Загальнодержавна щотижнева газета «Культура і життя»

Павєл Руднєв про особливості сучасної драматургії

13

10

Василь Шкляр: «Мій роман не антимосковський, а антизагарбницький»

Павєл Бардін про можливу реакцію в Росії на фільм «Ходорковський»

5

Випуск 8–9

3 березня 2011

фрагмент роботи Teesha Moore, teeshamoore.com

З а га л ь н од е рж а в н а га з е та

Посісти свою нішу Нові заклади, які можуть стати культовими?

8–9

2

міністр культури України

Дорогі читачі! Милі жінки! Кажуть, що з приходом весни хочеться дарувати усмішки і приємні моменти своїм рідним та близьким. Більше того, саме весною ми маємо нагоду втілити свої замисли. У день 8 березня щиро вітаю вас, дорогі жінки! Це свято не обходиться без головного – слів любові та кохання. Міжнародний жіночий день (8 Березня) є датою, яку відзначають в усьому світі. Цей день є офіційним святом ООН, а в багатьох країнах – національним святом. Своїми коренями воно виходить із багатовікової боротьби жінок за право брати участь в житті суспільства нарівні з чоловіками. Але поступово Міжнародний жіночий день втратив своє політичне забарвлення. Сьогодні жінка займає провідне місце в українській культурі, мистецтві, вона впевнено реалізовує себе в професії, в особистому житті. І неважливо, в чому жінка шукає себе: робота, творчість чи родина, головне – не припиняти цей пошук. Час і доля перегортають сторінки історії. Ідучи в майбутнє, озираємось в минуле: Катерина Білокур, Леся Українка, поетеса сьогодення Ліна Костенко – культурні героїні України, образ жінок, який формує бачення прекрасного. Їхнє мистецтво вражає своїм звучанням, щирістю вислову, емоційністю, красою слова. Складається враження, що з самої вершини дивляться на світ талановиті музи. Україні є чим пишатися. Наша українська культура збагачується. Скільки їх – талановитих письменниць, художниць, музиканток та чудових дизайнерів. Милі, найкрасивіші та найчарівніші! Я сердечно вітаю вас зі святом, яке починає весну. Нехай кожен день буде сповнений теплом рідних і друзів, сонячним настроєм та безмежним коханням. Міцного здоров’я Вам та особистого щастя!

До уваги франкофілів Усіх шанувальників франкомовної культ ури запрошують на Тиждень Франкофонії. Проект стартує 15 березня й охопить найбільші міста України. В рамках фестивального тижня заплановано багато цікавих подій та заходів, зокрема, концертний тур містами України ліванського гітариста Абажі, гастролі музичного спектаклю «Катрін Д’Е у пошуках чарівного принца», в якому Діва романської Швейцарії представить свою історію в піснях великих метрів франкомовної естради – Жана-Жака Гольдмана, Барбари, Едіт Піаф та інші.

№8–9, 3 березня 2011 р.

добірка фільмів про боротьбу за незалежність та різні форми її вираження в країнах африканського континенту. Очікуються також ночі короткого метру, 18 й 19 березня, та ретроспектива африканського кіно. А одним із почесних гостей «Франкофонії» цього року буде Серж Аведікян, французький режисер вірменського походження, володар канської «Золотої гілки» 2010 року за найкращий короткометражний фільм.

Всесвітня спадщина в руках молоді З березня до травня 2011 року в Україні проходитиме культурно-освітній проект «Всесвітня спадщина в руках молоді». Мета задуму – зробити популярною та загальнодоступною інформацію про культурну і природну спадщину України та світу. В нашій державі такий проект реалізовується вперше. Він базується на однойменній програмі Центру Світової Спадщини ЮНЕСКО. До участі у проекЯк завжди насиченою виявилася кінопрограма. ті будуть залучені сто Проект «Незалежність» – учнів асоційованих шкіл своєрідний подарунок ЮНЕСКО в Україні, заукраїнцям до 20-ї річниці гальноосвітніх шкіл, шкілнезалежності України. Це інтернатів, а також діти з

малозабезпечених і багатодітних сімей віком від 13 до 15 років. У рамках проекту передбачено проведення занять, тренінгів, майстерень і тематичних екскурсій до об’єктів культурної та природної спадщини України, проведення Всеукраїнського

Національну пам’ятку не передадуть Московському патріархату Із переходом Національного заповідника «Софія Київська» до сфери управління керованого ним міністерства питання передачі пам’ятки Московському патріархату не постає, – запевнив на прес-брифінгу міністр культури України Михайло Кулиняк

Фото Романа Ратушного

Михайло Кулиняк,

І н ф о р мує м о > Н о в и н и Ук р а ї н и та с в і т у

Міністр упевнений: заповідник – «насамперед культурний центр», адже ще 1994 року згідно з указом тодішнього Президента України Леоніда Кучми всі пам’ятки культури перейшли у відання Мінкультури. Стосовно «Софії Київської» 1996 року були ухвалені зміни до указу, але тепер все вертається до первинного вигляду. На питання про можливість передачі об’єкта Московському патріархату, міністр відповів: не бачить передумов для хвилювання. Ось і на Раді церков, проведеній у міністерстві, яка зібрала представників з усієї України, побоювань з цього приводу не було. «Ми продовжуватимемо таку політику, щоб «Софія Київська» гідно представляла Україну у списку ЮНЕСКО», – пообіцяв міністр. Статус Десятинної церкви як архітектурного об’єкта національного значення унеможливлює спорудження на її місці храму Московського патріархату. «Максимум, що відбуватиметься – музеєфікація залишків», – сказав Михайло Кулиняк. Світлана СОКОЛОВА

конкурсу «Культурна спадщина України очима молоді», видання української версії посібника «Всесвітня спадщина в руках молоді», а також проведення Всеукраїнської молодіжної конференції з питань охорони та збереження культурної спадщини.

«Театронік» Багато фестивалів не буває, особливо взимку. Заслужений артист України Віталій Бондарєв та режисер Галина Панібратець із театру «Лонженор» за підтримки міського управління культури організували справжнє театральне свято. Відвідавши фестиваль монодрами «Відлуння» у Хмельницькому, вони пересвідчилися, що недержавних театрів у кожному місті є чимало. Їхній репертуар досить обмежений, то місцеві жителі його знають ледь не напам’ять. До Харкова завітали кращі театри з України, Росії, Литви, Молдови, Болгарії. Сьогодні популярність таких театральних труп зростає. Показовим став спектакль «Киця» за участю Володимира Чубенка з вологодського театру (Росія). Він уже має шість гран-прі міжнародних фестивалів. На харківській сцені здобув особливу популярність, оскільки самобутній актор майстерно трактував драматичну історію кота та водія-дальнобійника. Глядачі довго не відпускали його. За рівнем професійності та органічної дії не поступалися й актори кишинівського театру «З вулиці троянд», Камерного театру з Каунуса та з харківських театрів «P.S.», «Дель П’єро», «Може бути».

– Всі учасники презентували професійність, творчу відвагу і особливу любов до сцени. Відрадно, що всі вони володіють різними видами, стилями та особливостями театру малих форм, – говорить Василь Бондарєв. Знані митці захоплювалися побаченим і провели майстер-класи.

№8–9, 3 березня 2011 р.

Музика єднає Один із найбільших культурних центрів України – місто Дніпропетровськ – уже вчетверте готується прийняти відомих музикантів з усього світу на ІV Міжнародному фестивалі музичного мистецтва «Музика без меж», що відбудеться 9–11 березня 2011 року в Дніпропетровській консерваторії імені М. Глінки. Попередні три фестивалі, присвячені фортепіанному мистецтву, засвідчили розуміння учасниками заходу його головної ідеї – необхідності єднання людей в усьому світі на засадах добра, миру, любові й милосердя, тобто саме тих якостей, які відтворювали у класичній музиці протягом століть. Цьогорічне інтернаціональне свято музики не тільки зберігає ідейну сутність попередніх фестивалів, але й розширює музичні спеціалізації, представляючи шедеври світової класичної музики для струнних інструментів. У рамках фестивалю відомі музиканти з усього світу проведуть низку майстер-класів зі студентами Дніпропетровської консерваторії ім. М. Глінки. Завершиться міжнародне свято музики концертом молодих виконавців, у якому візьмуть участь найкращі вихованці музичних шкіл міста та студенти Дніпропетровської консерваторії імені М. Глінки.

«Я Галерея» (Дніпропетровськ). «Щоденник» Андрія Сагайдаковського В дніпропетровській філії «Я Галереї» до 22 березня експонуватиметься «Щоден­ник» відомого львівського художника Сагай­ даковського. З 80-х цей митець є ключовою фігурою в сучасному українському мистецтві, і його твори варті того, аби нарешті їх побачив не тільки Київ, а й уся Україна. Цим проектом в галереї розпочинають сезон ретроспектив відомих українських митців. «Колекція» (Київ). «Втеча в Єгипет» Арсена Савадова В галереї «Колекція» відкрилась перша за багато-багато років персональна виставка легендарного українського трансавангардиста Арсена Савадова. П’ять великих полотен, а також авторські коментарі до них (варті, до слова, не меншої уваги, аніж самі роботи) можна осмислювати до 3 квітня. Рецензію на виставку читайте в наступному номері «КіЖ».

Музей Ханенків (Київ). «Жінка в китайському класичному живописі» До 17 квітня в Музеї Ханенків триватиме виставка «Жінка в китайському класичному живописі». Цю експозицію варто не пропустити, адже, як відомо, у фондах музею є колекція з більш ніж трьох сотень творів митців XVI – початку ХХ століття. І серед них є надзвичайно цікаві зразки класичного живопису та графіки. На виставці представлено роботи, що дають уявлення про творчість обдарованих жінокхудожниць Тун Ші, Гуань Даошен, Юнь Бін, чиї імена увійшли в історію китайського мистецтва поруч із іменами найбільш видатних майстрівчоловіків. Львівський музей етнографії і художнього промислу. «Дивосвіт творчості Марії Приймаченко» У Львівському музеї етнографії і художнього промислу відкрилася виставка робіт Марії Приймаченко. Усі 44 картини були створені художницею в останні десятиліття її життя. Виставка вже побувала в Тернополі та Чернівцях, у Львові експозицію можна оглянути до 27 березня. Нагадаємо, востаннє твори Марії Приймаченко виставлялися ще 2009 року.

Класика за жетон

Виступає Академічний симфонічний оркестр Харківської обласної філармонії на станції метро «Університет»

Сьогодні відбувається справжній ренесанс Харківської обласної філармонії. Музиканти стали активно давати публічні концерти на виїзді. Перший такий відбувся за підтримки місцевої влади безпосередньо на платформі станції «Університет». Всі охочі могли послухати класичну і популярну музику Штрауса, Хачатуряна, Бабаджаняна всього за один жетон. Для безпеки слухачів на станції стояли потяги, які потім відвезли пасажирів в обох напрямках – Цей концерт – своєрідний прорив у процесі популяризації класичної музики. І приємно, що ця справа у Харкові відбувається спільно із підприємцями, філармонією і місцевою владою, – сказав директор філармонії, головний диригент симфонічного оркестру, заслужений діяч мистецтв України Юрій Янко. Згодом просто неба на невеличкому майданчику біля студентської церкви імені Святої Тетяни Харківського гуманітарного

3

І н ф о р мує м о > Н о в и н и Ук р а ї н и та с в і т у

університету «Народна українська академія» відбувся концерт для студентів вищих навчальних закладів міста. Основна мета акції – формування і розвиток музичної культури у молоді. А днями подібний концерт пройшов в одному з виробничих цехів ВАТ «Турбоатом». Сцена – плоска поверхня в 140 квадратних метрів вісімнадцятиметрового подовжньофрезерного верстата. На ній розташувалися 60 музикантів.

Над дахом машинобудівного цеху прозвучали популярні твори Дунаєвського, улюблені мелодії з відомих кінофільмів. А генеральний директор підприємства Віктор Суботін виконав партію барабана у польці Штрауса «Грім і блискавка».

– У мене дух захоплює від цього приміщення, адже цей завод – справж­ній гігант. Я дуже задоволений тим, що ми тут виступили, – зазначив Юрій Володимирович. – Звичайно, це не комфортні умови для нас. Від таких концертів псуються наші інструменти, особливо дерев’яні. Але ми виходимо з того, що краще залатаємо якусь тріщину, ніж працівники заводу ніколи не почують нашого оркестру. А тепер, я впевнений, вони обов’язково прийдуть на концерт у філармонію. Володимир СУБОТА

Сергій Шебеліст, публіцист

Кобзар forever До 150-річчя від дня перепоховання Тараса Шевченка Тарас Шевченко, як непересічна постать, привертає до себе увагу людей із протилежними етичними й естетичними настановами. Одні звеличують його, часом аж надто впадаючи у патетику. Інші намагаються принизити значення його набутку і таким чином принизити Україну, дискредитувати її самостійницькі прагнення. Діагноз цієї хвороби визначив Іван Дзюба – шевченкофобія, похідна від українофобії. Зі зміною часів не змінюються українофоби, які зневажають «самастійную» Україну. Однак саме ця «нєзалєжна» (і дивовижно толерантна) держава дозволяє їм висловлюватися з усією, сказати б, «пролетарською ненавистю» навіть з високої трибуни, що немає ані української мови, ані нації, що їх вигадали Шевченко та інші авантюристи. Це явище, на жаль, не поодиноке, адже існують не лише шевченко­знавчі «студії» Бузини, але й книжка «Тарас Шевченко – крестный отец украинского национализма». Тези цієї «розвідки» полягають у тому, що Шевченко ненавидів Росію та росіян, благодійників, які викупили його з неволі. Доводити авторам, що митець викривав насамперед систему царизму, а не росіян як націю, – марна справа. Не забуваймо про те, що Шевченко жорстко критикував і українців, зокрема, асимільованих «землячків». Але мета його критики – виховна й оздоровча. Продовження цієї традиції бачимо у творчості Івана Франка й Лесі Українки. З іншого боку, в Україні є зворотна тенденція – Шевченка занадто обожнюють. Багато вулиць, закладів освіти і культури названі ім’ям поета, у школах над дошкою висять його портрети. Але живий і цікавий образ митця, глибокий світ його творів залишаються практично неосмисленими. Та попри все, творчість Шевченка лишається актуальною і точно резонує із сьогоденням. Становлення України й українців все ще триває, і духовна присутність Шевченка важлива, вона наснажує духом свободи. Тому його любить молодь, яка співає у рок-версіях «Садок вишневий коло хати» та носить футболки із зображенням «Шеви». Лідер гурту «Кому вниз» Андрій Середа колись влучно сказав, що «Шевченко перестане бути актуальним тоді, коли його заповіти стануть реальністю».

4

О ц і н ю є м о > А рт

№8–9, 3 березня 2011 р.

Фатальна

спорідненість

Марія Хрущак

Світ – на запчастини На відкритті персональної виставки в Національному художньому музеї України Дубовик майже годину без упину давав інтерв’ю тележурналістам, пояснюючи, що дивні сутності на його картинах – це ідеї. Художнику за вісімдесят, але судячи з кількості робіт, створених протягом останніх двох років, працездатності Дубовика можуть позаздрити мої однолітки.

Олександр Дубовик. «Букет». Живопис. 2007 р.

