Приборкання Тигра

Page 1

Тоні Ентоні Анжела Літтл

Приборкання

т и г ра Переклала з англійської Євгенія Кривулько

Олександрія Ездра 2008


First published 2004 by Authentic Media 9 Holdom Avenue, Bletchley, Milton Keynes, Bucks, MK1 1QR, UK Copyright © 2004 Tony Anthony and Angela Little

Ентоні Т. Приборкання тигра /Пер. з англ. Є. Кривулько. – Олександрія: Ездра, 2008.– 216с. ISBN 966-8182-76-1 Це правдива розповідь про життя колишнього триразового чемпіону світу з кунг-фу Тоні Ентоні. Перебуваючи на вершині своєї майстерності, самовпевнений і владний Тоні швидко йшов вгору по кар’єрних сходинах. Перемоги над суперниками, гроші, впливове оточення – все складалося якнайкраще. Та сталася трагедія, що перетворила учня «шляху просвітлення» на жорстоку, безжальну людину... Але він зміг піднятися до Христа із глибин пекла сумнозвісної Центральної в’язниці Нікосії. Його шлях не був легким, але Господь являв Свою милість, підтримував його і сповнив любов’ю затьмарене ненавистю та люттю серце чоловіка, докорінно змінивши його життя.

Всі права захищені законами про авторські права. Ця кни­г а, цілком чи частково, не може бути відтворена ніякими засобами, включаючи електронні, механічні, фотографічні, звуковідтворюючі, комп’ютерні, чи будь-якими іншими засобами передачі інформації, які існують на момент її видання або можуть бути винайдені в майбутньому без відповідного письмового дозволу видавця.

ISBN 1-86024-481-5 (англ.) ISBN 966-8182-76-1 (укр.)

© Т. Ентоні, А. Літтл (англ.) © Видавництво «Ездра», 2008 (укр.)


ПОСВЯТА Цю книгу я присвячую Майклу Райту, який вивів мене із духовної пустелі та продовжує виводити інших. Приборкання тигра, то перемога над драконом. Китайська приказка

«І бачив я ангола, що сходив із неба, що мав ключа від безодні, і кайдани великі в руці своїй. І схопив він змія, вужа стародавнього, що диявол він і сатана, і зв’язав його на тисячу років,– та й кинув його до безодні, і замкнув його, і печатку над ним поклав, щоб народи не зводив уже...» Об’явлення 20:1-3



Подяка Ця книга описує мій довгий та тернистий шлях до віри в Бога та тих багатьох людей, які відіграли при цьому велику роль. Перш за все, висловлюю подяку своїй дружині Сарі за її мудрість. Вона – мій найкращий друг, вірна підтримка та справедливий критик. Вона з посмішкою вносить рівновагу в глибоко задовольняюче, але іноді емоційно виснажливе служіння. Також я вдячний моїм синам Етану та Джейкобу, які кажуть мені: «Тату, ми так сумуємо за тобою, коли ти їдеш», і коли я повертаюсь додому нагадують мені про те, що татусі існують для того, щоб гратися зі своїми дітьми, розповідати їм цікаві історії, цілувати та обіймати їх. Ця книга не побачила б світу без твердого посвячення Анжели Літтл – найкращого співавтора, з тих, що можна бажати. З моменту нашої першої зустрічі ми постійно підтримували стосунки і її ентузіазм щодо цього проекту був непохитним та гідний наслідування. Спасибі тобі, що прийняла цей проект та довела його до кінця. Дякую за розуміння того, якою людиною я був та якою став. Дякую Філу, чоловікові Анжели за його підтримку та підбадьорення, а також її сину Семюелю, який так щедро пожертвував своїм часом, проведеним із матусею. Я вдячний багатьом друзям та родині, які подтримували Анжелу під час здійснення цього проекту. Особлива по­ дяка Гордону та Дороті Літтл, Тоні та Лінді Сміт, а також Крісу та Лінді Макінтайр за всю вашу практичну допомогу та підтримку. Дякую Малкольмові Дауну та команді видавництва «Аутентик Паблішинг» за ваш ентузіазм, сміливість та віру в здійсненні цього проекту.

5


Дякую Раді директорів, яка продовжувала скеровувати мене в моєму служінні: Робу Ленду, Мартіну Іді, Сарі Ентоні, Девіду Коулмену, Девіду Доїлу, Патріку Рассел-Моту, Тіні Мей, Джейн Крістіан та Люкові Добсону. Висловлюю подяку своїм наставникам: Джорджу Верверу, Стівену Гембері, Гвіну Джордану, Девіду Чедвіку та Полу Вілкоксу, чия підтримка та мудрість скеровували та збагачували моє життя та працю. І насамкінець, дякую Вам, читачу. Дякую за те, що знайшли час прочитати мою історію. Тоні Ентоні


Розділ 1 78

Ш

ейна Ді Суза було важко впізнати. Охоронці підняли його з підлоги камери й поклали спотворене тіло на брудні ноші. Він був побитий, порізаний, зґвалтований та повністю знищений. Калюжі крові перетворилися на великі пурпурові плями на холодному бетоні. Результат тортур повільно рухався темним коридором, бо його несли до медичного крила. Невелика група чоловіків віддалялася. Ми всі знали, хто був винним в нападі на молодого хлопця зі Шрі-Ланки. Але мовчали. Працівникам в’язниці було байдуже. «На одного злочинця менше», як вони звали нас у крилі Б – філакіменос. Скоро це місце займе хтось інший. Нападника не розшукуватимуть і не каратимуть. Моєму другові марно чекати справедливості. То був ще один звичайний день у центральній в’язниці Нікосії. У ній було зібрано жалюгідну суміш людських пороків: убивці, наркодилери та контрабандисти, гангстери, кривдники дітей, крадії, ґвалтівники, терористи та шахраї. Тут, у смердючому вінегреті в’язниці Кіпру, змішалися найжорстокіші з людей та останні невдахи. Існувало багато правил, але вони були встановлені не адміністрацією. Кожен із нас жив згідно кодексу жорстокості, що був необхідний для самозбереження. Завжди необхідно було перебувати напоготові, бо тут кожен стояв сам за себе. Кров часто проливалася з найменшого приводу. Але, попри це, ми з Шейном мали щось спільне. Коли ж я побачив, що з ним трапилося, всередені мене запалав темний та небезпечний гнів. Аль Капоне, чи Алькапоні, як називали його греки, був огидним типом. Ніхто не знав, як його звали насправді. Він був одним із тих

7


ненормальних, схиблених на злочинах. Суди не піклувалися про те, щоб направляти подібних людей до божевілень, а просто розміщували серед нас. Алькапоні був справжнім виродком. Він був дикуном та одинаком із Кіпру, який ледве володів своєю рідною мовою. Його було посаджено до в’язниці за вбивство та численні зґвалтування. То був справжній психопат. У той час, як більшість із нас присвячували час наркотикам та дрібним крадіжкам (переважно цигарок та шоколаду, бо це була основна форма розрахунків), а іноді виготовленням ремісничих виробів, Алькапоні займався тим, що калічив та ґвалтував інших в’язнів. Він був засудженний на довічне ув’язнення, і перетворював життя всіх нас на пекло. У той день, коли з Шейном так жорстоко обійшлися, я заприсягувся, що помщуся за будь-яку ціну. Алькапоні був вищий за мене на добрі 30 сантиметрів. Він накачував м’язи, і його руки були завтовшки з мої стегна, але я знав, що можу здолати його. Я знав, що мо­ жу вбити його голими руками, та змусити страждати за кожний удар, за кожний мерзенний, брудний вчинок, за кожну краплю Шейнової крові. В наступні дні над в’язницею нависло мовчазне очікування. Всі знали про мій намір дістати Алькапоні. Йому не позаздриш. Я лише вичікував слушного моменту. З того часу минуло два тижні, і з кожним днем зростав мій гнів. Я плекав у голові плани помсти, щоб потім змусити його страждати. Просто вбити цього негідгника було б недостатньо. Я змушу його благати про помилування перед тим, як відправлю до пекла. Свого часу я був чемпіоном з кунг-фу міжнародного класу, а тому міг знищити його, розірвати на мільйони шматків. Мені було легко подолати Алькапоні голими руками, але тими днями я часто мав при собі лезо. Так само робила й більшість в’язнів. Ми відламували шматочки леза від своїх бритв й носили під язиком чи в інших місцях, де їх було важко знайти. Хоча це не надто вже й турбу­вало охоронців. Дехто з них отримував насолоду від садизму, а інші просто закривали очі на те, що відбувалося у в’язниці. Що їх цікавило насправді, так це те, чи в’язня порізали, чи зґвалтували, тримаючи лезо біля горла? Несподівано мене притисли до стіни, і голос Алькапоні пролунав у темряві порожнього коридору. Я розгнівався на себе за те, що мене

8


впіймали зненацька, але мої вени наповнював адреналін. Нарешті прийшов мій час розібратись із цим демоном. Він натиснув на мене всією вагою свого величезного тіла обличчям до обличчя, і я відчув огидний сморід його подиху. Мені в горло тисло лезо, готове перерізати мою яремну вену. Раптом я схопив його брудне обличчя своєю вільною лівою рукою й притиснув великим пальцем очну ямку, готовий вичавити око. Я швидко прорахував свої рухи і між нами зав’язалася боротьба. Я знав, що отримаю небезпечний для життя поріз, але мені було байдуже. Мені вже все байдуже. Я міг загинути сам, але спершу мав вбити його. Я жадав його крові. Я міг легко вибити його око, перш ніж зубами відірву вухо. Усередені мене кипів гнів, але зненацька я відчув ще щось. У запалі цих солодких секунд я раптом відчув, що відбувається ще одна, більш глибока боротьба. Вона не мала відношення до Алькапоні, це стосувалося мене. Було таке відчуття, наче якась нова свідомість послаблювала укорінені інстинкти, що зробили з мене бойового воїна, яким я був. Доки я намагався сконцентрувати свою увагу на вусі Алькапоні, в моїй голові з’явилася картина того, про що я читав лише цього ранку. Людина, яку несправедливо зарештували, друг, що захистив його, відтявши вухо служнику обвинувачувача. Вухо Алькапоні було за якихось пару сантиметрів від моїх зубів. –  Давай, Тоні, кусай. Ти швидкий, ти зможеш,– проговорив голос мого інстинкту. –  Ні, хвилиночку... хто з мечем прийде, від меча й загине... та звідки ж ці думки? –  Давай, хлопче, зроби це! Чого ти чекаєш? Конфлікт всередині мене зростав, і я відчув, як вільна рука Алькапоні сягає мого паха. Його тваринний рев пролунав поривчасто, крізь його гнилі зуби, коли мої пальці поглинули в його обличчя, тягнучи та рвучи шкіру. Я знову почув голос. –  Та давай вже, невже ти збираєшься дозволити йому порізати та зґвалтувати себе, як це трапилося з Шейном? Що мене стримувало? Я не знав цього, але продовжував міцно тримати цю тварину, залишаючись притиснутим до стіни, та щось стримувало мене від наступних дій. Всередині відбувалася внутрішня боротьба, що тривала лише мить, доки крапля поту не стекла з об­ личчя Алькапоні, і було таке відчуття, наче час зупинився. Це була

9


суперечка, що мала відношення до всього мого життя та кидала виклик кожній клітині мого єства – того, ким я став. Я знав, який із голосів має перемогти. Але що буде потім? Чи міг я дозволити спотворити себе так само, як мого товариша? І чи міг я дійсно довіряти цій новій свідомості, цьому новому голосові, що був таким переконливим, таким упевненим? Раптом із моїх вуст злетіли слова. Вони пролунали спокійно, чітко та авторитетно. Алькапоні володів лише грецькою, але в ту мить я говорив англійською. Проговорюючи слова, я послабив захват і став чекати. Наступної миті я відчув, як тіло Алькапоні здригнулося від шоку. Він затремтів і по його липкій шкірі побігли мурашки. Його затьмарені очі сповнилися жаху, і я приготувався до нападу. Несподівано моє тіло напружилося, бо він послабив свій захват. Ми стояли усе ще дуже близько одне до одного, дивлячись у вічі. Тоді, за мить, він повернувся, і втік. Він мав вигляд одержимого, біжучи і для захис­ ту обхопивши голову руками. Його крик, від якого кров холола в жилах, відбивався від бетонних стін і все долітав до мене, доки він зникав у темряві. Я намацав своє горло, й витяг лезо зі своєї шкіри. Від Алькапоні не залишилося й сліду.


Розділ 2 78

М

ені було чотири роки, коли до нашого дому завітав незнайомець. Доти до нас ніхто не приходив, і тому, почувши дзвінок у двері, я схвильовано завмер на верхній сходинці. Мій батько дозволив чоловікові увійти, і провів його у вітальню. Той чужинець, так само як і моя мати, був китайцем. Я прослизнув униз, щоб зазирнути в кімнату крізь напіввідчинені двері. Вони розмовляли досить тихо, і тому мені не вдалося почути, про що мова. Зі своєї схованки я бачив обличчя незнайомця. Вираз його був грізним. –  Заходь, Антоніо,– погукала мене мама. Я був обережним і, не дивлячись на незнайомця, швидесенько прошмигнув повз нього, намагаючись заховатися за татом. Мама простягнула руку й підвела мене до себе. Не знаючи, що робити, я подивився на тата, але той не зводив очей із каміну. Батько блимав очима так, неначе туди щось потрапило і заважало. Несподівано незнайомець узяв мене за зап’ястя. Я спробував вирватися, але він міцно тримав мене, а мати подивилась на мене так, як робила це, коли хотіла, щоб я заспокоївся. Вона дала незнайомцеві невелику торбину, і перш ніж я щось збагнув, ми опинилися на дворі, прокладаючи шлях стежинкою крізь сад. Мої батьки залишилися вдома. Я мало що пам’ятаю про ту подорож. Незнайомець не розмовляв зі мною, і тому я не мав жодного уявлення про те, куди він мене везе. Коли ми опинилися в аеропорту, мене заполонили змішані почуття страху та хвилювання. Ця подорож могла б стати чудовою пригодою, але щось тут було не так. Чужинець, як і раніше, не розмовляв зі мною, навіть тоді, коли ми розпочали посадку на літак. Час минав, і мені ставало дедалі страшніше. Здавалося, що політ був нескінченним. Напевно,

11


мама з татом невдовзі приїдуть. Ми повернемося собі додому. Усе буде гаразд. Проте я не знав, що цей літак прямував до Китаю. У чотирирічному віці мені було важко зрозуміти труднощі батьківсь­ кого життя. Але от що я добре знав, так це ненависть матері. Сидячи в тому літаку, все, що я міг робити, так це думати про те, що вона гнівається на мене. Що я зробив не так цього разу? Я знав, що зруйнував життя моєї матері. Вона мені так сказала. Мама завжди гнівалася на мене. За деякий час до появи незнайомця трапився випадок, якого я ніяк не міг забути. Ми переїхали зі своєї маленької квартири у Вест Енді до великого будинку в Еджвері, що був розташований на північний захід від Лондона. Мені той будинок здавався просто велетенським, і я пам’ятаю, як верещав від радощів, гасаючи по ньому з однієї кімнати до іншої. Мама з татом придбали велике нове ліжко і я стрибав на ньому, падаючи обличчям донизу на м’якеньку нову пухову ковдру. Раптом забігла мама. –  Негайно припини це, ти, дурне дитя,– вигукнула вона, давши мені ляпаса. Підійшовши до нічного столика, вона взяла до рук велике дзеркало і почала розглядати себе, витягуючи підборіддя, потім підфарбовувала губи, причепуривши повіки так, як це вона робила завжди. Я поповз, щоб швидше злізти з ліжка, але, поспішаючи, втратив рівновагу, й зненацька полетів униз. Я не зміг стриматися, й засміявся. Перш ніж я зрозумів, що трапилося, вона вже стояла наді мною. Навколо мене щось ламалося, тріщало, а мати, голосно лаючись, почала мене проклинати. Мою голову протнув раптовий і сильний біль. –  Ти, ідіотська дитино, що я тобі сказала? – ошаленіло кричала вона. – Ти тільки подивися на себе! Вона демонстративно вийшла з кімнати, гуркнувши за собою дверима. Я чомусь не міг навіть поворухнутися. Рама від дзеркала міцно скувала мої плечі, а шматки гострого скла різали шию та обличчя. З ран текла кров, і коли, скорчившись від агонії, я спробував витягти гострий уламок зі своєї щоки, кровотеча стала сильнішою. Раптом, прокинувшись, я збагнув, що ми вже виходимо з літака. Де це ми? Я хотів було протерти очі, але зрозумів, що незнайомець все ще тримає мене за зап’ястя. Мені хотілося плакати. Я чув голоси

12


навколо себе, але не міг зрозуміти жодного слова. Люди кричали, але їхні голоси були пронизливими й дивними. Я відчув, як мене охоплює страх та сум’яття. Хто цей чоловік? Куди він привіз мене? Навколо човгали люди з валізами, тацями та пакунками, але цей аеропорт не був схожим на той, з якого ми почали свою подорож. Повітря було важким від цигаркового диму та якихось інших незнайомих запахів. Охоплений дрімотою, я почав плакати, глибоко схлипуючи та задихаючись. –  Т-с-с-с! – промовив незнайомець, і вхопив мене ще міцніше, так що я відчув його нігті під своєю шкірою. Мій плач швидко потонув в болю та мовчазному страху. Чоловік смикнув мене знову і цього разу ми опинились на свіжому повітрі. Був вечір. Саме цієї хвилини я збагнув, що перебуватиму дуже і дуже далеко від свого дому. Як наляканий кролик, я розглядав місцевість, сподіваючись побачити маму й тата. Люди, яких я бачив, носили дивний одяг. Було шумно від криків та гавкання собак, також я побачив чоловіка з кліткою в руках, в якій сиділи птахи. Ми зупинилися. Переді мною стояв худорлявий чоловік, одягнений у чорну шовкову сорочку із широкими рукавами та високим комірцем. Пізніше я дізнався, що то був мій дідусь. Але тоді нас ніхто не познайомив. Ані посмішки, ані привітання. Мене брутально запхали у його візок, запряжений кіньми. Він клацнув язиком і ми вирушили в темряву. Залишивши аеропорт позаду, я побачив дивні тіні від дерев та звірів, що рухалися навколо у сутінках. Мені було страшно і нудно від смороду, що наповнював повітря. (Пізніше з’ясувалося, що то було мило з лілій, яким користувався мій дідусь. Воно дуже поширене серед китайців, і відоме завдяки своїм антисептичним властивостям, але його огидний запах завжди викликав у мене нудоту.) Цьому смороду судилося стати запахом моєї параної. Здавалося, що подорож ніколи не скінчиться. Коли ж ми нарешті зупинилися, було вже так темно, що хоч око виколи. Я ледве міг розпізнати тіні місцевості, але відчув, що біля воріт стояла група жінок. Можливо, вони чекали саме на нас. Я не сподобався жінкам, і одразу відчув це. Але що я зробив не так? Мій розум продовжував повертатися до матері. Зі зневагою та звуками, схожими на каркання ворон, усі жінки, крім однієї, порозходилися геть. То була ДжоуМо – моя бабуся.

13


Усередині будинку мене трясло від холоду. Досі зі мною так ніхто й не заговорив. Я хотів було запитати, де я, але коли спробував це зробити, побачив у відповідь палець, прикладений до вуст і швидке: «Т-с-с-с!». Мені було чотири роки, і я був зовсім сам у ворожому світі, що лякав мене. Будинок мав дуже дивний вигляд. Я був шокований, коли раптом ціла стіна пересунулась з місця на місце. Жінка провела мене до ліжка в кутку. Воно було зовсім не схожим на те, що я мав удома: бамбукові палички на хиткому каркасі. Ліжко скрипіло, коли я залазив на нього, й кололо мою шкіру, коли я ворушився. Мене накрили тонким мусліновим простирадлом, але я обгорнув ним свої плечі і, підібгавши колінця під живіт, тихо проплакав, аж доки не заснув. За наступні дні та тиждні мені довелося навчитися швидко вгамовувати сльози. Кожен день починався дуже рано, між четвертою та п’ятою годинами. Дідусь (Лоу-Сі, так мені наказали його називати, бо це означало «пан» або «вчитель») заходив до моєї кімнати і бив мене по голові своєю бамбуковою палицею, аби розбудити. Швидко я привчився вставати раніше, ніж почую його кроки. Я турбувався про те, щоб прокидатися ще до появи діда і бути готовим привітати його. Але він бив мене у будь-якому випадку. Побиття Лоу-Сі були жорстокими. Але минали дні й тижні, і я призвичаївся до них, хоч терпіти побої завжди було важко. Лоу-Сі використовував свіжі бамбукові гілки і бив мене по вухах, часто – до крові. Дуже рідко мені пояснювали причину покарання. Дід дав мені призвісько Лоу-Хен-Кіло, що означало «Маленький іноземний диявол». Його особистим завданням було «вибити з мене круглоокість». Оскільки я був єдиним онуком у своїх дідуся та бабусі, до мене могло б бути й зовсім інакше ставлення. У Китаї хлопчиків вважають за тих, хто приносить успіх родині, і ставляться до них здебільшого як до «маленьких принців». Їх пестять і люблять до безтями як батьки, так і дідусі з бабусями. Але проблема полягала в тому, що моя мати вийшла заміж за чужинця-італійця, який народився та виріс в Англії. Вона осоромила родину і мені здавалося, що я маю заплатити за це. Щоранку я зазвичай слідував за Лоу-Сі на двір, де він починав робити ранкову зарядку. По кілька годин я тремтів від холоду, одягнений лише в свою благеньку муслінову одіж, але не смів відвести своїх очей від

14


нього. Мене огортав страх від однієї думки про покарання. Лише на мить я інколи відводив погляд, аби роздивитися дах та верхівки стін. Вони були прикрашені досить дивними речами: драконами, феніксами, літаючими кіньми, єдинорогами та людиною, що їде верхи на курці. Спочатку я міг тільки спостерігати за дивними рухами, що робив Лоу-Сі. Він змушував мене стояти дуже рівно і глибоко дихати, вдихаючи через ніс і видихаючи ротом. Це була втомлююча процедура, від якої заклякав розум. Минали тижні, й оскільки я почав розуміти дідусеву мову, він пояснив, що його рухи називаються «тай-ші», що є фундаментальним для занять кунг-фу. Я швидко збагнув, що мій дідусь був великим майстром цього стародавнього бойового мистецтва. Усі на селі поважали його. Тому й наш будинок був найгарнішим в окрузі. Мені здавалося, що він був трохи схожим на храм, що стояв на схилі. Я не багато знаю про своє сімейне дерево, але мені відомо, що мій дідусь був родом із Північного Китаю. Він утік звідти в Кантон, аби його обминули варварство та звірство японського вторгнення, що тривало до 1940-х років. Лоу-Сі народився у родині Су, прямих нащадків Гонг-Су, який був одним з так званої «Святої П’ятірки», і пережили знищення першочинного монастиря Шао-Лінь у 1768-му році, який існував при дінастії Ман-Шу. Гонг-Су був змушений переховуватися і продовжував практикувати кунг-фу. Його знання передавалися з покоління в покоління і дійшли до мого діда, Чанг-Лінг-Су. Оскільки мій дід був шаоліньським ченцем, він дуже пишався своїм п’ятсотлітнім насліддям. Залишивши храм після навчання, він став сам розвивати свій особистий стиль та навчати шляхам кунг-фу. Дуже швидко він став вельми поважним Великим Майстром. Але оскільки він не мав сина, це означало, що рід Су припинить своє існування. Я був неочікуваним та небажаним учнем для нього. Можливо, саме з цієї причини він підводив мене до найжорсткіших крайнощів навчання. Тому що я був «напівкруглооким», то мав багато чого доводити. За роки, що чекали ще на мене попереду, Лоу-Сі відкриє мені таємниці та скарби цього давнього мистецтва. Я стану дуже дисциплінованим, дійсно освіченим учнем і непереможним воїном. Аби стати справжнім учнем бойових мистецтв, важливо прийняти й весь кодекс того життя, що не схожий ні на що з того, що існує

15


в західному світі. Його коріння сягають засад духовної дисциплі­ ни та практики даосизму. Згідно з ученням бойового мистецтва, батьком кунг-фу був індійський чернець Бодхідхарма. Серед ки­ тайців він відомий як Та-Мо. Легенда розповідає про те, що він залишив свій монастир в Індії та поширив своє вчення про Будду по всьому Китаю на початку VI ст. після Р. Х. Подорожуючи горами Північного Китаю, він зу­пинився в монастирі під назвою Шао-Лінь. Шао-Лінь означає «молоде дерево», таке, що може витримати сильні вітри та урагани, бо гнучке й може хилитися й гойдатися під натиском вітру. Та-Мо вимагав, щоб учні були дисціплінованими в шляхах медитації та постійному пошуку просвітлення, але побачив, що ченці постійно засинають під час медитацій. Він збагнув, що їхні тіла були слабкими та кволими, і тому розробив серію вправ, пояснюючи: «Хоча вчення Будди й існує для душі, але тіло й душа – нероздільні. Тому я дам вам метод, завдяки якому ви зможете розвивати в собі достатньо енергії для того, щоб увійти в присутність Будди». Ці вправи були комплексом, що слугував як форма рухливої медитації. Також це були високоефективні бойові рухи, що допома­ гали ченцям захищатися від бандитів під час подорожі з монастиря в монастир. Але попри це, найбільшою турботою Та-Мо було не просто набуття фізичної сили, але розвиток внутрішньої енергії «Ші», що найближче до контексту перекладається як «дихання», «дух» та «життєва сила». Саме розвиток «Ші» – серцевина даосистського мистецтва, вклю­ чаючи бойове мистецтво, філософію та зцілення. Ті ранні роки, коли я годинами тренувався і вдосконалював свою майстерність дихати, мали стати основою чогось надзвичайно могутнього. Одного дня Лоу-Сі вдягнув мене в помаранчевий одяг й повів до місцевого храму Шао-Лінь. Ми йшли нескінченними сходами, що вели до воріт храму, а небо над нами було яскраво-блакитним. По дорозі до входу я відчув незвичні солодкі запахи, що плавали в повітрі. –  Це ароматизовані палички та вишневий цвіт,– пояснив Лоу-Сі. –  Ми використовуємо їх як дар на знак нашої поваги до Будди. Я покірливо слідував за ним, коли він запалив кілька свічок від нашого імені.

16


–  Їх цілющий аромат допомагає заспокоїти розум,– пояснив він. –  Коли йдеш шляхом просвітлення, то стаєш подібним до диму від фіміаму, що підіймається до небес. Доки мій учитель вів мене до затишного місця, аби розпочати медитацію, я не міг утриматись від погляду на ченців, що відточували бойові вправи. –  Вони зв’язали свої стопи та нижню частину ніг жгутами,– сказав Лоу-Сі, помітивши мою зацікавленість. – Це для того, щоб мати силу та захист, відпрацьовуючи удари ногами. Я дивився на ченців, сильно дивуючись швидкості та силі їхніх ударів. –  Вони вивчають стиль журавля, це одна з традиційних систем ведення бою,– пояснив Лоу-Сі. Я уважно слухав історію, яку він розповідав: –  Одного дня ченець побачив, як б’ються журавель і мавпа. Здава­ лося, що мавпа поламає птаха на дві частини, однак той був набагато обережнішим від неї. Птах махав крилами та клював мавпу, доки великий звір не втік. Зверни увагу на граційність їхніх рухів,– повчав Лоу-Сі,– сильний далекобійний удар, а також позицію на одній нозі. Подивися, як складені їхні руки,– неначе дзьоб журавля. У міру навчання, я також оволодів стилем журавля та інших систем кунг-фу. Це китайське бойове мистецтво нараховує понад 1 500 стилів. Наслідування тварин –  класична та найдавніша практика шаолінсь­ кого кунг-фу. Мій учитель навчив мене тому, що людина, яка слабша за тварину, покладається на свій розум, щоб вижити. Але, щоб посправжньому зімітувати рухи та мислення певної тварини, треба відшліфовувати фізичне мистецтво завмирання та швидкості, спостере­ ження та реакції, впевненого руху та миттєвої атаки. –  А зараз сконцентруйся! Миттєво моя увага відволіклася від учнів. –  Сконцентруй свою увагу на цьому полум’ї,– звернувся до мене ЛоуСі, поставивши перед мною палаючу свічку. – Перенеси себе в середину вогню й очисть свій розум. А тепер дихай. Ми проводили довгі години у храмі, дивлячись на полум’я свічки. Мені хотілось заплющити очі, але коли вони тяжчали, я відчував удар бамбукової палиці на своєму обличчі. Лоу-Сі бив мене завжди,

17


коли вважав, що я втрачаю концентрацію. Мета цих довгих годин медитації полягала в тому, щоб відчути зв’язок з Ші. Мене вчили, що все, що відбувається – результат негативних та позитивних космічних сил «Інь» та «Янь», досягнути гармонії яких можна за допомогою вивчення Ші. У людському тілі Ші найкраще розуміти, як потік енергії. Учні Дао вірять в те, що Ші керує м’язовими рухами, процесом дихання, регулюванням серцебиття та функціонуванням нервової системи. –  Коли ти зможеш повністю гармонізувати Ші в тілі та дусі, ти досягнеш просвітлення та внутрішнього миру. Ти відкриєш в собі силу, що здається надприродньою,– вчив мене Лоу-Сі. – Використання Ші життєво важливе для мистецтва кунг-фу,– продовжував він. – Воно надає плавності. Він опустив свою руку в маленький глечик із водою, а потім тримав на повітрі, доки на ній не сформувалася крапля і не стекла на пучку пальця. –  Одна крапля води. Сама по собі вона легка та безсила. Але що на землі може протистати силі цунамі? Його люті хвилі мають силу, що руйнує землю та переборює все, що зустрічається на його шляху. Хлопче, навчись контролювати Ші. Поринь у її космічну енергію, і ти також матимеш силу, що набагато перевищує твою природну силу. З роками настанови Лоу-Сі щодо Ші стали більш зрозумілими для мене. Я збагнув, що це має бути «бог усередині», який стане корінням моєї сили. Керуючи енергією свого тіла за допомогою Ші, я міг розбивати цеглини голими руками й робити ще дивовижніші речі. Також вона дала мені підвищене відчуття свідомості, до форми крапки, коли я міг у темряві відчувати рухи супротивника й витримувати сильний біль, перерозподіляючи його по своєму тілу. Усе моє життя в Китаї було тісно пов’язане з вивченням кунг-фу. Як новонаверненого, мене змушували робити найбільш принизливу та важку роботу порівняно з утримуванням і нашого будинку і храму разом узятих. Увесь цей час Лоу-Сі готував моє тіло до початку серйозного навчання. Найперший із досвідів, що він мені показав, було занурення рук у кошик із піском. Годинами я робив це під його пильним спостереженням, доки мої руки не почали боліти та кровоточити. Через кілька тижнів моя шкіра огрубіла так, що я перестав відчувати біль.

18


Потім Лоу-Сі запропонував мені кошик із маленькими камінцями і процес повторився. Кожні кілька днів він додавав усе більше каміння, доки я не набув великої сили своїх рук, занурюючи їх в гострі валуни, не маючи ані порізів, ані мозолів. Одним із моїх головних завдань було доглядати худобу. Мої дідусь та бабуся мали рисові поля, а також тримали курей, кіз, корів та коня. Мене зазвичай залишали працювати самого, і я почувався в безпеці, подалі від брутального побиття Лоу-Сі. Тут, серед тварин, я міг поділитися болем, що відчував від занять та ненавистю, яку відчував до діда. Ще одним жаданим полегшенням були для мене походеньки на ринок із моєю бабусею. Я мав носити важкі ноші, але це було краще, ніж безжальні побиття з боку вчителя. Ринок був гамірним та яскравим місцем. Люди торгувалися й голосно розмовляли один з одним, перекрикуючи навіть гомін будиночків ма-джонг. Тут було чимало тварин у клітках: собаки, качки, птахи, кролики, рептилії й безліч різновидів дивних риб на великих дерев’яних возах. Я тримався поруч із бабусею, боячись, щоб мене не помітив власник рептилій. Він був дуже старим та згорбленим, з тонкою сивою бородою, тоненькими вусами та обличчям, зморщеним, немовби сухий чорнослив. Він мав довгі жовті нігті, що стирчали з його зморщених пальців, й користувався своїм гостро заточеним нігтем великого пальця для того, щоб перерізати горлянки черепах, яких він продавав. У нього в асортименті були всі різновиди комах та змій: живих, мертвих, засушених та опудал. Аптека була ще одним джерелом жахливих вражень. Велетенські коб­ ри були скручені кільцем у величезних скляних ємностях, а на кожній полиці ряд за рядом стояли, викликаючи жах, банки, повні частин тіл тварин, скорпіонів, жуків усіх типів та розмірів, жал бджіл та змій, і все це було законсервоване в міцно пахнучому лікері. Бабуся дуже довго вимінювала у торговця прянощами те, що їй було потрібно. Я дивувався вигляду великих чілі, яскравих пудр та кумедно виглядаючих корінців, які вона купувала, аби готувати чай з женьшенем та імбіром. На вулиці пахло чимось дуже смачним, бо люди, що сиділи на узбіччі, готували їжу у великих чанах. Йшов 1970-ий рік, і здавалося, що більша частина Кантону займалася будівництвом. Разом із традиційними хатинами будувалися гігант­ські будинки

19


на західний манер. Їх зводили босоногі й швидкі китайці, які безстрашно демонстрували трюки на бамбукових підмостках. Ми прокладали шлях повз насипи з камінням та в’їдливі відходи ринку, обминаючи надокучливих торговців паличками з провіщенням долі. Мою увагу завжди привертали писарі, що сиділи на вулиці із пензлями та чорнилами. –  Вони використовують спеціальний папір хуан, виготовлений з рисової та хінової соломи,– пояснила Джоу-Мо. – Люди платять гроші писарям за те, щоб вони написали листа для них, а також складали спеціальні оголошення. Не можу сказати, що моя бабуся ставилася до мене з теплотою, але здавалося, що їй подобалося навчати мене культурі та особливостям свого народу. У китайців існує безліч свят, і найголовніше з них – Новий рік. Китайський місячний календар базується на циклах місяця, що повторюються кожні дванадцять років, кожен з них має за символ якусь тварину. –  Легенда говорить, що бог Будда велів усім тваринам прийти до нього перед тим, як він залишить землю,– пояснювала Джоу-Мо. – Але лише дванадцять із них виявилися готовими прийти й попрощатися. Як винагороду Будда пообіцяв назвати ім’ям кожного з них місяці у тому порядку, в якому вони прийдуть. Звірі почали сперечатись про те, кому ж іти першим, і, врешті-решт, це призвело до змагань. Вони вирішили, що та тварина, яка першою допливе до протилежного берега річки, буде першою, а всі інші прийдуть у відповідності з тим, якими вони допливли. Всі тварини зібралися біля берега річки й стрибнули у воду. Непомітно для бика, щур застрибнув йому на спину, і коли бик вже був близьким до того, щоб вибратися на берег першим, щур стрибнув зі спини бика й виграв змагання, а бик зайняв друге місце. Відповідно, інші фінішували таким чином: тигр, кролик, дракон, змія, кінь, вівця, мавпа, півень, собака та свиня, яка була дуже повільною й лінивою, тому й прийшла останньою. Джоу-Мо розповідала мені цю історію багато разів. Зазвичай вона дуже голосно сміялась, розповідаючи про бідну ліниву свиню. –  Ти народився в рік півня,– сказала вона мені. – Людина, що народжена під знаком півня, багато працює й чітко знає, чого хоче. Вона не боїться говорити те, що думає, але будь обережним,– попередила мене бабуся,– півень також може бути дуже пихатим й занадто

20


самовпевненим. Ти також будеш дуже сміливим,– сказала вона, уважно дивлячись на мене. Новий рік наближався і серед населення відчувався дух радості. Кожен двадцятий день дванадцятого місяця був відведений для того, щоб чепурити домівки. Моя бабуся називала це «вимітанням осаду». Було необхідно ретельно вичистити кожен закуток будинку. Я допомагав їй вішати великі сувої з червоного паперу на стіни та ворота. На них гарними чорними чорнилами були написані поетичні привітання та побажання добра родині. Ми прикрашали будинок квітами, мандаринами, апельсинами й великими грушоподібними грейпфрутами. –  Це принесе нам удачу й добробут,– сказала бабуся, уважно викладаючи фрукти. (Варто додати, що завдяки мовному співзвуччю і виник цей символізм. Слово мандарин китайською звучить так само, як «вдача», а слово апельсин, як «добробут»). –  Коли закінчимо прибирання дому, ми приготуємо святкові страви, а також прощання з Зао-Вангом – кухонним богом,– сказала мені бабуся. – Традиція повчає, що Зао-Ванг повертається в перший день нового року, коли скінчилися всі веселощі, а роботи ще багато. До приходу Нового року було необхідно приготувати всі страви. Отже, гострі предмети, такі, як ножі та ножиці, можна було відкласти у бік, аби не вкоротити «вдачі» в Новому році. У Новий рік вся родина збиралася у нас. Гості приїздили з усього Китаю, і мені було цікаво спостерігати, як бабуся готувала місця за столом для тих членів родини, які не змогли приїхати. –  Це для того, щоб відзначити їхню присутність на святі навіть попри те, що вони не змогли приїхати,– пояснила вона. Мені було цікаво, чи приготувала вона місце для моєї матері, але я так і не запитав про це. Багато хто з гостей ставилися до мене з тією ж зневагою, що й дідусь, але мені хоч було з ким погратися, бо до нас приїхали й діти – мої двоюрідні сестри. Також прибула одна товста жінка з великим усміхненим обличчям, яка пустотливо підморгувала мені. Це була сестра мого діда Лі-Мей, що означає «цвіт сливи». Ще одна його сестра Лі-Вей не дуже й намагалася відповідати значенню свого імені «прекрасна роза». Як на мене, вона зовсім не була красунею. Крім того, вона дивилася на мене такими ж самими сердитими очима, що й дід. Опівночі, після банкету, мене

21


і всіх дітей змусили вклонятися й висловлювати повагу до діда та бабусі, а також до інших старійшин роду. Я зробив усе, як мені сказали, хоч і ненавидів їх. Коли настав день Нового року, нам дали червоні конверти «лей-сі». Там була чимала сума грошей. Усі вдяглися в новий одяг, а на моєму дідусеві був одяг із червоного шовку, на якому золотими нитками було вишито емблему дракона. Я швидко звикав до свого нового життя, однак, швидко збагнув, що серед цих людей я завжди буду чужинцем. Там, в Англії, моя мати пишалася моєю азіатською зовнішністю, але для китайців я, швидше, був «іноземним дияволом». Коли мені виповнилося шість років, я зрозумів, що така упередженість притаманна навіть дітям, і вона не знала жалю. Одного дня, повертаючись з бабусею з ринку, ми зупинилися біля ставка, аби відпочити. Джоу-Мо лягла у затінку, а я вештався навколо і жбурляв камінці у воду. Зненацька група хлопчаків, які були не набагато старшими від мене, оточила мене. –  Гей ти, круглоокий, що це ти тут робиш? – запитав один, плюючи на мене. Я був шокований і намагався зрозуміти, що ж я зробив не так, і що вони казали мені. –  Та він навіть мови нашої не знає,– насміхався інший хлопець, і вдарив мене по губах. –  Давай, круглоокой, скажи щось. Я намагався щось сказати, наляканий присмаком крові у роті. Потім був ще один удар в обличчя. Цього разу він був таким потужним, що я втратив рівновагу і, похитнувшись, упав у багнюку. Після цього всі хлопчаки накинулись на мене і почали лупцювати, давати ляпаси, шкрябати й скубти за волосся. Борючись за повітря, я покликав на допомогу бабусю, але вона не прийшла. Вони продовжували кричати й бити мене. Їхні голоси лунали в моїй голові доти, доки я не почав занурюватись у темряву під їхніми міцними ударами. Потім настала тиша. Я не відчував болю. Я не відчував нічого. Коли я прийшов до тями через кілька днів, то зрозумів, що перебуваю в лікарні. Обидві руки, а також одна нога були закутані в гіпс. Я поворухнувся і відчув страшенний біль, що пронизував верхню частину мого тіла.

22


Однієї ночі, ще перебуваючи в лікарні і бувши при тямі, я збагнув, що Лоу-Сі та ще один чоловік стоять біля мого ліжка. Я зрозумів лише частину з того, що вони говорили, але і з цього усвідомив, що їм відомі імена банди хлопчаків, яка напала на мене. –  Це діти Тріади, що з Шанхаю,– сказав незнайомець,– вони приїхали в гості до місцевої родини. –  Тоді вони просто не знали, що це за хлопець,– суворо сказав Лоу-Сі. –  Думаю, що так. –  Сподіваюся, що їх покарано? –  О, так. Родина суворо покарала їх і бажає зустрітися з Вами завтра, аби вибачитися та попросити прощення. Наступні роки хлопчаки з Шанхаю тримались подалі від мене. Оскільки вони були з родин Тріади (славнозвісної китайської мафії), то також вивчали мистецтво кунг-фу, але всім було відомо, що вони ніколи не досягнуть такого рівня навчання, як я. Якби вони лишень знали, що я учень високоповажного Чонг-Лінг-Су, то ніколи б не зневажили так мою родину, а поставилися б до мене з повагою та з острахом. Такі неприємності серед китайців не забуваються швидко. Через багато років після того хлопчаки все ще жили під впливом помилки свого дитинства. Одного разу, повернувшись у село вже дорослим, я дізнався, що один із тих нападників вважає, що я повернувся заради помсти. Він був такий наляканий, що вже готувався перевезти свою родину в іншу місцевість. Після того нападу я провів у лікарні чимало довгих тижнів. Мені лишень встигли зняти гіпс, як мій учитель знову привів мене на майданчик у внутрішньому подвір’ї будинку, аби робити найскладніші вправи. Біль від того був такий сильний, що на очі наверталися сльози. Але я знав, що мій учитель цього не схвалить. І, звичайно, щойно тільки одна сльозинка скотилася по моїй щоці, як я відчув удар палиці в вухо. Усередині мене кипіла ненависть. Мені було лише шість років, але кожна фібра моєї душі, кожна крапля моєї крові кричали від ненависті. Тієї ночі я прокинувся у холодному поту. Я чув звуки комах і знав, що до ранку ще далеко. У будинку було тихо й спокійно, але сни, що переслідували мене, змушували шаленіти від ненависті аж до жару. Перевертаючись з боку на бік, я здригався від болю свіжих

23


ран. Образ мого діда з бамбуковою палицею катував мій розум. Це ніколи не припиниться. Як витерпіти таке бодай ще один день? Я міг зробити тільки одне. Тихо прокрадаючись кухнею я думав про те, що всі в будинку чують моє серцебиття. Лоу-Сі тримав деякі зі своїх бойових ножів у великій шафі. Ми щодня чистили їх й натирали, а тому вони були знайомі мені. Я вибрав один із них, узяв до рук, і повернув так, що місячне світло відбилося на моєму обличчі. Лезо було дуже гострим. Світло місяця лилося крізь бамбукові двері і мені було видно силует мого діда, який спав. Я стояв, і на відстані дивився на нього, гнів та відраза накочувалися на мене хвилями. Раптом моє дихання стало важким. За іронією долі, я застосував дідове вчення, аби заспокоїтися й вирівняти його. –  Зосередься на Ші, контролюй своє тіло за допомогою розуму. Контролюючи свій подих, я почав тихо наближатися до ліжка. Дідусь не рухався. Я заніс лезо над його серцем.


Розділ 3 78

О

тче наш, що на небі! Нехай святиться Ім’я Твоє... То була молитва, яку мій батько іноді читав мені перед сном. Він казав, що католик, бо був італійцем, а Бог любить католиків. Але якщо Бог і існує, то Він, вочевидь, забув про мене. В жорстокому світі, де я жив, Йому не було місця. Все, що стосувалося мого життя в Англії, стало не більше ніж віддаленими, змішаними спогадами. Я навіть більше не міг пригадати обличчя свого батька. Конфуцій учив: «Мир у державі починається з порядку в ро­д ині... Люди, які люблять та поважають своїх батьків, ніколи не наважаться ви­ сло­вити ненависть чи неповагу до інших». Він також говорив про любов, доброчесність та повагу як найвищі ідеали суспільства. Я багато знав про повагу та доброчесність. Ці речі були вбиті, в бук­ вальному розумінні цього слова, в кожну клітину мого юно­г о тіла. Але любов? Що таке любов? Я ніколи не знав її. Я був небажаною дитиною, «іноземним дияволом», який не приніс нічого, окрім сорому та невдачі тим, хто мали б любити мене. Тому не дивно, що моє шестирічне серце було сповнене ненависті. Це було логічно. З міцно затисненим у руці ножем, я відчув, як силою всієї руки опускався униз. Потім, піднесена потужною силою, як стрімкий торнадо, умить ліва рука Лоу-Сі підлетіла і схопила мене за долоню, в якій я тримав зброю. Викручуючи її, він схопив мене за горло своєю правою рукою, кинувши на підлогу. Це були рухи, яким навчився і я сам, використовуючи їх у майбутньому, яке чекало попереду. Ця техніка під назвою «дім-ло» була розроблена для миттєвого відкидання нападника. Вона походила від подібного спорідненого руху під назвою «дім-мак», який, коли б його застосував мій дід, напевно, вбив би мене.

25


Пальці Лоу-Сі міцно тримали мене за шию, притискуючи голову до підлоги. Я хапав ковтками повітря, але був би радий ліпше померти. Обертаючись, я бачив як він злегка усміхається, дивлячись своїми пронизливими очима у мої. Можливо, саме цього він і бажав: побачити, що десь глибоко, серед огидної іноземної крові, було досить місця для духу родини Су, який би зберіг цінне бойове мистецтво воїнів Шао-Лінь. Все, що я розумів тоді, так це повноту його гніву та велику ненависть до мене. Він витяг мене за волосся у двір, рвучи мій одяг і кричачи мені в обличчя, що урок, якому він навчить мене, не зрівняти ні з чим. Насправді, так воно й було. Мене було жорстоко побито, потім він зму­сив мене стояти голим у вкритому льодом потоці річки. Це була найхолодніша з ночей зими і після кількох годин нестерпного болю я вже нічого не пам’ятав. Я отямився в лікарні, потерпаючи від переохолождення, маючи рани, які ледь було не призвели мене до смерті. Після того випадку десь глибоко в душі у мене щось зачерствіло. Я покірливо віддався волі Лоу-Сі і був схожий на коня, якого приборкали і підкорили господарю. Я стану таким, як він, викличу у нього повагу тим, що навчуся битися з ним, як рівний. Я став сильним, зосередженим та цілеспрямованим. До того часу, як мені виповнилося вісім років, я справді прийняв цей привілей – бути учнем. Як початківця, мене жорстко випробовували. Тепер Лоу-Сі був задоволений тим, що я повністю присвятив себе вивченню кунг-фу. Тепер, коли я повністю зосередив свій розум на шляху даосизму, шукаючи просвітлення, він почне відкривати таємниці свого насліддя. Моє навчання перейшло на наступний рівень. Щонайменше, ми працювали по вісім годин на день, вивчаючи нову техніку, вдоско­ налюючи силу, швидкість та міць. Більшу частину свого щоденного навчання я проводив з «мук-джонг» (дерев’яний макет, або дерев’яна людина). Це був великий прилад, зроблений із великої колоди з гілками, що імітували руки та ноги під різними кутами, на висоті від низу до рівня голови. Зазвичай, його або тримає рама, або кріплять до землі за допомогою важкого грузу. Лоу-Сі сам розробив такого мук-джонга, вирощуючи, підрізаючи та вирізаючи одне з дерев у внутрішньому дворі.

26


–  Практикуючи на мук-джонгу ти навчишся точно визначати кути та відстань твоїх нападників,– повчав Лоу-Сі. – Завжди використовуй найефективніший рух для цієї вправи. Я годинами практикував удари кулаками та ногами з усіх боків, навчаю­ч ись наближатися та обертатися на близькій відстані від супротивника. Як новачок, я годинами спостерігав, як Лоу-Сі виготовляв традиційну зброю ченців Шао-Лінь. Він виробляв леза різних форм та розмірів, і часткою моїх щоденних обов’язків було гострити їх за допомогою кременя та олії. Тому що мій дід був Великим Майстром, він виготовляв свій особистий арсенал зброї. А оскільки я був його учнем, то стану фахівцем у всьому цьому. Коли ми кудись ішли разом, то оглядали дерева у пошуку ідеальних гілок, з яких можна зробити палицю чи списа. Ми здійснили багато подорожей до храму в Тибет. Він виявився дивовижним місцем, оточеним гарними вербами, з яких можна було зробити довгі, ідеально рівні палиці. Лоу-Сі завжди носив із собою сокиру, і ми рубали гілки й чистили їх, доки вони не ставали гладенькими. Галузки мали бути міцними, але гнучкими, і я випробовував їх, бігаючи та стрибаючи, обпершись всією вагою на гілку. –  Тепер, дивись уважно,– попереджав Лоу-Сі, взявши одну з па­ лиць і почавши показувати мені техніку бою шаолінських бійців. Він проходив основні методи захисту дуже швидко й мовчки. –  Запам’ятай, гарний боєць завжди зосереджується передовсім на захисті. Ти завжди повинен бути спроможним передбачити наступний рух твого супротивника. Ми тренувалися за допомогою вісімнадцяти класичних видів зброї Шао-Ліню, враховуючи списи, мечі, ключки й батоги. Всі вони були пов’язані з моїми щоденними практиками Тай-Ші. Багато видів зброї використовувалися для тренування, зміцнення, покращення швидкості та спритності, так само, як і для бойових завдань. Тренування зі зброєю були небезпечними, і я регулярно завдавав собі ран. Одного дня Лоу-Сі показав мені дві палиці, що були зв’язані між собою шнуром певної довжини. –  Головні нунчаки,– проголосив він. Я дивився, як він демонстрував свою майстерність, обертаючи нунчаки навколо свого тіла, викидаючи їх швидко та точно по намічених цілях.

27


–  Коли зустрінешся з ворогом, вони можуть стати смертельною зброєю,– сказав він. Я почав використовувати нунчаки кожного дня, аби зміцнити свої руки, крутячи ними над своєю головою й уздовж тулуба згідно з тех­ нікою метелика. Ключ до неї полягав у здатності маневрувати зброєю на швидкості, дуже близько до власного тіла, не поціливши, однак, себе. Часто я зачіпав спину кінчиком, а потім Лоу-Сі познайомив мене з більш небезпечною версією цієї зброї на металевому ціпку. Надалі я вдосконалював своє тіло та спритність за допомогою булав із короткими ручками. Ці десятигранні об’єкти з цільного металу мали серйозну вагу. Лоу-Сі змушував мене працювати ними протягом довгого часу. Він часто брав мене до річки, аби практикуватись у воді на глибині, використовуючи булави у рухах Тай-Ші. –  Рухай своїм тілом так, наче ти у повітрі, кричав він в той час, як я пробирався проти течії річки. –  Сконцентруй свій розум та видали присутність води,– гукав дід, щоб перекричати шум води, доки я змушував свої м’язи рухатися й діяти, опираючись міцному протистоянню води. Я ніколи не ставив під сумнів того, що наказував мені робити Лоу-Сі, а він постійно підштовхував мене до меж моїх можливостей. Він часто залишав мене насамоті відпрацьовувати вправи, але я ніколи не дозволяв собі збавити темпів роботи. Завдяки важкому досвідові минулого я збагнув, що завжди існує можливість того, що він спостерігає за мною на відстані. Одного дня він повів мене на луки біля нашого будинку. Був гарний та сонячний весняний день, й небо було чистим та блакитним. Він дав мені булави й наказав починати руханку. Я працював доти, доки не відчув болю. –  Продовжуй,– скомандував Лоу-Сі, відходячи на деяку відстань. Минуло багато часу. Де він? Може, він ховається серед дерев? Мені не можна уповільнювати темпу. Я продовжував тренуватися година за годиною, доки не відчув, як мої м’язи горять вогнем, а по обличчю потекли сльози від болю. Коли настали сутінки, Лоу-Сі повернувся. –  Тепер можеш зупинитися,– сказав дід. Він ніколи не хвалив і не підбадьорював мене, але я відчував, що почав викликати у нього повагу.

28


Фізичні тренування були лише часткою мого навчання. Вивчити шлях кунг-фу означає повністю зануритися в його мистецтво та науку. Я вивчав каліграфію, мови, а також історію, і ще бувши новачком провів чимало часу, спостерігаючи за поведінкою комах, птахів та тварин. Одного дня Лоу-Сі приніс у внутрішній двір маленьку дерев’яну коробку. Те, як він тримав її, заінтригувало мене, але водночас мені було страшно. Він погукав мене, і доки я підходив, заліз в неї щипцями. Там був скорпіон. –  Подивися, як він рухається,– прошепотів Лоу-Сі. – Він готовий до битви. Йому не подобається, коли до нього торкаються, чи забирають із звичного середовища. Дід тримав скорпіона у повітрі за хвіст, доки той вигинався. Потім дуже обережно поклав його собі на відкриту долоню. –  Бачиш, він влаштувався, але ще й досі напоготові. Я знервовано спостерігав. –  Мені потрібно тримати руку ідеально рівно й нерухомо. Але пам’ятай,– попередив він,– у руці присутня енергія, а він не повинен нічого відчувати. Прикутий до місця, я затамував подих. –  Зараз дуне вітер. Бачиш, як я ворушуся разом із його рухами так, щоб скорпіон не відчував в мені протистояння,– сказав Лоу-Сі. Він потримав скорпіона ще декілька хвилин, а потім умить той опинився на землі. Я відскочив, але відчув, як кров вдарила в обличчя і мене кинуло в жар. Він підняв скорпіона щипцями і поклав назад у коробку. –  Простягни свою руку,– скомандував він. Я зробив, як він по­ велів, але моя рука тремтіла. – Сконцентруйся на своєму подихові. Уповільнюй биття серця так, щоб не спітніти. Він не повинен відчути пульсації, чи вологи на твоїй руці. Я сконцентрувався й уповільнив свій подих. Ця техніка вже ста­ вала частиною мене. За допомогою контролю за диханням я вчився керувати роботою свого тіла, щоб розподіляти біль та підкоряти свою температуру за допомогою волі. Коли я почав дихати, паніка почала зникати. Відкриваючи коробку, Лоу-Сі нагадав мені: –  Поєднай свій розум з його. Відпусти розум від себе. Стань сам скор­ піоном. Яким буде твій наступний рух? Що він бачить? Як дихає?

29


Обережно кладучи тварину мені на руку, він спостерігав за моїм поглядом у той час, як я занурювався у стан медитації. Я був повністю нерухомим, але уважним до оточення внутрішнього двору. Раптовий порив вітру чи несподіваний шум міг стурбувати скорпіона і стати для мене смертельною небезпекою. Я жадав, аби мій учитель позбавив мене цього стану напруги. Коли він нарешті дав знак, мій рух для скидання скорпіона був швидшим за блискавку. Дід усміхнувся. Ще на початку мого навчання я практикував мистецтво проникати своїм розумом в розум тварини. Ця техніка є дуже важливою для вивчення різних тваринних систем бійців Шао-Ліня. В нашому дворі був богомол, і Лоу-Сі змушував мене година­ ми вивчати його рухи до тих пір, доки я не навчився імітувати цю комаху. –  Стиль кунг-фу «Танг-Ланг-Чуан» («богомол») був розвинений на півночі Китаю приблизно за часів династії Мінг,– розповів мені Лоу-Сі одного дня під час вивчення комахи. В нього завжди були напоготові цікаві розповіді та легенди про різні системи кунг-фу. – Вважається, що засновником цієї системи був боксер, якого звали Ванг-Ланг. Він жив більш як сто років тому,– продовжував Лоу-Сі. –  Легенда говорить, що він залишив свою рідну провінцію ШаньТань, аби вдосконалити своє володіння кунг-фу у монастирі Хо-Нань. Але того часу він був розчарований рівнем своєї майстерності. Одного дня зовсім випадково він натрапив на богомола, який бився з набагато більшим супротивником. Богомол переміг, і Ванг узяв комаху із собою до храму, аби вивчати його рухи. Він об’єднав отримані знання з тими, що вже мав, поєднуючи з незвичними рухами ніг із стилю мавпи, таким чином розвинувши основний «північний стиль богомола». Після розповіді Лоу-Сі почав тренувати мене за системою ТангЛанг-Чуан. –  Ключовий рух – це удар «хук богомола»,– сказав він мені, поправ­ ляючи мою руку так, аби було схоже на богомола. –  Він використовується для ударів, блокування та відбивання. Дід продемонстрував мені деякі з рухів, змусивши мене лише блимати очима від швидкості його миттєвих ударів п’ятиступневого «кулака у вигляді квітки сливи». –  Запам’ятай, перевага богомола у його тиші, терплячості та рішучості. Він спритний і дуже вправний. Він часто поступається,

30


аби перемогти, і тому увага в цьому стилі зосереджується більш на атаках, аніж на блоках,– сказав Лоу-Сі. – Використовуючи ТангЛанг-Чуан в бою, удар буде йти від ліктя, або середини долоні. Мета удару – переламати ліктеві суглоби. Продовжуючи говорити, він став поблизу дерева з рукою, піднесеною у стилі богомола, розрубавши гілку одним рухом на дві частини. Однією з найулюбленіших технік Лоу-Сі була техніка кунг-фу у стилі Південної Змії. Це одна з найскладніших систем для вивчення, а також найбільш небезпечна. Вона запозичена від гадюки, кобри та пітона, і скла­д ається із раптових ударів по обличчю, горлу та геніталіям. –  Гадюка завдає важкої психологічної травми тим, що проливає багато крові,– сказав мені Лоу-Сі. – Її визначальна марка – удар язиків. Він склав два мої пальці. –  Наміть головні артерії та вени,– сказав він, демонструючи техніку завдавання ударів у повітрі. Потім відкрив мою долоню, загнувши великий палець під низ. – Ця позиція зберігає динамічну напругу, що є характеристикою кобри,– сказав він. – Кобра зосереджує свої удари на нервах та точках тиснення. Лоу-Сі продовжив і пояснив стиль пітона, з його прицільними ударами та технікою захватів. –  Змія відома завдяки своїй швидкості та чіпкості,– попередив він. – Якщо рептилія завдала удару, то буде тримати доти, доки не переконається в тому, що супротивник мертвий. –  Тоді це техніка «дім-мак»? – запитав я. –  Вірно. Ші дуже важлива для системи змії,– продовжував ЛоуСі. – Вона має бути вплетена в твоє тіло, аби відображати рухи змії в її згортанні та хвилеподібних рухах. Аби техніка працювала, необхідно досягти вірного потоку, що можливо лише завдяки Ші. Одного дня, йдучи з дідом лісом, що знаходився позаду нашого бу­ динку, мені здалося, що я помітив якийсь рух у хащах. Навчання вже привчило мене завжди перебувати напоготові, і я особливо напружив екстрасенсорні відчуття. –  Це білий тигр,– сказав мій учитель так, начебто він прочитав мої думки. Вираз його обличчя ані трохи не змінився, і він спокійно продовжував іти.

