Загальнодержавна щотижнева газета «Культура і життя»

№ 43

28 жовтня, 2011 рік www.uaculture.com

ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНА УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА СУЧАСНЕ МИСТЕЦТВО › с. 4

РЕАЛЬНІСТЬ ОЧИМА АНТУАНА Д’АГАТИ

ДАЙ ВАМ БОЖЕ ЗДОРОВ’Я!

ФЕСТИВАЛІ › с. 10

ЛАСКАВО ПРОСИМО У КАЗКУ

ТУРИЗМ › с. 13

ВІН ЖИВЕ ПОДОРОЖУЮЧИ

с. 14, 16

Новини

2

Михайло Михайло Кулиняк, Кулиняк, міністр культури міністр культури України України

ШАНОВНІ ДРУЗІ!

20 жовтня в Україні відбулось XXVI засі­ дання Ради з культурного співробітництва держав – учасниць СНД, яке після тривалої перер­­ви (з 2003 року) знову проводиться в нашій країні. Однак культурна співпраця не переривалася впродовж усіх років існування Співдружності – як у форматі двостороннього культурного об­ міну, так і в багатосторонньому, охоплюючи всі або більшість держав СНД. Проводились Роки, Дні культури і мистецтва, гастролі, виставки, фестивалі та конференції. Активно взаємодія­ ли творчі спілки, діячі культури та мистецтва. Співпраця в галузі культури сьогодні здійс­ нюється на основі вже напрацьованої потуж­ ної правової бази. Тільки в травні цього року на високому дер­ жавному рівні були схвалені Концепція співро­ бітництва країн – учасниць СНД в галузі культу­ ри, Концепція розвитку освіти в сфері культури і мистецтв держав – учасниць СНД, а 18 жовтня в Санкт-Петербурзі на саміті глав урядів Спів­ дружності було підписано Протокол про вне­ сення змін і доповнень до Угоди про створення Ради з культурного співробітництва держав – учасниць СНД. Хотів би також зазначити, що серед основних положень Концепції співробітництва міститься важлива теза: «Співпраця в культурній сфері – це один із головних інструментів забезпечен­ ня сталого соціально-економічного розвитку держав – учасниць СНД і Співдружності в ціло­ му, створення умов для творчого розвитку, по­ силення дружніх відносин, партнерства серед держав-учасниць». Сьогодні Міністерство куль­ тури України, творчі працівники роблять чима­ ло для того, щоб наповнити реальним змістом цю тезу. Відповідно до Плану заходів щодо співробіт­ ництва держав – учасниць СНД в галузі культури до 2015 року, в Україні щорічно проходить низ­ ка фестивалів, які мають великий резонанс, зо­ крема: міжнародні фестивалі «Київ-Музик-Фест», «Джаз Коктебель», Міжнародний конкурс балету імені Сержа Лифаря тощо. Однак ми чудово розуміємо, що культурне співробітництво між країнами не зводиться лише до співдії працівників культури та мис­ тецтва. Воно має набагато масовіший аспект, який проявляється у взаємному поширенні кращих культурних досягнень інших країн не тільки на рівні інтелектуальних еліт, але і серед широких верств населення. При цьому сьогодні як ніколи гостро постає питання обмеження негативного впливу куль­ турної глобалізації, комерційного маскульту, що виявляє вплив на збереження самобутнос­ ті, оригінальності, різноманітності культур, ху­ дожніх шкіл. Варто відзначити, що в останні роки на про­ сторі СНД виник цілий ряд нових форм куль­ турного співробітництва, великомасштаб­ них проектів, що об’єднують багатьох діячів мистец­тва і культури. Адже саме культурі на­ лежить важлива роль єднання, через взаємоз­ багачення культур лежить шлях до взаєморо­ зуміння народів.

НА ФОРУМІ КРАЇН СНД ВРУЧАЛИ МІЖНАРОДНУ ПРЕМІЮ «СПІВДРУЖНІСТЬ ДЕБЮТІВ» 21 жовтня у приміщенні Київ­ ського національного універси­ тету імені Тараса Шевченка відбу­ лося відкриття VI Форуму творчої та наукової інтелігенції країн – учасниць СНД. Основною темою була – «Історико-культурна спад­ щина держав – учасниць СНД: за­ гальне надбання і ресурс сталого розвитку». В урочистому відкритті фору­ му та церемонії вручення між­ народної премії «Співдружність дебютів» взяв участь міністр культури Михайло Кулиняк. Конкурс молодих фахівців проводився у трьох номінаціях: «Освіта та популяризація», «Дослідження і відкриття», «Від­ родження та збереження». У номінації «Відродження та збереження» переможницею стала начальник відділу КиєвоПечерського історико-куль­ турного заповідника Марія Буклі. За традицією, заходи твор­ чої та наукової інтелігенції кра­ їн СНД проводяться на базі ав­ торитетних вищих навчальних закладів. В Україні таким місцем визначено Київський національ­ ний університет імені Тараса Шевченка, в якому представле­ но кілька виставок – «Київ очима молодих художників країн СНД», «Туризм в країнах Співдружнос­ ті», «Вахта пам’яті», експозиція робіт лауреатів ТЕФІ.

Під час відкриття виставки наша кореспондент поспілкува­ лась із першим заступником міні­ стра культури Юрієм Богуцьким: – Юрію Петровичу, метою форуму є формування єдино­ го (загального) гуманітарного простору, важливою складо­ вою якого є культурна сфера. Чи можна, в такому випадку, го­ ворити про об’єднання держав завдяки спільній культурі, якщо культура кожної країни своя, особиста?

– Ніхто не об’єднує культури, з них узагалі не варто робити мікс. Взаємодія культур, ось що важливо. Якщо ми подивимось на українську, то вона склада­ ється з компонентів багатьох культур, які, в свою чергу, фор­ мують світову культуру. Якщо взяти народні традиції – вони ніби спільні, якщо базуватись на слов’янстві чи християнстві. Але в кожному регіоні все посвоєму. Традиції супроводжують нас усе життя. На форумі перед нами постає завдання знайти спільне бачення культури, щоб разом впливати один на одного і розвиватись у світі.

Культура № 43, 28 жовтня 2011 р.

– В Україні цей захід відбува­ ється вперше – на пропозицію української делегації, зробленої на попередньому з’їзді у жов­ тні 2010-го в Москві. Як Україна підготувалась до проведення VI Форуму творчої та наукової інте­ лігенції країн – учасниць СНД?

– Форум – це лише акцент, демонстрація того, що всі нала­ штовані на взаємодію. Головне, що держави підтримують цей процес. Міністерство культури України створило належні умо­ ви для спілкування митців, куль­ турологів. А цьогорічний форум зібрав близько 450 делегатів із різних країн СНД. Найчисель­ нішою є українська делегація, в якій представлений кожний регіон, – близько півтори сотні осіб. Тут зібрались освітяни, на­ уковці, представники культур­ ної сфери. Нагадаємо, що форуми твор­ чої та наукової інтелігенції, що є найбільшим щорічним гума­ нітарним заходом на просторі Співдружності, проводяться з 2006 року, а з 2007-го – за під­ тримки Міждержавної ради та Фонду гуманітарної співпраці країн СНД.

співтовариство, яке склалося на сайті, отримає можливість ма­ теріалізуватися, втілити себе в традиційному жанрі художньої виставки. Цей перехід від мод­ ного в наш час заочного спілку­ вання в замкнутих рамках про­ фесійного співтовариства, або «соціальної мережі» – до класич­ ної форми взаємодії з глядачами і колегами на показі – принципо­ во важливий. Він доводить, що Інтернет не мета, а засіб, і дуже зручний для створення нових зв’язків між людьми і закладен­ ня нових знайомств між профе­ сіоналами. Портал «Культура»

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ФЕСТИВАЛЬ «НОВЕ НІМЕЦЬКЕ КІНО» До 20 листопада в кінотеатрах Києва, Одеси, Харкова, Львова, Донецька, Дніпропетровська та Чернівців проходить XVII фес­ тиваль «Нове німецьке кіно». Український глядач матиме мож­ ливість познайомитися з підбір­ кою німецьких фільмів, що ста­ ли фестивальними хітами світу. У підбірку увійшли п’ять філь­ мів п’яти жанрів – від історичної

Оксана ГАЙДУК

ІЗ ВІРТУАЛЬНОГО СВІТУ У РЕАЛЬНИЙ В галереї «Фонд сприян­ н я р озвитк у мис­тецтв» для широкого за­ галу відкрила­ ся перша виставка інтернетпорталу Arts.in.ua. Експозиція об’єднає роботи 30 художників, які представляють увесь спектр стильових напря­ мів від реалізму до абстракції. Тут можна буде побачити сю­ жетний живопис, наповнений ренесансно-театральними, мис­ тецтвознавчими алюзіями та ци­ татами, а також «чисту» майстер­ ність передачі світла, відкриту імпресіоністами і популярну вже понад сто років; ліричні пейза­ жі, чарівні портрети і фактурнотілесні, зосереджені на правді простих речей натюрморти. Ви­ тончені прозорі акварелі і ма­ люнки, в яких закарбувалися як пасторальні враження дачника, так і новітня історія, і ностальгічні спогади про старе місто. Серед графічних творів вті­ лені в орнаментальну форму роздуми про те, як росте тра­ ва – або складні та вигадливі українські «витинанки». Тему на­ родного мистецтва продовжу­ ють багатобарвні картини, ви­ шиті хрестом, а релігійну сферу представляють мозаїчні ікони. За сучасні, технологічні, види мистецтва на виставці «відповідають» фотографія та комп’ютерна графіка. Кожен ав­ тор покаже не більше трьох ро­ біт; у цілому в експозиції презен­ тують 70 творів. Художники, які впродовж кількох років знайомилися і обговорювали твори на сай­ ті Arts.in.ua, вперше експо­ нуватимуться разом у оффлайновій галереї. Таким чином,

