1410 Видання підготовлене до відзначення 600-річчя битви
2010
ГРЮНВАЛЬДСЬКА БИТВА -
БИТВА НАРОДІВ
ЗМІСТ Пам'ять і забуття Грюнвальда................................................6
ВИДАВНИЦТВО ВИСЛОВЛЮЄ ПОДЯКУ
Велике князівство Литовське у війні двох сторіч........ 12
ІЛЮСТРАТИВНОГО МАТЕРІАЛУ
Цивілізаційний потенціал Великого князівства Литовського................................... 36 Напередодні Грюнвальдської битви, або Кому найбільше була потрібна ця битва?............. 49 Війська у Грюнвальдській битві: масштаби, потужність і географія............................................................ 91 Битва........................................................................................... 107 Після битви............................................................................... 123 Постскриптум: Що було б, якби Грюнвальдська битва була програна?............... 142 Замки і храми Тевтонського ордену.............................. 145 Замки і храми Королівства Польського і Великого князівства Литовського............................... 233
ЗА ПЛІДНУ СПІВПРАЦЮ І НАДАННЯ Національному музею Литви, Художньому музею Литви, бібліотеці Академії наук Литви, бібліотеці Вільнюського університету, Музею війни ім. Вітовта Великого у Каунасі, Тракайському історичному музею, Національному заповіднику «Софія Київська», Посольству Білоруської Республіки в Україні, Національному історичному музею Республіки Білорусь у Мінську, Археологічній науково-музейній експозиції НАН Білорусі (Інститут історії у Мінську), Гродненському історико-археологічному заповіднику, Мстиславльському історико-краєзнавчому музею, Державному архіву AGAD у Варшаві, Національному Києво-Печерському історико-культурному заповіднику, Національному музею історії України, Волинському краєзнавчому музею, історико-культурному заповіднику «Старий Луцьк», Луцькому музею книги, Музею Волинської ікони, Кам’янець-Подільському історикокультурному заповіднику, Державному музею «Меджибіж», Чернігівському національному історикоархітектурному заповіднику, Чернігівському історичному музею, Едмундасу Рімші, Алфредасу Бумблаускасу, Генуте Кіркене, Андрію Дибовському, Олегу Погорільцю, Ростиславу Саввову, Михайлові Відейку, Сергію Климовському.
Шановний Читачу! Представляємо на Ваш розгляд опис подій, що сталися 600 років тому і суттєво вплинули на розвиток європейської історії. У Грюнвальдській битві стали на герць війська кількох країн – Тевтонського ордену, Королівства Польського і Великого князівства Литовського, до складу якого, окрім Литви, входили у XV столітті землі сучасної України і Білорусії. Особливістю цього видання є те, що тут Ви почуєте голоси трьох народів – литовського, білоруського і українського. Це триголосся представлене трьома авторитетними ученими-істориками: від Литви зі своєю концепцією подій виступає Алфредас Бумблаускас Білорусь представляє Ігор Марзалюк Україну – Борис Черкас На сторінках книжки статті кожного з авторів позначено відповідним знаком з його ініціалами.
Пам'ять і забуття Грюнвальда
Меч і рицарський шолом XIV ст.
Грюнвальдська битва. (Битва при Танненберзі). Ілюстрація з «Хронік» Д. шіллінга. XV ст.
Розпочнемо зі звичайного факту: багато де навіть у шкільних посібниках поблизу дати 15 липня 1410 року ми знайдемо відомості про битву. Одна й та сама дата вказуватиме на ту саму битву, хоча її назва відрізнятиметься. У багатьох випадках вона називатиметься Танненберзькою битвою (згідно з традицією Тевтонського ордену, що програв цю битву), в інших – Грюнвальдською (згідно з традицією переможців – поляків), литовці переклали цю назву як «Зелений ліс» – Жальґіріс (Зеленліс), а в деяких східнослов’янських краях ця битва називається так, як її описали у середньовічних руських літописах – Домбровська битва (згідно з назвою найбільшого міста Домброво, яке було розташоване найближче до поля бою). Зазвичай підкреслюють, що це – битва народів, оскільки насправді у полках обох воюючих сторін була неабияка мішанина народів. У військах Королівства Польського та Великого князівства Литовського були не лише поляки та литовці, але й воїни з руських земель (сучасних України і Білорусі), а також васали та союзники – татари і молдавани, а ще, як наймані воїни, – чехи та морави. Наймані воїни і «гості» подібну мішанину народів утворювали й у війську Тевтонського ордену. Там були угорці, ті ж чехи та морави, а також західноєвропейські рицарі з різних німецьких князівств, Бургундії чи Франції. Намагання спрощено показати цю битву як битву між тевтонцями й поляками, а тим більше – між германським та слов’янським світом, надто далеке від дійсності. Зауважимо лише, що німці з польських міст мали бути у війську союзників, а близькі до поляків і литовців прусси – у війську Тевтонського ордену. І все-таки упродовж тривалого часу спогади про Грюнвальдську битву повинні були послужити ідейним проектам для молодих націй, що формувалися, а інколи – навіть і імперським цілям. Так, протягом усього XIX століття поляки вели ідейну боротьбу з німцями, які руйнували та розділяли їхній край, а німці під час Першої світової війни, воюючи з росіянами, прагнули Грюнвальдського реваншу – таким чином у Пруссії з’явився навіть «другий» Танненберґ (битва 26–30 серпня 1914 року між
6
арміями Росії та Німеччини у Східній Пруссії – отож, майже там само, де 1410 року відбувався й «перший»). У Росії в XIX столітті стосовно вказаної битви згадувались лише смоленські полки. їх вистачило і Сталіну, який, готуючись до війни з Німеччиною, почав широко використовувати тему Грюнвальда (як і тему Льодового побоїща 1242 року) як витоки конфлікту Сходу Європи з її Заходом. Проте у всіх цих випадках чомусь забувалося, до якої держави належали означені полки у XV столітті. Адже Смоленськ у ті часи був передовою фортецею ВКЛ (через важливість цього міста великий князь литовський Вітовт вважав за необхідне розташувати його герб навіть на своїй печатці), і Смоленськ не був частиною ані російської (Росії тоді взагалі ще не було), ані московської держав (із якої власне й виникла Росія). якщо про ВКЛ і згадувалося, то тільки як про російську державу, відмовляючись вбачати у ній ту роль, що її відігравали предки не лише литовців, але й українців та білорусів. Тенденція применшувати значення ВКЛ залишається й до сьогодні, і це трапляється навіть у братній нам польській історіографії. Щоправда, в ній уже не повторюється сюжет Генріка Сенкевича з роману «Хрестоносці» (1900 р.), що став таким популярним завдяки Александеру Форду у його фільмі з такою самою назвою (1960 р.), про литовців, які одягаються у ведмеже хутро і б’ються довбнями. Проте й надалі некритично за першоджерело взято історичний твір другої половини XV століття яна Длуґоша, який проголосив перемогу Польщі і програш війська ВКЛ та панічну його втечу до самої Литви. якщо й зображено роль війська ВКЛ у розподілі трофеїв і навіть у кінцевій фазі битви, все одно нечисленній армії татар приділено більше честі, ніж усьому війську Вітовта, у складі якого були і татари – піддані великого князя (а не лише татари – союзники Вітовта, що прибули із Золотої Орди). Литовський літопис (хроніка Биховця) вже на початку XVI століття дає цілком протилежні свідчення, ніж Длуґош, – що у Грюнвальдській битві воювали тільки литовці, а поляки лише спостерігали, однак це джерело датоване більш пізнім часом і тому, як вважається, є ще менш надійним. Проте вже у міжвоєнну добу литовська історіографія намагається дати відсіч польській, опираючись не тільки на Литовський літопис, хоча тоді цей сюжет був не самостійною ідеологемою, а лише тією частиною образу Вітовта, яка стала складовою державної ідеології. Тоді патріотизму було більше, ніж аналізу – із літопису Длуґоша методом «ножиць та клею» було відібрано те, що є дорогим для самолюбства литовця, – зображення Вітовта перш за все як головного воєначальника всього союзного війська у цій битві. Щоправда, таке представлення було не стільки у самій хроніці Длуґоша, скільки на добре відомій картині яна Матейка, яка цю хроніку інтерпретувала, проте це вже було не важливо – взагалі, Длуґоша можна було оголосити предтечею польського антилитовського націоналізму початку XX століття. Антилитовські елементи насправді присутні в хроніці Длуґоша, проте, здається, вони дещо інші, ніж в епоху націоналізму: Длуґоша передусім турбує, як оборонити перемогу ягайла і Вітовта перед християнською опінією (думкою) Заходу, що її формували пропагандисти Тевтонського ордену, – перемога начебто несправжня, бо досягнута за підтримки дуже різних, а також і нехрещених народів. Отож Длуґош і розвинув відповідь поляків, яка віднайшлася одразу ж піс-
7
Фрагмент сторінки з «Хроніки Биховця»
Орнат (парадний плащ), подарований Яном Длугошем парафіяльному костелу в Клобуцку. Фрагмент вишивки з гербом Длугоша. XV ст.
Воїни з хоругвою Великого князівства Литовського («Погоня») і особистим прапором князя Вітовта. Худ. А. йонушайте-Віткунєне. Музей війни ім. Вітовта Великого у Каунасі
Велике князівство Литовське у війні двох сторіч
Хрещення Міндовга. Невідомий художник ХVII ст.
