Загальнодержавна щотижнева газета «Культура і життя» by Національне газетно-журнальне видавництво

№ 30

2011

ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНА УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ЛІТЕРАТ УРА › с. 14

ІВАНУ ДЗЮБІ – 80!

CУЧАСНЕ МИСТЕЦТВО › с. 4

Я БУЛА З МОЇМ НАРОДОМ...

НАРОДНА ТВОРЧІС ТЬ › с. 12

ВИШИВАНИЙ СВІТ МИРОСЛАВИ КОТ

НЕХАЙ НАЩАДКИ ПАМ’ЯТАЮТЬ В СИЛІ

с. 8–9

Акц А к ц еенти нти

Візит Патріарха Кирила 26 липня розпочався візит патріарха РПЦ Кирила, приурочений до 1023-ї річниці хрещення Київської Русі У програмі визиту: 26 липня — прибуття в аеропорт «Бориспіль», церемонія зустрічі, похід до преси, зустріч біля Ближніх печер Лаври, зустріч з Патріархом Грузинським Іллею ІІ; 27 липня — святковий молебень на Володимирській гірці, засідання Священного Синоду РПЦ, відкриття Міжнародного форуму «Православні жінки: єднання, служіння, любов» (Український дім, вул. Хрещатик, 2), зустріч з ректорами вищих навчальних закладів України; 28 липня — Божественна Літургія на Соборній площі Лаври: покладання квітів до Пам’ятника Вічної Слави на могилі Невідомого солдата, покладання квітів до Пам’ятника жертвам голодомору. У резиденції Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира відбулась зустріч Святішого Патріарха Кирила та Святішого Патріарха-Католикоса Іллі ІІ. Сторони обговорили коло питань стосовно взаємин між двома Церквами, а особливо у світлі відносин між Росією та Грузією, які склалися останнім часом. Піс ля зустрічі Предстоятелі Р ус ь ко ї та Грузинської Церков у супроводі Блаженнішого Митрополита Володимира відвідали СвятоМиколаївський храм, що при покоях Предстоятеля Української Православної Церкви, де піднесли первосвятительські молитви. Увечері Святіший Патріарх Кирил прибув до СвятоУспенської КиєвоПечерської лаври. На площі біля Ближніх Печер його зустріли Священноархімандрит обителі Блаженніший Митрополит Володимир, намісник монастиря митрополит Вишгородський і Чорнобильський Павел, ряд архієреїв Української Православної Церкви, насельники обителі та боголюбива паства. Увійшовши до Хрестовоздвиженського храму, він помолився біля чудотворної Печерської ікони Пресвятої Богородиці. З вітальним словом до нього звернувся Священноархімандрит обителі Блаженніший Митрополит Володимир:

«Свята Києво-Печерська лавра постійно звершує свої молитви, які потрібні усьому світу, щоби світ перестав бути уві злі, і служить благородно усьому суспільству, всім віруючим во славу Божу. Сюди приходять люди, щоби отримати відраду і утішення, щоби отримати прощення гріхів і причаститися Святих Животворчих Христових Таїн. Тому наша радість сьогодні є великою і велика надія, що Ви й надалі будете нас відвідувати і попереду усіх нас будете возносити молитви до неба, просячи у Бога благовоління і милості», – сказав, зокрема, Блаженніший Владика. У слові-відповіді Патріарх підкреслив важливу роль Києво-Печерської

лаври у збереженні й розвитку Православ'я на Русі та поділився своїми враженнями від прибуття до обителі. Наостанок Святіший Владика прикликав на присутніх Боже благословення. 27 липня, напередодні Дня пам'яті святого рівноапостольного князя Володимира, Предстоятелі Руської, Грузинської та Української Православних Церков відправили молебень на Володимирській гірці біля підніжжя пам’ятника Хрестителю Русі. Молитви також підносили архієреї Українських Православних Церков,

члени делегацій Руської та Грузинської Церков, численне духовенство Київської єпархії, кияни та гості міста. З боку влади були прису тні: представники Президента, народні депутати та інші високопосадовці. Молебень с упроводжував спів хору Київської духовної академії та семінарії під управлінням ігумена Романа (Підлубняка). Після цього Предстоятелі Української та Руської Православної Церков обмінялися вітальними словами. «Нині благодать Святого Духа зібрала нас у цьому місті, щоби прославити Милосердного Бога, Його угодника – рівноапостольного князя Володимира, і піднести наші молитви до неба. Це місце набуло свого значення на честь 1000-річчя Хрещення Русі і з тих пір ми тут збираємося, щоби вознести молитви подяки та славослів’я. Ми дякуємо Вам за те, що Ви прибули на це торжество, на місце, безпосередньо пов’язане з Хрещенням Русі. Нехай Милосердний Господь молитвами рівноапостольного князя Володимира зберігає Вас на всіх Ваших шляхах, у Вашому нелегкому служінні. Нехай благодать Святого Духа переможе в наших серцях гордість та непорозуміння. Нехай милість Божа від віку й довіку зміцнює всіх нас у Православній вірі – вірі наших батьків і прадідів, у вірі благочестя і спасіння», – сказав Блаженніший Владика. Далі Святіший Патріарх Кирил, Святіший Католикос-Патріарх Ілля ІІ та Блаженніший Митрополит Володимир вклонилися іконі святого рівноапостольного князя Володимира. Наостанок Предстоятелі трьох Церков поклали квіти до пам'ятника Володимиру. В Синодальному залі Київської Митрополії в Свято-Успенській КиєвоПечерській лаврі під головуванням Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Кирила відбулося чергове засідання Священного Синоду Руської Православної Церкви.

Культура № 30, 2011 р.

У «ЛАСТІВЧИНОМУ ГНІЗДІ» ТЕПЕР МУЗЕЙ

У Криму завершено реставрацію унікальної пам’ятки архітектури та історії – замку «Ластівчине гніздо». У відкритті музею і виставки «Чарівний світ Архипа Куїнджі» у приміщенні визначної пам’ятки Криму взяв участь міністр культури України Михайло Кулиняк. Перший віце-прем’єр Криму Павло Бурлаков повідомив, що в «Ластівчиному гнізді» тепер проводитимуться художні виставки й творчі вечори, оскільки палац-замок цього року став об’єктом культурнотуристичної сфери. Своєю чергою, міністр культури України Михайло Кулиняк заявив, що створення музею на базі «Ластівчиного гнізда» стимулюватиме культурне відродження Криму та допоможе привернути більшу кількість туристів. «Цей палац вартий того, щоби його показували кримчанам і гостям півострова», – сказав Михайло Кулиняк. За даними Павла Бурлакова, на впорядкування території замку було витрачено близько 300 тисяч грн. Надалі благоустрій та реконструкцію пам’ятки буде продовжено, планується створення повноцінного музею.

Як зазначив директор пам’яткимузею Ігор Матвієнко, відтепер стежки, що ведуть до Ластівчиного гнізда, будуть безкоштовними. Туристам доведеться платити лише за відвідування виставкового залу. Довідка: Замок в готичному стилі «Ластівчине гніздо» побудовано в 1912 році на прямовисній 40-метровій Аврориній скелі неподалік Ялти як дачу нафтопромисловця барона фон Штейнгеля. 2002 року будівлю палацу було передано в оренду компанії «ЯлтаВерона». В замку розміщувався ресторан. У лютому 2011 року Верховна Рада Криму схвалила передачу «Ластівчиного гнізда» з комунальної власності Ялти до республіканської. Уряд автономії підготував проект створення на базі замку виставкового центру.

Новини

Культура № 30, 2011 р.

ПАМ’ЯТНИК ВОЛОДИМИРУ ІВАСЮКУ

У Львові до кінця осені встановлять пам’ятник Володимиру Івасюку – видатному композитору і поету. Він був одним із основоположників української естрадної музики, автором ста семи пісень, п’ятдесяти трьох інструментальних творів, музики до кількох спектаклів. Чудово грав на скрипці, фортепіано, віолончелі, гітарі і майстерно виконував свої пісні. Мав художній талант, був неординарним живописцем. Гранітний монумент Володимиру Івасюку заввишки 3,5 метра буде встановлений на проспекті Шевченка. Ініціатором створення пам’ятника виступив лідер групи «Океан Ельзи» Святослав Вакарчук. ТЕАТР ПІДТРИМУЄ ВЛАДА Триває реконструкція будівлі Сумського театру юного глядача, якій понад сто років. На відновлення приміщення міською владою виділено 9 мільйонів гривень. Директор театру Віктор Кулемза розповів, що роботи ведуться за наміченим планом: «Щотижня проводимо оперативні наради, – зазначив пан Кулемза, – у червні до нас завітав губернатор Сумської області Юрій Чмир. Він пообіцяв щомісяця приїжджати, щоб контролювати ситуацію. Одже, є допомога і контроль. Команда фахівців надає рекомендації зі звукового наповнення і обладнанню зали, аби не втратити її акустичні властивості. Приміщення збереже свій класичний вигляд, але стане ще гарнішим і сучаснішим. Зараз вирішується кольорова гама глядачевої зали. Коли збивали штукатурку, виявилося, що рідний колір зали – колір слонової кістки. Тож залишимо його саме таким. Від нього вже залежатиме і оббивка крісел, і весь інтер’єр». Відкриття оновленого Сумського театру юного глядача та нового театрального сезону планується на 26 жовтня. І відразу ж на шанувальників Мельпомени чекає мистецька подія – Всеукраїнський театральний фестиваль «Золота валіза». Гліб ПОРТНОВ

НІМЕЦЬКІ КОМІКСИ В ХАРКОВІ У харківському художньому музеї відкрилася виставка «Comics, Manga and Co. Нові німецькі комікси», яка

організована Інститутом Ґете в Україні й харківським Будинком Нюрнберга. В експозиції представлені роботи авангардного напряму, які зробили німецькі комікси популярними в усьому світі, і роботи нового покоління художників. У Харкові виставляються тринадцять німецьких авторів. У кожного з них і свій унікальний стиль, і техніка створення, і сюжет коміксів. Роботи виконані за допомогою комп’ютерної графіки або картонних шаблонів, олівцем, тушшю, вугіллям. Як відзначають організатори виставки, «зараз комікс у Німеччині переживає справжній бум – виникають об’єднання коміксистів, комікси видаються в самвидаві й великих видавництвах, публікуються антології, художники беруть активну участь у міжнародних фестивалях, їх роботи експонуються в галереях і музеях світу. Ми звикли сприймати комікси як смішні картинки з сарказмом – для дітей. Але ця виставка доводить нам, що в коміксах можна виразити набагато більше».

арт-центру Я Галерея, інші 4 – готують їх у 2011 році. Вагомим фактом також є їхня участь у групових кураторських проектах: виставки генофондlovekiev у Київській міській галереї «Лавра», «Моно» в запорізькій галереї «Ленін». Вони не обмежені тематичними рамками і тому є певним «зрізом» настроїв молодих художників, що на перетині виявляють універсалії. «Генофонд. Пінакотека» – важливий крок на шляху інституалізації самої програми як культурного явища і кожного окремого художника. Павло Гудімов, куратор програми «Генофонд» та цієї окремої виставки, у коментарі порталу «Культура» так описує її: «Назва виставки природно прийшла до мене після відвідання трьох Пінакотек у Мюнхені. Неймовірно цікаво спостерігати, як нове покоління художників знаходить опору в класичному європейському мистецтві, українській мистецькій традиції й оперує мовою, зрозумілою в глобальному світі. Емоційність, талант, винахідливість, сексуальність – складові нашої «Пінакотеки». Наступним містом на виставковому шляху «Генофонду» стане Львів. Поряд із роботами, створеними протягом останнього року, що розкривають художні стратегії їхніх авторів з різних боків, буде також створено низку site-specific об’єктів.

РАРИТЕТНІ ВИДАННЯ Із 2010 року пересувна виставка СТАНУТЬ ДОСТУПНИМИ експонувалася в різних містах Ні- КОЖНОМУ меччини, на початку 2011 – в Одесі. Із першого серпня в рамках проУ Харкові вона буде працювати до екту «Історична спадщина України 20 серпня. – світовий доступ в електронному форматі» на сайті Національної історичної бібліотеки України у вільНОВА ПАРТІЯ МОЛОДИХ ному доступі почне розміщуватися ХУДОЖНИКІВ У ПРОЕКТІ електронна картотека. «GENOFOND PINAKOTHEK» Цей задум реалізовують компанія До 14 серпня у Львівському Палаці Мистецтв діятиме виставка «ЕЛАУ» (Електронні Архіви України) спільно з Національною історичною Genofond Pinakothek. бібліотекою України за підтримки Міністерства культури України, Української бібліотечної асоціації, Молодіжної громадської організації «Асоціація молодих науковців ”Інтелектуальне лідерство”. Його мета – збереження і популяризація культурно-історичної документальної спадщини світового і загальнонаціонального значення, зосередженої у фондах Національної історичної бібліотеки України. Книгозбірня була заснована в 1939 році й налічує більш ніж 1 мільУ січні 2010 року за ініціативою арт-центру «Я Галерея» і особисто йон одиниць зберігання. Тут є рідкуратора Павла Гудімова стартува- кісна література, цінні книги, зразки ла програма «Генофонд». Від початку це було дослідження молодого, незнаного пласту українського мистецтва, яке, проте, не зупинилося на стадії спостереження-каталогізації, а має активний процесотворчий компонент. Упродовж року Павло Гудімов безпосередньо працював із кожним з учасників програми і насправді виконував роль, відведену тьюторам у мистецьких академіях, – рецензував, направляв, радив, що почитати-подивитися, знайомив із художниками, підказував ідеї для перших проектів. Програма «Генофонд» розгортається у кількох напрямах. Поперше, це спільна робота куратора і художника над виставковими проектами. У 2010 році 6 генофондівців показали власні проекти в стінах

3 вітчизняного та світового друкарського мистецтва. Багато унікальних видань. Проект «Історична спадщина України – світовий доступ в електронному форматі» розрахований на поетапне виконання робіт. Як повідомили порталу «Культура», наразі спеціалістами «ЕЛАУ» виконується робота зі створення електронного алфавітного каталогу. Завершити ці роботи планується до кінця поточного року. «Впровадження електронної картотеки в роботу бібліотек – це не лише можливість надавати сучасні послуги своїм читачам, – зазначає в коментарі порталу «Культура» директор НІБУ Алла Скорохватова. – Насамперед, це вирішення проблеми низького рівня освіченості і попиту на літературу серед населення України і навіть з-за кордону. Зараз нагальним питанням є відсутність повної і актуальної інформації про документальні ресурси бібліотечних фондів у вільному доступі». НОВЕ ЖИТТЯ ЛІВАДІЙСЬКОГО ПАЛАЦУ У вересні-жовтні цього року розпочнеться комплексна реставрація Кримського республіканського закладу «Лівадійський палац-музей» (сел. Лівадія, Велика Ялта).

