Загальнодержавна щотижнева газета «Культура і життя»

№ 29

2011

Загальнодержавна українська газета образотворче мистецтво › с. 5

Художник, який зачарував папір

му зик а › с. 7

Всепереможний вогонь кохання

театр › с. 10

«Театральна свобода» Володимира Воробйова

с. 12 Океан Кольорів від Вікторії КиТАЙГОРОДСЬКОЇ

Акц енти

2

Михайло Кулиняк, міністр культури України

Шановні друзі! Українська культура подарувала світові чимало видатних майстрів мистецтв. І сьогодні наші співвітчизники продовжують демонструвати свій талант. На IV Міжнародному конкурсі артистів балету в Сеулі (Південна Корея) українська балерина Катерина Ханюкова зайняла перше місце. Крім того, артист балету Національної опери Андрій Писарєв отримав Спеціальний приз журі. Конкурсанти з успіхом подолали високу планку програмних вимог, що стало доказом як професіоналізму артистів, так і майстерності їхніх учителів.

IV Міжнародний конкурс артистів балету в Сеулі проходить під егідою Федерації міжнародних балетних конкурсів і проводиться раз на два роки. Він є важливою віхою в укріпленні світових зв’язків нашої культури, слугує надійною основою для професійного зростання та ствердження традицій проведення таких змагань. За останні десятиліття балет України впевнено вийшов на світову театральну арену, багато талановитих майстрів визнані зірками першої величини, а обдарована молодь перемагала у найскладніших міжнародних конкурсах класичного танцю та найавторитетніших балетних фестивалях. На всіх континентах земної кулі сьогодні успішно гастролюють кращі артисти хореографічних колективів, гідно репрезентуючи видатні досягнення сучасної культури. Україна пишається талановитими митцями та віддає шану їхній наполегливій праці. Особисто хочу привітати Катерину Ханюкову та Андрія Писарєва з успішним виступом на IV Міжнародному конкурсі артистів балету в Сеулі та побажати їм яскравих творчих подій та мистецьких злетів. Нехай у ваших серцях зростає любов до українського мистецтва.

У гостях на козацьких фестинах За попередні два роки цей фестиваль нажив популярності й отримав статус міжнародного. «Кульчиці Фест – 2011» тривав два дні – 16–17 липня в с. Кульчиці (Самбірського району Львівщини), на малій батьківщині відомих історичних козацьких постатей: героя віденської битви, засновника першої кав’ярні в Європі Юрія Кульчицького та уславленого героїчними перемогами гетьмана Війська Запорозького Петра Конашевича-Сагайдачного. «Кульчиці-Фест» започаткували регіональний танцювальний фестиваль у традиціях українського фольклору. На козацькому святі поширюються й популяризуються надбання козацької доби, що сьогодні є важливою інформаційною базою для молоді.

Цьогоріч концертна програма включала виступи фольклорних та естрадних виконавців України та Польщі, виставку українських ремесел, майстеркласи українського рукопашного бою та інші культурномистецькі заходи. Під час відкриття фестивалю було зачитано привітання від міністра культури Михайла Кулиняка: «Приємно відзначити могутній мистецький та освітній потенціал цього заходу, який сприяє духовному розвитку та є доброю нагодою популяризувати розмаїття наших слов’янських культур, звичаїв та обрядів». Завершився третій фестиваль української слави «КульчиціФест» футбольним турніром за кубок Петра Сагайдачного. Оксана Гайдук

«Французька панорама» в Одесі У рамках Другого Одеського міжнародного кінофестивалю стартувала програма «Французька панорама». Безперечно, Франція – найбільш кінематографічна з усіх країн світу, хоча й кажуть, що перший кіноапарат з’явився в Одесі задовго до того, як брати Люм’єр запатентували свій винахід. Презентація нових французьких фільмів стає на Одеському кінофестивалі доброю традицією. Як зазначив представник Французького культурного центру в Україні Франкі Бланд, «Кінопроцес у Франції постійно змінюється, і мені б дуже хотілося надати українським глядачам

Культура № 29, 2011 р.

Національної опери України вона виступатиме на підтримку народу країни, яка зазнала цього року великі природні й техногенні потрясіння. У репертуарі балерини партії: Клара, Аврора («Лускунчик», «Спляча красуня» Петра Чайковського), Джульєтта, Попелюшка («Ромео і Джульєтта » , « П о п е л ю ш к а » Се р гі я Прокоф’єва), Кітрі («Дон Кіхот» Людвіга Мінкуса), Білосніжка («Білосніжка та семеро гномів» Богдана Павловського), можливість скласти власну Редисочка («Чіполліно» Каредумку про ці зміни. Нещодав- на Хачатуряна) та інші. но в Каннах міністри культури України та Франції підписали Справжнє українське договір про спільне кіновироб- весілля на «Жнива» Традиційно після жнив, у пеництво. Посольство Франції в Україні брало в цьому безпосе- ріод, пов’язаний із літнім сонцестоянням, настає час, коли редню участь». Так, протягом року україн- повсюдно гуляються весілля. цям буде надано можливість Саме цей період укладання простежити за процесом фран- шлюбів породив в обрядових цузького кіновиробництва, піснях тематичні паралелі між його динамікою і оновленнями. весіллям і жнивами. В НаціоКрім того, представники кі- нальному музеї народної архіноіндустрії як України, так і тектури та побуту в Пирогово Франції зможуть ділитися до- 5–7 серпня відбудеться II Міжсвідом, відвідуючи країни одне народний етнографічний фесодного, що стане новою схо- тиваль «Жнива 2011-Весілля». динкою в розвитку професіо- Він обіцяє стати наймасштабнішим етнографічним заходом налізму працівників кіно. У рамках «Французької па- в Україні, на якому чекають ренорами» в Одесі будуть пока- кордну кількість гостей і учасзані фільми: «Крутий поворот» ників. Про це розповіли орга(режисер Жан-Люк Перреар), нізатори фестивалю на прес«Маленькі секрети» (режисер конференції в Києві. Весілля, яке стане головною Гійом Кане), «Вихідні» (режисер Гійом Никл), «Анонімні роман- подією етнофестивалю, буде тики» (режисер Жан-П’єр Аме- справжнім. Щасливі молодярі), «Імена любові» (режисер Мі- та – Дмитро з Білої Церкви і Дарина із Сум, які перемогли у шель Леклерк). кастингу, оголошеному 4 місяці тому в соціальних мережах. Українські артисти Цікаво, що наречена також балету – найкращі Артисти балету Національ- фольклористка і співає в групі ної опери України Катерина «Серпанок». Всі відвідувачі музею проХанюкова та Андрій Писарев яскраво заявили про себе на сто неба стануть у ці дні госIV Міжнародному конкурсі ар- тями справжнього весілля, тистів балету в Кореї. Катерина яке відбудеться за народниХанюкова (на знімку) отримала ми традиціями. Творчий кеПершу премію, Андрій Писа- рівник проекту «ЕтноТолока» Ірина Даниленко розповіла, рєв – Спеціальний приз журі. За титул найкращих у цьо- що програма заходу розділему році змагалися 76 артистів на на три дні: у перший день балету з усього світу. IV Міжна- відбуватиметься основне дійродний конкурс артистів бале- ство – фестивальний варіант ту в Сеулі відбувається під егі- жнив. Артисти виступлять з дою Федерації міжнародних обрядом не на сцені, а прямо балетних конкурсів та прово- в полі, де відбудеться і традиційний обід. Увечері гостей диться раз на два роки. Одразу з Південної Кореї обіцяють розважати сучасК атерина Ханюкова виру- ним етно-диско, на якому обішає з благодійницькими га- цяв виступити в ролі ді-джея стролями до Японії – разом Олег Скрипка. На другий і трез іншими артистами балету тій дні фестивалю відбуватиметься, власне, підготовка до весілля й саме святкування. Також відбудеться квестконкурс на пошук вінка нареченої і квітки молодого, захованих у полі. Переможці квесту отримають можливість стати дружкою і дружбою на весіллі. Крім того, щодня на етнофестивалі будуть працювати різні майданчики з майстер-класами, Кобзарська сцена, Катрусин кінозал, де покажуть фільми з етнотематики, а також виступатимуть автентичні українські колективи. Яна Левицька

Новини

Культура № 29, 2011 р.

«Творіння» Юрія Нагулка як частина іміджу України у світі З 11 червня до 13 липня 2011 року в рамках проекту «Імідж України у світі» в приміщенні Ради Європи в Страсбурзі відбулася виставка картин Юрія Нагулка. Як повідомили порталу «Культура» організатори виставки, проект названо «Творіння» і було приурочено до початку головування України в Кабінеті Міністрів ПАРЄ. Експозиція продовжує традицію національних презентацій – кожна головуюча країна намагається якнайкраще представити себе і свою культуру серед представників 47 країн – членів Ради Європи.

Основна ідея – презентація України як країни, що має глибокі духов­ні та культурні традиції, які формують світогляд людей і мають значний вплив на сучасне національне мистецтво. Організатори виставки – Координаційна Рада з меценатства та благодійності при Федерації роботодавців України та Міжнародний АртЦентр «Меценат», які ось уже кілька років реалізовують проект «Імідж України в світі». Основна мета проекту – створення Нового Сучасного Образу України – культурної держави з

3

потужними цивілізаційними цінностями. Саме тому для презентації країни в ПАРЄ було обрано роботи Юрія Нагулка – представника унікального напряму у вітчизняному концептуальному мистецтві, яке, з одного боку, оперує сучасними формами зображення, а з іншого – спирається на духовні традиції нашого народу. Довідка Юрій Нагулко народився 1954 року. Український художник. Заслужений діяч мистецтв України. Живе в Києві. У його активі близько 40 персональних та 30 колективних виставок. Протягом 2009–2010 років його роботи були представлені у Метрополітен-музеї та National Arts Club у Нью-Йорку, на найбільшому мистецькому форумі «АRTBASEL|MIAMI BEACH».

Редакційна пошта

геніального американця Едварда Уестона. Крім того, ці твори асоціюються з мелодіями відомої «Карпатської рапсодії» Мирослава Скорика. Родзинкою проекту є унікальна техніка виконання фотографій. Завдяки їй вони виглядають як старовинні естампи, гравюри чи акварелі. Це класичний «hand-made», коли відбитки виготовляються вручну на основі художнього паперу провідних фірм світу і звареної за авторським рецептом фотоемульсії. Рецепт і спосіб нанесення емульсії запатентовані і носять оригінальну назву «емульсіографія». Це перший патент з нової фотографічної техніки, отриманий в роки незалежності України. Фотографії неможливо повторити, кожна світлина є унікальною. Виставка діятиме до 2 серпня.

На сході, у Харкові, побачать Карпати 19 липня в Харківській міській художній галереї відкрилася виставка емульсіографій Юрія Ковальчика «Мої Карпати» Проект «Мої Карпати» – це оригінальний авторський погляд на звичні й незвичні українські Карпати через об’єктив Юрія Ковальчика. Карпати в його баченні – це пейзажі з хмарами, каменями, деревами, водоПортал «Культура» спадами й кіньми. Каміння й гірські потічки, мохи і лишаї творять непо- Львівські діти вторні загадкові рисунки. Окремий з малозабезпечених сімей цикл становлять роботи зі срібляс- заробляють собі на життя тими водоспадами, в яких незворушні камені контрастують із стрімкими потоками. Дивні візерунки з водоростей і трави на потрісканих каменях нагадують древні письмена. Гілки серед чорних каменів, як скелети давно вимерлих тварин. Хмари небаченої форми пливуть над горами і торкаються набряклими животами верхівок найвищих смерек. Критики знаходять паралелі між деякими із цих робіт і фотографіями

Сценічне мистецтво України зазнало тяжкої втрати.

