ПОХОДЖЕННЯ
ВИШНЕВЕЦЬКИХ
Походження Вишневецьких
1
Історичні факти, як і реальні події, надзвичайно важливі для науки. Спираючись на них, ми відтворюємо минуле, а через нього – колективну пам’ять і пов’язану з нею ідентичність. Однак це не єдине джерело формування цієї ідентичності, адже поміж фактами та тими, хто ними оперує, є посередники – історики, генеалоги, геральдисти, а також просто дослідники минувшини давніх вельможних родів, які для майбутніх поколінь створюють дещо вибіркову, романтизовану, а почасти й трохи прикрашену історію досліджуваного ними роду. Це все
2
впливає на формування особистості й на побудову кожним народом власної концепції самоусвідомлення. Такий своєрідний код власної ідентифікації пов’язав з Литвою і рід князів Вишневецьких. Дослідження останніх років, серед яких і ДНКдіагностика, виявили, що походження Вишневецьких від Рюриковичів є більш вірогідним, аніж від Гедиміновичів, хоча історична традиція пов’язувала цей рід із першими литовськими правителями. Якими саме? Історики XVI ст. по-різному відповідали на це питання. Так, певний час побутувала теорія, яка пов’язувала Вишневецьких із Коріятом Гедиміновичем († бл. 1365). Автор цієї теорії відомий польський геральдист Бартош Папроцький пізніше сам відмовився від своїх слів. Ще за його життя ввійшла в обіг і швидко стала домінантною генеалогічна легенда, за якою Вишневецькі були прямими нащадками Коріатового племінника Дмитра-Корибута († після 1404). Історики відстежили приблизний час появи цієї ле-
1. Прорис печатки кн. Дмитра-Корибута Ольгердовича. 1385 р.
генди. Вперше проголошена на початку 1570-х років,
2. Вітовт Великий (у хрещенні Олександр)– великий князь литовський. Кін. XVII – поч. XVIII ст. Худ. невідомий.
з’явилася вона десь у середині XVI ст., коли Вишневецькі і тісно споріднені з ними Збаразькі почали зміцнювати
3. Герб Корибут. Гравюра з першого тому видання «Orbis Polonus» Шимона Окольського (Краків, 1641 р.)
свої позиції в колі політичної еліти Великого князівства
10
брав активну участь у громадянській війні, яка тривала
3
у Литовсько-Руській державі в 1382–1392 роках. Після того, як його табір зазнав поразки (1392), князь Корибут, так і не примирившись із Вітовтом, продовжував воювати, але за рік потрапив до полону разом із усією своєю сім’єю. Володіння полоненого рицаря були конфісковані і передані під безпосередній контроль самому Вітовту. За легендою, лише після втручання у справу родичів дружини Корибута він зміг вийти на свободу і в якості невеликої компенсації за відібрані землі отримав нові. Так, у опального князя мали з’явитися волинські Збараж і Вишневець, а також Брацлав і Вінниця на Поділлі. У шлюбі з дочкою великого князя рязанського Олега Івановича († 1402) Анастасією Корибут народив шістьох дітей: трьох синів і трьох дочок. Найвідомішим із них був новгород-сіверській князь Сигізмунд Корибутович († 1435), який упродовж 1420-х років втілював у життя плани Вітовта оволодіти Чеським королівством. Після смерті свого патрона у 1430 році Сигізмунд перейшов на бік гуситів і боровся разом з ними проти хрестоносців. Завдяки кільком успішно проведеним операціям йому вдалося закріпитися у Сілезії і перетворити один із місцевих замків на свою особисту резиденцію. Та ситуація неЛитовського. Незабаром представники обох фамілій ста-
забаром змінилася. Поразка гуситів у битві під Ліпанами
ли додавати до свого прізвища приставку Корибутович,
1434 року змусила Сигізмунда Корибутовича залишити
яка вказувала на їхнє походження від одного з онуків
край і шукати порятунку втечею до батьківщини.
самого Гедиміна. Складно однозначно сказати, чому же-
У Великому князівстві Литовському також було не-
реб творців легенди впав саме на нього. Очевидно, серед
спокійно. В державі вже кілька років тривала громадян-
інших аргументів свою роль зіграла слава князя Дмитра-
ська війна між прибічниками та противниками правлін-
Корибута, як відомого рицаря, політика і власника вели-
ня Вітовтового брата Сигізмунда Кейстутовича. Попри
ких маєтків на Волині.
те, що наш герой свого часу представляв у Чехії інтереси
Корибут народився близько 1355 року в сім’ї прави-
самого Вітовта, у цій боротьбі він вирішив підтримати не
теля Литовсько-Руської держави Ольгерда Гедиміновича
Сигізмунда, а свого рідного брата Свидригайла Ольгердо-
та його другої дружини тверської княжни Уляни. У зрі-
вича. Фінал цієї боротьби був не на користь останнього.
лому віці прийняв хрещення за православним обрядом
У нещасливій битві під Вількомиром (зараз місто Укмер-
і став іменуватися Дмитром. Був цей чоловік удільним
ге в Литві) 1 вересня 1435 року Свидригайло втратив і всі
правителем Новгорода-Сіверського і, як один із найза-
свої шанси на корону, і багатьох відданих соратників, од-
пекліших ворогів великого князя Вітовта Кейстутовича,
ним із яких був Сигізмунд Корибутович.
11
ла сил їхній батьківщині. Обороняючи кордони держави
частиною «литовської доби» в історії України. Вони були
за допомогою свого приватного війська, своїм власним
гарантом стабільності та безпеки, а їхні власні фортеці
коштом і своєю кров’ю, ці люди могли впевнено дивити-
символізували живучість держави в ті часи, коли вона без
ся в майбутнє, адже це були часи, коли міцна князівська
необхідних суттєвих реформ та інвестицій уже з велики-
влада, тверде княже слово і меч становили головну ру-
ми труднощами втримувала свій військово-оборонний
шійну силу військових походів наших предків. Невипад-
комплекс на такій величезній території.
ково саме руські магнати ставали очільниками війська Великого князівства Литовського, і завдяки успіхам на цій стежині декому з них вдавалося ввійти до числа найвпливовіших політиків своєї вітчизни. Ось так було ство-
4. Знак кн. Федька Несвідського (І половина XV ст.) з геральдичних нотаток великого коронного канцлера Яна Замойського (ІІ половина XVI ст.)
рене нове українське, висловлюючись у сучасних термі-
5. Герб «Корибут». З видання «Гербівник польський» Т. Гайла
нах, бачення цієї держави. Князівські фамілії, що вели
6. Поминання роду князів Вишневецьких. Пом'яник Введенської церкви Києво-Печерської лаври. ІІ половина XVII ст.
