еклі обрізає нігті). Слухай, може б, ти обрізав їх над столом абощо. Чуєш, обрізай їх над столом, га? Не хочеться мені чалапати ввечері босими п’ятами по твоїх гидотних нігтях.

181

Над прірвою в житі

ЕКЛІ. І з ким же це в Стредлейтера рандеву? ГОЛДЕН. Звідки я знаю. А що таке? ЕКЛІ. Та так. Слухай, не можу я терпіти цю сволоту! Просто таки не можу терпіти таку сволоту.

ГОЛДЕН.

Невже? А він просто жити без тебе не може. Сказав мені, що ти справжнісінький принц, не брешу.

ЕКЛІ. Завжди він дере носа. Ненавиджу я цю сволоту. Можна подумати, що він і справді…

ГОЛДЕН. А може, ти обрізатимеш нігті все-таки над столом, га? Я вже всоте прошу тебе…

ЕКЛІ. Весь час дере свого паскудного носа, думає, що бозна-який розумний. А помоєму, він просто сволота. Вважає, що розумніших за нього немає.

ГОЛДЕН. Еклі, чорт би тебе побрав! Будь такий добрий, обрізай свої смердючі нігті над столом! Я вже сто разів тебе прохав! Думаєш, я не знаю, чого ти наїжджаєш на Стредлейтера? Просто він сказав, щоб ти хоч раз на тиждень чистив зуби. Господи, та він же зовсім не думав тебе ображати! Стредлейтер сказав це не зумисне, нічого поганого він на увазі не мав. Він тільки хотів сказати, що тобі самому було б краще, і вигляд ти мав би приємніший, коли б хоч зрідка чистив зуби. ЕКЛІ. А я що – не чищу? ! Пішов ти… ГОЛДЕН. А от і не чистиш! Я вже давно за тобою слідкую – не чистиш, і край! А Стредлейтер непоганий хлопець. В жодному разі Просто ти не знаєш його, ось у чому біда.

сволотою його не назвеш.

ЕКЛІ. А я кажу, сволота. Задавака і сволота. ГОЛДЕН. Ну, може, й задавака. Але багато в чому душа в нього добра – проти цього не попреш. Поміркуй сам. Є, скажімо, в Стредлейтера краватка, і вона сподобалася тобі, хоч умри, — це я так, для прикладу. Знаєш, що він зробить? Покине її в тебе на ліжку чи ще десь. Одне слово, однаково віддасть ту чортову краватку тобі. А от інші хлопці, мабуть, тільки б…

ЕКЛІ. Ну і фіг з ним. Якби я мав стільки грошей, як він, то теж роздаровував би краватки!

ГОЛДЕН. Ти?! Ні, ти не такий! Ти, малий, не такий. Якби ти мав стільки грошей, як він, то став би найбільшим… ЕКЛІ.

Доки ти називатимеш мене «малим», шлях би тебе впік?! Я тобі в батьки годжуся, шмаркачу ти задрипаний!

ГОЛДЕН.У батьки?! Ов-ва… Чесно кажучи, не збирався я записувати тебе у свою кляту сімейку…

ЕКЛІ. Ну, то й нема чого називати мене… СТРЕДЛЕЙТЕР. (Заходить). Ну й собачий

же холод надворі! Я мало не задубів у

182

твоєму куртякові, Голдене. Куди це в біса всі порозбігалися? Жодної живої душі в коридорі, ніби в трупарні, хай йому чорт!

ГОЛДЕН. А хто виграв? СТРЕДЛЕЙТЕР. Не знаю, ми тільки перший тайм відсиділи. Як ся маєш, Еклі? ЕКЛІ. (Бурмоче щось нерозбірливо, потім Голдену). То я, мабуть, піду. Ще побачимось. ГОЛДЕН. Як твоя здибанка? Ти з ким був, з Фітцджеральд? СТРЕДЛЕЙТЕР. Ти що, здурів? Я ж тобі казав: я вже сто років, як зав’язав з тією почварою. Де це ти таку шапку відкопав?

ГОЛДЕН. Не брешеш? Слухай, тоді віддай її мені. Серйозно. Вона в моєму стилі. СТРЕДЛЕЙТЕР. Бери.Тільки вона застара для тебе. Чуєш, то звідки в тебе така шапка?

ГОЛДЕН. (Знімає шапку, розглядає). Купив сьогодні зранку у Нью-Йорку. Зелененьку віддав. Круто, правда?

СТРЕДЛЕЙТЕР. Клас! ГОЛДЕН. То з ким же в тебе рандеву, як не з Фітцджеральд? Часом, не з тією ціпою Філліс Сміт? (Вдягає шапку козирком назад. Починає вибивати чечітку).

СТРЕДЛЕЙТЕР. Та ні. Спочатку був домовився з нею, але нічого не вийшло. Тепер у мене та, що живе в одній кімнаті з дівчиною Беда Тоу… Слухай, так ти написав мені твір?

183

Над прірвою в житі

ГОЛДЕН. Он лежить на твоєму смердючому ліжку. Людина зі школи вилітає і ще мусить писати за тебе якісь ідіотські твори! (Стредлейтер бере зошит, читає. Голден продовжує вибивати чечітку). Я губернаторський син, сто чортів! Батько не хоче, щоб я став танцюристом! Посилає мене в Оксфорд! Але в крові в мене – чечітка! СТРЕДЛЕЙТЕР. (Відривається від зошита, сміється). Слухай, ледь не забув! Вона тебе знає.

ГОЛДЕН. Хто? СТРЕДЛЕЙТЕР. Ну, моя. ГОЛДЕН. Невже? А як її звуть? СТРЕДЛЕЙТЕР. (Повертаючись до зошита). Чекай, як же її… Ага, Джін Галлахер! ГОЛДЕН. (Зупиняється). Джін Галлахер?! Чорт, так я теж її знаю! Позаминулого літа ми з нею жили по сусідству. Майже зовсім поруч. У неї ще був такий здоровенний доберман-пінчер. Ми через нього й познайомились. Той собацюра внадився у наш…

СТРЕДЛЕЙТЕР.

Голдене, послухай, не заступай світла! Тобі що, нема більше де

стати?

ГОЛДЕН. А як же вона про мене згадала? Вона що – у Брін-Морі? Бо казала, що, мабуть, вступатиме туди. Казала, або Брін-Мор, або Шіплі. А я думав, вона в Шіплі. Як же це вона про мене згадала? СТРЕДЛЕЙТЕР. Та звідки я знаю, чорт забирай! Устань, чуєш?! Ти сів просто на мою сорочку.

ГОЛДЕН. Джін Галлахер! Боже ж ти мій! Вона танцює. Балет і таке інше. Тренувалася по дві години щодня, навіть у пекельну спеку. Все боялася, що в неї зіпсуються ноги – розтовстіють абощо. Ми з нею всю дорогу грали в шашки. Вона ніколи не ходила своїми дамками. Проведе дамку і не грає нею. Просто не переставляє її, поки не вишикує в останньому ряду всі свої шашки. І не робить ними жодного ходу. Їй просто подобалося, коли вони стояли всі підряд з краю дошки. А батько й мати в неї розлучилися. Мати потім вийшла за якогось алкаша. Сам худющий, а ноги волохатіволохаті. Як зараз бачу. Коли не зустрінеш – завжди в шортах. Джін казала, нібито він якийсь письменник-драматург, чи біс його знає хто. Але при мені він тільки те й робив, що жлуктив віскі та слухав по радіо всі підряд оті ідіотські детективчики. І ганяв скрізь у будинку голяка. При Джейн, і взагалі. СТРЕДЛЕЙТЕР. Та йди! ГОЛДЕН. Дитинство в неї було паршиве. Серйозно кажу. Подумати тільки!

Джейн Галлахер! А я думав, вона в Шіплі. Голову б дав на відріз, що вона в Шіплі. А футбол їй сподобався?

СТРЕДЛЕЙТЕР. (Дочитавши твір). Щоб тебе чорти взяли! Голдене, та ти тут же про якусь бейсбольну рукавицю!

184

Над прірвою в житі

ГОЛДЕН. Га? СТРЕДЛЕЙТЕР. Тут сто сорок вісім сторінок про якусь чортову бейсбольну рукавицю. ГОЛДЕН. Ну то й що? СТРЕДЛЕЙТЕР. Як це – то й що? Я ж тобі казав – треба описати якусь кімнату, будинок абощо. А ти…

ГОЛДЕН.

Ти казав, треба що-небудь описати. То чого ж у біса не можна взяти бейсбольну рукавицю?

СТРЕДЛЕЙТЕР. Та ну тебе!.. (Починає роздягатися). В тебе все виходить через заднє місце! Не дивно, що тебе поперли звідси до чортової матері. Ніколи не зробиш нічого так, як тобі кажуть! Я вже бачу. Ну ніколи, хай тобі чорт!

ГОЛДЕН. Прекрасно! Тоді давай твір назад. (Рве зошит на клапті). СТРЕДЛЕЙТЕР. Кретин. На якого хріна ти це зробив? (Пауза. Стредлейтер сидить на ліжку і обрізає нігті на ногах).

ГОЛДЕН. (Повертає шапку козирком наперед, лягає на ліжко, закурює). Щось ти сумний зробився після побачення, га? Не сподобалось?

СТРЕДЛЕЙТЕР. Та вона якоїсь хороби взяла дозвіл тільки до пів на десяту, так що ми нікуди не встигли.

ГОЛДЕН. Це вона, видко, через те, що не роздивилася, скільки в тобі, паскуді, краси і шарму. Бо якби роздивилася, то, напевно, взяла б дозвіл до пів на десяту ранку. СТРЕДЛЕЙТЕР. Ага. Наступного разу буде розумнішою. ГОЛДЕН. Пізненько ж ти ходиш, якщо у неї дозвіл тільки до пів на десяту. Вона що, спізнилася через тебе в гуртожиток?

СТРЕДЛЕЙТЕР. Трохи спізнилася. А хто ж у дідька бере в суботу дозвіл тільки до пів на десяту?!

ГОЛДЕН. Ви були в Нью-Йорку? СТРЕДЛЕЙТЕР. Ти що – з гори впав? Куди ж у біса було пхатися до Нью-Йорка, якщо вона відпросилася тільки до пів на десяту?

ГОЛДЕН. Не пофортунило. (Пауза). СТРЕДЛЕЙТЕР. Слухай, коли тобі вже

так свербить кадити, котися на вихід. Тобі однаково звідси вшиватися, а мені, грім би тебе побив, сидіти тут до самих іспитів. Якось не хочеться, щоб мені через тебе виписували.

ГОЛДЕН. Цікаво, чи виставляє вона ще дамки в останньому ряду. Чуєш, ти не питав її про це? СТРЕДЛЕЙТЕР. Ні, не питав. Ти думаєш, ми з нею цілий вечір в шашки грали, га, чорт забирай? (Встає з ліжка, підходить до Голдена). ГОЛДЕН. Де ж ти з нею був. Коли не їздив до Нью-Йорка? СТРЕДЛЕЙТЕР. А ніде. Просто посиділи в машині, й усі діла. (Починає торсати Голдена в плече).

185

Над прірвою в житі

ГОЛДЕН. Та не дурій. В чиїй машині? СТРЕДЛЕЙТЕР. Еда Бенкі. ГОЛДЕН. І що ж ви робили в тій бісовій машині? Ти її що – той?.. СТРЕДЛЕЙТЕР. Ого, як заспівав. От я зараз наколю тобі язик за такі слова. ГОЛДЕН. Так ти її той?.. СТРЕДЛЕЙТЕР. Це професійна таємниця, старий. Голден робить спробу вдарити Стредлейтера в обличчя, але спроба невдала. Стредлейтер валить Голдена на підлогу.

ГОЛДЕН. Ти що, сказився?! Сказився, га?! Забери свої ідіотські коліна, придурок! Злізь із мне, пусти, пес смердючий! Ти вважаєш, як на тобі гора м’яса, то вже можна валити кого хоч на підлогу? Думаєш, що ти можеш кого завгодно тягти в машину? Ти навіть не запитаєш дівчину, чи виставляє вона в останньому ряду дамки. У тебе тільки одне в голові, а на інших тобі насрать. Ти кретин, паскудний, смердючий, ненормальний кретин! СТРЕДЛЕЙТЕР. Стули писок, Голдене! Заткнися зараз же, чуєш? ГОЛДЕН. Ти ж навіть не знаєш, як її правильно звати – Джейн

чи Джін, кретин

нещасний!

СТРЕДЛЕЙТЕР. Та заткнешся ти, чи ні, придурку?! Бо я розвалю тобі зараз голову! ГОЛДЕН. Забери з мене свої смердючі коліна, ідіот! СТРЕДЛЕЙТЕР. А ти заткнешся? (Голден не відповідає). Заткнешся, якщо я тебе відпущу?

ГОЛДЕН. Заткнуся. (Встають). Кретин недороблений, ідіот, сучий син. СТРЕДЛЕЙТЕР. Голдене, матері твоїй, я тебе попереджую. Останній раз попереджую: якщо не замовкнеш, я тобі так вріжу…

ГОЛДЕН. Чому це я повинен мовчати? В тому-то й біда з вами, кретинами. Ніколи з вами по-людському не побалакаєш. Тим-то кретинів здалеку й видно. Ніколи з ними розумно не побала… (Стредлейтер б’є Голдена, той падає). СТРЕДЛЕЙТЕР.

Я тебе, дурню, попереджав, чого ти не заткнувся? Сам винен.

(Пауза). Чуєш, піди вмийся. Ти мене чуєш?

ГОЛДЕН. Сам іди. Іди вмий свою ідіотську пику, а по дорозі в умивалку можеш виграти прибиральницю – ти ж у нас майстер на це діло. СТРЕДЛЕЙТЕР. Ну, й чорт із тобою, ідіот. Виходить. Голден шукає свою мисливську шапку і натягує її задом наперед. Затемнення.

186

Над прірвою в житі

Сцена 4 ГОЛДЕН.

ГОЛДЕН. (Обличчя заюшене кров’ю). Я все ніяк не міг викинути з голови каналію Джейн. Як вона сиділа з Стредлейтером в машині отого козла Еда Бенкі. І хоч я руку міг на відріз дати, що між ними нічого такого не було — я ж бо знав Джейн як облуплену — а викинути її з голови не міг, і край. (Пауза). Ми познайомилися через їхнього собаку. То був такий здоровенний доберман-пінчер, і він чомусь унадився паскудити у нас на газоні. Моя мати була страшенно люта, вона подзвонила матері Джейн і наробила страшного шуму. О, моя мати вміє через дрібницю підняти бучу. А потім трапилося так, що за кілька днів я побачив Джейн. Довелося їй, каналії, добру годину доводити, що мені особисто начхати, де їхній розпадлючений пес робить своє собаче діло. Та нехай, кажу, хоч на самісінькому порозі в нас сяде, про мене. Одне слово, після того ми з Джейн потоваришували і те де. (Пауза). Дивна вона дівчина, каналія Джейн. Якщо казати щиро, то великою красунею її не назвеш. А проте голову мені закрутила. Рот – отакенний. Тобто я хочу сказати, що коли вона схвильована і хоче щось сказати, то не може втримати в купі губів, і вони розлітаються в усі боки. Я просто млів. Крім моїх родичів, вона була єдиною людиною, якій я показав оту всю списану віршами бейсбольну рукавицю Аллі. Аллі – то мій брат. Він мав бейсбольну рукавицю на ліву руку. Він був лівша. Але вся штука в тому, що рукавицю брат пообмальовував віршами – і пальці, й кишеню, і все-все. Зеленим чорнилом. Це щоб було що читати, коли на полі до нього не йшов м’яч і він не мав що робити. Аллі помер. Захворів на білокрів’я і помер, коли ми жили в штаті Мен, — вісімнадцятого липня 1946 року. Він би вам сподобався. Аллі був на два роки молодший за мене. Я описав його бейсбольну рукавицю в творі для паскуди Стредлейтера. Рукавиця випадково виявилася зі мною у саквояжі, тож я дістав її і списав з неї всі вірші. Довелося тільки змінити прізвище Аллі, щоб ніхто не здогадався, що то мій брат, а не Стредлейтерів. (Пауза). Але такі, як Стредлейтер, ніколи нічого не розуміють. Шкода, що мені не вдалося врізати йому як слід, — я не можу добре стиснути праву руку в кулак, бо тієї ночі, коли помер Аллі, я повисаджував кулаком геть усі кляті вікна. Я ще хотів потрощити шибки і в машині — того літа ми мали туристський фургончик — але вже покалічив до крові руку й не зміг. Тепер у мене часто ниє рука, як іде дощ абощо, і в кулак я не можу стиснути її як треба – тобто в справжній кулак, але взагалі мені на це начхати. Однаково я не збираюся ставати ні хірургом, ні скрипалем, ні ще кимось таким.

187

Над прірвою в житі

Сцена 5 ГОЛДЕН, ЕКЛІ.

ГОЛДЕН. Еклі, ти спиш? ЕКЛІ. (Обличчя намащене білою маззю). Ні. ГОЛДЕН. (Спіткнувшись). А ч-чорт… Що поробляєш? ЕКЛІ. Він ще й питає. Намагався заснути, але ви ж там зняли таку бучу! Чого ви завелися?

ГОЛДЕН. Де тут світло? ЕКЛІ. А нащо тобі світло? ( Голден вмикає світло). Ого! Що це з тобою? ГОЛДЕН. Та ми з Стредлейтером трохи той… погиркались. Чуєш,

ти не хочеш

перекинутися в карти?

ЕКЛІ. Боже мій, та в тебе ж кров іде! Ти приклав би що-небудь, га? ГОЛДЕН. Сама перестане. То ти як, не хочеш в карти перекинутися? ЕКЛІ. Які там карти, чорт забирай. Ти хоч знаєш, котра година? ГОЛДЕН. Та ще не дуже пізно. Десь, може, одинадцята – о пів на дванадцяту. ЕКЛІ. Не пізно! Нічого собі! Завтра мені, щоб ти знав, рано вставати і йти до церкви, чорт забирай! А ви серед ночі мордобій влаштували, кричите як недорізані. За що ви хоч, паскуди, побилися?

ГОЛДЕН. Довга й нудна історія, Еклі. Мені шкода тебе нею мучити. Слухай! Можна мені сьогодні переночувати на Еловому ліжку? Він же приїде аж завтра ввечері, правда? ЕКЛІ. Звідки мені в біса знати, коли він приїде?! ГОЛДЕН. Еклі, хай тобі чорт, як це ти не знаєш, коли він приїде? Хіба він коли-небудь вертався раніше, як у неділю ввечері, га?

ЕКЛІ. Так то воно так, але ж не можу я, дідько його мамі, сказати кожному: лягай, якщо схочеш, і спи на його ліжку.

ГОЛДЕН. Ти, малий, принц. Ти про це хоч знаєш? ЕКЛІ. Ні, я серйозно… Не можу ж я кожному стрічному казати: лягай собі на… ГОЛДЕН. Ти, малий, справжній принц. Джентльмен і мудра голова. У тебе часом немає закурити? Якщо скажеш «є», мене інфаркт вхопить.

ЕКЛІ.

Немає. Їй-Богу, немає. Чуєш, а за що ви там, чорти, завелися? (Голден не

відповідає). То якого ж біса ви там побилися, га?

ГОЛДЕН. Через тебе. ЕКЛІ. Що?! Чому це раптом через мене? ГОЛДЕН. А тому. Я захищав твою честь. Стредлейтер казав, ніби ти – гімнюк. Не міг же я йому такого подарувати!

188

ЕКЛІ. Серйозно? Так і сказав? ГОЛДЕН. Та ні, розслабся, я жартую. (Лягає на ліжко). У вас у кімнаті смердить. Я навіть звідси чую, як смердять твої кляті шкарпетки. Ти що, ніколи не віддаєш їх прати?

ЕКЛІ.

Не подобається – іди ти… сам знаєш куди! Можеш погасити оте чортове світло?

ГОЛДЕН. Цікаве в тебе життя, Еклі. Розкажи мені про себе, малий! ЕКЛІ. Може, ти все-таки погасиш оте бісове світло? Мені завтра зранку треба до церкви. (Голден гасить світло і повертається на ліжко). Ти що – будеш там спати?

ГОЛДЕН. Може, й буду, а може, й ні. Не бери дурного в голову. ЕКЛІ. Я не беру, тільки що ж я в біса скажу Елові, коли він раптом повернеться і застане тебе на своєму клятому ліжку…

ГОЛДЕН. Спокійно, малий! Я не буду тут спати. Не хочеться мені, чорт забирай, зловживати твоєю гостинністю. Пауза. Еклі засинає. Загоряється «екран», за ним другий, третій. Це мішанина найрізноманітніших кадрів. Їх робиться все більше й більше, нараз усе гасне.

Еклі! (Еклі спить.) Еклі! Чуєш, Еклі!

ЕКЛІ. Що ти там знов у дідька придумав? Я тільки-но заснув, будь ти неладний! ГОЛДЕН. Чуєш, а що треба для того, щоб записатися в монастир? Мабуть, треба

189

Над прірвою в житі

бути католиком, і взагалі, правда?

ЕКЛІ. Ну, звісно, треба бути католиком. Кретин! Ти що, розбуркав мене задля своїх ідіотських…

ГОЛДЕН. А-а… Ну, спи далі. Однаково я в монастир не збираюся. З моїм щастям я неодмінно потраплю не до ченців, а до якихось бовдурів. До ненормальних кретинів. Або до нормальних кретинів.

ЕКЛІ. (Зривається з ліжка). Слухай, мені пофіг, що ти говориш про мене самого, і взагалі, але коли ти починаєш насміхатися з моєї клятої релігії, дідько твоїй мамі!.. ГОЛДЕН. Не напружуйся. Ніхто не чіпає твою кляту релігію. (Встає, збирається йти, по дорозі тисне Еклі руку).

ЕКЛІ. Ти чого? ГОЛДЕН. Я нічого.

Просто з біса закортіло подякувати тобі, Еклі, за те, що ти справжній принц, ось і все. Ти, малий, хлопець на всі сто! Ти про це знаєш?

ЕКЛІ. Не будь такий розумний. Бо колись тобі таки наб’ють морду. Затемнення. Рипіння і стукіт багатьох дверей, звук кроків. А потім крик: «Добраніч, кретини!»

Сцена 6 ГОЛДЕН, ТАКСИСТ, ОФІЦІАНТ, ДАМА, ДІВЧИНА 1, ДІВЧИНА 2, крім того чути ГОЛОС ГОЛДЕНА і ГОЛОС ДІВЧИНИ. Сцена по стилістиці відрізняється від решти. Це своєрідний пластичний колаж, стилізований і дуже динамічний. Усі персонажі постійно присутні. Саме тут і відбувається основна гра з предметами, в результаті чого ігровий простір суттєво змінюється.

ГОЛДЕН. Я хотів було кому-небудь подзвонити, але, добре поміркувавши, виявив, що дзвонити мені нема до кого. Д.Б., мій старший брат, був у Голлівуді. Сестричка Фібі годині о дев’ятій лягала спати – їй теж уже не подзвониш. Сама Фібі не мала б, звісно, нічого проти, якби я її розбудив, але трубку, на жаль, взяла б не вона. Трубку взяли б або батько, або мати. Отже, варіант відпадав. Я ще подумав, чи не зателефонувати матері каналії Джейн Галлахер, спитати, коли у Джейн канікули, але потім мені перехотілося. Та й пізнувато вже було. Тоді я вирішив подзвонити Саллі Гейс – своїй дівчині, з котрою я досить частенько зустрічався; я знав, що в неї вже канікули, вона ще написала мені отого довжелезного й дурного листа й запросила до себе на святвечір – допомогти прикрашати ялинку; але я побоявся, що трубку візьме її мати. А та знала мою маму, і я уявив собі, як вона, каналія, набирає номер і дзвонить моїй матері, що я уже не в Пенсі, а якогось дідька в Нью-Йорку. Потім я хотів був дзенькнути Карлові Льюсу – одному кадрові, з яким я вчився в Гутонський

190

Над прірвою в житі

школі. Але я його недолюблював. Врешті решт, я взагалі нікому не подзвонив.

ГОЛОС ГОЛДЕНА. І раптом мені зблиснула ідея. «Слухайте, — кажу, — а ви чули про отих качок на озері, яке одразу біля Південних воріт до парку? На отому невеличкому ставочку. Часом не знаєте, куди вони діваються, оті качки, коли озеро замерзає? Може, випадково, знаєте?» Я, звичайно, розумів: шансів, що він про це знає, один із мільйона. Він озирнувся і зміряв мене таким поглядом, ніби я – ненормальний. «Ти що, старий, — каже, — смієшся з мене?» Я відповів, що ні, не сміюся, просто мені цікаво, та й годі.

ДАМА. (Підходить, вдивляється в Голдена). О, то ви вчитеся в Пенсі? ГОЛДЕН. Ага, вчуся. ДАМА. О, це ж чудово! То, може, ви знаєте мого сина? Ернеста Морроу? Він теж у Пенсі.

ГОЛДЕН. Аякже, знаю. Ми з ним у одному класі. ДАМА. О, це ж чудово! Вам подобається в Пенсі? ГОЛДЕН. У Пенсі? Ну, там непогано. Не рай, звичайно, але й не гірше, ніж в інших школах.

ДАМА. Ернест просто в захваті від школи. Голден простягує їй сигарети, вона бере одну, припалює в нього і відходить.

ГОЛОС ГОЛДЕНА. Її синочок, щоб ви знали, — найбільший лайнюк, який тільки коли-небудь вчився в тій смердючій школі. Після душу той гад щоразу виходив у коридор і ляскав усіх підряд по заду мокрим рушником. Тепер ви розумієте, що то був за тип? «О, це ж чудово! – вигукнула вона. Але так невимушено, щиро. Просто вона була мила жінка. – Я розкажу Ернестові, як ми з вами зустрілися. Дозвольте запитати, любий, як вас звати?» Я сказав, що мене звати Рудольф Шмідт. Не хотілося ж розповідати їй усю свою біографію. А Рудольфом Шмідтом звали двірника в нашому корпусі. ГОЛДЕН. Вона взяла в мене сигарету, я дав їй припалити. Курити їй личило. Вона затяглась, але не ковтала жадібно дим, як це звичайно роблять жінки в її віці. У ній було стільки шарму! І жіночої привабливості, якщо вже хочете знати правду. Потім вона якось дивно подивилася на мене і каже: «Якщо не помиляюся, у вас із носа йде кров, любий». ОФІЦІАНТ. (Виникає перед Голденом). Слухаю вас, сер. ГОЛДЕН. Віскі з содовою, будь ласка. Тільки не зливайте їх, принесіть окремо. ОФІЦІАНТ. Вибачте, сер, але чи немає при вас якогось посвідчення, що ви

–

повнолітній? Може, права на водіння машини?

ГОЛДЕН. Хіба я схожий на такого, якому немає двадцяти одного? ОФІЦІАНТ. Вибачте, сер, але у нас свої… ГОЛДЕН. Добре, добре. Принесіть кока-коли. Зачекайте… Ви не могли б хлюпнути

191

Над прірвою в житі

туди хоч трошки рому або чогось такого? Бо навколо вже всі напідпитку, а я ще й не нюхав. Може, ви б плюхнули туди хоч трошки рому або чогось такого?

ОФІЦІАНТ. Вибачте, сер, не можу. За якийсь час повертається поставити перед Голденом шклянку, і взагалі він, як і інші, постійно присутній та інтегрований в загальний рух.

ГОЛОС ГОЛДЕНА. Я не образився на нього. Адже його виженуть із роботи, якщо він подасть спиртне неповнолітньому. А я, хай йому біс, якраз і є той самий неповнолітній. Однак немає нічого гіршого, як сидіти в такому місці, коли ні з ким потанцювати, а клятий офіціант не подає нічого, крім кока-коли. У цілому світі немає такої кнайпи, де можна було б довго висидіти, якщо тобі не дають спиртного і ти не нап’єшся. Або якщо ти без дівчини, в яку до нестями закоханий.

ГОЛДЕН. Нарешті я знайшов той папірець. У гаманці він геть витерся, пожовк, але дещо прочитати на ньому ще можна було. Там була адреса однієї кралі – не те що справжньої повії, але, як казав один мій знайомий, при нагоді вона не відмовить. Якось він був привів її в Прінстон на танці, і його через неї ледве не виперли з коледжу. Як виявилося, раніше вона виступала в кабаре із стриптизом, чи щось таке. Одне слово, я взяв трубку і набрав номер.

ГОЛОС ДІВЧИНИ. Слухаю! ГОЛОС ГОЛДЕНА. Міс Фей Кевендіш? ГОЛОС ДІВЧИНИ. Хто дзвонить? Кому

це не терпиться будити мене серед ночі,

прокляття!

ГОЛОС ГОЛДЕНА.

Я розумію, вже пізнувато. Вибачте. Але мені дуже захотілося почути ваш голос, поговорити з вами…

ГОЛОС ДІВЧИНИ. Хто це дзвонить? ГОЛОС ГОЛДЕНА. Розумієте, ви мене не знаєте, але я – товариш Едді Бердселла. Він сказав, що коли я буду в Нью-Йорку, то ми з вами неодмінно повинні зустрітися і випити коктейль-два.

ГОЛОС ДІВЧИНИ. Хто-хто сказав? Чий ви товариш? ГОЛОС ГОЛДЕНА. Едмунда Бердселла. Едді Бердселла. ГОЛОС ДІВЧИНИ. Не знаю я ніякого Едді, приятелю! І якщо ви гадаєте, що мені дуже приємно зриватися серед ночі й…

ГОЛОС ГОЛДЕНА. Та ж Едді Бердселла! Із Прінстона! ГОЛОС ДІВЧИНИ. Бердселл. Бердселл… Із Прінстона… Із Прінстонського коледжу? ГОЛОС ГОЛДЕНА. Ну, звичайно! ГОЛОС ДІВЧИНИ. Ви з Прінстонського коледжу? ГОЛОС ГОЛДЕНА. Ага, майже. ГОЛОС ДІВЧИНИ. А-а… То як там Едді? Ну й час люди вибирають, щоб подзвонити, хай Бог милує.

192

Над прірвою в житі

ГОЛОС ГОЛДЕНА. Непогано, просив передавати вам вітання. ГОЛОС ДІВЧИНИ. Дякую. Вітайте і його від мене. Що він тепер робить? ГОЛОС ГОЛДЕНА. Та самі знаєте, те саме. ГОЛДЕН. Звідки мені в біса знати, що він там робить. Я того кадра до пуття й не пригадував. Навіть не міг пригадати, як його, каналію, звуть – Едмунд чи Едвард. Тільки одного разу й бачив – на отій ідіотській вечірці. Не був навіть певен, чи він ще вчиться в Прінстоні.

ГОЛОС ГОЛДЕНА. Слухайте, може, ми з вами зустрінемось, вип’ємо десь коктейль? ГОЛОС ДІВЧИНИ. А ви, до речі, хоч уявляєте собі, котра зараз година? І взагалі, дозвольте запитати, як вас звуть? Щось надто вже молодий у вас голос.

ГОЛДЕН. (Сміється). Дякую за комплімент. Звуть мене Голден Колфілд. ДІВЧИНА 1. (Здивовано). Колфілд? Голден? ГОЛДЕН. Салют! ДІВЧИНА 1. Ой, це просто чудесно, що я тебе побачила. Як там поживає

твій

старший брат?

ГОЛДЕН. Прекрасно. Він у Голлівуді. ДІВЧИНА 1. У Голлівуді? Це просто чудесно! Що ж він там робить? ГОЛДЕН. Не знаю. Пише, напевно. ДІВЧИНА 1. Ой, як цікаво! А ти тут сам, малий? У тебе що, малий, немає дівчини? Ти ж гарненький, Голдене, ти з дня на день стаєш дедалі кращий! Ходімо до нашого столика, Голден! Бери свою шклянку!

ГОЛДЕН. Та я вже збирався йти звідси. У мене ще побачення. ДІВЧИНА 1. От мале барахло! Ну, молоток! Як побачиш свого

старшого брата,

скажи, що я його ненавиджу!

ГОЛОС ГОЛДЕНА. «Як там поживає твій старший брат?» Це, звичайно, все, що їй треба було від мене знати. Вона думає, що Голлівуд – то бозна-яке щастя. Це в неї на лобі написано. Так гадають майже всі. Особливо ті, хто не читав братових оповідань. Поки Д. Б. сидів дома, то був письменник як письменник. Це він видав оту екстракласну збірку оповідань «Загадкова золота рибка»! Може, чули? Там про одного хлопчика, який не давав нікому подивитись на свою золоту рибку – він купив її за власні гроші. Вмерти можна, таке оповідання. А тепер він у Голлівуді, Д.Б. продає себе, як повія. Коли я щось і ненавиджу, то це кіно. Просто не хочу про нього нічого знати. ГОЛДЕН. Праворуч сидів один кадр – ну, чисто тобі студентик Йельського університету: сірий фланелевий костюмчик, фартова жилеточка – шик! Усі ці піжони з аристократичних університетів – ніби з одного інкубатора. А з тим кадром сиділа шикарна ціпочка. Слухайте, вона була просто чарівна! Та почули б ви їхні балачки! По-перше, обоє вже були трохи під газом. Студентик все мацає її під столом, а сам

193

Над прірвою в житі

тим часом розказує про якогось типа, з їхнього гуртожитку, який зжер цілу коробку аспірину і ледве не повідкидав копита. А ціпочка всю дорогу промовляє: «Ой, який жах! Не треба, любий… Прошу тебе… Тільки не тут…» Уявляєте – мацає дівчину, а сам розповідає їй про якогось йолопа, що мало не дав дуба! Слухайте, я від тих двох мало не гигнув.

ДІВЧИНА 2. Ця музика просто незрівнянна! Я від неї божеволію! Ви тільки послухайте, як звучить дудочка!

ДІВЧИНА 1. Ну, чому ви не хочете подзвонити своєму батькові? Запитайте, чи він удома. А, може, він пішов на побачення? (Сміється).

ДІВЧИНА 2. (Піднесено). Ой, який жах! Не треба, любий! Прошу тебе! Тільки не тут! ДІВЧИНА 1. А мені здається, треба пошукати кімнату для дівчаток! ГОЛОС ГОЛДЕНА. Його звали Горвіц. Він був водієм таксі. Це друге таксі було нічим не краще за перше – смерділо в ньому так, ніби там щойно хтось видав назад увесь свій обід. Щоразу, як тільки я зберуся куди-небудь серед ночі, мені попадається не машина, а якась ригалівка. Я подумав, може, хоч цей знає про качок. Мусить же хтось знати. Чуєте, Горвіц, ви коли-небудь проїжджали повз ставок у Центральному парку? Пригадуєте, біля Південних воріт?

ГОРВІЦ. Попри що-що? ГОЛДЕН. Попри ставок. Таке невеличке озерце. Де качки плавають. Та ви знаєте. ГОРВІЦ. Ну, знаю. То й що? ГОЛДЕН. А ви бачили качок, які там плавають? Ну, весною, і взагалі. Часом, не знаєте, де вони діваються взимку?

ГОРВІЦ. Хто де дівається? ГОЛДЕН. Та качки ж. Може,

випадково знаєте? Я ось що думаю: може, по них приїздять вантажною машиною абощо і куди-небудь відвозять? Чи, може, вони самі куди-небудь летять – у вирій абощо?

ГОРВІЦ. Та звідки мені в дідька знати?! Звідки мені в дідька знати про такі дурниці? ГОЛДЕН. Ти ви не ображайтесь, це я так запитав. ГОРВІЦ. А хто ображається? Ніхто й не ображається. (Пауза). От риба, наприклад, звідти ніде не дівається. Вона там і зимує, риба. У тому ж таки чортовому ставку.

ГОЛДЕН. Ну-у, риба – то зовсім інше. Риба – це риба. А я кажу про качок. ГОРВІЦ. Як це інше? Нічого не інше! Там рибі зимою ще гірше, ніж отим твоїм качкам, побий мене грім! Ти краще поворуши своїми мізками, побий мене грім!

ГОЛДЕН. Ну, добре. А що вона робить, ваша риба, коли все те озеро замерзає, коли там на ковзанах катаються і взагалі?

ГОРВІЦ. Як це, що вона там робить?! Та сидить собі там, і все, побий мене грім! ГОЛДЕН. А крига?! Рибі що – на кригу начхати? Начхати їй на кригу, га? ГОРВІЦ. Хто сказав, що начхати? Нічого не начхати. Та ж вона просто живе у тій

194

Над прірвою в житі

чортовій кризі, та й усе. Така вона від природи, побий мене грім! Замерзає собі, як є, на цілу зиму, та й по всьому!

ГОЛДЕН. Як?! А живиться вона чим? Коли риба геть замерзає, то вона ж не може плавати, шукати собі поживу, і взагалі. ГОРВІЦ. Та вона ж тілом! Тілом, побий мене грім!.. Слухай, і як ти не розумієш? Риба вбирає поживу всім тілом, там у кризі є водорості, всяка погань. А пори у риби весь час відкриті. Просто у неї така конституція, побий мене грім! Ти зрозумів, що я кажу?!

ГОЛОС ГОЛДЕНА. Він так розпалився – я навіть потерпав, щоб він не увігнався машиною в стовп, або ще куди-небудь. Дідько з нею, твоєю рибою, думаю. Ще розіб’ємо к бісу машину. Ти ба, вразливий який! Так навіть сперечатись не хочеться. Я сказав йому: «Може, заскочимо куди-небудь вип’ємо?» Він довго не озивався, мабуть, думав про свою рибу. Тоді я запитав іще раз. Непоганий же чоловік – цікавий, компанійський. А він мені каже: «Ніколи мені випивати, малий. А, до речі, скільки тобі років? Якого це дідька ти ще й досі не спиш, га?» ГОРВІЦ. Ти що, думаєш, якби ти сам був рибою, то мати-природа не подбала би про тебе? Га? Чи ти, може, думаєш, як настає зима, то риба вже й дохне, га? ГОЛДЕН. Ні, але ж… ГОРВІЦ. Отож-бо й воно, що не дохне! Діалог Голдена і Горвіца може відбуватися під час танцю, скажімо, за участю Дівчини 1 та Дівчини 2, — напруженість суперечки можна підкреслити хореографічно. По закінченню розмови Голден залишається з Дівчиною 2.

ГОЛОС ГОЛДЕНА.

Мені все ще страшенно хотілось побалакати з сестричкою Фібі. Поговорити з розумною людиною. Вона ж таки справді розумниця. Відколи пішла до школи, носить самі відмінні оцінки. Якщо казати правду, в нашій сім’ї тільки я такий дубоголовий. Д.Б., старший брат, – письменник, Аллі – той брат, що помер, — узагалі був просто-таки чародій. Тільки я справжній тупак. А Фібі вам би сподобалася. Такої славної дівчинки ви зроду не бачили. Погано тільки, що іноді Фібі буває занадто вразлива. Дуже вже піддається емоціям, як на свої десять років. Що правда, то правда. Крім того, весь час пише книжки. Однак жодної не дописує до кінця. Всі вони про якусь дівчинку на ім’я Гейзл Везерфілд. Тільки Фібі, каналія, пише «Гейлз». То ця її Гейзл Везерфілд – дівчинка-детектив. Сама, каналія, ніби-то сирота, але час від часу з’являється її батько – високий, симпатичний джентльмен років двадцяти. Вмерти можна. Оце-то Фібі, каналія! Їй-Богу, вона б вам сподобалась.

ГОЛОС ДІВЧИНИ.

Послухайте, чому б вам не подзвонити своєму батькові? Запитайте, чи він удома. А може, він пішов на побачення? (Сміх).

ГОЛДЕН. А ви класно танцюєте. Вам треба на сцену. Серйозно. Якось я танцював з однією з театру, але у вас виходить удвічі краще. Ви коли-небудь чули про Марко і Міранду?

195

Над прірвою в житі

ДІВЧИНА 2. Не знаю. Ні. Не знаю. ГОЛДЕН. Це така танцювальна пара. Міранда, звичайно, танцювати вміє, але щоб дуже класно, то ні. Робить усе, як треба, а проте не дуже класно. Знаєте, коли дівчина показує в танцях найвищий клас?

ДІВЧИНА 2. Що кажете? ГОЛДЕН. Кажу, знаєте, коли дівчина показує в танцях високий клас? ДІВЧИНА 2. А-а... ГОЛДЕН. Ось бачите: поклав я руку вам на стан. І коли під рукою я нічого не відчуваю – ні спини, ні того, що нижче, ні як ви переставляєте ноги – нічого, виходить, ви показуєте високий клас.

ДІВЧИНА 2. А ми з дівчатами вчора ввечері бачили Пітера Лорре. Кіноактора. Живого! Він купляв газету. Ото клас! ГОЛДЕН. Пощастило вам. Ото пощастило. Це ж треба! (Цілує її в голову). ДІВЧИНА 2. Гей, а це що таке?

ГОЛДЕН. Нічого. Це я так. Ви чудово танцюєте. У мене є менша сестричка, ходить ще тільки в четвертий клас. То ви танцюєте майже так само, як вона, а її, каналію, не переплюне ніхто в цілому світі. ДІВЧИНА 2. Як ви зі мною розмовляєте? ГОЛДЕН. А звідки ви, власне, приїхали? (Дівчина не відповідає). Звідки ви приїхали? ДІВЧИНА 2. Га? ГОЛДЕН. Кажу, звідки ви приїхали? Можете не відповідати, якщо не хочете. Будь ласка, не завдавайте собі клопоту.

ДІВЧИНА 2. Із Сієтла, штат Вашінгтон. ГОЛДЕН. З вас прекрасний співрозмовник. Ви про це знаєте? ДІВЧИНА 2. Га? ГОЛОС ГОЛДЕНА. Щоб не сконати від нудьги, тягаючи її, треба

було придумати хоч якусь розвагу. Отож я сказав їй, нібито в кінці зали щойно угледів Гаррі Купера, кіноактора. «Де?! – стрепенулась вона. І так розхвилювалася – жах. – Де ж він?» «Ет, – кажу, – прогавили! Тільки но вийшов. Чому ж ви одразу не подивилися, як я вам сказав?» А вона й танцювати покинула – стоїть, визирає через голови, чи не видно кіноактора. «От нещастя!» – зітхнула. Трохи не плаче, бідака, до того я її довів. Серйозно. Мені аж шкода зробилося, що я так її піддурив. Є люди, яких не можна дурити, хоч вони цього й заслуговують. Але найсмішніше сталося потім: коли ми повернулись до столика, каналія Марті сказала подругам, що тут, мовляв, хвилину тому був Гаррі Купер. Слухайте, ті дві, Лаверна і Берніс, трохи не вкоротили собі віку, як почули цю новину! Розхвилювалися, все допитуються в Марті, чи вона його бачила і те де. А каналія Марті відповідає – аякже, каже, бачила, тільки мигцем. Це мене просто вбило.

196

Над прірвою в житі

За час, поки звучить голос Голдена, Голден може змінити партнерку – тепер він з Дівчиною1.

ГОЛДЕН. З вас прекрасний співрозмовник. Ви про це знаєте? ДІВЧИНА 1. Га? ГОЛДЕН. Слухайте, а ви не хочете потанцювати джіттербаг, коли заграє швидка музика? Тільки щоб не вихилятися і не скакати, а просто спокійно і приємно потанцювати. Коли заграє швидка музика, всі посідають, крім отих підстаркуватих пузатих піжонів, і місця вистачить. Домовились?

ДІВЧИНА 1. Про мене. Чуєте, а скільки вам років? ГОЛДЕН. Прокляття! Навіщо все псувати? Дванадцять

мені, чорт забирай, це я

тільки вигнався такий як тичка.

ДІВЧИНА 1. Слухайте, я ж уже вам казала: не люблю я, коли зі мною отак балакають. А продовжуватимете, то піду і сяду коло дівчат, щоб ви знали. Починає грати швидка музика.

ГОЛОС ГОЛДЕНА. А я думав, ми з вами зустрінемося, вип’ємо хоч по коктейлю… Ще ж не дуже пізно.

ГОЛОС ДІВЧИНИ. Дуже мило з вашого боку. Звідки ви дзвоните? Де ви? ГОЛОС ГОЛДЕНА. Хто – я? У телефонній будці. ГОЛОС ДІВЧИНИ. А-а... Ви знаєте, містере Колф, мені страшенно хотілося

б із вами якось зустрітися. Ви справляєте приємне враження. Люди з таким, як у вас, голосом, симпатичні. Але сьогодні вже пізно.

ГОЛОС ГОЛДЕНА. То я б міг прийти до вас. ГОЛОС ДІВЧИНИ. О, іншим разом я б назвала цю ідею грандіозною! Мені було б дуже приємно, якби ви зазирнули до мене на коктейль, але моя сусідка по кімнаті саме захворіла. Цілу ніч не могла очей склепити. Оце тільки-тільки заснула. Правду кажу.

ГОЛОС ГОЛДЕНА. А-а… Шкода. ГОЛОС ДІВЧИНИ. Де ви зупинились? Може б, ми зустрілися на коктейль завтра? ГОЛОС ГОЛДЕНА. Ні, завтра в мене нічого не вийде. Я можу тільки сьогодні. ГОЛДЕН. (Звертаючись до Дами). Може, ви бажаєте коктейль? ДАМА . Хіба вам уже дозволяють замовляти спиртне, любий? ГОЛДЕН. Ну, взагалі, звісно, не дозволяють, але я високий на зріст і мені, зазвичай, дають. До того ж у мене багато сивини. (Показує). Ходімо! Чому ви не бажаєте підтримати мені компанію?

ДАМА. Та ні, мабуть, таки не варто. Я дуже вам вдячна, любий, але краще не треба. Та й бар уже, певно, зачинений. Вже дуже пізно, ви ж знаєте. Світло поволі згасає.

ГОЛОС ГОЛДЕНА. Вона мала рацію. Я геть забув, котра година. Не залишалося нічого іншого, як забиратися звідси к бісовій матері. І я пішов. Я йшов пішки до

197

Над прірвою в житі

самого готелю. Всі сорок один – ще й який! – квартал. Холоднеча була страшенна, і я дістав з кишені свою червону мисливську шапку й натяг її – мені був один чорт, який у мене вигляд.

СЦЕНА 7 ГОЛДЕН, САННІ, МОРІС . Сцена розпочинається з хроніки. Це можуть бути сцени, побачені Голденом у вікнах готелю – чоловік, який перебирається в жіночу білизну, чоловік і жінка, що пирскають одне одному в обличчя водою, тощо, — або що-небудь на зразок кидання тортами.

МОРІС. Розважитись не бажаєте, юначе? ГОЛДЕН. Ви про що? МОРІС. Про дівчаток. То як – не бажаєте? ГОЛДЕН. Хто – я? МОРІС. Скільки вам років, шефе? ГОЛДЕН. А що? Двадцять два. МОРІС. А-а… Гм… Ну, то як? Маєте охоту до дівчаток? За один раз – п’ять зелених, за ніч – п’ятнадцять. (Дивиться на годинник). До дванадцятої дня. П’ять зелених за один раз, п’ятнадцять за цілу ніч.

ГОЛДЕН. Можна. МОРІС. Що значить «можна»? На один раз чи на всю ніч? Мені треба знати. ГОЛДЕН. На один раз. МОРІС. Ну, добре. Який у вас номер? ГОЛДЕН. (Дивиться на номерок ключа). Дванадцять-двадцять два. МОРІС. Прекрасно. Я пришлю вам одну хвилин через п’ятнадцять. (Повертається йти).

ГОЛДЕН. Чуєте, а вона собою ок – нічого? Бо стара шляйка мені не потрібна. МОРІС. Яка там стара шляйка! Будь спок, шефе! ГОЛДЕН. А кому платити? МОРІС. Їй і заплатите. Ну, то домовились. (Виходить). Голден готується до приходу повії. Він збуджений, шукає в шафі чисту сорочку, чистить зуби, перевдягається, ходить по кімнаті. В цей час знову може з’явитись хроніка: «еротичні» сцени зі старих фільмів можуть монтуватися з тогочасними порнографічними листівками, показами мод, обкладинками журналів тощо. Монтаж повинен бути дуже швидким, як у кліпах, часто виникають «обриви» плівки, технічні заставки і т. д. Коли в двері стукають, Голден кидається відчиняти, перечіпляється через саквояж і падає. «Екран» гасне. У двері стукають знову.

ГОЛДЕН. Доброго здоров’я.

198

Над прірвою в житі

САННІ. Це про вас казав Моріс? ГОЛДЕН. Хто – ліфтер? САННІ. Угу. ГОЛДЕН. Так, про мене. Може, зайдете? (Санні заходить, скидає пальто, сідає на ліжко. Голден сідає поруч). Сигарету?

САННІ. Не курю. ГОЛДЕН. Дозвольте відрекомендуватися. Мене звати Джім Стіл. САННІ. Годинник маєш? Слухай, а скільки тобі, до речі, років? ГОЛДЕН. Мені? Двадцять два. САННІ. Ага, бреши давай більше! ГОЛДЕН. А вам же скільки? САННІ. Стільки, скільки треба! Годинника маєш? (Скидає сукню).

Чуєш, ти маєш

годинника?

ГОЛДЕН. Ні… Ні, не маю. А як вас звати? САННІ. Санні!.. То що, поїхали? ГОЛДЕН. Може, спершу трохи побалакаємо? Ви ж не дуже поспішаєте? САННІ. Якого чорта? Про що тут довго триндіти? ГОЛДЕН. Та не знаю… Ні про що. Просто я подумав, може, вам захочеться трохи поговорити… (Санні знов сідає на стілець). Може, візьмете сигарету?

САННІ. Я не курю. Знаєш, ти як хочеш балакати, то давай балакай. А то мені нема коли.

ГОЛДЕН. А ви самі не з Нью-Йорка? САННІ. Ні, я з Голлівуду. Слухай, у тебе не знайдеться вішака? А то сукенка помнеться. Я її тільки-но з чистки забрала.

ГОЛДЕН.

Звичайно, знайдеться. (Бере сукенку, вішає її до шафи на плічка, потім

повертається назад). А ви щовечора працюєте?

САННІ. Угу… (Починає ходити кімнатою, підходить до столу, бере в руки меню, читає). ГОЛДЕН. А що ви робите вдень? САННІ. Сплю. В кіно йду… Чуєш, то що? Не можу ж я цілу… ГОЛДЕН. Ви розумієте, щось я сьогодні паскудно почуваюся. Важка ніч була. Слово честі. Я вам, звичайно, заплачу й таке інше, але ви не будете проти, якщо сьогодні нічого не буде? Як ви на це?

САННІ. А що таке? ГОЛДЕН. Та нічого такого. Просто в мене недавно була операція і я… САННІ. Та ну?! Де? ГОЛДЕН. Та, як там її, на клавікорді. САННІ. Та ти що? І де ж у біса ота твоя клавікорда?

200

Над прірвою в житі

ГОЛДЕН. Клавікорда? Розумієте, вона, по суті, у спинному мозку. В самому низу спинномозкового каналу. САННІ. Та ну?! Кошмар. (Сідає Голдену на коліна). Ти такий гарненький – просто пупсик! ГОЛДЕН. Я ще не зовсім здоровий. САННІ. Ти подібний до одного актора з кіно. Знаєш? Як там його… Та ти сам знаєш, про кого я. Як же його в чорта звати?

ГОЛДЕН. Не знаю. Нічого я не знаю. САННІ. Та чого там не знаєш? Він ще грав в отому фільмі з Мелвіном Дугласом. Той, що був молодшим братом Мелвіна Дугласа. Пригадуєш? Ну, той, що випав із човна. Та ти ж знаєш, про кого я!

ГОЛДЕН.

Ні, не знаю. Я взагалі намагаюся не ходити в кіно. (Санні робить спроби

роздягнути Голдена). Може, не треба, га? Немає в мене настрою, я ж вам сказав. Я

щойно після операції.

САННІ. Слухай, я вже спала, а цей придуркуватий Моріс узяв і розбуркав мене. Ти що, думаєш, я…

ГОЛДЕН. Я ж вам сказав, я вам заплачу – за те, що прийшли, і взагалі. Слово честі, заплачу. Грошей у мене слава Богу. Бо мені недавно робили дуже складну операцію, і я, вважайте, ще й досі…

САННІ. То на якого ж чорта ти сказав тому придуркуватому Морісу, що тобі потрібна дівчинка, га? Коли тобі недавно відчикрижили оту твою… як її там? На якого ж чорта?

ГОЛДЕН. Ну, мені здалося, що я почуваюся краще. А виходить, трохи помилився. Серйозно кажу. Вибачте. Якщо ви на хвильку встанете, я візьму гаманець. Устаньте, будь ласка. (Санні встає, Голден дістає гаманець і дає їй гроші). Велике вам спасибі. Величезне спасибі! САННІ. Тут п’ять. А треба десять. ГОЛДЕН. Моріс сказав, що п’ять.

Він сказав: до ранку – п’ятнадцять, а за раз –

тільки п’ять.

САННІ. Десять за раз. ГОЛДЕН. Він сказав: п’ять. Вибачте, їй-Богу, вибачте, але більше я не дам. САННІ. Зробіть ласку, подайте мені сукню! Чи, може, це вам занадто важко? (Голден подає їй сукенку, вона вбирається, бере з ліжка пальто). Ну, будь здоров. Гнида пузата!

ГОЛДЕН. До побачення. (Санні виходить, Голден сідає в крісло, курить, потім роздягається і лягає в ліжко. «Екран» декілька разів спалахує, але зображення так і не з’являється).

ГОЛОС ГОЛДЕНА.

(Нерозбірливо). Аллі, чуєш, Аллі, давай біжи додому, бери велосипед і чекай мене біля будинку Боббі Феллона.

ГОЛДЕН.

Аллі, ти мене чуєш? Біжи додому, візьми велосипед і жди мене біля

201

Над прірвою в житі

будинку Боббі. Тільки швидко – туди й назад. (Стукають в двері). Хто там? (Стук повторюється. Голден встає, відчиняє двері, на порозі з’являються Моріс і Санні). У чому

справа? Що вам треба?

МОРІС. Та нічого-нічого. Всього-навсього п’ять зелених. ГОЛДЕН. Я їй уже заплатив. Я дав їй п’ять доларів. Спитайте в неї… МОРІС. Треба десять, шефе. Я тобі вже казав. За один раз – десять, до ранку – п’ятнадцять. Я ж тобі казав.

ГОЛДЕН. Такого ви мені не казали. Ви сказали: за один раз – п’ять. А до ранку – п’ятнадцять, це правда, ви так і сказали. Але я добре чув, як ви… МОРІС. Жени гроші, шефе! ГОЛДЕН. За що? МОРІС. Давай, давай, ворушись! (Відштовхує Голдена, заходять. Моріс розщіпає комір форми). Ну, шефе, гроші на бочку! Бо мене робота чекає.

ГОЛДЕН. Я вам уже сто разів казав: я не винен більше ні цента. Я вже дав їй п’ять… МОРІС. А ну заткнися! І жени гроші! ГОЛДЕН. Чого це я маю платити їй ще п’ять доларів? Ви хочете мене обмахлювати! МОРІС. (Розщіпає куртку до кінця). Ніхто нікого не хоче обмахлювати. Давай гроші, шефе!

ГОЛДЕН. Не дам! МОРІС. Давай гроші! Давай гроші, шефе! ГОЛДЕН. Не дам. МОРІС. Гляди, доведеш мене до гріха, шефе! Не люблю я давати волю рукам, так, видко, без цього не обійдеться. Ти винен нам п’ять зелених.

ГОЛДЕН. Нічого я вам не винен! А якщо ви зачепите мене хоч пальцем, закричу не своїм голосом. Підніму на ноги увесь цей клятий готель. Поліцію, геть усіх! МОРІС. Ну, давай, починай. Репетуй, здіймай ґвалт. Кричи, кричи. Хочеш, мабуть, щоб твої тато й мама дізналися, що ти провів ніч з шлюхою? Такий слухняний, розумний синочок – й зі шлюхою! ГОЛДЕН. Відчепіться від мене! Якби ви сказали були: десять – тоді зовсім інша річ. Але ж я добре чув, що ви…

МОРІС. То ти заплатиш нам гроші? САННІ. Чуєш, Морісе, може, подати його гаманець? Ось він лежить на отому, як його…

МОРІС. Ага, давай сюди. ГОЛДЕН. Не чіпайте мого гаманця! САННІ. Та він уже й так у мене. (Витягує банкноту).

Бачив? Я взяла тільки п’ять – стільки, скільки ти мені не додав. Я не якась там злодійка! Ми не злодії!

ГОЛДЕН. (Плаче). Ага, не злодії! Вкрали в мене п’ять…

202

Над прірвою в житі

МОРІС. Стули писок! САННІ. Лиши його, чуєш?

Ходімо! Борг у нього ми забрали. Пора вшиватися.

Ходімо, чуєш?

МОРІС. Та йду, йду. САННІ. Серйозно кажу, Морісе, чуєш?! Не чіпай його. МОРІС. А хто тут кого зачіпає? (Дає Голденові щигля в пах). ГОЛДЕН. (Зривається). Ти!.. Ти знаєш, хто ти такий?! Ти брудний недоношений ідіот! МОРІС. Що таке? Що ти кажеш? Хто я такий? ГОЛДЕН. Ти брудний ідіот! Підлий кретин і шахрай, а років через два станеш обідраним жебраком і будеш чіплятися на вулиці до людей, щоб дали тобі хоч десять центів на каву. Обвішаєш шмарклями все своє задрипане пальто, а сам… Моріс б’є Голдена в живіт, Голден падає, Моріс і Санні виходять. Майже відразу вмикається «екран», де смертельно поранений герой, тримаючись за живіт і падаючи, все ще розправляється з ворогами. Голден точно повторює рухи кіногероя, прямуючи до умивальників.

Сцена 8 ЧЕРНИЦЯ 1, ЧЕРНИЦЯ 2, ГОЛДЕН. Звукове тло відтворює атмосферу станційного буфету – гамір, оголошення, гудки поїздів тощо. Коли загоряється світло, Голден снідає. З’являються Черниця 1 і Черниця 2, вони несуть купу пакунків, валіз, крім того, кожна з них примудряється якимось чином нести ще й тарілку з горням – свій сніданок

ЧЕРНИЦЯ 1. Ви дозволите? ГОЛДЕН. Прошу, прошу. (Черниці ніяк не можуть впоратися зі своїми клунками. Голден встає). Давайте я вам допоможу. (Допомагає розставити валізи).

ЧЕРНИЦЯ 1. Ой, щире спасибі! ЧЕРНИЦЯ 2. Дякуємо вам. (Розсідаються, починають снідати. У Черниці 2 з колін падає кошик).

ГОЛДЕН. Будь ласка. (Подає кошик). ЧЕРНИЦЯ 2. Дякую! З нами самі клопоти. Дякую. ГОЛДЕН. Нема за що. Ви, мабуть, збираєте пожертви? ЧЕРНИЦЯ 2. Ні-ні, це просто кошик не вмістився до

валізи, й довелося нести

його в руках.

ГОЛДЕН. Бо якщо ви збираєте гроші, то я теж трохи пожертвую. Давайте, може, ви візьміть у мене гроші зараз, а як будете збирати, то докладете і мої, добре? (Простягує банкноту).

203

Над прірвою в житі

ЧЕРНИЦЯ 2. О, це дуже мило з вашого боку. ЧЕРНИЦЯ 1. Так, справді, це дуже мило, але чи не завелика для вас сума? ГОЛДЕН. Та ні, заради Бога, грошей у мене при собі достатньо. ЧЕРНИЦЯ 1. І все ж, напевно, забагато. ЧЕРНИЦЯ 2. Ми вам дуже-дуже вдячні, але… ГОЛДЕН. Та що ви! Візьміть! Це зовсім невеликі гроші. ЧЕРНИЦЯ 1. Справді? В такому разі – велике спасибі, ми обов’язково докладемо їх до інших пожертв.

ЧЕРНИЦЯ 2. Ви дуже щедрий. Бог винагородить вас. ГОЛДЕН. А ви, мабуть, подорожуєте? ЧЕРНИЦЯ 2. Ні, ми щойно приїхали. З Чикаго. Будемо тут викладати в монастирській школі.

