Вікно у світ
Ісабель Альєнде Чилі Найпотаємніше із забуття* Оповідання
Вона дозволила пестити себе – мовчазна, на талії краплі поту, нерухоме тіло пахне паленим цукром, – ніби передчуваючи, що перший-ліпший звук може змусити її поринути в спомини й поглинути все, занапастити цю мить, що в ній він був такий, як усі, випадковий коханець, з яким вона познайомилася вранці, ще один чоловік без минулого, принаджений її розкуйовдженими косами, ластатою шкірою чи дзвінким брязкотом циганських браслетів, ще один стрічний, що причепився до неї на вулиці й знічевʼя пішов поруч, теревенячи про погоду або рух транспорту й роззираючись у юрбі – з трохи силуваною довірливістю, властивою співвітчизникам, коли вони здибаються на чужині; чоловік без жалощів, нарікань чи гріхів, чистий, наче крижинка, чоловік, котрому просто заманулося провести з нею день, тиняючись по книгарнях і парках, п′ючи каву, радіючи випадковому знайомству, розмовляючи про давні уподобання, про те, яке було життя, коли вони обоє росли в тому самому місті, в тому самому кварталі, чотирнадцятилітні… «А пам′ятаєш ту зиму, і мокрі від мжички черевики, і обігрівачі? А літо і персикові дерева – там, на забороненій батьківщині?» Можливо, вона почувалася якось самотньо чи здогадувалась, що це – нагода покохатися, ні про що одне в одного не розпитуючи, тож надвечір, коли вже не було причин блукати просто так, вона взяла його за руку й повела до своєї домівки. Разом з іще кількома вигнанцями вона винаймала брудне помешкання в жовтому будинку, що височів у глибині провулку, заставленого контейнерами для сміття. У вузькій кімнатчині на підлозі лежав укритий смужкуватою ковдрою матрац, тут-таки було кілька полиць, за які правили дошки, покладені на два стоси цеглин, а ще – книжки, афіші, валіза в кутку, одяг, повішаний на спинку стільця. Вона роздяглася без ––––––––––– ∗Із
збірника Ісабель Альєнде «Оповідки Єви Луни», який готується до друку у «Видавництві Анетти Антоненко». 1
передмов, із виглядом слухняної дівчинки. Він намагавсь кохатися з нею. Неквапно ковзав долонями по її тілу, по його западинках і горбочках, без поспіху намацуючи його вигини, розминаючи всю її – піддатливу глину на простирадлі, – поки вона зрештою відкрилась йому і віддалася. Згодом він обережно відсунувся. Пригорнувшись до чоловіка, вона почала знову шукати його ласки, сором′язливо ховаючи від нього обличчя, мацаючи його, торкаючись язиком і пощипуючи. Він лежав із напівзаплющеними очима, мовби хотів забутися, і якийсь час давав робити із собою все, що їй заманеться, аж поки відчув напад чи то туги, чи то сорому й відтрутив її. Вони закурили ще по одній сигареті, вже не почуваючись спільниками, бо зникла та нагальна потреба, що єднала їх упродовж цього дня; тепер у постелі лежали дві безпорадні істоти – поринувши у непам′ять, у жахливу порожнечу стількох несказаних слів. Познайомившись уранці, вони не планували нічого надзвичайного, не претендували на щось особливе – сподівалися лише знайти товариство і трохи втіхи, але тепер, коли опинилися наодинці, їх здолав відчай. «Ми втомилися», – усміхнулась вона, мовби перепрошуючи за відчуженість, що виникла між ними. Намагаючись виграти трохи часу, він обхопив руками обличчя жінки й поцілував її у вії. Вони лежали поруч, узявшись за руки й гомонячи про своє життя у країні, де опинилися випадково, – в цьому зеленому і привітному краю, де обоє однаково залишатимуться завжди чужинцями. Він подумав був, що варто вдягтись і попрощатися, перш ніж кошмари, що мучать його, отруять атмосферу їхньої зустрічі, проте аж тепер завважив, яка вона юна й беззахисна, і захотів стати її другом. «Другом, – подумав він. – Не коханцем, а другом, аби інколи проводити разом хвилини дозвілля – без жодних претензій чи зобов′язань, другом, щоб не почуватися самотньо і опиратися страху». Він не наваживсь ані піти, ані відпустити її руку. Тепле, ніжне почуття, невимовна жалість до себе самого й до неї ятрили йому очі. Фіранка напнулася, наче вітрило, й жінка підвелася, щоб причинити вікно, сподіваючись, що темрява допоможе їм знову відчути бажання бути разом, обійняти одне одного. Але він потребував отієї смужечки світла з вулиці, бо без нього відчував, що знов божеволіє, замкнений у позачасовій безодні своєї 2
