NO NAME STATIONS Поетична антологія
Кропивницький – Львів
ВИДАВНИЦТВО
ТИПОВИЙ ПОЕТ 2017
No name stations. Літературна антологія [Текст] / Кропивницький: «Міст», 2017. – 130 с.
No annotation
© Міст, 2017 © Типовий поет, 2017
Міст «Міст» – це всеукраїнський мистецький незалежний проект, головна мета якого – побудувати культурний міст між містами України, створити своєрідний трансфер митців, ідей та культурних проектів. У рамках проекту «Міст» організовуються творчі вечори, літературні читання, концерти. Митці, незалежно від географії, повинні триматися разом, допомагати один одному в реалізації та популяризації проектів – літературних, театральних, образотворчих, музичних. Ця антологія є мостом між Кропивницьким та Львовом. Зробимо співпрацю хорошою традицією!
ЗМІСТ Ольга Луценко...9 Ско Рик.....................17 Кирило Поліщук............29 Марта Брижак.....................41 Артем Луценко........................53 Дарій Лажневський........................65 Аліна Олексієнко..................................75 Ро..................................................................85 Віра Володіна......................................................97 Іванка Урда.................................................................109 Цеdrа..................................................................................121
6
NO NAME STATIONS
NO NAME STATIONS
8
В TН IИOЦNЬSК И Й N O N AКMРEО ПS ИT A
ОЛЬГА ЛУЦЕНКО Учасниця літературних читань, культурних заходів, переможниця «Битви поетів» та «Супербитви поетів» у 2015 р. (м. Кропивницький). Вокалістка й авторка пісень гурту «Приходьте завтра» (м. Кропивницький).
9
NO NAME STATIONS
*** Дотримавшись слова, при розставанні даного, я б до тебе на каву колись приїхала. Смакувала б твоїм поглядом, хіттю пряною, прикривши панчохи сукнею, посмішку – віялом. Ми б говорили про звичні обом речі: про сім’ї, історію, про закордонні вісті, про твоє гнітюче «я» і мою втечу й окреме тепер для кожного з нас «особисте». І я розказала б про щастя своє заримоване, про те, що спокійна: коханою бути природно. Ти втер би чоло, печаллю й розлукою зоране, а я зрозуміла б: ти й досі, вовчисько, самотній. І мені тебе стало б шкода до крику скорботного, а з жалю, ти знаєш, кохання ніяк не вернуть. Тому до тебе ні літаком, ні потягом, ні легкою ходою не ляже тепер моя путь.
10
NO NAME STATIONS
*** Гучно вдарив об землю сніг, Бо зима йому вже обридла. Якби тільки, якби він міг Так зробить, щоб весна розквітла. По дорогах, по сотнях міст Сніг розлився б стрімким потоком, Але, втоптаний, втративши хист, Він ховатись ще буде півроку. І під ковдрою свого жалю Чи в кишені триматиме зірку, Не сказавши й півслова «люблю», Цілуватиме ніжно зрідка. Загорнулась печаль у сніг. Самота мені вже обридла! Якби тільки, якби ти міг Так зробить, щоб і я розквітла…
11
NO NAME STATIONS
12
NO NAME STATIONS
ПОТЯГ Знайомі для мене і звук цей, і тиша, І галас перонів здається близьким. Буть потягом – просто: ні далі, ні швидше, І мчиш собі, повен людей... і ні з ким. А повз – тільки небо, платформи, вокзали, Всередині – дзенькіт чашок об чашки. Нас сотні, нас тисячі рук пов’язали, Та стрілки, мов ножиці, ріжуть зв’язки. Чимдуж і подалі, за обрій... з кінцями!.. Піддати б на кілька десятків літ ходу! Чомусь в цій бляшаній коробці з дірками Найбільш відчуваєш жагу і свободу.
13
NO NAME STATIONS
*** Світанок вибілює очі твоєму покою, Місяць пелюсткою падає в сонну траву. А я на рахунок «три» захлинаюсь тобою! А я на рахунок «три» прокидаюсь й живу. Горить на вустах алкоголь і розсипаний попіл. Кінчики пальців грубішими стали від струн. А я на рахунок «три» піддаюся природі! А я на рахунок «три» в муках совісті мру... Просочене тіло німим грозовим криком. Спека акацій приводить до тями: жива! Та вп’явся у горло погляд проникливо-дикий, І чутно шепіт гріховний: «Один, два...»
14
NO NAME STATIONS
*** Я не хочу інших рук, І очей чужих теж не треба. Мені б тільки в обійми до тебе, Бо найкращий душі моїй друг. Ти не чуєш тепер моїх слів, Уникаючи їх, ніби протягу. У минуле не ходять потяги, Як би ти того не хотів. Обмани мене, повернувши, Хоч на слові хай буде ніжно. Кажуть люди, усі ми грішні, То врятуй хоча б наші душі…
15
NO NAME STATIONS
16
N O N AЛMЬEВ SІ ВT A T I O N S
СКО РИК що про себе, я поет. мені 24. намагаюсь писати коротко та не завжди виходить. якщо хтось хоче зі мною порозумітись – це можна зробити лише через вірші. учасник фестивалів, організатор подій та концертів, скептично ставлюсь до людей, що називають себе поетами. (так, до себе також). хочу щоб одного разу комусь стало не начхати на розвиток літератури та зокрема поезії на пострадянському просторі, оскільки ніхто не знає що відбувається в двіжі, а з гівна проростають квіти. і доки їх ніхто не помічає та не культивує – вони відживають та в’януть. що про себе. привіт, це я. і я бур’ян, бо не зав’яну.
17
NO NAME STATIONS
-ЖИВЕ І МЕРТВЕ. ВІРШ ПЕРШИЙмісто прикинулось мертвим людина прикинулась живим коліщата вертяться у помилковий бік і ти зриваєш різьбу, ніби кидаєш гранату в автобус зі школярами. впевнено і налякано водночас. їм не потрібно знати тих правил які вчать на перервах у туалетах та під’їздах сусідніх зі школою їм не потрібно робити тих перших кроків, які ти робив, які робив кожен впевнено і налякано водночас. їм потрібно розлітатись у різні сторони, можливо навіть частково, частками розлітатись по салону. автобус для школярів червоного кольору. вдома ти перев’яжеш джгутом усі відомі, вивчені на уроках біології, артерії. і не встигнеш ослабити джгут. пролітаючи повз автобус зі школярами що їхатиме догори кажеш «встиг».
18
NO NAME STATIONS
-ЖИВЕ І МЕРТВЕ. ВІРШ ДРУГИЙмерці зустрінуть тебе в цьому місті першими. як перші півні повстаючи нагадують про буденне і будь що що затримає тебе тут - останнє що пам’ятатимеш мерці зустрічають тебе в цьому місті вперше. готелі, елітні вілли, сиротинці і сміттєзвалища. тут мертвий, там мертвий, не місто, капище. червоною цеглою я вистилаю дорогу звідси а ти, як маленьке дурне дівча - все пертимеш жовтою в ті райони з яких не повертаються без прописки на кладовищі і хтось попросив мене з’їздити за тобою, але батько казав ніколи не сідай за кермо якщо ти вже мертвий. мерці зустріли сьогодні із нами ранок уперше. обабіч дороги припаркований наш с тобою білий жигуль. новий подорожній їде, вставай, надягни усе чисте. час зустрічати.
