Загальнодержавна щотижнева газета «Культура і життя» by Національне газетно-журнальне видавництво

№ 38

23 вересня, 2011 рік

ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНА УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПОСТАТІ › с. 8–9, 14

НЕВМИРУЩЕ ТИЧИНИНЕ СЛОВО

ФЕСТИВАЛІ › с. 12

«ПЕЧЕНІЗЬКЕ ПОЛЕ» – ВІЗИТІВКА СЛОБОЖАНЩИНИ

ПОДІЯ › с. 15

ВСЕОХОПЛЮЮЧА МАГІЯ КНИГИ

Земля, яку сходив Тарас… с. 4–5

Новини

Михайло Михайло Кулиняк, Кулиняк, міністр культури

ДНІ КУЛЬТУРИ КИТАЮ Розпочалися Дні культури Китайської Народної Республіки. Урочисті заходи відбуватимуться в Києві та Одесі.

міністр культури України України

ШАНОВНІ ДРУЗІ! Життя кожної держави та народу завжди будувалося довкола великих святинь. Для України такою знаковою спорудою є Софія Київська. Століттями вона сприймалась як святая святих Русі-України, осердя вищої мудрості, що гармонізує буття народу, береже й осяює світлом його долю. Собор став головним митрополичим храмом, колискою нашої державності та культури. Знайомство гостей з Києвом здавна і дотепер розпочинається зі Святої Софії. Вона є символом України, адже промовисто засвідчує, хто ми родом, якими були наші пращури і на що здатні ми – спадкоємці. Знаменно, що засновником Софії Київської є хреститель Русі-України, святий рівноапостольний князь Володимир Великий, а завершувачем собору – його син Ярослав Мудрий. Ми повинні берегти цю пам’ятку для нащадків, адже вона – міст між минулим і майбутнім, що поєднує покоління і консолідує націю. Розуміючи це, синоди православних і грекокатолицьких церков ухвалили рішення про відзначення 1000-ліття Софії Київської, що кличе нас до єднання, любові до Бога та людини, відданості Україні. Реставровано і відкрито для відвідування оточуючі Софію монастирські пам’ятки XVIII століття, повністю замінено підземні комунікації. Міністерство культури України разом із колективом заповідника в рамках відзначення ювілею Софійського собору провели низку заходів, достойною кульмінацією яких стала відкрита у вересні в штаб-квартирі ЮНЕСКО (Париж, Франція) фотоекспозиція «Софія Київська: віхи історії». Крім того, науковцями заповідника підготовлено інформаційні матеріали (українською, російською, англійською мовами), які разом із фотовиставкою за сприяння МЗС України було передано у 37 закордонних дипломатичних установ України. Відзначення тисячолітнього ювілею Софії Київської є святом усього народу, кожного громадянина нашої держави, кожної душі, в якій живе Бог і тому цілком доречно проголосити цей тиждень в Україні – тижнем Софії Київської!

Головною метою днів є поглиб лення культурно-мистецьких взаємин між Україною та КНР, демонстрація українцям найкращих надбань традиційної та сучасної китайської культури. У рамках Днів культури у Центральному будинку художника представлена виставка «Сучасне мистецтво волокна Китаю». Експонати відзначені нагородами в попередніх бієнале мистецтва волокна «від Лозанни до Пекіна». У своїх роботах автори відобразили власне розуміння китайської історії, культури та екологічну свідомість. У Національній музичній академії ім. П. Чайковського відбудеться виступ оркестру майстрів народної музики Китаю. Учасники відомого колективу продемонструють спів та гру на старовинних духових інструментах. На сцені зазвучать улюблені музичні твори, що є китайською класикою та національним надбанням. Закриття Днів культури Китайської Народної Республіки в Україні відбудеться в Одеській обласній філармонії. Оксана ГАЙДУК

ШАНУВАННЯ ЛЕСІ УКРАЇНКИ У Луцьку проходить Всеукраїнський фестиваль вистав за п’єсами Лесі Українки, приуро-

чений до 140-ліття від дня народження видатної поетеси та 100-річчя від написання драмифеєрії «Лісова пісня». Захід проводиться за підтримки Міністерства культури України, Волинської обласної державної адміністрації, Волинської обласної ради за творчого сприяння Національної спілки театральних діячів України. Головною метою є популяризація творчої спадщини видатної української поетеси Лесі Українки та заохочення режисерів, художників, композиторів та акторів до глибшого вивчення її

драматургії, сучасного творчого переосмислення. У фестивалі беруть участь 16 професійних театрів із різних областей України, які здійснять показ вистав за творами Лесі Українки. Учасники матимуть можливість відвідати літературно-меморіальний музей-садибу поетеси в селі Колодяжне Ковельського району та музей драми-феєрії «Лісова пісня» в урочищі Нечимному. Також за підтримки Мінкульта, з 25 по 28 вересня в Ялті відбудеться ХV Всеукраїнський конкурс професійних читців імені Лесі Українки, в якому візьме участь творча молодь із різних регіонів країни. Засновник і організатор конкурсу – Національна спілка те атральних діячів України. Програма заходу передбачає виступи 17 учасників, що відбудуться у два тури: І тур – виконання творів Лесі Українки, ІІ – виконання творів української класичної та сучасної поезії та прози. До складу журі ввійшли провідні фахівці в галузі українського театрального мистецтва, видатні майстри художнього слова, викладачі профільних дисциплін творчих вишів. Від редакції. Своїми враженнями про виставу «Лісова пісня» Закарпатського театру ляльок «Бавка» ділиться театрознавець Людмила Попова на стор. 11. ІТАЛІЙСЬКА ОСІНЬ В ОДЕСЬКІЙ ОПЕРІ Одеський оперний театр покаже оновлені варіанти опер Джузеппе Верді «Бал-маскарад» і Джоаккіно Антоніо Россіні «Севільський цирульник». Про це повідомив художній керівник театру, народний артист України, професор консерваторії Василь Навротський. Він підкреслив: «Ця осінь буде досить насиченою. Глядачі побачать наш перший досвід із відновлення старого репертуару. Зокрема це вистава “Севільський цирульник” – 22 і “Бал-маскарад” – 23 вересня». За словами народного артиста України, опера «Севільський цирульник» буде представлена в рамках святкування 190-ліття прем’єри вистави в Одесі, яка пройшла вперше в Російській імперії. У свою чергу, режисер оновленого спектаклю «Бал-маскарад» Карло Антоніо де Лючіа зазначив, що перебуваючи в Одесі, черпав натхнення в архітектурі й атмосфері міста. «У цьому чудовому місці неможливо не думати про оперу. Моїм завданням було відновити втрачений зв’язок між Італією та Одесою. Я намагався привнести в цю постановку своє

Культура № 38, 23 вересня 2011 р. бачення. Мені доводилося йти на компроміс між моїми ідеями, і тим, що може запропонувати театр. Я б назвав свою роботу наближеною до класичного прочитання цього твору», – сказав Карло Антоніо де Лючіа. Яна ЛЕВИЦЬКА

УКРАЇНCЬКО-КАНАДСЬКИЙ ПРОЕКТ Відомий український хорео граф Сергій Швидкий, який певний час працював у Канаді, презентує новий проект, що здійснюється спільно з Національним центром театрального мистецтва імені Леся Курбаса. Власну інтерпретацію трагедії «Соломея» Оскара Вайлда Сергій Швидкий назвав «Яка прекрасна царівна Соломея сьогодні ввечері». Вистава відбудеться 24 і 25 вересня на сцені Центру імені Леся Курбаса. Історія написання «Соломеї» драматична від початку. Оскар Вайлд написав ї ї 1891 року, коли знаходився в ув’язненні. Крім того, ця одноактна трагедія була написана французькою. Таким був наслідок розпачу автора, який, зважаючи на свою скандальну репутацію, навіть не сподівався, що англійці будуть спроможними її сприйняти. Лише через деякий час він все ж переклав свій твір англійською. Сюжет трагедії класичний. В основу покладено історію Соломеї, взяту з Нового Завіту – прийомна дочка тетрарха Ірода Антипи звабила його виконанням танцю семи покривал, вимагаючи у винагороду голову пророка Іоанна Хрестителя (Іоханаана) на срібній тарелі. Переосмисливши євангельський сюжет, О. Вайлд наділив Соломею любов’ю до пророка. Вона стверджує: «Я знаю, ти покохав би мене, тому що таїна Любові більша, аніж Таїна смерті. Тільки на Любов треба дивитись». Сама ж Соломея прагне не стільки влади, скільки бажання доторкнутися Краси, оскільки: «… обраний – той, хто в прекрасному бачить лише одне: Красу». Вже понад століття як немає самого автора, утім образи, створені ним живуть, знаходячи нових палких прихильників і сьогодні. Хореограф Сергій Швидкий створив свою «Соломею»: виставу-факт, виставу-гру, виставу-образ, виставу-символ. У ній – дивовижне поєднання пластики й слова, кохання та пристрасті, краси і життєвої правди. «Маска правдивіша, аніж обличчя», – вважав О. Вайлд. Керуючись цим твердженням, спеціально для вистави Сергій Швидкий власноруч виготовив маску з перлів, узявши на озброєння слова свого духовного наставника Сергія Параджанова: «Якщо хочеш зробити добре, зроби все сам». У виставі триває діалог через вічність, звучить мова символів, вирують пристрасті, більші за таїну смерті. Анастасія ЄРМОЛІНА

Культура № 38, 23 вересня 2011 р. ЕКСКЛЮЗИВНИЙ КОНЦЕРТ МІШЕЛЯ МАРАНГА У Вінниці відбувся концерт усесвітньо відомого кларнетиста Мішеля Маранга. Він навчався грі на кларнеті у Вальтера Буйкенса. У 1987 році закінчив консерваторію, паралельно того ж року отримав диплом із філософії Амстердамського університету. Далі вдосконалював виконавську майстерність у Ганса Дайнцера (Німеччина), брав участь у майстер-класах Роджера Хітона (Велика Британія) і Сьюзен Стефенс (США). Грає все – від класики, джазу і клезмерської музики до вкрай складних нових речей, написаних спеціально для нього. На Заході він співпрацював, зокрема, з Олів’є Мессіаном, Мортоном Фелдманом, Карлхайнц Штокхаузеном. Із останнім він створив «Арлекіна» – 45-хвилинне соло для танцюючого кларнетис-

та. Всього спеціально для Мішеля Маранга написано майже 50 творів. Мішель також близько десяти років виконує нову російську музику на пострадянському просторі. Як виконавець він працював з багатьма провідними сучасними музичними колективами Голландії, а також із Musikfabrik (Кельн), Contrechamps (Женева), Aleph (Париж) і Студією нової музики (Москва). Мішель також написав музику і для кількох театральних постановок, зокрема Nicky Somewhere Else, яка з успіхом пройшла на Бродвеї. Крім того, він відомий як фотограф. Преса наділила Мішеля Маранга всіма можливими титулами – віртуоз, лицедій, першовідкривач у сучасній музиці, навіть концертний провокатор. ЛЬВІВСЬКИМИ СТЕЖКАМИ ІВАНА ТРУША Художньо-меморіальний музей Івана Труша, відділ Національного музею у Львові ім. А. Шептицького запрошують учнів загальноосвітніх шкіл, гімназій та мистецьких гуртків до участі у щорічному конкурсі дитячого малюнка «Трушівська осінь» на тему «Львівськими стежками Івана Труша». 1897 року у славному місті Лева оселився молодий, на той час незнаний, а згодом один із найвидатніших українських художників Іван Труш. Краєвиди Стрийського парку, Високого замку, Піскової гори, затишні львівські вулички, околиці Брюховичів, Янова, Винників стали його улюб леними мотивами. До них митець не раз повертався впродовж усього життя. Саме ці пейзажі займають особливе місце у творчому доробку Івана Труша. Конкурс проходить під патронатом Львівського державного коледжу декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша. Роботи приймаються до 15 листопада.