15 липня 2011 року пішла з життя легендарна актриса театру і кіно, корифей Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки, народна артистка України

Швідлер Мальвіна Зіновіївна

У вічність відійшла чудова людина, залишивши по собі добру пам’ять. Її ім’я назавжди увійде до літопису національного театру і залишиться в серцях усіх шанувальників, як приклад безмежної відданості, високого служіння народу України. Мальвіна Зіновіївна народилася 19 серпня 1919 року в м. Одеса. В 1934 році закінчила трудову школу, пройшла конкурс на підготовчий курс російського відділення Одеського театрального училища. По його закінченню працювала в Одеському театрі мініатюр, з 1939–1941 – актриса Львівської філармонії (з 1940 року виступала у Львівському джазі під керівництвом Генріха Варса). В 1941–1944 рр. – актриса Ташкентського академічного російського драматичного театру імені М. Горького. З 1945 року – актриса Київського державного театру російської драми імені Лесі Українки (нині Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки). Підмосткам цього театру вона віддала понад шістдесят років свого творчого життя. Жінка неповторної привабливості, досконалої сценічної майстерності, щирості, з надзвичайним почуттям гумору. На сцені театру вона зіграла біля ста блискучих ролей у виставах: «Гравець», «Як важливо бути серйозним», «Священні чудовиська», «Школа скандалу», «Безприданниця», «Метеор», «Мораль пані Дульської», «Ліс» тощо. Мальвіна Зіновіївна Швідлер була справжнім представником мистецької еліти, для якої сенс життя і творчості полягав у вірному служінні національній культурі. Висловлюємо щирі співчуття рідним, близьким, друзям, колегам. Вічна їй пам’ять. Міністерство культури України

У Львові відбулася благодійна виставка-продаж інтерпретацій картин відомих митців, створених дітьми з малозабезпечених родин. На виставці живописних робіт під назвою «Видатні художники ХХ століття очима дітей ХХІ століття» представлені понад 200 дитячих робіт-копій найвидатніших імен. Серед них: Густав Клімт, Василій Кандинський, Анрі Матіс, Пабло Пікассо, Амедео Модільяні, Марк Ротко, Сальвадор Далі, Марія Приймаченко, Джексон Поллок, Енді Ворхол. Картини писалися під керівництвом фахового працівника з використанням професійних матеріалів. Автори робіт – вихованці Львівського центру піклування про дітей, який допомогає сім’ям, що опинилися в скрутних життєвих ситуаціях. Як повідомили організатори виставки, виручені з продажу дитячих картин кошти будуть використані на потреби тих самих дітей. Унікальну копію твору видатного майстра кожен охочий може придбати до 25 липня – всього за 150 гривень! Дати можливість дітям зі складних родин розвиватись, підтримку і шанс повірити в себе і свій талант – це одна з головних цілей ініціаторів виставки, Центру піклування про дітей.

Шановна редакціє! Пише вам пенсіонерка, ветеран праці, а головне – щира шанувальниця українського мистецтва Тамара Яківна Рудь. Нещодавно на каналі «Культура» Українського радіо пройшла передача про тріо бандуристок. І ця програма навіяла хвилюючі спогади про зустрічі з прекрасними вокалістами 1960–1970-х років. То був період активної творчості українських композиторів Платона Майбороди, Олександра Білаша, Ігоря Шамо, Ігоря Поклада. Чи не найбільше їхніх ліричних пісень було в репертуарі тріо бандуристок, відомого під назвою «Дніпрянка» (проте частіше їх через колір волосся називали «Білявими»). Йдеться про Елеонору Миронюк із чудовим колоратурним сопрано, Юлію Гамову з грудним красивим альтом і Валентину Пархоменко – володарку ласкавого ліричного сопрано. Тріо було створене під керівництвом відомого бандуриста, співака, диригента і педагога Володимира Кабачка в 1954 році. Сама українська природа викохала ці чарівні голоси. Юлія була родом із Черкащини, Елеонора – з Київщини, Валентина – з Чернігівщини. Їм були під силу найскладніші музичні твори, та найкраще вдавалися пісні. Ще бринять у пам’яті романси у виконанні цих тендітних дівчат в ошатному українському вбранні з надто масивними для їхньої зовнішності бандурами. Олександр Білаш присвятив їм пісню «Три подружки синьоокі покохали Василя». «Дніпрянку» любили всі, хто хоча б одного разу мав радість послухати. Вже у 1957 році співачки стали лауреатками, у 1969-му їм було присвоєно звання заслужених артисток, а 1979-го – народних артисток України. Це тріо знала не тільки Україна. Вони виступали в усіх республіках колишнього СРСР. Їм аплодували у Франції і Англії, США й Канаді, Ісландії і Швеції, Уганді й Бурунді, Японії й країнах Південної Америки. Після закінчення концертної діяльності у 1995 році Юлія Гамова чотири роки викладала у Національній музичній академії України імені Петра Чайковського і також працювала у Будинку вчителя й Київському музичному училищі імені Рейнгольда Глієра, де з любов’ю передавала свій досвід учням. На превеликий жаль, «Біляві» зараз хворіють, втрачають близьких людей і знаходять спокій лише у замріяних спогадах про свої творчі досягнення. Дуже сумно, що зараз не звучать їхні чарівні голоси ні на радіо, ні у ретропередачах по телебаченню. Прикро, що з роками тане в пам’яті цей чудовий спів, а нинішнє молоде покоління не розуміє і навіть не цікавиться таким видом музичної творчості. Тому й захотілося розповісти про славетне тріо «Дніпрянка». Хтось прочитає про них уперше, а хтось, можливо, згадає молоді роки. Бо то – наша історія й про неї не слід забувати. З повагою Т. Я. Руда

Яна Левицька

Су часн е ми ст ецтво

4

Культура № 29, 2011 р.

Нестерпна легкість буття У Музеї сучасного мистецтва України в рамках проекту «АртЕмігранти» проходить виставка живопису Михайла Щиголя Колишній киянин і екс-архітектор Щиголь – емігрант не лише за паспортом (понад два десятиліття живе у Чехії, де й прославився як живописець). Скоріше, його можна назвати «емігрантом у часі». Як і більшість дійсно талановитих художників, що виросли у СРСР вже в післявоєнний період, у своїй творчості він явно розвиває традиції вітчизняного художнього авангарду першої третини ХХ століття: як видно з картин, для Щиголя величинами номер один є колорист Василь Кандинський і трагічний романтик Марк Шагал. Та й певний «літературоцентризм» щиголівського живопису нагадує, насамперед, про ідеали покоління «сімдесятників» – радянської інтелігенції, що у розмовах на кухнях марила про світову культуру замість «залізної завіси». На жаль, у живописі співвітчизників, що залишилися у Києві (Москві, Мінську, Таллінні…), ця типово інтелігентська чарівність ­1970-х давно втрачена. Втім, колишній київський художник Щиголь підкорив світ ще й, завдяки граничній, на межі наїву, майже дитячій щирості своїх робіт. Для масштабної – першої такого роду (раніше невеликі «персоналки» художника проходили і у київських, і в одеських галереях) – персональної виставки в Україні до Києва з Чехії спеціально доставлено 11 робіт

Не плачте наді мною. 2008

ПРиНАГІДНО Михайло Щиголь народився 1945 року в Челябінську. Живописом, малюнком і композицією почав займатися ще в студії у Бориса Піаніди (відомого українського радянського художника), де стартували й Ольга Петрова та Сергій Шиденко. Разом із Борисом Лекарем у 70-ті Щиголь заклав у Києві принципи концепції естетизації урбаністичної сфери: друзі і колеги не лише співробітничали з художниками та скульпторами як архітектори, але й самі реалізовували свої скульптурні й живописні проекти. Михайло Щиголь – художник, який активно виставляється в Європі та інших країнах світу. Так, за останніх 20 років відбулось понад 90 його персональних виставок, етапними стали в Кафедралі Св. Віта, в Музеї Енді Ворхола, парламенті Чеської Республіки, в Європейському парламенті (Брюссель), на бієнале у Флоренції (2003), де пан Михайло представляв Чеську Республіку. У 1997-му художник нагороджений Оскаром за людяність (Чеська Республіка), в 2007 році – премією Енді Ворхола (Словацька Республіка). митця. В експозиції представлені цикли «Ночі в Железниці», «А. В. Е. Валд­ штейн», «Чорно-білий сокровенний простір», «Архангел», «Біблійні мотиви», «Тиша повені» та інші, і велика серія «Хресний хід тоталітаризму», яка нещодавно була виставлена у головному Кафедралі святого Віта (Прага) на запрошення митрополита Земель Чеських Домініка Дуки. Празький проект був частиною цивільної панахиди по жертвах комуністичних репресій, а для творчості Михайла Щиголя став етапним. «Виставка в Україні – це свідоцтво мого життя, мого особистого сприйняття світу, який я передаю як особистий досвід для всіх. Якщо, дивлячись на мої картини, хтось знайде відгуки у своєму житті, це буде для мене найголовнішим успіхом», – сказав про персональну виставку у київському Музеї сучасного мистецтва України художник. Самого Щиголя життя не балувало. У ­1992-му український режисер Андрій Загданський навіть встиг зняти короткометражку «Двоє» з таким ось синопсисом: «Цей фільм про висоту людського духу, про вірність, кохання, а загалом, – про життя, дорогу, якою йдуть ці двоє: Михайло Щиголь – батько, архітектор, художник і його маленький син Даня, уражений церебральним паралічем і глухотою». Але, може, саме тому таку трагічну, дійсно онтологічну глибину отримали полотна майстра? Світовідчуття художника, передане у картинах, на словах краще відтворив би автор «Двох сумних солдатиків», ще

Акція К. 2009

один колишній киянин Віктор Некрасов. Але, на відміну від Віктора Платоновича, Щиголь не лише подитячому беззахисний і абсолютно по-дорослому іронічний – більшість його творів містять біблійні мотиви. Так, історією розп’яття Христа вже за нових часів став вражаючий силою впливу на глядача цикл «Хресний хід тоталітаризму», де хресні муки – в сталінській зоні, хресний хід – у дворі в’язниці, а замість голубів Св. Духу після кончини мучеників у засвіти летять трикутні конверти, з вістями про «десять років без права листування». Цикл «Тиша повені», написаний по-шагаловському, «подитячому», нині здається пророкуванням про трагедію в Японії. Але насправді, це води Всесвітнього потопу, води туги, часу захльостують міста і села та плачуть до Бога схожі на сумних лялькових П’єро чоловічки, що хочуть врятуватися… Втім, Щиголь – художник не лише трагічний. А, насамперед, вражаюче світлий, із тих вибраних, у кого, здається, сама душа (дивовижно чиста як для дорослої людини з трагічним життєвим досвідом) пише полотна маслом. Це проявляється і в уже згаданій «дорослій дитячості» картин, і в самій палітрі робіт: улюблені кольори майстра не змінюються з роками – це поєднання блакитно-синього, жовтого, охри, зеленого. Щиголь, безумовно, художник епохи contemporary. Але його особистий «художній експеримент» (та ж недосконалість пропор­ц ій, свідомо повністю не «записане» полотно, зображення

Туга. 2003

контурів замість об’ємних фігур тощо) абсолютно не виглядає показним або нарочитим. Художник напрочуд гармонійно вписується в традиції живопису ХХ століття і легко, немов «усі так роблять», об’єднує Схід і Захід, тобто традиції вітчизняного авангарду і західноєвропейського, і американського. Втім, живопис Щиголя – це взагалі той унікальний випадок, коли навіть професійний глядач просто забуває про мистецтвознавчі категорії. На виставці у Музеї сучасного мистецтва України я сама бачила: ходять відвідувачі – подружня пара. Дивляться картини Щиголя, і то посміхаються, то, без паузи, ледь не плачуть. Алла ЧЕРДИНЦЕВА Фото авторки

Зірки. 2003

Зустріч з матір’ю. 2009

Культура № 29, 2011 р.

