Візуалізації в медійно - комунікаційному просторі: соціо-системологічний підхід

«...Бо Його невидиме від створення світу, власне Його вічна сила й Божество, думанням про твори стає видиме...» (Рим.,1, 20)

«E pluribus unum (З багатьох — єдине)» Цицерон, "Про чесноти"

Візуалізації в медійнокомунікаційному просторі: соціо-системологічний підхід

ЗМІСТ Передмова ............................................................................................... 2 Розділ 1. Теоретико-методологічні засади візуальної аналітики та соціології візуального символізму............................................................... 7 Розділ 2. Візуалізації в образах та акціональних виявах людини....... 84 Розділ 3. Теоретико-методологічні засади аналізу візуального символізму в об’єктах матеріальної та духовної культури, життєвих просторах та середовищах............................................................................... 199 Розділ 4. Візуальна аналітика і соціологія візуального символізму в символ-драмі......................................................................................... 240 Розділ 5. Візуальна аналітика символізму аксесуарів...................... 251 Розділ 6. Візуальна аналітика і соціологія візуального символізму татуювань як засобу статусно-нормативних сигніфікацій..................... 264 Розділ 7. Мистецтво з точки зору загальної теорії систем та системної моделі психіки і соціальностію............................................................ 272 Розділ 8. Візуальна аналітика і соціологія візуального символізму державної атрибутики.......................................................................... 294 Розділ 9. Візуальна аналітика і соціологія візуального символізму епічних перформативів........................................................................ 318 Розділ 10. Соціологія візуального символізму: теоретико-методологічні засади дослідження тілесності в модусах людського тіла та харчової поведінки..................................................................................... 332 Розділ 11. Системна модель психіки та соціальності як основа побудови психотехнологій діагностики і впливу ....................................... 395 Висновки .............................................................................................. 458 Література та джерела .................................................................... 460

ПЕ РЕ ДМОВА

З'єднуючи точки знання в сузір'я…

ля фахівця в галузі міжнародних комунікацій простір візуальної Ддослідження. реальності виступає одним із найцікавіших предметів наукового Наше століття справедливо можна назвати століттям візуальної медіакратії, в якому влада стає все більше "прив'язаною" до продукування унаочнень-гегемонів. Людину щодня оточує запаморочлива кількість найрізноманітніших сигналів середовища. Ці сигнали постають здебільшого у вигляді фонових символів-знаків, частина з яких просто відсіюється людською свідомістю як незначуща. Означене положення стосується перш за все візуалізацій, з якими кожен з нас стикається на своєму шляху і які переважна більшість вважає беззмістовними і “випадковими, відносячи їх до категорії “шуму”. Справді, мало кому приходить на думку ідея щодо впливу на людину і суспільство архітектурних споруд із їх типометричними характеристиками, колористики одягу людей в публічних просторах, кількості туалетів в громадських місцях, рівня освітленості приміщень та вулиць, широтності або ж вузькості купе потягів. І вже зовсім неймовірною здається думка, згідно з якою тіло людини є саме по собі не біологічним натурофактом, а цензурним артефактом і монітором соціальних впливів, які можуть анітрохи не реєструватися протягом життя людини. Отже, буденна свідомість заперечує можливість впливу на себе великої кількості сенсорних сигналів, які надходять від середовища, в якому люди виступають водночас і об’єктами впливу, і продуцентами мультимодальних сигналів. Для продукування останніх сучасне суспільство володіє мультитюдом технічних засобів, які як ніколи полегшують подібну діяльність по продукуванню різноманітних сигніфікантів. Не підлягає сумніву твердження, згідно з яким суспільство є наддетермінованою і мультидетермінованою системою. Цими детермінантами виступають різноманітні сенсорні сигнали, які відносяться до різних модальностей (вібраційної, візуальної, аудіальної, густаторіальної, ольфакторіальної, кінестетичної), проте, соціологічна думка не прагне концептуалізувати впливи цих сигналів на соціальну, психічну та тілесну реальність. І це попри те, що за своєю суттю всі вони є лише цілком соціальними, а відтак, виступають індикаторами відповідних ii

систем свідомості та програмами зворотніх впливів на неї. Ілюстративним прикладом вищенаведеного положення може бути добре відома «теорія розбитих вікон», авторство якої належить Д. Уїлсону та Дж. Келінгу (1982). Означена теорія знайшла своє застосування в практиці правоохоронних органів десятків країн світу та була експериментально підтверджена в експериментально-соціологічних дослідженнях університету Гронінгена (Нідерланди) [Wilson, Kelling, 2007, c. 2]. Згідно з нею, будь-які соціальні девіації або ж, точніше, сигніфікати-маркери цих девіацій (наприклад, графіті або розбиті вікна), тягнуть за собою шерег інших соціальних девіацій (зокрема – засмічення і мародерство). При цьому рівень девіантофільності аудиторіїспостерігача, яка є свідком спостереження відповідних сигніфікантів девіацій, статистично достовірно зростає. Попри наявні докази впливу таких сигналів на розгортання системних соціальних та ізоморфних їм інтрапсихічних процесів, узагальнення подібних емпіричних фактів у вигляді цілісної системології мультисенсорної діагностики та теорії впливу і досі не відбулося. В той же час, завдяки досягненням авторів-фундаторів загальної теорії систем та синергетики було закладено методологічне підґрунтя фіксації та інтерпретації мультсенсорних сигніфікатів, які цілком піддаються компонуванню у відповідні символічні акорданси. В такі акорданси «вибудовуються» різнорівневі візуалізації, аудіалізації, ольфакторіальні, густаторіальні та кінестетичні складники, котрі, з точки зору теорії систем, є виявами контурів двобічного зворотнього зв’язку між елементом системи та системою як цілим. Саме в цьому знаходить своє вираження емерджентність як властивість ізоморфізму між елементом та системою у вигляді можливості розширення елемента до рівня системи та згортання системи до рівня окремого елемента. Сукупність мікросигналів, виступаючи в концентрованому вигляді, утворює соціальне макросередовище. В той же час соціальна система задає відповідні вектори «згущення-селекції» відповідних сигналів до рівня цілком ідентифікабельних акордансів, що можуть піддаватись безпосередній концептуалізації та відповідним метатеоретичним узагальненням у вигляді системології духовності-культури, соціальності, психіки та тілесності. Авторство цього підходу, звісно, не є пов’язаним із аутентичними ідеями авторів представленої монографії. Його започаткували десятки дослідників, визнаних у світовій науці. І це не просто поодинокі імена, а справжні сузір’я наукових шкіл та парадигм, праці яких перераховані в бібліографії і згадування про яких можна було б навіть вважати зайвим через широку відомість прізвищ. iii

Означені автори саме тому і змогли отримати свої наукові здобутки, бо не зупинялись у науковому пізнанні перед бюрократією наукових кафедр інститутів та університетів та інших структур, які прагнуть монополізувати визнання тих чи інших методів належними до «соціологічних», «психологічних», «культурологічних», «історичних» чи «релігієзнавчих» наук. Такі відомі дослідники і мислителі, як Г. Гегель, Т. Парсонс, Н. Луман К.-Г. Юнг, Н. Мак-Вільямс, І. Г. МалкинаПих та багато інших своїми працями довели ефективність використання крос-дисциплінарного підходу до суспільствозначих студій, котрий генерує більш цілісне знання. При цьому слід відзначити, що подібним шляхом рухається не тільки гуманітарне знання, а й технічне — адже прикладні та фундаментальні дослідження, скажімо, в фізиці покладаються на суміжні дослідження в математиці, хімії та інших науках. Зауважимо, що на думку авторів цього дослідження аналіз диспозицій індивідуальних, групових та інституційних суб’єктів, які є зацікавленими в подібній монополізації, складав би фундаментальний інтерес для такого напрямку, як соціологія соціології. Свого часу Н. Луман зауважив, що критики системної теорії мають бути відтестованими на наявність у них альтернативної (контрсистемної?) теорії, яка за пояснювальними потужностями, як мінімум, не відставала б від об’єкту критики [Луман, 2007, с. 12]. Попри намагання створити міждисциплінарну атомізованість наукового пізнання, синергія між науками на сьогодні є світовою тенденцією. Подібно до того, як в нейронних мережах людського мозку, по мірі опанування новими знаннями та навичками, утворюються нейронні ансамблі, в той же спосіб сучасне наукове знання конституює і утверджує себе за рахунок міжгалузевих системологій та епістемологій. Саме тому науковому співтовариству України також не варто відставати від загальних тенденцій зростання світової науки. З урахуванням зазначеного, автори цієї монографії продовжили розгортати вектори інтегрування між науковими дисциплінами, основу і опертя для яких вже заклали наші попередники. Початком цього наукового проекту було серійне застосування звичайних емпіричних досліджень, які відбувалися на ґрунті візуального спостереження із послуговуванням для цього фрагментарними фізіогномічними, морфо- та психоетологічними, невербально-комунікативними, колористичними, графоаналітичними, культурно-історичними та іншими працями. Авторами цих праць також є широко-визнані науковці, детальніше про яких піде мова в наступних розділах цієї монографії. iv

Результатом мозаїчних спостережень було спочатку інтуїтивне, а потім — все більш систематизоване узагальнення патернів-закономірностей утворення візуально-символічних аккордансів на різних рівнях спостереження. З часом стало зрозуміло, що для узагальнення локалізованих в окреслених працях концептів є необхідним метасистемний підхід, який би дозволяв здійснювати узагальнення цих акордансів сигніфікатів задля отримання унітарної інтерпретації. Таке тлумачення є за своєю суттю є більш точним, ніж просте викладення некомплементарних топіків спостереження, оскільки передбачає взаємну багаторівневу верифікацію цих сигніфікатів задля отримання даних про відповідні структури духовно-культурних, соціальних психічних та тілесних систем. Проте, застосування візуальної аналітики зовсім не стало нововідкриттям або якимось «революційним проривом» в науці. Її утворення стало синтезом у вигляді системологічної метамоделі, який тільки підтвердив безпідставність ідеї про наявність “беззмістовної інформації” в полі візуального спостереження. Продовженням візуальної аналітики стала соціологія візуального символізму як галузева соціологічна теорія, котра, проте, вивела на наступний рівень узагальнення системологію соціальності, психіки та тілесності. За цим рівнем приховуються імпліцитна, хоча і не менш виразна у своїй впливовості, Духовна реальність, про що в Богонатхненному осяянні говорив апостол Павло: 22 А Павло, ставши серед Ареопагу, сказав: Мужі атенські, з усього бачу, що ви дуже побожні. 23 Бо переходячи й оглядаючи ваші святощі, я знайшов також жертовника, на якому написано: Невідомому Богові. Отже, того, кого не знаючи побожно шануєте, я вам проповідую. 24 Бог, що створив світ і все, що в ньому, бувши Господом неба й землі, не живе в рукотворних храмах 25 і не приймає служіння людських рук, не потребує нічого, бо сам дає всім життя, і дихання, і все. 26 Створив же він з одного ввесь людський рід, щоб жив по всій поверхні землі, визначивши наперед обумовлені пори та межі їхнього замешкання, 27 щоб шукали Бога; може, шукатимуть його і знайдуть, бо недалеко він від кожного з нас. 28 У ньому бо ми живемо і рухаємося і є, як і деякі з ваших поетів казали: Бо і ми з його роду. (Біблія, Книга Діянь, гл.1 7, 23-28 ). Системологія ноо-, культуро-, соціо- психо- та морфорівнів обґрунтовує ієрархічну субординованість духовності, культури, соціальної системи, психіки та тіла. Цей рівень узагальнення продемонстрував, що всі означені феномени є частиною нерозривного ланцюга взаємних референцій, а рівні є ізоморфно присутніми одне в одному через різні v

символьні акорданси. Таку взаємоприсутність символів можна “зчитувати”, використовуючи методологічну основу візуальної аналітики. Але, звісно, дане дослідження не може бути обмеженим виключно рамками візуальної аналітики. Тут йдеться про те, що і в інших сенсорних модальностях та між ними утворюються та формуються відповідні акорданси-кластери, які також можуть піддаватись відповідній інтерпретації. Саме тому ми можемо, (поки що, звісно, без відповідного розгортання) вести мову про мультимодальну сенсорну аналітику, предметом якої стане дослідження сигніфікатів різних модальностей як епіфеноменів відповідних систем. Автори сподіваються, що результати їхніх досліджень стануть основою не лише для розгортання наукової дискусії, але і для розширенняпоглиблення на засадах плідного синтезу започаткованого проекту. Оскільки автори усвідомлюють, що укомплектованість запропонованого проекту «конструктора» мультисенсорної аналітики створює основу для подальшої добудови, то інші дослідники мають змогу долучитися до інтелектуальної співпраці, і, скориставшись вже отриманими напрацюваннями, додавати до нього нові деталі. Перший блок в фундаменті є закладеним, але в окресленому пізнавальними зусиллями гештальті залишаються простори-пустки для подальшого заповнення.

vi

Розділ 1

Теоретико-методологічні засади візуальної аналітики та соціології візуального символізму

Романенко Ю.В.

Візуальні сигнали в суспільстві: сигніфіканти vs сенсорні шуми

П

овсякденним фактом людського існування є присутність в самій людині та її оточенні різних за походженням візуалізацій. Для невибагливого розуму вони складають пласт серії чудернацьких випадковостей і дріб’язковостей, не вартих уваги серйозного дослідника і навіть дещо ненаукове. І якщо ми, на рівні буденної свідомості, буваємо готові погодитись із значущістю певних символів, кольорів, геометричних форм з утилітарно-практичної точки зору (наприклад, зелений колір — заспокоює, круглий стіл — виражає рівність і комунікативну гармонійність і т.п.), то персоноконструююча, і, тим паче соціоконструююча роль символів майже не піддається пізнавальному акцентуванню та розгорнутим науковим дослідженням. Візуальні символи, іноді, до такої міри здаються ефемерним вираженням примх митця та естетичною забаганкою і випадковістю, (створення художнього полотна, проект інтер’єр-дизайну житла або ж готова архітектурна споруда ставиться в залежність від ніби-то непояснюваних естетичних випадковостей і примх), що навіть серед фахівців іноді спостерігається доволі скептичне налаштування на тему «вплив візуального символізму» або ж «конструювання соціальних просторів засобами візуалізацій» і т.п. Та що й казати про такі абстракції, як архітектура, образотворче мистецтво чи дизайн, якщо і саме людське тіло виступає профільною комбінацією різних візуальних ознак, що не є випадковими для особи, а часто бувають цілеспрямовано конструйованими нею. Власне, не стільки навіть конструйованими особою, скільки через особу різними соціальними агентами. Мало кому з людей поталанило мати автентичний символічний досвід. Виключеннями із цього правила бувають хіба що генії та ідіоти, які претендують на створення сингулярних символічних реальностей. Переконаність людини в тому, що вона є носієм певної втаємниченої самості, можна розглядати скоріше як гордовиту претензію на оригінальність, ніж як соціальний факт. Соціальні факти якраз припускають відтворювання типізацій, які піддаються аналітичному «зчитуванню» у різних візуальних конструктах. Ще в минулому столітті в практиці силових відомств та спецслужб виник напрямок, що тривалий час вважався закритим для ординарних досліджень соціологічного та психологічного спрямування. Ореол конспірологічності створювався в ЗМІ навколо різних «загадок» і «див», з якими пов’язувалися розвідницькі та шпигунські вміння і на8

вички «читання обличчя та жестів», «визначення особливостей людини за почерком» і т.п. Все це відбувалося за рахунок прирівнювання цілком наукової галузі знань — візуальної аналітики — до віртуозного езотеричного мистецтва на кшалт левітації, гіпнозу, гадання на картах Таро, хіромантії. Однак містифікатори від журналістики, як і завжди, намагалися заробити капітал на псевдосенсаціях. Адже в своїх візуальних виявах, що представляють собою певним чином структурований текст, людина є достатньо типізованою і ідентифікабельною. Кожен з нас має не просто тіло, а схему тіла, використовує набори невербально-комунікативних сигналів, як спонтанних, так і соціально-конвенційних. Людина будує житло та інші архітектурні споруди, які прикрашаються і оздоблюються різноплановим символічним декором. Щодня ми бачимо експозиції нових колекцій одягу, на яких модератори задають необмеженим контингентам людей зразки візуального самоконструювання на найближчий сезон і т.д. Випадковіcть ч и закономірність візуальних проявів?

Дехто може, звичайно, стверджувати, що все вищеописане є звичайною «випадковістю». Адже тіло — це «просто тіло», потирання очей — це «просто» від потрапляння пилу, наліплювання хвилястих (а не прямих) декоративних елементів на стелю в житлі — «просто примха» дизайнера, зламані дерева на полотнах художника — «просто творча спонтанність», коротка зачіска жінки замість довгого волосся — «просто» від зміни настрою, сірий колір костюму замість чорного «не відіграє ніякої ролі» і т.п. Автору цієї книги доволі часто доводилося вислуховувати як від нефахівців, так і від титулованих наукових авторитетів подібні сентенції і запевнення в несерйозності пізнавальних розвідок в даному напрямку. Для таких релятивістів від публіки і від науки єдиним контраргументом може бути хіба що візуально-аналітичне дослідження їх власної втаємниченої персони. В ході останнього виявляється безпідставність всіляких розмов про «неповторність» і «містичність» людської індивідуальності або різке згортання пізнавальної цікавості таких суб'єктів до феноменів його психіки. Звісно, ніхто не став би стверджувати, що людина може бути остаточно пізнана і схоплена в своїх ессенціальних виявах. Образ Божий в нас завжди залишається «закадровим» як для самої людини, так і для її оточення. І чим свідомішою є людина, тим більше вона проникається благоговінням перед Духореальністю, яка накреслює невидимі вектори руху на її життєвому шляху.

9

При тотальній пізнаваності кожен мав би підстави остаточно втратити надію, бо він був би вбитим розсікаючим мечем абстрагування, перетворившись на звичайний механізм. Проте, вищезазначене далеко не тотожнє думці про те, що найунікальніші душевні формації завжди залишаються остаточно «невловимими». А якщо це так, то вони завжди мають певні критерії і маркери їх розпізнавання і відокремлення від інших на рівні ідентичностей. Зміст ідентичності (особи, мікрочи макрогрупи, соціуму) саме і складає розпізнавана видимість — екзіс (фасад) у вигляді різнопланових візуалізацій, параметри яких ідентифікуються засобами візуальної аналітики та соціології візуального символізму. Якщо різні ідентичності, індивідуальні та колективні, можуть символічно об’єктивувати себе в цьому самому візуальному екзісі, то цей процес об’єктивування, вочевидь, відбувається за певними закономірностями. Останні мають не статус теоретичних законів, а скоріше емпіричних регулярностей, залежних від мікроконтекстів. Тим самим пояснюється «незручність» візуальної аналітики для багатьох фахівців, оскільки узручнені для природознавства універсальні закони в ній майже не представлені. Водночас, візуальна аналітика не може обійтися без певного аксіоматичного базису і фундаційних ідей, від яких відштовхуються в процесі візуального аналізу різні її користувачі — теоретики і практики психосоціо-технологи. Ознайомлення із літературою, пов'язаною з тематикою монографії, показує наявність в ній величезної множини локальних візуальноаналітичних технологій у вигляді описових ідентифікативних моделей на кшалт «якщо…то». Багато в чому такий підхід виправдовується міркуваннями популяризації складної матерії і низької вірогідності співпадінь в візуально-аналітичних ідентифікаціях і створює простір для розгулу дилетантської обивательщини. Адже судження на зразок «широкі очі — значить розумна», або «чорний колір — значить поганий настрій» і т.п. по-справжньому дискредитують візуальну аналітику як соціо-психологічну кваліметрію і одну з найпотужніших психотехнологій. Особливо, якщо йдеться про цілеспрямоване візуальне моделювання із заздалегідь визначеним ефектом впливу на широкі соціальні контингенти. Отже, актуальність цієї теми випливає із проблеми, що склалася в даному напрямку досліджень, а саме: протиріччя між наявністю множини джерел, присвячених теоретичним засадам та практичним моделям застосування часткових візуально-аналітичних технологій та феноменології візуалізацій та малою представленістю цілісних монографічних джерел метатеоретичного рівня, присвяче10

них аксіоматичним засадам і фундаційним ідеям візуальної аналітики та соціологіївізуального символізму. На даний момент є підстави констатувати, що візуальна аналітика та соціологія візуального символізму становлять два рівні взаємодоповнюваних (комплементарних) напрямки досліджень візуально-символічної реальності. Разом з цим треба відзначити, що дане монографічне дослідження як проблемний пункт містить також і розв’язання демонстраційних мікроприкладів, яких сильно бракує в виданнях із заявленої теми. Адже для фахівця соціолога, психолога, соціального технолога (політтехнолога, проект-менеджера організаційних структур, ПР-фахівця) буває важливим ще і момент ситуативної адаптації засвоєних пізнавальних моделей до аналізу морфологічних типів, фізіогномічних патернів, складових невер-бальної комунікації, різних об’єктів візуальної культури (архітектури, образотворчого мистецтва) тощо. У виданнях минулих років [див.: Романенко, Яковенко, 2008; Романенко, Яковенко, Огаренко, 2009; Романенко, Скідін, 2011] було з’ясовано, що суб’єкт (людина або соціальна група) наповнює середовище різноплановими візуалізаціями, що складають його візуальний екзіс, або побутовою мовою — візуальний «фасад». Сам фасад у будьякій архітектурній конструкції виконує роль своєрідного «обличчя», тобто, статичного образу, в якому суб’єкт постає перед своїм оточенням як самоорганізована, відносно-автономна і структурно-профільована цілісність. Відтак, можна перефразувати відому приказку в інакший спосіб: «за фасадом зустрічають», оскільки він, керуючи відповідними враженнями взаємодіючих із особою або групою суб’єктів, визначає той самий первинний (маскоподібний) контакт. Переважна більшість людей живе в світі видимостей, і, будучи заангажованою ними, йде шляхом їх компіляції та репродукування. Для розпізнавання видимостей і "зішкрябування" їх лакуючого покриття людина має докладати свідомісно-вольових зусиль, які є доступними далеко не кожному. Тим більше, що безсвідоме підказує «не лізти вглиб», щоб не захлинутись від кількості гіркоти, яка стане доступною для людини через душевне саморозкриття. Отже, лише еліта духовного ґатунку може дозволити собі чесність, оскільки остання синонімічна розкриттю людиною пустки в собі і винесення вироку власній симуляційності, всім формам суєти, які оточують нас в видимому світі. Екзіс-маска, звісно, далеко не завжди, обмежена єдиним «облич11

чям»: доволі часто суб’єкт є зацікавленим в витворенні цілої серії подібних «облич» задля врахування експектацій (очікувань) та управління враженнями, а значить, — і поведінковими моделями — великої кількості цільових аудиторій. Тут ми стикаємося із явищем візуального моделювання і вписування у фальшивий (неавтентичний) образ, котрий з часом настільки «приростає» до суб’єкта, що стає нерозрізнюваним по відношенню до його сутнісних проявів. Символи як реїфікації позасвідомого

Праформи-першообрази цього екзісу генеруються на рівні безсвідомого і знаходять своє уречевлення в різноманітних символах. Символи представляють собою медіаторів, що розташовуються між безсвідомими і надсвідомими змістами; вони є частковою репрезентацією безсвідомого суб’єкта у відповідних значеннях, і разом із цим, частиною надсвідомого, яке є пов’язаним із ціннісно-регуляторними складовими виявлення суб’єктності (ідеалами, світоглядом, ціннісними орієнтаціями тощо). Отже, в символах, що використовуються у різних візуалізаціях, суб’єкт заявляє про те, чим він є і чим би міг стати (до чого прагне на ідеально-імагінальному рівні), він, водночас, відверто виражає себе і симулює те, що могло б стати реальністю. Звісно, існують візуальні симуляції, які з самого початку можуть «гарантувати» користувачеві символу повне фіаско в реальності. Вони є такими, оскільки суб’єкт підбирає їх, намагаючись штучно «вписати» себе в певний образ, що призводить, висловлюючись мовою відомого представника символічного інтеракціонізму І. Гоффмана, до «зриву соціального спектаклю» [Goffman, 1959, c. 15], а отже — до різних наслідків соціальної дис-кредитації і негативного санкціонування, починаючи від елемен-тарного висміювання і закінчуючи різними формами остракізму (ізоляції, покарання). Узагальнене уявлення про такого роду моделювання-конструювання дає політичний імідж, який може підбиратись за двома базовими схемами: а) під суб’єкта політики, що його презентує; б) під цільову аудиторію, що його сприймає і «споживає». При відданні переваги другій схемі провали презентаційних «спектаклів» перестають бути для політиків випадковими, оскільки вони вимушено зображують риси характеру, темпераменту, емоційні переживання, соціальні установки та ідеали, яким навряд чи відповідають. Політика, перефразовуючи Маркса, є театром повій, які продають дешеві видимості і підробки як першогатунковий продукт. Призначення 12