Новини

Для визначення переможців формується журі з числа відомих художників і мистецтвознавців, яке очолює лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслужений діяч мистецтв України Василь Откович. За умовами конкурсу журі визначить у кожній номінації три призові місця, а також володаря Гран-прі. Спеціальними відзнаками нагороджуються кращі роботи учасників. Творчі праці переможців конкурсу експонуватимуться на виставці в залах Художньо-меморіального музею Івана Труша, після чого передаються в фонд Дитячої спеціалізованої клінічної лікарні. Щоб зануритися в епоху початку ХХ століття, відчути ауру Львова, яку передав на своїх полотнах художник, у музеї конкурсантам запропонують тематичну екскурсію «Львів у художній палітрі Івана Труша». КОРОЛІ СУЧАСНОГО МИСТЕЦТВА В КИЄВІ На відкритті Mironova Gallery вперше в Європі був презентований фотопроект «Поп-арт і його королі» американського фотографа Вільяма Джона Кеннеді, соратника Енді Ворхола. Фотовиставка буде відкрита для відвіду вань до 29 вересня. Чорно-білі кадри, створені на початку 1960-х років, відображають атмосферу культової «Фабрики» Енді Ворхола – майстерні, в якій великий художник 20 століття створював свої найвідоміші роботи. Раніше серія світлин демонструвалася в найбільших мегаполісах США: від Каліфорнії до Нью-Йорка. У 2010 році знімки Кеннеді стали найбільш обговорюваним проектом міжнародного арт-ярмарку Маямі Арт Базель. Для запуску проекту в Європі організатори обрали Київ, оскільки саме тут історичні корені Ворхола – його мати родом із західної України й емігрувала до США на початку ХХ століття. Фотопортрети молодого Ворхола і його сподвижників – Роберта Індіани та Ультра Вайолет, створені Вільямом Джоном Кеннеді, вперше були представлені широкій публіці лише 2010 року. Після запуску проекту в Україні світлини будуть продемонстровані в найбільших європейських арт-столицях, таких як Лондон і Берлін.

АУКЦІОН ГРАФІКИ Вперше в історії вітчизняного артринку аукціонний дім «ДУКАТ» проведе спеціалізований аукціон графіки. Вона є різноманітною у своїх проявах: стрімкий начерк олівцем, прозора акварель, експресивна пастель, яскрава гуаш, офорт, ксилографія, ліногравюра, літографія. Це – мистецтво неспішного довірливого діалогу. Невеликий формат паперу вимагає особливої зосередженості, пильної уваги від глядача. На аукціоні виставлено відібрану провідними експертами колекцію робіт, що відображає історію та розмаїття української графіки з кінця ХІХ століття до сьогодення. Графічне мистецтво є найдемократичнішим й елітарним водночас. Журнальна графіка, плакат, шрифти, упаковка – ці витвори повсякчас оточують кожну людину в її активному житті. Графіка ж станкова, майстерно виконана у складних естампних техніках чи у віртуозній манері авторських технік, зорієнтована переважно на одного глядача – поціновувача. Серед топ-лотів аукціону твори легендарних представників українського авангарду Єрмілова, Богомазова, російського художника-символіста Павла Кузнецова; видатних вітчиз-

програми захисту прав споживачів туристичних послуг «Знак Якості АЛТУ», першого проекту державноприватного партнерства у сфері туризму «Проект підтримки розвитку внутрішнього і в’їзного туризму в Україні», відбулося обговорення і впровадження «Кодексу усталеної ділової практики і правил професійної етики суб’єктів туристичної діяльності» тощо. Свого часу у форумі брали участь національні туристичні представництва Домініканської Республіки, Індонезії, Об’єднаних Арабських Еміратів, Польщі, Туреччини, Угорщини, Надзвичайні на Повноважні Посли Естонії, Македонії, Німеччини, Туреччини, Угорщини. Щороку масштаби заходу зростають. Яна ЛЕВИЦЬКА

няних майстрів Дерегуса, Фрадкіна, Мироненка; нонконформістів Туровського, Вайнштейна, Єгорова та сучасних митців. Беззаперечна художня цінність робіт, широкий ціновий діапазон та очевидна інвестиційна перспективність цього напряму дозволяють говорити про унікальний шанс придбання творів мистецтва на самому початку їхнього ринкового шляху. ВІКНО У ТУРИСТИЧНИЙ СВІТ Із 10 до 11 жовтня в Українському домі відбудеться VІІ Український туристичний форум 2011 (осінь). Цей виключно професійний захід з насиченою діловою програмою організовується двічі на рік (весною і восени), починаючи з 2008 року, Асоціацією лідерів турбізнесу. Сьогодні це найбільший у країні форум для професіоналів туристичної галузі – очікується, що осінній захід відвідають понад 6000 представників туроператорів і турагентів. Традиційно у межах форуму започатковуються проекти, які сприяють формуванню цивілізованого туристичного ринку України: впровадженню єдиних правил роботи для всіх суб’єктів туристичного ринку, дієвих механізмів захисту прав споживачів туристичних послуг, підвищенню якості надання туристичних послуг тощо. Так, за три роки існування у межах заходу було ініційоване впровадження першої недержавної

КЛІМАТИЧНІ ЗМІНИ МОВОЮ КАРИКАТУРИСТІВ УКРАЇНИ ТА ШВЕЦІЇ Із 20 вересня країною кочує пересувна виставка «Плюс 1°С. Кліматичні зміни мовою карикатуристів України і Швеції». Проект, який ініційовано Посольством Швеції та Шведським інститутом, можна побачити в трьох містах: із 20 вересня в Дніпропетровську, з 18 жовтня в Донецьку та з 7 грудня в Києві. Перша, виставкова, частина побудована на творах п’яти шведських та трьох спеціально запрошених українських карикатуристів. Усього на виставці буде презентовано 24 роботи, що ілюструють ставлення художників до проблеми погіршення екологічної ситуації на планеті.

Іншою складовою є його освітня частина, що познайомить слухача з карикатурою як мистецтвом виразного метафоричного жесту, ідеального медіа для реагування на такі нагальні питання сучасності, якими є проблеми кліматичних змін. У міжнародному проекті «Плюс 1°С» візьмуть участь українські та шведські художники-карикатуристи: Микола Капуста, Сергій Рябоконь, Олександр Костенко, Лове Антелл, Магнус Бард, Рібер Ганссон, Гелена Ліндгольм, Карін Сунвіссон. Лія ГУГУЧІЯ

Фот ор еп ортаж

Культура

Край Богдана і Тараса На початку сьогорічного вересня відбувся прес-тур 30-ти журналістів із різних куточків України до гостинної Черкащини «Пізнаємо Україну разом!», зорганізований Журналістським фондом НСЖУ. Активними учасниками престуру були і представники «КіЖ» в

особах: головного редактора Людмили ГНАТЮК і фотокореспондента Юрія ШКОДИ. Запрошуємо наших читачів здійснити цікаву фотоподорож до краю Богдана і Тараса за маршрутом українських журналістів – і відчути хоч трохи ту щедрість, розмаїтість і красу гостинної Черкащини.

Керівництво області і кожного району де пощастило нам побувати і Жашківського, і Уманського (до речі, один із найбільших районів України – територія 1400 кв. м, чисельність населення 46 тисяч жителів, що мешкають у 53 населених пунктах), і Тальнівського, і Звенигородського, і Чигиринського у

Короваєм і квітами зустрічала журналістський десант щедра земля Черкащини

Засновник і художній керівник зразкового дитячого ансамблю гармоністів, заслужений працівник культури Іван Сухий (м. Жашків)

Сучасні технології дають якісний продукт (Уманський тепличний комбінат)

При в’їзді до Тальнівського району кожен віддає шану пам’яті полеглим у ВВВ героямприкордонникам та їх чотирилапим друзям

Незмінний директор ПАТ «Уманьфермаш» Анатолій Васильович Ліпкан розповідає журналістам про своє підприємство

Трипільська хата на території Державного історико-культурного заповідника «Трипільська культура» (с. Легедзине)

Могила матері Т. Г. Шевченка Катерини Бойко (с. Шевченкове)

В літературно-меморіальному музеї Т. Г. Шевченка

№ 38, 23 вересня 2011 р.

вишиванках, з квітами, короваєм і піснями зустрічали наш журналістський десант. А враження від мальовничих краєвидів були такі, що інколи слів не вистачало передати побачене і відчуте «О, Господи, я знаю, Ти єси, бо ця краса Господнього мольберту!..» Особливе захоплення викликав краєвид у Моринцях, де народився Кобзар. Хатина, де гойдалася колисочка з майбутнім генієм зберегла особливий істинний дух української Справжності. А у Керилівці (нині Шевченкове), де ріс малий Тарас, особливо зворушлива атмосфера біля могили його матері – Катерини Бойко. Височить тая могила понад копанкою, збереженою з часів дитинства Шевченка… На території батьківської садиби Тараса Григоровича, де він проживав з 1815 по 1829 рік, розташований літературно-меморіальний музей Т. Г. Шевченка, до якого звідусіль збиралися експонати, дотичні до імені Шевченка та його життя. На Шевченкову тему можна говорити й говорити, але хочеться і треба розповісти про нашу подорож якнайширше. Хочеться знову станцювати під запальну музику юних жашківських гармоністів, подивуватися «живому сріблу» у рибгоспі «Гірський Тікич», своїми очима переконатися, «що не все так погано в нашому домі», побувавши на Кінно-спортивному комплексі, відвідавши діючі на повну силу Черкаські підприємства: Уманський тепличний комбінат, ПАТ «Уманьфермаш», черкаське підприємство «Манеж», завод «Богдан», «Національну горілчану компанію» з її новітнім сучасним устаткуванням. Сутня і серйозна розмова відбулася між журналістами і головою Черкаської облдержадміністрації Героєм України Сергієм Тулубом, який на не зовсім зручні запитання зміг дати гідні відповіді і нам журналістампрофесіоналам, і студентам, бо пресконференція відбувалася в Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького. Саме в Університеті знаходиться єдиний музей рушника з унікальними експонатами від давніх-давен до сьогодення. З насиченою програмою і шаленим темпом прес-туру ми тільки у сутінках змогли пройтися стежками Національного дендрологічного парку «Софіївка». Трипільська культура… Загадка і реальність, бо можна доторкнутися до залишків житла й черепків посуду на відновлених археологічних розкопках у селі Легедзине, а потім, відвідавши музей, ще раз зрозуміти, що найбільший скарб України – це люди, ентузіасти своєї справи, справжні фахівці, навіть фанати, бо тільки такі можуть розгорнути справи сутні та масштабні. Земля Тараса і Богдана – колиска українського козацтва. Козацький дух вирує у людських характерах, у вчинках, у непідробному природному патріотизмі. Посвятили в Чигиринське козацтво і нас, журналістів. Посвятили по-справжньому, з медовухою на шаблі і з відповідною грамотою, так що в Іллінську церкву, збудовану за наказом Богдана у 1653 році у Суботові, ми вже входили справжніми козаками! Людмила ГНАТЮК

Фот ор еп ортаж

Культура № 38, 23 вересня 2011 р.

Кінно-спортивний комплекс – гордість Жашківського району

Після прес-конференції з головою Черкаської обласної державної адміністрації Героєм України Сергієм Тулубом в Черкаському національному університеті ім. Богдана Хмельницького

Поцінована у світі продукція підприємства «Національна горілчана компанія»

Підприємство «Манеж» (м. Черкаси)

Будь-якої пори милує око Національний дендрологічний парк «Софіївка»

«Гей! Гей! Гей!» – треба гукнути козакові, в’їжджаючи у колиску українського козацтва – Чигирин, що ми і зробили

Музей рушника (Черкаський національний університет)

Після урочистої посвяти у Чигиринське козацтво ми наче стали козакуватішими

Пам’ятник Богданові Хмельницькому (м. Чигирин)

Суботів. Іллінська церква збудована у 1653 році за наказом гетьмана Богдана Хмельницького як родова церква-усипальня

Су часн е ми ст ецтво

Культура № 38, 23 вересня 2011 р.

Україна має свою бієнале! Наступного року в Україні відбудеться не лише Євро-2012. У Києві навесні вперше в історії пройде власна Міжнародна бієнале сучасного мистецтва. За місцем проведення – у Мистецькому Арсеналі, – вона дістала назву ARSENALE 2012. Куратором погодився стати один із найвідоміших кураторів світу Девід Стюарт Елліот (Велика Британія). Організатором міжнародної акції виступило Міністерство культури України – Я відчуваю величезну радість і гордість від того, що наше міні стерство стало організатором бієнале, – зазначив на установчій пресконференції, що наприкінці минулого тижня відбулася в приміщенні Національного культурно-мистецького та музейного комплексу «Мистецький Арсенал», міністр культури України Михайло Кулиняк. – Це величезна відповідальність, щоб Україна була гідно заявлена у світі як країна культурних індустрій. На необхідністі цього не одноразово акцентував Президент Віктор Янукович. До організації міжнародного форуму також долучилися дирекція Мистецького Арсеналу, МОК «Євро 2012 Україна», МЗС, КМДА, Нацрада з питань телебачення та радіомовлення. (За словами її голови Володимира Манжосова, вже сьогодні цей керівний орган офіційно звернувся до всіх

телерадіомовників країни із пропозицією надати інформаційну підтримку вітчизняній бієнале). Систематично висвітлюватиме підготовку та проведення акції Перший національний телеканал. Перша міжнародна бієнале сучасного мистецтва в Україні ARSENALE 2012 відкриється 17 травня 2012 року і діятиме на території Мистецького Арсеналу. На пропозицію куратора Девіда Елліота, проект матиме назву «Найкращий час, найгірший час. Відродження та Апокаліпсис у сучасному мистецтві» і «досліджуватиме циклічну природу сучасного мистецтва та його вплив на

сьогоднішнє життя і наші мінливі погляди крізь призму минулого та майбутнього». Головний проект буде побудований навколо чотирьох центральних розділів і займатиме перший та, частково, другий поверхи Національного культурно-мистецького та музейного комплексу експозиційною площею 20 тис. кв. м. Куратором спеціальних проектів стане український мистецтвознавець, куратор Мистецького Арсеналу Олександр Соловйов, теоретичної частини – відомий російський куратор та арт-критик Катерина Дьоготь. Велика спеціальна та паралельна програми

дислокуються в різних культурних інституціях, галереях та навіть на публічному просторі Києва. Про перебіг подій у підготовці до найгучнішої в історії країни мистецької події ми інформуватимемо наших читачів регулярно. Проте, вже сьогодні можна зазначити з упевненістю: культура, і зокрема сучасне мистецтво, насправді, а не лише в деклараціях, стає в Україні одним із стратегічних напрямків розвитку, підтримуваних державою. Не маємо сумнівів, що вже за рік не лише спорт, а й мистецтво стане справжньою візитівкою нашої країни у світі.

