Європейський світ. Число 2 by CPES

Єв ро № пе 2, 2 йс 011 ьк ий

св іт

n ste ня O h ен nac ереж а g n к т dra спос олен s кі mu рм ras тонсь ра Є ка E · с ик чу ми еті 1 · Е оди Осад аєрч н М -1 ер ол а рії Інт 11-11 ьмі В гдан а в М о с е и в т ва — в п и я т і Б а н н і ж ’ и т я н ам ці аб чи мі лю вськ енья лої п про о в в а е іт Б · Р Варш ом · від св і тіло » т · на ал ті раї ляду апеш дрос Рит у к У д · му Бу д« рег ен е пе над євої лізм р Б т т а Р т ар С ні о в а СР и жи коло н і к н т К о у Ур і пос Тр и юб Шл

Спостереження › За кордоном

Europa als Lebenswelt und Lebensraum Європа як світ і простір для життя

Зміст Центрівські зустрічі Богдан Осадчук: Як бути космополітом? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5 Володимир Єрмоленко: Вальтер Беньямін та його час . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 27 Марія Маєрчик: Ритуал і тіло . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 61 Освітній простір Єгор Стадний. Реформа вищої освіти в Польщі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 103 Ірина Ковальчук. Go East, Erasmus! . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 116 З журнальної полиці Олена Бетлій. Революція живе в Інтернеті . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 119 Спостереження: за кордоном Лілія Ревак. Бренд «Україна», або Як державна влада (де)популяризує українську культуру . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 131 Оля Гнидюк. Постколоніальний світ довкола: Індія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 139 Володимир Гушулей. Політика невизнання: позиція Заходу у питанні окупації балтійських республік Радянським Союзом та її влив на розвиток Східної Європи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 145 Женя Сакал. Будинок із привидами: радянське минуле у стінах ЦЄУ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 150 З місця події Ірина Ковальчук. ЗаСЛОНити Дмовського . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 155 Єгор Стадний. Варшавська битва — 11.11.11 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 165 Культура міст Олена Коваленко. «Заборонене» кіно . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 179 Іван Гаврилюк. «Традиційний» фільм Єжи Гофмана, або Кілька слів про «1920. Битва варшавська» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 184 Ірина Ковальчук. Потяг до України

...............................................

192

Центрівські зустрічі

Проф. Богдан Осадчук (1920–2011) In memoriam

Як бути космополітом? Добрий день, дуже приємно з вами поспілкуватися. Рецептури немає на це, очевидно. Кожен може, як схоче, то може експеримент такий робити, а як не схоче, то ні. Важко сказати... Мій шлях життєвий, мені 88 років у міжчасі вибило, пишу в трьох мовах: по-українськи, по-польськи і по-німецьки. В тому сенсі я континую, може, традиції Івана Франка, який також володів трьома мовами і писав ними. Так склалося, що народився я в Коломиї, а мого батька, вчителя, перекинули до Центральної Польщі. Я виростав у Польщі. Виростав у такому середовищі: перед полуднем я гуляв... там були такі не степ, а пасовиська, там я на конях їздив; любив скакати на коня і летіти на ньому вперед. Раз сів на корову, а корова мене (корови мудрі звірята) взяла мене під вербу і як вдарила мене головою в вербу, я вдарився так, що потім не пробував експериментів таких з коровами. А пополудні я ходив до дами (зубожілої поміщиці), такої старшої, елегантної дами, яка мене вчила французької і передовсім дискутувала зі мною про нову світову літературу. Вона хоч мала мало грошей, але було таке бібліофільське товариство, яке спроваджувало усі новості літературні, і вона то мала, і зі мною завжди нові книжки обговорювала, з англійської, Центрівські зустрічі

з французької. І так я трохи входив у європейську літературу тоді, а потім не хотів я ходити до школи і не ходив до школи. Батько був учителем, а я його примусив мене вчити. Я не вмів писати, але друкованих я навчився з газет читати (газет мені хотілося читати, а не підручників). І примусив батька, щоб він мене навчив читати з газет. Но і так я став газетчиком. Але треба було йти до гімназії, но і я пішов до гімназії. До такого міста Піньчув, яке колись це була гімназія в палаці маркграфа Вєлопольського, який відіграв дуже важливу роль в польській історії 19 ст. — п. 20 ст. Але місто було важливе тим, що це був осередок польської реформації. Там був граф Олєсніцький, на півночі Радзівіли були, які перейшли на протестантизм і поширювали його, а там, значить, Олєсніцький та інші, які перейшли також на протестантизм, — і Піньчув став столицею польського протестантизму. Були безпосередні зв’язки між тим містом і Женевою. Так що протестанти швейцарські курсували там. Край поклали тому єзуїти; була єзуїтська контрофензива. Папа також (я забув, який-то Папа тоді був) причинився до того. І протестанти польські програли, дощенту. Те, що тепер є, це нужденні останки того колишнього пишного польського протестантизму. Але на мене це відбило тією атмосферою, коли я довідався про це, читав потім, якось мене формувало це. Не так та гімназія, як, власне, та історія. А крім того там багато євреїв. Я завжди був з євреями зв’язаний. Признаюсь, що я від євреїв навчився дуже багато критичного думання, іронії, передовсім, вони це незрівнянно опановують. А потім я мав багато товаришів-євреїв, жив потім у Берліні, у німецьких євреїв. Там сталося нещастя, бо там було серед молоді польської тієї гімназії переважали шовіністи. А я сидів на лавці... то був одинокий єврей, а я з ним сидів. Як була наука релігії, то він виходив, очевидно. Учитель релігії, священик, до речі, був страшним шовіністом і антисемітом. Він почав наді мною знущатися за ту приязнь з тим євреєм. Дійшло до того, що хотів раз мене скомпрометувати перед цілою клясою, що я нічого не знаю, почав мене екзаменувати з теології і т.д. І тут моя терпеливість скінчилася

Як бути космополітом

і я сказав: «Як довго той театр буде тривати». А він мені: «То ти, українська свиньо, називаєш то театром?» То я підійшов і дав йому по лиці і сказав: «Ти фашистська польська свиня». І пішов. Тепер знав, що то кінець, що мене викинуть з гімназії, ніде не приймуть, хіба до приватної. І так сталося. Так що я не докінчив гімназії там, батька викинули з праці. Було двох відносно молодих ще людей безробітних. А треба було з чогось жити. Я впав на таку ідею, щоб ловити раки і продавати. І доставляли ми до Кракова раки для багатих людей. Ми самі раків не їли, бо то було за дороге, раки були дорогі. Ловити раки було часами трудно, бо треба було на сітках і також витягати раки з нори, не знати було, чи то рак, чи щука кусає. Останній транспорт раків принесли 1 вересня 1939 року. Тут вже бомби німецькі летіли. Тоді я захворів на радянщину, на радянофільську хворобу. Я слухав радіостанції Львова. Я сказав до батька, треба вертатись до Галичини. Батько був колись в КПЗУ, партія була розв’язана, Сталін їх переслідував. Батько каже, та мене ж одразу вивезуть на Сибір. Я казав; «А, то старі часи». Значить, я то легковажив. Тоді після пакту Ріббентроп-Молотов у 1939 році приїхала репатріаційна місія українська. Батько десь зашився, боявся, щоб німці його не видали тій репатріаційній місії. А я пішов зголоситися вертатися на Україну. Прийшов, а там сидів генерал такий грубий з НКВД. Я вперше бачив НКВДиста, високого офіцера, генерала. А по боках стояли німці з СД, з гестапо, офіцери, які володіли добре українською, русинською мовами і т.д. Я приходжу (а я ні словечка не вмів по-російськи). А той генерал каже: «Ваша фамилия?» А я кажу: «Я сам, я без фамілії». Він подивився злим оком вже. «Вы откуда?» А я кажу: «Я не розумію “откуда”». Він: «То ты, наверное, буржуазный националист, что?» А я сказав: «А ти, ти — фашист». Німці почали сміятися, я тріснув дверима і вийшов. Так скінчилося моє радянофільство. Потім не знав, що робити. Поїхав я до української гімназії до Ярослава, зробив матуру. Потім поїхав на Холмщину працювати в допомоговому комітеті. Допомагав селянам боронити їх перед німецькими контингентами. Пізнав Холмщину. Як потім Центрівські зустрічі

раз з Хрущовим я мав розмову, він каже: «А ти знаєш, що в мене жінка, Ніна, українка з Холмщини? А ти знаєш, гдє Холмщина?» Я кажу: «Никита Сергеевич, я там был два года». «Ааа, хорошо. Нине расскажу, приезжай к нам». Якби я поїхав, то він би мене раз-два зліквідував, але я не поїхав. Потім надходив 41 рік, надходила війна, напад німців на Радянський Союз. Все було повне німецьких дивізій. Пахло війною. І я хотів якось повідомити світ про це. Я трохи підбирав інформацію, мав знайомих німців, які зі мною грали в пінгпонг. Один німець сказав мені, коли буде війна точно. Тоді я написав до Neue Zürcher Zeitung ліберальної газети в Цюріху, пішов на пошту і передав телеграму, що тоді і тоді вибухне війна, приблизно стільки і стільки німецьких дивізій є і де буде головний удар і т.д. Телеграма прийшла. Я потім працював в тій газеті в Цюріху, 30 років працював. Вони знайшли ту телеграму: «Ми тоді затремтіли. Але боялись, що то є провокація, може, і ми не дали її до друку. А за два дні Ваш прогноз справдився». Почалася війна. Ще прийшли до мене українські націоналісти і сказали два дні перед тим, що йдемо через зелений кордон і будемо вітати німців, як господарів. Я кажу: «Добре, а чого ви хочете? Державу якусь будувати разом з німцями?». Вони сказали, що так. А я сказав, що, може, однопартійну робити. А один сказав аргумент: «А в морду хочеш?» Ну то дискусія скінчилася, очевидно. Але вони сказали, або йдеш, або польовий суд тебе розстріляє за дезертирство. Я собі думав, чому я маю за дезертирство згинути і сказав: «Слухайте, хлопці, дайте мені дві години часу на те, щоб передумати це, і тоді я прийду». Це було вночі, місяць світив. Я побіг до попадянки, з якою я мав романс, і сказав: «Сховай мене під перину. Жодних еротичних... я тобі скажу, в чому справа». Вони пішли без мене. Це були мельниківці. На другому боці була засідка бандерівська, всіх їх вистріляла. Якби я був пішов, то так само б згинув від бандерівської кулі 21 червня 41 року. Почалася та страшна війна. Почали гнати тисячі полонених червоноармійців. Німці не приготували ніяких таборів, нічого

Як бути космополітом

такого не було. Стояли тисячі, десятки тисяч полонених під голим небом. Пісяли й робили все під себе, бо не було нічого. Просто страшне було. Ми, селяни там з Холмщини, ми, інтелігенція, зробили збірку таку для них. Селяни привозили і хліб, і сало і т.д, а німці стояли з карабінами і відганяли нас. І почалося там страшне. Включно до людоїдства, в тих таборах полонених. Тоді я побачив, що то буде з тими німцями. Так воно і пішло. Я не витримав того всього. Альтернатива була або йти в партизанку (до того я не надавався, бо я ні в кого не стріляв, я собі не уявляв, як можна до людини стріляти), або, з іншого боку, я не хотів з німцями співпрацювати. З того всього поїхав я студіювати до Берліна. Так старий петлюрівець мені сказав: «Їдьте до Берліна, тільки в столиці можна з Вашою психікою і з Вашим язиком пережити, деінде в провінції ні». І мав рацію. Як я поїхав раз на німецьку провінцію, то страшне там було, входили до трамваю і підносили руку. В Берліні того не було. Берлін був столицею ніби нацистів, але місто було ліберальне. Нацисти прийшли з Мюнхена, з півдня до Берліна. Вони здобули, можна сказати, Берлін. Берлінці їх ненавиділи. Так склалося, що я мешкав з таким відомим українським журналістом Геннадієм Которовичем, одним з найбільш здібних українських журналістів, яких я знав. У Берліні перейняв від німців редакцію газети для військовополонених «Нова доба» і для польських полонених „Gazeta Ilustrowana”. Він робив ці дві газети. Я там замешкав, бо хтось мене до нього скерував. А жили ми у євреїв берлінських, а тих євреїв не знищили, бо д-р Готшалк був високо відзначеним офіцером з Першої світової війни, єврей, але німецький патріот. Більшість євреїв німецьких були патріотами, їх знищили попри все. Тільки кількох таких лишили, що мали найбільші відзначення — Залізний Хрест першої кляси, що рятувало перед смертю. Ми мешкали в такого д-ра Готшалка, єврея, колишнього офіцера ГШ німецької армії. Він пережив все, а як прийшла свобода в 45 році, не витримав свободи і покінчив із собою, поповнив самогубство, коли настала свобода. Були такі трагедії людські. А я в Берліні студіював. У Берліні було багато Центрівські зустрічі

в часі війни українських студентів, понад двісті. Студіювали передовсім медицину, дантистику, економічні науки і кількох історію. Був Іван Лисяк-Рудницький, син Мілени Рудницької, мій найкращий товариш тоді. Був потім в Америці, не живе вже. Омелян Прицак, який недавно помер, який створив український центр в Гарварді. Вони всі поїхали до Америки, як кінчала війна. Я лишився в Берліні, бо хотів бачити, як така імперія кінчається. Хотів побачити, як Червона армія буде вступати. Очевидно, що добре, що вони всі повтікали, бо були б попали в ГУЛАГ. Я не попав, тому що я мав ліві документи. Не ліві... як треба було мати карту праці, я пішов до уряду і кажу на питання: Ви звідки — Коломия. А Коломию тоді назвали Коломеа. Я й кажу: Коломеа ін Галіціа. А він каже мені: «Дурні ви. Коломеа — це в Італії, а Галіціа — в Іспанії». Ну що ж, як він знав краще, то я сказав: «добре». Так я став італійцем. Це мене врятувало потім. Я мав такі документи, в яких великими літерами стояло ІТАЛІЯ. Раз Червона армія зрубила наступне. Вони часто так робили, закривали вулицю з однієї сторони і з другої і НКВД чесало. Там стояв полковник і якийсь підофіцер обшукував. Полковник кричить: «А кто это там?» А той йому: «А какой-то заср...й итальянец». То був я. Так той «заср…ць-італьянець» так жив. Одного дня прийшли до мене і сказали, «слухай, зачем ты не уезжаешь в свою Италию?» Я кажу, що я не можу, бо накрав стільки добра, що я потребую на те два вагони. Той мені: «Что? Столько добра ты накрал? Дай мне немножко, поделись». — «Не дам!» — «По-братски, дорогой.» — «Ще по-братски?» Але починало бути неспокійно. Альянти не приходили ще. НКВД, головно, СМЕРШ чинив страшні арешти. Але якось мені вдалося перебути це. Потім прийшли англійці. А ні, в якийсь час я втік до Потсдаму, ми мали там знайомих. Наближалась конференція Трумена і Сталіна, Черчілля. В тому домі, де ми жили, заквартирували офіцер англійської розвідки. Я вперше в моєму житті пив віскі з ним. Видно, забагато випив. В кожному разі, я йому розказав про те, що я граюсь з фальшивим італійським тим. А англієць чемнесенько сказав так: «Я сьогодні вас

Як бути космополітом

арештувати і видати нашим союзникам тут не можу, але завтра ранком ми то зробимо». Коректно, по-англійськи. Я збудив жінку, мою майбутню жінку, вночі і кажу: «Одягайся, ми йдемо до Берліна назад. — Вона: Ти збожеволів? — Я: Тобі потім скажу». Вона одягнулась. Я дивлюся, а вона одягнулася в таку гуцульську таку вишиванку. Як якийсь НКВДист з України б її побачив, то ми пропали. І йдемо. А треба було йти поміж залізницю. А тут стоять в двох шеренгах НКВДисти. Бо Сталін мав приїхати поїздом (він ніколи не літав, він боявся літати). І одна шеренга до залізниці, а друга до лісу. Нагло якийсь молодий наш земляк побачив нас і кричить, що землячка йде. Я собі подумав, що то «ладна» історія буде. А той каже: «Для землячки фонтанчик». І уявіть собі, всі ті солдати, офіцери виймають те, що мають в штанах, і починають робити фонтанчик. Ну і ми йдемо так, а вони бавляться і роблять нам фонтанну. Ми перейшли і нічого не сталося під тим фонтанчиком. А потім були в Берліні. Аж прийшли альянти. Ми мешкали в американському секторі. Але до того, як вони прийшли, була така історія. Я в часи війни мав зв’язки з польським підпіллям, з лівими, з комуністами, армія людова і гвардія людова. І до мене приїздив до Берліна їхній кур’єр, який їздив далі до Франції і т.д. Чудовий, пристойний блондин, виглядав як сто германців, як одягнувся в мундир СС, то йому на вулиці в Берліні ох як салютували. Одного дня, до речі, ми сидимо в такому льокалі берлінському, танцювати не можна було, музика була така південноамериканська, льокал називався «Кафе Мелоді», і там приходили жінок підловляти. Мужчини були на фронті, а жінки були виголоджені, шукали пригод, приїздили до Берліна. Тут анонімно все відбувалося. А він так до мене, що має два гранати. А там було повно, приходили також поранені німецькі офіцери слухати музику ту південноамериканську, розвеселитися трохи в тій чортовій війні. Той мені каже, що має два гранати і що він би їх кинув, зробив би місиво з тих людей. Тоді я побачив, що це є, яке то є звиродніння — тероризм. Я йому сказав: «Слухай, або ти підеш і викинеш, або даси мені і я викину, або ти ночувати Центрівські зустрічі

більше в мене не будеш ніколи». Дав мені ті гранати і я то кинув до рингштоку. Так зайнялися ми тими вдовами, а не гранатами. Але потім, як скінчилася війна, він приїхав і каже мені, чи я не втік. «Мусиш мені помогти». Він каже: «Знаєш, що є така газета ліберальна — Кур’єр цодженни? Він, редактор, Васовський, шукає кореспондента в Берліні». Тоді вже я став паном ситуації, журналіст до варшавської газети. Тоді вже пішло краще. Потім я зв’язався з американською газетою німецькомовною Die Neue Zeitung, почав до них писати. А в 56 році нав’язав зв’язок з Neue Zürcher Zeitung найстаршою ліберальною газетою в Європі, яка вже навіть триста років виходить. Це була досить складна історія. Газета виходила тричі на день. Рано, пополудні і увечері. Найгірше то було писати в пополудне, то треба було в 6-й рано передавати. Я не люблю так рано. Я, до речі, ніколи не мав лекцій перед полуднем, тільки завше пополудню. Я маю низьке тиснення і треба багато кави випити... Передавати тоді було інакше, факсу ще не було, передавали ми статті телефоном передовсім. Солідна газета була, не можна було помилитися. Ті, що помилялися, недовго лишалися. Отже, раз якась номінація була в Москві. А ми не мали тоді кореспондента в Москві, бо засадою тоді було не тримати кореспондентів там, де була цензура, тільки в країнах без цензури. А так то робилося все або в редакції, або так, як я з Берліна робив Радянський Союз цілий, Польщу і Балкани. Було досить багато. Я був тоді молодий, я міг тоді шість статей денно писати без найменшого зусилля. Раз, значить, якась була номінація. Я не міг відчитати чия. В... — в... Іванов. Я собі думаю, що Владімір. Передаю: «Владимир Иванов». В тому моменті тріск в телефоні (підслуховували, очевидно, в дорозі через Східний Берлін): «Он не Владимир, он — Вячеслав». Тоді я кажу: «Спасибо. Большое спасибо, где вам послать гонорар?» А то був або земляк, або єврей і каже: «Пошлите, пожалуйста, на Бердичев». Такі бували пригоди. Якось то йшло. Потім і повернувся в університет. Спочатку став викладачем, потім т.зв. приват-доцент, потім професором, потім повним професором. Так аж до емеритури був професором порівняльної

Як бути космополітом

історії Східної Європи і Балкан. А крім цього був далі журналістом і писав у Neue Zürcher Zeitung. Як помер Сталін і прийшов Хрущов, то оживилося все. Я засадничо з симпатією писав про Хрущова. А раз він мене зіритував. Як вернувся з Будапешту і таку свинську промову виголосив проти Імре Надя. Тоді я написав найгострішу атаку на нього. Написав, що як Нікіта Сергеєвіч далі так буде йти, то він скінчить в сталінському стилі. Чи ще гостріше, вже не пригадую. В кожному разі йому донесло посольство радянське зі Швейцарії. Він покликав швейцарського посла і каже: «Там у вас какой-то украинский буржуазный националист работает, нужно его выбросить». А посол каже, що, знаєте, та газета мене може викинути. А Хрущов каже: «А это не государственная газета?» Я потім його зустрів у Парижі на тім зібранні у 60-му році. І кажу: «Никита Сергеевич, Вы хотели меня выбросить, помните? Такого буржуазного националиста?» — «Это Вы?» — «Да, я». А потім він, власне сказав, що в нього жінка Ніна українка з Холмщини і т.д. Наступна зустріч з ним була вже в Нью-Йорку в 60-му році, коли він бив черевиком. Це відбувалося в той спосіб, що я поїхав стежити за ним і писати, що він буде робити там. Він початково страшно нудився. Домики рисував, собак. А перед ним сидів іспанський дипломат, ще був Франко при владі. А це був якийсь такий здегенерований аристократ з колосально відстаючими вухами. Як Хрущов ті вуха побачив, то почав штурхати одне вухо, тоді друге. Очевидно, що той навіть не відвернувся — аристократ. Тоді Хрущов не знав, що робити. І в тому моменті вийшов і почав говорити промову делегат з Філіппін. І почав так: «Серед нас сидить тут кат України, Хрущов. Це є сором для ООН, щоб такий злочинець, як Хрущов тут був серед нас». Як то почув Хрущов і натягнув навушники: «Дайте слово, дайте слово!» Ніхто йому нічого не давав, і тоді він як скинув черевик і як вдарив, тоді звернули на нього увагу. Дістав слово. Побіг як куля. Подивився на того і каже: «Ты американская б… Ты последняя сволочь. Ты гнида, ты гнида, я тебя …что я с тобой сделаю. Я тебе покажу нашу кузькину мать». Перекладачі застрайкували, Центрівські зустрічі

бо не знали, як перекласти «кузькіну мать». Потім він ще з кілька таких сучистих висловів ужив, але так цілий репертуар солдатських різних прокльонів зужив на того філіппінця. А потім журналісти чекають, щоб дістати текст. А нема тексту. Година переходить, друга, а нічого. Вони там потім в секретаріаті дали такий коментар: «Сьогодні перед полуднем на пленарному засіданні відбулася жива дискусія поміж філіппінським делегатом і Хрущовим». Кінець. Досі ще не можна того тексту дістати, якщо він існує. Але такі люди, як я, що записували, то використали то відповідно. Але на другий день підходить до мене польський журналіст Османьчик, такий був, відомий журналіст, каже, що мушу йому помогти, бо там був французький комуністичний журналіст з Політбюро, польсько-єврейського походження, велика шишка між французькими комуністами, він хотів, щоб я перекладав, що Нікіта Сергєєвіч буде говорити пополудні. На що я йому кажу, що як він був у Москві, то сам може з ним поговорити, але він каже, що: «не вмію». Я: «Що ти ж три роки працював в Москві, то як?» А він мені: «Знаєш, якби не було тих букв, то я б був наловчився, але через ті букви, то я не вмів читати; брав переклади з Правди від англійців і американців». То тільки в Польщі було щось таке можливе, такий бардак. Як чехи чи угорці посилали, то так дізнавалися, чи той кореспондент може добре по-російськи. А я кажу: «що ж то буде? ... — Я скажу, що ти є кореспондентом Żołnierza Polskiego (воєнна польська газета). — Я нічого проти не маю. Представляй». Той шеф преси Хрущова каже: «Ви з Военной газети? А что этот проклятый франуз хочет?» — «Хочет знать, что Никита Сергеевич сегодня будет...» — «Пошел он...» — «Вы знаете, я не знаю как это по-французки» — «Это для нас, нужно выдумать что-то, чтобы отделаться от него». Як той почав видумувати, то француз розсердився і сказав тому передати, що як ми зробимо революцію, то в нас соціалізм буде зовсім інакшим. Я то кажу, а той каже: «Дурак. Это будет такое же говно, как и у нас». Я подумав, що як таке каже шеф преси Хрущова, то я побіг до

Як бути космополітом

Збігнева Бжезинського, який тоді був доцентом в університеті в Нью-Йорку, і кажу, що: «слухайте, починається кінець, як той таке каже». Друга, подібного типу зустріч, була на конференції на півночі в Канаді. Ми там мали конференцію про розвиток в Радянському Союзі. Це був початок 70-х років, за Брежнєва. Приїхала нагло совєтська делегація. Серед них був один редактор часопису Коммунист. Я недавно прочитав його статтю і захотів її обговорити. Він погодився, але в сірчаних водах, в яких нікого не видно. І каже мені, що та стаття написана була для простого народу, що нема там про що говорити. Він також сказав, що збирає циганські романси і пісні Вертинського. «У меня нет песен с его варшавского периода, когда он пел в театре «Синяя птица», если бы Вы что-нибудь нашли и мне прислали, то я Вам нашу политическую макулатуру могу вагонами посылать». Тоді я побачив, що загниває система. Знову поїхав я до Нью-Йорку, знову кажу Бжезинському, що загниває щораз більше система. І так ми починали рахувати, коли то скінчиться. Був світовий конгрес істориків у 80-му році у Бухаресті. Там я мав страшне зіткнення з одним радянським істориком, він там дурниці плів про те, як балтійські народи революцію успішно закінчили, як молдавський народ... і т.д. Я не витримав і кажу: «Що ви говорите? То все було завдяки вашому пактові з Гітлером, те поширення Радянського Союзу. Чому Ви не скажете правду? Що ви зграбували румунам Бессарабію». Як я то сказав, то цілий зал почав бити мені браво, бо то було в Бухарешті. Я кажу: «Слухайте, я за вас то робити не можу». А там сиділи різні тузи, солідні історики старшого покоління, як я то говорив. Їм було приємно, що я його так. Але такий комсомолець, історик з українським прізвищем Коваленко, здається, вийшов і каже: «Я тебе покажу!» Коло мене сидів співробітник енциклопедії «Британіки» і каже: «Візьміть мій фотоапарат і киньте йому в морду, бо він буде битися з вами». Я кажу: «Ні, я то інакше зроблю». Як він підходив, я так кажу голосно: «Слушайте, здесь не колхоз. Здесь научная конференция, а вам нужно в колхоз обратно». І сміх на Центрівські зустрічі

салі очевидно. Йому та рука впала. Я виходжу. Ще ніколи мене стільки ладних жінок не обцілувало, як там. Але підходить до мене такий елегантний пан і каже: «Ви живете в тому-то готелі? Я генерал, міністр внутрішніх справ». Сіли, він мені каже: «Слухайте, Ви живете там на другому поверсі, там я не маю своїх людей. Після Вашої промови наші приятелі можуть Вас спрятати і скажуть, що румуни Вас вбили. — То що Ви пропонуєте? — Двоє озброєних молодих людей буде сидіти грати в карти на Вашому поверсі на всяк випадок. Ви знаєте, скільки я маю своїх людей тут? Дві тисячі. — Стільки, скільки делегатів є? — Так». Тоді я побачив, що то за режим є. Увечері був прийом у Чаушеску. Я йду з польськими колегами, з істориками. А того дня «Солідарність» підписала з комуністичним режимом тих 20 пунктів порозуміння. Незалежні профспілки були визнані комуністичним режимом. Ми йдемо, а хтось мене тягне. А то той, що хотів мене бити, зовсім п’яний: «А Вам сколько долларов дал Чаушеску, что Вы так говорите? — Сколько долларов, этого я Вам не скажу. Но я здесь воевода. Нужно смирно стать перед воеводой». Його відтягнули. Але підходить до мене директор українського історичного інституту тут з Києва Кондуфор. Каже: «Що Ви наробили? Вам не дадуть ніколи візи до Києва. — Ну побачимо». Через недовго приходжу в Києві до нього і кажу: «Ну і що? — А звідки Ви це знали, що це станеться? — Нічого, думати треба, колего». Він витягнув коньяк і каже: «Слухайте...». Так ми все те полагодили вірменським коньяком. І практично можна цим закінчити. Але ще було інакше. Було в роки моєї співпраці з паризького Культурою. І це було, може, найважливіше з усього, бо тут сталося це завдяки історичному мисленню головного редактора Культури — Єжи Гєдройця. Гєдройць був нащадком старинного литовського роду, княжого, але його дід вже відкинув титул князя. Вони потім після повстань збідніли, царська Росія деяких відправила на Сибір, інші були на еміграції. Вони потім переїхали до Мінська. Тоді Мінськ називався Мінськ Литовський. Там же ж Гєдройць

Як бути космополітом

народився. Потім був редактором Бунту Млодих, потім Політики. Він почав у Варшаві в молодих роках робити якісь спроби порозуміння з українцями. Це не було просто. Курс польської держави був суто антиукраїнський. Зокрема, після смерті Пілсудського і Славека. Гєдройць потім через Букарешт — Близький Схід, армію — осів у Парижі разом із таким художником Юзефом Чапським, також аристократичного походження, який не вживав титул графа. Постав часопис Культура, який відіграв історичну роль в польсько-українському порозумінні. Одного дня Гєдройць вирішив скласти заяву, що Польща мусить зрезигнувати зі Львова і Вільнюса, з Гродна. Це був замах на святиню польського шовінізму. Не треба забувати, що еміграція і польська, і українська, була головно з тих спірних, конфліктних земель — з Галичини і з Волині. Вони хотіли третьої світової війни і була така пословиця: «єдна бомба атомова і вручімо знов до Львова». А наші казали: «єдна бомба атомова і підійдемо до Ряшова». Так що тут було по обидвох боках. Ми з Гєдройцем говорили про те, що не дай Боже, третя світова війна, бо то буде кінець по всьому. На щастя, американці отямилися і пішли на зовсім іншу політику стримування і на Холодну війну. Наш девіз був такий, щоб Холодна війна тривала якнайдовше, бо тоді виявиться неспроможність комуністичної системи полагодити найважливіші справи, насамперед економічні. Той девіз, то проголошення резиґнації польських аспірацій до Львова і до Вільнюса, до Гродна, викликало величезне замішання. Прийшли до Гєдройця різні поляки, навіть демократи, і сказали: «Що ви наробили? Вас вб’ють шовіністи, Культура паде». А Гєдройць курив папіроса і казав: «Я думаю, що ви помиляєтеся». Він ніколи не підносив голосу і завжди спокійно все казав. Тому я ніколи не міг з ним посваритися, бо його аргументом завжди було: «Я думаю, що ви помиляєтеся». І більше не хотів аргументувати. То тяжко було з таким полемізувати, який каже таке і більше не хоче з тобою говорити. Такий литвин заклятий був. А потім ми почали з ним працювати над тим, що то буде далі, будувати якось співпрацю на далекий приціл. Статтями в Культурі, конференціями... То Центрівські зустрічі

був великий ум, досі ще не повністю оцінений поляками. І він створив те, що завдяки йому змінився клімат польсько-українських стосунків. Потім «Солідарність» перейняла ту програму, польська опозиція, а потім уже всі польські уряди після упадку імперії. Я присвятив фактично моє життя тій справі. І вдалося нам так, що сьогодні найкращі взаємини між Польщею та Україною протягом цілої історії. Бо то все була взаємна ненависть, взаємні морди. Тепер маємо зовсім інші стосунки. Я ще виступив з такою ініціативою, щоб створити польсько-український університет в Любліні. А в 2012 році будуть європейські змагання. Може розвинутися на тому тлі певний поступ, якщо йдеться про комунікацію. Є проект такий, щоб з Перемишля до Львова була побудована нормальна колія. Скінчити з цими широкими коліями, а перейти на європейські розміри. Може, щось з цього вийде. В кожному разі варто для цього працювати. І вам всім, хто цим займається, раджу йти в тому напрямі. А, може, нам вдасться проти того вибуху російського шовінізму у війні з Грузією, може, нам вдасться створити таку унію, яку Саркозі на півдні створив — південноєвропейську. Я є за тим, щоб створити унію балтійських народів, Польщі, України, Грузії. З Молдовою тяжче, бо Путін відчув (шпіони доносять, теж мусять на хліб заробляти і щось робити), це і тепер Молдова є під тиском. Воронін є під тиском і йому погрожують, що якщо він піде разом з Україною, то його викинуть просто. Там є справа Придністров’я дуже складна. Але я думаю, що ми є на добрій дорозі. Це все.

Як бути космополітом

Дискусія Запитання: чи була подібна до української білоруська еміграція? Б.О.: Еміграція білоруська була, навіть є. Але проблема з нею та, що білоруська нація, порівняно навіть з українською, є спізненою нацією. Можливо, що їх геополітичне положення є таке, що між Росією і Україною без виходу на море... якби Україна не мала доступу до Чорного моря, то було б гірше... але ми його маємо. І це те, що ми мали зв’язок і з грецькою культурою, і з Візантією, і з турками різні взаємини, але то дало інші наслідки. Інший тип взаємин також з Польщею. Білоруси, власне, через те геополітичне положення не мали змоги розвинутися так, як це треба було. Крім цього вони були також під тим тиском Литви, яка їм відмовляла також, по сьогоднішній день відмовляє їм того... Литва колись була могутня, але у литвинів є очевидно залишки такого малого імперіалізму, і білоруси те відчувають. Як є конференції такі, як литвини виступають, то є аж іноді це важко переживати. Крім цього Білорусь сьогодні терпить від наслідків Другої світової війни. Через Білорусь йшли головні німецькі транспорти, на Білорусі концентрувався цілий партизанський рух — і комуністичний і не комуністичний. Білоруси мали величезні через це людські втрати. Та війна так там концентрувалася. Але з іншого боку, в них показалась така якась живучість і вітальність, бо по війні все ж таки там були спроби модернізації, виросли різні промисли. По сьогоднішній день білоруські трактори є кращими за російські. Білорусь їх продає на світових ринках. Гірше було з тими промислами, які були дуже модерні, але це було як в Радянському Союзі, де не було фінальної продукції, а було розподілено. Це було запорукою для Москви, щоб не відокремлювалися республіки. Тому ті білоруські промисли втратили частину партнерів. Чому та співпраця з Росією? Це зв’язано не з тим, що Лукашенко є дурак, ні. Він не є таким, він є Центрівські зустрічі

своєрідний такий, хлопський розум. Ми йдемо з москалями, але ми себе повністю не продаємо. Не можуть зробити тієї унії далі і, мабуть, її ніколи не буде. Але ті втрати були неспівмірні з іншими республіками і це геополітичне положення. Запитання: Ви багато писали про СРСР. Якими були Ваші враження про нього? Б.О.: Я ніколи не був в Радянському Союзі. Я приїхав до Києва у 1990 р. Я нічим не був заскочений. Ні тим, що переважає розмовна російська мова. Я писав про все це постійно. Я приїхав так, як додому. Як чоловік займається постійно однією тематикою, то він зростає з цим. Все було так, як я писав. Мені давали почесний докторат в Донецьку. ...Мушу вам сказати, що Донецьк мені дуже подобається, то ладне місто, широкі вулиці... Я думав, що то щось таке задимлене, а то є широкі алеї і т.д. І олігархи. Ми мали там конференцію україністів кілька років тому. Я йшов з університету до готелю. Там треба було пройтися коло клубу «Шахтаря», то є футбольна команда Ахметова. Я там зупинився. А там вийшла шикарно одягнена жінка, а я без краватки. Вона мені каже: «Я вас так без галстука не могу пустить. — Я не собираюсь к вам. — А это другое дело». Думаю, там має якийсь прийом бути. Я сів там у бістро поруч і чекаю. За дві години як починають приїздити машини, то мерседес, по-моєму, була найменша машина, а то іномарки такі найдорожчі. Висідають дами елегантно одягнені, мужчини в смокінгах. Чисто Чикаго 1930-х років. Так що то є своєрідний світ. Я не боюся того, що вони пішли б з Москвою. Ні. Вони гроші роблять для себе, а не для Москви. І частина, я чув, дають також і на мистецтво, і на науку. Хай дають більше. Запитання: Скажіть, будь ласка, Ви згадували, що були знайомі з Іваном Лисяком-Рудницьким. А чи можете сказати, як відбувалося знайомство таких людей, де вони зустрічалися?

Дискусія

Б.О.: Я вже говорив, що було з двісті українських студентів під час війни в Берліні. Ми створили тоді з Іваном ЛисякомРудницьким і кількома іншими нову студентську організацію «Мазепинець». Займалися такими історіями, як відчити на тему історії України. Наприклад, я займався стосунками польськоукраїнськими. Друга справа — німецько-українських взаємин. Була така історія, що помер один з колишніх амбасадорів українських у Берліні. Він був єврейського походження. Ми зробили досить урочисте засідання нашої університетської організації, пригадуючи його заслуги. Це було доволі ризиковано. Так що ми такі речі робили. А потім наші дороги розійшлися. ЛисякРудницький поїхав до Америки, був у Вашингтоні, Філадельфії. На жаль, він передчасно помер. Для мене це була велика втрата. Були також комічні речі. Ми його називали «мамин синок». Він був так під впливом своєї могутньої мами — Мілени Рудницької, дуже красивої мами. Взагалі родина Рудницьких то було щось: то була Мілена, то був Михайло Рудницький, професор англістики і франзуцької літератури у Львівському університеті. Як Іван приїхав до Львова його відвідати в 60-х роках, то вуйко на питання про те, як живеться, казав: «Та я не знаю; я не змінив свого стилю життя, я щодня о 5-й годині йду на каву до «Жоржа»» (його вже не існувало, був «Інтурист», а для того він лишався «Жоржем»). Він був досить впертий. Значить, всі Рудницькі були страшенно вперті. Іван також. А ще був Антін Рудницький, музиколог. Це був єврейсько-український рід; може, тому такий здібний. Потім у Берліні мати не витримала тих бомб, що падали, і переїхала до Праги. Він там також поїхав. Далі він студіював на Празькому, а не на Берлінському університеті. Я там іноді приїздив. Вони мешкали на Віноградах, там, де радіостанція «Свобода» тепер. Пригадую, він там розбудував добрі взаємини з молодими чехами. Перед тим, як я приїхав, він запросив там кількох братів Льохковиців. Той Льохковіц потім був ректором університету в Мюнхені. Його брат є філософом десь в Америці. І така дискусія була, ті чехи казали, скінчиться війна, буде Європейський Союз, і столицею того Союзу буде Прага. Я дозволив Центрівські зустрічі

собі сказати скептичну заувагу, що не знати як Москва на то зреагує, бо вона буде також щось мати до сказання. Очевидно, що Москва не погодилася. То цікаво з чехами. Я активно займаюся чеськими справами. Зокрема, як тоді була чеська весна, Празька весна, росіяни програли. Фантастично. Як можна програти орієнтацію народу, який був від давніх часів русофільським? Ніхто не був такими русофілами, як чехи. Партії були проросійські. Хотіли, щоб з Праги був створений другий комуністичний осередок. Росіяни не були приготовлені на те, що чехи зроблять таку Празьку весну. І змушені були її придушити, бо боялися, що як не вдарять, то може бути нейтральна Чехословакія, яка може нав’язати стосунки з нейтральною Австрією і продовження до Швейцарії, і створиться такий пояс, з яким Москва не дасть собі ради. Але Москва втратила надійного союзника. Сього дня для празьких політиків Москва не існує, лише як торговельний партнер і більше нічого. Вони хотіли якось разом згадати Празьку весну, але чехи то відкинули. Запитання: Пане Богдане, Ви говорили про Берлін. Чи був Західний Берлін космополітичним містом? Б.О.: Так. Це було відмінне місто, як Західна Німеччина. Була окупаційна система альянтів. На чолі тоді стояли колишні емігранти. Як я познайомився з Вілі Брандтом, то він був норвезьким офіцером, в норвезькому мундирі. Головним бурмістром Ройтером, який прийшов з еміграції також, був раніше в Туреччині, професором. Так що на чолі міста стояли колишні емігранти. І атмосфера була така, то не було німецьке. Була така космополітична. То, на жаль, зникло, як відійшли альянти, як прийшла та затухла бюрократія з Бонн, то змінилося все. Бонн був провінційним містом, столиця, але провінція. А Берлін був метрополією власне такою, як собі такі люди, як я, вимріювали. Зараз Берлін є нудний, нічого там не діється. Також у мистецтві не дуже. Був мій колишній приятель Гюнтер Грасс, з яким

Дискусія

я розійшовся потім, але так то є. То вже запізно, але я волів би сьогодні жити в Нью-Йорку. Міняється атмосфера. В Берліні атмосфера змінилася на гірше. Запитання: А в Києві б змогли жити? Б.О.: Так, Київ є гарне місто. Я одразу закохався в нього. Як я побачив, як їдеться пополудні з аеропорту і перед мостом, ті пагорби частиною пригадують Рим. Мені Київ більше подобається, ніж Рим. ...На Криму б я теж жив. Маю вам сказати таку історію. Як пішов я до Бахчисараю, а там сиділи дві молоді татарки, білети продавали. Одна каже: «Чи можу у вас щось запитати? Скільки у Вас жінок? — Я кажу: одна. — Одна? А то не нудно? — Ну часами нудно. — То візьміть собі нас двох, будете мати три. — Я кажу: Дівчинко, я собі з однією не можу собі дати раду, а з трьома я би пропав». Але вони хотіли їхати, щоби тільки виїхати. Запитання: Пане професоре, чи погодилися б Ви з тезою, що космополітизм більшості родин української інтелігенції мав своїм наслідком проблему з національною ідентичністю її нащадків? Б.О.: Держава потребує відданих патріотів, а з тим космополітизмом є вже така історія непевна. Космополітами можуть бути люди політично незалежні, незв’язані з партіями. Я раз попав в партію, але потім мені відхотілося. Але не в комуністичну. Я мав симпатію до партії УРДП Івана Багряного. Це були східняки. Я був там одинокий західняк, але я це навмисно зробив, щоб їх притягати до Заходу. Частиною мені то вдалося, але космополітизм... я б не сказав, що це є люксус, але до певної міри так. В мене так життя склалося, умовини, що я фактично, може, це і зле є, що я не мав родинного гнізда, до якого б я міг вернутися. Коломия — це був більше міт, чим дійсність. Бо коли в 20-х Центрівські зустрічі

роках батька викинули звідти поляки, то нелегко там було їздити. Учителі мали колосально мало грошей. Щоб поїхати до Коломиї, то не можна було собі таке дозволити, задалеко було. Це одне. Друге, через ті мої такі переміщення з однієї культури до іншої, потім ще Швейцарія і Китай, і Америка... Я дуже був і досі є зв’язаний з Америкою. Тепер як поїду до Нью-Йорку, то відпочину, бо то є дійсно відкрите місто для таких, як я. Я люблю Нью-Йорк. До речі, мушу вам розказати таку історію. Раз я вирішив поїхати до Гарлему. Таксівкар каже, що я вас завезу, але не гарантую, що я вас вивезу звідти. Я входжу там до такого мюзікхолу, а там може п’ятсот негрів танцюють. Я подивився, а я дуже любив танцювати (і не зле, здається, танцював). Дивлюся, така одна танцює дуже добре, я попросив її до танцю, і ми почали танцювати. І танцювали так, що цілий зал нам почав бити браво. І тоді я почувався в Гарлемі дуже добре. Гірше я почувався, як пішов до негритянського бардака, щоб подивитися, як то є там у них. А там такі жінки були так колосальні, що не можна було їх навіть обійняти. Як в якомусь сюрреалістичному фільмі. Величезні такі тіла чорні, такі червоні вуста. Загалом було добре. Але потім я уже не їздив так часто до Гарлему. Однак раз...то страшне як багато там є аналфабетів в таксі, що не знають міста... я раз мав зустрітися з Бжезинським. Кажу тому, що в таксі, 46 вулиця, це коло ООН, а той мене завіз на 46 вулицю в Гарлемі. То вже було запізно, щоб встигнути на зустріч. Тоді був шефом польської Вільної Європи Ян Новак, який жив коло Вашингтону, і ми вмовилися, що я приїду там до них. Я беру таксі, він їде, їде, а вже в іншому штаті, а він знову їде-їде-їде і приїхав в якийсь воєнний табір, таємний такий. Тут вилетіли ті з пістолетами до мене, думали, що шпіон якийсь. Ми їдем, їдем, а там уже замість 9 — 45 доларів я проїздив. Я йому кажу: «а де ми є? — Я не знаю, де ми є. Висідайте», — каже до мене. А то вже ніч темна. То я висів, а він від’їхав, не взявши грошей, і лишив мене на вулиці. Я собі думаю, що буду робити. Підійшов до телефонічної будки. Телефоную до них. Питають, чи я щось бачу, кажу — вежа,

Дискусія

якийсь костел. То каже, то ви вже недалеко. І дійсно, то було недалеко, десь із 50 км. Так що такі бувають історії також. Є багато аналфабетів-водіїв. То є зв’язане з тим, що ринок праці є такий, кожен може собі зареєструвати таксі і возити так, як ото возили мене. Ось і все. Олена Бетлій. Дякуємо пану професору за лекцію і бесіду. За доданий нам життєвий оптимізм, якого нам тут насправді бракує. Ми надто любимо тут скиглити про те, що і те не так, і те не так. Маємо робити свою справу якісно і вчасно. І на кожного з нас будуть чекати свої великі пригоди і цікаве життя. Дякую. Б.О.: Дайте лапку. Бажаю успіхів у житті!