політики в ідеалі — робота задля спільної справи, яка на практиці вироджується в спектакль спільної справи. Враховуючи те, що обслуговуючі цей процес виходу на публіку іміджмейкери та іміджбілдери керуються при підборі візуальних атрибутів політика скоріше власною інтуїцією і «законами доброго смаку», а також різними стереотипами (чим завгодно, крім формалізованих інструментів ідентифікаціїх візуальних ознак), випущений «в світ» іміджевий продукт буває розрахованим скоріше на віртуальну, ніж на реальну цільову аудиторію. Діючи за схемою а), іміджмейкери та іміджбілдери частіше «виграють політика» (політичну групу) і конструюють його (її) образ як автентичний, відповідний і адекватний саме йому (їй). Проте, це має інший негативний ефект: адже в політиці, де мімікрія під досконалість, декларування неіснуючого і нездійсненного пророчить успіх, подібна відвертість не користується попитом. Справжній політик перестає бути «справжнім» для політики і для соціуму, в якому він перебуває. Якщо на макрорівні політичних ігор, міжкультурних комунікацій в мистецтві, архітектурі, живописі, візуальних символах телебачення та інтернету візуальний символізм відіграє значущу презентаційноконструюючу роль, то те ж саме стосується і мікрорівня комунікацій. Здавалося б, в якому зв’язку перебувають, наприклад, зовнішньо-візуальні ознаки автомобілю і аксесуари жінки, яка є його водієм? Як змінюється тональність спілкування учасників дипломатичної зустрічі, які першу добу проводять в відштовхуюче-ізолюючому чорному одязі, а потім раптово (випадково?) перевдягаються в сіре, від чого не лише формальні ознаки, але і змістовне наповнення самої комунікації стає іншим? Феномен значення символів у житті суспільства вивчався протягом багатьох століть в рамках рiзноманiтних свiтоглядних парадигм: еволюцiйно-органiчної (О. Конт, Г.Спенсер), соцiал-дарвiнiстської (Л. Гумплович, А. Смолл, У. Самнер), позитивiстської (символізм або соціальний реалiзм Е. Дюркгейма), антипозитивiстської (нiмецька соцiологiчна школа: Ф. Тьоннiс, Г. Зiммель), об'єктивiстської (загальна теорiя дiї Т. Парсонса, структурний функцiоналiзм Р. Мертона, теорiї конфлiкту Л. Козера, Р. Дарендорфа, Дж. Рекса, теорiї обмiну Дж. Гоманса, П. Блау), суб'єктивiстської (символiчний iнтеракцiонiзм Дж. Мiда, Г. Блюмера, Е.Ґоффмана, феноменологiя Е. Гуссерля, А. Шюца, П. Берґера i Т. Лукмана, Г. Ґарфiнкеля) тощо. Символи стають значеннєвими завдяки механізму трансгресії (інформаційного переносу), який припускає їх мультикодову трансляцію в різні сегменти інформаційного простору суспільства. Інформаційний 13

перенос через символи може відбуватись усвідомлено або ж стихійнонеусвідомлено, що матиме різні наслідки для комунікації. Так, наприклад, трансгресійні вияви в політичних комунікаціях стають можливими через складники невербально-комунікативного позиціонування окремих політичних лідерів, які, проте, з точки зору візуальної аналітики та соціології візуального символізму, зовсім не є поодинокими гравцями із вузько-обмеженою суб’єктивністю. Адже, наприклад, посмішка Кондолізи Райс, костюми і коса Юлії Тимошенко, характерні мавпоподібні мімічні патерни колишнього президента США Д. Буша-молодшого, типологічна жестова скутість Януковича мають аналітико-діагностичне, візуально-символічне та міжкультурно-комунікаційне наповнення. Символ є локусом колективного безсвідомого, яке маніфестує ментальну ідентичність спільноти в різноманітних візуальних аккордансах кольору, геометричної форми і обраних топологічно-просторових параметрах об’єкту культури, на який побічно проектуються різнопланові соціопсихічні вияви суб’єкта-замовника або ж безпосереднього продуцента. В соціальному символізмі знаходять своє безпосереднє матеріалізоване відображення відповідні образи політичної влади, державної макроідентичності, окремих соціальних груп, котрі так чи інакше є причетними до замовлення або ж продукування відповідних символічних композицій. З цієї точки зору, ми отримуємо цілий ряд візуальносимволічних ізоморфізмів, починаючи від символів мікрооб’єктів безпосереднього фізичного оточення людини (архітек-турні особливості будівель, дизайн інтер’єру та меблів), морфофено-типологічних ознак людської зовнішності та зовнішньо-поведінкових виявів особи (структурно-антропологічні особливості будови тіла та обличчя, функціонально-поведінкові прояви), і закінчуючи різноплановими продуктами людської діяльності, що мають образно-символічний візуальний вимір [Романенко, 2005, с. 48-78]. В соціальній метапрограмі як наборі диспозицій створюється конфігурація-профіль соціальної макроідентичності, що представляє собою спрощено-генералізовану модель соціальності і комплементарної їй мікроідентичності-особи. В модель мікроідентичності закладено мінімум дві компоненти: соціально-замовний образ людини (нормативний соціотип) та життєвий сценарій цього соціотипу (соціальний мікроперформатив). Вони складають, відповідно, статичні (морфостатичні) та динамічні прояви особи в її усереднено-соціалізованих проявах. Поруч із цим, система соціалізації інкорпорує соціотип на рівні психіки та тілесної структури, тому між соціотипом, психотипом та морфотипом існує певний ізоморфізм. Себто, соціотип відображає замовну 14

модель людини, адаптивної для суспільства, його потреб [Романенко, 2005, с. 48-78]. Нормативний соціотип містить в собі дзеркальне Я (імплантоване суспільством підцензурне самосприйняття, що відображає соціальні експектації, генеровані полями мікро- і макрогруп та їх персоніфікантами і агентами соціалізації — батьками, вихователями, друзями тощо), мікро- (макро)-соціально-замовну схему тіла та набір патернів, що відображають соціальний характер. Замовна схема тіла, в свою чергу, включає в себе, морфологічний тип та його екзіс у вигляді різнопланових візуально-символічних атрибуцій: невербальної комунікації, стилізації одягу, особливостей почерку, символізацій привласнених просторів та об’єктів культури тощо. Соціальний характер особи знаходить своє опосередковане опредметнення в функціонально-поведінкових проявах та візуальному символізмі її культурного оточення. Візуалізації як ідентифікативні маркери і «саппорти» (supports) (підтримувачі) суб’єкта задають схеми його саморозпізнавання не лише на рівні схеми тіла і функціонально-поведінкових проявів, але і продуктів матеріальної та духовної культури, простору, дизайну інтер’єру та екстер’єру та інших складових ідентичності, що виступають її символічним продовженням в мікроперформативах, тобто, соціально-зумовлених сценаріях розгортання життєвої активності. Формується ланцюжок конкордатних візуалізацій «морфофено-фігурація —> самосприйняття (аутоперцепція) —> концепція ідентичності (Я-концепція) —> імаго-ідентичність (ідентичність, яка б могла б бути сконструйованою) —> сигніфіканти ідентичності в візуалізаціях продуктів культури, привласнених просторах та середовищах». В залежності від обраної суб’єктом стратегії презентування візуальних символів (символічної самопрезентації в соціальному просторі), є доцільним розрізняти цілеспрямоване візуальне самоконструювання (при свідомій селекції візуальних атрибуцій схеми тіла, поведінки, стилізації одягу, архітектурних екзісів тощо) та стохастичну стратегію візуальної символізації, в якій суб’єкт використовує певні візуальні атрибуції безсвідомо-стереотипно, стохастично та імпульсивно. Цілеспрямоване візуальне самоконструювання передбачає символічний менеджмент враженнями та експектаціями реальної або ж потенційної цільової аудиторії-реципієнта візуальних атрибуцій. Стохастична стратегія візуальної символізації передбачає неспівпадіння дзеркального Я із самосприйняттям, результатом чого стають різнопланові інверсії візуальних атрибуцій, тобто, суб’єкт перестає керува15

ти потоком візуалізацій і створює неконгруентний йому екзіс (соціальний фасад). Створення неконгруентного екзісу переводить спродуковані символи із розряду значущих в розряд профанних, тобто, в неконгруентних стратегіях візуальної символізації суб’єкт продукує симулякри і імітанти — символи, що не мають значення або ж є девальвованими. Симулякри і імітанти стають основою, з одного боку, для трансформації ідентичності, а з іншого — для стигматизування суб’єкта як такого, що не вписується в певні статусно-рольові ієрархії. Рівні візуально-аналітич ної ідентифікації та інтерпретації

Візуально-аналітична ідентифікація включає в себе п’ять рівнів, три з яких складають особистий мікроекзіс із відповідними візуальними маркерами ідентичності, які є невідривними від самосприйняття та образу особи в його безпосередньо-фізичному (фізично-персоналізованому) вияві (соціогендерний, морфотипологічно-функціонально-поведінковий та фізіогномічний), а два — соціально-безособовий мікрота макроекзіс, що містить маркери, розраховані на соціально-символічну безособову презентацію ідентичності в "дзеркальному Я" (рівень невербальної комунікації: жестика, міміка, пантоміміка, таксика, проксеміка, стилізація одягу, графологічні особливості; рівень візуальних символізацій привласнених об’єктів культури, просторів та середовищ — аксесуари, татуювання, екстер’єр- та інтер’єр-дизайн житла, технічних засобів (автомобілів, яхт тощо) та привласнених допоміжних просторів (ландшафтних, комерційних тощо). Ідентифіка́ц ія (лат. identifico — ототожнювати) — ототожнення, прирівнювання, уподібнення, розпізнавання — процес розпізнавання системою або людиною іншої системи або об'єкта (людини, користувача, предмету, процесу тощо). З точки зору гарантування безпеки, ідентифікація є однією із базових процедур, призначення якої полягає у встановленні відповідності між зовнішніми ознаками об’єкта (людини, групи людей, системи) та внутрішніми ознаками. Тестування цієї відповідності/невідповідності відбувається задля отримання можливості вжиття інтервенцій щодо небезпечної системи. Саме тому візуальна аналітика виступає одним із базових інструментів підтримання інформаційної безпеки в будь-якій системі і основою для самореферентності системи по відношенню до середовища. « Для фізичних, хімічних, біологічних процесів не існує ніякого безпосереднього доступу в комунікацію — навіть і в деструктивному сенсі. Шум, відсутність повітря або просторова дистанція можуть 16

виключати усну комунікацію. Книги можуть згоріти, а можуть навіть спеціально спалюватися. Але ніякий вогонь не може написати книгу і навіть не може послужити для письменника настільки сильним подразником, щоб він — у випадку спалення манускрипту — написав би його інакше. Отже, свідомість займає привілейоване становище серед усіх умов аутопойезісу. Вона деяким чином контролює доступ навколишнього світу в комунікацію, але здійснює це не як "суб'єкт" комунікації і не як якась "покладена в її основу" сутність, а завдяки своїй здатності сприйняття (у свою чергу, у вищій мірі фільтрованого, само-породженого), яке серед інших умов структурного сполучення, зі свого боку, залежить і від нейрофізіологічних процесів мозку, а в силу цього — також і від інших процесів аутопойезісу життя. Та обставина, що системи комунікацій безпосереднім чином сполучені лише з системами свідомості і тому отримують вигоду від вибірковості останніх, не піддаючись, однак, внаслідок цього ніякій специфікації, формує свого роду панцир, який, загалом і в цілому, перешкоджає тому, щоб цілісна реальність світу впливала б на комунікацію. Ніяка система не могла б бути настільки комплексною, щоб витримувати цей вплив і мати можливість продовжити свій власний аутопойезіс. Лише завдяки такому захисту могла розвинутися система, реальність якої полягає в переробці чистих "знаків" (Виділення моє — Ю.Р.). Тут також

слід нагадати, що системи свідомості наявні у величезній кількості (сьогодні їх більше 7 мільярдів одиниць) і функціонують одночасно. Навіть якщо взяти до уваги, що одні системи свідомості на зворотному боці Землі в даний момент сплять, а інші в дану мить з якихось інших причин не беруть участі в комунікації, число одночасно оперуючих систем все ще залишається настільки великим, що абсолютно виключеною є їх ефективна координація (а значить, і формування консенсусу в емпірично зрозумілому сенсі). Тому система комунікації з необхідностю спирається на саму себе, може управляти лише самою собою; та вона здатна це робити лише остільки, оскільки в навколишньому її світі їй вдається активувати необхідний для цього матеріал свідомості » [Луман, 2004, с. 55]. Ідентифікація як термін візуальної аналітки позначає процедуру впізнання на основі співставлення із еталонною типізацією, тобто, процесом, в якому суб’єкт візуального спостереження на основі співставлення емпіричних даних поточного візуального спостереження із еталонними типізаціями констатує відповідність/невідповідність візуально-спостережуваних проявів зазначених вище ознак цим еталонним типізаціям. У цьому розділі представлено результати продовженням і поглиб17

ленням дослідження візуального символізму, котрий безпосередньо пов’язаний із різноплановими візуалізаціями об’єктів матеріальної та духовної культури, життєвих просторів та середовищ. Продовжуючи логіку попередніх монографічних досліджень [Романенко, Яковенко, 2008; Романенко, Яковенко, Огаренко, 2009], тут ми розглядаємо 5-й блок візуально-аналітичної ідентифікації символізму особистих атрибуцій, об’єктів культури, просторів та середовищ, котрий включає в себе: 1.Візуальну ідентифікацію символізму особистих атрибуцій, яка складається з: 1.1. Візуальної ідентифікації символізму аксесуарів.

1.2. Візуальної ідентифікації символізму татуювань.

1.3. Візуальної ідентифікації службових атрибуцій (знаків розрізнення).

2.Візуальну ідентифікацію символізму об’єктів/ продуктів матеріальної та духовної культури, яка складається з: 2.1 Візуальної ідентифікації символізму продуктів образотворчого мистецтва та скульптурних композицій.

2.2. Візуальної ідентифікації символізму продуктів кінематографії (відеопродукції).

3. Візуальна ідентифікація символізму особистих та соціальних просторів та середовищ, яка складається з: 3.1. Візуальної ідентифікації екзіс-символізму об’єктів архітектури (екстер’єру житла).

3.2. Візуальної ідентифікації символізму дизайн-екстeр’єру (інтер’єру) житла.

3.3. Візуальної ідентифікації символізму допоміжних технічних засобів.

3.4. Візуальної ідентифікації символізму допоміжних особистих та соціальних просторів. Об’єктом дослідження цього розділу є візуалізації в образах людини, її акціональних виявах, продуктах культури, просторах та середовищах, буденних діях. Предметом дослідження є емпіричні особливості та теоретичні закономірності структурування візуалізацій в образах людини, її акціональних виявах, продуктах культури, просторах, середовищах та буденних діях, себто — механізми символічної інтеракції.

18

Метою дослідження є систематизація засадничих метаідей та практичних моделей, що дозволяють здійснювати ідентифікацію візуалізацій психологічного та соціального рівнів. З поставленої мети випливають такі завдання цього розділу: 1) Здійснити системно-теоретичний огляд засадничих метаідей та практичних моделей, що дозволяють здійснювати ідентифікацію візуалізацій психологічного та соціального рівнів.

2) Операціоналізувати представлені ідеї на наочно-демонстраційних прикладах. Методами дослідження в представленій роботі є аксіоматично-дедуктивний метод, метод якісного аналізу візуалізацій, а також ампліфікативні методики та техніки юнгіанського символічного аналізу (в окремих демонстраційних прикладах). Гіпотезою дослідження виступає теза про наявність паралельнокореляційних залежностей між візуалізаціями образів людини, її акціональних виявів та індивідуально-соціопсихологічними та соціальнорольовими особливостями різних суб’єктів. Практичне значення монографії полягає в демонстрації комплексного методу аналітичного дослідження соціопсихічних (психічних та соціальних) візуалізацій в різних сферах соціальної комунікації, включаючи економічну, політичну, мистецьку, ідеологічну, релігійну та інші сфери життєдіяльності людини, суспільства і держави. Теоретико-методологіч на та дослідженнєва база візуальної аналітики

Візуальна аналітика є мультидисциплінарною метатеорією та комплексом міждисциплінарних методів структурованого візуального спостереження та ідентифікації структурно-анатомічних, психофізіологічних, функціонально-психологічних, соціально-психологічних та соціокультурних ознак образів суб’єктів (індивідуальних або колективних) та створюваних цими суб’єктами візуалізацій, акціональних проявів, продуктів матеріальної та духовної культури, означених (сигніфікованих) просторів і середовищ, що дозволяє вибудовувати прогностичні моделі їх імовірної взаємодії із середовищем. Як вже відзначалося вище, ідентифікація (від лат. « identificare» — ототожнювати) є процедурою впізнання на основі співставлення із еталонною типізацією, тобто, процесом, в якому суб’єкт візуального спостереження на основі співставлення емпіричних даних поточного візуального спостереження із еталонними типізаціями констатує від19

повідність чи невідповідність візуально-спостережуваних проявів зазначених вище ознак цим еталонним типізаціям. Формування візуальної аналітики як міждисциплінарного напрямку пов’язується із рядом медичних, біоетологічних, психологічних, соціологічних, культурологічних концепцій, що стали своєрідними інвестиціями в створення мета-методу візуальної ідентифікації та візуального моделювання образів людини та її просторово-життєвих проявів, об’єктів та середовищ. Теоретико-методологічною базою візуальної аналітики слугують праці, які можна поділити на два великі блоки: А) Філософський та психологічний (психофізіологічний, диференційно-психологічний, психотерапевтичний та клініко-психологічний (патопсихологічний); Б) Соціально-психологічний та соціологічний. До числа праць філософського та психологічного блоку належать, зокрема, праці Л. С. Виготського та А. Р. Лурії (теорія розвитку вищих психічних функцій); дослідження в галузі психофізіології І. П. Павлова, І. М. Сеченова, В. М. Бехтерєва, О. О. Ухтомського, Н. О. Бернштейна, Н. П. Бехтерєвої, П. В. Бунзена, І. Бріггс-Майерс; психологічної теорії діяльності С. А. Рубінштейна, О. М. Леонтьєва, О. В. Запорожця, Л. Б. Ітельсона; філософсько-аксіологічних теорій тілесного конституювання (В. Биховська, В. Подорога, П. Тищенко, С. Хоружий); екологічної теорії Д. Гібсона; етології К. Лоренца та Н. Тінбергена; нейроестетики І. Ренчлера, Т. Селлі, Л. Маффеї; тілесно-орієнтованого психонаналізу та психоаналітичної (патопсихологічної) діагностики Н. Мак-Вільямс, Е. Кернберга, В. Райха, О. Лоуена, К. Леонгарда, Л. Бурбо, М. Фельденкрайза, І. Рольф, К. Ясперса; морфотипологічних та фізіогномічних класифікацій, розроблених в рамках італійської, французької, німецької, англо-американської та російської шкіл психофізіологічної морфотипіки, антропологічної фізіогноміки та психосоматики (А. Джованні, Г. Віола, Н. Пенде, П. Ростанд, К. Сіго, В. Манувьє, Ф. Бенеке, В. Штіллер, Е. Кречмер, Й. Таудлер, Р. Вейденрайе, К. Конрад, Д. Брайант, В. Міллз, В. Шелдон, Г. Айзенк, В. П. Крилов, О. О. Богомолець, В. Г. Штефко, М. В. Чорноруцький, М. Ю. Лорін-Епштейн, Я. Я. Рогінський, В. В. Бунак, І. Б. Галант, М. О. Воронов); емпіричних досліджень невербальної комунікації (проксеміки, жестики, міміки, пантоміміки, таксики, стилізації одягу, основ графоаналізу) Ч. Дарвіна, В. Бехтерева, С. Данкелла, П. Монтегоцці, Д. Ніренберга та Г. Калеро, А. Піза, І. Сікорського, А. Штангля, Д. Фаста, сестер Соріних, С. Попова, Г. Щокіна. [Див.: Выготский, 1934; Выготский, 1960; Лурия, 1969; Лурия, 1970; Лурия, 1970; Сеченов, 1947; Бехтерев, 1905; Ухтомский, 1962; Ухтомс20

кий, 1978; Бернштейн, 1947; Бернштейн, 1966; Бехтерева, Бундзен, 1974; Рубинштейн, 1946; Рубинштейн, 1958; Леонтьев, 1977; Запорожец, 1960; Быховская, Подорога, Тищенко, Хоружий, 2005; Гибсон, 1988; Lorenz, 1940; Tinbergen, 1975; Ренчлер, Селли, Маффеи, 1995,; Мак-Вильямс, 2006; Кернберг, 2006; Reich, 1949; Лоуэн, 1996; Лоуэн, 2001; Леонгард, 1993; Бурбо, 2003; Фельденкрайз, 1994; Rolf, 1989; Кречмер, 1995; Хомская, 1987; Милнер, 1973; Павлов, 1951; Ясперс, 1997; Воронов, 2004 ]. Фундаментальні ідеї, що мають теоретичне і прикладне значення для візуальної аналітики, висунуті в роботах зазначених авторів блоку Б (соціально-психологічний та соціологічний напрямок), можна резюмувати в спосіб описаний нижче. Серед соціально-психологічних напрацювань монографічного та науково-публіцистичного характеру, що стали теоретико-методологічною основою для візуальної аналітики та соціології візуального символізму представлені концепція соціальної детермінації перцептивних структур М. Маккобі та І. Модіано; екопсихологічні концепції ненормативного психічного розвитку та соціалізації Г. Дігнера; емпіричні дослідження соціо-групової генези психічних захворювань Е. Кооса та Х. Штайнхаузена; каузальна теорія субкультурної свідомості В. Готтшлаха; теорія соціального макростресу Дж. Мака та К. Бенке; трансактний аналіз Е. Берна; Circumplex-теорія В. Шварца та емпіричні дослідження етнокультурних автостереотипів, що проводилися в її рамках [Макооби, Модиано, 1971; Deegener, 1981, 1990; Koos, 1966; Steinhausen, Gobel, 1982; Gottschlach, 1971; Boehnke, 1992; Берн, 1993; Schwartz, 1990, 1992]. Частково в розвиток ідей візуальної аналітики зробили внесок теоретики та практики НЛП Р. Бендлер, Д. Гріндер, М. Еріксон [Холл, Боденхамер, 2007, с. 316]. Хоча нині виникає одне єдине проблемне запитання, що чому «передувало», з точки зору розвитку технік калібрування (структурованого візуального спостереження): НЛП візуальній аналітиці, або ж візуальна аналітика — НЛП? Відповідь на нього дасть можливість оцінити роль НЛП в ідейно-практичній еволюції візуальної аналітики. Автор, маючи з цього приводу власну точку зору, в більшій мірі схиляється до думки про те, що для більш повного освоєння технік НЛПкалібрування, підлаштування та моделювання оволодіння техніками візуальної аналітики є необхідною передумовою. Адже часто на практиці НЛ-програмісти дозволяють собі дещо дилетантські висновки щодо ефективності зазначених технік на основі «інтуїтивної здогадки» про значення різних невербально-комунікативних сигналів. В більшості випадків використовувані різними суб’єктами візуалі21