31


–  Хижак живе на горі. Вже десь з півтора кілометра він вистежує нас. Ти що, тільки-но його помітив? Ми продовжували йти, а Лоу-Сі розповідав мені про білого тигра, про те, як він живе, рухається, підкрадається до своєї здобичі. Через деякий час ми вилізли на дерево. –  Дивись, він все одно з’явиться. Він допитливий,– сказав мені Лоу-Сі. Ми сиділи на дереві так довго, що мені здалося, що минула вічність. А потім крізь маленькі пробіли у віттях ми побачили вишукані плями рідкісної та прекрасної тварини. –  А тигр знає, що ми тут? – запитав я. –  Звичайно. Питання лише в тому, що він збирається робити? Поди­ вись, як він рухається. Може, він голодний, чи хоче погратись? Я спостерігав за тигром, доки він, крадучись, пробирався крізь дерева. –  Він виглядає спокійним,– сказав я. Доки я говорив, тварина позіхнула, потягнулася, потім лягла в папороті. –  Здається, він не голодний,– сказав я задоволено. –  Так і є, але подивися: він завжди напоготові. Він чує наш шепіт у повітрі та відчуває наш запах від вітерця. Ми не становимо загрози для нього, і тому він спокійний. Я не міг відірвати очей від тварини. Зачарований її красою, я дивувався гарній шкірі, ідеальним плямам, а також дивовижній потужності м’язів та силі, яка зараз дрімає, але готова миттєво нанести удар. Наступні тижні ми регулярно спостерігали за білим тигром. Ці тварини ніколи не підходили близько до містечка, однак, часто спускалися гуляти до лісу, що знаходився біля підніжжя гори. Іноді дід клав свіже м’ясо, аби заманити його до нас. Я став працювати над моєю технікою імітування. –  Ти маєш розуміти не лише те, як він рухається,– казав Лоу-Сі,–  а й те, як він думає, дихає. Ти маєш вміти передбачити його. Лише коли тобі вдасться все це, ти оволодієш технікою тигра. Одного дня ми вистежували тигра на маленькій галявині серед лісу, куди він зазвичай приходив відпочити та погратися. Ми навмисно рухались проти вітру, щоб він не відчув нашого запаху раніше, ніж ми

32


підійдемо до нього достатньо близько. Коли ми підходили, він відкрив очі у дрімоті. Тигр легко махнув своїм хвостом, так начебто впізнав нас. Лоу-Сі зайняв своє місце високо на дереві, що було поблизу. Ніхто не міг так вправно лазити по деревах, як він. Я також почав було дертися на дерево, але він зупинив мене і прошепотів: –  Іди до нього. Ми спостерігали за тигром впродовж багатьох тижнів з порівняно близької відстані, але я добре усвідомлював, що то була дуже небез­ печна, жорстока тварина, яка могла вбити мене, перш ніж я встигну щось зрозуміти. –  Він знає тебе. Рухайся до нього, як один із тигрів. Стань, неначе його дитина. Не бійся, бо інакше він нападе і ти помреш,– попередив мене Лоу-Сі. Я перевірив дихання й зосередив розум. Повільно й обережно я поклав на землю свої речі. Тоді опустив руки по боках і почав обережно наближатися до хижака. –  Він не повинен бачити у мені загрозу,– нагадав я сам собі. – Я маю зосередити погляд на землі. Не дивися прямо на нього. Розслабся й заспокойся. Мало хто з людей усього світу мав таку честь – бачити білого тигра на волі. Того дня могутня тварина поклала свою велику голову поряд зі мною і дозволила почухати її вуха, як звичайна хатня кішка. Я подивився на свого вчителя й усміхнувся. Потім раптом із його боку почувся хрускіт гілок. Підстрибнувши від здивування, я втратив концентрацію й різко прибрав свою руку від тигра. Коли я зробив це, він замахнувся на мене сильною лапою. Неймовірно, але я зміг відстрибнути, перш ніж він порвав моє тіло. Оскільки я рухався, він збирався знову вдарити мене передньою лапою. Тигр почав підійматися, і я розумів, що потрапив у халепу. Мені потрібно було ховати голову, опустити донизу обличчя. Не дивитися йому у вічі. Я боровся з природнім інстинктом самозбереження, відчуваючи бажання втекти, знаючи, що тоді він стрибне на мене. Але я змусив себе поринути у той самий пасивний стан, з яким підійшов до нього, зосередивши погляд на його лапах, не дивлячись йому у вічі. Хижак залишився лежати, і я почав повільно рухатись назад, доки він знову не почав вмощуватися під деревами. Лоу-Сі вклонився, вітаючи мене. Це був перший випадок, коли він висловив мені знак поваги.

33


–  Ти добре вчишся. З того дня він почав називати мене Ло-Фу-Заї, що означає «малень­ кий тигр». З усіх тварин, що я вивчав, найбільше мене приваблював стиль тигра. Як напрям у кунг-фу, він був розроблений для зміцнення кісток, сухожиль та м’язів. Рухи в ньому короткі, енергійні й потужні, з акцентом на силу й інтенсивність. За природою тигр – оборонець. Він чекає, доки його загонять у кут, і тоді починає невпинно атакувати. У двобої тигр б’ється професійно й несамовито, рвучи та ламаючи супротивника. Ця система з своєю позицією руки у вигляді лапи тигра дуже користна для захисту без зброї проти озброєного нападника. Затиснувши зброю між руками, або вивернувши її сильним захватом можна перемогти нападника. Одного ранку, коли мені було приблизно десять років, Лоу-Сі повів мене до лісу. Було ще дуже рано і тільки-но починало розвиднюватися. Ми йшли вже кілька кілометрів, як завжди, медитуючи, але цього разу шлях був мені не знайомим. Зрештою, ми прийшли до дерев’яної колоди. Доки я роздивлявся її, помітив, що вона була підвішена під здоровенною гілкою міцного дерева і закріплена товстою мотуз­ кою, яка тягнулася вниз, до гілки іншого дерева. Шмат дерева був восьмигранної форми, біля 3,5 метрів завдовжки. В нього були понавтикувані сотні гострих клинів однакового розміру. В мене в горлі пересохло, коли я побачив, що земля під колодою була засіяна відбитками ніг. –  Ставай під колоду,– наказав мені Лоу-Сі. Як завжди, я скорився дідові без зайвих запитань. Стоячи там, я поди­вився догори на страшні клинки, що сяяли в слабкому світлі ранку. –  Стань у стійку тигра. Я нахилився, доки він рухав мотузку в руках так, що колода зу­ пинилася за кілька сантиметрів від мого тіла. –  Стань ще нижче, доки твої стегна не зрівняються з землею. Я так і зробив. –  Це лежачий тигр,– сказав мені Лоу-Сі. – Його не використовуть у бою, він існує для того, щоб зміцнити твої ноги. Доки він говорив, колода опускалася ще нижче.

34


–  Дивись, не підіймайся,– сказав він і рушив назад, у напрямку нашого будинку. Мені здалося, що минуло сто років, доки я перебував у стійці лежа­ чого тигра. Вже розвиднилося, і хоча спека дня ще не увійшла в повну силу, з мене градом котився піт. Мої ноги пекли від болю, але я боявся поворухнутися через клинки. Потім, невідомо звідки, з’явився Лоу-Сі. Він повільно обійшов навколо колоди, перевіряю­чи мою позицію. Дід бачив мої страждання. По моїх щоках текли піт і сльози. –  Ти можеш полегшити своє завдання, простягнувши одну ногу прямо над землею,– сказав він мені. Це був важкий рух, що приніс полегшення від спазму. –  Це позиція лук і стріла,– сказав мені Лоу-Сі. – Бачиш, твоя нога спереду зігнута зараз, як лук, а витягнута нога притиснута до землі, і рівна, як стріла. Лоу-Сі навчав мене багатьом низьким позиціям за допомогою колоди. Це були більш глибокі версії багатьох бойових позицій тигра, з тих, що я знав. Регулярною частиною моїх тренувань був перехід від позиції лука та стріли у позицію кішки, що бореться, потім перекручування і кінь. Протягом довгих місяців тренувань з колодою я навчився маневрувати у низьких позиціях, а мої ноги стали грудою зав’язаних у вузол і твердих, немов скеля, м’язів. Таким чином Лоу-Сі привчав м’язи моїх рук до витривалості. Це був жорстокий урок, але, доки я лежав там, під колодою, і спирався на мої пекучі вогнем кінцівки, Лоу-Сі вішав мені на руки каміння. Біль був нестерпним, але я не міг і не збирався поступатися. Йшов час, і чимало з цих позицій стали моїм другим єством. Я міг приймати їх навіть не роздумуючи. Лоу-Сі міг випробовувати мене у будь-який час. Однієї ночі він зайшов до моєї кімнати, доки я спав, і вилив на мене відро крижаної води. Я миттєво підскочив, прийнявши бойову стійку коня, навіть не розуміючи, що відбувається. Він почав кричати на мене про те, як я стою. –  Та вистав вже те плече далі, уперед,– кричав він, б’ючи мене. Потім, добрішим тоном він велів мені приготуватися до навчання та медитації надворі. Коли ми опинились надворі, Лоу-Сі дістав із кошика коштовну на вигляд чорнильницю, гарний набір червоного пір’я, а також, з-під верхнього одягу, чистий аркуш паперу.

35


–  Я хочу, щоб ти записав усе, що вивчив за цей час про позицію та техніку бойового тигра. Це завдання було бажаною перервою від вправ, що балансували на межі фізичної витривалості, але мене залишили сидіти за роботою з ранку до пізнього вечора. Внутрішній двір завжди асоціювався у мене із приниженням та муками, але того дня, медитуючи, я побачив, що він доволі гарний. Роздивляючись далі поза ворота віддаленої стіни, я вивчав південні схили Ханшан-Сі, Холодної Гори. Придивляючись крізь світло сонця, я міг розгледіти ледь помітні контури монасти­ря, що знахо­д ив­ся високо над лісом Кассія. Над моєю головою, на даху та стінах, злилися у танці містичні тварини. Вони завжди зачаровували мене. Тепер я вже знав, що їх вважають оберігами будинку від злих духів. Як і більшість китайців, моя родина була сильно забобонною, але шлях кунг-фу додавав мені впевненості, яка перемагала будь-який страх. Знову і знову Лоу-Сі повторював мені: –  Не існує ніякого бога, лише той, що живе усередині нас. Ви­ користовуй Ші, аби перемагати свій страх. Лоу-Сі знав безліч методів, як вибити з мене страх. Одного разу ми лізли на гору протягом кількох днів, доки не досягли страшного хребта. Посеред вируючого шторму він велів мені почати вправи. Було майже неможливим зосередитися під час дощу, що лив, як із відра, на мій тонкий одяг, та поривів вітру, який загрожував потужним розколом льодовика, що був зовсім неподалік від нас. Невдовзі по тому Лоу-Сі почав створювати бойові умови для мене. Ми подорожували від храму до храму по всьому Китаю, далеко на північний схід до самого Шань-Донгу та Тан-Ггу, потім в інший кінець до Лан-Дьжоу та Ченг-Ду, далеко на захід, у Тибет та навіть через Пакістан. Мене вчили не виказувати своїх емоцій, але, як і раніше, я дозволяв собі радіти подумки, коли ми подорожували до Гонг-Конгу. Був кінець 1970-го року і острів кипів життям.Там було багато спортивних машин і чоловіків у модних західних костюмах, а довкола світили вогні та грала музика. Коли я вперше приїхав до Гонг-Конгу, ми відвідали Куматаї. Це були нелегальні бої, хоча усі бачили, що й поліцейські і інші посадовці також робили тут свої ставки разом із усіма.

36


–  Куматаї – це змагання при повному контакті, у вільному стилі. Тут можуть битися один із одним представники усіх типів та стилів бойових єдиноборств,– пояснив мені Лоу-Сі під час того, як ми займали свої місця біля арени. Порівняно з усіма тими змаганнями, які я відвідував, атмосфера тут була зовсім іншою. –  Вони жадають крові,– сказав мені дід, побачивши, як я розглядаю оскаженілий натовп довкола. –  Тут часто трапляється так, що один із участників помирає. Я знав, що Лоу-Сі сам багато разів бився на Куматаї. –  Одного дня, дуже скоро, ти будеш найкращим на Куматаї,– сказав він мені, і я знав, що це правда.


Розділ 4 78

К

оли мені було дванадцять років, мій дід заявив, що мене буде відіслано назад, до Англії. Я зрадів, але водночас сумнівався щодо перспективи жити зі своїми батьками. На шляху до аеропорту і я, і Лоу-Сі перебували у мовчазній медитації. Наближаючись до терміналу, він став пояснювати мені, що мої тренування можуть продовжуватися й у Лондоні. –  Я вже домовився про це через Міжнародну федерацію кунг-фу у Женеві. Вони оберуть тобі викладача і будуть спонсорувати твоє навчан­ ня,– сказав він мені. Візок наблизився до терміналу. –  Я буду спостерігати за твоїм прогресом, і з часом ти повернешся до мене,– сказавши це, він вклонився мені і пішов. Доки літак підіймався у повітря, я міркував, що ж чекає на мене попереду. Я їздив додому кілька разів за ті вісім років, що перебував в Ки­таї, й інколи залишався на кілька місяців. Мене завжди вабило міс­ то. Життя в ньому було таким швидким та зайнятим. Мені подобалося дивитися на крамниці, повні дитячих іграшок, на панк-рокерів, які вешталися Трафальгарською площею, на червоні автобуси, а також яскраві вогні Пікаділлі. Але жити з моїми батьками було завжди важко. Вони не хотіли знати нічого про моє життя в Китаї. Особливо мама поводилася так, неначе я ніколи не від’їжджав із дому. Вона завжди почувалася незручно у моєму товаристві. Ми рідко розмовляли. Я намагався говорити та розуміти англійську, але мені це не дуже вдавалося. Китайська швидко стала моєю рідною мовою. Звичайно, мама також розмовляла мовою своїх предків. Але я ніколи не питав її про це. В нашій родині було чимало такого, що я не розумів.

38


Щойно я розмістився у літаку, мій розум почав повертатися до спогадів мого останнього приїзду до Лондона. Мені тоді було дев’ять років. Одного дня разом із матір’ю ми пішли до супермаркету. Як завжди, ми наклали повний візок овочів та фруктів, а також різної смакоти. Я помітив, що під її сумочкою у візку лежав пакунок дуже дорогих креветок. –  Дивися, ти забула про це,– невинно нагадав я, коли ми вигружали наші покупки біля каси. –  Ах, яка ж я неуважна. Уявляєте? – сказала вона, виглядаючи збентеженою, доки витягувала пакунок на прилавок, та дістаючи додаткову суму грошей із гаманця. –  Не хвилюйтеся,– сказала дівчина біля каси. – Кожен міг так помилитися. Коли ми виходили з крамниці, мати була розлюченою. На її обличчі відбився суворий вираз із напруженим вигином губ, але я вже звик до того. Я не розумів, що сталося, але добре знав, що краще мовчати. Я міг би й забути про ту історію, якби через кілька днів вона не повторилася. Цього разу то була розкішна коробка гарного шоколаду. Наближаючись до каси, мати вийняла коробку із таці та взяла в руку, ховаючи під довгим плащем. –  Мамо, ти... – я зупинився, бо суворий вигляд матері промовляв без слів. Охоплений такими спогадами, я спробував згадати кращі часи. Мої думки повернулися до днів, коли мої батьки мешкали у великому будинку в Еджвері. Батько був тоді успішним телевізійним інженером, і, схоже, його бізнес процвітав. Одного вечора він прийшов додому і почав кричати та сміятися. Один із його клієнтів заплатив йому велику суму грошей готівкою. Увірвавшись у помешкання, він підкинув пачку банкнот у повітря. Мама була поруч із ним, і радісно побігла збирати їх. Я весело дивився, як він підхопив її за талію й вони почали танцювати по кімнаті, радіючи. Це був один із небагатьох щасливих спогадів про домівку. Минули години, і я зосередився на гудінні та зміні звуків мотору літака. Нарешті, я заснув і прокинувся саме тоді, коли літак почав приземлення в лондонському аеропорту Хітроу. Стюардеси були, як завжди, дуже уважними, і по тому, як літак сів, одна з них супроводжувала мене через термінал до місця, де на мене

39


чекали батьки. У мене не було багажу. Місце зустрічі було повне людей, що очікували прибуття літаків, і я почав шукати очима своїх матір та батька. Я швидко побачив їх. Як мені завжди уявлялося, моя мати була одягнена у модний одяг, з яскравою помадою, чорними густими віями, а також однаковими за кольором сумочкою та туфлями. Вигляд мого батька змусив мене затамувати подих. Я завжди пам’ятав його високим, гарним чоловіком з гострими рисами обличчя, оливковою шкірою та густим чорним хвилястим волоссям. А тепер він сидів у інвалідному візку. Він здавався маленьким та блідим, а його волосся було сповите сивиною. Я привітав його коротким поклоном. Моя мати почувалася незручно, і швидко поцілувала мене у щоку. Пізніше я дізнався про хворобу мого тата. Це був розсіяний склероз. Про цей діагноз він довідався невдовзі після мого народження. Мож­ ливо, то й була причина, через яку мати була такою сердитою. Можливо, то була моя провина. Тому вона завжди ненавиділа мене. Я зазвичай легше почувався у спілкуванні з батьком. Він приділяв мені увагу і показував різні речі. Мене зачаровували всілякі баночки з гвинтиками, голками, шурупами й гайками, що були у нього. Батько вчив мене грати у шахи, а також ми майстрували разом моделі за малюнками в деяких книгах, що він читав. Він завжди читав товсті книги з інженерії. З батьком ми могли б дуже веселитись, але він ніколи не грав у футбол або в квача, не робив акробатичних трюків. Тепер я знав, чому. Батько прикладав зусиль, аби ходити, і швидко втомлювався. Він часто засинав, тримаючи книгу на колінах. Мама ж багато ходила по магазинах. Мені було важко знову звикати до Англії, хоча то й було полегшенням після жорстокого режиму діда. Західний стиль життя був для мене незвичним. Я не міг спати у м’якому ліжку, і протягом довгих тижнів я вмощувався спати на підлозі. Мої батьки влаштували мене до місцевої загальноосвітньої школи, а ввечері я ходив на заняття з мови, аби мати змогу краще оволодіти англійською. Я ненавидів школу. У мене не було нічого спільного з іншими хлопцями. Їхні брудні розмови та брак поваги до вчителів були для мене шокуючими. В моїй культурі суворої дисципліни, всіх старших поважали, шанували й підкорювалися їм без зайвих запитань.

40


–  Гей, вузькоокий, куди це ти зібрався? – гукав Стів Дженкінс. Він був лідером банди хлопчаків, які допікали мене з мого першого дня в цій школі. Я ігнорував їх навмисно тижнями, бажаючи залишатись самим собою. –  Йдеш до чінкі* поїсти? Інші хлопчаки почали реготати, слідуючи за мною по шкільному дворі. –  Гей, ти, Чінкі, я з тобою розмовляю. Чи ти збираєшся ігнорувати мене? Я продовжував іти, але щось всередині мене починало кипіти. Я дозволив їм повеселитися. Вони зовсім не розуміють, із ким зв’язались. Одним із засадничих принципів кунг-фу було уникати конфлікту, вдаючися до дій лише у випадку нападу для самозахисту. Але вони не відставали. Мені вже набридли їхні глузування та причіпки. Стів Дженкінс був великим, негарним хлопцем, що підібрав до своєї шайки чорношкірих хлопців та азіатів. Я бачив його на вулиці із батьком. Вони обидва голять голову, а у його тата є татуювання національного фронту. Це був неприємний тип. –  Давай, Чінкі! Що це з тобою? Страшно навіть заговорити? А, я забув, ти ж не говориш англійською, так? По тому він почав кружляти навколо мене, мружачись та блокуючи мені шлях. Інші хлопчаки почали робити те саме, весь час сміючись і підбадьорюючи його. Мені на думку прийшов випадок, коли мене побили хлопці з Тріади. Ніхто більше не робив такого зі мною. Дженкінс наблизився до мого обличчя, дивлячись на мене. –  Залиш мене у спокої,– відповів я, стоячи нерухомо та впевнено. Він продовжував сміятись, імітуючи те, як я говорив. –  Шиш мені у спокої, він сказав «шиш мені у спокої», хлопці. Він обернувся на хлопців, аби ті це схвалили й різко ударив мене в ліве плече. Умить я відповів боковим ударом прямо в його обличчя, розбивши йому ніс. Він упав на спину. Інші хлопці з жахом дивилися, як він крутився і кричав, проклинаючи, погрожуючи та борючись, аби спинити потік крові. Я подивився кожному з них у вічі. Вони втікли, а я відчув задоволення.

*)

Презирливе прізвисько китайського ресторану чи китайців. – Прим. пер.

41


Мене покарали за образу не дуже жорстко, бо вчителі знали, з чим мені довелося зіштовхнутися. Я був працелюбним, ввічливим та покірним учнем. А Стів Дженкінс був затятим хуліганом. Невдовзі після цього випадку його виключили зі школи. Новини про мій удар кунг-фу розповсюдилися серед учнів як пожежа, і я відчув, що навколо мене гуртуються. Я не звик бути центром уваги. Хлопці шукали лідера банди, якогось хвилювання та дій, але я розривався між моєю культурою дисциплінованості та новою, небезпечною і могутньою свободою. То був сильний культурний шок. Я не знав, як боротись із собою в такій ненапруженій атмосфері, де багато хто з учителів боровся за порядок у класній кімнаті. Я зрозумів, що мені подобається влада репутації небезпечного хлопця. Ніхто не турбував мене, і було краще бути кривдником, аніж скривдженим. Якби не мої постійні тренування, я міг би легко закінчити йдучи тим самим шляхом, що й Стів Дженкінс та його приятелі. Репутація в мого діда була такою великою, що він міг забезпечити фінансування для мене за допомогою Міжнародної федерації з кунг-фу, що базувалась у Женеві. Вони домовились про те, що я продовжуватиму навчання в школі, що була розташована у шведському котеджі, а її керівником був містер Чанг. То був дуже добрий, веселий чоловік, майстер з багаторічним досвідом. Хоча невдовзі стало зрозумілим, що в багатьох техніках я був вправніший. Але, попри це, я все одно міг розвиватися під його керівництвом. Містер Чанг підбадьорював мене по-новому, і невдовзі я став помічником інструктора в тій школі. Тут я зустрів Кінгслі. Він був родом з Ямайки, і також був досвідченим у бойових мистецтвах. Він став першим моїм справжнім другом. Дисципліна, що підримувалась у школі, захищала мене від вулиці та проблем, але навіть містер Чанг мав дуже вільне, розслаблене відношення. Якимось чином воно не співпадало з жорстким режимом, до якого я звик, як до частини правильного тренування. Тепер, озираю­ чись у минуле, гадаю, що я жадав тієї міцної руки, яку знав більшу частину свого життя. До певної міри, я знайшов її в одному з моїх учителів. Містер Сайзер викладав релігійну освіту. Більшість дітей ненавиділи його. Він був суворим і не терпів нісенітниць. Я завжди ставився з повагою до своїх вчителів, але містер Сайзер був одним із тих учителів, кого я справді поважав. Мені подобався предмет релігійної освіти. Мій дід навчив мене багато чому про світові релігії.

42


Я був зачарований різними практиками та системами вірувань, але я знав, що єдиний справжній бог – той, що всередині нас – Ші. Я пам’ятаю, якось містер Сайзер розповідав історію з Біблії про Аврама та про те, як він готувався принести у жертву свого сина Ісаака. Яку слухняність своєму Богові продемонстрував Аврам, і яку сміливість. Мені подобалися такі історії. Можливо, колись я знайду Біблію і почитаю трохи більше. Завдяки підтримці МФК я міг подорожувати та відвідувати змагання з бойових мистецтв в усьому світі. Більшість із них відбувалася в Азії, і ми завжди зустрічалися там із дідом. Я знав, що він ставив на мене чимало грошей. І я ніколи не розчаровував його. Щороку я їздив до Китаю на два-три місяці, аби продовжувати тренуватись із ним. Він більше не бив мене, але я залишався у повній покорі його волі. Коли мені виповнилося сімнадцять, Лоу-Сі почав випробовувати мене у справжніх бойових ситуаціях. Одного дня ми подорожували в Нан-Чанг, що розташований у провінції Янг-Сі, південно-східніше від озера Бо-Янг. Тоді я не знав цього, але Нан-Чанг був відомий завдяки своїм вуличним бандам. –  Завжди можна очікувати чого завгодно,– сказав мені Лоу-Сі. Я жахнувся, коли він велів мені роздягтися до білизни, прямо там, посеред вулиці. Це було досить несподівано. Я спостерігав за виразом його обличчя, але мав би знати, що це не допоможе. Він дістав сувій паперу зі свого жакету й повісив мені на шию. Доки я читав, що там написано, мені зробилося погано: «Хам ка чан» («смерть твоїй родині»), та «Чао ні ніанг де жу зонг ші бадаі» («піди, займись сексом із своїми пращурами, бабусями та прабабусями»). Лоу-Сі вказав мені напрямок до темної сторони вулиці. –  Тепер іди. Я зрозумів, нарешті, що він задумав. Доки я починав робити свої перші кроки, старенька бабуся швидко зникла з вулиці, закривши та замкнувши за собою двері. Несподівано голосні не­пристойні слова наповнили повітря, і назустріч мені, щоб побити кулаками й ногами, швидко наближалися вісім чи дев’ять вуличних бійців. Вулиця була вузькою. Це було мені на користь, допомагаючи скоротити кількість опонентів, які одночасно підходять до мене. Миттєво я став у стійку тигра. Використовуючи швидкі удари ногами, я зосередився на несподіваних нападниках. Перший підійшов до мене, аби завдати

43


удару кулаком справа. Я повернувся корпусом й блокував удар своєю рукою, швидко відповівши йому правою ногою. Щойно я відбив його атаку, наступний опонент спробував завдати прямого удару в голову. Я знов повернувся й уникнув удару, при цьому вдаривши його збоку в обличчя, що призвело до втрати свідомості. Швидко працюючи ногами, я зустрів свого наступного опонента, коли той мітив мені в обличчя своєю правою рукою. Одразу я перехопив удар у польоті, а потім вдарив його кісточками кулака. Коли він упав на землю, я використав його спину як платформу, аби рухатися уперед та додати у зрості. Наближалися наступні два противники. Один із них готував прямий удар рукою від серця, а інший планував боковий удар. Відбиваючи швидкий удар піднятою лівою рукою у блоці, я контратакував ударом кулака у відповідь його ударом у скроню, провівши зворотній удар ногою в пах іншого суперника, прогнувши поперек, аби не отримати удар від нього. Ще один суперник подався вперед до мене, але я миттєво уник його удару, завдавши прямого влучного удару в польоті в його скроню. Він упав у той самий час, як інший нападник наблизився до мене з наміром завдати мені прямого удару кулаком у груди. Я дугою вигнув спину й опустився в низьку позицію коня, вдаривши противника у пах. А ті два нападники, що залишилися, жбурнули скляні пляшки та послали лише нецензурні слова на мою адресу, тікаючи звідти. Я ще трохи постояв, контролюючи своє дихання та бажаючи переконатися, що бійка дійсно завершена. Мій дідусь з’явився невідомо звідки, й уклонився мені. Ми швидко залишили місце подій. За останні два роки ми приходили на Нан-Чанг на вуличні сутички з бандами багато разів. Одного разу дід змусив мене одягтися в костюм китайського оперного співака. Він повів мене на гору у селище, де розфарбував моє обличчя та надів важку одіж. Аби роздратувати місцевих мешканців, він змусив мене ходити вулицями розфарбованим та у важкому вбранні, голосно вигукуючи непристойності. Мені знову довелося зустрітись із групою нападників, а також розмаїттям зброї. Найважчим було битися в одязі, що обмежував рухи. Не всі мої бійки були спровоковані дідом. В мене була одна двоюрідна сестра, яку звали Су-Мінг. Одного разу під час подорожі її викрали та полонили, аби працювати дівчиною за викликом. Така практика була поширеною в Китаї. Су-Мінг була молодою і вродливою, і для

44


будь-кого, хто не знав її прізвища, вона ставала легкою здобиччю. Ми дізналися, що її забрали у бордель до Шанхаю, який належав Тріадам. У нашому домі пройшло багато зборів родини, і нас запевнили, що наші зв’язки в Шанхаї пояснять наші дії та забезпечать миттєве звільнення Су-Мінг. Мій дід був розсерджений. –  Здається, що наша людина в Шанхаї є членом місцевого поліцейсь­ кого відділу,– сказав він мені. – Поліція не готова ступити на територію Тріад, бо боїться, що на вулицях почнеться війна. Тож, я вирушив до Шанхаю. Мій провідник-полісмен лише привів мене на місце, але знайти його було неважко. Я стояв ззовні, на вулиці, прислухаючись до голосів всередині. Двері були прочинені і я чув, як дівчина про щось благала. То могла бути Су-Мінг. Мені важко було зрозуміти, про що розмовляли. Сміливо я зробив крок у ледь освітлену кімнату. Дівчина миттєво заплакала. –  Су-Мінг! То була вона. Сестра підбігла і пригорнулася до мене, але один із чоловіків ухопив її й штовхнув в іншу кімнату. Я підійшов прямо до столу й звернувся до великого чоловіка у костюмі, який, здавалося, був головним: –  Гадаю, пане, що то була помилка по відношенню до цієї дівчини. –  Та дівчина не має ніякого відношення до тебе,– прогарчав він, майже не відриваючи очей від своїх паперів. Я був дуже здивова­ ний, що він навіть не подивився мені в обличчя. Я заговорив більш упевнено. –  Ви вкрали... –  Ми нікого не викрадали,– перервав він. –  Думаю, ви не розумієте,– наполягав я. – Су-Мінг родом із сім’ї Су, з Кантону. Ви маєте звільнити її і благати про прощення в мого діда Чонг-Лінг-Су. Чоловік приснув від обурення. Всі знали, що завдати безчестя такій родині як наша, означає необхідність кривдникові шукати прощення та висловлювати повагу. Інакше родини почнуть війну, вбиваючи протягом багатьох поколінь. Він зрозумів, про що я говорив, але, вочевидь, не повірив, що я той, ким назвався. –  Твій дід? – приснув чоловік. – Та хто ти такий, круглоокий? – ска­ зав він. Зненацька двері позаду відчинилися, і з них вибігли сім чи вісім чоловіків, розмахуючи ножами. Я знав, що миром розмова

45


не скінчить­ся, і, витягнувши свій бойовий клинок, перетворився на тигра. Ті чолов’яги достатньо постраждали, а я забрав Су-Мінг додому без подальшого протистояння. Той випадок зіграв мені на користь, додавши довіри та поваги до мене з боку китайської родини. Здійснилося те, чого я жадав. Невдовзі по тому дідусь приготував мене до випробування, яке зробить мене справжнім майстром кунг-фу. Для цього було необхідно здати серію письмових та усних практичних тестів, які б завершувалися «Тар-Шуї», «випробуванням у тунелі». Те випробування є дуже відомим серед учнів кунг-фу і небагато-хто з них насмілюються прийняти такий виклик. Серед тих, хто таки насмілилися зайти до тунелю, багато-хто так і не повернувся. Ми подорожували на північ кілька днів, прямуючи до провінції ШанДонг. Тунель знаходився у печері біля підніжжя Тянь-Шаню, однієї з найбільш священних для даосистів гір Китаю. Я був схвильований і готовий до випробування. До цього моменту я не знав страху у своєму навчанні, і був радий виконати завдання. Стояв прекрасний літній день, але коли я почав заходити до печери, то відчув прохолоду гори. Після яскравого світла сонця, мені потрібно було трохи часу, аби мої очі пристосувалися до оточення. Палаючі смолоскипи частково освітлювали печеру. Переді мною простяглися кілька метрів шляху, встелених битим склом. Я подумав: «Це просто». Почавши легкі кроки у стилі журавля, я ледве відчував легке шкрябання, тихо крокуючи по шматкам скла. За цим випробуванням було ще одне – гаряче вугілля. Шкіра моїх стіп так огрубіла, що й то не було проблемою. Я рухався упевнено, навіть не поспішаючи, маючи бажання зустрітися з важчим випробуванням. Коли я побачив його, то всміхнувся. Те випробування було мені до смаку. На моєму шляху з’явилася обрамлена деревом восьмигранна форма. На її верхівці знаходилися гострі накінечники списів, і вся конструкція трималася на кількох бамбукових паличках. Вони, в свою чергу, були прикріплені до суміші горизонтальних та діагональних бамбукових палиць. Мені потрібно було протиснутися крізь них. Якби я торкнувся їх, то вся та конструкція впала б, встромивши в мене списи.

46


Я почав зосереджувати розум. Це був тест на спритність та влучність. У цьому мені допоможуть рухи змії. Уважно сконцентрувавшись на позиції моїх кінцівок, я почав свій шлях, оминаючи перепони, виги­ наючи спину та підтримуючи своє тіло, а, коли потрібно, спираючись леше однією рукою об підлогу. Використавши серію низьких позицій та стійок, я зміг полегшити свій шлях межи палицями, доки переможно не опинився на іншому боці. Потім було лезо. Воно повстало на моєму шляху й вимагало, щоб я йшов по його гострому, як бритва, ребру. В світлі смолоскипів я побачив, що підлога та стіни довкола перешкоди сяяли. «Олива»,– і я посміхнувся. Вона вкривала все каміння. Від мене вимагалося пройти по восьмиметровому лезові й оминути слизьку поверхню. Стіни печери у цьому місці – вузькі, й обійти їх довкола було неможливо. Я відчув, що тут мало бути ще щось. Воно потребуватиме загострення моєї концентрації. Я заспокоївся, скеровуючи енергію Ші у свої підошви, аби не відчувати болю. Зберігаючи ідеальний баланс, я встав на лезо й почав йти. Зненацька я побачив, як дикий й оскаженілий собака летить до мене тунелем. Мій учитель прищепив мені правило: «очікуй неочікуваного». Тієї ж миті я збагнув, що собака – то відволікаюча пастка. Звичайно, у своїй оскаженілості вона намагалася кинутися на мене, але її тримав товстий ланцюг. Мій контроль із допомогою Ші допоміг зберегти повний спокій. Я продовжував іти лезом. Проходячи повз дикого собаку, я прокладав шлях далі печерою, а мої відчуття посилювалися. Тунель знову почав розширюватися. Потім я побачив її. У ширину печера була заблокована дерев’яною платформою. З неї стирчали тригранні кінці списів, а також вона була розташована на великому валуні. Вся ця конструкція стояла на великих дерев’яних колесах із залізними обручами, які виглядали так, наче їх ніколи не зрушували з місця. На ту хвилину то було випробування з найважчих. Не було місця, щоб обпертися й штовхати платформу, бо все було вкрите списами. Я занурився у медитацію, аби змогти переадресувати енергію Ші у свої руки і сміливо штовхнув своїми долонями потрібне місце. Я приклав максимум зусиль, але конструкція не піддалася. Піднявши одну ногу на допомогу, я спробував ще раз. Але жодних змін не відбулося. Мене так просто не здолаєш. Я вирішив відпочити, продовжуючи медитувати й зосереджуючись на силі Ші. Спробую іншу тактику.

47


Повернувшись, я обперся об списи спиною, сподіваючись, що більша поверхня надасть більшої сили. Роками я тренувався долати подібні перешкоди зі списів разом із дідом. Регулярною вправою було налягання ним усією вагою позаду списа, штовхаючи мене у торс. Тіло та м’язи – слабкі та вразливі до поранень, вони подібні до сухої губки. Але, коли губка наповнена водою, вона стає міцною й сильною. Подібно до того, коли енергія всього тіла концентрується в одному місці, наприклад, у животі, шкіра та м’язи можуть стати, як камень. Я рідко зазнавав більших поранень, ніж легкі подряпини на поверхні шкіри. Конструкція заскрипіла від поштовху. Підбадьорений цим, я продовжував штовхати, але почав відчувати, як списи ріжуть мені спи­ ну. Повернувшись у попередню низьку позицію на долоні, я зосередив енергію і, закриваючи очі, почав подумки штовхати конструкцію у голові. Мої руки напружилися, а все моє єство зосередилося на штовханні об’єкту. Він піддавався, але колеса не бажали їхати. Знову я зосередився, й звернувся до сили мого дихання. Я не підведу Лоу-Сі. Я змушу його пишатися мною. З останньої спроби я проштовхав конструкцію з-півметра вниз печери, впавши на коліна, доки енергія проходила крізь моє тіло в камінь. Я задоволено всміхнувся, а по тому протиснувся крізь вузенький отвір, що відкрився. Обережно крокуючи, я помітив, що в печері ставало світліше. Мій тест було майже закінчено, але я розумів, що згідно з логікою є ще одна перешкода, що чекає на мене попереду. Невдовзі я відчув запах гарячого металу й побачив вихід з печери та силует мого діда у світлі сонця. На шляху до виходу з печери стояв великий казан з гарячою металевою стружкою. Вона була червона від жару й виглядала так, наче важить сотні кілограмів. Металеві лапи тигра стирчали з обох боків і я побачив емблеми драконів, готові пригорнутися до мого тіла. То був останній тест на сміливість, силу та витривалість. Я на мить зосередився на обличчі Лоу-Сі. Як завжди, воно було незворушним. Мені не потрібно було виразу підбадьорювання на обличчі дідуся. Було достатньо самої його присутності. Я заспокоївся й зосередив Ші у своїх руках. За мить вони стали, як лід, і занімілими. Сконцентрувавши погляд перед себе, я поклав свої передпліччя на гарячі дракони. Чувся запах смаженого тіла й паленого волосся, але я нічого не відчував. Використовуючи силу

48


тигра у кінцівках, я спрямував енергію до нижньої частини тіла й підняв важку посудину. Аби не завдати пошкоджень своєму тілові, я тримав її на відстані від лап тигра, що стирчали. Контролюючи похитування, я виніс ємність з печери й поставив перед своїм учителем. Його обличчя відтануло, і дід нагородив мене стриманою усмішкою. Я прибрав свої руки від гарячого чану. Вони все ще були холодними, як лід, через медитацію, але, подивившись униз, я міг побачити пухирі, що з’явилися на місці, де дракони обпекли моє передпліччя. Лоу-Сі продемонстрував мені знак вірності. (То є знак поваги та ушанування, що використовується між опонентами, а також між учнем та вчителем. Він представляє Ші, «Інь» та «Янь», сонце й місяць. Права рука стиснена в кулаці, представляє місяць, а ліва рука відкрита, репрезентуючи сонце, і лежить прямо долонею на кулаці). Перш ніж розпочати свої вправи чи бій, я присвячував себе своєму вчителю за допомогою такого знаку. Тепер він показав його мені. То була найвища честь для мене. Він нагородив мене вишуканим мечем, який підкреслював мій новий статус. Тепер я став Ло-Фу-Дзай, Майстром із кунг-фу.


Розділ 5 78

С

тавши майстром у мистецтві своїх предків, я повністю присвятив себе збереженню спадщини родини Су. Те, чому навчив мене дідусь та його особиста повага були підтримкою для мене щоразу, коли я виходив на арену. То була ноша, яку я ніс з гордістю. Деякі найкращі моменти мого життя пов’язані із школою Ашрафа Тае в Карачі, Пакистан. Мій дід познайомився з Ашрафом ще коли вони самі були молодими воїнами Шао-Ліню в Північному Китаї. Вони обидва стали відомими майстрами найвищого рівня. Ашраф вивчав та розробляв різні техніки бою, включаючи «Воїн – мавпа», «Скручена змія», а також систему дракона Південного Китаю. В той час, як обидва чоловіки поважали майстерність один одного в кунг-фу, між ними завжди існувало напружене суперництво. В обох були свої погляди на те, коли час передати чи зберегти свою майстерність. До мого приїзду дід не знаходив жодного підходящого учня, якому б він повністю розкрив свої таємниці. З іншого боку, Ашраф вільно навчав шляху кунг-фу сотні хлопчаків, багато з яких були з сімей місцевих селян. Його школа була відомою у колах бойових мистецтв, але Лоу-Сі був налаштований скептично та з сарказмом щодо мотивів та відданості його учнів. –  Вони ж б’ються з гнівом та людською силою,– невдоволено фиркав він. – В їхніх рухах майже відсутня справжня артистична точність. Однак Ашраф мав репутацію тріумфатора й мав очевидний успіх. Роками Лоу-Сі терпляче чекав свого зоряного часу. І такий час настав. З моєю допомогою він очікував відновити рівновагу й довести, що його техніка та навчання набагато кращі. Мені було потрібно багато що довести. Одним із найславетніших учнів Великого Майстра

50


Ашрафа був Раані. Його головне навчання корінилося в техниці «Мавпи-воїна». Дорогою до Пакистану Лоу-Сі сказав мені: –  Ашраф вважає, що ви маєте однаковий рівень майстерності. Коли я побачив Раані, то помітив, що він за статурою схожий на мене, такий же худорлявий і м’язистий, хоча й був трохи вищим. Як і передбачали обидва наші вчителі, ми зустрілись у фіналі змагання, в якому брали участь біля п’ятнадцяти бійців. Я виходив на арену першим. Пролунали слабкі оплески, за якими в натовпі послідувало мовчазне очікування. Лоу-Сі сидів поруч із Ашрафом біля рингу й уважно дивився на мене. Я чекав. Раптом натовп вибухнув вигуками, підбадьорюючи й аплодуючи, доки їхній герой Раані займав своє місце навпроти мене. Він був одягнутий у селянський одяг і виглядав брутально й неохайно, але натовп обожнював його. Раані був одним із них. Глядачі продовжували вигукувати його ім’я та побажання успіху. Але ніхто не підбадьорював мене. Я уважно дивився на свого вчителя. Він виглядав спокійним і впевненим. То було запевнення, якого я й потребував. Суддею був невеличкого зросту чоловік на ім’я Денджу. Він підняв руки, аби заспокоїти натовп, і дав знака нам із Раані приготуватись. На­ товп ущух, хоча багато хто продовжував робити ставки. За якусь мить, Денджу плеснув у долоні і вся увага зосередилася на ринзі. Ставши в стійку тигра, що б’ється, я підняв свої руки, аби тримати позицію з пласкими лапами тигра. Я планував скомбінувати мої улюблені рухи тигра з системою леопарда, яка є втричі швидшою за техніку тигра, але не такою потужною. Ми свердлили одне одного очима, в той час, як я повільно почав наближатися до супротивника. Він став у дуже низьку, злегка зігнуту позу бойового коня. Вичікуючи моїх подальших дій, Раані розправив плечі у моєму напрямку й переніс свою вагу на вільну ногу. Я зосередився на передбаченні його рухів і не міг не помітити неточності зайнятої ним позиції. За таку неохайну техніку він отримав би доброго стусана від Лоу-Сі. Супротивник коливався взад-уперед, в той же час погойдуючись та підскакуючи, а іноді торкаючись землі одним чи двома кулаками. Ми скорочували відстань обережно, не зводячи очей один із одного. Натовп мовчки спостерігав за нами, і тоді, коли Раані почав кружляти, намагаючись обдурити мене. Він зробив вигляд, що рухається ліворуч.

51


І коли я почав пристосовувати стійку, аби зустріти його, він покотився до моїх ніг. У ту ж мить я підскочив догори, уникаючи його мавп’ячої атаки з обертами. Раані схопив мою ліву ногу. Потужним відрізаючим ударом у відповідь я завдав сильного удару п’ятою по руці мавпи. Обидва з нас торкнулися підлоги в той час, як у натовпі нависла важка тиша. Підстрибнувши, я прийняв позицію леопарда, й атакував мавпу, що вставала, серією швидких ударів ногами. Раані добре блокував, миттєво відходячи назад від швидкого леопарда. Він дійшов до краю арени. На мить я розгубився. Невже він збирається ось так легко здатися? Здавалося, що супротивник ось-ось залишить ринг, аж раптом він полетів на мене. Я швидко завдав удару в пах. Він очікував мій рух і прийняв удар так, щоб схопити мене за правий рукав. Його омана була довершена, але я одразу побачив небезпеку. Я пережив дуже багато побоїв від свого вчителя, щоб не помітити такого. Час від часу ми повторювали цей основний кидок, і я переносив його болісні наслідки. Мавпа швидко прослизнула під мій леопардовий захист й потягнула мене за рукав, одночасно завдаючи мені удару в пах. Я підвівся, в той час, як біль пронісся крізь моє тіло розрядом блискавки. За долю секунди я переніс свою увагу й перерозподілив біль, приземлюючись додолу. Доки я боровся, аби зберігти рівновагу, натовп почав важко дихати. Одна моя нога була у ринзі, а інша на дерев’яному колі. Мавпа знову полетіла на мене, намагаючись вибити мене з рингу. Я пробіг кілька кроків по дузі кола. Тепер була моя черга вводити в оману. Якусь мить я балансував, потім обидві мої руки потяглись до паху, в той час, як я зігнувся й почав падати в агонії. Біль був досить відчутним, але, щойно мавпа швидко повернулась, аби знову вдарити мене, я прокрутився по дузі, схилив руки мавпи додолу, і леопард завдав йому сильних ударів кулаком у бік шиї. Очі Раані закотилися і він упав на підлогу. Якусь мить арена перебувала у тиші. Денджу прорахував: –  Один, два, три, аут,– і показав на мене, як на переможця. Натовп вибухнув громом оплесків. Я заслужив їхню повагу й ушанування. Раані отямився і сів, ще хитаючись. Він прийняв мій знак поваги, але ледве дивився на мене. Я озирнувся на Лоу-Сі й інших старійшин, висловивши і їм знак поваги. Мій учитель аплодував, стоячи. То було найвище визнання для мене.

52


Кілька місяців по тому мало відбутися ще одне змагання. Ми з ЛоуСі знову поїхали до Пакистану, де мене запросили битись із дядьком Раані – Аднаном. То було нечесне співвідношення сил, і я хвилювався, що такий поєдинок стане падінням моєї репутації. А, може, це одна зі стратегій Лоу-Сі, аби навчити мене. –  Це буде не публічний бій,– сказав мені Лоу-Сі. Якщо бій проходив за закритими дверима, це означало, що на нього було поставлено чимало грошей. Аднан був на вигляд таким же селянином, як і його небіж. Коли наші очі зустрілись, я побачив, що вираз його обвітреного обличчя був цілеспрямованим, зосередженим та сердитим. На кону була честь його Вчителя, а також гроші. Як тигр, я спробую наблизитись до Аднана, використовуючи агресію, силу та потужність. Я знав, що стилю журавля притаманно уникати прямої конфронтації. Він хитається й вигинається, чи вислизає, а потім завдає удару з відстані. Тут було багато нового для мене. Я вивчав суміш системи тигра й журавля, але ніколи не бачив бійців, що б’ються, кожен використовуючи одну з цих двох таких різних технік. Тож, звичайно, щойно я почав агресивно наближатися до Аднана, він, здавалося б, завис у повітрі, легко уникаючи моїх тигрячих ударів ногами, руками та швидкими лапами. Мої удари були набагато потужнішими від його, але я, здавалося, не влучаю в ціль. Зрозумівши моє помилкове судження, я почав внутрішньо піддавати сумніву свою стратегію. Ніби відчувши цю мить вагання з мого боку, Аднан пішов ва-банк. Він граційно гойднувся над моїм важким ударом кулака назад, і використав пір’я журавля, аби легко пройтися по моїх очах. Осліплений, я втратив пильність. Високий худорлявий журавель скористався становищем. Опустив­ шись руками на землю, він провів удар своєю ногою важкою й швидкою дугою по моїх ногах. Мої ноги підлетіли догори на рівень його грудей, перш ніж вага його тіла опустилась на мене. Моя верхня частина спини та плечі торкнулись у падінні землі. Коли мої очі почали фокусуватись, я побачив, як Лоу-Сі зістрибнув зі свого місця біля рингу. Я не дозволю, щоб таким чином він був осоромлений. Підстрибнувши, я підвищив свою пильність, але журавель знову атакував, перш ніж я навіть встиг відновити дихання. Аднан за­ вдав кілька сильних вихрових ударів мені в голову. Я боровся, аби

53


зосередитися, доки він рухався, завдаючи ударів по моєму тілові. Удари в голову були запаморочливими, але тепер в мене виникло нове рішення. Доки Аднан наближався, я раптово схопив його втомлене ліве передпліччя своєю правою рукою й стиснув. Аднан скрикнув від болю й різко провів жвавий фронтальний удар. Я опустився у майже пласку позицію коня й потягнув журавля вбік за руку, відкидаючи його удар від мети. Стискаючи сильніше та сильніше, я майже притиснув журавля до землі. Волаючи, він впав на коліна, борючись із болем до тієї миті, коли вже не міг перебороти його. –  Здаюсь! Здаюсь,– кричав він. Коли пізніше я зустрівся з дідом, у нього в очах я побачив вогник, якого не бачив раніше. Він м’яв кишеню свого халату. Пізніше я дізнався, що моя перемога принесла йому еквівалент доходів за рік. Мені слід було б знати, що він ніколи не осоромив би себе, зробивши ставку не на мене. В Англії я продовжував тренуватися в школі містера Чанга. Мій батько ставав дедалі слабкішим і залежним від мене, потребуючи, щоб його підіймали й переміщували. Мама, як і раніше, часто йшла з дому. Живучи з ними, я почав розуміти дещо про їхні стосунки. Вони були дивною парою. Обидва народилися в Англії, але виросли у найкращих традиціях своїх культур – італійської та китайської. Їхні сім’ї повністю не схвалювали цього союзу, і тому вони стали вигнанцями з обох боків. Батьки не підходили одне одному з культурної точки зору. Моя мати пишалася своїми предками, але її поведінка була зверхньою, і тому її мало хто любив. Вона мала смак до гарних речей у цьому житті, але хвороба мого батька означала, що він більше не може працювати. Очікування моєї матері щодо життя у багатстві були перекреслені. Вона робила вигляд, що все гаразд, вбираючись для ходіння по дорогих крамницях, таких, як «Найтсбрідж» та «Регент-Стріт». Мати завжди поверталася додому на сімейну нараду та за книгою прибутків. Йшли місяці, і містер Чанг винагородив мене підвищенням заробіт­ної платні, адже я взяв більше годин викладання в школі на себе. Я віддавав усі гроші батькам. У той самий час, МФК покривала всі мої витрати, пов’язані із подорожами на змагання. Я залишався непереможним і невдовзі вони почали виявляти цікавість до моєї подальшої кар’є­ ри. Мене почали запевняти в необхідності брати участь у світових

54


чемпіонатах. Спочатку це навіть не було проханням. Багато хто з великих майстрів кунг-фу не погоджувалися визнавати чемпіонати. Така назва має мало спільного з принципами кунг-фу. Майстри направляли своїх учнів на змагання просто для того, щоб допомогти їм розвинути їхню техніку ведення бою. Що ж до міжнародних заяв та підлабузництва, то вони ніколи не були головним мотивом. –  Мені це здається таким зарозумілим,– казав я своєму другові Кінгслі, коли ми разом йшли додому з школи містера Чанга. – Я змагаюся лише заради того, щоб вшанувати свого вчителя. –  Так, але для тебе це буде легко. Давай, Тоні, світовий чемпіонат, то така шана, якої варто досягати, чи не так? – Він залоскотав мене по ребрах, сміючись. – Чоловіче, з 10-ма тисячами у кишені ти зміг би робити що завгодно! Кігнгслі завжди вмів викликати у мене посмішку. Можливо, він мав рацію. Я обговорю це питання з Лоу-Сі. Я брав участь у світових чемпіонатах упродовж трьох років. Одного разу то було в Тайланді, і двічі – в Гонг-Конзі. Акцент таких турнірів був завжди на «балах», а не «повному контакті». Таким чином, ніхто не отримував серйозних травм, а бійці мали демонструвати контроль та гарну техніку. Кожного року я опинявся в четвірці майстрів високого класу у фінальних частинах змагань. Я отримував задоволення від виклику. Лі-Ченг-По з Хіану був моїм наймогутнішим суперником. Він був учнем вельмишановного великого майстра Гуок-Су-Фонга. Ми зустрічалися кілька разів за ці роки під час різних демонстрацій у храмах і між нами існувало глибоке почуття поваги. З обох боків між нами була відсутня конкуренція. Кожен із нас розумів, що ми пройшли подібне навчання та бились на тих самих підставах. Наші бої були запеклими, але я перемагав його протягом двох років. Коли ж приїхав на змагання на третій рік, то був розчарований, що Лі-Ченг-По не подав заявки на участь. Того року титул дістався мені зовсім легко. Грошова винагорода пішла прямо до мого діда. Тоді він відіслав значну частку мені, а я віддав значну суму своїм батькам. У цей самий час мене напряму було запрошено працювати для МФК. Я почав подорожувати до багатьох місць по всьому світу, здійснюючи нагляд за школами кунг-фу, та реєструючи вчителів. Найголовні­ шим завданням МФК є збереження стилю кунг-фу. Фінансування

55


організації відбувається за рахунок персонального захисту, який вони пропонують урядам, організаціям та окремим особистостям, що потребують його. Минуло небагато часу, і мені запропонували приєднатися до команди керівників, тренуючи новачків рукопашного бою. Підробіток був гарний. Вони платили достатньо, забезпечили мотоциклом, й оселили мене у квартирі поблизу головної тренувальної зали на Ру-де-ля-Конфедерасьйон у Женеві, Швейцарія. Більшість учнів у минулому були військовиками, і я зустрічав чоловіків усіх національностей та життєвих шляхів. Вони всі були жорсткими хлопцями, багато хто з них належав до Французького Іноземного Легіону, особливих військ Британської армії чи були американськи­ ми військовиками. Усі вони мали основне навчання щодо бойо­ вих мистецтв та зброї, але завданням МФК було покращити їхнє вмін­н я в царині захисту та оборони. Врешті-решт, ці чоловіки від­ повідали за безпеку світової еліти, найбагатших та наймогутніших людей цього світу. Більшість чоловіків почувалися досить вільно на навчанні зі зброї, але моїм завданням було показати, що рукопашний бій може бути таким же ефективним у випадках загрози життю. Багато тижнів я знайомив їх із основними повноконтактними рухами та блоками. За допомогою практичних випробувань вони відпрацьовували свої здібності в ситуаціях із заручниками, втікачами, а також широкий спектр сценаріїв бойових операцій. Між нами існувало справжнє братерство. Вони були крутими хлопцями, які любили розважатися. Відпочиваючи, ми ходили до місцевих клубів та барів. Багато-хто з них уживав наркотики, пиячив, але така розгнузданість ніколи не стосувалася мене. Я все ще займався своїм персональним тренуванням по п’ять-шість годин на добу. Мені була потрібна свіжа голова, аби залишатися на верхівці дисципліни, але й багато-що подобалося мені в стилі життя особистих охоронців. Воно було хвилюючим, з відчуттям небезпеки, яке кидало виклик. Хлопці зустрічалися й знаходились поруч із найбагатшими людьми світу, а також мали багато коштів від клієнтів у своєму розпорядженні. Джен Ломмі ставав дедалі кращим моїм другом. Він був із Ка­ нади – високий хлопець з широкою посмішкою, густим хвилястим волоссям та зіпсованим почуттям гумору. Він викладав у Французькому

56


Іноземному Легіоні й уже кілька років працював особистим охо­ронцем. Одного разу ми пішли повечеряти разом із Сашею, який був із Бельгії, а також Мохамедом з Індії. Я сидів позаду, слу­х аючи їхню балаканину. Вони обмінювалися розповідями про своїх клієнтів. –  Боже, то було гарне місце,– вихвалявся Джен. – Три місяці на узбережжі Маврикії. Чого ще можна бажати? Величезний будинок біля океану, яхта та змога вибирати між джипом та БМВ сьомої моделі. Класна робота! –  Ти називаєш це роботою? Та ти що, друже, а як же справа? – про­ бурмотів Мохамед. – Та я б із нудьги помер, якби лежав весь час на борту яхти,– приснув він. Джен зробив вигляд, що образився. –  Та були хвилини. У того чоловіка був серйозний бізнес... –  Ага, ага, та я можу заприсягтися, що твоїм найбільшим учинком було стрибнути з яхти й поплавати! –  Як би я плавав із стволом у трусах? – Джен відступив, роблячи вигляд, що дістав зброю й тримає її прямісінько біля голови Мохамеда. Мохамед почав реготати. –  Давай, друже, у будь-який час,– сказав він, торкаючись кишені на грудях. Більшість охоронців завжди носили з собою зброю. –  Гей, Тоні, що з тобою, друже? – запитав Саша, підморгуючи іншим. – Теж хочеш залишити вчителювати, та й зайнятися справж­ ньою справою? –  А він має рацію,– приєднався Мохамед. – Ти марно витрачаєш час на все це. Ти тільки подумай про всіх тих самотніх багатих жіночок, які чекають на захист такого симпатяги, як ти. Вони всі засміялися. –  Ага, дуже я хочу бути таким собі гарним аксесуаром, як ви, хлопці,–  відповів я з усмішкою. Розмови торкнулися теми тих багатих жіночок, які бе­регли своїх охоронців, як свої діамантові сережки чи хутрові шубки. Але насправді все було зовсім по-іншому. Я знав, що ці хлопці справді мог­ли взяти участь в дуже небезпечних справах на рівні світової безпе­к и. Вони були елітою, навченою давати лад будь-якій ситуації терористич­ ного нападу, беручи повну відповідальність за захист світових лідерів, дипломатів, членів королівських родин, а також високопосадовців. Звичайно, я міг би також спробувати цим займатися.