Центрівські зустрічі

Вальтер Беньямін та його час Презентація та обговорення книжки Володимира Єрмоленка «Оповідач і філософ. Вальтер Беньямін та його час». — Київ, «Критика», 2011. Олена Бетлій. Добрий вечір, шановні гості, дорогі колеги й друзі! Дозвольте представити учасників заходу. Це — автор Володимир Єрмоленко та диспутанти: Вадим Менжулін, Тарас Лютий, Олександр Івашина і Володимир Артюх. Зрозуміло, ми розраховуємо, що ви всі будете брати участь у дискусії і зможете поставити питання, поділитися власними враженнями з приводу всього того, що ви вже зараз почуєте. Сьогодні ми будемо говорити про цікаву книжку, яка щойно вийшла з друкарні, яку, можливо, хтось із вас встиг придбати ще у Львові, де вона була презентована на Форумі видавців. Тих, хто вже встиг погортати чи прочитати її, можна привітати із тим, що вже до дискусії склали про неї принаймні якісь найперші враження. Перші враження, звичайно, є доволі позитивними, і справді хочеться одразу, знаєте, розпочати з того, що привітати Володю з виходом цієї книжки, тому що книжку чекали всі дуже довго. Ми ще рік тому з Анею Крикун запланували презентацію цієї книжки в Центрі польських і європейських студій, єдине, що це не

Центрівські зустрічі

відбулося в жовтні 2010, але відбувається в жовтні 2011, слава Богу, що не в жовтні 2012. Вітаю з тим, що книжка вже є! Володимир Єрмоленко. У жовтні 2012 хто знає, чи буде цей світ існувати… О. Б. Знаєте, книжка привертає увагу насамперед тим, що це неймовірно цікава, глибока біографія цілої епохи, біографія епохи, яка накладається, звичайно, на біографію героя — основного героя цієї книжки Вальтера Беньяміна, але вона радше й вихлюпується за ці хронологічні межі, зумовлені власне життям самого Вальтера Беньяміна. А тепер слово авторові для представлення основних позицій або введення нас в контекст самої книжки. В. Є. Дякую дуже. Олена Бетлій сьогодні буде модератором, але ми чекаємо ще Андрія Мокроусова, і в мене таке враження, що він буде постмодератором… По-перше, я дуже вдячний, що ви всі прийшли. Я, чесно кажучи, цього не чекав і дуже вдячний, що ви присвятили час книжці… Скажу буквально кілька слів про її історію, бо власне ідея написати книжку про Беньяміна — це якесь логічне завершення, продовження мого інтересу до таких парадоксальних авторів, до авторів, яких неможливо звести до якоїсь однієї структури, до якоїсь однієї схеми. Беньямін — це філософ, якого, щоправда, не так часто вивчають в історії філософії. Це людина, яка намагається робити філософську кар’єру, яка має філософську освіту, слухає неокантіанців у Фрайбурзі і так далі. Але це певний fail епічної кар’єри, тобто… університетської, академічної кар’єри, і можливо, fail свідомий, бо він постійно говорить про якісь обмеження, про межі цієї академічної кар’єри. Ця людина водночас — критик, людина, яка пише якісь невеликі тексти або не тільки великі тексти, а якісь часом також дуже короткі тексти, часто афористичні, наприклад «Вулиця з однобічним рухом». Або людина, яка пише дуже багато рецензій і думок про інші книжки, про інших персонажів, про інших людей в Die Literarische Welt та в інших журналах. Це — історик, автор «Короткої історії фотографії». Чи людина, яка пише великий твір всього життя — це так званий «Твір про пасажі» — Das Passagen-Werk,

Вальтер Беньямін та його час

який так і не завершився. Але це спроба написати історію всієї епохи або усього ХІХ ст. через призму одного-єдиного факту — народження на початку XIX ст. архітектури паризьких пасажів — архітектури зі скла і заліза. Це — поет, людина, яка пише сонети, це письменник-мемуарист, людина, яка захоплюється Прустом, перекладає Пруста і пише деякі тексти під його впливом. До певної міри це — перекладач, який перекладає Пруста Бодлера, Бальзака, загалом багато перекладає з французької. Це — певне вікно у французьку літературу, вікно у німецьку культуру. Це — урбаніст, це дослідник історії міста. Тобто це людина, в якій живе дуже багато різних «людей», в якій є певна мозаїка, яку складно якось класифікувати. Ця мозаїка продовжується на рівні ідей та ідеологем, бо, з одного боку, Беньямін — це лівий філософ, марксист, він часто себе на певному етапі життя визначає як матеріаліста, але матеріаліста дуже сумнівного з позицій класичного марксизму… Але з іншого боку, це людина, яка спілкується з авторами абсолютно іншого флангу, на кшталт Шестова чи Гофмансталя, чи Ґершома Шолєма. Двоє найбільших його друзів — це Бертольд Брехт і Ґершом Шолєм — люди, яких дуже складно насправді порівняти, складно співставити. Беньямін — це людина, яка починає свою кар’єру з дисертації про німецький романтизм, і там тема звучить як-от, скажімо, месіанізм у романтизмі. Але з іншого боку — це лівий критик. Ця книжка починається з такого собі есею про персонажів Вальтера Беньяміна, доволі старого мого есею, 2003 року, але я почав саме так, щоб унаочнити цю множинність поглядів — не тільки множинність життєву, а й множинність певних перспектив погляду. Я там говорю про персонажа — такого, як колекціонер, фланер, оповідач. Тобто про різні техніки погляду, а не тільки про різні ідеї чи професії. Але окрім цього, далі я намагаюся цю мозаїку нібито розширити. І взагалі ця книга недарма називається «Вальтер Беньямін та його час», бо це книга, де оця мозаїчність Беньяміна намагається іти далі і показати якусь мозаїчність часу, мозаїчність самої епохи. Там багато персонажів обговорюються або детально, або хоч би так, побіжно: це й Пруст, Центрівські зустрічі

і Фройд, і Ґьоте, і Бодлер — люди, які вплинули на Беньяміна, чиє мислення було дуже важливим для нього. Звичайно, і сюрреалізм, Бретон, Арагон і так далі. Але з іншого боку, є ця лінія, про яку мені йдеться, яка мені здається дуже важливою: попри таку мозаїчність, попри цей рух, попри постійне змішування, попри цю, якщо сказати мовою Дерріда, dіssémination, тобто це розсіювання, Беньямін — це людина, яка до певної міри намагається шукати того, що є унікальним, того, що є незамінним, сингулярним, того, що є певним топосом, який звідний не можна звести до іншого топосу. І недарма я тут намагаюся приділити увагу таким поняттям Беньяміна, як-от: аура, яке він визначає як явлення далечини, певна думка про те, що у сучасному світі ми намагаємося речі, або людей, або тексти до себе якнайбільше наблизити, але речі завжди зберігають свою далекість від нас, вони завжди зберігають якийсь такий статус, до якого треба йти, йти довго, у певній подорожі. Це також тема оповіді, недарма тут оповідач заявлений, у цьому тексті, бо я намагаюся показати… взагалі вхопитися за цю думку Беньяміна, що оповідання, оповідь, storytelling, епічна оповідь — це передовсім здатність обмінюватися досвідами. Це певна здатність хоча б на мить, хоча б на якийсь маленький проміжок часу подивитися на життя з перспективи досвіду іншої людини. Можливо, зробити такий жест розуміння множинності точок перспективи на якийсь космос, на якесь життя. Нарешті, констеляція — теж дуже важливе поняття, яке я просто хотів би закинути (зараз, можливо, ми їх обговоримо). Це поняття, яке, можливо, має якість постмодерні конотації вже зараз. Тобто ідея констеляції як сузір’я, ідея того, що ми просто об’єднуємо якісь дискретні речі, змішуємо їх в якусь сукупність. У Беньяміна є ця думка, що першим знаком людини, першим її способом запровадження знаків у суспільство є передовсім сузір’я, коли вона вперше дивиться на небо і проводить якісь лінії між зірками, і це — перший знак, це перший хід до письма. Але у Беньяміна все ж лишається думка, що, попри об’єднання, це певний конструктивізм: ми об’єднуємо дискретне, але

Вальтер Беньямін та його час

водночас це дискретне, ці топоси — це якісь незамінності, незмінності, ці зорі, які існують, вони не залишаються рівними собі, вони залишаються у своїх якихось топосах. Отже, маємо оці два моменти: з одного боку, отакий розсіювальний момент, а з іншого — цей момент намагання зберігати якісь топоси, якісь індивідуальності речей — саме він, можливо, найбільше мені цікавий в цій книжці… і на цьому я б зупинився, зробивши такий короткий вступ. О. Б. Думаю, що далі ми підемо тим шляхом, що я попрошу кожного з диспутантів висловитися, оскільки книжка була вами прочитана. Я не буду ставити на даний момент жодних питань, оскільки, знову ж таки, тут стільки всього зачеплено в цій книзі, що, я думаю, для кожного з вас вона звучить в якийсь інших спосіб. Будь ласка, пане Олександре. Олександр Івашина. Давайте… Дивно, що вдалося зібрати аудиторію на Вальтера Беньяміна … В. Є. Це на вас, на вас… О. І. Ні, я кажу, що це все-таки hommage Вальтеру Беньяміну: вільні люди, які витрачають свій вільний час на те, щоб слухати про Вальтера Беньяміна. Це дивно в часи, я не знаю, Януковича, це надзвичайно хвилює, я б сказав. Мабуть, сам Вальтер Беньямін страшенно здивувався б, якби знав, що в Україні ним цікавляться і збирають таку аудиторію. Не знаю, чи писав він щось про Україну? В. Є. Він міг би тут опинитися. О. І. Взагалі я, коли беру книгу, першим чином дивлюсь, чи є малюнки, а там, як виявилося, просто чудові світлини — це завдяки пану Мокроусову просто можна дивитись самі світлини й насолоджуватись, тому що більшість з них я не бачив, хоча мав би бачити. І це чудово, так що тільки за малюнки можна брати цю книгу до рук, хто не любить читати, звичайно. Приємно було одразу побачити своє ім’я в подяках, і хоча я скажу, що жанр подяки все-таки найвище звучить у пана Гумбрехта, Володимиру ще можна тут якось піднімати свої ресурси, але, мені здається, подяка — це радше відчуття того, в мене особисто, що Центрівські зустрічі

ми пов’язані якимось живильними струнами життя, «це звідси я»… Мені здається, що обговорення цієї книги, дискусія, навряд чи в такій аудиторії відбудеться, вона навряд чи можлива, хоча все буває. Але її, звісно, варто брати десь на самотині, як я десь вчора ввечері, сідати і розмірковувати над цими речами. От мені здається, що наше зібрання в якійсь мірі — і з цього починав Володимир — воно вже мертве. В. Є. Я з цього починав? О. І. Ну ви сказали про катастрофу 2012-го, а тут катастрофа цих зібрань: вони вже мертві, їх важко дуже оживити. І вони мертві в річищі Беньяміна, тому що те, що зараз відбувається, — воно вже за мільйони років від нас. Скажу зразу те, чим я би хотів закінчити: мені здається, що оті звістки про цю подію, які, можливо, залишаться, вони будуть відсилати до якогось анонімного досвіду, яким ми скажемо: «Боже, а це ж ми, могилянці, збиралися тут, і в принципі ж, непогано було», — це вже буде щось, що буде знаком добротної якості Єрмоленка-Беньяміна, ой, Беньяміна-Єрмоленка. В. Є. Івашина на першому місці… О. І. Тобто ми, мені здається, збираємося тому, що це hommage такій події, як Вальтер Беньямін в лапках, тобто це щось важливе, і важливе, я зараз скажу, як я розумію цю… тобто це наше зібрання може бути цікавим, нецікавим, рутинним, механічним, може бути à la comme il faut — як це повинно бути… Але це зовсім не значить, що потрібно яйця розкидати чи помідори. Тому що зараз людей життя розпорошує, і свій вільний час вони витрачають десь поодинці, наодинці з якимись цікавими, які їм видаються, ці речі, цікавими. І коли ми збираємося, витрачаємо свій вільний час ось на Беньяміна — це вже щось. Я знаю, коли збираються соціальні активісти, вони готові до якихось соціальних дій. А ми тут маємо зовсім іншу ситуацію. Тобто тут, як мені здається, зібрались люди — це я вже кажу про «ми» — в яких є якийсь інтелектуальний скепсис, інтелектуальний скепсис не всеохоплюючого такого характеру, але скепсис як до будь-якої влади, так і до будь-яких альтернативних спроб

Вальтер Беньямін та його час

заміни цієї влади. І це також якось хвилює, якось хочеться сюди зайти. Взагалі, як казав Вадим перед цим (я його зараз ось викажу), що тут він уже бувалий, і все бачив, і такі речі його не здивують. Ми тут дійсно всі трішечки циніки. Так, ми бачили безліч речей, на безлічі речей сиділи, здивувати нас чимось важко, особливо такими наперед мертвими подіями. Але коли ти сидиш і бачиш знайомі тобі обличчя, більшість знайомих облич, мало того, це доброзичливі обличчя; і коли ти пам’ятаєш якісь попередні зустрічі, які занадто були соціально-політично ангажовані, де ненависть палала — і ти розумієш, що цієї ненависті зараз вистачає в нашій країні. І така доброзичлива аудиторія, вона також робить поштовх в руслі до Беньяміна. Мені здається, цими пристрастями ми вже трішечки нагадуємо Веймарську республіку в очікуванні катастрофи. Тобто не дай Бог, звичайно, але… їм, ясна річ, було гірше. Але ми також очікуємо, що, не дай Бог, в нас також вийде якась авторитарна держава à la Росія чи Казахстан. Звідси зрозуміло, що люди, оті соціальні активісти і просто інституційні діячі, які роблять все, щоб цього не сталося, ми, коли ситуативно включаємося в такі речі, намагаємося цю катастрофу попередити. Тобто катастрофу, про яку постійно говорив Беньямін. Але одночасно ми все-таки, мені здається, ближче до позиції приятеля — це я вичитав уже у Володі, що це був приятель Беньяміна, я маю на увазі Кракауера, який говорив, що ми радше в очікуванні: ми нагадуємо тих людей, які очікують. Мабуть, ближче це мені: які все-таки очікують. Та в нас є надія на краще, дійсно, і ця надія пов’язана все-таки з недопущенням катастрофи. Мені здається, Вальтер Беньямін є знаком можливості такої катастрофи, і про це свідчить не тільки його випадкове самогубство, ви знаєте, що день раніше-день пізніше — і він би залишився живий. Він є свідком катастрофи (в його розумінні катастрофи) доти, поки ми будемо розмірковувати над цим світом, над нашою країною в річищі його думок. Доти він буде свідком цієї катастрофи. Мені здається, чудово те, що Володимир в своїй книзі якось акцентує ті речі, мені так видалося, насамперед, які роблять Беньяміна нашим віртуальним Центрівські зустрічі

співучасником, співжителем. Спробувати можна було б переспівати якісь мотиви, які можна знайти у Володимира. Історія насправді завжди в катастрофі, і це може лякати в нас якихось там латентних буржуа або інтелектуальних робітників. Ми ніколи не бачимо всієї реальності, ми дійсно бачимо цей світ в уламках, якихось фрагментах, і потрібно рухатись поверхнею цього світу і бачити якісь такі речі, на які інші, можливо, не звертають увагу, які вважають неприкметними. Уважно придивлятися до якихось екзотичних монад цього світу і пам’ятати, що ми дійсно завжди перед руїнами. Тобто так само, як наше зібрання — це зібрання, яке вже мертве по-своєму, воно радше буде колись відсилати до якоїсь анонімної спільноти, яка, можливо, утворюється… Але, фактично, ми можемо — і воно нас позиціонує як майбутніх, можливо, своєрідних таких спостерігачів, лахмітників, які якось опиняються перед цією подією в тому числі. Мені якось були дуже до душі слова Ґьоте, які вирвав з контексту Володимир, що ми живемо в світі, який вже є своїми феноменами одночасно теорією. Це вже теорія, і треба уважно придивитися до того, зосередитися, до уламків цього світу. Мені близька ідея Ігоря Павловича Смирнова, який твердив, що оця компанія 20х, 30-х, 50-х років німецьких дослідників — це були, можливо, єдині люди в ХХ столітті, які ще вірили, що ідеї можуть врятувати світ. Ідеї можуть врятувати світ — і я ще трішечки в це вірю, я ще не такий цинік… Тобто рятують світ не тільки економіка, не тільки інституції, але вони у тому числі, але тут важливими є ідеї, які можуть врятувати світ. Чисто так анонімно, детально зараз я спробував для себе якось спрогнозувати, а як би Беньямін, наприклад, проаналізував оцю кричалку: «Дякуємо жителям…» — далі ви в курсі. Тому що зараз це поверхнева річ, на яку, здавалось би, не потрібно звертати увагу. В. Є. Він би «Донбас» замінив на «Ельзас». О. І. Здавалось би, про неї постійно пишуть як про кричалку, яка є ксенофобською, скажімо, яка хоче роз’єднати світи. Звичайно, завжди йде така символічна боротьба за семантичне наповнення якихось речей, які стали прикметами цього часу. Але

Вальтер Беньямін та його час

мені здається, що вона — це радше таке своєрідне дидактичне послання, можливо, навіть як те, що там ультрас вважали як значення цієї речівки. Це одне. Але це така дидактична електоральна пересторога про те, що будьте уважними, і можливо, вибори ще можуть щось змінити. Ця електоральна пересторога нагадує друга Кракауера з його ідеєю орнаменту. Ця речівка — звісно, всі про неї говорять зараз. Є речі, які сильніші за нашу аудиторію, за розмірковування цієї аудиторії, і творять їх якісь спільноти, здавалось би, ультрас якісь. Тобто ці речі сильніші своїм впливом, хоча по-різному намагаються показати, в чому цей вплив. І останнє, що я також знайшов у Володимира, — це те, що цей вир уламків, оця катастрофа, в якій ми знаходимося і власне можемо перетворитися навіть в реальному якомусь вимірі, не дай Бог, ця катастрофа, цей вир речей, який не має центру, перекладається чи пишеться Беньяміном словом «Strudel». Цей вир-штрудель — маєте зразу зовсім інші асоціації… І от мені здається, що Беньямін все-таки не тільки катастрофічний: він в свій час сміявся над Юнгером, коли той містично пропагував війну — хоча те, що він пропонував, громадянську війну — мається на увазі, війну класів, я нічого хорошого в цьому не бачу. Беньямін, якщо його читати буквально, він такий небезпечний, як і Ніцше. Але штрудель — це все-таки щось інтимне, і я тут згадую історію-анекдот про Беньяміна, коли він сам про себе написав, що в кав’ярні Deux Magots в Парижі він намалював діаграму свого життя, діаграму того, як люди збираються, точніше, як в його житті люди об’єдналися один з одним: «Я зустрів цю людину через цю, а ось цю через цю», — і коли він побачив, як в його житті люди поєднуються один з одним, він зрозумів, що «Боже, я розумію таємницю свого життя». Найстрашніше, що він пізніше цю серветку загубив і так забув цю таємницю. Але мені здається, що навіть саме слово «штрудель» говорить про те, що наше життя, цей вир уламків, які ми хочемо якось врятувати і для себе, і, можливо, на рівні суспільства — це наше життя також нагадує оцей листковий пиріг, який можна розтовкти до надзвичайно тонких пластів поверхні. І дуже важливо, мабуть, Центрівські зустрічі

щоб я міг, куштуючи цей пиріг, в час, коли я його печу, оцей пиріг свого життя, я міг сказати: «Слава Богу, я хотів саме цього смаку, я хотів спекти чи радше я хотіла спекти саме такий пиріг свого життя. Вибачаюсь, що забрав багато часу, але, можливо, щось провокативне ви почули. О. Б. Видається, що Володя дуже добре реконструював цю серветку. Він контекстуалізував усе, що можна було контекстуалізувати: зв’язки, оточення, контекст — до-контекст, після-, про це, я думаю, також будемо говорити. Тарасе, будь ласка. Тарас Лютий. Може, тут, розумієш, Олено, щоб продовжувати кантівське питання: на що я можу сподіватися — вже не на те, щоб говорити перед своїми вчителями. Я так зручно і затишно сиджу між своїми вчителями — ось спочатку один говорив, тепер мусить і інший сказати. О. І. Не тільки вчителями, ще й колегами. О. Б. Як складно модерувати, коли збирається стільки чоловіків! Вадим Менжулін. Все-таки пан Івашина подав мені пас, я мушу якось відповісти... О. І. Тільки в межах комільфо. В. М. В межах Беньяміна навіть. Мені здається, що випадок з цитуванням нашої розмови — це випадок ігнорування такого великого відкриття Вальтера Беньяміна — відкриття про те, що світ треба, бажано розглядати в контексті аури. Мені здається, що у випадку цієї розмови був схоплений якийсь слід і не врахована аура власне розмови, але я б не хотів зараз вдаватися в ауру, за якою я говорив цю фразу... Це просто вже окремі речі. Передусім я б хотів розповісти таку страшну історію: тиждень тому Володимир Анатолійович запропонував мені виступити на цій презентації… О. І. Ви ауру перекажіть. В. М. Ну, це пізніше, окремо, може, десь там, в коридорі... Запропонував, дав книжку і одразу зробив мені дуже якось сумно, тому що суворо попередив, незважаючи на те, що я був навіть колись вчителем, попередив, що ні в якому разі не може

Вальтер Беньямін та його час

бути ніяких оцих «одобрямс», якихось панегіриків, «гарна книжка», що це має бути серйозна дискусія з гострими питаннями і так далі. Я, чесно кажучи, після цього засумував, тому що ж питання взагалі стояло так, що треба читати всю книжку, знаєте, все ж таки це не завжди вдається так швидко, особливо книжки колег... О. І. Особливо ще живих... В. М. Були величезні проблеми, і я навіть так от якось збирався це відтермінувати, може, там, захворіти... Але раптом пощастило, абсолютно таке диво: я відкрив першу сторінку... О. І. І побачив себе. В. М. І побачив перші слова цієї книжки — ні, себе я пізніше побачив — перші слова книжки, вони в перекладі будуть так: «Мислити — це означає дякувати». І все, я зрозумів: якщо вже автор дозволяє мислити мені про його книжку, то він автоматично дозволяє мені і дякувати. В. Є. Я точно не дозволяв мислити про книжку! В. М. Тим не менш, доведеться. Я хотів би подякувати, передусім, за запрошення організаторам заходу, подякувати хотів би видавництву «Критика» та особисто пану Андрію Мокроусову за видання цієї книжки. Уже казав пан Івашина, дуже класно видана, підбірка фотографій — це просто супер. Дуже приємно читати. Навіть якщо брати поліграфію, мені здається, це — не шедевр, а витвір книговидавничого мистецтва точно. І, звичайно ж, хотів би я подякувати пану Володимиру за дійсно дуже цікаву книжку... В. Є. Нема за що. В. М. ...яку я все-таки дійсно прочитав, і без напруги, а навпаки, легко, захоплююче, на одному диханні — це прекрасно, коли вдається, і це насправді не так часто буває. Мені здається, якщо без усяких якихось штучних прикрас, мені здається, це класний твір в жанрі інтелектуальної біографії, точніше, інтелектуальної історії, це я вже на своє переводжу трохи... Що стосується власне ідей книжки, які викликали в мене інтерес, можливо, деякі думки, які вже можуть бути предметом Центрівські зустрічі

для дискусії. Щодо інтересу: передусім, це співвідношення «світ–аура». Це, мені здається, дуже евристично насичена, незважаючи на те, що ніби на перший погляд звучить, як щось таке дуже поетичне, кінематографічне, іконічне, але мені здається, що я не готовий зараз розвивати цю тему, але мені здається, що ця пара «світ–аура» може стати важливою... О. І. Причому так в одне слово, як «Ізаура». В. М. ...може стати дуже непоганим інструментом в історикофілософському дослідженні. І мені дуже було приємно читати про автора і книжку того автора, якому, в принципі, симпатичні пошуки індивідуальної аури, це збігається з моїми інтересами біографічними, історією філософії. Мені дуже сподобалось те, що Беньямін шукав не стільки значення, скільки голос, не стільки смисл, скільки присутність. Це теж, мені здається, такі месиджі інтуїції, які не можуть дуже оживити історіографію в цілому і історіографію філософії зокрема, яка все ж таки тяжіє до якихось монументальних панорамних паноптикумів від Фалеса до Дерріда, де все розписано: епохи, школи, основні праці, другорядні праці і так далі. У зв’язку з цією проблемою, проблемою історіографії, мені здається, одне з таких питань, яке мене хвилювало з самого початку книжки (вдалося знайти певне, для себе принаймні, розв’язання) — це один з головних мотивів книжки, одне з головних відкриттів ще, як розумію, дисертації кандидатської — це теза про те, що Вальтер Беньямін — це представник антимодерного модерну. Мені здається, що трапилось щось подібне, і шановний автор про це говорить декілька разів у книжці, що насправді матеріал, Вальтер Беньямін, він все ж таки чинив опір взагалі вписуванням в якісь схеми, в якісь хронології, якісь місця, якісь часи. До речі, в мене питання: чи, може, точніше було б назвати книжку не «Вальтер Беньямін і його час», а «Вальтер Беньямін і його часи»? В. Є. В сенсі годинника? В. М. Ні, в сенсі часи історичні. В нього їх багато. Хоча це вже питання стилістики. Що стосується цього антимодерного модерну, мені здається (це моя, може, така реконструкція вже

Вальтер Беньямін та його час

психоаналітична, не знаю), що використовувалась ця схема «антимодерний модерн» у цілях «будівельних»: як є такий прилад чи інструмент будівництва — риштування — для того, щоб в принципі написати книжку про настільки мозаїчну постать, про настільки мозаїчну діяльність, треба було знайти якусь схему, в яку хоча б якось це вписати. Але, як мені здається, — і книжка це блискуче показує — взагалі основне досягнення книжки, основна ця ідея про те, що Вальтер Беньямін — це антимодерний модерніст, це, з одного боку, її основне відкриття, що він такий, а з другого боку, її основне відкриття, що далі вже користуватися цими термінами «модерн», «антимодерн» взагалі, в принципі, не варто. Якщо ми почнемо вже мислити про історію в такому ключі, як про неї мислив сам Беньямін, в ключі уламків, фрагментів, констеляцій, аур, якщо ми почнемо вже рухатися у напрямку мікроісторії — оці всі якісь формальності, які насправді над історією тяжіють через її дидактичний аспект, через її навчальний аспект: якось треба приходити в аудиторії, читати курс історії і треба його якось ділити на лекції: і буде спочатку якась така одна епоха, потім друга, потім третя, модерн, антимодерн — все це мені здається, в принципі, на такому рівні аналізу, на якому здійснена книжка, вже непотрібним, тому що насправді виявляється, що будь-який модерн містить в собі елементи антимодерну. І там, до речі, ж прекрасна цитати з самого Беньяміна, вона звучить приблизно так: «Ніде немає такого документу або свідчення культури, який не був би водночас документом або свідченням варварства». Так от, мені здається, ніколи ніде не буде такої епохи або постаті, яку не можна назвати водночас модерною або антимодерною. Автор знайшов вихід, вихід знайдений із цієї дилеми за допомогою Роляна Барта — мені це не дуже подобається, але це окремі наші з паном Мокроусовим дискусії. Думка Барта, яка проектується на Беньяміна — мені здається, вона проектується і на цю книжку, і на автора, і це взагалі може розглядатися як така геніальна максима, екзистенційна або історіографічна, про ар’єргардний авангард. Мені здається, тут якраз все точно, і це не передбачає якихось штучних історичних Центрівські зустрічі

конструкцій: от був чистий колись модерн, потім прийшов антимодерн... Дійсно, це геніальна, мені здається, думка Барта, і вона стосується Беньяміна, що є такі люди, які є ар’єргардними авангардистами, люди, які є спочатку авангардистами, тому що вони розуміють, що деякі речі померли, а з іншого боку — вони в ар’єргарді, тому що вони продовжують ці речі любити, ними цікавитися. Це, мені здається, дуже точно передає. Якщо є ще кілька хвилин, можна ще один сюжет, одна дискусійна тема, яка теж, мені здається, важлива, яка мене захопила і в позитивному плані, і викликала певні сумніви, — це така популяризація, властива Беньяміну, такого типу мислення, як мислення за аналогією. Це прекрасна абсолютно річ, і показана вона в різних аспектах, як ефектно працює, особливо на рівні цих нечуттєвих подібностей: коли деякі люди, як пише автор (дуже красива фраза), «для того, щоб прочитувати нечуттєві аналогії, потрібний дар». Мені здається, що у автора цієї книжки є такий дар, і там багато дуже цікавих аналогій зокрема і, можливо, вони одразу чуттям не надаються. Але цим даром, мені здається, треба користуватися обережно. В якому плані: в книжці показано, що таке мислення за аналогією зв’язує модерне мислення, раціональне, воно кидає міст в напрямок якихось архаїчних технік мислення: і магія, і астрологія, і фізіогноміка — усе це якимось чином дійсно цікавило Беньяміна через те, що такий зв’язок природний. І мені здалося, що там зроблений такий напад на позитивістську техніку мислення — є такий вираз, як «модерна логіка ідентичності». Тут є одна небезпека: таке мислення за аналогією, яке є насправді запереченням мислення аристотелівського, закону тотожності передусім за логікою — це мислення, з одного боку, дійсно об’єднує нас із міфом, з магією, з різними іншими домодерними цікавими речами, але також воно (треба враховувати це) об’єднує нас із божевіллям. Про це в книжці не говориться, і, мені здається, тут є певна межа, до якої ми можемо прославляти це аналогічне мислення, забуваючи про все ж таки досить, може, і нецікавий ригоризм формальної логіки. Мені здається, що тотожність і відмінність — це

Вальтер Беньямін та його час

все-таки два рівноправні аспекти людського мислення, і в такому плані вони і мусять співіснувати. Ну, це, мабуть, все. О. Б. Передаємо слово... Т. Л. Дякую, Олено. Я теж хотів би почати говорити про свої враження, які в мене викликало прочитання книги Володі Єрмоленка. Єдине, що мені здається, позитивним моментом став, власне кажучи, той приклад, який наводиться з Лукачем, який помітив, що сучасний роман демонструє своєрідну таку відчуженість і автора, і читача від того, що написано і що читається. Мені здається, Володя подолав цю відчуженість, яку зафіксовано Лукачем, і, як на мене, продемонстрував, що науковий твір може бути побудований як спеціальний наратив — не той наратив, який, скажімо, Ліотаром критикується стосовно доби модерну, а особлива оповідь. У нас створюється враження наукового роману, якщо так можна сказати. Знаєте, колись проводилися паралелі з приводу того, що «Феноменологію духа» Геґеля можна читати насправді як художній твір, як роман, навіть як «Одіссею» своєрідну, як одіссею духу. О. І. В якому головний герой помирає на самому початку. Т. Л. Можливо. Інший момент, через який відбувається входження в оцей інтелектуальний роман, науковий роман, який Володимир Єрмоленко демонструє, — це, власне, впровадження в передмові кількох понять… Тут одразу хочу сказати, що ми переважно з Володею спілкуємося через соціальну мережу Facebook… В. Є. Я взагалі вперше його бачу! Я не впевнений, що це Тарас! Т. Л. Так. І Володя любить гратися словами, і показує, які семантичні надбудови в цих словах, особливо якщо він переходить з однієї мови на іншу, він знаходить, і хоче цим поділитися з друзями в соціальних мережах. Я теж надибав на кілька, я зачепився чомусь (не знаю чому, пояснити не можу, можливо, це якийсь психоаналітичний фокус) за слово «культуртрегер». І почали в мене в голові крутитися різні терміни: чомусь «тригер» мені нагадало… Центрівські зустрічі

В. Є. Культуртрикстер. Т. Л. Власне через «тригер» я прийшов на трикстера. І зрозумів, що, книга читається як інтелектуальний роман, тому що головний герой, про якого йдеться в цьому романі, він і є своєрідним трикстером. Трикстер — такий мітологічний герой, який, по-перше, користується забороненими правилами, і завдяки користуванню цими правилами, він може переходити між реальностями, може долати різні перешкоди. Звідси доволі цікавою є винесений на початок книги парадокс, який Володимир називає антимодерним модерном. І виникає знову ж таки таке питання до Володимира: чи це справді парадокс, чи це антиномія, тому що Беньямін складає враження людини, яка могла поєднувати. Тобто це була, судячи з усього, доволі депресивна людина, з одного боку, а з іншого — людина, яка завжди могла собі давати раду в тому, щоби подолати всі ці депресії. І, власне кажучи, може, це не парадокс, може, це своєрідна антиномія, з якою просто в якийсь спосіб треба жити, і треба жити без сподівань на якісь хепі-енди. А можливо, бути таким кмітливим трикстером, аби вміти знаходити такі своєрідні пасажі, тобто такі ходи, в яких можна було б блукати між цими реальностями. І, власне кажучи, якщо говорити про Беньяміна, як називає його Володимир, як актора від філософії або своєрідного детектива, то, власне, поняття трикстера якраз і неабияк пасуватиме цьому визначенню. Мене одразу, знаєте, читаючи цей інтелектуальний роман, привабили ті ролі: Володимир актуалізує три головні, хоча пише, що вони не є вичерпними. Тобто під трикстера також підпадає цей фланер, тобто подорожній, який тиняється у просторі й часі, цей оповідач, який вербалізує певний досвід — не тільки той, який, скажімо, належить традиції модерну, але і містичний, і буденний досвід. Це і колекціонер — не просто такий скупердяй-злочинець, як у Фаулза, який колекціонує бодай навіть мертві душі, так би мовити, своєрідні, — а це той оповідач, який в цих історіях творить нові світи, починає творити нові світи. І звідси Володимир розгортає цікавий сюжет з приводу роботи Беньяміна і впроваджує цікаве поняття — пасаж. Я,

Вальтер Беньямін та його час

наприклад, не знайшов в книзі — одне тільки посилання знайшов на «Ритуали переходу», на Rites de passage, проте не знайшов імені винахідника, автора, який присвятив, власне, дослідження цим пасажам, ритуалам переходу — це ван Ґеннеп і слідом за ним Віктор Тернер, який дослідив образ людини, яка перебуває в цих пасажах: людина лімінального типу, людина, яка є непевним таким типом. І, власне, ця людина і є той суб’єкт переходу, якого намагається досліджувати спочатку Беньямін, а потім і Єрмоленко. І ця людина переходу... Мені спало на думку, що, фактично, досліджуючи певні архітектури рельєфу, архітектурний рельєф і топос сучасного міста, ми можемо бачити ці пасажі навіть і в українських містах: в Києві є два пасажі, і, можливо, тільки деякі з них без скляних цих перегородок, а одеський пасаж, наприклад, зберіг, так би мовити, оцю скляну перетинку. Потрапляючи, навіть просто йдучи гамірною вулицею, потрапляючи в ці пасажі, ми стаємо такими людьми переходу, оскільки з нашими рецепціями, з нашим внутрішнім психологічним і, можливо, соматичним виміром щось таке дивне відбувається. Нам одразу властиві якісь фантазми, якісь сновиддя наяву, і власне кажучи, це ті характеристики, як ван Ґеннеп і Тернер говорять про людину, яка вже ніби втратила якісь властивості, але ще не набула нових. І оце вивільнення себе від якихось своєрідних формальних зобов’язань, умовних детермінацій і дозволяє нам бути такими трикстерами, вільними істотами. І, власне, ще один момент, вірніше, момент після постулювання суб’єкта переходу. Я говорив про цю опозицію «оптимістичне — песимістичне»? Мені здається, що хай там як, Беньямін інспірував чимало моментів, які потім кристалізувалися у представників так званої критичної теорії, — Горкгаймера чи Адорно — саме вони зависли на пафосі негативізму, на пафосі песимізму. На відміну від Ніцшевої «веселої науки», їхня наука все-таки песимістична і аж геть не весела. І, власне кажучи, Беньямін вмів маневрувати між «веселою наукою» і песимістичною наукою, і це, можливо, виявилося в тому, що врешті-решт Володя (ще один сюжет його книги) — це сотеріологія, тобто Центрівські зустрічі

