В ЇЇ ЖИТТІ БУЛА ПРИСТРАСТЬ…

В ЇЇ ЖИТТІ БУЛА ПРИСТРАСТЬ… Усі пристрасті безпечні, якщо ти ними володієш. Рідко хто з жінок має неординарну долю. На жіночу долю споконвіку випадає більша частина нещасть. Вона другорядна, завжди - або у тіні чоловіка, або в турботах про потомство. Жінки, мов ті квочки: з крильми, які Господь їм дарував однозначно не для злету, а для прикриття від бур і негараздів своїх пташенят. Отож і змушені мати лише приземлені бажання і навіть не мріяти про щось інше. У кожного своя доля. Кому що судилося, того конем не об»їдеш. Кажуть: людина має дві дороги для особистого вибору. Однак не знає, яку обрати. Деякі беруть у життя все, що воно дарує, не озираючись назад і не переймаючись майбутнім. Кожну хвилину свого життя людина живе і навіки для неї вмирає. Адже вона - незворотня, остання… Чи щасливий той, хто проживає кожну хвилину свого життя на всі сто відсотків?! Так: щасливий тієї миті, тієї хвилини. А що буде завтра – його не цікавить. Життя – це роз»єднані десятиліттями щасливі миттєвості. Все інше – кудактання, квакання і квокання, одним словом – стояння на місці, або біг білки в колесі. Кожен обирає свій варіант особистого життя на власний розсуд, згідно свого характеру, вдачі і, звичайно, генофонду. Проте дехто наважився бути вірним собі, своїм почуттям і бажанням. У вирій емоцій вони поринали з головою, особливо не розмірковуючи над тим: чи завдають комусь болю, чи втрачають щось і когось, забувши про сором, обов»язки, знехтувавши усталену в»їдливо-моралізаторську суспільну думку, проігнорувавши усіх з їхнім статутом та статусом, алюром женучись лише за миттю насолоди примарного щастя. В усі часи і століття існувало мало неординарних жінок, які в долі чоловіків були тією останньою крапкою в почуттях, після якої будь-яка інша жінка просто не існувала і тому не мала шансів на здобуття належного місця в його серці. Жінки, яких так кохали, одразу підпадають під статус особливих…

*** Події, до яких апелює автор, відносяться до середини XVIII століття. В історію вони ввійшли такими відомими іменами, як Шарлотта Корде, народжена 27 червня 1768 року в Нормандії. Вона вирішила залишитись в миру і правильно зробила, адже принесла себе в жертву заради врятування Франції від подальшого кровопролиття, вбивши Жана-Поля Марата, одного з кривавих ідеологів французької революції.

16 квітня 1766 року у сім»ї фінансиста народилась інша найдостойніша з жінок Жермена де Сталь, якій належить книга «Про вплив пристрастей на щастя людей і народів», за яку Наполеон Бонапарт вигнав її з рідного Парижу і переслідував весь свій зірковий час. Героїня нашої повісті походила з грецької родини, яка мешкала в передмісті турецької Бурси, на березі Мармурового моря. Софія була донькою торгівця худобою Костянтина. Жила родина з ремесла та дрібної торгівлі. Принизливе і безправне майбутнє чекало жінку, яка народилась у бідній сім»ї. Її могли продати за пару монет і ставились до неї лише, як до тягаря, адже посагу у неї, звісно, не було. Вона здебільшого поповнювала ряди таких же сіромах, як сама, слугуючи джерелом насолоди для чоловіків. Вона – ніхто і звуть її ніяк, лише тому, що незнатного походження. А родина не здатна дати їй краще життя. Безпородна жінка була безправною рабинею, не мала змоги обирати і виходити заміж за кого хотілося. Її царина: діти, церква, кухня. Там вона – хазяйка, вихователь і берегиня. Заробляти самостійно могла лише тоді, коли гарно готувала, шила, пряла. Прибирати чуже обійстя, доглядати чужих дітей мала право за відповідної освіти. У дитинстві Софія любила ходити по пшеничному полю разом з батьками та старшою сестричкою. Пам»ятає як рвучкий вітер куйовдив її розкішне довге хвилясте волосся на голівці, яке батько ніжною дбайливою рукою непоспіхом відгортав з її милого личка, тримаючи доньку на руках. Пам»ятала його поцілунки та теплі долоні. І те, як сама грайливо хилитала головою у різні боки, немов бажаючи уникнути поцілунку.

- Моя маленька королівно! – захоплено казав батько. – Моя маленька богине. Моя і мамина красунечка. Донечка моя, найкраща у світі…

Софія посміхалася і заходилась радісним сміхом. Вона і не уявляла, що так хороше буде не завжди. Пручалась, щоб вислизнути з батькових дужих рук, але він її зупиняв: - Сонечко моє. Я не пущу тебе на землю, щоб ти не пошкодила своїх гарненьких ніжок.

