Великий митрополит by Oksana Osadchuk

:@=?=> A=GECDC@=G

м. Івано-Франківськ Видавництво «Апостол» 2015

A[FG

УДК 929:271.4-726.1Шептицький(477) ББК 63.3(4Укр)-8Шептицький+86.37-6 В27 Дозволяється друкувати: Архієпископ і Митрополит Івано-Франківський, УГКЦ † Кир Володимир (Війтишин) 17.09.2014р. Богословський редактор Упорядник Коректор Дизайн та верстка

РІД ШЕПТИЦЬКИХ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .4 МАТИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .7 о. Роман Терлецький Галина Литвин ВеронікаЗаник Лесі Білобровко

ДИТИНСТВО . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .10 ЮНІСТЬ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .13 ПОЧАТОК ШЛЯХУ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .19

В27

Великикй митрополит. — Івано-Франківськ: «Видавництво «Апостол», 2015. - 76 c.

ЄПИСКО СТАНІСЛАВІВСЬКИЙ. . . . . . . . . . . . . . . . .23

IISBN978-617-7134-15-1

МИТРОПОЛИТ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .27

Шлях Митрополита Андрея Шептицького — це шлях великих терпінь і великої любові. Інакшою й не могла бути дорога, на якій реалізувалися слова: «Я хотів би стати всім для всіх…» Сироти, вдови, покривджені, хворі, голодні, бідні знаходили в ньому свого батька, опікуна й оборонця; студенти, науковці, митці — свого мецената; українська еміграція — того, хто постійно дбав про її збереження. Його ім’я було відоме далеко за межами України. Ця книжечка допоможе вам глибше пізнати і зрозуміти велич Митрополита.

МИСТЕЦТВО . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .31

УДК 929:271.4-726.1Шептицький(477) ББК 63.3(4Укр)-8Шептицький+86.37-6

РОЗВИТОК БІЗНЕСУ І БЛАГОДІЙНІСТЬ . . . . . . . .37 ПОЛІТИКА . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .45 ШЕПТИЦЬКИЙ І ЄВРЕЇ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 53 ЕКУМЕНІЧНА ДІЯЛЬНІСЬ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .57 ШЕПТИЦЬКИЙ І ФРАНКО . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .61 ОСТАННІ ДНІ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .65

Усі права застережено. Без письмового дозволу видавця жодна частина тексту не може розповсюджуватися чи тиражуватися у будь-якому вигляді; сюди входить також фотокопіювання, запис на цифрові носії та розміщення в інформаційних системах пошуку.

ШЛЯХ У ВІЧНІСТЬ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .73 ЛІТЕРАТУРА . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .75

=G=BFG7C Щаслива та дитина, для якої першим словом матері є слово любові, що облагороднює серце! Для якої перша наука — Божа наука, яка, навіть при цілій своїй величі й силі, потрапить статися такою маленькою й покірненькою, що зрозуміє її й така дитина, яка ще нічого не знає… Андрей Шептицький

З малих літ у Романа формувалися риси, якими не раз дивував оточення: любов до менших і бідних, доброзичливість до людей, щира вдячність за вияв найменшої уваги до себе, відвага, що межувала з відчайдушністю. Графиня Софія пише: «Вже від колиски я не бачила в ньому почуття страху. Те саме завважив учитель, колишній папський гвардист, під проводом якого він був від п›яти до шістнадцяти років; той часто говорив: «Ах, цей матиме відвагу лева, ніколи я не бачив його наляканим там, де інша дитина плакала б зі страху». Одного разу мало що не поплатився за те життям. Ще був малим хлоп’ям коли вперше дали йому, замість поні, великого норовистого коня. Той, не відчуваючи на собі ні тягару, ні сильної руки, почав іржати зі злості та бити ногами. Зрозуміло, що хлопець опинився на зем-