57


МФК схвалила моє рішення й відправила мене на курси з кваліфікації охоронця. Там було, чому повчитись. Я не мав великого досвіду поводження із вогнепальною зброєю, але виявився влучним стрільцем й швидко зрозумів, як користуватися різними видами зброї. На прикладі вивчення реальних випадків та сценаріїв боїв, нас навчали поводитись із гвинтівками з оптичним прицілом (для операцій у снайперській засідці), високошвидкісними напівавтоматичними карабінами (для влучення у ціль із відстані), пневматичною дванадцятизарядною рушницею, а також з цілим розмаїттям ручних пістолетів, автоматів та револьверів. Але я все одно найупевненіше почувався у рукопашному бою. Я завжди віддавав перавагу ножеві, аніж вогнепальній зброї. У цьому ми були схожі з інструктором, який тренував нас у використанні ножів та іншої зброї. Він був родом із Бірми й пройшов подібне до мого навчання. Система тигра в кунг-фу має коріння у Бірмі, і інструктор часто просив мене продемонструвати блоки тигра й атаку, з використанням ножа чи мачете. Я відвідував курси захисного водіння, спостереження, тривог, парамедицини, міжнародного кримінального законодавства, антитероризму, комунікації та вибухонебезпечних речовин, і це ще не весь перелік. Все це потребувало чимало часу для навчання, з безкінечними письмовими завданнями. Також нас усіх навчали основам головних мов світу. Я прийняв виклик, і мав високі оцінки в усіх сферах. Минуло багато часу, перш ніж я міг виголосити присягу охоронця. Нашим гаслом було: «Деум солем тімідус» («Не боїмося нікого, окрім Бога»). Воно викликало в мене посмішку, бо я не боявся Бога. Для мене не існувало Бога, окрім того, що був усередині мене. Моє перше тренування на завданні проходило з Уїнстоном, досвідченим охоронцем із Чикаго, який працював на одного клієнта вже багато років. Діана була дуже багатою датською дамою і жила у Швейцарії. Я був вражений, коли вперше приїхав до її величезної ізольованої резиденції в горах. Ніколи раніше я ще не бачив таких розкошів. Не рахуючи нечастих поїздок до крамниць та галерей мистецтва, Діана жила ізольованим життям зі своїм молодшим сином Грегорі та купою хатніх робітників. Грегорі був не за віком розвиненим і спритним хлопчиком, але працювати з Уїнстоном мені подобалось. Я багато чому навчився в нього щодо процедури охорони, спостереження та

58


ближнього захисту, коли перебуваєш разом із підзахисними. Мені стало зрозуміло, що головна загроза походить із боку чоловіка Діани, який жив окремо. Вона виборола опіку над Грегорі, але її чоловік був відомим гангстером, і тому існувала загроза, що він може якоїсь миті спробувати відібрати дитину. Проте за час роботи Уїнстона такого не траплялося. МФК вважала Діану та її сина випадком малого ризику, ідеальним для практичного навчання. І я нетерпляче чекав дня, коли буду працювати у чоловічій команді – п’ятірці спостереження та захисту. Ризик у таких випадках був найвищим, зазвичай із конкретною мішенню для нападу. Згодом Уїнстона перевели на інше завдання, і мені довелося за­ лишитися самому. Одного разу по рації я отримав повідомлення від охоронця, що патрулював місцевість біля воріт. –  Кажу тобі, Тоні, сюди їде служба доставки. –  Доставки? Якої доставки? –  Та я не знаю. Це білий фургон, з пральні, чи щось таке. На передньому сидінні два чоловіка в білих халатах, ну, ти знаєш. –  Ні. З’ясуй, хто вони такі і що доставляють. Упевнений, що на цей день нічого подібного не було заплановано, я швидко перевірив розклад на тиждень. –  Вибач, Тоні, я вже пропустив їх. –  Ідіот. Ти про що там собі думаєш? Я зблід. Діана перебувала надворі, а Грегорі – на другому поверсі будинку із своїм вихователем. Я миттю кинувся до них. –  Залишайтеся на місці і не виходьте з кімнати,– вигукнув я в перелякане обличчя жінки. Я летів униз величезними сходами, забувши про все навчання та протокол. Слід було лишитися з хлопцем й викликати поліцію одразу ж, але ні, мій розум був зосереджений на непроханих гостях. Я відчинив двері центрального входу і мені в обличчя спрямували рушницю. –  Ми приїхали по хлопця,– заявив французькою мовою чоловік, що тримав зброю. Половина дверей заважала мені побачити, скільки їх було. Охоронець сказав, що фургон був один, і в ньому сиділи попереду два чоловіки. Я подивився на озброєного чоловіка й збагнув, що інший стоїть за ним ліворуч. Шанси на те, що решта причаїлася у кузові фургону, досить великі. Думати треба було швидко.

59


Трохи просунувшись убік рушниці, мені вдалося побачити вхід. Я знав, що так швидко він не вистрілить, тож мав долю секунди, аби підрахувати, скільки гостей ми насправді мали. Троє стояли праворуч. Наскільки я міг зрозуміти, вони були неозброєними, але в руці іншого чоловіка був револьвер. Тієї ж миті я відкинув від себе рушницю і розвернув її прямісінько в обличчя нападника. Щойно інший підняв зброю, як я завдав удару ногою і вибив її з рук. Револьвер пролетів над головами інших трьох, із шумом ударившись об підлогу. То був поганий рух. Тепер будь-хто з них міг наблизитися до нього й убити мене. Я двічі вдарив в обличчя першого чоловіка, і кинувся до інших трьох, завдаючи їм ударів ногами й кулаками, немов оскаженілий. Вони попадали. Відірвавшись від них, я побачив, як інший хлопець, перечіпаючись, наблизився до зброї. Я став на одного з лежачих, аби додати собі в зрості, і налетів на нього зі спини, завдавши миттєвого удару тигра в задню частину його голови. Він упав, і втратив свідомість, а інші корчилися від болю. На цю мить охоронець території запідозрив, що щось не так і передав повідомлення на кухню. Кухар зателефонував у поліцію. До їхнього прибуття я вже виклав усіх ниючих і поранених чоловіків на сходах будинку і стояв поруч, охороняючи їх із рушницею в руках. Я не пишався собою, бо залишив своїх підопічних і порушив перше фундаментальне правило ведення ближнього захисту. Я все ще був дуже молодим, якого занадто переповнювали особисті здібності й бажання побитися. Якби щось пішло не так, я б наразив Грегорі та робітників на серйозну небезпеку. То був важкий урок, але мені більше не доведеться проходити його. У наступні роки я отримав підвищення по службі в лавах особистих охоронців ближнього захисту. Деякі з моїх клієнтів перебували під серйозною загрозою викрадення, нападу заради помсти чи вбивства. Я зарекомендував себе, як один із найкращих особистих охоронців МФК завдяки ситуаціям, від яких волосся ставало дибки, тому й користувався великим попитом у наймогутніших людей світу. Кілька місяців я працював з американцем Вільямом Блеком. Він був кмітливим бізнесменом, який провів серію інвестицій у видатні споруди у центрі Манхеттену. Я став його основним особистим охоронцем. Він любив називати мене своїм «постовим полісменом». Можливо, через те, що в мене була звичка при розмові жестикулювати та тицяти пальцем у людину.

60


Моєю роботою було знати про нього все: від робочих справ до типу хліба для бутерброду, що був йому до смаку в обідню перерву. Потім йшли жінки. Вільям був великим шанувальником жіночої статі. На мій превеликий жаль, його «гульки» часто впливали на розклад, і мені доводилося міняти наш маршрут протягом дня. Таке станови­ ще додавало роботи та тиску на мене, а також на решту команди. В залежності від того, куди він подорожував і в яких справах, його захист вар’ювався від мене й мого напарника до команди з п’ятьох чоловіків, над якими я був головним. Теоретично, Вільям знаходився у безпеці, доки перебував на території Сполучених Штатів. Але у мить, коли він ступав на борт літака, то підпадав під великий ризик. Для багатого сильного бізнесмена високого рівня міжнародні подорожі сильно підвищували вірогідність небезпеки, особливо, під час перебування у країнах, де поширені антиамериканські настрої. Одного дня ми отримали повідомлення від батька Вільяма. Його люди домовились про зустріч в Саудівський Арабії. Я прочитав резюме й кинув на свій стіл. –  Якісь проблеми? – запитав мій колега Генрі. –  Ми збираємося до Саудівської Арабії. Маємо тиждень на під­ готовку,– сердито відповів я. – Ці люди не знають, про що говорять, чи не так? Того дня я працював допізна, готуючись до ризикованого завдання. Вільям мав зустрітися з двома братами Фахалі, відомими в Ріяді інвесторами, що мали вплив на політику. Брати були незадоволені тим, що кілька місяців тому один з їхніх бізнесів перейшов до організації Вільяма після жорсткого захоплення. Вони вимагали зустрічі з ним, аби обговорити повернення сфери їхнього сімейного інтересу. Мій бос вимагав того, щоб отримати ще більше прибутку із цієї зустрічі, але проблема полягала в тому, що бізнесу, як такого, вже не існувало і він був розділений для повторного продажу. Вороття вже не було. Виникли питання, що потребували обговорення, але багато в чому руки Вільяма були зв’язаними. Коли в бізнес вплутана така гаряча зацікавленість родини, то це помножує ризик мого клієнта. Я знав, що моє завдання може бути небезпечним, особливо в тій частині світу, куди ми мали вирушити. Мене хвилювало те, що ми ступим на непередбачувану ворожу

61


територію. Мій звіт висвітлював те, що дана пропозиція несе в собі забагато ризику для мого клієнта, а моїм найпершим пріоритетом була його безпека. Я рекомендував, що якщо зустріч має відбутися лише в присутності Вільяма, то її краще перенести на більш нейтральну територію. У крайньому випадку, якщо ми таки мали поїхати до Саудівської Арабії, моїй команді потрібно більше часу, аби провести необхідні перевірки та приготування. Упродовж дня я отримав відповідь по факсу. Вони передали мій звіт до офісу Вільяма, але його не взяли до уваги. –  Радники містера Блека кажуть, що фінансові важелі цієї спра­ви переважують можливість будь-якого ризику,– йшлося у ньо­м у. – Тому, оскільки ми не маємо наміру наражати на небезпеку контракт МФК із містером Блеком у будь-якому разі, то просимо вас провести швидкі приготування для супроводу вашого клієнта до Саудівської Арабії. У роздратуванні я нашвидкоруч відіслав факс Сандрі Зепл в Швей­ царію. Вона завжди була моїм зв’язковим у головному офісі щодо всіх закордонних подорожей та операцій спостереження. Потім я ухопив телефон і наказав Генрі прозвітувати мені, щойно він зможе. –  Привіт, любий,– пролунав голос Сандри у телефонному гуч­ номовці. Ми з Генрі перезирнулися. Жоден із нас не зустрічався з Сандрою особисто, але по телефону вона була завжди дуже балакучою і фа­ мільярною, тож між нами було чимало безневинного флірту. –  Доброго дня, Сандра. Цікавеньку кашу ми розхльобуватимемо цього разу,– пожартував я. –  Так, любчику, але ми робимо саме так, як нам кажуть, вірно? Що ми можемо сказати, якщо наші клієнти наполягають на такому безглузді? –  Маємо багато роботи,– сказав я, зосереджуючись на діало­ зі. – Люди Блека не дозволять нам взяти повну команду, тому в Ріяд із ним подорожуватимуть я з Генрі, а також два його колеги на кілька місяців раніше. –  Вони не мають уяви, в що можуть вплутатися,– зневажливо сказав Генрі. – Хоча, вважаю, що ми будемо жвавішими, якщо щось піде не так, і нас буде лише двоє. Генрі був хорошим другом і колегою. За походженням він – брита­ нець з непальським корінням, але проходив своє основне навчання

62


з гурками*. Він був вищим та набагато міцнішої статури ніж я, і мав багато досвіду за плечима. Лише кільком людям я довіряв, і він був одним із таких. Ми з Сандрою пройшлися в деталях по завданнях, поділивши роботу з підготовки між нами. –  Наш РОО (регіональний офіцер охорони) – хлопець на ім’я Абдула Алькафф,– доповіла Сандра. – Я надішлю його фото вам по пошті, але він майстер маскування. У більшості випадків він виглядає, як селянин, але цей хлопець може дістати вам, що завгодно. Абдула найме місцевих водіїв та наземні комунікації, які будуть проходити через мене,– продовжувала Сандра. – Завтра приблизно у цей же час ви матимете точний маршрут, план обстеження та карти будинків. Наш візит був спланований на три дні з часу прибуття до Саудівської Арабії. Політ був виснажливим: більш ніж дванадцять годин, з зу­ пинками на дозаправлення в Сполученому Королівстві та Бахрейні. Найближчі до подорожі дні вимагали цілодобової підготовки, і тому ми з Генрі були вдячні розкладу за те, що в повітрі матимемо змогу поспати. Коли ж ми приземлились в Ріяді, моє серце почало битися частіше, а адреналін розтікався по всьому тілові. А, може, я надто хвилююся? Зазвичай втома робить мене дратівливим, але я справді недобре почувався через це завдання.

*)

Представники народності, що живе в Непалі. – Прим. пер.


Розділ 6 78

А

бдула домовився про те, що приватний літак Вільяма приземлиться на президентському майданчику аеропорту Ріяд. Там на нас чекатимуть два білих мерседеси, але нам все одно буде потрібно перевірити будівлю головного терміналу. Оскільки було багато людей, наше положення мені не подобалось. Я йшов попереду, вдивляючись у натовп у пошуках слідів потенційної загрози. Генрі прикривав з тилу, не спускаючи з очей Вільяма та двох його компаньйонів. Проходячи крізь натовп, вони, як завжди, йшли не змовкаючи й сміючись. У критичній ситуації вони могли б стати нам на заваді, або загальмувати наші дії. Люди товклися й пхалися, а перевізники багажу, відштовхуючи одне одного, боролися за роботу. Усі мої почуття були напруженими і я готовий був швидко зреагувати. То була ситуація, над якою я не мав контролю, і це мені не подобалося. –  Бакшиш, бакшиш,– причепився чоловік з допитливим обличчям, намагаючись видерти наші сумки з моїх рук. Я штовхнув його. –  Легше, чоловіче, легше. Вони завжди такі. Я знав про це. За останній тиждень я прочитав усе, що можна, про арабську культуру. «Бакшиш» – так називали притаманні цій культурі чайові, система, згідно з якою заможніші люди мали ділитися грошима із біднішими. Нічого в тому поганого не було, але зараз мій розум був зайнятий іншим. Я не міг заспокоїтися, доки ми не прибудемо на місце. Генрі та я сіли в перший мерседес з Вільямом. Ми ніколи не залишили б його. Двоє колег поїхали у другій машині. Але я все ще не міг повністю розслабитися. МФК мала місцеві зв’язки майже в усіх країнах світу, але довірливість не була притаманна мені. Я віддавав, якщо це було

64


можливо, перевагу своїм зв’язкам. Попри Сандрині запевнення, я не знав особисто цього Абдулу, і тому інстинктивно непокоївся щодо нього та його людей. Також ми не знали водіїв і тому я був напоготові. Готель «Льо Меридіан» був прикрашений золотим орнаментом і обшитий мармуром зверху донизу. Вільяму забронювали розкішні фешенебельні апартаменти, що займали останній поверх. Я увійшов першим, й провів головну перевірку безпеки на наявність ІВП (імпро­ візованих вибухових пристроїв). Коли я залишився задоволеним, мій клієнт розмістився, готуючись до вечері. Тієї ночі на зміні був Генрі. Я ж із радістю заснув. Наступного дня мені довелося встати раніше, аби провести пе­ ревірку безпеки ще доти, як прокинеться Вільям. Це був день зустрічі. Я обстежив увесь поверх, ліфти, сходи, фойє, ресторан, кухню, а також обидві машини. Я був готовий знайти приховані електрон­ ні пристрої стеження, але не знайшов нічого. Коли ж зустрівся з Вільямом, він все ще був утомленим та млявим. Вчорашній політ був виснажливим. Вільям – невисокий на зріст, з рідіючим світлим во­лоссям – мав трохи зайвої ваги, як на його статуру. Але в нього була по­мітна постава, така собі самовпевненість, притаманна багатим та впливовим людям. Перш ніж вирушити на зустріч, ми з Генрі та Вільямом переглянули план дня. –  Що б не трапилося, не виходь із поля мого зору,– попередив я Вільяма. Ми домовилися, що мене буде представлено як його особистого радника, а Генрі – як головного охоронця. Генрі провів повторну перевірку машин і ми поїхали. Будинок братів Фахалі був ще вишуканішим, аніж «Льо Меридіан». Їхнє привітання було теплим та приязним. Доки тривало знайомство, я проходився подумки по периметру, перевіряючи у голові виходи та сходи. Я вивчив плани будівлі, які Сандра надіслала нам. Крім того, мені були відомі канали кондиціювання повітря та вентиля­ ційні шахти, що можуть бути використані у випадку загрози, як шлях для втечі. –  Це безпечний будинок,– сказав Вільяму один із братів, поглядаючи на Генрі. – Чому б вам не дозволити своєму охоронцеві почекати у кімнаті відпочинку?

65


Як домовлялися, я кивнув Генрі, звільнивши його від обов’язку охороняти нас. Брати легко повірили в те, що Генрі – головний. Він виглядав набагато суворіше, ніж я. Я знав, що він із користю проведе час. Чоловіки трохи побалакали за напоями та баклавою (здобний кулеподібний кондитерський виріб), після чого перейшли до справи. Стало дуже тихо. Один із колег Вільяма почав пояснювати складність поділу та перепродажу часток бізнесу. Він ще не багато встиг сказати, коли голоси Фахалі стали сердитими. Одному з братів швидко урвався терпець. –  Моя родина не для того вкладала час та гроші в цей бізнес, аби побачити його роздертим вами, янкі, на шматки. –  Не гарячкуй,– попередив його брат, що залишався набагато спокійнішим. У мене з’явилося відчуття, що вони демонструють перед нами гру в доброго та поганого хлопця. –  Ні,– перебив більш запальний брат, стукнувши рукою по сто­ лу. – Хтось повинен заплатити за цей напад на нашу родину. Атмосфера зустрічі починала напружуватися, і тому я спостерігав за братами, як коршун, розуміючи, що ситуація швидко погіршується. Я був упевнений, що Генрі на місці. Вільям вступив в діалог, але брати перервали його спробу домовитися. Зненацька агресивний брат підвівся. Моя рука інстинктивно потягнулася до внутрішньої кишені. Він заговорив до свого брата арабською, після чого швидко вийшов із кімнати. На мить запанувала тиша, перш ніж другий брат заговорив обурено. –  Ми будемо приймати заходи для захисту своїх інтересів,– ви­ палив він. Я взяв справу в свої руки й швидко вивів Вільяма з кімнати. Мені полегшало, коли я побачив Генрі, який стояв біля машини. Відчувалася напруга. Він був оточений шістьма міцними чоловіками в темних окулярах і західних костюмах. Генрі зрозумів все з виразу мого обличчя. Коли ми почали наближатися до машин, незнайомець, якого я раніше не бачив, з’явився позаду нас й вигукнув щось чоловікам арабською мовою. Вони почали наближатися до нас. Я б із радістю взяв їх всіх на себе та добряче провчив, але безпека Вільяма була для мене на першому плані. Я мав залишатися поруч із ним. Чоловіки не зробили

66


нічого, а тільки провели нас до машини. Можу лише припустити, що їм було наказано упевнитися, що ми залишили будинок. Коли ми вже сіли в машину, Вільям спітнів. –  Фу-х, то було не дуже приємно,– сказав він. –  Це ще не кінець,– відповів я, помітивши, що велетні розділились. Одна група сіла в чорний БМВ, і на великій швидкості помчала перед нами. Інші сідали в другу машину. –  Поїхали,– сказав я нашому водієві. Омар, ще один чоловік із селянською зовнішністю, сидів на передньому сидінні поруч із водієм. Його надіслав Абдула, аби супроводжувати нас в якості перекладача. Знову ж таки, інстинктивно я не був упевнений у ньому. Я сидів поруч із Вільямом на задньому сидінні. Генрі витягував ящик із вогнепальною зброєю із багажника через заднє сидіння. Коли ми поїхали, у дзеркало задньої оглядовості я помітив, що друге БМВ їхало за нашим конвоєм. –  У нас проблеми,– сказав я. Ми з Генрі могли багато що сказати один одному самим лише поглядом. Він знав, що я не довіряв чоловікам, що сиділи попереду нас. Я не зводив із них очей, а він спостерігав за тим, що відбувалося позаду. Генрі вилаявся. Я швидко обернувся. Здоровані у БМВ наз­догнали нашу другу машину, і тепер їхали прямісінько позаду нас. Я був розгніваний. Цього б ніколи не трапилося, якби ми взяли своїх водіїв. Наші люди були навчені їздити у конвоях на великих швидкостях на відстані менше ніж 40 сантиметрів між машинами. Вони б ніколи не дозволили, щоб два мерседеси були розділені таким чином. Я вихопив револьвер і наставив його у голову водієві. Той заголосив, і почав волати до Аллаха. Як я й побоювався, машина, що перешкоджала, скинула швидкість, примушуючи другий мерседес з коллегами Вільяма зупинитись. Двоє вийшли з неї й підійшли до мерседеса. Діставши револьвери, вони відкрили вогонь по задніх вікнах. Я наліг на Вільяма, змушуючи його лягти за передні сидіння. –  Їдь! – гукнув я пхикаючому водієві. Він натиснув на газ, але ми не далеко встигли від’їхати, перш ніж водій здійснив вимушену зупинку. Я підскочив і притиснув зброю йому до голови, гукаючи, щоб він продовжував їхати. Замість цього водій

67


вислизнув з машини й почав утікати, благаючи про помилування. Я так і не зрозумів, на чиєму боці він був. Чи він привіз нас у засідку, чи й справді злякався та зламався під тиском? З’ясовувати це в нас не було часу. Генрі переліз на переднє сидіння й узявся за кермо. Тепер у нас було більше шансів. Генрі – один із найкращих водіїв МФК. Тому, звичайно, ми помчали запиленим містом на величезній швидкості. Вулиці ставали дедалі вужчими й заполоненими людьми, прилавками й тваринами, а ми не мали уявлення, куди їдемо. БМВ висів у нас на хвості, й Генрі не втрачав жодної можливості відірватися, вміло маневруючи машиною, доки люди розбігалися з нашого шляху. На великій швидкості ми летіли крізь повільний рух транспорту, здіймаючи хмари пилу та збиваючи дивні транспортні засоби, намагаючись позбавитись переслідування. –  Я-ху! – вигукнув Генрі, в той час, як ми пролетіли повз прилавок. Переляканий араб відскочив із дороги саме вчасно, після чого фініки й смокви полетіли в повітря, падаючи на авто. Дах прилавку, зроблений із тканини, зачепився за лобове скло, і Генрі всліпу вів машину, доки тканина не впала на дорозі. Продовжуючи тримати голову Вільяма внизу, я наставив зброю на Омара, який намагався зрозуміти, де ми знаходимося. Він, вочевидь, не мав уявлення. –  Розкажи про шлях до посольства,– прокричав я,– чи то амери­ канського, чи британського. Давай, чоловіче, думай! –  Тут поверніть ліворуч,– сказав він, боячись за своє життя. Генрі направив машину вниз вузькою вуличкою. –  Ні, ні, не воно,– кричав оскаженіло перекладач. – Спробуйте сюди. Генрі повернув праворуч до більш широкої головної вулиці. –  Дорога заблокована! – зненацька вигукнув він. Я дужче притиснув револьвера до голови чоловіка. Чи не він завів нас сюди? Генрі розвернув машину у протилежному напряму, і поїхав вузькою, темною алеєю. –  Обережно! – Наші бокові дзеркала чіплялися за будинки, але Генрі не зменшував швидкості. Ми виїхали на світло. Ще одна вулиця, переповнена людьми. Омар на цей час, уже трясся від страху. Я озирнувся назад. Здається, ми відірвалися від БМВ.

68


–  Зупини машину! – сказав я Генрі. Він різко загальмував. –  Виходь! Виходь! – кричав я на перекладача. Омар схопився, аби відчинити двері. Проклинаючи, божачись та боючись за своє життя, він випав із машини в той час, коли Генрі натиснув на газ. Нарешті, нам пощастило вирватися з лабіринтів міста на більш відкриту дорогу. Все, що було попереду нас,– це пустеля. Ми їхали кілька годин. –  Нам треба позбутися машини,– сказав Генрі. – Вони шука­т и­ муть нас. Ми перебували у тиші. Я копирсався у голові, намагаючись сформу­ лювати план. Ми маємо таємно вивезти Вільяма з країни. Є безпечне місце в Йорданії, де є люди, яких я знаю і яким можу довіряти, але ми були десь за 800 кілометрів звідси. Я повністю втратив довіру до Абдули, і тому всі наші контакти в Саудівській Арабії були виключені. Ще були безпечні місця в Кувейті та Бахрейні. Напевно, з цих двох Бахрейн – ближче. Якби ми могли зв’язатися з Сандрою, то вона зайнялася б паперами, які стосувалися нашої подорожі туди. Генрі перервав мої думки. –  Останні кілька кілометрів рівень пального мерехтить. –  Ти що, жартуєш? –  Та ні, мабуть машина не була повністю заправлена, коли ми поїхали. Я похитав головою від гніву. Завжди мати повний бак пального – то було першим правилом безпечного водіння. Я подивився на Вільяма. Він тепер сидів рівно, але його трясло, він спітнів, а його обличчя стало яскраво-червоним. Я намагався уявити, як довго він зміг би пройти пішки. Ми не мали й гадки, де перебуваємо, чи яка відстань до наступного міста. Був вересень, але в пустелі все ще панувала спека. Я перевірив наші запаси про всяк випадок. Ми мали трохи їжі, та чотири маленьких пляшки мінеральної води. Це не допоможе пройти далеко, особливо, в таку спеку. Незабаром у Генрі з’явився план дій. –  Все, приїхали,– сказав Генрі, стукнувши руками по керму, коли машина зупинилась. – Скінчилось пальне. Вільям сів на узбіччі дороги, послабив краватку й тримав хустку над головою, аби захистити себе від сонця. Ми з Генрі зіштовхнули машину з дороги в хащі. Повністю сховати її було неможливо.

69


Ми вирушили в дорогу, і хоча не зустріли жодної машини, я все ж дуже непокоївся, вважаючи, що нам варто зійти з траси. –  Гадаю, що цей шлях веде до Гараду,– сказав Генрі. Земля, що ліворуч, була безплідною й грубою. Праворуч – нескін­ ченна пустеля. –  Якщо йтимемо уздовж дороги, то до сутінків маємо бути на місці. –  А ти в цьому упевнений? –  Не можу обіцяти... Сам я не мав про це жодного уявлення, і тому довірився інстинктові Генрі. Я вирвав пляшку з водою з рук Вільяма. Він заливався з неї, а вода текла по підборіддю йому на груди. –  Нам необхідно берегти воду,– сказав я йому. – Ми не знаємо, скільки часу проведемо тут. По кількох годинах дороги, ми знайшли затінок біля великих каменів серед безплідної землі, і трохи відпочили. –  Упевнений, у нас лишилося лише кілька годин, доки почне сутеніти,– сказав Генрі. У темряві я почувався б набагато безпечніше, але вночі в пустелі може бути дуже холодно. З кожною миттю я починав хвилюватись дедалі більше. Зрештою, ми дісталися міста. –  Молодець,– сказав я Генрі, плескаючи його по спині. Це був Гарад. Вже стемніло і Вільяма трусило від різкої зміни температури. На вулицях було тихо. Лише кілька груп чоловіків стояли, зібравшись, курили й гомоніли, але вони швидко зникли, коли побачили, що ми наближаємось. –  Дякуємо за допомогу,– із сарказмом сказав Вільям. Нарешті ми досягли будівлі, яка могла бути заправочною станцією. Пошарпаний вітром араб вивчав нас примруженими очима, доки ми наближалися. –  Мені потрібно скористатися Вашим телефоном,– мовив я, по­ слуговуючись сумішшю англійської та ламаної арабської мов із допомогою жестів. Чоловік роздивлявся мене, і не поворухнувся. Я був упевнений, що він зрозумів мене. Вільям підійшов і відкрив свій гаманець. Чоловік глянув палаючими очима на купу банкнот й усміхнувся. Він дістав телефон з-під прилавку, та дав мені.

70


Я з полегшенням почув голос Сандри. Розуміючи, якими враз­ ливими ми були у тому місці, я швидко пояснив їй ситуацію, що склалася. –  Ви перебуваєте приблизно за 100 кілометрів від безпечного укриття в Бахрейні,– сказала вона мені. – Йдіть на схід. Я підготую паспорти, щоб ви могли вибратись. Сандра надала мені закодовані деталі місця та зв’язкового саме в той час, коли я побачив вже знайому машину, що під’їжджала до двору. Генрі ухопив Вільяма і запхав у двері чийогось будинку. –  Ні, ні,– закричав чоловік за прилавком. Я показав йому банкноту в 100 долларів, але він все ще відмовлявся допомогти нам. Вибігши у двері за Вільямом та Генрі, я крикнув, щоб вони продовжували бігти. На наше щастя маленький вихід позаду не був замкнений. За спиною ми чули постріли у головній торговій залі. Біжучи, та напівтягнучи Вільяма, ми вискочили на вулицю. Гарад був увесь повний маленьких провулків та нескінченних алей. Ми почули позад себе кроки переслідувачів. Раптом пролунав постріл і куля, відскочивши рикошетом від будівлі, пролетіла над нашими головами. –  Біжіть, і не озирайтеся,– кричав Генрі, стріляючи у відповідь із двох пістолетів. Я смикнув Вільяма на алею униз. –  Ми – трупи,– повторював він. –  Ще ні, не зупиняйся,– відповів я. Стрілянина не вщухала. Генрі був близько, відстрілюючись від наших переслідувачів. Раптом пролунав постріл, а за ним крик, від якого холонула кров. Я обернувся й побачив, що Генрі лежав на землі. Я не міг нічого вдіяти. Моєю роботою було зберегти життя Вільяма. Ми продовжували бігти крізь двері й потаємні дворики, перелазячи через низькі огорожі та крізь лабіринти будинків, що вже занурились у сон. –  Стій, стій, мені треба зупинитися,– задихаючись, сказав Вільям. –  Я більше не можу, чоловіче. Я збавив швидкість. Генрі відволік їхню увагу, і ми, здається, відірвалися від переслідувачів. Ми перелізли через стіну й опинилися на іншій вузенькій вуличці. Я гнівався на Генрі.

71


–  Ми в небезпеці,– сказав я Вільямові, притискаючи його до стіни будинку, що була густо покрита виноградними віттями. –  Якщо не вони дістануть мене, то серцевий напад,– сказав Вільям, намагаючись глибоко дихати. Мені треба було вирішувати, що робити. Вони, швидше за все, чекатимуть, що ми заховаємося в поселенні, а не в пустелі. Чи варто мені так ризикувати? Скільки ми протримаємось у пустелі? Чи є в нас узагалі вибір? Я сумнівався, що хтось із селища насмілиться захищати нас. Зненацька ми почули шум. Здоровенний араб вийшов зі свого будинку. Ймовірно, він почув нас. Я сховав Вільяма за свою спину, коли чоловік став наближатися до виноградника. Наші очі зустрілися, й він почав репетувати. Я показав йому знаком замовкнути, але він не бажав. В мене не було вибору. Я вдарив його ногою в горло, без сумніву, перебивши йому кадика. Коли він ще падав додолу, я вже знав, що один із переслідувачив наближався алеєю позаду. Я дозволив йому нанести мені перший удар, знаючи, що мені було потрібно тримати руки вільними, аби зосередитися на його іншій руці. Він намагався дістати з кишені зброю. Я ухопив його за великий палець, потягнувши у протилежний бік так, щоб його рука втратила рухливість. Він закричав, і впав на землю. Я вихопив у нього зброю й вистрілив йому у голову. Раптом простір заповнився людьми, і я побачив, як інші переслідувачі швидко бігли до нас. Я ухопив Вільяма, й зробив постріл у повітря, змусивши їх шукати укриття. Ми знову продиралися крізь провулки й вулиці, доки я не побачив початок пустелі. –  Сюди! – сказав я Вільяму. У нього не було ні часу, ані сил на суперечки. Нас поглинула темрява відкритого простору. Ми продовжували бігти близько години, продираючись крізь пісок. Ми відчували, як пече у носі й зводить ноги, уповільнюючи наш хід, доки ми важко дихали й хапали сухе повітря. –  Продовжуй дихати, не зупиняйся,– говорив я Вільямові. Здавалося, мій план спрацював. –  Вони, мабуть, ще досі прочісують селище, шукаючи нас,– сказав я,– але ми не повинні зупинятися. –  Як далеко звідси Бахрейн?

72


–  Гадаю, тобі ліпше не знати. Ми йшли мовчки й так швидко, як могли. Я знав, що ми відірвемося на добрячу відстань, а на авто вони не зможуть їхати пустелею. Але, з іншого боку, так легко вони не поступляться. Через якийсь час вони зрозуміють, куди ми прямуємо. Мені здавалося, що я чув голоси позаду на відстані. Ми зупинилися, повернулися назад і почали вдивлятись у свої сліди. –  Це вони,– сказав я. На обличчі Вільяма відбився страх. Тепер іти стало ще важче. Ми змушували ноги рухатися, пробираю­ чись крізь глибокий пісок. Я боявся наближення піщаної бурі. –  Що то таке? – запитав Вільям, коли ми перейшли хребет наступної дюни. Вдивляючись крізь темряву, я побачив маленьки вогники, а також силуети наметів та тварин. –  Бедуїни. У нас був лише один шанс. Вільям сильно ослабнув, і дуже скоро переслідувачі могли нас наздогнати. Ми побігли на інший бік дюни, у напрямку поселення. Коли ми добігли до початку наметового селища, то побачили чоловіка біля верблюдів. Він посміхнувся, побачивши, як ми наближалися. Я був шокований, оскільки не очікував побачити приязне обличчя. Я спробував розмовляти з ним арабською. Наступним шоком стало те, що, як виявилося, він говорив достатньо нормальною англійською мовою. –  У чому проблема, джентльмени? – запитав він, посміхаючись й оглядаючи нас із ніг до голови. –  Ми потрапили у біду,– задихаючись, промовив я. – Нас на­ магаються вбити. –  Чому? Що ви накоїли? –  Ми не зробили нічого поганого... – почав було я. Я не збирався розповідати йому деталі і, на щастя, він підняв руку, аби перервати мене. –  Йдіть, йдіть,– сказав він. – Як на мене, ви виглядаєте невинно. Він усміхнувся й повів нас до одного з найбільших наметів. –  Сьогодні ви вгамуєте спрагу та голод, а також відпочинете з нами.

73


Відчувши полегшення від того, що він не збирався випитувати в нас про наші справи, я подивився на Вільяма та потряс його за плечі. Він був близький до того, щоб впасти від безсилля. Ми дозволили незнайомцю провести нас до одного з наметів. Там сиділо й курило з одного кальяну чимало чоловіків. Вони витріщилися на нас, коли ми заходили, але ніяк не відреагували. Наш новий друг сказав щось арабською і за кілька хвилин нам вже подавали прісний хліб, сир, мед та гостру страву із сочевиці. Після того, як ми поїли, Вільям швидко заснув серед килимів зі шкір овець та запаху гашишу. Наш друг сів поруч зі мною і пред­ ставився як Хашанні. Я помітив, що інший чоловік зберігав незмінне безвиразне обличчя увесь час, але розмовляв натхненно, завжди широко всміхаючись. Його англійська була дуже гарною, але з сильним акцентом, і тому мені доводилося пильно зосереджуватися на тому, що він говорив. Через якийсь час він притих. –  Ви сказали, що у вас якісь проблеми,– запитав він. – Ви можете залишатися тут три дні. Ми захистимо вас і нічого не вимагатимемо за це. –  Дякую,– почав було я. –  За три дні, скажете нам, що у вас за справи, або поїдете. Він на мить замовк. –  Або ми вб’ємо вас. Такі вже в бедуїнів звичаї. Говорячи це, він усміхався, але я знав, що він не жартує і це може бути небезпечно. Я вклонився йому. –  Дякую за вашу щедру гостинність,– сказав я. Він почав голосно сміятися й плескати у долоні від задоволення. Я відчув, що знесилений, і тому мені треба було добре відпочити. Наступного дня ми з Вільямом не відходили від Хашанні, спосте­ рігаючи, як він піклується про верблюдів. Я вивчав чимало тварин під час навчання з кунг-фу, але верблюд був для мене цілковитою загадкою. Якоїсь миті я зробив помилку, торкнувшись сумки з їжею. Перш ніж я зрозумів, що відбувається, один із верблюдів піді­ йшов до мене, прискаючи й плюючись. Я закричав, намагаючись відігнати його, але він ухопив мене, щоб укусити. Я почав бігти, а тварина швидко побігла за мною. Все, що я чув, коли кулею за­ бігав до найближчого з наметів, намагаючись врятуватись, так то

74


був сміх Вільяма, Хашанні й навіть декого з чоловіків з кам’яними виразами облич. –  Вона подумала, що ти хочеш украсти її їжу,– пояснив Хашанні, все ще сміючись, коли заходив, аби врятувати мене. Він прив’язав тварину і вона засунула морду до сумки з їжею. Ми обережно подивились один на одного. –  Пізніше я навчу тебе їздити верхи,– сказав він мені. Ідея була не з кращих, але я розумів, що це, можливо, єдиний шлях вибратися з пустелі. –  Ми тепер весь день будемо сміятися,– пожартував Вільям, доки наші «коні» розляглися на післяобідньому сонечку позаду співучого Хашанні. Вільям та я залишались під захистом бедуїнів упродовж двох днів. Для мене було відкриттям побачити стиль їхнього життя. Вони були дуже серйозними, релігійними людьми; вірними мусульманами, що молилися п’ять разів на день й відкрито дякували Аллахові щоразу перед тим, як почати їсти. Хашанні проводив нас від намету до намету, де чоловіки, жінки та діти працювали над чудовими гобеленами й іншими виробами, аби продавати їх на ринку. Ми дивувалися тому, що вони були повністю самодостатніми, незважаючи на посушливі умови життя в пустелі. Здавалося, господареві подобалася наша компанія. Він учив нас їздити на верблюдах і довго розмовляв з Вільямом про різні види бізнесу. Але я не забував його попередження. Вранці третього дня ми зібралися в пустелю. Кількасот доларів забезпечили кожного з нас верблюдом й достатньою кількістю провізії, аби дістатися Катара. Хашанні розповів нам детально про чоловіка, з яким там можна зв’язатися, аби отримати допомогу. –  Як добре, що ми вирушаємо додому,– сказав Вільям, коли ми наблизилися до міста. Ми все ще не знали, що очікувало нас попереду. Я б не розслаблявся, доки ми не торкнемось ногами американської землі. –  Заходьте, заходьте,– сказав веселий, невеличкий на зріст, кругло­ видий чоловік, в якого була така сама посмішка, як і в його другабедуїна. Знову ж таки, ми здивувалися, коли почули, що він розмовляв англійською майже ідеально.

75


–  Не кажи йому, що ми припаркували верблюдів у забороненому місці,– прошепотів Вільям, коли ми нагнулися, аби пройти через низькі двері його контори. Тут пахло фіміамом і гашишем. Це було, напевно, якесь агентство з подорожей. Ми змогли зв’язатися з Сандрою, а чоловік виписав нам квитки з Катару до Бахрейна. –  Залишайтеся тут зі мною на ніч,– сказав він нам. – Вирушите вранці. –  Так, не «Льо Меридіан», чи не так? – сказав Вільям після того, як чоловік залишив нас у маленькій, неохайній кімнаті з двома вузькими ліжками. Але він не скаржився. Бедуїн дав нам води на вмивання, можливість поголитися та прийняти душ, а також поспати на відносно чистих простирадлах. Це вже було полегшенням. Корабель був ущерть заповнений селянами й тваринами. Подорож зайняла трохи більше години, і ми відчули полегшення, досягнувши Бахрейну. Німець на ім’я Джуліан зустрів нас і провів до безпечного будинку. Там нам видали паспорти, папери й квитки на літак. –  Подорожувати основними маршрутами небезпечно,– сказав він нам. Я подивився на квитки. Болгарські авіалінії. Наш шлях назад до США був дивним і закрученим. Я знав, що тут попрацювала Сандра. Молодець! Вона не була готова ще до якихось змін. Згідно з нашими паспортами я тепер був італійським бізнесменом Антоніо Каррерасом, а Вільям був Уолтером Шмідтом із Нідерландів. За два дні ми приземлилися в аеропорту Нью-Йорка. Вільям щедро винагородив мене за мою роботу. –  Мені все одно, якщо я більше ніколи і ногою не стану на землю Саудівської Арабії,– сказав я йому, підморгуючи. Тим більш іронічним здалося мені те, що невдовзі я отримав нове завдання: бути головним особистим охоронцем Аміна Фаєда, посла Саудівської Арабії у Сполученому Королівстві, Італії та на Кипрі.


Розділ 7 78

А

мін Фаєд став моїм головним клієнтом. Іноді МФК відкликала мене на маленькі завдання, але Фаєд був для них важливим клієнтом. Його уряд добре платив за його охорону. У залежності від місця знаходження та зміни політичного клімату, він був клієнтом з високим ступенем ризику. Я очолював групу з п’ятьох охоронців і подорожував по всьому світові, з зупинками на тривалий час у його багатих резиденціях у Лондоні й Неаполі. Амін був серйозним гравцем, який загравав із проблемами, і не хвилювався з цього приводу. Він мав владу та гроші, аби дати собі раду. Амін міг бути добрим до своїх боржників, але коли втрачав терпіння, то ставав безжалісним у вимозі повернути гроші. То був такий бік його бізнесу, від якого команда охоронців залишалась осторонь. Він пропонував кожному з нас великі гроші за підробіток зі збору боргів, але ніхто з нас не був таким дурним, аби скомпроментувати позицію МФК. Крім того, нам добре платили. На цей момент я був одним із найвисокооплачуваніших охоронців. Я орендував гарну квартиру в Лондоні на Паддінгтон, в якій за мій рахунок жили батьки. Нарешті, здається, моя мати отримала життя, якого завжди прагнула.

Влітку 1987-го року я взяв відпустку на кілька тижнів зі служби Аміну. Він був у найбезпечнішому місці з усіх – удома, в Саудівській Арабії, а я поїхав до Лондона. Я знав, що мій батько буде радий мене бачити. Тепер він зрідка міг вийти з квартири. Я також хотів поспілкуватись із давніми друзями. Стояв чудовий літній ранок, коли я зустрів свого китайського друга Геррі в Гайд-Парку. Він був учнем школи бойових мистецтв, з яким я

77


познайомився у школі містера Чанга. Взявши човен для прогулянки озером, Геррі був щасливий гребти, доки я лежав, насолоджуючись сонцем, підставивши йому своє обличчя. –  Гей, Тоні, займешся цим. Я сів, примружуючись від сонячного світла. Неподалік від нас у човні пливли три дівчини-білявки. Вони впустили одне з весел в озеро, і тепер двоє з них звисали через борт човна, намагаючись дістати його. Було чутно смішки та гомін. Ми здивовано спостерігали за ними й тим, як їхнє плюхкання розвертало човен далі. –  Не можу повірити в це,– сміявся Геррі з того, що одна дівчина намагалася дістати одне весло за допомогою іншого. Човен роз­ гойдувався, а вона так сміялася, що швидко втратила і друге весло, і це змусило їх крутитися й дрейфувати посеред озера. –  Давай Геррі,– сказав я з пристрастю,– час прийти молодим особам на порятунок. –  Ах, лицарі у сяючих обладунках,– засміялася одна з дівчат, коли ми підпливли до них. Я був упевнений, що між собою вони розмовляли якоюсь скандинавською мовою, але до нас вони заговорили англійською. Ми не мали наміру виловлювати їхні весла. Краще було б, щоб вони пересіли до нашого човна. Все ще регочучи, вони погодилися, і відрекомендувались як сестри: Лія, Лєна, та Айя. Обидва човни небезпечно гойдалися, доки Лія перелазила на борт. Потім вона обвернулась, й запропонувала руку Айі, яка залазила на борт, але від хвилювання нахилялася вбік. Лєна обережно підтримувала її позаду. Саме тоді я збагнув, що Айя була сліпою. Коли вага змінилася, обидва човни почали небезпечно розгойдуватись, і я злякався, що вона може оступитися. Лія заверещала і впала назад, приземлившись на Геррі з хриплим сміхом. Схопивши підняту руку, я обхопив Айю за талію й обережно переніс у човен. У той момент зі мною щось трапилося. Я тримав її близько лише якусь мить, але чомусь втратив змогу дихати. Вона була чарівна: загадкова в своїй сліпоті та красі. По­ садивши її біля себе, я запропонував свою руку Лєні, але Геррі випередив мене. Ми здійснили довгу подорож назад до берега озера, і дівчата наполяг­ ли, щоб ми разом випили чогось на знак вдячності. Вмовляти нас не було потреби. Геррі, Лєна та Лія вистрибнули з човна, а я залишився позаду, аби допомогти Айі. Я нервував і почувався невпевнено. Не

78


знаючи, що з нею робити, я вирішив підняти її, як робив із батьком. Її сестри засміялися. –  Повільніше,– промовила вона, поклавши мені руку на плече і направляла мене керувати рухом. Використовуючи мої кроки, як приклад, вона впевнено ступила на берег. Її права рука не залишала мого плеча, але тепер вона обійшла мене спереду й почала рухати своєю лівою рукою мені по обличчю. Я нервово посміхнувся, зазираючи в чарівні глибокі блакитні очі, які не бачили мене. Вона почала з мого лоба, і ніжно, але впевнено пробіглася руками по очах, вниз до носа. Вони затрималися на моїх губах, потім дослідила лінію щелепи, легко опустившись на підборіддя. –  А ти й справді гарний,– сказала вона пустотливо. Я був шокований її відвертістю. –  Ти що, фліртуєш зі мною? – засміявся я. Вона взяла мене під руку і ми пішли за іншими. Ми провели безліч часу за кавою та сирними тістечками і дізналися, що Лєна та Лія приїхали в гості зі Швеції. На моє здивування, Айя виявилася студенткою першого курсу юридичного факультету і навчалася в Лондоні. –  Я сліпа, але не дурна,– з гідністю відповіла вона. Потім усміх­ нулась, залишившись задоволеною моїм збентеженням, коли я запинався, вимовляючи вибачення, а також виказуючи даремні спроби компенсувати свою нечуйність. Того вечора я повів Айю до одного з моїх улюблених ресторанів «Дім Сам» у Чайна-Тауні. В наступні дні ми стали нерозлучними. Щось дуже особливе відбувалося між нами. Веселий флірт та дивні пристрасні зв’язки були знайомі мені. Вони приходили в залежності від місця знаходження. Але цей випадок був особливим. Здавалося, що Айя може зазирнути мені в душу. Я не розумів, яким чином вона це робить. Вона була з чудової люблячої родини і, здавалося, не мала жодних турбот. Попри сліпоту, її обличчя сяяло впевненістю й вірою в себе. Хоча десь, з глибин її єства, вона торкалася тих самотності й відчаю, що я ніколи не визнавав в собі. То було розслаблююче відчуття. Відчуваючи кохання на смак, я відкривав для себе всю палітру інших емоцій. Я опирався. Було б легше відштовхнути її, але вона мала якусь дивну

79


владу наді мною. Хоча в моїй душі залишалися темні плями, куди я сам рідко зазирав, а, тим більше, не впускав туди сторонніх. Повертатися до завдань було важко, але я був радий, що робота Аміна привела нас знову до Лондона на невизначений термін. Вперше за своє життя я був справді щасливим. Упродовж наступних трьох років ми бачилися з Айєю так часто, як це було можливим. Я проводив вихідні з нею та її родиною у них удома в Стокгольмі. Саме там я вперше опинився по інший бік закону. Я мав би знати з уроків кримінального законодавства про те, що використання бойових мистецтв заборонене на території деяких країн. Якось я вийшов аби купити цигарок, коли почув крики неподалік від зеленої зони біля будинку батьків Айі. Я побіг до найближчої крамниці і гукнув, щоб продавець викликав поліцію. Ззовні крики перейшли у приглушений плач. Я продерся в хащу і на свій жах побачив жінку, що боролася з чоловіком, що наліг на неї зверху. У нього були приспущені штани, він бив її кулаками й стягував одяг. Я миттю стрибнув на нього. Відтягнувши, я продовжував бити його, доки жінка приходила до тями. Наступне, що трапилося – мене притисли до землі. –  Не рухатися! Поліція! Стій! Сержант тримав мене захватом із дзю-до. Я не чинив опору, і лише спостерігав, як два інших офіцери арештували ґвалтівника. Жінка сиділа біля дерева, невпинно плачучи й намагаючись натягнути розірваний одяг. Здавалося, в неї сильно йшла кров. Я хотів втішити її, але полісмен не послабляв хватки. Чи він зрозумів, що тут тра­ пилося? Нарешті він дозволив мені встати. На моє здивування, однак, він заарештував мене і забрав разом із ґвалтівником в місцевий поліцейський відділок. Я пояснив що сталося як міг, за допомогою моїх небагатих знань шведської, але відчув полегшення тільки тоді, коли Айя разом із своїм татом приїхали до відділку. Між батьком Айі та поліцейським сержан­ том відбулася палка розмова. Я намагався зрозуміти, про що вони говорили. –  Він каже, що ти йому подобаєшся,– прошепотіла переклад Айя,– але, що ти порушив закон. У нашій країні заборонено використо­ вувати бойові мистецтва. Я розсердився. –  А як же бідолашна жінка? – запитав я розгнівано.

80


–  Те саме мій батько й каже йому. Ти урятував її від справді жахливих наслідків. –  А вони розуміють це? –  Так, але він продовжує повторювати, що закон є закон. Нарешті, сержант поліції підійшов до мене. Він говорив шведською, повільно, роблячи мені офіційне попередження, перш ніж відпустити. Батько Айї потиснув йому руку. –  Ти був дуже близько від великих неприємностей,– сказав він мені, коли ми вже виходили. – Ти ледь не потрапив на ніч до камери. Айя підтримувала мене, але я знав, що вона хвилювалася з приводу моєї ро­боти. Я сам знав, що існує великий ризик. Мене можуть убити будьякої миті. Чи був я справедливий до неї? Айя почала заводити розмови про одруження. Я дуже любив її, а час, проведений з її батьками та сестрами, допоміг мені зрозуміти, чого я був позбавлений усі ці роки. Я бажав нормального сімейного життя у любові. Можливо, у нас будуть свої діти. Можливо, настав час змінити стиль мого життя. Я мав повертатися до Неаполю, аби готуватися до наступного завдання з Аміном. Там у мене була квартира, де я жив разом із Вільямом та Кевіном, двома професійними гравцями у баскетбол. Їх також утримувала МФК. Вільям відповів на дзвінок. Він був дуже високим чоловіком, чорно­ шкірим хлопцем з Чікаго, який завжди полюбляв розіграші. Я знав, що він розмовляв по телефону, але я так уважно дивився фільм, що не уловив тону його голосу. Зненацька він вимкнув телевізор і встав переді мною. –  Тоні, хлопче, в мене дуже погані новини для тебе. Айя потрапила в автомобільну катастрофу... Він розповів мені, що Айя загинула під час аварії в Лондоні. Любителі гострих відчуттів їхали на вантажівці і в’їхали лоб-у-лоб в авто її подруги. Усі загинули на місці. У мені закипів гнів. –  Що?! Хто дзвонив, чому вони не повідомили мене, про що ти тут говориш? Я не знав, що думати. Від гніву я обізвав Вільяма і вдарив ногою у груди. Він полетів на підлогу. Я не повірив йому.

81


–  Це один із твоїх дурних жартів,– кричав я на нього, проклинаючи та називаючи його усім, чим міг. Але всередині я знав, що він говорить правду. Навіть Вільям не насмілився б так пожартувати. У наступні дні мене не залишало відчуття того, що щось у мені обірвалося. Мій гнів був неконтрольованим. Одного вечора я поїхав на своєму мотоциклі і їхав, як скажений, доки мене не стали наздоганяти два офіцери поліції. Все моє єство хотіло відправити їх у могилу, чи на край прірви. Мені було однаково, чи житиму я, чи помру. Я змагався із офіцерами у гарячій погоні. Нарешті я заспокоївся, й пригальмував. Офіцери були розгнівані. Зціпивши зуби, я показав їм свою дипломатичну картку, не сказавши ні слова. Вони ледве дихали після переслідування. Вони вивчили мою картку й розчаровано повернулися до своїх мотоциклів. Мій дипломатичний статус свідчив про те, що вони не могли зробити мені нічого. Мої друзі не знали, як упоратися з гнівом, що охопив мене, і тому намагалися не з’являтися на моєму шляху. Вони не були хлопцями, що полюбляють вести задушевні розмови. Одного вечора Вільям зробив все, що міг, аби поговорити зі мною. Я сказав, що розіб’ю йому обличчя. Попрямувавши з дому, я натрапив на маленький, слабко освітлений нічний клуб, неподалік від головної вулиці в центрі Неаполя. Мені хотілося побути на самоті, посидіти, подумати, сховатися. Я підійшов до бару і попросив склянку молока. Бармен розсміявся, але помітивши агресію в моїх очах став серйозним. Я повторив: –  Просто дайте мені молока,– я давав йому купюру. –  Я не можу дати вам молока. –  Тоді сік. –  Ви не розумієте,– сказав він, показуючи на знак над головою. – Пи­ во по 5 тисяч лір, чи пляшка шампанського по 12 тисяч. Потім замов дівчину. –  Дівчину? Яку дівчину. Мені не потрібна дівчина. Просто дай мені випити,– я не розумів, що він казав. Мені просто хотілося сісти. –  Тоді пива, чи шампанського? –  Давайте пиво! – заявив я, вже готовий ударити його. Я взяв пиво, яке не збирався пити, і пішов у дальній закуток бару за стіл. Я просидів там лише кілька хвилин, коли це підійшла дівчина й сіла навпроти.

