Mary's Little Donkey by G. Sehlin in Ukrainian by Bratske Publishers

УДК 821.113.6-342.2-93»20» С 29

Перекладено за виданням:

Gunhild Sehlin. Marias lilla åsna. Åsnas Förlag, 2011

Селін Ґунгільд С 29 Ослик Марії [Текст]: Ґунгільд Селін; пер. зі шведськ. Галини Кирпи; худож. Юлія Овчаренко. — К.: Братське, 2017. — 72 с.: іл. ISBN 978-966-97727-0-1

Ослик – найбільший упертюх і нечупара в Назареті. На нього годі ди витися без сліз. А скільки прикрощів він завдав своєму господареві! Та одного дня віслючок зустрічає дивовижну молоду жінку на ім’я Марія. Її доброта й турбота створили з віслючком диво. Але найбільше Диво ще тільки чекає на героїв і читачів цієї книжки. Зворушлива різдвяна історія шведської письменниці Ґунгільд Селін завоювала серця читачів у багатьох країнах світу. Книжку видано в популярному форматі адвент-календаря. УДК 821.113.6-342.2-93»20»

ISBN 978-966-97727-0-1 (укр.)

ISBN 978-91-633-8702-9 (шв.)

Всі права застережено.

1 день

Найледачіший ослик в Назареті На Святій Землі в Назареті жив колись давно-предавно маленький ослик – геть не схо жий на всіх інших у місті ослів. Інші осли були роботящі й чепурні, а цей – страшенно ледачий і брудний. Але попри те він дуже красиво ходив, та й шию тримав пряміше, ніж усі решта. Вряди-годи осли довгою вервечкою поверталися в Назарет, на в’ючені хмизом. І чимчикували вони напрочуд жваво. Адже кожен осел намагався принести своєму господареві додому більше в’язок. Ледачий ослик завжди плівся у хвості вервечки, ще й за першоїліпшої нагоди скидав зі спини кілька гілочок. Часом він поривався пе регнати ослів, бо йому не дуже подобалося пасти задніх. Але весь час то один, то другий осел його зупиняли. Вони тупали копитами й кричали: – Ану марш на своє місце, ледацюго! Коли ввечері віслюки діставалися до своїх домівок, їх там вичища ли так, що шкіра в них ставала блискуча, мов шовк. Ледачий ослик жив у найбагатшого чоловіка в Назареті, але догля дав його дуже дурний, недобрий наймит. А що той наймит зовсім його не чистив, ослик постійно ходив закошланий і брудний. Та коли осли бачили, як він високо тримає голову, то просто нетямилися від гніву. – Невже тобі не соромно тримати так високо голову й так велично ходити? Глянь на себе, який ти замазура! – казали вони. А найстарший і наймудріший осел додавав: – Хіба ти не розумієш? Не личить чванитися тому, в кого такий страхотяний вигляд. Однак ледачий ослик тим не переймався. «Ви ще в мене побачите!» – думав він.

Хоч насправді він і гадки не мав, що вони в нього побачать. Далебі, щось гарне й незвичайне. Назаретяни, звісно, сміялися з ледачого ослика та й годі. – Чого доброго, він скоро відкине копита, – казали вони. – І все тому, що він ледачий. – Який у нього жахливий вигляд, – час од часу нарікав господар. – Симоне, почисть-но його гарненько! – Гаразд, пане, – відповідав Симон. Та коли господар ішов собі геть, Симон вішав шкребло на гачок, а сам лягав на траву ловити ґав. Бувало, ослик так і лишався наполовину вичищений. Тоді назаретяни сміялися з нього ще дужче, а решта ослів здіймали його на глузи. «Стривайте ж бо! – думав віслючок. – Ви ще в мене побачите!» Але вголос він нічого не казав. Часом Симона посилали в місто до колодязя по воду. Симон ішов туди знехотя, бо вважав, що носити воду – жіноча робота. Проте своєму господареві перечити не смів. Симон закидав два шкіряні бурдюки для води осликові на спину, і вони вирушали в дорогу. Коли йому здавалося, що ослик іде поволі, він шмагав його лозиною, але то було не дуже часто, бо Симон і сам був ледачий, тож ніколи нікуди не квапився. Раненько-вранці біля колодязя юрмилося повно люду, адже в той час по воду в місто приходили всі міські жінки. Вони мали із собою здоровенні глиняні глеки. Набравши в них по самі вінця води, жінки ставили ті глеки собі на голови й цілу дорогу несли їх на головах додому. У те важко було повірити, але жінки так зграбно несли, що ні в кого з них глек не звалювався додолу. Часто жінки перед дорогою сідали на якусь хви льку біля колодязя трохи погомоніти, але нена довго, бо всім хотілося повернутися додому, поки ще було свіжо й прохолодно.