лі. Однак не розгубився і не відпустив вуздечки. Якийсь час кінь волочив його за собою, та незадовго він уже був на ногах, зумів зупинити тварину і за мить сидів у сідлі так впевнено, ніби нічого не трапилося. Іншим разом не міг вийти з дива старий візник, «коли цей хлопець, що ледве міг досягнути до кінського жолоба, приніс йому преспокійно живого щура, якого схопив за карк, коли той виїдав коневі обрік». 17 травня 1876 р. у віці 11 років Роман приступив до першого причастя. Його душа розвивалася, дозрівала з кожним днем, раніше, ніж розум, погляд на душевні справи був простий, ясний та високий. Восени 1879 р. його привезли з братами до Кракова на навчання. 18 лютого 1880 р. Юрій, досягнувши сімнадцятирічного віку, помер. Роман любив його безмежно, але це горе переносив із почуттям повної покори Божій волі. У спогадах матері читаємо: «Була в ньому якась незнищима пригадка того, що згинути й щезнути не може — життя душі в Бозі й Бога в душі. До сили того життя в ньому линула моя душа. А з другого боку вражав мене його спокій, лякала відсутність сліз… Я думала, що ради мене їх здержує. Другого дня після смерті Ізя я питала його: «Чому ти не плачеш? Ти, може, хворий? Це недобре здержувати сльози!» «Ні, я не можу плакати, а за брата навіть радію, що вже відійшов до неба». Через кільканадцять днів написав мені: «Моє 11

страждання не є фальшиве (фальшивим називаю лише таке терпіння, яке не випливало б з волі Бога)… Біля себе я не відчуваю порожнечі, я мав раніше брата, товариша, опікуна, тепер він не покинув мене. Відчуваю його при собі, мого другого янгола-Хоронителя… Він здержує мене від гріха, навертає до доброго, одним словом, чую два рази більше, як спершу, що мене береже незримий дух, і за це я дякую Всевишньому». Все розбуджувалося у молодому серці, оживало, росло. Ішов окремою власною дорогою, з повною відвагою висловлював свої погляди, з відкритим серцем притримувався своїх принципів, «об кришталеву чистоту яких розбивалося все, що мутне». Про свої передчуття мати згадувала: «Дивлячись на велетенські кроки, якими ця душа прямувала дорогою добра, я дійшла висновку, що Бог попереджує його Своєю ласкою й відзначує не тільки, щоб був йому всеціло відданий, але щоб забрати його до себе, як Стефця та Ізя… Те, що Бог хоче його мати, декому вже раніше теж впадало в очі. Дуня якось сказала мені: «Бог дав тобі ласку не жалувати йому Ізя, нехай же допоможе тобі, коли в інший спосіб зажадає Ромця, теж йому не жалувати…»

3B[FGQ

У внутрішньому житті душі, котрого людське око не бачить, душа сама в собі пізнає Христа. Те внутрішнє пізнання більше значить, сто раз більше, ніж всяка премудрість, зачерпнена з книжок. Андрей Шептицький

1883 р. Роман успішно склав іспити на бакалавра. Після тижня відпочинку хотів духовно усамітнитися в супроводі отця Яцковського. Одного дня, почавши роздумувати над заданими рядками з Біблії, раптом почув внутрішній голос: «Маєш стати василіянином». Через кілька днів зізнався матері: «Отже, мамо, я вирішив — буду василіянином. Напишу татові і вступлю до новіціату». Ці слова були для графині Софії — як удар грому. Цілу ніч вона не зімкнула очей, проплакала. «Роман іншого, ніж я, обряду». У той час це сприймалося нею так, ніби йшлося про іншу релігійну конфесію. Крім того, нічого доброго про руських священиків вона не чула. Почали згадуватися уривки фраз, почутих колись випадково, про їхню захланність, неосвіченість, грубість. Їй стало здаватися, що Роман, опинившись між ними, уподібниться їм, «схлопіє». «З ранньої юности я завжди чула, як про руське духовенство го13

Навіть якби я прихилив цій дитині цілий світ, цього було б замало — йому потрібно щось інше». Через 3 тижні після повернення Роман став доктором права. Почав упорядковувати книги, записи, спогади — все, що мав намір лишити тому чи іншому товаришеві. І нарешті 29 травня 1888 р., роздарувавши все, що можна було подарувати, він у супроводі батька й матері від’їхав у монастир до Добромиля. Минаючи дзвіницю, граф попросив зупинитися і опустився долілиць перед вівтарем у молитві. Наступного дня, читаючи молитву, яку склав Роман, говорив до матері, плачучи: «Ні, це не сльози жалю, це радше сльози щастя від того, що Бог дав нам Романа таким, яким він є, і що таким, як він є, взяв його собі для служіння. Ми не заслужили б такого щастя, якби ти, мамо, не вимолила його своїми молитвами».