82


Вона, вочевидь, була досить юною, але з яскравим макіяжем та міцним ароматом. Я подивився на неї, не розуміючи, що їй потрібно. –  Чого тобі? – запитав я. –  Пригостиш мене випивкою? – відповіла вона. Я трохи охолов. Вона дивилася на мене з-під чорних густих вій й усміхалася куточками губ. Я був роздатований. –  Гаразд, чого ти хочеш? –  Шампанського. –  Яке нахабство,– подумав я, але не хотів сперечатись і тому подав знак бармену. На моє здивування він приніс пляшку шампанського і залишив його у нас на столі із чеком на 17 тисяч лір. –  Про що ти хочеш поговорити? –  Не думаю, що хочу з тобою говорити. Тепер була її черга дивуватися. –  То навіщо ти купив шампанське? –  Бо ти попросила випити. Говорячи це, я почав розуміти, що відбувається. –  Ти заплатив за випивку, тож можеш поговорити зі мною. Я був шокований. –  Ти помилилася. Я хочу побути сам,– відповів я, встаючи, аби піти. –  Ні, будь ласка, не йдіть! – у її голосі був відчай. –  Тож Ви не хочете провести ніч зі мною? –  Ні! – я ішов далі, але вона вхопила мене за руку. –  Будь ласка, давайте просто поговоримо. Не чиніть так зі мною. Вона нервово поглядала у бік бару. Я не знав, що робити. Я хотів побути сам, але мені було шкода дівчини. Якщо я піду зараз, то куди? Я не хотів думати про це. Тому ми залишилися на кілька годин у барі під уважним оком менеджера. Наступного дня я зайшов в місцевий кавовий бар й здивувався, побачивши ту ж саму дівчину, що сиділа за столиком, гризла нігті, й робила вигляд, що читає газету. Я подивився двічі. В барі вчора було темно, але я впізнав той же відвертий одяг, запах та макіяж. Вона всміхнулась, побачивши мене, а потім зніяковіла. Я замовив дві порцї кави й сів до неї за стіл. Вчора ввечері я трохи розповів їй про моє життя, про Айю й аварію. Тепер була її черга. Вона сказала, що її звуть Розанною і що вона приїхала з Румунії. Вона хотіла вступити до

83


коледжу, але, врешті, стала працювати повією. Вона ненавиділа те, що робила, і страшенно соромилася. Невдовзі вона вже намагалася зупинити потік сліз. –  А чому ти це робиш? – запитав я –  Бо я належу їм,– відповіла вона. Мої батьки продали мене, коли мені ще не було й 16-ти. Вони не могли утримувати мене вдома. –  Але чому ти не поїдеш? Просто втечи. –  Не можу. Кажу ж, я – їхня власність. У них мій паспорт, а в мене немає грошей. –  Ніхто не може мати тебе за власність. Я допоможу тобі втекти. Уперше з моменту смерті Айі мої думки були зосереджені навколо чиїхось, а не моїх, проблем. Я згадав свою кузину Су-Мінг, яку викрали й примушували працювати в борделі Шангхаю. В мене не було часу на того, хто зробив це з жінкою. Доки Розанна говорила, вона крутила золоту каблучку навколо середнього пальця. Я пообіцяв допомогти їй. Вона зняла каблучку й пропохала її взяти. Вона підійшла мені на мізи­ нець. Вона написала адресу на цигарковому папірчику, й пішла. Пізніше того ж дня я сів на мотоцикл і поїхав до кварталу з багато­ поверхівками, який був за ріг від бару, де ми познайомилися з Розанною. Вона вже чекала на мене надворі. Вона так нервувала, що ледве говорила, але я був готовий до дій. Ми піднялися сходами у великий коридор з багатьма кімнатами. Деякі двері були відчиненими, і я бачив дівчат, що лежали на ліжках, спали чи читали журнали. Дехто з них присвиснув, коли ми проходили повз. Коридор патрулювали два великі грізні чоловіки. Один із них підійшов до мене і запитав, що мені тут потрібно. Вочевидь, ніхто не очікував побачити мене там о цій порі. Його ставлення розсердило мене. Я нічого не відповів, але вдарив його ногою, поваливши на землю й притиснувши коліном його обличчя, доки не захрустіли кістки. Інший підбіг до мене коридором, щоб і його спіткала та сама доля. Розанна ухопила маленьку сумочку з речами у кімнаті і повела мене вниз сходами, до офісу менеджера. Він був худорлявим чолов’ягою. Я наказав йому віддати паспорт Розанни. Той, побачивши, що я не жартую, став швидко переглядати ящик, доки не знайшов її паперів. Він не чинив опору, але я вдарив його обличчям по столу, так що кров бризнула мені на одяг. Мені було добре. Я побачив сталевий ніж для відкриття листів, що той використовував, і взяв, маючи намір вдарити

84


його. Аж тут я збагнув, що Розанна дивиться на мене. Я зупинився, й викинув ножа. Схопивши її за руку, я потягнув дівчину геть із будівлі, посадив на мотоцикл, і швидко поїхав до моєї квартири. Коли я відкривав двері, Розанну все ще трусило. Її обличчя було сповнене жаху, який охопив її в офісі менеджера. Я знав, про що вона, можливо, думає, і спробував заспокоїти її. Зазвичай я не був таким жорстоким. Я розповів більше про те, що трапилося зі мною за останні кілька тижнів. Нарешті вона розслабилася, і я провів її до своєї спальні. –  Ти такий добрий до мене,– сказала вона. – Я маю віддячити тобі. Вона взяла моє обличчя в долоні і потяглась губами до моїх. –  Ні! –  Але це все, що я можу зробити. У мене немає грошей. –  Мені не потрібні гроші. Мені нічого не потрібно від тебе. Я провів її до ліжка й узяв собі запасну ковдру з шафи. –  Поклич мене, якщо щось буде потрібно. Я спатиму на дивані у вітальні,– сказав я знервовано, виходячи з кімнати. Наступного дня я відвіз Розанну до аеропорту й купив їй квиток додому. Вона була в джинсах, широкому светрі без макіяжу і досить гарною. –  Я ніколи не зможу віддячити тобі,– сказала вона. Я дав їй конверт, в якому була пачка грошей. –  Цього разу обов’язково вступи до пристойного коледжу,– сказав я їй, дивно почуваючись, наче батько. Сльози стояли в її очах. Вона ніжно поцілувала мене у щоку і я стояв, дивлячись, як вона зникає. Дорогою до міста я пригадував події попереднього дня і те, як жорстоко я обійшовся з чоловіками. Я так добре почувався. Мені хотілося бити їх до смерті, доки не відчую смак їхньої крові на губах. Із кожним ударом я відчував, як якась частка мого гніву залишала мене, але мені хотілося більше. Їдучи все більш необачно, я зажмурив очі, намагаючись позбавити себе від картини подій. Мене охопив сором, хоча, разом із тим, у мені була присутня нова жага, щось погане, щось, що затягує та не піддається контролю. Я різко повернув мотоцикл, й, нахилившись, помчав до схилів.


Розділ 8 78

Я

не зносив самотності. З іншого боку, я не терпів і компаній. Я проводив вільний час у барах та клубах, спостерігаючи за щасливими, усміхненими та безтурботними людьми. Мені не хотілося ні з ким розмовляти. Шум бару допомагав утамувати мій біль, але в глибині підсвідомості була інша, набагато лиховісна причина того, що я обирав такі місця. У мене в роті все ще був дивний присмак. Це був той самий металевий присмак, що я вперше відчув, коли побив чоловіків в борделі Розанни. Я намагався забути про це, але відчував його знов. То був присмак мого гніву, дикої та надто реальної жаги крові. Було таке відчуття, що за день я став іншою людиною. Дисципліна мого покликання зникла, і лишилася лише жага до сутичок. МФК запропонувала мені взяти відпустку, але Амін Фаєд з нетерпін­ ням очікував того, щоб я швидше повернувся до обов’язків. Він напряму зв’язався зі мною, і попросив про зустріч на його новій базі в Левкосії, що на Кипрі. Я був аж занадто готовим до нового завдання. У свій перший вихідний я поринув у нічне життя Нікосії. «Африка­нос» був живим, переповненим баром, але я знайшов місце в усамітненому кутку й сів, спостерігаючи за людьми. Там була велика група датських солдат. Я спостерігав за ними із зневагою, доки кожен не перекинув свій напій, а його друзі тим часом розхвалювали його й аплодували. Більшість обирала спиртні напої, але один чоловік, міцна горила, більш ніж 180 см на зріст, зірвав найбільші аплодисменти, випивши шість півлітрових бокалів пива один за одним. –  Ідіоти,– подумав я,– я б дав їм урок, чи два, й побачив би, які вони круті насправді. Солдати все більше п’яніли, і їхні голоси голоснішали з кожною годиною. В одній з кабінок сиділи три дівчини, розмовляючи й насолоджуючись напоями. Я не міг не згадати Айі та

86


її сестер. Одна з них була білявкою із світлою шкірою, так само, як і Айя. Вони займалися своїми справами, але солдати почали виявляти до них цікавість. Коли білява дівчина встала та пішла до бару, за нею рушив один із солдатів. Моя кров закипіла, доки я дивився, як дівчина ввічливо відкинула його спроби залицяння. Поки вона чекала на замовлене, солдат ставав дедалі настирливішим. Вона повернулася до нього спиною, але він не залишав її у спокої. Я пересів на краєчок свого стільця, уважно спостерігаючи за ними, доки він кружляв навколо дівчини. Вона знов відвернулася й цього разу він ухопив її за плече, брутально тягнучи, аби повернути обличчям до себе. Дівчина намагалася піти, і на її обличчі відбився страх. Гнів та ненависть зростали в мені. Більше не роздумуючи, я підійшов до бару, розбив свою склянку й зарядив в обличчя солдатові. Здійнявся галас і десять чи дванадцять солдат побігли до ба­ ру. Використавши швидкий рух згорнутої змії я проскочив поміж них, влетів на сходи і збіг донизу, на яскраво освітлену вулицю. Мені був необхідний простір. Солдати були доволі п’яними, і я знав, що легко можу розправитися з ними усіма, але не в межах маленького клубу. –  Давайте. Йдіть сюди, й отримайте належне! Адреналін розтікався по моєму тілові, жадаючи битви. В міру того, як кожен із солдатів виринав із темряви, я бив їх зупиняючим ударом в обличчя чи в пах, і вони падали на землю. Один із них устиг ударити мене по голові, але виникнення болю навколо ока лише підігрівало мій гнів. Просто покласти їх було недостатньо. Я хотів завдати їм серйозних трамв. Жадаючи крові, я налетів на них, ламаючи носи, кістки й завдаючи їм таких травм, які тільки міг. У запалі гніву я відчув радісне биття в своїх венах та артеріях, доки кожний удар задовольняв мою жагу. Мені хотілося більше й більше. Потім раптом пролунали звуки поліцейських сирен. Я утік під покрівлею ночі. –  Я чув, ти вчора трохи розважився, пошумівши,– сказав Амін, підморгуючи та посміхаючись від вуха до вуха. –  Нічого такого, що мені не по зубах,– відповів я, гладячи чутливу шкіру навколо мого правого ока.

87


Я був незадоволений, що він уже знав про все. У той же самий час він був дуже могутньою людиною. Цей чоловік був хитрим та проникливим, і знав, як діяти. Амін, вочевидь, помітив переміну в мені, яку він міг використати для своєї користі. –  Сьогодні день гри,– проголосив він, плескаючи в долоні і від­ криваючи сейф, аби витягти кілька товстих пачок банкнот, скріплених еластичними жгутами. У казино було чимало народу, і доки ми йшли крізь приватну кімнату відпочинку, майже кожний зустрічний вітав Аміна укліном поваги чи потисканням руки. –  А, містер Фаєд, відчуваєте, що вдача посміхнеться Вам сьо­ годні? – сказав менеджер, особисто супроводжуючи нас до улюбленого столу Аміна. Амін усміхнувся до самого себе. Самовпевнене задоволення та жадібність з’явилися на його обличчі, доки круп’є розкладав карти. Гра вже майже почалася, коли до нього підійшов чоловік і почав говорити з ним. Він був схвильований, і я бачив, як мій бос ставав дедалі більше роздратованим його присутністю. Я почекав, доки Амін не дав мені знак кивком, потім підійшов і став дуже близько. Чоловік був, вочевидь, наляканим, але не відходив від Аміна, говорячи швидше і в більшому відчаї. Мені не потрібно було чекати команди. Коли чоловік простягнув руку, аби торкнутися Амінової, я розвернув його і збив з ніг ударом руки. Більше не було й потрібно. Він піднявся, і побіг. Амін кивнув на знак схвалення й продовжив гру. Наступного дня мій бос визвав мене до своєї резиденції. Він був аж занадто люб’язним, і я знав, що буде далі. Цього разу я був готовий погодитися. Тієї ночі я навідався до чоловіка, що мав великий прострочений борг перед Аміном. Він був відомим торговцем зброї. Я застав його зненацька. Його співробітники вже пішли, і він залишався в будинку сам. Я сказав йому, що прийшов по гроші, що він їх заборгував містерові Фаєдові. Він посміхнувся такою самою впевненою й пихатою усмішкою, що була притаманна всім моїм багатим та владним клієнтам. Вона викликала в мене огиду. Що він про себе думав? –  Скажи своєму босові, що грошей у мене немає,– відповів він. – Їх доставлять йому у повному обсязі наступного тижня.

88


Сказавши це, він вказав мені на двері. Я був роздратований, але нагадав собі, що це не моя битва. Амін дуже розгнівався. –  Повернися до нього і змусь заплатити сьогодні,– наказав він. І хоча мені не подобалося звернення у такій формі, я мав безмірну лояльність до Аміна. МФК платила мені за те, що я охороняв його, але все було набагато глибшим. Моєю мотивацією було задоволення бажань мого клієнта. Амін просив мене вийти за межі обов’язків МФК, але тепер я сам бажав переступити цю межу. Мене розгнівало, що хтось може думати, що можна виказувати неповагу і таким чином зачіпати честь мого клієнта. Я повернувся до будинку і зробив те, що мене попросили. Амін був більш ніж задоволеним, і щедро винагородив мене, але більше задоволення я отримав від жорстокості роботи. Ще один раз я задовольнив свою нестримну жагу до жорстокості, яка горіла в мені диким вогнем. Гнів охопив мене знов, коли я, перебуваючи в казино, побачив, як Чед, крупний африканець, хизувався своїми грошима. Розгулюючи по залі з поважним виглядом він замовляв шампанське для всіх, із ким балакав, а також запихував кипи грошей під топи напівроздягне­ них дівчат із обслуговуючого персоналу, які догоджали будь-якій його забаганці. Я дуже добре знав цього чоловіка. Він програв в азартні ігри велику суму і заборгував Аміну. Тієї ночі я навідався до його будинку. То була велика резиденція, і коли дворецький не впустив мене всередину, я вибив двері ногою. Збивши з ніг переляканого чоловіка ударом руки, я попрямував до вітальні Чеда. Він почав протестува­ ти, говорячи мені, що я не мав права приходити до нього додому. Закінчити свою промову в нього не було шансу. Я схопив його за волосся, роблячи йому боляче, доки він не привів мене до сейфу, захованого в стіні поміж книжковими полицями. Забравши гроші, я штовхнув його до стіни й почав бити, смакуючи тріск його кісток та запах крові. Саме тоді двоє дітлахів забігли до кімнати, істерично кричучи: –  Тату, тату! Їхні ридання повернули мене до тями. Я відпустив його, і він упав на підлогу у згорнутій позі. Я пройшов повз них і втік.

89


Зовні я був задоволений тим, що побив того чоловіка і вигукнув тріумфальний крик тієї миті, коли колеса мотоцикла запищали. У моїй голові постали обличчя дітей, але я змусив їх зникнути і глибоко вдихнув. Я смакував запах свіжої крові у своїх ніздрях. Було ще кілька подібних випадків, і з кожним разом побиття ставало більш жорстоким. Я знав, що на Аміна чекатиме відплата, коли одного дня хтось із постраждалих найме людину, щоб завдати йому удара у відповідь. Я також усвідомлював, що МФК суворо зі мною обійдеться, коли дізнається, в що я вплутався. Єдиний шлях запобігти цьому – запевнення в тому, що люди, з якими я розбирався, були настільки заляканими чи фізично травмованими, що не захочуть, чи будуть не в змозі про щось розповісти. Вдома, як і завжди, мої батьки залишалися байдужими та незацікав­ леними моїм життям. Мене доводило до сказу те, що вони ніколи навіть не згадували ім’я Айі. Хоча щоразу, як я був у Лондоні, я навідувався до них і намагався зробити їхнє життя настільки комфортним, наскільки це було можливим. Одного вечора мати заявила, що є можливість якогось нового методу лікування для мого батька. –  Звичайно, у нас немає таких грошей,– сказала вона. – Нам потрібно біля 30-ти тисяч, аби відправити твого батька до Швейцарії. Ми подумали, що ти, можливо, зможеш... Я подивився на обличчя батька. Уперше за багато років на ньому з’явилася надія, і він злегка всміхнувся. Мені добре платили, але таких грошей у мене не було. –  Подивимося, що я зможу зробити,– відповів я їм. Приземляючись на Кипрі, я розміркувував про те, як дістати гроші. Я міг підійти до Аміна, але не хотів бути перед кимось у боргу, і мені це не було потрібно. До цього часу я встиг втратити всю повагу до людей та їхнього майна. Працюючи на Аміна, я став безжальним здирником боргів та крадієм. Я змістив свій фокус дій. Моєю метою стало дістати гроші на операцію для батька. То буде легко. Я знав найбагатших людей у цій місцевості і тому обрати жертву було неважко. Я зробив свій вибір. У будь-якому випадку, він був неприємною людиною. Він заслуговував на це. Тієї ночі я вдерся до його оселі й забрав усі гроші, що міг знайти, жорстоко побивши, коли мене

90


потурбували. Я не мав наміру завдавати комусь шкоди, але бійка була для мене додатковим бонусом. Я відчував себе на підйомі, і бажав більшого. Я був непереможним. Вже в місті я навмисно попрямував до одного з п’ятизіркових готелів. –  Кімната № 507,– впевнено заявив я, швидко пробігши по дошці з ключами. Портьє дав мені ключі. –  Доброго Вам вечора, сер. Я сів у ліфт, який швидко досяг п’ятого поверху. –  Надто легко,– подумав я, заходячи до кімнати і почавши обшу­ кувати ящики. Я швидко знайшов те, що було мені потрібно. Хто б не були ці люди, у них було багато кишенькових грошей. Я забрав усе і поїхав до іншого готелю, а потім ще до іншого. Тепер я був більш уважним до ключів, що висіли на дошці. Я попросив ключі від однієї кімнати, а потім, обібравши її, заліз на балкон і проник в іншу, знаючи, що її мешканців немає вдома. Я відчинив скляні двері і пробрався всередину. Коли ж я почав шукати гроші, то почув голоси і звук, що свідчив про те, що в замок вставили ключ. Заховавшись за шторою, я затамував подиха. До кімнати увійшли молоді чоловік та жінка. Вони і гадки не мали, що в кімнаті був ще хтось. Що я буду робити, якщо вони підійдуть до вікна? Металевий присмак знову з’явився у мене в роті. Пара була щасливою, вони сміялися й загравати один до одного. В мене були їхні гроші. Завдавати їм шкоди не було необхідності. Тихенько я вислизнув через двері балкону, прикривши їх, після чого став спускатися на балкон поверхом нижче. За одну ту ніч я назбирав грошей, яких потребував мій батько. За кілька днів я дав батькам гроші і вони відправилися на Кипр. Мама і тато були задоволені. Якийсь час у перерві між рейсами вони провели в моїй квартирі, а потім знову повернулись до Лондона готуватися до лікування. Залишаючи батьків в аеропотру, я попрямував в Лімассол, де домовився зустрітися з двома друзями. Стояв спекотний вечір, а місто було повне екскурсантів та торговців розвагами. Ми роз­ повідали один одному всілякі історії за чашкою кави і спостерігали, як навколо нас кипіло життя. Через якийсь час група англій­ц ів наблизилась і встановила величезний дерев’яний хрест зовсім близько від нас. –  О, ні, християни,– приснув мій канадський товариш Кевін.

91


Група почала грати на гітарах і співати, а він продовжував обго­ ворювати їх. –  Біблійні зануди, та ж вони скрізь однакові. Я засміявся, але в мене ніколи не було з ними проблем, принаймні, доки вони мене не турбували. Коли вони припинили співати, один із них почав говорити. У нього був гучний голос і тому, незважаючи на вигуки та невдоволення перехожих, він продовжував говорити до зібраної навколо невеличкої групи. Тримаючи в руці пляшку, він вигукнув: –  Хто хоче цю пляшку напою? Бажаючих не було. –  Давайте, це не обман. Це просто пляшка газованого напою. Це подарунок, безкоштовно. –  Безнадійний випадок,– сказав Кевін. – Пішли звідси. Я також посміявся з проповідника, але хотів залишитися й допити свою каву. Кевін йшов до клубу, аби зустрітися з якимись агентами з розваг. Мені вони не подобалися. Вони пишалися собою і ніколи не припиняли балачок про свою роботу. –  Ти йди, а я наздожену,– відповів я. Проповідник продовжував пропонувати натовпу пляшку. Він був приблизного мого віку, з трохи довшим волоссям, одягнений у футболку та шорти-бермуди. –  Мабуть, студент,– подумав я. Нарешті, жінка середнього віку обережно підійшла. –  Я візьму її,– сказала вона. Натовп спостерігав в очікуванні, доки проповідник передавав їй пляшку. –  Бачите, вона не прив’язана. Це просто подарунок,– повторив він. – Все, що потрібно – зробити крок назустріч, і взяти її. Жінка стала на своє місце у натовпі, а проповідник підійшов до головного у своїй промові. –  Так само із даром Ісуса – спасінням,– сказав він. – Ісус любить усіх нас і його дар спасіння – безкоштовний. Все, що нам потрібно зро­ бити – це взяти його. Бог не такий, що буде змушувати когось із нас. Ми самі повинні прийняти рішення зробити крок Йому назустріч. Я пригадав свого вчителя з релігійної освіти зі школи містера Сайзера. Я згадав, як він пояснював значення слова «спасіння»,

92


що воно означає знищення всього поганого з життя, отримання прощення, аби мати змогу розпочати все з початку і бути чистим перед Господом. –  Щоб очистити мене, Йому знадобилися б серйозні засоби для відшкрібання,– подумав я. Згодом натовп розійшовся, а християни почали пакувати свої речі. В якийсь момент проповідник упіймав мій погляд і підійшов. –  Можна до тебе приєднатися? – запитав він. –  Звичайно. Я розмірковував, що йому потрібно, але, здавалося, він приємний хлопець і я був трохи заінтригований. Він сказав, що його звуть Мартіном. Ми трохи поговорили, здебільшого про те, чим займалася група. Вони приїхали лише кілька днів тому, аби співпрацювати з місцевою церквою Лімассолу протягом кількох місяців. Я трохи розповів йому про місцевість та її особливості і згодом якимось чином розповів трохи про те, що я роблю на Кипрі. –  Тобі варто якось прийти й познайомитися з Міхаелем Райтом. Він класний хлопець, родом із Північної Ірландії, але зараз живе тут. Ви знайдете спільну мову. Щось таке було в цьому Мартіні. Він здавався щирим. Він говорив про себе, про групу та про Бога. Я не розумів його мети. Здавалося, що він нічого не приховує. Він прямо сказав мені, що він – християнин, і що хоче, аби всі знали про Ісуса, і як сильно Він їх любить. Я насправді не був зацікавленим у всій тій релігійній дурниці, але Мартін здавався славним хлопцем. Було очевидно, що він просто хотів допомагати людям. Я ніколи раніше не зустрічав таких людей. Коли його друзі вже почали йти, Мартін начебто теж піднявся. Зрозумівши, наскільки мені сподобалася його компанія, я простягнув руку, аби попрощатися. Він вагався: –  Слухай, ми зараз йдемо до нашої квартири, чом би тобі не при­ єднатися до нас? – запитав він. Я не очікував такого повороту. Мене зрідка запрошували до когось додому. Я був заінтригований, і прийняв запрошення. Я піду, а якщо це буде якась авантюра, я просто їх всіх поб’ю,– вирішив я. Винайнята квартира була схожа на інші, що винаймали на вихідні в Лімассолі. Мартін познайомив мене з іншими членами групи. Всі вони були молоді і дуже привітні. Я був радий, що вони не чинили забагато

93


галасу навколо мене і не ставили багато запитань. Ми поїли разом, а бесіда була легкою та веселою. Щось у них було нове для мене та привабливе. Кілька з них згадували хлопця на ім’я Майкл Райт. –  Приходь до нашої церкви,– запросили вони,– познайомишся з ним. Я пообіцяв їм подумати про це. Від них я йшов із посмішкою на обличчі і подумав, що можливо, знайду їх знову. А тепер було потрібно приєднатися до Кевіна у деяких клубних справах. Я так і не прийшов до їхньої церкви. За кілька днів, коли я йшов по вулиці, біля мене зупинилася поліцейська машина. З неї вийшли два офіцери й показали мені свої жетони. –  Сідай у машину,– наказав один із них. Показуючи свій дипломатичний паспорт, я відповів йому: –  Ви не маєте права торкатися мене. Він витяг пістолет. Я подивився на нього й засміявся. Виглядав він дуже давнім і, можливо, вже й не стріляв. –  Гаразд, якщо хочете, пограємося,– усміхнувся я. – Везіть мене до вашого відділку і побачите, як я піду звідти. Я не хвилювався і вирішив підіграти. Все одно в мене не було інших планів того дня. Опинившись у відділку, я збагнув, що мій дипломатичний імунітет не вартий нічого. Мене швидко посадили до темної, наче підземної, камери. Мої вимоги зателефонувати комусь з британського посольства були проігноровані. До 10-ї вечора було тихо, а потім група полісменів в уніформі прийшла до камери. Вони надягли мені наручники і повели нагору до кімнати допитів. –  Тут усе й скінчиться,– подумав я. – Вони пред’являть мені обвинувачення, відпустять під заставу і я одразу поїду з країни. Я вже почав хвилюватися, що вони можуть щось пришити мені, маючи досить часу. На столі лежала велика купа файлів. Головний офіцер відкрив кілька перших і почав ставити мені запитання. Кожен із файлів відповідав кімнаті у готелі, що були обкрадені. Я визнав, що знаю про кілька перших, але таких там було багато, про деталі яких мені не було нічого відомо. Коли я почав відкидати свою участь у них, офіцер ставав дедалі роздратованішим. Навколо його брів та брудних вусів починали накопичуватися краплини поту. Дедалі допит ставав все

94


гарячішим і я знав, що він намагався впіймати мене на слові. Я знав, що безпечніше буде мовчати. –  Я більше не збираюся нічого казати, доки мені не дозволять зателефонувати,– відповів я. Він усміхнувся і почесав свою жирну шию. –  Я вимагаю побачення з кимось з посольства. Зненацька він підняв руку й ударив мене долонею в обличчя. –  Не треба нічого вимагати у мене. Посольство не бажає бачити таких типів, як ти. Зараз ти знаходишся в моїй країні і у тебе великі проблеми,– кричав він, нахиляючись ближче до мого обличчя. В мені закипів гнів. –  Ах ти ж, негідник,– вигукнув я, відчувши присмак крові на своїй розбитій губі. Ніхто не буде робити з мене ідіота таким ось чином. Наручники вп’ялися мені в тіло, коли я завдав високого удару ногою в його голову, від чого він відлетів в інший бік кімнати. Інші хлопці налетіли на мене, завдаючи ударів руками, ногами й даючи мені ляпаси. Я прийняв усі удари, обхопивши себе. Опинившись знов у своїй камері, я обмірковував свою ситуацію. Можливо, у мене справді були проблеми. Звичайно, Амін почує про це і витягне мене звідси. До десятої години вечора наступного дня я нікого не бачив. Потім за мною прийшов той самий полісмен. Цього разу вони cкували мені не тільки руки, а й ноги. Я відмовився говорити і мене знову жорстоко побили. Одне й те саме відбувалося кілька вечорів поспіль, і з кожним разом побиття ставали дедалі жорстокішими. Для полісменів це стало таким собі видом спорту. Здавалося, що з кожним разом їх ставало дедалі більше. Вони били не лише мене. Я чув розмови інших в’язнів із найближчих камер. Здається, бідні хлопці також терпіли жорстокі тортури. Щовечора допити проводив той самий офіцер, який бажав, аби я визнав скоєння злочинів, до яких я не мав жодного відношення. Він вигукував накази своїм прихвостням і вони приготували мене до тортур. Зірвавши з мене взуття, вони просунули мої ступні крізь дірку у спинці стільця. Охоронець сів мені на ноги, а офіцер зле вишкірився на мене. Повільно він підняв свого жезла, а потім ударив з усієї сили об подошви моїх ніг. Хвилі жахливого болю прокотилися моїми ногами та назад. Це був вид тортур, що я вивчав під час навчання.

95


Так званий «бастінадо» був скасований женевською конвенцією, і розглядався як воєнний злочин, але цим людям було на це начхати. Я зціпив зуби. Офіцер знову заніс свій жезл. Я спробував відсунутися, але удар знову влучив у ціль. –  Лише дайте мені перерву, і я вас всіх тут повбиваю,– подумав я. Побиття тривало доти, доки я не відчув, що втрачаю свідомість. Нарешті вони витягли стілець з-під мене. Мої ноги, що пекли вогнем, впали на кам’яну підлогу. Після останнього удару вони занурили мої ноги в крижану воду, аби уникнути синців. Після сімох таких вечорів тортур я ледве міг ходити. Шансів дати здачі було мало. Мене міцно заковували, а за шоу спостерігали одночасно більше ніж вісім чоловік. Що ж вони вигадають наступне? Натягнувши на мене шолом, полісмени підняли мене, як таран, й ударили мною по металевим шафам. Засліплюючі спалахи виникли перед моїми очима, доки я не почав втрачати свідомості. Я проклинав їх, коли вони впустили мене на підлогу, а їхні злі обличчя шкірилися на мене. Я спробував підтягнутися, але тієї ж миті мене вдарили поміж ніг. Усе моє тіло закричало від болю. Тепер мені було байдуже чи я житиму, чи помру, і я почав на­ вмисно чинити опір. Один із них підійшов до мене з металевим блендером. –  Простягни свою руку,– вимагав він, в той час, як лезо крутилося на величезній швидкості. –  Та нащо тобі рука, давай прямо в обличчя,– кинув у відповідь я. Вони були несамовиті від радощів, але головний офіцер уже втомився. –  Ти мені набрид, Ентоні,– заволав він, знімаючи з запобіжника свій давній пістолет. – Бачиш це. Це твоє. Він тицьнув мені кулю в обличчя перед тим, як вставити її у пістолет. У кімнаті стало тихо. Я не проклинав. –  Давай уже, зроби це, якщо кишка не затонка,– дратував я його. Я був би щасливий померти. Після того, як я втратив Айю, моє життя втратило сенс і стало жалюгідним, отож куля була жаданим полегшенням. Я не надав би йому задоволення бачити мене тремтячим від страху і не зводив з нього своїх очей. Я зіграю в його російську рулетку, бо був сильним чоловіком. Офіцер зменшив швидкість,

96


сподіваючись, що я благатиму про милість. Неймовірна тиша за­ панувала у кімнаті. Піт котився по його обличчю, доки він тримав пістолет обома руками, аби вгамувати тремтіння викликане гнівом. Я знав точно, де була куля. –  Давай, ти, грецький покидьку з тонкою кишкою! Я готовий пограти! – кричав я йому. Вигукуючи образливі слова, офіцер вставив дуло пістолета мені у рота, поранивши горло. Різке клацання. Я не поворухнувся. Він відкинув пістолет на підлогу, й вилетів із кімнати. Я мав якось вибиратися з цього всього. До того моменту, коли вранці черговий офіцер приніс сніданок, я так подер собі руки об наручники, що з них капала кров. Він був наляканим. –  Кажу вам, вони били мене. Мені потрібна медична допомога,– бла­ гав я. Він був добрим чоловіком, не таким, як нічні кати. Все, що було потрібно, так це запевнити його повести мене до шпиталю. За годину я був під опікою двох поліцейських в уніформі. В шпиталі з мене зняли наручники й обробили мої рани. Навколо зап’ясть мені намотали бинти, і тому надягти наручники було неможли­ во. Мій план працював. Мені було майже шкода двох офіцерів, доки вони виводили мене, тримаючи попід руки з обох боків. За мить швидкий переворот назад, і я вільний. –  Стій, бо стрилятиму! Доки полісмени діставали свої пістолети, я побіг по вулиці у русі скрученої кобри, тобто зигзагами. Вони так і не стріляли. Згодом залунали поліцейські сирени. У тому районі Лімассолу було тихо і на вулицях було мало людей. Не ризикуючи, я заліз на дах і тихо зачаївся, чекаючи, доки настане ніч. Піді мною полісмени ходили від дверей до дверей й опитували людей, у той час, як офіцери обшукували вулиці. Я залишався у схованці. Сидячи там у темряві, я почав думати про події кількох останніх місяців. Зненацька мене охопило відчуття смутку. Ким я став? Що робив? Мене охопило дивне відчуття потреби чимось заповнити мою душу, хоча я й відчував гнів, бажання бити, завдавати болю, відчувати присмак крові. Я притис кулаки до очей, намагаючись відкинути думки, що мучили мене і занурився в легкий та переривчастий сон.

97


Ще до сходу сонця я тихенько прокрався до своєї оселі. Тримаючи слухавку близько від вуха, я затамував дихання, чекаючи на звук закордонного зв’язку. Пролунав знайомий лондонський тон. –  Давай же, ну, ну, де ж ти? Була лише восьма година ранку, а мої батьки ніколи не виходили раніше обіду. Йшли хвилини. Я поклав трубку і сів, охопивши долонями голову, намагаючись думати. У мене не багато часу до того, як поліція схопить мене. Я мав поговорити з батьками. Де ж вони? Чому вони не відповідають на дзвінок? Пройшло кілька годин, доки я додзвонився до них. –  Місіс Даунінг, це Тоні Ентоні, я вибачаюся, що турбую Вас. Послідувала пауза, доки сусідка батьків зрозуміла, хто це був. –  Ох, звичайно, Тоні, з Кипру. Як ти? –  Я намагаюся додзвонитися до моїх батьків, але ніхто не відповідає. Ви часом не знаєте, де вони? Знову пауза. –  Місіс Даунінг? –  Тоні, вони поїхали. –  Поїхали? –  Вони переїхали кілька днів тому. Ми гадали, ти знаєш. Ключ ще й досі в мене. Вони залишили дещо з твоїх речей у квартирі, а взагалі вона порожня,– відповіла вона. У мене було відчуття, наче хтось здавив мені горло. –  А куди вони поїхали? –  Мені шкода... –  У Вас немає адреси? Вони мали залишити щось. –  Ні, вони навіть не попрощалися. Приїхала вантажівка і вони поїхали. Я поклав слухавку і проковтнув клубок, що підкотився мені до горла. Гнів почав роздирати мене й, аби відновити спроможність думати, я тричі вдарив кулаком по стіні. Після всього, що я зробив для них, як вони могли так вчинити зі мною? Наступні кілька годин я почувався так, наче тону в морі самотності. Було таке відчуття, ніби мої батьки знову кинули мене, вказали на жалюгідність мого життя. Усі роки невимовного стримування й горя від втрати Айі тепер кипіли в мені, й почали душити мене зсередини. Я запалював одну цигарку за іншою, затягуючись все глибше

98


й відчайдушніше кожною з них. У приступах гніву я бив кулаками по меблях і проклинав батьків і своє життя. Шаленство було перерване дзвінком у двері.


Розділ 9 78

Н

е роздумуючи, я відчинив двері. Дуло пістолета було направлене мені прямо в обличчя. –  Не рухатися! Я миттєво прийшов до тями, впізнавши доброго полісмена, який допоміг мені отримати медичну допомогу вчора. –  Чому ти втік, Тоні? – запитав він. Здається, він прийшов сам. Поліція не очікувала знайти мене в моїй квартирі. Я міг легко вирватись і втекти, але стояв і просто стомлено дивився на нього. –  Я ж казав, вони б’ють мене. –  Ти знаєш про те, що я маю відвести тебе назад? У його голосі лунали нотки майже м’якості і він дістав наручники, більше пропонуючи, аніж змушуючи. Я був утомлений. –  Будь ласка, зупиніть ті побиття і приведіть до мене когось із посольства. –  Подивимося, що я зможу зробити,– відповів він, супроводжуючи мене до авто. Пізніше я дізнався, що він виконав свою обіцянку. Відтоді минуло не багато часу і декого з головних катів було звільнено. Однак, того вечора я все ж таки потрапив на 10-годинний допит. Здоровий офіцер зайшов повільною та зухвалою поважною ходою. –  Отакої, містер Тоні. Ви повернулися під мою опіку. Не хвилюйтеся. Ми дуже добре наглядатимемо за Вами. Сказавши це, він зацідив мені в обличчя. –  Тепер ти готовий говорити, га? Я дивився у підлогу, й мовчав. Почалось побиття. Жезлу не було, але мене били, тягали за волосся, налітали з розмаху. Нарешті,

100


вони кинули моє розбите тіло на стілець й запропонували цигарку. Я відвернувся. –  Давай, чого ти, я – розважлива людина,– сказав він своєю протяжною грецькою вимовою. Він запалив цигарку й тицьнув мені у рота. Я одразу ж виплюнув її. Мене знову почали бити. Зрештою, я вирішив співпрацювати. Справа була не в побитті. Я просто вже від усього стомився. Все, про що я міг думати, так це про своїх батьків і про те, як вони вчинили зі мною. Я ненавидів їх більше, ніж будь-коли. Я визнав усі пограбування, що скоїв, і навіть більше. За кілька днів з’явився чоловік із британського посольства. Він був красномовним англійцем, в світлому костюмі з дизайнерськими деталями. –  Чому Ви так довго не приходили? – сердито запитав я. Він запропонував мені «Мальборо». –  Нам сказали, що Ви не бажаєте ні з ким зустрічатися. Мої руки тремтіли, доки я запалював цигарку. –  Що Ви цим хочете сказати? Я просив про зустріч відтоді, як опинився тут. –  Ми знали про Ваш арешт, але нам повідомили, що Ви відмовляє­ теся від допомоги,– повторив він. – Ми не могли нічого вдіяти. Я не міг повірити в почуте. –  Мені шкода,– продовжував він. – Нам лише вчора зателефонували і сказали, що, мабуть, Ви готові говорити. Коли я розповів йому про поводження зі мною, він поправив вузол на своїй шовковій краватці та засовався знервовано на своєму місці. –  Ми зробимо все, що від нас залежить, аби допомогти,– пообіцяв він,– але Ви скоїли серйозні злочини. Греки не будуть прихильними до Вас. Якусь мить ми мовчали. –  Можливо, ми дістанемо Вам адвоката, але ніяких гарантій немає,– сказав він мені. – Сподіваємося, слухання Вашої справи розпочнеться протягом наступних трьох днів. Після розмови мене знову провели до камери. –  Добрий день, мій друже,– почув я голос зсередини, коли офіцер відкривав двері камери.

101


Я був здивований чути англійську. Нігерієць середнього віку встав зі свого місця, де він читав книгу, і потиснув мені руку. У мене не було настрою заводити друзів, але я відчув полегшення від того, що мене не замкнули з лунатиком, і тому терпів його люб’язність та легку розмову. З часом я звик до його присутності. Мені здавалося, що він не скоїв ніякого злочину. Просто виникли якісь проблеми з його візою і тому його закрили в камері до прояснення ситуації. Я подумав, що йому, мабуть, страшно перебувати в одній камері з такою людиною, як я, але він здавався неймовірно безтурботним. –  Знаєш, мій брате, ти маєш прочитати цю книжку,– сказав він, передаючи її мені. Я прочитав назву «Крізь ворота слави». –  Про що вона? – байдуже запитав я. –  Це свідоцтво чудової любові Господа Ісуса,– відповів він. З ввічливості я перегортав сторінки, доки він продовжував розмовля­ ти. Його слова нагадали мені про Мартіна, молодого проповідника з вулиці, а також про студентів, що я зустрів їх у Лімассолі. Йшли години, й згодом охоронці прийшли, аби звільнити мого друга. –  Маємо підтримувати стосунки,– сказав він, посміхаючись. –  Приїзди до мене в Лагос. Він написав своє ім’я та адресу на книзі й залишив її зі мною, потиснувши мені руку. На прощання він сказав: –  Нехай Бог благословить тебе, Тоні Ентоні. До того часу в камері здавалося так по-дивному спокійно. Розмови нігерійця заспокоїли мій дух, але з наближенням ночі мене знов почали охоплювати гнів та паніка. Я розгнівався на батьків, але все ще відчував відчайдушне бажання знайти їх. Мені треба було вибратися. У міру збільшення мого шаленства, стіни почали тиснути на мене. Я не міг опанувати себе і жадібно хапав повітря, почуваючись так, наче задихався у своєму тілі. Я бив по гратах і волав, аби мене випустили, бився об стіну, доки не виснажився. Підлога була брудною й запиленою, і мій піт перетворювався на маленькі калюжі. Лежачи там, я помітив маленьку купу мотлоху під дерев’яною лавкою. Там була стара та пом’ята банка з під «кока-коли». Я сильно спітнів і трусився. Потягнувши за напіводірване кільце, я розірвав банку, й почав різати свої зап’ястя. Я кричав, проклинаючи та лаючись, дер шкіру, бажаючи померти. Кільце вигнулося й тріснуло.

102


За допомогою меншого шматка я спробував перерізати головні артерії, але не зміг. Я був абсолютним невдахою. Мої зап’ястя кривоточили й боліли, але я не міг завдати собі смертельного поранення. Нарешті, підібгавши коліна до грудної клітини, я заснув. Великий старий вентилятор на стелі ганяв задушливе повітря за­ лом суду. Посольство надіслало для мене представників, але я був у руках балакучих греків і намагався зрозуміти, що відбувалося. Перекладу не було. Мене охопило почуття безнадійності, безпомічності і я був виснаженим від гніву, ненависті, які труїли мою душу з дня загибелі Айі. Мене засудили до трьох років ув’язнення в Центральній в’язниці Нікосії, як пізніше я дізнався – в «філакі». Був різдвяний вечір 1989-го року. Одна лампочка освітлювала зеленуватим світлом погано побілені стіни. Двоє офіцерів, смокчучи цигарки, виконали формальності процесу реєстрації. Мене обшукали, сфотографували, взяли відбитки пальців й забрали мої особисті речі. Мені видали жорстку ковдру, шматок мила, туалетний папір і маленький пакунок лез для гоління, після чого відвели вглиб в’язниці. Будівля була старовинною, зі стінами, що обсипалися. Де-не-де крізь стелю пробивалися промені світла. Ми спустилися вузькими сходами і в носа вдарив сморід. У мене знову почалася паніка. Вдавивши рештки своїх нігтів у долоні, я наказав собі залишатися спокійним. Охоронці перемовлялися й нещиро сміялися. Сходи вели до довгого коридору з камерами. В кінці я побачив великі залізні двері. Від кам’яних стін та металевих гратів луною відбивалися крики, лемент та істеричний сміх. Незабаром охоронці зупинилися, й відчинили двері камери. Вони вказали на нижнє ліжко, в той же час грецькою мовою знайомлячи мене з інструкціями. Місце пропахло потом та сечею. У камері було сім залізних ліжок, прикріплених до підлоги за допомогою товстих ланцюгів. У цій кімнаті мали місце всі людські вади, які тільки можна уявити. Два чоловіки сплелися на одному з верхніх ліжок, муркочучи та стогнучи разом. Під ними чоловік, що, здавалося, перебував у лихоманці, вводив брудну голку в повністю поколоту руку. Інший спокійно голився бритвою, наспівуючи собі під ніс та монотонно розхитуючись. Ще один був оголений, і сидів в калюжі сечі, регочучи сам до себе. Усе це нагадувало сцену з шоу «Кунсткамера».

103


Мене охопила паніка. Стрибнувши до ліжка, я ухопив тонкий матрац з блохами на ньому й кинув ним в охоронців. У камері почався хаос. Чоловіки втікали з мого шляху, бо я роздавав удари ногами й руками на­ліво та направо, влучаючи в усе та всіх у спробі розчистити собі дорогу. Доки один із охоронців намагався витягти палицю з-за свого ременя, я вихопив її в нього й кинув у вікно з гратами. Вона влучила в одного з чоловіків і його кров бризнула на стіну. Ревучи, наче дика тварина, я кидався від ліжка до ліжка, в той час, як інші чоловіки кричали, намагаючись втекти від цього безглуздя. До камери нісся потік охоронців із зброєю та палицями. Вони збили мене на підлогу й наставили зброю до моєї голови, кричучи: –  Ти, філакіменос (що означає «в’язень»), стамада! Досить! Я намагався опиратися, але на мене сипалися удари палиць, швидкі, наче град. Вони намагалися завести мої руки за спину та зв’язати їх товстим шкіряним ременем. Я боровся й корчився, доки потужний удар у потилицю не відключив мою свідомість. Я знову миттєво повернувся до тями тоді, коли відчув, що мене напівтягли, напівнесли підлогою з бруківки. Я відчував, що повітря тут було свіжішим. Ми були надворі. Кожна клітина мого тіла боліла, а очі були закриті від яскравих променів сонця. Моя голова запаморочилися, і я знову втратив свідомість. Коли я прийшов до тями, то побачив, що перебуваю в маленькій кімнаті без вікон. Було неймовірно холодно, зяяла огидна чорна дірка. У тьмяному світлі свічки я бачив, як пацюки й таргани снували по людським фекаліям. Я лежав на вузькій дерев’яній лавці, на якій багато відчайдухів зробили мітки. Моє тіло охопив холодний піт, доки я обережно мацав свої рани. У мене не було серйозних поранень, але моя голова пульсувала, і болів кожен м’яз. Було тихо, як на цвинта­ рі. Мене охопив жах і я відчув себе, наче тварина, що її посадили до клітки. –  Тримайся. Тримай себе в руках,– шепотів я. Я намагався медитувати, використати енергію Ші, але шлях до просвітлення, здавалося, знаходився за мільйон світових років. Внутрішній мир. Я вірив, що він був так близько. Тепер же я не мав нічого, а лише чорну прірву жаху. Боючись, що втрачаю розум, я намагався подумки зосередитися на зовнішньому світові: вкриті джунглями схили Хань-Шан-Сі, де

104


я спостерігав за білим тигром; неймовірного кольору ліс з касії та османтусу з його п’янким ароматом, що розносився влітку селищем; про швейцарські Альпи, де я катався на лижах; про Монако, де я катався на своєму мотоциклі, а вітер бив по моєму засмаглому обличчю; про прогулянку озером у Гайд-Парку... Образи з’являлися в моїй голові один за другим, але кожна та чуттєва сцена була швидко отруєна: побиттями діда, тим, що батьки залишили мене, Айя в машині... Минали години, і я почувався так, ніби втрачаю розум. Стіни, що обсипалися, були готові поглинути мене, немов злий хижак. Я не мав уяви ані про те, яка зараз година, ані скільки часу я провів тут. Мене трясло від холоду й жаху. Раптом звук залізного візка змусив мене підскочити. Охоронець усміхнувся мені і щось глибоко всередині мене вгамува­ лося на якийсь час. Я мало розумів з того, що він сказав грецькою, але був радий його присутності. –  «Ламаріна»,– вигукнув він, даючи мені металеву тарілку з ва­ реними яйцями, томатами, сухим хлібом та гарячим чорним чаєм. Я подивився на огидну кашу. –  Їж, це добре для тебе,– вмовляв він. – Залишайся сильним. Я наклав повний рот їжі й спробував висловити подяку. Йшов день за днем, і я вже знав декого з охоронців (їх називали «варіанос» – турецьке слово для вартових), що патрулювали блок. Вони здавалися хорошими людьми. Я дізнався, що був ще один в’язень, єврей, що його тримали в ізоляторі задля його ж особистої безпеки. Я зрозумів, що Центральна в’язниця Нікосії була повна політичної ненависті та безумства. У ній траплялися кілька спроб вбивства єврея палестинцями та арабами. Іноді посеред глибокої ночі мені здавалося, що я чую його спів. Я проводив час, роздивляючись стіни й трохи займаючись Тай-Ші, аби підтримувати силу в своєму тілі. За кілька днів мене звільнили з ізолятору й повели назад через внутрішній двір із бруківки до обшарпаного офісу в головній будівлі в’язниці. Там за античною друкарською машинкою сидів чоловік, а перед ним лежали купи файлів. Він підняв голову і подивився, коли мене завів варіанос. –  Антоніо Ентоні,– сказав один із них клерку. Той важко зітхнув, і почав переглядати записи. Я мовчки стояв, розмірковуючи про те,

105


що трапиться далі. Два варіанос сіли за великий письмовий стіл й запалили свої цигарки, продовжуючи спілкуватися між собою так, наче мене там і не було. Минуло небагато часу. Несподівано двері відчинилися, варіанос різко встали і стали уважними. Високий чоловік в уніформі зайшов до кімнати й щось гаркнув на них. Вони одразу ж загасили свої цигарки. Невисокий на зріст персонаж дихав у спину офіцерові. Він швиденько побіг до столу, витягаючи стілець для свого боса. Після цього він поліз у сумку й дістав величезну сигару та коробку сірників. Дуже обережно він поклав їх на стіл, а потім швидесенько відійшов у кут кімнати, де й залишався, наче переляканий кролик. Три смужки на рукаві та його загальний вигляд переваги повідомили мені про те, що цей чоловік в уніформі був офіцером високого рангу. Пізніше я дізнався, що він був одним з групи «човішіс», які головували над певною кількістю блоків величезного виправного закладу. Човішіс проігнорував підставлений стілець. Замість того, щоб сісти, він розгулював по кімнаті, кружляючи навколо мене, доки не зупинився всього за кілька сантиметрів від мого обличчя. Він холодно подивився на мене крізь густі брови своїми яструбиними очима. Потім щось сказав переляканому кроликові, який був ввесь – сама увага. Той узяв у клерка файл і швидко підніс його офіцерові, який байдуже продивився папери. –  Ага, містер Ентоні, чув багато про тебе,– сказав він англійською з сильним акцентом. Я не знав, чи маю відповідати, і тому мовчав. –  Що, заспокоївся вже, так? Я кивнув. –  Вирушиш до крила Б. Якщо ще будеш вчиняти безлад, повернешся до ізолятору. Зрозумів? Я знову кивнув. На цьому все скінчилося. Він дав знака варіанос, і вони забрали мене. Крило Б було таким самим блоком як і той, до якого мене привели пер­ шого дня: довгий бетонний коридор з огорожами з обох кінців та рядами камер. Цього разу мені надали маленьку камеру, де я був сам. Після того, як працівники в’язниці побачили, як я побив тринадцять чоловік, то, мабуть, вирішили, що так буде безпечніше. Це була брудна пекельна діра, але для мене було полегшенням відсутність сусідів.

106


Протягом дня двері камери залишалися незамкненими і в’язні могли розгулювати коридором. Дехто вбивав час за творчою діяльністю та виготовленням сувенірів, використовуючи матеріали, що вони викупи­ ли в охоронців. Я швидко зрозумів, що все має свою ціну і всі – в’язні та охоронці – обмінювалися цигарками, більш серйозними речовинами та огидними послугами. В’язні були здебільшого греками та арабами, але тут було трохи євреїв, німців, пара італійців, французів, громадян Шрі-Ланки та англійський військовий на ім’я Енді з Галіфаксу. Я мав намір залишатись одинаком, але після того, як минули перші кілька днів, які повільно тягнулись, я був радий доброзичливим жартам Енді. Він потрапив у халепу, підробляючи чеки, й відбував дворічний термін у Нікосії. Іноземців часто несправедливо суворо засуджували за їхні злочини. Енді був життєрадісною людиною, поводився пристойно і провів для мене яскравий тур по кожній із камер. –  Убивця, вбивця, крадій, терорист, розбещувач дітей, терорист, крадій, підпалювач... – він швидко перелічив всіх із камер поруч із моєю. – Ці всі нормальні. Тобі треба остерігатися лунатиків. –  Лунатиків? –  Так, друже, одержимих злочинами. Вони самі собі закон. Без підстав, розумієш,– сказав він почухуючи потилицю. – Вони – неперед­ бачувані. Ніколи не знаєш, коли вони нападуть на тебе з лезом. Я не був особливо стурбований попередженнями Енді. Я знав, що можу постояти за себе. Мене більше турбував стан декого з чоловіків, яких я бачив. Дехто намагався завжди тримати свій розум та тіло напоготові в той час, як багато хто з них були нічим більшим, аніж зарозумілими живими мерцями. Я згадав ту першу свою камеру та ліжка. Енді запропонував мені цигарку, що здавалася згаслою. Я завагався, але взяв її. Хотів би я своїх французьких «Жітан», але в такій ситуації і ці підійдуть. Енді продовжував екскурсію. –  Ця в’язниця не схожа на ті, що вдома, друже,– сказав він. – Повір мені, я знаю. У цьому місці немає значення, який злочин ти вчинив. Немає різниці, чи ти дрібний крадій, чи терорист, чи серійний маніякубивця. Запам’ятай: тут кожен сам за себе. Постійно стережися нападу ззаду. –  Зі мною все буде гаразд,– запевнив я його. –  Звичайно. Лише слідуй законам.

107


Я не став питати його, чиїм законам, чи що це за закони. У мене були деякі здогади. Звичайно, невдовзі я мав про все дізнатися. У кожному крилі є «наглядаючий» «Папас» (часто інші в’язні називали їх «мамас»). Лише за два дні після мого переведення до блоку до мене завітали гості. Папас був також в’язнем, який керував іншими в’язнями та нав’язував їм свої «закони». За винятком лунатиків, які були самі собі законом, інші «належали» Папас, були його власністю, збереженням, його тілом. Варіанос дивились на них крізь пальці, навіть поважали їх. Це в якомусь сенсі допомагало підтримувати порядок, а на все решта їм було начхати. Я дізнався, що в крилі Б керував найбільш відомий та жорсткий з усіх Папас. –  Привіт, англійцю,– сказав він, заходячи без запрошення до моєї камери. Чотири чи п’ять його невеликих фаворитів слідували за ним, і застигли біля дверей. Я підвівся з ліжка. Він був величезним, чисто поголеним греком, з обличчям бульдога та свинячими очима. –  Ласкаво прошу до мого дому,– сказав він англійською, м’яко кладучи руку мені на спину. Я знав, у чому справа. –  Ти англієць, а я люблю англійців,– сказав він. – Ти будеш моїм другом. Його рука рухалася нижче по моїй спині. Наступної миті мій лікоть ударив йому в горлянку. Він упав на підлогу. Його підлабузники втекли. Варіанос прибігли з усіх кутів на пошуки Папаса, якому не вистачало повітря. Вони винесли його в лазарет. Можливо, я розірвав йому трахею. Більше його тут не бачили. А мене зачинили в камері на цілий день. Я був упевнений, що до мене ще навідаються, але нічого не відбулося. Минали дні, і я зрозумів, що новина про нового хлопця, що вирубив Папаса, облетіла всі кутки в’язниці. Це швидко принесло мені серйозну повагу, яка за собою несла й захищеність. Для більшості в’язнів кожен день був боротьбою за виживання, але мене ніхто не чіпав, крім лунатиків, що не знали жалю. Я мав завжди бути пильним щодо того, хто перебував позаду. Найгіршими з усіх були Акаліас та той, якого називали «Алькапоні». Алькапоні був величезною подобою людини, який чіплявся до інших в’язнів, ґвалтував їх, різав, палив чи завдавав інших жахливих травм просто так, заради втіхи. Акаліас був меншим, але так само викликав жах. Було в ньому щось таке злісне. Він був розумним, передбачливим,

108


і легко протоптував доріжку поміж варіанос. Всі знали, що йому не можна довіряти. Він був злою та заздрісною людиною. –  Яка його історія? – запитав я в Енді одного дня. –  Кажуть, він застукав свою дружину в ліжку з іншим чоло­ віком,– відповів він. –  Таке трапляється. –  Звичайно, але не кожен чоловік порубав би обох. Кажуть, він місяцями зберігав шматки їхніх тіл у морозильнику. –  Яка гидота! –  Просто тримайся подалі від цього чоловіка. Звичайно, якщо він дозволить. На відміну від Алькапоні, у Акаліаса були часи, коли він міг бути при досить тверезому розумі. Він любив грати в шахи і змушував інших грати, просто для того, щоб отримати задоволення від перемоги. Ніхто не наважувався обіграти його. Мій дідусь навчив мене грати у шахи і в дитинстві я проводив чимало часу за ними з дідом, який дуже добре вмів грати. Акаліас був хорошим суперником і мені подобалося таке випробування. Були часи, коли я був упевнений, що можу перемогти, але спершу мав уважно оцінити його настрій, перш ніж завершити гру. Мені розповідали, що коли один американець обіграв його, Акаліас вилив йому в обличчя гарячу олію. Минуло кілька тижнів, і мені дали роботу розвозити харчі на таці, ламаріну, в лікарню та в блок з камерами одиночного ув’язнення. Таким чином, я отримував цигарки та можливість на деякий час вибратись із крила Б. Одного дня, коли я прийшов до ізолятору, мені здалося, що я чув кілька голосів, що сміялися й весело розмовляли. Варіанос в’яло помахали мені, щоб я підійшов до камер з того боку, де було чути гамір. Я зазирнув у першу камеру й побачив трьох чоловіків – двох палестинців та одного білошкірого блондина. –  Ламаріна,– вигукнув я. – Час вечеряти. –  Гей, ти що англієць,– запитав мене блондин, підскочивши. –  Так,– посміхнувся я, помітивши певну гугняву вимову, яка могла бути джорджійським акцентом. –  Ян Девідсон,– сказав чоловік, протягуючи руку крізь грати. –  Тоні,– відповів я, потиснувши йому руку. Його ім’я звучало як знайоме. Наче помітивши, що його впізнали, чоловік повернувся:

109


–  Так, той самий Ян Девідсон. Моє ім’я годувало бульварну пресу кілька років. –  Організація Визволення Палестини? –  Так, друже, саме так. А це мої брати по зброї Еліас та Махмуд. Палестинці кивнули мені. –  Озброєне протистояння, так? –  Так,– усміхнувся Ян. – Але не вір тому, що пишуть у газетах. Вони написали про жертви, які ніби були туристами, але ми спосте­ рігали за ними кілька років. Вони були агентами Масади. Жінка була відома, як підривник автівок. Я пам’ятав цей випадок. Ян був із півдня. Британська преса описала його, як такого собі дивака, щасливого від зброї, який приєднався до Організації Визволення Палестини у пошуку руху. Він та його друзі були заарештовані під час широко освітленого випадку у 1985-му році. Їх було направлено, аби вони доставили на свою яхту в портовому місті Ларнака, що на Кипрі, двох чоловіків-ізраїльтян та жінку. Цю трійцю викрили, і вони опинились в оточенні кипріотської поліції. Ян та його команда знали, що не зможуть втекти, але також знали, що стративши ізраїльтян, підуть у в’язницю, як герої. Так вони й зробили, за що отримали довічне ув’язнення. Чоловіків розмістили в ізоляторі для їх же особистої безпеки, тож варіанос були з ними особливо поблажливими. Їм дозволялося спілкуватись, грати в ігри, читати книжки та мати змогу насолоджу­ ватися кількома іншими з основних привілеїв. Охоронці надавали їм трохи насіння, аби ті могли вирощувати рослини в маленькому відгородженому дворику за межами блоку. Таке задоволення було дуже важливим у такому пеклі, як Нікосія. Ян був, вочевидь, розумною людиною. Він приєднався до палестин­ сь­кого руху під час подорожі Америкою в 1970-му році. Я тільки міг поважати його та його друзів. Вони були проникливими, глибоко­ мислячими, неочікувано м’якими людьми, чиї серця горіли за своє діло, за яке вони були готові навіть віддати життя. У Яна також було пустотливе почуття гумору. Я помітив, що став чекати з нетерпінням тих двадцятьох хвилин, що я мав кожного дня, навідуючись до них з ламаріною. Зазвичай варіанос закривали на це очі. –  Ми отримали звістку, що, можливо, за кілька днів виберемося звідси,– сказав мені Ян одного дня. – Влада вважає, що політичне

110


напруження трохи послабилося, і тому вони збираються перевести нас до головного блоку. –  Гадаєш, там можуть виникнути проблеми? –  Вдома все життя на мене чекатиме державна премія, але тут – не знаю. Завжди залишається ймовірність, що Масада має когось тут, і він готовий здійснити помсту. –  Серед такої кількості лунатиків – важко сказати,– засміявся я. –  Так, але все одно там є кілька братів. Здається, вони знають, що відбувається. Минуло кілька днів і я був радий дізнатися, що Яна перевели до крила Б. У наступні місяці ми стали добрими друзями. А набагато пізніше, хоча його місце знаходження було в таємниці, я підтримував стосунки з Яном і після того, як його було звільнено з в’язниці. У той час я й не уявляв собі, що моя дружба з ним та з деким із інших терористів може стати небезпечним зв’язком.