Загадку Олександра Дубовика (досі йому вдається бути поза списком офіційних «живих класиків») може розгадати лише той, хто добре знає історію мистецтва, – тут надто багато посилань та алюзій. Хоча його мистецтво відкрите до комунікації з тими, кому живопис цікавий без його прив’язок до часопростору. У полі творчих досліджень Дубовика – еволюція життя окремо взятої людини, яка досліджує світ на полотні за допомогою фарб, оголюючи речі до чистих символів, відмітаючи штампи, стереотипи та іншу шкаралупу. При цьому пан Олександр завжди в діалозі з іншими дослідниками світу (в колі його співрозмовників Да Вінчі, Малевич, Кандинський та інші ключові мислителі світу образотворчості). Від автопортрету 1953 року до «Любові» 2009 – величезна історія пошуку себе і свого голосу в мистецтві. Але саме на цій виставці стає зрозумілою формула «мистецтва як експерименту», адже метою в цьому випадку є власне процес, і «процес» Дубовика вражає діапазоном експериментів. Особливо цікаво спостерігати, як зараз цей художник бачить «Любов» (2009), чому його «Букет» (2010) більше схожий на ракету, або навіщо його Сарданапал зовсім не нагадує царя, а «останній день Помпеї» скидається на свято риболовлі. Одним словом, занадто багато запитань як на одного художника, який досі в пошуку своїх власних відповідей.

«M-PSYCHE» – назва проекту івано-франківського художника Ростислава Котерліна, ім’я якого ми вже добре знаємо – він доволі часто виставляється в столичній «Я Галереї». До цього ми мали нагоду побачити його на території «Цеху», де Котерлін виставлявся разом із не менш відомим митцем із західної України Анатолієм Звіжинським «M-PSYCHE» – це історія душі, що мігрує. Котерлін, як один із небагатьох художників, котрі володіють словом, завжди супроводжує свої проекти текстовим доповненням, яке є вагомою частиною проекту. Цього разу йдеться про «метемпсихоз» (з грецької – переселення душ), філософію Сократа і Платона, а також про Піфагора, який свого часу допетрав, що нічого цілком «нового» в цьому світі неможливо знайти або вигадати, адже «всі народжені часточки життя споріднені між собою». Не відомо, чи наше головне призначення – віднаходити збіги, вміло цитувати та компілювати, або ж просто спостерігати за круговертю життєвих циклів та плином часу. Але мовиться у проекті не про це, а саме про плач людини. Плач як радість від усвідомлення фатальних збігів. Головні герої проекту – всім добре відомі учасники історії мистецтва минулого століття: Ван Гог, Малевич, Дюшан, Пікассо, Архипенко, Бойс, Воргол. Є нюанс: усі вони, попри зовнішню несхожість, дуже впевнено дивляться

у вічі – як ті люди, які чудово усвідомлюють свою місію в цьому світі. «Попри зовнішню несхожість, їхні обличчя однаково зосереджені, вони виражають якийсь особ­ ливий, винятково глибокий, таємничий життєвий намір. Втілюючи ту несподівану ідею, я зліпив маски шістьох важливих для мене художників і задіяв їх у перформансі, котрий назвав «Плач», – пише Котерлін. Представлення проекту відбулося у вересні 2009 року у Львові, на Тижні актуального мистецтва, яким опікується тамтешня артгалерея «Дзига» на чолі з Влодком Кауфманом, її художнім рушієм. Акція справді вразила: Котерлін перед публікою малював вугіллям на папері рисунки-парафрази відомих творів Малевича, Ван Гога, Бойса, Дюшана, Пікассо, Воргола, почергово спалював ці малюнки, втираючи залишки попелу у власні руки, скроні, ділянки тіла довкола серця, сонячного сплетіння тощо. У момент, коли втомлена монотонним дійством публіка почала розслаблятися, з різних кутів зали несподівано

Ростислав Котерлін. Із серії «M-PSYCHE». «Дюшан». Фотографія. 2010 р.

прорізалися голосіння дівчат-плакальниць в шалянових хустках (одна була в капелюсі) і масках на обличчях. Дівчата ходили і завивали нав­ коло глядачів, а Котерлін відмивався тим часом від попелу. Ідея проекту знайшла продовження в теперішньому проекті «M-PSYCHE», для якого наші сучасники знялись у масках вище перелічених відомих митців. Для «тут і зараз» цей проект має неабияке значення. Саме у цих авторів сучасний художник може вчитись не тільки

Фрагмент експозиції в «Я Галереї»

мистецьким речам, але й людським якостям та їх сучасному звучанню. «Вдивляючись в їхні лики, розумієш, що ці люди сповна виплакали наш світ. Вони оплакали не лише своїх сучасників, але й нас та наступні покоління роду людського. Цього могли і не знати, про це могли і не здогадуватися, але для них це необхідно мало статися, щоб дістати право бачити ясно. Чистий, надійний погляд у безкінечність». У проекті «M-PSYCHE» перевтілилося семеро українських художників: Ярослав Яновський був Ван Гогом, Мирослав Яремак – Казимиром Малевичем, Ростислав Шпук – Марселем Дюшаном, Анатолій Звіжинський – Пабло Пікассо, Назар Кардаш – Олександром Архипенком, Ростислав Котерлін – Йозефом Бойсом, а Євген Самборський – Енді Ворголом. Свого часу Піфагор розділяв людей на три категорії: ті, які купують і продають; ті, хто прийшов змагатись; ті, хто прийшли споглядати (найвища категорія людей). Але навіть якщо ми з вами прийшли сюди купувати і споживати, ми можемо взяти й виплакатись, не без допомоги класиків. І плач, можливо, – одна із форм прояву радості, щоправда найчастіше це виглядає, як і на фото Котермана, як тиха істерика.

№8–9, 3 березня 2011 р.

Взяти Берлін Викрадений комп’ютер, розгромлений офіс і напівзаляканий режисер – це зовсім не сценарій до чергового дешевого блокбастера і навіть не ескізи дилетанта-сценариста, що намагається дістати з власних глибин сюжет, вартий не одного десятка нагород. Це передісторія про документальний фільм німецького режисера Сиріла Туші «Ходорковський», який пройшов з аншлагом на Берлінале цього року Прем’єра стрічки про одного з найвідоміших критиків сучасного режиму Росії чи не найобговорюваніша подія минулого тижня. «Я не бачив фільм, але мені є що сказати», – підсумовуючи, звучать усі рефлексії світових ЗМІ про цей інцидент і сам факт існування цієї картини. А сказати дійсно є що. Документальний фільм про Михайла Ходорковського, російського нафтомагната і політкритика Росії, був представлений у позаконкурсній програмі «Панорама» на Берлінале і став справжньою легендою, навколо якого вже існує дясяток версій та історій. Кому вигідно? І чи вигідно взагалі? Комп’ютер режисера спочатку зник із номера готелю в Балі, пізніше – фінальний монтаж був викрадений із його ж офіса. Невідомо в якому варіанті світ уперше побачив би цю роботу, якби буквально за кілька днів до показу знімальній групі не вдалося знову все перемонтувати, адже на фестиваль Туші завчасно подав лише попередній незавершенний варіант. Спочатку фільм мав бути художнім, проте під час зйомок режисер зрозумів, що тільки документальний жанр зможе відобразити справжній задум. Незважаючи на це, у стрічці все ж є частина домислу – графічно промальовані в чорно-білих тонах моменти арешту, які, звичайно, зафіксувати наживо було неможливо. Сиріл працював над картиною п’ять років, упродовж яких йому вдалося поспілкуватися не тільки з близькими головному герою людьми, а навіть із радниками перших осіб Росії.

5

О б го в о р ю є м о > А к т уа л ь н і п од і ї с в і т у

Окрім того, фільм включає коментарі самого Ходорковського та цінні відео з зали суду. Дійсно величезний пласт інформації, який міг ще більше зацікавити грабіжників, аніж змонтована фінальна версія. Хоча сам режисер не відмовляється від ідеї поступово викладати в мережі тематичні відео про Ходорковського – бізнес, опозиція, навіть комсомол. Як прокоментував сам Туші «КіЖ», матеріал у нього, незважаючи на всі ці заплутані історії, залишився.

Всі закиди щодо фінансування стрічки кимось «зверху» Сиріл відкидає одразу – за його словами, зйомки стали можливими лише завдяки грантам від різних фондів. Проте тема, як і головний герой однойменного фільму дуже непрості, а тому мають тонкі грані. Ходорковський як особистість зацікавив молодого режисера, отримавши запрошення російського кінокритика Андрія Плахова на фестиваль, що був профінансований компанією, яку очолював на той час нафтомагнат. Історія його життя

дуже вразила Туші – як виходець із простої сім’ї зміг стати впливовою фігурою, а потім знову все втратити. Окрім того, сама епоха, розпад Союзу та 90-ті, в яких помітною особистістю є і сам головний герой, надзвичайно зацікавили режисера. Михайло Ходорковський – персона неоднозначна. Йому присвячують симфонії, письменники Акунін та Улицька оприлюднюють листування, в яких він постає перед публікою щоразу в різних ракурсах, зі своїми власними поглядами на світоустрій. Варто нагадати, що Ходорковський був затриманий 2003го за несплату податків і шахрайство, через два роки засуджений до дев’яти літ ув’язнення, а 2008-го йому пред’явлені нові звинувачення і, як наслідок, у грудні 2010 року він отримав уже 13 із половиною років ув’язнення. Туші впевнений, що його фільм не буде заборонений до показу в Росії і всі розмови про це не більш як домисли. Проте точна дата прем’єри невідома – ні в Росії, ні тим паче в Україні. Хоча і були версії про показ на Винзаводі (Центр сучасного мистецтва) у Москві в травні цього року. Говорити художнику про незручні теми для влади необхідно, і напевно цей приклад з викраденням була відповідною ілюстрацією до цієї тези, незважаючи на всі можливі мотиви. Вся ця історія для європейців є дивною, як і намощені гуталіном кирзові чоботи, які час узагалі-то було б залишити нашим дідам під купами чорнозему, а не діставати щоразу за чиєюсь потребою, а потім із зашореним виглядом говорити – так і було. Сирил Туші напевно один із небагатьох режисерів, чий силует останнім часом миготить неоновими вогнями серед шкіряних пальт «шарикових» і «швондерів». І виблискує настільки чітко, що питання про несвоєчасність вирішується простим хірургічним скальпелем, у найкращих традиціях давно минулої епохи.

Фото Романа РАТУШНОГО

російський кінорежисер («Росія-88», «Гоп-стоп») На прохання «КіЖ» російський режисер Павєл Бардін прокоментував можливу реакцію в Росії на фільм Сиріла Туші «Ходорковський»: «Реакція громадськості як завжди різна. Одні вважають, що режисер сам організував викрадення матеріалів, можливо, за вказівкою піарників Ходорковського. Інші, обурені діями викрадачів підозрюють спецслужби. Не думаю, що реакція на фільм буде такою ж яскравою, як (пишуть) була в Берліні. Хоча ажіотаж, я впевнений, буде і картину напевно побачать глядачі на кількох десятках клубних показів і на двох, максимум трьох, російських фестивалях. Можна припустити, що в широкий прокат фільм не вийде і по ТБ у прайм-тайм на федеральних каналах показаний не буде. Також неможливо уявити широку рекламну кампанію навколо стрічки. Багато російських глядачів подивляться фільм в торрентах. Мені важко говорити про стрічку, яку я не бачив. Тим не менш, можна з упевненістю сказати, що завдяки фільму люди вже намагаються в чомусь розібратися і знайти правду (хоча б у подіях навколо кіно) – картина режисера Туші вже почала робити свою корисну справу».

Нателла Шавадзе

Життя в часи підмін

На сцені «Жовтневого палацу» відбувся бенефіс російського режисера та актора Нікіти Михалкова. Він сказав багато слів у виправдання «Предстояння», що робить йому мало честі – все-таки по відправі не дзвонять. Також він анонсував наступну частину трилогії – «Цитадель» та показав її уривок

Павєл Бардін

Михалков роз’яснював, що історичні недостовірності у стрічці, за які нищівно критикувався, робилися на користь художньої цінності. Асуть фільму, як і зустрічі загалом – нагадати, що все невіддільне: щастя і горе, багатство і злидні. І може обірватися одної миті. Режисер запевняє, що «Предстояння» житиме довго, а провал у прокаті не дивина, бо така картина не може окупитися – всі гроші на екрані. Дивитися «Предстояння» радить у комплексі з «Цитаделлю». Перший – це метафізика руйнування, другий – метафізика створення. У 50-хвилинному уривку «Цитаделі», який показали глядачам, головному герою Котову (Нікіта Михалков) повертають його військові звання. При повному обмундируванні комдива та з бойовими ранами він повертається у рідний дім, а там – чеховські часи: звуки рояля, неквапливий та сонний настрій. У персонажі Марусі (Вікторія Толстоганова) вже важко вловити легкість образу чеховської панночки – надто понівечена війною, надто сповнена ненависті. Після звинувачень та істерик Маруся та Котов віддаються один одному. А поверхом нижче сусід Кирило (Володимир Ільїн), від якого, як виявилося, Маруся має дитину, добродушно знизує плечима,

сумніваючись чи застрелити їх обох чи не рипатись взагалі? Уривок «Цитаделі» публіка сприйняла тривалими аплодисментами, а у Михалкова навіть з’явилися сльози на очах: «Я думаю, ви прийдете додивитися кінець». Прем’єра стрічки, над якою режисер працював понад вісім років, має відбутися у квітні цьогоріч. Після повнометражного уривку фільму публіка ставила свої запитання. З-поміж кількох десятків відповідей та роздумів у голос ось кілька фраз, які можуть претендувати на крилаті.

– Я такий радий, що в нашій країні залишилось дві проблеми – мої мигалки і Союз правовласників.

– Ми живемо у час великих підмін, коли на візитівці може бути написано «Ксенія Собчак, письменниця» – Першим питанням повинно бути не «як жити?», а – «навіщо?» Коли знаєш навіщо живеш, ти можеш подумати як жити.

– Ми звертаємося до Бога тільки з питанням «За що мені так погано?» І ніколи не запитуємо «Боже, за що Ти мені, негіднику, робиш так добре?»

– Убоге, зле, непрофесійне, беззмістовне кіно називають артхаузом. Який це артхауз? Це лайно.

– Обиватель цінує розум і владу, але боїться сили і мудрості. Сила помножена на мудрість, це значить ніколи цю силу по мудрості не застосувати проти слабкого. Надія Яремчук

6

З н а й о м и м о > Я в и щ а , те н д е н ц і ї , п о с таті

№8–9, 3 березня 2011 р.

Фото Романа РАТУШНОГО

Контрацепція від халтури

Христина Катракіс на фоні власної роботи «Пропозиція» із серії «Коханець»

Концепція на полотні Художницею я народилася. Я не можу інакше. Моє мистецтво – це моя мова. Якби я не малювала, то вигадала би свою мову, щоб спілкуватися зі світом. Критика є невід’ємною частиною мистецтва. В Україні вона тільки розвивається. Коли я навчалась в художній академії в США, то критика була окремим предметом. Кожного заняття один студент виставляє свою роботу і вся група разом із професурою її критикують. Це такий супер! По-перше, ти чуєш, що думають про твоє мистецтво, а по-друге, ти отримуєш своє «я». Ти вчишся серйозно відстоювати те, що зробив. І якщо ти бачиш помилки, то вмій визнати їх.