$CL5GC? M@TJH

Я знаю докладно, що мене чекає: поляки вважатимуть мене за українця, а українці будуть мене трактувати як поляка, та дарма! Господь Бог кличе, треба йти. Андрей Шептицький

13 вересня 1888 р. Роман склав прості обіти і прийняв нове ім’я Андрей. Духовні студії тривали 4 роки. У жовтні його відправили до Кракова в Єзуїтську обитель, щоб прослухав курс лекцій. Там він пробув 2 роки — до червня 1891 р. Ректор цієї обителі, який ще не знав, скільки завзяття у цій аскетичній душі, дав дозвіл на всі умертвіння плоті. Десь у другій половині посту один із отців вважав своїм обов’язком (і абсолютно справедливо) попередити графиню Софію, що брат Андрей їсть лише раз на день, в обід, а вранці і ввечері задовольняється лише склянкою чаю, що є дуже нерозважним у його віці, при його високому зрості і важкій праці. На всі розпитування Андрей відповідав жартами, та врешті зізнався, що придумав собі таку систему з нового року, щоб дотримуватися її впродовж цілого життя. Та врешті зрозумів, що це для нього справді шкідливо, і пообіцяв, що припинить її по закінченні посту. Проте ослаблений під час зими організм не витримав, і 19

знову треба було пройти випробування складною хворобою — спочатку запалення легень, згодом — тиф. 1892 р. — це рік, коли брат Андрей мав прийняти вічні обіти і стати священиком. Протягом трьох днів василіяни здійснювали у Прилбичах підготовчу місію. Погода була непевна, збиралося на затяжний дощ, але швидко випогодилося. Щодня відбувалося 4 проповіді і катехизація дітей. Людей прибувало щораз більше: від 300 слухачів першого дня до понад 2000 — останнього. Люди покинули роботу в полі, залишили домашні клопоти, харчувалися лише хлібом і водою. Хто не встиг висповідатися через велику кількість людей, той поспішав у Крехівський монастир, долаючи 36 км пішки. Отець Андрей приїхав напередодні, у суботу, 10 вересня. У зв’язку з його недавньою хворобою не хотіли, щоб він брав участь у місійних заходах. У неділю від 5-ї години ранку почався рух. О 10-й годині процесія священиків і мирян вирушила назустріч молодому священикові. Той опустився навколішки перед своїми батьками з проханням про благословення. Його зодягнули в чернечий одяг. Височенне біле покриття натягнули за церквою, посеред могил. Престол був піднятий на кількох східцях, яскраво залитий сонячним світлом. Над ним — дарохранильниця, привезена з Риму, та ікона Божої Матері, перед якою молилися декілька 20

поколінь. Родина хотіла, щоби з такої нагоди о. Андрей мав на собі надзвичайно багате церковне вбрання. Мати вже давно вигаптувала стихир, а фелон був пошитий з розкішного білого дамасту, підбитого червоним шовком. За давньою традицією, кінці єпитрахилю були оздоблені гербами дарителів — Шептицьких і Фредрів. Перед початком літургії о. Андрей причастив своїх родичів і братів у латинському обряді, а далі продовжив у східному обряді. Софія Шептицька згадує: «Коли підніс високо Божого Агнця й задивлений в Нього виголошував слова: «Господи, я недостойний…» я побачила на його обличчі такий вираз, що зовсім пригадував Христа, він сіяв, як у небі сяятимуть страждання землі; той самий вираз, який то лице мало вже одного разу — тоді, коли він думав, що не перенесе вже своєї власної жертви. Може, мені лише так здавалося, але я знаю, що в сльозах щастя, які напливали тоді до його очей, пригадалися мені відразу тамті сльози терпіння, які я бачила перед чотирма роками. Не передати словами, яка була ця Служба Божа, яке його благоговіння, молитовний настрій усіх, ті сонячні промені, що проблискували через полотно й так дивно літали в повітрі, оце мовчання людей, а при співі пташенят — його голос дужий, звучний, спокійний, що передавав Всевишньому молитву зі жертвою, бо вона «ТВОЯ ОТ ТВОЇХ, ТОБІ ПРИНОСИМО ЗА ВСІХ І ЗА ВСЕ». 21

