Загальнодержавна щотижнева газета «Культура і життя» by Національне газетно-журнальне видавництво

№ 27 2011

Загальнодержавна українська газета літерат ура › с. 5

Українське фентезі на Eurocon-2011

му зик а › с. 6–7

Фотопанорама музичної України

Фес тива ль › с. 12–13

Градизьке «Пісенне джерело»

На івана на купала На Івана на Купала Я з сестричкою сплітала У віночок квіти й трави, Щоб Купайло і Купава Квітом, зібраним у полі, Щось повідали про долю. Обережно свій віночок

с. 16

Опущу я у ставочок, Як і старшенька сестричка, Засвічу купальську свічку… Мій віночок не зів’яне На Купала на Івана, Буде плисти і світити Довго-довго, ціле літо!

Акц енти

Михайло Кулиняк, міністр культури України

Як той Орфей, герой рапсодний, Він з неба віщий посланець! ...

Дні Вірменії в Україні У Національному музеї літератури України експонується виставка робіт відомого вірменського художника Вардгеса Суренянца з колекції Національної галереї Вірменії. Він був видатним живописцем, графіком, театральним художником, оформлювачем книг, скульптором, перекладачем та громадським діячем. Експозиція є складовою Днів культури Вірменії в Україні. Виставку відкрили міністри культури двох держав – Михайло Кулиняк і Асмік Погосян. Також був присутнім президент Республіки

Хай сяє нам благословенно Ім’я славетного Франка. Микола Вороний

Шановні друзі!

Цьогоріч Україна вшановує великого сина українського народу, класика української та світової літератури Івана Яковича Франка у зв’язку зі 155-річчям від дня народження. Це була людина універсальної обдарованості, титанічної працьовитості, незламної стійкості. Академік Олександр Білецький писав: «Перед нами дійсно феноменальна людина, до якої важко підібрати аналогічну фігуру в інших літературах світу». Іван Франко – один із перших українських письменників, що заробляв на хліб літературною працею, а помер у неймовірній бідності. Син коваля, він досяг вершини світової слави, зробивши безсмертним своє ім’я і свій народ. Сьогодні тисячі людей їдуть до колиски Франкового генія – села Нагуєвичі, що розкинулось у мальовничому передгір’ї Карпат. Їдуть, щоб вклонитись землі, яка дала Україні й світові титана думки та праці. Ті, хто вчився за Радянського Союзу, знають Івана Франка як стереотип борця за права селян. Ті, хто навчається зараз, мають більше змоги вивчати його тонку лірику. Але крім унікальної поезії, Іван Франко має масштабну наукову спадщину. Він віднайшов, дослідив і описав велику кількість давніх писемних пам’яток, залишив чимало досліджень староукраїнської літературної і народної мови. Творча та наукова спадщина Франка, його громадсько-політична діяльність являють собою цілу епоху й сприймаються як національне надбання, гідне великого народу. Франківські традиції продовжують жити і розвиватися. Саме сьогодні існує потреба звертатися до його творчості, брати в нього уроки з естетики, дослухатися порад. Він вчить нас бути людьми серед людей. Європейський геній, мислитель європейського рівня– він бачив майбутнє у демократичному способі життя людства. Іван Франко уособлюючи цілу епоху української культури, є одним із найвидатніших письменників слов’янських народів, ім’я якого здобуває все ширшу світову славу.

Вірменія Серж Саргсян, який перебуває з офіційним візитом в нашій країні. Михайло Кулиняк зазначив, що творчість Вардгеса Суренянца є великим надбанням для всього людства. Це митець, котрого неможливо обмежити рамками якоїсь однієї національності: «Відкриття вернісажу є символом єднання українського та вірменського

народів. Сьогодні всі присутні можуть побачити справжню перлину вірменського мистецтва, відчути дух справжньої Вірменії», – підкреслив міністр. Як відповідь, Дні України у Вір менії планується провести у 2012 році. Яна Левицька Фото Андрія Герасимчука

Україні повернуть раритетну ікону XVI століття 12 липня о 16 годині у приміщенні Національного музею історії України відбудеться урочиста церемонія передачі ікони «Покрова Богородиці» (1560-ті роки, Галицька школа, майстер Дмитрій; дерево, левкас, темпера, позолота; 59,5х49,3 см), викраденої у 1984 році зі Львівського музею українського мистецтва (нині – Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького). У січні 1984-го з фондосховища музею було викрадено 22 ікони ХV–ХVІІІ ст., які вивезли за кордон і частину продали. Тоді вдалося повернути дев’ять ікон. Подальша тривала робота Міністерства культури України та Державної служби контролю

за переміщенням культурних цінностей через державний кордон щодо розшуку викрадених раритетів увінчалася успіхом. Ще одну ікону «В’їзд Христа в Єрусалим» ХVІ ст. було знайдено та у 2003 році повернено в Україну урядом ФРН. Наприкінці травня цього року з’ясувалося, що один украдений іконописний твір зі львівського музею перебуває у зібранні «Приватного закладу культури – музею «Дім Ікони», засновником та ідеологічним керівником якого є московський колекціонер Ігор Возяков. Зібрання «Дому Ікони» на сьогоднішній день налічує близько 2,5 тис. пам’яток – від фаюмського портрета до зразків сучасного іконопису. Серед цього розмаїття культурних цінностей виявився й український раритет, який був придбаний директором московського музею 25 травня 2011 року. Станом на 30 червня згідно з експертним висновком Федеральної служби нагляду за виконанням законодавства у сфері охорони культурної спадщини Міністерства культури РФ вартість ікони «Покрова Богородиці» становить понад третину мільйона доларів США. Символічно, що у день святих Первоверховних апостолів Петра і Павла львівський раритет після 27 років мандрів повертається додому. Директор московського музею І. Возяков має намір передати цю ікону в дар Україні її законному власникові – Національному музею у Львові імені Андрея Шептицького.

Культура № 27, 2011 р.

«Лексикон інтимних міст» Юрія Андруховича Нову книжку Юрія Андруховича «Лексикон інтимних міст» готує до друку Міжнародний поетичний фестиваль Meridian Czernowitz. Офіційний реліз книги, початок її продажу та перша презентація у Києві призначені на 11.11.2011.

«Лексикон інтимних міст» стане першим прозовим книжковим проектом, що буде здійснений у рамках Міжнародного поетичного фестивалю Meridian Czernowitz. «Так сталося передусім тому, що я люблю чинити за принципом “а чому б і ні?”, – коментує свою співпрацю з Фестивалем у ролі видавця сам Юрій Андрухович, – а по-друге, мені сподобався минулорічний (він був перший) фестиваль. Я завжди мріяв про те, щоб десь у нашій країні такий був. Тепер мені хочеться, щоб він ріс і розвивався в інших напрямах – не тільки у традиційно фестивальному, але й у видавничому. Цією книжкою я, скажімо так, роблю свій внесок у цю справу. Я люблю співпрацювати з видавцями по-хорошому і напов ну. Тому навіть не знаю, чого б хотілось очікувати від Меридіану як від видавця. Напевно, все-таки ось чого: своєчасного виходу книжки. Позаяк дата презентації визначилася сама собою, ми не маємо права її провалити. А все інше додасться». Книжка, найбільший за обсягом твір Юрія Андруховича, орієнтовно матиме близько 500 сторінок і складатиметься зі 111 історій про 111 міст. Розташовані в алфавітному порядку за географічними назвами, ці різножанрові тексти – від есе й оповідань до віршів у прозі – разом становлять автобіографічний атлас світу письменника. Над оформленням «Лексикону інтимних міст» працює київська художниця Ірина Ковальська. Невдовзі після паперового варіанта до продажу надійде й електронний «Лексикон інтимних міст».

Щиро вітаємо художника-земляка Указом Президента України від 24 червня 2011 року №708/2011 «Про відзначення державними нагородами України» за значний особистий внесок у соціально-економічний, науково-технічний, культурноосвітній розвиток Української держави, вагомі трудові здобутки, багаторічну сумлінну працю та з нагоди 15-ї річниці Конституції України присвоєно почесне звання «Народний художник України» Анатолію Олександровичу Горбенку – художниковіживописцю, голові правління Одеської обласної організації Національної спілки художників України. Колектив Кіровоградського обласного художнього музею щиро вітає Анатолія Олександровича Горбенка з присвоєнням йому почесного звання «Народний художник України» 20 номінантів на та бажає творчого натхнення, здобуття Премії міцного здоров’я, подальших PinchukArtCentre 2011 4 липня 2011 року Pinchuk успіхів! ArtCentre оголосив імена 20 художників, номінованих на Премію PinchukArtCentre у 2011 році – загальнонаціональну премію у сфері сучасного мистецтва, що присуджується молодим українським митцям. Список було сформовано Експертною комісією конкурсу за результатами відбору з більш ніж 1000 отриманих заявок.

Новини

Культура № 27, 2011 р.

До шорт-листа Премії Pinchuk ArtCentre 2011 увійшли 20 номінантів з різних регіонів України. Їх роботи будуть представлені на виставці в PinchukArtCentre, яка відкриється 29 жовтня 2011 року. Володарі Головної і Спеціальних премій визначатимуться рішенням Міжнародного журі Премії в грудні 2011 року в Києві. Склад журі, до якого увійдуть світові експерти в галузі сучасного мистецтва, буде оголошено в момент відкриття виставки номінантів.

– Олексій Янковський із СанктПетербурга, учасник та переможець багатьох міжнародних фестивалів. На думку М. Осипова, Янковський – ще й досвідчений педагог, котрий володіє техніками та технологіями сучасного театру, що буде корисним передусім акторам «Нової сцени». У новому сезоні глядачі побачать уже готові спектаклі. Прем’єри відбудуться на початку вересня. «Я впевнений, що вистави, здійснені Олексієм Янковським, збурять театральний світ Харкова», – заінтригував наостанок Микола Осипов.

Театр «Дах» їде за кордон… Надія СОКОЛЕНКО Центр сучасного мистецтва «Дах» запросили на роботу до престижно- Трагічний футбольний матч го центру Theatre Vidy-Lausanne (Ло- 1942 року буде екранізовано занна), одного з головних театральУ центрі Харкова розпочалиних лабораторних осередків Європи. ся зйомки російсько-українського фільму «Матч». У кінострічці розповідається про поєдинок, зіграний в окупованому Києві влітку 1942 року між радянською командою «Старт» (частина гравців була з київського «Динамо») і німецькою «Флакельф» (збірна складалася із солдатів і офіцерів протиповітряної оборони, а також льотчиків і механіків київського аеродрому). Спортсмени відмовилися програвати й після розгрому німців на футбольному полі Керівник Рене Гонзалес урочис- були розстріляні. В основу фільму то вручив запрошення українській покладено реальну історію коханкоманді, яку очолює режисер Вла- ня між Ганною Шевцовою та вородислав Троїцький. Наступного року тарем київського «Динамо» Миковони представлять спільний про- лою Раневічем. Найкращого вороект «Вій» (за мотивами Миколи Го- таря довоєнних часів зіграє Сергій голя). Безруков, в образі його коханої виЗа словами Владислава Троїць- ступить Єлизавета Боярська. Викокого, європейці шукають новий досвід саме за допомогою театру: «Ідеологічно криза існує не тільки в Україні, а й в усьому світі. І не лише українці відчувають розгубленість перед майбутнім… При цьому європейці розуміють: світ настільки крихкий, що один лише необережний рух – і струнка система може впасти! Для них театр – чи не єдина можливість говорити про серйозні речі». Надія СОКОЛЕНКО

Харківська «Нова сцена» влаштувала передпокази У харківському театрі «Нова сцена» пройшли передпокази вересневих прем’єр. Усі – за творами французького драматурга Альфреда де Мюссе. 1 липня глядачі побачили комедію «Підсвічник», 2 липня – комедію-драму «Любов’ю не жартують» і 3 липня – комедію-казку «Венеціанська ніч», в якій об’єднали одразу три твори письменника: «Примхи Маріанни», «Фантазіо», «Весілля Лауретти». Керівник театру Микола Осипов зазначає, що ці спектаклі про людські почуття, зокрема про кохання, вірність, зраду. Над ними «Нова сцена» працювала протягом усього театрального сезону. Режисер вистав

навців головних ролей взяли без проб – ролі писалися спеціально під них. Режисер – Андрій Малюков. Перші зйомки були розпочаті 3 червня у Києві, продовження знімального процесу проходило в Харкові, зокрема на Бурсацькому узвозі, вулицях Римарській та Сумській, біля Харківського державного академічного українського драматичного театру ім. Т. Шевченка. У роботі знімальної групи планується задіяти вісім одиниць радянської і німецької ретро-техніки харківського клубу «СамохідЪ». Яна Левицька

Підводний і надводний Крим у всій красі З 8 липня в Сімферопольському художньому музеї можна побачити виставку «Крим підводний і надводний» першого підводного українського художника Олександра Білозора. Дайвер із Києва намалював найбільшу картину на дні Чорного моря, недалеко від берегів Ялти, на глибині 12 метрів. Для встановлення рекорду 47-річному митцеві знадобилася 1 година 20 хвилин. Розмір рекордної картини, на якій

художник-дайвер зобразив баржу, яка затонула недалеко від массандрівського пляжу, – 0,7 х 1 метр. Це творіння занесене до Книги рекордів України. Усього в арсеналі художника понад 50 полотен, які він малював у водних глибинах у різних частинах Світового океану – від Червоного моря до берегів Індонезії. Його картини є у збірках Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира, музею КиєвоПечерської лаври, колекціонера Ігоря Дяченка та в інших приватних зібраннях. Як повідомили організатори, на виставці будуть представлені унікальні картини, написані під водою, які вже добре відомі не тільки в нашій країні, а й за кордоном.