ЧЕРНИЦЯ 1. На сто вісімдесят шостій вулиці. ЧЕРНИЦЯ 2. Я викладаю англійську літературу, а сестра історію. ЧЕРНИЦЯ 1. Історію і американську конституцію. ГОЛДЕН. Справді? Англійську я з усіх предметів знаю найкраще. ЧЕРНИЦЯ 1. Що ви кажете? Ой, мені так приємно. А що ви читали цього року? Мені так цікаво знати.

ГОЛДЕН.

Та ми проходили переважно англосаксів. Беовульф, Грендель, «Лорд Рендал, мій син» і таке інше. Але інколи нам задавали домашнє читання. Я прочитав «Повернення на батьківщину» Томаса Гарді, «Ромео і Джульєту», «Юлія Ц…».

ЧЕРНИЦЯ 2. Ой, «Ромео і Джульєта»! Чудово! Вам, мабуть, сподобалося? ГОЛДЕН. Звичайно, сподобалось. Дуже сподобалось. Дещо не дуже, але загалом досить зворушливо.

ЧЕРНИЦЯ 2. А що вам там не сподобалось? Не пригадуєте? ГОЛДЕН. Ну, взагалі, я не дуже в захваті від Ромео та

Джульєти. Вони мені, звичайно, подобаються, але… Сам не знаю. Часом вони мене просто дратують. Я хочу сказати, що коли вбили Меркуціо, мені було куди сумніше, ніж коли померли Ромео і Джульєта. Розумієте, Ромео мені взагалі перестав подобатися після того, як Меркуціо заколов отой другий, Джульєтин кузен, як його…

ЧЕРНИЦЯ 2. Тібальт. ГОЛДЕН. От-от, Тібальт. Весь час забуваю, як його звали. А винен же Ромео! Він мені подобався найбільше, каналія Меркуціо. Навіть не знаю, чому. Всі ці Монтеккі і Капулетті теж, звичайно, нічого, особливо Джульєта, але Меркуціо… він… Мені просто важко пояснити. Він розумний, дотепний і взагалі. Розумієте, мене завжди бере злість, коли кого-небудь убивають, особливо такого розумного, дотепного, і взагалі. Та ще коли не з його власної вини. Або, візьмемо, для прикладу Біблію. Ісус Христос тощо мені імпонує, проте від усього іншого я не дуже в захваті. Взяти хоча

204

б апостолів. Щиро кажучи, вони мені просто страшенно діють на нерви. Звісно, коли Христос урізав дуба і таке інше, вони поробилися добренькими, хоч до рани прикладай. Але поки він був живий, користі йому від них не було жодної. Тільки те й робили, що підводили його під монастир. Мені в Біблії найменше подобаються якраз апостоли. Коли вже хочете знати правду, то після Ісуса мені там найбільше до душі отой одержимий, що жив у склепах, та все дряпав себе камінцями. Я його, дурня нещасного, люблю вдесятеро дужче, ніж усіх апостолів разом… Вибачте…

ЧЕРНИЦЯ 2. А… де ви вчитеся? ГОЛДЕН. У Пенсі. ЧЕРНИЦЯ 2. Пенсі? Дуже хороша школа. ЧЕРНИЦЯ 1. Ну, нам, мабуть, вже треба йти. ГОЛДЕН. Ви дозволите, я заплачу по вашому рахунку? ЧЕРНИЦЯ 1. Ні-ні, в жодному разі! ЧЕРНИЦЯ 2. Ви й так повелися надто щедро. Ви дуже

милий хлопчик. Нам було приємно з вами розмовляти. (Збираються йти.) До побачення!

ЧЕРНИЦЯ 1. На все добре! ГОЛДЕН. Бувайте здорові!

(Несподівано пускає їм в обличчя дим із сигарети). Ой,

вибачте, заради Бога, це я нехотячи. Вибачте!

ЧЕРНИЦЯ 2. Нічого, нічого, пусте. До побачення! (Йдуть).

205

Над прірвою в житі

СЦЕНА 9 ГОЛДЕН, САЛЛІ ГЕЙС.

САЛЛІ. Голден! Це просто геніально, що ти приїхав! Сто років не бачились. ГОЛДЕН. Радий тебе бачити. Як ти там? САЛЛІ. Абсолютно геніально. Я не спізнилася? ГОЛДЕН. Які дурниці – звичайно, ні. (Робить спробу поцілувати Саллі). САЛЛІ. Ой, не треба, у мене ж помада! ГОЛДЕН. Помада не зашкодить. (Цілуються). Саллі! САЛЛІ. Що? ГОЛДЕН. (Цілує її ще раз). Саллі, я люблю тебе. САЛЛІ. (Звільняючись від обіймів, скоромовкою). Ох, любий, я тебе теж кохаю!

Тільки обіцяй, що ти відпустиш собі волосся! Тепер такі «їжачки» уже виходять із моди. А в тебе ж таке гарнюсіньке волосся!

ГОЛДЕН. (Рвучко сідає, обернувшись). Зад у мене гарнюсінький, а не волосся! САЛЛІ. Що? ГОЛДЕН. Нічого, це я так. САЛЛІ. (Витягає косметичку, дивиться в дзеркало). Слухай, це не ти дзвонив

учора

ввечері?

ГОЛДЕН. Ні, а що? САЛЛІ. Та нічого. Просто було вже надто пізно. Я потім подумала – може, це ти. Бо я недавно познайомилася з одним хлопцем з Гарварда, то він – ти не повіриш – дзвонить увесь час, просто таки днями й ночами, мені вже перед батьками незручно.

ГОЛДЕН. А-а-а… САЛЛІ. (Складає косметичку). Чуєш, мені треба знати: ти прийдеш чи не прийдеш до нас на Святвечір прикрашати ялинку? Бо мені треба знати.

ГОЛДЕН. Я ж тобі писав, що прийду. Ти вже разів зо двадцять мене питала. Певна річ, що прийду. САЛЛІ. Розумієш, мені треба знати. До речі, маминої сестри племінник, – ти з ним незнайомий? – він курсант Вестпойнтського військового училища, такий симпатичний – вмерти можна, так от він теж говорив мені – ми з ним познайомились на вечірці у… ГОЛДЕН. (Палить сірники). Чуєш, Саллі! САЛЛІ. Що? ГОЛДЕН. Вибач, я перебив тебе. Я хотів у тебе одну річ запитати: з тобою буває таке, що раптом усе остогидне по саме нікуди? Ну, ставало тобі коли-небудь

206

Над прірвою в житі

страшно, що все полетить к бісовій матері, якщо ти чогось не зробиш? Ти любиш школу і взагалі оту всю муру?

САЛЛІ. Ну, в школі нудьга зелена… ГОЛДЕН. Але ти ненавидиш школу, чи ні? Я знаю, що нудьга зелена, але ти це все ненавидиш чи ні? Ось що я хочу знати.

САЛЛІ. Розумієш, не те, що ненавиджу… Весь час доводиться… ГОЛДЕН. А я ненавиджу! Слухай, як я це все ненавиджу! Не тільки

школу – все! Ненавиджу жити в Нью-Йорку і взагалі. Ненавиджу таксі, автобуси на Медісон-авеню з їхніми водіями, які всю дорогу кричать, щоб ти виходив у задні двері. Ненавиджу кіно і всю оту дурну публіку, котра ляскає в долоні в театрах. Ненавиджу щоразу їздити в ліфті, коли хочеш просто вийти на вулицю. Ненавиджу всіх цих дівчаток, що спочатку довго і нудно вчаться в своїх школах і коледжах, а потім вискакують заміж за бовдурів, що ніколи й книжок не читають. За бовдурів і падлюк, котрі…

САЛЛІ. Не кричи, прошу тебе! ГОЛДЕН. Або, наприклад, машини. (Переходить на шепіт). Всі на них просто подуріли. Ціла трагедія, коли десь на дверцятах раптом з’явиться якась подряпина. І весь час тільки й розмов, скільки бензину машина бере на сто миль, а як тільки відірве собі хто-небудь новеньку модель, відразу починає сушити голову, як би поміняти її на ще новішу. А я навіть давніх машин не люблю. Не цікавлять вони мене, розумієш? Краще б уже коня завести. В коня принаймні є щось людське, хай йому біс. З конем хоч можна…

САЛЛІ. Я нічого не розумію, Голдене. Про що ти? Ти так перескакуєш з одного на… ГОЛДЕН. Знаєш, що я тобі скажу? Може, тільки через тебе я й сиджу зараз у НьюЙорку, і взагалі ще сиджу. Якби не ти, я, мабуть, був би вже десь у чорта на болоті. Десь у джунглях, або в самого дідька в зубах! Ти, по суті, єдина людина, заради якої я ще тут.

САЛЛІ. Ти просто диво. ГОЛДЕН. Походила б ти

до хлопчачої школи. Спробувала б! Навкруги фальш і дурисвітство. Там сидять лиш для того, щоб навчитися добре махлювати і колись купити який-небудь клятий каділак, та ще всю дорогу прикидаються, ніби їм чорт зна як важливо, чи виграла шкільна футбольна команда, а самі цілими днями тільки те й роблять, що розбалакують про дівчат, про випивку, про секс, і в кожного своя компанійка, своє невеличке падлюче кодло. У баскетболістів – своє, у католиків – своє, в отих смердючих інтелектуалів – своє, картярі в бридж ріжуться – і в них своє… І спробуй тепер із кимось більш-менш розумно…

САЛЛІ. Чекай! Але ж багатьом хлопцям школа дає набагато більше. ГОЛДЕН. Згоден! Згоден, що більше – принаймні декотрим. А мені школа нічого не дає. Розумієш? Я про це тобі й товчу. Саме про це, чорт забирай! Мені вже майже ніщо нічого не дає. Ось до чого я дійшов. Я зайшов у безвихідь.

207

Над прірвою в житі

САЛЛІ. Таки зайшов, я бачу. ГОЛДЕН. Чуєш, у мене є ідея.

Як ти на те, щоб утекти звідси к бісовій матері? Ідея така: я знаю в Грінвіч–вілліджі одного хлопця, що може позичити нам машину тижнів на два. Він ходив колись у нашу школу і досі винен мені десятку. Зробимо так: завтра зранку їдемо до Массачусетса і Вермонта – покатаємося, туди, сюди. Там такі місця – сказитися можна! Серйозно. (Хапає Саллі за руку). Я маю в банку доларів сто вісімдесят. Завтра зранку, як тільки відчинять, я зніму гроші, а потім можна буде махнути до того хлопця і взяти машину. Без жартів. Поживемо в усяких там кемпінгах і те де, поки спливуть гроші. А як спливуть, я наймусь на яку-небудь роботу, і ми поселимося десь над річкою тощо, а пізніше можна буде одружитися і те де. Зимою я буду сам рубати дрова й таке інше. Їй-Богу, влаштуємо собі таку житуху! Що скажеш? Поїдемо, га? Ти як – поїдеш зі мною? Прошу тебе!

САЛЛІ. Нічого в тебе не вийде. ГОЛДЕН. Чому це не вийде? Чого, чорт би його побрав, не вийде? САЛЛІ. Не кричи на мене, будь ласка! ГОЛДЕН. Чому це не вийде? Ну – скажи! Чому? САЛЛІ. Тому що не вийде, і все. По-перше, ми з тобою, вважай, ще діти. Ти подумав про те, що ми робитимемо, коли твої гроші закінчаться, а ти не знайдеш роботи? Та ми з голоду поздихаємо. Все це така фантазія, що навіть не…

ГОЛДЕН. Ніяка не фантазія! Роботу я знайду! Не бійся! Цього якраз нема чого боятися. За чим затримка? Не хочеш їхати зі мною – так і скажи. САЛЛІ. Річ не в тому. Просто у нас із тобою ще багато часу для цього всього. Я маю на увазі – ти закінчиш коледж, ми одружимось тощо… Тоді об’їздимо тисячу геніальних місць. Ти просто… ГОЛДЕН. Ні, тоді нічого не вийде. Тоді ми не об’їздимо ніяких геніальних місць. Все буде зовсім інакше.

САЛЛІ. Що-що? Що ти там бурмочеш? То кричиш на мене, а то… ГОЛДЕН. Кажу, що як закінчу коледж, то ніхто ніяких «геніальних» місць об’їжджати уже не буде. Ти розплющ очі! Все буде зовсім інакше! Тобі доведеться спускатися в ліфті з купою валіз, дзвонити всім по телефону і прощатися, а потім розсилати з усіх готелів листівки… А я буду ходити на роботу в якусь контору, заробляти скажені гроші, їздити на машині або на автобусі по Медісон-авеню, читати газети, цілими вечорами грати в бридж, ходити в кіно, дивитися оті кретинські короткометражки, рекламні ролики, кінохроніку… Кінохроніку! Господи Боже! Щоразу дурнуваті кінні перегони, щоразу дама розбиває об борт корабля шампанське, щоразу шимпанзе катається в ідіотських штанях на велосипеді… Ні, все буде зовсім не так, як тепер. Та що тобі казати! Однаково ти ні в біса не доганяєш!

САЛЛІ. Може, й не доганяю! А може, ти й сам не доганяєш!

208

Над прірвою в житі

ГОЛДЕН. Ну добре. Пора вже звідси линяти. До речі, коли хочеш знати правду, потрібна ти мені до одного місця! Іди ти… (Саллі зривається з місця, Голден намагається затримати її). Саллі, зачекай! Ну, чуєш, не йди! Вибач мені. Це я так ляпнув, не подумавши. САЛЛІ. Пусти мене. (Плаче). ГОЛДЕН. Сядь, заспокойся.

Я й сам не знаю, що кажу. Само з язика зірвалося.

Вибач.

САЛЛІ. Відчепися від мене. ГОЛДЕН. Ні, серйозно, Саллі, вибач! САЛЛІ. Вибачити?! Тобі вибачити? Дивно. Дуже дивно. ГОЛДЕН. Ходімо, я відвезу тебе додому. Серйозно кажу. САЛЛІ. Дякую, я вже сама як-небудь доїду. Якщо ти думаєш,

що я дозволю тобі проводжати мене додому, то ти взагалі поїхав! Такого, як ти, мені ще жоден хлопець в житті не говорив!

ГОЛДЕН. (Починає голосно реготати, крізь сміх). Вибач, Саллі!.. Вибач, я… справді не хотів… тебе образити… (Саллі виходить, Голден продовжує сміятися).

Сцена 10 ГОЛДЕН і КАРЛ ЛЬЮС.

КАРЛ. Салют! Я буквально на хвильку – справ по горло. Хіба перехилимо по чарчині. ГОЛДЕН. Привіт. Сідай давай, не вимахуйся. Я тут пригледів для тебе одного гомосека. Он там у кутку. Поки що не дивися. Я його для тебе приберіг.

КАРЛ. Дуже дотепно. Впізнаю каналію Колфілда. Коли ти вже подорослішаєш? ГОЛДЕН. (Наливаючи в чарки). Ну, як у тебе з жінками? КАРЛ. Заспокойся. Посидь спокійно і розслабся, чорт забирай! ГОЛДЕН. Я спокійний як двері, хіба ти не бачиш? То як Колумбія? Тобі там подобається?

КАРЛ. Звісно, подобається. Якби не подобалося, я б туди не пішов. ГОЛДЕН. І що ти там студіюєш? Сексуальні збочення? КАРЛ. Тобі що – захотілося подуріти? ГОЛДЕН. Ні, це я просто так жартую. Чуєш, Льюс, ти ж такий розумний хлопець, начитаний. Мені потрібна твоя порада. Я вляпався в жахливу…

КАРЛ. Слухай, Колфілде, якщо хочеш посидіти, випити, спокійно поговори… ГОЛДЕН. Добре-добре. Все в порядку. Ситуація під контролем. (Пауза). Ні,

209

без

Над прірвою в житі

жартів, як у тебе з дівчатами? Ти й досі з тією самою, що в Гутоні? В якої отакенні…

КАРЛ. О Боже, звичайно, ні! ГОЛДЕН. А що таке? Що з нею? КАРЛ. Уявлення не маю. Та коли вже тобі так хочеться знати, то, по-моєму, вона стала такою собі нью-хемпшірською блудницею.

ГОЛДЕН. Ну-у… Це негарно з твого боку. Якщо вже вона так віддано і стільки часу була до твоїх послуг, то ти принаймні не повинен про неї такого говорити. КАРЛ. О Господи! Невже зараз почнуться типові колфілдівські балачки? Так одразу і скажи. ГОЛДЕН. Та ні, але все-таки це негарно. Коли вже вона була така добра, завжди до твоїх пос… КАРЛ. Ми що – цілий вечір отак і будемо гиркатися? ГОЛДЕН. Давай краще іще по шкляночці. (Наливає).

Хто у тебе тепер? Може,

скажеш?

КАРЛ. Ти її не знаєш. ГОЛДЕН. А може, й знаю. То все ж таки, хто? КАРЛ. Одна, з Грінвіч-Вілліджу. Скульпторка, коли вже тобі так треба знати. ГОЛДЕН. Та ну?! Серйозно? І скільки ж їй? КАРЛ. Та, мабуть, десь під сорок. ГОЛДЕН. Під сорок? Правда? І це тобі подобається? Невже тобі подобаються такі старі?

КАРЛ. Зрілих жінок я люблю, якщо тебе цікавить саме це. Безперечно, люблю. ГОЛДЕН. Та йди?! А чому? Ні, серйозно, вони що – кращі в цьому ділі? КАРЛ. Слухай, давай домовимось: сьогодні я не буду відповідати на оці типові колфілдівські питаннячка. Коли вже ти врешті решт станеш дорослим, чорти б тебе взяли! (Наливає ще).

ГОЛДЕН. Чуєш, а відколи вона в тебе, твоя скульпторка? Ти з нею ще в Гутоні був знайомий? КАРЛ. Ні, вона приїхала до Штатів усього кілька місяців тому. ГОЛДЕН. Правда? Звідки? КАРЛ. Уяви собі – з Шанхаю. ГОЛДЕН. Не свисти! Чорт, невже китаяночка? КАРЛ. Ну. ГОЛДЕН. Не бреши. І тобі подобається? Те, що вона китаянка? КАРЛ. Ну аякже. ГОЛДЕН. Але чому? Мені дуже цікаво, без жартів. КАРЛ. Просто східна філософія влаштовує мене більше, ніж західна, коли вже тобі так цікаво.

210

Над прірвою в житі

ГОЛДЕН. Правда? А яка саме філософія? Сексуальна? Ти хочеш сказати, в Китаї це робиться краще? Ти це хочеш сказати? КАРЛ.

Чому неодмінно в Китаї, чорт забирай?! Я кажу взагалі про Схід. Слухай, може, ми кинемо ці ідіотські балачки?

ГОЛДЕН. Я ж серйозно, чуєш? Я не жартую. Чому на Сході це робиться краще? КАРЛ. Все це надто складно, щоб розводити балачки, чорт забирай. Просто вони там вважають, що любов – це спілкування не тільки фізичне, але й духовне. Проте, якщо ти думаєш, ніби я…

ГОЛДЕН. І я так вважаю! Я теж вважаю, що – як ти сказав? – спілкування і фізичне, і духовне. Слово честі. Тільки все залежить від того, з ким я у біса спілкуюся. Якщо з такою, котру я навіть не… КАРЛ. Господи, та не кричи так, Колфілде! Якщо ти не вмієш розмовляти спокійно, давай припинимо всі ці…

ГОЛДЕН. Ну добре. Тільки вислухай мене. Я хочу сказати ось що: я знаю, що спілкування має бути й фізичне й духовне, і піднесене, як мистецтво. Але я думаю так: не можна ж робити цього з усіма підряд – з кожною дівчиною, з якою цілуєшся і те де. Чи в тебе так буває з кожною? КАРЛ. Може, досить про це? Ти не проти? ГОЛДЕН. Ні. Але послухай. Візьмемо хоча б тебе і ту твою китаянку. Що у вас із нею спільного?

КАРЛ. Я сказав, досить! ГОЛДЕН. (Після паузи). Мабуть, поїду до Китаю. Не виходить тут у мене з жінками. КАРЛ. І не дивно. Не той іще в тебе розум. ГОЛДЕН. Угу. Це правда, я знаю. Думаєш, у чому моя біда? Не розпалює мене так, як треба, розумієш, так, як треба, — дівчина, коли подобається мені не дуже. Мені треба, щоб дівчина подобалася по-справжньому. А якщо не подобається, то в мене одразу відпадає охота. Тому в мене, щоб ти знав, і життя таке собаче. Мука, а не життя.

КАРЛ. Воно й не дивно, чорт забирай! Я тобі ще того разу казав, що треба зробити. ГОЛДЕН. Думаєш, треба піти до психоаналітика? Ти маєш на увазі свого батька? КАРЛ. Та яка різниця? Справа твоя, чорт забирай! Яке моє собаче діло до того, як ти живеш!

ГОЛДЕН. Ну, добре. Піду я до твого батька, щоб він мене пропсихо…аналізував. А що він зі мною робитиме? Я питаю: що він зі мною робитиме? КАРЛ. Господи! Та ніякого дідька він з тобою не зробить. Просто побалакає з тобою, і ти з ним побалакаєш. Головне, він допоможе тобі розібратися у світі твоїх власних емоцій, чорт забирай!

ГОЛДЕН. В якому… світі?

211

Над прірвою в житі

КАРЛ. У світі твоїх власних емоцій. Ти заплутався в складному… Слухай, я не збираюся тобі тут викладати курс елементарного психоаналізу! Якщо тебе це цікавить, подзвони батькові і запишися до нього на консультацію. А не цікавить – не дзвони. Як по правді, то мені це до одного місця. ГОЛДЕН. Ти справжній друг, туди тебе й перетуди! Ти про це знаєш? КАРЛ. (Дивиться на годинник). Пора бігти. Радий був тебе побачити. (Встає). ГОЛДЕН. Чуєш, а тебе самого батько вже психоаналізував? КАРЛ. Мене? Чому ти питаєш? ГОЛДЕН. Та просто так. То що – той? КАРЛ. Не зовсім. Він навчив мене пристосовуватися певною мірою до обставин, але глибокого психоаналізу я не потребував. А чому ти питаєш?

ГОЛДЕН. Та просто так. Цікаво. КАРЛ. Ну добре. Не бери в голову. Бувай здоровий. ГОЛДЕН. Давай, може, вип’ємо ще? Прошу тебе. Бо так тоскно – сказитися

можна.

Серйозно.

КАРЛ. Ні, старий, вибачай, але мені немає коли. Я й так уже спізнююсь через наші балачки. Сцени 8, 9, 10 йдуть одна за одною майже без пауз.

Сцена 11 ГОЛДЕН, ПІАНІСТ, ГОЛОС САЛЛІ. Темно.

ГОЛОС ГОЛДЕНА. Слухайте, я просидів у тому клятому барі до першої години ночі, чи десь так, і набрався по саму зав’язку. Уже й очі посоловіли. Але про одне я не забув: головне — не шуміти. Я не хотів, щоб на мене звернули увагу і ще чого доброго запитали, скільки мені років. Але слухайте, як я набрався! Коли я вже допився до ручки, в голові мені знову зринула ота ідіотська історія з кулею в животі. Я сидів сам у барі з кулею в животі. І всю дорогу тримав руку під курткою, притискаючи її до живота, щоб не юшила кров і не забризкала все довкола. Навіть не хотів показувати, що я поранений. Я приховував те, що мене, сучого сина, підстрелили. Кінець-кінцем, мені знов закортіло дзенькнути каналії Джейн і спитати, чи вона вже вдома. Іду до телефону, а сам притискаю руку під курткою до рани, щоб не сочилася кров. Слухайте, а сам п’янющий! Але охота дзвонити каналії Джейн у мене раптом відпала, і я почав дзвонити Саллі Гейс. Світло робиться яскравішим, з’являється звук – гамір, музика.

212

Над прірвою в житі

ГОЛДЕН. Алло! ГОЛОС. Хто це? ГОЛДЕН. Це я. Голден Колфілд. Саллі… Покличте… Будь ласка. ГОЛОС. Саллі спить. Це її бабуся. Чому ви дзвоните так пізно, Голдене? Ви знаєте, котра година?

ГОЛДЕН. Знаю. Я хочу… з Саллі… Побалакати. Дуже треба… Дайте мені Саллі! ГОЛОС. Саллі спить, юначе! Подзвоніть завтра. Добраніч. ГОЛДЕН. Розбудіть! Чуєте… розбудіть… її! Будьте людиною! ГОЛОС САЛЛІ. Слухаю тебе, Голдене. ГОЛДЕН. Саллі? ГОЛОС САЛЛІ. Що там у тебе сталося? ГОЛДЕН. Саллі? Це ти? ГОЛОС САЛЛІ. Та я, я, тільки не кричи. Ти що – п’яний? ГОЛДЕН. Ага. Слухай! Чуєш, слухай сюди! Я прийду на Різдво, добре? Прикрашатиму вже твою чортову ялинку. Добре? Чуєш, Саллі, добре?

ГОЛОС САЛЛІ. Та добре. Але ти п’яний. Іди спати. Де ти? З ким ти? ГОЛДЕН. Саллі! Я прийду й прикрашу тобі ялинку, добре? Чуєш, добре? ГОЛОС САЛЛІ. Добре-добре. А тепер іди спати. Де ти? Хто там іще? ГОЛДЕН. Нема нікого. Тільки нас двоє. І Голден, і Колфілд. Чуєш, Саллі, вони таки підстрелили мене. Банда Роккі мене підстрелила! Ти про це чула? Саллі, ти чула про це?

ГОЛОС САЛЛІ.

Я нічого не розумію. Іди вже спати. Мені немає коли. Подзвони

завтра.

ГОЛДЕН. Чуєш, Саллі! То ти хочеш, щоб я прикрасив тобі ялинку? Хочеш, га? ГОЛОС САЛЛІ. Так! Добраніч. Іди додому й лягай спати. (Гудки). ГОЛДЕН. Добраніч! Добраніч, люба моя Саллі! Золотко моє, голубка моя! Рушає до умивальників, напускає воду, запихає у воду голову. Потім натягає зверху червону шапку і зсувається на підлогу.

ГОЛОС ГОЛДЕНА. Я не знав, куди тепер іти. Зрештою, мені було однаково. Тож я повернув до Центрального парку. По дорозі я розбив платівку, яку перед тим купив для Фібі. «Крихітка Шерлі Бінз» називається. Там про одну дівчинку, яка не хотіла виходити з дому, бо в неї випали два передні зуби, і вона встидалася. Фібі від тої плити просто вмерла б! Але я розбив її, як тільки увійшов до парку. Розбив на дрібні скалки. Потім я довго шукав ставок. Ну, там де качки й таке інше. Половина його була вкрита льодом, а половина – ні. Проте качок не було видно ніде. Я обійшов довкола весь ставок, але не побачив жодної качки. Я мало не звалився в воду, так їх вишукував, але нічого не знайшов. Зрештою, я сів на лаву й подумав, що, мабуть, помру.

213

Над прірвою в житі

Піаніст з’являється після шуму води в туалеті, зупиняється перед дзеркалом, розчісується.

ГОЛДЕН. Гей! А ви ще повернетеся до бару? ПІАНІСТ. Це дуже навіть можливо. ГОЛДЕН. Чуєте, як побачите там оту дівчинку,

що співає, передайте їй від мене вітання. І запитайте, чи передав їй паскуда офіціант те, що я просив передати. Спитаєте?

ПІАНІСТ. Чого це ти не йдеш додому, старий? З тебе он вода тече. ГОЛДЕН. Це не вода. Це кров. Мене поранили. Банда Роккі мене підстрелила — не видно?

ПІАНІСТ. Ішов би ти додому. Скільки тобі років, до речі? ГОЛДЕН. Вісімдесят шість. Чуєте, перекажіть їй від мене вітання. Добре? ПІАНІСТ. Чому б тобі не піти додому, старий? ГОЛДЕН. Нема бажання. Слухайте, а ви непогано тарабаните на роялі. Вам треба виступати на радіо. Ви такий красунчик. Оці золоті кучері, і взагалі. Вам, до речі, не потрібен імпресаріо?

ПІАНІСТ. Май розум, старий, давай додому. Додому – і люлі-люлі. ГОЛДЕН. Нема в мене ніякого дому. Серйозно, вам не потрібен імпресаріо? Піаніст виходить, Голден продовжує сидіти. Світло поступово згасає.

ГОЛОС ГОЛДЕНА. Я аж злякався. Дістану оце, думаю, запалення легенів і віддам Богові душу. Я вже уявив собі, як ціла купа шпани збіжиться на мій похорон. Всілякі ці родичі, тітки, діди, кузени й кузини. Оце буде збіговисько! І вся ця гоп-компанія закопає мене на кладовищі в землю, привалить ту кляту могилу каменюкою і бувай здоровий. А довкола – самі мертв’ячки. Слухайте, тільки-но вріжеш дуба – тебе відразу за першим розрядом, будь ласка! У мене одна надія: коли я вмру, то, може, хтось усе-таки додумається викинути моє тіло в річку абощо. Куди завгодно, аби тільки не загрібали на тому клятому кладовищі. Посходяться потім у неділю, понакладають тобі на пузо букетів. Чорт зна що! Якому дурневі потрібні ті квіти, коли він уже мертвий? (Пауза). А потім я подумав, що мені обов’язково треба побачитися з Фібі на випадок, якщо я помру. Бо ж каналія Фібі мене так любить! Їй, мабуть, буде дуже важко, якщо мене не стане. Ключ від квартири був при мені, тож я сподівався зайти до хати – так, щоб ніхто нічого не почув – і поговорити трохи з сестричкою. Вискочив я з того розтриклятого парку і погнав додому. Навіть хміль з мене вивітрився.

214

Над прірвою в житі

Сцена 12 ГОЛДЕН, ФІБІ, МАТИ. Темно. Фібі спить на ліжку. З’являється Голден. Упродовж сцени, аж до приходу матері, світла робиться все більше й більше. Це своєрідне світло – як від вуличних ліхтарів, а може, на Голдена, на Фібі, на всі предмети починають проектуватися найрізноманітніші слайди. Незважаючи не те, що зображень майже неможливо розібрати, добір кадрів повинен бути дуже ретельним.

ГОЛДЕН. (Пошепки). Фібі! Фібі! ФІБІ. (Зривається на ліжку). Голден! (Обнімає його). Ти коли приїхав? ГОЛДЕН. Не кричи. Тільки но. Як ти тут? ФІБІ. Непогано. Ти одержав мого листа? Цілих п’ять сторінок настрочила. ГОЛДЕН. Та одержав. Тільки не кричи. Молодець. То як там ваша п’єса? Як вона там, кажеш, називається?

ФІБІ. «Різдв’яний карнавал для американців». Взагалі, гидота, але я там граю Бенедикта Арнольда. У мене, вважай, найбільша роль. Починається з того, що я лежу при смерті. На Святвечір приходить дух і питає, чи не соромно мені і те де. Сам знаєш. Мовляв, що зрадив Батьківщину й те де. То ти прийдеш? ГОЛДЕН. Звісно, що прийду. ФІБІ. А тато не прийде. Мусить летіти в Каліфорнію. Чуєш, а мама сказала, що ти приїдеш додому в середу. Сказала, аж у середу!

ГОЛДЕН. Я змився раніше. Не кричи так. Розбудиш усіх. ФІБІ. А котра година? Мама казала, що вони будуть дома дуже пізно. Вони поїхали в гості аж до Норфолка, в штаті Коннектікут. А вгадай, що я сьогодні робила? Знаєш, який я дивилася фільм, угадай!

ГОЛДЕН. Не знаю. Чуєш, а вони не сказали, о котрій?.. ФІБІ. «Лікар». Такий класний фільм. Його показували тільки один день. Сьогодні. Там про одного лікаря з Кентуккі, він накидає дівчинці на голову ковдру. Вона каліка, не ходить. Ну його потім садять до в’язниці…

ГОЛДЕН. Та чекай! Чуєш, вони не сказали, о котрій годині… ФІБІ. Йому страшенно шкода її, лікареві. Тому він і накидає їй на голову ковдру, щоб вона задихнулася. Тоді вони садять його на все життя у в’язницю, але та дівчинка весь час являється йому й дякує за те, що він її задушив. Лікар убив її з милосердя. Та він однаково розуміє, що заслужив таку кару, бо лікар не має права робити того, на що воля Божа. Нас узяла з собою мама однієї дівчинки з нашого класу. Аліси Голмборг. Це моя найкраща…

ГОЛДЕН. Та зажди хвилинку, чуєш! Я тебе питаю, вони сказали чи не сказали, о котрій годині приїдуть додому?

215

ФІБІ. Не сказали, але приїдуть дуже пізно. Тато взяв машину, щоб не спішити на поїзд. А в нас тепер у машині радіо, ага! Тільки мама каже, що його не можна вмикати, коли їдеш містом.

ГОЛДЕН. То фільм, кажеш, непоганий? ФІБІ. Диво! Та Аліса шморгала носом,

і мати всю дорогу питала її, чи вона не схопила нежить. Просто посеред фільму. Тільки почнеться щось цікаве, а вона перехилиться через мене й питає Алісу, чи її не морозить. Аж на нерви діяла.

ГОЛДЕН. Чуєш, я купив тобі класну плиту, але по дорозі розбив. Бачиш? (Показує уламки).

ФІБІ. Віддай мені. Я собі збережу. ГОЛДЕН. Д.Б. приїде на Різдво додому? ФІБІ. Мама казала, може, приїде, а, може, й ні. Це не від нього залежить. Може, йому доведеться сидіти в Голлівуді й писати сценарій про Аннаполіс.

ГОЛДЕН. Чому саме про Аннаполіс, чорт забирай?! ФІБІ. Фільм буде про любов, про все. Вгадай, хто буде грати? Яка кінозірка? От і не вгадаєш.

ГОЛДЕН. Яка мені різниця! Про Аннаполіс, дідько його матері! Що він знає про той Аннаполіс, чорт забирай? До чого тут Аннаполіс і те, що він пише? А що це в тебе з рукою?

216

Над прірвою в житі

ФІБІ. Мене штовхнув один хлопець із нашого класу. Я якраз ішла сходами в парку. Хочеш подивитися?

ГОЛДЕН. Не треба! А чого це він зіпхнув тебе зі сходів? ФІБІ. Не знаю. По-моєму, він мене ненавидить. Ми з однією дівчинкою, Сельмою Еттербері, обляпали йому чорнилом весь светр.

ГОЛДЕН. Це погано. Ти що – маленька, чорт забирай? ФІБІ. Ні, але він весь час ходить за мною в парку. Я в парк – і він за мною. Просто на нерви діє.

ГОЛДЕН. Мабуть, ти йому подобаєшся. Не можна ж за це обляпувати чорнилом… ФІБІ. Дуже мені треба йому подобатись! Чуєш, Голдене, а чому це ти приїхав додому до середи?

ГОЛДЕН. Що? ФІБІ. Чому це ти приїхав додому до середи? Тебе часом не вигнали знову зі школи, га?

ГОЛДЕН. Я вже тобі казав: нас відпустили додому раніше. Розпустили всю… ФІБІ. А от і неправда! Тебе вигнали! (Б’є Голдена по коліні). Ой, Голдене, тебе вигнали! (Затуляє долонею рота).

ГОЛДЕН. Хто тобі сказав, що мене вигнали? Ніхто мене не… ФІБІ. Бо вигнали! Вигнали! Тато тебе вб’є! (Відвертається, накривається подушкою). ГОЛДЕН. Не дурій! Ніхто мене не вб’є. Ніхто мене й пальцем не... Чуєш, Фіб, скинь із голови цю ідіотську подушку. Ніхто не збирається мене вбивати.

ФІБІ. (Крізь подушку). Тато тебе вб’є. ГОЛДЕН. Ніхто мене не вб’є. Ти поворуши своїми мізками. По-перше, я їду звідси. Знаєш, що я зроблю? Наймуся десь на ранчо абощо, і трохи попрацюю. Я знаю одного хлопця, його дід має в Колорадо ранчо. Може, там і наймуся. Якщо я туди поїду, я тобі напишу. Ну, все, досить. Вилазь з-під подушки, Фіб! Вилазь, прошу тебе. Ну, Фібі, будь ласка, не дурій. Чуєш, Везерфілд, вилазь! Як там почувається каналія Везерфілд, га? Ти написала про неї що-небудь новеньке? Оте оповідання, яке ти прислала, у мене в саквояжі на вокзалі. Дуже непогана річ!

ФІБІ. Тато тебе вб’є! ГОЛДЕН. Не вб’є. В

гіршому разі, дасть прочуханки і відправить до тієї чортової військової школи. Оце й усе, що він мені зробить. А крім того, мене вже тут не буде. Я буду далеко. Я буду… Мабуть, у Колорадо, на тому ранчо.

ФІБІ. Ой, не сміши. Ти ж навіть на коні їздити не вмієш. ГОЛДЕН. Хто – я? Ще й як умію! Що там не вміти. Тебе там – раз, і навчать. (Різко). Не віддирай пластир! (Примирливо). Хто це тебе так обчикрижив?

ФІБІ. Не твоє діло! (Пауза.) Видко, знову засипався на всіх предметах? ГОЛДЕН. Нічого не на всіх – на англійській пронесло. (Робить спробу вщипнути Фібі, вона, не озираючись, б’є його по руці).

217

ФІБІ. Боже, нащо ти це зробив? ГОЛДЕН. Господи, Фібі, хоч ти

не згадуй про це! Мені вже в печінках всі ці розпитування. Причин мільйон. Гіршої школи, ніж Пенсі, я ще не бачив. Кругом сама фальш і показуха. І сволота на сволоті. Зроду не бачив такого збіговиська падлюк в одному місці. Сидимо, наприклад, у кімнаті, мозолимо язики. І раптом стукає якийнебудь вуграстий придурок. Думаєш, його впустять? І куди б він не поткнувся, всюди двері перед ним зачинені. Там ще було таке ідіотське таємне товариство – я теж побоявся в нього не вступити. А Роберт Еклі, такий собі зануда, весь у вуграх, теж хотів у те товариство, все ходив і ходив за ними, а вони його не приймають і край. Просто через те, що він зануда і весь у вугрях. Навіть гидко про це розказувати. От уже смердюча школа! Можеш мені повірити! (Пауза). Є там декілька путніх учителів, але й вони все роблять напоказ. Взяти хоча б того ж таки старого містера Спенсера. Його жінка завжди підсовувала нам гарячий шоколад і всіляку таку погань. Узагалі обоє досить таки милі люди. Та побачила б ти його, коли старий Термер, наш директор, приходив на урок історії й сідав за останню парту! Сидить, каналія, на гальорці, сидить, тоді давай перебивати каналію Спенсера своїми ідіотськими жартиками. А старе одоробло Спенсер все хихоче та підсміюється, аж із шкури пнеться, ніби той Термер бозна-яка цяця, шляк би його впік!

ФІБІ. Не лайся так!

218

Над прірвою в житі

ГОЛДЕН. Тебе би там знудило, слово честі! Або день ветеранів. Вигадали ж таке – день ветеранів! Це коли ота вся сволота, що позакінчувала Пенсі мало не з 1776 року, злазиться до школи й вештається по всіх кутках зі своїми дружинами, дітьми й те де. Побачила б ти такого одного старого шкарбуна років десь під п’ятдесят! Уявляєш, завалює до нас у кімнату й питається, чи можна зайти до нашого туалету. А туалет же в кінці коридору! І знаєш, чого він хотів? Хочу, каже, подивитися, чи ще стоять у кабіні на дверях мої ініціали. Виявляється, те чудо років сто тому нашкрябало в кабіні на дверях свої ідіотські ініціали й думало — вони ще й досі на нього там ждуть! Довелося нам із сусідом вести його до клозету і чекати, поки він шукав на дверях оті свої ініціали. А він, уявляєш, лазить по кабінках, а сам все торочить, що роки в Пенсі були найщасливішою порою його життя, вчить нас, як жити й те де. Слухай, я був від нього в трансі! Не знаю, може, все було б не так огидно, як би він ще не сопів, як паровоз. Розумієш, він уже після сходів ніяк не міг відхекатися, а тут лазить, шукає ініціали і весь час сопе. І сміх і гріх. Ще й починає лікувати нас із Стредлейтером, щоб ми брали від Пенсі все, що можна! Господи, Фібі, цього просто неможливо пояснити! Мені в тій клятій школі нічого не подобається. Цього просто неможливо пояснити! ФІБІ. (Нерозбірливо). Тобі взагалі все не подобається. ГОЛДЕН. Що? Повернись до мене. Я нічого не чую, коли ти бубониш у свою подушку. ФІБІ. Тобі взагалі все не подобається! ГОЛДЕН. Чому це все? Не кажи. Бо таки не все. Навіщо в біса так говорити? ФІБІ. Бо тобі все не подобається. Жодна школа тобі не подобається. Тобі нічого не подобається! Нічого!

ГОЛДЕН. А от тут ти вже не маєш рації! Оце вже неправда! На біса казати те, чого ти не знаєш?

ФІБІ. Бо тобі нічого не подобається. От скажи: що тобі подобається? ГОЛДЕН. Що мені подобається? Прошу дуже!.. Ти хочеш знати,

що мені подобається?.. Чому мовчиш – що мені дуже подобається, чи просто подобається?

ФІБІ. Що тобі дуже подобається. ГОЛДЕН. Добре. (Пауза). ФІБІ. Ти навіть нічого вигадати не можеш. ГОЛДЕН. Що ти кажеш? ФІБІ. Навіть не можеш нічого вигадати, правда? ГОЛДЕН. Чому не можу?! Можу. ФІБІ. То чому мовчиш? ГОЛДЕН. Мені подобається Аллі… А ще мені подобається

сидіти ось так, як це тепер, з тобою. Сидіти, балакати, пригадувати всілякі штуки…

ФІБІ. Аллі помер! Ти сам завжди так кажеш! А коли людина помре, потрапить на

219

Над прірвою в житі

небо і те де, то це вже зовсім не те.

ГОЛДЕН. Я знаю, що він помер! Думаєш, не знаю? То що – я вже не можу його любити, га? Коли людина померла, то це не означає, що її не можна любити, чорт забирай!.. Особливо, коли та людина була в тисячу разів краща за тих, що живуть… Принаймні тут мені подобається. Я хочу сказати, саме тепер. Просто сидіти з тобою, чесати язиками, вигадувати всілякі… ФІБІ. Але ж це зовсім не те! ГОЛДЕН. Чому ж у дідька не те?! Якраз те! Звичайно – те! Люди завжди так думають – це, мовляв, не те, що треба. Мені вже це остогидло до чортової матері!

ФІБІ. Не лайся, кажу! Ну добре, а що тобі ще подобається? Ким би тобі хотілося бути? Вченим чи адвокатом, чи ще там кимось? ГОЛДЕН. Вченого з мене не вийде. Смальцю замало в голові. ФІБІ. Тоді адвокатом – як тато. ГОЛДЕН. Бути адвокатом, мабуть, непогано, але така перспектива

мене не приваблює. Розумієш, воно ніби й непогано, що адвокати намагаються врятувати життя невинним людям і таке інше. Але цього вони якраз і не роблять! Коли стаєш адвокатом, то тільки те й робиш, що збиваєш гроші, граєш в гольф і бридж, купуєш машини, п’єш мартіні й ходиш із таким виглядом, ніби в тебе…

ФІБІ. Тато тебе уб’є! Він уб’є тебе. ГОЛДЕН. А знаєш, ким би я хотів бути? Знаєш, ким? Ну, якби можна було вибирати, хай йому чорт!

ФІБІ. Ким? Тільки не лайся. ГОЛДЕН. Знаєш таку пісеньку: «Коли хтось когось піймає у густому житі…»? То я б… ФІБІ. Ні! Там так: «Коли хтось когось зустріне у густому житі…» Це вірш Роберта Бернса.

ГОЛДЕН. Я

знаю, що Роберта Бернса. А я думав, що там «хтось когось піймає»! Принаймні я собі уявляв, як табунець малечі грається серед поля – кругом жито й жито, куди не глянь. Тисячі дітлахів, і довкола – жодної живої людини, тобто жодної дорослої людини. Крім мене, звичайно. А я стою на краю страшнючої прірви. Нібито я повинен ловити малюків, якщо вони підбіжать дуже близько до прірви. Бо вони граються, гасають і не дивляться, куди біжать… А я повинен звідкись вискакувати й ловити їх, щоб не зірвалися в прірву. Оце й усе, що я маю цілий день робити. Стерегти дітей над прірвою в житі. Дурниці, звичайно, я знаю, але це – єдине, чого мені хочеться по-справжньому. Дурниці, звичайно.

ФІБІ. (Після паузи). Тато тебе вб’є. ГОЛДЕН. Уб’є, то й уб’є, мені по цимбалах! (Пауза). ФІБІ. Голдене! ГОЛДЕН. Що?

220

Над прірвою в житі

ФІБІ. Одна дівчинка, Філліс Маргуліс, учить мене відригувати. Ось послухай. ГОЛДЕН. Непогано. (Пауза. Голден вмикає приймач – загоряється зелене вічко.

Голден

шукає танцювальну музику). Вставай! Хочеш, потанцюємо?

ФІБІ. Ти ж узутий. ГОЛДЕН. Я роззуюся. Вставай! Танцюють. Звучить Голос Голдена. Під час танцю Голден натягає на Фібі свою червону шапку.

ГОЛОС ГОЛДЕНА. Коли Фібі запитала, що мені подобається, я чомусь ніяк не міг зосередитися. На думку спадали лише оті дві черниці, що збирали гроші в пошарпаний солом’яний кошик. Особливо та, що була в залізних окулярах. Та ще один знайомий хлопець з Елктон-хіллу. Вчився там один такий, Джеймс Касл. Ніяк не хотів забирати назад слів, які сказав про отого задаваку Філа Стейбла. Джеймс так його й назвав – задавака, а один із Філових задолизів узяв і доніс на нього. Тоді Стейбл із шістьма такими, як сам, виродками прийшов до Джеймса в кімнату, замкнув двері на ключ і хотів примусити хлопця забрати свої слова назад. Але Касл затявся й край. Тоді вони за нього й узялися. Не хочу навіть розповідати, що йому робили – гидко й подумати! – проте каналія Джеймс затявся – й не хоче відмовлятися від своїх слів. Ви б його тільки побачили: мале, худе, од вітру хитається, а руки мов олівці. Кінець кінцем він замість того, щоб відмовитися від своїх слів, вистрибнув з вікна. Я саме був у душовій і навіть звідти чув, як він шандарахнувся. Правда, я подумав, що то просто з вікна щось упало, — радіоприймач, столик абощо, але в жодному разі не людина. Потім чую – всі біжать по коридору і сходами вниз. Я накинув халат і теж кинувся за всіма надвір. Касл лежав просто на кам’яних сходах. Він був уже мертвий. Навколо все в крові, валяються зуби, усі бояться навіть до нього підступити. Тільки один чоловік, викладач англійської, містер Антоліні – він покинув Елктон-хілл і тепер викладає в Нью-Йоркському університеті – підійшов до Джеймса, помацав у нього пульс, а тоді скинув з себе куртку, накрив тіло і сам ніс на руках до самої лікарні. Йому було байдуже, що його куртка вся в крові. Я подумав, що, мабуть, треба подзвонити містеру Антоліні, привітатися і те де. Хоч йому, думаю, розповім усю правду. Голден і Фібі закінчують танцювати.

ФІБІ. А в мене вже краще виходить, правда? ГОЛДЕН. Питаєш! (Віддихується). ФІБІ. Помацай мій лоб. ГОЛДЕН. Нащо? ФІБІ. Помацай. Один разочок! (Голден прикладає руку). Дуже горить? ГОЛДЕН. Ні, а в тебе що – температура? ФІБІ. Угу. Я оце саме її наганяю. Помацай ще раз.

221

Над прірвою в житі

ГОЛДЕН. (Прикладає руку до чола). Ніби-то піднімається. ФІБІ. Я можу нагнати так, що й термометра не вистачить! ГОЛДЕН. Термометра. Де це ти так навчилася? ФІБІ. В Аліси Голмберг. Сідаєш, схрещуєш ноги, затримуєш дихання і думаєш про щось дуже-дуже гаряче. Про батарею, чи щось таке. І весь лоб починає горіти так, що руку можна обпекти.

ГОЛДЕН. (Відсмикує руку). Дякую, що сказала. ФІБІ. Не бійся, тобі я руку не обпечу. Я сама зупинюся… Тс-с! ГОЛДЕН. Ти чого? ФІБІ. Вхідні двері! Це вони! (Ховається під ковдру). Голден вимикає приймач, гасить цигарку, намагається розігнати дим, бере черевики і ховається в шафу. Коли він зачиняє дверцята, все світло, яке до цього часу наростало – гасне. Заходить Мати, і світло тепер іде з-позад неї, від прочинених дверей.

МАТИ. Фібі! Годі прикидатись! Я бачила, як у тебе горіло світло, люба моя! ФІБІ. Привіт! Я не могла заснути. Як погуляли? МАТИ. Чудово. А чого це ти, дозволь спитати, не спиш? Тобі не холодно? ФІБІ. Ні, тепло, просто не спиться. МАТИ. Ти що – курила тут, Фібі? Ану признавайся, люба моя! ФІБІ. Га? МАТИ. Ти добре все чула! ФІБІ. Та я тільки спробувала один разочок. Тільки потягла, і все. А тоді викинула у вікно.

МАТИ. Для чого, дозволь запитати? ФІБІ. Не могла заснути. МАТИ. Мені це не подобається, Фібі. Дуже не подобається! Укрити тебе ще однією ковдрою?

ФІБІ. Ні, дякую, добраніч! МАТИ. А як фільм? ФІБІ. Клас! Тільки Алісина мати заважала. Всю дорогу перехилялась через мене і питала Алісу, чи не захворіла та на грип. А додому їхали на таксі.

МАТИ. Дай-но, я помацаю твій лоб. ФІБІ. Та ні, я не заразилася! В неї нічого не було. То все її мати! МАТИ. Ну, добре. А тепер спи. Обід був смачний? ФІБІ. Гидота! МАТИ. Фібі, ти знаєш, що казав тобі тато про це слово. Гидотою тебе не годують. Тобі дали свіжу відбивну котлету з баранини. Я обійшла всю Лексінгтон-авеню, поки знайшла…

ФІБІ.

Котлета була смачна, але Чарліна завжди дихає на мене, коли що-небудь

222

Над прірвою в житі

подає. Вона й на їжу дихає, на все. Дихає й дихає.

МАТИ. Гаразд, спи вже. Поцілуй маму. Ти проказала молитву? ФІБІ. Угу, ще в ванній. Добраніч! МАТИ. Добраніч! І зараз мені спи! У мене просто голова розколюється. ФІБІ. Випий дві-три таблетки аспірину. А Голден в середу приїде, правда? МАТИ. Наскільки я знаю, в середу. Вкрийся і спи. Ось так. (Виходить). В темряві Голден і Фібі рушають назустріч одне одному і зіштовхуються.

ФІБІ. Ой! ГОЛДЕН. Боляче вдарив? Мені пора брати ноги на плечі. ФІБІ. Не йди ще! Почекай, поки вони заснуть. ГОЛДЕН. (Взувається). Ні, піду. Якраз пора. Вона у ванній,

а він, мабуть, слухає

останні новини. Якраз пора. Де ти в біса поділася?

ФІБІ. Тут я! ГОЛДЕН. Чуєш, Фібі, ті маєш які-небудь гроші? Бо я покинув свої чортові саквояжі на вокзалі і тепер, вважай, на мілині.

ФІБІ. Тільки ті, що на різдвяні подарунки. Я ще нічого не купляла. ГОЛДЕН. А-а… ФІБІ. Тобі потрібні гроші? ГОЛДЕН. Я не хочу забирати в тебе гроші, які тобі дали на подарунки. ФІБІ. Я тобі трохи позичу. (Починає шукати в шухлядах). Якщо ти поїдеш,

то не

побачиш, як я гратиму в п’єсі.

ГОЛДЕН. Чого ж не побачу? Я не поїду, поки не побачу. Думаєш, мені не хочеться подивитися вашу виставу? Я, мабуть, поживу десь так до вівторка, до вечора, у містера Антоліні. А тоді прийду додому. Я тобі дзенькну. Якщо трапиться нагода. ФІБІ. На ось. ГОЛДЕН. Де ти? (Фібі вкладає йому в руку гроші). Ой, та мені стільки не треба! Дай доларів два, й вистачить. Серйозно. Візьми назад.

ФІБІ. Бери все. Віддаси потім. На виставу принесеш. ГОЛДЕН. Господи, скільки ж тут? ФІБІ. Вісім доларів і вісімдесят п’ять центів. Ні, шістдесят п’ять центів. Двадцять я витратила… Голдене!.. Ти що, плачеш?

ГОЛДЕН. Ні… ні, я вже йду. Майже відразу по тому вмикається світло і музика. Починається сцена 13 у вітальні містера Антоліні.

223

Над прірвою в житі

Сцена 13 МІСТЕР АНТОЛІНІ, МІСІС АНТОЛІНІ, ГОЛДЕН.

М-р АНТОЛІНІ. Голдене?! Любий ти мій! Господи, та ти ж витягся на цілу голову! Заходь, дуже тобі радий! ГОЛДЕН. Як поживаєте, містере Антоліні? Як місіс Антоліні? М-р АНТОЛІНІ. Та в нас усе чудово. Скидай пальто. А я вже думав, ти приб’єшся з байстрям на руках. Без дому, без притулку. На віях паморозь… Ліліан! Як там кава?!

М-с АНТОЛІНІ. (Голос). Готова! Це Голден? Привіт, Голдене! ГОЛДЕН. Доброго здоров’я, місіс Антоліні! М-р АНТОЛІНІ. Сідай, Голдене. У нас розгардіяш, вибач. Приходили знайомі місіс Антоліні з Буффало. Одне слово, буффарики з Буффало.

М-с АНТОЛІНІ. (Голос). Голдене, ти щоб на мене не дивився, добре? ГОЛДЕН. Що вона сказала? М-р АНТОЛІНІ. Щоб ти не дивився на неї, коли ввійде. Вона тільки-но встала. Бери сигарету. Ти зараз куриш?

ГОЛДЕН. Дякую. Не часто. Так, час від часу. М-р АНТОЛІНІ. Ага, розказуй. (Дає припалити).

Та-ак. Виходить, ти й у Пенсі не загрів собі місця. То що там сталося? Як у тебе з англійською? Якби ти засипався з англійської, я б показав тобі на двері. Ти ж був король переказів!

ГОЛДЕН. Ні, англійську я добре здав. Правда, ми вчили переважно літературу. Я за цілу чверть писав твори всього разів зо два. А от із усної мови провалився. Був у нас такий предмет – усна мова називався. Там я і провалився. М-р АНТОЛІНІ. Чому? ГОЛДЕН. Сам не знаю. Це таки уроки, коли кожен учень у класі встає і каже промову. Ну, самі знаєте. Без будь-якого обдумування і те де. І коли хто-небудь відступить від теми, всі зразу в крик: «Збився! Збився!» Мене це просто бісило. Я й заробив кілок.

М-р АНТОЛІНІ. Чому? ГОЛДЕН. А я знаю?! Оті

крики виводили мене з терпіння. Найгірше те, що мені подобається, коли відступають від теми. Так набагато цікавіше, і взагалі.

М-р АНТОЛІНІ. Хіба не краще, коли людина розповідає все до ладу? ГОЛДЕН. Певна річ, краще! Я люблю, коли мені розповідають усе до ладу. Але не люблю, коли надто гладенько. От не знаю. Мені, мабуть, просто не до душі, коли розповідають весь час про одне і те ж. Хлопці, котрі так виступали, заробляли найвищі оцінки. Що правда, то правда. Але був у нас один такий Річард Кінселла. Ніяк не міг говорити довго про щось одне, і йому весь час кричали: «Збився! Збився!» Це було жахливо ще й тому, що він дуже нервовий хлопець — розумієте,

224

Над прірвою в житі

дуже нервовий, у нього навіть губи починали тремтіти, коли наставала його черга виступати, і говорив він так тихо, що заднім нічого й чути не було. Та коли губи в нього переставали тремтіти, то розповідав він, як на мене, найкраще з усього класу. Але він, вважайте, теж провалився. Дістав двійку, бо йому всю дорогу кричали: «Збився!» Скажімо, розповідає Річард про ферму, яку його батько купив у Вермонті. Він говорить, а йому весь час кричать: «Збився!». І наш учитель, містер Вінсон, ліпить йому одиницю — бо Кінселла, мовляв, нічого не сказав про рослинний і тваринний світ – одне слово, про всю ту муру на фермі. А Кінселла виступав так: почне, бувало, про те, про се, а тоді раптом уже розповідає про листа, якого мати одержала від його дядька, як той дядько у сорок два роки захворів на поліомієліт, і як він нікого не пускав до себе в лікарню, бо не хотів, щоб його бачили в отих залізних шинах. Я розумію, з фермою це не мало нічого спільного, але ж цікаво! Хіба не цікаво, коли хтось про таке розповідає? Особливо, якщо він почне про батькову ферму, а тоді його занесе, і він уже розповідає про дядька. По-моєму, просто свинство перебивати хлопця вигуками «Збився!», коли він так захопиться, розхвилюється… Не знаю… Важко це пояснити.

М-р АНТОЛІНІ. Голдене… Дозволь поставити тобі одне коротеньке і досить банальне педагогічне питання: ти не думаєш, що на все свій час і своє місце? Не думаєш ти, що коли хто-небудь почав говорити про батькову ферму, то повинен розповісти про неї до кінця, а вже тоді заводити про дядькові залізні шини? Або коли вже його так хвилюють дядькові шини, то чи не краще йому з самого початку обрати цю тему, а не ту, про ферму? ГОЛДЕН. Напевно… Ні, не знаю. Мабуть, так. Але я хочу сказати ось що: здебільшого, й сам не знаєш, що цікавіше, поки не почнеш розповідати. І коли хто-небудь почне цікаво розказувати й захопиться, то не треба принаймні йому заважати, нехай вибалакається. Крім того, ви не знали нашого вчителя, містера Вінсона. Часом він міг довести до сказу, розумієте, всю дорогу товче: узагальнюйте, спрощуйте… А хіба можна все узагальнювати й спрощувати тільки через те, що комусь так хочеться? Ні, ви того типа, містера Вінсона, не знали. Він, звичайно, розумний, начитаний, але в нього точно не всі дома. М-с АНТОЛІНІ. (Заходить). А ось нарешті й кава, джентльмени! Тільки не дивися на мене, Голдене, у мене на голові таке робиться!

ГОЛДЕН. Здрастуйте, місіс Антоліні! (Робить спробу встати). М-с АНТОЛІНІ Я вам усе тут залишу, а ви вже самі тут пригощайтеся. Як там твоя мама, Голдене?

ГОЛДЕН. Дякую, нічого. Я, правда, вже давно її не бачив, але в останнє… М-с АНТОЛІНІ. Любий, якщо Голденові буде щось потрібно, то все в шафі. На верхній полиці. А я лягаю спати. Бо вже з ніг падаю. Хлоп’ята, ви постелете собі самі?

225

Над прірвою в житі

М-р АНТОЛІНІ. Ми все зробимо самі. Іди лягай спати. (Цілує її). М-с АНТОЛІНІ. Ну, тоді – добраніч. М-р АНТОЛІНІ. Тижнів зо два тому я обідав із твоїм батьком. Він тобі не писав? ГОЛДЕН. Ні. М-р АНТОЛІНІ. Але ти знаєш, звичайно, що він дуже переживає за тебе? ГОЛДЕН. Та знаю. Певна річ, знаю. М-р АНТОЛІНІ. Видко, перед тим, як мені подзвонити, він отримав якогось довгого і досить тривожного листа від колишнього твого директора про те, що ти зовсім не хочеш учитися. Що прогулюєш школу, не робиш уроків. Одне слово, взагалі нічого…

ГОЛДЕН. Та нічого я не прогулював! Нам не дозволяли прогулювати уроки. Інколи, правда, не ходив на деякі предмети – на ту ж таки усну мову, але, загалом, нічого я не прогулював.

