Загальнодержавна щотижнева газета «Культура і життя»

№ 44

4 листопада, 2011 рік www.uaculture.com

Загальнодержавна українська гаЗета Фестивалі › с. 4–5

зірочки «молодості»

ОбразОтвОрче мистецтвО › с. 9

пізнання світу через пейзаж

КнигОзбірня › с. 13

культурний осередок на селі

місто на горі горай с. 12

Новини

2

Михайло Михайло кулиняк, кулиняк, міністр культури міністр культури України України

Шановні друЗі! Незабаром у танцювальному мистецтві України відбудеться важлива подія – ІІІ Всеукраїнський фестиваль-конкурс народної хореографії імені Павла Вірського. Сьогоднішній розквіт українського народного танцю, його успішний розвиток безпосередньо пов’язані з багатогранною творчою діяльністю колективу, який створив і впродовж двадцяти років очолював народний артист СРСР, лауреат Державної премії СРСР та Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка – Павло Павлович Вірський. Видатна постать Вірського синтезувала досягнення кількох поколінь українських хореографів у сфері сценічної інтерпретації народного танцю. Він завжди звертався до традицій. Однак сприймав їх творчо, збагачуючи досвідом фахового класичного танцівника і талановитого багатопланового хореографа. У 2002 році Національний заслужений академічний ансамбль танцю України ім. П. Вірського та Міністерство культури і мистецтв України виступили засновниками І Всеукраїнського фестивалю-конкурсу народної хореографії імені Павла Вірського. Колективи, які беруть у ньому участь, повинні представляти твори, що будуються на фольклорі, звичаях та обрядах різних народів України. ІІІ Всеукраїнський фестиваль-конкурс народної хореографії імені Павла Вірського нагадує українцям про збереження народних традицій хореографії та збагачення скарбів танцювального мистецтва України. Час не владний над великим майстром сцени, який і досі живе серед нас у відтворених неповторних образах, а відтепер продовжує своє буття на хвилях танцювального таланту підростаючого покоління. Те, що в нашій країні так багато людей, які шанують і люблять танець, підтверджує істину про невичерпне духовне багатство нашого народу, нашої української землі.

у києві пройШов концерт I, CULTURE ORChEsTRa 27 жовтня в Національній опері України імені Т. Шевченка за підтримки Міністерства культури України відбувся концертінавгурація міжнародного Оркестру молодих обдарованих виконавців I, culture Orchestra.

I, culture Orchestra – це унікальний новаторський проект культурної програми Головування Польщі у Раді Європейського Союзу. До складу Оркестру входять молоді музиканти з Вірменії, Азербайджану, Білорусі, Грузії, Молдови, України та Польщі. У рамках свого першого турне, восени 2011 року, I, culture Orchestra виступить у найпрестижніших концертних залах Європи. До складу оркестру увійшло понад 100 молодих талановитих музикантів (від України – 17 виконавців). В урочистому відкритті заходу взяли участь міністр культури України Михайло Кулиняк, Надзвичайний та Повноважний Посол Республіки Польща в Україні Генрик Літвін та Голова Представництва Європейської Комісії в Україні Жозе Мануел Пінту Тейшейра. Міністр культури Михайло Кулиняк привітав організаторів та учасників концерту й окремо відзначив: «Нам особливо приємно, що велике міжнародне турне молодіжного міжнародного оркестру I, сulture Orchestra, який зібрав найкращих молодих музикантів із Польщі та країн-учасниць Східного партнерства, розпочинається з виступу в Києві, в чудовому залі Національної опери. Символічно, що цей спільний міжнародний захід європейського масштабу відбувається в той час, коли Україна головує в Комітеті Міністрів Ради Європи». Він також висловив щиру вдячність засновникам цього чудового мистецького проекту та запевнив, що зі свого боку Міністерство культури України й надалі забезпечуватиме подібним акціям усебічну підтримку. Під час концерту у виконанні оркестру I, culture Orchestra прозвучали твори всесвітньо відомих композиторів Сергія Прокоф’єва, Кароля Шимановського та Дмитра Шостаковича. виставка «Майстра пейЗажу» до його 100-ліття

28 жовтня в Національному художньому музеї України відкрилася ретроспективна виставка одного з найвизначніших українських живописців другої половини ХХ сторіччя Сергія Шишка, присвячена 100-літтю від дня його народження.

Культура № 44, 4 листопада 2011 р.

Картини Шишка є рідкісним в українському мистецтві 1950– 1970-х років прикладом імпресіоністичного підходу до зображення натури, який вирізнявся з-поміж творів соцреалізму. Художник був учасником Другої світової війни і залишив чималий спадок фронтових замальовок – «Руїни Києва», «Руїни Хрещатика» та інші. Найповніше творча індивідуальність майстра розкрилася в пейзажному жанрі, над яким працював усе життя, продовжуючи кращі традиції українського живопису своїх попередників. Географія його творів чимала: Петербург, Середня Азія, Прибалтика, Чехословаччина, проте на більшості полотен зображено Україну. Цьогорічна виставка є найповнішим за останні роки представленням живописних робіт Шишка. «Сто років Сергія Шишка – це сто років людини, яка справді творила для Києва. Він є взірцем українського живопису», – зазначив міністр культури Михайло Кулиняк, який урочисто відкрив виставку творчості відомого художника. Майже півстоліття присвятив Сергій Шишко пейзажам Києва, в якому мешкав із 1944 року («Київ. Маріїнський палац», «Голосіївський ліс», «Старий Поділ» тощо). 1982-го великий цикл картин, об’єднаних назвою «Київ – улюблене місто», був відзначений Державною премією УРСР імені Т. Г. Шевченка.

Експозицію доповнили твори років його мистецької зрілості та всенародного визнання («Зима», «Мирні поля», «Соняхи», серія «Київська сюїта»), а також унікальні ранні композиції Сергія Шишка, створені наприкінці 1930-х – на початку 1940-х років («Широке поле», «Сільське подвір’я», «В селі хатки», «В зруйнованому Чернігові» та інші). оксана гайдук

вітражі адаМа сталони-добжанського у софії київській У рамка х святк ув ання 1000-ліття заснування Софії Київської та у зв’язку з головуванням Польщі в Раді Європейського Союзу в 2011 році вперше в Україні представлено виставку «Cотворіння світла – вітражі Адама Сталони-Добжанського». Згодом вона побуває ще в десяти столицях різних країн світу. Організатори проекту – Міністерство культури і національної спадщини Республіки Польща, Національний заповідник «Софія Київська», Українська

православна церква. Партнером заходу є Польський інститут у Києві. Перед відкриттям експозиції відбулася прес-конференція, присвячена творчості митця, за участю генерального директора Національного заповідника «Софія Київська» Нелі Куковальської, народного художника України Мирослава Отковича, голови Синодального відділу УПЦ «Місія Церква і культура» ігумені Серафими, директора Музею ікони – відділу музею Варшавської православної митрополії Міхала Богуцького, куратора виставки, онука легендарного художника Яна Павлицького. Останній, до речі, здійснив реставрацію срібних царських врат у Софії Київській.

Адам Сталони-Добжанський – художник, графік, реставратор пам’яток мистецтва, професор Краківської академії мистецтв. Народився 19 жовтня 1904-го у місті Мена на Чернігівщині. За життя через релігійну складову його творчість у соціалістичній Польщі багато років була забороненою. Шедеври майстра – це композиції на сакральну тему, створені для понад 50 католицьких костелів, православних церков та храму євангелістів. Серед них – поліхромії, мозаїки та, передусім, 220 вітражів, на яких представлено повну іконографію християнського мистецтва. Зберігаючи повністю традиційну форму вітражного твору, Адам Сталони-Добжанський поновому окреслює межі мистецької мови вітража. Він створює свої композиції в стилі абстракціонізму, майже кубізму, демонструє альтернативу необмеженої творчої свободи у підборі барв та світлотіней. Автор ставить вітраж між малярством і скульптурою, показує його світу як зрілу, самобутню, окрему сферу мистецтва. Художник став одним із піонерів екуменізму в Польщі. Він був світським радником у Митрополитальній раді Польської автокефальної православної церкви при митрополитові Василі (Дорошкевичу), а також членом художньої ради краківського митрополита кардинала Кароля Войтили. Помер 22 березня 1985 року в Кракові. яна левицька

Культура № 44, 4 листопада 2011 р.

Актуа льн е інт ерв’ю

3

культура народжується там, де зберігаються традиції Ми живемо в середовищі вічно живого, пульсуючого формування народної культури. вона виникає у великих і малих містах, у селах та селищах, де зберігаються традиції, де народжуються нові ідеї. найбільшим скарбом у культурі є люди – фахівці, ентузіасти, небайдужі. про нинішній стан культури та проблеми працівників розмова з головою професійної спілки працівників культури україни, заслуженим працівником культури україни, кавалером ордена княгині ольги людмилою перелигіною

– людмило федорівно, розкажіть, будь ласка, на якому етапі нині перебуває сфера культури?

– З відвертою радістю хочу сказати, що за рік, який став уже історією, нам, спільно з Міністерством, всією культурною громадою, вдалося домогтися прийняття довгоочікуваного Закону України «Про культуру». Це, безумовно, перемога всієї культурної спільноти. Через компроміс, із порівняно незначними втратами був збережений розділ про соціальні гарантії для працівників у сфері культури. Він регулює питання особливостей оплати праці та пенсійного забезпечення в галузі. Кабінетом Міністрів України прийнято постанову «Про оплату праці працівників закладів культури, яким надано статус академічного», згідно з якою вже від 1 січня 2011 року застосовуються нові умови оплати праці. Дочекалися приємних змін також працівники державних і комунальних музеїв: вони стали отримувати допомогу на оздоровлення при наданні щорічної відпустки в розмірі посадового окладу. Передбачено поліпшення правової бази продюсерської діяльності та звільнення на п’ять років (до 1 січня 2016 року) від земельного податку всі державні кіностудії та підприємства.

23 березня 2011 року прийнята постанова Кабінету Міністрів України, якою встановлена з 1 вересня надбавка в розмірі 20 відсотків посадового окладу (ставки заробітної плати) педагогічним працівникам. Надбавка встановлюється на весь обсяг навчального навантаження, що виконується працівником. Ухвалена постанова розширює перелік педагогічних працівників, зокрема, позашкільних навчальних закладів, які одержуватимуть надбавку, та дозволить ліквідувати соціальну нерівність в оплаті праці серед педагогічних працівників. За статистичними даними, середня заробітна плата працівників державних закладів галузі культури складає приблизно 2850 гривень.

– але, людмило федорівно, говорити нині про те, що проблема в галузі є вирішеною, а працівники культури задоволені, мабуть, передчасно. негативні фактори, які виникли у зв’язку з хаотичними реформами, неефективною приватизацією державного майна, інфляцією, заважають підняти на належний рівень престиж професії працівника сфери культури, адже він сьогодні сягає небезпечної позначки.

– Так, українська культура знову співає «старі пісні про головне». А головним є несправедлива ситуація в оплаті праці працівників бюджетної сфери, зокрема, порушено міжпосадові співвідношення в оплаті праці працівників на основі єдиної тарифної сітки, що створює нічим не виправдані труднощі в роботі галузі. Цією проблемою профспілка переймається вже упродовж двох років. Як я вже говорила, нам у 2010 році вдалося привернути увагу Уряду до оплати праці бюджетників. Після неодноразового звернення профспілок бюджетної сфери до Кабінету Міністрів України, прем’єр-міністр України Микола Азаров доручив створити робочу групу, яка протягом місяця має підготувати пропозиції щодо відновлення міжпосадових співвідношень в оплаті праці на основі єдиної тарифної сітки та

визначити терміни їх запровадження. Переговорний процес триває. Міністерство соціальної політики пропонує ряд варіантів вирішення проблеми, але на цьому етапі вони не задовольняють вимоги профспілок бюджетної сфери. Це не наша примха, а принципова позиція. Адже гідна оплата праці є невід’ємною складовою програми економічних реформ «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава». До речі, на одному із засідань я поцікавилася у віце-прем’єр-міністра України пана Тігіпка, як же розподілена ресурсна база місцевих бюджетів, що була збільшена в 2011 році на загальну суму 16 159,0 мільйонів гривень між бюджетною сферою та регіонами. Адже наші працівники не відчули цього збільшення, а навпаки, розпочалася тотальна «оптимізація» бюджетної сфери. Відповідь зависла в повітрі.

– людмило федорівно, можливо, варто сказати кілька слів про так звану оптимізацію?

– Вам відомо про спроби в 2010–2011 роках Міністерства фінансів України внести на розгляд Уряду проект розпорядження Кабінету Міністрів «Про затвердження Плану заходів з підготовки та внесення змін до деяких нормативно-правових актів щодо удосконалення надання бюджетними установами якісних послуг, гарантованих державою» під грифом «для службового використання». Профспілка забила на сполох, внаслідок чого вдалося призупинити прийняття такого розпорядження. Але чиновна братія, кровно зацікавлена в іншому ході подій, вигадала інший інструмент збереження та накопичення бюджетних коштів – впровадження «дорожніх карт». Яке юридичне навантаження несуть ці «дорожні карти», ніхто не знає, але місцеві органи влади безперечно їх виконують. Дорожні карти передбачають повну оптимізацію закладів бюджетної сфери: закриття, злиття, скорочення та переведення працівників на неповний робочий тиждень. За даними, які надходять з регіонів, не зважаючи на норму Закону України «Про культуру», якою забороняється закриття закладу культури державної чи комунальної форми власності без погодження з Міністерством культури, скорочення та злиття мережі закладів культури вже розпочалося. Ось буквально цими днями нам стало відомо, що в Могилів-Подільському на Вінниччині за поданням

начальника відділу культури і туризму Галиною Кулівар порушено клопотання перед міською радою про ліквідацію мережі закладів культури міста. Викликає занепокоєння те, що місцеві органи влади почали масову ліквідацію бібліотечної системи України шляхом злиття та закриття бібліотек. Невже керівники місцевих органів влади не розуміють, що за своїм природним призначенням бібліотеки є потужним знаряддям демократії, гармонізації суспільних відносин, важливим чинником інтелектуального, духовного й естетичного збагачення кожної нації. Отож, ми не повинні стояти осторонь цих процесів, і насамперед маємо пам’ятати про людей. Закриття баластових закладів повинне відбуватися без порушення чинного законодавства.

