КНЯЗI
ОЛЕЛЬКОВИЧIСЛУЦЬКІ
З МІС Т Найвизначніший рід з династії Гедиміновичів на теренах України (Г. Кіркене, А. Бумблаускас) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .6
НАЩАДКИ ВЕЛИКИХ КНЯЗІВ ЛИТОВСЬКИХ
......................................................................
«Милістю Божою князь і отчич київський» (Я. Затилюк) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 50 Московські контакти київського князя (Я. Затилюк) 52
11
Князь, церква і віра (Я. Затилюк) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 55 Два дари київського князя Олелька Володимиро-
З династії Гедиміновичів (Р. Рагаускене) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 12
вича та проблема церковної унії (В. Ульяновський) . . . . . . . 58
Князі Олельковичі в історичній
Нащадки Олелька Володимировича (Я. Затилюк) . . . . . . . . 65
культурі Литви . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 12
Симеон Олелькович – останній київський князь
Позиції Олельковичів у Великому князівстві Ли-
та його епоха (Я. Затилюк) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 67
товському. Їхні зв’язки з Центральною Литвою. . . . . 15
«Господар і отчич київський» (Я. Затилюк). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 68
Родовід Олельковичів-Слуцьких (А. Скеп’ян) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 22
Опікун православної церкви
Герби князів Слуцьких (О. Однороженко) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 25
та київських книжників (Я. Затилюк) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 72
ВИЗНАЧНІ ПОСТАТІ РОДУ
Смерть князя .........................
29
і фінал Київського князівства (Я. Затилюк) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 76 Від великих князів київських
Київське княжіння в історії роду (Я. Затилюк) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 30
до магнатів ВКЛ (Б. Черкас) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 78
Першопредки, засновник фамілії
Життя, пригоди й смерть
та його родичі (Я. Затилюк) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 30
Михайла Олельковича (В. Ульяновський) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 88
Київський князь Володимир Ольгердович та його «епоха» (Я. Затилюк) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 33
Погляд на заколот Володимировичів-Олельковичів 1481 року (Г. Кіркене)
...................................................................
95
Початок князювання (Я. Затилюк) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 33
Семен Михайлович і його дружина Анастасія
Князь і його бояри (Я. Затилюк) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 34
зі Мстиславських (А. Скеп’ян) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .101
Княжі монети (Я. Затилюк) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 35
Юрій І Семенович (А. Скеп’ян) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .106
Князь і митрополит Кипріян (Я. Затилюк). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 37
Воїн і лицар (А. Скеп’ян) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .106
Примхи долі: війни князів
Політик і землевласник (А. Скеп’ян) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .112
і втрата Києва (Я. Затилюк). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 39
Меценатство та церква (А. Скеп’ян) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .116
Останні роки життя
Олександра та Гальшка:
і посмертна репутація (Я. Затилюк). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 44
княжна зі Слуцька Острозька
«Начальник всьому доброму»:
і княжна з Острога Слуцька . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .118
київський князь Олелько Володимирович
Юрій ІІ Юрійович (А. Скеп’ян) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .121
та його діяння (Я. Затилюк) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 46
Молоді літа князя. Боротьба з політичними
Князь копильський і слуцький: життєві долі
опонентами і ворогами вітчизни (А. Скеп’ян). . . . . . . . . . . . . .121
Олелька та його братів (Я. Затилюк) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 46
Земельні володіння і сім’я (А. Скеп’ян) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .137
Слуцький двір як віддзеркалення
Антропологічні дослідження поховань
могутності князя (А. Скеп’ян). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .144
із саркофагів усипальниці Ольгердовичів
Юрій ІІІ Юрійович (А. Скеп’ян) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .148
в Успенському соборі
Землевласник та меценат (А. Скеп’ян) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .156
Києво-Печерської лаври (О. Козак, І. Потєхіна) . . . . . . . . . . . . . . . . .227
Княжна Софія зі Слуцьких Радзивіл (Р. Рагаускене) . . . . . . . . . . .162
Копиль (А. Скеп’ян). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .230
Боротьба за руку багатої спадкоємиці (А. Скеп’ян) . .162
Красник (Я. Лосовський) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .232
Софія Радзивіл (А. Скеп’ян) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .167
Краків (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .238
Легендарне життя Софії (А. Скеп’ян) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .172
Лукка (А. Скеп’ян) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .242
МІСЬЦЯ ПАМ'ЯТІ ОЛЕЛЬКОВИЧЕЙ-СЛУЦЬКИХ
Львів (І. Тесленко). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .244 Люблін (Я. Лосовський). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .248 175
.............
Озеро Мелно (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .254 Мілан (А. Скеп’ян). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .255
Базель (А. Скеп’ян) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .176
Мір (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .260
Берестя (А. Скеп’ян). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .179
Мстиславль (А. Скеп’ян) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .262
Болонья (А. Скеп’ян) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .182
Новогородок (А. Скеп’ян) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .264
Варшава (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .186
Падуя (А. Скеп’ян). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .266
Венеція (А. Скеп’ян). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .188
Пінськ (А. Скеп’ян) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .270
Вроцлав (А. Скеп’ян) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .190
Рим (А. Скеп’ян). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .271
Городець Пісочний (Милославичі) (М. Сагайдак) . . . . . . . . . . . . . . .194
Слонім (А. Скеп’ян) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .274
Гродно (А. Скеп’ян) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .200
Слуцьк (М. Волков). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .275
Інгольштадт (А. Скеп’ян) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .202
Страсбург (А. Скеп’ян). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .278
Київ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .205
Ченстохова (І. Тесленко). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .280
Княжа столиця (Я. Затилюк) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .205
Штутгарт (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .281
Культурні надбання (Я. Затилюк) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .208 Київські «місця пам’яті» князів Олельковичів-Слуцьких (Я. Затилюк)
212
...............................
НАЩАДКИ І СПАДКОЄМЦІ СЛУЦЬКИХ
283
...............................................................................
Київ в житті та пам’яті нащадків і родичів Семена Олельковича (Я. Затилюк). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .217
Нащадки і спадкоємці Слуцьких (А. Скеп’ян) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .284
Історична пам’ять про київських Олельковичів
Лаврський триптих (А. Бартош) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .286
у Києві та поза ним (Я. Затилюк) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .218
Мистецький панегірик зі Слуцька (І. Шульц) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .291
Результати археологічних робіт у південному нартексі Успенського собору Києво-Печерської лаври (Г. Івакін, С. Балакін) . . . . . . . . . . . . . . . . . . .224
НАЩАДКИ ВЕЛИКИХ КНЯЗІВ ЛИТОВСЬКИХ
16
Генеалогічні нотатки про рід князів Олельковичів В. Віюк-Кояловича («Sacer nomenclator familiarum et stemmatum Magni Ducatus Lituaniae et provinciarum ad eum pertinentium». XVII ст.)
17
Родовід ОлельковичівСлуцьких
нам просто не відомо. Особливо це стосується раннього «київського» періоду історії фамілії. Так, учені досі не можуть дійти згоди щодо існування і років життя одного з синів князя Олександра (Олелька) Володимировича. Не кращі справи і з жінками. Не знаємо, скажімо, як звали дочок того ж удільного правителя, дуже мало
Серед усіх представників давніх родів, що володіли
свідчень збереглося про княжну Параскевію (Пелагію),
землями на території сучасної Білорусі, небагато зна-
яка жила на початку XVI ст. Якщо дівчину видавали за-
йдеться тих, кого відзначили хоча би пам’ятником. Проте
між за життя батьків, вона могла зовсім не згадуватися
пам’ять про цих людей закодована у їхніх справах і тих
у заповітах чи інших майнових актах. Загалом, метрич-
нечисленних матеріальних слідах існування, що дійшли
ні дані більшості Слуцьких встановлюються переважно
до наших днів: замках і палацах, храмах і монастирях,
за побічними відомостями.