Обра зотворч е ми ст ецтво

5

Художник, який зачарував папір У Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара» відкрилася ювілейна виставка Миколи Теліженка «Коло Миколи» Що це? Графіка? Картини на стінах зачаровують, немов славнозвісний «оп-арт», зваблюють геометрією та гармонією незмішаних кольорів, а як роздивишся – кожна виявляється нібито міні-оповіданням на задану тему. Ось «Ватага» козаків стають на прю із ворогами. А там – жінки, гнучкі, мов лози, не спиняючись, танцюють якийсь язичницький танок. А от – «Чумаки йдуть», везучи цілий Всесвіт шляхом, і свята родина – у центрі воза, як центр композиції… Стривайте: як це – картини, проте танцюють та рухаються? І чому ці кольорові образи весь час видаються опуклими, немов модні зараз фільми у 3D? Вибачайте: не картини це взагалі. Свої роботи Микола Теліженко називає витинанками. Бо творить їх із кольорового паперу, який вирізає та наклеює на картон. Мистецтвознавці називають роботи пана Миколи «витинальною (або «витинанковою») графікою». Це й справді – взірець нового жанру професійної художньої графіки, що базується на «модернізованій» традиції народного мистецтва. Основними традиційними ознаками української витинанки є її рапортність на основі дзеркальної чи осьової симетрії; творення зображень, вирізаних із одного аркуша (одинарних) або з декількох елементів (складних, тобто аплікаційних), а також комбінованих, коли використовують кілька технік, зокрема й розписи. Серед традиційних мотивів домінують геометричні, фіто-, антропо-, орніто-, зооморфні та архітектурні зображення. Історія терміна «витинанка» пов’язана зі Східною Галичиною. Пріоритет уведення вислову, згідно з останніми даними, належить Іванові Франкові, котрий у 1894 році в польськомовній статті (випуск «Kurier Lwowski», № 223, с.1) використав термін «wycinanka» латиницею. До нас дійшла письмова фіксація терміна кирилицею – «витинанка» – приблизно через двадцять років у каталозі Національного музею у Львові (1913

рік). Це видання друкувалося у містечку Жовкві. Через територію Жовківського округу – периферію Східної Галичини – проходив українськопольський етнічний кордон. Дані того ж періоду із джерела К. Шероцького свідчать про незалежне від польського самостійне українське термінотворення стосовно паперової творчості. Багате лексичне поле, до якого належали терміни «хрещики», «теремці», «фрески», «різки», «зірочки», «казаки», «квіти» тощо, передбачає існування усного етнолінгвістичного словника культурних реалій у паперовій творчості. Сліди термінологічного суміщення зафіксовані у словнику Б. Грінченка. Зараз точно відомо, що спочатку закріплення терміна «витинанка»

відбувалося в наукових колах і на письмовому рівні. Як в етимологічних, так і в тлумачних українських словниках радянського періоду лексема «витинанка» відсутня. Сьогодні у м. Могилеві-Подільсь­ кому Вінницької області, на батьківщині майстра народної творчості, фольклористики, заслуженого працівника культури України Марії Авксентіївни Руденко працює єдиний в Україні Музей витинанки. Там же з 1993 року проходять фестивалі «Українська витинанка».

– У Кирилівській церкві є янгол, який згортає небо. А Микола Теліженко його розгортає. І це синє українське небо використовує для своєї витинанки космічної, – поетично охарактеризував творчість всесвітньо відомого автора під час відкриття виставки у Музеї Івана Гончара режисер Сергій Проскурня. Роботи Миколи Теліженка, моночи поліхромні, створені за допомогою «ножиць, різця, долота, рванням, мощенням, застосуванням кольорових підкладок та накладок» (зі статті Олесі Теліженко з книги «Жива традиція»), кожній із яких властивий особливий ритм та своя «сторі», дійсно надихають на поетичне, метафоричне осягнення. Тому що через свою міфопоетичність (демонструючи суто авторське світобачення, зокрема оцінку української історії, того ж Холодного Яру, якому присвячено один із відомих циклів творів, «графічні витинанки» Теліженка передусім грунтуються на народних архетипах) сприймаються як, скоріше, мистецтво сакральне. Недарма й чи не кожний твір розгортається навколо образу Світового древа. У селянській народній культурі семантика паперу має позитивне забарвлення. Семантичне поле значень паперу – це багаторівневе поле, яке асоціюється як із паперовими ворожильними картами, пов’язаними з магією, так і з книгою, передовсім книгою релігійною (через Божественне слово найшвидше встановлювався прямий зв’язок із Божественним персонажем). На народну українську кольорову символіку вплинула символіка богослужбових кольорів. У православ’ї різноманітність кольорів є частиною церковно-літургійної символіки: кожний колір належав певній групі святкових чи постувальних днів. За традицією у зеленій ризі священики служать у день Св. Трійці, Вербну Неділю, Понеділок Св. Духа. У білій – служба правиться на великі свята Різдва Христового, Богоявлення, Вознесіння, Преображення, Благовіщення, у ній же починається Великодня утреня. Червоний колір, услід за білим, продовжує Богослужіння Пасхи і залишається незмінним до свята Вознесіння. Він символізує палку любов Божу до людей, блакитний або синій – колір Пресвятої Богородиці, фіолетовий колір використовується у дні пам’яті Животворящого Хреста, а жовтий (золотий) та жовтогарячий кольори надані неділям.

– Головна тема моїх робіт – Україна, – розказав нам Микола Теліженко після офіційної церемонії відкриття персональної виставки. Найвідоміші цикли його витинанок, власне, й

назви мають відповідні: «Холодний Яр», «Велесові перевесла», «Трипільські ритми» тощо. Одним із провідних символів, який зустрічається у більшості графічних творів, за словами художника, є образ Тельця. («Адже Україна народилася під знаком Тельця»). Темні кольори означають зло, світлі – добро, а їхнє поєднання – боротьбу цих двох начал. Утім, символізм робіт майстра настільки багатий (не просто так дослідники пов’язують сучасні авторські витинанки із українським бароко!), що розповідати про кожен твір можна годинами. Сам пан Микола зовсім у барочному дусі впевнений, що витинанки – це дійсно майже аналог книги, їх можна й треба «читати». До речі: мистецтвом витинанок захоплювався ще легендарний Георгій Нарбут. Хлопцем на хуторі Нарбутівка поблизу Глухова він вирізував орнаменти з синього паперу, в якому продавався цукор. Свою літню майстерню Микола Теліженко облаштував на хутірці за 25 кілометрів від Черкас, який свого часу йому подарував… сам Данила Георгійович Нарбут! Тож, Теліженкові витинанки – як не подивись, а суцільна українська історія. Алла ЧЕРДИНЦЕВА Фото авторки

6

Му зика

Культура № 29, 2011 р.

Микола Колесса: «Я обіцяв собі віддати музиці все, що маю в житті»

Миколі Колессі судилося прожити яскраве життя. Він помер на 103-му році, а цього літа минуло п’ять років, як його душа відлетіла у засвіти. З його відходом місто потьмяніло, втратило аристократизм, бо Львів покинув останній романтик… Хтось може сказати, що Миколі Колессі поталанило, бо він народився у сім’ї відомого українського етнографа, академіка Філарета Колесси. Цього неможливо заперечити. Хоча, коли у Марії (з роду Яновських) і Філарета Колесс народився син, батько був учителем Добромильської гімназії. Музичний родовід сім’ї сягає першої половини ХІХ століття. Прадідом Миколи Колесси був відомий український музичний діяч і композитор, священик Іван Лаврівський, а двоюрідним вуйком батька – всесвітньо відомий оперний співак Модест Менцинський. Філарет Колесса назвав сина Миколою не випадково. Микола Філаретович розповідав: «Коли батько зайшов до ложі театру, де сиділи Іван Франко і Микола Лисенко, й сказав, що він учора не міг бути на концерті (йдеться про львівські урочистості, присвячені 105-й річниці «Енеїди» Івана Котляревського. – Авт.), бо в нього народився син, великий композитор усміхнувся, привітав його і запитав, як збираються назвати дитину. Батько на хвильку розгубився, а Микола Віталійович мовив: “Хай називається Микола!”» Музика оточувала Миколку з ранніх літ. Коли йому виповнилося сім, родина переїхала до Львова, – Філарет Колесса почав викладати у міській академічній гімназії. Маленький Миколка, навіть ще не знаючи нот, підходив до фортепіано і «відшуковував» мелодії. Власне з мелодією народної пісні прийшов він восьмилітнім хлопчиком до Вищого музичного інституту імені Миколи Лисенка – тоді єдиного українського громадського навчального закладу в Галичині.

Народна пісня надихала юного музиканта, то ж не дивно, що свої перші твори – «Мазурку» для фортепіано і «Думку» для фортепіанного тріо – вісімнадцятирічний учень гімназії написав на фольклорній основі. Тоді у Миколи й зародилася мрія присвятити життя музиці. Але батько надто добре знав долю музикантів, тому наполіг, щоби син отримав належну освіту. Микола Колесса став студентом медичного факультету Краківського університету. Потяглися нудні дні занять, але він вірив, що незабаром його життя зміниться. Рішення прийшло під час концерту, на якому звучала Дев’ята симфонія Бетховена. Саме після нього Микола наважився сказати батькові, що не може жити без музики. І той його зрозумів! Філарет Колесса обрав місцем навчання сина Прагу, бо якраз там тоді перепліталися концертні шляхи Європи. Микола закінчив Празьку консерваторію по класах композиції та диригування і філософський факультет Празького університету, де лекції з музикознавства читав видатний учений Зденек Неєдли. А далі було повернення до Львова. У часи заборони всього українського Микола Колесса розпочав закладати основи власної диригентської школи. Він організував щорічні тримісячні курси для сільських диригентів, працював з аматорськими хорами «Бандурист», стрийським «Бояном», львівським «Бояном», очолюваним Станіславом Людкевичем, створив український «Студіо-хор». У 1938 році Український видавничий інститут випустив «Диригентський порадник», чотири розділи якого були написані Миколою Колессою. Невдовзі він став диригентом Симфонічного оркестру Львівської обласної філармонії. Його перший виступ із цим колективом відбувся на радіо на Святвечір 1940 року. А ввечері 19 червня 1941го він провів свій останній концерт перед війною. Потім довелося переїхати до Станіславова (тепер Івано-Франківськ), бо у Львові роботи знайти не вдалося. Там Микола Колесса керував оркестром місцевого українського театру й самодіяльним чоловічим хором «Думка». Після повернення до Львова митець поєднував обов’язки диригента симфонічного оркестру філармонії і Львівського театру опери та балету імені Івана Франка, а також доцента кафедри диригування консерваторії. У жовтні 1953 року взяв на себе тягар посади ректора консерваторії. Можна говорити про диригентську школу Миколи Колесси. Серед його учнів – Стефан Турчак,

Юрій Луців, Тарас Микитка, Іван Гамкало, Роман Филипчук, Руслан Дорожівський, Ярема Колесса… Але найбільшим задоволенням для нього було творення музики. Він захоплювався народними піснями і обдарував нас обробками лемківських, гуцульських народних пісень, вони лягли в основу його Першої і Другої симфоній. Упорядкував збірники українських народних пісень Волині, Полісся та інших регіонів України. А яка глибинно ніжна його сюїта «Лемківське весілля», відзначена Національною премією України імені Тараса Шевченка! Микола Філаретович володів унікальним даром – умінням любити! Здавалося, що в кожній людині, яка зустрічалася на його життєвому шляху, він бачив неповторну особистість. Йому пощастило товаришувати з найвизначнішими особистостями ХХ століття. Та найціннішим його скарбом була родина: дружина Надія, доньки Ксенія, Харитина, Соломія, які також своє життя присвятили музиці. Микола Колеса тішився успіхами внуків і правнуків, а учні – залишилися назавжди його дітьми, за творчістю кожного він пильно слідкував і був готовий будь-якої миті прийти на допомогу. Музику міг слухати завжди, мав непоборне відчуття, що вона здатна розчулити навіть найжорстокішу людину. Пригадую, як за рік до смерті мала честь завітати до нього в гості. Ми слухали його твори, котрі вперше було записано на цифрові носії. Мені здалося, що Маестро задрімав, і я трохи притишила звук, але раптом почула: «Не притишуйте і погодьтесь, а таки незле написано!» Переживши столітній ювілей, Микола Колесса був сповнений безлічі творчих планів, однак любив жартувати: «У мене так багато ідей, але боюся, щоб не виглядало смішно, не хочеться, щоб дуже пізні твори були менш вартісні й хтось сказав, що на старості він писав набагато гірше». Старість, мабуть, не насмілювалася завітати до його оселі. І в сто років Микола Колесса захоплювався життям, як хлоп'я. Його життєвий шлях не був устелений квітами, йому довелося пережити й гіркі хвилини. Якось міг сховати біль у синяві своїх добрих очей і усміхнутися так, що кожен вважав, що та усмішка належить лише йому. Для всіх нас він залишиться людиною, котра вміла любити цей світ і освітлювала його звуками музики, твореної наснагою серця. Богдана БОДНАР

Фото Ігоря СЕРДЮКОВА

Львову неймовірно пощастило: тут працювали геніальні митці, які залишили неповторний слід у культурі не тільки своєї малої батьківщини, але й усієї України. До таких належить Микола Колесса – видатний композитор, диригент, педагог, теоретик музики. Герой України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, народний артист України, академік Національної академії наук, він впливав на духовність і внутрішню культуру Львова

Культура № 29, 2011 р.

