Cerkovna gazeta 2013 15 337 ua

ОФІЦІЙНЕ ВИДАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

Серпень 2013 № 15 (337)

Видається за благословенням Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира, Предстоятеля Української Православної Церкви Про життя Української Православної Церкви читайте на офі­цій­но­му сайті УПЦ — www.ort­ho­dox.org.ua, а також на сайтах: www.ort­ho­doxy.org.ua, fotolitopys.in.ua, cpg.in.ua ПРАВОСЛАВНИЙ ПАЛОМНИК

ПРАВОСЛАВНИЙ КАЛЕНДАР

ІНТЕРВ’Ю

Святий мученик Понтій; свята Нонна Назіанзька; преподобний Антоній Оптинський

Подорож до стародавнього центру чернецтва

Бог веде нас так, як це корисно нашій душі Сьогоднішній наш співрозмовник — Ніна Володимирівна Пархоменко, кандидат мистецтвознавства, художник, викладач

с. 3

У східному регіоні сучасної Туреччини, майже біля кордону із Грузією, розташовано багато унікальних монастирських комплексів, храмів грузинської архітектурної школи VII–IХ ст.

с. 8–9

с. 10–11

МІЖПРАВОС ЛАВНІ ЗВ’ЯЗКИ

У рамках святкування 1025-річчя Хрещення Русі візит делегації Болгарської Православної Церкви був насичений подіями й зустрічами Святішого Патріарха, владика ректор відзначив глибокі історичні зв’язки між Київською духовною академією і Болгарською Православною Церквою: багато хто з видатних ієрархів та вчених Болгарії були випускниками КДА. Святіший Патріарх Неофіт подякував за запрошення і можливість побувати у найстарішому в Україні духов­ ному навчальному закладі. Потім для високого гостя була

проведена екскурсія по Київській духовній академії та Церковно-археологічному музею КДА. По закінченні екскурсії в музеї відбулася зустріч Святішого Патріарха Неофіта із членами професорсько-викладацької корпорації Київських духовних шкіл. Його Святість повідомив, що сам був ректором Софійської духовної академії, а слідом за її перетворенням на богословський факультет

Про духовний піст Духовний піст має полягати в тому, щоб обмежити для себе доступ до інформації, що розслаблює душу, некорисної для неї...

с. 12 ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

ПРАВОСЛАВНА ЄДНІСТЬ СЛОВ’ЯНСЬКИХ НАРОДІВ

До складу делегації Болгарської Православної Церкви, очолюваної Святішим Патріархом Болгарським Неофітом, увійшли митрополит Ловчанський Гавриїл, Генеральний секретар Священного Синоду БПЦ єпископ Стобійський Наум. Святішого Патріарха Неофіта також супроводжували єпископ Новокаховський і Генічеський Філарет та представник Святішого Патріарха Московського і всієї Русі при Святішому Патріарху Болгарському архімандрит Филип (Васильцев).

29 липня делегація БПЦ відвідала Київські духовні школи. Предстоятеля Болгарської Церкви зустріли члени адміністрації Київської духовної академії та семінарії на чолі з ректором КДАіС, Керуючим справами УПЦ митрополитом Бориспільським Антонієм, голова Адміністративного апарату Київської Митрополії протоієрей Володимир Коцаба, викладачі та учні академії й семінарії. Вітаючи

ЦЕРКОВНЕ ЖИТТЯ

Софійського університету — його деканом, тому питання освіти для нього завжди були пріоритетними. Святіший Владика наголосив на необхідності співпраці між Київською духовною академією та богословськими навчальними закладами Болгарської Православної Церкви. Митрополит Бориспільський Антоній розповів про налагодження співпраці між КДАіС і навчальними закладами різних країн, висловивши надію, що в найближчій перспективі буде підписано договір про співпрацю і з богословськими факультетами Болгарії. На завершення зустрічі сторони обмінялися пам’ятними подарунками.

29 липня, як вже повідом­ ляло наше видання (див.: № 14 «ЦПГ» за 2013 р.), відбулася зустріч Предстоятеля Болгарської Православної Церкви із Блаженнішим Митрополитом Київським і всієї України Володимиром. Закінчення на с. 2

7 серпня 2013 р. в автомобільній катастрофі на 41-му році життя загинув архімандрит Лонгин (Чернуха), насельник Києво-Печерської Лаври, головний редактор «Церковної православної газети». Від нас пішла чиста, світла, життєрадісна, надзвичайно делікатна й уважна до кожного, хто хоч на короткий час перетнувся з ним, людина, хороший чернець і мудрий священик. Сотні, якщо не тисячі людей залишилися без свого духовного наставника, друга і брата. Молиться братія Лаври, осиротіла редакція «Церковної православної газети», сумують рідні та близькі отця Лонгина. Ви тримаєте в руках останній номер газети, над яким працював архімандрит Лонгин. Про отця Лонгина читайте на с. 4–7 ЗВЕРНІТЬ У ВАГ У Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир благословив звершити 1 вересня в усіх храмах Української Православної Церкви молебні перед початком нового навчального року. Канцелярією Київської Митрополії відповідне розпорядження направлено всім єпархіальним Преосвященним Української Православної Церкви.

2

№ 15 (337), серпень 2013

28 липня, в день пам’яті рівноапостольного великого князя Володимира, голова правління Волинської обласної організації Українського товариства сліпих (ВОО УТОС) Юрій Симончук направив Блаженнішому Митрополиту

православна газета

ПРЕ ДСТО Я Т Е Л Ь У П Ц

Київському і всієї України Володимиру листа-подяку такого змісту: «Правління ВОО УТОС вітає Вас із днем Ангела та з нагоди 1025-річчя Хрещення Русі. Незрячі Волині безмежно вдячні Вам за безкорисливу працю на

ниві Православ’я, за поглиб­ лення духовності інвалідів зору, за постійну турботу про вдосконалення умов життя і праці людей з вадами зору. Нехай Господь благословляє Вас при доброму здоров’ї на довгі й благі літа».

1 серпня, в день святкування знайдення мощей преподобного Серафима Саровського (1903), Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир звершив Божественну літургію у собор-

ному храмі столичного Пантелеймонівського жіночого монастиря у Феофанії. Його Блаженству співслужили: Керуючий справами УПЦ, перший вікарій Київської Митрополії митрополит Бориспільський

Антоній, намісник КиєвоПечерської Лаври митрополит Вишгородський і Чорнобильський Павел, митрополит Полтавський і Миргородський Филип; архієпископи Яготинський Серафим та ПереяславХмельницький і Вишневський Олександр; єпископи ІваноФранківський і Коломийський Пантелеімон, Ірпінський Климент; духовенство монастиря. Під час богослужіння, за труди на славу Святої Церкви та з нагоди 60-річчя від дня народження, Блаженніший Владика удостоїв архієпископа Серафима Відзнаки Предстоятеля УПЦ. По завершенні богослужіння Його Блаженство привітав віруючих із днем пам’яті преподобного Серафима Саровського, а владику Серафима — також із тезоіменитством.

1 серпня, з благословення Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира, у Введенському чоловічому монастирі м. Києва було звершено святкове богослужіння на честь 20-річчя чудесного відображення на склі чудотворної ікони Божої Матері «Призри на смирення». Божественну літургію

очолив митрополит Доростольський Амвросій (Болгарська Православна Церква), якому співслужили: архієпископи Білогородський Миколай, Уманський і Звенигородський Пантелеімон, Город­ницький Олександр; єпископи Макарівський Іларій, Антоній (Боровик), Єдинецький і Бричанський Никодим (Молдова),

Шепетівський і Славутський Діонисій, Фастівський Даміан (намісник монастиря), Васильківський Миколай; духовенство обителі та Київської єпархії. Святкове богослужіння відвідав Блаженніший Митрополит Володимир, який молитовно вклонився чудотворній іконі Божої Матері «Призри на смирення».

2 серпня, в день пам’яті пророка Божого Іллі, Блаженніший Митрополит Володимир звершив Літургію під відкритим небом біля входу до столичного Іллінського храму на Подолі. Його Блаженству

співслужили: Керуючий справами УПЦ, перший вікарій Київської Митрополії митрополит Бориспільський Антоній, єпископи Шепетівський і Славутський Діонисій, Васильківський Миколай, настоятель

храму протоієрей Віталій Косовський, духовенство Київської єпархії. Після закінчення богослужіння Блаженніший Владика привітав парафіян Іллінського храму із престольним святом.

4 серпня, в Неділю 6-ту після П’ятидесятниці, Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир звершив Божественну літургію в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври. Його Блаженству

співслужили: Керуючий справами УПЦ, перший вікарій Київської Митрополії митрополит Бориспільський Антоній, єпископ Ірпінський Климент, насельники обителі у священному сані. За богослужінням

Блаженніший Владика висвятив на священика диякона Романа Ніколаєва, клірика храму на честь святих безсрібників Косми і Даміана при Київському міському консультативно-діагностичному центрі.

5 серпня, в день святкування Почаївській іконі Божої Матері, Блаженніший Митрополит Володимир звершив Літургію у храмі на честь Усіх святих столичного Пантелеймонівського монастиря у Феофанії. Його Блаженству співслужили архі­ єпископ Переяслав-Хмельницький і Вишневський Олександр, єпископ Макарівський Іларій та духовенство обителі.

Після закінчення богослужіння Блаженніший Владика привітав віруючих зі святом на честь Почаївської ікони Пресвятої Богородиці. Предстоятель Української Православної Церкви також направив вітальне слово наміснику (митрополиту Почаївському Володимиру), братії та паломникам Свято-Успенської Почаївської Лаври.

7 серпня в столичній Універсальної клініці «Оберіг», де Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир спостерігається та отримує медичну допомогу, Його Блаженство був планово прооперований. Перед операцією Блаженніший Владика причастився Святих Христових Таїн, зробив відповідні розпорядження і попросив

усіх вірних чад Української Православної Церкви про молитву. За інформацією фахівців клініки, операція пройшла успішно, стан пацієнта відповідає обсягу оперативного втручання. Пресслужба Предстоятеля УПЦ спільно з клінікою «Оберіг» надалі інформуватиме про стан здоров’я Його Блаженства.

9 серпня, в день пам’яті великомученика і цілителя Пантелеймона, відбулася телефонна розмова між Святішим Патріархом Московським і всієї Русі Кирилом та Блаженнішим Митрополитом Київським і всієї України Володимиром. Святіший Патріарх побажав Його

Блаженству якнайшвидшого одужання і повернення до служіння. Блаженніший Митрополит Володимир подякував Предстоятелю Руської Православної Церкви за турботу й молитовну підтримку. За матеріалами офіційного сайта УПЦ

1025-річчя Хрещення Русі, митрополит Доростольський Амвросій (Болгарська Православна Церква) з благословення Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира звершив Літургію в Іллінському храмі смт Макарів Київської області. Його Високопреосвященству співслужили: архієпископ Білогородський Миколай, єпископи Макарівський Іларій, Антоній (Боровик), Фастівський Даміан, духовенство Київської єпархії, члени делегації Болгарської Православної Церкви у священному сані. У слові по завершенні богослужіння митрополит Доростольський Амвросій подякував Блаженнішому Митрополиту Володимиру і всім архієреям Української Православної Церкви за запрошення на

святкування ювілею Хрещення Русі. Владика митрополит також підкреслив, наскільки важливо в наш час захищати християнські цінності, жити у Христі та із Христом і життям своїм утверджувати Євангельські істини, святе Православ’я. Архієпископ Білогородський Миколай, від імені Предстоятеля Української Православної Церкви, подякував владиці Амвросію за його приїзд в Україну, а також попросив передати сердечне вітання болгарському народу та клірикам Болгарської Православної Церкви. Єпископ Макарівський Іларій, за труди на ниві Христовій і у зв’язку із 40-річчям від дня народження, вручив настоятелю храму протоієрею Андрію Ярошу орден УПЦ преподобного Нестора Літописця III ступеня.

МІЖПРАВОС ЛАВНІ ЗВ’ЯЗКИ Закінчення. Початок на с. 1 30 липня Святіший Патріарх Болгарський Неофіт у супроводі делегації Болгарської Православної Церкви та єпископа Новокаховського і Генічеського Філарета відвідав В в ед е н с ь к и й чоловічий монастир м. Києва. Болгарську делегацію зустрів намісник обителі єпископ Фастівський Даміан із насельниками монастиря та численними парафіянами. Вітаючи Святішого Патріарха Неофіта, єпископ Даміан відзначив історичний зв’язок між Болгарською Православною Церквою і Введенською обителлю м. Києва, заснованою уродженкою Болгарії преподобною Димитрою (Єгоровою). Предстоятель Болгарської Православної Церкви подякував за запрошення,

зазначивши, що давно хотів відвідати Введенський монастир, аби вклонитися чудотворному образу Божої Матері «Призри на смирення» і мощам преподобної Димитри. Потім Святіший Владика

звершив коротку молитву і благословив віруючих.

2 серпня, в день пам’яті пророка Божого Іллі, у ході візиту в межі Української Право­ славної Церкви з нагоди

Офіційне видання Київської Митрополії Української Православної Церкви

Видається з 1990 р. Верстка та дизайн: ієрей Сергій Кононенко, Максим Мудрак, Наталія Реплянчук Фото протодиякона Максима Брусники Газета віддрукована у типографії ТОВ «Новий Друк», Головний редактор 02094, м. Київ, вул. Магнітогорська, 1, архімандрит Лонгин (Чернуха) тел.: 536–15–28 Відповідальний секретар Свідоцтво про реєстрацію Олена Головіна КВ № 126901574 ПР від 07 червня 2007 р. Редагування і коректура: Підписано до друку 14.08.2013 р. Марина Бурдейна, Валерій Зал–Заде, Наклад 20 000 прим. Олена Скринник, Аліна Кудлай Наша адреса: 01015, Київ, вул. Лаврська 15, корп. 39, тел./факс: 254–48–63

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС «ЦЕРКОВНОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ГАЗЕТИ» російською мовою — 96137, українською мовою — 96145 Email газети: cpgazeta@gmail.com Редакція залишає за собою право редагувати і скорочувати матеріали, що публікуються в газеті. При передруку редакційних матеріалів посилання на «Церковну православну газету» обов’язкове. Газетні матеріали ви можете переглянути також на сайтах http://cpg.in.ua/, http://orthodoxy.org.ua/ Про­хан­ня не ви­ко­рис­то­ву­ва­ти га­зе­ту з по­бу­то­вою ме­тою

православна газета

БЕЗСТРАШНИЙ СПОВІДНИК

Святий мученик Понтій (день пам’яті — 18 серпня за н. ст.) Будучи знатного походження і маючи високий статус сенатора Риму, Понтій відмовився принести жертви ідолам, визнав­ши себе християнином. Його відразу ж закували у кайдани і кинули до в’язниці. Перед початком тортур мученик спокійно повідомив катам, що Господь не дозволить їм виконати задумане й сьогодні ж вони побачать явлення Його сили. Щойно слуги стали прив’язувати Понтія до диби, як вона розвалилася, а карателі поподали наче мертві. Тоді праведник звернувся до їхнього начальника Клавдія: «Переконайся, маловіре, у силі мого Господа». Але той, не напоумившись чудом, продовжив тортури... Третє століття. Римська імперія гарячково боролася за збереження завойованих територій і внутрішню стабільність. Збереження ладу в країні імператори вбачали в одностайному шану-

ванні сонму язичницьких божків усіма громадянами величезної держави. Але на той момент вчення Христа набуло широкого поширення в суспільстві, християни відмовлялися брати участь у жертвоприношеннях і, таким чином, йшли врозріз із загальнодержавною політикою. Це спровокувало гоніння. Жертвою таких репресій став і святий мученик Понтій. Про його незвичайне покликання батьки дізналися ще до народження праведника на світ. Якось Марк і Юлія зайшли до язичницького храму Юпітера. У той момент біс, що жив у храмі, вустами жерця закричав, що немовля, що його носить в утробі Юлія, зруйнує Юпітера і його капище. Після пологів Юлія хотіла вбити немовля, боячись пророкування, але батько залишив його живим. Хлопчик ріс розумним і здібним до навчання. Одного разу, йдучи до язичницької школи разом зі своїм другом

П равослав н ий Кал е н да р Валерієм, він почув у дворі спів псалмів. Зацікавившись словами ідоли язичників — срібло й золото, діло рук людських (Пс. 113: 12), Понтій постукав у двері, і їх впустили. Закінчивши богослужіння, Римський папа Понтіан довго розмовляв з юнаками про Христа, а згодом хрестив їх. Потім Істинному Богу стали вклонятися і батьки праведника. Коли батька не стало, Понтій мав зайняти його місце в сенаті Риму, незважаючи на свій юний вік, оскільки таким було бажання імператора Олександра Севера. За добру вдачу, розважливість і справедливість праведник став користуватися повагою серед сенаторів. Під час правління наступного імператора Максиміна своє життя за Христа віддали папи Понтіан та Анфір. Їхній наступник, папа Фавій, любив Понтія як сина. Через нього святий роздав на потреби бідних увесь свій маєток. Максиміна змінив імператор Гордіан, який не переслідував християн. Потім на престол зійшов Філіп. Понтій переконав його в істинності своєї віри, а папа Фавій

№ 15 (337), серпень 2013

звершив над імператором Таїнство Хрещення. З дозволу правителя святий Понтій і папа Фавій зруйнували капище Юпітера й побудували на тому місці християнську церкву. Ситуація принципово змінилася з початком правління імператора Декія. Чотири роки миру та спокою змінилися новими гоніннями. Коли стало відомо про мученицьку смерть папи Фавія, Понтій віддалився у м. Кімелу

(на кордоні Італії та Франції) і жив там під виглядом мандрівника. З початком правління імператора Валеріана гоніння посилилися. Було сформовано каральні загони, які розшукували християн по всій імперії і примушували їх приносити жертви ідолам. Коли така експедиція на чолі з Клавдієм та Анавієм прибула до Кімели, Понтій визнав себе християнином і приготувався до мук. Після того як диба розвалилася на частини, Клавдій наказав кинути мученика на арену до двох диких ведмедів, але звірі, замість того щоб накинутися на жертву, кинулися на охоронців і розірвали їх. Тоді глядачі стали кричати: «Єдиний є Бог, Бог християнський, в Якого вірує Понтій!». Однак кати не заспокоїлися і розпалили величезне вогнище, куди кинули страждальця. Коли ж вогонь згас, ви­явилося, що Понтій залишився неушкодженим. Іудеї почали вигукувати: «Убий швидше цього волхва!». Святий Понтій був усічений мечем 257 р. за містом. Валерій поховав тіло друга на місці страти.

370 р. у житті праведної сім’ї відбулася важлива подія: чоловік Нонни, єпископ Григорій, брав участь у хіротонії святого Василія Великого на єпископа Кесарії Каппадокійської. Ніколи не скаржившись на здоров’я, Нонна була уражена хворобою, причому такою, що не піддавалася лікуванню. Одним із виявів недуги була повна відраза до будь-якої

їжі. Стариця вже почала готуватися до переходу у вічні обителі, але любов і молитви сина затримали її ще на деякий час. І було Нонні явлення: вночі до неї за­йшов святитель Григорій із кошиком, наповненим найбілішими хлібами. Прочитавши над ними молитву й перехрестивши їх, як це було заведено у їхній сім’ї, він подав хліби матері. Рановранці наступного дня, як зазвичай, Григорій піднявся до матері, щоб поцікавитися її самопочуттям. За словами святителя, «вона нітрохи не зволікаючи і красномовно сказала: “Сам ти, любий сину, наситив мене і потім питаєш про моє здоров’я. Ти вельми добрий та щедрий!”. У той самий час служниці показували мені знаками, щоб я не суперечив, але прийняв слова її байдуже і відкриттям істини не засмучував її».

374 р. помер столітній старець-єпископ, батько Григорія. Після смерті чоловіка Нонна майже не виходила з храму і померла 18 серпня того ж року на молитві у церкві.