спасіння… І, можливо, власною смертю в цьому балансуванні між оптимістичним і песимістичним Беньямін подарував спасіння тим людям, які врешті-решт на наступний день могли подолати кордон франко-іспанський. Можливо, ця сотеріологія, якою він займався, ідея спасіння того, що вже мертве, — але не все мертве в історії треба рятувати насправді — Беньямін відрізняється властивістю відшукати ті особливості, ті елементи сингулярності, які безпідставно втрачені, і їх потрібно врятувати. Тобто ще цікаве розрізнення, яке підкреслює Володимир Єрмоленко, — два розуміння смерті, які ми бачимо у Беньяміна: це смерть, так би мовити, маленька і велика смерть. Маленька смерть тих сингулярностей, які ми вже втратили, і велика смерть — смерть, якою закінчується взагалі вся історія. Це така танатологія історії, яку свого часу не побачив Геґель, орієнтуючись на торжество абсолютного духу врешті-решт. І тому мені здається, Геґель і Беньямін є такими своєрідними антиподами в тому хоча б, що, як вже сьогодні зазначалося, Беньямін проголошує війну канонам історії і панівним історичним оповідям, оцим ліотарівським grand-нарративам. Я не пам’ятаю, чи посилається, скажімо, Ліотар на Беньяміна, але ця думка мені здається в них дуже схожою. Власне кажучи, врятувати ці речі, протягнути їх крізь оці простори трикстеру вдається (різні простори, які не завжди між собою є конгруентними). Протягнути можна лише завдяки звільненню, емансипації не тільки себе, але й цього поняття аналогії, про що Вадим Ігорович щойно говорив. І звідси — велика ідея, на яку спромігся вже Адорно, побудувати цілу методологію, врятувавши поняття неідентичного в негативній діалектиці. Тобто йдеться про те, що Беньямін постулює, що кожен феномен є завжди відкритий до інших феноменів, його не можна силою лещат логіки чи ще якихось принципів притягнути до ідентичності, оскільки ця сингулярність, ця нетотожність лежить в полях аналогії: вона відкрита до інших цих просторів, про які ми говоримо. І, власне кажучи, тут великий навіть соціально-політичний висновок, до якого допроваджує ідея Беньяміна

Вальтер Беньямін та його час

і пізніше, як вона розвивається в негативній діалектиці в Адорно. Знаєте, колись в одному інтерв’ю Олександр Пятігорський стверджував: якщо ми розглядаємо момент радянського терору, то в якомусь сенсі люди, які зазнали цього терору, самі винні в тому, що вони допустили це, ті речі, які з ними почали творити пізніше, в сталінські часи. Це те, про що говорив Олександр Івашина, про сьогоднішні наші збори. Вони мусять нас підвести до якихось висновків, які або дозволять з нами робити деякі речі, тобто ми або дозволимо робити з нами деякі речі, або не дозволимо. Якщо ми дозволимо, то ми, значить, погодилися з тим, що сингулярність мусить притягатися до цієї тотожності. Якщо ні, то, значить, ми мусимо заявити цю позицію, якою вона є. І звідси тут ще такий мотив і, фактично, лінія, яка проводиться від Геракліта до Ніцше, і потім знову я цей переспів бачу у досліджуваного Володею Беньяміна. Йдеться про момент гри — про те, що міметична здатність феномена виправдана ще і як гра, передовсім дитяча гра. Знову ж таки, звертаючись до цього переходу, до сфери переходу, який називається Facebook, Володя теж часто, наприклад, пише про те, чого вчить його власна дитина — донька, яка вміє… В. Є. Краще розуміє Беньяміна, ніж я… Т. Л. Між іншим. І врешті-решт це дітям, як трикстерам таким, вдається імітувати не тільки людей, а й імітувати самі речі і протягувати, так би мовити, речі крізь оці дивні простори, про які ми говоримо. Пафос, яким я хотів би закінчити (я перепрошую, що трохи затягнув) — це саме пафос про те, що треба бути пильними щодо цієї сингулярності. Дякую. В. Є. Дякую. Володимир Артюх. Я хотів би тут презентувати зовсім інший, можливо, тон та іншого Беньяміна. Наприклад, через концепцію поняття дистанції, яке дуже важливе. Я репрезентую це буквально, перформативно, так би мовити. Мене запросили сюди як представника якоїсь точки чи позиції, яка є на дистанції від якоїсь іншої, і я перформативно це представляю таким чином. Я хотів би повернутися до поняття аури, про яку вже Центрівські зустрічі

говорили в якомусь такому, я б сказав, що, можливо, небеньямінівському, в моєму розумінні, ключі. Тому що аура — це одна з тих візуальних метафор у Беньяміна, яка, можливо, асоціюється з такими категоріями, як фантасмагорія, ілюзія, якась фальшива видимість. І ця аура (в її визначенні присутня дистанція), ця дистанція у Беньяміна реформулюється на різних рівнях: не тільки буквальна, а й соціальна дистанція, дистанція, яку витворюють якісь ритуали соціальні, розмежовуючи групи людей. Коли Олександр Олексійович говорив про спільноту, про «ми», можливо, в такій апеляції є сум за аурою, якого я, можливо, в Беньяміна якраз не бачу. Мені часто доводилося спостерігати аргументацію, яка підтверджена багато чим, що показує Беньяміна як ностальгіка за часами, коли, метафорично кажучи, аура ще діяла. Але потім він все-таки, в моєму тлумаченні, сподівався на руйнацію аури, і це ніби провіщав. Отже, дистанція. Дистанція, яка на всіх рівнях присутня в Беньяміна, в моєму тлумаченні як розрив, як розкол історії — не в горизонтальних планах періодів, а в вертикальному плані. Розкол на варварів, на дві якісь опозиційні групи. Отже, це бачення історії, на мою думку, є тим дуже важливим, що Беньямін може дати українському читачеві, зокрема, через цю книгу, в якій дуже гарно репрезентована історична концепція Беньяміна. Отже, ця історія, яка бачиться як катастрофа. Тут говорили про катастрофу, яку не потрібно допустити. Але якщо згадати те, що казав Беньямін, то катастрофа не буде там, колись, а вона вже є зараз, і ця катастрофа якраз, можливо, породжена певною незборимою дистанцією, на якій конституюється, можливо, ілюзорна спільність. Отже, це катастрофа, яка становить зміст історії. Катастрофа, яка в Беньяміна була представлена в його приватному житті, житті як катастрофі, бо Беньямін, мабуть, не сидів би там, тому що він не став професором філософії чи чогось іще. Отже, розкол, катастрофа. Це його лозунг: «Калейдоскоп потрібно розбити». Калейдоскоп — це той апарат, за допомогою якого одна частина суспільства хоче представити певну гармонію, якусь ауратичну картинку. Але насправді що таке

Вальтер Беньямін та його час

калейдоскоп — це щось, наповнене якимись хаотичними блискітками, чимось катастрофічним. Якщо говорити про нецілісність, то, можливо, це якесь моє загальне буде зауваження до цієї книги: можливо, в ній представлено зупинку діалектики, розвитку, мислення Беньяміна. Зупинка діалектики — це наче теж апеляція до одного мого концепту Беньяміна, але в іншому зовсім плані. Звісно, в Беньяміна існують інтуїції, які він розвиває з самого початку, з певних студентських років. Але все-таки з мого читання Беньяміна було очевидно, що дуже відрізняються по деяких ключових пунктах його тексти, скажімо, до 1924-го року умовно і після 1924-го. Мабуть, я не буду тут це аргументувати, тільки висуну гіпотезу, що відбувся певний епістемологічний розрив десь в цьому пункті, в цьому періоді, який можна прослідкувати навіть чисто філологічно зі зміною певного словникового апарату, перекодуванням експлікації цих інтуїцій в іншому словнику, яке поступово розвивалося в текстах Беньяміна. Мені здається, що в цій книзі представлений певний такий безконфліктний образ, хоча ми говоримо, звісно, що Беньямін — це філософ незгоди, конфлікту, в якому він може дружити з Брехтом і з Шолемом, але все-таки в цій книзі, як на мою думку, є намагання представити якусь одну тональність у висвітленні Беньяміна, і ця тональність пов’язана саме більше з раннім періодом його творчості, коли теорія суспільства і розвитку суспільства була зрозуміла ним через оптику релігійну, можливо, ту оптику, від якої він хотів би відмовитись, можливо, несвідомо, критикуючи ці ілюзорні механізми на зразок аури чи фантасмагорії. В цілому, є питання до автора: як, Ви думаєте, розвивалась думка Беньяміна, чи були якісь такі злами, які, можливо, близькі до епістемологічного розриву? О. Б. Я думаю, зараз надамо слово Володі для відповідей, можливо, рефлексій з приводу того всього, що було сказано, а потім відповідно відкриємо дискусію. В. Є. Добре. По-перше, Denken ist Danken, тому дуже дякую всім за те, що прочитали — і таки прочитали. Знаєте, був жарт Центрівські зустрічі

Вальтер Беньямін та його час

про Лафонтена: він пише так багато романів, що, напевно, не прочитав усіх. В тому сенсі, що, оскільки ця книжка була написана давно, довго поставала, то мені здається, читачі знають більше про неї, ніж автор зараз. Я хотів би почати з цієї занози антимодерного модерну. Вона заноза, справді, вона така колючка, яка, з одного боку, мені допомагала, з іншого боку — заважала. Зрештою, я навіть хотів від початку назвати цю книжку «Антимодерний модерн, бла-бла-бла», потім Андрій Мокроусов мені сказав, що не треба… О. І. Не поймут. В. Є.. …І я йшов до цієї думки, що ми вирішили зробити все ж таки акцент на цьому оповідуванні і на цьому часі. Якщо спростити це поняття «антимодерний модерн» (в мене було поняттям розуміння часу, як ми розуміємо час)... Чи ми розуміємо його модерність як думку про те, що, умовно кажучи, нове — це благо, а старе — це зло? І Беньямін постійно грається з цим, скажімо, в «Творі про пасажі» постійно повертається ця думка, насправді що робить модерність? — і в розумінні модерності як нового часу, і в розумінні модерну як Jugendstil, як art nouveau і так далі. Це ситуація, коли це вічне повернення того самого під маскою нового. Тобто ми живемо нібито в світі, де постійно нове, постійно якийсь наркотик нового, а насправді це те саме, насправді це повернення того самого. І чому йому не подобався art nouveau, чому йому не подобався стиль модерн з цими ламаними лініями, з цими квітками, з ботанічною цією естетикою? Бо для нього це було спробою оцієї нелінійності перетворити на стиль як на якусь готову форму. З іншого боку, цей антимодерн, де думка зворотна, такий домодерний космос, де думка така, що, в принципі, старе — це благо, скоріше, а нове — це зло. Мені здається, що тут Беньямін нібито намагається знайти якусь маленьку шпаринку між двома тоталітарними можливостями і між двома філософіями, які приводять нас, зрештою, до відчаю. Бо якщо домодерний цей космос, який говорить, що старе — це благо, значить, історія — це певна ентропія смислу, це певне зменшення смислу, якості, скорочення задоволення, Центрівські зустрічі

скорочення щастя, скорочення смислу — то, зрештою, історія не має сенсу, бо нас чекає відчай, нас чекає якась банальність, нас чекає вічний Янукович і все. О. Б. Добре, що в цій книжці так мало політики… В. М. Він другий за цитуванням сьогодні, після Беньяміна на другому місці Янукович. О. І. Це з якої книжки? В. Є. З книжки життя! «Янукович» я вживаю не як власне ім’я, а як абстрактне поняття. Але з іншого боку, модерний світ, де навпаки, де ця думка, що є постійний прорив, постійний приріст смислу, постійний приріст задоволення, що завтра буде краще, ніж тепер, що завтра буде ліпше, ця думка perfectibilité, це французьке поняття, тобто вдосконалюваності людини теж приводить до відчаю, бо інакше нам не цікаве наше минуле, навіщо нам минуле, навіщо нам пам’ять? Це, зрештою, теж якийсь тоталітарний світ. У Беньяміна це людина, яка, я постійно повторюю, яка (це дуже важливо для нього) дає поняття блискавичності. Поняття блискавки — що це означає? Що смисл, щастя, істина, задоволення — всі ці приємні речі, усі ці анти-януковичі існують тільки як блискавка, тобто вони загоряються, а потім згасають — їх неможливо вхопити, вони дуже слизькі. І, з одного боку, це створює таку ситуацію непевності, бо ми не можемо вхопити свою істину за щось, ми не можемо створити з неї якусь скульптуру, подивитися на неї, розглядати її, бути від цього задоволеними. Але з іншого боку — це рятує від відчаю, бо ця думка, що істина, чи щастя, чи спасіння завжди перебуває в якійсь блискавичності, це блискавка, яка може завтра все одно з’явитися, все одно повернутися — воно дає надію, до певної міри, на те, що смисл або істина ані зменшується, ані збільшується, вона завжди дає нам шанс. І між цими двома, власне, думками, поглядами на час я це поняття антимодерного модерну запроваджую, бо, можливо, воно не досить добре грає, можливо, у Беньяміна краще. Інша тема, ми з Вадимом уже про це говорили — про те, що це теж певна думка, чому оці антимодерні теми повертаються? Тут

Вальтер Беньямін та його час

я з Володею трішечки не згоден і я про це ще поговорю. Чому вони повертаються і після 1924-го року, і наприкінці життя? Тому що Беньямін уже розумів, і після нього багато людей почали це розуміти — починаючи з Адорно, закінчуючи Рансьєром, наприклад, — що в модерному світі є одна небезпека: модерний світ — це певне урухомлення, певна делокалізація речей, людей і текстів, це певна втрата місця. Але якщо це втрата місця — це постійний якийсь рух, броунівський рух текстів, людей, подій і частин, і є небезпека, що, оскільки вони вже не мають місць, визначених їм в ієрархії, оскільки вони вже не грають своїх якихось наперед визначених ролей, оскільки вони не мають якихось топосів, то вони, зрештою, зливаються одна з одною, вони стають індиферентними, вони стають одна схожа на іншу, вони стають рівними, рівними самі по собі. І Беньямін цими домодерними темами аури, сповідування (зрештою, в нього абсолютно антимодерна філософія фотографії) намагається в цьому русі, в цьому модерному русі, в цьому вирі історії він намагається ці топоси зберігати. І звідси поняття констеляції, звідси думка, що світ не рухається цим постійним dissemination, цим розсіюванням, що оці маленькі топоси залишаються, що люди, кожна людина має свою історію, і цю історію вона може розповідати. Мені здається, що якраз говорячи про gaya scienza, про веселу науку, в цьому Беньямін набагато оптимістичніший, ніж Адорно, який каже, наприклад, що все фігово, що все ідеологія, що треба якусь тотальну критику, що треба якісь абстрактні поняття, що треба шукати неідентичного… А парадокс ситуації в тому полягає, що Беньямін набагато більш неідентичний, ніж Адорно, тому що Адорно — це людина концептів, якихось дуже складних текстів і так далі. Між ними завжди було напруження, бо Беньямін був набагато більше метафоричний. І тут він попри всю катастрофічність тощо, мені здається, не те щоб веселий — це не весела наука ніцшевська, але це радісна наука до певної міри, це така наука, яка, все ж таки, здається, лікує від відчаю. Трикстер — мені дуже сподобався цей образ, про який говорив Тарас. Я навіть згадав, наприклад, персонажів Гофмана, Центрівські зустрічі

оцих, які повертаються, на кшталт Белькампо з «Еліксирів Сатани». У Гофмана завжди в певній ситуації, де все, здається, погано, де герой має загинути, і все фігово, і все зараз має закінчитися катастрофою, з’являється трикстер, який щось підказує, якийсь непомітний персонаж, якийсь, як правило, слуга, який чомусь знає відповідь на питання і який чомусь вселяє надію. Мені здається, що Беньямін — так, він такий трикстер, тобто він не влаштовується в канон, він десь там перебуває в якомусь іншому місці, але він може бути оцим колекціонером, який в останній момент врятує якусь річ і донесе її до нас. Тема пасажів. Пасажі, звичайно, присутні. Беньямін — це людина, яка досліджує цю архітектуру пасажів. Що таке пасаж, коротко: це вулиця, яка стала інтер’єром, це зовнішнє, яке стало внутрішнім, і облаштувалося в простір торгівлі. Це архітектура початку ХІХ ст., де вперше з’являються оці всі галереї торгівельні, які зараз перетворилися на всілякі торгівельні моли і так далі. Це простір, де речі делокалізуються радикально, бо вони перетворюються на товар, бо вони перебувають на вітрині — людина йде і дивиться на речі, які припливли до неї з якихось абсолютно невідомих для неї кутків світу. І це постійні колажі: в книзі є фото Ежена Атже, де абсолютно геніально вітрина якогось магазину перетворюється на якийсь колаж. Також Беньямін досліджує архітектури подібного типу, з подібною думкою, але трохи інші: наприклад, панорами — теж така мрія ХІХ ст., діарами, косморами і так далі. Вся ця тематика архітектури чи таких пристроїв, таких артефактів ХІХ ст., де людина може зайти в простір і побачити якісь речі, які не існують в її оточенні. Вона може побачити там якусь інсценізацію якоїсь битви, вона може побачити якесь море, чи вона може побачити якихось фріків, божевільних чи чорношкірих рабів, які не присутні в її оточенні. Панорами ХІХ ст. — це спрага, жадання людини оволодіти поглядом речами, наближувати до себе речі. І в цьому — поняття аури як розуміння того, що речі залишаються далекими, що до них треба йти, навіть якщо вони дуже близькі до нас, вони все одно залишаються далекими.

Вальтер Беньямін та його час

Ці поняття контрастують. Так, Беньямін — це людина, яка розвиває цю тему, тему пасажів. І Тарас дуже правильно говорив про Rites de passage, в книзі є цитата з Арагона: «Я — пасаж», я як сюрреалістичний поет, я є тільки пасажем, я є тільки рискою до певної міри. Але Беньямін не тільки хоче заглибитись в цей сюрреалістичний досвід пасажування і переходу постійного, і перетворення на свою протилежність. Він усе ж таки намагається зупинити цей рух, хоча би принаймні в своїй філософії. Є книжка про Беньяміна, дуже класна німецька біографія — «Точки зупинки і пасажі». Беньямін постійно шукає цих точок зупинки, тобто точок, які застигають. І мені здається, тут дуже важлива тема фотографії. Фотографія для Беньяміна — це є, з одного боку, темою реальності, бо фотографія (класична стара фотографія) відрізняється від живопису тим, що, як каже Беньямін, там реальність пропалює зображення, тобто фотографія, на відміну від живопису, є тим, де ми переконані, що ці речі існували, ці люди існували. Ця зупинка — це спосіб врятувати до певної міри чи подивитися на людей, яких уже немає, на місця, яких уже немає, вона дуже важлива. Я не встигну все обговорити, всі теми. Те, що про божевілля… В. М. Може, приватно якось там… В. Є. За алкоголем? Олександр Олексійович сказав з Ґьоте, там дослівно «alles Faktische schon…». Беньямін знаходить цю фразу в Ґьоте, потім він перебуває в Москві і цю фразу відтворює. Мені здається, це дуже важливо, для розуміння якоїсь фізичності Беньяміна, фізичності мислення Беньяміна. Беньямін — це не постструктураліст, це не семіотик, це не людина, яка грається зі знаками. Це людина, яка до певної міри в певний час прагне до якоїсь фізичності, до якоїсь сингулярності, до якоїсь, я б навіть сказав, реальності. До якихось речей, які просто треба розказати, можливо, не витлумачуючи їх. Які просто треба, можливо, показати, знову ж таки, не витлумачуючи їх, бо показати, як ця річ показана просто — вона буде вже теорією, вона вже щось осмислить.

Центрівські зустрічі

Те, що Володя сказав про одну тональність… Ні, я не згоден. Я не згоден абсолютно, мені здається, що був поворот, звичайно, 1924-го року, був цей поворот, спричинений, до певної міри, його стосунками з Асею Лацис і всіма цими речами. Але з іншого боку, був поворот вже тридцятих років. Було повернення до тих містичних текстів про мову, про аналогію, які він писав в 1916 році — і потім до них повертається в 1933-му, 1935-му, 1938-му. Чому він до них повертається? Є, зрештою, останній текст Беньяміна «Тези про філософію історії», дуже релігійний, дуже містичний. Так, там є якась тематика критики марксистської. Мені здається, що все ж таки ці речі ніколи його не полишали. Навіть коли він нібито в 20-х роках був таким марксистом, він пише рецензії на якісь теми постійно такі антимодерні, теми фізіогноміки, романтизму, месіанізму, аналогії. Вони всетаки постійно були, мені здається. І в цьому був мій інтерес. Бо мій інтерес полягав не в тому, щоб показати Беньяміна як лівого чи, не дай Боже, консервативного. Мій інтерес полягав в тому, що для лівого філософа Беньяміна (він залишається лівим протягом всієї своєї історії) ці антимодерні теми: аура, сповідування, констеляція, — вони збагачують його мислення, вони дають більше надії йому, вони допомагають йому якось краще осмислити цей момент сотеріології, цей момент рятування втраченого і витісненого, який є постійною думкою. О. Б. Дякую, будь ласка, якщо є коментарі, питання з залу, то саме час їх поставити. О. І. А репліки можна? Така парадоксальна ситуація: слухаєш філософів — дещо іронічно… Ну, по-перше, Вадиме, я дійсно вирвав його слова з контексту, і там була якась аура, я не пам’ятаю, яка… Але таке відчуття, що дійсно закликають не користуватись якимись макроконцептами і вказують, що Беньямін радше цікавився фотографіями, пасажами, якимись деталями, як на мене, речівками, кричалками — це важливіше, це більше говорить про нас, це теорія в якихось речах, ніж писати історичні чи філософські інтелектуальні романи. Але мені чомусь завжди здавалось, що Андрій Богачов, пан Кебуладзе все-таки

Вальтер Беньямін та його час

пояснюють якісь концептуальні конструкції, там нарративом, можливо, й не пахне. В. Є. Ні, там пахне… В. М. Причому саме нарративом. Т. Л. Там просто такий сморід іде нарративний. О. І. Другий момент, вже якось відгукуючись на Володимира Артюха, коли я казав: «ми — спільнота»... Мені здається, в чому сила Беньяміна: він нас закликає. Згадайте «Берлінську хроніку». В якихось уривках, згадках про своє дитинство (і при цьому треба згадувати цілеспрямовано), але найголовніша якась мимовільна згадка… Можна схопити отой анонімний досвід, який робить нас живими. Це не обов’язково сум за тим, що ми могилянці. «Ми, суки, могилянці», вибачаюсь. Ми от такі, які билися там один з одним, в такому розумінні. Але це буде якийсь досвід: «Боже, я тоді був живим». І це заклик шукати ці речі, на суцільному тлі якомусь, на соціальному — це можуть бути оці кричалки, а в нашому житті це може бути ось сьогоднішня подія. В. Є. А можна мені питання-репліку? Чому Ви почали свій коментар з такого некрофільського твердження про те, що ця зустріч є мертвою? О. І. Саме відгукуючись на те, що будь-яка подія, яка відбувається ось тут-і-зараз, вона в якомусь розумінні залишиться в нашій пам’яті, навіть ось так, в якихось речах — не знаю, відео хтось знімає? В якихось аудіо речах. Вона як така — її не існує. Тобто це катастрофа: вона вже померла. Мало того, найчастіше — це рутинна, смішна нецікава річ: збиратися слухати когось книжку, ну що може бути більш нецікавим? Це абсолютно нецікаво зараз, тобто це повинен бути якийсь перфоманс, маски якісь… О. Б. Ну, перфоманс маємо. О. І. Дуже слабенький якийсь. Якісь старі ретроградні форми, і якось не так. Якби там Вадим вдарив мене якось… В інтелектуальному розумінні. Тобто якась постдрама повинна бути. І в цьому розумінні — це катастрофа. Ми оці мертві форми тягнемо за собою, і я не знаю, як їх можливо не тягнути. Тому що це вже Центрівські зустрічі

віддалено від нас. Це сталося — воно вже віддалено. І речі оживить тільки те, як ми згадаємо. Це неможливо навмисне згадати. Це згадається якось комусь, в якихось речах. І саме тому ці речі треба якось уважно записувати, я не знаю… В. Є. То ви згадаєте цю зустріч, тільки якщо Вадим вам зробить боляче? О. І. Ні, я згадаю, коли буду писати організаційний звіт завкафедри — і я впишу цю подію. О. Б. Будь ласка, може, вже назріли якісь питання чи коментарі? У мене таке питання тоді до Володі як знавця Беньяміна — якби він мав можливість дописати «Твір про пасажі», як би він виглядав? Чи це би було щось подібне? Бо читаючи твій текст, а особливо коментарі стосовно фотографій: фотографія, котра в якийсь момент, якщо я правильно зрозуміла, закріплює, вихоплює цю ауру, вона в ній присутня, ось, раптом — чи не є тоді ось та множинність цитат, вирваних з контекстів, тою самою схопленою аурою? Або його насвіжо записаними якимись рефлексіями з приводу міста: він пройшовся, він побачив цей пасаж, він його зробив інтер’єром, він його описав, він перетворив вулицю в коридор і так далі. Чи це є тоді такий спосіб оповідання, де місто, можливо, саме оповідає себе завдяки ним схопленим цитатам, ось цим власне написаним рефлексіям, яким далі зрештою, чим той «Твір про пасажі» на сьогоднішній день є? В. Є. Так, я абсолютно згодний. Мені здається, що не варто розуміти поняття цитат у Беньяміна — і ця знаменита думка, що ідеальна книга мала би складатися з цитат — як певний поструктуралізм до постструктуралізму чи інтертекстуальність до інтертекстуальності. Мені здається, що там пафос абсолютно інший, там пафос якраз антисеміотичний, антизнаковий: не тому так багато цитат в цьому тексті, що ми хочемо цей текст зробити пористим і зробити так, щоб він втратив свою індивідуальність і перетворився на інші. А тому якраз, що ці цитати — дуже дивні, цитати, яких ніхто окрім Беньяміна би не знайшов. Він цитує Огюста Бланкі, великого революціонера, але його твір L’Eternite dans les astres, тобто «Вічність через зірки» — це твір,

Вальтер Беньямін та його час

який Бланкі пише в тюрмі, і він абсолютно інший: це твір про те, що Всесвіт нескінченний, а зорі скінченні, тому — вічне повернення… Це Ніцше до Ніцше, і ніхто в принципі цим текстом не цікавиться, а Беньямін його нібито повертає з забуття. І в цьому сенсі цитати — такі ліхтарі, ауратичні, якщо хочете, ліхтарі принаймні сингулярності, про яку говорив Тарас. А щодо якою книжка була би, якби він її дописав — мені складно сказати. Взагалі коли я думаю над його життям — в нього ж могло би бути абсолютно інше життя! Подивіться, хто навколо нього був. По-перше, Беньямін — це людина пасажу, людина, яка ніколи не живе дуже довго на одному місці, людина, яка живе по півроку максимум. Людина, яка довший час живе тільки у своїх батьків, або два останні роки свого життя — в Парижі на вулиці Домбаль, 10, якщо не помиляюся. О. І. Але не зі своєї волі все-таки. В. Є. Не зі своєї волі. Зрештою, яка різниця. Ця картографія його життя — пасажна. Чому я згадав Домбаль, 10? Тому що тут якийсь збіг мого життя: я не хотів розповідати про цю книжку з якихось персональних збігів, але мій шлях до Беньяміна супроводжувався якимись абсолютно дивними збігами на кшталт сюрреалістичного об’єктивного випадку. Домбаль, 10 — це місце, де ми жили в останній раз з Тетяною півроку: ми жили буквально в двох кроках від цього місця — це площа Конвансьйон, і там ще деякі цікаві історії. Але подивіться: він закохується в 1923-му чи 1924-му в Анну Лацис, Асю Лацис, він їде за нею, з нею в Москву, заради неї, він пише «Московський щоденник». Ця Ася Лацис, як і Беньямін, розлучена, вона вже була заміжня, і вона обирає між кількома чоловіками, між Беньяміном, був там ще такий австрійський актор Ранхольд Райх, за якого вона, зрештою, виходить заміж. І потім її доля така: вона поселяється вже в Радянському Союзі, вона акторка і режисерка, вона ставить п’єси, вона дружить з Бертольдом Брехтом, вона ставить п’єси вже в Радянському Союзі або для дітей, або для в’язнів. В 1938-му році їх з Райхом репресують, вони проводять всю війну, аж до сорок сьомого, здається, десь в Архангельській Центрівські зустрічі

області, потім повертаються десь в передмістя Риги, десь в Латвії, і вони живуть все життя там. Цей австрійський актор — на його місті міг би бути Беньямін, якби Ася Лацис обрала його. І Беньямін міг би стати просто радянським дисидентом, могло би так бути. Потім Ася Лацис пише мемуари, я ще їх, на жаль, не читав — дві книжки, надзвичайно цікаві мають бути, такі дві раритетні книжки, які я дуже хочу прочитати в майбутньому. Така можлива доля. Інша можлива доля — він міг би бути Ернстом Бльохом, який все ж таки емігрував, його другом, який емігрував до США, там він в Widener Library пише собі спокійно The Principle of Hope, тобто «Принцип надії» — великий лівий революційний текст. Потім він повертається в Німеччину, здається, в Ляйпціґ, і коли Німеччина розділяється, він, лівий філософ, забирає свої речі і переходить в Західну Німеччину і там стає героєм німецької філософії. Беньямін міг би бути і таким. Беньямін міг би бути Кракауером, який теж тікає і залишається в Штатах, і так далі. Беньямін міг би бути Шолемом або Вернером Крафтом, які від початку емігрували в Палестину, міг би бути великим ізраїльським містиком або спеціалістом з кабали і так далі. Беньямін міг бути багатьма цими персонажами з різними долями, але він не став і, можливо, його доля дуже важлива. Мені здається, «Твір про пасажі», яким він є зараз, унікальний, тому що, по-перше, він абсолютно незрозумілий до кінця. Бо там такі справді нагромадження цитат, які інколи не мають сенсу, німецько-французькі — тобто треба знати добре французьку й німецьку, щоб його читати. Я прочитав десь, я думаю, половину з цих тисячі сторінок. Але в цьому його унікальність, бо він зараз є абсолютно унікальним вікном в історію ХІХ століття, бо це нагромадження якихось матеріалів, часто абсолютно унікальних. Наприклад, останнє, що я пам’ятаю, — це те, як він досліджує механіку освітлення вулиць у Франції в епоху Реставрації, з 1814 року. Він пише про те, що радикальний розрив епохи — це не тільки пасажі й панорами, а це поява газових ламп. Що таке газові лампи, що вони дають, яку можливість? Вони дають влаштувати променад для еліти, для аристократів — і це епоха

Вальтер Беньямін та його час

Реставрації, нібито епоха, яка мала би не йти за буржуазією, а навпаки — повертатися до аристократії, але все відбувається навпаки. І аби взяти участь в цьому променаді з одинадцятої вечора бульваром Сант-Антуан, треба бути передплатником, тобто треба підписатися на це, треба заплатити якісь гроші, десять ліврів чи щось таке. Там багато таких моментів, де він через якісь фізичні винаходи показує, як функціонувало оце суспільство. О. Б. Але він сам, по-моєму, пройшовся не тільки по Парижу, але й по всіх творах, де можна би було під Париж висмикнути довідки про Париж. Будь ласка, чи будуть ще коментарі? Я на останок тільки скажу, що було би добре, насправді, щоби антимодерний модерн Беньяміна не був отою занозою, як ти сказав, вірніше, тою занозою, яку не потрібно висмикувати. Бо мені здається, якщо цей антимодерний модерн висмикнути — це все одно, що позбавити Беньяміна власного контексту і суті. Якраз дуже добре тут в книжці прописано з огляду на контекст тієї доби... Я не думаю, що на початку ХХІ століття — точно ні, можливо, колись ще якийсь такий феномен з’явиться, як Беньямін, бо все ж таки кінець ХІХ, початок ХХ століття — надто швидкі зміни, надто багато нового, людина мусила призвичаюватись. Мені здається, що саме через проаналізовані тобою тексти це дуже добре видно, де береться, а потім крок назад — відступається, споглядається, переосмислюється, береться щось з минулого, якимсь чином зі своїм перетворюється — і видається щось зовсім інше в самому тексті. І це, мені здається, велика знахідка насправді цієї книжки, тут не варто боятися того, що ми можемо звести це просто до якихось причеплень до епохи, бо він таким був: Беньямін унікальний, це взагалі дуже така цікава людина, яка порівнювала історію зі смерчем. Цей вітер, який присутній скрізь, яким просякнуті ці тексти або споглядання… Так що це все справді цікаво дуже проглядається в усій книзі. Те, що насамкінець скажу як читач книжки: знаєте, тут дуже багато насправді Володимира Єрмоленка, який говорить, який тлумачить Беньяміна скрізь. Він є голосом Беньяміна, тому що цитат на Центрівські зустрічі

Беньяміна насправді не так багато. Як мені здається, тут набагато більше цитат на тих всіх людей, хто були в його часі, тих людей, які його оточували, вони радше говорять своїми голосами. Натомість Беньямін, звичайно, весь пояснений, весь розтлумачений. Беньямін лишається тут героєм, якого автор дуже послідовно і гарно проводить по своїй книжці. Насправді дуже, знаєте, цікава композиція і сама структура книжки, тому що в кінці ми насправді маємо те, з чого, як правило, наукові монографії починаються: коментарі і так далі, що вже про Беньяміна написано — це насправді дуже добре наприкінці прочитати і тоді вже, можливо, самим усвідомити, що ж автор сказав нового, аніж з цих коментарів починати. В. Є. Я тільки хочу додати, що якщо я навіть є якимось голосом, то це, звичайно, один із маленьких голосів. Володя, наприклад, говорить про свій голос, і мені здається, що його слова ( я з ними не згоден), але вони десь присутні, тому я би ще одну книжку написав. О. Б. Будь ласка! Про Беньяміна, знаєш, можна так писати, і надихатися, і писати ще багато. Я так бачу, що ця книжка запотребувана в суспільстві, оскільки нас тут зібралося дуже багато, і це, чесно кажучи, для заходів, які ми тут проводимо, в Центрі польських і європейських студій, дуже показово: це вперше, коли на презентацію книжки прийшло стільки людей. Отже, Володю, я вітаю і сподіваюсь, що книжка матиме цікаву й успішну долю. Я так само вітаю з виходом цієї книжки Андрія Мокроусова і видавництво «Критика», і, звичайно, вітаю вас усіх, тому що це хороша сильна монографія, яка, на мою думку, дуже сильно піднімає рівень гуманітаристики в Україні загалом. Усім вам дякую за присутність, приходьте ще! Матеріал підготувала Марія Семашин

Вальтер Беньямін та його час

Центрівські зустрічі

Ритуал і тіло Презентація монографії Марії Маєрчик «Ритуал і тіло. Структурно-семантичний аналіз українських обрядів родинного циклу». — К.: «Критика», 2011. Андрій Мокроусов: Вітаю Вас на другій у цьому сезоні презентації «Критики» в Центрі польських та європейських студій, на презентації монографії Марії Маєрчик «Ритуал і тіло». Цю книжку «Критика» видала традиційно за сприяння Українського наукового інституту Гарвардського університету і за підтримки програми Фулбрайта в Україні. Крім того, у виданні цієї книги певним чином узяв участь Інститут народознавства Академії наук України і музей Гончара в Києві, які разом з деякими приватними колекціонерами забезпечили нас основним Центрівські зустрічі

комплексом тих ілюстрацій, які тут викладені. «Критика» робила це видання спільно з Інститутом Критики і Центром культурно-антропологічних студій, до якого належить пані Марія. Наша презентація матиме дещо не зовсім традиційний презентаційний формат, в оголошеннях, як ви бачили, «семінар-презентація», пов’язано це не аж так з нашою охотою робити це в винятково монологічному форматі, а з тим, що коли ми обговорювали з пані Марією цю зустріч і думали, кого залучити, як чи то спікерів звичайних, як на презентаціях буває, чи то диспутантів, отак як ми зазвичай, не тільки ми, робимо тут, в Центрі, виявилося, що виникають певні проблеми: або наявні в Україні фахівці не займаються тим предметом, який є темою цієї книжки, а детальніше про це йтиметься, власне, в цій лекції, яку пані Марія прочитає (не зовсім прочитає), або займаються в інший спосіб — методологічно інакше, під іншим кутом зору. Тобто виявилося, що будувати цю зустріч у вигляді такої дискусії з чи то фольклористики, чи то соціокультурології, чи то з етнологами, етнографами, які є в Україні, в наших інститутах не так доцільно, тому виглядатиме це трохи на таку ранню давньогрецьку трагедію, де є протагоніст, де антагоніста ще не має, нема ще Софокла, а я буду уособлювати хори, які, власне кажучи, мають ставити до цього протагоніста запитання, більш коментувати, розводити руками і так далі. Власне кажучи, з цієї колізії, що книжка присвячена, здавалось би, не такому екзотичному предмету — обрядам переходу традиційної української культури, що така книжка, в такий спосіб написана в Україні не має, можливо, не має, як нам здається, коментатора, не має щільного контексту — це, правда, колізія, це цікава проблема, яка дає нам змогу почати розмову не так з самого змісту книжки, як з оцього методологічного контексту. В якому контексті перебуває ця книжка? Чому, на погляд передусім авторки, але, можливо, не тільки авторки, а й залу — нам було би це дуже цікаво — чому виглядає на те, що ця книжка зовсім поза дисциплінарним тлом, поза дисциплінарними рамками? Я дуже сподіваюсь, Марія дуже сподівається, що все-таки це буде насправді не самий лише монолог,

Ритуал і тіло

а що зала мірою можливого буде долучатися просто у перебігу цієї розмови, а не потім, наприкінці, коли традиційно на таких зустрічах ставлять запитання, або традиційно в українських, в київській аудиторії запитань не ставлять, а от просто в перебігу цієї доповіді/лекції/семінару, і що ви активно долучатиметеся, коментуватимете і відповідатимете на запитання, що вам можливо ставитиме пані Марія або я. Отже, якщо ваша ласка, почнемо навіть не з того, про що ця книжка, це буде радше наступний крок, а з того, який у цієї книжки є контекст в Україні, поза Україною, і чому в Україні з цим контекстом є певна проблема і певна колізія. Марія Маєрчик: Дякую, пане Андрію. Доброго дня! Я рада дуже бачити Вас, моїх подруг, друзів, колежанок, колег і людей, яких я ще не знаю, можливо, у нас сьогодні буде можливість обмінятися думками і таким чином познайомитися також. Ви знаєте, цю роботу я почала писати у 1993 році, я закінчила університет, і в університеті нам прочитали лекції про семіотику, це була Марія Зубрицька (Комарницька), яка зараз проректор Львівського університету, і я шалено захопилася цією методологемою. Мені було все одно, з яким матеріалом працювати, мені було важливо працювати, власне, із цією методологемою, застосовувати до емпіричного матеріалу. І так склалася ситуація: це колапс, це розпад в Україні, поставав хаос. Я потрапила в Інститут народознавства. Але коли я вступила в аспірантуру, то завідувач кафедрою побачив небезпеку, загрозу з мого боку. Я сьогодні говорила з дівчатами, своїми колишніми студентками: вони озвучили ту саму проблему, що люди, які керують відділами і займають певні посади, не бачать цінності (і бачать загрозу) у тих теоретичних, методологічних знаннях, які отримують нові випускниці, нові випускники університетів. Тоді ще мені завідувач кафедрою сказав, що він не бачить сенсу в такій роботі, яку я пропоную. Ми ж при вступі в аспірантуру готували (це ж звичайна процедура) реферати, дослідження, якісь тексти. Він сказав, що подібні, теоретично засновані роботи недоцільні, тому що в Україні є ще живе поле, треба йти і просто записувати Центрівські зустрічі

етнографічний матеріал. Це там, у Європі, де його (етнографічного матеріалу) вже нема, вони займаються всякими дурницями і починають теоретизувати. Це, мовляв, все зайве, тому що потрібно ходити і записувати матеріал. Власне, такий у нас відбувся діалог. Неописова етнографія в устах завідувача виглядала зайвою. Цікаво, що через кілька років, коли робота дійшла до захисту, етнографічна спільнота вже не мала аж таких строгих упереджень до структурно-семантичних досліджень. Однак в Україні школа структурної семантики не сформувалася. Мабуть, складні трансформаційні процеси в академії після ропаду Союзу не сприяли цьому. Думаю, що в кожній науці є смачні теми: в етнографії — це весілля. Писати про весілля здається ніби легко, тому що описів весіль багато, великого розуму буцімто не треба, взяв і почав: «Є три етапи весілля: є заручини, є оглядини, є власне весілля, є післявесільні обряди», — структурувати, гарно вмістити регіональні особливості, бажано знайти ще яке-небудь нове слово, чи як специфічно пекли коровай, або які шишки робили, — і робота готова. Завжди у відділі хтось пише про весілля, хрестини або про похорон. Це очевидні теми для етнографії. Виникли труднощі і з цим, бо як об’єднати аж три такі популярні теми в одній роботі. Не без складнощів, та тему затвердили і справа пішла далі. З’ясувалося незабаром, що я пишу щось таке, що не заважає іншим писати традиційно про весілля, про похорон, про народження. Ця робота писалася в певному вакуумі, без товариства, майже без людей, з якими можна було професійно «на повну ногу» танцювати у цьому полі, полемізувати, обговорювати, бути критикованою серйозно і так, щоб ця критика була авторитетною, а не просто з аргументами, мовля «так не можна» і «цього робити не потрібно». Мені видавалось і мені тепер видається, що це доволі дивно. Я хотіла б навіть запропонувати обговорити її. Складалася ситуація, коли на півночі, у Прибалтиці, існувала Тартуська школа, існував Лотман, 60-70-ті роки, вони активно займалися вторинними моделюючими системи, семіотикою. Були школи в Москві й Пітері. Учні Лотмана Іванов