книжках і рукописах. Тільки князів Слуцьких вшанува-
Представники роду від початку належали до полі-
ли, і то не одним, а аж трьома монументами, встановле-
тичної еліти країн Східної Європи. Шлюб засновника
ними у Слуцьку та Мінську. І – що найважливіше – це
династії з московською князівною Анастасією Василів-
пам’ятники жінкам, про яких традиційно забувають при
ною (22.VIII.1417), яка була ще й онукою великого князя
вивченні історії. Тим цікавіше дізнатися, чому ці особис-
литовського Вітовта, укріпив його позиції серед інших
тості удостоїлись свого місця в пам’яті нащадків.
Ольгердовичів. Шлюбні зв’язки дітей цього подружжя
Завдяки позиції князів Слуцьких у системі політич-
продемонстрували виважену матримоніальну політику,
них відносин у Східній Європі, питання про їх похо-
завдяки якій Олельковичі поріднилися з правителями
дження від самого початку не містило у собі жодних та-
сусідніх держав – Молдавії, Мазовії і Великого князів-
ємниць. Тому здавалося, що проблем зі встановленням
ства Тверського. Після смерті князя Михайла їхні погля-
докладного родоводу Олельковичів виникнути не може.
ди були спрямовані на представників князівських родів
Втім, дослідження Яна Тенговського дозволяють засум-
у власній державі. Це стало першим свідченням відходу
ніватися у точності інформації, викладеної в гербівниках
Олельковичів з міжнародної арени.
XVII ст. та творах науковців. Думку польського історика
Як відомо, члени цієї княжої родини не відзначали-
підтверджують також пом’янники, в які заносились іме-
ся міцним здоров’ям та довголіттям. Ми не можемо на-
на представників роду. Археологічні розкопки, проведені
звати жодного представника чоловічої статі, який про-
на території Києво-Печерської лаври, дозволили не тіль-
жив понад 60 років. Більшість князів взагалі помирали
ки знайти точне місцезнаходження крипти Олельковичів,
у молодому віці, нерідко лишаючи своїм дружинам борги
але й виявили, що в ній поховано більше жінок, ніж нам
та проблеми. Нескінченні військові походи і умови жит-
було відомо.
тя не сприяли довголіттю перших представників роду.
Як показують дослідження, ми можемо зовсім випад-
Невелика кількість дітей, що доживали до повноліття,
ково натрапити на імена княжат і князівен, що не дожи-
дозволяла Слуцьким зберігати у своїх руках величезні
ли до повноліття або з якихось причин не були внесені
володіння, не вдаючися до їх подрібнення між багатьма
до сімейних документів. Дати народження і сам факт по-
спадкоємцями. Проте це і стало причиною швидкого ви-
яви на світ чергової дитини лише зрідка де-небудь фік-
гасання фамілії. У кожному поколінні після Олелька на-
сувався, тому про багатьох молодих представників роду
роджувало не більше трьох дітей, чимало з яких помер-
22
РОДОВІД КНЯЗІВ ОЛЕЛЬКОВИЧІВ-СЛУЦЬКИХ (за А. Скеп’ян) Ольгерд (? – 1377)
Володимир, кн. київський (? – прип. 1398)
Олександр (Олелько) (? – 1454) Анастасія Василівна, кн. московська (? – 1470)
Семен, кн. київський (1420 - 1470) кн. Марія Янівна Гаштольд (? – 1501)
Олександр (? - ?)
Василь, кн. пінський (? – 1495)
Михайло, кн. копильський і слуцький (прип. 1420 – 1481) кн. Ганна Стефанівна (?) (? – прип. 1492)
Олександра, кн. пінська (? – 1518) кн. Федір Ярославич
Євдокія (? – до 1472) Стефан, господар молдавський (1429 – 1504)
Софія (? – 1483) Михайло Борисович, вел. кн. тверський
Юрій ІІІ (1559 – 1586) кн. Варвара Миколаївна Кішка (? – 1594)
Софія (1586 – 1612) кн. Януш Радзивілл (1579 – 1620)
Семен (? – 1560) кн. Гальшка Іллівна Острозька (1539 – 1582)
Ян Симеон (1560 – 1592) кн. Софія Миколаївна Мелецька (? – 1618)
NN кн. Юрій Федорович Пронський
Семен (1460 – 1505) Анастасія Іванівна, кн. мстиславська (? – прип. 1524)
Юрій І (1492 – 1542) кн. Гелена Миколаївна Радзивілл (? – 1546)
Юрій ІІ (бл. 1531 – 1578) кн. Катерина Станіславівна Тенчинська (бл. 1544 – 1592)
Іван (? – прип. 1446) кн. Василіса (Васса)Андріївна Гольшанська (? – бл. 1484)
князі Бєльські
Федора кн. Семен Юрійович Гольшанський (?)
Олена Іван Іванович, мол. кн. московський
Іван Пронський
Олександра (? – 1564) кн. Костянтин Іванович Острозький (1460 – 1530)
Софія (? – 1571) Юрій Ходкевич (? – 1569)
Олександр (1562 - 1591)
Юрій (1566 – 1595) кн. Софія Миколаївна Радзивілл (? – 1614)
кн. Костянтин (Василь) Острозький (1526 – 1608)
Гієронім (прип. 1566 – 1617)
Єлизавета кн. Вацлав Шемет
прип. – за припущенням; бл. – близько
ло, не вступивши до шлюбу або не виховавши нащадків.
ших і найвпливовіших родів Великого князівства Литов-
Так, дуже швидко згасла старша гілка роду, яка отрима-
ського. Але пам’ять про власників Слуцька, їхні благодій-
ла у володіння Пінськ. І якщо про шлюб князя Василія
ні вчинки і опіку над християнськими святинями зали-
нам просто нічого не відомо, то з дванадцяти дітей його
шилась надовго. Вже через кілька десятиліть після смерті
сестри Олександри (Олени) не вижила жодна. Князі Се-
останньої княгині з роду Олельковичів пам’ять і уявлен-
мен Юрійович і його племінники Олександр та Ян-Симеон
ня про реальні події набули міфологічних рис. Слуцькі
Слуцькі померли бездітними. Причому перші двоє так
здавалися не реальними людьми, а виключно воїнами,
і не встигли одружитись, а діти третього відійшли в інший
політиками і навіть святими.
світ у віці кількох років. Самі Олександр та Ян-Симеон,
Схема, представлена у цьому виданні, підготовлена
а також їхній брат Юрій ІІІ постійно скаржились на по-
з урахуванням останніх досліджень, що ґрунтуються на
гане самопочуття. Відомо, що вони страждали на сухоти
опрацюванні великого кола джерел. До генеалогії по-
(туберкульоз) зі швидким перебігом хвороби, від якої й
трапили відомі члени фамілії Олельковичів, які від на-
померли буквально за кілька років. Можливо, що на цю
родження мали титул князя чи князівни. Тут же бачимо
хворобу страждав і їхній батько Юрій ІІ, який так само не
імена дружин, які стали княгинями Слуцькими після
вирізнявся міцним здоров’ям.
шлюбу з представниками славетного сімейства. Звісно,
Тільки завдяки випадковим згадкам сучасників ми
ця схема не претендує на вичерпність. Можливо, комусь
знаємо, що дружина Юрія ІІ Катажина Тенчинська ва-
із дослідників у майбутньому пощастить уточнити дати
гітніла чотирнадцять разів, але скількох дітей народила
життя наших героїв. Утім, не виключено, що згодом ми
жінка – сказати складно. Цікаво, що в її чоловіка був по-
дізнаємося і про нових, досі не відомих науковцям, членів
зашлюбний син, якого мачуха хотіла віддати на навчання
князівської династії Олельковичів.
