Загальнодержавна щотижнева газета «Культура і життя» by Національне газетно-журнальне видавництво

№ 26

2011

Загальнодержавна українська газета пос таті › с. 12–13

Історія України в керамічних пластах

му зик а › с. 6

«Маленькі трагедії»: забави для дорослих?

літерат ура › с. 11

«Праця як опір і вияв протесту»

с. 8–9

Мрії під дощем У Києві пройшов VІІІ Міжнародний етнічний фестиваль «Країна Мрій»

Акц енти

Михайло Кулиняк, міністр культури України

Із Конституції Пилипа Орлика: «Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа – Бога, уславленого у Святій Трійці. Нехай здійсниться задля віковічної слави і пам’яті Війська Запорозького і всього руського народу… Уклали саме у цей надзвичайно сприятливий для здійснення такої справи час угоду… заради відновлення і зміцнення своїх зневажених прав і вольностей. І постановили, щоб не тільки його ясновельможність за щасливого свого гетьманування свято дотримувався духу оцих угод і конституцій, про що присяг своєю честю, але щоб їх незмінно виконували й інші гетьмани – наступники того уряду у Війську Запорозькому…» Шановні друзі! Виповнилося п’ятнадцять років із дня ухвалення Основного Закону нашої держави. Ювілей української Конституції – передусім свято демократії, що нагадує українцям про багатовікове прагнення нашого народу до ідеалів рівності та справедливості, про обраний нашою країною вільний шлях до майбутнього. 28 червня 1996 року Верховна Рада України, висловлюючи суверенну волю громадян нашої держави та спираючись на довголітню історію українського державотворення, на світовий досвід, прийняла Конституцію, яка стала реальною і дієвою основою розбудови незалежної демократичної держави як повноправної учасниці світового співтовариства. Конституція ввійшла в суспільне життя як головний оберіг, як гарант незалежності і соборності України. У День Конституції України ми вшановуємо особистість, котра відома не лише як державний правитель. Його цінують у світі ще як великого мислителя, правника. Пилип Орлик – політичний діяч, що все життя мріяв про самостійну українську державу. Саме він у 1710 році ініціював написання найпрогресивнішого на той час конституційного документа – Конституції прав і вольностей Війська Запорозького. Радий повідомити, що напередодні 15-ї річниці Конституції України у Києві було відкрито пам’ятник видатному гетьману Пилипу Орлику. Впродовж багатьох років ім’я Пилипа Орлика не було широковідоме своєму народові, тоді як за кордоном постать і праці українського емігранта знайомі багатьом. Десятиліттями публікувалися його твори у Польщі, Швеції, Франції, Німеччині, Канаді, проте для українських читачів вони були недосяжними. Навіть його біографія залишалась невідомою. Він біг… Усе життя. Така йому випала доля… 30 років у вигнанні. Єдиний, хто не втратив надію навіть тоді, коли всі відвернулися від нього… Єдиний, кого так і не зміг зламати всесильний цар Петро… Єдиний, хто почав і закінчив жити за своєю Конституцією. Вчені й політики нині не без підстав вважають, що вона як державний акт республіканського спрямування на 80 років випередила ідеї Французької революції. Конституція Пилипа Орлика й сьогодні вражає своєю актуальністю й високим правовим рівнем. Ми можемо пишатися, що ми, українці, усвідомлюємо важливість вшанування своєї історії, тому відкриття пам’ятника Пилипу Орлику напередодні 15-річчя Конституції України є символом ствердження української державності і демократії.

Пам’яті видатного українця 29 червня у шведському місті Крістіанстад відкрили пам’ятник українському гетьманові Пилипу Орлику – автору однієї з перших демократичних конституцій на теренах Європи. Гетьман у вигнанні проживав у цьому місті в 1716– 1719 роках. Встановлення монумента приурочено до 15-ї річниці Конституції України та 300-ї річниці Конституції Пилипа Орлика. Окрім того, на будинку, де проживав видатний гетьман, з’явилася нова меморіальна дошка.

Нелею Куковальською, оскільки віднедавна заклад підпорядковано Міністерству культури України. Під час зустрічі обговорювалися нагальні проблеми та перспективи подальшого розвитку «Софії Київської». Зокрема, Михайло Кулиняк наголосив, що головним завданням заповідника є виконання указу Президента України щодо святкування 1000-літнього ювілею Софійського собору. Міністр запевнив колектив, що проблеми завершення реставрації інженерних мереж на території «Софії Київської» вирішуватимуться, відреставровані площі виділятимуться для розміщення фондових колекцій. Для участі в урочистостях Міністерство сприятиме збередо Швеції запросили козаків женню заповідника як цілісного Херсонщини. Українці спочат- музейного та майнового компку стояли в почесній варті біля лексу. При цьому структура та пам’ятника гетьманові, а потім кадровий потенціал залишатьпродемонстрували показовий ся без змін. виступ з шаблями. У питанні взаємин держав(Детальніше про цю подію – ного музею і релігійних конв наступному номері). фесій міністерство дотримуватиметься виваженої політики й зробить усе, аби не допустити жодних радикальних заходів, які б негативно вплинули на архітектурно-історичні пам’ятки.

В Україні пам’ять Орлика вшанували раніше – 24 червня. У Києві на перетині вулиць Пилипа Орлика та Липської постав монумент автору Конституції 1710 року. На святковій церемонії відкриття були присутні міністр культури України Михайло Кулиняк і голова Київської міської державної адміністрації Олександр Попов. Пам'ятник являє собою скульптурну композицію з бронзи, міді та граніту, що складається з декількох елементів: постаті гетьмана та козацької атрибутики – бандури, прапорів і козацьких шабель. За словами Олександра Попова, на роботи по зведенню пам’ятника і впорядкування прилеглого скверу було витрачено близько десяти мільйонів гривень. Яна ЛЕВИЦЬКА

Назустріч 1000-літтю Софійського собору Міністр культури України Михайло Кулиняк, голова Державної служби з питань національної культурної спадщини Андрій Вінграновський і його перший заступник Вік тор Вечерський відвідали Національний заповідник «Софія Київська». Метою візиту стала зустріч із колективом на чолі з генеральним директором

Головний корпус університету в Чернівцях – у списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО Резиденцію митрополитів Православної церкви Буковини і Далмації в Чернівцях внесено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Таке рішення за пропозицією України було ухвалено в ході 35-ї сесії Комітету всесвітньої спадщини, повідомив «Інтерфакс-Україна» з посиланням на Центр новин ООН (www.un.org). Наразі у цій будівлі розташований головний корпус Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Зведена в 1864–1882 роках за проектом чеського архітектора Йозефа Главки, резиденція митрополитів Православної церкви Буковини і Далмації являє собою органічне поєднання архітектурних стилів. Об’єкт містить духовну семінарію та монастир і є взірцем історичної архітектури XIX століття.

Культура № 26, 2011 р.

Домінанта Семінарського корпусу – хрестоподібна церква, увінчана куполом. Її оточують парк і сад із дерев рідкісних видів. У ансамблі відчутні архітектурні та культурні впливи багатьох епох, починаючи з візантійської. Представники ЮНЕСКО зазначають, що ця пам’ятка є своєрідним символом політики релігійної терпимості АвстроУгорської імперії. Досі в списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО Україна була представлена чотирма назвами: Софією Київською і Києво-Печерською лаврою, історичним центром Львова й спільним природним об’єктом «Одвічні букові ліси Карпат і реліктові букові ліси Німеччини» (Словаччина, Україна, Німеччина). Міністерство культури – вже на Facebook! Прес-служба Міністерства культури України повідомляє, що установа вже має свою сторінку на Facebook. Запрошуємо всіх наших друзів і опонентів для прямого спілкування! http://www.facebook.com/ pages/Міністерство-культуриУкраїни/103519263075691 Німі стрічки під сучасну музику Із полудня 25 до ранку 26 червня в одеській Морській галереї у режимі нон-стоп проходив фестиваль німого кіно та сучасної музики «Німі ночі». Упродовж чотирьох сеансів було продемонстровано низку раритетних архівних стрічок у супроводі музичних творів, спеціально написаних задля цього заходу.

На світанку «великого німого» фільми озвучували безпосередньо у кінозалах тапери, імпровізуючи на фортепіано у відповідності із сюжетом картини. Фактично таку ж роль виконував на фестивалі й польський гурт Dziewczeca patologia praska під час показу стрічки «Бестія, або Коханка Апаша» (1917 р.) режисера Олександра Гертца. Фільм «Два дні» (1929 р.) Георгія Стабавого наживо озвучував київський діджей Dj U-RA, а «Страсті Жанни д’Арк» Карла Теодора Дрейєра (1928 р.) «переосмислив» відомий одеський джазовий піаніст Юрій Кузнєцов. Та справжнім новопрочитанням став музичний супровід

Культура № 26, 2011 р.

польського гурту Futurethno до знаменитої «Звенигори» (1927 р.) Олександра Довженка. Кожному кіносеансу-конц ерту передували цікаві розповіді з історії німого кіно доцента кафедри культурології Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова Яніни Руденко та представниці Filmoteka Narodowa (Польща) Юстини Яблонської. Та програма фестивалю цим не обмежувалася. Відомий публіцист Вахтанг Кіпіані презентував свою рідкісну колекцію автентичних українських кіновидань 1920-х років. Справжньою подією стала презентація першого тому унікальної DVD-колекції нашої кінокласики «Українське німе», де представлені рідкісні архівні кіно- і фотоматеріали, двомовний українсько-англійський каталог з інформацією про фільми та їхніх авторів, статті кінознавців. Одеський фестиваль «Німі ночі» засвідчив, що державна програма з відродження й популяризації українського кіно починає набирати обертів. Станіслав ЗМІЄВСЬКИЙ На знімках: Кадри з фільмів «Людина з кіноапаратом» Дзиги Вєтрова та «Звенигора» Олександра Довженка

Зберігаючи традиції У Національного театру імені Івана Франка серед численних гастрольних маршрутів існують постійні. Зокрема, традиційний літній – до Севастополя. Коли виникла ідея гастролей до «міста російських моряків», були певні побоювання, як то сприймуть тут українське мистецтво? Та вже перші вистави франківців засвідчили, що для справжнього мистецтва мовних бар’єрів не існує. І ось уже протягом кількох років щоліта кримські театрали шукають афіші київського театру. Театр імені Івана Франка залюбки зустрічається із севастопольськими глядачами, привозить і нові вистави, й ті, що мають знак творчої якості, перевірений часом. Із 2 липня протягом десяти днів на сцені Севастопольського академічного російського драматичного театру імені Анатолія Луначарського відбуватимуться малі гастролі Національного театру імені Івана Франка. Севастопольці та гості Кримського півострова побачать п’ять вистав: «Весілля Фігаро» П’єра Бомарше, «Бурю» Вільяма Шекспіра, «У неділю рано зілля копала» Ольги Кобилянської, «Одруження» Миколи Гоголя, «Романси. Ностальгія» Олександра Білозуба. Відбудуться також творчі зустрічі акторів із глядачами, а у вільний час франківці матимуть можливість трохи й відпочити під лагідним кримським сонцем на березі моря.

Акц енти Краш-тест української драматургії 29 червня розпочався ІІ фестиваль сучасної драматургії «Драма.UA». Під гаслом «Обличчя драми» мистецький форум триватиме до 2 липня й проходитиме як у Львові, так і в селі Поповичах Львівської області в рамках міжнародного фестивалю мистецтв Fort.Missia. Цього року організатори – мистецька майстерня «Драбина» – запропонували глядачам стати безпосередніми учасниками процесу створення й обговорення найновішої драматургії разом із відомими драматургами, режисерами, акторами і критиками. А головним завданням поставили показати драматургію з усіх кутів і точок зору, оголюючи як її світлі та привабливі, так і темно-похмурі сторони.