ДОТРИМУЮЧИСЬ ЗАПОВІДЕЙ ХРИСТА

Свята Нонна Назіанзька (день пам’яті — 18 серпня за н. ст.) «Вона знала одне справжнє благородство — бути благочестивою і знати, звідки ми походимо й куди підемо; одне надійне й невід’ємне багатство — витрачати своє майно для Бога та для жебраків, особливо ж для збіднілих родичів». Так писав про свою матір, святу Нонну, один із отців Церкви IV ст. святитель Григорій Богослов. Ще з дитячих років праведниця була навчена основ християнської віри. Коли Нонна досягла віку для створення своєї сім’ї, її батьки подбали й про майбутнього її обранця. Шлюб із Григорієм Аріанзьким, власником великих земельних ділянок у Аріанзькому й Назіанзькому округах, за земними мірками був дуже вдалим. Однак чоловік Нонни був язичником. Праведниці ця обставина приносила великі страж-

дання, оскільки, за словами святителя Григорія, вона не могла «однією половиною бути в поєднанні з Богом, а другою частиною самої себе — залишатися у відчуженні від Бога. Навпаки, вона бажала, щоб до союзу плотського приєднався і союз духовний». Вдень та вночі праведниця благала Господа виконати її бажання, і молитву Нонни було почуто. Одного разу її чоловікові уві сні було дивне видіння: ніби він заспівав вірш Давида: звеселився я тим, що сказали мені: ходімо до дому Господнього (Пс. 121: 1). Коли про це дізналася свята, то, зрадівши, витлумачила сон як Божий заклик звернутися до Нього та Його Церкви. 325 р. у місті Нікея проходив Перший Вселенський Собор. На одному із засідань Григорій визнав себе християнином і був висвячений у сан

пресвітера, а через деякий час він прийняв архієрейський сан. Розмірковуючи про чесноти своєї матері, Григорій Богослов писав: «Якщо одні з дружин вирізняються бережливістю, а інші благочестям, бо важко суміщати обидві риси, то вона перевершувала всіх тим та іншим, і в кожній досягла вершини досконалості, й обидві вміла поєднати в одній собі». Того ж дня, коли було звершено єпископську хіротонію Григорія, святу Нонну висвятили на дияконису. З якою ревністю праведниця виховувала дітей, тепер із такою ж ревністю вона стала робити справи милосердя, займатися благодійністю. Останні роки життя святої Нонни принесли безліч приводів для смутку. 368 р. помер її молодший син Кесарей, молодий хлопець, який подавав блискучі надії. Наступного року померла дочка. Мужня стариця переносила ці події з покірністю волі Божій.

ЧЕРЕЗ СТРАЖДАННЯ — ДО НЕБА

НАЙБЛИЖЧИМ ЧАСОМ ТАКОЖ ВІДЗНАЧАТИМУТЬСЯ ДНІ ПАМ’ЯТІ:

Преподобний Антоній Оптинський (день пам’яті — 20 серпня за н. ст.) Постійне перебування в суворому подвигу тільки посилювало його хворобливий стан. Біль у ногах старця не вщухав, до колін вони вкрилися ранами, які з часом стали періодично кровоточити. Багато хто, бачачи завжди світле обличчя преподобного Антонія Оптинського і чуючи його жваву бесіду, навіть не могли й подумати, якого насправді страждальця вони перед собою бачать. У миру праведника знали як Олександра Путилова. Народився Божий угодник 1795 р. у м. Борисоглібську на Ярославщині. Вже в дитинстві він виявив схильність до чернечого життя. Хлопчик був тихий і скромний, а приклад старших братів і родичів, які присвятили своє життя Богу, посилив у ньому бажання наслідувати їхній приклад. У 1812 р., під час навали Наполеона, Олександр опинився у Москві та був схоплений французами. Праведнику вдалося втекти. Спочатку він пішов у Ростов до рідних, а потім опинився у рославльських лісах, де подвизався його старший брат Тимо-

фій, відомий нам під ім’ям преподобного Мойсея Оптинського.

1820 р., на свято Стрітення Господнього, Олександр прийняв чернечий постриг і був наречений Антонієм. Вже наступного року Антоній та Мойсей отримали благословення заснувати скит Оптиної пустині. Розчистивши місце від лісу, святі брати спорудили келію і поставили храм в ім’я святого Іоанна, Предтечі Господнього, а потім взялися за будівництво братських корпусів. У 1825 р., після того як Мойсей прийняв послух настоятеля Оптиної пустині, преподобний Антоній отримав благословення стати начальником новоутворенного скиту, який поступово наповнився духовно досвідченими отцями. Тоді ж, окрім добровільно взятих на себе подвигів, праведник отримав і хрест важкої, тривалої хвороби ніг.

1839 р. преподобний отримав новий послух і почав керувати малоярославецьким Чорноострівським монастирем. Праведник став часто їздити у справах обителі до Москви, де

3

21 серпня — преподобного Григорія, іконописця Печерського, у Ближніх печерах; 22 серпня — апостола Матфія; святителя Філарета Чернігівського; преподобного Лаврентія, схиархімандрита Чернігівського; 24 серпня — преподобномучеників Феодора і Василія, Печерських, у Ближніх печерах; преподобного Феодора, князя Острозького,

опинився в полі зору митрополита Московського і Коломенського святителя Філарета (Дроздова), який звернув увагу на здоров’я малоярославецького ігумена, що ставало дедалі гіршим. Святитель наполіг на тому, щоб Антонія перевели до Оптиної пустині. Так праведник знову опинився в улюбленій обителі, де проводив час в усамітненій молитві, читанні й богомисленні. З часом духовні дари преподобного привернули до нього безліч відвідувачів, що бажали отримати настанову і благословення.

Печерського, у Дальніх печерах; преподобного Іоанна, затворника Святогірського; 26 серпня — святителя Тихона, єпископа Воронезького, Задонського чудотворця; 27 серпня — преподобного Феодосія Печерського; священномученика Василія, архі­ єпископа Чернігівського, та з ним преподобномученика Матфея і мученика Олексія;

Коли преподобному Антонію виповнилося 70 років, він прийняв постриг у велику схиму. Через хворобу подвижника настоятель обителі, преподоб­ний Ісаакій, звершив постриг келійно. А вже через чотири місяці, у липні 1865 р., стало зрозуміло, що старцю необхідно готуватися до відходу у вічні обителі. За 17 днів до смерті його соборували. Благословляючи всіх образами, преподобний примовляв: «Прийміть від вмираючого на вічну пам’ять». В останні дні жит тя праведник щодня причащав­ся Святих Христових

28 серпня — Успіння Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії; 29 серпня — пере­ несення з Едеси до Константинополя Неруко­ творного Образа (Убруса) Господа Іісуса Христа; 30 серпня — преподобного Аліпія, іконописця Печерського, у Ближніх печерах; святкування Свенській (Печерській) іконі Божої Матері.

Таїн. 20 серпня смиренний послушник настоятеля Оптиної попросив преподобного Ісаакія благословити його відійти у вічність. Беззаперечно виконуючи волю вмираючого, настоятель благословив його і попрощався з ним уже навіки. Через декілька годин преподобний Антоній тихо і мирно відійшов до Господа. Мощі благодатного старця було знайдено 1994 р. і зараз відкрито для поклоніння у правому приділі Казанського собору Оптинського монастиря. Підготував Андрій Гор

4

№ 15 (337), серпень 2013

православна газета

ві ч н а п ам’ят ь

Продовження. Початок на с. 1

Архімандрит Лонгин (у миру — Віталій Григорович Чернуха) народився 5 листопада 1972 року в м. Уссурійську Приморського краю РРФСР у сім’ї військовослужбовця та вчительки, Григорія Михайловича та Людмили Петрівни Чернух. У 1987 р., після закінчення середньої школи № 3 м. Рівного, вступив до Дубнівського педагогічного училища, яке закінчив 1991 р. за спеціальністю вчитель молодших класів. Із 1991 до 1992 рр. працював у середній школі № 27 м. Рівного. З 1992 до 1995 р. навчався у Київській духовній семінарії, куди вступив з благословення архієпископа Рівненського і Острозького Іринея (нині митрополит Дніпропетровський і Павлоградський).

1995 р. вступив до Київської духовної академії, яку закінчив 1999 р. За роки навчання в Духовних школах ніс послух бібліотекаря, помічника секретаря заочного сектора навчання, працював у редакції «Православного вісника» і «Церковної православної газети», курирував Недільні школи для дорослих і дітей при КДАіС. З 1999 р. — викладач предмета «Педагогіка і психологія» у Київській духовній семінарії. З 2001 р. — насельник Свято-Успенської КиєвоПечерської Лаври: 13 квітня 2001 р. намісником Лаври Високопреосвященнішим митрополитом Вишгородським і Чорнобильським Павлом пострижений у рясофор з ім’ям Лонгин, на честь мученика Лонгина Сотника; 17 квітня 2001 р. намісником висвячений у сан ієродиякона; 3 квітня 2003 р. пострижений у мантію з тим самим ім’ям, але на честь преподобного Лонгина Печерського; 27 серпня 2003 р. висвячений у сан ієромонаха, 2006 р. зведений у сан ігумена, а 2012 р. — у сан архімандрита. З 2001 до 2007 р. ніс у Лаврі послух типографа, керував роботою лаврського видавництва, сайта, фотостудії, працював у Лаврській студії документальних фільмів. З 2007 р. ніс послух головного редактора «Церковної православної газети», редактора «Православного календаря» і «Богослужбових вказівок». З 2007 до 2008 р. очолював Синодальний відділ «Місія духовної просвіти». З 2008 р. — заступник голови Синодального інформаційно-просвітницького відділу УПЦ. З 2013 р. — голова Календарної комісії УПЦ. Бакалавр богослов’я, член рецензійної комісії Видавничого відділу Української Православної Церкви та Всеукраїнського православного педагогічного товариства, співавтор програм і навчально-методичних комплектів з предмета «Християнська етика в українській культурі» для дітей дошкільного віку й молодших класів, член Спілки кінематографістів України. За труди на церковній ниві отець Лонгин був удостоєний церковних нагород: Відзнаки Предстоятеля Української Православної Церкви, ордена преподобного Іллі Муромця. Державні нагороди: медаль «За порятунок потопаючих», Подяка Головного управління освіти і науки Київської міської держадміністрації за багаторічну співпрацю. *** Архімандриту Лонгину було 40 років. За нашими земними мірками — це мало, але незбагненні шляхи Господні... Одна справа вік фізичний, інша — вік духовний. І ми, християни, знаємо, що людина відходить до Господа тоді, коли її душа найбільше готова до переходу в життя вічне. Тому наша скорбота поєднана з радістю, не тільки радістю надії на те, що світла душа отця Лонгина нині перебуває в оселях праведних, але й з радістю надії на зустріч, якщо сподобить нас Господь, в житті майбутнього віку. Світла пам’ять нашому батюшці!

ПРОТОІЄРЕЙ АНДРІЙ ТК АЧОВ, НАСТОЯТЕ ЛЬ ХРАМУ В ІМ’Я ПРЕПОДОБНОГО АГАПІТА ПЕЧЕРСЬКОГО (м. КИЇВ): Ми познайомилися з отцем вчити людей, спілкуватися, благоЛонгином у день мого приїзду на вістити», — вважали ми. У нас була навчання до Київської духовної ідея знайомитися зі студентами семінарії. Я приїхав ранішнім світських вузів, щоб молодь відпоїздом, мені показали мою келію кривала для себе Церкву і віру. <...> і ліжко. Віталій, так його тоді звали, Кожен з нас хотів набратися був один, коли я увійшов. Він був якомога більше знань і стати хоропершим, з ким я познайомився. шим священиком. Це бажання у Він вступив після педагогічного отця Лонгина залишалося й надалі. технікуму; я був після армії, маючи Знаєте, дуже багато студентів незакінчену вищу. Так склалося, що швидко втомлюються, стають скепми і ще чотири-п’ять осіб спілкува- тиками, циніками, втрачають перлися дуже тісно. ший вогонь. Це стає видно через Він був людиною благочестивою, 15–20 років: колишнього юнака з зацікавленою. Дуже любив вогненним поглядом бачиш гладнавчання, любив духовні бесіди. У ким, втомленим, роздратованим перший рік ми багато часу прово- дядьком, який не знає, як жити далі. дили в духовних бесідах. Потім я А в нього цей вогонь зберігався. два курси закінчив екстерном, Мені завжди здавалося, що він одружився раніше за інших, при- більше схильний до сімейного йняв сан і вже служив, так що при- життя, ніж до чернецтва. Отець їжджати до семінарії став тільки на Лонгин був людиною душевною, сесії. дуже любив дітей. Я пам’ятаю той Наші студентські роки — це був час, коли перед ним стояв вибір — час бідний. Ректор говорив, що чернецтво чи сім’я. Він підходив до поки ми перебуваємо за навчаль- цього питання з деяким ваганням. ною партою, то можемо працювати. Згодом став ревним ченцем, був із Оскільки отець Лонгин мав талант у тих людей, які намагалися чесно спілкуванні з дітьми й педагогічну монашествувати. освіту, то, певна річ, він займався Отець Лонгин був дуже зібраний, проповідництвом у школах. відкритий до людей, товариський. Питання проповідництва нас Коли я переїхав до Києва, наша дуже турбувало. «Треба обов’язково дружба поновилася. Ми не часто

зустрічалися, тому що кожен був зайнятий своїми турботами, своїм послухом. Ми зберігали з ним теплоту спілкування, розуміли один одного багато в чому: у житті, в ситуації з Церквою, в духовних питаннях. Скільки я його знаю, він багато читав. Якщо ми зустрічалися, то не говорили про політику, про брудні церковні плітки — ні про що таке, що могло б заповнити порожнечу... порожнечею. А завжди говорили про нові прочитані книги, про те, як достукатися до людей, хто про що мріє, хто чого прагне. Спілкування з ним завжди було хорошим і корисним. Коли я бував у Лаврі, то завжди заходив до нього. Наші зустрічі були радісними. Ми, зазвичай, сідали поговорити на годинку-дві. Іноді виходило помолитися разом. У наші дні не часто виходить із кимось помолитися. Ось із ним це виходило. Це величезна втрата. Звістка про загибель була для нас як шокова терапія, як холодний душ. Ми бачимо, що кращі йдуть раніше. А ті, хто залишається, втягують голови в плечі: «Як же так? Що ж нам тепер робити, якщо кращі йдуть ось так раптово?»... Я сподіваюся, що ця катастрофа відкрила йому двері у Царство Небесне.

К АТЕРИНА Д ЯТЛОВА, С У РДОПЕРЕК ЛА Д АЧ: З отцем Лонгином ми зберігали дружні стосунки протягом 18 років. Познайомилися під час екскурсії по Лаврі. З 30 наших студентів прийшли тільки я зі знайомою. Екскурсовод — Віталій Чернуха, тоді ще студент КДС, а в майбутньому — архімандрит Лонгин. Він не засмутився, що більшість віддала перевагу підготовці до завтрашнього іспиту. Розповідав так, ніби у Лаврі все для нього рідне, а православна віра — невід’ємна частина життя кожної людини. Наша екскурсія плавно перейшла у тепле спілкування. А іспит я потім добре склала. Згодом, коли я відвідувала збори протестантської громади, саме аргументи отця Лонгина стали вирішальними у виборі мною православної віри. Через деякий час він запросив мене навчатися до недільної школи при Лаврі, потім — викладати «Основи

Отець Лонгин був обдарованим багато в чому. Прекрасно малював, співав, володів даром слова. Якби він поставив за мету розвивати свої дари в миру, впевнена, став би знаменитим художником, літератором чи музикантом. Але він обрав чернецтво, віддаючи себе Богові й людям повністю. Свої дари докладав у педагогічній діяльності. Створений ним посібник «Основи християнської етики» сьогодні служить хорошою допомогою для православних педагогів. Однією з головних рис отця Лонгина було бажання допомагати іншим. Він був чуйним та уважним. Коли у близьких мені людей виникали важкі ситуації і була необхідна допомога священика, завжди радила йти до батюшки Лонгина. <...> До нашого дорогого батюшки вабила людей його життєрадісність. Він намагався знаходити в усьому хороше. Коли запитували поради, ніколи не був категоричним, цінував вибір самої людини. Тільки в питаннях віри не мав компромісів. Одного разу чула, як він різко сказав: «Ви говорите єресь!». Допомагав батюшка не тільки порадою і молитвою. Коли мій малюк лежав у реанімації, він подзвонив: «У вас, напевно, гроші рікою витрачаються. Ми тут вам копієчку зібрали». Тоді його допомога виявилася нам життєво необхідною... В останні роки ми рідко бачилися. Іноді він відвідував нас. Щоразу це було яскравою та радісною подією посеред одноманітних буднів нашої багатодітної родини... Знайомство з отцем Лонгином я завжди вважала даром Божим, його дружбу — величезною цінністю. Під час останньої нашої зустрічі він мені сказав: «Знаєш, так добре, коли служиш Літургію і звертаєшся до Бога від нас, не тільки від себе особисто. Ми — всі разом».

християнської етики» в молодших класах загальноосвітньої школи. Сам він викладав там же у старших класах. Було це наприкінці 1990-х. Не було тоді ще інтернету та посібників. Батюшка допомагав складати програму уроків. З дітьми я спілкувалася за прикладом отця Лонгина — говорити про те, що близьке сучасним дітям, аналізуючи фільми, класичні оповідання, казки, пісні. Частину уроку присвячували творчості. Одного разу кажу: «Не можу придумати творчу роботу з малюками до великоднього уроку». А він: «Ти з ними писанки робила, а тепер зроби підставки до них». Сідає і просто малює. «Тут виріжте, тут розфарбуйте, там підклейте». За дві хвилини все готово. З нього просто лилися ідеї, тільки записуй. Я завжди знала: про все, що у мене не виходитиме, можна запитати в отця Лонгина. Тільки, знаючи його зайнятість, намагалася звертатися у крайніх випадках. <...>

Під час Різдвяного ярмарку на Хрещатику. Київ, 2010 р.

МАРИНА БУ РДЕЙНА, ВИП УСКОВИЙ РЕ Д АКТОР « ЦЕРКОВНОЇ ПРАВОС ЛАВНОЇ ГА ЗЕТИ »: Неможливо змиритися з такою величезною втратою! Невгамовний біль... Він знаходив час на все і на всіх. П’ять років тому я прийшла працювати до редакції «ЦПГ», одразу зі шкільної лави. Сміливо можу сказати, що отець Лонгин і очолюва-

ний ним колектив навчили мене і життя, і видавничої справи. Спасибі йому за віру в мене. Зараз я випусковий редактор осиротілої із 7 серпня «Церковної православної газети». Батюшка щиро радів, вітаючи мене зі вступом до Київського полі-

теху, а моя курсова «Особливості редагування православної періодики» — та ми ж її разом написали! Він багато допомагав мені у розвитку моєї університетської теми, адже вона йому дуже близька і знайома — це була його і наша робота. Мій диплом про закінчення «КПІ», ні — НАШ диплом!.. Земний уклін і вічна, світла Вам пам’ять, дорогий отче Лонгине!

православна газета

ві ч н а п ам’ят ь

ЮЛІЯ КОМІНКО, ВІДПОВІД А ЛЬНИЙ РЕ Д АКТОР ІНТЕРНЕТ- ВИД АННЯ « ПРАВОС ЛАВІЄ В У КРАЇНІ »: Отець Лонгин був дивовиж- моєю дочкою грав у «мовчанки». ною людиною, причому роз- Після цього отець Лонгин для кривався набагато більше моєї дитини став одним із най­ навіть не з робочого боку. Він улюбленіших священиків… чудово співав, щиро любив У ньому було море добра й дітей, які буквально висіли на жила всепокриваюча любов. Це ньому й ходили за ним юрбою. був справжній чернець, який Я пам’ятаю, як ми поверталися так любив чернецтво, що самим із чергового фестивалю право- своїм образом був здатний славних ЗМІ, і дорогою він з запалити цю любов і в інших.