експантів Бурлюка, Мітшина, Грищенка, Миколи Кричевського, Олександра Туровського. Ці люди спонукали мене продовжувати роботу за кордоном. Бо вони виїхали і змогли довести своє світове ім’я, не лише національне.

Я ніколи не візьму у свою галерею роботи художника, який заграє до галереї. Тобто робить те, що зазвичай виставляється в галереї, а не те, що він сам відчуває. Хай це буде жахливо, мені все одно, але це буде його унікальна річ, а не робота під когось. Я ненавиджу проституцію в мистецтві. Зрештою, це абсолютно неправильний хід. Всі великі художники стали великими, бо робили те, що не робив ніхто інший. У них була позиція: «Ось я зробив. Хочете беріть. Не хочете – то й не треба». Я дуже вибірково і критично Один скаже ні, інший побачить у цьоставлюся до своїх робіт. Критерій му щось дуже оригінальне і зробить відбору – концепція має відповіда- ставку саме на оригінальне. Ось тому ти її реалізації. Тобто якщо мій задум, багато речей, які роблю я, є нефорякий я тримаю на думці, так само мальними. буде реалізований на полотні, то ця Якось я зайшла у київську галеробота є вдалою. Якщо техніка або концепція кульгає, то робота не під- рею і дивлюся – копія Роберта Рашенберга. Ну невже ніхто цього не ходить. бачить? В Америці цю людину засуЯ знаю, що можу написати супер- дили б за плагіат. Тут через відсутобличчя, можу чудово написати тіло, ність контакту зі світом, копіюють те, бо маю класичну художню освіту. Я що робили ще в 60-х роках. можу сміливо робити концептуальні речі, бо маю також концептуальну Немаленький принц Із двох років я тільки тим займаамериканську школу. До речі, українським художникам не вистачає саме лась, що малювала. Я створювала концептуальності. Часом концепція свій світ. Це дуже велика сила – бути є набагато важчою, ніж сама картина. творцем і мати владу творчості. ХуЯ, наприклад, більше часу можу про- дожник в цьому плані найнаближенівести над ідею, ніж над виконанням. ший до Бога. Це дуже велика відповідальність, яку багато художників не Про сучасних митців в Україні усвідомлюють. скажу одне – я хочу, щоб вони більше Перші книги я прочитала в чоїздили за кордон і дивилися, що робиться у світовому мистецтві. Навіть тири роки. Це були «Одіссея» Гомене обов’язково їздити, бо є Інтер- ра і міфи Давньої Греції. Це залишинет. Раз на тиждень можна набрати ло відбиток на все життя. До речі, в Google «галереї Нью-Йорка» і ди- зараз готую серію робіт під назвою витися галерею за галереєю. Потім «Маленький принц», де поєднано Лондон, Париж і так далі. Треба ди- два мої улюблені твори – це «Маленький Принц» Екзюпері та «Одісвись і твори своє, унікальне. сея» Гомера. Але інтерпретація є суНа багато легше бути тут і вари- часна, божевільна, абсурдна – моя. тися у своєму соці. Важче показати Я розраховувала тільки на себе. світові обличчя і, не маючи нічого за плечима сказати: «Ось є я і моє мис- У 13 років залишилась у Вашингтотецтво». Не кожен так зможе, але я ні – жила, працювала і вчилася сама. поважаю людей, які це роблять. Тому Роботи ніколи не соромилася. Прана відкритті своєї галереї я вирішила цювала прибиральницею, офіціантпредставити роботи наших відомих кою, нянею, моделлю. У такий спосіб

Христина по батькові Кущ, в Україні її ще досі з уточненням називають Кущ-Катракіс, а для світу вона відома художниця Христина Катракіс. Прізвище батька, скульптора Анатолія Куща, вона змінила десять років тому, віддавши перевагу грецьким предкам, від яких, каже, успадкувала талант. Вони писали ікони – вона пропонує «їсти» мистецтво. Сміливості й відвертості Христина навчилася в США, де мешкає довгий час. Тому в Україні її сприймають як американку. А для Америки вона інтелігентна та поміркована європейка. Цього разу Христина приїхала до Києва погостювати у батьків та відкрити власну «Катракіс галерею»

ти вчишся жити і брати на себе від- Я була дуже зворушена небайдужістю людей. Зрозуміла, що магія віри та повідальність. духовності у тому, що ти не один, що Я любила фільми жахів, коли тобі йдуть назустріч. Нас єднає віра. І була маленькою. Зараз багато бачу це був момент катарсису. Він допоміг фільмів «сам для себе». Цікаві, кра- мені вижити у тій ситуації. сиві стрічки, але не зрозумілі світоВ Америці мене дратувало ві – сюрреалістичні. Людина сприймає фільм, побудований за системою сприйняття свят. На Різдво я часто Аристотеля, де є початок, кульміна- до України. Бо Різдво для мене – це ція і спад, Звичайно, Прустівські мо- колядки, пісні, вертеп. А йти і скументи теж прекрасні, але для кіне- повувати все на розпродажу, як це матографа вони складні. Продати чи роблять в США, мені нецікаво. Бо пустити в прокат таку картину дуже сутність Святого Різдва у тому, що Христос народився. І до чого тут коважко. мерція? Саме такої духовності мені там не вистачало. Але зараз в УкраПоза зоною осяжності Я без вагань знаходжусь будь- їні я бачу більше матеріалізму, ніж в де і відчуваю себе затишно. Це зна- Америці. чить, що я – громадянин світу. ВпевРелігія звучить, як установа. неності додає й те, що знаю багато мов: грецьку, італійську, англійську, Коли віра потрапляє до рук чиновіспанську, українську, польську, тро- ників, то створюється церква. Але хи російську і грузинську. Але я за- не в доброму сенсі цього слова, а в вжди буду українкою, бо тут народи- сенсі бізнесу. Церква має бути у кожлася і багато спогадів пов’язано саме ного в серці. Бо віра є універсальною, Бог є універсальним. Як і справжнє з Україною. мистецтво належить світу, а не певНенавиджу вислів «українські ній країні, так і Бог належиться всьохудожники» чи «українські письмен- му світові. ники». Я не хочу, щоб мене так називали. Вважаю, що справжній митець, Надія Яремчук якщо таким є, належить світові. Цей факт має усвідомлювати кожен, хто бажає чогось досягти на світовому рівні. ДОВІДКА Чи розумію я Україну сьогодні? Не завжди. Не розумію, чому журналісти, відвідуючи якийсь культурницький заклад, пишуть скільки що коштує або «як ви перевезли через митницю картини?» Невже це цікаво людям? Я прочитала матеріал про себе, де 95 відсотків тексту – це опис мого вбрання. Я запитую: «Вас цікавить мій одяг чи те, що я роблю?» Мені хочеться бачити менше матеріалізму і більше уваги до самої культури. Особиста справа Я духовна людина. Якби не віра, я би збожеволіла. Коли померла моя дитина, я розписала храм Святого Миколи на острові Мілос в її пам’ять. Місцеві мешканці приходили на допомогу, бо знали, що в мене трапилось. Я працювала день і ніч. Люди бачили, як змінюється храм – спочатку були білі стіни, а тепер там зображено життя і діяння Святого Миколи.

Христина Катракіс народилася у Києві в сім’ї скульптора Анатолія Куща (автор монумента Незалежності у Києві). На початку 90-х родина переїхала до Чикаго. Нині художниця живе і працює у США та Греції. Закінчила Національну академію мистецтв у Києві, вивчала теорію мистецтв у Сорбонні (Париж) та Академії Лоренцо ді Медичі (Флоренція), здобула звання професора мистецтвознавства та мистецтв у Мемфінському університеті США. Наприкінці лютого Христина відкрила у Києві VIP-галерею закритого типу «Катракіс галерея» виставкою з «Україною в душі». Експозиція складається з п’яти живописних робіт класиків світового мистецтва: Давида Бурлюка, Абрахама Мінчина, Миколи Кричевського, Василя Хмелюка, Олекси Грищенка та Олександра Туровського. Наступною буде виставка живописних творів Казиміра Малевича та малюнків Пабло Пікассо з його приватного щоденника.

№8–9, 3 березня 2011 р.

Пройдуся Прорізною, заверну на Хрещатик У кожного, хто хоч трішечки претендує іменуватися творчою особистістю, була (є) своя «стометрівка». Себто отой короткий відтинок вулиці чи провулка, нашпигований різного роду кав’ярнями, «чебуречними», «хвилинками», де ти завше міг зустріти когось із друзів чи знайомих і погомоніти про все та усіх на світі. Сьогодні я запрошую пройтись моєю (і не тільки моєю) «стометрівкою». Це вулиця Прорізна у Києві. Саме тут, на розі Прорізної та Хрещатика, «трудився» великий сліпий, людина без паспорта, Михайло Паніковський «Тут колись ходили рядом…» А ось що писав про Прорізну відомий український письменник Борис Антоненко-Давидович. Він вважав, що панування тої чи іншої мови в середовищі визначає не інтелігенція, а криміногенний елемент. Отож, за словами Антоненка-Давидовича: «Якщо на розі Прорізної та Хрещатика до мене підійде бандит і скаже українською: “Віддай гаманець, а то наб’ю тобі морду, я із задоволенням віддам йому гаманець”». А ще він мріяв, аби на цьому ж місці до нього підійшла повія і поукраїнськи, по-солов’їному защебетала: «Ласкавий пане, чи не хочете ви провести ніч зі мною?» От тоді можна ставити крапку з визначенням панівної мови в Києві. «Звичайно ж українська» – казав письменник. На жаль, спацерувати моєю «стометрівкою» в реальному часі ми вже не зможемо. Натомість дешевих кнайп, чарочних та інших «розливайок» тут з’явилися розкішні бари, ресторації, які сьогодні «не по зубах» колишнім завсідникам. Але ж який спомин, яка ностальгія «за “небесцельно” прожитыми годами» охоплює кожного, хто мав щастя скупатися у цьому хаосі, що панував колись на вулиці Свердлова, себто Прорізній.

7

З га дує м о > Я к ц е бу л о

артисти – «навпроти» ніколи не ходили. Дорого. А от до мене – як до себе додому. Як би там сутужно не було, але у редакційному передпокої завжди стояв мішок картоплі та целофановий пакет із ізраїльським курячим бульйоном. А ще «козел», азбестова труба з величезною спіраллю. Кожен бажаючий перебити голод (а ситих поетів я ще не зустрічав) не соромлячись виймав із мішка картоплини і клав їх на Прорізна, 27 За цією адресою знаходилася розпечену спіраль. Через кільканадредакція газети «Самостійна Укра- цять хвилин печена картопля була їна», яку редагував автор цих ряд- вже готова. Тепер про ізраїльський ків. Навпроти – ресторан «Лейпциг». курячий порошок-бульйон. Скільки Гості редакції – поважні поети та ж разів я втовкмачував поважним гостям, що цього порошку треба кидати одну чайну ложку на відро води, аби не зашкодити шлунку – не йняли віри. Щедро засипали по дві, а то й по три ложки на склянку окропу. Дармове ж бо! А для поетів-гурманів у моєму кабінеті висіла на шнурку редакційна печатка. Охочі добре попоїсти та перехилити не одну чарчину брали з мого столу редакційний бланк і на ньому виписували собі акредитацію на той чи інший захід, який, як правило, закінчувався фуршетом. Пригадую, як із посольства Японії надійшов лист-подяка за те, що на презентацію японського принтера на теплоході «Генерал Ватутін» завітали аж шість працівників моєї редакції. Такої поваги до принтера з боку поважної газети японці не очікували.

А ось журналістської братії, особливо з Держтелерадіо України – хоч греб­лю гати. Саме там я востаннє побачив відому журналістку Наталку Кондратюк. І ще сюди любив заходити народний артист СРСР Кость Степанков. А якщо перейти дорогу І тут гастроном, і також там була пречудова кава. У цей гастрономчик, що притулився до парку, не соромно було зайти з дівчиною. Адже на відміну від багатьох закладів Прорізної тут цей напій подавали у делікатних філіжанках. Та ще й з блюдечками. А про тістечка годі й казати. Танули самі в роті. Усе найкраще не лише дітям Сто метрів Прорізною я, як правило, долав години зо три. То зайшов до кав’ярні, то зустрів товариша чи знайомого і знову зайшли до кав’ярні. Ось-ось мав вийти на фінішну пряму – вулицю Хрещатик. Де там! Дорогою натрапляю на Валентина Костянтиновича.

– А якщо по сто п’ятдесят! – одразу ж узяв бика за роги журналіст із Держтелерадіо.

– Знущаєшся? – перебиваю його. – До 14.00 ані грамульки. Указ горбачовський про боротьбу з пияцтвом ще діє. Де ж ми надибаємо твої омріяні 150? Валентин Костянтинович веде у дитяче кафе «Сніжинка», що на розі Прорізної та Хрещатика. Замовляє по малесенькій кульці найдешевшого морозива і одній склянці соку на двох (це він у такий спосіб економить гроші). І раптом випалює барменші: «По 150 отої темно-червоної рідини, що ти нею поливаєш морозиво». Пізніше, смакуючи «оту рідину», я збагнув – це був лікер.

на знак поваги до господині ковбасної крамниці. Підприємлива продавчиня, закохана у поезію своїх постійних клієнтів Василя Герасим’юка, світлої пам’яті Ігоря Римарука, монологи артистів Молодого театру, створювала всі умови для творчих дискусій. По-перше, спиртне «У пані Ліди» продавалося без жодної націнки. А по-друге, пані Ліда завжди була готова відварити на закуску сосиски. «Кулінарка» – Толстой ніщо. Але найголовніше, що вона ніколи – Згоден. А ось Достоєвський це не кричала із-за свого прилавка «Куглиба. рить нє паложено»…

– Маєш рацію. Це «Кулінарка», і вона, на жаль, ко«Три сходинки» навпроти Загалом ця забігайлівка носила лишня. Кажуть, тут можна було догучну назву «Троянда Закарпаття». бре попоїсти й погомоніти з різним Але оскільки до неї зайти можна було творчим людом. Ще б пак! Поруч лише подолавши три сходинки, то й агенція УНІАН, консерваторія, Спілка дістала серед богемного люду назву журналістів, Інститут літератури. Усі «Три сходинки». Постояти тут «за ка- працівники цих організацій завжди федрою» (високі столики, на які мож- на безгрошів’ї. А в «Кулінарці» пиріжна було обпертися ліктями) й випити ки з м’ясом по 11 копійок, бульйон із фірмовий напій вважалося тут шиком. курки по 8 копійок. Та й на розкіш«Фірма» барменші полягала в тому, них підвіконнях можна порозкладащо вона в звичайнісіньку склянку на- ти не те, що футляри від скрипок, але ливала 150 грамів коньяку, потім по й навіть бандури. лезу ножа лила тоненькою цівкою шампанське. Перш ніж перехилити Орест Когут цю склянку гість любувався витвором барменші, адже чітко було видно оту риску, яка «відмежовувала» в одP.S. Моя ностальгічна екскурній склянці коньяк від шампанського. сія Прорізною закінчилася. Час Клієнт пив коньяк і одразу, як то капередавати «естафетну паличку» жуть, «не відходячи від каси», запивав молодому поколінню з числа творчої його шампанським. молоді. Наша молода журналістка

Ріг Прорізної та Новопушкінської Пити каву в «Ореста», «Пані Ліди» «У пані Ліди» Поруч із редакцією, а це п’ять мет­ чи в «Трьох сходинках» вважалося рів у напрямку до вулиці Хрещатик – нижче поетичної гідності. Смакувамагазин Укрспоживспілки «Ковба- ти цей напій ішли на ріг Прорізної си». Та це він для випадкових клієнтів та Пушкінської у звичайнісінький га«Ковбаси». Для письменницької та строном. Був у ньому відділ кулінарії, артистичної богеми це кафе «У пані де готували найкращу в Києві каву. Ліди».Так його творчий люд охрестив Поети сюди забігали вряди-годи.