Володимира Горовиця та Київський інститут музики імені Рейнгольда Глієра. Як завжди, до викладання в академії запрошено авторитетних виконавців. Із фортепіано це: Яков Касман (США) – професор Алабамського університету в Бірмінгемі; Юрій Кот (Україна) – професор Національної музичної академії України імені Петра Чайковського; Вадим Руденко (Російська Федерація) – соліст Московської державної академічної філармонії, котрий також має досвід проведення майстер-класів у Бельгії, Нідерландах, Бразилії, Німеччині, Японії та Україні. З фаху «скрипка, клас камерного ансамблю»: Марк Лакірович (США) – професор Longy School of Music у Бостоні; Михайло Кугель (Бельгія) – професор Королівської консерваторії міста Гента (Бельгія) та Королівської консерваторії міста Маастрихта (Нідерланди). Цьогоріч в академії навчатимуться сорок слухачів із Бельгії, Бразилії, Ірландії, Іспанії, США, України, Хорватії та Швеції. За підсумками попереднього відбору двадцятеро братимуть участь у майстер-класах із предмета «гра з оркестром». Для виступів вони обрали концерти Бели Бартока, Йоганна Себастьяна Баха, Людвіга ван Бетховена, Йоганнеса Брамса, Ференца Ліста, Вольфганга Амадея Моцарта, Нікколо Паганіні, Сергія Рахманінова, Каміля СенСанса, Яна Сібеліуса, Пауля Хіндеміта й Петра Чайковського. Партнерами музикантів будуть Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України (диригент – заслужений діяч мистецтв України Наталія Пономарчук) та Ансамбль класичної музики імені Бориса Лятошинського (диригент – Ігор Андрієвський). Вечірні концерти відбудуться на Літній естраді Центрального парку культури та відпочинку Києва (біля Маріїнського палацу) 2, 3, 8–10 липня.

Основна програма фестивалю «Драма.UA» передбачає читання п’єс, відібраних на конкурсі, що проводився до 25 травня 2011 року. До участі в ньому зголосилося 37 авторів із Києва, Львова, Броварів, Херсона, Одеси, Харкова, Донецька, Тернополя, Коломиї тощо. Читатимуться твори наступних конкурсантів: Богдана Мельничука, Олександра Виженка, Лелі Ободовської, В’ячеслава Волконського, Альбіни Познякової, Володимира Шелухіна, Артура Млояна та Марії Вакули. Організатори представлять також цілу низку інших проектів: «Поети читають драматургію» (презентація ірландської, російської, української Інформаційна структура та польської драматургії), «Відеоте- XXI століття в картинах атр» (вистави Пітера Брука, Кристіана Люпи та Анатолія Васильєва), «Драматургія дітям», «Перекладаючи драму: Годо х 2». Наталя Ворожбит – українська представниця нової хвилі російської драматургії – проведе майстер-клас для драматургів, також будуть показані вистави львівських молодіжних театрів. Надія СОКОЛЕНКО

Міжнародна «Літня музична академія-2011» запрошує 28 червня розпочала роботу міжнародна «Літня музична академія-2011» – система майстер-класів видатних музикантів. Організатори проекту – Головне управління культури Київської міської державної адміністрації, Міжнародний благодійний фонд конкурсу молодих піаністів пам’яті

У київській «Галереї РА» (вул. Богдана Хмельницького, 32) проходить персональна виставка відомого своїми яскравими мальовничими експериментами художника Ігоря Коновалова. Вернісаж із промовистою назвою «Інфа» обіцяє за допомогою живопису представити інформаційну структуру ХХІ століття. Київський художник Ігор Коновалов розглядає живопис як інструмент, що дозволяє оку сучасної людини виявити всю складність навколишнього простору. Того справжнього простору і часу, де ангели перетворилися на казку, а на зміну їм прийшли атоми інформації. «Зайці» – так художник бачить атоми інформації – насичують і

3 перенасичують життя людини, часом рятують, а часом пригнічують її. Ігор Коновалов належить до групи «Художники з Олегівської». Він є засновником FGE (Fіктивної Gалереї Eкспедиція). Ця течія, що утворилася на початку 1990-х років під шум неспокійних часів і невпевненості в майбутньому – лягла яскравими мазками в історію українського живопису. Виставка триватиме до 10 липня. Мистецтво в поштовій скриньці На «Книжковому арсеналі» вперше було представлено масштабну колекцію рукописних листів, виконаних у жанрі мейл-арт (mail art). Експозицію створила творча лабораторія «Манускриптум», яка часто організовує цікаві виставки, арт-акції, майстеркласи, марафони каліграфії та ілюстрації, бере участь у різних фестивалях. Для українців це досить новий і мало знайомий напрямок сучасного мистецтва, а от у світі мережа мейларту існує понад шістдесят років.

Батьком мейл-арту вважають американця Рея Джонсона. Саме йому спало на думку використовувати кореспонденції в художньому контексті. Популярність і міжнародне поширення рух мейл-артистів отримав завдяки групі «Флуксус» (особливо за сприяння Кена Фрідмана). Художники поширювали поштою великі списки майстрів пензля, поетів, котрих цікавили як художні експерименти з кореспонденцією, так і маргінальні сфери творчості: альтернативні марки і штампи, візуальна поезія, бук-арт, альтернативна музика, комп’ютерна графіка. Мейл-артом свого часу займалися такі шановані художники, як Йоко Оно, Йозеф Бойс , Нам Джун Пайк. У деяких виставках брали участь Пабло Пікассо, Сальвадор Далі й навіть Енді Воргол. Суть цього мистецтва полягає, насамперед, у комунікації людей за допомогою пошти, спілкуванні через обмін світоглядними та художніми ідеями, які можуть втілюватися у різних жанрах. Перетворюючи нудні білі конверти на яскраві мистецькі твори, їхні автори мають нагоду самовиразитися, подарувати адресатові маленьке свято в листі. На теренах колишнього Радянського Союзу про мейл-арт та інші практики сучасного західного мистецтва стало відомо в 1980-х роках. Сьогодні в Україні рух мейл-артистів стрімко набирає обертів, його українські представники активно взаємодіють зі своїми іноземними колегами. Яна ЛЕВИЦЬКА

Світ ове ми ст ецтво

Культура № 26, 2011 р.

«КІНОТАВР» як індустріальний фестиваль сучасного російського кіно Відкритий російський кінофест «Кінотавр», який постійно проходить у червні в курортному місті Сочі, цьогоріч уже 22-й. Дітище відомого кіноорганізатора Марка Рудінштейна брало витоки з «фестивалю непридбаного кіно» у провінційному Подольську. В Сочі фестиваль перебазувався заради моря й гламуру За ці двадцять із лишком років російське кіно пережило кілька злетів і падінь. На початку1990-х кіновиробництво сягнуло «індійських» висот – щороку понад 500 повнометражних стрічок. І жодного правила державного регулювання. Фестиваль був тоді суцільним святом, майже нічим не обмеженим відпочинком та розвагою для кіношників і для досить широкого кола глядачів, яким випало щастя на той момент опинитися біля моря. Потім ще впродовж 15–16 років за керівництва Рудінштейна та його команди «Кінотавр» залишався буржуазним, розгульним, блискучим. Так було і в період застою кіно, коли професіонали пішли в рекламу й на телебачення, і згодом, коли після ухвалення закону про державну підтримку кінематографії, нове кіно почало набирати обертів. Якийсь час на форумі навіть демонстрували західні стрічки у міжнародній частині конкурсу. Та для «понтів» запрошували світових (здебільшого європейських) кінозірок, які за гроші світили «фейсами», проте кривили губи від сервісу колись шикарного готелю «Жемчужина» та інших особливостей тоді заштатного курорту. Зрештою, «Кінотавр» не був діловим. П’ять років тому фестиваль очолив Олександр Роднянський, продюсер, режисер, знаний креативний менеджер кіно і телебачення. І майже все змінилося. Скасували міжнародний конкурс, який тільки заважав російському, не побачиш уже «старих» радянських кінозірок, які майже не знімаються, але призвичаїлися до фестивальної «шари». Конкурс перетворювався на безкомпромісний професійний огляд, а сам фестиваль із тусовки для «своїх» – на справжній

Федір Бондарчук і Авдотья Смирнова

культурний захід, на якому щодень відбуваються ділові та творчі дискусії, де прес-конференції вже не звичайні піар-заходи, а палкі обговорення, іноді навіть «вироки» фільмам. Зрештою, «Кінотавр» з-поміж десятків російських кінофестивалів постав як головний професійний майданчик селекції та розвитку національного кіно. Став суто індустріальним кінозаходом, тобто таким, що рухає індустрію, а не тільки підтримує

туристичну привабливість місця, де проводиться, як це, на жаль, відбувається з більшістю кіноакцій на пострадянському просторі. Цьогорічний «Кінотавр» мав свої особливості та відмінності – організаційні й творчі. Він віддзеркалював сучасний момент російського кіно, реагуючи на певну перебудову, яку воно переживало. Наполеон Бонапарт казав, що народ, який не бажає годувати свою

Ада Роговцева та Ірина Гордійчук

Гоша Куценко

армію, незабаром годуватиме чужу. Російське політичне керівництво ніби врахувало цю пораду і потурбувалося про достойне фінансування кінематографії. Півтора року тому спеціальним законом було встановлено, що Міністерство культури РФ розподілятиме 30 відсотків коштів, що виділяються на кіно (загалом ідеться про понад 100 млн дол.) – на дитяче, документальне й авторське, решта надаватиметься за допомогою державного Фонду кіно приватним продюсерам через вісім (із 2011 року – сім) виробничих кінокомпаній – так званих «лідерів галузі», яких досить ретельно обирали. Адже вони можуть отримувати й витрачати державні кошти на свої проекти, а також виступати експертами під час вирішення питань фінансування фільмів іншими продюсерами. Серед таких щасливчиків Нікіта Михалков, Федір Бондарчук, Сергій Сельянов, Ігор Толстунов, Костянтин Ернст, Тимур Бекмамбетов, а також компанія «Централ Партнершнп», яку нещодавно очолив не режисер або продюсер, а прокатник Марк Лоло. Таке уважне ставлення влади до кіно пояснюється тим, що Володимир Путін і Дмитро Медведєв не бажали миритися з тим, що у світі, зокрема на міжнародних форумах, Росію репрезентували хоч і талановиті, але депресивні, «чорнушні» фільми, а не такі, що прославляють країну. Російський уряд забажав втрутитися в ситуацію, спрямувавши гроші на позитивну, зрозумілу масам, мейнстрімну кінопродукцію. Отже в Росії було створено спеціальний Фонд соціальної та економічної підтримки вітчизняної кінематографії, що є розпорядником коштів. Очолив його Сергій Толстиков, між іншим, у минулому офіцер держбезпеки. Ну що ж, усе логічно: за гроші держави треба цю державу хвалити… І кінематографісти все зрозуміли правильно і відгукнулися. Відкрився «Кінотавр – 2011» фільмом «Два дні» режисера і сценариста Авдотьї Смирнової з Федором Бондарчуком і Ксенією Рапопорт у головних ролях. Якщо стисло і по суті, – стрічка ця про те, як високий федеральний чиновник під впливом великого кохання до простої жінки

Віталій Манський та Андрій Звягінцев

Культура № 26, 2011 р.