драми до соціальної комедії та документального «бойовика», це п’ять граней сучасного ні­ мецького кінематографа в одній програмі, поглиблений експрескурс з останніх подій у кіно Ні­ меччини. У рамках фестивалю буде по­ казана мелодрама культового інтелектуала, «голлівудсько­ го» німця Тома Тиквера «Любов утрьох» – перший за тривалий час фільм режисера рідною ні­ мецькою, що в Німеччині бага­ то хто називає «поверненням на Батьківщину». Маститий кліпмейкер Філіп Штельцль, який працював із Rammstein, Garbage і Мадонною, зняв свою версію історії про мо­ лоді роки великого Ґете. У його фільмі «Ґете!» геній німецького народу переживає бурю і натиск першого кохання. Історична драма «Щоденни­ ки Полла» – кінорозповіді про реальні події з життя юної Оди ­Ш ефер, майбутньої поетеси і двоюрідної бабусі режисера фільму Кріса Крауса. А трагікомедія режисера Ді­ тріха Брюггеманн «Біжи, якщо зможеш!» розповідає про Бена, прикутого до інвалідного візка, і життєрадісного студента мед­ інституту Крістіана, чия дружба проходить випробування по­ чуттями до прекрасної віолон­ челістки. Яна ЛЕВИЦЬКА

Культура № 43, 28 жовтня 2011 р. УКРАЇНСЬКІЙ РАДІ МИРУ – 60! В Українсько­ му домі від­ значила своє 60-річчя одна з найстаріших всеукраїнських громадських ор­ ганізацій – Українська Рада Миру. Як підкреслюється у постанові Верхо­ вної Ради України про відзначення ювілею на державному рівні, Україн­ ська Рада Миру своєю діяльністю ро­ бить вагомий внесок у формування та проведення ­зовнішньополітичного курсу країни, об’єднання зусиль гро­ мадськості, спрямованих на утвер­ дження її авторитету як миролюб­ ної, позаблокової держави, духовне згуртування суспільства, виховання молоді в дусі патріотизму. За роки свого існування Україн­ ська Рада Миру (в минулому Укра­ їнський республіканський комітет захисту миру) стала відомою у світі миротворчою організацією. Її діяль­ ність неодноразово вшановувалася відзнаками Всесвітньої Ради Миру, ООН, ЮНЕСКО тощо. Біля її витоків стояли кращі представники україн­ ської творчої і наукової інтелігенції – В. Комісаренко, О. Палладін, Б. Патон,

Л. Первомайський, Н. Рибак, М. Риль­ ський, П. Тичина, А. Малишко, М. Се­ мененко, Н. Ужвій та інші знані в Укра­ їні особистості. Першим головою – з 1951 по 1962 рік – був академік Мико­ ла Семененко. Із 1975 по 1995 рік – до останніх хвилин свого життя головою Ради Миру був письменник, академік Олесь Гончар.

1997-го Українську Раду Миру очо­ лив перший Президент України Лео­ нід Кравчук. Це щодо історії. Та повернемось до свята. Урочистий захід відкрив­ ся демонстрацією документально­ го фільму про Українську Раду Миру, створеного Київською державною регіональною телерадіокомпанією (автор – Юлія Пасак, консультант – заступник голови, директор УРМ Во­ лодимир Новохацький). Були виголо­ шені вітання від Президента України Віктора Януковича, Голови Верховної Ради України Володимира Литвина, міністра закордонних справ України Костянтина Грищенка, голови Київ­ ської міської держадміністрації Олек­ сандра Попова. До ювілярів зверну­ лись із теплими словами побажань президент Міжнародної федерації всесвітнього миру Д-р. Томас Волш (США), дуаєн дипломатичного кор­ пусу, Надзвичайний і Повноважний Посол Республіки Білорусь в Україні Валентин Велічко. На святі презентовані цікаві видан­ ня, здійснені за сприяння Української Ради Миру. Так, двотомник Тараса Шевченка та творів про нього грець­ кою та українською мовами предста­ вили учасникам вечора ректор Націо­ нального педагогічного університету імені Драгоманова академік Віктор Андрущенко та керівник української діаспори в Греції Галина Маслюк. Ще з однією новинкою міжнародного

Новини характеру – книгою «Діалоги. Япо­ нія і Україна – різні долі, спільні на­ дії» ознайомили співавтор ректор На­ ціонального технічного університету «КПІ» Михайло Згуровський і дирек­ тор японсько-українського центру Осама Мідзутані. Найактивнішим політичним і гро­ мадським діячам в Україні і за кордо­ ном було вручено почесні відзнаки УРМ – «Орден Миру». Урочистий вечір завершився свят­ ковою концертною програмою у ви­ конанні Національного академічно­ го оркестру народних інструментів під орудою художнього керівника і головного диригента народного ар­ тиста України Віктора Гуцала. Дмитро ЧИКАЛЮК

ПЕРШІ КРОКИ ДО ВЕЛИКОГО СВІТУ МУЗИКИ Національна музична академія імені Петра Чайковського відома не тільки як навчальний заклад, а й як поважний сценічний майданчик, на якому відбуваються найрізноманітні­ ші музичні події. Одним із найважливі­ ших векторів діяльності консерваторії є планові концерти студентського ор­ кестру, які проходять принаймні один раз на два місяці. На цих концертах студенти мають можливість зробити перші кроки до великого світу музи­ ки, куди вони прагнуть потрапити по закінченні навчання. У таких концер­ тах часто виступають досвідчені та поважні солісти, презентуючи най­ різноманітніші вокально-симфонічні програми. Керує оркестром заслуже­ ний діяч мистецтв України Ігор Палкін.

28 жовтня на сцені Великого залу академії відбудеться концерт, у яко­ му прозвучать «Іспанське капріччіо» Миколи Римського-Корсакова, «Іта­ лійське капріччіо» Петра Чайковсько­ го. Концерт для голосу з оркестром Рейнгольда Глієра виконає солістка На­ ціональної опери України Зоя Рожок. У наступному році виповнюється 230 років з дня народження Нікколо Паганіні. Пристрасті навколо імені й музики цього геніального скрипаля і композитора не вщухають і донині. Його скрипкову музику бралися ін­ терпретувати, обробляти для різних інструментів і оркеструвати найві­ доміші композитори. Серед них ви­ діляється як окремий самостійний твір «Рапсодія на тему Паганіні» для фортепіано з оркестром Сергія Рах­ манінова. В концерті цей віртуозний і складний твір виконуватиме лауреат міжнародних конкурсів Юрій Руцин­ ський. Цікаво, що ще 1982 року, коли Юрій виграв внутрішньовишівський

3

конкурс на найкраще виконання творів Рахманінова, як нагороду він отримав право виступити з орке­ стром консерваторії. Для виконан­ ня було обрано саме «Рапсодію», а за диригентським пультом стояв тоді ще теж студент класу Романа Коф­ мана Ігор Палкін. Цього року Юрій Руцинський, тепер вже досвідчений музикант, запропонував своєму коле­ зі повторити досвід майже тридцяти­ річної давнини, на що той із радістю й погодився. СПІВУЧИЙ ПОСОЛ МИРУ 20 жовтня міжнародна громадська організація «Федерація всесвітньо­ го миру» на міжнародній конферен­ ції, що проходила в Києві за значний особистий вклад у справу духовного зближення народів присвоїла солістці Національної опери України, володар­ ці рідкісного красою і силою лірикодраматичного сопрано Людмилі Мо­ настирській звання «Посол Миру» і вручила їй відповідний сертифікат.

