24 березня 2016 року № 11 (5640)
Газета письменників України www.litukraina.kiev.ua ЧИТАЙТЕ В НОМЕРІ:
10 «Сімферопольська лазня»
4
НЕВИГАДАНІ ІСТОРІЇ
Любов Василя Мисика
8-9
ЛІТЕРАТУРА. КРИТИКА. ЧАС
Жагуча лірика Григорія Булаха ПОЕЗІЯ
Двобій: імперія чи українська Надія?
М
и схиляємося перед мужністю нашої Надії, щиро пишаємося її незламністю. Але!.. Звістка про те, що після винесення Донецьким судом Ростовської області РФ вироку у справі нашої льотчиці вона може поновити сухе голодування, озвалася гострим болем у серці кожного, хто на боці справедливості й гуманізму. Рік тому, коли Надія вчергове розпочинала голодування, лікарі застерігали: це смертельно небезпечно! Повторюю: нині, коли пишуться ці нотатки, їх автор іще не знає, які події чекають на нас найближчими годинами: не відомо, яким в остаточній редакції буде вирок і як себе поведе Надія, а відтак воїнство на фронті й ціле українське суспільство. Але відомо найголовніше: для героїчної дочки Матері-України і для самої нашої Вітчизни. Колись, пояснюючи, навіщо ставить під загрозу своє життя, Савченко писала в інтернет-ресурсах: «Торгувати правдою і совістю не можу і не хочу», — і додала, що не вважає за можливе йти на компроміси з власною совістю: «...не можу, бо інакше не поважатиму себе». З тривогою гадаєш: скільки ще ця людина буде над прірвою? Уважно поміркувавши, осягаєш, що в полоні героїчна українка давно вирішила: якщо не має змоги допомогти Батьківщині живою на волі, то не зупиниться, щоб допомогти навіть своєю смертю в неволі. Мабуть, Надія думає: її (хвалити Бога, поки що евентуальна) смерть, як грім, прогримить по всій планеті. Приверне додаткову увагу до мук України, яких цинічно й безжально завдають нам Кремль і психологічно (а радше — психічно) зґвалтований отим «зомбоящиком» московітський люд. Міркує: може, тоді отямляться російська інтелігенція, студентство. Може, Захід витягне свою страусячу голову з піску й надасть Україні т.зв. летальну
Коли газета з цим матеріалом буде у Ваших, читачу, руках, — Ви вже знатимете все те, чого не знав його автор, пишучи ці рядки. Знатимете оті вкрай важливі післясудові події. Приміром, чи нарешті щось буде вирішено щодо повернення Н. Савченко на Батьківщину?.. Але є невблаганний графік друку тижневика, який не збігається з графіком імперського кривосуддя…
зброю, а Москву отямить додатковими санкціями. Може, чесні люди з інших країн прийдуть українцям на допомогу — і вояками-добровольцями, і цивільними волонтерами. Може, потрояться моральні сили українського воїнства і цілого суспільства. І ми міркуємо: може, покаються ті київські високопосадовці, які не надто активно визволяли весь цей час Надію, побоюючись із її боку потужної політичної конкуренції… Може… Чи хоче Путін смерті Надії Савченко? Хоче. Однозначно. Чому хоче? Тому, що прагне смерті України-держави, а Надія Савченко стала уособленням НЕСКОРЕНОЇ України. Волелюбної, демокра-
«Літературна Україна» № 11 (5640). 24 березня 2016 р.
тичної і в майбутньому — заможної та могутньої держави. Чим Савченко ненависна Путіну? Українським патріотизмом, незламністю, світлоносністю душі й думки, гідністю, некерованістю. Усією українською сонячністю, від якої, як роса, гинуть і воріженьки, й вороги. То хто ж переможе кого? Нашу героїню (і тисячі інших дочок і синів України) Путін убити… здатен. Але — не перемогти. За Надією та Україною — Господь Бог і правда. Надійко! Витримай усе! Ти вже перемогла. І дарувала Перемогу МатеріУкраїні.