19
NO NAME STATIONS
-ЖИВЕ І МЕРТВЕ. ВІРШ ТРЕТІЙ і ось маленький єврейський хлопчик в зеленій шапці скаже «ми багато зрозуміли сьогодні» а я не зрозумів нічого, не зрозумів чи живим був чи мертвим, хоча і кидав гранати у школі на дпю, хоча і ховався під сходами в час уроків мабуть пропустив повз вуха коли казали як залишитися поза лезами м’ясорубки, як не дивитись на сміттєзвалища і бомжів з вікон п’ятизіркового готелю чи як не дивитись у вікна п’ятизіркового готелю коли ти вже третій день їси пліснявий хліб отче наш, отче наш єжи єси, далі не пам’ятаю якщо ти дивишся там згори тітка моя офтальмолог, звернись до неї, в тебе настільки впав зір, що нічого не бачиш. звірі розтягують твоїх дітей на шмаття. діти розтягують твоїх звірів на куртки і шуби кожне живе все швидше стає завмерлим завмертим завмертвим. кожне живе все швидше стає мертвим. і це стосується всіх, кожен знаходить метод. повідривай їм руки, нехай все стане червоним
20
NO NAME STATIONS
тільки дай сили залишитись вижившим кожному всім господи сили дай залишитись живими, душа і розум повині померти разом із тілом як по підручнику а я такої природньої смерті не бачив жодного разу хоча і прожив вже фактично чверть того часу, що ми називаєм сторіччям. я такої природньої смерті не бачив жодного разу.
21
NO NAME STATIONS
22
NO NAME STATIONS
*** Виходу не передбачено Як і інших подій Місто звернулось калачиком Біля твоїх ніг, Як привид голодомору Тиснув до своїх стертих днів Листок подорожника Ніби лікуючи ра-ни свої. Що понаносили з двору, Що понанизані як намистини На її пальці, ніби то перстні А справді то голуби Хліб Щурі Дріжжеві культури Клятий безвіз І стихаюча мова Як в Жадана було, Чуєш, Як Смерть надходить з азову, Ну себто зі сходу Ти впав зі сходів, Схопившись за серце, Що знову болітиме,
23
NO NAME STATIONS
Доки сходитиме Сонце, Надії чи безнадії. Чи справишся ти без надії на свіже м’ясо, Що приїжджає опісля кожного призову, Котре вибухає на мінах не гірше несвіжого Чи ти напишеш вірші про солдат, Коли підеш в армію, Чи ти викрикнеш у нічну тишу її ім’я, Чи присвятиш колись вірша її колінам І чи топтатимеш на її могилі колінами землю І чи солитимеш ти її. Чи виплачеш очі. Чи буде тобі такого страшного вівторка Чим дихати. І чи прокинешся ти у своєму домі Або у своїй домовині Чи плакатимеш, коли в тебе закінчаться Магазини І слова, ніби кулі Продавлять у твому серці дірку. З якої раптово прорветься поезія, Котрої у цьому тексті ні слова. Або усі Слова. Бо виходу не передбачено.
24
NO NAME STATIONS
Як не копирсайся у собі та своїх близьких Ти народився щоб витоптати її могилу І написати їй тисячу і один вірш. На кожну ніч, що ти плакав за її голосом в темряві Ти наляканий. Бійся. Бо місто звернулось до тебе по імені. А ти на нього не відгукнувся. Смерть повільно викреслює тебе з свого блокноту. А автомобіліст, що повинен був вискочити з-за повороту Встиг натиснути на гальма. Це була перша ночі. І найстрашніший вівторок На цій землі. Цього вівторка не сталось нічого. Але могло. Завтра чекатимеш на найстрашнішу середу. І кожен день тобі найстрашніший. А страх це маленьке звірятко Що могло б загортати тебе у фольгу Але прогризає твою грудину зсередини. І ти вже почав звикати.
25
NO NAME STATIONS
***
ти відкрив блокнот щоб записати вірш, що вже третій день вертиться у твоїй голові ти почув на вулиці запах бензину і завертілось. ти молодий поет, що все менш відчуває себе молодим. хотілось стати відомим і чутим - але видно мало хотілось. в тебе виходить збірка, вже третя за кілька років. вже намальовані обкладинка, і майже готові тексти. кожного разу назва стає все сумнішою й більш несмілою. «причини і наслідки», чи то мої причини та мої наслідки, плачеш над назвою. плачеш над текстами. показово ридаєш на сцені. з кожним виступом менш показово. знаходиш текст за минулорічний шматок неспокою, в якому ти всоте намагаєшся себе взяти у руки, що сам знаєш звідки, знаходиш і бачиш: з десятка планів ледь виконав два, і ті через силу, а ті що не виконав - актуальності не втрачали б якби тобі вистачило чого завгодно, ти вже боїшся казати «сили». бо силуєш себе зранку відкрити очі. бо силуєш себе дихати. бо пишеш цей текст вкладаючи в нього всі свої сили. бо.
26
NO NAME STATIONS
бо не залишається більше «бо». бо не залишається більше бога, лежачим каменем ти обростаєш проблемами ніби мохом. - «я хочу відчути себе тобою, чи ним, ким небудь»! в відповідь завжди звучить «будь собою». мої причини - несчисленні та несчислені. наслідки мої - відраза до самобутності. мої причини-наслідки - раджу усім і собі в їх числі бути ким завгодно. тільки не мною. раджу собі - не зупинятись на своїх досягненнях. думаю: «на яких?» і «чого я досяг». раджу собі не ставати новим самогубцею і гордо над головою світиться білий стяг. життя це не боротьба. це корейський рандом. якщо щось добре станеться - не тобі. поезія це непотворність, викривити Костенко, і написати потворний, вирваний з серця, немов із контексту, вірш.
27
NO NAME STATIONS
28
В TН IИOЦNЬSК И Й N O N AКMРEО ПS ИT A
КИРИЛО ПОЛІЩУК поет, прозаїк, координатор проекту «Міст», Лауреат міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара (2017), конкурсів «Корнійчуковська премія» (2015), «Урба-перехрестя» (2016), «Смолоскип» (2016), імені Валерія Гончаренка (2015), дипломант «Гранослову» (2016, 2017).
29
NO NAME STATIONS
ДОЩ тепло’ залишає нас наодинці з собою мо’стом дощу крокує з асфальту до хмари озвися до мене далекий мирний гобою торкнися до мене щокою рукою губою переспівай трембіту перекричи литаври ця мить неосяжна ця осінь наскрізь жертовна і світ крізь хай-тек повертається знову в ампір здається ще ніч і зима і буде не листя а вовна про те як дожити до цього краще спитайте в овна із дерева листя висмоктує осінь-вампір де б ти не був – скрізь смерті апологети де б ти не заснув – апокрифічна Ліліт приходить до тебе на очі кладе монети Евтерпа нашіптує тихо на вухо сонети і над домами горить Землі сателіт це місто осіннє просить наркозу і снігу зникають у вікнах вогні і люди із площ у шкаралупі кімнати потроху вростаєш у кригу видобуваєш світло береш зачитану книгу і слухаєш як за вікном бомбардує дощ
30
NO NAME STATIONS
В ТІЛІ РЕПТИЛІЇ на сонце дивлюся очима Ван Гога потерті мешти затягана тога тролейбус скрипить і мов лось скидає рога остання зупинка а далі – пішки наприкінці – труна чи ліжко орел чи решка – не вгадав і тобі мабуть кришка кудись доповзу і ямку вирию вирву дві білосніжні лілії вкриюся ними і засинаю в тілі рептилії
31
NO NAME STATIONS
РОСЛИНА холод шукає притулку в грудях моїх втеча у сон – це не найкраща втеча втеча від себе – це не найтяжчий гріх але розплата – внутрішня кровотеча тепер ми не люди – підтоплені острови кашель з гортані не вирвавсь – нікчемно схибив плач або смійся – ти головне живи переживи хоч когось – наприклад озерну рибу перетерпи попри те що підточує жовч хай нам лишилась з тобою остання хвилина просто помовч будь ласка просто помовч звийся навколо мене ніжна рослино
32
NO NAME STATIONS
ЧОРНЕ ПТАША ОБРАЗИ у горлі клубком скручується чорне пташа образи кублиться намотуючи усі мої нутрощі навколо себе важко зробити вдих важко зробити крок важко зробити висновок здавлює тіло здавлює розум чорне пташа образи сповзає вниз і засинає огніздившись у серці
33
NO NAME STATIONS
34
NO NAME STATIONS
ВТОМА немає нічого – усе зійшло нанівець шукаєш початок та знову знаходиш кінець не можеш нічого та маєш ще трохи сили мов списаний не до кінця олівець скінчились слова але не приходить мовчання очима шукаєш обличчя хоча б і печальне усе незворушне навколо мов плити з могили усе несподіване. з іншого – все звичайне точніше все звичне – від того міцніший хребет ці очі у небо – і небо очей тет-а-тет отримаєм те що всі ми давно заслужили – лавровий вінок / під ребра холодний стилет і знову по колу – в нішу всесвітньої втоми незграбно сміятись незграбно питати «хто ми? звідки прийшли і для чого стільки прожили»? самотність і втома – у тілі твоїм автохтони кому все ж потрібні ці вічні відкриті конфлікти? слова і обличчя очі потрощені в крихти немає нічого – ніщо не долає схили самотність і втома – два непотрібні релікти