Пам'ятник королю Міндовгу перед Національним музеєм Литви у Вільнюсі
Чому литовці так завзято прагнули йти на Схід, якщо загрози були на Заході? Литовську державу було створено у першій половині XIII століття, в епоху хрестових війн, коли Захід не визнавав за племенами і народами язичників права на самостійне політичне існування та хрещення. Майже всі племена та народи, що проживали поблизу Балтійського моря між західною та візантійською (руською) цивілізаціями, – поморські слов’яни, прусси, ятвяги, ліви, курші, земгали, латвійці, ести (естонці) й фіни – були завойовані і мали підкоритись нападникам. Більшою мірою ці завоювання слід пов’язувати з двома чернечими державами німецьких рицарів – Орденом хрестоносців (або Тевтонським орденом) та Орденом мечоносців (або Лівонським орденом), що сформувалися на початку XIII століття у пониззях річок Вісла та Даугава (Західна Двіна). Тільки Литва спромоглася вчинити опір: великий князь литовський Міндовг, скориставшись внутрішніми суперечностями в Лівонському ордені і переманивши на свій бік магістра Ордену, 1251 року охрестився, а 6 липня 1253 року був коронований на короля і став безпосереднім васалом Папи Римського. Проте корона Міндовгу коштувала дорого – Лівонському ордену довелося віддати дуже важливу етнічну частину Литви – Жемайтію. Така велика ціна корони і незрілість самої держави спричинили нестабільність у ній. 1263 року Міндовга – першого і останнього короля Литви – було вбито змовниками. Християнська держава Міндовга не була лише історичним епізодом: вона продовжувала існувати далі, хоча її пізніші володарі і не приймали хрещення. Велике князівство Литовське до хрещення 1387 року – язичники-правителі і більш ніж половина православних підданих – було у Європі унікальним державним утворенням, що його інколи вважають за самостійну цивілізацію, яку не можна віднести ні до латинської Західної й Середньої Європи, ні до візантійської Східної Європи. Унікальність ВКЛ зберегло й надалі, поєднуючи латинську і візантійську цивілізаційні традиції. Щоправда, найголовнішим є те, що після Міндовга не було такого правителя Литви, який не вів би перемовин про хрещення у католицькій традиції. Всі литовські правителі язичницької Литви розуміли, що держава вистоїть, якщо тільки долучиться до західної цивілізації. Очевидно, що дедалі більше зростало розуміння переваги Заходу: на початку – у військовій сфе-
12
рі, а пізніше – стосовно просвіти і культури взагалі. Отож Литва прагнула стати Заходом, проте Захід залишив для неї роль бар’єра між Сходом та Заходом. Ізоляція Литви, відставання від поступу західної цивілізації – це була знегода. З іншого боку, ця знегода була й величною – адже литовці єдині спромоглися захиститись від силоміць нав’язуваного хрещення і хреститися самі, за власною волею. Проте потрібна була допомога як білорусів та українців, так і союз із Польщею, щоб двохсотлітню боротьбу – не на життя, а на смерть – заради свого існування було перенесено на поля Грюнвальда й у ній було здобуто перемогу. Отже, якби не існувало Орденів, Велике князівство Литовське потенційно мало охоплювати простір від Вісли до Даугави. Вже на перших перемовинах із Тевтонським орденом після Грюнвальдської битви Вітовт розсердився і сказав: «І Пруси є моя спадщина, і я вимагатиму їх до Оси (притока Вісли), бо все це є спадщиною моїх батьків». Потім іронічно запитав у маршала: «А де ж спадщина батьків Ордену?» Так Вітовтом було повторно висловлено попередню позицію володарів Литви щодо розширення своєї держави на всьому балтійському просторі: Міндовг мав претензії на куршів, його визнавали скальви і надруви, Вітень і Гедимін мали титули і земгальських князів, а Ольгерд вимагав віддати йому прусські землі до річки Преголя. Однак ця вимога Вітовта пізніше не повторювалась; у всіх інших випадках він претендував тільки на всю Жемайтію до Німана (отже, і на Клайпеду) та заніманський край. Таким чином, ситуація поблизу Балтії й спричинилася до того, що державотворчу енергію литовських князів було спрямовано на Схід. Уже за часів Міндовга до Литви було приєднано Чорну Русь. За Вітеня і Гедиміна – Білу Русь (Полоцьк – 1307 року, Вітебськ – 1320 року) і Волинь (1340 року), тобто всю нинішню Білорусь і частину Західної України. У наративних пам’ятках з початку XVI ст. традиційним є ствердження, що литовці об’єднували руські землі мирно, що ті навіть самі, за своєю волею приєднувались. Проте сьогодні деякі науковці мають певні сумніви щодо такої традиції. Так, скажімо, Стівен К. Роуелл вважає, що навіть династичні шлюби укладали насильно – як-от і спадкові права Ольгерда на Вітебськ, а Любарта – на Володимир-Волинський було здобуто військовим шляхом. А що вже й говорити про військову операцію Гедиміна першої чверті XIV ст. супроти Києва з облогою Овруча і колишньої давньоруської столиці та битвою на річці Ірпінь. Коротше кажучи, литовці, швидше за все, були такими ж самими загарбниками, як і інші, тільки вони, захопивши чужий край, не вчиняли тиску, тобто не змінювали укладеного там порядку. Найточніше таку тактику відображає відомий вислів литовських князів: «Ми старини не рушаєм, новини не
13
©Aropolis
В'їзд князя Гедиміна до Києва 1321 р. Гравюра ХІХ ст.
Цивілізаційний потенціал Великого князівства Литовського
Так звана «В'язниця Вітовта» у Марієнбурзькому замку
Дерев'яна фігурка Богоматері з монастирського храму Пресвятої Діви Марії у Марієнбурзі
Погляд на подвір'я Середнього замку у Марієнбурзі
Як Велике князівство Литовське вистояло? Відповідь на запитання, чому ж Литва так прагнула на Схід, якщо небезпека була на Заході, – у відповіді й на інше запитання, яке турист із Литви часто ставить сам собі та іншим, побачивши замки Тевтонського ордену. Запитання постає так: не «як вдалося перемогти на полях Грюнвальда?», а «як Велике князівство Литовське вистояло?» Зазвичай такі запитання не народжувалися з цифр, що демонстрували порядок у господарчій та фінансовій системі Тевтонського ордену, багатство скарбниці, яка завжди була більшою, ніж витрати, що дозволяло у походи проти ВКЛ запрошувати багато рицарів-«гостей» і найманих вояків не тільки з Німеччини, а й з інших європейських країн. Такі запитання виникають тоді, коли відкриваються кордони для туризму, коли швидкими темпами поширюються інформаційні технології, що дозволяє до відповідей на порушені тут запитання додати те, що зазвичай оминалось істориками, – візуальні джерела, а точніше – спадщину мурованих будівель, які свідчать про потенціал Тевтонського ордену. Адже достатньо коротко оглянути замок у столиці Ордену Мальборку (Марієнбурзі), що послуговував резиденцією великому магістру і великому комтуру, щоб, за висловом одного литовця, зникло бажання воювати. Особливо величним до сьогодні залишається замок у Марієнбурзі (нинішньому Мальборку), який почали будувати наприкінці XIII століття як резиденцію комтура Тевтонського ордену. У ній від 1309 року (коли влада Ордену вирішила залишити Венецію) до 1466-го перебувала також резиденція найвищої посадової особи Ордену – великого магістра; отож Марієнбург на той час був столицею Тевтонського ордену. А це означає, що звідси організовувалась одна з найжорстокіших агресій супроти Литви упродовж усієї її історії. Марієнбург як вершитель долі Литви стає в один ряд із Краковом і Варшавою, Петербургом і Москвою, Берліном і Віднем. Замок, збудований на правому березі річки Ногат, остаточно було сформовано у XIV столітті. Він складається з Верхнього замку з храмом Пресвятої Діви Марії, Серединного замку з резиденцією великих магістрів та Нижнього замку. Зразком для зодчих комплексу був тодішній Папський палац в Авіньйоні.
36
Найдавніша частина – Верхній замок – від самого початку виконувала функцію монастиря. На другому поверсі була каплиця Пресвятої Діви Марії, до якої вів знаменитий портал – так звані Золоті ворота (збудовані близько 1280–1300 років). У першій половині XIV столітті каплицю було перебудовано на монастирський храм Пресвятої Діви Марії, який і став найголовнішим святилищем Ордену. На першому поверсі був ще один храм – Святої Анни (збудований близько 1340 року), некрополь великих магістрів. Отже, Верхній замок був релігійним центром Тевтонського ордену. Коли Марієнбург став столицею Ордену, у підніжжі Верхнього замку було збудовано Серединний замок, запланований як резиденція. Наприкінці XIV століття поблизу південно-західного рогу цього замку завершено будівництво вражаючої архітектури палацу великих магістрів. Було сформовано нове підніжжя замку, так званий Нижній замок, призначений для здійснення господарських функцій. Безпосередньо з Литвою пов’язана келія у дворі Верхнього замку. Як стверджує традиція, у тій келії був ув’язнений Кейстут, який зі скандалом утік із неї 1362 року. Маючи надію ув’язнити тут Вітовта, хрестоносці назвали цю келію його іменем (так вона називається й донині). Справдитися цим надіям не судилось. Та це – столиця, що може мати претензії бути винятковою. І все-таки не слід забувати, що хрестоносці вже протягом першого десятиліття завойовувань (1231– 1242 роки) збудували у Пруссії приблизно 20 мурованих замків. Щоправда, вважають, що на початку мурували тільки вежі (такі замки інколи називають «напівфабрикатами»), а вже виду суцільно мурованих замки набули тільки у XIV столітті. Насправді в ті часи сформувався тип конвентних замків, що був характерним для всіх 20 комтурій Ордену (основних адміністративних центрів Тевтонського ордену), дещо скромніші приклади яких можна побачити у Бірґелау (пол. Bierzglowo, нім. Birgelau) або в Оструді (пол. Ostróda, нім. Osterode), а більш величні – в Гневі (пол. Gniew, нім. Mewe) або в Радзині-Хелмінському (пол. Radzyń Chełmiński, нім. Rehden). Про багатство і могутність Церкви можна судити за кафедрою (напр., у Фромборці, що у Вармії, або з руїн кафедри в Кенігсберзі), храмами у містах (напр., у Гданську або Торуні) чи за мережею мурованих парафіяльних храмів (лише у Вармії їх до Грюнвальдської битви можна було нарахувати близько 100). Одначе з Марієнбургом змагались і до наших днів змагаються замки діоцезій (яких було чотири: Хелмнська, Помезанська, Вармійська і Самбійська) – замки Вармійських єпископів у Лідзбарку (пол. Lidzbark Warmiński, нім. Heilsberg) або в Решелі (пол. Reszel, нім. Rößel, Rössel), а особливо – замок капітула Помезанської діоцезії в Квідзині (пол. Kwidzyn, нім. Marienwerder). Цю потугу видно навіть у замках, найвіддаленіших на схід, призначення яких полягало у веденні безпосередньої боротьби з ВКЛ, скажімо, в Барцянах (пол. Barciany, нім. Barten), Венґожево (пол. Węgorzewo, нім. Angerburg), Кентшині (пол. Kętrzyn, нім. Rastenburg) або Рині (пол. Ryn, нім. Rhein). Супроти них усі замки Великого князівства Литовського – справжні мініатюри. Принаймні про Тракайський замок дослідники справді так висловилися. Поді-
37
Килимок з видом Марієнбурзького замку над річкою Ногат з музейної експозиції
Символи середньовічної архітектури Гданська: Королівська каплиця і «Журавель» над Мотлавою
Пернач. Модифікація булави з верхів’ям, розділеним на кілька вертикально розташованих лопатей («пер»), що радіально розходяться від центру. Кистень (бойовий ціп). Ударна частина «класичного» кистеня у вигляді гирьки кріпилася до руків’я за допомогою ременя, мотузки або ланцюга. Різновидом кистеня був бойовий ціп – він складався з двох дерев’яних циліндричних палиць, з’єднаних між собою ременем або металевим ланцюгом. Своєю формою і розмірами бойовий ціп нічим не відрізнявся від сільськогосподарського ціпа, призначеного для обмолоту зернових культур. Ударну частину бойового ціпа обковували залізом, у неї вбивали залізні загострені шипи. Бойові ціпи широко використовувала піхота, вони були дуже популярною зброєю в середовищі міщанства. Литовський арбалетник. Худ. А. Йонушайте-Віткунєне. Музей війни ім. Вітовта Великого у Каунасі
Арбалет (реконструкція) і болти (накінечники стріл) для нього. XIV - XV ст. Гродненський історикоархеологічний заповідник
Бомбарда з Мальборкського замку. XIV - XV ст.