Лівадійський палац був побудований за проектом ялтинського архітектора Миколи Краснова, який одержав за спорудження цього об’єкта та інших будівель на Південному березі Криму звання академіка архітектури. Будівництво тривало з квітня 1910 до вересня 1911 року. Директор музею Світлана Москаленко повідомила: «При колишньому керівництві такі роботи проводилися, але епізодично і фрагментами – в італійському дворику частково ремонтувався дах. Цього року було розроблено наукове обґрунтування реставраційних робіт. На цей момент готується підтвердження технології їх проведення». Уряд Криму підготував поправки в республіканський бюджет-2011 з тим, щоб забезпечити фінансування початку реставрації. Згідно з кошторисами загальна сума витрат складе понад 30 млн грн. На період робіт палац не буде закрито, тому що він не фінансується державою й існувати може тільки заробляючи екскурсійною діяльністю. «Закрити музей – означає припинити доступ відвідувачів і втратити трудовий і науковий колектив, який є. Ми всі розуміємо, що цього робити не можна», – резюмувала Світлана Москаленко. Яна ЛЕВИЦЬКА

Су ч ча а сн сне м ми и сст т еецтво цтво

Культура № 30, 2011 р.

Я була з моїм народом, або ПінчукАртЦентр у будні Черги в Києві – справа доволі рідкісна. Побачити ж натовп, який щодня понуро або, навпаки, з дещо надмірними веселощами чекає на вулиці на свій час потрапити в певне, таке жадане приміщення, взагалі можна, здається, тільки у двох випадках. Якщо проходиш повз офіс податкової служби. Чи на Бессарабці, де молодь – переважно це школярі старших класів та студенти (згідно зі статистикою самого ПАЦу, основну частку відвідувачів становлять співвітчизники віком 16–30 років) – під палючим сонцем або зливою шикується в шеренгу під Арт-центром Віктора Пінчука. До речі: ПАЦ під час офіційного відкриття чергового гучного проекту і у будень для «пересічних» відвідувачів – це майже два різні арт-центри. Тож давайте теж постоїмо «зі своїм народом там, де він є» – буде цікаво БІЛЯ ПАРАДНОГО ПІД’ЇЗДУ У ПінчукАртЦентрі зараз чергова світова суперстар: берлінський скандинав Олафур Еліассон. «Твоє емоційне майбутнє» – перша «персоналка» у Східній Європі. Офіційне відкриття з віп-гостями, зі світським гламуром та грошовим блиском, який в останні роки в столиці України чомусь став синонімом масштабних презентацій сучасного мистецтва, відбулося давно, ще наприкінці травня. Зараз подивитися на інсталяції Еліассона (зауважмо: з 16 робіт частину створено саме у Києві спеціально для ПАЦ, який художник сприйняв як колишній затишний готель (!); 14 об’єктів датуються 2010– 2011 роками, а «Краса» (1993), де за допомогою природної дощової води відтворено штучну райдугу, та жовта «Кімната для одного кольору» (1997) є хрестоматійними) йдуть на своїх двох, їдуть на демократичному громадському транспорті. Дехто дістається Києва навіть з інших міст чи країн. Проте таких фанів та знавців сучасного мистецтва все ж одиниці. Крокуючи вузенькою вуличкою повз ПАЦ, пересічні перехожі здивовано придивляються до постійної черги, яка все не зменшується. Дехто перепитує, мовляв, «що дають?». Буває, що й приєднується. Утім, кого «дають» у ПАЦі, більшість із тих, хто очікує на зустріч із розумним, добрим та, безумовно, вічним біля розважального центру «Арена», «не в курсі». Так і відповідають на розпити. Лайтбокс навпроти входу до арт-центру

відблискує афішею нової виставки Арсена Савадова Blow Up (вона до 26 червня проходила зновтаки тут, у ПАЦі, у рамках РАС-UA 2). «Савадова йдемо дивитися», – з виглядом досвідчених експертів з актуального мистецтва пояснюють перехожим найерудованіші студенти. Черга рухається доволі швидко: півгодини під злим червневим сонцем, під шурхіт шин авто (проїжджа частина – на відстані не більш ніж півметра), останні хвилини тривожного очікування перед важкими металевими дверима, за якими метушиться охорона. Роздуми вголос про те, що, як тебе обшукують, – це все ж таки страшнувато... Короткий обшук, перехід крізь металошукач – і от ми, зрештою, «вдома». Увесь ПінчукАртЦентр – наш, до 9-ї вечора, безкоштовно, тобто задарма. ПРОСТІР ОЛАФУРА ЕЛІАССОНА Якщо дивитися ззовні, проект Олафура Елліассона «Твоє емоційне майбутнє» на всі 100% виправдовує свою назву, «що говорить». Хіба що говорити треба саме про теперішній час замість майбуття (але у контексті філософії часу і це – далеко ще не факт). Або сформулюємо дещо інакше: художник, який, як відомо, щоразу намагається змусити глядачів активно долучатися до «співтворчості» та взаємодії один із одним і відмовляє у праві на життя беземоційному мистецтву, свого таки досяг. Зрештою, дивно було б, якби цього не сталося: Еліассон викликав шквал емоцій та відгуків, коли створив знамениті The New York City Waterfalls (2008) у НьюЙорку, змусив говорити про себе увесь світ і «окремо взятий» Лондон через «The weather project» (2003) у Tate Modern... Чому саме Київ має стати винятком, і саме в нас еліассонівські інсталяції мають бути сприйнятими без емоцій?.. Завдяки всім цим штучним фонтанчикам «Емоційного майбутнього», що виникають з-посеред суцільної темряви у спалаху стробоскопа («Модель для вічного саду»), завдяки «Щастю» з мильними бульбашками, на які доводиться споглядати крізь шпарину, на світло – знов-таки з-поміж глупої ночі, чи завдячуючи «Твоїй непевній тіні» (відображаючись на білій стіні, чорна тінь глядача перетворюється на безліч тіней) відвідувачі сприймають київську виставку як великий атракціон. І реагують на нього відповідно. Галас у ПАЦі не затихає ані на хвилину. Долаючи поверх за поверхом – а «персоналка» ісландськонорвезької суперстар сучасного мистецтва, який

живе та працює в Берліні, розтягнулася із 2-го до 4-го, – молодь регоче, скрикує від жаху. Та головне, весь час голосно та темпераментно обговорює побачене. Як і слід було очікувати, особливою увагою користується інсталяція «Твій сліпий рух», відтворена спеціально для ПАЦу (вперше презентовано 2010 року в берлінській Martin-Gropius-Bay). Потрапляючи в приміщення, заповнене густим туманом, відвідувачі вмить втрачають просторову та навіть звукову орієнтацію, відчуття власного тіла і, разом із цим усім, – впевненість у справжності, неілюзорності звичної реальності. (Не просто ж так Еліассон якось сказав про себе й свою творчість: «Я – набір інструментів для пізнання світу».) Наступні «туманні» кімнати підсвічені різними кольорами, шлях крізь вогку пару обертається ще й зіткненнями з іншими реготливими глядачами, не те що риси яких, навіть абриси не можна вгледіти крізь «сліпу» завісу. Від луни чужих голосів у голові паморочиться. Поверхом вище за «Твій сліпий рух» – знаменита жовта «Кімната для одного кольору», де риси спотворюються і люди, що йдуть, стають схожими на мерців. І нова гра Еліассона з «природними» матеріалами (дощова вода, мильний розчин, дисперсний водяний розчин, обсидіан, який знайдеш тільки в Ісландії, зрештою, невід’ємними компонентами робіт є звуки, запахи та власне відчуття вогкості в приміщенні). І блискавична оптична гра художника, який завдяки лише монохромії або дзеркалам докорінно змінює уявлення про навколишній простір, перетворюючи мале у величезне, й навпаки. Але... Навряд чи в більшості відвідувачів ПАЦу виникають хоч якісь культурологічні асоціації – скажімо, паралелі з арте повера чи хоча б із тим же Баугаузом. (Авжеж, не просто так дизайнер, художник і всесвітньо відомий архітектор Еліассон працює в Німеччині, а 2009 року навіть відкрив у Берліні Інститут просторових експериментів.) Реципіюван-

ня зводиться, як правило, до коментарів: «Ой, що це?» чи «А я б таке вдома не тримала\не тримав би!» Будь-які ознаки філософської рефлексії поглинає дитяча радість відвідувача цирку або «кімнати кривих дзеркал» у парку атракціонів. «Форма поглинає зміст», – писав психолог мистецтва Лев Виготський. Утім, хоч як би там було, а я все одно люблю ходити до ПАЦу у звичні дні, разом із іншими пересічними відвідувачами. Так, у будні на Бессарабці відсутні віпи і телебачення. Там вічна черга, галас і задуха у приміщеннях, і ще на всіх не вистачає газети РАС, а у WC, якщо ті взагалі працюють, для «чорної кістки» ніколи нема паперу, але чомусь є калюжі... Проте відсутність деяких вигод сповна компенсує й стрімке зменшення глянсу, з яким для світу і Дуже Поважних Персон вітчизняного шоу-бізу й політикуму подається актуальне мистецтво. Емоції тут щиросердні, і «життя у мистецтві» публіки і мистецтва – у самих «масах» постає таким, як воно є. Це дуже цікаво. Адже, зрештою, у центри на кшталт ПАЦ треба йти за мистецтвом, а вже потім – через статусність. Алла ЧЕРДИНЦЕВА Фото надані PinchukArtCentre

Культура № 30, 2011 р.

Су ч часн асне м ми и с т еецтво цтво

«Спека» у Гурзуфі У кримському містечку Гурзуф, добре знаному завдяки багаторічному мистецькому пленеру «Гурзуфські сезони», 9 липня відкрилась спільна виставка артоб’єктів відомих українських митців Влади Ралко та Володимира Буднікова Володимир Будніков – учень Тетяни Яблонської, професор Національної академії мистецтва та архітектури. Він – класик українського абстракціонізму. Влада Ралко, його дружина, – одна з найсамобутніших представниць сучасного живопису. Творчість обох художників добре відома в Україні та далеко за її межами, тому їхній перший спільний виступ з арт-об’єктами – подія знакова не тільки в контексті їх творчості, але й для сучасного українського мистецтва, яке останнім часом уникає виходу за галерейні майданчики. Уперше художні образи Буднікова та Ралко виходять за межі картин та стін і промовляють до нас мовою мистецтва, яке прагне простору, повної

свободи. Усі роботи для проекту «Спека» створювалися для міського середовища і в майбутньому будуть встановлені в Гурзуфі просто неба. Володимир Будніков: «В усьому світі вже давно прийнято робити проекти не в столицях, таких як Нью-Йорк чи Париж, а в нових місцях. Зараз доволі багато новомодних виставок проводять у горах, селищах чи пустелях, бо мистецтво має розширювати свої кордони і можливості в комунікації. Навіть у Росії мистецький центр перемістився з Москви у Перм. Гурзуф – дуже благодатне місце для мистецтва майбутнього, і ця виставка – тільки початок процесу. Тут планують створити музей сучасного мистецтва, проводити щорічні різні музичні фестивалі». За творчим поступом Буднікова та Ралко давно цікаво спостерігати, адже вони ніколи не бояться залишатися собою і при цьому наважуються змінюватись. Тому особливий інтерес становлять твори митців із їх нової серії, в якій замість фарб та полотен використано 10-міліметрові листи металу.

