Загальнодержавна щотижнева газета «Культура і життя» by Національне газетно-журнальне видавництво

№ 41

14 жовтня, 2011 рік

ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНА УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ФЕСТИВАЛІ › с. 4

СЕДНІВСЬКІ МЕЛОДІЇ

КИЇВ МУЗИК ФЕСТ › с. 6–7

АКОРДИ ФОРУМУ

ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО › с. 12

ВІД СНУ ДО РЕАЛЬНОСТІ

ПІД ПОКРОВОЮ с. 2, 16 БОГОРОДИЦІ

Новини

Михайло Михайло Кулиняк, Кулиняк, міністр культури міністр культури України України

ДОРОГІ ДРУЗІ! У жовтні Україна відзначила національне професійне свято – День художника. Наша земля завжди славилась талановитими людьми, серед яких почесне місце займають майстри пензля. Творчість художників є частиною національної культури, джерелом духовного відродження та розвитку. Їхні картини милують око відвідувачів художніх галерей України та інших країн світу. Роботи майстрів прикрашають величні храми та історичні пам’ятки. Українська культура постійно збагачується творчим доробком вітчизняних художників, народних майстрів, які залучають тисячі людей до світу прекрасного. Наша держава з гідністю представляє нові шедеври, що органічно вписуються в європейський культурний простір. Сьогодні художники демонструють самобутність українського мистецтва та глибинне відчуття національної своєрідності. До Дня художника у приміщенні Центрального будинку художника Національної спілки художників України 7 жовтня відбулося відкриття Всеукраїнської художньої виставки. Приємно відзначити, що це подія, яка стала не просто черговим заходом, а місцем зустрічі, де майстри пензля різних поколінь мали змогу ознайомитися з досягненнями інших митців, обмінятися враженнями та поділитися досвідом. День художника святкують не тільки в Україні, що засвідчує – наша держава цінує творчу працю, а українська культура розвивається та вносить нові орієнтири в мистецький простір.

НА СВЯТІЙ ЗЕМЛІ Перебуваючи в державі Ізраїль під час заходів з нагоди 70-х роковин трагедії Бабиного Яру, міністр культури Михайло Кулиняк зустрівся з Патріархом Теофілом ІІІ Святого граду Єрусалима та Всієї Палестини. Зустріч відбулася в резиденції Його Блаженства, розташованій у стародавній частині Єрусалима. «Для мене особливий привілей та честь особисто зустрітися з Вашим Блаженством, чия невтомна діяльність щоденно спрямована на збереження та зміцнення історичної спадщини Святого Православ’я, – сказав Михайло Кулиняк. – Ми вважаємо, що безмежна глибина Православної віри сприяла формуванню людської цивілізації, створенню підвалин для досягнень у галузях духовності та культури, ствердження дружніх відносин між державами та народами».

Міністр підкреслив особливе ставлення християн України до Єрусалимської Православної Церкви, оскільки українці століттями здійснювали паломництво до Святої Землі, святого Граду Єрусалима, особливо до Храму Гробу Господнього, який завжди був і буде головною метою хри стиянського паломництва. «Зважаючи на це, – зауважив Михайло Кулиняк, – Єрусалимська Православна церква протягом багатьох століть залишається для нашого народу перш за все хранителем найголовніших святинь усього християнського світу. Ми, українці, високо цінуємо допомогу та сприяння Єрусалимського Патріархату, що надаються українським прочанам під час їхньогоперебування на Святій Землі». У відповідь Його Блаженство Патріарх Теофіл запевнив, що Українська Православна Церква, всі християни України зав жди можуть розраховувати на підтримку Єрусалимського Патріархату. Міністр повідомив, що після відміни візового режиму між Україною та Ізраїлем значно збільшився потік туристів між нашими країнами, у тому числі, – релігійних. Він також зазначив, що після адміністративної реформи центральних органів виконавчої влади, запровадженої Президентом України Віктором Януковичем у грудні 2010 року, питання релігійних відносин передано до компетенції Міністерства культури України. «Ми практично кожного місяця проводимо спільні засідання

зі Всеукраїнською радою церков, на яких обговорюються питання життєдіяльності всіх релігійних конфесій, представлених в Україні, – повідомив міністр. – Разом з тим, держава не втручається у власну релігійну діяльність церков. У відповідності до законодавства України, наша держава визнає свободу віросповідання кожного громадянина. Більше 97 % зареєстрованих у нас релігійних громад становлять хри стиянські, приблизно половина з яких – православної традиції. Я впевнений, що священнослужителі різних конфесій дістають Боже благословення на те, щоб у нас в Україні панували мир та спокій, а ми завжди будемо в цьому допомагати». Як приклад міжконфесійної злагоди міністр навів нещодавнє святкування тисячоріччя Софії Київської, на якому були присутні представники всіх церков, що є в Україні. При цьому Патріарх Теофіл, який вперше відвідав Україну в березні 2011 року у зв’язку з участю в Міжнародній міжконфесійній конференції «Світові релігії та громадянське суспільство в боротьбі з ненавистю та екстремізмом», зауважив, що полінаціональна Україна, на теренах якої мирно співіснують представники всіх основних світових релігій, дійсно є країною, що демонструє спроможність цивілізованого міжконфесійного діалогу. Його Блаженство зауважив, що має щире бажання знову відвідати Україну. ВСЕУКРАЇНСЬКЕ СВЯТКУВАННЯ За традицією 14 жовтня українці відзначають величне й легендарне свято – Покрови Пресвятої Богородиці, яка з прадавніх козацьких часів була покровителькою й заступницею Українського козацтва. Вранці в усіх церковних храмах відслужать урочистий молебень за борців за волю і незалежність України. У Чернігові місцеві партії та молодіжні організації планують провести мітинг, інші святкові заходи біля пам’ятника «Борцям за волю України», що біля Катерининської церкви. У Тернополі пройдуть військово-патріотичні ігри серед шкільних козацьких загонів «Козацькі забави» та молодіжна воєнізована естафета, а також виставка-конкурс дитячих робіт, присвячена Дню українського козацтва та експозиція тернопільських майстрів декоративно-ужиткового мистецтва. У Києві на честь Покрови

Культура № 41, 14 жовтня 2011 р. Пресвятої Богородиці на «Мамаєвій Слободі» відбудеться «День відкритих дверей». У рамках дійства пройде концерт козацьких і фольклорних колективів, кобзарів, лірників, показовий виступ кращого в Європі кінного козацького каскадерського підрозділу під орудою отамана Олега Юрчишина та виступ заслуженого артиста України Тараса Компаніченка. ПОПУЛЯРИЗАЦІЯ ХРИСТИЯНСЬКИХ ЦІННОСТЕЙ У Києві завершився фестиваль православного кіно «Покров». На розсуд публіки та журі було представлено 40 стрічок. Не лише вітчизняних майстрів, а й роботи з Росії, Білорусії, Грузії, Молдови. Призерів обирали в номінаціях – документалістика, анімація та ігрове кіно. Всі учасники фестивалю отримали дипломи, а переможці ще й грошову винагороду. Форум православного кіно проводили вже вдев’яте. Закривала його російська стрічка «Достоєвський», про життя відомого письменника. Режисером виступив Володимир Хотиненко: «У сучасному світі дуже заплутані категорії добра і зла, практично, до зміни їх місцями, що є безумовно, ключовою проблемою. І якщо це якось можна вирішити в рамках фестивалю православного кіно, славу Богу. За словами директора кінофестивалю «Покров» Олександра Акулова, головне їхнє досягнення – «упродовж цих днів зали Будинку кіно були переповнені, що підкреслює важливість і значення православних фільмів для людини». Яна ЛЕВИЦЬКА

НОВИЙ СЕЗОН MUSIC-REVIEW WEEKEND 15 жовтня один із найвідоміших колективів України виступить у Києві з камерним концертом. Визнаний найкращим колективом на Міжнародному конкурсі в місті Ростоку (Німеччина) і Міжнародному фестивалі слов’янської музики в Парижі, Київський квартет саксофоністів виконає в рамках циклу Musicreview Weekend твори В.-А. Моцарта, Дж. Россіні, К. Дебюссі, Є. Станковича, а також джазові стандарти, що стали візитівкою колективу. Сьогодні Квартет саксофоністів грає на інструментах фірми «СЕЛЬМЕР-ПАРИЖ» – одного з провідних виробників музичних інструментів у світі, що є партнером українського колективу. Цикл концертів камерної музики, який традиційно проводиться у Фонді сприяння розвитк у мистецтв (вул. Фролівська, 1/6) збирає найкращих українських музикантів. У нинішньому мистецькому заході братиме участь також талановитий представник музичної молоді України, лауреат численних міжнародних конкурсів кларнетист Олег Мороз (партія фортепіано – Віолетта Таран).

Культура № 41, 14 жовтня 2011 р.

По ста ті

Переяславський скарб Кажуть, що на великі релігійні свята помирають тільки гідні люди. Михайло Іванович Сікорський відійшов у вічність на Воздвиження – 27 вересня. Зупинилося серце невтомного дослідника, мандрівника, ентузіаста музейної справи, автора численних наукових, науковопопулярних праць, нарисів, замальовок, громадського діяча, краєзнавця, який зробив вагомий внесок в історичну, етнографічну науки, творця знаменитих переяславських музеїв... Михайло Сікорський… 15 медалей, чотири ордени, серед яких – Відзнака Президента України, грамоти Верховної Ради та Грамота і медаль Ради Міністрів України. Кавалер Ордена князя Ярослава Мудрого V ступеня (2001 р.), Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (1995 р.), лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (1979 р.), Заслужений працівник культури УРСР (1966 р.), Почесний член Академії архітектури України, доцент ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди», лауреат Республіканської премії імені Дмитра Яворницького, почесний громадянин міста Переяслава-Хмельницького та Останкінського району міста Москви, член правління Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, Всеукраїнської спілки краєзнавців, Всеукраїнського фонду культури, член редколегії журналу «Українська культура». 11 березня 2005 року Указом Президента України № 459 М. І. Сікорському присвоєно звання Героя України з врученням ордена Держави за самовіддане служіння Україні на ниві збереження й увічнення культурної та духовної спадщини українського народу, багаторічну науковопросвітницьку діяльність. Неймовірно важко писати ці рядки. Ще важче – пропускати крізь душу спогади про людину, з якою доводилося зустрічатися, писати. У пожовклому з роками журналістському блокноті знайшла переяславські нотатки: «Музей – моя найбільша радість. Михайло Сікорський». Що було б із людьми, що було б з історією людського духу, коли б серед нас не з’являлися такі рідкісні особистості, як Михайло Іванович Сікорський? Час від часу в Переяславі побутують різноманітні розповіді, іноді й легендарні, про його пригоди, переважно про придбання тих чи інших експонатів, і в кожній такій історії вимальовується славний, непересічний чоловік, для якого Музей – понад усе. Саме завдяки йому, Михайлові Івановичу Сікорському, новим світлом засяяв старий Переяслав. На це світло летять людські душі звідусіль… Він прожив непросте, яскраве, насичене подіями життя, показав приклад відданого й безкорисного служіння своїй Батьківщині, Переяславу, його музеям, українській культурі. Народився Михайло Сікорський напередодні Покрови, 13 жовтня 1923 року в місті Чигирин Черкаської

області – колишній гетьманській столиці. Сім’я Сікорських була великою й дружною: троє синів – Іван, Олександр, Михайло та донька Марійка. Раннє дитинство малого Михайла було радісним і безтурботним. Він виростав огорнутий любов’ю і турботою рідних. Усі біди в сім’ї почалися з 1930 року, коли в результаті аварії на заводі загинув батько. В 1932 році від голоду померла мати, і діти залишилися круглими сиротами. Їх віддали до Чигиринського дитячого будинку. Після навчання в дитбудинку Михайло вступив до Запорізького авіаційного технікуму. У 1941 році технікум був евакуйований до Сибіру, в місто Омськ. Після війни Михайло Сікорський повернувся в Україну. В 1946 році вступив до Київського державного університету імені Тараса Шевченка на історичний факультет. Великий інтерес до історичної науки, чудова пам’ять допомагали в навчанні. Михайло Сікорський був одним із кращих на факультеті. Йому пропонували навчання в аспірантурі, але, закінчивши в 1951 році університет, Михайло Іванович приїхав до Переяслава-Хмельницького директором краєзнавчого музею. На той час там було аж… 36 експонатів, які розміщувалися у двох кімнатах. 17 (!) років прожив Михайло Іванович в одній із них, бо не мав квартири. Раненько вставав, прибирав постіль і починав працювати. Через постійну зайнятість і відданість улюбленій справі в нього не було часу на створення сім’ї. Він ніколи не був одруженим і не мав дітей. За кілька років у музеї було зібрано унікальні експонати часів Київської Русі, середніх віків, козаччини, велися археологічні пошуки, були знайдені фундаменти перших церков і залишки оборонних споруд. Тільки за два перших роки він із кількома співробітниками збільшив музейну колекцію до

2 тисяч експонатів. Мені ж приємно додати, що серед експонатів знайшли своє місце і кам’яні баби з мого степового запорізького селища Комишуваха. Один за одним у місті з’являлися музеї. Згодом директор музею «вибив» 30 га землі на Татарській горі, де розпочав створення першого в Україні скансену – музею просто неба. Сюди звозили старі хати, громадські будівлі, вітряки, що мали зникнути під водами штучного Канівського моря. За 60 років подвижницької праці Михайло Іванович підняв багатющий пласт історії та культури древньої переяславської землі, перетворив Переяслав-Хмельницький на видатний осередок культури й духовності, скарбницю пам’яток історії нашої країни, створив унікальний музейний комплекс – Переяслав-Хмельницький державний історико-культурний заповідник, який у 1999 році набув статусу Національного історикоетнографічного заповідника «Переяслав». Жадоба знань і працьовитість Cікорського вражали кожного, кому хоча б один раз доводилося з ним спілкуватися. Енциклопедична обізнаність і компетентність у багатьох сферах життя дозволяла йому на рівних розмовляти з фахівцями різних професій. І його співрозмовники дивувалися: звідки це в нього – непересічні здібності архітектора й теслі, механізатора й агронома, філософа й художника. Він пам’ятав величезну кількість легенд, бувальщин, усіляких невигаданих історій про видатних людей нашого народу. Сікорський, якщо вдавалося його розговорити, годинами міг розповідати про малодосліджені сторінки життя і діяльності Григорія Сковороди, Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка, славних земляківпереяславців.