U.RОК, сповнений драйву Ушосте на курортному узбережжі в Кароліно-Бугазі, що поблизу стародавнього Білгорода-Дністровського на Одещині, відбувся популярний міжнародний фестиваль U.RОК, ініційований керівником гурту «Русичі» Богданом Нікіруєм (на знімку). На святі побувало близько десяти тисяч гостей. Цікаві дійства відбувалися одночасно мало не на всій просторій пляжній території. Для участі в концертах оргкомітет вибрав сорок колективів із трьохсот претендентів. На відміну від попередніх фестивалів, цьогоріч було вирішено провести конкурс виконавців. Упродовж чотирьох днів творчого змагання молодіжні гурти грали рок, фанк, ска, реггі та іншу драйвову музику, демонстрували нові проекти, обмінювалися досвідом із колегами, імпровізували разом. А задавали тон господарі свята – «Русичі».

Яна Левицька

Аудіовізуальний проект «ЗвукоІзоляція» «ЗвукоІзоляція» – це проект, що об’єднує останні тенденції актуальної музики, можливості сучасних візуальних технік, єдину концептуальну драматургію та історичну ретроспективу заводу. Головна ідея – пожвавити цех, змусити згадати про його робоче минуле, механічний ритм і водночас – розкрити з несподіваного боку, витягти з нього симфонію звуків, кольорів, візуальних об’єктів, трансформувати його структуру, перетворивши на арт-об’єкт. Завдання, яке поставили перед собою українські композитори Богдан Сегін, Максим Коломієць та Олексій Шмурак, – у буквальному сенсі, симфонія (з грецької – «спів звуччя»), тобто образ цілісного процесу звучання як різних об’єктів заводу – нерухомих, як сходи, перила, комунікації, і рухливих, як інструменти і деталі виробництва; так і привнесених у простір цеху незвичних для нього акустичних, електронних і навіть зовсім немузичного призначення інструментів. Візуальна частина проекту, ідея і втілення якої належить львівському художнику Мирославу Вайді, складається з трьох частин. Об’єкти, відео і світло створюють цілісну інсталяцію, схожу на своєрідне плетиво, лабіринт, збудований у просторі покинутого цеху. Прогулянка лабіринтом призначена для глядачів. Але, потрапивши в нього, вибратися буде не так легко. Блукаючи вузькими і високими коридорами, глядач потрапить у зону психологічного впливу образів, гіпнозу, відео, містифікації світла, таємничої гри тіней і звуків. Всі події відбудуться 7–8 липня о 20.00 за адресою: Донецьк, вул. Світлого Шляху, 3. Фонд «ІЗОЛЯЦІЯ. Платформа Культурних Ініціатив» (територія заводу «Ізоляція»).

Окрема цікава програма презентувалася на літературній сцені. Тут під керівництвом художника та поета Сергія Гаркавого було влаштовано великий літературний слем, гумористичні читання, батли ліриків і трешерів, театралізовані виступи, поетичні перформанси, в яких узяли участь близько тридцяти літераторів, здебільшого початківці. Художники та графіки перетворили фестивальне містечко на вернісаж просто неба. Поруч експонували свої найкращі світлини юні фотографи. А коли наставала ніч, перед учасниками свята новими короткометражками звітували кіноаматори. Завершився фестиваль галаконцертом, вогняним шоу та феєрверком. Форум, покликаний відкривати молоді таланти і свіжі креативні ідеї, свою місію і цього разу виконав. Окрім того, «U.RОК» знову став для його учасників справжнім уроком культури спілкування. Станіслав ЗМІЄВСЬКИЙ

Міністерство культури України з сумом сповіщає про передчасну смерть

Полусмяка Олександра Миколайовича, який понад 17 років свого трудового життя віддав роботі у центральному апараті Міністерства, упродовж восьми останніх років сумлінно працював на посаді начальника відділу аналізу та прогнозування діяльності навчальних закладів. Колектив міністерства висловлює щирі співчуття рідним та близьким покійного. Світла пам’ять про Олександра Миколайовича завжди житиме у наших серцях.

Су часн е ми ст ецтво

Культура № 27, 2011 р.

Життя як перформанс

У Києві стартував мистецько-освітній проект «Перформативність» Чоловік в інтелігентських окулярах робив дивні речі. Долівкою розкатав рулон паперу. Дочекався, поки на нього, ніби на платформу, хтось із глядачів не поставив відеокамеру. І ну тягти папір до себе! В урочистій тиші глядачі взялися викладати на той рулон інші, свої предмети… Що це? Та звісно ж – перформанс! Національний художній музей України якнайкраще підходить для художнього експерименту. Аж надто місце «намолене». На Грушевського, 3 зберігаються шедеври українського художнього авангарду першої половини ХХ століття. Тут традиційно проходять перші колективні і персональні «музейні» виставки вітчизняного сучасного мистецтва. Останнім часом будівлю «з левами» освоїли ще й класики західного контемпорарі (саме зараз там триває організована спільно з Ґете-Інститутом в Україні виставка «>RECORD AGAIN!<40 років відеоарту.de/ Частина II»). А наприкінці минулого тижня компанію хрестоматійним класикам «арту» склала ще

й «жива» західна знаменитість. Вільних місць у залі з «шаховою» – майже як у масонському храмі! – підлогою на лекції-демонстрації «Real time composition method» португальця Жoаo Фіадейро передбачувано не залишилося. Як і байдужих до почутого й побаченого. Під час лекції Фіадейро ділився досвідом арт-перформансу. (Напередодні його воркшоп пройшов у НЦТМ ім. Леся Курбаса.) Візитом же теоретика і практика перформансу і contemporary dance відкрився знаковий для України мистецько-освітній проект «Перформативність», ініціатором і організатором якого стала хореограф, режисер, педагог Лариса Венедиктова і TanzLaboratorium. Проект відбувся за підтримки Фонду Рината Ахметова «Розвиток України», Польського Інституту та Фундації Калуст Гулбенкіан (Португалія). Партнерами стали Фонд «Центр сучасного мистецтва», Культурний проект, Купідон Арт-груп, Національний художній музей України, Карась-Галерея, НЦТМ ім. Леся Курбаса. Знаковою «Перформатівність» вже зараз виглядає не лише завдяки участі в проекті всесвітньо

Принагідно Лариса Венедиктова – перформер, педагог, хореограф. Вивчала балет, contemporary dance, contact improvisation, Butoh у Росії, Греції, Німеччині, США, Естонії, Словаччині, Польщі. 2001 року отримала грант для стажування з різних танцювальних технік та з імпровізації\композиції в American Dance Festival (США) та в Polli Talu Art Center (Естонія). Викладала contemporary dance (1997–2004) в Міжнародному Слов’янському Університеті, проводить майстер-класи з (contact)improvisation, танцювальних технік, композиції та перформансу професійним танцівникам та акторам, а також аматорам у різних містах України. Із 2000 року організовує Actual Dance Stage Festival (ADSF) у Києві. Того ж року в Києві під її керівництвом був заснований колектив Tanzlaboratorium, у постійному складі якого також Олександр Лебедєв і Ольга Комісар. TanzLaboratorium – учасник міжнародних фестивалів (ПерФест, Росія; Evolution, Естонія; ADSF та Театральна Платформа, Україна; ECITE, Австрія). Робить site-specific performances у Києві. Із 2002 року Лариса працює як хореограф у драматичних театрах України та Росії. Із 2003 року працює як перформер у школі «ДО танца» (при Театрі «Школа драматического искусства», Москва), хореограф – Мін Танака (Японія). У Києві як хореограф і режисер постійно співпрацює з театром Дмитра Богомазова «Вільна сцена». У 1999 – 2001 Венедиктова видавала часопис «Світ Мистецтва».

відомих артистів. Насамперед тому, що, на відміну від тієї ж Москви, радикальне експериментальне мистецтво і зокрема арт-перформанс в Україні існує, швидше, як виняток. (На жаль, вітчизняних перформерів, та й взагалі акціоністів за всі роки незалежності можна перелічити на пальцях однієї руки – це покійний Федір Тетянич-Фріпулья, Анатолій Федірко, Ігор Подольчак та Ігор Дюріч (Фонд Мазоха) тощо. Наразі взагалі доводиться говорити хіба що про окремі акції групи Р.Е.П. і систематичну роботу Лариси Венедиктової та її TanzLaboratorium). Здавалося б, на цілковитому «безриб’ї» годі сподіватися на появу навіть нових

імен – не кажучи вже про масштабний фестиваль міжнародного рівня. Але… Як вважає сама пані Венедиктова, – її програмна стаття нещодавно вийшла в журналі ART Ukraine, – в ситуації загальнокультурної кризи появі нових гуманітарних стратегій сприятиме тільки «перформативний переворот». «Це – перший крок у створенні альтернативної платформи художньої освіти в Україні, що може розширюватися, змінювати форму і локацію залежно від потреб художнього співтовариства і контексту», – пояснює зміст «Перформативності» Лариса Венедиктова. Проект триватиме 27 червня – 10 липня у Києві і, як розраховують організатори, стане щорічним.

Принагідно Перформанс (англ. perfor mance – вистава, виступ) – форма сучасного мистецтва, у якій твір становлять дії художника або групи у визначеному місці і в певний час. До перформансу можна віднести будь-яку ситуацію, що включає чотири базові елементи: час, місце, тіло художника і взаємини художника і глядача. У цьому відмінність перформансу від таких форм образотворчого мистецтва, як картина або скульптура, де твір конституюється виставленим об’єктом. Інколи перформансом називають такі традиційні форми художньої діяльності, як театр, танець, музику, циркові виступи тощо. Проте в сучасному мистецтві термін «перформанс» вживають зазвичай до форм авангардного або концептуального мистецтва, яке успадковує традиції образотворчого мистецтва. Уперше слово «перформанс» застосував до свого твору-дії «4’33» (4 хвилини 33 секунди тиші) композитор Дж. Кейдж у 1952 році. Як напрям мистецтва перформанс виник у 1960-ті роки в творчості таких художників, як Ів Кляйн, Герман Нітч, Кріс Бьорден, Йоко Оно, Йозеф Бойс та інші.

Програма передбачає лекції і майстер-класи, відкриті дискусії. І, зрозуміло, – перформанси. (Докладніше з планом заходів можна ознайомитися на сайті http:// performativity.org) Що ж, перформанс – це й наука. І, справді, гра, яка має власні правила. Утім… Що наше життя? У часи постмодерну відповідь на це питання звучить лаконічно. Все життя – це суцільний перформанс. Навіть якщо теоретики-перформери, як то пан Жoаo Фіадейро наприкінці лекції у Національному художньому музеї, скромно зазначають, що лише вивчають проблеми міжлюдської комунікації. Алла ЧЕРДИНЦЕВА

Літ ера тура

Культура № 27, 2011 р.

Українське фентезі на Eurocon-2011 Молода київська письменниця та журналіст Марія Ряполова отримала нагороду Європейського співтовариства наукової фантастики (ESFS Encouragement Award) в номінації «Молодий автор» – за свій дебютний фентезійний роман «Бурецвіт», який побачив світ наприкінці 2010 року у видавництві «Кальварія»

(2008). Два її оповідання увійшли до антології сучасної малої прози «Сила малого» (Луцьк, Твердиня, 2008). Переможець конкурсу «Зоряна Фортеця» (2008) за оповідання «Звідки беруться янголи». Фіналіст конкурсу сценаріїв «Нове українське кіно» (2010–2011) Національної спілки кінематографістів України за сценарій короткометражної фантастичної мелодрами «Коктейль».