дев′яностосантиметрової камери, пропахлої його власними екскрементами. «Не запинай фіранку, я хочу тебе бачити», – збрехав він, бо не наважився зізнатись, як боїться ночі, коли йому знову дошкуляють спрага, пов′язка, що неначе цвяхами впинається в голову, видіння якихось печер і надокучливих привидів. Він не міг заговорити з нею про це, бо в розмові одне тягне за собою інше, і зрештою кажеш те, чого казати не хочеш. Вона знову лягла, якось мляво погладила його, провівши пальцями по невеличких рубцях, мовби вивчаючи їх. «Не турбуйся, це звичайні шрами, вони незаразні», – засміявся він, і вона знерухоміла, нашорошилась. Цієї миті він мав би сказати їй, що це – не початок нового кохання, навіть не миттєва пристрасть, а просто хвилина перепочинку, безневинна коротка мить, і невдовзі, коли вона засне, він, мовляв, піде геть; він мав би сказати їй, що для них не існує ні планів на майбутнє, ні потаємних телефонних дзвінків, вони більше не блукатимуть вулицями, взявшись за руки, і не вдаватимуть закоханих. Однак він не міг говорити, голос застряг у нього десь усередині, немов корабельна кітва, що зачепилася за дно. Він розумів, що тоне. Спробував утримати реальність, що вислизала від нього, на чому-небудь зосередитись – на розкиданій на стільці одежі, стосах книжок на підлозі, мапі Чилі на стіні, прохолоді цієї карибської ночі, глухому шумі, що долинав із вулиці; спробував зосередитись на тілі дівчини, яка лежала поруч, і думати лише про її розкуйовджені коси, її солодкуватий запах. Він нечутно благав її допомогти йому врятувати ці миті, а тим часом дівчина, вмостившись, наче факір, у ногах постелі, дивилась на нього, і її світлі пипки й пупок теж дивились на нього й бачили, як він тремтить, і чули, як цокотять його зуби, а з горла вихоплюється стогін. Чоловік відчував усередині в себе дедалі глухішу тишу, він знав, що душа його розколюється, як це траплялось уже не раз, і припинив опір і, падаючи у бездонне провалля, відпустив останню мотузку, яка єднала його з теперішністю. Відчув реміння, що впивалось йому в щиколотки та зап′ястки, а тоді різкий розряд струму, порвані сухожилки, голоси, що обсипали його лайкою, вимагаючи, аби він назвав імена, і крики – їх неможливо забути – Ани, яку катують поряд, і крики інших, підвішених за руки на подвір′ї. «Що з тобою, заради Бога, що з тобою?!» – повернув його до дійсності голос Ани. Ні, Ана лишилася там, у болотах Півдня. Йому 3
здалося, ніби це гола незнайомка термосить і кличе його, проте він не міг позбутись видінь, в яких раз по раз змахували батоги й майоріли прапори. Він зіщулився, намагаючись стримати нудоту. Заплакав, згадавши Ану й інших. «Що з тобою?» – дівчина знову, ніби здаля, озвалась до нього. «Нічого, обійми мене!..» – попросив він, і вона боязко наблизилась, обхопила його руками, заколисала, немов дитя, й, поцілувавши в чоло, мовила: «Поплач, поплач». Тоді поклала його долілиць на постіль, а сама простяглася на ньому. Вони лежали так, обійнявшись, тисячу років, аж поки видіння поволі відступили, і чоловік ніби повернувся до її кімнатчини й відчув, що він, попри все, живий, дихає, серце б′ється, відчув на собі її тіло, її голова лежала в нього на грудях, руки й ноги притислися до його рук і ніг – двоє переляканих сиріт. І цієї миті вона, мовби здогадавшись про все, сказала, що страх сильніший за бажання, за кохання, ненависть, почуття провини, лють, сильніший за вірність. «Страх – це щось всеосяжне», – додала вона, і з її очей на шию йому полилися сльози. І для чоловіки усе спинилося, застигло, все зосередилось на найпотаємнішій рані. Він відчув, що вона – не просто дівчина, здатна кохатися зі співчуття; він відчув: їй відомо те, що причаїлося по той бік німоти й цілковитої самотності, у тому замкненому просторі, де він сховався від полковника та власної зради, від спомину про Ану Діас та інших виказаних друзів, яких заводили одного за одним із зав′язаними очима. Звідки вона знає про все це? Жінка підвелася. Її тендітна рука, яка намагалась намацати вимикача, окреслилася на тлі досвітнього туману, що сірів за вікном. Вона ввімкнула світло й зняла один по одному металеві браслети, які нечутно попадали на ковдру. Коси прикривали половину її обличчя, коли вона простягла до нього руки. На її зап′ястках також біліли шрами. На якусь мить, що тривала, здавалося, цілу вічність, він закляк, втупившись у них, аж поки збагнув усе й побачив її, прив′язаною ременями до залізної решітки, якою пропускали електричний струм, і тоді вони обнялися й заплакали – спраглі злагоди і зізнання, й забороненими словами, обітницями, що їх дають удосвіта, розділили нарешті найпотаємнішу таємницю. З іспанської переклав Сергій Борщевський 4
5