М-р АНТОЛІНІ. (Закурює). Щиро кажучи, я не знаю, що тобі порадити, Голдене. ГОЛДЕН. Розумію. Зі мною важко розмовляти, я знаю. М-р АНТОЛІНІ. У мене таке враження, що ти падаєш у якусь страшну прірву. Слово честі, я й сам не знаю. Ти мене слухаєш?

ГОЛДЕН. Слухаю. М-р АНТОЛІНІ. Може,

навіть, ти докотишся до того, що в тридцять років будеш безвилазно сидіти в якому-небудь барі й ненавидітимеш кожного, хто буде схожий на колишнього футболіста з університетської команди. А може, навпаки, станеш вельми освіченим і ненавидітимеш людей, які неправильно розмовляють. Чи, може, осядеш у якійсь конторі й будеш кидати скріпками в стенографістку, що сидітиме навпроти. Хтозна. Ти взагалі хоч розумієш, про що я кажу?

ГОЛДЕН. Розумію, чому ж… Тільки ви дарма думаєте, що я буду всіх ненавидіти. Колишніх футболістів, і взагалі. Їй-Богу, це не так. Я ненавиджу зовсім не всіх. Буває, зненавиджу когось, а потім заспокоюся – як-от, скажімо, отого Стредлейтера в Пенсі. Чи отого іншого, Роберта Еклі. Бувало, я тих хлопців ненавидів, що правда, то правда, але це ніколи не тривало довго. Ось що я маю на увазі. Потім, коли їх день-два не побачиш – не зайдуть до тебе в кімнату, чи там, не зустрінеш їх в їдальні, — починає навіть бракувати їх. Розумієте, мені навіть їх не вистачало. М-р АНТОЛІНІ. (Після паузи). Ну добре. А тепер послухай трохи мене… Може, зараз мені не вдасться висловити свої думки так, як хотілося б, але через день-два я напишу тобі листа. Тоді ти гарненько собі все обміркуєш. Але все-таки послухай, що я тобі скажу… Ця прірва, що ти в неї, як я уже сказав, падаєш, особлива, дуже небезпечна. Той, хто в неї падає, ніколи не відчує і не почує дна. Просто він усе падає й падає. Це буває з людьми, котрі в якусь хвилину свого життя спробували знайти те, що їхнє середовище не може їм дати. Або ж вони подумали, що їхнє середовище

226

не може їм цього дати. І вони покинули шукати. Покинули, так по справжньому й не почавши шукати. Ти стежиш за моєю думкою?

ГОЛДЕН. Так, сер. М-р АНТОЛІНІ. Правда? ГОЛДЕН. Правда. М-р АНТОЛІНІ. (Після паузи). Не хотілось би тебе лякати, але я добре уявляю, як ти благородно жертвуєш собою заради якоїсь нікчемної справи. Скажи, ти прочитаєш уважно те, що я тобі напишу? І збережеш?

ГОЛДЕН. Так, звичайно. М-р АНТОЛІНІ. (Встає, пише щось на картці, повертається). Хоч як не дивно, але слова ці сказав не поет. Іх написав психоаналітик на ім’я Вільгельм Штекель. Ось, що він… Ти мене слухаєш?

ГОЛДЕН. Звичайно, слухаю! М-р АНТОЛІНІ. Ось, що він написав: «Незрілій людині властиво те, що вона прагне благородно вмерти за свою справу, а зрілій – що вона прагне покірно жити задля своєї справи». (Подає картку Голденові).

ГОЛДЕН. Дякую. М-р АНТОЛІНІ. Настане, думаю, день, коли тобі доведеться вибирати свою стежку. І відразу треба буде на неї ступати. Негайно. Ти не матимеш права зволікати жодної

227

Над прірвою в житі

хвилини. Ти – ні. (Голден киває головою). Неохота мені про це балакати, але, гадаю, як тільки ти вибереш свою стежку, першим твоїм кроком буде взятися за розум у школі. Інакше не можна. Ти повинен учитися – подобається тобі така перспектива чи ні. Ти любиш багато знати. І мені здається, що коли ти впораєшся з усіма отими містерами Вінсами та їхньою усною мовою, то поба…

ГОЛДЕН. Вінсонами. М-р АНТОЛІНІ. Що? ГОЛДЕН. Містерами Вінсонами. М-р АНТОЛІНІ. О’кей, містерами Вінсонами. Як тільки ти впораєшся з усіма оцими містерами Вінсонами, ти почнеш усе ближче і ближче підступати – певна річ, якщо цього хотітимеш, прагнутимеш, чекатимеш, — до знань, які стануть дуже й дуже дорогими твоєму серцю. І тоді ти, крім усього іншого, побачиш, що ти не перший, у кого поведінка решти людей викликає розгубленість, страх і навіть огиду. Побачиш, що ти не один такий, і це тебе втішить та підбадьорить. Дуже багато людей пережили таку саму розгубленість і страх, що їх оце переживаєш ти. На щастя, дехто з них описав свої душевні муки. У цих людей ти багато чому навчишся – коли, звичайно, захочеш. Так само й інші коли-небудь учитимуться в тебе, якщо ти матимеш, що їм сказати. І це прекрасна допомога, прекрасна наука! Це не просто знання. Це – історія. Це – поезія! Я не збираюся тебе переконувати, що тільки освічені, вчені люди здатні дарувати світові моральні цінності. Це не так. Але я стверджую, що освічені й учені люди, якщо вони до того ж талановиті, творчі, — а це, на жаль, трапляється рідко – загалом, залишають по собі куди ціннішу спадщину, ніж ті, що просто талановиті й творчі. Перші прагнуть висловлюватися чіткіше і схильні доводити свої задуми до кінця. І, що найважливіше, – в дев’яти випадках із десяти люди освічені набагато скромніші, ніж неосвічені. Ти простежуєш хід моїх міркувань?

ГОЛДЕН. Так, сер. М-р АНТОЛІНІ. (Після тривалої паузи).

І ще одну перевагу дає академічна освіта. Якщо ти достатньо заглибишся в науку, то помалу осягнеш можливості власного розуму. Ти зрозумієш – що для тебе, а що, може, й ні. Згодом ти усвідомиш, який спосіб думок найбільш властивий твоїй натурі. Завдяки цьому не витрачатимеш часу на те, щоб проникнути в ідеї, які тебе не вдовольняють, чужі тобі. Ти пізнаєш справжню свою мірку і зможеш… (Голден позіхає). Ну, добре. Вставай, постелимо тобі. (Починають стелити постіль). А як там твої дівчата?

ГОЛДЕН. Нормально. М-р АНТОЛІНІ. Як Саллі? ГОЛДЕН. Все гаразд. Сьогодні з нею бачились. Тепер у нас мало чого спільного. М-р АНТОЛІНІ. На диво гарненька дівчинка!.. А друга ж як? Та, що ти з нею познайомився в Мейні?

228

Над прірвою в житі

ГОЛДЕН. А-а… Джейн Галлахер. Нормально. Завтра я, мабуть, дзенькну їй по телефону. М-р АНТОЛІНІ. Ну от, можеш лягати. Не знаю тільки, куди в дідька ти подінеш свої довгі ноги!

ГОЛДЕН.

Нічого, я звик до коротких ліжок. Дуже вдячний вам, сер. Ви з місіс Антоліні врятували мені сьогодні життя!

М-р АНТОЛІНІ. О’кей. Тоді добраніч, любий. ГОЛДЕН. Добраніч, сер. Дуже вам удячний. Антоліні виходить. Голден лягає спати, гасне світло, починає тихо звучати музика і, як і в попередній сцені, поступово загоряються проекції різноманітних кадрів. Однак усе це триває дуже недовго й різко обривається, по тому вмикається світло, скероване на Голдена, й починається сцена 14.

Сцена 14 ГОЛДЕН, МІСТЕР АНТОЛІНІ, ФІБІ, ГОЛОС ГОЛДЕНА. До цього моменту сценічний простір уже цілком захаращений різними предметами: брудний і чистий посуд, попільнички, пляшки, сумки, валізи, саквояжі, декотрі з них відкриті, і з середини вивалюються одяг, книжки, іграшки, різне дрібне причандалля. Стільці попсовані, шафи повідкривані – в них теж панує повний безлад. З умеблювання постягувані чохли, і видно, що під декотрими з них ховались музейні вітрини, закладені різним мотлохом – старовинними черепками, предметами вжитку тощо (всередині деяких вітрин – опудала звірів, муляжі ескімосів, індіанців і таке інше); під іншими – залишки старих атракціонів, каруселей (серед усього – облізла фігура чорного коня). Упродовж сцени Голден весь час у русі. Спочатку здається, що він намагається дати лад усім цим речам, однак згодом стає зрозуміло, що це не стільки прибирання, скільки певна класифікація речей: дещо він складає на купи, деякі речі ховає, деякі навпаки, виставляє напоказ, відкриваючи те, що раніше було сховане. Так, більшість музейних експонатів з’являються саме у цій сцені. В результаті таких намагань інтер’єр сцени до кінця вистави суттєво змінюється. ГОЛОС ГОЛДЕНА звучить тепер щоразу з іншої точки, визначаючи певною мірою маршрут пересування ГОЛДЕНА, котрий веде з ГОЛОСОМ своєрідний діалог.

ГОЛДЕН. (Зривається на ліжку). А потім сталося таке, що й розповідати не хочеться. Зненацька я прокинувся. Чую, на лобі в мене лежить чиясь рука! Слухайте, я аж захолонув зі страху! Виявляється, то рука містера Антоліні! Він сидів у темряві на підлозі біля канапи й чи то мацав мій лоб, чи то гладив мене. Слухайте, я мало не до стелі підскочив, чесне слово! (Починає гарячково шукати одяг, одягається).

ГОЛОС ГОЛДЕНА. Що таке? Чого ви? М-р АНТОЛІНІ. (З’являється в дверях зі шклянкою). Нічого. Просто сиджу, милуюся… ГОЛОС ГОЛДЕНА. Але чому ви тут сидите?! М-р АНТОЛІНІ. Ти б не міг трохи тихіше? Просто я сиджу…

229

Над прірвою в житі

ГОЛС ГОЛДЕНА. Мені однаково пора збиратися. М-р АНТОЛІНІ. Куди це тобі пора збиратися? ГОЛОС ГОЛДЕНА. Я залишив на вокзалі свої речі. Краще, мабуть, поїду, заберу їх. Там усе моє манаття.

М-р АНТОЛІНІ. Ніде твої речі до ранку не дінуться. Лягай і спи. Я теж піду спати. Що це з тобою сталося?

ГОЛДЕН. Нічого зі мною не сталося. ГОЛОС ГОЛДЕНА. Просто в мене в

саквояжі усі мої гроші й усі речі. Я скоро повернусь. Візьму тачку і скоро повернуся. Справа в тому, що це не мої гроші, а мамині, і я…

М-р АНТОЛІНІ. Не сміши, Голдене. Лягай спати. Я теж піду спати. Ніде твої гроші до ранку не ді…

ГОЛДЕН. Ні, я серйозно. Мені треба йти, їй-Богу. М-р АНТОЛІНІ. Дивний ти хлопець… Дуже дивний. ГОЛОС ГОЛДЕНА. Знаю. До побачення, сер! Дуже вам удячний, їй-Богу! М-р АНТОЛІНІ. А ти візьми речі й давай знову сюди. Я двері залишу відчиненими. (Виходить).

ГОЛОС ГОЛДЕНА. Дуже вам удячний, сер! Бувайте! ГОЛДЕН. Візьмуся читати гарні книжки, їй-Богу. (Пауза).

Відколи себе пам’ятаю, разів двадцять потрапляв у подібну халепу. Просто вже терпіння не вистачає. (Продовжує складати речі).

ГОЛОС ГОЛДЕНА. Коли я вийшов надвір, уже розвиднювалося. Йти мені було нікуди, тож я подався на Центральний вокзал – там були мої речі. Ніяк не йшов мені з голови клятий містер Антоліні. Може, думаю, даремно я вирішив, що він збирається загравати зі мною. Може, йому просто подобається гладити сонних хлопців по голові. Адже я напевно нічого не знаю. Звичайно, не знаю.

ГОЛДЕН. Зрештою, навіть якщо у нього якесь збочення, то до мене він все одно ставиться дуже добре. Коли я посеред ночі подзвонив йому — каже, приїзди хоч зараз, якщо хочеш. А як близько до серця взяв потім мої проблеми… ГОЛОС ГОЛДЕНА. А які давав поради! Про справжню мірку й таке інше. Мабуть, він і справді погладив мене по голові просто так. (Пауза). Я сидів у отій величезній залі, де повно лавок. Поруч зі мною на лаві хтось забув журнал, і я взяв його погортати, може, думаю, хоч так забуду про містера Антоліні і взагалі про всі оті дурниці. Але від першої ж ідіотської статті, яку я взявся читати, мені стало ще гірше. Від початку до кінця там писалося про всілякі гормони й таке інше. Писалося, який у вас має бути вигляд, — яке обличчя, очі і те де, — коли з гормонами все гаразд. А в мене все якраз було навпаки: я мав такий вигляд, як у того типа в статті, в котрого з гормонами було не все гаразд. Що ж це воно діється, думаю, з моїми гормонами?

230

Над прірвою в житі

Далі почав читати ще одну статтю – як виявити, чи є в тебе рак, чи нема. Коли в роті в тебе, писалося, є ранки, які довго не гояться, то це ознака того, що в тебе, очевидно, є рак. А в мене вже тижнів зо два зсередини на губі така ранка! Мабуть, думаю, в мене рак.

ГОЛДЕН. Веселенький журнальчик, нічого не скажеш! Якщо в мене рак, то я через кілька місяців вріжу дуба. (Пауза). З того всього я пішов прогулятися. Дорогою побачив, як двоє чоловіків вивантажують із машини величезну ялинку. І один весь час кричав до іншого: «Піднімай вище, матері її!.. Вище, кажу, піднімай, матері її!..» ГОЛОС ГОЛДЕНА. Гарно ж вони про різдв’яну ялиночку. ГОЛДЕН. Дивно, але мені чомусь стало смішно, і я зареготав. Гіршого я вже не міг вигадати, бо в ту ж мить мало не виблював. Слово честі.

ГОЛОС ГОЛДЕНА. Був понеділок, до Різдва лишалося лише кілька днів. Я йшов П’ятою авеню. Настрій скрізь панував різдвяний. На кожному розі стояли засмучені Діди Морози й дівчата з Армії спасіння — ті, що ніколи не фарбують губів – і подзвонювали дзвіночками. Я все виглядав отих двох черниць, з якими снідав на вокзалі, але їх ніде не було. ГОЛДЕН. Одне слово, йду я П’ятою авеню, йду собі і іду, й раптом зі мною починає коїтися щось неладне. Щоразу, як тільки доходжу до бісового перехрестя й ступаю з тротуару на асфальт, виникає таке відчуття, ніби я нізащо не перейду на той бік вулиці! Здається, ось провалюся зараз крізь землю і полечу, полечу… Й ніхто вже мене ніколи не побачить. Слухайте, як я злякався! Ви собі навіть не уявляєте. Упрів, як чорт. Білизна, сорочка – все до тіла поприлипало. ГОЛОС ГОЛДЕНА. Тоді я вигадав одну штуку. Тільки-но доходжу до кінця кварталу, починаю подумки розмовляти з братом Аллі. Кажу йому: «Аллі, не дай пропасти! Аллі, не дай пропасти! Аллі, не дай пропасти! Прошу тебе, Аллі!» ГОЛДЕН. А потім, тільки-но перейду, не провалившись, на другий бік вулиці, кажу йому: «Дякую». І так на кожному перехресті – щоразу те саме. Але я ні на мить не спинявся. Мабуть, просто боявся спинитися – сказати щиро, я той день уже погано пригадую. ГОЛОС ГОЛДЕНА.

Потім я вирішив прикинутися глухонімим і рушати світ за очі – куди-небудь на Захід абощо. Зароблю, думаю, грошей, збудую собі десь у лісі хатину й житиму там до кінця днів. А згодом зустріну яку-небудь вродливеньку дівчину – теж глухоніму — і ми одружимося. Вона переїде жити до мене в хатину, а коли захоче мені що-небудь сказати – хай пише на папері, як решта людей. А коли в нас будуть діти, сховаємо їх де-небудь від усього світу. Накупимо багато книжок і самі навчимо їх читати та писати.

ГОЛДЕН. Мене ця ідея страшенно захопила, їй-Богу. Я знав, що той план – прикинутися глухонімим і таке інше – повна маячня, і все ж мені подобалося

231

Над прірвою в житі

мріяти про це. Але поїхати на Захід я вирішив твердо. Хотілося тільки спершу попрощатися з каналією Фібі. Напишу, думаю, Фібі записку, поясню, де її чекатиму, щоб попрощатися й віддати оті гроші на різдвяні подарунки, а тоді піду до школи й попрошу кого-небудь із вчителів передати записку.

ГОЛОС ГОЛДЕНА. Написав я таке: «Люба Фібі! Я не можу чекати до середи і сьогодні ввечері, мабуть, вирушу на Захід. Якщо зможеш – зустрінемося чверть на першу перед Музеєм мистецтв, біля входу. Я віддам тобі твої різдвяні гроші. Я небагато витратив. Цілую. Голден». Школа була, по суті, поруч із музеєм, і Фібі однаково мала йти повз нього на обід додому, отож я знав, що вона може зустрітися зі мною. ГОЛДЕН. Чекаючи на Фібі, я думав, що, може, я оце побачу свою сестричку востаннє. І з рідних більш нікого не побачу… ГОЛОС ГОЛДЕНА.

Взагалі, я уявив собі, що все ж таки їх побачу, але через багато років. Приїду, думаю, додому, коли мені буде років тридцять-тридцять п’ять — хто-небудь саме занедужає й захоче перед смертю побачитися зі мною. Принаймні лиш це змусить мене покинути свою хатину і приїхати додому.

ГОЛДЕН. Я вже навіть малював в уяві картину свого повернення. Мати, знаю, страшенно розхвилюється, відразу в сльози, і почне благати залишитися вдома й не повертатися до своєї хатини, але я все ж таки поїду. Я буду незворушний, мов камінь. Заспокою її, потім відійду в інший куток вітальні, дістану портсигар і закурю. А сам такий байдужий, холодний. ГОЛОС ГОЛДЕНА. Запрошу всіх приїжджати до мене, коли будуть мати охоту, але дуже просити не стану.

ГОЛДЕН. А от із каналією Фібі домовлюся, щоби приїздила до мене на канікули, і влітку, і на Різдво, і на Великдень.

ГОЛОС ГОЛДЕНА. І Д.Б. теж скажу, щоби приїздив – нехай поживе в мене, коли йому потрібен буде тихий, спокійний куточок для роботи.

ГОЛДЕН. Але ніяких сценаріїв у моїй хатині я йому писати не дам, тільки оповідання і книжки.

ГОЛОС ГОЛДЕНА.

Заведу собі таке правило: щоб жодної фальші, жодного дурисвітства ніхто в моєму домі не творив. А якщо хто-небудь спробує, нехай одразу забирається геть.

ФІБІ. (З’являється в проході з величезною валізою. Одягнена в Голденову шапку). Гей! ГОЛДЕН. Я думав, ти вже не прийдеш. На біса тобі здалася ця валіза? Мені не треба нічого. Я їду так, як є. Навіть саквояжів не буду забирати з вокзалу. Що ти сюди напхала?

ФІБІ. Свої речі. Я їду з тобою. Можна? Добре? ГОЛДЕН. Що-о? ФІБІ. Я спустилася вантажним ліфтом на чорному

232

ході, щоб Чарліна не бачила.

Над прірвою в житі

А валіза не важка. Тут тільки мої сукенки, капці, білизна, шкарпетки та ще деякі дрібниці. Спробуй сам. Вона не важка, спробуй… Можна мені з тобою, Голдене? Можна, га? Прошу тебе!

ГОЛДЕН. Не можна. І стули писок! ФІБІ. Ну чому не можна? Будь ласочка, Голдене, я не буду тобі заважати. Я тільки поїду з тобою, і все. Якщо не хочеш, я навіть не братиму з собою одежі. Я візьму тільки свій…

ГОЛДЕН. Нічого ти не візьмеш! Бо нікуди не поїдеш! Я поїду сам. І стули писок! ФІБІ. Ну, Голдене! Прошу тебе, візьми й мене! Я буду така… така…Ти й не… (Плаче). ГОЛДЕН. Ти нікуди не поїдеш! Стули, кажу, писок! Віддай валізу! (Голден хапає валізу, висипає її вміст на підлогу і починає гарячково перебирати речі. Фібі плаче). Я думав, ти

збираєшся грати у виставі. Думав, будеш грати Бенедікта Арнольда! Що це ти собі надумала? Не хочеш грати у шкільній виставі, чорт забирай?! (Залишає речі, підходить до Фібі). Ходімо, я відведу тебе до школи. (Фібі не звертає на його слова уваги. Голден стоїть деякий час в нерішучості, повертається до валізи, потім – знову до Фібі).

Я вже нікуди не їду. Передумав. Досить розпускати нюні і стули писок. Пішли, я відведу тебе до школи. Ідемо! А то запізнишся. (Намагається взяти Фібі за руку, але вона не дається). Ти обідала? Ти вже обідала? Йдемо, я відведу тебе до школи.

ФІБІ. Я до школи не піду! ГОЛДЕН. До школи тобі доведеться іти. Ти ж хочеш грати у шкільній виставі, правда? Хочеш же?

ФІБІ. Не хочу! ГОЛДЕН. А я кажу – хочеш! Звичайно – хочеш! Не стій, ходімо! По-перше, я взагалі нікуди не їду. Слово честі. Я йду додому. Тільки-но ти повернешся до школи, я піду додому. Спершу катну на вокзал, заберу саквояжі, а тоді відразу просто…

ФІБІ. А я тобі кажу, що до школи більше не піду! Роби собі що хочеш, але я до школи більше не піду. І стули писок! Фібі зриває з голови шапку, жбурляє нею в Голдена. Світло гасне. Голден залишається сам. Тепер із кожною новою реплікою загоряються проекції Голденового обличчя, що з’являються всюди – на стінах, предметах, підлозі, на постаті Голдена. Промені переламуються через скло вітрин, крізь прозорі фіранки, утворюють химерні зображення на драпіруванні, на музейних опудалах. Всюди – Голден. Деколи проекція обличчя збігається з живим обличчям актора, коли той намагається потрапити в потік світла, щоби бути помітнішим.

ГОЛОС ГОЛДЕНА. Раптом я сказав їй: «Слухай, хочеш погуляти? Хочеш, підемо до зоопарку? Якщо я дозволю тобі сьогодні не йти вже до школи, а до вечора погуляти, ти викинеш із голови оті дурниці?» Вона не відповіла, але я правив своєї. ГОЛДЕН. Якщо я дозволю тобі пропустити після обіду уроки й піду з тобою гуляти, ти викинеш із голови всі оті дурниці? Візьмешся за розум і підеш завтра до школи?

ГОЛОС ГОЛДЕНА. «Може, й піду, а може, й ні!» — відказала вона й кинулася мов

233

Над прірвою в житі

навіжена через вулицю, навіть не подивившись, чи йдуть машини. Часом вона просто божеволіє.

ГОЛОС ГОЛДЕНА.

(З іншої точки). Одначе я за нею не побіг. Я знаю, що вона сама піде за мною, і неквапом рушив у бік зоопарку одним боком вулиці, а вона, каналія, пішла туди ж, тільки іншим боком. Йде й голови до мене не повертає. Але я здогадувався, що вона косує на мене очима, поглядає, чи я йду. Одне слово, так ми й пройшли всю дорогу до зоопарку.

ГОЛОС ГОЛДЕНА.

(З іншої точки). Тільки коли вулицею проїздив двоповерховий автобус, затуляючи від мене Фібі, якусь мить я не бачив, куди в біса її понесло, і трохи хвилювався.

ГОЛДЕН. Коли ми вже дійшли до зоопарку, я гукнув їй через вулицю: «Фібі! Я йду в зоопарк!» Фібі й не глянула на мене. Але я здогадався, що вона мене почула, бо коли я рушив сходами вниз до зоопарку, то озирнувся й побачив, що вона переходить вулицю і простує за мною. ГОЛОС ГОЛДЕНА. День видався нікудишній, і людей в зоопарку було небагато. Ми походили трохи й рушили через підземний перехід, котрий виводив до каруселей. Спочатку Фібі не хотіла йти поруч і все відставала на декілька кроків, але згодом ми вже йшли майже разом. Тільки розмовляти вона ще не бажала. ГОЛДЕН. Я взявся за пояс на її пальті – просто так, аби подуріти, але їй це не сподобалось, і вона сказала: «Забери, будь ласка, руки, якщо не важко». Фібі ще сердилася на мене. Щоправда, вже не так, як раніше. ГОЛОС ГОЛДЕНА. Одне слово, ми все ближче й ближче підходили до каруселей, і вже було чути оту дурну музику, яка там грає щодня. (Починає звучати музика). Вони крутять цю платівку уже років зо п’ятдесят – ще відколи я був малий. І це найкраще в каруселях – те, що музика там завжди та сама. ГОЛДЕН. Раптом Фібі каже: «А я думала, карусель зимою не працює!» Це вона, по суті, вперше за весь час до мене заговорила. Напевно, забула, що сердиться. Я сказав їй, що це, мабуть, через те, що скоро Різдво. Але вона не відповіла. Згадала, напевно, що сердиться. ГОЛОС ГОЛДЕНА. «Хочеш покататися?» — спитав я її. Я ж бачив, що вона хоче. Коли вона була маленькою, її, бувало, не відтягнеш від тої чортової каруселі. ГОЛОС ГОЛДЕНА. (З іншої точки). Я думав, що вона не відповість. Але ні, відповіла. «Я вже завелика», — каже.

ГОЛОС ГОЛДЕНА. (З іншої точки). «Чому там завелика? – сказав я, – йди. Я тебе почекаю. Йди». Я пішов до віконця, де продавалися квитки, і купив один для каналії Фібі.

ГОЛДЕН. Я сів на лаву, а Фібі рушила до каруселі. Спершу обійшла довкола. Обійшла всю карусель. Потім вилізла на такого великого й облупленого гнідого

234

Над прірвою в житі

коня. Нарешті карусель закрутилася, і я побачив, як Фібі поїхала, поїхала…

ГОЛОС ГОЛДЕНА. Коли карусель зупинилася, Фібі злізла з коня, підійшла до мене й каже: «А тепер ти покатайся». ГОЛОС ГОЛДЕНА. (З іншої точки). Я сказав: «Ні, краще я посиджу й подивлюся на тебе. А ти йди ще. Візьми ось гроші і купи ще кілька квиточків».

ГОЛС ГОЛДЕНА. (З іншої точки). Фібі взяла гроші і сказала, що більше не сердиться на мене. «Я знаю, — відповів я, — ну, біжи, зараз рушатиме!»

ГОЛОС ГОЛДЕНА. (З іншої точки). І раптом вона поцілувала мене. А тоді простягла долоню й вигукнула: «Дощ! Зараз буде дощ!»

ГОЛДЕН. А тоді — слухайте, я мало не вмер! Фібі сягнула рукою до моєї кишені, дістала червону мисливську шапку й натягла мені на кумпол! (Дістає з кишені шапку, вдягає).

ГОЛОС ГОЛДЕНА. Вона підбігла до каси, купила квиток і в останню мить встигла на карусель.

ГОЛОС ГОЛДЕНА.

(З іншої точки). А вгорі знов оббігла весь круг, поки знайшла свого коня. Сіла на нього, помахала мені, і я теж їй помахав.

ГОЛОС ГОЛДЕНА.

(Сцена раптом починає обертатися, світло, світові проекції теж

обертаються довкола Голдена, котрий сидить у центрі). І раптом сипонув, як скажений,

дощ! Точнісінько, як із відра, їй-Богу. Батьки, матері, всі, хто там був, кинулися до каруселі і сховалися під дашком, щоб не змокнути. Тільки я залишився сидіти на лаві. Промок до нитки, особливо плечі й коліна. Мисливська шапка мене, звичайно, трохи захищала, і все ж, я сидів мокрий, як хлющ! Та мені було байдуже. Раптом я відчув себе таким щасливим від того, що каналія Фібі все каталась і каталась на цій каруселі! Я мало не заплакав від щастя. Сам не знаю, чому. Мабуть, просто тому, що на Фібі було так приємно дивитися, коли вона все пропливала і пропливала в мене перед очима у своєму синьому пальтечку. Шкода, що ви не бачили її в ту хвилину, їй-Богу, шкода! Поступово загоряється щораз більше світла, проекції блякнуть, і стає помітно, що разом із Голденом кружляють усі персонажі, що з’являлися в п’єсі. Завіса.

Вишневий сад Антон Чехов Переклад Петра Панча Комедія

Дійові особи Раневська Любов Андріївна, поміщиця

арт. Юлія Матросова арт. Катерина Широкорад

Аня, її дочка, 17 років арт. Розалія Кучерова

Варя, її приймачка, 24 років Гаєв Леонід Андрійович, брат Раневської Лопахін Єрмолай Олексійович, купець Трофимов Петро Сергійович, студент Симеонов-Пищик Борис Борисович Шарлотта Іванівна, гувернантка Єпіходов Семен Пантелеймонович, конторник Дуняша, покоївка Фірс, лакей, старик 87 років Яша, молодий лакей Перехожий

арт. Мирослава Витриховська арт. Володимир Банюк арт. Валентин Макар арт. Микола Пономаренко арт. Олексій Биш арт. Любов

Веселова

арт. Євгеній Сидоренко арт. Руслана Остапко арт. Олександр Максяков арт. Олександр Щукін арт. Олексій Биш

Начальник станції Поштовий чиновник Гості, слуги Дія відбувається в маєтку Л.А.Раневської

Режисер-постановник Геннадій Касьянов Сценографія та костюми Людмили Ковальчук Прем’єра вистави відбулася 4 жовтня 1997 року

Трофімов

Лопахiн

Любов Андріївна Аня

Єпiходов

Пищик

Шарлотта Яша Гаєв Варя Дуняша

Фірс

ДІЯ ПЕРША Кімната, яка й досі називається дитячою. Одні з дверей ведуть до Аниної кімнати. Світанок, незабаром зійде сонце. Вже травень, цвітуть вишні, але в саду холодно, приморозок. Вікна в кімнаті зачинені. Входять Дуняша з свічкою і Лопахін з книжкою в руці.

ЛОПАХІН. Прийшов поїзд, слава Богу. Котра година? ДУНЯША. Скоро друга. (Гасить свічку). Видно вже. ЛОПАХІН. На скільки ж це спізнився поїзд? Години

на дві принаймні. (Позіхає і

потягується). А я, бач який, таку дурницю утнув! Навмисне приїхав сюди, щоб на

станції зустріти, і на тобі – проспав… Сидячи заснув. Досада… Хоч би ти мене розбудила.

ДУНЯША. Я думала, що ви поїхали. (Прислухається). Ось, здається, вже їдуть. ЛОПАХІН (прислухається). Ні… Багаж одержати, те, се… Пауза.

Любов Андріївна прожила за кордоном п’ять років, не знаю, яка вона тепер стала… Гарна вона людина. Легка, проста людина. Пам’ятаю, коли я був хлопчиком років п’ятнадцяти, мій батько покійний – він тоді тут на селі в крамниці торгував – ударив мене в лице кулаком, кров пішла з носа… Ми тоді разом прийшли чогось у двір, і він напідпитку був. Любов Андріївна, як зараз пам’ятаю, ще молоденька, така худенька, підвела мене до умивальника, ось у цій самій кімнаті, в дитячий. «Не плач, каже, мужичок, до весілля загоїться…» Пауза.

Мужичок… Батько мій, правду кажучи, мужик був, а на мені ось біла жилетка, жовті черевики. Із свинячим писком та в калачний ряд… Тільки й того, що багатий, грошей до біса, а коли подумати й розібратися, то мужик мужиком… (Гортає книжку). Читав ось книжку й нічогісінько не зрозумів. Читав і заснув. Пауза.

ДУНЯША. А собаки всю ніч не спали, чують, що хазяї їдуть. ЛОПАХІН. Чого ти, Дуняшо, така… ДУНЯША. Руки трусяться. Я зомлію. ЛОПАХІН. Надто вже ти тендітна, Дуняшо. Й одягаєшся, як панночка, і зачіска теж. Так не можна. Треба себе пам’ятати. Входить Єпіходов з букетом; він у піджаку і блискучих чоботях, які дуже риплять; увійшовши, він упускає букет.

241

Вишневий сад

ЄПІХОДОВ (піднімає букет). Ось садівник прислав, каже, в їдальні поставити. (Віддає Дуняші букет). ЛОПАХІН. І квасу мені принесеш. ДУНЯША. Слухаю. (Виходить). ЄПІХОДОВ. Зараз приморозок, три градуси морозу, а вишня вся в цвіту. Не можу схвалити нашого клімату. (Зітхає). Не можу. Наш клімат не може сприяти як слід. От, Єрмолаю Олексійовичу, дозвольте вам додати, купив я собі позавчора чоботи, а вони, насмілюсь вас запевнити, риплять так, що нема ніякої можливості. Чим би їх намастити?

ЛОПАХІН. Відчепися. Набрид. ЄПІХОДОВ. Щодня зі мною трапляється якесь нещастя. І я не нарікаю, звик і навіть посміхаюсь. Дуняша входить, подає Лопахіну квас.

ЄПІХОДОВ. Я піду. (Натикається на стілець, який падає). От… (Ніби торжествуючи). От бачите, вибачте на слові, яка обставина, між іншим. Це просто навіть дивно! (Виходить).

ДУНЯША. А мене, Єрмолаю Олексійовичу, зізнатися, сватає Єпіходов. ЛОПАХІН. А! ДУНЯША. Не знаю вже й як… Людина він смирна, а тільки іноді як зачне говорити, нічого не зрозумієш. І хороше, і жалісливо, тільки незрозуміло. Мені він так ніби й подобається. Він кохає мене шалено. Людина він нещаслива, щодня якась халепа. Його так і дражнять у нас: двадцять два нещастя…

ЛОПАХІН (прислухається). От, здається, їдуть… ДУНЯША. Їдуть! Що ж це зі мною… похолола вся. ЛОПАХІН. Їдуть, справді. Ходімо зустрічати. Чи пізнає

вона мене? П’ять років не

бачились.

ДУНЯША (хвилюється). Я зараз упаду… Ой, упаду! Чути, як до будинку під’їжджають два екіпажі. Лопахін і Дуняша хутко виходять. Сцена порожня. В сусідніх кімнатах починається шум. Через сцену, спираючись на паличку, поквапливо проходить Фірс, який їздив зустрічати Любов Андріївну; він у старовинній лівреї і у високому капелюсі; щось до себе говорить, але не можна розібрати жодного слова. Шум за сценою все збільшується. Голос: «Ось пройдемо тут…» Любов Андріївна, Аня і Шарлотта Іванівна з собачкою на ланцюжку, зодягнені по-дорожньому. Варя в пальті і хустці, Гаєв, Симеонов-Пищик, Лопахін, Дуняша з клунком і парасолькою, служниця з речами – всі йдуть через кімнату.

АНЯ. Пройдімо тут. Ти, мамо, пам’ятаєш, яка це кімната? ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (радісно, крізь сльози). Дитяча!

242

Вишневий сад

ВАРЯ.

Як холодно, у мене руки заклякли. (До Любові Андріївни). Ваші кімнати, мамонько, біла й фіолетова, такими ж і залишились.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Дитяча, мила моя, прекрасна кімната… Я тут спала, коли була маленькою… (Плаче). І зараз я мов маленька… (Цілує брата, Варю, потім знову брата). А Варя, як і раніше, така сама, на черницю схожа. І Дуняшу я впізнала… (Цілує Дуняшу).

ГАЄВ. Поїзд спізнився на дві години. Га? Які порядки? ШАРЛОТТА (Пищикові). Мій собака й горіхи їсть. ПИЩИК (здивовано). Ви ж подумайте! Виходять усі, крім Ані й Дуняші.

ДУНЯША. Ми вже ждали, ждали… (Знімає з Ані пальто, капелюх). АНЯ. Я не спала в дорозі чотири ночі… тепер змерзла дуже. ДУНЯША. Ви поїхали у великий піст, тоді сніг був, мороз був, а зараз? Люба моя! (Сміється, цілує її). Ждала, ждала вас, радість моя, зіронько… Я скажу вам зараз, жодної хвилини не можу стерпіти…

АНЯ (мляво). Знову що-небудь… ДУНЯША. Конторник Єпіходов після Святої сватав мене. АНЯ. Ти все своєї… (Поправляє волосся). Я розгубила всі

шпильки… (Вона дуже

стомлена, навіть хитається).

ДУНЯША. Я вже не знаю, що й думати. Він мене кохає, так кохає! АНЯ (дивиться в свої двері, ніжно). Моя кімната, мої вікна, ніби я й не виїздила. Я вдома! Завтра вранці встану, побіжу в сад… О, якби я змогла заснути! Я не спала всю дорогу, мучив мене неспокій.

ДУНЯША. Позавчора Петро Сергійович приїхали. АНЯ (радісно). Петя! ДУНЯША. В лазні сплять, там і живуть. Боюсь, кажуть, завдавати клопоту. (Глянувши на свій кишеньковий годинник). Треба б їх розбудити, та Варвара Михайлівна не веліла.

Ти, каже, його не буди. Виходить Варя, на поясі у неї в’язка ключів.

ВАРЯ. Дуняшо, каву мерщій… Мамонька просить кави. ДУНЯША. Зараз. (Виходить). ВАРЯ. Ну, хвалити Бога, приїхали. Знову ти вдома. (Лащачись).

Серденько моє

приїхало! Красуня приїхала!

АНЯ. Натерпілась я. ВАРЯ. Уявляю! АНЯ. Виїхала я на страсному

тижні, тоді було холодно. Шарлотта всю дорогу торохтить, показує фокуси. І навіщо ти мені Шарлотту накинула…

243

244

Вишневий сад

ВАРЯ. Негоже ж тобі самій, серденько, їхати. В сімнадцять років! АНЯ. Приїздимо до Парижа, там холодно, сніг. По-французькому

я розмовляю жахливо. Мама живе на п’ятому поверсі, приходжу до неї, а там якісь французи, дами, старий патер з книжкою і повно диму, так незатишно. Мені враз стало так шкода мами, так шкода, я обняла її голову, стисла руками і не можу випустити. Мама потім все ластилась, плакала…

ВАРЯ (крізь сльози). Не кажи, не кажи… АНЯ. Дачу свою біля Ментони вона вже продала, у неї нічого не залишилось, нічого. У мене теж не залишилось жодної копійки, ледь доїхали. І мама не розуміє! Сядемо на вокзалі обідати, і вона замовляє найдорожче і на чай дає лакеям по карбованцю. Шарлотта теж. Яша так само замовляє собі порцію, просто жахливо. У мами ж лакей Яша, ми його привезли сюди…

ВАРЯ. Бачила негідника… АНЯ. Ну що, як? Відсотки сплатили? ВАРЯ. Де там! АНЯ. Боже мій, Боже мій… ВАРЯ. У серпні будуть продавати маєток… АНЯ. Боже мій… ЛОПАХІН (зазирає у двері і мекає). Ме-е-е… (Виходить). ВАРЯ (скрізь сльози). От так би й ударила його. (Погрожує кулаком). АНЯ (обіймає Варю, тихо). Варю, він посватався? (Варя заперечливо хитає головою). Він же тебе кохає… Чому ви не освідчитесь, чого ви чекаєте?

ВАРЯ. Я так гадаю, нічого у нас не вийде. У нього справ багато, йому не до мене… й уваги не звертає. Бог із ним, тяжко мені його бачити… Всі говорять про наше весілля, всі вітають, а насправді нічого нема, все немов сон… (Іншим тоном). У тебе брошка, ніби як бджілка.

АНЯ (сумовито). Це мама купила. (Іде до своєї кімнати, каже весело, по-дитячому). А я в Парижі на повітряній кулі літала! ВАРЯ. Серденько моє приїхало! Красуня приїхала! Дуняша вже повернулася з кавником і варить каву.

ВАРЯ

(стоїть біля дверей). Ходжу я, серденько, цілий день по господарству і все

мрію. Віддати б тебе за багатого чоловіка, і я б тоді була спокійніша, пішла б собі в пустинь, потім у Київ… у Москву, і так би все ходила святими місцями… Ходила б і ходила. Ліпота!

АНЯ. Пташки співають у садку. Котра зараз година? ВАРЯ. Певно, третя! Час тобі спати, серденько. (Входячи у кімнату до Ані.) Ліпота! Входить Яша з пледом, з дорожньою сумкою.

245

Вишневий сад

ЯША (йде через сцену, делікатно). Тут можна пройти-сь? ДУНЯША. Вас і не впізнати, Яшо. Який ви стали за кордоном. ЯША. Гм… А ви хто? ДУНЯША. Коли ви звідси виїздили, я була отакою… (Показує од підлоги). Дуняша, Федора Козоїдова донька. Ви не пам’ятаєте!

ЯША. Гм… Огірочок! (Озирається і обійма її). Вона скрикує і випускає блюдечко. Яша хутко виходить.

ВАРЯ (на дверях, невдоволеним голосом). Що тут таке? ДУНЯША (скрізь сльози). Блюдечко розбила… ВАРЯ. Це на добре. АНЯ (вийшовши із своєї кімнати). Треба б маму попередити: Петя тут… ВАРЯ. Я наказала його не будити. АНЯ (замислено). Шість років тому помер батько, через місяць потонув у річці брат Гриша, гарненький семилітній хлопчик. Мама не витримала, пішла, пішла, не озираючись… (Здригається). Як я її розумію, коли б тільки вона знала! Пауза.

А Петя Трофимов був Гришиним учителем, він може нагадати… Входить Фірс, він у піджаку й білому жилеті.

ФІРС (іде до кавника, заклопотано). Пані тут будуть каву пити… (Одягає білі рукавички). Готова кава? (Суворо до Дуняши). Ти! А вершки?

ДУНЯША. Ой, Боже мій… (Хутко виходить). ФІРС (порається біля кавника). Ох ти, недотепа…(Бурмотить

до себе). Приїхали з

Парижа… І пан колись їздив до Парижа… на конях… (Сміється).

ВАРЯ. Фірсе, ти про що? ФІРС. Чого зволите? (Радісно). Пані моя приїхала! Дочекався! Тепер хоч і померти… (Плаче з радощів). Входять Любов Андріївна, Гаєв, Лопахін і Симеонов-Пищик; Симеонов-Пищик у чумарці із тонкого сукна і шароварах. Гаєв, входячи, руками і корпусом робить рухи, ніби грає на більярді.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Як це? Дай-но згадати… Жовтого в куток! Дуплет в середину. ГАЄВ. Ріжу в куток! Колись ми з тобою, сестро, спали от у цій самій кімнаті, а зараз мені вже п’ятдесят один рік, хоч як це дивно.

ЛОПАХІН. Так, час спливає. ГАЄВ. Кого? ЛОПАХІН. Час, кажу, спливає. ГАЄВ. А тут пачулями пахне.

246

Вишневий сад

АНЯ. Я спати піду. На добраніч, мамо. (Цілує матір). ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Любе дитятко моє. (Цілує їй руки). Ти рада, що вдома? Я ніяк не можу отямитись.

АНЯ. Прощавай, дядечку. ГАЄВ (цілує їй лице, руки). Бог із тобою. Як ти схожа на свою матір! (До сестри). Ти, Любо, в її роки була точнісінько така. Аня подає руку Лопахіну й Пищикові, виходить і зачиняє за собою двері.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Вона дуже стомилася. ПИЩИК. Шлях же довгий. ВАРЯ (Лопахіну і Пищикові). Що ж, панове! Третя година, пора й спокій дати. ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (сміється). Ти така сама, Варю. (Пригортає її до себе, цілує). Ось вип’ю кави, тоді всі підемо. Фірс кладе їй під ноги подушечку.

Дякую, рідний. Я звикла до кави. П’ю її вдень і вночі. Дякую, мій старенький. (Цілує Фірса).

ВАРЯ. Глянути, чи всі речі привезли… (Виходить). ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Невже це я сиджу? (Сміється).

Мені хочеться стрибати, махати руками. (Затуляє обличчя руками). А що, коли я сплю? Бог свідок, я люблю батьківщину, люблю ніжно, я не в силі була дивитися з вагона, все плакала. (Скрізь сльози). Проте треба пити каву. Дякую тобі, Фірсе, дякую, мій старенький. Я така рада, що ти ще живий.

ФІРС. Позавчора. ГАЄВ. Він недочуває. ЛОПАХІН. Мені зараз, о п’ятій годині ранку, до Харкова їхати. Яка досада! Хотілось подивитися на вас, поговорити… Ви все така ж чудова.

ПИЩИК

(важко дихаючи). Навіть ще кращою стала… Зодягнута по-паризькому…

Ох, було не було.

ЛОПАХІН. Ваш брат, от Леонід Андрійович, каже про мене, що я хам, я жмикрут, але мені зовсім однаково. Нехай каже. Хотілося б тільки, щоб ви мені вірили, як і раніше, щоб ваші чудесні, зворушливі очі дивилися на мене так само, як і раніше. Боже милостивий! Мій батько був кріпаком вашого діда й батька, але ви, власне ви, колись зробили для мене так багато, що я забув усе і люблю вас, як рідну… більше, ніж рідну. ЛЮБОВ АНДРІЇВНА.

Я не можу всидіти, не в силі… (Схоплюється і ходить, дуже

схвильована). Я не переживу цієї радості… Смійтеся з мене, я дурна. Шафочка моя

рідна… (Цілує шафу). Столик мій…

ГАЄВ. А тут без тебе няня померла.

247

Вишневий сад

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (сідає і п’є каву). Так, царство небесне. Мені писали. ГАЄВ. І Анастасій помер. Петрушка Косой покинув мене і тепер у місті в пристава живе. (Виймає із кишені коробку з льодяниками, смокче).

ПИЩИК. Донька моя, Дашенька… вам кланяється… ЛОПАХІН. Мені хочеться сказати вам щось дуже приємне,

веселе. (Глянувши на

годинник). Зараз поїду, ніколи розмовляти… ну, та коротенько. Вам уже відомо,

вишневий сад ваш продається за борги, на двадцять друге серпня призначені торги, але ви не турбуйтеся, моя дорога, спіть собі спокійно, вихід є… Ось мій проект. Прошу уваги! Ваш маєток лежить тільки за двадцять верст від міста, поблизу пройшла залізниця, і якщо вишневий сад та ґрунти понад річкою розбити на дачні ділянки й віддавати потім в оренду під дачі, то ви будете мати щонайменше двадцять п’ять тисяч карбованців на рік прибутку.

ГАЄВ. Пробачте, яка дурниця! ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Я вас, Єрмолаю Олексійовичу, не зовсім розумію. ЛОПАХІН. Ви будете брати з дачників щонайменше по двадцять п’ять карбованців за десятину на рік, і, коли зараз же оголосити, ручусь чим завгодно, до осені у вас не залишиться жодного вільного клаптика, все розберуть. Одне слово, вітаю, ви врятовані. Місцевість прекрасна, річка глибока. Треба тільки, звичайно, трохи причепурити, почистити… наприклад, скажемо, знести всі старі будівлі, ось цей будинок, який уже ні на що не годиться, вирубати старий вишневий сад…

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Вирубати? Милий мій, даруйте, ви нічого не розумієте. Коли на всю губернію є щось цікавого, навіть значного, так це тільки наш вишневий сад.

ЛОПАХІН. Значного в цьому саду хіба тільки те, що він дуже великий. Вишні родять раз на два роки, та й то їх нікуди дівати, ніхто не купує.

ГАЄВ. І в «Енциклопедичному словнику» згадується про цей сад. ЛОПАХІН (глянувши на годинник). Коли нічого не вигадаємо й не

домовимося, то 22 серпня і вишневий сад, і весь маєток продаватимуть з аукціону. Вирішуйте ж! Іншого виходу нема, присягаюсь вам! Нема й нема.

ФІРС.

Колись, літ сорок-п’ятдесят тому, вишню сушили, мочили, маринували, варення варили, і, бувало…

ГАЄВ. Помовчи, Фірсе. ФІРС. І, бувало, сушену вишню возами відправляли до Москви, до Харкова. Грошей було! І сушена вишня була тоді м’яка, соковита, солодка, запашна… Спосіб тоді знали…

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. А де ж тепер цей спосіб? ФІРС. Забули. Ніхто не пам’ятає. ПИЩИК (до Любові Андріївни). Що в Парижі? Як там? Їли жаб? ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Крокодилів їла.

248

Вишневий сад

ПИЩИК. Ви ж подумайте… ЛОПАХІН. Досі на селі були тільки пани та мужики, а зараз з’явилися ще дачники. Всі міста, навіть невеликі, оточені тепер дачами. І, можна сказати, років через двадцять дачників розплодиться сила-силенна. Тепер він тільки чай п’є на балконі, але ж може трапитись, що на своїй одній десятині він розведе господарство, і тоді ваш вишневий сад стане щасливим, багатим, розкішним…

ГАЄВ (обурюючись). Яка дурниця! Входять Варя і Яша.

ВАРЯ.

Тут, мамонько, вам дві телеграми. (Вибирає ключ і з дзенькотом відмикає

старовинну шафу). Ось вони.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА.

Це з Парижа. (Рве телеграми, не прочитавши). З Парижем

закінчено…

ГАЄВ. А ти знаєш, Любо, скільки років цій шафі? Тиждень тому я висунув нижню шухляду, дивлюсь, а там випалені цифри. Шафа зроблена сто років тому. Чуєте? Га? Можна б було ювілей справити. Річ нежива, проте, як-не-як, книжкова шафа!

ПИЩИК (здивовано). Сто років… Ви ж подумайте! ГАЄВ. Так… Це річ… (Помацавши шафу). Дорога,

вельмишановна шафо! Вітаю твоє існування, що ось уже понад сто років було спрямоване до світлих ідеалів добра і справедливості; твій мовчазний заклик до плодотворної роботи не слабшав протягом ста років, підтримуючи (крізь сльози) в поколіннях нашого роду бадьорість, віру в краще майбутнє і виховуючи в нас ідеали добра й громадянської самосвідомості.

Пауза.

ЛОПАХІН. Так… ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Ти все такий же, Льоню. ГАЄВ (трохи зніяковілий). Од кулі праворуч у куток! Ріжу в середню! ЛОПАХІН (глянувши на годинник). Ну мені пора. ЯША (подає Любові Андріївні ліки). Може, приймете зараз пігулки… ПИЩИК. Не треба приймати медикаменти, моя люба… від них ні шкоди, ні користі… Ось дайте сюди… вельмишановна. (Бере пігулки, висипає собі на долоню, дме на них, кладе в рот і запиває квасом). От!

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (злякано). Та ви з глузду з’їхали! ПИЩИК. Всі пігулки проковтнув. ЛОПАХІН. От ненажера! Всі регочуть.

ФІРС. Вони були у нас на Святій, піввідра огірків з’їли… (Бурмотить). ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Про що це він?

249

Вишневий сад

ВАРЯ. Три роки вже так бурмотить. Ми звикли. ЯША. Похилий вік. Шарлотта Іванівна в білій сукні, дуже сухорлява, стягнута, з лорнетом на поясі, проходить через сцену.

ЛОПАХІН.

Пробачте, Шарлотто Іванівно, я не встиг ще вас привітати. (Хоче

поцілувати їй руку).

ШАРЛОТТА (віднімає руку). Якщо дозволити вам поцілувати руку, то ви потім забажаєте в лікоть, потім у плече… ЛОПАХІН. Не щастить мені сьогодні. Всі регочуть.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Шарлотто, покажіть фокус! ШАРЛОТТА. Не треба. Я спати бажаю. (Виходить). ЛОПАХІН. Через три тижні побачимось. (Цілує Любові

Андріївні руку). Поки що прощайте. Пора. (До Гаєва). До побаченція. (Цілується з Пищиком). До побаченція. (Подає руку Варі, потім Фірсові і Яші). Не хочеться їхати. (До Любові Андріївни). Коли надумаєте про дачі й вирішите, перекажіть мені, я в позичку тисяч п’ятдесят роздобуду. Подумайте серйозно.

ВАРЯ (сердито). Та йдіть же нарешті! ЛОПАХІН. Іду, іду… (Виходить). ГАЄВ. Хам. Проте, пардон… Варя з ним одружується, це Варин женишок. ВАРЯ. Не говоріть, дядечку, зайвого. ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Що ж, Варю, я буду дуже рада. Він хороша людина. ПИЩИК. Людина, правду кажучи… достойна. І моя Дашенька… теж каже, що… різні слова говорить. (Хропе, але зразу ж прокидається). А все-таки, вельмишановна, позичте мені… двісті сорок карбованців… завтра по закладній відсотки платити.

ВАРЯ (злякано). Нема, нема. ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. У мене справді нема нічого. ПИЩИК. Знайдуться. (Сміється). Ніколи не втрачаю

надії. От, думаю, уже все пропало, загинув, аж гульк – залізницю по моїй землі прокладено, і… мені заплатили. А там, дивись, і ще щось трапиться не сьогодні-завтра… Двісті тисяч виграє Дашенька… у неї білет є.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Каву випито, можна й на спочинок. ФІРС (чистить щіткою Гаєва, повчально). Знову не ті штанці наділи. І що мені з вами робити?

ВАРЯ (тихо). Аня спить. (Тихо відчиняє вікна). Уже сонце зійшло, не холодно. Погляньте, мамонько, які чудові дерева! Боже мій, повітря! Шпаки співають! ГАЄВ (відчиняє інше вікно). Сад увесь білий. Ти не забула, Любо? Ось ця довга алея

250

Вишневий сад

іде прямо-прямо, ніби протягнутий пас, вона блищить у місячні ночі. Ти пам’ятаєш? Не забула?

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (дивиться у вікно на сад). О моє дитинство, чистота моя! В оцій дитячій я спала, дивилася звідси на сад, щастя прокидалося зі мною щоранку, і тоді він був точнісінько такий, ніщо не змінилося. (Сміється з радості). Увесь, увесь білий! О сад мій! Після темної, сльотавої осені і холодної зими ти знову молодий, повний щастя, янголи небесні не покинули тебе… Якби зняти з грудей моїх і плечей важкий камінь, якби я могла забути моє минуле!

ГАЄВ. Так і сад продадуть за борги, хоч як це не дивно… ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Гляньте, покійна мама йде садом…

в білій сукні! (Сміється з

радості). Це вона.

ГАЄВ. Де? ВАРЯ. Бог із вами, мамонько! ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Нема нікого,

мені привиділось. Праворуч, на повороті до альтанки, біле деревце схилилось, схоже на жінку…

Входить Трофимов, у заношеному студентському мундирі, в окулярах.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Який дивний сад! Білі маси квітів, блакитне небо… ТРОФИМОВ. Любов Андріївно! Вона озирнулася на нього.

Я тільки вклонюся вам і зараз же піду. (Палко цілує руку). Мені наказано було чекати до ранку, але урвався терпець… Любов Андріївна дивиться здивовано.

ВАРЯ (крізь сльози). Це Петя Трофимов… ТРОФИМОВ. Петя Трофимов, колишній

учитель вашого Гриші… Невже я так

змінився? Любов Андріївна обнімає його і тихо плаче.

ГАЄВ (збентежено). Годі, годі, Любо. ВАРЯ (плаче). Казала ж, Петю, щоб почекали до завтра. ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Гриша мій… мій хлопчик… Гриша… син… ВАРЯ. Що ж вдієш, мамонько. Божа воля. ТРОФИМОВ (лагідно, крізь сльози). Годі, годі… ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (тихо плаче). Хлопчик загинув, потонув…

Чому? Навіщо, мій друже? (Тихше). Там Аня спить, а я голосно говорю… галас знімаю… Що ж, Петю? Чому ви так змарніли? Чому постаріли?

ТРОФИМОВ. Мене якась баба у вагоні назвала так: облізлий пан. ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Ви були тоді зовсім ще хлопчиком, милим студентом, а тепер

251

Вишневий сад

волосся не густе, окуляри. Невже ви й досі студент? (Іде до дверей).

ТРОФИМОВ. Мабуть, я буду довічним студентом. ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (цілує брата, потім Варю). Ну, йдіть спати… Постарів і ти, Леоніде. ПИЩИК (іде за нею). Значить, тепер спати. Ох, моя подагра. Я у вас залишусь… Мені б, Любов Андріївно, серце моє, завтра раненько… двісті сорок карбованців.

ГАЄВ. А цей своє править. ПИЩИК. Двісті сорок карбованців… відсотки по закладній платити. ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Немає в мене грошей, голубчику. ПИЩИК. Поверну, мила. Це ж дрібниця. ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Ну, гаразд, Леонід дасть… Ти дай, Леоніде. ГАЄВ. Дам я йому, наставляй кишеню. ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Що ж робити, дай… Йому потрібно… Він поверне. Любов Андріївна, Трофимов, Пищик і Фірс виходять, залишаються Гаєв, Варя і Яша.

ГАЄВ.

Сестра ще не відвикла розкидатися грішми. (До Яші). Відійди, чоловіче добрий, від тебе куркою тхне.

ЯША (з усмішкою). А ви, Леоніде Андрійовичу, все такий самий, як були. ГАЄВ. Кого? (До Варі). Що він сказав? ВАРЯ (до Яші). Твоя мати прийшла з села, з учорашнього дня сидить у людській, хоче побачитись…

ЯША. Бог із нею! ВАРЯ. Ах ти ж безсовісний! ЯША. Дуже треба. Могла б і завтра прийти. (Виходить). ВАРЯ. Мамонька така ж, як і була, аж ніяк не змінилась. Мала б волю, вона б усе роздала.

ГАЄВ. Так. Пауза.

Коли проти якої-небудь хвороби пропонується дуже багато засобів, то це означає, що хвороба невиліковна. Я думаю, сушу собі голову, у мене багато засобів, дуже багато, і, значить, насправді жодного. Добре б одержати від кого-небудь спадщину, добре б віддати нашу Аню за дуже багату людину, добре б поїхати в Ярославль і спробувати щастя у тітоньки-графині. Адже тітка дуже, дуже багата.

ВАРЯ (плаче). Як би Бог допоміг. ГАЄВ. Не рюмсай. Тітка дуже багата, але вона не любить нас. Сестра, по-перше, одружилася із присяжним повіреним, не дворянином… Аня з’являється на дверях.

ГАЄВ. Одружилася не з дворянином і поводилась, не можна сказати, щоб надто цнотливо. Вона хороша, добра, славна, я її дуже люблю, але як там не вигадуй, щоб

252

Вишневий сад

пом’якшити обставини, проте, треба сказати, вона порочна. Це відчувається в її найменшому порусі.

ВАРЯ (пошепки). Аня стоїть на дверях. ГАЄВ. Кого? Пауза.

Дивно, щось мені в праве око попало… став недобачати. І в четвер, коли я був в окружному суді… Входить Аня.

ВАРЯ. Чому ж ти не спиш, Аню? АНЯ. Не спиться. Не можу. ГАЄВ. Крихітко моя. (Цілує Ані лице, руки). Дитино моя… (Крізь сльози). Ти мій ангел, а не племінниця, ти для мене все. Повір мені, повір…

АНЯ. Я тобі вірю, дядечку. Тебе всі люблять, поважають… але, милий дядечку, тобі треба мовчати, тільки мовчати. Що ти допіру говорив про мою маму, про свою сестру? Навіщо ти говорив це? ГАЄВ. Так, так… (Її рукою затуляє собі обличчя). Справді, це жахливо! Боже мій, Боже, спаси мене! І сьогодні я виголосив промову перед шафою… так безглуздо! І тільки, коли скінчив, зрозумів, як це безглуздо.

ВАРЯ. Справді, дядечку, вам треба мовчати. Мовчить собі – й край. АНЯ. Коли мовчатимеш, тобі самому буде спокійніше. ГАЄВ. Мовчу. (Цілує руки Ані і Варі). Мовчу. Тільки ось про справу. В четвер я був в окружному суді, ну, зійшлася компанія, почалися розмови про те, про се, п’яте, десяте, і здається, що можна буде влаштувати позику під векселі, щоб сплатити відсотки в банк.