– непроста ситуація, пані людмило, склалася останнім часом у галузі культури в сільській місцевості та в малих містах…

– Так. Сьогодні понад 40 відсотків сільських клубних закладів, майже половина музейних приміщень та дві третини сільських шкіл мистецтв потребують негайного капітального ремонту. Мережа сільських клубних закладів скоротилася на 22 відсотки. Матеріально-технічна база кіномережі та кіно-, відеопрокату в малих містах та сільських будинках культури – на 90 відсотків морально і фізично застаріла. Культура ще живе на старій базі, адже видатки розвитку що 2010, що 2011 року складають лише близько 50 мільйонів гривень. Доводиться з болем констатувати, що попри всі зусилля й декларації попередніх років, ситуація щодо переведення працівників галузі на неповні тарифні ставки з року в рік ускладнюється. Загалом по Україні станом на 1 січня 2011 року вже 28 700 працівників галузі культури працювали на умовах неповного робочого дня. Починаючи з січня на неповні ставки переведено близько 1500 чоловік. А Законом України «Про культуру», як я вже говорила, передбачено переведення всіх працівників галузі від 1 січня 2012 року на повні ставки. Цю проблему я порушувала на зустрічі профспілок бюджетної сфери з віце-прем’єр-міністром України Сергієм Тігіпком, після чого було створено робочу комісію з метою недопущення місцевими органами влади економії бюджетних коштів за рахунок працівників культури.

– людмило федорівно, ви багато років очолюєте профспілку працівників культури україни. З роками ж щось змінюється? Чи стає діяльність складнішою, наприклад, через політичну ситуацію чи кризу?

– Дійсно, за час мого головування в країні постійно щось змінювалося – від влади до ситуації в цілому, а перед будь-яким лідером професійної спілки постає дилема: з одного боку, він громадянин своєї країни, і всі процеси, як економічні, так і політичні, проходять через нього; з іншого боку – він профпрацівник, якого обрали й довірили йому захищати інтереси людей. Розуміючи та переймаючись проблемами своєї держави, лідер усе ж повинен знайти можливість співпрацювати з владою, подобається вона йому чи ні, щоб цивілізовано, йдучи на компроміс, досягти певної мети, задля якої він, власне, і працює. Я ж як голова профспілки продовжуватиму робити все, аби влада поважала й оберігала права та захищала інтереси працівників культури, адже сьогодні для профспілки немає важливішого завдання, ніж якнайшвидше розв’язати актуальні соціально-економічні проблеми нашої галузі. Зрозуміло, що вмить краще не стане. Для цього потрібна клопітка, послідовна та наполеглива праця.

– Щиро дякую, пані людмило, за вичерпні відповіді на запитання. сподіваюсь, що, коли виникнуть чергові запитання у наших читачів, ви із задоволенням відповісте. людмила ЧеЧель фото авторки

4

Фестива лі

Культура № 44, 4 листопада 2011 р.

Покоління кризової доби у столиці відбувся 41-й київський міжнародний кінофестиваль «Молодість», який знову надав шанси молодим професійним режисерам поборотися за визнання кращим свого бачення перевтілення сценарію у фільм Розпочавши існування дводенним фестивалем-оглядом студентських фільмів Київського державного інституту театрального мистецтва, де презентували 33 стрічки, сьогодні «Молодість» – єдиний міжнародний кінофорум в Україні, визнаний Міжнародною асоціацією кінопродюсерів ФІАПФ. Окрім початківців він збирає і видатних діячів світового кінематографа. Фестиваль проходив за підтримки Державного агентства України з питань кіно та Головного управління культури Київської міської державної адміністрації. На закритті учасників і гостей привітали міністр культури України Михайло Кулиняк та голова Державного агентства України з питань кіно Катерина Копилова. Михайло Кулиняк зауважив, що співпраця між «Молодістю» і державою поглиблюється – порівняно з минулим роком фінансування збільшилося в півтора раза. Катерина Копилова висловила радість за українських режисерів, які здобули нагороди. «Вперше ми так плідно працювали з Державною агенцією з питань кінематографії, – наголосив генеральний директор фестивалю Андрій Халпахчі. «Нарешті мали справжніх партнерів з боку держави. Разом із тим місто ніби забуло, що в Києві проходить міжнародний кінофестиваль». Цьогоріч прибули близько 200 закордонних гостей, серед яких Єжи Гоффман, Рустам Ібрагімбеков, Кшиштоф Зануссі, Олексій Германмолодший, Серґій Лобан, Деана Якубіскова, Олександр Баширов, Андрій Звягінцев, Ігор Волошин. Вони переглядали кіно, оцінювали роботи у складі журі, на майстер-класах та зустрічах із журналістами розповідали про роботу над стрічками. Щоосені в кінотеатрах, де демонструються фільми «Молодості», можна побачити, крім перших робіт, стрічки з різних країн, серед яких і творіння метрів. Цьогоріч фестиваль представив 12 (!) позаконкурсних програм, а також новий блок спеціальних подій – «Звуки молодості». Розширився формат програм «French connection»

приз отримує Мирослав слабошпицький

(франкомовне кіно) і «Німецька хвиля», до яких увійшли фільми не лише Франції та Німеччини, а й усіх франко- та німецькомовних країн відповідно. Не дивно, що у залах фестивального центру – кінотеатру «Київ» та інших, де демонстрували стрічки, часом яблуку ніде було впасти. Під час «Молодості-2011» на великому екрані глядачі побачили понад 200 робіт. У конкурсі «Студентські фільми» змагалося 26 із 17 країн, «Перші короткометражні стрічки» – 23 фільми з 19 країн, «Перші повнометражні ігрові фільми» – 12 із 12 держав, а у національному конкурсі «Панорама українського кіно 2010– 2011» – 21 стрічка. Вперше до участі в студентському та короткометражному конкурсах прийняті фільми на цифрових носіях. Члени головного журі фестивалю окреслили основні тенденції змісту конкурсних робіт. Ева Везер, голова Magyar Filmunio з Угорщини, помітила такі: більше половини стрічок відзняли жінки-режисерки; творці показують відносини між поколіннями та порушують питання ставлення людей до природи. Особливо багато стрічок було зі Східної Європи, здебільшого про інтеграцію в суспільстві та того сучасного, що приходить у життя. Проблема Східної Європи в тому, що молоді люди почувають себе самотніми, тому шукають комунікації. А от режисери Західної Європи відображають проблему імміграції. Режисери повертаються до мови артистичного кіно, бо через підвищення ролі цифрового формату не завжди можна було зрозуміти, де грає актор

творці фільму «Rock’n’Ball» серед глядачів

професійний, а де аматор. «У багатьох фільмах “пролітала, немов метелик” тема смерті, можливо, у зв’язку із наближенням 2012 року…», – висловлює припущення продюсер та акторка Деана Якубіскова (Чехія, Словаччина). До самого закриття фестивалю члени журі тримали інтригу, не зізнавалися, хто ж цьогоріч вполював оленя. Лише на церемонії ми дізналися, що Гран-прі, статуетку «Скіфський олень», диплом та 80 000 грн за найкращий фільм конкурсної програми отримала стрічка «Подих» режисера Карла Марковіча (Австрія). Голова журі Оксана Забужко поділилася своїми думками щодо цієї роботи: «Це дуже людяна стрічка, похорошому драматична, те, чого бракує українському культурному простору. У нас зазвичай або чорнуху прокручують, або гламуром ошпарюють ні в чому не винного глядача. Фільм вчить не замикатися у власному нещасті, як би зле в житті не повелося, увазі до інших людей».

За висловом Оксани Забужко, ми побачили у фестивальних роботах покоління доби занепаду, суцільної кризи, яке намагається подолати проблему кризи індивідуалізму. Для неї важливо, що в кіно з’явилась увага до людини. Член журі, режисер із Росії Сергій Лобан зізнався, що заздрить «братам по соцблоку», які залишили нас позаду за якістю фільмів та висловлювань. Такі висновки член журі зробив, продивившись стрічки Польщі, Чехії та Словаччини. Знайомство зі списком призерів робить коментарі зайвими. Тому особливо відрадно було побачити серед небагатьох нагороджених представників нашої країни, випускників Київського національного університету театру, кіно та телебачення імені І. К. Карпенка-Карого. Особливу відзнаку журі Міжнародної федерації кіноклубів FICC отримав комедійний трилер «Фактор Фелліні» режисера Мирослави Хорошун. «Диплом – за цікавий підхід до проблеми творчої особистості, адже стрічка про страхи та пошуки себе студента-кінорежисера. Приємно його отримати, бо кіноклуби відрізняються особливим поглядом на кіно, це гурмани. Фільм єдиний від України взяв участь у конкурсі студентських фільмів». Журі національного конкурсу «Панорама українського кіно 2010–2011» відзначило головним призом у 20 000 грн від фонду «Розвиток України» і спеціальним призом Чеського центру в Києві та Чеських авіаліній фільм «Глухота» режисера Мирослава Слабошпицького про життя мешканців школиінтернату для глухонімих. «Я втретє беру участь у «Молодості», але вперше тут щось виграв», – сказав приємно вражений режисер.

єжи гоффман вчить майстерності

Фестива лі

Культура № 44, 4 листопада 2011 р.

Міністр культури україни Михайло кулиняк вручає послу австрії в україні вольфу дітріху Хайму статуетку «скіфський олень»

Можливо, кінострічку побачать наступного року навіть у Чехії, бо, за словами директора Чеського центру у Києві Дагмар Остржанської, готується проект «Україна зараз». Є намір у березні провести Місяць української культури – спільну подію Посольства Чеської Республіки в Україні, Чеського центру та Посольства України в Чехії. Відрадно, що спеціальні дипломи дирекції МКФ «Молодість» отримали теж представники України – режисерка короткометражки «Поза грою» Наталя Пятигіна та виконавець головної ролі в повнометражному фільмі «Rock’n’Ball» Дмитра Приходька Олексій Мінько. Демонстрація стрічки «Rock’n’Ball» у рамках позаконкурсної програми «Українські прем’єри» пройшла з аншлагом у кінотеатрі «Київ». Історія 10-річного хлопчика, який не має батьків, та хоче вступити до футбольної школи, заінтригувала. Для здійснення мрії він має привести до школи батька. Знайшовши на стадіоні обікраденого музиканта-поляка, що шукає свого дідуся, хлопчик намагається з ним порозумітися, щоб зробити батьком хоча б на день, але не знає мови. В останній момент з’ясовується, що зустрілися родичі. Мрія дитини збувається. «Моя улюблена сцена, коли хлопчик дивиться на мене і каже: «Я хотів би, щоб ти був моїм батьком, – відзначив виконавець головної ролі, відомий у Польщі актор Томаш Собчак. – Малий просто професіонал, повторює емоції, в кінці зйомки він сам собі придумував завдання. Такий чесний, що аж боляче. Я сподіваюся, що він стане зіркою українського кіно». Важливо відзначити, що спеціальний приз «За розвиток національного кіномистецтва» на церемонії закриття від Міжнародного благодійного фонду «Україна 3000» отримав польський кінорежисер, сценарист, письменник Кшиштоф Зануссі.

5

голова державного агентства україни з питань кіно катерина копилова

кшиштоф Зануссі вдячний за відзнаку

Під час фестивалю відбувалися спеціальні проекти – міжнародний ринок копродукції Molodist Boat Meeting та «Майстерня талантів». Повну залу кінематографістів зібрав майстер-клас одного із найповажніших польських режисерів – режисера фільму відкриття Єжи Гоффмана «Варшавська битва 1920», створеного в сучасній 3D технології. Він розповів, як працювати з акторами – не тільки пояснити роль, а й показати, як вірно зіграти. У фільмі є епізод, коли священнослужитель, піднімаючись із землі з хрестом у руці, веде солдат в атаку. Ми побачили кадри, де Єжи Гоффман лягає на землю, показуючи, як це зробити: «Це не ти піднімаєш хрест, а хрест піднімає тебе!» Вперше на форумі проведено тренінг Східноєвропейського кіноальянсу EEFA Training Network, в якому взяли участь сім документальних та вісім ігрових кінопроектів із десяти країн світу. «Програма полягає в тому, що наприкінці року обираються 15 проектів, що беруть в ньому участь упродовж року. В чотирьох різних країнах на базах фестивалів проходять тренінги за темами: розробка

концерт пам’яті а. тарковського. New Era Orchestra

проекту, продакшн, фінансування та дистриб’юція. Було обрано 15 проектів із 15 країн, із яких два українських документальних проекти. Протягом трьох днів учасники – продюсери, режисери – навчалися. Заплановано, що студенти представлять свої роботи, мінімум один із них буде обраний для Берлінського кіноринку. Це своєрідна ґрантова програма на навчання», – пояснила координатор програми тренінгів Східноєвропейського кіноальянсу Олександра Миколишин. Уперше на фестивалі запровадили програму «Звуки молодості». 28 жовтня в Національному культурномистецькому та музейному комплексі «Мистецький Арсенал» відбувся презентаційний показ відреставрованої класики українського німого кіно – фільму Георгія Стабавого «Два дні» (1927) у супроводі Kyiv Classic Orchestra. Це один із найвизначніших шедеврів національного німого

кінематографа, перша українська стрічка, яка здобула широке міжнародне визнання та потрапила до комерційного прокату США. Музика красномовно передала переживання героїв стрічки. Люду зібралося чимало і відгуки були схвальні. Демонстрація фільму – один із етапів масштабної презентаційної програми dvd-колекції української німої кінокласики «Українське німе». Як повідомила голова Державного агентства України з питань кіно Катерина Копилова, цьогоріч агентство запровадило програму реставрації українського німого кіно, яке демонструватиметься у супроводі сучасної музики. Україна недарма звертається до своїх кінокоренів, розуміючи важливість донесення класичних творів українського кіномистецтва до молоді для формування з неї покоління українського глядача. Не менший ажіотаж викликав у рамках програм німого кіно показ стрічки «Маня. Історія працівниці тютюнової фабрики» з Полою Неґрі у супроводі Вроцлавського камерного оркестру.