Отець Лонгин дуже любив свій монастир — Києво-Печерську Лавру. Казав, що він знайшов там сім’ю. А ще мені не те що хочеться вважати, я напевно знаю, що ми, усім нашим інформаційно-просвітницьким відділом, теж були однієї родиною. Ми часто бачилися, увесь час спілкувалися, тісно співпрацювали. Для всіх нас це справді була сім’я. Відчуття після відходу отця Лонгина — це не скорбота. Ми всі прагнемо до Бога, і кожний з нас сподівається на достойну кончину. Немає скорботи, нема нарікання, та все одно не віриш у те, що сталося. Не вкладається в голові. Я довіряю Богові й усьому, що Він робить. Йому видніше. Але просто не віриться… На душі сиротливо. Шкода себе, шкода всіх нас, які залишилися без нього. Шкода, що і на фестивалях, і на нарадах, і в роботі ми будемо тепер без нього…

ОЛЬГА ЛЕОНТЕНКО, КІНОРЕЖИСЕР: «Я не зустрічав кращої людини», «Як ми тепер без нього? хто підтримає у важку хвилину, хто дасть мудру пораду?» — такі думки зараз у голові в усіх, хто знав отця Лонгина. Неможливо повірити в те, що його вже немає з нами. Світлий, добрий, творчий, веселий — він був завжди відкритий для людей. Для багатьох він став тим пастирем, який привів до Бога, до Церкви й потім завжди відповідав за своїх чад, знаходив для кожного час, допомагав ділом і теплим словом. Він був дуже чутливою творчою особистістю, невтомним проповідником. Він ніс слово Боже усім — дорослим і дітям. Батюшка виконував свою просвітницьку місію з амвона у храмі, в недільній школі, у духовній семінарії та академії, зі сторінок газет і журналів, по радіо, з екрана телевізора. За його активної участі

відроджувалася типографія Лаври, були створені перший інтернет-сайт КПЛ, фотостудія, звукостудія. Господь сподобив нас разом трудитися над створенням фільмів у студії документальних фільмів КиєвоПечерської Лаври. З 2001 до 2012 р. отець Лонгин був голов­ ним редактором, автором сценаріїв і чудових проникливих текстів до більш ніж 20 фільмів студії, серед яких: «Благословення Апостола», «Анатомія розколу», «Життя монастиря», «Шлях ченця», «Служити Богу і людям», «Літургія Передосвячених Дарів», «Погребіння Плащаниці Спасителя», «Пастир», «Моя Лавра» та ін. Він був найневтомнішим членом знімальної групи у численних експедиціях по Україні та Росії. Батюшка говорив, що колись мріяв стати кінорежисером, і Господь дав йому можливість потрудитися й на цьому терені. У 2004 р. його запросили стати членом Націо-

нальної Спілки кінематографістів України. Він з радістю презентував фільми студії Лаври на сцені Будинку кіно, спілкувався з кінематографістами. З великим піднесенням він працював над записом текстів до фільмів з нині покійним народним артистом Лесем Сердюком. Лесь Олександрович говорив про батюшку не інакше як «наш чудовий отець Лонгин». Батюшка мав дивовижну властивість, спілкуючись із дуже великою кількістю людей, бути для кожного «своїм». Він став духівником і для нашої сім’ї: вінчав з чоловіком, відспівував батька, хрестив брата й усіх нас мудро наставляв. Неможливо розумом умістити, чому Господь забрав його від нас у 40 років, активного, сповненого творчих сил, пастирської та людської мудрості, надзвичайної любові до людей… Але будемо вірити, що тепер наш батюшка з Господом, у небесних обителях.

В ЛА ДИС ЛАВ ГОЛОВІН, РЕ Д АКТОР Ж У РНА ЛУ « FORBES »: «Що маємо — не дбаємо, втративши — плачемо»… Саме це прислів’я спадає на думку, коли думаєш про отця Лонгина. Я спілкувався з ним більше не як із священиком, а як з журналістом та редактором. Мені здавалося, що він багато в чому не правий, що церковну газету можна робити інакше. Тепер усі ці докори здаються дріб’яз­ ковими. Він запам’ятався дуже спокійною та мудрою людиною. Є люди спокійні від природи, які повільно розмовляють і йдуть не поквапом — просто тому, що такими вже вони уро-

дилися. А є люди, спокій яких ти відчуваєш поруч з ними й розумієш, що це навіть не спокій. Це умиротворення. Це наслідок життя, в якому є молитва, життя перед Богом. І хочеться довше побути з такою людиною, щоб навчитися цього умиротворення. Саме таким мені запам’ятався отець Лонгин. З ним завжди хотілося побути якомога довше, поспілкуватися. Але — завжди ніколи, я завжди кудись поспішав, здавалося, ще встигнемо поговорити. Якось він розповідав про своє рішення прийняти чернецтво. Про те, через які перепони довелося пройти йому на шляху до цього рішення. У цьому вже відчувалася дуже

сильна й мужня людина, яка спокійно приймає рішення і не відступає від нього. Коли він висловлював якісь претензії щодо чиїхось текстів, одразу було видно, що людина має гарний літературний смак. Що він не пропустить на сторінки газети жодних графо­ манів. Він завжди намагався будьякий текст зробити якісним і чекав цього від інших. Дуже часто цього перфекціонізму бракує. Це був чернець, журналіст і просто справжня людина. Лагідність, мужність і прагнення досконалості. Ось той урок, який я від нього запам’ятав.

ОЛЕКС АНДР АНДРУ ЩЕНКО, ВІДПОВІД А ЛЬНИЙ РЕ Д АКТОР ОФІЦІЙНОГО С АЙТА У ПЦ: Коли ми писали свої семі- дження інформаційної діяльнарські твори вручну, в нього ності Києво-Печерської Лаври. вже був комп������������������� ’������������������ ютер, і він закли- Десятки книг надруковано за кав нас до прогресу. Батюшка його участю. У титрах багатьох був єдиним викладачем Київ- фільмів про Лавру ви знайдете ської духовної семінарії, який його прізвище. десять років тому підтримав Отець Лонгин був ерудоваідею створення студентської ним, політкоректним і делікатгазети. Він дуже любив дітей і ним, тому представляв УПЦ на віддавав усього себе справі багатьох складних пресвикладання «Основ християн- конференціях. Батюшку знають ської етики» в загальноосвітніх усі наші архієреї, тому що школах. Він поважав парафіян, завдяки йому всі єпархії, від організовував роботу недільної обласного центру до села, школи для дорослих при Київ- одержують «Церковну правоських духовних школах. Без славну газету». Він перетворив його участі немислиме відро- її із протокольно-паркетного

альманаху на видання, що цікаве простим віруючим людям. Він щиро співчував ВІЛінфікованим: поки різні фонди заробляли на цих людях, отець Лонгин приносив для них їжу й вечорами читав їм Чехова. Чимало жителів України знають його голос, тому що протягом багатьох років він коментував по радіо й ТБ трансляції святкових богослужінь з Лаври… Тепер його з нами нема, але все сказане вище та багато іншого надовго збереже в наших серцях пам’ять про цю добру людину й сумлінного монаха.

Це лише невелика частина спогадів про отця Лонгина. Докладніше ознайомитися з цими та іншими матеріалами ви можете на його сторінці у Facebook і порталі «Православіє в Україні».

№ 15 (337), серпень 2013

5

ПРОТОДИЯКОН ОЛЕКС АНДР К АРПЕНКО, ЗАС Т У ПНИК ГОЛОВНОГО РЕ Д АКТОРА Ж У РНА ЛУ « ФОМА В У КРАЇНІ »: Я мав щастя жити поруч із можна сказати, був нашим цією людиною. Ще вдень ми духівником — попри зайняпланували зв’язатися з тість, завжди відгукувався і батюшкою щодо редакційних не раз служив подячні питань. Не встигли. . . Вічна молебні на прохання нашого йому пам’ять. Отець Лонгин, колективу. В’ЯЧЕС ЛАВ Д АРПІНЯНЦ, Ж У РНА ЛІС Т: Блаженні ви, коли ганьбитимуть вас і гонитимуть і зводитимуть на вас усяке лихослів’я та наклепи через Мене (Мф. 5: 11)... Євангельські слова обіймали плачучий розум тим міцніше, чим більше він вбирав отруйних коментарів під десятками одноманітних новин про смерть у автокатастрофі архімандрита Лонгина (Чернухи). Заплющити очі не виходило — довго не давало спати серце, що переживає глуху біль втрати такого дорогого й рідкісного у наші дні простого людського спілкування. А захищати й захищатися і зараз немає ні сил, ні бажання, ні сенсу. Лихословили отця Лонгина, неправедно обговорюючи і всіляко засуджуючи позаочі, в які жодного разу в житті не дивилися і які він уже не міг відкрити. Коли вони були відкриті, у них відбивалося небо, а іноді, здавалося, пробігали хмари і навіть грозові, зазвичай — після прочитання невдалих статей або безглуздих коментарів. Радуйтесь і веселіться, бо велика ваша нагорода на небесах: так гнали і пророків, які були до вас (Мф. 5: 12). Я — не великий фахівець у небесних нагородах. А ось у автомобілях дещо тямлю. «Renault Clio» — це бюджетна малолітражка. Назвав би її малопотужною, але не можу, по-перше, тому що сіренька «конячка» справно бігала на церковній службі. По-друге, за її кермо батюшка сів завдяки благочестивій родині, Богом збереженої від розлучення. Ця «Renault Clio» дорогого варта, як на мене. Що там у них з отцем Лонгином сталося в дорозі?..

Я — не пророк. І не беруся судити, чи гнав отець (зазвичай розсудливий і помірний і у справах, і у словах) трасою Миколаїв — Одеса. Бачив фотографії пілотованого ним автомобіля, який зійшов з траєкторії на відносно рівній ділянці траси й перекинувся — знімки є в Інтернеті. Загалом, люди виживали і після більш крутих віражів-піруетів. Каюсь, що вважав батюшку недосвідченим водієм аж до його гробової дошки. Не можу сказати, чи веселило це отця Лонгина. Пам’ятається, десь рік тому він скромно ухилився від моєї радісної пропозиції поїздити з ним як інструктор. Як частенько бувало — скинув виклик, передзвонив і відмовлявся, вважаючи, що в мене — який пройшов кілька курсів екстремального водіння і готового безкоштовно поділитися майже 13-річним безаварійним досвідом — і без того турбот повний рот... Архімандрит Лонгин (Чернуха) — справжній чернець — був нестяжательним навіть у малому. Хоча ніколи не вимірював час грошима, на відміну від мене — світського журналіста й батька двох дітей... У мене немає підстав не довіряти інформації ДАІ про те, що батюшка помер миттєво. Його серце зупинилось, коли батюшка рухався в п а ст и р с­ ь ко -д о б р о ч ес н о м у напрямі — опікувати духовних дітей. Уже дорогою додому прийшло розуміння, а точніше — осяяння, що найдосвідченіший водій летів зі швидкістю світла — рівноангельською швидкістю, що возносить людину. До Бога.

9 серпня, в день пам’яті великомученика і цілителя Пантелеймона, у Трапезному храмі на честь Антонія і Феодосія Печерських Святої Успенської Києво-Печерської Лаври відбулося прощання з архімандритом Лонгином (Чернухою). Заупокійну літургію й відспівування новопре­ ставленого чернечим чином звершив намісник обителі митрополит Вишгородський і Чорнобильський Павел та

єпископ Бородянський Варсонофій. Преосвященним владикам співслужили братія Лаври у священному сані та інші священнослужителі, які близько знали спочилого. За богослужінням молилися рідні, друзі, співробітники, численні духов­ні чада отця Лонгина, ті, кому Господь дарував радість зустріти на своєму життєвому шляху цю чудову людину, справжнього християнина і служителя Божого.

6

№ 15 (337), серпень 2013

православна газета

і н т е р в’ю

АРХІМАНДРИТ ЛОНГИН (ЧЕРНУХА):

«МОЯ ДОРОГА ДО БОГА ПОЧАЛАСЯ ВІД ШКІЛЬНОЇ ДОШКИ»

15 серпня — дев’ять днів, як пішов з життя головний редактор «Церковної православної газети» архімандрит Лонгин (Чернуха). Пішов у розквіті літ, коли ще збереглася енергія молодості й при цьому вже є значний досвід — духовний і професійний. На згадку про нашого головного редактора публікуємо (у скороченні) інтерв’ю, дане отцем Лонгином для порталу «Православіє в Україні» у 2009 р. Можливо, багато хто вже читав його, але для тих, хто не читав, ми вирішили розмістити це інтерв’ю, щоб і вони почули слово нашого батюшки. ПРО ПЕРШИЙ ДЕНЬ У ЧИТЕ ЛЯ, СВОЄ ВОЦЕРКОВЛЕННЯ І ГОСПОДНІЙ ПРОМИС Л

— Отче Лонгине, відомо, що Ви, крім духовної освіти, маєте ще й педагогічну. Яким Вам запам’ятався Ваш перший День учителя у професійному статусі?

— Так, я закінчив педагогічне училище, спеціальність — «Молодша школа, початкові класи». Почав працювати в одній з рівненських шкіл. Школа була нова, тільки перший рік як відкрилася. Було мені тоді 19 років. Перед святкуванням Дня вчителя, а його зазвичай відзначають у п’ятницю, у мене саме була перезмінка, я приймав дітей, які залишалися в групі продовженого дня. Була перерва, діти гуляли хто де: в коридорі, у дворі. Раптом до мене прибігають учні. «Там, — кажуть, — у нас Юрко впав і не дихає». «Як упав?» — питаю. «З гойдалки! Робив “сонечко”». Я бігом вниз. Дивлюся: дихає, плаче, але у напівпритомному стані. Я відразу промацав ноги, руки: все згинається, все ціле, немає больової реакції. А коли доторкнувся до голови, він різко тріпонув нею. Я зрозумів, що це черепномозкова травма. Викликали “швидку”... Зі «швидкою» я супроводжував дитину до реанімації, допомагав їй, перевдягав. І тут хлопчик знепритомнів! Лікарі сказали, якщо він прийде до тями, тоді вони зможуть щось робити. А поки не прийшов, залишається тільки чекати. Моя колега на групі продовженого дня (на жаль, уже покійна, дуже хороша жінка, і зустріч із нею була промислительною — так почалося моє воцерковлення) сказала: «Треба йти до церкви й молитися». Я кажу: «Так, звичайно». «Ти був коли-небудь у церкві?» Я відповідаю: «Був, коли друзі вінчалися. Стояв, дивився». «А сповідався?» «Ні, — кажу, — ніколи». «А хрещений?» «Так, — відповідаю. — Бабуся в дитинстві таємно від батьків хрестила». Вирішив: у неділю йду до церкви. Телефоную до лікарні увесь вечір п’ятниці... Субота: вранці хлопчик непритомний, вдень — непритомний, ввечері — непритомний. У неділю вранці знову телефоную — все так само. Я йду на службу. Посповідався, як міг, що знав, як розумів — розповів. Навіть причастився. Приходжу додому й відразу ж знову телефоную, звичайно, в реанімацію. Мені кажуть, що хлопчик прийшов до тями, його перевели в нейрохірургію... Для мене це був перший такий досвід. Я зрозумів, що Господь почув мою молитву.

— Оце так перший День учителя, як то кажуть, гіршого й годі уявити...

— У школі в цій ситуації мене морально дуже підтримав педколектив. Усі розуміли, що ситуація складна, не встежиш. Та й батьки знали, на які витівки їхній син здатен: батько сам не раз знімав хлопчика з гойдалки, забороняв гойдатися. Ось такі спогади пов’язані у мене з Днем учителя. Хлопчик цей через місяць одужав і почав ходити до школи. Щоправда, став трохи спокійнішим, на гойдалці вже не гойдався. Маю сказати, що моя група продов­ женого дня зібрала дітей з різних класів — від першого до четвертого. Багато було діток, скажімо так, непростих — бешкетних і непосидючих: то хтось втече через дорогу, то мало не

залізе у воду, то ледь не розіб’є теплицю. За їхнє здоров’я і безпеку я дуже переживав. І щонеділі став ходити на службу й молитися, щоб Господь благословив наступний тиждень пережити без пригод. Загалом у мене вийшло, з Божою допомогою, встановити з дітлахами дуже хороший контакт. Ми проводили цікаві заняття: багато спілкувалися, читали, грали в ігри. Звичайно, це все підкріплювалося елементами мого нового світогляду. Тобто, я вже прийшов до віри, і мені хотілося з дітьми цим поділитися. Пам’ятаю, якось ми читали вголос «П’ятнадцятилітнього капітана» Жюля Верна. І в тексті зустрічалося багато згадок «на те воля Провидіння» або ж герої — благородні, гідні люди — молилися Богу. Ми з дітьми звертали на це увагу. Сідали з атласом, дивилися, як плив «Пілігрим», які на його шляху зустрічалися країни, які в них жили тварини. І водночас я звертав увагу на моральність героїв. Як тільки ми прочитали роман, провели за книгою «Поле чудес». Я приходжу до школи, назустріч мені біжить хлопчик і кричить: «Віталію Григоровичу! Вчора по телевізору показували Діка Сенда» (головного героя книги. — Ред.). Якраз так співпало, що вийшов фільм за романом письменника. І цей збіг мені здався свого роду знаком: існує певний зв’язок з тим, чим ми займаємося з дітьми, на що ми звертаємо їхню увагу, з тим, що приходить до них ззовні.

« КОЛИ ЙШОВ У СЕМІНАРІЮ, ДУМАВ, ВЧИТИМУС Я ГІРШЕ ЗА ВСІХ »

— Відтоді Ваше життя змінило русло?

— Так, я став ходити до церкви й зустрів дуже хорошого священика. По-перше, я звернув увагу на його глибокі й сильні проповіді. По-друге, в ньому поєднувалися і грамотність, і благородство, і духовна глибина. До того часу я вже дізнався, що є таке поняття, як «духовний отець». Тому підійшов до нього і сказав: «Будьте моїм духовним отцем». Він посміхнувся і відповів: «Так не буває, про таке люди не домовляються. Це якось складається поступово, саме собою». Я зрозумів, про що мова, і все ж досі вважаю його своїм першим духовним наставником. Сьогодні отець Роман служить в іншому місті, поїхав з Рівного, де ми з ним познайомилися. На жаль, ми дуже рідко бачимося, але спілкування з цією людиною привело мене до думки, що я теж хотів би бути священиком. Зараз розумію, наскільки це було, з одного боку, наївною, а з іншого — зухвалою думкою. Проте з часом у мене з’явилося бажання вступити до духовної семінарії. Я думав, що там, звичайно, вчитимуся гірше за всіх, бо до Церкви прийшов недавно. Але все ж розумів, що потребую духовних знань. А та інформація, яку я отримував уривками, спілкуючись із людьми на парафії або вичитавши з якихось книг (а тоді, в 1991– 1992 рр., було дуже важко з духовною літературою), не мала ніякої системи. І цей священик благословив мене у моєму бажанні. Хоча зараз розумію, що я б на його місці, можливо, сумнівався. Взагалі, все відбувалося дивним чином. Оглядаючись назад, я розумію,

що це були промислительні події та зустрічі. Було це влітку 1992 р. Я з другом поїхав подивитися Київ. А час був щойно після розколу. На моїх очах відбувалося розділення та пов’язані з ним баталії в Рівному. У Києві я зустрів знайомого священика, який, запитавши, навіщо я тут, велів мені їхати за документами, потрібними для вступу до семінарії. Я відразу ж повернувся до Рівного, взяв усе необхідне і встиг вступити.

«ЇЖІ БУЛО ОБМА ЛЬ, ДУ ХОВНОГО ЗАВЗЯТ ТЯ — ДУ ЖЕ БАГАТО »

— Якими тоді були духовні школи, порівняно з днем сьогоднішнім?