ЗБРОЯ ДАЛЕКОГО БОЮ. Лук. На східнослов’янських землях ВКЛ використовували складені луки. Їх основа була склеєна з двох планок різних порід дерева (ялівця і берези, сосни і берези) за допомогою риб’ячого клею. Окремо виготовляли кінці лука (з берези або черемхи), їх також приклеювали до основи. Уздовж зовнішнього боку лука наклеювали сухожилля для підвищення його пружності. Кінці лука з боків обклеювали кістяними накладками. Весь лук, окрім його кінців, обклеювали полосами вивареного лубу для захисту від вологи. Східнослов’янські луки мали довжину до 160 см, з натягненою тятивою – до 130 см. Дальність стрільби з такої зброї становила 200–250 м. Довжина стріл варіювалася в межах 75–90 см. Арбалет. Механізований лук, намертво прикріплений до ложа за допомогою кріпильного матеріалу (шнури, шкіряні ремені, металеві петлі). Арбалетна ложа мала спеціальний пристрій для утримування тятиви в натягненому стані і спусковий механізм. Відрізнялися своєю конструкцією і стріли арбалета, їх наконечники прийнято називати арбалетними болтами. Вони були масивними, короткими і гранчастими. Арбалет поступався луку в скорострільності, але був вельми ефективним для пробивання захисних панцерів ворога. Арбалети у вказаний період широко використовували на землях Тевтонського ордену і в Польщі. За підрахунками Ю. Бохана, напередодні кампанії 1410 року в 13 замках хрестоносців зберігалося до 600 тисяч арбалетних болтів, а кількість самих арбалетів була не меншою за 4167 штук. Наприкінці XV століття арбалет уже був доволі типовою зброєю і у війську ВКЛ. Арбалети використовували воїни ВКЛ у битві біля Синіх Вод (1362 р.) і на Ворсклі (1399 р.). Наприкінці XV століття партії арбалетів імпортували до ВКЛ із Польщі. Вогнепальна зброя. Найбільш ефективно гармати під Грюнвальдом були використані хрестоносцями. Гарматним вогнем військо Тевтонського ордену намагалося зупинити атаку польської рицарської кавалерії. Гармати були й у війську союзників, як у армії Ягайла, так і в армії Вітовта. Їх використовували під час облоги замків хрестоносців, у тому числі й Мальборка. Проте відомостей про використання артилерії в ході битви союзними військами ми не маємо.
48
Напередодні Грюнвальдської битви, або Кому найбільше була потрібна ця битва? Кому найбільше була потрібна Грюнвальдська битва? Чи були зацікавленими у битві Польща і Ягайло? Ягайло, як уже згадувалося, прибув до Кракова після воєнних сутичок із Тевтонським орденом, які плюндрували Литву, що й було екзистенційною проблемою ВКЛ. Він прибув до Кракова, що жив незрівнянно спокійніше, красивіше і багатше. 1343 року Польща уклала мирну угоду з хрестоносцями в Каліші – нинішня польська історіографія визнає, що так розпочався мирний період, який тривав майже 80 років. Краків, на відміну від Вільнюса, не зачіпали «рейди» (походи) Тевтонського ордену, навпаки – польські рицарі самі брали участь у таких «рейдах» тевтонців у Литву. Польща навіть могла 1309 року втратити Гданськ, що тоді став символом «зернового складу» Ганзи. Проте навіть столиця Польщі – Краків – на той час була інтегрована у Ганзу і стала її символом видобутку міді, а в усій Польщі приблизно 1400 року налічувалось уже близько 300 міст із магдебурзьким правом. Отже, Польща відвернулася від Литви, її турбував не Гданськ, а Поділля, тож в унії з Литвою Польща вбачала можливість посилити вплив на руських землях. Орієнтація на Схід ще більше заохочує і виправдовує почесну інтерпретацію місії Ягайла у християнізації литовців – Ягайла називають «новим Соломоном або Костянтином», який зробив послугу християнській Європі. Ось чому навіть напередодні Грюнвальдської битви у Польщі було чути голоси проти війни з Тевтонським орденом. Хронікер Длугош драму Ягайла описав дуже просто: Ягайло не хотів залишити Вітовта і литовців у їхніх нещастях і турботах, але також не прагнув перенести із Литви до Королівства Польського важку війну, оскільки польські радники рішуче його за це засуджували, прагнучи запобігти тому, щоб війна не розпочалась і не поширилася далі. Отже, так сталося. І визнається, що основною причиною війни був конфлікт між Тевтонським орденом і ВКЛ щодо Жемайтії, до якого не міг прирівнятися ані конфлікт Польщі з Тевтонським орденом щодо Померанії, ані непорозуміння з Угорщиною щодо Червоної Русі. Зробімо узагальнення – хоча навіть сам Папа Римський заборонив Ордену воювати з Литвою, що прийняла хрещення, проте Жемайтія все ще належала Ордену. Більше того, Тевтонський орден усе ще був могутньою силою, що являла собою екзистенціальну загрозу для Литовської держави. Небезпечним він був і для Польщі,
49
Рельєф, що зображує короля Людвига Баварського, короля Яна Богемського та Рудольфа ІІ, графа Рейнського у рицарських обладунках XIV ст. Перший з означених володарів фактично був одним із ініціаторів «хрестового походу» проти язичницької Литви.
Великий млин у Гданську. З літографії XVII ст. Торгівля зерном була значною статтею прибутків Тевтонського ордену
3
4 А 5 Б
В
1
Г
2
Макет Грюнвальдської битви, виготовлений до 600-річчя битви. Створений і подарований Національному музею Литви АТ «Stumbras». Над проектом працювала команда спеціалістів Інституту історії Литви: Д. Баронас, Р. Пятраускас, Г. Зуєне, Г. Рацкявічус, А. Дубоніс. Фотограф К. Стошкус.
Літерами на загальному вигляді макету позначено: А – табір польського війська Б – табір війська ВКЛ В – татарський табір Г – табір тевтонських рицарів і найманців та «гостей» Ордену.
Цифрами позначено населені пункти і озеро: 1. Грюнвальд; 2. Стембарк; 3. Лодвігово; 4. Ульново; 5. Озеро Любєнь (Лаубен).
Татарські шоломи і щит. Гродненський історико-археологічний заповідник
нічого несподіваного, адже за минулі роки його зверхність визнав екс-хан Золотої Орди Тохтамиш зі своїми дітьми і ще ряд Чингізидів (принаймні, Таш-Тимур зі своїм родом). Сам же Тимур-Кутлук формально залежав від Тамерлана. Отже, кажучи «покорися і ти мені», Вітовт виходив уже з наявної практики. Тимур-Кутлук погодився на вимоги Вітовта, але зажадав три дні на роздуми. Протягом цього періоду він фактично утримував литовське військо: «Посилав до Вітовта скота багато, волів, овець…». Судячи з усього, Тимур-Кутлук або отримав повідомлення про підхід Едигея, або просто зволікав час до ухвалення важливого рішення. Так чи інакше, але поява темника з чисельним військом повністю змінила ситуацію. Едигей одразу взяв стерно влади до своїх рук. Бачачи коливання і невпевненість хана, він викликав Вітовта на переговори і висунув такі зустрічні вимоги, на які Вітовт погодитись не міг. Обидва війська почали готуватися до битви. Польська хроніка передає історію про спір, що відбувся між Спитком і шляхтичем Щуковським. Спитко, мовляв, пропонував прийняти умови Едигея. А Щуковський – навпаки, звинувачуючи Спитка в боягузтві, наполягав на наступі. Здається, подібні розмови таки точилися серед вітовтових генералів. Пропозиції Спитка віддзеркалюють думки українських вояків, для яких степова війна була справою життя. Зважаючи на усобиці в таборі татар, вони розуміли, що зволікаючи (як перед цим робив Тимур-Кутлук), можна сподіватися на розкол у лавах противника. Водночас табір був надійною ослоною. Треба сказати, що використання укріплень під час битви не було новиною для степовиків. Скажімо, 1395 року під час військових дій на Кавказі як Тохтамиш, так і Тамерлан вдалися до такого прийому. Водночас Щуковський уособлював думку рицарів із віддалених земель, де ще домінував відкритий бій рицарською зброєю. Врешті-решт, ця суперечка є прикладом ставлення у феодальному війську до нової зброї та способів її використання. Подібні сперечання виникали в арміях більшості європейських країн аж до XVI століття. Хоча польська хроніка засвідчує, що Вітовт погодився на наступ, проте хід битви вказує на те, що правитель ВКЛ спочатку все-таки діяв, не залишаючи табору. 12 серпня 1399 року Едигей розпочав атаку на центральній ділянці. Із тих скупих описів, які дійшли до нас, можна зробити висновок, що темник діяв спочатку за тактикою Тамерлана, а саме: через центр спробував повалити литовські полки на їхні власні укріплення, викликати паніку і швидко здобути перемогу. Проте і Вітовтове воїнство виявилося на висоті. Вже під час першої атаки татари засипали бойові порядки противника стрілами. Не залишилися в боргу й литовці. Хоча літописець критично описує застосування вогнепальної зброї: «В полі чистому пушки і пищалі не дєйствени». Але потім усе-таки зазначає, що стрільба з литовського боку завдала чималої шкоди ворогу й кілька разів змушувала його до відступу. Після кількагодинного запеклого бою «почала перемагати Литва князя Едигея Ординського». Тоді темник змінив тактику і, продовжуючи відступ уже як організований, пускає орду Тимур-Кутлука на фланги Вітовта. З того, що ханові вдалося доволі швидко обійти литовські полки, виходить, що Вітовт, наступаючи на ворога, зі своєю кіннотою і, можливо, частиною піхоти необережно просунувся далеко від табору. Литовський полководець, очевидно, спробував виправити ситуацію і намагався за допомогою частини війська зупинити Тимур-Кутлука. Літописець так описує найдраматичніший момент
84
битви: «І бисть брань люта і сєча зла зєло». З того, що всі джерела битви вказують на Тохтамиша як на людину, яка першою втекла з поля битви, стає зрозумілим, що саме його чамбули стояли на фланзі, на який обрушився Тимур-Кутлук. Втеча Тохтамиша і вирішила долю битви. Бойові порядки литовського війська було зруйновано, підрозділи змішано. Ординці швидко оволоділи табором, після чого переслідували втікачів до Києва. Вітовт теж рятувався втечею «в малій дружині». Велика частина війська загинула або потрапила в полон. Самих князів, що полягли на полі, літописець налічує 74 особи, серед яких Андрій і Дмитро Ольгердовичі, Спитко з Мельштина та інші. Літописець занотував: «Оскудєвшу людми від ТемирКутлукєва побоїща в полі чистім ... і була тоді скорбота велика і пустота людей в Литві». Щоправда, пізніше прізвища князів, яких вважали загиблими, знову зустрічаються в джерелах. Напрямок переслідування вказував на подальший рух татар. Едигей як талановитий полководець мав розуміти, що внаслідок перемоги у нього з’явилась можливість доволі легко оволодіти Києвом та іншими містами. Бо, як писали вже через 120 років литовські можновладці, «Київ – це ворота всьому панству». Проте ця фортеця виявилася ворогу не по зубах. Вочевидь, коли джерела говорять про «всю силу литовську», що ходила в похід, то тут слід розуміти перш за все дружини князів та інших вельмож. Водночас частина місцевих вояків, зокрема міські ополчення, швидше за все, у далекий похід у степи не вирушали. Саме тому Київський замок відбив ворожі приступи. На жаль, не відомо, чи застосовували татари під час його штурму захоплені гармати. Поки Тимур-Кутлук з Едигеєм тримали в облозі Київ, їхні чамбули розсипалися по українських землях аж до самого Луцька: «Багато міст попленіша, багато країн (тут: князівств. – Авт.) повоєваша і пусто створивши». Нарешті, татарські керманичі, розуміючи, що Київ їм не захопити, а без цього залишатися в ближніх степах небезпечно, почали відступати. Можна лише уявити ту кількість здобичі й полону, що переможці забрали із собою. Тільки Київ дав відкупу 3000 рублів (величезні на ті часи гроші).