своє коріння від Рюрика та Гедиміна, були невід’ємною
6
13
ГЕНЕАЛОГІЧНА СХЕМА РОДУ Михайло І (до 1460 – бл. 1517) 1 др. N Полубенська (?) (? – ?) 2 др. Анна Нарушевич (?) (? – бл. 1518)
Олександр І (до 1480 – 1555) др. Катерина Скорута (до 1515 – 1569/1570)
Михайло ІІ (1529 – 1584) др. Єлизавета Зенович (бл. 1540 – 1592)
Олександр III (бл. 1560 – 1593)
Максим (бл. 1530 – 1565)
Михайло III (бл. 1575 – 1616) др. Раїна Могила (1588 – 1619)
Ярема (1612 – 1651) др. Гризельда Замойська (1623 – 1672)
Міхал (1640 – 1673) др. Елеонора Габсбург (1653 – 1697)
Марина (після 1575 – до 1644) чол. Федір Друцький-Горський
Анна (бл. 1615 – до 1647) чол. Збігнев Фірлей
Стефанія (бл. 1540 – 1559) чол. Лукаш Куренецький
Софія (після 1575 – 1613) чол. Остафій Тишкевич
Іван (до 1480 – 1542) 1 др. Анастасія Олізарович (бл. 1490 – 1533) 2 др. Марія-Магдалина Бранкович (до 1502 – 1571)
Олександр II (1543 – 1577) др. Олександра Капуста (бл. 1550 – 1601)
Катерина (бл. 1524 – бл. 1580) чол. Григорій Ходкевич
Юрій I (бл. 1580 – 1618) др. Федора ЧапличШпановська (? – 1618)
Адам (до 1576 –1622) др. Олександра Ходкевич (1579 – 1631)
Гальшка (бл. 1618 – 1623)
Христина (бл. 1600 – 1654) 1 чол. Миколай Єло-Малинський 2 чол. Пьотр Данилович
Єва (1577 – 1618) чол. Петро Збаразький
КНЯЗІВ ВИШНЕВЕЦЬКИХ (За Ілоною Чаманською)
Федір ІІ (? – 1549) 1 др. Богдана Гольшанська (? – 1529) 2 др. Марина Путята (? – 1561)
Федір І (бл. 1480 – 1533) 1 др. Марія, дочка молдавського господаря Стефана Великого (після 1480 – 1518) 2 др. Анастасія Жилінська (? – 1535)
Дмитро (1534 ? – 1563)
Олександра (бл. 1535 – бл. 1575) 1 чол. Ян Шимкович 2 чол. Миколай Радзивіл
Андрій (1538 – 1584) др. Єфросинія-Єфимія Вербицька
Михайло IV (Сигізмунд) (1540 – 1552)
Олександра (бл. 1564 – 1622) 1 чол. Юрій Чорторийський 2 чол. Ян Лагодовський
Софія (1568 – 1619) 1 чол. Ян Пац 2 чол. Криштоф Шемет
Ельжбета (1569 – 1596) чол. МиколайКриштоф Радзивіл «Сирітка»
Януш (1599 – 1636) др. КатеринаЄвгенія Тишкевич (бл. 1600 – 1646)
Маріанна (бл. 1600 – 1624) чол. Якуб Собеський
Гелена (бл. 1601 – 1660) чол. Станіслав Варшицький
Юрій (Єжи II) (1671 – 1641) др. Єфросинія-Євлалія Тарновська (бл. 1618 – 1645)
Анна (1630 – 1663)
Катажина-Євгенія (1653 – 1683) чол. Станіслав Конецпольський
Дмитро-Єжи (1631 – 1682) 1 др. Маріанна Замойська (? – 1668) 2 др. Теофілія Заславська (1654 – 1709)
Софія (1655 – 1681) чол. Вацлав Лещинський
Барбара (бл. 1633 – 1655)
Соломія-Тереза (після 1655 – 1716)
Олександр IV (1618 – 1639)
Костянтин (1635 – 1686) 1 др. Уршуля Мнішек (? – 1668) 2 др. Анна Ходоровська (бл. 1661 – 1711)
Францішка-Людвіка (бл. 1660 – 1698) 1 чол. Миколай Тарло 2 чол. Казимир Тарло
Францішка-Уршуля (1705 – 1753)
Костянтин I (1541 – 1674) др. Анна-Ельжбета Сверщ
Костянтин II (1564 – 1641) 1 др. Анна Загоровська (до 1574 – до 1602) 2 др. Уршуля Мнішек (бл. 1580 – 1622) 3 др. Катерина Корнякт (бл. 1585 – бл. 1635) 4 др. Кристина Струсь (бл. 1604 – 1647)
Ганна (бл. 1563 – 1598) чол. Миколай Сапіга
Анна (бл. 1547 – після 1634) чол. Ян Замойський
Теофілія (бл. 1620 – 1645) чол. Пьотр Шишковський
Констанція (1640 – 1670) чол. Самуель Лещинський
Януш-Антоній (1678 – 1741) др. Теофілія Лещинська (1680 – 1757)
Міхал-Сервацій (1680 – 1744) 1 др. Катажина Дольська (1680 – 1725) 2 др. Магдалена Чорторийська (бл. 1700 – 1725) 3 др. Текля-Ружа Радзивіл (1703 – 1747)
Анна (1700 – 1732) чол. Юзеф Огінський
Ельжбета (1701 – 1770) чол. Міхал Замойський
27
27. Довідка про родинні пов’язання князівських фамілій Вишневецьких і Острозьких. Кінець XVII ст.
31
ВИЗНАЧНI ПОСТАТI РОДУ
ВИШНЕВЕЦЬКИХ
Михайло Збаразький-Вишневецький
Рід
Вишневецьких
заснував
князь
35
Михайло
Збаразький-Вишневецький, син Василя Збаразького й онук Василя Несвідського, який жив у другій половині XV – перших десятиліттях XVI ст. Саме він виділив успадковані після предків землі у верхів’ї річки Горині в окрему волость із центром у замку Вишневці, перебрався в цю твердиню на постійне проживання і започаткував прізвище, похідне від назви нової резиденції. Уперше Михайло Васильович виступає як князь Вишневецький улітку 1497 року в переліку свідків однієї угоди; у судовому листі Костянтина Острозького, датованому квітнем 1517 року, він згаданий як князь Вишневецький і Збаразький, а в решті документів залишається князем Збаразьким. Наступне покоління роду користувалося вже тільки новим прізвищем, але спочатку у формі «Вишневський», а далі – у звичній для нас формі «Вишневецький». Згаданий вище князь Василь Несвідський залишив дітям окремий Збаразький повіт на півдні Волині, в який входили замки Збараж і Колоден та близько сімдесяти сіл,
36
а крім того ще шість поселень у Луцькому повіті в районі теперішнього міста Рівного. Під час поділу цих володінь, проведеного в липні 1463 року, Михайлів батько отримав Збараж і 30,5 сіл повіту, а решту розібрали його брати Семен і Солтан. Перший з них осів у замку Колоден, а другий перебрався, мабуть, у поселення Вишневець на берегах Горині, де мав право збирати на шляху з Волині на Поділля по півгроша збаразького мита. Згодом Солтан покинув
35. Уявний портрет Федора Несвідського – засновника роду князів Збаразьких. 1993 р. Худ. С. Ковальчук
усе на братів і подався на службу до московського князя Івана ІІІ, а, повернувшись додому, незабаром помер. У заповіті, складеному 1472 року, усю свою нерухомість він за-
36. Прорис печатки кн. Семена Старшого Васильовича Збаразького (1475 р.)
писав братам, хоча залишив по собі дві дочки.