— Звичайно, різниця є. По-перше, це був період інтенсивного духовного відродження у суспільстві в цілому. І в основному в духовні школи йшли люди (маю на увазі не себе, а людей, з якими познайомився і спілкувався), які здійснювали духовний подвиг. Тому що доводилося йти наперекір волі батьків, друзів, знайомих, співробітників. Тоді за деким ще намагалися стежити спецслужби... Звичайно, це не ті випробування, що їх доводилося проходити студентам у жорсткі атеїстичні роки, однак люди залишали роботу, заробіток і йшли вчитися. Йшли, розуміючи, що тих привілеїв, які дають студентам під час навчання, від держави вони не отримають. Тобто, люди прирікали себе на дуже скромне матеріальне існування. Деякі залишали інші вузи, заради того щоб піти у семінарію. З іншого боку, це було дійсно внутрішнє піднесення, і було сильне прагнення до духовних знань, великий інтерес до духовного життя. Цікаво, що в перші роки існування семінарії, а потім академії, відчувався дуже тісний зв’язок з монастирем. Був навіть такий період, коли вихованці семінарії жили в одних келіях з чернечою братією. Місць у гуртожитку не вистачало, а ті кімнати, які призначалися для студентів, були переповнені. Дуже скромними були побутові умови.

— Вас це не бентежило?

— Ні, мені здавалося, що так і має бути. У зв’язку з розколом (відомо, що Філарет свого часу приватизував церковну скарбницю — величезні гроші пішли разом з ним) у наших духовних школах набагато скромнішим стало харчування. Наприклад, за сім років навчання м’ясне я їв три чи чотири рази.

— Просто афонські подвижники якісь!..

— Отак жили семінаристи. Умови були дуже скромними. Звичайно, поступово хтось десь влаштовувався: то на парафії, то шукав підробіток. Адже не всіх могли

підтримувати батьки, дехто й сам не хотів приймати в дорослому віці таку підтримку. Якось із Божою допомогою цей складний період долався. На той час у Києві в духовних школах ще не склалися якісь особливі духовні традиції. У нас не вистачало викладачів, які були б на такому рівні, як, скажімо, в Московській духовній академії, у СанктПетербурзі. Але, втім, вихідці звідти приїжджали до нас, і ті знання, які вони нам передавали, були вельми важливі. Мені дуже запам’яталися лекції вже нині владики, зараз він у Канаді, Іова (Смакоуза). І його лекції, і його ставлення до храму, його духовна й пастирська діяльність. Можна сказати, що він становив ядро духовних шкіл, багато хто до нього тягнувся. Та й сама ця людина з династії священиків. У будь-якому разі, брак академічних знань з надлишком компенсувався можливістю спілкуватися з однодумцями, читати духовну літературу, бути поряд зі святинями і брати участь у духовному житті монастиря. Мені здається, що навіть і в той час ті, хто вступав до духовних шкіл, ті, хто щиро бажав отримати знання, могли отримати дуже багато користі і для душі, і для розуму. Навіть коли наша педагогічна практика не була на такому високому рівні, як зараз.

« НАМ К А ЗА ЛИ: “СЕМІНАРИСТИ? Д ЛЯ ВАС ПІЛЬГ НЕМАЄ!”»

— Чи можна сказати, що ті, хто у той час ішов із суспільства в духовні школи, опинялися у статусі ізгоя? Якщо так, то як психологічно долали цю ситуацію?

— Коли я, наприклад, ішов навчатися до семінарії, то проти цього виступив мій батько. Бо був людиною невіруючою, хоча в дитинстві його охрестили. Усе його життя і виховання (він був військовослужбовцем) минули в іншій атмосфері, в інших поглядах на життя. Хоча, треба сказати, що наприкінці життя він із цим змирився і навіть мене підтримував. Але спочатку щодо цього були свої труднощі. А у школі, наприклад, коли я йшов, мене підтримали. І директор, і завуч, з якими я здружився і ми спрацювалися... Знаю, що були випадки серед тих, хто вступав переді мною, коли дійсно відчувалася якась відчуженість. Але це відчуття жило в тому середовищі, звідки ми прийшли. Бо, коли ми приїжджали до семінарії, тут збиралося багато однодумців. А у зовнішньому середовищі... Коли, наприклад, купували в касі квиток за нашим студентським, нам казали, що Церква відокремлена від держави, і пільг для нас немає. Що тут скажеш, було неприємно. Стипендії ми не отримували, і матеріально було досить скрутно.

православна газета Взагалі, ті роки я згадую як роки інформаційної блокади, ізоляції Церкви від суспільства. Коли не запрошували ні в газети, ні на радіо, ні на телебачення. І нам хотілося, щоб люди багато про що почули через ЗМІ, а воно просто залишалося в тіні. Зазвичай підтримувався якийсь деструктивний бік, поглиблювався розкол. І це теж викликало відчуття відчуженості від суспільства, але не так сильно, як це було за радянських часів.

ПЕРША НЕ ДІЛЬНА ШКОЛА: ЗАМІСТЬ ПІД ЛОГИ — ПІСОК...

— Як виникла думка взятися за викладання в семінарії та академії?

— Коли я прийшов навчатися до семінарії, дізнався, що тут є недільна школа. Дуже зрадів, бо це було те, що мені, по-перше, цікаво, а по-друге, мав сильне бажання виправити помилки минулого. Свого часу, в училищі на педпрактиці, говорити з учнями про віру багато і серйозно ми не могли. Уявіть, що студентку, яка вийшла заміж і вінчалася, виключили з училища. Тобто, часи були досить жорсткі. . . .Пам’ятаю, якось у школі я вів урок, на якому навіть сказав, що Бога немає. Мовляв, є закони природи, щось іще. Аби реабілітуватися за такі слова, мені хотілося обов’язково потрапити до недільної школи і навчати дітей іншому. І ось, підійшов якось до мене отець Андрій Ткачов, щоправда, тоді він ще не був отцем, а просто Андрієм, ми з ним жили в одній келії. Спочатку ми навчалися на одному курсі, а потім його перевели на курс старше, оскільки він був людиною ерудованою, багато знав. На той момент він уже викладав у дитячій недільній школі при Київській духовній академії. Він мав поїхати, тож, знаючи, що я маю досвід викладання, звернувся до мене, щоб я його замінив. Я дуже зрадів! Готувався, з великим трепетом ішов на цей урок! Але так склалися обставини, що того разу мій дебют не відбувся. Тодішній директор школи, дізнавшись, що я — всього лише на першому курсі семінарії, вести уроки мені не довірив. Звичайно, я засмутився, але вистачило смирення сприйняти це як належне. Продовжив навчатися і вже наступного року став вести недільну школу у Вишгороді в отця Димитрія Денисенка. Храм у нього тільки-тільки відновлювався, і недільна школа проходила в умовах будівництва: замість підлоги — пісок, не було столів, сиділи на лавках, не було хорошого опалення — куталися у сто одежин... Я пропрацював там два з половиною роки, враження залишилися дуже приємні.

« ПРИНЦИП НЕ ДІЛЬНОЇ ШКОЛИ ПРИ К Д А — ДОПОМОГ ТИ БАТЬК АМ ВИХОВУВАТИ В ДУ ХОВНОМУ ПЛАНІ СВОЇХ ДІТЕЙ »

— На третій рік мого навчання в семінарії в нашій недільній школі відбулися зміни. В основному, завдяки отцеві Кирилу (Говоруну), тоді він був ще Сергієм, отцеві Тихону (Софійчуку) і отцеві Владиславу, його братові, отцям Володимиру Савельєву та Миколаю Клименку. Отже, я потрапив у цей колектив. На той час школа складалася з однієї групи дорослих і групи дітей. І ми разом вирішили, що потрібно розбити навчання на кілька років і розділити дитячу групу на дві. Спочатку й у дорослій групі навчання тривало чотири роки. У дітей невдовзі з’явилося вже три групи. І з 1995 р. до цього дня в моєму житті майже всі недільні дні навчального періоду були присвячені роботі в недільній школі. Якщо говорити про педагогічну роботу, то складна вона не тільки тим, що важко «ліпити» людину, а й тим, що ти далеко не одразу бачиш результат своєї діяльності. Ти повинен розуміти, що неможливо за мить зробити людину такою, як ти б хотів. По-перше, з тієї причини, що ти сам зовсім не досконалий, не завжди правильно чиниш.

і н т е р в’ю По-друге, дітки ростуть і багато чого навчаються, це постійний процес, й одразу, за якийсь певний час, досягти конкретного результату неможливо. З учнів нашої дитячої недільної школи є такі, які продовжили духовну освіту. Так, один хлопчик закінчив Чернігівське духовне училище, потім нашу семінарію і зараз навчається заочно в академії. Двоє хлопців закінчили нашу духовну семінарію і, сподіваюся, стануть священиками. Звичайно, багато залежить від сім’ї та батьків, бо сама лише недільна школа не може виховати дитину. Власне, принцип нашої школи — допомогти батькам виховувати в духовному плані своїх дітей.

«ТРИЧІ Я ПИС АВ СТАРЦЮ ЗАПИСОЧК У ІЗ ЗАПИТАННЯМ: “ОДРУ ЖЕННЯ ЧИ ЧЕРНЕЦТВО?”. І ТРИЧІ ОТРИМУВАВ ВІДПОВІДЬ...»

— Ви закінчували академію Віталієм, а викладали вже як ієродиякон Лонгин. Як далося Вам рішення настільки кардинально змінити життєвий шлях?

— Насправді з чернецтвом вийшло все дуже просто. Коли я закінчував академію, то думав про те, що мені потрібно якось визначатися в житті, одружитися. Була дівчина, з якою могли скластися

школах і останні чотири роки веде роботу над експериментальним курсом, що почався в Києві й поширився вже по Україні, «Християнської етики в українській культурі» у молодшій школі. Тобто, у співавторстві з кількома педагогами, серед яких є і священик, ми створили чотири комплекти для чотирьох класів. Туди входять: підручник, робочий зошит, аудіосупровід і методичка. І я продовжую працювати над цим проектом. Звичайно, аби працювати на педагогічній ниві, потрібно дуже багато часу. На цей момент я бачу, що мені його не вистачає. Бракує і сил, оскільки зараз основний мій послух дещо інший, хоча і пов’язаний із просвітницькою діяльністю. Але, для того щоб працювати з дітьми, треба постійно бути у цьому процесі. Той духовний досвід, який отримуєш, треба переварювати, думаючи, як піднести його дітям. Бо інакше не можна. Можна багато знати, але потрібно ще вміти це піднести, передати. Особ­ ливо дітям, де у класі один-два учні з церковних сімей, а решта або воцерковляються, або співчувають, або взагалі далекі від цього. І ось усім їм потрібно так розповісти про Бога, щоб не завантажити надміру, не відбити бажання отримувати й надалі духовні знання.

№ 15 (337), серпень 2013

лені, й невоцерковлені, й невіруючі). Далеко не всі вчителі у нас готові викладати цю дисципліну. І введення такого предмету одним розчерком пера, за директивою, могло б сформувати негативне ставлення до нього, по-перше, з боку дітей, а по-друге — вчителів. Адже як можна викладати, не маючи необхідних знань, не маючи духовної бази? Це було б викривлення, пародія на християнську етику, і зашкодило б усьому. Багато років я виношую ідею, про яку неодноразово говорив на конференціях і в деяких статтях. Так, є, наприклад, литовський досвід, де у школах введено обов’язковий предмет «Основи моральності». У рамках цього предмета існує чотири програми. Одна побудована на загальнолюдських філософських постулатах для тих батьків, які хочуть, щоб дітей виховували поза контекстом якоїсь віри. Три інші розроблено педагогами на основі трьох найбільших конфесій, що існують у Литві: католицизму, лютеранства і Православ’я. Таким чином, уже є диференціація, яка дуже важлива. Вона, звичайно, теж не вирішує багатьох питань, бо в основному впливають на результат педагогічно-виховного процесу особистість педагога й особистості батьків. Це дуже важливий момент. А цих людей потрібно готувати. І готувати не просто знаннями, а щоб вони самі, викладаючи цей предмет, якось змінювалися. І такі тенденції вже є. Ми зустрічаємося з учителями, і вони дійсно духовно ростуть: трансформується їхній світогляд, ставлення до багатьох речей, до дітей. Процес іде. Тому я вважаю, що тут потрібна обережність, делікатність. І, як я бачу, щодо цього вже з’явилося потепління і з боку чиновників, і з боку самих педагогів. Я сподіваюся, що ми підемо шляхом акуратного, поступового введення цієї виховної складової, у жодному разі не форсуючи подій.

ПОТРІБНО ЗНАТИ, ЩО НА ПРАВОС ЛАВ’Ї ҐРУНТ УЮТЬС Я НАШІ НАЦІОНА ЛЬНІ ДУ ХОВНІ ТРА ДИЦІЇ

З головою Синодального інформаційно-просвітницького відділу протоієреєм Георгієм Коваленком після богослужіння в Луцьку, травень 2013 р., напередодні Фестивалю ЗМІ православних у Львові

стосунки. Але була і якась така невизначеність. Переді мною стояло питання: чернецтво чи одруження? І я надсилав зі своїми знайомими, які їздили до отця Миколая на острів Заліт, записочку із запитанням: «одруження чи чернецтво?». Було це тричі. І всі ці три рази я отримував одну й ту саму відповідь — чернецтво.

— Але ж він Вас зовсім не знав і не бачив ніколи!

— У тім-то й річ! Але я вважаю, що це дійсно дивовижна людина, прозорлива. Якось у мене з’явилася можливість поїхати до отця Миколая. Я тоді ще не був у сані й мав супроводжувати одного священика. Подумав: «Ось тепер я точно дізнаюся!». Приїхали, і отець Миколай прямо мені сказав: «Чернецтво». Щоправда, невдовзі була спокуса не послухатися отця Миколая, але Господь знову не залишив, і я довірився волі старця. Болісного пошуку все-таки не було.

« З ПЕ Д АГОГІКОЮ ВЖЕ НЕ РОЗ ЛУ ЧАЮС Я »

— Якщо говорити про Ваш учительський досвід, то чи відчуваєте, що це Ваше покликання, і Ви його тут реалізуєте?

— Господь так улаштував, що з педагогічною діяльністю я вже не розлучався. Довелось навіть стати одним з організаторів Всеукраїнського православного педагогічного товариства. Товариство проводить різні конференції, курирує питання викладання у

« Я БУВ ПРОТИ ТОГО, ЩОБ ВВОДИВС Я ОДИН ОБОВ’ЯЗКОВИЙ К УРС ХРИСТИЯНСЬКОЇ ЕТИКИ »

— Розкажіть, будь ласка, про хід роботи над курсом християнської етики для молодшої школи. Можливо, були якісь труднощі, перешкоди у його складанні та реалізації?

— Дуже тривалий час наші церковні педагоги, священнослужителі, які розуміли всю необхідність викладання духов­ної дисципліни у школі (оскільки школа — це не лише навчання, а ще й виховання, і виховувати потрібно «розумне, добре, вічне»), всіляко намагалися ввести предмет з духовною складовою. І дуже довгі роки ми чули відмову... Казали, що у нас багатоконфесійне суспільство, і неможливо викладати один предмет для різних дітей. Я вважаю, що насправді це дуже зручна відмовка, яка певною мірою, звичайно, має підстави. Але, з іншого боку, вона недостатня як аргумент відмови від викладання духовних дисциплін у школі. Поступово у мене сформувався свій погляд. Якщо говорити про предмет «Християнська етика в українській культурі», експериментальна апробація якого зараз проходить більш ніж у 130 школах Києва, то хочу сказати таке. Я взявся за цей предмет і від початку був проти того, щоб вводився один обов’язковий курс для всіх шкіл. І тому, що у нас багатоконфесійне суспільство, і тому, що діти у класах дуже відрізняються в духовному плані (й воцерков-

7

— Хто займається розробкою методичних матеріалів?

— У нас є колектив, туди входять двоє священиків і двоє мирян з педуніверситету імені Б. Грінченка. Ці люди розробили комплекти, зокрема й методички. Слід сказати, що все це потребує до­опрацювання. Ми усвідомлюємо, що це ще неідеально й недосконало. Є надія, що матеріали проходитимуть ще якусь додаткову редакцію. Але на сьогодні, мені здається, це саме той шлях, який слід пройти. Погоджуючись працювати над цим курсом, розуміючи всі існуючі проб­ леми, я і колеги зі Всеукраїнського православного педагогічного товариства вирішили, що про віру, про Бога, про духовну моральність ми будемо говорити з позиції Православ’я. Бо це всетаки релігія, що існує у нас понад тисячу років, вона найбільш близька до наших народних духовних традицій, у нас більшість православних віруючих. Якщо у класі є протестанти чи мусульмани, то вони можуть слухати цей предмет, знайомлячись із традиціями, основами духовного життя нашого народу. Щоб мусульмани, припустімо, знали, чому православні святкують Пасху, і як вони це роблять. Вони можуть не святкувати, але вони повинні знати, адже вони живуть в Україні, де Великдень, П’ятидесятниця — державні свята. Ті самі протестанти, що не шанують Пресвяту Богородицю, повинні знати, що православні вшановують Богоматір, і як вони це роблять. Дуже важливо не насильно примушувати людей, як церковних, так і нецерковних, отримувати інформацію, а поступово підводити і привчати їх до усвідомлення того, що дійсно є Бог, що життя з Богом — це життя в Церкві, що те, чого ми в житті вчимося і що набуваємо (і матеріальні, і духовні блага), — це все потрібно використовувати заради Бога, для Бога.

8

№ 15 (337), серпень 2013

Православний паломник

православна газета

Хандзта — грузинський православний монастирський комплекс в історичній області Кларджеті (нині — у складі Туреччини)

ПОДОРОЖ ДО СТАРОДАВНЬОГО ЦЕНТРУ ЧЕРНЕЦТВА Грузинські монастирі на території Туреччини У східному регіоні сучасної Туреччини, майже біля кордону із Грузією, розташовано багато унікальних монастирських комплексів, храмів грузинської архітектурної школи VII–IХ ст. Вони малодосліджені, майже невідомі, а між тим мають велику мистецьку цінність, позаяк містять старовинні розписи, скульп­ турні шедеври, свідчення про будівничих і тогочасних грузинських видатних духовних діячів.

ЩЕ ОДНА ВІЗАНТІЯ Це була територія Візантійської імперії, вона мала назву Тао-Кларджеті (перекладається як «потойбічна Візантія»), а ще називалася «Грузинським Синаєм» через велику кількість монастирів. З кінця VIIІ ст.

(782 р.) тут було побудовано 20 монастирських комплексів, створена своєрідна архітектурна школа. Саме тут знаходились кафедра грузинських єпископів і велика школа переписувачів Святого Письма, створювалася школа гімнографії. Зокрема, була переписана двотомна пергаментна Біблія 978 р. (зберігається в Іверському монастирі на Афоні). Тут працювали видатні іконописці, майстри з виготовлення металевих окладів Євангелій. Деякі шедеври збереглися досі: так, відома Халкопратійська ікона Богородиці була перенесена до Гелатського монастиря, а згодом, як частина триптиху з емалями, придбана до зібрання П. Боткіна в Петербурзі. Засновником чернечого життя та перших обителей тут був видатний грузинський духовний діяч Григорій (Григол) Хандзтійський (Хандзателі, 759–861). Він прожив довге життя (102 роки), починав своє подвижництво спочатку в монастирі Опіза, згодом прийшов у місцевість Хандзта, де збудував першу церкву, чотири келії, трапезну. Цар Ашот І подарував йому місцевість Шатберді, де також у кінці VIIІ ст. він заснував монастир зі школою переписувачів (скрипторієм). Багато тутешніх рукописів збереглося до наших днів.