Ця невтомна людина всі свої сили та енергію віддавала збереженню пам’яток історії та культури. На Київщині немає жодного музею, який був би створений без його участі. Слава про Сікорського як видатного фахівця музейної справи, археолога й компетентного історика поширилася далеко за межі міста. Поруч завжди були вірні колегиоднодумці – без них він, напевне, стільки б не досяг у своєму довгому славному житті. Сікорський любив, поважав оточуючих його людей і дуже пишався ними. А колектив, у свою чергу, називав його «батьком». – Працюю в заповіднику понад 30 років, – згадує Лариса Годліна, голов ний зберігач фондів НІЕЗ «Переяслав». – Родом я з Переяслава, тож була свідком, як народжувалися перші музеї, і через них відновлювалася і зростала слава нашого міста. Я часто бачила Михайла Івановича в роботі, на людях, і мені хотілося бути схожою на нього, працювати поруч. Врешті, так і сталося. Тільки-но я з’явилася в колективі, як директор сказав: «Нічого сидіти в музеї. Їдьте в експедиції. Добудете експонати – тоді й займетеся науковою роботою». Як же він радів, коли ми привозили щось оригінальне! Девіз Михайла Івановича: робіть усе красиво. Кожну експозицію, кожну виставку, навіть допоміжні інтер’єри. Щоб люди зайшли, ахнули і впали від захвату. Наш директор мав надзвичайну слабкість до рушників. Будь його воля, він би прибрав у них всеньку Україну. А всі стежки-доріжки обсадив би калиною… Останнім часом Михайло Іванович Сікорський був Почесним директ ором Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав». «Ніколи не думав, що життя таке швидкоплинне, – якось зауважив Михайло Іванович. – Ніби вчора приїхав до Переяслава, а вже ген-ген… стільки прожитого і пережитого… Господи, інколи думаю: невже все те було зі мною? Невже може випасти таке на одну долю?..» Відчуття своєї землі, свого роду неможливе без того, щоб не чудуватися, не захоплюватися такими особистостями, як Михайло Іванович Сікорський. Він уособлював безкінечний ряд поколінь, який з глибини століть несе мистецтво України нам, людям ХХІ століття, і всім єством прагнув, щоб цей ряд не переривався. Постійна фраза Михайла Сікорського: «Музей – найбільша радість моя…», мов переслідує. Він зробив неоціненний внесок у розвиток музейництва, був творцем низки тематичних музеїв, автором численних публікацій, і найголовніше – Людиною з великої літери. Він щиро і безкомпромісно любив українську культуру, рідну землю, свій Переяслав, його музеї і присвятив їм усе своє життя. …Пошуковець. Краєзнавець. Патріарх. Майстер Музеїв. А передусім – Людина кришталевої чистоти, порядності й доброти залишиться в серцях усіх, хто його знав. Людмила ЧЕЧЕЛЬ

Фестива лі

Культура

Cеднів дарує натхнення Після пленеру в мальовничому селищі Седнів на Чернігівщині нещодавно художники представили творчий доробок на святі «Седнівська осінь». Чому такий привабливий цей край для митців, стало ясно під час відвідання фестивалю Тепла погода, опале жовте листя, в яке з шурхотом занурюється взуття. У селищі Седнів на Чернігівщині душу огортає відчуття гармонійного єднання з природою. А з найвищого пагорба села не відвести очей від вражаючого краєвиду – ярів, лук, полів та річки Снов. «Cтоїть гора високая, Попід горою гай, Зелений гай, густесенький, Неначе справді рай…» Відкриття пам’ятника – Аркадію Казці

Так захоплено писав про цю місцину український байкар і поет-лірик Леонід Глібов у вірші «Журба», неодноразово буваючи тут. Влучна характеристика, недарма, покладений на музику Миколою Лисенком, вірш став народною піснею. 2008 року тут відкрили пам’ятник літератору. Селище береже пам’ять про візити багатьох видатних митців, які влаштовували представники старовинного козацького роду Лизогубів, шанувальники літератури та мистецтва. Спогади про рід зберігають пам’ятки. Так, Георгіївська церква XVII століття, яка стоїть на давньоруському городищі, належить до найкращих творів української народної архітектури, а Воскресенська (1690 рік) – один із ранніх зразків українського бароко на Лівобережній Україні. У 1846 та 1847 роках тут побував Тарас Шевченко. Він виконав портрети Іллі та Андрія Лизогубів, акварельні малюнки з натури «Коло Седнева», «Чумаки серед могил» та «Седнівська кам’яниця». 2010 року в селищі відкрито пам’ятник митцеві в образі молодого художника. Місце неначе відмічене Богом, і приваблює богему – письменників, художників, скульпторів. 1964 року тут відкрив свої двері Будинок творчості «Седнів» Національної спілки художників України. Заступник голови Спілки художників України Петро Зикунов розповів, що шукаючи місце для пленерів, спілчани бували і в Карпатах, але припав до душі Седнів. Відтоді сюди прибувають творчі групи митців. На пленерах працювали найкращі: Т. Яблонська, М. Глущенко, Ф. Захаров, В. Гурін, В. Забашта, О. Губарев, А. Чебикін тощо. На території Будинку творчості бачимо пам’ятник Герою України, народному художнику України Тетяні Яблонській. І цьогоріч Седнів зібрав на пленер віртуозів пензля. Картини вони демонстрували на культурномистецькому святі Чернігівщини та всієї України «Седнівська осінь». Із 2003 року захід збирає видатних діячів культури і мистецтва, майстрів народної творчості та представників творчої інтелігенції країни. «Мені до вподоби Седнів, тому що це Мекка художників України і не лише, – відзначив перший заступник міністра культури України Юрій Богуцький, який привітав учасників свята. – Тут така сприятлива атмосфера, що народжуються світлі, оптимістичні твори. Національна спілка художників живе потужно. Вона стала ініціатором «Седнівської осені». І наступного року буде вже 10-ліття свята! Міністерство культури України з перших часів допомагає в його впровадженні». Юрій Богуцький звернув увагу на поєднання зусиль Спілки, району та області, що дозволяє проводити захід, а також на пам’ятки, які з’явилися в Седневі завдяки спілчанам. Скульптури зробила молодь – дипломанти та аспіранти. Це, на думку Юрія Богуцького, свідчить про те, що Спілка розквітає. А голова Спілки Володимир Чепелик доповнив, що в Седневі молодь ще й отримує поштовх до нових звершень. Так, автор пам’ятника Глібову Костянтин Добрянський зробив пам’ятник І. Франку в Хорватії у граніті.

Співає Василь Нечепа

Шановані люди поклали квіти до монументів. Біля скульптур звучали пісні, бо традицією на фестивалі стала участь найкращих виконавців. Перед статуєю вусатого хлопця з оселедцем та птахом у руці з написом «Козацька пісня» чуємо голос ла уреата Шевченківської премії, народного артиста України Василя Нечепи: «Моя земля з сивих давен названа кобзарським краєм – Сіверська, Чернігівська земля». Далі вклоняємося Леоніду Глібову. Пісню «Стоїть гора високая…» виконує капела бандуристів імені Остапа Вересая Чернігівського обласного філармонійного центру фестивалів та концертних програм. Звучання таке насичене, що «зелений гай, густесенький» уявляєш чітко. Насолодилися виступами цих артистів і на сцені. Слухачі схвально оцінили виконання Василем Нечепою «Молитви за Україну», виступи козаків і козачок із академічного ансамблю пісні і танцю «Сіверські клейноди» (художній керівник та головний диригент – заслужений діяч мистецтв України Сергій Вовк), заслужених артистів України Миколи Юськова та Віктора Кожана. У цей день у Седневі відкрили пам’ятник його уродженцю Аркадію Казці, українському перекладачеві

Учасники пленеру Світлана Аношкіна та Олексій Петренко

№ 41, 14 жовтня 2011 р.

і педагогу, і, як сказав про нього Павло Тичина, «дивовижно совісному і щирому поету». Казка одним із перших в Україні написав вінок сонетів. «Седнів мене заколисав – садами, парком, лугом, повітрям, сонцем ласкавим, прекрасним зоряним небом, хвилями прозорими Снову». Ці слова Аркадія Казки нагадав на відкритті фестивалю голова Чернігівської облдержадміністрації Володимир Хоменко. Спорудження пам’ятника – насамперед заслуга голови Національної спілки художників України, народного художника України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимира Чепелика та молодого скульптора Олександра Хівренка, дипломанта Національної академії образо творчого мистецтва та архітектури. «Торік саме тут народилася ідея створення пам’ятника Казці. Робота симпатична, є цікавий образ великої людини», – зазначив Володимир Чепелик. Відкриваючи фестиваль, Володимир Хоменко повідомив, що облдержадміністрація і районні органи влади підтримують седнівську громаду. Будується нова школа (зараз навчальний заклад – у приміщенні маєтку Лизогубів, де думають зробити музей), упорядковується Лизогубівський парк. Проведення свята співпало з днем Чернігівського району – краю бойової і трудової звитяги. Вразив виступ кінного театру «Седнівські козаки». Вершники скакали, верхи на сідлах двох коней та навіть висіли на конях вниз головою, коли ті мчали на великій швидкості. Умільці представили вироби, зроблені своїми руками із використанням старої технології валяння шерстю, соломоплетіння, бісероплетіння тощо. При вході до «Містечка майстрів» розглядаємо виконані в техніці олійного живопису полотна художників, які працювали на пленері. «Працювали три тижні, – розповідає керівник групи, заслужений діяч мистецтв України Олексій Петренко. – Цього року 10 осіб взяло участь, голов ним чином кияни, один представник – із Донець кої області. Наслідки: пейзажі, річка Снов, яскраві натюрморти. Зібрали в місцевого населення реквізит – гарбузи, рушник, калину червону – і ось що вийшло». Живописця із Києва, члена Спілки художників України Світлану Аношкіну атмосфера Седнева надихає. До вподоби різноманітний ландшафт, складність лише у впливі погоди. Світлана ще з 1999 року приїздить сюди і влітку, і восени, і взимку. На її полотнах – квіти, поле при виїзді з Седнева та улюблена альтанка Глібова. Такий він Седнів – невичерпне джерело натхнення для творчих людей. Світлана СОКОЛОВА Фото авторки

Козацький кінний театр

Му зика

Культура № 41, 14 жовтня 2011 р.