Надія Яремчук зробила свій рейд «від Києва до Івано-Франківська», в якому потрапляла «в пастки» для молоді (див. стор. 8–9). Натомість різного роду «забігайлівкам» та «чарочним» творча молодь сьогодні віддає перевагу посиденькам у книжкових кав’ярнях, міні-клубах, кафе-бібліотеках тощо. Саме сюди й запрошує вас «КіЖ».

8

№8–9, 3 березня 2011 р.

Фото Маргарити КОПИЛОВОЇ

Знаємо > Про цікаве

Kлуб «Тарантіно»

Книжкова кав’ярня «Бабуїн»

Є куди податись Нові заклади, які можуть стати культовими? У центрі Парижа більше, ніж триста років тому Франсуа Прокоп відкрив кав’ярню, яку назвав своїм прізвищем, «Прокоп». До сьогодні тут готують смачну каву, а за гостьовою книгою можна прослідкувати історію Франції – Вольтер, Руссо, Робесп’єр і навіть Наполеон Бонапарт були постійними відвідувачами. Мозковим центром Парижа на зламі минулого століття було кафе «Де Фльор», де народився екзистенціалізм і завсідником якого був Жан-Поль Сартр зі своєю незмінною супутницею Сімоною де Бовуар. У Відні відомим є «Централь», де полюбляв грати у шахи Лев Троцький і, за легендами, саме тут задумав план жовтневого перевороту. Легенди не задокументовані – їх увібрали в себе стіни, які тепер приймають натовпи туристів у сподіваннях перехопити кілька ідей та думок, якими насичене повітря цих культових закладів. Наші улюблені місця – це майданчики, куди ми добровільно виходимо для спілкування та дискусій, коли нам є що сказати і кого вислухати. Ми оголюємо тут свої мрії, виношуємо ідеї та спільно думаємо над їхнім втіленням. Увесь цей арсенал ми не всюди готові розкласти. На те потрібна особлива атмосфера. У пошуках натхнення ми провели рейд новими місцями найбільших міст України та зробили висновки Київ книжкова кав’ярня «Бабуїн». Доба відродження Якщо у закладів є доля, то у нового «Бабуїна», що оселився на вулиці Симона Петлюри, вона була прогнозованою – кав’ярня має шанований родовід, тому успіх хоч не на 100 відсотків, але гарантовано. Його предки – «Бабуїн» на вулиці Богдана Хмельницького, «Квартира Бабуїн» на Подолі та «Антресоль» на бульварі Шевченка, після закриття якої ще не всі оговтались – були, так би мовити, з кіл творчої інтелігенції. Можна було б подумати, що природа відпочиває на дітях геніїв, мовляв, новий «Бабуїн» не має вже тієї вишукано-витонченої атмосфери, місце не зовсім вдале і книжкова ятка, відверто кажучи, вбога. Відві­ дувачів тут удосталь, хоча й нарікання не безпідставні. «Бабуїн» переживе ще не одну реінкарнацію, бо потреба у закладі а-ля богемне величезна. У «Бабуїні» все, від персоналу і до меблів, взяте з «Антресолі», але духу цього багатьма улюбленого місця вже немає. Про «Антресоль» тут нагадує бармен – незмінний Ян, який із англійським акцентом і російськими матюками запрошує випити. Якщо для проведення часу в «Антресолі» пасував келих вина, то у «Бабуїні» кухоль пива – те, що треба. Особливо ввечері, особливо в залі для курців. До речі, тут чотири зали: для курців та некурців, залагалерея, де відбуваються експозиції картин чи фотографій, та концертна зала. Некурцем у «Бабуїні» бути сумно. Тут навіть задушевні розмови не поведеш – все чути. Не втримаєшся, щоб не перейти до концертної зали, де грає жива музика (з четверга по неділю), а у вівторок тут кіноклуб «Воображаріум» із кінокритиком Андрієм Алфьоровим. Клуб відкрився наприкінці лютого і мав повний

аншлаг. Показували фрагменти фільму «В суботу», який щойно повернувся з Берлінале, виступав продюсер Олег Кохан, а на завершення було власне кіно – «Дванадцять розгніваних чоловіків» Сідні Люмета. Словом, якщо так піде далі, то вечори вівторків можна з приємністю проводити в кіноклубі «Бабуїна». Новий «Бабуїн» має чоловічий характер – зрозумілий і прямолінійний. Тут немає витончених деталей в інтер’єрі, елементів, які помічаєш не відразу, але які створюють невловимий і такий впізнаваний силует закладу. Врешті, досить рефлексій – «Бабуїн» став новим. І чи треба нарікати, якщо тут можна чудово провести час. Асоціації: паб-пивна, «Квартира Бабуїн», кіевсЪкая ресторація, душевні посиденьки. Клуб «Тарантіно». Від смеркання і до рання «Тарантіно», що розміщується на вулиці Сагайдачного на Подолі, вже має славу закладу з підривним настроєм. Він працює, як ресторан широких гастрономічних уподобань, а ближче до ночі тут змінюють освітлення, роблять звук голосніше, за пульт стають діджеї і заклад перетворюється на веселий party-bar. Простір «Тарантіно» розділено на дві частини – перший поверх, де є бар, кілька столиків, місце для танцювального майданчика, та відкритий другий поверх, в глибині якого зал-караоке та місце для недільного перегляду фільмів, такий собі кіноклуб. Він особливий, вузькоспеціалізований – демонструють виключно стрічки Тарантіно. Інтер’єр тут виконано у стилі лофт – фактурні цегляні стіни, прикрашені фотопанно, високі стелі з відкритими перекладинами і,

Руський клуб «Культ Ра»

скуштувати кашу з ріпи. Ще років триста тому ріпа у нас була основою раціону, а про картоплю й не знали. М’ясних страв обмаль. Риба тільки річкова, вирощена в природних умовах. Натуральність є ще одним принциповим підходом у виборі продуктів. Перший поверх клубу відведено під кав’ярню та книжковий магазин, де представлена ведична література, україномовні дитячі видання, окремі полиці призначені для Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесі Українки, а також подарункових видань. На другому поверсі – ресторан, де щосереди затишну атмосферу порушують галасні та веселі «Toporkestra». Тут також часто проходять різноманітні майстер-класи та тематичні вечори. «Культ Ра» претендує стати головним культурним майданчиком столиці. Заклад має на меті не відтворити старовину, а віднайти нову форму для давньої язичницької культури, показати, як ця культура може впроваджуватися у наше сучасне життя. Асоціації: тверезість (думок і помислів)

звичайно, нагадування про великого Квентіна на кожному кроці. Тут на постері при вході режисер пританцьовує з Мелані Лоран (головна героїня «Безславних недолюдків») на червоній доріжці Каннського кінофестивалю. Заклад позиціонує себе як «гостросюжетний». Не знаємо, які тут сюжети ввечері, але по обіді ви- фестиваль-ресторація «Диван». Все буде джаз хідного дня тут ні душі. «Диван» має зручну локацію на Асоціації: веселе гульбище, чолоБессарабській площі, на місці колишвіки під сорок, жінки за тридцять. нього «Прад-а-кафе». Від нього залишилося хіба що кілька плазм, широкі Руський Клуб «Культ Ра». масивні столи і великі коричневі шкіНічого подібного Клуб «Культ Ра» – це такий собі від ряні дивани. Підкорегувалась трокутюр серед київських закладів. Міс- хи й атмосфера – тепер публіка тут це вже можна вважати культовим, бо менш пихата і більш богемна. Багато аналогів воно не має. Він розташову- й молодих-зелених студентів. Великі стелажі з книжками та атється на вулиці Володимирській на мосфера закладу налаштовують на розі з Андрієвським узвозом. Ініціатором та співвласником читання, особливо вранці або пізно клубу є Олександр Ваврик – член вночі, коли музиканти відіграли свої об’єднання рідновірів України, тому сети. Проте наповнення цих стелажів концепція має відповідно язичниць- часто викликає легку іронію. Варто ке спрямування. Він називає клуб попорпатись – дістанеш, наприклад, закладом-емоцією. Можна додати, 45-й том творів Леніна або ж «Молощо це заклад-філософія, заклад- ду гвардію». Належне треба віддати світогляд, бо тут усе, від посуду, стін- за підбірку часописів «Иностранная них розписів до меню (стравопису) литература», «Огонек» тощо. У «Дита одягу офіціантів, створює цілісну вані», до речі, діє буккросинг. Опівночі можна зустріти досить картину язичницького світу. Посуд глиняний із унікальним орнамен- кумедних персонажів. Під час остантом, розробленим на основі автен- нього кінофестивалю «Молодість» тичного трипільського, розпис на тут тусувалася більшість гостейстінах – відомого художника Олек- режисерів, художників, часто бував сія Альошина, стравопис – макси- Зігфрід, музикант і режисер, який мально наближений до автентичної підсідав то до одних, то до інших і з слов’янської кухні. Є кілька принци- простотою та безпосередністю почипових підходів: по-перше, більшість нав розмову. Тут можна послухати молодих продуктів рослинного походження, вирощені під сонцем (звідки і на- українських та зарубіжних викозва «Ра» – бог сонця), по-друге, ці навців, добре відомих «Vexlarsky рослинні культури повинні бути ав- Orchestra», «Індія», «Pur: Pur», шансотентично притаманні нашому краю. ньє Псой Короленка та інших. У «ДиТак, наприклад, у стравописі не вані» періодично відбуваються вечознайти картоплі, натомість можете ри (був навіть вечір соціальної поезії)

9

Знаємо > Про цікаве

№8–9, 3 березня 2011 р.

українських молодих письменників та презентації книг. Оскільки місця для танців замало, то найкраще тут іде джаз і щось релаксуюче. Асоціації: теревені, коньяк, кава і сигари.

Арт-центр названо на честь швейцарського підприємця Якова Гретера, який майже півтора століття тому заснував чавуноливарний завод, котрий згодом і отримав назву ­«Більшовик». Але чомусь ім’я відомого швейцарця до назви галереї винесли не повністю, і деякий час ходили чутки, що галерея – родич подільської «Я Галереї». Центр сучасного мистецтва «М17» Центр з’явився за тією ж адресою, де колись був прописаний Французький культурний центр, на початку минулого літа. Із того часу він зарекомендував себе як постійне місце проведення аукціонів братів Василенків (аукціонний дім «Золотое сечение»). Також тут пройшло кілька цікавих проектів – від «Тих,

що прийшли у 2000-ні» до виставки сучасних українок «Інь». Але поки «М17» складно назвати центром: тут немає бібліотеки, лекції та майстер-класи – ситуативні. Хоча, сподіваємось, це питання часу. Та й експозиційні площі, частину яких ще доводять до розуму, дають можливість проводити мало не фестивалі сучасного мистецтва. Щодо культурної політики закладу – ще не зрозуміло, адже не всі проекти, які тут показують, авторства місцевих кураторів. Іноді «М17» просто дають в аренду приміщення під певні мистецькі і не лише події. Після виставки «Український колекційний живопис та графіка ХХ– ХХІ ст.» тут експонуватиметься відомий живописець Дмитро Кавсан, один із засновників першої в історії нашого «незалежного» мистецтва комуни.

Фото Маргарити КОПИЛОВОЇ

Арт-центр Я. Гретера Другий за площею арт-майданчик після центру Пінчука відкрився на початку осені 2010-го, але мало хто знає про його існування, оскільки він розташовується на Шулявці, в приміщенні торговельно-розважального комплексу «Більшовик», до чого арттусівка ставиться дещо упереджено. З іншого боку, ПінчукАртЦентр так само працює на території «свята споживання», але справа не в тому, де показують, а що показують. Місце справді вражає: галереї у «Більшовику» належить ціле

крило, п’ять поверхів якого поєднують гвинтові сходи (три поверхи відведено під експозиції, на нульовому разташований арт-магазин, на останньому – кафе). До речі, галерея належить власникам торговельнорозважального комплексу, і це – перший такий досвід для української столиці. Директор галереї – Ліля Ти­ мошенко, яку ми добре знаємо ще по «Мистецькому Арсеналу». Відкривали галерею проектом відомої ще з 90-х кураторки Наталії Філоненко «Стрімкі сни», участь в якому взяли не менш відомі художники «нової хвилі»: Мамсиков, Кожухар, Гусєв, Зарва, кілька представників молодшого покоління. До 20 березня тут триває виставка Андрія Северинка «Мотлох. Друге життя», автора чудернацьких інсталяцій та техноморфних скульптур, створених із брухту.

Фестиваль-ресторація «Диван»

бракувало мультидисциплінарних проектів, нестандартних кураторських виставок, освітньої діяльності. Арт-центр «Я Галерея» прийшов саме з такою програмою. Зараз в «Я Галереї» сезон ретроспектив – тиждень тому відкрилась експозиція «Щоденник» із роботами Андрія Сагайдаковського різних років, попереду – виставки Миколи Малишка, Тіберія Сільваші та інших шанованих авторів. Ми не випадково обрали форму ретроспективи, адже, на відміну від Києва, тут існують чорні плями у репрезентації творчості художників. А читати книгу відгуків у Дніпропетровську – окреме задоволення. Тут – і Дніпропетровськ – в цьому полягає головна відгалерист Павло Гудімов мінність від Києва – мешканці насправді спраглі до кульпро власну ініціативу: Ідея створення культур- турного продукту. них інституцій за межами насиченого столичного простору переслідувала мене кілька років, аж поки не з’явилася можливість реалізувати це в Дніпропетровську. Для нас це – вкрай цікава локація, адже центрів, які б професійно займалися проектами у сфері сучасного мистецтва, тут майже не було. Однак назвати Дніпропетровськ неІВАНО-ФРАНКІВСЬК – культурним містом було б відвертою неправдою: воно має письменник ІЗДРИК: У часи нестабільності зміі сильну архітектурну традини – звична справа. цію, і прекрасні музеї. В часи нестабільності зміНаприклад, Національний історичний, що по праву вва- ни, зазвичай, – на гірше. Зміни на краще – рідкість, жається найкращим українським музеєм. Проте тут явно що заслуговує окремої уваги.

Ще є кафе «Парус», розміщується за Соборною площею. Там продаються жахливі пиріжки, але дуже привітні жіночки-продавці. Можна почути старі-старі пісні. І там такі ціни, яких уже ніде немає – 5 гривень коштує 50 грамів горілки. Там дуже красиво. Це справжній музей.

ОДЕСА – лідер гурту «Toporkestra» Сергій ТОПОР радить відвідати: Відомий клуб «Шкаф». Концепція закладу в тому, що немає жодної реклами, жодних вивісок – просто двері в одному з будинків на Дерибасівській і у підвалі клуб. Там повне дитинство. Я рідко бачив у ньому людей за 30 років. А якщо і приходять, то відповідного рівня. У нас артклуби відвідують респектабельні 30-річні чоловіки, а в Одесі – це пляшка вина в кармані та вічне дитинство. Одеса взагалі розслаблене місто. Коли ми вперше виступали в «Шкафі», то після концерту зникли три мікрофони, а ще у одного моряка викрали куртку з документами. Всі сказали, що це цигани вчинили, тобто ми. Тому певний час ми були офіційно заборонені у цьому клубі. Потім знову почали запрошувати. «Шкаф» тепер переїхав із Дерибасівської у Воронцовський провулок (центр Одеси). Щовечора там галасні вечірки, і сусіди пишуть скарги – ну це Одеса.