2 день Одного ранку Симон та його ослик зустріли молоду жінку, що звалася Марія. Вона саме поверталася додому від джерела з глеком води на голові. Марія глянула на ма ленького ослика й мовила: – О, який гарненький ослик! Тільки жаль, що він такий замурзаний! Вона зупинилася на мить і полоскотала ослика за вухом. Йому було так приємно, що він аж заплющив очі! Ослик не пригадував, щоб хтонебудь лоскотав його раніше. І дорогою додому він так багато думав про Марію, що не помічав, як Симон покрикував на нього, шмагав лозиною та підганяв. Відтоді часто випадало так, що Марія приходила до колодязя в той самий час, як і Симон зі своїм ледачим осликом. І ніколи вона не жаліла для ослика привітного слова та ласки. Коли потім ослик трюхикав додому, хода в нього була ще красивіша й шию він тримав ще пряміше. Усі осли обурено кричали: – Та що це з ним?! З кожним днем він усе більше чваниться! І який ледачий! Тьху! Та ослик не мовив ані слова. «Якби вони тільки знали!» – думав собі ослик. Тепер ослик щоранку нашорошував вуха, щоб почути, чи пошле го сподар Симона до колодязя. І коли наймит приходив до нього з бурдю ками для води, він на радощах аж грав ногами, поки той прикріплював їх. А тоді ослик біг пагорбами до джерела так прудко, що Симон ледве встигав за ним. Коли Марії ще не було біля джерела, ослик непокоївся, чого це вона запізнювалась.

І тільки-но Симон заходжувався припасовувати бурдюки з водою йому на спину, ослик починав страшенно коверзувати, аби затягнути час і не відразу вертатися додому. Він опирався з усіх сил, хоч як його Симон підганяв, аж поки з’являлася Марія, підходила до нього, гладила за вухом і говорила ласкаві слова. Після того ослик тюпашив додому, ви соко тримаючи голову. – Він геть здурів, – поскаржився Симон наймитам, коли прийшов додому. Якось ослик загнав у ногу гостру камінну скалку. Ступати йому було так боляче, що доводилося кульгати. – Це його Бог покарав! – сказали осли. – Так йому й треба. Щоб знав як чванитися! Наступного ранку Марія побачила, що з осликом щось негаразд. – Таж ослик пошкодив ногу, – мовила вона. – Може, він поранився? – Не думаю, – відповів Симон, що навіть не помічав, як ослик кульгав. – Соромно буде тому, хто не допоможе бідолашній тварині, – з до кором мовила Марія. – Йому ніщо не загрожує, – сказав Симон. – Це капосний, ледачий осел. – Можна, я подивлюся на твою ногу? – спитала Марія ослика. – Обережно, він брикається! – вигукнув Симон. – Ніхто не може доторкатися до його копит. – Я можу, – сказала Марія. Ослик слухняно підняв ногу й завмер. Марія тут же знайшла гостру камінну скалку й вийняла її. – Ось так, тепер твоя хода знов буде красива, – мовила Марія. Та коли ослик прийшов додому, усі в стайні гнівалися на нього за те, що він ходив, як звичайно, високо тримаючи голову. І лаяли осли його на всі заставки. «Коли б вони тільки знали! – подумав ослик. – О, коли б вони тільки знали!»