нові імена та здобутки у галузі кіне­ матографії. У кінотеатрі «Київська Русь» вітання організаторам, учасникам та гостям «Молодості» від Президента Украї­ ни Віктора Януковича передала рад­ ник Президента Ганна Герман, а від прем’єр-міністра Миколи Азарова –

голова Державного агентства Украї­ ни з питань кіно Катерина Копилова. «Фантастична повнометражна кон­ курсна програма – іранський, німець­ кий, словацький фільми. Дуже багато подій у короткометражному, студент­ ському конкурсі. Але, як на мене, одна з найцікавіших – архівне кіно, німий кінематограф у супроводі живої му­ зики, – розповів про програму фес­ тивалю його генеральний директор Андрій Халпахчі. – Ми звернулися до реставрованих копій німого кіно, на­ приклад, відбудеться прем’єра укра­ їнської реставрованої версії стрічки «Два дні» під акомпанемент симфо­ нічного оркестру». Згаданий фільм покажуть у спеці­ альній програмі «Звуки молодості», вперше впровадженої на фестивалі. Цілий перелік заходів передбаче­ ний до річниці Андрія Тарковського. Світлана СОКОЛОВА

Ми щиро вітаємо Людмилу Монас­ тирську з високою міжнародною від­ знакою і в одному з наступних номе­ рів запропонуємо інтерв’ю з нею. Лариса ТАРАСЕНКО

КОМПОЗИТОРКА ЗІ ЛЬВОВА ВИСТУПИТЬ У КИЄВІ У новому сезоні Music-review Weekend у галереї Фонду сприяння розвитку мистецтв продовжиться се­ рія авторських концертів знаних ком­ позиторів України. Її відкриє 29 жовтня о 18 годині лауреат національних пре­ мій імені Левка Ревуцького, Бориса Ля­ тошинського, Миколи Лисенка львів­ ська композиторка Богдана Фроляк. В імпрезі візьмуть участь відо­ мі українські виконавці: заслужений артист України Юрій Кот (фортепіа­ но), лауреати міжнародних конкурсів Дмитро Демидов (скрипка), Олександр Пірієв (віолончель), Юрій Набитович (кларнет), Роман Рєпка (фортепіано). Звучатимуть знакові камерноінструментальні твори Богдани Фроляк. Серед них фортепіанне тріо «Lamento» (2008 р.), присвячене трагічним подіям Голодомору в Україні 1932–1933 років. Родзинкою вечора стане виконання авторкою власних опусів. Вступне слово – заслуженого діяча мистецтв України, музикознавця Гали­ ни Степанченко.

Music-review Ukraine

ЗІРКИ НА ЕКРАНАХ В Києві проходить міжнародний кінофестиваль «Молодість» – один із 12 найкращих у світі за рейтингом Міжнародної федерації асоціацій кіно продюсерів, який відкриває світові

«КОЛОМИЙСЬКІ ПРЕДСТАВЛЕННЯ» На базі Коломийського академічного обласного українського драматичного театру імені Івана Озаркевича відбув­ ся ІІІ Всеукраїнський театральний фес­ тиваль «Коломийські представлення». Організатори фестивалю: Націо­ нальна академія мистецтв України, Івано-Франківська обласна держад­ міністрація, Управління культури Івано-Франківської ОДА, Коломий­ ський академічний обласний україн­ ський драматичний театр імені Івана Озаркевича. Фінансову підтримку надали Мі­ ністерство культури України та Івано-Фран­ківська обласна держад­ міністрація. На фестивалі професійні театри з Києва, Кіровограда, Львова, Чер­ нівців, Івано-Франківська та Ужгоро­ да представили драматургічні твори вперше поставлені на українській те­ атральній сцені та класичні твори, що дістали нове сценічне життя. Цьогоріч на мистецькому фесті з нагоди 150-річчя від дня народження примадонни галицьких театрів Іван­ ни Біберович засновано спеціальну премію її імені, яку було вручено за кращу акторську роботу.

4 У столиці вшосте проходить Міжнародний фестиваль фотографії «KievFotoCom». Його центральною подією стало відкриття, вперше в Україні, персональних виставок всесвітньо відомих фотохудожників Антуана Д’Агати (Франція), Вітольда Крассовського (Польща) і Бет Ярнелл Едвардс (США). У вихідні, що минули, всі бажаючі безкоштовно відвідали ще й майстер-класи зіркових гостей Києва «KievFotoCom» – це щорічний Міжнародний фестиваль фотографії, який складається з основної події, що включає інтенсивну програму проек­ тів відомих фотографів із різних країн та програму безкоштовних майстеркласів для широкої аудиторії, а також окремих індивідуальних проектів, що реалізуються протягом року. Захід було ініційовано 2006 року і з того часу він проводиться восени у Києві, а незмінними організаторами зали­ шаються найстаріші в Україні «Гале­ рея РА» (президент і ініціатор фести­ валю – її директор Андрій Триліський) та ЦСМ «Совіарт» (Віктор Хаматов). Го­ ловою експертної ради є метр вітчиз­ няної фотографії Віктор Марущенко. Незмінними партнерами виступають Польський інститут у Києві та Фран­ цузький культурний центр. Мету організатори Міжнародно­ го фестивалю фото поставили пе­ ред собою надамбіційну: «Введення України в контекст сучасного візу­ ального мистецтва шляхом ознайом­ лення широкої аудиторії із тенден­ ціями світової фотографії». І навіть в умовах перманентної фінансової скрути, в якій перебуває культурний сектор в Україні, вперто її досягають. У «KievFotoCom» брали участь найві­ доміші фотомитці світу (Гжегож Клят­ ка, Ігор Мухін, Франсіско Мата Росас тощо) і України (Олександр Глядєлов, Ігор Верещак та інші). Нинішня акція взагалі видалася напрочуд зірковою і знаковою, адже учасники основно­ го проекту – Антуан Д’Агата, Вітольд Крассовський і Бет Ярнелл Едвардс – визнані «живими класиками» світової фотографії. Дуже цікаво виглядає і цілковита різноплановість усіх трьох проектів і, власне, творчих кредо їх­ ніх авторів. Чи не найбільше зацікавлення гля­ дачів (і слухачів майстер-класу) викли­ кала персоналка Антуан Д’Агати «Одіс­ сея», що відкрилася у «Галереї РА». «Я прагну триматися подалі від того типу документальної фото­ графії, де часто використовуються символи, досяжні для прочитання і зручні для трактування комплек­ сної картини буття. У фотографії мене при­ваблює не око, націлене на світ, а тісні з ним (зі світом) зв’язки», – каже про свій авторський метод французький художник, який про­ славився завдяки співпраці зі знаме­ нитою фотоагенцією Magnum Photos. Народилася майбутня зірка фото у Марселі 1961 року. У 1983-му Д’Агата залишив Францію і знайшов себе на курсах фотографії в Міжнародному центрі фото Нью-Йорка, де його вчи­ телями були Ларрі Кларк та Нан Гол­ дін. Ймовірно, саме від них Д’Агата перейняв стиль зйомки під назвою «raw insider» (raw – сирий, необро­ блений; insider – свій, не сторонній). В аналогічному ключі у 1960-х пра­ цював американський фотограф Ден­ ні Ліон.

Су часн е ми ст ецтво

Культура

Одіссея до мрії

№ 43, 28 жовтня 2011 р.

Робота фотохудожниці Бет Ярнелл Едвардс (США)

У 1991–1992 роках Д’Агата практи­ кував у Нью-Йорку та після невеликої перерви видав перші фотокниги «De Mala Muerte» та «Mala Noche» (1998).

2001-го він створює серію Hometown, з якою виграє Niépce Prize для моло­ дих фотографів. У 2004 році Д’Агата приєднуєть­ ся до Magnum Photos і тоді ж знімає першу короткометражку Le Ventre du Monde, що згодом привела його до фільму Aka Ana (Токіо, 2006). Із 2005-го Антуан Д’Агата працює по світах. Його роботи експонували­ ся у Galería Rita Castellote (Мадрид, Іспанія, 2010), Metropolitan Museum of Photography (Токіо, Японія, 2006), FOAM (Амстердам, Нідерланди, 2004) тощо. Як кінорежисер, він встиг зня­ ти короткометражну стрічку навіть про Україну. «Діяльність невіддільна від певно­ го підходу до життя, в якому ризик, бажання, підсвідомість і успіх – най­ істотніші елементи. Ніяких моральних обмежень, ніяких думок, тільки одна етика – ти повинен жити тим, що фо­ тографуєш. Крок до фотографування стає кроком до зникнення, насолоди або смерті», – каже про свою творчість Антуан. І… здебільшого, знімає мар­ гіналів. Його світлини провокують і дуже нагадують кіно у стилі «нуар». Утім, завдяки неперевершеній плас­ тиці навіть «розпливчасті» фігури по­ вій та наркоманів у Д’Агати скидаються на живопис. Передусім, епохи модерн. Або ж на емоційного Пабло Пікассо. Вітольда Крассовського, чия пер­ соналка «Великий фінал. Останні майстри на сцені» («Grand Finale. Last Masters on Stage») відкрилася у ви­ ставковій залі фотостудії «Галерея», вважають класиком польської репор­ тажної фотографії, він є одним із най­ відоміших польських митців. «Вели­ кий фінал», робота над ним тривала впродовж п’яти років, присвячено поколінню театральних акторів 1970– 1980-х, які створили сучасний, знаме­ нитий на весь світ, театр Польщі. «Це почалось кілька років тому, коли ми усвідомили, що нове поко­ ління польських акторів чомусь не дотягує до таланту старих динозав­ рів сцени. Можливо, причина полягає у занадто юному віці акторів, але іс­ нує й складніше пояснення: індустрія розваг не вимагає від них розвива­ ти у собі сильну всебічну особистість.

Робота фотохудожника Антуана Д’Агати (Франція)

Їхні старші колеги у розквіті своїх сил мали справу із вимогливішою публі­ кою і зустрічали більші складнощі на життєвому шляху. Тому вони мусили перевтілюватись у повноцінних пер­ сонажів на сцені, залишаючись силь­ ними людьми в житті», – пояснює ідею свого культурологічного мегапроекту пан Вітольд. За роки, що минули, він відзняв майстрів польської сцени ві­ ком від 60 до 90 (чи не до ста років), які досі лишаються у професії. За час, що минув після зйомок, частина героїв «Останніх майстрів» пішли з життя… Проект Крассовського, де ста­ рі прими і герої-коханці театру не­ мов грають кожен свій власний мо­ носпектакль на камеру, тобто, для вічності, – мабуть, найгуманніший, найліричніший на «KievFotoCom».

