Вікно у світ
Ісабель Альєнде Чилі Найпотаємніше із забуття* Оповідання
Вона дозволила пестити себе – мовчазна, на талії краплі поту, нерухоме тіло пахне паленим цукром, – ніби передчуваючи, що перший-ліпший звук може змусити її поринути в спомини й поглинути все, занапастити цю мить, що в ній він був такий, як усі, випадковий коханець, з яким вона познайомилася вранці, ще один чоловік без минулого, принаджений її розкуйовдженими косами, ластатою шкірою чи дзвінким брязкотом циганських браслетів, ще один стрічний, що причепився до неї на вулиці й знічевʼя пішов поруч, теревенячи про погоду або рух транспорту й роззираючись у юрбі – з трохи силуваною довірливістю, властивою співвітчизникам, коли вони здибаються на чужині; чоловік без жалощів, нарікань чи гріхів, чистий, наче крижинка, чоловік, котрому просто заманулося провести з нею день, тиняючись по книгарнях і парках, п′ючи каву, радіючи випадковому знайомству, розмовляючи про давні уподобання, про те, яке було життя, коли вони обоє росли в тому самому місті, в тому самому кварталі, чотирнадцятилітні… «А пам′ятаєш ту зиму, і мокрі від мжички черевики, і обігрівачі? А літо і персикові дерева – там, на забороненій батьківщині?» Можливо, вона почувалася якось самотньо чи здогадувалась, що це – нагода покохатися, ні про що одне в одного не розпитуючи, тож надвечір, коли вже не було причин блукати просто так, вона взяла його за руку й повела до своєї домівки. Разом з іще кількома вигнанцями вона винаймала брудне помешкання в жовтому будинку, що височів у глибині провулку, заставленого контейнерами для сміття. У вузькій кімнатчині на підлозі лежав укритий смужкуватою ковдрою матрац, тут-таки було кілька полиць, за які правили дошки, покладені на два стоси цеглин, а ще – книжки, афіші, валіза в кутку, одяг, повішаний на спинку стільця. Вона роздяглася без ––––––––––– ∗Із
збірника Ісабель Альєнде «Оповідки Єви Луни», який готується до друку у «Видавництві Анетти Антоненко». 1