35
NO NAME STATIONS
ЧОРНЕ ПТАША ПЕЧАЛІ із серця вилущується чорне пташа печалі пливе тростиною аорти втікає в глибини тіла дряпає лезами пазурців б’є слабкими крильми відчаю крик виривається з недорозкритого дзьоба з недорозвинених легень випустити пташа з грудної клітки не вистачає сміливості не вистачає сил годуєш пташа застарілими спогадами колишніми поразками світовими дисбалансами недовго живе чорне пташа печалі воно згадує усе і знову вкривається лускою образи
36
NO NAME STATIONS
ЧОРНЕ ПТАША ПОМСТИ скидає луску образи чорне пташа помсти повертається в серце метастазами проникає в кожну клітину тіла я – кволий мисливець мені не підстрелити пташа не можу завадити чорному пташаті стати чорним птахом добрий Боже обрубай мені пальці складені в кулак мстивий Боже не підходь до мене так близько
37
NO NAME STATIONS
КРОК зроби крок із парапету реальності в озеру сну пейзаж народжується в моїх очах піді мною миготять червоні та жовті плями дерев навпроти них хмари набрякають дощем ліси озера рівнини плоскогір’я міста все – незнайомі ландшафти скляні калюжі – вікна у підземний світ і якщо ці скельця наповнені дощовими краплями насправді є вікнами у світи пітьми і мороку то я присягаюсь що більше ніколи не буду боятися темряви все пролітає так швидко що я встигаю лише у відображеннях озер морів та океанів вловлювати своє обличчя на якому виростає і знов втягується в щоки та підборіддя густа борода але вона не заважає мені бачити свої губи застиглі півмісяцем догори усе таке тепле і піддатливе мов глина усе таке прохолодне і вертляве мов риба важко вихопити важко залишити собі лишається тільки одне – летіти
38
NO NAME STATIONS
і не розмахувати руками як птах крилами – неймовірно просто відриваєш ноги від землі відштовхуєшся ними від повітря і злітаєш рівно на стільки на скільки хочеш лишаються сили крутити головою щоб на такій болідній швидкості вгледіти усі ландшафти сфотографувати їх замалювати олівцем вишкребти на глиняних табличках вивести золою на стінах печер але не роби зайвих рухів не роби дурниць не роби крок вперед з підвіконня сну – це буде крок назад
39
NO NAME STATIONS
40
N O N AЛMЬEВ SІ ВT A T I O N S
Марта Брижак молода поетка та письменниця, народилась та живе у Львові. Вивчає чеську мову на факультеті філології у ЛНУ ім. І. Франка У 2012 році у видавництві «Піраміда» вийшла друком збірка оповідань під назвою «Червона стрічка». З 2011 і до сьогодні – оперативний журналіст у газеті «Post-Поступ». Є учасником фестивалів «Київські Лаври» (Київ), Мистецький фестиваль «Ї» (Тернопіль), та літфесту у рамках Форуму Видавців (Львів). Зараз займається організацією і проведенням літературних акцій.
41
NO NAME STATIONS
*** Чоловік, що жив у моїй голові Одного разу таки наважився на зустріч Спершу він дав опір моїм опівнічним демонам А потім міцно взяв за руку Наші погляди перетнулись десь далеко за межами Кимось виплеканої реальності І ми ожили. Лялькар впевнено смикав мене за мотузки Я хвацько смикала ручками й ніжками Аж доки у мене не почала відвалюватись Дерев»яна голова. Ти не можеш промовити «припини!» Коли у голові твоїй трухлява стружка Коли очі твої скляні Коли мова твоя німа. Поволі він почав витікати із моїх снів Із моїх вух - липкою смолою і Порохом. Так неспішно опускалися завіси. Так рвучко картонна коробка Зачинила мені Світ
42
NO NAME STATIONS
*** Симфонія тиші в серпневу ніч І небо - молочним шляхом Покрилось, мов інеєм Місяць - то ніж Неба тне синю плахту Так кінчається літо В брязкотінні ключів, в теплім шумі останніх трамваїв Ми так довго шукали, тих хто би захотів Розділити цю тишу із нами Та разом з сорочками скидати свій страх І ховати минуле у димі Кохатись повільно, до туману в очах Вимикати звук у мобільнім. Але осінь, мов смерть Зупинилась позаду, тонким пальцем шкрябає в двері Хай собі забере брудну славу і зраду Й кине нас на чистім папері Ти - нарешті не сон Ти - нарешті це я Наша чорна вода із провалля Так повільно і густо тече, ніби кров Відбиваючи нас в задзеркаллі
43
NO NAME STATIONS
*** Доступ до твого тіла відчинено, але ти - недоступна. - Вмираємо на мокрій бруківці темної гидкої вулиці. Відбитки на теплому склі кажуть, що десь ти тут була. Майже гола, така непевно собі ледь жива. Зім’ята трава під твоїми ногами мокне від крапель роси, і стікає зеленими, кислими соками. - Ми позбавлені очиць, простягаємо руки, намагаємось підвестися, егей! Чуєш? Нас болить, отут, між ребрами. З наших тіл проростають квіти, і маленькі колючі гілочки похитуються поміж кістками.
44
NO NAME STATIONS
Ти біжиш, втікаєш травами до озера, котре немов таємне прозоре свічадо, показує тобі наші пошарпані душі. Ти бачиш у нім ще подерті долоні з зорею. А наші вуста промовляють тобі: «не лякайся». І та зоря, мов велика зінниця, пропалює наскрізь твоє серце.
45
NO NAME STATIONS
46
NO NAME STATIONS
*** правила нічного життя полягають у тому, з ким ти лягаєш у тепле ліжко випадкової невідомості скільки кроків переступаєш через себе аби дозволити собі забутися загубитися наче необачно порване намисто із білих перлів, котрі падаючи у порох назавжди втратять свою білосніжність і ніжність що дарована задурно обернеться тобі пекучим недопалком десь попід ребрами запах смаленої шкіри і соленої задухи без можливості прочинити шибку без ковтків чистого повітря а замість нього випари їдкі і сльозогінні туман, що осідає в легенях буде щоразу згущуватись і стискатиме горло викликаючи сильний кашель аж до оніміння кінчиків пальців аж од затерпання вуст і триматиме міцно за шию доки не зійде сонце.
47
NO NAME STATIONS
*** Заплющую очі, із вій проростає ліс. Вкривається мохом тонким моя білосніжна шкіра. Той злодій у чорному каптурі, куди ж він поліз? Хіба ж можна безпечно отак сприймати усе на віру? Доки я не розімкну повік - триватиме пастка. У провалля зінниць можна плюснути і втопитись. Нащо, дурнику, ти завітав у тривожну казку? Невже, щоб живою водицею вмитись? Тут кістляві хлоп‘ята блукають, шукаючи душі. Тихо в вухах шепочуть : «мамо!» Смарагдовий плющ мою шию так ніжно душить. А вечір вдихає сутінь, випускаючи срібну пару
48
NO NAME STATIONS
*** Кожен сердечний удар Поповнює скарбницю сліз У моїх очах. Кожен сердечний удар Підіймає температуру мого тіла Вище й вище. Поодинокі підшкірні мурашки Врешті скупчуються. І починається марш на визволення. У клубку, що підкочується до горла Проростають колючки. Маю надію, Що коли-небудь із мене виростуть троянди. Настінні образи тремтливо похитуються У передчутті, що... Гупання крові по стінках моїх вух врешті завершиться вулканом. І я тисну на гачок
49
NO NAME STATIONS
*** Я - нікчемність Помножена на біль Присипана солодкою пудрою власних примарних сподівань. Я – байдужість Що схожа до заблукалої кульки у запущеній рулетці. Між червоним і чорним. Між пристрастю і прокляттям Між тобою і мною. Я - це ніжність, що сріблястим блиском відбивається у краплях металу. А ти - на гострому вістрі. Я всього лиш уява. Поганий сон. Солоний піт на простирадлі після різкого пробудження. Я - це ти. Всього на всього Ти. За твоїми плечима і у кожному подиху
50
NO NAME STATIONS
*** тріскає і стікає червоними соками мов вишні переспілої черепна коробка крихка така, як виявилось як кришталь - твої вилиці ти знову не насмілилась втекти геть із цієї вулиці тут сто разів тебе нищили і цілу крізь м’ясорубку пропускали, аби залишити собі напам’ять серце і руку і нікому давно вже не здались мої вірші, твої картини а болото під ногами мішалось і перетворювалось на глину з якої колись шумери творили перших людей а мені пошвидше б вмерти щоб від завтра - і в новий день ступити, як чистий аркуш. а краще - як полотно. а там вже - що намалюєш. тепер мені все одно.