Марія Ряполова (1987 р.н.) – письменниця, журналіст. Закінчила Видавничо-поліграфічний інститут НТУУ «КПІ» за спеціальністю видавнича справа і редагування (2004–2010). Із другого курсу навчання у вузі почала професійно займатися журналістикою. Працювала репортером у газетах «Хрещатик», «Газета по-киевски», журналістом часопису «Твое здоровье», редактором порталу Gloss.ua. Зараз працює редактором ТОВ «Медіатурс Україна». Авторка багатьох журналістських статей із соціальної, культурної та медичної тематик та кількох десятків фантастичних оповідань, деякі з яких друкувались у літературних ча- культури «Кульбіт». Фіналіст літературного консописах «Золота доба», «УФО» («Український фан- курсу коротких форм «СИЛА МАЛОГО» з оповітастичний оглядач»), інтернет-часописі сучасної даннями «Тричі досконалий світ» і «Вампірятко»

*** Лауреатів премії було оголошено в суботу, 18 червня, у Стокгольмі під час щорічного Європейського Конвенту наукової фантастики Eurocon-2011. Ось якої думки про роман письменниці Олег Сілін (Skye), співзасновник літературного проекту та конкурсу «Зоряна Фортеця»: «Роман Марії Ряполової «Бурецвіт» – це не лише симпатичні герої, яким віриш. Це не тільки особливе світосприйняття, у якому немає двох полюсів. Немає красенів-героїв, і немає пекельно-інфернальних супротивників. Це боротьба кількох точок зору, кількох правд, кожна з яких має право на існування».

Читачі газети «Культура і життя» мають можливість ознайомитися з фрагментом роману Марії Ряполової «Бурецвіт» … Я вирішила не спілкуватися більше з Бурецвітом. Але допомагати йому в пошуках орхідеї продовжувала, бо то вже було в моїх інтересах. Я зателефонувала русалкам, повідомила ім’я та адресу особи, яка до них приїде, і те, що темою бесіди буде орхідея долі. Вони не заперечували і пообіцяли самі з ним зв’язатися і призначити зустріч. Я попросила приятеля завезти йому кілька книг: «Як побалакати з русалками і не з’їхати з глузду», «Як стати героєм» і «Сад Гетсиманський» Багряного. «Для підняття духу», – йшлося в пояснювальній записці стосовно останньої. Мені раптом стало моторошно. Раніше не було, бо ніби не доходило. Тепер дійшло. «Не хочу, аби ти хвилювалася через це». Я ледь не зґвалтувала декількох покупців за останній тиждень, змушуючи купити сночит. Мені не хотілося тепер, аби щось було в курсі моїх сновидінь. Я стала неперевершеним реалізатором сночитів, збула всі шість за кілька днів. У крамниці загинув один із самозакоханих кактусів. Не дивно, я просто знущалася з нього останнім часом. «Який ти в мене кактус, який ти з біса гарний, розкішний великий зелений реп’ях. Які в тебе очі, тьху… Ти просто зводиш мене з розуму, бешкетнику». Такого раніше не було, щоб рослина в мене загинула від кепського догляду. Нерви псував і один відвідувач, той, що не порозумівся з водоростями. Він іще час від часу навідувався, іноді щось купляв, а більше лаявся з мешканцями акваріума. Я відправила Бурецвітові листівку, де йшлося, щоб він нікому не розпатякав про чаклуна і щоб він до мене більше не заходив. Не знаю, що він подумав. У моєму сні дзвонив телефон. У моєму сні я казала йому: «Я сплю, відчепися». Він дзвонив знову і знову. І мені довелося прокинутися. Дзвонив телефон. Сьогодні був вихідний, тож я хотіла ще спати і спати. Але прокинулася, дошкандибала до журнального столика і взяла слухавку. – Алло… – Лірино!

– Бурецвіте? – Так, вибач, я знаю, що мені не слід тобі телефонувати, але вони хочуть, щоб ти теж прийшла. – Хто? Я повернула до себе годинник. – Русалки. Я вже в них. Вони хочуть, щоб ти приїхала і прихопила кілька своїх рідкісних рослинок. – О Господи… ну добре… – Лірино! – Що? – А ти знала, що вони – чоловіки? – Серед русалок є і жінки, і чоловіки, Бурецвіте. – А ти знала, що в них замість хвостів звичайні ноги? – Це ж не водні русалки, Бурецвіте. – Треба було мене попередити. Лірино! – Що? – Я зробив страшну річ, – сказав він іншим голосом. – Пригадуєш, я обіцяв тебе не вплутувати? – Ну і? – це було промовлено не надто ніжно. – Я вплутав тебе, Лірино. – Як? – Він спитав, чи погодився би я допомогти йому заволодіти твоєю долею в обмін на те, що він дасть мені спокій. Я сказав: «Ні». Я ж ніби правильно сказав, на перший погляд? Потім він спитав, чи хотів би я, щоб ти якось постраждала у цій справі. Я сказав: «Ні». Він спитав, чи хотів би я, щоб ти постраждала взагалі. Я сказав: «Ні». Тоді він оголосив, що, значить, я до тебе не байдужий. Лірино… – Що? – Якщо я не віддам йому долі, ти будеш проклята також. – Бурецвіте… – здавлено проревіла я. – Пробач мені, Лірино. Я обіцяю тобі, що віддам долю, якщо іншого виходу не буде. – Бурецвіте, ти розумієш, чому він нашими долями зацікавився? – Чому? – Бо ми – бовдури. – Ти приїдеш? – Так. «Люба, а ти не відмовишся від мене, якщо дізнаєшся, що я зробив тебе

потенційною жертвою чародія?» – чогось вертілося в моїй голові усю дорогу. Квітами одразу зайнялися якісь моторні люди, вони швидко витягли їх із машини і занесли до будівлі, а мені лише кинули: – Третій поверх, перші двері ліворуч. Я зайшла. Те, що було всередині цього невеличкого палацу, можна назвати «залишками минулої розкоші». Нагору вели широкі, граційно завернуті під другий поверх сходи. Ніби колись були гарні. Від моїх ніг і до незримих висот сходами стелився бордовий, місцями протертий килим, якого мені було дуже шкода, коли я ступила на нього. На третьому поверсі була велика пуста зала, і я не помітила ніяких дверей, окрім «перших ліворуч», що були відчинені. – Синку, якби ти знав, скільки чоловіків втратили долю через одруження… – долинуло до мене звідти. Я підійшла і стала в проході. У кінці кімнати сиділи двоє русалок в кріслах; навпроти них, спиною до мене, на хиткому стільчику розмістився Бурецвіт. Поруч був заготований для мене ще один такий самий представник роду меблевих. – Пані Лірино, прошу, проходьте. Між стільцями і кріслами стояв простий прямокутний стіл із чотирма склянками мінералки. На голій стіні, трохи вище голів господарів, висів плакат, на якому були зображені дві бойовитосексуального вигляду дівулі-русалки, повернуті до глядача у три чверті, і великий напис: «Русалки врятують світ». Наші співрозмовники були близнюками. На них були однакові зелені футболки з таким самим малюнком, що й на плакаті. Вони мали трохи витрішкуваті очі, доволі великі, прямі, якісь монолітні носи, довге темне, зализане назад волосся. – Добридень, панове, – привіталася я до всіх трьох і зайняла свій стілець. – Ви привезли квіточки? – Так, ваші люди їх уже забрали. – Чудово. – Ну то що, – встряв Бурецвіт, – можу я розраховувати на вашу допомогу?

– Звісно, – сказав лівий русалка. – Звичайно, – сказав правий русалка. «А він молодець, упорався. Як він тільки на це спромігся?» – Правда, ваше красномовство і логічні доводи тут ні до чого. На нас це зазвичай не справляє особливого враження, – додав лівий русалка. «А справляють враження мої квітки». – І рослини пані Лірини не вирішили б, звичайно, справи. Вам би не допомогли ні знайомства, ні походження (він хитнув головою в мій бік), ні матеріальні цінності, ні розміри вчиненої над вами несправедливості, – ця репліка належала правому русалці. – То в чому ж річ? – випередив Бурецвіт моє питання. – А в тому, що ви – обранець. Ми із Бурецвітом здивовано перезирнулися. – Як? – Взагалі-то ми мали зв’язатися з вами за два роки, але якщо вже такі обставини… – А нащо ж мої квітки? – А ваші квітки нам не завадять. – Що мені треба робити? – спитав Бурецвіт. – Я ж маю ще два роки, так? – Ні, не маєте. – Чому ж? – Бо ви не маєте десяти років. – Не розумію. – Садівник, окрім того, що оберігає квітку, має ще одне завдання. Він вигадує і вибудовує систему перешкод на шляху до орхідеї, які ви будете дуже довго долати. Дуже довго. Цю свою роботу Садівники завершують приблизно за два-півтора року до того, коли очікують прибуття володаря квітки. Тож я вам раджу, ми вам радимо, діяти негайно. Якщо ви знайдете Садівника до того, як він буде готовий, і поясните, чому такий поспіх, то маєте шанс вмовити його віддати орхідею. Передусім вам необхідно знайти провідника, людину, яка подібний шлях уже пройшла. – Де ж я відшукаю провідника? – Власне, ви його вже відшукали. – Де ж він? – Ліворуч від вас. Ліворуч від Бурецвіта була я…

Му зика

Культура № 27, 2011 р.

Фотопанорама

У Києві відбулася унікальна фотовиставка Music-review Ukraine Photo Exhibition Kyiv-2011. На понад тридцяти майстерно виконаних світлинах зафіксовано неповторні моменти визначних музичних подій в Україні минулого концертного сезону

науково-популярним журналом із питань музичної культури. І декілька робіт фотографа цього знаного українського видання Романа Ратушного знайшли своє почесне місце в експозиції. Це, зокрема, «Бар бівська коляда» – знімок прем’єрного показу твору талановитої української композиторки, заслужено го діяча мистецтв України, лауреата Шевченківської премії Ганни Гаврилець за участю Національної за служеної академічної капели України «Думка» під орудою народного артиста України, так само лауре ата Шевченківської премії, Героя України Євгена Сав чука, а також портрет видатного митця сучасності, володаря премії «Греммі» композитора Арво Пярта (Естонія). Останній приїздив на свій авторський кон церт до Києва на запрошення Романа Кофмана. До слова, фото цього всесвітньо відомого українського диригента також присутнє в експозиції. Мета виставки – збір коштів для здійснення зву козапису виступів українських виконавців і камер них ансамблів, які брали участь у Другому сезоні циклу концертів камерної музики Music-Review WEEKEND. Серед них: композитори Валентин

Микола Гобдич

Фото Романа Ратушного

Фотовиставка представила видатних компози торів і виконавців академічної музики, добре ві домих в Україні й світі. Це – перша за останні роки своєрідна фотопанорама музичного життя укра їнської столиці. Цікава тематична експозиція є результатом спів праці Національного порталу академічної музики Music-review Ukraine і одного з найстаріших в Укра їні – благодійного Фонду сприяння розвитку мис тецтв, який і надав для показу зали своєї галереї у самому серці Подолу на вулиці Фролівській, 1/6. «Україна багата талантами!» – таке гасло На ціонального порталу академічної музики Musicreview Ukraine неодноразово з’являлося на сто рінках цього авторитетного музичного інтернетвидання. Воно звучало також у найкращих концертних залах Києва під час численних мис тецьких заходів – конкурсів, фестивалів, кон цертів, котрі висвітлював портал, зокрема й у

започаткованому ним циклі камерних імпрез Music-review WEEKEND у тій самій галереї Фонду сприяння розвитку мистецтв. За два концертних сезони, що минули, сцена галереї стала одним із центральних камерних майданчиків нашого міста. «Презентовані на виставці фотографії демон струють яскраві емоції відомих українських музи кантів безпосередньо під час концертного висту пу. Адже саме в момент виконання митець концен трує власні творчі імпульси, посилаючи їх слухачеві впродовж украй стислого часового проміжку зву чання музики», – зазначив керівник Music-Review Ukraine Олександр Пірієв – сам професійний віо лончеліст, лауреат міжнародних конкурсів. Більшість зі знімків яскраво відбивають висо кодуховну атмосферу особливих для кожного з митців музичних акцій. І в цьому їхня історична цінність. Серед них: ювілейні концерти народних артистів України диригента Володимира Сірен ка, режисера Володимира Лукашева, бандурис та Сергія Баштана; перші, після тривалої перерви, виступи у Києві лауреата конкурсу імені Короле ви Єлизавети, заслуженого артиста України піа ніста Євгена Ржанова, відомого альтиста, лауреа та міжнародних конкурсів Михайла Кугеля (Бель гія), українського диригента Сергія Протопопова разом із музикантами Національного камерного ансамблю «Київські солісти» в рамках міжнарод ного фестивалю «Музичні прем’єри сезону-2011» та багато інших. На особливу увагу заслуговують фотопортрети з авторських концертів видатних українських ком позиторів сучасності: народних артистів України, лауреатів Національної премії імені Тараса Шев ченка Валентина Сильвестрова і Мирослава Ско рика. До речі, камерну творчість славетних митців було представлено у згаданому циклі концертів камерної музики Music-review WEEKEND. Родзин кою цих імпрез стало авторське виконання ком позиторами власних творів. Авторами більшості виставлених світлин є фо тографи Music-review Ukraine Сергій Пірієв і Тетя на Платонова. Утім зазначимо, що Національний портал акаде мічної музики Music-review Ukraine тісно співпра цює із добре відомим усім шанувальникам мисте цтва часописом «Музика» – одним із найстаріших в Україні (видається з 1923 року) єдиним державним

«Барбівська коляда»

Роман Кофман

Му зика

Культура № 27, 2011 р.