Арт-центр Я. Гретера

Був у Івано-Франківську клуб-кафе «Химера». Впродовж кількох років став, як то кажуть, культовим. Концерти, виставки, літературні вечори, богемні посиденьки – все так міцно ввійшло в ритм міського життя, що уявити місто без «Химери» стало важко. І от – усе добре закінчується – в серпні минулого року «Химера» закрилася. Сум і жаль охопив довколамистецьких дівчаток і застільних хлопчиків. Однак – все добре не завжди закінчується – на місці «Химери» відкрилася «Мармуляда». Нові господарі, новий дизайн, нові правила, та найосновніше – по-старому: концерти, виставки, літературні вечори, богемні посиденьки і навіть власний читальний зал для бібліоголіків. К аж у ть, «Мармуляда» ­рулить. Я кажу, – химерний Франик рулить мармулядно.

ХАРКІВ – письменник Сергій Жадан радить відвідати:

центр сучасного мистецтва «м17»

По-перше, Харківсь­к ий літературний музей, що по вулиці Фрунзе, 6. Це справді культове місце для харківської культури. Від самого свого заснування (кінець 80-х) музей є надзвичайно важливим і потужним культурно-мистецьким центром. Цікава як постійна експозиція, так і виставки. В музеї завжди щось відбувається: літературні зустрічі, кінопокази, презентації. Від літмузею можна перейти до Харківської муніципальної галереї на вулиці Чернишевського. Це один із найактивніших культурних майданчиків у місті. Тут завжди надзвичайно цікава виставкова програма, галерея проводить також мистецьке бієнале, ну і постійно пускає на свою територію поетів, музикантів, акторів. Наостанок відвідайте книгарню «Є», на початку вулиці Сумської. На сьогодні це, мабуть, основний літературний майданчик у місті. Із арт-клубів я би порадив «Черчілль», де проводяться як рок-концерти, так і літературні акції, джазовий клуб «Джазтер» (в якому, втім, грають не лише джаз), і, мабуть, «Агату». Вони всі у центрі. Раніше би порадив «Останню баррикаду», але на сьогодні вона, на жаль, не функціонує. Сподіваюсь, це не назавжди. Надія ЯРЕМЧУК

10

Ро з п ит ує м о > Е кс к л ю з и в н е і н те р в ’ ю

№8–9, 3 березня 2011 р.

Для більшості наших співгромадян словосполучення Холодний Яр асоціюється насамперед із торговою маркою горілки. І не біда наша, а радше трагедія, що громадяни незалежної України в основному не відають про героїчну сторінку своєї історії – відчайдушний повстанський опір окупаційній владі у 20-х роках минулого століття. «Холодний Яр, – каже письменник Василь Шкляр, – то ліси та яруги між Кам’янкою і Чигирином, але звенигородський отаман Іван Лютий-Лютенко твердив, що це була ширша територія духу, яка простягалася від Чигирина аж до Лисинки. Там народився я. Хоча назагал ми нібито знаємо, що була Холодноярська республіка. Червона армія перемогла Антанту, Денікіна, Махна, поляків, але не могла впоратися з моїми земляками. Чекісти так говорили про мій волелюбний край: “Жовтоблакытный остров – кипящий казан петлюровского огня, с которым нельзя справиться”» КЛЮЧ ДО УСПІХУ Дванадцять років тому в реанімації однієї з київських клінік згасав відомий український письменник Василь Шкляр. Лептоспіроз – наслідок невдалої риболовлі міг перервати його політ. Шанс, що його давали лікарі, був мізерним. І тоді він попросив дружину принести йому замість ліків «перо» й папір. А ще пачку сигарет «Ротманс». Шкляр під крапельницею почав писати новий роман. Через тридцять днів медики поставили остаточний діагноз – криза минула. Через тридцять днів Василь Шкляр поставив останню крапку в своєму романі. Саме цьому психологічному трилерові під символічною назвою «Ключ» судилося стати переможцем Першого національного конкурсу гостросюжетного роману «Золотий Бабай». Журі, очолюване світлої пам’яті Павлом Загребельним, із надісланих на конкурс 277 рукописів, вибрало «Ключ». Після виходу роману Василь Шкляр запросив мене на риболовлю (горбатого й могила не виправить). Це був серпень 1999 року. Я запитав його, мовляв, роман ти написав за такий короткий відтинок часу, та ще й у такому стані. Можливо тут присутня якась містика, що, до слова, лоскоче нерви читачеві «Ключа». «Якщо чесно, – відповів письменник, – задум цього роману в мене виник 12 років тому. Мій герой розпочинає феноменальне розслідування, ще не знаючи, що після виходу з лабіринту на нього чекає пастка диявола. Відверто кажучи, я не мав наміру писати ані детективного трилера, ані жахів, ані роману еротичного. Але в перебігу роботи елементи крутого чтива мимоволі увірвалися в текст». «ЧОЛОМ, ВАСИЛЬ ШКЛЯР…» Сьогодні відомий прозаїк знову мій гість. Тепер уже в статусі лауреата Шевченківської премії, яку він отримав за роман «Чорний Ворон». Викроїти кілька годин на розмову для нього нелегко. У ці дні письменника просто атакують журналісти. За браком часу Василь відмовляє в інтерв’ю навіть поважним телевізійним каналам. Та я знав, чим його брати. Звичайно – чанахами! – моєю коронною фірмовою стравою і розмовами про риболовлю. І ось ми вже сидимо в моїй напівзатишній оселі. Із нами його чарівна дружина Валентина. Саме завдяки їй

письменницький тягар Василя став значно легшим. Валя за фахом філолог, блискучий літредактор, тож усі клопоти з вичитування, редагування лягали на її тендітні плечі. Як то кажуть, одразу беру бика за роги. Дістаю з книжкової полиці Василевий «Ключ» з автографом; «Моєму учителеві Оресту від лауреата “іржавого пера” до науки у нього і лауреата “Золотого пера” після науки в нього. Чолом, Василь Шкляр».

– Документ серйозний, – кажу Шевченківському лауреату. – Доведеться поділитися славою.

– Залюбки. Головне, щоб ти не зажадав поділитися премією. (Ще б пак! 260 тисяч. – ред.) Це по-перше. А по-друге, я цей автограф десятирічної давнини дав тобі під «тортурами» і після «серйозних» святкувань. А якщо відверто, то загалом вдячний долі, що якийсь час працював журналістом. Це зовсім інша царина, ніж письменництво. Але і там, і там треба вміти безжально викидати зай­ві слова. Ти це вмів. Навзаєм роблю комплімент гостеві й делікатно провокую запитанням: «А не виходить у тебе своїм “Ключем” чи “Чорним Вороном” закрити шлюзи проти повені низькопробної літератури, від якої в Україні вигинаються книжкові полиці. Сподіваюсь поки що».

– Я нічого не збираюся закривати. Літератури повинно бути багато і всякої. Хоча, звісно, сірятина дратує. Але літературний «секонд-хенд» ще довго матиме попит. Людина так влаштована, що шукає не тільки кращого, а й дешевшого. Проте у нас сьогодні загалом сильна література! І поезія, і проза. Можу назвати десятки імен. Ну, а детектив є своєрідним алкоголем. Біда в тому, що наш читач і тут не зорієнтований на національного виробника.

– По-твоєму, якщо вже «впиватися алкоголем», то краще українським?

– Уся проблема в тому, що традицій виробництва детективної «горілки» в нас немає. В українській літературі пригодницький жанр ніколи не заохочувався. Навпаки, він вважався не гідним руки майстра. В колоніальних умовах українська література ставила здебільшого патріотичні завдання і немовби страхала масового читача дидактикою, надмірним пафосом тощо. Та й не

Фото Ольги Соломко

Політ над гніздом «Чорного ворона»

Тільки-но вийшов друком перший наклад роману «Чорний Ворон», із трибуни Верховної Ради прозвучав заклик до народних депутатів – прочитати цю книжку. А вже тоді братися до законотворення

могло бути інакше в умовах соцреалізму. Свого часу «спілчанські вчителі» застерігали мене, мовляв, перш ніж взятися за роман, треба попрацювати на заводі чи фермі, а потім піти ще далі, в саму гущу життя. Я досі не знаю, що таке «гуща життя». Мабуть, так і не дізнаюся.

– А мені здається, що у своїх романах ти все ж таки побував на самому дні цієї «гущі», де сусідують чиста любов і збочення, жага життя та байдужість до нього, чернеча стриманість і розпуста…

– Досить. Зрештою, це мій роман. Для мене дуже важливо, що я уник принизливих пошуків спонсорів для видання своїх книжок. Тепер видавці самі роблять мені пропозиції, цікавляться навіть іще не написаним. «ЧОРНИЙ ВОРОН» НАРОДИВСЯ В ПАНЕЛЬНОМУ БУДИНКУ – До речі, давай розставимо всі крапки над «і» з приводу інтернетівських «качок», що ти живеш у розкішній квартирі в центрі Києва, маєш персонального водія і на додаток багатоповерхову дачу ледь не на околиці столиці. Ти вже закінчив ремонт у своїй двокімнатній квартирі на Лісовому масиві й чи не розсипалася твоя старенька зелена «Нива»?

– Через той клятий ремонт, що тривав кілька років, «Ниву» продав. Квартира в мене справді велика, аж дві кімнати у панельному будинку. Така велика, що в другу кімнату я заходжу зрідка. Там немає комп’ютера. Тепер про дачу. В мене є маленька хатка на курячих лапках на березі Тікича. Це Звенигородщина. Я там рибалю. Мій рекорд – короп на 22 кілограми (напевне «загнув» про 22 кг. – Авт.). Час від часу нашу з братом хатку грабують місцеві п’янички. Хто і коли – вирахувати доволі легко. Тож, аби не порушувати кримінальних справ, я даю можливість цим злодюжкам спокутувати гріхи ударною працею в мене на подвір’ї чи на городі. ПЕРША УКРАЇНСЬКА ВІТЧИЗНЯНА ВІЙНА Говорити з письменником про «Чорного Ворона» все одно, що знову читати його. Василь пам’ятає ледь не кожне слово . Зачитує цілі уривки. Холодноярський дух йому передався у генах. Один із дідів теж загинув у боротьбі з більшовиками. Онукові

ніколи не казали, що він боровся за Україну, казали, що він був бандитом. Не рідні казали, а сусіди. Але пізніше він дізнався більше. Виявилося, що дід був офіцером армії УНР, а до того – офіцером царської армії. Це була освічена й мужня людина.

– Національно-визвольну боротьбу українців переважно трактують як громадянську війну, – продовжує письменник. – Багатьох приголомшило те, що я називаю речі своїми іменами. Адже коли проголосили УНР, а Росія пішла на нас вій­ ною, то це була не громадянська, а українсько-російська війна. Вітчизняна війна для українців. Коли я шукав прототип для свого головного героя, то вивчав біографії багатьох отаманів. Один із них звався Микола Шкляр, як мій батько. Він мав псевдо «Чорний Ворон». Чорних Воронів було принаймні шість. Найближчим до моїх рідних країв був Чорний Ворон з-під Товмача. Це село у нинішньому Шполянському районі, що входив до Звенигородщини. Саме про цього Чорного Ворона дуже багато згадок у документах чекістів. Справжнє ім’я мав Іван Чорновус. Звичайно, у романі фігурують елементи міфу. Та й не міг мій твір народитися без цього. Але це не «міфи та легенди стародавньої Греції». «Чорний Ворон» написаний на глибокій документальній основі.

– Тобі не здається, що ти закохався у своїх героїв-повстанців і люто зненавидів ворогів? Доносити правду через особисту любов та ненависть…

– Чому вороги повинні бути красивими? Це була орда вбивць, грабіжників і ґвалтівників, які не можуть викликати симпатій. Хто хоче описати ординців привабливими, я ж не бороню.

– У нашій газеті працює багато молодих журналістів. Що ти побажав би нашій молодій зміні?

– Часто натрапляю на сучасні українські газети, та що там газети – на твори письменників з купою помилок. А мене дратує навіть якщо в тексті тире різні – десь широкі, а десь вузенькі. Я дуже серйозно ставлюся до культури видання. Якщо я знаходжу бодай одну помилку – це мене дуже дратує. Тож не переставайте вчитися мові. Не захоплюйтеся чужинськими слівцями. Шукайте їх у давніх українських скринях. Орест КОГУТ

№8–9, 3 березня 2011 р.

А к т уа л ь н о > Те н д е н ц і ї

Роковий діагноз Рок-музика сьогодні перестала виконувати актуальну раніше функцію соціального спротиву, втративши й ореол бунту, вибуховості, – як ствержує одне з провідний британських музичних видань Music Week, яке на своєму сайті опублікувало інформацію про рекордно малу кількість рокових композицій (лише три) у британському топ-100 синглів за 2010 рік. Цей показник зменшився на 10 позицій порівняно з 2009 роком і на 25 – з 2008. Цей феномен пов’язаний не стільки зі свідомою позицією, скільки з промоцією й PR-ом Історія хвороби 1969 року легендарний Джим Моррісон записав 17-хвилинну композицію Rock is dead. Вона не входила в жоден альбом The Doors, проте заупокійні настрої щодо рок-музики час від часу поширювались і серед інших музикантів. Так, у 1977 році американці The Rubinoos випустили пісню Rock and Roll Is Dead. Хвиля песимізму докотилася і до СРСР, коли 1983 року «Акваріум» на чолі з Борисом Гребенщиковим випустили альбом «Радио Африка», на якому під номером 6 містилася композиція «Рок-н-ролл мертв». Через 12 років на іншому боці планети побачила світ композиція з такою ж назвою американського рок-музиканта Ленні Кравіца. 1998 року не забарився й екстравагантний Мерлін Менсон: «Рок мертвіший, ніж мертвий», – оголосив він у пісні з передбачуваною назвою Rock is Dead. Як бачимо, пророкування смерті рок-музики цього річ прозвучало не вперше. Цього разу діагноз підтверджується цифрами продажу: за інформацією MusicWeek уперше за півстоліття сингли в цьому жанрі посіли лише три позиції зі ста найбільш продаваних релізів. До того ж, один із них – Don’t Stop Believing гурту Journey – написаний тридцять років тому. Натомість рок-музику у рейтингу посунули R&B і хіп-хоп (47 позицій) та поп-виконавці (40 позицій). Пол Гамбачині, популярний британський радіоведучий, ветеран музичної спільноти, оцінює цю ситуацію однозначно: «Це кінець рокери. Вона закінчилась, як і джаз-ера. Це не означає, що більше не буде хороших рок-музикантів, однак рок, як панівний жанр, став частиною музичної історії».