І, безперечно, найтеатральніший: треба тільки вдивитися – і фото не­ мов оживають, навіть інтер’єри при­ міщень стають декораціями, де кож­ на деталь переповідає свою історію про життя та вдачу героя. Сам худож­ ник вперто шукав серед київських глядачів тих, хто знає польських ак­ торів за грою у театрі. Та окрім Дані­ еля Ольбрихського, який на світлині немов боксує, та геніального Цибуль­ ського (у кадрі його можна побачи­ ти лише на відбитку у дзеркалі), генії театру здебільшого залишилися для українців невпізнаваними. «У своїх фотографіях я прагну роз­ повісти глядачам не лише про те, що можна побачити, але також про непо­ мітні і навіть приховані речі», – каже знаменита американка Бет Ярнелл Едвардс. Її сенсаційний проект «Мрії передмістя» (Suburban dreams) за­ раз експонується в Музеї-майстерні Івана Кавалерідзе. (До речі, цьогоріч музей уперше приєднався до фести­ валю фото). Світлини про «0американ­ ську мрію» та життя-буття середнього класу у США дехто звинувачує у над­ мірній гламурності. Проте це твер­ дження не відповідає дійсності: Ед­ вардс – справжній філософ, мудра та іронічна. Достатньо лише хоча б на мить замислитися – а про що, власне, ці фото з людьми, які немов назавжди застигли у власних облаштованих бу­ динках, на тлі синіх басейнів, неначе фараони у «вічних» пірамідах?.. Алла ЧЕРДИНЦЕВА

Робота фотохудожника Вітольда Крассовського (Польща)

Культура № 43, 28 жовтня 2011 р.

Су часн е ми ст ецтво

5

Фотографія – мистецтво елітарне Засновник і президент Міжнародного фестивалю фотографії «KievFotoCom» Андрій Триліський в останні дні жовтня – нарóзхват. Ще б пак: галерист і куратор, відповідальний за приїзд до столиці України «небожителів» світового фото, зайнятий організаційними клопотами. Проте спеціально для нашої газети він знайшов час для розмови – На початку розмови, будь ласка, повідай­ те: що доброго особисто ви можете сказати про нинішній «KievFotoCom»?

– По-перше, приємно, що цей фестиваль – вже шостий за рахунком. Торік на відкритті ювілейно­ го п’ятого я казав, що дякуватимемо Богові, якщо наступний відбудеться. Проте… Тема нинішнього «KFC» звучить як «Час мріяти». В основній програ­ мі (вона в нас невелика, та ми ніколи і не гналися за кількістю, віддаючи перевагу якості) у нас усьо­ го три – планувалося шість, але вийшло інакше, – проекти.

– А яким чином вам узагалі вдалося залучити до Києва таких зірок фотографії, як ­Антуан Д’Агата (Франція), Вітольд Крассовський (Польща) і Бет Ярнелл Едвардс (США)? Я взагалі не мріяла побачити їх будь-де, окрім Інтернету.

– Розповім по порядку. Кілька років тому у Д’Агати була виставка у Москві. Він сам через сі­ мейні обставини не зміг тоді приїхати до столи­ ці Росії. А до Києва зараз завітав. Допомогли наші контакти: запросити Д’Агату – була ініціатива парт­ нера нашого фестивалю, Школи фотографії Вікто­ ра Марущенка. Посприяло й Посольство Франції в Україні, а саме радник по культурі Анн Дюруфле, яка особисто знайома з Антуаном. Виставка на фес­ ті не була основним його завданням: у нашій країні він знімає свій черговий проект. Якщо говорити про Вітольда Крассовського, я неодноразово повторював: «KFC» – не просто «Київ» і «фото», насамперед, це комунікація. Про­ довжуємо розвивати партнерське спілкування з Польським інститутом у Києві, який допомагає при­ возити ті проекти і фотографів, які подобаються нам. (Оскільки «KievFotoCom» – захід кураторський, ми самі визначаємо його учасників, яких хотіли б бачити в Україні). Вже можна говорити про певну естафету польських фотографів на фестивалі. Торік учасником акції був Гжегож Квятка, саме він поре­ комендував нам кілька колег-співвітчизників, зо­ крема пана Вітольда. Про Крассовського ми знали і раніше, щоправда, небагато. Уважно подивившись його роботи, ми радо запросили майстра до Києва. (За традицією, оргкомітет спочатку дивиться робо­ ти, а вже потім знайомиться із списком нагород і біографією автора. Так ми часто-густо «вгадуємо» кращих із кращих майстрів із різних країн).

– Уточніть: «ми» – це...

– Організаторів фестивалю чотири: Школа фото­ графії Віктора Марущенка, «Галерея РА», Всеукраїн­ ська громадська організація художників «БЖ-Арт» і ЦСМ «Совіарт». Але селекцією більше займаєть­ ся «Галерея РА», адже й ідея влаштування заходу була нашою.

– Ми не згадали Бет Ярнелл Едвардс. Як вам вдалося привезти до Києва такого відомого фотографа з Америки?

– Поки ви питали, я намагався згадати, яким чи­ ном познайомився з Едвардс. І, чесно кажучи, не зміг. Річ у тому, що листуємося ми з нею понад три роки. 2008-го в «KFC» брала участь відома аме­ риканська фотограф Лорі Грінкер зі своїм проек­ том Afterwar. Тоді ж ми вперше поспілкувалися і з Бет Ярнелл. Ми не забуваємо про контакти, що зав’язалися, і завжди намагаємося трансформувати їх у виставку. Зараз ідею майбутнього фотопроек­ ту обговорили з Посольством США в Україні. Їм це дуже сподобалося – і приїзд Бет Ярнелл Едвардс, її проект і майстер-клас відбулися в Україні саме за підтримки посольства.

– Цьогоріч вашому фестивалю допомагає і Фонд Ріната Ахметова «Розвиток України»?

– Не менш важливою, ніж основна подія, тобто виставки і майстер-класи фотографів із різних країн, складовою нашого фестивалю є Лабораторія «KFC». В її рамках ми представляли харківську школу фото­ графії, потім – львівську. Торік за підтримки Посоль­ ства Великобританії у нас відбувся екологічний фото­ конкурс «Збережи енергію – зупини зміни клімату». А зараз «KievFotoCom» ініціював проведення всеу­ країнського конкурсу фотографії «OpenAirPhoto». Можливо він стане початком нового, окремого фо­ тофесту. Відповідний проект подали на грантову програму із Фонду Ріната Ахметова «Розвиток Укра­ їни». І без якого-небудь лобіювання виграли конкурс.

– На відкритті «KFC» ви згадували, що кількість конкурсних робіт «OpenAirPhoto» зростає...

– Умови заходу ми достатньо детально і, тре­ ба думати, зрозуміло описали на сайті фестивалю. Сподіваємося до 15 листопада отримати ще багато робіт, адже інформація до людей доходить. Брати участь у конкурсі можуть усі – обмежень не робимо ні вікових, ні професійних. Чому? У минулі вихідні на «KievFotoCom» пройшов майстер-клас Антуана Д’Агати. Він – зірка світового класу, а почав знімати в 37 років. Отже, будь-які обмеження для фотоху­ дожника – штучні.

– Ви підраховували, скільки людей прийшло на відкриття ваших виставок і побувало на майстер-класах?

– Шостий фестиваль став «переламним» не лише для організаторів (адже багато вітчизняних артфестів не пережили п’ятирічний термін), а й для публіки. Щось сталося в свідомості аудиторії, яка цікавиться фотографією. Глядачів стало більше, і вони явно краще підготовані. На майстер-класах були цікавіші, ніж навіть торік, скажімо так, пра­ вильні запитання. До речі, самі фотографи теж за­ лишилися дуже задоволені своєю аудиторією. Що стосується цифр – на майстер-класи до Вітольда Крассовського і Бет Ярнелл Едвардс записалися близько 100 чоловік, і 150 – до Антуана Д’Агати. Че­ рез аншлаг його заняття проходило у Музеї сучас­ ного мистецтва України.

– Які враження самих учасників фестивалю?

– Відкриття трьох виставок поспіль не залиши­ ло багато часу на спілкування, та й у Києві Вітольд і Бет були зовсім мало. Але перед від’їздом ми зу­ стрілися з Крассовським в одному ресторанчику

і встигли-таки поділитися враженнями. Також розмовляли про фотографічні тенденції різних країн. Вітольд викладає у Варшавській академії мистецтв. Він розповідав, що трохи розчарова­ ний тим, що щороку до нього на курс приходить 30 молодих людей 18–19 років, проте більшість із них більше думає про кар’єру, ніж про фотогра­ фію як мистецтво. Але завжди знаходяться одиндва студенти, захоплені саме творчістю – заради них і варто працювати.

– До останнього часу в Україні, на відміну від Заходу, до фотографії ставилися, як до утилітарного жанру. Я помиляюся – чи зараз ситуація змінюється на краще?

– Я песимістичніший за вас. Якщо казати про лю­ бителів фото – так, інтерес збільшується і ставлення стає більш усвідомленим. Але арт-ринку фотографій й досі не існує. І немає зацікавлення у самих фотогра­ фів. Адже фотосправа дуже витратна – а колекціо­ нерів можна перерахувати на пальцях. Тож, створю­ вати художню фотографію – економічно невигідно.