Стараннями Григорія Хандзтійського було засновано ще кілька монастирів — чоловічих та жіночих, вироблено правила співжиття (за зразком Лаври святого Савви Освященного). Житіє преподобного Григорія було складено 951 р. на основі спогадів ченцем із Хандзти Григорієм Мерчуле. Рукопис знайдено 1845 р. у Хрестовому монастирі в Єрусалимі (в російському переклад опубліковано філологом-сходознавцем М. Я. Марром 1911 р.). Іншим видатним діячем тут був Іоанн (Івер) із сином Євфимієм, які подвизалися в Хахульському монастирі й заснували біля с. Отхта (за 5 км) «Чотири церкви» (турецькою «Dort kilice»). До них приєдналися

отець Мойсей та отець Геласій. Їхня діяльність привернула увагу численних прочан, тож, уникаючи слави, вони перебралися на Афон. Іоанн став ігуменом Іверського монастиря (983 р.). Під керівництвом Афанасія Афонського він займався перекладом із грецької мови на грузинську духов­ ної літератури. Справу продовжив його син Євфимій (ігумен у 1006– 1023 рр.). Його називали «грузинським Златоустом». Іларіон Грузин (822–875), який спочатку був ченцем монастиря Хахулі, згодом заснував у Фессалоніках (Греція) монастир з іконописною школою. До речі, завдяки Іоанну з Євфимієм в Іверському монастирі в рукописах з’явилися перші зображення грузинських святих (зокрема, святої Ніни, популярного у Грузії святого Георгія, святого Маманта). Навіть було введено окремий день пам’яті — «Мучеництво святого Георгія на колесі» (10 листопада); у греків його не було. Перша монастирська церква тут була заснована в ім’я Іоанна Предтечі. Йому ж було присвячено перший храм у с. Ошкі в ТаоКларджеті. Справу Євфимія продовжив Георгій Святогорець — ігумен Іверського монастиря у 1044–1056 рр. Житіє Іоанна, Євфимія, Георгія було складено настоятелем Іверського монастиря Георгієм Варазваче (1012–1029), зберігся список Х�������������������������� VII����������������������� І ст. З нього ми дізнаємося про їхню діяльність у Тао-Кларджеті.

духовну атмосферу, посилену суворою природою з неприступними гірськими хребтами, глибокими ущелинами, бурхливими звивистими річками й численними водоспадами. У Тортумській ущелині, на лівому березі р. Тортум, знаходимо Ошкський монастир в ім’я Іоанна Предтечі. Храм було побудовано у Х ст. із тесаного каміння. Вхід, портали, вікна оздоблено рельєфами з вапняку із зображенням святих, зокрема Симеона Стовпника. У барабані купола (заввишки 40 м) на 24 гранях (саме тут створено такий характерний згодом для грузинської архітектури тип купола) зображено рельєфи тварин — барсів, оленів, орлів, грифонів. В інтер’єрі храму фрескові розписи: в апсиді — Христос на Престолі з Архангелами обабіч; у верхній частині апсиди — Богородиця (Оранта) з апостолами Петром та Павлом. У жертовнику розпис — Розп’яття. Між вікнами — фрески, що зобража-

НЕПРИСТ УПНІ МОНАСТИРІ Преподобний Григорій Хандзтійський (Григол Хандзателі)

Отже, вирушаючи у подорож до численних храмів району Тао-Кларджеті, ми занурюємося у своєрідну

Преподобні Іоанн та Євфимій Іверські, засновники Іверського монастиря на Афоні

ють святих Ніну, Катерину, Феклу. Завідував будівництвом Григор Ошкелі, відомий як перекладач творів Григорія Богослова та Єфрема Сиріна. Тут були семінарія, центр єпископії. У написах на храмі зазначено, що будував його благовірний цар Давид ����������� IV��������� Будівничий у 963 р., а інтер’єр розписано 1036 р. грузинським дворянином Петрикосом. Довжина церкви у формі тринефної базиліки близько 15 м. На головному фасаді скульптурне зображення святого Григола, що тримає модель храму. На рівні його голови розташовано барельєф «Деісус» (постаті Предтечі й Богородиці обабіч Христа) та святих Косми і Даміана (їхні зображення зараз знаходяться у Тбіліському художньому музеї). Характерно, що на капітелях колон є зображення напівпостатей святого Симеона Стовпника та святої Ніни. Також є рельєф — зображення двох синів Давида Будівничого.

православна газета Далі треба спуститися з висоти 950 м (над рівнем моря) на південь, і за 17 км, біля с. Багларбаші, ми побачимо монастир Хахулі (ХІ ст.). Тут із десятирічного віку жив подвижник Георгій Агіоріт (народився 1009 р.), тут він прийняв чернечий постриг (1034 р.), займався перекладом творів візантійської літератури грузинською мовою. Хахульський монастир, що його побудував Давид Великий, присвячено Богородиці (саме тут була знаменита Хахульська ікона Богородиці). За стилем це тринефна базиліка, оточена аркадами з рельєфними хрестами. Стіни вкрито фресками, зберігся сюжет «Вознесіння Ілії». Хахулі був найвизначнішим духовним центром Грузії. Якщо ми хочемо потрапити до місця «Чотири церкви», то треба проїхати ліворуч по Тортумській ущелині 40 км до с. Юзуфелі. Церква гарно збереглася (побудована у 961– 973 рр. як базиліка), завдовжки 28 м і заввишки 22 м. Аркада на фасаді декорована рослинними орнаментами та скульп­турними зображеннями Ангелів, геометричними хрестами, зображеннями птахів, тварин. Також є зображення Христа. Ще — скульптурна жіноча постать, яка тримає у правиці модель храму — персоніфікація Сіону. Справа від с. Юзуфелі, за 10 км, у с. Ішхан можна побачити церкву в ім’я святого Симеона Стовпника (ІХ ст.). Вона стоїть на місці ще більш раннього храму, збудованого єпископом Нерсе (згодом вірменський католикос Нерсес ІІІ). До речі, його портрет є у фондах Національного заповідника КиєвоПечерської Лаври.

16-гранний барабан купола тримається на стовпах заввишки 11 м. Вирізняється оздобленням південний фасад — «процвітний хрест», рельєфи птахів, драконів, левів. В інтер’єрі барабана куполу — фрески із зображенням пророків, над вікнами — святих Димитрія, Сергія, Фоми, Мини, Прокопія та ін. Цікаве зображення — ілюстрація апокаліптичного видіння пророка Захарії — колісниця з кіньми різного кольору. У північній частині храму фрески зображають святу Варвару та святу Марину. Над вікнами дияконника — сюжет Успіння. Розпис на куполі — на синьому тлі із зірками білий хрест, що його тримають Ангели.

Монастир Хахул (XI ст.), с. Багларбаші

Собор у монастирі Ошкі (близько 961 р.)

Т УРЕЦЬК А ГРУ ЗІЯ Столицею грузинського королівства Тао-Кларджеті було м. Ардануч, яким керував Ашот Великий Багратіоні (гілка Багратидів). Він покровительствував Григорію Хандзті. Починати подорож треба з м. Ардануч, бо близько від нього розташовані с. Хандзта й с. Опіза. Ардануч було засновано у V���������������������������� ст. грузинським князем Вахтангом Горгосамі, а столицею Тао-Кларджеті стало 813 р. Звідси, на висоті 101 м, через 8 км доходимо до монастиря Опіза, де спочатку й подвизався Григорій Хандзті. А біля нього, на правому березі р. Карчал, і знаходимо руїни монастиря святого Георгія, ідентифікованого вченими як Хандзта. Це і був той монастир, що його, через одкровення Святого Духа, заснував святий Григол 782 р. Церква була спочатку дерев’яна, у ІХ ст. місце-

Ішханський кафедральний собор

П равослав н ий п алом н ик

№ 15 (337), серпень 2013

9

вий феодал Габрієль Дапанчулі побудував кам’яну, а 909 р. Ашот І������������������������ V����������������������� , цар Кларджеті, збудував великий храм. Монастир стоїть біля підніжжя гори, має захисні стіни завдовжки 53 м і завширшки 6 м. Сама ж церква за архітектурним стилем — тринефна базиліка у формі хреста. Зрозуміло, зараз усі ці монастирі недіючі, деякі в поганому стані. Проте з цього року турецька влада дозволила грузинським реставраторам розпочати відновлювальні роботи. Адже нагода побачити цей район у грузинів була тільки 1875 р.— тоді написав статтю «Три місяці у турецькій Грузії» Г. Казбек (надруковано у «Записках Кавказького відділення російського географічного товариства»). А до того тут побував лише англійський мандрівник Вільям Гамільтон. Він описує, як було важко сюди дістатися, про тутешню дику природу, небезпечні гірські стежки. Його книгу англійською мовою — «Дослідження в Малій Азії, Понті та Вірменії» — було надруковано 1842 р. у Лондоні. Маловідомим є той факт, що у 1888 р. у цих місцях із метою дослідження архітектури перебував відомий російський випускник імператорської Академії мистецтв Андрій Михайлович Павлинов (1852–1897). Він зробив архітектурні креслення храмів Тортумської ущелини — плани реконструкцій, замальовки, фотографії. На основі цього написав наукові статті-розвідки, які були надруковані у збірнику «Материалы по археологии Кавказа», 1893, випуск 3. До цього А. Павлинов керував реставрацією Спасо-Преображенського собору в Чернігові (1883 р.), за що отримав звання академіка архітектури. Також виконував проекти реставрації Софійського собору в Полоцьку, Успенського собору у Володимирі, соборів Московського Кремля. Нещодавно стало відомо, що 1950 р. сюди, рятуючись від можливих репресій, дісталася колишній співробітник музею при Софійському соборі в Києві Т. С. Шевякова. Вона була художником-реставратором, робила копії із фресок Софії. Аби її не знайшли, оселилася в якійсь хатині просто у лісі, на самому кордоні з Туреччиною. Таким чином, вона мала змогу копіювати розписи цих храмів (доля архіву невідома)... Біля Ардануча знаходиться районний центр Артвін, де в останній тиждень червня відбувається фестиваль грузинського мистецтва. Тут і зараз мешкають в основному грузини. Першого дня фестивалю читають вірші, співають народні пісні, потім влаштовуються ігри, змагання, частування. Все це на тлі величного гірського хребта Сумбат (3000 м), навіть улітку вкритого снігом. Дістатися сюди можна автобусом чи таксі з Трапезунда, а в останній — поромом із Сухумі. Взагалі, треба зважити, що мандрівка-паломництво до вищезгаданих святинь досить важка фізично, і здолати підйом у високі гори, де в більшості стоять ці храми, можна тільки з молитвою. А коли дістанешся — хочеться, аби шлях не закінчувався, і розумієш, чому храм побудували на вершині гори, чому до нього не прокладено путь; а сама дорога по камінню, через лісові хащі, нагадує той вузький шлях, що веде до спасіння. Ніна Пархоменко

10

№ 15 (337), серпень 2013

і н т е р в’ю

БОГ ВЕДЕ НАС ТАК, ЯК ЦЕ КОРИСНО ДЛЯ НАШОЇ ДУШІ

С

православна газета

Знаю, Господи, що не у волі людини шлях її, що не у владі того, хто йде, давати напрямок стопам своїм... (Єр. 10: 23)

ьогоднішній наш співрозмовник — Ніна Володимирівна Пархоменко, кандидат мистецтвознавства, художник, викладач. Її матеріали часто публікувалися на сторінках «Церковної православної газети» й журналу «Православний вісник». Нагороджена орденом Агапіта Печерського ІІ ступеня. А ще ця різнобічно обдарована людина любить подорожувати, причому самостійно. До того ж не звичними туристичними маршрутами, а незвіданими стежками і забутими місцями. З цією метою, приміром, самостійно опанувала турецьку мову.

Т Р ОХ И П Р О С Е Б Е З роду Бартенєвих… Я киянка у п’ятому поколінні. Прабабуся моя зі старовинного роду Бартенєвих. Історик Петро Бартенєв був засновником, редактором і видавцем журналу «Російський архів». Прадід Михайло був одним із титарів церкви в ім’я святителя Михаїла, митрополита Київського (храм, що на території столичної Олександрівської лікарні). Дідусь працював діловодом у відомого підприємця й благодійника Миколи Терещенка. Навчалася я у школі № 13 і жила в будинку поряд із Софійським собором. У дитинстві ми вилазили на дах собору, коли там була реставрація й стояли риштовання. Готувалася до іспитів на улюб­л еному в шкільні роки місці — на території фундаменту Десятинної церкви. Потім вчилася у Київському художньому інституті (це колишній будинок семінарії на Вознесенському узвозі).

Моя мама була скульптором і дуже хотіла, щоб я теж займалася мистецтвом. Хрещення як переломний момент життя У дитинстві мене не хрестили, але я сама вирішила прийняти Хрещення й пішла у Хрестовоздвиженську церкву, що на Подолі. Сказала, що хочу похреститися, але молитов не знаю... Потім я часто ходила у Володимирський со б о р , любила слухати спів хору під керівництвом регента Михайла Семеновича Литвиненка. У той час релігійної літератури в продажу не було, але, коли з’явилася, я скуповувала майже все, що могла. Читала із захватом. Потім подалася в паломництво по Святій Землі. Це стало переворотом у моєму духовному житті. Постійно ходила на служби в Макаріївську церкву в Києві, де настоятелем був протоієрей Анатолій Затовський. Там у недільній школі викладав Леонід Омелянович

Яцкевич, псаломщик храму, який дуже багато знав про київські храми, священиків. Досі відвідую цю школу. Взагалі, церковний спів справив на мене найглибший вплив, без нього не мислю життю. Тепер часто буваю на богослужіннях у КиєвоПечерській Лаврі. Відкриття Після закінчення інституту влаштувалася на роботу в Музей українського мистецтва (зараз — Національний художній музей України), де працювала у відділі іконопису. Там в архіві виявилося багато ікон з київських храмів, які не виставлялися. І я працювала над їхньою каталогізацією, з’ясовувала, звідки вони. Таким чином, вийшло кілька важливих відкриттів — ікони святкового ряду іконостаса Успенського собору Лаври, надгробна плита князя Володимира, преподобного Антонія Печерського, ікона Богородиці з Братського монастиря й багато інших

ПРО ТВОРЧІСТЬ І П О Д О Р ОЖ І — Ніно Володимирівно, Ви багато подорожуєте. Що Вас спонукає, яка мета Ваших поїздок?

— Постійно їжджу в паломницькі поїздки Україною, дуже люблю Святогірськ. Велике враження справила Глинська пустинь, особливо після прочитання книги схиархімандрита Іоанна (Маслова) про її подвижників. Була у Грузії, відвідала всі її монастирі. Думаю, що наша душа прагне знайомства з певними місцями. Очевидно, вона відчуває, що це принесе їй користь. Тут важливо, за словами Григорія Богослова, «за пишнотою видимого не забути Бога». Подорожувати Господа заради, як сказано в о д н о м у д а в н ь о ру с ь к о м у рукописі ХІV ст. Оскільки я мистецтвознавець, викладаю історію іконопису, церковну археологію, звісно, мені хочеться на власні очі побачити історичні місця, пам’ятки архітектури. І передати ці знання студентам.

— Чому більшість Ваших поїздок пов’язано з Туреччиною?

— Сучасна Туреччина — це колишня Візантійська імперія, де збереглося дуже багато пам’яток християнського мистецтва. Це й шлях апостола Павла (його місіонерські подорожі); це й Ефес, пов’язаний з ім’ям Іоанна Богослова. Це й святий Полікарп, і свята Фекла; це й батьківщина

Займаюся художньою творчістю, малюю ті місця, де буваю. Тема — архітектура церков на тлі пейзажу. Були персональні виставки в Галереї «Лавра», у Спілці письменників і Спілці художників України. Одна з них — «Монастирі Сирії». Писала копії ікон для церкви с. Тулинці Миронівського району Київської області, Борисо-Глібської церкви у Вишгороді, церкви в ім’я преподобного Серафима Саровського в Пущі-Водиці. святого Георгія — Каппадокія — з безліччю церков, на стінах яких— старовинні розписи. Усе це дуже хотілося побачити на власні очі.

— З якими людьми Вам доводилося зустрічатися? Напевно, були цікаві зустрічі, знайомства?

— В основному, звичайно ж, це були зустрічі із простими

людьми (найчастіше — з мусульманами), які показували дорогу, підвозили на машині, автобусі. І треба сказати — завжди я зустрічала доброзичливе ставлення, бажання допомогти. Притому що я запитувала в мусульман про християнські храми, і було видно, що я з іншої, православної країни. Так, наприклад, коли я шукала

ікон, з доповідями про які я виступала в Києво-Печерському заповіднику, на «Могилянських читаннях». Захистила кандидатську ди­сертацію з мистецтвознавства, працювала провідним

ученим у музеї та міській комісії з атрибуції й експертизи ікон. Тепер викладаю історію православного мистецтва в Міжрегіональній академії управління персоналом, професор.

район «Тисяча й одна церква» — це колишня Галатія, де проходив апостол Павло із проповіддю, — ніхто навіть не знав, як туди доїхати. Лише один шофер у м. Конья погодився поїхати згідно з моєю дореволюційною картою. Ми довго шукали дорогу, а потім ще довелося кружляти біля підніжжя вулкана, щоб знайти залишки монастирів. І коли ми їх таки знайшли, радість водія була не меншою, ніж моя. Він сам піднімався на високу стіну храму, щоб вмонтувати там ікону святого Михаїла, яку я привезла із собою. (Це якраз виявився храм святого Михаїла. Його у середині ХIХ ст. розкопав археолог В. Рамсей — дослідник шляху апостола Павла.) У колишній Галатії, у селі, куди я приїхала, щоб подивитися храм, побудований рівноапостольною царицею Єленою, я познайомилася з р ест а в р а то р о м р о з п и с і в храму — мусульманином, подарувала йому листівки фресок Софії Київської, а він надіслав мені у Київ фото місцевих храмів. У м. Ізмір, коли я без­ успішно шукала храм святого Полікарпа, мені допомогла продавчиня базару. Побачивши на мені хрестик, вона показала свій і, залишивши товар на сусідів, пішла до таксиста, аби показати дорогу до храму. Назад я спізнювалася на останній автобус, щоб виїхати з Ізміра, а грошей уже не було, і цей же шофер таксі безкоштовно довіз мене до автовокзалу й купив за свої гроші води мені в дорогу.

Змістовні були зустрічі з науковими співробітниками музею ікони в м. Синоп, де зберігаються візантійські й руські образи; з екскурсоводом по Каппадокії, який не знав, хто такий святий Онуфрій, зображений на фресці в одному з печерних храмів. Ми досі листуємося з наукових питань.

— Ви заздалегідь плануєте свої маршрути чи покладаєтеся на те, що на місці зорієнтуєтеся?

— Перше й улюблене місцем, яке я відвідую в новому місті, є, насамперед, книгарня. Там я завжди знаходжу однодумців, друзів, з якими приємно спілкуватися. На другий день перебування в місті власник магазину (зазвичай, досить освічена людина) уже дає мені високу драбину, щоб я могла залізти на верхні полиці й перелопатити всі книги разом із ним. Наприклад, у м. Амаф я з інтересом і задоволенням спілкувалася із власником про давніх істориків Страбона, Плінія, книги яких були в магазині. Знаючи турецьку мову, я могла прочитати вірші Юнуса Емре, Джалал ад-діна Румі, що викликало повагу продавця. Взагалі, бачачи, що приїжджий цікавиться мистецтвом, книгами, турки ставляться до такої людині дуже шанобливо й намагаються показати все. Якось увечері, коли був зачинений один музей рукописів, директор спеціально для мене відчинив його й сам показав усе цікаве, пригостив

православна газета чаєм. Причому не знаючи, хто я, звідки. Думаю, побачивши мій непідробний інтерес, він захотів поговорити про улюблену справу.

— Чи доводилося Вам бувати на богослужіннях у православних храмах Туреччини, і чи проходять вони?