27% – лише на одну позицію менше за торішні звіти. Голова Британської Асоціації Виробників Фонограм (BPI) Тоні Водсворт пов’язує таку різницю між продажами синглів і альбомів тим, що «рок-фани більше схильні купувати альбоми, аніж сингли». Схожу думку висловив і британський журналіст Сем Лейт у своїй статті для Guardian. Однак він звертає увагу на те, що рок-музика стала своєрідним посміховиськом у ролі панівного жанру: «Навіть ті з нас, хто любить гітари, барабани і крики, мають погодитись, що наразі рок з усіма своїми атрибутами виглядає як Девід Брент (персонаж британського телесеріалу, уособлення пихатого, придуркуватого боса. – авт.) музичних жанрів». Деякою мірою Лейт має рацію. Взяти хоча б Стівена Тайлера, фронтмена гурту Aerosmith, який нещодавно погодився стати членом журі вокального шоу талантів American Idol. В інтерв’ю виданню Billboard він так прокоментував закиди інших музикантів: «Це телебачення. Я ніколи цього раніше не робив, і це має бути весело. А якщо він (музикант Кід Рок. – авт.) хоч на хвилину думає, що це може зіпсувати мою кар’єру, то я хочу покурити те саме, що й він». Не слід забувати, що розвиток рок-музики відбувається в контексті всієї музичної індустрії. А вона наразі переживає не найкращі часи. Продаж фізичних носіїв катастрофічно падає, а цифрові аналоги здебільшого скачуються незаконно (95% піратських проти 5% легальних). Отже, говорити про адекватність будь-яких рейтингів, побудованих на продажу фізичних носіїв, не доводиться. Палкий поборник життєздатності року, редактор журналу RockSound Бен ПаКонсиліум Якщо повертатись до цифр, то у ташнік у блозі на сайті NME опублітоп-100 найбільш продаваних альбо- кував емоційно-насичений запис мів за 2010 рік рок-гурти становлять «Рок не мертвий – він здоровіший,

ніж будь-коли». У ньому автор зокрема зауважив: «Називати чарт синглів барометром музики у 2011 році – це те саме, що сказати, ніби Metallica не крута команда тільки тому, що цього року вони не продали багато касет; сингли перестали бути показовими років десять тому і прикидатися, що це не так, вже неможливо». Діагноз і лікування Більшість музичних експертів все ж констатують кризу у рок-жанрі, щоправда, виводять її за різними критеріями і посилаються на різні причини. Тож, подітись нікуди – хвороба прогресує. Недуга одного органу (року) розвивається на тлі незадовільного стану здоров’я всього організму (музичної індустрії). Одну причину такої ситуації назвати неможливо. Тут має місце цілий ком­ плекс взаємопов’язаних факторів, що впливають на нормальне функціонування системи. Насмілюся висловити власну думку щодо проблеми. Криза року – наслідок неприродної для нього атмосфери, в якій він існує сьогодні. Вона виникла як результат, з одного боку, цивілізаційного розвитку, а з іншого – стараннями самих рокерів, які перестали виконувати важливу роль со­ціального спротиву, протистояння системі. Соціальна складова у сучасній рок-музиці давно втратила той ореол бунту, вибуховості, який був притаманний рок-н-ролу починаючи з відверто сексуального Елвіса Преслі, що сколихнув своїми стегнами пуританську Америку, до депресивнонігілістичної «Нірвани», які стали кумирами «покоління Х». Тепер це скоріше частина промоції і піару, ніж свідома позиція. Однак замовляти траурний оркестр для рок-музики ще рано. Видається, що нинішній її стан – лише театральна пауза перед наступною вагомою реплікою. Цю тезу підтверджують і слова британського музичного журналіста Джеймса МакМеона: «Більшість рок-фанів погодяться, що вони чекають на новий гурт, який зробить величезний крок уперед. Я пам’ятаю схожі відчуття, коли минулого разу казали, що рок мертвий. Це було приблизно за три місяці до того, як прийшла Nirvana.

11

Український пацієнт Світові тенденції у рок-музиці безумовно впливають і на Україну. Проте визначити, як саме і за який час, вкрай важко. Адже у нас немає організації, яка б слідкувала за динамікою продажів музичних альбомів і оголошувала статистичні дані з цього питання. У світі такими дослідженнями займається Міжнародна федерація виробників фонограм і відеограм (IFPI), яка щороку публікує і продає свої звіти про стан музичної індустрії. До того ж у різних країнах (Велика Британія, США, Австралія) є організації, які досліджують ­на­­ціо­наль­ні ринки музики. В Україні немає підрозділу IFPI, і власних досліджень ми також не проводимо. Звісно, вітчизняні лейбли, що окрім всього випускають ще й рок-музику, слідкують за своїми продажами і розвитком. Та ця інформація закрита. Тож доводиться робити висновки про стан українського року, виходячи з локальних хіт-парадів, чартів та інтернет-голосувань. За результатами вибору користувачів музичної інтернет-спільноти fadiez.com.ua найкращим альбомом 2010 року стала платівка саме рокмузикантів – Dolce Vita «Океану Ельзи». Друге і третє місця розділили відповідно «Бумбокс» із «Все включено» і поп-панк гурт «Серцевий напад» з Fight for hope. Народний хітпарад порталу music.com.ua також демонструє цікавість українських меломанів до рок-музики – майже стовідсотково він складається з композицій у жанрі рок. У той же час на телеканалах кліпи українських рокерів якщо і з’являються, то їх повністю заглушує кричуща попса. В телечартах їм також не місце. Згідно з останніми оновленнями українського топ-20 за версією порталу «ФДР» навіть «Скрябін» посідає лише 15 позицію. Ще три поп-рок гурти («Скай», «Друга ріка» і «Бумбокс») – 16,17 і 19 місця відповідно. Із уривчастих відомостей, які маємо, цілісної картинки сучасного стану року в Україні не складеш. Для повного розуміння ситуації не вистачає багатьох даних: статистики продажу рокальбомів по всій країні, кількості проданих квитків на концерти рок-гуртів, куплених українських треків в Інтернеті і треків, куплених українцями тощо. Тож українському року, та й музичному ринку загалом, дійсно можна поставити лише невтішний діагноз – пацієнт швидше мертвий, ніж живий. Валерія Шевченко

12

Ре ц е н зує м о > К і н о

№8–9, 3 березня 2011 р.

Полювання на ведмедів 61-й Берлінський міжнародний кінофестиваль надовго запам’ятається не тільки напрочуд сильною і різноманітною програмою: у змаганні «чистого мистецтва» і передових технологій 3D гору взяв третій варіант – політико-соціальне кіно Жінки здолали ковбоїв Іранський фільм «Надер та Симін: розлучення», що виборов три головні нагороди фестивалю, став у певному сенсі прогнозованою несподіванкою. Прогнозованою тому, що увага журі до соціально і політично відповідального мистецтва традиційна для Берлінале. Несподіванкою – бо саме на цей фільм ніхто особливо не робив ставок. Утім, майстерно підтримувана протягом двогодинної стрічки напруга і політичний контекст ланцюгової реакції революцій на Близькому Сході зробила своє. Побутова драма про соціальне розшарування і місце жінки в іранському суспільстві підкорила

ажіотаж. Проте публіка сприйняла фільм без захвату. Однак не можна не відзначити чудову гру акторів – Джефа Бріджеса, Мета Деймона та 14-річної Гейлі журі, очолюване неперевершеною Стейнфелд, детально пропрацьовані деталі і фірмовий стиль Коенів: актрисою Ізабеллою Росселлініі. Показово,що один із членів журі, іронічно-безжальний до власних іранець Джафар Панагі не зміг приїха- персонажів, до численних смертей ти на фестиваль – у рідній країні режи- на екрані і в підсумку до самого житсера ув’язнили на шість років за його тя і смерті як таких. фільми, заборонивши знімати кіно ще протягом 20 років. На знак протесту Кінь замість Ніцше Аплодисменти під час фінальних проти сваволі влади, один зі стільців члени журі залишили порожнім, із та- титрів звучали досить часто. Публіку вразила незалежна американбличкою з ім’ям в’язня сумління. Іранці обійшли головних гостей ська драма «Додаткова застава», яка на червоному килимі – братів Коенів. розповідає про початок фінансової Їхня нова стрічка «Справжня муж- кризи 2008 року в дуже інтимному, ність» відкривала фестиваль. Рімейк камерному і разом із тим іронічностарого голлівудського вестерна про му звучанні. Особливу увагу приверпомсту дівчинки-підлітка за вбитого нув фільм Віма Вендерса «Піна». Авна Дикому Заході батька викликав тор культового «Неба над Берліном» відтворив у 3D роботу не менш культового німецького хореографа Піни Бауш. Вразила глядачів і французька анімаційна стрічка «Казки ночі», так само тривимірна. Сенсацією стала і скандальна «Ліпстікка», що розповідає про еротичні стосунки двох палестинських жінок під час Інтифади. Ґран-прі фестивалю здобула складна, але винахідлива угорська картина «Туринський кінь». У чорно-білому, підкреслено естетизованому фільмі показано зворотний бік божевілля німецького філософа Фрідріха Ніцше – він, як відомо, збожеволів, побачивши, як селянин б’є коня на майдані в Турині. Однак сюжет, побудований не на переживаннях Ніцше, а зосереджений саме навколо життя коня.

Брати Коени кинули ще одну грудку землі на могилу жанру вестерн. Хоча здавалося, що його остаточно поховали ще в 70-х роках минулого століття і нічого нового після Серджіо Леоне та його спаґетті-вестернів тут сказати вже не вийде. Але це зовсім і не вестерн, наполягають режисери, всупереч прокатникам і критикам, які мусять вписувати у відповідну графу саме цей жанр. Нам це робити, на щастя, не доведеться Режисери відхрещуються від того, що зняли вестерн в класичному його розумінні. Вони намагалися майже за текстом екранізувати книгу Чарльза Портіса, яка Коенам видається радше пригодницьким романом, аніж історією із життя Дикого Заходу. Вони нібито геть не розуміють, чому їхній фільм уважають римейком класичного вестерну 1969 року за цією ж книжкою. Звичайно у це важко повірити, але Коени кажуть, що цю стрічку вони не бачили з глибокого дитинства і практично її не пам’ятають. Але за руку їх ніхто не хапав, тому зробимо вигляд, що повірили. Справді для повноцінного вестерна тут не вистачає кількох деталей. Насамперед, самого Дикого Заходу – випаленої сонцем пустелі , де в преріях пасуться бізони, шмигають койоти і стоять поодинокі кактуси. Натомість Коени обрали мальовничіший гірський ландшафт. Гори, дерева та сніг – ось що треба було їм для місця зйомок. Незвичним для вестерна є те, що головна героїня – 14-річна дівчинка Метті. У картині на її місці мав би бути ковбой-одинак у крисатому капелюсі

Фото надано компанією B&H

«Справжня мужність» братів Коенів: про ковбоїв, але не вестерн

з цигаркою в зубах. Але буває,що герой не курить, або героїв кілька. Дівчина-воїн – це щось із зовсім іншого жанру, можливо, пригодницького. Така собі Аліса, яка потрапляє в індіанське задзеркалля. Сучасного витриманого глядача зовсім не дивує образ дівчини-тинейджера, яка змушує двох здорових дядьків виконувати свої забаганки. Здається, що в азійському кіно не буває нікого страшнішого за отаку дівчинку-кілера, що часто виявляється, чи то андроїдом, чи то інопланетянкою. Метті Росс – абсолютна земна дівчинка з двома косичками, яка замість того, щоб зітхати за хлопцями і допомагати матері по господарству, вирушає на землі індіанців шукати вбивцю свого батька – Тома Чейні. За плату «по дитячому тарифу» допомагає їй у цій справі герой Джеффа Бріджеса – мужній чоловік, одноокий маршал Рустер Когберн. До них приєднується техаський рейнджер Ла Біф, який

Брав участь у конкурсній програмі і фільм, дотичний до України: робота російського режисера Олександра Міндадзе «В суботу», що розповідає про події, що відбувались за чорнобильської катастрофи. Головний герой, дізнавшись про аварію, намагається втекти, але хоче урятувати – досить показово – тільки дівчину, яка йому подобається, згодом – ще кількох друзів. Фільм залишив байдужими і публіку, і критиків. Голова журі ще під час відкриття фестивалю запевнила, що надаватиме перевагу «найоригінальнішим голосам». Пізніше, в розмові із кореспондентом «КіЖ», пані Росселліні назвала програму фесту «надзвичайно сильною». «Мені як членові і голові журі було напрочуд важко робити вибір, – сказала актриса і режисер, відома з таких знакових стрічок, як «Синій оксамит» і «Дикі серцем». – Я й сама вчуся тут в багатьох акторів і режисерів. Берлінале збагачує мене так само, як і будь-якого глядача». Роман Горбик, спецкор «КіЖ» із Берліна

теж полює на Чейні. Половина жартів припадає саме про цього рейнджера. Він – живе втілення чисельних анекдотів про техасців – ковбойський одяг, шпори, кудлатий чуб, чудернацький акцент, войовничий запал, гонор. Цього простакуватого ковбоя грає Мет Деймон. Переглядаючи стрічки Коенів, ніколи не впевнений у тому, що з тобою зараз не грають у якусь гру. На перший погляд – це просто хороше голлівудське кіно, з зірковими акторами, віртуозним оператором і гарно продуманим сюжетом. Але десь на п’ятнадцятій хвилині перегляду ти розумієш, що тут щось не так. Режисери ніби контрабандою протягують у картину жарти «для своїх», цитати та алюзії навіть не на фільми, а на якісь деталі стилю інших стрічок. Глядач починає натхненно згадувати, де він це зустрічав, і частіше за все йому це не вдається, або згадується практично все, що довелось будь-коли бачити. Брати педантично будують мізансцени, виставляють світло, підбирають місце, замовляють десь на горі трохи снігу і хорошу погоду. Кожен кадр виглядає настільки візуально привабливим, що весь фільм спокійно можна роздрукувати на подарункові листівки і розіслати родичам. Те саме з діалогами. Нашому слов’янському вуху це, можливо, й не так помітно, але це практично поезія. Коротше кажучи, люди так не говорять. Ця патетика діалогів плюс досконала картинка дає не менш медитативне видовище, ніж «Мрець» Джима Джармуша. Щоправда Коенам не так пощастило з музикою (Ніла Янга на всіх просто не вистачить). Але звукорежисерам «Справжньої мужності» можна пробачити весь пафосний саундтрек за одну дуже вдало підібрану пісню про «витривалі або вічно живі руки» в останній сцені фільму. Анна Онуфрієнко

№8–9, 3 березня 2011 р.