– Хто, до речі, в Україні колекціонує фото?

– Кілька років тому в Національному художньо­ му музеї України частку своєї невеликої колекції представляв Дмитро Авдієвський. Також відомий власник спеціалізованої галереї Bruce Collection Вадим Яценко. Є ще кілька чоловік, але їхніх збірок особисто я не бачив. Також колекціонують фото галеристи.

– Сьогодні фототехніка стала доступною за ціною, і світ заповнили аматорські світлини. На ваш погляд, як далі розвиватиметься фотографія?

– Виставкова фотографія – мистецтво елітарне, це не те фото, яке масово вивішують в Інтернеті. Фотографія у книзі – це ще один напрямок, що від­ різняється від двох названих мною. Особисто для мене у сприйнятті фото з розвитком технологій ні­ чого не змінилося, адже справжніми художниками, як завжди, стає не будь-хто. Зараз хіба що складні­ шим став відбір знімків, адже виросло число не­ професіоналів, які, придбавши дорогої апаратури, вважають, що гідні показати свою творчість у ви­ ставковому форматі. Алла ЧЕРДИНЦЕВА Фото авторки

6 Хтось із великих мислителів минулого сказав: «Зберегти придбане – не менше мистецтво, аніж його придбати». Хотілося б, щоб це розуміли ті, від кого залежить вирішення питань, пов’язаних зі збереженням трубних органів в Україні Цей цар музичних інструментів має віками слу­ жити людям. У Європі ще й зараз звучать органи, створені в XIII–XIV століттях. Тому боляче дивитись на те, як поступово, але безповоротно гине органна культура України – одна з наймолодших складових частин духовної культури нашої держави. Найболючішою є проблема охорони органів, на­ явних в Україні, від руйнації. За понад сорок років існування української органної школи на території держави, здебільшого за радянських часів, було встановлено майже двадцять концертних орга­ нів. Сказати, що вартість кожного з них не менша за півмільйона доларів США, мало, – як музичні ін­ струменти вони безцінні. Для відкриття органних залів у багатьох містах України за державний кошт були відреставрова­ ні приміщення культових споруд, котрі перед тим упродовж багатьох років використовувалися, як склади, спортивні зали, радіостанції для глушіння «ворожих голосів» тощо. Ці будівлі мали найкращі акустичні властивості саме для органа, й інстру­ менти щоразу будувалися із розрахунку на кон­ кретний зал. Тому Указ Президента України «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна» (від 4 березня 1992 р.), на жаль, спричинився до фактичного знищення органного мистецтва незалежної України. «Першою ластівкою» став орган у Вінниці – його вщент розбили вороже налаштовані віряни, заби­ раючи, а точніше, беручи штурмом церковну спо­ руду. Органний зал як концертна організація при­ пинив існування. Скалічений інструмент підібрали брати капуцини з храму навпроти і за свій рахунок відреставрували його. Тож для держави цей орган остаточно загинув. Така ж доля спіткала орган міста Ялти. Його було встановлено в костьолі Святого непорочного за­ чаття Діви Марії. При передачі будівлі інструмент за безцінь віддали католицькій громаді. Органний зал як концертна організація так само перестав іс­ нувати. Зараз настала черга великого органа, що колись побудували у приміщенні православної церкви в Харкові. На перший погляд, місту дуже пощастило: на реконструйовану споруду філармонії вже чекає новий орган. Але ж його старший за віком «колега» служив харків’янам багато років! Попри чудовий ро­ бочий стан, тепер він нікому не потрібен. Цей інстру­ мент знову збираються віддати місцевим католикам, незважаючи на те, що він свого часу був придбаний за державний кошт. Однак ми маємо в Україні облас­ ні центри, такі як Полтава, Черкаси, Чернігів та інші, котрі б з радістю забрали цей орган до своїх філар­ моній. Нескінченно дивує «хазяйське» ставлення ке­ рівників до народного майна: заплатити мільйони і позбавитись, як від непотребу!

Му зика

Культура № 43, 28 жовтня 2011 р.

Геноцид органної культури?..

Практично замовкли як концертні інструменти орган Кам’янець-Подільського музею (єдиний в Україні історичний орган, виготовлений майстром Гаспаріні) та орган міста Черкас (єдиний кіноорган на теренах держави). Позитивним прикладом можна вважати факт перенесення органа з будівлі православного со­ бору, в якій містився Зал органної музики міста Сум, до місцевої філармонії. Фізично інструмент був збережений, але через зміну акустичних умов, які є невід’ємною складовою його звучання, орган утратив мистецьку цінність. За таких обставин, безперечно, погіршується якість відтворення му­ зики, що відбивається на враженні слухачів і, зре­ штою, на касових зборах від концертів, а відтак – на окупності, м’яко кажучи, не дешевого музичного інструмента. Безумовно, повертати церковне майно закон­ ним володарям потрібно. Але й не зрозуміло, наві­ що державі втрачати не просто дуже дорогі, а ще й надзвичайно рідкісні музичні інструменти. Питання збереження органів є нагальним і вирішувати його слід на державному рівні. Наразі йдеться про захист уцілілих інструментів у Рівному, Ужгороді, Дніпропетровську, Харкові, Чернівцях, Києві, Білій Церкві, Львові. При цьому не варто забувати, що в названих містах, окрім Києва, органи є в єдиному екземплярі. На жаль, за браком коштів керівництво цих міст відмовляється від пе­ ренесення інструментів у рівноцінні приміщення

(чим, до слова, порушує Закон України «Про куль­ туру» від 6 січня 2011 р.). Факти свідчать про те, що сьогодні співіснуван­ ня під одним дахом релігійної громади, яка є влас­ ником приміщення, і концертної організації, якій належить орган, не завжди буває мирним. Ніхто з фахівців ці питання не контролює, й у багатьох ви­ падках конфлікти вирішуються на рівні судів. Оскільки орган – це живий організм, який руй­ нують різкі зміни вологості та температури навко­ лишнього середовища, він потребує постійного догляду кваліфікованого майстра. Той, власне, і займається збереженням інструмента, і слідкує за реальними умовами його перебування. Але якщо звернутися до нормативних документів, то в «Кла­ сифікаторі професій» фаху «органний майстер» узагалі не існує! Покоління майстрів, які сьогодні працюють з ор­ ганами і свого часу встановлювали їх разом із пред­ ставниками фірм-виробників, не сьогодні-завтра вже можуть відійти від справ, а заміни – катма. Та й зрозуміло: якщо немає професії – годі й думати навіть про потенційну можливість навчання за цим фахом, – немає відповідної тарифікації, критеріїв кваліфікації, відповідної оплати праці. Зарплатню органного майстра нині можна зіставити хіба що із заробітком прибиральниці. Дивує також те, що, згідно з чинними інструк­ ціями, органного майстра чомусь класифікують як «майстра з ремонту язичкових (!?) інструмен­ тів» (довідка для читачів: язичковими називають музичні інструменти, звук на яких видобувають за допомогою спеціальної пластини-язичка, на­ приклад, баян, акордеон, губна гармоніка, а та­ кож духові – кларнет, саксофон, гобой, англій­ ський ріжок, фагот тощо). А між тим органний майстер повинен володіти вміннями столяра високої кваліфікації, слюсаря з обробки металу, електрика-силовика, вентиляційника, електрон­ ника, радіомонтажника, механіка і, звичайно, фахового настроювача музичних інструментів. Окрім того, робота органного майстра завжди проходить у хімічно забрудненому, не вентильо­ ваному приміщенні й під впливом підвищеного звукового тиску. Дуже пригнічує також відсутність елементарних професійних умов для отримання якісної освіти за фахом «орган». Ще й досі єдиним місцем в Україні, де це можливо, є Національна музична академія України імені Петра Чайковського. Органні класи в Одесі та Дніпропетровську працюють на факуль­ тативній основі. На жаль, за сорок років існування української органної школи вона й досі не має се­ редньої ланки освіти! Це ставить наших музикан­ тів у нерівні умови щодо інших фахівців. За п’ять років навчання в академії вони мусять оволодіти десятирічною програмою! Певно, нас уже можна заносити до Книги рекордів Гіннеса: ми такі єдині у світі! Залишається лише захоплюватися нашими органістами, які гастролюють по всьому світу, до того ж успішно. Зрозуміло, що розв’язати всі ці проблеми самі органісти не в змозі. У музикантів немає влади, а у влади – бажання вирішувати такі болючі питання. Але ми все ж сподіваємося, що знайдеться здоро­ вий глузд, аби припинити розбазарювання держав­ ного майна і розпочати активно працювати задля збереження вельми дорогих музичних інструмен­ тів – органів України, надати відповідний статус ор­ ганним майстрам, як унікальним спеціалістам, котрі бережуть, попри неймовірні труднощі, це націо­ нальне надбання, і зробити нарешті органну осві­ ту в нашій державі повноцінною, створивши, хоча б для початку, середню ланку навчання. Галина БУЛИБЕНКО, заслужений діяч мистецтв України, лауреат Національного конкурсу органістів, професор Національної музичної академії України; Валерій МИХАЛЮК, лауреат Національного конкурсу органістів, соліст Національної філармонії України

Культура № 43, 28 жовтня 2011 р.