музичної України

Сильвестров і Мирослав Скорик; піаністи – лауреат конкурсу імені Королеви Єлизавети Євген Ржанов, конкурсів імені Миколи Лисенка і Сергія Прокоф’єва, заслужений артист України Юрій Кот, конкурсу імені Петра Чайковського Олег Полянський; скрипалі – народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Анатолій Баженов, заслужена артистка України Богдана Півненко, лауреати міжнародних конкурсів Кирило Шарапов, Дмитро Демидов; віолончелісти заслужений артист України Іван Кучер і лауреат міжнародних конкурсів Олександр Пірієв, а також Юрій Набитович (кларнет), лауреат міжнародних конкурсів Тамара Ходакова (сопрано), Олександр Блінов (джембе), Дмитро Третяк (контрабас), Олександр Лагоша (альт), єдиний українець володар премії «Греммі» Андрій Пушкарьов (вібрафон) та багато інших яскравих музикантів. Із кожної зі світлин немов линули звуки музики, особливо для тих, хто побував на концертах. «Музика у фото, або Фотомузика» – так можна стисло охарактеризувати побачене. Чи не є це виразним проявом взаємовпливу мистецтв? Залишається сподіватися, що наступні такі вернісажі, по-перше, відбудуться, а по-друге – стануть іще цікавішими й сенсаційнішими. Ольга ГОЛИНСЬКА Фото Сергія ПІРІЄВА

Фото Тетяни ПЛАТОНОВОЇ

Володимир Сіренко

Учасники квартету імені Миколи Лисенка (зліва направо): Сергій Романський, Анатолій Баженов, Олег Серединський, Іван Кучер

Сусанна Чахоян

Олександр Пірієв

Валерій Гергієв

Андрій Остапенко

Подія

Культура № 27, 2011 р.

Пилип Орлик у Європі 29 червня у шведському місті Крістіанстад відбулося урочисте відкриття пам’ятника та меморіальної дошки українському гетьману Пилипу Орлику. Відкриття було ініційовано Посольством України у Швеції та приурочено до 300-ї річниці Конституції Пилипа Орлика та 15-ї річниці сучасної Конституції України «Пам’ятник вважається подарунком України шведському місту Крістіанстад, його виготовила майстерня українських скульпторів Олеся Сидорука та Бориса Крилова за підтримки народного артиста України Богдана Бенюка та мецената І. Омелянюка», – розповіла газеті «Культура і життя» прессекретар Посольства Марина Погребнюк. Відкривали пам’ятник українському гетьману Голова міської ради Крістіанстада С. Херманссон та Посол України в Швеції Євген Перебийніс. У своєму виступі Посол привітав усіх присутніх із відкриттям пам’ятника Пилипу Орлику – першого пам’ятника видатному українцеві у Швеції, назвавши подію історичною для українсько-шведських відносин. Він також подякував усім, хто сприяв реалізації цього проекту, як в Україні, так і у Швеції. Посол зачитав привітання міністра закордонних справ України Костянтина Грищенка з нагоди цієї урочистої події. Зокрема, керівник зовн ішньополітичного відомства України у своєму зверненні зазначив, що «встановлення пам’ятника Гетьманові Орлику красномовно підтверджує панівний у стосунках між українською та шведською державами дух взаєморозуміння й обопільно зацікавленого співробітництва». Він високо оцінив цей жест доброї волі, який, на переконання міністра, сприятиме подальшому зближенню між народами наших країн. У краєзнавчому музеї м. Крістіанстад цього дня було виставлено для ознайомлення булаву Пилипа Орлика та копію його

Конституції, які були спеціально надані Лінчепинською бібліотекою та Національним архівом Швеції з цієї нагоди. Посол також передав місту пам’ятну монету «300 років Конституції Пилипа Орлика», яка буде включена до постійної експозиції в музеї міста. Участь у заході взяли представники керівництва міста, депутати Риксдагу (парламенту) Швеції, дипломати Посольства, представники шведських культурницьких та мистецьких кіл, українських громадських організацій у Швеції, ЗМІ. До церемонії відкриття долучилися представники Таврійського куреня Війська Запорозького Низового (м. Херсон), які прибули в Крістіанстад на запрошення міста, та народний артист України Богдан Бенюк. Пам’ятник був освячений о. Мирославом Костівом, священиком УГКЦ у Швеції.

Культура № 27, 2011 р.

Інт ерв’ю

Посол України: «Ми відкриваємо перший пам’ятник українцеві у Швеції» Одразу по церемонії відкриття пам’ятника Пилипу Орлику кореспонденти «КіЖ» поспілкувалися з Надзвичайним і Повноважним Послом України у Швеції Євгеном Перебийносом. Він розповів про свої плани ініціювати найближчим часом найменування однієї з вулиць міста Крістіанстад на честь українського гетьмана та про підготовку до святкування 20-річчя Незалежності України в ексклюзивному інтерв’ю газеті «Культура і життя» – Як би Ви оцінили факт встановлення пам’ятника гетьману Пилипу Орлику у шведському місті? Завдяки чиїм зусиллям це сталося? – Відкриття пам’ятника Пилипу Орлику у шведському місті Крістіанстад є, без перебільшення, історичною подією в розвитку українськошведських відносин, справжнім святом для всіх українців, які проживають у Швеції. Адже це – перший пам’ятник українцеві в цій державі. Також особливого значення цій події надає власне особистість Пилипа Орлика – автора Конституції, яка вважається першою демократичною конституцію на теренах Європи. Для нас важливо, щоб у Швеції, яка має глибокі демократичні традиції, знали про цей факт і розуміли, що Україна і 300 років тому, і сьогодні була і є невід’ємною частиною Європи, державою, яка дала світові таку грандіозну постать, як Пилип Орлик. Символічно також, що відкриття пам’ятника відбулося в 15 річницю сучасної Конституції України. Ініціатором проекту свого часу виступило Посольство України у Швеції. Але було б несправедливо не згадати про всіх, хто на різних

етапах сприяв його реалізації. Тут слід зазначити, що у Швеції дуже зважено і навіть обережно підходять до встановлення пам’ятників, а тому переконати місцеву владу Крістінстада в тому, що особистість Пилипа Орлика заслуговує на вшанування, було непросто. Велику роль тут відіграли місцевий дослідник Бертільм Хеггман та колишній архітектор міста Суне Фрістрьом, які наприкінці 90-х років минулого століття сприяли встановленню першої пам’ятної дошки на будинку в Крістіанстаді, де мешкав Пилип Орлик, а також представники української громади. Серед ентузіастів цього проекту колишня голова міської Ради Ерна Арха – без її активної допомоги нам було б важко досягти його реалізації. У рамках підготовки до відкриття пам’ятника ми провели плідні переговори з керівництвом міста, наукові семінари, було зроблено кілька публікацій. Торік разом з Національним архівом Швеції видали листівку до 300-річчя Конституції П. Орлика. Тому відкриття пам’ятника і нової меморіальної дошки на будинку, де мешкав

гетьман, стало результатом спільної праці багатьох людей. До речі, виготовлялася скульптура в Києві і є подарунком України місту Крістіанстад. Тому, звичайно ж, ми щиро вдячні як авторам, так і меценатам, які виділили кошти на виготовлення пам’ятника, а також тим, хто надав організаційну і моральну підтримку цьому проекту: скульпторам О. Сидоруку, Б. Крилову, І. Омелянюку й народному артистові України Б. Бенюку. – Чи достатньо знають про Пилипа Орлика мешканці міста Крістіанстад? – Мені важко оцінити обізнаність мешканців Крістіанстада щодо цієї постаті. У будь-якому разі тепер вони дізнаються про нашого Гетьмана. Відкрию Вам невелику таємницю: нашим наступним кроком буде найменування однієї з вулиць міста на честь Пилипа Орлика. Такі переговори вже ведуться. Сподіваюся, що за два-три роки ми матимемо змогу простувати вулицею Пилипа Орлика в Крістіанстаді. Окрім того, сьогодні в Музеї історії міста відкрилася виставка, де можна побачити булаву Пилипа Орлика

і копію його Конституції. Я також передав до музею пам’ятну монету «300-ліття Конституції Пилипа Орлика». – Наскільки пожвавив українськошведські культурні стосунки проект «Україна-Швеція: на перехрестях історії (XVII – XVIII ст.)»? – Це був масштабний культурницький захід. Я брав участь у відкритті виставки в 2008 році у Києві під час державного візиту Короля Швеції. Можна сказати, що підготовка до цієї події дала нам у руки всі ниточки до українських реліквій у Швеції, зокрема до Конституції і булави Пилипа Орлика. За цими ниточками ми продовжуємо йти й сьогодні, але вже більш упевнено, маючи дружні стосунки з усіма причетними шведськими установами. Вони вже звикли до паломництва українських туристів та журналістів. – Які останні проекти реалізувало Посольство України у Швеції з метою популяризації української культури в цій країні? Що плануєте далі? – Останнім вагомим внеском у культурну співпрацю між українським і шведським народом я б назвав дослідження нашими вченими листів кримських ханів до шведських монархів, а також передачу копій цих листів до Бахчисарайського історико-культурного заповідника. Ці листи зберігаються у спеціальних шовкових сумках – кесе. Матеріал дуже крихкий, тому листи ці не розгортали сторіччями. Але для наших науковців зробили виняток, тож вони мали змогу вивчити ці унікальні документи. Ми готуємося до святкування 20-річчя Незалежності України. Можу сказати вже тепер, що буде концерт українських виконавців та урочисте прийняття у приміщенні, де відбуваються щорічні вручення Нобелівських премій. Плануємо також низку інших заходів, які мають гідно представити Україну у Швеції. Тіна Пересунько

Довідка Після Полтавської битви 1709 р. гетьман Пилип Орлик змушений був залишити Україну. В 1716– 1719 рр. на запрошення короля Швеції Карла ХІІ, який був союзником українських козаків під час згаданих історичних подій, Пилип Орлик проживав із родиною у м. Крістіанстаді. Нині у шведських архівних та музейних установах зберігаються реліквії, пов’язані з його діяльністю. Найважливіші з них – булава (зберігається в кунсткамері Лінчепинської бібліотеки) та єдина відома оригінальна копія Конституції (Національний архів Швеції.)

Теа тр

Культура № 27, 2011 р.