Ритуал і тіло

і Топоров писали в обширі етнографії, міфологій, їх учень Байбурін писав, власне, на етнографічному матеріалі традиційних культур; Інститут слов’янознавства і школа етнолінгвістики Микити і Світлани Толстих надзвичайно активно розвивала цю тематику, цей напрямок до сьогодні актуальний, вони видають , етнолінгвістичний словник «Славянские древности». А на Заході, в Польщі, існувала етнолінгвістична школа — цей самий напрямок пов’язаний з іменами Бартмінського і багатьох його послідовників, послідовниць, що працювали у цьому самому ключі. А Україна, ось посередині, здавалось би, доктори десь пересікаються, щось мало б бути, мало щось зароджуватися, а не було. І були окремі люди, окремі спроби, окремі статті, скажімо, цікавіші чи менш цікаві, евристичніші чи менш, це однаково не відбувалося на рівні шкіл, не на рівні тренду, напрямку. Я не маю відповіді, чому так сталося, чому українська етнографія, фольклористика випала, власне, з цього методологічного напрямку. Однією з відповідей може бути те, що в Україні утворилася дещо інша дисципліна, яку можна назвати «українознавство/ народознавство» — дисципліна, яка в логічному розвитку, в кінцевому результаті має діаметрально протилежну ціль. Ця дисципліна конструювала народ і конструює народ, її завдання було сконструювати певну таку цілість, певне таке гомогенне поле, яке і мало би бути об’єктом дослідження народознавства. Можливо, у вас є міркування на цю тему, можливо, у вас є ідеї, чому в українському полі не сталося, не вийшло, не сформувалося семіотичних, структурурно семантичних підходів? Репліка з залу: Можна питання? Скільки років було дослідникам, які вам не давали шляху до дослідження? Приблизний вік. М.М.: Це хороше запитання, тому що в академії, принаймні в етнографії, моє покоління — це покоління, якого немає, тобто трошки старших за мене, і трохи молодших нема, далі йдуть значно молодші. І люди, з якими я спілкувалася, були на 8-10 років старшими. Або й значно-значно більше. Центрівські зустрічі

Р. з.: Тобто це був більше до середнього віку, до поважного віку, як для дослідника. Їхні погляди уже сформовані у певній парадигмі, наприклад, у парадигмі, «треба збирати фольклор і його якось описувати тими методами, які постали іще у ХІХ столітті», тобто використовувати природознавчі методи. М.М.: Так, звісно. Р.з.: Які, може, в Польщі, в Росії не використовуються, а тут вони є. М.М. : В мене є така ідея, можливо, вона механістична і безпідставна, що в науці повинні відбутися усі етапи, усі сходинки розвитку теоретичних ідей. Якщо одна сходинка випущена, то наступні не формуються вчасно, вони приходять з запізненням, треба деякий час, щоб синтезувати ці ідеї, або виховати людей. От для мене одна сходинка залишилася ніби випущена, вона не була реалізована вчасно. Оля Гнатюк: В мене є версія відповіді на Ваше запитання, чому, скажімо, етнолінгвістика в Україні не відбулась, чи чому не було такої потужної семіотичної школи, аби досліджувала саме матеріал, яким є український фольклор. Очевидно, перша причина — це те, що до кінця існування Радянського Союзу центром тяжіння була Москва і, значить, це була найвища школа. Тобто потрапити під опіку Топорова чи потрапити під опіку якогось іншого видатного ученого Тартуської школи не так вже й просто. Зовсім небагато є таких в Україні сьогодні учених, які пройшли через цю школу — це означає вибрані-вибрані, це по-перше. По-друге, тоді, коли я писала свої перші роботи з фольклористики, мені були відомі саме тексти Бартмінського. Мені було щось інше цікаве, тобто інший напрямок, з іншою методологією, але мені це було відомо, але це теж не було аж так супер розкручено. І, зрештою, в Україну ці тексти не потрапляли, і тому такий момент, коли відбувається, з одного боку, перелом усього в 90-х (більшість із вас цього не може пам’ятати), але в 90-х займатися методологічними питаннями було аж надто великою розкішшю. По-друге, ті, хто був у науці, займалися, швидше за все, достатньо прикладними речами, і їхнє бажання

Ритуал і тіло

було робити дещо інше. Тому і ця школа Бартмінського пройшла непоміченою, вона була школою, яка стала достатньо відомою в 80-ті, а у 80-ті роки водночас не існувало нормального обміну бібліотечного, тобто це вже час післявоєнного стану, коли всі публікації польські — ця польська зараза — не мали права потрапляти у радянські бібліотеки. Ось така в мене версія відповіді, але, до того ж, зрозуміло, що етнографічні студії є одними з найбільш традиційних, і чомусь через те, що це трактують як таку просту народну традицію, через те іноді видається, що можна це по-простому, традиційно дуже вивчати. Це нібито сам матеріал підказує, хоча, звичайно, неправда. Четверта причина — це подивіться, як багато є істориків, які використовують нові методології, дуже яких багато, а як багато в Україні є взагалі істориків, тобто це величезна когорта людей, то тут є питання пропорційності: людей з такою спеціальністю як етнографія не так вже й багато, як істориків. Якщо серед істориків хороших методологічних підходів є достатньо мало, то звідки їм взятися серед етнографів. Це вже найбільш, так би мовити, дискусійне питання, ось це останнє четверте. А.М.: Пані Олю, щиро дякую! Тим не менше, ви згадали, як мало з-поміж істориків, але, тим не менше, саме серед істориків в Україні, здається, можливо, щось поміж соціологів, хоча радше серед істориків найбільше тих, хто щось змінюють. Серед істориків ранньомодерної України і Речі Посполитої, і взагалі модерної, найбільше тих, хто перебуває на такому синхронному з європейськими трендами рівні. Попри те, що і в пізньосовєтський час, і в 90-ті нібито так само, як в етнографії чи в етнології, і в інших гуманітарних дисциплінах ніби не було особливих стимулів займатися сучасною методологією. Але загалом ось ці чотири точки, про які пані Оля казала, виглядають дуже переконливими. Зі свого боку тільки додам, що насправді це не тільки в етнології була така методологічна чорна діра ще до незалежності. В тому, що стосується семіотики і структурно-семіотичних методів, здається, ціла українська гуманістика якось дуже вперто і послідовно намагалась їх зусібіч оминати, саме Центрівські зустрічі

чомусь структурно-семіотичні методи і тоді вже ті методологічні підходи, які з них поставали або їх заперечували, але вже на наступному етапі. Власне, я це можу пам’ятати зі своїх наукових занять на початку 80-их, коли я намагався щось робити в семіотиці театру, і це, зрозуміло, що театрознавство порівнюване з етнографією — це не настільки консервативна дисципліна, як етнографія порівняно з історією чи соціологією, і в якій це зустрічало спротив. Це попри те, що сама по собі семіотика як певна інтелектуальна мода і в 70-ті, і в 80-ті роки (хто пам’ятає) була дуже актуальною, це була модна річ, це була приваблива річ. А в тому ж таки Тарту, меншою мірою в Москві (я маю на увазі Інститут слов’янознавства, московський відділ ТартуськоМосковської школи), у самому Тарту була величезна, просто величезна київська діаспора студентів і аспірантів, я маю на увазі філологів передусім, зрозуміло. При тому, що в українському літературознавстві слідів сучасного, тодішнього сучасного совєтського структуралізму не було. Власне кажучи, спадкоємець Лотмана в певному сенсі в царині поетики — Роман Лейбах — він киянин, і ще багато хто там із Києва. Чи не чверть младотартусців — це люди з України, переважно з Києва, меншою мірою з Харкова і з Одеси, але вони або залишились там, або перебралися у Москву, або повернулися в Україну на початку 90-х і виявилися тут не затребуваними, фактично зникли. Тобто Україна в 70-ті, коли загалом совєтська гуманістика в Москві, Пітері, Тарту і так далі нібито долучилися, з великим запізненням в кілька десятиліть долучилися до структурно-семіотичних методів, намагалася їх уникнути всіляко в усіх гуманітарних царинах. І в 90-ті, коли, цілком справедливо пані Марія зауважила, виникла ніби така опція, в цю опцію відразу влізло сконструюйоване з уламків істмату, історії партії, народознавства… Але тим не менше, історики, хоч не численні, але дали собі раду. Якщо школа анналів до 90-тих, до кінця 80-тих років в Україні була майже так само табуйована, як і семіотичні методи, тим не менше історикам якось вдалося дати собі раду, а етнологам, на жаль, чи на диво, не вдалося, етнологам, фольклористам,

Ритуал і тіло

етнографам і так далі. Попри, повторюся, велику, високу модну температуру, як семіотики принаймні до кінця 80-тих, коли вона почала занепадати, та і такої дещо спрофанованої етнології, так етнології в таких профанних, популярних зразках, але, тим не менш, це не була якась закраїна гуманітарного топосу, це було щось таке цікаве для широкого інтелігентного загалу, навіть не дотичного фахово до цього. І в якій-небудь популярній етнологічній статті друкувалися (як ви пам’ятаєте) в 80-90ті роки в широкій пресі, не тільки фаховій, але тим не менше, ця дуже традиційна, консервативна тяглість таки далася взнаки і призвела до того, що ціле поле оцієї етнографії у всіх сферах залишилось за таким сильно запізненим позитивізмом. Чи будуть ще репліки в цьому напрямку? М.М.: В мене ще є одне спостереження, яким хочу поділитись. Хоч структурно-семантичні, семіотичні студії не інституалізувались та не були представлені широко в фольклористиці і етнографії, в той самий час в Україні починає виходити друком велетенська кількість енциклопедій, словників, умовна назва яких «символіка українського народу» або «знаки українського народу». В цих словниках публікуються твердження і факти, що нерідко просто висмоктувались з пальця, синтезувались з повітря, перемішані з вигадками, пов’язані з неоміфологією і з неоязичницькою творчістю. Але все це видавалось під грифом «справжньої науки», нерідко видавалося ошатно, з гарними обкладинками. Видавці навіть отримували якісь премії, призові відзнаки на різних конкурсах книжок. Було дивно, що ось є попит, є запит на семіотичні дослідження етнографічного матеріалу, фольклору, а наукових досліджень нема. А поряд твориться, буквально на очах постає квазінаука про символіку, і квазінаука розквітає безперешкодно, без критичного академічного відгуку на це… А.М: Дякую… О.Г.: Це настільки типово і для іншої гуманітаристики. М.М.: Типово для інших галузей?

Центрівські зустрічі

О.Г.: Наскільки загаджений книжковий ринок книжками з літератури, історії літератури чи так само в самій історіографії. Цього безліч, такого штибу квазінаукових публікацій. М.М.: Мені здається, в інших галузях гуманітаристики все одно є і лишається також традиція академічна. А тут, в етнографії, її геть не було. І потім не сталося. Правда, інколи в етнографічних дослідженнях є окремий розділ по семіотиці фольклору. Найчастіше то не самостійні розвідки, а більш чи менш вдало дібрані дотичні цитати вчених російської етнолінгвістичної школи. Це не зовсім органічне поєднання, коли основна частина роботи здійснена в стилі описової етнографії, а потім сиротиною розділ структурно-семантичного аналізу. А.М.: Окресливши коротко цей контекст, доволі такий прикрий контекст, можемо, власне, перейти до вмісту книжки. І я попрошу пані Марію коротко її представити, і вже конкретно сказати про методологічні засади цього тексту. Ці знахідки, про які, власне кажучи, йдеться, які роблять цю книжку, на наш погляд, проривною, революційною. Єдине, щоб завершити з контекстом, дозволю собі невеличкий анонс: в наступному числі «Критики» буде вміщено велику статтю Сергія Єкельчика (якого, очевидно, ви всі знаєте), присвячену, правда, поки іншому матеріалу, але тому ж таки чудовому явищу, тобто постанню з нічого, точніше не з нічого, а з того самого істмату, постанню цього народознавства/історії української культури як нової мітотворчої технології, це розділ його нової книжки, яку, можливо, буде видавати «Критика». Отже, «Ритуал і тіло». Можна почати з самого заголовку, бо починали з цього працювати, весь час хотілося з суто таких інерційних причин назвати «Тіло і ритуал». Нас весь час питають, а чому «Ритуал і тіло», а не «Тіло і ритуал». Пізніше — до змісту, до розділів. Попереджаю, що будемо активно вас і далі залучати до розмови. М.М.: Отже, чому «Ритуал і тіло». Я рухалася вздовж ідеї, яка була для мене засаднича: про те, що не ритуал реагує на певні події, що відбуваються на біологічному рівні (народження, смерть), не ритуал є наслідком цих подій, а навпаки — ритуал

Ритуал і тіло

реалізовує ці події, ритуал є подія. Без ритуалу нема події. Це гарно ілюструється випадком потерчат, дітей, які народжуються і нехрещеними помирають. Згідно народних вірувань, якщо не відбулося ритуалу хрестин, померлі новонароджені не вважаються померлими людьми, до них не ставляться як до предка, вони уявляються не людиноподібними. Для того, щоб ця особа, цей персонаж став людиноподібним, людським, його треба охрестити і надати одяг, тобто здійснити ритуал. Розповсюджена традиція: коли чуєш крик пташки, мов нехрещеної дитини, треба відірвати клапоть одягу, «накинути» на неї, перехрестити і сказати: «Якщо ти дівчина, то будь Марія, а якщо ти хлопчик, то будь Іван», — і тоді вона вже стає людською душою, переходить наче в іншу форму свого існування, стає предком. Новонароджене стає людиною внаслідок ритуалу, а не фактом приходу на світ. Без хрещення — це нелюдь, чортик. Подібна закономірність існує і в системі «тіло — одяг». Одягання і доодягання як ритуальний, культуний код символізує «дозрівання» тіла як кульутрний знак процесу соціалізації, інкорпорації в спільноту й культуру. Без ритуалу/одягу за тілом не визнано людських вмінь, характеристик і функцій. Навіть стать «створюється» одяганням дітей з певного віку на жіночий і чоловічий манер, і тоді вже вони виконують ґендерно специфікоану роботу. Ритуал (культура) детермінує природу. Ось тому слово Ритуал стоїть першим в назві монографії, бо він детермінує тіло, а Тіло — другим. Ідея була дуже проста, коли формувався задум: порівняти три обряди, пов’язані із народженням, одруженням і смертю за відомою схемою Арнольда ван Геннепа, книжка якого була написана в 1909 році, але перекладена російською вже коли я почала цю роботу над книжкою. За Геннеповою схемою я планувала проілюструвати типологічно тотожні структури трьох обрядів, простежити як цей типологізм проявляється. Згідно з ідеєю, я мала виділити три етапи: перший етап — це елімінація, другий етап — перехід і третій етап — це залучення назад особи в соціальну структуру. Ось ці схеми взяті з монографії Марселя Мосса, він власне зображає всі три етапи. Центрівські зустрічі

А.М.: Чи потрібно пояснення що таке обряди переходу? Чи всі в залі знають? М.М.: Людина, яка, наприклад, одружується, для того, щоб вона перейшла в іншу соціальну страту, вона повинна відбути обряд переходу. Обряд складається з трьох етапів. Перша фаза обряду вилучає людину з соціальних структур, наступний етап переводить людину в інший статус, і на третій фазі людина інтегрується в соціум у своїй новій соціальній ролі. Це і є обрядом переходу. Такі обряди характерні своєю триланковою структурою і тим, що можливі лиш раз в житті людини (календарні обряди відбуваються щороку). Але в мене не все складалося, я не знаходила трьох етапів. В ритуальних культурах етап вилучення лімінальної людини полягав у тому, що людину виводили у ліс, вона там проводила якийсь час, потім з нею щось відбувалося, що символізувало перехід, потім повертають цю людину знову в поселення, і все завершується інтеграцією. Нічого подібного я знайти не могла в українському обряді. Молодих не виводять в ліс чи на межі поселення навмисно, аби потім повернути назад… Все-таки очевидно, що перехід є, але яким чином його оформлено? Сформувалася у мене зовсім інша схема, яка, власне, і лягла в основу цієї монографії. Якщо в попередніх теоріях і баченнях ритуалу він має три фази, то у мене ритуал складається із двох фаз. Ці фази не були поділені чіткою демаркаційною лінією, що ось досі у нас одна фаза, а з цього місця починається інша. Це було принципово важливо, тому що з категорією переходу працювали доволі часто, структурні семіологи, етнолінгвісти дуже любили цю тему, концепт дороги був одним з улюблених в подібних дослідженнях як образ, метафора переходу. Перехід розглядався як дорога, тобто коли, наприклад, шлюбна пара або покійник перейшли з одного місця, з одного локусу в інший локус. Відбувся перехід, власне, ритуал здійснено. Але матеріал, з яким я працювала, який у великій кількості зафіксований в архівах, я записувала його в експедиціях етнографічних, показував, що і після географічного переходу продовжують існувати лімінативні теми, тобто знаки, які мають

Ритуал і тіло

негативний смисл. Запропонувати одну чітку і визначальну демаркаційну лінію, коли закінчується один етап обряду і починається інший було навряд чи можливо. Схема, яку я пропоную така: сам ритуал має дві фази. Він складається з фази вилучення, коли переходову особу позначають негативними маркерами (нерухомість, недієздатність, сліпота, глухота, німота, андрогінні мотиви) і фази залучення, коли людина ритуально опановує рух, мову, здобуває зір тощо. Переходом є переключання негативних тем обряду на позитивні. Це переключання відбуваєтсья в різний період обряду. Деякі негативні коди ще повторюються геть наприкінці обряду, а деякі позитивні намічені вже наприпочатку. Тому розділення між фазами позначене на схемі не рівною лінією, а зиґзаґом.

Схема теж показує, як наростає конфлікт між віком і соціальним статусом перед тим, як має відбутися ритуал. Коли час виходити заміж, то негативні знаки збільшуються. Знаєте, що люди, які не вийшли заміж, не одружилися вчасно — старі діви, Центрівські зустрічі

бобилі — є негативними персонажами в межах традиційної культури. Ще один цікавий феномен, який відзначали, це той, що обряд має початок і завжди можете зафіксувати, коли обряд розпочався. Але ритуал майже ніколи не має завершення. Тому що після того, як людину поховали, відзначають тиждень, відзначають сороковини, відзначають рік, а потім душі приходять циклічно на календарні свята і відбуваються обряди, які пов’язані, власне, із прийманням цих душ, годуванням цих душ і так далі. Те саме і з обрядом народження, коли дитина народилася — початок (зрозуміло, коли обряд почався), але потім сама породілля несе бабі кашу, дитина носить бабі на Святу вечерю гостинці, і цей ритуал має продовження ще тривалий час, він ніби переключається з родинних в календарний цикл. Ось один із масштабніших висновків, які були результатом цього дослідження. Ще одна позиція, яка сформулювалася в результаті роботи: мабуть, неможливо вивчати семантику обрядів родинного циклу беручи під увагу лиш один обряд. Структурні смисли одного обряду відкривають через смисли іншого. Багато смислових рівнів було б непомітно, якби я залишалася в рамках одного обряду, якби я працювала, наприклад, тільки з хрестинами або тільки з поховальними обрядами. Щодо цієї тези, я можу запропонувати вам ілюстрації, і водночас, щоб ми обговорили це разом. Цей малюнок (Іл.1), здається, чи не з другої половини ХІХ-го століття. Тут зображена молода. Вона закриває обличчя. Чому? Чи це типове зображення молодої? Р.з.: Вона фатою все лице закриває? М.М.: Так, але вельон і фата є модерними формами головного убору. Р.з.: Може це невістка як невідома. Тобто закривання фатою… Це колись на фольклористиці розказували, що наречена, як є невістка, невідома, вона йде у фаті або вельоні, тому що вона наче заходить у новий світ і народжується заново в цій хаті. А.М.: Ще версія?

Ритуал і тіло

Ілюстрація 1

Р.з.: Вона вибуває з розряду незаміжніх дівчат, з кола незаміжніх дівчат і переходить ніби в позицію невідомої потойбічної сили, тобто її нема для людей попереднього статусу, ні для людей її майбутнього статусу, і тільки після завершення обряду вона знову стане людиною, стане членом суспільства. Коли її ввели в новий статус. М.М.: Так, дякую. Я казала, що категорія переходу дуже популярна в структурно-семантичних дослідженнях, один із способів говорити про перехід — це говорити про дорогу, про географічний перехід (про це писали особливо багато пітерські дослідники). Інша форма говорити про перехід — це, так би мовити, містичний перехід, — тема, яку я менше всього розуміла і розумію дотепер, коли кажуть, що вона буцімто стає інфернальною особою, вона є не людиною. От я ніколи раніше не могла зрозуміти,

Центрівські зустрічі

чому… Мені бракувало смислів. Чому саме це не людина? Через що? От через що створюється, що це не людина? Р.з. : Через те що вона вилучається із соціального порядку. М.М.: Яким чином? Р.з.: Мабуть змінює ім’я. М.М.: Тут ніхто не змінює ім’я. Р.з.: Наречена традиційно — два доми, два світи, це так само, як обряд з курочкою, коли курочку кидають під піч. Наречена помирає для одного дому і народжується в іншому, і в момент переходу інфернальна… М.М.: Я погоджуюся з вами усіма, з усім що ви кажете. Р.з.: Я так думаю. Я так зрозуміла, коли читала… М.М.: Але як ви вичитуєте помирання з цього? Р.з.: А це просто матеріальне вираження... А.М.: В чому? Р.з.: В цій закритій частині обличчя. М.М.: Тим що вона закрила обличчя? Р.з.: Так. М.М.: Гаразд, давайте подивимось на цю знимку (Іл. 2), потім повернемось до попереднього також.

Ілюстрація 2

Ритуал і тіло

Я намагаюся проілюструвати, що означає, коли смисл одного обряду відкривається через призму, лінзу іншого. Це дуже цікава знимка з нової колекції музею Гончара, вона ще не була навіть паспортизована, не мала ще реєстраційного номеру, коли музей поділився нею. Скажіть, будь ласка, що тут незвичне, кричущо незвичне на цій знимці? Р.з.: В середині хати? Р.з.: Відкрите обличчя? М.М.: Покійникам не закривають обличчя відразу. Закривають, але вона могла би ще лежати з відкритим. Р.з.: Якщо вона посередині… Я бачу середину кімнати, що вона в середині кімнати стоїть саме… Я читала, здається, вона мала б лежати в сінях чи щось таке… М.М.: На лаві, так. На лаві ставили покійників частіше. Можливо. Я не знаю. Але тут є щось, що чітко вказує на те, що цей обряд — це називається «зломаний обряд», неправильний обряд. Р.з.: Може це через те, що сфотографували? А.М.: Так, це нетрадиційно. М.М.: Не було заборони… Р.з.: А дитина ж маленька? М.М.: Дитина поряд. Подивіться, тут є виразно.. Р.з.: Вона головою до дверей? А.М.: Радше ні. М.М.: Там вікно. Р.з.: Незашторені вікна. М.М.: Мабуть. Я не знаю, можливо, і це також. Р.з.: Можливо він якось не так вдягнений? А.М.: Це вона… небіжчиця? На небіжчиці? Р.з.: Не покрита… М.М.: Чим? Р.з.: Простирадлом… М.М.: Ну це… так це плахта зверху. Р.з.: А ноги? М.М.: Що ноги? Що не так з ногами? Р.з.: Ноги якби «висять»? Центрівські зустрічі

А.М.: Ноги не висять… М.М.: Так, покійника ніколи, ніколи не ховають взутим. Ніколи. Це категорично заборонено. А пізніший варіант обрядів — можна в чоботах, але без підбивки. Традиційний поховальний — це калигви, різні форми обмотувань ніг, але навіть є сучасні магазини, де продають взуття для мерців — це взуття завжди хляске. Покійниць і покійників не можна ховати взутими. Чому ця людина взута? Р.з.: Може це негативний персонаж? М.М.: Отже? Р.з.: Отже, в чоботах ходили там солдати. А.М.: Але вона не солдат. М.М.: Хто знає, кого ховали в чоботях? Р.з.: Незайманих? Незаміжніх? М.М.: Це все її діти. Р.з.: Грішниць, відьом? М.М.: Вона вагітна. Зломані ритуали, коли обряд відбувається не в логічній життєвій послідовності, як коли жінки помирали вагітними. Відповідно, ховали в чоботах з мотивації, що «щоби кров не капала на Святу землю», інша мотивація — «щоби встигла доносити» на тому світі дитину. Мотивацій є багато. Тут є ще одна штука на цій знимці, пояснення якій я не маю, і я ніколи нічого подібного не зустрічала. У цієї особи виразно відкриті очі. Вони не затулені. Тут не видно, так? Р.з.: Маріє, а не може бути, що потім ці чоботи зняли, очі закрили… Просто засняли у цей момент, а етнографи потім схопилися і почали робити якісь теорії… М.М.: Споряджаючи покійників, їх не традиційно не обували. А очі може потім і закриють, але якщо ми не помиляємося і на знимці вони відкриті, то це не звично. Ось ще... (Іл. 3) Закривання очей в поховальному обряді типологічно тотожний закриванню очей у весільному. Я казала, що інколи неможливо відчитати смисли обряду, орієнтуючись тільки на один з них. Вони непомітні у весіллі. Тема сліпоти в контексті весілля

Ритуал і тіло

Ілюстрація 3

дуже мало ким була помічена, адже вельон і закривання обличчя вельоном, де закривання є доволі експліцитним, радше нова, модерна форма обрядового одягу. В традиційній культурі цей зміст закривання обличчя був навіть ще більше прихований. Але не відсутній! Деякі записи, наприклад, використання слова «сліпий» під час опису обряду, що я почала пізніше зауважувати, просто випадають з-поза уваги етнографів. Або в описі весілля оповідають: «Замотають її білилом так, що і очі їй не видно», — так розказують мені бабусі у селі. І я думаю: так, мабуть це вона перебільшує, цього бути не може, що значить замотають обличчя? Коли починають прочитуватися парадигматичні зв’язки між обрядами, коли розглядти його через паралельні смислові структури, тоді мовби висвітлюються деякі речі, деякі смисли, на які за інших обставин не звертаєш уваги. Подібно концепт «сирий» або «сировий» — те, що мало хто описував, ніхто не говорив, що існує взагалі уявлення Центрівські зустрічі

про тіло, як про «сире». І я гортаю томи етнографічних описів і ніколи на це слово уваги не звертаю. Але якось під час експедиції зауважую фразу, де жінка називає поліжницю «сирою». Тоді знову перечитую описи похоронів і весілля, які я багато разів до того гортала і багато разів бачила, і тепер зауважую, що це лексика, яка часто використовується в описах, яка фігурує в різних регіонах, це не пов’язано з однією локальною традицією: я це чую в Закарпатті, а далі знаходжу подібну лексику, скажімо, на Слобожанщині і так далі. Із закриванням очей тут є і більше… тут можна працювати і з іншими смислами, в інших смислових рівнях. По-перше, тут, звичайно, включено плач, скоріше всього, коли художник малював цю картину, він намагався передати сум і плач молодої, яка десь біля воріт стоїть: «Плачу я, плачу поки батеньків двір бачу. Як батьків двір минаю — плакати припиняю», — десь так. Ось покійник із закритими очима, очі закриті червоною китайкою — власне, символ смерті. Згадайте також традицію закривати немовлятам обличчя, коли вони народжуються… Дуже часто з подібною мотивацією: «Воно ще і так не видить», «Воно ще не бачить», «Воно ще сліпе», «Воно ще маленьке». Інша форма пояснення: «Щоб мухи там не залітали»… Р.з.: Мотивація, від чого це? Мені просто незрозуміла мотивація. Те, коли діти народжуються, вони бачать. В мене питання. Доведення від незнання чи це так треба, бо такою є традиція? М.М.: Для традиції мало що означає наука або наукові знання про світ. В логіці традиційної культури ритуальні дії позначають те, що є насправді. Дітей зв’язують пелюшками, тому що «кісточки в нього м’які і якщо його не зв’язати, то він криво поросте». Не знаю, наскільки це науково, але впродовж століть і століть новонароджених, причому до кількамісячного віку, зв’язували настільки туго, що, як описували бабусі, залишалися на тілі попруги, сліди від повивача, аби тіло росло равильно. Мабуть так треба, бо такою є традиція. Очі закривали дитині і покійному, аби, в обидвох випадках, позначити лімінальні мотиви. Так функціонує культура. Так функціонує традиційна культура.

Ритуал і тіло

Р.з.: Можна питання? Немовлятам закривали обличчя до якогось певного віку? Поки дитина виросте чи поки там, наприклад, отримає ім’я? М.М.: Я не певна. Здається перші сорок днів. Не певна, чи я записувала під час експедицій, до якого віку закривають обличчя дитині. Але я питала, до якого віку пеленають. І пеленання було тісно пов’язано із мобільними можливостями дитини. Дитину пеленають до тих пір, доки вона не починає сидіти. Оце як вже сяде, то вже пеленати перестають. Реально це в 6-7 місяців. Я розумію ці речі як фіксацію одяговим кодом, на рівні культури того, що сталося на рівні природи — опанування нового навику, нових мобільних можливостей. Вони визнаються, вони є фактом культури тоді, коли через культурні коди ці речі легітимізовано, санкціоновано — от вони є. Щоб продовжити цю думку, ось для порівняння: ви можете простежити, це також дуже цікава знимка (Іл. 4). Ці дітки на пасовиську. Скоріше всього, це хлопчики. Вони бавляться чимось...

Ілюстрація 4

Центрівські зустрічі

Р.з.: Вони сидять колом. М.М.: Можливо. Що вони роблять, як ви думаєте? Вгадати неможливо. Я вам скажу потім. Р.з.: Це з землею пов’язано? М.М.: З землею? Ну, певним чином. Кожен з них має цю іграшку. Майже кожен щось там мне. Р.з.: Грають із чоботом? М.М.: Які чоботи? (Всі босі) Вони роблять м’ячі з кізяків і трави. Але що цікаво, ви можете простежити, як вік пов’язаний з допасовуванням, доодяганням дитини. Як вік пов’язаний із збільшення компонентів одягу. Компоненти одягу — це як частини тіла, тобто коли вже може ходити далеко, пасти худобу, то вже дають йому штанці і чоботи, якісь черевики. А подивіться ось сюди (Іл. 5)…

Ілюстрація 5

Подивіться, ще більша вікова палітра. Від немовлят до підлітків... Тут також видно збільшення кількості орнаментики на

Ритуал і тіло

сорочечці і збільшення компонентів одягу у дівчаток старшого віку. Бачите, дівчатка, які вже мають запинки, запаски поверх сорочки. А інші ще не мають, тільки поясок. Ось дітки взагалі без вишивки. Ось дівчинка вже з вишивкою на сорочці. Подібні речі я намагалася простежити в роботі. Мені видалося, в них закладена певна логіка, певний зв’язок, між компонентністю одягу, його комплектністю і між кількістю одягу в особи. В дитинки немає одягу, навіть так, щоб попрати. Дитина засинає — одяг перуть. Він висихає — дитину одягають. Але проходить 10-15 років, і в 15 років ту дівчину видають із повною скринею сорочок. І сорочки, і верхній зимовий одяг, і чоботи, і багато-багато чого. Це відбувається в дуже короткий час. Для немовляти брак одягу пояснюють бідністю, а у віці одруження ця мотивація зникає і дівчина несе в придане чимало краму. Р.з.: До 15 років доживають не всі… М.М.: Так, але, тим не менш, це було традиційною нормою. Небагато одягу в маленькому віці — дуже багато у шлюбний вік, який пов’язаний з реалізацією особи в двох важливих сферах: в репродуктивній і виробничій. Людина, яка може репродукувати і повноцінно задіяна в виробництві (догляд, ткання, сільське господарство і т.д.) має максимально комплектований одяг Р.з.: Ви згадали, що з віком збільшуються елементи вишивки, а взагалі одяг змінюється як частина тіла? Ось наскільки він змінюється в цей період, період життя? М.М.: Він змінюється, і про це писали кілька осіб. Я розглядаю і цитую ці дослідження. Це справді цікаве спостереження, як змінюються вимоги до одягу, кількість одягу в гардеробі, кількість елементів в одязі, способи носіння одягу… Одяг новонароженого і покійного конструюється опозицією старий — новий. Використання одягу від підтички матері застосовують до пеленання дитини. Дитину треба пеленати у використаний одяг, а покійника можна ховати тільки в новому одязі і використовувати нові намітки, які до цього ніколи не використовувались. Всі ці речі перехресні… Я багато цьому приділяю уваги, просто Центрівські зустрічі

не буду переказувати. Тут хочу привернути вашу увагу до цього тексту і показати ще одну парадоксальну ідею, яка очевидна і буцімто лежить на поверхні, але ніхто раніше не виокремлював цей масив матеріалу. Нагадай си моя ненько моя, чи не жаль ти буде, Що ти мене виріжєєш межи чужі люде? Ой, якби я, мій синочку, тибе жєлувала, Я бим тебе межи чужі люди ни давала; А я хатку замітала, та й сі засміяла, Моя ненька здогадлива та й сі здогадала, А знаю я, мій синочку, я всі твої гадки, А ти всі же не забавіш до чужої хатки. М.М.: Що тут скажете? Р.з.: Тут йдеться про доню все-таки, не про синочка. М.М.: Так. І ще текстик. Я, синку, не Бог долечку вибирати, Якус заслужила, якус заробила, Таку будеш мати. Ненька моя, старенькая, та як же я вас прошу, Купіт мені попліточки, най ще одни зношу. Гадалам ти, мій синочку, купити, купити. Коло краму густо було, не мож допустити. М.М.: Аналогічно. Коли цей пасаж обговорювали на відділі етнографії, кілька осіб визнало, що до них, до дівчаток, коли вони були малими, батьки, особливо дідусь з бабусею, могли звертатися «сину». Наприклад, до мене мій дідусь звертався «сину» теж. І в традиційній культурі це фігурує як норма, але коли я казала, що це традиційна норма, усі заперечили, так незвично дивитися на таку традицію як значиму. Моя ідея була в тому, що в певному

Ритуал і тіло

віці в ритуальних контекстах використовуються маркери, невластиві ґендерні маркери. Застосування ґендерно чужого маркера є важливою частиною тексту обряду. Зараз проілюструю. Р.з: Чи це симетрично? Чи до хлопців звертались «доню»? М.М.: Ні, це не симетрично. До хлопчиків «доню» не звертались. Але певну закономірність я знайшла в тексті обряду. Я скажу про цю закономірність після того, як ми розглянемо принаймні ці фотографії, що я підібрала для ілюстрацій. Скажіть, будь ласка, ви бачите тут щось із цієї самої теми? Ґендерно чужі маркери (Іл.6).

Ілюстрація 6

Р.з.: Хустка на чоловікові? М.М.: Так, хустка має дуже чіткі жіночі конотати. Хустка з китицями — жіночий одяг. Її одягали на молодого в західних Центрівські зустрічі

варіантах обряду, але не тільки. Інколи казали: «Перев’язують молодого жоночим поясом». В книжці є кілька ілюстрацій, де видно, що похований чоловік (підпис — прізвище та ім’я чоловіка), оці ось штучки на надгробних хрестах (показує на фотографію) — це фартушки, класичні фартушки, ними пов’язують могили в цій локальній традиції доволі часто (Іл. 7).

Ілюстрація 7

Ілюстрація 8

А ось ще один (Іл. 8) випадок, коли в поховальному контексті дуже активно використовуються знаки, речові коди, які мають чітко жіночі конотати — хустки, стрічки… Р.з.: Це село Луко Володимерецького району? А.М.: Зараз поглянемо. Р.з.: Я знаю це місце… Поховання старця. М.М.: Так, це воно. А.М.: Таки Луко, Володимерецького району.

Ритуал і тіло

М.М.: Щоб не тримати загадку довго… А ось, до речі, ще: зверніть увагу на головні убори дівчат (Іл. 9). А ось приблизно того самого регіону убір молодого (Іл. 10).

Ілюстрація 10

Ілюстрація 9

Бачите, наскільки подібне оздоблення головних уборів. В чому, власне, загадка полягала? Цілком можливо, що ця закономірність розіб’ється через дальшу ревізію традиційного обряду. Обряд не любить вписуватись в якісь закономірності і постійно перевертає все догори ногами. В моєму дослідженні простежувалася ось яка закономірність. Жіночі знаки зазвичай використовуються в поховальній ситуації і до жінки, і до чоловіка. Чоловіка закривають простирадлом, яким була закрита жінка під час пологів. А в контексті родильної обрядовості значно частіше використовують, навпаки, чоловічі знаки і до дівчаток, і до хлопчиків. Сюди належить і ось ця традиція звертатися до діток в чоловічому роді. Для серединного обряду, весілля, характерне симетричне використання цих знаків. Наприклад, молода Центрівські зустрічі

убирає капелюх молодого, а молодий одягає хустку з китицями, або молодого покривають фатою молодої під час обряду покривання. Дуже поширений навіть у сучасних формах обряду, коли молодий одягає квітку на свій одяг як частину віночка молодої, і ця квітка дуже часто мало того, що має жіночі конотати, але й у певних локальних варіантах обряду має дуже жіночну назву — чіпець. Чіпець — форма жіночого головного убору. Ці ґендерно означені смисли речових кодів достатньо виразні. А.М.: Вже з того, що ви чули, стає очевидно, доволі дивний момент: почали ми з структуральних методів, а натомість ви бачите, пані Марія послідовно підважує один із засадничих елементів традиційного структуралізму, тобто бінарних, бінарність опозицій, знімає їх. Як на мене, це одна з дуже цікавих, найцікавіших ознак цієї книжки. Процес зняття парадоксальним чином бінарності внаслідок послідовно проведеного структурносемантичного аналізу. М.М.: Я насправді не знімаю. Цей матеріал, ця штука включена в ту саму закономірність бінарну. Тобто це є основа структурно-семантичних студій. Взагалі вони побудовані на уявленнях про центр і периферію, про праве і ліве, про бінарні опозиції, про парадигматичну тотожність правих і лівих частин бінарних опозицій. У випадку з обрядами жіночі знаки в похоанні, через їх (знаків) парадигматичну тотожність із смертю, низом, інфернальністю, позначають тип переходу — із життя. В той час, коли використання чоловічих означників у контексті народження дитини — це позначен позитивного переходу в життя, в дорослішання, в соціалізацію. В цій пояснювальній рамці структурносемантичних студій відбуваються за цими закономірностями. Р.з.: Виходить, що жінок називають «синку». «Синку» означає позитивний перехід ? М.М.: Так. Р.з.: А якби чоловіка називали доню це був би перехід в негативне? М.М.: Використання цього звертання «синку» має такі позитивні, вітальні ознаки. Але іншої, дзеркальної традиції я не знаю.