ВАРЯ. Якби-то Господь допоміг! ГАЄВ. У вівторок поїду, ще раз поговорю. (До Варі). Не рюмсай. (До Ані). Твоя мама поговорить із Лопахіним; він, звичайно, їй не відмовить… А ти, як відпочинеш, поїдеш у Ярославль до графині, твоєї бабусі. От так і діятимемо з трьох кінців – і справа буде виграна. Відсотки ми сплатимо, я переконаний… (Кладе в рот льодяник). Честю моєю, чим хочеш присягаюся, маєток не буде продано! (Збуджено). Щастям моїм присягаюсь! Ось тобі моя рука, назви тоді мене паскудною, безчесною людиною, коли я допущу до аукціону! Всім єством своїм присягаюсь!

АНЯ (спокійний настрій повернувся до неї, вона щаслива). Який ти хороший, дядечку, який розумний! (Обіймає дядю). Я тепер спокійна! Я спокійна! Я щаслива! Входить Фірс.

ФІРС (з докором). Леоніде Андрійовичу, бога ви не боїтесь! Коли ж спати? ГАЄВ. Зараз, зараз. Ти йди собі, Фірсе. Я вже, так тому й бути, сам роздягнусь.

253

Вишневий сад

Ну, дітки, спатоньки… подробиці завтра, а тепер ідіть спати. (Цілує Аню і Варю). Я людина вісімдесятих років… Не хвалять цей час, але все ж, можу сказати, за переконання мені перепадало немало у житті. Недарма ж мене і мужик любить. Мужика треба знати! Треба знати, з якої…

АНЯ. Ти знову, дядечку! ВАРЯ. Ви, дядечку, мовчіть. ФІРС (сердито). Леоніде Андрійовичу! ГАЄВ. Іду, іду… Лягайте! Від двох бортів у середину! Кладу чистого… (Виходить, за ним дріботить Фірс).

АНЯ. Я тепер спокійна. В Ярославль їхати не хочеться, я не люблю бабусі, але все ж я спокійна. Спасибі дядечку. (Сідає). ВАРЯ. Треба спати. Піду. А тут без тебе було невдоволення. В старій людській, як тобі відомо, живуть тільки старі слуги: Юхимко, Палазя, Євстигній, ну, й Карпо. Стали вони пускати до себе на ночівлю якихось пройдисвітів – я змовчала. Та тільки чую, розпустили чутку, ніби я наказала годувати їх самим тільки горохом. Через скупість, мовляв… І це все Євстигній… Гаразд, думаю. Коли так, думаю, то почекай же. Кличу я Євстигнія… (Позіхає). Приходить… Як же ти, кажу, Євстигнію… дурень ти такий… (Поглянувши на Аню). Анечко! Пауза.

Заснула… (Бере Аню під руку). Ходімо в постільку… Ходім… (Веде її). Серденько моє заснуло! Ходім… (Ідуть). Далеко за садом пастух грає на сопілці. Трофимов іде через сцену і, побачивши Варю та Аню, зупиняється.

ВАРЯ. Тсс… Вона спить… спить… Ходім, рідненька. АНЯ (тихо, напівсонна). Я так стомилася… все дзвіночки… Дядечко… любий, і мама, і дядечко…

ВАРЯ. Ходім, рідненька, ходім… (Виходять в Анину кімнату). ТРОФИМОВ (зворушено). Сонечко моє! Весна моя!

254

Вишневий сад

ДІЯ ДРУГА Поле. Стара, похилена, давно занехаяна капличка, біля неї криниця, великі камені, що колись були, мабуть, могильними плитами, і стара лава. Видно дорогу до садиби Гаєва. Осторонь, підносячись, мріють тополі: там починається вишневий сад. Удалині ряд телеграфних стовпів і на обрії ледь позначається велике місто, яке видно тільки в дуже гарну, ясну погоду. Незабаром зайде сонце. Шарлотта, Яша і Дуняша сидять на лаві; Єпіходов стоїть біля них і грає на гітарі; всі сидять, замислившись. Шарлотта в старому кашкеті; вона зняла з плечей рушницю і поправляє пряжку на ремені.

ШАРЛОТТА (в роздумі). У мене немає справжнього паспорта, я не знаю, скільки мені років, і мені все здається, що я молоденька. Коли я була маленькою дівчинкою, то мій батько і мати їздили по ярмарках і давали вистави, дуже гарні. А я стрибала salto-mortale й різні штучки. І коли татко і мамка померли, мене взяла до себе одна німецька пані й стала мене вчити. Добре. Я виросла, потім пішла в гувернантки. А звідки я і хто я, — не знаю… Хто мої батьки, може, вони не вінчані… не знаю. (Виймає з кишені огірок і їсть). Нічого не знаю. Пауза.

Так хочеться поговорити, і нема з ким… Нікого в мене немає.

ЄПІХОДОВ (грає на гітарі і співає). «Що мені світ галасливий, що вороги навісні…» Як приємно грати на мандоліні!

ДУНЯША. Це гітара, а не мандоліна. (Дивиться в дзеркальце й пудриться). ЄПІХОДОВ. Для божевільного, котрий закоханий, це мандоліна… (Наспівує).

«Хай

лиш кохання щасливе серце зігріє мені…» Яша підспівує.

ШАРЛОТТА. Жахливо співають ці люди. Пху, як шакали. ДУНЯША (до Яші). Все ж таки яке щастя побувати за кордоном. ЯША. Так, звичайно. Не можу з вами не погодитись. (Позіхає, потім запалює сигару). ЄПІХОДОВ. Зрозуміла справа. За кордоном все давно вже в повній комплекції. ЯША. Звичайно. ЄПІХОДОВ. Я людина розвинена, читаю різні чудові книги, але ніяк не можу зрозуміти напряму, чого мені саме хочеться, чи жити мені, чи застрелитись, власне кажучи, а проте, я завжди ношу при собі револьвер. Ось він. (Показує револьвер).

ШАРЛОТТА. Скінчила. Тепер піду. (Надіває рушницю). Ти, Єпіходов, дуже розумний чоловік і дуже страшний. Тебе мусять шалено кохати жінки. Брр! (Іде). Ці розумники всі такі дурні, нема з ким мені поговорити… все сама, сама, нікого в мене нема і… і хто я, навіщо я, невідомо… (Виходить, не поспішаючи).

ЄПІХОДОВ. Власне кажучи, не торкаючись інших предметів, я повинен висловитись про себе, між іншим, що доля ставиться до мене без жалю, як буря до невеличкого

255

корабля. Коли, припустимо, я помиляюсь, тоді навіщо ж сьогодні вранці я прокидаюсь, наприклад, сказати, дивлюсь, а в мене на грудях страшної величини павук… От такий. (Показує обома руками). І, те ж саме, квасу візьмеш, щоб напитись, а там, дивишся, що-небудь надзвичайно непристойне, як от тарган. Пауза.

Ви читали Бокля? Пауза.

Я бажаю вас потурбувати, Авдотьє Федорівно, на пару слів.

ДУНЯША. Кажіть. ЄПІХОДОВ. Мені бажано б наодинці з вами… (Зітхає). ДУНЯША (ніяково). Гаразд… тільки спочатку принесіть мені мою тальмочку… Вона біля шафи… тут трохи вогко…

ЄПІХОДОВ. Добре… принесу… Тепер я знаю, що мені робити з моїм револьвером… (Бере гітару і виходить, награваючи).

ЯША. Двадцять два нещастя! Безглузда людина, між нами кажучи. (Позіхає). ДУНЯША. Крий, Боже, ще застрелиться. Пауза.

256

Вишневий сад

Я стала тривожна, все непокоюсь. Мене ще дівчинкою взяли до панів, я тепер одвикла від простого життя, і от руки білі-білі, як у панночки. Ніжна стала, така делікатна, благородна, всього боюсь… Страшно так. І коли ви, Яшо, мене обдурите, то я й не знаю, що буде з моїми нервами.

ЯША (цілує її). Огірочок! Звичайно, кожна дівчина мусить себе пам’ятати, і я найбільше не люблю, коли дівчина поганої поведінки. ДУНЯША. Я вас жагуче полюбила, ви освічений, можете про все міркувати. Пауза.

ЯША (позіхає). Так…

Як на мене, то коли дівчина кого любить, то вона, значить,

розпусна. Пауза.

Приємно викурити сигару на чистому повітрі… (Прислухається). Сюди йдуть… Це пани… Дуняша рвучко обіймає його.

ЯША. Ідіть додому, так ніби ходили на річку купатися, ідіть цією стежкою, а то зустрінуть і подумають про мене, ніби я з вами на побаченні. Терпіти цього не можу. ДУНЯША (тихо кашляє). Мені від сигари голова розболілась… (Іде). Яша залишається, сидить біля каплички. Входять Любов Андріївна, Гаєв і Лопахін.

ЛОПАХІН. Треба остаточно вирішити – час не жде. Питання ж бо зовсім пусте. Чи згодні ви віддати землі під дачі, чи ні? Скажіть одне слово: так чи ні? Тільки одне слово!

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Хто це палить тут гидкі сигари… (Сідає). ГАЄВ. От побудували залізницю, і зручно стало. (Сідає).

З’їздили до міста і поснідали… жовтого в середину! Мені б спочатку піти в дім, зіграти одну партію…

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Встигнеш. ЛОПАХІН. Тільки одне слово! (Благально). Дайте ж бо мені відповідь! ГАЄВ (позіхаючи). Кого? ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (дивиться в своє портмоне). Вчора було багато грошей, а сьогодні зовсім мало. Бідна моя Варя заради ощадності годує всіх молочним супом, на кухні старим дають самий горох, а я витрачаю якось безглуздо… (Впустила портмоне, розсипала червінці). Ну, посипались… (Їй досадно).

ЯША. Дозвольте, я зараз позбираю. (Збирає монети). ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Будьте ласкаві, Яшо. І навіщо я

поїхала снідати?.. Паскудний ваш ресторан з музикою, скатерки пахнуть милом… Навіщо так багато пити, Льоню? Навіщо так багато їсти? Навіщо так багато говорити? Сьогодні в ресторані ти говорив знову багато і все недоречно. Про сімдесяті роки, про декадентів. І кому? Половим говорити по декадентів!

257

Вишневий сад

ЛОПАХІН. Так. ГАЄВ (махає рукою). Я

не виправний, це очевидно… (Роздратовано до Яші). Що це таке, завжди крутишся перед очима…

ЯША (сміється). Я не можу без сміху чути ваш голос. ГАЄВ (до сестри). Або я, або він… ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Ідіть, Яшо, ідіть собі… ЯША (віддав Любов Андріївні портмоне). Зараз піду. (Ледь утримується, щоб не сміятися). Цієї ж хвилини… (Іде).

ЛОПАХІН. Ваш маєток збирається купити багач Деріганов. Кажуть, на торги приїде сам особисто.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. А ви звідки чули? ЛОПАХІН. У місті подейкують. ГАЄВ. Ярославська тітонька обіцяла прислати, а коли пришле і скільки – невідомо… ЛОПАХІН. Скільки вона пришле? Тисяч сто? Двісті? ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Ну… тисяч десять-п’ятнадцять, і за це спасибі… ЛОПАХІН. Пробачте, таких легковажних людей, як ви, панове, таких неділових, чудних я ще не бачив. Вам кажуть ясно: маєток ваш продається, а ви ніби не розумієте.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Що ж нам робити? Навчіть, що? ЛОПАХІН. Я вас щодня вчу. Щодня я кажу все те ж саме. І вишневий сад, і землю необхідно віддати в оренду під дачі, зробіть це зараз же, якнайшвидше, — аукціон незабаром! Зрозумійте! Коли остаточно вирішити, щоб були дачі, то грошей дадуть вам скільки завгодно, і ви тоді врятовані.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Дачі й дачники – це так вульгарно, вибачте. ГАЄВ. Цілком з тобою згодний. ЛОПАХІН. Я або заридаю, або закричу, або зомлію. Не можу! Ви мене замучили! (До Гаєва). Баба ви!

ГАЄВ. Кого? ЛОПАХІН. Баба! (Хоче йти). ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (злякано). Ні, не йдіть, голубчику, залишіться. Прошу вас. Може, щось надумаємо!

ЛОПАХІН. Про що тут думати? ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Не йдіть, прошу вас. З вами все-таки веселіше… Пауза.

Я все чогось чекаю, ніби над нами має обвалитися будинок.

ГАЄВ (в глибокому роздумі). Дуплет в куток… Круазе в середину… ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Занадто вже багато ми грішили. ЛОПАХІН. Які там у вас гріхи…

258

Вишневий сад

ГАЄВ (кладе в рот льодяник).

Кажуть, що я всі свої статки проїв на льодяниках…

(Сміється).

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. О мої гріхи… Я завжди сипала грішми без упину, немов божевільна, і вийшла заміж за людину, яка робила самі тільки борги. Чоловік мій помер од шампанського, він страшенно пив, і, собі на біду, я покохала іншого, зійшлась, і саме в цей час, це була перша кара, удар просто в голову, ось тут на річці… потонув мій хлопчик, і я виїхала за кордон, зовсім виїхала, щоб ніколи не повертатися, не бачити цієї річки… Я заплющила очі, бігла в нестямі, а він за мною… безжалісно, брутально. Купила я дачу біля Ментони, бо він заслаб там, і три роки я не знала відпочинку ні вдень ні вночі; хворий вимучив мене, душа моя висохла. А торік, коли дачу продали за борги, я поїхала до Парижа, і там він обібрав мене, покинув, зійшовся з іншою, я намагалася отруїтись… Так безглуздо, такий сором… І потягло враз до Росії, на батьківщину, до моєї дівчинки… (Витирає сльози). Господи, Господи, будь милостивий, прости гріхи мої! Не карай мене більше! (Дістає із кишені телеграму). Одержала сьогодні з Парижа… Просить вибачення, благає повернутися. (Рве телеграму). Ніби десь музика. (Прислухається). ГАЄВ.

Це наш знаменитий єврейський оркестр. Пам’ятаєш, чотири скрипки, флейта і контрабас.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА.

Він ще існує? Його б до нас закликати якось, улаштувати

маленьку вечірку.

ЛОПАХІН

(прислухається). Не чути… (Тихо наспівує). «І за гроші русака німці офранцузять». (Сміється). Яку я вчора п’єсу дивився в театрі, дуже смішно.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. І, напевно, нічого смішного нема. Вам не п’єси дивитись, а дивитися б частіше на самих себе. Як ви всі нудно живете, як багато говорите непотрібного. ЛОПАХІН. Це правда. Будемо говорити просто, життя в нас безглузде… Пауза.

Мій татусь був мужик, ідіот, нічого не розумів, мене не вчив,а тільки бив сп’яну, і все палюгою. Власне кажучи, і я такий самий дурень та ідіот. Нічого не навчився, почерк у мене поганий, пишу я так, що сором від людей, як свиня.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Одружитися вам треба, мій друже. ЛОПАХІН. Так… Це правда. ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. З нашою б Варею. Вона хороша дівчина. ЛОПАХІН. Так. ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Вона в мене з простих, працює цілий день, а головне, любить вас. Та й вам же давно подобається.

ЛОПАХІН. Що ж? Я не від того… Вона хороша дівчина. Пауза.

259

Вишневий сад

ГАЄВ. Мені пропонують посаду в банку. Шість тисяч на рік… Чула?.. ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Та де тобі! Сиди вже… Фірс входить. Він приніс пальто.

ФІРС (до Гаєва). Звольте, пане, одягти, а то вогко. ГАЄВ (надягає пальто). Надокучив ти, брате. ФІРС. Нема чого там… Вранці поїхали, не сказавши. (Оглядає його). ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Як ти, Фірсе, постарів! ФІРС. Чого зволите? ЛОПАХІН. Кажуть, ти дуже постарів! ФІРС. Живу давно. Мене женити збирались, а вашого татуся ще й на світі не було… (Сміється). А як вийшла воля, я вже старшим камердинером був. Тоді я не погодився на волю, залишився при панах… Пауза.

І, пам’ятаю, всі радіють, а чого радіють, і самі не знають.

ЛОПАХІН. Колись дуже добре було. Принаймні лупцювали. ФІРС (не почувши). Ще б пак. Мужики при панах, пани при

мужиках, а тепер усі

нарізно, нічого не зрозумієш.

ГАЄВ. Помовч, Фірсе. Завтра мені треба до міста. Обіцяли познайомити з якимось генералом, котрий може дати під вексель.

ЛОПАХІН. Нічого у вас не вийде. І не сплатите ви відсотків, будьте певні. ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Це він марить. Ніяких генералів нема. Входять Трофимов, Аня і Варя.

ГАЄВ. А ось і наші йдуть. АНЯ. Мама сидить. ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (ніжно). Іди… іди… Рідні мої… (Обнімає Аню і Варю). Якби ви знали обидві, як я вас люблю. Сідайте поруч, от так. Всі сідають.

ЛОПАХІН. Наш довічний студент уже з панночками ходить. ТРОФИМОВ. Не ваше діло. ЛОПАХІН. Йому п’ятдесят років незабаром, а він і досі ще студент. ТРОФИМОВ. Облиште ваші безглузді жарти. ЛОПАХІН. Чого ж ти, диваче, гніваєшся? ТРОФИМОВ. А ти не чіпляйся. ЛОПАХІН (сміється). Дозвольте вас поспитати, як ви про мене розумієте? ТРОФИМОВ. Я, Єрмолаю Олексійовичу, так розумію: ви багата людина, незабаром будете мільйонером. От як у розумінні обміну речовин потрібний хижий звір, котрий поїдає все, що трапляється йому на дорозі, так і ти потрібний. Всі сміються.

260

ВАРЯ. Ви, Петю, розкажіть краще про планети. ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Ні, давайте продовжимо вчорашню розмову. ТРОФИМОВ. Про що це? ГАЄВ. Про горду людину. ТРОФИМОВ. Ми вчора говорили довго, але ні до чого не договорились. В гордій людині, в вашому розумінні, є щось містичне. Можливо, ви й маєте рацію по-своєму, але коли міркувати попросту, без витівок, то яка там гордість, чи є в ній сенс, коли людина фізіологічно побудована недосконало, коли в своїй величезній більшості вона брутальна, нерозумна, глибоко нещаслива. Треба припинити захоплюватися собою. Треба б тільки працювати.

ГАЄВ. Все одно помреш. ТРОФИМОВ. А хто знає. І що значить – помреш? Може, в людині сто чуттів, і від смерті гинуть тільки п’ять відомих нам, а решта дев’яносто п’ять залишаються живі.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Який ви розумний, Петю!.. ЛОПАХІН (іронічно). Страх! ТРОФИМОВ. Людство йде вперед, удосконалюючи свої сили. Все, що недосяжне для нього зараз, колись стане близьким, зрозумілим, тільки от треба працювати, допомагати всіма силами тим, хто шукає правду. У нас, у Росії, поки що працює надто мало людей. Величезна більшість тієї інтелігенції, яку я знаю, нічого не шукає,

261

Вишневий сад

нічого не робить і до праці поки що не здатна. Називають себе інтелігенцією, а слугам говорять «ти», з мужиками поводяться як із худобою, вчаться погано, серйозного нічого не читають, нічогісінько не роблять, про науку тільки базікають, на мистецтві розуміються мало. Всі серйозні, у всіх суворі обличчя, всі говорять тільки про важливе, філософствують, а проте у всіх перед очима робітники харчуються препогано, сплять без подушок, по тридцять, по сорок в одній кімнаті, всюди блощиці, сморід, вогкість, моральна нечистота… І, мабуть, усі гарні розмови у нас тільки для того, щоб замилити очі собі й іншим. Покажіть мені, де в нас ясла, про які так багато і часто говорять, де читальні? Про них тільки в романах пишуть, а насправді їх нема зовсім. Є тільки бруд, паскудство, азіатчина. Я боюсь і не люблю занадто серйозних фізіономій, боюсь серйозних розмов. Краще помовчимо!

ЛОПАХІН.

Розумієте, я прокидаюсь о п’ятій годині ранку, працюю з ранку до вечора, ну, в мене весь час гроші свої і чужі, і я бачу, які навколо люди. Треба тільки почати робити щось, аби зрозуміти, як мало чесних, порядних людей. Іноді, коли не спиться, я думаю: «Господи, ти дав нам величезні ліси, безмежні лани, глибоченні обрії, і, живучи тут, ми самі мусили б по-справжньому бути велетнями…»

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Вам забагнулося велетнів… Вони тільки в казках хороші, а так вони лякають… В глибині сцени проходить Єпіходов і грає на гітарі.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (замислено). Єпіходов іде… АНЯ (замислено). Єпіходов іде. ГАЄВ. Сонце зайшло, панове. ТРОФИМОВ. Так. ГАЄВ (неголосно, ніби декламуючи). О природо дивовижна, ти виграєш вічним сяйвом, прекрасна і байдужа, ти, яку ми називаємо матір’ю, поєднуєш в собі буття і смерть, ти живиш, ти руйнуєш…

ВАРЯ (благально). Дядечку! АНЯ. Дядечку, ти знову! ТРОФИМОВ. Ви краще дуплетом жовтого у середину. ГАЄВ. Я мовчу, мовчу. Всі сидять замислені. Тиша. Чути тільки, як тихо бурмотить Фірс. Раптом лунає віддалений звук, наче з неба, звук обірваної струни, завмираючий, сумний.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Що це? ЛОПАХІН. Не знаю. Мабуть, десь у шахтах обірвалася баддя. Але десь дуже далеко. ГАЄВ. А може, птаха яка-небудь… ніби чапля. ТРОФИМОВ. Або пугач… ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (здригається). Неприємно чомусь.

262

Вишневий сад

Пауза.

ФІРС. Перед нещастям так само було: і сова кричала, і самовар гудів безперестанку. ГАЄВ. Перед яким нещастям? ФІРС. Перед волею. Пауза.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Знаєте, друзі, ходімо, вже вечоріє. (До Ані). У тебе на очах сльози. Що тобі, дівчинко? (Обіймає її). АНЯ. Це так, мамо. Нічого. ТРОФИМОВ. Хтось іде. З’являється перехожий у білому потертому кашкеті, в пальті; він трохи напідпитку.

ПЕРЕХОЖИЙ. Дозвольте вас спитати, чи можу я тут пройти просто на станцію. ГАЄВ. Можете. Ідіть цією дорогою. ПЕРЕХОЖИЙ. Глибоко вам удячний. (Кашлянувши). Пречудова погода… (Декламує). «Друже, нужденний мій брате… Глянь на Волгу! Чи чуєш ти, рветься…» (До Варі). Мадемуазель, дозвольте голодному росіянину копійок тридцять… Варя злякалась, скрикує.

ЛОПАХІН (сердито). Всякому неподобству є своя пристойність. ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (сторопівши). Візьміть… ось вам… (Шукає в портмоне).

Срібла

нема. Все одно, ось вам червінець…

ПЕРЕХОЖИЙ. Щиро вам удячний! (Виходить). Сміх.

ВАРЯ (злякана). Я піду… я піду… Ах, мамонько, вдома людям їсти нема чого, а ви віддали йому червінця.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Що ж зі мною, дурною, робити! Я тобі дома віддам усе, що в мене є. Єрмолаю Олексійовичу, позичте мені ще!..

ЛОПАХІН. Слухаю. ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Ходімо, панове, час. А тут, Варю, ми тебе зовсім засватали, вітаю.

ВАРЯ (скрізь сльози). Цим, мамо, не жартують. ЛОПАХІН. Охмеліє, іди в монастир… ГАЄВ. А в мене дрижать руки; давно не грав на більярді. ЛОПАХІН. Охмеліє, о німфо, спом’яни мене в твоїх молитвах! ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Ходімо, панове. Час вечеряти. ВАРЯ. Налякав він мене. Серце так і стукотить. ЛОПАХІН. Нагадую вам, панове: двадцять другого серпня вишневий сад. Думайте про це!.. Думайте!.. Виходять усі, крім Трофимова і Ані.

263

буде продаватися

Вишневий сад

АНЯ (сміючись). Спасибі перехожому, налякав Варю, тепер ми самі. ТРОФИМОВ. Варя боїться, а що як ми покохаємо одне одного, і цілі дні не відходить од нас. Вона своєю вузькою головою не може зрозуміти, що ми вищі від кохання. Обминути те дріб’язкове й облудне, що заважає бути вільними і щасливими — ось мета і сенс нашого життя. Вперед! Ми йдемо невпинно до яскравої зірки, яка горить там, у далині! Вперед! Не відставай, друзі!

АНЯ (сплеснувши руками). Як хороше ви говорите! Пауза.

Сьогодні тут дивно!

ТРОФИМОВ. Так, погода надзвичайна. АНЯ. Що ви, Петю, зі мною зробили,

чому я вже не люблю вишневого саду, як раніше? А я любила його так ніжно, мені здавалося, на землі нема місця, кращого за наш сад.

ТРОФИМОВ.

Вся Росія наш сад. Земля велика й прекрасна, є на ній багато чудових місць.

Пауза.

Подумайте, Аню: ваш дід, прадід і всі ваші предки були кріпосники, які володіли живими душами, і невже ж із кожної вишні в саду, з кожного листка, з кожного стовбура не дивляться на вас людські створіння, невже ж ви не чуєте голосів… Володіти живими душами – це ж переродило всіх вас, хто жив раніше і живе тепер, так, що ваша мати, ви, дядько вже не помічаєте, що живете в борг, за чужий рахунок, за рахунок тих людей, яких ви не пускаєте далі передпокою.. Ми відстали принаймні років на двісті, у нас немає ще зовсім нічого, нема певного ставлення до минулого, ми тільки філософствуємо, скаржимося на нудьгу або п’ємо горілку. Бо ж так зрозуміло: щоб почати жити в сучасному, треба спочатку спокутувати наше минуле, розірвати з ним, а спокутувати його можна тільки стражданням, тільки незвичайною, безперестанною працею. Зрозумійте це, Аню.

АНЯ. Будинок, у якому ми живемо, давно вже не наш, і я піду звідси, даю вам слово. ТРОФИМОВ. Якщо у вас є ключі від господарства, то киньте їх у колодязь і тікайте. Будьте вільні, як вітер.

АНЯ (в захопленні). Як хороше ви сказали! ТРОФИМОВ. Вірте мені, Аню, вірте! Мені ще нема тридцяти, я молодий, я ще студент, але вже стільки натерпівся. Як тільки зима, я голодний, хворий, стурбований, злиденний, мов старець, і куди тільки доля не ганяла мене, де тільки я не був! І все ж душа моя завжди, щохвилини, і вдень і вночі, була повна невимовного передчуття. Я передчуваю, Аню, щастя і вже бачу його…

АНЯ (замислено). Сходить місяць. Пауза.

264

Вишневий сад

Чути, як Єпіходов грає на гітарі ту ж саму тоскну пісню. Сходить місяць. Десь біля тополь Варя шукає Аню і кличе: «Аню! Де ти?»

ТРОФИМОВ. Так, сходить місяць. Пауза.

Ось воно, щастя, ось воно йде, підходить все ближче й ближче, я вже чую його ходу. І якщо ми не побачимо, не зазнаємо його, то це не біда. Його побачать інші.

Варин голос: «Аню! Де ти?» ТРОФИМОВ. Знову ця Варя! (Сердито). Обурливо! АНЯ. Ну що ж? Ходімо до річки. Там хороше. ТРОФИМИВ. Ходімо. Ідуть.

Варин голос: «Аню, Аню!»

ДІЯ ТРЕТЯ Вітальня, відокремлена аркою від зали. Горить люстра. Чути, як у передпокої грає єврейський оркестр, той самий, про який згадується в другій дії. Вечір. В залі танцюють grand-rond. Голос Симеонова-Пищика: «Promenade a une paire!» Виходять у вітальню: в першій парі Пищик і Шарлотта Іванівна, в другій – Трофимов і Любов Андріївна, в третій – Аня з поштовим чиновником, в четвертій – Варя з начальником станції і т.д. Варя тихо плаче і, танцюючи, витирає сльози. В останній парі Дуняша. Ідуть вітальнею. Пищик кричить: «Grand-rond, balancez!» та «Les cavaliers a genoux et remerciez vos dames!» Фірс у фраку приносить на підносі зельтерську воду. Входять у вітальню Пищик і Трофимов.

ПИЩИК.

Я повнокровний, у мене вже двічі був удар, і танцювати важко, але, як кажуть, потрапив до хору, співай не співай, а рота роззявляй… Здоров’я таки в мене коняче. Мій покійний батько, жартівник, царство небесне, про наше походження казав так, ніби наш старовинний рід Симеонових-Пищиків походить від тої самої коняки, яку Калігула посадовив у сенаті… (Сідає). Та от біда: грошей нема! Голодний собака вірить тільки в м’ясо... (Хропе і зразу ж прокидається). Так і я… можу тільки про гроші…

ТРОФИМОВ. А у вашій постаті справді є щось коняче. ПИЩИК. Ну то що… кінь хороший звір… Коня продати можна.

265

Вишневий сад

Чути, як у сусідній кімнаті грають на більярді. В залі під аркою з’являється Варя.

ТРОФИМОВ (дражнить). Мадам Лопахіна! Мадам Лопахіна!.. ВАРЯ (сердито). Облізлий пан! ТРОФИМОВ. Так, я облізлий пан і пишаюсь цим! ВАРЯ (у гіркому роздумі). От найняли музикантів, а чим платити? (Виходить). ТРОФИМОВ (до Пищика). Якби енергію, яку ви протягом усього свого

життя витратили на розшукування грошей для сплати відсотків, та вжити на щось інше, то, певне, кінець кінцем, ви б могли перевернути землю.

ПИЩИК.

Ніцше… філософ… найвидатніший, найславетніший… величезного розуму людина, говорить у своїх творах, ніби фальшиві гроші робити можна.

ТРОФИМОВ. А ви читали Ніцше? ПИЩИК. Ну… Мені Дашенька казала. А я тепер в такому становищі, хоч фальшиві гроші роби… Позавтра платити триста десять карбованців… сто тридцять уже роздобув… (Обмацує кишені, стурбовано). Гроші пропали! Загубив гроші! (Крізь сльози). Де гроші? (Радо). Ось вони, за підкладкою… Навіть у піт кинуло. Входять Любов Андріївна і Шарлотта Іванівна.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА

(наспівуючи лезгінку). Чому так довго немає Леоніда? Що він робить у місті? (До Дуняші). Дуняшо, пригостіть музикантів чаєм…

ТРОФИМОВ. Торги, мабуть, не відбулись. ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. І музиканти прийшли не до речі, і бал ми затіяли не до речі… Ну, дарма… (Сідає і тихо наспівує).

ШАРЛОТТА (подає Пищикові колоду карт). От вам колода карт, задумайте яку-небудь одну карту.

ПИЩИК. Задумав. ШАРЛОТТА. Тепер

тасуйте колоду. Дуже добре. Дайте сюди, о мій любий пане Пищику. Ein, zwei, drei! Тепер пошукайте, вона у вас у боковій кишені…

ПИЩИК (дістає з бокової кишені карту). Пікова вісімка, цілком вірно! (Дивуючись). Ви ж подумайте!

ШАРЛОТТА (тримає на долоні колоду карт, до Трофимова). Кажіть швидше, яка карта зверху?

ТРОФИМОВ. Ну, що ж? Пікова дама. ШАРЛОТТА. Є! (До Пищика). Ну? Яка карта зверху? ПИЩИК. Туз чирвовий. ШАРЛОТТА. Є. (Б’є по долоні, колода карт зникає). А яка сьогодні гарна погода! Їй відповідає таємничий жіночий голос, ніби з-під підлоги: «О так, погода чудова, пані».

Ви такий гарний, мій ідеал… Голос: «Ви, пані, теж мені дуже сподобався».

266

Вишневий сад

НАЧАЛЬНИК СТАНЦІЇ (аплодує). Пані чревовіщателько, браво! ПИЩИК (дивуючись). Ви ж подумайте! Чарівна Шарлотто

Іванівно… я просто

закоханий…

ШАРЛОТТА. Закоханий? (Знизавши плечима). Хіба ви можете кохати? Guter Mensch, aber schlechter Musikant.

ТРОФИМОВ (плескає Пищика по плечу). Коняка ви така… ШАРЛОТТА. Прошу уваги, ще один фокус. (Бере із стільця плед). Ось дуже гарний плед, я бажаю його продавати… (Струшує). Чи не хоче хто купувати?

ПИЩИК (дивуючись). Ви ж подумайте! ШАРЛОТТА. Ein, zwei, drei! (Хутко піднімає опущений плед). За пледом стоїть Аня; вона робить реверанс, біжить до матері, обіймає її й вибігає назад до зали під загальне захоплення.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (аплодує). Браво, браво!.. ШАРЛОТТА. Тепер ще. Ein, zwei, drei! (Піднімає плед). За пледом стоїть Варя і кланяється.

ПИЩИК (дивуючись). Ви ж подумайте! ШАРЛОТТА. Кінець. (Кидає плед на Пищика, робить реверанс і вибігає до зали). ПИЩИК (поспішає за нею). Лиходійка ж яка! Ач яка! (Виходить). ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. А Леоніда й досі нема. Що він робить у місті так

довго, не розумію! Адже там усе вже закінчено, маєток продано, або торги не відбулись, навіщо ж так довго тримати в невіданні!

ВАРЯ (намагаючись її розважити). Дядечко купив, я впевнена в цьому. ТРОФИМОВ (насмішкувато). Так. ВАРЯ. Бабуся надіслала йому доручення, щоб він купив на її ім’я з переказом боргу. Це вона для Ані. І я впевнена, Бог допоможе, дядечко купить.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Ярославська бабуся надіслала п’ятнадцять тисяч, щоб купити маєток на її ім’я, — на нас вона не покладається, — а цих грошей не вистачило б навіть відсотки сплатити. (Затуляє обличчя руками). Сьогодні моя доля вирішується, доля…

ТРОФИМОВ (дражнить Варю). Мадам Лопахіна! ВАРЯ (сердито). Довічний студент! Двічі вже звільняли з університету. ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Чого ж ти гніваєшся, Варю? Він дражнить тебе Лопахіним, ну то й що з того? Хочеш – виходь за Лопахіна, він хороша, цікава людина. Не хочеш – не виходь; тебе, голубонько, ніхто не приневолює…

ВАРЯ. Я дивлюсь на цю справу, мамонько, серйозно, треба прямо сказати. Він людина хороша, мені подобається. ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. То й виходь. Чого ж чекати, не розумію!

267

ВАРЯ. Мамонько, не можу ж я сама за нього свататись. Ось уже два роки всі мені говорять про нього, всі говорять, а він або мовчить, або жартує. Я розумію. Він багатіє, заклопотаний справами, йому не до мене. Якби були в мене гроші, хоч трохи, хоч сто карбованців, покинула б я все, пішла б собі світ за очі. В монастир би пішла. ТРОФИМОВ. Ліпота! ВАРЯ (до Трофимова). Студент мусить бути розумним! (Лагідно, з сльозами). Який ви стали некрасивий, Петю, як постаріли! (До Любові Андріївни, вже без сліз). Тільки от без діла не можу, мамонько. Мені щохвилини треба щось робити. Входить Яша.

ЯША (ледве стримуючись од сміху). Єпіходов більярдний кий зламав!... (Виходить). ВАРЯ. Чого це Єпіходов тут? Хто йому дозволив на більярді грати? Не розумію цих людей… (Виходить).

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Не дражніть її, Петю, ви ж бачите, їй і без того тяжко. ТРОФИМОВ. Занадто вже вона запопадлива, не в свої справи втручається. Все літо не давала спокою ні мені, ні Ані, боялася, щоб між нами роман не виник… Яке їй діло? І до того ж я приводу не подавав, я такий далекий від вульгарності. Ми вищі над кохання!

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА.

А я ось, мабуть, нижча над кохання. (Дуже стурбована). Чому немає Леоніда? Тільки б дізнатись: чи проданий маєток, чи ні? Нещастя уявляється

268

Вишневий сад

мені таким неймовірним, що якось навіть не знаю, що думати, розгублююсь… Я можу зараз закричати, можу дурницю вчинити. Рятуйте мене, Петю. Та говоріть бо що-небудь, говоріть…

ТРОФИМОВ. Чи проданий сьогодні маєток, чи ні – хіба не однаково? З ним давно вже скінчено, немає вороття назад, заросла стежка. Заспокойтесь, люба. Не треба себе дурити, треба хоч раз у житті глянути правді просто у вічі.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Якій правді? Ви бачите, де правда й де неправда, а я ніби втратила зір, нічого не бачу. Ви сміливо розв’язуєте всі важливі питання, але скажіть, голубе, чи це не тому, що ви ще молодий, що ви не встигли ще перестраждати жодного вашого питання? Ви сміливо дивитесь уперед, і чи не тому, що ви не бачите й не чекаєте нічого страшного, бо життя ще приховане від ваших молодих очей? Ви сміливіший, чесніший, глибший за нас, але вдумайтесь, будьте великодушні хоч на кінчику пальця, пожалійте мене. Я ж тут народилась, тут жили мої батько й мати, мій дід, я люблю цей дім, без вишневого саду я не розумію свого життя, і коли вже так треба продавати, то продавайте й мене разом із садом… (Обіймає Трофимова, цілує його в лоб). Тут же бо мій син потонув… (Плаче). Пожалійте мене, хороша, добра людино.

ТРОФИМОВ. Ви знаєте, я від усієї душі співчуваю. ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Але треба це інакше, інакше

сказати… (Витягає хусточку, на

підлогу падає телеграма). У мене сьогодні так важко на серці, ви не можете собі

уявити. Тут гамір, тремтить душа від кожного звуку, я вся тремчу, а піти до себе не можу, мені самій у тиші страшно. Не судіть мене, Петю… Я вас люблю як рідного. Я охоче віддала б за вас Аню, присягаюсь вам, тільки ж, голубчику, треба ж учитися, треба скінчити курс. Ви нічого не робите, тільки доля кидає вас з місця на місце, так це дивно… Адже правда? Так? І треба щось із бородою зробити, щоб вона росла як-небудь… (Сміється). Смішний ви!

ТРОФИМОВ (піднімає телеграму). Я не бажаю бути красенем. ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Це з Парижа телеграма. Щодня одержую. І вчора, й сьогодні. Цей дикий чоловік знову захворів, знову з ним погано… Він просить вибачення, благає приїхати, і справді-таки мені слід би поїхати в Париж, побути біля нього. У вас, Петю, суворе обличчя, але що ж робити, голубчику мій, що мені робити, він хворий, він самотній, безталанний, а хто там догляне його, хто стримає його від помилок, хто подасть йому вчасно ліки? І що ж тут ховатися чи мовчати, я кохаю його, це зрозуміло. Кохаю, кохаю… Це камінь на моїй шиї, я йду з ним на дно, але я люблю цей камінь і жити без нього не можу. (Потискує Трофимову руку). Не думайте, Петю, поганого, не кажіть мені нічого, не кажіть…

ТРОФИМОВ (крізь сльози). Заради бога, пробачте за одвертість: він же вас обібрав! ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Ні, ні, ні, не треба говорити так… (Затуляє вуха). ТРОФИМОВ. Він же негідник, тільки ви одна не знаєте цього! Він негідник, нікчема…

269

Вишневий сад

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (розгнівавшись, але стримано). Вам 26 років або 27, а ви й досі гімназист другого класу!

ТРОФИМОВ. Нехай! ЛЮБОВ АНДРІЇВНА.

Треба бути мужчиною, у ваші роки треба розуміти тих, хто кохає. І самому треба кохати… треба закохуватись! (Сердито). Так, так! І у вас немає чистоти, а ви просто чистьоха, смішний дивак, виродок…

ТРОФИМОВ ( з жахом). Що вона каже! ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. «Я вищий кохання!» Ви не вищий кохання, а просто, як каже наш Фірс, нездара. У ваш вік не мати коханки!..

ТРОФИМОВ (з жахом). Це жахливо! Що вона говорить?! (Хутко йде до зали, схопившись за голову). Це жахливо… Не можу, я піду… (Виходить, але одразу ж повертається). Між нами все скінчено! (Виходить до передпокою).

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА

(кричить навздогін). Петю, зачекайте! Дивна людина, я

пожартувала! Петю! Чути, як у передпокою хтось квапливо йде сходами і враз із гуркотом падає вниз. Аня і Варя скрикують, але слідом чути сміх.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Що там таке? Вбігає Аня.

АНЯ (сміючись). Петя зі сходів упав! (Вибігає). ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Який дивак цей Петя… Начальник станції зупиняється серед зали і читає «Грішницю» О.Толстого. Його слухають, та ледве він прочитав кілька рядків, як із передпокою чути звуки вальсу, і читання уривається. Всі танцюють. Проходять з передпокою Трофимов, Аня, Любов Андріївна.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Ну, Петю… ну, чиста душа… я вибачення прошу… Ходімо танцювати… (Танцює з ним). Аня і Варя танцюють. Фірс входить, ставить свою палицю біля бічних дверей. Яша теж увійшов з вітальні, дивиться на танці.

ЯША. Що, дідусю? ФІРС. Нездужаю. Раніше у нас на балах танцювали генерали, барони, адмірали, а тепер посилаємо за поштовим чиновником і начальником станції, та й ті не так-то охоче йдуть. Щось я підупав на силі. Покійний пан, дідусь, усіх сургучем лікував од усіх хвороб. Я сургуч приймаю щодня вже років двадцять, а то й більше; може, я від нього й живий.

ЯША. Набрид ти, діду. (Позіхає). Хоч би ти вже швидше здох. ФІРС. Ох, ти… нездара! (Бурмотить). Трофимов і Любов Андріївна танцюють у залі, потім у вітальні.

270

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Merci. Я посиджу… (Сідає). Стомилась. Входить Аня.

АНЯ

(схвильовано). А зараз на кухні якийсь чоловік казав, що вишневий сад уже

продано.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Кому продано? АНЯ. Не сказав, кому. Пішов. (Танцює з Трофимовим). Обоє виходять до зали.

ЯША. Це там якийсь дідок балакав. Чужий. ФІРС. А Леоніда Андрійовича ще немає. Не приїхав. Пальто на ньому легеньке, демісезон, дивись, ще застудиться. Ох, молоде-зелене!..

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Я зараз умру. Підіть, Яшо, довідайтесь, кому продано. ЯША. Та він давно пішов, той дід. (Сміється). ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (з легкою досадою). Ну, чому ви смієтесь? Чому раді? ЯША. Надто вже Єпіходов смішний. Пуста людина. Двадцять два нещастя. ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Фірс, якщо продадуть маєток, то куди ти підеш? ФІРС. Куди накажете, туди й піду. ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Чому в тебе обличчя таке? Нездужаєш! Пішов би краще спати… ФІРС. Так… (З усмішкою). Я піду спати, а хто тут без мене подасть, хто порядкуватиме?

271

Вишневий сад

Сам на весь дім.

ЯША

(до Любові Андріївни). Любов Андріївно! Дозвольте звернутися до вас із проханням, будьте такі ласкаві! Коли знову поїдете до Парижа, так візьміть і мене з собою, будьте ласкаві. Залишатися тут мені аж ніяк неможливо. (Озираючись, напівголосно). Що ж там казати, ви самі бачите, країна неосвічена, народ неморальний, та й нудно, в кухні годують бридко, а тут ще й Фірс цей ходить, бурмотить різні непідхожі слова. Візьміть мене з собою, будьте такі ласкаві! Входить Пищик.

ПИЩИК. Дозвольте просити вас… на вальсик, найпрекрасніша… Любов Андріївна йде з ним.

Чарівна, все-таки сто вісімдесят карбованчиків я візьму у вас… Візьму… (Танцює). Сто вісімдесят карбованців… Перейшли до зали.

ЯША (тихо наспівує). «Чи ти збагнеш в душі моїй тривогу…» В залі постать у сірому циліндрі і в картатих панталонах, махає руками і стрибає; вигуки: «Браво, Шарлотто Іванівно!»

ДУНЯША (зупиняється попудритись). Панночка велить мені танцювати – кавалерів багато, а дам мало — а мені від танців у голові паморочиться, серце стукає. Фірсе Миколайовичу, а зараз чиновник з пошти таке мені сказав, що й дух перехопило. Музика стихає.

ФІРС. Що він тобі сказав? ДУНЯША. Ви, каже, як квітка. ЯША (позіхає). Темнота… (Виходить). ДУНЯША. Як квітка... Я така делікатна, страх люблю ніжні слова... ФІРС. Закрутишся ти. Входить Єпіходов.

ЄПІХОДОВ. Ви, Авдотьє Федорівно, не бажаєте мене бачити… так, ніби я кузька якась. (Зітхає). Ох, життя!

ДУНЯША. Чого ви хочете? ЄПІХОДОВ. Безсумнівно, може, ви й праві. (Зітхає). Але, звичайно, коли поглянути з точки зору, то ви, дозволю собі так висловитись, вибачаюсь за одвертість, цілковито привели мене в стан духу. Я знаю свою фортуну, щодня зі мною трапляється якесь нещастя, і до цього я давно вже звик, тому з усмішкою дивлюся на свою долю. Ви дали мені слово, і хоч я…

ДУНЯША. Прошу вас, потім поговоримо. А тепер дайте мені спокій. Тепер я мрію. (Бавиться віялом).

272

Вишневий сад

ЄПІХОДОВ. У мене кожен день нещастя, і я, дозволю собі так висловитись, тільки усміхаюсь, навіть сміюсь. Входить із зали Варя.

ВАРЯ. Ти й досі ще не пішов, Семене? Яка ж ти, справді, неповажлива людина. (До Дуняші). Іди звідси, Дуняшо! (До Єпіходова). То на більярді граєш і кий зламав, то

вітальнею походжаєш, наче гість.

ЄПІХОДОВ. З мене вимагати, дозвольте вам висловитись, ви не можете. ВАРЯ. Я з тебе не вимагаю, а кажу. Тільки й діла, що блукаєш з місця на місце, а справами не займаєшся. Конторника утримуємо, а невідомо навіщо.

ЄПІХОДОВ (ображено). Чи працюю я, чи блукаю, чи їм, чи на більярді граю, про те можуть судити тільки люди з поняттям і старші. ВАРЯ. Ти смієш мені це казати! (Спалахнувши). Ти смієш? Значить, я нічого не розумію? Забирайся ж геть звідси! Зараз же! ЄПІХОДОВ (злякавшись). Прошу вас висловлюватись делікатним способом. ВАРЯ (вкрай обурившись). Зараз же забирайся! Геть! Він іде до дверей, вона за ним.

Двадцять два нещастя! Щоб твого духу тут не було! Щоб мої очі більше тебе не бачили! Єпіходов вийшов, за дверима його голос: «Я на вас буду скаржитися!»

А, ти ще вертаєшся! (Хапає палицю, поставлену Фірсом біля дверей). Іди, іди… Іди, я тобі покажу… А, ти вертаєшся? Вертаєшся? Так ось же тобі… (Заміряється). У цей час входить Лопахін.

ЛОПАХІН. Щиро дякую. ВАРЯ (сердито й глузливо). Вибачайте! ЛОПАХІН. Нічого. Щиро дякую за приємне частування. ВАРЯ. Нема за що. (Відходить. Потім озирається й питає лагідно). Я вас не вдарила? ЛОПАХІН. Ні, нічого. Гуля, проте, набіжить величенька. Голоси в залі: «Лопахін приїхав! Єрмолаю Олексійовичу!»

ПИЩИК.

Видом видати, слихом слихати… (Цілується з Лопахіним). Коньячком від тебе пахтить, любий мій, серце моє. А ми тут теж розважаємось.

Входить Любов Андріївна.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Це ви, Єрмолаю Олексійовичу? Чому так довго? Де Леонід? ЛОПАХІН. Леонід Андрійович зі мною приїхав, він іде… ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (хвилюючись). Ну що? Відбулись торги? Кажіть бо! ЛОПАХІН (ніяково, боячись виявити свою радість). Торги закінчилися близько четвер-

273

Вишневий сад

тої години… ми на поїзд спізнилися, довелося чекати до о пів на десяту. (Важко зітхнувши). Ох! Мені голова трохи обертом іде. Входить Гаєв; у правій руці в нього покупки, лівою він витирає сльози.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Льоню, що? Льоню, ну? (Нетерпляче, крізь сльози). Швидше бо, заради Бога…

ГАЄВ (нічого їй не відказує, тільки махає рукою; до Фірса, крізь сльози). Ось візьми… Тут анчоуси, керченські оселедці… Я сьогодні нічого не їв… Скільки я витерпів! Двері до більярдної відчинені; чути удари куль і Яшин голос: «Сім і вісімнадцять!» Гаєв змінюється в обличчі, він уже не плаче.

Стомився я страшенно. Даси мені, Фірсе, переодягтися… (Виходить до себе через залу, за ним Фірс).

ПИЩИК. Що там на торгах? Ну розповідай! ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Продано вишневий сад? ЛОПАХІН. Продано. ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Хто купив? ЛОПАХІН. Я купив. Пауза. Любов Андріївна пригнічена; вона б упала, коли б не стояла біля крісла й стола. Варя знімає з пояса ключі, кидає їх на підлогу, серед вітальні, і виходить.

Я купив! Почекайте, панове, будьте ласкаві, мені затуманилась голова, говорити не можу… (Сміється). Прийшли ми на торги, там уже Деріганов. У Леоніда Андрійовича було тільки п’ятнадцять тисяч, а Деріганов понад борг одразу набавив тридцять. Бачу, справа така, я зчепився з ним, набавив сорок. Він сорок п’ять. Я п’ятдесят п’ять. Він, значить, по п’ять набавляє, я по десять… Ну, скінчилось… Понад борг я набавив дев’яносто, залишилось за мною. Вишневий сад тепер мій! Мій! (Регоче). Боже мій, Господи, вишневий сад мій! Скажіть мені, що я п’яний, не при своєму розумі, що все це мені ввижається… (Тупає ногами). Не смійтеся з мене! Коли б мій батько й дід повставали з домовин і глянули на все, що трапилось, як їхній Єрмолай, лупцьований, малописьменний Єрмолай, що бігав узимку босоніж, як цей самий Єрмолай придбав маєток, кращого за який немає нічого на світі. Я купив маєток, де батько й дід були рабами, де їх не пускали навіть до кухні… Я сплю, це тільки ввижається мені, це тільки здається… Це плід вашої уяви, повитий мороком невідомості… (Піднімає ключі, ласкаво посміхаючись). Кинула ключі, хоче показати, що вона вже тут не господиня… (Дзенькає ключами). Ну та однаково. Чути, як настроюють оркестр.

Гей, музиканти, грайте, я бажаю вас слухати! Приходьте всі дивитися, як Єрмолай Лопахін рубоне сокирою по вишневому саду, як попадають на землю дерева.

274

Вишневий сад

Набудуємо дач, і наші онуки й правнуки побачать тут нове життя… Музико, грай! Грає музика. Любов Андріївна сіла на стілець і гірко плаче. (З докором). Чому ж, чому ви мене не послухали? Бідолашна моя, хороша, не вернеш тепер. (Крізь сльози). О, швидше б усе це минулось, швидше б як-небудь змінилось наше недоладне, нещасливе життя.

ПИЩИК (бере його під руку, напівголосно). Вона плаче. Ходімо в залу, нехай вона сама… Ходімо… (Бере його під руку і виводить до зали). ЛОПАХІН. Що ж такого? Музико, грай чітко! Нехай усе так, як я бажаю. (З іронією). Іде новий поміщик, власник вишневого саду! (Штовхнув ненароком столик, мало не звалив канделябри). За все можу заплатити! (Виходить з Пищиком). В залі й вітальні немає нікого, крім Любові Андріївни, яка сидить, зіщулившись уся, й гірко плаче. Тихо грає музика. Хутко входять Аня і Трофимов, Аня підходить до матері і стає перед нею навколішки. Трофимов залишається біля входу до зали.

АНЯ. Мамо! Мамо, ти плачеш? Люба, добра, хороша моя мамо, моя прекрасна, я люблю тебе… я благословляю тебе. Вишневий сад продано, його вже немає, це правда, правда, але не плач, мамо, у тебе залишилось життя попереду, залишилась твоя гарна, чиста душа… Ходімо зі мною, ходімо, люба, звідси, ходімо!.. Ми посадимо новий сад, розкішніший за цей, ти побачиш його, зрозумієш, і радість, тиха, глибока радість опуститься на твою душу, як сонце у вечірню пору, і ти усміхнешся, мамо! Ходімо, люба! Ходімо!..

ДІЯ ЧЕТВЕРТА Декорація першої дії. Немає ні завіс на вікнах, ні картин, залишилось трохи меблів, які складені в один куток, ніби для продажу. Відчувається пустка. Біля вихідних дверей і в глибині сцени складені чемодани, дорожні клунки і т. ін. Двері ліворуч відчинені, звідти чути голоси Варі й Ані. Лопахін стоїть, чекає. Яша тримає піднос зі скляночками, повними шампанського. В передпокої Єпіходов зав’язує ящик. За сценою, в глибині, гомін. Це прийшли прощатися селяни. Голос Гаєва: «Спасибі, братці, спасибі вам».

ЯША. Простий народ прощатися прийшов. Я такої думки, Єрмолаю Олексійовичу: народ добрий, але мало розуміє. Гомін затихає. Входять через передпокій Любов Андріївна і Гаєв; вона не плаче, але бліда, обличчя її тремтить, вона не може говорити.

275

ГАЄВ. Ти віддала їм, Любо, свій гаманець. Так не можна! Так не можна! ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Я не змогла! Я не змогла! Обоє виходять.

ЛОПАХІН (у двері, їм навздогін). Прошу, будьте ласкаві! По скляночці на прощання. Із міста не здогадався привезти, а на станції знайшов тільки одну пляшку. Будьте ласкаві! Пауза.

Що ж, панове! Не бажаєте? (Відходить от дверей). Знав би – не купував. Ну і я пити не буду. Яша обережно ставить піднос на стілець.

Випий, Яшо, хоч ти.

ЯША. З від’їжджаючими! Щасливо залишатися! (П’є). Це шампанське не справжнє, запевняю вас.

ЛОПАХІН. Вісім карбованців пляшка. Пауза.

Холодно тут страшенно.

ЯША. Не топили сьогодні, все одно поїдемо. (Сміється). ЛОПАХІН. Чого ти?

276

Вишневий сад

ЯША. Від задоволення. ЛОПАХІН. На дворі жовтень, а сонячно й тихо, як улітку. Будуватись добре. (Глянувши на годинник, у двері). Панове, вважайте, до поїзда залишилось тільки сорок сім хвилин! Значить, через двадцять хвилин їхати на станцію. Поспішайте. Трофимов у пальті входить з двору.

ТРОФИМОВ. Мені здається, їхати вже час. Коні подані. Чорт його батька знає, де мої калоші. Зникли. (В двері). Аню, немає моїх калош! Не знайшов!

ЛОПАХІН. А мені в Харків треба. Поїду з вами одним поїздом. Проживу в Харкові цілу зиму. Я все тинявся з вами, замучився без діла. Не можу без роботи, не знаю, куди дівати руки; теліпаються якось дивно, ніби чужі.

ТРОФИМОВ. Зараз поїдемо, і ви знову візьметесь за свою корисну працю. ЛОПАХІН. Випий-но скляночку. ТРОФИМОВ. Не буду. ЛОПАХІН. Значить, у Москву тепер? ТРОФИМОВ. Так, проведу їх до міста, а завтра в Москву. ЛОПАХІН. Так… Що ж, професори, видно, не читають лекцій, чекають,

доки

приїдеш!

ТРОФИМОВ. Не твоє діло. ЛОПАХІН. Скільки це років, як ти в університеті вчишся? ТРОФИМОВ. Вигадай щось новіше. Це набридло вже й недотепно. (Шукає калоші). Знаєш, ми, мабуть, більше не побачимось, так от дозволь мені дати тобі на прощання одну пораду: не розмахуй руками! Одвикни від цієї звички – розмахувати. І теж от, будувати дачі, гадати, що з дачників колись вийдуть окремі господарі, гадати так – це теж значить — розмахувати… Як би там не було, все-таки я тебе люблю. У тебе тонкі, ніжні пальці, як у артиста, у тебе тонка, ніжна душа…

ЛОПАХІН (обіймає його). Прощавай, голубчику. Дякую за все. Коли потрібно, візьми в мене грошей на дорогу.

ТРОФИМОВ. Навіщо мені? Не треба. ЛОПАХІН. Та у вас же немає! ТРОФИМОВ. Є. Дякую вам. Я за переклад

одержав. Ось вони тут, у кишені.

(Стурбовано). А калош моїх нема!

ВАРЯ (з другої кімнати). Візьміть вашу гидоту! (Викидає на сцену пару гумових калош). ТРОФИМОВ. Чого ж ви гніваєтесь, Варю? Гм… та це не мої калоші! ЛОПАХІН. Я навесні посіяв маку тисячу десятин і оце заробив сорок тисяч чистого. А коли мій мак цвів, яка то була картина! Так от я, кажу, заробив сорок тисяч і, значить, пропоную тобі в позику, тому що можу. Навіщо ж кирпу гнути? Я мужик… попросту.

277

Вишневий сад

ТРОФИМОВ. Твій батько був мужик, мій – аптекар, і це зовсім нічого не значить. Лопахін дістає гаманець.

Облиш, облиш… Дай мені хоч двісті тисяч; не візьму. Я вільна людина. І все, що так високо цінуєте всі ви, багатії і злидарі, не має для мене ані найменшого значення, от як пух, що літає у повітрі. Я можу обходитись без вас, я можу проходити повз вас, я дужий і гордий. Людство простує до вищої правди, до вищого щастя, яке тільки можливе на землі, і я в перших лавах!

ЛОПАХІН. Дійдеш? ТРОФИМОВ. Дійду. Пауза.

Дійду або покажу іншим шлях, як дійти. Чути, як десь далеко цюкають сокирою по дереву.

ЛОПАХІН. Ну, прощавай, голубчику. Час їхати. Ми один перед одним гнемо кирпу, а життя собі йде та йде. Коли я працюю довго, невтомно, тоді думки трохи легші, і здається, ніби мені теж відомо, навіщо я існую. А скільки, брат, у Росії людей, які існують не знати для чого. Ну все одно, циркуляція діла не в цьому. Леонід Андрійович, кажуть, взяв посаду, буде в банку, шість тисяч на рік… Тільки ж бо не всидить, ледачий дуже…

278

Вишневий сад

АНЯ (на дверях). Мама просить: доки вона не поїхала, щоб не рубали саду. ТРОФИМОВ. Справді, невже не вистачає такту… (Виходить через передпокій). ЛОПАХІН. Зараз, зараз… От які бо справді. (Виходить за ним). АНЯ. Фірса відправили в лікарню? ЯША. Я вранці казав. Відправили, напевне. АНЯ (до Єпіходова, що проходить через залу). Семене Пантелеймоновичу, довідайтеся, будь ласка, чи відвезли Фірса до лікарні.

ЯША (ображено). Вранці я казав Єгорові. Чого ж питати по десять разів! ЄПІХОДОВ. Довголітнього Фірса, на мою остаточну думку, полагодити

вже не можна, йому треба до праотців. А я можу тільки заздрити йому. (Поклав чемодан на коробку з капелюхом і роздушив). Ну от, звичайно. Так і знав. (Виходить).

ЯША (глузливо). Двадцять два нещастя… ВАРЯ (за дверима). Фірса відвезли в лікарню? АНЯ. Відвезли. ВАРЯ. Чого ж листа не взяли до лікаря? АНЯ. Так треба навздогін послати… (Виходить). ВАРЯ (із сусідньої кімнати). Де Яша? Скажіть,

мати його прийшла, хоче з ним

попрощатися.

ЯША (махає рукою). Виводять тільки з терпіння. Дуняша весь час клопочеться біля речей; тепер, коли Яша залишився сам, вона підійшла до нього.

ДУНЯША. Хоч би поглянули разок, Яшо. Ви од’їжджаєте… Мене покидаєте… (Плаче й кидається йому на шию).