Так почав свій шлях служіння Господові отець Андрей, якому судилося стати Мойсеєм для народу, до якого вернувся і для якого хотів стати «всім для всіх».

UD=F?C &G5B[F@57[7FQ?=> Хто на своєму місці працює для добра народу, виконуючи сумлінно свої обов’язки, той є ліпшим патріотом, ніж той, хто багато говорить, а мало робить. Тож любіть своє, тримайтеся свого і дбайте про своє. Андрей Шептицький

Після висвячення о. Андрей закінчив богословські студії у Кракові. Незважаючи на молодий вік (мав заледве 30 років), став керівником новиків, а вже 20 липня 1896 р. — ігуменом монастиря св. Онуфрія у Львові. 19 травня 1897 р. заснував видання релігійно-популярного часопису «Місіонар». Проповідував, проводив духовні вправи, брав активну участь у місіях, багато сповідав. І не знав о. Андрей, що Боже Провидіння готувало йому набагато ширше поле для праці. 26 березня 1885 р. папа Лев XIII заснував Станіславівську єпархію. Першим єпископом був Юліян Пелеш, якого згодом перевели до Перемишля, а на його місце став архиєрей похилого віку Юліян Куїловський. У серпні 1899 р. Станіславівська єпархія знову залишилася без проводу, бо Куїловського обрано митро-

политом. Третім єпископом призначено Андрея Шептицького. Він відмовився. Але папа Лев XIII надіслав категоричний наказ підкоритися. Єпископська хіротонія відбулася 17 вересня, а 20 вересня — інтронізація. На Станіславівському єпископському престолі Андрей Шептицький провів лише 14 місяців. Але які це були місяці! Єпископ Андрей мовби вдихнув життя у єпархію: почав будівництво семінарського корпусу, розгорнув допомогу бідним і ув’язненим, відвідував в’язниці, шпиталі, фабрики. Всюди залишав грошову допомогу. У Галичині та Буковині дороги перебували в жалюгідному стані. Проте єпископ активно почав здійснювати «візитації». Прийшлося послуговуватися конем або возом. У кожній парохії починав з того, що сповідав усіх бажаючих, відправляв богослуження, проповідував. Після обіду зустріч із священиками, огляд церкви, вирішення якихось складних питань, а ввечері знову звертався зі словом до парафіян. Простолюд чистосердечно тішився красивим Владикою, що на білому коні об’їжджав села й містечка. З найдальших гірських закутків сходили гуцули, щоб послухати Владику, «який говорить так, як ми». Він і послання писав до них їхньою говіркою: «Хочу, щоби Ви мали і на писмі від мене науку, котру бисте могли читати в читальнях, котрі я Вам в кожнім селі позакладав…Скрізь поміж Вами найшов сми щирих та добрих христєн, котрі мені обі24

цєли: письменні — що будут всєкі добрі книжки читати; а неписьменні — що того читані будут з увагов слухати» Усе свідчило про те, що єпископство Андрея Шептицького буде дуже плідним, але 4 травня помер Юліян Куїловський, і Лев XIII вирішив дозволити Кир Андрею виконувати ширшу місію. Вже у травні 1900 р. його призначено галицьким митрополитом. В одному з листів, що закінчує станіславський і починає львівський період його діяльності, Шептицький пише: «Отче Святий, заховай їх в Твоє ім’я, котрих Ти дав мені, щоби були одно… Така була остання молитва Ісуса Христа, коли перед страстями прощався зі своїми апостолами та учнями. Інакшою теж і не може бути молитва єпископа, який мусить розпрощатися зі своїми вірними. Таке й мені трапилося. Заледве проминуло півтора року моєї праці в єпархії, а вже з Божої волі та наказу Святішого Вітця, довелось мені покинути станіславівську єпархію та обійняти львівський владичий престол. Насправді, полишаючи Вас, не став я чужим для Вас. Бо я тепер Ваш митрополит». 1901р. він обдарував свою першу єпархію царським подарунком — бібліотекою, що нараховувала 3871 книг (багато цінних стародруків); зобов’язався також платити щорічно 1200 корон на утримання і збільшення бібліотеки. 25