Вітер пам’яті… Цей рік в Україні ознаменований відзначенням пам’яті видатного митця Івана Миколайчука з нагоди його 70-річчя. Чернівецький український музично-драматичний театр імені Ольги Кобилянської також долучився до святкових вшанувань і закрив свій вісімдесятий творчий сезон прем’єрною виставою «Тисяча снопів вітру», присвяченою життю і творчості свого знаменитого земляка. На прем’єрі були присутні буковинці, шановані гості зі столиці. Найвдячнішим глядачем стала дружина актора – Марічка Миколайчук, яка зі сльозами на очах дякувала театрові за надзвичайну постановку. «Наче прожила ще раз своє життя… Ви повернули мене у дитинство, юність; нагадали моє життя – наше з Іваном життя», – сказала розчулена співачка Вистава «Тисяча снопів вітру», по будована у вигляді хронік із життя відомого кіносценариста, актора, режисера Івана Миколайчука, була створена як своєрідний дарунок митцеві від театру, в якому він роз починав свій творчий шлях. Саме на сцені Чернівецького теа тру Іван Миколайчук зіграв свої пер ші ролі: Семенчука у «Полум’яних серцях» С. Снігура (1958), Опришка – «За дорогоцінним скарбом» («Серце Довбуша») В. Євлампієва (1959), Вік тора – «Незнайомі люди» Л. Устинова (1960), Лукаша – «Лісова пісня» Лесі Українки (1961). Тут знайшов своїх театральних батьків – П. Міхневи ча та Г. Янушевич і зустрів велике та єдине кохання – Марічку. Режисер-постановник вистави і співавтор сценарію – художній ке рівник театру, заслужена артистка України Людмила Скрипка зізнаєть ся, що за два місяці було непросто втілити цей задум: «У нас не було ані драматургічного, ані художньо го твору, який би став основою для повноцінної п’єси. Тому сценарій для вистави ми зробили самі, ра зом із театрознавцем зі Львова Га линою Канарською. Незважаючи на те що про Івана Миколайчука є достатньо біографічного матеріалу,

досить складно було виокремити ту найголовнішу інформацію, яка б лягла в основу сюжетної лінії. Ми хотіли, щоб ця вистава була не про сто хронікою подій, які відбувалися у житті Івана, а стала глибоким дра матургічним полотном, у просторі якого можна було б знайти відпо віді на питання, що диктує сучас ність». За час сценічної дії у спектаклі по стають картини дитинства, юності

та останніх років життя актора. Роль молодого Миколайчука зіграв Гри горій Руденко-Краєвський, Івана у зрілому віці втілив актор київсько го Національного театру імені Івана Франка Анатолій Чумаченко. Виста ва наповнена звучанням народних пісень, багато з яких виконує Маріч ка Миколайчук. Видатного митця неможливо уя вити без кіно, тому творці вистави використали відеоряд із уривками

Визнання театру Національна презентаційно-рейтингова програма «Діловий імідж України» за підсумками минулого року відзначила Миколаївський академічний український театр драми та музичної комедії. Нагороду «Національне визнання – 2010» колектив театру отримав за сумлінну працю, високий професіоналізм, вагомий внесок у соціальноекономічний, науковий та культурний розвій України, сприяння розвиткові динамічної співпраці та піднесенню позитивного іміджу нашої країни в світі Колись Лесь Курбас зазна чав: «Театр – мистецтво най більш соціальне. За будь-яких режимів дієвим залишається той театр, який найгостріше відчуває подих часу». Про Миколаївський академічний український театр драми та музичної комедії можна ска зати, що він уважно «слухає і відчуває» подих часу та ось уже вісімдесят п’ять років са мовіддано служить великому Мистецтву. Днем народження теа тру вважається 1 листопада 1927 року. Український театр від початку був не просто

україномовним, а насам перед самобутнім, у ньому органічно співіснували сло во, музика, танець, народна пісня, фольклор. Демокра тичність, етнографізм, соці альна проблематика п’єс у поєднанні з притаманними народові України музичніс тю, щирим гумором, яскра вістю форм увесь час при вертали глядацьку увагу . Сьогодні Миколаївський український театр – це, поперше, феномен синтетич ного театру, де драма, балет, опера, оперета та мюзикл почувають себе однаково

Директор Миколаївського академічного українського театру драми та музичної комедії, народний артист України Микола Берсон

комфортно. По-друге: він є одним із небагатьох мистець ких закладів, де, разом із до тацією обласного бюджету, глядач є головним спонсо ром. Завдяки різноманіттю репертуарної політики, вда лому менеджменту колек тив останні п’ятнадцять років працює на аншлагах. Твор чий процес не зупиняється

з фільмів Івана, щоб глядачі якнай краще могли відчути дух його твор чості та подій життя. Відео на екрані гармонійно доповнило драматургію спектаклю. Вистава «Тисяча снопів вітру» ста не окрасою репертуарної афіші теа тру. Планують чернівчани показувати її і в інших містах України під час га строльних подорожей та фестивалів.

ні на хвилину. Щороку ре пертуарна афіша, в якій уже є 52 вистави, поповнюється 9–10 прем’єрними. Без пере більшень, останні десятиріч чя зробили театр справжнім мистецьким осередком для мешканців Миколаєва та об ласті. Пошук новаторських ідей у роботі з глядачем спри чинив відкриття Малої сцени, яка відразу стала своєрідною Меккою для всіх прихильни ків малих форм. Вистави Ма лої сцени – «Увага–полтер гейст», «GSP», «Бабье лето», «А где мне взять такую тёщу?», музичні вечори – «Орхідея, Амариліс і Троянда», «Чарів на музика романсу», «Ретро»; театралізовані освітянські програми – «Горьким словом моим посмеюся…», «Банду ра – душа співає», «Два кроки в небо» користуються чима лою популярністю у глядачів. За досягненнями театру стоїть копітка праця творчо го та адміністративного ко лективу, керівного складу. Директор закладу, народний артист України, заслужений діяч мистецтв України Мико ла Берсон є автором багатьох

Наталка ФЕДОРОВИЧ

інноваційних ідей, натхнен ником «золотого віку» укра їнського театру. В усіх по чинаннях поряд його твор чі однодумці – головний режисер, заслужений діяч мистецтв України Олег Ігна тьєв, головний диригент, за служений артист України Ві ктор Урес, головний балет мейстер, заслужений артист України Олександр Леонен ко та головний хормейстер Наталія Авраменко. І, звісно ж, талановита трупа, складові якої – драматична, вокальна і балетна працюють над ство ренням цікавих вистав. Ко лектив сповідує творче кре до: «Віват театр! Віват артист! Віват глядач!» У сценічній «скарбниці» театру – зразки невмирущої класики: «Катерина» М. Ар каса, «Чайка» А. Чехова, «Мо цАрт» Н. Лапунова, «Чудова потвора» Г. Фігейредо, «Айсе дора» А. Бедичева, «Баядера» І. Кальмана, «Украдене щастя» І. Франка, «Макбет» В. Шекспі ра, «Наталка Полтавка» І. Кот ляревського. Василь Пєров

Культура № 27, 2011 р.

Теа тр

Оперета – це завжди свято У Національному академічному театрі оперети відбулося закриття 76-го театрального сезону. На прес-конференції з цієї нагоди художній керівник театру, заслужений діяч мистецтв України Богдан Струтинський познайомив журналістів із новим художньокерівним складом, розповів про підсумки минулого сезону та поділився планами щодо майбутніх постановок Отже, в новому сезоні працюватимуть: головний балетмейстер Вадим Прокопенко, відомий глядачам за останньою прем’єрою сезону «Welkome to Ukraine, або Подорож у кохання», головний диригент Дмитро Морозов, у творчих планах якого – концерти симфонічної музики у виконанні оркестру на сцені театру. І головний хормейстер Ігор Ярошенко. Щодо планів майбутнього сезону, Богдан Струтинський розповів: Наступного сезону глядачі зможуть побачити виставу «Циганський барон» у кардинально новій інтерпретації. Запрошений артист-вокаліст Ігор Левинець виконуватиме одну із заголовних партій. Готується ще одна прем’єра – мюзикл на дві дії «Цілуй мене, Кет!» К. Портера». На Малій сцені йтиме опера В .-А. Моцарта «Директор театру». В першій дії відбувається формування оперної студії, імпресаріо добирає вокалістів. А вже в другій – вистава за їхньої участі. Інтриги, суперництво, кохання… За жанровим визначенням режисера це буде опера-буф. Як продовження попереднього сюжету заплановано поставити виставу «Кастинг», лібрето якої у співавторстві створили Богдан

Богдан Струтинський

Струтинський і актор театру Микола Бутковський. Жартома її можна охарактеризувати так – «П’єса з досвіду роботи». Родзинкою прес-конференції стало нагородження переможців Першого конкурсу «Перо в циліндрі», започаткованого керівництвом Театру оперети. Впродовж сезону молоді журналісти (студенти) писали про жанр оперети – створювали портрети акторів, брали інтерв’ю, писали рецензії на вистави Театру оперети. За підсумками, визначеними членами журі, переможцями стали: У н о м і н а ц і ї «Найцік авіше інтерв’ю» першою премією нагороджено Романа Бебеха за інтерв’ю із Б. Струтинським «Політики люблять Вєрку, а не театр». Другу премію розділили Катерина Толокольникова («Як закохатися в оперету?» з О. Арбузовою) та Ольга Бодрова («Мій талант – це 99% праці» з Д. Шарабуріним).

Третьою премією відзначена Ольга Пархоменко («Театр – це те, заради чого варто жити» з М. Бутковським). У номінації Рецензія на виставу визначено чотирьох переможців. Перша премія – Оксана Угрин («“Містер Ікс”, чи Який він Імре Кальман, українською»). Друга – Олена Яковлєва («Вогні Бродвею в Києві». Вистава «Бал у Савойї»). Третю премію розділили Анна Усенко («В серости будней луч яркого света от Киевской оперетты». Вистава «Баядера») та Аліса Нечипорук («Танго у піжмурки». Вистава «Танго життя»). Кращий творчий портрет написала Елла Баран – «Акторами не народжуються, а стають» (Д. Шарабурін). Роботи журналістів-конкурсантів друкувалися в періодичних виданнях. Редакції деяких із них відзначили переможців спеціальними призами, а саме – передплатою на свої видання. Так, Ольга Михайлюта за інтерв’ю із Сергієм Голубничим «Щоб вистава пройшла добре, треба настроїти диригента» отримала передплату газети «Известия в Украине».

Журнал «Театрально-концертний Київ» нагородив передплатою Ольгу Пархоменко за інтерв’ю із М. Бутковським «Театр – це те, заради чого варто жити», а журнал «Український театр» – Інгу Вишневську за рецензію «Театр відкрив Україну для українців» на виставу «Welkome to Ukraine, або Подорож у кохання». Добру традицію започаткували в опереті на прес-конференціях – майстер-класи для журналістів. Минулого разу напередодні перегляду вистави «Welkome to Ukraine, або Подорож у кохання» майстрам пера запропонували зіграти мелодію на косах. А цього разу треба було намалювати оформлення до майбутнього проекту – «Музи короля вальсу». Деякі сміливці вправно зображували свої ідеї олівцем, а тим, хто звично «малював словом», допомагала художник театру Світлана Павліченко. Завершився 76-й театральний сезон Театру оперети святковим галаконцертом. Наталя Потушняк

Сцена з вистави «Дамських справ майстер»

Відгомін української сурми У Будапешті відбувся Третій міжнародний історикомистецький форум «Київська Русь – Угорщина – Україна». Організаторів форуму – Угорське підприємство «Малекс-Д» Кфт., Пашаритський Францисканський монастир Святого Антала, Культурний центр ім. Яноша Каяні та Українське підприємство «Святослав» підтримало Посольство України в Угорщині У живописному районі Будапешта Пашарит, у францисканській Церкві Святого Антала, на Господню молитву у виконанні Олександра Щура (тарогато-сурма) та Тюнде Марії Нілаш (спів-альт) урочисто відгукнувся стародавній угорський народний інструмент тарогато. Він звучав тисячу років тому на кручах славетної столиці Київської Русі. Тоді, у сиву давнину, цей інструмент кликав до бою спільні загони русичів і угрів, а в мирну годину благословляв шлюбні союзи дочок і

синів київських князів та угорських королів. До сьогодні збереглася назва «Угорське урвище» та частина Києва, де угорський вождь Алмош власноруч переніс останки київського князя Аскольда до збудованої ним церквикрипти Святого Миколая. У загадці топоніма «Угорське урвище» криються таємниці мандрівки угрів із невідомої Ателькузи до Європи на Придунайські землі. Це стало метою ґрунтовних досліджень провідних європейських

учених та діячів мистецтва про те що єднало колись сусідні народи, яким чином відбувався вплив різних сфер культури. Про ці давні події, а також про інші аспекти українсько-угорських відносин в історичній тяглості йшлося в доповідях провідних угорських та українських науковців під час проведення круглого столу форуму. У культурній частині роботи форуму в Церкві Святого Антала відбулася «Срібна Служба Божа» Отця Ференца

Лариса Кадирова та Олександр Щур

Хідаса та вистава «“Мелолог-Ритуал” – Літопис Руський. Рік–1015». Композицію створили автори – Олександр Щур та лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, народна артистка України Лариса Кадирова, яка здійснила постановку та художнє оформлення, а також зіграла головну роль Матері. Асистентом виступила Жужанна Макаус, переклав угорською Ференц Хідас, який декламував у виставі. Ляльки виготовила художниця Ольга Жукова. Також у постановці взяли участь Тюнде Марія Нілаш (сопрано-альт) та Олександр Щур (сурма-тарогато, кларнет, флояра-кавал). Вдячними оплесками глядачі оцінили майстерність акторів, особливими оваціями було відзначено віртуозну артистичність Лариси Кадирової. Успішно провівши ІІІ Міжнародний історико-мистецький форум «Київська Русь – Угорщина – Україна», його організатори взялися до підготовки Четвертого, який відбудеться восени. Його планують присвятити 200-літтю від дня народження Ференца Ліста. Олександр Щур

Фестива ль

Культура № 27, 2011 р.