Світ ове ми ст ецтво

Бакур Бакурадзе

відмовився від корупційних намірів знищення музею, за що його зрештою призначили губернатором. За регламентом фестивалю фільми за участю його керівників до конкурсу не допускаються. Федір Бондарчук – голова опікувальної ради «Кінотавра». До речі, свою функцію залучення коштів на фестиваль він виконав надуспішно, адже форум підтримала, чим тільки змогла, держава: Міністерство культури РФ, Фонд кіно, Краснодарський край, місто Сочі. Обійшлися взагалі без приватних спонсорів. Для порівняння: минулого року через кризу такої підтримки не було, гроші на свято кіно у Сочі надав особисто Олександр Роднянський. За небачену щедрість нині «розплатилися» засиллям охорони та поліції. Завищені заходи безпеки – це, що не кажи, досить незвично для завсідників… Після такого початку можна було очікувати в конкурсі інших політкоректних фільмів, таких собі «Кубанських козаків» нового часу. Проте, на щастя, побоювання не виправдалися. Інші стрічки були кращими або гіршими за творчим рівнем, але формально політики не торкалися. Нагороди здобули: драма про «натуральне» життя фермера «Мисливець» Бакура Бакурадзе («краща режисура», «краща жіноча роль» – Тетяна Шаповалова, приз кінокритиків), комедія «за лаштунками» театральної антрепризи «Вправи з прекрасного» Віктора Шамірова («краща чоловіча роль» – Костянтин Юшкевич, «кращий сценарій» – Шаміров, Юшкевич, Гоша Куценко), кримінальна комедія «Бабло» Костянтина Буслова («кращий дебют»), драма про мазохістське кохання красуні до чудовиська-мучителя

Олександр Роднянський

«Портрет у сутінках» Ангеліни Ніконової («кращий оператор» – Ібен Булл), іронічна комедія про юного танцівника-невдаху «Мій батько Баришніков» Дмитра Поволоцького, Марка Другого («за кращу музику» – композитор Олександр Маноцков). Усі ці стрічки та інші конкурсні фільми, на думку і фестивальної публіки, і, власне, кінокритиків, навряд чи «тягнули» на головний приз. Ось деякі цитати з обговорення: «Не конкурс, а звіт», «Рівень не загальноросійського, а обласного огляду», «Зникла планка», «Гламур задавив», «Не можна підтримувати тусовочне кіно, кіно династій» (тут малося на увазі, що в конкурсі

Ангеліна Ніконова

Олег Флянгольц та Олександр Баширов

Олександр Гордон

були стрічки авторства молодого покоління зі знаменитими прізвищами – Швидкой, Ібрагімбеков, а також зятя Нікіти Михалкова Резо Гігінеїшвілі. – Прим. авт.), «Мистецтво кіно в пошуках смислів участі не бере», «Неможливо порівняти фіолетове із солодким». І як вердикт пролунали слова найстаршої і мудрої критикеси Ніни Зархі: «Пропоную нічого не давати. Хіба що «Байдужість» Олега Флянгольца – «знакова картина», яка демонструє мутацію Федора Бондарчука, що виконував головну роль, від мистецтва до гламуру». І як у воду дивилася: кримінальна мелодрама «Байдужість» – чорно-біле кіно, яке

знімалося 20 років, дійсно отримала головний приз. Уже згодом російська преса повідомила, що головний спонсор російського кіно Володимир Путін висловив невдоволення рішенням журі. Мовляв, треба, щоб нагороди отримували нові якісні стрічки. А якщо цього не трапляється, змінюйте регламент фестивалю. Поясню: прем’єр-міністру не сподобалося, що фільм «Олена» Андрія Звягінцева (продюсери Олександр Роднянський і Сергій Мелькумов), який таки був найкращим, але до Сочі вже демонструвався у Каннах, в конкурсі «Кінотавра» не брав участі. Стрічку показали на закритті. «Олена» справді вразила досвідчену фестивальну аудиторію пронизливістю історії про глибинну деградацію душі. Як сказав сам режисер, це кіно «про Олену Жахливу». Втім, завдяки «Олені» все на «Кінотаврі» стало на свої місця. Хоча кінематографісти і «стають буржуями» (вислів Олександра Роднянського на одному з круглих столів), та все ж російське кіно, як виявляється, здатне народжувати шедеври. І не останню роль у таких успіхах грає, якщо так подивитися, головний російський національний кінофестиваль. Наступного року «Кінотавр» обов’язково відбудеться. Але він буде іншим. Готель «Жемчужина» – головна багаторічна «альма-матер» фестивалю – стає на реконструкцію перед Олімпіадою-2014. Отже, кінофоруму доведеться змінювати «локацію». Як це вплине на головну функцію фестивалю – сприяння формуванню майбутнього російського кіно, – покаже час. Людмила Горделадзе, м.Сочі

Павло Костомаров

Му зика

Культура

«Маленькі трагедії»: забави для дорослих? Коли чуєш словосполучення «маленькі трагедії», у пам’яті одразу виринають усім відомі пушкінські шедеври. Та мова піде не про них. Нещодавно в київському культурнопросвітницькому центрі «Майстер Клас» відбулася імпреза ансамблю сучасної музики Nostri Temporis саме з такою назвою Слухачам запропонували власні «маленькі трагедії» молоді автори – Орест Смовж, Аліса Кобзар, Богдан Сегін, Олексій Шмурак, Золтан Алмаші, Максим Коломієць, Ганна Аркушина, Ганна Корсун і Сергій Хісматов. Подібна програма у Nostri Temporis уже друга (першу презентували в рамках міжнародного фестивалю «Музичні прем’єри сезону-2011»). І, гадаю, не остання. Публіці показали ігрове дійство, де перформанс синтезувався з хепенінгом. Але головною «фішкою» концерту була відсутність музичних інструментів. А яка може бути музика без інструментів? І чи можна те, що презентувалося, назвати творами і взагалі музикою? Запитання напрошувалися самі собою, та й відповіді так само: із глядачем граються, композитори не проти побавитися. Що ж, вік для таких витівок у них цілком підходящий. Коли ж іще забавлятися, як не в молоді роки? Кожен із авторів обрав свій комплект підручних засобів – побутового інвентарю. Ганна Корсун і Сергій Хісматов, представляючи спільний проект «Камінь. Ножиці. Папір», розвішали на пюпітри скотч, розставили папір, розклали каміння, і в певні моменти, згідно з авторською партитурою, хтось із виконавців трусив бутиль з водою або торохтів камінням, інший клацав ножицями, рвав або розрізав папір… Із цих звуків складалася «музична» композиція. Богдан Сегін у Vox devices використав звуки працюючих раритетних побутових приладів – старого механічного будильника, дрилі, кавниці. Він також задіяв воду, але розлиту по склянках. Під кінець музиканти повкидали у них таблетки-шипучки, вода пошипіла, а потім виконавці спробували її на смак. Відверто поглумився над іграшковим гумовим котиком в опусі «ето котик» (саме так!) Олексій Шмурак. Він

особисто деренчав ланцюжком, ялозив його по столу, кидав на підлогу, імітуючи гру з невидимою тваринкою. У композиції «Мігрень» Аліса Кобзар намагалася відтворити цю хворобу за допомогою різних електроприладів, які гуркотіли, шуміли, клекотали. А музиканти до того ж іще охали, немов передаючи страждання від головного болю. Ганна Аркушина «Серенаду з відкритих вікон» озвучила скрипінням поверхні надувної кульки, стукотінням і скреготом ложки об металеву пластину, «хвильовим» брязкотом самої пла стини, а ще якимись нерозбірливими вигуками і призвуками – чи то хропінням, чи то бурмотінням, чи то наспівуванням. Так розгорталася своєрідна урбаністична панорама звуків, що линуть уночі з сусідських вікон. Перформанс «Муму в хмарах зірок» Максима Коломійця розігрувався у повній темряві. Автор хотів слухачівглядачів занурити в атмосферу ночі. У супроводі легкого металевого призвука в темноті виконавці плавно підкидали сяючі м’ячики-кульки. Так вимальовувалася картина зоряного неба. Чомусь під програмним заголовком «Колискова» (автор – Орест Смовж) публіці показали звичайну репетицію. Починалося і закінчувалося театралізоване дійство дивно: Орест Смовж водив скрипковим смичком по дверній ручці, видобуваючи тихий скрипучий призвук. Після першого такого сигналу на сцену вибігли музиканти і в гротескній манері стали бурхливо

обговорювати порядок проведення репетиції. Ну а потім відбувся сам хепенінг: флейтист натхненно грав на ложці, неначе на флейті, віолончелістка совала смичком по швабрі, немов по струнах віолончелі, а піаніст імітував гру на фортепіано, темпераментно бахкаючи пальцями по роздертій картонній коробці, й натискав ногою на «педаль»-степлер. Золтан Алмаші в опусі «ван-гог» (із малої літери!) використав звичайний домашній посуд – каструлі й ложки.

Музиканти під орудою композиторадиригента били ложками по каструлях – по черзі й одночасно. У цілому ж утворювався досить ефектний заливчастий передзвін. Ось таке почула-побачила під час імпрези публіка. «То до чого ж тут музика?» – спитаєте ви. На мій погляд, цей проект слід оцінювати не як концертно-театральну подію, а з позицій її привабливості для сучасного слухача, її новизни або навпаки – традиційності, епатажності чи стандартності. Про новаторство, звичайно ж, у даному випадку говорити не доводиться. Перформанси і хепенінги – старожили сучасної культури. Та й куратори проекту Nostri Temporis уже не так активно, як раніше, пропагують власну ексклюзивність. Скоріше, говорять про давність витоків, однак із застереженням: мовляв, в Україні ця видовищна тенденція не так яскраво представлена. Важко погодитися з цією думкою. Візьмемо, наприклад, міжнародний фестиваль «Два дні й дві ночі нової музики» в Одесі, що має сімнадцятирічний

№ 26, 2011 р.

стаж. Чого тільки там не витворяли: сік вичавлювали, зубними щітками по фортепіанній клавіатурі шаруділи, свистіли, муркотіли, водою рот полоскали… Якщо ж звузити фокус до масштабів Києва, то як можна забути про експерименти Сергія Зажитька і Володимира Рунчака, скажімо, двадцятирічної давнини? Хоча в останнього епатажні назви творів, чого не скажеш про структуру і загальний стиль, а от Зажитько епатажний був у всьому. Показові у цьому плані його твори «Збігнєв Батюк» і «Нестор Батюк», «Ось так!» для фортепіано, «Фалосипед» для актриси-міма, трьох пилососних шлангів, ударних і мега фона. Чи привабливі такі акції, однозначно відповісти складно. Хто знайомиться із ними вперше, тому цікаво, а хто знає про попередні подібні «вистави», напевно, не зверне на них увагу. Основний контингент публіки Nostri Temporis складається з молоді або людей середнього віку максимум до сорока років. Але чому веселі міні-сценки звуться «маленькими трагедіями»? Відповідь проста: постмодернізм легалізує експлуатування і навіть паразитування на класиці. Якщо зняти «лушпиння» різноманітних трактувань концепції Олександра Пушкіна літературознавцями, то виявиться, що поет у «Маленьких трагедіях» просто висміяв людські вади: жадібність, дармоїдство, лінощі, чванливість, хвастощі тощо. Тому не варто іронізувати з приводу «маленьких трагедій» перформерів Nostri Temporis. Хоча самі автори навряд чи вкладали у свої опуси серйозний сенс. Претензій щодо несерйозності тематики в даному разі навіть не варто висувати, адже перформанс і хепенінг – не ті жанри, де зачіпаються «глобальні» питання буття. Це імпровізовані сценки-ситуації, завдання яких розвеселити публіку, зняти бар’єр між артистами й публікою. Таким і був проект «Маленькі трагедії-2». А ще ця акція навела на думку про природну зміну творчого покоління, яке перейняло естафету від старших щодо культивування традиції театралізації мистецтва. Кожна генерація у молодості починала з нігілістичного зламу, уявного новаторства, руйнації академічної ретроградності, не усвідомлюючи, що все це вже далеко не нове, – така собі перехідна «хвороба дорослішання». Та як би там не було, перформанси й хепенінги потрібні, – це альтернативний напрямок, що не дає заскніти, «закиснути» і закапсулюватися серйозному академічному мистецтву. Хоча, звичайно ж, у бажанні смішити і веселити слід не перестаратися. Усе має бути в міру. Тим більше, що справжнє мистецтво рано чи пізно виставить творчій особистості серйозний рахунок, коли доведеться відповідати професійному статусові композитора і за жартами вже не сховаєшся. Анна ЛУНІНА Фото Тетяни ПЛАТОНОВОЇ Music-review Ukraine

Культура № 26, 2011 р.