Ритуал і тіло

Р.з.: Так само, як «вона не просто поетеса, а справжній поет». М.М.: Так, це логічний розвиток в іншому контексті цих смислів. А.М.: До речі, не в логіці української мовної традиції, бо, на відміну від російської, вона має багато слів, цілком питомих, жіночих форм для позначення ґендеру. До речі, можна і про це поговорити. Як на цю роботу вплинула ваша інша фахова ідентичність, або як ця робота вплинула на постання цієї ідентичності? Бо принаймні частина тут присутніх знають Вас не як етнологиню, а як дослідницю ґендеру, як квір-аналітика і так далі. В який спосіб ці дві ідентичності пов’язані? Що на що вплинуло? Чи Ваші етнологічні студії — на цікавість до квір-аналізу? Чи зосередження на ґендерології вплинуло на виокремлення тих чи тих аспектів в етнографічному матеріалі? М.М.: Я думаю, що всі ми працювали у межах якоїсь парадигми, строгої, пробували її можливості, врешті-решт, розуміли, де її границі, де її обмеженість. Мені видається, структурно-семантичний підхід є вдалим, це хороший інструментарій для проникнення в смислові структури ритуалу, для роботи із знаковими формами культури. Разом з тим я розуміла: в якийсь момент він стає універсальним, він пояснює геть все. І така універсальність робить його не мало евристичним. Звісно, хотілось вийти за межі цього універсалізму і подивитися на життя з іншого боку. З позицій, які з’явилися в результаті подолання обмежень структурно-семантичних підходів. Так сталося з квіртеорією і соціальним конструкціонізмом, які, власне, поставили питання, чому центр один, чому центрів не багато, чому б не поставити під сумнів бінарні опозиції. А якщо вийти за межі бінарних опозицій, то там інша, значно варіативніша і складніша картина світу. Р.з.: В мене таке запитання в ґендерному зрізі і діахронічному зрізі. Ви розповідали, що на весілля у жінки концентрується інтенсивно кількість одягу. Можливо, у чоловіка на якомусь етапі більше одягу чи елементів одягу, чи завжди ось жінка супроводжена більшою кількістю одягу, як не втілення інфернального, Центрівські зустрічі

яке треба максимально одягати для того, щоб воно стало меншою мірою… М.М.: Дякую. Я не інтерпретувала це саме таким способом. Хоча питання, чому символічна розробка теми жінки значно інтенсивніша в обрядах, ніж чоловіка, — тема, яка звучала з початку ХІХ століття. Одна з відповідей: обряди віддзеркалюють етап, коли існував матріархат, і це, власне, така сконцентрованість на жінці є результатом матріархату, — ідея, яку я жодним чином не поділяю. Дівчина, коли виходила заміж, мала велику кількість одягу, максимальну компонентність одягу, і чоловікові вона приносила одяг. Тобто тут був якийсь, з позицій структурно-семантичних студій, парадокс. Бо вона виступала буцімто як деміург, ось, вона приносила це нове тіло чоловікові. Там є кілька таких моментів. Хатній простір руйнують під час весілля, і вона робить лад у цьому просторі, не вони разом, не хтось, а саме вона виконує оцю деміургічну функцію, створеює космос. Вона несе одяг чоловікові — сорочку. В деяких обрядах вона несе його під своєю шубою, буцімто виймає зі свого живота, з лона. Мало того, вона може здійснювати різні магічні дії над цим одягом/тілом, наприклад, зв’язувати рукави сорочки, щоб він її не бив. Вона має певні несподівані символічні можливості в цьому контексті. Іншим ракурсом є те, що символічна розробка теми молодої детальніша, ніж розробка теми молодого. Варіанти відповіді на це питання містяться в додатку до монографії під назвою «Душа-пташка-жінка: генеза, типологія, семантика». Це доволі ризиковане дослідження, я б сказала так, очікую, що, можливо, воно буде критиковане, тому що я залучила матеріал, який, як правило, не дозволяю собі залучати, зокрема залучила матеріал палеоліту, енеоліту і фольклорні деякі сюжети. Це спроби пояснити, чому ритуал концентрується на жінці і навколо жінки значно активніше, ніж на чоловікові, навколо чоловіка. Моя версія полягала в тому, що в до-енеолітичний час концепт жінка, а радше концепт «тих, хто народжують» посідав гносеологічну роль, важливу для уявлень про душу. Ця символічна роль певним чином трансформувалася в традицію активнішої

Ритуал і тіло

залученості жінки в ритуалі. Це жодним чином не пов’язане з матріархатом чи іншими формами жіночого соціального домінування. Іншим поясненням цього явища, звісно, може бути «Обмін жінками»… Р.з.: Гейл Рубін. М.М.: Так, Гейл Рубін. Але це феміністичне пояснення, також цікаве... Р.з.: Але у чоловіка не може бути… Він не оснащений… М.М.: У чоловіка немає етапу накопичення великої кількості одягу і акцентації, власне, на цьому. Одна з форм відмови, чому дівчину не видають заміж: «Вона ще не нашила сорочок». Парубкові не скажеш: «Не женися, бо ти не маєш достатньо сорочок». Пов’язаність репродуктивної активності, виходу заміж, дорослого життя із кількістю одягу для жінки значно більш акцентовано і прямолінійно називається, ніж для чоловіка. Р.з.: Чи є в процесі весілля, коли чоловік віддає жінці якісь свої речі? У жінки є елементи чоловічого одягу? М.М.: У жінки є елементи чоловічого одягу, так. Р.з.: Чи не відбувається таким чином присвоєння чоловіком жінки, жінкою чоловіка? Через те, що він дає їй якісь свої речі, а вона вдягає його у свої речі. Тобто вони так… М.М.: З’єднуються? Р.з.: Не з’єднуються, присвоюють, позначають свою територію. М.М.: Так, але… Це одне з пояснень, які використовував Кагаров, Сумцов — одна з дуже поширених інтерпретацій. Але тоді не зрозуміти, що означає коли ґендерно чужим одягом позначають покійника, покійницю. Якщо цей код, цей предметний код використовується ідентично у трьох обрядах, а це пояснення пасує тільки для одного, то воно, пояснення, вочевидь не бездоганне. Р.з.: Крім того, які вони ще мають смисли? М.М.: Всі ці знаки полісемічні. Коли вони розглядаються структурно, у взаємодії, вони інтерактивні, вони синтезують смисли. Залежно від контексту, смисли можуть бути Центрівські зустрічі

протилежними. Наприклад, для обгортання, уповивання дитини викорстовують підтичку матері. Підтичка — це шматок материної сорочки, від пояса і вниз. Її робили з особливої грубої тканини, бо її частіше прали, на неї потрапляла менструальна кров. Коли вона зношувалася, її відрізали й пришивали нову підтичку. Верхню частину сорочки шили з тоншої таканини, її вишивали. Ось ця відрізана підтичка, шмата на викидання, вважалася найкращим матеріалом для того, щоб загортати немовля після народження. Це вважалося буцімто священним матеріалом для дитини. Підтичка є предметним кодом, що має водночас і негативні смисли, і позитивні. Негативні смисли постають в контексті опозиції структурований одяг дорослих — безформенний одяг немовляти, вишиваний одяг дорослих — невишиваний одяг немовляти. Водночас підтичка має позитивні конотати в контексті опозиції новий одяг (нефункціональний) покійника — користований (обжитий) одяг немовляти. Такі опозиції пожуть поставати на основі численних характеристик підтички і вступати в різні взаємодії — структури тканини, структури крою, матеріалу, з якого її зроблено, кольористики, м’якості, попереднього використання. Р.з.: Я хотів би запитати з приводу закривання обличчя. Не зовсім зрозуміло, в чому відрізняється інтерпретація, яку пропонуєте Ви, від того, що говорили з залу. М.М.: Нагадайте, будь ласка, яка ідея була в залі? Р.з.: Ви показували фотографії із закриванням обличчя… про інфернальність. М.М.: Дякую, що повернули до цієї теми. Я мала на увазі лише те, що категорії інфернальності, смерті — тут радше загальники, вони надто описові, надто метафоричні, мені видавалося, що в даному випадку можна говорити про більш специфічні позначники смерті. Наприклад, сліпота, невидимість або невпізнаваність (звучала). Цікавіше описувати, якими саме концептами формується та, так би мовити, символічна смерть особи. Часто кажуть: «Переходові лімінальні персонажі символічно помирають», — і важко зрозуміти або нащупати, як

Ритуал і тіло

позначається їхня смерть. А коли смерть описана через ознаки сліпоти, німоти, глухоти, недієзданості, нерухомості, кокономорфності — вона уявляється значно предметніше. Ось подивіться , чи бачите ви зв’язок між цими знимками? (Іл. 11, Іл. 12)

Ілюстрація 11

Ілюстрація 12

Р.з.: Перев’язували? М.М.: Так, специфічне перев’язування. Коли можна встановити цей зв’язок між перев’язуванням молодої і перев’язуванням немовляти, то можна дістатися до менш очевидних знакових функцій цих дій. Чому дитину зв’язували? Що означало зв’язування під час весілля? Одна з символічних значень зв’язування проявляється з примовок: «Ми ще не вкрали, а нас вже зв’язали. Чи ви думаєте, що ми злодії?». Навіть через емічні тексти вловлюються негативні смисли. Зв’язування — це і нерухомість, це і цілісність, це і тема злодійства, і тема стриманості. Концепт зв’язування дуже цікавий, він проявляється і в іншому дискурсі: і через зв’язуванні рук і ніг покійника, через Центрівські зустрічі

зв’язування тіла, і через зав’язування вузлів, розв’язування вузлів. Багато ідей постає або створюється, концептуалізується навколо цих дій. А.М.: Власне, йдеться про дальше редукування метафори. Засадничий сенс структуралізму і всіх великих систем ХХ століття — у послідовному редукуванні. Р.з.: З приводу виявлення смислів. Як можна довести, що виявлений смисл адекватний? М.М.: Ой, насправді не можна довести. Будь-які смисли є сконструйовані і приписані. Адекватність їх проявляється через системність, продуктивність, обґрунтованість і т.д. Я прочитала якусь репліку в Інтернеті, що буцімто етнографія виявляє істинні смисли обряду. Це не істинні смисли обряду, це одна з інтерпретативних рамок, які можуть бути застосовані. Василь Черепанин: Маріє, власне, Ви зняли моє питання з язика. Якщо перенести ось цю проблематику ритуалу, тіла в контексті ритуалу традиціоналістського, традиційної культури на змодернізоване чи модерне, сучасне суспільство, на суспільство, яке прожило, те, що Вебер назвав «розчаклування світу» і т. д. В контексті цього, які би Ви могли простежити, якщо більш концептуально, не тільки про гардини, не тільки історія деталей, а ось більш концептуально — який вектор трансформації? Які можливі дальші шляхи, майбутнє ритуалу в теперішньому постсекулярному суспільстві? Якщо брати те, про що Ви в традиціоналістській говорили, то ритуал, звісно, необхідний. Насамперед, важливо, що він маркує і використовується в тих біографічних точках, де найбільше проривається природа, де звичне нормалізоване, соціальне не справляється, де людськість в сенсі «політичної тваринності» під питанням, він, ритуал, потрібен, щоб замазувати, ось цю діру, замазувати якусь лакуну… І в контексті сучасному, з одного боку, ми бачимо наростання, загально кажучи, цивілізаційності, з іншого боку — повернення Природи, повернення традиції, відродження нових, архаїчних, дивних форм поведінки, мислення. Як у цьому контексті можна

Ритуал і тіло

мислити використання тіла в ритуалі? Як його сьогодні позначають в урбанізованому суспільстві? Спасибі. М.М.: Я відчитала у цьому питанні — п’ятнадцять. Можна я відповім на одне. Інакше мені треба буде багато чого уточнювати. Я ось цю штуку застосувала до аналізу культури хіппі. Навіть те, що хіппі не рухаються самі, — вони їздили автостопом. Тобто рух, але пасивний. Одяг, але весь такий балахонисто-андрогінний. Їжа, але дитяча. Я навіть читала десь, що хіппі надавали перевагу якимось сумішам дитячим для харчування. Ось такі речі настільки збігалися, що перестало бути цікавим. Настільки воно не суперечило одне одному. Хоча я розумію, що питання було про інше і взагалі про фігурування і функцію ритуалу в цих формах в культурі. Єдине, що я вловила, що я не вважаю, що ритуал включається там, де проривається щось природне, аби його зупинити. Для мене ритуал і створює природне. Для мене оці от всі парадигми ритуальні, їх штивність, їх бінарності, вона створює це уявлення про природне і те, що іде від самого чогось такого некультурного, докультурного і так далі. Мені видається, що до кожного матеріалу потрібно добирати свої ключі, Центрівські зустрічі

підходи, шукати свої релевантні методологічні коди. Коли ми працюємо із соціальними процесами, з процесами в постмодерних суспільствах, структурна семантика може спрощувати або не дозволяти достатньо глибоко проникати або розуміти ці процеси, що відбуваються. Як на мене, цей підхід ідеальний до того матеріалу, із якого було створено, або обшир того матеріалу, в якому працюю… В.Ч.: Скільки традиціоналістського можна простежити в оцих теперішніх комонсенснусних, загальноприйнятих формах тілесності, яка так чи інакше ритуалізована? М.М.: Де? В місті? В селі? Питання: в нас це коли? В 90-ті? В двотисячні? Тому що за останні 20 років відбулася просто колосальна зміна уявлення, що таке традиційне. Постав велетенський масив загальних знань про те, що таке традиція. Власне, вона створилася завдяки тому, так би мовити, народознавству, яке постало на несформованій етнографії. Треба контекстуалізувати питання. Р.з.: В мене чітке питання. Чи велись спроби оголосити ритуал соціальним інститутом? М.М.: Спроби в кого? Р.з.: В науковців, звісно. М.М.: А як тоді розуміти соціальний інститут в цьому контексті? Р.з.: Навіщо в цьому контексті? Коли проголошується, що будь-яка діяльність, відповідно до того, що залучається все більше і більше суб’єктів та ресурсів, проходить той процес, який зветься інститутиціалізація із залученням все більшої і більшої кількості організацій і суб’єктів і так далі. І тоді відбувається знов конструювання, проголошується інтерпретація, що має місце ритуал як соціальний інститут, тоді, відповідно до того, теорія інститутонаціоналізації вже відбулась, приписують ритуалу різноманітні функції, а згідно цим функціям здійснюють пошуки смислів. То такі спроби були чи не були? М.М.: Не знаю. Р.з.: Не знаєте? Думаю, що були, їх варто пошукати.

Ритуал і тіло

(Сміється вся аудиторія) Р.з.: Якщо сміх у залі, поясніть, будь ласка. Бо сміх це теж реакція, але змісту не розумію. Р.з.: Ви задаєте питання, однозначно… Ви вже придумали на нього відповідь. Р.з.: Я не придумав відповідь, я її знаю. Придумати може студент, а професор вже знає відповідь… (Сміх і оплески в аудиторії) Р.з.: Маріє, можна питання. Це дуже цікава відповідь, яку Ви дали, що погляд на традицію, уявлення про традицію в останні десятиліття дуже змінилися, а Ви про це щось пишете? М.М.: Ой, про це треба писати… Р.з.: Це дуже цікаво, чи, пане Андрію, в пана Єкельчика щось є? А.М.: У Єкельчика, безперечно, про це є. Радше у нього йдеться про інституційні засади, як витворювався цей дискурс, дискурс народознавства/історія української культури не в колишньому сенсі, а в цьому новому, умовно кажучи, інституті Петра Петровича Кононенка. Єкельчик — історик, він не антрополог, не філософ культури. Він історик, досліджує інституції. Наскільки я розумію, Марія говорила не так про зміну уявлення, як про конструювання цього нового уявлення з наявного матеріалу, колишнього матеріалу, з уламків колишнього знання і т. д. М.М.: Не те що з уламків. Всяке конструювання відбувається під впливом певних владних інститутів. У держави виникав відповідний запит, і традиція пошикувалася задовільняти його, щоб давати на це відповідь. Сьогодні, я думаю, ми маємо доволі деформовані схеми «що таке традиція», достатньо специфічні артикуляції того, чим була традиція, яка була традиція. Переважно існують для виправдання процесів, які відбуваються, легітимації, освячення, натуралізації цих процесів. А.М.: Мабуть, ці тенденції не з’явилися раптом 1991 року, вони закорінені в пізньосовєтських практиках і пізньосовєтських дискурсах зокрема, якщо і не офіційних, то принаймні офіціозних. Отой етнологічний, загальнокультурологічний есенціалізм в етнології, скажімо, оприявлений в совєтській Центрівські зустрічі

концепції етносу, воно генетично пов’язано і так само, як ідеологічні ультраправі тренди післясовєтського періоду до російського, більш-менш досліджено на українському, боюся, що ні, зокрема і в того ж таки Єкельчика, бо все ж таки він не дискурсолог, не досліджує в чистому вигляді ідеологічні конструкти, а він досліжує інституції. А на російському матеріалі досліджували трохи соціологи школи Левади, історики ідеї, зокрема ті, що займалися правою ідеологією: Верховський, скажімо, чи Мітрохін, безперечно, Бусеєва, зокрема в тому своєму двотомнику, присвяченому пізньосовєтським ідеологіям, не пригадую, як називається, Ушатенко, безперечно, це досліджує на російському матеріалі, як з 70-тих років в совєтському, спочатку неофіційному, потім дедалі більш офіціозному совєтському націоналістичному дискурсі оприявлюються ці есенціалістські тенденції, есенціалістські засади, які вже після 1991 року призводять не тільки на українському матеріалі до появи цих численних українознавств, безперечно найбільше цим займається, тільки не на українському матеріалі, на жаль, в тій таки Росії Віктор Чмиренко, очевидно, знаєте його роботи. Може, нав’язуючись до питання Василя, і так вже ближче до завершення, те, про що ми говорили трохи перед початком цієї презентації. Ми почали з того, що в Україні етнологи, етнографи, трактористи і так далі не зацікавлені в такому ракурсі цього матеріалу, в такій оптиці і в такому дослідженні. В цій залі, наскільки я бачу є соціологи, соціокультурологи, історики, мистецтвознавці, можливо, хтось ще, кого не знаю… Чим, на ваш погляд, ця книжка може бути цікава, корисна неетнологам, зрозуміло, що етнологам вона не цікава, вони її відштовхують, неетнологам, не фольклористам, гуманітаріям інших дисциплін? Що вони можуть з неї для себе вкрасти? Р.з.: Хочу сказати, як викладач, що для студентів факультету соціології книжка цікава як матеріал, як етнографічний матеріал для дослідження та репрезентації. Як опанування структурно-семантичного аналізу… Мені здається, ми маємо оброблений матеріал, так частиною десь представлений в етнографії,

Ритуал і тіло

який можна спочатку давати студентам: «Спробуйте ви щось придумати». А.М.: Дякую. Є ще? М.М.: Мені видається, що коли потрібно запропонувати, передати свою ідею, в чому полягає семіотика, структурно-семантичні студії, то можна працювати з дуже різним матеріалом. І мені видається, навпаки, коли показуєш, як це працює в літературознавстві, в історії чи соціології, чи в антропології, то розуміння самої суті цього підходу стає чіткішим, виструнченішим, швидше схоплюється студентками, студентами. Тому, як на мене, це певний взірець, який дозволяє швидко вдатися в те, «як це працює», «які його можливості» і водночас, мабуть, і його обмеженості. Водночас, де він більш застосовний або менш застосовний. Р.з.: Можна було б, щоб ви написали статтю. Бо як воно працює, це дуже цікаво, і показати відмінності, як воно працює в тій чи іншій галузі. А.М.: Але ж це треба тоді мати певну кваліфікацію в кожній з цих галузей, тобто, як це працює в ґендерологоії, очевидно, що пані Марія, яка займається цим і знає, як воно працює в історії культури теж знає, а як воно працює для історика, який займається модерною історією, то, вочевидь, не знає і не мусить знати — уже далеко за рамками. Р.з.: Але, оскільки я чіпляюсь за слова, а було сказано, як воно працює в соціології, а я соціолог, то я поки що не можу збагнути, як воно працює в соціології. М.М.: Ну, значить, в соціології не буде. Р.з.: Буде, але для цього треба попрацювати. В.Ч.: Маріє, ще ось, просто в контексті цього питання, оскільки Ви використовуєте, як не як, семіотику, структуралізм, і я так зрозумів, що є така не претензія, позиція, що Ви опрацьовуєте матеріал традиції. Опрацьовуєте його як науковець, який відмежовується від інших конструкцій, традицій, які зараз виникають, які на чомусь спекулюють, щось легітимізують і т. д. Але тут мені зразу пригадалося дослідження Леві-Стросом міфу, коли він вибудовує всі ці свої рамки і таблички, він сам каже, Центрівські зустрічі

що для справжнього структураліста це дослідження міфу є те, що створює міф, він включає його як один з рівнів, тобто, якщо ми беремо давньогрецький міф про Едипа — це буде і Фрейд, і в тому числі Леві-Строс, в цьому сенсі, звісно, Ви теж конструюєте якусь традицію, Ваш конструкт вписаний в якусь логіку, в якусь тяглість якоїсь теж традиції, такого дослідження. Тоді в мене питання виключно такого, наукового, публічного, інтелектуального позиціонування: що Ви вписуєте? від чого Ви відмежовуєтесь? що Ви не включаєте? хто є Вашим ворогом в науковому, інтелектуальному сенсі? Чому Ваш спосіб аналізу протистоїть? Йдеться про те, що Ви принципово не використовуєте, що вважаєте, що це зашкодить, це не адекватно, що не вписується в ваш аналіз? М.М.: Дуже важке питання, особливо на завершення розмови. Я скажу так. Мені видавалося, що простеження певної закономірності, яка описує цілий шерег культурних явищ є цікава, може бути певною відмикачкою від чогось ще. Тепер чому опозиціонується такий підхід. Мені видається, що все-таки він в першу чергу в етнології опозиціонується міфологізму, який в його редакції ХІХ століття, який доволі щільно засіяв сучасну етнографію, який доволі хрестоматійно відтворюється… В.Ч.: А-ля Федір Вовк? М.М.: А-ля Федір Вовк, а-ля Сумцов, а-ля частина Кагарова… Тобто, свічка — це знак божественного вогню, а яблуко — це… Не знаю, щось там ще… шум це грім, а постріл це блискавка. Сполучення ритуалу з міфом доволі прямолінійно. Інша штука — протиставлення синхронного аналізу діахронному. Академічні дослідження діахронічні, вони починаються з речення: «Вперше про це місто (предмет, факт) згадано в такому-то столітті», — фіксація початку звична для діахронних досліджежнь в етнології, етнографії. Те, що я робила, взагалі позбавляло сенсу говорити, коли це почалося і коли це було. Синхронна парадигма в контексті етнографії була доволі незвичною і виключеною. Ось, мабуть, основне. І ще, чого я намагалася уникнути, що не відразу вдавалося, уникнути синтагматичного викладу: початок

100

Ритуал і тіло

весілля — розвиток — завершення, перейти на парадигматичну мову. Синхронізм, парадигматичний аналіз і опонування міфологізму. А.М.: Ті речі фактично у всіх авторів, що так чи так пов’язаних з «Критикою», взагалі у цілої спільноти «Критики» — два основні не вороги, а, скажімо, супротивнивники — позитивізм і есенціалізм. Есенціалізм як таке засадниче зло щонайменше сучасного, мабуть, не тільки сучасного гуманітарного знання і гуманітарного дискурсу. Вплив метативний, руйнівний вплив якого на думку і вислювання можна знайти в будь-яких проявах від Маєрчик до Грицака, маю на увазі оце опонування, від Яковенко до Кулика. Такий суцільний, в тих термінах, до яких ви звертаєтесь, суцільний фронт супроти есенціалізму. Щиро дякую! Як на мене, у нас відбувалося дуже жваве спілкування. На моїй пам’яті чи не перша в Києві, на відміну від дуже активного в цьому сенсі Львова, презентація, де зала бере активну участь, зазвичай, найзацікавленіша аудиторія на наших і не наших презентаціях дивиться, мовчить, значить, все розуміє, але нічого не каже. Тут же навпаки, так що ми маємо, на мій погляд, маємо дуже позитивний прорив і, сподіваюся, так триватиме і далі. Читайте «Критику», читайте книжку Марії Маєрчик, читайте наші нові видання, і просто читайте. Щиро всім дякую! Матеріал підготував Єгор Шаровара

Центрівські зустрічі

101

Спостереження Освітній простір › За кордоном

Єгор Стадний НаУКМА — Варшавський університет

Реформа вищої освіти в Польщі Дивина та й годі, у якій закупореній країні ми живемо. Ось уже понад рік у нас «обговорюють» реформу у вищій освіті, однак немає жодного оглядача, який згадав би, що навесні цього року в сусідній Польщі був прийнятий закон «Про вищу освіту». На те, що українські міністерські чиновники бачили чи то попередню польську версію, чи то заглядали у вже остаточну, вказують поодинокі дослівні переклади, на які натрапляєш у одіозному табачниківському законопроекті. Однак вони більше нагадують списану студентську роботу: скопіювали, підправили, обрізали — і маємо горе-компіляцію. Перше, що упадає в око — обсяг. Польський закон розписаний на 277 статей і має 5 великих розділів (і 6-ий прикінцевий), які охоплюють теми системи вищої освіти, університетського устрою, працівників університету, студентства та питання безпеки на території вишу. Український відповідник має 71 статтю. Звісно ж, це лише кількісний показник, отже пропонуємо перейти до якісної сторони. Про потребу провести реформу вищої освіті у Польщі почали говорити ще в 2008 році. Ініціатором «великих змін» стала новопризначена (за результатами виграних партією «Громадянська платформа» (Płatforma Obywatelska) парламентських Освітній простір

103

виборів 2007 року) пані міністр науки та вищої освіти Барбара Кудрицька. Аналітики та академічне середовище різних поглядів були суголосні в одному: польська вища освіта далека від лідерських позицій як у межах ЄС, так і у світі. Лише 1,5 % викладачів користуються програмами Еразмус, що удвічі менше за середній показник ЄС. Правила нострифікації значно ускладнювали залучення іноземних фахівців до викладання (наприклад, Норман Дейвіс не зміг би дістати професорського звання, а польський аспірант не мав би права писати дисертацію під його керівництвом). Окрім цього було піднято проблему ротації (практично відсутньої) наукових кадрів та таких найвразливіших її місць, як непотизм. Практика оголошення загальнодержавних конкурсів на ту чи іншу посаду не дала бажаних результатів, адже зводилась до формалізації процедури з наперед заданим результатом. Університети в один голос вимагали ширшої автономії та більшого фінансування, водночас випускники все дужче відчували (і відчувають) проблеми з працевлаштуванням. З одного боку, почали говорити про потребу введення плати за навчання, з іншого, — про загрозу комерціалізації та інфляції диплому. Після 1989 р. Польща переживає університетський бум: вишів стає все більше і більше, зростає кількість студентів, однак в умовах не надто збільшуваного державного фінансування забезпечити безкоштовну освіту усім охочим стає усе складніше. Як результат — стрімке збільшення кількості приватних університетів, які наголошують на своєму дискримінованому у порівнянні з державними вишами становищі. Студенти ж таких комерційних вишів запитують: «Чому платимо двічі?», позаяк оплачують навчання зі своєї кишені та водночас продовжують платити податки, на які утримуються державні університети. Було б спрощенням сказати, що усі ці розмови не велись і раніше, хоча й не так-то багато часу минуло від останніх нововведень, які були покликані покращити становище (попередня зміна закону відбулася у 2005 році). Однак, що важливо, — дискусія про потреби почала переростати у планування кроків

104

Реформа вищої освіти в Польщі

та визначення терміну їх втілення. Отож, пропоную невеличкий огляд найдискусійніших питань останньої реформи польської вищої школи, які піднімали тамтешні медіа та експерти. Друга зайва? Для початку поліземо до кишені викладача та студента. Саме питання щодо оплачуваної другої одночасної освіти та щодо обмеження місць праці викладача викликали найбурхливішу реакцію широкого кола представників академічного середовища, доходило аж до невеличких студентських 1 та викладацьких2 протестів3. Згідно з новими нормами, що наберуть чинності від жовтня 2012 року, навчатись безкоштовно одночасно на двох спеціальностях зможуть лише найкращі 10% студентів, і відбиратимуть їх за результатами сесії. Міністр Барбара Кудрицька апелює до конкурсного принципу: безкоштовне навчання отримують найкращі абітурієнти, і відтепер за таким же принципом можна буде отримувати й безкоштовну другу одночасну спеціалізацію. Водночас пані міністр наголошує, що таким чином з’являться додаткові місця для 40 тис. студентів4. Такої ж думки дотримується і Студентський парламент Польщі5, який разом із Державним представництвом аспірантів підтримали освітні реформи польського уряду.

Protest studencki pod Belwederem 17.02.2011 — http://bit.ly/uDKBbM

Protest naukowcow/ Gazeta Wyborcza — http://bit.ly/szzdoP

Тут потрібно зазначити, що на відміну від українських реалій, де загострення відчувається тоді, коли вулиці міст заповнюють студенти, у Польщі гостроту можна відчути радше, проглядаючи численні відгуки ректорів, професорів, експертів, студентів та громадських діячів.

Barbara Kudrycka o ustawie o szkolnictwie wyższym — http://bit.ly/vceDhh

Parlament Studentów RP jest zadowolony z reformy szkolnictwa wyższego/ students.pl — http://bit.ly/v6MsQJ

Освітній простір

105

Однак багато кого непокоять щодалі більші труднощі під час пошуку роботи за фахом, а відтак у зменшенні доступу до безкоштовної другої одночасної спеціалізії вбачають можливість загострення цієї проблеми. До речі, проти цього нововведення виступила1 ректор Варшавського університету Катажина Халасінська-Мацуков. На її думку, кількість студентів, які беруть собі другу спеціалізацію, не настільки велика, аби вводити подібні обмеження. Також постає питання призначення доцільності такої форми навчання, адже часто студенти йдуть вчитися на другу спеціальність, аби швидше знайти роботу, що переважно призводить до низької успішності і викидає студента за межі заповітних найкращих 10%. Чимале невдоволення серед викладачів викликала заборона суміщати декілька посад. Відтепер для другої посади потрібний дозвіл ректора закладу першого місця роботи. При чому 129 стаття нового закону2 забороняє видавати такі дозволи, якщо друге місце роботи перешкоджатиме виконанню професійних обов’язків на основному. Звісно це питання не стосується власного бізнесу, але і про нього треба буде принаймні повідомляти ректорові. З одного боку, університет і так не найматиме того, хто йому не підходить для виконання певних посадових обов’язків, а тому єдиним обмеженням тут має бути ринок, а не міністерські нововведення, — вважає3 професор Університету ім. Миколая Коперніка у Торуні Александр Наласковскі. А з іншого — це нововведення може допомогти усунути хворобу банального переказування одного й того ж у декількох місцях, що для багатьох стало основою викладацької діяльності. Проте, якщо продивитись норми закону уважніше,

Rektorów za i przeciw ustawie o szkolnictwie wyższym/ edufakty.pl — http://bit.ly/srlquZ

Ustawa z dnia 27 lipca 2005 r. Prawo o szkolnictwie wyzszym — http://bit.ly/szjjb0

Za i przeciw (Reforma szkolnictwa wyższego) — http://bit.ly/u7Js7D

106

Реформа вищої освіти в Польщі

то там вказано, що це обмеження може не поширюватися на приватні університети, якщо в їхніх статутах передбачено інші правила працевлаштування. Тобто, якщо своїм першим місцем роботи4 викладач буде вказувати приватний університет, який у своєму статуті не обмежує кількість місць праці, то він може працювати на декількох роботах водночас. Відповідно, вже зараз дехто прогнозує «втечу» викладачів до приватних університетів. У першу чергу так будуть робити професори вже старші за 65, позаяк у такому віці права їх наймати державний університет вже не має5. Дехто вважає, що такі нововведення спричинять кадровий дефіцит під час відкриття нових спеціальностей. Тому міністерство вдалось до, на мій погляд, неабияк контроверсійного кроку, увівши так звані «кадрові еквіваленти», які можна застосувати на бакалаврських програмах: викладача зі ступенем PhD можна замінити двома магістрами, а габілітованого доктора (еквівалент українського «доктор наук») — двома викладачами зі ступенем PhD. Зміни в академічному устрої Відтепер викладачі добровільно-примусово заохочені до просування у науковій кар’єрі. Посади асистента та ад’юнкта можна обіймати не довше 8 років, аби працювати, маючи ступені магістра та PhD відповідно. Якщо протягом 8 років асистент не здобуде ступінь PhD, а ад’юнкт — доктора габілітованого — на нього чекає «деградація» у посаді. Критика не забарилась:

Першим місцем роботи є місце, де ти працюєш більшу кількість годин.

Довідка: у 2012 р. мінімальна платня брутто польського асистента — 1885 злотих, доцента (цю посаду реформа скасовує) — 3310, професора — 4185 злотих, не враховуючи усіляких інших можливих доплат. Максимальне педагогічне навантаження педагогічних працівників — 540 годин/рік, науковопедагогічних — 240 або 360 годин/рік (залежно від додаткових умов). До речі, зміни у законі ліквідували максимально допустиму планку зарплатні викладача.

Освітній простір

107

дехто одразу почав згадувати1, що й сама ініціаторка реформ, пані міністр Барбара Кудрицька, присвятила габілітації 12 років. Такий крок може призвести до знецінення наукових ступенів, тенденції, засновки якої, на думку вже згадуваного Александра Наласковського, містить ця реформа. Фахівець окремо наголошує на шкідливості спрощення процедури габілітації, що тепер не потребуватиме кінцевого колоквіуму (який зазвичай не проходить третина кандидатів). На посаду професора може бути найнята особа без ступеня габілітації, однак за умови, якщо вона протягом 5 років керувала науковими проектами у країні, де ступінь габілітованого доктора відсутній. Міністерство та прихильники таких змін вважають, що в такий спосіб вони зосередять процес габілітації на оцінці саме наукових досягнень і натомість зменшать тягар формальностей, які є частиною процесу здобуття ступеня. Зрештою, відтепер дипломи магістра та PhD, отримані на території Європейського Союзу чи у державах-учасницях Організації економічної співпраці та розвитку, не потребують нострифікації у Польщі. Бурхливу реакцію2 серед профспілок спровокувала зміна, згідно з якою звільнити викладача ректор зможе без відповідного рішення сенату. Для цього достатньо самої лише негативної оцінки праці викладача. Оцінювання відбувається раз на 2 роки (професорів — раз на 4 роки), дидактичну діяльність (окрім неї існують ще наукова та організаційна) оцінюють студенти та докторанти (аспіранти відповідно до української номенклатури). Після надходження двох негативних оцінок ректор зобов’язаний розірвати угоду з викладачем.

Nowa ustawa o szkolnictwie wyższym czyli jak pozbyć się adiunkta / Salon24.pl — http://bit.ly/v6cW3M

Zbuntowani akademicy: DZS na manifestacji środowiska naukowego/ Demokratyczne zrzeszenie studenckie — http://bit.ly/t6B12r

108

Реформа вищої освіти в Польщі

Удар по непотизму — реформа передбачає, що кожна посада може бути зайнята лише після конкурсу, оголошення про який мають розміщуватись на сайті університету, міністерства, а також на сайтах Єврокомісії. Також між працівниками-членами однієї родини не може бути безпосереднього службового зв’язку, окрім випадків, що передбачають виборність посади. Більше автономії, менше економії? Вічну проблему недофінансування вищої освіти міністерство спробувало вирішити, запровадивши статус Провідних державних наукових центрів (Krajowych Naukowych Ośrodków Wiodących (KNÓW)). Реформа передбачає надання упродовж 5 років додаткового фінансування найкращим університетським осередках (які мають докторантські студії, тобто аспірантуру). Відбуватися це має на конкурсних засадах і стосуватиметься 8 галузей. Вже на 2012 рік фонд KNÓW складає 230 млн. злотих 3. Такий крок покликаний підвищити якісні характеристики польських університетів. Однак, як і очікувалось, постало питання критеріїв, адже закон передбачає, що формувати їх буде міністр, і що саме міністр буде очолювати конкурсну комісію. Міністерство, у свою чергу, обіцяє залучати незалежних експертів, зокрема й міжнародних. Чи не перетвориться такий механізм у засіб контролю над вишами в руках міністра, ми зможемо дізнатися лише з часом. Поза тим, багато-хто невдоволений введенням обмежень у наборі абітурієнтів. Так, державні університети потребуватимуть згоди міністра на проведення «рекрутації», якщо набір перевищуватиме минулорічні показники більше ніж на 2%. Вже згадувана Катажина Халасінська-Мацуков, яка також очолює Спілку ректорів польських академічних шкіл (Konferencja Rektorów Akademickich Szkół Polskich) вбачає у цьому загрозу широко анонсованій дидактичній автономії, адже обмеження 3

Rząd zagwarantował wzrost nakładów na naukę i szkolnictwo wyższe/ Ministerstwo nauki i szkolnictwa wyższego — http://bit.ly/vj8nFg

Освітній простір

109

може перешкоджати відкриттю нових спеціальностей. Власне, відтепер підрозділи університетів, які мають право надавати габілітацію, можуть самостійно формувати та відкривати навчальні програми у межах Національної рамки кваліфікацій, а не просто вибирати фахи з-поміж готового міністерського переліку спеціальностей, як це було до реформи. Це дасть можливість порівнювати польські дипломи з дипломами університетів інших країн-учасниць Болонського процесу та дозволить університетам формувати більше міждисциплінарних програм. Міністерство поширює контроль і на приватні вузи, які неабияк переймаються забороною збільшувати вартість навчання на своїх програмах понад встановлений міністерством рівень. Нововведенням, яке за задумом міністра має посилити правовий захист студентів, стане угода, що укладатиметься між студентом та університетом, незалежно від форми його власності. Окрім цього, закон чітко окреслює перелік послуг, за які університети не можуть вимагати жодної плати. Стипендія Зміни скасували два типи стипендії: стипендію для сплати за помешкання та стипендію на харчування. Натомість був піднятий дохідний поріг на одного члена родини студента, який потребує соціальної стипендії: нижня межа збільшилася з 351 до 456,3 злотих, а верхня — з 602 до 782,6 злотих. Саме у проміжку між 456,3 та 782,6 ректор спільно з органом студентського самоврядування вибирають гранично допустиму межу можливості отримання соціальної стипендії1. Видатки на проживання та відповідно дохід в різних містах Польщі

У Польщі студенти приватних університетів теж можуть отримувати державну соціальну стипендію, для цього існують спеціальні, визначені міністром, умови, за якими приватні виші можуть подаватись на отримання таких дотацій. Зрештою, деякі приватні університети виплачують студентам власні соціальні стипендії.

110

Реформа вищої освіти в Польщі

відрізняються досить суттєво, тому в такий спосіб міністерство освіти передбачає створити умови, аби соціальна стипендія була достосована до потреб студентів відповідного університету2. Хоча, можливо, найкращим вирішенням проблеми був би індивідуальний підхід до кожного студента, залежно від його власних потреб і прибутків. Позаяк умови отримання скасованих стипендій не відрізнялись від умов для соціальної стипендії, можна передбачити, що кількість тих, хто тепер має змогу отримувати соціальну стипендію, збільшиться. На це, власне, неодноразово вказувала пані міністр у передреформенних дебатах. Система подачі аплікації передбачає 2 можливі шляхи: або через керівника твого підрозділу, і тоді саме він буде приймати рішення (а студент матиме можливість апеляції до ректора), або через орган студентського самоврядування, і тоді рішення приймає стипендіальна комісія, в якій більшість членів мають бути представниками від студентів. Так само виглядає ситуація й у випадку з апеляційною стипендіальною комісією. Таким чином система соціального забезпечення передбачає умови, за яких студенти мають дбати про студентів. Розмір соціальної стипендії спільно з органами студентського самоврядування визначає ректор. Власне, виплати соціальної стипендії за жовтень3 були затримані, адже університети, до кінця не знаючи кількості аплікантів, не хотіли визначити її завеликою чи замалою, аби не влізти у борги та відповідно не позбавити себе подальшого фінансування. Окрім соціальної стипендії, існує спеціальна стипендія для людей з обмеженими можливостями.

Можна натрапити на чималі розбіжності й поміж університетами одного міста: Головна школа сільського господарства у Варшаві — 600 злотих, Вроцлавська Політехніка — 560 злотих, Варшавський університет — 850 злотих / Rzeczpospolita/ Jolanta Ojczyk (http://bit.ly/nLJ43G).

Академічний рік у Польщі починається 1 жовтня.

Освітній простір

111

Вище вже йшлося про особливі привілеї 10% найкращих студентів. Власне, такі відмінники мають змогу подаватись і на стипендію ректора. Квоти ж на ректорські та соціальні стипендії визначає ректор — теж спільно з органами студентського та аспірантського самоврядування, — за умови, що на наукові стипендії не може бути використано більше за 40% стипендіального фонду. Окрім цього, студенти з науковими досягненнями або визначними досягненнями у спорті можуть через університетський сенат (або раду свого навчального підрозділу) подаватися на отримання міністерської стипендії. Докладних розмежувань між умовами, потрібними для отримання ректорських та міністерських стипендій, у законі не прописано, тож потрібне залучення громадськості, аби випрацювати найоптимальніші правила. Студент може поєднувати різні види стипендії лише на одній спеціальності, однак у будь-якому випадку їх сума не може перевищувати 90% мінімальної зарплати асистента (починаючи з 2012 р. — 1696 злотих,). Окрім цього, з’явилися пільги на проїзд для докторантів, а також продовжено дію студентських пільг на час серпневовересневої перерви між бакалавратом та магістратурою. Як бачимо, система стипендіального забезпечення неабияк розгалужена та децентралізована, поєднує у собі закріплені на рівні закону певні межі й свободу вибору, а також рішення громади університету у цих межах. Комерціалізація Видається, що одним із небагатьох пунктів, де думки представників університетського менеджменту та міністерства збігаються, є питання взаємодії підприємницької й наукової діяльності. Відтепер університети повинні будуть виробити й забезпечити дотримання правил набуття інтелектуальної власності та комерціалізації результатів досліджень. Окрім цього, виші отримали право проводити навчання при бізнес-фірмах та відкривати

112

Реформа вищої освіти в Польщі

окремі навчальні програми на їх замовлення. Також університети з цього часу зобов’язані проводити моніторинг кар’єрного шляху своїх випускників, аби краще достосовувати навчальні програми до вимог ринку праці, — практика, що може подекуди суперечити праву на приватність і захист інформації. Думки громадськості поділились, частина наголошує на тому, що бізнес не повинен втручатись у формування університетом навчальних програм, адже вбачає у цьому ризик «макдональдизації» навчальних програм і, як результат, узалежнення цілих напрямків досліджень та студентів, а потім і випускників, від долі тої чи іншої фірми. Інші ж, навпаки, вітають такі зміни та прогнозують поліпшення можливостей працевлаштування випускників. Насамкінець Ось такою є приблизна картина реформи вищої освіти у Польщі. Можна по-різному ставитись до процесів комерціалізації, спрощення габілітації, обмеження набору та викладацьких місць праці, адже це, безперечно, дискусійні питання без однозначного чи остаточного вирішення, і йдеться радше не про віднайдення ідеальної формули успіху, а про постійне існування критичного голосу, який вчасно звертав би увагу громадськості на проблеми та пропонував би шляхи до їх вирішення. Однак у цьому випадку я не можу втриматися від проведення кількох паралелей з українськими реаліями. Поки в Україні міністр Табачник впроваджує (чи то пак трохи модифікує вже давно чинні) кабальні норми нострифікації1, Польща сміливо повністю відмовляється від цієї процедури, принаймні коли йдеться про дипломи університетів країн ЄС чи ОЕСР. Коли польське міністерство створює університетам умови для формування власних інтердисциплінарних програм, то українське й надалі пропонує жорсткий перелік спеціальностей 1

Нострифікація від Табачника: не робіть маленьких дурнями!/ StudNews/ Єгор Стадний — http://bit.ly/q6fuPv — http://bit.ly/tA1Hni

Освітній простір

113

з обов’язковими курсами і стандартами. З упевненістю можна сказати, що українським реформаторам не завадило б проаналізувати польський досвід. Однак поки що деригований Табачником та КО ІІІ Всеукраїнський з’їзд працівників освіти підтримав одіозний міністерський законопроект1, таку ж підтримку виказав проведений підручними міністерськими «покемонами» ляльковий студентський референдум2 з брехливими питаннями3 та заздалегідь відомими відповідями4. Наразі, після такого партійного та комсомольського «адабрямса», уряд вже направив5 дітище міністерства освіти до Верховної Ради, де комітет з питань освіти та науки вірогідно невдовзі очолить його бізнес-партнер та соратник Максим Луцький 6, а отже можна передбачити, що законопроект пройде комітетські слухання «на ура» і потрапить до чечетовської більшості, котра своїм голосування зажене українську вищу освіту у далеке забуття.