зації виконують як мінімум дві базові функції: індикативну та програмуючу. Візуалізації, з одного боку, є паралінгвістичними індикаторами (себто, індикаторами тих аспектів комунікації, які не є "чисто" лінгвістичними, тобто, морфологічними, синтаксичними або семантичними) інтрапсихічних станів, процесів, соцієтально-психічних станів та процесів, а також соціально-структурних, правових, політичних, економічних суб’єктів та ідентичностей. Зокрема, значення, передані відтінком голосу, темпом, паузами, наголосами, жестами, виразами обличчя, кольорами одягу, образами кінематографу утворюють відповідні соціосеміозиси, які підлягають ідентифікації і т.п. В цьому саме і полягає індикативна функція візуалізацій. Програмуюча функція їх полягає в спричиненні відповідних впливів за рахунок зчитуваної на свідомому та безсвідомому рівнях психічної організації системи значень, які через зоровий канал ідентифікуються як певні меседжі (повідомлення) для адресата. В той же час, і сам продуцент візуалізацій зазнає на собі їх самопрограмуючого впливу. Ілюстративний приклад 1. Чиновник, прокидаючись вранці для початку звичайного трудового дня, вирішує, яку ж сорочку він надягне сьогодні. Його погляд сковзає по стопці із сорочками, зупиняючись на двох варіантах: блакитній і рожевій. Наш герой пригадує, що сьогодні матиме «виклик на килим», і його вибір зупиняється на… блакитній чи рожевій? Розглянемо два варіанти вибору з точки зору виконання цими візуалізаціями індикативної та програмуючої функцій. Варіант рожевої сорочки , у зв’язку із згаданою обставиною (візит до начальника "на килим"), буде виступати індикатором регресії-дефлексії (чиновник не бажає усвідомлювати, що ж буде в цій ситуації). Водночас, колір буде програмувати самого чиновника на регресійний/дефлексивний стан (самопрограмування) та, відповідно, програмувати оточення спостерігачів на безсвідоме поводження із ним як із людиною, що перебуває в регресійному стані (ознакою цього виступатиме, наприклад, реакція потенційного зниження рівня вимогливості начальника до чиновника). Варіант блакитної сорочки буде виступати індикатором розсудково-вольової мобілізації (чиновник бажає розібратись у потенційній проблемній ситуації). Водночас, колір буде програмувати самого чиновника на режим інтелектуальної розбірливості, що на рівні поведінки виливатиметься, як мінімум, в намаганні розібратися в суперечці або ж заблокувати емоційні реакції на спроби начальника прочитати йому емоційно забарвлену нотацію. Водночас, колір буде програмувати самого чиновника на стан розсудкової безпристрасності 22

(самопрограмування) та, відповідно, програмувати оточення спостерігачів на безсвідоме поводження із ним як із людиною, що перебуває в гіпоемоційному стані (ознакою цього виступатиме, наприклад, реакція начальника у вигляді вимагання пояснень та аналітичних коментарів від чиновника з приводу ситуації, що склалася у зв’язку із його викликом “на килим”). Звісно, професійна інтуїція може бути запорукою для висунення правильних ідентифікативних гіпотез, проте чітка верифікація останніх все-таки потребує використання візуально-аналітичних типологій і якісного інструментарію ідентифікації [Див.: Выготский, 1934; Выготский, 1960; Лурия, 1969; Лурия, 1970; Лурия, 1970; Сеченов, 1947; Бехтерев, 1905; Ухтомский, 1962; Ухтомский, 1978; Бернштейн, 1947; Бернштейн, 1966; Бехтерева, Бундзен, 1974; Рубинштейн, 1946; Рубинштейн, 1958; Леонтьев, 1977; Запорожец, 1960; Быховская, Подорога, Тищенко, Хоружий, 2005; Гибсон, 1988; Lorenz, 1940; Tinbergen, 1975, P.507-527; Ренчлер, Селли, Маффеи, 1995; МакВильямс, 2006; Кернберг, 2006; Reich, 1949; Лоуэн, 1996; Лоуэн, 2001; Леонгард, 1993; Бурбо, 2003; Фельденкрайз, 1994; Rolf, 1989; Кречмер, 1995; Хомская, 1987; Милнер, 1973; Павлов, 1951; Ясперс, 1997; Воронов, 2004 ]. Філософський та психологіч ний блок: ключ ові теорії, концепції, підходи

Фундаментальні ідеї, що мають теоретичне і прикладне значення для візуальної аналітики, висунуті в роботах зазначених авторів блоку А, можна резюмувати у вигляді таких положень: 1 . Схеми тіла формуються в зоні випереджаючого розвитку (соціалізації) як результат слідів пам’яті в культурі свідомості, що визначає формування нових міжфункціональних відносин в структурах кори головного мозку. Ці міжфункціональні відносини відтворюються із певним рівнем жорсткості (лінійності) або ж стохастичності на основі нейронних ансамблів, що опосередковують формування домінант — осередків нейродинамічного збудження та периферіїу вигляді ділянок гальмування. Безпосереднім продовженням тіла виступають поведінка, простори та середовища, до яких є причетним той чи інший суб’єкт. Психіка при цьому виступає однією з систем в ієрархії «духовне-соціальне-психічне-тілесне», і кожній із означених ланок можуть відповідати ті чи інші візуалізації. Ідентичність, яка ідентифікується засобами візуальної аналітики та соціології візуального символізму, розгортає себе на рівні символьних аккордансів духовності, соціальності, психіки та тіла.

23

Та бл и ця 1. 1. Си м вол ьн і а ккорда н си духовн ості , соці а л ьн ості , п си хі ки та ті л а

Духовність

Соціальність

Психіка Тіло

Ціннісно-смислові метасистеми, які задають ноогенну діяльність людини і суспільства (релігія, філософія, мораль, ідеологія, наука) Макро-, мезо і мікросоціальні типізації, представлені в візуалізаціях соціальних практик різних соціальних груп, об’єктів культури, просторах та середовищах Інтерналізація соціальних типізацій у вигляді структур надсвідомості (цензури), свідомості та безсвідомого Морфотипологічна, фізіогномічна, функційно-поведінкова конверсія психічних особливостей та процесів в тілі, тілесному фасаді та поведінці

При цьому розгорнуті нею візуалізації постають у відносинах ієрархічної субординованості, аккордансності-комплементарності (взаємоузгоджуваності-взаємодоповнюваності). Саме за рахунок такої узгодженості-доповнюваності візуалізації взагалі можуть бути ідентифікованими як приналежні певній ідентичності (суб’єкту). Ілюстративний приклад 2. Людина, яка ідентифікує себе як мусульманин (ісламіт), характеризується, по-перше, певним типом духовності, зорієнтованим на поєднання повсякденного життя із релігійними канонами та практиками (ортодоксії та ортопраксії, що є в результаті легалістичною самодисципліною ісламіта) — п’ятиразова молитва, намаз-милостиня, закят, хадж); по-друге, певним типом соціальних ознак, які відповідають установкам ісламу (фундаменталізм, територіальна гендерна сегрегація, обмеження харчової поведінки щодо окремих видів їжі, носіння закритого одягу в публічних просторах); по-третє, психічними ознаками, що виражають розвинені вольові якості (волюнтативність) та військову комюнітарність (схильність до утворення воєнізованих мікроспільнот); по-четверте, тілесно-антропологічними ознаками (смугла шкіра, чорне волосся, орлиний ніс, випнута потилиця, продовгувате еліпсоїдне обличчя, довгоголовість, високий зріст).

2. «Ментальні знаряддя культури» (Виготський), засвоюючись в процесах соціалізації, супроводжують формування відповідних автостереотипів ідентичності, які складають неусвідомлюване Я, реальне (усвідомлюване) Я та ідеальне (імагінальне) Я. Ці ідентичності можуть візуалізуватись у вигляді тілесно-морфологічних та функціонально-поведінкових ознак (атрибуцій), а також знаковосимвольних конструктів візуальної культури. Автостереотипи 24

ідентичності мають відповідні їм візуалізації, які є продуктом конверсіїсоціального та психічного на рівні тіла та тілесності. В свою чергу, зазнаючи заломлення в тілесних діях, соціальні та психічний рівні зазнають зворотнього програмуючого впливу з боку тіла. Візуалізаціям відповідають ті чи інші рівні ідентичності (неусвідомлюваної, свідомої, надсвідомої). При цьому ідентичність постає як набір сформованих і зафіксованих ознак, підтримуваних шляхом її віддзеркалень від різних об’єктів. Віддзеркалення — це процес і результат відображення тих чи інших аспектів ідентичності в її об’єктному оточенні. Тут ми будемо, з одного боку, послуговуватись тим розумінням, яке склалося з приводу віддзеркалення в психоаналізі Х. Кохута [Кохут, 2002]. З іншого боку, ми додамо до цього визначення те, що віддзеркалення людина може отримувати не лише від значущих інших (людей), але і від інших об’єктів (в якості них можуть виступати як люди, так і рослини, тварини, будівлі, тексти тощо). Це, звісно, дещо суперечить психоаналітичному уявленню, однак, анітрохи не заважає висувати вмотивовані припущення щодо присутності маркерів ідентичності в усьому, до чого вона буває дотичною. Ілюстративний приклад 3. На одній із прогулянкових ділянок для собак ми бачимо біляву жінку (блондинку), яка вигулює пуделя із шерстю, штучно підібраною на голові багато чисельними дрібними гумовими затяжками. Собака вдягнута в рожеве в’язане трико із прорізами для кінцівок. Зрозуміло, що собака в зазначеному прикладі виступає проективним екраном психіки блондинки, віддзеркалюючи певні аспекти її ідентичності. Інтерпретація відповідних візуалізацій дозволятиме висувати вмотивовані припущення щодо проекції на образ друга/подруги відповідних внутрішніх ознак цензурної репресії/ізоляції та інфантильної регресії жінки. Враховуючи те, що собака в силу притаманних їй етологічних ознак (передусім — значної прив’язаності до господаря) є своєрідним ідеальним імаго друга/подруги, а також специфіку самої породи із притаманною їй імпульсивністю та інфантилізмом, маємо підстави стверджувати, що подібний запит психіка блондинки формує і на образ друга/подруги та той тип віддзеркалень, який від нього/неї очікується. Будучи сформованою, ідентичність у вигляді набору самовіддзеркалюваних атрибуцій на рівні ментального плану психіки задає відповідні програми тілесного самоконструювання та візуального означування просторів та середовищ суб’єкта. Самозконструйована схема тіла, на основі зворотнього інформаційного зв’язку в процесі її самовід25

дзеркалювань та об’єктних віддзеркалювань, сприяє відтворенню параметрів ідентичності психіки через тілесні реїфікації та функціонально-психічні ознаки. Останні є «згорнутими» у вигляді візуально-структурних атрибуцій схеми тіла індикаторами-маркерами і візуальним «опертям» (supports) духовних, соціальних та психічних диспозицій суб’єкта. Ілюстративний приклад 4. Ідентичність українця як носія відповідного менталітету відповідає духовним, соціальним, психічним та тілесним диспозиціям. На духовному рівні ці диспозиції пов’язані із геніколатрією і матернолатрією (релігійний культ жіноцтва і материнства, жінкообожнення) з елементами ритуалізованого християнства; філософією серця, кардіоцентризмом (філософією внутрішньої нерозпредметненої людини, яка є непроясненою для самої себе і для світу); морально-етичним релятивізмом і поліконтекстуальною поведінкою (на рівні моралі цілком співзвучною лицемірству та театральності-істеричності); ідеологічною дифузністю/безвекторністю (відсутністю в українському суспільстві чітко артикульованих ціннісних ієрархій та домінантних ідеологій). На соціальному рівні цим диспозиціям відповідатиме гіпоморфний/множинний соціальний характер із супутньою низькою функційністю базових соціальних інституцій та низькою соціальною екологічністю життєвих просторів та середовищ (мафіозноолігархічна державність неофеодального зразка із перформативною багатопартійністю та псевдореспубліканізмом, який на практиці маскує постіндустріальний неофеодалізм; перманентна кризовість і корупційні практики в економіці, медицині, освіті; низька якість дорожньо-транспортних магістралей і т.п.). На психічному рівні український психотип, при наявних регіональних відмінностях, характеризується емоційністю, послабленою цензурою і, відповідно, зниженою волюнтативністю і раціональністю, екзекутивністю, множинністю. На тілесному рівні такому психотипу відповідає пластична атлетичність – пікноїдна гіпоморфність (в такому діапазоні тілесних ознак формується морфотипіка). Ідентичність підтримується в значній мірі через задані суб’єкту стартові віддзеркалення значущих інших, які, маючи позитивну або ж негативну спрямованість, формують прийняття/неприйняття відповідних візуалізацій. Візуалізації формуються завдяки когнітивним, афективним, волюнтативним, моторно-поведінковим складовим психічної організації (сенсомоторним та перцептивним схемам-еталонам). Останні на основі зворотньої афферентації знімають сенсорні перешкоди середовища в сприйнятті ідентичності як набору візуальних констант, тобто, ідентичність суб’єкта здійснює первинне самозакріплення-самооб’єктивацію через кінестетичний код (код рухових від26

чуттів, або ж код вібрацій). Кожна із цих складових пов’язана на рівні психосоматики із відповідною інформаційною зоною схеми тіла (обличчя, шиї, грудей, рук, геніталій, ніг) та внутрішніх органів. Кожна із цих зон може містити відповідні мікромаркери когнітивних, афективних, системно-лібідних, волюнтативних, креативних, моторних та інших проявів суб’єкта. Так, обличчя в найзагальнішому сенсі дає уявлення про персону (соціальну маску), зона волосся — про темпераментально-мотиваційну сферу (драйви та темперамент), лоб — про інтелектуальну сферу та (частково) афекти, ніс — про характеристики лібідо тощо. На основі розгортання цієї ідеї вибудовуються також відповідні типології облич та окремих складових їх інформативних зон, що стають додатковим інструментарієм ідентифікації персони. В джерелах із психосоматики доводиться також, що внутрішні органи виступають проекційними зонами відповідних циклічних афектів і супутніх їм органічних дисфункцій, які також можуть отримувати свої візуальні «означники». Цю ж думку можна зустріти і в джерелах з тілесно-орієнтованого психоаналізу, де розглядалися тілесні зажими у відповідних інформаційних зонах тіла, а також супутні носіям психотипів органічні хвороби та функціональні розлади [Малкина-Пых, 2009; Райх, 1999]. Тобто, і патоморфні візуалізації також можуть бути інформативними з точки зору визначення ідентичності (за гіперфункцією щитовидної залози, ознаках ожиріння або випадіння волосся про особу можна сказати не менше, ніж за ідентифікацією форми носа чи губ). Ілюстративний приклад 5. Виразка шлунку як доволі поширена хвороба дозволяє ідентифікувати шерег інтроективних та ауторепресивних рис характеру особи, у якої назовні некатексована агресія конвертується у виразкову симптоматику. Враховуючи те, що між фізичним та психічним рівнями організації особи спостерігається паралелізм, можна мотивовано припустити акордансність-паралельність між шлунковими процесами перетравлювання їжі та аналітичною агресією (паралелізм між аналізом та агресією є очевидним, оскільки розщеплення їжі є в повному розумінні слова аналітичним процесом). За нестачею (дефіцитом) аналізу на мисленнєвому рівні формується тілесна конверсія. Будь-які візуалізації хвороби на обличчі і в структурі тіла мають «вихід» не лише на диференційну патопсихологію, але і звичайні індивідуально-психологічні відмінності, в рівній мірі як і на фонові особливості соціального середовища, яке побічно сприяє відтворенню тілесного патоморфізму. Доволі часто такого роду протиріччя між соціаль27

но-фактичним та віртуальним візуальними образами переносяться в площину символічних експансій, де нав’язливі візуальні сценарії покликані блокувати самосприйняття людей в фактичній реальності. Ілюстративний приклад 6. Особа має ознаки фрагментарної пікноморфності (окремі жирові сегменти в зоні живота, грудей та шиї). Вочевидь, в психіці має існувати програма депоїзації ліпідів (утворення резервної жирової клітчатки). Оскільки остання є резервним запасом речовин на випадок енергетичних надвитрат, то накопичення цих речовин в психічному плані дає «підготовку до війни», що в афективному вимірі відповідає тривозі перед майбутнім. Якщо дана тривога є витісненою (неусвідомлюваною), то суб’єкт, навіть дотримуючись спеціальної дієти, або ж намагаючись в будь-який інший спосіб боротися з ожирінням, не отримує належних результатів. Ілюстративний приклад 6. Значною проблемою для населення США стало так зване макростресове ожиріння: значна частина населення має надлишкову вагу через посилення фонової соціальної тривожності. Остання нарощується за рахунок двох соціальних чинників: макдональдизації системи харчування та геополітичних амбіцій американського уряду, який намагаєтсья посилювати глобальний контроль в усьому світі, чим створює перманентну загрозу для внутрішньої безпеки населення.

3. Схеми тіла є візуальними текстами, що містять в згорнутому вигляді психобіографію особи, а супутні візуальні атрибуції означених об’єктів, просторів та середовищ стають вторинними інкорпоративами і наративами ідентичності. Як текст структурується не лише морфотип (схема тіла), але і фенотип ( тип обличчя), а також різноманітні невербально-комунікативні складові, культурні об’єкти та просторові уречевлення (аксесуари, татуювання, одяг, жести тощо). Візуальні тексти тіла та об’єктів культури, просторів та середовищ, їх атрибуцій «читаються» за певними схемами-алгоритмами, тобто, йдеться про застосування відповідних технік візуального сканування (в термінології НЛП — калібрування, хоча термін «калібрування» частіше вживається практиками НЛП саме в аспекті ідентифікації візуально-спостережуваних ознак репрезентативних систем) та інтерпретації. В процесі такого схематизовано-структурованого «зчитування» відбувається ідентифікація відповідних анатомічних, психофізіологічних, функціонально-психологічних, соціально-психологічних та соціокультурних ознак суб’єктів (індивідуальних або колективних) та створюваних цими суб’єктами візуалізацій матеріальної та духовної культури, що дозволяє вибудовувати прогностичні моделі їх імовірної 28

взаємодії із середовищем. З точки зору комплексності ідентифікації ці схеми можуть значно різнитися. Наведемо дві з них із відповідними коментарями, [Див.: Попов, 2002, с. 36; Щёкин, 2001, с. 562-563; Штангль, 1992, с. 37-100], щоб, взявши їх за основу, запропонувати власний варіант алгоритму візуально-аналітичного сканування суб’єкта та його культурно-просторових опредметнень. Г. Щокін пропонує покласти в основу алгоритму візуально-аналітичного сканування три групи ознак: « 1 . Основні параметри (стать людини, яка сприймається, вікові особливості індивіда та пов’язані з ним загальні враження щодо пройденого ним життєвого шляху; тип тілобудови та зумовлені ним типові особливості; специфічний людський тип; тип темпераменту; тип особи; припущений різновид професійної діяльності людини, яку сприймають). 2. Додаткові (уточнюючі) дані (голова та обличчя; співвідношення частин голови; лоб, зморшки, брови; очі та ніс; рот та підборіддя; мімічні рухи, особливості погляду, окремо сміх та посмішка; особливості ходи, осанка, характеристика стійки та посадки, форма рук та пальців, особливості жестикуляції: жести захисту, оцінки, агресивності, відкритості і т.п.; характеристики голосу та дистанції в спілкуванні (швидкість та гучність мовлення, артикуляція, висота та режим голосу, відстань в розмові та ін.; загальне читання сигналів тіла та характеристика основних рис особи (активність-пасивність, егоїзм-альтруїзм, екстраверсія-інтроверсія, впевненість-невпевненість, відкритість-лицемірство і т.д.; особливості оформлення зовнішньості та територіального оточення; особливості плину поведінкових реакцій) 3. Основні методи візуальної психодіагностики (спостереження, в тому числі в поєднанні з бесідою; метод аналізу документів, в тому числі з нетрадиційних точок зору; біографічний та психографічний методи дослідження персоналу; дослідження почерку (графологічний аналіз); дослідження мимовільних малюнків та схем (психогеометричні методи); колористичні тести (в тому числі експрес-методики без участі досліджуваної людини; морфологічний аналіз; фізіогномічний аналіз; хірологічний аналіз; тілесні та інші візуальні тести; методи непрямого спостереження; серологічні тести )». Оскільки автор називає наведену схему «загальним макетом дослідження людини засобами візуальної психодіагностики» [Щёкин, 2001, с.561], в який процес ідентифікації рухається від загального до часткового, то можна припустити, що дослідник спочатку «відскановує» родові макроознаки, потім дрібні морфотипологічні та фізіогно29

мічні деталі, невербальну комунікацію (жестика, міміка, пантоміміка тощо), після цього переходить до деталей візуального екзісу та візуальних ознак просторово-територіального оточення. Цілком слушним в цій схемі є «дедуктивний» принцип її побудови (з точки зору руху візуального спостереження від макро- до мікровізуалізацій). З іншого боку, схема може бути конструктивно доповнена розмежуванням мікро- та макроознак візуального спостереження, а також візуально-статичних та візуально-динамічних проявів, що дасть можливість диференціювати різні рівні точності візуально-аналітичного сканування. Наприклад, дослідник може звертатись до макроознак візуального спостереження на фізіогномічному рівні в статиці (форма обличчя та співвідношення його різних зон) і в динаміці (мімічні патерни «типового (мимовільного) виразу обличчя»). З іншого боку, його можуть цікавити і мікроознаки фізіогномічної статики (наприклад, при типологічній оцінці очей за складками повік) та мікроознаки фізіогномічної динаміки (окремі мікромімічні сигнали). Від рівня сканування буде залежати точність та прогностичність ідентифікації візуальних складових суб’єкта . Другу подібну схему пропонує С. В. Попов. Як видно із схеми, спостережувані інформаційні ознаки досліджуваної особи згруповано автором в 4 групи: 1. Фізичний образ (загально-фізичні, демографічні, та антропологічні ознаки, очі, обличчя, волосся, тілобудова); 2. Виразні рухи (міміка, пантоміміка, жести, пози, хода); 3. Зовнішній вигляд (мода, стиль, статус, одяг, взуття, прикраси, аксесуари, макіяж, татуювання); 4. Спосіб життя (поведінка, дії, вчинки, речове оточення, місця перебування, обстановка, дозвілля, руморологія). У порівнянні із схемою Щокіна, дана схема може вважатись більш мозаїчною і менш систематизованою, проте такою, що є значущою в візуально-аналітичній практиці. Попов докладно розкриває зміст кожної із складових цієї схеми [Попов, 2002, с. 36-41], а тому обмежимося коментарями до його позиції. Адже схема, попри її зовнішню еклектичність і меншу систематизованість, також побудована за «дедуктивним» принципом, тільки ця дедуктивна спрямованість має дещо інший вектор, ніж у Щокіна. Попов пропонує рухатись від антропологічно-, демографічно- та фі30

зично-зумовленої морфостатики до соціо-візуального екзісу (складових «переднього плану»-[Goffman, 1959]). Власне, в розгортанні цієї ідеї вже міститься вихід на рівень соціального оточення та того, що в феноменологічній соціології [Див. зокрема: Berger, Luckmann, 1990] прийнято називати габітуалізаціями (узвичаюваннями). В контексті наших міркувань така думка виглядає ще більш цінною, оскільки вибудовування дедуктивних алгоритмів візуально-аналітичної та соціосимволічної ідентифікації має спиратись на ієрархічну модель макро- та мікроознак. Соціальний досвід типізується і рутинізується (габітуалізується) завдяки приведенню у відповідність норм із уявленнями і очікуваннями соціуму: норми стають більш імовірними завдяки інститутам, а соціальні очікування — більш достовірними завдяки підкріплююче-легітимуючій силі норм. Нормативне регулювання забезпечує типізацію соціальної поведінки. Типізація починається в той момент, коли певний досвід можна поставити в зв’язок з рішенням нової проблеми, тобто, підвести проблему під соціо-нормативний прецедент. Таким чином, типізація являє собою створення значеннєвих зв’язків шляхом конклюзії первинних фактичних значень із вторинними нормативними значеннями, а в соціальній практиці — самореферентне множення нормативних значень всупереч фактичному виміру дійсності. “ Кожна типізація,- відзначають Шюц і Лукман, — що виникла при “вихідному” рішенні проблеми, застосовується при подальшому рішенні рутинних проблем. Якщо вона завжди виявляється адекватною для вирішення проблем, то може стати завершеною типізацією. Тим самим вона переходить у розряд звичного знання, використання якого є цілком “автоматичним ” [Шюц, Лукманн, 1975, с. 231]. Об’єктивація типізацій відбувається в знакових системах різного походження, переважним чином — в мові. Конкретизуємо, що під нею тут розуміється саме “речь” (рос.), а не “язык” як метасистема еталонних мовних фігурацій, що використовується в літературному обігу будь-якої спрямованості. Люди виростають у мовному середовищі суспільства, набуваючи разом із мовою нормативно-типові стратегії означення реальності. Кожна мова має свій потенціал означення реальності, що випливає із смислопродукуючої активності соціальної системи. Так, англомовне середовище приділяє увагу емпіричній сигніфікації чуттєвого досвіду, 31