41-а «Молодість» запам’ятається також фотовиставкою зі зйомок фільму «Жертвопринесення» Андрія Тарковського та інсталяціями, присвяченими кінорежисеру, музикою оркестру New Era Orchestra, позаконкурсною програмою польського документального кіно та змістовними спеціальними подіями – «Роман Балаян – 70», «Неясна звістка про кінець світу», фільмом закриття, новою стрічкою знаменитого російського кінематографіста Андрія Звяґінцева «Єлена» та іншими яскравими моментами. світлана соколова фото юрія Шкоди

принагідно Головне міжнародне журі 41-го МКФ «Молодість» присудило такі призи: гран-прі, статуетка «Скіфський олень», диплом та 80 000 грн за найкращий фільм конкурсної програми – фільм «подих», режисер Карл Марковіч (Австрія); приз за найкращий повнометражний ігровий фільм та 2500 дол. – фільм «Акації», режисер Пабло Джорджеллі (Аргентина, Іспанія); заохочувальний диплом – фільм «кімната самогубців», режисер Ян Комаса (Польща); приз за найкращий короткометражний ігровий фільм та 2500 дол.– фільм «втеча», режисер Віктор Карей (Іспанія); заохочувальний диплом – фільм «дівчина та мисливець», режисерка Ядвіґа Ковальська (Швейцарія); приз за найкращий студентський фільм та 2500 дол. розділили фільми «корал», режисер Іґнасіо Чанетон (Аргентина) і «Мотузка та кров», режисер Куба Чекай (Польща); заохочувальний диплом за найкращу анімацію – фільм «галерея», режисер Роберт Прох (Польща), диплом за найкращий документальний фільм – «опівночі», режисерка Клара Тасовська (Чехія); приз імені іва Монтана найкращому молодому актору/актрисі та 1000 євро отримала виконавиця головної ролі фільму «піднесення» режисерки Лізи Ланґсет (Швеція) акторка Алісія Вікандер.

6

Му зика

Культура № 44, 4 листопада 2011 р.

велика до музики любов людській спільноті притаманна підвищена увага до ювілеїв. і цьому є певне пояснення. вагомі дати надають шанс на мить пригальмувати шалений біг життя й озирнутися, проаналізувати можливі прорахунки і здобутки… суспільна увага фокусується на особі ювіляра особливо тоді, коли йдеться про ключову постать у культурній панорамі країни. нині музична громадськість києва вшановує генерального директора національної філармонії україни, народного артиста україни, професора дмитра остапенка, який відзначає 65-ту річницю від дня народження Наша розмова з Дмитром Івановичем у його чудовому кабінеті Національної філармонії вийшла далеко за межі традиційного формату «запитання–відповідь». Це була відверта, самокритична й надзвичайно повчальна сповідь високопрофесійного музиканта, досвідченого адміністратора, сучасного менеджера-стратега найвищого рангу. «головне – не Зраджувати своєМу покликанню…»

– у вашому житті переплелися дві стежини: музиканта і керівника. саме ці дві іпостасі органічно сполучаються у вашій нинішній відповідальній посаді генерального директора національної філармонії україни. ви вважаєте цю посаду просто дарунком долі або, скоріше, щасливим розташуванням зірок, чи цьому етапові передувало непросте і тривале сходження кар’єрними щаблями?

– Насправді, усе перелічене Вами мало місце у моєму житті. Людина, яка відчуває власне покликання, йде вперед обраним шляхом. Головне – не зраджувати цьому покликанню. Гадаю, кожен здатен знайти себе. Хоча, звичайно, доля може складатися порізному. На моєму віку бувало всяке: й суто життєві труднощі, й проблеми матеріального характеру. Доводилося самотужки шукати виходи з непростих ситуацій, брати на себе відповідальність за прийняття певних рішень. Знаєте, інколи приходилося «модулювати» у досить далекі тональності, від багатьох речей відмовлятися… Та я із самого початку зробив для себе висновок: головне – не втратити, не розгубити себе, мати міцний внутрішній стрижень. Адже можна спокуситися на швидкі й легкі заробітки і при тому непомітно розпорошити ціннісні життєві орієнтири.

– під вашим керівництвом національна філармонія утвердилася у репутації високопрофесійної мистецької інституції. водночас тут не панує дух надмірної архаїки, зайвої консервативності. це – відкритий назустріч новітнім ідеям творчий організм. узяти хоча б суперсучасний формат філармонійного сайта, де відвідувач може здійснити захоплюючу – у форматі 3D – віртуальну екскурсію розкішними інтер’єрами колонного залу

імені Миколи лисенка, зазирнути на балкон, сцену та у фойє… але так було не завжди…

– Так, зараз важко повірити, що колись будівля філармонії, підтоплена ґрунтовими водами, опинилася перед реальною загрозою знесення. З моменту призначення мене генеральним директором і художнім керівником Київської філармонії, навесні 1992 року, активізувався процес капітального ремонту й реконструкції споруди. Мені вдалося домогтися двох важливих для життєдіяльності колективу директивних рішень керівних органів: визнання Київської філармонії державним закладом культури і надання їй найвищого статусу – Національної філармонії України. 1 грудня цього року якраз виповнюється 15 років від пам’ятного всім киянам дня офіційного відкриття оновленої філармонії. «керівник Мистецького Закладу повинен бути творЧою особистістю, МитцеМ передусіМ…»

– Чи має специфіку процес керування таким складним мистецьким організмом, як філармонія?

– Керівник мистецького закладу мусить бути креативною людиною. Він повинен досконально, «з середини» знати природу творчої діяльності, відчувати найтонші нюанси професії музиканта, розуміти артиста, враховувати вразливість його натури, поважати індивідуальність і водночас усвідомлювати особливості колективної психології творчого об’єднання. Тому будь-яке рішення в театральному чи концертному закладі завжди є творчо-адміністративним. Окрім того, за ним мають стояти чітко прогнозовані творчі наслідки. Інакше керівник є просто механічним функціонером. Мені доля дала шанс попрацювати на різних посадах, починаючи з комсомольської роботи за радянських часів. І це важливо, коли молода людина, вже добре підготовлена як професіонал, а як керівник – іще новачок, поступово набувала управлінського

досвіду, опановувала специфіку галузі спочатку в масштабах району, міста, потім – області, республіки. Коли ти проходив усі ці етапи, то отримував певну суму знань, умінь, напрацьовував контакти з людьми, фахівцями у своїй сфері. Та зовсім новий досвід мені знадобився, коли мене призначили директором Харківського оперного театру. «я Часто потіМ повторював: “якЩо Хтось попрацював директороМ оперного театру, той Може спокійно їХати будувати баМ”» – З якими труднощами ви зіткнулися, коли очолили Харківську оперу?

– Повірте, як музикант, я знав, чого очікувати від такого складного творчого організму, як опера, де поєднані всі види мистецтва, та як адміністратор на перших порах почувався досить невпевнено. Пригадую, як готуючись до процедури представлення мене директором, запитав одного з колег: «А що таке “зав. постановочною частиною”?» Згодом, працюючи на цій посаді, зрозумів, що опера – це не лише потужний колектив музикантів, а й численні виробничі ланки – від слюсаря-електрозварника, майстрів із пошиття костюмів і взуття до фахівців із виготовлення декорацій тощо. Знаєте, директор – це не та особа, яка сидить у кабінеті й гадає, що театр має функціонувати сам по собі. Ні, часто, поки артисти ще додивлялися сни, мені доводилося вже бути на даху будівлі й перевіряти, чи не тече раптом стеля… Здавалося б, далекі від мистецтва питання – стан пожежної безпеки, рух транспорту та інші входять до широкого кола компетенції директора. Скажу більше: якщо керівник не пропускає крізь себе проблеми установи, не усвідомлює їх, не здатний ухвалити професійне рішення, підлеглі це відразу помічають. Люди по-своєму реагують, помалу складається відповідний психологічний портрет керівника, у колективі назрівають конфлікти, виникають опозиційні

угруповання. Тому для мене зажди важливим було аналізувати психологічний клімат у колективі. «ставитися до людей треба так, як ти Хотів би, Щоби вони ставилися до тебе…»

– які відкриття ви зробили для себе, обіймаючи посаду директора опери?

– Керівник має дати кожному артистові шанс реалізуватися. Основна умова – управляти професійно, толерантно й водночас вимогливо, цінувати людей і зберігати цілісність колективу. Кожного дня доводилося стикатися з надзвичайними складностями фінансового і постановочного характеру. Але коли вдавалося вивести колектив на лінію стабільності й побачити результат спільних зусиль – приходили хвилини задоволення, відчуття певних досягнень і перемог.

– і все-таки: де було найскладніше?

– Досить важко виокремити котрийсь із етапів власного життя як найтяжчий. Кожний із них був непростим, але водночас цікавим по-своєму. Мені подобалося і викладати в культосвітньому училищі та Харківському інституті культури, і працювати артистом Харківської філармонії, і бути секретарем комітету комсомолу, завідувачем відділу пропаганди обкому комсомолу, інструктором міськкому партії, працювати в апараті ЦК Компартії України. Але наголошу: скрізь слід викладатися на повну силу – і тоді не будеш ніколи ні про що шкодувати… «я Завжди відповідаю на такі пропоЗиції: “до церкви З гарМоШкою не ЗаХодять”…»

– Зараз ми спостерігаємо тотальний наступ на суспільство «валового продукту» шоу-бізнесу, що впливає на формування естетичних смаків, особливо молоді. де сьогодні, на вашу думку, місце академічних музичних жанрів? як їм вистояти у нерівній борні з попсою? якою є місія в цьому національної філармонії?

Культура № 44, 4 листопада 2011 р.

– Як Ви могли помітити, ми не лише намагаємося вистояти, ми міцно стоїмо. Гадаю, передусім слід чітко окреслити той жанр, у якому працюєш. Не варто гнатися за швидким, легким заробітком. Тому ми не допускаємо у цю священну будівлю нічого такого, що суперечило б її високому духові й призначенню. Ми часто одержуємо від виконавців, які співають «під фанеру», пропозиції проведення у нас різних масових заходів, інколи це походить від менеджерів, що звикли працювати на великих майданах просто неба. Доводиться тактовно відхиляти подібні пропозиції. Я завжди у таких випадках відповідаю: «До церкви з гармошкою не заходять». Так ми зберігаємо обличчя висококультурного європейського мистецького закладу.

– які чинники, на вашу думку, впливають на зростання суспільногромадського авторитету філармонії у колах можновладців, зокрема представників уряду?

– Насамперед, високий рівень професіоналізму наших солістів і колективів, а також поява «зірок» світового рейтингу на сцені нашої філармонії. Останнім часом нас відвідали Кшиштоф Пендерецький, Гідон Кремер, Володимир Співаков, Юрій Башмет, Дмитро Хворостовський та інші видатні музиканти. Нерідко в залі під час концертів можна помітити Ірину Акімову, Юрія Єханурова, Ганну Герман, Миколу Жулинського та інших відомих політичних діячів. Резонансні творчі акції філармонії завжди опиняються у фокусі уваги іноземних представництв, посольств, культурних центрів різних держав, що нас вельми тішить.

– скажіть, звідки у вас такі виваженість, стриманість, толерантність у спілкуванні – якості, доволі рідкісні для нашого «розбурханого» часу?

– Думаю, головне, що формує людську особистість, – це середовище, в якому вона зростає. Мені пощастило: я був шостою дитиною у багатодітній сім’ї. У нашій родині із дитинства закладалися такі риси, як взаємоповага, відповідальність одного перед іншими, вміння поступатися в чомусь.

– а чи наслідують ваші діти цю традицію?

– Сьогодні наша родина складається з двох синів, трьох онуків. Тож коли сідаємо за стіл, виходить колектив із

Му зика десяти осіб, що вже на одну одиницю перевищує батьківські досягнення.

– За кожним успішним чоловіком, як правило, стоїть мудра жінка. ви – щасливий батько. один із ваших синів – відомий гітарист. ви пишаєтеся своєю родиною?

– Я впевнений, першооснова усього – це сім’я. Вона є началом начал. Я вдячний дружині, яка свого часу переконала мене не полишати творчу, викладацьку роботу, і нині я є професором Національної музичної академії. Наш син Андрій багато й плідно працює, удосконалюючи виконавську майстерність. Він – самодостатня, ініціативна людина, організатор конкурсу гітаристів.

– розкажіть про ваш унікальний тривалий «тандем» із художнім керівником філармонії володимиром лукашевим, ювілей якого нещодавно відбувся.

– Усе розпочалося зі знаменитих новорічних «капусників» у Харківському інституті мистецтв. Їх ставив Володимир Анатолійович, вже на той час відомий режисер, і я, як студент, брав у них участь. Десь там і зародилися наші творчі стосунки. Ну, а згодом він став головним режисером Харківської опери, а я пізніше обійняв посаду генерального директора. Так ми помінялися місцями, тепер я був його керівником. Пліч-о-пліч пропрацювали п’ять років, здійснили чимало цікавих постановок, розв’язали разом багато творчих проблем. Саме тоді нам вдалося виробити спільну позицію щодо організації творчого процесу, а працюючи поруч щодня, якнайкраще пізнаєш людину. Коли ж я очолив Київську філармонію, то заради підтримання її діяльності, бо будівля тоді знаходилася в аварійному стані, ми відкрили Малу сцену в колишньому репетиційному приміщенні Ансамблю танцю України імені Павла Вірського (тепер Малий зал філармонії). «Ми відраЗу поставили За Мету Запропонувати уЧняМ ЗагальноосвітніХ Шкіл МуЗиЧну класику, а не просто пісеньки “про крокодила гену”…»

– так, про цей період мало що відомо…

– Я тоді ініціював постановки опер у концертному форматі – своєрідні

літературно-музичні композиції «Наталки Полтавки», «Запорожця за Дунаєм», «Травіати», «Євгенія Онєгіна». Адже співак повинен постійно тренуватися саме на виконанні серйозної музики. Разом із Володимиром Лукашевим і диригентом Іваном Гамкалом ми готували ці постановки, показували їх на Малій сцені, а згодом переносили у зали столичних шкіл. Опісля вивозили їх в обласні центри, виступали навіть у Севастополі. Таким чином Володимир Лукашев прилучився до колективу філармонії. Коли ж мене призначили міністром культури, а реконструкція споруди Київської філармонії перебувала в активній фазі (залишалося півроку до введення її в експлуатацію), я зробив Володимиру Анатолійовичу пропозицію очолити заклад. Ми спільно створювали симфонічний оркестр, і відкриття оновленої будівлі відбулося вже за участю штатного симфонічного колективу Національної філармонії під орудою Миколи Дядюри. Коли моя діяльність на посаді міністра завершилася, ми з Володимиром Лукашевим розділили посаду директора і художнього керівника філармонії і нині продовжуємо плідно працювати в такому «тандемі».

– держава контролює вас як мистецьку установу?