до єзуїтів. Доля цього хлопчика, на жаль, не відома. Фамілія Слуцьких згасла «по мечу» наприкінці XVI ст. зі смертю князя Яна-Симеона (Семена). Фатальним для родини став період 1590–1592 рр., коли упродовж кількох місяців пішли з життя останні спадкоємці блискучого аристократичного титулу. Спочатку ЯнСимеон поховав єдиного сина, потім маленьку доньку, а наприкінці червня 1591 року брата Олександра. Врешті, на початку весни 1592 року пішов із життя і він сам. За десять днів після цієї трагічної події, 19 березня 1592 року, смерть наздогнала і матір Яна-Симеона Катажину з Тенчинських Радзивіл. Діти єдиної спадкоємиці усіх статків роду князівни Софії Юріївни померли ще до її передчасної кончини у 1612 році. Таким чином, на початку XVII ст. рід вигас остаточно. Звичайно, кров князів Олельковичів залишилася у жилах Ходкевичів, Шеметів і нащадків їхніх дочок, які пишалися своїм спорідненням з одним із найбагат-
24
Герби князів Слуцьких
Родова геральдика князів Олельковичів-Слуцьких відзначалася характерними рисами, що були притаманні литовсько-руському герботворенню впродовж XV–XVI ст. Для більшості княжих родів цього періоду звичним було використання відразу двох гербів: одного – на основі фамільного знаку, індивідуального для кожної княжої сім’ї, а іншого – династичного, яким користувалися родини спільного походження. Серед останніх найбільш поширеними були герби Погоня литовська (рицар з мечем на коні), який уживали нащадки великого литовського князя Гедиміна, Погоня руська (святий Юрій на коні влучає списом у змія) – княжі роди руського походження, та Китаврус («китаврус», тобто гіпоцентавр влучає з напнутого лука стрілою у власний змієподібний хвіст) – фамілії литовського коріння. Для князів Слуцьких, що вели свій родовід від онука Гедиміна, Володимира Ольгердовича, закономірним було уживання герба Погоня литовська. Втім, у герботворенні цієї сім’ї він фіксується доволі пізно – у другій половині
Прориси печаток князів Слуцьких із гербом Погоня литовська: князя Юрія ІІ Юрійовича (1558), князя Олександра Юрійовича (1579/1591), князя Олександра Юрійовича (1589), князя Яна-Симеона Юрійовича (1582, 1584 і 1589), князя Юрія ІІІ Юрійовича (1582, 1583 і 1584)
XVI ст. Бачимо його на печатках представників останніх двох генерацій роду – князів Юрія ІІ Юрійовича та його синів Олександра, Яна-Симеона і Юрія ІІІ. Звернімо увагу на те, що на найдавнішій печатці князя Юрія ІІ (1558) в лівиці рицаря зображений щит з двораменним хрестом. Вживався він як родовий знак королівської династії Ягеллонів. Присутність у герботворенні
На печатках братів Олександра, Яна-Симеона
князів Слуцьких подібного хреста не лише вказувала на
та Юрія ІІІ Юрійовичів над щитом з’являється зобра-
спорідненість із монаршим домом (для чого достатнім
ження князівської корони, впровадження якої в родову
було уживання самої Погоні литовської), але й містила
геральдику аристократів монаршої крові припадає саме
претензії на ягеллонську спадщину. У подальшому зобра-
на другу половину XVI ст. Прикметно, що на більшості
ження двораменного хреста використовували на своїх
цих печаток Олельковичі-Слуцькі титулуються як во-
гербових печатках сини Юрія ІІ.
лодарі «Божою Милістю» («Dei Gracia Dux Slucensis»).
25
ВИЗНАЧНІ ПОСТАТІ РОДУ
Київське княжіння в історії роду
Першопредки, засновник фамілії та його родичі Олельковичі-Слуцькі – один із небагатьох елітарних
Історія князів Олельковичів-Слуцьких – це істо-
родів, що не мав потреби шукати якогось давнього і ле-
рія, що тісно пов’язує українців, литовців і білорусів.
гендарного першопредка і доводити свій зв’язок із ним.
Наші пращури упродовж століть жили в одній державі,
Приналежність сім’ї до старшої гілки литовського прав-
яка носила назву Велике князівство Литовське, Русь-
лячого дому Гедиміновичів була очевидною всім і не під-
ке і Жмудське. Слуцькі залишили свій слід в минуло-
давалася сумніву. Ба більше, свого часу вона претендува-
му практично кожної з її складових частин. Політики
ла на корону і становила поважну конкуренцію представ-
і полководці, власники розлогих володінь, меценати
никам династії Ягеллонів. Недарма у 1450-х рр. Симеон
і покровителі Церкви, вони запам’яталися нащадкам
Олелькович розглядався як можливий правитель Вели-
своєю особливою позицією у суспільстві. Сьогодні зна-
кого князівства Литовського. І недарма його нащадки у
чимість цього княжого роду в історії трьох народів оці-
пізніші часи входили до переліку кандидатів на престол
нюється по-різному.
Речі Посполитої. Спробуємо конкретизувати походження і родинні пов’язання Олельковичів-Слуцьких.
Для литовців Слуцькі – одна зі старших гілок славетної династії Гедиміновичів, члени якої понад два століт-
Засновником славетної фамілії прийнято вважати
тя правили у Литві та Польщі. В українській історії цей
Володимира Ольгердовича, який був сином і онуком ве-
рід впізнаваний завдяки першим своїм представникам,
ликих литовських князів. Дід князя Гедимін (Гедимінас)
що в якості київських князів уособлювали відроджен-
став родоначальником цілої династії, яка відігравала по-
ня давньої державотворчої традиції і особливого ста-
мітну роль в історії держав Центральної і Східної Євро-
тусу Києва, втраченого в ХІІІ ст. Білоруси пам’ятають
пи. У свій час його знали як «короля литовців та руси-
про опіку над Церквою і розбудову Слуцького князів-
нів». Гедимін зміг організувати ефективну протидію вій-
ства, столиця якого в XVI ст. відігравала роль одного з
ськовому наступу з боку сусіднього Тевтонського ордену
найбільших культурних і політичних центрів держави.
та підпорядкував своїй владі колишні руські князівства
Як бачимо, в історичній пам’яті всіх трьох народів
(Мінську, Вітебську й Турово-Пінську землі). Із занепа-
князі Олельковичі-Слуцькі можуть вважатися «свої-
дом Галицько-Волинської держави один з його синів –
ми». Утім, цей рід складно «вписати» в рамки виключно
Любарт – поступово утвердився на Волині. В підсумку,
однієї національної традиції. Історик в такому випадку
Гедимін став одним із перших литовських правителів,
постає перед необхідністю робити вибір: яке з діянь і хто
якого титуловано великим князем (1316–1341).
з цієї родини може вважатися «своїм»? Питання, зре-
Спадщина засновника династії дісталася шістьом
штою, риторичне. Минуле роду складно «розділити»
його синам, серед яких особливим авторитетом виділяв-
з огляду на кровні, культурні, економічні, соціальні та
ся Ольгерд (1296–1377). Останній з 1345 року мав титул
політичні узи, які пов’язували Олельковичів з елітою
великого князя, хоча фактично Литовсько-Руською дер-
і простолюдом усіх теренів давньої Литовсько-Руської
жавою він керував разом із братом Кейстутом. Утім, цей
держави. За таких умов доречно змінити оптику і звер-
союз не був рівноправним. За версією одного з літопис-
нутися власне до історії роду, без огляду на сучасну
ців, Кейстут звернувся до Ольгерда: «Тобі достойно бути
приналежність територій, де ця історія відбувалася.