Олександр Гнилицький. In memoriam У Національному художньому музеї України відкрилася перша персональна (посмертна) виставка видатного сучасного художника, одного з піонерів «південноросійської хвилі» Олександра Гнилицького. За задумом кураторів Оксани Баршинової і Лесі Заяць, «Гнилицький. Cadavre exquis» приурочена 50-річчю живописця, стала проектомспогадом, об’єднавши автопортрети Гнилицького і твори біографічного характеру, створені його колегами і друзями «Учора увечері помер один з найбільших українських художників Олександр Гнилицький. Я його дуже любив, і, думаю, всі, хто його знав, не могли не любити його. Йому було всього сорок вісім років. Його значення для українського мистецтва тільки належить усвідомити. Він був глибоким і витонченим, він був аналітиком і поетом. Він був блискучим майстром і світлою людиною. Він був сильним. Борючись із невиліковною хворобою, прикутий до ліжка, він створював свої останні роботи, дивовижні і ніжні, поки рука тримала пензель. Вічна йому пам’ять». Так відгукнувся на смерть 1 листопада 2009 року колеги і друга всесвітньо відомий сучасний український художник Олександр Ройтбурд. Два роки тому смерть Олександра Гнилицького шокувала арт-спільноту України і сусідньої Росії. Кількість людей на відкритті проекту «Гнилицький. Cadavre exquis» (а серед відвідувачів були помічені чи не всі найвідоміші «актуальні» художники України 1990-х – 2000-х років) стала свідченням того, що за минулі два роки після смерті і прощання в Пінчук Арт Центрі пам’ять про Олександра Гнилицького не потьмяніла. Не дивно й те, що ювілейну – і першу такого масштабу – музейну «персоналку» Олександра робили, де-факто, всім світом. Як відмічають самі

куратори, «крім доробку митця в експозиції розміщено твори художників, які зображали Гнилицького (В. Цаголов, І. Чічкан, О. Сай, О. Ройтбурд, К. Гнилицька та ін.), а також фотографії та відео 1980-х – 2009 рр. (серед яких зокрема фото В. Рябченка, О. Друганова, О. Шевчука, К. Проценка). У роботах своїх друзів і колег Гнилицький виступає героєм перформансів, фотопостановок, відеоарту, об’єктів тощо, – тобто учасником життя певного мистецького кола, що сформувало важливий етап у розвитку українського мистецтва кінця ХХпочатку ХХІ століття». Назва проекту, запозичена з практики французьких сюрреалістів, відбиває принцип його формування. За визначенням Андре Бретона, CADAVRE EXQUIS – гра із загортанням паперу, суть якої в тому, що гравці мають продовжити речення або малюнок одне одного, не знаючи, про що йшлося попередньо. Відбираючи роботи для знакової експозиції, в Національному художньому музеї знайшли дуже вдалий хід, віддавши перевагу автопортретам. Завдяки поєднанню з фото, відео, роздрукованими

спогадами і навіть віршами колег, присвячених художникові, виставка набула інтимного, сповідувального характеру. Водночас, що є великою рідкістю навіть для київських вітчизняних художніх виставок, експозиція на вул. Грушевського стала прикладом практично ідеального кураторського проекту, продуманого до дрібниць, із чітко артикульованими завданням і метою та кришталево-вивіреною логікою. Зрештою, зі справжньою любов’ю до свого об’єкту – художника і його живопису. «Завдання виставки – не в тому, щоб детально простежити шлях становлення Олександра Гнилицького, вона має окреслити приблизні контури створеного ним світу. Світу, де безпосередня присутність художника дає відчуття виключної достовірності. Тому, як дивно не звучало б по відношенню до експозиції в Національному музеї, ця виставка не є суто мистецькою, вона скоріше про те, чим став Гнилицький для своїх сучасників – художником, другом, сином, батьком, міфом», – зазначили самі куратори. І насправді виконали поставлене надзавдання. Піднімаючись сходами на другий поверх музею, де розміщено основну частину експозиції, відвідувачі мимоволі завмирають. І, хвилину-другу, дивлячись відеоролик, де живий Олександр Гнилицький працює в майстерні над черговою картиною (ідея розмістити масштабний екран з відео між поверхами стала ще одним ноухау «Cadavre exquis»), розмірковують кожен про своє в урочистій тиші. Напевно, такою і має бути вічна пам’ять художникові: коли глядачі затримують подих, лишень згадавши про нього і його роботи. Коли виставки – тільки гарно облаштовані і світлі. Вічна пам’ять Вам, маестро Гнилицький. Сторінку підготувала Алла ЧЕРДИНЦЕВА

Му зика

Культура № 38, 23 вересня 2011 р.

Українську музику слухатиме світ У Міжнародний день музики 1 жовтня відбудеться непересічна подія. Із центрального офісу Європейської телерадіомовної спілки в Женеві на 78 країн світу транслюватиметься опера «Поет» корифея української музичної культури композитора Левка КОЛОДУБА Національна радіокомпанія України ось уже п�� ’�� ятнадцять років бере участь в одному з найпрестижніших творчих медійних проектів у світі «Оперний сезон». Щосуботи зі штаб-квартири Європейської телерадіомовної спілки транслюються вистави провідних театрів різних країн: міланського «Ла Скала», лондонського «Ковент-Гарден», нью-йоркського «Метрополітен опера», паризького «Гранд опера» та інших. Від нашої держави презентувалися записи спектаклів Національної опери України імені Тараса Шевченка. Прагнучи розширити представництво українських театрів, Національна радіокомпанія України впродовж останніх років здійснила записи вистав Одеського академічного театру опери та балету. Це були «Іоланта» Петра Чайковського та «Ріголетто» Джузеппе Верді, що прозвучали в «Оперному сезоні» 2010-го. А цьогоріч разом із Харківським академічним театром опери та балету імені Миколи Лисенка зроблено записи опер «Богема» Джакомо Пуччіні та «Поет» Левка Колодуба.

Сам композитор – народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, професор Національної музичної академії України імені Петра Чайковського, член-кореспондент

Національної академії мистецтв – вважає долю цього свого дітища доволі драматичною. Твір (лібрето Олександра Беляцького й Зіновія Сагалова) написано 1988 року. Його збирався ставити на сцені Київської опери видатний український диригент Стефан Турчак. Але на заваді стала передчасна смерть маестро. Лише через десять років по тому до опери звернувся Харківський оперний театр, та бракувало коштів на постановку. Артисти-ентузіасти довго збирали їх, даючи концерти популярної музики. Так спектакль нарешті посів чільне місце в репертуарі театру й збирає повні зали до сьогодні. Київські шанувальники музичного мистецтва мали нагоду послухати «Поета» в концертнотеатралізованій версії. У 2004 році до 190-ліття Тараса Шевченка диригент Іван Гамкало і режисер Володимир Лукашев поставили оперу в Колонному залі імені Миколи Лисенка Національної філармонії України. Радіопрем�� ’�� єра ж твору на каналі «Культура» відбулася цієї весни в день народження Кобзаря – 9 березня. А в Міжнародний день музики 1 жовтня о 21 годині опера «Поет» Левка Колодуба зазвучить на весь світ. Ольга ГОЛИНСЬКА Фото Романа РАТУШНОГО

Поневіряння соліста з оркестром Чимало українських артистів і музикантів прагнуть виїхати за кордон у пошуках кращого місця роботи. Вони поповнюють багатомільйонну армію наших заробітчан, котрим доводиться страждати морально і фізично, щоб заробити гроші – для себе і частину відправити сім’ї. Платня там не йде у жодне порівняння з тою, яку доводиться одержувати в Україні Одинаки «мандрують» на свій страх і ризик. Комусь щастить. У Німеччині, приміром, працює вже 40 українських композиторів. А хтось, не знайшовши щастя на сценах місцевих кафе та європейських площах із капелюхом на тротуарі, повертаються в рідні краї. Тому, коли зарубіжні імпресаріо звертаються до наших театрів, аби організувати гастролі в Західній Європі, керівництво погоджується відразу без будь-яких переговорів. Раді, як то кажуть, хоч чомусь. Адже це прекрасний спосіб поліпшити матеріальне становище акторів і музикантів. Навіть тими невеликими (за мірками шенгенської зони) виплатами. Як правило, приймаюча фірма оплачує проїзд, проживання та добові. Про гонорар зазвичай і не йдеться. Виступають «за дякую». А зекономлені добові привозять додому, харчуючись там вітчизняними консервами, овочами й чаєм із сухарями. Трупа Харківського національного академічного театру опери та балету імені Миколи Лисенка давно їздить на гастролі в країни далекого зарубіжжя. І досі там проблем із виступами не було… Донедавна. Коли представники німецької фірми Multiversa звернулися до харків’ян із пропозицією укласти угоду про організацію виступів у Берлінському

Харківський театр опери та балету імені Миколи Лисенка

кафедральному соборі, адміністрація харківського оперного радо на те погодилася. – Під час підписання договору про існування у них якихось фінансових проблем організатори не говорили, – запевняє директор Любов Морозко. Як з’ясувалося, представники фірми Multiversa запросили на гастролі ще й Галицький академічний камерний хор, солістів опери з Києва, Львова, Єревана та Москви, щоб поліпшити свою платоспроможність. Під керівництвом німецького диригента Роланда Бадера на початку вересня відбувся перший концерт, на якому було виконано «Реквієм» Джузеппе Верді. Передбачалося, що таких виступів буде кілька. На жаль, першого дня зал був заповнений лише на

20 відсотків. Це, звісно, насторожило організаторів. Того ж дня керівництво фірми Multiversa повідомило трупу, яка налічує 150 чоловік, що подальші концерти за їхньою участю відмінено. При цьому готель і пальне для трьох автобусів не оплатили. А ще треба було сплатити штраф за третій автобус, заарештований через незадовільний технічний стан. Того ж дня артистів і музикантів виселили з номерів. Без грошей вони очікували розвитку подій у вестибюлі готелю. Їхньою долею переймалися місцева поліція і мерія, працівники Червоного Хреста і українського консульства. Поверталися гастролери спочатку до Львова, а звідти – до Харкова. Звісно, із зіпсованим настроєм і підірваним здоров’ям.

– Зараз тривають перемовини з англійським продюсером Елен Кент про організацію оперного турне містами Великої Британії та Ірландії. А в жовтні частина балетної трупи театру вирушить до Голландії та Іспанії, де покаже балети «Спляча красуня» Петра Чайковського та «Білосніжка і сім гномів» Богдана Павловського, – розповідає заступник голови Харківської облдержадміністрації Євген Савін. Хочеться вірити, що умови нового контракту будуть більш надійними. І не доведеться артистам поневірятися, як останнім жебракам. Далебі соромно за українських артистів. Вони за свою майстерність варті гідного до себе ставлення. Володимир СУБОТА, власкор «Культури і життя», Харків

По ста ті

Культура № 38, 23 вересня 2011 р.