Му зика

7

На пошану Ференца Ліста На початку останньої декади жовтня, 22-го, світ відзначив 200-річчя від дня народження одного з найвидатніших піаністів усіх часів і народів, славетного угорського композитора, диригента, педагога, громадського діяча Ференца Ліста. Про визнання його неоціненного внеску в скарбницю світової культури свідчить хоча б той факт, що за рішенням ЮНЕСКО весь 2011-й названо Роком Ліста. І нехай цю дату святкували менш помпезно, ніж минулоріч аналогічну Шопенову, вона яскравою червоною ниткою позначилася на програмах філармоній, інших концертних установ, відбилася у навчальних планах освітніх закладів тощо Серед низки концертів симфоніч­ ної, вокально-симфонічної і, звичай­ но ж, фортепіанної музики митця у Колонному залі імені Миколи Лисен­ ка Національної філармонії України особливу увагу привернув камерновокальний вечір за участю бельгій­ ської співачки Мартіне Рейнерс (со­ прано) та українсько-бельгійського піаніста Дмитра Суховієнка. Вразила, насамперед, програма: пісні Ференца Ліста мало відомі й за­ писів майже не існує. Більше того, вони такі складні, що потребують особливих умов виконання. Їх співа­ ють здебільшого тенори й баси, со­ прано – рідкісний випадок. Інтона­ ційно ці твори становлять серйозне випробування для оперного, а не те

Мартіне Рейнерс

Дмитро Суховієнко

що камерного співака (співачки). Тож виконати шістнадцять пісень у про­ грамі – своєрідний подвиг. До того ж, як зазначила на пресконференції Мартіне Рейнерс, сам Ференц Ліст писав у листах, що ви­ конувати його пісні треба тільки з хорошим піаністом. Вона й шукала такого. Під час першої зустрічі з Дми­ тром Суховієнком два роки тому спі­ вачка насамперед звернула увагу на неймовірне туше (звук), тому й за­ пропонувала музикантові спільний проект. Початковою була ідея «Ференц Ліст і його друзі». Її музиканти реалізували у Бельгії в березні. Але чим активніше працювали над програмою, тим біль­ ше відкривали для себе самого Ліста. Задум виступити в Києві виник іще навесні цього року, коли Дмитро

Суховієнко приїздив сюди із блис­ кучою сольною фортепіанною ліс­ тівською програмою. Надзвичайний і Повноважний Посол Королівства Бельгії в Україні пані Яна Зікмундова, велика шанувальниця академічного мистецтва, підтримала ініціативу мо­ лодого піаніста виступити з чудовою співачкою Мартіне Рейнерс не лише в столиці України, а й напередодні у Дніпропетровську (гастролі у Львові й Харкові не відбулися з фінансових причин). До речі, дніпропетровська публіка сприйняла проект із великим захопленням. Ті, хто побували на концерті в сто­ личній філармонії, могли упевнитися в тому, що вокалістка й акомпаніа­ тор були абсолютно рівноправними партнерами. Вірніше, слово «акомпа­ ніатор» стає недоречним, особливо

якщо згадати слова Дмитра Сухові­ єнка про те, що партію фортепіано останньої пісні йому довелося вивчи­ ти напам’ять, бо в процесі виконан­ ня не встигає перегортати сторінки, а також з огляду на блискуче сольне відтворення піаністом Етюдів № 9, 10 і Сонету Петрарки ХХХІХ Ференца Ліс­ та – свого роду лакмусових папірців для виконавців. Мартіне Рейнерс, на перший по­ гляд, просто і легко, вельми емоцій­ но виконувала надскладні пісні Фе­ ренца Ліста, кожна з яких могла б дорівнятися до віртуозної оперної арії. Але фахівці знають, що така про­ стота вартує дорого. Особливо вра­ зила славнозвісна «Люби, люби…», що прозвучала без звичних для нас натиску й експресії, але гідно і з ве­ ликим почуттям. На завершення виконавці підготу­ вали сюрприз – не зазначену в про­ грамі пісню «Не брани меня, мой друг». Це єдиний твір Ференца Ліста, написаний на… російський текст, – ві­ рогідно, спомин про його подорож до Росії (рукопис зберігається у Москві). Як відомо, саме в Україні, у Єлизавет­ граді (тепер Кіровоград) 1848 року геніальний музикант закінчив свою виконавську діяльність. На філармо­ нійному ж концерті здивовані слухачі почули, м’яко кажучи, не характерні для Ференца Ліста інтонації, наближе­ ні до російського романсу. То, можли­ во, мова музики іще «інтернаціональ­ ніша», ніж ми вважаємо? Ольга ГОЛИНСЬКА Фото Юрія ШКОДИ

Пам’яті Тарковського 25 жовтня у столичному кінотеатрі «Київ» відбувся концерт «На каждый звук есть эхо на земле…» – один із заходів до 25-ї річниці з дня смерті кінорежисера Андрія Тарковського. Концерт став особливою подією міжнародного кінофестивалю «Молодість» Камерний оркестр ��������������� New Era Orches­ tra вже виступав із цією програмою 2010-го в Києві й Парижі під час «Днів Тарковських». До цьогорічної імпрези її змінили та розширили. Прозвучала музика з фільмів Андрія Тарковського і опуси Йоганна Себастьяна Баха, Ген­ рі Перселла, Кшиштофа Пендерецько­ го, Валентина Сильвестрова, Леоніда Десятникова, Джона Тавенера, Олек­ сандра Шимка та інших композиторів, співвідносні з життям і творчістю ге­ ніального режисера. Художній керівник и диригент New Era Orchestra Тетяна Калиниченко на­ голосила: «Фільми Тарковського дуже пронизливі та глибокі, й музика, від­ повідно, така сама. Наша програма народилася після знайомства з цими стрічками. Вони складні, тривалі, щоб їх зрозуміти, потрібно набратися тер­ піння, але результат того вартий. Кож­ на п’єса в концерті прямо або непря­ мо пов’язана з кінокартинами й має цікаву історію».

Особливо вразила слухачів сюїтатранскрипція «Сни» для камерного оркестру та електроніки за мотива­ ми музики Едуарда Артем’єва та Йо­ ганна Себастьяна Баха до культових «Соляріса», «Дзеркала» й «Сталке­ ра». Твір був створений спеціально до концерту. Чотири його частини – неначе окремі спогади про співпра­ цю Тарковського з Артем’євим. Ав­ тор – композитор, аранжувальник і виконавець на синтезаторі Максим Абакумов виступив у ролі одного з солістів. Він розповів: «Ця робота для мене – певною мірою експеримент. Поєднання електроніки й оркестру – задумка Артем’єва, яка широко ви­ користовується в кіно. Електроніка додає до звичного оркестрового зву­ чання нові тембри, наприклад, глибші баси. У кіно немає жорстких стандар­ тів. Ця музика створюється в студії, а ми спробували перенести її на сцену. Я вважаю, що експеримент удався, бо нас уже і до Франції запрошували». У тексті програмки концерту за­ значено, що під час роботи над «Сталкером» режисер захоплювався дзен-буддизмом і просив Артем’єва написати музику, яка б поєдна­ ла дві культури – Схід і Захід. Ком­ позитор відтворив на синтезаторі сонорно-акустичний простір, де вга­ дується тембр індійського тампура,

Солістка Соломія Приймак (сопрано) і диригент Тетяна Калиниченко

застосував інструментарій Сходу (тар) і Заходу (флейта). У сюїті Максим Абакумов і Тетя­ на Калиниченко задіяли також rain maker – спеціальну трубу, яка допо­ магає досягти ефекту шуму дощу, та vielle – колісну ліру, європейський се­ редньовічний музичний інструмент (соліст на тампурі, rain maker і vielle – Олексій Кабанов). Додаткового коло­ риту звучанню додали також орке­ строві дзвони й дримба. «Я працювала з Тарковським пе­ рекладачкою на “Жертвопринесен­ ні”, – згадує асистент режисера Лей­ ла Александер-Гарретт. – Він казав: “Мені потрібна якась народна музика,

це – душа картини”. От як важливо для нього було знайти точну тональ­ ність!» Арію Erbarme dich, mein Gott для мецо-сопрано, соло скрипки та орке­ стру зі «Страстей за Матфієм» Йоганна Себастьяна Баха, котра також прозву­ чала в концерті, Лейла АлександерГарретт назвала приголомшливою. Вона вже чула цю програму і в Києві, і в Парижі й вважає її по-справжньому гідною пам’яті одного з найвидатні­ ших митців ХХ століття – Андрія Тар­ ковського. Світлана СОКОЛОВА Фото Юрія ШКОДИ

8

На р одна творчість

Культура № 43, 28 жовтня 2011 р.

Орнаментовані обереги родини Більшість із тих, хто спілкувався з Вірою Сергіївною Роїк, асоціювали цю маленьку худорляву пані з вишуканими манерами ще дореволюційної епохи. І не випадково. У дитинстві вона пройшла підготовчий клас Полтавської державної Маріїнської жіночої гімназії, де опанувала французьку та німецьку мови, мистецтво класичного танцю, балету та хорового співу. При спілкуванні з енергійною, інтелігентною, зі сріблястим волоссям жінкою складалося враження спорідненості її особистості з білою пташкою Знаменна для міста Суми зустріч із «білою голубкою» відбулася у червні 2003 року в приміщенні мистецько­ го центру «Собор». Вітали майстри­ ню лише на 92 році її життя. Аристо­ кратична у поведінці, надзвичайно комунікабельна мисткиня у вишитій сорочці розповідала на власному вер­ нісажі про своє творче життя. З чарів­ ної гоголівської Полтавщини вона вві­ брала енергію, силу та оптимізм, який зберегла майже до ста років. Ніщо не зламало її волі в страшні й тяжкі по­ воєнні роки і часи голодомору. На­ віть війна, що забрала сили, здоров’я і зробила інвалідом, не зупинила, не зруйнувала її сміливий дух. Віра Роїк освоїла мистецтво вишивання лівою рукою, творчість стала її життям, ди­ ханням, повітрям.