Оновлений аналіз останньої редакції “законопроекту Табачника”/ Фундація регіональних ініціатив/ Михайло Лебедь/ Єгор Стадний — http://bit.ly/ q6fuPv

Міносвіти запропонувала студентам міні-референдум/ ТСН — http://bit.ly/vDWg0b

Не бійтеся Табачника / Свідомо/ Максим Опанасенко. — http://bit.ly/ uZyNb8

Недитячі ігри в «студентський» референдум/ Українська правда/ Ірина Бекешкіна — http://bit.ly/oQudcl

Обсуждать больше нечего /Коммерсант Украина/ Юлия Рябчун — http://bit.ly/ veLcSm

Завтра родинний бізнес Табачника поглине українську освіту. Повністю/ Леся Оробець -http://bit.ly/tIm2rl

114

Реформа вищої освіти в Польщі

Чи зможуть освітні експерти та студенти знову заблокувати законопроект? Чи можливий в Україні польський сценарій з широким обговорення та дебатами? Чи прокинеться українське академічне середовище, аби представити свої власні думки?

Освітній простір

115

Освітній простір

Ірина Ковальчук Інститут міждисциплінарних досліджень «Artes Liberales», Варшавський університет

Go East, Erasmus! Під егідою Головування Польщі в Раді ЄС Міністерство науки й вищої освіти Польщі зініціювало конференцію «Гайда на Схід, Еразмусе!» («Go East, Erasmus!»), яка відбулася 28 вересня в Білому Стоці (Польща). До дискусії щодо майбутнього програм обміну студентів і науковців було запрошено всіх міністрів освіти країн ЄС та Східного Партнерства. Далеко не всі виявили бажання взяти участь. З України, Білорусі, Азербайджану та багатьох європейських країн керівники високого рівня не прибули. Мабуть, Дмитро Табачник відпочивав на лаврах після «успішного» форуму «Єропейська школа ХХІ століття: Київські ініціативи» (див. ЄС № 1 від вересня 2011 р.). Від України приїхали представники студентських організацій, які, однак, не були активними під час дебатів, та, зрештою, їхній голос і не міг бути вирішальним. Питання: чому на таку пропозицію не відреагувало наше Міністерство? Адже найсерйознішим кандидатом на розширення дії програми «Еразмус» була саме Україна. Питання, чи хоче цього Міністерство, чи готове працювати, аби впровадити єдині європейські стандарти в український освітній простір, лишаються, на жаль, поки що риторичними. Навіщо нам «Еразмус»? Адже існує «Еразмус Мундус» («Erasmus Mundus»), мета якої — студентські обміни в країнах

116

Go East, Erasmus

третього світу, тобто певна транскордонна співпраця у царині освіти й науки є. Найбільші відмінності між цими двома програмами — це масштаб і доступність. Масштаб: 425 студентів, аспірантів, науковців з країн Східного Партнерства скористалися програмою «Еразмус Мундус» в 2004-2011 роках. Для порівняння — понад 200 тисяч студентів з країн-членів ЄС щороку їдуть за кордон навчатися за програмою «Еразмус». Вочевидь, масштаб дії «Еразмус Мундус» не може значно змінити ситуації в країнах Східного Партнерства, оскільки кількість студентів-учасників не є достатньою для істотних змін: політичних, економічних, культурних, позитивний досвід яких ЄС намагається поширювати. Доступність: у програмі «Еразмус Мундус» беруть участь лише кілька університетів країн Східного Партнерства, з «Еразмусом» ж має справу більшість університетів ЄС. Окрім того, «Еразмус» ґрунтується на двосторонній співпраці (тобто якщо уявити, що Україна долучається до цієї програми, то вона також мала б приймати студентів і науковців з-за кордону, а відтак — отримала б додатковий поштовх, аби нарешті створити умови, потрібні для того, щоб університети країн ЄС могли бачити в українських університетах своїх гідних партнерів), тоді ж як «Еразмус Мундус» — небагатосторонній. Чому мобільність в освіті й науці така важлива? Мобільність — ключовий елемент сучасного світу, сучасного ринку праці. Коли студент їде на навчання за обміном до іншої країни, то він збагачується не лише знаннями, а також культурним, суспільним досвідом, стає відкритішим до інших, активнішим у громадському житті. Після завершення програми цей студент прагне впровадити здобутий ним позитивний досвід у власній країні. Таким чином, зміни стають можливими. З 1987 року програмою «Еразмус» скористалися понад 2 мільйони осіб. Деякі соціологи воліють навіть говорити про феномен «покоління «Еразмус» — покоління осіб, які в усій Європі почуваються, як удома. Схоже, Україна ще не скоро стане таким домом для західно- і центральноєвропейської молоді. Наша країна настільки Освітній простір

117

зациклена на власній внутрішній політиці, що їй часто просто бракує часу й клепки, щоби принаймні елементарно реагувати на зовнішні «пропозиції-стимули» Європи — а варто було б. Не з’явившись на конференції «Гайда на Схід, Еразмусе!», Дмитро Табачник вже вкотре виявив свою недалекоглядність у розвитку освіти й науки України, бажання звести їх функціонування до виконання наказів «свого центру». Зрозуміло, такий вчинок пана міністра був негативно сприйнятий його європейськими колегами. Змушувати, карати й мститися у європейській політиці не прийнято, але й звички наполегливо запрошувати до співпраці також немає.

118

Go East, Erasmus

З журнальної полиці

Олена Бетлій Центр польських та європейських студій НаУКМА

Революція живе в Інтернеті Ми є мешканцями цікавих часів, коли протягом хвилини можна увійти в інформаційний простір будь-якої події будь-де у світі. При цьому сам світ набирає для нас форми віконця того засобу зв’язку, яким ми користуємося, — від смартфону до монітору будь-якої діагоналі. Сьогодні Інтернет-мережа поєднує людей зі швидкістю одного натиску курсора. Такого доступу до тіла земної цивілізації досі не мало жодне покоління. Тим більш цікаво спостерігати за цим процесом, ба більше — спробувати осмислити, як користується цим технологічним проривом наше покоління. Події останнього року свідчать про те, що наші сучасники часто-густо використовують Інтернет з метою озвучити самих себе, розповісти про свої погляди й уподобання, знайти однодумців, створити з ними спільноту. Соцмережі, блоґи, коментарі в онлайн виданнях — найкраще тому підтвердження. Найкращим аргументом на користь моєї тези є спосіб, у який використовують Інтернет в обороні своїх громадянських прав мешканці різних країн. Так, у Києві протягом доби громадські активісти зорганізували маніфестацію на користь європейського майбутнього З журнальної полиці

119

України під назвою «Ми — європейці». Facebook допоміг швидко налагодити зв’язок і поєднати віртуальне обговорення з практичними діями в живому спілкуванні. У Нью-Йорку громадяни із гаслом «Occupy Wall Street» зайняли Зукотті-парк в районі Нижнього Манхеттену і вийшли в Інтернет через власний канал з гучною назвою globalrevolution. В обох випадках відбувається поєднання он-лайн та офф-лайн можливостей з тією лише різницею, що в Україні неможливо зайняти фізичний простір з такою легкістю, як це змогли зробити американці, а тому і все обговорення ведеться переважно у віртуальному просторі. Спільною рисою обох акцій є також і їхній характер — яскраво протестний. Громадяни обох країн виступають в опозиції до системи влади і наразі лише намацують шлях, яким чином надати своїй критиці конструктивного характеру, тобто визначити вимоги та програму дій, щоб згодом отримати право контролювати стиль функціонування держави. В той час, як події в Києві розгортаються близько до нас і всередині нас, що позбавляє нас перспективи у їх спогляданні, а відтак робить значно складнішим якісне їх осмислення, — віддалені події в Нью-Йорку віддзеркалюються в отриманих з Інтернету готових текстах, а тому надаються до кращого прочитання і відчитування. Тексти, які я розклала перед собою на робочому столі, походять з одного джерела — The New Yorker. Вибір, безумовно, суб’єктивний. Звичку читати цей журнал я привезла з собою до Києва з Нью-Йорка кілька років тому. А розмірковуючи про матеріали для цього числа «Європейського світу», сподівалася написати огляд про щорічний фестиваль «Нью Йоркера», який традиційно відбувається наприкінці вересня–на початку жовтня. Хотілося привнести у київський культурний простір новинки літературного та культурного життя світу. На заваді стала професійна частина мого ego (Я-історика), яка спокусилася зафіксувати те важливе, що відбувається довкола нас тут-ісьогодні. Таким важливим, що потребує негайного маркування, є вже озвучена вище акція «Захопи Волл-Стрит». Отже, я спробувала з’ясувати, що і як писав про неї The New Yorker, починаючи

120

Революція живе в Інтернеті

від 17 вересня. Звісно, охопити всі матеріали неможливо: їхня кількість уже близька до сотні. Однак спостерігти певні тенденції у висвітленні акцій, що плануються в Зуккоті-парку, можна. Цілком закономірно акції Occupy Wall Street (O.W.S.) стали темою розмірковувань старшого редактора та постійного автора журналу Гендрика Гертцберга (Hendrik Hertzberg), знаного економічного експерта британсько-американського журналістського бекграунду та постійного автора Нью Йоркера Джона Кессіді (John Cassidy), а також ще одного редактора часопису Емі Девідсон (Amy Davidson) et al. Читаючи матеріали «Нью Йоркера», не можна не помітити того, що найбільше переймало авторів статей, — спробувати зрозуміти, що саме відбувається, ким є ці люди, які окупували один із парків міста і зуміли поширити метод своєї боротьби на інші міста. Від вересня Джон Кессіді ставив собі питання про те, ким є учасники акції. Ще в першій половині жовтня він зауважив, що не варто розуміти мету акції буквально — як боротьбу проти Волл-Стрит. Інакше подібні акції не поширилися б усією Америкою та не отримали б підтримки членів профспілок, що саме й додало рухові більшої політичної вагомості (матеріал від 11.10.2011). Йому можемо завдячувати розкішним переліком гасел, написаних на транспарантах, з якими демонстранти пройшли містом 5 жовтня (матеріал від 6.10.2011). Його ж перу належить спроба скласти соціологічний портрет «99%» (матеріал від 20.10.2011). Користуючись дослідженнями соціолога Гектора Кордеро-Гузмана, котрий анкетував прибічників руху, Кессіді показує, що більшість симпатиків O.W.S. становлять молоді, переважно освічені люди (віком до 34 років), з яких лише близько 13% є безробітними і які в основному вважають себе політично незалежними (70,3%). В останній характеристиці, вочевидь, криється відповідь на питання про особливість як руху, так і того, чому навіть у жовтні було годі сформувати чітке уявлення про його ідеологію. Його організатори позиціонують себе як пост-політичний рух, члени якого «не потребують ані ВоллСтрит, ані політиків». Відтак відкритими залишаються питання, З журнальної полиці

121

чи O.W.S. справді стане лівою версією правої Партії Чаювання (Tea Party), як скористаються з нього демократи і що з ним робитимуть республіканці (до них належить і мер Нью-Йорка більйонер Майкл Блумберг, який, як показує автор, не знає, що зробити з мешканцями Зуккотті-парку, щоб не втратити своє крісло мера). Примара виборів 2012 є тим беззаперечним тлом, що визначає горизонт міркувань Гендрика Гертцберга. І через місяць після початку акцій O.W.S. безліч питань, які викликає цей рух, старший редактор «Нью-Йоркера» зводить до одного-єдиного: «Яке значення має все те, що наразі відбувається?». Наслідуючи відповідь прем’єр-міністра КНР Чжоу Енлая президентові Річарду Ніксону стосовно впливу Французької революції, Гертцберг стверджує: говорити про це ще зарано (матеріал від 17.10.2011). (Я б додала, що подібну відповідь дав Едмунд Берк, спостерігаючи з Туманного Альбіону за перебігом Французької революції: «Нехай пил осяде»). І все ж редактор «Нью-Йоркера» намагається віднайти значення подій, адже важливо вже сьогодні прорахувати, як вони вплинуть на перебіг президентських виборів 2012, котрі вже не за горами. Для нього, як і для більшості оглядачів часопису, O.W.S. (або OWES, за Гертцбергом) становить таку собі загадку Сфінкса, розгадати яку потрібно якомога швидше. З одного боку, йдеться про початково маргінальний рух, який вже за кілька днів від своїх непомічених майже ніким перших поштовхів 17 вересня набув неймовірного розголосу через неправомірні дії інспектора поліції (відео, як він використовує сльозогінний газ проти жінок-протестувальниць, облетіло весь світ) та арешти учасників маршу на Бруклінському мосту. Жовтнева підтримка з боку профспілок надала акції зовсім іншого забарвлення. З іншого боку, йдеться про рух, який не є рухом людей малозабезпечених економічно й соціально, який має свою внутрішню організацію, робочі групи, сектори у таборі, свою процедуру прийняття рішень, добре налагоджену онлайнову трансляцію й мережу на кількох веб-сторінках (напр.,

122

Революція живе в Інтернеті

http://www.nycga.net), власну газету (звісно, під назвою Occupy Wall Street Journal). Рух має все — окрім програми та вимог. Він є проголошеним обуренням, яке викликає масовість безробіття та все зростаюча соціальна несправедливість в державі, у якій політику визначають великі гроші. Отже, йдеться про рух, який виступає не проти капіталізму, як такого, а проти плутократії. У цьому відповідь на питання, чому рух розростається і надалі. Він справді представляє інтереси тих 99%, долю яких вирішує 1%. Цим фактом редактор аргументує і безпеку участі в мітингах, адже поліція не може становити загрозу, оскільки сама є частиною ось тих 99% і добре це розуміє. На його думку, й самим учасникам руху важливо зрозуміти це, а не сприймати поліцію як ворога, що було великою помилкою радикальних рухів 1960-тих років. Так він відповідав на запитання читачів журналу в чаті 10 жовтня. І підкреслював, що його 13-річний син також зараз в Зуккотті-парку. Зрештою, весь мій огляд можна було б звести до розмірковувань про зміст однієї зі статей Емі Девідсон. Йдеться про опублікований допис в блозі авторки Close Read 16 жовтня, тобто практично за місяць після початку акції і в момент, коли гасло «Захопи...» поширилося цілим світом. Текст отримав назву «Два, три, багато Волл-Стритів». У ньому авторка намагається підсумувати, чим стала, а чим не стала акція O.W.S. Головним фокусом уваги є саме Волл-Стрит. Де вона знаходиться? Ні, не там, де отаборилися протестанти, не за адресою на мапі, а в умовах іпотеки та студентських займів, в системі, яка призвела до того, що в цілому світі люди зрозуміли нове об’єднавче гасло, народжене в Нью-Йорку, — «Ми належимо до 99%». Це гасло веде до розуміння однієї зі складових сучасного американського суспільства, в якому «верхівка — 1% американців — володіє більшим багатством, аніж ціла основа — 99% населення». Що привертає увагу в статті Емі Девідсон, то це наголос, хоч і спеціально неакцентований, на символічному значенні назв, які тепер лунають: «Волл-Стрит довгий час була мультинаціональною брендовою назвою; тепер «Захопи» також має таку функцію». З журнальної полиці

123

І в цьому, на мою думку, криється важливість й унікальність тих сюжетів, які розвиваються цієї осені в Нью-Йорку. Нью-йоркські протестанти атакують символ фінансової могутності корпорацій — Волл-Стрит. Те саме робили у липні 1789 р. парижани, руйнуючи Бастилію — символ монархії Бурбонів. А тому не має жодного значення те, що отаборилися вони не на Волл-Стрит, а в Зуккоті-парку, Це зводить нанівець скепсис цитованих пані Девідсон реплік, що в такий спосіб протестанти, буцім, виявлять свою наївність і нерозуміння того, що сучасна Волл-Стрит вже давно не є резиденцією найбільших фінансових компаній. Насправді така «об’єктивна» реальність не має жодного значення при аналізі того, що відбувається в Зуккотті-парку, оскільки йдеться про зміни, що відбуваються в символічному просторі. А це має глибше значення і наслідки. Автори «Нью Йоркера» постійно стежать за рухом O.W.S., епіцентром життя якого залишається Зуккотті-парк. Чи перетвориться він на Площу Свободи, як бажають цього мешканці табору, воскресивши цю назву, стане зрозумілим тільки з плином часу. Поки що, спостерігаючи за його активністю та дискусіями з Києва, можна зафіксувати кілька власних спостережень. Такого руху американські аналітики не очікували. Не очікували вони того, що хтось замахнеться на успішний бренд США — ВоллСтрит. Не очікували, що в США зможе стати популярним рух без власної політичної платформи. Не очікували, що через вуличні протести та онлайнові трансляції голос отримають «99%». Розгубленість, яка прочитується в більшості оглядів, певним чином дивує. Адже ми говоримо про державу, громадяни якої дбають насамперед про власну історію. Цією історією є не звична нам історія родини або країни. Ні. Йдеться про кредитну історію. В Україні ми не усвідомлюємо того, що все, чим володіють американські громадяни т. зв. середнього класу, — це, зазвичай, власність банків, бо в США прийнято робити покупки в кредит. А раз непроплачений вчасно кредит — це вже зіпсута кредитна історія і втрата доступу до благ американської цивілізації. Попередня фінансова криза 2008 р. — це катастрофа безлічі нам

124

Революція живе в Інтернеті

невідомих американців. Видається, що саме від їхнього імені і заради їхнього майбутнього розпочалася акція O.W.S. O.W.S. має свою сторінку у Facebook. З матеріалів, які там з’являються, видно, що рух починає охоплювати досвід інших протестних рухів, апелюючи насамперед до подій ще не вщухлої Арабської весни. Як вони його використають для досягнення своїх досі чітко непроголошених цілей — питання без відповіді. Так само без відповіді залишається питання про те, що робитиме влада. Повернути соціальну справедливість в умовах подальшої економічної кризи в США непросто. Непросто також вести діалог із учасниками руху, бо... насправді невідомо, з ким його вести. O.W.S. не визнає ієрархічної будови організації. Відтак ми знаємо доволі небагато про осіб-учасників цього руху. Однак одне з імен ми знаємо і з власних ЗМІ — Влад Тайчберг (Vlad Teichberg). Про нього згадувалося в контексті появи каналу globalrevolution. Це 39-річний американець, який зорганізував відеотрансляції з місць подій, а наразі — продовжує комп’ютеризувати рух, купуючи та ремонтуючи дешеві вживані комп’ютери. Ідея цікава, оскільки відеозйомка та постійний доступ до Інтернету стає методом боротьби проти можливої жорстокості поліції. Все фіксується на камеру і одразу потрапляє в Інтернет. Сам автор ідеї називає її «camera Kalashnikovs», а свою місію вбачає «в розпалюванні глобальної революції, яка розпочалася 17 грудня в Тунісі». В останньому номері «НьюЙоркера» про це пише Ендрю Марантц, який не тільки описує павутиння дротів, якими оплетений офіс каналу в NoHo, але й зупиняється на біографії Влада Тайчберга. А вона є сучасною апробацією великої американської мрії. Влад Тайчберг потрапив до США в 10-річному віці. Його батьки емігрували з СРСР, з Москви. Він вивчився в США і навіть працював на Волл-Стрит у Deutsche Bank. Там він отримав досвід, який переконав його в тому, що, утверджуючи подальшу соціальну нерівність, держава рухається хибним шляхом. Але чи правильним є шлях, яким рухається O.W.S.?

З журнальної полиці

125

Від матеріалів «Нью-Йоркера» добре перекинути місток до The virtual rebel: Mon semblable! — невеличкої статті Віктора Тсілоніса (Victor Tsilonis), редактора грецького часопису Intellectum, опублікованої на сторінці Eurozine (25.10.2011). У ній автор реконструює образ віртуального повстанця, ефективного он-лайн та бездіяльного офф-лайн. Отже, вимальовується такий портрет: «віртуальний повстанець має від 20 до 40 років, має кращу освіту, аніж свідчить про те його/її IQ... має щонайменше один комп’ютер або і два — один на роботі, а один вдома. Він або вона мають один або кілька профайлів у соцмережах (Facebook, Myspace, Twitter…)». Йдеться про людину, яка легко орієнтується в віртуальному світі, в якому і розвиває свою особистість, і швидко дає собі раду з різними новими програмами. Віртуальний світ є єдиним простором, у якому віртуальний повстанець може повставати, повідомляючи усім свою думку щодо подій, які відбуваються, поширюючи на своїй сторінці революційні пісні, постійно клікаючи на кнопочку «лайк» на матеріалах із відповідним змістом. Натомість у реальному житті він/вона не роблять нічого, не беруть, наприклад, участі у виборах, забуваючи при цьому, що «Інтернет — це продовження, а не заміна реального життя». «Лайкерство» в мережах створює враження присутності і співучасті в акціях. Але в дійсності, як підсумовує автор: «Революція в цифровому світі продовжується, в реальному ж світі, здається, нічого не змінюється і не зміниться не тільки для віртуального повстанця, але для будь-кого ще. Тому що віртуальним повстанцем є ти, віртуальним повстанцем є я». Цікаві спостереження. У них віддзеркалюються відмінності у можливих способах використання Інтернет-простору з метою оголошення своїх протестних настроїв, що їх відчуваємо сьогодні і в Києві. Безперечним видається той факт, що лише в тому випадку, коли мережа використовується задля інформації про дії, а не для постійного обміну власними думками з приводу того, як протест має робитися, акція може мати успіх в реальному житті. Але окрім конструктивної, Інтернет має і деструктивну для реального життя функцію. Йдеться про загрозу,

126

Революція живе в Інтернеті

яку становлять для суспільства сайти екстремістів — свідчення радикалізації Інтернету. Про це пише норвежець Оувинд Строммен (Øyvind Strømmen) у статті Caught in the web, аналізуючи також цьогорічну трагедію в Осло (матеріал в Eurozine від 14.10.2011). Розглядаючись по матеріалах, опублікованих Eurozine в жовтні довкола зазначених статей, неминуче потрапляю в павутиння дискусій про сучасну Європу. З певним подивом не помічаю серед них жвавої реакції на протестні рухи, які збурили цього місяця Грецію і Рим. Натомість є варті уваги нотки в оцінюванні подальшого поступу Європи. Почну із преконтексту — липневої англомовної версії інтерв’ю триразового Президента Європейської Комісії Жака Делора (Jacques Delors) In search of Europe, даного ним часописові Mitelweg36 (матеріал від 01.07.2011). Знаний європейський політик, який був біля витоків сучасного ЄС, поділився своїми міркуваннями про сьогочасні виклики Європи. По суті, їх можна звести до одного: основним викликом Європи є неєвропейське мислення лідерів країн-членів спільноти. Натомість успішне майбутнє ЄС потребує нових візіонерів, здатних мислити в загальноєвропейських масштабах. Інакше, таких катаклізмів, як сьогоднішня боргова криза, не уникнути. Європейці повинні знайти баланс між комунітарним методом управління та суверенітетом національних держав. Жак Делор бачить такий вихід у перетворенні ЄС на федерацію національних держав і в поширенні філософії солідарності — розуміння того, що країн-членів ЄС поєднують спільні цінності, верховенство закону та бажання ділитися частиною суверенітету заради осягнення загальної користі. Неможливо не погодитися з позицією досвідченого європейського політика Делора, особливо ж – з основним месиджем його інтерв’ю: «Ми потребуємо не тільки пожежників, нам потрібні також й архітектори». Перефразовуючи назву інтерв’ю, я б сказала, що сьогодні йдеться не стільки про пошук Європи, скільки про пошук європейських політиків, здатних опрацювати бачення розвитку і консолідації ЄС на кількадесят кроків уперед. З журнальної полиці

127

Співзвучним Делоровому заземленню Європи у цінності є розмірковування про ЄС історика ідей П’єра Манана (Pierre Manent) в інтерв’ю Аріадні Лєвановській з Res Publica Nowa (Migration, patriotism and the European agendum, англомовна версія від 21.09.2011). Французький історик привносить в дискусію один з найважливіших елементів — пропозицію подумати про те, де лежать кордони Європи. На його думку, кордони мають бути визначеними, що сприятиме і чесному та відповідальному налагодженню стосунків з ісламським світом, а також надасть розуміння меж Європи самим європейцям. Континент має отримати свою незалежність, що зробить його сильнішим. Логічним продовженням таких міркувань є теза про те, що ЄС радше має гарантувати незалежність України (супроти Росії), аніж інституційно інтегрувати Україну. «Уже очевидно, як складно функціонувати у складі 27 країн». Беручи до уваги аргумент Манана про потребу визначення кордонів, з перспективи Києва все ж дозволю собі сказати, що кордон Європи відчувається тут надзвичайно добре. Він збігається з кордоном ЄС (для автора Європа однозначно дорівнює ЄС). Його відчуваємо не тільки в Україні, але про нього дискутують і в Південно-Східній Європі. Про це пише Таня Петрович у Thinking Europe without thinking. Neo-colonial discourse on and in the western Balkans (матеріал від 22.09.2011 у Eurozine). Аналізуючи риторику процесу європеїзації західних Балкан, що веде до залишення цього регіону за межами «правдивої» Європи, авторка підважує формулу «Європа=ЄС» і вказує на нову колонізацію, оновлений орієнталізм стосовно неприєднаних до ЄС республік колишньої Югославії. Дискусії про Європу тривають в і за межами ЄС. У жовтні, як ніколи раніше після Маастрихту, усі лідери країн-членів були змушені сісти за стіл переговорів у пошуках нової солідарності. Очевидно, дебати стосовно єврозони триватимуть і в майбутньому. Продовження матиме й діалог щодо формул розширення ЄС. І допоки лунатимуть дискусії, доти існуватиме Європа. Бо Європа — це насамперед дискусійний майданчик, обмін

128

Революція живе в Інтернеті

поглядами, які допомагають осмислити Свого і зрозуміти Іншого. Важливо, щоб Київ долучався до цього майданчику власним потужним голосом громадянського суспільства. Хтозна, може, саме на берегах Дніпра народяться нові візії, які допоможуть визначити ходу континенту, як це сталося у 1980-х роках, коли з повною потугою зазвучав на весь світ новонароджений голос інтелектуального конструкту Центральної Європи. А тим часом кожному з нас лишається до виконання спільна місія — плекання цінностей у собі. З відривом від віконця комп’ютера, яке поєднує нас зі світом, і з поверненням у світ реальний, який витворений нашими власними вчинками. Адже важливо вчасно придивитися до нього, щоб розпізнати дійсність, у якій ми живемо навіть тоді, коли плекаємо революції у всесвітньому павутинні ноликів та одиничок.

З журнальної полиці

129

Спостереження › За кордоном

Ліля Ревак Association for International Affairs у Празі

Бренд «Україна», або Як державна влада (де)популяризує українську культуру Ні для кого не секрет, що слово «Україна» викликає небагато асоціацій в пересічного іноземця.1 Дуже часто, особливо за океаном, але, як це не дивно, і на європейському континенті, реакція «Юкрейн — Раша» — звичне явище. Коли запитати людей, що вони знають про Україну, то найчастіше у відповідь почуєш: Чорнобиль (недаремно музей Чорнобиля одне з must see places для багатьох іноземців, які приїжджають до Києва), сало, Андрій Шевченко (серед любителів футболу та італійців), Клички (для любителів боксу й німців), Помаранчева революція (хоч і не так часто, як здавалося б), Тимошенко (а особливо її коса), красиві жінки (і дешеві проститутки), корумпований, неефективний уряд і т. ін. Європейці, як правило, знають, що «Кієф» — це столиця України. Хоча одного разу, коли мене запитали, звідки я, 1

Viana J.P. (2010) Rebranding Ukraine // http://www.bunews.com.ua/ index.php?option=com_content&view=article&id=410:rebrandingukraine&catid=22:opinion-&Itemid=31 — цікава стаття на цю тему.

Спостереження › За кордоном

131

то у відповідь на моє «Україна» я почула: «Я ніколи не був в Астані». Ті, що ближче до кордону, ще знають Львів і навіть «трохи історії», особливо, якщо вважають, що ми їм винні частину своєї території :-) 1 Зараз ситуація, звичайно, краща, ніж десять років тому, не в останню чергу завдяки, Руслані та її перемозі на Євробаченні, чи тій же Помаранчевій революції, яка повернула Україну на карту Європи2; надію подає Євро-2012, яке може стати хорошою промо-акцією (як, наприклад, свого часу олімпіада в Барселоні) або навпаки — остаточно зіпсувати враження про нас через низький рівень підготовки. Через останні політичні події згадка про Україну, особливо серед наукової і політичної еліти, викликає ще й неприємний присмак, розчарування, головний біль.3 Така ситуація для країни, яка «прагне євроінтеграції», є неприпустимою. Аби вирішити проблему надмірної асоціації України з Росією, потрібна злагоджена державна політика не тільки в економічній чи політичній, а й у культурній сфері. З погіршенням міжнародного іміджу України4 культура стає чи не єдиною сферою, яка має потенціал хоч трохи його покращити, 1

У цьому відео http://www.youtube.com/watch?v=Rqtxmir2N-A — представники різних світових організацій говорять про те, що для них Україна. Відео є дотичним до розглядуваного контексту, оскільки люди на відео або мають якийсь стосунок до України і/або працюють в організаціях, які мають проекти або партнерів в Україні. На особливу увагу заслуговують два перших виступи.

Помаранчева революція, завдяки якій Україна була центром уваги медіа більше місяця, була практично безплатною можливістю перевернути враження про Україну і закріпити позитивний імідж принаймні в Європі, — можливістю, яку ми успішно змарнували.

Журнал Центру Разумкова National Security & Defence 2000 року, присвячений International Image of Ukraine: Myths and Realities. Очевидно, що за цих десять років багато змінилося, але чи дуже принципово? — http://www. razumkov.org.ua/eng/files/category_journal/NSD3_eng.pdf

Experts Say Ukraine’s International Image Deteriorated in 2010. Retrieved from: http://www.ukrainians.ca/politics/37632-experts-say-ukraines-internationalimage-deteriorated-in-2010.html

132

Бренд «Україна»

відтак вона повинна була б стати важливою складовою промоції бренду «Україна» і soft policy уряду. То якою ж є ситуація з промоцією української культури в світі? Як наш уряд дбає про покращення культурного бренду «Україна»? Яка існує (і чи існує взагалі) державна програма, покликана ознайомлювати людей з тим, що таке Україна і з чим її їдять? *** Кілька тижнів тому я відвідала грандіозну міжнародну конференцію «Democracy and the Rule of Law» у Празі, організовану Форумом 2000.5 Участь у конференції взяли Нобелівський лауреат з економіки Джозеф Стігліц, президент Косово Атіфеге Ягяга, Міхаіл Саакашвілі, Адам Міхнік, Боріс Нємцов, Грігорій Явлінський, йорданський халіф Ель Хассан бін Талаль, адвокат Міхаіла Ходорковського Вадім Клюгвант, Мустафа Джемілєв, Богдан Данилишин, колишні президенти Гани і Нігерії та ін.6 В рамках конференції серед іншого відбулися сесії, присвячені ситуації в Україні, Росії, Білорусії, Криму і Західних Балканах. Президент Міхаїл Саакашвілі виступав під час сесії, присвяченій легальності й легітимності урядів, де, як завжди, використав нагоду прорекламувати свою країну (speaking about national branding). Паралельно також відбувалася фотовиставка «The Internationally Displaced of Georgia», присвячена жителям Абхазії і Осетії, яким довелося покинути рідні домівки через конфліктну ситуацію в країні. Таким чином «біль грузинського народу» використовується для того, аби нагадати європейцям про 5

Форум 2000 був заснований Вацлавом Гавелом, японським філантропом Йогеєм Сасакавою і лауреатом Нобелівської премії миру Елі Візелем 1996 року. Головною метою організації є ідентифікація ключових викликів цивілізації і пошук способів запобігання релігійним, етнічним чи культурним конфліктам. Починаючи з 1997 року, фонд щорічно влаштовує конференцію, у якій беруть участь визначні мислителі, Нобелівські лауреати, колишні й сучасні політики, бізнес-лідери та ін. Цьогорічна конференція була вже п’ятнадцятою.

Детальніша інформація про конференцію: http://www.forum2000.cz/en/ projects/forum-2000-conferences/2011/

Спостереження › За кордоном

133

Грузію. Саакашвілі не втрачає жодної можливості, аби розрекламувати свою країну. І говорить він не про красивих жінок, які «роздягаються навесні», а про Батумі («найкращий курорт в Європі»), про грузинське вино, про найбезпечнішу столицю Європи — Тбілісі, про грузинські танці і т.п. Саме його виступи спонукали мене замислитися над питаннями державної політики у формуванні національного іміджу.1 Для прикладу, та ж Грузія 2008 року заснувала Міністерство у справах діаспори, яке займається питаннями грузинів за кордоном (а таких 25% населення!), налагоджує зв’язки з іноземними грузинськими організаціями і таким чином сприяє підтриманню позитивного іміджу Грузії у світі. В Україні діє Грузинський культурно-освітній центр, створений ще 1996 року з ініціативи грузинського посольства. Через мовний бар’єр мені не вдалося знайти більше інформації про грузинські культурні центри. Натомість я звернулася до наших сусідів, які вже успішно завершили свій євроінтеграційний проект: Польщі, Чехії, Словаччини і Угорщини. У світі діє 222 Польські інститути, які є культурними представництвами Міністерства закордонних справ Республіки Польща. Головною місією цих організацій є «популяризація польського наукового і культурного життя, презентація найрізноманітніших подій та явищ, що відбуваються у Польщі».3 1996 року Чехія створила Управління чеських центрів, що є складовою МЗС і координує роботу 224 чеських центрів, розкиданих по всьому світу. 1

Тут можна почитати більше про мої враження від конференції: https://www. facebook.com/note.php?note_id=222891311108260

Три в Німеччині, 2 в Росії, по одному у Словаччині, Бельгії, Румунії, Угорщині, Литві, Австрії, Іспанії, Білорусії, Великобританії, Чехії, Франції, Італії, Болгарії, Швеції, Ізраїлі і Україні.

Сторінка Польського інституту у Києві: http://www.polinst.kiev.ua/mission. html

Чеські культурні центри є в Брюсселі, Софії, Парижі, Мілані, Тель-Авіві, Токіо, Будапешті, Берліні, Дюссельдорфі, Мюнхені, Роттердамі, Варшаві, Відні,

134

Бренд «Україна»

Основні напрямки діяльності центрів — це, очевидно, культура й освіта. «Чеський центр спрямовує свою діяльність на підтримку акцій, які створюють цілісне уявлення про Чеську Республіку як про країну, що прагне до інтеграції з найрозвинутішими країнами світу» [з сайту посольства]. Угорські культурні центри5 діють в підпорядкуванні Міністерства культури як складова культурної дипломатії за кордоном. Last but not least, Словаччина створила вже вісім6 Словацьких інститутів, які пропагують культуру своєї країни через співпрацю з іноземними організаціями та поширюють інформацію про культурне життя Словаччини. Тепер погляньмо на Схід — Росія. Федеральне агентство у справах СНД, співвітчизників, що мешкають за кордоном і міжнародного гуманітарного співробітництва («Россотрудничество») створене 2008 року. Діяльність агентства і його закордонних відділень (Центрів науки і культури)7 спрямована на «закріплення за кордоном об’єктивного (виділено мною — Л.Р.) уявлення про сучасну Росію, її матеріальний і духовний потенціал, про зміст внутрішнього і зовнішнього геополітичного курсу держави» [з сайту агентства]. Ну, і нарешті повернімося додому — Україна. Я чесно намагалася знайти таку ж мережу українських культурних центрів, сторінка за сторінкою проглядаючи сайти. Моєму здивуванню не було меж [неприхована іронія], коли НІЧОГО схожого я НЕ знайшла. Не те щоб українських організацій у світі бракувало, є навіть культурні центри, але всі вони створені з ініціативи нашої Бухаресті, Москві (2 центри), Братиславі, Мадриді, Стокгольмі, Києві, НьюЙорку і Лондоні. 5

Угорські культурні центри розташовані в Берліні, Брюсселі, Бухаресті, Відні, Делі, Гельсінкі, Каїрі, Лондоні, Москві, Нью-Йорку, Парижі, Празі, Римі, Штутгарті, Софії, Таллінні, Варшаві і Братиславі.

Словацькі інститути відкрито в Росії, Польщі, Чехії, Франції, Італії, Угорщині, Німеччині, Австрії.

Російські Центри науки і культури діють в Україні, Йорданії, Польщі, Чехії, Фінляндії, Австрії, Словаччині, Франції та багатьох інших країнах світу.

Спостереження › За кордоном

135

діаспори, при тому зазвичай ще задовго до незалежності. Єдиний підпорядкований МЗС центр діє в Москві. За словами посла України в Ізраїлі, там «ідея створення інформаційно-культурного центру врешті-решт дуже близька до реалізації (виділено мною — Л.Р.). Президентом і урядом України вже підписані всі необхідні нормативні документи». Після свого останнього візиту до Азербайджану в квітні цього року (внаслідок звернення до президента голови Ради української громади в Азербайджані) Віктор Янукович доручив панові міністру закордонних справ Костянтину Грищенку зайнятися створенням українського культурного центру в Баку (побачимо, що з того вийде). У межах Національного науково-дослідного інституту українознавства МОНмолодьспорту існує відділ Міжнародного менеджменту українства, метою якого є «координування роботи зарубіжних українських осередків, українознавчих студій та культурно-освітніх установ». «З перших кроків наукової діяльності відділу на нього були покладені функції головного об’єднавчого центру у справі дослідження історичної долі української діаспори, гуртування та здійснення медіаторських функцій українознавчих центрів всього світу, корегування їх роботи».1 Список організацій, з якими відділ координації зумів налагодити співпрацю «вражає»: із 42 організацій вісім функціонують в Україні, ще п’ять — в Росії, по чотири — канадських і латвійських, три зі США (наприклад, нью-йоркський журнал «Рідна школа»), по дві з Естонії, Іспанії, Молдови і нарешті по одній у Великобританії (недільна школа Манчестера), Польщі, Італії, Португалії, Греції, Грузії, Вірменії, Узбекистані, Чехії (Слов’янська бібліотека в Празі) і Словаччині.2 1

Відділ міжнародного менеджменту українознавства — http://nrius.org.ua/index. php?option=com_content&view=article&id=1141&Itemid=425

З чотирьох співробітників відділу доступні публікації лише двох, зі змістом яких ви можете ознайомитися тут (sneakpick: їхній зміст, на жаль, вражає щонайменше): http://nrius.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&c atid=102:2009-08-31-13-55-49&id=1537:2011-05-13-10-37-26; http://nrius.org.

136

Бренд «Україна»

Коли мої пошуки мережі культурних центрів провалилися, я звернулася до сайтів українських посольств в державах, де є значні українські громади. Там я намагалася знайти інформацію про українські культурні заходи, які проводять неурядові організації (ну хоч щось!). З цим не все так погано: майже половина з 36 проглянутих сайтів сяку-таку інформацію містить, особливо, якщо ну дуже добре покопирсатися на сайті. Зрештою, я звернулася до українського законодавства. 2006 року президент Віктор Ющенко видав указ про «Національну концепцію співпраці із закордонними українцями». Головною метою концепції є «сприяння у створенні необхідних умов для збереження, розвитку та вираження етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності українських національних меншин у державах їхнього проживання, [...] створенні засад для розвитку і ефективного використання інтелектуального, духовного та фізичного потенціалу нації, а також підвищенні позитивного міжнародного іміджу України.» «Україна бере на себе зобов’язання (виділено мною — Л.Р.) підтримувати закордонних українців шляхом: [серед іншого] сприяння відкриттю у державах проживання закордонних українців культурно-інформаційних центрів України».3 Загалом концепція окреслює широке коло зобов’язань держави щодо українців за кордоном. Усі вони дуже амбіційні і принесли б багато позитивних результатів, якби були втілені в життя. Шкода тільки, що далі абзаців в «Концепції» справа поки що не пішла. Таким чином, висновки невтішні: в Україні не тільки немає єдиної державної програми, спрямованої на пропагування української культури за кордоном, а й не виконуються

ua/index.php?option=com_content&view=article&catid=102:2009-08-31-13-5549&id=1430:2011-01-13-14-39-50 3

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 875/2006 «ПРО НАЦІОНАЛЬНУ КОНЦЕПЦІЮ СПІВПРАЦІ ІЗ ЗАКОРДОННИМИ УКРАЇНЦЯМИ» — http://www.mfa.gov.ua/mfa/ ua/publication/content/8111.htm

Спостереження › За кордоном

137

конкретні зобов’язання, озвучені представниками вищих органів державної влади. До перелічених вище культурних центрів інших країн, можна було б додати ще й американське USAID чи британський British Council. Я не кажу, що нам потрібна організація подібного рівня (ми не претендуємо на статус світового лідера, у нас немає імперського багажу, ну, і з коштами на зовнішню культурну політику ситуація у нас точно не розкішна), але хоч би скромний культурний центр, ну, і хоча б у столицях тих країн, де проживає найбільше українців, був би дуже доречним. Проблема з фінансуванням також вирішувана. Для цього варто лише вивчити досвід наших сусідів. Наприклад, Польські інститути активно співпрацюють з організаціями на місцях, щоб у такий спосіб максимально зекономити на видатках. Якщо українська влада коли-небудь серйозно візьметься за покращення бренду «Україна», то створення мережі культурних центрів або принаймні налагодження реальної співпраці з уже створеними діаспорою осередками мусить бути одним із її пріоритетів. А поки що все в наших руках. Українці нікого особливо не цікавлять. Потяг Помаранчевої революції давно пішов, і платформи багатьох найбільших світових вокзалів приймають уже нового гостя — Арабську весну 2011. Тому наразі мусимо робити кожен свою маленьку справу, пропагуючи українську культуру самотужки, без інформаційних приводів, всюди, де можемо.