40
Улітку 1474 року Збараж захопили татари, і Василь Васильович загинув у полум’ї свого замку, а його дружина та двоє чи троє синів пішли в ясир. Після викупу родини з неволі старший син зажадав від батькового брата Семена справедливого поділу Солтанової спадщини. За угодою, укладеною влітку 1475 року в присутності луцького старости Михайла Монтовтовича, луцького владики Олексія, маршалка Волинської землі й володимирського старости Олізара Шиловича та князя Олександра Сангушковича, діти Василя Збаразького отримали половину, куди потрапили «твердиня Вишневець з усіма тими селами уверх Горинню аж до самої олеської границі» та суміжне 37
з цією групою поселень окреме село Тараж на річці Ікві. Під час переділу, проведеного за розпорядженням великого князя Казимира влітку 1478 року, Семен Колоденський додав ще їм села Лопушна та Влашинівці. Наприкінці 70-х років XV ст. сини Василя Васильовича поділили вже успадковані володіння, але наймолодший із них – Семен Менший – ще на деякий час залишався під опікою Михайла. Весною 1481 року після смерті Семена Середнього їм довелося ділитися ще раз. За новою угодою, Михайло Васильович отримав для себе та Семена Меншого Вишневець із селами Лози, Конаховичі, Бутин, Бакота, Острівець, Вязова, Олексинець, Мельна, Івання й Тараж із частки дядька Солтана та села Івачів, Янківці й Обаринці з успадкованої після батька Збаразької волості. 14 листопада 1482 року на вимогу великого князя Се-
38
мен Менший відділився, залишивши старшому братові замок Вишневець з однойменними містечком і селом, села Олексинець, Острівець, Тараж, Бакоту, Бутин, Конаховичі, Лози й Бодаки та два окремі дворища підданих, «де Мишко живе» й «де Юхно живе», а також усе вишневецьке мито. Після смерті Семена, остання згадка про якого датована червнем 1489 року, Михайлу Васильовичу перепали ще села Млинівці, Возова й Мельна.
37. Сучасний герб міста Збаража
Батьків брат Семен Колоденський записав Михайло-
38. Битва під Лопушною. Гравюра з «Хроніки» Мацея Стрийковського (Крулевець, 1582)
ві Васильовичу всю свою частку Солтанової спадщини, та його вдова Марія і зять Семен Гольшанський відмови-
41
лися віддавати її і спір передали на суд
25-ти поселень, які лежали суцільним масивом у верхів’ях
приятелів. За його рішенням, винесеним
річок Горині та Ікви. Крім того, йому належало ще окреме
у Вільні весною 1481 року, князь отримав тільки села Манів, Вербовець, Передмірка
подвір’я в замку в Кременці. Кілька років засновник роду Вишневецьких займав
й Борсуківці. 1490 року двоюрідні се-
уряди брацлавського, звенигородського й чуднівського
стри Марія і Ганна Солтанівни видали
намісника, а восени 1507 року великий князь передав їх
йому письмову відмову від претензій
Костянтинові Острозькому, що втік із полону в Москві,
на маєтки свого батька. Так зародилася одна з найбільших магнат-
де перебував сім літ, і повернувся на батьківщину. За час урядування на межі з Диким полем князь не
ських латифундій України. Загалом у межах пер-
нажив там маєтків, зате в Київській землі вислужив Бра-
шої волості роду Вишневецьких у документах XV ст.
гінську волость – спочатку тільки «до волі» монарха,
згадуються 22 поселення – замок, місто, вісімнадцять сіл
восени 1509 року – до кінця свого життя, а наприкінці
і два дворища. Заокруглюючи її, Михайло Васильович
1514 року – на вічність. В одному з листів монарх на-
придбав ще, очевидно, суміжні села Кушлин і Підгайці.
голосив, що надає князю маєток у подяку за «вірну
Сумарно на кінець життя князь мав на Волині близько
й справедливу, дуже затратну його службу з давніх літ».
напрямку литовці змогли захопити міста Біла, Торопець і Дорогобуж, проте утримати їх не спромоглися. На по-
43
чатку осені воєнні дії припинилися. 8 жовтня 1508 року в Москві було підписано «Вічний мир», за яким «государь всієї Русі» відпускав бранців, що потрапили у полон під час кампаній 1500–1501 і 1507–1508 рр., і повертав шість раніше захоплених волостей. Решта земель, завойована його батьком, лишалася у складі Московської держави. Крім того, Василій ІІІ відмовився видати Глинського і його спільників. Сторони зійшлися на тому, що не будуть вступати у військові союзи з Кримським ханатом. Угода була ратифікована великим литовським князем Сигізмундом Ягеллончиком (1506–1548) у січні 1509 року. Внаслідок того, що у попередніх змаганнях Московській державі не вдалося поширити свій вплив на Смоленщину, Полоччину і Київщину, а Велике князівство Литовське не могло змиритись із втратою частини східних земель, наприкінці 1512 року спалахнула т.зв. третя війна. Приводом для неї стали литовсько-кримські переговори і напад степовиків у травні 1512 року на князівства верхнього Пооччя. В Москві заявили, що сталося це з намови Вільна. В листопаді того ж року Василій ІІІ відрядив свої війська на Полоцьк і Смоленськ, але бажаних результатів похід не дав. У червні 1513 року спробу було повторено, тільки у значно масштабнішому форматі. Окрім Полоцька і Смоленська під загрозою опинилися Вітебськ та Орша. Бої на підходах до них продовжувалися до листопада, і цього разу закінчилися для Москви так само безрезультатно. Лише з третьої спроби, під час весняно-літньої кампанії 1514 року, Смоленськ капітулював. Невдовзі по тому московські полки захопили Мстислав, Кричев і Дубровно. Розвинути цей успіх завадила поразка у битві під Оршею (8 вересня 1514 року), у якій 30 тисяч вояків під командою кн. Костянтина Острозького розгромили 40-тисячне військо неприятеля на чолі з князем Іваном Челядніним. Завдяки цій вікторії Литовсько-Руська держава повернула собі Мстислав, Кричев та Дубровно, але
43. Битва під Оршею. XVI ст.
спроби відбити Смоленськ і цілу Сіверщину результату
Худ. невідомий
46
не дали. В наступні роки боротьба тривала з перемін-
ковська сторона зберегла за собою Смоленськ і відмови-
ним успіхом. Не припинилася вона навіть тоді, коли у
лася обміняти полонених.
вересні 1517-го в Москві розпочалися мирні переговори.