що пріорітує техніко-економічні та соціально-побутові виміри освоєння життя: мова експлікує смисл через референцію і контрреференцію, протиставлення нормативно-узвичаєного — аномічно-незвичному. “ Усе, що є безсумнівним, — відзначає з цього приводу Шюц, — засновано на звичках: у них містяться рецепти для вирішення проблем, що зустрічаються мені в міру моїх вчинків. Мій запас знання містить варіанти вирішення таких проблем... Якщо новий досвід у новій життєвій ситуації може бути несуперечливим чином поставлений у відповідність з колишньою типізацією, що виникла раніше в подібній ситуації, і тим самим бути включеним у релевантну схему відносин, то тим самим лише підтверджується “правильність” мого запасу знань. Усе, що вимагає відповіді, завдяки актуальному новому досвіду перетворюється за допомогою рутинного плину переживань у природну установку, що є самоочевидною”[Шюц, 1974, с. 28]. Свою схему візуально-аналітичного сканування пропонує також відомий дослідник А. Штангль [Штангль, 1992, с. 37-100], який вводить набір критеріїв, істотних для розуміння мови тіла: 1. Ступінь напруження тіла, що оцінюється за шкалою: 1.1 Напруження; 1.2 Перенапруження; 1.3 Розслаблення; 1.4 Припинення напруження; 1.5 Компенсація напруження; 2. Адекватність рухової поведінки в кожній ситуації: 2.1 Адекватна рухова поведінка; 2.2 Неадекватна рухова поведінка; 3. Ступінь швидкості або темп: 3.1 Високий темп та швидкі рухи; 3.2 Повільні рухи; 3.3 Рівно-спокійні рухи; 3.4 Рівномірний темп; 3.5 Нерівномірний темп; 4. Спрямованість рухів: 4.1 Вперед; 4.2 Вбік; 32

4.3 Назад; 4.4 Вгору; 4.5 Вниз; 4.6 Суміш або комбінація різних напрямків; 4.7 Назовні (саморозширення); 4.8 Всередину (самоcтягування); 5. Ширина або величина рухів: 5.1 Широкий рух; 5.2 Невидимий вузький рух; 6. Дистанція, котрій надається перевага при спілкуванні: 6.1 Інтимна дистанція (0-40см.); 6.2 Особиста дистанція (0,4-1,5 м.); 6.3 Суспільна дистанція (від 1,5 до 4 м.); 6.4 Відкрита дистанція (більше 4 м.); 7. Послідовність рухів: 7.1 Ритмічно-повторювані рухи; 7.2 Ритмічно-порушені рухи; 7.3 Розподілені на такти рухи; 8. Форма протікання рухів: 8.1 Точно-пряма; 8.2 Закруглена; 8.3 Куто-гачкоподібна; 9. Кількість або ж частота зміни форм: 9.1 Сильно-усвідомлювана кінесика; 9.2 Напівавтоматизована (автоматизована) кінесика; 9.3 Неусвідомлювана (безсвідома) кінесика; 9.4 Широта варіативності кінезисів; 9.5 Високоваріативні кінезиси; 9.6 Середньо-варіативні кінезиси; 9.7 Низько-варіативні кінезиси. Можна легко помітити, що подана Штанглем схема не містить в собі таких рівнів візуально-аналітичного сканування, як ідентифікація ознак візуального символізму просторів та об’єктів культури. З іншого 33

боку, плідність авторських розробок щодо візуальних індикаторів тонкої моторики, проксеміки і мікрокінесики (мікростатики, мікротаксики) важко недооцінити. Штангль вдається до візуально-аналітичної оцінки мікропроявів мови тіла на рівні ходи, постави, способів індикативізації емоційних проявів, моделювання погляду тощо. Поза увагою цього автора не залишаються в тому числі і такі деталі візуальної мікроідентифікації, як зморшки, форми пальців, мікрокомпульсії. Для дослідника, який прагне не обмежуватись ідентифікацією візуальних макроознак, а переходити на рівень візуальної мікроаналітики, дана схема буде найбільш прийнятною. Отже, враховуючи напрацювання наведених авторів, відзначимо, що дедуктивна будова алгоритмів аналізу візуального символізму цілком відповідає дедуктивній ієрархічній будові більшості соціопсихічних систем. Людина, як і суспільство, є соціопсихічною системою, ідентифікація якої передбачає сходження від загальних ознак до часткових та одиничних. Останні мають утворювати тотальну комплементарну ієрархію, в яку включені кластери аккордансних візуальних ознак, що соціо-психічний та соціокультурний профіль відповідного суб’єкта. За логікою викладу, ієрархічно першою з точки зору людської групи є расова приналежність (оскільки кожна людина є передусім членом відповідної раси); складовою раси виступає етнічна група (етнос) та етнічна ідентичність; етнічна ідентичність ієрархічно детермінує перебування її представника в тому чи іншому локусі соціальної структури конкретного суспільства, себто, в тій чи іншій соціальній страті (вищій, середній, нижчій). Страти диференціюються за ознаками багатства, влади та престижу, що вже давно стало хрестоматійною класикою соціологічної літератури і не потребує спеціального доведення. Перебування в соціальній групі визначає професію суб’єкта, себто, домінантний рід його діяльності, який відповідає землі походження та соціальній страті. І, нарешті, найнижчим рівнем ідентифікації виступає гендерна група, яка в найбільш простому розумінні є визначенням міри суб’єктності–об’єктності особи (соціальної групи). Гендер визначатиме суб’єктивно-психічну та соціально-рольову стать, яка різниться щодо біологічної статі. Генералізованими характеристиками гендеру виступають спроможність/неспроможність особи/соціальної групи ініціювати власну активність/перебувати в статусі об’єкта впливу чиєїсь активності. Засадничим щодо гендеру виступає право/відсутність такого щодо вияву потентності в тій чи іншій сфері. При цьому якщо активність і, відповідно, потентність, є вищою, то особа перебуває ближче до 34

полюсу маскулінності. Навпаки: якщо активність і конструюючо-ініціююча потентність знижується, то особа наближається до полюсу фемінності. При всьому різноманітті проявів, особа може виступати носієм чистих, змішаних, розщеплених, інвертованих та первертних гендерних груп. Поруч із запропонованими вище схемами, автор даної монографії, маючи власні практичні напрацювання, пропонує схему, що містить 5 рівнів візуально-аналітичного сканування із відповідними їм субрівнями: 1. Візуальна ідентифікація родових соціотипологічних ознак: 1.Візуальна ідентифікація гендерних ознак.

2. Візуальна ідентифікація соціодемографічних ознак.

2. Візуальна ідентифікація структурно-морфологічних та функціонально-поведінкових проявів суб’єкта:

1. Візуальна морфотипіка 1. Візуальна ідентифікація тілесно-морфологічних параметрів.

2. Візуальна ідентифікація тілесних зажимів.

2. Візуальна психоетологія (формалізована ідентифікація функціонально-поведінкових проявів) 1. Візуальна ідентифікація функціонально-поведінкових проявів за психофізіологічними типологіями.

2. Візуальна ідентифікація функціонально-поведінкових проявів за патопсихологічними типологіями.

3. Візуальна ідентифікація фізіогномічних патернів: 1. Візуальна ідентифікація загальних параметрів обличчя.

2. Типологічна ідентифікація інформативних зон обличчя.

4. Візуальна ідентифікація невербально-комунікативних маркерів: 1. Ідентифікація проксемічних маркерів.

2. Ідентифікація пантомімічних маркерів.

3. Ідентифікація таксичних маркерів.

4. Ідентифікація жестових маркерів.

5. Ідентифікація мімічних маркерів.

35

6. Ідентифікація маркерів одягу 1. Ідентифікація маркерів стилю одягу 2. Ідентифікація колористичних маркерів одягу 3. Ідентифікація маркерів співвідношення елементу одягу із інформативними зонами схеми тіла 7. Графоаналітична ідентифікація особи 1. Ідентифікація особливостей заповнення графопростору і графічних маргиналій.

2. Ідентифікація форми моделювання рядків.

3. Ідентифікація загальних параметрів почерку.

4. Ідентифікація маркерів накреслення окремих літер.

5. Візуальна ідентифікація символізму особистих атрибуцій, об’єктів культури, просторів та середовищ:

1. Візуальна ідентифікація символізму особистих атрибуцій 1. Візуальна ідентифікація символізму аксесуарів.

2. Візуальна ідентифікація символізму татуювань.

3. Візуальна ідентифікація службових атрибуцій (знаків розрізнення).

2. Візуальна ідентифікація символізму об’єктів (продуктів) культури 1. Візуальна ідентифікація символізму продуктів образотворчого мистецтва та скульптурних композицій.

2. Візуальна ідентифікація символізму продуктів кінематографії (відеопродукції).

3. Візуальна ідентифікація символізму особистих та соціальних просторів та середовищ 1. Візуальна ідентифікація екзіс-символізму об’єктів архітектури (екстер’єру житла).

2. Візуальна ідентифікація символізму дизайн-екстeр’єру (інтер’єру) житла.

3. Візуальна ідентифікація символізму допоміжних технічних засобів.

4. Візуальна ідентифікація символізму допоміжних особистих та соціальних просторів.

6. Візуальна ідентифікація символізму буденних дій.

36

Представлена схема, цілком можливо, потребуватиме доповнення і уточнення з подальшим розвитком теорії та практики візуально-аналітичних досліджень. В безсвідомому шарі психіки особи (і, додамо, забігаючи наперед, — суспільства) містяться надлишкові в інформаційно-енергетичному відношенні префігурації (до-образи), які переводяться в три базові коди психіки: вібраційно-польовий-руховий (вібрації), образний (образи) і знаковий (знаки). За процеси кодування відповідають на органічному рівні підкіркові зони та півкулі головного мозку; при цьому підкірка транслює безсвідомі змісти в свідомість через образи правої півкулі, а ліва півкуля, у свою чергу, перекодовує ці образи в знаки і концептуальні схеми. Права півкуля обробляє інформаційний потік симультанно і паралельно, а ліва півкуля — сукцесивно і послідовно. Не потребує спеціального доведення те, що паралельна обробка інформації відбувається пришвидченими темпами, в той час як послідовна — уповільненими. Невипадково в типології І.П. Павлова художній тип характеризується як збудливий, а мисленнєвий — як гальмівний (за типологією Юнга — мисленнєвий та емоційний) [Юнг, 2002, с. 37]. Збудливість і загальмованість корелюють як із відповідними морфофеноструктураціями, так і з жестико-міміко-пантомімічними патернами (а також з відповідною кінесикою, таксикою і проксемікою). Нейрофізіологічним субстратом вищезазначених проявів слугують ретельно досліджені в роботах І. Майерс-Бріггс міжіндивідні відмінності градієнтів нейронної кіркової активності: « …між вираженістю логіки та етики в досить великих вибірках досліджуваних спостерігається негативна кореляція, що дорівнює -0,48 (кореляція вимірюється при фіксованих значеннях активності «потиличних» ірраціональних функцій, щоб вони через механізм задньо-передньої енергетичної асиметрії не спотворювали досліджуваний взаємозв’язок між етикою та логікою. Така величина кореляції означає, що будь-яке збільшення значення однієї з функцій (наприклад, логіки) призводить до вимушеного зниження величини іншої парної функції (етики, тобто, емоцій), і це зниження зумовлює 23% від загальної дисперсії міжіндивідного розкиду в величині етичної функції. Щоправда, залишається ще 77% дисперсії, в межах яких етика може флуктуювати у різних досліджуваних незалежно від величини «логіки » [Briggs-Myers, McCaulley, 1985, с. 44]. Розвиваючи цю ідею, можна припустити, що, при наявності подіб37

них градієнтів кіркової активності як домінантних, через вібраційні мікрокоди, матиме місце (звісно, опосередковано) візуалізаційне корелювання-відображення цих фізіологічних домінант у відповідних фенопатернах (враховуючи що будь-яким проявам на рівні тілесних структур мають відповідати прояви тілесних відчуттів, тілорухів, образів та знаків, які утворюють своєрідну семіотику ідентичності у вигляді взаємно-узгоджуваних візуальних кодів, тобто, йдеться про відповідну конкордатність в ланцюжку «тілесна статика — тілесна динаміка — самосприйняття і самоозначення — стратегії символізації об’єктів, просторів і середовищ»). Раціонали (за типологією Юнга — сенсорики та логіки) мають здебільшого жорстко виражені гострі кути, рельєфність та трикутно-квадратоподібні абриси обличчя, в той час як ірраціонали (за типологією Юнга — емоціонали та інтуїти) — плавний профіль обличчя з елементами круглястості, деякої розмитості окремих зон (зокрема — носа, губ та підборіддя). У ліво- та правопівкульних (мислителів та художників, або ж емоціоналів та інтелектуалів) спостерігаються в процесі спілкування дихотомії ознак в загальних стратегіях риторичної презентації, модальності усної комунікації, кількості субстантивних та предикативних термінів, улюбленій репрезентативній системі та джерелах поповнення лексичного тезаурусу (див. таблицю нижче). Завдяки ліво-правопівкульній асиметрії формується також відповідна вербальна поведінка, яка може піддаватись певній психотипологічній ідентифікації, а також набір маркерів в ланцюжку «морфологічне-кінестетичне-моторне-образне-знакове (символьне)». Особа, яка за типологією Н.Мак-Вільямс [Див.: Мак-Вильямс, 2006, с. 197-219] може бути ідентифікована як «асоціальний психопат» (або ж просто — психопатична особистість) повинна мати ряд конкордатних (взаємно-узгоджувальних) візуальних ознак, а саме: морфологічну структуру тіла, що стоїть ближче до атлетичної або ж перехідної (астено-атлетичної), висококоординовані тілорухи (пантоміміку), послаблену міміку, з високою імовірністю віддавати перевагу класично-нормативній або ж спортивній стилізації одягу із червоно-біло-чорною та сіро-блакитною колористичними складовими (афективний зажим — нуль емоцій або ж гіперафективність); в функціонально-поведінковому плані — правопівкульність і гіпермаскулінність (взаємно-конкордатні ознаки), грандіозний образ Я — самосприйняття в руслі «особливої місії», високу конфліктність із оточуючими, експансивно-деструктивну стратегію символізації об’єктів, просторів та середовищ («оволодіти або зруйнувати»). І л ю стр а ти в н и й п р и кл а д 7.

І л ю стр а ти в н и й п р и кл а д 8.

І л ю стр а ти в н и й п р и кл а д 9.

38

3. Візуалізації як ідентифікативні маркери і «саппорти» (supports) (підтримувачі) суб’єкта задають схеми його саморозпізнавання не лише на рівні схеми тіла і функціонально-поведінкових проявів, але і продуктів матеріальної та духовної культури, простору, дизайну інтер’єру та екстер’єру та інших складових ідентичності, що виступають її символічним продовженням. Себто, всі візуалізації можна розглядати як мікромаркери, що можуть бути ідентифіковані як мікровияви наскрізної системи «атрактор-ідентичність». Ідентичність (людина, соціальна група, суспільство) визначається наскрізною атрактивною структурою, яка через місію цієї ідентичності визначає її зовнішній (видимий) образ. Виявлення ідентичності особи стає можливим на рівні встановлення символічних акордансів (ланцюжків), що є ізоморфними з точки зору значень, які вони несуть на рівні образу. Ця ідентичність вказує на ідентичність соціальної групи, а остання — на макроідентичність суспільства. Ідентичності утворюють ієрархію, що визначає набори супідрядних значень із супутніми візуалізаціями, які вказують на комплементарні їм соціальні та духовні утворення. Кожна ідентичність як багатошарова система є ієрархією супідрядних субідентичностей, яким відповідають супутні значення. При цьому ідентифікація значень візуальним аналітиком та фахівцем в галузі соціології візуального символізму (а ці два міждисциплінарних напрямки перебувають у відносинах смислової взаємодоповнюваності) відбувається за дедуктивним принципом (від загального до часткового). Відновлення проміжних значень в цьому ланцюжку може відбуватись на основі розуміння метапрограмного змісту атрактору. Розглянемо такий предмет одягу, як паранжу, що її носять жінки в країнах Близького Сходу. Паранжа виступає символом знеособленості жінки в соціальному просторі суспільства арабо-ісламскої ідентичності.. При цьому описане мікрозначення перебуває у відношенні включеності у відповідні значення, пов’язані з релігійними установками ісламу: жінка в ісламі позбавлена обличчя, оскільки вона не має душі (образу суб’єктності, пор., показання одного чоловіка в ісламському праві (шаріаті) прирівнюються до показань двох жінок, що може розумітись так: жінка не має тотожної собі суб’єктності, вона є істотою «безобразною», а значить, не відповідає за власні думки і вчинки. З цією безвідповідальністю цілком поєднується образ, створюваний паранджею: особа без обличчя є недієздатною, а значить, залежною від того, хто може дивитись на її обличчя, себто, від свого чоловіка. І л ю стр а ти в н и й п р и кл а д 1 0.

39

Візуалізації, як стане зрозумілим далі, володіють зворотнім програмуючим ефектом щодо будь-якої ідентичності. Ідентичність не тільки відображає себе на видимому рівні (маніфестує відповідні образи у вигляді тих самих візуалізацій), але і, створюючи певні видимості (образи) піддається впливу з їх боку. Паралельно відбувається два процеси: продукування образів та віддзеркалення цих образів в інших об’єктах (суб’єктах також!). При цьому частина спродукованих суб’єктом образів, будучи віддзеркаленими, піддаються інтерналізації ідентичністю. Ця інтерналізація може мати для ідентичності як мінімум (і це, звісно, наукове спрощення з дидактичних міркувань) два наслідки: а) укріплення (посилення) цілісності ідентичності б) посилення фрагментованості (мозаїчності) Все залежить від того, наскільки відповідними тій чи іншій ідентичності будуть створювані нею візуальні образи і яким чином вони будуть віддзеркалюватись її оточенням. Ілюстративний приклад 11. Дівчинка 6-ти років полюбляє гратися не з ляльками і м’якими іграшками, як це роблять зазвичай дівчата її вікової групи («зазвичай» зовсім не означає, що це є типовим в сучасних умовах!!!), а з літаками і автомобілями, а також складати за допомогою конструктора різні механізми та споруди. Такі маніфестації її маскулінної ідентичності (а Мюреєм вже було доведено, що хлопчики і дівчата віддають перевагу різним типам іграшок [Murrey, 1950], проте, наш час відзначений народженням значної чисельності осіб, гендер яких не співпадає з їх біологічною статтю) можуть бути цілком відповідними самосприйняттю дівчинки (бо вона, в зазначеному прикладі) сприймає себе як хлопчика і образ хлопчика є для неї его-синтонним). Якщо її оточення (причому не лише сімейне, але і макрогрупове) буде підкріплювати позитивними реакціями (схваленнями і заохоченнями) її маскулінне самосприйняття, то відбуватиметься формування маскулінної его-синтонної гендерної ідентичності, себто, буде посилюватись цілісність, а значить, безсвідоме перестане неусвідомлюватись, себто, відбуватиметься інтеграція. Проте, оточення може і не заохочувати такого роду вияви (шляхом приниження, висоромлювання, засудження подібних проявів), що означатиме, що частина безсвідомого не буде асимільована свідомістю, себто, відщепиться від психічного центру, що означатиме фрагментацію. Дівчинка буде приховувати, стидатись і соромитись подібних виявів, вживати різного роду механізми мімікрії, втаємничення (містифікації) тощо. Синтонний (відповідний) ідентичності образ буде сприяти витворенню цілісної (наскрізної) психічної організації. Якщо ідентичність є відповідною власному атрактору, то сам атрактор стає її рушієм, він 40

41

Правопівкульні (художники, емоціонали)

Віддають перевагу багатослівності і тематичній множинності в усних та письмових комунікаціях (комунікація формується «за потоком свідомості»). Вкомунікації значномузмінюються проміжку часу теми або ж спостерігається значна варіативність при відсутності базового вектору логічного слідування думки. Слабко виражена мовна інтенція, та інтерес змістовної складової комунікації. до 2. Модальність комуні- В комунікації увага зосереджується кації (переживальнона особистісно-центрованих оціночно-експресивпереживальних темах та на/предметно-акціональ особистому самовираженні в цих но-утилітарна) темах Домінують предикативні терміни 3.Домінантність субстантивних/предикат (прикметники, дієприкметники, дієслова) ивних термінів 4. Пріоритетна репреПеревага віддається предикативам зентативна система кінестетичної та візуальної (кінестетично-візуальмодальностей ний код/аудіальнодігітальний код 5. Джерело поповнення Словник-тезаурус поповнюється за словника-тезаурусу рахунок демолексики (тривіалізмів, жаргонізмів, вульгаризмів, слівярликів)

1.презентації Стратегія риторичної (монотематичність / політематичність, еклектичність)

Дихотомії ознак

Словник-тезаурус поповнюється за рахунок електолексики (неологізмів)

Перевага віддається предикативам аудіальної та дігітальної модальностей

Віддають перевагу вербальній стриманості (за відсутності тематичної компетентності) або ж багатослівності ізначному тематичній моновекторності (в проміжку часу тема комунікації не змінюється або ж спостерігається незначна варіативність при логічного збереженні базового вектору слідування думки) В комунікації увага зосереджується на предметно-знеособлених темах, пов’язаних із абстрактнофункціональною та утилітарною спрямованістю Домінують субстантивні терміни (іменники)

Лівопівкульні (мислителі, інтелектуали)

Таблиця 1.2 Стратегії риторич ної презентації ліво- та правопівкульних

веде цю ідентичність по передзаданому шляху. Така людина (соціальна група, суспільство) нагадуватиме потяг, який сам кладе перед собою колії. Дистонний (невідповідний) ідентичності образ (частіше — образи) буде сприяти витворенню фрагментованої (мозаїчної) психічної організації. Якщо ідентичність не є відповідною власному атрактору, себто, вона не усвідомлює надсвідоме в безсвідомому (а такого роду усвідомлення означає, що в житті людини практично зникають обезсмислені факти) то вона стає симуляційною та імітативною (детальніше — див. розділ 11 цієї монографії). Отже, формується ланцюжок конкордатних візуалізацій «морфофенофігурація — самосприйняття (аутоперцепція) — концепція ідентичності (Я-концепція) — імаго-ідентичність (ідентичність, яка б могла б бути сконструйованою) — сигніфіканти ідентичності в візуалізаціях продуктів культури просторах та середовищах». Для формування нормативного соціотипу в будь-якому суспільстві образ людини структурується від експектабельної схеми тіла, через самосприйняття (аутоперпцепцію) до Я-концепції (константне і континуальне Я як родове Я соціуму в індивідності) і Імаго-Я (образ Я, що міг би бути зконструйованим). Предметно-культурне, просторове та середовищне оточення стає лише сигніфікативним (знаково-позначаючим) продовженням ідентичності в просторі і часі. Конструювання експектабельної (очікуваної соціумом) схеми тіла має місце на основі ідеології, яка є частиною атрактору як генералізована статика (план цілого, що має бути структурно-матеріалізованим в частинах). Ідеологія описує і пояснює ідео-логос, себто, сенс (логос) присутності цілого (ейдосу) в частинах. Суспільство через ідеологію говорить людині : «Ти маєш бути ось такою, тобі належить мати такі-то ось такі то ознаки моєї присутності в тобі» (напр., ти повинна мати мускулясте (повне, рихле, тонке) тіло. Проте, суспільство лише говорить, але ціле, що присутнє в людині, підкоряється не соціальним, а духовним законам. Це говорить про те, над матеріалізованою статикою «височить» нематеріалізована динаміка, духовне передує всьому іншому, бо воно визначає соціальне з усіма його видимостями. Ідеологія залежить від практичної філософії суб’єкта, а остання — від репрезентації Абсолюту (абсолютів) на найвищому рівні самоідентифікації — духовному. Людина втілює в собі те, що вона робить своїм Абсолютом (абсолютами), вона стає в своєму образі тим, що вона робить. Якщо людина «робить» гроші, вона стає (в повному розумінні цього слова) грошима: її життя вартує її банківського рахунку, а вона обмі42