Фестива ль

Відкритим душам – «Відкриті небеса» Авторів та шанувальників сучасної української авторської пісні та поезії зібрав четвертий фестиваль «Відкриті небеса» Осяяні сонцем, а вечором – на тлі палаючого багаття читали та співали відомі й нові твори провідні поети і барди з різних куточків України. Вони отримали чудову нагоду проявити себе та дружньо поспілкуватися на березі Дніпра, у київському Гідропарку, вдихаючи чисте річкове повітря. Назва заходу обрана не випадково, з огляду на те, що коли на людину сходить натхнення, кажуть: «ніби над нею відкрилися небеса». Крім того, цей форум завжди проводиться просто неба. Стартував він 2006 року в гайочку біля Національного музею історії України та залишків Десятинної церкви. Близько трьох годин виступали поети, співаки та акустичні рокери. Повторити ж зібрання вирішили лише 2009-го. До речі – із першої «проби пера» «виросли» щомісячні вечори співаного слова, які нині кочують Києвом. Побачивши, як на вечір, присвячений 20-річчю співаної поезії зібралося дуже багато люду, ентузіасти збагнули, що в змозі провести фестиваль. Хоча організатори свята – Київське об’єднання «Співана поезія» – не називають його всеукраїнським, але беззаперечно – на захід з’їжджаються таланти з різних регіонів країни – Запорізької, Чернігівської, Черкаської областей, Волині, міст Києва, Харкова, Хмельницького тощо. «І не дивно, – каже один із упорядників фестивалю, заслужений працівник культури України Едуард Драч. – Тут кожен може себе показати. Втретє проводимо свято в цьому місці». Пан Едуард розповів, що фестиваль зазвичай збирає багато авторів. Його учасниками стали Сергій Шишкін із Володимира-Волинського, відомий ще з першого фесту «Червона рута», та Андрій Мороз, а також поет, музика і журналіст Павло Щириця. З популярних гуртів захід двічі відвідали «ТаРута» та «Ворождень». «А ось до нас підходить представник акустичних рокерів – Володя Пироженко», – посміхається пан Едуард,

Фото на згадку

насичена програма, яка просто «тріщить»: 4,5 години виступів бардів та близько 2,5 годин – поетів. Організатори навіть «утискають» виступи, відводячи по 10 хвилин кожному. І от нарешті виходять на сцену натхненні люди: невідома широкому загалу молодь і знані митці. Раптом публіка запульсувала – їй обіцяють зустріч із Сергієм Лазо, легендарною особистістю, його пісні виконують естрадні співаки України і Росії. І ось шанувальники вже підхоплюють знайомі лагідні слова, які звучать під супровід гітари у виконанні автора хіта «Ти подобаєшся мені»: Бард Едуард Драч

вітаючи учасника фестивалю. – Від концерту до концерту його майстерність помітно зростає». «А які ж перспективи «Відкритих небес»?» – цікавлюсь у пана Едуарда. «Ми кожного разу думаємо, що це… останній, бо переконалися: громадська ініціатива – достатньо марудна справа. Але люди знову і знову висловлюють бажання виступити. Поетам комфортно читати вірші: їх надихає ліричний пейзаж, водночас народ розважається на пляжі. Здавалося б, атмосфера несерйозна, але насправді досить поетична, – якраз те, що треба»,– відповів він. І це підтверджує

Автор хітів Сергій Лазо

«…Я по вікнах тебе малюю, Не кажи мені, не кажи Тільки слово «ні»!..» Сергій Лазо дякує та виконує на прохання публіки відому пісню «Не йди». Поет-пісняр, лауреат фестивалів «Шлягер» та «Пісенний вернісаж» розповідає, що на цьому святі вперше. «Відкриті небеса», на його думку, задовольняють ностальгію людей за справжнім. Митець не на жарт стурбований тим фактом, що нині люди, змушені слухати музику за допомогою «механіки», забувають, як звучать інструменти та справжній голос.

На вечорі митець виконав нову пісню на слова Тараса Федюка, яку написав недавно. Розповів про свій новий проект «Майстри часу та ще чогось…», до якого ввійшли книжка нових віршів, вперше опубліковані його переклади невідомих в Україні поетів із російської, грузинської і польської мов та диск із новими піснями та вже відомими, зокрема, 24-ю версією «Ти подобаєшся мені» та робота з Наталією Сумською. На фестивалі шанувальники насолодилися виступами гурту Bez GMO, поетів Лесі Житкової, Юлії БережкоКамінської, барда Віктора Ткаченка та багатьох інших цікавих творчих особистостей. Під супровід гітари митці ділилися зі світом своєю стурбованістю сучасною мораллю, пануванням культу грошей, співаючи про «сина, який хоче влізти в депутати», та запрошували танцювати під запальну пісню. Багатьом жінкам припав до душі виступ поета Олега Короташа. Ще б пак, адже не могли не запам’ятатися його шанобливі, високі слова про «жінку – символ поважності й касти» поряд із жартівливим закликом до чоловіків кохати, щоб не мати роги. Михайло Жаржайло у своїх поезіях повідав публіці про те, що наснилося, а молода поетеса Анна Даник подивувала «дорослими» віршами про кохання. Привернув увагу виступ Ольги Акулової із Донецька. Вона артистично виконала свої твори з нового альбому «Злітай». Ольга з гордістю розповіла, що аранжування її пісень – від Юрія Квасниці, автора першого оригінального українського мюзиклу «Глорія», який цьогоріч разом із братом представлятимуть Україну на «Слов’янському базарі». Сильний голос і майстерне виконання помітили фахівці ще у квітні цього року у Львові. Там молода співачка стала лауреаткою другої премії на Першому міжнародному конкурсі українського романсу імені Квітки Цісик, де виступила із авторською піснею «Царівна», створеною в стилістиці української народної пісні. «Я відкрив для себе багато нових цікавих імен, – зізнався киянин Славко. – І зрозумів, що авторська пісня й поезія в Україні існують. Такі фестивалі дають можливість здібним людям заявити про себе, а нам познайомитися з ними». Світлана СОКОЛОВА Фото авторки

Гурт Bez GMO виконує колискову

Реп орт ер

Культура

Мрії під дощем

№ 26, 2011 р.

У Києві пройшов VІІІ Міжнародний етнічний фестиваль «Країна Мрій» Дощ у столиці! Він у вихідні то мжичив, то бив з-під хмар фонтаном, немов із величезної діжки, що продірявилася. Але головне, ані на годину не вщухав. Дощ сплутав усі плани на минулі свята. І, зокрема, – геть проігнорував цілий рік очікувань українців: змінив програму «Країни Мрій». Утім, хляби небесні розверзаються у дні фестивалю, що відбувається саме на Івана Купала за старим стилем, як мінімум другий сезон ( 2010-го в перший день акції взагалі пронісся ураган). Тож морально організатори фесту до такого форс-мажору були готові. «Батько» країни мрійників, території фолку і world music Олег Скрипка на підсумковій прес-конференції меланхолійно міркував про те, що бути під дощем – це романтика На жаль, мокнути та мерзнути за «кровних» 50 гривень (80 – за два дні) глядачі виявилися зовсім не готові. У перший день, коли злива практично не припинялася, на Співоче поле з’їхалося всього близько тисячі чоловік. Наступного – показники відві дуваності дещо збільшилися, але до відкриття основної – Вечірньої – сцени на концерт стали пускати всіх бажаючих безкоштовно. І все одно невеликий амфітеатр на схилах Дніпра поряд із Лаврою та Музеєм Великої Вітчизняної війни залишився до кінця не заповненим (тоді як за гарної погоди яблуку ніде впасти ще й на газонах, що його оточують). Ті, хто з остраху промокнути і застудитися залишилися вдома, зараз можуть хіба що кусати лікті. Адже пропустили феєричний концерт за участю світових зірок – Hazmat Modine (НьюЙорк), канадського тріо De Temps Antan, тувинців «Ят-ха» з харизматичним лідером Альбертом Кувезіним. Ну і зрозуміло – не почули «живого» виступу джаз-оркестру Олега Скрипки «Забава». Ми розповімо, що саме проґавили ті, хто боїться дощику. Минувшина і думи У минулі роки на п’яти різних сценах «Країни Мрій» встигали

«Етно-fashion») українських дизайнерських колекцій в етнічному стилі. На жаль, злива сплутала всі модельні плани фестивалю. Свої колекції Зінаїда Ліхачова, Олеся Теліженко та Юліана Богуцька змушені були показувати не як планувалося, опен-ейр, а під дахом Українського центру народної культури «Музею Івана Гончара». Та все одно було файно. А в невеликому приміщенні – ще й багатолюдно.

виступити десятки фольклорних колективів насамперед України, а також зарубіжних країн. Вечірня сцена щодня приймала до п’яти–семи рок-груп із ухилом в «етно». Хедлайнерами ставали зірки world music на зразок Наташі Атлас або шотландки Ішбель МакАскілл. Вони, коли сутеніло, збирали «додаткову» третину аудиторії. Проте дві третини свідомих слухачів, переважно вдягнені у вишиванки, все ж приходили на фест уранці послухати насамперед українську автентичну музику, повчитися танцювати народні танці. А ще поблукати знаменитою Алеєю майстрів, де віртуози народних промислів прямо на очах у глядачів творять (і тут же продають) свої шедеври. Та й просто поспілкуватися. Поступово до музичної частини фестивалю приєдналася і літературна: на підступах до «Країни Мрій» розрісся ярмарок українських видавництв, поети і письменники освоїли Велику літературну сцену, де декламують вірші, проводять слеми (навіть кобзарські!), а у дворику Музею Гончара на радість глядачів-слухачів-шанувальників ще й варять «літературну» юшку. Літературна частина і цьогоріч була традиційною – щоправда, через дощ їжею духовною та приготованою на вогнищі у казані годували виключно під навісом у дворі музею. І хоча інтригували обіцянкою

читацьких зустрічей з Оксаною Забужко та Василем Шкляром, найгучнішою акцією став феєричний виступ поета і слемера Артема Полежаки «Літо, Любов, Полежака» та гурту «Барабас». У цілому ж восьмий етномьюзикфест «Країна Мрій» замість кількості виконавців вирішив узяти якістю.

Тут не торгують Кому не пощастило на фестивалі-2011 – так це торговцям. І майстрам народних промислів із їхніми сувенірами, заготовленими на продаж, і майстер-класам. Останні взагалі скасували – як крутити гончарні круги або, скажімо, кувати яру сталь під дощем?.. – Розраховував книжок продати, так яка торгівля? Дощ, покупців немає. Тепер головне, щоб видання не намокнули, не зіпсувалися, – скаржився мені знайомий директор великого видавництва. – Невже у нас щось купити збираються? – здивувалися хазяйки ятки з керамікою, до яких я підійшла дізнатися ціну дивовижної краси глиняних

Фолк-колективів у програмі було заявлено значно менше звичайного. Зате – майже суцільні зірки. «Гуляйгород», «ТопОрКестра», «Буття», «Хорея козацька», «Кросна», «Вертеп», кобзар Тарас Компаніченко, бандурист Тарас Силенко – ось практично вичерпний (за вирахуванням менше десятка назв та імен) список учасників, що виступали на різних сценах протягом двох днів. При цьому на Вечірню сцену можна було, здавалося, продавати квитки окремо, за подвійну ціну: гостями фестивалю та Києва в 2011 році стали лише суперстар, від українського Тартака до згаданих нами вище зірок західної world music. (Про їхній виступ другого фестивального вечора поговоримо окремо.) І щоб не здалося мало, зоряний блиск «Країни Мрій» уперше вирішили підсилити фешнпоказом (разом із «Українським тижнем моди», в рамках проекту

свищиків – солов’я й одуда. Зі своїм крамом жінки приїхали з Василькова. Втім, як розповіли, порівняно з колегами із Закарпаття або Криму на свої збитки не зважають. Замерзнувши під безперервним дощем, пані дегустували медовуху, придбану тутечки, на алеї. Бджолярі виявилися, мабуть, єдиними, в кого торгівля йшла відносно жваво. Втім, плюси є у будь-якій, навіть, здавалося б, найнеприємнішій ситуації. За відсутності звичного фестивального натовпу і напливу покупців цього разу з майстрами, нарешті, можна було собі на втіху поспілкуватися. Нехай і з-під парасольки. Побачивши різнокольорових ляльок-янголів, ширяючих над одним із прилавків, я не стрималася, присікавшись із запитаннями до їхнього автора – народної майстрині з Києва Ірини Суліковської. Мовляв, чому ваші янголи не білі? І взагалі,

Культура № 26, 2011 р.