Квіти з шипами – на згадку про долю Ювілейний художній маркований конверт та трояндова алея стали знаками увічнення пам’яті Павла Тичини в рік 120-ліття видатного українського поета 16 вересня, в день, коли відомий поет – новатор поетичної форми, перекладач, публіцист та громадський діч пішов у кращі світи, увічнено його пам’ять. До проведення заходів, ініційованих Літературно-меморіальним музеєм-квартирою поета в місті Києві, долучилося Головне управління культури Київської міськдержадміністрації, Український фонд культури, Чернігівське земляцтво в місті Києві, Пісківська ЗОШ I-III ст. імені П. Тичини, яка носить це ім’я вже 43-ій рік поспіль та широка громадськість. СОНЯЧНИЙ ПОЧАТОК Розпочалося все в Києві. Зранку в музеї-квартирі майстра слова за чималого зібрання шанованих людей відбулося урочисте спецпогашення ювілейного конверту та марок, випущених Укрпоштою з ініціативи вже згаданого музею. Насамперед його директор Тетяна Сосновська схвально оцінила зображення поета на конвертах: «Вони показують Тичину молодого, мрійливого, не такого статичного, як ми звикли». У відповідь начальник відділу філателії Укрпошти Наталія Мухіна повідомила, що художній маркований конверт накладом 638 тисяч примірників випущено з нагоди 120-річного ювілею від дня народження поета, погодившись із директором: «На конверті зображено ще зовсім юного поета часів написання збірки «Сонячні кларнети». Далі почесним правом здійснити спецпогашення скористалися відомий поет, голова правління Українського фонду культури Борис Олійник та Тетяна Сосновська. Розглядаючи штамп, який з’явився на конверті, бачимо факсиміле Тичини. Ці конверти залишаться в музеї Укрпошти та будуть направлені до Всесвітнього поштового союзу. ПОЕТИЧНІ «ДЗВІНОЧКИ» У музеї були презентовані також дві книги майстра слова для дітей, що видані за сприяння благодійників. Подія знаменна тим, що книги поета з віршами для дітей не видавалися

Борис Олійник і Тетяна Сосновська презентують книжки для дітей

Піски Бобровицького району Чернігівської області, куди делегація зі столиці дісталася автобусом. Гості віддали шану покладанням квітів на могили батьків поета, до пам’ятників йому та загиблим в боях односельцям. Потім шановані люди зібралися перед школою імені Павла Тичини. Учні молодших класів прочитали їм вірші та вручили хліб-сіль, який прийняв з їхніх маленьких ручок Борис Олійник. Пізніше діти уважно дослухалися до талановитого виконання поезій Тичини заслуженим артистом України Євгеном Нищуком, який доніс до присутніх захоплений відгук поета про рідні місця.

П. Г. Тичина

майже 40 років. І от нарешті малеча матиме Тичинині книжечки «Ластовенятко» та «Хор лісових дзвіночків». Замилування у публіки викликало декламування віршів із презентованих книжок маленькими читцями. Багато аплодисментів дісталося Іринці Войтенко, яка прочитала вірш «А я у гай ходила…» Завоював симпатії і Борис Олійник, який спочатку просто тримав малечу за руки, поки діти читали вірші, а потім і сам із почуттям промовив: «Радощі і чорну днину все я з вами розділю. Любите ви Україну – я ще більш її люблю». Такі слова поет написав незадовго до смерті. ЗВУЧИТЬ ТИЧИНИНЕ СЛОВО Продовжилися урочистості на малій батьківщині Павла Тичини, в селі

Так з’являлися історичні відбитки

«Не бував ти у наших краях! Там же небо – блакитні простори… Там степи, там могили, як гори. А веснянії ночі в гаях!.. …Єсть там люди – й зросли у степах, Що не люблять, не вміють ридати. Що не можуть без пісні і нивки зорати» – із почуттям читав артист неперевершені віршовані рядки, написані поетом. ЗНАЙОМСТВО ЗІ ШКОЛОЮ Далі ми познайомилися зі школою, яка не більше-не-менше, а зобов’язана Тичині своїм існуванням. Саме від порогу цієї школи, тоді ще земської, почався шлях Павла Тичини у світ поезії. Але під час війни село Піски було спалено: впродовж двох днів загинуло більше 8 сотень осіб. І вже в мирний час, коли поет став міністром освіти, до нього звернувся

колишній директор школи Трохим Дорошенко з проханням допомогти відбудувати в селі навчальний заклад. Саме за сприяння Павла Григоровича школа і була зведена. Можна сказати, що Тичина допомагає їй і тепер: у шкільній бібліотеці зберігається його подарунок – Українська радянська енциклопедія. На жаль, працівники сільського навчального закладу не в силах закупити таке видання навіть сьогодні. Не дивно, що тут активно пропагують творчу спадщину майстра слова та свого благодійника, роблять усе можливе, щоб діти усвідомлювали, у школі імені якої величної особи вчаться. Тут навчаються близько 100 дітей в 11 класах та працюють 18 учителів. Її відвідують діти з багатьох сіл: Мочалищ, Соколівки, Рокитного, Красного та з дитячого будинку в селі Піски. Працівники Київського музеюквартири Павла Тичини вважають контакти їхні та родичів поета з цією школою найбільш плідним із зробленого впродовж останніх 4–5 років. На базі школи відбуваються районні свята, наприклад, дякуючи директорові музею-квартири в Києві Тетяні Сосновській проведено конкурс малюнків. Цьогоріч музеєм за підтримки райвідділу освіти започатковано творчий конкурс для учнів у Бобровицькому районі, названий віршованими словами Тичини «Вся давність, і обнова – українська мова». Він покликаний виявити літературно обдарованих дітей та допомогти їм у становленні. За результатами творчого змагання кращі твори дітей видаються збіркою «Яблуневоцвіття». От і в День пам’яті в Пісках були представники районної влади: заступник голови райдержадміністрації з гуманітарних питань Володимир Ляховенко та завідуюча методкабінетом райвідділу освіти Ольга Сонець. У школі буває дуже багато гостей, навіть іноземці. Працівники квартири-музею в Києві стверджують, що Тичинівська школа в Пісках стала найактивнішим популяризатором спадщини видатного земляка не лише в Бобровицькому районі, а й у всій області. У цьому і ми переконалися, оглянувши її, шкільні музей та галерею. Стенди висвітлюють життєвий і творчий шлях Павла Тичини, а в галереї можна побачити

Хліб-сіль від учнів школи на малій батьківщині поета

Культура № 38, 23 вересня 2011 р.

По ста ті

зразки різних видів мистецтва – кераміки із селища міського типу Опішня на Полтавщині, малюнків аквареллю, гравюр, тощо відомих художників. ГРАНІ ТАЛАНТУ Галерея організована в 2008 році не випадково: Павло Тичина був ще й художником. Таким чином у школі прищеплюють любов до прекрасного. Заслужені художники України – лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Валерій Франчук та Ніна Саєнко подарували галереї свої твори – мисткиня рисунок та картину, виконану в рідкісній техніці мозаїки соломкою. Валерій Франчук презентував уже третю роботу, два пейзажі, раніше подаровані школі, входять до циклу картин, за які митець отримав Шевченківську премію. Юні екскурсоводи познайомили нас із роботами, представленими в галереї, розповівши також про Тичину-художника. Так, Каріна Артюх зі знанням справи повідала про те, як проявилася ця грань його таланту: «Ще дитиною він малював вуглинкою на білій стіні батьківської оселі… Учитель Чернігівської семінарії Михайло Жук порадив Павлові вступати до Петербурзької академії мистецтв, але в цей період помирає батько. Отож грошей на навчання не було». Незважаючи на випробування, вготовані долею-злодійкою, Павло Григорович, будучи вірним своєму покликанню, малює протягом усього життя. Копії деяких його робіт, на яких зображені інтер’єр кімнати, дача артистів у Святошині, урядові дачі та краєвид з вікна, зберігаються в галереї. Є тут і робота з петриківським розписом, співавторка якого Тетяна Сосновська. РОЗМОВА ЗІ ШКОЛЯРАМИ Імениті гості розійшлися по класах спілкуватися з учнями. Слідом за ними рушили й учні Київської гімназії № 191 імені П. Г. Тичини. З цією гімназією Пісківська школа співпрацює багато років. Борис Олійник та відомий поет і громадський діяч із Чернігова лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка і просто щирий шанувальник творчості Павла Тичини Дмитро Іванов завітали до старшокласників. Уже майже дорослі хлопці та дівчата з непідробною цікавістю слухали поезії, які талановиті люди запропонували на їхній розсуд. Тільки-но пролунав дзвоник, учні поділилися враженнями. Аліна Коцар, учениця 10-го класу, розповіла, що дізналася багато цікавого, а також із задоволенням послухала красиві вірші. Їй подобається, що в рідній школі про Тичину багато розповідають на уроках та сюди приїздить чимало гостей. ЗРОСТАЙТЕ, ТРОЯНДИ! Того дня Тичинівську школу в селі Піски відвідали окрім Тетяни Соснов ської, Бориса Олійника та інших уже згаданих осіб відомі літератори Микола Сом і Петро Засенко, голова Київської організації Національної спілки письменників України Віктор Баранов, артист Ярослав Чорногуз, син Олега Чорногуза, заслужений журналіст України Емма Бабчук, родичі поета: вже згадувана Тетяна Сосновська, Наталія Місерва, Михайло Міщенко та інші знані люди. Їх радо зустріли директор школи Валентина Хоменко та сільський голова Валентина Олешко.

Емма Бабчук та Петро Засенко за мить до закладання алеї

Перед навчальним закладом ці шановані люди всі разом висадили трояндову алею пам’яті Павла Тичини. Тендітні молоді трояндові кущики, яким лише рік, уже зачаровують ніжними пелюсточками та рясними бруньками. Вони будуть квітнути аж до зими і цьогоріч уперше переживуть зимові морози. У разі успішного догляду через два роки трояндова алея не поступатиметься красою столичним у київських парках. Примхливі рослини організаторами обрані не випадково: подія має певний символізм. Виростити трояндовий кущ непросто – і руки поколеш, і доглядати його слід постійно. Так нелегко було плекати паростки своєї поезії і Павлові Тичині. Крім випробування працею, йому довелося перенести докори та нерозуміння злобливої критики. Але в результаті маємо неповторні музичні поезії, які деяким історикам літератури навіть важко віднести до якогось напряму чи школи. Водночас перша книга поезій «Сонячні кларнети», відома створенням української версії символізму, відзначається започаткуванням поетом власного стилю – «кларнетизму». «Я можу спокійно дивитися в перспективу, оскільки діти, наше прийдешнє, бачать, як треба шанувати свого поета не тільки в словах, а й у дії», – розчулившись, сказав Борис Олійник. ТАКИМ ВІН ЗАПАМ’ЯТАВСЯ Після того як заклали алею, відомі люди поділилися своїми безцінними спогадами про поета. Заслужений діяч мистецтв України, лауреат багатьох літературних премій Микола Сом розповів: «Ми з Борисом Олійником представляємо перших шістдесятників. Пригадую: починаючи з 50-х років Павло Тичина як додому приходив до студентів Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Він був нашим літературним батьком. У моїй книжці вибраного “Передай кодолу”, яку я подарував школі, є три сюжети про Тичину, якого не знав ніхто, крім мене. Він мене любив ще коли я був учнем. У 1946 році він був міністром, а я – сиротою. Тичина приїхав у школу і діткам-сиротам подарував костюмчики. Ми танцювали навколо тої школи! Ще не знали, що він великий поет, але вже розуміли, що велика людина». Онук поета по сестрі доктор фізикоматематичних наук Михайло Міщенко бачив Павла Тичину ще дуже малим, у 5–6 років. Хлопчика, який бував у поета вдома з бабусею, вразила кількість музичних інструментів, на яких він

грав. Стояв там і великий чорний рояль, під яким Михайлик малим грався. У МУЗЕЇ Завершилася наша мандрівка малою батьківщиною славетного поета відвіданням музею історії села, до складу якого входить і відтворена хата-садиба, помешкання родини Тичин. Воно було відбудовано в травні 1981 року до 90-ї річниці з дня народження поета. Збудовано музей на місці, де до 28 грудня 1942 року стояла хата Григорія Тичини, батька поета. Хата ж, в якій народився Павло Григорович, була спалена у грудні 1942 року, коли оспіваний ним легендарний майдан біля церкви перетворився на пожарище, де знайшли могилу сотні пісків’ян. Ми з цікавістю розглядаємо фотографії родини поета та побутові речі. Дізнаємося, що батько Григорій Тимофійович був грамотним, вечорами навчав сільських дітей читати й писати. В земській школі вчителькою майбутнього поета була Серамифа Морачевська. Ось на фото Павло Григорович з нею. Саме ця освітянка порадила батькам віддати Павлуся вчитися до тоді великого культурного центру Чернігова, оскільки співаючи він міг заробити собі на прожиття. А ось на фото Тичина – дев’ятирічний хлопчик, учень бурси, а от він уже й студент Київського комерційного інституту. Є в хаті портрет Шевченка, бо тут любили читати Кобзаря. Невідомим фактом для багатьох виявилося повідомлення екскурсовода Наталії Євенко, зберігача фондів Пісківського історико-меморіального музею П. Г. Тичини, про те, що в оселі батька поета висів варіант картини «Запорозькі козаки пишуть листа