«Співограй» відзначив шістнадцятиріччя

Дванадцятирічний Михайло Турзай з Кривого Рогу

Володарі Гран-прі Діляра Махмудова (2010 р.), Театр ляльок «Сонях» із Рівного (2011 р.), мер Феодосії Олександр Бартенєв, Галина Шкода (Гран-прі 2009 р.), директор фестивалю Станіслава Котелянська

П’ять днів у сонячній Феодосії лунали дитячі голоси, звучала музика та пісні багатьма мовами світу. Тут проходив XVI Міжнародний фестиваль пісні, танцю і театрального мистецтва «Співограй». Учасники, від чотирьох до тридцяти п’яти років, прибули із Білорусі, Росії, України, Молдови, Вірменії, Грузії, США Найкращі майданчики міста – Палац офіцерів, Будинок культури, концертний зал Першої дитячої музичної школи та сцена на Привокзальній площі – на час мистецьких змагань міська влада віддала молодим артистам. Фестиваль відбувся за підтримки Феодосійського міськвиконкому та Міністерства культури України. Його відкрив керуючий справами Феодосійського виконкому Микола Трофименко, а міністр культури України Михайло Кулиняк надіслав привітання і побажання учасникам творчих успіхів. Директор «Співограю» Станіслава Котелянська за кілька днів до початку мистецьких перегонів народила донечку Аріадну. Втім це не завадило їй належно організувати форум і взяти участь у всіх його головних заходах. Особливо впевнено почувалися вокалісти. Адже для них це свято проводиться вже шістнадцять років. Театрали долучилися пізніше, а от хореографічний конкурс цьогоріч відбувся вперше. І хоча суворе журі Гран-прі танцівникам так і не присудило, змагання пройшло на доволі високому рівні. Найкращими стали: у старшій віковій групі – Ірина Золотарьова з Мінська (Білорусь), у середній – ансамбль «Вікторія» з Феодосії. Голова журі хореографічного конкурсу, завідувач кафедри хореографії Волинського національного університету Віктор ДужичМиколайчук вважає «Співограй» важливим мистецьким форумом

Володар Гран-прі вокальний гурт «Міленіум» із Кишинева

юних, які приїздять щороку до Феодосії із багатьох куточків Європи. «Це дуже корисні зібрання, адже молоді артисти можуть побачити і порівняти виконавську майстерність представників різних країн, побувати на майстер-класах митців, які є членами журі в численних номінаціях», – підкреслює відомий педагог. До слова, колективи-учасники фестивалю під час його майстер-класу ставили безліч запитань і отримали чимало корисних порад. Серед театралів не було рівних театрові ляльок «Сонях» із Рівного. За спектакль «Пригоди царя Соломона» він виборов Гран-прі. Перше місце дісталося міському театральному ліцею із Кишинева (Молдова), який привіз виставу «Шишлі-мишлі». Він же отримав приз за найкращі театральні костюми, а Данило Руснак – за найкращу чоловічу роль епізоду. Друге місце поділили дитячі театри «Ассоль» із Глевахи (спектакль «Кульбаба та червоний автомобіль») і «Казка» з Нікополя («Жили-були дві лисички»). Завідувач кафедри театральної режисури Київського національного

університету культури і мистецтв, професор Ніна Гусакова розповіла нашій газеті: «Цьогоріч на конкурсі театрального мистецтва було кілька відкриттів. Це чудовий дитячий колектив міського театрального ліцею Кишинева. Діти дуже яскраві, артистичні, пластичні, мають цікаве сценічне вбрання. Приємно здивували репертуари молодіжних колективів, які звернулися до серйозної нерозважальної тематики. Скажімо, про життя старих у притулках для людей похилого віку, які підтримують один одного, не втрачаючи сенсу життя. Або досить несподіваною стала драматична тематика самотніх жінок. Схвалюю те, що молодь турбують серйозні проблеми. Це свідчить, що вона має душу й серце, а саме це й робить людей людьми. Добре показав себе Театр ляльок із Рівного з оригінальним вирішенням теми спектаклю “Пригоди царя Соломона” – своєрідним міксом філософії та гумору». Українські вокалісти вкотре підтвердили, що наша земля співуча, і не перевелися на ній справжні таланти. Члени журі й слухачі мали нагоду

послухати просто-таки дивовижні голоси. Публіка виказувала своє захоплення гучними оплесками. Щоправда, Гран-прі цього року вибороли молдавани. До того ж, це був не соліст, а гурт. Таке на фестивалі трапилося вперше за шістнадцять років! За «Міленіум» із Кишинева журі проголосувало одностайно. Фахівців і шанувальників вокалу вразив дванадцятирічний Михайло Турзай із Кривого Рогу. Він натхненно і чисто виконав вельми складний твір «Пам’яті Карузо». Юний артист ви йшов на сцену ще й у складі ансамблю «Аліса», який став лауреатом третьої премії й отримав приз за найкращий сценічний костюм. Голова журі вокального конкурсу народна артистка України, викладач вокалу Київського інституту музики імені Рейнгольда Глієра Лідія Михайленко вважає: «Просто чудово, що в Україні є такі фестивалі, в яких беруть участь діти. Адже так виховується покоління духовно багатих людей. Я думаю, що підтримати їх – благородна справа. Цікаво спостерігати за дітьми, які дорослішають на очах, підвищуючи свій рівень. І змалечку починають розуміти, що немає межі майстерності, тож потрібно працювати і вдосконалюватися все життя». Гран-прі лідерам на заключному гала-концерті вручив особисто мер Феодосії Олександр Бартенєв. У святковому заході взяли участь не лише цьогорічні переможці, а й володарі Гран-прі минулих фестивалів: Галина Шкода (2009 рік) і Діляра Махмудова (2010 рік). Галина Шкода у 2009-му на «Співограї» представляла Молдову, а нині вона – студентка четвертого курсу Київського інституту музики імені Рейнгольда Глієра за фахом «естрадний вокал». Дівчина хоч і народилася в Молдові, але є українкою за походженням, тож вирішила навчатися в Києві. У репертуарі молодої співачки світові хіти й авторські пісні, є твори на музику Олександра Злотника. А щоб показати колорит Батьківщини, вона часто виконує на концертах молдавську «Хору». Галина вже вчетверте приїздить до Феодосії. Її полюбили у цьому місті й часто запрошують на різноманітні урочистості як гостю. Торік вона вела гала-концерт «Співограю», а в цьому році приїздила на День міста й на фестиваль вина, де виступала з годинною сольною програмою. Наталія ЗІНЧЕНКО Фото Якова ЛЮБЧЕНКА

6 У нинішньому фестівському марафоні Національний ансамбль солістів України «Київська камерата» став рекордсменом. Колектив презентував аж п’ять імпрез, вражаючу кількість творів (25!), неймовірно широку й різноманітну панораму персоналій, строкатий конгломерат авторських стилів. Здається, що девізом для фестивального «пробігу» оркестр разом із художнім керівником і головним диригентом Валерієм Матюхіним обрав саме динамічний формат NON STOP «Камерата» пройшла магістральним шляхом «Київ Музик Фесту» у ролі головної героїні. Вона передвістила фестиваль «Музичним дарунком» ректорові-ювілярові Національної музичної академії України імені Петра Чайковського Володимиру Рожку. Наступний її виступ на сцені Національної філармонії України збігся із центровим «кадром» у загальній панорамі форуму. Ще трьома концертами, що пролунали в останній день у залі Національної спілки композиторів, був поставлений фінальний акорд «Фесту-2011». Концертні програми оркестру відбили основні тенденції не тільки фестивалю, а й української сучасної музики в цілому. Залишивши осторонь першу, подарункову імпрезу (про неї вже писала «КіЖ»), детальніше розглянемо чотири інші. Філармонійна програма «Камерати» у форматі міжнаціонального діалогу «Україна–Австрія» виправдала сподівання найвитонченіших естетів. Дві світові прем’єри – Камерної симфоніїдиптиха («Елегія» і «Пастораль») для фортепіано та струнних Валентина Сильвестрова (соліст – Дмитро Таванець) і сюїти «Французькі враження» для струнних та ударних Лесі Дичко, а також українська прем’єра Камерної симфонії для оркестру Франца Шрекера – красномовний доказ новизни й незвичайності проекту. Австрійську частину доповнили дві рафіновано тендітні пісні Антона Веберна для сопрано й камерного ансамблю на вірші Райнера Марії Рильке (солістка – Тамара Ходакова). Якщо ж урахувати, що після тривалої перерви було реанімовано Четверту камерну симфонію «Пам’яті поета» Євгена Станковича для голосу, фортепіано й струнних на вірші Олександра Пушкіна (соліст – Олександр Бондаренко), то складається цілком завершена оригінальна картина концерту. Основний кістяк програми становили опуси Євгена Станковича, Валентина Сильвестрова й Франца Шрекера. Сюїта «Французькі враження» Лесі Дичко трохи не вписувалася у концепцію імпрези через яскраву жанровість, але й не сприймалася кричущою стилістичною плямою на загальному тлі. Її невибагливі фольклоризовані мотиви, подеколи попрокоф’ївськи скерцозні фрагменти й патетико-богатирські епізоди дещо розсіювали атмосферу естетського суб’єктивізму, який панував в опусах інших авторів. Дві коротенькі пісні Антона Веберна стали своєрідним пуантилістичним штрихом в імпрезі. То яка ж її естетична фабула? По-перше, опуси Валентина Сильвестрова, Євгена Станковича й Франца Шрекера – музика преміум-класу. По-друге, усі вони споріднені за семантикою, оскільки перейняті аурою

Київ Му зик Фест

Культура № 41, 14 жовтня 2011 р.

«Київська камерата» у режимі non-stop…

споглядального символізму, авторського суб’єктивізму, медитативності. Це три метафізичні екзистенції, три погляди на життя. У Шрекера – інтуїтивне передчуття чогось надзвичайного, що у звуках втілюється з терпкою романтичною чуттєвістю. У Станковича – поступове занурення в глибини підсвідомості, трагічнофілософський аналіз людського буття. У Сильвестрова – метафізика найвищого порядку, яка межує зі сферою ірраціонального. По-третє, це твори одного жанру – камерні симфонії. Три автори відбили ідеалістичну філософію власного світобачення. Приємно усвідомлювати, що в їхньому суб’єктивному погляді на мистецтво все-таки багато Світла, емоційного катарсису й інтелектуальної духовності. Особливо виразно це втілено в музиці Сильвестрова. Позамежне енергетичне Світло, як яскравий промінь прожектора, осяяло й фінальну крапку трагічної симфонії Станковича. Світло, суб’єктивізм, медитації – хіба тільки цим аспектом живе сучасна музика? Навряд чи. І це з легкістю підтвердили три інші концертні програми «Камерати» у режимі non stop. Музична мозаїка – найвідповідніше визначення цього марафону. Низка імен авторів, ланцюг стилістично строкатих творів: Юрій Шамо (Симфонія № 8 для струнних), Євген Кравченко (Симфонія № 4 для оркестру), Олександр Саратський (Симфонія для оркестру), Золтан Алмаші (Камерна симфонія для оркестру), Дмитро Киценко («Бабин яр» для фортепіано й струнних), Богдан Кривопуст («Молебен» для труби й струнних), Анатолій Гайденко («Ecco Homo» («Тут – Людина») – концерт для акордеона й

оркестру), Катерина Карпенко («Візерунки на воді» для кларнета й струнних), Тетяна Іваницька («Радість» для скрипки й струнних), Юрій Шевченко (Танго для скрипки й струнних), Леонід Грабовський («Пастелі» – вокальний цикл на вірші Павла Тичини), Валентин Бібік («Фрески» для струнних»), Мікаел Тарівердієв («Концерт у романтичному стилі» для альта й струнних). Здається, що немає жодної логіки у цьому концертному дійстві. Але це тільки на перший погляд. Знову-таки представлена в усьому розмаїтті варіантів камерна симфонія: милозвучна, класична у Євгена Кравченка, не менш класична за структурою, але витримана в легкому естрадно-пісенному стилі епохи 1980-х із елементами симфоджазу в Олександра Саратського, концертна, що деякою мірою нагадує барокові форми жанру concerto grosso, у Юрія Шамо й ефектна, вибудувана на градаціях звукової динаміки й контрасту, симфонія Золтана Алмаші. Ряд інших опусів продемонстрував стильовий калейдоскоп сучасної української музики як із позицій сильних авторських особистостей, так і не зовсім. «Танго» Юрія Шевченка (соліст – Олесь Ясько) сприймалося як пряме посилання на поп-культуру. «Радість» Тетяни Іваницької (солістка – Богдана Півненко) і «Візерунки на воді» Катерини Карпенко (соліст – Віталій Альфавицький) виглядали вельми непретензійно, що межувало з примітивізмом. Не зовсім зрозумілими з погляду «сюжетної» програми були й опуси Богдана Кривопуста і Анатолія Гайденка. Перший – твір для труби з оркестром (соліст – Сергій Дем’янчук) із дуже великою натяжкою

можна було позначити як «Молебен». І вже геть незрозуміло, навіщо автор Концерту для акордеона (солістка – Євгенія Черказова) зацитував мелодію популярної англійської балади XVI століття й дав творові таку претензійну назву – «Ecco Homo» («Тут – Людина»). Як не дивно, місцями надуманим за звуковою структурою й затягнутим за формою видався гарний у гармонійному аспекті «Концерт у романтичному стилі» Мікаела Тарівердієва (соліст – Андрій Тучапець). У такому контексті програми авангардний вокальний цикл «Пастелі» Леоніда Грабовського (солістка – Тамара Ходакова) виділявся бездоганною формою, ясною мовою й прозорою фактурою. Причому автор не пішов традиційним шляхом фонового супроводу віршованих рядків. Він прагнув відтворити інтонацію самого вірша, виписану у вигляді рецитації, напевно, намагаючись досягти ефекту особливого проспівування поетичних рядків, як це роблять поети, читаючи власні вірші. Концепційно цікавими були й «Фрески» Валентина Бібіка, що вирізнялися складною поліфонією й широким хвильовим «подихом». Їхні потужні звукові архітектони та сонорно-кластерні співзвуччя сприймалися, наче барвисті плями розмитих фарб церковних розписів. Отже, «Камерата» репрезентувала слухачам сучасну українську музику як складне, строкате, стилістично різнорідне явище. Усього тут намішано: хтось самовиражається у звуках згідно із законами власного ідеалістичного суб’єктивізму, хтось дотепер продовжує мусувати авангардну галузь, хтось переорієнтувався на доступну аж до примітивізму мову, а хтось узагалі зробив кульбіт у попсу. Добре це чи погано – не нам судити, оскільки музика – мистецтво багатоканальне, яке не може розвиватися тільки в одному руслі. Їй потрібні різні течії, напрямки, адже тільки так вона існує у гармонійному балансі всіх складових. У музиці, як і в житті, немає єдиного для всіх закону, тому кожний вибирає своє – за інтересами, смаковими вподобаннями, інтелектуальними можливостями. А хіба не в цьому зміст і призначення мистецтва? Фото Сергія ПІРІЄВА Music-review Ukraine

Культура № 41, 14 жовтня 2011 р.