– Знаєте, зараз уже інші часи: ніхто тепер «згори» не затверджує репертуар, як це було раніше. Усю відповідальність покладено на керівництво філармонії. Міністерство культури як орган державного управління здійснює загальне керівництво нашою діяльністю. Найголовніше – це фінансове забезпечення, а воно, як відомо, підпорядковується Мінфінові, який, у свою чергу, підкорюється рішенням Кабінету Міністрів. Стосовно творчих програм, то ми жодного диктату з боку профільного міністерства не відчуваємо. Хіба що інколи до нас звертаються із проханням виконати твори певного композитора…

– Чи не плануєте запровадити у філармонії програму створення виконавського резерву із талановитої молоді, як, приміром, при Московській філармонії?

– Бачите, це трошки не наша функція. Але як варіант своєрідного тестування ми, наприклад, проводимо що два роки фестивалі й конкурси гітарної музики. На третьому фестивалі в нас виступатиме лауреат другої

на відкритті міжнародного гітарного фестивалю

7 премії Першого конкурсу. Щосезону після проведення конкурсу лауреат першої премії стає учасником нашого абонементного циклу. От вам і використання резерву. На жаль, поки що ми не маємо контрактної форми трудових угод, тому трупу оновлювати вкрай складно. І зараз перед нами гостро постала проблема омолодження колективу. Ми переживаємо період, так би мовити, «перезавантаження» творчого життя і вже увійшли у другу стадію цього процесу. В останні роки нам вдалося збагатити палітру виконавських шкіл, презентувати київським меломанам нові імена. Це – непроста робота, тісно пов’язана із питаннями фінансових можливостей і «неможливостей». Нині у нас добре налагоджені зв’язки з іноземними представництвами в Україні. «Ми не МожеМо ЗнаХодитися в Зоні фінансовиХ риЗиків, уЗалежнююЧи свою діяльність від спонсорів…»

– усі шанувальники музики відчули нові тенденції у розвитку філармонійної діяльності. але ж це не так легко…

– На жаль, ми й досі не маємо відповідного закону, де були б чітко виписані функції меценатства, що передбачає податкове стимулювання, як це робиться у багатьох країнах ЄС. Тому покладатися лише на спонсорів – означає просто завалити справу. Водночас ми далекі від «попрошайництва», а розраховуємо передусім на себе й саме завдяки цьому на 99% реалізовуємо заплановані проекти. Приміром, міжнародний фестиваль гітарної музики ми проводимо абсолютно самостійно. Аналогічно вже втретє успішно представили громадськості міжнародний фестиваль «Київська весна». Нами сформовано структурний підрозділ на чолі із заступником генерального директора Хосе Ернандесом – відділ зарубіжних зв’язків, який разом із художнім керівництвом філармонії і керівництвом Колонного залу імені Миколи Лисенка напрацьовують різноманітні сучасні проекти.

– Зараз уся україна, без перебільшення, живе в очікуванні епохальної події – чемпіонату світу з футболу євро-2012. яким чином національна філармонія україни братиме участь у процесі його проведення?

– Якраз під час Євро-2012, з 8 до 23 червня у Колонному залі імені Миколи Лисенка виступатимуть учасники Міжнародного конкурсу молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця. Гадаю, світовий рейтинг цього заходу якнайкраще синхронізується із грандіозною футбольною акцією. А на завершення сезону запропонуємо цікаві філармонійні програми.

– дякуємо, дмитре івановичу, за змістовну розмову. бажаємо вам і керованому вами колективу видатних музикантів многая літа! віримо, що національна філармонія україни і надалі залишатиметься надійним бастіоном збереження вікових набутків класичного музичного мистецтва й центром популяризації сучасної академічної композиторської творчості. розмову вела наталія сеМененко фото юрія Шкоди

8

Му зика

Культура № 44, 4 листопада 2011 р.

музичний світ богдани Фроляк у затишній залі фонду сприяння розвитку мистецтв, що в києві на фролівській, у рамках циклу імпрез Music-review WEEKEND (керівник проекту – олександр пірієв) відбувся авторський концерт відомої української композиторки богдани фроляк Ця мистецька подія привернула увагу багатьох шанувальників камерної музики – у залі був аншлаг. Ім’я Богдани Фроляк із 2000 року присутнє в афішах симфонічних концертів у найкращих залах України, Польщі, Німеччини, Білорусі, Молдови, Румунії. Вона одразу заявила про себе як талановитий композиторсимфоніст, яскравий представник сучасної композиторської школи. Але мисткиня працює й в інших жанрах – камерно-інструментальному, вокальному, хоровому, пише музику для театральних вистав. Цей великий доробок міцно увійшов у виконавську практику і має свого слухача. Творчість Богдани Фроляк відзначена преміями Міністерства культури і Національної спілки композиторів України – імені Левка Ревуцького, імені Бориса Лятошинського, імені Миколи Лисенка. У різні роки вона була стипендіатом фундації Ernst von Siеmens Musikstiftung, фундації шанувальників «Варшавської осені», отримала стипендію Gaude Polonia від Міністра культури Польщі. Богдана Фроляк співпрацює з такими відомими музикантами, як Войтек Мрозек, Йожеф Ермінь, Ярослав Мигаль, Володимир Сіренко, Сімон Камартін, Роман Ревакович, Юрій Кот. Її твори виконують Національний симфонічний оркестр України, камерний оркестр «Віртуози Львова», оркестри Білоруської, Молдавської, Румунської національних філармоній, камерний оркестр Краківської музичної академії, симфонічний оркестр Кельцької філармонії (Кельци, Польща), Шимановський-квартет (Польща), ансамблі сучасної музики «Гармонія світу» (Одеса) та «Рикошет» (Київ) та інші

олександр пірієв (віолончель) і богдана фроляк (фортепіано)

знані колективи. Композиторка – традиційна учасниця міжнародних фестивалів «Контрасти» (Львів), «Київ Музик Фест», «Прем’єри сезону» (Київ), «Два дні й дві ночі нової музики» (Одеса), «Варшавська осінь» (Польща). Ось і в цьому концерті брали участь відомі виконавці: заслужений артист України Юрій Кот (фортепіано), лауреати міжнародних конкурсів Дмитро Демидов (скрипка), Олександр Пірієв (віолончель), Юрій Набитович (кларнет), Роман Рєпка (фортепіано). Програма складалася з найкращих камерно-інструментальних творів Богдани Фроляк останніх років. Слід зазначити, що то був перший авторський концерт композиторкильвів’янки в Києві, тому увага до нього була велика. Надії слухачів виправдалися. Твори Богдани Фроляк занурили їх у своєрідний і неповторний музичний світ. Для авторки характерні особлива глибина задуму, змістовність кожного опусу, експресія висловлення, майстерне володіння сучасною композиторською технікою, яка спрямована на відтворення багатоманітної гами емоцій і переживань людини, її складних взаємин із оточенням. У її творах відчувається вплив постромантичних тенденцій саме у зображенні

новітніми музичними засобами багатовимірності людського космосу. У «Трьох мініатюрах in C» (2009 р.), котрі проникливо виконали Юрій Набитович, Олександр Пірієв і Юрій Кот, слухачів вразили темпові й динамічні контрасти, що викликали в уяві різноманітні зміни настроїв. Композиторку часто надихають твори літератури, поезії. Так, на вірші Богдана-Ігоря Антонича свого часу постав твір «Б’є дзвін», присвячений трагедії Голодомору 1932–1933 років. Твори Василя Стефаника, Адама Загаєвського також давали імпульс до створення музичних композицій. У концерті прозвучав надзвичайно своєрідний камерний твір «Венера у хутрі» (2004 р.), написаний за однойменною новелою Леопольда ЗахераМазоха для скрипки і фортепіано. Молодий скрипаль Дмитро Демидов і Богдана Фроляк, яка виконувала партію фортепіано, склали прекрасний ансамбль, підкресливши вишукані й шляхетні ритмоінтонації музики, передавши особливу внутрішню експресію розвитку музичної думки. Неабияке враження на присутніх справило тріо «Lamento» (2008 р.) для скрипки, віолончелі та фортепіано пам’яті жертв Голодомору 1932– 1933 років. Виконавцям Дмитрові

виховання музикою наприкінці вересня у дніпропетровській обласній державній адміністрації відбулося розширене засідання комісії з питань захисту суспільної моралі. у доповідях представників різних релігійних конфесій, громадських організацій, діячів культури прозвучало велике занепокоєння станом моралі сучасного суспільства Серед найдієвіших засобів збереження високої культури було визначено процес виховання молоді як у сім’ї, так і в навчальному закладі. Дніпропетровська консерваторія імені Михайла Глинки, щороку даруючи меломанам міста спілкування з шедеврами музичної класики, виховує молодь на високих зразках людяності, добра, світлої радості, любові, милосердя.

ректор дніпропетровської консерваторії юрій новіков

Цьогоріч уже вп’яте в концертних залах консерваторії з 15 до 18 листопада проходитиме міжнародний

фестиваль музичного мистецтва «Музика без меж». Він присвячуватиметься фортепіанному виконавству. Поряд із російською, німецькою, українською піаністичними школами на фестивалі буде представлено італійську. Викладачі, студенти, слухачі матимуть можливість не тільки насолодитися грою всесвітньо відомих музикантів, але й поспілкуватися з виконавцями у рамках творчих зустрічей, майстеркласів, стати учасниками науковопрактичного семінару з питань історії, теорії музики і виконавського мистецтва. Справжніми творцями свята будуть професор Російської академії музики імені Гнесіних, заслужений діяч мистецтв Росії Віра Носіна, професор Казанської консерваторії імені Назіба Жиганова, народний

принагідно Не всі знають, що Богдана Фроляк – рідна (молодша на 10 років) сестра видатної української композиторки Ганни Гаврилець (уродженої Фроляк). Народились вони на Івано-Франківщині у селі Видиневі у родині залізничників. Талановиті діти (ще є брат Роман, теж музикант) навчалися у відомого в їхньому селі педагога Василя Куфлюка, а потім у Львівській середній спеціальній музичній школі імені Соломії Крушельницької і Львівській національній музичній академії імені Миколи Лисенка. Обидві навчалися композиції у Володимира Флиса і Мирослава Скорика. Маючи міцну професійну школу, кожна з сестер у подальшій творчості виявила яскраву індивідуальність, обрала власний шлях у мистецтві. Ганна Гаврилець і Богдана Фроляк – дві зірки на музичному небосхилі України. Демидову, Олександрові Пірієву і Романові Рєпці вдалося майстерно втілити почуття невимовної скорботи за загиблими в ті страшні часи. Сюїта in C (2008 р.) для віолончелі та фортепіано (виконавці – Олександр Пірієв і Богдана Фроляк) достойно завершила концерт. Її присвячено пам’яті Ігоря Соневицького – відомого композитора, музикознавця, диригента. І пригадався вельми влучний вислів Євгена Станковича: «Цінність музики завжди визначалася не манерою письма, не актуальністю того чи іншого музичного напряму, не музичною мовою, а саме змістовністю». Він дуже підходить до творчості Богдани Фроляк, яка щоразу веде змістовний діалог зі слухачами, захоплюючи глибокими думками, на які так багата її Музика. галина степанЧенко фото тетяни платонової Music-review Ukraine

артист республіки Татарстан Євген Михайлов, викладач Російської академії музики імені Гнесіних, лауреат міжнародних конкурсів Павло Домбровський, ректор Дніпропетровської консерваторії імені Михайла Глинки, заслужений діяч мистецтв України Юрій Новіков, лауреати міжнародних конкурсів Карло Гранте (Італія), Міхаель Цишанго (Німеччина), Вадим Холоденко (Росія), Наталія Ткаченко (Німеччина), Ілля Петров (Україна). У концерті урочистого відкриття фестивалю візьме участь симфонічний оркестр Дніпропетровської консерваторії (диригент – Віктор Олійник). П’ятий Міжнародний фестиваль «Музика без меж» має велике значення не тільки для розвитку і примноження славетних традицій музичної культури Дніпропетровщини, але й як вагома рушійна сила у справі збереження й пропаганди споконвічних моральних цінностей людства. валерій гроМЧенко

Культура № 44, 4 листопада 2011 р.

Обра зотворч е ми ст ецтво

9

Душа художника у його творчості у національному художньому музеї україни відкрилася масштабна ювілейна виставка «сергій Шишко. до 100-річчя від дня народження». проект (куратор людмила ковальська) об’єднує близько 100 творів із колекції нХМу, яка є однією з найрепрезентативніших монографічних збірок художника, а також Музею історії києва та київського національного музею російського мистецтва «У справді художньому творі є щось чарівніше, прекрасніше самої природи – це висока душа художника, божественна творчість», – вважав сам Сергій Федорович Шишко. Слова метра, ще за життя визнаного класиком українського образотворчого мистецтва, залишаються найкращою характеристикою його творчості. Сергій Шишко, разом із Миколою Глущенком, і сьогодні є найзатребуванішим автором у вітчизняних і закордонних колекціонерів класичного живопису, ціни на його полотна сягають десятків тисяч доларів. Утім, справа все ж не у цінах та смаках колекціонерів. Мистецтво тонкого пейзажиста і майстра кольору з роками, немов добре вино, здається все досконалішим. І просто – людянішим. А людяність – це те, чого, власне, так не вистачає сучасній, зануреній у матеріальний світ, людині. «Я пишу те, що навколо мене. Для мене пейзаж – це засіб пізнання світу, естетичного багатства довкілля… Я завжди починаю працювати тільки тоді, коли поетичне, красиве, у кольоровій гамі, відкривається в найреальнішій дійсності, коли відчуваю, що не можу не писати… Важливу роль при цьому відіграють не лише безпосередні враження, але і спогади, асоціації та мрії», – пояснював метр таємниці свого «творчого методу». В історію українського образотворчого мистецтва народний художник України, лауреат Державної премії СРСР ім. Т. Г. Шевченка Сергій Федорович Шишко ввійшов як неперевершений художник-пейзажист. Географія його творів чимала: Петербург, Середня Азія, Прибалтика, Чехословаччина, проте більшість полотен зображує Україну. Головним здобутком майстра вважається легендарна живописна серія «Київська сюїта», над якою він працював понад 40 років (близько 100 картин і етюдів). Шишко свідомо дистанціювався від політики й уникав заідеологізованої творчості «на злобу дня». Тож головним героєм його робіт став улюблений, чарівний, немов казка, Київ – із його вулицями, площами та людьми, з величними схилами Дніпра. Сьогодні, коли на наших очах місто змінюється чи не докорінно, додатковою принадою картин майстра, навіть для байдужих до мистецтва людей, став саме «портрет» столиці, немов написаний серцем. Утім, чи знайдеться в світі бодай хтось, кого тонкі, «повітряні» пейзажі Шишка, що так схожі на пісню у кольорах, залишать байдужим?.. Упорядникам виставки у Національному художньому музеї України вдалося зібрати у спільному

директор національного художнього музею україни анатолій Мельник і міністр культури україни Михайло кулиняк на відкриті виставки

– Художник жив чи не у найскладніші, найтрагічніші часи – революція, колективізація, війна, і зрештою – невимовний неспинний ідеологічний пресинг, – зазначила мистецтвознавець. – Проте його живопис постає немов цілковитою антитезою «навколишнім обставинам», за сучасністю Шишко завжди розрізнював вічне: красу та велич природи і життя. Понад усякий сумнів: вічна пам’ять і слава очікують й на картини киянина, українця Сергія Шишка. Створені самою душею (сутність якої – божественна) дійсно не вмирає і не залишає байдужих. Твори С. Шишка, цінність і значення яких постійно зростає, належать до найкращих зразків не тільки вітчизняного, а й світового малярства.