Му зика

7

Всепереможний вогонь кохання Через 33 роки до одеситів повернулася оновлена і збагачена найперша рок-опера композитора Євгена Лопейка «Дівчина і Смерть», створена за однойменною мудрою казкоюпритчею Максима Горького. Прем’єрні вистави відбулися на сцені Палацу культури Одеського національного політехнічного університету Постановку здійснено в режи­ серській версії Георгія Ковтуна. А його добровільними помічниками стали актори різних театрів, із яки­ ми він працював раніше. У заголов­ них партіях – три склади артис­ тів. У ролі Дівчини зайняті актри­ са Одеського академічного театру музичної комедії імені Михайла Водяного Марія Зейбель, студент­ ка Одеської музичної академії іме­ ні Антоніни Нежданової Вероніка Сазонова й студентка Одеського національного університету імені Іллі Мечникова Вероніка Борисо­ ва. Смерть грають Роман Глущенко

Георгій Ковтун

і Сергій Дмитрієв. Партія Оповіда­ ча дісталася лідерові відомої рокгрупи «Аграфена» Сергію Кисте­ рову й актору Театру музкомедії Дмитрові Богаченку. У постановці задіяні також дитячий хор «Забава», балет Crosspoint, танцювальний ан­ самбль «Ріо-Ріта». Якщо раніше рок-опера мала одну дію, то тепер вона виросла до повно­ масштабного спектаклю. Основою її

залишилися тексти Максима Горько­ го й експресивна і надзвичайно ме­ лодійна музика Євгена Лопейка, на­ писана до цієї та інших рок-опер. В аранжуванні лідера групи Overheat Сергія Дмитрієва партитура набула напористого драйву і справжнього блиску. Постановник, котрого одесити до­ бре знають як майстра яскравих, над­ звичайно видовищних і феєричних вистав, цього разу перевершив себе. Спектакль задуманий як божествен­ на містерія. На сцені буяє фантас­ тичне Дерево Життя. Протиборство Життя й Смерті передано неймовір­ но виразними образними засобами. Молоді актори успішно впоралися з доволі складними вокальними парті­ ями, продемонструвавши водночас неабиякі драматичні здібності. Вдалими були і численні масові сцени, у яких режисер задіяв багато дітей. Усі вони почувалися природ­ но у запропонованій їм постановни­ ком гротескній карнавальній веремії. Як завжди, у виставі Георгія Ковтуна було безліч складних трюків. На сце­ ні всі перебували у постійному русі, дійство супроводжувалося спалаха­ ми пекельного полум’я, небесними громовицями й блискавками. Дуже вдало постановник виокре­ мив наскрізну тему Любові. Її веде балетна пара – студентка хореогра­ фічного відділення Одеського учи­ лища культури і мистецтв імені Кос­ тянтина Данькевича Люсія Оганни­ сян і артист балету Одеської опери Олексій Скалюн. Їхній любовний дует вельми зворушливий і цнотливий. Тож образ Дівчини подано на сцені одночасно у двох іпостасях – вокаль­ ній і танцювальній. У виставі збережено головну ідею твору Максима Горького: палке ко­ хання прекрасної Дівчини перема­ гає навіть Смерть. Водночас режисер

представив і власне філософське ро­ зуміння Смерті. У спектаклі вона йде пліч-о-пліч із Любов’ю, і це не вида­ ється чимось страхітливим. Навпа­ ки, рок-опера заряджає глядачів по­ зитивною енергією, вчить цінувати кожну мить життя. Відродити в рідній Одесі «Дівчи­ ну і Смерть» Георгій Ковтун мріяв давно, а нинішню постановку вва­ жає даниною пам’яті другові своїх юних літ Жені Лопейка. Наприкін­ ці спектаклю Оповідач повертає до залу мольберт із полотном, до якого він час від часу торкався пензлем, і ми бачимо портрет молодого авто­ ра музики… Приємно усвідомлювати, що роктрадиції в Одесі живі. Хочеться ві­ рити, що на продовження їх буде поставлено й останній передсмерт­ ний твір Євгена Лопейка – рок-оперу «Аріадна», створену за поетичною драмою Марини Цвєтаєвої «Нитка Аріадни». Станіслав ЗМІЄВСЬКИЙ

Чарівна мавка з Тернопілля Якось на студії звукозапису «Ван Гог» я познайомилась із дуже милою дівчиною, яка прийшла до звукорежисера Ігоря Добрянського записувати пісні для її першого диска. У цій студії завжди панує атмосфера доброзичливості та довіри. Тож і юна гостя почувалася там досить розкуто й розповіла мені про себе багато цікавого Оксана Крукевич відома поціно­ вувачам сучасної української піс­ ні. Адже вона – лауреатка кількох Всеукраїнських і міжнародних кон­ курсів. Всеукраїнський телевізій­ ний фестиваль мистецтв «Азовські вітрила» став для неї доленосним, адже після участі у ньому її ім’я по­ чули і запам’ятали. Гран-прі їй при­ несли всеукраїнський фестиваль мистецтв «Від суботи до суботи» і всеукраїнські міжнаціональні фес­ тивалі мистецтв «Українська роди­ на» та «Пісенні медобори». Не менш успішними стали й всеукраїнські фестивалі «Київська студентська

весна», «Червона калина», «Ліра Гіппократа», «І знову зустріч», «За­ карпатський едельвейс», «Діти сон­ ця» та «Пісенні венісажі» 2008-го й 2009 років. Її пісні часто звучать по радіо, а телеглядачі мали змогу по­ бачити виступи співачки у програ­ мах «Хіт-парад» та «Наша пісня». Дівчина народилась у мальовни­ чому Гусятині на Тернопіллі. Співати почала у п’ятирічному віці. Далі була музична школа по класу фортепіано і вокалу. А у 12 років вона стала со­ лісткою театру пісні «Літопис» Терно­ пільського національного економіч­ ного університету. Керівником цього театру був Руслан Іщук, який прище­ пив вихованці найкращі якості, котрі кожен артист проносить крізь усі ла­ біринти долі. Про свою родину, друзів, знайо­ мих і прихильників таланту Оксана розповідає захоплено. Каже, що в її сім’ї майже всі – юристи. Батько й брат уже працюють у цій сфері, мама має іншу професію, а голов­ не – допомагає доньці відбутися як співачці.

Нині Оксана Крукевич є студент­ кою третього курсу юридичного фа­ культету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Вчиться з великим задоволенням і дуже успішно, а вільний від навчан­ ня час присвячує творчості. Її пе­ дагог із вокалу – народна артистка України Алла Попова. Однокурсни­ ки підтримують молоду виконавицю під час виступів. За характером дівчина вирізня­ ється скромністю і доброзичливіс­ тю. Вона завжди натхненна і щас­ лива, адже вміє любити – рідних, близьких, друзів та вдячна долі, яка наділила її талантом і надала можливість дарувати людям чарів­ ну українську пісню. Хто переможе у цій дівчині – юрист чи співачка – покаже час. Але я впевнена, що піс­ ня була, є і буде в її житті улюбле­ ною справою. Нещодавно Оксана повідомила про те, що їй присвоєно звання за­ служеної артистки України. Вітаємо! Леся САМІЙЛЕНКО

8

По ста ті

Культура № 29, 2011 р.

Виставка із сімейного архіву У Харківській міській художній галереї імені Сергія Васильківського експонується виставка малюнків та ескізів, присвячена пам’яті відомого майстра, заслуженого художника та академіка Академії мистецтв України Віктора Гонтарова Він рано пішов із життя – 2009 року, саме тоді, коли йому було присуджено Національну премію імені Тараса Шевченка за цикл робіт «Мій Гоголь». Художнику не довелося насолодитися життям у статусі лауреата. Віктор Миколайович не прагнув нагород, хоча заслужених відзнак у нього було дійсно чимало. Його виставки успішно демонструвалися як у країнах ближнього, так і дальнього зарубіжжя. Починав як монументаліст. Але згодом став тяжіти до станкового

живопису. У 70-х роках минулого століття піддався моді і написав цикл картин про Казантип. Тут знаходили «вільне повітря» неформали-поети, артисти, співаки, художники. І хоча Гонтаров нонконформістом не став, однак цей період залишив глибокий слід у його творчості. Наприкінці 70-х художник почав писати пейзажі. І у цьому нічого дивного не було. Хлопець народився у селі Сотницький Козачок під Харковом, там пройшла його юність. На майстра тоді глибоке враження справили сільські килими-примітиви із зображеннями козаків, русалок, дів­чат біля криниці… Згодом, навчаючись у Ленінградському художньопромисловому училищі, опанував класичний живопис. Його пейзажі наповнені любов’ю до навколишнього світу, до людини як частки Всесвіту.

Здається, ніби пейзажі пустельні, знелюднені, космічно спустошені. Насправді вони повні емоцій, життя і добра. «Липнева спека», «Сухі трави», «Осіннє поле» – побачивши ці роботи, відразу відчуваєш себе чи під пекучим сонцем, чи у чистому полі під вітром, пропахлим полином і грозою. Майстер уміє передати фарбою не тільки навколишнє різнобарв’я, але і його запаморочливу духмяність. Сільська хата, трударі у полі, нехитрий побут, свійські тварини… – все це змальовує художник («Червоний степ», «Сірий день»). «Пейзаж – це стан душі. Я не пишу з натури, хоч роблю купу малюнків. Я хочу зобразити найзвичайніше, що часом буває дуже складно, щоб у глядача виникало відчуття, що він десь це вже бачив. Тобто пейзажі я створюю сам. У них є тиша, є спокій, мало предметів, багато простору. Головне, щоб річ, насамперед, сприяла спогляданню. Ну, а споглядання вимагає самотності», – говорив Віктор Миколайович. Художник захоплювався не тільки творами Гоголя, а й Полтавщиною, де народився, тривалий час жив і творив письменник. Небайдужий до природи, він був зачарований цим краєм. Доля творчої людини на тлі суспільного буття захопила Віктора Гонтарова – так з’явилася серія робіт про Миколу Гоголя. Майстер залишив у кожному полотні частину своєї душі. Тому такими світлими є його пейзажі, портрети, монументальні роботи. Нещодавно його сім’я і колеги відшукали малюнки та ескізи, які стали самостійними експонатами нинішньої виставки – виставки пам’яті про Художника. Адже це не зарисовки, а цілком самостійна графіка. Бо все, що робив Віктор Гонтаров, було досконалим і завершеним. Володимир СУБОТА, власкор «Культури і життя» м. Харків На фото: картини і графіка Віктора Гонтарова

Культура № 29, 2011 р.