"Присяга Вітовта". 1901. Худ. Я. Стіка. На картині справа зображено палаюче Ковно (Каунас)
Литовський замок у Києві. Малюнок Л. Рєзнікової за реконструкцією С. Климовського і В. Щербини
85
Татарський поясний ківш ХІІІ ст. Улус Джучи. Зібрання Державного Ермітажу у Санкт-Петербурзі
Битва європейців з мусульманами на французькій мініатюрі XIV ст.
У травні наступного року литовські полки швидким маршем дістались Одоєва і рішучим штурмом здобули місто. Після низки локальних сутичок ворожі війська з великими князями на чолі зустрілися біля Вязьми. Але знову до битви не дійшло, і противники розійшлися. Відсутність татар пояснювалась якраз «ординською» політикою Вітовта. Ще навесні його клієнт Джелал-ад-дін вирушив із Києва в степ, і в червні розбив Шадібека і захопив Сарай. Його успіх багато в чому базувався на незгоді, що саме тоді виникла між Шадібеком та Едигеєм. Але успіх був нетривалим. Едигей упродовж літа розбиває Джелал-ад-діна і змушує його до втечі спочатку в Болгарію (Волжську), а потім до Литовської держави. Новим ханом стає Булат-Солтан. Аби добити конкурентів і ослабити ВКЛ, у вересні Булат з Едигеєм організовують великий похід на Київщину й Поділля. Проте час виявився невдалим, бо Вітовт уже повернув полки з московського напрямку. Джерела мовчать про якісь великі розорення, з чого напрошується висновок, що напад було відбито. Такі успіхи давали надію Вітовту 1408 року здобути рішучу перемогу у війні з Великим князівством Московським. Тим більше, що навесні московські війська були втягнені в рязанську усобицю і розбиті. Правитель ВКЛ зібрав усе своє військо, а також залучив поляків та тевтонців. Проте в липні на службу до Василія переходить Свидригайло з більшістю сіверських князів та бояр. Будучи здібним і хоробрим полководцем і маючи під рукою українські полки, що звикли до прикордонної війни, цей нащадок Ольгерда завдав Вітовту ряд потужних ударів, нападаючи із засідок. Щодо татар, то цього разу від Едигея на московському боці діяв невеликий загін, причому в лавах Свидригайла. Врешті-решт, Вітовт і Василій зі своїми військами зустрілись 1 вересня на річці Угрі. Простоявши доволі довго, обидва правителі підписали мирну угоду. Едигей, дочекавшись, поки московський князь розпустить своє військо, і керуючись інформацією про шляхи, отриманою від татар, що служили у Василя, в грудні того ж 1408 року всією ордою вступає до Московської держави і бере в облогу Москву. Ординські війська піддали вкрай страшному спустошенню. В цей час Вітовт, користуючись відсутністю Едигея і частини війська в Сараї, посилає туди з Києва Джелал-ад-діна. Той швидко проходить крізь степ, розбиває Булат-Солтана і захоплює столицю держави. Едигей, отримавши про це повідомлення, бере з Москви викуп у 3000 рублів і з великим полоном вертається в Орду. Джелал-ад-дін не став випробовувати долю і, пограбувавши край, як і раніше, відступив під охорону Київських фортець. І могутній темник нічого не міг із цим вдіяти. На деякий час активність у східноєвропейському степу спадає. Едигей із Булат-Солтаном знову націлились на Хорезм, а у Вітовта вся увага вже була прикута до війни з Тевтонським орденом.
90
Війська у Грюнвальдській битві: масштаби, потужність і географія Якої величини війська зійшлися в битві? Чисельність військ в історії військової справи зазвичай необхідна для представлення масштабу і важливості битви. Величина військ, що брали участь у Грюнвальдській битві, зменшується з кожною епохою критичного мислення: деякі середньовічні літописці згадували про мільйон або навіть про мільйони воїнів, деякі історики ХІХ століття – про сто або сотні тисяч, а сучасні історики зазвичай говорять про десятки тисяч. Усе-таки може скластися враження, що історики переповідають лише відмінну одна від одної інформацію з різних джерел. Проте знайти ці дані у джерелах не можуть – їх вираховують, застосовуючи різні методики аналізу та інтерпеляції. Проте найчастіше цифри беруть «зі стелі», створюючи ілюзію, що там вони й записані. Про загальну чисельність військ, що брали участь у Грюнвальдській битві, немає жодних даних. Від Длугоша ми знаємо лише те, що за своєю чисельністю військо Ордену було меншим, ніж у союзників, а литовське військо – меншим, ніж польське. Опираючись на ці відомості, застосовується пропорція 1:2 – у співвідношенні війська Тевтонського ордену до війська союзників, і та ж сама пропорція – між військом ВКЛ та військом Польщі. Ненабагато більше джерела розповідають і про чисельність загиблих, тим більше невідоме співвідношення між ними й тими воїнами, що залишилися живими. З одного листа начальника замку Тевтонського ордену, написаного в жовтні 1410 року, відомо, що Вітовт привів із поля бою тільки половину війська. Щоправда, залишається невеликий нюанс – невідомо, скільки воїнів серед тих, хто не повернувся, загинуло у самій битві, а скільки – від дизентерії під час облоги Марієнбурґа. Ще відомо від Длугоша, що поляків загинуло небагато – він називає 12 не надто відомих воєначальників. Пізніше з’являються й більш конкретні дані – скажімо, у буллі Папи від 1412 року згадано про 18 тисяч полеглих «християн». Пізніше ця кількість ще більше зростає, тому надзвичайно важ-
91
"Після Грюнвальдської битви" 1924. Худ. А. Муха
Зображення рицаря-копійника. І пол. XV ст. Гнєзно, кафедра Пресв. Діви Марії
Дарча грамота від 17 липня 1410 р., видана королем польським Владиславом на полі між Танненбергом і Грюнвальдом, якою король винагороджує за мужність і військові заслуги під час «битви прусської» Івана Сушика з Романова і надає йому села Боришовка і Вишній Зубов у землі Галицькій. (Зберігається у архіві AGAD, Варшава).
Найвірогідніше, Іван Сущик належав до давньоруського рицарського стану (боярства) і як такий володів спадковою власністю – селом Романовим, з якого й виконував військову (земську) службу. Старовинне село Романів розташоване в 11 км на північний схід від Бібрки (нині однойменне село Перемишлянського району Львівської області). С. Боришковка, що його отримав І. Сушик за військові заслуги, зараз не існує. Натомість є с. Боришковці, відоме десь з XVI ст., розташуване на р. Збруч, на відстані однієї милі від впадіння його в Дністер (сучасн. с.Боришковці Борщівського району Тернопільської області). Села з назвою Вишній Зубов зараз не існує, натомість є старовинне село Зубов, що, можливо, успадкувало територію і частину назви свого попередника. Розташоване в 7 км на захід від Теребовлі (нині с. Зубов Теребовлянського району Тернопільської області). Усі ці припущення читач має можливість обґрунтувати, зазирнувши у видання: Історія міст і сіл Української РСР. Львівська обл.; Тернопільська обл.; Matricularum Regni Poloniae summaria..., Ed. T. Wierzbowski, J. Sawicki, Pars I-V, W. 1905-1961.
100
P.S. Іван Сушик був не єдиним у Галичині, кого винагородив Ягайло з тієї ж причини. Див. Тернопільська обл. Теребовлянський район. Історія. В.: Інтернет-ресурс.