Градизьке «Пісенне джерело» З-поміж численних пісенних джерел співочої України одне з найпомітніших – Полтавщина. Із нею пов’язані імена таких світочів вітчизняної музичної культури, як Микола Лисенко, Георгій і Платон Майбороди, Володимир Верменич… А мальовниче селище Градизьк Глобинського району дало світові Олександра Білаша Як згадував славетний композитор, його найулюбленішим місцем у дитинстві була гора Пивиха, – йому здавалося, що вона найвища і найкрасивіша у світі. Біля підніжжя гори б’є джерело чистої води. Ця вода особлива на смак, вона цілюща, пахне чебрецем і різнотрав’ям. Донька митця Олеся Білаш розповіла, що Олександр Іванович приводив сюди своїх друзів Дмитра Павличка, Михайла Ткача та інших і радісно запитував: «Ну що, хіба деінде куштували такої води!?» Вочевидь, назва фестивалю «Пісенне джерело» народилася в його серці саме тут. Вода та пісня мають живильні властивості. На горі Пивисі – місцевому Співочому полі – від 2000 року за підтримки Управління культури Полтавської обласної, Глобинської районної держадміністрацій і Градизької селищної ради проводиться грандіозне пісенне свято, започатковане Олександром Білашем. Щоправда, цьогоріч через примхи погоди концертне дійство довелося перенести до зонального Будинку культури – уперше за всю історію фестивалю. Це значно зменшило кількість слухачів, бо зала не змогла вмістити усіх охочих. Концерт пройшов із великим розмахом. Упродовж майже трьох годин своє мистецтво співу демонстрували численні солісти, ансамблі, хорові колективи з Градизька, Глобина, Хорола, Полтави, Києва і навіть Москви. Сцена об’єднала професіоналів і учасників художньої самодіяльності, дітей і дорослих різного віку. Запам’яталися щирістю, виразністю і яскравістю виконання хор «Два кольори» імені Олександра Білаша, солістка Градизького будинку культури «Україна» Юлія Шульга, викладач Полтавського музичного училища імені Миколи Лисенка Руслан Христиченко, ансамбль «Світоч» Хорольського районного будинку культури.

Юлія Шульга

Вокальний ансамбль «Калина»

Олеся Білаш

Перед вдячною аудиторією пройшов цілий парад учнів музичних шкіл Глобина й Градизька. До слова, остання носить ім’я Олександра Білаша. На дітях були красиві костюми, у багатьох – гарні голоси. Але інколи неприємно вражало таке, на жаль, розповсюджене явище, притаманне сучасній примітивній «попсі», що нарекли «фанерою». Та є віра в те, що в градизькому «Пісенному джерелі» воно не приживеться, бо джерело передбачає чистоту. Тепло й гостинно приймали на фестивалі київських гостей: поетесу Людмилу Гнатюк, заслужених артистів України Руслана Шевченка, який, до речі, народився у Градизьку, Наталю Пелих, Павла і Петра Приймаків. Із привітанням звернулася до присутніх заслужений журналіст України Олеся Білаш. Вона прочитала вступ до книги спогадів про батька, написаний його дружиною – вірним другом і порадником, видатною українською співачкою Ларисою Остапенко. Слова, вимовлені серцем і душею, поетичні й відверті, нікого не залишили байдужим. Книжка чекає на свого видавця. У залі Будинку культури лунали народні й авторські пісні. Особливо багато прозвучало чудових творів Олександра Білаша, що цілком закономірно. Адже Олександр Іванович не просто засновник фестивалю, градижчанин, котрим по праву пишаються земляки, а насамперед геніальний композитор-мелодист, перу якого належить не один справжній музичний шедевр. До того ж 2011-й можна назвати Роком Білаша – у березні йому виповнилося б 80!

Наталя Шинкаренко

Соліст Руслан Христиченко

Наталя Пелих

У глядачевій залі

Людмила Гнатюк

Фестива ль

Культура № 27, 2011 р.

емоційне захоплення, а осмислення глибокого змісту, що потребує часу. Фестиваль у Градизьку щорічний, тож дочекаємося наступної зустрічі з авторкою та її образами.

Відкрите Олександром Білашем «Пісенне джерело» не всихає ось уже понад десять років. Цьогорічний фестиваль став історією. Він залишив незабутні враження, а найголовніше – відчуття причетності до могутньої життєдайної сили творчого духу українського народу, рідної землі. І з цієї чистої криниці хочеться пити й пити. «Наше завдання – зробити так, щоб пісенне джерело ніколи не зміліло», – сказав градизький селищний голова Василь Компанієць. Тож наступного року в останню неділю червня співоче свято вкотре збере друзів. Цього разу знову на горі Пивисі. Силуети ритму на полотні Роботи майстрині-вишивальниці Тетяни Хоменко уперше були представлені на вернісажі майстрів Градизька. Вона закінчила інститут іноземних мов, 26 років пропрацювала в готельному комплексі «Братислава» у Києві, а по досягненні пенсійного віку разом із чоловіком повернулася у рідні місця. Тут живуть родичі та мама Луїза Зиновіївна, котра у свої 84 роки ще вишиває гладдю. Від неї перейня-

ла таке захоплення і донька: змалку плела гачком і спицями, шила одяг, вишивала. Тепер у вихідні дні обов’язково йде до улюбленого місця – на гору Пивиху. Там відчуває справжню гармонію зі світом, бажання щось творити. Першою вишивкою пані Тетяни були іриси у китайській вазі. Вони експонувалися і на цій виставці, привертаючи увагу відвідувачів несподіваним поєднанням у півтонах бузкового та зеленого кольорів. Із вибором тем для робіт проблем не виникало, все було просто – надавала перевагу інтуїції, відчуттям і прагненню вдосконалювати здібності. Кожному членові родини вишила

На фото: Тетяна Хоменко «Поцілунок» – вишивка

знак зодіаку. Багато зробила подарунків для друзів, людей, із якими раніше працювала, та особливо старанно виконувала замовлення онуків. Свідченням цього є зображення улюбленої киці: сіамська красуня скрутилася клубочком і немовби спостерігає за юрбою у приміщенні Будинку культури. Тетяна розповідає, що тоді, коли вишивання вже полонило її, почала шукати різні видання, де йдеться про вишивку. Тепер журнал «Настуня» є найкращим порадником. Майстриня і сама може поділитися досвідом втілення складних схем. Останнім часом її приваблює вишивання силуетів. Представлена серія картин свідчить про неабияку майстерність автора, індивідуальне відчуття образу, вміння передати динаміку на полотні. У роботі «Вальс» на білому фоні бачимо тільки два силуети, відтворені чорним. Панує граційність рухів, учуваються шелестіння бальної сукні, незрима мелодія. Інша робота «Поцілунок» теж виконана в цій техніці. Це – романтичний розвиток почуттів. Украплення червоного, яким позначено два серця, активно взаємодіють з фантазією того, хто дивиться, створюють певний ритм сприйняття подій. Тут можна роздивитися не тільки два обличчя, це можуть бути і голуби, що лопочуть крилами від щастя. В усіх представлених роботах авторки простежується спільна риса – відчуття динаміки, руху та домінанта асоціацій. Пані Тетяна хоче опанувати вишивку ікон. Однак певного налаштування ще не відчула, тому тільки придивляється до робіт інших майстріводносельців, розмірковує над гамою кольорів. Можливо, перші спроби вже зроблено, та ікони – це не

Культура

П е р е д п л ата н а 2 0 1 1 р і к Ідуть останні дні передплати на друге півріччя Газету «Культура і життя» мають І будьте впевнені: завтра газета буде ще кращою, ніж сьогодні! знати всюди. У передплатній ціні враховано Передплатна ціна єдиної кульвартість оформлення поштою аботурологічної газети на 2011 рік: нементів на доставку газети. на півріччя – 72 грн 00 коп на квартал – 36 грн 00 коп на місяць – 12 грн 00 коп На кожен наступний місяць «Куль- П е р е д п л ат н и й і н д е к с : туру і життя» можна передплатити до 10 числа попереднього місяця.

60969

Вишивана доля Перед концертом усі цікаві могли оцінити роботи народних майстрів Полтавщини. Вишиті рушники та ікони, акуратно вирізьблений млинок, а у куточку – чудернацька композиція із солом’яного бриля, кошика та корчів із лісу, на один з яких забрався з любов’ю зроблений майстринею Валентиною Яловецькою чорненький красунчик-павучок із смугастими чорно-жовтими лапками. Ну, справді наші люди здатні з нічого зробити дуже милі й оригінальні речі! Серед художніх виробів від Вік тора та Ксенії Каптан найбільше вражає велика голова козарлюги з оселедцем, вирізьблена з дерева. А погляд відвідувачів виставки насамперед прикипає до композиції

13 майстриня, завідувачка Градизької дитячої бібліотеки. Зінаїда Житник із задоволенням повідомляє, що вже одинадцятий рік поспіль бере участь у виставках народної творчості на горі Пивисі. А із розмови з Катериною Опришко дізнаємося, що, беручи за основу український стиль і різні нитки, майстриня вишиває те, «що лягає на душу». У тому числі – герб Градизька, затверджений іще 1782 року. Для того щоб правильно його зобразити, рукодільниця вивчила тему. Це допомогло їй відтворити на синьому тлі, що символізує небо, мир і благодать, навхрест ключ із мечем і вгорі – шестикутну зірку. Ключ підтверджує, що Градизьк тривалий час був фортецею, яка мала не одні ворота, а меч уособлює участь градижчан у Визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького та боротьбі за свободу рідного краю. А от шестикутна зірка означає союз козацтва, ремісників і торгівців, які на той час становили населення містечка. Майстриню знають і шанують у Градизьку. Навіть пісню їй присвятили: Вишиває доленьку яскравими нитками І мережаними свій широкий шлях, Щоб на рушникові він слався барвінками, Де цвіте калина, де червоніє мак… От такі чудові слова Світлани Солоної і Катерини Швидкої, покладені на музику Катерини Швидкої із пісні «Доля-вишиванка», наспівала автор музики разом із рукодільницею. Катерина Швидка керує фольклорним ансамблем «Джерело», учасницею якого є Катерина Опришко. Вона розповіла, що колектив об’єднує жінок поважного віку з молодою душею. Пісні, які виконують підопічні, Катерина Швидка зібрала у виставу «Вечір на хуторі Воїнці, що біля Городища». Згодом побачили Катерину Опришко ще й на сцені, адже вона співає у народному аматорському хорі «Два кольори» імені Олександра Білаша Градизького зонального будинку культури «Україна».

із робіт Зінаїди Житник – вишитих портретів знаменитих земляків, Героїв України, лауреатів Національної премії імені Тараса Шевченка, видатного українського композитора і поета Олександра Білаша та народної артистки України, непеВоістину благодатна Градизька ревершеної співачки Раїси Кириченко, а також вишитих «під пор- земля. На всю Україну звучить «Пітрети» хрестиком рушників Кате- сенне джерело» з її глибин, даруючи справжніх Митців. рини Опришко. «Як померла Раїса Кириченко, почала вишивати її портрет. За зиму й На фото: Катерина Опришко закінчила. А портрет Олександра Білаша зробила ще раніше. РобоОльга ГОЛИНСЬКА, ти створені звичайними нитками, Наталя ПОТУШНЯК, гобеленовим швом», – розповідає Світлана СОКОЛОВА

Спадщина

Військові трофеї оптом і вроздріб

Культура № 27, 2011 р.