51
NO NAME STATIONS
52
В TН IИOЦNЬSК И Й N O N AКMРEО ПS ИT A
Артем Луценко Автор проекту «Типовий поет», Автор збірки поезій «Півкроки»(2015). лауреат літературної премії Юрія Яновського(2016).
53
NO NAME STATIONS
*** Над нами горить паперова загроза. Перші рядки – останні рядки. Вдрукуй мене в тіло, Вдрукуй мене в розум, Вдрукуй мене в простір, Вдрукуй у кістки. Вийди із мене, Вкодуйся в клітини. Всотуйся в шкіру крізь рани і шви. Вдрукуй мене в пам’ять, Вдрукуй мене в жили, Вдрукуй мене в землю…
Живи…
54
NO NAME STATIONS
*** Ми станемо паливом, Паливом літа, Паливом сонця, Паливом строф. Не можна тебе так безкарно терпіти... Котись до підніжжя щоденних голгоф. Минай! Немов ніч, безсонна і квола, Минай! Немов слів моїх вічний пророк. Минай! і зашморгуй озонове коло На зламаній шиї вогнепальних думок.
55
NO NAME STATIONS
*** Тікаймо за межі, за зламане коло. Щоб смерть і життя не стали на пік однобокого зламу, одноденного слова. Тікаймо, допоки нас всесвіт прирік. Допоки ти сяєш, допоки ти пишеш. Тікаймо за межі життя і письма. Допоки мене не поглинула тиша, Бо далі тікати будеш сама…
56
NO NAME STATIONS
*** Небо летить, зачіпає антени, Небо безжально проламує шифер. Небо впаде голим тілом на мене, Вшиє тебе в мій послаблений шифр. Небо ковтатиме плоть і машини. Ти із хаосу не вирвеш мене. Небо ставрує нас, одержимих, За спалах до того, як проковтне.
57
NO NAME STATIONS
58
NO NAME STATIONS
*** Пітьма світів – Сьогодні тільки ми. Ти – мої музи. Я – твої поети. І серед всесвітів, Холодних і німих, Немає жодної знайомої планети. Сьогодні ти моя, І всесвіт – мій. Сьогодні я тобі, а не для когось! І так підступно змовились світи cпівати Звабивши на шепіт голос. Сьогодні тільки нам зорять святі. Боронь планетам нашим збавить лету. Сьогодні тільки ми – нема світів! Ти – мої музи, Я – твої поети.
59
NO NAME STATIONS
*** Ми познайомились в місті із криги і сталі, Ми заснули навік у бетонній корі. Ми перетнулись на мапі і стали містами, Лави наші вросли і вросли ліхтарі. Тягнуться дахом залізні знекровлені маки, Нас відділяють паролі, коди, замки. Ми за мільйони будинків, провулків і знаків, Цегла закутала наші голі думки. Тепер магістралі, тепер океани між нами, Не перейти, не обійти блокпости. Ми загубились на мапі і стали містами, Тому уже марно шукати до тебе мости.
60
NO NAME STATIONS
*** коли дні рахуватимем разом, ти живитимеш мій двигун, стане руба останній пазл, і слова наберуть вагу. коли я цінуватиму дотик не за камінь, а за плоти, і акорди горітимуть всоте, твоїм подихом золотим. я думки не проллю крізь сито, я нових не візьму з полиць, я краплинами буду пити святу воду твоїх таємниць.
61
NO NAME STATIONS
*** Місто, мов каша, повітря пилу і шин, Ми втатуйовані наскрізь в німу атмосферу. Закутай мене в орігамі і визнай живим, Закутай мене у труну із чорнила й паперу. Місто із цегли будує мені оберіг, Місто із пилу майструє тобі маскування, Вибити нас з рівноваги, збити із ніг. У міста одне, нездійсненне секретне завдання.
62
NO NAME STATIONS
*** Я берегтиму твої листи, Мов хід у останній грі, Зачинятимуться поштамти, Вмиратимуть поштарі. Я берегтиму твої листи – Мапу з маршрутами втечі. Вкодуй мене в чорнило й папір, Вкодуй мене в лабіринти речень. Бо тільки так замикається коло, Бо тільки так стигне слово і рима, Бо тільки так я слабкий і раптовий, Бо тільки так я берегтиму.
63
NO NAME STATIONS
64
N O N AЛMЬEВ SІ ВT A T I O N S
Дарій Лажневський Займаюсь літературою. У поезії найбільше ціную щирість, вважаю, що саме із найглибшої щирості перед самим собою і виростає така бажана усім образність та оригінальність: варто лише зустрітись зі своїм безумством. Раніше активний учасник літературних подій у Львові, зараз проходжу строкову військову службу в армії. Публікувався на LitCentr, фіналіст поетичного конкурсу «Гайвороння 2017», учасник Семінару творчої молоді видавництва «Смолоскип».
65
NO NAME STATIONS
ТиЖДень Немовля застрягло в моєму горлі на третій день. Четвертого дня ми ховали собаку на марковому полі. П’ятого дня незнайомка помочилась на крейдоване сонечко, намальоване дітьми на асфальті у перший день. Я ходив по колу, топтав вогонь на килимі, що скручувався синіми личинками під голими стопами. Коло, ще одне, потім третє, спочатку я їх рахував, а пізніше кола почали з’являтись усюди: я побачив коло на пальцях, на долонях, в животі, в очах, у волоссі, уся кімната складалась із кіл, врешті, земля — це одне велике коло, і ми усі, — люди, — просто хочемо бути один коло одного, усе що потрібно: взятись за руки й утворити суцільне коло людства, де кожен буде, дуже важливим колом, важливою ланкою, у всесвітньому ланцюжку кіл.