Незважаючи на його молодий вік, у народі про нього складали легенди, поети присвячували йому вірші, а прозаїки розповідали в оповіданнях невигадані історії.

!=GECDC@=G Мета моєї праці і цілого проводу, який даю тим,що хочуть його прийняти, є об’єднати всіх під прапором Христа. Проводу не накидаю. Не хочу, щоб хто-небудь сліпо йшов за мною. Бо і наука Христа не знає сліпого проводу, ні сліпого плослуху — вона є наукою любові і свободи. Андрей Шептицький

Коли Андрей Шептицький сів на митрополичому престолі, у Львові офіційно використовувалися дві мови — польська й українська. Пізніше поляки все це ліквідували. Як пише у своєму дослідженні Кирило Королевський, «поляк завжди зневажав українця, навіть в аристократичних колах, особливо в колах священичих, а українець, усвідомлюючи свою національність і бажаючи, щоб назву «русин» усе частіше замінювали словом «українець», платив йому тим самим». Львів був в основному польським містом, якщо не брати до уваги євреїв. Теоретично керівні посади були доступні всім однаково, але на практиці поляки завжди робили так, щоб відсторонити українців. Усі вищі школи були польськими, адміністрація теж. Таке становище утримувалося поляками через бажання зберегти столітнє панування, а

вок. Ті ж вдячні євреї стоять стійко і не тільки не знеохочуються виявляти свою вдячність, але й заохочують до цього інших». Така чеснота як вдячність зовсім нечасто зустрічається між людьми, нечасто про неї й говорять. Тим часом ці євреї вчать нас саме вдячності.

?HA:B[LB5 9[T@QB[FQ Мета моєї праці і цілого проводу, яикий даю тим, що хочуть його прийняти, є об’єднати всіх під прапором Христа. Проводу не накидаю. Не хочу, щоб хто-небудь сліпо йшов за мною. Бо наука Христа не знає сліпого проводу, ні сліпого послуху — вона є наукою любові і свободи. Андрей Шептицький За словами Любомира Гузара, Митрополит Андрей Шептицький є першопрохідцем в екуменічній діяльності, «вів боротьбу переважно сам, без офіційних настанов, а часом і проти вказівок тодішньої влади». Справу з›єднання Церков митрополит вважав святою, а єдність людей сприймав як дар з неба, за який варто молитися все життя. Будучи вірним словам Ісуса «я прийшов, щоб усі були одно», він як тільки міг, активно працював не тільки для того, щоб об’єднати всіх українців у одній Христовій Церкві, але й людей усього світу − в єдине Тіло Христове. Його починання не були підтримані, бо ні діячі Римської курії, ні представники православних церков не були готові до розуміння і

-@TJ H 7[LB[FGQ Я забув за час, за себе, за добу. Здавалось, переді мною людина інших, далеких часів, людина, що піднеслася високо над своєю епохою. Ніхто ніколи не справив на мене такого враження маєстатичности, навіть передчасовости, як Митрополит Андрей, і разом з тим, яка сердечна ніжність, яка батьківська ласка, яка простота. Зі спогадів профессора О. Оглобліна

Шлях Митрополита Андрея Шептицького — це шлях великих терпінь і великої любові. Інакшою й не могла бути дорога, на якій реалізувалися слова: «Я хотів би стати всім для всіх…» Сироти, вдови, покривджені, хворі, голодні, бідні знаходили в ньому свого батька, опікуна й оборонця; студенти, науковці, митці — свого мецената; українська еміграція — того, хто постійно дбав про її збереження. Мав дивовижну здатність пливти проти течії, коли вона, на його думку, несла народ у неправильному напрямку, а тому був неугодний жодній владі. Антична постать із срібною кучер’явою головою розливала навколо тепло, воно лилося