3 день

Купівля ослика Марія поверталася зі своїм глеком во ди на голові додому. Вона дуже довго йшла вузькими звивистими завулками. І коли врештірешт прийшла, відчула страшенну втому. Опустив ши глека додолу, Марія сіла відпочити на лаву у своєму саду. Аж тут вийшов зі столярні її чоловік, що звався Йосип. Він весь час непокоївся за Марію, тож тільки-но побачив, яка вона стомлена, у нього защеміло серце. – Якби ж то я мав за що купити тобі ослика, – сказав Йосип. – Він носив би додому дрова, хмиз та воду, і тобі не доводилося б так сильно втомлюватися. – Так, дуже добре було б мати ослика, – згодилася Марія. – Мені того справді хотілося б. Але ми обоє знаємо, що в нас нема за що його купити. Та не журися, Йосипе! Ось я трішки відпочину й знов стану на ноги! Господь Бог добрий, він дасть мені силу. І Йосип подався у свою столярню, бо таки мусив працювати не по кладаючи рук, щоб заробити їм на прожиття. Однак його гризла журба, що він не мав грошей на осла. І саме тієї миті, як він щось стругав, йому в голову сяйнула одна думка. – Якщо я вставатиму ще на годину раніше і трудитимуся більше, як досі, то напевно зможу заробити грошей на осла, – сказав він сам собі. – Треба спробувати, Марія сьогодні дуже стомилася. З того дня Йосип схоплювався на ноги вдосвіта і працював до зне моги. На щастя, він мав багацько замовлень. Мало-помалу грошей у них ставало дедалі більше. – Любий Йосипе, – казала, було, Марія. – Чого ти так багато працюєш? Нам же вистачає грошей на все, що треба. – Мені хочеться працювати, – відмахувався Йосип.

– Але ж ти виснажуєшся, – занепокоєно правила своєї Марія. – Та ні, – відповідав Йосип і загадково всміхався. Він не признався Марії, що збирає гроші на осла. Йому хотілося зробити їй несподіванку. Одного дня Йосипові здалося, що Марія забарилася біля колодязя довше, як звичайно. І хоч за роботою йому ніколи було вгору глянути, та він обтрусив із плаща стружки й подався на вулицю. Не побачивши там Марії, він пішов її зустрічати. І знайшов її на узбіччі дороги. Вона присіла відпочити, бо не мала сили йти далі. Глек стояв біля неї. – Йосипе, голубчику, – мовила Марія, – я лиш трішки відпочину, а потім понесу воду додому. Ти тільки не переживай! Але Йосип узяв глека в руки та так його й поніс, бо не вмів носити на голові. Для нього то було надто важко. Марія поволі пішла слідом. Того вечора Йосип перелічив свої гроші. «Я повинен купити осла негайно», – подумав він, але Марії про те не обмовився ані словом.

4 день Йосип подався до найбагатшого в Назареті чоловіка. «У нього стільки ослів, що негоже було б йому скупитися», – поду мав Йосип. – Може, продасте мені осла? – запитав Йосип. – А ти маєш чим заплатити? Гарна тварина коштує великих грошей. – М-маю, п-пане г-господарю, – затинаючись, відповів Йосип. – Скільки ви за нього хочете? Але багатий чоловік хотів багато – куди більше, ніж Йосип мав. Щоб заробити такі гроші, Йосипові довелося би працювати кілька місяців. – Прийдеш, коли зможеш заплатити, – сказав багатий чоловік. – Але мені потрібен осел негайно. Марія не здужає все носити сама. Я заплачу решту згодом. – Ні, – відрубав багач. – Усі гроші відразу. Йосип і зажурився, і збентежився. Багатий чоловік удав, ніби кудись квапиться. – Бувай здоровий, – сказав він. – Приходь, коли зможеш заплатити. Тоді й домовимося. І він обернувся, щоб іти в дім. Йосип схопив його за край плаща. – Пане господарю, може, у вас є який-небудь дешевий осел? – запитав він. – Ні, – відповів багач. – Я маю лише хороших тварин. Аж тут він згадав про ледачого, замурзаного ослика, з якого всі сміялися. Кого-кого, а його він залюбки спекався б. Адже цей осел ганьбив усю його обору. Так, за ті гроші, що мав убогий тесля, цього осла можна віддати. – Ану, стривай, – сказав багач. – У мене знайдеться для тебе осел, якого ти зможеш купити. А тоді він покликав Симона і звелів йому привести ледачого ослика.