66
NO NAME STATIONS
А потім я зупинився, бо зрозумів, що щось тече не так, чи то я течу не так й стіни потекли не туди, навіть якщо текли кудись, то це було не правильне «кудись» і я припав до паркету. Немовля застрягло у моєму горлі і я не пам’ятав якого дня, бо слова почали втрачати будь-який зміст, слова — це непотріб, усе, що умію, обплітати образи у слова у непотріб, я, такий-собі, сміттяр, котрий не забирає сміття з вулиць, а навпаки туди його скидає. Немовля застрягло, чи вийшло, і якого дня? Здається, третього. І що було спершу: я ковтнув його, чи то воно застрягло гірким комом в горлі? Чому так гірко? Чому так гірко на язиці, іще з другого дня, наче усю гіркоту життя я сконцентрував у роті
67
NO NAME STATIONS
й проковтнув і стало так гірко-гірко і зовсім не хочеться жити, а потім захочеться іще сильніше й усе по колу, по колу по колу, по килиму стікає моя гіркота, стікає моя слина, бо ДНК так просякло болем, що кожен кодон варто перейменувати у H1(r)-(K0ta). Мам, мені важко про це говорити, але я вживаю гіркоту. Так, ти усе життя боялась, що я сталу гіркоманом, але гіркотики — це єдине, що розфарбовує моє життя. Четвертого дня, ми ховали собаку. Я згадав цю собаку: сенбернар, що ходив марковим полем із поглядом володаря тих земель, але на мене дивився так, наче я був його бичем, наче я от-от його вдарю прив’яжу, одягну намордник, як це робили господарі. «Не поклоняйся нікому!» — сказав я йому
68
NO NAME STATIONS
й білявка, яку я пізнавав, аби забути через мить, утекла геть, «Не поклоняйся нікому, навіть мені!», але собаки не розуміють людської мови, хоча чого це я, навіть люди не розуміють людської мови, людям теж не можна сказати: «Не роби», аби перестали, бо немає такої мови, щоб звертатись до тіла, до нервової системи й потоків гормонів, тож я убив сенбернара, бо тільки так зробив би його вільним. Я підвівся й потік на балкон курити, а сонця уже перестало бути видно, воно лиш здалеку так всміхалось мені з-за маркового поля, ледь-ледь торкаючись сенбернарової могили. Я відкрив пачку й замість сигарет побачив крейду, витяг одну і закурив. Зранку вулицею бігали діти й радісними криками запалювали сонце, так, наче
69
NO NAME STATIONS
тільки заради дитячого сміху ця велична зірка й підіймалась над нами. Десь під собачою могилою, у позі краба присіла жіночка й я згадав, що сталося п’ятого дня. Подумалось, що я теж зараз чхав на цей тиждень й отак усі починають свій день, аби йому порадіти, усміхнутись, почати усе заново, піти у зал, завести нове кохання, але уже у сутінках, коли навіть руки у темряві розгледіти важко смачно так під себе насцяти. Шостий день перелився у сьомий. І я закінчив свій ти-ж-день тишею на самоті.
70
NO NAME STATIONS
Том Йорк, арештуй мене.
***
Бо колись я зростусь із твердим сидінням нічної маршрутки, що повільно так просувається скуреними вулицями, наче човняр над Іннсмутським озером. Кожна обрешетована сновида відчайдушно тримається за поручні, наївно стараючись утекти від погляду Морфея. Дурні. Він ж бо давно стискає кермо автомобіля, й кожному по черзі заб’є молотом у скріплені повіки дрімотне безумство, де лиш примара дівчинка-лань розбудить перед зупинкою. Та вона ще жодного разу не з’явилась: удесяте просинаюсь на кінцевій далеко за містом.
71
NO NAME STATIONS
Том Йорк, арештуй цю дівчинку, її зачіска не як у Гітлера, але вона вбиває мене. Я хочу зіпсувати їй життя. Над моїм кавовим Мордором височіє телевізійна вежа Саурона, що випалює глибокі води у сітківках, тепер в очах навколо бачу лиш сухі пустелі. В салоні тхне сечею, брудне волосся, з обличчям, наче щойно з міксера, похитується переді мною. Том Йорк, арештуй цього чоловіка він не говорить про математику, але його примітивні думки гудять, як холодильник. Кожен хворий погляд, кожна хвора думка, кожен хворий поступ, кожні хворі очі втупились у хворі брудні вікна. Хотів залишити усе безумство в останній сигареті, котру я викинув на зупинці перед тим, як заходити в салон, але безумство цих сидінь уже докурює мене.
72
NO NAME STATIONS
Том Йорк, арештуй мої думки, я віддав усе, що міг цьому місту, та відчуваю себе акулою у мілкому тазі, що заплуталась у ґратах електронних мереж. Генеалогія моїх думок обривається на хворому гені, що зупиняє рух маршрутки на зупинках. Знаєш, Том Йорк, люди кажуть, що я працюю в кафе, що входить в Топ-10 найкращих у Львові; і саме там я навчився любити і ненавидіти свою дорогу додому. Том Йорк, арештуй мене, бо лиш твій голос в голові сьогодні рятує мене від безумства голодних вулиць.
73
КРОПИВНИЦЬКИЙ
Аліна Олексієнко випускниця Центральноукраїнського державного педагогічного університету ім. В. Винниченка, поетеса, учасниця та переможниця «Битви поетів». Публікувалася в антології молодіжної поезії «Гра в поетів» та у збірці «Друзі незрадливі» («ВСЛ»).
75
NO NAME STATIONS
*** Відчуваю себе, мов великий бездомний пес, що раптово потрапив під цей прохолодний дощ, і блукає тепер, у пошуках укриття серед вулиць, зупинок, кав’ярень і людних площ. Мене хтось приручив, та я вже забула як відчувати тепло великих хазяйських рук. Я відбилась від зграї. Та вперто шукаю знак, чи хоча би знайомий запах, чи навіть звук. Я не вчила команд. Ми просто робили так, аби другу усе зрозуміло було без слів. І вдавалось нам це. А відстань здолати як? І як зменшити тугу – теж ніхто не навчив. Я іду і іду. Та пам’ять стирає все, і пройма мене часто дика, тваринна лють. Бо навіщо Всесвіт шле нам таких людей, якщо час і відстань все одно відберуть?.. Я боюся чужих. Бо люди ще є такі: однією рукою пестять, тією ж – б’ють. Мов пісок золотий перемиють чужі кістки, потурають нізАщо – і далі собі ідуть. Нас багато таких, великих бездомних псів, що крокують кудись без сенсу і вороття. І, можливо, ти теж сумуєш, мій добрий звір. Бо, здається, що часом чую твоє виття…
76
NO NAME STATIONS
*** Нестерпно набридло бути чиєюсь наполовину. Ти любиш або не любиш. Та в чому моя вина? Набридло вже відчувати твоє невимовне «винна». І ніби хтось завжди поруч, але озирнусь – сама. Зірвуся, поставлю крапку. Але придивляюсь – кома. Вона вже не на папері – в самотній моїй душі. Ти ніби тепла шукаєш, та я відчуваю холод. І дивно, що навіть взимку нестерпні такі дощі…
77
NO NAME STATIONS
*** Якщо готує доля нам розлуку, ( мою торбинку смутку і журби), я на прощання стисну Вашу руку, але промовлю: «Дякую Тобі!..» За все тепло очей твоїх ласкавих, коли душевний холод дістає. За щирість. сміх. за філіжанку кави. За ці слова: «Як добре,що ти є…» За серце твоє – вірне і безмежне… Солодкі ночі і щасливі дні. Я пам’ятаю все. І нашу весну, і перший вірш, присвячений тобі…
78
NO NAME STATIONS
*** Як багато ти би віддав за те, щоби мати можливість постійно мені дзвонити? Тих важливих, нам дорогих речей яких більше ні з ким не схочеш ти розділити? Як би часто ти би хотів, щоб я розділяла з тобою радість і буднів втому? Спільну постіль, фото у рамці й дах ми змогли називати нашим окремим домом? Як би чесно ти говорив мені, про свої почуття, про задуми і майбутнє? Бути поруч – подумки й уві сні – і наскільки тобі важлива моя присутність? Завжди мало часу чомусь на те, щоб коханій людині правду всю розказати. Але, знаєш: я – жінка, і це означає, що я ніколи не перестану про це питати.
79
NO NAME STATIONS
80
NO NAME STATIONS
*** Коли мене кидає світом доля, і я притулку не знайду та ніші, чомусь завжди шукаю твої руки – вони мені здаються найрідніші. Коли шукаю мудрість та пораду, щоночі дослухаючись до тиші, чомусь завжди шукаю твої очі вони мені здаються наймудріші. Коли навколо – листопад та холод, думки мої про тебе - найтепліші. Я лиш тобі люблю писати вірші. Чомусь вони виходять найщиріші…
81
NO NAME STATIONS
*** «Я так довго тебе чекала…» говорила мені весна. Я вдивляюсь в блакитне небо: все тут є, а тебе – нема. Віддощила самотня осінь, відсніжила уже зима… Я шукала тебе, шукала – а тебе все нема й нема. Я вдихаю весінній вітер, (добре, небо для нас – одне!) і невже хтось у цьому світі так шукає тепер мене? Я вдивляюся в очі сонцю. Прислухаюсь. Щастя моє… Не шукаю нікого більше. і не треба, бо Ти – вже є.