Київ Му зик Фест

«Музика майбутнього» – претензія або слушна теза? «Київ Музик Фест-2011», за великим рахунком, не відрізнявся від попередніх. Це фестиваль, традиції якого склалися давно. Але все-таки кожен рік «наносить» на нього певні індивідуальні мітки Одна з особливостей цьогорічного фесту втілилася в проекті імпрез«діалогів» України з іншими музичними культурами. Не всі з концертів відповідали такому форматові. Зокрема, з великою натяжкою у цю рубрику вписувався «діалог» Україна–Японія, оскільки серед п’яти імен українських авторів (Мирослав Скорик, Олександр Злотник, Євген Станкович, Василь Пилипчак, Михайло Чембержі) «затесалося» лише одне японське – Кадзунорі Маруяма. Досить штучно підігнаним під потрібну модель видався й «діалог» Україна–Данія, де фігурувало усього три автори у вкрай скромному контексті фортепіанної музики: датчани – Нільс Гаде (Соната), Ілля Берг (сюїта «Іспанські враження», п’єси «Флоренція» і «Лабіринти») й українець Борис Лятошинський (Соната № 1). Можна було би подумати, що організатори фестивалю дали помітні назви деяким імпрезам задля того, щоби приховати брак іноземних прізвищ у буклеті, однак кілька концертів цілком відповідали міжнародному статусові фесту. Наприклад, виступ італійського ансамблю Orhestra Benedetto Marcello під орудою Паскуале Велено й три «діалоги»: Україна–Росія, Україна–Швейцарія (обидва проведені ансамблем сучасної музики «Рикошет» із диригентом Вікторією Рацюк), а також Київ–Санкт-Петербурґ. Останній «діалог» постав особливо вишуканим, зорієнтувавши слухача на сприйняття музики українських композиторів Валентина Сильвестрова, Вікторії Польової, Івана Небесного, Сергія Пілютикова і російських – Сергія Слонімського, Олександра Кнайфеля, Олександра Радвіловича. Він також показав великим планом Софію

«Німий читець» Олександр Свиридов

Ансамбль сучасної музики «Рикошет»

Сульдіну – срипальку з тонким розумінням своєрідності сучасної музики і струнний квартет Post scriptum. Три серенади для скрипки й фортепіано Сильвестрова й «Симургквінтет» Польової виділилися в концерті звуковою прозорістю й станом катарсису, при якому немов відкривається вихід в інший вимір. Польова, до речі, дала слухачеві програму на сприйняття музики саме в такому ключі, оскільки Симург в іранській міфології – фантастичний птах-цар, що ототожнюється зі Світовим Древом і своїми потужними крильми розсипає насіння благодаті по всьому світу. Звукові «довготи» при найтихішому звучанні – ця ідея була витримана авторкою до кінця твору. Складалося враження, що музика відтворювала, як це не парадоксально, Час, розтягнутий у часі. Тон загадковості, мотив тонкої грані між реальним і ірреальним був присутній практично в усіх опусах програми. Арабескове «Фуете» Пілютикова, «Діалог із власним відображенням» Небесного – красномовне підтвердження тому. Навіть щодо твору «Хлопчик у Христа на ялинці» Олександра Радвіловича за Федором Достоєвським можна говорити про наявність контакту з іншосвітом – через тему смерті. Не менш оригінальними були «діалоги», представлені ансамблем «Рикошет». Імпреза Україна–Швейцарія заінтригувала доволі сміливою преамбулою художнього керівника колективу Сергія Пілютикова, який позиціонував програму як музику майбутнього. Це подіяло безвідмовно, підігрівши інтерес публіки. Можливо, без такої заявки концерт і не виділився би з-поміж інших. Але всім дуже цікаво було довідатися, як звучить музика майбутнього! І що ж у результаті? Дивно виглядав Дедал в однойменному опусі Богдана Сегіна. За давньогрецьким епосом цей персонаж відомий, як майстерний винахідник, але музика зовсім не налаштовувала на сприйняття образу в серйозному плані. В «Інтерференції» Максима Коломійця, хоч автор і розсадив музикантів по різних кутках залу, публіка почула добре знайомі деренчання струн і шумові ефекти.

«Білий куб» Дмитра Данова вільним розвитком звукового матеріалу наводив на думку про імпровізацію – отут і зараз. Такий твір можна було назвати як завгодно або й зовсім не давати назви. Швейцарські автори практично нічим не відрізнялися від українських. В «Elis» для фортепіано Хайнца Холлігера – знайомий «пробіг» регістрами, видовбування звуків, сплески пасажів, розірвана й нескладна музична тканина. У «Dazwischen» для струнного ансамблю й чембало Стефані Хайнслер не було такої жорсткості звучання, спостерігалися лінеарні довготи, звукові реверберації й сонорні педалі, але принцип дивної музики, якою ми вже переситилися, упізнавався чітко. Мабуть, із усієї програми запам’я тався опус Андрія Мерхеля «Концепція» для чоловічого голосу й камерного ансамблю, але не звуковою красою, а театралізацією в дусі хепенінгів. Музиканти щось грали. Диригент бігала по сцені, присідала й навіть звивалася у якомусь квазісхідному танці. Тим часом актор (Олександр Свиридов) із розумним виглядом дивився у ноти, періодично викрикуючи російською «Спасибо!» в різних інтонаційних варіантах. Сценка по-справжньому розважила аудиторію й оскільки була розіграна у фіналі концерту, то почасти компенсувала брак вражень від прослуховування інших опусів. Гадаю, розчарованих було багато, адже нічого нового публіка не почула. Така «музика майбутнього» звучить у наших концертних залах уже років із двадцять. Найприкріше, що у цій музиці не прослуховується індивідуальний стиль авторів. Що ж до «діалогу» Україна–Росія, то він був по-справжньому цікавим. Золтан Алмаші у творі «Умите молоком повітря» постав у трохи несподіваному – авангардному – амплуа. Ідея поетичності звукової барви відчувалася у мініатюрах Вікторії Польової – «Цвітіння» та «Метелик» із циклу «Пісні непорочності» за Вільямом Блейком. Авторці вдалося віднайти потрібні прийоми для візуалізації музики. Тому слухач справді «побачив» трепетний політ метелика й процес зростання, цвітіння…

Поетичним шляхом звуковідтворення фантазій пішов і росіянин Олександр Жемчужников у гармонійно та інтонаційно гарному опусі «П’ять хвилин музики». «Сигнал» Сергія Пілютикова й «Спірні фантазії горобчихи» росіянина Ярослава Судзіловського відрізнялися оригінальною грою авторської уяви. Причому проголошена в назвах програма вигідно відтіняла «сюжет» опусів. У тому ж дусі тематичної своєрідності прочитувалася «Серенада шарманщика» росіянина Ельміра Нізамова. У контексті постструктуральної мови автор відтворив звучання заводної скриньки шарманщика зі скрипучим зношеним механізмом. Крізь авангардні співзвуччя проривалися інтонації пісень під гітару, звучання скрипки… «Гохуа» росіянина Олега Пайбердіна й «Семюелю Беккету» Сергія Зажитька для німого читця і контрабаса були, кожний по-своєму, мало не найяскравішими творами концерту. Пайбердін вразив яскравістю звукового вирішення. Гохуа – різновид прадавнього китайського живопису водяними фарбами на шовкових і паперових сувоях. Для цих полотен характерні розмитість контурів, але водночас, контрастність обрисів малюнка, гра світла й тіні, півтонів. Тому, напевно, автор вибудував композицію на різких динамічних і темпових контрастах. Сергій Зажитько презентував блискучу сценку в жанрі «театру одного актора». Цього разу його рефлексії торкнулися творчості ірландського письменника-абсурдиста Семюеля Беккета. Прекрасний виконавець партії німого читця Олександр Свиридов під незрозумілі звуки контрабаса (Антон Жуков) вів мімічний монолог – то заклично жагучий, то нестримно пристрасний, то наступально грізний. Іноді його «тон» ставав слізно благаючим. У підсумку прозвучав вислів із роману Беккета «Моллой»: «… когда укорачиваются две ноги одновременно и с одинаковой скоростью, то потеряно еще далеко не все, нет». Дурість – дурістю, але, можливо, й насправді наше життя скидається на абсурд? Отже, кожний фестивальний «діалог» був досить цікавим по-своєму. Але в цілому вони засвідчили кілька важливих тенденцій. По-перше, вектори творчих експериментів наших співвітчизників і закордонних колег усе більше зближуються. А, по-друге, композитори невпинно шукають себе в мистецтві. І приємно усвідомлювати, що ці пошуки подекуди вийшли за рамки чистої звукової схоластики й обридлої комбінаторики. Ряд авторів зі статусу «порожніх» еквілібристів перейшли до розряду композиторівконцептуалістів, а за таким мистец твом завжди цікаво спостерігати. Тому, можливо, колись ми й довідаємося, яка вона, музика майбутнього… Автор статей Анна ЛУНІНА Фото Тетяни ПЛАТОНОВОЇ Music-review Ukraine

На р одна творчість

Культура № 41, 14 жовтня 2011 р.

Донецьк відкриває нові ковані дива Півтора десятка ковальських художніх витворів поповнили експозицію справжнього музею під відкритим небом – Парку кованих фігур у Донецьку Розташований у самісінькому центрі міста Парк кованих фігур нещодавно набув ще більшої привабливості для місцевих жителів і туристів, збагатившись одразу півтора десятками дивовижних ковальських художніх витворів. Їх передали в дарунок місту учасники XIII Міжнародного фестивалю ковальської майстерності, що відбувся наприкінці вересня за участю ста майстрів з України, Росії, Голландії, Бельгії та Чехії. Свято довело, що ковалі не вірять у забобони, і цифра «13» у назві цьогорічного фестивалю не сприймається ними як «чортова дюжина» – віщунка всіляких напастей. Це й не дивно, адже українські народні перекази засвідчують – люди, які кують розпечений у горні метал, завжди були на дружній нозі навіть із самим дідьком! Саме чорт, роблячи свій внесок у творення світу, винайшов не лише тютюн і горілку, а й вогонь і дуду та навчив людей ковальства. Отож від того, що творчою темою цьогорічного заходу стала містика та всіляка нечиста сила, кількість бажаючих продемонструвати на фестивалі майстерність не зменшилася. Хоча й були люди, які вирішили пропустити цікаву подію, не наважившись ударити молотом по марновірствах, аби не гнівити Бога. Багатьох зазначена тема, навпаки, окрилила та надихнула на створення дивовижних образів – персонажів із казок, легенд та народних вірувань від Баби Яги і гоголівського чорта до гуманоїдів-інопланетян. Поки що фігури розмістили довкола головного паркового газону. Згодом, як повідомив голова Гільдії ковалів Донбасу, керівник підприємства «Гефест» Віктор Бурдук, кумедна «нечисть» оселиться на алеї марновірств, де необхідно ще спорудити постаменти. Вона стане вже тринадцятою тематичною алеєю парку, який виник за ініціативи Віктора Бурдука 2001 року, а нині є справжньою візитівкою нашої шахтарської столиці. Найкращого серед «кутих новоселів», представлених на святі ковальського мистецтва, навіть важко було визначити. Самим ковалям, звичайно, найбільше сподобалося чудисько з молотом і кліщами в лапах. Ця фігура донедавна прикрашала хол нічного клубу «НЛО», а коли підприємство змінило профіль і назву, кований інопланетянин став безпритульним бомжем. Тому господарі вирішили подарувати його місту, а майстри з «Гефесту» перетворили прибульця з космосу на свого колегу – коваля. Зрозуміло, що без істот, які володіють такою професією, вони не уявляють собі навіть Всесвіт.

У свою чергу більшості донеччан припав до душі оповитий легендами образ доброго духа копалень Шубіна. За однією версією це гірничий майстер, наділений даром передбачати обвали й викиди метану, а за іншою – загиблий шахтар, дух якого, одягнутий у вивернутий кожух (шубу) досі вештається з ліхтарем штольнями. У небезпечну годину Шубін приходить шахтарям на допомогу. Є навіть люди, які стверджують, що він врятував їм життя, вивів ши з темряви, коли в них вийшли з ладу ліхтарі. Навіть дивно, що Донецьк досі не вшанував свого шахтарського покровителя подібною скульптурою. І діти, і дорослі одразу впізнають, мов свого давнього знайомця, чорта – героя «Вечорів на хуторі біля Диканьки» Миколи Гоголя. Аби він не накоїв лиха, автори залишили його в мішку, дозволивши лиш голову та лапу висунути в дірку. Поруч вони поставили своє улюблене ковадло з черевичками, за якими козак Вакула літав верхи на бісові аж до самої цариці. Баба Яга з чорним котом на плечах хоч і страшнувата на вигляд, але й цю лиходійку автори скульптури вгамували. Вони оточили її такими традиційними народними оберегами, що їй не вдасться злетіти на своїй мітлі, яка впирається в підкову – нездоланну перешкоду для нечисті. Поруч із цими витворами і потворами можна ще побачити гадюку потайну, стовп, поцяцькований магічними знаками, з чорним круком нагорі, містичне дзеркало, ковану піраміду для медитацій тощо.