великим князем у Вільні, ти нам старійший брат, а я жи-
30
тиму з тобою заодно». Саме після цих слів члени однієї сім’ї начебто і визначилися з облаштуванням держави: «волості і землі розділили між собою, і всі князі надалі мали слухатися тільки Ольгерда». Загалом, співправління братів мало специфічні риси: Кейстут переважно займався організацією військових кампаній проти небезпечного західного сусіда (Тевтонського ордену), натомість Ольгерд фактично продовжив справу батька – розширював владу литовського столу на руських землях. Успіху він досягав у різний спосіб, у тому числі за допомогою укладання міждинастичних шлюбів. У 1318 році Ольгерд побрався з вітебською княжною Марією Ярославівною, а після смерті тестя в 1320 році успадкував всі її володіння. Натомість, ідучи під вінець із сестрою тверського князя Михаїла Олександровича Уляною (1350), правитель Литовсько-Руської держави сподівався організувати військовий спротив Московії, правителі якої теж стали «збирати» землі давньої Русі. Багато з них опинилося під владою Ольгерда завдяки добровільному підданству місцевих еліт і в результаті успішних військових кампаній. Однією з найвідоміших стала виправа на терени північної і центральної України, що доти знаходилися у підданстві Золотої Орди. Обставини та перебіг походу 1359–1362 рр. досі остаточно не з’ясовані істориками. Улус Джучі у цей період переживав не найкращі часи: державу роздирали внутрішні війни між правителяминамісниками (темниками). За однією з версій, литовський князь вирішив скористатися ситуацією і втрутився у боротьбу на боці темника Мамая. Про її перебіг збереглося дуже мало писемних свідчень, та й ті з’явилися через десятиліття після згаданої виправи. У білорусько-литовських літописах кінця XV ст. представлено лише один із епізодів походу: «князь великий Ольгерд пішов у поле з литовським військом і побив татар на Синій Воді – трьох татарських
Умовний портрет великого литовського князя Гедиміна. Гравюра з видання А. Гваньїні «Опис Європейської Сарматії» (Краків, 1611)
князів-братів – Кутлубаха-солтана, Качиберей-солтана
Герб литовської династії Гедиміновичів (Погоня). Гравюра з видання Б. Папроцького «Herby rycerstwa Polskiego» (Краків, 1584)
і Димитра-солтана. Вони були отчичами і дідичами
Герб великих князів литовських. Гравюра з видання А. Гваньїні «Опис Європейської Сарматії» (Краків, 1611)
Подільської землі, по якій урядували їх управителі –
31
в усіх випадках його подано з помилками.
За зображенням на реверсі розрізняють три види чеканки монет: з «плетінкою»,
Найбільш акуратними є монети першого
що нагадує татарську тамгу, зі знаком
карбу (з «плетінкою»). Їх виробництво,
«к» (його ще читають як «IS») в центрі з
вочевидь, було обмеженим. Гірша якість
хрестиком, і, нарешті, просто з хрестом
наступних чеканок пояснюється необ-
і легендою. Схожа на тамгу «плетінка»
хідністю виготовлення великої кількості монет, зношеністю штемеплів та відсутніс-
традиційно пояснюється дослідниками як
тю ремісників достатньої кваліфікації.
«зовнішнє» визнання князем своєї залеж-
Відповідаючи на ключове питання, чому
ності від правителів Золотої Орди. Таким чином,
князь став карбувати власну монету, більшість істо-
припускається його подвійне підданство – від великого князя литовського і від татарських темників, яким,
риків припускає, що ініціатива Володимира Ольгердо-
вочевидь, доводилося платити данину чи «дарунки».
вича виказувала його владні амбіції. Втім, не варто від-
Зміну зображення на другому карбі монет (появу знаку
кидати і суто економічних причин. Звернімо увагу на те,
«к») пов’язують зі звільненням князя від татарської за-
що більш-менш одночасно з київським правителем свої
лежності внаслідок тимчасового ослаблення Орди після
монети почали карбувати й інші династи Східної Євро-
Куликовської битви (1380).
пи – новгород-сіверський, подільський, рязанський, мос-
Враховуючи, що батько київського правителя Оль-
ковський, нижньогородський і тверський князі. Схоже, їх
герд, як і його наступник на великокняжому престолі
рішення було спровоковане «срібною кризою» в Золотій
Ягайло, були не васалами, а союзниками темників, сим-
Орді: з кінця 1360-х рр. тут тимчасово припинилася емі-
волічний зміст згаданих знаків можна пояснити і в ін-
сія, і в регіоні гостро відчувався брак срібної монети. Аби
ший спосіб. Схожість монет Володимира Ольгердовича
із цим впоратись, місцеві правителі почали карб власної
з тими, які виготовлялися в Золотій Орді, свідчить радше
монети, в схожий спосіб наслідуючи грошові знаки ханів.
про першопочаткове запозичення київськими майстра-
Якою б не була справжня причина появи монет Во-
ми чужих практик і технік карбування. У даному випадку
лодимира Ольгердовича, за знахідками скарбів XIV ст.
взірцем для наслідування стали гроші правителя Улусу
можна впевнено констатувати факт зменшення обігу зо-
Джучі хана Джанібека (1342–1357). Від них могли запо-
лотоординських дирхемів на теренах Київського князів-
зичити «плетінку» та й сам спосіб виробництва, що яв-
ства. На жаль, власний аналог мав надто коротку історію
ляв собою рубку срібної монети з розплющеного дроту.
життя. Володимир Ольгердович був першим і останнім
До речі, аналогічна технологія використовувалася на мо-
литовським удільним правителем Києва, який карбував
нетних дворах сусідніх володарів – новгород-сіверського
монету. Після його усунення традиція обірвалася, і навіть
князя Дмитра-Корибута, подільського князя Федора
після повернення престолу синам князя, її не відновлено.
Коріатовича і правителів північно-східної Русі. Таким
З початку XV ст. у Литовсько-Руській державі в обігу пе-
чином, дві наступні зміни карбу потрібно пояснювати
ребували денарії Вітовта, польські і празькі гроші. Монети Володимира Ольгердовича багатьма сприй-
зношеністю штемпелів і дистанціюванням від «золотоор-
маються як матеріальне свідчення його самостійності
динських традицій». Щодо самої чеканки, то через примітивну техніку
у Великому князівстві Литовському. Недарма з іменем
різання по металу всі три типи монет є низької якості.
цього правителя пов’язують відновлення княжої тра-
Майстри не вказали навіть повне ім’я князя, і майже
диції, започаткованої хрестителем Русі Володимиром
36
Святославичем (980–1015). Престиж і суверенний статус останнього утвердився саме завдяки карбуванню власної монети. Та наскільки коректним буде проведення паралелей між цими двома історичними постатями? На відміну від свого далекого попередника, Володимир Ольгердович схилявся перед владою чільного представника династії і присягав йому вірно служити. Як можна припускати, його залежність виражалася насамперед у сплаті данини із зібраних у межах князівства доходів та участі у військових походах. У всьому іншому князь, справді, міг бути сувереном – карбував монету, організовував життя краю і керував підданими як справжній монарх. Може й тому у пізніших текстах, які приписуються князю, його титул звучить доволі амбітно і промовисто: «З Божої ласки великий князь київський».
Умовний портрет великого князя київського Володимира Святославича (980-1015). Гравюра Г. Харитонова. ХІХ ст. Златник київського князя Володимира Святославича. Поч. ХІ ст.
Князь і митрополит Кипріян
Монета Володимира Ольгердовича, знайдена під час розкопок на території Успенського собору Києво-Печерської лаври у 1998 році Зустріч митрополита Кипріана у Києві. Мініатюра з рукопису Лицьового літописного зводу 1540-1560-х рр.