82
NO NAME STATIONS
*** Мені ще немає двадцятки, а вже рушниця зі мною щоденно, стискуючи плече. Та це хіба шрами, матусю? Це так, дрібниця! Але не чіпай. Не треба. Воно пече. Сьогодні прокинувся зранку – і слава Богу. Можливо, молитва – і є мій єдиний щит. Не край своє серце, мамо, я повернуся! Бо чую і звідси. Знаю: воно болить. Я кожного дня вальсую за крок від смерті, тепер я побачив, що це таке – війна. Хтось майже посивів. Комусь довелося вмерти. Але у свободи, кажуть, така ціна. Я навіть не знав, що я так люблю цю землю. Як буде хвилина – я напишу листа. Єдине бажання – дожити хоча б до завтра. Та хтось наворожив, що я доживу до ста. Я скоро вже повернуся. Вже зовсім скоро! Можливо, на осінь. Можливо, як піде сніг. Тебе обійму і скажу: «Ну нарешті ВДОМА!..» Якщо так все буде,мамо – я переміг.
83
NO NAME STATIONS
84
N O N AЛMЬEВ SІ ВT A T I O N S
РО Поет, організатор, автор лірики для metal-виконавців. Співзасновник та учасник поетично-візуального проекту «Стихійні». Переможець Всеукраїнського поетичного конкурсу «Гайвороння» (2016), переможець поетичного батлу від СТМ на Форумі Вилавців (2017), фіналіст Гранд Гайвороння (Форум Видавців, 2016), фіналіст Молодої Республіки Поетів від Форуму Видавців (2016). Учасник низки літературних та мистецьких фестивалів: Форум Видавців, Книжковий Арсенал, Арт Фестиваль «Трикутник», «ТуСтань», «CodaFest», Фестиваль «Ї», «АртВізія» тощо. В 2015 році видав власну збірку поезій «Материк А» у форматі PDF.
85
NO NAME STATIONS
/АНАБІОЗ/ я дав себе ошукати повівся мов риба на відблиски у воді тепер ось лежу пійманий і вологий мов крапля проковтнув власну мову як пігулку не вигинаю пальці нічого не показую паралізований мов від’єднаний від тягача вагон скуйовджений як постіль лежу і хапаю повітря а потім зламаний об коліно промінь втратив все сяйво дзеркало у повній ванні води зачинилось в собі зникли двері що відкривають шлях до дверей світанкове сяйво зрізало сни мов батькова бритва: все ще лежу скоцюблений вологий відпущений і вже можу говорити жестикулювати але хто повірить хоча би в одну з моїх історій?
86
NO NAME STATIONS
/ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ СПРОБА ОПИСАТИ СОН/ не було з ким сидіти – сидів під тінню спершись об дерево і було мене два не було на чому сидіти – вимостив собі крісло із глини і свого же ребра не було з ким говорити – кидав ножі слів у повітря не було що говорити – заточував промінь і робив ножем не було нікого навколо – чорні ґрати дощу перекрили свободу руху не було нічого навколо – не такі вже й нагострені мої промені щоб прорізати темряву не було свідомості – лиш згасаючий сон такого непримітного дощового світанку
87
NO NAME STATIONS
/УРБАНІЗАЦІ.Я/ пишу вірш місто дзеленчить навколо мов кинута у ринву монета чоловіки і жінки граються м’ячами слів багаторічні а ще такі невмілі місто дзеленчить у вусі вкидає звуки гукає прислухаюсь до відлуння відволікає відриває місто є сіткою що ловить усі м’ячі слів місто є язиком що перемелює всі мови пишу вірш відволікаюсь прислухаюсь до відлуння що лунає із мого ж вуха і нарешті починаю чути слова призначені для мене вірш вкинутий містом у безкінечну ринву моєї свідомості
88
NO NAME STATIONS
/ТВОРЕННЯ/ наступаю на гостру лінію горизонту мов на скло розбитої пляшки розводжу руки в сторони і чекаю на прихід рівноваги мідний дріт сонячного проміння обмотує ноги кілька жмень землі нагрітих до світла застрягають між пальців і починають бути частиною тіла стискаю у правій долоні Гімалаїв цупку горошину а в лівій тримаю насінину арктичної ночі що помалу тане і вислизає крізь пальці світанок створення котиться на мене шипить і гуде як розхристане волосся негоди а коли врешті зіштовхуємось чолом об чоло починаю розуміти про що йому йдеться починаю розуміти що на початку не було жодного слова а лиш мова жестів глухонімого творця що ступав ось так ступнями збираючи землю з якої потім виникли ми між мізинцем та безіменним на правій нозі
89
NO NAME STATIONS
90
NO NAME STATIONS
/АТРОФІЯ ВІРША/ атрофується мова вимова вірш і стаю я мовчазним закоцюблим скованим як лід на кордоні повітря та води
91
NO NAME STATIONS
/ДВОВИМІРНІСТЬ/ завис між сном і реальністю не можу спати бо коли заплющую очі продовжую бачити але в інший бік: дальня стінка черепа відсвічує білим сон не приходить натомість якийсь приблуда що зветься віршем входить до свідомості мов у сад на світанку протягує покручені пальці стискає шию аж поки не вичавить слово покручене і сплюндроване як він сам день що є сліпою зіницею ночі більше не прийде слово промовлене не пасує до жодної мови
92
NO NAME STATIONS
сидимо самотні кількавимірні в пустому саду не здатні зрозуміти хто з нас перший зацвіте раптовим світанком
93
NO NAME STATIONS
/ПІВРОЗПАД/ щось клубочилось в темряві стукало мов сон у двері свідомості зростало блимало незбагненним світлом мов очі померлого приходило до мене мов спогад мовчало мовою вологою та чорною ніби земля вростало у мене і ходило слідом ховаючись в тіні так ми і стояли іноді по різні сторони світла по різні сторони дзеркала чужі та безмовні
94
NO NAME STATIONS
і коли перший із нас вимовив слово другий вже спав у земляній норі так і не згадавши жодного слова спав і бачив лише беззвучні сни
95
NO NAME STATIONS
96
В TН IИOЦNЬSК И Й N O N AКMРEО ПS ИT A
Віра Володіна Народилася в с. Обознівці Кіровоградської обл. Працюю садівником, закінчила курси психології. Автор збірки «Сон синьої трави» (2017).
97
NO NAME STATIONS
*** на стінах всесвіту сопе павутиння стеля взялася воском тим часом на нашій планеті до світу тиняється пава спасіння з холодним лоском стежу кам’яну протоптала сподвижниця миротвориця кладе у портфелі хвірток
98
NO NAME STATIONS
- журнали її Его насвистує пісеньку губи моляться 15.09.2017.
99
NO NAME STATIONS
*** щезаю з радарів земною вливаюсь в космічне тіло у мене сандалі гермесові на пів неба замиготіли затуплені пера шкребуть некролог піп заснув з кадилом скінчилася ера де можна було через смерть розпізнати небесну силу 11.03.2016.
100
NO NAME STATIONS
*** перевернута піраміда розхитала гармонію вийшов кощавий дідо у лівиці тримав агонію бактерії-чортенята хвости і зуби заточують ………………………………………. фантасти відчули зраду своїх голосів пророчих зловтішаються демони-гуру їхні лярви ходять подіумом їхнім дітям пасе агентура зрячі душі що вийшли із соціуму деміургам торби розсупонили викрали їхні кристали а кристалики невпокорені мовчать на земних п’єдесталах 16.03.2016.
101
NO NAME STATIONS
102
NO NAME STATIONS
*** такої вистави не бачили навіть атланти що небо колись тримали стара черепаха накаже слонам засурмити і вийде потому на землю незвідану незрячі поети запишуть нове одкровення про душу неба бліда строфа зарюмсає в метафоричності в очах поетів застигне образ як спалах понаднової блаженні художники відкриють виставку в галереї нового світу 27.06.2017.