13

Ре ц е н зує м о > Те атр

Мейєрхольдівський десант У Києві та Херсоні пройшли «Дні Мейєрхольда в Україні». Після 4-денного форуму в Херсоні в рамках фестивалю «Лютий/Февраль» пам’яті визначного реформатора світового театру Всеволода Мейєрхольда, режисеримагістранти Центру ім. Мейєрхольда та Школистудії МХАТ (Росія) показали «виїзну програму» на сценах «Даху» та Центру ім. Леся Курбаса Головний ініціатор проведення «Днів Мейєрхольда в Україні» Андрій Май таким чином об’єднав два мейєрхольдівських центри. Московський, де щойно закінчив навчання в режисерській магістратурі, – відкритий театральний майданчик для сучасного пошукового театру. І херсонський, який заснував у 2008 році спільно з соціологом Миколою Гоманюком, – незалежний театральний осередок, який орієнтується передусім на актуальну молоду драматургію та тексти verbatim. Цьогорічний фестиваль «Лютий/ Февраль», що проводиться херсонськими мейєрхольдівцями, отримав окрему назву – «Мейєрхольд у Мей­ єрхольда». Що не випадково, адже видатний режисер саме в Херсоні у 1902–1904 роках розпочинав самостійний шлях у мистецтві, орієнтуючись на тогочасну новітню драматургію – М. Метерлінка, Г. Ібсена, С. Пшебишевського та інших. Родзинкою програми стало привезення до Херсона вистав цьогорічних

Павєл Руднєв,

театральний критик

Від нуля. До театру прийшли варвари

випускників московського центру – Шаміля Дийканбаєва (Киргизстан), Томаса Яшинскаса (Литва), Іради Сайя (Азербайджан) і власної вистави Андрія Мая. Крім того, учасниками фестивалю стали «1-а Студія» (Житомир), «Котелок» (Харків), «Трюча» та «Театр у кошику» (Київ), «Театр на Чайній» (Одеса). Колишні магістранти провели низку акторських майстер-класів для студентів-акторів Херсонського державного університету. Під час заходу створювались і бліц-вистави за творами сучасної драматургії. У порівнянні з насиченим подіями херсонським форумом – у рамках фестивалю було відкрито меморіальну дошку Всеволоду Мей­єрхольду – київська частина Мейєрхольдівського проекту

видалася невиразнішою. Вистави режисерів-магістрантів відбувалися протягом двох днів одночасно на двох сценічних майданчиках. Шаміль Дийканбаєв представив монодраму Олени Горіної за п’єсою Ярослави Пулінович «Наталчина мрія», про дівчину-підлітка, яка мешкає в сирітському притулку, у мріях рятуючись від жорстокого світу. Ірада Саййя з Азербайджану видалася «річчю в собі». Учасниця бакинського сакрального театру «ЙУГ», Ірада виступає одночасно автором сценічного тексту, режисером і виконавицею своїх вистав. Невеличка притча «Щоб тебе» насправді виявилася своєрідним «потоком свідомості», способом представлення себе глядачеві, втягування у свій світ, де є багато щирості і трошки абсурду. Андрій Май – давній прихильник нової драми і verbatim’у. Ще під час навчання в Києві і в Херсоні він проводив серії сценічних читань verbatim-п’єс. «Я – москвичка!» – також verbatim, в якому московські актриси розповідають про Москву, приховану за зовнішнім глянцем. Литовець Томас Яшинскас як актор дебютував у виставі за повістю «Падіння» Альбера Камю у Клайпеді. Цього разу він звернувся до твору французького екзистенціаліста як режисер, запросивши на роль Василя Шемякінського. Постановник намагався довести до абсурду пафос ситуації, до якої потрапляє герой і потроху втягує у неї глядачів. На завершення київської частини «Днів Мейєрхольда в Україні» в приміщенні КНУ театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого було проведено два круглих столи, на яких, особливо на першому – зустрічі з режисерами-випускниками магістратури, присвяченій актуальному стану і проблемам театру ­пос­т­радянських країн, долі молодих режисерів і їхнього шукання шляху до театру – бракувало тих, хто в КНУТКіТі навчається – студентів. Другий круглий стіл також виявився скоріше відкритою лекцією арт-директора Центру ім. Мейєрхольда, російського театрального критика, перекладача і театрознавця Павла Руднєва. Надія СОКОЛЕНКО

У 90-ті ми втратили генерацію драматургів – їм не було куди прийти, ніде було розвиватися. Те саме трапилося і з режисерами, яких на початку кар’єри чекали закриті двері. Хтось змінив професію, хтось виїхав. Сьогодні, завдяки рухові сучасної п’єси в Росії, існує налагоджена система фестивалів, конкурсів, і будь-хто, створивши щось талановите, завжди отримає можливість творчого розвитку. У регіональних театрах спостерігається позитивна тенденція – проведення режисерсько-драматургічних лабораторій. Це перевірка, адже репертуарному театру страшно починати з нового імені, ризикувати передовсім фінансово. Лабораторії тривають 5-6 днів, на цей час театр закривається, трупа розподіляється між режисерами, а результат – режисерські ескізи – демонструються публіці. Вже на цьому етапі зрозуміло, чи співпрацюватимуть театр і режисер. Зазвичай, в результаті таких спроб у театрі успішно ставлять 1-2 вистави. Ескізи обговорюють із глядачами, привчають їх приймати рішення: лишати виставу чи ні. Драматургія 2000-х – це драматургія з чистого аркуша. До театру прийшли варвари. Їхні твори – протест проти поточної театральної ситуації. Сучасний текст – опік від театру, і надихає таких авторів не театр, а зарубіжний кіношний артхауз. Тільки зараз, у результаті лабораторій, генерація варварів поступово залучається до театральної структури, де найпродуктивнішим є тандем режисера і драматурга. Взагалі ефективною є практика створення драматичного тексту від нуля, коли драматург і досвідчені режисер, сценограф і актори разом генерують задум, з якого потім народжується текст. Особливості сучасної драматургії висувають до театру низку завдань, які вирішуються лише лабораторними методами. Сучасна свідомість потребує інших психологічних прийомів, ніж пошук мотивації у слові, жесті, вчинку. Адже вчинок сучасного героя може бути цілком не вмотивованим, свідомість – загнаною у глухий кут, рваною, автоматичною. Потрібна інша техніка. Її називають «обнулінням» – артист виходить на сцену ніби «без біографії», він, як у контактній імпровізації, отримує он-лайн імпульси, зчитуючи їх із ситуації, що в ній опинився, відштовхуючись від простору, від партнера.

14

Ре ц е н зує м о > М у з и к а

Локшина на вуха

Музика, що ділиться на два Намір Верховної Ради України скасувати квоти на українську музику в теле- і радіоефірі спричинив навколомистецький скандал. На цю тему вже висловились усі. Чи майже всі. Проте пафос більшості прокламацій не пов’язаний з феноменом української музики. Вона опинилася в ситуації поділу, із одного боку, на україномовний і російськомовний музичний продукт, а з іншого – на формат і неформат Нагадаємо, Верховна Рада проголосувала за внесення змін до Закону «Про телебачення і радіомовлення», виступивши за скасування норми на обов’язкову присутність української музики (не менше 50 відсотків) у транскордонному ефірі. Ініціатива депутатів викликала у «простого населення» шквал емоцій різного кшталту і походження, залежно від того, яким чином і якою мірою зміни стосуються чиїхось приватних інтересів, системи цінностей, амбіцій, ідеалів тощо. Для власників радіокомпаній це – «довгоочікуваний подарунок»: жодний закон тепер не диктуватиме, що і в яких пропорціях їм транслювати в ефірі, разом із тим вони зекономлять на податкуванні й ліцензуванні. Радіомовники завжди орієнтуються на три основні речі: цільова аудиторія, що формує рейтинги, якість пропонованого продукту і, що не завжди залежить від попе­редніх двох факторів, – рівень платоспроможності продюсера, який пропонує конкретний музичний твір. Продюсери ж українських виконавців навпаки схвильовані фінансовим питанням: квота давала можливість просувати українську музику в ефір безкоштовно, а тепер доведеться платити на загальних

із європейським продуктом засадах. Автори і виконавці, надто маловідомі, стурбовані з інших причин: вони втратять єдину можливість потрапити до широкої слухацької аудиторії (правда, більшість із них не використовувала повною мірою цю можливість, а де­хто взагалі не знав, що є такий закон). Патріотична еліта інтерпретує цю оказію в контексті проблеми мови і національної ідентичності (хоча в законі не говориться про україномовність, сказано – «український продукт») і, відповідно, виступає проти скасування квот як форми дискримінації всього українського. Нарешті, «позитивісти», зокрема й найбільш просунута молодь, убачають у цій справі ефект каталізатора, мовляв, новий закон тільки пришвидшить перехід української музики до інших, сучасніших форм комунікації (як, наприклад, You Tube). Аргументи, як бачимо, у кожного по-своєму вагомі. Але будь-яка масова реакція на щось – це, насамперед, лакмусовий папірець. Наведений випадок лише зайвий раз підтвердив взаємозв’язок поняття «українська музика» з деякими іншими: політика, культурна політика, бізнес, PR і реклама, патріотизм тощо.

У Національній філармонії в рамках циклу Романа Кофмана «Великі імена» прозвучала музика Альфреда Шнітке Багато хто не знає, але ця подія є знаковою для Києва. На початку 1980-х Роман Кофман організував у столиці перший в Україні авторський концерт Шнітке. Як це йому вдалося – музика Шнітке була неявно забороненою – знає тільки він сам. Тоді ніхто не усвідомлював, що така подія буває тільки раз: партії клавесина і фортепіано виконував автор, Альфред Шнітке. Двадцять років по тому з ностальгією згадував цей

Музичний оглядач Олександр Євтушенко розмірковує про намір Верховної Ради України скасувати квоти на українську музику в теле- і радіоефірі

А втім, що таке українська музика? У даному контексті (у зв’язку з такими радіостанціями, як Гала радіо, Хіт FM і Люкс FM, Радіо Шарманка, Радіо Шансон, «Русское радио») йдеться власне про одну інтонаційну практику: «попсу». Але ми знаємо, що українська музика – це не тільки «попса». Це – джаз, рок, фольк, традиційна українська естрада, академічна музика класикоромантичної доби, експериментальна сучасна академічна музика, старовинна музика, класична опера і оперета, електронна музика, аутентичний фольклор, бардівська традиція… Хіба можна уявити, що все це транслюватиметься на наших радіо і телебаченні всуміш з Ані Лорак, «ВВ», «Океаном Ельзи», Гайтаною? Абсурд. В ідеалі для кожного повинні бути окреме радіо, жанру телеканал, або хоча б окрема передача, чого в нас нема. Тобто проблема насправді не в тому, що скасовують квоти на українську музику, і добре це чи погано. Питання в тому, що в нас не існує офіційної – на державному рівні – професійної класифікації української музики, її ієрархії, поняття про функції і комунікаційну спроможність. Доки цього всього не буде, українську музику в усьому її різноманітті жодний закон не підтримає, але й ніколи не знищить. Вона й надалі ділитиметься за якими завгодно, тільки не музичними критеріями (національними, географічними, комерційно-шаблонними), стимулюючи скандали і боротьбу соціальних амбіцій. Як цього разу.

Сигнал Шнітке паличку” грає, ну, скажімо, Шуман. Або Стравінський. Або Брамс…» У 1960–1970-ті Шнітке був найпопулярнішим (після Прокоф’єва і Шостаковича) російським композиторомавангардистом на Заході та мав репутацію «дутої» зірки й прозахідного неформаласамітника в Москві. Він не був ані публічним лідером авангардного руху, ані дисидентом, ані навіть нормальним росіянином по крові (Шнітке – напівєврей, напівнімець), тому радянська вламомент у своєму есе «Па- да його за великим рахунком роль – Шнітке» Роман Ісако- не зачіпала. Хоча давала зрович: «Щоб зрозуміти мене, зуміти, що його музика – підуявіть, що ви – диригент, і у креслено експресивна, провашому оркестрі, “під вашу низана цитатами й алюзіями

№8–9, 3 березня 2011 р.

У другій половині 50-х років декілька американських FM-станцій, які щойно з’явилися, розпочали нову моду на рок-н-рол. Це були дуже запальні, прості і танцювальні пісні для молоді, яка просто прагнула відриватись під «своє». Значно пізніше рок-н-рол стане музикою бунтівної молоді, а потім перетвориться на велетенський бізнес. Рок-музиці – головному феномену XX-го століття людство зобов’ язане FM-радіостанціям. Та, власне, й інші музичні напрямки отримали світову популярність саме завдяки глобальній мережі FM-радіо­станцій. У нас нині нараховується кілька сотень «еф емок» у Києві, зокрема, – близько сорока. Але їхня суспільна функція є цілковито інакшою. Вони не претендують на роль «двигуна культурного прогресу», не спрямовані на те, аби відкривати і пропагувати нові яскраві явища в культурі. Вони прагнуть розважати. І тільки. Розважаючи, заробляти гроші. Це такі собі музичні машинки, які зайняті перетягуванням ковдри рекламного ринку країни. Ковдра ця значно менша за телевізійну, тому перше завдання кожної «еф емки» – відірвати собі якомога ласіший шматок. Звідси – відповідна репертуарна політика, у центрі якої – його Величність Формат. Вважається, що дотримання жорсткого музичного формату збере і цільову аудиторію слухачів, і замовників реклами. Все нібито правильно. Але є тут і інший бік медалі. Керуючись стереотипами, «еф емки» вражають гнітючою одноманітністю, вони схожі між собою як однояйцеві близнюки, попри задекларовану «форматність». А найбільший мінус – тотальний космополітизм. Про те, що станція знаходиться не в Тамбові, а в Києві, ви можете зрозуміти лише почувши новини або рекламу українською. Та й то – не завжди. У нормального слухача виникає почуття притягнутого за вуха «задзеркалля». У житті він бачить, любить і цінує одне, а в ефірі чує зовсім інше. «Війна» форматів, тотальна комерціалізація медіа-простору на тлі суцільного вихолощення культурної складової – це є наслідки відсутності у держави власної інформаційної політики та стратегії культурного розвитку країни. До речі: у благополучній Франції держава на законодавчому рівні захищає французьку культуру і мову. Там державний бюджет передбачає чималі кошти на утримання і розвиток базових національних цінностей. Цього немає в Україні. Ось тому й маємо цинічні і розхристані ЗМІ та весь цей FM – «беспрєдєл».

до західноєвропейської музичної традиції – не відповідала «реаліям» соцреалізму і була, м’яко кажучи, не бажаною. Натомість вона діставала відгук у середовищі інакомислячої меншості. Як згадує Роман Кофман, люди знаходили один одного по духу, за знаками: наприклад, той, хто читав у вагоні метро журнал «Новый мир», здавався заледве не родичем; це був свого роду пароль. Подібний сенс мало й слово: Шнітке. Усе це, а насамперед спогад про той зухвалий концерт у 1980-х створювало (не) видимий контекст недавнього вечора Шнітке у філармонії. Мабуть, невипадково замість експресії і того нервовотривожного, шнітківського в стриманому виконанні Київським камерним оркестром Першого кончерто-ґроссо (солісти – Вадим Борисов,

Юлія Рубанова, Ізумі Гото, Валерій Михалюк) на перший план вийшла парадоксальна ностальгійність Шнітке (ностальгія неросіянина за Росією, що майже все життя в ній прожив), а також специфічна – «зі скляною сльозою на очах» – сентиментальність, як у світло-печальних фіналах радянського кіно. Тоді як лірико-трагічна інтонаційна концепція Реквієму в пропонованій інтерпретації хору «Кредо» базувалася на ідеї приношення, дару. Водночас Роман Кофман цим концертом, здавалось, провадив діалог у якомусь екзистенційному вимірі, або ж давав зрозуміти певний пароль спостерігаючому зі свого безчасся Альфреду Шнітке. Олеся Найдюк

№8–9, 3 березня 2011 р.