ЯША. Чого ж плакати? (П’є шампанське). Через шість днів я знову в Парижі. Завтра сядемо на кур’єрський поїзд і покотимо, тільки нас і бачили. Навіть якось не віриться. Вів ля Франс!.. Тут не по мені, не можу жити… нічого не вдієш. Надивився на темноту – годі з мене. (П’є шампанське). Чому ж плакати? Поводьтеся пристойно, тоді не будете плакати. ДУНЯША (пудриться, вдивляючись у люстерко). Пришліть із Парижа листа. Я ж бо вас кохала, Яшо, так кохала! Я ніжне створіння, Яшо! ЯША. Сюди йдуть. (Клопочеться біля чемоданів, тихо наспівує). Входять Любов Андріївна, Гаєв, Аня і Шарлотта Іванівна.

ГАЄВ.

Їхати б уже. Часу небагато залишилось. (Дивлячись на Яшу). Від кого це оселедцем тхне?

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Хвилин через десять давайте вже в екіпажі сідати… (Оглядає кімнату). Прощавай, любий доме, старий дідусю. Мине зима, настане весна, а

там тебе вже не стане, тебе зламають. Скільки бачили ці стіни! (Палко цілує дочку).

279

Вишневий сад

Радість моя, ти сяєш, твої оченята грають, як два діаманти. Ти задоволена? Дуже?

АНЯ. Дуже! Починається нове життя, мамо! ГАЄВ (весело). Справді, тепер усе гаразд.

До продажу вишневого саду ми всі хвилювались, мучились, а потім, коли питання було вирішене остаточно, безповоротно, всі заспокоїлись, навіть повеселішали. Я банківський служака, тепер я фінансист… жовтого в середину, та й ти, Любо, що не кажи, маєш кращий вигляд, це безперечно.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Так, із нервами моїми краще, це правда. Їй подають капелюшок і пальто.

Я сплю добре. Виносьте, Яшо, мої речі. Пора. (До Ані). Дівчинко моя, ми скоро побачимось… Я їду в Париж, буду там жити на ті гроші, що їх прислала твоя ярославська бабуся на купівлю маєтку, — хай живе бабуся! – а грошей цих вистачить ненадовго.

АНЯ.

Ти, мамо, повернешся скоро, скоро… адже правда? Я підготуюсь, складу іспити в гімназії і потім буду працювати, тобі допомагати. Ми будемо, мамо, разом читати різні книжки… Адже правда? (Цілує матері руки). Ми будемо читати осінніми вечорами, прочитаємо багато книжок, і перед нами розкриється новий, чудовий світ… (Мріє). Мамо, приїжджай…

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Приїду, моє золотко. (Обіймає дочку). Входить Лопахін. Шарлотта тихо наспівує пісеньку.

ГАЄВ. Щаслива Шарлотта: співає! ШАРЛОТТА (бере клунок, схожий на сповите немовля). Моє малятко, люлі, люлі… Чути плач дитини «Уа, уа!..»

Цить, мій хороший, мій любий хлопчику. «Уа!.. Уа!..»

Мені тебе так шкода! (Кидає клунок на місце). То ви, будь ласка, знайдіть мені посаду. Я не можу так.

ЛОПАХІН. Знайдемо, Шарлотто Іванівно, не турбуйтесь. ГАЄВ. Всі нас кидають. Варя йде зовсім… ми враз стали не потрібні. ШАРЛОТТА. В місті мені нема де жити. Треба йти… (Наспівує). Все одно… Входить Пищик.

ЛОПАХІН. Чудо природи!.. ПИЩИК (захекавшись). Ой,

дайте віддихатися… замучився… Мої найшановніші…

Води дайте…

ГАЄВ. По гроші, напевне? Слуга покірний, іду від гріха… (Виходить). ПИЩИК. Давненько не був у вас… найпрекрасніша… (До Лопахіна). Ти тут… радий тебе бачити… величезного розуму людина… візьми… одержуй… (Подає Лопахіну гроші). Чотириста карбованців… буду винен ще вісімсот сорок…

280

ЛОПАХІН (здивовано знизує плечима). Ніби уві сні. Де ж ти взяв? ПИЩИК. Зачекай… Жарко… Подія найнезвичайніша. Поїхали

до мене англійці й знайшли в землі якусь білу глину… (До Любові Андріївни). І вам чотириста… прекрасна, дивна… (Подає гроші). Решту потім. (П’є воду). Зараз оце один юнак розповідав у вагоні, ніби якийсь великий філософ радить стрибати з дахів… «Стрибай!» — каже, і в цьому вся задача. (Здивовано). Ви ж подумайте! Води!..

ЛОПАХІН. Що ж це за англійці? ПИЩИК. Здав їм ділянку з глиною на 24 роки… А тепер вибачайте, ніколи… треба гнати далі… Поїду до Знойкова… до Кардамонова… Всім заборгував… (П’є). Живіть здорові… В четвер заїду…

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Ми зараз переїздимо до міста, а завтра я за кордон… ПИЩИК. Як? (Стурбовано). Чому до міста? То ж бо я дивлюсь на меблі… чемодани… Ну нічого… (Крізь сльози). Нічого… Найвеличезнішого розуму люди… ці англійці… Нічого… Будьте щасливі… Хай Бог вам помагає… Нічого… Всьому на цьому світі буває кінець… (Цілує руку Любові Андріївни). А почуєте, що й мені кінець прийшов, згадайте оцю саму… коняку і скажіть: «Був на світі сякий-такий… СимеоновПищик… царство йому небесне»… Прегарна погода… Так… (Виходить дуже зніяковілий, але зараз же повертається і каже з порога). Кланялась вам Дашенька! (Виходить).

281

Вишневий сад

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Тепер можна і їхати. Їду я з двома клопотами. Перша – це хворий Фірс. (Поглянувши на годинник). Ще хвилин п’ять можна… АНЯ. Мамо, Фірса вже відправили до лікарні. Яша відправив зранку. ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Друга моя печаль – Варя. Вона звикла рано

вставати й працювати, а тепер без роботи вона, мов риба без води. Схудла, зблідла і плаче, сердешна… Пауза.

Ви це дуже добре знаєте, Єрмолаю Олексійовичу; я мріяла… віддати її за вас, та й з усього було видно, що ви женитесь. (Шепоче Ані, та киває Шарлотті, і обидві виходять). Вона кохає вас, вам вона до душі, і не знаю, не знаю, чому це ви ніби обминаєте один одного. Не розумію!

ЛОПАХІН. Я теж, по правді, сам не розумію. Якось дивно все… Коли є ще час, то я хоч зараз ладен… Скінчимо зразу – і край, а без вас, я почуваю, не освідчусь.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА.

І чудесно. Потрібна ж бо тільки одна хвилина. Я її зараз

покличу…

ЛОПАХІН. До речі, й шампанське є. (Поглянувши на скляночки). Порожні, хтось уже випив. Яша кашляє.

Це називається вихлистати.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (жваво). Прекрасно. Ми вийдемо… Яшо, allez! Я покличу її… (До дверей). Варю, облиш усе, іди сюди. Іди! (Виходить з Яшею).

ЛОПАХІН (поглядає на годинник). Так… Пауза. За дверима стриманий сміх, шепіт, нарешті входить Варя.

ВАРЯ (довго розглядає речі). Дивно, ніяк не знайду… ЛОПАХІН. Що ви шукаєте? ВАРЯ. Сама пакувала і не пам’ятаю. Пауза.

ЛОПАХІН. Куди ж ви тепер, Варваро Михайлівно? ВАРЯ. Я? До Рагуліних… Домовилась до них господарство доглядати… за економку, чи що.

ЛОПАХІН. Це в Яшнево? Верстов сімдесят буде. Пауза.

От і скінчилось життя в цьому домі…

ВАРЯ (розглядає речі). Де ж це… Чи, може, я в скриню запакувала… Так, життя в цьому домі скінчилось… більш уже не буде… ЛОПАХІН. А я в Харків зараз їду… от із цим поїздом. Справ багато. А тут, у садибі, залишу Єпіходова… Я його найняв.

282

Вишневий сад

ВАРЯ. Ну що ж! ЛОПАХІН. Минулого року, коли пригадаєте, в цю пору сніг уже йшов, а тепер тихо, сонячно. Тільки от холодно… Градусів три морозу.

ВАРЯ. Я не подивилась. Пауза.

Та й розбився у нас градусник… Пауза. Голос у двері з двору: «Єрмолаю Олексійовичу!»

ЛОПАХІН (ніби давно чекав на цей голос). Зараз! (Хутко виходить). Варя, сидячи на підлозі, поклавши голову на клунок з одежею, тихо ридає. Відчиняються двері, обережно входить Любов Андріївна.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Ну що? Пауза.

Треба їхати.

ВАРЯ

(вже не плаче, витерла очі). Так, пора, мамонько. Я до Рагуліних встигну ще сьогодні, аби тільки не спізнитися на поїзд…

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА ( у двері). Аню, вдягайся! Входять Аня, потім Гаєв, Шарлотта Іванівна. Гаєв одягнений в тепле пальто з башликом. Збираються слуги, візники. Біля дверей клопочеться Єпіходов.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Тепер можна і в дорогу! АНЯ (радісно). В дорогу! ГАЄВ. Друзі мої, милі, дорогі друзі мої! Покидаючи

назавжди цей дім, чи можу я не сказати, чи можу утриматись, щоб на прощання не висловити ті почуття, які сповнюють тепер усю мою істоту…

АНЯ (благально). Дядечку! ВАРЯ. Дядечку, не треба! ГАЄВ (похмуро). Дуплетом жовтого в середину… Мовчу… Входить Трофимов, потім Лопахін.

ТРОФИМОВ. Що ж, панове, пора їхати! ЛОПАХІН. Єпіходов, моє пальто! ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Я посиджу ще одну хвилиночку. Наче я раніше ніколи не бачила, які в цьому будинку стіни, які стелі, і зараз я дивлюсь на них з жадобою, з такою ніжною любов’ю…

ГАЄВ. Пам’ятаю, коли мені було шість років, на зелені свята я сидів на цьому вікні й дивився, як батько мій ішов до церкви…

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Всі речі забрали? ЛОПАХІН. Здається, все. (До Єпіходова, надягаючи пальто). Ти ж, Єпіходов, гляди, щоб

283

усе було гаразд!

ЄПІХОДОВ (говорить хрипким голосом). Будьте спокійні, Єрмолаю Олексійовичу! ЛОПАХІН. Що це в тебе такий голос? ЄПІХОДОВ. Зараз воду пив, щось проковтнув. ЯША (с презирством). Темнота… ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Поїдемо – і тут не залишиться жодної душі… ЛОПАХІН. Аж до весни. Варя висмикує із клунка парасольку, — схоже, ніби вона замірилась; Лопахін удає, що злякався.

ВАРЯ. Та що це ви… Я й не думала. ТРОФИМОВ. Панове, ходімо сідати в екіпажі… Вже пора! Зараз поїзд прийде! ВАРЯ. Петю, ось вони, ваші калоші, біля чемодана. (Крізь сльози). І які вони у

вас

брудні, старі…

ТРОФИМОВ (взуваючи калоші). Ходімо, панове! ГАЄВ (дуже збентежений, боїться заплакати). Поїзд…

станція… Круазе в середину,

білого дуплетом в кут…

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Ходімо! ЛОПАХІН. Всі тут? Нікого там нема? (Замикає бічні двері ліворуч). Тут речі складено, треба замкнути. Ходімо!

АНЯ. Прощай, доме! Прощавай старе життя!

284

Вишневий сад

ТРОФИМОВ. Здрастуй, нове життя!.. (Виходить з Анею). Варя оглядає кімнату й, не поспішаючи, виходить. Виходять Яша і Шарлотта з собачкою.

ЛОПАХІН. Значить, до весни. Виходьте, панове… До побаченції!... (Виходить). Любов Андріївна і Гаєв залишились удвох. Вони ніби чекали на це, кидаються на шию одне одному й ридають стримано, тихо, боячись, щоб їх не почули.

ГАЄВ (у розпачі). Сестро моя, сестро моя… ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. О мій милий, мій ніжний, прекрасний сад!.. Моє життя, моя молодість, щастя моє, прощавай!.. Прощавай!.. Голос Ані, весело, закликаючи: «Мамо!..» Голос Трофимова, весело, збуджено: «Агов!..»

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Ми йдемо!.. Виходять. Сцена порожня. Чути, як на ключ замикають усі двері, як потім від’їздять екіпажі. Стає тихо. Серед тиші лунає глухий стук сокири по дереву, який звучить самотньо і тоскно. Чути кроки. Із дверей, що праворуч, з’являється Фірс. Він вдягнутий, як завжди, в піджаку і білій жилетці, на ногах капці. Він хворий.

ФІРС (підходить до дверей, торкає за ручку). Замкнено. Поїхали… (Сідає на канапу). Про мене забули… Байдуже… я тут посиджу… А Леонід Андрійович, мабуть, шуби не вдяг, у пальті поїхав… (Стурбовано зітхає). Я, бач, не подивився… Молоде-зелене! (Щось бурмотить, чого не можна зрозуміти). Життя, бач, проминуло, ніби й не жив… (Лягає). Я полежу… Силоньки, бач, у тебе нема, нічого не залишилось, нічого… Ох, ти… нездара!.. (Лежить нерухомо). Чути далекий звук, мов з неба, ніби урвалася струна, завмираючий, сумний. Настає тиша, і тільки чути, як далеко в саду сокирою стукотять по дереву. Завіса.

1904 рік.

Декамерон 1/20 Джованни Боккаччо Инсценировка Аллы Пушкиной

Постановка и сценография Геннадия Касьянова Музыкальное решение Юрия Кравчука Художник Вера Саюк Премьера спектакля состоялась 23 марта 2000 года

Катерина Гвардастаньо

Россильоне

Жена

Лицио

Риччардо

Джакомина

Чеппарелло

Никострат Муж

Джаннелло

Пирр Перонелла

Лидия

ПРОЛОГ 1 АКТЕР. В городе чума... 2 АКТЕР. Чума распространяется быстро, и больные, общаясь со здоровыми, их заражают...

3 АКТЕР. Заразительность чумы столь сильна, что заражаются и гибнут даже живые существа не из рода человеческого...

4 АКТЕР. Горожане избегают друг друга... 5 АКТЕР. Число умирающих столь велико, что страшно даже слышать об этом... 6 АКТЕР. Люди боятся и ненавидят друг друга... 7 АКТЕР. Убийства и иные преступления совершаются ежедневно... 8 АКТЕР. Ужасные случаи порождают страхи... 9 АКТЕР. Я убежден, что эти мысли многим покажутся тяжелыми и печальными. А ведь, если я не ошибаюсь, только мы с вами, господа, располагаем возможностью и только нам ЕСТЬ куда прийти. И потому мы ЗДЕСЬ. Не оттого ли, чтоб на время сбежать от горя, страдания и скорби?

10 АКТЕР. Ты прав. Наше первоначальное назначение — увеселять и утешать страждущих, а заодно и самим предаться, пусть непродолжительному, веселью. Ибо подобно, как бурная радость сменяется горем, так же точно вслед за испытаниями настает блаженная пора утех. 9 АКТЕР. Так для того ли мы пришли сюда, чтобы страдать и скорбеть? Давайте этот вечер проживем в свое удовольствие. К тому же среди нас так много прекрасных женщин. Я предлагаю приободрить и развлечь их. 1 АКТЕР. Но каким образом? 9 АКТЕР. У нас, актеров, про запас всегда найдется несколько забавных историй, которые придутся по душе как нам, участникам, так и зрителям. Уверяю, это будет куда приятнее, нежели разговоры о чуме.

2 АКТЕР. Господа, у меня есть предложение. Давайте расскажем пять повестей или, если хотите, побасенок, притч, историй, которые составляют одну двадцатую часть известного всем «Декамерона». 3 АКТЕР. Выберем же повести по своему усмотрению. 4 АКТЕР. Но пусть в них встретятся как занятные, так равно и плачевные любовные похождения и другие злоключения.

5 АКТЕР. Я поддерживаю это предложение, ибо мы все сможем в то же время извлечь для себя полезный урок: мы узнаем, чего нам надлежит избегать, к чему стремиться.

6 АКТЕР. Однако, если вы желаете знать мое мнение, я бы предложила, чтобы мы

290

Декамерон 1/20

не просто повествовали эти истории, а разыгрывали каждую из них.

7 АКТЕР. Предложение хорошее. Кого же мы выберем рассказывать? 9 АКТЕР. Пусть одним из них будет Панфило. Он остроумен. И, думаю,

сможет

поведать нам нечто интересное.

10 АКТЕР. А почему бы и Дионио не вспомнить одну из историй. Он, я знаю, хороший рассказчик. 1 АКТЕР. Пусть расскажет и Филомена. В запасе у нее немало забавных историй. ПАНФИЛО. Пусть в нашу компанию рассказчиков войдет и Филострато. Он добрый малый.

НЕЙФИЛА. Я тоже расскажу историю, думаю, она вас позабавит. 2 АКТЕР. Хорошо, Нейфила. Мы с удовольствием послушаем и

твой рассказ. А еще, уважаемые господа и дамы, думаю, уместным будет украшать наш вечер песнями, веселыми либо грустными, в зависимости от предложенных историй.

10 АКТЕР. Коль пять рассказчиков определены и никто из присутствующих не сомневается, что они смогут нас увлечь и утешить, тогда НАЧИНАЕМ!

ПОВЕСТЬ ПАНФИЛО Действуют: арт. Валентин Макар

ПАНФИЛО

арт. Роман Покровский

ЧЕППАРЕЛЛО

арт. Алексей Быш

МОНАХ 1 БРАТ

студиец Алексей Смолко

2 БРАТ

студиец Вячеслав Березка

ПАНФИЛО. Всякое дело, милейшие дамы, какое только не замыслит человек, должно совершать во имя того, кто положил начало всему сущему, имя же его чудотворно и свято. Вот почему и я, раз уж мне выпал жребий открыть наши собеседования, намерен поведать вам одно из поразительных деяний, дабы мы, услышав о таковом, положились на него, как на нечто незыблемое, и вечно славили его имя. ... Некто мессер Чеппарелло из Прато, будучи нотариусом, сгорал со стыда, если какой-либо из его актов — а у него и было-то их немного — оказывался нефальшивым. Лжесвидетельствовал он с великим удовольствием как по требованию, так и

291

Декамерон 1/20

без всякого требования, ему ничего не стоило солживить клятву, и так, нечестным путем, он выигрывал все дела, хотя давал присягу держать ответ по совести и говорить одну лишь истинную правду. Сеять между друзьями, родственниками и вообще между людьми рознь, вражду, ссорить их — это было для него великим удовольствием, это была его страсть. И чем больше его стараниями случалось несчастий, тем ему было приятней. Если его приглашали принять участие в убийстве или же каком-либо другом преступлении, он никогда не отказывался, напротив, с удовольствием соглашался и охотно своими собственными руками наносил ранения и убивал. Будучи человеком в высшей степени злобным, он по всякому поводу ругал Бога и святых самыми скверными словами. Он был страшнейший обжора и пьяница. Он был завзятый шулер и нечисто играл в кости. Но к чему я трачу слова? Лучше было бы этому человеку не родиться.

ЧЕППОРЕЛЛО. Я болен. Я умираю. ПАНФИЛО. Да. День ото дня ему становилось хуже, ибо то был смертельный недуг, что весьма огорчало братьев.

1 БРАТ. Что нам с ним делать? Влипли мы с ним. Выгнать его, больного, из дому было бы в высшей степени постыдно и неблагоразумно: все видели, какое гостеприимство мы ему оказали, как заботливо потом за ним ухаживали и лечили, и вдруг теперь мы его выгоняем на улицу. 2 БРАТ. Но этот мерзавец не захочет исповедоваться и приобщаться святых тайн, а ежели он умрет без покаяния, его, как собаку, швырнут в яму. А если он даже исповедается, то ведь у него столько тяжких грехов, что то же на то же и выйдет: ни один монах и ни один священник их ему не отпустит; все равно лежать ему в яме. 1 БРАТ. Да. А коль скоро это произойдет, местные жители, которые только и знают, что честить нас, — они считают что мы занимаемся нехорошими делами... 2 БРАТ. И не прочь нас ограбить... 1 БРАТ. Местные жители поднимут шум и гам: «Этих ломбардских собак церковь отказывается хоронить, чего же мы их терпим?»

2 БРАТ. Ворвутся в наши дома и не только разграбят их дочиста, а еще, чего доброго, и пристукнут нас. 1 БРАТ. Словом сказать, ежели он умрет, нам придется несладко. ЧЕППОРЕЛЛО (он все слышал). Я не хочу, чтобы вы из-за меня тревожились, чтобы вы из-за меня самомалейший потерпели урон. При жизни я столь часто гневил Бога, что если перед смертью я буду гневить его в течение часа, то прегрешения мои оттого не умножатся и не уменьшатся. Посему, призовите ко мне святой, праведной жизни монаха и предоставьте действовать мне: я и ваши, и свои дела устрою наилучшим образом.

ПАНФИЛО. Хотя братья ничего хорошего не ожидали, со всем тем направили сто-

292

Декамерон 1/20

пы свои в монастырь и обратились с просьбой, чтобы какой-либо благочестивый и мудрый инок исповедал ломбардца, захворавшего у них в доме. Им дали старца святой и строгой жизни, начитанного Писания, человека весьма почтенного.

МОНАХ. Когда ты в последний раз исповедовался, сын мой? ЧЕППАРЕЛЛО. Отец мой! Раз в неделю я уж непременно исповедуюсь, а иногда и чаще, но на этой неделе я по болезни ни разу не исповедовался — так меня скрутило.

МОНАХ. Похвально, сын мой, поступай так и впредь. Раз ты так часто исповедуешься, стало быть, ничего особенного я от тебя не услышу и не о чем мне тебя особенно расспрашивать.

ЧЕППАРЕЛЛО. Не скажите, честной отец. Сколько и как часто я бы не исповедовался, я не оставлял намерения произнести покаяния во всех грехах, совершенных мною со дня моего рождения и по день последней исповеди. Того ради прошу вас, святой отец: спрашивайте меня так подробно, как если бы я никогда в жизни не исповедовался. На мой недуг не обращайте внимания — я предпочитаю чем-либо досадить своей плоти, нежели, ублажая ее, содействовать погибели моей души.

МОНАХ. Такая благонамеренность похвальна, сын мой. А не впал ли ты в блуд, согрешив с какою-либо женщиною? ЧЕППАРЕЛЛО (со вздохом). Отец мой! Тут я стыжусь сказать вам правду — боюсь, как бы не впасть в грех тщеславия.

МОНАХ. Говори смело: сказать правду никогда не грех — как на исповеди, так и при любых других обстоятельствах.

ЧЕППАРЕЛЛО. Ну, коли так, то я вам откроюсь: я такой же точно девственник, каким вышел из чрева моей матери.

МОНАХ (воскликнув). Да благословит тебя Господь! Похвально это с твоей стороны. А теперь ответь мне, сын мой, не прогневил ли ты Господа чревоугодием? ЧЕППАРЕЛЛО (вздыхая). Каюсь, гневил и многократно. Ибо, если говорить по чистой совести, то хотя я и соблюдал в течение года все посты и, по крайней мере, три дня в неделю сидел на хлебе и воде, однако воду я пил, в особенности, устав от долгой молитвы и от хождения по святым местам, с таким же точно наслаждением и удовольствием, с каким пьяницы пьют вино. Частенько соблазнялся салатом из трав, а иной раз мне казалось, что я вкушаю пищу с аппетитом, который не должны вызывать постящиеся в силу своей богобоязненности, а я именно так и постился.

МОНАХ. Сын мой! Это все грехи нетяжкие, сродные человеку, особенно отягощать ими совесть не следует.

ЧЕППАРЕЛЛО. Ах, отец мой, не утешайте меня! Все, что мы делаем для Бога, надлежит делать чистыми руками без единого пятнышка на совести. МОНАХ. Ах, как меня радует направление твоих мыслей! Как приятно видеть чело-

293

Декамерон 1/20

века с такой чистой, с такой доброй совестью! Скажи мне, однако ж: не впал ли ты в грех сребролюбия, не стремился ли приобрести больше, чем тебе полагалось?

ЧЕППАРЕЛЛО. Отец мой! Мне бы не хотелось, чтобы вы судили обо мне на основании того, что я нахожусь в доме ростовщиков. У меня с ними ничего общего нет настолько, что я и приехал сюда единственно для того, чтобы обличить их, осудить и уговорить бросить этот постыдный способ наживы, и я бы в том преуспел, когда бы Господь меня не посетил. Мой отец оставил мне богатое наследство, и как скоро он преставился, я большую часть пожертвовал на бедных. А дабы прокормиться самому и помогать тем, кто живет христовым именем, я стал немножко приторговывать, однако прибыль делил пополам: половину на собственные нужды, половину отдавал божьим людям. МОНАХ. Добро! Однако ж, не было ли случая, чтобы ты оскорбил человека или же причинил какую другую обиду?

ЧЕППАРЕЛЛО. На такие вещи способны разбойники, лихие люди; я же всякий раз, когда мне приходилось с кем-нибудь из них сталкиваться, говорил: «Ступай! Да обратит тебя Господь!» МОНАХ. Благословение Божие да пребудет с тобой, сын мой. ПАНФИЛО. Позвольте мне тут заметить, что братья меж тем, боясь, как бы их мессер Чеппарелло не надул, расположились за перегородкой, отделявшей их комнату от той, где лежал мессер Чеппарелло, подслушивали и без труда уловили и уразумели все, о чем мессер Чеппарелло говорил монаху.

МОНАХ. Поведай мне, однако ж: не лжесвидетельствовал ли ты, не злословил ли, не отбирал ли чужое добро?

ЧЕППАРЕЛЛО. Так, ваше высокопреподобие, я злословил. Был у меня сосед, который то и дело избивал свою жену. Однажды я дурно о нем отозвался в разговоре с ее родственниками — так жаль мне стало бедняжку.

МОНАХ. Добро! Ты мне, однако ж, признался, что был купцом. Так вот не обманывал ли ты покупателей?

ЧЕППАРЕЛЛО. Грешен, ваше высокопреподобие, вот только я не знаю, кого именно я обсчитал: кто-то принес мне деньги за проданное сукно, и я, не пересчитав, запер их в сундук, а месяц спустя обнаружил в сундуке на четыре гроша больше, чем должно было быть. Целый год я хранил эти деньги в надежде возвратить покупателю, но покупатель исчез, и в конце концов я употребил их на богоугодные дела.

1 БРАТ. Каков мошенник! 2 БРАТ. Бога не боится, злодей. МОНАХ. Сумма незначительная, и ты распорядился ею разумно. Я думаю, что с чистой совестью могу отпустить тебе твои грехи...

ЧЕППАРЕЛЛО. Ваше высокопреподобие! Я вам еще про один грех не сказал. Од-

294

Декамерон 1/20

нажды я по рассеянности плюнул в Божьем храме.

МОНАХ (усмехается). Об этом не сокрушайся, сын мой. Мы — монахи, и то каждодневно плюем в церкви. ЧЕППАРЕЛЛО. И прескверно делаете: святой храм надлежит держать в совершенной чистоте, понеже в нем приносится жертва Богу. 1 БРАТ. Каков! Ни старость, ни болезнь, ни ужас близкой кончины, ни страх от сознания, что через какой-нибудь час он предстанет перед Божьим судом,- ничто не в состоянии исправить его порочный нрав. 2 БРАТ. Злодеем прожил всю жизнь, злодеем и умирает. ЧЕППАРЕЛЛО (громко плачет). МОНАХ. Что с тобою, сын мой? ЧЕППАРЕЛЛО. Увы мне, ваше высокопреподобие! Есть

еще один грех на моей душе, я в нем никогда не каялся, оттого что мне было очень стыдно. Стоит мне вспомнить о нем — и я обливаюсь горькими слезами, ибо убежден, что Господь не простит мне его.

МОНАХ. Полно, сын мой, что ты говоришь? Если бы даже все грехи, до сих пор совершенные людьми, совершил один человек, и человек тот каялся и сокрушался, как ты, то Господь по великому милосердию и человеколюбию своему охотно простил бы его. Говори, не бойся. ЧЕППАРЕЛЛО

(громко стеная). Увы мне, святой отец! Велико мое согрешение, и если только вы за меня не помолитесь, то Господь мне не простит.

МОНАХ. Говори, не бойся, я за тебя помолюсь. ЧЕППАРЕЛЛО (рыдая). Знайте же, что я в детстве однажды обругал мать. МОНАХ. Сын мой, и тебе это представляется великим грехом? Другие с утра до ночи богохульствуют, и Господь охотно прощает, если только они раскаялись. Не плачь, утешься! Можешь мне поверить, что если бы ты был одним из тех, кто распял Его на кресте, все равно бы Он тебя простил. Я вижу твое искреннее раскаяние.

ЧЕППАРЕЛЛО. Увы мне, отец мой! Что вы говорите! Моя милая маменька в продолжение девяти месяцев денно и нощно носила меня во чреве своем, а затем сто раз носила меня на руках! Как не совестно было мне бранить ее, какой это тяжкий грех! МОНАХ. Что же, сын мой, я верю, что ты говорил мне сущую правду. Ты поистине святой человек, потому я отпускаю тебе все грехи и благословляю тебя. С Божьей помощью ты скоро поправишься. Однако ж, если так случится, что Господь призовет к себе твою чистую, готовую предстать пред ним душу, не рассуди за благо, чтобы тело твое было погребено в нашей обители.

ЧЕППАРЕЛЛО. Лучшего места успокоения я и желать бы не мог. Все же надеюсь с вашего благословения причаститься и собороваться — при жизни я немало нагре-

295

Декамерон 1/20

шил, а умереть хочу по-христиански.

МОНАХ. Святые дары будут незамедлительно доставлены. ПАНФИЛО. Малое время спустя мессер Чеппарелло причастился, а когда ему стало совсем плохо — соборовался. Отошел он вскоре после вечерни в тот самый день, когда он так чистосердечно покаялся в грехах. По сему случаю братья, заранее позаботившиеся о торжественных похоронах, послав за монахами, чтобы они, как полагается, вечером отслужили панихиду, а утром отпели покойного, приготовили все, что для этого требуется.

1 БРАТ.

Исповедовавший усопшего честной отец переговорил с настоятелем монастыря.

2 БРАТ. И колокольным звоном, созвав всю братию на капитул, объявил, что этот человек святой.

ПАНФИЛО. Так жил, умер и был причислен к лику святых мессер Чеппарелло из Прато. Я допускаю, что он удостоился вечного блаженства и вошел в рай, ибо хотя и вел он жизнь порочную и беспутную, однако ж, перед смертью он, может статься, так сокрушался о грехах своих, что Господь умилостивился и не лишил его небесного своего царствия. НО СИЕ ЕСТЬ ТАЙНА. А теперь, прелестные дамы, я охотно готов спеть для вас. Но предмет моего пения, с вашего позволения, будет иной, нежели рассказ. Я буду петь о любви. А вас я приглашаю танцевать и подпевать мне. Любовь! Так много счастья Я от тебя, всевластной, получил, Что страшный пламень твой — и тот мне мил. Такую радость сердце ощущает, Что не сокрыть ее, Как не владей собою. Ясней с минутой каждой возвещает О ней лицо мое Любой своей чертою: Тому, кто всей душою Себя высокой страсти посвятил, Не утаить ее победный пыл. Но о своем восторге без предела Хранить стараюсь я Упорное молчанье: Мое воображенье несмело,

296

Убога речь моя, И для меня страданье Знать, что при всем желаньи Не хватит мне, увы, ни слов, ни сил Поведать, как судьбой я взыскан был. И сам бы не дерзнул предполагать я, Что через день всего Придет конец остуде И вновь друг друга примем мы в объятья. Так можно ль ждать того, Чтоб в столь безмерном чуде Не усомнились люди? Вот почему не говорить решил Я о блаженстве, коего вкусил.

297

Декамерон 1/20

ПОВЕСТЬ ДИОНИО Действуют: арт. Роман Покровский

ДИОНИО

арт. Валентин Макар

РОССИЛЬОНЕ

арт. Алексей Быш

ГВАРДАСТАНЬО

арт. Мирослава Вытриховская

ЖЕНА

ДИОНИО. Панфило своею повестью доказал, что Господь по милосердию своему не ставит нам в вину заблуждения, в которые мы впадаем по неведению. Я же намереваюсь рассказать вам совсем другую историю, которая должна растрогать вас, ибо речь в ней пойдет о несчастной любви. Я поведу речь о людях, гораздо более известных; и произошло с ними нечто страшное. По рассказам провансальцев известно, что в Провансе некогда жили два благородных рыцаря, владевших замками и вассалами. Звали же одного из них мессер Гвильельмо Россильоне, а другого мессер Гвильельмо Гвардастаньо. Эти два отважных воина любили друг друга.

РОССИЛЬОНЕ. Мы всегда вместе в одинаковых доспехах выезжали на турниры, ристалища и прочие бранные потехи. ГВАРДАСТАНЬО. Наши замки отстояли один от другого на добрых десять миль. РОССИЛЬОНЕ. И хотя нас связывала дружба и приязнь... ГВАРДАСТАНЬО. Со всем тем я горячо полюбил красивую, очаровательную жену мессера Гвильельмо Россильоне и старался выразить ей свое чувство.

ЖЕНА. Я не могла этого не заметить. Вы тоже пришлись мне по нраву, ибо я знаю вас как доблестного рыцаря, и столь сильную пробудили вы во мне страсть, что теперь я люблю и хочу вас одного и жду лишь, чтобы вы прямо сказали о своем желании.

ГВАРДАСТАНЬО. Я люблю вас. ДИОНИО. И они, покорясь бурному стремлению своей страсти, несколько раз ее утолили.

РОССИЛЬОНЕ. Действовали они, однако ж, недостаточно осторожно, и я, проследив за ними, пришел в такое неистовство, что сердечная приязнь, которую я прежде питал к Гвардастаньо, сменилась у меня смертельной ненавистью. ДИОНИО. Однако эту ненависть он скрывал искуснее, нежели любовники скрывали любовь свою. Задумал же он — во что бы то ни стало убить Гвардастаньо. (Гвардастаньо). Россильоне спешит уведомить, что во Франции затевается большой

298

Декамерон 1/20

турнир. И еще он велел передать, чтобы вы за ним заехали, дабы обсудить, как и что.

ГВАРДАСТАНЬО. Я чрезвычайно обрадован. Известите Россильоне, что я не премину быть у него на другой день к ужину. ДИОНИО.

Получив такое известие, Россильоне решил, что теперь самое время отомстить Гвардастаньо. Он вооружился и примерно в миле от своего замка, в лесу, устроил Гвардастаньо засаду.

Жена слышала, что Гвардастаньо должен быть к ужину, и с величайшим нетерпением его поджидала.

ЖЕНА (Россильоне). Что же это Гвардастаньо не приехал? РОССИЛЬОНЕ. Я получил от него известие, что он будет завтра. (Дионио). Вот кабанье сердце. Изготовь мне из него аппетитное и вкусное кушанье. Когда я сяду за стол, пришли мне его на серебряном блюде.

ДИОНИО. Повар отнес его в кухню, разрезал на мелкие кусочки, положил для вкуса разных пряностей, словом, употребил свое искусство и приложил все старания, чтобы изготовить лакомое блюдо. Мессер Гвильельмо и его жена сели в положенный час за стол. Ужин был подан, однако Гвильельмо не давала покоя мысль о совершенном злодеянии, и ел он мало. РОССИЛЬОНЕ. Мне есть не хочется. (Дионио). Поставь это блюдо перед моей женой. Я думаю, оно поистине великолепно. Его аромат может свести с ума. Да и по вкусу, думаю, оно не имеет себе равных. ЖЕНА. Я же, напротив, очень голодна. И с удовольствием отведаю это блюдо. Мне очень нравится. ДИОНИО. И она съела все. РОССИЛЬОНЕ. Ну, как вам это кушанье? ЖЕНА. Очень вкусно, даю вам слово. РОССИЛЬОНЕ. Ну и ладно, коли так. Впрочем, тут нет ничего удивительного: что вживе было вам дороже всего на свете, то должно понравиться и в виде мертвом.

ЖЕНА. Что, что? Чем вы меня накормили? РОССИЛЬОНЕ. Вы съели не что иное, как сердце мессера Гвильельмо Гвардастаньо, которого вы, изменница, так горячо полюбили. Можете быть уверены, что это его сердце, ибо перед тем, как воротиться домой, я своими руками вырвал его из груди Гвардастаньо.

ЖЕНА. Вы поступили как вероломный и коварный человек. Я добровольно сделала его властелином моей души — он меня к этому не принуждал — и если я этим вас оскорбила, то наказывать нужно было не его, а меня. Но Господь не попустит, чтобы я вкусила что-либо еще после той благородной пищи, какую представляет собой сердце столь доблестного и великодушного рыцаря, каков был мессер Гвильельмо Гвардастаньо!

299

ДИОНИО. С этими словами она вскочила и, не колеблясь ни секунды, спиной выбросилась из окна, у которого сидела. Окно было высоко над землей, и она разбилась насмерть, тело же ее было изуродовано до неузнаваемости. РОССИЛЬОНЕ. Тут только с совершенной ясностью представилось мне мое злодейство и, убоявшись народного мщения и гнева графа Провансальского, велел я седлать коней и удалился в бегство. ДИОНИО. На другое утро вся округа уже знала, что произошло. Обитатели замка мессера Гвильельмо Гвардастаньо вместе с обитателями замка, где жила та женщина, подобрали останки обоих и, горестно рыдая, погребли их в одной гробнице, в церкви при замке жены Россильоне. На гробнице же были начертаны стихи, из коих явствовало, кто здесь похоронен и какова была причина гибели покоящихся под этой плитой. АКТЕР 3. Дионио, самое время послушать песню, но так как я уверен, что песни твои ничем не отличаются от твоей повести, то, чтобы ты нам последующее время не омрачал своими злоключениями, прошу тебя спеть нынче, — так спой же свою любимую песню! ДИОНИО Страданьем доказал Я миру, сколь достоин сожаленья Тот, кто к неверной возымел влеченье.

300

Декамерон 1/20

Любовь! Когда зажгла в душе моей Ты образ той, о ком грущу в разлуке, Казалось мне, она Такой небесной чистоты полна, Что легкими я мнил любые муки, Какие ждут людей По милости твоей; Но понимаю нынче в сокрушенье, Что пребывал в глубоком заблужденье. Открылось это в черный день, когда Я был покинут тою, Кем навсегда пленен. Как быстро, с первой встречи покорен, Я сделался ей преданным слугою! Не чуял я тогда, Что ждет меня беда И что, презрев свои уверенья, Она отдаст другому предпочтенье. Отчаянья и боли не тая, Владычица-любовь, твой раб послушный Смиренно шлет тебе Мольбу в надежде, что к его судьбе Ты, дивная, не будешь равнодушна. Так жизнь страшна моя, Что смерти жажду я. Пускай придет, прервет мои мученья И разом мне дарует избавленье. Не жду я, песнь моя, что в ком-нибудь Сочувствие найдет твой звук унылый, Но ты к любви лети И ей нелицемерно возвести, Что груз утраты у меня нет силы С усталых плеч стряхнуть. Пусть в море слез мне путь Она укажет к гавани забвенья, Где обрету и я успокоенье.

301

Декамерон 1/20

ПОВЕСТЬ ФИЛОМЕНЫ Действуют: ФИЛОМЕНА

арт. Любовь Веселова

ЛИЦИО

арт. Владимир Банюк

ДЖАКОМИНА

арт. Юлия Матросова

КАТЕРИНА

арт. Руслана Остапко

РИЧЧАРДО

студиец Вячеслав Березка

ФИЛОМЕНА. Дионио избрал предмет рассказа, вызывающий слезы и наводящий на грустные размышления, а потому я долгом своим почитаю хотя бы частично вознаградить вас за тоску, которую нагнал его рассказ, и немножечко вас посмешить. Того ради я хочу рассказать короткую повесть о любви, в коей не будет прискорбных событий, а будут лишь воздыхания, кратковременный страх и стыд — повесть со счастливым концом. Словом сказать, не так давно жил в Романье некий добропорядочный дворянин по имени Лицио да Вальбона со своей женой Джакоминой. И уже на закате их дней у них неожиданно родилась дочь, которая, войдя в возраст, превзошла красою и очарованием всех девушек той округи, а так как это была единственная дочь, то родители души в ней не чаяли, холили ее, берегли пуще глаза и надеялись подыскать для нее наивыгоднейшую партию. У мессера Лицио часто бывал и сделался у него в доме своим человеком здоровый, пригожий юноша по имени Риччардо, из рода Манарди да Бреттиноро; мессер Лицио и его жена так же мало остерегались Риччардо, как, если б то был их родной сын, а Риччардо чуть не с первого взгляда влюбился в их дочь.

РИЧЧАРДО. Катерина! Не дай мне умереть от любви к тебе! КАТЕРИНА. Дай Бог, чтобы я тоже не умерла от любви к тебе! РИЧЧАРДО. Ради тебя я готов на все, от тебя же зависит сохранить твою и мою жизнь.

КАТЕРИНА. Ты сам знаешь, Риччардо, какой строгий за мной надзор, и как ты ко мне проникнешь — просто ума не приложу. Впрочем, если ты сыщешь способ, который честь мою не сгубит, то открой мне его, а за мной дело не станет. РИЧЧАРДО. Милая Катерина! Я знаю только один способ: что если б ты легла спать на балконе, который выходит в ваш сад? Когда б я наверное знал, что ты там, я бы непременно ухитрился ночью туда залезть, хотя это и высоко.

302

Декамерон 1/20

КАТЕРИНА.

Смотри не сробей, а я уж как-нибудь сумею расположиться там на

ночь.

РИЧЧАРДО. Не сомневайся. Даю тебе слово. ДЖАКОМИНА. Какая там жара, дочка? Ночью совсем не было жарко. КАТЕРИНА. Это вам, матушка, так показалось. Примите в соображенье, насколько у девушек кровь горячее, нежели у пожилых женщин.

ДЖАКОМИНА. Может, оно и так, а все-таки я не вольна в угоду тебе насылать то зной, то прохладу. Жара и холод зависят от времени года. Может, эта ночь будет прохладнее, и ты уснешь. КАТЕРИНА. Дай-то Бог, но только так не бывает, чтобы ближе к лету ночи становились прохладнее. ДЖАКОМИНА. Да ты чего хочешь? КАТЕРИНА. Если бы вы с батюшкой позволили, я бы поставила на ночь кровать на балкон, который выходит в сад, рядом с батюшкиной комнатой... Я бы слушала соловья и не задыхалась бы от жары — там мне было бы лучше, чем у вас в спальне.

ДЖАКОМИНА.

Ну хорошо, дочка, я поговорю с отцом, как он скажет, так мы и

сделаем.

ЛИЦИО. Что это ей вздумалось спать под пенье соловья? Я ей такого соловья покажу — она у меня и под дневной треск цикад заснет как убитая! ДЖАКОМИНА. Вижу я, государь мой, как вы любите свою дочку! Да пусть себе поспит на балконе — вам-то что? Ведь она всю ночь места себе не находила от жары. И почему вас удивляет, что ей нравится соловьиное пение? Наша девчушка еще так молода! А молодые девушки любят все, что говорит им о юности. ЛИЦИО. Ну ладно. Выбери для нее кровать, чтобы она уставилась на балконе, повесь полог, и пусть себе спит и слушает соловья сколько душе угодно. ДЖАКОМИНА. Спокойной ночи, дочка! ЛИЦИО. Погляжу, каково нынче Катерине спится под пенье соловья. Всё видит.

ЛИЦИО (Джакомине). Пойди-ка погляди: твоей дочке так полюбился соловей, что она его поймала и держит в руке. ДЖАКОМИНА. Статочное ли это дело? ЛИЦИО. Коли не замешкаешься, так сама увидишь. Всё видит.

ДЖАКОМИНА. Экий обманщик! ЛИЦИО. Жена! Если ты не хочешь, чтобы мы с тобой поссорились, то придержи язык: коли она его словила, так пусть уж не отпускает. Риччардо — юноша знатный и богатый. Более выгодной партии не сыщешь. Если он предпочтет, чтобы мы с ним покончили дело миром, то пусть наперед обручится с нею, и тогда, значит, выйдет так, что соловья-то в свою клетку посадил, а не в чужую.

303

304

Декамерон 1/20

РИЧЧАРДО (Катерине). Ах, радость моя! Как быть? На дворе белый день — что ж теперь со мной будет?

ЛИЦИО. Все будет хорошо. РИЧЧАРДО. Государь мой! Пожалейте меня, ради Христа! Я сознаю, что я злодей и обманщик, я повинен смерти, и все же молю вас: поступайте со мной, как вам будет угодно, только сделайте милость — сохраните мне жизнь, не убивайте меня!

ЛИЦИО. Риччардо! Я тебя любил, я тебе доверял, а ты вот как мне отплатил! Но раз уж так случилось, раз ты по молодости лет увлекся, то себя не губи и меня не позорь, а сочетайся с Катериной узами законного брака: ночью она уже была твоею — так пусть она будет твоею до конца своих дней. Тогда я тебя прощу — и ты спасен, а иначе молись о душе.

КАТЕРИНА (рыдая). Отец, умоляю вас, простите Риччардо. Риччадо, если ты выполнишь волю отца, у нас впереди будет много бестревожных ночей. РИЧЧАРДО. Я согласен. Их обручают.

ЛИЦИО. Ну, а теперь лягте. Уж верно вам больше хочется лечь, нежели встать. ФИЛОМЕНА. Покинув ложе, Риччардо уже вполне разумно заговорил с мессером Лицио о делах. А несколько дней спустя, как того требовал обычай, в присутствии родных и друзей обвенчался с Катериной. Затем торжественно привел ее домой и отпраздновал роскошную и великолепную свадьбу, после же свадьбы он долго еще, в ладу со своей супругой и себе на радость, и днем и ночью вовсю охотился сообща за соловьями.

7 АКТЕР. Такая прелестная повесть, что стоит продлить эту тему и спеть песню о счастливой любви. 8 АКТЕР. Спой, Филомена, своим прелестным звонким и беспечальным голосом. ФИЛОМЕНА. Как хорошо в погожий день весной Мне, юной, петь о милом беззаботно И радоваться жизни всей душой. Я по лугам зеленым, где цветы Ковром роскошным землю устелили, Где столько алых роз и белых лилий, Гуляю, погруженная в мечты, И вспоминаю дивные черты Того, кому покорствую охотно, Затем что в мире он один такой. Чуть попадется где-нибудь цветок, С которым чем-то схож мой друг прекрасный,

305

Декамерон 1/20

Его срываю я, лобзаю страстно И с ним шепчусь о том, что невдомек На свете никому. Потом в венок, Мне золото кудрей обвивший плотно, Его вплетаю трепетной рукой. Я на цветы гляжу, а вижу лик, До боли мне знакомый и желанный, И так меня пьянит их запах пряный, Что не способен передать язык, Как сладостен блаженный этот миг, И только вздох, немой и мимолетный, Мое волненье выдает порой. Для прочих женщин вздох есть знак того, Что их душа печальна и уныла, А для меня — посланец быстрокрылый. Летит он к дому друга моего, И чутким ухом уловив его, Приходит друг на зов мой безотчетный: «Явись, утешь меня, побудь со мной!»

ПОВЕСТЬ ФИЛОСТРАТО Действуют: арт. Алексей Быш

ФИЛОСТРАТО

арт. Татьяна Салдецкая

ПЕРОНЕЛЛА

арт. Александр Максяков

МУЖ ДЖАННЕЛЛО

арт. Валентин Макар

ПОКУПАТЕЛЬ

студиец Алексей Щевелев

ФИЛОСТРАТО. Рассказ Филомены рассмешил нас, мы нахохотались досыта. Мой будет не менее забавным, потому что я предложу вниманию рассказ о тех штуках,

306

какие во имя любви или же ради своего спасения вытворяют со своими догадливыми или недогадливыми мужьями жены. Милейшие дамы! Мужчины — особливо мужья. Вам это может быть полезным. С этой целью я и хочу рассказать, что ради собственного спасения в мгновенье ока проделала с мужем одна молодая, низкого состояния, женщина. В Неаполе не так давно один бедняк женился на красивой, прелестной девушке по имени Перонелла; он был каменщик, она — пряха, и на скудный свой заработок они кое-как сводили концы с концами. Случилось, однако, так, что некий юный вертопрах увидел однажды Перонеллу, пришел от нее в восторг, воспылал к ней страстью, стал усиленно домогаться ее расположения — и добился своего. Касательно свиданий они уговорились так: ее муж вставал спозаранку и уходил либо на работу, либо искать работу. А молодой человек должен был быть поблизости, после же ухода мужа незаметно прошмыгнуть к нему в дом. И так они проделывали многократно. Но вот в одно прекрасное утро...

МУЖ. Я ухожу, Перонелла. Не скучай. ПЕРОНЕЛЛА (одна). Я не буду скучать. Джаннелло появляется и развлекается с Перонеллой. Возвращается муж с покупателем.

ФИЛОСТРАТО. Постучавшись, муж подумал. МУЖ (думает). Благодарю тебя, Господи! Богатством ты меня не наделил, но зато в утешение послал мне хорошую, честную женку! Ведь это что: только я за порог,

307

Декамерон 1/20

а она скорее дверь на запор, чтобы никто к ней не забрался и как-нибудь ее не изобидел!

ПЕРОНЕЛЛА (Джаннелло). Беда, ненаглядный мой Джаннелло! Не жить мне теперь на свете! Это же мой муж, пропади он пропадом! И что это ему вздумалось нынче так скоро вернуться? Может, он видел, как ты входил? Ну, была не была. Полезай, ради Бога, вот в эту бочку, а я пойду отворять. Сейчас узнаем, что это его так скоро принесло. (Мужу, неласково). Это еще что за новости? Что это ты так скоро вернулся? Да еще и со всем своим инструментом? Видно, ты себе нынче праздник задумал устроить. А на что мы жить будем? Где хлеба возьмем? Уж не воображаешь ли ты, что я тебе позволю заложить мою юбчонку или же еще что-нибудь из тряпья? Я день и ночь пряду, из сил выбиваюсь, чтобы хоть на гарное масло заработать, а ты что? Эх, муженек, муженек! Все соседки-то диву даются и на смех меня поднимают, что я тружусь не покладая рук, а ты ничего еще не успел наработать — и уже домой! (Плачет). Бедная я, несчастная, горемычная! Не в добрый час я на свет появилась, не в добрый час у него в дому поселилась! Мне бы выйти за хорошего парня, так нет же: угораздило пойти за него, а он меня нисколечко не ценит! Другие с любовниками развлекаются, а мужей за нос проводят. За что мне такое наказание? Я женщина честная, ничего худого себе не позволяю, а уж как же мне не везет, какая у меня горькая доля! И то сказать: отчего бы и мне не завести любовника? Было бы тебе известно, муженек: если б я захотела согрешить, то уж нашла бы с кем — я стольким красавчикам головы вскружила. Да я-то не такая, мне совесть этого не позволяет, а ты, вместо того, чтобы работать, идешь домой!

МУЖ. Полно, жена, не печалься! Поверь мне, что я знаю, какая ты у меня хорошая, я только сейчас в этом лишний раз убедился. А ведь я пошел на работу, но только ни ты, ни я не знали, что нынче день святого Галионе и все отдыхают. Потому-то я и вернулся так скоро домой. Но хлеба нам с тобой на целый месяц хватит — об этом-то я как раз подумал и позаботился. Со мной человек пришел, видишь? Я ему бочку продал — бочка-то, как тебе известно, давным давно пустая стоит, только место зря занимает, а он мне дает за нее пять флоринов. ПЕРОНЕЛЛА. Час от часу не легче! Ты как-никак мужчина, везде бываешь, должен бы, кажется, понатореть в житейских делах, а бочку продал всего за пять флоринов. Я же — глупая баба, за порог, можно сказать, ни ногой, а вот попалась мне на глаза ненужная бочка — я и продала ее одному почтенному человеку, да не за пять, а за семь флоринов, и он как раз сейчас влез в нее, проверяет, прочная ли она.

МУЖ (покупателю). Ступай себе с Богом, почтеннейший! Ты слышал? Жена продала бочку за семь флоринов, а ты говорил, что красная цена ей пять.

ПОКУПАТЕЛЬ. Дело ваше. (Уходит). ПЕРОНЕЛЛА. Раз уж ты вернулся, так иди туда и покончи с ним.

308

Декамерон 1/20

ДЖАННЕЛЛО (вылезает из бочки). Хозяюшка! Где же ты? МУЖ. Я за нее! Тебе чего? ДЖАННЕЛЛО. А ты кто таков? Мне эту бочку продала женщина — я ее и зову. МУЖ. Ты с таким же успехом можешь кончить это дело и со мной — я ее муж. ДЖАННЕЛЛО. Бочка прочная, я проверял, но у вас тут, по всей видимости, была гуща, и она так пристала и присохла, что я ногтем не мог ее отколупнуть. Очистите бочку — тогда я ее у вас возьму.

ПЕРОНЕЛЛА. За этим дело не станет. Сейчас мой муж хорошенько ее отчистит. МУЖ. Конечно, отчищу. Подай-ка мне, жена, свечу и скребок. Влезает в бочку, а Перонелла всовывает голову и руку в бочку, а Джаннелло пристраивается к ней.

ПЕРОНЕЛЛА (мужу, в бочку). Поскобли вот здесь! Вот... здесь... А теперь — там! Вот тут... еще немножко осталось! Конец эффекта. Муж вылезает из бочки.

ПЕРОНЕЛЛА (Джаннелло). Возьми свечу, милый человек, и погляди: как там теперь на твой взгляд, чисто?

ДЖАННЕЛЛО. Теперь чисто. Я доволен. Получите семь флоринов и отнесите бочку ко мне домой. Муж уносит бочку.

6 АКТЕР. Филострато! Спой теперь ты что-нибудь. ФИЛОСТРАТО. Были бы у меня цимбалы, я бы спел:

«Поднимай-ка подол, донна Перонелла» или же: «Не подставляй, хозяйка, бочку, ведь на дворе же не октябрь».

7 АКТЕР. Полно дурачиться, Филострато. Спой нам хорошую песню. ФИЛОСТРАТО. Любовь! Столь ярок свет В очах у милой, что из-за него я Стал ей, а значит, и тебе слугою. Он пламя негасимое твое В душе моей питает ежечасно, Меня лишая сна. Когда гляжу на дивный лик ее, Я сознаю, как ты, любовь, всевластна. Так хороша она, Так совершенств полна, Что я ее небесной красотою Пленяюсь с каждым днем сильнее вдвое. Давно уже, владычица моя, Награды от тебя за все страданья

309

Декамерон 1/20

Ждет раб покорный твой.

310

Декамерон 1/20

Но до сих пор еще не знаю я, Лелея сладостные упованья, Внушенные тобой, Известно ль это той, Мысль, о которой так владеет мною, Что мне без милой больше нет покоя. Владычица благая! Соизволь, Чтоб занялся и в ней пожар нежданный От твоего огня, И поняла она, какую боль Из-за нее терплю я непрестанно, Рыдая и стеня. Вступись же за меня И слей свои мольбы с моей мольбою, Когда прекрасной сердце я открою.

ПОВЕСТЬ НЕЙФИЛЫ Действуют: арт. Юлия Матросова

НЕЙФИЛА

арт. Мирослава Вытриховская

ЛИДИЯ

арт. Алексей Быш

НИКОСТРАТ

арт. Любовь Веселова

ЛУСКА

арт. Виктор Радомский

ПИРР 1 ГОСТЬ, 2 ГОСТЬ, 3 ГОСТЬ

НЕЙФИЛА. Я полагаю, достопочтенные дамы, что нет такого тяжелого и рискованного предприятия, на которое не отважился бы пламенно влюбленный. И хотя из предыдущей повести это явствовало, со всем тем я почитаю за нужное еще раз это доказать на примере одной женщины, которой больше помогала в осущест-

311

Декамерон 1/20

влении ее замыслов фортуна, нежели природная ее сметка. Вот почему я никому не посоветую ей подражать, ибо фортуна не всегда бывает благосклонна, да и не все мужчины одинаково слепы. В Греции есть старинный город Аргос. В этом городе назад тому много лет жил знатный человек по имени Никострат, и когда он был уже в преклонных годах, судьба сочетала его узами брака с прелестной женщиной по имени Лидия, столь же отважной, сколь и красивой. Как все знатные и богатые люди, Никострат держал много прислуги, много собак, ловчих птиц и был заядлым охотником. И был у него слугою Пирр, прелестный юноша, стройный, пригожий, на все руки мастер. Никострат ото всех его отличал и всех более к себе приближал. В него-то и влюбилась Лидия.

ЛИДИЯ (Луске). Луска! Я тебя облагодетельствовала, и ты должна мне быть послушной и верной. Никому не открывай тайны, которую я тебе сейчас поверю, за исключением одного человека. Ты видишь, Луска: я молода, свежа, богата и обильна всем, что только женщина может себе пожелать, — кроме одного: мой муж гораздо старше меня, — вот почему я не чувствую себя вполне удовлетворенной как раз в том, что доставляет молодым женщинам особую отраду. Я поняла, что могу быть вполне счастлива и довольна только в объятиях Пирра, ибо он наиболее достоин моей любви. Я чувствую, что умру, если в самом непродолжительном времени не буду ему принадлежать. Если тебе не хочется, чтобы я умерла, изыщи наилучший способ уведомить его о моих чувствах и попроси его от моего имени прийти ко мне.

ЛУСКА. Не извольте беспокоиться. Я постараюсь как можно лучше выполнить поручение моей госпожи. ЛИДИЯ. Ступай и не теряй времени. ЛУСКА. Она умрет, если в самом ближайшем времени не будет тебе принадлежать. Неужели тебе хочется, чтобы наша госпожа умерла?

ПИРР (грубо). Луска! Я не могу поверить, чтобы это исходило от моей госпожи. Смотри, как бы тебе не пришлось отвечать за такие слова, — а если даже и от нее, то я не думаю, чтобы она это говорила от чистого сердца; если же и от чистого сердца, все равно я не нанесу моему господину такого оскорбления, ибо он превознес меня не по заслугам. Смотри же, никогда больше со мной о таких вещах не говори! ЛУСКА. Пирр! Нравится тебе это или нет, я буду с тобой говорить и о таких вещах, и обо всем прочем столько, сколько мне прикажет моя госпожа. А ты осел!

ЛИДИЯ. Говорила? ЛУСКА (раздосадованно). Говорила. ЛИДИЯ. И что? ЛУСКА. Говорит, что он ничего такого за вами не замечал, и в душу к нему закралось подозрение: уж не хотите ли вы испытать его.

312

Декамерон 1/20

ЛИДИЯ. Знаешь, Луска, дуб после первого удара не падает. Коли так, почему бы тебе, спустя несколько дней, еще разок не поговорить с этим человеком? Улучи минутку, скажи ему все, пусть он восчувствует пыл моей страсти. И доведи дело до конца; если же ты бросишь его на полдороге, то я умру.

НЕЙФИЛА.

Служанка успокоила госпожу. А несколько дней спустя разыскала

Пирра.

ЛУСКА. Пирр! Назад тому несколько дней ты от меня узнал, как пылает к тебе любовью наша общая госпожа. Еще раз повторяю: если ты и сейчас проявишь такое же бессердечие, то можешь быть уверен, что жить ей осталось недолго. Потому я прошу тебя: исполни ее желание, а то ведь я всегда считала тебя умницей, но если ты заупрямишься, то будешь в моих глазах дураком. Одумайся и отнесись благосклонно к моим словам. Воспользуйся милостью судьбы, не гони ее, выйди ей навстречу и прими у себя; иначе госпожа твоя непременно умрет; этого мало: ты будешь так горячо каяться, что, в конце концов, смерть и тебе покажется желанным исходом. ПИРР. Луска, если она в доказательство своей любви ко мне выполнит три условия, которые я ей поставлю, то уж тогда она может быть уверена, что всякое ее желание будет для меня законом. Итак, я ставлю ей три условия: во-первых, пусть она в присутствии Никострата убьет его лучшего ястреба; затем пусть она мне пошлет клок волос из Никостратовой бороды и, наконец, один из самых крепких его зубов.