Юрій ПРИГОРНИЦЬКИЙ
14 Прибамбаси Байдикана Тулумбаса ДИТИНЕЦЬ
ВТРАТИ
Не стало Леся Танюка 18 березня ц.р. на 78-му році життя відійшов у вічність український поет, критик, перекладач, мистецтвознавець, народний артист України, народний депутат ВР І—V скликань, голова Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В. Стуса, член Національної спілки письменників України, голова Національної спілки театральних діячів Лесь Танюк. Лесь Степанович Танюк народився 8 липня 1938 року в м. Києві в родині вчителів. У 1963 році закінчив режисерський факультет Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого. Починав свою режисерську діяльність в Одесі, потім був завідувачем навчальною частиною Київського театрального інституту, режисером Харківського українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка, а також режисером цілого ряду московських театрів (ім. Станіславського, ім. Пушкіна та ін.). Після повернення в Україну працював головним режисером Київського молодіжного театру, багато років очолював Національну спілку театральних діячів. В українську літературу Лесь Танюк прийшов у 1968 році, коли була видрукувана перша збірка поета «Сповідь». Згодом його літературна діяльність в основному належала перекладацтву й мистецтвознавчим студіям. Ще далекого 1987 року, даючи Л. Танюку рекомендацію до Спілки письменників, Іван Драч написав: «Уже двадцять п’ять літ знаю я Леся Танюка і як театрального режисера, і як літератора. Його літературне обдарування, для мене беззаперечне, розвивалося кількома річищами і зараз воно повносило і органічно належить нашій культурі».
(Закінчення на 2-й стор.)
№ 28 (5607). 30 липня 2015 р. «Літературна Україна» Радьте, розумні! Рятуйте, могучії! Іван Франко
7
СВІТ-ОГЛЯД Джуро ВІДМАРОВИЧ
Присвяти Не сказане про мертві кораблі і Талалаєву оселю серед червоних троянд
І Золотих воріт, які спалили буревії воєн. А Господь їх перетворив у символ і мрію, Як і степи, над якими вітри віють Із сивої давнини, таємниче і пристрасно в кожну козацьку душу. Не все сказано, що залишилося — є на березі Дніпра, Там і зараз стоїть Талалаєва оселя серед червоних троянд І далі лічить мертві кораблі.
Миколі Вінграновському замість вітання
Так багато хотів тобі сказати, Але зараз немудро бідкатися над тим, що вже минуло. Великий наш брате, смерть забрала срібло-злото, Мрії і сни у кращий світ. Дехто твердить, що там — гризота, Інші — старт у новий політ. Все залишилося коло Льониної калини, Біля Дніпра і мертвих кораблів, У саду земному на піщаній землі України. Горизонти ті ж самі і пори року, і довгі-предовгі зими. Хмари пливуть, вітри руйнують те, що людина збудує, Хвилі морські поглинають народи, Біля райських пляжів тепер гойдаються Криваві плями — жорстокий плин вічності. Я б хотів мати твою мрійливість, твою посмішку і риму, Ритм і блиск, Божий дар слова. Я б хотів мати твою віру в землю, що нас породила, Твою гордість і спокій далеких степів, якими Козак походжає. З Хорватії, моєї землі прекрасної, сварливої і ревної, — Звіддаля, посилав вісточки у Рідну нашу, Обмірковував промови, вірші й прозу, — наче помах рукою, Ніжно і несучасно, майже сентиментально. Старію, тому поетизую все це, А молодим волосся дибом стає на голові. Я хотів би повідати, як глибоко запали мені в душу наші розмови, Який скарб оті спогади, і як я водночас сумую з приводу твоєї смерті. Безмежно вдячний Богу за зустріч з чудесними відомими людьми У прекрасному краю степів і Карпат,
Кларісе ЛІСПЕКТОР (Бразилія)
Час зірки (уривок) Сталося так, що Олімпіко раптово припинив усілякі стосунки з Макабеєю. Ці стосунки, можливо, дивні, були, проте, слабкою подобою любові. Аж ось Олімпіко заявив їй, що зустрів іншу дівчину і що ця дівчина — Ґлорія. (Вибух). Макабеа чудово бачила, що відбувається з Олімпіко і Ґлорією: вони цілувалися поглядом. Дивлячись у невиразне обличчя Макабеї, Олімпіко захотілося навіть сказати їй якусь люб’язність, щоби пом’якшити прощання назавжди. Тому він сказав: — Ти, Макабеа, — наче волосина в супі. Тебе не хочеться з’їсти. Пробач, якщо я тебе образив, але це правда. Ти ображена? — Ні, ні, ні! Ах, будь ласка, я хочу піти! Будь ласка, скоріше скажи мені «прощавай»! Краще б я не говорив про щастя чи нещастя: не провокував це нечуттєве розлучення та бузок, цей запах фіалок, крижані хвилі припливу, що залишають піну на піску. Ні, це занадто болісно. Забув сказати, що Макабеа, на жаль, була чуттєвою. Як могло статися, щоб у такому жалюгідному тілі вміщалася така хтивість, а вона навіть не знала про це? Загадка. Вона попросила в Олімпіко на початку їхнього кохання маленьку світлину розміром 3 на 4, де він посміхався, демонструючи золоте ікло, і це так її схвилювало, що бідній Макабеї, аби заспокоїтися, довелося тричі прочитати «Отче наш» і двічі «Ave Maria».