це – народна іграшка, чи ви самі їх вигадали? – Такі ляльки-обереги зустрічалися куди не кинь оком! – спочатку образилася, але потім усе ж розсміялася майстер. Як з’ясувалося, Ірина багато років вивчає народну іграшку та вишивку. Російська, каже, досліджена досить добре, а що стосується української… – Ви ж розумієте: раніше вивчати «наше» було заборонено – це ж, казали, буржуазний націоналізм! А незабаром нам і вчитися не буде в кого: літні люди підуть і… – зітхає моя співрозмовниця. З майстринею ми ще довго говоримо про іграшки й просто народні візерунки, схожі і в нас, і у Швеції, в Індії і навіть на Чорному континенті. – Звідки що взялося? Ніхто не знає. Адже й історії стародавнього світу як такої досконало не знають навіть науковці. Хоча сьогодні відомо: народна українська іграшка – ось, наприклад, це дерев’яне калатало з «солярними» узорами-символами – з’явилася раніше зарубіжних аналогів. Кажете, зараз у містах на розкладках такі самі китайські продаються? Ну, так вибачте… Китайці – знані майстри запозичувати гарне. Окрилена бесідою, я було взялася розпитувати про роботу та життябуття геть чисто всіх майстрів: ткаль, керамістів, поспілкувалася навіть із дівчиною, що продавала напівкоштовне каміння. До речі, а ви знаєте, що часто його купують сучасні… відьми? Судячи з розповіді хазяйки ятки, нині ці пані свого ремесла не приховують і навіть бравують «посвяченістю» в таємні знання… Господи, врятуй! Хоч як сильно сама люблю прикраси, а від цієї розкладки відходила швидко й не озираючись.

Реп орт ер

Та й дівчина-продавчиня… Чи випадково у неї – чорне волосся, чорний погляд чорних очей?.. Але переказати всі розмови – жодної шпальти не вистачить. Скажу лише одне: відвідуйте «Країну Мрій» – тоді ще й не про таке почуєте та дізнаєтесь! І приходьте на фестиваль, коли навіть йде дощ. Він надихає на особливу відвертість і задушевність. Дикі танці, Спас і американці Злива на другий день не те щоб вщухла, – стала якоюсь звичнішою. А може, на неї вже просто не звертали увагу. Незважаючи на калюжі, під орудою «Кросни», «Вертепу» та іже з ними під різними сценами, на асфальті й навіть на мокрій траві, у круговерті танцю веселилися парубки й дівчата,

бабусі й дідусі, мами, тата та їхні абсолютно щасливі дітки. Майже всі – у вишиванках. Танцювали українські народні танці. Середньовічні й навіть кримськотатарські (ансамбль «Джемілє» з АРК став справжнім відкриттям фестивалю!) Виявляється, комусь дощ може стати на заваді, а для декого він є відмінним акомпанементом! За негоди можна не тільки танцювати: стріляти з лука, вчитися бойовим мистецтвам разом із братством бойового козацького звичаю «Спас». (Агов, козачки: якби ви були на фестивалі – самі переконалися б, що дівчата-«спасівки» у майстерності нічим не поступаються парубкамкозакам!) А слухати world music під дощем – здається, взагалі нічого не може бути краще. Особливо, якщо

виступають світового рівня музиканти. Завершальний вечір фестивалю особливо вразив виступом нью-йоркців Hazmat Modine. Мозаїка нью-орлеанського блюзу з циганським ска – це треба було чути! А просто уявити собі таке неможливо. Знаменита «Ят-ха» грала перед командою Вейда Шумана і, відверто кажучи, дещо розчарувала. Горловий спів був, звісно, на висоті, проте рівень виконавської майстерності… Як завжди, у пострадянських музикантів, що беруться за рок, хай і з елементами фолку, він поступається американцям. Зате лідер команди Альберт Кувезін спромігся заспівати і сам, і з заокеанськими колегами по сцені. Ті, здається, підмоги не чекали, але зрештою справа закінчилася справжнім джемом нью-йоркців (відомих ще із запису спільного проекту з тувинською легендою HuunHuur-Tu) з рок-зіркою, що прославився саме завдяки горловому співу. У фіналі на сцену вийшов Олег Скрипка зі своєю «Забавою» й джазовими пісеньками 1930–1940-х років Богдана Весоловського (композиції ввійшли до альбому «Жоржина», презентованого в березні) – й Співоче поле зашаленіло від захвату! Танцювали під сценою, на лавках і прямо в калюжах – босоніж. Що тут казати? Дощ – це справді романтика. А коли він по-своєму коригує програму музичного фестивалю – це, як з’ясувалося під час «Країни Мрій», зовсім непогано. Це, практично, незабутньо – так добре. Тож чекаємо на рік 2012 з його у будьякому разі гарною погодою?.. Алла ЧЕРДИНЦЕВА Фото авторки

Теа тр

Культура № 26, 2011 р.

Згадуючи «Білого птаха»… в мальованій скрині з написами». Сюжет та настрій «Небилиць» виявилися співзвучними творчим задумам та інтенціям Сікорського, тому він з молодими акторами з ентузіазмом приступив до постановки вистави на львівській сцені. Творчий колектив під час репетицій створив власний етногурт «Роги», навчився грати на багатьох народних інструментах… Актори намагалися зробити так, аби кожне слово звучало із особливим підтекстом. У виставі, яку тепер побачив і Київ, задіяні інструменти, виготовлені на замовлення косівського майстра музичних справ. Глядачі на виставі поринають у колоритний карпатський світ, зустрічаються з його премудростями та знайомляться із казковими духами, разом з Іваном переживають кумедні ситуації його мандрів та осягають філософію автора. Остання пісня «Небилиць про Івана» звучала в запису у виконанні Марічки Миколайчук. Вона співала про свого Івана – того самого, який «застиг намертво на дереві,.. намальованому на небесах».

Нам варто оцінить лишень героя, Зоветься, звісно, він – Іван! Дурний та мудрий, кажуть, його зброя! В панів – злидар, в народі кажуть – пан! Іван Миколайчук У творчому вечорі, присвяченому вшануванню пам’яті талановитого кінорежисера та актора Івана Миколайчука з нагоди його 70-річчя, у Києві разом зі столичними митцями взяли участь львівські актори Більша частина трупи Національного Львівського українського драматичного театру ім. М. Заньковецької приїхала до столиці, аби показати дві вистави – «Небилиці про Івана» та «Сповідь». Художній керівник театру, народний артист України Федір Стригун, згадуючи свого побратима і друга Івана Миколайчука, звернувся до присутніх зі сцени Національного театру ім. І. Франка: «Я поставив десятки вистав, і в кожній є частинка Миколайчука, бо він для мене був і лишається камертоном людини і митця». Вдень київські глядачі мали змогу подивитися камерну «Сповідь» за оповіданнями Антона Чехова у постановці знаного майстра, режисера Театру ім. М. Заньковецької Алли Бабенко. Як і в попередніх виставах (а в активі режисера – 11 чеховських постановок), у «Сповіді» Алла Бабенко представила зразок вишуканого психологічного театру, де на перший план виходять переживання і почуття людини. Їх органічно й емоційно передали актори Олександра Люта, Юрій Чеков, Юрій Волинський. Увечері на сцені Національного театру ім. І. Франк а відбувся, власне, творчий вечір з ушанування пам’яті Івана Миколайчука. Вистава заньківчан «Небилиці про Івана», створена за сценарієм Івана Миколайчука, стала справжнім мистецьким дарунком. Ювілей митця зібрав багато друзів, колег, творчих побратимів та й просто шанувальників таланту видатного кінорежисера. Зі сцени лунали історії з життя Миколайчука, вір ші, на екрані змінювалися кадри з фільмів «Анничка», «Сон», «Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною ознакою», «Пропала грамота». До глибини душі схвилював присутніх виступ тріо «Золоті ключі» у складі Марії Миколайчук, Ніни Матвієнко, Валентини Ковальської, які виконали улюблені пісні Івана. Неймовірну за силою звучання і глибиною тексту фольк-оперу подарував кобзар

Вистава «Небилиці про Івана»

Тарас Компаніченко з гуртом «Хорея козацька». Україна згадувала свого «білого птаха»… Центральним дійством вечора стала масштабна постановка «Небилиць про Івана». Історія написання цього твору така: у 1983 році Іван Миколайчук вигадав казку для своєї племінниці, яку назвав «Небилиці про Івана…». Казка вилилася у сценарій до фільму, який радянські кіночиновники Миколайчуку зняти не дали, вгледівши, що його вигадки та байки мають безліч соціальнополітичних підтекстів. Історію про мандрівного філософа Іван Миколайчук написав в останні роки життя. Вийшла розповідь-притча про людину, яка, нічого не шукаючи, спромоглася знайти відповіді на одвічні запитання і розтлумачити правду та кривду життя. Іван – мандрівник, який не має оселі, бо увесь світ – його дім, який не має друга, бо кожний зустрічний – його рідний і брат, і не має жінки, адже всі жінки світу можуть бути його дружинами. Постановку «Небилиць…» дозволили лише у 1986 році. Проте через хворобу автор не зумів розпочати зйомки. Фільм зняв уже по смерті Миколайчука у 1989 році кінорежисер Борис Івченко. Влітку минулого року Федір Стригун запропонував театральному режисерові Вадиму Сікорському матеріал для роботи – кіносценарій Івана Миколайчука «Небилиці про Івана, знайдені

Оксана Гайдук Фото Тараса Валька

Вистава «Сповідь»

Майстер-класи для молодих митців Національний центр театрального мистецтва ім. Леся Курбаса запрошує українських митців до участі в проекті «Майстеркласи для молодих хореографів, режисерів та драматургів» Це серія двотижневих занять і тренінгів, які проводитимуться провідними польськими хореографами, режисерами та драматургами під егідою Театрального інституту ім. Збігнєва Рашевського (Варшава) в рамках польського Президентства в Раді ЄС. Для молодих митців це, передусім, шанс вдосконалити свої професійні навички та безпосередньо

познайомитися з практикою сучасного польського театру. Метою проекту є також започаткування широкої співпраці польських та українських театральних діячів, закладення основ для програм творчих резиденцій та створення театральної копродукції. Першим 18 липня розпочнеться майстер-клас «Сучасний танець» для молодих хореографів. Його проводитимуть Лєшек Бздил та Івона Ольшовська, які збираються зосередитись на виконавській техніці, майстерності хореографа, діалозі партнерів у танці та пластичних елементах в танцювальному та драматичному театрі. Завершиться майстер-клас

31 липня перформансом «Spacer» І. Ольшовської. Майстер-класи з режисерської майстерності та драматургічна лабораторія відбуватимуться 29 серпня – 11 вересня та 24 жовтня – 6 листопада відповідно. До роботи у цих тренінгах з польської сторони залучені режисери Наталія Корчаковська та Павел Пассіні, драматурги Малґожата Сікорська-Міщук і Себастіян Маєвський. Детальніше про майстер-класи, а також про форму заявок на участь у проекті можна дізнатися на сайті Національного центру ім. Леся Курбаса: http:// kurbas.org.ua/ Надія Соколенко

Культура № 26, 2011 р.