1534 рік став початком нової («Стародубської») ві-
А оскільки сторони так і не домовилися, війна тривала й
йни між державами Гедиміновичів і Рюриковичів. Не-
надалі аж до осені 1520-го, коли було підписано піврічне
задоволення результатами попереднього протистояння
перемир’я, подовжене на 5 літ 25 грудня 1522 року. Мос-
та небажання сторін підписувати мирний договір обумо-
47
КНЯЗІВСЬКА ГІЛКА 47
Дмитро «Байда» Вишневецький
Князь Дмитро та його родина. Князь Дмитро Іванович належить до найвідоміших і, водночас, найзагадковіших постатей роду Вишневецьких. Історики мають труднощі зі встановленням дати його народження, а також із тим, ким були його батьки. У писемних джерелах Дмитро з’являється 1545 року вже як доросла та самостійна людина, що означає, що він прийшов на цей світ десь у 20-х роках XVI ст. Такі розрахунки стали підставою для пануючої в історичній літературі версії про народження князя Дмитра першою дружиною князя Івана Вишневецького Настасією Олізаровичівною. Однак цьому суперечать джерела, які однозначно твердять про те, що матір’ю Дмитра була Марія-Магдалина Бранкович, яка побралася з князем Іваном невдовзі після смерті Олізаровичівни. Марія-Магдалина була дочкою сербської аристократки Єлени Якшич і Йована Бранковича, який правив у Сремі (частина сучасної Воєводини), маючи наданий йому угорським королем титул деспота. Майбутня дружина князя Вишневецького була однією з молодших, якщо не наймолодшою, з-поміж п’ятьох сестер. Старша Милиця найпізніше у 1505 році вийшла заміж за волоського боярина Нягоє Басараба, який 1512 року став господарем Волощини. Інша сестра Марія близько 1509 року взяла шлюб із хорватським вельможею Фердинандом Франгепаном. Єлена наприкінці 1529 або у 1530 році побралася з молдавським господарем Петром Рарешем, а Ганна у першій половині 30-х рр. одружилася з волинським князем Федором Сангушком, після смерті якого вдруге вийшла заміж за іншого українського аристократа князя
47. Портрет кн. Дмитра Вишневецького з вишневецького замку
Миколая Збаразького.
52
Марія-Магдалина стала дружиною Івана Вишневецького в період між 1530 та 1533 роком. З огляду на її близькі взаємини із сестрою Єленою, можна припустити, що перед одруженням принцеса протягом певного часу перебувала в Молдавії. Є також припущення, що її шлюб вирішив багаторічну суперечку про посаг безді48
тної, померлої в 1518 році, дочки молдавського господаря Стефана Великого Марії. Свої претензії до її вдівця Федора Вишневецького висував брат княжни молдавський господар Петро Рареш. Цікаво, що попри смерть Федора у 1533 році, він не вчинив жодних дій у напрямку повернення спадщини, хоча теоретично мав тоді найбільше шансів на успіх. Звідси випливає припущення, що шлюб Федорового рідного брата Івана Вишневецького із сестрою його дружини дозволив вирішити це питання полюбовно. Посередницею в укладенні шлюбу двох дочок Йована Бранковича з волинськими аристократами могла бути і їхня тітка (рідна сестра матері) Анна з Якшичів. Вона ще на початку XVI ст. вийшла заміж за одного з впливових вельмож Литовсько-Руської держави князя Василя Глин-
49
ського. Їхня дочка Олена стала дружиною великого князя московського Василя Івановича і народила у шлюбі з ним сина — майбутнього царя Івана Грозного. Всі ці родинні зв’язки з монаршими домами Європи згодом відіграли важливу роль у житті князя Дмитра Вишневецького. Якщо взяти до уваги можливі дати шлюбу батьків, Дмитро мав би народитися між 1531 і 1533 роками. А якщо пригадаємо, що в 1545 році він уже був повнолітнім, виходить, що його дуже рано, у віці 12-14 років, визнали дорослим, що траплялося в ті часи вельми зрідка, за абсолютно виняткових обставин. Такою винятковою обставиною міг бути повторний шлюб Дмитрової матері. Вдруге виходячи заміж за Олександра Чорторийського і маючи намір зберегти вплив на дітей, жінка могла
48. Петро Рареш, господар Молдавський, на фресці XVI ст.
добитися законного визнання свого найстаршого сина
49. Молдавський правитель Стефан Великий у тронній залі. Реконструкція з історичного музею міста Сучави (Румунія)
повнолітнім опікуном молодших членів родини та їхніх володінь. У 1545 році Дмитро формально посідав части-
53
Андрій Вишневецький
Найвідомішим з шести дітей Івана Вишневецького і Магдалени Бранкович був легендарний козацький «гетьман» князь Дмитро, а найуспішнішим – на кілька років молодший за нього князь Андрій. Донедавна
65
біографія останнього не привертала багато уваги істориків. На відміну від свого більш іменитого брата, Андрій Іванович не уславився особливими організаційними здібностями чи гучними перемогами. Його таланти проявилися в інших сферах. Завдяки власній енергії, добрій освіті, належному вихованню і зв’язкам князь зміг зробити чудову кар’єру, і першим серед Вишневецьких обіймав високі посади каштеляна, а потім і воєводи. Дитинство Андрія було сповнене тяжких випробувань. Народжений 1538 року, він незабаром утратив батька (1542). Мати вдруге вийшла заміж за князя Олександра Чорторийського, і долею її синів почали опікуватися ближчі родичі. За браком джерел важко сказати, яку саме освіту здобув Андрій і його молодший брат Костянтин, відомо лише, що певний час хлопчики виховувалися на королівському дворі. Повернення Андрія на Волинь відбулося на початку 1550-х, коли вперше бачимо його в якості повноправ-
65. Печатка кн. Андрія Вишневецького і її відбиток. Друга половина XVI ст. З колекції Музею історичних і культурних реліквій родини Шереметьєвих
ного учасника деяких угод і маєткових трансакцій. Щоправда, всі ключові рішення, пов’язані з фінансами і фамільними володіннями, Андрій приймав разом
66. Лист кн. Андрія Вишневецького дружині Єфимії Вербицькій на третю частину маєтків, якими вона має володіти по його смерті (Вільно, 16.10.1562 р.)
зі своїми братами. З цього можна зробити висновок, що діти померлого князя Івана жили між собою мирно і не поспішали ділитися спадщиною. Левина її доля
67. Лист волинського воєводи кн. Андрія Вишневецького Михайлові Голубу-Сердятицькому на вознівство (Відути, 11.01.1578 р.). Впис до актової книги Володимирського гродського суду
разом із родовим гніздом знаходилася на Волині, проте від батьків княжичі успадкували володіння і в інших куточках Великого князівства Литовського.
66
66
67
У 24 роки Андрій Вишневецький одружився зі вдо-
Очевидно, саме завдяки протекції волинських і ли-
вою Яна Завіші Єфимією Вербицькою. Молодша за нього
товських кревних князь Андрій зміг пробитися на вищі
на два роки, обраниця князя вже мала трьох крихітних
сходинки урядницької ієрархії своєї батьківщини. Упро-
дітей на руках і походила з благочестивої католицької
довж 1560-х рр. князь брав участь у сеймах ще як один із
сім’ї. Двоє її найближчих родичів – брат і дядько носили
панів радних при великому литовському князі, а на зламі
навіть єпископський сан. Та конфесійна приналежність
1568 і 1569-го отримав номінацію на уряд луцького ка-
Єфимії, схоже, радикально не вплинула на свідомість
штеляна. І саме як луцький каштелян він на початку 1569
князя Андрія. Хрещений за православною традицією,
року мав прибути до Любліна, де вирішувалося складне
в 1560-ті роки цей «пан християнський і побожний» (як
питання про об’єднання між його батьківщиною та Поль-
його називали сучасники) першим серед Вишневецьких
ським королівством. Матеріалів про безпосередню участь
полишив віру пращурів і став наслідувати вчення Жана
князя в нарадах фактично не збереглося, але можна при-
Кальвіна. Швидше за все, шлюб із Єфимією він розглядав
пустити, що, як і більшість інших українських аристокра-
у контексті здобуття корисних зв’язків із Вербицькими,
тів, виступав він за унію двох держав на рівноправних за-
Завішами та іншими спорідненими з ними впливовими
садах. Ідея прилучення Волині до складу Корони навряд
родинами Великого князівства Литовського.