9 турецькому султану», яку бачимо і в музеї. Батько показував своїм дітям на запорожця, який сидів на пеньку, і казав: «Це полковник Тичина». До речі, в музеї зберігається також копія родоводу Тичин, а також лист поета до старшої улюбленої сестри. Звичайна селянська піч, у кутку висить дерев’яний мисник, поряд – полиця з посудом, стіл, дві великі лави, помічаємо дерев’яні лопати для хліба, якими пиріжки садовили в піч, терницю, в кутку – старовинну ікону та годинник. У сусідньому будинку, в історичному відділі музею, окрім великого портрета майстра слова та його бюста бачимо знову ж таки численні світлини, де зафіксовані різні моменти нелегкого життєвого шляху поета – ось він серед пісківчан, ось із друзями-поетами на київській квартирі, а ось йому вручають орден Леніна. Павло Григорович із Дмитром Головком… Розглядаємо у вітринах ювілейні марки, випущені до 120-річчя з дня народження Павла Тичини, стародруки та книги поетів, які відвідали музей, з дарчими надписами. Інтерес викликають особисті речі майстра слова – біла сорочка, зі смаком підібрані до неї краватки, а також посвідчення, адже він був і громадським діячем – міністром освіти та народним депутатом; привертають до себе увагу ксерокопії його віршів та творів, покладених на музику, а також бібліотечка з книгами. ДО ПОБАЧЕННЯ, ПІСКИ! Останні фото на згадку біля хати, і от ми вже в автобусі. До побачення, Піски! Ви допомогли нам познайомитися з поетом Павлом Тичиною – людиною, побачити, як він жив, яким був маленьким, хто були його наставники. Ми їдемо, переповнені незабутніх вражень від знайомства з учнями місцевої школи. З яким натхненням вони читали вірші поета, як грамотно розповідали про твори художньої галереї! Усе це навіяло думки, що унікальне й щире слово в літературі, а також благодійність людини не забуваються. Геніальну поезію продовжуватимуть вивчати, розгадуючи приховані таємниці думки, немов ребус, а в Пісківську школу ходитимуть нові й нові учні, які на все життя засвоять: можливість оволодівати знаннями в ній їм надав Павло Григорович Тичина. Світлана СОКОЛОВА Фото авторки

Квіти Тичині від літераторів та журналістів

Теа тр

Культура № 38, 23 вересня 2011 р.

Під знаком Іфігенії та Аякса Від майстерної провокації до нових акторських технологій Скінчилася режисерська серія «Майстер-класів польських митців для молодих хореографів, режисерів і драматургів України», започаткованих Національним центром театрального мистецтва імені Леся Курбаса спільно з Театральним інститутом імені Збіґнєва Рашевського (Варшава). Тижневі майстерні провели польські режисери Наталя Корчаковська та Павел Пассіні. Кожну з них завершував відкритий показ. Саме тут унаочнювалося все те, що осягнули протягом тижня молоді українські митці Склад майстерень видався надзвичайно строкатим, хоча організатори насамперед розраховували на професіоналів, які мають не лише фахову освіту, а вже здійснили хоча б одну постановку в театрі. На майстер-класах можна було побачити, наприклад, Віру Яковенко – кінорежисера, яка здобула приз на Берлінале у програмі Movie of a week; Віру Маковій – журналіста і драматурга, яка потрапила до сімки обраних до драматургічної українськогрузинської програми британського театру «Роял Корт»; «дахівчан» Андрія Палатного та Миколу Бондарчука, діяльність яких не обмежується суто акторською чи режисерською творчістю – це й кураторські проекти, участь і організація окремих програм «ГОГОЛЬFEST’у», театральний відео-арт; одну зі співавторів вистави «Упопабуласобака» Олександру Правосуд; засновницю, актрису і режисера львівського аматорського театру «Ванільне небо» Евгенію Ольхову та ще багатьох інших… МАЙСТЕРНІСТЬ ПРОВОКАЦІЇ Польський режисер, музикант та сценограф Наталя Корчаковська в одному з інтерв’ю зізналася, що в театрі її найбільше цікавить можливість «провокувати події поміж людьми»: між акторами і глядачами, між виконавцями на сцені. Іншим важливим моментом у творчості для неї є відповідальність особистості, її позиція щодо мистецьких і суспільних явищ. Про таку відповідальність йшлося і на майстернях. Певно саме тому для відкритої репетиції, якою підсумовувався перший тиждень навчання молодих митців, зачином до дискусії між учасниками та глядачами обрали відео з одіозної пресконференції з Ларсом фон Трієром на останньому Каннському фестивалі. А результатом стало обговорення кордонів свободи окремої особистості в сучасному суспільстві, на прикладі, як не дивно, античної трагедії Софокла «Аякс». Наталі Корчаковській вдалося влаштувати справжню театральну провокацію, а учасникам – її підтримати. Підтримати так, що саме вони видавалися піддослідними мишами, жертвами ситуації. Втім, Корчаковську цікавило не те, як поведуть себе учасники, а наскільки вільні вони імпровізувати у певних заданих рамках та якою мірою вони, як режисери, здатні самоорганізовуватися та

Ксенія Кіптик, Олексій Коваленко та Євгенія Акс «розігрують» «Іфігенію в Авліді»

домовлятися між собою. Її майстерні можна було б дати другу назву – міра відповідальності на території свободи, а завданням, яке ставила Наталя перед учасниками, – усвідомлення відповідальності як людини і як митця за все, що відбувається на сцені і в залі. ТРІАДА АНТИЧНОГО ТЕАТРУ: КОТТ VS СТАНІСЛАВСЬКИЙ Як показує практика, методи, запропоновані відомим російським режисером Костянтином Станіславським, дієві не для всіх типів драматургії та театру. Існує чимало інших методик і технологій для роботи, наприклад, із драмою античною або ж «новою драмою» вже 2000-х років. Власне, всюди, де не потрібно ані вживатися в образ, ані відштовхуватися від запропонованих обставин тощо. Польський філолог, теоретик драми, автор праць «Шекспір – наш сучасник» та «Пожирання богів: Нариси про грецьку трагедію» Ян Котт запропонував своє бачення структури античної драми, яка знач ною мірою вплинула взагалі на навчальні методики у польських театральних вишах. Згідно з його концепцією – в античному театрі діяло всього лише три головні виконавці, між якими розподілялися всі дійові особи, та хор (який складався з аматорів – синів давньогрецьких вельмож). Павел Пассіні відштовхувався від такого розуміння структури і практики античного театру, працюючи разом із учасниками над п’єсою Еврипіда «Іфігенія в Авліді». Павел запропонував молодим режисерам ознайомитися з методами роботи з акторами та підготовчих тренінгів, розробленими на основі практики античного театру. Це зміна «маски» (емоційний перехід від зображення одного персонажа до іншого), розробка жестів відповідно

Передати текст мовою жестів: Микола Бондарчук

Наталя Корчаковська задоволена наслідками «провокації»

до тексту (можливо навіть з повною відмовою від слів), демонстрація роботи античного хору (українські режисери співали грецькою). Павел Пассіні свого часу займався в осередку театральних практик «Ґардженіце» під Любліном, а зараз працює в організованому ним театрі NeTTheatre (один із перших почав транслювати свої вистави в Інтернеті, опікується організацією «Близький Схід», орієнтованої на налагодження зв’язків і співпраці поміж західними та східними регіонами Польщі, поміж Польщею та її східними сусідами. БЛИЗЬКИЙ ЗАХІД Для України «Майстер-класи польських митців для молодих хореографів, режисерів і драматургів України» фактично є дієвим початком функціо нування EEPAP (Східно-Європейської платформи перформативного мистецтва) – це й майстер-класи, і спільні проекти в галузі танцю і театру, спільна виконавська база (у майбутньому). Втім, навіть ця двотижнева майстерня вже має свої перспективи. Наприклад, Наталя Корчаковська запропонувала Вірі Маковій співпрацю – створити новий текст за мотивами софоклівського «Аяксу», який планується поставити в одному з варшавських театрів. У Павла Пассіні плани ще більші – організувати в Україні наступного року майстер-класи, які могли би бути продемонстровані в рамках міжнародного театрального фестивалю «Конфронтації» (Люблін), а на підставі самих майстерень створити практичний порадник для акторів і режисерів. Надія СОКОЛЕНКО Фото Анни СЄЛЯТИЦЬКОЇ (Польща)

Теа тр

Культура № 38, 23 вересня 2011 р.

Магія лісової поеми Волинський академічний обласний музично-драматичний театр ім. Тараса Шевченка та Волинський академічний обласний театр ляльок уперше проводять фестиваль вистав за творами Лесі Українки. Такий театральний форум достойно доповнить низку обласних заходів із відзначення 140-ліття від дня народження Лесі Українки та 100-річчя з дня написання драми-феєрії «Лісова пісня» У фестивальній програмі серед численних сценічних втілень «Лісової пісні» є своєрідна – Закарпатського театру ляльок «Бавка» (Ужгород), здійснена відомим білоруським режисером Олегом Жюгждою. Він виступив також автором сценічної редакції тексту та сценографічного вирішення вистави. Художник-постановник – Леся Лучко. Олег Жюгжда не став ховати рояль у кущах. Виставив його прямо посеред сцени. Це стало першим, однак не останнім сюрпризом для глядачів. Саме на роялі, під ним, за ним, поряд із ним і довкола цього вишуканого музичного інструмента розгортається сценічне дійство, магнетичне, захоплююче і – непередбачуване. У цій виставі по-новому, ніби вперше почутий, невимушено, без пафосного педалювання, заяложеної хрестоматійної театральщини звучить текст геніального твору. Не впізнати й ужгородських акторів. Єдиним ансамблем із вельми досвідченим постановником і

сценографом та, до речі, майстерним актором-лялькарем вони один за одним із насолодою ламають стереотипи «традиційної Лесиної фольклорноромантичної казочки». Випускають на волю ту внутрішню енергію драмифеєрії, сповнену давньої, язичницької сили. І глядач покірно, ніби під заклинанням мага, перебуваючи в емоційній напрузі, занурюється в іншу,

Культура

П Е РЕ Д П Л АТА Н А 2 011 РІ К Триває передплата на друге півріччя Газету «Культура і життя» мають І будьте впевнені: завтра газета буде знати всюди. ще кращою, ніж сьогодні! Передплатна ціна єдиної кульУ передплатній ціні враховано вартурологічної газети на 2011 рік: тість оформлення поштою абонена півріччя – 72 грн 00 коп ментів на доставку газети. на квартал – 36 грн 00 коп на місяць – 12 грн 00 коп На кожен наступний місяць «Куль- П е р е д п л а т н и й і н д е к с : туру і життя» можна передплатити до 10 числа попереднього місяця.

60969

створену театром, реальність. Із найперших хвилин між сценою і залом встановлюється невловимий, але міцний психологічний контакт. Віриш і акторам, і лялькам, якими виконавці володіють напрочуд досконало. Вони органічно і переконливо передають складну гаму почуттів своїх персонажів. Довершені всі – Елла Григор’єва, Світлана Кобзиста, Андрій Опіок, Дмитро Малий, Микола Карпенко, Павло Проданюк. Але, як і годиться, живим центром спектаклю, його рушійною силою є образ Мавки. Ця роль стала для заслуженої артистки України Наталії Орєшникової, принаймні, на сьогоднішній день, справжньою творчою вершиною. Її Мавка пронизливо чутлива, трепетно жіночна, цнотлива і водночас чуттєва, навіть еротична (вистава, до речі, для дорослих), а ще, і це передусім, надзвичайно сильна духовно… У виставі відчувається значна репетиційна робота постановника й акторів над текстом, скрупульозне осягнення стилю, ритму письма авторки, дослідження її світовідчуття. Тому, мабуть, часом здається, що поетеса незримо присутня на сцені і бере участь у спектаклі, що вийшов

вишукано пластичним, динамічним, надзвичайно емоційним. Колись, по завершенні роботи над «Лісовою піснею» Леся Українка писала: «Вона дала мені стільки дорогих хвилин екстазу, як мало яка інша…» «Театр повинен залишати якомога більший простір для глядацької уяви, фантазії, здогадування», – цей творчий постулат обрав Олег Жюгжда для своєї, сповненої алюзій і прихованих смислів, версії знаменитого твору. От хоча б великий вінок, сплетений із сухого гілля, що картинною віньєткою зависає над своєрідним «сценічним майданчиком» – роялем. Що це – терновий вінець, обов’язковий атрибут генія? Оберіг? Символ «жіночого начала, дівування та дівочої цнотливості»? А може – «знак життя, долі, життєвої сили, досконалості й перемоги життя над смертю»? А, можливо, це символ кола, яке в традиції дзен виражає просвітлення, символізує досконалість людини? Таких запитань, головоломок і естетичних загадок доволі у виставі. Тим-то, а може й насамперед тим, вона і цікава. Людмила ПОПОВА Фото Володимира ТВЕРДОХЛІБА

Фестива лі

Культура № 38, 23 вересня 2011 р.