В Україні дедалі більшої популярності набирає бізнес на артефактах Другої світової війни. Нещодавно в інтернеті з’явилося повідомлення про продаж знайденого у Львівській області архіву УПА за 500 тисяч гривень. Законність цієї оборудки викликає сумнів, оскільки все, що лежить у землі, належить державі. Директор Національного музею-меморіалу пам’яті жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» Руслан Забілий, до якого зверталися посередники, зазначив, що «чорні археологи» шукали зброю та ордени і випадково натрапили на документи. І хоча більшість фактів, які викладені там, відомі, вони однаково становлять цінність для науковців. За таку суму ніхто не купить ті папери, отож «шукачі», мабуть, продаватимуть їх частинами Колишній глава архіву СБУ, дослідник історії повстанського руху Володимир В'ятрович оцінив учинок власників архіву на своїй персональній сторінці в Facebook: «Сволота на крові героїв заробляє гроші». Без сумніву, весь архів повинен бути власністю держави. Поки тривають суперечки щодо історичної правди стосовно подій минулих воєн, комерсанти від археології розширюють свій бізнес. Влада АР Крим 20 років тому боролася тільки з дачниками та селянами, які незаконно розширювали власні угіддя за рахунок курганів та могильників, що є археологічними пам’ятками. Тепер бідою стало нашестя любителів воєнних трофеїв не тільки з різних міст України, але і з сусідніх держав. Найбільше копають під Керчю та Севастополем. Самочинна військова археологія набирає справді загрозливих масштабів. Це підтвердив директор Львівського комунального підприємства з питань здійснення пошуку поховань учасників національно-визвольного руху та жертв воєн, депортації та політичних репресій «Доля» Святослав Шеремета. Всі пам’ятають випадок, коли вночі хтось підкинув на цвинтар воїнів дивізії «Галичина» останки загиблих у декількох пакетах, а також фото знайдених поруч із кістками дивізійних жетонів. Значить, не припиняють копати. Все цінне забирають, а решту підкидають… І не тільки на кладовища. До посольств теж. За комплект залишків, до якого входять, приміром, солдатський медальйон, нагороди, череп, копачі вимагають кілька сотень євро. – Ми маємо 10 років інтенсивної праці «чорних археологів» на Львівщині, на місцях боїв, – говорить

голова товариства пошуку жертв війни «Пам’ять», кандидат історичних наук Ярослав Онищук. Територія «Бродівського котла» (Бродівський район Львівської області, де 1944 року радянські війська розгромили вояків дивізії СС «Галичина») повністю перерита «чорними археологами». Нещодавно на Золочівщині, у селі Хмелеве, де воювала дивізія «Галичина», знайшли розкиданими останки 15 людей. Такий ажіотаж пояснюється дуже просто: на «чорному ринку» атрибутика військ СС ціниться значно дорожче, ніж вермахту. У селі Лазірці Канівського району Черкаської області невідомі розкопали в одній із садиб кілька могил німців. Відрекомендувавшись господареві «слідопитами», забрали солдатські медальйони, ордени, черепи, розклали по ящиках і зникли у невідомому напрямі. Під селом Немиринці на Хмельниччині стався аналогічний випадок. Дощами було розмито пагорб, де поховані німецькі солдати. Шукачі військових трофеїв дісталися того місця і позабирали все, що можна забрати. У лісопарковій зоні Харкова, де поховано тисячі німців, теж інтенсивно копають. Ретельно шукають популярні у Німеччині речові докази. У Куп’янську Харківської області теж є забуті поховання, принаймні з 1000 могил. Спочатку в цьому місті працював госпіталь для радянських воїнів. Та з просуванням у 1943 році фронту на захід він виїхав, а в його приміщенні організували лікарню для полонених німців, завбачливо огородивши колючим дротом. Їм дошкуляли рани, контузії, голод… Смертність сягала 30 чоловік на добу. Влада виділила схил яру для поховань. В одну

могилу клали кілька мерців, а на металевій табличці карбували номери згідно з реєстраційною книгою. З часом ті книжки загубились, а таблички зникли. Нині лише невеликі горбочки нагадують про те, що поблизу автогазозаправної станції – масове поховання. На околиці міста Торез Донецької області під час війни точилися запеклі бої. Охочих до військових раритетів тут чимало. Конкуренція загострюється. І настільки, що копачі ладні вбити один одного, щоб тільки знахідок дісталося більше. За свідченням керівника вибухотехнічного відділу головного управління МВС України у Донецькій області Олега Обезинського, один такий «чорний археолог» зажадав позбутися конкурента і підклав тому під гараж вибухівку… Підривника знайшли, і його чекає суд. Німецьких могил по лісах та байраках чимало. І не охороняються вони законом, оскільки офіційно кладовищами не зареєстровані. За словами голови Всеукраїнського громадського об’єднання «Союз “Народна пам’ять”» Ярослава Жилкіна, на десятьох знайдених у землі полеглих радянських воїнів – лише один німецький. Все знайдене вони передають до Дніпропетровського історичного музею імені Дмитра Яворницького або шкільних музеїв. Людські останки ховають із почестями. Кілька років тому між Україною і Німеччиною було підписано міжурядову угоду про розшук і ексгумацію залишків солдатів із метою подальшого їх перепоховання. У рамках реалізації цієї програми створено організацію «Пошук» із штаб-квартирою у Києві. Але, зрозуміло, що можливості «пошуковців» обмежені, і вони

не можуть уберегти всі поховання в Україні від пограбування. У Німеччині є аналогічна громадська організація «Могили воїнів». Її члени інколи звертаються до сумнівних ділків із країн СНД, аби ті за відповідну платню розшукали те чи інше поховання. Це, звісно, не сприяє цілісності військових могил. Тепер згідно з міжурядовою домовленістю виявлені з одної та іншої сторони військові поховання упорядковуються і оберігаються. У Харкові на 17-му міському кладовищі на кошти німецької сторони відкрито меморіал загиблим у боях під Харковом 17 000 вояків. На сьогодні він найбільший в Україні. Подібні також споруджено у селищі шахти «Лідіївка» Донецької області, а також під Києвом, Кіровоградом, Полтавою. Хочеться, щоб усі солдати Другої світової були упокоєні із заслуженими почестями, а їх могили були доглянутими, щоб мародери з металошукачами не розкидали кістки загиблих у пошуках трофеїв, щоб померлі мали одвічний спокій. На жаль, жадоба наживи кидає людей у цей бізнес… Як вважає Руслан Забілий, сьогодні в Україні немає чітких правил організації пошуково-ексгумаційних досліджень військових поховань. Спійманому на місці несанкціонованих розкопок пошуковцю загрожує щонайбільше адміністративний штраф у розмірі 590 гривень. Тоді як у США цей процес ліцензується, у Польщі щороку на археологічні розкопки беруть дозволи дві тисячі осіб, в Україні їх тільки 250. Володимир СУБОТА, власкор «Культури і життя», Харків

Культура № 27, 2011 р.

Державна мова

На горіхи від Рогози (Продовження. Поч. у № 23–25)

Лід зрушився чи крига скресла? І ще про фразеологізми. На жаль, використовуючи мовні одиниці такого гатунку, автори нерідко не завдають собі клопоту відшукати найкращий варіант, беруть перший-ліпший, що спаде їм на гадку. Найчастіше то неоковирна калька. Приміром, коли розповідають про весну, як річки звільняються від крижаного панцира, або про настання чогось довгосподіваного, вживають фразеологізм лід зрушився. Це невдалий переклад російського лед тронулся. Натомість доречно крига скресла, що має пряме та переносне значення. Бездумне калькування призводить до появи тавтологічних словосполучень, які знижують рівень оповіді: совершить преступление – вчинити злочин. Цього можна і треба уникати, замінюючи один із складників синонімічним відповідником: скоїти злочин, гарантувати безпеку. У нашій мові іменник добро означає сукупність належних людині речей, предметів, цінностей. Тому, вживаючи кальку з російського розмовного вислову давать добро, ми мимоволі затемнюємо зміст висловлювання: начебто хочемо поділитися з кимось тим майном… У цьому разі краще сказати чи написати давати згоду, схвалювати, підтримувати, а не давати добро. Так само давати спокій, а не залишати в спокої»; доводити до відома, а не ставити у відомість; знічев’я, а не від нічого робити; тягар обов’язків, а не вантаж; моя хата скраю, а не моє діло сторона; ставити собі за мету, а не задаватись метою; знищувати на пні, а не на корені; здавати собі справу, а не звіт; становити інтерес, але представляти інтереси й подібне. Ось кілька російських зворотів, що містять слово следовать, та їхні відповідники в українській мові: продолжение следует – далі буде; следовать чьему-то примеру – наслідувати чийсь приклад; следовать подобной логике – йти за такою логікою; следовать советам врача – виконувати (слухати поради) лікаря; следовать обычаям –додержуватися дотримуватися) звичаїв; из сказанного следует – із сказаного випливає; как следует – як слід; как и следовало ожидать – як і треба було сподіватися (чекати). Заміна в усіх розглянутих випадках дієслів однією лексемою слідувати в усному мовленні, а часом і у пресі не тільки свідчить про недостатнє знання законів мови, а й призводить до збіднення її лексикосемантичних можливостей. Дівчина недоторкана, а кордони недоторканні Хлопець надовго виїжджав з міста. І от він повернувся, зайшов до себе в гуртожиток. Друзі радо зустрічали його, тиснули руку, обнімали і… кепкували. Так розповідав журналіст у радіопередачі. Щось не віриться, щоб приятелі глузували й насміхалися, адже саме таке значення має дієслово кепкувати. Радше вони жартували, а кореспондент, який кепсько знав мову, і зморозив казна-що.

А хіба знають її достатньо ті, хто не може втямити, коли треба ставити у реченні освітлений, а коли освічений? Оце потрапило на очі речення: «Вулиця була освічена місяцем». Абсурд та й годі. Отож варто нагадати: освітлений – якого видно, бо на нього падає світло. А освічений – який має освіту. Лексично багата українська мова чітко розрізняє відтінки значень, маючи на кожен з них окреме слово. Наприклад, змішаний (неоднорідний – тимчасова ознака): «запах м’яти, змішаний із пахощами літнього вечора» і мішаний (постійна ознака, якість): мішаний хор (тобто хор, у якому співають і чоловіки, й жінки), мішаний ліс (де ростуть і листяні, і шпилькові дерева), мішана виборча система (що поєднує елементи мажоритарної та пропорційної систем). Оскільки в російській мові все це зветься одним словом смешанный, то й у нас уникають прикметника мішаний і користуються тільки лексемою змішаний. Шкіра і шкура. У сучасній мові надають кожному з цих слів певного значення: шкіра – зовнішнє покриття тіла, а шкура – покриття з шерстю або вовною. Шкіра і похідні від неї (шкірка, шкірний) уживаються в науковій термінології – медичній, ботанічній тощо, шкура – в народному мовленні, а також в усталених фразеологічних зворотах «залити сала за шкуру», «бути в овечій шкурі», «вбиратися в шкуру», «вилазити (лізти, пнутися) зі шкури» і подібне. Усім більш-менш обізнаним з українською мовою відомі пари слів, що складаються з дієприкметника (з одним н) та прикметника (з двома нн): недоторканий – недоторканний, непізнаний – непізнанний, непояснений – непоясненний, незнищений – незнищенний та інше. Тут перші складники позначають дію, яка поки що не відбулася, але може відбутися, другі вказують на неможливість такої дії за жодних умов. Отже, нормальною українською мовою має бути недоторканність народного депутата, недоторканні кордони тощо. А в усіх важливих документах чомусь вживають недоторканість, недоторканий, хоч недоторканими, тобто незайманими, цнотливими можуть бути дика природа, дівчина, цвіт. І в Акті проголошення незалежності нашої держави треба було написати: «Територія України є неподільною і недоторканною», а написано недоторканою, що, по-перше, не відповідає дійсності й, по-друге, порушує лексико-семантичну норму. Півтора місяця, а не місяці Нерідко плутають залежну від слова півтора форму іменників. Кажуть: купив у крамниці півтора метри тканини. А, як відомо, цей числівник звичайно поєднується з родовим відмінком іменників: за півтора місяця починаються канікули. Під впливом числівників два, три, чотири, які сполучаються з називним – знахідним відмінками множини іменників, із півтора вони також іноді виступають у цій формі: «Три дні молов, а за півтора дні з’їв» (присл.). Але таке узгодження слів має відтінок

розмовності. Тож нормативно: півтора року, тижня, десятка, мільйона, вагона і таке інше (а не півтора роки, тижні, десятки, мільйони, вагони). Чи тільки лише? Борис Антоненко-Давидович згадував: – Якось, здаючи мені машинопис, досвідчена друкарка сказала: «Я не виправляла, бо так написано скрізь у вашому рукопису. Але слово тільки тепер ніхто не вживає: це – анахронізм». Я поцікавився, що саме треба писати замість тільки. І вона, дивуючись із моєї простодушності й відсталості, відповіла: «Тепер усі пишуть лише». Невдовзі переконався, що друкарка була недалека від істини. Не тільки початківці, що не встигли виробити власного стилю й набути певних мовних навичок, а й письменники зі стажем і більш-менш відомим ім’ям останнім часом так уподобали частку лише, що майже забули другу – тільки. Від тієї розмови Бориса АнтоненкаДавидовича із друкаркою минуло понад двадцять років. Чи ж змінилося щось? Анічогісінько. У своєму незбагненному захопленні словом лише немало авторів, нехтуючи навіть стилістичними вимогами, безоглядно тулять цю частку у речення. Наприклад: «Удома залишилася лише немічна бабуся»; «Мені залишилося лише попросити вибачення в супутників». Між тим, наша класика та жива народна мова не надають переваги ні лише (лиш), ні тільки, а з потреби послуговуються обома цими словами: «Хотів говорити і не міг. Лише дивився» (Михайло Коцюбинський); «Я люблю тільки таку гру, де я певна, що виграю» (Леся Українка). Близьким за звучанням, а інколи і за значенням до лише виступає лишень, однак воно стоїть здебільшого з дієсловом у наказовому способі й відповідає російській частці -ка (смотри-ка, скажи-ка): «А покажи лишень, скільки в тебе грошей» (Григорій Квітка-Основ’яненко). Надуживають у мовленні і прикметником значний та прислівником значно. Раз у раз чуємо й читаємо: значні успіхи, значний вплив, значно вищий результат і подібне. А точніше і краще було б: чималі (неабиякі, великі) успіхи (вплив), далеко (або куди, набагато) вищий. У засобах масової інформації стало модно замінювати слово дальший на буцімто «більш українське» подальший. Обидва ці прикметники мають у нашій мові однакове право на існування, щоправда, з певною значеннєвою різницею, приблизно такою самою, як між спорідненими з ними прислівниками далі й подалі. Процес, подію чи явище, які відбулися в найближчий час, слід позначати словом дальший, а те, що станеться набагато пізніше, передавати лексемою подальший. Наприклад: «Дальші роки після смерті дружини він жив у Києві, а його подальше перебування – мені невідоме». Прийменникова ротація У мові засобів масової інформації часто трапляються мовні штампи, утворені за допомогою прийменника по. Наприклад, комісія по…, майстер спорту по…, викладач по…, гурток по… тощо. Усі ці словосполучення з по можна і треба замінювати