чи викликала у нього радість. Та можливості для захисту
67
Дмитро-Єжи Вишневецький
69
Рід Вишневецьких, який на середину XVII ст. зберігав свої домінуючі позиції в південно-східних воєводствах Речі Посполитої, після вибуху повстання під проводом Богдана Хмельницького зіграв важливу роль у доленосних подіях історії Центрально-Східної Європи наступної доби. Чи не найславетнішим його представником цього часу був князь Ярема (Єремія, Ієремія) Вишневецький – запеклий ворог запорозьких козаків, персонаж багатьох історичних романів і фільмів. В тіні цієї яскравої постаті
70
перебував її далекий родич – коронний конюшний Януш Вишневецький. У шлюбі з дочкою троцького воєводи Катериною-Євгенією Тишкевичівною він народив кількох дітей. Первістком цього подружжя був майбутній великий коронний гетьман князь Дмитро-Єжи, який побачив світ 19 грудня 1631 року. Ще у віці п’яти років Дмитро-Єжи пережив велике нещастя: помер його батько. Клопіт про родинний добробут ліг на плечі Дмитрового діда, однак через п’ять років пішов з цього світу й він. На той час матір хлопчика була вже дружиною великого литовського маршалка Александра-Людвіка Радзивіла. Тоді й виникла суперечка про те, хто ж буде опікуватися неповнолітніми дітьми та великим спадком. Його частину уже встиг захопити чотириюрідний брат померлого Януша – князь Ярема Вишневецький. Судовий процес між ним та Радзивілами швидко переріс у війну родів. Для розв’язання конфлікту було створено спеціальну сеймову комісію. Її члени шукали різні варіанти залагодження проблеми, обговорювалось навіть надання статусу повнолітнього десятирічному княжичу – аби він мав право самостійно вирішувати, з ким жити і хто повинен ним опікуватися. Однак цей шлях виявився надто ускладненим з юридичної точки зору.
70
71а
71б
69. Портрет кн. Дмитра-Єжи Вишневецького. XVII ст. Худ. невідомий 70. Приватний лист кн. Дмитра-Єжи Вишневецького до луківського ловчого Адама Радлінського (Варшава, 20.04.1681 р.). Впис до актової книги Луцького гродського суду 71а, б Лист кн. Дмитра-Єжи Вишневецького про передачу ченцям віленського василіанського монастиря Святої Трійці села Можейків (Можейків, 05.08.1650 р.). Впис до актової книги Володимирського гродського суду
71
Януш-Антоній Вишневецький
Корона поруч. 1 лютого 1733 року у Варшаві помер польський король і великий князь литовський Август II Сильний, який належав до німецького княжого роду Веттінів. У Речі Посполитій почалося безкоролів'я. Народ, втомлений пануванням «ненависних іноземців», прагнув обрати на трон представника місцевої знаті, одного з-поміж себе. За традицією, цих претендентів на престол називали «пястами» – в пам’ять про давню польську королівську династію Пястів, яка вигасла ще в XIV ст. У 1733 році бачимо серед обранців і краківського каштеляна Януша-Антонія Вишневецького. Безумовно, його головним конкурентом був колишній
98
король (1704 — 1709) і тесть французького монарха Людовика XV Станіслав Лещинський. Втім, його кандидатура була неприйнятною для сусідів Речі Посполитої – Австрії та Росії. Добре розуміючи це, Януш-Антоній Вишневецький відкрито не виступав проти потенційного опонента, якому доводився ще й родичем. Для того, щоб добитися успіху, аристократ потребував підтримки впливового клану Потоцьких на чолі з гнезненським архієпископом (примасом) Теодором, який у період безкоролів'я виконував функції глави держави. Той готовий був підтримати Януша-Антонія, але лише в тому випадку, якщо кандидатура Лещинського буде знята з виборів. Напевно, це був тактичний хід примаса. Потоцький мав намір домогтися підтримки Вишневецьким конфедерації, яка була проголошена у Краківському воєводстві під гаслом обрання на трон «пяста», що жив у рівності зі шляхтою, і ця умова фактично позбавляла Станіслава Лещинського шансів
98. Портрет кн. Януша-Антонія Вишневецького. XVIII ст. Худ. невідомий
претендувати на корону. Таке положення відповідало
99. Портрет короля Речі Посполитої Августа ІІ Сильного. ХІХ ст. Худ. Г. Родаковський
прагненням Януша-Антонія, але він небезпідставно
100. Портрет Теодора Любомирського. XVIII ст. Худ. невідомий
підозрював, що новостворена конфедерація служить
90
тільки для забезпечення королівських амбіцій її ліде-
99
ра – краківського воєводи Теодора Любомирського. Вишневецькому вдалося заспокоїти шляхту і фактично домогтися нейтралізації місцевої конфедерації, ще й одночасно послабити позиції свого можливого конкурента Теодора Любомирського. Разом з тим, Януш-Антоній діяв і проти кандидатури Лещинського. На краківському передконвокаційному сеймику у співпраці з Теодором Любомирським він домігся підтвердження постанов конфедератів, зокрема й тієї, яка відкривала шлях до корони тільки «пясту», що «жив у рівності зі шляхтою». Королівські амбіції Вишневецького одержали підтримку з іншого боку. Наприкінці лютого 1733 року до Великого князівства Литовського прибув спеціальний російський представник Юрій Лівен, який насамперед мав запропонувати Вишневецьким в боротьбі за престол допомогу Росії. Старший із братів – Міхал-Сервацій – відразу заявив, що від участі у виборах відмовляється, проте не готовий давати відповідь щодо цілей Януша-Антонія. За чутками, він не хотів призначення брата королем, адже в такому випадку втрачав можливість стати великим литовським гетьманом. Напевно, це було причиною конфлікту, що спалахнув між братами. За спостереженнями Лівена, кандидатура Януша-
100
Антонія мала значну підтримку серед шляхти у Великому князівстві Литовському: «…вважають, що краківському каштеляну менше всіх суперечити будуть». Свого претендента на корону мали й інші магнатські угруповання, серед яких і клан князів Чорторийських. Представники цього роду прагнули перетягнути краківського каштеляна на свій бік. Знаючи, що він мав великі борги і нагально потребував грошей, Чорторийські наполягли на видачі йому з казни 300 червоних золотих. Аби цього не допустити, австрійський і російський посли, домовившись між собою, виплатили Вишневецькому 1000 червоних золотих і пообіцяли забезпечити його «постійною пенсією».