Лине пісня печенізьким полем Печенізьке поле – це землі Печенізького району, що від часів Київської Русі протягом багатьох століть було свідком жорстоких битв слов’янських народів із ворожими племенами. Вперше про події на ньому згадуються в літописах 968 року, коли князь Святослав розбив хозарів

Фото Віктора КОЧЕТОВА

Загальна сцена фестивалю

Переможець – Ізюмський район

Головна сцена «Співочий майданчик» була виконана у формі човна. Саме тут відкрили свято міністр культури і туризму України Михайло Кулиняк і голова Харківської обласної державної адміністрації Михайло Добкін. Глядачів приємно вразив їхній вокальний створений спонтанно дует. Пісня «Рідна мати моя» линула над полем хоч і не професійно, але від щирої душі. – Цьогорічний десятий фестиваль підтверджує, що Слобожанщина опікується народною культурою. Ми підтримуємо існуючі колективи, заохочуємо діяльність майстрів народної творчості, примножуємо скарбницю культурної спадщини краю. Щороку наш фестиваль виходить на новий рівень, про що свідчить зростаюча кількість його шанувальників, – зазначив Михайло Добкін. І дітей і дорослих приваблювали майданчики «Дитяча галявина», «Повітряні перехрестя», «Козацька застава», «Печенізька мозаїка» тощо. Нікого не лишали байдужими дитяча вишивка, змагання козаків, поросячі перегони, конкурс красунь Слобожанщини, виступ нещодавно створеного Слобожанського ансамблю пісні і танцю під керівництвом народного артиста України Бориса Колногузенка. На естрадах співали популярні гурти «ТамДеМі», «Друга ріка», «Мандри», «Село і люди», співачка Lama.

Учасники фестивалю

Юна вишивальниця

Звісно, у рамках фестивалю було проведено чимало цікавих конкурсів. У номінації «Слобідське подвір’я» першість здобув Ізюмський район. У категорії «Збереження та відродження культурних традицій» переміг фольклорний колектив «Гетьманівка» з Шевченківського

Фото Віктора КОЧЕТОВА

Відвага сіверських воїнів оспівана в легендах, які й донині переказуються з покоління в покоління печенізьцями, нащадками степових слов’ян. У радіусі 70 кілометрів навколо районного центру археологи знаходять пам’ятки скіфської та салтівської культур. Цей регіон має не тільки історичну, а й природну унікальність. На мальовничих схилах водосховища створено ландшафтний парк, що має виняткову флору і фауну, благодатний клімат. Саме тут у 2001 році було започатковано етнічно-мистецький фестиваль, головною метою якого стало прищеплення любові до Батьківщини, її історії, культури і традицій, відродження національних свят та обрядів, пропагування духовних цінностей українського народу. Якщо на першому святі було шість тисяч учасників та глядачів, то нині їх зібралося більше 200 тисяч, що свідчить про всезростаючу популярність цього фестивалю. Та як його не шанувати, якщо тут демонструються традиційні національні обряди, завше працює «Місто майстрів», де відомі майстри народної творчості проводять свої майстеркласи з писанкарства, гончарства, різьблення і виставляють для продажу власні вироби. Звідусюди цього разу з’їхалися фольклорні колективи, щоб продемонструвати свої знання народних традицій, своє вміння дотримуватися автентичності у виконанні пісень.

Співають два Михайли

Співачка Lama

району. А «Найкращим майстром» стала вишивальниця Світлана Гутник з Куп’янського району. У конкурсі «Етнокараоке» перше місце посіла Наталя Васютенко з Дворічанського району. Цьогорічний фест вирізнявся тим, що до його роботи долучилися ще й професіонали – працівники культури з регіонів, які виявили бажання ознайомитися з історією древнього краю, етнографи, фольклористи, історики, краєзнавці, археологи, які на місці обговорювали проблеми збереження історико-культурного надбання українського народу. Фестиваль «Печенізьке поле» став візиткою області. Саме в Печенізькому районі організовано один із туристичних маршрутів, що пропонуватиметься уболівальникам на «Євро-2012». Край багатий не тільки історичною і культурною спадщиною, а й мальовничими берегами Сіверського Дінця. Володимир СУБОТА, власкор «Культури і життя» Фото Євгена СУБОТИ

К нигозбірня

Культура № 38, 23 вересня 2011 р.

Читання з ароматом кави Тут можна не лише придбати в пані Галини Дольник українські видання і насолоджуватися духмяною кавою, а й побувати на виставці старожитностей, живопису та декоративно-прикладного мистецтва, взяти участь у різноманітних імпрезах, наукових конференціях, диспутах за круглим столом, долучитися до роботи Українського клубу Одеси. Цей гостинний дім, відкритий на честь 20-річчя проголошення Незалежності України в Одесі, з’явився в центрі міста дякуючи передовсім його господині пані Наталі Чайчук та її родині, яка викупила й обладнала приміщення, а також залюбленим в українську культуру друзям. Урочисте відкриття Українського дому стало справжнім святом для української, хоч і здебільшого російськомовної чи суржикомовної Одеси. Гостей і господарів щиро вітали короваєм та піснями українські козаки, дівоче вокальне тріо, бандуристи й лірники, добрими напутніми словами – представники польського та грецького національно-культурних товариств Одеси, громадської організації жителів блокадного Ленінграда. Розчулена до сліз Наталія Чайчук, знайомлячи гостей зі своїм домом, усе повторювала, що багато років мріяла створити салон, куди можна було б запросити людей захоплених українською культурою та історією. І ось вдалося здійснити мрію. За допомогою багатьох зацікавлених даним проектом людей під цим дахом народився новий український культурний центр. Дехто поспішно розцінив Український дім в Одесі як львівський формат «книгарні-кав’ярні». На це його господиня пані Наталя зауважила, що схожості тут обмаль, бо просвітницькі й організаторські функції її дому набагато ширші, ніж в однойменних закладах на Заході. А Галина Дольник,

яка багато років поневірялася по підвалах зі своєю єдиною в Одесі «Українською книгарнею», тепер щаслива, що має такий затишний притулок. Тут на першому поверсі поєднано читальню з книгарнею. А в кафе можна випити чашку чорного чи зеленого чаю, філіжанку кави на свій смак або елітні оздоровчі напої: мате, каркаде й ройбуш. Але головне не в цьому, зауважує пані Галина, бо створено не літературне кафе, а саме кафе літератури – з акцентом на творчість. Увесь наш дім – то джерело натхнення. Літературні зустрічі відбуватимуться тут кілька разів на місяць, а в якій саме формі, мають визначити самі відві дувачі – одеські бібліомани. Перша така зустріч відбулася саме того святкового дня. Почесним гостем Українського дому став триразовий і цьогорічний лауреат премії «Коронація слова», відомий закарпатський письменник, поет і журналіст Олександр Гаврош. Зустріч із ним не обмежилася презентацією його книжки подорожніх есе «Точка перетину», а вилилася в щиру розмову про життябуття таких дуже схожих і водночас відмінних поліетнічних областей, як Закарпаття й Одещина. Ужгородець, який постійно мандрує Україною, провів в Одесі майже весь 2008 рік і присвятив їй чимало своїх публікацій. Особливо ж цікавило одеситів, як Олександр Гаврош та його друзігострослови започаткували Міжнародний фестиваль гумору й сатири «Карпатський словоблуд» і однойменний альманах автохтонного гумору. Вирувало цього дня життя і на інших поверхах. В ошатній українській

Фото із сайту gnews.ua

Невеличка триповерхова споруда на вулиці Єкатерининській, 77 під невибагливою вивіскою «Книгарня-кав’ярня». Подібного закладу Південна Пальміра досі не мала

Виставка Українського дому в Одесі

світлиці всі з цікавістю розглядали нові твори живописців, виставку вишиванок і рушників, а народна майстриня Тетяна Аргатюк із села Прилиманського зачарувала жіноцтво своїми дуже модними нині квітковими прикрасами з бісеру та бурштину. Тут же у творчій майстерні діти та підлітки під керівництвом досвідченої наставниці Жанни Баркар оволодівали секретами виготовлення витинанок із кольорового паперу. Надалі такі майстер-класи з різних видів декоративно-прикладного мистецтва влаштовуватимуться для всіх бажаючих. Завітали гості й до компактної зали на третьому поверсі, відведеної для зібрань «за круглим столом», творчих диспутів та прес-конференцій. Під враженням від побаченого в Українському домі режисер і продюсер Сергій Проскурня схвильовано сказав: «Це справжня духовна оаза й відрада для українців. Не якась резервація, а чарівне місце, де концентруватимуться ідеї, де можна одержати інформацію про українську Одесу, український Південь. Шкода лишень, що для влаштування масових велелюдних заходів приміщення замале, доведеться й надалі влаштовувати їх в орендованих залах».

Високу оцінку вигляду і наміченим планам Українського дому дала завідуюча кабінетом народознавства Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К. Ушинського Елеонора Шапкіна. На її думку, тут усе вишукане, усе справжнє й представлене зі смаком. Дім геть-чисто позбавлений «шароварщини» і вбогої стилізації під українську національну культуру. Вона висловила надію, що фальшивий гламурний глянець ніколи не затьмарюватиме тут справжні художні скарби, які ми отримали від наших предків. Відповідаючи на численні привітання і добрі побажання, секретар Українського дому Володимир Полторак запевнив гостей, що новий культурний центр таки стане справжньою живодайною національною духовною оазою. Ще століття тому в Одесі був створений Український клуб, члени якого зверталися один до одного зі словами: «Панове добродії!» «У такім звертанні глибокий, прекрасний зміст, – зауважив пан Володимир, – наші попередники повсякчас намагалися творити добро і нам заповідали бути добротворцями». Станіслав ЗМІЄВСЬКИЙ

Невідоме шевченкознавство «Хроніка-2000» – унікальне в українському культурологічному просторі видання. Із 1992 року, відколи вийшов перший випуск альманаху, і донині з’явилося 86 (!) томів. Окремі томи – фоліанти на 900 і більше сторінок Це справжня бібліотека українознавства, і кому вдалося її зібрати, може пишатися, бо повний комплект «Хроніки» нині є справжнім раритетом. Незмінним редактором видання ось уже 20 років є Юрій Буряк, який також є директором видавництва «Український письменник». Останні томи альманаху – це солідні збірники на тему українсько-польських (два випуски), українськокитайських історико-культурних взаємин, спецвипуски, присвячені Пантелеймонові Кулішеві, Михайлові Драгоманову (два томи), Володимирові Винниченку. Два томи альманаху «Хроніка-2000», що недавно з’явилися друком присвячені Шевченкові та дослідженням його життя і творчості, проведеним науковцями Української вільної академії

наук та еміграції в Німеччині й на Американському континенті. Промовистою є назва спецвипуску – «Зарубіжне шевченкознавство». Тут вміщено статті, які ввійшли до золотого фонду української науки, але й досі – через недоступність видань, де їх було опубліковано, – є малознаними не лише для широкого загалу, а й фахівців. Серед них – статті Євгена Маланюка, Юрія Шевельова,

Віктора Петрова, Дмитра Чижевського, Леоніда Білецького, Володимира Міяковського, Дам’яна Горняткевича, Петра Одарченка, Юрія Лавриненка тощо. В альманасі вміщено всі 10 випусків легендарного річника «Шевченко», який протягом 1952–1964 рр. виходив у Нью-Йорку за редакцією Міяковського і нині є справжньою окрасою шевченкознавчої науки. Спецвипуск містить ґрунтовну статтю наукового консультанта Олеся Федорука «Шевченкознавство в Українській вільній академії наук (1940–1960 рр.)», що на великому фактичному матеріалі дає панорамний погляд на розвиток шевченкознавства в цій інституції й загалом українській діаспорі. У виданні багато ілюстрацій, значна частина яких публікується вперше. Здійснене у 150-ті роковини смерті Шевченка видання приурочене до 65-ї річниці створення УВАН в Європі та 60-ліття від часу заснування академії УВАН у США. Інститут Україніки

Літ ера тура

Культура № 38, 23 вересня 2011 р.