Любителям фантастики, яких багато серед молоді, припаде до душі оточена трьома драконами містична куля для зв’язку з космосом. Ковалі запевняють, що з її допомогою можна вийти на прямий зв’язок із Всесвітом. Для цього треба лише покласти руку на кулю у спеціальне заглиблення, а далі все залежатиме від вашої здатності до такого спілкування. Серед перших цю кулю випробував мер міста Олександр Лук’янченко, який під час контакту з космосом побажав світу всіх гараздів, а рідному Донецьку – процвітання. У дні фестивалю парк поповнили і ковані зображення московського собору Василя Блаженного та символ Лондона – годинникова башта Біг-Бен, які зайняли своє місце поруч із моделлю паризької Ейфелевої вежі. Загалом донецький Парк кованих фігур, аналога якому не знайти в Європі, вже налічує більш як півтораста оригінальних творів. Його ніколи не обходять увагою українські та зарубіжні туристи, яким подібних фантастичних кованих композицій ніде бачити не доводилося. Доречно згадати, що напередодні фестивалю тут було встановлено скульптуру Георгія Переможця, створену ковалями підприємства «Гефест», і подаровану місту обласним товариством грузинів «Руставелі». Святий Георгій, якого ще називають Змієборцем, зображений на здибленому коні, зі списом, яким проткнув страшенну гадину. Тож відтепер, коли на сторожі жителів міста і численних туристів постав Георгій Переможець, ніякі лихі сили і представлена в парку кована нечисть не наважаться коїти щось недобре. Упродовж двох днів діяли майстер-класи провідних ковалів, експонувалася виставка їхніх творів, відбулися конкурси ковальського костюма й кухні, звучав «метал» на музичному турнірі «Рок-кузня»… А вразив усіх почесний гість фестивалю Дмитро Халаджі, який підготував програму «богатирська кузня». Силач рвав підкови, забивав голіруч цвяхи, жонглював 80-кілограмовими гирями, а під кінець дозволив ковалям використати своє тіло як ковадло. Художнє ковальство набуває все більшої популярності в Україні. А прикладом для інших міст уже багато літ залишається Донецьк, де це надзвичайно видовищне й дивовижне мистецтво має глибоке коріння, а місто щороку відкриває нові ковані дива. Станіслав ЗМІЄВСЬКИЙ Фото із сайту donbass.name.

Культура № 41, 14 жовтня 2011 р.

Хор еогра фія

Зірки світового балету зблизька У Києві 30 вересня відкрився XVIII Міжнародний фестиваль «Зірки світового балету». Цього року він трохи розширив географію показу вистав і концертів, які відбулися також у Харкові й Краматорську. Але основною фестивальною сценою, як завжди, був Донецьк, де з 1 до 9 жовтня під патронатом дружини Президента України Людмили Янукович і за підтримки Благодійного фонду Вадима Писарєва «Творчий Олімп» виступали найкращі танцівники і творчі колективи з багатьох країн світу Донецька трупа показала на фестивалі прем’єру «Половецьких танців» на музику Олександра Бородіна у постановці Євгенії Хасянової

Директор Харківського театру опери і балету імені Миколи Лисенка Любов Морозко і Вадим Писарєв. Харків

Солісти Баварського балету (Мюнхен, Німеччина) Лусія Лакарра і Марлон Діно. Фрагмент балету Ролана Петі «Перебої серця»

Володимир Малахов. Концертний номер

Учасниця Першого фестивалю «Зірки світового балету» Ніна Ананіашвілі та Василь Ахметелі. «Таїс»

Солісти Театру балету Бориса Ейфмана Світлана Бідненко та Олексій Турко. Сергій Рахманінов. «Хто є хто»

Анастасія Волочкова на репетиції. Донецьк

Олександр ЧЕПАЛОВ Фото автора

Теа тр

Культура № 41, 14 жовтня 2011 р.

Діаманти театрального ювілею Херсонський обласний академічний музичнодраматичний театр ім. Миколи Куліша святкує 75 років із дня заснування. Зазирнемо до книги історії театрального мистецтва Херсонщини, з якою нерозривно пов’язана й історія театру. Як усякий літопис, вона має свою яскраву обкладинку, під якою сторінки про досвідчених акторів, мистецькі події, появу відомих особистостей, розповіді про численні вистави Дворяни Херсонської губернії у 1830 році викупили і пристосували під театр будинок генерала Лобрі – схожу на сарай просту дерев’яну будівлю із земляною підлогою й освітлювану гасовими лампами. Того ж року херсонці побачили перші вистави. Протягом наступних п’ятдесяти років артисти-аматори грали в цьому тісному, незатишному приміщенні. Тільки 1889-го відбулося відкриття професійного театру. А в 1936 році з трупи молодого Одеського пересувного театру робітничої молоді, випускників театральної школи та окремих артистів херсонських театрів було організовано Херсонський український музично-драматичний театр, який з 1990-го носить ім’я видатного українського драматурга Миколи Гуровича Куліша. У 2005 році за плідну творчість отримав статус академічного. Понад два десятиліття життєпис театру разом із колективом талановитих і відданих справі людей артистично відтворює директор і художній керівник театру, заслужений діяч мистецтв України Олександр Книга. Таке мудре прізвище акумулює мистецьку природу цього лідера. Він має винятковий хист наснажувати всіх навколо на безмежну життєву енергію. Сторінка за сторінкою театр чесно і талановито вписує в свою книгу факти, події сьогодення, перемоги на фестивалях – «Слов’янський базар» (Білорусія), «Слов’янський вінець» (Москва), «Погляд з України» (Франція), «МОЛДФЕСТ.РАМПА.РУ» (Молдова), «Театральний Донбас» (Донецьк), «Те атральні вечори» (Тернопіль), «Мельпомена Таврії» (Херсон), «Боспорські Агони» (АР Крим), «Зустрічі в Одесі» (Одеса)... У 1999 році за ініціативи директора започатковано проведення театрального фестивалю «Мельпомена Таврії», який одразу ж привернув увагу багатьох діячів культури, а через чотири роки набув статус міжнародного. «Мельпомена Таврії» перетворила театр на творчий майданчик, де зустрічаються драматурги й режисери України й близького зарубіжжя, директори українських театрів. У рамках заходу відбуваються наради керівників театрів, міжнародні режисерські конференції, творчі зустрічі драматургів, майстеркласи, літературні симпозіуми. Наші колеги з України, Молдови, Росії, Білорусії, Польщі, Угорщини, Литви за тринадцять років існування фестивалю вже почуваються в Херсоні як удома, а наші актори, режисери, музиканти і художники набувають все більшої майстерності і радують херсонського глядача талановитими виставами. Фестиваль наснажив артистів силою, впевненістю, зробив колектив відомим, а наш будинок муз – яскравою перлиною театрального мистецтва.

Херсонський театр також є засновником і організатором ще двох благодійних заходів – це Всеукраїнський благодійний фестиваль народної творчості «Купальські зорі» та благодійний фестиваль «Олешківські забави». 2007 року творчий колектив у рамках національної презентаційно-рейтингової програми «Діловий імідж України» отримав нагороду «Національне визнання» – за сумлінну працю, високий професіоналізм, вагомий внесок у соціально-економічний, науковий та культурний розвій України, сприяння розвиткові динамічної співпраці та піднесенню позитивного іміджу нашої країни в світі. Для акторів, музикантів, художників та меценатів у театрі започаткована щорічна премія «Успіх». 2007-й став також роком заснування акторської премії імені відомого земляка, видатного актора сучасності, народного артиста СРСР Євгена Матвєєва. Атмосфера в театрі творчо напружена й дуже стрімка. Колектив у постійному пошуку. За сезон народжується від 10 до 16 прем’єр, постановка яких створюється на трьох майданчиках – великій сцені, в театрі кафе та театрі під дахом. Сьогодні чимало спектаклів є окрасою репертуарної афіші театру

«Гамлет» В. Понізова

«Світ пісень Едіт Піаф» Л. Калюжної

Богдан Ступка, Олександр Книга, Михайло Захаревич під час фестивалю «Мельпомена Таврії»

«Кохання – міф троянської цариці» В. Хільдесхаймер

імені Миколи Куліша, це: «Кайдашева сім’я», «Вовки і вівці», «Світ пісень Едіт Піаф», «Страшна помста», «Фаворит. Князь Потьомкін Таврійський», «Любов і голуби», «Звідки беруться діти», «Між небом і землею», «Справа №…», «На великій дорозі», «Кохання – міф троянської цариці», «Три мушкетери», «Жаба», «Розмова, якої не було». Не залишилися поза увагою маленькі глядачі, спектаклі для них проходять на великій сцені й у театрі кафе («Казкова країна Тілімілітрямдія»). Наступного року творцеві модерної драми українського «розстріляного відродження» Миколі Гуровичу Кулішу, ім’я якого носить театр, виповниться 120 років від дня народження. Підготовка до цієї події вже розпочалася. Про трагічну долю драматурга написав п’єсу «Особиста справа Миколи Куліша» щирий друг театру Микола Бодикін. Молодий режисер Влада Бєлозоренко готує цікаву за задумом постановку. У дні ювілейних святкувань херсонці побачать вистави «Страсти по Торчалову» за п’єсою М. Воронова, «Нью-Йорк, Нью-Йорк» В. Бєлозоренко та С. Павлюка і велике театралізоване дійство «Ді амантовий бал». Любов КАЛЮЖНА, керівник літературно-драматургічної частини театру

«Дуже проста історія» М. Ладо

«Справа №…» за мотивами оповідання «Кроткая» Ф. Достоєвського

Культура № 41, 14 жовтня 2011 р.

Теа тр

Обіцяного таки дочекалися Кажуть, що театр – це передусім актори. Достатньо справжньому акторові вийти на площу, розгорнути килимок і розпочнеться справжнє дійство, народиться вистава. Можливо, колись такий театр і приваблював невибагливого глядача, але сучасний світ, зі своїми досягненнями і вражаючими свідомість технологіями, вимагає нового погляду на будь-яке мистецтво, особливо театральне Сьогодні театр має вражати не тільки глибиною психологічних переживань героїв, цікавим, захоплюючим сюжетом, філософськими думками драматурга, але й видовищними сценічними ефектами. І тут уже килимка замало. Тому особливої значимості набуває для будь-якої сцени реконструкція приміщення за сучасними технічними можливостями. Споруда Полтавського академічного обласного українського музичнодраматичного театру імені М. Гоголя була зведена за проектом архітекторів О. Крилова та О. Малишенка ще 1958-го. Особливу гордість відчувають полтавці за рідний театр не тільки через те, що це один із найстаріших закладів України, але й тому, що у 1818 році керував їм наш видатний земляк, письменник-класик, основоположник нової української літератури І. Котляревський. Саме для полтавської трупи були створені славетні «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник». У цей час в театрі працював викуплений із кріпацтва видатний актор, майстер реалізму Михайло Щепкін. На цій сцені починали свій творчий шлях народні артисти СРСР І. Козловський, Б. Гмиря, дарували свій талант народні артисти СРСР М. ЛитвиненкоВольгемут, І. Паторжинський, корифеї українського театрального мистецтва М. Заньковецька, Г. Борисоглібська, І. Карпенко-Карий, актори театральних труп М. Кропивницького, М. Садовського, А. Саксаганського. Із 1902 року театр визнаний гідним носити ім’я ще одного свого славетного земляка – Миколи Гоголя. Будівельні роботи по реконструкції було розпочато у жовтні 2008-го. Планувалося, що традиційний Все український фестиваль театрального мистецтва «В гостях у М. В. Гоголя», присвячений 200-літньому ювілею письменника, відкриється в оновленому приміщенні. Але не так сталося, як гадалося. Строки завершення ремонту постійно переносилися. Та наприкінці 2010 року справа все ж зрушила з місця. Реставрації зазнали глядацька зала та службові приміщення. Переоснащено комунікації, замінено настил сцени та її механічне обладнання, прокладені всі необхідні технологічні мережі для встановлення системи відеопроекції, звукового та світлового устаткування за новітніми технологіями. Багато уваги приділили проектанти створенню умов європейського рівня для глядачів із особливими потребами (підйомники та місця у залі для інвалідів-візочників). Найбільша гордість – високохудожній розпис стелі та гранітна мозаїка підлоги театрального фойє, які здійснили

Сцена з вистави «Назар Стодоля». Галя – Ганна Харченко, Назар Стодоля – Артур Редько

художники Надія Панченко, Олександр Нечепоренко, Микола Болох та представники трьох поколінь художників родини Кортішко. Багатьох театралів турбувала окраса глядацької зали – велика кришталева люстра. Після ретельної копіткої реставрації вона повернулася на своє місце. Збережено й акустичні властивості театру. Для консультації були запрошені спеціалісти Київського інституту акустики. На ре ставраційні роботи використано понад 55 мільйонів бюджетних коштів, більшу половину з яких обласна рада виділила з обласного бюджету. Три роки робітники театру та глядачі чекали завершення реконструкції. У день відкриття на театральній площі виступив «сам» Микола Васильович Гоголь (артист Богдан Чернявський). Щиро привітали земляків представники облдержадміністрації, депутати обласної ради, полтавський міський голова Олександр Мамай. Перший заступник міністра культури Юрій Богуцький нагадав усім про особливу історичну значимість театру та засвідчив важливість його відкриття на державному рівні. Відданому полтавському глядачеві презентували прем’єру «Назар Стодоля» за п’єсою Тараса Шевченка у постановці Юрія Кочевенка, що