Розділ 10 78

Щ

е одним товаришем, з яким я зблизився, був Нікос Семсон. Він говорив англійською та мав манери добре освідченої людини. Як і Ян Девідсон, він вирізнявся серед інших філакіменос, і я полюбляв проводити час в його компанії. Так само, здавалося, що й він має дружнє ставлення до мене. Я міг говорити про політику та сучасне положення на його рівні, а він грав в жорстку гру Тавлі (трик-трак). Бувши пристрастним членом терористичного угруповання, він боровся за приєднання Кипру до Греції. Він, як відомий лідер, мав успіх і на невеликий термін зайняв місце президента Кипру в 1974-му році. Багато хто з в’язнів та варіанос все ще салютували йому, як восьмиденному президенту. В 50-ті та 60-ті роки він був широко відомий бри­танській армії та поліції, як безжальний та страшний стрілець. Після багатьох років вигнання, що їх Семсон провів у Франції, він завжди хотів повернутися додому, на його улюблений Кипр. Щойно цей чоловік зішов з літака в Ларнаці, як його одразу ж за­арештували. До Семсона ставилися як до героя війни, що повернувся додому. Навіть у в’язниці, здавалося, він ні в чому не має потреби. Тому що я був його другом, то міг уникати вбогості головного блоку й насолоджуватися відносною розкішшю його камери. Вона була прикрашена картинами та чудовими витворами мистецтва, також там були телевізор, радіо та пара зручних стільців. Для мене ця кімната була маленькою можливістю уникати занедбаності своєї камери. У нього не скінчувалися шоколад та фрукти, а іноді навіть з’являлася пляшка бренді. Він знав, що я люблю французькі цигарки, і тому налагодив постійне постачання «Жітан». Однак, я був обережним, бо в подібній ситуації дуже легко знайти себе у чийомусь володінні. Я відплачував йому за цигарки своїми

112


малюнками та швидкими нарисами. Таким чином я «заробляв» на «життя», малюючи портрети з фотографій людей, чи пишучи каліграфічні таблички з іменами. Завдяки Семсону в мене ніколи не було браку матеріалів. Але я також добре усвідомлював його расистську позицію. Він, швидше за все, знав, що в мене британсь­ кий паспорт, хоча при цьому ніколи не приховував своєї ненависті до англійців. –  Бачиш оце? – запитав він, підіймаючи свою футболку, аби показати глибокі шрами. – Британці. Дякую, Ваша Величносте! Розповідайте про британські секретні служби. Вони навіть уявлення не мають про все це. –  Що? Вони катували тебе? –  А як, ти думаєш, я дістав це? Але вони нічого не витягли з ме­ не,– сказав він із кривою усмішкою. Семсон був хорошою людиною, але згодом я почав розуміти, ким він був. Я швидко припинив спілкування із ним. Іноді вночі ходила інформація про те, щоб ніхто не підходив до сторо­ ни крила, де був Семсон. То було неписане правило, але навіть офіцери виконували його. Лише певним особам дозволялося навідуватися до нього в такі часи. Вони були вразливого типу. Одного холодного вечора ми групою зібрались навколо пічки, жадаючи отримати тепло до останньої краплі, доки не прийшли варіанос і не закрили нас у наших крижаних камерах. Холод був одним із природних механізмів тортур у в’язниці. День за днем я просинався, трусячись та випускаючи пар з рота у повітря. Протягом цілого дня зігрітися було неможливо. Навіть якщо ти був активним, все одно твої ноги та руки ставали подібними до шматків криги. Думки про ще одну холодну ніч, що чекала попереду, було достатньо для того, аби замерзло не тільки тіло, а й розум. Спаїнг Панайотос знервовано трусився в темряві, і я покликав його до себе. Він був молодим, симпатичним греком, якого ув’язне­ но на невеличкий термін за дрібну крадіжку. Йому було важко у в’язниці, і я намагався загалом наглядати за ним. Важко сказати, щоб я був співчутливою людиною, просто, було б неправильно, коли деякими слабшими в’язнями оволодівали б інші. Серед інших чоловіків ходили плітки про те, що Панайотос волочився в напрямку камери Семсона.

113


–  Йди до нас,– знову повторив я. – Вогонь майже згас, але краще такий, ніж нічого. Не дивлячись ні на кого, Панайотос підтягнув стільця. Він міцно зціпив свої руки. Він тремтів, і я зрозумів, що щось більше, ніж холод, не давало йому спокою. –  Що таке, Панайотос? – запитав я грецькою. Він безслівно дивився на згасаюче полум’я. У наступні тижні Панайотос став ще блідішим, з утомленим поглядом. Його очі були постійно напухлими і він не міг дивитися мені в обличчя, коли я намагався заговорити до нього. Кожного дня в певний час Панайотос навідувався в камеру Семсона. Він став його рабом. По в’язниці ходили жахливі плітки про те, що відбувається. Віріанос дозволили просочитися інформації про кількість презервативів, що вони вимели з камери Семсона. Зазвичай, у мене не було часу на тюремні плітки, але, хоч Семсон ніколи і не спробував використати мене таким чином, певний час у мене були підозри. Семсона мали невдовзі звільнити, і казали, що він знайде роботу для його нового юного друга, щоб «працювати» на нього на волі. Мені ставало моторошно щоразу, як я дивився на понуре обличчя Панайотоса. Іноді я навіть відчував, як мене переповнюють гнів та огида. Але Семсон був людиною, яку не варто переконувати в протилежному. Навіть я знав про це. Не дивлячись на друзів та приятелів серед англомовних в’язнів, в’язниця не набагато зменшила мою агресію. Зима була важкою, але недовгою. Здавалося, що літо прийшло швидко. За кілька днів стало так неймовірно спекотно, що це було такими ж тортурами, як і холод взимку. У той час, як холод робив в’язнів повільними та лінивими, здавалося, що спека помножувала роздратованість. Характери робилися нестримними, й щодня відбувалися сутички. Іноді бійка починалася на рівному місці і швидко перетворювалася на тотальну війну. Можливо, хтось сів не на той стілець чи сказав щось не те не тій людині. Просто з нічого. Інші бійки були політично вмотивованими, зазвичай, між греками та арабами, але ми всі брали в них участь. Мені це подобалося. Так я знаходив собі, чим зайня­ тись. Одного дня з самого ранку в блоці панувала наелектризована атмосфера. До ранкової зарядки бухтіння та звичайні расові глузуван­ ня перейшли в голосні образи. Несподівано арабський ватажок

114


замахнувся на одного з греків. Почалася бійка. У повітря на внутріш­ ньому дворі здіймались хмари пилу, а кров крапала на бруківку, в той час, як плоть та цемент поєднувалися. Мої вени переповнював адреналін. То була не моя війна, але я був більш ніж щасливий побитись. Мені було байдуже, кого я бив, я просто лупцював по сторонах. Один із маніяків підлетів до мене ззаду, намагаючись завдати удару кулаком у потилицю. Я прокрутився, аби побачити, як він навис наді мною, сміючись, майже готовий завдати наступного удару. Я провів зупиняючий удар кулаком по носі, штовхнувши його об стіну, а його кров бризнула мені в обличчя. Він був величезною твариною. Він попер прямо на мене. Я вигнув тіло, аби уникнути його удару, націленого у шлунок, після чого увіп’яв свої тигрячі кігті в його очі. Бійка тривала і тривала. Невідомо звідки з’явилась усіляка зброя: леза, ножі, палиці. Аж раптом пролунали постріли. Приїхала армія. Вони оточили нас й вивезли поранених до лазарету. Інших із нас зачинили по камерах раніше, ніж зазвичай. Одного дня, невдовзі після того випадку, до мене за снідан­ком підсів Енді. Це місце починало діставати мене, і він, можливо, знав про це. –  До тебе ж ніхто не приходить, Тоні, так? Я подивився на нього, відіравшись від вівсянки. –  Це тому, що нікого нема,– відповів я, слабко посміхаючись. – А як щодо тебе? –  Тут є один хлопець на ім’я Майкл Райт... –  Майкл Райт? – перервав його я. – Мені знайоме це ім’я. Він ірландець? –  Так, він із Белфасту. Він пов’язаний із якоюсь церквою. Трохи надто правильний, ну, ти знаєш. Я кивнув, погоджуючись, а Енді продовжував. –  Кажу тобі, чоловіче, коли до тебе ніхто не приходить, то добре бачитися з будь-ким із волі. Якийсь час ми просиділи в тиші. –  Я розповів йому про тебе,– обережно сказав Енді. – Він сказав, що хотів би зустрітися з тобою. Я був захоплений зненацька. Чому б це він був зацікавлений в мені? Я шукав відповіді.

115


–  Та ні,– сказав я. – Гадаю, мені ніхто не потрібний. Але все одно, дякую, друже. Ми змінили тему розмови. За кілька днів я отримав листа. Уперше за весь час перебування тут мені прийшла пошта. Уперше моє серце швидко забилось, але майже одразу я помітив, що почерк на конверті не належав ані моїй матері, ані моєму батькові. Цікаво. Я відкрив його. Трапилось так, що воно було від того хлопця, Майкла Райта. То був гарний лист, простий та дружній. Я читав його знов і знов як людина, яка жадала спілкування. У нього була чітка мета: Майкл не приховував своїх намірів. Він просто повідомляв мені, що хотів би зустрітися, навідатися до мене, як друг, і все це завдяки любові Ісуса. Я засміявся. Які дивні речі він пише. Хоча, з іншого боку, я був усе ж таки заінтригований. Хіба це якось зашкодить, якщо просто зустрітися з ним? Якщо йому не важко прийти сюди, в цю смердючу діру, то найменше, що я міг зробити, так це прийняти його візит лише один раз. Якщо з цього нічого не вийде, то все одно я матиму півгодини зміни оточення і, можливо, навіть батончик «Марсу», чи, може, щось випити в їдальні для відвідувачів. Я надіслав Майклу запрошення на відвідування. У четвер варіанос провів мене в кімнату для відвідувачів, аби зустрітися з ним. У кімнаті стояв такий же неприємний запах плісняви, як і у в’язниці, але тут повітря було свіжішим, а сонячне світло променіло крізь вікна. Я був здивований, коли відчув, що нервуюся від думки про те, що зустрінуся з кимось. Варіанос зробив жест у бік довгого дерев’яного столу. Гості сіли з одного боку, а в’язні – з іншого. Майкла ще не було. У кімнаті було багато галасливих греків, до яких приїхали дружини, діти, подружки, матері та батьки. Було дивно знову бачити звичайних людей. Я відчув, що там мені немає місця. Раптом я з болем зрозумів, яка в мене жахлива зовнішність і мені здалося, ніби всі мої злочини написані в мене на лобі. Що хоче від мене цей богобоязний чоловік? Я починав ще більше нервуватися та почуватися незручно, але щойно тільки я подумав, що, мабуть, варто встати й повернутися до входу в’язниці, високий бородатий чоловік увійшов до кімнати й рушив просто до мене. –  Який ідіот,– подумав я, побачивши його сяючу посмішку. Він був одягнений в нейлонові штани й пом’яту сорочку з трохи закорот­ кими рукавами.

116


–  Тоні,– сказав він своїм північно-ірландським акцентом, все ще сяючи та протягуючи руку. – Дуже радий бачити тебе. Дякую, що дозволив мені зустрітися з тобою. Я стільки чув про тебе. Я одразу ж став пильним, але руку простягнув. Він обхопив її двома своїми й дружньо потис. Це знервувало мене ще більше. Я відчув, як у мені починав закипати гнів. Майкл сів навпроти мене, все ще посміхаючись. Він, вочевидь, помітив мої муки. –  Тоні, я прийшов, як друг,– сказав він. – Я не прийшов тобі проповідувати... Я подивився на нього зневажливо. –  Я тут завдяки любові Ісуса Христа,– продовжував він. – Усі в нашій церкві моляться за тебе, і ми хотіли б підтримувати тебе, наскільки можливо. Ніхто й ніколи не розмовляв зі мною так. Я не знав, що казати, але не міг дозволити собі довіритися йому. Мене починав охоплювати гнів. Якусь мить ми сиділи мовчки, а мій розум кипів. Що таке було в цьому хлопцеві? Поруч із нами, за столом, молодий грек прощався з батьками. Його мати почала плакати, коли вони обійнялись, і йшла, все ще ридаючи. Мої батьки ніколи б не прийшли до мене в це пекельне місце. А чи вони взагалі знають, що я тут? Мої думки приходили швидко й були повні гніву, але я зрозумів, що Майкл все ще говорить. Він хоча б потурбувався, аби прийти. Пограюся з ним, можливо, якийсь час. Якщо він надто набридне мені, то схоплю його, перетягну через стіл, та й дам по голові. Я слухав слова Майкла, сам не говорячи багато і навіть не дивлячись йому у вічі. –  Тоні, я хотів би прийти знов і зустрітися з тобою. Може, наступного тижня? Що скажеш? Я уявлення не мав, що думати про це, але слабко кивнув. –  Нехай Бог благословить тебе, Тоні. Я чекатиму наступної зустрічі. Я дивився, як він йшов. –  Ідіот,– подумав я. Наступного четверга, однак, я знову дав згоду зустрітися з Майклом. На третій та четвертий тиждень я помітив, що чекаю, аби побачити

117


ту тупу посмішку. Він був моїм вікном у зовнішній світ. Він розмов­ ляв зі мною про повсякденні речі: про те, як приємно їсти кавуна в про­холоді вечори, про те, що в Нікосії відкривають бар «Дейрі Квін Бургер». –  О, бургер, як давно це було,– посміхнувся я. –  А я борюся з грецькою кавою,– засміявся він. – Від неї в мене в голові туман! Я буваю в багатьох маленьких сільських кавових барах, «кафеніонс», здається, так вони їх називають, чи не так? Я кивнув, посміхаючись його спробі сказати з грецьким акцентом. –  Старенькі чоловіки в них, зазвичай, дуже привітні. Я приво­зив їм календарі «Добре Насіння». Він витягнув один зі своєї кишені. –  Дивись, це просто надихаючі малюнки з біблійними віршами на кожен день. Він прочитав мені кілька з них. Завдяки новинам Майкла та розповідям я згадав, що таке бути вільним. «Воля» – то було щось, що він інколи згадував, але вона не мала нічого спільного з камерами чи в’язницею. Він говорив про «волю в Христі». Я розпитував його про неї, а він дотримував свого слова не проповідувати. Він просто природно вплітав у розмову розповіді про Христа, наприклад, про те, що Господь робив у його житті цього тижня. Він розповідав мені про те, що відбувається в його церкві, а також приходив в захоплення від молодіжних таборів, що він їх проводив в горах Трудос. Я поблажливо ставився до його розмов про щоденні справи в церкві. Мені подобалося слухати про життя інших людей. Він допоміг мені надолужити відстань до реальності. Підтримка Майкла включала в себе дещо більше, ніж прості відвідини. Він писав мені кожного тижня, а також надсилав листи від інших людей зі своєї церкви. Я жадібно перечитував їх. Він почав надсилати книжки. Мені було не важливо, про що вони, бо я просто насолоджувався словами. Більшість книжок та журналів, що лежали полишені іншими в’язнями, були порнографічні. Я ж жадав чогось іншого, суттєвішого. Протягом наступних півроку Майкл приходив до мене майже щочетверга. Він завжди молився, перш ніж піти. –  Дивакуватий дурень,– думав я,– посміхається з заплющенними очима, говорячи у космос так, наче Бог справді чує його.

118


Кілька разів траплялося, що він не міг навідатися до мене, але замість себе він присилав когось іншого. Чарівна старенька леді на ім’я Валері якось навідалася до мене. Я оцінив її сміливість прийти в подібне місце, але вона мала таке саме тепло як і Майкл, і мені сподобалася її приємна розмова. Іншого разу приходив Річард Нокс. Річард уже писав кілька листів мені доти. Він був місіонером у Бейруті (Ливан) протягом багатьох років і ми обмінювалися спільними знаннями та досвідом щодо Середнього Сходу. Його розповіді суттєво відрізнялися від моїх згадок про часи у підрозділі ближнього захисту, але я поважав його мужність. Там нелегко було жити, а особливо –  з дружиною та дітьми. Як і в Майла, в нього було велике бажан­ ня допомагати людям, лише завдяки, як вони говорили, «любові Ісуса Христа». Я мало що розумів тоді, але Майкл та його друзі якимось чином починали достукуватися до мене. Вони дуже відрізнялися від усіх людей, яких я зустрічав у минулому. У них була дивна зацікавленість мною, якої я насправді не розумів. Мене дивувало, що сторонні люди можуть виявляти таку дружбу до когось, хто, вочевидь, не заслуговує на неї. Я став із нетерпінням чекати на зустріч із ними або на їхні листи. Однак, шість місяців в філакі роблять щось з твоїм розумом. Усе моє життя я вчився не довіряти нікому й постійно перебувати напоготові. Мені не подобалося те, яким чином я ставав залежним від моїх нових друзів. І що більше я про це думав, тим більш нав’язливою ставала ідея. Одного разу, в четверг, уранці 3 травня 1990-го року, я лежав на ліжку, роздумуючи про Майкла. Я прокинувся, відчуваючи гнів від думок про нього. Навіщо йому це? Що йому потрібно від мене насправді? Книжки, що він надіслав їх мені, лежали на підлозі охайно складеними. Нещодавно він надіслав мені Біблію, але я не хотів напружуватись над нею. Я прочитав трохи спочатку, і вона швидко набридла мені. Він намагається промити мені мізки. Точно. Він хоче долучити мене до свого дивного культу. Як він сміє грати зі мною в такі ігри? Як він сміє говорити про свободу й дражнити мене розповідями про життя назовні? Я подумав про те, як його ім’я з’явилося за тиждень до мого арешту. Ага, а ось він тепер сміється з мене у в’язниці. Та хто він такий? Він мені за це відповість. Більше не буде пудрити мені мізки.

119


Я був рішуче налаштований, і вирішив розібратися з ним. Якщо цей хлопець не скаже мені, що йому потрібно насправді, я розіб’ю йому обличчя. До того часу, коли я дістався кімнати відвідувачів, гнів почав аж кипіти в мені. Сидячи там та чекаючи на Майкла, я божеволів від гніву. Зазвичай, гомін грецьких сімей, що прийшли на відвідини, дратував та діставав мене, але сьогодні я зосередився лише на моїй злості до Майкла. Та де ж він? Він затримувався. Навіть зараз він грається зі мною. Двері відчинились і Майкл зайшов із своєю звичною дурнуватою посмішкою. Я почувався, наче змія, що згорнулася кільцями й очікує на жертву. Подумки я проклинав його. Коли він брав стільця, то помітив, що є якесь напруження. Умить він став серйозним. –  Щось не так, Тоні? Що трапилося? – схвильовано запитав він і уважно подивився на мене. –  Чому ти приходиш сюди, Майкле? – з агресією запитав я. – Що тобі насправді потрібно від мене? Майкл обперся об спинку стільця, спокійно вислухавши мене. Мені так хотілося дати йому в пику. –  Тоні, я приходжу до тебе завдяки Ісусові,– він замовк. Я міг легко дотягтися через стіл й ударити його. –  Ісус любить тебе, Тоні. Я міг заприсягнутися, що Майкл не злякався. –  Я вірю, що Бог хоче спілкуватись із тобою через мене. –  Ну, ось, приїхали,– подумав я. Оце вже промивання мізків. –  Я тут, аби показати тобі Його любов. Майкл продовжував дивитися прямо мені в обличчя. –  Господь Ісус може звільнити тебе з в’язниці, в якій ти опи­ нився,– сказав він. Ці слова дійсно не сподобалися мені. Яке він має право говорити мені про волю, коли я сиджу за гратами? Для нього – то нічого; він міг встати та й піти будь-якої хвилини. –  Давай Майкл,– прогарчав я. – Розкажи мені, як Ісус може витягти мене звідси. Як ти вважаєш Він збирається звільнити мене? Як ти можеш говорити про цього Ісуса так, неначе він насправді існує. Ти коли-небудь зустрічав Ісуса, ти бачив Його?

120


Я засипав його запитаннями зі всією зверхністю й брутальністю, на яку тільки був здатний, але Майкл не піддавався. Він не боявся. Чому він не відступає і не намагається втекти від мене? Чому він не боїться мене? Він чудово знав, що я можу легко завдати йому шкоди. Замість цього він відповідав на мої запитання. Я не міг його вдарити, поки що. –  Так, Тоні,– сказав він із глибокою упевненістю. – Так, я зустрічав Ісуса. Я приснув на нього, не вірячи, але він продовжував. –  Мої батьки показали мені істину про Ісуса Христа з раннього віку, Тоні,– сказав він. – Я ходив із ними до церкви, до молодіжного клубу й дізнавався більше й більше про Ісуса, Сина Божого. Він продовжував: –  У Біблії говориться... якщо сповідуєш вустами, що Ісус – Господь, та віруватимеш в серці, що Бог воскресив Його з мертвих, то будеш спасений. Оце я й зробив. Я повірив, що Ісус заплатив велику ціну за мене. –  Яку ціну,– сердито перервав я. –  Я був грішником. Я заслуговував на смерть, але коли Ісус обрав смерть на хресті, Він зайняв моє місце й заплатив за мої гріхи Своєю кров’ю, аби я міг пізнати любов Бога й мати прощення. Я насміхався з нього навмисно. –  Що? Ти був дитиною? Як ти міг думати, що заслуговуєш на смерть? Можу заприсягтися, що ти, мабуть, у житті не робив нічого поганого. Майкл знов відповів мені. –  Біблія говорить, що немає нікого довершеного. Ми всі – грішні, Тоні. Ми маємо свободу обирати між добром та злом, навіть коли ми ще малі діти, ми можем відходити від довершеної волі Божої. Ти знаєш, що робиш погані речі. Я знаю, що я роблю погані речі. –  Ага, і що ти намагаєшся цим сказати? Давай Майкле, кажи вже,– брутально мовив я. Він подався вперед на своєму стільці. –  Нас створив Бог, Тоні. Він створив всесвіт і все в ньому. Він справжній Батько. Але Він і довершений Бог, і не може дивитися на нас, бо в нас стільки гріхів та поганих вчинків. Саме тому ми розділені з Ним. Я сердито подивився на Майкла, але це не зупинило його.

121


–  Коли я ще був хлопцем, то зрозумів, що Бог все одно любить нас, як батько. Він бажає мати стосунки з нами, навіть не зважаючи на все зло та погані вчинки. Тому Він мав послати на землю Свого Сина, аби Він жив серед нас і помер замість нас. Ісус – то був Бог, Який став Людиною. Розповідь Майкла про люблячого Батька розгнівила мене понад усе. Вона змусила мене знову думати про те, як мої батьки залишили мене. Здавалося, що Майкл читав мої думки. –  Тоні, люди завжди підводитимуть тебе. Твої батьки підводять, твої друзі. Я можу підвести тебе. Що, як я не прийду в наступні кілька тижнів, коли ти чекатимеш на мене? Можливо, в тому не буде моєї провини. Може, я просто застрягну в пробці. Але, все одно, я підведу тебе. –  Отож? –  Отож, Бог не розчарує тебе. Він любить тебе дуже сильно. Бог обіцяє в Біблії, що Він ніколи не покине й не залишить тебе. На якийсь час це змусило мене замовкнути. Я сильно прикусив собі губу і починав тремтіти від люті. –  Гаразд, Майкле, якщо Він існує і так сильно любить мене, то де Він зараз? Чому Він не допоможе мені, доки я застряг в оцій купі лайна? –  Бог приходить до тебе вже давно, Тоні, через мене, через Валері, Річарда та інших, що ти їх зустрічав. Він намагається сказати тобі, як сильно Він бажає, щоб ти пізнав Його. Послухай, що Біблія говорить у Євангелії від Івана, 3-й розділ, 16-й вірш: «Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне».– Майкл замовк знов, дозволивши словам висіти в повітрі. –  Вічне життя? Та навіщо воно мені потрібне, Майкле? Я ненавиджу своє життя. –  Ти ненавидиш своє життя, бо ти в’язень, ти не вільний,– від­ повів він. Ну, ось, знов він про свою волю. Але маю віддати йому належне, він не збирався здаватися щодо мене. –  Але то не відповідь на моє запитання, Майкле,– кинув я. – Якщо цей чудовий Бог так сильно любить мене, чому Він просто не з’явиться? Чому Він ховається в тобі, в Валері, в Річарді? Він що, боїться?

122


Я думав, що то було досить розумне запитання. Майкл знов відсів і задумався. –  Ага! Попався! А тоді він заговорив спокійно й авторитетно. –  Тоні, якби Бог з’явився зараз у цій кімнаті, то ти б лежав на підлозі обличчям донизу. Ти був би неймовірно наляканим. Ти навіть не зміг би наважитися подивитися в Його сяюче славою обличчя. Саме тому Він і послав Ісуса, аби через Нього ти міг приходити до Бога й пізнати Його любов,– сказав Майкл. Я навіть не намагався аналізувати те, про що він говорив мені. Я все ще намагався провокувати його. –  Та я досить добре жив без твого Бога все своє життя. Чому ж ти думаєш, що Він потрібний мені зараз? Давай Майкле, дай мені відповідь на це! Я вдарив кулаком по столу. Варіанос одразу став уважним, але Майкл підняв руку, показуючи, що все гаразд. Він не зводив з мене очей. –  Все твоє життя в твоєму серці була порожнеча в формі Бога, яку ти намагався заповнити,– почав Майкл. – Ти намагався заповнити її кунг-фу, буддизмом; ти відчував задоволення від перемоги та був кращим серед собі подібних; ти спробував секс, наркотики, гнів, жорстокість... Та ніщо не дало тобі задоволення, якого ти жадав. Єдине що ти ще не спробував – це довіритись Ісусу Христу. Тепер він стукнув кулаком по столу. Майкл був заспокоївся і деякий час сидів нерухомо. Потім витяг купу ключів. –  Тоні, уяви на хвилину, що це ключі від твоєї камери. Уяви, що я дав їх тобі і ти зміг вибратися, бо всі охоронці заснули. Ось зараз він був близький до того, щоб отримати ляпаса. Що за нісенітницю він верзе? Майкл продовжував говорити. –  Лише уяви, ти переліз через стіну в’язниці й опинився в турецькому секторі, звідки зміг спокійно втекти. Він уважно подивився на мене. –  Чи був би ти вільним? – запитав він. –  Що за безглузде запитання? – обурився я. – Звичайно, я був би вільним. Що ти намагаєшся сказати? –  Ні, Тоні, ти не був би вільним.

123


Він посміхався. –  Ти не був би вільним, бо залишився би тим самим Тоні. Ти можеш змінити зачіску, одяг, суму грошей в кишені, а також місце проживання. Ти можеш багато чого змінити, але залишишся назавжди тим самим Тоні. Ти будеш завжди робити ті ж самі помилки, що робив протягом усього свого життя. Ти ніколи не зможеш стерти помилки минулого. Ти завжди будеш гніватися. Ти часом можеш трохи заспокоюватися, але якщо я нажму ось цю кнопку чи іншу, то ти все ще будеш пускати пар. Все це тому, що ти не попросив Ісуса заповнити Собою ту величезну порожнечу в твоєму серці. Ти незадоволений своїм життям і завжди будеш таким без Нього. Я намагався заперечувати за допомогою якихось дурних аргументів, але Майкл продовжував: –  Ти можеш вийти звідси й заробити купу грошей, придбати великий будинок і машину, навіть завести родину, але повір мені, Тоні, ти будеш таким самим. Все те не зможе дати тобі того, що ти насправді шукаєш. А що, як ти помреш сьогодні? Гроші тобі не допоможуть. Також не допоможуть ні родина, ні друзі, нічого з того, чим ти себе оточив. Ніщо і ніхто крім Ісуса не зможе звільнити тебе. Над його бровами починав з’являтися піт. А він продовжував: –  Ці речі схожі на наркотик, вони на якийсь час дають задоволення, викликають у тебе почуття щастя на певний час, але ніщо з цього не може звільнити тебе, ніщо з цього не може дати тобі відчуття вдоволення. Тоні, послухай мене,– Майкл зупинився й глибоко вдихнув,– Біблія говорить, що «Якщо Син звільнить вас, то будете дійсно вільними». Ця фраза наче застрягла в моїй голові. «То будете дійсно вільними». Я відчув, як по шкірі рук побігли мурашки. Продзвенів дзвінок, нагадуючи, що до закінчення відвідуван­н я залишилось п’ять хвилин. Майкл достукувався до мене, але я все ще був сердитим і хотів йому показати це. Я все ще думав про те, що, може, вар­т о його вдарити, але він висовував переконливі аргументи. Він нахилив­ся вперед, дивлячись на мене пронизливим поглядом. –  «Хто вірить в Нього», Тоні. Це все, що тобі потрібно. Все інше вже зробив Ісус. Він уже приготував шлях, аби ти міг відвернутися від поганих учинків і мав прощення. І це не якась релігійна практика.

124


Головне: довіритися Богові в труді спасіння. Все, що тобі потрібно – це вірити та прийняти Його безкоштовний дар. Я згадав вечір в Лімассолі, коли спостерігав за молодим проповід­ ником з вином. –  Тоні, ти розмовляв зі мною раніше про слідування шляхом кунг-фу, але дозволь сказати тобі: Ісус Христос сказав: «Я є шлях, істина та життя. Ніхто не приходить до Отця іншим шляхом, аніж через Мене». Можливо, кунг-фу і називають шляхом, але насправді шлях – це Він. Лише прийми це, Тоні. Він зачепив мене. Він говорив моєю мовою. Я подивився на стіл. Тепер я був спокійнішим. –  Ти не маєш уявлення про те, який я. Про те, що я робив. Як мені хтось може допомогти? – відповів я, борючись із чимось, що відбувалося в моєму серці. Майкл знов почав цитувати Біблію. –  У Посланні до римлян, у 8-му розділі, першому вірші говориться: «Тож нема тепер жодного осуду тим, хто ходить у Христі Ісусі не за тілом, а за Духом, бо закон Духа життя визволив мене від закону гріха й смерті». Я підняв очі і подивився на Майкла. Він бачив, що я борюсь із собою, бо був близький до того аби прийняти те, що він каже. –  Жодного осуду, Тоні. Список чистий. Ти починаєш спочатку. Ісус забирає твій гріх і знищує його. Ці слова були написані апостолом Павлом. Майкл почав пояснювати: –  Павло був жорстоким убивцею, який переслідував християн. Але ось, що я намагаюся тобі сказати. Нема нікого, хто б був не вартий Божої любові, Тоні. Павло під час скоєння найгірших своїх гріхів зустрівся з Господом Ісусом і був змінений Ним. Більше того, цей апостол привів до Христа тисячі інших, рятуючи життя відносинами з Богом. Ісус робив Свою справу в ньому, не зважаючи на жахливі його дії в минулому та людські невдачі майбутнього. Розумієш, Тоні, наш Бог – Бог другого шансу. Майкл торкнувся мого найболючішого місця – десь глибоко в моєму серці засів страх, який не давав мені спокою. За останні кілька місяців я почав думати, що моє життя було нічого не варте, і що у в’язниці я отримав те, на що заслуговував, і ніщо або ніхто не міг мені допомогти. Я гадав, що до мене неможливо достукатись,

125


але Майкл продовжував розповідати про інших людей із Біблії, яких змінив Господь. –  Пам’ятаєш, коли я тільки ввійшов сьогодні, я говорив про те, що всі роблять помилки й усі – грішні? – запитав він. – Всі потребують прощення. Через Ісуса це можна отримати безкоштовно. Все, що нам потрібно зробити – це попросити. Майкл почав говорити швидко, цитуючи інші уривки з Біблії. –  В Посланні до римлян в розділі 3, в 22-му й 23-му віршах говорить­ ся: «А Божа пра­вед­ність через віру в Ісуса Христа в усіх і на всіх, хто вірує, бо різниці немає, бо всі згрішили, і позбавлені Божої слави, але дарма виправдовуються Його благодаттю, через відкуплення, що в Ісусі Христі». Я знов почав чіплятися до слів Майкла. Я все ще був збуджений, але слова «будете дійсно вільними» відлунювали в моїй голові. Майкл нахилився ближче, доки майже не ліг на стіл. –  Ти можеш прийняти Ісуса в своє серце в будь-який час, ко­ ли схочеш, Тоні,– сказав він. – Але пам’ятай, ти не знаєш, коли скінчиться твоє життя. Біблія говорить, що «нині день спасіння, тож не баріться». Я уникав дивитись йому у вічі. –  А як? – тихо запитав я. –  Тобі потрібно помолитися Богові й попросити, щоб Він пробачив тобі. Скажи Йому, що хочеш прийняти Ісуса, як свого Спасителя. Скажи, що хочеш вірити в Нього і довірятися Йому, навіть якщо не можеш бачити Його. Подякуй Ісусові за те, що Він помер на хресті, аби ти міг прийняти Божу любов. Пролунав дзвоник, сигналізуючи про закінчення побачення. –  І це все? – цинічно запитав я. –  Все, але якщо ти помолишся так, Тоні, тоді ти маєш справ­ ді так думати. Ти повинен відвернутися від свого старого життя, припинити робити неправильні речі. Це буде нелегко, але Ісус Христос допоможе тобі. Кімната починала порожніти. Майкл закрив очі, аби промовити молитву. –  Господи Ісусе, ми щиро дякуємо Тобі, що Ти тут, разом із нами у в’язниці. Дякуємо за ту роботу, що Ти проводиш у житті Тоні. Дякую,

126


що Ти любиш Тоні так сильно. Я молюсь, Отче, про те, щоб Тоні скоро прийняв Твою любов. Амінь. Я не відривав погляду від столу. –  Друже мій, побачимося наступного тижня,– сказав Майкл. Нічого не відповівши, я стиснув руки у кулак так, що пальці вп’ялися в долоні.


Розділ 11 78

Я

швидко повернувся до крила Б, а в моїй голові все кипіло від слів Майкла. Спека, сморід і загальна вбогість цього місця пригнічували мене, як ніколи раніше. Здавалося, що стіни тиснуть на мене. Я був, як дикий звір у клітці,– злий, але наляканий. Один із маніяків вештався біля моєї камери, витяг цигарку й, сміючись сам до себе, випускав дим носом. Коли я протискався повз нього, він загасив цигарку об мою праву руку, залишивши швидкий та болючий опік. Він обрав не той день, щоб ображати мене. Вся сила мого гніву налетіла на нього. Я вхопив негідника за волосся й ударив обличчям об стіну, продовжуючи штовхати та шкрябати його голову об грубе, зазубрене каміння, доки кров не залила нас обох. До того часу, коли я закінчив, його було важко впізнати, а його ніс фактично звисав із обличчя. Повернувшись до камери, я відчував муки душі. Слова Майкла не давали мені спокою. Я закрив очі та вуха, намагаючись позбавитися від них. Але вони з’являлися знов і знов. А також посмішка Майкла і його проникливий погляд не давали мені спокою. Чому я був таким важливим для нього? Я почав думати про те, ким я був і ким стану. Усе моє життя я нікого не потребував, тому що був сильним, успішним і контролював будь-яку ситуацію. Але Майкл казав про «повноту життя» та «радість із надміром». Вочевидь, за місяці перебування у в’язниці я не відчував задоволення від життя. Я думав про кунг-фу, про перемоги у змаганнях і про роботу у службі ближнього захисту. Можливо, Майкл був правий. Я насолоджувався грошима, швидким ритмом життя та підвищенням адреналіну в крові, але ніколи не відчував повного задоволення. Я завжди хотів бути кращим, мати більше. Тепер я втратив все, і моє мистецтво вже не було таким,

128


як раніше. Навіть коли я був дуже зайнятий, я завжди знаходив час, щодня займаючись, мінімум, по п’ять годин. Тепер у мене було скільки завгодно часу, але для мене це більше не мало значення. Я не хотів напружуватися. Що ж до медитації та пошуку просвітлення, то вони потребували вмиротвореного та дисціплинованого розуму. Моя ж голова година за годиною переповнювалася жорстокими думками про бійку за виживання. Я став подібний до решти тварин, що перебували там, сплівшись із їхніми наркотиками й беручи участь у їхніх безглуздих бійках, просто для того щоб «убити час». «Повнота життя» – що це означало? Єдиний раз, коли я відчував щось близьке до того, було тоді, у роки, проведені поруч із Айєю. Тепер я стояв на хиткому ґрунті. За останні кілька місяців я не дозволяв собі думати про неї. Я пригадав її чарівне, безневинне обличчя, і мене почало трясти. Так, вона навчила мене тому, якою може бути любов, але її більше немає. Я закрив очі, і пригадав, як вона з любов’ю торкалася мого обличчя, і бачила мене, не зважаючи на свою сліпоту. Аж раптом в голові виплив образ маніяка, що зустрів мене біля камери та те, як я сильно побив його. Я уявив, що Айя «бачить» його зламані кістки, розсічену шкіру, відчуваючи тягучість його крові. У моїй уяві вона закричала. Вона любила мене, але чи продовжувала б вона любити мене, якби дізналася, на кого я перетворився? Нізащо! Як же вона змогла б любити мене, коли я побив людину до напівсмерті й скалічив її на все життя? Я занурив голову у матрац й натягнув подушку на вуха, намагаючись позбутись образів. Усе моє тіло охопив жах. –  Бог любить тебе дуже сильно, Тоні. То були слова Майкла. Вони не залишали моєї голови й лунали знов і знов. Я боровся з ними, але по мірі того, як минали хвилини, мені здалося, що вони заспокоюють мене. Я намагався пригадати вірша, що його говорив Майкл. Але зміг зібрати його лише по шматках та крихтах. «Бог так полюбив світ, що віддав Сина Свого...» Якимось чином до мене прийшло розуміння. Бог уже «віддав». Ісус уже помер, і ніщо з того, що я робив у минулому, чи зроблю у майбутньому не змінить цього. Я знов подумав про того чоловіка. Звичайно, Бог не потерпить такого, я маю понести покарання?.. «хто вірує в Нього,.. не загинув,.. але мав життя». Знов, я роздумував над кожним словом, намагаючись по пам’яті скласти вірш докупи.

129


Речення наче приходили мені у голову так, мов хтось був тут, у кімнаті, нагадуючи їх мені, бажаючи, щоб я зрозумів. «Кожен, хто вірує,.. кожен, хто вірує». Роздумуючи над словами, я прийшов до дивного розуміння. Тепер моя черга діяти. Якщо я бажаю піти далі в цьому напрямку, то маю повірити в те, що Майкл розповідав мені про Ісуса. З чого ж почати? Знов до мене прийшов образ нещасного чоловіка. Я дозволив крику вирватися з моїх вуст. –  Пробач, Боже мій, пробач! І ворота дамби прорвало. Образи з мого життя виникали переді мною, як уривки з кінофільмів. Було таке відчуття, наче я падаю крізь тунель тортур та душевних страждань. Відчуваючи агонію в розумі, я згадував побиті й покалічені тіла, життя, що я їх зруйнував, жах, що я викликав. –  Будь ласка, Боже, якщо Ти там, пробач мені,– кричав я. Фільм крутився швидше. Я намагався уповільнити його, аби все пригадати, але в своїх стражданнях я просив у Бога пробачення навіть за ті випадки, що не міг пригадати. Я ридав і хапав повітря. Я майже не міг ковтати й розумів, що мій крик стає дедалі голоснішим та відчайдушнішим. Я закрив обличчя подушкою, боючись, щоб інші не почули мене. Але я не заспокоювався, а продовжував благати, лежачи ниць перед Богом. Мабуть, так минуло кілька годин. Коли я нарешті піднявся, в камері було темно. Двері були вже замкнені, а в будівлі стояла тиша. Подивившись крізь маленьке віконце, я побачив місяць. Мої очі зосередилися на ґратах і впіймали світло, що сяяло на їх перехрещенні. Я подивився на хрест, Голгофський хрест, на якому помер Ісус. Мені не треба було пригадувати слів Майкла. Вони самі прийшли до мене. Я молився і просив в Ісуса вибачення, просив Його заповнити порожнечу в моєму житті, обіцяючи, що я відвернуся від мого старого життя й почну все з початку разом із Ним. Я звертався до Ісуса всю ніч, доки нарешті не заснув. Наступного ранку все здавалось іншим. Скільки себе пам’ятаю, я завжди був сердитим. Тепер це відчуття зникло. Я був спокійним, якимось чином умиротвореним. Я сидів на ліжку, дивлячись на маленький квадрат сонячного світла за ґратами. Зовні був чудовий день. Я зрозумів, що за останні кілька місяців я навіть рідко визирав у вікно. Але я не мав бажання мучити себе думками про те, що я

130


втратив. Я відчував дивне тепло, навіть попри те, що сонце ще не нагріло товсті кам’яні стіни блоку в’язниці. Згадавши минулий день та нічну молитву, я посміхнувся й прошепотів: –  Дякую, Ісусе. Я ще не розумів, що відбулося зі мною, але знав, що щось змінилося. Я почувався так, ніби з моїх плечей зняли тягар. Я хотів поговорити з Майклом і тому вирішив написати йому листа і розповісти, що я молився і знаю, що Ісус врятував мене. Він зрадіє. Мої роздуми перервав звук відкривання замка в дверях камери. В’язниця поверталася до життя, лунали звичні крики й стояв загальний гомін людей, які виходили до головного коридору. Раптом я збагнув, що голодний, як вовк. Я ніколи не відчував апетиту до місцевої їжі, але зараз я чекав на свою порцію теплої вівсянки. Злазячи зі свого ліжка, я краєм ока помітив цигарки і зрозумів, що хоча я вже не спав понад годину, але навіть не подумав про те, щоб курити. Зазвичай, я не міг встати з ліжка, доки не робив хоча б кілька затяжок. Посміхаючись від здивування, я схопив пачку й закинув її подалі від очей, під ліжко. Величезна горила з червоною головою стояв перед моїми дверима. Він був одним із тих психів, і я подумки повернувся до попереднього вечора. На підлозі все ще була кров. Я жахнувся від спогадів і спро­ бував пройти повз червоноголового. Він обернувся і, лаючись, притис свою цигарку до моєї лівої руки. Я подивився йому прямо в обличчя, струсив попіл зі свого тіла й пішов звідти. Коли я прийшов в їдальню, то не міг повірити в те, що трапилось. Я роздивився свою руку, де мав би бути опік. Але там нічого не було. Мої руки були вкриті шрамами від подібних випадків із минулого, вчорашній опік усе ще болів, але не було жодного сліду нових. За кілька днів я сидів в бібліотеці і писав листа Майклу. У мене було чимало запитань до нього, і я відчував ще більшу потребу в спілкуванні з ним. Шейн, хлопець із Шрі-Ланки сидів непода­лік, і щось творив. Це місце ледве можна було назвати бібліотекою. Швид­ше всього – кімната, схожа на в’язницю, в якій було кілька пошарпаних книжок, розкладених на тимчасово пристосованих столах. Але, з іншого боку, тут було затишно, й часто я приходив сюди щоб побути на самоті, подалі від безкінечних криків та бі­ йок у головному блоці. Доки я писав, моє серце переповнювалося

131


від радості. Незважаючи на жалюгідне оточення, я відчував, що життя – чудове. Шейн роздобув пляшку гарячої води й трохи вже використаних залишків кави. Він дав мені маленьку чашку. –  Що з тобою, Тоні? – запитав він. – В тебе на обличчі дивна посмішка і ти виглядаєш так, ніби будь-якої миті почнеш танцювати по кімнаті. Я голосно засміявся. –  Ну, чого ти, друже, що ти вживаєш? Поділися зі мною,– сказав він. –  Я нічого не приймаю, Шейне,– відповів я, все ще сміючись. Юнак підійшов ближче й подивився мені у вічі. Він займався контрабандою наркотиків, і тому знав усі ознаки споживача. –  Ти щось вживаєш, інакше, чого б тобі бути таким щасливим? – з підозрою запитав він. Я справді почувався веселим, але жодні препарати не мали до цього відношення. –  Я просто щасливий, Шейне, в моєму житті з’явився Ісус. Ну, ось, я це сказав. –  А, «Ісус», це щось новеньке для мене. Не чув, щоб їх так раніше називали. А де ти їх взяв? – запитав Шейн. –  Ні, друже, я серйозно. Я вчора молився Богу, і Він змінив мене. Я просто дуже щасливий. Тепер Шейн почав сміятися зі мною. Він, вочевидь, не повірив у те, що я сказав, але я продовжував, і розповів йому про Майкла, про його візити та про все, що він мені розповів про Ісуса. –  Мені не потрібні наркотики, аби почуватися так добре, Шейне. Послухай мене, ти знаєш, про що я? Кожного разу як приймаєш дозу, почуваєшся добре. Але потім тобі потрібно все більше і більше, аби підтримувати те відчуття. Це не щастя, Шейне, а залежність. Вони заманюють тебе, доки не мають міцної хватки, а потім, коли ти у найбільшому відчаї, вони доводять тебе до того, що ти стаєш ніким. Шейн закивав, бо знав, що це так. Я розповів йому про мою молитву та зникнення мого гніву. Я розповів йому про опік від цигарки й все те, що трапилися зі мною з того вечора, коли я віддав своє життя Ісусові.

132


–  Я помітив, що ти змінився,– відповів він. – Але я подумав, що ти знайшов гарну наркоту. Він похитував головою від здивування. Я процитував слова з Єван­ гелії від Івана 3:16, говорячи йому: –  Все, що тобі потрібно зробити,– це помолитися та вірити. Шейн уважно подивився мені в обличчя. Він знав, що я кажу правду. Він ставив мені запитання, але не сперечався зі мною, як я з Майклом. –  Одне, що я не розумію, так це те, чому Ісус мав померти. Чому Бог хотів, щоб Він це зробив? – запитав Шейн. Я трохи подумав. Для мене все це також було новим. Тепер я вірив. Я відчув Бога та Його чудовий дар прощення через Ісуса Христа на собі, але пояснювати це ще комусь – особливо людині, для якої англійська не була рідною мовою, було певною мірою випробуванням. –  Бог – довершений Бог, Шейне,– почав я. А ми всі – грішні. Навіть людина, що живе правильніше від інших все одно не відповідає Божим стандартам. Про це написано в Біблії. Але це не значить, що Бог не любить нас. Насправді, Він бажає, щоб ми були з Ним. Коли Він послав Свого Сина Ісуса на землю, то зробив це тому, що хотів єдиним доступним шляхом стати людиною на якийсь час. То була Його мета показати нам, що Він дійсно розуміє, як воно, жити на землі та боротися так, як це робимо ми. –  Ага, продовжуй,– з азартом промовив Шейн. –  Отож, коли Ісус помер, Він помер замість нас. Він поніс всі наші гріхи, щоб ми могли мати прощення й бути довершеними перед Богом. Тому Ісус був довершеною жертвою. Він прийняв смерть, на яку заслуговували ми, щоб нам не довелося робити цього. Ми можемо обрати життя. –  Тобто, це, наче нас всіх потрібно покарати за все погане, що ми зробили, але Бог звільнив нас від покарання? –  Приблизно так. Але Бог не просто звільнив нас. Хтось мав прийняти вирок за наші погані вчинки. Ось саме це і зробив Ісус. Я трохи подумав, а потім спробував пояснити це більш доступно на прикладі однієї історії. –  Жили собі два хлопці, які зростали разом і були найкращими друзями. Роки минали і їхні шляхи розійшлись. Один зробив хорошу кар’єру і став суддею. Інший переживав важкі часи, зв’язався з поганою

133


компанією й став крадієм. Одного дня суддя зрозумів, що людина, яка стоїть перед ним – ніхто інший, як його давній друг дитинства, якого він дуже любив. Він стояв перед жахливою дилемою. Як суддя, він мав дотриматися закону. Він знав, що має виписати крадію великий штраф. Але він також знав, що його друг був не в змозі заплатити штраф. А якщо він не заплатить, то потрапить до в’язниці. –  То що ж трапилося? – запитав Шейн. –  Суд дя виніс вирок, як і мав зробити. Але потім устав, зняв свої суддівську мантію та перуку й, на превелике здивування всіх присутніх в залі суду, підійшов до свого друга, взяв свою чекову книжку й заплатив штраф за людину, яку любив. Його друг став вільним, і міг піти. Ніякого штрафу, ніякого вироку до ув’язнення, ніякого боргу. –  Тож суддя – то Ісус, вірно? –  Так, Він представляє Бога. Пам’ятаєш, Він був зв’язаний законом, бо Сам був закон. Він не міг вирішити просто проігнорувати непра­ вильні вчинки Свого друга. Замість цього Він Сам мав заплатити за них. Як суддя, Він не міг того зробити. Саме тому на якийсь час Він зняв суддівський одяг і став поруч із крадієм. –  Гаразд, я зрозумів. Скажи мені той вірш ще раз. Ну, той, що про віру та отримання життя... –  Він із Євангелії від Івана, розділ 3, вірш 16: «Так-бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне». Доки я говорив, на очі Шейна почали навертатися сльози. –  Ти хочеш це зробити? – підбадьорював я. – Ти хочеш знайти прощення, мир і радість із Богом, як я це маю? –  Так,– відповів Шейн із радістю. – Але я не знаю, що казати, я не вмію молитися. –  Я теж до вчорашнього вечора ніколи не молився,– нагадав я йому. – Якщо хочеш, ми можемо зробити це разом. Я промовляв слова, а він повторював за мною. Він просив Бога пробачити його і говорив, що хоче відвернутися від свого старого життя і дозволити Ісусу увійти в його серце. Це було вперше, коли я молився з кимось чи за когось. Я почувався добре. По обличчю Шейна котилися сльози і він обхопив мої руки своїми, тепер вже молячись своєю молитвою, дозволяючи словам злітати з вуст рідною мовою. Я

134


не зрозумів ані слова з того, що він говорив, але я знав, що то була молитва від щирого серця. Я попросив Майкла провідати Шейна, і він приніс нам обом біблійні навчальні курси «Еммаус». Шейн добре розмовляв англійською, але ми з Майклом дуже хотіли, щоб він мав Біблію рідною мовою. Я, зі свого боку, перебуваючи у в’язниці, міг зробити для цього мало, лише молитися. Тим часом, Майкл зробив оголошення в церк­ ві. Дивовижно, але одна леді вийшла вперед і сказала, що вдома знайшла шрі-ланкську Біблію. Шейн був неймовірно щасливим. За кілька тижнів він чудовим чином був очищений від своєї тривалої наркотичної залежності. Минуло зовсім небагато часу, і Майкл вже шукав Біблію німецькою мовою. Сорокарічний Зіггі – Зігфрід фон Гребер, як він уперше представився, був великим та незграбним чоловіком, затятим курцем, родом із Берліну. Він був ділером «зілля» й виглядав як янгол зла. В нього було довге сиво-біле волосся, неохайні дротяні вуса та велике черево, що стирчало з-під його футболки. Він був нахабним і зухвалим – бунтував без усілякого приводу, розробляв будь-яку систему заради неї самої. Гребер завжди примудрявся діставати додаткову порцію харчів із кухні. Свого часу він займався контрабандою, і розповів гарну історію, хоча я сумнівався в тому, що розповідь була правдивою. Між нами, європейцями, встановився зв’язок і від самого початку ми товаришували. Зіггі був творчою натурою і проводив багато часу за виготовленням цікавих моделей човнів із сірників. Ми разом виконували замовлення, проводячи години, я – за малюванням, а він – за виготовленням своїх моделей: наші роботи були хорошою розмінною валютою, і в нас майже завжди були цигарки, а також інші життєво необхідні речі. Коли я вперше розповів йому про свою зустріч із Ісусом, він по­ чав сміятися й називати мене «проповідником». Цей чолов’яга поважав мене але, як і багато інших чоловіків, що були тут, світ зіпсував його і в нього не було часу на релігію. Я знав, що не було нікого, хто б провідував йому, тож після кількох тижнів умовлянь, я переконав його надіслати Майклу Райту запрошення на відвідування. Здавалося, йому подобалися зустрічі, але коли він почав говорити образливі речі про Майкла поза його спиною, я швидко збагнув, що то були лише чергові схеми Зіггі. Коли ти приймаєш відвідувача,

135


тобі легше отримати банку напоїв чи плитку шоколаду з їдальні для відвідувачів. Одного дня я зіштовхнувся з ним у його камері. І почалося гріховне коло. Він проклинав Майкла та Бога, що дуже мене розсердило. –  Скажи мені, проповіднику,– гарчав він,– де твій Ісус у цій камері, в цій вонючий чортовій дірі? Я відповів крізь стиснуті зуби, підходячи близько до нього. –  Ісус приходить до тебе через Майкла... –  Ха! А, той слабкий шматок мотлоху, зі своїми балачками про церкву та тупою посмішкою, книжками й листами. Хотів би я затягти його сюди й показати, як воно тут насправді. Я відчував, як старе почуття гніву підіймалося в мені, починаючи виходити з-під контролю. Я вхопив його за сорочку. –  Якщо скажеш іще щось подібне про Майкла, то я тобі зуби повибиваю. –  Давай, проповіднику, зроби це,– вишкірився він, підставляючи обличчя поближче до мене. І я зробив це. То був удар не на повну силу, але я вдарив його по губах, і від удару він відлетів на стіл. Кілька тижнів Зіггі працював над маштабною моделлю великої яхти з фото, яке Чіко, один із іспанських товаришів, дав йому. Вона була вже майже закінчена, чудово прикрашена й гордо стояла на столі. Коли Зіггі падав, модель розбилась об підлогу, розлетівшись на тисячі шматків. Зіггі пішов на мене, червоний від гніву. Я знов ударив його і цього разу притиснув до підлоги. Він боровся, проклинав мене, намагаючись вивільнитись. Я кричав над ним: –  Зіггі, Зіггі, зупинись. Я кажу тобі це, бо ти мій друг. Ісус любить тебе, Він хоче врятувати тебе. Ми продовжували боротись, а я все повторював свої слова, доки його хватка не послабшала. Тепер він плакав. –  Я хочу вірити, я дійсно хочу вірити. Але це так важко, перебуваючи тут. Я не можу витерпіти цього. Його велике тіло тряслося, і дух його зламався. Моє серце боліло. У в’язниці було важко. Щодня я бачив, як вона ламала найжорстокіших із чоловіків. Тут траплялися самогубства, люди також втрачали розум через самотність і відчай просто в нас на очах. Ми плакали.