91
Міхал-Сервацій Вишневецький
6-9 жовтня 1745 року у Вишневці відбувся пишний похорон Міхала-Сервація Вишневецького. Під час жалобних урочистостей було зламано гербовий щит – князь був останнім представником роду, а отже із його смертю 16 вересня 1744 року рід Вишневецьких припинив своє існування. Міхал-Сервацій Вишневецький відзначився як письменник, бібліофіл і меценат, проте в історію він увійшов насамперед як воєначальник і політичний діяч. Життя цієї людини є показовим прикладом того, як магнат, що був зразком захисника «шляхетських вольностей» і міг би навіть стати королем, більше прославився участю у внутрішніх війнах і фатальними помилками в громадськополітичному житті Речі Посполитої. Шляхетський трибун і лідер «республіканців». Міхал-Сервацій, народжений 13 травня 1680 року, був молодшим сином Костянтина Вишневецького і Анни з Ходоровських. Його батько помер, коли малому виповнилося 6 років, і подальшим вихованням хлопця опікувався вітчим Ян-Кароль Дольський. Міхал навчався в єзуїтському колегіумі у Львові. 29 квітня 1695 року помирає вітчим, і мати, аби зберегти володіння Доль-
122
ських, 10 травня 1695 року влаштовує шлюб 15-літнього Міхала-Сервація зі своєю пасербицею Катериною, яку народила перша жінка Яна-Кароля Єлизавета з Остророгів. Невідомо, чи був Міхал-Сервацій задоволений своїм одруженням і чи приймалося настільки важливе рішення з його участю, але відразу після весілля Вишневецький поїхав на один рік до військової школи у Париж. Повернувся, щоб взяти участь в елекції нового короля у зв’язку із смертю Яна ІІІ Собеського. Під час процедури
110
КОРОЛІВСЬКА ГІЛКА Адам Вишневецький
Адам Вишневецький прожив не надто довге життя, був відомим політичним діячем Речі Посполитої, вояком, адміністратором порубіжних замків, другом козаків, але в історичній пам’яті закарбувався завдяки участі в боротьбі за престол двох російських Самозванців. Саме таким – «творцем» московських царів – князь запам’ятався сучасникам та залишився в історії. Адам Вишневецький був сином одного з чільних представників роду князя Олександра Олександровича (1543–1577) та Олександри Андріївни Капустянки. Оскільки батьки одружилися в 1565 році, їхній син міг з’явитися на світ у наступному, 1566-му, проте точно датувати цю подію складно, тому дату можливого
157
народження Адама розтягують до часу батькової смерті, яка наступила майже через десять літ після шлюбу з княжною Капустянкою. Цікаво, що ім’я хлопчика не було надто популярним у православному середовищі, на відміну від католиць-
158
кого. Православні пошановують прародителя людського роду 14/27 січня. Позаяк ім’я Олександрового сина було
157. Лист кн. Михайла Олександровича Вишневецького про поступку молодшому брату кн. Олександру, відповідно до поділу спадкових володінь, частини Вишневецького маєтку (Черкаси, 10.06.1564 р.)
не родовим, а «нареченим», логічно припустити, що воно прив’язувалося до церковного календаря і свідчило про народження хлопчика на згадане свято або в один із найближчих днів. Цікаво, що княжич мав іще й хрещальне
158. Прорис печатки кн. Михайла Олександровича Вишневецького (1579 р.)
ім’я, обране батьками ближче до дня хрещення, – Василій.
135
159
День одного із вселенських отців Церкви Василія Великого, небесного покровителя Адама Вишневецького, відзначається православними також у січні.
160
На жаль, про дитячі та юнацькі роки життя АдамаВасиля майже нічого невідомо (й це зрозуміло: на той час «історичною» особа могла стати лише з початком діяльності, помітної суспільству). Вважається, що Адам
159. Лист кн. Олександра Олександровича Вишневецького про поступку старшому брату кн. Михайлу, відповідно до поділу спадкових володінь, частини Брагінського маєтку (Брагін, 15.03.1574 р.)
отримав добру освіту, про що свідчить його листування та інші авторизовані тексти. Справді, рівень освіти
160. Прорис печатки кн. Олександра Олександровича Вишневецького (1571 р.)
серед магнатів та шляхти особливо проявлявся в їхніх
136
МІСЦЯ ПАМ'ЯТІ РОДИНИ
ВИШНЕВЕЦЬКИХ
Андріїв
221
Старовинне село Олексинець (зараз Старий Олексинець Кременецького району Тернопільської області України), відоме з 1463 року, під час поділу князів Збаразьких 1482 року перепало Михайлу Васильовичу, а далі належало його синові Івану та внукові Андрію. 1560 року Андрій Вишневецький виклопотав у Сигізмунда Августа привілей на два містечка, одне з яких мав розмістити у своїй частині родового гнізда, а інше – у маєтку Бобрівці, та замість другого
500 убитих і 700 поранених, але здобути замок так і не
князь осадив нове місто під назвою Андріїв на землях
змогли. 1725 року великий литовський хорунжий князь
села Олексинець. 1568 року монарх надав мешканцям
Юзеф Чорторийський справив у старих мурах гучне ве-
цього поселення магдебурзьке право і два ярмарки. Зго-
сілля дочці Магдалені, яку видав за Міхала-Сервація Ви-
дом зусиллями Андрія Івановича тут з’явився мурований
шневецького.
замок – спочатку трикутний у плані, а пізніше перебудо-
У другій половині XVIII ст. з’явилося містечко Но-
ваний у чотирикутний. Споруда стала осередком окремої
вий Олексинець. Відтоді про давніший осередок ремесла
волості. Під час поділу 1593 року дочками князя його во-
й торгівлі нагадували лише символічний ярмарок на де-
лодінь цей комплекс маєтків отримала Олександра Ан-
сяту п’ятницю після Великодня, де селяни купляли коси,
дріївна, а далі успадкував її син Миколай Чорторийський.
та мало кому зрозуміле прізвисько «староміщани», яким
Назва поселення на честь засновника з часом забула-
й досі називають його мешканців по сусідніх селах.
ся, і в другій половині XVII ст. його знову називали Олек-
У середині ХІХ ст. граф Олександр Ржищевський,
синцем. Улітку 1675 року турки втратили тут близько
який успадкував після матері Староолексинецький ключ, перебудував замок у псевдоготичну садибу, відому нині з літографії Алоїза Місировича за аквареллю Наполеона
222
Орди початку 1870-х рр. Під час Першої світової війни та революції маєток спустошили, а в середині ХХ ст. більшість руїн розібрали на будівельний матеріал, але й нині залишки старовинних оборонних мурів вражають своєю похмурою величчю.
221. Замок в Олексинці. ХІХ ст. Літографія А. Місировича за аквареллю Н. Орди 222. Залишки оборонних мурів в Старому Олексинці
204
Бельов
223
Це місто (зараз у Тульській області Російської Федерації) на березі Оки отримав у 1557 році від Іванa Грозного Дмитро Вишневецький після того, як попередній його власник князь Іван Іванович Бельовський за наказом царя був ув’язнений і позбавлений майна. У місті, що було важливим стратегічним пунктом держави, роз-
224
ташовувалися потужна фортеця і заснований у першій половині XVI ст. Спасо-Преображенський монастир. Після від’їзду Дмитра Вишневецького з Московії у 1561 році Бельов став одним із «опричних міст».
Бендери У Бендерах (стара назва - Тягиня, Молдова), у таборі шведського короля Карла ХІІ та його польського союзника Станіслава Лещинського, у 1712-1714 роках перебував князь Міхал-Сервацій Вишневецький.