Спадщина

9

Повернення святині в Україну 12 липня в Національному музеї історії України відбулася знакова подія. Викрадена 27 років тому із Львівського музею українського мистецтва ікона XVI століття «Покрова Богородиці» офіційно повернута. В урочистій церемонії передачі святині взяли участь міністр культури України Михайло Кулиняк, голова Комітету з питань культури і духовності Верховної Ради України Володимир Яворівський, Надзвичайний та Повноважний Посол Федеративної Республіки Німеччини в Україні Ганс-Юрген Гаймзьот, інші почесні гості У січні 1984 року з фондосховища Львівського музею українського мистецтва (нині – Національний музей імені Андрея Шептицького) було викрадено 22 ікони ХV–ХVІІІ ст., які вивезли за кордон, і частину продали. Серед утрачених святинь значилася й ікона майстра Димитрія «Покрова Богородиці», написана 1560 року. Повернути вдалося дев’ять ікон. Завдяки наполегливій роботі Міністерства культури України та Держслужби контролю за переміщенням культурних цінностей було знайдено та у 2003 році урядом Німеччини повернено в Україну ікону XVI століття «В’їзд Христа в Єрусалим». Німецький колекціонер, побачивши каталог викрадених із українських музеїв культурних цінностей, з подивом виявив, що одна з ікон його приватного зібрання перебуває в розшуку. Він, не вагаючись, повернув раритет львівському музею. На початку 2011 року з’ясувалося, що інший украдений іконописний твір знаходиться у зібранні приватного закладу культури – музею «Дім ікони», засновником та ідеологічним керівником якого є московський колекціонер Ігор Возяков. Зібрання «Дому ікони» на сьогоднішній день налічує близько 2,5 тис. пам’яток – від фаюмського портрета до зразків сучасного іконопису. Серед цього розмаїття культурних цінностей виявився й український раритет. Ікону «Покрова Богородиці» (галицька школа, дерево, левкас, темпера, позолота; 59,5х49,3 см) збирач випадково придбав, формуючи свою колекцію іконопису. За власним бажанням меценат вирішив повернути сакральну святиню на її історичне місце у Національний музей імені Андрея Шептицького. Як заявив колекціонер, оцінна вартість цієї ікони – 350 тисяч євро. Реальна ж вартість тримається в таємниці. Але найголовніше, що він зробив добру справу, повернувши святу реліквію: «Я точно знаю, що не людина приходить до ікони, а ікона до людини, до того ж завжди з якимсь завданням. Випадкових людей, які займаються їхнім колекціонуванням, теж немає. Зазвичай це хранителі, які несуть відповідальність за те, що потрапило до їхніх рук. Я вирішив повернути

Підписання акту передачі та акту прийому ікони

ікону Україні, тому що такі сакральні речі повинні бути там, де їхнє місце». Львівський раритет повернувся додому у день первопрестольних апостолів Петра і Павла, що дуже символічно. На церемонії передачі ікони міністр культури Михайло Кулиняк висловив надію, що й інші вкрадені святині знайдуть свій шлях додому: «Це другий безцінний твір сакрального мистецтва, який був викрадений і наразі повернений Україні. Висловлюю щиру подяку Ігорю Возякову, – колекціонеру, меценату, засновнику музею «Дім ікони» в Москві, щирому патріоту, з доброї волі якого ми сьогодні можемо доторкнутися до ікони «Покрова Богородиці» майстра Димитрія, до наших витоків, адже Покрова є священним символом українського козацтва». Ікона перебувала у львівському музеї з 13 липня 1908 року. А знайшли її під час експедиції Іларіона Свєнціцького в селі Дубровиця Яворівського району, що на Львівщині. «Покрова Богородиці» – один із небагатьох творів іконопису ХVІ століття, який можна точно датувати і назвати автора. Як запевнив директор Національного музею імені Андрея Шептицького Ігор Кожан, «Ікона не потребує реставрації, вона в хорошому стані. Буде представлена в експозиції XVI століття давнього українського іконопису». Ікона «Покрова Богородиці»

Колекціонер, меценат Ігор Возяков

Яна Левицька Фото Романа Ратушного

10

Теа тр

Культура

«Театральна свобода» Володимира Воробйова У репертуарі Чернівецького українського музично-драматичного театру ім. Ольги Кобилянської з успіхом йде вистава «Мандрівні зорі, або Життя – театр» за Шолом-Алейхемом. Її постановку здійснив знаний режисер Володимир Воробйов Уродженець Чернівців, який спочатку опановував мистецтво театру у відомому драматичному гуртку міського Палацу піонерів, Володимир Воробйов закінчив акторське відділення тоді Ленінградського інституту театру, музики та кінематографії, і деякий час працював актором провідних театрів Північної Пальміри. Після закінчення режисерських курсів у майстерні легендарного Георгія Товстоногова, разом із акторською, активно займався режисерською діяльністю. Із 1990 року Володимир Воробйов постійно проживає в Єрусалимі. В його творчому доробку понад 120 театральних постановок, із них 30 – у театрах Єрусалима й Тель-Авіва, Дюссельдорфа, Лондона, Нью-Йорка. В інтерв’ю режисера – спогади про минуле, розповідь про сьогодення.

– Володимире Лазаровичу, давайте повернемося у ваші дитячі та юнацькі роки в Чернівцях, яким згадується рідне місто?

– Незважаючи на прожиті роки, із задоволенням. Дитинство назавжди залишається з нами. Я безмежно вдячний долі, що підказала моїм батькам відвести мене, восьмирічного, до театрального гуртка Палацу піонерів, який очолювала заслужена артистка України Валентина Володимирівна Безпольотова. Улюблена вихователька відкрила нам шлях у чарівний світ театрального мистецтва. Йому я присвятив життя. Першою була роль Вишеньки у п’єсі «Чиполліно» за повістю Джанні Родарі. На сцені нашого палацу в 14 років дебютував як режисер – звісно ж, за допомогою Валентини Володимирівни – це три останні сцени із «Живого трупа» Льва Толстого. Зіграв ще й роль головного героя Федора Протасова.

– Але ж на сьогодні санкт-петер­ бурзький Великий драматичний театр ім. Г. Товстоногова, як і переважна більшість російських і українських театрів, працює у напівпорожній глядацькій залі. Що сталося – слабкий, не сучасний драматургічний матеріал, невиразна акторська гра?

– Не можна сказати, що всі зали напівпорожні, це далеко не так, уже певний час спостерігається стала тенденція повернення глядачів до театру. Я багато їжджу по світах і впевнений, хай не ображаються колегирежисери, головна причина світової театральної кризи у відсутності режисера-лідера, що прокладав би по-справжньому нові стежки в режисурі та на якого могли б рівнятися, розвиваючи його ідеї, інші митці. Незважаючи на всі складнощі, Ця постановка, що була присвячена п’ятдесятиріччю від дня смерті плекаю надію, що ми дочекаємоЛьва Толстого, тоді мала неабиякий ся, після росіян К. Станіславського, В. Мейєрхольда, Г. Товстоногова, резонанс у Чернівцях. А. Ефроса, українця С. Данченка, ан– А далі?

– Були роки навчання в Ленінгра- глійця П. Брука, італійця Дж. Стрелді, робота в кількох театрах міста на лера, появи нових зірок світової реНеві. Але завжди відчував потяг до жисури. режисури. І знову скажу слова вдячності долі, яка привела мене на режисерські курси, де опановував нову для себе професію в одного з кращих театральних режисерів Георгія Товстоногова.

– Якщо вже мова зайшла про Георгія Олександровича, що, на ваш погляд, вирізняє його з-поміж інших режисерів?

– Неповторність його власного режисерського почерку, вважаю, складається із непохитної віри в систему Станіславського. Її принципи Товстоногов сповідував упродовж усього свого творчого життя, в разі потреби органічно доповнюючи прийомами, винайденими геніальним Всеволодом Мейєрхольдом. Він знав його безпосередньо, адже у 1938 році – А до того часу чернівчанам й в Москві у Театрі Революції брав участь у семінарі, який проводив іншим українцям доведеться диМейєрхольд. Ці знання допомогли витися здебільшого посередні Георгію Олександровичу за корот- театральні антрепризні вистави кий проміжок часу створити у Вели- московських та інших російських кому драматичному театрі блискучу театрів?

– Театральна антреприза в цьоакторську трупу і на 40 років перетворити колектив на один із провід- му не винна. Адже перші російські театри в Ярославлі й український в них у тодішньому Союзі. Єлисаветграді зароджувалися саме як пересувні трупи, що не мали власного приміщення. Проте глядачеві вони демонстрували вистави із вишуканою режисурою, висококласною грою акторів, насиченою сценографією і відповідним технічним забезпеченням. Сьогодні, за моїми спостереженнями, і в Росії, і в Україні все відбувається з точністю до навпаки. Слабенька драматургія і режисура, посередній акторський склад, прикрашений одним-двома зірковими, розкрученими телебаченням, обличчями, за повної відсутності сценографії. Все це пропонується провінції, яка змушена задовольнятися цим ерзацом мистецтва, та ще й платити чималі гроші за квитки.

№ 29, 2011 р.

Ситуація виправиться лише тоді, коли на державному рівні буде вирішено питання достатнього фінансування гастрольної діяльності театральних колективів.

– У вас є власний антрепризний театр в Єрусалимі. Ви сприяли відкриттю театру «Єрусалим» у СанктПетербурзі. Розкажіть про останні постановки, а також про ваші відчуття щодо розвитку українського і буковинського театрів?

– Двадцять років тому я створив театр «ДРОР», що в перекладі з івриту звучить і як «свобода», і як «горобець». Я його називаю «Театральною свободою» режисера Воробйова. Тут ідуть мої спектаклі на івриті та російською мовою. В репертуарі широко представлена російська та світова драматургія. Одна з останніх вистав – «Король Лір», де граю головного героя. У Санкт-Петербурзі поставив «Ідіота» Ф. Достоєвського та «Даму з собачкою» А. Чехова. Не знаю досконально сучасного українського театру, тому мені важко оцінювати загалом рівень його

розвитку. Із останнього, що бачив, це вистава «Тев’є-Тевель» за Шолом- Алейхемом у Київському театрі ім. Івана Франка. На цей спектакль мене запросив Богдан Ступка і я отримав справжнє естетичне задоволення. Спектакль «Мандрівні зорі, або Життя – театр» – моя друга режисерська робота в Чернівцях. У 2005 році я здійснив на сцені театру за власною драматургією постановку – «Кабаре «Брут», або Сцени з псячого життя» (всі жанри, окрім трагедії). В обох виставах мені хотілося донести до буковинського глядача своє особистісне бачення видатної літератури. Попрацювавши з талановитою трупою, можу зазначити, що Чернівецький музично-драматичний театр знаходиться сьогодні на високому творчому рівні. Григорій ЗАСЛАВЕЦЬ Фото з вистави «Мандрівні зорі, або Життя – театр» у Чернівецькому театрі ім. Ольги Кобилянської

Культура № 29, 2011 р.

Теа тр

11

Хочу знайти такого режисера… Рівненський академічний обласний театр ляльок завершив 36-й театральний сезон. Про його підсумки та перспективи наступного розповідає директор театру Володимир Данилюк – Мені приємно підсумувати, – каже пан Володимир, – що впродовж цього року творче життя колективу було напрочуд яскравим, сповненим подіями та здобутками. Про це свідчить участь наших лялькарів у всеукраїнських та міжнародних фестивалях – у Запоріжжі, Вінниці, Хмельницькому, Ольштині та Катовіце (Польща). Попри все, намагаємося знаходити кошти для того, щоб побачити вистави зарубіжних митців і показати свої. Це важливий чинник подальших творчих пошуків. Так, у Запоріжжі на ІІ Всеукраїнському фестивалі «Лялькова веселка – 2010» наш колектив презентував глядачам мюзикл «Буратіно» за мотивами казки Олексія Толстого. Отримали три дипломи: «Краща робота актора з лялькою» (заслужена артистка України Франческа Барабаш за роль Черепахи Тортили), «Краща жіноча роль» (Олена Подолець за роль Мальвіни) та «За кращу виставу» (режисер Дмитро Нуянзін, художник Микола Данько). Третій Міжнародний фестиваль театрів ляльок «Дивень» у Хмельницькому особливий тим, що це фестиваль-лабораторія, який дозволяє поділитися досвідом не лише акторам, а й технічним працівникам. На «Дивень» ми привезли виставу режисера з Росії Володимира Долгополова «Звідки беруться діти?» (П’єса Т. Попова). Отримали диплом за «дивовижне» розкриття теми, тобто – відповіді на одвічні запитання дитячого світосприйняття. Нашим спектаклем «Снігова королева» Євгена Шварца відкрився Міжнародний фестиваль театрів ляльок «Подільська лялька-2011» у Він­ ниці. Його організатори зібрали велику кількість цікавих колективів, це було добре, але виникали проблеми організаційного плану та технічного забезпечення. На 14-му Ольштинському тижні театрів ляльок, який проходив у Польщі, наші актори приємно подивували публіку виставою «Лісова пісня» за мотивами однойменної поеми Лесі Українки. Згодом ще раз побували у цій країні на X міжнародному фестивалі «Катовіце – дітям». У ньому брали участь 18 різножанрових театрівпереможців, які у попередні роки отримували Гран-прі. Тут найціннішим фактором став досвід. Ми побачили несподівані, різнопланові засоби впливу на глядача. У західному ляльковому мистецтві часто грають моновистави за участю одного актора. Так, про гру Яноша Палія з Будапеш­ та можна сказати кількома словами – пластично, енергетично, захоплююче. А добре відому «Білосніжку та семеро гномів» угорський театр трактував по-новому: актори майстерно акцентували всі події голосом, інтонацією, мімікою. Тож дійство було зрозумілим усім.