101
Замок у Зінькові. Худ. Н. Орда. Містечко Подільської землі у 1404 р. було надано польським королем Владиславом ІІ Ягайлом Петру Шафранцю. Однією з умов було зобов'язання нести військову службу у королівському війську і споряджати за портреби до нього 6 копійників (сулиць) і 12 стрільців
Трокське, Віленське, частково Гродненське, при яких, звичайно, були і руські загони, оскільки у самому Вільно понад половину жителів становили руські). То всі останні (36) припадають на руські області, що входили до складу Литовського князівства: Лідське, Медниківське, Смоленське, Полоцьке, Вітебське, Київське, Пінське, Новогрудське, Брестське, Волковиське, Дрогичинське, Хмельницьке, Кременецьке, Стародубське та ін., ...руських у Танненберзькій битві брало участь приблизно стільки ж, скільки й поляків». Білоруський історик Дмитрій Довгялла у своїй праці «Битва при Грюнвальді 15 липня 1410 р.», що побачила світ 1900 року у Вільно, вперше в білоруській історіографії спробував визначити кількість «руських» воїнів із «Західноруського краю», що взяли участь у тій битві. З перелічених Я. Длугошем корогв ВКЛ до литовських він зарахував 5 (віленську, волковиську, ковненську, медницьку і трокську), а до східнослов’янських, «руських» – 15 (брестську, вітебську, гродненську, дрогичинську, київську, кременецьку, лідську, хмельницьку, новогрудську, пінську, полоцьку, три смоленських і стародубську). Ще більш категорично і патріотично висловився про кількість східнослов’янських воїнів на Грюнвальді сучасний білоруський історик А. П. Грицкевич. Він твердив, що із 40 хоругв Вітовта білоруськими були 28, українськими – 8, а власне литовськими – тільки 4... У пострадянських білоруських підручниках та посібниках, як правило, стверджується, що білоруська частина війська Вітовта становила понад половину його армії. Білоруський дослідник В. Насевич вважає, що русини і литовці у війську Вітовта були в пропорції 3 до 1(30 білорусько-українських корогв на 10 «власне литовських»). Сучасний білоруський історик Ю. Бохан у своїй останній праці, присвяченій Грюнвальдській битві, як свого часу і польські історики М. Біскуп та Я. Домбровський, схиляється до думки, що русини становили близько 2/3 війська Вітовта, а 1/3 частина припадала на литовців: «Більшість же сучасних істориків схиляються до того, що 2/3 війська були саме “русинськими” і тільки 1/3 – литовськими і жемойтськими». Г. Саганович, що присвятив спеціальне дослідження вивченню кількості східнослов’янських воїнів, які брали участь у Грюнвальдській битві, дійшов висновку, що русинів у складі війська Вітовта було не менше половини від загальної кількості воїнів. Із певними застереженнями він стверджує, що русини насправді представляли у військах союзників більшу силу, можливо – другу після поляків. Як би там не було, внесок русинів, спільних предків сучасних білорусів та українців, у ту перемогу був вельми значним. Звісно, далекими від науковості є твердження білоруської патріотичної публіцистики про те, що ніби предки сучасних білорусів відіграли головну роль у перемозі союзних армій, проте й применшувати їхні заслуги, їхній внесок у загальну перемогу Литви і Корони Польської не слід.
106
Битва Битва – Ягайла чи Вітовта? Це питання, звичайне з точки зору військової справи, обросло інтерпретаціями, обумовленими польсько-литовським конфліктом. Під час пошуку відповіді на нього аналіз джерел часто підмінюється фрагментом із широко відомої картини Яна Матейка: для литовців він зображує центральну роль Вітовта і цілковито другорядну – Ягайла. Отож Грюнвальдська битва стає, перш за все, перемогою Вітовта, таким чином списуючи Ягайла, а тим самим – перемогою Литви, яка відсторонює Польщу. З іншого боку, для поляків Ян Матейко, слідуючи за Длугошем, зображує християнськість та розсудливість, а водночас – запальність Вітовта, що призвела до втечі литовців. Картина Яна Матейка «Грюнвальдська битва» - перемога Вітовта? Один із найвідоміших творів польського художника Яна Матейка (1838–1893 рр.) – «Грюнвальдська битва» (закінчений 1878 р.) – став національним символом Польщі. Це – видатний твір мистецтва, що зображує подію з історії Литви. Коли 1936 року репродукцію твору було надруковано у редагованій Адольфасом Шапокою «Історії Литви», картина Я. Матейка увійшла в національну самосвідомість литовців як один із найважливіших творів «литовської» галереї історичного мистецтва. Грюнвальдську битву митець показує перш за все як перемогу Польщі. Проте фігура тріумфуючого Вітовта створює ілюзію, що на картині зображується військо Литви. Чи ця ілюзія не є причиною того, що картина така популярна у Литві? Щойно закінчену картину було перш за все експоновано у Кракові, а вже потім її повезли на показ до інших міст Європи. «Грюнвальдська битва» отримала багато оцінок у тодішній пресі. Ось яку рецензію на неї дала французька газета «Le temps» (20.06.1880): «Це не картина, це радше музей, потрібно не менше восьми годин, щоб можна було взагалі зробити аналіз епізодів, груп, фігур, що представлені на ній». У центрі картини зображено Вітовта (1) – це символізує його як воєначальника. Підняті вгору руки Вітовта проголошують перемогу. Під копитами його коня – великий комтур Конрад Ліхтенштейн (2), який упав на землю, і щойно повалений союзник Тевтонського ордену, князь Олесьниці (нім. – Oels) Конрад Білий (3). У руці Вітовта – парадний меч (що використовується тільки під час урочистих церемоній), а на його голові Матейко зобразив великобоярську шапку із XVI–XVII століть (це речі з особистої колекції Я. Матейки). Хрестик, що його додав художник, має означати, що шапка є на голові князя. Трохи далі за списами – литовська хоругва зі стовпами Гедиміновичів. Вітовт – в оточенні польських рицарів, що зображені у «сарматських», XVII століття боярських одежах і з такою самою зброєю. Більшість із них спішилися (щоб не заступати розташовані далі фігури). На коні зображений тільки Завіша Чорний (4), який здійснює удар важким списом і який пізніше став відомим на престиж-
107
Хоругва Конрада Білого, князя олесьницького
Сцена битви під Грюнвальдом на труні Св. Станіслава покровителя Польщі. XVII ст. Петер фон ден Реннен та інш. Кафедра на Вавелі
12
6 9 8 7
3
«Грюнвальдська битва». 1878. Я. Матейко. Варшавський національний музей
108
13
1
11 4
5
10
2
109
Хоругва міста Бальга
"Богородиця" - пісня, з якою польське військо ставало до бою у Грюнвальдській битві. Нотний запис піснеспіву, опрацьований С. Бурсою, графічне оформлення Я. Биковського. 1910. Народна бібліотека у Варшаві
а легко захищені арбалетники зазнали відчутних втрат. Напевне, це й було першим завданням, яке поставив Вітовт своєму авангарду. У відповідь рицарі пішли в контратаку. За звичаями тих часів, вояки розсипалися по полю і перетворили битву на велику кількість турнірів та герців без правил. Поки литовські полки билися з тевтонськими, польське військо залишалося бездіяльним. Вояки рвалися в бій, проте Ягайло не давав команди. Коли ж литовське військо почало відступати, король кинув у бій своє військо. В цей час полки Вітовта залишили поле битви. Якщо приймати офіційну версію перебігу подій, засновану на хроніці Длугоша, то такий розвиток подій одразу викликає багато запитань. По-перше, чого чекав Ягайло. Поширена думка про його нерішучість не витримує критики, оскільки в разі потреби Ягайло діяв швидко, рішучо і мужньо. По-друге, версія, що полки Вітовта втекли у паніці, а потім були ним зібрані і вчасно повернені назад. Річ у тім, що специфікою феодального війська було те, що якщо воно втікало, то вже назад повернутися не могло. Швидше за все, Ягайло і Вітовт застосували татарську тактику – за допомогою фальшивої втечі змусити ворога підставити свій тил чи фланги. Це було другим завданням легкої кінноти під час атаки на рицарів. І це завдання вона виконала блискуче. Цікаво саме те, що дещо пізніше в одному листі орденського брата до магістра прямо вказано, що хрестоносці попалися на «татарську хитрість» Вітовта. Отже, коли кіннота Великого князівства Литовського залишила поле битви, поляки, прикриті з правого флангу білоруськими пішими полками, а з тилу – чеською піхотою, рішучо почали тиснути на тевтонців. Останні поступово охопили польські фланги, заходячи в тил. Особливо глибоко рицарі зайшли саме у правий фланг. І коли Юнгінген кинув у бій останні резерви, вважаючи, що битву вже виграно, зненацька за його лівим флангом з’явився Вітовт зі своєю кіннотою. Швидкою атакою він розтрощив увесь тил рицарів. Почалася паніка, і вороже військо кинулося тікати. Перемога була видатною: Юнгінген загинув у бою. Достеменні втрати тевтонців невідомі, але вони мали бути великими. Давши відпочити війську, поховавши загиблих і допомігши пораненим, союзники рушили на орденську столицю. Проте під Марієнбургом Вітовт швидко підписав із тевтонцями вигідну для себе сепаратну мирну угоду й повернувся до Литви. Це змусило і поляків, у свою чергу, піти на мир. Цікаво, що вже після битви великий князь почав поступово розпускати військо. Спочатку розпустили безпосередньо литовські полки. Водночас українсько-білоруські і татарські контингенти князь тримав при собі до кінця кампанії. Крок був розумний з огляду на можливість активних воєнних дій у наступному році.
122
Після битви Розподіл трофеїв Відомо, що литовці повернулися з трофеями. Хроніка Биховця свідчить – з хоругвами і бородами комтурів: • «І половину німецьких хоругв та половину борід, відірваних у магістра та всіх його неживих комтурів, передали Польщі, а половину – Литві, і ті їхні бороди і хоругви в Кракові почеплені у замку, у храмі святого Станіслава, а у Вільнюсі – також [у катедрі] святого Станіслава»; • «Y połowicu choruhwey nemeckich y borody mistrowu y wsich kuntorow jeho z mertwych obodrawszy, y połowicu wziali do Polskij, a połowicu do Litwy, hde ż tyie borody y choruhwi ich w zamku Krakowskom w cekrwi swiatoho Stanisława, a w Wilni także u swiatoho Stanisława zaweszony sut». Цей екзотичний мотив борід як трофеїв є і в німецьких джерелах – про це пишуть уже згадувані Симон Ґрунау і Мартин Кернднер. Останній, окрім мечів, трьох великих хоругв (ми сказали б «ґонфанон») та інших 24 менших хоругв, згадує ще й горни, бороди («Etzliche Langeberthe, so man den Ehrlichen Rittermessigen leutten abgeschnitten mit Hauth und Haar»), і навіть руку Кьокеріца (Köckeritz) в обладунках, який сам особисто напав на Ягайла. Повторимось – ці джерела пізні, а на 500 років раніше Я. Длугош уже в середині XV століття написав працю «Banderia Prutenorum», у якій перемалював і описав трофейні хоругви Ордену, що висіли у Вавельській кафедрі. В історіографії ця тема упродовж тривалого часу не розглядалася. І знову виникає унікальна роль Свена Екдаля. Саме він здійснив аналіз і звернув увагу на те, що частина хоругв у згаданій праці намальована не з оригіналів. І все ж таки залишаються прогалини. Справді, хоругв із Грюнвальдської битви, що висіли у Вавелі, було близько 30. А де інші 20 (тим більше, що були й запасні хоругви – і серед трофейних)? Особливо у вічі впадає відсутність хоругви Пресвятої Діви Марії – однієї з трьох найголовніших хоругв Тевтонського ордену. Але ж саме з цим корпусом і билося військо ВКЛ на початку бою. На думку С. Екдаля, хоругви, яких не вистачає, були трофеями ВКЛ, і про них у середині XVІ століття згадує у своєму трактаті Михайло Литвин (лат. – Michalon Lituanus). Він стверджує, що під час пожежі 1529 року у Вільнюській кафедрі згоріло «близько 300 старих хоругв, з перемогами здобутих у роксоланів, москвенів, татарів, німців та інших народів, і 12 нових хоругв, котрі там були почеплені після здобуття перемоги над москвенами під Оршою 8 вересня 1514 року». Отже, резюмуюче твердження дослідження С. Екдаля може бути таким: не всі хоругви, намальовані в «Banderia Prutenorum», висіли у Вавелі, а організоване Я. Длугошем поповнення їх колекції, домальовуючи частину, було не чим іншим, як наміром применшити роль ВКЛ у Грюнвальдській битві.