103
NO NAME STATIONS
*** вічність пантруйте світу живих – потерчата вас не впізнали матусі хресні соромляться пам’яті світлом хто відає хліб вам і спокій лишає в тихих солоних снігах ви читаєте вічний Букварик дрімають наставники вони вас невтомно навчали знімати долонями з літер важкий кристалічний панцир ми горді та ситі спимо хоч Празник надвечір заходе та ви невидимки у наших очах і свідомості ніхто вас не кличе бо ще на землі не прокинулись а ви дітки сяєте
104
NO NAME STATIONS
прозріння зійшло у скитаннях вам гладили кучері янголи коли ви замурзані спали приблудні коти забирали коросту і відчай коли ви прокинулись? ………………………. якими молитвами душі до Храму дійшли у якому і Правда і Спокій у нас забуття … ми стомились і спати і їсти тут пастирі наші на сонці розжарюють судні пательні а їх опоненти у піжмурки граються з атомом а ще на землі достроково возносимось в іншу реальність хто вас упізнав той – крізь сон зазирнув у Букварик 21.08.2017.
105
NO NAME STATIONS
*** спочатку рік ввійшов у день потому сон пішов з життя величні скелі на Великдень кришили стіни забуття устав пра-пра живий зі сну чотири Правди вийшло в скайп зачовгав материк « крикун» на стопи «вередливих мавп» північне сяйво йшло на Схід котив китів нам океан всі мужні плакали а діти ловили сітями туман чоло схилили три землі
106
NO NAME STATIONS
одній пішло дитя на руки почимиряли королі усіх часів на вічні муки старцям вготовано сім жнив черевцеситникам полови сім язв хто в голові зростив гриби-гіганти полинові чотири віщуни мовчать сумирно ходять між старцями вода зійшла кити лежать в степах рубцями 18.05.2017.
107
NO NAME STATIONS
108
N O N AЛMЬEВ SІ ВT A T I O N S
Іванка Урда письменниця, феміністка, ЛГБТ-активістка, координаторка проектів «Львівські прозові читання!» та «Київські поетичні читання!», студентка «Української академії друкарства» за фахом «Видавнича справа та редагування». Лауреатка конкурсу «Лицар Карпат» та поетичного конкурсу ім. Ілони Зріні та Імре Текелі, стала дипломантом поетичного конкурсу «Віршована мелодія» Молодіжного мистецького фестивалю ім. Івана Коваленка (2016; 2017) та Всеукраїнського конкурсу молодої української поезії та авторської пісні імені Марини Брацило «Хортицькі дзвони». Виступала на безлічі літературників в Києві, Львові, Івано-Франківську, Чернівцях та ін.
109
NO NAME STATIONS
АМСТЕРДАМСЬКІ ПОВІЇ А ти знав, що амстердамські повії Не цілуються в губи, Бо бережуть цей поцілунок Для тих коханих, Що чекають їх ввечері вдома? І скільки б ти їй не заплатив, Вона не зрадить своє серце. А ти знав, що гейші Не займаються сексом, Вони продають свій розум І жіночу хитрість, Задурманюючи твій розум Саке і своєю грою у театрі. А ти знав, що я Не продаюсь взагалі, Хоч далі вперто продовжував Купувати мені яблука, Хоч і знав, що я їх ненавиджу. Викарбуване тавро В мене на лівій руці — Нагадування про те, Що подаровані тобою яблука Часом бувають червиві. 30.03.2015
110
NO NAME STATIONS
_N_ Я знаю, як звати твою любов – Леді Noname. Вона розлучена, В неї є дитина, Вона з … (Кожен підставить своє місто) Ну а я з Київської області, Але зі Львова. Там в тебе свої спогади, Ти з міста, яке я не називаю. З ним мене теж дещо пов’язує. А загалом, ти сидиш на своєму острові, Бавишся в письменника, А я маю їхати в нові краї, Туди, де Дніпро і кручі. Знову маю щось придумувати. Знову маю мандрувати, Кудись В пошуках себе самої. А може, просто шукаючи Трошки тепла і почуттів. Можливо, просто уваги. Можливо, навіть не твоєї. 12.10.2015
111
NO NAME STATIONS
ЗДОЛБУНІВ Здолбунів викликає в мене депресію. Те, з чим нічого не можна зробити, Те, з чим треба просто змиритись. Та на нього навіть сил злитись нема Ну бо це ж Здолбунів. Це чорна діра Західної залізниці. Ну от серйозно! І хто хоч раз туди потрапив, Не забуде цього ніколи. Я не розумію Здолбунів. Я боюсь навіть намагатись зрозуміти. Ну бо, курва, це Здолбунів. І мені б хотілось всім радити: «Ніколи не їдь через Здолбунів» Але от в тому і фішка, Що якщо ти їдеш на захід, Чи просто через Рівненську область, Іншого вибору в тебе нема. Здолбунів! – відчуй всю силу Цього місця у назві. Просто відчуй. 14.01.2015
112
NO NAME STATIONS
,ЯК ДИХАТИ Стукіт коліс поїзда, шепіт людей довкола. Не вмію я жити без подорожей. І «стопом» чи поїздом – неважливо. Подорожувати – це як дихати. Такі як я помруть без цього. Печиво в одній кишені, серветка у другій, Пожмакані гривні десь на дні сумки, Затертий паспорт сховався там само, А ще зубна щітка, дезодорант і шмат мила, Розчіску забула, ох, ця «дівоча пам’ять». В іншому місті прокинутись зранку. Стрічати з тобою новий світанок. 14.01.2015
113
NO NAME STATIONS
114
NO NAME STATIONS
(ВЕЧІРНІЙ) Ввечері місто стає Зовсім незнайомим. Жовте від ліхтарів, А тому чарівне. Ввечері, в такому разі, Зовсім легко заблукати, Що я постійно й роблю Який день підряд. Надворі пізня осінь, Отож вже рано темніє – Від того я гублюся «В трьох соснах». Лячно, темно і холодно, Проте іншого варіанту нема, Бо ходжу я темними Маленькими вуличками І кожен раз проклинаю «ЖЕК» За відсутність ліхтарів. І свою пам’ять за те, Що я все забуваю Купити кишенькового ліхтарика. 15.11.14
115
NO NAME STATIONS
(ВРАНІШНІЙ) Виявляється, моє натхнення Сховане в безсонні, Коли ти поспав три години, Йдеш ранковим Львовом, Бачиш як розвиднюється І виїжджають з депо Перші трамвайчики. Це вражаюче! Коли ти йдеш свіжою І запашною ранковою вуличкою, Задираєш голову догори, Дивишся на рожеве небо – Це прекрасно! Коли ти бачиш як гульвіси Вертаються в свої домівки, А перші «жайворонки» Вже поспішають на свої роботи – Ти відчуваєш, як вдихаєш В свої легені життя. Вулиці переповнені Запахами першого привезеного Хліба до магазинів. Місто непомітно Стрімко прокидається, І твої вуха переповнює
116
NO NAME STATIONS
Симфонія ранку. Цього ледь помітного Натхненного ранку, Коли небо ледь рожеве, Вже майже розвиднілось Та ще нікого нема. 13.09.14
117
NO NAME STATIONS
ЛЬВІВ Якби я навіть хотіла, Я б не змогла обрати Найромантичніше місце Львова. Бо Львів – це найромантичніше місце Для мене загалом. Усі оці вулички, кав’яреньки, Будинки і дахи, Вокзал і Високий замок, Шевченківський гай і Лиса гора, Площа Ринок і Ратуша, Хоч мені так і не вдалося Туди потрапити через ремонт. Ми гуляли містом Лева Просто тримаючись за руки, як діти, Нам і цього було достатньо. Це місто, в якому я мрію жити. Бо де ще жити романтику Як не в найромантичнішому місті України. Ми будемо ще сотні разів ходити Тими вузенькими вуличками. Ми ще завітаємо і у «Захера Мазоха», І в «Три мітли». Посидимо в «Копальні кави», Бо, врешті-решт, Треба ж хоч раз у житті Спробувати каву з коньяком, Бажано у дощ.