нює свою душу на грошові відносини, вона належить грошам. Священне Писання не випадково говорить: «Де буде скарб ваш (читай — Абсолют), там буде і серце ваше (читай — центр ідентичності)" (Лук.12:34). Гроші — це уречевлений час, проживання якого відкладається на майбутнє, яке може бути, але може і не бути. Отже, вкладаючи свій час в гроші, людина вкладає його в невідоме майбутнє, а значить, сама стає суцільною невизначеністю. Отже, гроші як абсолют заперечують право на принципи, вони роблять людину безпринципною, релятивною, себто, така людина, з високою імовірністю сповідуватиме етичний релятивізм (позиція, згідно з якою немає нічного абсолютного, бо все відносне; немає принципів, а є ситуації із рішеннями, що не залежать ні від яких принципів). У зв’язку з цим не буде нічого дивного в тому, що «завершений» (себто, цілісний) комерсант, людина, наповненістю і спрямованістю якої є «обмін всього на все», буде з вискокою імовірністю мати схему тіла, що тяжіє до рихло-жирової (пікноїдної, пікноморфної). Читач може заперечити у зв’язку з цим: хіба ж ми не зустрічали комерсантів із іншими тілесно-морфологічними характеристиками? Звичайно, зустрічали. Проте, йдеться саме про ту гранично високу відповідність образу фасаду (тіла) і сенсожиттєвої місії: людина «обміну», яка не повинна мати твердих принципів, з високою імовірністю матиме рихле пухке (розпливчасте, гіпоморфне або ж аморфне) тіло, яке відповідатиме цій самій «нетвердості» безпринципної позиції. Ілюстративний приклад 12. Нормативний соціотип «української жінки» (що, звісно є збірно-субособистісним) формується від експектабельної схеми тіла (при значних варіативних відхиленнях- як переважно пікноморфний або ж атлетико-пластичний) через самосприйняття (мати-породілля / спокусниця-амазонка) до Я-концепції (жіноча ідентичність володіє магічно-шаманськими властивостями, принаймні в жіночому архе) і Імаго-Я Рятівниці Землі (Берегині, Оранти). У продуктах матеріальної культури, просторах та середовищах відповідна ідентичність «уречевлюється» (якщо цей процес взагалі відбувається) у вигляді поєднання автентичного змісту із чужорідною формою (притаманна значній більшості продуктів матеріальної культури українства мозаїчність та еклектичність, віддання переваги мішанині культурних форм над витворенням цілісної автентичної форми). Справжня українська людина при цьому залишається прихованою, «імпліцитною». При цьому конвенційні значення візуальних символів часто не співпадають з тими символічними референтами, які закладаються у відповідну конструкцію суб’єктом. Тобто, суб’єкт може «приписувати» ви43

користовуваним символам одне значення, але символ з точки зору візуально-аналітичної оцінки може нести зовсім інше семантичне навантаження. Це пояснюється тим, що символ не лише відображає певну фактичну даність, але і є его-трансцендуючою візуальною програмою. Сам суб’єкт, послуговуючись символом, може сприймати його саме так. Проте, значення, що будуть виступати на рівні аналітичних інтерпретацій, можуть мати істотне розходження із само-сприйняттям символу. Ілюстративний приклад 13. Жінка надягає на весілля білий костюм, сприймаючи білий колір як «урочистий», «подієвий». При цьому вона саме так і інтерпретує його. Водночас, її оточення дає зовсім іншу інтерпретацію: недосяжність, дистанційованість, піднесеність над оточенням, «холодність» з відтінком високомірності тощо. Відношення між символом та його образом можуть змінюватися: вони можуть ускладнюватися, викривлятися, інвертуватися; символ може залишатися незмінним, тоді як його значення, семантики збагачуватися чи бідніти. І саме цей динамічний невпинний процес і слід називати “смислом”, на думку Умберто Еко [Эко, 1998] (деякі автори ці терміни вживають по-іншому). Ілюстративний приклад 14. З минулого СРСР, добре відомого нам, є впізнаваним герб радянської держави, якому ідеологія приписувала доволі сакраментальне значення: союз робітників та селян (серп і молот в поєднанні із червоною зіркою). Обмеженість такого семантичного тлумачення стає очевидною, якщо здійснити ампліфікацію символів на рівні відповідних культурно-релігійних паралелей. Тоді стає зрозумілим, що серп Кроноса (Сатурна) — символ смерті — в поєднанні із шаманським молотом Вулкана, що став через символічну естафету масонським символом (а обидва символи запозичені, свідомо або безсвідомо, з грецької міфології) у поєднанні із обрамленням із пшеничного колосся, що є символом містерій Церери, навряд чи дає в комбінації ідентичність «робітничо-селянська держава». Скоріше перед нами — політизована грецька містерія — як організоване жертвоприношення мас під проводом білих магів-комуністів. Ілюстративний приклад 15. Французький семіолог Р. Барт [Барт, 1989] таким же чином пояснює появу міфу. Міф — це вторинний знак, означаючим якого є первинний двосторонній знак (первинний знак «ведмідь» означає тварину, вторинний — силу). Міф про силу російського ведмедя використовується в політичному дискурсі в символіці політичної партії "Ведмідь". Далі можна використовувати назву партії партії як символ сили, віри в краще майбутнє країни, у здатність влади здійснити бажання 44

народу. Подальша ампліфікація символу даватиме вихід на підсвідомоколективну потребу росіян в лідері диктаторського типу (в архетиповому символізмі ведмідь представляє образ «злого батька», якому в політиці відповідають паранойяльно-садистичні лідери). Фрейдистська школа символічного аналізу [Більш детально про специфіку символічного аналізу Фрейда, прихильників ортодоксального фрейдизму, а також юнгіанських психоаналітиків, див.: Рошаль, 2006, с.18-56; Дикманн, 2001, с.197] спирається на пансексуалістський редукціонізм, а з іншого боку — на топічно-динамічну модель інстинктів та протиріч між Ід, Его та Супер-Его, а також на концепцію стадій психосексуального розвитку особистості. В процесі символічного аналізу фрейдистський психоаналітик, поперше, здійснює редукцію символів до дериватів безсвідомо-сексуальних потягів, по-друге, вводить ті чи інші символи в інтерпретацію внутрішніх конфліктів особи, і по-третє, пов’язує символи з анамнезом стадій психосексуального розвитку, тобто, тими травмами та фіксаціями, що мали місце в минулому. В цілому для ортодоксального психоаналізу приймається положення, згідно з яким тлумачення символів фантазій, сновидінь та інших продуктів діяльності уяви, в яких фігурують візуальні символи, здійснюється за одними і тими ж правилами, оскільки сновидіння — це фантазія уві сні, а фантазія — це сновидіння наяву. Юнгіанська система символічного аналізу, на відміну від фрейдистської, включає в себе ряд особливостей. По-перше, вона є не редукціоністською, тобто, такою, що зводить все розмаїття інтерпретацій до сексуального контексту, а ампліфікативною — такою, що намагається розширити смисловий контекст тлумачення символів через множинні філософські, релігійні та культурно-історичні паралелі. Поза або ж за фасадом всіх наших свідомих переживань діє інший безсвідомий рівень психіки. Він говорить іншою мовою — символічною мовою, і наше завдання як аналітиків навчитися розуміти його. В передмові до першого видання «Зібрання творів з аналітичної психології» Юнг визначив свою точку зору як символічну на відміну від каузально-редуктивного підходу психоаналізу Фрейда [Див. з цього приводу: Юнг, 1969, с. 5]. Символічною функцією психіки, спроможною синтезувати пари протилежностей, є трансцедентна функція. Тут не мається на увазі одна з основних функцій, таких, як мислення, почуття, інтуїція або відчуття, це комплексна функція, що складається з декількох факторів, 45

забезпечує перехід від однієї установки до іншої. Кожного разу, коли підготовлена свідомість вступає в процес, засвоює символ і, дійсно, опрацьовує його так, що відбуваються зміни, відіграє роль трансцедентна функція» [Дикманн, 2001, с. 197] . В концептуальному плані фрейдистські моделі символічного аналізу, якщо і стосуються вищезазначеного предмету, то лише в тій його частині, яка пов’язана із стратегією подолання внутрішнього конфлікту. Загальні правила інтерпретації символів, представлені в ортодоксальному психоаналізі, зводяться до таких положень: 1) Не звертати увагу на зовнішні прояви символів, незважаючи на їх абсурдність, плутаність та алогічність, оскільки символ прямо не відповідає безсвідомим проявам психіки.

2) Символічні сюжети слід розбивати на елементи, кожен з яких досліджується окремо. При цьому дослідник виходить із того, що наступні символи пояснюють попередні.

3) При аналізі символів треба ставитись до них як до субститутів певних особистих психотравм. При цьому символічне відображення зазнає зміщення, згущення, і заміщення. Загалом при всіх відмінностях в підходах дослідники всіх напрямків символічного аналізу виокремлюють такі правила дослідження символів: 1. Символи метафор (фантазій, сновидінь та інших продуктів символізації) мають як правило іміджеву або компенсаторну спрямованість. Це означає, що візуальний символ або окреслює компенсаційні прояви особистої (соціогрупової) слабкості (нестачі будь-якої індивідуальносоціопсихічної якості), або ж задає програми-вектори іміджевого конструювання суб’єкта, що «виривають» його із теперішнього стану незадовільної реальної ідентичності, оскільки сприяють випереджаючому конструюванню ідеального (імагінального) Я. Ілюстративний приклад 16. «…И там, в небесных особняках, которые мой божественный отец Атум воздвиг, пусть мои руки держат пшеницу и ячмень, которые будут мне выдаваться там в обильной мере, и пусть мой сын, моя плоть от плоти, готовит там для меня пищу. А вы даруйте мне, когда я есть там, погребальные тризны, и воскурение ладана, и мази для умащения, и все чистые и прекрасные вещи, в которых обитает бог, во всяком деянии навсегда, во всех преображениях, которые мне понравиться совершить…» [Древнеегипетская книга мертвых, 2005, с. 74]. З наведеної цитати випливає, що той, хто проголошує молитву єги46

петському богу Атуму, розраховує на компенсацію відповідних життєвих нестач, через які довелося пройти (візуальні образи єгипетського добробуту — пшениця і ячмінь). З іншого боку, тут конструюється імагінальне Я суб’єкта молитви, його сакральна самість, що набувається після проходження всіх перевтілень (метемпсихозів) (візуальні образи мазів і ладана, призначених для святих і очищених в горнилі духів). Ілюстративний приклад 17. На шийній зоні людини красується татуювання-символ вовка, що є, з одного боку, компенсацією нестачі відповідних психічних якостей суб’єкта, притаманних символу-носію (зокрема — колективістичної хижості, підступності), а з іншого боку — імаго Я (ідеального Я), що «дотягує» ідентичність до зазначених «вовчих» якостей.

2. Символи відображають установки безсвідомого, в яких представлені периферичні або ситуативні диспозиції. Це положення стосується того, що символи рідко презентують центральні прояви ідентичності, що відносяться до усвідомлюваних сегментів психіки. Частіше це бувають приховувані, «тіньові», периферичні, латентні складові, які маніфестують потенціал ідентичності у вигляді ще не пережитого, але вже актуалізованого досвіду конструйованої ідентичності.

3. Стале використання символів вказує на ті чи інші субособові прояви. Субособистостями називають напівавтономні частини особи, які, організувавшись навколо певної потреби і ставши достатньо складними, прагнуть до автономного існування. Для свого самовираження субособистості використовують інструменти — наше тіло, емоції, мислення. Активізація будь-якої субособистості супроводжується певними тілесними відчуттями, позою тіла, відповідними емоційними станами, думками. В моменті визнання автономних субособистісних комплексів психоаналіз змикається із психосинтезом — концепцією психічного життя, що постає як безперервна взаємодія та боротьба багатьох різних, в тому числі протидіючих субособистостей з об’єднуючим Его-центром, який постійно намагається керувати ними, узгоджувати їх між собою та використовувати [Більш детально див. з цього приводу: Ассаджиоли, 1992; Руффлер, 1998; Уилбер, 1998]. Якщо певний суб’єкт використовує символ для сталої ідентифікації себе стосовно до інших суб’єктів, то є підстави вважати, що цей символ виражає одну або декілька субособистостей, візуалізованих завдяки 47

символьній проекції. Ідентичність візуалізує потенційно-невиявлені і конфронтаційні субособистості через різні символьні маркери. Ілюстративний приклад 18. Напівмісяць був священнимм символом вавілонської та халдейської Астарти, єгипетської Ісіди та грецької Діани. Символ був перейнятий турками в якості гербового знаку після перемоги мусульман над християнами. Турецький султан став вико)ристовувати його як знак своєї могутності. Напівмісяць став символом ісламу і протиставляється хресту. Отже, в такому протиставленні відображена периферійна субособистість в ісламській релігійній макроідентичності, якій відповідає пасивно-споглядальне сприйняття образу Духа і символічне вираження непробудженості людської душі для сприйняття хреста як спокутувального знаку вічного життя (символічною антитезою місяця, у зв’язку з цим, виступає сонце, що виражає вогняну активність і життя проявленого світу. Місяць же в цілому відповідає безсвідомим пластам душі).

4. Інтерпретація символів може здійснюватись на п’яти семантичних рівнях: A) біологічний (стохеологічний — для символів неживої природи, мінералів, функціональний — для речей, механізмів та приладів) рівень (еволюційний та етологічний сенс символу та його аналогії в філогенезі та онтогенезі, предметні та функціональні значення того чи іншого символу в технічній системі або ж суспільстві); B) культурологічний рівень (пошук аналогів символа в історії в межах конкретного етносу або ж універсальних аналогів, віднайдених при крос-культурному та лінгвістичному аналізі); C) психоаналітичний рівень (застосування конкретних юнгіанських, фрейдистських, еріксоніанських символів); D) індивідуально-психологічний рівень (при наявності інформації про психологічний досвід конкретного індивіда); E) інтерперсональний рівень (символи, що пов’язані із інформацією про соціальне оточення). До додаткових рівнів аналізу належать також теологічний та алегоричний. Ілюстративний приклад 19. Слон як рекламний символ (бренд політичної партії або ж комерційної організації) на біологічному (етологічному) рівні розуміється як втілення фундаментальності і грунтовної уповільненості (велика вага і уповільнене пересування — стабільність), на культурологічному рівні — як втілення сили і влади, а також мудрості і обачливості (слон Ганеша в індуїзмі — покровитель вченості та легендарний «автор» Махабхарати, в індійських епосах слони виступають візничими царів та вельмож); на психоаналітичному рівні — 48

втілення відповідних психічних якостей, зокрема прихованої сили, що супроводжує терплячість, отже, маскулінного начала в фемінному; на індивідуально-психологічному рівні — як субособистість, що актуалізує образ непроявленої сили — бажаної для его психічної якості; на інтерперсональному рівні (при наявності інформації про мікрогрупове оточення суб’єкта) — відповідні аспекти цього мікрогрупового оточення, зокрема, протекціонізм. Існує деяке уточнення стосовно правильності інтерпретації символів: вони мають співставлятись із іншими візуальними ознаками, себто, фізіогномічними, невербально-комунікативними, просторовими (стосовно об’єктів матеріальної та духовної культуриі т.п.). При цьому другий-пятий рівні можуть взагалі не прийматись до уваги, якщо подальша ампліфікація символу не має сенсу і стає очевидним його значення в контексті першого рівня. Ілюстративний приклад 20. Дівчина з короткою чоловікоподібною зачіскою одягнута в футболку білого кольору, на спинній частині футболки — малюнок червоного спортивного автомобілю. Співставлення цього символу із її фізіогномічними ознаками вже дає інтерпретацію, згідно з якою особа приховує від себе усвідомлення (реалізує дефлексію як протилежність рефлексії) свого самоконтролю на чоловічий манер (автомобіль і його водіння — це передусім реалізація самоконтролю щодо тілесних драйвів). Контроль над драйвами ідентифікується як чоловічий за червоним кольором, що виражає маскулінну агресію і у відповідній семантиці виражає чоловіче начало (всупереч буденним уявленням про цей колір як про «жіночий»).

5. Використання символів в метафорах є ініційованою міфопроекцією, тобто, при аналізі та інтерпретації рекомендується звертати увагу на міфологічні сюжети, що включають в себе відповідну символіку, або ж так звані осьові символи. « Мова символів є однією з найдавніших, вона, крім того, універсальна в певному сенсі. Тому кожному можуть снитися сни, які йому особисто не належать, але пов’язані з архаїчним досвідом людства, і може бути, не лише людства, але і всієї еволюції. Імовірно, між міфом та сновидінням є не тільки множина точок дотику, але вони пов’язані і онтологічно, тобто, деякі сновидіння прямо вказують на міф, а деякі міфи є фіксованими сновидіннями. Окрім того, людина з раннього дитинства стикається з іншими людьми, які інтроекують в її свідомість свої символи. Тому нам можуть снитися сни, які «належать» в чомусь іншим людям… В сновидіннях, фантазіях… зазвичай слід звертати увагу на осьові, тобто, повторювані, сюжети та символи, вони є ключем для 49

розуміння інших деталей і відображають особливості індивідуації. По суті, той, хто не бачить снів, може легко їх вигадати, розповівши, які б сни він хотів бачити, а людина, неспроможна на фантазії, може обрати з множини творінь ті, які їй найбільше подобаються. Це улюблені казки у дітей, улюблені сюжети романів у дорослих. Вони і міфологеми, покладені в їх основу, і будуть складати осьові символи » [Самохвалов, 1999, с. 5]. Ілюстративний приклад 21. Приклад осьового символу можна знайти «в литовській казці під назвою «Як дроворуб перехитрував диявола і одружився на принцесі», в якій яйце слугує безпосереднім носієм зв’язку між світами уяви і реальністю. Воно має якесь відношення до істоти, що спроможна вести творче життя в двох світах водночас. Дроворуб врятовує королівську дочку від диявола, де той тримає її в кришталевому палаці. Він знаходить її коли та сидить біля вікна і чекає на своє врятування. Врешті-решт принцеса згадує, що вона прочитала в книзі диявола, що в якомусь дереві приховано діамантове яйце, і якщо хто-небудь перенесе його в верхній світ, то там же опиниться і кришталевий палац. Дроворуб перетворюється на різних тварин для того, щоб здобути яйце, і коли йому нарешті це вдається, з-під землі виникає кришталевий палац разом із королівською дочкою. Після цього принцеса та дроворуб одружуються і живуть щасливо в цьому кришталевому палаці» [Цит.за: Калшед, 2007, с. 97] За критерієм зв’язку з тими чи іншими образами, символи можна поділити на: A) антропо- та соціоморфні; B) біоморфні; C) стохеоморфні та реоморфні; D) праксеоморфні; E) сакральні. Антропо- та соціоморфні символи, у свою чергу, поділяються на: архетипові символи (архетипи сімейного кола: мати, велика мати, жахлива мати, батько; архетипи юнацького кола: принцеса, спокусниця, юнак, мандрівник, миливець; архетипи героїчного кола: амазонка, жінка-полювальниця, герой, злодій; архетипи магічного кола: жриця, відьма, мудрий старець, трикстер); топологічні символи (країни та географічні місцевості (Америка, Англія, Рим, Греція, Китай та ін.); соціально-рольові символи (актор, кінозірка, жрець, політичний авторитет, представник етносу, вагітна жінка тощо). Біоморфні поділяються на символи рослин, тварин, комах, риб тощо. Стохео- та реоморфні символи поділяються на символи-стихії 50

(вода, вогонь, земля, повітря, небо, метали тощо) та символи-речі (будинки, гроші, машинне обладнання і т.п.). Праксеоморфні символи пов’язані з діями (їзда, театральна вистава, конфлікт, народження тощо). Сакральні символи відносяться до світових та національних релігій (Євангеліє, Старий Заповіт, Будда, Христос, Люцифер тощо). У витлумаченні логіки символічних форм на рівні сюжетних візуалізацій казок, легенд та інших епічних творів в літературі з семіотики часто зустрічаються посилання на роботи В.Я. Проппа — «Морфологія російської чарівної казки» (двосторінкова замітка) та «Морфологія казки» [Див: Пропп, 1927, 1969]. В. Пропп, досліджуючи структуру чарівної казки, формулює такі закономірності: 1. Постійними елементами казки є функції діючих осіб.

2. Число цих функцій є обмеженим.

3. Послідовність функцій завжди однакова.

4. Всі чарівні казки однотипові за своєю будовою. Під функцією В. Пропп розуміє вчинок діючого, незалежно від того, хто здійснює цей вчинок. Приклади функцій: один із членів родини відлучається із дому, до героя звертаються із забороною, заборона порушується і т.д. Всього таких функцій В. Пропп виділив 31. Ми звели їх в таблицю наступного вигляду» [Цит.за: Почепцов, 2001, с. 486].

4. Суб’єкт може здійснювати наповнення своєї активності різного роду візуальними складовими свідомо і цілеспрямовано або ж без- (під)свідомо і стохастично (імпульсивно). Обрана суб’єктом стратегія візуальноїсимволізаціїмає різні ефекти. Цілеспрямована стратегія використання візуалізацій дозволяє здійснювати символічний менеджмент вражень, і управляючи самосприйняттям і враженнями, викликати більш-менш прогнозовані реакції оточення, а також здійснювати самопрограмування психіки через віддзеркалення образу в реакціях оточення. Цілеспрямовану стратегію частіше використовують професіонали в психологічному впливі на оточення із прогнозуванням реакцій, що є можливими або бажаними з точки зору досягнення певної мети. Людина, що володіє професійними знаннями в галузі символьної семантики, підбирає символи таким чином, щоб зрежисувати певні реакції значущих інших, переконати їх, спонукати до наслідування, здійснити зараження якоюнебудь емоцією, сугестувати (навіювати), шантажувати, маніпулювати тощо. При цьому символьні ознаки підбираються з урахуванням логіки підлаштування, досягнення рапорту і подальшого ведення. Про ці моменти навряд чи є сенс оповідати детально, оскільки відповідні 51

методики НЛП докладно описані у відповідних джерелах [див.зокрема: Деркс, Холландер, 2001; Холл, Боденхаммер, 2006]. Імпульсивна стратегія використання візуалізацій, коли символи є стохастично-обраними під впливом настрою чи інших поточних психічних станів, передбачає декодування символічних значень безсвідомим рівнем психіки адресата і прояв польових ефектів у міжсуб’єктній взаємодії. Тобто, коли суб’єкт здійснює візуальне самоконструювання або ж візуальне наповнення просторів, об’єктів та середовищ цілеспрямовано, він намагається через візуальне моделювання досягати відповідних ефектів впливу (маніпулятивних, терапевтичних, психодеструктивних) як на себе (психічне самопрограмування), так і на соціальне оточення. Коли ж візуальне самоконструювання або ж візуальне наповнення просторів, об’єктів та середовищ здійснюється ним стохастично, то такі ефекти впливу все одно мають місце, але виявляються як нічим непрогнозовані «несподіванки», які транслюються через безсвідоме в різнопланові неочікувані дії. Отже, при використанні цілеспрямованої стратегії візуалізацій відбувається скеровування реакцій інших людей в бажаному для суб’єкта руслі, в той час як при використанні імпульсивної стратегії (одяг «під настрій», сережки «під погоду», взуття «під оточення» тощо) суб’єкт не знає, що з ним може відбутися внаслідок стихійного самоконструювання. Ілюстративний приклад 22. Жінці, що працює в комерційній структурі, наскучив її колега-чоловік, що декілька разів намагався залицятися до неї. Проте, вона не відчуває до нього симпатії і не збирається вступати з ним в інтимні стосунки. На корпоративі жінка з’являється в костюмі червоного кольору, який, мовляв, «їй пасує». Названий колега-чоловік, звернувшись до жінки і, отримавши «заохочення» у вигляді згоди «проводити її додому», по дорозі пропонує їй «познайомитись поближче». У відповідь на таку пропозицію він отримує ляпаса і декілька реплік невдоволення. Про що свідчить даний приклад? Він ілюструє змістовну наповненість вищезгаданої ідеї про те, що імпульсивно-стохастична стратегія візуальної символізації спричиняє польовий ефект у вигляді «несподіванки»: підсвідоме жінки «обрало» (хоча слово «обрало» можна було б і не брати в лапки) відповідний колір (червоний), що мав двоїсте значення. Чи то жінка мала справжнє сексуальне бажання, чи то просто хотіла сексуально подражнити свого колегу?