Почалося все у тридцятих роках минулого століття, коли хрещена дала Вірі путівку в життя, скерувавши до ви­ шивальної артілі у село Мгар поблизу Лубен. Тут дівчина освоїла невідомі їй техніки вишивального мистецтва: лиштву, полтавську гладь, рушниковий шов, вирізування, мережки, доповнив­ ши ними художню гладь, рококо, деякі види ажурних швів та складні мереж­ ки, яких навчила її матуся та тітка. Так до початку Великої Вітчизняної війни Віра Сергіївна оволоділа різноманіт­ ними техніками вишивання. Називаючи себе «кримською пол­ тавкою», майстриня так захоплено висловлювала свою думку про бать­ ківщину: «Тут я заряджаюсь оптиміз­ мом, знаходжу нові мотиви для моїх творінь, отримую нові враження від знайомств із художниками, письмен­ никами, вишивальницями. Моє корін­ ня звідси. Полтавська земля є неви­ черпним джерелом моєї творчості».

До 1960-х років минулого століття в Криму, де Віра Роїк проживала по­ над півстоліття, бракувало української вишивки в національному стилі. І вона почала розвивати її за зразками візе­ рунків різних регіонів України, пере­ довсім, рідної Полтавщини. В основу кримської вишивки вона поклала рос­ линний орнамент, який можна втілити на тканині різними техніками, зокре­ ма такими, як полтавська гладь, лишт­ ва, рушниковий шов, хрестик, ляхів­ ка, мережка «через чисницю», коса гладь тощо, виконаними в яскравих насичених сполученнях зеленого, си­ нього, блакитного, жовтого, червоно­ го, чорного та білого кольорів. У тра­ диційні мотиви завжди привносила щось нове, неповторне, створювала власні композиції, в яких прочитуєть­ ся чіткий ритм, рух, настрій, мелодія. Виноград, море, гори та сонце – саме ці теми найбільше поширені у виробах вишивальниці. Всі орнаменти України перетинаються навхрест: із півдня до півночі, зі сходу на захід. Художниця була однією з небага­ тьох вишивальниць, кому вдалося продемонструвати свою фантазію та «мелодії на полотні» всієї України. «Біла голубка», немов та довга, як її роки, річка зі швидкою течією утво­ рила навколо себе безліч невеличких водоймищ і органічно влилася в без­ крайнє неосяжне море мистецтва ви­ шивки. За течією Сули з Лубенщини, що впадає в полтавську Ворсклу, від­ несло човен «білої голубки» до само­ го півдня України, до морських берегів Причорномор’я, де й оселилася сива «пташка» зі своїми «пташенятами» – сином Вадимом та численними ону­ ками та правнуками, створила в Криму «українську діаспору мистецтва ви­ шивки» за прикладом артілі в Лубнах. Віра Сергіївна передала далеке ко­ ріння нашого великого родоводу, де всі від прабабусі до правнучки ви­ шивали рушники. Десятки, а то й со­ тні досконало орнаментованих ними «родинних оберегів» були важливим атрибутом оселі і частиною їхньої долі. Так сталося і в родині Віри Роїк. Її енергії вистачило на багатьох, хто був поруч. Майстриня працювала творчо, заряджаючи ентузіазмом дітей, ону­ ків, правнуків, які теж вишивають. Дві

найкращі помічниці та учениці, онука Аліна та правнука Юля, обидві 1985 року народження, наслідували її мис­ тецький хист та вдачу, брали участь у виставках, разом мандрували світом. Представляли українське вишиване мистецтво в Росії, Прибалтиці, Туреч­ чині, інших країнах.

Інтернаціональну за стилем і зміс­ том мову вишивки Віри Роїк розу­ міють далеко за межами Криму та України. Як зазначила відома болгар­ ська мистецтвознавець П. Митрєва, «переосмисливши традиційні орна­ ментальні мотиви і почавши їх вико­ ристовувати по-новому, художниця створила самобутні вироби, які стали гідним продовженням давнього і віч­ но молодого мистецтва вишивання». Майстриня використовувала тра­ диційні орнаменти вишивки: галиць­ кі, гуцульські, волинські, буковинські, подільські, поліські, слобожанські. Її вироби насичені різноманітними ко­ льоровими співвідношеннями, ви­ різняються барвистістю та яскравіс­ тю силуетів. Серед орнаментальних знаків вона використовує найдавні­ ші, пов’язані з символікою родючості і врожаю, геометричні (хрести, зірки, ромби, трикутники, квадрати) і рос­ линні мотиви (деревця, виноград, ко­ лосся, мальви, маки, ягідки). Тематичні вироби, виконані протя­ гом 1990–2000 років переважно техні­ кою «гладь-качалочка», найяскравіші в кольоровому відношенні, насиче­ ні поліхромними барвами з перева­ жанням зооморфних і рослинних сю­ жетів у поєднанні з геометричними

елементами. Останнім часом саме цю техніку, ототожнену в Україні XIX сто­ ліття з так званою «клембівською ви­ шивкою», використовувала Віра Сер­ гіївна в орнаментації своїх робіт. Ще один улюблений образ май­ стрині – півник. Цей птах щастя звив­ ся своєрідним символом її творчос­ ті. Їй вдається відтворювати півників різноманітно і водночас знаково та виразно. Художниця є не тільки майстри­ нею, жінкою, матір’ю та бабусею, а й наставником, до педагогічної скарб­ ниці якої зараховано не одне поко­ ління учнів – майстрів художньої ви­ шивки. У 2008 році відбулася знаменна для більшості фахівців із мистецтва ху­ дожньої вишивки подія. В Ялті зустрі­ лися майстрині з усіх куточків країни біля Всеукраїнського рушника націо­ нальної єдності в рамках програми «Україно моя вишивана»: поспілку­ ватися та обмінятися досвідом. Се­ ред них була і 97-річна Віра Сергіївна Роїк. У цій мистецькій акції Сумщину представляла досвідчений фахівець із різних видів народного мистецтва – вишивки, витинанки, писанкарства і розпису, заслужена майстриня на­ родної творчості Надія Степанівна Гудилко. За її словами, титулована ху­ дожниця, маленька та чепурненька, усміхнена та приємна у спілкуванні, немов магнітик, тримала всіх навко­ ло себе, розповідаючи про літа свої молодії, надзвичайні життєві приго­ ди, із задоволенням фотографувала­ ся з майстрами народної творчості. Доробок вишивальниці із Сімфе­ рополя стилістично охоплює мисте­ цтво вишивки всієї України. Цікаво і приємно стежити за лабіринтом тих гнучких ліній, що складають візерунки на її рушниках. Через ті лінії Вірі Сергі­ ївні вдалося передати на полотні му­ зику своєї душі. Рушники майстрині, шиті з вітру і сонця, кличуть у доро­ гу. В її творіннях – спів солов’я, дівоче кохання, квітучі сади, рясні колоски, барви світлого дня і темної ночі, від­ луння народних пісень. Як обереги долі, вони все життя додавали їй на­ снаги і сил. В історії українського декоратив­ ного мистецтва прізвище Віри Роїк залишиться назавжди і, сподіваємо­ ся, вивчатиметься ще не одним поко­ лінням фахівців не лише творче над­ бання, а й її непересічна унікальна особистість. Ірина ЯНІНА, мистецтвознавець, старший науковий співробітник Сумського художнього музею ім. Никанора Онацького

Етн огра фія

Культура № 43, 28 жовтня 2011 р.