Експансія цих художників на «чисту» для сучасного мистецтва територію – Кримський півострів – дарує нам несподівані варіації «нового українського пейзажу», причому пейзажу не на полотні, а просто неба. Влада Ралко: «Ми приїздимо в Гурзуф із року в рік, та нарешті з'явилась можливість проаналізувати усі наші повернення, зробивши повноцінний мистецький жест. Ми раді тому, що в Гурзуфі нарешті завершився перехід від пленеру до резиденції. Вже були спроби, та справжня ситуація резиденції сталася саме цього року – ми мали можливість тут працювати і створювати роботи саме для цього міста. Дуже важливо, аби проект став подією, тобто щоб у результаті співпраці галериста і художника відбулося, точніше сталося, щось певне. І дуже важливо уникати компромісів». Проект «Спека» експонуватиметься в гурзуфському центрі сучасного мистецтва «ГуГа» до 31 серпня. Восени виставка поїде до Києва. Денис БОРТНІКОВ

Дорогою додому У київському «Кінопалаці» презентовано короткометражну документальну стрічку Регіни Мар’яновської «Дорога додому». Пані Регіна вивчала мистецтво кіно в Парижі, цей фільм є її другою спробою в документалістиці «Дорога додому» – стрічка про колись бездомних дітей, що мешкають в одеському однойменному притулку. Вони розповідають про те, чому і коли втекли з дому, як їм жилося на вулиці і як вони живуть нині – під новим дахом. Незважаючи на те що загальна атмосфера фільму песимістична та невтішна, фінал переконує – дитину, яка втекла з дому і мешкала на вулиці, в підвалах або деінде, знайшли вчасно (що і відбувається), принаймні за її недалеке майбутнє можна не хвилюватись. Як правило, стрічки на таку гостросоціальну тематику дуже важко об’єктивно оцінювати з точки зору кінематографії, тому краще зупинитись: факт, що соціальним проблемам присвячується увага в мистецтві, тим паче, що ця увага артикулюється засобами кіномови (здавалося б, забутої та давно втраченої в українських просторах), важко переоцінити. Втім, «Дорога додому» цікава не лише тим, що знаходиться всередині кадру. Не менш

симптоматичною для вітчизняної культури є ситуація, яка склалася довкола стрічки. Її авторка родом із Одеси, і теми, які вона обирає для своїх фільмів, пов’язані саме з цим містом (її документальний дебют «Забута осінь» – про жінку, родина котрої приїхала з Франції у Радянський Союз, який забрав у неї все, що мала).

На жаль, роботи Мар’яновської не були представлені на українських кінофорумах – навіть такий чутливий до соціальних проблем фестиваль документального кіно про права людини, як Docudays, залишив без відповіді заявку пані Регіни про участь у програмі. Сподіваємось, ця ситуація вирішиться після організованого прес-показу в Києві, а також після здобуття призу глядацьких симпатій на кінофестивалі в Нью-Йорку (відомо, що в нас швидше помічають молоде обдаровання, якщо воно витримало вогонь-воду-мідні труби інших кінофорумів). Наразі відбувається відбір до конкурсних програм 41-ї «Молодості», що проходитиме наприкінці жовтня, – до однієї з таких програм, «студентського короткого метру», може потрапити «Дорога додому». Важко не захлинутись у патетиці, але якщо стрічку молодої української режисерки (мода скаржитись на відсутність таких людей поволі відходить, проте іноді чути окремі зітхання з цього приводу) з гідністю приймуть на вітчизняних конкурсах, не дивлячись на те, є в неї «Золота пальмова гілка» чи немає, тоді «Дорога додому» стане такою не лише для одеських безпритульних, а й для Регіни Мар’яновської, якій буде заради чого повертатися назад. Дарія БАДЬЙОР

Му ззика ика

Культура № 30, 2011 р.

Вадим Гнєдаш: «У якісному звучанні оркестру зацікавлений тільки диригент» Видатному українському музикантові виповнилося 80! Вадим Гнєдаш – ціла епоха у вітчизняній музиці. Майже три десятиліття він керував оркестром Держтелерадіо УРСР, зробив близько тисячі (!) фондових записів, поряд із сотнями партитур зарубіжних класиків зіграв практично всю українську музику ХХ століття Теперішнє молоде покоління меломанів навряд чи бачило Вадима Гнєдаша на сцені, – після хворобливого розриву з колись рідним колективом він виступав нечасто. Зараз музикант повністю занурений у викладання. Не дивно, що головними героями ювілейних урочистостей, намічених на осінь, стануть учні Маестро – випускники Київської консерваторії, пізніше Національної музичної академії України імені Петра Чайковського. У Вадима Гнєдаша славна й водночас нелегка доля. Трагічною вона була у його батьків: тата, воєначальника Пилипа Іртюгу розстріляли в 1937 році як «ворога народу», матері ледь вдалося вижити і вберегти від нещастя двох дітей. Трагізм сімейної історії Вадима Гнєдаша дивним чином переплівся із драматизмом диригентської професії, і тут складно сказати, що первинне, а що – другорядне... – Вадиме Борисовичу, Ви стільки років працювали з оркестром Українського радіо і телебачення, а в 1989-му раптом самі пішли з нього. Як так вийшло? – Коли Михайло Горбачов оголосив перебудову, оркестр заявив, що тепер усі рішення ухвалюватиме рада трудового колективу. На першому ж засіданні поставили мені в провину те, що я проводжу забагато репетицій, мовляв, «нам треба так, щоб один раз програти – і досить». На той час в оркестрі було шість пультів перших скрипок, а мені сказали, що вистачить і чотирьох! Я запитав: «Якщо буде повашому, хто відповість за якість продукції?» – «Звичайно, Ви! Ви ж художній керівник». Тоді я твердо вирішив,

За диригентським пультом

що більше в цьому колективі не пробуду жодної хвилини. – Викладати диригування у Київській консерваторії Ви почали після звільнення з оркестру? – Я викладаю з 1968 року, і на той момент уже був професором. Просто консерваторія стала моїм основним місцем роботи. – Інші оркестри пропонували Вам перейти до них працювати? – Багато разів! І не тільки київські. Але за десятки років диригентської практики я стільки всього пережив, що більше вже нічого не хотілося... – Що, на Вашу думку, найдраматичніше у професії диригента? – Бачили, який конфлікт нещодавно трапився у Юрія Любимова в Театрі на Таганці? Із керівництвом оркестром те саме. Лідер колективу – єдина людина, зацікавлена в якості продукції. Більшість же оркестрантів мріють тільки про одне – якнайменше напружуватися. – Як Ви, син військового, прийшли до музики? – Батько мріяв, щоб я навчався музиці. Він добре співав. Музикою зі мною спершу займалася мама, потім з'явилася вчителька. Я провчився грі на фортепіано рік чи два. А далі настав 1937 рік, тато пішов на роботу і не повернувся... Мені тоді виповнилося шість років, сестрі – шість місяців. Ми втекли з Києва до діда у Харків. Оскільки рояля в нас уже не було, мені купили маленьку скрипочкувісімку. До 1941 року я ходив до музичної школи. – Під час війни Ви залишалися в Харкові? – Першу зиму ми страшенно мучились, голод був жорстокий. Ще перед війною мама вийшла заміж за Бориса Миколайовича Гнєдаша. Вітчим – свята людина, усиновив мене і сестру Руслану. Ми переїхали спочатку до Золочева під Харковом, де вітчим працював тваринником, а в 1944-му перебралися в Лебедин. Там утворився Український музичнодраматичний театр, куди мене,

тринадцятирічного, взяли на роботу скрипалем. Як службовець отримував 500 грамів хліба (дітям належало 200). – Що ставили в той час у Лебедині? – Усю українську класику: «Наталку Полтавку», «Запорожця за Дунаєм», «Циганку Азу», «Безталанну»… Це був хороший театр із чудовими акторами. Одна з актрис була зі знаменитої династії Садовських, народна артистка. – Працюючи в театральному оркестрі, Ви думали про те, щоб зайнятися диригуванням? – Ні, тоді хотілося одного – вступити до музичного училища. Після війни вітчима запросили очолити кафедру в Житомирському сільгоспінституті, а я став студентом Житомирського музичного училища як скрипаль. В училищі були чудові педагоги. Особливо виділявся завуч Сергій Андрійович Каплун. Геніальний перекладач Борис Тен (Микола Васильович Хомічевський) викладав нам хорове диригування та аранжування! Я мріяв про консерваторію, дуже багато займався і переграв ліву руку... – Чи легко складалися Ваші стосунки з консерваторським педагогом Олександром Климовим? – Він тоді був ректором Київської консерваторії. Хороший диригент, міцний професіонал, заслужений діяч мистецтв двох республік. Звичайно, зі студентами тримав дистанцію. А от коли я в 1959 році на Другому республіканському конкурсі молодих диригентів розділив із Геннадієм Проваторовим перше і друге місця (журі, яке очолював Борис Лятошинський, ніяк не могло вирішити, кому з нас котре місце дати), Климов запросив мене до себе додому, познайомив із дружиною. – Вам часто доводилося спілкуватися з Лятошинським? – Коли я навчався в консерваторії, це був живий бог. А як інакше можна сприймати людину, котра написала Третю симфонію? Тоді ми тільки її і знали. Першу і Другу симфонії я «витягнув із ями» набагато пізніше, в 1960-х. Коли побачив ноти – захворів. Геніальна музика! – Але повернімося до Вас. Після консерваторії Ви одразу пішли працювати? – Перший рік по закінченні був диригентом оперної студії при консерваторії, дуже багато чому навчився у Веніаміна Тольби. А в 1956-му зважився залишити Київ і поїхав у Донецьк. – Як змінилося Ваше життя після переїзду? – Головне, чим спокусили мене донеччани, – окрема кімната в новому будинку. Це зараз Донецьк – «столиця світу», а тоді там була одна центральна вулиця, решта – землянки, бруд... Але симфонічний оркестр, який очолював Соломон Фельдман, був дуже пристойний. Коли через два чи три роки Фельдман виїхав із Донецька, я посів його місце.

– Із оркестром Держтелерадіо УРСР Ви записали неймовірну кількість творів. Хто саме вирішував, що записувати до фондів, а що ні? – Ми обслуговували редакцію радіо. Політика була жорсткою: повинен звучати український радянський репертуар. Та одна справа – виступи на естраді, а інша – запис, де все має бути виконано ідеально, інакше худрада не прийме (до неї входило 15 осіб, які досконально знали партитури). Відбором музики займалася редакція. Головним редактором була Анастасія Довженко. Завдяки їй я і потрапив на радіо, отримав у Києві квартиру. – Розкажіть про Ваші гастролі. – У 1962 році вперше диригував за кордоном, у Бухаресті. Потім бував у Польщі, Словаччині. Об'їздив усі республіки колишнього Союзу. – Із колегами-диригентами підтримуєте стосунки?

Композитор Левко Колодуб і Вадим Гнєдаш. 1973 р.

– Так, з усіма. Багатьох із них я навчав у консерваторії. Серед моїх учнів – кілька народних артистів і дуже багато заслужених. – Викладати Вам подобається? – Звичайно. По-перше, всі твори, які вивчаю зі студентами, я або грав, або записував. По-друге, з роками стаєш мудрішим, набагато краще розумієш музику. Відкриваєш партитуру – і читаєш її як роман. – Чим Ви займаєтеся зараз? Старі свої записи слухаєте? – Із 1984 року живу біля Голосіївського парку, щодня по дві години проводжу на свіжому повітрі, роблю зарядку. Що стосується моїх записів, то, як не дивно, в мене їх удома майже немає. Але іноді ввімкнеш радіо – звучить. Не гірше, ніж французькі чи німецькі оркестри. Не соромно... Юлія БЕНТЯ Повний текст інтерв’ю читайте в журналі «Музика»

Культура № 30, 2011 р.

Му ззика ика

Маршрутами «Кралиці» Подорож перша У січні й травні лауреат багатьох міжнародних конкурсів фольклорний ансамбль «Кралиця» Київського національного університету культури і мистецтв побував з концертами в стародавньому російському місті Ярославлі Традиційно щороку Ярославська єпархія Російської православної церкви проводить Різдвяний концерт. Цьогоріч він відбувся 11 січня в органному залі Ярославської державної філармонії за участю фольклорних колективів із Воронежа, Брянська, Костроми, Ярославля, Москви. Приємно відзначити, що київський фольклорний ансамбль «Кралиця» запросили на цей концерт як носія саме українських стародавніх різдвяних традицій: на прохання організаторів наші співаки виконували колядки дівчині, хлопцеві, господарю, господині, церковну колядку. Як підкреслював режисер концерту, цей пласт музичного фольклору вже давно забуто і втрачено в Росії. Вихід колективу на сцену публіка у глядачевій залі зустріла бурхливими оплесками: артистам, які ще навіть не почали співати, довелося кілька разів кланятися. За словами режисера, квитки на концерт розкупили за лічені дні саме тому, що в афіші був зазначений ансамбль з України. Особливі емоції залу, сльози на очах і справжню овацію слухачів викликало ліричне виконання церковної колядки «Ой у полі, полі виросла ялина». Фінальним акордом міжнародної імпрези стало відтворення української колядки «Добрий вечір тобі, пане господарю!» всіма колективами. По закінченні у переповненій залі лунали навіть вигуки «Слава Україні!» Настоятель головного Свято-Успенського храму Ярославської єпархії, дякуючи нашим студентам, жартома, однак і з гордістю вимовив: «Слава Богу, що я є хохол!» Зазначимо, що в Ярославлі сьогодні існує численна українська діаспора. Керівники українських колективів міста після концерту довго не відпускали художнього керівника «Кралиці», професора КНУКіМ Івана Синельникова й артис тів:

спілкувалися рідною мовою, обмінювалися новинами, радилися з творчих питань, розпитували про життя в Україні. Окрім цього, «Кралиця» взяла участь у телевізійних зйомках на Ярославському телебаченні, Іван Синельников дав кілька інтерв’ю Ярославському радіо та газетам. Після Різдвяного концерту розголос про колектив і його керівника поширився Ярославлем. Філармонійна зала вміщує всього близько 500 глядачів, і не всі охочі змогли насолодитися українським автентичним мистецтвом. Багато шанувальників розшукали Івана Григоровича й учасників «Кралиці» через мережу інтернет, цікавилися історією колективу (якому, до речі, цього року виповнюється 20!), просили диски. Ансамбль весь час підтримував зв’язок з організаторами концерту, тому на нове запрошення у травні «Кралиця» радо відгукнулася. Цього разу киян було включено до програми святкування ювілею архієпископа Ярославського й Ростовського

Кирила. Цікаво, що ювіляр має українське коріння і дуже полюбляє співати українських пісень. Серед присутніх на концерті було багато видатних особистостей, наприклад, перша жінка-космонавт, найвідоміша в світі уродженка Ярославля, Герой Радянського Союзу Валентина Терешкова. Українська пісня є справді інтернаціональною: «Ніч яка місячна», «Рідна мати моя» учасники ансамблю й глядачі співали фактично хором. А коли зазвучали веселі українські мелодії у виконанні троїстих музик «Кралиці», у танок пішов і сам ювіляр, і слухачі. Артисти фольклорного ансамблю «Кралиця» і особисто Іван Синельников надзвичайно вдячні організаторам цих концертів за унікальну можливість побувати на ярославській землі. Студенти відвідали стародавній, заснований ще у ХІV столітті, Толзький жіночий монастир, мали змогу прикластися до цілющої ікони Толзької Божої Матері. До слова, серед мешканців монастиря є багато

етнічних українців (зокрема, його ігуменя родом із Ніжина), тому друга, травнева зустріч із «Кралицею» була надзвичайно теплою й зворушливою. Сестри намагалися якомога більше розпитати про Україну, поспілкуватися українською мовою, передати невеличкі подаруночки своїм рідним у Київ. Учасники «Кралиці» також ознайомилися зі святинями стародавнього, дивовижно красивого міста Ярославля, що входить до Золотого кільця Росії, з його неповторною архітектурою, храмами, соборами, а повертаючись додому через Москву, оглянули ще й історичний центр російської столиці. Тож творчість фольклорного ансамблю «Кралиця» Київського національного університету культури і мистецтв добре відома і затребувана далеко за межами нашої України! Валентина СИНЕЛЬНИКОВА Про інші мандрівки фольклорного ансамблю «Кралиця» читайте в наступних числах газети

По П о сста тат тіі

Культура № 30, 2011 р.

Дорога до Калниша 6 липня 2011року Верховна Рада України прийняла рішення відзначити на державному рівні 320-річчя від дня народження Петра Івановича Калнишевського – останнього отамана Запорозької Січі Роменщина... Мальовниче село Пустовійтівка – вотчина останнього кошового Запорозької Січі Петра Івановича Калнишевського. Скільки років я прагла побачити власнооч і відчути землю, яка подарувала світові цю легендарну постать!.. Нарешті! Ступаю на пустовійтівський ґрунт і – чи від надмірного хвилювання, чи від магії давно минулих літ – од підошов до маківки струмом пронизує: збулося! Назустріч вийшов сам Калниш! Хай з бронзи – не з плоті, але віє від його велетенської постаті таким правічним, таким невмирущим, що подих перехоплює! «112 років! От козарлюга!» – від захоплення хвилею на хвилю накочуються думки. Та як не захоплюватись, як не дивуватись силі й незламності духу козацького?! От де приклад для наслідування! І це ж наше коріння, наша генетика, козацька, українська! Саме завдяки таким чи подібним відчуттям багато років тому, коли я вперше дізналася про унікальну долю Петра Калнишевського, і народився вірш-присвята, який згодом знайшов місце у збірці поезій «Я перестала розуміти світ…» ПЕТРОВІ ІВАНОВИЧУ КАЛНИШЕВСЬКОМУ Які б ми не були: голодні, кволі… Могли б зробити вибір нелегкий – Могли б отак відмовитись від «волі», Як Калнишевський – в’язень Соловків?.. Отой Петро, отаман запорізький, Останній із отаманів Січі, Який лиш стінам, стінам монастирським Життєві рештки немочі вручив… Лиш монастирським стінам і могилі Скупу сльозу відкрив отой один – Нехай нащадки пам’ятають в силі Бо він – отаман. Він – Іванів син. «Нехай нащадки пам’ятають в силі…» – так я намагалася пояснити

причину, за якої 110-літній (!) Петро Калнишевський відмовився, після 25-річного ув’язнення, по звільненню, згідно указу од 2 квітня 1801 року, підписаного Олександром І, залишити Соловки та повернутися на рідну землю. Впевнена, що він хотів лишити прийдешньому поколінню ті сторінки історії, які б спонукали на розбудову, на державотворення – сторінки гетьманства могутнього Калнишевського до тої трагічної ночі 4 червня 1775 року, коли зненацька війська імператриці Катерини ІІ оточили Січ. Нелегко було Калнишу приймати рішення – здати Січ без бою – але Він, військовий і політичний Діяч, організатор освоєння земель Нижнього Подніпров’я, Він, який в дикому запорізькому степу спромігся створити козацькі поселення (45 сіл та 1600 хуторів!), Він, єдиний, якого люди обирали отаманом 10 разів поспіль, Він не міг допустити безглуздого кровопролиття (100 російських солдатів на одного козака!), бо тисячі життів переважили гетьманські амбіції. Дехто з радикалів, як тоді так і досі, дорікають Калнишевському за це рішення, але на те вони й радикали. Не зваживши на перемоги, які здобуло своїм геройством військо козацьке для царського трону в боях з кримськими татарами й турками у російсько-турецькій війні 1768–1774 років, про що свідчать чисельні подяки й нагороди, які сама ж милостиво і визначала гетьманові, як видатному військовому діячеві, російська цариця, не на жарт налякана запорізькими вольностями, які, з подачі Григорія Потьомкіна, являли собою неабияку загрозу трону російському, вона, не вагаючись, видала наказ про ліквідацію Запорозької Січі, а 85-річного кошового Петра Івановича Калнишевського, за катерининським велінням, закайданили й кинули до каземату кріпацької в’язниці на Соловецьких островах… В цьому «кам’яному мішку» останній козацький отаман катувався 16 років, після чого ще 9 років життя перебував у, так мовити, звичайній камері. Вже сліпому й хворому була йому «дарована» свобода… Так лишився наш Калниш з тою «свободою» на Соловках до останнього дня свого. Отака невигадана доля… Отака сторінка нашої минувшини… Отак творилася історія

України… І сьогодні на головному подвір’ї Соловецького Кремля перед Преображенським собором можна узріти гранітний надгробок з написом, який викарбували соловецькі ченці: «Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Калнышевского, сосланного в сию обитель по высочайшему повелению в 1776 году на смирение. Он в 1801 году, по высочайшему же повелению, снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября 31 дня, в субботу, 112 лет от роду, смертью благочестивою, доброю» (мовою оригіналу). Про Калнишевського можна говорити і говорити, але краще знайти час і від стольного Києва через Чернігівщину до Сумщини по дорозі гаптованій розкішним липневим зелом (сьогорічне літечко досхочу наділило і сонечком, і вологою) вирушити до церкви Святої Трійці, закладеної в 1773 році на кошти уродженця с. Пустовійтівка, останнього кошового Запорозької Січі Петра Івановича Калнишевського! Саме так на Петра й Павла я і зробила. До того ж нагода посприяла – науковопрактична конференція, зорганізована Всеукраїнським благодійним фондом імені Петра Калнишевського та адміністрацією міста Ромни, приурочена 320-річчю від дня народження великого гетьмана, – Калнишева рада.

Культура № 30, 2011 р.

Розпочиналася Калнишева рада з відвідин села Пустовійтівка і покладання квітів до монументального пам’ятника П.І. Калнишевському (автори – народний художник СРСР, академік В.Бородай та кінорежисер, скульптор, заслужений працівник культури України Р. Синько). Враженнями від пам’ятника я вже ділилася, хочу тільки доповнити їх неабиякою цікавинкою, яка попервах навіть спантеличила – з-за пам’ятника з’явилася постать могутнього козака в полотняній сорочці, наче пришестя воскреслого гетьмана! І це був не міраж, а реальність, бо в Посуллі розпочалася зйомка фільму про великого кошового «Дике поле» і на роль Калниша, чи то з благословення якоїсь Вищої сили, чи то завдяки особливому професійному баченню кінорежисера Володимира Савельєва, було запрошено народного артиста України Михайла Голубовича. Кращої кандидатури на втілення образу Петра Калнишевського годі й шукати! Побачивши мою реакцію на КалнишаГолубовича, Володимир Савельєв, до речі, вбраний у вишиту білим по білому сорочку, щиро розсміявся, а я щиро пожалкувала, що збираючись у дорогу і, як завжди, запізнюючись, на свою вишиванку примудрилася вилити вранішню каву і похапцем вскочивши в те, що було ближче під рукою, кулею вилетіла «наздоганяти» час. При відвіданні місцевого музею приємно здивувало трепетнодбайливе ставлення пустовійтівців до музейних експонатів, деякі з яких могли б стати окрасою і музеїв столичних. І, звичайно ж, диво див – церква Святої Трійці, яку ще величають Храмом Калнишевського, відновлена і освячена 14 жовтня 2006 року. В справах Запорозької Січі в Державному архіві в Києві зберігаються матеріали про початок будівництва споруди, де зокрема вказано: «5 серпня 1772 р. титарі сторгували 130 дубів для Пустовійтівської церкви». Інший документ свідчить: «Війська запорозького низового пан кошовий отаман Петро Іванович Калниш у селі відомства протопопії роменської Пустовійтівці, в якому він, пан кошовий народився, від свого кошту власного знову деревяну в імя пресвятої Трійці церкву на місті вольному збудували…» Як бачимо, дбав наш Калниш про духовність люду козацького, окрім церкви в Пустовійтівці на свій кошт будував православні церкви в Лохвиці, в Петриківцях; фінансував будівництво козацького Межигірського монастиря під Києвом тощо. На знак безмірної подяки і глибокої шани за діяння в духовній сфері, вже в липні 2008 року Православна церква канонізувала

По П о сста тат тіі

праведного Петра і приєднала до лику святих, тож маємо з повним правом величати нашого Калниша святим Петром. Свідомо відкидаю слово «великомученик», бо це не про Калнишевського. Такі особистості, попри всі нелюдські іспити, жертвами бути не можуть, вони можуть бути символом. «Об’єднуюча постать Калниша» – під таким гаслом відбувалися урочистості в день великого релігійного свята Петра і Павла, в день народження нашого великого кошового. З Пустовійтівки і господарі урочистих заходів, і гості вирушили до Ромен, де в райдержадміністрації міста мала відбутися науково-практична конференція, присвячена збереженню пам’яті про останнього отамана Січі і вшануванню його славного імені. До честі роменських керманичів, містечко приємно вразило охайністю і впорядкованістю, а пам’ятник Шевченкові, створений видатним митцем Іваном Кавалерідзе, як на мене, чи не найкращий в світі, змусив зупинитися, підійти і схилити голову... Учасників конференції Ромни зустрічали козацькими прапорами та народним співом хорового колективу, до якого одразу кортіло долучитися; а дитячі поробки, вишивки та малюнки на виставці, влаштованій в приміщенні адміністрації з коментарями роменських школярів, були зворушливою і напрочуд гарною ноткою свята. Але красномовніше про це повідають читачам КІЖ фотоматеріали. Конференція розпочалася з благословення Божого із вуст священнослужителя і на єдиному диханні тривала протягом кількох годин. А участь у заході брали і міський голова Микола Калашник зі своїм вітальним словом до присутніх; і заступник голови Сумської обласної державної адміністрації Сергій Грицай, який зазначив, що нинішній захід є своєрідним продовженням традицій, закладених на Сумщині щодо вшанування памяті Калнишевського вже чимало років; і діячі науки, культури, керівники громадських організацій, освітяни, журналісти тощо. Всіх називати не буду, бо для бажаючих отримати більш докладну інформацію варто лишень зайти на сайти міста Ромни чи Всеукраїнського благодійного фонду ім. П.І. Калнишевського. Зупинюсь тільки на постаті голови правління Фонду – депутата Верховної Ради України попереднього скликання, мецената, громадського діяча і просто хорошої людини з хліборобською душею і потребою робити добро, постаті Івана Рішняка. Про Івана Миколайовича

говорять: «Допоки в Україні є такі гармонійні особистості, як Іван Рішняк, доти житиме віра у її щасливе майбутнє». І ці слова, повірте, не пустопорожні, без загравань. Мені особисто довелося в цьому переконатися, заочно звернувшись до Рішняка за благодійною допомогою для проведення театралізованої програми «Таланти третього тисячоліття» в НСПУ (Національній спілці письменників України) та презентації літературного альманаху «Вітрила 2000» в Українському Домі – жодного разу відмови не було. А те, що робить Іван Рішняк разом зі своєю чарівною дружиною Валентиною Михайлівною для обездолених діток, гідно доземного уклону. Про діяльність Івана Миколайовича, думаю, будемо говорити ще не раз, а поки не можу не сказати хоч кілька слів про його меценацьку діяльність у Фонді імені Петра Калнишевського: і про сприяння у виданні літератури патріотичного спрямування, і про допомогу у придбанні експонатів музеям, і про підтримку наших митців, і особливо про головну концепцію роботи фонду – відродження історичної правди, формування гідності та самодостатності у наших громадян на кращих зразках діяльності видатних постатей українських державників, таких як Петро Іванович Калнишевський. Свідченням вище мовленого є сьогоднішні святкові урочистості, наша науково-практична конференція з нагоди 320-річчя від дня народження великого Калниша, де головує Іван Миколайович Рішняк. Хочеться зазначити, що виступи учасників конференції були переважно змістовними та лаконічними. Державотворець, отаман, діяч, герой, святий, патріот, гетьман – от слова які домінували у виступах. Органічно вкраплялися слушні

9 пропозиції, нагородження достойників і виступи художніх колективів. Присутні мали змогу переглянути науково-документальні фільми «Повернення Петра Калнишевського» та «Святий з Пустовійтівки». Не можу не згадати про відсутнього фізично за непередбачуваних обставин директора Фонду ім. П.І. Калнишевського, журналіста, письменника, громадського діяча, автора книжок «Від Калниша вісті» та «Лицар Дикого поля», справжнього козака – Данила Кулиняка, який і запросив мене на роменські урочистості. Читайте Данила Кулиняка – дізнаєтесь все, чи принаймні майже все про постать Калнишевського, бо він, Данило, – чи не основний дослідник і першовідкривач доби останнього отамана Запорозької Січі. Окрім вищезгаданих творів, Данило Кулиняк – автор багатьох книжок та більше трьох тисяч публікацій в українських та зарубіжних ЗМІ, але про це, при нагоді, більш масштабно, відповідно масштабності самого Данила. Коли по закінченні заходу не хочеться розходитись – можна з певністю стверджувати: час пройшов не марно, і прийняте учасниками конференції Звернення до українського народу та керівництва держави буде почуте і підтримане. А завершення було, як і належить, з щедрим застіллям і козацькою піснею. Гідне завершення. Українське.