52

Оскільки її дії при виборі костюму не можна назвати усвідомленими, то, скоріше за все, вона і «розраховувала» (звісно, підсвідомо) на польовий ефект у вигляді «несподіваної» пропозиції від чоловіка всупити в інтимні стосунки. Якщо б в цій же ситуації вона свідомо надягла червоний костюм, щоб подражнити його, то виниклий ефект навряд чи можна було б назвати польовим, оскільки тоді жінка цілеспрямовано моделювала б образ провокаторки-спокусниці, і вочевидь, здогадувалася б про можливі наслідки такого візуального моделювання. Отже, коннотації візуальних символів, приписувані їм суб’єктами, часто відрізняються від об’єктивно-семантичного навантаження-денотацій символічних конструктів, тобто, ефекти від візуального моделювання символів щодо необмеженого кола контактерів-адресатів можуть суттєво відрізнятися від значення символів на рівні самосприйняття суб’єкта-модератора. Коннотації символів, засвоєні індивідом в процесі соціалізації, можуть бути результатом неправильного інформування, виховання або навчання, тому на рівні побутової свідомості виникає хибна ілюзія щодо «випадковості» візуальних структурацій і символів.. Більше того, в буденній свідомості люди рідко усерйознюють візуальні символи, оскільки їм не надається інформативного значення щодо психічної організації. Зрозумілим є те, що людина схильна вважати різного роду «покриття» (включаючи одяг, автомобілі, аксесуари) як те, що приховує її голизну. З наукової точки зору все виглядає навпаки: чим більше на людині одягу і чим більше візуальних артефактів вона використовує, тим більше вона «гола» з точки зору розпізнавання та ідентифікації. Ілюстративний приклад 23. За пропозицією дизайнера тату-салону, клієнтка вирішила зробити татуювання у вигляді метелика на фронтальній стороні долоні. Дизайнер запевнив її, що таке тату буде «оригінальним» і «видавати творчу особистість»(???).Через певний час після події (і це слово тут доцільно вжити без лапок, адже рішення про Та бл и ця 1. 3 Фун кці ї ка зкової м ета фори за В.

Функція

Визнач ення

Один із членів відлучається з оселісім’ї Відлучка До героя звертаються Заборона із забороною Порушення Заборона порушується 53

П роп п ом

Приклад

Герой їде до іншої країни Не рватиторкатися яблук тощо).скрині (не Герой вчиняє скриню, заборонену дію (відкриває зриває яблуко)

Функція

Визнач ення

Антагоніст ся провестинамагаєтьрозвідку Вивідування Видання Антагоністу даються відомості про його жертву Антагоніст намагаєтьОбман ся обманути свою жертву, оволодіти нею абощоб її майном Жертва піддається Посібництво обману і тим мимовільно никові сприяє шкідАнтагоніст наносить Шкідництво героєві або ж комунебудь із членів його сім’ї шкоду Одному із членів сім’ї Нестача чогось не вистачає, йому хочеться мати що-небудь Про бідуповідомляють, або нестачу Посередництво, з’єднувальний героя до нього звертаються ізказом проханням або на- момент Протидія, що Герой погоджується розпочалася або ж вирішується на протидію Герой полишає дім Відправлення Перша функція Герой випробовуєтьдарувальника ся, піддається нападу, чим підготовлюється отримання ним чарівного засобу або/і помічника Герой реагує на дії Реакція героя майбутнього дарувальника Вроярозпорядження ге- Отримання потрапляє чарівчарівного ний засіб засобу Просторове Герой переноситься, переміщення дістається або привоміж диться до місця пошутвамидвома царску бажаного

Приклад

Запитання анатагоніста з приводу джерела переваг героя Герой таємницю чогонебудьвидає значущого Герою створюють пастку Герой полегшуєйогоантагоністові реалізацію справи Антагоніст крадеблизького дочку (сина, будь-якого родича) героя Герой і намагаєтьсянеодружений шукати наречену Мати розповідає героєві про викрадену дочку, факт викрадення якої мав місце до його народження Прохання героя піти розшук (врятування тощо)на — Герою пропонується виконати важке завдання, одноразове або ж тривале Герой потаємнодлязабезпечує собі переваги перемоги над ворогом Дарувальник чарівною силоюнаділяє героя Переміщення верхикилимі на конях (чарівному тощо) 54

Функція

Визнач ення

Герой та анатагоніст Боротьба вступають в безпосередню боротьбу Героя відзначають Мічення Перемога Антагоність перемагається

Приклад

Битва з казковою істотою На героєві ставлять знак (мітку) Антагоністт кову істоту перемагає каз-

Початкова нестача Ліквідація добуває джерело пенестачі або біди Герой або біда ліквідуються реваги свого антагоніста або жсвоєї предмет потреби члена родини (друга тощо) — Герой повертається Повернення Герой піддається пе- Переслідування Дикий звір переслідує героя реслідуванню або погоня Герой невпізнаним Герой потрапляє в найми до Невпізнане прибуває додому або своїх же близьких прибуття в іншу країну Псевдогерой Необґрунтовані — пред’являє домагання необґрунтовані домагання Герою пропонується Важке завдання важке завдання (повторна іні- Діставити живу воду ціація) Задача розв’язується Вирішення — (вирішується) Героя впізнають Впізнавання — Герой розповідає правду Псевдогерой або ан- Викриття тагоніст викривається Герою зазнає перевтілення образ дається новий Трансфігурація Герой (стає молодим, наділяється чарівними якостями) Ворог — ння зазнає покара- Покарання Герой Весілля винагороджується Винагорода присвоєння візуального «коду» у вигляді тату – це подія!) клієнтка почала помічати, що чоловіки, що спілкуються з нею, уникають довготривалих особистих стосунків. Жінка пов’язала такого роду явища із татуюванням, оскільки всі її партнери, щоразу запитуючи її 55

про тату, отримували відповідь в редакції дизайнера: мовляв, «метелик — це символ оригінальної і творчої особистості». В результаті всього цього жінка вирішила стерти татуювання, оскільки воно «погано впливало на її особисте життя». В прикладі описується те, що наївна свідомість називає «випадковістю» і псевдологією. Мовляв, яке відношення тату метелика на руці мало до особистого життя? Яким є причинно-наслідковий зв’язок між невдачами в особистому житті і настільки «випадковим» і «модним» зображенням? Очевидно, що в стосунках з чоловіками на візуальному рівні ними зчитувалось далеко не те, що описувалося в коннотаціях дизайнера («оригінальна і творча особистість»). Метелик як символ, має передусім, значення т.званої «перехідної сутності» і маркера-трансформанта (сутності, що перебуває в метаморфозі, безперервних змінах, оскільки не є довготривалою за терміном свого життя). Вочевидь, зчитувана на рівні безсвідомого партнерів-чоловіків денотація інформаційно «відштовхувала» їх від довготривалих стосунків із жінкою (адже хто забажає мати відносини з істотою, яка постійно змінюється і не розраховує на будь-яку сталість)?

5. Завдяки теорії та практиці НЛП в візуальну аналітику увійшла ідея щодо конгруентності/нонконгруентності невербально-комунікативних патернів вербальній комунікації. Слово "конгруентність" походить з математичного лексикону і означає рівномножинність (рівну величину двох порівнюваних між собою множин). Для здорового глузду все доволі просто: символічні вираження на рівні свідомості мають відповідати виявам безсвідомого, себто, назовні має бути те, що всередині (або ж суб’єкт має, як мінімум, докладати зусиль, щоб те, що він видає назовні, виглядало відповідним тому, що є у внутрішніх виявах, себто, створювати схожу на відповідність видимість). Ця ідея знайшла своє відображення в одній із пресуппозицій НЛП, згідно з якою при розходженні значення сигналів, що йдуть від продукованих суб’єктом вербальних текстів (наприклад, публічної промови) і невербально-комунікативних проявів (наприклад, жестів), слід вважати «правдивішою» за слова мову тіла (жести, міміку, пантоміміку, таксику і проксеміку), тобто, невербально-комунікативних проявів. Саме ця мова відповідає справжньому налаштуванню підсвідомого на комунікацію або ж на вихід з неї. Подібні відповідності мають враховувати політики в своїй іміджбілдінговій діяльності, щоб створювати символічні акорданси, в яких витримується вимога конгруентності.

56

Політик А виступає перед аудиторією, що складається із студентів. Він одягнутий в наглухо-застібнутий чорний костюм, сорочку із відкладним коміром, комір якої додатково скріплений «штангою-застібкою», краватку фіолетового кольору із додатковим зажимом платинового кольору із білим камінцем. Промова оратора присвячена демократизації системи управління вишами. Спробуємо спрогнозувати реакцію аудиторії. Гадаємо, любий читачу, що і без спеціальних знань Ви здогадаєтесь: при спостереженні за студентами високоімовірними будуть реакції розсіювання уваги і відволікання, шуми, сторонні розмови, себто, промова зійде нанівець внаслідок неконгруентності візуальних та вербальних ознак комунікатора. Якби останні були конгруентними, то комунікатор не використовував би подібного стилю одягу (застібки навряд чи відповідають відкритості і демократичності того, хто говорить!!!), а напевно, скористався б, наприклад, джинсами і бейсболкою. У різних авторів можна зустріти приблизно однакову редакцію цієї пресуппозиції: «тіло є важливим», «невербальна комунікація є важливою», «є необхідність у відповідності сигналів тіла і мови» тощо. Тобто, в своїх тілесних проявах суб’єкт «бреше» набагато рідше, ніж в словах (В цьому плані підтверджується стародавня приказка, згідно з якою «мова дана людині для того, щоб приховувати власні думки»; ця «прихованість» в прямому розумінні слова просотується через невідповідні словам тілесні сигнали). Суб’єкт, який «дозволяє» собі нонконгруентність (розходження і невідповідність вербальної комунікації — невербальній) ідентифікується як розщеплений або ж дисоційований. На найбільш глибокому рівні психіки розщепленості і дисоційованості може відповідати істерична або ж шизоїдна особистість, або ж ситуативні прояви нещирості, брехні, прихованості (гра, намагання вписатися в фальшивий образ тощо). Характерними ознаками дисоційованості і розщепленості можуть виступати, з одного боку, утрованість і гіперакцентуйованість певних атрибутів зовнішності (напр.., не просто перефарбоване в блонд волосся, а волосся із великою кількістю лаку, блискучість в одязі (стрази, люрекс), а з іншого — невідповідність між різними атрибутами зовнішності (напр., послуговування водночас одягом класичного стилю і спортивним взуттям). Ілюстративний приклад 24.

Соціально-психологіч ний та соціологіч ний блок праць

Фундаментальні ідеї, що мають теоретичне і прикладне значення 57

для візуальної аналітики, висунуті в роботах зазначених авторів блоку Б, можна резюмуватив спосіб поданий нижче. Серед соціально-психологічних напрацювань монографічного та науково-публіцистичного характеру, що стали теоретико-методологічною основою для візуальної аналітики та соціології візуального символізму представлені концепція соціальної детермінації перцептивних структур М. Маккобі та І. Модіано; екопсихологічні концепції ненормативного психічного розвитку та соціалізації Г. Дігнера; емпіричні дослідження соціо-групової генези психічних захворювань Е. Кооса та Х. Штайнхаузена; каузальна теорія субкультурної свідомості В. Готтшлаха; теорія соціального макростресу Дж.Мака та К. Бенке; транзактний аналіз Е. Берна; Circumplex-теорія В. Шварца та емпіричні дослідження етнокультурних автостереотипів, що проводилися в її рамках. [Маккооби, Модиано, 1971; Deegener, 1981, 1990; Koos, 1966; Steinhausen, Gobel, 1982; Gottschlach, 1971; Boehnke, 1992; Берн, 1993; Schwartz, 1990, 1992]. В концепції соціальної детермінації перцептивних структур автори звертають увагу на порушення тілесної самоідентифікації під впливом надмірної розвиненості структур абстрактного мислення при придушенні та периферизації сенсорно-перцептивної складової формування картини світу. Ментальне самозамикання суб’єкта, його своєрідна інтелектуальна аутизація йде на шкоду сенсорно-перцептивним структурам, суттєво збіднюючи і спотворюючи (за рахунок генералізації, редукції і елімінації) безпосереднє сприйняття. Оволодіння операціями абстрактного мислення ускладнює зворотні зв’язки із тілесно-морфологічними проявами, результатом чого стає соціально-набута шизоїдність (шизоморфність). Шизоїдні та шизоморфні прояви піддаються спостереженню в тому числі серед так званих здорових людей, які поділяють об’єкти сприйняття на такі, які щось означають, і на такі, які нічого не означають. У шизоїда формується широка «зона беззначеннєвості», в реальності утворюються «пустоти», які насправді є заповненими, але на які людина перестає реагувати як на щось значуще. Згадаємо шизоїдне реагування на їжу, яку людина жує, не замислюючись при цьому, що вона жує, на одяг, який вона автоматично надягає, не помічаючи, що вона надягає і т.п. В дослідженнях Дігнера було доведено зв’язок між психосоматичними розладами та соціально-статусними чинниками особистого позиціонування. Виявляється, такі хвороби, як радикуліт, захворювання дихальних шляхів (трахеїти, ларингіти, фарингіти, гайморити тощо), а також деякі хворобливі стани мають закономірні показники 58

розподілу серед представників різних соціальних груп. Загальна емпірична закономірність полягає в тому, що по мірі підвищення соціального статусу (при переході до вищої страти) зростає кількість тотальних функціональних відхилень, на відміну від відхилень на рівні окремих симптомів у представників середньої та нижчої страти. Коос, Штайнхаузен і Гобель в своїх дослідженнях змогли довести, що соціальні експектації, створювані вчителями, впливають на мотивування учнів-представників різних соціальних груп. Вербально- і невербально-комунікативні маркери позитивного заохочення, поблажливості і лойяльності, що відображають належне соціально-статусне «заземлення» представників вищого класу, з часом призводить до ефекту «виривання із усередненості». Отже, символічний менеджмент вимогами та очікуваннями є дієвим (хоча і допоміжним) засобом психічного перепрограмовування особи. Готтшлах і Бенке впровадили поняття «макросоціального стресу» ( makrosozialer stress), що є засадничим для формування відповідних параметрів поведінки — екстеріоризуючих або інтеріоризуючих. Висока сенситивність до соціально-макростресових чинників стає умовою для формування екстеріорізованої (орієнтованої на зовнішній світ) поведінкової програми, в той час як низька сенситивність — інтеріорізованої поведінкової програми. Узагальнюючи представлені в своєму дослідженні спостереження, Бенке формулює три центральні тези: • «Не тільки об’єктивні обставини макросоціальних небезпек, але і ставлення до себе має вплив на психічне здоров’я».

• «Сприйняття макросоціальних стресорів детерміноване індивідуальною, груповою та культуральною оцінкою». В контексті другої тези особистісна оцінка є медіатором між макросоціальними чинниками і психосоматичними та функціонально-поведінковими проявами особи.

• «Вплив макросоціального почуття небезпеки на психічне здоров’я залежить в першу чергу від індивідуального переживання цього почуття небезпеки». Як видно, в третій тезі розглядається зв’язок між ціннісними структурами світорозуміння, емоційними переживаннями та станом психосоматичного благополуччя особи. У зв’язку з цим Шварц і Бенке в своєму аналізі представлених взаємозалежностей виходять з того, що: 1. психічне здоров’я перебуває під загрозою, якщо особа часто переживає внутрішній конфлікт, оцінку потенційних стресорів; 2. психічне здоров’я перебуває під загрозою, якщо уявлення особи 59

знаходяться в протиріччі з оцінками інших людей з одного культурного середовища. В аналізі символізму в сучасній світовій соціології співіснують такі конкурентні концепції, як: Ідеографічно-фактографічна парадигма — візуальний символ розглядається як одна зі звичайних, хоч і дещо специфічних, соціальних ознак, що виступає синонімом знаку та образу в соціальних типізаціях, а також своєрідним «фоновим супутником» культурного поля. Персоналіями, вписуваними в фактографічно-ідеографічну парадигму можуть вважатись Р.Тайлор, Д. Фрезер та Л. Леві-Брюль [Див. з цього приводу: Тэйлор, 1988; Фрэзер, 1992; Леви-Брюль, 1993]. Символи розглядаються зазначеними авторами в контексті виконуваної ролі субститутів реальних об’єктів і як складова частина магіко-анімістично-тотемістсько-фетишистського світогляду первісної людини. Саме ця первісна людина використовує символи як підкріплююче-опорні конструкти в досягненні нею бажаних цілей в полюванні (мисливстві), рослинництві та побутових обрядах. Субституціональна роль символів та символізму в первісній культурі навряд чи може піддаватись сумніву, оскільки пов’язана із цілим шаром культурних диспозицій людини сучасності. Остання користується символами в їх симуляційному вимірі, часто віддаючи перевагу певним замінникам і сурогатам високовартісних об’єктів. Ілюстративний приклад 25. Його наводить П. Бурд’є у збірнику статей «Соціологія політики» [Див. з цього приводу: Бурдье, 1993]. Розглядаючи тематику символічного насильства, автор зауважує, що для зниження соціально-дискримінаційного тиску на нижчі верстви сучасна промисловість вдається до випуску різних низькосортних, але нагадуючих елітні зразки товарів-замінників. Так, замість високовартісної спальні «А ля Людовік» представник нижчого класу може купити аналог-замінник, виготовлений із дешевшого дерева за відповідними технологіями. Тобто, споживач користуватиметься дешевими меблями як субститутом (замінником) меблів для представників вищого класу. Магічна роль символів для первісної людини виконувалася за рахунок «зарядження» повсякденного оточення, його інспірації символьними побудовами, що перетворювалися на аналоги нав’язливих ідей. Ці магічні обсесиви, будучи покладеними в основу ритуальних практик, мали виконувати свою контрфобічну функцію і утворювати знаково-індексне середовище. Інтеракціоністська парадигма (зокрема — Д. Г. Мід, Ч. Кулі) розгля60

дає візуальний символ як ресурс соціальної взаємодії, що ґрунтується на експозиції соціальним суб’єктом власної ідентичності через віддзеркалення в значущих інших, а також через самовіддзеркалення індивідності в образі особи [Mead, 1962, с. 34]. Розглядаючи самість, Д. Мід, розташовує її в соціальному досвіді і соціальних процесах. Мід прагне представити самість з погляду біхевіоризму: “… саме там, де один реагує на те, що адресує іншому, і де цей власний відгук стає частиною його поведінки, де він не тільки чує себе, але реагує на себе, звертається і відповідає собі точно так само, як йому відповідає інша людина, ми маємо поведінку, в якій індивіди стають об’єктами для самих себе” [Mead, 1962, с. 139]. Самість, таким чином, — просто інший аспект цілісного соціального процесу, частиною якого стає індивід. Отже, автор формулює власні висновки, вводячи в соціологічне теоретизування низку понять, які дозволяють описати формування перформативної соціальної дії та взаємодії в наступний спосіб. Першопочатково у соціальних взаємодіях представлена нерозрізнювана cамість «І», яка, в процесі виконання індивідом виконавських ролей («role-taking») зазнає відповідних віддзеркалень цих ролей, і трансформується в «Я»-очима-іншого (me), себто, в дзеркальне Я. Дзеркальне Я формує сам індивід, інтерпретуючи в той чи інший спосіб на нього реакції середовища. В залежності від реакцій середовища, дзеркальне Я зазнає генералізації [generalization] (позитивної чи негативної), і, набуваючи контрольованості, відтворюється в подальших інтеракціях. Отже, соціальна поведінка особи стаючи дедалі більш контрольованою, стає і більш перформативною, а особа, зазнаючи втрати «І» ("Я") на грунті інтерпретації реакцій середовища в процесах вторинних віддзеркалень, стає актором в соціальному театрі, який займається симулюванням самості, себто, стає гравцем в соціальному театрі і приймає участь в різних соціальних спектаклях. Загальний механізм розвитку самості знаходиться в площині рефлективності чи здатності несвідомо ставити себе на місце інших і діяти як вони. У результаті люди здатні аналізувати себе, як розглядали б їх інші, Мід говорить: “ Саме за допомогою рефлективності — оборотності досвіду індивіда на самого себе — цілісний соціальний процес привноситься в досвід індивідів, що беруть участь у ньому; саме таким способом, що дозволяє індивіду приміряти відношення іншого до себе на себе, індивід здатний свідомо пристосовуватися до цього процесу і модифікувати процес, що виникає, у будь-якій даній соціальній дії з погляду свого пристосування до нього” [Mead, 1962, с. 139].