Літописні тексти московського і новгородського кола фіксують втручання князя Володимира Ольгердовича у церковні справи православної митрополії. Під 1384 роком вони повідомляють про нещасну пригоду, яка спіткала суздальського єпископа Діонісія. Останній саме повертався до Москви з Константинополя, де його було висвячено митрополитом. Кінцевого пункту своєї подорожі владика, втім, не досягнув. У Києві його затримали, тут він через кілька років і помер, знайшовши вічний спокій в Антонієвих печерах. Никонівський літопис – найбільша пам’ятка московського літописання середини XVI ст. – розкриває причину вимушеної зупинки пастиря. Ключову роль у цій історії зіграв київський князь, який звернувся до Діонісія із такими словами: «Чому це ти пішов у Царгород до патріарха ставитися митрополитом без нашої згоди? У Києві ж бо вже є митрополит Кипріян, і той є всій Русі митрополитом. Тепер же ти побудеш тут у Києві». Рішення князя затримати церковного ієрарха – чи не єдине його діяння, задокументоване в літописах. І це невипадково, адже Володимир Ольгердович безпосередньо
37
«Милістю Божою князь і отчич київський»
У березні 1440 року від рук змовників загинув великий князь Сигізмунд Кейстутович. З ув’язнення одразу було звільнено Олелька Володимировича та його родину, і сам глава сімейства прибув до Вільна складати присягу новому володарю. Ним став 13-літній Казимир, син померлого польського короля Владислава ІІ Ягайла. Втім, на перших порах реальна влада знаходилася в руках опікунів юнака. Саме за їхньою порадою правитель повернув Олельку Володимировичу Слуцьк і Копиль, та ще й призначив його київським князем на правах спадкового володіння. За кардинальною зміною статусу вчорашнього в’язня стояв очевидний розрахунок опікунів Казимира Ягайловича знайти порозуміння з опонентами. І справді, разом з Олельком «прощення» отримали й інші члени династії, які ворогували з Сигізмундом Кейстутовичем. Комусь, як Юрію Лінгвеновичу, повернули раніше відібрані володіння, а бунтівний Свидригайло, залишаючись реальним правителем Волині, удостоївся пожиттєвого титулу великого князя. З того часу колишній повстанець не висував претензій на віленський престол і до своєї смерті у 1452 році безвиїзно жив у Луцьку в оточенні вірних слуг-русинів. Можна також припустити, що рішення короля і опікунів повернути Олельку раніше відібрані землі з’явилося під впливом його репутації і «благонадійності», адже ні він, ні батько, на відміну від багатьох Ольгердовичів, досі не брався за зброю в обстоюванні свого права на «отчинні уділи». Поза тим, ключову роль у цьому рішенні мали відіграти старі зв’язки Олелька. Серед осіб, яким під силу було випросити «амністію», виділявся впливовий троцький воєвода Ян Гаштовт, який виконував роль одного з опікунів малолітнього правителя. У 1432 році і він, і Олелько, перебували в
Умовний портрет польського короля і великого литовського князя Казимира IV Ягеллона. Гравюра з видання А. Гваньїні «Опис Європейської Сарматії» (Краків, 1611)
таборі прихильників Сигізмунда Кейстутовича. Аристократів пов’язували й добрі приятельські стосунки.
Умовний портрет київського князя Олелька Володимировича. Гравюра з видання Б. Папроцького «Gniazdo cnoty» (Краків, 1578)
Стверджувати це нам дозволяє один промовистий
50
факт: невдовзі після звільнення Олелька його старший син одружився з дочкою троцького воєводи. Вважається, що в 1441 році Олелько Володимирович відбув з Вільна до Києва, де князював понад десятиліття. Під його владою опинилась чимала територія, якою колись управляв батько Володимир. За реконструкцією дослідників, терени Київського князівства охоплювали на півночі Путивльщину, Полісся з Житомиром і Овручем, частину Чернігівщини (її південь в районі Посейм’я), Полтавщини до річки Ворскла. На півдні кордони сягали вододілу Південного Буга, Олешшя та інших укріплених пунктів на узбережжі ДніпроБузького лиману, що згадані в джерелах як форпости Вітовта. Підвладна Олельку територія перевищила межі володінь його батька після того, як Казимир Ягайлович надав йому Остер, що лежав на лівому березі Дніпра на шляху між Києвом і Черніговом. В якості київського князя Олелько відзначився упорядкуванням внутрішнього життя своєї «держави», і передусім забезпеченням її обороноздатності. У середині XV ст. було укріплено порубіжні замки: Любеч, Остер, Канів, Черкаси, Звенигород, Брацлав. Їх гарнізони формувалися з місцевих городян і рицарства, яке у період війни несло «службу конем». Тоді ж починає виникати система польових сторож – регулярне чергування озброєних вершників на пограниччі й татарських шляхах. Люди, які відбували військову повинність, отримували від сюзерена земельні надання і деякі пільги. Так, Ларіон Валевський, діставши від Олелька Володимировича ряд володінь на Овруччині, разом з тим звільнявся від всіляких робіт і данин. У своєму привілеї князь зазначав, що той не має «ні нам, ні слугам нашим платити податки і різні збори, а лише служити йому службу разом з іншими боярами». Аналогічне надання для троцького тивуна Митька Гущі супроводжувалося закликом київського правителя до своїх наступиків «не вступатися» у землю цього чоловіка. Не треба піддаватися спокусі і думати, що відтоді життя згаданих вояків минало у спокої і комфор-
Луцький замок. ХІХ ст. Художник Н. Орда
51
Вона складалася з родичів правителя, васальних князів та панів, представників церкви. Двір також виконував функцію постійного війська, і певною мірою був гвардією князя. Члени ради, бувши можновладцями, тримали при собі загони васалів. Крім того, в складі двору перебувало чимало шляхти (дворян), слуг, службових татар, а іноді й взагалі іноземців-авантюристів. Тож вся ця кількість вояків в будь-який момент могла стати до бою. Окрім зазначеного, князівський двір був своєрідною військовою школою. У часи середньовіччя саме князь і його оточення акумулювали нові знання з військових дисциплін і техніки. Лицарські ігри, що відбувалися серед двірських і нерідко за участі правителів, якнайкраще впливали на рівень бойової підготовки кожного окремого вояка. Що ж до відпрацьовування взаємодії як окремих вояків, так і цілих підрозділів (наприклад, хоругв), то тут велику роль грали князівські лови і полювання. Недарма у сусідів українців – монголо-татар – ще з часів Чингізхана полювання офіційно виконували роль військових маневрів. Всі перераховані функції, що виконував двір, підкріплювалися дуже важливим психологічним чинником: знаходячись при дворі, вояк мав шанс отримати дивіденди, оскільки перебував на очах покровителя – той міг надати йому землю, призначити на посаду чи видати іншу нагороду. Князь міг відправити вояка на службу до іншого монарха. За час існування князівства татари щонайменше три рази намагалися захопити Київ (а точніше – місцевий замок): 1399, 1416 і 1421 року. Проте це їм не вдалося – і багато в чому саме завдяки існування двору. В той же час після скасування князівства Київ було захоплено і спалено першим же нападом (1482). Можливо одним з найуспішніших заходів, здійснених Володимировичами, стало будівництво укріплень – причому мова як про фортифікації міст, так і фортець на
Битва з татарами. Гравюра XVI ст.
кшталт замків. Так, на 90-ті рр. XIV ст. джерела фіксують
Розорення Київської землі татарами. Мініатюра з рукопису Лицьового рукописного зводу 1540-1560-х рр.