123
Костел Св. Станіслава у Вільнюсі
Сигізмунд Люксембурзький
Облога Марієнбургу (Мальборка) під час Тринадцятилітньої війни. Малюнок XV ст.
Модель середньовічного Кенігсберга. Державний архів у Дортмунті
У наші дні історики вводять нові джерела, з яких бачимо, що ділилися й невільниками. Із листа Сигізмунда Люксембурзького, датованого 1411 роком, відомо про полонених, 600 із яких на той час усе ще були в Польщі, а 300 – у Литві. Невідомо, чи ці дані відповідають пропорціям розподілу. Вони чітко прослідковуються у розподілі території Тевтонського ордену. Як відомо, союзники через декілька днів після битви здійснили похід через Ольштинек (нім. – Hohenstein), Ольштин (нім. – Allenstein), Моронг (нім. – Mohringen), Джезгонь (нім. – Christburg) до Марієнбурга. Частину полонених, отримавши від них зобов’язання, що вони представлять у Краків викуп, було відпущено в Оструду (нім. – Osterode), куди було дозволено вивезти тіла загиблих (великого магістра та інших). Дорогою до Марієнбурга союзники захоплювали згадувані замки без спротиву, але все-таки похід затягнувся на 10 днів, поки нарешті 26 липня було почато облогу Марієнбурга. Його захист уже встиг організувати Генріх фон Плауен, комтур Свецє (нім. – Schwetz), що участі у Грюнвальдській битві не брав і на час битви залишився у своєму замку і який у майбутньому став великим магістром Тевтонського ордену (обраний 9 листопада). Отримавши звістку про поразку, він із 2 000 кінних воїнів уже 18 липня здійснює похід у Марієнбург, збирає ще й тих воїнів, що залишилися (всього 4–5 тисяч) і організовує захист цього замку. Опираючись на допомогу скарбника Ордену, що врятувався з битви, Плауен відправляє посланників до Німеччини, Угорщини, Чехії – в розташовані там замки Тевтонського ордену, щоб найняти нових воїнів. Під час походу до Марієнбурга і під час його облоги союзникам через посланників здалися замки Хелмнської і Поморської землі, такі міста, як Гданськ (нім. – Danzig), Ельблонг (нім. – Elbing), Свецє (нім. – Schwetz), Гнєв (нім. – Mewe), Тчев (нім. – Dirschau), Новє (нім. – Neuenburg), Бродниця (нім. – Strasburg) і Бранденбурґ, а лояльність Ягайлу декларували і всі чотири єпископи. У замки, що були зайняті і що здалися, було призначено адміністраторів. Проте Длугош вважає Вітовта рядовим адміністратором поряд з іншими 18 польськими рицарями та князем Мазурським – він отримує тільки два замки з містами Кенігсберг і Пасленк (нім. – Pr. Holland). Але спираючись на деякі джерела, можна дійти висновку, що Вітовт і без відома Ягайла наділив собі замки в Бальзі, Щитно (нім. – Ortelsburg) і Кентшині (нім. – Rastenburg) та відправив до них своїх адміністраторів. Це змушує замислитись. Якщо зробимо географічний розклад цих замків, то побачимо, що Ягайло польським рицарям нічого не віддав на північ і схід від лінії Ельблонг (нім. – Elbing) – Оструда (нім. – Osterode) – Нідзиця (нім. – Neidenburg). Отже, південні точки Вітовта – Щитно (нім. – Ortelsburg) і Пасленк (нім. – Pr. Holland) обіймають територію, у яку потрапляє і Вармійська єпархія, що декларувала свою лояльність Ягайлу. Тобто Вітовт добився, щоб йому було віддано половину Ордену – всю його північну частину з можливістю претендувати на Вармію (з могутнім конгломератом замків), а також на Жемайтію. Поляки отримують південну частину Тевтонського ордену і Помор’я. Це ще раз змушує поставити запитання: як армія «втікачів» могла брати участь у розподілі замків?
124
Вся біда в тому, що Орден не здався, і реально територію Тевтонського ордену поділено не було. Облога Марієнбурга тривала до 19 вересня – союзникам не вдалося ні здобути місто, ні змусити Генріха фон Плауена до перемовин. Вітовт із військом припинив облогу на день раніше, за Длугошем, отримавши у таємних від Ягайла перемовинах обіцянку маршала Лівонії, що Орден не претендуватиме на Жемайтію. Окрім Марієнбурга, союзникам не здалися і зберегли відданість Ордену ще й замки комтурій Радзинь-Хелмінського (нім. – Rehden), Гданська (нім. – Danzig), Свецє (нім. – Schwetz), Бальґи (нім. – Balga), Раґайнє (нім. – Ragnit), Клайпеди (нім. – Memel), хоча Радзинь-Хелмінський Ягайло зайняв, повертаючись до Польщі. Відступили, але в захоплених союзниками замках залишилися гарнізони. Щоправда, вже на початку жовтня стало зрозуміло, що гарнізони, залишені Ягайлом в Оструді, Нідзиці і Дзялдово (нім. – Soldau), здалися Ордену і що було зайнято Ельблонг, Торунь. Усе-таки в листі, датованому груднем 1410 року, Вітовт заохочує рицарів з областей Бальґи, Бранденбурґа і маловідомої «Нижньої Пруссії» (нім. – Nedirlande), що присягли йому, захищати від хрестоносців і втримати в залежності до нього («widersteet den cruczegern und haldet die huser an uns») йому належні «такі замки, як Ельбінґ, Хрістбурґ, Голанд, Штум та інші, а також замки, що знаходяться в Хелмнській землі в Поморських краях», бо він збирає військо разом із Ягайлом, щоб зайняти Пруссію. Хоча й невідомо, чи всі ці замки, а особливо хелмнські і поморські, належали безпосередньо Вітовту (і взагалі, чи ще належали союзникам), проте зрозуміло, що восени 1410 року в замках, що їх повернув собі Тевтонський орден, – у Тчеві (нім. – Diršau), Новій Любаві (нім. – Neumark), Оструді (нім. – Osterode), Нідзиці (нім. – Neidenburg), Дзялдові (нім. – Soldau), Міломлині (нім. – Liebemühl), Пасленку (нім. – Preußisch Holland), Ольштині (нім. – Allenstein), Гданську (нім. – Danzig), Ельблонзі (нім. – Elbing), Грудзьондзі (нім. – Graudenz) – було взято в полон як польські, так і литовські гарнізони. І справді, у січні 1411 року Вітовт і Ягайло вирушили в похід, але здійснили його тільки до Рацьонжа – міжнародна опінія (Папа, імператор, королі Англії і Франції) заступилася за Орден і змусила вступити у перемовини щодо миру. 1 лютого 1411 року було укладено Торунський мир, відповідно до якого Жемайтія передавалася ВКЛ до смерті Вітовта і Ягайла, а Добжинська земля відійшла до Польщі, тобто було здобуто стільки, скільки й вимагалося до битви. Все-таки, Ян Длугош Торунський мир охарактеризував як «ганебний і збитковий». Цитуємо: «Велична і пам’ятна перемога в Грюнвальдській битві була перетворена на нікудишню і майже сміхотворну, королівству Польському вона не принесла ніякої користі, а Князівству Литовському дала дуже багато». Таким було розчарування Польщі. Зневірюються результатами Грюнвальдської битви інколи навіть і сьогодні – така велична перемога і порівняно нікудишні наслідки. Адже за Торунською мирною угодою 1411 року, Орден відступав Жемайтію Вітовту тільки поки він буде живий. Польщі для повернення Помор’я знадобилося ще півстоліття, а Литві ще двічі довелося воювати проти Тевтонського ордену (у 1414 р. і 1422 р.), аж поки той остаточно відмовився від Жемайтії. За Мельнською мирною угодою 1422 року, західний кордон Литви було затверджено надовго (до 1923 р.).