61

Дана теза є добре пояснюваною не стільки з точки зору соціального біхевіоризму, прихильником якого і вважав себе Мід, скільки з позиції структурного психоаналізу: у індивіда з дитинства формується потреба в дзеркалізуванні або ж дзеркалізації (англ. The mirroring), тобто, баченні себе в Іншому або ж себе як Іншого. Таким чином, соціальна система отримує самовідчуженого або ж розщепленого суб’єкта, якому потрібні різноманітні форми захисту від власної індивідуальності, від справжнього себе. Самість як суматив віддзеркалень також дозволяє людям брати участь у розмовах з іншими. Тобто, людина усвідомлює, що говорить, і, як наслідок, здатна відслідковувати, що вимовляється в даний момент, і визначати, що буде сказано далі. Існують соціальні системи, яким бракує аутодзеркалізації і самореферентності: вони стикаються із проблемою неприйняття власного нормативного соціотипу, формування якого здійснюється за канонами іншої культури. Скажімо, даний феномен можна спостерігати в Росії, яка по черзі дзеркалізує себе на рівні соціальної моралі, етикету та мистецтва Німеччини, Франції, США. В структурно-функціоналістській та неофункціоналістській парадигмі Парсонса та Лумана символ виступає одним із необхідних механізмів адаптації і вертикальної культурної регуляції. В теорії Парсонса символи розглядаються як складова системи культури, що слугує посередником у взаємодії агентів і об’єднує особу з соціальними системами. Культура розуміється автором як «структурована та упорядкована система символів, що слугує орієнтирами для агентів, інтерналізованими аспектам системи особи та інституціоналізованими зразками в соціальній системі» [Parsons, 1990, с. 32]. Можна побачити, що в контексті запропонованої Парсонсом моделі особи відбувається пасифікація соціальних агентів на користь символічних зразків культури, які стають своєрідними «ціннісними фатумами» для обмежених у творчому виборі індивідів. Водночас, Парсонс дає доволі глибоке пояснення того, яким же чином відбувається інтерналізація символів особою і — побічно — утворення візуально-символічних маркерів статусно-рольових та макросоціальних ідентичностей. Він вводить концепт «потребнісної диспозиції» [Parsons, Shils, 1951, c. 111-113], яка формуєтьcя як своєрідний вектор каналізування біологічної енергії особи суспільством. Якщо особа в соціальній дії формує власні потребнісні диспозиції, а останні скеровують її цілепокладання, то останнє супроводжується різними символьними експозиціями та 62

інтерналізаціями. При цьому особа інтерналізує культурні символи, за Парсонсом, набагато більше, ніж «креативізує» останні. Тобто, в своїх маскоподібнорольових виявах (згадаємо, що слово «персона» перекладається саме як «маска») людина в суспільстві виступає як своєрідна експозиція різних символьних конструктів. Останні виражають не стільки людину, скільки створювану символами-кодами редукціоністську модель людини, бажану для суспільства. Код передбачає наявність репертуару символів, і деякі з них будуть співвідноситися з певними явищами, у той час як інші до певного часу будуть незадіяними, не значущими. Сигнал у кодах передається за принципом вибору з двох можливостей (можна позначити як опозицію “так” “ні”), взагалі при описі комунікативних процесів користуються бінарним методом. Код представляє собою систему імовірностей, яка накладається на рівноймовірність висхідної системи, забезпечуючи тим самим можливість комунікації. Код є системою, яка встановлює репертуар протиставлених одне одному символів, правила їх поєднання, оказіональну, взаємно однозначну відповідність кожного символу якомусь одному об’єкту означення. Людина може засвоювати символи більш-менш екстерналізовано/ інтерналізовано, в залежності від того, чи маємо ми справу із ієрархізовано-закритим (кастовим, становим) або ж лібералізовано-«відкритим» (буржуазним, необуржуазним) суспільством. Закриті суспільства «наполягають» (звісно, через носіїв статуснорольових комплексів із цензурним призначенням) на жорстких візуальних експозиціях відповідних символів-ідентифікаторів соціальностатусних та соціально-рольових позицій особою. Адже саме в такий спосіб закрите суспільство убезпечує себе від всіляких девіацій індивіда «вправо і вліво». Тим самим суспільство відкрито «ґвалтує» особу нав’язуванням їй внутрішньо-неприйнятних візуальних символізацій. Ілюстративний приклад 26. В тоталітарній системі СРСР трудящі символічно демонстрували вождям свою «відданість» і «солідарність», проходячи повз трибуни Мавзолею та інших культово-ідеологічних споруд. І хоча значна частина людей (особливо в період «застійного» розвиненого соціалізму) робила це без внутрішньої переконаності в правоті подібних дій, навіть такого роду брехне-перформанси справляли зворотній вплив на виконавців. Останні заднім числом переконували себе і інших, що робили «правильно» (добре відоме для соціальної психології когнітивізму явище: коли людина робить щось, що не відповідає її переконанням або ж є відверто хибним, вона заднім числом пе63

реконує реальних або ж потенційних свідків такого факту в тому, що вона все одно чинила правильно) [Більш детально див.: Майерс, 2006; Аронсон, 2001]. Відкриті суспільства уможливлюють латентну інтерналізацію символів і не потребують наочно-дійового демонстрування останніх, використовуючи більш складні і згорнуті коди, ніж візуальні та кінестетичні (частіше — знаково-концептуальні). Тобто, чим примітивнішим в аспекті використання символів є суспільство, тим частіше в ньому використовуються саме візуальні символи. Тут Парсонс беззаперечно правий: примітивні культури тяжіють до максимальної візуалізації, вони є гранично візуальними (а не концептуальними). Достатньо порівняти рівень візуальної і концептуальної «навантаженості» культури європейського класицизму і сучасної масової культури, що тяжіє до цього самого варварського візуального примітивізму [Див. з цього приводу: Бодрийяр, 2002]. Автор в одній із своїх робіт [Див. з цього приводу: Романенко, 2005, с. 14-15], розвиваючи вищезазначені ідеї Парсонса і Лумана щодо сигніфікативних функцій культурного поля в соціальній системі, приходить до висновку про те, що «кордони системи проходять там, де втрачається її сигніфікативна спроможність, тобто, не виконується функція наділення певних об’єктів, процесів, явищ значеннєвістю, а з іншого боку — функція їх інтеграції в систему вже означеного. Це є т.зв. функції первинного і вторинного семіозису». Функції первинного семіозису — це напрямки активності соціальної системи, пов’язані із первинним наділенням значенням, тобто, соціальною категоризацією певних сегментів інформаційного поля, як зовнішнього, так і внутрішнього. Цим внутрішнім полем є архетипові структури колективного безсвідомого, які відображаються у певних символах. Ілюстративний приклад 27. Візуалізацією однією з архетипових структур колективного безсвідомого українства можна вважати державний герб України — тризуб. Він є осьовим символом політичної макроідентичності, в основу якої покладено принцип анархії, децентралізації і народного опору (бунту). Через цей символ відбувається первинна категоризація поля влади, яка самоідентифікується як нестабільна (оскільки завжди може бути дестабілізована відцентровими рухами опору з візуальними символізаціями тризубу). Функції вторинного семіозису стосуються введення феномену, первинно наділеного значенням (соціально-категоризованого) в систему вже означеного, тобто, його структурну адаптацію до тезаурусу кодів соціальної системи.

64

Тризуб, будучи введеним в систему вже означеного, переводиться в систему кодів політичної влади, в яких все централізовано-централізуюче (монополізуюче) — тобто, всі явища і процеси, що ведуть до укріплення політичної монополії якогось одного суб’єкта політики- витісняється на периферію політичної системи і означується як «вороже» (в той же спосіб в кодах означується «національно-автономне» і «національно-автентичне» на противагу «іноземно-запозиченому» і «гетерономному»). Тобто, символ, будучи переведеним в систему кодів політичної влади дає на «виході» позначення неприйняття населенням своєї політичної влади, якій в Україні завжди загрожує форма тінізованого (іллегітимного і стихійного) бунтарського опору населення (по суті — переважно в формі кримінально-олігархічного сепаратизму). Історично-конверсійна парадигма розглядає візуальний символ як засіб соціальних перетворень цивілізацій (Н. Еліас, З.Тар). Французький дослідник Н. Еліас [Elias, 1939/1982], наголошуючи на трансформаційній природі візуальних символів в етикетних моделях, одним з перших заговорив про символічну експансію та вторгнення соціальності в інтимно-особистісні «закутки». В цьому плані доволі плідними стали роботи «Історія цивілізацій» та «Влада і ввічливість». Піонерський закид на адресу комплексно-символічних соціальних репресій з боку Еліаса полягав в тому, що він заговорив про деанімізованість соціальних символів в соціальних трансформаціях. Соціальні символи в його концепції виступають саме інструментами вихолощування людських емоційних проявів і нарощування соціальної роботизованості і цензурності. Остання поширювалася завдяки певним колам придворної аристократії, яка йшла від обмеження в манерах до обмеження ментального плану людини, від обмеження і табуювання дій і вчинків до обмеження і табуювання думок. Аристократія — це клас, представник якого має виробляти засоби соціального означування власних афектів для того, щоб бути зрозумілим для собі подібних. Він має проституювати, щоб дозволити собі тимчасову справжність і бути тимчасово справжнім, щоб проституювати. Тому «ввічлива» аристократична поведінка являє собою дивну суміш істеричної награності і проривної імпульсивності, особливо щодо представників ієрархічно-нижчих соціальних груп. «Саме в придворному товаристві формуються основні моделі поведінки, які, об’єднуючись з іншими і змінюючись у відповідності з тією позицією, яку займають групи, що вдаються до цих моделей, поширюються, змушуючи виявляти обачність, на все більш широкі групи функцій. В силу свого особливого становища люди, приналежні до Ілюстративний приклад 28.

65

придворних кіл, більш за будь-яку іншу групу західного суспільства, відчувають на собі вплив такого процесу, виявляються фахівцями по розробці та формуванню моделей соціальної поведінки» [Elias, 1939/1982, с. 258]. Уточнюючи цю тезу Еліаса, можна висунути поглиблюючу її ідею: саме придворне товариство, або ж раціональна бюрократія (переважно у Франції та Німеччині) виступає середовищним адаптером всього суспільства до цінностей соціального раціоналізму і всіляких програм соціальної селекції. Власне, найабсурдніші варіанти останніх знаходять своє фінальне втілення в положеннях фашистських доктрин по виведенню нових порід «правильних» людей. Звісно, що ця частина західного раціоналізму є «прихованою» з точки зору ціннісних маніфестацій, проте не позбавленою відповідного соціального сенсу. Внутрішня переробка людини через символічну структурацію її мислення є своєрідним еквівалентом свободи, хоча багато в чому ілюзорної. Але ця ілюзія свободи вбачається більш справжньою, ніж інші ілюзії. Тоталітаризм закріпачує особу на рівні зовнішньо-директивних обмежень; демократія закріпачує особу на рівні символічно-імплантованого самообмеження. Тут, власне, і проходить лінія демаркації між двома моделями соціального життєустрою. Соціо-драматургічна парадигма вважає символ засобом самопрезентації у соціальних взаємодіях, які моделюються по аналогії з заходами видовищно-сценічної спрямованості (Е. Гоффман). В основі цих стосунків лежить, за думкою Гофмана, певний, наперед задуманий, сценарій поведінки та його подальше «розіґрування» перед «публікою», в очікуванні схвалення і підтримки, або коригування у разі наявності негативних реакцій: сумніву чи несхвалення. Він, отже, розглядає соціальне життя як театр, точніше, концептуалізує його за допомогою метафори театру [Goffman, 1959, c. 32]. Це означає, що тут ролі є не моделями заданої поведінки, а довільною інтерпретацією соціальними акторами приписаних чи «спущених» з боку суспільного оточення рольових очікувань (експектацій). При цьому домінуючим моментом стає вже не саме розіґрування соціальної ролі, а, скоріше, аналіз актором того враження, яке він справляє на своє оточення (публіку) через свою роль у своєму спектаклі. Отже, зміщується і кут розгляду аналітика: тепер він описує не те, що люди думають стосовно того, що вони роблять, а те, що вони думають стосовно того, що думають про них «інші». Значна частина теоретизацій Гоффмана присвячена дослідженню 66

візуально-символічних механізмів організації переднього плану, а фактично — соціальної сцени, на якій актор, використовуючи різні візуалізації, здійснює управління враженнями «публіки», що перебуває в «залі» [Goffman, 1959, c. 314]. Зрозуміло, що звузивши предмет дослідження до особливого сегменту соціальної реальності, І. Гофман зобов` язаний був використовувати і певний, дещо особливий — ситуаційний — набір понять і термінології у цілому. Такими, зокрема, є «задум» (сценарій майбутньої поведінки), «виконання», «співучасть», «присутність», «представництво», «статусні символи» (саме вони є домінуючим предметом дослідження), «підтримка», «визнання», «схвалення», «сприйняття» тощо. Специфічними у цьому випадку є предмет, а також емпірична база дослідження: «декорація» сцени, одяг, ритуальні дії, репліки, обновки, статусні символи. Розвиваючи одну з базових ідей Гоффмана щодо атрибутивів і декоративів соціальної сцени, можна стверджувати, що соціальний суб’єкт в процесі вибору символів, значущих для публіки, практично маніпулює нею шляхом містифікацій [Goffman, 1959, c. 322]. Публіка до появи в грі відповідних елементів «випадання» перебуває в ілюзії-презумпції співпадіння фактичного і символічного, гри і реальності. Це і складає сутність містифікації. На соціальній сцені відбувається вже давно повторюваний і відтворюваний перформанс, проте публіка і актор вірять в неповторність та принципову одиничність (ексклюзивність) гри. Ілюстративний приклад 29. Покійний президент США Р. Рейган без кінця включав в свій політичний дискурс досвід своєї дружини Ненсі. Деякою зайвою, суто ситуативно-психологічною, щирістю відрізнявся В. Ющенко, який також включав у свої політичні акції дружину і дітей. Але оскільки нічого такого українські ґромадяни ще не бачили, то тут цей прийом, у певний час, був відносно доречним, завдяки своїй новизні, але згодом він став менш актуальним і ефективним, і навіть почав набридати. Коли ж між грою і символічними атрибутивами починає спостерігатись розрив, то актор зазнає відповідних санкцій за невдалу рольову презентацію. Статусно-рольовий дисонанс може оцінюватись за різноманітними візуальними маркерами ідентичності (малоекспресивна поведінка співака, епатажна стилізація одягу в адвоката, занадто «спортивна» зачіска у представника наукового світу тощо). До найзначущіших елементів соціальної сцени Гоффман відносить обстановку та особистий передній план. Саме за відсутність відповідності цих складових експектаціям публіки (в «залі») соціального акто67

ра іноді «відлучають» від ролі і, в подальшому, відмовляють в статусних домаганнях через стигматизацію. Лікар, що бере солідні гонорари, не може оперувати у себе в домашньому помешканні; солідний адвокат не їздитиме на дешевому авто; «пролетарський» політик доби сталінізму в СРСР імовірніше за все не носитиме цивільний костюм, а військовий френч без титульних ознак і т.п. Всі перераховані вище складові обстановки обстановки та особистого переднього плану мають змінюватись при зміні статусно-рольових матриць, або ж при статусно-рольових трансформаціях. Український олігарх переїжджає із застарілого житла радянської епохи в новобудови на євроманер; адвокат, що працює із високоплатоспроможною публікою, купує дорогий костюм від Кардена; жінка після відвідування психотерапевта, прийнявши рішення «почати нове життя», змінює зачіску і купує чоботи на високих «шпильках» тощо. Всі наведені приклади є свідченням супутніх символічних змін в статусно-рольових трансформаціях. За Гоффманом, на соціальній сцені має місце прояв трьох механізмів: вуалізація (ідеалізація), популізація (інтимізація)-дистанціювання, містифікація. Вуалізація (ідеалізація) є одним з механізмів символічного приховування недостатньості рольової поведінки внаслідок її «недотягування» до експектацій публіки. Візуальні символи в проявах цього механізму виступають супровідниками соціальної мімікрії — форми захисту від спостереження публікою невідповідності поведінки соціального агента статусно-рольовим вимогам. Поруч із соціальною мімікрією, вуалізація (ідеалізація) виявляється на соціальній сцені у вигляді різноманітних соціальних ритуалів (ритуальної поведінки). Ілюстративний приклад 30. Учасники поховальної церемонії, навіть за відсутності особистих стосунків з померлим, мають витримувати скорботний вираз обличчя як символічне вираження поваги до померлих (або ж, як мінімум, не демонструвати посмішку). Ілюстративний приклад 31. Молода пара на очах своїх батьків демонструє любов і прив’язаність до своєї дитини, щоб справити належне враження щасливого сімейного життя. Щоб підсилити впливовість своїх дій, батьки використовують як вчинкову, так і речову вуалізацію (демонструють не лише погладжування дитини на очах своїх батьків, але і новий одяг дитини, гарні іграшки і т.п.). Популізація (інтимізація)-дистанціювання — механізм управління дистанцією між соціальним актором і «публікою», а у візуально-символічному контексті — проксемічний засіб вибудови популістського або 68

ж дистанціоністського іміджу (на мові політичного іміджбілдінгу — іміджу «свого хлопця» та «оракула», «нейтраліста»). Для популізації (інтимізації)-дистанціювання можуть використовуватись схеми тіла, складові невербальної комунікації (жестики, пантоміміки, таксики), візуального символізму аксесуарів та татуювань і т.п. Ілюстративний приклад 32. Для зменшення соціальної дистанції між собою та контактним середовищем комуністичні партпропагандисти використовували і (сьогодні мабуть рідше) використовують спрощену стилізацію одягу «під пролетарія» (робоча куртка, кепка) та аксесуари пролетарського способу життя (дешеві цигарки, імітовані (хоча у деяких випадках і справжні) татуювання і т.п. Такого роду гра в віддзеркалювання ознак того, з ким намагаються встановити довірчий контакт, в теорії та практиці НЛП називається підлаштуванням. Складовими підлаштування (і його логічним продовженням у встановленні раппорту) виступають приєднання і ведення: • Приєднання (pacing) — це зміна агентом впливу власної вербальної та невербальної поведінки для того, щоб налагодити підсвідомий контакт із реципієнтом. Без приєднання неможлива ефективна взаємодія. Перед приєднанням необхідно провести “калібрування реципієнта”, тобто, здійснити візуально-типологічну ідентифікацію вербальних та невербальних маркерів поведінки. Фактично для приєднання важливо повторювати основні елементи поведінки іншої людини. Цим налагоджується зв’язок між джерелом і адресатом інформації. Через деякий час після приєднання адресата можна буде його вести, тобто створювати в нього стан, наближений до трансу.

• Ведення (leading) — це психічний стан і процес, в якому зміна власної поведінки, стану агента впливу, призводить до такої ж зміни у реципієнта. Фактично, процес є аналогічним приєднанню, тільки він є оберненим, і тепер адресат є досить керованим і піддається впливу. Тому важливо спочатку приєднатися — довести реципієнта до стану, коли інформація буде сприйматися ним беззаперечно, і вже потім здійснювати ведення. Якщо для підлаштування використовуються різноманітні символи, то для безсвідомого іншої людини вони виступають ідентифікуючими ознаками свого/чужого. В практиці НЛП прийнято розрізняти т.зв. дзеркальне підлаштування (підлаштування-«мавпування»), комплементарне підлаштування (доповнююче підлаштування), трансферентне підлаштування (на основі переносу образу), підлаштування на метарівні.

69

Дзеркальне підлаштування передбачає просте відтворення-віддзеркалення невербально-комунікативних ознак об’єкта візуального спостереження. Таке підлаштування вважається примітивним з точки зору техніки, і тому, при недостиатній досвідченності НЛ-програміста може легко помічатись реципієнтом, наслідком чого стає втрата раппорту. Ілюстративний приклад 33. Одна людина підлаштовується під жести іншої, дзеркально схрещуючи руки на грудях і ритмічно стукотить ногою по підлозі в такт стукоту співрозмовника. Комплементарне підлаштування означає візуалізацію сигналів, спрямованих на конструктивне доповнення і продовження невербально-комунікативних проявів реципієнта (частіше — в напрямку розблоковування негативних психічних станів — напруженості, недовіри і т.п.). Ілюстративний приклад 34. В вищенаведеному прикладі суб’єкт підлаштування, замість схрещування рук на грудях, розгортає долоні тильною стороною до співрозмовника, демонструючи тим самим жест відкритості, спрямований на деблокацію недовіри (даний жест є комплементарним, або ж доповнюючим в ситуації недовіри). Трансферентне підлаштування (на основі переносу образу) використовується на основі психоаналітичних методів та технік і означає ідентифікацію-відігравання того образу, який є бажаним для реципієнта комунікації (співрозмовника). В терапевтичній практиці представники юнгіанської аналітичної психології бувають частіше схильні до експлуатації трансферентного підлаштування, ніж ортодоксальні фрейдисти. Ілюстративний приклад 35. Суб’єкт підлаштовування «вловлює» (на основі інтуїції або ж формалізованого візуального сканування), що реципієнт комунікації бачить (хотів би бачити?) його в образі «наставника» і починає грати подібну роль. Підлаштування на метарівні відбувається за рахунок обрання більш високого логічного рівня (в НЛП — рівня культури, критеріїв, ідентичності та місії). Ілюстративний приклад 36. Суб’єкт підлаштовування, помітивши ознаки соціального походження партнера по комунікації (наприклад, ознаки представника селянства) на ходу вигадує собі біографію, яка за своїми ознаками має співпадати з соціальною ідентичністю реципієнта комунікації. В політичних комунікаціях підлаштування здійснюється, наприклад, по лінії розстановки відповідних акцентів в рекламно-пропагандистських лістівках із біографіями відомих політичних лідерів («народився в селянській родині», «виріс в шахтарському середовищі» 70

тощо). При «потраплянні в резонанс» із символічними ознаками суб’єкта, що містяться в довготривалій пам’яті, об’єкт спостереження ідентифікується як «символічно свій», при наявності ознак неконгруентності як «символічно чужий». Підбір символів при цьому може здійснюватись з урахуванням колективно-усвідомлених уявлень (соціальних стереотипів) та безсвідомих фігурацій — архетипів колективного безсвідомого. При цьому резонанс може мати цілком неекологічні наслідки для реципієнта впливу. Ілюстративний приклад 37. В багатьох країнах було заборонено такі методи НЛП, як 25-ий кадр та використання звуків, що не сприймаються на рівні свідомості. Через це все більше уваги забирають легальні — візуальні, вербальні та інші техніки нейролінгвістичного програмування. Першими на науковому рівні (тобто, з консультаціями професіоналів, створенням окремих центрів) їх почали використовувати такі відомі політики, як Рональд Рейган та Маргарет Тетчер. Зокрема, відомий спеціаліст з НЛП, який консультував Вільяма Клінтона, впродовж обох президентських кампаній США, Ентоні Роббінс, в своїй книжці зазначає, що Р.Рейган, балотуючись в президенти, постійно використовував у телевізійних роликах образ ведмедя, який для американців є “сильним негативним символом Росії”. Також застосовувалися зловісні музика й освітлення, і в результаті Р.Рейган отримав імідж “сильного президента”, який знає, як побороти радянську загрозу. О.Ситников згадує про спеціалістів з нейролінгвістичного програмування Трилевана та Гергена, які працювали з Рейганом, а потім — з Дж. Бушем. Фактично ж, сьогодні жодні вибори на Заході не проходять без застосування НЛП — причому ще й досі застосовують недобросовісні та заборонені техніки. Так, на виборах Президента США в 2000 році сталася ситуація, коли Республіканську партію звинуватили в тому, що вона впливає на підсвідомість телеглядачів: у відеорекламі про реформу медичного страхування Джорджа Буша під час асоціювання демократів Альберта Гора з бюрократами (bureaucrats) двадцять п’ятим кадром проходило слово “пацюки” (rats). Ситуацію, щоправда, “зам’яли”, проте спеціалісти вважають її типовим прикладом застосування заборонених технік НЛП [Більш детально див. у зв’язку з цим: Аронсон, Пратканис, 2000]. Суб’єкт домагається відповідного ефекту шляхом маніпулювання складовими сцени або ж особистого переднього плану. Мільйонер будує невирізнюваний серед решти будинків «сіренький» особнячок; адвокат, що шукає солідних клієнтів і не має знаймства у відповідних колах, тримається підкреслено офіційно і надягає супердорогий одяг; жінка, що потрапила на вечірку інтелектуалів, при недостатньо висо71

кому інтелектуальному рівні намагається грати в їх ігри і обговорювати наукові теми; чоловік для приховування гомосексуальних уподобань, просторово дистанціюється від свого партнера-чоловіка на очах сторонніх людей тощо. Містифікація — це механізм штучного символічного ускладнення соціальної дії, призначений для підвищення навіюваності адресата і нав’язування йому думки про «невідтворюваність» створеного соціальними акторами перформативу та елективність самого акту спостереження того, що відбувається на «соціальній сцені». Слово «містифікація» у висхідному значенні пов’язується із грецьк. «містес», що означає «той, хто спроможний бачити крізь туман». Тому в візуально-символічному аспекті використовується різного роду містифікуюча символіка. « Оскільки в містеріях часто доводилося мати справу з людьми, що упустили свої філософські, духовно сприятливі можливості, зали для посвячення живо нагадували жахи Гадесу. Все це супроводжувалося вражаючими ритуальними драмами. Після успішного проходження жорстоких випробувань з пастками та небезпеками кандидат отримував почесний титул Містес, тобто, «той, хто бачить крізь туман або ж занавіс». Це означало також, що здобувач поставав перед занавісом, який може бути зірвано на найвищих ступенях посвячення » [Холл, 2006, с. 53]. Соціальна дія може штучно ускладнюватись візуальними символами, що мають значення езотеричних і часто супроводжують різного роду симуляції і профанації. Однак символи ці вводяться задля утвердження думки про «особливість» того, що відбувається. З іншого боку, в ситуацію можуть вводитись і цілком звичайні, ординарні символи, послуговування якими має справити враження ексклюзивності якостей агента соціальної дії та того дійства, яке він розігрує перед публікою. Ілюстративний приклад 38. «Фахівець в царині біоенергетики» — жінка, яких нині можна немало зустріти в різних оголошеннях по телебаченню та в друкованих ЗМІ — містифікує зовнішність, чіпляючи на лоба мітку («око Шиви»), декоруючи шию і вуха масивними сережками та ланцюжком у поєднанні із строкатою хусткою із китицями та відповідними езотеричними атрибутами (скляна куля, карти Таро, чотки тощо). Всі візуальні атрибути мають справити враження того, що відбувається дещо особливе, на клієнтів, які користуються послугами «гадалки». Ілюстративний приклад 39 . Жінка, прибувши на побачення із 72