Ще чимало значимих моментів я не встигла висвітлити: і про шедевр українського золотарства – Євангеліє у срібній оправі, виготовлене у 1760 році. київським майстром Іваном Равичем й подароване Калнишевським церкві Святої Трійці, яке нині зберігається у Роменському краєзнавчому музеї; і про славнозвісний Іллінський ярмарок, другий за значенням в Російській імперії, який за царським указом із 1852 р. був переведений до Полтави; і цих «і» стільки, що важко або навіть неможливо й осягти, як неможливо осягти значущість багатогранної постаті останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Івановича Калнишевського – великого будівничого, який заклав перші цеглинки у розбудову українського державотворення. Але вшанування пам’яті великого гетьмана тільки-но розпочалося і триватиме, при підтримці офіційних вищих органів держави, до святої Покрови – головного свята українського козацтва. Отже маємо час і поміркувати, і послухати, і висловитись, чого щиро бажаю всім нам – нащадкам великого кошового Запорозької Січі Петра Івановича Калнишевського. Людмила ГНАТЮК

Теа тр

Культура № 30, 2011 р.

Фестивалі-мрії Шотландські симфонічний та камерний оркестри, Симфонічний оркестр фінського радіо, оркестри Клівленда і Міннесоти, Сіднейський симфонічний оркестр, Російський національний оркестр та багато інших. Щодня на різних сценічних майданчиках Единбурга відбувається понад 1000 різних вистав і концертів. Та це не тільки яскраве святкове дійство, це й своєрідний ярмарок, де продюсери й промоутери всіх країн «закуповують» таланти, пропонують акторам ангажементи, гастролі. Для багатьох митців Единбурзький фестиваль став стартом успішної театральної кар’єри.

В Україні існує понад сорок театральних фестивалів. Часи відсутності гастрольних подорожей сприяли виникненню певного альтернативного руху – фестивального. За допомогою держави, а частіше, самостійно відшукуючи кошти, українські театри організовують фестивалі: місцеві, обласні, всеукраїнські, міжнародні. Різняться вони за жанрами і видами мистецтва. Тут і драматичні, і лялькові, музичні, балетні, фестивалі комедії, класичного мистецтва, античної драматургії, сучасної драматургії, молодіжні, альтернативні Верона – вистава «Блакитний місяць» (Італія)

Побувати на будь-якому з українських фестивалів – мрія кожного артиста, кожного театру. Та існують ще мрії потаємні і солодкі – про світові театральні фестивалі, одні назви яких для творчого вуха звучать ніби небесна музика – Авіньйон, Единбург, Верона… Пальців однієї руки вистачить, аби порахувати українців, які підкорили ті театральні висоти. Маршрут нашої театральної подорожі пролягатиме сценами кількох найвизначніших театральних фестивалів світу. Літо і початок осені – саме час їхньої творчої активності. ВДЯЧНІСТЬ ЖАНУ ВІЛАРУ У далекому 1947 році французький режисер Жан Вілар вирішив істотно розширити театральну аудиторію і втілив у життя ідею «народного театру» – «театру просто неба». Вибрали для цього невеличке романтичне місто на півдні Франції – Авіньйон. Розташований у Провансі, на річці Рона, він здавна називається містом церков і дзвонів, містом-фортецею, «містом Пап». Саме простір Папського палацу став найаристократичнішим фестивальним театральним майданчиком. Щоліта Авіньйон – це театральний фестиваль, радісний вир якого закручується просто на вулицях, площах міста і перетворює його на театральну столицю світу. Щороку у фестивалі беруть участь понад сорок вистав, які демонструють останні мистецькі досягнення в галузі театру, здебільшого, це витвори постмодерністського мистецтва. Цього року в Авіньйоні численні глядачі мали змогу побачити вистави таких режисерів, як Борис Шарматц, Патрик Піно, Вайді Муавада, Анна Тереза де Кеерсмакер, Венсан Макень, Фредерік Фісбах, Валера Новаріна, Жан-Франсуа Сівадьє, Кшиштоф Варліковський.

Авіньйон – вистава «Самогубець» (Франція)

Вероні, місті, назавжди прославленому Шекспіром. Цей фестиваль відбувається в «Арена ді Верона» – найбільшому театрові просто неба, який побудував імператор Август у І столітті н. е. Вперше оперну музику тут почули в серпні 1913 року, тоді давали «Аїду» Верді. Відтоді в «Арена ді Верона» звучали неперевершені голоси Пласідо Домінго, Лучано Паваротті, Хосе Каррераса та багатьох інших. Започаткувати тут оперний фестиваль вирішили в 1948 році – він відкрився знаковою для Верони постановкою «Ромео і Джульєтти». На ній був присутній навіть президент Італії. Тоді, у повоєнні роки, це було спробою привернути до міста увагу туристів, зробити його культурним центром. «Театральне літо» швидко набуло популярності в усьому світі, і вже з 1955 року сюди звідусіль з’їжджаються туристи, аби подивитися не тільки драми Шекспіра, а й комедії Карло Гольдоні. Цього року фестивальну програму відкривала «Травіата» Верді. Окрім того, глядачі слухатимуть «Богему» Пуччіні, «Набукко» Верді, «Севільський цирульник» ОПЕРНА АРЕНА Найвідоміший міжнародний опер- Россіні. А ще дивитимуться шекспірівний фестиваль «Театральне літо» ські вистави, танцювальні дійства та проходить у легендарній італійській виступи Verona Jazz.

Единбург – вистава «Буря» (Південна Корея)

УНІКАЛЬНИЙ ЕДИНБУРГ Фестиваль у столиці Шотландії був заснований у 1947 році з метою відродження гуманітарного духу європейського мистецтва, занепалого після Другої світової війни, а також підтримки та розвитку загальноєвропейських духовних цінностей і культури. Досить швидко він став одним із найбільших фестивалів мистецтв Європи, а потім і світу. Единбурзький фестиваль щорічний, він триває місяць, збирає учасників з десятків країн, а кількість гостей перевищує щоразу два мільйони. Цей фестиваль унікальний. Тут одночасно представлені театральне, оперне, танцювальне та музичне мистецтва. Він включає в себе концерти класичної, оркестрової, камерної і вокальної музики, театральні вистави, опери, танцювальні шоу, балети у виконанні провідних творчих колективів. Единбурзький міжнародний фестиваль мистецтв занесений до Книги рекордів Гіннесса як найбільший у світі форум сценічних мистецтв. З першого фестивалю його програму було поділено на офіційну частину і «неформальну» – фестиваль «Фріндж» («Fringe» – крайнощі, вихід за рамки загальноприйнятого), учасники якого виступали просто на вулицях міста. Цю традицію збережено дотепер. На відміну від офіційної програми, «Фріндж» є ліберальним оглядом мистецтв, що часом схожий на вуличний карнавал. Для участі в ньому немає ніяких обмежень, тому артисти з усього світу привозять сюди сміливі експериментальні постановки. Фестиваль включає в себе і концерти класичної музики за участі всесвітньо відомих колективів, таких як

АНТИЧНИЙ ПОГЛЯД У місцях, де зароджувалось античне мистецтво, доречно було б організувати античний фестиваль. Так і зробили – і виник Фестиваль давньогрецької драми. За традицією він розпочинається в античному театрі Одеон міста Пафос, а продовжується в Лімасолі та Нікосії. Вистави відбуваються в амфітеатрі Макаріоса III, що майже повністю зберігся. Цьогорічний античний фестиваль відкрився трагедією Еврипіда «Іфігенія в Тавриді». Своє мистецтво покажуть Національний театр Греції та театри Кіпру. Також у фестивалі візьмуть участь театральні трупи з Китаю, Росії, Італії, Болгарії та Німеччини. Глядачам покажуть дві інтерпретації – «Лісістрата» Арістофана та комедію «Жінки на святі Тесмофорій», а також трагедію Софокла «Аякс». ІСТОРІЯ ВІКІНГІВ У Данії, в місті Йєлс вигадали фестиваль, на якому можна побачити сцени з життя середньовічних північних лицарів. Фестиваль «Хроніки вікінгів» проходить у старовинному відкритому міському амфітеатрі з видом на мальовниче озеро. Під час фестивалю відбувається масштабна костюмована вистава, в якій можна побачити сухопутні баталії, змагання на човнах, стилізовані битви. І все це розігрують 200 акторів-вікінгів. Закінчується все грандіозним бенкетом. Організатори фестивалю прагнуть якнайточніше відтворити історичну реальність, тому глядачі мають змогу зустріти в Йєлсі правдоподібних середньовічних блазнів, відчути дух змагання справжніх лучників, а також скуштувати традиційні данські страви. Алла ПІДЛУЖНА

Йєлс – легендарні вікінги

Та н нцт ц т ееа ат тр р

Культура № 30, 2011 р.

Танцювальне літо 2011 виявилося настільки ж насиченим приємними для поціновувачів та професіоналів різноманітними подіями, проектами та майстер-класами, наскільки погода за вікном ущерть виповненою палючими променями спекотного сонця ТАНЦТЕАТР «In pivo veritas», зіграна наприкінці травня київським театром «Київ Модерн-Балет», стала добрим зачином такого по-справжньому танцювального літа в стилі contemporary. Сповнений іронії (наскільки це можливо в танці), з «низьким уклоном» балету класичному – балерина в білій пачці, кульгаючи, перетинає сцену на одній пуанті, лишивши іншу дівчинці в пивбарі, – спектакль, у якому автори, на відміну від древніх мудреців, стверджують, що істина у пиві, а не у вині, видавався танцювальним жартом, притому майстерно зробленим і виконаним. Наступною акцією, ініційованою і проведеною в середині червня учасниками театру «Black O!range» спільно з корпорацією «SAL Show», був фестиваль сучасного танцтеатру «ZELYONKA-fest». Цьогоріч його присвятили відомій танцівниці й засновниці авторського театру «Tanztheater» Піні Бауш та виходу на екрани першої біографічної арт-хаусної 3D-стрічки Віма Вендерса «Піна». Серед учасників фестивалю – тричі лауреати премії Спілки театральних діячів РФ «Золота маска» танцтеатр «Кріпацький балет» (Санкт-Петербург), володар Гран-прі фестивалю IFMC театр «B.D.D.C.» (Москва), театр танцю «Karakuli» (Мінськ), «OZ Dance Company» (Рига). Окрім вистав у рамках фестивалю проводилися й майстеркласи з техніки сучасного танцю, семінари та лекції, на які зібралися танцівники та хореографи з усієї України та країн СНД. Організатори фестивалю були переконані, що такої акції в Україні ще ніколи не було, адже вони пропонують поглянути на танець не як на шоу, а як на театр, що провокує глядача думати, відчувати та співпереживати.