Український художник і моя ненька Юрію Луцкевичу
Ти помер з малярським начинням за плечима, На прогулянці по Пущі Озерній, зриваючи незабудки, Малюючи неповторні українські краєвиди, З оберемком квітів для тієї, котру назвав своєю долею. Ти покинув білий світ далеко від Хорватії, Землі, яку знав і любив, У якій розквітнув твій талант, — На березі нашого моря, У Башці, Омішлю й Цріквениці, У моєму старому батьківському дворі В рідному селі біля річки, Що пам’ятає мої босі ноги. Людей пов’язує спільне минуле Або, як ще кажуть, історичні зв’язки. Але повір, не може все вміститися у них — Іноді достатньо кавоварки. Плачу з приводу твоєї смерті, Дорогий мій Юрію, Відійшов ти у вічність назавжди. А вслід і моя старенька матір, Яку з любов’ю ти намалював Того сонячного дня у дорогій моєму серцю Хорватії. Вірю, що десь за межами наших помислів, У якомусь досконалішому світі, Приязно розмовляєш із моєю матусею — Вона тобі пече яблучний пиріг, А ти пензлем малюєш її проникливий погляд.
У той момент, коли Олімпіко її кинув, її реакція (вибух) була найбільш несподіваною. Вона зареготала, і все. Вона сміялась, тому що не пам’ятала, як плачуть. Здивований Олімпіко теж засміявся, не розуміючи, що відбувається. Певний час вони сміялися разом. Раптом Олімпіко осяяла блискуча думка, і він запитав з несподіваною чуйністю, чи не є нервовим цей сміх. Макабеа припинила сміятися і сказала дуже втомлено: — Не знаю... Макабеа зрозуміла одну річ: причиною її нещастя була Ґлорія. Але так і мало статися, тому що Ґлорія була товстою. Повнота завжди була таємною мрією Макабеї, бо ще в Масейо вона почула, як якийсь хлопець сказав товстунці, що проходила вулицею: «Повнота — твоя краса!» Власне, від цього моменту їй захотілося погладшати, і тоді вона виказала єдине у своєму житті прохання. Вона попросила тітку купити риб’ячий жир (вже тоді вона була схильною до впливу реклами), на що тітка відповіла: — Уявляєш, що ти донька мільйонера? Після того, як Олімпіко її кинув, Макабеа, яка не була за природою меланхолійною, намагалася жити так, ніби нічого не сталося. (Вона не відчувала відчаю або чогось подібного). Та й, зрештою, що вона могла вдіяти? Макабеа мала стійкий характер. До того ж, печаль — привілей багатіїв, тих, кому нема чого робити. Печаль — це розкіш. Забув сказати, що наступного дня, після того, як Олімпіко кинув її, Макабеї дещо спало на думку. Оскільки ніхто не збирався влаштовувати їй свято, а тим паче весілля, вона вирішила зробити це сама. Свято полягало в тому, що Макабеа купила без жодної необхідності новий тюбик губної помади, не рожевої, якою вона зазвичай користувалась, а яскравочервоної. У кімнаті для вмивання вона
Софії Потоцькій, врода якої вшанована одним із найдивовижніших парків у світі Алеї в пахощах троянд-менад, Стежки розпростуються, наче чарівниці; На березі у небо задивився мак, Ранимий, дикий і рум’янолиций. Я залишок років без торгу і жалю Віддам за ранки з Вами на колінах. Нічне безсоння шовком перев’ю, Що небом ткався й серцем заболілим. За Ваші перса, що цвіли, мов зорі, Ніхто не скаже доки і коли, Немов корали в нашім теплім морі цвіли… Тому належиш, хто не знає страху, Шукає щастя без передчуття, Доки в блакиті пролітає птаха життя.
Двоє на світанку або Хорватський вердикт Івану Драчу, поету і зодчому незалежної України
Народи наші в’яже давнина — Подібні долі маємо і схожі душі. У нас, хорватів, як у Вас бува «на мертвих вербах розцвітають ружі». Комусь виводить Кліо огиря у срібній збруї, А іншого — в дугу згина й поглумом труїть. Блазнює, забавляється стара людським терпінням, Та є у нації кора, і є коріння. А щастю б розлитись — в нас море й вершини, Лани зеленіють, не вигибла слава. У тебе в дворі зашарілась калина. У мене — пронизує серце агава. Вранішні роси омиють ще крила, Збудять надію п’янким передзвоном. Пізня весна, знов чомусь забарилась… Як прагнеться висі, мов очі льону.