«Молодий я, молодий»… Його слово не сплутаєш ні з чиїм іншим, бо воно особливе – Тичинине. Тільки він, один із небагатьох, міг сприймати слово через колір, а світ через музику. Життєстверджуюча, сонячна, сповнена глибоких настроїв поезія Павла Григоровича Тичини – майстра словесномузичного мистецтва, на співочих хвильках гойдає чутливі поетичні душі, оспівуючи, розкриваючи красу і велич матінки-природи, відчуваючи всі її нюанси. Настроюйте арфи свого єства і поринемо в цю дивовижну сонячнокларнетну поетичну стихію, бо збірка «Сонячні кларнети» П. Г. Тичини – явище в художній літературі виняткове

Арфами, арфами – золотими, голосними обізвалися гаї Самодзвонними: Йде весна Запашна, Квітами-перлами Закосичена. Думами, думами – наче море кораблями, переповнилась блакить Ніжнотонними: Буде бій Вогневий! Сміх буде, плач буде Перламутровий… Стану я, гляну я – скрізь поточки як дзвіночки, жайворон як золотий З переливами: Йде весна Запашна, Квітами-перлами Закосичена. Любая, милая – чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай Там за нивами: Ой одкрий Колос вій! Сміх буде, плач буде Перламутровий… 1914

О ПАННО ІННО… О панно Інно, панно Інно! Я – сам. Вікно. Сніги… Сестру я Вашу так любив – Дитинно, злотоцінно. Любив? – Давно. Цвіли луги… О панно Інно, панно Інно, Любові усміх квітне раз – ще й тлінно. Сніги, сніги, сніги… Я Ваші очі пам’ятаю, Як музику, як спів. Зимовий вечір. Тиша. Ми. Я Вам чужий – я знаю. А хтось кричить: ти рідну стрів! І раптом – небо… шепіт гаю… О ні, то очі Ваші. – Я ридаю. Сестра чи Ви? – Любив… 1915

ВИ ЗНАЄТЕ, ЯК ЛИПА ШЕЛЕСТИТЬ… Ви знаєте, як липа шелестить У місячні весняні ночі? – Кохана спить, кохана спить,

Женуть вітри, мов буйні тури! Тополі арфи гнуть… З душі моєї – мов лілеї – Ростуть прекрасні – ясні, ясні – З душі моєї смутки, жалі мов квітоньки ростуть. Женуть вітри, мов буйні тури!

БЛАКИТЬ МОЮ ДУШУ ОБВІЯЛА…

Одбивсь в озерах настрій сонця. Снує про давнє дим… Я хочу бути – як забути? – Я хочу знову – чорноброву? – Я хочу бути вічно-юним, незломномолодим! Одбивсь в озерах настрій сонця.

Блакить мою душу обвіяла, Душа моя сонця намріяла, Душа причастилася кротості трав – Добридень я світу сказав! Струмок серед гаю, як стрічечка. На квітці метелик, мов свічечка. Хвилюють, маюють, квітують поля – Добридень тобі, Україно моя! 1907

ЖИВУ, ЖИВУ – РИДАЮ…

Павло ТИЧИНА АРФАМИ, АРФАМИ…

Світ в моєму серці Мрій танок, світанок Ти той світ, мій друже, Зоряний світанок. Я в твої очиці, Зорі, зорениці – Славлю як світанок!

Піди збуди, цілуй їй очі. Кохана спить… Ви чули ж бо: так липа шелестить. Ви знаєте, як сплять старі гаї? – Вони все бачать крізь тумани. Ось місяць, зорі, солов’ї… «Я твій» – десь чують дідугани. А солов’ї!.. Та ви вже знаєте, як сплять гаї! 6 травня 1911

НЕ ДИВИСЯ ТАК ПРИВІТНО… Не дивися так привітно Яблуневоцвітно Стигнуть зорі, як пшениця: Буду я журиться. Не милуй мене шовково, Ясно-соколово. На схід сонця квітнуть рожі: Будуть дні погожі. На схід сонця грають грози – Будуть знову сльози! Встала мати, встали й татко: Де ластовенятко? А я тут, в саду, на лавці, Де квітки-ласкавці… Що скажу їм? – все помітно: Яблуневоцвітно. 1918

*** Цвіт в моєму серці. Ясний цвіт-первоцвіт. Ти той цвіт, мій друже, Срібляний первоцвіт. Ах, ізнов кохана, Де згучала рана – Квітне цвіт-первоцвіт! Слухаю мелодій Хмар, озер та вітру. Я бриню, як струни Степу, хмар та вітру. Всі ми серцем дзвоним, Сним вином червоним – Сонця, хмар та вітру! Десь краї казкові, Золоті верхів’я… Тільки шлях тернистий Та на ті верхів’я Ходять-світять зорі, Плинуть хвилі в морі – В ритмах на верхів’ях!

Живу, живу – ридаю, Живу, живу – сміюсь. Чого живу – не знаю І думати боюсь. Такий цей світ прекрасний, Такий цей світ сумний, Що я то сокіл ясний, То просто – навісний. Я часто мов шалію: На світі все люблю, Шум річок розумію: В гаях я днюю й сплю. Часом я мов хмарина: Блукаю цілий день, Як згублена дитина, Як туга без пісень. Йду в поле, в гай скучати Та сльози, сльози лить: Блакить й зелені шати Мене не веселить. Слізьми я розіллюся, Впаду на край межі. Устану… подивлюся: Ах, доленько, скажи, Скажи, чого я плачу, Мов хлопчик, що забивсь. Чи маю таку вдачу, Таким вже я родивсь… Устану, попитаю Та й знов слізьми заллюсь. Чого так жить – не знаю І думати боюсь. Дивлюсь, як ніч надходить, Як жито шелестить… Хтось пісню десь заводить, А серце так болить… Болить воно та ниє, Само не зна чого. Чи хто мене жаліє, Чи так… ні від чого. 15 січня 1912

ЛЮБА, МИ З ТОБОЮ ІДЕМО… Люба, ми з тобою ідемо. Озеро, немов трюмо… Голуб політав-літав і сів. Чую здалеку і зблизька передзвони голосів…

І сміх, і дзвони, й радість тепла. Цвете веселка дум… Сум серце тисне: – сонце! пісне! – В душі я ставлю – вас я славлю! В душі я ставлю світлий парус, бо в мене в серці сум. І сміх, і дзвони, й радість тепла. 1917

НУ ЯК БИ Я МІГ БЕЗ ТВОЄЇ УСМІШКИ Ну як би я міг без твоєї усмішки? Не міг би я бачить ні трав колихання, ні погляду гір, ні тремтіння берези, ні в озері тім ряботіння, одсоння… Ми в лісі живем. Мов на дні океану. Уранці проснешся – ой, високо ж небо! Ген високо в небі жене вітер хмари! А сонце між листом, а іволги щебіт, а шум літака, що враз тишу проріже! Коли ти працюєш, я бачу, як вся ти зростаєшся з ділом, у ритм увіходиш. Тоді до роботи й мене іще більше щось тягне велике, як сонце блискуче, як погляд здивований квітки…

МОЛОДИЙ Я, МОЛОДИЙ… Молодий я, молодий, Повний сили та одваги, Гей, життя, виходь на бій, – Пожартуєм для розваги! Гей, життя, ставай, тремти! Дай я з тебе посміюся. Хто сміліший: я чи ти – Подивлюся, подивлюся. Горе?.. біль? – як жарт мине. Скільки сили молодої! Чи ж моя рука здригне, Що йде битись без озброї? Ой скажіть мені, скажіть, Любі мої сестри, браття: Що в житті вас так гнітить? Чом нема у вас завзяття? Там, де всесвіт я стягну, Де від болю шаленію, – Там ніяк я не збагну, Вас ніяк не розумію. Молодий я, молодий, Повний сили та одваги, Гей, життя, виходь на бій, – Пожартуєм для розваги! 1911

1966

ЗАКУЧЕРЯВИЛИСЯ ХМАРИ Закучерявилися хмари. Лягла в глибинь блакить… О милий друже, – знов недуже – О милий брате, – розіп’яте – Недуже серце моє, серце, мов лебідь той ячить. Закучерявилися хмари…

Культура № 38, 23 вересня 2011 р.

Подія

Велике книжкове свято У Львові відбувся XVIII форум видавців Ця подія для міста Лева вже стала звичною, очікуваною і водночас такою, що несе новизну й різні несподіванки. У ці дні львів’яни вітаються не як заведено «Добрий день», а «Ти вже був на форумі?»

такі, що гребли їх стосами, то ж справді зарано говорити про поховання книжки. Це підтверджують й організатори. Вони сподівалися, що у зв’язку з кризою на конкурс подадуть до ста книжок, а подали майже чотириста.

Львівський палац мистецтв, де експонуються основні лотки найбільшого книжкового ярмарку країни, стає місцем зустрічі львів’ян, які «сто років не бачилися», киян, письменників, провідних інтелектуалів, гостей із різних куточків України та з-за кордону. За вісімнадцять років Львівський форум видавців набув такого розмаху, що його по праву називають міжнародним і найбільшим книжковим ярмарком Східної Європи. Цьогоріч окрім 600 видавців прибуло 250 письменників із 25 країн світу і вперше – з п’яти континентів. Австралія, Австрія, Білорусь, Бразилія, Велика Британія, Грузія, Естонія, Каталонія, Конго, Латвія, Македонія, Нігерія, Німеччина, Нова Зеландія, Норвегія – це далеко не пов ний перелік країн-учасниць…

ВИДАВЦІ ТА ПОКУПЦІ …Біля входу до Палацу мистецтв звертаю увагу на чоловіка в гарній вишиванці. Сидить за столиком і продає книжки. Це волинський автор Володимир Засєкін. Він уже восьмий рік поспіль сидить на цьому ж місці. «Приїхав зі своїми творчими роботами: два томи про гетьмана Скоропадського, і ще маю серію книжок про події визвольного руху на Волині». Тема національно-визвольної боротьби, опору теж широко звучала на форумі. Низку наукових і художніх видань презентували у приміщенні музею «Тюрма на Лонцького». Є й специфічна богословська література. Наприклад, цьогорічне видання Катехизму греко-католицької церкви «Христос – наша Пасха» здобуло відзнаку на ярмарку. …Щось уважно розглядає біля лотка з дитячими книжками хлопчик років семи. Разом із мамою придбали кілька книжок із серії «Читання для реготання». І ще шукають цікавеньке для маленької однорічної сестрички. Зізнаюсь: я зі здивуванням виявила, що й такі тут можна знайти. Видавництво «Кашалот» запропонувало найменшеньким гарно ілюстровані книжки зі спеціальної тканини, яку можна м’яти, перепрошую, жувати, прати у пральній машині. Тканина нагадує теку, з якої виготовляють шкільні рюкзаки, але м’якша. І таких найменших читачів на форумі було чимало. Я підійшла до дівчинки, якій рік і чотири місяці, її батьки спеціально привезли дитину – щоб побачила свято, а ще купили їй книжку-розмальовку. То треба було бачити, якими очима це дитя дивилося на все, що відбувається довкола, як розглядало куплену їй книжку. І це дає найкращу відповідь на запитання, чи ховатимемо українську книжку.

ДИСКУСІЇ, ПРЕЗЕНТАЦІЇ, АВТОГРАФ-СЕСІЇ… Акредитуючись на форумі як журналіст, отримую програмку – цілу книжку на сто три сторінки – з розкладом заходів. Усього – 750. Я перелічила події лише першого дня – сто одинадцять. Далі втомилася, але цифру 750 озвучила ініціатор Львівського форуму видавців Олександра Коваль. Намагаюсь вибрати найважливіше, але це даремна справа. Для журналіста важливо розробити методику, як швидко передислокуватися з одного куточка Львова до іншого проміжними вуличками і дворами, бо назагал у місті – хаос. У зв’язку з ярмарком навіть змінено рух транспорту. У рамках форуму видавців відбувались ще інші події: VI Львівський міжнародний літературний фестиваль, Міжнародний фестиваль перекладів Translit, п’ятий бізнес-форум, другий бібліотечний форум «Партнерство для розвитку», сьомий фестиваль «Молодої республіки поетів». А ще – різні мистецькі та культурні заходи: виставка сатиричних рисунків Любомира Винника в «Музеї ідей», фотовиставки Progekt Pripyat у мистецькій галереї «Дзига», «БОМЖ» (без ознак мистецького життя) у кав’ярні «Віденські булочки», виставка «Дереворити, інспіровані літературою: краєвиди і портрети» Крістіана Тангойзера (Австрія), театральні вистави, концерти і ще багато-багато чого. Цього разу організатори не оминули й футбольної теми, адже Львів живе передчуттям Євро 2012. Через це гості відчули багато незручностей: транспортні затори, розриті вулиці, наковталися пилюки, бо ж місто ремонтується! У рамках форуму – футбольний матч між командами письменників і читачів, презентація книжки «Письменники про футбол. Літературна збірна України» і кілька диспутів на спортивну тематику. Головною дискусією цьогорічного форуму видавців виявилася тема «Уроки Мілоша для України. Діалог