присвячувалася незалежності України. Вистава вийшла видовищною, з потужною енергетикою відчайдушного козацтва, сповненою містики гіперболічних метафор. Усі бажаючі могли потрапити до театру, помилуватися красою оновленого інтер’єру, довідатися про історичні факти першої та наступних театральних споруд міста, милуватися концертом із уривків діючого репертуару. Так, після трирічної перер ви, театр гостинно розчинив двері у світ Мельпомени. «А що трупа театру?» – спитаєте ви. Невже три роки «сиділа на валізах» в очікуванні приміщення? Зовсім ні. Актори весь цей час «розгортали той самий килимок» на різних сценічних майданчиках, терпляче пристосовуючись до непростих обставин. Завдяки ентузіазму директора театру заслуженого працівника культури України Олексія Андрієнка, в нових умовах вдалося не тільки впорядкувати роботу колективу, зберегти творчий склад, навіть поповнивши його молоддю, а й пожвавити гастрольну та фестивальну діяльність. Театр гастролював у Сімферополі, Дніпродзержинську, Севастополі, Москві, Орлі (Росія). Брав участь у понад 20 фестивалях міжнародного та всеукраїнського рівня, де

продемонстрував свої кращі роботи і отримав визнання театральної критики і глядача. Окремої уваги заслуговує симфонічний оркестр театру (під орудою народного артиста України Віталія Скакуна) як єдиний представник від України на IV Міжнародному музичному фестивалі «Євро-оркестр» у місті Жуковському Московської області. До скарбнички досягнень театру додала свої перемоги і дитячо-юнацька студія «Ну і дітки» (художній керівник Лада Лабзова), що була нагороджена Гран-прі Всеукраїнського дитячого театрального фестивалю «Маски Мельпомени», «Призом глядацьких симпатій» Міжнародного театрального фестивалю «Галицька Мельпомена». Екстремальні умови праці не завадили випуску 12 нових вистав різних жанрів: від драми, притчі до мюзиклу та дитячих казок. Серед них: «Безталанна», «Бог є любов» (постановник – Владислав Шевченко), «Тев’єТевель», «Енеїда» (постановник – Юрій Кочевенко). Нині афіша театру традиційно поєднує вистави музичного і драматичного жанрів. Це українська класика («Ніч перед Різдвом» за М. Гоголем, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка, «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого, «За двома зайцями» М. Старицького, «Лісова пісня» Лесі Українки, «Вій» Н. Садур за М. Гоголем, «Шинель» за М. Гоголем) та сучасна драматургія («Звичайна історія» Марії Ладо, «Боїнг-Боїнг» М. Камолетті, «Доньки-матері» О. Марданя). Не забуває театр і про дитячу аудиторію, яка із задоволенням відвідує спектаклі. Колектив повернувся у рідне приміщення, яке невдовзі наповниться творчим змістом і щирими емоціями. Звичайно, оновлена сцена потребує перегляду репертуару, пристосування до неї новостворених вистав, освоєння складної техніки. Але театр відкрив новий сезон, попереду цікаві творчі задуми і урочисте святкування 75-літнього ювілею. Лада ЛАБЗОВА, керівник літературно-драматичної частини

Сцена з вистави «Назар Стодоля». Галя – Ганна Харченко, Хома Кичатий – народний артист України Василь Голуб

Обра зотворч е ми ст ецтво

Культура № 41, 14 жовтня 2011 р.

Вишуканий світ Наталі Синишин У київській міській спеціалізованій бібліотеці «Молода гвардія» відкрилася виставка відомої української художниці Наталі Синишин. Користувачі, гості закладу мають можливість доторкнутися до вишуканого мистецтва. Цього разу автор запрошує у витончений світ графіки Бачення художниці в її словах: «У наш складний час працюю творчо і вірю, що світом править Бог, який створив красу, а художник мусить нагадувати про це у своїй творчості, яка спонукає людей закохуватись у світ, що їх оточує. І саме в цій вірі моє творче кредо і сенс життя». Відкриваючи виставку, директор бібліотеки Галина Конашко зазначила: – Виставка Наталі Синишин – це ще одне відкриття для відвідувачів нашої бібліотеки, наших співробітників. – Авторка запрошує у вишуканий світ графіки, до символів, до цікавих композицій, фантастичних образів. Казкові картини, таємничі орнаменти передають глядачу хвилювання, яке відчувала художниця під час творчого процесу. Ім’я Наталі Синишин відоме не лише в Україні, а й далеко за її межами. Із виставками і на пленерах вона побувала в багатьох країнах Європи. Її роботи прикрашають оселі й зігрівають теплом фарб шанувальників її мистецтва. Наталя Синишин – архітектор-фахівець і художник-живописець. Це й не випадково, що мисткиня любить малювати ландшафти рідного Києва. Її роботи вирізняються свіжістю, простотою й поетичністю. Окрім українських пейзажів має цілу серію зарубіжних краєвидів. Вражають полотна, написані в Німеччині з неповторною готикою, бароко.

Ще Наталя захоплюється портретним живописом. Художниця прагне збагнути людину, її духов ний світ, глибину переживань. «Авторка психологічного портрета, дзеркало української душі», – так назвала Наталю Синишин в газеті «Зюд цайтунг» німецька журналістка Алоїзо Бонн. У музеї Тараса Шевченка в Києві у світлій залі портрет Кобзаря – подарунок від авторки. Подібна робота знаходиться в Мюнхені. Сьогодні ж художниця подивувала новою гранню. Вона виступає більш як графік. – Та якою б манерою не писала Наталя, – говорить її давня подруга, архітектор Лариса Ресенчук, – вона знаходить свого поціновувача. Байдужих до її мистецтва не знаю. Наталя щира у відносинах й безмежно цінує людську дружбу. Це тепло передається в її роботах. – Звідки берете натхнення, запозичуєте такі неповторні сюжети? – запитали якось на виставці пані Наталю. – Мої роботи – це, насамперед, історії з нашого роду. Мені дорогий наш рід. Від діда-прадіда передаємо родинні життєві історії. Було це давно. Моїй прабабусі Марилі наснився сон. Бачила вона жито золоте, а в тому житі біжить олень із золотими рогами. Вона хапає його за роги… Пізніше циганка розгадала той сон: мовляв, твій чоловік повернеться з армії і будете ви жити щасливо. Дійсно, через вісім років чоловік повернувся додому. А річ у тім, що на той час не можна було зізнаватися, що солдат має сім’ю. Прадід був писарем зі шляхетної польської сім’ї, добре служив. І коли полковник дізнався, що той має сім’ю, а ще й не проштрафився за час служби, сказав: «Знаєш, я тебе міг би віддати в

штрафний батальйон, щоб тебе покарали за брехню, але ти був такий відданий службі, що я таки змовчу і нікому не скажу про нашу таємницю. Даю тобі відпустку на чотири роки». Тобто, два роки на дорогу (добиралися тоді волами, кіньми, пішки) та два роки вдома. Побув він удома, прийшов час збиратися в дорогу, а тут на його щастя вийшов указ Катерини про службу, за яким прадід міг уже не повертатися на службу до Петербурга. Сім’я бідувала, треба було ставити на ноги двох діток. І почав прадід чумакувати. Їздив до Одеси по сіль. Одного разу добирався взимку через річку. Ішов останнім. Раптом побачив неподалік берега якийсь зіжмаканий пакунок. Усі чумаки його відштовхували палицями вбік. Прадід штурхнув його батіжком і він полетів далеко по льоду. Аж раптом інтуїція заставила нахилитися й підняти згорток. Розгорнувши, мало не знепритомнів: побачив велику суму грошей. Пізніше з дружиною купили землю, побудували будинок і зажили. Ось так збувся сон прабабусі. Ця легенда переходить із роду в рід. Наталя змогла втілити її в картині «Золотий олень». Вона намалювала вже багато історій. Мріє створити цілу серію таких сюжетних полотен. Двоє учнів Наталі зупинилися біля картини «Борисполе». – Знаєш, це яскраво відтворена легенда про заснування міста Борисполя, – зауважив юнак. – Місто заснували на місці, де відбулася трагедія: брат брата вбив. Ось і яструб. Цей птах завжди прилітає сюди. А он і сонце сходить, народжується нове життя… Виставку можна оглядати годинами. Художниця спонукає не лише бачити, а й розмірковувати. Кожен відвідувач щось нове відкриває для себе. Людмила ЧЕЧЕЛЬ

Культура № 41, 14 жовтня 2011 р.

Обра зотворч е ми ст ецтво

Повернення Врубеля у Київ У Київському національному музеї російського мистецтва відкрилася масштабна виставка «Врубель і Київ». Унікальний проект поєднав близько 120 творів «київського періоду» – живопис, графіку, скульптуру. А присвячено його 155-літтю від дня народження Михайла Олександровича Про міру унікальності виставкового проекту у Російському музеї свідчить той факт, що київський доробок ще молодого художника досі зберігається переважно у нашій столиці. (У Києві він написав такі шедеври, як «Дівчинка на тлі перського килима», «Східна казка», «Ангел з кадилом та свічкою», тут розпочав працювати над образом Демона. Саме 1884–1889 роки він вважав «найкращим періодом свого життя».) Щоправда, експонувати крихкі акварелі дозволено не часто, адже під впливом зовнішних чинників їх можна втратити назавжди. Збірки картин автора «Демона, що сидить» інших періодів зберігаються також у Москві і Санкт-Петербурзі, проте, на відміну від Києва, експонують їх нечасто. Твори всіх трьох колекцій світ побачив лише одного разу – у 1989 році у німецькому Дюссельдорфі. А за життя Михайла Олександровича чи одразу по смерті навесні 1910 року його персональні виставки проходили лише… у Києві. Місто, до якого юний художник приїхав 1884 року на запрошення Адріана Прахова реставрувати Кирилівську церкву, і справді назавжди полюбило його тривожний, містичний талант. А сам Михайло Олександрович прикипів серцем так, що неодноразово повертався до Києва. Ще донедавна у нашій столиці можна було навіть поспілкуватися із живими і у добрій пам’яті очевидцями його київського життя-буття.

Так, у 1990-х моя університетська однокурсниця переказала оповідку власної, на той час вже 90-літньої, прабабусі. За словами старенької, її батьки колись винаймали «мебльовані кімнати», а їхнім сусідою виявився юний Михайло. Хазяйка квартири була жінкою корисливою, сварливою та заздрісною, і між собою пожильці називали її «свинею». І лише Врубель, який вже у молоді роки відрізнявся особливою лагідною «інакістю», намагався розгледіти у злій тітці чесноти, пояснюючи її поведінку особливою вразливістю «натури». Прочувши, що творчість постояльця стає у місті модною, «свиня» причепилася до нього з проханням намалювати її портрета – звісно, задарма, на знак приязних стосунків. Врубель нібито довго відмовлявся. Та зрештою з важким серцем приступив до роботи. На радощах, квартирна хазяйка навіть припинила тиранити й інших постояльців. Та ба – коли портрет був завершений, скандал зчинився страшенний, і гніву «свині» не було меж. Адже,

як змогли всі переконатися, навіть із найліпших міркувань – у творчості Михайло брехати категорично не вмів: на картині постала недобра жінка, що виразно нагадувала… так-так, велику свиню! За словами бабусі моєї «інформаторки», за власним бажанням в той

Миколі Глущенку – 110 17 вересня видатному художнику Миколі Петровичу Глущенку виповнилося б 110 років. Ювілейна виставка вибраних творів митця проходить у Центральному державному архіві-музеї літератури

і мистецтва України. Із нагоди «круглої» дати на території Національного заповідника «Софія Київська» відкрили для відвідувачів і меморіальний кабінет-майстерню Миколи Глущенка Прізвище Глущенка знають навіть діти. Разом із Марією Примаченко, Катериною Білокур та Тетяною Яблонською він – найвідоміший у світі український живописець радянських часів. Сьогодні (хоча творчий спадок художник залишив по собі чималий) картини майстра коштують сотні тисяч доларів, а мати у власній колекції його полотно вважає за необхідне будь-який музей чи приватний колекціонер із-поміж заможних бізнесменів. Уже після смерті (а помер художник 31 жовтня 1977-го року у Києві й похований на Байковому кладовищі) Микола Глущенко прославився, так би мовити, вдруге, завдяки тому, що широкий загал українців і не тільки дізнався подробиці його біографії. Перипетіям життя митця, який багато

років жив у Берліні і Парижі, де спілкувався і товаришував із Роменом Ролланом, Анрі Барбюсом, Ельзою Тріоле, Луї Арагоном, Фернаном Леже, Пабло Пікассо, Анрі Матіссом, Володимиром Винниченком та ін., а «за сумісництвом» був ще й радянським розвідником, позаздрив би навіть вигаданий Олександром Дюма романтичний герой граф Монте-Крісто. Про все це й не тільки говорилося під час відкриття ювілейної виставки у Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України. До уваги відвідувачів музейники запропонували «пізні» пейзажі художника (останній етап творчості вважається вершинним). А також – сенсаційні «ню» авторства Глущенка, які не експонувалися за життя митця і майже не доступні широкому загалові зараз. Живописні твори доповнюють архівні документи – зокрема, оригінал автобіографії Миколи Петровича. Сторінку підготувала Алла ЧЕРДИНЦЕВА

самий час Врубель писав й інші портрети – сусідів по домівці, до яких ставився насправді добре. Вони, кажуть, були казкові, одухотворені – проте загинули під час війни та окупації Києва фашистами. Про ступінь одухотвореності навіть простих врубелівських замальовок грифельним олівцем можна судити, побувавши сьогодні у Російському музеї на десятій (ювілейній) виставці творів художника у Києві. Взагалі ж, ідеєю експозиції було «показати найбільш значні тематичні пласти і різноманітні грані творчості майстра». Як зазначають самі музейники, вона умовно ділиться на чотири розділи («деталі», «люди», «квіти», «боги, ангели, пророки») й «розгортається послідовно від краси «світу гармонійних деталей» до глибин світу духовного». «Врубель і Київ» – це тендітні, немов живі, акварельні замальовки квітів, портрети киян-сучасників. Чисельні варіанти розпису маслом Кирилівської церкви (особливу увагу привертають різні варіанти знаменитого «Надгробного плачу»). І, зрештою, – так-так, ескізи «Демона». У ранніх роботах – та ще й завдяки вдалому розміщенню картин поряд із «Молінням про чашу» і ликами Богородиці, – спостерігаємо, як багато спільного в обличчі янгола, що впав, із світлими божественними силами… За словами директора музею Юрія Вакуленка, виставка триватиме до листопада. Опісля стане… основою для нового ювілейного проекту, який об’єднає ще й роботи знаменитих віт чизняних художників-сучасників Врубеля. У рамках святкування ювілею також буде презентовано художній альбом «Врубель і Київ», виданий коштом самого Київського національного музею російського мистецтва, відбудуться спеціалізовані лекції і навіть театралізовані вистави для дітей. Київ справді й досі обожнює геніального художника.