118
NO NAME STATIONS
І я думаю, без нього не обійдеться. Це ж Львів. Послухаємо ще дзвони Собору Святого Юра, Гулятимемо поблизу Костелу Єлизавети. Все це ще буде з нами. Я можу сотні, ба навіть тисячі разів Признаватись у любові цьому чудному місту. Бо це місце, яке моя душа Обрала собі за дім. І скільки б я не подорожувала, Де б я не була, Але правильно співалось у пісні: «Хочеш щастя, тоді їдь до Львова». І справді, бо де ще шукати щастя, Як не поряд з коханим у місті, Де люди тебе розуміють. Де похмурі обличчя Не дивляться на тебе Як на прокажену через посмішку, А посміхаються у відповідь. Де «прошу пані», «вибачте», І взагалі, ввічливість і привітність Скоріше щира закономірність, Аніж брехливий псевдоввічливий виняток. Львів — місто моєї мрії. Мій дім. 16.05.14
119
NO NAME STATIONS
120
N O N AЛMЬEВ SІ ВT A T I O N S
ЦЕDRA (ім’я при народжeнні Сидорович Ірина) – народилась 18 травня 1995 року в м. Львів. Закінчила СЗШ N2 i-iii ступеня ім. М. Шашкeвича м. Золочeва та Золочівську муз.школу. Магістр географії ЛНУ ім. І.Франка. Була учасницею багатьох музичних проeктів (Helgi, MIO, BrandyBand), переважно у якості вокалістки та авторки тeкстів. Має сольний акустичний проeкт #cedralymona.
121
NO NAME STATIONS
*** Ми на порозі у інший вимір. Коли б це не сталось — це було би вчасно. Правильним буде неправильний вибір. Все це приречено. Отже, прекрасно. Ми ризикуємо, тож грозами може пролитись це, зливами. А якщо ні, то що ж — Нам доведеться бути щасливими.
122
NO NAME STATIONS
*** Хороша Яринка не вийде, вона покарана. І щирість з балкону не скине, іншим грайся. Сунична наївність розчинена, чаєм заварена І змита у каналізацію, тож забирайся. Твою іменну поличку уже демонтовано. Ще трохи – і фарба вигорить з жовтого в бежевий. Лише кілька цвяхів погрузли в стіні здивовано. За траур висить на них темно-гірке мереживо. У мене для тебе ні каменів, чуєш, ні вати. Уже не пече, і не тисне вже, і не судомить. Та я не хотіла би зовсім тебе не знати, Тоді ж би з*явився шанс, що хтось познайомить. А ще раз отак промахнутись – хай бог боронить.
123
NO NAME STATIONS
*** Мам, а забуваю оті складнопідрядні, складносурядні, дієприкментникові, дієприслівникові... І невимовно цьому тішусь, бо це ще один шанс тобі мене навчити. Знову. І так по колу. Допоки буде про що, будемо чай на кухні. Я так рідко говорю те, що так часто хочу сказати. Що вдячна тобі за всі можливості. За цю можливість бути вдячною тобі. Пробач, що так часто змушую тебе брехати іншим про те,де я, про те, з ким я, про те, хто я. Але ж ти знаєш, що це лише побічний ефкт того, що тобі я завжди говорю правду. Пробач, що більшість своїх проблем я можу вирішити без твого втручання. Але, дивись,мам, в мене шнурівка розв»язалась. Допоможеш?
124
NO NAME STATIONS
Пробач, що іноді тобі здається, ніби я без тебе можу. Пробач, що іноді МЕНІ здається, ніби я без тебе можу. А якщо не здається, то не пробачай. Пообіцяй мені плакати, в моменти, коли читаєш присвячені тобі вірші. Пообіцяй мені плакати ТІЛЬКИ в такі моменти. Я вже доросла. На зріст від тебе значно вища. сантиметрів на 8. Але, мам, не переживай, я знаю вихід: Я стану на колінка.
125
NO NAME STATIONS
126
NO NAME STATIONS
*** Мені всеодно, який колір очей, І скільки у тебе хороших звичок. Причетний чи ні ти до сліз і смертей, Крадіжок, убивства, і решти дрібничок. І байдуже, справді, який в тебе зріст, Наскільки і чим кожен день зловживаєш. Скелети у шафі і тумбочок вміст мене не хвилюють. Що маєш — те маєш. На безліч твоїх помилок і граблів мені, як не дивно, також наплювати. На те, чи ти любиш собак, чи котів, чи жодного з них ти не пустиш до хати. Який твій улюблений колір з усіх, які ти ненавидиш морепродукти, у чий ти закоханий голос і сміх, Чи бути вам разом, чи разом не бути. І списки твоїх позитивних рис мені не цікаві. Це є і у інших. Якщо ж не існують ці списки (сюрприз!), Мене не хвилює тим більше. Тим більше! Не вразиш і не розчаруєш мене. У жодному з Всесвітів це неможливо. І що б там не сталося — це не мине. Тепер розумієш, НАСКІЛЬКИ важливий?
127
NO NAME STATIONS
*** Проходячи мимо жінки з собакою, тягнеш себе блідою й ніякою. Хоча ніби чуєш «та він не кусає», це явно довіри не викликає. І у відповідь подумки: «просто він покищо ще не вкусив тебе.. От і все.» Просто він покищо жодного разу не переходив іще у ту фазу, в якій не сприйняв би твого наказу. Але, мила, повір: як тільки — так зразу. Як про гостру людину м*які історії — не перетнули рубіж теорії. Не заслужили вердикту «правда», бо правди в них стільки ж, як прав у бастарда. У когось над ліжком висить плакат, Того, Хто для тебе уже кандидат На вакансію «мій особистий кат». Для Кого напам’ять вже зла промова, але ні, ні слова, Допоки відсутній мій адвокат. Про Нього здають карамельні звіти, А ти собі думаєш, як не зімліти І свій сніданок кудись не подіти.
128
NO NAME STATIONS
Прямо тут і зараз. Комусь Він, послухай, такий вже хороший. Ні разу (ага) не порушив закону, Не ішов на червоне, не ішов по газону. Само собою. У Нього ж он крила, дивись, за спиною. А ти собі стій під стіною, притуляйся, вимазуй плащ, істерично смійся і плач. Бо темне замазане світлим – Не тільки про верхній одяг. Але і про Нього. І так, до слова Темне покрите світлим – річ випадкова. І тимчасова.
129
NO NAME STATIONS
*** Ніби банeр «the same story» пропустив, нe помітивши цю фразу, і на мить припустив, що всe будe по-іншому цього разу. Цe оманливe відчуття такого роду : опускаєш руку в гарячу воду що от от закипить, а вона на мить крижаною видається. Так от, іноді здається, що тeпeр усe зміниться, і вжe нічого і ніколи нe зможe тeбe зупинити, а на практиці -ти вкотрe пройобуєш свою маршрутку так тупо -чeрeз світлофор. Той самий алгоритм, той самий протокол. Давно ужe ти нe стаєш всe вищим, а голос всe нижчим і старші за тeбe пeрeстають бути старшими, бо пeрeстають бути взагалі.
130
NO NAME STATIONS
І тоді ти вжe знаєш, що хорошим світ бачать хороші люди, а злі -- знають правду. І що більшості всeодно, наскільки щось прeкраснe, якщо у них із цим нeмає нічого спільного. давно нe було чогось справді доцільного. Вжe забув, коли востаннє знаходив того, з ким хотілось би говорити більшe двох годин. Щоб достатньо тeм і достатньо причин. Бо ж розмови нe з тими людьми, як міжрeбeрна нeвралгія -кожна спроба вдихнути обривається пeрeд кульмінацією, обeртається болeм в районі сeрця. Про щось більшe вжe навіть нe йдeться. всe, що ти хочeш - цe знайти місцe, звідки нe захочeться втeкти.
131
Літературно-художнє видання
No name stations Поетична антологія
Упорядники – Іванка Урда, Кирило Поліщук Технічний редактор – Артем Луценко Фото – Артем Луценко, Вікторія Поліщук
MIST.TILDA.WS/ FACEBOOK.COM/MISTANTHOLOGY FACEBOOK.COM/TYPICALPOET/