Сцена з вистави «Снігова королева»

Після перегляду вистав різних колективів із несподіваними ідеями та формами втілення, хочеться, щоб і наш театр не пас задніх. Залишилося знайти режисера, котрий умів би професійно експериментувати. Докладатимемо зусиль, щоб у майбутньому склалася сприятлива ситуація для реалізації цих задумів. Додам ще кілька слів про вистави цьогорічного сезону. Режисером Олександром Іноземцевим цікаво здійснено на кону нашого театру постановку казки «Котигорошко». Креативне вирішення молодого художника Наталі Косарєвої теж сприяло успіхові вистави. На новорічні свята малюкам подарували прем’єру – «Новий Рік і Білий Кіт». Виставу «Принцеса і Свинопас» за мотивами казки Г.-Х. Андерсена колектив рівненських лялькарів презентував у режисерській трактовці білоруса Віктора Клімчука з Вітебська. Актор театру Олександр Шило також спробував себе в ролі режисера, здійснивши постановку для дошкільнят «Веселий урок». Він є творчою особистістю, постійно шукає прояву своїх можливостей – робить переклади п’єс, інсценізації, пише сценарії до новорічних вистав тощо. Найважливішою подією цьогорічного сезону вважаємо нагородження колективу премією Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки у номінації «театральні спектаклі

для дітей та юнацтва» за виставу «Лісова пісня». На жаль, не так часто театри ляльок удостоюються державних нагород. Коли ми дізналися про конкурс на премію імені Лесі Українки, вирішили надіслати відеозапис нашої вистави. Вона виявилася найкращою. Отримували цю почесну нагороду в столиці (10 тисяч гривень. – Прим. авт.). Безумовно, ця подія – перемога, велике задоволення, адже нас бачать, оцінюють не лише глядачі, а й влада. Тепер про плани… Наприкінці вересня наш колектив поїде на гастролі до Астрахані з виставою «Сумна весела казка» Ярослава Грушецького. Подолати 2000 кілометрів автобусом нелегко, але натомість – матимемо силу-силенну вражень, нових творчих ідей та друзів. А ще наважилися в наступному сезоні на постановку вистави-мюзиклу для дорослих «Людина з Ламанчі» за мотивами твору М. Сервантеса «Дон Кіхот». У другій половині 60-х років цей спектакль був справжнім хітом на Бродвеї. Насправді, це історія самого автора. У нашій виставі один із персонажів (лялькар) потрапляє до в’язниці. Його кошик із ляльками розглядають сусіди і починають перевтілюватися у Санчо-Пансу, Дульсинею, Дон Кіхота. Наскрізна думка спектаклю оптимістична – людина сама

Сцена з вистави «Лісова пісня»

формує свою долю, а творення нею добра змінює життя на краще. Кошторис витрат на здійснення цієї прем’єри значний, тож глядачі побачать її наступного року, а не у жовтні, як планувалось. Водночас розмірковуємо над вибором п’єси наступної постановки для дорослого глядача. Можливо, це буде класичний твір, але неодмінно з якоюсь родзинкою, цікавою інтерпретацією. На постановки запрошуємо режисерів, котрі вже знають наш творчий колектив, як, наприклад, Сергій Брижань; інших майстрів лялькової справи. Є попередня домовленість із львівським режисером Олександ­ ром Куциком. Хочеться подивувати глядача чимось незвичним, наприклад, виставою з великими ляльками. Практикуватимемо й бенефіси, в яких можна акторові повною мірою засвідчити власну майстерність. Будуть і вистави релігійного змісту з метою виховання духовності у наших маленьких глядачів. Маю велике бажання, щоб у колективі панував дух експерименту, пошуку і творчого змагання. Хочеться залучити такого режисера, який поставив би унікальну річ, адже до театру прийшла талановита молодь – Дарія Поліщук, Ігор Сторожук, Віктор Подолець. Радію і творчому потенціалу нашого молодого актора Павла Больбіна. У кожній новій ролі він органічний, переконливий. Якщо в успішній роботі досвідчених артистів я впевнений, то завжди хвилююся, як зіграє у прем’єрному спектаклі молодь. Павло ж доводить, що він – актор не тільки за фахом, а й за покликанням і йому підвладні різні жанри. Приємні миттєвості нашого творчого процесу є доказом того, що планку можливостей і пріоритетів варто піднімати вище. Окрім творчих задумів покращує­ мо й технічні умови роботи театру. Чекаємо на здійснення реконструкції сцени в новому сезоні. Вже придбали у Львові 200 нових крісел для глядачів. Сподіваємося, що кошти з обласного бюджету надійдуть вчасно, і 37-й театральний сезон буде успішнім. Розповідь записала Кароліна КРУГЛИК

12

На р одна творчість

Культура № 29, 2011 р.

«Океан квітів» від майстрині Вікторія Андріївна Китайгородська належить до тих унікальних людей, яких досить важка дійсність не змусила буденно сприймати світ і довколишню красу. Вона народилася у селянській буковинській родині перед початком Другої світової. Батько загинув на війні, мати– колгоспниця з трьома дітьми (Вікторія – наймолодша) залишилася одна. Із 12 років ще маленькою вона мала працювати в колгоспі – сапати по кілька норм буряків, носити важкі кошики з виноградом, прокидаючись о четвертій ранку і засинаючи майже опівночі. Незважаючи на страшенну втому і виснаженість, дівчинка з мамою і сестрою сідали за верстат і, доки були сили, ткали верети та килими У 1950-х роках ткацтво килимів було поширеним мистецтвом на Буковині. Ткацькі верстати були у кожному домі, але з часом мода на промислові килими, гобелени, верети витіснила домоткані речі з побуту селян, замінивши неймовірної краси і неповторності мистецькі витвори на плюшеві настінні картини з оленями та ведмедями. Традиційне українське мистецтво стало надто простим і ужитковим для пересічних людей, тимчасова мода взяла гору, і вже через десяток років жінок, які тчуть великоформатні килими, а не доріжки чи гобелени, знайти стало майже неможливо. Коли через добрий десяток років ткацтво знову почало набувати ваги, до Вікторії Китайгородської почали ставати в чергу з усієї області, аби вона виткала килим на весілля, новосілля чи на подарунок. Виростаючи на березі Дністра серед краси лісу, весняних садів, майстриня не втратила з роками відчуття досконалості природи. Сьогодні її подвір’я від ранньої весни й до перших снігів усіяне квітами – пролісками, нарцисами, тюльпанами, чорнобривцями, півоніями, трояндами, м’ятою, рутою. Усі ці квіти вона переносить на свої килими. Саме квіткова тема є улюбленою темою ткалі. Більшість візерунків на килимі вона створює

Вікторія Андріївна за роботою

Фрагмент килима «Океан квітів»

власноруч, і саме тут виявляється неймовірна здібність Вікторії Андріївни – перед тим, як почати ткати, вона не компонує новий візерунок на папері, а відразу тче килим. І ніколи не помиляється в розрахунках! Вишивальниці добре знають ціну помилки в недостачу або перебір одного хрестика – тоді втрачається увесь малюнок, вишивку доводиться переробляти. А ви уявіть килими, що мають розміри три на п’ять метрів. Чи зміг би навіть досвідчений математик не помилитися жодного разу в таких складних розрахунках? Окрім

цього, майстриня сама добирає кольори, які й досі називає на свій лад: бузковий, оливковий, вишневий, камінковий (морський) тощо. До речі, ще донедавна всі нитки Вікторія Андріївна фарбувала сама. Та що там нитки. Майстриня займалася ткацтвом повного циклу – від вирощення вівці з вовною і до експонування готового килима на виставці. Процес ось який, розповідає Вікторія Андріївна, – щовесни овець стрижуть, потім перуть вовну, з неї прядуть нитки і в мітках (спеціальні вовняні рулони) фарбують у

Садок вишневий коло хати

красильнях (сільських фарбувальнях), потім змотують у клубки і аж після того використовують для ткацтва. Мабуть, через те, що всі матеріали виготовлені в домашніх умовах (сам верстат змайстрував покійний чоловік пані Вікторії Микита), її роботи мають особливу енергетику, вони теплі, світлі та позитивні. Майстриня народної творчості з ткацтва, лауреатка мистецької премії імені Георгія Гараса, Вікторія Китайгородська володіє кількома техніками ткацтва, вона – авторка понад півтори сотні ткацьких шедеврів. Її роботи є у приватних колекціях Польщі, Молдови, Грузії, Росії. Одна з останніх робіт мисткині, виткана до її 70-літнього ювілею, – «Океан квітів» (килим розмірами три на п’ять метрів) одразу став предметом жвавого обговорення мистецтвознавців Буковини. На ньому ткаля зобразила близько сотні квітів та використала стільки ж тонів. У 2010 році перед Великоднем Вікторія Китайгородська виткала в повен зріст образ Ісуса Христа – «Ісус Христос з ягням» – та «Богородицю», які відразу ж були експоновані на ювілейній виставці і до Різдва знову стануть доречними прикрасами в господі майстрині, яку вона перетворила на музей-садибу народного мистецтва. Вікторія Китайгородська настільки неповторна у ткацькому мистецтві, наскільки Марія Приймаченко в живописі. Ці надзвичайно талановиті жінки без спеціальної освіти та умов для творчості зуміли зберегти українське народне мистецтво, пропустити через свою душу і викристалізувати у свій неповторний стиль. Самобутність та збереження старовинного виду мистецтва – це те, що найбільше підносить творчість Вікторії Андріївни в очах громадськості. Незважаючи на поважний вік, жінка не збирається припиняти займатися улюбленою справою, навпаки, каже, що в ткацтві – сенс життя, адже воно залишиться ще на багато років. У цьому вислові й філософія життя ткалі: «Кожна людина повинна по собі щось залишити». Леся Воронюк, спеціально для газети «Культура і життя», м. Чернівці

Ткаля

Му зеї

Культура № 29, 2011 р.

13

Повернути втрачене Про реституцію культурних цінностей говориться й пишеться чимало. Якщо за застійних часів цією проблемою влада не переймалася, то сьогодні відкриваються малодосліджені фонди, змінюється міжнародна політика, розвінчуються міфи про «грабіжництво» та «компенсацію втрат», отже ця тема не втрачає своєї актуальності До Другої світової війни у нас працювало 170 музеїв. Загальна частка України у «загальносоюзних» втратах сягає 53 відсотків. Щодо Харківського художнього музею, то тут давно зроблено опис вивезеного.

– Ми прекрасно знаємо втрати нашого музею за роки війни. Можемо з повною достовірністю визначити наші експонати з-поміж інших, – говорить директор закладу Валентина Мизгіна. Очевидці стверджують, що окупантам потрібен був не один залізничний вагон, аби завантажити награбоване. Адже музей мав одне з найбільших у країні зібрань полотен живопису, скульптур, предметів декоративно-ужиткового мистецтва. Із 75 тисяч особливо цінних експонатів, які до війни належали музею, залишилося тільки п’ять тисяч. До 1941-го у Харкові працювало 11 різних музеїв. Під час війни окупантами вивезено 70 тисяч мистецьких творів, серед яких картини італійських, іспанських, французьких майстрів XVI–XIX ст., роботи Івана Айвазовського, Марії Башкирцевої, Сергія Васильківського, Миколи Самокиша та багатьох інших. Зникло і зібрання старовинних ікон XVI–XVII ст., яке налічувало 1112 церковних реліквій. На жаль, ні перед першою окупацією міста, ні після короткочасного визволення Харкова радянськими військами про музей ніхто не подбав. Натомість директору закладу під загрозою розстрілу було наказано розгорнути виставку «Героїчний образ народу у творах радянських художників». Під час другої окупації німці без перешкод дограбували те, що залишилося. А решту спалили разом із будинком музею. Сьогодні у фондах знаходяться експонати – так

Львівська національна картинна галерея

звані «інваліди війни». Це переважно бронзові та фарфорові вироби, які частково вціліли на згарищі. Вилученням книг із бібліотек та документів із архівів фашисти теж активно займалися. Переважно цікавилися даними про корисні копалини і геологію Західного Сибіру

Культура

П е р е д п л ата н а 2 0 1 1 р і к Триває передплата на друге півріччя Газету «Культура і життя» мають І будьте впевнені: завтра газета буде ще кращою, ніж сьогодні! знати всюди. У передплатній ціні враховано Передплатна ціна єдиної кульвартість оформлення поштою аботурологічної газети на 2011 рік: нементів на доставку газети. на півріччя – 72 грн 00 коп на квартал – 36 грн 00 коп на місяць – 12 грн 00 коп На кожен наступний місяць «Куль- П е р е д п л ат н и й і н д е к с : туру і життя» можна передплатити до 10 числа попереднього місяця.