Йосип згоряв од нетерплячки, але коли Симон привів ослика, то він одразу ж побачив, що то не вельми хороша й надійна тварина. Та якщо це єдине, що він спроможний купити, то що ж... Багач отримав гроші, а Йосип – ослика. Тепер перед Йосипом та осликом простяглася довга дорога додому. Ослик вважав, що сьогодні вже своє відпрацював, тож не мав аніякісінь кого бажання щось іще робити. До того ж він не розумів, чого й куди цей чужий чоловік його тягне. Коли б ви знали, як він пручався! На вулицях часом траплялися кам’яні сходи. І тільки Йосип із ос ликом зійшли ними нагору, ослик так сіпнувся, що в Йосипа випали з рук віжки. Тоді ослик кинувся сходами вниз і на ходу, здавалося, аж сміявся. Він завжди робив так, щоб подражнити Симона, і коли йому то вдавалося, наймит скаженів од люті. Але Йосип не розгнівався. Він лише зітхнув і заговорив до ослика приязним голосом: – Спробуй іти нормально, щоб ми встигли додому до того, як зов сім смеркне, – і Йосип знов потягнув норовливого ослика сходами вгору. «Боюся, що Марія матиме з ним більше клопоту, аніж допомоги», – сумно подумав він, витираючи піт із чола.

5 день Урешті-решт вони дісталися додому. Йосип прив’язав ослика до оливи, що ро сла під будинком, а сам зайшов усередину. – Я купив тобі ослика, Маріє, – похвалився він, але в голосі його не було радості. – О, любий Йосипе! – вигукнула Марія. – Який ти до брий! То це задля нього ти так багато працював? – Мені хотілося купити дуже доброго й тямущого ослика, від якого було би багато користі. Але моїх грошей вистачило лише на таку ледачу замурзану скотину, яких світ не бачив. – Ти сказав, ледачу? – пожвавилася Марія. – Невже це той ослик, що ходить до колодязя? Той, у кого хода красивіша, ніж у інших ослів, і шия рівніша за інших? Той, що брудний, як марюка? – Він справді брудний, – стомлено мовив Йосип. – Але я не помітив, що в нього красива хода. Навпаки – він так упирався, що мені доводилося його тягнути. Та Марія вже вискочила надвір. – О, Йосипе! Це він! Я мріяла про нього з того дня, як ти сказав, що нам треба купити осла. Хоч я й гадки не мала, що моя мрія здійсниться. Дякую, коханий, любий Йосипе! – Але навіщо тобі, Маріє, цей найледачіший, найдурніший і най брудніший у всьому Назареті віслюк? – здивовано спитав Йосип. – Бо з нього вийде дуже гарний ослик, – відповіла Марія й тут же знайшла шкребло та й заходилася чистити ослика. – Хіба ти не помітив, які в нього розумні очі? Той, у кого така легка хода, швидко може навчи тися носити важку ношу. Дарма, що він ледачий, то всього-на-всього по гана звичка. Той, хто так рівно тримає голову, неодмінно буде красивим і чистим. Він ухилявся від роботи, бо ніхто про нього не дбав. О Йосипе, я така рада, що в мене є цей ослик. Яка я тобі вдячна!