Фото Ганни ПАРОВАТКІНОЇ

ПЕРФОРМАТИВНІСТЬ Наприкінці червня – напочатку липня сучасно-танцювальну естафету перехопила очолювана Ларисою Венедиктовою група перформерів «TanzLaboratorium» із

Лариса Венедиктова

мистецько-освітнім проектом «Перформативність». Відомого українського хореографа і спеціаліста з перформансу та контактної імпровізації Ларису Венедиктову хвилювало передусім створення нового культурного середовища, яке уможливило б новий рівень комунікації. Замість навчання за традиційним принципом «учитель-учень», за задумом проекту в ситуацію мають бути однаково включені усі учасники, разом із глядачами, переживаючи й засвоюючи інформацію власним тілом. Лише так можливо з’ясувати функціонування енергії, людських стосунків, співіснування у просторі й часі. «Перформативність» склали три кураторські проекти усіх членів групи «TanzLaboratorium»: «Реальність часу» (Ольга Комісар), «Своєрідність відсутності» (Лариса Венедиктова), «По той бік поверхні» (Лариса Бабій та Олександр Лебедєв). А серед учасників – митці та теоретики з Португалії, Росії, Польщі, США та України. ПРАЦЮВАТИ З ВНУТРІШНЬОЮ ЕНЕРГІЄЮ Якщо у випадку з «Перформативністю» Національний центр театрального мистецтва імені Леся Курбаса (НЦТМ) виступив хіба що співорганізатором проекту, надаючи приміщення для перформансів та лекцій, то наступний проект цього літа, пов’язаний із сучасним танцем, був НЦТМ ім. Леся Курбаса ініційований. Провести його стало можливим завдяки тому, що Польща на ці півроку стала головою Ради Європи. «Майстер-класи для молодих хореографів, режисерів та драматургів», які проводяться польськими митцями, здійснюються за підтримки Польського інституту театру ім. З. Рашевського, Інституту Адама Міцкевича (Варшава) та Польського інституту в Києві. Хореографічний майстер-клас, присвячений саме танцтеатру і стилю contemporary, розпочав 18 липня польський танцівник і викладач Лешек Бздил. Хореограф і танцівник вважає, що завжди працював десь на межі танцю і театру, втікаючи і від одного, і від іншого в їхніх чистих формах. На пресконференції перед початком занять з учасниками, відібраними з усієї України (тут представлені Київ і Київська область, Херсон, Чернівці, вільні слухачі з Німеччини та Коста-Рики, а стилі, в яких вони працюють, варіюються від класичного балету до хіп-хопу), Лешек Бздил підкреслив, що головним завданням майстер-класу він бачить не натаскування танцівників, аби ті оволоділи за ці 1-2 тижні певними специфічними техніками, а роботу з базовими принципами, які б дозволили митцям вільно відчувати себе на сцені. Він розповів, що на початку 1990-х, коли нарешті відкрилися кордони поміж Польщею та Західним світом, саме американські перформери та спеціалісти з сучасного танцю приїжджали до Польщі проводити майстер-класи та вчити польських танцівників. Така наука дарма не минула. Вже через

Фото Анни СЄЛЯТИЦЬКОЇ

Вибух імпульсів Лешек Бздил та учасники проекту «Майстер-класи для молодих хореографів, режисерів, драматургів»

десяток років набуті знання, трансформовані з огляду на власний досвід і відчуття, вони стали передавати новій генерації танцівників у Штатах. Лешек висловив сподівання, що імпульс, який отримають українські митці від цих майстерень, дасть нове дихання розвиткові українського сучасного танцю й танцтеатру, а в майбутньому вже українські майстри проводитимуть майстер-класи для поляків. 24 липня учасники майстер-класу провели проміжну демонстрацію того, чого вони навчалися протягом тижня (25 липня свою частину майстеркласів розпочала польський хореограф і перформер Івона Ольшовська). Приховувати своє задоволення від майстерень з Лешеком українські учасники не стали. Після різних вправ, спрямованих на пошук і роботу з енергією власного тіла, пригадування рухів, пластичних імпровізацій, кожен розповів про свої враження, спробувавши сформулювати, що саме дали йому майстер-класи. Головним для представників класичного напряму виявилося навчитися існувати в розслабленому стані, хіп-хопери, спеціалісти з ірландського танцю та фламенко, вийшовши за межі своїх вузьких спеціальностей, розширили уявлення про можливості танцю і тіла взагалі. Усі відзначали й специфічну атмосферу, яку вдалося створити Лешекові на майстернях протягом тижня, і роботу саме над базовими принципами. Так, на думку викладача Херсонського державного університету Юлії Артеменко, можна скільки завгодно вивчати різноманітні супер-техніки, однак без розуміння основних принципів, без усвідомлення себе й своєї внутрішньої енергії будь-які техніки не допоможуть наповнити танець душею.

Утім, куратор хореографічних майстер-класів і науковий керівник усього проекту (наприкінці серпня розпочнуться майстер-класи для режисерів, а в жовтні-листопаді – для драматургів) доктор мистецтвознавства Ганна Веселовська лишилася не досить задоволена цією презентацією: «У мене негативні враження від української молоді. Їм вочевидь бракує психологічної розкутості. Розумом вони хочуть, але не можуть справитися зі своїм тілом. Видно, що Лешекові довелося докласти титанічних зусиль передусім для зняття зажиму». Поки молоді українські хореографи продовжують своє навчання, готуючись до фінальної презентації спільно з Івоною Ольшовською у перформансі «Spacer» 31 липня, НЦТМ ім. Леся Курбаса займається підготовкою наступної серії, вже не танцювальної, майстер-класів для режисерів. Однак танцювальне літо на цьому не закінчується. *** Нещодавно в Україну повернувся інший талановитий хореограф Сергій Швидкий, який довгий час навчався, працював і творив у Росії, США, Канаді. У 2006 році Сергій організував нову групу «art.Quick dance», яка спеціалізується на експериментальній хореографії і вже встигла виступити з виставами в Єгипті, США, Канаді, Коста-Риці, Великій Британії та Росії. Наприкінці серпня цього року український хореограф планує провести низку майстеркласів у Києві. Безперечно, це буде ще один потужний імпульс, що змусить швидше битися серце українського танцтеатру. Надія СОКОЛЕНКО

Сергій Швидкий у проекті «Кармен. Майстер-клас»

На р одна творчість Народна тво рчіст ь

Культура № 30, 2011 р.

Вишиваний світ Мирослави Кот вона вивчила, узагальнила питання, яких досі не торкався жоден дослідник української народної вишивки. – Довелося чимало попрацювати, – розповідає пані Мирослава, – щоб зрозуміти специфіку таких хрестикових швів, як «плетюг», «ретязь». Окремими стібками відтворювали складні орнаментальні смуги…

У Дрогобицькому державному педагогічному університеті імені Івана Франка відбулася презентація нового фотоальбому творчих робіт «Вишивка Мирослави Кот». Мирослава Кот – заслужений майстер народної творчості України, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, педагог з оригінальним досвідом методики навчання вишивати. В альбомі найкращі зразки всього, що створила за життя майстриня: серветки, доріжки, пошивки, рушники, хоругви, сорочки... СТЕЖИНИ ЖИТТЯ Мирослава Кот вже давно отримала заслужене визнання і славу в світовому масштабі. Про неї писали й пишуть науковці, етнографи, мистецтвознавці, педагоги, фольклористи, художники, журналісти України й світу. Ця жінка свято береже, примножує й несе в майбутнє феномен української народної вишивки. Народилася майстриня у 1933 році у Варшаві, куди родину (батько – з Бойківщини, мати – з Лемківщини) закинула селянська недоля. Та батьки завжди вчили бути дітьми своєї землі – України, шанувати

традиції й мистецтво. Волею долі вчасно повернулася в Україну, незадовго до операції «Вісла». Оселилась на Дрогобиччині, звідки родом батько. Вишиванням пані Мирослава почала займатися з дитячих років. Мама Марія не тільки навчила шити й вишивати, а й любити людей, приносити їм радість. Отож, упродовж життя, що б вона не робила – чи працювала зі студентами (38 років присвятила роботі зі студентами у Дрогобицькому педагогічному університеті), чи розробляла методички з математики, чи готувалась до чергової педагогічної конференції, чи займалася вихованням своїх двох синів, – завжди у неї був своєрідний заклик: працюй, шукай, роби добре, гарне і для себе, і для людей. Працюючи свого часу викладачем кафедри математичного аналізу Дрогобицького педагогічного інституту імені Івана Франка, у 1980 році Мирослава КОТ започатковує на факультеті громадських професій відділення прикладної праці й секцію народної вишивки, де навчає вишиванню студентів. Вона не тільки навчала технікам вишивання, а й передавала своїм ученицям велику любов до народного мистецтва. Працюючи з фондами Дрогобицького краєзнавчого музею,

А СОРОЧКА МАМИНА СЕРЦЮ МИЛА… Особисто мене вражають вишиті українські сорочки майстрині. У її «Світлиці» на третьому поверсі – своєрідний музей. Нараховую до сотні вишиванок! Жодного повтору! Я можу доторкатися до шедеврів, прикладати й навіть приміряти. – …Не знаю, з чого почалася моя незрадлива любов, моє постійне захоплення українською вишиваною сорочкою, – роздумує вголос пані Мирослава. – Можливо, це сталося тоді, коли поспішно залишали Варшаву… Тоді мама дістала зі скрині святкові сорочки й ми їх зодягли. Тихою радістю зайшлося серце, коли побачила стару жінку

в доладно гаптованій вишиванці. І тоді в мене визріло почуття, що українська вишиванка має бути з людиною завше: у найрадісніші і найскрутніші моменти життя. …Колись у багатої нареченої мало бути понад сотню вишитих сорочок. Її посаг розглядали й оцінювали. Особливо прискіпливо оглядали сорочки жінки: не любилося, коли хтось запозичував чийсь візерунок. Тому кожна дівчина була в художньому пошуку, намагалася створити свій. І часом той візерунок був настільки прекрасний, що ставав художнім витвором. У дівчат бідних іноді була однаоднісінька сорочка з грубого полотна, деколи за одвічною роботою дівчина й часу не мала вишити ту єдину свою сорочку пишно. Зате завше встигала вона вишити сорочку коханому. Найцінніший скарб для пані Мирослави – сорочка з домотканого полотна. Сьогодні вони вже – історія, хоча у її колекції їх чимало. Сорочка завше підкреслювала вік жінки, її соціальний, сімейний

стан. Сорочки дівчат та молодих жінок були яскравими, ніжними, багатими, переважно з тонкого полотна. Старші жінки вишивали сорочки стриманішими кольорами. – Понад усе мені не хочеться, аби наша рідна українська сорочка була бідною родичкою на чужому святі життя, – сумно мовить пані Мирослава. – Вірю, що вона вплітається яскравою сторінкою у живий організм спіральної галактики, яка відтворює нове коло у Всесвіті, з небаченою швидкістю вкручуючись у простір, котрий мчить у велич Космосу. КРАСА Й ТАЛАНТ У листопаді 2007 року відбулася презентація книжки «Українська вишита сорочка: традиції і сучасність» у Торонто (Канада). Саме тоді святкували 80-ліття Союзу Українок Канади, де пані Мирослава виступала із промовою про сучасне й майбутнє народної вишивки. Її виступ настільки захопив слухачів, що вони стоячи аплодували українській сподвижниці-героїні з Дрогобича. Один із примірників книги потрапив до Японії. Олена Кулініч, дружина Посла України в Японії, розшукала пані Мирославу. І ось результат – вже у квітні в Японії відбувається презентація української вишивки для одного з найвідоміших міжнародних жіночих товариств Японії, де ілюстрації з книги пані Мирослави посіли вагоме місце. – Моє завдання, – говорить Мирослава Кот, – показати українську жінку в її споконвічній красі й умінні, не дати загинути цьому таланту, який відбивається в душі кожної українки від самого народження, не згубивши нитку українського народу. У моїх руках – чудовий альбом. Подібної краси давно не бачила. У сонячний день світ видається мені ще яскравішим. Незбагненна краса, зібрана по хрестику докупи. Аби мене запитали, який найдорожчий подарунок отримала цього року, – то без сумніву відповіла б: альбом «Вишивка Мирослави Кот». Людмила ЧЕЧЕЛЬ

Культура № 30, 2011 р.

На р одна творчість Народна творчіс т ь

Пластична мова Миколи Вакуленка Твори заслуженого майстра народного мистецтва України Миколи Вакуленка з Ялти знає чимало шанувальників рукомесла, зокрема з глини «Так сталося, що народився і виріс я на півдні Криму, куди доля закинула моїх батьків уже після війни. Щодня бачив безмежне синє море, з півночі над нашим курортним містечком Алупкою нависали великі скелі Ай-Петрі. Так і ріс поміж морем і горами», – говорить про себе майстер. Мати Миколи родом із села Крива Таращанського району на Київщині. Четверо дітей її діда Онисима Чижевського гончарювали. Продавали глечики, макітри на базарах та ярмарках, із цього й жили. Прадід по батьку Яків ще в середині ХІХ ст. був привезений графом Браницьким у містечко Рокитне для виготовлення кахель у своїх майстернях. Прізвисько «Кахельники» передавалося й дітям Якова Вакуленка. Не дивно, що через роки

Микола Вакуленко відчув генетичний зв’язок із предками – гончарями, але не відразу зумів розгадати своє покликання. Поштовхом до творчості послугувало відвідання знаменитої каунаської «виставки чортів» у 1970 році. Тоді студент Київського політехнічного інституту настільки був вражений глибоким світом народної фантазії, що вирішив спробувати себе у різьбленні по дереву. У 1973-му його роботи експонувалися на ялтинській виставці. Закінчив інститут, відслужив у війську й повернувся додому. Працював у готелі «Інтурист», одружився і став батьком двох дочок. Проте дедалі більше вабила до себе глина. І у 1980 році Микола перейшов на роботу до Художнього фонду – став вільним митцем. Працював натхненно й багато і того ж року йому присуджено звання майстра народної творчості України. У 1988 році на нього чекало звання заслуженого майстра народної творчості України. Не без гордості пригадує – отримав квиток

під номером 99, отже ввійшов до першої сотні народних майстрів. «Дивно, звичайно, але буваючи в селі, ніколи не чув розмов про “нечисту силу” – домовиків, водяників чи щось подібне. Та вже дорослим почав вивчати міфологічні вірування українців. Хіба ж можна втриматися і не спробувати зобразити бодай деяких із цих поетичних образів, адже маю такий пластичний матеріал, а руки навчилися зупиняти мінливу думку», – говорить Микола Вакуленко. На початку 90-х він розробляє цикл творів, що ілюструють народні приказки. Різноманітність тем, емоційна насиченість роблять ці скульптури малих форм дуже людяними. Вони наділені щирістю й безпосередністю, дотепним гумором, зігріті душевною теплотою. У творах останнього періоду особливо відчувається майстерність Миколи Вакуленка як скульптора в умінні передати пластику форм і психологізм образів, виразність яких підсилюється віртуозним використанням можливостей фактури глини. Образний зміст, внутрішній стан своїх персонажів художник майстерно передає характерною позою, виразом обличчя, поглядом.