60969

та Казахстану, басейну річки Нижня Тунгуска. До рейху відправили колекцію географічних карт XVII–XIX ст., 50 географічних атласів. Підраховано, що тоді вивезли з Харкова 300 тисяч книжок, зібрання східної літератури (30 тисяч примірників), 10 тисяч стародруків та 200 тисяч інших книг. Найцінніше забрали з наукової бібліотеки університету та наукової бібліотеки імені Володимира Короленка. Решту спалили. Таким же чином знищили ще й 15 тисяч документів науково-дослідного інституту прикладної хімії, книгозбірню електромеханічного заводу (97 тисяч), механіко-машинобудівного (225 тисяч) і електротехнічного (понад 98 тисяч) інститутів. У січні 1993-го розпочала роботу Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України. Після розпаду СРСР наша країна спробувала цивілізовано вирішити проблему повернення культурних цінностей у рамках міждержавних

угод країн СНД. У 1994 році у Мінську глави 11 держав – членів СНД підписали угоду «Про повернення культурних цінностей». Однак невдовзі російський парламент денонсував цей документ. Члени комісії впродовж останніх років брали участь у міжнародних нарадах та конференціях із проблем реституції пам’яток культури, що проходили у Києві, Чернігові, Мінську, Будапешті і Нью-Йорку, на яких відзначалась необхідність міждержавного співробітництва задля подолання руйнівних наслідків для національних культур незаконно відчужених духовних цінностей. Проблема ж полягає у тому, що у цій справі насамперед потрібна політична воля відповідних урядів. На сьогодні музеї світу, де знаходяться «переміщені культурні цінності», не поспішають обнародувати свої архіви. Навіть московські не повідомляють про те, що знаходиться в їхніх сховищах. Так чинять і європейські музеї. А відтак, приміром, Харківський художній музей не знає, до кого саме звертатися про повернення своїх фондів. Яскравим прикладом тому є невирішене питання щодо повернення 24 малюнків Дюрера Львівській національній картинній галереї. Фахівці, які активно займалися цією проблемою, у 1993 році були вбиті під час збройного нападу на галерею. Малюнки належали австрійському князю Генріху Любомирському, котрий у 1823-му передав їх до заснованого ним у Львові музею. Під час фашистської окупації міста малюнки разом із іншими шедеврами були вивезені до Німеччини. Як зазначає директор Львівської національної картинної галереї Борис Возницький, поверненням наших експонатів в Україні донині ніхто серйозно не займався. І це при тому, що попри усталену практику, англійська газета The Art Newspaper у 1995 році провела власне розслідування і повідомила на своїх шпальтах про місцеперебування львівської колекції. Окремі малюнки знаходяться у державних і приватних зібраннях США та Канади. За даними Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей та Національної комісії з питань повернення культурних цінностей, за останні десять років в Україну повернено понад 500 тисяч одиниць зберігання – архівних документів, книжок, творів мистецтва, меморіальних пам’яток, предметів археології. Таким чином поповнилися колекції 145 музеїв, 19 історикокультурних заповідників, 30 бібліотек, 9 архівних установ. Відверто кажучи, це крапля у морі, якщо зважити на те, скільки вивезено з України. Приблизно 300 тисяч музейних експонатів, близько 51 мільйона книг, 46 мільйонів архівних справ. Чому приблизно? Бо донині не зроблено загальнодержавного реєстру втрачених культурних цінностей. Володимир Субота, власкор «Культури і життя» м. Харків

14

Літ ера тура

Дегустація літа

Культура № 29, 2011 р.

Людмила Гнатюк

Як швидко стікає красне Літечко!.. Крапля за краплею… День за днем… Ще не потьмяніло ягідне розмаїття «Червневої палітри», а вже медова терпкість солодить уяву і погойдує у «Липневому гамачку» сповнену сонячних сподівань засмаглу жінку!.. Медовіють трави і квіти… – Місяць-Липень. Вершечок літа. Отже, «Дегустація літа», розпочата на сторінках нашої газети поетесою Людмилою Гнатюк у червні, продовжується поезіями із циклу ЛИПНЕВИЙ ГАМАЧОК *** Липень-місяць…

Місяць-липень… Буйство золотої липи, Пік емоцій, вістря шалу, Літнє сонячне кресало!.. Повелителем чи гостем Перебудеш, місяць млості? Місяць медоносних вражень, Що ти цього разу скажеш? Чи хмільним напоїш липцем, Чи шмагнеш дощем по шибці, Чи засліпиш смолоскипом?.. Липень-місяць…

Місяць-липень… *** Літо мінус

тридцять днів – Час мого перебування. На третину розігрів. Сонцеспалахів чекання. Тридцять днів

уже в тилу! Швидко-швидко

позалітком… День як медоносна квітка – Тож маскуюсь

під бджолу! Я літую між квіток: Квітка-день

і квітка-нотка! Там нектар,

а тут пилок!.. Мед гіркий

і мед солодкий… *** Навідліг дощем! –

Отака тобі зустріч… А липень – це ж мед,

Це ж гарячий бурштин! Невже і у липня

розладнаний устрій?.. Невже у тепла

затяжний карантин?.. І скільки в житті того

красного літа, І скільки ж медових

миттєвостей є, Щоб так от… навідліг!..

З «іюльським

привітом»?.. І липень неначе,

А дощ ллє і ллє… *** Своєї дачі патріотка, Я щиро зичу, друзі, вам Ці забур’янені шість соток – Душі обіцяний вігвам! Принаймні всі ми від землі.

Куди ці сотки вже подіти? Що поперек? Що мозолі? Що комарі, як мессершмідти? Отож, приватнику багатий, Хто має заміський свій рай, Мерщій за сапку та лопату! За вищий кайф – за урожай! Яка зашкіриться усмішка, Хоч в голові джмелі гудуть, Якщо фазендний шиш

чи шишка У кошик інколи впадуть! *** В ніч на таке-то липня З місяцем набакир Чорного чаю вип’ю У товаристві зір… На чаювання щедра Мудра липнева ніч, Щедра вона й на ретро – Спомин лише поклич. На´черки пам’ять випне – Й на тобі, вір – не вір, В ніч на таке-то липня З місяцем набакир…

До «макро»! До Всечасу варіацій! Крізь кам’яні руїни мовчазні, Крізь неминучу зміну декорацій, Крізь плетиво поразок й перемог Збираю пра-прадавнє поміж трав я… Це – Інкерман. Це там, де ближче Бог, Де витоки священні православ’я… *** – Яка біда у тебе, Липню? За ким ти тужиш чи за чим? Розладнаний… жертвоподібний… А маєш бути золотим! А маєш бути медоносним, Бо ж Липень – Літа фаворит!.. Липнева суть жагуча й млосна, Липнева суть – ярильний світ!.. А тут… хлющі

і мряка…

мряка… Яка ж, скажи, твоя біда? – Я говорила, Липень плакав Й нічо´го не відповідав… *** Такого ще зі мною не було – За тиждень ані вірша, ні рядочка!.. Вдивляюсь у Дніпрове водне скло, Торкаюсь трав, камінчика, листочка… Купаюсь в липні, тішусь у пісках!.. І наче все на звичній досить ноті, Але… але за тиждень ні рядка… Мабуть я розчинилась у природі І сонечком перейнялася так, Що по руках й ногах їм перевита! А відчуття в незримих ще рядках В букет збирають рими слову «літо». О, таїна зачаєна в мені, Це передслів’я вабить і морочить! Які довкола рими запашні!.. – Здається, проявляється рядочок…

*** Давненько я не спілкувалась

з Ніччю, Не поринала в зо´ряний гіпноз, Не вчитувалась в місячне обличчя – Небесного чола апофеоз… Про що, цікаво, думав Місяченько Коли писав озо´рене есе?.. Давненько не питала я, давненько, Бо на душі було: ні те, ні се. О, сяйноликість, начебто відкрита, Висот утаємничений нюанс!.. Давненько не торкалася я Світу, Де вірують в сузір’яний пасьянс!.. О, ці нічні раптові одкровення, Моя снови´дна примха неземна, Де незнайомка, Таїна на ймення, ПЕРЕМОКЛА ПТИЦЯ Пришле таксі космічне до вікна… Зливою знесилена Перемокла птиця ІНКЕРМАН Випросила, вимолила Сонечка десницю! Про що в руїнах камінь цей Пташечка знесилена

мовчить?.. Так того хотіла, Яким подіям був німим він свідком? Так затято вірила – Поняття «вічність» і поняття «мить»… Де взялися й сили! Коли вони з’явилися і звідки?.. Хоч грозить непрохана Як розгалузилось чуття в мені –

Хмара – меч дамоклів, Сонячно закохана Птиця перемокла! Має дух окрилений В трепетному тільці Зливою знесилена Перемокла птиця. МАЛИНОВА СПОКУСА Ось-ось достигне кущ малини У злу´ці сонця і дощів!.. Я в змо´ві ягідній зустріну Соло´дкість Вашу між кущів… Я непомітно сарафанчик З боків поправлю, зі спини´… Я уколю зненацька пальчик Необережно вказівний, Я привітаюся нервово, Я на секунду розгублюсь… І щось відкриється раптово У День Малинових Спокус! Укольчик защемить легенько – Я тихо «Ой» пролепечу, Малиною наповню жменьку І трохи з Вами помовчу… *** Трохи сонця черпну´лось з води – І душа спалахнула, як ватра! Відігріюсь за всі холоди, Бо, хто зна´, що готує нам завтра… Відігріюся! Літа нап’юсь! Заряджуся липневим азартом!.. І до сонечка притулюсь, Бо, повірте, воно того варте. Від його золотавих слідів Медовіє зволожене тіло!.. Трохи сонця в холодній воді – І за всі холоди відігріло! Трохи сонця черпну´лось з води – І душа зазвучала одразу На усі призабуті лади! Отже, будьмо,

мадам Франсуазо! *** Із Літечком в липневому злитті Куштую спільний соковитий кетяг. Прозріння третє у моїм житті: Мов третє дихання,

мов юність третя! О Літечко моє – жагучий скарб,

Моє покликання!

Культура № 29, 2011 р.

Літ ера тура

15

Моє кохання! Яка довкола чіткість ліній, фарб… До гостроти,

до млості,

до вмирання!.. В мені тече елегія ріки І варіації гаїв морочать, А сонечком озвучені думки Щось красне й дуже радісне

пророчать! О Літечко, я вірю вся і всім, Коли отак квітують

поле й луки! Як можна не повірити красі? Хоч, схоже, б’є на сполох

серця стукіт!.. О ні! Не чую я пересторог, Медовим серпантином оповита! Небесно заохочує Даждьбог Мене в злитті липневому із Літом. *** Літо таке красиве, І так до вподоби землі!.. Ви´цілуване диво Зіркою на чолі: У тебе розумні руки, Які торкнулись мене… Під серця магічний стукіт Твориться надземне!.. Ти, наче гарячий липень, В плоть свою увібрав!.. Ти всю мене майже випив На трепеті чуйних трав!.. Яка мелодійна тиша… Який почуттєвий розмай! Притисни мене міцніше Й ніколи не відпускай. ЛИПНЕВИЙ ГАМАЧОК З павутини сонячного сяйва Сплетений липневий гамачок… Всеохоплююче літнє майво Перетворює на маячок, На слухняний маячок уяву: Леготом – хить-хить –

як до смаку´! О, яка піддатлива й ласкава Жінка в золотому гамачку!