138

Бренд «Україна»

Спостереження › За кордоном

Оля Гнидюк МП Social Anthropology, University of Cambridge

Постколоніальний світ довкола: Індія — Привіт! Ми ще не знайомі, мене звати Фуад, а тебе? — Привіт! Я — Наяніка, дуже приємно. Ти перший раз тут? Звідки ти приїхав? — Так, у мене нетипове ім’я, але я взагалі-то з Англії, і мої батьки — англійці, живуть тут, в Кембриджі. А ти звідки? — О, як цікаво, справді, нетипове ім’я для британця. А я… як сказати, мої батьки зараз в Індії, але я тут уже давно… У величезному британському університеті, де вчаться студенти з усього світу, розмова двох нових знайомих починається приблизно за такою схемою, і часом відповідь на просте питання: «Звідки ти/ви?» є дуже цікавою і зовсім не простою. Люди так по-різному можуть себе ідентифікувати: хтось починає розповідати про переміщення своєї родини по світу впродовж останніх двох поколінь, інші так і не відповідають на запитання, або навпаки відповідають швидко і не замислюючись. Однак відповіді тих, кого ми оцінюємо за зовнішнім виглядом як приїжджих з Індії, адже таких у Великобританії багато, і саме їх часто бачиш в університеті й на вулицях міста, змушують замислитися: чи насправді процес «деколонізації» повсякденного життя Спостереження › За кордоном

139

закінчився? Адже саме від таких людей часто можна почути відповіді, схожі на відповідь Наяніки у наведеному діалозі, де немає остаточної ідентифікації, або ж навпаки, є спроба пов’язати себе з обома країнами (її батьки взагалі могли ніколи й не бути в Британії). І, можливо, так воно і є, вони пов’язані з обома країнами, адже вони говорять прекрасною англійською, вдягаються за місцевою модою, переважна більшість отримувала, чи отримує, освіту в Британії і, зрештою, почувають себе тут впевнено, комфортно і звично. Отже, спробуємо на прикладі стосунків Індії й Великобританії поглянути, як і де проглядає сьогодні «спадок імперії». «Міцні, динамічні людські зв’язки між Індією і Британією збагачують суспільство», — повідомляє сайт британського посольства в Індії, додаючи, що індійці є найчисленнішою етнічною групою в Англії. І прикметно, що саме етнічною групою (ethnic group), а не етнічною меншістю (ethnic minority). Британія має партнерські стосунки з Індією у різних сферах економічного й соціального життя. Дешевий рис і чай в магазинах, з одного боку, нагадує про спільне британсько-індійське минуле, а з іншого — підтверджує стійкість економічних зв’язків колишніх колонії та метрополії. Британія дає можливість індійським студентам отримати середню і вищу освіту реалізуючи так звану програму «економіки знання» (knowledge economy). Ініціатива цього процесу виглядає двосторонньою: з одного боку, британський уряд фінансує розвиток шкіл і університетів в Індії, пропонує гранти і стипендії для навчання в університетах Англії, а з іншого боку, достатньо забезпечені родини самі відправляють своїх дітей вчитися до Британії, не зважаючи на те, де батьки такого студента отримували освіту самі. Питання Індії продовжує бути актуальним і в науковому середовищі Англії. У різних сферах науки пишуться книжки й відкриваються дослідницькі центри з проблем деколонізації, пост-колонізації, післяколоніального розвитку країни та її суспільства, сучасних міжнародних взаємин двох країн тощо. Пропонуються різні волонтерські програми і проекти,

140

Постколоніальний світ довкола: Індія

куди запрошують охочих провести кілька тижнів-місяців в тому чи іншому індійському штаті, допомагаючи неурядовим організаціям. У такий спосіб Британія лишається для індійців джерелом «доброї» освіти на всіх рівнях. Саме вона й надалі формує образ культурної, цивілізованої, освіченої людини і опікується втіленням у життя цього свого конструкту, а відтак допомагає індійцям пристосуватись і досягти порозуміння з Західними традиціями і уявленнями. Окрім того, Британія виділяє кошти на допомогу Індії, яка є «бідною країною». Втім, ця політика викликає дебати з приводу того, чи варто надалі її продовжувати. Противники стверджують, що країна, яка фінансує космічні і ядерні програми, яка сама є донором для інших країн і яка, зрештою, має найбільшу кількість мільярдерів серед країн, що розвиваються, не має отримувати допомоги від Британії. У відповідь на такі закиди прихильники відповідають, що в Індії досі лишається багато регіонів, де величезна кількість населення живе за межею бідності і що британська допомога має і буде спрямовуватись саме на подолання цієї проблеми. Серед британців з’являлись роздуми і про те, що Індія може відмовитися від допомоги Британії, і ці розмірковування набували виразно антиколоніального забарвлення: таким своїм жестом колишня колонія продемонструє свою незалежність від європейського «центру». Однак, результатом усіх цих дебатів стало затвердження урядом програми допомоги для Індії, розрахованої на наступні п’ять років. При цьому лунають заяви, що допомога буде спрямована на «створення добробуту» у найбідніших індійських штатах з особливим акцентом на підтримці жінок, материнства і приватного сектору. Така система фінансової підтримки, з чітко регульованими об’єктами і суб’єктами надання допомоги, нагадує спроби «модернізації» і намагання навести порядок, «створити добробут», у країні-партнері, яка через різні причини не здатна зробити цього сама. Чи це є відголоском продовження перебування Індії в «уявній кімнаті очікування» до того часу, коли вона сама зможе «створювати добробут» у себе? Спостереження › За кордоном

141

Втім, важливим є саме рішення Британії продовжувати фінансувати Індію, яке можна потрактувати з точки зору встановлення, або ж зміцнення, символічного зв’язку. «Нашою кінцевою метою є перехід від політики допомоги до політики взаємного партнерства з Індією у сфері найважливіших глобальних проблем, серед яких питання торгівлі, глобального розвитку, клімату і безпеки продуктів харчування», — заявляє секретар британського департаменту міжнародного розвитку Ендрю Мітчел. Тобто фінансова допомога є символічним «даром», який, за теорією Кліфорда Гірца, передбачає «віддар» у відповідь, але, що найголовніше, символічна система «дару-віддару» створює і закріплює стосунки у мережі соціальних зв’язків. У цьому випадку маємо можливість спостерігати нове переутвердження зв’язку колишніх колонії та метрополії. Однак, цікаво також поглянути, як «спадок імперії» виявляє себе у різних аспектах щоденного життя, як індійці через побутові життєві практики інтегрують себе до британської культури, як позиціонують свою приналежність до Великого Британського Світу, що колись був одним цілим. Прикладом такого самовизначення власної культурної приналежності можуть бути результати дослідження способу реєстрації шлюбів вихідцями зі Східної Азії, котрі мешкають у Британії. Традиційними, тобто такими, що є нормою для індійців, вважаються шлюби «за домовленістю», де першочергову роль грає вибір і схвалення вибору батьками молодих. Звісно, сьогодні можемо бачити в індійських сім’ях чимало відходів від звичаєвих норм і протестів проти традиційних законів, однак, це не означає, що молоді повністю відмовляться від традиції проведення шлюбної церемонії «за правилами». Втім, ситуація для індійців, які живуть в Британії стає дещо складнішою. Індійська пара, яка живе чи планує жити в Британії, проходить два шлюбних ритуали. Перший відбувається в Індії (або ж у Британії), за індійськими звичаями й у супроводі символічних дій, характерних для шлюбу і за домовленістю, і з кохання. Під час весільної церемонії молоді перебувають на задньому плані,

142

Постколоніальний світ довкола: Індія

а основну увагау приділено батькам. Молода пара не має публічно виражати емоцій закоханості, симпатії чи прив’язаності, наречена поводиться сором’язливо, мало посміхається, адже святкується не нове «щастя молодих», а створення нового соціального зв’язку через батьківське посередництво, де кохання не є обов’язковою умовою. Повертаючись до Великобританії (або ж знову влаштовуючи весілля в Британії), індійська пара проходить другий весільний ритуал з реєстрацією шлюбу, яка в Англії вважається традиційним вираженням інституту шлюбу. При цьому влаштовується звичне для Західного світу весілля, куди запрошують друзів і знайомих, а центром уваги є щасливі молоді. Наречена вдягнена у білу сукню, радіє і посміхається, молоді приймають вітання, цілуються, фотографуються, тримаються за руки, разом розрізають весільний торт і публічно демонструють свої почуття. Така модель поведінки контрастує з індійським розумінням шлюбу, і є своєрідною виставою, яка в першу чергу, спрямована на зовнішнього спостерігача. Як підсумовують дослідники, це є весілля, на якому молоді посміхаються не родичам, а Британії. Друга церемонія легітимізує шлюб, робить його справжнім «нормальним» шлюбом, таким як його уявляють англійці,- насамперед, актом волевиявлення наречених. З боку молодого подружжя це спосіб показати зовнішньому спостерігачу своє долучення до цієї культури, показати, що вони не є «інші», що також належать до цього світу. Але більшою мірою — це спосіб переконати себе, що ти є частиною цієї культури, спосіб інтегруватися до цього світу обходячи факт міграції, а значить і називання себе «іншим». Адже у протилежному випадку необхідність влаштовувати друге весілля відпадає, однак, тоді людина визнає себе належним до чужої культури, чужих традицій, що не є бажаним для індійців. «Нормалізації» індійських шлюбів за домовленістю, які одночасно є цивільними шлюбами, Британія вимагає також і на офіційному рівні. Відбувається це через Міграційну службу (Home office), яка під час процедури видання візи одному з подружжя, вимагає доказів того, що цей шлюб є таким самим, як Спостереження › За кордоном

143

і європейський шлюб «з кохання». Відтак подружжя, допоки живе в різних країнах, має обмінюватися романтичними листами, у яких виражає свої почуття. Для індійської традиції це є сферою дуже особистого, приватного, того, про що говорять зрідка, але молодим людям доводиться робити так для того, щоб легітимізувати свої стосунки перед офіційною Британією, допасовуючи свій шлюб до англійських уявлень про інституцію шлюбу. Отже, навряд чи можна говорити, що «Індія ‹колонізує› Британію», як стверджує один із заголовків американського «Time», бо довга спільна історія колоніальних стосунків не закінчилась у повоєнне десятиліття, не сталось того розриву і відсторонення, який дозволив би говорити про зворотній процес. Навпаки, дискурс колоніалізму не зник з преси, науки чи політичних дебатів, у різних сферах повсякденного життя часто виринають «колоніальні» нагадування. Британія допомагає, навчає і «створює добробут» в Індії. І досі поняття, які не є частиною «англійського» (європейського) розуміння світу, мають бути підлаштовані або ж модернізовані для того, щоб стати його частиною. Концепти ж європейської інтелектуальної традиції продовжують накладатися і вкорінюватися у свідомість не-Західного народу («Ми поділяємо ключові цінності демократії, плюралізму і толерантності», — зазначено на сайті британського посольства у Індії). З боку самих індійців бачимо бажання нівелювати, затерти, викреслити з пам’яті історичний і культурний факт переміщення-міграції. Виділення себе через «іншування» не знаходить прихильників серед британців індійського походження, які воліють радше інкорпоруватися до британського світу і щосили намагаються переконати себе самих у повноті своєї до нього інкорпорації. І справді, щільне плетиво концептів та уявлень, що творилися впродовж колоніального періоду, настільки вкорінилося і змінило спосіб думання, ставлення і сприйняття людей в обох країнах, що й досі, як вважає Діпеш Чакрабарті, відриватися одне від іншого було би безглуздям, або «науковим суїцидом».

144

Постколоніальний світ довкола: Індія

Спостереження Спостереження › За › За кордоном кордоном

Володимир Гушулей Естонська школа дипломатії, Таллінн

Політика невизнання: позиція Заходу у питанні окупації балтійських республік Радянським Союзом та її влив на розвиток Східної Європи Цього року більшість колишніх радянських республік відзначили двадцяту річницю своєї незалежності. Для держав, як і для людей, ювілеї завжди були слушною нагодою озирнутися та оцінити пройдений шлях. Тим паче, що різниця між народами, колись об’єднаними під серпом і молотом, подекуди справді вражає. Візьмімо до прикладу сусідні Литву та Білорусь. Якщо у Вільнюсі вже зараз готуються перейняти президентство в Раді Європейського Союзу в липні 2013 року, то Білорусь наразі називають не інакше, як місцем останнього диктатора на континенті: і справді вона є чи не єдиною європейською державою, що не входить до Ради Європи. Очевидно, такі разючі відмінності у розвитку колишніх частин однієї імперії стали результатом цілого ряду чинників, і, звісно, у цій короткій статті я не Спостереження › За кордоном

145

зможу дати вичерпну відповідь на питання, чому так відбулось. Втім, історія розгортання та символічний вимір провадженої Заходом політики невизнання інкорпорації балтійських держав до складу Радянського Союзу допомагає виявити, здавалося б несуттєві, відмінності між колишніми радянськими республіками, що існували ще в добу СРСР, а за останні 20 років спричинилися до такої разючої різниці у розвитку між балтійськими державами та рештою країн Східної Європи. Незалежність балтійських держав стала результатом Першої світової війни та низки революцій в Росії. На щастя для Естонії, Латвії та Литви, їхні національні уряди не втратили владу над своїми республіками протягом подій хаотичної громадянської війни, що розгорілася на територіях колишньої Російської імперії. Так само як і УНР, а згодом і держава гетьмана Скоропадського, балтійські уряди зіткнулись із небажанням колишніх союзників царського режиму по Антанті визнавати незалежність нових держав у Східній Європі. Втім, остаточна перемога більшовиків та створення СРСР змінюють ситуацію. Зовнішньополітична концепція ‘неподільності Росії’ змінюється на визнання Заходом незалежності всіх балтійських держав.1 Самостійні Латвія, Литва та Естонія продовжують існувати до 1940 року, коли Радянський Союз, тримаючи в кишені пакт Молотова-Ріббентропа, силоміць інкорпорує балтійські республіки. Такі дії Москви були засуджені урядами США, Великобританії та інших майбутніх союзників СРСР по антигітлерівській коаліції. Зокрема, ґрунтуючись на доктрині Стімсона, вперше використаній США як інструмент для засудження японської агресії проти Китаю на початку 1930-х, офіційний Вашингтон відмовився визнати законність інкорпорації балтійських держав до складу Радянського Союзу.2 Таку ж позицію зайняв і уряд 1

E. Medijainen, “The USA, Soviet Russia and the Baltic states. From recognition to the Cold War”, in J. Hiden, V. Made and D.J. Smith (ред.) The Baltic Question during the Cold War, New-York, 2008, p. 24.

Там само — с. 28.

146

Політика невизнання

Великобританії, який утримався від офіційного визнання радянської влади в Латвії, Литві та Естонії.3 Попри те, що політика невизнання не могла перешкодити фактичному встановленню радянської влади в зазначеному регіоні, вона все ж відіграла свою роль у низці важливих для новоприєднаних балтійських республік питань. Перш за все, в Нью-Йорку та в Лондоні продовжували діяти дипломатичні місії балтійських держав, визнані урядами США та Великобританії як законні представники своїх народів. Співробітники диппредставництв Латвії, Литви та Естонії користувалися дипломатичним імунітетом та перебували в постійному контакті з урядовцями приймаючої сторони. Цікавим прикладом є особа генерального консула республіки Естонія в США — Ернста Яксона (Ernst Jaakson), який обіймав свій пост з 1965 до 1991 року, а після відновлення незалежності Естонії у 86-річному віці очолив дипломатичні місії Естонії в США та при ООН. Таким чином, Ернст Яксон став живим символом неперервності естонської державності. Політика невизнання виявилась також й у відмові урядів західних держав повертати до СРСР біженців із Латвії, Литви та Естонії по завершенні Другої світової війни. Ще одним прикладом практичного втілення політики невизнання стало заморожування активів урядів балтійських держав на території США та Великобританії і відмова передати ці ресурси в руки СРСР. Саме ці матеріальні ресурси, включно з фінансами, забезпечили існування дипломатичних представництв балтійських держав протягом радянської окупації.4 Сполучені Штати та Великобританія були не єдиними, хто відмовився юридично визнати радянську владу в балтійських 3

C. Gerrard, “Britain and the Baltic states. The late 1940s and the early 1990s”,in J. Hiden, V. Made and D.J. Smith (ed.) The Baltic Question during the Cold War, NewYork, 2008, p. 77.

J. L’hommedieu, “Roosevelt and the dictators. The origin of the US non-recognition policy of the Soviet annexation of the Baltic sates”, in J. Hiden, V. Made та D.J. Smith (ed.) The Baltic Question during the Cold War, New-York, 2008, p.34.

Спостереження › За кордоном

147

державах. Таку ж позицію зайняли Франція, Західна Німеччина та Ватикан. Саме до Франції ще в 1939 році було евакуйовану частину золотовалютного запасу трьох балтійських урядів. Попри постійні вимоги Москви повернути балтійське золото, кордон балтійських держав воно перетнуло лише 1991 року.1 У контексті Франції не можна не згадати президента Шарля де Голля, який протягом прес-конференції в Ніці 1960-го року звинуватив радянську імперію в намаганнях пригнобити ряд європейських народів «Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії, Албанії, Естонії, Латвії, Литви, Пруссії та Саксонії».2 Таким чином, генерал де Голль не тільки ще раз підкреслив своє прагнення поділити німців, але й поставив балтійські народи в один ряд із іншими народами Центрально-Східної Європи, кожний з яких мав формально незалежну державу. Західна Німеччина у своїй позиції щодо балтійського питання керувалася, зокрема й комплексом провини. Адже фактична окупація Латвії, Литви та Естонії стала прямим наслідком пакту Молотова-Ріббентропа. Навіть в умовах політики розрядки, що в контексті ФРН асоціюється в першу чергу зі «Східною політикою» канцлера Віллі Брандта, уряд ФРН не пішов на юридичне визнання радянської окупації балтійських держав — і це в умовах, коли від позиції Москви залежало вирішення питання Західного Берліну. У 1983 році Європейський парламент у своїй резолюції запропонував передати балтійське питання на вирішення спеціальній комісії ООН з деколонізації. Ініціатором цієї резолюції був Отто фон Габсбург, що на той час представляв німецьких християнських-демократів в Європейському парламенті. Якщо протягом періоду існування Радянського Союзу політика невизнання не могла змінити факту належності балтійських держав до СРСР, то вже після провалу путчу ГКЧП та 1

S. Champonnois, “French policy towards the Baltic states, 1939-1991. From abandonment to reunion”, in J. Hiden, V. Made and D.J. Smith (ed.) The Baltic Question during the Cold War, New-York, 2008, p. 85.

Ibid, — p. 89.

148

Політика невизнання

проголошення відновлення незалежності Латвії, Литви та Естонії Захід не став переконувати місцеві політичні еліти в необхідності забезпечити цілісність Союзу, як це було, наприклад, у випадку України. Незалежність балтійських держав набула широкого визнання вже протягом перших тижнів після серпневих подій 1991 року. З формальної точки зору уряди держав, що проводили політику невизнання у своїх нотах до Таллінна, Риги та Вільнюса пропонували лише відновити дипломатичні відносини між державами, чия незалежність була визнана ще в 1922 році. Натомість Україна та інші незалежні держави Східної Європи змогли стати повноправними суб’єктами міжнародного права лише після розпаду СРСР, що відбувся, зокрема і внаслідок результату українського референдуму про незалежність. Але це вже інша історія.

Спостереження › За кордоном

149

Спостереження › За кордоном

Євгенія Сакал Центральноєвропейський університет, історія

Будинок із привидами: радянське минуле у стінах ЦЄУ Свій початок Центральноєвропейський університет бере з циклу відкритих лекцій, прочитаних у 1989 році у Дубровнику, а його офіційне заснування у 1991 році стало своєрідною відповіддю на розпад Соціалістичного блоку. Пропагуючи ідеї відкритого суспільства та демократії, молодий університет мав стати засобом виховання нової політичної та інтелектуальної еліти, яка прийшла б на зміну комуністичній та партійній верхівці країн Центральної та Східної Європи. Пізніше мета ЦЕУ втратила своє вузько-регіональне спрямування і розширилася до пропагування демократії та прав людини у всьому світі. З часу заснування університету, як і з часу розпаду Соціалістичного блоку, минуло вже двадцять років. За цей період виросло покоління людей, які вже не пам’ятають Радянського Союзу, а отже, їхні знання, безумовно, ґрунтуються не на власних оцінках, а на оповідях старших, лектурі, фільмах — тобто на певному типі, передовсім, неінституційної освіти. Ставлення до Союзу залежить від того, в якій країні, місцевості, родині люди виховувалися, та де пізніше здобували освіту. Відповідно, студентів,

150

Будинок із привидами

вихідців з пост-комуністичних країн, можна поділити на дві категорії: ті, що мають загострену політичну чутливість, і ті, яким, на щастя чи ні, питання радянського минулого загалом байдужі. Серед перших є студенти, які, визнаючи певні хиби радянської системи, все ж наполягають на її здобутках, та ті, для яких Радянський Союз є уособленням світового зла. Утім, незалежно від позиції, усіх їх поєднує вимога поваги до власного бачення минулого. Наочним прикладом травматичного досвіду історії стала дискусія, спричинена пострадянською вечіркою, що відбулася в гуртожитку ЦЕУ. Вона мала бути першою з циклу тематичних вечірок і передбачала радянську музику, елемент червоного в одязі та, звісно, радянську культуру вживання алкоголю. Для декору приміщення були використані радянський прапор та прапори радянських республік, а також портрет Сталіна. На наступний день після вечірки на університетську пошту почали приходити листи студентів, невдоволених використанням серпа і молота, червоної зірки та інших комуністичних символів. Адже це передбачає застосування елементів «тоталітарної та кримінальної ідеології», жертвами якої стали мільйони людей, а відтак їх використання було заборонене в Угорщині, Латвії, Литві та Польщі. Ба більше, почали надходити листи, які порівнювали цю вечірку з гіпотетичною вечіркою Голокосту чи Третього Рейху, антуражем для якої була б свастика, форма Гестапо чи СС. Фінальною заявою стало те, що ціллю ЦЕУ була і є боротьба з »огидним» спадком Радянського Союзу, а жодним чином не його промоція через різні розважальні заходи. Контр-відповідь не змусила себе довго чекати. По-перше, було зауважено, що метою ЦЕУ ніколи не була боротьба з радянським спадком, а, по-друге, підважувалася як сама думка про те, що ці символи є уособленням кримінальної ідеології, так і коректність порівняння СРСР з гітлерівською Німеччиною. Один із дописувачів зауважив, що для його діда, який був переконаним комуністом і присвятив життя розбудові невеликого вугільного містечка, символи серпа і молота були однозначно Спостереження › За кордоном

151

позитивними, і подібні звинувачення зараз можуть ображати його переконання. Крім того, зауважувалося, що потрібно розмежовувати ідеологію та методи. Так, політика Бельгії в Конго чи США в Іракові можуть давати моральне право заборонити їхні прапори як агресорів, однак, нікому не йдеться заборонити демократію та неолібералізм. Так само радянські та нацистські методи могли бути подібними, але ідеологія, що лежала в їхній основі, протилежна. Від оціночного дискурсу обох таборів дискутантів радикально відрізнялась позиція тих, хто був байдужий чи позірно байдужий до спадку Радянського Союзу. Полягала вона у тому, що його символи давно і широко використовуються в масовій культурі. Тож, оскільки на вечірці вони не використовувалися з метою політичної пропаганди, а лише для розважальних та мистецьких цілей, то заборонити їх означає заборонити всю масову культуру. Можна по-різному оцінювати діяльність Че Гевари, однак, чи можливо заборонити найбільш пізнаване у світі зображення та маскультурну ідею звільнення й революції. Із зіткнення цих трьох точок зору очевидно, що радянська спадщина продовжує тяжіти та хвилювати навіть тих, хто лише опосередковано був «знайомий» з Союзом. Олександр Мотиль, колись поставивши питання, чому можливе існування КГБ-бару і не можливе існування аналогічного бару СС, здається, близько підійшов до розгадки цього феномену. Так, Голокост є визнаним «абсолютним злом», так само, як і режим та ідеологія, які його породили. На фоні «абсолютного зла» все інше видається менш однозначним, зокрема і радянське минуле, в якому провести межу між переслідувачами та жертвами не завжди можливо. Крім того, «радянськість» вийшла за межі ідеології і стала чимось, на кшталт, ідентичності, тому має іншу символічну вагу, ніж ідеологія нацизму. Однак саме неоднозначність «радянського» уможливлює розпалювання почуттів, адже уявити подібну вільну дискусію про спадок нацизму, звичайно, значно складніше. Тож питання про те, втіленням якої саме ідеї постають радянські символи для студентів Центральноєвропейського

152

Будинок із привидами

університету, лишається відкритим, а його обговорення — подекуди й травматичним. На жаль, у цьому випадку порада Марка Блока — не судити, а розуміти — не працює. Розуміти означає вибирати, а отже, судити, хоча можна мовчати, але це також вибір. За тиждень після згаданих подій в Угорщині було національне свято — двадцять третє жовтня — день початку Угорської Революції 1956 р. І дві колони ішли дощовим Будапештом: одна — угорських патріотів, що вирішили вшанувати пам’ять тих, хто загинув у боротьбі з Союзом, а інша — марксистів, теж угорських…

Спостереження › За кордоном

153

З місця події З місця події

Ірина Ковальчук Інститут міждисциплінарних досліджень «Artes Liberales», Варшавський університет

ЗаСЛОНити Дмовського Пролог Легкий варшавський туман, жовте листя на тротуарах, пахне осінню — 9 листопада, в Міжнародний день боротьби з фашизмом і антисемітизмом біля пам’ятника Роману Дмовському зібралися польські ліві та праві сили. Мета лівих — заслонити пам’ятник Дмовському, щоб продемонструвати спротив його ідеям, непідтримку його настанов, закликати до толерантності й багатокультурності. Мета правих — не дозволити зганьбити ім’я свого ідеолога. Чому постать Романа Дмовського є такою контроверсійною? Чому серед польського суспільства немає одностайності щодо величності цієї постаті й значущості в створенні й розбудові незалежної польської держави, а Сейм 1999 року, в шістдесяту річницю з дня смерті Р. Дмовського, проголошує його героєм Польщі? Чому 2006 року відбувається урочисте відкриття пам’ятника, під час якого, після якого проходять мистецькі акції, протести, його й дотепер розмальовують, намагаються зруйнувати?

З місця події

155

Винуватець Роман Дмовський (1864-1939) був польським політиком, публіцистом, міністром закордонних справ, співзасновником ендеції (народної демократії), головним ідеологом польського націоналізму. Також Р. Дмовський представляв інтереси Польщі на Паризькій мирній конференції 1919 року, брав участь у підписанні Версальського мирного договору разом із знаним піаністом і композитором Іґнациєм Падеревським, який тоді обіймав посади прем’єр-міністра і міністра закордонних справ Другої Речі Посполитої. Він був політичним противником Юзефа Пілсудського і опонентом його східної політики, приязної до України. Акція Протест мав розпочатися опівдні. Ще задовго до початку акції біля пам’ятника зібралися так би мовити польські патріоти: націоналісти, скінхеди, гопники, вболівальники футбольного клубу «Леґія Варшава» [Legia] — праві: офіційно — це представники Національно-радикального табору [Obóz Narodowo-Radykalny] і Всепольської молоді [Młodzież Wszechpolska]. Серед них траплялися й «інтелігентні»: молодий чоловік сидів на лавочці біля пам’ятника, працював на ноутбуці, старші пані й кілька дівчат допомагали в організації «оборони». У більшості шарфами були прикритці обличчя, на голові капюшони. Врешті, почали підтягуватися анархісти: з музичними інструментами, в масках тигриків, котиків, ведмедиків, свинок — ліві: офіційно — це учасники групи «Жельбетон» [Żelbeton], квір-феміністичного, антифашистського блоку проти насилля. Майже кожен, хто приєднувався до акції, теж одразу щось намотував на нижню половину обличчя — аби уникнути переслідувань зі сторони «противника» і... аби не змерзнути. Тож спочатку націоналістів було значно більше. Вони тісно стояли один біля одного, спинами до пам’ятника, не залишаючи доступу до нього. Було очевидно, що вони не відійдуть, не дозволять накрити пам’ятник їхнього ідеолога. Поліція «оточила» лібералів, щоб захистити їх у разі провокацій та нападів зі

156

ЗаСЛОНити Дмовського

сторони націоналістів. Журналісти також розмістилися поряд з лівими мітингувальниками. Анархісти із собою прихопили кольорові кульки, які наприкінці випустили в небо (націоналісти ж наприкінці розгорнули плакат: «Чи Польща має стати другою Палестиною?»). Серед них на ходулях прогулювався Кінг-Конг, мами з дітьми у візочках (і не боялися ж!), песики — такий собі гепенінг з часів Помаранчевої Альтернативи. Різнобарв’я було використано не лише для ідеї культурного, етнічного розмаїття і різноманітних підходів до особистого життя, а й як засіб привернути увагу перехожих, створити позитивний імідж: на сірому тлі вони значно вигравали в порівнянні з чорно-болотяно-сірими скінхедами. Ліберали загалом дуже творчо підійшли до організації протесту. В одязі теж домінували яскраві кольори, виднілися квіти у волоссі, чути було ритмічні мелодії барабанів, які змагалися, а часом і заглушали добре поставлені й відтреновані лозунги націоналістів: «Роман Дмовський — визволитель Польщі!», «Бог, честь, батьківщина!», «Честь і хвала героям!», «Геть із комуною!», «По-ля-ки!», «Лікуйтеся, гоміки!» тощо. Мітингувальники обрали цікаве гасло — «Заслонити пам’ятник Дмовському» — і поряд зобразили рожевого слона. Багато лозунгів, примовок, жартів кольоровою крейдою було залишено на асфальті: «Дмовського — на Марс!», «Польща для всіх!», «Романа — на брухт!», «Лише боягузи бояться свободи!», «Дмовський — не герой!», «Патріотизм — це ідіотизм!», «Любов! Не фашизм!» та інші більш чи менш пристойні графіті. Що ж написано на самому пам’ятнику? «Я — поляк, тому маю польські обов’язки...». Нібито нічого поганого, але що за цими словами стоїть? Пані, на пенсії, працює в Сенаті: «Навіщо це? Навіщо ця ненависть? Уже й часи совєтські закінчилися, навіщо між собою сваритися? Я не дуже добре знайома з біографією Дмовського, не знаю, що він доброго робив, що поганого». Я пояснюю, що Р. Дмовський закликав до того, аби Польща була тільки для поляків, на що Пані відповідає: «Хіба це З місця події

157

погано?». Я стверджую, що так, тому що він пропагував знищення євреїв тільки тому, що вони євреї. Пані, подумавши, каже: «Тоді він погано вчинив. Якщо оцінював людей тільки за зовнішнім виглядом і національністю, етнічною належністю, то це неправильно. Зараз кажуть, що євреї всюди, євреї нами керують, а я їм відповідаю — Ісус теж був євреєм. Я віруюча». Багато з правих відмовлялися давати будь-які коментарі, проте дехто таки погоджувався. Молодий хлопець, не належний до жодної організації, апелював до того, що ліві порушують Сеймові укази. На що представники лівих відповідали: «Не поважаю Сейм». Молодий пан, зупиняючися біля групки, яка палко дискутувала про подію, відповів на моє запитання про акцію так: «Я не склав поки думки про цю акцію, але якщо ліві хочуть накрити пам’ятник, то стоять не в тому місці... (усмішка) Загалом вони більш мистецько підійшли до цього». За десять хвилин він уже танцював з лібералами. Націоналісти в розмові називали опозицію голотою, а футбольних вболівальників, які, власне, прийшли обстоювати пам’ятник, патріотами: «В їхніх гаслах лежить християнська основа». Так не виглядало. Старенька пара зупиняється біля мене, розпитує, що сталося, а потім висновує: «Це молодь щось тут робить! Хай бавляться, а ми, старі, додому!». Наполохана Пані: «Політики за цим усім стоять. Якщо щось станеться, то вони не відповідатимуть»... Чи мала рацію? На щастя, нічого серйозного не сталося, це була майже мирна акція. Націоналісти відстояли свого ідеолога й вирушили розвішувати агітплакати «Марш Незалежності — 11.11.11». Ліві символічно заслонили пам’ятник свого антигероя, розмалювавши підготовлені фотографії, привернули увагу громадськості, поперше, до особистості Романа Дмовського, по-друге, на саму проблему, яка розділяє польське суспільство.

158

ЗаСЛОНити Дмовського

Епілог Мене здивувала відсутність діалогу. Тобто він наче мав місце наприкінці, але тоді вже власне відбувалися спроби з боку націоналістів зачепити лібералів. Один в чорному навіть вчинив таку спробу, вдарив кілька людей, але поліція не встигла відреагувати на цей вчинок, оскільки акція вже добігала кінця, усі наче розходилися. Потім кілька націоналістів почало переслідувати лібералів, які вже пішли з маніфестації. Не відомо, чи вдалося десь сховатися «митцям» від розлючених скінхедів, бо поліція вирішила не гнатися за ними. Далі буде... Акція під пам’ятником Романа Дмовського виявилася насправді мирною в порівнянні з подіями 11 листопада. В День Незалежності Польщі у Варшаві було небезпечно: після офіційного урочистого параду, промов і квітопокладань під виття сирен летіло каміння, видерте з бруківки, пляшки, вибухали пітарди, дене-де в повітрі відчувався сльозогінний газ — усе це наслідки протистояння абсолютно немирних Маршу Незалежності (праві сили) та Кольорової Незалежної (ліві сили, об’єднані рухом «Порозуміння 11 листопада»), котра намагалася блокувати Марш. Як з одного боку, так і з другого відбувалися провокації, крайні націоналісти й анархісти вступали в бійки, кидалися на поліцію. В результаті, святкування перетворилося на хвилювання. Понад 150 осіб було затримано, близько 20 людей (разом з поліціянтами) опинилися в лікарнях, пошкоджено (деякі навіть знищено) декілька машин. Як повідомила міська влада, загальна сума збитків лише для міста становить понад 72 тис. злотих (близько 220 тис. грн), стягувати яку планують в судовому порядку з хуліганів. Поліція та міська влада стверджує, що в цьому винні власне футбольні хулігани та анархісти, котрі йшли на Марш і його блокаду з настановою на такі вчинки. Президент Броніслав Коморовський заявив, що закон про організацію масових заходів буде змінено найближчим часом, адже Марш був легальним. Рік тому все було так само... З місця події

159

А як мало би виглядати це свято? Йоанна Токаж-Гертіґ, соціолог, координатор клубів «Критики Політичної» [Krytyka Polityczna], в інтерв’ю в «Газеті Виборчій» [Gazeta Wyborcza] змальовує 11 листопада своєї мрії так: «Хотілося би, щоб це був день солідарності й спільного святкування Польщі багатьох культур, релігій, звичаїв, стилів життя»... Можливо, наступного року... По всьому? Як бачимо, пантеон польських героїв хитається. Для одних Роман Дмовський — герой, без якого взагалі незалежна Польща могла й не повстати. Мають рацію. Для інших — шовініст і антисеміт. Мають рацію. Тоді на чиєму боці правда? Як прикрикувала одна з учасниць «оборони» пам’ятника Роману Дмовському, «правда одна». Тільки, виходить, у кожного своя... Трактування постаті Романа Дмовського можна пояснити кутом зору: якщо дивитися на його діяльність з перспективи 20-х років ХХ століття, то безперечно для Польщі він є визначною особистістю; якщо з перспективи початку ХХІ століття, то його погляди та ідеї є абсурдними, вони не можуть бути застосовані до сучасних реалій життя. Чи ім’я провідного ідеолога польського націоналізму будуть далі носити вулиці, мости, площі? Чи будуть далі стояти пам’ятники йому? Чи назви вулиць, мостів і площ будуть змінювати, пам’ятники ганьбити й руйнувати? Час покаже. Найголовніше питання: чи відбуватиметься діалог між прихильниками й послідовниками Романа Дмовського та їх супротивниками, чи це спричинятиме зміни в свідомості поляків і розумінні патріотизму?

160

ЗаСЛОНити Дмовського

З місця події

161

162

ЗаСЛОНити Дмовського

З місця події

163

164

ЗаСЛОНити Дмовського

З місця події

Єгор Стадний НаУКМА — Варшавський університет

Варшавська битва — 11.11.11 — Дивись, єврей! — Так, я єврей і що? — Ну, то не зі своїми йдеш. — Свої в мене по обидві сторони. — То ти з Міхніком. — Міхнікові теж завдячуєш незалежністю.1 Щороку під час Свята Незалежності, 11 листопада, Президент Польщі в колі високопосадовців виголошує урочисту промову на площі ім. Юзефа Пілсудського у Варшаві, після цього запускають святкові салюти. Однак, ось уже другий рік офіційні урядові заходи та інші акції (загалом у Варшаві цього дня було зареєстровано 23 заходи) зсуваються на марґінес — увага медіа прикута до Маршу Незалежності2 та його блокади. 1

Розмову взято з репортажу одного з викладачів Варшавського університету з місця подій — Kazimerz Wójcicki http://kazwoy.wordpress.com/2011/11/11/brrzliwy-11-listopad-reportaz/

Marsz Niepodległości

З місця події

165

Підготовка Марш Незалежності Підготовка до маршу, як і до його блокади, розпочалась ще на початку жовтня. Інтернет заполонили різні промо-ролики, які агітували долучитись до тих чи до інших. Організацією Маршу Незалежності1 займались «Всепольська молодь»(MW)2 та «Національно-радикальний табір»(ONR)3. Окрім цього, свою підтримку висловили близько 40 різних організацій4, порталів, а також деякі громадські діячі. У своїх ідеологічних поглядах організатори Маршу відштовхуються від ідей польської ендеції міжвоєнних часів, використовують образ Романа Дмовського, історичний наратив про постійну боротьбу поляків за власну державу та прагнуть до «національної держави, збудованої на традиціях, національній ідентичності та християнських цінностях»5. Однак ONR та MW окреслюють себе та свої погляди не лише за допомогою певної спадковості чи історичних паралелей, а й вдаючись до використання «загрози» зі сторони «іншого, якій потрібно протистояти». Серед маси таких загроз сміливо можна виокремити дві: «Соціалістично-ліберальний» Європейський Союз, який прагне до більшої інтеграції, стримує економічний розвиток, несе «гомосексуальну загрозу» та розмиває національні ідентичності «правдивої Європи»6.

http://niepodlegli.net/

http://mw.org.pl/ — Młodzież Wszechpolska

http://www.onr.h2.pl/ — Obóz Narodowo-Radykalny

http://niepodlegli.net/komitet-poparcia/

http://marszniepodleglosci.pl/materialy-promocyjne/

http://marszniepodleglosci.pl/2010/11/10/zagrozenia-niepodleglosci-w-xxiwieku/

166

Варшавська битва — 11.11.11

«Агресивні гомосексуалісти, яких підтримують анархісти та антифашисти, які отримують фінансування від медіа»7. У такій грубій формі організатори, власне, згадують про блокаду маршу. Кого хочуть бачити та запрошують до участі автори Маршу: «усіх осіб та організації, які ідентифікують свої погляди як націонал-демократичні, націонал-радикальні, консервативні, праві, та прагнуть до незалежної, національної, католицької, вільної від соціалізму та демократичного лібералізму Польщі»8. Кольорова Незалежна Підготовка блокади Маршу теж розпочалась ще задовго до самого Свята Незалежності. Організації, що не погоджуються з ідеями маршу, утворили коаліцію «Порозуміння 11 листопада» 9, яка, власне, і виступила організатором блокади під назвою «Кольорова Незалежна»10. До коаліції належать понад 50 різних організацій11, кожна з яких пропонує громадськості обґрунтування потреби блокади Маршу Незалежності. Крім цього, чимало закладів, порталів, громадських діячів, акторів та музикантів висловили свою підтримку акції. За своєю суттю блокада була покликана протистояти «радикальному націоналізму, неофашизму та проявам ксенофобії»12. «Всюди в Польщі 11 листопада відбувається чимало патріотичних

http://marszniepodleglosci.pl/2010/11/05/pytania-i-odpowiedzi-w-sprawiemarszu-niepodleglosci/ — згадуючи про медіа, авторам ідеться в першу чергу про «Ґазету Виборчу» (Gazeta Wyborcza), яку польський читач трактує лівою.

http://marszniepodleglosci.pl/materialy-promocyjne/

http://11listopada.org — «Porozumienie 11 Listopada»

10 «Kolorowa Niepodległa» 11 http://11listopada.org/node/6 12 http://11listopada.org/strona/faq-czyli-pytania-i-odpowiedzi

Спостереження › За кордоном

167

заходів, жодного з них ми не блокуємо, окрім Маршу Незалежності, адже його проводять організації, котрі сповідують радикальний націоналізм та расизм»,1 — ініціатори досить активно використовували соціальні мережі, аби звернути увагу громадськості на характер цих організацій, публікували відео та фото з організованих ними акцій, під час яких ті демонструють свої расистські погляди. Без сумніву, один з найактивніших членів коаліції — видавництво «Критика Політична» (Krytyka Polityczna) — звертає увагу на те, що «хоча у справі витіснення ксенофобії, радикального націоналізму та антисемітизму вже багато зроблено… однак присутність крайніх правих розширяє кордони дозволеного в „великій” політиці. Ксенофобські аргументи у відфільтрованій та більш цивілізованій формі завдяки цьому знаходять дорогу до політичного салону»2. Організатори блокади значно менше покликаються на історію, та, все ж, використовують деякі історичні образи, наприклад, образ Польщі, яка у ХІV ст. прийняла євреїв, котрих гнали із Заходу, чи Польщі — батьківщини Міцкевича, Мілоша та Едельмана, чи згадують ідеї Юзефа Пілсудського. У потужному потоці закликів до протистояння ледве вдається відшукати власні, позитивні пропозиції ініціаторів блокади «Кольорова Незалежна». На їхню думку, Свято Незалежності повинно набути нового сенсу3: Пам’ятати про жертви варто не заради мартирології, а щоб не допускати повторення трагедій. Різнорідність має стати ознакою багатства, а не загрозою. Польськість не ґрунтується лише на ознаках спільності походження чи крові. 1

http://11listopada.org/strona/faq-czyli-pytania-i-odpowiedzi

http://www.11listopada.org/strona/krytyka-polityczna

http://www.krytykapolityczna.pl/Zaproszenia/Warszawa11listopadaKolorowaNiepodlegla/menuid-34.html

168

Варшавська битва — 11.11.11

Незалежність вже відбулась, Польщі ніхто не загрожує ззовні і не варто через це шукати ворогів всередині, натомість потрібно навчитись разом жити та вирішувати проблеми. До участі в блокаді організатори запрошували всіх, хто проти будь-яких проявів «ксенофобії і радикального націоналізму» та наголошували на мирному характері блокади — пасивному опорі. Хоча варто зауважити, що сама суть блокади будь-чого вже є не зовсім мирною. 11 листопада Центром подій для всіх телеканалів у цей день стала площа Конституції. Саме тут влада Варшави дозволила провести водночас і Марш Незалежності, і його блокади «Кольорової Незалежної». Організатори Маршу тримали конкретний маршрут своєї ходи в таємниці, відомими були лише деякі пункти на його шляху. Зрештою, аби не вдаватись у географічні подробиці Варшави, кінець кінцем вийшло так, що місце збору Маршу було поруч з блокадою і справжнього блокування не було, хіба що один з багатьох підходів до того місця збору був перекритий. Пізніше ми ще повернемось до питання, чому влада дозволила обидві акції в тому самому місці.