«Вертикаль» Юрія Мусатова В Україні ще донедавна діяло 16 порцелянових підприємств, залишився лише Сумський фарфоровий завод, і то, либонь, завдяки зусиллям доброго господаря, директора заводу Володимира Демури. Спеціалістів Україна ще готує, і досить сильних, але кому вони потрібні?! Юрій Мусатов 2008 року закінчив Національну львівську академію мистецтв, кафедру художньої кераміки. Диплом захистив на «відмінно», керівник дипломної роботи – доктор мистецтвознавства, завідувач кафедри кераміки Орест Голубець. Ще зі студентських часів Юрій почав виставляти свої твори на обласних виставках – «Львівська кераміка» (2004, 2006, 2008), «Осінній салон» (2004, 2005, 2007, 2008), брав участь у двох всеукраїнських виставках, є учасником чотирьох симпозіумів із кераміки, зокрема 2004 р. – «Артжижаль», м. Бобруйськ (Білорусія), «Ходзеж», м. Познань (Польща) та двох сумських молодіжних симпозіумів «Арт-вагонетка», де одночасно був одним із кураторів заходу. Із 1 лютого до 31 липня 2008 р. отримав стипендію GAUDE POLONIA, що дало можливість реалізувати проект

«Портрет невідомого» на базі Вроцлавської академії мистецтв під керівництвом професора Гражини Плоціци, а потім презентувати свої твори на виставці в галереї академії в м. Лодзь (Польща). На всіх симпозіумах Юрій Мусатов прагнув створити якнайбільше своїх творів. Так, у Ходзежі виконав до десяти пластичних композицій – «Вертикаль», «3,5», «Сніданок», «Коло», дрібні чайники, горнятка, декоративний посуд. На симпозіум його запросила пані Ганна Томашевська. Учасниками були професор Вроцлавської мистецької академії Христина Цибинська, а з України, окрім Мусатова, брав участь відомий керамік зі Львова Ігор Береза.

У Бобруйську митець створив «Вечірню розмову», «Суперечку», «Піраміди», невеличкі за розміром – 30 см заввишки, і це – за 20 днів. На сумському пленері «Арт-вагонетка», етап перший – «Горн-Я» 2009 року отримав першу премію. Того ж року був учасником Національної виставки-конкурсу художньої кераміки «КерамПік» в Опішному, Міжнародної виставки художньої кераміки «+2 на Гринвічу» у Мінську. Учасник 9-ї Міжнародної бієнале кераміки, Слов’янського симпозіуму кераміки «Україна соборна». Іноді експоновані твори з виставки купують любителі кераміки. Так, експонований на 8-й Міжнародній бієнале кераміки «WIATR» «Чайний експрес» придбав польський композитор Станіслав

Сіревич. Але такі придбання творів у митця бувають, на жаль, дуже рідко. У рік його тридцятиріччя на ІІ Міжнародному симпозіумі кераміки «2011=11 х 11» в Опішному за твір «В полоні часу» авторитетне журі дало йому Гран-прі. Комісар Міжнародного керамічного симпозіуму «Болеславец» (Польща) Магда Газур, асистент кафедри кераміки і скла Вроцлавської академії мистецтв, запросила Юрія Мусатова в серпні цього року взяти в ньому участь. Нових досягнень у творчості тобі, друже Юрій! Сторінку підготував Володимир ОНИЩЕНКО

Літ Л і т еера рат тура ура

Культура № 30, 2011 р.

Івану Дзюбі – 80! Герой України, літературознавець, громадський і політичний діяч, академік Національної академії наук України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка ‘

«Малоросія», «Малоросія», «Польська Україна», ще там як… Хто ці назви в Україні сіяв – Росіянин, турок чи поляк? Хто б не сіяв – не зійшли ці ймення. Не могло зійти – не та земля… Бог не дав на те благословення – Бо йому видніше звідтіля. Ні вогонь, ані пекельні муки Не змогли впродовж років, століть Окайданити народу руки І загнать в безвихідь, як у кліть. Звали ніжно «ненькою» Державу Найхоробріші сини – орли. Все, що мали – і життя, і славу – За її свободу віддали. Ці слова Олександра Білаша саме про таких синів-орлів, про такі особистості, серед яких Іван Михайлович Дзюба, якому 26 липня виповнилося 80! Совість нації – так його називали тоді, в 60-ті, так його величають і сьогодні. Той особистий внесок І. М. Дзюби у розвиток процесів демократизації та розбудови Української держави – неоціненний. Уродженець села Миколаївка, що на Донеччині, Іван Дзюба з особливою теплотою згадує про своє походження і найближчих рідних: «Завжди, коли доводилось заповнювати всілякі анкети, я відчував приємне хвилювання і гордість, бо походив з трудящого роду, в мене батько був каменярем, а мама – санітаркою в лікарні Оленівських кар’єрів, а відомо, яка це тяжка і самовіддана праця» («Спогади і роздуми на фінішній прямій»). Участь у русі за незалежність України він розпочав ще у 50-ті роки студентом Донецького (тоді Сталінського) педагогічного інституту. Бунтарський дух донецького хлопця був щирим, як і сама донецька земля – сувора, часом жорстока, але дитинно-відкрита, без фальшу, як правда. Без перебільшення можна сказати, що його літературно-критична праця «За високу майстерність», надрукована на сторінках донецького альманаху «Донбас» (1953), була непересічним явищем і засвідчила високий рівень аналітично-критичного

розуму молодого філолога, його високий літературний хист. За гострі публікації і безкомпромісні виступи на захист української інтелігенції, самвидавівські матеріали, в яких обстоював право радянських письменників на свободу творчості та діячів науки – на повноту висвітлення культурно-історичного процесу, безпрецедентну працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965), він 1972 року був заарештований. Півтора року перебував Іван Михайлович в ув’язненні, потім – під офіційним наглядом, що позбавляло можливості повноцінної творчої роботи. У роки перебудови І.М. Дзюба – один з ініціаторів створення Народного руху України та Університету українознавства, перший президент Республіканської асоціації україністів (1989). Після проголошення незалежності України Іван Михайлович призначається міністром культури (1992–1994 рр.). Протягом наступних років – радник Президента України, голова

Комітету з Національної премії України ім. Т.Г. Шевченка (1992–2002), академік-секретар Відділення літератури, мови та мистецтвознавства НАН України (1996–2004), голова редколегії часопису «Сучасність» (1992–2002), співголова редколегії «Енциклопедії сучасної України», член Наглядової ради фонду «Відродження» та редколегій низки провідних видань. Широко відомі наукові праці Івана Дзюби, а їх близько 400, зокрема 14 монографій, присвячених найактуальнішим проблемам історії нинішнього стану вітчизняної літератури та культури, відродження національної духовності українського народу. Вчений є автором таких книг, як «Звичайна людина чи міщанин», «Грані кристала», «Автографи відродження» та багатьох інших. Він є також автором передмов до численних літературних видань і статей в українських («Вітчизна», «Всесвіт», «Дніпро», «Сучасність») та російських журналах («Новый мир», «Дружба народов», «Вопросы литературы», «Литературное обозрение»), на теми української, російської та інших літератур. Ім’я Івана Дзюби добре відоме й світовій громадськості. Його праці видані в перекладах російською, англійською, французькою, італійською та іншими мовами. Він брав активну участь у міжнародних наукових форумах у США, Канаді, Австрії, Італії, Швейцарії та інших країнах світу. Багаторічна плідна діяльність Івана Дзюби в ім’я розбудови Української держави відзначена Міжнародною премією ім. Т. і О. Антоновичів (1991), Національною премією України імені Тараса Шевченка (1991), Республіканською премією в галузі літературно-художньої критики ім. О.

І. Білецького (1989), Всеукраїнськими преміями – ім. В. І. Вернадського (2000) і «Визнання» (2001). У 2001 році Івану Михайловичу Дзюбі присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави. Він ніколи не був радикалом, він був і є некрикливим, істинним патріотом і просто порядною людиною.

У свої 80 Іван Михайлович багато і плідно працює. Цього року видав нову книжку «Нагнітання мороку», зараз продовжує писати свої спогади та фундаментальну працю про українську літературу. Найболючіше для нього, як каже сам Іван Дзюба, втрата часу. До всіх вітань з різних куточків України й світу приєднуємося і щиро зичимо Іванові Михайловичу плідної творчої праці, міцного здоров’я і многая літа! Колектив Газетно-журнального видавництва Міністерства культури України

Культура № 30, 2011 р.

Державна мова мо ва

На горіхи від Рогози (Продовження. Поч. у № 14–16)

СХОЖІ Й ВОДНОЧАС РІЗНІ Слова приводити і призводити дуже подібні, але різниця між ними є. Перше з них вживаємо в його безпосередньому значенні: допомагати чи примушувати йти за собою (приводити до хати), спонукати прибути куди-небудь (жадоба знань привела до школи), доводити до якогось стану (приводити в належний вигляд), або в значенні переносному – породити: «Нащо нас мати привела? Чи для добра? Чи то для зла?» (Тарас Шевченко). Використовують його і в таких висловах, як привести до пам’яті, привести в рух, привести до рівноваги тощо. Коли ж ідеться про щось таке, що спричиняє певний негативний наслідок (наслідки), тоді послуговуємося дієсловом призводити: «Призвели до біди та й поховались» (Михайло Коцюбинський). Відрізняти і розрізняти. Відрізняють ті речі й поняття, які дуже далекі одне від одного: «Хмара насунулась і так стемніло, що неба від землі не відрізниш» (Олесь Донченко). Крім того, це дієслово означає: відокремлювати частину від цілого: «Я роблю й маю право на своє добро. Одрізніть нас» (Іван Нечуй-Левицький). А розрізняти – це значить бачити або знаходити відмінність між речами й поняттями, дуже близькими своєю природою: «Підлікував очі й уже міг розрізняти букви» (з газ.). Схожі звучанням і різні семантично не тільки ці слова. От, скажімо, сплутати і спутати. Перше має значення: порушити певний порядок чого- небудь, робити безладдя; помилково сприймати одне за інше. «Що тобі у серце впало, мислі сплутало твої?» (Леонід Первомайський). Друге виражає дію: стягнути путом передні ноги коня або іншої тварини; зв’язати комусь і руки і ноги. «Увечері вони зупинились у полі під високою могилою, спутали коней» (Семен Скляренко). Або взяти дієслова повставати і поставати. Тільки повставати: 1. Підвестися з місця. Хлопці повставали із стільців. 2. Прокинутися. Повставали вдосвіта. 3. Піднімати повстання. «Аж раз вночі ударив грім соборний – народ повстав» (Дмитро Павличко). Тільки поставати: 1. Стояти (у множині). Партизани поставали біля бліндажа. 2. Зробитися кимось. Деякі його однокурсники поставали відомими хірургами. 3. Виникнути, утворитися. «Ні, покорити її не здолаю, ту пісню безумну, що з туги постала» (Леся Українка). Веліти і воліти. Тут різниця така Веліти – це вимагати, наказувати. Веліти працювати. А воліти – хотіти, бажати. Волію знати всю правду. Зрошувальний і зрошуваний. Зрошувальний – призначений для поливання водою або який здійснює зрошення. «Вода з безперервним шумом обвалювалась униз між кущі, звідки брали початок зрошувальні канали» (Олесь Гончар). Зрошуваний – що його зрошують. Зрошувані площі. Корали і коралі. Іменники, які також мають різні значення. Корали – морські тварини, котрі живуть колоніями на підводних скелях; вапнисті