«весняна блакить» 1964 р.

«берег дніпра» 1971 р.

«соняшники» 1972 р.

просторі найвідоміші, найкращі пейзажі та міські краєвиди, створені майстром як у роки його творчої зрілості й всенародного визнання («Зима», «Мирні поля», «Соняхи», серія «Київська сюїта» тощо), так і унікальні ранні композиції 1930 – початку 1940-х років («Широке поле», «Сільське подвір’я», «В селі хатки», «В зруйнованому Чернігові» тощо). «Київ. Міст метро», «Ранок над Дніпром», «Парк взимку», «Осінь в парку» – з позицій досвіду сучасної людини краєвиди виглядають меланхолійно-впізнаваними. І на диво радісними, проте радістю не кричущою, такою, яку має тільки глибока щира любов, і аж ніяк не жагуча пристрасть. Невимовну життєствердну силу робіт Сергія Шишка на відкритті виставки підкреслила її куратор, завідувачка відділу мистецтва ХХ–ХХI століть Національного художнього музею України Людмила Ковальська:

біографіЧна довідка: сергій федорович Шишко народився 25 червня 1911 року в селі Носівка Ніжинського району на Чернігівщині в сім’ї ветеринара. Природу своєї «малої батьківщини» він згодом малював багато. В 1919 році разом із батьками переїхав до Ніжина. Тут у початковій школі, яку закінчив 1926 року, отримав перші уроки професійної майстерності у вчителя малювання П. Лапи, якого завжди згадував із великою повагою та любов’ю. Навчався у Київському художньому інституті (1933, майстерня Ф. Кричевського), відвідував майстерні М. Бойчука, О. Богомазова, переймаючи художній досвід митців. У 1943 році закінчив жанрову майстерню Б. Йогансова в інституті ім. Рєпіна Всеросійської академії мистецтв у Ленінграді. Відомі його цикли самаркандських і загорських етюдів (1942), фронтових етюдів та етюдів зруйнованого Києва (1944), цикл карпатських краєвидів (1947), пейзажі шевченківських місць, кримські етюди (1956), індустріальні пейзажі та полотна, присвячені колгоспному життю, сільські мотиви. Талант Сергія Федоровича Шишка завжди визнавали. Він мав найкращі мистецькі титули радянської епохи: був лауреатом більшості державних премій, отримав звання народного художника СРСР, нагороджений орденом Леніна і «Дружби народів». У 1982 році великий цикл картин, під назвою «Київ – улюблене місто», був відзначений Державною премією УРСР імені Т. Г. Шевченка. алла Чердинцева фото авторки

Теа тр

10

Культура № 44, 4 листопада 2011 р.

нові здобутки франківців упродовж останніх трьох років іванофранківський обласний академічний український музично-драматичний театр імені івана франка змушує говорити про себе все більше і частіше. і є про що. За цей час трупою здійснено 21 постановку: твори української та світової класики, вистави для дітей. колектив театру двічі номінувався на національну премію україни імені тараса Шевченка

Фото із сайта газети «Час і Події» (Чикаго)

Черговий 73-й сезон театр розпочав прем’єрою вистави «Ромео і Джульєтта» В. Шекспіра. Директор і художній керівник – заслужений артист України Ростислав Держипільський зізнався, що зіграти Ромео колись мріяв сам, утім у цій постановці він виступив лише як режисер, створивши спектакль спільно з художником Олександром Семенюком та хореографом Юрієм Бусом. «Дозволити собі постановку Шекспіра може не кожна трупа, – каже пан Ростислав. – Адже це ті вистави, які живуть на театральних сценах роками, і мимоволі глядачі порівнюватимуть постановку з уже баченими раніше в тому чи іншому театрі виставами». «Ромео і Джульєтта» вирішена мінімалістично (пластика, динаміка, акторські емоції й

мінімум сценічних прилаштувань та реквізиту) і з використанням сучасної музики та хореографії, а втім – зі сцени лунає класичний поетичний переклад. У головних ролях – одні з наймолодших артистів театру Ігор Захарчук і Тетяна Гірник. Кожна зустріч із Шекспіром – це урок майстерності, переконані молоді актори. Вона збагачує їх духовно, розвиває технічно, дає неабияку творчу насолоду і мистецьке зростання. Минулого тижня молода частина трупи повернулася з двотижневих гастролей Сполученими Штатами Америки, організованих компанієюперевізником «Міст». У шести містах – Нью-Йорку, Віпоні, Дженкінтауні, Чикаго, Пармі, Рочестері – показували виставу «Солодка Даруся» Ростислава Держипільського за однойменним твором відомої української письменниці, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Марії Матіос. Це вже третя велика поїздка театру за межі країни. Нагадаю, навесні франківці із «Солодкою Дарусею» відвідали Канаду (Оттава, Торонто, Монреаль), улітку цю ж виставу показували в рамках ювілейного ХХ фестивалю «Дні української культури в Польщі» в Кошаліні. Україномовна газета Чикаго «Час і події» про гастролі нашого театру в США висловилася так: «Найважливішим є те, що Івано-Франківський академічний український музично-драматичний театр ім. І. Франка вже здобув світову славу. Марія Матіос разом із режисером-постановником Ростиславом Держипільським міцно тримають її у долонях. Їхні два серця б’ються в унісон. Від українців Америки щодня надходять чудові відгуки, і всі єдині у своїй думці: «Це треба побачити і пережити». У кожній такій поїздці театр супроводжує й автор твору – Марія Матіос, зустрічаючись після вистав із глядачами, всіма, зацікавленими в мистецтві й літературі України. Цього разу письменниця пообіцяла українцям Америки, що незабаром привезе з прикарпатським театром ще одну виставу за власним твором – «Нація».

ромео – ігор Захарчук

Цей театральний сезон обіцяє шанувальникам аж сім нових постановок. Це і робота за комедією Томаса Брандона «Тітонька Чарлея» у постановці молодого режисера Ореста Пастуха, і нова вистава «Товариство емансипованих жінок» від Олени Шапаренко з Національного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса, і продовження комедії «Занадто одружений таксист», що матиме назву «Татусь у павутині», і казочка «Карлсон» для наймолодших глядачів, і навіть казка для дорослих про проблему заробітчанства. надія соколенко

Прем’єри відкривають театральний сезон нинішній театральний сезон у Харкові виявився щедрим на прем’єри. особливо городян порадував колектив академічного українського драматичного театру імені т. Шевченка. його успіх – завжди знакова подія в місті. і цього разу «шевченківці» не зрадили своїй традиційній звичці кожного сезону дарувати публіці нову виставу Нещодавно посаду художнього керівника обійняв заслужений діяч мистецтв України Олександр АркадінШкольнік. Звісно, прихід нової людини позначився на репертуарній політиці. У свій 90-й сезон театр представив психологічну комедію «Спокуса поіталійськи» за п’єсою «Циліндр» італійського драматурга Едуардо де Філіппо. Глядачам сподобався динамічний сюжет: дві сімейні пари з Неаполя

заборгували велику суму за квартплату. Аби уникнути виселення, вони вигадують дивний спосіб заробітку грошей для свого порятунку… Подальші події інтригують і заворожують. Афіша академічного російського драматичного театру імені О. Пушкіна поповнилася неординарною мелодрамою Олени Грьоміної «Очі дня» про життя легендарної шпигунки Мата Харі. Незвична форма п’єси,

фото зі спектаклю «спокуса по-італійськи» юрія лихацького

цікава тема, неоднозначна постать головної героїні приваблюють глядача, який стає свідком трагічної долі самотньої жінки, в якій органічно поєднані тендітність душі, холодний розрахунок і жіночий шарм. У свій 136 сезон Харківський національний академічний театр опери та балету імені М. Лисенка відродив експериментальну оперну лабораторію. Перша вистава малої сцени реалізована диригентом Юрієм Яковенком, режисером Арменом Калояном та художницею Надією Швець – опера «Бестіарій» Олександра Щетинського, співавтор лібрето – росіянин Олексій Парин. У «Бестіарії» об’єднано три твори – «Перетворення» Франца Кафки, «Король-Олень» Карло Гоцці та «Дочка болотного царя» ГансаХристіана Андерсена. Опера незвична у класичному розумінні цього жанру, вельми складна музика, три різних твори, хоч і об’єднаних сюжетною лінією, утім режисер для постановки кожного з творів знаходить особливі методи і вирішення.

– У нас такої постановки ще не було. Загалом опера ставилася чотири рази, але за межами України, – зазначає доктор мистецтвознавства Олександр Чепалов. На великій сцені ХНАТОБу здійснено постановку балету «Попелюшка». Щоправда, автори

вистави і керівництво театру звернулися не до всім відомого твору Сергія Прокоф’єва, а до однойменного балету Йоганна Штрауса (сина), не менш прекрасного, утім менш знаного шанувальниками балетного мистецтва. Свій 20-й сезон недержавний центр сучасного мистецтва «Нова сцена», що показує свої роботи на сцені Харківського Будинку актора на вул. Красіна (тут знайшли прихисток з десяток альтернативних невеличких театрів), розпочав прем’єрою «Підсвічник» французького драматурга Альфреда де Мюссе у постановці російського режисера Олексія Янковського. Тема «маленької людини» у сучасному суспільстві не нова. Але трагізм героя цього твору розкритий психологічно широко завдяки талантові автора й грі акторів, хитромудрому сюжетові, що мимоволі забуваєш про «вторинність» задуму драматурга. Статичність мізансцен компенсується динамічними діалогами акторів, а імпульсивність і емоційність тексту – відсутність достатнього руху на сцені. Серце і душа харківського глядача тішаться тим, що харківські театри не зраджують своїм добрим традиціям – презентувати на початку сезону свої прем’єри. володимир субота власкор «культури і життя», Харків

Культура № 44, 4 листопада 2011 р.

Теа тр

11

Хочу бачити наш театр оригінальним 4 листопада художній керівник одеського академічного українського музичнодраматичного театру ім. василя василька народний артист україни ігор равицький святкує 65-річний ювілей Ігор Миколайович очолює театр із 1988 року. Протягом цього часу він поставив чимало вистав (деякі з них – лауреати всеукраїнських та міжнародних фестивалів), відкрив малу сцену, яку назвав «38». Театр регулярно поповнюється молодими акторськими кадрами. А найголовніше – Ігор Равицький вважає за необхідне залучати до співпраці найкреативніших постановників України та зарубіжжя. Серед режисерів, які формують естетичне обличчя васильківців – італієць Аллєсіо Бергамо, росіянин Микита Гріншпун, українці Дмитро Богомазов, Юрій Одинокий, Владислав Троїцький, КЛІМ, Андрій Бакіров, Олексій Коломійцев та інші. Напередодні свята актриса театру Тетяна Миронова мала нагоду поспілкуватися з ювіляром: – ігоре Миколайовичу, ви з мистецької родини: тато – режисер, мама – актриса. те, що ви й собі обрали театральну професію – логічно, втім, чому саме режисура?

– Насправді, я спочатку хотів бути істориком, археологом. Досі люблю цю справу, читаю відповідні книги. Коли ж довелося визначатися, у старших класах, своє авторитетне слово сказав тато, мовляв: «Спробуй режисуру». Я прислухався. Попервах шкодував – хотів стати актором, а згодом таки втягнувся. Та по-справжньому професію режисера зрозумів тільки через десять років після закінчення інституту.

– Чи маєте авторитетів у режисерській справі?

– О, так. Першим взірцем для мене був Борис Равенських, який на той час очолював Московський театр ім. О. Пушкіна, а згодом Малий драматичний театр.

– Знаю, що ви проходили в нього режисерську практику.

– Я сам до нього поїхав на співбесіду, розказав, як уявляю театр, продемонстрував себе, як творчу одиницю. Після цієї зустрічі Борис Іванович узяв мене на практику. У його роботах приваблювали особливий романтизм, образність, поетичність. Одночасно в Театрі ім. О. Пушкіна працював Леонід Хейфіц – інтелігентний, чіткий, улюблений учень Марії Кнебель – випускниці Студії Михайла Чехова та другої Студії МХАТу. Спостерігаючи за творчістю обох митців, я мріяв поєднати в собі образність і поетичність Равенських та виняткове вміння Хейфіца працювати з актором. Потім закохався у вистави Анатолія Ефроса, які в Москві тоді користувалися величезною популярністю серед глядачів та професіоналів. Подоброму заздрив задумам Юрія Любімова. Схиляюся перед талантом Еймунтаса Някрьошюса – він справжній геній театрального мистецтва. Чимало цікавого в наш час можна знайти і в постановках Рімаса Тумінаса та Кирила Сєрєбрєннікова.

– яким має бути «ваш актор»? які якості потрібні митцю, щоб вам було приємно і зручно з ним працювати?

– Актор має бути здатним мислити самостійно, пропонувати власні варіанти вирішення ролі. Правду кажучи, мені зручніше працювати з актором різноплановим, який легко почувається в різних жанрах: комедійному, трагічному, гротесковому тощо. Відтоді, як очолив театр, мені болить, аби трупа щороку поповнювалася молодими кадрами. Втім, жодного разу не доводилося збирати всю молодь в одній виставі. Ось лише зараз у спектаклі «Місто мого дитинства» це нарешті сталося. І я пишаюся тим, що не помилився в жодному з них. Не знаю, чи вдасться сама вистава, та вже сам процес постановки приносить мені величезне задоволення. Певно, сумуватиму за цим часом, коли репетиції скінчаться.

– Що для вас означає поняття «талановита людина»?

–Складна, неоднозначна, яка вміє тонко відчувати, думати, аналізувати, творити, захоплюватися і захоплювати інших. Стосовно акторського таланту, то це та людина, якій ще не встиг завдання поставити, а вона тобі вже десять варіантів пропонує. Талановитий актор – не просто виконавець ролі, а яскрава особистість, від якої не можна відірвати очей.