У центрі фото — блокада, вгорі — місце збору Маршу, який піде у зворотньому від неї напрямку. Фото — wirtualna.warszawa.pl Спостереження › За кордоном

169

Фото — wyborcza.gazeta.pl

Фото — https://www.facebook.com/11listopada.org

170

Варшавська битва — 11.11.11

Отже, о 12:00 «Кольорова Незалежна» розпочала свій концерт. Музика, танці, раз по раз промови організаторів, святковий настрій — люди веселяться. Близько 14:00 блокаду по обидві сторони вулиці оточили лінії поліції — початок Маршу було призначено на 15:00. У цей час містом вже кружляли боївки як «антифашистів», так і «радикальних націоналістів». Автор цих рядків зустрів чимало груп обидвох «мастей», і не варто навіть пробувати сперечатись, скільки було тих, а скільки інших, чи хто перший і хто правіший. Сам факт того, що у XXI ст. у столиці Польщі бігають сповнені агресії групи людей, які тільки-но й чекають, аби перестріти та віддухопелити когось — ідеологічного опонента чи простого перехожого… Сам цей факт має викликати неабияке занепокоєння та відразу. Особливу увагу медіа привернула боївка антифашистів з Німеччини, яку поліція нейтралізувала ще до обіду, однак факт її присутності пізніше неодноразово використовували (про це йтиметься далі). Але повернімося до основного місця дії. О 15:00 почались перші заворушення — групи радикальних націоналістів та футбольних фанатів, що з’їхались на Марш зі всієї Польщі, почали атакувати поліцейські кордони, які відділяли їх від «Кольорової Незалежної», попри те, що сам Марш вже давно рушив з площі Конституції. Протистояння тривало досить довго — приблизно до 18:00 години, згодом масові заворшення почались в інших районах міста. Результати — без коментарів: 210 заарештованих, 40 поранених поліцейських, спалено 1 телевізійну та 14 поліцейських машин, у 72 тис. злотих (172.8 тис. грн.) оцінюється шкода для міста, 250 тис. злотих (600 тис. грн.) — для поліції, 2 млн. злотих (4,8 млн. грн.) — для одного з телеканалів.

Спостереження › За кордоном

171

Фото — wyborcza.gazeta.pl

Фото — gazetaprawna.pl

172

Варшавська битва — 11.11.11

Фото — wyborcza.gazeta.pl

Хто виграв? Чого досягла «Кольорова Незалежна»? Чи заблокували Марш? Ні. Заблокували лише себе, бо після того, як поліція взяла акцію «в кільце», долучитись до неї вже ніхто не міг. Зрештою, дуже сумнівним виглядала «мирна» перспектива блокади, якби не було шерегів поліції. Чи громадськість звернула увагу на проблеми ксенофобії та расизму, і в який спосіб? Більшість людей, яким «Кольорова Незалежна» заблокувала прохід до місця збору Маршу, не були «радикальними націоналістами», це були заледве в чомусь заанґажовані варшав’яни, що навряд чи взагалі вчитувались у ідеї Маршу, однак такий захід є для них вже звичним, хоча б через суголосся назв — Марш Незалежності і Свято Незалежності. Можливо, без блокад і поліцейських кордонів дехто з них спробував би приєднатись до «Кольорової Незалежної» хоча б із цікавості. Отже, чи не краще було би провести свій альтернативний марш, ходу чи будь-яку іншу акцію замість блокади та водночас закликати до ідей пасивного опору й союзницькі Спостереження › За кордоном

173

загони «антифашистів», аби вони не кружляли містом? Чи не було б це набагато кращим способом донести свої ідеї? Однак видається, що доносити свої ідеї у «Кольорової Незалежної» виходить набагато гірше, аніж вигукувати «ми проти». Чого досяг Марш Незалежності? Запрошені футбольних хуліганів та їхня поведінка вчергове дискредитували Марш. Однак, і самі його організатори занадто обмежують почуття патріотизму католицькою, етнічною польськістю, а гасла «Львів, Вільно — пам’ятаємо!» або «Уся Польща тільки біла» неабияк заплямовують їхню репутацію, а тим більше — таврують усіх учасників Маршу під одне мірило «фашизму та расизму». Зрештою, видається, що більшість учасників Маршу Незалежності були заледве ознайомлені з гаслами та ідеями, які їм пропонували організатори. В іншому випадку — приводів для радощів вкрай мало, адже виявиться, що ідеї, які в історії вже не раз призвели до величезних трагедій, збирають 25-тисячні демонстрації тільки в одній Варшаві. Шукати своїх ворогів почали і медіа. Вже традиційне протистояння «Жечпосполітої» (Rzeczpospolitej) та «Ґазети Виборчої» мало кого здивує, кожна почала шукати своїх винуватців, перша — «воєнізованих лівих»1, друга, хоча й без агонії, однак вже встигла охрестити Марш Незалежності2 початком утворення нової «радикальної правиці» з парламентськими амбіціями. У свою чергу протистояння на більш локальних порталах носить значно приземленіший характер. Однак були й ті, хто отримав вдосталь дивідендів. Політики — як опозиційні, так і провладні. Візьмемо лише кілька прикладів. Ще не закінчились масові заворушення, а Ярослав

Militarystyczna twarz lewicy/ Rzeczpospolita/ Tomasz Wróblewski — http://blog. rp.pl/wroblewski/2011/11/11/militarystyczna-twarz-lewicy

Powstaje nowa formacja skrajnej prawicy Ruch Narodowy/ Gazeta Wyborcza/ Grzegorz Szymanik — http://wyborcza.pl/1,75478,10649871,Powstaje_nowa_formacja_skrajnej_prawicy_Ruch_Narodowy.html

174

Варшавська битва — 11.11.11

Качинський, лідер партії «Право та справедливість»,3 встиг окреслити вищезгаданих німецьких антифашистів: «В центрі міста, в серці Варшави, у День Незалежності, німці, дуже специфічного типу німці... Гадаю, з подібного типу людей складався колись апарат, який дозволив Адольфу Гітлеру вчинити величезних злочинів — говорю зараз про тип психологічний... били поляків тільки за те, що носили специфічні національні значки»4. Неважливо, що згадана група була досить швидко нейтралізована поліцією, зрештою, неважливо, кого і де вони били. Достатньо лише самого факту, що вони тут. Чому? Бо для такого політика, як Ярослав Качинський, котрий час від часу виступає з промовами про загрозу то зі сторони Німеччини, то зі сторони Росії, вони — просто подарунок. Тільки уявіть собі, що можуть означати згадки про те, що на Свято Незалежності (!) німці били поляків у центрі Варшави. Не забарився зі своїми коментарями і Януш Палікот,5 відкриття останніх парламентських виборів, який одразу ж звинуватив 6 Качинського в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі та пригадав сумнозвісного норвежця Брейвіка: мовляв, через подібні виступи брата загиблого президента Польща ризикує наблизитись до подібної трагедії. Головний же визиск з такого «святкування» отримала влада. Недарма прем’єр Дональд Туск схвально оцінив дії поліції, яка, на його думку, не допустила зіткнення сторін. Однак 3

Prawo i Sprawiedliwość

Kaczyński: Niemcy bili Polaków/ http://wiadomosci.onet.pl — http://wiadomosci. onet.pl/kraj/kaczynski-niemcy-bili-polakow,1,4904959,wiadomosc.html

Рух Палікота, який вразив оглядачів тим, що набрав понад 10% голосів на останніх парламентських виборах у жовтні 2011 р., позиціонує себе як лівий нової «якості» в протиставленні до посткомуністичної SLD (Союз демократичних лівих).

Palikot: złożymy przeciwko Kaczyńskiemu wniosek do komisji etyki/ Polskie Radio — http://www.polskieradio.pl/5/3/Artykul/478321,Palikot-zlozymy-przeciwkoKaczynskiemu-wniosek-do-komisji-etyki

Спостереження › За кордоном

175

пригадаємо, що саме влада з самого початку дозволила проведення двох конфронтаційних акцій в одному місці. Чи не ліпше було б розвести ці дві події і таким чином уникнути чергового загострення одвічного протистояння? Чи саме так має чинити влада, яка покликана інтегрувати та об’єднувати суспільство? Ні, але саме так вчиняє влада, якій на руку телевізійна картинка подібних масових заворушень, яка була топновиною останніх днів у країні. Саме зараз, на думку багатьох фахівців, Польща входить у період економічної кризи, яка, на відміну від решти країн ЄС, досі не була такою відчутною для поляків: очікуються урізання соціальних виплат та підвищення податків. Зрештою, вже зараз відбувається підвищення цін. Уряду потрібно відволікти увагу населення, і марно шукати кращого способу, ніж розігрівання питань ідеологічного забарвлення. Крім цього, урядовці та політики після подій 11 листопада активно обговорюють різні варіанти змін1 до законодавства про громадські зібрання та потреби зробити його більш рестрикційним. Владі не потрібні польські варіанти руху «Occupy». Свято Незалежності минуло, державні прапори, що майоріли ледве не над кожним будинком, вже зняті. Та в результаті, польське суспільство залишилось з діркою від бублика, ймовірно, до наступного Маршу та його блокади. Чи є шанси на якісні зміни? Це питання ґрунтовнішого аналізу та подальших розвідок.

Mantra polityków: Jak mamy problem, to trzeba zaostrzyć prawo / Gazeta Wyborcza — http://www.tokfm.pl/Tokfm/1,103454,10633570,Mantra_politykow__Jak_ mamy_problem__to_trzeba_zaostrzyc.html?fb_ref=su&fb_source=profile_oneline

176

Варшавська битва — 11.11.11

Фото Єгора Стадного

Спостереження › За кордоном

177

Культура міст

Олена Коваленко Східноєвропейські студії, Варшавський університет

«Заборонене» кіно Кінокамера усіх нас перетворює на туристів, котрі розглядають чуже життя або своє власне. С. Зонтаг

Документальне кіно сьогодні, на жаль, перебуває на периферії глядацьких симпатій, кінотеатри нечасто ризикують пускати в широкий прокат документальні стрічки, вважаючи їх маркетингово непривабливими. Тому доводиться чекати на спеціальні події, фестивалі, щоб подивитися документальні фільми на великому екрані. Вважаю, що мені пощастило, бо протягом одного тижня у Варшаві вдалося двічі потрапити на показ «заборонених», у певному сенсі, документальних фільмів. Перший із них — угорська стрічка «Злочин без кари» Фрушини Скарбскі і Томаша Новака, другий — фільм «Ходорковський» німецького режисера Циріла Туші. Обидві стрічки поєднує те, що, заторкуючи дражливі моменти життя певного суспільства, їхні прем’єри і подальші покази натикалися на проблеми/неприємності, про які — далі. 20 жовтня у одному з центральних кінотеатрів Варшави відбулася польська прем’єра документального фільму «Злочин без Культіра міст

179

кари» [Zbrodnia bez kary]. Показу фільму передувало вступне слово посла Республіки Угорщина в Польщі, а також коментарі президента Інституту національної пам’яті Лукаша Камінського. Завдяки поважному складові учасників події, хорошій промороботі угорського інституту у Варшаві, а також факту наявності частування після фільму, зала була повна; цікавість до показу виявили не лише люди старшого покоління, але й багато молоді. «Злочин без кари» є унікальним записом розмов з Белою Бішку (1921 р.н.) — членом угорської компартії, міністром внутрішніх справ (у 1957-1961 роках). Після придушення 13-денної Угорської революції, Бішку на закритих засіданнях партії неодноразово виступав за «посилення» суворості судових рішень щодо учасників протестів та збільшення «ліквідації контрреволюціоністів». Відтак, його слова дуже швидко і послідовно перетворювалися в дії контрольованих судів, а усіх «непокірних» суддів було усунуто від процесів. За участь у 13-денній непокорі на смерть було засуджено 300 осіб, а усього перед судом постало 20 тис. людей, 200 тис. виїхало з країни. У результаті конфлікту з Яношем Кадаром, Белу Бішку поступово було відсунуто від влади, хоч він і постійно користувався підтримкою Москви. Використовуючи свою впливовість у партії, Бішку чинив опір господарським реформам і політиці відкритості, у 1972 році він став на чолі консервативного крила партії, котре спробувало скинути Яноша Кадара. У 1978 році пішов на пенсію, а в 1989 зникнув із публічного життя. Після 1989 року Бела Бішку ніколи не давав інтерв’ю на тему своєї політичної діяльності в минулому. Зважаючи на таку непублічність особи Бішку, автори стрічки — Фрушина Скарбскі й Томаш Новак — мусили йти на обман для того, щоб отримати згоду і записати з ним інтерв’ю. Режисери сказали Белі Бішку, що вони — його земляки, котрі знімають фільм про видатних уродженців рідного села. Саме і лише на таких умовах Бішку погодився декілька разів дати інтерв’ю. За кілька днів до офіційної прем’єри в Угорщині в 2010 році родина Бішку почала вимагати від кінотеатрів заборони

180

«Заборонене» кіно

проекції фільму, погрожуючи позовом за порушення особистих прав. Керівництво кінотеатру відмовилося від показу фільму, прем’єра натомість відбулася на літньому майданчику одного ресторанчика, де для досить жвавого потоку охочих було зорганізовано декілька показів підряд. Ситуація з показом фільму врешті дійшла у сесійні зали угорського парламенту. Зрештою, родина Бішку відмовилася від позову в суд, і в Угорщині відбулися успішні покази фільму. У композиції стрічки поряд із фрагментами інтерв’ю з Белою Бішку, автори використовують інші матеріали — фотографії, кадри документальних зйомок з 1956 року, фрагменти записаних розмов із людьми, котрі, потрапивши до ув’язнення, щодня чекали на суд або смертний вирок, а також коментарі угорських істориків та психологів, котрі аналізують постать Бішку у контексті розглядуваного історичного періоду. Так створено історичне тло картини, і водночас у такий спосіб автори досягають ефекту діалогу, коли фільм стає розмовою/суперечкою між жертвами, котрі все пам’ятають і не готові пробачити, і катом, котрий вдає (ну або ж щиро) не розуміє своєї вини у смертях та вигнаннях людей зі своєї країни. Бела Бішку постає як особа, що втратила зв’язок з реальністю, оскільки у 21 столітті він продовжує послуговуватися мисленнєвими ідеологічними кліше з комуністичних часів, розраховуючи при тому на розуміння. Фільм змонтовано з декількох записаних розмов, і, як виявилося, що на питання, дотичні до подій 1956 року, Бела Бішку завжди відповідає сталими фразами, використовуючи сталінську техніку монотонного вдовбування. Одразу видно, що ці формули закладено у свідомості людини, і перевірці сумнівом вони не підлягають навіть через багато років. Перед показом фільму президент польського Інституту національної пам’яті Лукаш Камінський так прокоментував головного героя — Белу Бішку: «Цей образ, з одного боку, має свій мистецький вимір і напевно примушує до історичної рефлексії, але я маю таке враження, що його вимір водночас є набагато глибшим і ставить перед нами багато запитань — яку вартість Культура міст

181

сьогодні має ця історія, і чи вона зобов’язує нас тепер до активних дій». Для мене, як глядача, цей фільм поставив більше запитань, ніж дав відповідей. Мозаїчність рецепції постаті Бели Бішку (для односельчан він добрий господарник у минулому, для ув’язнених по 1956 році — кат, для режисерів — матеріал для художнього експерименту), розмаїтість емоцій від підтримки до ненависті відсилають до однієї із ключових дихотомій для християнства: «милосердя чи справедливість?». Цікавість до другого документального фільму («Ходорковський») спровокована характером моїх нинішніх студій, тому похід у кіно був головно підпорядкований навчальній меті. До того ж, пригодницька історія з цим фільмом на «Берлінале» надавала йому романтичної загадковості. Нагадаю, що прем’єра «Ходорковського» мала відбутися в рамках програми «велика прем’єра» кінофестивалю «Берлінале», однак фільм Циріла Туши зник напередодні. Тоді британська The Times написала: «Крадіжка фільму про Міхаіла Ходорковського, що сталася в Берліні, пов’язана зі спробами російської влади перешкодити екс-голові ЮКОСу перетворитися на «західного мученика» напередодні президентських виборів.» Таким чином впливова британська газета створила навколо фільму політичний ореол. Зрештою прем’єра все ж таки відбулася 14 лютого 2011 року, оскільки в організаторів кінофестивалю збереглася запасна копія фільму. Своєю стрічкою Циріл Туші пише історію «найвідомішого в’язня Росії» від самого початку його життєвого шляху: від навчання в університеті й перебування в комсомольській організації до нинішнього ув’язнення. Режисер намагається якомога детальніше показати життя магната, шукаючи навіть у незначних деталях ту точку «неповернення», коли впливовий олігарх, котрий багато в чому впливав як на зовнішню, так і на внутрішню політику країни, одного дня просто потрапив під арешт і згодом у в’язницю. Слід сказати, картина досить чітко

182

«Заборонене» кіно

дає зрозуміти, яка саме подія, на думку Туші, стала останньою краплею, що переповнила чашу терпіння Путіна і спровокувала арешт. Використовуючи хроніки та інтерв’ю багатьох знаних політиків (Йошка Фішер, Дж. Буш, В. Путін, Б. Нємцов та ін.), колишніх директорів ЮКОСу і дочірніх компаній (Л. Нєвзлін, М. Брудно, А. Дрель) та родичів (мати Маріна, перша дружина Єлєна, старший син Павєл) Туші показує силу й суперечність постаті Ходорковського, котрий фактично добровільно пішов у в’язницю. Автор відкрито говорить: «Якщо я захищаю Ходорковського зараз, то це не означає, що він позитивний персонаж. Або негативний. Я робив фільм з емпатією, співпереживаючи йому». Однак, як і будь-якому автору, Цирілові Туші не вдається бути цілком об’єктивним у показі особистості Ходорковського, і протягом розгортання сюжету емпатія поступово переростає в симпатію. Режисер також робить власний прогноз стосовно того, коли і за яких умов Ходорковський може вийти на волю та які наслідки матиме ця подія для Росії. Попри пригоди на «Берлінале», прем’єру «Ходорковського» в Росії заплановано на 1 грудня 2011 року, тож, можливо, і український глядач вже скоро матиме змогу переглянути цю стрічку, тому обмежуся порадою не пропустити такої нагоди. Обидва побачених мною документальних фільми постають як діалоги учасників подій, з одного боку — «винних», з іншого — «суддів». У обох фільмах порушено питання справедливості й відповідальності особистості та спільноти за свої рішення, що визначають долю інших. Симпатія чи антипатія до головних героїв супроводжують типову для документального фільму пізнавальність, а також примушують до рефлексії над засадничими для суспільства поняттями справедливості та прощення.

Культура міст

183

Культура міст

Іван Гаврилюк НаУКМА — Варшавський університет

«Традиційний» фільм Єжи Гофмана, або кілька слів про «1920. Битва варшавська» Фрази місяця «Коли здобудемо Київ — віддам його українцям» (Йозеф Пілсудський перед наступом польсько-українських військ на Київ весною 1920 р., репліка з фільму «1920. Битва Варшавська» («1920. Bitwa Warszawska»). «Все залежить від того, чи підтримають українці Петлюру» (Йозеф Пілсудський перед наступом польсько-українських військ на Київ навесні 1920 р., репліка з фільму «1920. Битва Варшавська»). «Тепер доведеться будувати комунізм в одній країні» (Володимир Ленін по звістці про відступ Червоної Армії з-під Варшави в серпні 1920 р., репліка з фільму «1920. Битва Варшавська»).

На Запад! На Запад, рабочие и крестьяне! Против буржуазии и помещиков, за международную революцию, за свободу всех народов!

184

«Традиційний» фільм Єжи Гофмана

Бойцы рабочей революции! Устремите свои взоры на Запад. На Западе решаются судьбы мировой революции. Через труп белой Польши лежит путь к мировому пожару. На штыках понесем счастье и мир трудящемуся человечеству. На Запад! К решительным битвам, к громозвучным победам! «Правда», № 99, 9 травня 1920 р.

Шановні читачі, очевидно, вже здогадалися, що цього разу ми будемо говорити про новий і давно очікуваний (принаймні в Польщі) фільм Єжи Гофмана «1920. Битва Варшавська» (далі просто «Битва Варшавська»). Офіційна сторінка фільму: http://www.bitwawarszawska1920film.pl Головна ідея та сюжет картини не можуть викликати здивувань, окрім хіба того факту, що цей блокбастер (перший повнометражний польський фільм у форматі 3D й, до того ж, один із найдорожчих) не вдалося зняти раніше. Для поляків Варшавська битва 13(14)–25 серпня 1920 р. була однією з найбільших і найважливіших битв у світовій історії, яка змінила життя народів, — польські історики називають ті події «дивом над Віслою», внаслідок якого молода польська держава спромоглася зупинити потужний наступ Червоної армії, що несла пролетарську революцію у Західну Європу. У польських підручниках історії чітко сказано, що саме під Варшавою (за кількадесят кілометрів від центра міста) було зупинено (чи то, як показали майбутні події, призупинено) просування ідей всесвітньої соціалістичної революції; що саме польські жовніри стали перепоною сміливим заявам Семена Будьонного, що незабаром чоботи червоноармійців омиватимуться водами Сени й Марни; що Польща врятувала Європу від більшовицького панування; що під Варшавою вирішилася доля світу на найближчі десятиліття тощо. Відтак, той факт, що один із найвідоміших польських режисерів вирішив екранізувати події 1920 року та ще й з використання найновіших технологій, здивувати просто потенційно не здатен. Культура міст

185

Сам фільм, попри довгу та масштабну рекламну кампанію, не став подією № 1 у Польщі, — принаймні як мені здалося. Відвідувачі польських кінофорумів оцінювали витвір Гофмана доволі високо — 8-8,5 пунктів за десятибальною шкалою, однак черговий голлівудський бойовик із Д. Стетхемом у головній ролі («Еліта вбивць»), що йшов поряд у кінотеатрах, мав у середньому по 9-9,5 балів. Особисто я дивився «Варшавську битву» в кінозалі, заповненій заледве на чверть, та й то завдяки кільком десяткам учнів, яких привели на показ. Утім, задля справедливості, мушу зазначити, що це вже був дев’ятий день після прем’єри (30 вересня 2011 р.), сеанс був денний, а тих сеансів лише в одному вибраному мною кінотеатрі нараховувалося п’ятнадцять щодня. Якою була основна спонука створення «Битви Варшавської» (оминемо поки що політичні підтексти й інші міркування такого штибу)? В одному зі своїх численних інтерв’ю перед виходом картини у прокат, Гофман зазначив, що його фільм «не є підручником з історії», хоч усі деталі, як-от «озброєння, обмундирування, спорядження, військова техніка відтворені досить детально й повністю відповідають оригіналам», — і, як на мене, дещо схитрував. У наш час будь-який історичний кінофільм стає свого роду підручником для переважної більшості людей, котрим просто немає ні часу, ні бажання читати стоси товстелезних книжок. Чимало американських школярів знають про античну Європу лише завдяки «300 спартанцям» Зака Снайдера чи «Трої» з Бредом Пітом у ролі Ахілла. На жаль, ситуація в Польщі (та, будьмо відверті, і в Україні) не краща. Лише трохи більше половини сучасних польських старшокласників знають про події початку Другої світової війни, і лише кожному п’ятому з-поміж них про щось говорить дата 17 вересня 1939 р. З Першою світовою війною й куди менш знаною радянсько-польською війною 1919-1920 (1921) рр. ситуація ще гірша. Відтак, «Битва Варшавська» Гофмана, ще й знята за допомогою найсучасніших технологій, повинна стати й стане, що б там не стверджував режисер, своєрідним яскравим

186

«Традиційний» фільм Єжи Гофмана

історичним посібником для усіх зацікавлених поляків, а, особливо, для молодших його паростків — не дарма ж у кіно приводять цілі класи щасливих з нагоди не сидіти за партами школярів. Був безмірно радий тому, що у «Битві Варшавській» майже не згадують українців, окрім наведених вище дещо контроверсійних фраз (наступ в Україні й взяття Києва здійснювали не самі поляки, а об’єднані польсько-українські частини, що стало можливим після укладання політичного договору та підписання військової конвенції між урядами Польщі й УНР) і згадки Пілсудського про те, що Замостя будуть «до останньої краплі крові» обороняти українські частини під командою полковника Марка Безручка1. Чому я «був безмірно радий», — запитаєте Ви? Відповідь очевидна — в самій Україні бодай одного адекватного фільму чекати ще не знаю скільки років, а те, як нас зображують інші, нам — цілком природно — не подобається (згадати хоч би того ж Гофмана з «Вогнем і мечем»). Тому краще вже ніяк, аніж абияк! Тепер, за можливості коротко, про мої особисті враження від перегляду «Битви Варшавської». Загалом, під час майже двогодинного споглядання стрічки, мене не полишало відчуття, що я дивлюся інший фільм Гофмана, а саме вже визнану класикою екранізацію першої частини «Трилогії» Генрика Сенкевича «Вогнем і мечем», ось тільки події середини XVII ст. перенесено на добрих триста років уперед. Далі наведу хіба лишень кілька прикладів. Та ж сама «варварська» навала зі Сходу на «цивілізовану» Польщу. Щоправда в 1648 р. це була громадянська війна (принаймні, на певному етапі, і хай таке визначення мені пробачать численні дослідники тієї доби), а у 1920 р. — міждержавний конфлікт, старанно замовчуваний у Радянському Союзі аж 1

Більш детально про, без сумніву, героїчні бої 6-ої стрілецької дивізії можна прочитати тут: http://www.nbuv.gov.ua/portal//soc_gum/Ues/2011_5_2/Articles/8_Lytvyn.pdf

Культура міст

187

до кінця 1980-х рр. Червоноармійці, які протягом кінця весни-літа 1920 р. йшли на захід, різняться від вояків козацькоселянських загонів середини XVII ст. хіба що рушницями на плечах, червоними прапорами та гаслами «Дайошъ Варшаву» взамін образів Богородиці та хрестів на знаменах: ті ж самі розхристані замурзані чолов’яги, які без утоми п’ють горілку, ґвалтують жінок і вечорами задумливо співають тужливих пісень біля вогнищ. На зміну ж блискучій польській гусарії прийшли не менш шляхетні й добре споряджені улани, білі комірці яких дивом не темніють навіть після кількаденних боїв. От тільки як гусари не могли дати собі ради з організованим вогнем козацької піхоти, що символізувало собою кризу річпосполитського військового мистецтва середини XVII ст., так і улани не виявляють стійкості в бою з просякнутими горілкою й тютюном кавалеристами 1-ої кінної армії Семена Будьонного та іншими більшовицькими кавалерійськими і піхотними підрозділами аж до тріумфального рубання «червоної піхоти» під Варшавою. Єдиною особою у таборі «червоних», яка не викликає цілковитої відрази, є командуючий Західним фронтом, згодом маршал Радянського Союзу, Михайло Тухачевський — напевне, з огляду на його дворянське походження та ймовірні, хоч і не підтверджені документально, польські корені (це останнє припущення губиться, проте, у бурхливих подіях XVII ст.)1. Ще більше аналогій з «Вогнем і мечем» виникає при появі на екрані сильно постарілого за цей час Алєксандра Домогарова, — ясна річ, ув образі козака, — тільки тепер не запорізького, а донського (принаймні так випливає з розвитку ситуації та характерних мундирів). На мою думку, попередня роль до нестями закоханого шаленого молодого відчайдуха, козацького полковника Івана Богуна (у фільмі з якогось дива Юрка Богуна) 1

Утім детальніше про одного з найталановитіших радянських воєначальників, який став чи першою жертвою сталінських чисток у Червоній армії 1937– 1938 рр., знайдете тут: http://militera.lib.ru/bio/sokolov/index.html.

188

«Традиційний» фільм Єжи Гофмана

російському актору далася куди краще за образ посивілого, зломленого життям і війною донського сотника Кришкіна. Навіть головного героя в «Битві Варшавській» та «Вогнем і мечем» звуть однаково — Ян. Щоправда, на місце шляхетного й романтичного поручика надвірної гусарської хоругви князя Яреми Вишневецького Яна Скшетуського (насправді прототип головного героя Сенкевича — Миколай Скшетуський — служив у козацькій (панцерній) хоругві Марка Гдещинського (за іншими даними — Анджея Фірлея) прийшов бравурний і не менш романтичний кавалерист Ян Криницький. Життєписи Скшетуського та Криницького також є доволі схожими: полишена далеко кохана жінка, сумлінна військова служба, небезпечні пригоди «на зеленій та далекій Україні», полон і перебування на межі життя та смерті, стійкість духу, великодушність й незмірна хоробрість, щасливе повернення додому і, звичайно, необхідні для щасливого завершення фільму обійми та поцілунки. Ян Криницький (Борис Шиць, Borys Szyc-Michalak) та сотник Кришкін (Олександр Домогаров, Aleksandr Domogarow). «1920. Bitwa Warszawska». Фото з сайту kinopoisk.ru

Характерним і суто гофманівським є й сюжет фільму, коли кохання та війна міцно переплетені між собою, і де, зрештою, перемагає любов, а смерть та кров відходять у страшне, але все ж минуле. Власне, подібний прийом не є аж таким оригінальним: за прикладами тут далеко ходити не треба, згадаймо хоча б вражаючий (свого часу) голлівудський блокбастер «Перл-Харбор». Культура міст

189

Чим може підкупити «Битва Варшавська» пересічного глядача, який далекий від історії та патріотичних переживань? Відповідь проста й фінансово логічна: видовищність й масштабність, що забезпечується 3D форматом — очевидно тому цей фільм слід дивитися саме в кінотеатрах. Здебільшого захоплюють батальні сцени, особливо вуличні бої, коли ти, сидячи в зручному кріслі, просто таки відчуваєш холодну сталь багнета, котрого встромлюють в напружене тіло ворога. «Варшавську битву» не можна назвати жорстоким чи кривавим фільмом, утім деякі кадри дійсно шокують, наприклад польський окоп, заповнений трупами й пораненими, по яким лазять щурі, або процедура ампутування руки у військовому госпіталі — останнє дійство викликало особливо гостру реакцію в залі, а моя сусідка з верхнього ряду, здається, ледве не вдавилася поп-корном. Утім, як на мене, фільм про війну і має бути таким, адже історія мусить нас чомусь вчити, — принаймні, хочеться в це вірити. Та все ж би порадив особливо вразливим людям періодично закривати очі: Ваша психіка дорожча від задоволення Вашої ж цікавості.

Польські окопи під Варшавою. «1920. Bitwa Warszawska». Фото з сайту kinopoisk.ru

190

«Традиційний» фільм Єжи Гофмана

У момент, коли дописував замітку цю статтю, на очі мені потрапила коротенька польська рецензія на «Битву Варшавську»1 під характерною назвою «Патріотична листівка у 3D» і з дуже влучним висновком, який цілковито збігається з моєю думкою про цей фільм: «Хто очікує від «Битви Варшавської» глибини характерів і постатей — буде розчарований. Тих же, хто обожнює батальні сцени, пафосні промови, історичні замальовки та бажає побачити перші польські тривимірні технології, — ласкаво просимо до кінотеатрів». Дещо іронічно-критичний тон моєї власної статті прошу не трактувати як пораду чи то натяк не витрачати час і гроші для перегляду «Битви». Як маєте можливість, то обов’язково сходіть до кінотеатру (щоправда, не знаю чи буде «широкий» показ цього фільму в Україні, чи його, як «Катинь» А. Вайди, спіткає доля «ексклюзиву для обраних інтелектуалів»). Зрештою, може трапиться «диво і над Дніпром» — і дві години перегляду «Битви Варшавської» стануть для когось неочікуваним поштовхом відкрити підручник з історії та прочитати кілька скупих сторінок про ті доленосні для Центрально-Східної Європи події.

Польський агітаційний плакат доби радянсько-польської війни 1919–1920 (1921) рр. (Музей Незалежності, Варшава) Фото автора.

Ознайомитися з повним текстом можна тут: http://www.filmweb.pl/reviews/Patr iotyczna+poczt%C3%B3wka+w+tr%C3%B3jwymiarze-11783

Культура міст

191

Культура міст

Ірина Ковальчук Інститут міждисциплінарних досліджень «Artes Liberales», Варшавський університет

Потяг до України Вроцлав — місто історичних перипетій, багатьох культур і релігій. Місто гномиків з часів Помаранчевої Альтернативи в Польщі 80-х років ХХ століття, місто таємничих островів, сотень мостів і місточків над Одрою та її притоками, місто парків-лісів. Місто ґотичних костелів, барокових кам’яниць, модерної забудови, соцреалістичних «втручань» і сучасних торгівельних центрів. Місто — господар Євро-2012, Європейська столиця культури 2016 року. Місто, яке з усіх польських міст, мабуть, найбільш прогресивне, найбільш відкрите для «іншого». Місто, в якому українська культура та українці відіграли й відіграють значну роль. Місто, в якому з’являється «Потяг до України». Перші асоціації щодо зв’язку Вроцлава з Україною — це переселення великої кількості українців, здебільшого зі Львова, до столиці Нижньої Сілезії та перенесення сюди після Другої світової війни основних фондів Національної бібліотеки ім. Оссолінських, заснованої 1817 року графом Йозефом Оссолінським у монастирі кармеліток у Львові. Тепер це ще й історія наукової, культурної, освітньої та економічної діяльності, розвиткові яких і був присвячений проект «Потяг до України». Двозначність назви вказує на зацікавлення Україною як на емоційному,

192

Потяг до України

так і на інтелектуальному рівнях: усвідомлення потреби «будування мостів і місточків» між мешканцями Вроцлава та українських міст. Організатори проекту — Товариство польсько-українського діалогу культур «Нове Покоління» та Почесне Консульство України у Вроцлаві — запропонували усім охочим взяти участь у двох масштабних міжнародних обговореннях: міждисциплінарній науковій конференції «Звільнити майбутнє від минулого? Звільнити минуле від майбутнього?» (культура — історія — політика) та економічному круглому столі «Детермінанти і перспективи розвитку польсько-української економічної співпраці». Серед запрошених були знані науковці з України, США, Канади, Німеччини та Польщі. Мистецька частина проекту також порадувала своїм різноманіттям: виступ балету Національної Опери ім. Т. Г. Шевченка в місті Єленя Ґура, концерт етно-рок-фанк гурту «КораЛЛі», фотовиставка «Різноманіття облич України» на площі Ринок, кінопокази «КіноУкраїна». Думаю, повні зали глядачів збиралися не тому, що вхід був безкоштовний, а тому що це була прекрасна можливість переглянути не лише класику («Вавилон ХХ» Івана Миколайчука), а й сучасне українське кіно (короткометражне — «Мудаки. Арабески», інтелектуальне — «Два в одном» Кіри Муратової, політичне — «Помаранчеве сонце» Пьотра Якси та ін.). У рамках фестивалю відбувся також польсько-український перекладознавчий тренінг і українознавчий конкурс для гімназистів Вроцлава та Легниці. Отже, протягом майже тижня (10-15 жовтня) Вроцлав «вирушив» до України. Позитивні наслідки цієї події не лише в тому, що з сучасною українською культурою познайомилися ближче поляки, а й у тому, що зустрітись з цією культурою там, у Вроцлаві, змогли і «свої» — тамтешні українці, і що вони також приходили на зустріч — із собою і поміж собою. Двадцятій річниці незалежності України присвячено у Польщі (Кошалін, Ольштин тощо) чимало подій, але цей проект вирізняється відсутністю «шароварності», конструктивним діалогом, Культура міст

193

міждисциплінарністю, сучасністю й нешаблонністю підходу. Хай «Потяг» стає все сильнішим.

P. S.: 3–6 листопада у Любліні відбувся фестиваль «Україна в центрі Любліна» («Ukraina w centrum Lublina») з уже чотирирічною історією. На українську культуру попит у Польщі є, з’являється, як бачимо, і пропозиція. Можливо, уже час зібрати під одним реальним дахом чи принаймні під одним віртуальним дахом усі українські ініціативи в Польщі, так би мовити, систематизувати процес? Заручившись підтримкою власної держави, поширювати знання про Україну, її історію, традиційну й сучасну культуру, літературу, організовувати навчальні й туристичні поїздки, наближувати Європу, а не весь час лише тягнутися до неї?

194

Потяг до України

Над випуском працювали Олена Бетлій — головний редактор Анна Крикун — заступник головного редактора Ірина Ковальчук, Олена Коваленко — літературні редактори Микола Ковальчук — метранпаж, консультант із технологій

Зв’язок Центр польських та європейських студій НаУКМА Київ, вулиця Волоська, 10 (підвальне приміщення шостого корпусу) www.cpes.com.ua olena.betlii [at] gmail.com

Про Центр польських та європейських студій НаУКМА Центр польських та європейських студій Національного університету «Києво-Могилянська академія» (НаУКМА) засновано 2007 року (рішенням Вченої ради Академії від 21 червня 2007). Фактично постійну діяльність Центру було розпочато церемонією відкриття та презентацією могилянській громаді основних напрямів діяльності 25 вересня 2007 року. 24 березня за участю прем’єр-міністра Республіки Польща Дональда Туска Центр польських та європейських студій НаУКМА відсвяткував входини до свого постійного місця мешкання, відремонтованого коштом Посольства Республіки Польща в Україні (підвал 6 корпусу Академії, звідси походить і друга назва Центру — Underground). Мета діяльності Центру: • стимулювання і організація наукових досліджень в галузі польських та європейських студій; • створення потужного українського наукового центру, котрий у процесі реалізації своїх дослідницьких проектів розглядав би місце України у спільному європейському культурно-історичному та соціо-політичному просторі; • сприяння міждисциплінарним дослідженням; • підвищення зацікавлення академічної громади у доробку провідних дослідників польської та європейської проблематики, передусім, шляхом покращення рівня інформування колег про основні досягнення в галузі соціальних і гуманітарних наук; • організація і проведення публічних лекцій вітчизняних і закордонних фахівців з гуманітарних і соціальних наук; • підготовка й проведення презентацій книг і періодичних видань; • сприяння молодим науковцям у їхніх власних розробках з даної тематики; • підтримка фахівців з-за кордону, зацікавлених у проведенні власних досліджень в Україні, а також долучення до координації діяльності західної україністики (організація спільних форумів та конференцій); • створення і розбудова бібліотеки з польських та європейських студій.