ЛИДИЯ (Луске). Условия нелегкие. Но ты передай Пирру, что все его требования будут исполнены, и при том — в самом скором времени. И еще передай ему следующее: пусть Пирр почитает Никострата за необыкновенно умного человека, а я буду в присутствии Никострата развлекаться с Пирром, Никострата же уверю, что ничего этого не было.

НЕЙФИЛА. И вот несколько дней спустя Никострат, по своему обыкновению, давал некоторым дворянам парадный обед. Лидия при гостях убивает ястреба.

НИКОСТРАТ. Ох, жена, что ты наделала! ЛИДИЯ (гостям). Когда бы у меня, господа, недостало смелости отомстить ястребу, то как бы я тогда отомстила королю, если б он нанес мне оскорбление? Надобно вам знать, что этот ястреб долго отнимал у меня время, которое мужчины обязаны посвящать женщинам. Бывало, чуть забрезжит свет, Никострат встает, садится на коня, с ястребом на руке едет в чистое поле поглядеть, как он летает, а я, женщина, как видите, в самой поре, рассерженная, остаюсь в постели одна. Я давно уже задумала убить ястреба, но меня удерживало одно: мне хотелось убить его на глазах у людей, которые могли бы рассудить меня с мужем по справедливости, чего я от вас и ожидаю.

313

Декамерон 1/20

1 ГОСТЬ. Ах, как славно твоя жена выместила обиды на ястребе. 2 ГОСТЬ. Стало быть, мало ты уделяешь внимания жене. 3 ГОСТЬ. Женщины — они такие... Все веселятся.

ПИРР (про себя). Любовь моя, верно, будет счастливой. Помоги ей Бог довести дело до конца.

НЕЙФИЛА. Прошло всего несколько дней после того, как Лидия убила ястреба, и вот как-то раз, сидя у себя в комнате с Никостратом, она ласкала его, заигрывала с ним, он же в шутку слегка потянул ее за волосы. Лидия выдирает, смеясь, клочок волос.

НИКОСТРАТ. Ты что, жена? В своем ли ты уме? ЛИДИЯ. Да что с тобой? Чего это ты надулся? Из-за нескольких волосков, которые я у тебя вырвала? Мне было больней, когда ты меня дернул за волосы. Ну не сердись.

НЕЙФИЛА. Продолжая болтать с ним и шутить, Лидия незаметно припрятала клочок волос и в тот же день послала его своему милому. Третье условие заставило Лидию поломать голову, но в конце концов она придумала. У Никострата жили два мальчика; один из них нарезал Никострату на кусочки кушанья, другой подносил питье. Лидия сказала, что у них пахнет изо рта и что им надлежит держать голову как можно дальше от Никострата. Мальчики ей поверили и стали делать так, как она их научила. ЛИДИЯ (Никострату). Ты заметил, как делают мальчики, когда прислуживают тебе? НИКОСТРАТ. Конечно, заметил, я даже хотел спросить, зачем это они так делают. ЛИДИЯ. Не надо. Я тебе сейчас объясню. Я долго не решалась с тобой об этом заговорить — боялась, что тебе это будет неприятно, но потом вижу, что и другие стали замечать,- нет, думаю, больше скрывать нельзя. Делают мальчики так оттого, что у тебя скверно пахнет изо рта. Не могу понять, в чем дело, ведь раньше этого не было. Нехорошо! Ты постоянно бываешь в высшем обществе, нужно с этим покончить.

НИКОСТРАТ. Что же это такое? Нет ли у меня во рту гнилого зуба? ЛИДИЯ. Очень может быть. А ну-ка открой рот. Ах, Никострат! Как же это ты так запустил? С той стороны у тебя испорченный зуб, по-моему, он давно сгнил, а если ты его не удалишь, то он испортит тебе соседние. Не доводи до этого, выдерни его!

НИКОСТРАТ. Когда так, я согласен. Пусть сей же час пошлют за лекарем — он мне его и выдерет.

ЛИДИЯ. Да зачем же лекарь? Зуб шатается — я сама отлично его выдеру, безо всякого лекаря. Да и потом, эти лекари зверски обращаются с больными — у меня сердце разорвалось бы от жалости, если б видела или если б знала, что ты попал

314

Декамерон 1/20

в руки к кому-либо из них. Никаких разговоров — я сама, а если будет больно, сейчас же брошу; лекарь так бы не поступил. Рвет зуб с участием Луски на столе. Никострат ревет, а Лидия подменяет зуб.

ЛИДИЯ. Посмотри, что у тебя столько времени было во рту. НЕЙФИЛА. Никострат всему поверил. А Лидия, нимало не

медля, послала зуб своему возлюбленному. А чтобы у Пирра не оставалось и тени сомнений, Лидия сказалась больной, и когда однажды после обеда Никострат к ней зашел в сопровождении Пирра...

ЛИДИЯ. Мне нездоровится. Выведите меня в сад — там мне будет легче. НЕЙФИЛА. Они вынесли ее в сад и положили на лужайке, под сенью чудного грушевого дерева.

ЛИДИЯ. Пирр! Мне очень хочется груш. Влезь на дерево, брось несколько штучек. ПИРР (бросая груши). Эй, мессер, что это вы там делаете? А вы, донна Лидия? Как вам не стыдно! Как вы разрешаете это в моем присутствии? Вы думаете, что я слепой? Вы же только что были тяжело больны? Скоро же вам удалось поправиться, раз вы такое вытворяете. Коли вам невтерпеж, то ведь в вашем распоряжении столько прекрасных комнат — почему бы вам не пойти в любую и там этим не заняться? Так будет приличнее, чем при мне!

ЛИДИЯ (Никострату). Что это Пирр говорит? Бредит он, что ли? ПИРР. Нет, не брежу, неужели вы думаете, что я ничего не вижу? НИКОСТРАТ. Тебе что-то снится, Пирр. ПИРР. Да ничего мне не снится, государь мой. И вам ничего не снится, какое там! Если бы это дерево тряслось так же, как трясетесь сейчас вы, то на нем не осталось бы ни единой груши.

ЛИДИЯ. Что с ним такое? Неужто ему и впрямь что-то кажется? Ах, Боже мой, если б я была здорова, я бы непременно влезла на дерево и поглядела, что за чудеса ему мерещатся.

НИКОСТРАТ. Слезай! Что же ты видел? ПИРР. Вы, уж верно, думаете, что я грежу или брежу. Но если уж говорить по чистой совести, то я видел вас на вашей жене. Только я спустился на землю — гляжу: ан вы уже слезли и сидите там же, где и сейчас.

НИКОСТРАТ. Значит, на тебя тогда нашло. После того, как ты взобрался на грушу, мы оба с места не сдвинулись.

ПИРР. Да что вы со мной спорите? Я же вас видел — видел, что вы лежите кверху спиной.

НИКОСТРАТ. Дай-ка я посмотрю, не колдовское ли это дерево и подлинно ль тому, кто на нем сидит, мерещатся чудеса. Никострат на дереве, Пирр и Лидия занимаются любовью.

315

Декамерон 1/20

НИКОСТРАТ (с дерева). Ах ты, срамница! Что ты делаешь? И ты, Пирр! А я так тебе верил! ЛИДИЯ, ПИРР. Да мы сидим! Никострат спускается с дерева, Лидия и Пирр просто сидят.

ПИРР. Теперь я понимаю, Никострат, что давеча вы были правы: все, что я видел, когда сидел на груше, — это обман зрения. Как видно, и у вас был точно такой же обман зрения. А что я говорю правду — в этом вы можете убедиться, как скоро поразмыслите и раздумаетесь: если б ваша супруга, честнейшая и благоразумнейшая женщина, и решилась запятнать вашу честь, то стала ли бы она заниматься этим у вас на глазах? О себе уж я не говорю, — я скорее позволил бы четвертовать себя, чем хотя бы помыслил о таком деле, а не то, что заниматься им в вашем присутствии. Таким образом, всему виной грушевое дерево — это оно вызывает обман зрения.

ЛИДИЯ (Никострату, разгневанно). Как тебе не совестно! Значит, я, по-твоему, совсем уже дурочка, коли вздумала, как ты уверяешь, творить блуд у тебя на глазах. НИКОСТРАТ. Но тогда это небывалый случай — ведь с дерева все представляется не так, как оно на самом деле. ЛИДИЯ. Я постараюсь сделать так, чтобы это дерево больше не срамило ни меня, ни других женщин. Сбегай, Пирр, принеси топор и отомсти и за себя, и за меня: сруби это дерево. Впрочем, гораздо лучше было хватить топором не по дереву, а по твоей голове, Никострат, — за то, что ты не дал себе труда подумать, вследствие чего мысленные твои очи мгновенно ослепли. Пусть даже глазам твоим и почудилось то, о чем ты нам толковал, — суд твоего разумения ни в коем случае не должен был принимать и признавать это за правду. Пирр рубит дерево.

Враг моей чести повержен, и я уже не сержусь. Я прощаю тебя, Никострат. И больше никогда не смей подозревать женщину, которая любит тебя больше, чем самое себя.

НЕЙФИЛА. Засим бедный обманутый муж, жена и любовник вошли в дом; и в этом доме Пирр с Лидией и Лидия с Пирром много раз потом, и уже без помех, наслаждались и утешались. Дай Бог и нам того же! 1 АКТЕР. После такого финала я предлагаю танцевать. А Нейфила пусть нам споет. НЕЙФИЛА. Как жизнь моя грустна! Ах, неужели не вернусь я снова Туда, где чашу нег пила до дна? Напрасно бедный мой рассудок тщится Ответить мне на это — Кто слишком сильно ослеплен мечтой,

316

Декамерон 1/20

Тот правде посмотреть в лицо страшится. У ближних я совета Просить стыжусь; но ты, властитель мой, Не будь жесток со мной И молви утешительное слово Той, чья душа разлукой сметена. Нет, невозможно звуками земными Поведать с должной силой И так, чтоб понял ты меня вполне, Насколько всеми чувствами своими К тебе влекусь я, милый. В столь жарком и безжалостном огне Сгораю я, что мне Вдали от друга моего былого Смерть кажется ни капли не страшна. Коль мне судьба отдаст тебя обратно, Ты не уйдешь вторично Научена я горем быть умней. О, как я жажду вновь тысячекратно, С любовью безграничной Лобзать тебя, припав к груди твоей! Явись же поскорей И верь: запеть ликующе готова Я от сознанья, что тебе нужна.

317

318

Декамерон 1/20

ЭПИЛОГ 3 АКТЕР. Вот мы и довели до конца то, что обещали в самом начале. 4 АКТЕР. Иные из вас, может быть, скажут, что мы позволили себе слишком большую вольность, заставив женщин кое-когда говорить, выслушивать и исполнять такие вещи, которые женщине честной не пристало ни говорить, ни слушать. Мы с этим не согласны.

5 АКТЕР. Любую неприличную вещь можно рассказать в приличных выражениях и изобразить весьма не грубо, и тогда она никого не оскорбит, а уж тут мы, кажется, были безупречны.

6 АКТЕР.

Положим, однако ж, что вы были правы, — мы не собираемся с вами пререкаться.

7 АКТЕР. Пусть же все судят и рядят о нашем творении, как им угодно; мы же, смиренно возблагодарив того, кто помог нам привести наш труд к желанному концу, умолкаем.

8 АКТЕР. А вам, очаровательные дамы, дай Бог жить в мире, и если вечер в нашем кругу принес вам хоть малую пользу, то вспоминайте о нас.

9 АКТЕР. А теперь прощайте. Идите навстречу другим развлечениям. Занавес.

Український вертеп П’єса являє собою зведений текст двох варіантів вертепної драми, записаних М.Марковичем та Г.Галаганом Передано за виданням «Український вертеп» за редакцією О.Кисіля; Петроград, 1916

Дійові особи у першій частині

ПАЛАМАРЬ, у звичайному сірому китайковому підряснику, волосся з проділом серед голови, просто проти носа, і з косичкою

ЯНГОЛИ, білі з крилами, один з лілією

арт. Роман Покровський

арт. Тетяна Салдецька арт. Руслана Остапко

ПАСТУХИ, в звичайних селянських кобеняках, з відлогами

ІРОД, у парчевому кунтуші, з короною на голові і з

арт. Євгеній Сидоренко арт. Микола Пономаренко

арт. Олексій Биш

скіпетром

СЕРДЮК Ірода, у панцері, з величезним мечем і

арт. Валентин Макар

в шоломі

арт. Любов Веселова

ТРИ ЦАРІ ВОСТОЧНИХ, у парчевих кунтушах, з коронками на головах; всі звязані до купи і так пересуваються по кону

арт. Мирослава Витриховська арт. Юлія Матросова

САТАНА, чорний, з хвостом та крильцями кажана, з великими рогами і вугільцем у роті, на руках пучки з кігтями; очі конячі СМЕРТЬ, кістяк з косою в руках РАХИЛЬ, у жидівському вбранні, з дитиною на

арт. Роман Покровський

арт. Юлія Матросова арт. Тетяна Салдецька

руках

арт. Микола Пономаренко

ВОЇНИ, з списами, в шоломах та панцерах студієць Руслан Бугай

ЯГНЯ, що приносять у дар пастухи

Дійові особи у другій частині

ДІД

арт. Валентин Макар

БАБА

арт. Юлія Матросова

МОСКАЛЬ, у мундирі часів Олександра I

арт. Роман Покровський

ДАРЬЯ ІВАНІВНА, зодягнена по-городському

арт. Любов Веселова

ЦИГАН

арт. Валентин Макар

ЦИГАНКА, у звичайному циганському вбранні; з

арт. Мирослава Витриховська

пужкою

ЦИГАНЯ ЗАПОРОЖЕЦЬ, у широких шароварах, за спиною

арт. Юлія Матросова арт. Олексій Биш

бандура, на голові чуб (оселедець)

ШИНКАРКА ХВЕСЬКА, молодиця ЖИД, з пейсами, в ярмульці, лапсердаку, панчохах, з барилом у руках

ЖИДІВКА СЕЛЯНИН КЛИМ ЖІНКА КЛИМОВА ДЯК, у підряснику ШКОЛЯР-ІВАНЕЦЬ, у кафтані САВОЧКА, старець з торбою

арт. Тетяна Салдецька арт. Микола Пономаренко арт. Любов Веселова арт.

Валентин Макар

арт. Тетяна Салдецька арт. Роман Покровський арт. Микола Пономаренко арт. Олексій Биш

ЧОРТ

студієць Руслан Бугай

ГАДЮКА

арт. Любов Веселова

КОЗА

арт. Юлія Матросова

СВИНЯ

арт. Любов Веселова

ШКАПА під циганом

студієць Руслан Бугай

ВЕНГЕРЕЦЬ, у гусарському вбранні ВЕНГЕРКА ПОЛЯК, у кунтуші з одкидними рукавами, у конфедератці

ПОЛЬКА УНІЯТСЬКИЙ ПІП ХЛОПЕЦЬ

Постановка Геннадія Касьянова Сценографія та костюми Людмили Ковальчук Музичне оформлення Сергія Вовка Прем’ера вистави відбулася 12 січня 2002 року

Янгол 2 Янгол 1 Ірод Сатана

Запорожець

Рахиль

Солдат

Свиня

Циганка

Коза

Гадюка Дід Шинкарка

Смерть

326

ЧАСТИНА ПЕРША ЯВА I ХОР (співає за коном). Пінію время і молитві час; Христе Рожденний, спаси всіх нас!

ПАЛАМАРЬ (говорить). Возстаніте од сна і благо сотворіте, Рожденного Христа повсюду возвістіте; Сіє вам, людіє, охотно глаголю, І благословіте: піду, да подзвоню. Підходить до дзвона, що висить у нижньому поверсі, і дзвонить. У сей же час на верхньому поверсі з обох боків висовуються дві запалені свічки, котрі освітлюють місце, де повинні бути ясла з Новорожденим Спасителем; над цим місцем світло, але ні Дитяти, ні Матері не видно.

ХОР Ангели, знижайтеся, Ку землі зближайтеся, Бог-Господь, котрий з нами Десь, од віка Він був з нами, Ми ж небесной слави повні І язиці всі довольні; Веселітеся, радуйтеся, Яко з нами Бог! Небом земля сталася, Як Бога діждалася; Де Творець архангелов, Там треба і ангелов. Ми ж небесной і т.д. Як Люцифер спав з неба, То там святих людей треба, Щоб поповнить паденіє

327

Ук р а ї н с ь к и й в е р т е п

Довжно Христу рожденіє. Ми ж небесной і т.д. Бог із Діви рождається, Небом земля сповняється, Трепещуть архангели, Служать Йому всі ангели. Ми ж небесной і т.д.

ЯВА II Два янголи під час співання третього та четвертого віршів другої строфи входять на верхньому поверсі з запаленими свічками, вклоняються Віфлеємові, а потім глядачам; коли скінчають співати, один з них виходить, а другий, підійшовши до дверей, говорить.

ЯНГОЛ Возстаньте, пастиріє, і бдіте зіло; Возстаньте і радуйтесь, яко се приспіло Рождество Спасово, миру пророками предріченно, Которий вже родився од Діви совершенно; Возстаньте і славте його повсюди, Да узнають о Нем окрестнії люди. Янгол виходить. Чутно розмову двох пастухів за коном.

ПЕРШИЙ ПАСТУХ. Грицьку!

ДРУГИЙ ПАСТУХ. А що, Прицьку?

ПЕРШИЙ ПАСТУХ. Вставай хутенько, вибери ягня маленьке, да підем ген-ген на гору, може, ще й ми поспіємо впору.

ХОР Слава буді в вишніх Богу,

328

Ук р а ї н с ь к и й в е р т е п

Дающему радость премногу, Рожденну, явленну І во яслєх безсловесних положенну. Віл і осел Його вітають, Пастиріє Його прославляють, І царі-государі Од Перс і Індії принесоша дари. Ти, це, возвеселися, Се бо в тобі Христос родися, Во струнній псалтирі Рожденного прославляйте во всім мирі. Щоб даровав златиї кліти, Нам пожити в них многії літи, Співайте, грайте, Всі люди Рожденного восхваляйте.

ЯВА III Пастухи приносять ягня в подарунок Божественному Дитяті.

ПЕРШИЙ ПАСТУХ От се ж ми, Паничу, до вашої таки мосці, Але ж Грицько з Прицьком приплелися в гості; Ось і ягня Вам принесли із сільського стада, Нехай буде да здорова вся наша громада.

ПАСТУХИ (співають). Нова рада стала, Як на небі хмара, Над вертепом звізда ясна Увесь світ осіяла. Де Христос родився, З Діви воплотився, Там чоловік перед Богом Пеленами повився. Перед тим Дитятком Пастушки з ягнятком

329

Ук р а ї н с ь к и й в е р т е п

На колінця упадають, Христа Бога вихваляють. Просим Тебе, Царю, Небесний Шафарю, Пошли, Боже, многа літа Сему господарю.

ДРУГИЙ ПАСТУХ Да годі лиш, Грицьку, тобі тут блеяти, Да нум поздравляти, Оже кому чи не час й до стада чухрати.

ПЕРШИЙ ПАСТУХ Як так, то бувай же, Паничу, здоров, Да й нам дай, щоб і ми таки були здорові Да із цих чижмачків обулися в сапянові. Благослови ж сей подарунок від нас прийняти, А нам дозволь погуляти. Скрипка за коном грає. Пастухи танцюють і промовляють: «Зуба, зуба на сопілку!»

ПАСТУХ ДРУГИЙ Спасибі ж вам; ми б довше тут гуляли, Да хліба з дому не брали. Виходять.

ЯВА IV Хор за лаштунками починає співати. На нижньому поверсі починають приходити і виходити воїни. Ірод з своїми сердюками тихо йде через кон до свого трону.

ХОР Днесь Ірод грядет в страни своя вифлеємськиї Плінити всі храми, Даби зискати Христа народженна От трієх царей ізвіщенна, Со воїнством премногім,

330

Ук р а ї н с ь к и й в е р т е п

І велів же він во своєм повіті Живущії в нем вся діти ізбити Во двоїх лєтєх і нижайше. Во трієх лєтєх і множайше. О Іроде преокаянний! Ірод гордовито сідає на троні; сердюки виходять.

ЯВА V Три царі восточні йдуть тихо до Ірода.

ХОР Шедше тріє царі Ко Христу со дари, Ірод їх пригласи, Куди йдуть іспроси. Ірод встає, зустрічає їх і говорить.

ІРОД Царіє і друзі, куди шествіє ваше? І куди такіє дари і поклон приношаше?

ЦАРІ (з покорою) Ко Христу Новорожденному ідем поклон віддати, Даби в милости Його вік свій пребивати.

ІРОД А де ж Він родився? Коли в моїм царстві, То невозбранно ідіте, іщіте; Прошу ж і мене вскорі о сім ізвистіте, Ібо і аз пойду Йому поклонюся І яко пред сильним царем смирюся. Царі переходять на горішний поверх, Ірод сідає.

331

ЯВА VI ХОР Отвіщаша йому: Ідем к Рожденному; К Рожденному ідіте І мя возвістіте. Аз шед поклонюся, Пред Христом смирюся, Воздам честь обичну, Цареві приличну. Звізда ідет чудне – З восток на полудне. Тут звізда з’являється у верхньому поверсі і посовується перед царями.

ХОР Над вертепом сіяєт Царя Христа являєт.

332

Ук р а ї н с ь к и й в е р т е п

Царі підходять до Віфлеєму і вклоняються.

ЦАРІ Се к Тобі, Христе, Царю Народженний, Да будем силою Твоєю огражденни! Пріими труд наш, Ми бо приїдохом Ті вітати, І смиренний поклон Тобі віддати. Царі одходять. Їх зустрічає янгол.

ЯВА VII ЯНГОЛ Куди, царіє, мисліте іти? Не к Іроду ізнову? Іним путем ідіте, повірте сему слову. Ірод вам, як ви в його були, говорив лукаво; Ви ж не слухайте його да ідіте направо.

ЦАРІ Благодарим тебе, ангеле, а найпаче Богу, Що ти в путі нашім показав дорогу; Проведи ж нас, ангеле небесний, Да не імат в руки нас Ірод сей лестний. Царі з янголом виходять.

ЯВА VIII Діється на нижньому поверсі. Ірод сидить на троні.

ХОР Ангел к ним віщаєт, На путь наставляєт: Іним путем ідіте, Ко Іроду не йдіте.

333

Ук р а ї н с ь к и й в е р т е п

Волхви возвратишася, У Ірода не биша; Вспять, вспять возвратишася, Не вотще трудишася. Пришли в страни своя, Христа славословя, Чають з Ним в небі жити, Йому ж навік служити.

ІРОД (розлютований кричить). Який, який урон нашій царській славі: Насміялись мені дурні в моїй же державі! Я послав їх в Вифлеєм, щоби іспитати О Надзвичайнім Сем Рожденном Дитяти; Но вони мені о Нем не предложили, Як простого мужика мене обольстили. (Ще дужче кричить).

Розкаленая утробо! Не вім, що чинити. Аз єсмь цар, на землі хто мя може слити?

334

Ук р а ї н с ь к и й в е р т е п

Пошлю вірниє раби, щоб його убити. О храбриї мої вої, предстаніте здє! Вірно ви мені довжни служити вездє.

ЯВА IX Воїни увіходять у всі двері і разом говорять.

ВОЇНИ Государю наш, почто требуєш нас? Ми тут всегда предстояли І прикази твої всегда виповняли; Не може ж сьому во віки статися, Щоб смів хто твоїй державі посміятися.

ІРОД (через сльози). Однакоже волхви мене осміяли Да і царський приказ ногами попрали; Обійдіте ж моя гради, всі мої преділи, Убивайте всіх младенців, коїх би обріли.

ВОЇНИ Государю, приказ твій виповнити готови, Ми на всіх врагов твоїх возложим окови.

ХОР Перестань ридати, печальная мати. І на радость преложися, к царю приближися! Не іми за шкоду, Видя, яко воду, Кров ізливаємих І убиваємих. К жизні непремінной, Ко смерті нетлінной; За живота страту Приємлють за плату.

335

Ук р а ї н с ь к и й в е р т е п

ЯВА X Воїн веде Рахиль з немовлятком і говорить з гнівом.

ВОЇН Ступай, бабо, ступай! не вгинайся, ступай! (До царя).

Ось, царю, твій приказ ми добре сповняли, Во всіх городах дітей убивали. Се один із младенців в царстві юж зостався; Я довго за його матерью гонявся; Се послідня жива пред тобою, Мать хоче замінить смерть його собою.

ІРОД Я царському слову не можу ізмінити І велю тотчас не мать, а отроча убити. (Воїн піднімає дитя на спис).

РАХИЛЬ Ах, несносная печаль дух мій снідає, Що сей лютий воїн чадо убиває: Вирвавши із нідр моїх хощет погубити. О нещастя моє, що буду чинити? Щасливі ті жени, кої не рождають, Скорби і печали зовсім не знають. (Б'є себе в груди; воїн виходить).

ХОР Ірод неситий велить убити, Воїн терзаєт і убиваєт. Маленькії чади Всі прибудуть ради: Тим-бо з неба платять, Що живіт свій тратять За Христа і Бога; То їм мзда премнога, Малим отрочатам, Закланним овчатам.

336

РАХИЛЬ (до Ірода). Умилосердись, цар, і возврати мні чадо! На що його убив? Воно ще єсть младо!

ІРОД Полно, бабо, полно шуміти! Об убитом нічого жаліти.

ХОР Не плач, Рахиле, що чадо не ціле, Не увядають, но процвітають. Повніші крини новой святини, К Богу і Сину імієш причину. Твоє бо пернате Небом суть узяте; Путь прошедше тісний, Побідниї пісні Поють Царю слави, Іже їх ізбави

337

Од сітей ловящих, В пагубу губящих.

РАХИЛЬ (до Ірода). О Іроде пребеззаконний, мучителю стопекельний, Якую ти в дітях вину обрітаєш, Що смертію від сосців наших одриваєш?

ЯВА XI Воїн вбігає, вигонить Рахиль і виходить за нею.

ВОЇН Ступай, бабо, ступай! Тут балов не точи!

338

Ук р а ї н с ь к и й в е р т е п

ІРОД (тихо, сам з собою). Уви, кая сих времен зділалась преміна! Думавшу мні вічно жить ближиться кончина. Однак же я з смертю сражатися буду. (Голосно).

Вої вірниї мої! Станьте у порога, І да смерть не убіжить, ловіть яко мога!

ЯВА XII Воїни увіходять юрбою у всі двері і становляться біля порогів.

ХОР Тут Смерть виходить, рече к нему вину, Почто дерзнув пролить кров неповинну? За ню-же, — реку, стяжу твою душу, І пригласити други свої мушу, О Іроде преокаянний!

ЯВА XIII Смерть входить; перелякані воїни тікають.

СМЕРТЬ Що ти, Іроде неситий, Почто се бовтаєш І мене убити Воям повеліваєш? Я в помощ призову І свого брата Із пропасти ада, Будеш ти знати, Неповинні чада Як убивати. Вийди, брате-друже,

339

Ук р а ї н с ь к и й в е р т е п

Мені пособити, Кровопійцю Ірода Від землі стребити.

ЯВА XIV Перш під долівкою, а далі за коном, все дужче та дужче чутно грубий голос: «Гуп, гуп, гуп, гуп!» Потім входить Чорт, вигукуючи: «Гуп, гуп, гуп!»

ЧОРТ (до Смерти). Почто ся, моя другиня, зовеш на пораду? Тотчас умерщвлю і препоручу аду. (До Ірода).

А доки ти, неситий Іроде, будеш спориться З моєю сестрою, Хіба ти не хочеш брататься зо мною? (До Смерти).

Підійми, сестро, косу, вдарь його во главу! Щоб знали повсюду нашую державу. (Виходить).

ЯВА XV Ірод підводиться; з переляку він осмілився і паламарським голосом кричить на Смерть.

ІРОД Що мя словеси страшаєши?

СМЕРТЬ (тим же голосом). Хіба ти мене і до днесь не знаєши?

ІРОД Аз єсмь багат і славен, І нєсть ніхто мні равен.

340

Ук р а ї н с ь к и й в е р т е п

СМЕРТЬ Слава і багацтво прейдуть! Сей коси довольно взмаху – І мертв уж чоловік од страху.

ІРОД Коси ти, бабо, траву своєю косою, Не тобі, машкаро, споритись зо мною! Я могуществом і силою Заставлю тебе покоритись.

СМЕРТЬ Безумне! всього світа я сильній нахожуся; Ізначала віка нікому не клонюся. Аз єсмь монархиня, всього світа пані, Я цариця суща на всякії страни. Князіє і царіє під властю моєю, Усіх я посічу косою своєю. Б’є косою Ірода; той падає і довго конає. Смерть виходить.

ЯВА XVI Хор за коном співає, поки Ірод все ще кінчається.

ХОР Дерзай од Смерти посічен косою, Да ідет во ад і живет з тобою, Ти будеш тамо всегда пребивати, О Іроде преокаянний! Перш під долівкою, далі за коном знов чутно: «гуп, гуп, гуп!»

341

Ук р а ї н с ь к и й в е р т е п

ЯВА XVII Чорт приходить, бере в обійми Ірода і говорить грубо.

ЧОРТ Друже мій вірний, друже прелюбезний, Довго ждав я тебе в глибочайшій бездні! (Ще голосніше і жвавіше).

Ось так беруть, ось так несуть Розкішників світа, Понєже дать не могуть Пред Богом одвіта.

ХОР Не відав же він, що істребиться, І царство його в кінець разориться. Заслуга його знатна всім і явна, За то й пекельна бездна ізготована, О Іроде преокаянний! Кінець першої частини.

342

Ук р а ї н с ь к и й в е р т е п

ЧАСТИНА ДРУГА ЯВА I Всі події відбуваються у нижньому поверсі. Дід і Баба.

ДІД От тепер і нам припало, Як Ірода вже не стало; Потанцюймо ж, молодичко, Мій ружевий квіт, хоч мало.

БАБА Гляди лишень, сучий діду, Щоб не ввели танці в лихо; Забрались би в тісний кут Та хліб собі їли б тихо.

ДІД Та що ти мені бовтаєш, Чого і сама не знаєш. Ти говориш річ сю лишню. А я б тобі сказав піти Під черешеньку, під вишню.

ХОР (Дід з Бабою танцюють). Ой, під вишенькою, під черешенькою Стояв старий з молодою, Як із ягідкою. І просилася і молилася: Пусти мене, старий діду, На улицю погулять. Ой, і сам не піду і тебе не пущу, Бо ти ж мене, старенького, Та й покинеш на біду. Ой, не кидай мене, бабусенько моя,

343

344

Ук р а ї н с ь к и й в е р т е п

На чужій стороні При лихій годині. Куплю тобі хатку іще й сіножатку, І ставок, і млинок, І вишневенький садок. Ой, не хочу хатки, а ні сіножатки, Ні ставка, ні млинка, Ні вишневого садка. Бо ти, старий дідуган, ізігнувся, як дуга, А я молоденька, Гуляти раденька. Ти в запічку: кахи, кахи! Я з молодим: хихи, хихи!

ДІД Да годі ж, годі ж, годі ж бо вже! Вклоняються глядачам і тікають, побачивши здалеку Москаля, який кричить їм услід.

ЯВА II МОСКАЛЬ (на Діда і Бабу). Кой вас чорт здесь разносил? Вєдь тотчас потащу к ахвицеру, Штоб ви знали крестіянску вєру. (До глядачів).

А здрастуйте, честнії гаспада! Не було-ль тутечки здєсь салдат? С ними времячко провести я рад, Но как оних здєсечка тут нєт, То приміть, гаспада, мой привєт! Я салдат прастой, не богослов, Не знаю красних слов; Хотя я отечеству суть защита, Да спина в меня ізбита. Читать і писать не вмєю, А гавару, што разумєю.

345

Ук р а ї н с ь к и й в е р т е п

Нонича люди веселяться, Да й подлінна, как не удівляться: Христос в вертепє народился, А Ірод окаянний сказился; Бояся царства лишиться, Вздумал дєтской кровю омиться. За то Іродушкє пришлось жестоко, Как черті тащили в ад його глубоко; Каковую вєсть вам-ста сообщаю І вас с Христовим Рождеством поздравляю.

ЯВА III Москаль і Дарья Івановна.

МОСКАЛЬ А, Дарья Івановна, каково живете?

ДАРЬЯ ІВАНОВНА Скучаю за вами, Ігнатій Парамонович.

МОСКАЛЬ Благодарю вас за память. Цілуються; скрипки грають камаринську; Москаль починає танцювати з Дарією Івановною, але раптом стало чутно барабана.

МОСКАЛЬ Ах, Дарья Івановна, барабан слихать, Мнє треба в поход ступать.

ДАРЬЯ ІВАНОВНА (цілує його). Прощайте, Ігнатій Парамонович! Виходять.

346

Ук р а ї н с ь к и й в е р т е п

ЯВА IV Венгерець у гусарському вбранні.

ВЕНГЕРЕЦЬ Терентенбасса, маленька басса, велика басса, Мой поля, моя вода, моє блато, моє в блаті, моє все. (Входить Венгерка). А, здрастуй, мадярко. (Цілуються; потім танцюють і співають).

Гусар коня наповав, Дзюба воду брала; Гусар пісню заспівав, Дзюба заплакала. Не плач, Дзюбо, моя люба, доки я з тобою, Як поїду я од тебе, заплачеш за мною. Ой, хто любить печериці, а я люблю губи, Ой, хто любить молодиці, я горнусь до Дзюби. Цілуються і виходять.

ЯВА V Циган виїздить на коні.

ЦИГАН Дяги, дяги, забув, батю, дуги. На шляв да-ри-да-ти, Бо йду про-здра-вля-ти. (До глядачів).

Криця не лошиця, кремень не кобила, Як біжить, аж дріжить, як впаде, то й лежить. (Кобила падає, а з нею й Циган).

Пху, побила б тебе лиха та нещаслива година. Пре, пре, пре каторжного батька скотина. Щоб тобі ні стрило, ні брило, Щоб тебе на світі не було. Один в роті зуб держався, Да й той тепер у снігу зостався.

347

(До глядачів).

Панове! Хто хоче, будемо міняти. Далебі, що її варт продати. (Пауза).

Ніхто ни шажка, ни копієчки не хоче дати. А тут-то суча кобила брикуча. Хоч ребра в неї й дуже видно, Да все ж за год вона роздобріє. Коли жива буде, боятимуться люде: Хутко біга. (Б’є кобилу пугою і кричить).

До шатра, до шатра, до шатра! (Кобила підводиться і вибігає).

Ох юсти ж, юсти, смадженої капусти, Хоч би смальцем зашарувати Та добре попирувати.

348

Ук р а ї н с ь к и й в е р т е п

ЯВА VI Вбігає Циганя.

ЦИГАНЯ Йди, батько! Мати казала вечеряти.

ЦИГАН Що ж доброго ви там наварили?

ЦИГАНЯ Казала мати – нічого.

ЦИГАН А хліб же є?

ЦИГАНЯ Де б то взявся? Нема.

ЦИГАН Так дарма. Я тут з людьми добрими погарцюю. А ви вечеряйте собі здорові.

ЯВА VII Увіходить Циганка з глечиком у руці.

ЦИГАНКА Гараську, Гараську! З'їла собака порося й паску, Да ще й перець винюхала. Тепер кого пеняти? Нігде й хліба взяти.

ЦИГАН Ой, жінко, жінко! Я шек-монодек Фун-фун-фонфара! У мене що не день, то копійка свіжа.

349

Ук р а ї н с ь к и й в е р т е п

Чи молочка? – то й на, на! А чи смальця? – то й на, на! А тепер-то я ж з голоду вмираю.

ЦИГАНКА Е, старий котюго! Ще й тобі мене Оце дратувати? А як знав би ти собі міхом подувати, Да залізо горячеє молотком кувати. Як ударю я тебе кичвою сією, Не будеш ти знущатись над бідністю моєю. Б’є його по обличчю. Циган наміряється над нею пугою.

ЦИГАН Ой, жінко, як почну сергієм латати, То вся шкура на тобі буде тріщати.

ЦИГАНКА І не лай же мене, І не бий же мене; Принесу я борщику В поливянім горщику.

ЦИГАН Хутко ж, жінко, та не бавсь! Циганка виходить і знов повертається.

ЦИГАНКА Тут-то страва, тут-то люба! Покуштуєш, звисне губа.

ЦИГАН Дай же покуштувать. (П’є з глечика, потім плює).

Ге, побила б тебе година лихая! Така твоя й страва, як і ти дурная: Твій борщ та походив на ракову юшку.

350

Ук р а ї н с ь к и й в е р т е п

ЦИГАНКА Кидала, мій миленький, й цибулю й петрушку, А для свого господара Кусок сала з комара.

ЦИГАН Гайда ж до шатра дітей годувати, А коли хоч, то й вернись, да нум танцювати. Музика. Цигане танцюють і співають.

ЦИГАНКА Де ж, цигане, ти живеш?

ЦИГАН Я ж не маю хати. Що викую та видурю – Тільки мені плати.

ХОР (приспівує). Постукаю молотком, Бряжчи, пане, п’ятаком.

ЦИГАН Де ж, циганко, ти живеш?

ЦИГАНКА Ой, я живу у шатрі, Не кую, не дурю, Тільки знаю ачхи-дри.

ХОР Ачхи-дри, ачхи-дри! Будем жити у шатрі.

ЦИГАНКА Чом, цигане, не ореш?

ЦИГАН Бо не маю плужка.

351

Ук р а ї н с ь к и й в е р т е п

Тільки в мене плужка – За поясом пужка.

ХОР Постукаю молотком, Бряжчи, пане, п’ятаком.

ЦИГАН Чом, циганко, не прядеш?

ЦИГАНКА Бо не вмію прясти. Із-за гаю виглядаю, Щоб сорочку вкрасти.

ХОР Ачхи-дри, ачхи-дри! Будем жити у шатрі.

ЦИГАНКА Чом ти, цигане, щасливий?

ЦИГАН Таке ж моє щастя: Як украду та продам. Ох, щоб йому трасця!

ХОР Ачхи-дри, ачхи-дри, Будем жити у шатрі.

ЦИГАН Де ж, циганко, твої діти?

ЦИГАНКА Діти ж мої у шатрі: То кавчать, то пищать, Як щенята – ачхи-дри!

352

Ук р а ї н с ь к и й в е р т е п

ЦИГАН Ходім, стара, До шатра, Що має Бог дати, Фун-фун-фонфара. Проживем без хати. Танцюючи виходять.

ЯВА VIII Поляк і Хлопець.

ПОЛЯК А що тут за галацє? Нєх дзємбло вєзьме гайдамацє! Ідзь, хлопку, ведзь до мнє кохану! Я тут краковяку витанцьовать стану. (Хлопець виходить. Поляк говорить, звертаючись до глядачів).

А цо, панове? Же би ви знали, що я єстем з дзяда, Із прадзяда шляхчич уродзіоний. Я билем ве Львовє, Билем і в Краковє, Билем і в Кийовє, Билем і в Варшавє, Билем і в Полтавє, Билем в Богуславє. Падам до нуг ясновельможнего пана… (Називає призвіще хазяїна дому).

Зичу здрувя і многа лята!

ЯВА IX Увіходить Полька.

ПОЛЯК А, як ся маш, моя варшавянко?

353

Ук р а ї н с ь к и й в е р т е п

ПОЛЬКА Будь здув, мой коханко! Цілуються. Починають танцювати. Поляк співає.

ПОЛЯК Сіви коник, сіви; зеліона кульбака; Заєхалем до ней – нєхцє мє собака. Не жалуй, дівчина, барилечки вина, Бо собє достанеш добрей матки сина. Хіба бим мусяла в Краковє не биваць, Же би мне умяла краковяка спєваць. Коли вони танцюють, з-за дверей виходить Хлопець і починає танцювати навприсядки за спиною у пана. Той, відступаючи назад, наскокує на його, і обидва падають. Пан кричить, лежучи на долівці.

ПОЛЯК Пудзь до дзємбла, лайдак; батогами заб'ю. (Підводиться).

ПОЛЬКА (до Поляка). Пшепрошам пана Яна; Ідзь до мене, Бо цєбє гайдамака заб’є.

ПОЛЯК (похваляючись). Цо ти, неодукована кобєто, мувиш? Як бога кохам, Єден тшидзесті гайдамак заб’є. Здалеку чутно пісню Запорожця.

ЗАПОРОЖЕЦЬ (співає). Та не буде лучче, Та не буде краще, Як у нас да на Україні. Що немає жида, Що немає ляха, Не буде ізміни Зачувши пісню, всі тікають.

354

ЯВА Х Входить Запорожець.

ЗАПОРОЖЕЦЬ (дивлячись туди, куди втік Поляк). На-на махнув! Мов панський хортяга, або опарений пес! Що то за народ із їх пресмілий, Що сам і в вогонь не вскочить, хіба його силою впреш. (До глядачів).

Хоч дивись на мене, та ба – не вгадаєш! Відкіль родом і як зовуть– ни чічірк не знаєш. Коли траплялось кому у степах бувати, То той може прізвище моє угадати. А в мене ім'я не одно, а єсть їх до ката, Так зовуть, як набіжиш на якого свата. Жид з біди за рідного батька почитає; Милостивим добродієм ляхва називає; А ти як хоч назови – на все позволяю, Аби лиш не назвав крамарем – за те то полаю.

355

Ук р а ї н с ь к и й в е р т е п

Хіба скажеш: з Риму родом, Або з пугача дід мій плодом. Но в тім собі милиш, Інаково лівиш. Тепер, бачу, на світі біда – що мене одцурався рід; Не бійсь, як був багат, То казали: Іван брат. А тепер, як нічого не маю, То ніхто й не знає: А як розживеться голота та й загуляє, Тоді до чорта роду і всякий пізнає. Відкіль родом я на світі, Всяк із вас може знать приміти. Жінок в Січі немає, Всяк теє знає. Нас сугаків тільки сліди, Дикії коні нам сусіди Да дніпрове стреми – Ото наше племя. Правда, як кінь в степній волі, То так козак не без долі: Куди хоче, туди скаче, За козаком ніхто не заплаче. Гай-гай, як я молод бував, що-то в мене була за сила! Було, ляхів борючи, і рука не мліла. А тепер і вош сильніша від ляхів здається, Плечі й нігті болять, як день попоб’єшся. Так-то бачу, що уже не добра літ наших година: Скоро цвіте і в’яне, як у полі билина. Хоча ж мені і не страшно на степу вмирати, Да тільки жаль, що нікому буде поховати: Татарин цурається, а лях не приступить, Хіба яка звіряка за ногу в байраки поцупить. І справді: пристарівшись, на Русь піти мушу. Бо там одпоминають попи мою душу. Тільки ж мені і не чується на лаві вмирати, Бо ще ж мене тягне охота з ляхами гуляти. А хай мені що-небудь прикинуть для смерти, То ще жиду або ляху мушу носа втерти.

356

Ук р а ї н с ь к и й в е р т е п

Хоч вже мало ізледащів, однак чують плечи: Здається, поборовся б ще з ляхами гречи, І ще б прогнав щоронку за Вислу хоч трохи, – Гинули б ляхи, як од жару блохи. Случалось мені і не раз в степу варить пиво: Пив турчин, пив татарин, пив і лях на диво; Багацько лежить і тепер з похмілля Мертвих голів і кісток від того весілля. Надія в мене певна: мушкет-сіромаха, Да ще не заржавіла і шабля, моя сваха. Хоча вона і не раз паюхою вмилась, Таки тепер як би розізлилась, То не один католик лобом дивним стане, Коли ж тікать схватиться, то на списі застряне. Да як і лук натягну, брязну тетивою, То мусить з поля втікать хан кримський з ордою. Гей, нуте ж ви, степи, горіть пожарами! Бо вже час кожухи мінять на жупани з ляхами. Де ярмарок добрий – удача покаже, Да в бариші жид з ляхом не один поляже. Пек їм! Як наможуться, то мусиш уступити За шкатулку червоних, золотом литих, кожух шкарупиний. Скинем їм до ката, Аби як одцураться упрямого свата. Та вже біжим до Січи могоричу пити. Цур їм, бодай їх! Як повикли ляхи нас дурити. Козак Іван Виногура – У його добра натура: В Польщі ляхів оббирає, А в корчмі пропиває. В степах бобри та лисиці, А в шинку дівки та молодиці. Козак, душа правдивая, сорочки не має: Коли не п’є, так воші б’є, таки не гуляє. (До бандури).

Гей, бандуро, моя золотая! Коли б до тебе жінка молодая, Скакала б і плясала б до лиха, Що не один би чумак

357

Ук р а ї н с ь к и й в е р т е п

Одцурався б солі й міха. Або, як заграю, то не один поскаче, А, підождавши, від того весілля то ще й заплаче

ЯВА XI Приходить Хвеська.

ЗАПОРОЖЕЦЬ А, здорова, шинкарко, Здорова, полтавко, Як я тебе давно бачив!

ХВЕСЬКА Як бачилися у Чигирині, То й досі ні.

ЗАПОРОЖЕЦЬ Так, Хвесю, так любко, голубко моя! Як бачились у Чигирині, то й досі ні. Поцілуй же мене по знакомости в крутий мій усок! От так – цмок! Поцілуй же мене в булаву і бандуру! Добре! Тепер потанцюймо! Запорожець з Хвеською танцюють. Після скінчення Хвеська виходить.

ЗАПОРОЖЕЦЬ От так же! І пішла!

ЯВА XII Гадюка підлазить до Запорожця, коли він стоїть, замислившись, кусає його за ногу і виповзає.

ЗАПОРОЖЕЦЬ Ой, лишенько, гад, гад!

358

Ук р а ї н с ь к и й в е р т е п

От чорт йому й рад. Отсе ж і укусила! Ой, хоч би циганочка та поворожила!

ЯВА XIII Входить Циганка. Запорожець лежить.

ЦИГАНКА Ой, мій милий волошину, чорнобривий! Отсе ж тобі суча Хвеська нарядила, Що тебе гадюка укусила.

ЗАПОРОЖЕЦЬ Поворожи, будь ласка, далебі віддячу, Хоч не з рук, то навкидячу.

ЦИГАНКА Ходила циганка по горах, долинах; Носила пісок на вилах. Скільки на вилах здержиться пуху, (Шепче так, щоб Запорожець не чув, але той чує).

Стільки б у тебе осталось, козаченьку, духу. (Голосно).

Ти зовсім здоров, вставай Та дохід давай.

ЗАПОРОЖЕЦЬ (підводячись). О, спасибі тобі, циганко, що ти мене від смерті відвалила; Тепер же потанцюй з козаком, бо дам прочухана. Музика. Запорожець з Циганкою танцюють.

ЦИГАНКА Не жалуй, батеньку, копієчки, та дай дві.

ЗАПОРОЖЕЦЬ Що ти кажеш, циганко? Я не дочуваю.

359

Ук р а ї н с ь к и й в е р т е п

ЦИГАНКА Та я й сама, козаче, знаю. То я кажу: не жалуй копієчки, та дай дві!

ЗАПОРОЖЕЦЬ За що, або й нащо тобі, скажи, будь ласкава.

ЦИГАНКА Я б собі, голубе мій сизий, рибки купила.

ЗАПОРОЖЕЦЬ Може б, ти, циганко, й товченики їла?

ЦИГАНКА Ох, їла б, козаче-бурлаче: та де ж-то їх взяти?

ЗАПОРОЖЕЦЬ Цаплено ти голова! Чому давно не казала, Я б тобі повну пазуху наклав. (Б’є її булавою внизу під спину).

Ось тобі товченики, ось тобі товченики! Циганка, підскокуючи, тікає.

ЯВА XIV Запорожець танцює. Потім каже.

ЗАПОРОЖЕЦЬ Піти лишень до Хвеськи та випить хоч півквартивку, Бо дуже щось сухо на язику. (Стукає в двері).

Хвесько, Хвесько! А, Хвесько! Серце, відчини! Відчини, будь ласка! Хіба ти не чуєш? Бодай ти зозулі не чула! Кажу тобі, відчини, Капосна халяво, бо й двері виставлю і вікна поб’ю. Відступає декілька кроків назад, потім розганяється, лобом вибиває двері і зникає за коном.

360

Ук р а ї н с ь к и й в е р т е п

ЯВА XV ЖИД (гнусаво, з протягом, роблючи наголоси на словах). Ой вай мир, савафіяне: Як гналися пак фараоняне, Явреєв сам Бог засцисцає, За огненним стовпом їх ховає; Цудо друге, луцце сце зробиф: В Цормном морі військо затопиф: Мовса, Гарун, Дувид – святиї – Вони всі бацили цуда тиї. Взе скоро оттой цас прийде, Сцо хтось-то нас кругом обійде. І сказе бак так: Цесни явреї! Я – Мессія вас! Тепер я цар, і світ весь нас.

ЯВА XVI Приходить Жидівка.

ЖИД Тепер, Сюро, нум танцювати, А після горілку перепродувати. Музика. Танцюючи, Жид приспівує.

ЖИД Ой вей мир, татуню! Ой вей мир, мамуню! Ой, ой, ой, ой! Було у нас війська Цотири тисіонци, На тим війську сапки Узе із зайонци. Ой вей мир, татуню! Ой вей мир, мамуню! (Чутно, як стукає Запорожець. Переляканий Жид кричить).

361

Ук р а ї н с ь к и й в е р т е п

Бізи, Сюро, до хати гроси ховати, Бізить гайдамака, буде грабувати. (Жінка вибігає).

ЯВА XVII Запорожець і Жид.

ЗАПОРОЖЕЦЬ А, здоров, жидовину, Єретичний сину!

ЖИД Здоров зе був, милостивий пане!

ЗАПОРОЖЕЦЬ А що се ти в барильці несеш?

ЖИД Сабасковую з горілоцку, пане.

ЗАПОРОЖЕЦЬ А дай же і мені, покуштую.

ЖИД Ти з у мене і так, казаценьку, багато напиф, Та й гросей не заплатиф.

ЗАПОРОЖЕЦЬ От і притулив горбатого до стіни! Ви, бачу, всі жиди дурні: Коли ж я у тебе горілку пив, Та й грошей не заплатив? Мабуть, ти не знаєш, як мене й зовуть?

ЖИД Ти ж пак Максим.

362

Ук р а ї н с ь к и й в е р т е п

ЗАПОРОЖЕЦЬ А брешеш, поганцю, я з віку Протис. (Махає булавою).

ЖИД Нехай же будеш і Прокис. На, на! Горілоцку пий, Та тільки мене не бий!

ЗАПОРОЖЕЦЬ От так би й давно казав. (Жид витягає чопик; Запорожець п’є з барила; Жид держить барило і трясеться з переляку).

Не тряси-бо, собачий сину, а то зуби виб’єш.

ЖИД Пий, скільки дуз.

ЗАПОРОЖЕЦЬ Оце, яка міцна жидівська горілка. Але ж як я бачу, то вже я упився. Падає на землю; Жид становиться на нього і душить його колінами.

ЖИД А, цузої крови напився, Та й сам скрутився.

ЗАПОРОЖЕЦЬ Що се по мені лазить? Глянь, глянь! Е! Се жид так на мені порається. Чи так же в нас б’ють? (Махає булавою).

ЖИД Ой вей мир, гевулт, вух, вух!

ЗАПОРОЖЕЦЬ Я ще й не вдарив, а він кричить – опух. (Б’є Жида булавою; той падає).

363

Ук р а ї н с ь к и й в е р т е п

ЗАПОРОЖЕЦЬ У нас як б’ють, то зпритиска, з відваги. Не гадючий же жид – зразу і скрутився! Де лиш тії макогони чи, правдоньку, дзвони? Піду по його душенці бовкну хоч раз. (Становиться під дзвона і дзвонить головою).

Що воно такеє? На віщо похоже? Під хуртовину була б добра шапка, Ще б і брязчала в потилиці; От тоді хоч який машталір, То б звернув з дороги. Да й горобцям під негоду добре тут ховаться. А може, й на вершу він пригодиться? Якби то в болото його застромив, То-то б раків наловив! Піти ж та жида заволокти, А то заліг дорогу, неможна й розходиться. А да бак, як бак чорта величають? А вже ж не як, як може дідько! Гей, дідьку, дідьку, дідьку-го! Ходи, будь ласкав, візьми жида, Твого таки ж рідного діда, Пекельним буде з його жарке. А чи ти зроду, дідьку, їв таке? Буде зо всіх вас на цілий піст – Відпасешся, підіймеш хвіст. (Ховається за двері).

ЯВА XVIII Приходить Чорт.

ЧОРТ От тепер я діждався, Що жид мені достався. Довго дивиться на жида. Запорожець підкрадається ззаду і б’є його булавою.

364

Ук р а ї н с ь к и й в е р т е п

ЗАПОРОЖЕЦЬ От се ж ти й досі не одніс? Який з тебе проворний біс? (Б’є Чорта знову).

Неси ж, неси, та їж на здоров’я.

ЧОРТ Гуп, гуп, гуп, гуп! Виносять Жида. Запорожець танцює.

ЗАПОРОЖЕЦЬ Ще коли б найти уніята ледащичку, Щоб враг узяв, аби лиш не п’яничку. Бо я, признаться, й сам п’яничок не люблю.

ЯВА XIX Приходить уніятський піп.

ЗАПОРОЖЕЦЬ Про вовка промовка, аж дідько вовка і несе. Бач, мов його лизень злизав! Висповідай пак мене, попе, під сією сухою попінкою.

ПІП Ти, козаче, в гріхах мені признавайся, Та не соромляйся!

ЗАПОРОЖЕЦЬ Чого соромляться? Я, пан-отче, розкажу все коротш, що знаю.

ПІП Благо сотвориши, аще нічого не утаїши.

ЗАПОРОЖЕЦЬ Що воно бути має, Як кажуть: бездна бездну призиває?

365

ПІП Се значить: грішник на землі.

ЗАПОРОЖЕЦЬ Еге! Бач, куда він відвернувсь! А по-нашому, — бездна бездну призиває, Се значить: піп попа на обід кличе, А той йому дулі тиче. Так я тобі гріхів своїх не доказав. Ходив я змалку по білому світу, Бив ляхів, жидів, Купців, панів І всіх, кого заманеться. Правду сказать, уніятських попів не бив, А з них живих кожу лупив. Бо ждуть вони над козаком смерти, Щоб скоріше в сиру могилу заперти. Таскають, співають,

366

Ук р а ї н с ь к и й в е р т е п

Тільки що не танцюють, А на поминках як нап’ються, То мов коні козацькі гарцюють.

ПІП (тремтячим голосом). Треба тобі до костьола ходить, Часті поклони треба бить.

ЗАПОРОЖЕЦЬ Е! Бач! Я з віку в костьол не ходив, Поклони не бив, хіба тебе поб’ю. Піп тікає щосили.

ЯВА ХХ ЗАПОРОЖЕЦЬ А що? Утік? А добре дуже я зробив, Мов десяток жидів побив. Утік! А то пришлося б чорта знову звати, Щоб уніятського попа та чортові віддати. Музика. Запорожець танцює; скінчивши, каже.

ЗАПОРОЖЕЦЬ Отсе ж як я дуже вморився! Мов коло плуга день возився, Треба лягти та заснути, А ранком можна і до Хвеськи Та лиснути мокрухи. (Лягає на правий бік).

Так лягти не гарно. (Лягає на лівий бік).

А так іще гірше. (Лягає на спину).

А так, то напевне який дідько задушить, Бо я слабовитий. Гай, гай, панове! Що то як я молод був! (Лягає на живіт).

367

Ук р а ї н с ь к и й в е р т е п

Ляжу бак так, як мій батько колись спав. А я його добре знав. Тепер нехай на шию хто сяде, Устану рачки та й повезу, як віл.

ЯВА XXI Входять два Чорта і хочуть взяти Запорожця. Одного з них він ловить за хвіст, кажучи: «Ух, херувими – серафими». Другий втік, Запорожець тягне чорта за хвіст до світу.

ЗАПОРОЖЕЦЬ Ух! Чорт у баклаг вліз! Що це я піймав? Чи се птичка, Чи перепеличка? Чи це тая синичка, Що вона й не дише, Тільки хвостиком колише? Глянь, глянь, яке воно чуднеє, Та далебі страшнеє: Очі з п’ятака, А язик вивалив як та собака! Де ти груди собі поздирав? Може, глид та груши крав? Повернися, подивлюсь, яке ти ззаду. (Чорт повертається у всі боки, Запорожець розглядає його).

Еге! Воно, бачу, й крильця має. Се ж то те, щоб ніччю літає Та кури хватає. (Стоїть замислившись).

Се да те, кажу я, А воно той коник, Що по полю скаче Та хрущів ловить. Коли скаче, то вже ж Танцювать уміє; А може, не сміє?

368

Ук р а ї н с ь к и й в е р т е п

Ось ну лишень не соромляйся, Потанцюймо трохи – Повтікають блохи. (Запорожець танцює, а Чорт стоїть).

А що ж се ти стоїш, як кожух замерзлий? Б'є його булавою. Музика. Танцюють обидва, Чорт приказує: гуп, гуп!

ЗАПОРОЖЕЦЬ (вдаривши Чорта булавою). Ну лишень – геть! (Переляканий Чорт втікає).

А що? утік? Не так було ще з їм робити: Треба було його вбити. (До глядачів).

По сій мові бувайте здорові! Мені приходиться, панове, З пісні слова не викидать. А що було, барзо прошу Об тому лихом не поминать. Піду тепер собі в курінь Віку доживать. (Виходить).

ЯВА XXII З-за кону вибігає свиня, підбігає до Іродового трону, підлазить під нього і лягає там так, що видно тільки її зад. За свинею приходить хазяїн Клим і б’є її пугою.

КЛИМ Аля! Аля! Аля-ж, кажу. Вона ніби не чує. Що там вона риє свинячою мордою? Еге, треба її жидам віддать: Вона давно хотіла здихать.

369

Ук р а ї н с ь к и й в е р т е п

ЯВА XXIII Клим і Циган.

ЦИГАН Здоров був, Климе!

КЛИМ Здоров був, цигане!

ЦИГАН Яку вона кару тобі зробила?

КЛИМ Весь город порила, Капусту й пастернак поїла.

ЦИГАН Віддай нам її, ми її научим Холяндри танцювати – В город не буде вже скакати.

КЛИМ А я думав, що він купить, А він її даром лупить! Пане купче! тікай, Щоб не вразив тобі я вида. Тоді позивай мене хоч і в Свирида; А Свирид мій кум, для мене дуже хороший, То не поможуть тобі твої гроши. (Вигонить Цигана).

ЯВА XXIV Входить жінка Климова.

ЖІНКА Чоловіче, до нас, бачу, І кондяк припхався.

370

Ук р а ї н с ь к и й в е р т е п

КЛИМ Е, я, жінко, його Давно сподівався.

ЯВА XXV Входить Дяк.

ДЯК Дай Бог здравствовать, Климе!

КЛИМ А дай, Боже, пану бакаляру, Ти наш таки кондяче. Візьми собі отсю свиню, Бо в город все скаче.

ДЯК Ци-ирц, ци-ирц, ферчик! Іже, віди, аз, наш єсть, Спіши ко мні зіло! Климій сотворив нам честь, Дав свиняче тіло.

ЯВА XXVI Приходить школяр Іванець.

ІВАНЕЦЬ Аз путешествую, коє ваше діло?

ДЯК Взем сіє бремя, неси в наші кліти.

ІВАНЕЦЬ Помозіте ю на рамо подьяти.

371

Ук р а ї н с ь к и й в е р т е п

ДЯК Возгласі: аля, аля, в школу пір’я драти.

ВСІ (кричать). Аля! аля! аля! Іванець виходить.

ДЯК Гевал, Амон і Гамалик І всі, живущі в Тирі, Возрадуються доброті І воспоють в ефірі. Ми вашу обречену жертву Хоть живу, хотя мертву Со благодарностю пріємлем І вию вам об’ємлем.

КЛИМ І тобі теє ж од нас, пане кондяче. Дяк виходить.