– на мою думку, кожного актора іноді переслідує кошмар про те, як він на сцені забуває текст, або якесь інше жахіття, пов’язане з професією. який страшний сон режисера?

– Особисто для мене весь допрем’єрний період підготовки спектаклю – суцільний страшний сон. Наяву. Він і зараз мені сниться. Розмиваються кордони між сновидінням і реальністю. Процес у голові – думки про все, що стосується майбутньої вистави, – триває цілодобово.

– як саме ви обираєте матеріал для чергової постановки?

– Насамперед цей твір повинен мене схвилювати, як людину. Люблю п’єси оригінальні, маловідомі, не скомпрометовані і не заяложені частими постановками в театрах України. Хочу бачити наш театр оригінальним, тому і режисерів таких запрошую, і твори такі добираю. Я рідко сам беруся за постановку, але в такому випадку обов’язково хочеться чогось незвичного і не затертого. Скажімо, п’єса Віктора Шендеровича «Два ангела» потрапила до репертуару, бо мені здалося, що вона яскрава за формою, сучасна і здатна схвилювати. Власне, це і є ті критерії, якими я керуюся. А от наприклад, п’єсу «Старі будинки» Валерія

Хаїта, Георгія Голубенка та Леоніда Сущенка в жодному театрі України не знайти. Я зараз працюю над нею, вже згадував назву майбутньої вистави – «Місто мого дитинства». Це дуже мила, добра і проста історія з краплинкою смутку.

– Маєте улюблений жанр?

– Це залежить від різних життєвих періодів. Якось мене приваблювали виключно мелодраматичні вистави – ліричні, романтичні. В інший період почав звертатися до прози – «Тихий Дон» Михайла Шолохова, «Стомлені сонцем» Микити Михалкова та Рустама Ібрагімбекова, «Хрещений батько» Маріо П’юзо, – хотілося широти розмаху. А потім вирішив, що варто навчитися ставити твори й другого плану, взявся за суто камерні п’єси, які вимагають детальної та прискіпливої роботи з актором. Наприклад, у моєму доробку однією з таких є «Дикий Ангел» за п’єсою Олексія Коломійця. Зізнаюся, що дуже мало ставив комедій. А останнім часом прагну поєднати всі жанри в одній виставі. Сподіваюся, у «Місті мого дитинства» це вийде.

– яку тему можна назвати головною чи провідною у вашій творчості?

– Доля людини. Багатогранність і неоднозначність людського характеру.

– у вас, як у режисера з величезним досвідом, практикою і багажем знань, є свої особливі секрети, якими могли б поділитися з загалом?

– У мене немає жодних секретів. Однак, на жаль, є особисті штампи. Дуже люблю музику у виставі, іноді навіть зловживаю цим прийомом, перекриваю роботу актора. Зате подобається емоційність у виставах, образність та образна промовиста мізансцена. Навряд чи це можна назвати секретами – це штампи, адже інколи ловлю себе на тому, що повторююсь.

– одеський український театр займає не останнє місце за художнім рівнем серед репертуарних театрів, але все ж таки досконалості немає меж. яким хотілося б бачити ваш храм мистецтва в ідеалі?

– Хотілося б тримати професійний рівень в усіх компонентах: в акторському, режисерському та технічному оздобленні.

– Що означає поняття професійності у театрі?

– Бажання не тільки бути почутим і зрозумілим, але й бажання почути та зрозуміти інших. Професійність у театрі – це відчуття відповідальності, яке має бути у кожного члена колективу, за спільну працю.

– без чого не може існувати режисура?

– Без щирості.

– дякую за щиру розмову. Ще раз зі святом вас! Міцного здоров’я, творчого натхнення для майбутніх постановок і звичайного людського щастя. тетяна Миронова фото надані театром

сцена з вистави «два ангели» в. Шендеровича

12

Тури зм

Культура № 44, 4 листопада 2011 р.

славетна дата славетного міста нещодавно на землі тернопільщини відбулося гучне свято. стародавнє місто Збараж відсвяткувало 800-річчя. З цієї нагоди управління з питань туризму тернопільської обласної держадміністрації влаштувало прес-тур тернопільщиною, в якому взяли участь журналісти регіональних та київських ЗМі Перша писемна згадка про місто в Галицько-Волинському літописі датується 1211 роком. На Тернопільщині старші лише Теребовля і Шумськ. Місто Збараж розкинулося на відрогах Товтрового кряжу – горах Медоборах, на берегах річки Гнізни, притоки Серету. Походження назви точно не з’ясоване. Можливо, воно йде від «Зберіж» – «берег, з якого витікають потоки», або «бара» – «болото». А ще є версія, що Збараж походить від слова «збір» (або «збираж») чи від «бараті» – «місцевості, де були раті, битви». Місто Збараж, побудоване на горі Горай навколо замку, було цілком знищене татаро-монголами у ХІІІ столітті. У ХІV столітті, після повної руйнації старого городища на Княжій горі, на лівому березі річки з’являється новий камінний замок. Його звів Корибут, син великого князя литовського Ольгерда, який згодом прийняв християнство і став князем Сіверським. У 1589 році цю споруду, обнесену високою кріпосною стіною, знову руйнують татари. Князі Христофор та Юрій Збаразькі відбудовувати її не стали, а перебралися в новий замок, зведений неподалік. Його було споруджено за проектом італійського архітектора Вінченццо Скамоцці. Замок належав князям Збарацьким, а потім Вишневецьким, Потоцьким. У середині ХVІІ століття місто стало ареною боротьби військ Богдана Хмельницького з польськими військами Яреми Вишневецького. У 1707 році тут побували український гетьман Іван Мазепа і російський цар Петро І. Нині територія Збаразького замку є національним заповідником «Замки Тернопілля». До міста з’їхалося чимало гостей, адже до святкових заходів приурочили й Велику раду українського козацтва та відкриття Всеукраїнського

фестивалю козацької пісні «Байда». Учасники дійства прокрокували містом та поклали квіти до пам’ятника Богдану Хмельницькому. Надіслали свої привітання Президент України Віктор Янукович, прем’єр-міністр України Микола Азаров та Голова Верховної Ради Володимир Литвин. На фестивалі філателістів, який також розпочався в День міста, відбулося погашення всеукраїнської поштової марки «Збаражу-800». На вулицях поблизу фортеці й замку розгорнулася торгівля. Тут можна було купити вироби народних майстрів, національні вбрання, скуштувати місцеві страви та напої. До цього дня приурочили також і відкриття центрального стадіону міста. Голова Тернопільської обласної адміністрації Валентин Хоптян пообіцяв мешканцям, що тут незабаром з’явиться ще й критий басейн. Театралізоване дійство «Сивочолий Збараж-витязь» почалося з появи над стадіоном трьох легких літаків. Вони виписали складні фігури вищого пілотажу – «бочку» та «мертву петлю». Окрім виступів місцевих творчих колективів тут відбувся концерт зірок української естради, спортивнобойове та лазерне шоу. Наступного дня після, святкових богослужінь у церквах міста, мешканці Збаража і його гості зібралися на фестивалі галицько-волинських

страв Фест-гарбуз, який відбувся у Призамковому парку, де з величезної кількості гарбузів було споруджено помаранчевий замок, гідний Книги рекордів України. Свято закінчилося гала-концертом, на якому нагородили переможців Фестивалю козацької пісні, а також мистецьким дійством «Збаразькі забави». Журналісти побували також на урочистому відкритті автостоянки на північному в’їзді в Борщівський район, який славиться фестивалями борщівської вишиванки, борщами, найсмачнішими помідорами та гіпсовими печерами. А влітку в районі планується відкрити ще й південні стоянки на берегах мальовничої річки Дністер, якою можна буде сплавлятися на плотах та човнах. Найбільше печер в Україні саме на Тернопільщині. Найвідоміші з них – Кришталеву, Вертеба та Млинки, медійники оглянули протягом одного дня. У Вертебі (від давньослов’янського вертеп – печера) і досі знаходять артефакти, яким понад 5000 років і які відносяться до доби неоліту, зокрема, й трипільської культури. Побували журналісти і в Марійському духовному центрі в селі Зарваниця. Тут збираються на прощу греко-католики. Утім, священики надають свою площу для паломників

і інших конфесій. У місті Гусятин відвідали Костьол бернандинців та оглянули споруду синагоги. А ознайомитися з лікувальним туризмом представникам мас-медіа запропонували в санаторіях «Медобори» (Теребовлянського району) і «Збруч» (Гусятин), де є лікувальні мінеральні води. У Тернопільській області зосереджена третина старовинних українських замків. Нараховують 120 фортець, серед яких окрім замків є монастирі, храми, городища, оборонні двори, укріплені міста. Лише замків (окрім Збаразького) тут ще понад десяток. Серед них особливу увагу викликає Сидорівський замок, що в Гусятинському районі, збудований у вигляді корабля. Річ у тім, що його з трьох сторін омивала гірська річка Суходіл. Під час загрози її перегачували. Вона розливалася навколо замку і здалеку справді здавалося, що величезний корабель (понад 100 метрів довжиною) пливе по воді. Фундатором укріплення вважають чернігівського воєводу Мартина Калиновського, коронного гетьмана, а час зведення – приблизно 40-і роки ХVІІ століття. Від замку залишилася лише частина, схожа на ніс корабля, та одна зі стін. Але він розташований у такій мальовничій місцевості, що сюди можна спрямувати великий потік туристів. Тим паче, знайшовся меценат, який збирається відбудувати пам’ятку. Можливо, не увесь комплекс, а лише його частину. Тут можна буде знімати кіно, проводити фестивалі: фольклорні, козацькі, пісенні, можна було б також влаштовувати весілля. Щоправда, сума коштів, які потрібно витратити на реставрацію має бути не меншою, ніж та, яку колись вклали в будівництво замку. На завершення поїздки екскурсанти завітали в Гусятинський краєзнавчий музей та в Музей театрального мистецтва села Копичинці, де серед численних експонатів з приємністю побачили і примірники журналів нашого видавництва – «Український театр» і «Музика». наталія ЗінЧенко фото оксани ЗаХарЧук

К нигозбірня

Культура № 44, 4 листопада 2011 р.

13

реалії сільських бібліотек сьогодні в україні діє 14 800 бібліотек, які разом із існуючими будинками культури є єдиними культурно-просвітницькими осередками на селі. село загалом і сільські бібліотеки зокрема – одна з найболючіших проблем для суспільства та влади На жаль, щороку два-три відсотки таких закладів зникає. Фахівці пояснюють це об’єктивними обставинами. Наприклад, у нас зменшується кількість сільського населення, а відтак не вистачає кількості читачів до встановлених нормативів. Тому відбувається закономірна оптимізація бібліотечної системи: бібліотеки реорганізовуються у бібліотечні пункти і працюють два-три рази на тиждень. Як результат, щороку кількість читачів в них зменшується на два-три відсотки. А відповідно бібліотекарі мають неповну зайнятість і відповідну платню. На жаль, цей процес набуває масштабності. Ми поступово втрачаємо те, що було створено десятиріччями на кошти платників податків. Першими закриваються клуби, другими – бібліотеки. А потім село вимирає. Способи порятунку сучасного села відомі. По-перше, слід відновити зайнятість населення. По-друге, жителям потрібно альтернатива «сільмагу» з його нехитрим асортиментом. Тобто, вони повинні бодай у свій вихідний мати можливість одержати інформацію про суспільне життя в країні, не кажучи вже про те, щоб дізнатися про новини в культурномистецькому середовищі. І не з одної газети (яку у кращому випадку виписують у селі), а з Інтернету… Із ним на селі як раз проблема. До Всесвітньої мережі немає доступу або через відсутність «покриття» відповідної території, або дорогий трафік. В Україні Інтернетом користується лише 33 відсотки населення і ми посідаємо 27 місце у світі за цим показником. Комп’ютеризувавши мережу сільських бібліотек, Україна дістане шанс здійснити прорив у сфері інформатизації суспільства. Та згодившись у 2009 році на реалізацію програми «Бібліоміст» – це партнерська робота IREX (Рада міжнародних наукових досліджень та обмінів), USAID (Агентство США з міжнародного розвитку) та Міністерства культури і туризму України,

урочисте відкриття пункту публічного доступу до інтернету у райцентрі сахновщина Харківської області

на підтримку якої Фундація Білла та Мелінди Гейтс надала ґрант на суму 25 мільйонів доларів США, влада тим самим визнала, що неспроможна бібліотечну систему країни забезпечити вільним доступом до Інтернету. І якщо у містах населення хоч якось користується цим досягненням прогресу, то на селі його практично немає. У такому випадку там бібліотека є єдиним місцем, де можна одержати оперативну інформацію. Днями у райцентрі Сахновщина Харківської області відбулась урочиста церемонія з нагоди відкриття пункту публічного доступу до Інтернету та початку надання нових сервісів. Централізована бібліотечна система отримала комплект комп’ютерного обладнання – сканери, принтери, веб-камери тощо. Це одна з 12 районних ЦБС області, які у лютому були оголошені переможцями другого раунду конкурсу з організації нових бібліотечних послуг із використанням доступу до Інтернету програми «Бібліоміст».

– Для жителів цього селища це непересічна подія, – сказав на відкритті начальник обласного управління культури і туризму Дмитро Кузнєцов.

– Вони дістали можливість користуватися плодами цивілізації та пізнавати світ. Залишається лише щиро порадіти за співгромадян, котрим завдяки відомій програмі «Бібліоміст» таки вдалося сісти за комп’ютер.

Культура

п е ре д п л ата н а 2 012 рі к триває передплата Газету «Культура і життя» мають І будьте впевнені: завтра газета буде знати всюди. ще кращою, ніж сьогодні! передплатна ціна єдиної кульУ передплатній ціні враховано вартурологічної газети на 2011 рік: тість оформлення поштою абонена півріччя – 72 грн ментів на доставку газети. на квартал – 36 грн на місяць – 12 грн На кожен наступний місяць «Куль- п е р е д п л а т н и й і н д е к с : туру і життя» можна передплатити до 10 числа попереднього місяця.