нафарбувала вуста, перекривши їхні природні обриси, щоб її тонкі губи стали схожими на шикарні губи Мерилін Монро. Потім вона подивилась у дзеркало й побачила там якусь жахливу фігуру, в якої замість губ, здавалось, було криваве місиво, ніби після зубодробильного удару (невеликий вибух). Коли вона повернулася на робоче місце, Ґлорія засміялася: — Ти що, з глузду з’їхала? Як ти нафарбувалась? Ти схожа на солдатську повію. — Я не повія, я цнотлива дівчина! — Вибач, але я хочу запитати: бути негарною боляче? — Я ніколи про це не думала. Якщо й боляче, то трішечки. Але ж і я можу поставити тобі це запитання — ти теж не вродлива. — Неправда, я гарна!!! — закричала Ґлорія. Потім усе стало на свої місця, і Макабеа продовжила жити як раніше, ні про що не думаючи. Пусте, пусте життя. Як я вже казав, у Макабеї не було янгола-охоронця. Але вона відбивалась, як могла. Вона була майже безликою. Одного разу Ґлорія запитала її: — Навіщо ти просиш у мене стільки аспірину? Я не проти, хоча це коштує грошей. — Щоб у мене не боліло. — Як це? Га? Ти хвора? — У мене весь час болить. — Де? — Всередині, не знаю, як пояснити. На жаль, вона ніколи не могла нічого пояснити. Вона перетворилася на одноклітинну істоту й якимось чином у найбільш звичайних і примітивних речах знаходила чарівність гріха. Їй подобалося відчувати, як плине час. Хоча вона не мала годинника, а може, саме тому, у неї було багато часу. Вона жила надзвуковим життям. Ніхто не помічав, що вона долала своїм існуванням звуковий бар’єр. Для
Господь у серці Марії Примаченко Великій художниці українського наївного малярства
Український тайнопис — із пітьми та свічад, Де дрімучі ліси, небеса синьоокі, Замиловані в ночі, в силуети печальних дівчат, В загадкові створіння і сфери високі. О, володарко пензля, тут усе — проминання і тлін, Суща тільки надія людська на світанку. Та життя ще ряхтить, мов потік в заворотах колін, Доки пензлем своїм Ви золотите соняхи зранку. Щастя випало Вам, як синиця мала в кулаці, Тільки щира душа повсякчас багатіла красою. Розіп’ятий Чорнобиль, поминальні свічки, манівці — Привілей виняткових, які решту ведуть за собою. Тихо плаче Господь, знов незрима сльоза на щоці. Ви служили йому несуєтно, без крику. Ви носили в своїй незглибимій душі Муку й риси тонкі преподобного світлого лику.
Переклад з хорватської Тетяни ДЗЮБИ спільно з автором
інших вона не існувала. У Макабеї була єдина перевага перед іншою частиною людства — вона вміла ковтати пігулки без води, насухо. Ґлорія, даючи їй аспірин, завжди захоплювалася цією її здатністю, що зігрівало Макабеї душу. Ґлорія завжди попереджала її: — Дивись, застрягне пігулка в горлі — і гаплик. Одного разу Макабеа відчула справжній екстаз. Це сталося, коли вона побачила дерево, таке величезне, що вона ніколи не змогла б охопити руками його стовбур. Але, попри цей захват, вона жила без Бога в душі. Молилася байдуже. Так. Але загадковий чужий Бог іноді дарував їй благодать. Щаслива, щаслива, щаслива. Її душа майже летіла. І перетворювалася на летючу тарілку. Вона намагалася розповісти про це Ґлорії, але не знайшла слів. Макабеа не вміла говорити, та й про що, зрештою, вона могла розповісти? Про повітря? Вона не могла розповісти про все, оскільки «все» — це порожнеча. Іноді благодать наздоганяла її в конторі, де було багато людей. Тоді, щоб побути наодинці, вона йшла до туалету, стояла там і посміхалася (мені здається, цей Бог був дуже милосердним до неї: давав їй те, що раніше забрав). Вона стояла, думаючи ні про що, з пустими очима.
З португальської переклав Ярослав ГУБАРЕВ Cторінку веде Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ e-mail: sergio.borschevsky@ukr.net
№ 11 (5640). 24 березня 2016 р. «Літературна Україна»