Літ ера тура

«Праця як опір і вияв протесту» (розмова з Теодозією Зарівною) – Ви родом із села на Тернопільщині. Що Вас привело до академічного театру імені Франка, а згодом і на Національне телебачення, де багато років Ви вели телевізійні програми? – Я закінчила Львівський університет імені Івана Франка та Київський театральний інститут імені І. Карпенка-Карого. Внучка Амвросія Бучми Валентина Заболотна взяла мене на свій курс. Тоді для селянки без блату було нереально влаштуватися у столиці. Але добрі люди є скрізь. Завмузеєм франківців Тамара Минко, в якої я проходила практику, зайшла до Сергія Данченка і сказала: «Це та людина, яку треба брати». І він запропонував мені роботу. У театрі я набула досвіду, який (у прозі це одразу видно – чи вона кабінетна, чи з життя) для письменника безцінний. Так вирішилася моя київська біографія. І з цього згодом виник театральний (і любовний) роман «Полювання на птахів небесних». Телебачення – окремий етап мого життя і додаткова, дуже важка, проте чудова школа. Я багато років вела літературні програми, читала безліч книжок і написала про цю працю ще один роман «Солом’яний вирій». Це був складний час ламання державного телебачення і проникнення в нього комерційного, час загадкових смертей і великої драматичної напруги. – Чи помічала Вас критика? – Мені пощастило. Я чула чимало чудових слів про власні вірші і прозу. Прекрасно пам’ятаю слова Павла Загребельного про мій прозовий дебют. Він раз – пораз вигукував фразу: «Це блискучий роман! Це блискучий роман!» – його похвала допомагала мені писати і тоді, коли здавалося, що письменницька робота не має жодного сенсу. Частину рецензій і зараз можна знайти в інтернеті. А недавно втішив телефонний дзвінок зі Львова, де моя колега каже: «На твою книжку «Вербовую дощечку» (яку я їй надіслала прочитати) черга в кільканадцять чоловік». Однак, хоч би що я написала, маю потребу писати ще. Бо в тих творах, що вийшли, це ще не я, як казав Гомбрович. Хочеться подолати визначеність слів як таких, знайти ті єдині і точні, що могли б відтворити все, що знає людина мого віку й долі. – Кажуть, зараз в Україні велика кількість літературних премій. Чи має їх бути так багато, чи, може, ліпше менше, та краще? – Повинні бути всі і навіть, за можливості, ще більше. Кожна моя поетична книжка і кожен роман мали по премії, більшій чи меншій. Найновіший твір «Вербовая дощечка» ввійшов у трійку найкращих книг року за рейтингом «ЛітАкценту», відзначався в інших рейтингах, і все це завжди тішило. Відзнаки підтримують письменника

сьогодні, бо він працює зазвичай цілком за спасибі. – Над чим тепер працюєте? – Підготувала до друку збірку вибраних поезій «З попелу і металу», яка виходить у тернопільському видавництві «Джура». Довгенько не могла натрапити на свого видавця. А видавець – як режисер для актора, від нього багато залежить. Мені здається, що Василь та Уляна Ванчури – дуже перспективна пара вітчизняного книговидання. Їм важливий не тільки бізнес, для них має значення також дух, ідея тієї справи, що вони роблять. А українська книга, яка наразі не в найкращому стані, потребує талановитих людей. Можливо, нам пощастить спрацюватися. Підготувала п’єсу про Соломію Крушельницьку. Сподіваюсь, що у ній візьме участь наша блискуча вокалістка Ольга Басистюк. Принаймні планували ми цю роботу разом. Із обережністю говорю про плани, бо вони мають властивість не завжди здійснюватись. Але як письменник свою роботу я виконала, а там як Бог дасть. Працюю над новим романом. Главу з нього під назвою «Забавки для хлопців» друкує журнал «Золота пектораль», що виходить на моїй рідній Чортківщині і здобув чимало гарних слів. Ще рано говорити про що твір, аби не наврочити. Окрім того, сьогодні нерідко можна помітити запозичення мотивів і цитат. І хоч епоха постмодернізму (а він дозволяє різні ігри з текстами, в тому числі й чужими) вже минає, звичка часом творчо опрацювати цікаві мотиви колег усе ж побутує. Все це спонукає бути обережною. Можливо, найближчим часом також вийде мій роман «Полювання на птахів небесних». – Чи слідкуєте Ви за молодою українською літературою? – Молоді літератори зараз на дуже високому рівні. Вони всі високоосвічені. Те, що колись було доступно небагатьом, зокрема знання мов, а з цим і користування західною літературою, сьогодні – норма життя. Пам’ятаю, коли вперше потрапила

до празької книгарні «Шекспір» і побачила англійською всі книги, про які можна тільки мріяти, відчула перший і єдиний раз щось на зразок заздрості і захоплення водночас. Це дуже великий чинник у творчості – освіта. Але має бути ще талант і досвід. Саме хімія цих трьох складових і є література. Сьогодні до цього додається ще й піар. Генії піару стають відомими письменниками. Висока якість тексту при цьому і висока популярність не завжди обов’язково збігаються. А чимало серйозних і важливих творів просто невідомі через мізерні наклади. І тільки випадок може виштовхнути їх нагору, до читача. Дуже шкода, що ми не маємо підтримки держави. В усіх розумних і благополучних країнах (а може, тому вони і благополучні) культура високо цінується. Її старанно пропагують за допомогою різноманітних і добре продуманих інституцій, спертих на чималі фінансові витрати. Але, мабуть, має пройти час, протягом якого люди, від яких це залежить, стануть високоосвіченими і відсунуть приватні інтереси бодай трохи на користь загальнодержавних. – Що Вас ще дивує у нашому такому заземленому і реалістичному світі? – Час від часу я подорожую. Де б не бувала: в Бішкеку чи в Парижі, в Кракові чи в Зальцбурзі, – я завжди відчуваю, що могла б там жити – земля всюди мені рідна, незважаючи на мову, якою розмовляють, чи температуру повітря. Це якийсь такий сигнал до будь-якої розумної істоти – берегти її, вона для всіх нас одна. І тому великою дикістю мені видаються гори сміття попридорозі чи викиди промислових відходів у прекрасні українські ріки й річки. І не можна догукатися тоді до найспівучіших, найромантичніших і дуже віруючих наших земляків, і не можна докопатися до слабких паростків їхньої совісті з приводу всіх ділянок їхнього діяння – від медицини і аж до мистецтва. Голосом у пустелі видається тоді будь-яке подивування. – Чи маєте Ви якісь закони, за якими живете? – Вони загалом відомі – це творче опрацювання біблійних заповідей. Може, дотримуюся їх не так строго і фанатично, але доволі послідовно та до певної міри вперто, це у нинішньому житті більше шкодить, аніж допомагає. Але і дозволяє втримувати рівновагу в усіх життєвих перипетіях. А ще я запозичила мудрість на щодень від однієї жінки, яка мешкає на другому кінці світу в Латинській Америці. Дивно, але є щось дуже схоже у способі нашого життя. Ця мудрість звучить так: «Я живу в країні, де править закон найміцніших і найхитріших. Тому чиню йому опір працею, часто без надії на успіх. Це мій вияв протесту». Розмовляла Леся Демчик

*** Із давнього міста, що нами донині ще дише, оглянусь довкола: яка надосіння печаль! Вже всіх розкупили, за Господом черга – він вище, і як мені Господа нині і шкода, і жаль. Пропали труди його, кроткі й небесні, мов спалах, між боєм і торгом, де злото бере города. Яку каліграфію днесь наша доля проспала, із літер н-а-р-о-д залишивши чотири: о-р-д-а? Вона виступає. Хто спинить ці лави і лови, і вічну пустелю, де мох заповзає в сліди? І слово забуте, яке не назве її знову, почне із початку? О, Господи, не доведи! *** Так вітряно. Прогноз не любить нас. Пихаті блазні куплять еполети і будуть тішитись над дзеркалами Лети, неначе оптом викупили й час. Мине і це, безболісно уже: ні Креза, ні прислужника, ні іже… Зоря всіх підведе, і світло ніжне розхлюпає, і шлях не вбереже. Крикливий світ притихне у ліску, тут інша мова й поле не для битви, тут міг би, та не хочеш говорити і горілиць вдивляєшся у витвір Митця і в лінію, як знак по літаку. *** Летять кульбаб прощальні парашути, їх небеса приймають, як сиріт, і знає точно «бути чи не бути» цей навчений осінній мудрий світ. Підбивши суму чергових маршрутів, нових знайомств, старих нудних дощів, тісна пора вже заганяє в кутик грипозний клен в болоньєвім плащі, покинутих котів, бабусь, мисливців, де тепло всім і де горять дрова, і населяють спогади столиці малих держав, де править кропива. І до весни думкам літать у вирій, книжкам – в огонь, снігам – в чуже вікно, і самота – як сатанинський виріб у провінційнім порванім кіно. Що я роблю у цім аероклубі, тюрмі часів, поділеній на два? А винен вірш, який тебе ще любить, мене продавши. Він помре у грубі. Тоді і з нього облетять слова. *** Літак полетів. Обітовані землі чужі. Холодні простори впізнаю, але не заплачу. В рудих очеретах тріпоче підстрелений качур, а осінь маскує червоні сліди на межі. На вигаслі айстри, останній ренет присвіти, У голому вітті зелена зоря Ельдорадо. Попереду – брама, позаду байдужі світи, і дим картоплиння, як дим батьківщини – по саду.

12 Робота з глиною в усі часи вважалася богоугодною справою, а той, хто був у цьому вправний, у народі сприймався чарівником. Потяг до прекрасного та вміння його творити, напевно, передалися Галині Севрук мамою, яка родом із київської сім’ї ГригоровичівБарських, знаних людей в історії міста, зокрема в мандруванні та містобудуванні Народилася Галина Севрук у родині архітектора Сильвестра Севрука у Самарканді 1929 року. А вже через рік родина повернулася в Україну. Після навчання в художній школі при Київському художньому інституті дівчина вступає до нього на факультет живопису, який закінчила 1959 року. Із цього часу починає працювати в Художньому фонді України. У 1963 році створила перший знаний монументальний твір у техніці набірної мозаїки «Лісова пісня», а через рік панно «Лілея». Цей же рік став початком роботи в Експериментальній лабораторії Академії архітектури (пізніше Київ ЗНДІЕП). Керамічна майстерня розташовувалася на території Софії Київської, тут її в 1944 році організував Пантелеймон Мусієнко, знаний в Україні мистецтвознавець. А коли туди прийшла Галина Севрук, керувала майстернею Ніна Федорова – дружина Мусієнка – відомий технолог керамічного виробництва, яка в 1930 році закінчила Київський інститут кераміки і скла в Міжгір’ї. Майстерню очолювала з 1946 до 1979 року. У невеличкій робітні у три вікна, що виходять у сад Софії Київської

По ста ті

Культура № 26, 2011 р.

Історія України на браму Заборовського, і пройшли творчі роки Галини Севрук, повні здобутків, невдач та переживань. За цей час створено понад 500 камерних керамічних пластів з історії України різних часів та понад 30 монументальних панно у кераміці в архітектурних спорудах Києва, Чернігова, Одеси, Алушти (Кримська АР) тощо. Галина Севрук мала вибір між малярством, графікою та роботою в глині, остання перемогла, як тільки майстриня торкнулася кавалка м’якої шамотної маси. Глина, як відомо, вимагає великої любові та вірності до себе, тільки тоді розкриває таємниці своїх чар. Перший період пошуків – час початкових несміливих кроків, коли мисткиня, ступивши на невідому стежку, лише намацує майбутній шлях. Вона ще далека від розуміння тих принципів, на основі яких їй судилося відкрити для себе новий, незнаний доти світ. Її творчим досягненням тих років є експресивний «Плач Ярославни» (1964) – наслідок простого перенесення у кераміку живописних та графічних прийомів, добре знаних нею на той час. Це був перший успіх, який помітила і преса. «Чи не найбільш вдала річ – “Ярославна”. Це вже цілком завершений твір. У “Ярославні” тонко відчуто й продумано кожну лінію, враховано можливості матеріалу. Образ підноситься до символічного звучання, стає виявом жіночої вірності

Байда (Дмитро Вишневецький). 1998 р.