Літ ера тура

Без поезії – ні кроку «Без поезії – ні кроку…» – це про Зою Станіславівну Дику з її ж власних поезій. Черкащанка Зоя Дика зросла у селі Вербівка, що на землі Городищини, у родині колгоспниці МИРОНЕНКО Марії Степанівни Пояснюючи і світові, і собі свій поетичний поклик, пані Зоя щиро і трохи з гумором каже: «Збагачена досвідом людського буття. Сповідуючись Богу і Землі. Нагороджена квітами і чуттям Природи. Щаслива на високих душею людей, з допомогою яких, при благословінні неба, записала три книги: дві поетичні – «Весна без тебе» та «Золиво» й прозову – автобіографічно-документальну повість «Спориш на камені». Розмовляю з найближчими друзями – горобцями, які розуміють мій голос.» Проте, краще про її духовний світ повідають її вірші, добірку яких пропонуємо нашим читачам СПАСИБІ ТОБІ… Спасибі людино за зустріч, За руку любові й тепла. За сонячний стриманий усміх, За те, що нагода була, Чи привід до казки, до слова, Чи Богом призначена суть. Ти вічна її передмова, Людино, тебе не збагнуть! Ти плачеш, радієш й смієшся, І щоб там не сталось в житті, Навіки в душі остаєшся, Як красні ці дні золоті. І так уже в людях ведеться – Чоломкатись зовсім не гріх. Допоки ще райдуга гнеться, Допоки ще крутиться світ!

І ТАК БУЛО

МОРОКА Без поезії – ні кроку… От знайшла собі мороку – Ходиш вліво, ходиш вправо, а тобі назустріч – браво!

А то стану враз розумна – бачу хитрих, бачу й дурня. Я й сама не знаю доки можна жити без мороки.

*** Мотиви життя: то любов і розлука, два берега долі в нестримний потік. То води шовкові, то крига і мука – і все то по колу, і все мимохіть... Наповниться простір вселенської віхи періодом спаду народжених днів. То сонечко світить, то нічка у вічі засліплює сутність ідейних богів.

*** ТРИПТИХ 1. Весна прийшла, а сніг летить Пухнастий і зірчастий… І як красу цю не любить? Не вигукнуть: сніг, здрастуй! Невчасно здумав він цвісти Холодним спалах-блиском. Та в цьому теж є позитив: Побачить кривду зблизька. Та як же він зайти посмів У лан мого зусилля, Невже сказати нам хотів – Любов – чуттєва хвиля? Ні, не провинна тут сльоза, І серце не огудить, Якщо вогненна борозна Стрілою щастя будить. На кожній сходинці життя, У визначеннях рунів, Лежить земна чітка печать Розвіюючи сумнів. І на мені таємна рать, Малює людські крила – Любов, кохання, благодать І тих, кого зустріла.

Земля крутилась, я летіла поміж життям в солоний вир. І ненароком зачепилась за символічний поговір. І ославляли мене люди – великі, дивні і прості. І так було і завжди буде на паралельній висоті.

2. Весна прийшла, а сніг летить І землю приморозило… І на душі весняний цвіт Застиг, як заворожений.

Згораю в полум’ї свічі – згорає доля в Божім Слові. Хай кукувакають сичі у зведенім пташинім хорі.

№ 41, 14 жовтня 2011 р.

Прикидатися – не можу, а обманювати – прошу… Як до кого, як до речі, щоб не гнула правда плечі.

Не пам’ятаю, стільки років жила я на оцій землі! Як та смітинка в Божім оці водою змита в ночі й дні.

ХОЧУ БУТИ СОБОЮ

Культура

По краплі сонячне тепло Стирає грані інею. І снігу, як і не було – Летять птахи із вирію.

Живу! Вогнисто обпікаю життєвий хліб на мир душі. Якби ж ти знав, як я кохаю, то не зникав би в міражі.

Кружляють в небі попри нас На крилах часу вічності. І забирають водночас Протяжний виказ лункості. Чи то вже вік наш замалий Пригрівсь коханням юності? Чи вищі стали береги Прилеглій особистості.

Земні, піднесено-глибокі ми на вітрилах суєти йдемо до обріїв стооких, аби себе в них віднайти.

Чи то вже доля кожен крок Приміряла до совісті І сад зворушених думок В обіймах неповторності.

Тече розбурхана ріка Поміж горами-скелями, І воскресаючи в віках, Спадає над пустелями... 3. Весна прийшла, а сніг летить – Безладдя понад краєм. І час марнує кожну мить, Чи сам себе карає. І як знайти саму себе В такому безголоссі? А думка відповідь пряде: Заклич ти мудрість в гості. Не зважуй твердості життя, А вибирай стежину, Яка б до щастя довела, Та не звела б в могилу? Не викликай на себе зло – Воно не варте крові. Спізнай і право, і добро В стражданнях нелюбові. Палахкотить живий вогонь, Сумує хмаровиння… Душа жива з людських долонь Збирає плач каміння!

САМА З СОБОЮ Чим день прожила ти, засріблена жінко? – У ранок зайшла – і світло, і гірко. Газету взяла – одна заморока, сніданок, порядок не радують око. Промаяла душу, робити щось мушу. Роботи ж бо повно, а з місця не зрушу. Себе посварила, себе й похвалила – а все ж бо не марно когось я любила. Не марно з домівки прожогом летіла, не марно словами себе закрутила. І от уже вечір у долю спадає… Чого ж бо ти хочеш? Не знаю…Не знаю Сміється недоля – ти скнара, ти скруха. А вітер вдогін – та не слухай! Не слухай… Нема в тебе друга, згубила й подругу – віддай на поталу душевну наругу. Знайди себе в пісні, в природі, в погоді. І будеш із ранком щасливою в згоді. І будеш думками по світу ширяти, бо ти найцінніша – кохана і мати.

Не час нас лікує, а хвиля висока Вивершує будні, змиваючи бруд. І тільки в Людину з метою в чесноти Вселяє духовну космічну могуть! Бо часу байдуже до сонячних років, У нього потреба – хвилин течія. Йому не дивитись смертельності в очі, Не знає він лиха, добра й забуття. Не чує він Бога, не чує молитви, І що йому важать людські почуття – Співати, кохати і щось говорити Про наші з тобою мотиви життя.

ШУКАЮ СЕБЕ Не залітай в мої думки, не закликай в путі тернові – боюсь зажуряться роки без ласки долі і любові. Не на тобі зійшлись світи – моя стихія в новій ері. Ти не зумів мене знайти хоча й відчинені в дім двері. Якщо кохання для весни, а зимам сонячні обжинки – то де ж та мудрість восени, якщо в мій бік людці й людинки. Любов землі живе в мені, і я жадана в цій любові. Не руш щасливі теплі дні – Я переповнена у Слові.

*** Небо і зорі, і місяцю – з вами простую у ніч. Вікна людей тьмяно світяться, тіні, терпкі, врізнобіч. Крадеться думка до осені – літо згоріло мов день. Ранки холодні та росяні… кру, журавливе, лишень. Порожньо в просторі бутності квітам задивленим в час. Їм би годинку для зрілості – щастя всміхнутись хоч раз і осягнуть хвилю ніжності, втіленням у борозні. Як же із колами юності порозумітися мені?

Культура № 41, 14 жовтня 2011 р.

Державна мова

На горіхи від Рогози

(Продовження. Поч. у № 14–16)

ЗМІНИ В НАПИСАННІ ІНШОМОВНИХ СЛІВ Лексеми іншомовного походження останнім часом зазнали змін у написанні. У цілій низці слів замість і тепер пишеться и. Це власні назви: Аддис-Абеба, Алжир, Аргентина, Бразилія, Вавилон, Ватикан, Вашингтон, Корсика, Мавританія, Мадрид, Мексика, Сан-Франциско, Сардинія, Сирія, Сицилія, Скандинавія, Тибет, Флорида, Чикаго, Чилі; загальні назви: бравісимо, піанісимо, фортисимо. Буква у замінила ю в словах Жуль (Верн), журі, парфумерія. Приголосні не подвоюються в лексемах бароко, беладона, інтермецо, лібрето, піцикато, стакато. Зникла літера й перед є у словах конвеєр, феєрверк. З великої літери (але без лапок) пишуться назви культових книг, наприклад, Біблія, Євангеліє, Коран, Псалтир, а також назви релігійних понять: Бог (але язичницький бог Перун і т. ін.), Божа Матір, Син Божий, Святий Дух, Різдво, Великдень, Благовіщення, Покрова, Спасівка та інше. Раніше писали гаагський, карабахський, лейпцігський, нині – гаазький, карабаський, лейпцизький. У прізвищах В’яземський, Пом’яловський, в імені Вячеслав і подібних уже ставлять апостроф. Уживають його і в словах дum ’ясла, niв ’яблука, а півогірка пишуть без дефіса. РОСІЙСЬКІ ПРІЗВИЩА – УКРАЇНСЬКОЮ Передаємо їх якомога ближче до російського звучання, дотримуючись, однак, українського правописРосійське е передається через українське е: а) після приголосних: Вознесенський, Лермонтов, Озеров, Федін; б) у ненаголошеному суфіксі -ев після шиплячих ж, ч, ш, щ, а також ц і р: Бестужев, Тютчев, Малишев, Федорищев, Брянцев, Губарев. Російське е передається через є в таких випадках: а) на початку слова: Євдокимов, Єгоров, Єсенін; б) у середині слова після голосних і при роздільній вимові після приголосних: Воєводін, Грибоєдов, Аляб’єв, Власьєв; в) після приголосних (за винятком шиплячих, р і ц) у суфіксах -єв, -єєв: Голубєв, Тимірязєв; Алексєєв, Гордєєв, Федосєєв, але Андреєв, Аракчеєв, Мацеєв, Плещеєв; г) якщо російському е кореня відповідає в аналогічних українських і (тобто на місці колишнього h): Вєтров (вітер), Лєсков (ліс), Пєшков (пішки), Рєпін (ріпа), Смєхов (сміх). Російське ё передається: а) сполученням літер йо на початку слова, у середині після голосних, а також після губних б, п, в, м, ф, коли ё позначає звукосполучення йо: Йолкін, Йонін; Бугайов, Воробйов, Соловйов; б) через ьо в середині слів після приголосних, коли позначає сполучення м’якого приголосного з о: Верьовкін, Новосьолов, Сьомін, Тьоркін, Хмельов. Але в прізвищах, утворених від спільних для української та російської мов імен, пишеться е: Артемов, Семенов, Федоров і таке інше;

в) через о під наголосом після ч, щ: Горбачов, Лихачов, Хрущов, Щоткін. Російське э завжди передається через е: Елконін, Ельяшев, Епов, Естрін. Російське и передається: а) літерою і на початку слова та після приголосних (крім шиплячих і ц): Іванов, Ісаєв, Багіров; Гусін, Копнін, Мухін, Пушкін, Шаляпін (тобто в суфіксі -ін); б) літерою ї після голосних та при роздільній вимові після приголосних: Абаїмов, Воїнов, Таїров, Гур’ін, Ільїн; в) літерою и: після ж, ч, ш, щ та ц перед приголосними: Кожин, Чижов, Шишкін, Щиглов, Цецилін; . у прізвищах, утворених від власних імен, спільних для української та російської мов: .Архипов, Денисов, Кирилов, Михайлов, Никифоров, Тимофєєв. Але Нікітін, Ніколаєв, Філіпов тощо, вихідними для яких є імена, відмінні від українських; у прізвищах, утворених від основ, спільних для української та російської мов: Виноградов (виноград), Кисельов (кисіль), Малинін (малина), Пивоваров (пиво), Писарєв (писати), Тихомиров (тихо і мир); у суфіксах -ик, -ич, -ович, -євич, -иц, -ищ: Бєликов, Голиков; Гнідич, Григорович, Продаєвич; Голицин, Сосницин; Радищев, Татищев; у префіксі -при: Привалов, Прилуков, Пришвін; у російських прізвищах, що закінчуються на -их (-ых): Больших, Волноватих, Косих. Російське ы передається через и: Крилов, Латишев, Чаплигін. Російські суфікси -ск(ий), -цк(ий) передаютьс я через - ськ(ий), -цьк(ий): Бабаєвський, Маяковський, П’ятницький. З м’яким знаком пишуться по-українському також прізвища на -ск(ой), -цк(ой): Крамськой, Луговськой, Шаховськой, Руцькой. Суфіксові -жский відповідає в нашій мові -зький: Всеволожский – Всеволозький, Черторижский – Черторизький. Прикметникові закінчення російських прізвищ передаються так: – ый через -ий; -ий після твердого приголосного – через – ий, після м’якого приголосного – через -ій; -ая, -яя – через -а, -я: Бєлий, Крайній; Бєла, Крайня. Апостроф пишеться після губних, задньоязикового к та після р перед я, ю, є, ї: Артем’єв, Зав’ялов, Лук’янов, Пом’яловський. Коли ж я, ю, є означають сполучення пом’якшеного приголосного з а, у, е, то апостроф перед ними не ставиться: Бяков, Пясецький, Пєтухов, Рюмін. М’який знак у російських прізвищах пишеться після м’яких приголосних д, т, з, с, ц, л, н: а) перед йотованими я, ю, є, ї: Аркадьєв, Ананьїн, Дьяконов, Лаврентьєв, Мартьянов, Третьяков, Шереметьєв; б) перед приголосними: Вольнов, Кольцов, Коньков, Кузьмін. Коли я, ю, є означають сполучення м’якого приголосного з а, у, е, то перед ними м’який знак не ставиться: Дягилєв, Дюков, Зюганов, Тяпкін, Тюрін.