кілька десятків міст у Великому князівстві Київському. Першим містом, де було встановлено твердиню представ-
82
ника нової династії, став Київ. Тут за часів Володимира було споруджено з дубових колод потужний і великий замок. Саме цей замок витримав згадані вище облоги і штурми. Вперше оборонні заходи, здійснені Володимиром, далися взнаки восени 1380 року. Саме тоді новий хан Улусу Джучі Токтамиш спробував на міцність південносхідні кордони Великого князівства Литовського. Його війська перейшли Дніпро в районі Таванської переправи, а потім піднялись на північ по міжріччю Інгула та Інгульца. Сили Подільського і Київського князівств чинили потужний опір. І хоча у боях загинув князь Олександр Коріатович, а Київське Поросся було сплюндровано, проте сам кордон ординцям пересунути не вдалося. Навіть у наступні роки, коли Улус Джучі значно зміцнів, він так і не наважився повернути собі Київ. Це дало змогу Володимиру взяти участь у подіях, далеких від рідного князівства. Так, 1367 року він від імені батька підписує мирний договір із Тевтонським Орденом. У 1387 році він був присутній у Креві в оточенні брата Ягайла. А в 1390 році його військо допомагає тому ж таки Ягайлу в боях під Гродно. Є підстави стверджувати, що в 1408–1411 рр. у Києві знову володарювали Володимировичі. Крім внутрішньополітичних причин, які могли спонукати Вітовта до такого кроку, вочевидь, мав важіль і зовнішньополітичний фактор. Адже для війни з Тевтонським Орденом Велике князівство Литовське мало вивести максимальну військову силу. За таких умов Вітовту потрібен був спокій на півдні, аби залучити на півночі як київське військо, так і чамбули союзних татар. Як продемонстрували переможні результати легендарної Грюнвальдської битви, такі дії литовського правителя були доречні. Крім того, 1411 року з Києва в Орду було виправлено на престол Джучидів Джелал ад-Діна. З 1444 року в Києві відновлюється династія Володимировичів. На чолі князівства стає Олелько Володимирович. Відновлення правління цього роду в Києві було викликане військовою загрозою з боку
Пом’яник Введенської церкви в Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. ІІ половина XVII ст. Сторінка з переліком князів, що загинули під час битви при Ворсклі у 1399 році і поховані на території Києво-Печерської лаври
Улусу Джучі, а точніше – одного з тамтешніх ханів СаїдАхмата, який вважався в Орді правителем земель захід-
83
Олександра та Гальшка: княжна зі Слуцька Острозька і княжна з Острога Слуцька
Дві аристократичні династії, кожна з яких залишила помітний слід в історії, були тісно пов’язані родинними узами. Немає нічого дивного у тому, що люди великі прагнули збільшити свій вплив у державі, розширюючи коло прибічників у різний спосіб, в тому числі за допомогою укладання вигідних шлюбів. Генеалогічні древа князів Олельковичів-Слуцьких й Острозьких перетиналися двічі, причому обидва рази у XVI ст. Шлюбні партнери тоді знаходилися на дещо різних рівнях. Відколи Олельковичі втратили Київ (1471), їхня зоря почала поволі згасати. Натомість для Острозьких ця переломна доба стала стартом грандіозного тріумфу, творцем якого був великий литовський гетьман князь Костянтин Іванович. Сучасник полководця князь Юрій Семенович Слуцький, хоч і посідав високе місце в ієрархії радників монарха, не міг похвалитися жодною гідною його походження посадою. Вельможі мали схожі політичні погляди та плідно співпрацювали у військових кампаніях проти татар і московитів. А ще вони доводилися один одному далекими родичами: батько князя Юрія був троюрідним братом князя Костянтина. Цей кровний зв’язок зміцнів, коли в 1523 році гетьман Острозький одружився із рідною сестрою Слуцького княжною Олександрою. Для Костянтина Івановича це був уже другий шлюб. Від першого із княжною Гольшанською він мав сина Іллю, який на момент повторного одруження батька був іще підлітком. Правду кажучи, про подружнє життя Костянтина й Олександри ми знаємо надзвичайно мало. Чи був шлюб щасливим – невідомо. Де саме проживала новоспечена княгиня Острозька тоді, коли її чоловік змагався з ворога-
Острозькі кахлі замку з гербом князів Слуцьких
118
ми вітчизни й займався великою політикою, також сказати
Тернистий життєвий шлях Гальшки Іллівни змальо-
складно. Логічно припустити, що весь час жінка присвяти-
ваний у багатьох літературних і мистецьких творах. Не
ла вихованню дітей, а їх, окрім пасинка Іллі, в родині під-
знято хіба що фільму, але й він, безперечно, рано чи пізно
ростало ще двоє. Старшому – Василю-Костянтину – в май-
з’явиться, адже за своїм драматизмом і яскравістю сюже-
бутньому судилося стати одним із найбагатших аристокра-
ту історія княжни Острозької ніяк не поступається без-
тів Речі Посполитої, молодша – Софія – померла, не досяг-
смертній трегедії «Ромео і Джульєтта» Шекспіра. У цій
нувши повноліття. Після відходу у вічність великого ли-
історії з сумним кінцем було багато акторів. Ключові ролі
товського гетьмана Костянтина Острозького (†1530) його
належали матері й дядькові головної героїні, претенден-
вдова прийняла рішення більше не виходити заміж, хоч
там на її руку і серце, а також першим особам держави на
була на той час іще доволі молодою жінкою. На «вдовиному
чолі із самим монархом Сигізмундом ІІ Августом.
стільці» вона просиділа наступних тридцять три роки і по-
Причиною всіх нещасть дівчини було те, що їй ви-
мерла в старості в одному з маєтків свого сина. Перша поло-
пало стати спадкоємицею величезного багатства. Щойно
вина його життя промайнула на очах княгині Олександри,
досягнувши підліткового віку, Гальшка перетворилася на
яка була свідком всіх перемог і поразок єдиного нащадка.
об’єкт залицянь юнаків із найвідоміших родин Великого
І якщо в справи політики жінка навряд чи втручалася, то
князівства Литовського і Польської Корони. Не виклю-
у подіях родинних мала відігравати важливу роль. Поза
чено, що вже тоді серед осіб, які шукали її прихильності,
сумнівом, Олександра виступала одним з організаторів
був Семен Слуцький, тільки до певного часу він не вхо-
одруження князя Василя-Костянтина із дочкою коронного
див до числа головних претендентів. Набагато кращі по-
гетьмана Яна Тарновського. У лютому 1553 року вона по-
зиції мали представники таких вельможних фамілій, як
винна була відвідати тарновський замок, в якому пройшли
князі Сангушки і Вишневецькі, пани Зборовські й Гурки.
відповідні шлюбні урочистості. Згодом, коли в родині сина
Вони і змагалися за дівчину, вдаючися при тому як до за-
з’явилися маленькі діти, княгиню могли залучити до їх
гальноприйнятих, так і заборонених методів боротьби.
виховання. Втім, достатніх джерел, аби це стверджувати,
Князь Слуцький виринув з тіні тоді, коли Гальшка
в істориків немає. Подробиці сімейного життя Острозьких
вже зазнала гірких поневірянь. Позаду залишався епізод
досі залишаються нерозкритими…
з її викраденням із родинного Острога і тривала втеча до Моравії, обман на королівському дворі і ще одна втеча до
* * * Княжна Гальшка Острозька (1539–1582) – ще одна ге-
Львова. За кілька років молода жінка встигла двічі побу-
роїня нашої історії – могла би бути онукою Олександри
вати під вінцем, причому одного її чоловіка (викрадача
Слуцької, але народилася в сім’ї її пасинка Іллі Костян-
Дмитра Сангушка) було вбито, а з іншим (королівським
тиновича. Інформація про основні події життя дівчинки
протеже Лукашем Гуркою) вона не хотіла жити разом.
доходила до вдови литовського гетьмана, хоча, швидше
Не бажаючи коритися розпорядженням монарха, Галь-
за все, вона її ніколи й не бачила. Вся річ у тому, що відно-
шка Іллівна разом із матір’ю на початку 1557 року уса-
сини жінки із батьками Гальшки були складними. Відко-
мітнилася у Львівському домініканському монастирі. Тут
ли Острог перейшов до рук старшого гетьманича, а потім
втікачки в оточенні своїх слуг і ченців провели два на-
і його вдови Беати Костелецької, це місто Олександра не
ступних роки життя. Втім, надія на те, що шлюб із Лука-
відвідувала, та й особливих приводів для цього не було.
шем Гуркою буде визнаний недійсним, не виправдалася.
Єдиний живий ланцюжок, який пов’язував її із сім’єю
У лютому 1559 року Сигізмунд ІІ Август вимагав негай-
Іллі, – чоловік Костянтин Острозький – давно помер.