225
223. Спасо-Преображенський монастир над Окою на поштовій листівці поч. ХХ ст. 224. Олександрівська надбрамна церква СпасоПреображенського монастиря у Бельові 225. Фрагмент мурів фортеці у Бендерах
205
277
234
277. Скляний кубок, виготовлений для Міхала-Сервація Вишневецького в Налібоках (зараз Білорусь) у 1731 р. з монограмою та гербом князя. З фондів Київського музею декоративно-прикладного мистецтва
235
СПАДЩИНА
ВИШНЕВЕЦЬКИХ
Живописні полотна вишневецького палацу
Про внутрішнє оздоблення резиденції Вишневецьких збереглося чимало писемних джерел, серед яких особливе місце займають спогади та реєстри майна, що укладались у різний час і з різних причин. Описи приміщень і розташованих у них колекцій, а також об’ємну
437
збірку фотографій палацу 1912–1920 рр. зібрав і частково опублікував польський дослідник Роман Афтанази. Найдавнішим з відомих нам джерел є «Список рухомого та нерухомого майна, залишеного після смерті князя Міхала-Сервація Корибута-Вишневецького», який був споряджений за наказом удови небіжчика і вписаний до кременецьких гродських книг 11 жовтня 1745 року. В ньому, зокрема, зазначено, що в картинній галереї знаходилось 136 живописних полотен, а у «залі Корибутів» 19 портретів власників резиденції та їхніх предків. Після смерті Міхала-Сервація Вишневецького (1680– 1744), який не залишив нащадків чоловічої статі, його володіння були поділені між двома дочками – Анною і Ельжбетою, і відійшли, відповідно, до родин Огінських та Замойських. Вишневець дістався останнім, але перебував у складі їхніх латифундій недовго. Завдяки вдалому шлюбу Ельжбетиної єдиної дочки Катажи-
438
ни (1722–1771), давня резиденція її пращурів наступні сто років належала родині Мнішеків, з якої походив і чоловік дівчини – великий литовський підкоморій Ян-Кароль (1716–1759). В часи, коли Вишневцем володів син Катажини Міхал-Єжи (1748–1806), а потім і онук Кароль-Філіп (1794–1846) Мнішеки, палац став значним культурним осередком краю. Кілька разів приїжджав сюди останній король Речі Посполитої Станіслав-Август Понятовський. Тут же зупинялись, подо-
437. Вишневець. Зала бібліотечна (портретна). Фото 1912 р.
рожуючи до Європи, великий князь Павло Петрович
438. Портрет Яна-Кароля Мнішека. XVIIІ ст. Худ. невідомий
310
Романов із дружиною. У 1848 році відвідав розкішну 439
резиденцію Мнішеків Оноре Бальзак. Очевидці у своїх записах завжди згадували про незабутні враження від оглядин галереї Корибутів, що розміщувалась в самому центрі другого поверху палацу. Коли Міхал-Єжи Мнішек відійшов від великої політики і поселився на постійно у Вишневці, він, а потім і його син значно збільшили картинну галерею, придбавши роботи таких визначних художників, як Пітер-Пауль Рубенс, Жан-П’єр Норблен, Адріан ван дер Вельде, Антоніо Каналетто, Марчелло Бачареллі, Йозеф-Марія Грассі. Купівля творів мистецтва іноді відбувалася великими партіями. Так, у 1819 році Кароль-Філіп Мнішек набув для оздоблення палацу 54 полотна – переважно портрети із галереї померлого короля Станіслава-Августа Понятовського. В реєстрі 1828 року всіх картин налічувалось аж 355, причому левина доля (333 твори) були розміщені у різних залах споруди, а решта – в бібліотеці. Цікаво, що хоча резиденція вже давно не належала Вишневецьким, кількість їхніх портретів у цей час була значно більшою, ніж за життя князів. Якщо в 1745 році їх фіксується 19, то в 1828-му на стінах палацу можна було побачити вже 30 полотен. Після того, як в 1846 році Вишневець успадкував син померлого Кароля-Філіпа Анджей-Єжи Мнішек (1823– 1905), палац почав поступово занепадати. У 1852 році новий власник вирішив продати його разом із прилеглими землями грузинській княгині Абамелек, але більшу частину родинних портретів, картини Ван-Дейка, Гольбейна, Рембрандта, мармур, бронзу, рукописи, рідкісні книги він вивіз до Парижа. З цього моменту палац починає переходити з рук до рук, а його скарби поступово вичерпуватися. Княгиня Абамелек виявилася не кращою за свого попередника. Уклавши домовленість про поступку Вишневця графу Володимиру Броель-Плятеру, вона ще до від’їзду пороздавала і вивезла до інших своїх володінь чимало меблів, рідкісних книг і картин із палацової
439. Портрет Станіслава Августа Понятовського. 1797 р. Худ. Е. Віже-Лебрен
колекції.
311
стали одними з перших експонатів історико-побутового 441
відділу музею. Вписані до інвентарної книги під номерами 2-29, вони вже за кілька днів були виставлені на споглядання жителів Києва. У 1902 році в Міському музеї відкрилась художня виставка, на якій були представлені як твори визначних західноєвропейських майстрів, так і невідомих художників. Тут можна було побачити і портрети з вишневецького замку, які були сприйняті публікою неоднозначно і навіть викликали полеміку на сторінках журналу «Мир искусства» між Богданом Ханенком і Степаном Яремичем. Перший вважав їх поганими старими копіями, а другий наголошував, що це – «родинні портрети славетного в історії Русі і Польщі роду Вишневецьких», тож до них слід ставитися з більшою увагою. У 1935 році відбулась реорганізація закладу, який на той час уже носив назву Всеукраїнського історичного музею ім. Т.Г. Шевченка. У старому будинку, спорудженому за проектом Владислава Городецького, почав діяти Київський державний музей українського мистецтва, тоді як історичний музей був переміщений на територію КиєвоПечерської лаври. З інвентарних книг Національного художнього музею України випливає, що та частина художньої збірки, яка мала історичне значення, у 1937 році була передана до Центрального історичного музею. Серед цих робіт – 19 портретів і 4 картини з «вишневецької колекції», проте чи були вони насправді передані і де саме перебували в часи лихоліття – зараз сказати складно. Документація Центрального історичного музею 1930-х рр. і періоду окупації Києва не збереглась. У повоєнний час було зафіксовано портрети дванадцятьох Вишневецьких, двох Збаразьких та Єремії Могили з сином. У 1953 році вони були частково відреставровані, законсервовані і зберігались у фондосховищі. Пощастило лише легендарному гетьману Дмитру «Байді», якого традиція пов’язує із заснуванням Запорозької Січі. Його портрет зайняв достойне
441. Портрет Міхала-Томаша Вишневецького. 1730-і - 1740-і роки. Репліка невідомого художника з коронаційного портрету пензля Д. Шульца 1669 р.
місце в козацькій залі музею.
313
Спадщина роду Вишневецьких
їх належну оборону, відтак звели на території своїх володінь цілу мережу укріплень. Деякі з них паралельно виконували функції резиденцій. Із замків і палаців князів Вишневецьких у відносно непоганому стані збереглися лише ті, що закладалися у двох старих родинних гніздах — Вишневці та Збаражі. Руїни інших, колись розкіш-
Острозькі,
Четвертинські,
Сангушки,
них, об’єктів можна побачити в Білому Камені, Чорному
Корецькі,
Острові, Тайкурах, Чайчинцях, Олексинці.