125
Замковий дитинець у місті Нідзіца
Розписка полоненого рицаря Миколая фон Варнсдорфа від 20 грудня 1410 р., де він зобов'язується сплатити викуп у розмірі 150 чеських грошей. Наразі воєнного конфлікту Ордену з королем польським або великим князем литовським рицар обіцяє не виступати на боці Ордену. Архів AGAD у Варшаві
1 лютого 1411 р., Торунь. Генріх фон Плауен, великий магістр Тевтонського ордену, укладає мир із Владиславом, королем польським, та Олександром Вітовтом, великим князем литовським. Державний архів AGAD у Варшаві
Годинникова вежа ратуші міста Торунь
140
141
Постскриптум: Що було б, якби Грюнвальдська битва була програна? Вітовт уранці 15 липня 1410 року – воєначальник, що зазнав поразки (у битві під Ворсклою), увечері він став переможцем у битві епохального масштабу. Порівняння Вітовта як полководця з Олександром Македонським і Юлієм Цезарем уже серед його сучасників було однією з двох важливих частин іміджу Вітовта (друга – традиція Вітовта як християнського володаря). Отже, Грюнвальд і Вітовт є однією з найважливіших складових частин традиції та ідейної спадщини ВКЛ. Вистоявши перед агресією Заходу, що тривала 200 років, ВКЛ спромоглося здолати трагічну екзистенціальну колізію, коли Захід уже залишив для Литви тільки роль бар’єра або межі між Сходом і Заходом. Для Литви відкрився шлях у Середню Європу і до західної цивілізації. Зазвичай теми величних перемог в історії закінчуються розглядом, як міцно цей сюжет затвердився в суспільній пам’яті. Можемо й ми згадати про Грюнвальдську битву в історичній пам’яті Литви – про поезію литовського поета ХХ століття Майроніса і Вітовтіану 1930 року, коли урочисто, по всій Литві відзначали 500 років від дня смерті Вітовта. А ще більше – про передвоєнні і воєнні видання московського «Воєнвидаву», у яких формується сталінська ідея Грюнвальдської битви як ідея битви із Заходом, і випливає з того «легалізація» теми Грюнвальду – від назв совєтських партизанських загонів і колгоспів до назви спортивного товариства, баскетбольний клуб якого перевернув догори ногами плани сталінських ідеологів. Протиборство баскетбольних клубів каунаського «Грюнвальду» і московського ЦСКА у 1982–1987 роках було справжньою боротьбою Литви не із Заходом, а із символом Східної мілітаристської імперії, боротьба, що вочевидь наближала суспільство до Відродження. Проте, може, є сенс розглянути реабілітоване Олександром Демандтом «що було б, якби було» – що було б, якби Грюнвальдська битва була програна? Адже ризик або провокація, на яку пішов Вітовт, могла не виправдатися – могло ж військо Литви не повернутися на поле раті або не встигнути, коли військо Польщі не витримало удару четвертого клину магістра. Що тоді? Якщо насправді основною причиною цієї битви був конфлікт ВКЛ із Тевтонським орденом за Жемайтію, то тоді Жемайтія була б навіки приєднана до Тевтонського ордену, і над Балтією була б сформована цілісна територіально – від Гданська до Таллінна – держава Тевтонського ордену, а його східною межею була б не лише естонська річка Нарва, але й литовська річка Невєжіс. Десятирічна розруха і громадянська війна між Сигізмундом Кейстутовичем і Свидригайлом, що запанували після смерті Вітовта, і так уже вели до перспективи роз-
142
колу ВКЛ – на «руську» (Свидригайло) і «польську» (Сигізмунд Кейстутович) частини. Тож така ситуація тим більше могла б реалізуватися у слабкому ВКЛ, якби було програно Грюнвальдську битву, а його подальшою перспективою був би розподіл між Москвою і Краковом. У такому випадку ВКЛ стало б не колискою сучасних народів, а історичним епізодом, оскільки на литовців чекала б доля пруссів. Такою самою була й доля латвійців та естонців, бо вже давно визнано, що тевтонську колонізацію у Лівонію зупиняв клин Паланґа-Швентої в Жемайтії. Якщо це так, то сьогодні ми мали б Калінінградську область не від Бальґи до Тільжє (нім. – Tilsit), а від Гданська до Таллінна. На цьому фантасмагоричному місці, може, й зупинимось. Краще потішимося тим, що Грюнвальдська битва показала суть солідарності народів і стала точкою опори оптимістичної екзистенції для багатьох із них. Найголовніша бібліографія Грюнвальдіади Джерела 1. Лист Ягайла від 16 липня 1410 р. із ратного поля до королеви Анни – Scriptores Rerum Prussicarum. Die Geschichtsquellen der Preußischen Vorzeit bis zum Untergange der Ordensherrschaft. Hrsg. von T. Hirsch, M. Töppen, E. Strehlke. Bd. 3. Leipzig, 1866. S. 425-426. 2. Лист Ягайла від 18 липня 1410 р. до єпископа Познанського Альберта – Scriptores Rerum Prussicarum. Die Geschichtsquellen der Preußischen Vorzeit bis zum Untergange der Ordensherrschaft. Hrsg. von T. Hirsch, M. Töppen, E. Strehlke. Bd. 3. Leipzig, 1866. S. 426-427. 3. Повідомлення про битву посланників і мирних посередників короля Угорського Миколая Ґари та Чцібора Чціборика (II половина серпня місяця 1410 р.) – S. Ekdahl. Die Schlacht bei Tannenberg 1410. Bd. I. Berlin, 1982, p. 182 4. Прусські аннали торунських францисканців = Franciscani Thorunensis Annales Prussici (1410) – Scriptores Rerum Prussicarum. Die Geschichtsquellen der Preußischen Vorzeit bis zum Untergange der Ordensherrschaft. Hrsg. von T. Hirsch, M. Töppen, E. Strehlke. Bd. 3. Leipzig, 1866, p. 57–316. 5. Некролог комтурії Маастріхту Тевтонського Ордену = Das Anniversarienbuch des D.O. hauses zu Maestricht (1410) – Scriptores Rerum Prussicarum. Die Geschichtsquellen der Preußischen Vorzeit bis zum Untergange der Ordensherrschaft. Hrsg. von T. Hirsch, M. Töppen, E. Strehlke. Bd. 3. Leipzig, 1866, p. 317 виноска 2. 6. Хроніка Конфлікту = Cronica conflictus (1410-1411) – Cronica conflictus Wladislai regis Poloniae cum Cruciferis anno Christi 1410. Z rękopisu Biblioteki Kórnickiej wyd. Zygmunt Celichowski. Poznań: Biblioteka Kórnicka, 1911. 7. «Книга заробітку» Тевтонського ордену = Das Soldbuch des Deutschen Ordens (1410 1411) - Das Soldbuch des Deutschen Ordens 1410/1411: die Abrechnungen für die Soldtruppen mit ergänzenden Quellen bearbeitet und ediert von S. Ekdahl. Köln, Wien, 1988; Das Soldbuch des Deutschen Orden 1410/1411. Die Abrechnungen für die Soldtruppen. Teil II: Indices mit personengeschichtlichen Kommentaren. Bearbeitet von Sven Ekdahl. Red.: Dieter Heckmann (= Veröffentlichungen aus den Archiven Preußischer Kulturbesitz 23,II), Köln, Weimar, Wien 2010. 8. Продовження «Хроніки землі Прусської» Івана із Посільґе = Johann von Posilge „Chronik des Landes Preussen”, Fortsetzung (бл. 1413 р.) – Scriptores Rerum Prussicarum. Die Geschichtsquellen der Preußischen Vorzeit bis zum Untergange der Ordensherrschaft. Hrsg. von T. Hirsch, M. Töppen, E. Strehlke. Bd. 3. Leipzig, 1866, p. 315–317.
143
9. Лист 1413 р. Великому магістрові – S. Ekdahl. Die Flucht der Litauer in der Schlacht bei Tannenberg // Zeitschrift für Ostforschung, 12, 1963, Heft 1, S. 16-17. 10. Промова представника Тевтонського ордену у 1415 р. на Констанцькому Соборі – S. Ekdahl. Die „Banderia Prutenorum” des Jan Długosz – eine Quelle zur Schlacht bei Tannenberg 1410, Göttingen, 1976, p. 11. 11. Аннали Яна Длугоша = Joannis Dlugossii Annales (1455–1480) – Joannis Dlugossii Annales seu Cronicae incliti regni Poloniae. Lib. 10–11: 1406–1412 / textum recensuit Danuta Turkowska; commentarios confecerunt Christophorus Baczkowski, Franciscus Sikora; consilium editorum: C. Baczkowski … [et al.]. Varsaviae, 1997. p. 85–118. 12. Хроніка Биховця = Хроника Быховца (поч. XVI ст.) – Полное собрание русских летописей, т. 32: Хроники Литовская и Жмойтская, и Быховца. Москва, 1975, с. 150–151 13. «Прусська хроніка» Мартина Кернднера = Martin Kerndner’s Preußische Chronik (бл. 1590 р.) – Martin Kerndner’s Preußische Chronik // Zeitschrift für preußische Geschichte un Landskunde. 1876, Bd. 13, S. 673–710. 14. Хроніка монаха Сен Дені = Chronique du religieux de Saint Denys (I чверть XV ст.) – Scriptores Rerum Prussicarum. Die Geschichtsquellen der Preußischen Vorzeit bis zum Untergange der Ordensherrschaft. Hrsg. von T. Hirsch, M. Töppen, E. Strehlke. Bd. 3. Leipzig, 1866, p. 453-454. 15. Хроніка Енґеррана із Монстреле = La Chronique d’Enguerran de Monstrelet (I половина XV ст.) – Scriptores Rerum Prussicarum. Die Geschichtsquellen der Preußischen Vorzeit bis zum Untergange der Ordensherrschaft. Hrsg. von T. Hirsch, M. Töppen, E. Strehlke. Bd. 3. Leipzig, 1866, p. 455-456. Література 1. Benninghoven, F. Die Gotlandfeldzüge des Deutschen Ordens 1398–1408 // Zeitschrift für Ostforschung, 13. Jahrgang 1964, Heft 1964, Heft 3, p. 421–477. 2. Benninghoven, F. Unter Kreuz und Adler. Der Deutsche Orden im Mittelalter. Berlin, 1990. 3. Biskup, M. Grunwaldzka bitwa. Geneza – przebieg – znaczenie – tradycje. Warszawa, 1990 4. Ekdahl, S. Die «Banderia Prutenorum» des Jan Długosz – eine Quelle zur Schlacht bei Tannenberg 1410, Göttingen, 1976. 5. Ekdahl, S. Die Schlacht bei Tannenberg 1410. Quellenkritische Untersuchungen. Band I: Einführung und Quellenlage. Duncker & Humblot, Berlin, 1982. 6. Ekdahl, S. Die «Flucht der Litauer» in der Schlacht bei Tannenberg. Lampertheim, 1999 7. Ekdahl, S. Aufmarsch und Aufstellung der Heere bei Tannenberg/Grunwald (1410). Eine kritische Analyse // Krajobraz grunwaldzki w dziejach polsko-krzyżackich i polskoniemieckich na przestrzeni wieków. Wokół mitów i rzeczywistości. Olsytzn, 2009, p. 31-103. 8. Ekdahl, S. The Turning Point in the Battle of Tannenberg (Grunwald/Žalgiris) in 1410, in: Lituanus 56:2, Summer 2010, S. 53-72. 9. Гудавичюс, Э. История Литвы. Т. 1: С древнейших времен до 1569 года, Москва, 2005. 10. Jučas, M. The Battle of Grünwald. Vilnius, 2009. 11. Kuczyński, S. M. Wielka Wojna z Zakonem Krzyżackim w latach 1409-1411. Warszawa, 1980. 12. Nadolski, A. Grunwald: problemy wybrane. Wodzisław Śląski, 2010. 13. Nadolski, A. Grunwald 1410. Warszawa, 1999. 14. Turnbull, S. Tannenberg 1410. Disaster for the Teutonic Knights, 2003, London: Osprey Campaign Series no. 122. 15. Urban, W. Tannenberg and After: Lithuania, Poland and the Teutonic Order in Search of Immortality. Chicago, 2003.