висловами із прийменниками з, щодо, у справі, над чи безприйменниковою формою родового відмінка іменника. Але в яких випадках? Після слів заходи, рекомендації, настанови, завдання, допомога, семінар бажано ставити прийменник щодо. Наприклад: розроблені рекомендації щодо поліпшення (а не по поліпшенню) навчального процесу; дано певні настанови щодо (з) цього питання, а не по цьому питанню. Із словами міністерство, комітет, відділ, управління, майстерня, гурток природно поєднуються форма родового відмінка або прийменникове словосполучення у справах: управління у справах молоді. Слова нарада, майстер, чемпіон, змагання, залік, іспит, директиви, фахівець (спеціаліст) переважно вимагають керування із прийменником з, рідше – без прийменника: нарада з виховних проблем, майстер спорту з боксу. Для запам’ятовування наведемо правильні варіанти, якими слід замінювати конструкції з прийменником по: майстерня ремонту одягу; бюро працевлаштування; комітет цін; проректор з наукової роботи; іспит (екзамен) з іноземної мови; працюють за змінним графіком (а не по змінному графіку); школа-магазин для підготовки молодших продавців (а не по підготовці), кіоск для продажу проїзних квитків. У галузі, а не в області Галузь – сфера – ділянка. Ці слова об’єднує спільне значення – певна сукупність фактів, явищ, занять, що становлять окрему сторону людської діяльності, людських інтересів. Із таким самим змістом, але переносно вживаються царина, лан, нива. Вони надають висловлюванню урочистості, піднесеності або, навпаки, служать засобом іронії. Досить часто із значенням, яке властиве лексемам цього синонімічного ряду, помилково виступає слово область (очевидно, під впливом російського відповідника): «Уже помітне зрушення в області (треба: галузі) металургії»; «Валідол знімає біль в області (треба: ділянці) серця». Дієслову терпіти (потерпіти) інколи надають більшого навантаження, ніж те випливає з мовної традиції: «Київ дуже потерпів від німецькофашистських загарбників». Але ж це слово лише означає виявляти терпіння протягом певного часу. Відповідно до російського потерпеть у розумінні зазнати лиха, мук уживається українське постраждати. Отже, його і треба застосувати в цьому випадку: «Київ дуже постраждав від німецькофашистських загарбників». (Далі буде)

На Іва на на Купа ла

лихого, бо всяке зло повертається з подвійною силою! На Івана на Купала… Велике свято очищення через вогонь і воду. Тож насамперед неодмінно скупайтесь – очистіться водою, бо «не гоже на Купайла сухому бути» – звідси й назва: Купало. Зі святом літнього сонцестояння тісно пов’язані дві загадкових персони – Марена і Купайло. Марену (жіноче начало – вода), як правило, топлять, а Купайла (чоловіче начало, вогонь, що символізує сонце) спалюють на вогнищі. Персони Марени і Купайла викликали жваві дискусії серед дослідників. Одні вважали їх богами плодороддя, інші ототожнювали з негативом, оскільки над ними, мовляв, збиткуються і, врештірешт, нищать. Але звернімо увагу на те, як трактує цих персонажів одна з найдавніших наших пам’яток – Густинський літопис: «Купало, якоже мню, бяще бог обилія, якоже у еллинъ Цесер, ему-же безумныи за обиліе благодареніе въ то время, егіда имяше настати жатва». Якщо уважно проаналізувати традиційні ритуальні

На Івана на Купала Я з сестричкою сплітала У віночок квіти й трави, Щоб Купайло і Купава Квітом, зібраним у полі, Щось повідали про долю… Літнє сонцестояння… стиглі липневі зорі… – «Зелене Купало в літо упало». Коротка купальська ніч із 6 на 7 липня, ніч, яка відголоском далеких язичницьких часів торкнулася мого безсоння і наспівала невибагливі поетичні рядочки: На Івана на Купала… Саме цієї ночі – єдиної на весь рік – відбувається справжня дивовижа! Саме цієї ночі дається уповні воля гарячим почуттям і сподіванням! Тому й, мабуть, більшість діточок народжувалися на Благовіст – рівно через дев’ять місяців по пристрасній купальській ночі. Втім, із часів прийняття християнства пристрасті навколо к упальської «вседозволеності» вляглися, ввійшовши в помірні рамки християнської моралі. А чи вляглися?! Бо саме цієї ночі з глибин нашої праслов’янської підсвідомості проривається маленьке чортеня, прости

Отримувач платежу: ДП «Газетно-журнальне видавництво» р/р 37128003000584 в УДК м. Києва МФО 820019, Код 16482679



Повідомлення

Господи, й запалює купальське вогнище над стрімкою річкою серед буяючого зела – гуляй роде дайбожичів, ушановуй природні стихії, зберігай вірування своїх пращурів! На Івана на Купала… Цієї ночі всю природу пронизує дивна потужна сила, і віримо в це ми чи ні, світом блукають не лише добрі духи, а й злі… Тож не можна бажати нікому нічого

П.І.Б. м. буд. №

Адреса доставки: індекс вул. домофон

кв.

тел.

Передплата на газету «Культура і життя» на 2011 рік по місяцях (вартість передплати на 1 місяць – 12,00 грн) 1

касир

Квитанція

12 Сума, грн

Платник (підпис) Отримувач платежу: ДП «Газетно-журнальне видавництво» р/р 37128003000584 в УДК м. Києва МФО 820019, Код 16482679 П.І.Б. м. буд. №

Адреса доставки: індекс вул. домофон

кв.

тел.

Передплата на газету «Культура і життя» на 2011 рік по місяцях (вартість передплати на 1 місяць – 12,00 грн)



12 Сума, грн

касир

Платник (підпис)

Для того щоб передплатити газету «Культура і життя», необхідно: – заповнити квитанцію; –сплатити в будь-якому банку; – надіслати копію оплаченої квитанції – поштою: 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1; – факсом: (044) 498–2363, 498–2364; – електронною поштою: sydorenko.iryna@gmail.com. Щодо передплати звертатися до Ірини Сидоренко. Тел./факс: (044) 498–2364

Га зета « Кул ьт у р а і ж ит тя » Засновники: Міністерство культури України, Український комітет профспілки працівників культури, редакція газети Видавець: Газетно-журнальне видавництво Міністерства культури України

Директор Олеся Білаш Головний редактор Віктор Пасак

Склад Видавничої ради Олеся Білаш – директор видавництва, Олена Чередниченко – завсектором преси МК, Олена Воронько – заввідділом театрів МК, Лідія Карпенко – заввідділом охорони пам’яток МК, Михайло Швед – заввідділом музичного мистецтва та цирку МК, Ольга Голинська – головний редактор журналу «Музика», Наталя Потушняк – головний редактор журналу «Театрально- концертний Київ», Алла Підлужна – головний редактор журналу «Український театр», Марія Хрущак – головний редактор журналу «Українська культура»,

Культура № 27, 2011 р.

дійства, пов’язані з нищенням, а точніше похованням цих осіб, то можна дійти цілком логічного висновку: Себто вони, боги води та вогню, виконали свою основну місію – врожай уже дозріває, а відтак відпала нагальна потреба у волозі і сонячній енергії, тож можна йти на спочинок. На Івана на Купала… Уособлення Купала – зазвичай вербове вільце (обрядове дерево), уквітчане вінками, прикрашене стрічками й намистом. Царівнурусалку Марену роблять із трирозгалуженої гілляки клена або вишні та вбирають, як людську подобу. Івана Купала – свято любові, надії, щирих сподівань. Найзагадковіше його дійство – пошук квітки папороті. Хто здобуде диво-квітку, тому відкриються заховані в землі скарби, стане зрозумілою мова рослин, тварин, птахів і над ним не матимуть влади злі чари… На Івана на Купала… Всі, хто йшов до купайлівського дійства, намагалися не озиратися, щоб не наздогнала відьма, котра обов’язково мала бути присутньою на святі, щоб укупі з різною нечистю завадити дістатися магічної квітки папороті! Містифікація, пов’язана з відьмацтвом, сягає глибокої давнини, аж до первісного дайбожого Купала. А квітка та розквітала опівночі – спалахувала вогнем і тут же осипалася!.. Тому й досі ніхто її не спромігся дістатися і з часом вона манить, кличе, притягує ще з більшою силою! На Івана на Купала… Дівчата з квітів і трав плели вінки та зі запаленими свічками, загадуючи щастядолю, опускали їх у бистрину. А ще у вінках обов’язково мав бути полин для відлякування відьом та нявок. Купальське багаття – символ небесного сонця, мало бути лише «живим», тобто добутим тертям чи викрешуванням, і горіти протягом усієї ночі аж до сходу сонцяЯрила. На Івана на Купала… Довкола Купайла дівчата водили кругові танки, співали про кохання та сватання. Подекуди його «купали» у воді, а потім розламували й роздавали по гілочці кожній дівчині – «щоб багатство велося». Хлопцям брати участь у дівочому хороводі – зась. Зате коли заквітчані опудала

Орест Когут – головний редактор видавництва. Виходить із 7 жовтня 1923 року. Свідоцтво про державну реєстрацію: КВ № 1026 від 26.10.1994 р. Адреса редакції: 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Телефон, факс: (044) 498–2363 е-mail: cultzhyttya@ukr.net http://www.uaculture.info Друк: ПрАТ «Сьогодні Мультимедіа», м. Київ, вул. Борщагівська, 152-б Редакція залишає за собою право на редагування

несуть до ставка, парубки «одбивають» їх, щоб дістати «солодкий» викуп від дівчат – цілунок. Очищення вогнем – кульмінаційна акція свята. Молоді пари стрибають через купальське вогнище – символічне випробування на міцність майбутнього подружнього життя. І якщо під час стрибка пара не розітне рук – молоді незабаром поберуться і житимуть паровані довіку. Дивлячись на старших, дітлахи й собі перестрибують через… великі купи кропиви – майже як дорослі! На Івана на Купала… Дохристиянське свято Купайла збіглося з більш пізнім християнським святом Іоанна Хрес тителя, об’єднавшись у єдине свято – Івана Купала. Купальські свята вирізняються особливою поетичністю та чарівністю. Ось як образно передав свої враження митрополит Іларіон, який був свідком купальського обряду-ворожіння: «А на Купайла рано сонце, сходячи, “грає – Купайла звеличає”, міниться в фарбах і танцює, бо цього дня воно жениться». На Івана на Купала… Вся купальська обрядовість наскрізь пройнята символікою, яка поєднує елементи солярного культу, аграрної магії, очищувальних та еротичних дійств: купальські вогні – відгомін культу сонця, купальська вода – символ цілющої сили, папороть – символ вдачі і талану. Купальське дерево дарувало родючість та щастя, а чудодійна Іванівська роса – красу і кохання… На Івана на Купала… Липнева купальська ніч, «купайнічка» – так із особливою любов’ю її величають на Холмщині, але це вже інша, хоч і цікава, але досить довга оповідка. Прибережемо її на потім. А зараз… зараз На Івана на Купала… На диво-дійство, залишене у спадок нашими предками і, на щастя, нами ще збережене! А розгулятися в Україні, повірте, є де: будьяка місцина гуляє з колоритом особливим, своєрідним – притаманним тільки їй. Тож – На Івана на Купала… І, може, комусь пощастить хоч не зірвати, то принаймні краєчком ока підгледіти вроду цвіту папороті… Людмила Гнатюк

отриманих матеріалів без узгодження з автором. Думки авторів публікацій можуть не збігатися з позицією редакції. Матеріали, опубліковані в газеті «Культура і життя», є інтелектуальною власністю редакції і не можуть бути відтворені у будь-якій формі без письмового дозволу видавця. При використанні публікацій посилання обов’язкове. Наклад 2000 © «Культура і життя»

Ціна договірна