Як ми врятували рідну мову від пту 3 березня – всесвітній день письменника. Свято це ще молоде, рішення про відзначення його ухвалив 48-й конгрес ПЕН-клубу 1986 року. Пошановуючи та вітаючи всіх причетних до літературної діяльності ми не можемо не згадати й тих, хто своїми творами збагатив не лише національну літературу, але й світову. …У жовтні 1974 року Григір Тютюнник полетів із оберемком чорнобривців до Москви, на похорон Василя Шукшина. Цей букет і був своєрідною перепусткою Тютюннику до Будинку кіно, з якого починалася багатотисячна траурна процесія. Одразу після повернення з похорон Григір Тютюнник розповість своїм друзям, як росіяни вміють не лише шанувати свого письменника, а й – любити. Потім він напише спогад про те прощання з Василем Шукшиним, про свою любов до Василя Макаровича, якого він ніколи не бачив. І буде в його оповіданні ледь прихований докір нам, українцям, в тому, що нам так бракує – любові та поваги до письменника. Рік тому «Культура і життя» видрукувала два розділи з романупровокації «Хохли». Сьогодні ми пропонуємо на суд читача ще один розділ із роману «Хохли». Він присвячений спогадам про незабутнього Григора Тютюнника – Коли тут уже зайшлося про мову, – каже Василь Соломка, – то і я оповім як ми рятували її від ПТУ. «Дружив я тоді з відомим письменником, царство йому небесне. Ніде правди діти, часто чаркували з ним. Про нашу дружбу багато хто знав. Отож, якось підходить до мене один із апаратчиків ЦК ВЛКСМ і каже: «Ти з Григорем у корешах начебто ходиш. А його включили в склад журі на кращий твір про ПТУ. Я ж якраз написав повість про виховання робітничої молоді. Замовиш слівце за неї і квартиру в Києві отримаєш поза чергою». Я летів до товариша мов на крилах. Житла свого не мав, тож пропозиція цеківця була привабливою.

– Та читав я цю повість, – сердито відказав Григір. – Маячні повна.

– Але ж сьогодні я навіть не знаю, де ночуватиму, – наполягав я на своєму.

– Та знаю, – відвів очі товариш. Ми допізна сиділи «У Георга» на Хрещатику, потягуючи вже не перший кухоль пива й обмірковуючи ситуацію, аби я таки мав хоч якийсь, але свій дах над головою.

– Можна, звичайно, присудити йому першу премію, – розмірковував Григір. – Але ж за умовами конкурсу – твір-переможець має бути видрукуваний великим тиражем видавництвом «Молодь». А повість цю навіть найкваліфікованіший редактор не врятує. Це ж буде така ганьба для української книжки. Перед самим закриттям «У Георга» Григір вигукнув «Еврика!»

– Знаєш, Василю, є в мене один хороший приятель, живе в хоромах. То я піду жити до нього. Ти ж перебирайся до моєї оселі. А повість про ПТУ нехай живе довгі роки під цеківським сукном. Я, звісно, не скористався пропозицією Григора, але був задоволений, що ми врятували рідну мову від чиновницької маячні». Потроху наша компанія почала розростатися. А ось і актор Віталій Розстальний завітав. Часто заходив до редакції. Любив погомоніти в товаристві. Петро Кривко знав Розстального доволі багато часу.

15

П р и с в яч ує м о > П о с таті

Познайомився з ним за дивних обставин. Він стояв у черзі пункту прийому склотари на Микільській Слобідці. Коли ж бачить велетня з повним мішком порожніх пляшок. Розстальний хотів було зайняти чергу, але Петро замахав рукою.

– Герої Соціалістичної Праці обслуговуються поза чергою, – поінформував він здавачів склотари. Розстальний усміхнувся.

– Невже був учора на моїй виставі, де я грав голову колгоспу із зіркою Героя?

– Був такий гріх, – відказав Петро. Актор якраз приїхав із Рима, тож почав ділитися враженнями від поїздки.

– Бути в Римі і не бачити Папу, – почав він. – Я стояв у юрбі біля костелу, – чекаючи виходу на люд Божий самого Іоана Павла ІІ. Таки дочекався. Голосно крикнув йому «Слава Ісу!» Папа з-поміж сотень голосів чомусь виділив саме моє привітання. Підійшов і українською мовою запитав «Ви з України?» Я настільки був здивований, що й слова не міг вимовити. Тут, у Ватикані, з вуст самого понтифіка злітали українські слова. Раптом до кабінету Янівця, де чаркувала компанія, зайшов миршавий чоловічок.

– Слідчий із особливо важливих справ Генпрокуратури, – відрекомендувався. – Попрошу всіх залишити мене з паном Янівцем ­віч-на-віч. Гурт, на прохання господаря редакції, перейшов до іншої кімнати, в якій складали на комп’ютерах тексти. Перегородка була з тоненької фанери, тож не потрібно було докладати особливих зусиль, аби почути їх розмову.

– Прошу розписатися, що бажаєте давати свідчення українською мовою, – перше з чого почав непроханий гість.

– Не розумію, пане, – відказав Янівець.

– Що тут не зрозумілого? Інструкція така. Її ніхто не відміняв.

– Але ж ми живемо в Україні, мова державна в нас українська. То ж чому я маю зайве засвідчувати свою приналежність до українства?

Чи не про нас? До 140-річчя від дня народження Лесі Українки Уривки з поеми Лесі Українки «Роберт Брюс, король шотландський» Король Едвард не сподівавсь Шотландського повстання, Його лицарство розійшлось Уже на спочивання. Зосталась тільки поки що Мала частина війська, Безпечна й смілива була Залога та англійська. Все розмовляють вояки, Які з війни достатки, Які в Шотландії король Збиратиме податки. Серед англійських вояків Сидять пани шотландські; Тепер король їм знов вернув Права й маєтки панські.

– Ви тут не «умнічайте», а ставте свій підпис. Мине кілька років і Янівець на десятому році незалежності знову зіткнеться з подібною ситуацією. Його викличуть на допит до районної прокуратури як свідка у справі трагічної смерті журналістки Мар’яни Чорної. І перше, що він мав зробити в кабінеті слідчого, це поставити свій підпис під словами: «Свідчення бажаю давати українською мовою». З почутого через перегородку Петро Кривко зрозумів, що сперечатися зі слідчим Янівець не став, а таки розписався, що свідчити бажає українською. А совдепівська інструкція живе й донині. Після того розпочався допит. «Так де друкувалася газета “Опозиція”?» «Не знаю», – відрубав Янівець. «А тепер розпишіться ось тут,» – шипіло з другої кімнати. «Це означає, що ви несете кримінальну відповідальність за неправдиві свідчення», – карбував слідчий… «Та не знаю, де друкувалася газета «Опозиція», – стояв на своєму Янівець. «Невже не розумієте яка ціна вашого підпису?», – вже кричав слідчий. «Несіть Біблію», – навзаєм підвищив голос Янівець. «А до чого тут Біблія?», – здивовано перепитав слідчий. «Я ще на ній поклянусь, що не знаю де друкувалася антипрезидентська газета «Опозиція». «З вогнем граєте, пане редакторе», – погрожував слідчий. Він зібрав документи в теку, одягнув свого капелюха і грюкнув дверима. «Ти що справді такий сміливий?» – запитав Василь товариша. Я ж то знаю, що саме в тебе нардеп Іван Макар робив цю антикучмівську газету. «Та який там у біса я сміливий. Той «слідак» не розуміє різниці між словами «друкуватись» і «верстатись». У мене вона версталася на комп’ютері, а де її друкували я справді не знаю. Орест Когут (Повна версія роману на сайті uaculture.info )

Тож завтра кожний з них піде До рідної оселі, – Чого ж сидять вони такі Смутні та невеселі? Того, що душу їм гризе І сором, і досада, – Здається їм, що все кругом Гукає: «Зрада, зрада!..» *** Коли ти боронитимеш волю Й самостійність народу твого, Ми повік шанувать тебе будем І любити, як друга свого. *** Коли ти серед панських розкошів Продаватимеш люд свій панам, Ми самі боронити потрапим Ті права, що належаться нам. А коли ти англійській короні Віддаси королівство своє, – Знай, що в тую ганебну годину Пропаде й панування твоє. Ми тебе королем увінчали, Ми тебе й розвінчаєм сами, І коли проти нас ти повстанеш, Проти тебе повстанемо ми. Дай нам, боже, радіти довіку, Що обрали тебе в королі, Хай цвіте при тобі та пишає Вільна воля в шотландській землі! *** Дивувались на шотландську волю І стороннії чужії люде, Всі казали: «Поки світа сонця У ярмі шотландський люд не буде!» Не пригас і не пропав ніколи Вільний дух в шотландському народі. Стала вільна сторона шотландська Навіть давнім ворогам в пригоді. Як пізніш англійці і шотландці Поєднались в спільную державу, То англійці вчились від шотландців, Як любити волю, честь і славу.

16

Ра д и м о > А ф і ш а

№8–9, 3 березня 2011 р.

Рекомендовано

мігрантів. На початку фільму герой дізнається, що в нього залишилось обмаль часу, щоб привести до ладу свої справи. Його переслідує невиліковна смертельна хвороба і давКінокритик Олександр Гусєв розповів «КіЖ», що дивитиметься, ній товариш, який став офіцером слухатиме і читатиме протягом найближчих двох тижнів служби боротьби з нелегальною ­еміграції. «У палаючій пітьмі». Молодий те5 березня «Фауст» Шарля Гуно. у вигляді кривавої фантасмагоріїатр буфонади. Головні персонажі – Великий зал консерваторії. Цей спектакль поставлеГуно взяв у якості сюжетного кар- циркові клоуни, які відтанно за п’єсою одного з гокасу своєї опери історію кохання цьовують блазенський таловний іспанських драмаФауста і Маргарити і наповнив її по- нець смерті. тургів XX століття Антоніо «Б’ютіфул» Алехантужним емоційним напруженням і Буеро Вальєхо. Як мені віпронизливими релігійними пережи- дро Гонсалеса Ін’ярріту домо, цього автора ніколи Ще один фільм в цьованнями. «Пам’ятай про дні, як була не ставили на українській ти невинна перед небом і як ангел горічній Лінії іспанськосцені. Станіслав Мойсеєв, чиста…» – вже один монолог Ме- го кіно. Це чергова історія головний режисер Мофістофеля, звернений до героїні, де про душевні та соцілодого театру, зробив в зловтішному торжестві вгадується альні розлади від це вперше. Спеціальспівчуття, на мій погляд, робить твір режисера «Сукано для спектаклю любові», «ДвадГуно рівноцінним шедевру Ґете. п’єсу переклав Сер9 березня «Сумна балада для цять одного грагій Борщевський – труби» Алекса де ла Іґлесіа. Цей му» та «Вавілопатріарх української фільм здається мені найбільш ці- ну». Головний іспаністики. кавим у програмі нинішньої Лі- герой (виконує Це драма про нії іспанського кіно, оскільки при- Хав’єр Бардем) – приватний коледж свячений громадянській війні і її батько-одинак, руйнівній спадщині – темі близь- мешканець міського дна Барсело- для сліпих, де учнів навчають бути кій і нашому суспільству. Трагедія ни. Він заробляє на життя тим, що нормальними членами суспільства. братовбивчої бойні представлена влаштовує на роботу нелегальних Їх готують до життя, яким живуть

Повідомлення

зрячі. Головний герой, потрапляючи у цей коледж, намагається довести, що світ і життя сліпої людини – це зовсім інший вимір, який потребує особливого підходу.

17 березня Відкриття фестивалю ірландського кіно. Кінотеатр «Жовтень». Це перша ретроспектива ірландських повнометражних фільмів у нашій країні. Я не належу до числа знавців ірландського кінематографа, однак, якщо ірландські фільми хоча б на десяту частину такі ж цікаві, як ірландська література, тоді вони надзвичайно цікаві. «Сеанс» Джона Харвуда Нарешті прибуде моє замовлення – другий роман австралійського літературознавця Джона Харвуда. У мене досі волосся стоїть дибки після прочитання його дебюту – «Примара автора». Це настільки вдала стилізація під вікторіанську готику, що я назвав би цей твір найкращим зразком жанру з часів Шерідана Ле Фаню. Я не читав відгуків на його новий твір, і мені практично все одно, про що воно. Я переконаний, що цей роман виявиться чудовим.

ПЕРЕДПЛАТІТЬ газету

Отримувач платежу: ДП «Газетно-журнальне видавництво» р/р 37128003000584 в УДК м. Києва МФО 820019, Код 16482679 П.І.Б. м. буд. №

Адреса доставки: індекс вул. домофон

+

кв.

тел.

Передплата на газету «Культура і життя» на 2011 рік по місяцях (вартість передплати на 1 місяць – 18,30 грн) 1

касир

Квитанція

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

Сума, грн.

Платник (підпис)

Серед передплатників, що оформили річну передплату до 15 березня, розігруватимуться два квитки в Академічний молодий театр, та два квитки в академічний театр «Колесо»

Отримувач платежу: ДП «Газетно-журнальне видавництво» р/р 37128003000584 в УДК м. Києва МФО 820019, Код 16482679 П.І.Б. Адреса доставки: індекс вул. домофон

м. буд. №

кв.

тел.

Передплата на газету «Культура і життя» на 2011 рік по місяцях (вартість передплати на 1 місяць – 18,30 грн)



1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

Платник (підпис)

Для того, щоб передплатити газету «Культура і життя» необхідно: заповнити квитанцію; сплатити в будь-якому банку; надіслати копію оплаченої квитанції – поштою: 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 – факсом: (044) 498–2363, 498–2364 – електронною поштою: sydorenko.iryna@gmail.com Щодо передплати звертатися до Ірини Сидоренко Тел./факс: (044) 498–2364

де нас можна знайти:

12 Сума, грн.

касир

отримайте подарунок

12

Академічний театр «Колесо» Клуб «Культ Ра»

Кінотеатр «Жовтень»

Центр сучасного мистецтва «Дах»

Музей Івана Гончара

Академічний молодий театр

Га з ета « Кул ьт у р а і ж ит тя » Засновники: Міністерство культури України, Український комітет профспілки працівників культури, редакція газети

Видавець: Газетно-журнальне видавництво Міністерства культури України

Директор: Вікторія Карасьова Головний редактор: Віра Маковій Заст. головного редактора: Наталя Зубко Редактори рубрик: Нателла Шавадзе – Обговорюємо, Знайомимо Надія Яремчук – Радимо Марія Хрущак – Оцінюємо Віра Маковій – Знаємо Наталя Зубко – Інформуємо, Розпитуємо Надія Соколенко, Олеся Найдюк – Рецензуємо

Над номером працювали: Наталя Потушняк, Наталія Коваль Літ. редактори: Юлія Вустілка, Олена Оніщенко Коректор: Віра Вітренко Комп’ютерна верстка: Сергій Задворний Більд-редактор: Іван Луб’янко Ілюстратор: Анна Звягінцева Фотографи: Маргарита Копилова, Роман Ратушний Піар-менеджер: Олексій Голубович Розповсюдження, редакційна передплата: Ірина Сидоренко

Виходить із 7 жовтня 1923 року. Свідоцтво про державну реєстрацію: КВ № 1026 від 26.10.1994 р. Адреса редакції: 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Телефон, факс: (044) 498–2363 е-mail: kultura.zhyttya@gmail.com

Друк: Редакція залишає за собою право на редагування отриманих матеріалів без узгодження з автором. Думки авторів публікацій можуть не збігатися з позицією редакції. Матеріали, опубліковані в газеті «Культура і життя», є інтелектуальною власністю редакції й не можуть бути відтворені у будь-якій формі без письмового дозволу видавця. При використанні публікацій посилання обов’язкове.

Підписано до друку 2 березня 2011 року.

© «Культура і життя» Ціна договірна