— Були зустрічі з духовенством, особливо цікаві в Антіохійській Церкві. Одного разу я потрапила на святкування 1600річчя давнього сирійського ТурАбдинського монастиря, що на південному сході Туреччини, на кордоні із Сирією. Туди я дісталася з великими труднощами, по пустельній Месопотамській рівнині, при температурі 40°С, щоб побачити м. Нісибін — батьківщину Єфрема Сиріна. Митрополит Тимофій Самуїл Актан, незважаючи на мій, м’яко кажучи, н е п р е з е н т а б ел ь н и й в и гл я д , запросив на спільну трапезу, подарував щойно видану книгу — 400-сторінкову історію монастиря, написану на основі документів, з ілюстраціями, коштує вона дуже дорого. Я мала можливість безкоштовно переночувати й послухати вранці Літургію святого Якова — брата Господнього. Мені навіть дозволили піднятися на дзвіницю й ударити у дзвін до вечірньої служби. До речі, скрізь до мене зверталися «сестра». У м. Рабат (Марокко) зустрічалася з отцем Геннадієм, настоятелем Воскресенського храму. Він показав православне кладовище російських емігрантів, де поховані представники знатних родів — Долгорукі, Трубецькі. У цьому храмі, побудованому (1927 р.) на власний кошт арабом-мусульманином, який був одружений із православною росіянкою, — прекрасний хор. Колись його регентом був Петро Петрович Шереметєв. Звичайно, про всі зустрічі неможливо розповісти. Були й несподівані — українка з Києва виявилася моїм провідником по Дамаску (Сирія). Вона показала мені знамениту мечеть — колишній храм, де служив Іоанн Дамаскін, а також церкву, де проповідував апостол Павел (вона сама співає в хорі цієї церкви). Землячка запропонувала мені переночувати в неї. А тепер я почула, що цей будинок розбомбили. Не знаю її подальшої долі... З болем згадую й найкрасивішу архітектуру м. Алеппо, його людей, поїздку в монастир Симеона Богослова… Так, межі мої пролягли в кращих місцях (Пс. 15: 6). І я переконалася у правильності слів архімандрита Кіпріана (Керна), що «абсолютно безнадійно й неправильно вивчати історію мистецтва Візантії ззовні. Треба зрозуміти, відчути її душу, биття її серця, треба бути обпаленим її сонцем, оповитим клубами Дуже люблю читати Єфрема Сиріна, Симеона Нового Богослова, Паїсія Величковського, архімандрита Софронія (Сахарова). У мене велика біблиотека духовної літератури, яку заповідаю Макаріївській церкві її кадильного диму. Треба втілитися в об’єкт свого дослідження, відчути, що це все своє, рідне, кревне, що воно цілком належить досліднику, і що сам дослідник віддався йому всією душею, усім серцем і всіма помислами своїми і втілився в нього». Бесіду вела Олена Головіна

н ови н и, п одії, ком е н та р і

№ 15 (337), серпень 2013

11

АКЦІЯ 27 липня, з благословення Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира, у Київському Свято-Троїцькому Іонинському монастирі голова Синодального відділу УПЦ у справах молоді, намісник обителі, вікарій Київської Митрополії єпископ Обухівський Іона звершив

молебень перед початком доброї справи для учасників Міжнародного велопробігу «Свята Русь», приуроченого до 1025-річчя Хрещення Русі. Мета учасників велопробігу — прокласти велосипедний маршрут кордонами Київської Русі часів князя Володимира, нагадавши таким чином людям

про Хрещення і про те, що вони є спадкоємцями великого князя. У період із 27 липня до 27 вересня велосипедисти планують проїхати понад 5000 км. Серед міст, через які пройде маршрут, — центри стародавніх князівств Київської Русі: Переславль, Галич, ВолодимирВолинський, Полоцьк, Великий

Новгород, Ярославль, Ростов, Суздаль, Муром, Рязань, Новгород-Сіверський, Чернігів. До основного складу учасників входять відомий мандрівник із Запоріжжя, рекордсмен Книги рекордів України Антон Бондаренко, журналіст і спортсмен Дмитро Іванов, велоспортсмен із Києва Євген Челноков.

30 липня, з благословення Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира, Керуючий справами УПЦ, перший вікарій Київської Митрополії митрополит Бориспільський Антоній вручив дітям священиків та дітям із малозабезпечених сімей путівки в дитячий православний

СОЦІА ЛЬНЕ табір, організований на базі лікувально-профілактич ного санаторію «Авангард» у м. Немирів Вінницької області. Ця акція була здійснена під патронатом Відділу духовно-фізичного виховання молоді Київської єпархії, завдяки посильній допомозі Київської Митрополії. У ході зустрічі митро-

С ЛУ ЖІННЯ полит Антоній звернувся до присутніх батьків із вітальним словом, підкресливши важливість правильного християнського виховання дітей, і подякував організаторам та виконавцям заходу за благе починання. У свою чергу, голова Відділу духов­ но-фізичного виховання молоді Київської єпархії,

настоятель столичного храму на честь святих мучеників Адріана і Наталії протоієрей Роман Матюшенко подякував владиці Антонію за надану допомогу в організації дитячого табору (мета якого — духовне й фізичне оздоровлення дітей), а також детально розповів про програму його роботи.

ДУ ХОВНІ ШКОЛИ КДАіС, на якому було підбито підсумки вступної кампанії. За результатами вступних іспитів у 1-й клас семінарії стаціонарної форми навчання було зараховано 54 особи, на I курс академії стаціонарної форми навчання — 24 особи. У сектор заочної форми навчання семінарії прийнято 108 осіб (із яких 45 — священнослужителі), в сектор заочної форми навчання академії зараховано 82 особи. Після затвердження Вченою радою КДА результатів вступних 3 серпня під головуван- іспитів перший проректор ням ректора Київської КДА протоієрей Сергій Ющик духов­ної академії та семіна- виступив зі звітом про роботу рії митрополита Бориспіль- комісії, яка за дорученням ського Антонія відбулося Вченої ради від 11 червня засідання Вченої ради 2013 р. провела перевірку БОГОС ЛУ ЖІННЯ

деяких дипломних робіт. За результатами звіту Вчена рада визнала ряд робіт (назви яких опубліковано на сайті КДАіС) плагіатом і постановила зняти дані роботи з розгляду, а студентів, які їх подали, позбавити в майбутньому права захисту дипломної роботи; вченому секретарю доручено повідомити про це рішення всім духовним і богословським академіям. На завершення засідання владика ректор привітав із 35-річчям викладача КДАіС протоієрея Іоанна Онищенка та, з благословення Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира, вручив йому орден святителя Петра Могили.

31 липня, з благословення Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира, вікарій Київської Митрополії єпископ Васильківський Миколай відвідав парафію на честь препо-

добних Антонія і Феодосія Печерських м. Васильків Київської області, де було звершено молебень про примноження любові й викорінення ненависті та всякої злоби і перед початком доброї

ським словом; було проголошено многоліття Святішому Патріарху Московському і всієї Русі Кирилу та Блаженнішому Митрополиту Київському і всієї України Володимиру.

4 серпня, з благословення Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира, голова Учбового комітету при Священному Синоді УПЦ єпископ Ірпінський Климент взяв участь у відкритті виставки художниці Олени Борисової «Колір Імператора». Виставка проходить у приміщенні Національного Києво-Печерського історикокультурного заповідника (корпус № 25) в рамках святку-

ВИС ТАВКИ вання 1025-річчя Хрещення Русі та 400-річчя Імператорського Дому Романових. На виставці представлено понад 20 портретів членів імператорської сім’ї. Більшу частину картин виставлено на огляд широкої громадськості у Києві вперше. Організаторами виставки виступають громадська організація «Російський дім» та Національний КиєвоПечерський історико-культурний заповідник.

5 серпня у виставковому залі столичної Галереї «Соборна» відбулося офіційне відкриття виставки «Хустка — краса душі українського народу», організованої в рамках заходів на честь 1025-річчя Хрещення Русі за підтримки Київського м і с ь ко го ц е н т ру с і м’ї «Родинний дім» та Синодального відділу УПЦ у справах сім’ї. Мета виставки —

популяризація традиційних сімейних цінностей, збереження традицій поколінь і вшанування українців, які пам’ятають про своє коріння. До уваги відвідувачів представлена ​​частина унікальної колекції українських хусток сім’ї Грабовенків, а саме 75 хусток із різних регіонів України. У церемонії відкриття виставки взяли участь голова Синодального відділу

Української Православної Церкви у справах сім’ї єпископ Ровеньківський і Свердловський Пантелеімон та директор Київського міського центру сім’ї «Родинний дім», заслужений працівник соціальної сфери Галина Козлова. На відкритті виступили виконавці українських пісень — Людмила Салюта, Дар’я Коломицька, Дмитро Вівчарюк, заслужений пра-

цівник культури Зоя Ружин, а також сімейний музичний дует «Благодать натхнення». Крім того, були представлені картини студентки Національної академії образо­ творчого мистецтва і архітектури Марії Кузнєцової, а також виставка книг з питань сім’ї та виховання дітей, організована Товариством імені святителя Лева, папи Римського.

7 серпня, з благословення Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира, голова Синодального відділу УПЦ з біо­ етики та етичних питань єпископ Макарівський Іларій взяв участь у роботі XI міжнародного Київського літнього богословського інсти-

ДУ ХОВНЕ ПРОСВІТНИЦТВО туту (КЛБІ), що проходив у ського православного універдуховно-просвітницькому і ситету імені апостола і євансоціальному центрі «Ковчег» геліста Іоанна Богослова пропри парафії в ім’я преподоб­ тоієрея Петра Коломейцева ної Параскеви Сербської (Москва), присвячену аскес. Лишня Макарівського р-ну тиці та психології, взяв участь Київської області 29 липня — у тематичній дискусії, а також 10 серпня. Єпископ Іларій поспілкувався з організатовідвідав лекцію декана рами й викладачами. Органіфакультету психології Росій- заторами інституту, тема

якого цьогоріч — «Переказ і переклад», виступають Центр святого Климента «Спілкування та діалог культур», науково-видавниче об’єднання «Дух і літера», Центр європейських гуманітарних досліджень Національного університету «Києво-Могилянська академія».

30 липня в Київських духов­них школах стартувала вступна кампанія. Абітурієнти складали іспити з ряду богословських і церковно-історичних дисциплін.

справи. Єпископу Миколаю співслужив протоієрей Олексій Єфімов. За богослужінням молилися парафіяни храму. Після закінчення молебню єпископ Миколай звернувся до віруючих із архіпастир-

12

№ 15 (337), серпень 2013 ЄПАРХІА ЛЬНЕ ЖИТ ТЯ

ДОНЕЦЬК. 24 липня, в рамках святкування 1025-річчя Хрещення Русі, зі Святогірської Успенської Лаври стартував автопробіг «Від Лаври до Лаври». У ньому взяли участь екіпажі козаків Донецької, Луганської, Харківської областей України, а також козаки Всевеликого війська Донського Російської Федерації.

Учасники автопробігу відвідали Почаївську та КиєвоПечерську Лаври, дорогою до яких заїжджали у православні храми. 30 липня, повернувшись у Святогірську Лавру, козаки взяли участь в урочистому богослужінні та хресному ході з нагоди святкування Святогірській іконі Божої Матері. ortodox.donbass.com ЗАПОРІЖЖЯ. 24 липня, в день пам’яті святої рівноапостольної княгині Ольги, з благословення архієпископа Запорізького і Мелітопольського Луки та за підтримки Союзу православних жінок, у Запоріжжі вперше відбулося святкування Дня православної бабусі. Відкриваючи свято, архієпископ Лука, зокрема, зазначив, що саме від наших бабусь багато хто з нас вперше почув правду про Бога. Потім відбувся кон-

церт, у якому прозвучали сучасні твори і народні українські та російські пісні. Кожній бабусі були подаровані троянда та іконка з образом святої княгині Ольги. hram.zp.ua СІМФЕРОПОЛЬ. 25 липня митрополит Сімферопольський і Кримський Лазар звершив освячення уклінного хреста на в’їзді до м. Севастополь (Сімферопольська єпархія), в районі Ялтинського кільця. Його Високопреосвященству співслужили архієпископ Білоцерківський і Богуславський Августин та духовенство Севастопольського церковного округу. Уклінний хрест споруджено на кошти благодійників до 1025-річчя Хрещення Русі. Його висота — 7 м, вага — близько 1,5 т. Скульптор — член Національної спілки художників України Микола Міщук. orthocrimea.org

ВОЛОДИМИР-ВОЛИНСЬКИЙ. 27 липня у м. Володимирі-Волинському відбулися урочистості з нагоди 1025-річчя Хрещення Русі та 1025-річчя міста. На площі перед Успенським кафедральним собором було звершено Літургію. Богослужіння звершив єпископ Володимир-Волинський і Ковельський Володимир у співслужінні майже трьох сотень священиків Володимир-Волинської та Волинської єпархій. Особливістю свята стало те, що до кафедрального собору було принесено чудотворні й особливо шановані ікони з усієї Володимир-Волинської єпархії. Після Літургії на центральній площі міста було звершено святковий молебень. vv-orthodox.org

ц е р ков н е ж иття

православна газета

ПРО ДУХОВНИЙ ПІСТ

Чому людина так схильна впадати у крайнощі: нині вона пристрасно когось любить, а завтра ненавидить? Це питання, на які намагається дати відповідь не одне покоління людей. Заради їхнього вирішення приймають усе нові й нові закони, відбуваються революції, ведуться війни, а «хура й досі там». Чому так виходить? Вичерпні відповіді можна знайти лише у книгах Святого Письма. Коли апостоли не могли зцілити біснуватого хлопця, то Господь сказав їм, що цей рід (злі духи, які здебільшого і штовхають людей на всяке зло й беззаконня) виганяється молитвою і постом (див.: Мф. 17: 14–21; Мк. 9: 17–29; Лк. 9: 38–42).

СИ ЛЬНЕ ЗНАРЯД Д Я Піст — це одне із найсильніших знарядь на диявола. Злі духи — біси — не самовладні, вони не можуть впливати на людину безпосередньо. Для такого впливу вони використовують недобрі (або «добрі» у лапках) людські звички і слабкості, доводячи їх до крайнощів. Ось і одержимого отрока з євангельської оповіді біс кидав то у вогонь, то у воду. Неврівноваженість, схильність до крайнощів особливо буває властива дітям так званого перехідного віку. Про це красномовно пише у своїй «Сповіді» блаженний Августин: «Мені надали в забавах моїх більшу свободу, ніж це було потрібно розумною суворістю, і я без упину віддався різним пристрастям, які імлою своєю закривали від мене, Господи, сяйво істини Твоєї, і зросла, немов на ситому краї, неправда моя». Якщо дитина виховується без батьків чи батьки приділяють їй недостатньо уваги і, найголовніше, любові, тоді вона часто виростає норовливою та неприборканою. «Я валявся в багнюці, — сповідається блаженний Августин, — наче у дорогоцінних пахощах. І щоб я міцніше загруз у самій трясовині її, втоптував мене туди невидимий ворог, не припиняючи спокус своїх. А мене легко було спокусити». Педагоги і психологи називають таких дітей важкими. А по суті, як можна бачити зі «Сповіді» Августина, це одержимість тим самим злим духом, який кидав то у вогонь, то у воду євангельського отрока.

ЗА ХИС Т ВІД Г РІХ А Впадати у крайнощі можуть не тільки діти, а й дорослі люди. Щоб уберегти християн від цього, Церква пропонує їм про-

Духовний же піст має полягати в тому, щоб обмежити для себе доступ до розслаблюючої душу, некорисної для неї інформації — тієї, на яку в наш час так багаті ЗМІ. Повністю або хоча б частково відмовившись від них на період посту, християнин значно полегшив би собі завдання приборкання своєї недоброї вдачі, придушення гордості й зарозумілості, приборкання злого язика, боротьби із плотською хіттю. тягом року чотири пости — Великий, Різдвяний, Петрів і Успенський. Пісні дні є також щотижня — у середу і п’ятницю. Правильно постуючи, людина захищає себе від гріха. У ХIХ ст., під впливом секуляризації та особ­ ливо модних тоді західних протестантських релігійних течій, значна частина освічених людей перестала дотримуватися постів. Це призвело до того, що на початку ХХ ст. ослаблений народний організм не зміг чинити опір вірусам революції, що вдиралися іззовні. В результаті народ Святої Русі перетворився на безликий натовп, одержимий богоборством. У період гонінь на віру традиція посту була практично втрачена. Нині багато людей знову звертається до Бога. На сьогодні понад 80 % громадян нашої держави називають себе православними християнами. Святкуючи 1025-річчя Хрещення Русі, ми з радістю і натхненням відзначаємо, що, як не намагалися богоборці, не перевелися у нас велетні віри і духу. Однак, на жаль, частина православних (не кажучи про розколь-

ницькі та єретичні спільноти, де або зовсім нехтують постом, або обмежуються самим мінімумом формального утримання) не постять, виправдовуючи це слабким здоров’ям чи важкою роботою. З іншого боку, ті, хто постить, основну увагу приділяють дотриманню лише тілесного посту, нехтуючи постом духовним. Не вживаючи у пісні дні м’ясної та молочної їжі, вони, однак, можуть усіляко розважатися, безглуздо гаячи час біля телевізора, просиджуючи в інтернеті, віддаючись порожнім розмовам, пияцтву, блуду. Природно, після цього вони легко впадають у гнівливість, стають прискіпливими, не можуть утримувати свої уста від лихослів’я, віддаються обману, грішать заздрістю, злопам’ятством, підозрілістю. Виходить: вони не їдять м’яса й не п’ють молока, але хижо накидаються на інших людей, ранять їх осудом і байдужістю.

ПІС Т Д ЛЯ ДУ ШІ Як важливо всім навчитися зберігати не тільки тілесний, а й духов­н ий піст! Коли

людина не вживає м’ясну й молочну їжу, то, як визнають лікарі, зменшується навантаження на шлунок, печінку, нирки; крім цього вона позбавляється зайвої ваги, що сприятливо позначається на її здоров’ї. Тілесний піст зміцнює волю, стоншує душевно-тілесну природу людини, робить її сприйнятливішою до болю та радості інших. Духовний же піст має полягати в тому, щоб обмежити для себе доступ до розслаблюючої душу, некорисної для неї інформації — тієї, на яку в наш час так багаті ЗМІ. Повністю або хоча б частково відмовившись від них на період посту, х р и ст и я н и н значно полегшив би собі завдання приборкання своєї недоброї вдачі, придушення гордості й зарозумілості, приборкання злого язика, боротьби із плотською хіттю. Багато людей щиро впевнені, що вони й без посту добрі, милосердні, врівноважені. Однак якби це було так, тоді не з’являлося б стільки нещасних сімей, знедолених, бездомних дітей (за статистикою, їх у нашій країні близько 140 тисяч), не було б у нас стільки п’яниць і наркоманів (кожен рік від цих пороків гине близько 40 тисяч осіб), у світі не велося б стільки воєн і не вбивали б стількох людей. По совісті, якби люди не рівнялися на героїв телесеріалів, а брали за приклад святих — мучеників, преподобних, святителів — тоді виявилося б, що до справжньої, нелицемірної доброти, справжньої самовідданої любові ще дуже й дуже далеко. Отже, всім християнам, щоб бути такими не тільки за назвою, а й насправді, дуже важливо постити як тілесно, так і духовно, і при цьому не забувати, що головною метою посту має бути відновлення спілкування з Богом, яке через не­утриманість було втрачено нашими прабатьками в раю. Таке богоспілкування може бути відновлене через сердечну уважну молитву. Так, через гріхи і пристрасті вона не в усіх виходить, але всі ми, християни, покликані навчитися її, і не тільки навчитися, а й полюбити. Лише так ми зможемо хоч трохи уподібнитися Христу, Який упокорив Себе, будучи слухняним Отцеві Своєму, навіть до хресної смерті, й зодягнутися в любов, лагідність, смиренність та інші чесноти, що стануть у нашій душі надійним стрижнем і вбережуть від падіння у безліч гріхо в н и х крайнощів, позбавлять від усякого зла та скверни і введуть у Царство Боже. Архімандрит Маркел (Павук)

православна газета

ц е р ква і кул ьту ра

ЧУДО «ХРЕЩЕННЯ»

Творці фільму перед прем’єрою

2 серпня у столичному Українському домі відбувся відкритий показ документального фільму «Хрещення», знятого телеканалом «Інтер». Картину було створено у рекордно короткий термін — за один місяць і приурочено до 1025-річчя Хрещення Русі. «Ми почали розробляти проект 24 червня. Через місяць, 28 липня, він уже вийшов в ефір, — розповів ідейний натхненник проекту й автор сценарію Юрій Молчанов. — Цей необхідний глядачам продукт, мабуть, був угодний Богові». Без допомоги Божої та молитов духовних отців стрічка не відбулася б, оскільки створити картину за такий час нереально, неодноразово підкреслював сценарист. У концертному залі Українського дому цього вечора зібрались десятки глядачів. Із духовенства захід відвідали голова Синодального інформаційно-просвітницького відділу УПЦ протоієрей Георгій Коваленко та настоятель київського храму на честь святих апостолів Петра і Павла (на Нивках) архімандрит Аліпій (Світличний), які безпосередньо брали участь у створенні стрічки. Зустріч розпочалася з короткого вступного слова творців фільму. На сцену піднялися ведучий картини і модератор зустрічі, тележурналіст Сергій Дорофєєв, продюсер Богдан Шевченко, автор сценарію Юрій Молчанов, а також головний редактор телеканалу «Інтер» та журналу «ФОМА в Україні» Антон Нікітін. «Ми не ставили за мету створити абсолютно точне телеписання історичних подій Хрещення Русі. Основним завданням було зрозуміти, як може змі-

нитися людина після Хрещення. Хрещення — це не модний тренд, це зобов’язання і відповідальність», — підкреслив Сергій Дорофєєв. Чому фільм називається «Хрещення»: не «Хрещення Русі», не «Володимирове Хрещення» чи «Дніпровське Хрещення»? «Тому що ідея фільму полягає в тому, що у кожного з нас, поки ми живі, є шанс змінитися», — пояснив Юрій Молчанов. Зйомки картини проходили у Херсонеському заповіднику Севастополя, у Києві, Стамбулі та Москві. Мальовничі постановочні кадри, що передають стиль і традиції дохристиянської Р ус і , ч е р г у ют ьс я у фільмі з висловлюваннями відомих експертів: академіка Петра Толочка, російського богослова Миколи Державіна, н а с т о я т ел я П’ятницького подвір’я Свято-Троїцької Сергієвої Лаври протоієрея Павла Великанова, архімандрита Аліпія (Світличного).