Галина Севрук

і душевної краси. Велика радість, коли декоративна робота набирає глибокого смислового звучання. Це водночас і переконливий доказ того, що від Галини Севрук можна і треба чекати нових високомистецьких творів», – так писав про мисткиню Богдан Горинь. Наступний етап, що охоплює другу половину 60-х років, демонструє принципове зрушення у творчому мисленні художниці. Це своєрідна антитеза попередньому періоду. Манеру творів цього часу можна схарактеризувати словом «гротеск». Гротескні постаті з підкреслено порушеною анатомією та структурою, химерність загальної композиції, деформація натури, ламаність ліній, підкреслена рельєфність фактури, що використовується в живописі – усе це створює відчуття неспокою, напруженості. Майстриня використовує як додаткові елементи для фактури металеві деталі, шматочки смальти та кольорового скла або каменю, що допомагає їй у вирішенні образу твору. До цього періоду відносяться пласти на козацьку тему. Якихось портретних зображень із того часу не лишилося, свої образи мисткиня створює з уяви, вводячи до площинного рельєфу фактуру, колір та шрифт, що збагачує в цілому твір. Недарма казав В. Гюго: «Людина – це світ, а якщо це художник – то це ще й творець світу». Найхарактернішими роботами цього часу є «Чумак» (1966 р.), «Кошовий Самійло Кішка», «Богдан Хмельницький з військом», «Козак-Нетяга», «Козак на варті» (усі 1969 р.) та інші.

Чіткий задум властивий кожній композиції. Це один із принципів автора. У кераміці це надзвичайно складно – процес виготовлення досить тривалий у часі. Лише той, хто знає технологічну кухню, може повною мірою зрозуміти й оцінити, як треба зосере дитися, щоб утримати цілісний образ, не розвіяти під час роботи перше враження, не втратити свіжість сприйняття. Севрук це вдається. Принагідно Василь Григорович-Барський (1701–1747) – відомий український мандрівник, дослідник історії, археології, етнографії, який своєю просвітницькою діяльністю сприяв поширенню між своїх співвітчизників знань про зарубіжжя. Автор книги «Пешеходца Васілія Барського путєшествіє къ святим местам». Іван Григорович-Барський (1713–1791) – архітектор, інженер, народився у Києві в поважній родині міщан. На його становлення вплинули, безперечно, батько, якого громада обрала почесним старостою Успенського (Богородиці Пирогощі) собору, та брат Василь – відомий мандрівник і письменник. І. Григорович-Барський навчався у Києво-Могилянській академії, вдосконалював свою майстерність у містах Правобережної України. Із 1748 р., посівши посаду архітектора магістрату, понад 35 років керував архітектурним розвитком Києва.

Культура № 26, 2011 р.

По ста ті

в керамічних пластах

Богдан Хмельницький з військом. 1970 р.

Характерною для творчості Г. Севрук є її серія «Знаки Зодіаку» (1970 р.). Мисткиня вирішила їх на українському етнографічному матеріалі. Ось іде дівчина в запасці за водою – «Терези», вусатий мисливець із рушницею – «Стрілець», невгамовний рибалка – «Риби» і таке інше. Серія дуже цікава своїми формальними якостями: композицією, багатством фактур, колористичним вирішенням. Вона засвідчує небуденні творчі можливості майстрині. Пізніше (1978) Галина Севрук повторить цю серію «зодіаків», значно змінивши їх композицію. Якщо перші були закомпоновані у строгий квадрат, то друга серія – в довільному колі. Галина Севрук – із когорти шістдесятників. Як і більшість представників української творчої інтелігенції, вона підписала лист протесту проти політичних переслідувань в Україні у 1966 році. За цим листом пішло виключення зі Спілки художників, утиски у

Княгиня Ольга. 1979 р.

Іван Мазепа. 1997 р.

На презентації книги Галини Севрук

творчих замовленнях, негласна і гласна заборона працювати над тими темами, які були покликом її душі – скажімо, в козацькій серії. У той важкий для неї та її однодумців час вона зуміла вистояти, допоміг у цьому й колектив, у якому працювала. Стиль – це людина, як кажуть французи. Галина Севрук на цей час вже його мала – виробила свій неповторний. Такий підхід до вирішення своїх невеличких майстерних творів залишився в неї й у сімдесяті роки, та тут уже настає період філософської зрілості художниці. Потрібно зауважити, що Галина Севрук, працюючи все своє творче життя з глиною, залишилася за своєю суттю графіком. Вона, як і на початку творчості, використовує площинний рельєф, поєднуючи його з ритуванням та кольором. Пластичність і ясність мистецької мови цього періоду досягає граничного рівня майстерності. Ідейна напруженість композицій цього періоду досягається не зовнішніми прийомами, а через розкриття внутрішнього, психологічного наповнення художнього образу. До цього періоду належать твори, присвячені історії Київської Русі та її діячам. Мисткиня вірна собі, вона не зосереджується на портретній схожості, скажімо, того чи іншого князя, та й їхні зображення не збереглися, вона ліпить романтичний образ так, як відчуває його та його справи у своєму столітті. Для неї цілком байдуже, який ніс і які вуса були в того чи іншого легендарного персонажа, для неї головне подати його як символ. У творчості Галини Севрук князі виступають не такими, якими вони були насправді (знати нам це не дано!), а якими увійшли у свідомість нинішнього покоління. Її цікавить внутрішній світ героя, створений зі стислих свідчень наявних джерел. Мисткиня вже давно на заслуженому відпочинку, але творець відпочинку не знає. Творчі задуми і зараз нуртують її серце і душу, і вона прагне їх втілити у графіці, малярстві та глині. Переглядаючи журнал «Українська культура» (№ 10, 1999 р.), я зустрів новий твір Галини Севрук – панно «Гетьман Іван Мазепа», а в

№ 8, 2000 р. – панно засновника За порозької Січі, славного князя Дмитра Вишневецького, прозваного в народі «Байдою». Цих славних мужів України ще в 60-х роках збиралася відобразити, але з різних причин не змогла. Героїко-романтична їхня особливість, оспівана у народних піснях та думах, притягувала до себе якоюсь загадковою відчайдушністю та аристократизмом духу. Одна в них доля: загинули в ім’я України. Ім’я Галини Севрук в українському мистецтві, зокрема в кераміці, – явище непересічне, яскраве, самобутнє. Воно стоїть на такій висоті, що поруч із нею поставити нікого. Вона як особистість викристалізувалася через генетичну пам’ять звичного з дитинства українського побуту й фольклору, завдяки мистецькому духу рідного дому, через добру науку батьків та, напевне, і своїх, світлої пам’яті, родичів – Григоровичів-Барських. У Національному музеї літератури України 18 червня відбулася презентація альбому-монографії Богдана Мисюги «Галина Севрук» видавництва «Смолоскип». Привітати Галину Севрук зібралося чимало шанувальників її творчості, вів зібрання письменник Євген Сверстюк. Із добрим словом виступив Богдан Мисюга зі Львова, доктор мистецтвознавства Орест Голубець, Лесь Танюк. Шанувальників та мисткиню привітали піснями співачка Олена Голуб та кобзар Тарас Компаніченко. Володимир ОНИЩЕНКО

Му зеї

Із поверненням Вас, Василь Єрмілов!

Культура № 26, 2011 р.

У Національному культурно-мистецькому та музейному комплексі «Мистецький арсенал» представлено безпрецедентний виставковий проект «Василь Єрмілов», створений спільно з московською галереєю ПРОУН

саме творити йому радянська держава і не давала… Метр жив у злиднях, та від своїх мистецьких та людських принципів не відступав. От же ж упертий! Перша і єдина виставка «живого класика» у СРСР відбулася 1962 року у Харкові. Тоді з 240 запропонованих автором робіт дозволили експонувати 144. Експериментальні, ті, що сам Єрмілов уважав своїми найкращими, побачили світ лише зараз, у «Мистецькому арсеналі». (Всього в сучасній експозиції понад 200 творів живопису, графіки, візуальних об’єктів – від ескізу коробки цигарок «Ілліч» до масштабних дизайн-проектів.) Проте спочатку об’єднаній російсько-українській команді мистецтвознавців, музейників і галеристів три роки поспіль довелося збирати спадок метра по всіх усюдах: твори надали державні музеї і колекціонери Києва, Харкова, Москви, Лондона тощо. Чи не археологічні розшуки знадобилися, бо музейного зібрання Василя Єрмілова досі не існує, і навіть його колишня майстерня давно загинула у пожежі – а разом із нею пішло на попел і багато робіт. Тож твори майстра нині – Пікассо плюс українська плахта – дорівнює розпорошено по світу. Одне із найбільших зібрань його робіт – у роЄрмілову, – сказав на відкритті найамбітнішого за останні роки проекту з історії українського ху- сійського бізнесмена Костянтина Григоришина. дожнього авангарду ХХ сторіччя мистецтвозна- Власне, й першу в історії (!) повномасштабну вивець Дмитро Горбачов. Людина, яка свого часу заново відкрила світові і самій країні згаданий вище вітчизняний авангард, знає, про що говорить: конструктивіст Єрмілов захоплювався Пікассо, а у геометричних орнаментах народного вбрання вбачав стихійний оп-арт (від англ. optical art – оптичне мистецтво). І починаючи ще з 1910-х років волів творити нове, авангардове мистецтво, поєднуючи кубізм із українською автентикою. Втім, із 1930-х років у СРСР не лише соцреалістичні художницькі штуки вперто знищували, зрештою фізично ліквідовували і митців, і їхній доробок – за поодинокими винятками. Із пам’яті цілих поколінь викорінили й саму згадку про їхнє існування. Українському авангарду особливо дісталось, його добивали ще й у 1980-х. Бо ж українське, вважали радянські ідеологи – це суцільний ставку класика українського авангарду у Києві націоналізм. Утім, Дмитро Горбачов усе ж знай- ініціював теж він. А задумав, каже, 10 років тому. шовся, аби розповісти про Розстріляне Відро- (Пан Григоришин також особисто прибув на предження мистецтва заново. І крізь усі репресії ви- зентацію проекту). Московська сторона видрукужив і навіть своєю смертю помер у 1968 році Ва- вала і розкішний каталог за науковою редакцією силь Єрмілов – художник, який був одним із тих, відомого літературознавця, дослідника творчості хто ще у 1920-х роках особисто творив історію Велеміра Хлєбникова Олександра Парніса. Голові українського мистецтва. Щоправда, ще з 1930-х Земної кулі і «за сумісництвом» своєму доброму приятелю Хлєбникову сам Василь Єрмілов мріяв створити пам’ятник (в експозиції у «Мистецькомуарсеналі» представлено кольоровий проект 1965 року). Олександр Парніс, товариш митця, теж приїхав на відкриття, та й, зрештою, доклав руку до створення виставки, куратором якої стала москвичка Марина Лошак. Візуальне оформлення експозиції належить відомому московському художникові та архітектору Юрію Аввакумову. Щодо того, наскільки вдалою є його концепція, думки відвідувачів «Мистецького арсеналу» полярно розійшлися. Немає сумнівів – побачене дещо шокує. (На жаль, відволікаючи увагу від творів самого Василя Єрмілова.) Невеликі за розміром роботи класика авангарду Аввакумов розмістив за розділами (живопис та рельєфи, портрети, архітектура та дизайн, поліграфічний дизайн тощо) у завузький звивистий коридор із фанери, пофарбованої у гірчичний та помаранчевий кольори, характерні для «народної» палітри самого Єрмілова. Мовляв, революційні твори їдуть в агітпотязі часів революції. На жаль, зовсім невикористаною та взагалі «необіграною», можна сказати зайвою при цьому виявилася більша частина площі безмежного залу Арсеналу. Нібито експозиція існує окремо, а споруда, де вона розташована та якій стільки Автопортрет компліментів виголосили московські співавтори

Принагідно Василь Єрмілов (1894–1968) народився і помер у Харкові. У 1920-х – один із провідних художників-конструктивістів України поряд із Анатолем Петрицьким, Володимиром Татліним, Вадимом Меллером. Західні мистецтвознавці називають його «одним із кращих дизайнерів свого покоління». Єрмілов був професором Харківського художнього інституту в 1920-х, 1930-х і 1960-х. 1949 року під час сталінського ідеологічного погрому його на десятиліття виключили зі Спілки художників за «космополітизм – присідання перед гнилою західною культурою». Художник творив «бідне», тобто надзвичайно лаконічне мистецтво. Він – попередник мінімалізму й концептуалізму. Його славнозвісні помальовані рельєфи – гібрид скульптури й малярства. На аукціонах твори Єрмілова – серед найдорожчих (сотні тисяч доларів).