- Тату-таточку. Я так хочу цю квіточку, - надто мило і трішки вередливо казала Софійка. – Оцю комашечку, волошку і ось он ту чарівну квіточку.

- Бачиш, як апетит наростає у нашої невгамовної донечки. Усе і одразу. Ці квіти - волошки. Візьми зірви, сплетеш віночок… Татко був для Софійки найбільшим її улюбленцем. Вона любила, коли він з базару привозив особисто для неї солодкого червоного скляного коника або півника, або ж якусь чудернацьку золоту тканину. Софія обгорталась нею і серйозно казала: - Я – королівна. Я – красуня. Все для мене купить мій татко. Однак татка – годувальника родини, невдовзі не стало. Після смерті чоловіка, матір Марія не знайшла іншого заняття, ніж заробіток своїм тілом у борделі, де працювала утримувачкою відома куртизанка, її молодша сестра, до якої вона час від часу приїздила на заробітки, щоб утримувати своїх дітей. Переїзду родини до тітки у Константинополь з рідного міста Бурси на постійне проживання, передували й такі події… Ще в одинадцять років невгамовна Софійка, яка здебільшого товаришувала з хлопчиками, підпала під ласки кузена, який і збавив її цноту. Хлопець виявився негідником і розтрубив на все місто про свою пригоду. Зузу, як називали Софію в дитинстві, виганяли з сусідських будинків, тикали на неї пальцями і ставились як до малолітньої розпусниці. Ставши опікункою племінниць Софії і Фатіми, тітка дала їм і своє по чоловікові прізвище – Глявані, яке залишила собі, покинувши нещасного після того, як він збанкрутував. Не дивно… Греків вважали людьми талановитими, однак легковажними, підступними, підлими, не вартими довіри, прародиною всіх ганебних, аморальних явищ, найбільшими безбожниками. Вони зневажали будь-яку важку і постійну працю, любили розважатись, жити одним днем і брати від життя усе. Софія вперше побачила Стамбул і, звичайно, це закарбувалося в її пам»яті. Серед білого дня компанії молодих грекинь могли ущипнути іноземця або будь-якого чоловіка, сказати смачне слівце, провокуючи на непристойну поведінку, основною причиною якої було проживання багатьох дружин при одному чоловікові. Цнотливі

тільки про людське око й фальшиві в глибині душі, грецькі жінки не раз вступають у зв»язок із жертвами, яких їм удалося спокусити. Грецькі свята вражали європейських туристів своєю розбещеністю і розпустою: «Публічні ігрища тут провадяться у спосіб, що суперечить правилам пристойності... Грецькі гуляння нагадують великий наплив людей різних віросповідань і національностей, які збираються в одному місці, щоб розважатись там три доби, що нагадують не свято Святої Трійці, а оргії та вакханалії стародавніх язичників. Скрізь - п»яниці, повії та напівоголені гультяї, які сновигають у товаристві музик. Вся ніч минала у жахливій розпусті, якій віддаються і старий, і молодий, і турки, і християни. Чоловіки перевдягаються у жінок. Тим часом, грецькі ченці служать у своїх церквах утрені й вечірні. Все це відбувається без порушень громадського порядку, під контролем органів влади». «Кожен чужинець, - писав французький мандрівник, побачивши тут грекиню переконливо заявляв: «Ганьба тому, хто візьме її за дружину!» Молоденьких дівчаток потрібно було приховати до пори від усіх цих ігрищ, забав, розпусти. Змалечку Софія затямила: усе в житті залежить від умов, в які потрапляєш. Саме вони визначають і статус, і майбутнє, і сьогодення. Висота злету залежить від трампліну. Отож, необхідно розчистити для себе і свого вдалого стрибка місце. Потрібно бути завжди насторожі, не озвучувати того, що бачиш, не чути того, що чуєш, власні висновки – тримати міцно за зубами, багато не говорити, а спостерігати, не оприлюднювати свого істинного настрою, власних думок і поводитись залежно від обставин. В основному, лицемірити, бути приємною, завжди усміхненою, загадковою, якщо не хочеш лишитись там, внизу: ніким, ніде, лише овочем, вегетативною істотою, яку можуть замовити, як десерт або ж закуску до основної їжі. Софія часто чула, як чоловіки, випивши і досхочу наївшись, питали її тітоньку: «А хто у нас сьогодні на закуску?!» і з внутрішнім страхом переживала про той час, коли черга дійде й до неї. Це принизливо, коли на тебе дивляться лише, як на кусок м»яса, на смачну шинку, здобну булочку, кусок сала. В її маленькій голівці вже тоді наростав протест проти того, що коли ти – гарна, значить, зобов»язана бути річчю для всіх і кожного, підстилкою, позбавленою власного вибору і підвладною лише бажанням сильних світу цього. Такими вони їй не здавались, скоріше бридкими, недолугими, смердючими і осоружними.