У фільмі показано язичницькі обряди жертвоприношень, повалення дерев’яних ідолів і визначне Хрещення слов’ян у дніпровських водах, на що з величною радістю дивиться князь Володимир, передчуваючи швидке преображення свого народу. Ці сюжети пов’язані єдиною метою — донести глядачеві сам сенс Таїнства. «“Хрещення” — слово слов’янське й означає “занурення”. Занурення має на увазі вмирання для колишнього життя», — розповідає у фільмі отець Аліпій. Після перегляду відбулося тривале обговорення. Багато глядачів дякували творцям фільму, підкреслюючи своєчасність його появи на телебаченні. Протоієрей Георгій Коваленко, відповідаючи на запитання про те, хто є цільовою аудиторією фільму, підкреслив: «Це цілісна картина, як і цілісною повинна бути наша історія, як не можна відокремлювати князя Володимира, який хрестив Русь, від князя Володимира, який прийняв Хрещення. Найважливіше те, що цей фільм є авторським продуктом. Люди роблять кіно про те, що їм цікаво, діляться своїми ідеями. Вважаю, фільм буде цікавий усім». Сценарист Юрій Молчанов на одному диханні розповів про знімальний процес, про безліч курйозів та справжніх чудес,

ЗВЕРНІТЬ У ВАГ У

ІВАНУ ВЕРЕХ У ПОТРІБНА ДОПОМОГА

Ванюші 13 років. При народженні він потрапив до реанімації з внутрішньоутробною інфекцією, важкою пневмонією і сепсисом. У результаті множинних переливань крові та плазми був заражений гепатитами В і С. Протягом десяти років лікарі не могли поставити йому діагноз. У січні 2011 р. вдалося відправити хлопчика на обстеження до Італії. Там у Вані виявили синдром Швахмана-Даймонда — рідкісне генетичне аутоімунне захворювання, яке характеризується вродженою гіпоплазією підшлункової залози, що супроводжується ураженням головки стегнової кістки. Кожні півроку Вані з мамою треба їздити до Верони на контрольне обстеження, аналізи та лікування. На місяць такі витрати становлять близько 600-800 євро. У червні Вані провели операцію. Через хворобу у нього права нога коротша за ліву на 2 см, тому ламали кістку і вставляли

що трапилися під час створення фільму. «Полуда спала з очей, і ми відчуваємо себе нащадками цих благородних людей, які обрали таку віру», — із вдячністю висловилася співробітниця Національного художнього музею, присутня на показі. Архімандрит Аліпій (Світличний) підкреслив, що зараз на українському телебаченні відчувається нестача пізнавальних фільмів. Історичні події це притча для сучасної людини, і говорити історією з людьми це подібно до того, як Спаситель говорив притчами з народом та учнями, вважає отець Аліпій. Для ведучого фільму Се р г і я Дорофєєва робота над картиною була пізнавальною: «Це один із камертонів, завдяки якому можна налаштувати свої думки, своє цілепокладання. Це дзеркало — чи змінився я після Хрещення». Ведучий розповів, як після зйомок у Москві вони довго не могли вилетіти до Києва: «Рейс затримували, і пасажири, зокрема й наша знімальна група, готові були серйозно скаржитися. Але раптом бачимо — до трапу літака несуть ковчег із мощами. Це були мощі святого князя Володимира. Ми летіли сидячи поряд із такою святинею. Хіба це не чудо!».

№ 15 (337), серпень 2013

13

ЄПАРХІА ЛЬНЕ ЖИТ ТЯ

КРИВИЙ РІГ. 30 липня, у день пам’яті великомучениці Марини (Маргарити), в рамках святкування 1025-річчя Хрещення Русі архієпископ Криворізький і Нікопольський Єфрем звершив велике освячення домового храму в ім’я мучениці Іулії діви при Миколаївському храмі м. Кривий Ріг. eparhia.com.ua ХАРКІВ. 2 серпня, в день пам’яті пророка Божого Ілії, архієпископ Харківський і Богодухівський Онуфрій звершив освячення оновленого Іліїнського храму смт Високий Харківського р-ну Харківської області. Того ж дня архієпископ Харківський і Богодухівський Онуфрій освятив каплицю в ім’я великомученика Георгія Побідоносця на території Управління ДАІ ДУМВС України в Харківській області. З благословення Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира, за труди на благо Церкви начальник Управління Олександр Єршов був нагороджений орденом святого великомученика Георгія Побідоносця. eparchia.kharkov.ua ДОНЕЦЬК. 3 серпня митрополит Донецький і Маріупольський Іларіон звершив освячення нижнього храму в ім’я святої мироносиці рівноапостольної Марії Магдалини у церкві на честь Козельщанської ікони Божої Матері м. Донецьк. Його Високопреосвя-

Надія Яремчук Фільм можна переглянути на Youtube

щенству співслужили архієпископ Ізюмський і Куп’янський Єлисей та духовенство Донецької єпархії. Храм розташовано на території головного офісу Асоціації НВО «Механік». ortodox.donbass.com КІРОВОГРАД. 3 серпня архієпископ Кіровоградський і Новомиргородський Іоасаф освятив каплицю в ім’я преподобного Сергія Радонезького у с. Оникієве Маловисківського р-ну Кіровоградської області. просять не залишити їх у біді та допомогти оплатити лікування дитини в Італії. На даний момент сума збору 2500 євро. Якщо у вас є можливість, будь ласка, підтримайте цю сім’ю. Рідні Вані будуть дуже-дуже вдячні! Контакти: 097–751–17–13 (Анатолій, тато) 050–628–18–07 (Юлія Наговіцина, волонтер)

спицю. Три місяці він буде закутий у гіпс, а потім належить реабілітація та розробка суглоба. На минулі поїздки брали кредит у банку під заставу квартири. У результаті залишився непогашений борг у розмірі 4000 доларів. Батьки хлопчика перебувають у безпорадному становищі. Вони

Реквізити: Приватбанк Р/р: 29244825509100 МФО: 305299 ЗКПО 14360570 Призначення платежу: для зарахування на картку № 4627 0812 1242 7152, Одержувач: Верех Оксана Петрівна. ІПН 2649607200. Благодійний внесок на лікування сина Вереха Івана.

Директор Державного підприємства «Оникіївський лісгосп» Сергій Слюсаров був нагороджений орденом святителя Миколая Чудотворця за благодійність. orthodox-kr.org.ua ХАРКІВ. 4 серпня, у Неділю 6-ту після П’ятидесятниці, день пам’яті мироносиці рівноапостольної Марії Магдалини, архієпископ Харківський і Богодухівський Онуфрій відвідав м. Лозова Харківської області, де освятив храм на честь святих славних і всехвальних первоверховних апостолів Петра і Павла. eparchia.kharkov.ua

14

№ 15 (337), серпень 2013

літ е рату р н а сто р і н ка

ГАЙТО ГАЗДАНОВ

ПАНАХИДА

Ц

е було в жорстокі й сумні часи німецької окупації Парижа. Війна охоплювала все більші й більші простори. Сотні тисяч людей сунулися мерзлими дорогами Росії, ішли бої в Африці, вибухали бомби в Європі. Вечорами Париж поринав у крижаний морок, ліхтарі не працювали й не світилися вікна. Тільки вряди-годи місяць вночі трохи освітлював це замерзле, майже примарне місто... ...Я прийшов одного разу в невелике кафе, що в одному з передмість Парижа, де в мене була зустріч із випадковим знайомим. Це було ввечері, лютої зими сорок другого року. У кафе було багатолюдно. Коло стійки добре одягнені люди — шарфи, хутряні коміри, випрасувані костюми — пили коньяк, каву з ромом і лікери, їли бутерброди із шинкою, якої я давно навіть не нюхав. отім я дізнався, звідки бралися ті шинка, коньяк і все інше: завсідниками кафе, у яке я випадково потрапив, були росіяни, що займалися чорною біржею. До війни... більшість цих людей були безробітними — не тому, що не знаходили роботи, а тому, що не хотіли працювати з якогось незрозумілого й затятого небажання жити так, як жили всі інші: ходити на завод, знімати кімнату в поганому готелі й одержувати платню раз на два тижні... Вони знали всі нічліжні будинки Парижа... Вони знали Армію Спасіння, кубла й злиденні кафе place Maubert, куди сходилися збирачі недопалків, заціпенілий сон на лавках підземних станцій метро й нескінченні блукання Парижем... от після того, як німецька армія зайняла понад половину французької території, у житті цих людей відбулись незвичайні зміни. Вони раптово отримали чудову можливість розбагатіти — без особливих зусиль і, по суті, майже не працюючи. Німецька армія й установи, пов������������������ ’����������������� язані з нею, скуповували оптом, не торгуючись, усі товари, що їм пропонували: чоботи й зубні щітки, мило й цвяхи, золото й вугілля, одяг і

П

І

сокири, дроти й машини, цемент і шовк — усе. Ці люди стали посередниками між німецькими покупцями та французькими комерсантами, які продавали свої товари. І як в арабській казці, учорашні безробітні розбагатіли. епер вони жили у теплих квартирах, з яких виїхали їхні колишні хазяї, залишивши картини незрозумілого змісту, гарні килими й зручні крісла. Вони носили на руці золоті годинники із золотими браслетами, на їхніх пальцях були персні зі справжніми дорогоцінними каменями... познайомився спочатку з одним із них, Григорієм Тимофійовичем, худорлявою літньою людиною із глибоко посадженими очима й гострим підборіддям. Я зустрів його в мого друга, колишнього співака, який свого часу виступав у кабаре й кафе. Але в ті часи, коли я його знав, усе це відійшло в минуле. Він був важко хворий на сухоти й рідко вставав з ліжка. Григорія Тимофійовича ніхто, крім мене, ніколи не називав на ім’я та по батькові, й був він завжди Гриша або Гришко. Співака, навпаки, ніхто не називав на ім’я, усі кликали Василем Івановичем.

— От, Василю Івановичу, купив я, виходить, картину, — казав якось Гриша. — Я тобі, між іншим, смажену курку приніс.

— Спасибі, — сказав Василь Іванович. — Яку ж ти картину купив, Гришо?

— Картина, Василю Івановичу, не проста. Гроші за неї такі заплатив — згадати страшно. Але сюжет дуже розкішний.

— Що ж там намальовано?

— Зображений там, Василю Івановичу, величезний орел, і кудись він летить, а в нього на спині, розумієш, юнак, якого він неначебто кудись несе. Не зовсім зрозуміло, щоправда, але орел, я тобі скажу, краще не буває. Багато разів я цю картину розглядав — і щораз те саме: чудова картина, нічого не скажеш.

— А якого художника?

— Цього я не знаю, — сказав Гриша. — Якийсь дуже знаменитий. Мені продавець прізвище сказав, я забув. Тільки пам’ятаю,

Т

Я

Гайто (Георгій) Газданов народився 23 листопада (6 грудня за н. ст.) 1903 р. у Санкт-Петербурзі, в заможній осетинській родині.

1919 р., у неповні 16 років, приєднався до Добровольчого руху П. Врангеля, воював у Криму. Разом із армією, що відступала, Газданов опинився спочатку в Галліполі, потім у Константинополі, де продов­ жив навчання в гімназії (яку врешті закінчив у Болгарії).

1923 р. переїхав до Парижа, де прожив більшу частину свого життя. Був портовим вантажником, мийником паровозів, слюсарем на автозаводі «Сітроен», викладав французьку та російську мови. Часом, коли він не міг знайти роботи, змушений був ночувати на вулиці. Чотири роки навчався на історико-філологічному факультеті Сорбонни, вивчав історію літератури, соціологію, економіку. Тривалий час (1928—1952), вже він сказав, що в порівнянні з ним Рєпін, каже, це проста колода. І назву картини сказав, але я, знаєш, його якось навіть не слухав, так мені подих перехопило. Я бачив потім цю картину у квартирі Гриші: це була копія рубенсівського «Викрадення Ганімеда». артини, втім, купували всі або майже всі клієнти цього кафе, так само, як вони купували золоті речі або монети. У цих людей, у яких ніколи нічого не було, раптом пробудилася якась гарячкова корисливість, яка, втім, не мала західної форми механічного накопичення грошей. Але витрачали вони ще більше, витрачали безглуздо й даремно, з якоюсь особливою недоладністю. Пам’ятаю одного з них, високу й сумну людину із чорною бородою; звали його Спиридон Іванович. Він стояв у кафе й пив коньяк. У цей час вулицею проходив скляр, який кричав тужливим голосом: — Vitrier! Vitrier! (Вставляємо скло! Вставляємо скло!)

— Не можу я цього лементу чути, — сказав Спиридон Іванович. — Не можу, нерви не ті. І дарма ж кричить, ну кому він потрібний? З вулиці знову донісся лемент: — Vitrier! Vitrier!

К

православна газета

ставши відомим письменником, був змушений працювати нічним таксистом. У романі «Нічні дороги» (1941) знайшло відображення знайомство Газданова з паризьким дном. Його перший роман «Вечір у Клер» вийшов 1929 р. і був високо оцінений І. Буніним та пиридон Іванович вибіг з С кафе, підійшов до скляра й сказав йому російською:

— Не рви мені душу, заради Христа, замовкни! Скільки увесь твій мотлох коштує? Потім, спохопившись, він повторив своє запитання ламаною французькою мовою. Здивований скляр пом’явся й відповів. Спиридон Іванович вийняв гаманець, заплатив стільки, скільки коштував увесь товар, почекав, поки скляр піде, і повернувся до стійки допивати свій коньяк, який якось особливо звучно булькав і переливався в його горлі й супроводжувався рухом гострого кадика.

— Увесь день бігаєш, — бурмотів Спиридон Іванович, — зранку неприємності, того не постачили, там товару не ви­я вилося, а тут ще душу людина надриває. Тільки ввечері й відпочинеш. Прийдеш додому, увімкнеш опалення та ляжеш у ліжко. Лежиш і думаєш: дорвався, Спиридоне Івановичу, дійшов, нарешті. Відпочити нам, друзі, треба, а не зі склярами сваритися, відпочити.

— На тому світі відпочинеш, Спиридоне Івановичу, — сказав Володя, атлетичний чоловік років сорока, фахівець із золота. — Склярів там, я так гадаю, не повинно бути, звідки ж там скло? тільки хмари й ангели, більше нічого.

Париж під час окупації у роки Другої світової війни

М. Горьким, а також критиками російського зарубіжжя.

1939 р., коли розпочалася війна, залишився в окупованому Парижі, допомагаючи тим, хто перебував у небезпеці. Учасник руху Опору.

1953 р. Газданов став співробітником нової радіостанції — «Свобода», де під псевдонімом Георгій Черкасов вів передачі, присвячені російській літературі. Незважаючи на популярність і всенародне визнання, роботу таксиста Газданов зміг залишити лише після того, як вийшов у друк його роман «Привид Олександра Вольфа». Роман одразу було перекладено основ­ ними європейськими мовами. Помер Гайто Газданов 5 грудня 1971 р., після важкої хвороби. Похований на російському кладовищі СенЖенев’єв‑де-Буа під Парижем.

2001 р., за сприяння знаменитого диригента В. Гергієва, на могилі письменника було відкрито пам’ятник.

— І золота теж нема, — сказав один із відвідувачів.

— Це ще невідомо, — сказав Володя. — Я був якось у соборі Паризької Богоматері, там кружка висить для пожертвувань. Дивлюся, а на ній написано: «для душ, що перебувають у чистилищі». Виходить, у чистилище якісь кошти надходять.

— Це їхні католицькі справи, — сказав Григорій Тимофійович. — Гроші, звичайно, ідуть на церкву, щоб молилися тут за тих, що, як вони думають, повинні бути в чистилищі. Але твоя правда, дивно, звичайно, написано. особливо чомусь запам’ятав цей день, коли Спиридон Іванович виголошував свій монолог — хриплий звук його голосу, рух кадика на його худій і довгій шиї та ці слова — відпочити нам, друзі, треба, — запам’ятав вираз його п’яних і втомлених очей, зимові сутінки й суміш алкогольних запахів у кафе. А коли Григорій Тимофійович вийшов, Володя сказав мені: — Даремно це я про той світ заговорив, помовчав би краще. Боюся я за Гришу, усім нам його шкода. Хороша людина, тільки не жилець він, давно в нього сухоти. отім Володя заговорив про свої справи. Розмова його, як завжди, була напов­нена технічними термі-

Я

П

православна газета нами — відсотки, сплави, карати, те або інше гранування каменів. Ясна річ, що навряд чи він міг, за короткий час, який минув відтоді, коли німці зайняли Париж, засвоїти всі ці речі. Коли одного разу я його запитав, звідки в нього такі знання, він відповів, що його завжди цікавило все, що стосувалося золота й коштовностей. До війни він, як і всі його друзі по кафе, найчастіше був безробітним, а то й навіть безпритульним. Але він проводив цілі години перед вітринами ювелірних магазинів на rue de la Paix, читав зі словником якісь технічні книги, знав, при якій температурі плавиться той або інший метал, у яких галузях промисловості потрібна платина — і ця на ті часи майже злиденна людина могла б бути експертом ювелірної справи... ивлячись на Володю, я нерідко повертався до думки про те, наскільки умовні можуть бути так звані соціальні відмінності: цій бездомній людині належало б бути власником великого ювелірного магазину десь на rue du Faubourg St. Honore. Решта відвідувачів кафе, друзів Володі та Григорія Тимофійовича, не мали такої різко вираженої індивідуальності. Усі вони багато пили, тринькали гроші, у більшості були дружини або коханки дуже певного типу — ретушованої фотографії з обкладинки дамського журналу, блондинки в хутряних шубах, куплених по знайомству в якогось відчайдухиєврея, який уже відправив свою родину в безпечне місце й тепер, ризикуючи життям, розпродавав усе, що в нього залишилося від його хутряного магазину. Увесь день клієнти кафе проводили в очікуванні чергової партії товару й у телефонних розмовах, а ввечері грали в карти, програючи й виграючи чималі суми. Григорій Тимофійович мені казав: иву я тепер добре, звичайно. Але тільки бачу, що раніше я неправильно мріяв. Ось, наприклад, пам’ятаю я одну ніч у Ліоні, взимку. Грошей нема, роботи нема, кімнати нема. Ночував я на будівництві, все-таки дах, хоч дощ не заливає. Холодно, накритися нема чим. Лежав я тоді, знаєте, на дошках, не міг заснути — холодно ж бо дуже — і мріяв. Ото, думаю, квартирку б вам, Григорію Тимофійовичу, із центральним, матері його ковінька, опаленням, ліжечко б із простирадлами. А ввечері дружина вечерю подає: ковбаса, закуска, біфштекси. Оце було б життя. Очі його стали задумливими.