ного повернення Гальшки до законного чоловіка і в разі
119
У лютому або березні 1559 року Семен Олелькович під виглядом жебрака потрапив до домініканської обителі і невдовзі по тому, як це сталося, взяв шлюб із Гальшкою. Здавалося б, усе іде за планом, але княгинею Слуцькою жінка побула недовго. Уже в квітні слуги Лукаша Гурки, підтримувані людьми короля, взяли монастир в облогу і, врешті, примусили Беату капітулювати. Гальшка Іллівна потрапила до рук свого попереднього чоловіка і, не зважаючи на всі спроби матері й князя Семена визволити її із цього полону, провела у ньому понад десять літ. Свободу жінка отримала лише в 1573 році – після того, як немилий її серцю чоловік помер. Особи, які свого часу найбільше піклувалися про її спасіння, не зустрічали Гальшку Іллівну радісними обіймами з об’єктивних причин: всього за рік по львівській пригоді відійшов у інший світ князь Семен Слуцький (1560), а Беата Острозька після невдалого повторного одруження (1564) сама потрапила у заслання, вирватися з якого спромоглася тільки наприкінці життя. Тяжко хвору і виснажену тривалим ув’язненням у шамотульському замку, вдову Лукаша Гурподальшого спротиву обіцяв відібрати її в матері силою.
ки пригорнув до себе її дядько – князь Василь-Костянтин
У відчаї княгиня Беата, що мала на дочку вирішальний
Острозький.
вплив, переконала її ще раз вийти заміж. Можливо, вона сподівалася, що новий зять зможе дати виклик настільки могутнім опонентам. Принаймні питання про те, чиєю дружиною буде нещасна жертва обставин після її повторного шлюбу, мало стати предметом спеціального судового розгляду. А тут шанси Острозьких зростали. Вибір, очевидно, не випадково впав на князя Семена Слуцького. Попри молодий вік і недосвідченість цього магната, за його плечима стояло кілька потужних політичних гравців, які могли посприяти вирішенню конфлікту. Цікаво, що князь Семен був рідним племінником Олександри зі Слуцьких Острозької, а значить, двоюрідним братом її сина Василя-Костянтина, який свого часу хотів одружити Гальшку з Дмитром Сангушком. Тоді, в 1553 році, ініціатива князя Василя спровокувала різку ре-
Умовний портрет княжни Гальшки Острозької. 1998. Худ. Ю. Нікітін
акцію Беати. Тепер, схоже, вороги вирішили помиритися.
120
Юрій ІІ Юрійович
Молоді літа князя. Боротьба з політичними опонентами і ворогами вітчизни Старший син князя Юрія І Слуцького і Гелени Радзивіл народився близько 1530 року. Наступною стала Софія, за нею світ побачив Семен. До моменту смерті батька у 1542 році всі вони були ще неповнолітніми. За заповітом глави сімейства діти повинні були перейти під опіку володимирського старости князя Федора Сангушка, земського підскарбія Івана Горностая і одного з князів Вишневецьких. Попіклуватися про вдову князь Юрій попросив Івана Горностая. Жінці з маленькими дітьми було важко захищати свої володіння, і поради та підтримка впливових покровителів неабияк допомогли б у заплутаних майнових справах. Утім опікуни, як і найближчий родич князів Слуцьких Василь-Костянтин Острозький, відмовилися взяти на себе додатковий тягар обов’язків. Схоже, вони вважали, що вдова з допомогою слуг померлого чоловіка сама впорається з керуванням маєтками і вихованням нащадків. До того ж В.-К. Острозький у цей момент був втягнутий у складне протистояння за батьківські землі зі вдовою свого брата Іллі Беатою Костелецькою. Нескінченні судові процеси, сутички і звернення до короля забирали не тільки час, а й значні кошти. За таких умов князь Острозький не міг собі дозволити ще й опіку над родиною Олельковичів. Виховання дітей лягло на плечі вдови княгині Слуцької. Мати подбала про те, аби сини отримали належну підготовку до дорослого життя. Гувернером був запрошений протестантський проповідник і педагог Еразм Глічнер. Найімовірніше, на нього було покладено обов’язок
Портрет короля і великого князя Сигізмунда ІІ Августа. XVІI ст. Худ. П. Данкерс
навчання княжат класичним і європейським мовам. Як
Портрет Барбари Радзивіл. XVІI ст. Худ. Л. Кранах-мол.
121
Лист кн. Юрiя II Слуцького до вдови вiтебського воєводи Станiлава Кишки Анни Радзивiл (Вiльно, 8.01.1556) Лист кн. Юрiя ІІ Слуцького до вдови вiтебського воєводи Станiлава Кишки Анни Радзивiл (Вiльно, 8.01.1556): а) адресат та б) печатка князя
Лист князiв Яна-Симеона, Юрiя та Олександра Слуцьких до Криштофа Радзивіла (Орля, 2.11.1582). Документ завiрений вланоручними пiдпиcами братiв Вiдбитки печаток князiв Яна-Симеона, Юрiя та Олександра Слуцьких (1582) Вiдбиток печатки кн. Юрiя ІІІ Слуцького (1582) Вiдбиток печатки кн. Олександра Слуцького (1584) Вiдбиток печатки кн. Олександра Слуцького (1589)
А як помиляється! Я, хоч і молодий, не раз мовчки підмічав, що знає іноземні звичаї гірше за мене. І у Німеччині, і тут в Італії, у найдрібніших вчинках, пов’язаних з облаштуванням мого життя, часто не знав, що робити. Загалом, придатний до охмістрування так, як мій жеребець до гетьманства. Коли ваша князівська милість зволиш відрядити до мене якогось слугу (на що я дуже сподіваюся), одразу пабачиш гідність мого старшого, життя якого має такий графік: зранку рідко ходить зі мною до костелу, замість того сидить над реєстрами [витрат] аж до того моменту, як до столу кличемо, – тут підпивши, [потім] наверху собі відсипається, а коли вже слід готувати обід чи вечерю, ніколи не спитає, скільки, і що, і як готується, чи вистачає до інших столів на господарчі витрати, чи треба на якусь річ мені гроші видати. Після сну і аж до вечора знову поринає в реєстри, в яких фіксує ще те, що у Німеччині витратив, та й те у них записує, що пам’ять на перо принесе. Маю інформацію, що сидить весь час над ними, бо не вистачає 700 корон з грошей, отриманих від вашої князівської милості. І не дивно, бо багато на що, крім моїх потреб, з моїх же грошей витратив. […] Іще ваша князівська милість зволь дізнатися, що коли я тяжко захворів, а потім, дякуючи вправності одного лікаря зі славетного шляхетського роду, за кілька днів оклигав, просив пана Стшешковського і нагадував кілька разів, аби винагородив за працю того лікаря, який, у високородніших буваючи, міг мене знеславити, – нічого на моє прохання й нагадування не зробив. Сьогодні зустрівшись на вулиці з лікарем, із соромом на нього дивився. […] І в тому ваша князівська милість побачиш його керування і вдячність: переїхав від мене, взявши мої власні кошти, а я, залишившись з кількома десятками осіб без гроша, мусів великий ланцюг, який ховав від пригод у хліві, закласти, а потім продати. […] Усе, що пережив, не можу вашій князівській милості описати, але з тих слів зволь ваша князівська милість сама зробити висновок. Тільки тим можу пишатися, що жоден з панів братів моїх і жоден з молодих панів і половини тих злодіянь не витримав би. Хоча й не терплю я образ і схильний до гніву, але попри всі кривди і шкоди не хотів прикрити вашу князівську милість, яка зволила призначити його мені за старшого слугу. Прошу вашу князівську милість не йняти віри наклепам, а приймати до серця тільки те, про що я сам правдиво повідомляю. Не буду брехати, що у свої молоді літа жодних приписів не порушив, але в домашньому безладі не винен. Гаряче прошу вашу князівську милість, зволь мене якнайшвидше визволити від боргів, а потім і від того чоловіка, який напивається і спить, а про свій розум великі речі розповідаючи, жадає керувати всім тим, чого в нього не було і бути не може. А втім, допоки він сам не одумається або не буде замінений вашою князівською милістю, буду його терпіти, маючи повагу до вашої князівської милості і щиро віддаючи мої найнижчі служби до ласки вашої князівської милості моєї милостивої пані матері. Дай Господи Боже, аби вашу князівську милість у доброму здоров’ї побачив. Писано з Мілана 14 жовтня року Божого 1580. Вашої князівської милості моєї милостивої пані і матері слухняний син і найнижчий слуга Юрій князь Слуцький, рукою власною.