КЛИМ Дивись, як пресучий дяк подякував гарно, Що аж в мене сльози в віччю навернулись. Та, правда, єсть за що й дякувать: Свиня, хоч куди свиня – Ребра так і світяться.

ЯВА XXVII Приходить жінка Климова.

ЖІНКА Климе, чоловіче! До нас, бачу, із свиняки

372

Ук р а ї н с ь к и й в е р т е п

Принесли кондяки Обідрану кожу.

КЛИМ От бач, жінко, що я можу! Свиняка б пропала, А платить дяку за сина Пора вже настала. Тепер вже ми розчитались, Цілі гроші в нас зостались.

ЖІНКА У нас, чоловіче, з віку товаряки не було. А тепер не стало уже і свиняки; усе загуло. Тепер потанцюймо, як колись водилось, Щоб конопельки більш уродилось. Музика. Вони танцюють.

КЛИМ Ходім, жінко, у нас десь козяка була. Жінка виходить.

ЯВА XXVIII Вбігає коза.

КЛИМ Ци-ци!

КОЗА Ме-е-е!

КЛИМ Ци-ци!

373

Ук р а ї н с ь к и й в е р т е п

КОЗА Ме-е-е-е!

КЛИМ Ци-ци!

КОЗА Ме-е-е! (Ховається за Іродів трон).

КЛИМ Оте ж доцикався! І козу загубив! (До глядачів).

Панове громадо! Чи не бачили кози? Що то було в неї солодке молоко! По дві дійниці молока давала, Тепер вона, бідна, як у воду упала. Одна біда минулась, Друга навернулась. Вчора довелось заснуть Під лисою горою. Макогоненко Грицько Виняв у мене з кишені Люльку, крицю, кремінець І на пугу ремінний кінець. Заколупив серце вкрай, Що ні в пекло, ні до жінки, А ні в рай! А тут козу ще згубив. Лучче б був її убив. Піду лишень пошукаю. (Знаходить козу).

А, моя козонько, моя голубонько! Бач, як вона скаче, мов танцювать хоче. (Клим танцює, потім кидає під трон поліно. Коза падає і здихає).

А що се? скрутилась? (Плаче).

Бідна ж моя голівонько! Козу вбив!

374

Ук р а ї н с ь к и й в е р т е п

(Подумавши трохи).

Понесу ж та віддам собаці шкуру, А жінці пошию з м’яса кожух. (Виходить).

ЯВА XXIX Входить старець Савочка з торбою.

САВОЧКА Я, Савочка старець, Прошу на харч, на горілку. Хто дасть шаг, а хто руб, Прийму і копійку, На дощечку, на клепало. Що хто вкине — то пропало! (В цю торбу глядачі кидають звичайно гроші). Кінець.

Мій бідний Марате Олексій Арбузов Переклад Людмили Пархоменко Діалоги у трьох частинах

Дійові особи Марат (молодий)

арт. Євгеній Сидоренко

Марат (дорослий)

арт. Валентин Макар

Ліка (молода)

арт. Руслана Остапко

Ліка (доросла)

арт. Тетяна Салдецька

Леонідик (молодий)

арт. Роман Покровський

Леонідик (дорослий)

арт. Володимир Банюк

1 частина: березень-травень 1942 року 2 частина: березень-травень 1946 року 3 частина: грудень 1959 року Ленінград Постановка Геннадія Касьянова Сценографія та костюми Людмили Ковальчук Музичне оформлення Сергія Вовка Прем’єра вистави відбулася 15 квітня 2005 року

кохає

дружба

Марат

Ліка ає

ко

Леонідик

глядач

380

Частина 1 31 березня 1942 року Одна з небагатьох квартир, що вціліли, у напівзруйнованому будинку на Фонтанці. Кімната майже порожня: речі спалені, лише громіздкий важкий буфет залишився і велика широка тахта. На ній, закутана аби чим — Ліка. Вечоріє. В кімнаті — весняний ленінградський присмерк. Тихенько прочинилися двері. На порозі з’явився Марат, дещо здивовано зміряв поглядом кімнату, побачив Ліку. Мовчання тривало довго.

Ліка (занепокоєно). А ви хто? Марат. А ти хто? (Не одразу). Ні, правильно... Ти що тут робиш? Ліка. Живу. Марат. А хто тобі дозволив? Ліка. Двірничиха тітонька Настя. У цій квартирі нікого померлих не було. А потім, тут у вікні шибка ціла-цілісінька — одна на весь поверх. Просто дивовижно. (Тихенько). Ви мене виженете? Марат промовчав.

Не треба. Я тут майже місяць живу, звикла ось.

Марат (обвів поглядом кімнату). Тут речі були... Меблі, й інше, до речі... Де воно? Ліка. Я спалила. Марат. Все? Ліка. Все. Марат мовчки сів на підвіконня.

А ви хто?

Марат. Я жив тут. Це наша квартира. Ліка (не одразу). А де ж ви були? Марат. Де був, там і був. (Помовчав). Слухай, тут, між вікнами, фотографія висіла — військовий моряк, у рамці... не бачила?

Ліка. Спалила. Марат (зі злом).

Ти дивись... не розгубилась. І добре, мабуть, нагрілась... Шматок

картону!

Ліка. Я ж не тільки її спалила — тут багато знімків висіло... (Ніби виправдовуючись). Усі разом — це вже дещо... А рамочки, уявіть собі, чудово горять. Дуже гарне багаттячко. Тепло...

Марат. Буфет он геть понівечила. Ліка. Навіщо? Він цілісінький. Я лишень скалочки від нього повідколювала.

381

Мій бідний Марате

Марат. А ти ділова, виходить. (Неголосно). Спалила, тобто, моє дитинство? Ліка (чомусь повеселішала). Тепер я вас упізнала... за фотками. Це ви — хлопчик у човні... і на велосипеді!.. І на Стрілці, з моряком... Я не одразу все спалила... Я їх спочатку роздивлялася.

Марат. Ну і як — яскраво я горів? Ліка. Навіщо ви жартуєте? Марат (серйозно). Можу заплакати. Хочеш? Ліка (неголосно). Ви мені пробачите? Марат. А ти чому в ліжку кублишся? Здалася? Ліка. Ні, я тільки-но з вулиці... Просто зігрітися хотіла. Марат (посміхнувся кутиками вуст). Так, зігрітися... (Серйозно).

А буфет чому по-

жаліла?

Ліка. Не подужала. Він такий величезний. Марат (озирнувся). Ти... сама тут? Ліка. Сама-самісінька. Марат. І не боязко? Ліка. Звичайно, страх бере, я ж не дурепа якась... Коли стріляють — не дуже; хоч якесь життя... А от коли раптом тиша... тоді страшно. (Здивовано). А чого я боюся — сама не розумію... З вулиці ніхто не зайде: наш будинок вважається зруйнованим. Та й східці ледве тримаються. Чужі остерігаються... а насправді вони міцні — тільки з вигляду на ладан дихають. Біля нас лишень у двох квартирах мешкають. З однієї, щоправда, вже не виходять — я їм хліб з крамниці приношу, прибираю... Вони мені за це меблі на дрова обіцяли — якщо їм уже не знадобляться... (Замовкає). Ні. Страшно.

Марат. А в квартирі шість? Нічого? Ліка. Порожньо. (Не одразу). Ваші знайомі? Марат. Була там одна ... Леля. Восени збиралась до Тбілісі. Ліка. Поїхала, напевне. Марат. А ти, де ти жила? Ліка. В шостому під’їзді... Марат. Щось я тебе не пам’ятаю. Ліка. А я до війни маленькою була. Марат. В шостому... Не пощастило вам. Ліка. Навіть стін не залишилось. Марат (помовчав). У квартирі хтось був? Ліка. Няня. У мене мама на фронті, військовий лікар. Ми з нянею залишились. Вона у нас уже 13 років, наче рідна... Я на Садову по хліб пішла — тут і вдарило... Примчала назад, а вже нічого немає — тільки ваш під’їзд стоїть. Це 1 березня сталося.

382

Мій бідний Марате

Післязавтра — місяць.

Марат. А ти сама як... Не дуже охляла? Ліка. Я взагалі почуваюся пристойно. Мені ж за зиму три посилки льотчики приносили від мами. (Не одразу). А тепер більше не буде посилок. Хто ж мене знайде.

Марат. Захочуть — знайдуть. Ти, мабуть, щасливиця. Ліка. Який ви недобрий... Марат. А чого ти мені "ви" кажеш? Кумедно слухати! (Різко). Тобі скільки років? Ліка. Через два тижні, можливо, шістнадцять виповниться. Марат. Чому — можливо? Ліка. Все можливо. Марат. Та припини ти ... свій песимізм! Мені наступного року вісімнадцять має бути. І то не переймаюся. Впевнений — буде.

Ліка. Знаєш, я маленькою мріяла, як мені виповниться шістнадцять... уявляла, що тоді зі мною трапиться. Пам’ятаєте — “діти до 16 років на цю кінострічку не допускаються ”? Так завжди було прикро!.. Хоч, звісно, знаходила спосіб — мені ж на вигляд куди більше можна було дати. (Помовчала). Шкода було б не дожити.

Марат. Тепер доживеш. Ліка. Напевно. Я ж на дві картки жила. Аж місяць! Няню ще першого числа вбило. Марат. Тобі пофортунило. Ліка (не одразу). Навіщо ви так жартуєте? Марат. А я веселий. Тільки не такий фартовий, як ти. (Витяг з кишені дві хлібні картки, подивився на них). Мені лишень один день дістався. 31-ше. Завтра.

Ліка. Не треба... Ти не плач. Марат. А я й не плачу. Я вже до всього звик. Ліка (подивилась на картку). Мамина? Марат. Сестри. (Неголосно). Бачиш — ґудзик на куртці? Вона мені його вранці пришила. Ще сьогодні.

Ліка. Ти у неї жив? Марат. На Кам’яному острові. Як війна почалася — я до неї і переїхав. І будиночок був маленький, дерев’яний — усього два поверхи... Дуже потрібно було його бомбити. (Не одразу). У серпні у неї чоловік пішов до оборони. Дурненька, сама залишилась. Я

ж їй казав: давай повернемося, адже дім рідний... А вона не хоче — у нас, відказує, на Кам’яному краще... І потім — раптом Миколочка повернеться, ні — я вдома маю бути! (Помовчав). А послухалась би мене, тут зараз би сиділа. (Тихо). Жива.

Ліка. Хіба таке вгадаєш? (Подивилася на Марата уважно ). А батьки де? Марат. Батько в морській піхоті служив. П’ятий місяць не пише. (Не одразу). І не залишилось нічого... Жодної фотографії. Мені б зняти її тоді зі стіни... (Подивився на Ліку).

Ліка (тихо). Я не знала.

383

Мій бідний Марате

Десь близько розірвався снаряд.

Марат. Еге ж. Ліка. Мені йти? Марат. І куди ж ти підеш? Ліка (обережно каже). Тобі теж нема куди. Марат. Мені теж. Ліка. Тут у кутку канапка маленька стояла... Марат. Зараз би вона стала у нагоді... Ліка. Хто ж знав... Марат (не одразу). Тебе як звуть? Ліка. Лідія Василівна... Ліка. А тебе? Марат. Марат Євстигнєєв. А пестливо було б Марик. Ліка. Якби матрацик знайшовся. Марат. Дарма. Тахта широка. Ліка. Ти що... Марат. Розташуємося. Ти до стіни головою, а я до дверей. Ліка (помовчала). Не можна. Марат. Чому? Ліка. Все-таки. Марат. Дівчисько ти. Ліка (сумніваючись). Це таке. (Поміркувавши). А якщо її розпиляти, тахту? Марат. Там же пружини... дурненька. Ліка. І все ж завтра спробуємо. Марат. У квартири треба зазирнути — може, де щось залишилось. Ліка. Тут уже ходили. Марат (сів на краєчок тахти). Проживемо. Ліка (тихо). Добре, хоч дві подушки залишилось. (Простягла йому одну з подушок). Тільки ти якнайдалі.

Марат (зверхньо). Гаразд... Мовчання.

Ти що... смієшся?

Ліка (із радісним здивуванням). А ти дихаєш... Марат. Ясно, дихаю. Ліка (ледве чутно). Ось і закінчилась тиша... Марат. Досить бубоніти вже...

384

Мій бідний Марате

4 квітня У кімнаті з’явився старий матрацик — на ньому влаштувався Марат. У кутку акуратно складений стосик дров — все, що залишилось від буфета. Шоста ранку. Далека стрілянина.

Ліка (вона тільки-но прокинулась). Марик!.. Марик!.. Марат (прокидаючись). Що?.. Чого тобі?.. Ліка. Повітряна тривога, Марате... Марат. Ідіотизм... Котра година? Ліка. Шоста... Марат (раптом розсердився). Навіщо ти мене розбудила? Ліка. Ти ж усього п’ять днів тут. Я не знаю, як ти до тривог ставишся. Марат. Як, як... З відразою. Ліка (помовчала). Ну, що робити будемо? Марат. Давай на дах поліземо. Ліка. А у нас давно ніхто не чергує. Марат. Чому? Ліка. А ми — руїни. Нежитловий об’єкт. Такими вважаємося. Марат. Чому ж ти мене розбудила, якщо ми — руїни? Недалеко впала фугаска.

Ліка. Ого!.. Марат. Мерщій іди до підвалу, ось що. Ліка. Я не хочу тепер... Тепло втече. Марат. І все ж абсолютно незрозуміло, навіщо ти мене розбудила. Ліка. Ну добре... Давай знову заснемо. Марат. Тепер уже не вийде. (Зітхнув). А мені такий сон показували. Ліка. Який? Марат. Крендель білий, з родзинками... А потім музика почалася,

і я з однією

знайомою дівчиною цілувався.

Ліка. Не розумію, навіщо ти мені це розповідаєш... Десь близько розірвалася фугаска.

Марат. Гаразд, ходімо до підвалу. Ліка. Погоджується... Дивіться, який шляхетний. А може, ти просто боягуз. Марат. Ну, знаєш... я шість місяців на даху простояв, і знаєш, скільки запалювальних бомб з даху скинув?

Ліка. Не знаю... Вона що — з твого класу? Марат. Хто?

385

Мій бідний Марате

Ліка. Дівчина, з якою ти цілувався? Марат. А тобі що? Ліка. З квартири шість? Леля. Марат. Хоча б. Ліка. Уявляю собі. Теж, мабуть, не розгубилася в Тбілісі. Марат. Слухай... До біса. І стріляють все-таки. Ліка. Квартир вільних повно. Перебирайся завтра, і все. Марат. Я звідси не піду. Ліка. Чому? Марат. Пропадеш ти без мене. Ліка. Досі не пропала — і далі не пропаду. Марат. Скажи – тьху-тьху. Ліка. Не скажу – тьху-тьху. Я щаслива. Марат (несамовито). Тебе що виручало? Мамині посилочки. Няня... Її зайва картка! Так цього більше не буде! Хіба я зникну десь, і ти дещо на моїй картці виграєш. Але на це ти не дуже розраховуй, бо я теж щасливчик... Тьху-тьху... Якщо хочеш знати, ти жила неправильно! Відгородилася від усіх, як звіря. Влаштувала тут лігво...

Ліка (обурилась). Постривай, яке лігво?.. Марат. Звісно! Заховалася в себе і відгородилася.

Абсолютно! Хіба це достойно

радянської дитини?.. На цей раз фугаска розірвалася ще ближче.

Ліка. Та що ж це таке, Господи... (Заплакала). Марат (зліз із матрацу, підійшов до вікна). Напевно, біля мосту впала... Ну чого ти рюмсаєш?

Ліка. Дурень ти! Яка ж я дитина?.. Марат. Ну дівчисько... Велика різниця!

Все одно ти живеш глибоко неправильно — абсолютно відокремилась від загальної боротьби народу. До речі, самотність призводить до дистрофії...

Ліка. Це ти, розумнику, сам придумав? Марат (запально). Коли хочеш знати, я їв удвічі менше за тебе, проте самопочуття у мене задовільне!.. А це тому, що робив усе, що належить рядовому ленінградцю. І може, навіть трохи більше.

Ліка. Ти просто хвалько. Марат. Ні, я не хвалько. Ліка (витерла сльози). Значить, брехун. Марат. Це інша справа. Ліка. За ці п’ять днів ти не раз мене дурив. Скажеш, ні?

386

Мій бідний Марате

Марат. Звичайно, не скажу. Ліка (раптом з цікавістю). А чому ти обманюєш? Марат. Так веселіше. (Різко). І ось що — досить відмежовуватися. Сьогодні я відведу тебе до побутового загону, і ти почнеш приносити користь. Ти ж повністю здорова — просто соромно на тебе дивитись. Ти повинна допомагати людям, котрі зовсім ослабли.

Ліка. Я і так їм допомагала... Марат. Сусідам? Цього не досить.

Дрібниці! Треба приносити людям користь цілісінький день. Без ніякої втоми — зрозуміла?

Ліка. Добре. Марат. Що добре? Ліка. Я згодна. Марат. А то сидиш цілий день і Тургенєва читаєш. Хіба це діло — всю бібліотеку спалила, а Тургенєва залишила.

Ліка. А коли він мені подобається? Марат. Та ну, співець дворянських гнізд!.. Хіба він мобілізує? Ліка. Мене він мобілізує. Марат. Прекрасно! Ось ми сьогодні й підемо до загону, і ти запишешся. Ліка. Я ж сказала — добре. (Не одразу). А зараз що ми будемо робити? Марат (зі злом). Невідомо. Ліка (обережно). Марик... Марат. Ну! Ліка. Давай грубку затопимо. Марат. Не можна. Буфет треба берегти. Ліка. Його ще багато залишилось. Марат. Не дуже. Ліка. І, може, від сусідів меблі дістануться. Марат (спалахнув). І тобі не соромно? Чекаєш на смерть людей, аби заволодіти їхніми меблями?..

Ліка. Це жахливо... Жахливо... (Заплакала). Марат (підійшов до неї, сів на тахту). Слухай, досить... Так не можна. Ти забагато плачеш.

Ліка. Сама я ніколи не плакала. Марат. Знову я винен? Ліка. Ні... Але ти не повинен думати

— я зовсім не хочу їхньої смерті, нізащо не хочу... Я просто подумала, що коли вони... Ні, ні — правильно, це жахливо... (Тихо схлипнула).

387

Мій бідний Марате

Марат. Дурненька ти... Просто дурненька. (Обережно почав гладити її волосся). Ліка (злякалась). Ти що? Марат. Нічого... Це я тебе заспокоюю. Ліка. А-а... Марат. Не можна? Ліка (не одразу). Можна. Марат. Ти не плач — і сусіди будуть живими, і ще дров дістанемо. Ліка. Їй-Богу? Марат. Звичайно. Ліка. Тоді давай затопимо зараз. (Зашепотіла ласкаво, прохально). Затопимо... Весна ж скоро... Марат знову погладив її волосся.

Затопимо... Чуєш. (Усміхнулась). Марат Євстигнєєв. (Раптом стривожилась). Ні... Ти мене більше не заспокоюй.

Марат. Не буду. (Відсмикнув руку, відсунувся від неї). Десь далеко розрив фугаски.

Ліка. Це за вокзалами. (Мовчання). Марику... Ти чого дивишся так?.. Марат. Гаразд. Не буду.

14 квітня Ближче до вечора. Ліка стояла біля столу — перед нею лежали висипані з дерев’яного ящика продукти. Зайшов Марат.

Ліка (кинулась до нього). Марику!.. Марат. Стоп! Спочатку роздача подарунків... (Простягнув їй паперову червону троянду). І плювати вам тепер на всіх кіношних контролерів з найвищого дерева!

Ліка. Де ти її дістав, Маратику? Марат. Виміняв у одного типа. Чудова річ — одразу про паску згадуєш. І ось іще — шматочок цукру.

Ліка. Дякую... А тепер закрий очі. Ходімо. (Підвела його до столу). Тепер відкривай. Торжествуй — ну!..

Марат. Посилка... Ліка. Ти що, не радий? Марат. Потьмянів мій цукор. Ліка. Ніколи! Хочеш, я його з’їм — зараз, цієї ж миті. (Поклала цукор до рота). Яке блаженство! О, цей Марат Євстигнєєв! Дамо і йому шматочок. Відкусимо. Так тому і бути.

388

Мій бідний Марате

Марат. Як він знайшов тебе?.. Ліка. Виявився хитромудрим. Ти тільки подивися: згущене молоко, тушонка... навіть варення! І лист. Мама здорова, отримала медаль...

Марат. Ти щаслива. Ліка. Маратику, і в тебе буде так само... Побачиш. І не сумуй. Я все-таки досягла свого — мені шістнадцять! Давай влаштуємо негайний бенкет.

Марат. Але це вона прислала тобі. Ліка (серйозно). Ти негідник, Марате. Марат (тихо). Давай влаштуємо бенкет. Ліка (неголосно). Отож... Марат (дивлячись на неї). В одному царстві... жив старий зі своєю старою... Ліка. Ти про що? Марат. Тобі цього не зрозуміти. Ліка. Я така дурепа? Марат. Ні, ти не дурепа. (Не усміхаючись, повільно). Я б тобі сказав, хто ти. Але я не скажу.

Ліка. Ну й біс із тобою. Чайник кипить... Відкривай консерви. Недалеко розірвався артилерійський снаряд. Почалось.

Марат. Артилерійський салют на твою честь. Ліка (помовчала). Ні, це невдалий жарт. Марат. А я сьогодні дурень. Бідний дурень. Я б сказав, чому. Але я не скажу. Ліка. Ось і гаразд. Ти відкрив банку? Марат. Майже. Ми з’їмо півбанки. Не більше. Зрозуміла? Ліка. Слухаюсь. Марат. Що було в загоні? Ліка. Обстежували будинок 17... Всі квартири обходили. (Ледь здивовано). Знаєш, я вже зовсім не боюся мертвих. Звикла. Це добре?

Марат. Напевно. Ліка.Ти розумний. Марат. Дуже. Ліка. А що ти робив сьогодні, дуже розумний? Марат. Працював на водогоні. Якщо ми дамо місту воду, стане легше... Адже весна... Ще два тижні — і 1 травня. (Задумався). Ти пам’ятаєш 1 травня?

Ліка. Ще б пак. Ми якось із мамою на трибуні були. Марат (уперто). І все це буде знову, буде, буде! Ліка. Ні, так уже не буде. Марат. А як же буде?

389

Мій бідний Марате

Ліка. Не знаю. Інакше. Марат. Краще? Ліка. Можливо. Але інакше, розумієш. Марат. А я не хочу інакше. Хочу, аби все було так само. Ліка. Бідний Марат. Марат. Нехай, побачимо. Мовчання.

Ліка. Збожеволіти можна, як вона пахне. Відчуваєш? Марат. Ще б пак (Вдихнув ніздрями запах). Ліка. Люба тушонка... Марат (біля грубки). А яка вона гарна... на сковорідці. Ліка. Давай з’їмо її якнайшвидше. Марат (підставляючи тарілку). Розкладай порівну... Ні — нечесно! Ліка. Зате мені дістанеться сковорідка. Відламай скоринку. Марат. Господи, живуть же люди... Вони мовчки їли.

Ліка (відсунула тарілку). Це було шикарно. Марат (облизуючись). Але закінчилось. Ліка. А тепер згущене молоко. Давай посуд. Марат. По одній ложці на склянку. Ліка. Сьогодні по дві! Марат. Гаразд, по півтори. Ліка. І печиво. Марат. По дві штуки. Ліка. Сьогодні по три. Марат. Хто каптенармус? Я каптенармус. Ліка. Без тебе б я пропала. Чули. Марат. Увага — зараз я скажу промову. Тобто тост. Ліка. Тобто тост — це смішно... (Розреготалась). Марат. Вгамуйся. (Підвівся, підняв склянку з молоком). Я вітаю тебе, Ліко. Рік тому мені теж було 16. Тобто, я маю про це уявлення. Будь щасливою, Ліко. Ліка... (Замислено). А що це таке — Ліка? Я б тобі сказав, але я не скажу.

Ліка. Браво, який оратор! Марат. Нехай здохне Гітлер.

Но пасаран! Хай живе Ліка! (Чокнулись склянками). А зараз я поцілую тобі руку. Ти стала дорослою — так потрібно. (Поцілував їй руку). Ти задоволена?

Ліка. Сам Євстигнєєв поцілував мені руку. Незабутньо.

390

Мій бідний Марате

Марат. А ти цілувалась коли-небудь? Ліка (не одразу). Я люблю маму, і ніколи її б не засмутила. Марат. У тебе, мабуть, із поведінки п’ятірки були? Ліка. Уяви собі. А в тебе? Марат. Вище трійки не піднімався. Ліка. Воно й видно. Марат. Значить, ні з ким не цілувалася? Ліка. Ну, цілувалася... Лише раз. Марат (ошелешено). А навіщо? Ліка. Довелося. (Помовчала). Помилки молодості. Марат (посмутнів). Зрозуміло. Ліка. Мама пише, що мені треба евакуюватися до Москви. Тепер, коли вона дізнається, що квартири нашої немає, няня померла... Вона напевне щось придумає.

Марат (помовчав). Ну що ж, їдь... Ліка. А ти... хочеш, щоб я поїхала? Мовчання.

Марат (писклявим голосом). О, не залишайте мене самого, Лідіє Василівно. Не йди, пожалій наших маленьких діточок.

Ліка. Ти дурень... Марат. Звичайно, ти навіть не знаєш, який я дурень. (Серйозно). Я б тобі сказав, але я не скажу.

Ліка. Потемніло. Відчини дверцята грубки. Марат. Тепло втече. Ліка. Я хочу. Сьогодні мій день. Марат трохи відчинив дверцята грубки, кімната засвітилася мерехтливим золотистим світлом.

Ліка (неголосно). Потанцюємо. Марат. Музики немає. Ліка. Не потрібно. Ми самі... Повільний вальс — ось цей. (Тихенько заспівала). Знаєш? Марат. Так. Наспівуючи вальс, вони повільно закружляли кімнатою. Дуже далека стрілянина.

Ліка. Марику... Вони зупинились.

Це жахливо, скільки горя навколо — а ми...

Марат (тихо). Ми не винні. Знову закружляли повільно кімнатою. Потім їхні голоси замовкли. Вони зупинились і довго мовчать, обійнявшись.

391

Мій бідний Марате

Ліка (захлинаючись від хвилювання). Марику... Марику... І Марат поцілував її.

Боже мій... Що ж тепер буде?

Марат (тихо). Я б тобі сказав... (Пошепки). Але я не скажу. Ліка (усміхнулась щасливо). Милий... Бідний Марат. Відчинилися двері, до кімнати, хитаючись, зайшов Леонідик. Нічого не бачачи, він зробив крок до вогню і важко звалився на підлогу. Ліка і Марат мовчки кинулись до нього

Леонідик (незв’язно). Гарна розтопочка.

21 квітня Минув тиждень. У кімнаті з’явився саморобний тапчан. На ньому вони і влаштували Леонідика. Ще один день квітня закінчувався — за вікном захід сонця.

Ліка (на порозі). Він спить. Марат (він сидів біля Леонідика). Еге ж. Чому ти так пізно? Ліка. У загоні затримали. Ти годував його? Марат. Одразу, як повернувся, я грів кашу. Він якийсь переляканий і похмурий — страшенно боїться лікарні. А чому — невідомо. Якийсь дивак...

Ліка. Дивак? Марат. Ну так — цікавий тип. Шкода, правда, що він з’їв усю твою посилку, але, з іншого боку, він видужує.

Ліка. Я спочатку була упевненою, що у нього запалення легенів. Тепер ясно, що була застуда — запалення він би не витримав.

Марат. Так, його було страшенно шкода. Я ж набачився, як люди помирають. А цей був якийсь симпатичний.

Ліка. Справа в тому, що він ні на кого не схожий. Всі люди на когось схожі. А цей ні на кого.

Марат. А я на кого схожий? Ліка (подумала). Ти схожий на всіх одразу... Марат. Оце то я. Ліка. Ні, все-таки я недарма лікаркина дочка — за тиждень виходила його. Ти, щоправда, мені надзвичайно добре допомагав.

Марат. Я взагалі надзвичайна особистість. Схожий на всіх одразу. Не так-то просто. Ліка. А, цікаво, чому у нього таке кумедне ім’я Леонідик. Леонідик (відкрив очі). Він і сам інколи думає, чому? Ліка. Ти не спав?

392

Мій бідний Марате

Леонідик.

Справді, кумедно — Леонідик. (Посміхнувся). Мами здатні на все.

(Помовчав). Твоя мати жива, Марате?

Марат. Ні. (Усміхнувся). Та я й не бачив її ніколи. Ліка. Просто жахливо, як ти говориш. Леонідик. Чому? Марат чоловік і любить батька. Ліка. Ви якісь божевільні обидва. Леонідик. Ми не божевільні. Ми просто всього набачились. Усього. Марат. Слухай... ти заспокойся. Тобі ще шкідливо впадати у відчай. Леонідик. Леонідик... безперечно, кумедно. (Не одразу). Ну, помовчте трохи, я дещо вам розповім. До того ж, він з’їв вашу посилку, як сказав зажурений Марат, — і тепер ви найближчі йому люди. А цю історію мені треба комусь розповісти... З нею самому буває невесело. (Помовчав). Я дуже любив свою матір. Неймовірно. Батько був зайнятою людиною, постійно пропадав на роботі, і всі його хвалили. Здається, лишень я не знав, чому він такий хороший. Правда, щонеділі від 2-х до 4-х він старанно бесідував зі мною, лише... в його уявленні мені завжди було років на три менше... (Замислився). Він помер п’ять років тому, в день мого народження — мені тоді виповнилося дванадцять. На цвинтарі зібралось багато народу, і всі називали його надзвичайною людиною. Можливо. Не сперечаюсь. Але він помер — а в моєму житті нічого не змінилося... тільки обіди стали біднішими. (Усміхнувся раптом). А мама була для мене всім — весела, радісна, добра. Ми скрізь ходили з нею разом, наче мавпочки-нерозлучниці. А потім з’явився він... Одна людина... І вона просто забула мене — розумієте? Ну навіщо?.. Не таким він був і молодим. Зовсім некрасивий, весь час співав їй пісні, тихенько... А вечорами я чув, як вони танцювали в сусідній кімнаті удвох! Коли почалася війна, його в армію не взяли... Куди там — він такий короткозорий: кішки від собаки не міг відрізнити. Добре, хоч він був не таким занудним — все-таки не дуже панікував під час бомбардувань. Почався голод... Я бачив, як вони ставали все слабшими і слабшими, а до Нового року і зовсім охляли. (Різко). Слухайте, що вам скажу — мені було їх шкода, проте я не міг їм подарувати. (Поспіхом). Якось, коли справи стали зовсім погані, я побачив, що вона підсунула йому частину свого хліба. Він нічого не помітив і з’їв його. Щодня вона слабшала все більше, бо він був короткозорим і не помічав різниці в порціях. Але я — бачив!.. Коли вона помирала, вона дивилася в його бік... хоча останні слова сказала все-таки мені: “Ти наглядай за ним, Леонідику”... (Помовчав). Раніше він не дуже звертав на мене увагу, а тепер все раптом помінялося; він став розповідати мені різні історії зі свого життя, і про те, як йому невесело велось, поки він не зустрів її. Навіть інколи співав мені тихенько ті ж самі пісні й розповідав, що в молодості був душею самодіяльності і його чимось преміювали. Одного разу він довго дивився на мене і раптом сказав — ти дивовижно схожий на неї, Леонідику. Ось із того дня він і почав підсовувати мені свій хліб — я, звичайно, не брав, але він ніяк не хотів заспокоїтися

393

Мій бідний Марате

і страшенно радів, коли йому вдавалося обдурити мене. Я розумію, я повинен був усе їм пробачити... Я мусив би полюбити цю людину — але я не міг!.. І лише перед самою смертю він раптом зрозумів усе і попросив пробачення... Коли він помер, я заплакав. Хоча так і не подарував йому... Не міг... Не можу. Він довго мовчав, і вони дивились на нього.

Бачите, як я дізнався, що таке кохання.

Ліка (неголосно). Але це справді було кохання. Прекрасне кохання. Леонідик. Лише я один ніколи цього не зрозумію. Марат. Дивний ти хлопець. Навіщо ти все це розповів? Леонідик. Не знаю. Інколи йому буває страшно. Тепер цю історію

знаєте і ви...

(Усміхнувся). Можливо, йому буде легше?

Ліка (замислено). Людина завжди повинна всім жертвувати для іншої. Марат. Ну, це не факт. Леонідик (Ліці). Чому ти мовчиш? Ліка (неголосно). Не можу забути твоєї розповіді. Марат. Кукуріку. Ліка (ніби отямившись). Що? Марат. Проїхали. Мовчання.

Ліка. Ким би ти хотів бути, Леонідику? (Леонідик усміхнувся). Леонідик. Я хотів би складати вірші. Ліка. Поетом тобто. Леонідик. Ну... Це занадто шикарно звучить. Ліка. А ти, Марику? Марат. Приборкувачем левів. Ліка (здивовано). Ти жартуєш? Марат. Погляньте-но сюди. (Поклав на підлогу два поліна і поклав на них дошку).

Зводи-

ти мости! (Спалахнув). З’єднувати береги, розумієте? Хіба не цікаво, Ліко?

Ліка. Можливо... (Леонідику). Мама завжди хотіла, щоб я стала лікарем... І я з дитинства вирішила — буду! Але не просто лікарем — ось він приходить у білому і в калошах і всім ставить градусники — ні! Лікарем-дослідником... Першовідкривачем, розумієш?

Леонідик. Звичайно. Марат (писклявим голоском). Маму треба слухатись. Тільки погані дівчиська не слухаються маму.

Леонідик. Ось що — помовч, будь ласка. Марат (прогундосив). Мамо, я хочу на горщик.

395

Мій бідний Марате

Ліка (підійшла до Марата). Захотів отримати ляпаса? Марат (несподівано покірно). Пора спати. (Ліг на свій диванчик). Розмовляйте тихіше. Мені завтра рано на роботу.

Леонідик (замислено). Все-таки найважче зрозуміти самого себе. Ліка (з цікавістю). Ти так вважаєш? Далекий артилерійський вибух.

29 квітня Тьмяний, вітряний весняний день. В кімнату з вулиці зайшли Ліка і Леонідик.

Леонідик. Стомилася? Ліка. Страшенно. (Обдивилася кімнату). Марат не приходив. Леонідик. Повернеться. Ти зведення сьогодні слухала? Здається, на Півдні ми готуємо... дещо.

Ліка. Аби і в нас!.. Прорив блокади — знаєш, скільки разів я його уві сні бачила? Леонідик (дуже лагідно). Відпочинь... У тебе сьогодні була нелегка робота. Ліка. Невесела — так правильніше. (Лягла на тахту). Мені тільки від одного лячно — ми до всього звикли... Звикли.

Леонідик. Що ж... Це нам допоможе. Ліка. Де? Леонідик. На війні. Ліка (раптом здивувалась). Ти підеш на фронт? Леонідик. Восени нас, мабуть, призвуть — ми з Маратом однолітки. Ліка (посміхнулась). А раптом її ніколи не буде... Осені? Леонідик (замислено). Її можна й не чекати. Ліка (подивилась на нього). Що ти задумав? Леонідик. Дрібниці. Користуючись своїм скрутним становищем, я ні про що не думаю. Він лише другий день на свіжому повітрі. Сидів на лаві, що вціліла, і дивився, як ви прибирали подвір’я. Виносили мертвих. (Помовчав). Ми візьмемо меблі з сусідньої квартири?

Ліка. Я не хочу. Обійдемося. (Раптом скрикнула). Де Марат? Леонідик. Увечері обстрілювали центр — він міг у когось заночувати. Ліка (схвильовано). У кого? Леонідик. Він же не сам ремонтує водогін — у нього друзі там... Пам’ятаєш,

він розповідав — якийсь легендарний Юрко Шейкін і абсолютно надзвичайна Світлана Карцева.

396

Мій бідний Марате

Ліка. Світлана. Назвати дівчину, як завод. Леонідик (усміхнувся). Ти чого галасуєш? Ліка (підскочила з тахти). Залишився, бачте, ночувати... Уявляю! Ти просто не знаєш цього Євстигнєєва!.. До того ж, брехун. Бреше, бреше! — щохвилини. Якось приносить 300 грамів пшона. Я питаю — звідки? Він каже — дівчинка в ополонку впала, я її врятував, батьки віддячили. А потім з’ясовується — ніякої він дівчинки не рятував, а просто виміняв крупу на свою хутряну шапку... І це ще не все — ти ще вжахнешся, Леонідику!..

Леонідик. Добре, вжахнуся. Але не зараз. Якось пізніше, добре? Ліка (розсердилась). Тобі що — не цікаво про Марата? Леонідик. Цікаво, але не завжди. Ліка (засуджуючи). Ти якийсь замкнений. (З деякою цікавістю). Слухай,

а ти справді

пишеш вірші?

Леонідик (усміхнувся). Роблю спроби. Ліка. Прочитай. Леонідик. Вони погані. Ні до біса непридатні. Ліка (сумніваючись). Ти просто хизуєшся. Леонідик. Ні. Ліка (здивувалась). Навіщо ти їх пишеш? Леонідик. Надія не полишає — а раптом напишу гарно. Ліка (пирхнула). Ти смішний. Леонідик. Можна померти від реготу. Ліка. А чому щока така брудна? Дай-но витру... Ось наслиню хусточку і... (Засміялась). Так завжди з дітлахами... До кімнати зайшов Марат.

Очі в тебе які сині. Оце сині так сині!

Марат (писклявим голоском). Синій-пресиній. Ліка. Маратик! Марат. Ніхто інший. Леонідик (весело). Я ж казав — повернеться. Ліка. А що в тебе з рукою. (Скрикнула). Ти поранений? Марат (недбало). Було діло. Ліка. Яке? Марат. Гаразд, замнемо. Леонідик. Міг би й не так грубо... Ліка про тебе весь день турбувалася. Марат. Це робить честь. Чуйна дівчина. Селям алейкум. Ліка. Ти що балакаєш?

397

Мій бідний Марате

Марат. Я-то не балакаю... (Обернувся до них різко). Німецького парашутиста в полон узяв.

Леонідик. Ти? Марат. Нас учора, замість водогону, в район Кіровського заводу відправили, на оборонні укріплення. Там не заладилося щось. Ну, до вечора ми все чин-чином підняли на потрібну висоту, а тут обстріл почався... Ми в укриттях і заночували. Вночі прокинувся, дай, думаю, подивлюся, чим хто дихає, вийшов — темінь, дощик накрапає... Раптом бачу, неясно так — людина повзе до розваленого дому. Я за нею — стій, гаде!.. Він став чинити опір, ножем по руці полоснув. Не допомогло. Обеззброїв і після короткої боротьби здав бійцям, що нагодились.

Ліка (погладила його забинтовану руку). Ти справжня людина, Марате. Леонідик. Молодець. Тут уже нічого не скажеш. Заздрю... Леонідик уважно подивився на них і повільно вийшов з кімнати.

Ліка (тихенько). Я так за тебе хвилювалась. Марат (раптом з ніжністю). Правда? Ліка. Ти зовсім іншим став, Марате. Не таким, як раніше... Ти кудись від мене тікаєш. Не йди. Згадай, як нам було добре.

Марат. А я весь час пам’ятаю. (Довге мовчання). Це не я, це ти тікаєш... Мені навіть інколи здається, ти зовсім пішла.

Ліка (тихо). Ні. (Дуже ніжно). Я тут, Марику. (Подивилась на нього). Ти що? У тебе сльози? Марат (несамовито). Ой — ненавиджу себе... Жалюгідна людина. Ліка (не розуміючи). Чому? Марат. Гаразд.... До біса! (Пройшовся кімнатою). А тепер слухай — із загоном треба розпрощатися; ти здатна на більше. Я говорив про тебе в шпиталі; підеш туди працювати доглядальницею...

Ліка. Тобі коли перев’язку робили? Марат. На світанку. Ліка. Я зроблю нову. Марат. Ні до чого. Врахуй — у шпиталі робота така, що наплачешся. Але треба. Треба — зрозуміла?

Ліка. Я все ж перев’яжу тобі руку. У мене індивідуальний пакет є... Нам у загоні дали. Марат. Не хочу — ясно? Попрацюєш місяць-другий доглядальницею — складеш на медсестру. І людям добро, і ти не в накладі. Згодна?

Ліка. Так... Рану промивати треба. Обов’язково, Марику. (Бере його руку). Марат. Не займай, тобі кажуть!.. Ліка. Але я вмію. Нас у загоні усьому навчили. Я просто красиво тобі все зроблю, побачиш.

Марат (раптом якось знітився). Гаразд...

398

Мій бідний Марате

Повернувся Леонідик, зупинився у дверях.

Ліка. А тепер не ворушися. Сиди тихенько. (Обережно стала розбинтовувати пов’язку). А німець був сильний?

Марат. Так. Ліка. Дуже великий? Марат. Звичайний. Ліка зняла пов’язку і довго дивилася на його руку.

Ліка. Яка глибока рана... Зараз я її промию. Ось так... (Подивилася в очі Марату). Що... боляче?

Марат (тихо). Дуже. Ліка (почала бинтувати йому руку). Перестане. Леонідик (підійшов до Марата і легенько вдарив його по плечу). Терпи, брате... Ліка (різко). Не чіпай його.

4 травня Сонячний світлий день. У кімнаті сама Ліка, вона пере якусь білизну. Зайшов Марат — виникла ніякова мовчанка.

Марат (чи то несміливо, чи то нахабно). Привіт! Ліка. Вранці ми бачились. Марат. Тонко підмічено. (Помовчав). Де Леонідик? Ліка. Пішов погуляти. Від завтрашнього дня лікар дозволив йому працювати. Марат. Оце-то лікар! Оце-то Леонідик! Оце-то ми, котрим він зобов’язаний. Ліка тоскно зітхнула.

Мені заткнутися?

Ліка. Як хочеш. Марат. У шпиталі була? Ліка. Обійдуся і без добрих порад. (Майже байдуже). Чому так рано повернувся? Марат. Оголосили загальний перекур. Ліка. Невже тобі не набридло кривлятися? Марат (несміливо). Ну подивися на мене. Ліка (не відриваючись від діла). Навіщо? Марат (тихо). Шість днів ти на мене не дивишся. Ліка. Невже ти знову витяг дівчинку з ополонки? Чи спіймав ще одного парашутиста?

Марат (різко). Чотирьох! (Стиснув кулаки, опустив голову).

399

Мій бідний Марате

Ліка. І ти міг так знущатися... Навколо стільки горя, поряд помирають діти, а ти міг... (Різко). Кажи правду, що в тебе за подряпина на руці?

Марат (не одразу). Послизнувся і впав на моток колючого дроту. Ліка (раптом заспокоїлась). Усе ж у загоні мене дечому навчили. Дріт. Я одразу здогадалася. (Помовчала). Добре, що тобі залили ранку йодом — могло піти зараження. (Подивилася на нього з ледь перебільшеним співчуттям). Бідний хлопчик...

Марат. Ліка... Ліка. Помовч! Мені було соромно за тебе перед Леонідиком, і я збрехала: “Яка глибока рана...” Згадувати огидно! А ти мовчав, ти все ще сподівався, що я тобі повірю. (І раптом сказала тихо, майже жалібно). Ти не міг би так вчинити, аби хоч трішечки

мене... (Спалахнула). Чому ти смієшся?

Марат (несамовито). Хто тобі сказав, що я сміюся?.. Ліка. Відійди! Ти навіть не уявляєш собі, як я тебе зневажаю. Марат (тихо). Зневажаєш? Ліка. Так. І досить про це. Все скінчено назавжди! Марат (майже про себе). А ось тут ти не помилилась. Ліка (озирнулась). Що ти сказав? Марат. Проїхали. Ліка взяла ночви, в яких вона прала білизну, і вийшла з кімнати. Марат дістав свою валізку і почав квапливо складати до неї якісь дрібниці. Озирнувся, поклав на чемоданчик шматок паперу і швидко став щось писати.

Леонідик (зайшов, побачив Марата).

Ти чого так рано? (Підійшов до нього). Ще два

маршрути трамвайних пустили...

Марат (продовжуючи писати). Трапляється. Леонідик. А в сусідньому будинку запрацював водогін. Ти постарався? Марат. Ану, стань на сонце — подивлюся я на тебе. Ох ти, синьоокий Леонідику... (Писклявим голосом). Синя, синя, зеленюча, ще й червона кулька. (Раптово обійняв його. Підійшов до Лікиного дивана, поклав їй на подушку записку). Передаси! (Узяв валізку і майже побіг до виходу).

Леонідик (занепокоєно). Куди ти, Марате? Марат (весело). До лазні! До кімнати повернулась Ліка

Ліка. Куди він побіг? Леонідик. Все-таки він дивний... До лазні... Обманює, звісно. Ліка помовчала трохи і гірко заплакала.

Леонідик. Ти що, Ліко... Не треба... Не треба, люба... Ліка (взяла його за руку). Слухай... слухай, Леонідику. (Тихо). Я його, можливо, люблю.

400

Мій бідний Марате

Леонідик (не одразу). Мені ти могла цього й не казати. Ліка. Він постійно обманює... Адже він вигадав цю історію з парашутистом — на руці просто подряпина... я приховувала від тебе, мені було соромно за Марата, але більше я не можу — поговори з ним. Ти найближча нам людина, Леонідику.

Леонідик (несподівано). Дурні ви! (Невпевнено). І це тепер, коли навколо колосальна трагедія... (Розізлився на себе). У всякому випадку, це занадто несерйозно. Ви ще діти. Ліка (скрикнула). Діти?.. Хто тобі це сказав? Леонідик (помовчав). Він залишив записку... Ось. Ліка (витерла сльози). Ну, що ще вигадав, брехун нещасний. “Тобі і Леонідику”. Це нам обом. (Передала йому записку).Читай.

Леонідик. “Ну що ж — це правда: я не спіймав парашутиста, але зате познайомився з майором Артемовим. Путяща людина. І ми з ним гарно поговорили тієї ночі. Дуже мені треба чекати осені й призову. Все вже домовлено, і я прощаюся з вами. Буду мстити. Даю слово, ви почуєте про мене. Бувай здорова, Ліко, і ти не журись, Леонідику. Завтра ж до шпиталю, Ліко! Завтра ж! Усе”. Ліка. Марик... (Взяла записку, подивилась на неї). Ні, він бреше... він усе бреше! Я не вірю — зараз він повернеться назад... Леонідик. На цей раз він не збрехав. Ліка. Звідки ти знаєш? Леонідик. Просто він став сьогодні чоловіком. (Усміхнувся). З кожним так буває. Ліка. Ти... теж хочеш піти? Леонідик. Він же пішов? (М’яко). Він не залишив мені іншого виходу, ти розумієш? Дуже далекий артилерійський постріл.

Ліка. Боже мій! Леонідик. Чого ти злякалась? Це далеко. Ліка. Тепер кожний постріл буде направлений в нього, тільки в нього. Леонідик. Він щасливий.

401

Мій бідний Марате

Частина II 27 березня 1946 року Та ж сама кімната, але пізнати її нелегко,— адже війна закінчилась і життя знову ввійшло у свою мирну колію. Вечірня година. Ліка, 20-літня, самостійна дівчина, зручно вмостилася на тахті, навколо неї розкладені підручники, інститутські записи. Неголосно звучить радіо. Диктор розповідає останні новини про березневі дні 1946 року. Задзвонив телефон. Ліка приглушила радіо, зняла слухавку.

Ліка. Так, я слухаю... (Після паузи). Ого, яке виразне мовчання. Цікаво, чи його нарешті хто порушить, відповідайте... (Скрикнула). Що... що... це ти?.. Нарешті... Коли ти приїхав?.. Звичайно, чекаю. Я ще вчора отримала телеграму... Страшно? Чому я не повинна дивуватися?.. Чотири роки не бачились, ти приїхав з того світу і стоїш чомусь унизу, і ми розмовляємо по телефону!.. Негайно піднімайся нагору. Ліфт тепер працює... (Поклала слухавку, зістрибнула з тахти, з хвилюванням пройшлася кімнатою, засміялася раптом і посмутніла, і подивилася в маленьке дзеркальце, спробувала навести лад в кімнаті, але почула дзвінок. Швидко вийшла і через мить повернулася і сказала, озирнувшись на двері). Ну заходь же... До кімнати зайшов Леонідик у солдатській шинелі — він подорослішав, дуже змінився.

Леонідик. Постривай... (Мовчки підійшов до крісла, сів, затулив очі рукою). Ліка. Ти чому мовчиш? Леонідик (розплющив очі, усміхнувся). Саме про цю хвилину я мріяв чотири роки. (Підвівся з крісла). Можна, я тебе поцілую? Ліка рвучко поцілувала його. (Озирнувся). Тут все так змінилося... Ось там стояв мій тапчанчик, а біля стіни наша

грубка...

Ліка. Ти чого шинелі не знімаєш? Леонідик. Розумієш... У нього це не дуже спритно виходить. (Занадто повільно зняв з себе шинель, і Ліка зрозуміла, що замість лівої руки у нього протез). Ось така історія.

Ліка (чомусь усміхнулась). Гаразд. Війна. Так треба. Леонідик. Звичайно. (Теж усміхнувся). Власне, через це він і бурмотів щось по телефону... Не хотів лякати.

Ліка. Господи, чи таке я ще бачила. Тобі просто пощастило. Леонідик. Не зовсім. Я втратив її в Хайларі, за тиждень до капітуляції. Було трохи прикро. (Ніби виправдовуючись). Я ж писав, що був поранений. І з Маньчжурії, і з Хабаровська. (Засоромившись). Ну, а до подробиць не хотілося вдаватись.

402

Мій бідний Марате

Ліка. Я розумію. Леонідик (раптом засміявся). Слухай — невже я повернувся? Взяв та й повернувся?.. Ліка (теж засміялась). Ти повернувся — чесне слово!... Леонідик. Коли сьогодні вранці він побачив Невський і там, у далині, Адміралтейський шпиль... І це, єдине у світі, ленінградське небо... (Стушувався). Я кумедно говорю?

Ліка. Зовсім ні... (Тихо). Я все розумію. Леонідик (подав їй згорток). Це тобі. Ліка. Черевички?.. Леонідик. Кімнатні, японські... Правда, кумедні? Й абсолютно дивовижний гребінь. Ліка (приміряє гребінь перед дзеркалом). Оце то так — схожа на Кармен! (Повернулась до Леонідика). Дякую... Ти уважний, хороший і дивовижний. Чаю хочеш?

Леонідик. Мрію. Ліка (увімкнула в розетку електричний чайник). Тоді чекай. Вони сиділи і дивились одне на одного.

Леонідик. Ну, говори… Ліка. Про що? Леонідик. Як справи? Що було? Ліка. А я інколи думаю — чого ж не було. Здається, все було. (Помовчала). Та й з листів моїх ти все знаєш. Після того, як ви до армії пішли, я дізналася про смерть мами... Про від’їзд уже й мови не могло бути — пішла до шпиталю… Та й куди їхати? Так і жила — навчалась, працювала… Ну, стрілянина, звичайно, дуже заважала. (Усміхнулась). Так і жила.

Леонідик. А зараз? Ліка. На другому курсі медичного. Леонідик. Тобто, здійснення усіх бажань? Ліка (повільно). Не всіх. Леонідик (невпевнено). Старайся. Ліка (усміхнулась). Не все від нас залежить. Леонідик. Ні. Все буде добре. Ліка. Гадаєш? Леонідик. Упевнений. (Погладив її руку ледь довше, ніж потрібно). Ліка. Чайник закипів. Леонідик. Молодець. Ліка. Хто? Леонідик. Чайник. Вчасно закипів. Мовчання.

403

Мій бідний Марате

Ліка (порається з чаєм). Де ти зупинився? Леонідик. У двоюрідного брата. Він ще

навесні повернувся з евакуації. Що це за

варення?

Ліка. Айва. Леонідик. Ми з ним такі не схожі. Навряд чи вживемося. (Весело). Власне, ти в мене одна залишилась. Одна у всьому світі.

Ліка. Одна? Леонідик. Ти і Марат. Нас троє. Те, що було тоді, навесні 42-го, не забудеться. Правда?

Ліка. Правда. Вони мовчать, заглиблені у спогади.

Леонідик. Гарне варення. Ліка. Покласти ще? Леонідик. Клади… Пам’ятаєш, як я з’їв мед, який тобі надіслала мама? Ліка (усміхнулась). Марат страшенно страждав. Леонідик. Він тільки вигляд робив — а сам весь час мене підгодовував… Кумедний Марат. (Подивився на неї). Ліка. Так. (Не одразу). І що ти робитимеш тепер? Леонідик. Це йому ще не зовсім зрозуміло. Ліка. І все ж? Леонідик. Є можливість влаштуватися в газету. Три роки фронтової журналістики — не аби що. Але газета — це тільки плацдарм. Він, розумієш, привіз валізу віршів…

Ліка. І що — трапляються нині хороші? Леонідик. Хороші — ще ні. Середні — бувають. Ліка. І то хліб. Леонідик. Я з’їм усю твою айву. Ліка. Нам не шкода — жуй, газетний щуре. Леонідик. Та ні — перший рік він був на передовій. Дивовижно, як його тоді милувала війна, дивовижно. У нього ж і друзі тоді були — проте живими залишилось… Так, йому завжди таланило — навіть коли він потрапив до цієї кімнати, побачив тебе і з’їв твою посилку.

Ліка. А тепер не таланить? Леонідик. Здається, таланить і тепер. Бачиш, як завжди, все у тебе з’їв. (Показує на протез). Йому лишень раз не пощастило.

Ліка (неголосно). Як це трапилось? Леонідик. Затримав парашутиста. Ліка. Ти жартуєш?

404

Мій бідний Марате

Леонідик. Слово честі. Ліка (усміхнулась). Кумедно — якщо це правда. Леонідик (не одразу). Він так само не пише? Ліка. Ні. За всі ці роки я отримала від нього три вітання. Він надсилав їх у день мого народження. У 43-му році, в 44-му і в 45-му…

Леонідик. Це були лише вітання? Він не давав своєї адреси? Ліка. Ні. (В голосі її проривається відчай). Ні!.. (Помовчала). Налити ще чаю? Леонідик. Він дав раду айві. Ліка. Гризи бублики. Леонідик. Гаразд, наливай… (Скуштував бублика). Так-так… (Постукав бубликом об стіл). Ну й ну.

Ліка.

З чаєм згодяться. (Рвучко взяла його за руку). Леонідику!.. (З надією). Ти вважаєш… Він живий?

Леонідик (посміхнувся). Мабуть, ми про це дізнаємося у день твого народження — через два тижні… Мусить надійти вітання.

Ліка. Він не міг нас забути… Правда? Леонідик (твердо). Він би не посмів. Ліка (раптом спокійно, з якоюсь упевненістю). Його вбили. Леонідик. Він просто дивак. (Не одразу). Бублики абсолютно неїстівні. Ліка. Отже, не сподобався тобі двоюрідний? Леонідик. Не сподобався. Честолюбство йому не притаманне. Ліка. Це велика вада? Леонідик. Немала — на мій погляд. Ліка. Залишайся в мене. Як колись. Відгородимося якось. Леонідик (засміявся, підійшов до неї, поцілував у скроню). Дякую… Не ті часи. Ліка. Ти вже йдеш? Леонідик. Чай випито, айву з’їдено, бублики неїстівні. Ліка (серйозно). Ти дурень? Леонідик (подумав). Так. Ліка. А завтра прийдеш? Леонідик. Якщо потрібно. Ліка. Мені потрібно. Леонідик. Тоді прийду. (Наважився одягти на себе шинель, але це йому не одразу вдалося). Ліка. Я допоможу. Леонідик (різко). Ні. Ліка. Чому? Леонідик. Він усе повинен робити сам. (Усміхнувся). Інакше йому гаплик. Ліка. Ого.

405

Мій бідний Марате

Леонідик. Вікторія! — шинель одягнуто. (Рушив до дверей). Ліка. Дивно, правда?.. Ми так і не розповіли нічого одне одному. Леонідик. Ти так вважаєш? Вони знову помовчали.

До завтра. (Швидко йде).

17 квітня День закінчився, але кімната ще наповнена весняним сонцем. Леонідик зручно вмостився на підвіконні й читає книжку.

Ліка (увійшла до кімнати). Привіт. Леонідик. Винна! Запізнилася на сорок хвилин! Ліка. Відбувалися загальні збори. (Здивовано). А ти звідки тут узявся? Леонідик. За ці три тижні я став страшенно популярним у квартирі. Врахуй, тепер сусіди впустять мене навіть уночі.

Ліка. А ти, виявляється, ще той тип. Леонідик. Любимчик публіки! Зачарував усіх твоїх бабусь. Тітонька Муся навіть спитала — чи скоро я тут пропишуся.

Ліка (перестала усміхатися). І що ти їй відповів? Леонідик (не одразу). Сказав, що усі довідки з цього приводу видаєш ти. Ліка. Це не найкращий твій жарт. Леонідик (спохмурнів). Пробач. Ліка. Ти взяв квитки у кіно? Леонідик. На дев’яту — до “Титану”, як і домовлялись. Ліка. Ти молодець. Леонідик. Не зовсім у цьому впевнений. Ліка (тихо). Не треба ображатися. Добре? Леонідик. Він і не ображається. Але у нього до біса скрутне становище. Ліка (кволо усміхнулась). Давай не будемо про це. Леонідик. Гаразд... Можна й про інше. Ти маєш рацію. Абсолютно. У мене, до речі, є ідея... Повечеряємо перед кіно в якомусь не дуже миршавому ресторанчику.

Ліка. Шикарна

пропозиція. Тобі, між іншим, не здається, що ти п’єш більше, ніж дозволяє норма?

Леонідик (серйозно). Розумієш, коли вважати, що я п’ю з горя, то я, напевно, не добираю до норми.

Ліка. Ти знову? Леонідик. Я нудний, так? Ліка. Не без цього. І, до речі, врахуй, у тебе поганенько зі здоров’ям. Наступного

406

Мій бідний Марате

тижня підеш обстежуватися до нашої клініки... Я домовилась.

Леонідик. Треба розуміти — я пропав? Ліка. Війна закінчилася, дорогенький, треба братися за розум. Леонідик. Гаразд. Але сьогодні ми нап’ємося. Ліка. Чого б це? Леонідик (витяг з гімнастерки гроші). Перша платня. Ліка (зраділа). Вірші? Леонідик. Сатиричний фейлетон — “ Як Дормидонт робив ремонт”. Ліка (ледь розчаровано). Я думала, за щось серйозне. Леонідик. Поезія не рівня до оплати. Нап’ємося? Ліка. Ну, що ж, де наше не пропадало. Леонідик. Замовимо молдавське вино, “Лідію”... Пам’ятаєш, на твоєму дні народження ми випили цілу пляшку. “Лідія” — твоя тезка. Тобі сподобалось.

Ліка. Дуже. Випила пляшку — сиджу і плачу. Ще та історія. Леонідик (обережно). Можливо, вона ще буде... телеграма. Ліка. Ні — п’ять днів минуло. Час не військовий, пошта працює нормально. Не прийде телеграма. Тільки от чому не прийде? Забув про нас... чи немає його на світі? (З роздратуванням, що проривається). Як міркуєш, товаришу Леонідику?

Леонідик (тихо). Не треба на мене ображатися. Хіба я винен, що повернувся з війни живим... А він ні. Ліка (не одразу). Не віриш, що він повернеться?.. Леонідик не відповів.

Звичайно... Навіщо тобі в це вірити?.. Навіщо він тобі потрібен — Марат Євстигнєєв?

Леонідик (стиснув кулак). Ти що... Що ти хочеш сказати? Ліка. Сам знаєш. Леонідик. Припини! Ліка (повільно сідає в крісло). Ой, як тільки кепсько... Леонідик (повільно пішов до вішалки, взяв шинель). Я, напевно, піду... Ліка. Ні!.. Не залишай мене, чуєш... (Тихо). Мені буде дуже погано, коли ти зараз підеш.