136


–  Зіггі, давай помолимося,– запропонував я. – Тут і зараз. Я не знаю, що ще зробити, що ще тобі сказати. Ти будеш молитися зі мною? Зіггі ледь кивнув, і невдовзі Божа присутність прорвалася крізь убогість та занедбаність маленької камери. В наступні тижні дехто з найжорсткіших чоловіків впали навколішки перед Всемогутнім Богом. Розуміння «гріха» прийшло легко. Ці чоловіки не мали труднощів із завершенням поганих вчинків. Вага їх переконань була іноді неймовірною. Багато хто з них плакав, як малі діти, дякуючи Ісусу за прощення, за Божу благодать, яка давала їм звільнення навіть у в’язниці. Майкл Райт був завантажений, як ніколи. Завдання полягало в тому, щоб дружньо ставитися до в’язнів і щоб вони надсилали запит на відвідини, аби Майкл міг прийти й зустрітися з ними. Одного разу він відвідав аж десять в’язнів, при цьому все ще живлячи мене своєю мудрістю та розумінням Святого Письма. Його церква також молилась. Одного дня до мене навідалася Валері й сказала, що вони моляться, аби більше християн могли потрапити до в’язниці, щоб наша маленька група зростала в кількості та була сильною в підтримці одне одного. Я вжахнувся. –  Ні! – благав я. – Не моліться, щоб хтось потрапив у це місце. Просто моліться, аби понівечені душі, які знаходяться за ґратами, прийшли до пізнання Христа. Серед цих понівечених душ був мусульманин Мохамед – височез­ ний чоловік з великими проблемами, оскільки був засуджений на довічне ув’язнення за вбивство водія таксі-грека. Його дружина Таммам, а також брат Ахмед також відсиджували терміни. Там­ мам, яка була вагітна, сиділа в жіночому блоці Нікосії. Я тиждень за тижнем спостерігав, як Мохамед приєднувався до Імама у мо­ литві. У деяких мусульман на лобі були в буквальному розумінні западини від їхніх ритуальних поклонів. Одного дня я кивнув йому, коли той повертався до камери зі своїм скрученим молитовним килимком під рукою. –  Ходи до мене, поговоримо, Мохамед,– усміхався я. Мохамед був одинаком. Греки ненавиділи його. Він убив одного з них і тому мав значні проблеми як від в’язнів, так і від варіанос. Також він був вигнанцем і серед мусульман, бо зганьбив родину тим, що

137


вплутав дружину й брата. Тут, у в’язниці, він всіх остерігався, й тому з підозрою ставився до кожного. Мохамед поглядав на мене звуженими та недовірливими очима щоразу, коли я підходив до нього, але минали тижні, а я продовжував пропонувати йому дружню руку. Він потребував підтримки. Я дав йому матеріали для малювання. Це трішки зблизило нас і поступово він ставав більш відкритим. Цього ж дня Мохамед виглядав так, неначе тягар усього світу поклали на нього. Його пожовклі пальці тряслися, коли він запалював цигарку. –  Аллах повернувся до мене спиною, Тоні,– сказав він, а в його очах стояли сльози. – Я вже не знаю, що мені робити. –  Розкажи мені,– сказав я, подумки просячи Ісуса про керування. Він перейшов на шепотіння. –  Я чув жахливі речі про жіночу в’язницю, і дуже боюся та хвилю­ юся за Таммам. –  Що ти маєш на увазі? –  Я чув, що офіцери ґвалтують жінок та знущаються над ними. Мохамед важко ковтнув, повільно трясучи головою і вчепившись у цигарку. –  Невдовзі має народитися наша дитина. Я, мабуть, ніколи її не побачу. –  Одного дня ти виберешся звідси. Довічне ув’язнення – не означає увязнення на все життя. –  Моє життя не буде нічого вартим, коли я вийду звідси. Родина Таммам намагається змусити її розлучитися зі мною. Я не знаю, що їй сказати. –  Ти зможеш побачити її? –  Побачення заплановане на наступний тиждень, якщо дозволять йому відбутися. У нас буде півгодини в кімнаті на двох. Не знаю, чи зможу я подивитись їй в обличчя. –  Я молитимуся за тебе. –  Помолись своєму Богові, Тоні, щоб усе було добре. Він відштовхнув свій молитовний килимок в бік, злегка вдаривши його. –  Навіть моя родина повстала проти мене. Я знаю, що вчинив погано, але я був у відчаї. Мені запропонували великі гроші за вбивство того грека. Я міг би годувати свою родину цілий рік. Щодня

138


в Йорданії я спостерігав за мамою та батьком, братами, сестрами та двоюрідними родичами, що боролись за те, щоб мати їжу на столі. Вони потребують мене, моєї допомоги. Я не знаю, що тепер буде з ними. Мохамед поклав обличчя на долоні, й ми сиділи разом у тиші. За кілька днів по тому, вже дивлячись, як Майкл Райт йшов, я побачив жінку-мусульманку у приймальні для відвідувачів. Вона була вагітною на останніх тижнях і перебувала під наглядом жінкиохоронця, яка готувала собі каву в буфеті. То мала бути Таммам. День був неймовірно спекотним і інші варіанос були розслаблені й сонні. Я швидко підійшов до неї. Вона дуже погано говорила англійською, але я якось зміг поговорити з нею. –  Я – друг Вашого чоловіка,– сказав я, посміхаючись і показуючи на себе. – Мохамед – хороший друг, хороший чоловік. Вона всміхнулась, знервовано поглядаючи на свою супутницю. Я передав їй папірецьна якому були написані Майклові дані. –  Попросіть, щоб до Вас прийшов цей чоловік. Він допоможе Вам,– сказав я. Я не був упевнений, що вона зрозуміла, але я більше нічого не міг вдіяти. Варіанос побачила нас і почала кричати, щоб я відійшов. За п’ять днів Майкл написав мені в листі, що від Таммам надійшло запрошення на відвідини. Як я й очікував, він узявся за діло і послав деяких жінок з церкви, щоб підтримували її. Одного дня Мохамед увірвався до моєї камери. Він був схвильований, напружений й сильно спітнілий. –  Я отримав записку від Таммам,– сказав він. То не було дивиною, що чоловіки та жінки-в’язні могли передавати заборонені записки одне одному. Час від часу ми помічали жінок, що проходили повз ворота, коли ми були на дворі під час занять. Дехто з варіанос закривав очі на це, і тому маленьке листування мало місце. –  Вона пише, що довірилася вашому Ісусові,– несамовито вимовив він. – Ти маєш уявлення про те, що це означає? Якщо про це дізнається мій брат Ахмед, то й уся родина та село знатимуть про це. Її вб’ють, щойно вона вийде звідси. Того дня говорити з Мохамедом було важко. Він був сердитим і некерованим, але я знав, що крім того, відбувалося ще дещо. Він також

139


вирішив зустрітися з Майклом. Звичайно, за кілька днів Мохамед навідався до мене знов. Вперше за весь час нашого знайомства я побачив його усміхненим. Він виглядав молодшим, а його погляд був спокійним та відкритим. Мохамед не перестав хвилюватися, але, так само, як і я, він знайшов свого Спасителя. Не дивлячись на обставини, в нього з’явилася надія на життя. Він знав, що може довіряти Богові, що Той збереже його дружину. Ми стали сильними молитовними партнерами. Офіційною релігією у в’язниці була грецька православна церква. До інших релігій ставилися толерантно, також тут було чимало мусульман. Влада, однак, вважала, що це єресь – проповідувати біблійне вчення про те, що всі мають «народитися згори» через Ісуса Христа. Мені було байдуже до того. Я мав нестримне бажання ділитися доброю новиною з усіма, включаючи варіанос. Однак, ми все ж таки мали бути обережними щодо наших зустрічей. На той час у нас уже склалася група новонавернених християн, які бажали разом збиратися й приймати причастя. Пробираючись в мою камеру, ми почувалися, як перші учні Ісуса, які таємно зустрічалися по Його смерті й воскресінню. Ми вивчали інформацію про ранню церкву, переймаючи її шляхи та слідуючи вченню Нового Заповіту настільки точно, наскільки це було можливим. Для нас стало важливим ламати хліб разом та розділяти вино, коли ми збиралися в ім’я Ісуса. То було не завжди легко, але, здавалося, Бог справді благословляв наші відчайдушні прагнення. У нас завжди було все потрібне. Ми залишали хліб та зберігали виноград, який іноді давали на вечерю. Їсти його було неможливо, але вичавлений крізь пару чистих шкарпеток та залишений бродити, він перетворювався на чудове вино, можливо, дуже схоже на те, що роздавав Ісус. Я роздивився довкола своєї камери. Чоловіки тіснилися на ліжку, а інші сиділи на підлозі. Там були Зіггі й Мохамед, які жартували одне з одним. Мартін, слабенький британський журналіст, виглядав ще слабкішим, борючись за простір поряд із Зіггі. Він відбував покарання за підробку візи і важко зносив умови в’язниці. З найпершого дня перебування у в’язниці він пристав до мене задля захисту й швидко прийняв Ісуса Христа в своє серце. Ще був Хассан, наркодилер із Ливану. Андреас, великий грецький бодібілдер, що сидів за вбивство та ще кілька інших.

140


–  А де ж Шейн? – запитав я. – Й Симон? Саме в цю мить ледве дихаючи до камери забіг Симон, на його обличчі відбився переляк. –  Алькапоні вхопив Шейна,– сказав він, намагаючись розповісти про те, що трапилося. Я проштовхнувся повз нього і поквапився уздовж блоку до камери Шейна. Варіанос виносили його з камери на ношах. Інші стали в коло, і я продирався крізь них, аби побачити свого друга. Він був ледь при свідомості й здригався від шоку. Його штани були розірвані й висіли на шматках довкола гомілок, а сорочка була місивом червоного кольору, яке крапало на підлогу. Його руки та ноги були вкриті фіолетовими синцями, а верхня частина торсу кровоточила крізь жахливі порізи леза. А його обличчя... «О, любий Господи, його обличчя!»,– прошепотів я. Його було важко впізнати. Мене заполонило почуття несамовитого гніву. Протягом довгих місяців я мав свободу від нього, але тепер, раптово, я знов став старим Тоні: злість, гнів та ворожість. Доки я дивився, як варіанос відносять Шейна, я поклявся розірвати Алькапоні на тисячі шматків. Дуже знайомий металевий присмак знову з’явився у роті. Я жадав його крові.


Розділ 12 78

Я

бив кулаком по стіні, від чого штукатурка трощилася й розліталася в усі боки. Інші чоловіки відступали як хвилі, коли я проносився повз них до своєї камери. Я був занадто сердитим, щоб молитись, і тому марширував по блоку година за годиною, доки, нарешті – на самоті, в камері – я не впав на підлогу, оплакуючи свого друга та брата, над яким вчинили таке звірство. Наступні дні я боровся з Богом. Я читав Біблію, але був осліплений гнівом. Я молився, аби мати можливість помститися за Шейна. Я хотів убити Алькапоні, і сказав про це Богові. Я ніколи йому не пробачу... ніколи. Я не матиму спокою, доки не виб’ю з нього життя. Що ж до Шейна, то я боявся, що він вже ніколи не прийде до норми. Віддавши своє життя Ісусові 3 травня 1990-го року, я отримав свободу. І хоча я все ще перебував за ґратами в’язниці, я мав нову свободу, що була кращою за будь-яку фізичну. Однак моя зустріч з Алькапоні відбулася, аби навчити мене кільком дуже важливим моментам. Невдовзі я знову став навколішки, цього разу сповнений здивування й благоговіння перед Всемогутнім, Всюдисущним Богом, Який знає мене краще, ніж я сам. Алькапоні знав, що я полюю на нього. Обидва з нас чекали на мить, коли ми зустрінемося віч-на-віч. І таке трапилося десь тижнів через два, в темному й порожньому закутку в’язниці. Центральна в’язниця Нікосії була побудована, здебільш, турками, які в той час не багато міркували про здоров’я, безпеку в’язнів чи загальні стандарти життя. У ній було чимало коридорів з глухими кутами та заблокованими стародавніми проходами. У темряві своєї

142


душі я блукав, вивчаючи їх. Ховаючись у тиші занедбаності, я боровся зі своїм гнівом, плануючи помсту й продумуючи деталі травм, яких я завдам Алькапоне. Того часу в мені не було місця для Бога. Я перебував на самоті з моїми ангелами-руйнівниками. Аж раптом лайка, від якої холоне кров, відлуння якої відбилося від стін, і велика тінь Алькапоні відділилася з темряви. Як він застав мене так зненацька? Однак, я подивився йому у вічі й вишкірився від викликаючого нудоту задоволення, коли він притиснув мене до стіни. Ось він, мій шанс ударити його. Тепер я можу помститися за побиття Шейна. Тепер я можу завдати мільйон ударів у відповідь, розірвавши цю тварюку на шматки, доки не змішаю його тіло з цементом. У роті з’явився знайомий присмак і я насолоджувався ним. Я закликав Ші й оцінив його тіло, кожен потенційний рух згідно з шляхом кунг-фу. Я почувався добре. Алькапоні тримав лезо міцно притиснутим до мого горла, але це нічого не означало. Мені було байдуже, чи житиму я, чи ні, але першим піде він. Було лише питання того, як завдати йому найбільшої шкоди. Бажання відвідати його крові ставало нестримним. Я знав, що треба бити в обличчя: в губи, в ніс, в очі, у вуха. Так, його праве вухо відкрите і готове прийняти... «Тоді приступили та руки наклали на Ісуса,– і схопили Його. А ось один із тих, що з Ісусом були, витягнув руку, і меча свого вихопив та й рубонув раба первосвященика,– і відтяв йому вухо. Тоді промовляє до нього Ісус: Сховай свого меча в його місце, бо всі, хто візьме меча,– від меча і загинуть. Чи ти думаєш, що я не можу тепер упросити Свого Отця,– і Він дасть Мені зараз більше дванадцяти легіонів анголів?» (Мт 26:50-53). Лише вранці я читав у Біблії про арешт Ісуса в Гетсиманському саду. А тепер у розпалі люті ця історія спливла в моєму розумі. Але це ще не все. Інстинктивно я черпав силу з шляху кунг-фу, але слова Ісуса все одно лунали в моїй голові. «Я – дорога, і правда, і життя... Я – дорога... Я – дорога... Я – дорога.» Боротьба посилилася, коли жирне обличчя Алькапоні притиснулося до мого. Я відчув сіль від його поту. –  Я – дорога... Я – дорога.

143


–  Дістань його зараз! Його вухо, кусай його! Відірви його! –  Всі, хто візьме меча... –  Заради Шейна... не дозволь, щоб з тобою сталось те ж саме... зроби це заради Шейна... –  ...правда і життя... Аж раптом слова зірвалися з моїх вуст. Я відчув, що говорю. Мій страх щез. Моя жага крові Алькапоні щезала, доки я говорив. Раптом я заспокоївся, хоча й був шокований, так само, як ця тварина, силою мого проголошення: –  В ім’я Господа Ісуса Христа, я наказую тобі залишити мене у спокої. За мить по тому я дозволив собі повільно опуститися по стіні, спочат­ ку обпершись на стегна, а потім присівши, упершись ліктями в коліна та сховавши голову у долонях. Алькапоні вже не було. Якоюсь частиною себе я очікував, що він повернеться, але час минав, а він не з’являвся. Я був здивований і спантеличений. Повільно до мене прийшло розуміння. Бог явив Себе дивовижним чином. Він захистив мене, а я навіть не про­ сив Його про це. Я й не наблизився до стану молитви, але Бог знав слова, перш ніж я навіть подумки сказав їх. Я намагався об’єднати шматки загальної картини. Я віддав своє життя Богові, і тепер я – Його дитя. Він не потребував, аби я попросив допомоги, Він вступився та спас мене, не зважаючи на мій стан. Я був приголомшений, так само, як і перші апостоли, коли побачили реальність Сина Божого в своєму житті. В першому розділі книги Дій апостолів послідовники Ісуса виконуюючи Його вказівку, чекали на Нього в Єрусалимі, аби отримати силу Духа Святого. В Слові Божому сказано: «як дивились вони, Він угору возноситись став, а хмара забрала Його сперед їхніх очей. А коли вони пильно дивились на небо, як Він віддалявся, то два мужі у білій одежі ось стали при них...» Присутність Господа, що охопила мене в тому брудному і тем­ному коридорі була такою сильною, що я міг би легко побачити янголів. Повертаючись повільно назад до головного блоку, я залишався огорнутим великою силою Божою. Вона була майже відчутною. Я дивувався тому, що сталося і знав, що проговорив до Алькапоні англійською, але ж цей варвар ледве грецькою володів, своєю рідною мовою, вже не кажучи про інші. Коли я дійшов до своєї камери, то

144


знов подивився на форму хреста, що її складали ґрати на вікнах. «Я – дорога, і правда, і життя...» Я радів цим словам і знав, що це не енергія Ші чи бойові мистецтва врятували мене. То був Ісус і дана мені Богом віра – вони захистили мене від очевидної та існуючої загрози. Таким був мій перший, найстрашніший та найсильніший урок віри. Я знав, що прийшов час повністю відмовитися від шляху кунг-фу й твердо довіритися Богові. Багато років потому я часто згадував той випадок, як поворотний момент свого життя. Часто кажуть, що «молитва може багато змінити», але на те я завжди відповідаю: –  Ні, то не молитва може багато змінити, а Господь. У 11-му розділі Євангелії від Марка Ісус відкриває таємницю істиної молитви: «Майте віру Божу!»,– Він не говорить «майте віру в віру» чи «віру в молитву», але «віру в Бога». У боротьбі з Алькапоні я міг легко взяти справу в свої руки. Я міг побити його за допомогою своїх вмінь та тренування, але Бог цінив моє рішення прямувати за Ним. У самий запал моменту Він дав мені силу відсунути своє вміння вбік і довіритися лише Йому. Я знав, що настав час розповісти моїй китайській родині про моє рішення слідувати за Христом. Я написав дідові, дуже добре розуміючи жорстокість своїх кроків. Відвертаючись від бойових мистецтв, я руйнував його спадщину, відмовлявся від свого насліддя й порушував священні клятви зберегти давній шлях кунг-фу. Я сподівався, що коли розповім Лоу-Сі про нову, спасаючу життя віру, він зможе мене зрозуміти. Однак, глибоко в душі, я знав наслідки цього листа: швидше за все, мене полишать з міткою на лобі решту мого земного життя. Я знав це й раніше. Будь-хто, вихований традиційним шляхом, хто відкидає шлях кунг-фу, паплюжить його насліддя чи спотворює його первісну мету, завжди притягується до відповідальності. Я знав, що моя родина скличе раду, щоб розібратися зі мною, й буде очікувати, що я відкличу свою відмову від мистецтва й шукатиму їхнього пробачення. Вони надішлють мені опонента для бою, аби я міг довести ще раз, що вартий свого титула й насліддя. Якщо ж я відмовлюся від випробування, то мене переслідуватимуть і змусять скоритися, хай навіть і ціною життя. Минуло чимало тижнів, перш ніж я отримав листа. Він був від моєї двоюрідної сестри Сі-Квон. Її тон був холодним та грубим. Вона писала,

145


що наш дідусь помер. Йому було 95 років. Сі-Квон писала про ганьбу, що я навів на їхню родину тим, що не був із ними і не молився за упокій пращурів у такий час. Далі в листі містилися вимоги відмовитися від моєї християнської віри й продовжувати дотримуватися поважного вчення мого насліддя. А оскільки я – єдиний спадкоємець родини Чонг-Лінг-Су чоловічої статі, то відповідальність за її честь повністю лежить на моїх плечах. Все було так, як я передбачав. Звістка про смерть Лоу-Сі вразила мене. Я не знав, що маю відчувати. Більшу частину свого життя я ненавидів його, однак, він полишив свій слід у мені. Він зробив мене особистістю. Я знав, що з його смертю якась частина мене також пішла назавжди. Більше того, не відповівши на вимоги Сі-Квон, я розумів, що рву свої зв’язки зі своєю китайською родиною назавжди. Що ж це означало насправді? Чи міг я жити, постійно озираючись. Швидше за все, родина найме когось із Тріади, аби ті прийшли по мене. Однак, моє нове життя, моя віра та Божий захист були такими реальними й набагато сильнішими за будь-що з того, чому мене вчив дідусь. Шляху назад нема. Я згадав обличчя дідуся і спробував пригадати кращі миті, що ми провели разом, а також повагу, що я мав до нього, коли виріс. Я залишався емоційно заціпенілим. Новини про те, що Алькапоні втік від мене і що я залишив шлях кунг-фу, швидко облетіли все крило. Дехто з лунатиків намагали­ ся скористатися з того, але Господь продовжував захищати мене неймовірним чином. Здавалося, що багато в’язнів почало мене по­ важати. Вочевидь, зміни в моєму характері були помітними, і водночас інтригуючими. Кілька років тому чикагзькі газети описували випадок із хлопцем зі служ­би доставки китайського ресторану, що поїхав у банк, аби розмі­н яти банкноту в 500 доларів. Ресторан потребував розміну 250 доларів монетами та 250 доларів по 1-му долару. Касир ухопив пачку 100-доларових банкнот помилково, і дав хлопцеві 250 доларів монетами та 25 тисяч банкнотами. Посильний помітив помилку одразу, але за такої несподіваної вдачі не сказав нічого. Він вийшов із банку з грошима й заховав їх удома. Потім повернувся до ресторану, думаючи, що йому трохи поталанило.

146


Коли ж касир помітила свою помилку, вона не могла згадати людину, якій дала стодоларові купюри. Але вона пам’ятала запах. По ньому вона зрозуміла, що той працює в китайському ресторані. Касир не тільки запам’ятала аромат, а й знала, в якому саме ресторані працював хлопець. Разом із поліцією дівчина увійшла в ресторан і впізнала хлопця-посильного. Його одразу ж звільнили з роботи, а гроші повернули. Я думав про цю історію, вивчаючи Біблію і зрозумів, що означає слідувати за Христом від щирого серця. Апостол Павло писав: «Ми-бо для Бога Христова запашність серед тих, хто спасається, і тих, які гинуть» (2 Кор 2:15). Аромат, про який казав Павло, то не той аромат, що його можна відчути носом. Це щось таке, що відчувається тими людьми, які спілкуються з нами. Зазвичай аромат є результатом діяльності. Я був звичним до запаху поту від тренувань з кунг-фу. Коли ти їси часник, то набуваєш відповідного аромату; бризкаючи на себе парфуми, пахнеш, як палітра ароматів в магазинах. А коли ти служиш Ісусові й робиш усе в дусі любові та покірливості, то починаєш набувати аромату Христового. Майже щодня я бесідував з різними в’язнями й навіть із деякими з варіанос. Багато-хто приходив до мене з запитаннями та проблемами. Багато-хто з них потрапили в жорна життя, страждаючи від жахливих залежностей та сімейних проблем, а також дилем. Дивовижним чином, здавалося, мені була дана мудрість допомагати їм. З деякими з них я молився й читав Біблію, відкриваючи шлях, яким Бог говорить із нами напряму через Святе Письмо. Я продовжував запевняти кожного з них, аби вони надсилали Майклу Райту листи – запрошення на відвідини, знаючи, що він може допомогти їм так як і мені. Одного дня я отримав листа від Майкла, в якому повідомлялися погані новини. Адміністрація в’язниці проінформувала його про те, що він більше не може відвідувати ув’язнених. На той час він спілкувався з десятьма філакіменос, а кілька членів його церкви навідувалися до жіночого блоку. Він був нашою рятівною мотузкою. За тоном листа я зрозумів, що Майкл неймовірно засмучений, але просив нас залишатися сильними. «Проводьте час у молитві,– писав він. – Шукайте Божого пояснення цієї ситуації. Якщо на те є Його воля, моліться, аби я невдовзі зміг знову приходити».

147


Я знав, що Майкл вкладав всього себе, аби підтримувати нас. Щоразу його візиту передувала двогодинна поїздка неймовірною кипріотською спекою. Часто повертаючись додому йому доводилося зупинятись на узбіччі, аби відпочити. Кожна зустріч виснажувала його важкістю людських проблем. Однак, він не зупинявся, попри слабкість, а служив іншим, покладаючись на Божу підтримку. Я завдячував Майклу своїм життям. Якби не його візити, то я не почув би послання Ісуса Христа. Я швидко зібрав нашу групу. Ми розділили хліб, дякуючи Ісусу за його жертву, потім впали на коліна, благаючи Бога дозволити Майклу повернутися до в’язниці. Я надіслав клопотання про зустріч з човішіс і після днів молитви, опинився перед ним, аби оскаржити рішення. –  Я чув добрі новини, Тоні,– сказав він. – Варіанос сказали мені, що ти змінився. –  Так, я став християнином. –  Це ти так називаєш, «народжений згори»? Він махнув рукою, відпускаючи інших й усміхнувся. –  Так,– відповів я. Я бажав розповісти йому більше, але знав його гру. Він знущався з мене і я знав, що стою на хиткому ґрунті. –  Пане,– звернувся я, говорячи грецькою,– є багато чоловіків, яким допомогли візити Майкла Райта. Він протер брови носовичком і дав знак продовжувати. –  Я впевнений, що варіанос розповіли вам, наскільки спокійнішими стали багато-хто з чоловіків. Ми не спричиняємо проблем. У блоці поменшало випадків насильства. –  Так, я це чув. –  Тоді, будь ласка, пане, дозвольте Майклу приходити,– сказав я, сподіваючись та молячись, щоб його серце пом’якшало. За два тижні Майклу дозволили повернутися до філакіс. Ми дякували Богові за чудову відповідь на молитву. Майклу не лише дозволили повернутися, а й дали спеціальний дозвіл приходити до бібліотеки й проводити групові вивчення Біблії. Річард Нокс також приїхав і привіз свою трубу, аби зіграти нам гімни та пісні хвали. Я ніколи не забуду тих зустрічей. Однак, вони мали свою ціну. Я відсидів уже два з половиною роки зі свого трирічного терміну. Усі очікували, що мене звільнять будь-якої миті за амністією. Тоді я знову опинився перед човішіс.

148


Він так само посміхався. –  Я продовжую чути гарні речі, Тоні. У тебе є цей чоловік, Майкл Райт. –  Так, пане, дякую. Я дивувався, чому він говорить про це, а не про моє звільнення. –  Пане,– я вагався,– я тут подумав, коли я отримаю повідомлення про звільнення. Чи не повинні мене невдовзі амністувати? Човішіс недобре всміхнувся. –  Ти бажав отримати свого друга, і я був дуже добрим до тебе... Він зробив паузу, наче очікуючи на більшу подяку. Я промовчав. –  Але бачиш, яка річ, влада сприйняла дуже серйозно те, в що ти вплутався. –  Пане? –  Ну, все це вчення з Біблії, ти проповідував єресь і за це втра­ тив можливість скорочення терміну. Ти відсидиш повний термін –  три роки. То було прикро, але зовсім не несподіванкою. Майкл попереджав мене про загрозу з боку грецької православної церкви, яка була дуже могутньою в філакіс. Я не міг і не хотів бути сердитим. Ще залишалося чимало людей, яких можна досягти, і я знав, що візити Майкла знов могли припинитися будь-якої миті. Щоранку, ще до схід сонця, я спілкувався з Богом у тиші. Я молився поіменно за багатьох в’язнів, і приносив детальні прохання. Багато на які з молитв відповідь приходила одразу ж, але з кожним днем моє серце боліло все сильніше і сильніше. Серед чоловіків існувала така неймовірна потреба в Бозі. У деякі дні я відчував майже фізичний біль, коли мої очі відкривалися на глибокі рани та муки, що перетворили простих людей на вбивць, ґвалтівників та оскаженілих. Тут, серед лайки, галасу, неприємних запахів та людської деградації, були особистості, які насправді перебували у відчаї та муках. При в’язниці існували видавнича та теслярська майстерні, в яких працювали найбільш здібні та вмілі з в’язнів. У більшості з нас була якась робота. Я зазвичай сервірував столи й прибирав після того як всі поїли. З якоїсь причини, Газанту, арабському варварові, дозволили розмістити свій бізнес на території теслярні. –  А, Тоні, друже мій, заходь, сідай,– привітав він мене з широкою посмішкою. – Як завжди?

149


–  Так, друже мій, сьогодні я почуваюся сміливо. Ти подивися, оте лезо не проскакує? –  Ах, та ти ж знаєш, що я голю краще від усіх у Нікосії. Ми сміялись і розмовляли, доки він підстригав мені бороду. Крізь маленьке порепане дзеркало я дивився, як люди працювали на машинах в теслярні. Там було дуже шумно: машини, чоловіки, які гукали один одного або співали пісні. Я зосередив свою увагу на Кіріакосі, грекові невисокого зросту. Він стояв нерухомо за церкулярною пилкою. Я трохи поспостерігав. Він не працював, а просто витріщався на лезо. А навколо нього кипіла робота. Газанта продовжував гомоніти, але я раптом дуже схвилювався. Я не міг очей відвести від Кіріакоса. З жахом я дивився, як він поклав свою руку під лезо. Один за одним пальці руки попадали на підлогу. Він ледве здригнувся, не видавши й звука. Я зіскочив зі стільця й побіг до нього. Побачивши метушню, інші працівники також залишили свою справу. Коли вони побачили, що трапилося, багато-хто з греків та арабів почали голосити й рвати на собі одяг у відчаї. Кіріакос так і стояв, неначе в трансі, все ще з піднятою рукою. Машина працювала, бризкаючи на всіх краплями крові. Галас. Хаос. Паніка. Ніхто не знав, що робити. По обличчю Кіріакоса потекли сльози, коли він гойднувся й почав падати. Човішіс майстерні, підхопив його, перш ніж він устиг ударитись об кам’ яну підлогу і показав, що потребує допомоги. У хаосі я кружляв навколо по стружках з червоними крапочками, намагаючись знайти втрачені пальці. То був викликаючий неймовірну нудоту досвід. Філакіс могла довести будь-яку людину до руйнації та сказу. Кіріакос дізнався, що в його дружини був роман із іншим. Також нещодавно він втратив певні привілеї – свої малюнки й папір. Усе це штовхнуло його на крайнощі. Цей жахливий навмисний акт саморуйнації був досить розповсюдженим. Жорстокість у в’язниці – звичайне явище, але пролиття крові та жах, що колись викликали в мене азарт, тепер викликали відразу у всьому моєму єстві. Філакіс була емоційною легкозаймистою ємністю. Невдоволення одного чоловіка могло легко запалити дрота, і перш ніж ти зрозумієш що трапилося в крилі, розпочиналася величезна бійка. У такі дні я швидко шукав притулку за стінами камери. Був час, коли я отримував задоволення від можливості присіпатися до в’язнів, що

150


діяли мені на нерви. Саме для цього всі використовували такі бійки. Вони були великим полегшенням, але разом з тим – кривавими та жорстокими і я знав, що маю триматись осторонь. Влітку 1992-го року стояла неймовірна спека, але це не впливало на загальний настрій у крилі. Чоловіки були роздратованими й не знаходили собі місця, і багато-хто з нас знав, що визрівала ще одна велика сутичка між палестинцями та греками. Коли вона відбулася, то було багато поранених. Як і зазвичай, різні фракції були відокремлені одна від одної, і я знову навідувався до палестинського товариша в одиночній камері. –  Буде проведено розслідування,– сказав мені Ян Девідсон, коли я давав йому їжу з ламарінос. Охоронці, які чергували того дня, були нормальними, і не чіпали нас. –  А що трапилося? – запитав я. –  Когось із греків сильно поранено. Кажуть, що він, може, вже й не прийде до тями. –  Так що ж по-іншому цього разу? –  Він – впливова людина. Ми думаємо, що якийсь політик. Я подав йому переварене яйце сіруватого відтінку, а також тарілку несвіжих томатів. –  Скільки ж іще ми зможемо це їсти, Тоні? – посміхнувся він. –  Я замовлю від твого імені пиріг та випивки, тож, може, завтра, га? – дражнив я. –  Ти чув, що тут були кілька журналістів і щось винюхували? –  Правда? –  Намагалися видати себе за представників влади, але не дуже у них вийшло. –  Але ж, з іншого боку, добре знати, що зовнішній світ не забув про нас. –  Так, але в цьому випадку можна було зробити виняток. Ми не хочемо, щоб наші імена знову з’являлися в усіх газетах. –  Ніхто ж не скаже, так? –  Ходять чутки, що вже стався витік інформації. Ми лише маємо дізнатися, хто це зробив. До нас почав наближатись варіанос. –  Час вичерпано, друже,– сказав я. – Побачимося завтра.

151


Я боровся, аби розгорнути ламаріну. –  Не забудь про пиріг та випивку з «Джон-Сміт-Бест»,– сказав Ян, підморгнувши. Через кілька днів по тому я пошепки розмовляв із Адлі – Яновим братом по зброї. Він був одним із ватажків, а також особистим охоронцем Ясера Арафата, і тому його високо поважали в колах ОВП. Він став мені кимось на зразок друга, але я знав, що зв’язок із ним буде небезпечним. Адлі щось шкрябав на маленькому шматочку паперу, доки я подавав йому їжу. Просунувши записку крізь грати, він уважно подивився на мене. –  Цей чоловік, той самий, Тоні,– сказав він потайки. – Стукач. –  Що? –  Стукач із наших,– кинув він. –  Що, палестинець? –  Ага,– він заговорив ще тихше,– але не один із нас. Він почухав голову, показуючи, що зрадник не був достатньо розумним, аби приєднатися до ув’язненої еліти ОВП. –  Усі ненавидять стукача, Тоні. Нам треба розібратись із ним. –  Адлі, ти знаєш, я не... –  Та що ти, Тоні,– перервав він. – Ми ж товариші. Ніхто з нас не може зробити цього звідси, чи не так? Його необхідно серйозно провчити. На моє полегшення варіанос наказав мені ворушитися. Я сунув клаптик паперу до своєї кишені й не дивлячись на Адлі, повіз ламаріну назад, у бік світла. Я так і не подивився на ім’я на папірці. Він полетів прямісенько у вогонь. Я нізащо не збирався вплутуватися в це, але й мав знати, що знайдуться інші, аж надто охочі. За кілька днів я гуляв надворі. Повітря ставало прохолоднішим і це було довгоочікуване полегшення після місяців катування спекою. Два палестинці, Хассейн та Юсеф, пройшли повз мене. Я нічого не подумав. Вони привітали мене. Я усміхнувся і, поглинувши в думки, ходив уздовж периметру двору. Коли я проходив повз них, роблячи коло, зупинився. Що вони роблять? Молодший із чоловіків, Хассейн, потягнув свого компаньйона на лавку за волосся. Він стояв над ним, притискаючи руку до обличчя. З жахом я усвідомив, що в нього було лезо. Якийсь час я не міг рухатися. Молодий чоловік різав та терзав

152


обличчя, як скажений, а Юсеф штовхався й кричав, доки з його обличчя струменіла кров. –  Зупинися! Стамада! Халлус, халлус! – кричав я. Я побіг і на той час, коли опинився близько, Хассейн забіг назад до блоку. Тіло Юсефа подалося назад на лавку, несвідомо здригаючись. Його обличчя було суцільною червоною масою. Я стягнув його на підлогу, і зрозумів, що він перестав дихати. Мені стало в пригоді навчання з ближньому захисту. Його обличчя було таким понівеченим, що я ледь знайшов навіть рот. Я глибоко дихав у нього. –  Будь ласка, Боже, поверни його до життя. Я почув тупотіння ніг і продовжив спрообу реанімації. Його тіло здригнулося, й криваве блювотіння плюхнуло на мене. –  Зачекайте,– сказав я варіанос, що прибігли мені на допомогу. Я перекотив Юсефа на бік, і поклав його у положення відновлення. Медики прибули за кілька хвилин. Тоді мене почало трясти. Я врятував життя людині, але хто зна, чи вона видужає. Посеред такої жорстокості я починав дуже чітко бачити, як Бог захищав групу новонавернених християн. Ми жили під постійною загрозою леза та скажених, які виливали гарячу олію чи киплячу солодку воду в обличчя так само легко, як дивилися на тебе. Довірятися Богові в філакіс було легко. Ми не мали сумнівів в Божому захисті та Його піклуванні. Наближався час мого звільнення. Я відсидів повний термін у три роки і знав, що Господь готував для мене шлях. У Нього був план. Якимось чином, глибоко в душі, я знав, що маю порвати всі зв’язки з минулим. Здавалося, що Бог сказав мені повністю довіритися Йому, відкинути всі старі знайомства й почати спочатку, повністю покладаючись на Нього. Він являв Себе, допомагаючи перемагати велику кількість постійних перешкод. Мій паспорт був простроченим і я потребував грошей, аби виїхати з країни. В філакіс залишалися гнити ще чимало чоловіків навіть після того, як скінчився термін їхнього ув’язнення, лише тому, що в них не було коштів на виїзд. Майкл Райт і Річард Нокс навідалися до мене в Центральній в’язниці Нікосії востаннє. –  Наступного разу ми зустрінемося вже назовні,– посміхнувся Майкл.

153


–  Ми зв’язалися з британським посольством і замовили для тебе паспорт,– сказав мені Річард. – Я також залишу квиток на літак на твоє ім’я, тут, в адміністративному офісі. Ти забереш і те, й інше в середу. Я не знав, як дякувати йому. Ми якийсь час сиділи в тиші, а Майкл широко посміхався. –  Бог подбає про тебе, Тоні,– сказав він. Я кивнув, але не мав уявлення про те, що чекає попереду. –  Я зв’язався зі своїм другом, Кором Брунсом,– сказав мені Рі­ чард. – Ми були разом місіонерами в Ливані. Я чув від Річарда про німця та його родину і раніше. –  Дочка Кора Керолін запропонувала прилаштувати тебе, коли ти повернешся до Англії. Річард витягнув маленького конверта з кишенні піджаку. У ньому було фото родини. Вони всі посміхалися. –  Це Керолін та її чоловік Джон,– показав Річард,– і їхні двоє діточок, дворічна Анна й новонароджений Джошуа. Раптом із великим болем я зрозумів всю невинність і красу цієї родини. Річард продовжував розповідати про них. –  Вони живуть в Нью-Малдені (Суррей), де є членами баптиської церкви... –  А вони знають, хто я і що накоїв? – перебив я, тому що почувався схвильованим і занепокоєним. Річард упевнено посміхнувся. –  Запам’ятай Тоні, «нема засудження тим, хто в Христі Ісусі»,– ска­ зав він, цитуючи Святе Письмо. – Вони – чудова християнська родина, і не засуджуватимуть тебе. Вони знають, що тебе звільняють, і по­ обіцяли зустріти в аеропорті, а також забрати до себе додому. Він знову заліз у конверт, і витягнув короткого листа. Він був від Керолін та Джона, де вони говорили про те, з яким нетерпінням очікують зустрічі зі мною. Вони писали, що будинок у них невеликий, але мені буде зручно і мене приймуть з радістю. Я був приголомшений щедрістю цих незнайомців.


Розділ 13 78

Н

астав день звільнення – 11 листопада 1992-го року. Я розкрив свою книжку відкриттів на день ще до сходу сонця. У мерехтливому світлі свічки я із здивуванням дивився на сторінку. Назва читання на день була: «Справді вільні». Я святкував над словами з Єван­ гелія від Івана 8:36. То був мій вірш. Я знав, що Бог бачив мене, кожен крок мого життя. Тепер я мав довіритися Йому в своєму майбутньому. Ранок я провів, ходячи навколо блоку і розмовляв з дуже великою кількістю людей, пропонуючи їм віддати своє життя Ісусові. Мені було дуже важко прощатись із моїми друзями. Ми стільки разом пережили. Зіггі, Симон, Ян, Мартін, Андреас, Хассан... В очах Мохамеда стояли сльози. –  Продовжуй вірити, друже мій,– сказав я. – Ми – вільні люди. Я взяв його руку і поклав на його серце, обійнявши на прощання. В останне подивившись на блок, я повернувся й повільно пішов назустріч зовнішньому світові. В офісі човішіс я оглянув своє майно, яке вміщалося в маленьку сумку і був радий вдягти пристойну пару черевиків, хоча вони здавалися мені тісними та твердими після трьох років ходіння у шльопанцях. Там також були джинси і чорний светр. Кілька хвилин я стояв, роздумуючи та передивляючись три червоні записні книжки. У них було повно імен, номерів та адрес: усі з моєї старої роботи та зв’язки по кунг-фу. Нагадавши собі про обіцянку Богові, я викинув їх до смітника. Після цього я поклав у сумку мої навчальні посібники курсу «Еммаус», мою Біблію й кілька інших книжок, що їх Майкл приніс мені у в’язницю. Чимало інших книжок я залишив моїм друзям. Була одна книжка, що я її тримався: «Крізь ворота слави». Я всміхнувся сам до себе, згадуючи

155


ту ніч у камері попереднього утримання, коли я зустрів нігерійця. Я часто думав про нього. Ким він був насправді? Чи міг він бути кимось, посланим Богом, навіть янголом? Я був упевнений, що він написав своє ім’я й адресу всередині на обкладинці книги. Так, я бачив його того вечора своїми очима, однак, відтоді я шукав його багато разів. Але не було ані видертих сторінок, ані слідів його записів. Все це так і залишилося таємницею. Човішіс видав мені конверта, в якому були паспорт і квиток. На якусь мить я подумки повернувся до часів, коли працював у підрозділі особистої охорони. Закритими в сейфі швейцарського банку були і, можливо, ще досі є купа паспортів, які давали мені різні національ­ ності й імена. Отримати підробні документи легко, якщо знаєш потрібних людей. А тепер я тримав паспорт, виданий британським консульством, але він був дуже погано заповнений. У нього була вкладена записка від Річарда. –  Ми дуже вдячні жінці з посольства за цей документ. Тобі буде потрібно його обміняти, коли приїдеш до Англії, але він допоможе виїхати з країни. Я зіщулився, дивлячись на жахливе фото, зроблене у в’язниці, і засунув паспорт у задню кишеню разом із квитком до лондонського аеропорту Хітроу. –  Ходімо,– сказав я до варіанос. П’ять полісменів супроводжували мене до аеропорту Ларнаки. Вони занесуть мене на п’ять років до чорного списку на Кипрі, а також мають упевнитися, чи я справді залишив країну. Сидячи на задньому сидінні, я жадібно роздивлявся довкола. Блакитне небо, дерева, гори, жінки, діти, запах моря. Я беріг ці образи в своїй пам’яті протягом трьох років. Тепер я знову бачу їх насправді. Мої відчуття були напружені до всього у зовнішньому світі, до всього, чого мені бракувало. Мене тримали в поліцейському відділку аеропорту, доки рейс не був готовий до відльоту. Аж раптом я почув знайомий голос. То був Майкл Райт. Він приїхав разом із своїм тестем, аби попрощатися зі мною. Вони привезли мені тепле пальто. –  Це ідея Елізабет,– усміхнувся Майкл. – Вона нагадала мені, що в Англії буде дуже холодно. Він відкрив свою Біблію, показавши мені кілька ключових віршів, що підбадьорили й підтримали мене. Було таке відчуття, наче я – його

156


дитина і він відправляє мене у світ. Наше прощання було емоційним. Він дав мені так багато. Майкл зробив крок убік від своєї церкви, аби йти в пошуках загублених та нужденних. Залишивши своїх людей й безпечне життя серед них, він поїхав до іншої країни, довіряючи Божому покликанню. Він зіштовхнувся не лише з культурними бар’єрами, але наважився ступити прямо на лінію вогню. Центральна в’язниця Нікосії була домівкою для багатьох несамовитих чоловіків, і найменш підходяче місце для такого приємного чоловіка як він. Але він залишився вірним. Він любив загублені душі як Ісус, і приніс надію та життя тим, хто був у відчаї і залишений усіма. Наскільки я міг зрозуміти, він зробив саме те, до чого нас закликає Ісус. Майкл відклав свої особисті потреби вбік, аби досягати таких, як я людей доброю вістю Ісуса Христа. Майкл показав приклад, згідно з яким я пізніше буду виміряти багатьох людей, які зустрічалися в церквах Об’єднаного Королівства. Сумно, але мене це пробудило від сну. За своє життя я літав на багатьох літаках, але тепер я дивився із здивуванням та захопленням на вогні під нами, доки літак здіймався у повітря. Це було прекрасно. Життя було прекрасним. Я закрив очі і став згадувати останні три роки. Я почувався повноцінним та вдячним. Коли літак почав знижуватися, в мене затряслися кінцівки від змішання почуття страху й хвилювання. Аби заспокоїтись, я почав подумки цитувати слова з 22-го Псалму: «Господь – то мій Пастир, тому в недостатку не буду,– на пасовиськах зелених оселить мене, на тихую воду мене запровадить! Він душу мою відживляє, провадить мене ради Ймення Свого по стежках справедливости. Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого, бо Ти при мені,– Твоє жезло й Твій посох – вони мене втішають! Ти передо мною трапезу зготовив... Тільки добро й милосердя мене супроводити будуть по всі дні мого життя, а я пробуватиму в домі Господньому довгі часи». Коли я проходив крізь ворота прибуття, то одразу впізнав Джона та Керолін Нанн та їхніх дітей. Я з болем розумів, якою темною особистістю, мабуть, їм здавався. Я ледве міг дивитись їм в обличчя, але вони обійняли мене, так, наче я був членом їхньої родини, який надовго загубився. Мені було важко зрозуміти, що казати. Мої відчуття були напруженими від життя. Після трьох років у підземній

157


в’язниці все здавалося великим та гучним, навіть лякаючим. Поїздка в машині викликала в мене нудоту, але я був дуже вдячний цим людям, звичайній родині, які сміялися й розмовляли, і намагались показати, що раді мені. Усередині їхнього будинку мені так само було нелегко, і в мене майже паморочилося в голові. Будинок був теплим, в ньому пахло їжею. Скрізь були фотографії родини, зручні крісла та дитячі іграшки по всій підлозі. Це було так природно, хоча, з іншого боку, дивно і важко для сприйняття. Джон показав мені будинок, залишивши мене самого в маленькій кімнаті для гостей, яку вони приготували. Керолін гукнула з кухні, що вечеря буде на столі за п’ятнадцять хвилин. Я раптом відчув, що був голодний як вовк, сів на край ліжка, торкаючись чистої постільної білизни, роздивляючись фото на стінах, свіжі рушники та туалетні причандалля, залишені для мене. Усе було таким чудовим та незаслуженим. –  Ці люди не мають уявлення, хто я,– подумав я, побачивши своє відображення у дзеркалі. Я прийняв гарячий душ. Бруд, що в’ївся за три роки, був змитий у стік. Митись у філакіс було небезпечною справою. Завжди були недобрі очі, що спостерігали, і розгулювати голяка було дуже погано. Сподіватись на гарячу воду також не доводилося. Іноді її вимикали на кілька днів, а потім коричнева рідина з шумом витікала зі старих труб і ми всі билися за місце під кранами. На першому поверсі було чутно музику, й Анна бігала довкола, уни­ каючи свого тата, який намагався посадити її на дитячий стілець. –  Проходь, сідай,– посміхнувся він, побачивши мене в дверях. –  Почувайся, як удома. Він ухопив маля і розгойдав, тримаючи за ноги, доки дитина не почала верещати від захоплення. Потім, перевернувши, він посадив її поруч зі мною. Дівчинка подивилася на мене й всміхнулась, потім зробила вигляд, що соромиться, ховаючи обличчя та визираючи з-за пальців. Керолін зайшла з каструлею, що парувала, й поставила її на стіл. –  Я не буду вибачатися, що принесла каструлю на стіл, Тоні. Я подивився на неї здивовано. –  Ти – не гість, ти – член родини. А ми так завжди подаємо їжу. Сказавши це, вона насипала велику кількість м’ясної запіканки, що

158


чудово пахла, в тарілки. Джон подякував Богові за їжу, і ми почали їсти. Вона була такою смачною. Родина Наннів була дуже привітною, але вони не могли зрозуміти, яким дивним я сприймав цей «нормальний» сімейний устрій. Я ніколи не мав такого родинного життя й іноді дивувався тому фактові, наскільки вони мені довіряли. Джон ішов на работу, а Керолін перебувала в іншій кімнаті з малюком Джошуа, залишивши мене та свою маленьку донечку вдвох у вітальні. Я намагався зрозуміти, чи вони взагалі мали якесь уявлення про жорстокість, що була частиною мого єства. Анна часто була роздратованою. Я не мав досвіду спілкування з дітьми, але щось у ній допомогло мені зняти напругу. Одного дня Керолін, невдоволена тим, як довго Анна їла свій сніданок, поставила на стіл таймер у вигляді яйця. –  Ти маєш усе доїсти доти, як скінчиться пісок, Анно, інакше, будуть проблеми. Вона пішла, а Анна стала вдивлятися в свою тарілку з вівсянкою. –  Не хочу,– сказала вона і відсунула тарілку, прикусивши нижню губу. Я не знав, що робити. Я підійшов і сів поруч із нею. –  Давай, Анно, з’їж її. Вона – смачна,– сказав я, невпевнений у тому, як мені поводитися. Вона з підозрою подивилася на мене. Я взяв яйце-таймер, і перевернув його, додавши кілька хвилин. Це змусило Анну посміхнутися. –  Т-с-с,– підморгув я їй. –  Т-с-с-с-с,– відповіла вона, приставивши пальчика до губ. Потім засміялася, й почала їсти кашу. Ми стали друзями. Тієї неділі, 15-го листопада 1992-го року, я пішов із родиною в бап­ тистську церкву Нью-Малдена. Це було те, чого я шукав довгі місяці. Мені подобалось, як Майкл та інші відвідувачі розповідали про свої церкви, і я знав, що то буде справжня радість – зустріти так багато інших християн. Тут зібралося біля трьох сотень людей. Усе служіння я був трохи приголомшений. Привітання та музика були чудовими, а коли служитель почав проповідувати, я намагався ловити кожне його слово. Якоїсь миті він запросив людей підходити ділити­ся своїми свідченнями. Я сидів на стільці, трохи трясся, але знав, що Господь говорив мені вийти. Дуже хвилюючись, я підвівся, і був

159


запрошений пройти вперед. Запинаючись та заїкаючись, я поділився дечим із своєї історії. То було вперше, коли я говорив ось так, перед аудиторією. Я розмовляв із багатьма людьми у в’язниці, але то зда­ валося таким природним, таким необхідним. Тепер, дивлячись на усміхнені, підбадьорюючі обличчя, я був знервований настільки, що погано почувався. Ще до обіду в мене з’явилося багато нових друзів, і я записався на уроки з підготовки до хрещення. Довгі місяці я мріяв про те, щоб бути хрещеним по-справжньому. У в’язниці Майкл Райт часто говорив про хрещення, що їхня церква проводила на пляжі Кипру. Ян Реверезер, молодий корейський хлопець, написав мені, описуючи, як він був охрещений у морі. Я трохи заздрив йому. Я читав у Біблії про Івана Хрестителя, де він хрестив Ісуса, і знав, що це щось потрібне в моїй ситуації. Як було можливим, я хрестив себе під душем, символічно помираючи для старого життя, й стаючи від води новою, чистою людиною. Удома я накривав стіл для обіду. На нього були запрошені двоє гостей і вони прибули разом. Вони обійняли Джона та Керолін, як добрі друзі. Філ був приблизно мого віку, з широкою посмішкою й міцним потисканням руки. Ми невдовзі потоваришували, бо обидва мали пристрасть до мотоциклів. Сара простягнула руку. –  Дуже приємно познайомитися,– сказала вона, дивлячись мені просто у вічі. – Ми стільки чули про тебе. Я нервував і переступав із ноги на ногу. Вона всміхнулась, і здалося, що та усмішка освітила все її обличчя. За обідом я був зачарований сяйвом, що йшло від Сари. Мені сподобалося, як вона розповідає іншим про те, що Бог робить у її житті. Вони всі так сильно любили Ісуса і я знав, що це саме те оточення, яке мені потрібне. Того найпершого вечора я не міг припинити думати про неї. Вона була мила. Я посміхався щоразу, коли згадував її. –  Що Ти робиш? – запитав я у Бога. – Я не готовий ні до чого такого. Я не знав, куди все це приведе, але знав, що Сара була чудовою. Вона змусила мене почуватись особливо того дня, і я хотів подарувати їй щось. Я дістав свої каліграфічні ручки й почав малювати. За кілька днів я вирушив до Сари. Вона жила на певній відстані, в Патні. В’язниця привчила мене до обмеженого простору. У часи,

160


коли я працював в службі ближньої охорони, я подорожував світом і долав чимало маршрутів заради клієнтів.Тепер же я нервував, навіть виходячи з дому. Думка про те, щоб сісти в автобус чи потяг була для мене неймовірним випробуванням. За день до цього я знайшов роботу у місцевого художника-декоратора, неподалік від будинку Наннів. Він заплатив мені готівкою за день роботи. Я витратив їх на таксі до Патні. Коли я приїхав на вулицю Сари, моє серце билось, як скажене. Що я роблю? Я тримав малюнок, замотаний в коричневий папір, а також букет квітів. Мої руки тремтіли, коли я дзвонив у двері. Вона жила разом з іще чотирма дівчатами, і всі вони вчилися на педагогів. –  Будь ласка, Саро, відчини двері,– шепотів я сам до себе, пере­ минаючись на сходах. Але відчинила не вона. Переді мною стояла маленька на зріст білява дівчина, яка пустовливо посміхнулася, коли я запитав про Сару. Сара вийшла, а за нею визирали ще кілька зацікавлених облич. Сара почервоніла. –  Тоні, який сюрприз. Я не знав, що відповісти. –  Я просто хотів дати тобі це, – запнувся я, тицьнув подарунки їй в руки і повернувся, щоб піти. –  Зачекай,– сказала вона дещо зненацька. – Ти не можеш так просто піти. Хоча б зайди на чашку чаю. Я так і зробив, але тремтіння не проходило. Воно зникло після того, коли я залишив дім Сари й повернувся в Нью-Малден. Того вечора я зателефонував їй і ми домовилися разом повечеряти. Протягом наступних тижнів у нас було кілька побачень. Я завжди нервував, але ми, здебільшого, говорили про нашу віру і це допомагало мені розслабитися. Серед багатьох моїх нових друзів я відчував сором, навіть почувався по-дурному, що мав потрапити до в’зниці, на саме дно життя, аби знайти Бога. І ось Сара,– прекрасна, щиросердна невинна дівчина, яка любила Ісуса все своє життя. Я заздрив цьому. Вона сказала мені, що хотіла б пережити Бога так само «по-справжньому», як пережив Його я. Я не міг цього зрозуміти. Я не бажаю нікому пережити того, що пережив я. Сара не «бачила» Бога в ситуаціях, в яких бачив я. Але я був у повному захваті від її очевидної віри та чудового свідоцтва.

161


Сара від дала своє життя Ісусові ще коли була дитиною. Вона посміхалася, розповідаючи мені свою історію. –  Я любила ходити із татом, коли він проповідував,– сказала вона. – Він не був спеціально призначеним служителем, просто в нашій церкві всі чоловіки беруть участь в проповіді. Одного вечора, коли мені було десять років, я пішла з ним, і пам’ятаю, що він проповідував про «кінець часів». Він говорив про те, що цей світ може зникнути будь-якої миті. Ісус повернеться, а ті, хто не вірять у нього, залишаться, – Сара зупинилася й затремтіла. –  Думка про те, що я можу бути однією з тих, хто лишиться, налякала мене,– продовжувала вона. – Я знала багато чого про Ісуса з біблійних історій. Знала також, що маю вірити в Ісуса, аби бути спасеною. Я вірила в Нього завжди. Але не була впевнена в тому, що правильно присвятила себе Йому. Я слухала тата дуже уважно, і зрозуміла, що маю помолитися молитвою, про яку він усім говорив. Я подивився на неї в очікуванні, а сльози, здавалося, збиралися в її очах. –  Так, я молилась молитвою, Тоні,– сказала вона. – Але нічого не відбулося. Доти я багато разів чула про те, як молитися, і що твоє життя зміниться, чи ти відчуєш це чудове почуття від спасіння. Але, як на мене, не було нічого. –  Нічого? – я здивувався, згадавши ту ніч у камері, коли я вперше молився Ісусові. –  Не було ні теплого світла, ні голосу з неба, ні дивного відчуття. Нічого. Я подумала, що, мабуть, неправильно щось зробила. Може, я сказала слова не в тому порядку, чи, може, в мене не виходить змусити моє серце дійсно бути досить відвертим у молитві,– Сара злегка всміхнулась. –  Я відчувала страх майже цілий рік,– продовжувала вона. – Кож­ ного вечора я лягала в ліжко, прислухаючись до звуків. Я прислухалась, аби почути що-небудь – чи то скрип сходів, чи тихі розмови, будь-що, що запевнило б мене, що мама з татом у домі. Іноді я робила вигляд, що кашляю, і мама бігла по сходах, і я знала, що все гаразд, вони мене не залишили. Коли було тихо, то я боялася, що Ісус уже прийшов, а мене залишили позаду. Я здивовано поглянув на Сару. Вона посміхнулась.