60969

Мізерні кошти, що їх спрямовують на проекти розвитку бібліотек в Україні, відсутність науково-дослідних установ у галузі бібліотечної справи, пенсійний вік більшості директорів не лише сільських, а й провідних бібліотек, несистемне оновлення фондів, слабка матеріально-технічна база, скорочення мережі бібліотечних закладів (особливо в сільській місцевості) ставлять книгосховища на межу виживання. Про оновлення меблів і придбання сучасного обладнання взагалі не йдеться. На сьогодні бібліотека залишилася єдиним безкоштовним і максимально доступним для широкого загалу (і соціально незахищених верств населення зокрема) інформаційним і культурним центром сучасного села. І неправильно було б втратити цю мережу. Наприклад, у Харківській області із 857 публічних бібліотек – 626 сільських. Тобто, переважна більшість. Так от 50 відсотків сільських бібліотек регіону в осінньо-зимовий період не опалюється, а 15 відсотків – потребують капітального ремонту, шість – взагалі знаходяться в аварійних приміщеннях. В аналогічному становищі чимало сільських бібліотек у Дніпропетровській, Київській та Черкаській областях. Коштів у місцевих громад украй бракує. Тому бібліотеки працюють завдяки ентузіазму працівників. Але він із кожним роком згасає з різних причин. І одна з них – байдужість чиновників. Позиція у них така: а куди бібліотекарі із села подінуться. І це при чинному законодавстві. Понад 80 ухвалених законодавчих актів так чи інакше торкаються умов праці бібліотекарів, а положення багатьох із них подекуди вступають у протиріччя одне з одним. Урешті-решт, по-іншому і не може бути. Нині бібліотеками всіх форм підпорядкування опікуються понад два десятки різних систем і відомств. Більшість книгосховищ належить Міністерству культури України. Решта (а їх чимало, що залишаються поза зоною впливу міністерства) 21 тисяча шкільних бібліотек, 224, які знаходяться у вишах, 101 – системи НАН

України, 928 – медичних бібліотек, і ще сотні книгосховищ, підпорядкованих різним міністерствам і відомствам, працюють за своєю специфікою. Як саме, достовірної інформації про це немає. Сільські бібліотеки віддані на відкуп місцевим громадам. Вони мають гроші – працює бібліотека, немає – закривають і фонди передають у район. Утім, незважаючи на фінансові труднощі, там, де керівники зацікавлені у збереженні культурного середовища на селі, бібліотекою опікуються всією громадою. Влітку у відремонтоване приміщення переселилася Новоосинівська бібліотека Нововодолазького району Харківської області. За свідченням головного спеціаліста обласного управління культури і туризму облдержадміністрації Маргарити Жарової це сталося завдяки турботі голові сільради, котрий зумів залучити для ремонту спонсорські та бюджетні кошти. Аполлонівська сільська бібліотека Сахновщинського району завдяки старанням усіх селян переїхала з аварійного в окреме капітально відремонтоване приміщення. Це один із небагатьох сільських закладів області, що має книгосховище, просторий читальний зал, абонемент і чудову дитячу кімнату казок. Цікавий досвід функціонування бібліотеки полягає ще й в тому, що за рішенням мешканців села їй надано в оренду земельну ділянку. Виручені таким чином кошти спрямовуються на розвиток бібліотеки. Отож, за три роки було залучено 4350 гривень позабюджетних коштів. Це дає можливість постійно поповнювати книжковий фонд новинками художньої літератури і періодичними виданнями. У цьому плані цінний досвід Донецької області. Тут уже вдесяте проходить обласний огляд сільських бібліотек. Під час цього заходу їхня діяльність набуває гласності, до них виявляє увагу влада. Щороку обирається для проведення огляду новий район. Там відповідно готуються – як правило ремонтуються сільські бібліотеки, зміцнюється матеріальна база. Це прекрасний приклад для наслідування. Проте подібні випадки новосілля чи капітального ремонту приміщення сільської бібліотеки, сучасне технічне оснащення вкрай рідкі. Про комп’ютеризацію місцеві фахівці здебільшого лише чули. Для них сьогодні найголовніше, щоб не замерзнути взимку, щоб читачі користувалися книжками і щоб регулярно виплачували зарплату. Такі реалії. Якими б вони прикрими не здавалися комусь. Та разом із тим усі розуміють необхідність збереження та розвитку бібліотек, які здебільшого залишаються єдиними культурно-інформаційними закладами на селі. Але сподіватися тільки на зарубіжні ґранти у цій справі даремно. Ніякий «заможний дядечко» не зробить за нас те, що ми повинні зробити самі. володимир субота, власкор «культури і життя» Харківська область

Літ ера тура

14

Культура № 44, 4 листопада 2011 р.

на сповідь йдем до маркіяна Цитатою з вірша І. Драча «На поклін до Шашкевича» ми розпочинаємо сторінку, яка присвячена українському письменнику, поету – зачинателю нової української літератури в Галичині, культурно-громадському діячеві, речнику відродження західноукраїнських земель, священику Української Греко-Католицької Церкви, ініціаторові видання альманаху «Русалка Дністровая» Маркіяну Шашкевичу. Він прожив усього тридцять два роки, але сьогодні Україна на державному рівні вшановує 200-річчя від дня його народження. Художня спадщина Маркіяна Шашкевича вміщує: три десятки поезій, романтичне оповідання «Олена» та переспіви й переклади із староруської, чеської,

вірна Зашуміла дібровонька, листом зашуміла, Затужила дівчинонька, серцем затужила. Тужить нічку, тужить нічку, тужить і день білий, Бо із війни за три роки не вертає милий. На могилі-верховині милого стращала, Біле личко цілувала, слізьми проводжала. «Не плач, не плач, ластівонько, дасть Бог звоювати – До твоєї соколоньком я прилечу хати. Не плач, не плач, голубонько, не плач, не журися, Подай ручку біленькую, додому вернися». Вдарив коник у копита, задзвони станлями, Лишилася сирітонька з журними гадками. Вдарив коник у копита, на вітр пустив гриву, За лісами, за горами лишив чорнобриву… Край діброви на горбочку сипана могила, Там дівчина із зорями щодень виходила. Виходила із зорями, стояла до ночі, Свої чорні за миленьким видивила очі. Ой ходила, ой бродила зимами, літами, Втоптала биту биту стежку білими ногами.

(1833)

до Милої Повій, вітре-вітросеньку, Там, де тужить мила, Нехай несуть там пісеньку Твої легкі крила. Повій, вітре, в єй городець, Де вінці сплітає; Неси вісти, що молодець Щире ю кохає. Ой погладь ю, вітросеньку, По єй личку білім. Нехай знає єй серденько Що я є і милим. Най не плаче, най не тужить, Вже час ся зближає – Прийде милий, приголубить І з нев ся звінчає.

(1836)

дуМка Нісся місяць ясним небом Там, де зоря ясна; Летів хлопець чистим полем, Де дівчина красна. Часом місяць ізійшовся З тьмавою хмарою; Не раз хлопець поборовся З журною гадкою:

польської і сербської мов. А ще він уклав Читанку для дітей, де помістив художньо опрацьовані біблійні мотиви, повчальні «Повістки благонравія», власні поезії. Два вірші із цієї Читанки «Зелень розвилась» і «Марусенька мила» сьогодні публікуємо вперше для широкого загалу (Читанка Маркіяна Шашкевича була видана у 1850 році. – Ред.) А ще подаємо інтимну лірику поета, в якій передані глибокі почуття молодої людини. Усі поезії надані редакції далекою родичкою Маркіяна Шашкевича Іриною Дутковською, яка сьогодні проживає у Львові.

«Журна гадко, печалива, Чо ти мене гониш? Чи ми житє згорчиваєш, В серце тугу рониш? Уступися, лиха нене, З вітром в ліси, гори, Най по тобі й чутка згине. Як сліди на морі! Мому серцю най радощі, Най надія грає, Най ми доля веселенька Птичкою співає!»

(1836–1837)

над бугоМ Гей, річенько бистренькая, Гей, стань, подивися, Як я плачу, як горюю! – Зо мнов пожурися. Твої води веселенькі, В них рибонька грає; Моє серце розпукаєсь, Віж журби ся крає. Трава к тобі з любощами З берегів ся хилить, Вовня її поцілує – І наперед стрілить.

підлисє Шуми, вітре, шуми, буйний, На ліси, на гори, Мою журну неси думку На підлиські двори. Там спочинеш, моя думко, В зеленій соснині; Журбу збудеш. Потішишся У лихій годині. Там ти скаже дуб старенький І єден, і другий, Як там жив-єм ще маленький Без журби, без туги. Там ти скаже та соснина И всяка деревина, Як там грало серце моє, Світала година. У садочку соловійчик Щебетав пісеньки. Розвивав ми пісеньками Літа молоденькі. Там колодязь студененький, А дуб воду тягне;

Не так щастя, як той води Моя душа багне. Підлисецька горо біла! Як тебе не бачу, Так ми тяжко, так ми сумно, Що трохи не плачу Веселая сторононько! До серця сь припала; Душа тебе, як милого Мила забажала. Тим-то любо, там солодко Весело і мило! З миленькою у любощах Вік би ся прожило!

(1837–1838)

веснівка Цвітка дрібная Молила неньку, Весну раненьку: «Нене рідная! В воли ми волю – Дай мені долю; Щоб я зацвіла, Весь луг скрасила, Щоби я була Як сонце, ясна, Як зоря, красна. Щоби-м згорнула Весь світ до себе!»

– «Доню, голубко, Жаль мені тебе, Гарная любко; Бо вихор свисне, Мороз потисне, Буря загуде. – Краса змарніє, Личко зчорніє, Головоньку склониш, Листоньки зраниш, – Жаль серцю буде».

*** Руська мати нас родила, Руська мати нас повила, Руська мати нас любила. Чому ж мова єй немила? Чом ся нев встидати маєм? Чом чужую полюбляєм?

*** «Зелень розвилась Геть царинами, Радість розплилась Всіма світами:

Весна миленька, Надія – літо, Осінь повненька, Бо в стогах жито; Взимі весело, Хоть всюди біло. «Боже, ах, Боже, То твоє діло»...

*** «Марусенька мила Цвіточки садила, Водов підливала, Стихонька співала: «Ростіть ми, цвіточки. Райськії діточки; Ростіть ми весною; Розвиньтесь красою; Літом ми зацвіте, Головку пристрійте Мені, молоденькій, Строїтись радненькій!» Завершуємо нашу сторінку звертальним віршем сина Володимира до свого великого батька, де звучить туга, яку зміряти неможливо, а можна тільки відчути серцем.

до Мого батька Батьку рідний, соколеньку, Ти руський співаче! Та чи чуєш яку ворон Пісню тобі кряче? Та чи видиш тії хмари, – Тяжкі, чорні хмари, Що тя вели від колиски До самої мари. – І по смерті домовину Що твою присіли? Батьку рідний, хоч раз-бо ще Глянь з-поза могили! Хоч раз зведи головоньку, Хоч раз обізвися, Щоб від голосу твойого Вороги стряслися! Щоб, почувши твою думу, Падали ворони. Чорним трупом застеляли Яри та загони! Щоб ті хмари, чорні хмари Тяженько сплакнули І негідні твої други Щоби схаменулись... Щоби схаменулись, щоби іздригнулись, До рідної неньки назад повернулись; Щоби занехали матір катувати Та в чуже шкамаття на смерть прибрати.

Культура № 44, 4 листопада 2011 р.

Державна мова

15

на горіхи від рогози

(Продовження. Поч. у № 14–16)

у суМниХ подій ювілеїв не буває Часом цікавляться, чи тотожні слова роковини та ювілей. Відповідь напрошується така: ці іменники синонімічні, проте їхні значення збігаються не повністю. Перший із них виражає загальніше поняття, що вбирає в себе й поняття ювілей. У тлумачних словниках читаємо: роковини – «календарна дата, коли закінчується ще один рік від початку якої-небудь події», зокрема, це й «день народження, іменини», а також і день смерті (хоч його тут спеціально не виділяють). Дев’яті роковини Незалежності України; 55-ті роковини Великої Перемоги. У цьому ж значенні вживають і річниця. Ювілей – від латинського jubileus – ювілейний рік. Це рік, який колись припадав раз на піввіку. Ювілеєм називали урочистості насамперед з приводу п’ятдесятиліття, століття, тисячоліття пам’ятної події. Тепер його обчислюють не обов’язково п’ятдесятиліттям, але зазвичай у круглих і переважно великих числах (про ювілей у 18 чи 20 років кажуть переважно жартома). У сучасній мові ювілей означає вшанування особи, котра досягла певного віку або строку своєї громадської, наукової, мистецької, викладацької чи якоїсь іншої діяльності. То і врочисто відзначувана річниця важливої суспільної події, існування установи, закладу, міста. 1500-літній ювілей Києва. А тих, чий ювілей святкують, звично називають ювілярами. Замість ювілей завжди можна сказати роковини (тільки в множині), річниця, але зворотна заміна можлива лише тоді, коли йдеться про дату, обчислювану в 50 і більше (знову-таки в круглих числах) літ. Не рекомендують замінювати роковини, річницю на ювілей з нагоди сумної події. Зі згаданими лексемами часто стоять близькі одне до одного за змістом слова присвячувати і приурочувати. Через таке зближення часом плутають форми іменників, залежних від цих дієслів. Тож слід мати на увазі, що присвячувати (присвятити) керує безприйменниковим давальним відмінком іменників. Наприклад: «Відкриття музею присвячене 85-й річниці від дня народження художника» (з газ.). А приурочувати (приурочити) вимагає після себе родового відмінка з прийменником до: «Книжкову виставку приурочено до ювілею письменника» (з газ.). Хресний Хід, а не Хода Іменники хід і хода збігаються у значенні процес ходіння, ходьба; рух уперед. Швидкий хід (швидка хода). Поступальний хід (поступальна хода). За «Словником труднощів української мови», тільки хід вживають у значеннях: 1. Швидкість руху. Набирати хід. 2. Похід, процесія. Полонинський хід. Хресний хід. 3. Прохід, коридор, тунель. Вузький хід. Хід сполучення.

4. Розвиток у часі, етап розв’язання задачі. Хід подій. Хід думок. 5. Прийом, маневр. Ризикований хід. 6. Черговий виступ гравця у грі. Твій хід. Хід білих.