144
ЗАМКИ І ХРАМИ ТЕВТОНСЬКОГО ОРДЕНУ
БАРТОШИЦЕ BARTOSZYCE . BARTENSTEIN Хоругва міста Бартошице У часи Грюнвальдської битви місто належало до Тевтонського ордену Історичні пам’ятки епохи: Лідзбарська брама із залишками кріпосних мурів поч. XV ст., костел Св. Іоанна Богослова і Божої Матері Ченстоховської XIV–ХІХ ст., костел Св. Іоанна Хрестителя XV ст.
Прусська баба. Кам’яні ідоли - “Бартки” - пам’ятки культури пруссів. Їх походження повязано з давньопрусським плем’ям бартів. Ідоли – найдавніші скульптурні зображення людини на території колишньої Пруссії
Базиліковий костел Св. Іоанна Богослова і Божої Матері Ченстоховської - найдавніший пам’ятник сакрального зодчества, зведений, найвірогідніше, в другій половині XIV ст., протягом наступних століть пережив кілька реконструкцій
146
Готичний костел Св. Іоанна Хрестителя розташований в північній частині міста
Бічний фасад готичного костелу з дзвіницею
Готична Лідзбарська брама (поч. XV ст.), перебудована у XVІІІ ст., органічно вписується в пізнішу забудову міста. Поблизу знаходяться рештки оборонних мурів
Готичне склепіння костелу Св. Іоанна Хрестителя
Фрагмент оригінальної забудови ринкової площі
Фрагмент інтер’єру костелу Св. Іоанна Хрестителя
147
ГДАНСЬК GDAŃSK . danzig Костел Св. Яна
Хоругва міста Гданська У часи Грюнвальдської битви місто належало до Тевтонського ордену Історичні пам’ятки епохи: фортифікації Передбрам’я XIV-XV ст., фрагменти оборонних готичних мурів з баштами, XIV-XV ст., ратуші Головного Міста і Староміська XIV ст., Двір Артуша XV-XVІІ ст., міські брами XV-XVІ ст., численні костели XIІІ-XVІІ ст., «Журавель» XIV ст. над Мотлавою, Великий Млин XIV ст., міські будинки XVІ-XІХ ст.
Прусська баба
Ратуша Головного Міста
158
Фасад «Журавля» з боку вулиці Широкої
набережна мотлави з «Журавлем». У XV ст. споруда виконувала функції міської брами, оборонної башти і портового складу
костел св. Варвари
Золота брама з боку вулиці Довгої
159
ШТУМ
хоругва міста Штум
SZTum STuhm
У часи Грюнвальдської битви місто належало до тевтонського ордену ІсторичнІ пам’ятки епохи: костел свв. анни та Варвари XV ст., замок хрестоносців XІV ст., рештки міських мурів XІV – XV ст.
костел свв. анни та Варвари
наріжні замкові споруди
В’їзна брама з боку дитинця
В’їзд до замку
232
Залишки міських мурів
ЗАМКИ І ХРАМИ КОРОЛІВСТВА ПОЛЬСЬКОГО І ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО
ВЕЛЮНЬ
WIEluŃ хоругва землі Велюньської
руїни оборонної башти
У часи Грюнвальдської битви місто належало до королівства польського ІсторичнІ пам’ятки епохи: костел св. миколая XІV ст., краківська брама XІV ст., залишки міських мурів і брам XІV ст., парафіяльний костел Божого тіла XІV ст.
краківська брама з добудованою ратушею хІх ст.
Залишки міських мурів поблизу ратуші
парафіяльний костел Божого тіла
234
портал XІV ст. у північній стіні парафіяльного костелу
ВIЛЬНЮС
VIlNIuS
пам’ятник князю міндовгу біля комплексу Великокняжого палацу (нижнього замку)
Гербова печатка міста Вільнюса близько1550 р. У часи Грюнвальдської битви місто було столицею Великого князівства Литовського ІсторичнІ пам’ятки епохи: кафедральний собор свв. станіслава і казимира XІV – хІх ст., башта Гедиміна XІV ст., споруди старого арсеналу – нині частина музейного комплексу нижнього замку, церква св. миколая XІV – XVІ ст., п’ятницька церква XІV ст. (відбудована у хІх ст.), костел св. анни XV - XVІ ст.
Башта князя Гедиміна
Фасад кафедрального собору і соборна дзвіниця
Фрагмент інтер’єру кафедрального собору
погляд на костели св. Франциска та св. анни
КАМ'ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ
KAm'JANEC'-PODIl'S'KYJ хоругва землі подільської У часи Грюнвальдської битви місто належало до Великого князівства Литовського ІсторичнІ пам’ятки епохи: стара фортеця XІV – XVІІІ ст., кафедральний костел свв. петра і павла XІV – XVІІІ ст., миколаївська церква XІV ст., подомініканський монастир XІV ст., брами і башти XІV – XVІІІ ст., православна церква свв. петра і павла XІV ст.
кафедральний костел свв. петра і павла та будівлі францисканського монастиря
Церква свв. петра і павла – одна з найдавніших у місті
ратуша на площі польський ринок
руська брама в каньйоні смотрича польський орел на стіні руської брами
арка руської брами
ансамбль старої фортеці
Вітряна брама та башта Баторія
Інтер’єр кафедрального костелу
Залишки польської брами
241
КИЇВ
KYIV Гербова печатка міста києва близько 1500 р.
плита із зображенням Богородиці (XV ст.) з Успенського собору
У часи Грюнвальдської битви місто належало до Великого князівства Литовського ІсторичнІ пам’ятки епохи: ансамбль києво-печерської лаври хІІ – XVІІІ ст., Золоті ворота хІ ст., софійський собор хІ – XVІІІ ст., церква св. кирила хІІ – XVІІІ ст.
софійський собор кіот з образом преподобного антонія печерського в Ближніх печерах києвопечерської лаври погляд на головний вівтар і мозаїку «Богоматір оранта» софійського собору
Шиферна плита хІІ ст. із зображенням Євстафія плакиди зі свято-михайлівського собору
244
Сучасний вигляд давнього Печерського монастиря
Розписи Троїцької надбрамної церкви
У коридорі Дальніх печер
Інтер’єр Введенської церкви у Ближніх печерах
Троїцька надбрамна церква – ворота Києво-Печерської лаври
Погляд на лаврський Успенський собор
Церква Спаса на Берестові ХІІ - ХVІІІ ст.
245
КРЕМЕНЕЦЬ
KREmENEC печатка міста кременця близько 1649 р. У часи Грюнвальдської битви місто належало до Великого князівства Литовського ІсторичнІ пам’ятки епохи: залишки замку XIV ст. на горі королеви Бони
руїни надбрамної вежі
старий кременець у підніжжі Замкової гори (гори королеви Бони)
252
ЛУЦЬК
luCK
Будинок повітової скарбниці на подвір’ї замку
печатка міста Луцька близько 1567 р. У часи Грюнвальдської битви місто належало до Великого князівства Литовського ІсторичнІ пам’ятки епохи: замок Любарта XIV - XVI ст.
погляд на залишки кафедрального собору св. Іоанна Богослова на замковому дитинці
Ікона Волинської Богоматері. Чудотворний образ ХІІІ ст. завжди був шанованою святинею. Зараз знаходиться в Музеї волинської ікони у Луцьку Вежа свидригайла (стирова)
Вежа Любарта, або В’їзна
ПОЗНАНЬ
poznaŃ Хоругва єпископа познаньського Войцеха
Портал архікафедри
У часи Грюнвальдської битви місто належало до Королівства Польського Історичні пам’ятки епохи: готичний архікафедральний костел Свв. Петра і Павла XIV ст., палац архієпископа XV – XVI ст., численні монастирі і костели, забудова Ринкової площі з готичною ратушею
Кафедральний костел Свв. Петра і Павла на Острові Тумському
Головний фасад кафедрального костелу
Готичний костел Божого Тіла
ПОЛОЦЬК
POlATSK
Фреска із зображенням св. Єфросинії полоцької
печатка міста полоцька близько 1500 р. У часи Грюнвальдської битви місто належало до Великого князівства Литовського ІсторичнІ пам’ятки епохи: софійський собор хІ ст., святоЄфросиніївський монастир хІІ ст.
ансамбль свято-Єфросиніївського монастиря
Декоративне оздоблення інтер’єру спасо-преображенської церкви
Фреска із зображенням преподобного антонія
спасо-преображенська церква хІІ ст.
261
ТРАКАЙ
TRAKAI
пам’ятник Вітовту Великому у старому тракаї
печатка міста тракай близько 1491 р. У часи Грюнвальдської битви місто було резиденцією великого князя литовського Вітовта ІсторичнІ пам’ятки епохи: княжий замок хIV – XV ст., костел пресвятої Діви марії XV ст., бенедиктинський монастир XV – XVIII ст. у старому тракаї
ансамбль замку князя Вітовта
Діва марія тракайська
Залишки старого замку (вірогідно, замку кейстута)
Великокняжий палац Вітовта
266
В’їзна брама замку
комплекс бернардинського монастиря у старому тракаї
Ворота бернардинського монастиря
караїмська кенаса у тракаї
погляд на костел пресвятої Діви марії
267
караїмська вулиця у тракаї
ГРЮНВАЛЬД У ПАМ'ЯТІ НАРОДІВ
працівники замку на Вавелі демонструють збережені копії тевтонських хоругв. 1945. Фото з приватного архіву
пам’ятник Грюнвальдський установлено у кракові до 500-річчя відзначення знаменитої битви – у липні 1910 р.
монета номіналом 10 злотих (аверс і реверс), випущена народовим Банком польським до 600-ої річниці Грюнвальдської битви
портрет Ульріха фон Юнгінгена на сувенірній боні «1 грюнвальд», виготовленій до 600-ої річниці битви
Герби королівства польського і Великого князівства Литовського на цоколі Грюнвальдського пам’ятника монета номіналом 50 літ, випущена Банком Литви до 600-річчя битви
проект оформлення сенаторської зали королівського замку у кракові з копіями трофейних хоругв тевтонського ордену. 1936. З приватної колекції
268
«Битва під Грюнвальдом». 1910. т. попель, З. розвадовський. Львівський історичний музей
портрет Владислава ІІ ягайла на сувенірній боні «1 грюнвальд», виготовленій до 600-ої річниці битви монета номіналом 500 літ (аверс і реверс), випущена Банком Литви до 600-ої річниці Грюнвальдської битви
монета номіналом 2 злотих (аверс і реверс), випущена народовим Банком польським до 600-ої річниці Грюнвальдської битви
проект монети номіналом 20 гривень, розроблений для Банку України. Автори О. Харук, с. Харук, В. Таран
павільйон діорами «Битва під Грюнвальдом» у кракові. Фото 1910 р.
монета номіналом 1 літ, випущена Банком Литви до 600-річчя битви
269