відклади деяких видів цих тварин, що їх використовують як прикрасу. Коралі– намисто. Червоні коралі. Блискучі коралі. Цим словом також називають нарости червоного кольору на шиї індика. Кристал і кришталь. Кристал– тверде неорганічне тіло, що має форму правильного багатогранника. Безбарвний кристал. Кришталь – скло високого ґатунку; з нього здебільшого виготовляють посуд. Вироби поліського кришталю. Метеор і метеорит. Метеор – зірка, яка падає, явище спалаху в атмосфері. Фотографія метеора. Метеорит – тверде тіло, що випадає на поверхню нашої планети, залишок метеора. Падіння метеорита. Обробіток і обробка. Обробіток – підготовка ґрунту для вирощування рослин. Обробка – надання чому-небудь закінченого вигляду. Обробка деревини. Опрацювання музичної теми. Обробка народної пісні. АГРЕСИВНЕ СЛОВО ЗАЛИШАТИ Часто думають, що слова залишати і покидати є абсолютні синоніми, а тому до них, мовляв, можна вдаватися довільно. Але то не так. Коли мовиться, що хтось надовго або й назовсім від’їздить чи відходить від когось, чогось, то слід вживати лексему покидати: «Постій, постій, козаче, твоя дівчина плаче, як ти мене покидаєш,– тільки подумай!» (народна пісня). На жаль, останнім часом це дієслово трапляється в нашому вжитку чимраз рідше: його виштовхує з мовлення залишати. А яке ж у нього значення? Залишати слушне тоді, коли мовиться про почуття, речі, що зостаються після когось, або висловлюється думка припинити, перервати щось: «Ніхто не залишить свого кохання» (Марко Вовчок); «Він залишив дітям велику спадщину» (словник за редакцією Агатангела Кримського); «Не хотіла б я тебе вразити, сестро, та, бачу, прийдеться розмову залишити» (Леся Українка). Експресивно забарвлене слово сповіщати поєднується з тими самими відмінковими формами, що й синонімічне повідомляти, яке має виразний книжний відтінок. Сповіщати (повідомляти) товариша і сповіщати (повідомляти) товаришеві. Щоправда, останнім часом спостерігається тенденція розрізняти ці дієслова за керуванням, а саме: перше з них охочіше сполучають з родовим відмінком, наприклад: «… І про біду людей не сповістять» (Ліна Костенко). При дієслові ж повідомляти перевагу надають давальному відмінку: «Про злочинця міліції повідомили дуже пізно» (з газ.). Не так давно увійшов до нашого мовного вжитку прикметник мажоритарний, і багато хто, не знаючи його значення, плутає це незвичне, загадкове слово з іншим – мажорний. Між тим мажоритарний означає: який належить до більшості, заснований на більшості. Мажоритарна виборча система. А мажорний, як відомо, то бадьорий, радісний. Мажорний настрій. КОЛИ РАЗОМ, А КОЛИ ОКРЕМО? Додати до сказаного вище – додати до щойно сказаного. Обидва вислови розрізняються залежно від

способу мовлення. На письмі вживають сказаний вище, а в усному мовленні – щойно сказаний. Та це й зрозуміло, адже написане слово міститься вище від того, що буде написане далі, тобто нижче від того, яке вже тут з’явилося. А в усній мові виголошені слова ми фіксуємо як такі, що прозвучали одне за одним у певний відтинок часу: ті раніше, інші – слідом, одразу за ними чи згодом. Лексеми сказаний вище, сказаний нижче стали офіційно-діловими термінами, їхні складові частини пишуть разом. А щойно сказаний – вільне словосполучення, частини якого відділені одна від одної. Можна окремо писати й слова вище сказаний і нижче сказаний, коли вони виступають як звичайні сполуки в неофіційному вживанні. Тоді можлива й інверсія, тобто зміна порядку їхніх складників: сказаний вище, сказаний нижче. Прислівники з префіксами слід відрізняти від однозвучних із ними сполучень прийменників з іменниками, числівниками, займенниками, що зберігають у реченні свої функції як окремі частини мови, отже, й пишуть їх окремо. Він повернув убік. Ударив у бік. Люди зібралися докупи. До купи документів додали нові. Зателефонувати зранку. Працювали з ранку до вечора. Спочатку прочитати, потім записати. Читав з початку розділу. Розбити ворога наголову. Як сніг на голову. Працювати вдень. В день екзамену. Вивчати вірш напам’ять. Подаруй фото на пам’ять. Авто мчало назустріч. На зустріч з міністром. Всередині щось дуже заболіло. Це правило в середині сторінки. Подався до себе нагору. Альпіністи виходили на гору. Виконав завдання наполовину. Розраховувати на половину прибутків. Не знав зроду. З роду козаків. Зауважую востаннє. Постукав в останнє вікно. Усі чули це вперше. Партизани навідалися в перше село. Втім, я не заперечую. В тім є і твоя вина. Нащо було пускати чутки? На що ти натякаєш? Директор теж виступив на зборах. Казав те ж, що і я. Якось уже воно буде. Як ось і гості на поріг. Насилу дійшов. Не покладайся на силу. Буде по-вашому. По вашому голосу я все зрозумів. Складний префікс недо… виражає невідповідність прийнятій нормі: недоїдати, недорозвинутий, недосолений. Пишеться разом, у тому числі з дієсловами. Не плутати з часткою не, що пишеться окремо з дієсловами, які мають префікс до й означають «доведення дії до кінця»: недокинув м’яча до воріт і не докинув дров у піч. Перехідні дієслова з префіксом недо… керують родовим і знахідним відмінками: недобрала два бали, недодали здачі. Форму родового відмінка

зазвичай вживають тоді, коли кількісне значення не конкретизують. Порівняймо: Недобачати (погано бачити). Не добачати (не помічати) помилок. Недочувати (погано чути). Не дочути (не дослухати) до кінця. Недоїдати (голодувати). Не доїдати обід. Недодивитися за дитиною. Не додивитися фільм. Треба розрізняти за значенням й інші близькі звучанням дієслова: Нездужати (хворіти). Не здужати встати. Неславити (ганьбити). Не славити (не прославляти). Непокоїтися (турбуватися). Не покоїтися (не спочивати). ВЛАСНІ НАЗВИ ІНШОМОВНОГО ПОХОДЖЕННЯ Це насамперед слова іншомовного походження (загальні назви) з кінцевим голосним: амплуа, ательє, бюро, депо, журі, інтерв’ю, інкогніто, кафе, кашне, кіно, манто, меню, метро, парі, пенсне, поні, рагу, таксі, шасі й под. До слова, пальто тепер відмінюється. А ось віче багато хто вважає за іншомовне і не відмінює. Між тим воно відоме ще з часів Київської Русі: вживали на позначення всенародного зібрання. Його треба відмінювати як плече в однині: віче (плече), віча (плеча), на вічі (на плечі). Незмінними в українській мові залишаються власні назви іншомовного походження, що закінчуються на голосний: Андре, Арно, Барбі, Беранже, Бетті, Віардо, Віньї, Гейне, Гете, Гюго, Дідро, Лавуазье. Пуччіні, Руссо, Торічеллі. До невідмінюваних належать деякі абревіатури: ГЕС, УТН, НАТО, ХТЗ, ЮНЕСКО, але: в ЦУМ(і), на ХЕЛЗ(і). Не мають відмінкових форм іншомовні жіночі імена та прізвища з кінцевим приголосним: Аліс, Долорес, Шерон, Зейнаб; (Ельза) Вірхов, (Джеральдіна) Чаплін. А також українські жіночі прізвища з таким самим закінченням: Ольга Степанчук (Ольги Степанчук), Валентина Янкевич, Віра Смик, Надія Вовкодав. Не відмінюються і жіночі прізвища на -о: Марфа Стрельченко (Марфи Стрельченко), Марія Кумейко, Світлана Покотило, Оксана Іваньо. Однак трапляються випадки, коли чоловіки – носії українських прізвищ на кшталт Котик, Пиріжок, Рало, Сало запевняють, що їхні «фамілії» не відмінюються, і пишуть саме так. Але ж на прізвища, як і на решту слів, поширюються мовні закони, що заперечують будь-яку самодіяльність у цьому. (Далі буде)

На доз дозвіллі ві ллі

Рік тюльпанів мистецького факультету Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка, Кіровоградського інституту регіонального управління та економіки, Олександрійського Стартував пленер ще у трав- училища культури, учні Кіровоградні 2011 року. До участі у ньому ської дитячої художньої школи ім. були запрошені кращі студенти О. Осмьоркіна та Кіровоградської У Кіровоградському обласному художньому музеї проходить виставка художніх творів за підсумками проведення Весняного пленеру в Дендропарку

дитячої школи мистецтв (с. Нове) і вихованці Кіровоградського обласного центру дитячої та юнацької творчості. Не залишились осторонь досвідчені художники й викладачі зазначених вище навчальних закладів. Учасники пленеру працювали під час цвітіння тюльпанів. Саме ці фантастичні квіти – візитівка Дендропарку – стали основною темою живописних робіт. Переможці минулорічного Весняного пленеру – випускники Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка Євген Івасюта та Валентина Соколовська, студент ІІІ курсу КДПУ Вадим Корнійчук – взяли участь у пленері на рівних умовах із досвідченими художниками. Корпорація «XXI століття» передала до фондів обласного художнього музею твори, що зайняли перші місця серед студентських та дитячих робіт.



Отримувач платежу: ДП «Газетно-журнальне видавництво» р/р 37128003000584 в УДК м. Києва МФО 820019, Код 16482679 П.І.Б. м. буд. №

Адреса доставки: індекс вул. домофон

кв.

тел.

Передплата на газету «Культура і життя» на 2011 рік по місяцях (вартість передплати на 1 місяць – 12,00 грн) 1

12 Сума, грн

КАСИР

КВИТАНЦІЯ

№ 30, 2011 р.

SOS!

Анатолій КІМНАТНИЙ, завідуючий відділом Кіровоградського обласного художнього музею – картинної галереї Петра Оссовського «Світ і Вітчизна»

ПОВІДОМЛЕННЯ

Культура

Платник (підпис) Отримувач платежу: ДП «Газетно-журнальне видавництво» р/р 37128003000584 в УДК м. Києва МФО 820019, Код 16482679

На Дніпропетровщині знищили фабрику «Петриківський розпис», на якій упродовж півстоліття виготовляли розписані вручну сувеніри – візитівки України! Начебто – невідомі демонтували обладнання (станки, преси та форми), без якого подальша робота просто неможлива, при тому, що воно було справне. Взагалі фабрика не працює вже майже два роки, а в лютому прибрали сторожів і згодом відключили електропостачання... Тобто складається враження, що акт вандалізму був ретельно спланований заздалегідь. Петриківські тарелі, скарбнички та інші вироби експортувалися до 80 країн світу. Після приватизації останні кілька років діяв лише цех із виготовлення сировини та ще зо два десятка майстрів, що займалися розписом вдома. Люди, багато з яких все своє життя пропрацювали на фабриці, позбавлені навіть можливості стати до роботи найближчим часом, бо щоб усе відновити, потрібні мільярди! І це коїться із Петриківським розписом – перлиною декоративно-ужиткового мистецтва України! «КіЖ» тримає ситуацію під контролем.

РЕЦЕПТ ВІД ПИСЬМЕННИЦІ МАРІЇ РЯПОЛОВОЇ В одному з попередніх номерів КіЖ ми вас знайомили з фрагментом роману «Буревій» молодої київської письменниці, журналістки, лауреатки премії Європейського співавторства наукової фантастики (ESFS Encouragement Award) в номінації «Молодий автор» Марії Ряполової. Сьогодні ми пропонуємо ознайомитись з її кулінарними вподобаннями. Отже, слово Марійці. Пропоную рецепт, як на мене, дуже смачної сирної бабки. Берете півкіло сиру, 5 яєць (з розрахунку 1 яйце на 100 грамів сиру), додаєте 3-4 ложки манної крупи. Перемішуєте та збиваєте до стану густої сметани. Потому кладете 2-3 ложки олії, ванільний цукор та родзинки або цукати – з апельсинових або лимонних шкірок, з горобини – що вам більше смакує. Знову перемішуєте і залишаєте на півгодини, щоб манка розбухла. Потім переливаєте суміш у будь-яку форму і ставите страву в духовку. Бабка випікається 30-40 хвилин. До столу подається зі сметаною. Із повагою і побажанням смачного Марія РЯПОЛОВА

П.І.Б. м. буд. №

Адреса доставки: індекс вул. домофон

кв.

тел.

Передплата на газету «Культура і життя» на 2011 рік по місяцях (вартість передплати на 1 місяць – 12,00 грн)



12 Сума, грн

КАСИР

Платник (підпис)

Для того щоб передплатити газету «Культура і життя», необхідно: – заповнити квитанцію; – сплатити в будь-якому банку; – надіслати копію оплаченої квитанції – поштою: 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1; – факсом: (044) 498–2363, 498–2364; – електронною поштою: sydorenko.iryna@gmail.com. Щодо передплати звертатися за тел./факс.: (044) 498–2364

Га зета «Кул ьт ура і жит тя» Засновники: Міністерство культури України, Український комітет профспілки працівників культури, редакція газети Видавець: Газетно-журнальне видавництво Міністерства культури України

Директор Олеся Білаш Головний редактор Віктор Пасак

Склад Видавничої ради Олеся Білаш – директор видавництва, Олена Чередниченко – завсектором преси МК, Олена Воронько – заввідділом театрів МК, Лідія Карпенко – заввідділом охорони пам’яток МК, Михайло Швед – заввідділом музичного мистецтва та цирку МК, Ольга Голинська – головний редактор журналу «Музика», Наталя Потушняк – головний редактор журналу «Театрально-концертний Київ», Алла Підлужна – головний редактор журналу «Український театр», Марія Хрущак – головний редактор журналу «Українська культура»,

Орест Когут – головний редактор видавництва. Виходить із 7 жовтня 1923 року. Свідоцтво про державну реєстрацію: КВ № 1026 від 26.10.1994 р. Передплатний індекс 60969 Адреса редакції: 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Телефон, факс: (044) 498–2361 е-mail: nvu.kultura@gmail.com http://www.uaculture.info Друк: ТОВ «Мега-Поліграф», 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14 Редакція залишає за собою право на редагування

отриманих матеріалів без узгодження з автором. Думки авторів публікацій можуть не збігатися з позицією редакції. Матеріали, опубліковані в газеті «Культура і життя», є інтелектуальною власністю редакції і не можуть бути відтворені у будь-якій формі без письмового дозволу видавця. При використанні публікацій посилання обов’язкове. Наклад 2000 © «Культура і життя»

Ціна договірна