– Мабуть, твоя правда, – сказав у задумі Йосип. – Я теж радий, що втішив тебе. А тепер дозволь мені його почистити! І Йосип чистив ослика доти, доки шкіра в того зробилася лискуча. Марія стояла поруч і гладила осликові спину. Але ослик був геть спан теличений. Де це він, власне, опинився? Навіщо його привели до Марії? Хоч йому хотілося стояти тут скільки завгодно. Він нікуди звідси не піде. Марія взяла віжки й сказала: – Ходімо. І ослик слухняно подріботів за нею. «З Марією я піду на край сві ту», – подумав він. Марія завела його в невеличкий хлівець. А там прив’язала до стійла. – Тут ти будеш жити, – мовила Марія. А потім узяла оберемок запахущого сіна й поклала в ясла. – Поїж і лягай спати, добраніч тобі, – мовила Марія й поплескала його по спині. – Це ваш новий приятель, – сказала вона вівцям та козам, що були в хліві. – Не ображайте його!

– Любе моє дитя, – сказав старенький дідусь. – Звідки тобі таке знати? – Знаю і все, – мовив Рубен. – Бо зовсім недавно сталося щось дивовижне. Коли я накривав своїм плащем ослика, його очі блищали дуже незвично. Я ніколи такого досі не бачив, і мене це здивувало. Але тоді я дещо помітив. У його очах відбивалися зірки. Я звів голову догори й побачив там небо, і зірки сяяли так ясно, що мовби дзвеніли. Атож, справді! І мені почулося, що вони співали: «Скоро... Скоро... Скоро...» Тоді я знов глянув на ослика і зрозумів, що він також щось знав. Те, що невдо взі станеться. Напевно, скоро прийде Добрий Пастир. – Рубене, може, таки стримуй свою уяву, – суворо сказав хлопчи кові батько. – Хтозна, а що як Рубен каже правду? – сказав дідусь. – Зірки цієї ночі справді якісь дивні.

20 день Після цього біля багаття запала ти ша. Пастухи один за одним закутувалися у свої плащі й засинали. Та осликові не спалося. Його страшенно схвилювали Марі їні слова, що дитина з’явиться дуже скоро. Він і справді не мав часу стояти тут цілу ніч і просто чекати. – Любий ослику, чого ти стоїш і перебираєш ногами? – спитала якась вівця. – Чого ти не спиш? – Я не можу спати, – зітхнув ослик. – Я постійно думаю про Марії не дитя. Розумієш, ми так довго чекали, а сьогодні вона сказала, що воно може з’явитися будь-якої миті. До того ж я пообіцяв усім тваринам, які лишилися в нас удома, що вчасно привезу Марію до Вифлеєма. А що бу де, коли ми туди не встигнемо? А що як дитя народиться десь на узбіччі? Мені доведеться розбудити Йосипа та Марію й змусити їх іти. – Ніч надто темна, любий ослику, – сказала інша вівця, яка все чула. – Мені допоможе ангел, що завжди показує дорогу. – Он як, – сказала в задумі перша вівця. – Ти сьогодні бачив ангела? Він манив тебе іти? Тоді тобі треба слухатися його. – Ні-і, – зам’явся ослик. – Ні-і, я його не бачив. – Тоді ангел, мабуть, гадає, що вам треба сьогодні вночі відпочи ти, – сказала вівця. – Дивись, який теплий і затишний намет облаштували пастухи для Марії! – Атож, глянь, як вона солодко спить, – сказала друга вівця. – І чо ловік спить. Йому теж треба добре відпочити, бо в нього був дуже стом лений вигляд, коли ви сюди прийшли. – Так, – зітхнув ослик. – Ваша правда. Але завтра треба рано про кинутися! Звісно, наступного ранку всі прокинулися рано. Пастухи запросили Йосипа та Марію поснідати з ними, а Рубен дав осликові великий обере мок сіна. Пташки з Назарета співали їм своїх радісних світанкових пісень.