7. У складі фразеологічних одиниць. Давати задній хід. На повному ходу. На

ходу підметки рвати. Знати всі ходи й виходи. Це в нас у ходу. Хід конем. Тільки хода виступає останнім часом переважно у значенні манера ходити, ступати. Поважна хода. Легка хода. А ось як пояснює цей «Словник…» застосування дієслів увімкнути (ввімкнути) і включити. Щодо електричного струму, радіо, телефонної мережі вживанішим є увімкнути (ввімкнути). Увімкнути світло (рубильник, вентилятор). Слово включити частіше пов’язують з уведенням в дію двигуна, іншого механізму, машини. Включити мотор. Включити третю швидкість. Тільки включити вживається у значенні уводити до складу, приєднувати до кого-, чого-небудь. Включити до списків, включити до складу команди. Доречно навести щодо цього думку нашого видатного письменника та мовознавця Бориса АнтоненкаДавидовича: «Треба включити електрику»; «Виключи струм», – кажуть неправильно, забуваючи, що по-українському слід казати: умикнути (увімкнути), умикати електрику, вимикати струм. Від цих дієслів походять й українські технічні терміни: умикач (по-російському включатель) і вимикач (по-російському выключатель). Аналогічно помилково кажуть: «Пропонується включити до порядку денного три питання», – замість поставити (або внести) до порядку денного. Так само неправильно – «У роботу включили всі існуючі агрегати», – замість «пустили всі наявні агрегати». Нерідко запитують: «Чи є різниця між словами район і регіон?» Пояснюємо. Район – то невелика адміністративнотериторіальна одиниця у складі області, краю або великого міста. Це і частина території, що становить єдине ціле як економічна, промислова, географічна зона. Промислові райони країни. А також місце, в межах якого відбувається або поширюється щось; осередок чогось. Район епідемії. Район землетрусу. Словом регіон стали широко послуговуватися порівняно недавно. Воно означає велику територію, котра характеризується комплексом притаманних їй ознак (фізико-географічних, економічних тощо). Прикарпатський регіон. Африканський регіон. Як бачимо, іменники район та регіон не рівнозначні й не взаємозамінні. Тому й ставити їх у тексті треба, виходячи з їхніх значень. Семантично розрізняються також округ та округа. Округ – адміністративнополітичний, господарський, військовий і таке інше. Підрозділ державної території. Виборчий округ. Військовий округ. Округа ж – навколишня місцевість, довкілля. Цю вістку рознесли по всій окрузі. Є ще округ – синонім слів навколо, довкола. Стихло все округ. Округ села простяглися луки. Займенник їх є родовим або знахідним відмінком множини від займенника вони: «Товкло б їх отак головами!» (Михайло Рубашов). Нині він дедалі частіше виконує функції присвійного займенника їхній: «Учителька пояснювала першокласникам їх обов’язки». Щоб уникнути зайвого паралелізму, який не поширює наших мовних можливостей, а, навпаки, створює плутанину, краще вживати присвійний займенник їхній і до живих істот, і до речей: «У їхній стороні й зимою сонце» (Леся Українка);

«Берези пробудилися від сплячки, в їхніх стовбурах зануртували соки» (з газ.). Запитання не Задають, а ставлять Дехто не бачить різниці між словами степінь та ступінь і тому припускається помилок у вживанні їх. Тож запам’ятайте: в українській мові степінь використовується тільки як математичний термін. Степінь числа. Піднести до степеня. А от ступінь має багато значень: 1. Порівняльна величина, що характеризує розмір, інтенсивність чого-небудь. Ступінь очищення.

2. Посада, звання, ранг, категорія, вища кваліфікація. Диплом другого ступеня. Учений ступінь доктора філологічних наук. 3. Горизонтальний виступ сходів, на який ступають, піднімаючись угору чи спускаючись униз; сходина. 4. Взагалі рух ногою вперед, убік або назад. 5. Переносно етап, стадія розвитку чогось; фаза, щабель. 6. Складова частина ракети, яка після згоряння в ній палива відокремлюється в польоті. 7. Будь-який звук музичного звукоряду, гами, ладу. Семантичні відмінності є також у слів питання та запитання. Перше з них уживаємо тоді, коли йдеться про якусь справу, проблему, що потребує розв’язання чи дослідження; пункт документа, порядку денного. Найчастіше воно виступає у сполученні з дієсловом порушувати, рідше – ставити, висувати (в значенні пропонувати для обговорення, вивчення). Але заміну порушувати на піднімати («Доповідач піднімав важливі питання…») в сучасній літературній мові сприймають як стилістично невдалу. У граматичній термінології також уживається питання, а не запитання. Знак питання, а не знак запитання, питальне речення, а не запитальне. Запитання – це звернення до когонебудь, щоб з’ясувати щось; вимога, прохання з приводу чогось; запит. «Несподіване запитання Богдана збентежило Гордія» (Дмитро Ткач). Кореспонденція на пошту надходить «до вимоги» її адресатом, або «до запитання». Запитанням може бути і звернення, яке не потребує відповіді. То так зване риторичне запитання – прийом красномовства, художній засіб образної мови. Не можна поєднувати іменник запитання з дієсловом задавати, для цього є більш прийнятне ставити: «Капітан сміється, а Ліна Яцуба, не зводячи з нього своїх серйозних очей, ставить йому своє запитання» (Олесь Гончар). У значенні звернення, що потребує відповіді не слід уживати замість запитання слово питання, бо це суперечить мовним нормам. Кольорова речовина, якою мастять чи малюють, називається фарбою. А барва – то природний колір, тон, колорит, відтінок. Під впливом російської мови, де слово краска виражає обидва ці поняття, в наших засобах масової інформації іменнику фарба часом надають не властивого йому абстрактного значення: Фарби осіннього лісу; заіскритися фарбами; фарби народного мистецтва. Нормативні українські сполучення: водяні фарби, олійні фарби, синя (зелена, жовта) фарба; барви осіннього лісу, заіскритися барвами, барви народного мистецтва.

Нерідко плутають і слова помірний та поміркований, ставлячи їх там, де не треба. Ось хоча б речення: «Зима цього року була поміркована: лютих морозів майже не було, а часто траплялись відлиги». Похибка виникає, мабуть, через те, що обидва прикметники мають спільний відповідник у російській мові – умеренный: «Зима была умеренная», «Этот человек всегда придерживался умеренных взглядов». По-українському поміркованою, тобто розважливою, обачною, такою, що в своїх діях, вчинках, думках керується вимогами здорового глузду, може бути тільки людина: «Він господар дбайливий, а вдачі тихої та поміркованої» (Юрій Смолич). Слово ж помірний означає не великий і не малий, який не має відхилень від середнього рівня, середньої норми і переважно стосується погоди, клімату, явищ та речей. Відповідає воно не лише російському умеренный, а ще й соразмеренный, размеренный: «Помірний вітер віє – чудовий льотний час!» (Наталя Забіла). Отже, в першій фразі годилося б сказати: «Зима цього року була помірна…» поводитися Чи вести себе? Місяць. Нерідко це слово без потреби вживають поруч із власною назвою місяця, внаслідок чого створюється тавтологічність: «У вересні місяці похолодало». А треба: «У вересні похолодало», бо й так зрозуміло, що йдеться про місяць. Те саме спостерігаємо в реченнях: «3ібрав п’ятдесят гривень грошей», «Витратив дві години часу, поки добрався додому». Тут слова гроші й час теж зайві. Їх слід вилучити з тексту. поводити себе означає виявляти у взаєминах з іншими людьми: «Учителя сьогодні найбільше радувало те, як поводить себе Ліда Шепель» (Олесь Донченко). Трохи рідше вживають форму поводитися без додатка: дотримуватися певної поведінки, діяти якимось чином. З додатком в орудному відмінку та прийменником з це слово має значення ставитися до когось, орудувати чимось: «Тоді й Михайло збагнув, що не досить гостинно повівся з Федоровим посланцем» (Юрій Збанацький). Небажаним є використання словосполучення вести себе: «Школярі погано ведуть себе (треба поводять себе чи поводяться) на уроках.» Не рекомендується вдаватися до висловів вільна вакансія, звільнилася вакансія, оскільки цей іменник іншомовного походження й означає вільну посаду в штаті установи, організації чи закладу. Краще вжити: вільна посада, звільнилося місце. (Далі буде)

На дозві ллі

16

Культура № 44, 4 листопада 2011 р.

модна пристрасть з айною гассе у світі не існує нічого ідеального, а ось прагнення до зовнішньої краси завжди відчуває кожен із нас. саме до такої думки мене привела розмова з відомою українською дизайнеркою, яка створила власний стиль і яка завжди відрізнялася своєю оригінальністю та витонченим смаком. у нашому інтерв’ю з айною гассе ще раз переконуєшся в тому, що жінки завжди довіряли своїм пристрастям та вподобанням. тим більше, коли темою для розмови стає мода – айно, влітку відбулося відкриття першого в україні класичного Модного дому. усе виконано на європейському рівні, оригінально і зі смаком.

– Дійсно, в широкому сенсі це і є європейський стиль, насамперед елегантний, вишуканий, з легким аристократичним блиском. Ми намагалися зробити це місце саме таким – класичним, але з притаманними Aina Gasse деталями. Насамперед – це спокійна кольорова гама, лаконічність і коштовні речі. Основна концепція, яка використовувалася при створенні – храм моди. Потрапляючи всередину, ви повинні залишити назовні все

зайве і присвятити себе її величності моді і, власне, собі, бо для мислячої людини мода – це самовираження, а зовсім не сліпе копіювання. Маю надію, що моїм вимогливим клієнтам буде тут комфортно.

– ваша остання колекція інтригує своєю оригінальністю й новизною. однак, айно, кому сьогодні вигідна українська мода? Чи достойні українські дизайнери своїх іноземних колег?

– Думаю, що українська мода, як самодостатня індустрія, навряд чи комусь вигідна в Європі, але має перспективи

на 2012 рік передплачуйте газету

передовсім на внутрішньому ринку, також у Росії та країнах СНД. Можливо, окремі українські дизайнери зможуть пробитися на європейські подіуми й стати в один ряд із ґрандами світової моди, але це дуже складно. Знаю із власного досвіду, коли брала участь у Міланському тижні моди. І річ не в тім, що там працюють більш талановиті, а в нас – ні, а тому, що там є економічні умови для індустріального втілення модних ідей, а як відомо, гроші вкладають туди, де є умови для їх росту. Можливо, і в нас колись буде так. Однак, незважаючи на складні економічні умови, деякі українські дизайнери вже зараз шукають інвесторів і намагаються поставити свій індивідуальний, орієнтований на окремих клієнтів бізнес на індустріальну основу.

– Чи застосовуєте ви елементи народного орнаменту для своїх робіт? не виникало бажання створити свій національний український костюм?

– Звісно. Окремі елементи українського національного костюма, зокрема й орнаменту, присутні в багатьох моделях, але виключно у стилізованому вигляді. Я вважаю український національний костюм настільки самодостатнім і глибоким витвором у сакральному сенсі, що експериментувати і намагатися зробити щось подібне, мабуть, не дуже вдала ідея.

– ви збираєтеся запустити другу лінію жіночого одягу під трендом GassE. на кого вона буде розрахована і яким ви бачите свого клієнта?

– Друга лінія Модного дому Aina Gasse, це передусім намагання зробити елітарну моду доступною для багатьох українок. Новий модний бренд GASSE орієнтований на сучасну активну

жінку, яка прагне виглядати елегантно, вишукано і дуже жіночно у різному життєвому просторі: в офісі, на офіційному прийомі, вечірці з друзями, на романтичній вечері в ресторані. Думаю, що вже найближчим часом українські жінки зможуть придбати стильні речі, які наслідують найкращі традиції Модного дому Aina Gasse, за дуже демократичними цінами.

– у будь-якому бізнесі існує конкуренція. Мода не виключення. як до такого явища ставиться айна гассе?

– Що стосується конкуренції, вважаю, що це цілком природно – доводити, що ти найкращий. Але я особисто ніколи особливої уваги цьому не приділяла. Я просто робила те, що вміла найкраще. Моя думка: якщо в дизайнера є власний стиль, власне бачення, прагнення робити дійсно гарні речі – клієнти в нього будуть завжди.

– розвивати бiзнес в україні – це зрозуміло, але кожен дизайнер мріє вийти за межі своєї країни і вписатися у світовий модний контекст.

– Я брала участь у Міланському тижні моди, і моя колекція отримала схвальні відгуки президента Camera della moda Italiana. Як я казала вже раніше, пробитися на європейський модний Олімп дуже складно. Там не квапляться робити ставку на нові бренди. Акціонери та байєри більш охоче працюють зі сталими відомими брендами, які мають величезну підтримку й добре відомі. Я вбачаю український і російський ринок більш перспективними. До того ж, у тій же Росії до українських дизайнерів дуже позитивне ставлення. Із цих позицій ми виходили, коли планували лінію Gasse.

– якого стилю в одязі дотримується айна гассе та її рідні?

– Мабуть, дизайнер одягу повинен носити власні речі, звісно, якщо він пишається тим, що робить. До того ж – це непогана реклама. (Сміється).

– у вільний від роботи час ви думаєте про… у вас є мрія?

– Насамперед я жінка, мати, і тому у вільний час думаю, мабуть, про те ж, що й жінки та матері у всьому світі. оксана гайдук

«культура і життя» у відділеннях укрпошти газета «культура і життя» Засновники: Міністерство культури і туризму України, Український комітет профспілки працівників культури, редакція газети видавець: Газетно-журнальне видавництво Міністерства культури директор олеся білаШ головний редактор людмила гнатюк

склад видавничої ради олеся білаш – директор видавництва, олена Чередниченко – завсектором взаємодії зі ЗМІ та зв’язків із громадськістю МК, олена воронько – начальник відділу театрального мистецтва МК, лариса лебедівна – завсектором мовної політики МК, Михайло Швед – начальник відділу музичного та циркового мистецтва МК, ольга дарибогова – начальник управління міжнародних зв’язків МК, ольга голинська – головний редактор журналу «Музика», наталя потушняк – головний редактор журналу «Театральноконцертний Київ», алла підлужна – головний редактор журналу «Український театр», Марія Хрущак – головний редактор журналу «Українська культура», орест когут – головний редактор видавництва.

Виходить із 7 жовтня 1923 року. Свідоцтво про державну реєстрацію: КВ № 1026 від 26.10.1994 р. Передплатний індекс 60969 Адреса редакції: 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Телефон, факс: (044) 498–2365 е-mail: nvu.kultura@gmail.com http://www.uaculture.com Друк: ТОВ «Мега-Поліграф», 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14 Редакція залишає за собою право на редагування отриманих матеріалів без узгодження з автором.

Думки авторів публікацій можуть не збігатися з позицією редакції. Матеріали, опубліковані в газеті «Культура і життя», є інтелектуальною власністю редакції і не можуть бути відтворені у будь-якій формі без письмового дозволу видавця. При використанні публікацій посилання обов’язкове. Наклад 2000 © «Культура і життя» ціна договірна