почасткова (військкомат, лінкор), комбінована (райвно). Літерні абревіатури, тобто утворені з початкових (ініціальних) букв, пишуться великими літерами і без крапок після кожної з них (АТС, КНР). Абревіатури, що позначають загальні назви, вимовляються як звичайні слова (без вставних звуків) і відмінюються, пишуться малими літерами (загс, неп). Великими буквами абревіатури пишуться: а) якщо абревіатура є власною назвою (УРП – Українська республіканська партія), серед них запозичені (НАТО, ЮНЕСКО); б) якщо абревіатура позначає загальну назву, але читається за назвами літер (ПТУ – пе-те-у), якщо вона позначає загальну назву, читається не за назвами літер, не відмінюється (ГЕС, ДІНАУ). Скорочені назви (абревіатури) установ, закладів, організацій тощо, утворені з частин слів, пишуться двояко: а) з великої літери, якщо ці слова вживаються на позначення установ одиничних: Укрінформ, Укоопспілка; б) з малої літери, якщо такі слова є родовими назвами: медінститут, райрада. В абревіатурах на позначення марок машин і механізмів цифри пишуться разом з абревіатурою, якщо стоять перед нею (ЗРК), або приєднуються дефісом, якщо стоять після неї (IЛ-76). Відмінкові закінчення абревіатури приєднуються до останньої літери таких слів без будь-якого знака (апострофа, коми) і пишуться з малої букви: з БАМу, на БАМі, ТЮГу, ТЮГом. Написання типу УзРСР, КазРСР (республіки колишнього Радянського Союзу) – це сполучення літерної абревіатури з усіченою частиною першого слова. Іноді допускається паралельне написання (КамАЗ і КАМАЗ, КрАЗ і КРАЗ). Якщо є усічена частина, то її треба читати в повній формі (колишня Латв. PCP – Латвійська-ер-ес-ер). А тепер докладніше про відмінювання абревіатур. Не відмінюються абревіатури: а) літерні, які читаються за назвами букв (БМВ, НЛО); б) звукові, у яких рід основного слова не збігається зі значенням роду самої абревіатури. Однак у разі тривалого вживання такого типу абревіатури відмінюють як іменники чоловічого роду (НЕП – НЕПу, БАМ – БАМу, хоч політика, магістраль жіночого роду). Цікаво, що в 1920–1930-ті роки слово НОП (наукова організація праці) вживали як звичайний іменник чоловічого роду і писали ноп. Ініціальну абревіатуру ЖЕК утворено зі словосполучення з опорним іменником жіночого роду (житловоексплуатаційна контора). Ця назва так усталилася в мові, що часто її сприймають за звичайне слово чоловічого роду. Його можна вживати й у варіантній формі: бути в жеку і бути в ЖЕК. Ясна річ, скорочені слова з опорним іменником жіночого роду в споПЕРЕХОДИМО ДО АБРЕВІАТУРИ луці досить повільно переходять у Як відомо, абревіатура – це склад- розряд звичайних іменників чоловіне скорочене слово. Бувають літерна чого роду. На початкових етапах цьоабревіатура (СНД, УТН), звукова (дот), го процесу вони зберігають відтінок

розмовності або професійності. Поряд з відмінюваною абревіатурою можна використовувати й невідмінювану. А ось ініціальні абревіатури, утворені на основі сполучень з опорним іменником чоловічого роду, значно ширше перетворюється на звичайні слова. Наприклад: «Я зустрів свого товариша, виходячи з ЦУМу»; «Боротися зі СНІДом слід активніше». Принагідно скажемо, що почасткові абревіатури звичайно відмінюють (до військкомату, на лінкорі). Ще про рід абревіатур. Якщо абревіатуру відмінюють, то рід визначають за типом відмінювання: міський загс (ч.), ворожий дот (ч.). Якщо не відмінюють, – за основним словом розгорнутого найменування: ГЕС (гідроелектрична станція), НТР (науково-технічна революція). Обидва слова жіночого роду, але ТАРС повідомив (хоч це й агентство). Щодо узгодження присудка з абревіатурою – підметом.Абревіатура не іншомовного походження: а) узгодження граматичне, якщо абревіатуру відмінюють: «ДОК (деревообробний комбінат) поліпшує виробничі показники»; б) узгодження з основним словом найменування, якщо абревіатуру не відмінюють. «СРСР перестав існувати». Абревіатура іншомовного походження (розгорнуте словосполучення тільки іноземною мовою): а) «НАТО (Організація Північноатлантичного договору) провело нараду». «ЮНЕСКО (Генеральна конференція ООН з питань освіти, науки і культури) підготувало ряд пропозицій щодо мирного врегулювання на Близькому Сході». б) рідше присудок узгоджують за змістом. Оскільки рід абревіатури ЮНЕСКО визначають за опорним словом (конференція), правильно також її вживати в жіночому роді. «Гуманні цілі, в ім’я яких створювалася ЮНЕСКО, набувають особливої значущості й глибокого змісту». Від абревіатур слід відрізняти умовні графічні скорочення. Їх вимовляють повністю, а скорочують тільки на письмі. Графічні скорочення (крім стандартних скорочених значень метричних мір: м – метр, мм – міліметр, см – сантиметр) пишуть із крапками на місці скорочення, при цьому зберігають написання великих та малих літер, дефісів, як і в повних назвах: півд.-сх. (південносхідний), Півн. крим, канал (Північнокримський канал). (Далі буде)

Традиції

Культура

Зі Святою Покровою! брала вишитого рушника, що був над іконою Богородиці, і розвішувала його над вхідними дверима. Під цим рушником-оберегом ставали сім’єю, як ішли до церкви, і промовляли:

Пόлудень осені – жовтня серéдина… Дві половинки осінні розведені: Перша – у смутку вчорашнім розчинена, Друга… а друга лиш виклик свій кинула! Всіх наполохала, всіх насторόжила, Всім нагадала про Матінку Божую – Під омофором її охрестосеним Жовтня серéдина – пόлудень осені…

Свята Покрівонько, Перед твоїм кривалом Голови схиляємо. Прохаємо, Покрівонько, Од лиха укрити, Здоров’ячко наше Знов нам обновити.

Полудень осені… Засинання природи та вкривання чи то листям, чи то снігом Землі-матінки. Корені свята Покрови сягають багатолітньої давнини і пов’язані зі станом природи і, відповідно, особливим станом у житті людини ще з дохри стиянських часів. «Покрова накриває траву листям, землю снігом, воду – льодом, а дівчат шлюбним вінцем.» До Покрови завершувався хліборобський цикл робіт, і час давав дозвіл на найблагодатнішу пору весільних гулянь.

А ще існував давній благородний звичай – допомагати членам роду, який цього потребував і на Покрову сходилися майстри й покривали дах удовиці чи сироті «би щастя їх судьбу від нещастя накрило…» Культ Покрови в Україні особливий. Пам’ятаю вичитану з настінного відривного календаря чи то легенду, чи то реальність, як у давньому 910 році незліченне арабське військо обВже за християнства, дівчата, котрі ложило Константинополь. Храм Пребажали взяти шлюб, мали побувати святої Богородиці на Влахернському на святі Покрови в церкві і благаль- пагорбі ущерть заповнений людом, но помолитися. «Свята Покрівонько, благаючим Божу Матір про заступпокрий мені голівоньку…» ництво і допомогу. Поміж людей Аби всі члени родини були здоро- був проданий до Царгорода половими, на Покрову старша господиня нений Андрій Юродивий (історичні джерела вказують на його скіфські корені), за яким народний переказ закріпив наддніпрянське, тобто давньоукраїнське походження. Саме йому судилося побачити осяяну неземним світлом Богородицю, яка в супроводі янголів і пророків велично простувала до престолу. Вона довго молилася, потім залившись слізьми, зняла з голови покрив із білої вовняної тканини й покрила ним народ у храмі. Ошелешений ворог відійшов від міста.

№ 41, 14 жовтня 2011 р.

В Україні свято Покрова Пресвятої Богородиці набуло особливого статусу. Від незапам’ятних часів переказували, що Божа Матір обрала наш край як свій уділ, взяла його під свою високу опіку. Згідно з легендою, яка відбилася на сторінках «Петерика Печерського» (ХІ–ХV ст.), саме Богородиця звеліла звести у Києві велику церкву. З її рук майстри отримали також чудотворну Влахернську ікону. За припущенням, для неї було збудовано Влахернський (Ризоположення) собор Кловського Степанчина монастиря. До речі, його фундамент нещодавно досліджувався археологами. Очевидно, це був найперший храм Покрова Богородиці в Україні. У 1750-ті роки у цій місцині було зведено Кловський палац (до березня 2004 року тут містився музей історії Києва). Особливо поширився культ Покрови у XVII–XVIII ст. на Гетьманщині: на її честь закладалося дедалі більше церков. Українське козацтво відчувало безумовне заступництво Богородиці. На Запорозькій Січі стояв Покровський храм із чудотворною іконою Покрова Божої Матері, яку після зруйнування Січі Катериною в 1775 році, козаки начебто вивезли за Дунай. Козаки настільки вірили в силу Покрови Пресвятої Богородиці і настільки щедро й урочисто відзначали, та й відзначають і нині свято Покрови, що впродовж століть в Україні воно набуло козацького змісту і отримало другу назву – Козацька Покрова. Свято Покрови відзначається ще й як ДЕНЬ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА. Тож, зі святом Покрову Божої Матері всіх нас: козаків, козачок і козачат – нащадків і продовжувачів СЛАВИ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА! Людмила ГНАТЮК

Для того щоб передплатити газету «Культура і життя», необхідно: – заповнити квитанцію; –сплатити в будь-якому банку; – надіслати копію оплаченої квитанції – поштою: 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1; – факсом: (044) 498–2363, 498–2364; – електронною поштою: sydorenko.iryna@gmail.com. Щодо передплати звертатися до Ірини Сидоренко. Тел./факс: (044) 498–2364 Газета «Культура і життя» Засновники: Міністерство культури і туризму України, Український комітет профспілки працівників культури, редакція газети Видавець: Газетно-журнальне видавництво Міністерства культури Директор Олеся БІЛАШ Головний редактор Людмила ГНАТЮК

Склад Видавничої ради Олеся Білаш – директор видавництва, Вікторія Ліснича – заступник міністра культури України, Олена Чередниченко – завсектором взаємодії зі ЗМІ та зв’язків із громадськістю МК, Олена Воронько – начальник відділу театрального мистецтва МК, Лариса Лебедівна – завсектором мовної політики МК, Михайло Швед – начальник відділу музичного та циркового мистецтва МК, Ольга Дарибогова – начальник управління міжнародних зв’язків МК, Ольга Голинська – головний редактор журналу «Музика», Наталя Потушняк – головний редактор журналу «Театрально-концертний Київ», Алла Підлужна – головний редактор журналу «Український театр», Марія Хрущак – головний редактор журналу «Українська культура», Орест Когут – головний редактор видавництва.

Виходить із 7 жовтня 1923 року. Свідоцтво про державну реєстрацію: КВ № 1026 від 26.10.1994 р. Передплатний індекс 60969 Адреса редакції: 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Телефон, факс: (044) 498–2365 е-mail: nvu.kultura@gmail.com http://www.uaculture.info Друк: ТОВ «Мега-Поліграф», 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14 Редакція залишає за собою право на редагування отриманих матеріалів без узгодження з автором.

Думки авторів публікацій можуть не збігатися з позицією редакції. Матеріали, опубліковані в газеті «Культура і життя», є інтелектуальною власністю редакції і не можуть бути відтворені у будь-якій формі без письмового дозволу видавця. При використанні публікацій посилання обов’язкове. Наклад 2000 © «Культура і життя» Ціна договірна