виставки під час офіційного відкриття, – окремо. Та й при вході у мистецький комплекс перше, що впадає в очі, – це нефарбовані «задники» цього вузького, невисокого коридору… Не дуже зрозуміло й те, наскільки виправданим є ігнорування хронології створення творів, адже огляд експозиції де-факто починається з пізніх робіт, за два кроки бачиш об’єкти вже 1920-х років, і знов тут як тут – 1960-ті… Втім, значення самого факту відкриття персональної виставки Василя Єрмілова в Україні (згодом її планують експонувати в Пушкінському музеї у Москві та на Заході) ніякі фанерні потяги не перекреслять. Невже може трапитись, що колись побачимо «персоналку» і Олександри Екстер, й – важко навіть уявити! – Олександра Архипенка? Статися таке диво теж може тільки завдяки спів праці України із зарубіжними (не тільки російськими) культурними інституціями. Алла ЧЕРДИНЦЕВА

Культура № 26, 2011 р.

Мода

Модні вихідні по-одеськи Традиційно останніми вихідними червня в Одесі вітають унікальну подію в галузі моди – Holiday Fashion Week, що покликана презентувати нові досягнення круїзного дрес-коду. Проект оргкомітету Українського тижня моди посів гідне місце в українському фешн-календарі та щороку привертає увагу багатьох зацікавлених осіб зі світу моди. Раніше крім українських лідерів в одеському fashion-марафоні брали участь дизайнери з Росії, Боснії і Герцеговини, Румунії та Великої Британії. Цьогорічне свято моди склалося виключно з українських імен. Фоторепортаж із місця події представляє кореспондентка «КіЖ» Яна Левицька Аномальна для червня та Одеси прохолодна погода зі зливами та буревіями не завадила гостям показу мод дістатися концерт-холу «Сади Перемоги». Без південного сонця вся ставка робилася на яскраві самобутні колекції провідних талановитих дизайнерів та колоритну публіку. Незмінний режисер і арт-директор проекту – Олексій Залевський. За три дні показу гості та акредитовані журналісти побачили близько 33 колекцій та мали чудову нагоду відчути неповторну атмосферу яскравого свята. Свої творіння презентували Олена Даць, Олександр Каневський, Ксенія Марченко, Тетяна Земскова та Олена Ворожбит, Олеся Теліженко та ін. Окрім того, в рамках Holiday Fashion Week відбувся фінал XI конкурсу молодих дизайнерів одягу «Сезони моди – погляд у майбутнє». Ця всеукраїнська акція заснована 2000 року й спрямована на пошук молодих і талановитих дизайнерів, а головне – на пропаганду творчості молодих майстрів та підтримку їх з боку суспільства. «Сезони моди – погляд у майбутнє» був стартовим майданчиком для багатьох нині відомих модельєрів, таких як Андре Тан і Ксенія Марченко, Олена Олійник і Едуард Насиров, Артем Климчук та Галеб Аль-Маалі, Олена Буреніна. Програма демонстрації робіт українських дизайнерів була дуже насиченою. Привернув увагу спеціальний показ, присвячений благодійному проекту Лариси Лобанової «Діти дітям». Акція допомоги дітям, що потребують лікування, стартувала в 2010 році і зібрала необхідні кошти для операції та реабілітації дворічної дівчинки Насті

зі страшним діагнозом… Акція стала абсолютно новим досвідом як для дітей, так і для дизайнера та надихнула Ларису не лише зробити її щорічною, а й у рамках Holiday Fashion Week в Одесі представити нову дитячу колекцію «Відкрий свій світ». Гроші від її продажу одеська модельєрка пожертвує на допомогу хворим малюкам. До колекції долучилися і діти відомих одеситів – вони намалювали картинки, які Лобанова перенесла на тканину. Дизайнер Марина Ілюхіна пофантазувала зі стилем гранж, циліндрами та прозорим мереживом, Вікторія Гресь одягнула моделей в сукні і спідницікльош у стилі 60-х, а Катерина Пшеченко показала одяг, зроблений у цікавому етнічному стилі. Родзинкою стала колекція Анастасії Іванової, створена спеціально для Міс Україна-Всесвіт-2011 Олесі Стефанко. За словами генерального продюсера Українського тижня моди Володимира Нечипорука, «у цьому одязі дівчина гідно представить нашу країну у Бразилії. А взагалі, як бачите, не лише “7-й км” одягає одеситів, а й українські дизайнери. Хоча ще два роки тому в це ніхто не вірив». Фото Андрія Малиновського

Наші п оради

Культура № 26, 2011 р.

«Пісенне джерело» б’є все сильніше Вже стало доброю традицією в останню неділю червня на горі Пивиха – найвищій на лівобережжі України, на Співочому полі Градизька проводити обласне культурно-мистецьке свято «Пісенне джерело». Цьогоріч воно відбулося в зональному Будинку культури, бо через мінливу погоду організатори не ризикнули зібрати людей, як завжди, просто неба. Водночас це не завадило відсвяткувати його на належному рівні, і зала ледь уміщувала всіх охочих. Перед концертом люди мали змогу помилуватися красою та розмаїттям народної творчості майстрів Полтавщини. Запам’яталися роботи Зінаїди Житник, яка вишила портрети знаменитих земляків Олександра Білаша та Раїси Кириченко, до речі, за активної підтримки яких у червні 2000 року і було започатковано цю мистецьку акцію. На початку фестивального дійства всіх учасників привітали голова Глобинської райдержадміністрації Валерій Ведмідь, голова райради Олександр Феденко, градизький селищний голова Василь Компанієць та начальник управління культури Полтавської облдержадміністрації Геннадій Фасій. Із вітальним словом звернулася до аудиторії продовжувачка справи свого батька заслужений журналіст України Олеся Білаш. Концерт удався на славу. Гідно виглядав і київський творчий «десант» співаків і літераторів. Докладніше про подію читайте в наступному номері газети «Культура і життя».

Отримувач платежу: ДП «Газетно-журнальне видавництво» р/р 37128003000584 в УДК м. Києва МФО 820019, Код 16482679



Повідомлення

Фото Романа РАТУШНОГО

Всупереч примхам погоди «Пісенне джерело» у Градизьку відбулося

П.І.Б. м. буд. №

Адреса доставки: індекс вул. домофон

кв.

тел.

Передплата на газету «Культура і життя» на 2011 рік по місяцях (вартість передплати на 1 місяць – 12,00 грн) 1

касир

Квитанція

12 Сума, грн

Платник (підпис) Отримувач платежу: ДП «Газетно-журнальне видавництво» р/р 37128003000584 в УДК м. Києва МФО 820019, Код 16482679 П.І.Б. м. буд. №

Адреса доставки: індекс вул. домофон

кв.

тел.

Передплата на газету «Культура і життя» на 2011 рік по місяцях (вартість передплати на 1 місяць – 12,00 грн)



12 Сума, грн

касир

Платник (підпис)

Для того щоб передплатити газету «Культура і життя», необхідно: – заповнити квитанцію; –сплатити в будь-якому банку; – надіслати копію оплаченої квитанції – поштою: 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1; – факсом: (044) 498–2363, 498–2364; – електронною поштою: sydorenko.iryna@gmail.com. Щодо передплати звертатися до Ірини Сидоренко. Тел./факс: (044) 498–2364

Га зета «Кул ьт у р а і ж ит тя » Засновники: Міністерство культури України, Український комітет профспілки працівників культури, редакція газети Видавець: Газетно-журнальне видавництво Міністерства культури України

Директор Олеся Білаш Головний редактор Віктор Пасак

Склад Видавничої ради Олеся Білаш – директор видавництва, Олена Чередниченко – завсектором преси МК, Олена Воронько – заввідділом театрів МК, Лідія Карпенко – заввідділом охорони пам’яток МК, Михайло Швед – заввідділом музичного мистецтва та цирку МК, Ольга Голинська – головний редактор журналу «Музика», Наталія Потушняк – головний редактор журналу «Театрально- концертний Київ», Алла Підлужна – головний редактор журналу «Український театр», Марія Хрущак – головний редактор журналу «Українська культура»,

Як на мене, гарну ідею запропонувала читачам наша газета. Адже рецепти від людей відомих, знаних сприймаються з ще більшою цікавістю. Тож мені подумалося, а чи не поділитися рецептами, які роками використовувалися в нашій сім’ї і ніхто не нарікав, що несмачно. Хто добре знав родину композитора О. Білаша та Л. Остапенко, певно, пригадує щедрі столи, які власноруч накривала господиня. Народна артистка України, професор НМАУ Лариса Іванівна Остапенко частувала гостей не лише піснею, а й смачно приготованими стравами. Отож почнемо із Сугундаю по-градизькому (смт Градизьк – батьківщина О. Білаша). 1 кг свіжої риби (короп, судак, товстолобик), 4–5 ст. л. крупної солі, 3–4 ст. л. цукру, лаврове листя, перець горошком, 1 головка часнику, 5–6 цибулин, 0,5 склянки олії, оцет. Почищену рибу ріжемо шматочками 1–2 см, складаємо в глибоку посудину і пересипаємо сіллю і цукром, ставимо під гніт. Потім заливаємо рибу оцтом (так, щоб накрило) і ставимо в холодне місце на ніч. Зливши з риби юшку, що утворилась за ніч, заправляємо наступним чином: кружальцями нарізану цибулю, стовчений часник, перець горошком, лаврове листя (не шкодуйте, це дає аромат і пряність) перемішуємо з олією (можна використати запашну, якщо любите) та додаємо трохи злитої з риби юшки. Цією заправкою заливаєте рибу і даєте настоятися 2–3 години. До речі, я завжди куштую утворений розсіл, буває, хочеться додати цукру чи солі, можна використати і всю юшку, що зіллєте з риби, – аби не було забагато кислоти від оцту. Кістки риби «умлівають» і лишається самий хребет. Як на мене, смачнішої риби я не куштувала! Спробуйте, і нехай смакує і вам! На здоров’я! Олеся БІЛАШ, директор Газетно-журнального видавництва

Орест Когут – головний редактор видавництва. Виходить із 7 жовтня 1923 року. Свідоцтво про державну реєстрацію: КВ № 1026 від 26.10.1994 р. Адреса редакції: 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Телефон, факс: (044) 498–2363 е-mail: cultzhyttya@ukr.net http://www.uaculture.info Друк: ПрАТ «Сьогодні Мультимедіа», м. Київ, вул. Борщагівська, 152-б Редакція залишає за собою право на редагування

отриманих матеріалів без узгодження з автором. Думки авторів публікацій можуть не збігатися з позицією редакції. Матеріали, опубліковані в газеті «Культура і життя», є інтелектуальною власністю редакції і не можуть бути відтворені у будь-якій формі без письмового дозволу видавця. При використанні публікацій посилання обов’язкове. Наклад 2000 © «Культура і життя» Ціна договірна