Леонідик. Тоді я залишусь. Ліка. Дякую. Ти надзвичайний. Леонідик. Надзвичайний, уважний, чудовий. Ліка. Ти думаєш, я все ще його кохаю? А я його майже забула. І тільки пам’ятаю — себе — якою я тоді була. Сміливою, веселою і щасливою! Я ніби й досі належу тому дівчиську сорок другого року... і в усьому його слухаюся.

407

Мій бідний Марате

Леонідик (підійшов до неї). Погуляємо по сонечку? Ліка. Тільки не уявляй собі, що я нещасна... Я навчаюсь улюбленій справі, буду лікарем... Що тепер може мені завадити? Хто? (Весело). Ходімо на вулицю! (Взяла шинель: вирішила допомогти йому одягтися).

Леонідик. Я ж казав... Не смій йому допомагати! Він усе мусить робити сам. Ліка. Пробач... Подзвонили двічі.

Це до нас. Постривай, я відчиню. (Пішла і одразу повернулася). Якийсь хлопчисько приніс записку... (Розгорнула записку). Марат!

Леонідик. Що з ним? Ліка. Прочитай... (Віддала йому записку і, спираючись на двері, майже у забутті подивилася на Леонідика).

Леонідик. “Я приїхав. Я зараз піднімуся. Якщо ти мене забула або не хочеш бачити, скажи хлопчаку. І я зникну. Герой Радянського Союзу Марат Євстигнєєв”. Ліка (не ворушачись). Він живий... Леонідик. Бачиш. Ліка (ніби в лихоманці). Треба сказати

хлопчикові... Де він? (Скрикнула). Пішов!

(Стрімко вискочила з кімнати).

Леонідик (раптом усміхнувся). Марик... (Чомусь витяг гребінець і став розчісуватися). Ліка (повернулась). Розумієш, у коридорі згоріла лампочка... Леонідик. Заспокойся. Ліка. Я відчинила йому парадні двері — це нічого, правда, любий? Леонідик. Що з тобою? Ліка. Трохи паморочиться в голові. Ліка почала ходити кімнатою. Леонідик дивився на неї.

Я піду йому назустріч...

Леонідик. Накинь пальто! Ліка. Пусте! (кинулася до виходу). У розчинені двері зайшов Марат Євстигнєєв. Його шинель розстібнута; він при повній військовій формі, гвардії капітан. Як не дивно, Марат майже не змінився — такий самий хлопчисько — тільки шкіра його обвітрилась і стала грубішою. Побачивши Ліку, він якусь мить стояв мовчки, ніби вивчав її.

Марат. Привіт. Ліка. Ти живий? Марат. Звичайно. (Рушив до неї, але раптом помітив Леонідика). Ти?! (Обійняв його, поцілував). Нам добряче пощастило... Справді?

Леонідик (усміхнувся). Так. Могло бути й гірше.

408

Мій бідний Марате

Марат. Що робив? Леонідик. Піхота. Потім — військовий кореспондент. А ти? Марат. Розвідка. Ліка. Марате!..Ти...Ти забув про мене. Марат. Він же солдат, дурненька. (Поцілував її). Ну — ось і все. А тепер нехай спробують нас подолати. (Скинув з себе шинель).

Ліка. Про кого ти кажеш? Марат. Не знаю. Леонідик (подивився на його ордени). Ого — зірочка!.. Марат. А ти думав. Ліка (майже пошепки). Але... чому ти не писав? Марат. Мало що. Важливо, що я повернувся. Інше не має значення. (Леонідику). Хіба не так? (Подивився на них). Стоп!.. А ви не одружилися?

Леонідик. Позитивно це питання поки що не вирішене. Марат. Ви, мої дорогі, молодці. Ліка. Три дні тому... я так чекала на твою телеграму. Марат. Ну тоді б я зіпсував увесь ефект... Хіба б тоді вийшло так гарно? Ліка (ледь насмішкувато). Слухай, Леонідику, а, може, він украв цю зірочку? Марат (обурено). Що? Ліка. Цікаво... А я думала, що ти загинув. Марат. Погано ти мене знаєш. (Леонідику). Правда? (Вдарив його по руці і замовк — зрозумів, що у нього протез). Пробач...

Леонідик (ніби просячи пробачення). Що вдієш. Марат (серйозно). Мені це не подобається. Леонідик. Мені теж. Марат (різко). Мені це не подобається більше, ніж тобі. Леонідик. Чому? Марат. Колись я тобі скажу про це. Леонідик (Ліці). Я, мабуть, злітаю до магазину... Чудова нагода виголосити тост. Марат. За кого ти мене вважаєш, Леонідику? (Витяг з шинелі пляшку коньяку). Леонідик. Неперевершено! Марат. А ти думав... (Відкоркував пляшку). Ти більше, ніж гарна, Ліко... Ти немов сонце. На тебе можна дивитись, лише примружившись.

Леонідик (налив коньяку, підняв чарку). За що? Марат (подумав). Мовчки.

409

Мій бідний Марате

2 травня Знову сонячний день. Навстіж розчинені вікна. Далека музика. Уважно слухала Ліка Марата, який неспокійно крокував кімнатою.

Марат. ...З Берліна я летів на “Дугласі”, погода стояла ясна — жодної хмаринки, і все кляте спустошення було мов на долоні. (З якоюсь внутрішньою люттю). Восени буду в інституті. Буду! А потім почнемо будувати мости. Мости! Свята справа. Те, що з’єднує. (Замислився). Мені скоро 22 — колись я вважав, що це половина життя. Дурниця, звичайно. (Підійшов до Ліки). Про що лишень ми не мріяли тоді — у сорок другому...

Ліка (посміхнулась). Так... Схоже на фотоплівку, яку похапцем випадково засвітили. Марат. Коли два тижні тому я зайшов до цієї кімнати, я не знав, що все не так просто. Берлін було взято рік тому, але тільки тут, у Ленінграді, я зрозумів, що війна закінчилася. Безповоротно.

Ліка. Ти шкодуєш про це? Марат. Мені трохи дивно. Ліка. Страшно? Марат. Ну, самотньо, чи що... Ніби в мене знову не стало сім’ї. (Озирнувся). І нікого немає.

Ліка. Нікого? Марат. Пробач. Мені треба звикнути... Ліка. До чого? Марат. До життя. До тебе. (Посміхнувся). Я не завжди вірю, що залишився живим. І що ти — це ти.

Ліка (тихо). Візьми й повір. Марат (він думав про своє). Інколи вони здаються десятками років, ці чотири роки... Їх не забудеш...

Ліка. Ти... кохав кого-небудь? Марат. Усякого бувало. Можна, звичайно, й не говорити про це, але краще подивитися правді у вічі.

Ліка. Гаразд, подивимося. Марат. Ти що? Ліка. Пусте. Марат. Так, смішно... Блукав,

блукав світом і, здається, нічогісінько не знаю про себе. (Несподівано). Ти щось знаєш про себе?

Ліка (запально). Все! Марат (різко). І це “все” — вигадки! Ліка не відповіла.

410

Мій бідний Марате

Який у тебе медальйон гарний.

Ліка. Подобається? Це ти мені його подарував. Марат. Навіщо обманюєш?.. Коли? Ліка (з якоюсь несамовитою радістю). Минулого року у день мого народження. Його продала одна бабуся... Гроші, щоправда, за нього заплатила я, але повірила, що це ти... І завжди буду вірити.

Марат (не одразу). Дякую. (Відійшов до вікна, озирнувся). Ти вигадала... з медальйоном? Ліка. Можливо. Марат. Це гарно, у всякому разі. З вулиці долинає мелодія вальсу, під яку вони танцювали у 42-му, у день її народження.

Пам’ятаєш?

Ліка (тихо). Так... Вони мовчки стояли й слухали.

Марат. А потім зайшов Леонідик і з’їв твою посилку. (Подивився на годинника). Де це він, до речі? Ми ж о третій домовилися зустрітися. Ліка. Не забариться. Він акуратний. Марат. Він навдивовижу змінився. У 42-му старшим був я. Тепер не так. Ліка. І тоді було не так. Марат. Тобі видніше. (Помовчав). Я часто думав про нього. Ліка. Я теж. Марат. Хочеться, аби йому було добре. Ліка. Дуже. Марат. Вірші його чогось варті? Ліка (замислено). Вони якісь непрості. Марат. Це погано? Ліка. Можливо. Під час війни я Тургенєва любила, Толстого... Зачитувалася, ніби ненормальна... А зараз дитячі книги обожнюю. Особливо веселі. (Засміялася). На мій погляд, чотирнадцять — найкраща пора життя.

Марат. Чотирнадцять — це шикарно! Ліка. Кхе-кхе-кхе!.. Ми з тобою ніби двоє стареньких. Марат (несподівано). Так хотілося б, аби він був щасливим. Ліка. З лівою рукою йому не поталанило. Марат. Ні, це мені не пощастило.(Подивився на неї). Він казав, що кохає тебе? Ліка. Ні... здається. Марат. Тільки все одно видно. Ліка. Ти також не казав.

411

Мій бідний Марате

Марат. Почекай. Скажу ще. Можливо. Ліка. Можливо? Марат. Не люблю штовханини. (Не одразу). А варто? Ліка. Спочатку скажи — а там побачимо. Марат. У Леонідика переді мною великі козирі. Ліка. Які? Марат. І потім — я страшенно гордий, Ліко. Я такий гордий, інколи самому огидно. Мені ось у гуртожитку паршиву кімнатку дали. Не скаржуся — герой усе-таки.

Ліка. Марику, я давно хотіла сказати — ця кімната, звісно, належить тобі і... Марат (насмішкувато). Того дня вони сперечалися про житлову площу. Ліка. Ні про що вони не сперечалися. У тому-то й біда. Леонідик (майже забіг до кімнати). Конітіва! Конітіва! — доброго дня — японською. (Почав довго і церемонно кланятися). А після цього розпочнеться вручення

першотравневих подарунків. (Ліці). Тобі — проліски, а Герою Радянського Союзу — “іди-іди”... Головний приз-розкидай розігруватиметься трохи пізніше.

Марат. Здається, військкоре, ти десь набрався. Леонідик. Випито справжню дещицю, та ще й із моїм похмурим кузеном. (Поставив на стіл принесену пляшку вина). Жадаю продовження.

Ліка. Я тебе зараз звідси вижену, ось що!.. Леонідик. Марат тобі не дозволить. Марат любить мене — він друг народу. Марат почав запекло дмухати в пищика.

Марате, скажи їй, що ти мене любиш... І де штопор, урешті-решт?

Марат. Дай ти йому штопор. Ліка. І гадки не маю! У клініці його оглядали найкращі професори — у нього тридцять три хвороби, а серце взагалі нікудишнє.

Леонідик (підморгує). Він скоро помре, Марате. Ліка. От дурню. Марат. Ти даси йому штопор? Ліка. Ні. Леонідик. 1 Травня — Міжнародне свято трудівників. Ліка. Ні. Леонідик. Зустріч бойових друзів. Ліка. Ця зустріч триває вже два тижні. Леонідик (патетично). Я більше не буду! Ліка (дала йому штопор). Щоб це — востаннє. Леонідик. Про що мова, дівчинко моя. (Підійшов до вікна). А, правда, сьогодні день якийсь довоєнний? Прапори на кораблях, музика, танці — ніби не було смерті й

413

Мій бідний Марате

спустошення, не було цих п’яти років!

Марат (різко). І все ж вони були! Пам’ятаєш, я сперечався з тобою, Ліко, — хотів, аби після війни все було, як і раніше? Ти мала рацію — учора, на параді, я це зрозумів. Так само грали оркестри, марширували війська, батьки несли дітей — але все набуло іншого значення, і я раптом ясно побачив, що ми живемо вже в якомусь новому літочисленні й колишнє не повернеться. Ліка (обережно). Можливо, тому, що ми стали іншими. Леонідик. Ми? А хто вони такі — ми — цікаво б дізнатися. Ліка. Ми...ті, що, ставши дорослими, читають дитячі книжки. Леонідик. Я бився з японцями, коли на Хіросіму впала атомна

бомба. Того дня я

дещо зрозумів. (Помовчав). Можливо, ми — ті, хто вцілів?

Марат (несамовито). Ні! Ті — хто переміг! Саме так — переможці! І якщо ми це забудемо — нам кінець. Леонідик. Ти п’яний від перемоги більше, ніж потрібно, хлопчику. Бійся похмілля... Марат. Дуже вже ти ... розмірковуєш. Леонідик. Ліко, зверни увагу, Марат не хоче, аби я розмірковував... Він деспот. Ура — в Росію скаче деспот, який захлинається від реготу.

Ліка. Припиніть сперечатися! Набридло. Леонідик. Приєднуєшся до деспота? Чудово. Люблю тебе за ясність, Ліко. А я тебе люблю — про це рішуче заявляю усім присутнім. Присутні — ви мене зрозуміли?..

Марат. Йому, здається, справедливо, досить пити. Леонідик. Утиски! Отже, громадяни, ми обговорили, що таке перемога. Обговорюємо наступне питання — що таке кохання... і з чим його їдять.

Ліка (неголосно). Не треба, Леонідику... Леонідик. Слово Марату. Герой Радянського Союзу — про кохання. Прошу! Марат (підійшов до Леонідика). Плещеш казна що... Вуха в’януть! (Різко). Коли хочеш знати — справжній чоловік і без кохання проживе.

Леонідик. Чудово. А як стати справжнім чоловіком? Ліка (не одразу). Напевно, Марат дає уроки. Леонідик (Марату). Запиши мене — по суботах з третьої до п’ятої. Спробувати, чи що?

Марат. Здається, тобі вже нічого не допоможе. Леонідик (спалахнув). На твоєму місці я би так не жартував. Ліка (стривожилась). Хлопці, негайно припиніть... Леонідик. Ну, звісно, дами обожнюють Героїв Радянського Союзу. Марат. Саме так. І не терплять слиньків. Леонідик (підійшов до Марата впритул). Ти, напевне, забув, що у мене немає не правої, а лівої руки.

414

Мій бідний Марате

Леонідик різко вдарив Марата в підборіддя. Той повільно звалився на підлогу.

Ліка (кинулася до Марата). Негіднику, що ти з ним зробив? Леонідик. Дрібниці. Аперкот. Дай Голіафу нашатирю. Ліка (заметушилася по кімнаті). Де ж він? Я його кудись запхала... Леонідик (сів за стіл, зав’язав серветку). У тебе є щось попоїсти? Страшенно зголоднів.

Ліка. Нівроку — обидва гарні. Бійку затіяли. Леонідик. Він отримав належне, ось і все. Ну ти знайшла нашатир? Марат (на підлозі). До біса... Не потрібно ніяких нашатирів. Добре ще: впав головою на килим.

Ліка. Випий води. Марат. Ти пробач мені, Леоне — я наговорив зайвого. Леонідик. Гаразд, ти також не ображайся... Я не думав, що мені так поталанить. Марат (тре підборіддя). Так... Першокласний удар. Ліка. Ну й дурні! (Подивилась на Марата). Тепер у нього синець... Як же ми підемо гуляти до Неви?

Марат. А що? У свято синець — явище законне. Леонідик. Треба знайти мідного п’ятака. Марат. Ось що значить недооцінити супротивника. Леонідик. Намотай собі на вуса до наступного разу... Марат. Він мені знову погрожує, чуєш, Ліко? Ліка (жартома чи ні?). Для справжнього чоловіка, який проживе і без кохання... дрібниці!

Леонідик. А тепер — розкидай!.. Найкращий першотравневий подарунок! Радість жовтенят! Він дістанеться — найщасливішому. Отже, виграє довгий сірник... Увага... Тягніть! Всі сміються.

26 травня Пізній вечір, але надворі ще видно. Через розчинене вікно видно краєчок пречудового золотавого неба. Марат і Леонідик чекали Ліку.

Леонідик. Котра година? Марат. Чверть на одинадцяту. Загуляла наша Ліка. (Помовчав). Запалити світло? Леонідик. Навіщо? Сьогодні темряві суцільній не бувати. Марат. Віршами заговорив?

415

Мій бідний Марате

Леонідик. Дурень. Білі ночі — щонайбільше диво. Марат. Може, по домівках?.. Година пізня. Леонідик. Якщо хочеш — іди. (Показав на себе). Він залишиться. Марат. Ти — особистість. Леонідик. Він не бачив її два дні. І дуже скучив. І не боїться у цьому зізнатися. Знаєш, чому? Він не схожий на справжнього чоловіка. Каже, що думає, робить, що хоче. Він увесь на долоні.

Марат. І як тобі там — зручно? Леонідик. Не дме. (Помовчав). Ну, що скажеш? Ти ж іти зібрався? Марат (подивився у вікно). Справді, диво. Небо — зелене з золотом. (Не одразу). Леонідику... ти в Саратові був?

Леонідик. Проїздом. Марат. Сподобалось? Леонідик. Так собі. Марат. Я, можливо, поїду туди. Навчатися. Леонідик (повернувся до нього). З глузду з’їхав... Навіщо? Марат. Фронтовий приятель кличе. (Усміхнувся). Та й Волга там широка. Леонідик. А тобі що з того? Марат. Гарно. Та й ти мені страшенно набрид. Леонідик. Від тебе, припустимо, чого завгодно можна чекати. Марат. Абсолютно. (Дуже серйозно). Ти як до мене ставишся? Леонідик. Не ляпай язиком. Я тебе люблю. Марат (раптом просто). Знаю. Леонідик. Але це справи не міняє. Зрозумів? Марат. Звичайно. Леонідик. Комусь із нас треба поїхати. Хоча б на певний час, чи що. Марат. Льончику... (Дуже тихо). Їдь ти. Так буде ліпше. Леонідик. Кому? Марат. Тобі. Це я знаю достеменно. Леонідик (посміхнувся). А якщо я поїду — стану справжнім чоловіком? Марат. Вгадав. (Пристрасно). Нам одне одному брехати непотрібно. Не кохає вона тебе.

Леонідик. Може, й так, тільки про це ми у неї самої спитаємо. Марат. Це гарно виглядатиме? Леонідик. Розумієш, громадянине Марате, той, хто має небагато, й дещицю боїться втратити. Зайшла Ліка, увімкнула світло.

416

Мій бідний Марате

Ліка. Що це ви, типчики, у темряві сидите? Леонідик. Симпатично. За вікном біла ніч. Ліка. Я вже боялася, що ви по домівках розійшлися. А ви ось якими стійкими виявилися.

Марат. Це Леонідик стійкий. Ліка. А ти, звичайно, втекти збирався? Ну й до побачення. А ми з Леонідиком чай питимемо, я для нього айву купила.

Леонідик. Чув, Марате? Марат (кивнув рукою). Жінки! (Весело). Гаразд, чай і я питиму. Ліка. Спочатку вибачайся — що втекти хотів. Марат. Фіг! Не даси чаю — застрелю твого Леонідика, пішов би він до біса. Ліка (розреготалася). От дурні... (Почала поратися з чаєм). Який зараз Ленінград дивовижний... На Марсовому полі бузок розквітнув, пахне так запаморочливо... І над Петропавловською фортецею захід сонця — немов помаранчева шкуринка. Побіля Неви, на кам’яних лавах, закохані. Здається — всеньке місто збожеволіло. Тільки-но піднімаюся східцями, а на другому поверсі двоє цілуються. (До Марата). І хто б ти подумав? Твоя Лялечка з Тбілісі.

Марат. Піти придушити її, чи що? Леонідик. А я хлопчиськом дівчат не любив. Тільки ревнував їх. Марат. Агов, Леоне, а ти про кохання вірші пишеш? Леонідик. Трапляється. Марат (до Ліки). Гарні? Ліка. Нормальні... Марат. Народ про кохання обожнює. Леонідик. Розумієш... Ці вірші в мене — не для того, аби публікувати. Марат. А навіщо? Леонідик. Для себе. Марат. Ого! Наперед знаєш — це для народу, а це для власного

задоволення?

Якась у тебе подвійна бухгалтерія виходить.

Леонідик. Справжній поет, хлопчику мій, мусить експериментувати. Ризикувати! Втягувати в це непідготованого читача — дурниця! Марат. Ось що, приятелю, є й небоязливі любителі читання. І вони прагнуть ризикувати разом з поетом! Пам’ятаєш — поезія вся — їзда в незнайоме... А ти хочеш сам туди мандрувати... Персонально!

Ліка. Припиніть галасувати — і всі по місцях, чай закипів! А ти, Марате, дарма нападаєш на Леонідика. За що людина повинна любити свою професію? За те, що вона змушує ризикувати, помилятися, йти неторованою стежкою... З усіх професій медицина найризикованіша, тому я її й люблю... Ось моя мама — звичайний пе-

417

Мій бідний Марате

ресічний лікар, в юності вона мріяла стати великим ученим... Цього не трапилось... (Весело). Але діти для того й народжуються на світ, аби завершити те, що не вдалося їхнім батькам. Даю слово — двадцяте століття покладе край усім хворобам... Я обіцяю вам, хлопчики!

Марат. Дай нам краще ковбаси, нахабнице! Ліка. Ось закінчу інститут — і одразу за

дисертацію! Іноді я прокидаюся й думаю — Господи, ну хто, що може мені завадити стати великим вченим? Хто цей ворог?

Леонідик. А ти сама? Ліка. Що?.. Леонідик. Може, ти сама і є своїм єдиним ворогом. Ліка. Ні, постривай... Леонідик. А побачити ворога — це вже наполовину перемогти його. Марат. Фашизм не треба було вгадувати... а страшнішого ворога не було. Леонідик. Хтозна. Таємний ворог завжди небезпечніший за явного. Марат. Ви мені набридли! (До Леонідика). Відтоді, як ти прислухався до Лікиних залякувань і тверезієш на очах — ти став нестерпним.

Ліка. Марате! Це непедагогічно! Леонідик — нервова, хвороблива натура.... А ти замість того, аби його підтримати, навіщось дратуєш.

Леонідик. Не дратуй мене, Марику — я майже на смертному одрі. Ліка. А ти, легковажний дурню.... навіть не знаєш свого становища. Марат. Неподобство... Через цього типа й мені тепер не можна випити жодної краплинки.

Ліка (несподівано). Ось ми все жартуємо тут, жартуємо, а мені чомусь сумно. Марат (рішуче). Сказати, чому? Леонідик. Постривай... не треба. Марат. Ти ж цього хотів. Леонідик. Вона й сама знає, чому нам буває невесело... Нам трьом, коли ми разом. Ліка (довго мовчала). Любі... не треба про це. Леонідик. Колись усе одно доведеться. (Кивнув на Марата). Він до Саратова їхати зібрався.

Ліка. Ти? Марат. Візьму й поїду. Наплачетеся без мене. (Помовчав). Дивно. Таки потемніло. Леонідик. Він і мені їхати радив. Сказав — ти мене не кохаєш. Ліка. Марат у нас всезнайко. Леонідик. Хто це на гітарі грає? Ліка. Сусід на балконі. Він лірик. Марат. Хвацько виконує.

418

Мій бідний Марате

Ліка. Він і романси співає. Марат (показав на Ліку). Закоханий? Ліка. Страшенно. Йому шістдесят скоро. Леонідик. Як на теперішні часи — жених. Руки-ноги є. Марат. Тонке спостереження. Ліка. А ти куди зібрався їхати? Марат. До Саратова. Як на твій смак? Ліка. З візитом не була. Леонідик. Місто непоганеньке. Там і медичний є. Марат. Чого там тільки нема. Ліка (подивилася на Марата). Тому й вибрав? Марат. Приятель там у мене. Ліка. А тут приятелів немає? Марат (поглянув на Леонідика). У тому-то й річ, що є. Леонідик (усміхнувся). Шикарно сказано. Марат (похмуро). Гаразд... Комусь потрібно їхати. Ліка. Тобі, звісно, першому? Марат (стенув плечима). Розвідник. Леонідик. Справжній чоловік. Ліка. А ти? Леонідик. А я — ні. (Крикнув). Ні! Якщо ти проженеш мене геть — ось тоді я поїду. Марат. Він так мене й попередив. Цінуй. Ліка (дуже різко). Помовч... Леонідик (поклав собі ще варення). Цікаво... Ніколи не бачив, як росте айва. Марат. Росте собі. Леонідик. Ні, я сказав неправду. Якщо ти мене проженеш, я все одно залишуся з тобою.

Ліка (з викликом). Це ж чому? Леонідик. Якщо тебе не буде — нічого не буде. Ліка (до Марата). Мовчиш? Марат (майже весело). А що даремно балакати. Леонідик. Сусіди не сваряться, що ми сидимо так пізно? Марат. У нас сусіди гарні. (Посміхнувся). Ох, моя ти житлова площа... Ліка. Так... Кумедне слово. Марат. Я в Дрогобичі страшенно закохався в одну мамзель. Коли їхав, вона мені сказала: «Марику, не робіть дурниць, повертайтесь. У мене така чудова житлова площа».

419

Мій бідний Марате

Леонідик. Браво! Ліка. А ти в якому місті був страшенно закоханим, Леонідику? Леонідик. У Ленінграді. Ліка (до Марата). Тобі його не наздогнати. Марат. Визнаю. Ти й досі Тургенєва любиш. Ліка. Ти марно наді мною смієшся. Марат. Який сміх — самі сльози. (Підвівся з-за столу). Гаразд, досить дивачити. Комусь ретируватися потрібно. Мені чи йому.

Леонідик (сполотнів). Як ти скажеш, так і буде. Ліка. Ось ви які!.. Я, до речі, й сусіда можу обрати. З гітарою. Леонідик (прислухався, як грає сусід). Так, він старається. Марат (несподівано різко). Мені набридло жартувати. Ліка. Тоді давайте помовчимо. (Не одразу). Ти кохаєш мене, Марате? Марат. Я б сказав тобі, Ліко, та я... (Засміявся). Ліка. Ти так говориш тому, що упевнений у мені, так? Марат. Кажу як кажу. Я ж герой, Ліконько — про це навіть у газетах писали. Леонідик. Він кохає тебе. Він мені сам про це сказав. Ліка. Ого!.. Береш приклад зі справжнього чоловіка? Леонідик. З ким поведешся... Ліка. А тепер не про нього, а про себе скажи. Леонідик (дуже серйозно). Я без тебе загину. Ти для мене сестра й мати. Увесь білий світ.

Марат. Де вже нам. Ліка (підійшла до Леонідика, провела рукою по його волоссю). Налити ще чаю? Леонідик (намагається усміхнутися). Коньячку б грамів сто. Марат (він сполотнів). Коньяк я вам завтра принесу. Ліка. Вже розвидняється... Яка ніч недовга.

420

Мій бідний Марате

Частина третя 10 грудня 1959 року Та ж сама кімната — але минуло 13 років; за цей час звідси часто виносили старі речі. Та чи знайшли ці не дуже багаті меблі свій остаточний притулок? Напевно, ні. Стільці, столи, тахта і книжкові полиці все ще продовжують свій пошук. Того вечора на Ленінград падав повільний, важкий сніг — це було видно в освітленому з вулиці вікні. Годинник пробив одинадцяту. З коридору прочинилися двері — до кімнати зайшли Ліка і Леонідик. Ліка мовчки допомогла Леонідику зняти шубу, стала на коліна, зняла з нього черевики, потім пішла за занавіску і перевдяглася в халатик. Леонідик тим часом одяг домашню куртку і насунув капці. Ліка подивилася в дзеркало і підморгнула своєму відображенню, увімкнула електрочайник. Мовчанка тривала досить довго. Леонідик підійшов до буфету, дістав звідти сир, скуштував його. Ліка побачила це, підкралася, вдарила по руці. Леонідик показав їй язика і відступив до свого столу. Ліка почала накривати стіл до вечері, Леонідик почав читати газету.

Леонідик. «Ленелектрозбут» проводить розширений продаж металевого посуду. До свята приємно обновити предмети домашнього вжитку»... (Радісно). «Продається металевий димар, діаметр — сімсот міліметрів, довжиною вісімнадцять метрів»... Ліка. Нарешті. Леонідик. «Торг

гастроному організує широку передсвяткову торгівлю гастрономічними товарами»... Зустрічайте наступний 1960 рік в ресторанах Інтуристу»...

Ліка. Абсолютно черствий хліб. Леонідик. «Програма передач на 11 грудня: 16.45 — Серце, відкрите для друзів. Пісенний концерт. 17.30 — Якщо ім’я тобі комсомолець. 18.20 — Бесіда. Наступ на ревматизм. 19.15 — Виступ поета А. Софронова. 19.40 — Заспівала скрипка над селом...»

Ліка (підійшла, поцілувала в потилицю). Досить. Леонідик. Будь ласка. Але о 20.15 — «Эх, хорошо в стране советской жить». Закипів чайник, Ліка вимкнула його, поставила на стіл.

Ліка. Іди пити чай. Леонідик. Будь ласка (Сів до столу). Ліка. Зробити тобі бутерброд? Леонідик. Будь ласка. Ліка. З сиром. Леонідик. З ковбасою. (Помовчав). Безглузда була п’єса. Ліка. Чому ж... Нормальна. (Подивилася на годинника). І закінчилася рано... Одинадцята.

421

Мій бідний Марате

Леонідик. Твій любий народний сьогодні чудово кривлявся. Старався. Ліка. Він був не в настрої. Леонідик. Чому ж... басував як міг. (Сьорбаючи чай). Моя б воля — я

б усі театри

закрив.

Ліка. Чому ж? Леонідик. Розумієш... Думка про те, що все гарне гарно, а все погане погано, сама по собі пристойна. Однак від повторення вона занадто приїдається.

Ліка. Ти вільнодумець. (Принесла з буфету коробку шоколаду). Леонідик. Ого! А з якого приводу бенкет? Ліка. Вже забув? З першого січня я буду отримувати на 200 карбованців більше. Леонідик. З цього приводу могла б зробити ласку і прикупити щось міцніше. Ліка (стала серйозною). Про це й не мрій. Леонідик. Мовчу. Ліка. Ти ж останнім часом — такий молодець. Леонідик. Служу трудовому народу. Ліка (усміхнулася). Не грайся. Леонідик. Слухаюсь — не гратися, слухаюсь — не пити, слухаюсь — їсти шоколад. (З’їв шоколадку). А ким ти тепер працюватимеш?

Ліка. Незвільненою завідувачкою. Леонідик. Розкіш. Знав, що робив, коли з тобою одружувався. А від чого тебе не звільнили?

Ліка. Від практики. Завідую і практикую. Леонідик. А що краще — незвільнена завідувачка чи звільнена? Ліка. Мабуть, звільнена краще. Леонідик. Ура, значить, усе попереду. Між іншим, розмовляв

недавно з керівництвом; скоро обіцяють квартиру... Весною переберемося. Ти не радієш?

Ліка. Радію. (Тихо). Тільки я звикла у цій кімнаті. Леонідик. На жаль, на жаль! — та перебиратися все ж доведеться. (Раптом дуже різко). Казна що, яка на цьому фронті наволоч випливла. В’їхали й окопалися, покидьки!.. (Злякався свого тону). Хоча — плювати.

Ліка. Ще чаю вип’єш? Леонідик. Фініта. (Встав з-за столу, поцілував їй руку). Величезне мерсі. Ліка. Будеш працювати? Леонідик. Так. Завтра коректуру віддавати. Ліка. Міг би й удень... Леонідик. Вночі мені пречудово. О, нічна лампа, мій друже, мій брате, тобою й я!

422

догорю з

Мій бідний Марате

Ліка (м’яко). Леонідику, любий, помовч. Пауза.

Леонідик. До уваги — закінчилося чорнило. Ліка. Я завтра куплю. Леонідик. І паперу гарного не залишилось. Ліка. Я куплю. (Почала прибирати зі столу). Леонідик (погортав коректуру). Петров негідник!.. Так само, як, напевно, Іванов та Сидоров. Наклад п’ять тисяч. (Раптом по-справжньому люто). Свиня. (Усміхнувся). А обіцяли десять. Збірка віршів. Адже вона у мене не щороку виходить. (Різко). Недавно твоєму покидьку сто тисяч наклад дали.

Ліка. Чому — моєму? Леонідик. Зачитуєшся. Ліка. Він же й тобі подобався. Леонідик. Так... гарно починав. А потім? (Несамовито). До чого цей дешевий успіх? Ці наклади? Дута фігура! (Замовк незручно).

Ліка. Не треба, братчику. (Зволікає). Ну, хочеш, я піду до Петрова й поговорю про наклад. Мені ж іноді вдавалося. Звичайно, п’ять — це мало.

Леонідик

(пожвавився). Справді, чорт забирай... Чому б і ні? Побудь іще раз моїм янголом-охоронцем, проведи роз’яснювальну роботу серед Петрових та Сидорових... О, моя дружино, найчистіша серед жінок.

Ліка. Досить, досить. (Погладила його волосся). Іди до столу. Леонідик. Солодких снів, незвільнена завідувачко... Мій

янгол-охоронець. (При-

танцьовуючи, він кілька разів обійшов навколо столу з коректурою в руках). «Йдемо за

синьо-птахою, йдемо за синьо-птахою...» (Нарешті сів у крісло, сів важко, ніби стомився з далекої дороги). Чорнило закінчилося.

Ліка. Ти вже казав. Леонідик. Пардон. Ліка вимкнула світло. Лише одна лампа за столом Леонідика продовжувала горіти.

Ліка. Я увімкну магнітофон... тихенько. Леонідик. Давай. Музика сприяє коректурі. Повільний вальс. Це під нього колись танцювали Марат і Ліка. (Усміхнувся). Знову свою улюблену поставила?

Ліка (тихо). Тобі не до вподоби? Леонідик. Чому ж? Непоганий мотивчик.

423

Мій бідний Марате

11 грудня Четверта година, але у грудні ленінградський день короткий, і цієї пори за вікнами починає темніти. Повернувшись із чергування, Ліка зайнялася домашніми справами — зібрала на тацю посуд і пішла за занавіску. Пробив годинник. Хтось стиха постукав до кімнати. Стук повторився. Повільно відчинилися двері — це Марат. Озирнувшись навсібіч, він зробив кілька кроків до вікна, подивився на вулицю і притулився чолом до віконної шибки. З-за фіранки вийшла Ліка, поставила посуд на стіл, повернулась і побачила Марата. Як довго вони дивилися одне на одного.

Ліка (тихо). Що ти... Що ти... (Якось дивно кивнула на нього рукою). Навіщо? Ти збожеволів.

Марат (ковтнув повітря). Ні. Ліка. Це ні до чого. Марат. До чого. Ліка. Скільки років! Невже ти не розумієш? Марат. Що — скільки років? Ліка. Минуло стільки років. Марат. Ну то й що? (Скрикнув). Постривай! Стій так. Не ворушись. Стій. Стій ще. Стій так.

Ліка. Зніми шапку, Марику. (Не одразу). Який ти... Марат. Який? Ліка. Зовсім як ти. (Помовчала). Я теж постаріла? Марат. Ні. Але все одно ти прекрасна. (Неголосно). В одному царстві жив старий зі своєю старою.

Ліка. Мовчи. (Пошепки). Ти ж бачиш — я плачу. Марат. Я не знав, що так трапиться. Ліка. Коли б ти відчував, який це жах... Ні! Не підходь... Марат. Я не буду. Ліка. Стій біля вікна. Марат. Я й стою. Мовчання.

Ліка. А де ти живеш? Марат. Далеко. Ліка. Так і потрібно. (Усміхнулася чомусь). Зводиш мости? Марат. Так. (Помовчав). А приїду до Ленінграду — сюди приходжу. Ліка. Навіщо? Марат. Подивлюся на вікна і їду.

424

Мій бідний Марате

Ліка. Все одно нічого не вийде. Тепер уже все. Марат. Я знаю. Ліка. Їдь. Коли твій потяг? Швидше їдь! Марат. Не можна. Ліка. Чому? Марат. Мені дуже погано. І коли вже я прийшов... Все. (Майже грубо). Я не до тебе... Я до вас обох прийшов. (Неголосно). У мене більше нікого немає.

Ліка (обережно). І ти не почнеш... Марат. Ні. Все вирішено. Ти заміжня вже тринадцять років. І я давно одружений. Ліка. Ти одружений? Марат. А ти як думала. Кожен з нас витягнув свого квитка. Ліка. Ось бачиш... Марат. Так. І як ми вирішили — так воно й буде. Ліка. А Леонідик завжди тебе сварив, що ти поїхав — і все... Жодного разу не написав за всі 13 років... А потім він став казати, що ти просто нас забув.

Марат. Ти теж так вважала? Ліка. Ніколи. Якби я так вважала — було б ліпше. (Лагідно). А одружився навіщо? Марат. Гаразд... (Посміхнувся). Бачиш, не виходить у мене брехати. Ліка (помовчала). Ти казав... тобі погано? Марат. Я опісля про це розповім. Ось прийде Леонідик. Ліка. Ти мені розкажи. Марат. Ні. Ліка. Розкажи! Марат (помовчав). Ну — як ідуть справи? Ліка. Добре. Марат. А на роботі? Ліка. Я ж кажу — добре. Гарна поліклініка. Гарний район. Марат. Ти... практикуючий лікар? Ліка (ніби вибачається). Ось так. Марат. Але ж ти хотіла... Ліка (різко). Не вийшло. (Спокійно). Однак усе добре. Отримала навіть підвищення по службі. Незвільнена завідувачка відділення.

Марат. Незвільнена? Ліка. Леонідик теж сміється. Марат. А він... як? Ліка. У нього все чудово. За ці роки третя збірка віршів виходить. І не лають його... ні в газетах, ні на зборах. Квартиру дають... Весною переберемося.

425

Мій бідний Марате

Марат. А цю кімнату куди? Ліка. Не знаю. Здамо. Марат. Не шкода? Ліка не відповідає.

Марат (тихо). Отже, у Леонідика все гаразд. Ліка. Він і семінар веде... викладає потроху. Марат (обережно). Зараз про поетів розмов багато. У нас теж молодь вірші купує... А про нього якось ніхто не сперечається.

Ліка. Він за модою не женеться. Марат. Я ж купив його книжечку.

Наклад невеликий — а в магазині лежить.

(Мовчання). У декого наклади по сто тисяч — а книжки не дістати.

Ліка. Це все... дешевий успіх. Марат. А коли книжки на полицях пилом припадають — це який успіх? Ліка (спалахнула). А ти його вірші читав? Марат. Траплялося. Ліка (намагається впоратися з хвилюванням). І що ж? Марат. Помилок немає. Пише як і треба. Ліка (тихо). Він своє найкраще не друкує. Марат. Зрозуміло. Ліка. Що? Марат (зі злом). Все! Ліка (помовчала). Марику… Ти не кажи йому, що читав… Нічого не кажи. Марат. Але ж це... (Тихо). Це ж буде неправдою. Ліка. Нехай! Марат (пройшов кімнатою, повернувся до Ліки, пристрасно). Як ви живете тут?! (Сів на стілець, сказав тихо). Я не розумію. Відчинилися двері, зайшов Леонідик, побачив Марата.

Леонідик (не в змозі відвести від нього очей). Євстигнєйкін!

Той же вечір Минула година звідтоді, як вони сіли за стіл, але вечеря все ще продовжується.

Леонідик. ...Нема про що сперечатися, людині самій себе ніколи не видно — що вона, хто вона, чого досягла... (Налив собі вина). Тільки смерть усе ставить на свої місця, і тому за її здоров’я. Ліка (забрала чарку у Леонідика, випила її і усміхнулась). Тобі вже зайве.

426

Мій бідний Марате

Леонідик. Ця жінка мене переслідує, Марате... тринадцять років мене переслідує! (Засміявся). Янгол-охоронець — розумієш? Усе ж смішно — ти з’явився годину тому, а здається — і не їздив нікуди! Чому ти мовчиш? Марат (тихо). У цій кімнаті пройшло моє дитинство. Леонідик. І що? Марат (усміхнувся безпомічно). Сам не знаю. (Подивився на них). Як дивно... Леонідик. Дивно? Що саме? Марат (зосереджено). Не можу забути одного дня — першотравневий парад у 34-му... Мені було 9 років, поряд крокував батько, у новенькому кітелі, він міцно тримав мою руку, а на трибуні стояв Кіров і усміхався... (Пристрасно). Якби все могло залишитися незмінним.

Леонідик. Ти наївний юнак середини 30-х років... А ми бачили сорокові. Ліка. І, на жаль, розуміли менше, ніж бачили, мій бідний Марате. Марат (запально). Чому ти називаєш мене бідним? Ліка. Тому що ти віриш у нездійсненне. Марат (не розуміючи). Можливо, вони просто не повернулися з війни — ті, хто думав, як я? (Затулив обличчя руками).

Леонідик (обережно). Агов!.. Що з тобою коїться? Марат (підвів голову, уважно подивився на них). Як ми живемо? Я весь час думаю про це. Мені тридцять п’ять, тобі також... а їй тридцять три... Що зроблено?

Ліка (не одразу.) Ти забагато випив. Марат (різко). Не більше, ніж мені потрібно! Я не алкоголік, щоб пити мало. Ліка. Скільки ти їх збудував, своїх мостів? Марат. Шість. Ліка. Це мало чи багато — за вашим рахунком? Марат. Достатньо. Ліка. Ось бачиш! І друкують його вірші. А я лікую людей. Все, про що ми мріяли, — справдилося! (Весело). Ну? Хіба ж не так?

Марат (подивився на неї). Я завжди вірив тобі. Зараз — ні!.. Ліка (не одразу). Чого ти від нас хочеш? Марат. Хотів, аби ви мені допомогли. (Посміхнувся). Та я не знав, що вам гірше, ніж мені.

Леонідик. У блокаду ми втратили все. Але ми знайшли одне одного... (Різко). Ти не мав права залишати нас!

Марат. На твою думку, причини, через які я це зробив, — не важливі? Леонідик. Для звичайної людини, можливо. Але ти Марат. Марат. Люблю лестощі. Та все ж давайте начистоту.

427

Мій бідний Марате

Ліка (весело). Давайте! У тебе гарна квартира? Скільки кімнат? Марат (до Леонідика). Бачиш — вона боїться. Ліка. Чого я боюся? Марат. Правди. Леонідик. У великих дозах вона стомлює, Євстигнєйкін. Максималізм майже занапастив людство.

Марат (гаряче).

Ану, поміркуємо, коли людина доходить до останньої межі? Коли вона раптом розуміє, що в її житті все вже вирішилося і вона ніколи не стане нічим понад те, що є. Я не про посади, я про щось більше... (Підійшов до Леонідика, поклав свою руку йому на плече). Ти втомився жити?

Леонідик (помовчав). А що — ось візьму і скажу правду. Що мені? Марат. Не прикидайся дурником. Леонідик (несподівано). Втомився. Марат. А чому? Леонідик. Ох, дорогенький, людина найбільше стомлюється, коли тупцює на одному місці.

Марат (до Ліки). Що ти з ним зробила, відповідай. Ліка (спалахнула). Ну ж бо, обґрунтуй свої права на прокурорський тон, любий друже.

Марат. Тринадцять років тому я залишив вас тут удвох у цій кімнаті... У кімнаті, де минуло моє дитинство. (У нього перехоплює подих від хвилювання). Ось чому я можу спитати тебе будь-яким тоном — будь-яким, зрозуміла? — ви щасливі? Тривале мовчання.

Леонідик. Живемо собі. До клініки ходимо регулярно, у чинах підвищують. (Підійшов до Ліки). Дитячі мрії... Хто їм завадив? Леонідик. А результат поганенький. Погано

віршую — правда?

Марат. Навіщо? Віршуєш акуратно. Леонідик. Ти ввічливий пан. Ліка. Марате!.. Марат. Ліка казала — найкращі свої вірші не друкуєш? Леонідик. Був такий гріх. Марат. А зараз... пишеш їх? Леонідик. Розучився. (Посміхнувся). Він дурник — віршенята

простіші друкував, інші для себе беріг, вправлявся, як мудріше й куди в них слова притулити. А віршування, воно, розумієш, вимагає взаємності.

Марат. Ти давно це зрозумів? Леонідик. Зрозумів він це давно — тільки й сам собі не зізнавався.

428

Мій бідний Марате

Ліка Замовкни! Хіба ти не бачиш — Марат жадає нам довести, що ти прожив своє життя марно. (Ядуче). У моїй присутності це виглядає не зовсім шляхетно. І потім — для судді він, здається, зацікавлена особа... Чи не так?

Марат. Удар нижче пояса, дівчинко. Леонідик. Отже, Марат — злий розлучник, а ми щасливі, і все йде як по маслу? Довге мовчання.

Ліка. Вже пізно, Марате... Іди. Марат підійшов до вішалки, вдягнув свою хутряну куртку, мовчки постояв посеред кімнати.

Марат. А, може, й справді, не треба було сюди приходити... (Загорнув шию шарфом). Довгий шлях до вашого містечка. (Вдягнув свою пижикову шапку). Про що лишень не згадаєш. І я згадав. Бувай здоровий, скільки згадав, бувай здоровий. (Дійшов до дверей, озирнувся). Мости! (З якоюсь несамовитою веселістю). Найкращий вид споруд у світі! Шість мостів — шість сторінок життя. Та чи стала хоч одна з них для мене межею бажань? Вершиною? (Помовчав). Був у мене приятель, інженер-проектувальник, ми з ним три мости поставили. Впевнений хлопець. Та йому все чогось не вистачало. І ось доручили йому проектувати міст. Небачена споруда!.. Проект проходив важко: опонентів знайшлося — о-го-го! Проте він навіть домігся, що мене призначили начальником будівництва. (Замовк і подивився на них так, ніби тільки-но побачив). Гаразд... До чого це? Пізно — чи не так, Ліко? (Підійшов до дверей та раптом скинув вушанку і повернувся до них). Це могло стати головною справою життя. Могло!.. Проте не стало. (Різко). Відступився від друга. Взяв і відступився. Неймовірно — правда? Я — і відступив. (Поспіхом). Запевнив себе та інших, що не готовий, не впораюсь, не зможу...(Замислився на мить). А можливо, саме так і було? (Зі злом). Так чи не так, та на інший об’єкт мені перебратися вдалося досить спритно... А тут якраз лист: «Здрастуй, Марику, здрастуй, погаслий вулкане». Точно. Ці два слова він мені й написав. (Заговорив, немов у лихоманці, поспішаючи). Зараз непереливки моєму колишньому приятелеві — прихильники занадто тихого життя сумнівним об’єкт нарекли... (Посміхнувся). Ні, справа не в тому, що він мене зневажає, можливо, навіть ненавидить... Я сам не примирюся з собою! (Повільно). Я ніколи вже, напевно, з собою не примирюся.

Леонідик. Сумна історія. (Гірко, журливо). Тобі ніколи не спадало на думку, що в неї майже неможливо повірити?

Марат (у відчаї). Чому? Леонідик. Розумієш... вона позбавлена логіки. Марат (несамовито). Ти вважаєш життя логічним? Напиши про це вірші. «Вечірка» надрукує їх, захлинаючись від щастя! А хіба те, що трапилося з тобою, — логічне?

Ліка (лагідно). Любий, ми вже не діти, і право літати у хмарах віддамо молодому по-

429

Мій бідний Марате

колінню. А наш термін закінчився — пора опускатися на землю.

Марат (запально). Не бажаю! Ліка. Ми не надлюди, хлопче. Марат (пристрасно). Хто це тобі сказав?!. Люди добряче заборгували провидінню за те, що воно дозволило їм жити на землі! Нумо, поміркуй, скільки народу померло з того розрахунку, аби ми залишилися живими? Згадай 42-й, блокадну зиму, всі страждання. Сотні тисяч померли за те, щоб ми були незвичайними, одержимими, щасливими. А ми — я, ти, Леонідик?.. Згадай, якою ти була, що обіцяла. А де воно — де обіцяне? (Тихо). Ну... Чому мовчиш?

Ліка (раптом дуже просто). Мені страшно. Марат (підійшов до неї, ніжно погладив її волосся).

Нарешті. (Усміхнувся). Ох, ти, ЛікоЛіко... Людині інколи буває корисно злякатися за себе. Адже серед оптимістів так багато боягузів, дівчинко. (Подумавши). Ні, тепер я хочу вірити ось у що — навіть за день до смерті ще не пізно починати жити спочатку. Ліка хотіла заперечити Марату, але потрібні слова не прийшли на пам’ять, і їй лишень вдалося усміхнутися — злякано і розгублено.

Марат (весело). А зараз я намагатимусь бути логічним, Леонідику, чим нечистий не жартує. Так от — я б тобі сказав, Ліко... і я тобі скажу. Все. (Підійшов до неї впритул). Втратив себе — значить, усе втратив. Навіть птахи ранками не співають... мовчать чомусь. Зоряне небо кудись поділося — воно порожнє тепер, — зрозуміла?.. Жодної зірки! Настала тиша... темрява. (Помовчав). Ну, ось... Ви так прагнули логіки, дурненькі... (Повернувся до Ліки). І як тепер усе буде — не знаю.

Ліка (помовчавши, підвелася і сказала дуже твердо). Як і було. Тільки краще. (Підійшла до Леонідика). Він буде щасливим. Я просто тобі присягаюся.

Марат. Прощавайте! (Вибіг з кімнати). Леонідик. Поверни його... поверни, Ліко! Ліка (раптом майже побігла до дверей, зупинилася, з її очей течуть сльози). Не можу... Не можу.

31 грудня Святковий стіл накрито на двох, а Ліка з Леонідиком сидять на диванчику і грають в карти.

Леонідик. Ну все — твій час настав! Ліка. Не боюся я тебе. Леонідик. А я ось так. Ліка. А я отак. Леонідик (він програв). Неймовірно. Знову я дурень.

430

Мій бідний Марате

Ліка. Знову. Дурень — утретє. Леонідик. Тричі дурень нашої квартири! Колосально! Ліка. Просто ти неуважний. Леонідик. Неуважний, непрекрасний, недивовижний. Ліка. Зате в тебе неймовірної краси краватка. Леонідик. Цього не віднімеш. (Подивився на годинника). Ліка. Котра година? Леонідик. До Нового року — сорок хвилин. Фініта. (Підійшов до вікна). Ого! Незліченні юрми громадян прагнуть до новорічного столу... Потішно.

Ліка (усміхнулась). Одразу згадується дитинство. Леонідик. О дванадцятій же вулиці ніби поснуть... (Продекламував). Лишень самотні перехожі траплятимуться йому назустріч... (Театральним жестом накинув на себе плед, узяв костура і, зігнувшись, шкутильгаючи, пройшов кімнатою). Ніби в казці. (Засміявся і раптом замовк).

Ліка (не одразу). Про що замислився? Леонідик (несподівано). Про Марата. Ліка. Так — він зараз сам. (Помовчала). І до нього дев’ять тисяч кілометрів. (Посміхнулася). Поїхав три тижні тому — і все.

Леонідик. Він диво. Ліка. Не треба. Леонідик. Гей — зіграємо ще. (Весело). Може, відіграюся? Ліка. Ти сьогодні якийсь такий. Леонідик. Чорт забирай — вони наближаються. Ліка. Хто? Леонідик (кумедно перекривив обличчя). Шістдесяті роки. Ліка. От нерозумничок. (Поцілувала його в потилицю). Леонідик (тихо). Не треба. Ліка (невпевнено). Ти сьогодні гарненький. Леонідик. Ось це істина. Ліка. Пустуєш цілісінький вечір. (Обережно). Тобі буде нудно... зустрічати Новий рік удвох.

Леонідик (заспівав). Йому не буде нудно... (Зістрибнув з дивану, підійшов до столу). А салат я приготував все-таки гігантський. І чому я не кухар? Пропало життя.

Ліка. Чому ти весь час дивишся на годинника? Дзвінок.

Леонідик. Ну, ось і все. Відчиняйте двері! Ліка розгублено подивилася на нього.

431

Мій бідний Марате

Ось і все. Фініта. У двері постукали.

Заходь, Марику. Відчинилися двері, на порозі Марат, увесь у снігу, у своїй хутряній куртці.

Ліка (зі страхом і надією). Ти? Марат. Як бачиш. Леонідик. Я так боявся... (Вдарив його по плечу). Ти безвідмовний. Марат. Я чуйний. Леонідик. Ти Марат — друг народу. Марат (зняв куртку). Як ти дізнався мою адресу? Леонідик (багатозначно постукав себе пальцем по лобі). Розумієш?

Але я боявся, що

літак запізниться. Тепер я спокійний.

Ліка. Що ти вигадав?.. Кажи. Леонідик. А я дещо купив тобі,

Ліко. Сюрприз до деякої міри. Він зберігається у сусідів. Але час настав... Я принесу його. (Іде).

Ліка (підійшла до Марата і сказала, повільно розтягуючи слова). А я думала, що ніколи вже тебе не побачу.

Марат. Я теж. (Стушувавшись, погладив її руку). Ліка. Яка в тебе рука холодна. Марат. З аеропорту важко було добиратися. Новий рік — усі таксі зайняті. (Притулився щокою до її руки).

Ліка (тихо). А ти впевнений, що тобі треба було тут з’являтися? Марат. Не зовсім, дівчинко. (Витяг телеграму). Цю телеграму я отримав учора. Ліка (прочитала). «Негайно прилітай, ти потрібен Ліці. Пам’ятай, не пізніше,

ніж

тридцять першого. Леонідик». (Подивилася на Марата). Я нічого не знала.

Марат (спалахнув). Думаєш, це було просто — покинути все і прилетіти сюди? (Підійшов до столу, запхав щось собі до рота). Ліка (безпорадно). Чому ти їси руками? Марат. Тому що я зголоднів! Ліка (ледь усміхається). Не галасуй. (Помовчала). Ти стомився, бідний... Марат. Напевно. (Подивився на неї). Дивний сон наснився мені сьогодні. Я стою на величезному мосту, він не добудований — зрозуміла? — а я повинен завершити справу. А навколо відчайдушний вітер... Я озираюся навсібіч і бачу обидва береги: на одному моє дитинство — першотравневі паради, лінкор «Марат» і батько зі своїми друзями... а на іншому — світ після війни, нове життя... А я стою на недобудованому мосту, хвилі все сильніше, все вище, — і я не можу, не можу з’єднати береги...

Ліка (тихо). Хай буде, що буде... (Вражено). Хай буде, що буде!

432

Мій бідний Марате

Марат. Ти про що? Ліка (не одразу). Ти поїхав, і мені здалося, що у нас із Леонідиком все стало гаразд... Я ж обіцяла тобі. Минуло три тижні — і от... Повернувся Леонідик — в руках якийсь пакет.

Леонідик (притулив палець до вуст). Тс-с-с... (Підійшов до столу, взяв пляшку). А тепер я наллю собі вина... Ні, не заперечуй, Ліко!.. І вип’ю. (Підняв чарку). За моє здоров’я. (Випив). Нічогенько. Навіть мило. (Розгорнув пакет — там виявилися квіти). Ці квіти —

тобі. Добре, що мені все ж вдалося їх дістати. Я дуже радий.

Ліка. Дякую, але... Леонідик. Що я можу сказати... Ми тринадцять років разом — але я кохаю тебе, як першого дня, Ліко. Але так кохаю, як можу я. Не менше, проте й не більше. Хоча справа, напевно, не в цьому. Просто я не виправдав твоїх сподівань. Ти стільки вклала в мене, навіть про себе забула — і все ж... усе було марним.

Ліка. Повірити в це, мені? Леонідик. І я мушу залишитися сам. І сьогодні. Бо коли не сьогодні — то вже ніколи. Не дозволяй мені бути слабким, Ліко.

Ліка. Ні!.. (Відчайдушно). Чому ти мовчиш, Марате?.. Скажи йому... Марат. Не скажу! Леонідик. Потяг рушає за десять хвилин на першу. Привабливе, привабливе

відрядження. (Помовчав). Просто я егоїст і зрозумів — треба залишитися самому... (До Ліки). Піти від твоїх турбот, позбутися твоєї опіки... (Марату). А для тебе це не страшно. Ти сильніший за них. (Ледь усміхнувся). Все одно вам не жити одне без одного — я ж знаю. (Марату). Кажи й не криви душею — я маю рацію?

Марат. Так. Леонідик (ніжно). А ти чому мовчиш... Ліко? Ліка. Прощавай. Леонідик. Ви молодці. Все зрозуміли. Я це знав. (До Марата). Пам’ятаєш, як ти сказав — «навіть за день до смерті не пізно починати життя спочатку». Звичайно, це перебір... Але чомусь він справив на мене враження. Б’є годинник.

Марат. Дванадцять... Леонідик (усміхнувся). Дванадцять. Новий рік... Вони мовчки підійшли до столу, і Ліка налила їм вина.

Леонідик

(підняв чарку і тихо сказав). Ніколи не зрадиш нашій зимі сорок другого...

так?..

Марат (підняв чарку і сказав, стиснувши зуби). І не опускатися на землю... Ніколи. (До Ліки). Обіцяєш?

433

Мій бідний Марате

Ліка (підняла чарку і сказала швидко, майже пошепки). Обіцяю... вам обом. І те, що не вдалося мамі... все здійснити. Деякий час вони мовчали.

Леонідик. Ну ось, час у дорогу. Валізу він склав удень, людина передбачлива.

По-

вернеться, покличе на новосілля... Адже ми будемо зустрічатися — правда?

Марат. Хочеш сказати, що ти не такий боягуз, як я? Леонідик. Почасти. (До Ліки). Можливо, я кохаю тебе менше, ніж Марат. (Поцілував її руку). Хтозна. (Підійшов до дверей, зупинився біля столу).Тільки не забудьте — часточка мене, сьогодні, вона буде тут, у цій кімнаті. Ні, не поспішайте... дайте мені піти від вас якнайдалі. (Узяв виделку, скуштував салат). Нічогенький. (Налив вина, випив). Ця чарка, здається, була останньою в його житті. (Усміхнувся). Від тебе я відмовився — відмовлюся й від неї... Подумати лишень! (Подивився на них). До зустрічі! (Пішов). Ліка оглянула сервірований стіл, якось дивно усміхнулась. Марат тремтячими руками запалив сірника, закурив сигарету, сів на стілець. Ліка підійшла до нього і поклала на його плече свою долоню.

Марат (нерівним голосом). Знаєш... Першого травня у 45-му ми прокралися у двір іграшкової фабрики... Це було у Бреславлі. І тут нас накрили міномети. Знаєш... нас було семеро — а живим залишився тільки я. Ліка (тихо). Господи... Навіщо ти мені це розповідаєш? Марат. Смішно подумати, адже я міг померти... (Стиснув її руку). І ця хвилина — ось ця — її так би й не трапилося.

Ліка. Марате... Марат. Що? Ліка (тихо). Він зараз сам... там, на вулиці. Марат. Ні — тільки не жалій його... Чуєш? Сьогодні для нього все почалося спочатку (Пристрасно). Ти знову маєш вірити в нього, Ліко. (Не одразу). А хіба нам з тобою буде

просто жити? Він замовк, йому стало трохи страшно, і Ліка це зрозуміла.

Ліка. Ні, ні, все буде добре... (Неголосно.) Шістдесяті... Я в них вірю. Вони принесуть нарешті щастя людям.

Марат. Інакше й бути не може. Стільки надій! Ліка. Ти лише не бійся, не бійся бути щасливим... Не бійся, мій бідний Марате!..

Завіса

СОДЕРЖАНИЕ Биография времени А.Пушкиной, с пометками Г.Касьянова ....................................................7 Одиннадцать страниц военной прозы Б.Васильева, инсценировка Г.Касьянова................ 37 Ювенильное море А.Платонова, инсценировка Г.Касьянова .................................................. 57 Лолита Э.Олби, по роману В.Набокова, перевод И.Полоцка......................................................85 Над пропастью во ржи Дж.Сэлинджера, сценическая транскрипция

Ю.Издрыка.......... 171

Вишневый сад А.Чехова, перевод П.Панча .............................................................................. 237 Декамерон 1/20 Дж.Боккаччо, инсценировка А.Пушкиной .................................................. 287 Украинский вертеп под редакцией А.Кисиля ........................................................................... 321 Мой бедный Марат А.Арбузова, перевод Л.Пархоменко ....................................................... 377

Над книгой работали:

Г.Касьянов А.Пушкина Л.Пархоменко (литературный редактор) О.Забуга Л.Кутиль Верстка и дизайн

А.Чумаченко Е. Сугоняко