– Тепер вам недалеко до Вифлеєма, – сказав Рубенів дідусь. – Мабуть, до полудня встигнете. Але там тяжко буде знайти десь кімнату, бо на перепис населення прийшло дуже багато Давидових родичів. Хоч, може, вам і поталанить! А коли будете повертатися додому, не минайте нас, бо нам дуже хочеться побачити дитя, що народиться у Вифлеємі. Усе-таки це дитина з Давидового роду. Марія пообіцяла не минути. – А я дам осликові смачного сінця й свіжої води, – сказав Рубен. – Я ніколи не бачив красивішого ослика. – Ти хороший хлопчик, Рубене, – мовив Йосип. – Нехай Господь Бог всюди тебе оберігає! Потім Йосип та Марія попрощалися з пастухами й пішли далі. Але того дня їм не щастило. Спершу линув холодний дощ. Вони змокли, до того ж небо захмарилося й посіріло. Не було сонця, щоб ви сушити їм одяг і зігріти тіло. Потім нещастя спіткало ослика. Він не виспався й мало не падав від утоми. Коли ослик сходив на круту гору, де було повно гострого каміння, то спіткнувся й підвередив ногу. Марія скрикнула, але ослик утримав рівновагу й пішов далі. Але як боліла в нього нога! Невдовзі Йосип та Марія помітили, що ослик накульгує. – Бідолашечка, – лагідно мовила Марія. – Ти так довго несеш мене в себе на спині. Та ми ось-ось уже прийдемо, і тоді ти відпочинеш! Ослик намагався йти з усіх сил, але в нього не виходило так швидко, як звичайно. Тепер Йосип від нього не відставав. По обіді вони прийшли у Вифлеєм. Місто було оточене муром, тож мандрівці входили туди через браму. На брамі стояла сторожа. Йосип мусив розказати їм, хто він, що його дружину звати Марія, звідки й чого вони прийшли, а тоді вже їх пропустили. І ось нарешті вони у Вифлеємі. – О Йосипе, – мовила Марія. – Яка радість! З Божою поміччю ми сюди дісталися! І тобі дякую, мій любий ослику! Тобі було страшенно важко, але ти впорався! – Гі-і-і! – скрикнув ослик, загледівши пташок із Назарета. Овва! Вони сиділи вервечкою на міському мурі. – Ти молодець, ослику, – щебетали вони.

21 день

У Вифлеємі Йосип та Марія помітили, що Виф леєм – невеличке містечко з такими сами ми будиночками й такими самими звивистими вуличками, як і Назарет. Але куди їм податися, щоб знайти дах над головою? Спершу вони йшли навмання й невдовзі натрапили на якийсь заїзд. – Тут здають в найми кімнати, – сказав Йосип. – Ану я зайду до відаюся, чи знайдеться щось для нас. Але всі кімнати в заїзді були вже зайняті. Не лишилося ані наймен шої комірчини для нього, Марії та ослика. Заїзд був переповнений. – Підемо до іншого заїзду, – сказав Йосип Марії. І так вони ходили від заїзду до заїзду. – Моя дружина дуже стомлена, і в неї будь-якої миті може з’явити ся дитя, – казав Йосип щоразу, як підходив до заїзду. І господар завжди відповідав те саме: – Немає жодного місця! Спитайте деінде! Коли вони обійшли всі заїзди, Йосип сказав: – Мабуть, спробуємо найняти в якійсь родині. – Мене найдужче непокоїть наш ослик, – сказала Марія. – Глянь, як він кульгає! Йому треба негайно відпочити. – Спробуємо в цьому будинку, – сказав Йосип і постукав. Відчинив старий сивий чоловік. – Шановний добродію, – мовив Йосип, – чи не пустите нас пе реночувати? Ми щойно прийшли у Вифлеєм, але в жодному заїзді вже немає місць. – Дуже жаль, – мовив старий. – Звичайно, ви могли б тут зупинити ся, але якраз перед вами прийшла одна родина з кількома дітьми, і я їх пустив до себе. І тепер у хаті немає вільного ані куточка. Сходіть-но до сусіда, він вам не відмовить.