з його голубих очей і з його уст. Мав золоте серце без тіні гордості чи злої волі, мав великий дар об’єднувати людей. З іновірцями й атеїстами розмовляв завжди приязно, умів з ворогів робити прихильників або й приятелів. Його ім’я було відоме далеко за межами України. Про його велич свідчить хоча б такий факт: коли приїхав у Петербург після заслання, його прийшли привітати делегації різних народів — поляки, росіяни, білоруси, литовці, естонці, латиші, фіни, євреї та ін. Людське море хвилювалося на 2км від вокзалу. Коли вийшов з вагона, всі впали навколішки. А він ішов, благословляючи, і всім відповідав їх рідною мовою. Коли ж повернувся до Львова, люди, випрягши коней, самотужки вивезли Митрополита на Святоюрську гору і занесли до катедрального храму.Так не вітали й коронованих володарів. І не мало жодного значення те, що, за свідченням сестер-служебниць, носив таку знищену рясу, що її годі було полатати. Так сучасники (може, й не завжди усвідомлено) відчували цінність того, хто в кожній хвилині залишався вірним Христові. Його присутність змушувала внутрішньо стрепенутися, відкинути несуттєве, дріб’язкове, щоб побачити головне й задуматися над ним. Своїм могутнім серцем обняв цілий народ, його минуле, сучасне й майбутнє. 73

Журба — це слово часто зустрічаємо в листах-посланнях Владики Андрея. Благородне серце Великого Митрополита жило журбою цілого народу і для загального його добра. Сам несхитний там, де йшлося про добро народу, він мужньо ставав на його оборону, застерігав перед небезпекою чи то духовного упадку, чи національного. Нічого, отже, дивного в тому, що дух святості, який променів від Архієрея, запалював серця всіх, які мали нагоду чути Слово Боже з його уст. Курт Левін у листах на Україну висловив сподівання, що ми зуміємо скористатися незвичайною спадщиною митрополита. А чи зуміємо? «Кожен по-справжньому великий потребує не звеличення, а розуміння його джерел і святинь…», — писав Євген Сверстюк. Чи святині Великого Митрополита стали нашими святинями?

[G:E5GHE5 Королевський Кирило, Митрополит Андрей Шептицький, переклад із французької — Ярема Кравець, Видавництво «Свічадо», 2014. Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії, книга 1, упорядники: Юрій Аввакумов, Оксана Гайова, Видавництво УКУ, Львів, 2004. Митрополит Андрей Шептицький: Життя і діяльність, Документи і матеріали 1899-1944, книга 1, редакція Андрія Кравчука, Львів, Видавництво «Місіонер», 1998. Шептицький Андрей, Як будувати рідну хату, Видавництво «Дискурсус» 2014. Шептицький Андрей, За єдність святої віри, церкви і нації, Івано-Франківськ, Місто НВ, 2008. Шептицька Софія, Молодість і покликання Романа Шептицького, Львів, Видавництво «Свічадо», 2009.

РЕЛІГІЙНЕ ВИДАННЯ

:@=?=> A=GECDC@=G Богословський редактор о. Роман Терлецький Упорядник Галина Литвин Літературний редактор Алла Давиденко Коректор Вероніка Заник Дизайн та верстка Лесі Білобровко

Замовляйте книги за тел.: Київстар 096 6001122 096 0601122 МТС 099 5331122 Life 093 5291122 Стаціонарні: Івано-Франківськ 0342 542554 Львів 032 2542254

www.apostol.if.ua e-mail: apostolshop@gmail.com а/с 71, м. Івано-Франківськ-2, 76002 Підписано до друку 11.08.2015 Гарнітура «Myriad Pro». Друк офсетний. Видавництво «Апостол», 76002 вул. Паркова 4/31, м. Івано-Франківськ.Свідоцтво про внесення суб'єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції ДК № 4467 від 15.01.2013.