цивілізацій», в якій взяли участь провідні інтелектуали: Анджей Менцвель із Польщі, Борис Дубін із Росії, Мирослав Попович з України, а провів її львівський історик Ярослав Грицак. Багато учасників відкрили для себе польського письменника Чеслава Мілоша, століття з дня народження якого відзначають зараз у Польщі. ВЕЧОРИ І НОЧІ ПОЕЗІЙ Без цього Львівський форум видавців уявити неможливо. Вже традиційними стали тандем-читання: підбираються два поети, схожі між собою за творчістю, і почергово читають свої вірші. …Переповнені зали. Молодь із рюкзаками сидить на підлозі: такий антураж кожного поетичного вечора. Багато гумору, іронії та сарказму. Здається, поети всіх країн однакові. Та не здається, так воно і є. Пишуть здебільшого білим віршем, без рими. Під час «поетичних» заходів відбулись «Великі білоруські читання», вечір іронічної поезії, вечір еротичної поезії та ніч безперервної поезії. ЯК ХОВАЛИ КНИЖКУ Загалом, на Львівському форумі видавців повсякчас ховали українську книжку, адже однією з основних дискусій була й така: «Чи житиме українська книга?» Справді, стан українського книговидання близький до реанімації, але ми розуміємо, що ніхто жодних реанімаційних заходів вживати не буде. Сьогодні лише одна надія на читача. Українську книжку вже давно ховають. Мовляв, їй загрожують новітні технології, молоде покоління книжок не читає, її поглинуть російські видання… Ці поховальні співи – безпідставні. Коли ми 1998 року робили інвентаризацію української книги, звернулися до всіх видавництв і з’ясували, що на той час існувало 600 видань українською мовою. І все. Це разом із перекладами та дитячою літературою. Якщо 1998-го ми воскресли, а практично народилися, то до 2008-го в нас тільки за рік видавалося 17–18 тисяч назв, із них 60–70 відсотків українською мовою. Правди ради варто нагадати, що під час офіційного відкриття ярмарку теж відбувся «похорон» книжки: аташе з культури американського

посольства, вітаючи форум, зауважила, що цього року в США вперше продаж електронної книжки перевершив продаж паперової, тобто відбулась певна революція в цій галузі… Мусимо визнати, що книжка паперова отримала серйозного конкурента. І презентації електронних книжок, дисків, різних новітніх технологій відбувались упродовж усього свята. Як світ розвиватиметься далі, що буде з паперовою книжкою – побачимо. А тим часом біля входу до палацу Потоцьких, де теж проводилося багато заходів, з ініціативи львівського депутата, голови комісії з культури обласної ради Ореста Шейки відбувалось цікаве дійство: на старому друкарському верстаті першодрукар Іван Федорович друкував сторінку Львівського Апостола – із металічного кліше, звичайною друкарською фарбою, запах якої розносився навколо. І його не цікавили всі ці дискусії про електронні книжки та новітні технології. Він собі друкував. Цікаво, що цю роль зіграв не актор, а добре загримований сучасний львівський друкар Володимир Вербовий. І саме тут стояли із роззявленими ротами діти, фотографувалися гості й учасники форуму. Й відтиск цей був чи не найкращим сувеніром. А смерть книжки заперечує вже сам форум видавців, понад шістсот його учасників. За статистикою, кожен, хто прийшов на свято, купив у середньому чотири книжки. Були й

Надія ПАСТЕРНАК Фото авторки та Йосипа МАРУХНЯКА

На дозві ллі

Культура № 38, 23 вересня 2011 р.

Напій із легенди У селі Кульчиці Самбірського району на Львівщині відбувся «Кульчиці-фест», присвячений 370-річчю від дня народження Юрія КУЛЬЧИЦЬКОГО



алкогольних напоїв, кава об’єднувала людей, які потребували стимулюючих засобів у своїй професійній діяльності. Пили гарячий чорний гіркий напій рано-вранці з глиняних і порцелянових мисочок. Коли з’явилася кава в Україні та де У Європі перша згадка про каву вперше на наших землях зварили цей датується 1592 роком. Італійський ароматичний напій? Про каву ведетьлікар і ботанік Проспер д’Альпіно пося немало суперечок, історія похотовк кавові зерна, залив окропом і дження її й досі покрита таємницями відваром напоїв людей «при немота загадками. чі шлунка». За іншими даними, це У місті Лева переконують, що каву зробив на десять років раніше авмісцеві жителі вживають віддавна. За стрійський лікар Леонард Раувольф. їхніми розповідями, перші кав’ярні у У своїй книзі «Подорож у вранішню м. Львові з’явилися задовго до відкриткраїну» він розповів європейцям, як тя 1683 року першого «кафе» у Відні араби насолоджуються кавою і як в галичанином Юрієм Кульчицьким. ісламську культуру гармонійно впиНайвідомішою є легенда про Калді, сався цей давній напій. ефіопського монаха, який жив у треУ 1672 році турки відкрили в тьому столітті нашої ери. ВважаєтьКам’янці-Подільському першу ся, цей монах відкрив аромат зерен кав’ярню. Чорний, духмяний, гіркий арабіки (що у великій кількості росли Загалом, кава асоціюється зі Схо- напій у білосніжній китайській пор в Ефіопії), коли виявив, що його кози дом ще з тих часів, коли проповідував целяні, спеціально виготовленій для несамовито танцюють, з’ївши плоди пророк Магомет. За легендою, коли нього, стає невід’ємною частиною невідомої рослини. Скуштувавши їх, Магомет став зовсім старий, підупав антуражу салонів та світлиць багавін відчув таку підбадьорюючу дію, у силі, то Аллах відправив йому ар- тіїв, елементом особливого культощо вирішив поділитися своїм відкрит- хангелом Гавриїлом горнятко чорної вого шарму. тям із іншими монахами. Незабаром кави. Скуштувавши того божественПро столітні кавові традиції та споживання кави перетворилося на ного трунку, пророк одужав, і повер- український слід в історії кави добре справжній релігійний обряд, який до- нулася до нього життєва снага. знають на Львівщині. зволяв монахам зберігати бадьорість Разом із тим, в ісламському сере Особливо тут, у Кульчицях, про протягом тривалих нічних молитов. довищі, де діє категорична заборона каву знають усі. Точніше про тих, хто брав участь в історії походження кави – найслаОтримувач платежу: ветнішого гетьмана ВійПОВІДОМЛЕННЯ ДП «Газетно-журнальне видавництво» р/р 37128003000584 в УДК м. Києва ська Запорозького Петра МФО 820019, Код 16482679 Сагайдачного і першого власника кав’ярні у СтаП.І.Б. рій Європі Юрія Кульчицьм. Адреса доставки: індекс кого. кв. вул. Кульчицький родом зі буд. № тел. домофон шляхетної української родини. Під час навчання у Передплата на газету «Культура і життя» Віденському університеті на 2011 рік по місяцях (вартість передплати на 1 місяць – 12,00 грн) у Юрія часто боліла голова, 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 і лікар-араб напував його кавою. Після завершенСума, грн КАСИР ня навчання Кульчицький Платник (підпис) став послом у Туреччині. А після розв’язання війни Отримувач платежу: 1683 року між Туреччиною ДП «Газетно-журнальне видавництво» КВИТАНЦІЯ р/р 37128003000584 в УДК м. Києва і Австрією повернувся до МФО 820019, Код 16482679 Відня. Коли незліченне туП.І.Б. рецьке військо обступим. Адреса доставки: індекс ло зусібіч Відень і виник кв. вул. ла загроза катастрофи в буд. № тел. домофон місті, Кульчицький перевдягнувся в турецький Передплата на газету «Культура і життя» одяг і під виглядом купця на 2011 рік по місяцях (вартість передплати на 1 місяць – 12,00 грн) торгував у таборі ворога. Насправді в такий спосіб 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 передавав листи австрійСума, грн ського цісаря до польКАСИР Платник (підпис) ського короля про стан облоги. У результаті скоординованих польських Для того щоб передплатити газету «Культура і життя», необхідно: й австрійських дій турець– заповнити квитанцію; ке військо поспіхом зняло –сплатити в будь-якому банку; – надіслати копію оплаченої квитанції облогу міста, залишивши – поштою: 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1; – факсом: (044) 498–2363, 498–2364; весь свій обоз, а в ньому – – електронною поштою: sydorenko.iryna@gmail.com. мішки кави. Щодо передплати звертатися до Ірини Сидоренко. Тел./факс: (044) 498–2364 Га з е т а « Ку л ьт у р а і ж и т т я » Засновники: Міністерство культури і туризму України, Український комітет профспілки працівників культури, редакція газети Видавець: Газетно-журнальне видавництво Міністерства культури і туризму України

Директор Олеся БІЛАШ

Головний редактор Людмила ГНАТЮК

Склад Видавничої ради Олеся Білаш – директор видавництва, Вікторія Ліснича – заступник міністра культури України, Олена Чередниченко – завсектором взаємодії зі ЗМІ та зв’язків із громадськістю МКТ, Олена Воронько – начальник відділу театрального мистецтва МКТ, Лариса Лебедівна – завсектором мовної політики МКТ, Михайло Швед – начальник відділу музичного та циркового мистецтва МКТ, Ольга Дарибогова – начальник управління міжнародних зв’язків МКТ, Ольга Голинська – головний редактор журналу «Музика», Наталя Потушняк – головний редактор журналу «Театрально-концертний Київ», Алла Підлужна – головний редактор журналу «Український театр», Марія Хрущак – головний редактор журналу «Українська культура», Орест Когут – головний редактор видавництва.

Виходить із 7 жовтня 1923 року. Свідоцтво про державну реєстрацію: КВ № 1026 від 26.10.1994 р. Передплатний індекс 60969 Адреса редакції: 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Телефон, факс: (044) 498–2365 е-mail: nvu.kultura@gmail.com http://www.uaculture.info Друк: ТОВ «Мега-Поліграф», 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14 Редакція залишає за собою право на редагування отриманих матеріалів без узгодження з автором.

За мужність і винахідливість цісар нагородив Кульчицького, вділивши йому з усіх багатих турецьких трофеїв три мішки кавових зерен, і тоді Юрій Кульчицький відкрив у 1683 році першу у Відні кав’ярню. Як засвідчують факти, Юрій Кульчицький став першим класичним рекламістом, спершу він продавав каву на вулицях Вiдня, носячи на дошцi дзбанки i горнятка. Вiн мало не збанкрутував, бо гiрка кава не смакувала вiденцям. До того ж надто свiжим був спогад про турецьку навалу, аби городяни, просидiвши в облозi кiлька мiсяцiв, могли спокiйно куштувати каву по-турецьки. Але сталося якнайкраще: якось випадково в чорний напiй потрапив цукор. Сердито пригубивши, Юрій здивувався – солодка кава була досить смачною. Спробував додати трохи молока. Смакувало ще лiпше. Оскiльки Кульчицький мав доволі авантюрну вдачу, то й вирiшив – якщо кава по-турецьки не подобається, будемо готувати каву по-вiденськи. Так з’явилася вiденська кава, яка засмакувала всiм. Уже з Відня вмить мода на каву поширилася Європою, як «чорна лихоманка». В самій Австрії поступово споживання кави стало стилем життя. А саме ім’я підприємливого галичанина Юрія Кульчицького в Австрії оповите легендами. Ще в 1885 році на фасаді будинку віденської вулиці Kolschitzky, де знаходилася перша кав’ярня, австрійський скульптор Самуїл Пендель увіковічив Юрія Кульчицького пам’ятником. Перша кав’ярня «Пiд блакитною пляшкою» відома ще й тим, що кав’яр Кульчицький носив український стрiй, а кожного гостя вiтав словами: «Що нового, братчику-серденько?» Так і прiзвисько дiстав у вiденцiв «братчиксерденько». За свiдченням теперiшнiх вiденцiв ця приповiдка й досi залишилася в їхнiй говiрцi. Таким чином, улюблена на Сході і Заході кава прийшла в Галичину у XVIII столітті. Спочатку її смакували заможні люди, а з часом – долучилися й інші. У місті закривали шинки, в яких ще донедавна поціновувачі алкогольних напоїв валялися між барил, бочок і дівок на вулицях і в стічних канавах. Шляхетне панство визнало в цьому чорному і гіркому напої «поживу для мозку». По всьому місту споруджували кав’ярні. Зазвичай то були розкішні будівлі з витонченим дизайном і не повторним інтер’єром. У 1909 р. їх було 24, а вже через п’ять років – 46. У Львові стояв аромат кави, як димовий смог над мегаполісом. Львів’яни відчиняли кватирки, аби впустити повітря з вулиці із запахом кави. Звідси пішло твердження львівської вишуканості – розумітися на добрій каві, заплативши за неї європейську ціну. Оксана ГАЙДУК Думки авторів публікацій можуть не збігатися з позицією редакції. Матеріали, опубліковані в газеті «Культура і життя», є інтелектуальною власністю редакції і не можуть бути відтворені у будь-якій формі без письмового дозволу видавця. При використанні публікацій посилання обов’язкове. Наклад 2000 © «Культура і життя» Ціна договірна