чоловіком, зберігає щодо нього значну фізичну дистанцію. У відповідь на його запитання ускладнено жестикулює, зберігаючи при цьому мовчазність або ж, час від часу, видаючи небагатослівні ремарки. У відповідь на пропозицію чоловіка «піти в кафе», вона ексклюзивізує останню, відмовляючись відвідати кафе, що знаходиться поруч («я звичайні кафе не відвідую»). Все вищеперераховане, вочевидь, спрямовується на моделювання образу «таємничої і неповторної» леді. Гофманівська концепція соціальної драматургії є надзвичайно продуктивною для візуально-аналітичних досліджень як на рівні звичайних міжособових мікроінтеракцій, так і для соціальних перформативів системного рівня, наприклад, політики (у вимірі політичних комунікацій — політичної реклами, пропаганди тощо). В якості візуальних мікроперформативів можуть розглядатись складові брендінгових стратегій політичних партій, які маніпулюють різними візуалізаціями для містифікування цільової аудиторії. Доволі часто така містифікація виглядає комічно, а її замовники використовують візуальні символи неконгруентно і неадекватно, запозичуючи відповідні символічні конструкти у інших сил без усвідомлення внутрішньої навантаженості останніх. Ілюстративний приклад 40. Найвідоміші в Україні політичні сили – БЮТ, «Наша Україна» і «Партія регіонів» обрали візуальну символіку, що може вважатись усвідомленою і «значущою» хіба що для невибагливого розуму із заниженим рівнем критичності. В символіці БЮТ фігурує «обрізане» християнське серце на білому фоні суперетизованої політики (своєрідне квазірелігійне домагання розмістити поруч політику і «християнство» — лише таке християнство може розміщуватись поруч із політикою). Звісно, що на підсвідомому рівні відбувається програмування електорату, який, стикаючись із далеко «нехристиянською» стратегією політичної сили, потужно розчаровується. Аналогічно символіка «Нашої України» при її ампліфікативному аналізі видає некомпететність модераторів: традиційно використовуваний в північному буддизмі помаранчевий фон (штучно використовуваний як «енерджайзер» в умовах "Помаранчевої революції") у поєднанні із «типово українським» символом — підковою (чомусь ще і перевернутою??) дешифрується наступним чином: «сонячна енергія» червоної (в юдео-християнському символізмі–обезбоженої) людиниІсава («Ісав» в перекладі з давньоєврейської — «червоний») із перевернутою душею (варто було б горе-модераторам подумати хоча б над тим, щоб повернути підкову нагору, а не донизу!!!). В такий спосіб «візуальне кодування на соціальний оптимізм» обер73

тається дискредитацією політиків, які, візуально-символічно домагаючись одного, декларують інше. Адже в існуючих тлумаченнях партійної символіки домінують інші версії: підкова — це, мовляв, український символ «везіння» і «вдалості». Іміджбілдери не утруднили себе замислитись над таким елементарним візуальним маркером, як «перевернутість» самої підкови. Це майже те ж саме, що перевернута чашка, або будь-яка судина, що символізує душу. Ще «краще» вчинили іміджбілдери партії регіонів, обравши синьо-біле оздоблення для партійного стягу: партія тим самим чітко поєднала етичний перфекціонізм із високою духовністю (щоправда, не реалізувавши відповідних програм підвищення духовності і моральності серед партійних лідерів та функціонерів). З вищезазначеного напрошується елементарний висновок: три домінантні політичні сили в партійні системі України візуально «повчають» населення тому, що навряд чи реалізують в своїх політичних практиках. В концепції «культурного капіталу», розроблювана представниками теорії західного неомарксизму де символ (як складова стратегій символоутворення) є лише одним із різновидів соціального капіталу, що забезпечує соцально-просторову відокремленість соціальних груп, відмарковує їх дискримінований чи гегемонічний статус і виконувані в суспільстві символьно-залежні або ж символьно-підпорядковані ролі (А. Грамші, П. Бурд’є). Символи в цій концепції можуть відповідним чином кумулюватися різними суб’єктами, як і гроші, статуси та інші капіталоморфні складові. Той, хто накопичує не лише символи, але і піднімається на ідеологічний метарівень задля накопичення стратегій символізації, або ж ще вище — задавання еталонів-констант символізації — зреалізовує символічне насильство. Концепція символічного насильства Бурд’є [Бурдье, 1993] є яскравим продовженням марксистської теорії класової гегемонії в символічному просторі. Бурд’є переводить фокус уваги з панування і дискримінації із сфери реїфікантів (засобів виробництва) в сферу сигніфікантів (візуальної феноменології в топології соціальних просторів, екзісів та соціальних фасадів). Бурд’є цілком правий, коли намагається «інкримінувати» пануючому класу приховане символічне насильство, що змінює зазвичай традиційні форми класово-соціального гноблення і узалежнення фінансово-майнового різновиду. Такого роду «діяльність» правлячих і гегемонічних груп по насадженню стратегій символізації повсякденного досвіду і керування са74

мим процесом насадження, власне, не є чимось новим для історії. Проте, в суспільствах минулого відповідні акценти на рівні соціальних «фасадів» житла знаті, стилізації її одягу інших візуальних атрибутів були розставлені більш чітко. На сьогодні такі «розстановки» здійснюються через приховану топологію соціального простору¸ де відповідні реляції задають не класи, які існують в дійсності, а класи, які існують на папері. Саме такі «фіктивні» класи і соціальні групи, рольова поведінка яких часто спрямована на дисонанс із статусними складовими, є новим «штрихом» в соціальному портреті епохи постмодерну. «Отже, до числа стратифікуючих механізмів, що визначають і формують соціальну нерівність, треба сьогодні включити рівень культурного споживання, а також індивідуальну чи колективну готовність і вміння надати власному культурно-комунікативному профілю риси комерційно-статусні. Зрозуміло, що такого роду здатність і вміння залежить від рівня й якості освіти, а також соціалізуючих можливостей сім’ї та найближчого суспільного оточення. Завдяки цьому “люди, які контролюють суспільні цінності..., мають можливість знайти користь і для себе” [Смелзер, 1994, с. 280]. У цьому аспекті соціальна нерівність полягає в нерівному доступі до засобів соціальних комунікацій, у нерівних можливостях грамотно “зіграти себе” навіть у випадку доступу до них, а також у нерівних можливостях організації сцени, аудиторії, символічного супроводу і контролю над перебігом комунікативної взаємодії. Дійсні особистісні чи колективні властивості у такій взаємодії не мають визначального значення тоді, коли “артист” підібраний вдало, технікою самопрезентації він володіє досконало, а процес презентації, визнання контролюється і своєчасно коригується, залаштуння надійно втаємничене, прибрана з поля зору негативно налаштована частина аудиторії чи коментаторів, — значна вірогідність “успішної постановки” [Огаренко, 2008, с. 145]. Постмодерністсько-фікціоналістська концепція розглядає символ як одну із симуляційних знакових конструкцій, синонім знаку, який не позначає нічого або ж інші нереферентні знаки (безреферентний семіотичний конструкт) (Ж. Лакан, Ж. Бодрійяр, М. Фуко). «Еквівалентом тотальної нейтралізації значеників за допомогою коду виступає миттєвість вердикту моди або ж будь-яке повідомлення в рекламі чи мас-медіях. Так відбувається скрізь, де пропозиція поглинає попит, де запитання поглинає відповідь — або ковтає його і випльовує у придатній для декодування формі, або ж саме його утворює і наперед визначає в передбаченій формі. Повсюдно той же самий «сценарій», себто, сценарій «спроб і помилок» (як у морських свинок 75

під час лабораторних тестів), сценарій, що імітує цілий пучок варіантів для вибору…» [Бодрійяр, 2004, с. 105]. Соціологи-постмодерністи наполягають на поширеності явища символу без референта, знака без десигнату. Це стосується не лише окремих символів, але і симуляційних соціальних практик, де відбувається продукування позначень заради позначень. Останні стають інструментом символічної спокуси і перманентного «референдуму» на предмет символічних умовностей, які просто-таки каскадом сипляться із масової культури. Ілюстративний приклад 41. Симуляцією кохання в відеокомунікаціях є еротика та порнографія, в яких продукуються знаки любові без об’єкта позначення. Це гіперреальність надсильних почуттів і екстремальних тваринно-фізіологічних потягів, позбавлених «недосконалості» звичайної людини (яка в своєму дійсному вираженні представляє собою, скоріше, суміш першого і другого). В соціології постмодерністського напрямку в аналізі візуального символізму прописано як мінімум два тематичних вектори: 1. Вектор дослідження символічного центру і символічно-субкультурних маргіналій соціальної системи, співвідношення символізму знання і влади; 2. Вектор дослідження символічної конверсії в інфляційних проявах соціальності. На першому плані для постмодерністів, як і для «фігураціоністів» з когорти Н. Еліаса, стоїть проблема символізму в археології влади. Археологія етимологічно і, (додамо), історико-логічно пов’язана із «архівом» (грецьк. «архе» — влада, (першо)-влада). Архів, у свою чергу, представляє собою сукупність дискурсивних осадів у вигляді схем відтворення символічних та знакових пропозицій (думок). В відтворенні символів, для постмодерністського бачення, провідну роль відіграє їх кратична наповненість: якщо наново спродуковані символи призводять до зростання влади (безвідносно до того, чи є це економічна, політична, медична влада тощо), то вони стають дискурсформуючими (вірно і зворотнє: дискурс-формуючі символи призводять до зростання і укріпленння влади). Відбувається перехід символьних конструктів в статус дискурсивних формацій. “Архів, — пише Фуко, — це передусім закон того, що може бути висловлено, система, яка обумовлює появу висловлювань як одиничних подій... це те, що визначає рід дійсності висловлювання-речі, система його функціонування... Опис архіву розгортає свої можливості (і принципи оволодіння цими можливостями), виходячи з дискурсів, які тіль76

ки що перестали бути виключно нашими; його поріг існування встановлений розривом, що відокремлює нас від того, що ми не можемо більше сказати, і від того, що виходить за межі нашої дискурсивної практики… Археологія розташовує свій аналіз на іншому рівні: феномени вираження, відображення і символізації для неї — не більше ніж явища із загального матеріалу до відшукання формальних аналогій або ж перенесення смислу… Поле відносин, що характеризує дискурсивну формацію — ось точка, відправляючись від якої можуть бути помічені, локалізовані і визначені символізація і вплив (Курсив мій — Ю.Р)» [Фуко, 1996, с. 128-129]. Отже, ми з деякою долею імовірності могли б припустити, що архів виступає структурно-мотиваційною передумовою для смислоутворення, оскільки створити смисл можливо лише в акті висловлювання, судження (або ж як мінімум — перцептивної категоризації). Величина архівуючого апріорі, в цьому випадку, буде визначатиме, яка кількість готових векторів смислоутворення буде надана в розпорядження того, хто висловлюється і продукує висловлювання як одиничні події, а значить і те, яким буде ступінь свободи символотворення. Немає сумнівів і в тому, що ступінь свободи смислоутворення і смислоекспансії визначатиме в соціальному масштабі і ступінь впливовості соціальних систем. Адже, у відповідності із логікою міркувань Фуко, є підстави припускати, що існують дискурсивні формації, тон в яких задається іншокультурними та іншоцивілізаційними апріорі. В фрактально-соціоаналітичній концепції символи розглядаються як візуальні трансгрессиви архетипів [Романенко, 2005, с. 41]. Цей підхід в своїй методологічній основі наближається до синтезу модернізованого юнгіанства із загальною теорією систем та символічного інтеракціонізму, проте містить ряд ідей, що не співпадають із автентичними напрацюваннями авторів зазначених напрямків. Йдеться про ряд уточнень, що випливають із розуміння природи символів, архетипів та відносин інформаційного обміну між ними на соціальному макрорівні комунікації. По-перше, йдеться про відносну варіативність у виборі стратегій символізації щодо множини архетипів. Ця варіативність на індивідному рівні майже не зреалізовується, проте, може бути цілком доступною для відповідних макрорегулятивних інституцій. Останні, хоча і є обмеженими щодо виходу із стану символічної підлвладності архетипових конструктів, проте, мають відносну свободу у виборі архетипових сегментів, що піддаються символізації.

77

По-друге, в теорії стверджується що соціуми не завжди обирають автентичні стратегії символізації власного досвіду, а можуть керуватися символічними імплантантами, привнесеними з зовнішніх символічних полів. Такого роду розщеплені метапрограми смислоутворення і символ-білдінгу відтворюють стан, що наближається до хаотичного і шизоморфного (відмінність буде полягати лише в масштабі поширеності соціопаталогії: звичайна шизофренія стсуватиметься розщепленості індивіда, в той час як соціошизофренія — розщепленості соціальної метапрограми). Ілюстративний приклад 42. Символічним розщепленням можна вважати використання юдейської і грецької символіки в Росії опісля Жовтневого перевороту 1917 р. Добре відомі всім червона зірка, серп і молот нє є автентичними російськими символами. Водночас є підстави стверджувати, що задовго до Жовтневого перевороту символічне розщеплення сталося ще в період «прорубування» вікна в Європу Петром 1-м. Йдеться про символізацію такого розщеплення у вигляді двоголового орла (який, до речі, виражає імліцитне роздвоєння влади, образ «роздвоєного» в собі самодержавства). По-третє, символічні конструкти розглядаються в теорії через призму символічної трансгресії. Символічна трансгресія — це процес перетворення беззначеннєвих складових колективного безсвідомого в символи, значення і коди соціальної системи, утворення в соціальній системі механізмів підтримання макроідентичності. В більш елементарному вираженні символічна трансгресія стає можливою там, де індивід, мікроізоморфний соціальній системі (або соціальна система, макроізоморфна індивіду) дозволяє собі адекватне поводження із безсвідомим: свідомість за даних обставин лише конвертує безсвідомі змісти у відповідні набори символів. Останні розподіляються на два відносно автономні потоки: коди соціальної системи і циркулятивні значення (або ж значення, що забезпечують символічно-інформаційний обмін). Коди соціальної системи — це символічні інструменти відбору соціальних значень, завдяки яким потоки значень поділяються на системно-імманентні та системно-чужорідні. Потік системно-імманентних значень «стикується із свідомістю» [Луман, 1999, с. 223], що відтворює режим автопоейсісу. « Пряма співстикованість систем комунікації лише з системами свідомості, від вибірковості яких вони, таким чином, виграють, не будучи ними специфіковані, діють як панцир, що перешкоджає в 78

основному, впливу сукупної реальності світу на комунікацію. Жодна система не могла б бути достатно складною, щоб витримати це, і , тим не менш, зберегти автопоейсіс. Лише завдяки такому захисту змогла розвинутись система, реальність якої полягає в оперуванні з одними тільки «знаками». Однак слід прийняти до уваги, що число систем реальності є надзвичайно великим… » [Луман, 1999, с. 223] Системно-чужорідні значення не сприяють відтворенню автопоейзісу, а тому піддаються з боку соціальної системи різним формам маргіналізації, периферизації, табуїзації, інверсної ізоляції. Внутрішньо-системні механізми символічного захисту діють не просто як цензура (своєрідне Над-я в соціальному організмі), а саме як адаптери безсвідомого до вимог свідомості. Чужорідними для символічного досвіду системи виявляються ті значення, які не можуть бути циркулятивними, тобто, забезпечувати інформаційно-символічний обмін. Такі значення позбавлені соціального смислу не тому, що є об’єктивно-обезсмисленими (таких значень взагалі не існує), а тому, що вони «розпізнаються» на рівні кодів системи як нефункціональні щодо подальшої трансгресії і автопоейсісу. За рахунок подібних значень створюються множинні фонові шуми, які приборкуються соціальними системами через ідеології та інші паноптикуми тестування значень. Розвиваючи ідеї, закладені в концепціях символічного інтеракціонізму Міда, Кулі, Гоффмана та Фуко, автор в своїх роботах [Див. з цього приводу: Романенко, 2005; Романенко, 2007] приходить до висновку про те, що «нормативний соціотип в здійснює “управління” (звичайно, в метафоричному контексті, бо "me" не є суб’єктом) І завдяки релевантним колективному підсвідомому соціальним перформативам, Взагалі, соціальна система тяжіє до тоталізації перформативності, кількісного і якісного удосконалення “паноптикуму” (М. Фуко) — невидимої дисциплінарної влади, не в розумінні фізичного примусу, а в плані невидимої присутності узагальненого Іншого (в символічних дериватах образів та мікросценаріїв) завдяки латентним символічним регулятивам, представленим в побутовій моралі, громадській думці, освіті тощо. Окремі символи, що присутні в означених практиках, виступають трансформерами ідентичностей при їх цілеспрямованому використанні різними агентами соціалізації. Ілюстративний приклад 43. «Ідея трансформації, переходу в архаїчних міфах кодувалася через різні символи — арка, вогнище, човен. Перехід означає подорож, яка була результатом яких-небудь змін в умовах життя людини. Шлях починався з порогу, людина переходила арку і залишалася без охоронних чар рідного дому, в невідомому та по79

тенційно небезпечному світі. Човен як засіб переходу напряму був пов’язаний із тривалим переходом, подорожжю. А от вогнище володіло значно більш глибоким змістом, оскільки асоціювалося передусім з вогняною стихією, яка була відповідальною за перетворення, трансформацію, зміни. Темна ніч відступала, як тільки запалювався вогонь, їжа набувала невідомих раніше характеристик (смак, колір, запах), сама людина в світлі вогнища ставала перетвореною» [Свирепо, Туманова, 2004, с. 12]. Семіотична і семіологічна парадигма пропонують ще один погляд на природу символів та їх взаємодії із колективним підсвідомим та соціумом. Семіотику слід розуміти як загальну теорію дослідження феноменів комунікації, які розглядаються як побудова повідомлення на основі конвенційних кодів, чи знакових систем, а мову — як систему знаків, що виражають ідеї семіотики і є ні чим іншим, як об’єктифікацією, чи самовиразом, розуму певного типу. Посередником між світом і людиною, сферою предметів та сферою смислів є знак. Принцип принципової арбітрарності знаку, принцип системно-історичної обумовленості знаку, принцип асиметричного дуалізму, принцип меж семіотичної системи і принцип багаторівневого семіозису — відповідно основні принципи семіотики. Семіологія — це загальна теорія дослідження феноменів комунікації, які розглядаються як побудова повідомлення на основі конвенційних кодів або ж знакових систем. Про семіологію ведуть мову в контексті визначення, яке було дане Фердинандом де Сосюром [Цит.за: Яворська, 2000, с. 115-117]. На думку Сосюра мова — це система знаків, що виражають ідеї, і тому порівняна з письмом, символічними ритуалами тощо. Це найважливіша серед систем. Отже, можна уявити науку, яка вивчає функціонування знаків у громадському житті, що таке знаки і які закони ними керують. Він назвав її семіологією (від гр. “знак”). Ще термін “семіологія” вживають в тих випадках, коли мова йде про дисципліну загального порядку, яка вивчає знаки взагалі, включаючи і лінгвістичні. Терміном “семіотика” користувалися Ч. Пірс та Ч. Моріс [Цит за: Эко, 1998]. Проте Р. Барт [Барт, 1998] перевернув сосюрівське визначення, трактуючи семіологію як транслінгвістику, яка вивчає всі знакові системи як такі, що зводяться до законів мови. Терміну семіотика надавали перевагу радянські та американські дослідники. А. Соломонік [http://www.repiev.ru/articles/Semiotics_Special.htm.] визначає семіотику як науку про знаки, знакові системи та семіотичну діяльність. Остання складова в цьому формулюванні потребує додат)кових роз’яснень. Річ у тім, що семіотична діяльність присутня як у 80

чисто семіотичних дослідженнях, так і в складі всіх інших наук. В першому випадку вона становить те, що можна назвати загальною семіотикою або семіологією. У другому випадку — часткові семіотики. У будь-якому дослідженні онтологічної реальності створюються знаки і часто знакові системи. Тому слід розрізняти, коли діяльність по їх створенню та обробці є чисто семіотичною (тобто семіологічною), а коли вона належить тим галузям науки, в лоні яких вона здійснюється та проводиться, не виходячи за чітко окреслені межі окремих дисциплін. Робота зі знаками та знаковими системами в межах будь-якої науки, виконана в концептах цієї науки, належить їй, і становить її часткову семіотику. Отже, робота зі знаковими системами соціології, а саме з конструюванням соціальної реальності за допомогою ідеології, соціальною комунікацією, зі знаковими системами політичної реклами в такому ключі є соціологічною діяльністю, хоча і носить семіотичний характер. Її не можна відокремити, на думку А.Соломоніка, від власне соціології, органічну частину якої вона становить. Те, що в основі такої роботи лежать знакові системи, не змінює суті справи [http://www.repiev.ru/articles/Semiotics_Special.htm.]. У візуальній комунікації У. Еко [Эко, 1998] виділяє п’ять кодифікаційних рівнів: 1. Іконічний рівень (ми просто приймаємо, що та чи інша конфігурація зображує чи то коня, чи то стіл, чому це так нас не цікавить. Можна виділити певний тип іконічного знака, який має сильний емоційний тип — нехай це буде “гастрономічний” іконічний знак, про нього іде мова, коли певні якості об’єкта подаються так виразно, що викликають відповідне бажання, не обмежуючись лише чистим означуванням, що це “гаряче”, “холодне”, “ніжне” (наприклад ароматний парок, що іде від чашки кави Якобс, крапельки вологи на пляшці Sprite, ніжна шкіра малюка і т. п.).

2. Іконографічний рівень (тут наявні два типи кодування: один такий, в якому рекламне повідомлення відсилає нас до прийнятих класичною іконографією значень, наприклад, німб означає святість, чорна пов’язка — пірата; другий — такий, що склався власне в рекламі, наприклад, жінка, що стоїть в характерній позі нога за ногу, має означати манекенницю. Тобто, реклама вводить певні іконограми). Тобто, на іконографічному рівні складається два типи семантик: «класична» (в розумінні первинних значень) і конвенційна (в розумінні вторинно-приписаних значень).

3. Рівень тропів (візуальні еквіваленти словесних тропів, наприк81

лад, шина, яка котиться по подвійному ряду гвіздків і при цьому залишається цілою, це гіпербола; заклик до більшої гнучкості (словесна метафора) в маркетингових дослідженнях супроводжується зображенням сторінок “Таймс”, які надуваються — це буквальне втілення словесної метафори, яке набуло особливого поширення останнім часом у зв’язку з рекламою.

4. Рівень топосів наявність іконограм, які індукують ціле поле топосів, що звично асоціативним шляхом наводять на ряд неявних передумов, так ніби мова ведеться про абревіатури. Ілюстративний приклад 44. Зображення жінки, що схилилася над колискою з малюком, що тягнеться до неї, на іконографічному рівні означає без сумніву “годуюча мати”, одночасно викликаючи множину алюзій типу “матері люблять своїх дітей”, “немає нічого сильнішого за материнську любов”, “матері обожнюють дітей”, “всі діти люблять мам” і т.п. Подумки вибудовуються ланцюжки аргументів, наприклад, “якщо всі матері такі, то будь і ти такою самою”, а звідси з’являються такі ентимеми, як “всі матері намагаються порадувати своїх дітей – всі матері купують своїм дітям товар х — той хто купує товар х, приносить радість своїй дитині”, звідки “якщо зразкова мати вчиняє так, то чому тобі не вчиняти так само?”, звідки народжується аргумент: “ця мати — зразок матерів — вона годує його продуктом "XYZ" — чому б тобі не годувати його цим же продуктом?”

5. Рівень ентимем — це рівень аргументації як такої. У зв’язку з багатозначністю зображення та необхідністю закріпити за ним одне значення за допомогою слів, власне риторична аргументація виходить лише з словесного ряду чи з співвідношення слів та візуального образу. В такому випадку іконограми мають відсилати до встановлених способів аргументації. Розглянуті в розділі теоретичні фундаменталії та ілюстративні приклади демонструють можливості візуальної аналітики та соціології візуального символізму інтерпретувати найрізноманітніші спродуковані людиною та доступні для візуального спостереження сигніфікації. Візуальна аналітика, таким чином, може використовуватись для аналізу характеру та ключових інтрапсихічних станів особистості. Водночас, візуальна аналітика може бути використана як інструмент соціології візуального символізму, котрий дозволяє здійснювати інтерпертацію символізмів та символічних інтеракцій, породжених взаємодією різноманітних груп — етнічних, соціальних, релігійних. Важливою особливістю візуальної аналітики є те, що візуалізації, котрі є породженням індивідуальної та групової психіки, не розглядаються як щось окремішнє, статичне і незмінне, а радше — як взаємодія дина82

мічних та статичних елементів колективної та особистісної психіки, котрі в процесі взаємоузгодження образу людини та прийнятних для неї символів породжують відповідні собі візуалізації.

83

Розділ 2

Візуалізації в образах та акціональних виявах людини

Романенко Ю. В.