Сторінки листа кн. Юрiя ІІІ Слуцького до матерi Катажини Тенчиньської (Мілан, 14.10.1580)
155
МІСЦЯ ПАМ'ЯТІ ОЛЕЛЬКОВИЧІВСЛУЦЬКИХ
Лукка
і спокус. Обнесений він був товстими стінами з воротами Святого Петра – до речі, єдиними, через які чужинець міг потрапити до міста.
Місто на березі річки Серкіо знаходиться на пе-
Першим до Лукки наприкінці року прибув середній
рехресті доріг, що ведуть до Риму, Парми, Флоренції
з братів – Ян-Симеон. Тут він перебував не менше чоти-
та Пізи. В середні віки через нього пролягала головна
рьох місяців, інколи виїжджаючи до інших міст. Важко
транспортна артерія Італії – Via Francigena. Свого роз-
сказати, чим займався там молодик, якого послали на
квіту Лукка досягла завдяки торгівлі шовком, а також
студії. Навряд чи кожного дня відвідував усі чудові церк-
банківській справі.
ви або вибирався на міські стіни.
Невеличке містечко, яке можна було обійти за кіль-
Юнака приваблювали місцеві товари, особливо, ви-
ка десятків хвилин, стало тією тихою гаванню, яку шу-
роби з шовку, якими славилася Лукка. Втім, у листі до ма-
кали гувернери молодих Олельковичів. Після міланських
тері, якій дякував за надіслані дарунки, князь писав, що
пригод князів Юрія та Яна-Симеона Слуцьких (кінець
нічого не може придбати для неї у відповідь. Причин було
1580 р.) вирішено було провести зиму за межами Лом-
кілька – це і відсутність достойного княгині товару, і брак
бардії, де, як писав слуга, «уже нас знають». Літні вихо-
коштів у самого князя. Лист закінчувався традиційним
вателі не схвалювали ані поведінки своїх підопічних, ані
проханням надіслати гроші. Перебування братів Юрія
звичаїв, які панували при дворах італійської знаті. На їх
і Яна-Симеона в Луцці та Болоньї обійшлося опікунам
думку, тут діти не могли навчитися манер або отримати
в дві тисячі ескудо. Цікаво, що молодим Радзивілам,
необхідний життєвий досвід. А от Лукка виглядала гар-
які через двадцять літ побували в аналогічній освітній
ним пристанком, захищеним від небажаних знайомств
мандрівці, цієї суми вистачило на цілий рік.
242
Лукка не справдила надій гувернерів, які не знайшли тут жодного пристойного заняття для молодих князів. Тож було вирішено перебратися до Падуї, де вже перебувала частина слуг князя Юрія.
Брама Старого міста Базиліка Сан-Мартіно Панорама Лукки Надгробний пам’ятник Іларії дель Каретто в інтер’єрі базиліки Сан-Мартіно Купель в інтер’єрі церкви Сан-Фредіано
243
НАЩАДКИ І СПАДКОЄМЦІ СЛУЦЬКИХ
Слуцький панегірик (фрагмент) з портретом Яна Симеона Слуцького і герба кн. Януша Острозького
292
портрет було ідентифіковано завдяки опублікованим
останніми представниками своїх династій по чоловічій
інвентарним описам старожитностей слуцького Троїць-
лінії, а крім того, народжені православними, у зрілому
кого монастиря, складеним польським художником і рес-
віці змінили конфесійну приналежність і стали католи-
тавратором Юзефом Смолинським у 1904 році. В оваль-
ками. Після смерті князі були поховані в латинських свя-
ному медальйоні представлений портрет Яна-Симеона
тинях: тіло Яна-Симеона спочивало в одному з костелів
Слуцького (1560–1592) – останнього представника роду
Любліна, Януша поклали в родинному склепі у Тарнові.
Олельковичів по чоловічій лінії.
Попри конверсію, і Слуцький, і Острозький толерантно
Герб, який можна побачити в іншому медальйоні,
ставилися до своїх православних слуг та підданих, опі-
за геральдичною символікою належить краківському
кувалися побудованими предками церквами й монасти-
каштеляну князю Янушу Острозькому (1554–1620).
рями. При всьому тому, достатньо складно пояснити, що
Складається він з п’яти щитів, які відображають ге-
робить герб краківського каштеляна поруч із портретом
неалогічну програму магната і вказують на його по-
зовсім іншої людини. Історія
ходження та кровні зв’язки з іншими аристократични-
зберегла
інформацію
про
час
ство-
ми родами Речі Посполитої. Геральдичну композицію
рення полотна та ім’я його замовника. Із напису
увінчує князівська митра. Зверху й обабіч медальйона
церковнослов’янською мовою, який зберігся на автор-
розміщені літери, які позначають повну титулатуру
ському підрамнику на звороті картини, дізнаємося, що
вельможі, як князя на Острозі і графа на Тарнові, сена-
робота над твором була завершена 7 травня 1753 року,
тора і старости-намісника одразу шести королівських
а його появу слід пов’язувати з тодішнім слуцьким архі-
маєтків з центрами у Володимирі, Білій Церкві, Пере-
мандритом Михаїлом Козачинським. З описів Юзефа Смолинського випливає, що ще на
яславі, Черкасах, Каневі та Богуславі. Чому герб Януша Острозького розташований на кар-
початку ХХ ст. пам’ятка знаходилася на хорах головної
тині, яка, на перший погляд, не має з ним нічого спіль-
церкви слуцького православного монастиря Святої Трій-
ного, одразу так і не скажеш. Князь належав до одного
ці. Реставратор стверджував, що тут же зберігалися ще
з найбагатших та найвпливовіших магнатських родів Ве-
дві великі картини, які разом з першою складали трип-
ликого князівства Литовського та Речі Посполитої. Був
тих. Одна з них являла собою груповий портрет князів
він старшим сином видатного суспільно-політичного дія-
Олельковичів-Слуцьких. На прямокутній картині розмі-
ча і просвітника, київського воєводи Василя-Костянтина
щувалися чотири образи в живописних барокових оваль-
Острозького. Упродовж трьох десятиліть обіймав висо-
них рамах. Напівфігурні зображення членів сімейства
кий уряд краківського каштеляна, з кінця XVI ст. і до сво-
розташовувалися у два ряди, відтворюючи початок та кі-
єї смерті в 1620 році зберігав лідерські позиції в політич-
нець роду. Тут можна було побачити засновника фамілії
ному житті своєї батьківщини. У цьому плані його вплив
київського князя Олександра (Олелька) та його праправ-
і авторитет складно порівнювати з можливостями князя
нуків: Юрія ІІІ (1559–1586), Яна-Симеона (1560–1592)
Яна-Симеона Олельковича, який прожив надто коротке
та Олександра (1562–1591). Усі портретовані, окрім ро-
життя, так і не здобувши жодної посади.
доначальника, одягнені в західноєвропейські костюми з білим коміром «фреза», як і на згаданому вище портреті
Тим не менше, обох аристократів пов’язували при-
з київської картини.
ятельські й ділові зв’язки, а ще родинні узи: князі були троюрідними братами. Додатковою сполучною ланкою
Під кожним портретом знаходилася стрічка, на якій
між Янушем та Яном-Симеоном було те, що вони стали
фіксувалося ім’я зображеної особи, а навколо них, на
293