162


–  Нарешті, я набралася хоробрості поговорити з мамою та татом про це. Після того, все було гаразд. –  Як? – запитав я. – Що вони сказали? –  Мама пояснила, що все моє життя вони захищали мене, що вони не дозволяли мені брати участь у чомусь, що могло погано вплинути на моє життя. У мене просто не могло трапитися великих змін... –  Але бути спасеним – це не просто жити хорошим життям, чи не так? – сказав я. Тепер я хвилювався. Має бути щось більше. –  Тато нагадав мені про вартового-филип’янина з книги Дій апос­толів,– продовжувала Сара. – Коли він побачив, що Павло та Сила були звільнені з в’язниці завдяки землетрусу, то запитав їх: «Що мені робити, аби спастись?» Тато нагадав мені їхню відповідь: «Віруй у Господа Ісуса Христа і спасешся ти». Я знов запитала тата: «І це все? Ти певний, що це все, що я маю зробити?» Він показав мені інші вірші в Біблії, що підтверджували це. Він сказав мені, що деякі люди переживають дуже яскраві відчуття, коли щойно приходять до Бога, але так не з усіма. Він запевнив мене, що насправді важливою є моя постійна віра в Ісуса та довіра Йому. А це саме те, що мені було потрібно почути,– закінчила свою розповідь Сара. Я подумав про моїх друзів у в’язниці. Багато-хто з них прийшов до Бога, коли від їхнього життя залишилися тільки руїни. Я ділився з ними Євангелієм єдиним відомим мені шляхом. Часто я, можливо, невірно ставив слова, тому що не знав «формули» чи конкретної молитви. Ніхто з нас не знав. Мені стало сумно від того, що Сара лежала і не спала, боячись, що її молитва була неправильною. Я знав, що слова не мали значення, і що жодна молитва від серця не залишається без відповіді Божої. Я згадав, як учив мене Майкл. –  Спасіння не можна заробити, воно дається дарма. Усе, що нам потрібно, – це вірити в Нього й прийняти Його безкоштовний дар. Те, як ми приходимо до Нього, не має значення. Слухаючи Сару, я побачив, яким різним було наше життя. Вона зростала в люблячій родині з вірою, яку можна було сприймати, як майже передану у спадок. Я увірвався в її захищене невинне життя. Як вона взагалі могла нормально сприймати те, ким я був, що накоїв? Мені було так соромно. Можливо, заради неї буде краще, якщо між нами нічого не буде. Хоча в тому, як Сара слухала мене, ставила запитання та підбадьорювала, було щось особливе. Іноді

163


вона змушувала мене почуватися цінним і дорогоцінним. Я не міг залишитись без її дружби. Усе своє доросле життя я насолоджувався впевненістю аж до меж пихи. Я входив до кімнати, знаючи, що завдяки рухові пальця можу стати головним. По тому, як я поїхав з Кипру, все змінилося. Я став неймовірно хвилюватися, запинатися й заїкатися перед людьми. Сара, мабуть, помітила, який я незграбний. Я просто жахався торкатись її у будь-якому випадку. Потім одного вечора вона взяла мене за руку. Моєю першою реакцією було вихопити її, але, перш ніж я щось зрозумів, вона наблизилась і поцілувала мене. Я був паралізований. Нарешті, тремтіння минулося і йому на зміну прийшла радість. За кілька місяців я переїхав з будинку Джона та Керолін до будинку Алана та Ірен Кіркхем, приємної літньої сімейної пари з церкви. Звідти я перебрався до квартири над «Оак Рум», маленького євангельского залу в Клефем Джанкшин. Я пробув там кілька днів, перш ніж зрозумів, що в церкві, крім мене, був лише один чоловік. Решта прихожан були чорношкірими жінками середнього й похилого віку. Коли Джо Макдональд побачив мене, на його обличчі відобразилося неймовірне полегшення. Оскільки традиційні братські церкви є дуже суворими у відношенні ролі жінок та чоловіків, усі обов’язки проповіді лягали на нього. Жінки ж були силою поза межами служіння, але коли доходило до проповіді та причастя, вони мали залишатися в тиші. Протягом багатьох років Джо вірно вів церкву, проповідуючи вранці та ввечері, доки не відчув, що виснажився. Лише за кілька днів я успадкував більшу частину роботи. На жаль, невдовзі Джо зник зі сцени взагалі, і вся відповідальність лягла на мене. Я опинився у глухому куті. Досі я розповідав своє свідоцтво багато разів, але проповідувати, вчити й проводити служіння було дещо іншим. Жінки були суворими та швидко поправляли мене, але вони були поблажливими і я знав, що Бог послав мене для якоїсь певної мети. Братська церква відома своїм знанням Біблії, і я проводив годину за годиною, вивчаючи Святе Письмо й конспектуючи проповіді. Спочатку я читав свою роботу слово-в-слово, доки не став більш упевненим в техниці проповіді. Слава Богу, до мене невдовзі приєднався високий, атлетичної статури брат із Нової Зеландії Майк Лівінгстоун. Він приїхав до Лондона одразу після мене, й ми швидко стали хорошими друзями. На моє полегшення, жінки його радо зустріли, і я поділив

164


із ним обов’язки проповіді. Спочатку ми часто сиділи і розповідали один одному про своє життя. Як і Сара, Майк виріс у віруючій родині, і також був зачарований історією моєї зустрічі з Христом. –  Знаєш, я колись почувався, як другорядний християнин,– сказав він мені одного вечора. –  Але ти завжди знав Бога, як ти можеш таке казати? – здивувався я. –  Так, але я хвилювався, що живу вірою моїх батьків, а не своєю особистою. –  Що ти маєш на увазі? –  Я завжди мав прикладати зусилля аби скористатися своєю вірою, заявити про неї,– сказав він. – Ось ти справді зустрівся з Богом. Я чув, як ти казав, що не потребуєш більше бачити Бога в своєму житті, аби вірити в Нього. –  Це правда,– відповів я. – Коли я був у в’язниці, то знав, що Він захищає мене щомиті. Так воно й мало бути, аби я міг вижити. –  Але в мене ніколи не було такого. Я ніколи не був змушений пов­ ністю покладатися на Нього, бо моє життя завжди було хорошим,–  відповів Майк. На цю мить мені було вже дуже знайомим подібне свідоцтво. Воно було таким самим, як у Сари. Ані Майк, ані Сара не розуміли, наскільки я захоплювався ними обома. Я не міг уявити, як це воно жити такою «вірою всліпу». Однак, вони боролися рік за роком, прославляючи Бога, довіряючи Йому, служачи Йому. –  То й що? – запитав я Майка. – Ти не зміг би все це робити своєю силою. Ми обидва відчували тягар проповіді та керування церквою, а також знали, що то Божа сила зміцнювала нас. –  Тоні, я просто намагаюся сказати ось що,– Майк посміхнув­ ся. – Моя історія дуже відрізняється від твоєї, але я знаю, що моя віра справжня. Просто я не можу вказати на певний поворотний момент, коли я навернувся до Бога, як це було в тебе. Мені було важко зрозуміти це, але я знав, що Майк був щирий. –  Поясни мені,– попросив я. –  Я виховувався в родині, де любили Ісуса, тож я зростав, знаючи, що таке бути християнином, тобто більше ніж просто бути відвідувачем церкви. У десятирічному віці я був упевнений, що якийсь час я вже є християнином. Я знав, що прийняв Ісуса як свого Спасителя; проблема

165


була в тому, що я не пам’ятав, коли прийняв це важливе рішення та розуміння. Я просто знав, що якимось чином зробив це. Я не міг згадати дня, коли вперше повірив в Ісуса, здебільшого, тому, що не пам’ятав дня, коли не вірив Йому,– посміхнувся Майк. –  Мені це здається таким дивним,– сказав я. – Можливо, тому, що моє життя було таким неправильним від самого початку, тому-то Бог і мав справити на мене велике враження. –  Так, можливо,– відповів Майк. – Деякі люди порівнюють на­ вернення із подорожжю потягом між двома країнами,– продовжував він. – Якщо ти не спиш, то достеменно знатимеш, коли перетнеш кордон, але якщо ти спиш, то не пам’ятатимеш, коли прибудеш до країни призначення. Хоча ти все одно туди потрапив. У моєму випадку я просто не пам’ятаю, коли «став» християнином. –  А чи це не залишає місця для сумнівів? – запитав я. –  Гадаю, що це одне з тих труднощів, з якими я зіштовхувався впродовж багатьох років. Коли мені було тринадцять років, я був певний, що Бог сказав мені хреститися на зовнішній знак моєї до­ віри Йому. І я прийняв хрещення. Але потім, у підлітковому віці, я мав кілька дрібних сумнівів щодо цінності всього цього. Головною проблемою було те, що я не мав змоги згадати точної дати навернен­ ня, особливо, коли зустрічався з людьми, чий досвід був більше схожий на твій. Я сумно всміхнувся: –  І що? –  Ну, гадаю, що ці сумніви були загалом відсіяні за допомогою молитви. Попросити прощення ще раз не нашкодить? Майк засміявся: –  Гадаю, ще одна річ, пов’язана з відсутністю цих «великих пере­ живань» Бога полягає в тому, що я хотів мати змогу пояснити Його існування з наукової точки зору. Я знав, що вірю в Нього, але це було схоже на те, наче я хотів довести собі та іншим «чому» я вірю. У мене науковий розумовий склад. Але існування Бога не можна довести за допомогою класичної науки. Експеременту, що довів би існування Бога, немає. Тож, врешті-решт, я прийняв той факт, що в фізичному світі існує чимало інших показників, які доводять існування Бога в духовному світі. –  Що ти маєш на увазі? – запитав я.

166


–  Ну, диво влаштованості всесвіту, це по-перше. Потім існують свідоцтва інших віруючих. І, нарешті, я просто мав зробити крок віри в своєму розумі. Ми трохи посиділи, розмірковуючи над тим, що сказав Майк. Я дійсно цінив силу його розповіді. –  Гадаю, я ніколи не бачив, що Бог робить великі та неймовірні чудеса в моєму житті,– тихо закінчив він. – Але знаю, що Він спрямовує, керує та благословляє мене на кожному кроці шляху. –  Амінь,– сказав я зі ствердною посмішкою. Церква стала великою часткою мого життя, але потрібно було якось заробляти на прожиття. Протягом дня я брався за будь-яку роботу, аби сплачувати рахунки та відкладати гроші. Іноді знайти роботу було важко, але без неї я надовго не залишався. Я працював офіціантом, малював та декорував, а також робив усіляку іншу роботу. Нарешті, я знайшов постійну роботу в охоронній компанії. Для мене було б легко повернутися до роботи в ближній охороні, але то було надто близько до втіхи мого старого життя. Бути простим охоронцем було, певною мірою, марнуванням своїх умінь, та й платня була малою, але мені подобалася робота і вона була відносно спокійною. Вона привела мене до Кью-Гарденс та інших туристичних пам’яток Лондона. Для мене не мало великого значення, чим я заробляв на життя. Моєю рушійною силою був Ісус і можливість розповідати іншим про нове життя, яке Він дав мені. Я молився за можливість свідчити людям. І на моєму шляху їх зустрічалося чимало. Але минуло небагато часу, перш ніж охоронна компанія зрозуміла вагу запису про мою роботу в ближньому захисті в минулому. Мені запропонували підвищення і я швидко почав рухатися вгору кар’єрними сходинками. Я любив добре виконувати свою роботу і знав, що можу провести великі вдосконалення щодо того, як усе відбувалося. Невдовзі мої амбіції зросли, хоча я сам ще не розумів того . Минуло кілька років, і я змінював роботу в бізнесі, щоразу отримуючи краще призначення. Перш ніж я збагнув, я став молодшим національним менеджером із рахунків, маючи службове авто, повністю оплачену квартиру в центрі Лондона й пристойну платню. Я дякував Богові за те, що вважав Його турботою. На той час Сара стала випускницею і ми почали планувати одруження.

167


Ми провели багато вихідних у будинку батьків Сари в Ессексі. Я мав багато що довести їм. Вони були люблячими й відкритими людьми, але я добре розумів, що навряд чи був тим чоловіком, якого вони бажали б своїй дочці. Все, що я міг робити – це молитися, щоб вони побачили «нового мене», чоловіка, якого Бог формує та переплавляє день за днем. Не завжди було легко. І хоча я давно вже залишив кунг-фу, воно все ще залишалося великою часткою мого єства. Одного разу я насолоджувався перебуванням в їхньому будинку. Я планував в по­ неділок вранці сісти на потяг, що прямував до Лондона. Біля п’ятої години ранку Девід, батько Сари, вирішив розбудити мене принісши чашку чаю. Я спав чутливо. За секунду мої старі, викарбувані інстинкти увімкнулися. Хтось заходив до кімнати. Миттєва тривога, і в захисті я стрибнув у бойову позицію коня. Бідний Девід не розумів, що відбувається. Я зупинився вчасно, перш ніж вдарити його. Він був молодцем і втримав чашку чаю, коли я здивовано відскочив. Девід часто сміється з того випадку, але для мене то було болісне нагадування про старий «шлях», який ніколи не буде насправді повністю стертий із мого єства. Кунг-фу буде завжди жалом в моїй плоті. Використавши особливі точки на тілі, я можу за секунди вбити людину. Таке знання є небезпечним. Це подібно до ходіння з зарядженим пістолетом. Спочатку Сара завжди казала мені, що почувається в безпеці, коли ми гуляли вдвох. Але це було не те, що я хотів почути. З того неймовірного дня, коли Бог продемонстрував свою силу, коли я боровся з Алькапоні, я завжди відмовляв людей від використання будь-якої форми бойових мистецтв. На Заході, здебільш, займаються фітнесом та самообороною, але в духовному сенсі це має коріння, яке, я вірю, веде хибним і небезпечним шляхом. «Шлях» кунг-фу дуже відрізняється від істиного шляху Христа. Це шлях, що створює хибну самовпевненість. Бойові мистецтва мають справу з страхами людини, її слабкостями та «его». Христовий шлях веде людину до звільнення, до нового життя, свободи й безпеки через Нього та в Ньому.


Розділ 14 78

М

и побралися з Сарою 22-го липня 1995-го року. Раніше, того ж самого року, подруга Сари вийшла заміж за Майка. Сумно, але це означало, що і я, і Майк залишили церкву «Оак Рум» з інтервалом у кілька місяців. Сара та Хелен працювали в Ессексі, поруч із домівкою їхніх батьків. Дівчата були подругами дитинства і обидві родини були членами місцевої церкви під назвою «Маркрофт Холл». Ми швидко влилися в життя «Маркрофт». З ранніх днів мого навернення я уявляв, що поїду місіонером до Китаю, чи працюватиму у в’язницях, де були злочинці, які скоїли важкі злочини. Натомість, я знайшов себе, слідуючи за Сарою в її пристрасті до дітей. Її батько проводив літні табори «Прожектор» упродовж багатьох років, і я був вражений, наскільки мені сподобалося брати в них участь. Мені подобалося грати в ігри. То було саме те, чого мені бракувало все моє життя. Там були водяні битви та найрізноманітні ігри, спортивні змагання. Вечорами ми ділилися доброю звісткою Ісуса Христа. Дітям було цікаво і я побачив, що вони слухаються мене. В «Маркрофт Холл» не було євангелізаційних програм і тому було мало молоді. Невдовзі Майк, Хелен, Сара і я вирішили заснувати у церкві молодіжний клуб. Ми знали, що є чимало молодих людей, які не знаходять нічого цікавішого, аніж вештатися вулицями. Ми були енергійною командою. Я грав на трубі, а Майк проповідував Євангеліє. Щоп’ятниці ми приїздили на міні-бусі до району Басілдон, підбираючи дітей з собою до церкви. Багато-хто з них прийняв Ісуса. Джеймі був дуже проблемним хлопцем. Йому було дев’ять років, і він був дуже малим як на свій вік. У нього за плечима були неодноразові втечі з дому та проблеми. Він нікому не довіряв і нервово заїкався, коли розмовляв. Ми не знали всієї історії його минулого, але, як

169


і багато дітей, яких ми зустріли, він був із неповної родини і його мати боролась за право піклуватися про нього. Ми будували відносини зі всіма батьками, з ким було можливо, ніколи не приховуючи, що я сидів у в’язниці. Це мало кого дивувало. Багато-хто з чоловіків тих жінок також відсиджував термін, і більшість із них були вдячні нам за допомогу в оберіганні їхніх дітей від вулиці. Тиждень за тижнем Джеймі приходив до молодіжного клубу. Дуже швидко він привів свого брата Джона та сестру Менді. Я часто думав про те, наскільки гіршим могло б стати життя Джеймі, якби в нього не було нашої підтримки в ті важливі дні. Беккі Вотсон була чудовою юною дівчинкою, яку ми підбирали щотижня з Біллерікей. Клуб зростав, і тепер нам уже були потрібні мінібус та кілька машин, аби забрати всіх дітей. Одного вечора я тільки-но почав першу гру, коли, на жаль, зрозумів, що забув Беккі. Залишивши інших проводити гру, я полетів, використовуючи всі свої навички захисного водіння, зменшивши двадцятихвилинну подорож до мінімуму. Беккі все ще чекала. Вона змерзла, але не ображалася. Така вона була за характером. В машині ми розмовляли, а потім я запитав її прямо: –  Беккі, то ти вже віриш в Ісуса? У відповідь була тиша. Її ніколи не запитували так прямо. Вона дивилася просто перед собою, а я невідривно дивився на дорогу. Тиша тривала, доти доки ми не припаркувалися біля церкви. Я розстебнув свій пасок безпеки і почав відкривати дверцята, коли Беккі несподіванно сказала: –  Так. –  Так? – я здивувався. –  Так, я вірю в Ісуса,– сказала вона, дивлячись прямо мені в обличчя. Вона посміхнулась, а очі її моргали. Вона повторила знов. –  Так, Тоні. Тепер я вірю в Ісуса. Беккі ділилася своїм свідоцтвом багато разів у наступні роки. Вона завжди говорить, що віддала своє життя Христу того вечора, в моїй машині. Я був радий, що наважився запитати її так прямо. Сьогодні, Беккі – природжений євангеліст і відкрито ділиться своєю вірою, що є надхненням для мене. Було й багато інших, хто довірився Ісусу та жадав дізнатися більше. Крім зустрічей по п’ятницях, ми призначили вивчення Біблії по

170


вівторках в нашому будинку. Місця було небагато, але ми регулярно запихували від десяти до п’ятнадцяти молодих людей до нашої вітальні. То були радісні дні. Тим часом я прогресував на роботі. Я отримував підвищення посади та зарплатні і завжди дивився вперед, досягаючи наступної мети. Моє серце завжди бажало досягати людей, які не знали Ісуса, але тепер, дивлячись назад, я розумію, що мій фокус змістився. Ми з Сарою думали, що Бог забезпечував нас усіма цими гарними речами, щоб ми могли більше віддавати Йому. Але в реальності цього не відбувалося. Моя работа стала більш відповідальною і забирала багато часу в Сари, церкви та роботи, до якої, я знав, мене покликав Бог. Не розуміючи того, я став перетворюватися на того, кого тепер я називаю «зручним християнином». Лише кілька років тому я ставився з сарказмом до типу людини, якою я зараз став. Коли я щойно прибув до Англії, то дуже хотів бути частиною церкви. У в’язниці я читав історію ранньої церкви, описану в Новому Заповіті й уявляв, як все відбувалося. Мені здавалося, що це Божий подарунок для мене. Звичайно, після духовного спасіння на Кипрі то було справжньою нагородою – перебувати серед інших віруючих. Час минав, я переставав відчувати іллюзії щодо багатьох церков, які я відвідав. Так, люди могли бути люблячими, доброзичливими, сповненими ентузіазму та підтримувати один одного, але в цілому вони були дуже прив’язаними до свого особистого життя. Вони молилися за бідних і нужденних, але мало-хто з них бажав ділитися своєю вірою за межами стін церкви. Я читав в своїй Біблії з Євангелії від Марка 16:15, де Ісус говорив Своїм учням: «Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангеліє проповідуйте!» То було повеління Ісуса, яке мало значення як для християн сьогодення, так і християн біблійних часів. Але я зустрічав небагатьох людей, які б це робили. Я був спасений та змінений Усемогутнім Богом. Я робив все, що в моїх силах, щоб поділитися з іншими істиною про Ісуса Христа. Для мене було незрозумілим як можна цього не робити. Це було на зразок того, ніби людина знайшла ліки від раку. Чи вона приховає це від решти людства? Звичайно ні. Я ж знайшов набагато більше і тому не міг мовчати. Крім того мені було незрозуміло, чому так мало християн виявляють бажання розповідати іншим про спасіння.

171


За шість чи сім років я також піймався на гачок хорошого життя. Я увійшов до духовної пустелі, навіть не розуміючи цього. Попереду чекали часи випробувань. До літа 1999-го року Майк і Хелен переїхали в Беркшир, де Майкові запропонували гарну роботу. Молодіжна група продовжувала добре функціонувати, але ми з Сарою були збентежені нашим церковним життям. Ми були єдиними людьми нашого віку в церкві, й жадали більш значущого спілкування. Бог, ми були впевнені, розумів наше занепокоєння. Ми дуже дякували Йому, коли мені запропонували роботу в Фелтемі. Вона означала більше грошей і ми могли дозволити собі гарний будинок у кращому районі. Якими ж наївними ми були! Дивлячись назад, тепер я бачу, що Божим планом була не гарна заробітня плата та будинок. Ці речі були нічим іншим, як пастками зручного життя. Бог думав про людей, яким ми вже служили в Ессексі. Діти потребували нас, а ми залишили їх. Так, ми прилаштували кожного в місцевій церкві й упевнилися, що про них дбають, але, зрештою, ми йшли своїм, а не Божим шляхом. Якби ж ми зрозуміли це вчасно! За кілька днів до переїзду я став непотрібним. –  Який був Божий план у цьому? – думав я. Однак, я побудував план на майбутнє, і знав, що невдовзі ми знову станемо на ноги. За кілька місяців я отримав навіть кращу роботу – директор із маркетингу в охоронній компанії у центрі Лондона. Невдовзі після того з’ясувалося, що Сара чекає на нашу першу дитину. Життя здавалося гарним. Ми були впевнені, що знаходимося в правильному місці. Я став виконувати обов’язки молодіжного лідера в місцевій єван­ гельсь­к ій церкві й вирішив, що необхідно заснувати молодіжну групу для місцевих підлітків. Не обійшлося без боротьби. Мені довелося зіштовхнутись із опором деяких членів церкви та розчаруванням. –  Гадаю, вони просто хвилюються, що більша кількість людей постирає малюнок на килимі,– саркастично жартував я із Сарою. Я поклявся, що не поступлюся й підштовхну їх до дії, показавши їм те, що можу, і що має бути зробленим. За кілька коротких місяців з’явився процвітаючий молодіжний клуб.

172


Звичайно, через молодіжний клуб багато-хто з молоді, яка по­ лишила церкву, повернулись і привели з собою друзів. Решта членів церкви почали помічати це. Але все одно було мало вогню для євангелізації. Я нестримно рухався вперед, як бик у китайській лавці. Євангелізм – то повеління Ісуса і я буду це робити, з ними, чи без них. Я мав багато чому навчитися. Господь був майже готовий витягти виделку з розетки. Одного вечора в понеділок, у березні 2000-го року, один із хлопців молодіжної групи прийшов до нас додому. Я розмовляв із ним і молився про деякі проблеми, що він мав в школі, а пізніше підвіз його додому. Коли я повертався назад від нього, то вирішив купити готової їжі в китайському ресторані. День був довгий, і я стомився. На лобовому склі з’явилися легкі краплини дощу. Було темно, і я їхав обережно. За останні місяці я мав кілька дрібних дорожніх пригод. Я дуже поспішав на роботу, потім, знову ж таки, розвозив дітей ввечорі. Утома почала діставати мене. Я їхав неосвітленою сільською дорогою. О цій порі року скрізь було дуже багато оленів. –  Стеж за швидкістю,– нагадав я собі. Останнє чого я бажав – ве­ ликого оленя, що може вискочити перед машиною. Якимось чином я пропустив попереджувальний знак і, перш ніж збагнув, опинився на перехресті. Переді мною горів великий червоний знак, і я натиснув на гальма. Колеса заблокувало. Машина продовжу­ вала рухатися вперед. Добре, що головна дорога була порожньою. Ані вогнів, ані жодних ознак транспорту не було видно. Машина посунулась юзом на інший бік дороги. Що то було? Зупиняючись, я відчув, як щось відскочило від правого боку машини. То був дуже маленький удар, але його було достатньо, аби мене охопила паніка. Мабуть, то була тварина. Я вийшов, аби глянути. Фара розбита, але більше нічого не помітно. Я подивився на дорогу позаду. Можливо, то був маленький олень чи лисиця, що заскочила назад до хащів. Сівши до машини, я повернувся на кілька метрів назад, до перехрестя. Нічого не було помітно, але мене охопило дивне відчуття паніки. Я посидів з хвилину, ухопившись за кермо. Під’їхали дві машини, недалеко від розвилки. Ніхто не вийшов. –  Можливо, їх зупинила та сама тварина,– роздумував я. Я не знав що робити. Їжа холонула. Я був сердитий на себе за ще одну безглузду

173


водійську помилку і не хотів пояснювати це комусь. Особливо, я не хотів мати справ із пораненою твариною. Натиснувши на газ, я поїхав додому іншою дорогою, й більше не думав про це. У суботу дехто із старших дітей з молодіжної групи прийшли до нас додому на обід та для вивчення Біблії. Один за одним вони заходили у вітальню. –  Гей, Тоні, а що сталося з машиною? – запитав Том, тицьнувши мене жартома кулаком, і сівши в крісло. Тому подобалося слухати радіоновини про діяльність поліції. Він завжди вмикався на хви­ лі поліції й відкопував теми для газетних статей про детективну роботу. –  А ти знаєш, що поліція шукає машину, схожу на твою,– засміявся він. –  Невже? – пожартував я, раптом зацікавившись. –  Ввечорі в понеділок трапилася пригода з наїздом і втечею, що спричинило загибель жінки. Доки він це розповідав, кров застигла в моїх жилах. –  А де ж це трапилося? – запитав я, намагаючись говорити, як зазвичай. –  На Бакнел-Роуд. Цю жінку вибило з мотоциклу. Водій навіть не зупинився. Мені стало погано. –  Що я можу відповісти? Тобі краще здати мене,– пожартував я, але всередині мене все завмерло. Я досить довго не міг відправити дітей із будинку. –  Що з тобою,– запитала Сара роздратовано, доки ми махали на прощання останнім із них. – Я не пам’ятаю, щоб ти проводив вивчення так швидко. Я сів на диванчик, поклавши обличчя в долоні. Сара одразу за­ непокоїлася. –  Гей, що таке. Ти що, захворів? – запитала вона. –  Я маю тобі дещо сказати,– відповів я. Сльози застилали мої очі. Я розповів Сарі про той випадок, коли я подумав, що збив тварину і переказав Томову розповідь про загибель жінки. –  Але звідки ти знаєш, що це саме той випадок? – запитала Сара, намагаючись залишатися спокійною. –  Має бути він. Той саме час, те саме місце. Хто ще це міг бути?

174


–  Чому ти мені не розповів? –  Тому що не думав, що трапилося щось серйозне. –  Але ж ти мав відчути, що щось ударило по машині? –  Удар був ледь відчутним. Легкий поштовх. Я подумав, що то була тварина. Сама подивися, на машині зовсім легкі ушкодження. –  То що ж нам робити? – запитала із засмученим виглядом Сара. Вона також уже почала панікувати. Я почав кружляти по кімнаті, намагаючись думати. –  Ми не можемо нічого зробити, доки не будемо впевнені, так? –  сказав я. Сара передивлялась купу непрочитаних газет. Раптом вона притиснула руки до рота. –  Ні! Я ухопив газету. Там усе було написано чорним по білому. Жінка на мотоциклі проїзджала перехрестя біля 9.30 ввечорі в понеділок. Її відкинуло в кущі, де вона пізніше померла. Вона була матір’ю та лідером місцевої групи скаутів. Того вечора вона їхала додому після зустрічі. Газети повідомляли, що водій перевищив швидкість і що детективи досі шукають транспортний засіб. Мене затрясло. Сара заплакала й ухопилася за живіт, наче на­ магаючись захистити нашу ще ненародженну дитину. –  Якщо я вбив ту жінку, на мене чекає в’язниця,– сказав я. –  Але ж це був нещасний випадок, недоречний, недоречний нещасний випадок,– сказала Сара. –  Але жінка померла,– відповів я. – Нещасний випадок чи ні, а я потраплю до в’язниці. –  А як же дитина? – плакала Сара. – Що ми робитимемо? Ми розмовляли до ночі, сперечаючись, що то не може бути волею Божою, аби я знову потрапив до в’язниці, особливо, тепер. Звичайно ж, Він захистить нас від цього. –  Господи Ісусе, захисти нас, порятуй нас! Ми молили Господа, але то були жалюгідні молитви. Ми вимагали, щоб Він творив нашу волю, а не Свою. Ми були неправими, й небеса мовчали. Ми прийняли рішення нічого не робити. За кілька днів ми відігнали машину до майстерні, аби відремонтувати. Я збрехав механікам, сказавши, що знайшов її пошкодженою на парковці. В гаражі мені дали іншу машину замість цієї, доки не

175


відремонтують, і я висадив Сару біля школи, де вона викладала. Коли я почав від’їжджати, мене охопив жах. У дзеркало заднього виду я бачив, як поліцейський на велосипеді під’їхав до Сари і вони розмовляли. Я зупинив машину й повернувся і, мабуть, панікував більше, ніж Сара. Вона знала полісмена, бо його син навчався в її класі. –  Що трапилося з Вашою машиною? – запитував він її, коли я зупинився поруч із ними. Сара схвильовано подивилася на мене. –  Вона в гаражі на обслуговуванні,– відповів я. –  Чудово,– посміхнувся він. – Ми просто розшукуємо машину, схожу на Вашу. У районі таких зареєстровано близько п’яти сотень. Минулого тижня одна з них скоїла наїзд та втечу з місця пригоди. Я хотів, щоб Сара залишалася зібраною, тим часом відчуваючи, як сильні приступи нудоти накочували всередині. Дякувати Богові, полісмен невдовзі поїхав. Одразу ж я поїхав додому й почав переглядати «Жовті Сторін­к и». Я знав, що потрапив у серйозну халепу. Ми потребували повірника. Дуже рано наступного дня в двері гучно постукали. Я скочив із ліжка й побіг униз. Півдюжини полісменів із собаками увірвалися, коли я відчинив двері. Сара вийшла на верхню частину сходів, і виглядала блідою та наляканою. Вони заарештували нас обох і почали обшук у будинку, передивляючись сміттєві кошики та вимикаючи комп’ютер, аби забрати з собою. Сара мовчала. Штори сусідських вікон хилиталися, коли нас обох садили в різні поліцейські машини. Як я міг вплутати нас в таке? Як Сара переживе все це? Коли ми опинились у відділку, нас тримали окремо і відвели в різні кімнати для допитів. Ми не могли швидко вигадати історії. Досить уже брехні. Ми обидва були у відчаї і розповіли всі деталі цього жахливого випадку. Я не міг бути байдужим до допиту. Я хотів померти. Все, про що були мої думки, так це жінка, що я її вбив. Як євангеліст я займався тим, що приводив людей до Ісуса, аби прийняти нове життя. А тепер я спричинив передчасну смерть невинної жінки. Як і я, вона їхала додому з молодіжного клубу. Удома в неї залишилися двоє дітей. А що, як вона не була християнкою? Я забрав її шанс на вічне життя. Я молив Бога, аби Він віддав їй моє місце на небі, а мене послав у глибини пекла. Якби її можна було повернути, я б віддав своє життя тут і зараз. Я жадав, аби Господь вразив мене.

176


Полісмени ставилися до нас добре. Вони зрозуміли, що я кажу правду. Експертиза підтвердила, що я їхав на малій швидкості, але дорога була мокрою, а в жінки не було вогнів на мотоциклі. Але мене це не втішало. Все одно я забрав життя, й зруйнував родину. –  Сара тут ні до чого,– просив я їх. – Будь ласка, відпустіть її. Я знав, що Сара не зможе справитися з ситуацією. Її заарештували, бо машина була зареєстрована на її ім’я. Без сумніву, поліція вважала, що це допоможе витягти з мене повне зізнання. –  Послухайте, це очевидний нещасний випадок,– сказав сержант, намагаючись бути переконливим. –  Усі факти підтверджують це. Королівська Виконавча Служба буде поблажливою. Але мені було байдуже і я махав головою у відчаї. Я заслуговував на покарання. –  Якби ця жінка не померла, то навіть і справи не заводили б,– про­ довжував сержант. – Найгірше, що може трапитися з Вами – це заборона на керування авто. Тижні й місяці, що чекали попереду, були жахливими. Мені було важко говорити до людей про те, що сталося. Ми не могли розповідати цю історію. Навіть наші найближчі друзі знали тільки частину того, що відбувалося. Найважчий удар був із боку церкви. Ми були відвертими з ними, але коли так відчайдушно потребували їхньої любові та підримки, здавалося, що вони повернулися до нас своїми спинами. Вони поставили на моє місце «опікуна» молодіжного служіння, аби продовжувати роботу, що виконував я. Було відчуття, як після удару в щелепу. Я боровся, аби зрозуміти їхнє рішення, але та боротьба була глибокою та болісною. Кожен наступний день здавався ще складнішим, ніж попередній. Посеред всього цього Сара народила сина, якого ми назвали Етаном. То мала бути найрадісніша подія мого життя, але вона була захмарена тривогою. А що, як мене знов відправлять до в’язниці? Як Сара сама житиме з дитиною? Як я зможу забезпечувати їх? Ми терпіли майже шість місяців, перш ніж вирішили виїхати з цієї місцевості. Ми знайшли будинок в Дідкоті, але й там не залишилися надовго. Маючи малу дитину, Сара хотіла бути поближче до бать­к ів. Ми знов переїхали до Ессекса, і я став молодіжним пастором в організації

177


для безпритульних в Саосенді. Директор, Рон Райт, вірив у мене. Він знав мої обставини, але одразу побачив моє серце, що горіло євангеліз­ мом та бажанням допомагати молодим людям. Можливо, Рон вважав, що, перебуваючи у складній ситуації сам, я міг знайти спільну мову з важкими безпритульними дітьми, з якими він працював. Між тим, ми з Сарою перебували навколішках, молячись Богу. То був початок довгого болісного процесу навчання, після якого ми дуже зросли у своїх відносинах з Ним та одне з одним. Сара по-своєму розповідає історію про цей час. Мій же урок – нескінченне відчуття роз­ битості, покірливості та благодаті. Я зрозумів, що протягом ба­га­тьох років я рвався вперед, керований своїм бажанням ділитись Євангелієм, але дуже багато робив від себе. Я не дав Богові місця використовувати мене так, як Він того хоче. Я був пихатим у своїй євангелізаційній праці й засуджував інших, вважаючи, що вони підводять Бога. І лише тепер я починав розуміти помилки, які я допускав на своєму шляху. Уперше за час наших стосунків ми розпочали щиро молитись разом із Сарою. Наші молитви змінилися. Вони більше не були егоїстичними проханнями, благаючи Бога, щоб Він робив те, чого хочемо ми. Тепер ми повністю віддавали себе в Його руки й просили Його дарувати нам благодать, аби прийняти Його план та задум щодо нас. Незважаючи на чимало років, протягом яких Сара була віруючою, та моє неймовірне переживання Божої присутності, ми обоє відчували, що опинилися на нижній сходинці наших відносин із Ним. Щомісяця проходили офіційні слухання чи якісь нові рухи по нашій справі. Ми регулярно підтримували зв’язок із нашими адвокатами. Для Сари ці зустрічі були особливо важкими. Для мене це не було здивуванням, але вона була шокована поворотами та підходами системи правосуддя. Люди, що брали у цьому участь, вочевидь, брехали, і наші адвокати радили нам говорити неправду, аби допомогти собі. Від захисників до виконавців усі були втягнуті в узгодження виправдання та обговорення. –  Чому ми не можемо просто говорити правду? – звернулася Сара до адвоката. Він слабко всміхнувся з її наївності. –  В який бік не повернеш, все одно скоїш гріх,– сказала вона у відчаї, дивлячись на мене. Я не знав що робити. Я ненавидів систему так само, як і вона.

178


–  Скажіть мені ще раз,– промовив я до свого адвоката,– в чому конкретно мене звинувачують? –  Обвинувачення в смерті через необережність при керуванні автомобілем та перешкоджання здійсненню правосуддя,– сказав він мені. – Це тому, що ти збрехав полісмену,– пояснив він. – Вони також можуть додати звинувачення у тому, що ти не зупинився і не повідомив про випадок, але в цьому немає нічого страшного. Я м’яв руки від відчаю. –  Це гарне звинувачення, Тоні, краще, на що ми могли сподівати­ ся,– сказав він. – Воно не потягне за собою ув’язнення. Принаймні, тебе не звинувачують у смерті з причини небезпечного керування. –  А що стосується Сари? – запитав я. Двоє чоловіків перемовилися, а потім заговорив адвокат Сари. –  Якщо ви визнаєте, що збрехали полісмену, це звільнить її. Я впевнений, що покарання не буде. –  Але це правда у будь-якому випадку,– сказав я у відчаї. – Це я збрехав. Сара мовчала,– благав я. Адвокати переглянули свої нотатки. –  Здається, полісмен говорив протилежне,– сказав один із них. – Він говорить, що це Сара збрехала йому про те, де машина перебувала вранці. Сара закусила нижню губу. Адвокат погладив її по руці. –  Не хвилюйтеся, не думаю, що це питання постане на суді. У Вас немає порушень у минулому, тож проблем не повинно бути. Ми сиділи в тиші кілька хвилин. –  Тоні, є ще дещо,– повільно сказав інший адвокат. – Цього, можливо, не приймуть до уваги, але ти маєш бути готовим. Я знав, до чого він веде. Я все ще жив з шоком та соромом від неприємного випадку, що трапився лише за кілька тижнів до того. Один із головних клієнтів компанії попросив мене організувати зустріч за вечерею в грецькому ресторані в Лондоні. Коли я подзво­ нив аби зробити замовлення, то зіштовхнувся з грубим і пихатим чоловіком. –  Я хотів би зарезервувати місце на шість чоловік на завтрашній вечір,– сказав я. – У Вас є вакансії? –  Звичайно, у нас є вакансії,– пролунало у відповідь,– ми ж ресторан, чи що Ви думали?

179


Я був трохи приголомшений його відповіддю, але продовжував: –  Я буду з дуже поважним клієнтом,– сказав я йому. – Чи не могли б Ви зарезервувати мені гарний столик. –  У нас усі столи гарні,– відрізав він. – «Малагас!» – пробурмо­ тів він. –  Що Ви сказали? –  Я сказав, що у нас усі столики гарні. –  Я чув точно, що Ви сказали. Я розмовляю грецькою, Ви, Малагас, я знаю, ким Ви щойно мене обізвали. –  Ах ти клятий ідіоте, що ти прискіпався до мене зі своїми дур­ нуватими запитаннями, нема чого сюди приходити,– сказав він у запалі. Приголомшення змінилося гнівом. Лють кипіла в мені. Я обізвав цього нахабу, вирикнувши образливі слова грецькою мовою. У мене зірвало дах від стресу. Попри всі роки на волі, було таке відчуття, що я знову – старий Тоні. Я обізвав його всіма брутальними та шокуючими іменами. Вся напруга, яка накопичилась в мені за довгі місяці з дня пригоди вилилася в моєму гніві. Нарешті, я кинув слухавку. Одразу ж задзвонив телефон. Я ухопив слухавку. То був він. Ще один потік образ. Він поклав слухавку. Одразу ж, я знов подзвонив йому, а лють ще більше кипіла в мені. Цього разу він одразу поклав слухавку. Наступний дзвінок був із поліції. Він заявив на мене. Мій адвокат передав мені документа. –  Тобі виставляють звинувачення в брутальному поводженні, Тоні. Мені було погано та соромно, і я ледве міг подивитись на Сару. –  Я знаю, Ви подумаєте, що це безглуздо, але таке звинувачення несе більше відповідальності, аніж те, що стосується пригоди на дорозі. Я різко відсунув стільця й встав. Усе це було дуже і дуже неправильно. Знов усе, про що я міг думати, так це про бідолашну жінку, яку я вбив і зруйнував родину. На початку червня 2001-го року нас викликали до суду. Перш ніж зайти до зали суду, ми із Сарою на короткий час зустрілись із нашими радниками. Вони обидва були впевнені, але я почувався кепсько і був роздратований.

180


–  Не хвилюйся,– сказав мій адвокат. – Усе виглядає добре. КВС (Королівська Виконавча Служба) обіцяє, що покарання не перевищить заборони на керування автом та якісь громадські роботи, якщо не підвищать вироку. Ми сиділи на лаві підсудних і слухали справу. За годину суддя почав підбивати підсумки, але між ним та адвокатами було чимало перемовин. Я хвилювався. Що відбувалося? Нарешті, він оголосив, що потрібен додатковий час для вивчення ускладнень у справі і що оголошення вироку відкладається. Я подивився на Сару. Вона виглядала такою ж здивованою, як і я. Вона слабко всміхнулася й стисла мою руку. Вона була блідою й утомленою. Через що я її змусив пройти? –  Сара Ентоні, встаньте, будь ласка,– сказав суддя. Сара встала і я помітив, що її спідниця ледь помітно хилитається від того, що в неї тряслися ноги. Я затамував подиха. Суддя сказав їй, що вона була неправою, не повідомивши про випадок, щойно дізналася про нього. Вона кивнула, стоячи прямо та міцно, але я бачив, як побіліли кісточки її пальців, коли вона взялася за трибуну. У мене було жахливе відчуття краху. –  Ваш вирок – 120 годин громадських робіт,– скінчив суддя. – Будь ласка, сідайте. Сара опустилася на сидіння, а в її очах стояли сльози. Вона змогла залишатися спокійною, в той час, як я боровся з гнівом та сум’яттям. Я подивився з осудом на її адвоката. Він знизав плечима так, наче не міг повірити. Мене знову викликали до суду 29-го червня. Оскільки Сарі вже ого­ лосили вирок, вона мала залишатися за склом у секторі для спільноти. Я стояв сам біля лави підсудних і дивився у бік скла. Те, що вона перебувала там, було підтримкою. Раптом одне обличчя промайнуло в секторі. Я бачив його раніше. Він приходив на всі слухання. То був молодий хлопець років вісімнадцять з коротким чорним волоссям та запалими очима. Він дивився на мене. Я відвернувся й важко ковтнув. То був її син? Чи був це той хлопець, якого я позбавив матері? Він розчинився за склом. Також там було обличчя дівчини, на яке я не міг дивитися. На мене хвилями накочувала нудота. Якщо мій адвокат був правим, я вийду звідси вільною людиною, але ніколи не матиму спокою. Я завжди пам’ятатиму обличчя хлопця.

181


Розгляд справи розпочався і захист, здавалося, ходив колами. Усе вже було сказане раніше. Захист мого адвоката цілковито дратував мене. Він лише робив свою справу, але мені не подобалося те, як він говорив про мене, виставляючи безневинною жертвою, яку несправедливо переслідують. Я думав про родину за склом. Ніхто ніколи не зрозуміє справжнього тягара моєї провини та внутрішніх мук. Наступним виступав представник обвинувачення від Королівської Виконавчої Служби. Він пригадав про моє зазначення в Інтерполі та той факт, що я був у в’язниці. Мій адвокат одразу ж запротестував. –  Це не має відношення до даної справи, Ваша честь,– сказав він. Йому звеліли сісти. Розгляд продовжився. Через якийсь час я вже майже не слухав. Усе здавалося недоречним. Я був винний перед Богом і хотів померти. Коли, нарешті, оголосили вирок, то в залі суду пролунали кілька подихів. –  П’ятнадцять місяців ув’язнення.


Розділ 15 78

З

атемнений чорний поліцейський фургон мчав сільською місцевістю Оксфордшира. Мої руки були заковані у наручники і я сидів, обіймаючи коліна, в маленькій заґратованій частині авто. Сором та докори сумління лилися на мене широким потоком. На кого я перетворився? Що подумає Майкл Райт, якщо зможе побачити мене зараз? В голові лунали слова пісні. То був гімн «Чи може бути?» Мені згадувався один куплет: «Довго лежить мій ув’язнений дух, пов’язаний гріхом та ніччю природи...» Я думав про часи, коли співав цей гімн із вдячним серцем. Він був такий схожий на мою історію: Чи може буть, що я матиму Цікавість в крові Спасителя? Хто вмер за мене, хто спричиняв йому біль –  За мене, хто на смерть Його послав? Неймовірна любов! Як таке може бути, Що Ти, мій Бог, мав вмерти за мене? Істина цього гімну вколола в саме серце. По моїх щоках потекли сльози. Я став згадувати все своє життя. Я був грішною людиною, коли Бог спас мене , хоча я не заслуговував цього. А тепер здавалося, наче я вирвав серце історії, тієї, що я розповідав її стільки разів, аби переконати інших в істині про Ісуса Христа. Чи я тепер можу очікувати, що Бог знову використовуватиме мене? Я пообіцяв там і тоді стати тихим християнином. Я не міг залишити Бога, бо Він був надто реальним для мене. Але я не був достойний мати Його ім’я на вустах. Піднявши очі, я побачив, що на мене дивиться інший в’язень. У фургоні нас було лише двоє. Це був молодик із великою каблучкою

183


у брові та вибритою головою. Він усміхнувся мені. То була посмішка, яка говорила: «Не хвилюйся, друже, ти впораєшся». Він не розумів. Мене хви­ лювала не в’язниця. Я знав, як воно – бути у в’язниці. Після Нікосії в Буллінгдоні буде легше. Моя в’язниця була у мене в голові. Ґрати були навколо мого серця, поглинаючи мене у соромі. То був найгірший час в моєму житті. Буллінгдон стане моєю домівко, мінімум, на наступні вісім місяців. Мовчки я пройшов крізь формальності. Обшук, фотографія, відбитки пальців. Усе це було мені дуже знайомим. Принаймні, тут було світло та свіже повітря, а не так, як у підземній в’язниці Нікосії. Мене помістили у камеру, в якій вже було двоє чоловіків. Щойно офіцери завели мене, співкамерники одразу ж насіли на них, галасуючи та лаючись. –  Це місце – суцільна діра, хлопче,– вигукнув один. –  Коли ми отримаємо наш телевізор? Ви обіцяли два тижні тому! Вони дістали мене. Де, вони гадають, опинились, у літньому таборі? Це була не в’язниця. У порівнянні з Нікосією, це був дитячий садок. Проходячи коридором, я бачив чоловіків, що грали у снукер* та настольний теніс. Тут були компьютери, телевізори та різноманітне обладнання. Я заліз у ліжко. Воно було зовсім незручним, але хоч був матрац та ковдри, а також відносна чистота. Мені було важко думати про Сару та Етана. Сара має ненавидіти мене зараз. Я ненавидів сам себе за те, що зробив із нею. Що я був за чоловік? Яким я взагалі можу стати батьком? Я, напевно, назавжди завдав рани нашому синові. Сара почала писати мені майже щодня. Вона надіслала мою Біблію та кілька інших книжок. Її листи містили слова підтримки, але мені часто хотілося заради неї, аби ми ніколи не зустрічалися. Сара відбувала свої громадські роботи в місцевому благодійному закладі. Мабуть, це було дуже важко робити з малою дитиною на руках, але вона не скаржилася. Вона та Етан переїхали до її батьків, але шукали квартиру. Їй було нелегко. Враховуючи, що я перебував у в’язниці, вона отримувала хорошу допомогу від держави, але все в цьому районі було *)

різновид більярдної гри. – Прим. пер.

184


недосяжним для неї. Я пам’ятав деякі родини, з якими ми працювали напочатку в Ессексі й вжахнувся від думки, що вона може опинитись у такій же вбогій однокімнатній квартирі. Минали тижні, а я залишався собою. Моя «гарна поведінка» забезпе­ чила мені камеру на одного. Я зрадів відносному спокоєві. В Буллінгдоні ніколи не було тихо. Ви згодом це розумієте. Найгіршим було, коли у головний блок пускали крило НКЗ («ненормальні кримінальні зв’язки»). Це траплялося двічі на тиждень. Усіх інших в’язнів закри­ва­ли в своїх камерах. Усі чоловіки у в’язниці дуже ненавиділи НКЗ – педо­ філів та ґвалтівників дітей. Шум був оглушливим. В’язні били по дверях камер, кричали образи та розбивали все, що могли, аби спричинити хвилювання, показуючи свою зневагу та ненависть. –  Я б віддав, що завгодно за пару хвилин наодинці з одним із тих виродків,– сказав Ленні, вдаривши кулаком у долоню. –  Я впевнений, що люди теж саме казали б про мене в мину­ лому,– відповів я. –  Та ні, ти ж не такий, як вони, вони – хворі тварюки,– заперечив Ленні, агресивно махаючи у повітрі, доки йшов. Я був згодний із Ленні. Коли я думав про цих чоловіків, та свого малого сина, в мене волосся ставало дибки. Я міг зрозуміти ненависть до них. Але, зрештою, чи були вони гіршими за мене чи будь-кого з цих чоловіків? Було важко вирішити, але я знав, що Біблія вчить про гріх: ніхто не є довершеним, ніхто не відповідає Божому стандартові. Я згадав Майкла Райта, який порівнював гріх із чорними чорнилами на білій сорочці. Найменша світла брехня може бути крихітною чорною плямою на сорочці, але того достатньо, аби зіпсувати її. Якщо сорочку покласти у воду, чорнила розпливуться, залишаючи брудносірий колір. Я подумав про своє життя. На моїй сорочці всюди були великі чорні плями! Дивлячись крізь ґрати, я повернувся подумки до часів на Кипрі та вчення Майкла. –  Світ не знає, як упоратися з гріхом,– я добре запам’ятав його слова. Він показав убік інших в’язнів у кімнаті побачень. – Ми намагаємося виміряти гріх і замикаємо тих, кого вважаємо гіршими від себе. Він нахилявся все ближче і говорив пошепки:

185


–  Суспільство ховає своє потворство в подібних закладах, аби виглядати більш праведно, Тоні,– казав він,– але для Бога це не має значення, коли мова йде про гріх. –  Гадаю, саме так представники влади та зовнішній світ сприймають нас тут,– відповів я йому. – Ми тут – усі погані та злі. –  Саме так. І ми всі так виглядаємо перед Богом. Кожен із нас, чи то запертий за погані вчинки, чи ні, усі ми заплямовані гріхом у Божих очах, і всі відділені від Нього. –  А потім прийшов Ісус? –  Ти правий,– усміхнувся Майкл,– Ісус прийняв гріх на Себе. Коли Він помер на хресті, то поніс усю вагу гріхів цього світу: минулих, теперішніх та майбутніх. Завдяки Ісусові ми всі можемо мати прощення. Нам не потрібно платити за наші гріхи, чи отримати кару, на яку заслуговуємо. Ісус уже зробив це для нас. Я посміхнувся, згадавши Майкла, емоційного та радісного, коли він говорив ці слова зі своїм ірландським акцентом. –  Тому сьогодні ти – така ж вільна людина, як і я, Тоні,– він усміхнув­ ся, знаючи, що я зрозумію, що саме він мав на увазі. Тоді здавалося, що все мало значення. Дивно, але бути християнином у Нікосії виявилося легше, аніж у зовнішньому світі. Все, що я хотів зробити, так це розповісти людям про те, що дізнався. Чому все пішло не так? Одного дня я читав свою Біблію в камері, коли зайшов Деррен Браун. Він був тим самим хлопцем, який їхав зі мною до Буллінгдону першого дня. Я швидко запхав свою Біблію під подушку. –  Що ти читаєш? – запитав він. –  Нічого такого,– відповів я, захищаючись. Я не мав наміру роз­ мовляти. Деррен всівся на ліжко, обпершись об стіну. –  Що означає «нічого такого»? – запитав він. – Це якась брудна книга чи щось таке? Я був роздратований. –  Насправді, я читаю Біблію,– грубо відповів я. –  Біблію? То ти що, релігійний, один із тих християн, чи що? –  Що ж, не дуже я і християнин, чи не так? Я – у в’язниці. –  Слухай, друже, всі помиляються. –  Так, але я мав краще думати.

186


–  То що ти читаєш у цій Біблії. Вона цікава? Деррен продовжував ставити запитання. Моє роздратування зростало. Чому він просто не залишить мене у спокої? –  А це важливо? – відрізав я. – Я, насправді, не хочу про це говорити, розумієш? –  Гаразд, заспокойся. Я лише запитав,– відповів він, піднімаю­ чи обидві руки, немов для захисту. Я зрозумів, яким брутальним я був. –  Гаразд,– сказав я неохоче,– я читав мій улюблений вірш із Євангелія від Івана 8:36, про те, що Ісус звільнив мене. Мій тон все ще був агресивним і Деррен, вочевидь, вже наслухався. Він піднявся. –  Як заспокоїшся, друже, приходь, пограємо у пінг-понг, гаразд? Він вийшов, а я стискав руки від розчарування. Найменше, про що я хотів зараз говорити, так це про свою віру. За три дні Деррен знов прийшов до мене. Тепер він присів на краєчек ліжка з усмішкою від вуха до вуха. –  Ти ніколи не здогадаєшся, друже, що трапилося? –  Що? – посміхнувся я. Його пустотлива посмішка була зараз­ ливою. –  Я потрапив у таку проблему, коли пішов тоді від тебе. –  Чому, що трапилося? –  Я пішов до каплиці, аби дістати Біблію. Ти так ухилявся від відповіді про що читаєш, тож я захотів прочитати це сам,– відповів він. Я повільно опустив обличчя у долоні, гадаючи, що ж трапилося далі. Деррен продовжував: –  Я попросив у капелана Біблію. Він, мабуть, подумав, що я хочу використовувати сторінки замість цигаркового паперу. Тож, не дав мені, але, доки він відвернувся, я вкрав одну. Я заховав її під джемпер. –  Тільки не кажи, що тебе впіймали. –  Отож-бо й воно, вони обшукали мене, і знайшли її, за що й за­ крили в одиночній камері на 24 години. –  Не може бути. –  Але вони не знайшли іншу, що я її сховав під штанами,– сказав Деррен, підморгуючи. Я не міг утриматися, й засміявся.

187


–  Тож це мені було заняття, поки я сидів закритий,– продовжував він. – Я хотів знайти уривок, що ти про нього говорив, але не мав уявлення, де його шукати. Я пам’ятав, що ти сказав щось чи про Якова, чи про Івана, чи про Джека, але ж я ніколи раніше не відкривав Біблії. –  Це – в Євангелії від Івана,– тихо сказав я. –  Я вже знаю,– відповів він, сяючи. – Я постукав хлопцеві в сусід­ ній камері: – Гей, друже, ти часом не знаєш щось про Біблію? А той відповів: –  Так, я християнин, що ти хочеш дізнатися? Тож, я розповів йому те, що ти казав, про те, що Ісус звільняє і він запропонував пошукати в Євангелії від Івана. Деррен продовжував: –  Я знайшов його в покажчику та почав читати спочатку. Що я ще мав робити? – він засміявся. – Спочатку я нічого взагалі не зрозумів, Тоні. Усе ото про Слово, що було Богом та стало тілом. Для мене це була якась маячня. Але після того там написано про все, що робив Ісус. Вода перетворена на вино і та самаритянська пташка біля колодязя, і що Він знав, хто вона була. Стає цікаво, чи не так? –  Так,– тихо погодився я,– стає дуже цікаво. –  Тож, я прочитав усю книгу. Я знайшов ту частину, що ти говорив про неї. Я пам’ятаю її: «Коли ж Син зробить вас вільними, то справді ви будете вільні». Я читав і читав, потім знов повернувся до того уривка. Деррен притих, спостерігаючи за моєю реакцією. –  Гадаю, я розумію, друже. Я дійсно розумію,– сказав він. – Я читав про Ісуса і повірив у Нього. Я навіть намагався поговорити з Ним вчора ввечорі. Це, означає, що я став християнином? Я сидів, паралізований від шоку та здивування. Я зробив усе можливе, аби позбавитися Деррена. Але Бог показав мені, що збирався використати мене, навіть попри мої зусилля. Це було так, як наче Він казав мені: –  Тепер я справді буду використовувати тебе. Тепер, коли ти розбитий та слабкий, Я можу дійсно працювати через тебе. –  Друже, ти що плачеш? – голос Деррена перервав мої думки. Я швидко витер мокрі очі. Я ледве знав, що йому казати, але він дуже хотів поговорити. Ми розмовляли до відбою, і Деррен розповів історію

188


свого життя. Він був сиротою. Його передавали з однієї прийомної родини до іншої. Усе своє доросле життя він мав проблеми з поліцією. В’язниця не була для нього чимось страшним. Він уже сидів раніше. Цього разу Деррена посадили за те, що він ударив пляшкою по обличчю чоловіка, який намагався поговорити з його дівчиною. –  Після цього я втратив її,– сказав він мені,– гадаю, вона зараз із ним. –  Тоді, давай про це помолимося,– сказав я. Деррен нервував. Для нього виявилось важко молитися зі мною. –  Я не знаю, як це робити,– сказав він. Я схилив голову й почав розмовляти з Богом, так само, як Деррен розмовляв зі мною. Після того, Деррен і я проводили більшість часу разом. Він часто просив мене молитися з ним, і я почав готувати вивчення Біблії для нього, так само, як і для моїх друзів у Нікосії. Життя в Деррена було нелегким. Він сидів на наркотиках. Постав­ ляти їх у в’язницю було неважко. Усім робили регулярні тести і велика кількість людей позбавлялася права на дострокове звільненя чи були покарані за позитивні результати аналізу. Таким було життя. Деррен боровся, але боротьба виснажувала його. Конопля підсмажила йому мізки. Він почав курити ще бувши підлітком, і тепер страждав від депресії та параної. Я намагався розмовляти з ним, оберігати від дилерів та молитись разом із ним про Божу допомогу. Іноді він залишався чистим упродовж тижнів, що було великим досягненням. Я дуже хотів допомогти Деррену. Він був людиною, яка привела мене назад до правильних відносин із Богом. Завдяки йому, я зрозумів, що не маю права тримати Євангелію лише для себе. Я мав дозволити Богові використовувати мене. Більше того, я навчився тому, що на все має бути Його час. Більше не буде євангелізму від Тоні, який йде напролом. Більше не буде пихи. Ніяких рухів вперед завдяки своїм людським зусиллям. Я маю схилити свої коліна, руки і обличчя, повністю змирившись перед Богом. Моє молитовне життя мало радикально змінитись. Я зрозумів, що раніше в мене не було багато часу на молитви. Я завжди був занадто заклопотаним, просто зайнятим. Мої батьки були лише трохи більше. ніж пункт, у переліку прохань до Бога. За іронією, весь цей час Бог просто хотів, щоб я зменшив швидкість і перебував у Його присутності. Тепер я знав, що понад усе на світі потребую проводити час, слухаючи Його. Відламавши

189


шматок леза, я вирізав з паперу хрест. На ньому я намалював гірський пейзаж із річками, травою і деревами. За допомогою зубної пасти я приклеїв його посередині вікна. Моя камера була на першому поверсі і з неї було видно зовнішній двір, де чоловіки робили вправи. Я тримав свою камеру у бездоганній чистоті та порядку. То був мовчазний та простий шлях свідоцтва. Я ділився всім, що мав, і був відкритий та дружній зо всіма. З часом в’язні почали шукати мене, бажаючи поговорити. Мені було легко розповідати про себе кожному, хто цікавився мною, незалежно від того, ким була людина з якою я спілкувався: в’язнем, офіцером чи вартовим. Багато-хто з них були здивовані, дізнавшись, як я опинився в Буллінгдоні. Вони не могли збагнути, чому за такий випадок, як мій, ме­не ув’язнили. Про мене часто говорили, як про «безвинну людину». Це дало багато можливостей розповідати про свою здатність помилятися, навіть, незважаючи на те, що я був християнином. –  Я вірю, що маю тут знаходитися,– казав я. – Бог допустив цю ситуацію, аби дечому навчити мене. Невдовзі мені дали призвісько «Пастор» або іноді «Торговець На­ дією» (у протиставлення «торговець наркотиками» у в’язниці!). Щодня виконуючи на вулиці фізичні вправи, на які відводилось сорок хвилин я встигав ділитись Євангелією з іншими в’язнями. Одного разу до мене підійшов в’язень на ім’я Найджел Петерс. Його засуджено на довічне ув’язнення за вбивство. Він був лисим, добре поголеним чоловіком років сорока, ніколи не курив і підтримував гарну фізичну форму завдяки ходінню. Ми багато гуляли разом, розповідаючи один одному про своє життя. –  Я помітив, що ти не такий, як інші,– сказав він. – Усі інші вихваля­ ються своїми злочинами. А від тебе я чую лише про Бога. Я посміхнувся йому і продовжував іти. За кілька днів я наштовхнувся на Найджела, коли той виходив із спортзалу. По ньому тік піт. –  Добре попрацював? – запитав я. –  Якщо чесно, мене вже нудить від всього цього. Я бачив по ньому, що він був пригнічений і розчарований. –  Я просидів уже більше чотирнадцяти років, Тоні. Ніколи не вживав наркотиків. А тепер подивися на мене, я – в цьому місці.