АПЕЛЬСИНОВИЙ ВЕЧІР Соковите сонце апельсина Ділиш ти на місячні скибки´, І мене частуєш рухом джина Зі своєї щедрої руки… Сонячно і місячно водно´час!.. Цитрусові при´смак й аромат… Проявляється уся жіночість В сяйві апельсинових принад! Ски´бочки прозорі і звабли´ві Збуджують, зволожують вуста… Ми, здається, в мить оцю щасливі – Перелита в при´страсть смакота!.. Сік стікає крізь шерхкі долоні На обличчя, шию, в декольте´… Крапля апельсинових симфоній Сонячною квіткою цвіте! Соком із одного апельсина Отакий жагучий розігрів! Кожна долька – золота жарина! Обрій – апельсиновий розлив!..

Ти і сам позолотів неначе – Золота´вим полум’ям паши´ш! О, який цей апельсин гарячий! Тільки що цілунок гарячіш!.. *** Мабуть в природі

зрушення порядку, Тому і нелогічно так,

щемливо – У липи передчасна

жовта прядка… У жінки молодої

пасмо сиве… О, як безсилля

ніченьку безсонить! О, як катує душеньку

ця дійсність! Лиш вибухівками

емоцій сонми, А потім відчуття

нестачі кисню!.. Мені не спиться…

Як мені не спиться!.. У співчутті своєму

я безсила… Пожовкла липа,

сива молодиця, А літо ж тільки

увійшло у силу… СОН ЛЕВИЦІ Спекотний день…

Безвітрено і жарко… Шукаю затінку у зоопарку. Як у такій задушній атмосфері Літується у клітці чи вольєрі?.. Зневолена тривожно спить левиця… Цікаво, що їй у неволі сниться? Мабуть, савана сниться нелюдима Й могутній лев з ласкавими очима… Мов ореол сонцеподібна грива!.. Левиця хижа уві сні щаслива! А з щастям отаким і… на свободі… Як виняток, трапляється в природі. Левиця наша винятком не стала Тому і в зоопарку відбувала… Отож по травах степових із левом Несеться в снах левина королева!.. А у нічну, у темно-синю смугу Крізь грати ллється вся звірина туга! Залізні грати і надійна клямка, За ними спляча волелюбна самка… Так… Напекло у голову відкриту У день липневий в конвульсивне літо! Коли така крута у місті спека, А вже до осені не так далеко… І щось таке наспро´чуд справжнє й

свіже Поміж птахів і звірів… навіть хижих…

ЗРАДЖЕНА ЛИПА В’ялі пелюстки не літніх тривог – Липовий цвіт де опав, де усох… Зраджена Липа свідчить,

що Косень Зизиться на…

безсоромницю-Осінь!.. Губи зашерхлі облизує:

«Please, Дайте узріти

осінній стриптиз!»… Про золочені

розметані коси Марить крізь Серпень

поведений Косень!.. В розпалі Літа

таке позалітнє! Б’ється у шибку

Липа самітня – Зраджена Липа

в Літечка просить Помсти за зваблений

Осінню Косень. *** Із клаптів хмарних небо шите-крите… У травах – перезріла жовтизна… Осінні риси проявляє літо, Не випите природою до дна… О Літечко моє скороминуще, Як від тепла відчужитись мені? В твоїх обіймах з ли´хвою вогню ще – Дай політую у палкім вогні! О Літечко моє, не відпусти мене З твоїх нектарних райських насолод!.. По верховіттю ходить Вітер стримано – Поволі так готує до негод… *** Таким був царственим, таким

жагучим!.. А на прощання, наче той хлопчак, Слізьми і доріканнями замучив, Лишаючи гіркого меду смак. Важка, звичайно, штука –

неминучість… Не вабить шлях-дорога в Нікуди… Але така у нас, мій Липню, участь. Тримайся, друже, хоч-не хоч, а

йди… От я… Роблю ж я вигляд більше, ніж Тримати можу себе в гідній рамці!.. Прощальний розпач – наче

гострий ніж, Що дорізає шов на спільній лямці. Мій Липню, любий, золотий

бунтар! Безсилі ми… нічого вже не зміниш. Боюсь перегорнути календар… Боюсь засвідчити липневий фініш.

На дозві ллі

16

Культура № 29, 2011 р.

Об’єднуюча постать Калниша Під таким гаслом 12 липня, в день великого релігійного свята Петра і Павла, на Роменщині Сумської області пройшов науковопрактичний семінар за участі відомих митців, учених, представників влади та громадськості, присвячений 320-річчю від дня народження останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Івановича Калнишевського

Запорозької Січі, її успіхів, труднощів та протиріч. Неоціненним є вклад Петра Калнишевського в становлення та розвиток українського державотворення. Місто Ромни підтримує справу відродження ідей і традицій, спрямованих на виховання патріотизму, популяризацію та увіковічування імені Петра Калнишевського. Життю та діяльності остан­ нього кошового отамана присвячена виставкова зала в Роменському краєзнавчому музеї, найцікавішим експонатом якої є Євангеліє Петра Калнишевського. Про багатовікову історію Ромен розповідає пам’ятний знак останньому кошовому, а його ім’ям названа одна з вулиць міста. Заступник голови Сумської обласної державної адміністрації Сергій Грицай зазначив, що захід, який проводиться у Ромнах, є своєрідним продовженням традицій, які закладені на Сумщині щодо вшанування пам’яті Петра Калнишевського. Крім

Учасники семінару відвідали село Пустовійтівку, де народився відомий військовий та громадський діяч, поклали квіти до пам’ятника Калнишевському, відвідали музейні експозиції та відновлену церкву Святої Трійці. У вітальному слові до присутніх на конференції міський голова Микола Калашник зазначив, що життя цієї особистості – приклад вільного і нескореного духу великого народу, а діяльність – дзеркальне відображення історії

Отримувач платежу: ДП «Газетно-журнальне видавництво» р/р 37128003000584 в УДК м. Києва МФО 820019, Код 16482679



Повідомлення

того, Сергій Михайлович висвітлив низку заходів, проведених в обласному центрі з нагоди 320-річчя від дня народження великого отамана. Учасниками конференції стали діячі науки, культури, керівники громадських організацій, освітяни, журналісти. Так, до мальовничого міста завітали: міський голова Олександрійська

П.І.Б. м. буд. №

Адреса доставки: індекс вул. домофон

кв.

тел.

Передплата на газету «Культура і життя» на 2011 рік по місяцях (вартість передплати на 1 місяць – 12,00 грн) 1

касир

Квитанція

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12 Сума, грн

Платник (підпис) Отримувач платежу: ДП «Газетно-журнальне видавництво» р/р 37128003000584 в УДК м. Києва МФО 820019, Код 16482679 П.І.Б. м. буд. №

Адреса доставки: індекс вул. домофон

кв.

тел.

Передплата на газету «Культура і життя» на 2011 рік по місяцях (вартість передплати на 1 місяць – 12,00 грн)



1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12 Сума, грн

касир

Платник (підпис)

Для того, щоб передплатити газету «Культура і життя», необхідно: – заповнити квитанцію; –сплатити в будь-якому банку; – надіслати копію оплаченої квитанції

– поштою: 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1; – факсом: (044) 498–2363, 498–2364;

– електронною поштою: sydorenko.iryna@gmail.com. Щодо передплати звертатися за тел./факс.: (044) 498–2364

Га зета « Кул ьт у р а і ж ит тя » Засновники: Міністерство культури України, Український комітет профспілки працівників культури, редакція газети Видавець: Газетно-журнальне видавництво Міністерства культури України

Директор Олеся Білаш Головний редактор Віктор Пасак

Склад Видавничої ради Олеся Білаш – директор видавництва, Олена Чередниченко – завсектором преси МК, Олена Воронько – заввідділом театрів МК, Лідія Карпенко – заввідділом охорони пам’яток МК, Михайло Швед – заввідділом музичного мистецтва та цирку МК, Ольга Голинська – головний редактор журналу «Музика», Наталя Потушняк – головний редактор журналу «Театрально-концертний Київ», Алла Підлужна – голов­ ний редактор журналу «Український театр», Марія Хрущак – головний редактор журналу «Українська культура»,

Луганської обл. Микола Греков; народний артист України, заслужений працівник культури України Михайло Голубович; народний артист України, заслужений працівник культури України, кінорежисер Володимир Савельєв; письменник, власний кореспондент газети «Урядовий кур’єр» у Сумській області Олександр Вертіль; голова Одеського фонду ім. П. І. Калнишевського Валерій Балух; головний редактор журналу «Гетьман», магістр філософії Ігор Кравчук; викладач Сумського державного університету, журналіст-телеоператор, журна­ліст обласного радіо Тетяна Голуб; письменники й журналісти Микола Семенович Гриценко та Володимир Садівничий; заступник головного редактора газети «Культура і життя» поетеса Людмила Гнатюк та багато інших. Своєрідною родзинкою заходу стала презентаційна розповідь про створення кінофільму, присвяченого життю та діяльності Петра Івановича Калнишевського, – «Лицарі дикого степу» (режисер Володимир Савельєв). Присутні змогли переглянути науково-доку­мен­тальні фільми: «Повернення Петра Калнишевського» та «Святий з Пустовійтівки». Голова Благодійного фонду імені Петра Калнишевського Іван Рішняк відзначив, що конференція, присвячена 320-й річниці від дня народження останнього кошового отамана Запорозької Січі, святого Петра Івановича Калнишевського, є продовженням роботи, яка розпочалася в місті Ромни ще в

Орест Когут – го­ловний редактор видавництва. Виходить із 7 жовтня 1923 року. Свідоцтво про державну реєстрацію: КВ № 1026 від 26.10.1994 р. Передплатний індекс 60969 Адреса редакції: 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Телефон, факс: (044) 498–2363 е-mail: nvu.kultura@gmail.com http://www.uaculture.info Друк: ПрАТ «Сьогодні Мультимедіа», м. Київ, вул. Борщагівська, 152-б Редакція залишає за собою право на редагування

2003 році. Іван Миколайович презентував діяльність Фонду щодо увічнення пам’яті Петра Калнишевського. Також він презентував місту Ікону Праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського). За популяризацію ідей козацтва Іван Рішняк вручив нашим землякам нагороди та відзнаки. Особливі почесні відзнаки Всеукраїнського благодійного фонду імені Петра Калнишевського – «Хрест Петра Калнишевського» – були вручені Роменському міському голові Миколі Калашнику та голові Роменської районної державної адміністрації Віктору Серіку. В ході конференції учасники прийняли Звернення до українського народу та керівництва держави з такими пропозиціями: – надати Музею Петра Калнишевського в с. Пустовійтівка Роменського району Сумської області статус народного; – закликати молодь приєднуватися до козацьких загонів; – вк лючити біографію П. І. Калнишевського в навчальний процес; – сприяти проведенню заходів, присвячених вшануванню останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського в українській діаспорі; – для формування українського патріотичного світогляду підготувати спеціальну серію книг для дітей дошкільного віку з цієї тематики. Крім того, гості міста оглянули книжкову виставку, малюнки, інші творчі роботи, які презентували учні шкіл міста. Вернісаж дитячої творчості вразив усіх своєю щирістю, самобутністю, теплотою і любов’ю. Наприкінці конференції учасникам заходу подарували виступи творчі аматорські колективи Ромен і Роменщини та міста Києва. Як зазначалося вище, на урочистих заходах з нагоди 320-річчя Петра Калнишевського, була присутня і представниця нашої газети – заступник головного редактора «КіЖ», член Національної спілки письменників України Людмила Гнатюк. З її роздумами і враженнями читачі матимуть змогу ознайомитись у наступному номері.

отриманих матеріалів без узгодження з автором. Думки авторів публікацій можуть не збігатися з позицією редакції. Матеріали, опубліковані в газеті «Культура і життя», є інтелектуальною власністю редакції і не можуть бути відтворені у будь-якій формі без письмового дозволу видавця. При використанні публікацій посилання обов’язкове. Наклад 2000 © «Культура і життя»

Ціна договірна