— А вийшло, що все це неправильно. Не в цьому річ. Вірніше, не тільки в цьому. У чому — не знаю, тільки знаю, що не в цьому. Тепер у мене все це є: і квартира, і обід, і дружина, і навіть ванна — живи собі поживай. Але виявляється, усе це не те. Я так тепер думаю. Ось доскочить людина біди, наприклад, або, скажімо, убогості. Йому, дурневі, здається, що це найголовніше. Аби не ця вбогість — усе було б добре. Гаразд. Взяли його і як у казці одягли, взули, дали йому квартиру та все інше й кажуть — ну, тепер живи, будь щасливий. А де ж його взяти, щастя те? У ванні, чи що? Ось на руці в мене золотий годинник «Longines», у Володі купив. Заплатив я за нього стільки, скільки за старих часів за півроку не прожив би. Дивлюся на стрілки — що вони кажуть? А кажуть вони ясно що: вам, Григорію Тимофійовичу, ми час відраховуємо. Була п’ята, а тепер шоста година. Отже, годиною менше вам жити залишилося. Він, дійсно, поглянув на свій годинник.

Д

Ж

літ е рату р н а сто р і н ка

— Сьома година? Ще годиною менше. Але це мене не лякає. Мені одного шкода: стільки років прожив, а так і не зрозумів, у чому ж щастя людське? Ну, добре — зігрівся, закусив, випив. А далі? кось так вийшло, що я не приходив у це кафе близько двох тижнів. Потім прийшов — пізнім лютневим вечором. Григорія Тимофійовича не було, і коли я запитав, що з ним, мені сказали, що він хворий, лежить. Я пішов до нього, він жив неподалік. Він лежав у ліжку, схудлий, неголений, очі в нього були гарячі й сумні. Над його ліжком, під запаленою люстрою, крила рубенсівського орла відливали синюватим світлом. Я запитав його, як він почувається, він відповів, що кепсько.

— Ковдра вже здається важкою, — сказав він, — це вже все. Кінець мені прийшов. Умру — і так і не зрозумію, що ж мені в житті було потрібно. ін помер уночі, через три дні після того, як я в нього був. Володя сказав мені: — Помер Григорій Тимофійович. Завтра ховатимемо, відслужимо панахиду. Прийдете? Відспівування буде на квартирі Григорія Тимофійовича, о четвертій годині дня. олодя ніколи не називав Григорія Тимофійовича інакше, як Гриша або Гришко, я навіть не був впевнений, що він знає його по батькові. І тепер складалося враження, що жив Гриша, а вмерла інша людина — Григорій Тимофійович. Наступного дня, коли я при­ йшов, то побачив, що вся квартира Григорія Тимофійовича була заставлена вінками квітів. Де Володя дістав ці квіти, у лютому місяці сорок третього року, у голод­ ному Парижі, і скільки вони коштували, цього я не міг собі уявити. Усі відвідувачі кафе, друзі Григорія Тимофійовича, були вже там, в усіх обличчя змінилися майже до невпізнання, як буває у людей за таких обставинах.

— Чекаємо на батюшку, — тихо сказав Володя. Батюшка, стара людина із хрипуватим від застуди голосом, приїхав за чверть години. На ньому була поношена ряса, вигляд у нього був сумний і втомлений. Він увійшов, перехрестився, губи його беззвучно вимовили якусь фразу. У труні, вкритій квітами, лежало тіло Григорія Тимофійовича, одягнене в чорний костюм, і здавалося, що мертве його обличчя дивилося у те небо, куди піднімається орел, що несе Ганімеда.

— З яких місць покійний? — запитав священик. Володя відповів — такого-то повіту, Орловської губернії.

— Сусід, виходить, — сказав батюшка. — Я сам звідти ж, і тридцяти верст не буде. От лихо, не знав я, що земляка ховати доведеться. А як звали?

— Григорій. вященик мовчав деякий час. Видно було, що ця подробиця — те, що покійний був із тих само місць, що й він, — справила на нього особливе враження. Мені здалося, що він, можливо, подумав — ось і до наших черга дійшла. Потім священик зітхнув, знову перехрестився й сказав: — Якби були інші часи, я б по ньому справжню панахиду відслужив, як у наших монастирях служать. Ось тільки голос у мене хрипкий, одному мені важко, дав би Бог хоч коротку панахиду звершити. Може, хтось із вас все-таки допоможе, підтягне? підтримає мене? Я глянув на Володю. Вираз обличчя у нього був такий, яким я собі ніколи не міг би його уявити — трагічний та урочистий.

— Служіть, батюшко, як у монастирі, — сказав він, — а ми вас підтримаємо, не зіб’ємося.

Я

В В

С

ін обернувся до своїх товаВ ришів, підняв угору обидві руки наказовим і звичним, як мені

здалося, жестом, — священик подивився на нього з подивом, — і почалася панахида. Ніде й ніколи, ні до цього, ні після цього я не чув такого хору. ерез якийсь час усі сходи будинку, де жив Григорій Тимофійович, заповнилися людьми, які прийшли слухати спів. Хрипуватому й сумному голосу священика відповідав хор, що ним керував Володя. «Воистину суета всяческая, житие же сень и соние: ибо всуе мятется всяк земнородный, якоже рече Писание: егда мир приобрящем, тогда во гроб вселимся, идеже вкупе царие и нищии». І потім знову це нещадне нагадування: «Таков живот наш есть; цвет, и дым, и роса утренняя воистину. Приидите убо, узрим на гробех ясно, где доброта телесная; где юность; где суть очеса и зрак плотский: вся увядоша яко трава, вся потребишася». оли я заплющував очі, мені здавалось, що співає чийсь один могутній голос, який бере то нижче, то вище, і його звуковий рух заповнює весь простір навколо мене. Мій погляд упав на труну, і цієї хвилини хор співав: «Плачу и рыдаю, егда помышляю смерть и вижу во гробе лежащую, по образу Божию созданную нашу красоту — безобразну, безславну, не имеющую вида». Ніколи панахида не здавалась мені такою приголомшливою, як цього похмурого зимового дня у Парижі. Ніколи я не відчував з такою судомною силою, що ні в чому, можливо, людський геній не досягнув такої страшної досконалості, як у цій комбінації розпечених і врочистих слів із тим рухом звуків, у якому вони виникали. Ніколи до цього я не розумів з такою пронизливою безнадійністю нестримне наближення смерті до всіх, кого я любив і знав і за кого підносилася та сама молитва, яку співав хор: «Со святыми упокой...». я думав, що в цю страшну годину, яка невблаганно настане й для мене, коли перестане існувати все, заради чого вартувало — можливо — жити, ніякі слова й ніякі звуки, крім тих, які я чув зараз, не зможуть виразити ту приреченість, поза якою немає ні поняття про те, що таке життя, ні уявлення про те, що таке смерть. І це було найголовніше, а все інше не мало значення. «Вси бо исчезаем, вси умрем, царие же и князи, судии и насильницы, богатии и убозии, и все естество человеческое». І над померлим звучатимуть ці ж розпечені, як залізо, слова. Коли відспівування скінчилося, я запитав Володю: — Звідки це все у вас? Яким це дивом усе вийшло, як ви склали такий хор?

— Та просто так, — сказав він. — Хто в опері колись співав, хто в оперетці, хто просто в шинку. І всі в хорі співали, звичайно. А церковну службу ми ж бо з дитинства знаємо — до останнього звуку. отім труну з тілом Григорія Ти­м офійовича закрили, винесли, поставили на катафалк і відвезли на цвинтар, за місто. Потім настали лютневі сутінки, потім Париж поринув у свій звичайний для цього часу крижаний морок, і ця ніч вкрила собою все, що тільки-но відбувалося. І після того, як минув якийсь час, мені почало здаватися, що нічого цього взагалі не було, що це було маревом, короткочасним вторгненням вічності в ту випадкову історичну дійсність, у якій ми жили, промовляючи чужі слова чужою мовою, не знаючи, куди ми йдемо, і забувши, звідки ми вийшли.

№ 15 (337), серпень 2013

15

ЄПАРХІА ЛЬНЕ ЖИТ ТЯ

Ч

К

І

П

ВІННИЦЯ. 5 серпня, в день святкування Почаївській іконі Божої Матері, митрополит Вінницький і Барський Симеон відвідав собор на честь Різдва Пресвятої Богородиці м. Вінниця та освятив престол храму після відновлювальних робіт. orthodox.vinnica.ua ДЖАНКОЙ. 5 серпня єпископ Джанкойський і Роздольненський Аліпій освятив новозбудовану каплицю в ім’я преподобного Сергія Радонезького у смт Нижньогірський АР Крим. crimea.eparhia.org

ЖИТОМИР. 5 серпня, з благословення архієпископа Житомирського і Новоград-Волинського Никодима, у с. Филинці Любарського р-ну Житомирської області відбулося освячення каплиці на честь Почаївського образа Пресвятої Богородиці. zhytomyr-eparchy.org ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ. 6 серпня, у день пам’яті святих мучеників благовірних князів Бориса і Гліба, митрополит Хмельницький і Старокостянтинівський Антоній освятив новозбудований храм в ім’я святого великомученика і цілителя Пантелеймона с. Дашківці Віньковецького р-ну Хмельницької області. Засновниця храму Людмила Ворона за труди на благо Церкви була нагороджена орденом святої праведної Анни I ступеня. fialco.org

ЛУГАНСЬК. 10 серпня архієпископ Луганський і Алчевський Митрофан звершив освячення нижнього храму в ім’я преподобного Серафима Саровського церкви на честь ікони Божої Матері «Розчулення» м. Луганськ. Урочисте відкриття храму на честь образа «Розчулення» відбудеться 24 серпня, у дні святкування 75-річчя Луганської області. eparhia.lg.ua ЖИТОМИР. 25 серпня у Спасо-Преображенському кафедральному соборі м. Житомир відбудеться прославлення у лику місцевошанованих святих Житомирської єпархії священномученика Павла Гордовського († 1919). Рішення про прославлення було прийнято Священним Синодом Української Православної Церкви на засіданні 25 квітня 2013 р. (журнал № 42). zhytomyr-eparchy.org

16

№ 15 (337), серпень 2013

православна газета

духовне життя

Хто їсть, не зневажай того, хто не їсть; і хто не їсть, не осуджуй того, хто їсть, тому що Бог прийняв його. Хто ти, що осуджуєш чужого раба? Перед своїм Господом стоїть він, або падає… бо Господь має силу поставити його… Хто їсть, для Господа їсть, бо дякує Богові; і хто не їсть, для Господа не їсть і дякує Богові… І тому чи живемо, чи вмираємо, — завжди Господні (Рим. 14: 3–8)

І

сторично Преображення Господнє на горі Фавор відбулося в лютому, за 40 днів до Великодня, коли Спасителя віддали на хресні муки і смерть. Преображення святкувалося вже у IV ст., коли рівно­ апостольна цариця Єлена побудувала на горі Фавор храм на його честь. Православна Церква перенесла святкування на серпень, щоб воно не припадало на дні Великого посту. Тепер свято припадає на Успенський піст, і з цього дня дозволяється їсти виноград та інші фрукти, освячення яких проводиться в кінці святкової Літургії. Ще в давнину це двунадесяте свято злилося з народним святом збирання врожаю. Існування свята в IV ст. показує, що його початок належить до попередніх трьох століть християнства. Збереглося слово святого Андрія Критського (635–680) на Преображення Господнє. У цьому слові термін «Преображення» розглядається не тільки у догматичному сенсі, а й у сенсі дійсного церковного торжества. У VIII ст. святі Іоанн Дамаскін та Косма Маіумський склали ряд стихир і канони на це свято, якими Православна Церква прославляє подію і нині. став богослужіння Православної Церкви — Типікон, складений спочатку в Єрусалимі, у Лаврі преподоб­ ного Савви Освященного, описує (і наказує) благословляти 6-го дня серпня виноградне гроно і з’їдати його на загальній трапезі як благословенне. Цей самий Устав передбачає заборону на вживання винограду до свята Преображення. аслідуючи східний за походженням звичай, на Русі постановили на Преображення освячувати яблука, які до цього часу достигали. Заборона їсти яблука (яку дехто зі священиків зводить мало не до догмату), що достигають у нас ще в середині червня, викликає чимало здивованих запитань, що залишаються відкритими. Відповіді звучать різні, починаючи від «екзегетичних» тлумачень оповіді про гріхопадіння перших людей (про те, що Адам і Єва нібито були спокушені плодом яблуні, що у принципі неможливо в контексті Старого Завіту, бо яблуко є частою деталлю орнаменту у священних місцях Скинії та Храму) і аж до язичницької небилиці про те, що спокутувати гріх дітовбивства (аборту) неможливо, якщо їсти

У

Н

Багато про що в розумінні благословення плодів говорить пояснення до молитви про тих, хто приносить перші овочі: «И ино овощие да приносится коегождо во время свое ко храму на благословение, и молитва… глаголется над ними такожде». Тобто слід розуміти, що молитва ця може бути прочитана не лише на Преображення і не лише над яблуками, а в будь-який час над будьяким плодом, який достиг і принесений у храм для благословення

«ФРУКТОВЕ» ПИТАННЯ

Церковні традиції, що тривалий час передавалися в нашому народі від покоління до покоління, дехто сприймав і сприймає не розмірковуючи. Але духовне життя вимагає осмисленого розуміння. І важливо, щоб це осмислення лежало в контексті богослов’я, а не бабських байок (1 Тим. 4: 7). Із року в рік доводиться роз’яснювати парафіянам, чи можна їсти яблука до Преображення. На цю тему серед віруючих нерідко ведуться палкі суперечки, супроводжувані гнівом та дратівливістю. А причиною тому — духовне невігластво, повне або часткове, це в кого як... яблука до Спаса. Іноді в народі заборону їсти яблука до цього дня пояснювали ще тим, що «до Спаса на яблуні чорт сидить, не можна яблука рвати, а посвятять яблука, то він уже з яблук та у воду»... би в і д п о в і ст и на питання, можна чи не можна їсти яблука до Преобр а же н н я , сл і д з р о б и т и маленький історико-аскетичний екскурс. Сучасна редакція Типікону, що сформувалася до другої половини ХVII ст., повідомляє нам таке: «Внимай: яко аще кто от братий снесть гроздия прежде сицеваго праздника, то преслушание запрещения да при­имет, и да не вкусит гроздия чрез весь август месяц, яко заповеданный устав презрев: яко да от сего навыкнут и прочие повиноватися уставу святых отец… Сей устав бывает и на смоквах и над прочими овощами: яве яко времена их, кое когда преспеет…». Далі Устав робить постанову про час

А

вживання винограду після дня Преображення, а саме, велить ставити його на трапезі у понеділок, середу і п’ятницю до кінця серпня місяця. робимо важливе зауваження: Устав ані слова не говорить про яблука, йдеться лише про виноград, і далі робиться зауваження про те, що будь-які плоди нового врожаю, що їх поставлять на братській трапезі, обов’язково повинні бути освячені за звичаєм монастирської практики. У цьому зауваженні Уставу ми зустрічаємося з окремим моментом, що стосується загальних аскетичних постанов про чернечу трапезу. к відомо, більшість днів Ус п е н с ь к о го п о ст у, самого по собі строгого, є днями передсвята й післясвята двунадесятих свят Преображення та Успіння, тобто тими днями, коли Устав велить послаблювати піст. Питання: як же поєднати строгість Успенського посту й дати братії

З

Я

святкове послаблення у період передсвят і післясвят? Устав дає нам варіант компромісу, дозволяючи в найсуворіші дні Успенського посту — понеділок, середу і п’ятницю — втішатися братії куштуванням виноградних плодів, освячених у день Преображення Господнього. икликають подив непослідовні спроби, не дотримуючись загальних постанов Типікону про піст, витримувати окрему норму невживання винограду, тим паче «перетворюючи» його на яблука, і навіть робити на цій підставі висновки про православність чи неправославність тієї чи іншої людини. Дуже часто трапляється, що ті, хто не вживає яблук, грішать набагато важчим, на думку святих отців, гріхом осудження ближнього. Тим більше це суперечить глибокому символізму освячення плодів. Через людину гріх увійшов у світ і прийшла у розлад вся

В

Особливістю свята Преображення Господнього є і те, що цього дня відбувається освячення плодів нового врожаю. Звичай освячувати плоди — давній. Приносити плоди Богу заповідано ще у Старому Завіті. Так, у книзі Левіт сказано: якщо приносиш Господу приношення хлібне з перших плодів, принось у дар від перших плодів твоїх з колосся (Лев. 2: 14). Підставою для встановлення звичаю освячувати плоди саме 6 (19) серпня було те, що на Сході (зокрема, в Єрусалимі) до цього часу достигають плоди, найважливіші з яких — колосся та виноград — приносять для благословення і на знак подяки Богові за отримання цих плодів для прожитку людини, а також за прямим їх відношенням до Таїнства Євхаристії, про що йдеться і в самій молитві, яку читають над «гроном»: «Благослови, Господи, плод сей лозный новый, иже благорастворением воздушным, и каплями дождевными, и тишиною временною, в сей зрелейший приити час благоволивый: да будет в нас от того рождения лознаго причащающихся в веселие, и приносити Тебе дар во очищение грехов, священным и святым Телом Христа Твоего, с Ним же благословен еси, со Пресвятым и Благим и Животворящим Твоим Духом, ныне и присно и во веки веков. Аминь».

природа, і разом з людиною вона чекає оновлення та спасіння. У події Преображення Господу було завгодно показати нам оновлене єство майбутнього людства. У день Преображення людина несе в Церкву плоди (і не тільки яблука) як частину природи, яку вона кинула у прірву гріха і яка потребує благословення Божого. а закінчення хочеться нагадати думку апостола язиків про те, що їжа не віддаляє від Бога і не наближає до Нього. Віддаляє нас від Бога ставлення до неї, коли з дару, за який ми зобов’язані дякувати Подателю всіх благ, вона перетворюється на пристрасть і породжує пороки. Апостол Павел, звертаючись до нас, каже: хто їсть, не зневажай того, хто не їсть; і хто не їсть, не осуджуй того, хто їсть, тому що Бог прийняв його. Хто ти, що осуджуєш чужого раба? Перед своїм Господом стоїть він, або падає… бо Господь має силу поставити його... Хто їсть, для Господа їсть, бо дякує Богові; і хто не їсть, для Господа не їсть і дякує Богові. Бо ніхто з нас не живе для себе, і ніхто не вмирає для себе; а чи живемо — для Господа живемо; чи вмираємо — для Господа вмираємо; і тому чи живемо, чи вмираємо, — завжди Господні (Рим. 14: 3–8). іда в тому, що у наш час багато людей, які вважають себе православними, забули про необхідність дякувати Богу. Зараз більше звикли тільки просити, а отримавши — забувати про Бога і приписувати всі свої успіхи виключно собі. Але саме почуття вдячності лежить в основі того, що з’єднує нас із Богом. Православний хлібороб — вдячна істота, тому що він розуміє: «Я можу зорати землю, кинути зерна, але не від мене, а лише від Бога залежить, чи буде врожай. Чи дасть Господь дощ, чи дасть сприятливу погоду — це залежить не від нас». Тому всю свою працю людина кладе до ніг Творця в подяці, а принесена частина символічно дорівнює цілому. Гроном винограду, принесеним у храм, освячується весь урожай. Так і на Русі на свято Преображення Господнього селяни приносили плоди, вирощені своїми руками, дякуючи за те, що їхня праця не залишилася безплідною.

Н

Б

Ієрей Костянтин Селезньов