190


Найджела тільки нещодавно перевели сюди, в Буллінгдон, з більш відкритої в’язниці. Він заробив денне звільнення, але потім все пішло не так. У його блоці були якісь проблеми із наркоманами. –  Я просто вмить втратив все через них,– сказав він мені. – Я розгнівався. І тепер опинився тут. Жодних шансів на денне звільнення, до кінця терміну ще три з половиною роки. Якийсь час ми йшли в тиші. Аж раптом несподівано він запитав: –  Як може існувати Бог, якщо таке трапляється? Я трохи подумав, а потім запитав: –  Можна розповісти тобі одну історію? –  Ну, давай вже. –  Колись трапилося кораблекрушіння і вижила лише одна людина. Вона допливла до безлюдного острова, але коли дісталася туди, то зрозуміла, в якій відчайдушній ситуації опинилася. Вона, трясучись, молилася Богові, але нічого не відбулося. –  Нічого страшного,– перервав Найджел. –  Все, що той чоловік міг зробити, так це збудувати хатинку, аби захистити себе від лиха,– продовжував я. – Одного дня, коли він повернувся до хатини після пошуків їжі, то побачив, що вона палала. Полуденне сонце легко запалило її і він стояв та дивився, як його остання надія перетворювалася на дим. Він був сердитий: «Як Бог міг дозволити такому статися?»,– кричав він. Ту ніч він провів під деревом, наляканий та змерзлий. А вранці його підняли рятівники. «Як ви знайшли мене?»,– запитав він здивовано. «Ми побачили твій димовий сигнал»,– відповіли вони. Найджел засопів, коли я закінчував розповідати. –  Іноді Божа любов може здаватися ненавистю,– сказав я. – Ми не завжди розуміємо, чому Він дозволяє певним речам траплятися в нашому житті. Я не міг зрозуміти, чому Він дозволив цьому трапитися зі мною,– відповів я. – І ти також, втративши свої привілеї. Я уявляю, що ти відчуваєш – здається, наче твоя остання надія залишає тебе, немов дим. –  Це точно,– сказав Найджел. –  Але послухай,– продовжував я. – У Біблії є вірш з Послання до римлян, 8 розділ, 28 вірш. Там говориться, що тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре. Головне

191


слово у цьому вірші, Найджел, – «усе», і воно означає – і хороше, і погане, втрата тобою відкритого режиму... Якщо ти довіришся Ісусові, навіть у такій ситуації, як ця, ти не терпітимеш поразки. Подивися на це, як на тріумф. Те, що трапилося з тобою Найджеле, Бог оберне тобі на добро. Найджел зупинився. Я відчував, що він справді сприймає мною сказане. –  Він любить тебе, Найджел, Він піклується про тебе так, наче ти – Його дитина. Найджел подивився на мене. –  Дякую за розмову,– сказав він і повільно пішов. Наступного дня, коли я вийшов надвір Найджел знов підійшов до мене. –  Тоні, та історія, що ти мені розповів, не виходить у мене з голо­ ви,– сказав він. – Не можу припинити думати про неї. Розкажи мені більше про свого Бога. Я поділився з ним Євангелією, але знав, що маю розказати біль­ ше, ніж звістку про спасіння. Я дуже добре навчився труднощам християнського життя. –  Бог не врятує тебе від страждання,– сказав я йому. – Саме в часи страждань Він може провести найкращу роботу в тобі. Я це знаю по собі, наскільки мало я покладаюся на Нього, коли життя йде добре. Я вчуся довірятися Богові завдяки важким життєвим урокам, Найджеле, але кожен день дякую Богові, що Він привів мене сюди і навчив мене цьому. –  Але я не впевнений, Тоні, що маю віру. –  Авжеж, ти маєш, друже мій,– відповів я. – Подумай про час, коли ти прокинувся цього ранку. Ти дихав. Ти не думав двічі, чи є кисень. Я його не бачу зараз, а ти? – він посміхнувся, а я продовжував. –  Востаннє, коли ти сів на стілець, чи вивчав ти його спочатку, перевіряв, чи він витримає тебе? Ні, ти цього не робив. Він засміявся. –  Так само і з Богом,– сказав я, дивлячись йому у вічі. – Він тут, тобі просто треба повірити в це. Найджел подивився вверх, на небо. –  Колись був собі хлопець,– сказав я йому,– який запускав свого повітряного змія. Був туманний день і його дідусь підійшов до нього

192


і запитав: «Що ти робиш?». Хлопець відповів: «Запускаю змія». Дідусь став дражнити його: «Я не бачу там ніякого змія». Хлопець подивився і також його не побачив. Він трохи подумав, а потім сказав дідусеві: «Але я знаю, що він там. Я відчуваю рух нитки». Я повернувся до нього. –  Найджеле, якщо ти маєш віру в Ісуса, то відчуватимеш Його рух в своєму серці. Того вечора я написав Найджелові, підкресливши знову те, що сказав йому, підкріплюючи віршами з Біблії та даючи уривки, які, я був певен, допоможуть йому. Не минуло багато часу, і він прийшов до справжньої та сильної віри в Ісуса. Невдовзі після того, як мене звільнили з Буллінгдону, його перевели до в’язниці Челмсфорд, де я його й досі відвідую. Двома найжорстокішими чоловіками у нашому блоці були Булла та Фергісон. Невдовзі й вони розгулювали двором у моїй компанії. Булла був з лондонського Іст-Енду. Він мав міцну статуру, як у боксера, в нього не було шиї, а його масивні плечі носили на собі руки, які були товстіші від стегон багатьох чоловіків. Він був збирачем боргів і відсиджу­ вав термін за жорстокість на ґрунті расизму. Уся його родина була активними фашистами. У таких умовах він виріс. З Буллою ніхто не зв’язувався. Він був загрозою, особливо, для чорношкірих, а також для всіх хто належав до змішаної раси. Один із офіцерів подумав, що відверне ускладнення ситуації, розповівши йому деякі деталі з мого життя. Як правило, тюремні записи носять конфіденційний характер, але офіцери часто дозволяють інформації просочуватися крізь двері сейфу. Вони знали про мій світовий титул з кунг-фу, а також зазначення в Інтерполі. –  Може, вони і звуть його Пастором, але той хлопець – відомий у всьому світі. Він може зламати твою шию голими руками,– сказав офіцер Буллі. Це зацікавило Буллу. Здавалося, він не звертав уваги на те, що я не був чистокровним. Він хотів знати про кунг-фу. Плітки про моє минуле розповсюдились по всій в’язниці, немов пожежа. Я не говорив про це багато, але така інформація додала мені поваги, особливо, серед важких хлопців. Гадаю, їм було цікаво дізнатися, чому такий хлопець, як я, ділиться своїми батончиками «Марс»,

193


допомагає іншим в’язням писати листи та молиться з усіма, хто цього потребує. –  Так, гадаю, я міг би показати трохи того кунг-фу,– пожартував Булла зі мною одного дня, коли гуляв надворі. Він почав демонструвати удари ногами та кулаками. –  А Будда... так, я бачу заклик. Не те, щоб я був релігійним, але я знаю, що для тебе це дуже важливо. Я міг би трохи спробувати для себе колись, може, буддизм, чи як там, ту шаманську штуку? Гадаю, це не має значення наприкінці днів, чи не так? Я зупинився і подивився йому прямо в обличчя. –  Ні, друже, ти не вловлюєш змісту,– впевнено відповів я. Він був трохи спантеличений. – Те, про що ти говориш – це просто релігійна нісенітниця, яка не має значення і є обманом. Вона нічим не допоможе тобі. Це брехня. –  Та не гарячкуй, Тоні. –  Ні, послухай мене. Існує велика різниця між вірою в Господа та слідуванням іншим релігіям цього світу. Я вірю в Одного Все­ могутнього Творця Бога та Його Сина Ісуса Христа. Лише Ісус казав: «Я – дорога, і правда, і життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене». –  Ага, яка пиха! –  Це не пиха, Булла, а істина. Біблія говорить нам в Першому посланні до коринтян 8:6, що є лише один Бог, який дав нам усе, і один Господь – Ісус Христос. З істиною не можна сперечатися чи йти на компроміс, змішуючи її з мертвими релігіями, вигаданими людиною. Ми знову почали розмову, а потім Булла видав: –  Гадаю, це як у випадку зі мною та «Мілвол». –  Що ти маєш на увазі? –  Ну, вони, вочевидь, найкраща команда, так? Єдина й неповторна. Чемпіони. –  Продовжуй,– сказав я, дивуючись, куди це може завести. –  Ну, наче те, що тримає твій човен на поверхні, так, Тоні? Для тебе це релігія та твій Ісус. Для мене це футбольний клуб «Мілвол». Я почувався так, наче вдарився головою об найближчу стіну, але засміявся разом із ним. –  Ні, ні, ти все ще не зрозумів...

194


–  Що, не зрозумів, що? –  Ісус – це не просто важлива для мене особистість чи мій інтерес. Моє ставлення до Ісуса не схоже на твоє відношення до футболу, чи шахів, чи бальних танців... –  Обережно, друже! –  Послухай, для мене Ісус – як кисень. Це не просто: добре мати Його в своєму житті, Він є життєво необхідним для мене. Він – саме життя. Приймати це чи ні – твоя особиста справа, але все одно це залишається істиною. Це те, що я знаю, і що дуже бажаю, аби й інші дізналися. Це питання життя й смерті. –  Точно, я помітив, що ти ніколи не припиняєш говорити про свою віру! Для тебе це нормально, але це лише те, в що ти віриш. –  Я та ще мільйони тих, хто зробив цей крок віри й зрозумів істину для себе. –  Авжеж, але я – не один із них. –  Гаразд, скажімо, ти в клубі дивишся великий футбольний матч зі своїми друзями. Намічається вільний удар, але тобі терміново потрібно в туалет. Ти швидко йдеш, а в той момент проходить удар, але ваш воротар ловить м’яча. Ти приєднуєшся до товаришів, а вони в цей час – у захваті. Вони бачили, як воротар врятував ворота. Це було найкраще з того, що вони бачили. Ти жалкуєш, що пропустив момент. Але ти не маєш сумнівів у тому, що це справді трапилося? Ні. Ти віриш в це, навіть, якщо особисто цього не бачив. Ти ві­ риш в перемогу, бо твої друзі не замовкаючи говорять про неї. Ти пропустив найкращий із ударів, але вони бачили його, і тому ти також в цьому певен. –  Я зрозумів, про що ти кажеш. Лише тому, що я цього не бачив, не значить, що те, що мені кажуть – неправда. Ти кажеш, що Ісус існує, хоча я не бачив Його власними очима. –  Саме так. Я кажу тобі, що Ісус здійснив найкращий учинок із усіх, коли Він помер за мене й за тебе. Я знаю це, бо хтось сказав мені і тепер я вірю в те, що мені розповіли, а також сам особисто пережив зустріч із Ним. І я до кінця своїх днів пишатимуся тим, що Він мене врятував. –  Тож я все ще в сортирі? –  Ні, Булло, ти вийшов з нього, коли я вперше розповів тобі про Ісуса. Тепер тобі треба прийняти свою безкоштовну порцію.

195


–  Ось тепер ти нормально говориш. –  Так, вона там, вже налита для тебе,– сказав я з посмішкою. Булла знав, про що я говорив. У нас було багато подібних розмов. Я все ще молюсь, аби одного дня він прийняв істину, що лежала в основі моїх розповідей. Фергісон ще один міцний горішок. Він був чорношкірим, за статурою схожим на Буллу. Цей чоловік працював на кухні і одного дня підійшов до мене: –  Гей, Тоні, я чув, що ти якийсь християнин. Я зупинився в очікуванні, що зараз послідує ряд міцних ударів ногами. Чи зможу я прийняти їх із гідністю? –  Так, вірно,– відповів я, намагаючись приховати свій страх. Його відповідь трохи шокувала мене. –  Моя дружина щойно померла,– сказав він. Я подумки стиснувся. Ось зараз він виллє свій гнів на мене. Минуло кілька секунд. Потім я відчув його міцну хватку на своєму плечі. –  Ти помолишся за неї? – запитав він. Мені знадобилась якась мить, аби прийти в себе. –  Авжеж, я помолюся за неї,– відповів я,– і я помолюся також за тебе, бо ти залишаєшся тут. Ми ще трохи поговорили. Він розповів про свої страхи та хвилювання за долю дітей, бо не знав, що з ними станеться . Усе, що я міг зробити, –  це молитися за нього, і він прийняв мої молитви із вдячністю. З того часу Фергісон, коли був на чергуванні давав мені додаткові порції пудингу та кілька зайвих. Однією з найбільш жаданих робіт у в’язниці була та, що її виконувала «Червона Команда». Ті 5 долларів на тиждень, що там платили, було найвищою платнею. «Червона Команда» були прибиральниками, яким довіряли працювати без нагляду за межами в’язничного блоку. Вартові дуже пильнували, коли розподіляли ці обов’язки. Периметр в’язниці був оточений високою стіною, але якщо людина була цілеспрямованою та підходящого зросту, то, мабуть, могла перелізти її без особливих зусиль. Для мене робота була даром Божим. То була брудна робота, але я насолоджувався можливістю знаходитися зовні, на свіжому повітрі. Щодня я орудував лопатою та граблями, наповнюючи біля

196


двадцяти великих мішків лише з одного сектора. Буллінгдон – це в’язниця категорії «Б», з підвищеними заходами безпеки, але дивувало те, що в’язні стільки могли дістати. Блок був розташований на двох поверхах, із двома рівнями вікон, звідки вони викидали використані голки, презервативи, зіпсовані фрукти, пляшки, газети та часто фекалії. Дехто з них поводився не ліпше за тварину. Були такі, яким не подобалося моє привілейоване становище. По мені часто жбурляли всім на світі: від пляшок чи апельсинів до шматків мила у шкарпетках чи гарячої води. Ухилятися від таких снарядів було не завжди легко, але я молився постійно, доки рухався. Через якийсь час я вже знав більшість чоловіків з нижнього поверху. Минуло небагато часу і, тим чи іншим чином, я ділився євангельською звісткою з кожним із них. У одній кімнаті було два хлопці з Польщі – Анджей і Болєк. Вони були професійними викрадачами, великими, жорстки­ ми чоловіками, які мали тривалі терміни ув’язнення. Один із них розмовляв англійською на побутовому рівні, але спілкуватися йому було важко. Одного вечора я сів, аби написати їм листа, намагаючись пояснити Євангелію в найбільш простих словах англійської мови, як я тільки міг. Я також використав кілька грецьких слів, гадаючи, що в цих мовах є якась подібність. За кілька днів потому, я виконував свою роботу, коли Анджей помахав мені з вікна. –  Спасибі тобі, Тоні, за твого листа. Ми й гадки не мали, що ти володієш польською. –  Що? – запитав я здивовано. –  Твій лист. Він написаний дуже добре. Відмінна польська мо­ ва,– всміхнувся Анджей. – Мій друг і я зрозуміли. Велике тобі «спасибі». Я не знав, що й казати. З усіх мов, ази яких я знав, польскої у пе­ реліку не було. –  Ні, ні,– сказав я. – Я писав англійською та грецькою. Анджей виглядав спантеличено. Він зник у вікні, говорячи щось польською. А наступної миті Болєк відштовхнув його убік, радісно привітавши мене із листом у руці. –  Так, так, гарна польська,– це було все, що він міг сказати англійсь­ кою, але він посміхався від вуха до вуха. Тоді я збагнув, що то було Боже диво.

197


Я прославив Його й почав молитися, продовжуючи роботу. Закін­ чивши працю, я дав сигнал, аби мене знову відвели до головного блоку. Часто офіцери ігнорували мене. Я знав, що вони давали мені час, аби посидіти на траві й почитати Біблію чи помилуватися схилами, що були за стіною в’язниці. Одного дня голос із камери верхнього поверху вигукнув: –  Гей, Пасторе, Ісус помер, чи ти це знаєш? Я одразу засмутився. Я мав клопіт від цього хлопця і раніше. Він жбурляв пляшки й поливав мене брудною лайкою, але я ніколи не бачив його обличчя. Я міцно ухопився за лопату, думаючи про те, як би хотів дати нею йому по голові. Але потім подумав, що б зробив Ісус, і вирішив ігнорувати мого образника. Образи тривали. Вони були очевидними й агресивними, а за ними лунав нездоровий сміх. Я не відповідав. Клекочучи від гніву, я виявив сміливість. –  Ні, насправді ти помиляєшься,– крикнув я настільки спокійно, на­ скільки міг. – Ісус – живий. Я знаю це, бо Він живе в моєму серці, і тому я вибачаю тобі. Нехай Бог благословить тебе, гаразд? Якусь мить було тихо. Потім я зрозумів, що мало статися далі. Я стояв на місці, схиливши голову й цитував 22-й Псалом: «Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого, бо Ти при мені..». Кипляча гаряча вода виплеснулась із вікна другого поверху. Я обхопив себе руками, коли вода потрапила на мене. По моєму одягу потекли потоки, але якимось чином вода здавалася прохолодною, навіть освіжаючою. На мені не було жодного опіку. Я стояв уражений, а по тому гукнув чоловікові: –  Гей, ти, підійди-но до вікна. У відповідь пролунало реготіння. –  Ти що боїшся? – вигукнув я. У відповідь тиша. Я обміркував, що робити, а потім вигукнув: –  Хто б ти не був, я хочу, щоб ти знав наступне. Я – не стукач, і тому не збираюся тебе здавати. Я навіть не шукатиму тебе. Якби я не був християнином, то вибив би з тебе мізки, але я занадто люблю Ісуса, аби зробити це. Я тут, бо зробив дещо погане, і мені за це соромно. Згори не було чутно ані звуку. Я продовжив: –  Я хочу, щоб ти знав, я вибачаю тобі в ім’я Ісуса Христа. Хай Бог благословить тебе.

198


Більшість із чоловіків бачили й чули, що відбулося. –  Ти маєш провчити його, Тоні,– казали вони. – Скажи нам, з якої він кімнати, і ми дістанемо його задля тебе. –  Ні, я не збираюся цього робити,– відповів я. Вони подумали, що я з’їхав з глузду. У той час, коли я повернувся до блоку, кілька охоронців вже знали про те, що сталося. –  Скажи нам, Тоні, хто то був, ми щось зробимо,– сказали вони. –  Ні, я не хочу видавати його. Я сказав йому, що не зроблю цього. –  Але ти не можеш так просто подарувати йому цього,– відповіли вони. Один із них ухопив мене за руку й тихо промовив: –  Послухай, ми зробимо вигляд, що нічого не бачили. Йди нагору, й намни йому боки, як він на те заслуговує. Ми прийдемо за кілька хвилин і допоможемо тобі. –  Ви знаєте, що я не можу цього зробити,– відповів я. – Мої шляхи змінилися. Офіцери оніміли від несподіванки. Я спробував пояснити: –  Послухайте, я хочу пробачити цьому чоловікові. Сила прощення несе свободу. Вона є набагато дужчою, ніж відплата. Я розповів їм про стародавні часи й ювілеї, коли господарі відпускали в’язнів й скасовували борги. –  Пізнати Ісуса – подібно до цього,– сказав я. – Це час ювілея, святкування і радості. Пізнання Його прощення несе справжню свободу й щастя в життя людей. Ненависть же – це в’язниця на все життя. Я знаю, що маю пробачити йому, незважаючи на те, хто він. Офіцери подивились один на одного, й знизали плечима. Один із них поплескав мене по спині. –  Ти – краща людина ніж я, Пасторе,– сказав він із посмішкою. Я ніколи не мстився йому, але чув, що пізніше хтось із моїх друзів із першого поверху дізналися, звідки вилили воду. А наступного разу, маючи час, їхня група піднялася нагору й серйозно попередила мого нападника. Відтоді я не мав із ним жодних проблем.


Розділ 16 78

К

аплиця завжди була гарним місцем для спілкування. Чолові­ ки ходили туди лише для того, щоб вибратися із своїх камер. Англійсь­к а капеланська церква надто не переймалася питанням євангелізації. Наш капелан працював у в’язниці багато років, і був дивним. Щовечора він вирушав у зовнішній світ, але насправді був таким же в’язнем, як і будь-хто з нас, зачинених у камерах. Те, що я ділився Євангелією, вочевидь, дратувало його, але він майже нічого не міг із цим зробити. Тиждень за тижнем все більше чоловіків ставали християнами, й ми збиралися в каплиці, аби поговорити, повчитися й помолитися. З нами було кілька спостерігачів. Іноді вони приєднувалися до нас. Б’ю Бейзлі був одним із них. Він був молодим чоловіком, залежним від наркотиків, із блідою шкірою та загнаним поглядом. Більшу частину свого дорослого життя він провів у в’язниці. –  Погано, якщо я опинюся назовні,– зізнався він мені одного дня. Щоразу, коли його термін наближався до закінчення, Б’ю спричиняв якісь проблеми, аби його не звільняли. –  Це – мій дім,– сказав він мені. – Назовні – важко. У мене там нікого немає. Я маю сплачувати рахунки та десь жити. Кому потрібні клопоти? Тут я хоча б отримую теплу їжу й маю друзів. Таких чоловіків, як Б’ю, було багато. Свомпі був ще одним із тих, хто приходив до каплиці. На волі цей чоловік отримував задоволення від того, що в пресі на націо­ нальному рівні висвітлювалися його анархістські зусилля щодо зовнішньо­г о середовища. Тут же він був самотнім. У Буллінгдоні мало-хто переймався проблемою збереження зелених насаджень

200


та полів. Він серйозно захоплювався язичництвом і в каплицю до нього часто навідувалася його «жриця». Вона почала допомага­ ти капеланові й навіть вела деякі служіння по неділях. Мене це обурило. Усе, що я міг зробити, так це молитися. Звичайно ж, Господь втрутився, і з якоїсь причини, я не знаю з якої, їй було заборонено приходити. Свомпі налетів на мене. Навмисно штовхнувши мене, він сказав: –  Гей, я чув про тебе та твою божественну маячню, і що ти мо­ лився, аби мою жрицю викинули звідси. Коли ти не будеш дивити­ся, отримаєш у потилицю. Я міцно стиснув його руку й прибрав із пле­ча. Він був набагато вищий від мене, але я підняв своє обличчя близько до його. –  А тепер послухай мене,– сказав я. – Роби те, що маєш робити. Якщо хочеш цього прямо зараз, я повернуся до тебе спиною і ти зможеш ударити,– сказав я йому, зціпивши зуби. – Але знай,– продовжив я,– Що б ти не зробив, я тебе пробачу. Я люблю тебе в ім’я Ісуса Христа. Я не бажаю тобі зла, але ти роби, як знаєш. Свомпі стояв, витріщившись на мене. Жоден із нас не знав, що трапиться далі. Потім він вилаявся й пішов. Минуло шість місяців, і мені повідомили, щоб я готувався до звільнення. Я не знав, що чекало на мене попереду, але Бог навчив мене багато чому. Я був іншим. Сара також зросла у своїх відносинах із Богом. Вона стала набагато більше залежати від Нього, і, як і я, проводила більше часу у молитвах. Життя у неї та Етана було нелегким, але моє серце раділо, коли я чув, як вона по-новому розповідала про її любов до Ісуса. До 12-го лютого 2002-го року, дати мого звільнення, я назбирав чималеньку суму грошей. Я хотів зробити останній подарунок чоловікам, із якими познайомився за ці місяці, і зайшов до каплиці, де зібрався звичний натовп та кілька новеньких. –  А що в пакеті, Пасторе? – запитав Сем Пол, який першим дав мені це прізвисько. Я поставив пакета на стіл, і з нього посипалися батончики «Марсу». –  Тут для всіх є по одному,– кричав я, щоб мене почули серед сміху. Батончики «Марсу» любили всі в’язні, а особливо ті, хто витрачав усі свої гроші на цигарки.

201


–  Слухайте, хлопці, сьогодні мій останній день тут. Як ви знаєте, я не палю і тому відкладав свою зарплатню, аби купити вам щось на згадку. Так я кажу вам: «Нехай Бог благословить вас». Я обійшов довкола каплиці, аби переконатися, що всім дісталося по батончику. Я був радий побачити, що і Свомпі також прийшов. Він виглядав трохи наляканим. Серед християн стало якоюсь мі­рою традиційним ставати в коло й говорити одне одному слова благодаті: «Нехай благодать нашого Господа Ісуса Христа, і любов Бога Отця і спілкування Святого Духа буде з усіма нами, навіки. Амінь». Коли ми робили це, я подивився навколо. Тут була чималенька кількість чоловіків, які, я знав, радикально змінилися за останні кілька місяців. Свомпі також стояв у колі. Він не промовляв слів молитви, але всміхався. Він підійшов до мене і підставив кулак дружби. Я підставив свій до його. –  Ти нормальний, друже,– сказав він. –  Хай Бог благословить тебе,– посміхнувся я. Після свого звільнення я продовжував писати Свомпі й багатьом іншим. Листи приходили у відповідь потоками, і сьогодні я займаюся постійним служінням, підтримуючи та підбадьорюючи багатьох із в’язнів. Дехто відтоді вже звільнився. Інші були переведені до інших в’язниць, і я намагаюсь їх відвідувати так часто, як це можливо. З усіх життів, що змінилися за ті шість місяців, не було життя, що змінилося більше від мого. Озираючись назад, на час, що минув із моменту аварії, я збагнув, що Бог дозволив мені потрапити до пустелі. Лише там Він міг провести в мені роботу. Лише там Він міг розібратись із моєю пихою, моєю фанатичною натурою. Лише там Він міг поставити мене на коліна й навчити смиренню, дати мені урок, якого я так сильно потребував. Вивчаючи Біблію, я побачив, що багато-хто з обраних Божих людей мали досвід перебування в пустелі. Дехто був у пустелі в буквальному сенсі слова. Мойсей і народ Ізраїлю після могутнього звільнення з рабства провели в пустелі 40 років. Я читав їхню історію в 8-му розділі книги Повторення Закону, де в ключовому вірші йдеться: «І будеш пам’ятати всю ту дорогу, що Господь, Бог твій, вів тебе нею по пустині ось уже сорок літ, щоб упокорити тебе, щоб випробувати тебе, щоб пізнати те, що в серці твоїм, чи будеш ти держати заповіді Його, чи ні...».

202


Я зрозумів, що, як і діти Ізраїлю, грішив знов і знов. Вони підвели Бога навіть після того, як бачили великі та могутні Його діла. Але Бог все одно любив їх. Я читав і побачив, що Він давав їм воду, їжу, взуття та одяг, які не зношувалися. У Нього був план щодо них. Нарешті, Він проговорив до них, даючи Ізраїлю нове одкровення: Десять Заповідей. Перечитуючи біблійні історії, я побачив, що в моєму житті найбільш значущі події відбувалися завдяки досвідові перебування в пустелі. Я поринув у вивчення Біблії і був радий дізнатися, що одне з єврейських слів, які означають пустелю, насправді перекладається як: «місце, де говорить Бог». Я жадав дізнатися більше. Я знав, що про Івана Хрестителя сказано, як про «голос, що лунає із пустелі». Коли я вивчав його характер, то довідався більше про те, ким хоче Бог мене бачити. За людськими мірками, служіння Івана мало величезний успіх. Багато-хто від­г ук­ нувся на його заклик і люди шикувались у чергу, аби бути хрещеними. Він був таким євангелістом, яким мріяв бути я. Іван, однак, знав, що не він сам був центром його послання. Його метою було приготувати шлях для Месії, оскільки наближався час Його приходу. Я читав Євангелію від Івана, й дійшов до 3-го розділу, 30-го вірша, де Іван сказав про Ісуса: «Він має рости, я ж – маліти». Що більше я роздумував над всім цим, то дужче зростало моє захоплення. Я читав, що навіть Ісус був поведений Духом Святим до пус­ телі. Там Він залишався сорок днів і сорок ночей, тричі його спокушав диявол. На відміну від інших людей, про яких розповідала Біблія, Ісус зміг перебути в повній покорі Отцю. Його не впіймали спокуси цього світу. Я побачив, що Ісус – довершена модель поведінки. Я користувався часом, що мав у Буллінгдоні, щоб вивчати й дізнава­ тися про Нього побільше. І хоча Він мав силу боротись із спокусою в пустелі, Він все одно був прикладом остаточної покірності. Поранений тілом та душею Він поніс гріхи всього людства, коли помер на хресті. Я почав вивчати Старий Заповіт, аби побачити, які пророки пророкували про Нього. В 21-му Псалмі я знайшов слова пророцтва про самого Ісуса. У 7 вірші я побачив картину, що вразила мене з-за мого розуміння кунг-фу та тварин, що я їх копіював. «А я – червяк, а не чоловік»,– каже Ісус. Я пам’ятаю свої тренування у стилі змії. При атаці змія підіймається, шипить і завдає удару

203


у відповідь. З іншого боку, червяк не чинить опору. Ти можеш робити з ним все, що завгодно, штовхнути чи розчавити його каблуком. Це картина справжнього приниження. Я сидів і довгий час розмірковував над цим образом. Ісус, Син Божий, Творець усього, змалився до червяка заради мене. Наскільки ж більше я маю маліти заради Нього? Він не шукав довершеного християнина, обережно запакованого у яскраву обгортку. Я зрозумів, що саме таким я й хотів стати. Я потрапив у капкан спокус життя середнього класу, своєї роботи, нашого займу, кращої машини. Я пригадав слова Ісуса з притчі про сіяча, що записана в Євангелії від Марка 4:19: «...але клопоти цьогосвітні й омана багатства та різні бажання ввіходять, та й заглушують слово,– і плоду воно не дає». «Нема нічого поганого в тому, щоб мати гарний дім і чудові речі», міркував я. Я знав, що вчення Ісуса говорило тут, швидше, про моє ставлення до цих речей. Поза моїм розумінням і бажанням це «гарне життя» стало моєю метою. Я присвятив себе гонитві за земними речами, а не слідуванню за Богом. З найперших днів, коли я став християнином, я вивчав вчення апостола Павла. Він був людиною, з якою я й дійсно міг порівнювати себе. Як і я, Павло був грішником у великих масштабах. Як і я, він пережив зустріч з Ісусом дуже яскраво. Як і мене, його було фізично ув’язнено. Павло описував себе, що він «в кайданах» за «таємницю Христову» (Кол 4:3). Я дивився назовні крізь вікно на чоловіків, які гуляли надворі. Хтось пишався своїми кримінальними діями. Інші, такі, як я, соромилися й каялись. Але, в будь-якому випадку, я помітив, що, перш за все, вони були в’язнями самих себе. Як я сильно бажав, аби кожен із них пізнав рятівну благодать Христа Ісуса. Я часто занотовував думки, розмірковуючи над Священним Пи­ сан­н ям, і подивившись на свій записник, зрозумів, що нашкрябав кантонськими символами. Я посміхнувся, впізнаючи «Йі», слово, що означає «праведність». Йі кантонськими літерами формується поміщенням символа для «ягня» (Янг) над символом для займен­ ника «Я» (Во). В Євангелії від Івана, про Ісуса говориться, як про «Агнець Божий, що на Себе гріх світу бере» (Ів 1:29). Який влучний символ для праведності, яку Бог пропонує грішникам через віру в Христа!

204


За час, проведений мною в Буллінгдоні, я молився, аби Господь потурбувався про моє майбутнє. Існувало багато речей, про які варто потурбуватись. Я думав про свої відносини із Сарою й Етаном. Вона навчилася жити без чоловіка. Малий же ніколи не знав мене, як батька. Як я впишуся в їхнє життя? Сара знайшла нам будинок, але я потребував роботу, аби платити за нього. А хто візьме мене на роботу з таким минулим? Я понад усе був переконаний у тому, що не хочу знову бути таким християнином, яким був напередодні ув’язнення. Я молився, аби мати змогу продовжувати Божу працю, свідчити про Нього та євангелізувати. Але цього разу все мало бути по-іншому. –  Будь ласка, Боже, оточи мене командою людей, які зможуть підтримувати мене та допомагати жити в сумирності та скрушенні перед Тобою,– молився я. Бог відповів на мої молитви в усьому. За кілька днів по звільненні, Сара сказала мені, що в неї таке відчуття, наче я завжди був із ними. Вона змінилась. Як і я, вона також була приведена на коліна перед Ісусом. На холодильнику й по всьому домові були наклейки із біблій­н ими віршами. Етан швидко до мене звик. Ми гралися й сміялися разом. Моє серце переповнювала радість щоразу, коли він кричав «тато», й стрибав мені на руки. Я мав ще так багато навчитися в нього. До кінця першого тижня я знайшов роботу офіціанта в ресторані і був відвертим із менеджером про те, де провів минулі шість місяців. Але він все одно був радий прийняти мене на роботу. Платня була малою, але щодня я приходив із посмішкою на обличчі. То було важливе свідоцтво, яке прийшло цілком природно. Я був сповнений нової радості. Бог – Він Бог, Який давав ще один шанс, і ця істина світилась ізсередини мене. Моя стара агресія зникла і я почувався так, наче Ісус показував мені все в новому світлі. Мені здавалося, що я міг зазирнути за маски людей. Я зустрічав чимало духовно зболених людей і бажав досягти кожного з них. Часто, в автобусі чи ресторані, я з відновленою сміливістю розмовляв із кимось про Ісуса. І мені було байдуже, виглядав я дурнувато чи ні. Я підводив Бога багато разів, але Він не соромився мене, то як же я можу соромитися Його? З таким ставленням я не боявся ділитися своєю вірою з будь-ким. Водночас, я навчився бачити серце Бога по відношенню до людей. Не

205


кожен, кого я зустрічав, потребував, щоб Євангелію запхали йому в горло. Іноді люди потребували лише посмішки, чи когось, хто б їх вислухав. Іноді я давав їм якусь літературу на основі Біблії чи своє коротке свідоцтво, що я його приготував. Я завжди додавав свій номер телефону й запрошення зв’язатися зі мною, і був здивований тому, як багато людей телефонували. «Ви розмовляли зі мною сьогодні в автобусі...» чи «Ми зустрічалися кілька тижнів тому в супермаркеті...» Були люди, які зросли у середо­ вищі віруючих чи ті, що повірили Богові, але відійшли від Нього. Були інші, кому ще ніхто й ніколи не казав про Бога так особисто. Багатохто зв’язувався зі мною лише тому, що бажали, аби хтось послухав оповідь про їхні проблеми. У той же час, я присвятив себе скромному служінню в нашій церкві. Люди з баптистської церкви Лейт-Роуд дуже підтримували Сару й мене під час мого перебування у Буллінгдоні. Вони прийняли мене назад у люблячі обійми. Я жадав бути задіяним у євангелізмі, але тримався за Божу обіцянку для мене. В 1-му розділі Дій апостолів описується випадок, коли Ісус по Своїй смерті з’явився учням, які жадали знати Його план на їхні життя. Він повелів їм залишатися в Єрусалимі, доки не здійсняться Божі обітниці. Коли настав час мого звільнення з в’язниці, я кілька разів перечитував цей уривок і був переконаний в тому, що Бог сказав мені: «Чекай, доки не прийде час». Преподобний Стівен Хембері поставився до мене з великим розумін­ ням та підтримкою. Він знав про мій досвід роботи серед молоді й умовив мене допомагати помісній церкві у молодіжному та місіонерському служінні. Він також запросив мене поділитися своїм свідоцтвом у церкві. В мене було про що розповісти. Я розділив свою розповідь на дві частини, з розривом у місяців зо шість, чи щось таке. Обидві події зустріли дуже емоційно. Усі були вражені розповіддю про мої дитячі роки та першу зустріч із Богом. У цьому світі є чимало людей, які могли б зрозуміти моє життя з кунг-фу та жорстокість, але в церкві були люди, які через мою розповідь вперше в житті набули впевненості в реальності Ісуса Христа. Того дня було багато радості. Але найнеймовірніша реакція все ще була попереду. Багато людей на зібраннях були християнами упродовж багатьох років. Дехто потрапив у ту ж пастку, що й я до аварії. Вони почувалися комфортно й без виклику віри. Вони втратили свою першу любов до Ісуса й бажання

206


говорити про Нього іншим. Я дуже добре знав, що багато-хто з людей, які сиділи переді мною, були хорошими, чесними, тяжко працюючи заради своєї церкви, а також щиро любили одне одного. –  Але чи насправді ви відчуваєте скрушення перед волею Божою? –  запитав я їх. – Чи ви працюєте на автопілоті особистої самоправедності й власних сил, так само, як робив це я? Я висвітлив учення апостола Павла з Послання до галатів 2:20: «...І живу вже не я, а Христос проживає в мені». –  Я прийшов до розуміння,– сказав я своїм друзям,– що Ісус не може на повну силу жити в мені й відкриватися через мене, доки моє пихате «я» не буде підкорене. Опанувати своє «я» важко. Воно виправдовується, хоче робити все по-своєму, відстоює свої права й шукає собі слави. Й доки те «я» не схилить своєї голови перед волею Божою, і не визнає, в чому неправе та не віддасть свого шляху в руки Ісуса, Він ніколи не зможе увірватися в ваше життя й використовувати вас згідно зі Своєю волею. Ви ніколи не знатимете справжньої радості життя в Ньому, а не в своїх егоїстичних бажаннях. У церкві запанувала тиша. Я продовжив говорити більше про свій досвід перебування у духовній «пустелі», знаючи, що багатьом із зібрання це дуже добре знайоме. Їм не потрібно було опинятися за ґратами в’язниці, аби відчути відчуженість, самотність та спроби вибратися із цього. Ділячись своїм досвідом, я мав змогу підбадьорити їх: –  Бог працює над людьми, які знаходяться в пустелі. Коли вже все втрачено, Його тихий голос ще можна почути з пустелі. Не бійтеся страждань,– сказав я їм. –  Страждання та випробування прийдуть, але це – можливість для вас продемонструвати свою довіру Богові й покірливість Його волі. Будьте мужніми. Пам’ятайте, що Він – Господь, Який любить вас і подбає про вас. Він знає як діяти у вашому житті. Присвятіть час тому, щоб послухати Його, аби побачити Його довершені шляхи. Коли зустріч почала наближатися до закінчення, багато-хто пла­ кав, а я – більше від усіх. До мене підійшла старенька жіночка. Її обличчя сяяло любов’ю Ісуса. Вона подякувала мені за слово. А потім попередила мене: –  Ти пройшов через довгу та широку пустелю,– сказала вона. – Але не думай, що Бог не поведе тебе туди знов.

207


Мене затрясло. То було не те, що я очікував почути. –  Будь пильним. Залишайся близько від Нього,– сказала вона. Сказавши це, вона пішла. То було слово, яке я бережу в своєму серці. У його світлі я упокорюю себе Ісусові щодня, знаючи, що праця наді мною лише почалася. За останні кілька років я розповідав свою історію в церквах, по школах, у будинках престарілих, на вулицях, у в’язниці, в спортивних закладах та під час різноманітних зустрічей по всьому Об’єдна­ ному Королівству. Господь продовжує відповідати на мої молитви й використовувати мене, аби ділитися доброю звісткою про Ісуса Христа. Історія мого життя та увірування є посланням для всіх людей, адже це Боже послання про те, що із розбитої людини Бог робить цілісну, грішні люди отримують прощення, життя відновлюється, стає новим, наповненим радістю від теперішнього та надією на майбутнє. Я молюся, аби ви всім своїм серцем прийняли моє свідчення.


Завершення (про авторів) У 2003-му році Тоні Ентоні при підтримці групи однодумців заснував місію «Аванті Міністріз». «Аванті» – це італійське слово, що оз­ начає «йти», а назва організації запозичена з Великого Доручення Ісу­с а: «Тож ідіть, і навчіть всі народи, хрестячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Свя­того Духа, навчаючи їх зберігати все те, що я вам запо­ вів. І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку!» (Мт 28:19,20). Завдання «Аванті» – співпрацювати з місцевими церквами, допома­ гаючи їм доносити добру звістку Ісуса Христа в громади. На початку 2004-го року Тоні присвятив себе повному служінню євангелізму і на сьогодні його маршрут служіння визначений. Зі шкіл –  до домівок людей похилого віку, у в’язниці, в кінотеатри та на вулиці, де він розповідає про себе й ділиться Євангелією,– як у своїй країні, так і за кордоном. За підтримки посвяченої та досвідченої команди він організо­ вує молодіжні свята, сімейні «дні відпочинку» та різноманітні – від малих до великомасштабних – місіонерські поїздки. Головна мета «Аванті» – забезпечення помісних церков можливостями наполегливо й цілеспрямовано нести послання Євангелії у цей світ. Команда спеціалізується на біблійному навчанні, викладанні Святого Письма, проведенні євангелізацій та біблійних курсах для новачків усіх рівнів, спонукаючи церкву до росту та досягнення духовної зрілості.

209


Тоні продовжує підтримувати багатьох друзів по Буллінгдонській в’язниці (включаючи й декого з тих, про кого йдеться в книжці, і хто вже відсидів свій термін), а також тих, хто перебуває в інших в’язницях Об’єднаного Королівства. Тоні й Сара досі живуть в Ессексі зі своїми двома синами Етаном та Джейкобом. Анжела Літтл є вільним письменником. Вона – колишній редактор журналу «Прем’єр», співпрацювала з видавництвами «Аутентік Медіа», а також із «Ходдер енд Стоугтон». Зараз вона живе в Нортгемптонширі з чоловіком Філом та маленьким сином Семюелем. Більше дізнатися про Тоні Ентоні можна з сайту www.avantiministries.com, або написавши йому на адресу tony@avantiministries.com.


УБЕЖИЩЕ А втор – К. тен Бум , Д ж . и Э. Шеррилл

СеРИЯ «ПО ЕГО СТОПАМ»

Книга-воспоминание голландской христианки Корри тен Бум. Жизнь Корри и ее семьи является примером истинного служения людям. Верность Божьим заповедям и человеколюбие побудили семью тен Бум во время Второй миро­вой войны укрывать преследуемых нацистами евреев, несмотря на смертельную угрозу. Пережив весь ужас концлагеря, потеряв близких людей, Корри посвятила свою жизнь работе по реабилитации жертв нацизма.

210х145 мм • 256 стр. • тв. обл.  КРЕСТ И НОЖ А вторы – Д. Вилкерсон , Д ж . и Э. Шеррилл

Именно Божьей любовью к заблудшим душам руковод­с твовался пастор Давид Вилкерсон, решив­ший отправиться в Нью-Йорк, чтобы помочь совершившим убийство подросткам. Потерпев неудачу, он не отчаялся, а пошел по труще­бам Нью-Йорка к бандитским шайкам, чтобы рассказать об Иисусе окунувшимся в преступность и разврат подросткам. И луч Христо­вой любви проник в сердца заблудших парней и девушек и озарил их светом Евангелия.

200х145 мм • 240 стр. • мягк. обл. БОЖИЙ КОНТРАБАНДИСТ А втор – брат А н дрей , Д ж . и Э. Шеррилл

Брат Андрей – основатель организации «Открытые двери» – международного служения, которое помогает христианам, гонимым за веру. Он рас­сказывает о том, как возил Библии христианам Румынии, Югославии, Венгрии и России. Брат Андрей работал также в Китае и Албании, где христиан преследовали особенно жестоко. Эта история об удивительном промысле Божьем, на­поминающая, что «Бог поругаем не бывает».

200х145 мм • 256 стр. • мягк. обл.  ДОЧЬ ИЕРУСАЛИМА А втор – Ш. Гейер

Эта книга – пример того, как воз­д ушные замки могут в миг превратиться в гру­д у развалин. Мечтая о сказочной жизни, Шарон вышла замуж за иранца. Но приехав в Иран, она поняла, что принцессой ей не стать, а ее дворец – глиня­­ный дом, в кото­ром жила семья мужа. Не в силах вынести не­взгоды семейной жиз­ни, Шарон бежала в Иерусалим. Более двадцати лет она пыталась вернуть своих сыновей, оставшихся с отцом по законам мусульманского общества.

200х145 мм • 224 стр. • мягк. обл.


Серия библейской справочной литературы «Исследуем Писания» На протяжении последних нескольких лет наше издательство подготовило и выпустило в свет более пятнадцати наименований книг этой серии. Мы продолжаем работу и хотим, в итоге, предложить нашим читателям полный комплект справочных пособий для изучения Библии. В бли­жайших планах – выпуск библейского справочника и пособия по групповому изучению Библии. Особо мы хотим обратить Ваше внимание на книги уникальные на русском и на украинском языках – это справочные библейские пособия для детей «Библейский словарик для детей», «Библейская симфония для детей» и «Библейский справочник для юных ис­с ледователей». Мы желаем, чтобы эти книги были в каждом доме, где воспитываются юные христиане и надеемся, что они помогут привить Вашим детям любовь и желание к изучению Библии.

КРАТКИЙ БИБЛЕЙСКИЙ СЛОВАРЬ «Краткий библейский словарь», подготовленный нашим из­ дательством содержит около 1 800 статей по всем основ­ным темам Библии. Он снабжен современной информацией об археологических открытиях в библейских землях. Также в нем представлены сведения о выдающихся библейских героях и со­бытиях. Словарь проиллюстрирован чер­но-белыми и цветными рисун­к ами, фотографиями и картами. Эта книга будет интересна и полезна проповедникам, студентам и всем изучающим Библию.

210х145 мм • 496 стр. • тв. обл.  НОВАЯ СИМФОНИЯ на Ветхий и Новый Заветы В основу НОВОЙ СИМФОНИИ положена Симфония И. С. Проханова 1928 года издания. Коллектив издательства при– ложил максимум усилий, чтобы привести ссылки «Новой симфонии» в соответствии с современным синодальным изданием Библии. В «Новой симфонии» 22 000 ключевых слов и около 100 000 ссылок, тщательно проверенных и исправленных. Эта книга будет особенно полезна проповедникам, студентам, учителям Воскресных школ, всем изучающим Библию.

170х120 мм • 1 176 стр. • тв. обл.


А вторы – Д ж . М ак Грегор, М. П ра йс

СеРИЯ «ИССледуем ПИСАНИЯ»

1001 УДИВИТЕЛЬНЫЙ ФАКТ, который следует знать о Библии

В этой книге освещается множество фактов и волнующих собы­т ий о самой влиятель­ной книге из всех написанных за историю человечества. Это уникальная коллекция в виде 1001 мини-рассказа на 1001 тему Библии. Это издание поможет подготовить Вам викторину, конкурс вопросов и от­ветов, а также она может стать отличным подарком Вашему неверующему другу.

200х140 мм • 216 стр. • мягк. цв. обл.  1001 УДИВИТЕЛЬНЫЙ ФАКТ, который следует знать о христианстве А вторы – Д ж . М ак Грегор, М. П ра йс

Книга представляет собой яркий калейдо­скоп из впе– чатляющих, удивительных исторических фактов о хри– стианстве. Не­которые из них малоизвестны широкому кругу читателей, другие – более известны. Но все они непременно оставят глубокий след в Ва­шем сердце, утвердят Вас в вере во Христа, вдохновят на труд и служение Господу.

200х140 мм • 248 стр. • мягк. цв. обл.  1001 УДИВИТЕЛЬНЫЙ ФАКТ, который следует знать о Боге А вторы – Д ж . М ак Грегор, М. П ра йс

Каков Бог? Сколько у Него имен? Что они означают? Кем впервые был использован термин «Троица»? Как обрести Бога? Это только пять фактов из множества помещенных в данном издании. Книга станет интересной своими удивитель­­ны­­­ми фактами о Боге для проповедников, учителей Воскресных школ, а также знатоков Библии, желающих отыскать ее неветшаю­щ ие сокровища. Краткое и доступное изложение информации в данной книге делает ее легко читаемой для всех читатателей.

200х140 мм • 248 стр. • мягк. цв.обл.


ПОПУЛЯРНАЯ БИБЛЕЙСКАЯ ЭНЦИКЛОПЕДИЯ А втор – доктор богословия Р. Роудз Наконец-то появилась библейская энциклопедия для каждо­г о хрис­т ианина! Если Вы хотите больше узнать о героях Библии, о би­б­лейс­к их землях, понять основные идеи и темы Библии – эта книга для Вас. В ней нет сложных теологических формулировок. Она написана на доступном простому читателю языке. Крупный шрифт и компактный формат сделают изучение Библии очень удобным.

210х145 мм • 304 стр. • тв. цв. обл.  БИБЛЕЙСКИЙ ТЕМАТИЧЕСКИЙ СЛОВАРЬ А втор – доктор богословия Р. Роудз Около 1 000 ключевых слов и примерно 7 000 ссылок собраны под обложкой этого издания. Словарь настолько полный, что его можно считать энциклопедией. В то же время он очень компактен и удобен для ежедневного использования. Данное издание поможет проповедникам, учителям би­блейских школ, студентам, всем изучающим Библию.

210х150 мм • 240 стр. • тв. цв. обл.

Доктор богословия Рон Роудз – президент служения «Смысл в Пи­

са­ниях». Это апологетическое служение фокусирует свое внимание на современных ре­лигиях, движениях и культах. В сотрудничестве с дру­г ими миссиями и ор­ганизациями издаются материалы в помощь современным христианам в их борьбе за свою веру. Рон Роудз автор 35-ти книг, он регулярно появляется в те­ле- и радиопередачах, посвященных новым религиозным движениям.

ПУТЕВОДИТЕЛЬ ПО БИБЛИИ А втор – Бра й а н Р. Коффи Книга вводит читателей в таинственный и удивительный мир Библии. Она поможет понять Книгу, которая изменила жизни миллионов людей на про­тяжении веков. Наш Путеводитель сделает чтение Библии легким и доступным, а также даст ответы на следующие вопро­сы: Кто написал Библию? О чем говорит Ветхий и Новый Завет? Почему я дол­жен верить, что Библия – Слово Божье?

200х145 мм • 136 стр. • мягк. цв. обл.


Как можно купить наши книги? изд ате льс тво

«Е З ДРА»

Украина

Самый простой и доступный способ – позвонить на бесплатную* линию 0 800 501 6530. Квалифицированные работники издательства ответят на все Ваши вопросы и примут заказ на книги. Вы также можете заказать бесплатный каталог по адресу: Издательство «Ездра», РУС, а/я 28, г. Александрия Кировоградской обл., 28000 или на адрес эл. почты: post@ezdra.com

*) Звонки принимаются с 8-00 до 16-30. Звонки бесплатные со всех стационарных телефонов в пределах Украины. Звонки с мобильных телефонов – по тарифам мобильных операторов.

РОССИЯ

Заказывайте бесплатный каталог отдела «Книга-почтой» для заказов с дос­тавкой по России и оплатой наложенным платежом: Издательство «Ездра», а/я № 707, г. Белгород, 308033 или звоните по телефону: (472) 237 4644, (980) 379 4644. Эл. почта: post_ru@ezdra.com

США и Кана д а

Каталог наших книг можно заказать по адресу: Ezdra Books Distributors, Corp. PO #161402, Boiling Springs, SC, 29316 или звоните: (877) 599 8991, (864) 599 8997. Эл. почта: post_us@ezdra.com Интернет-магазин: www.ezdra.us


З 2001 року при видавництві «ЕЗДРА» працює відділ «ХРИСТИЯНСЬКА КНИГА–ПОШТОЮ» Тепер ви маєте можливість замовити книги, аудіо–, відеокасети поштою. Напишіть нам, щоб одержати безкоштовний каталог відділу «ХРИСТИЯНСЬКА КНИГА–ПОШТОЮ». Наша адреса: Видавництво «ЕЗДРА», РВЗ, а/с № 28, м. Олександрія, Кіровоградська обл., 28000. Телефонуйте (052 35) 4 27 54 або (066) 196 67 47. В 2006 році відкритий інтернет-магазин, де Ви зможете замовити всі книги з нашого каталога (обслуговуються клієнти з України). Адреса магазину в інтернеті: www.ezdra.com. Інтернет-магазин для жителів США і Канади: www.ezdra.us

Ентоні Тоні, Літтл Анжела

Приборкання тигра (укр. мовою)

Перекладач Літературний редактор Коректор Технічний редактор Комп’ютерна верстка Відповідальний за випуск

Є. Кривулько Л. Мукшименко В. Квітка А. Іллюк В. Шаркезі А. Кравченко

Видавництво «Ездра»: 28000, Кіровоградська обл., м. Олександрія, вул. К. Лібкнехта, 99. Тел./факс: +38 (052 35) 4 27 54. E-mail: post@ezdra.com. Інтернет: www.ezdra.com. Поштова адреса: 28000, Кіровоградська обл., м. Олександрія, РВЗ, а/с № 28. Свідоцтво про внесення до держ­реєстру видавців, виготівників і роз­пов­сю­д ­ж у­вачів видавничої продукції серія КГ № 007 від 15.12.2003 р. Зда­но до набору 16.04.2008 р. Наклад 8 000 прим. Підписано до друку 15.07.2008 р. Друк офсетний. Гарнітура Гарамон. Друк та опорядження: ПП Кравченко А.В. Св. про внесення до держреєстру видавців, виготівників і розповсю­д жувачів видавничої продукції КГ № 006 від 15.12.2003 р. Зам. № 018. Частина коштів від видання і продажу цієї книги перераховується на служіння Тоні Ентоні «Аванті Міністріс». Купуючи її, ви також приймаєте участь у євангелізаційній програмі.


Тоні і Джейкоб, «містер Джейкоб», на березі моря

Сара Ентоні з синами Етаном і Джейкобом За словами Тоні, дні, проведені з сім’єю – то найкращі дні у його житті. Таких моментів випадає небагато, бо більшість його слу– жіння проходить за межами Об’єднаного Королівства, де розта– шований офіс «Аванті Міністріз».

Батько з синами, двома молодими «тиграми»


Під час поїздки з місією до Північної Африки. Невід’ємною частиною таких поїздок завжди є відвідини виправних закладів

Дивовижна країна –  Нова Зеландія

Тоні проводить конференцію «Звільнись!» у Новій Зеландії

За час свого служіння у «Аванті Міністріз» Тоні зі своїми однодумцями об’їздив вже 60 країн на всіх континентах. Тільки за 2008 рік Добру Звістку з його вуст почуло близько 4–х мільйонів людей. Але основною метою місії «Аванті» є оснащення помісних церков для служіння благовістя. З цією метою Тоні зі своєю командою проводить навчальні конференції під назвою «Звільнись!».


Тур по Україні 2008–го року розпочався з Закарпаття. Біля географічного центру Європи – Тоні Ентоні і Джон Лоусон

Після запису телепрограми на виноградівському телебаченні

Під час запису телепрограми на обласному телебаченні. Цього ж дня було записано радіопрограму. Кожен радіослухач і телеглядач Закарпаття мав змогу почути Вість Євангелії!


Тоні з Джоном – лише двоє із 160–ти євангелістів, що працюють у «Аванті». І кожен з них завжди готовий іти по світу і проповідувати Добру Звістку про Ісуса, Який колись звільнив кожного з них Після Закарпаття маршрут візиту пролягав через Хмельницький, Вінницю, Дніпродзержинськ, Кривий Ріг, Олександрію, Київ. На кожному місці Тоні і Джон розповідали свої дивовижні історії і неодмінно ділилися Євангелієм. Зустрічі завжди закінчувалися теплим прощанням і запрошенням завітати наступного разу


У Вінниці корреспондентом ТРК «Пілігрим» Світланою Кучеренко була записана програма для супутникового каналу ТБН

Навіть під час короткотривалих зупинок Тоні не відпочиває –  необхідно готуватися до наступного турне – по Бельгії


В Олександрії Тоні завітав до видавництва «Ездра», щоб наочно побачити процес виготовлення власної книги Євгенія, перекладач «Приборкання тигра» українською мовою отримала від автора книгу з автографом

Не підозрював, що Україна настільки велика! На нас чекає багато праці


Останні дні в Україні – зустріч з директором місії «Світло на Сході», інтерв’ю на радіо «Еммануїл» і перший сніг...

Дивно було бачити колишнього непереможного чемпіона з кунг–фу, суворого тілоохоронця, що бавиться у сніжки...


Останній вечір у Києві, на площі Незалежності

Знову час від’їжджати! За 10 днів візиту ми проїхали майже 4 000 кілометрів, прийняли участь у 10–ти євангелізаційних зібран– нях. Тоні з Джоном дали численні інтерв’ю для теле– і радіоканалів, мали зустрічі з пасторами багатьох церков. Було також узгоджено план наступної праці місії «Аванті» в Україні. Якщо Ви бажаєте запросити Тоні до Вашої церкви для проведення єван– гелізаційної кампанії «Приборкання тигра» або конференції «Звільнись!», зателефонуйте нам +38 05235 42754, або напишіть про Ваше бажання за адресою: avanti@ezdra.com. Також Ви маєте можливість прямого зв’язку з Тоні Ентоні за адресою: tony@avantiministries.com. Більше інформації про діяльність місії «Аванті» шукайте на веб–сайті: www.avantiministries.com.


Turn static files into dynamic content formats.

Create a flipbook
Issuu converts static files into: digital portfolios, online yearbooks, online catalogs, digital photo albums and more. Sign up and create your flipbook.