Радзивіли, Заславські, Чорторийські, Немиричі, Тишке-
Проводячи колонізацію прикордонних зі Степом зе-
вичі, Сапіги, Ходкевичі... На небосхилі української історії XVI–XVIII ст. сяяло чимало аристократичних родин-зі-
мель, князі Вишневецькі на 10, а то й на 20 років звільня-
рок, які не поступалися Вишневецьким своїм походжен-
ли осадників від більшості данин, що дозволило швидко
ням, становищем у державі, багатством, звитягою. Однак
освоїти колись безлюдні обшири. Лише після того, як тер-
з-поміж десятків династій Вишневецькі заслуговують
мін волі спливав, на підданих накладалися «звичайні» податки й повинності. Життя вчорашніх колоністів ставало
у пам’яті нащадків на особливе місце.
складнішим, але не настільки, як це по більшості описано
Українському читачеві добре відомий образ легендарного рицаря й одного з перших організаторів запорозько-
в підручниках та художніх романах. З огляду на постійні
го козацтва Дмитра Вишневецького. Він та ціла низка ін-
татарські напади і ризик селянських втеч, власники по-
ших представників роду зарекомендували себе як вправ-
рубіжних містечок і хуторів проводили гнучку політику
ні полководці, що здобули не одну перемогу над ворогом.
щодо своїх підлеглих. Форми їхньої залежності від пана
Утім, «Корибутові нащадки» уславили своє ім’я не тільки
не йшли ні в яке порівняння із тими, що бачимо на інших
ратними подвигами.
землях Речі Посполитої.
Особлива заслуга Вишневецьких полягає в колоніза-
Розширення меж Вишневецького князівства і вміле
ції українських земель. Завдяки їхній діяльності з’явилися
господарювання у ньому забезпечили фінансову могут-
й досі існують десятки міст і сотні сіл. Володіння Вишне-
ність роду. Кошти, отримані з володінь, магнати витра-
вецьких, що сформувалися на родинних теренах Збаразь-
чали на зміцнення своєї влади у суспільстві, а способів
ких, тривалий час лежали тільки на Волині. Тут же зна-
для цього було чимало. Один із них – богоугодна справа
ходилося і родове гніздо фамілії – містечко Вишневець.
підтримки Церкви. Серед представників роду, як відо-
Уже в XVI ст. кордони князівства почали поступово роз-
мо, були і православні, і католики, і протестанти, тому
ширюватися за рахунок приєднання до первісного ядра
не дивно, що на землях Вишневецького князівства зна-
деяких литовських і білоруських маєтків, а також воло-
ходилося місце для святинь різних конфесій. Деяким із
дінь на Київщині та Східному Поділлі. Способи набуття
них пощастило пережити всі війни, які колись точили-
землі були різними: це і королівські данини, і операції
ся на нашій землі, і вони досі виконують свою функцію,
купівлі-продажу, і спадкування по смерті родичів, і отри-
як, наприклад, Лубенський Мгарський та Прилуцький
мання посагу від дружин. У 1580-х був даний старт осво-
Густинський монастирі.
єнню незаселених урочищ лівого берега Дніпра. Саме тут
Набагато більші кошти витрачалися на політику,
згодом виросте один із найбільших у Речі Посполитій
в якій Вишневецькі почали відігравали помітну роль десь
і загалом у Східній Європі маєткових комплексів.
від середини XVI ст. Були вони і воєводами, і каштелянами, і великими гетьманами, регулярно відвідували
Розбудовуючи міста і села, власники піклувалися про
318
сейми і брали участь в обговоренні всіх ключових питань,
рибута-Вишневецького, всі інші короновані особи (Ян
які поставали перед Польсько-Литовською республікою.
Собеський, Станіслав Лещинський і Станіслав-Август
Двоє Вишневецьких брало участь і в Люблінському уній-
Понятовський) мали польське коріння. Князівська династія Вишневецьких згасла на піку
ному сеймі, на якому народилася Річ Посполита. В розпал сеймових засідань князь Костянтин Іванович (рідний
слави. Хто знає, яких висот досягли б її представники,
брат Дмитра «Байди» і луцького каштеляна Андрія) за-
якби фамілія не обірвалася у 1744 році. Утім у світі й досі
явив перед королем і присутніми польськими послами,
живуть сотні, якщо не тисячі, людей, чиї пращури були
що готовий скласти присягу на вірність правителю но-
народжені князівнами Вишневецькими. Деякі з них нале-
вої союзної держави, але потребує гарантій збереження
жать до таких давніх аристократичних сімей, як Потоць-
старовинних прав і привілеїв руської (тобто української)
кі, Тишкевичі, Радзивіли, Святополки-Четвертинські,
шляхти, непорушення її релігійних і мовних традицій.
Чорторийські, Сапіги.
У наступні десятиліття політична вага Вишневецьких
Значення роду Вишневецьких в історії Великого кня-
поступово зростала. Як члени сенату і уряду, вони віді-
зівства Литовського і Речі Посполитої складно переоці-
гравали важливу роль у житті своєї держави. Але не ли-
нити. Князі відзначилися в усіх сферах політичного, еко-
шень її. Про великі амбіції представників роду свідчить
номічного та культурного життя держав, громадянами
їхнє втручання у міжнародну політику. Так, Адам Ви-
яких були. Так сталося, що, на жаль, нині ім’я цієї славет-
шневецький першим підтримав російського самозванця
ної родини дещо призабуте. В Україні більше пам’ятають
Григорія Отреп’єва, який видавав себе за дивом врятова-
про легендарного козацького гетьмана Дмитра «Байду»,
ного сина Івана Грозного. Підтримка ця призвела до ві-
у Польщі завдяки трилогії Генрика Сенкевича захо-
йни між двома сусідніми державами, і хоча вона завер-
плюються постаттю Яреми Вишневецького, в Білорусі
шилася успішно для Речі Посполитої, але на довший час
та Литві підноситься ім’я князя Міхала-Сервація. Спо-
посісти престол у Москві протеже князя Адама не зміг.
діваємося, що це видання допоможе читачам дізнатися
Інший приклад нам ілюструють діяння Адамового двою-
більше про цих та інших героїв, спадщиною яких ми ко-
рідного брата Михайла, одруженого з молдавською прин-
ристуємося й досі.
цесою Раїною Могилянкою. Кілька разів на чолі власних військових загонів князь вирушав у похід до Молдавії на підтримку свого тестя та інших родичів. До слова, і в цьому, і в попередньому випадку ці закордонні операції не отримали офіційного схвалення з боку монарха та парламенту Речі Посполитої. Найбільшим досягненням клану Вишневецьких стало обрання одного з його представників королем Речі Посполитої. Хоч якими заможними і впливовими були родини Замойських, Острозьких, Потоцьких, Радзивілів чи Чорторийських, жодна з них не могла похвалитися подібним успіхом. За всю історію Польсько-Литовської держави на престол сходило лише четверо місцевих магнатів. Причому за винятком руського князя Міхала Ко-
319