9

Ювілей зібрав випускників У Київському міському будинку вчителя відбулася концертна програма «Піснею об’єднані серця» з нагоди 20-ліття фольклорного ансамблю «Кралиця» Вже кількість людей, що зібрали­ ся, свідчила про те, що виступатиме улюблений багатьма колектив – навіть балкон заповнили вщент. Вирішивши провести вечір із «Кралицею», ми не пошкодували, бо насолодилися яскра­ вим театралізованим концертним дій­ ством у виконанні учасників ансамблю та інших музичних колективів, пере­ важна більшість яких виявилися… ко­ лишніми учасниками гурту «Кралиця». Скільки теплих слів прозвучало від гостей, вже не перший день знайомих із творчістю колективу! Від них ми ді­ зналися чимало цікавого. Наприклад, про походження назви ансамблю. Так, Кралицею називали міфічний образ весни. І справді – влучно підібрана назва, оскільки переважна більшість колективу – молоді жінки. «Знаю «Кралицю» майже від по­ чатку заснування, – повідомила за­ служений журналіст України Олеся Білаш. – Є гурти, які створюються і тримають кістяк, а тут кожні чотири роки – «плин кадрів». Тільки захопи­ лися творчістю студенти, як вони вже вилітають з-під крила альма-матер. І знову Івану Сінельнікову доводить­ ся набирати учнів, дивлячись про­ фесійним оком: любить – не любить пісню. Він рідко помиляється, в чому теж проявляється талант». Секретар Національної всеукра­ їнської музичної спілки, професор Петро Андрійчук передав колективу грамоту від голови названої спілки Героя України Анатолія Авдієвського. Фольклорний ансамбль заснова­ ний 1991 року при Київському дер­ жавному інституті культури, нині це Київський національний університет культури і мистецтв. Художній керів­ ник колективу – особистість, відома далеко за межами України, – заслу­ жений працівник культури України, професор Київського національно­ го університету культури і мистецтв Іван Сінельніков. Основою репертуару стали пісні, почуті на Рівненщині, Житомирщині,

Весільний обряд від «Кралиці»

Музичне вітання від гурту «ДахаБраха»

Чернігівщині, Волині, Київщині, а та­ кож Наддніпрянщині. Артисти гастролювали Київською, Черкаською, Вінницькою, Кіровоград­ ською та іншими областями Украї­ ни і виступали за кордоном – у Ро­ сії, Азербайджані, Польщі, Німеччині, Південно-Африканській республіці тощо. За цей час стали лауреатами фестивалів-конкурсів. Пощастило і нам почути їх непере­ вершений, коли соковитий, коли ме­ лодійний, а коли й гучний спів. Осінь – пора весіль, тому на кон­ церті учасники гурту запросили присутніх на весілля. Вони доклад­ но відтворили обряд, де ми побачи­ ли і вбирання весільного вільця та

На сцені – Іван Сінельніков, Андрій Кравченко та Валентина Сінельнікова

вдягання молодої, і появу її перед на­ реченим з обличчям, покритим хуст­ кою, яке він потім відкриває, та інші цікаві моменти. А головне – ми почу­ ли автентичні пісні. Артистам вдалося запалити залу. Особливо хлопцям Олександру Мі­ щенку та Андрію Кравченку, які грали на гармоніці та барабані з тарілкою, який, наприклад, на Поділлі назива­ ють «бухало». Використання цього інструмента характерне власне для української народної музики. Він ши­ роко застосовується в ансамблях тро­ їстих музик та оркестрах народних інструментів. Музиканти так задери­ кувато посвистували і притоптували, що в танок із задоволенням пустили­ ся й слухачі, успішно впоравшись із роллю гостей, які гуляють на весіллі. Учасники гурту надали можливість присутнім не лише долучитися до пі­ сенної фольклорної спадщини, а й роздивитися різні варіанти автентич­ них українських національних костю­ мів, у яких виступали артисти. Один із учасників ансамблю, Ігор Перевертнюк, який співав на почат­ ку в чоловічому гурті, а потім із од­ нією з випускниць ансамблю, зібрав у фольклорних експедиціях чимало автентичних строїв. За словами Івана Сінельнікова, в колекції двадцятиріч­ ного юнака вже більше сотні комплек­ тів українського одягу. Отож, «Крали­ ця» й хизувалася на ювілеї головним чином у цих строях. Примітно, що виступали в осно­ вному першо- та другокурсники, які ще тільки хочуть навчитися щось зро­ бити самостійно. А рівень вже був гідний. Водночас у гурті є й основа – третій-четвертий курси.

Привітати колектив із ювілеєм за­ вітало багато гостей. Зокрема, у кон­ цертній програмі взяли участь дитя­ чий фольклорний гурт «Берегинька», гурти «ДахаБраха», «Кросна», «Божи­ чі» та «Астарта». З’ясувалося, що ба­ гато артистів – випускники ансамблю «Кралиця». Учасники етногрупи «ДахаБраха» подякували панові Сінельнікову за студентські роки та той багаж, який дає їм поштовх до творчості. Їхній натхненний спів завів слухачів, ви­ кликавши захоплені вигуки та гучні оплески. Із виступу фольклорного ансамблю «Кросна» запам’яталося виконання двох пісень: одна лірична, про тяж­ ке життя дівчини, яка вийшла заміж за чужинця й живе далеко від рідної землі; інша – жартівлива, про дівчи­ ну, яка багато їла й не могла наїстися. Учасниця гурту, випускниця «Крали­ ці» Олена Видрич звернула увагу, що раніше люди університетів не закін­ чували, але були мудрими, бо черпа­ ли досвід із таких повчальних пісень. Особливо подивував і розважив присутніх Микола Тотовицький, який майстерно відтворив спів зозулі та інших пташок, станцював із Вален­ тиною Сінельніковою. Справити на­ лежне враження йому, без сумніву, допоміг образ козака: Микола має старовинну українську чоловічу за­ чіску – оселедець.

«20 років – не багато і не мало, але це, безперечно, багато випускників; деякі з них побралися в «Кралиці», і вже батьками стали. Це сімейне коло, яке притягує, – вважає Іван Сінельні­ ков. – До ювілею ми прийшли з хо­ рошими здобутками. Багато гастро­ лювали за кордоном та виступали в Україні, особливо останнім часом.

4,5 години наших записів є золотим фондом українського радіо, випуще­ но чотири диски – «Літо», «Ой у Києві», «Ой у лузі калина стояла» та «Ходила пава». В них – колядки, щедрівки, вес­ нянки та весільні пісні». «У цьому колективі я навчилася спі­ вати та здобула життєвий досвід. Ди­ вує, що люди змінюються, а колектив завжди зберігається на належному рівні, творчому і виконавському, – за­ уважує Тетяна Школьна, солістка На­ ціональної філармонії України. – Пиша­ юся здатністю «Кралиці» бути різною, бо репертуар як зберігається, так і оновлюється. Відчувається, що всі учасники обожнюють народну твор­ чість і тішаться з того, що роблять». А студентка 4 курсу факультету музичного мистецтва Київського на­ ціонального університету культури і мистецтв Оксана Кушина розпові­ ла: «Як вступала, не знала, що таке фольклор як манера співу. Коли при­ йшла на пару і почула, як розспіву­ ються на закритому звуці, для мене це було диво. Тепер їздимо в експе­ диції, записуємо пісні, потім вивча­ ємо, а також розучуємо їх із першим курсом». Ось така вона, 20-річна «Кралиця», яка, не зважаючи на свій юний вік, стала вже матір’ю для багатьох відо­ мих талантів. Світлана СОКОЛОВА Фото Юрія ШКОДИ

10

Фестива лі

Культура № 43, 28 жовтня 2011 р.

Азбукове королівство магів і янголів Музей книги і друкарства України вдруге запросив киян та гостей міста на Фестиваль української дитячої книги «Азбукове Королівство Магів і Янголів». З 12 до 16 жовтня 2011 року всім, хто захоплюється утаємниченим, було прочинено секретні дверцята до Королівства. Ці дверцята простелили стежини крізь час і простір, повз молочні ріки та киселеві береги до дивовижного світу дитячої книги Як і годиться, перед відкриттям фестивалю – мо­ лебень за здоров’я всіх присутніх. Свято розпочинається виступом дитячого ко­ лективу «Ладоньки», який розчулює учасників і гостей. Вигадлива назва фестивалю пояснюється про­ сто: «маги» – це письменники, які «з нічого» тво­ рять шедеври, янголи – це дітки, для яких пишуть­ ся твори, а «Азбукове королівство» – найбільший в Україні музей книги. Де ж проводити книжко­ вий фестиваль, як не в цьому унікальному міс­ ці, у якому триста років працювала друкарня ­Києво-Печерської Лаври, закладаючи фундамент нашої національної культури? Адже музей – це не тільки сховище рідкісної книжки, а й живе спілкування. Він повинен диха­ ти, жити, пульсувати, енергетично в’язати мину­ ле із майбутнім. Свого часу велике враження на ­Валентину Бочковську, директора музею справи­ ло стажування у США, коли вона на власні очі по­ бачила, як у тамтешніх музеях оживають давні ре­ месла. Чому б і нам не спробувати? А ще, коли пані Валентина побачила літературний фестиваль у бі­ бліотеці Конгресу США, то загорілася думкою про таке ж дійство в Музеї книги і друкарства України. І оскільки дорослих фестивалів у Києві достатньо, то взялися за дитячий. Тим паче, що сама любить читати книжки своєму сину-школяреві, тож усіх ди­ тячих письменників добре знає заочно.

– Ідея цього фестивалю виникла не випадково, – розповідає натхненник і організатор ідеї, дирек­ тор музею Валентина Бочковська. В Україні існує велика кількість цікавих заходів, проте творцям дитячої книги, як мені здалося, приділено надто мало уваги. А вони ж неймовірно цікаві й тала­ новиті люди – Мар’яна Савка і Галина Малик, Іван Малкович і Кость Лавро, Ольга Михайлюк і Марія Морозенко… Їх так багато, і водночас їх так мало знають! І яке щастя відкривати не лише їхні твори, а й насолодитися спілкуванням із ними. Напри­ клад, уже вдруге учасником фестивалю є кобзар і філософ Тарас Компаніченко, який зачаровує не тільки співами і грою на кобзі, а й навчає таємниці

закладають у прес і… ось він – перший відбиток. У «Живій друкарні» є можливість ознайомитися з нюансами техніки високого друку, а за бажання й узяти участь у процесі друкування, отримати від­ биток авторського друку з автографом. Кожен відвідувач має програму фестивалю й знаходить собі заняття до душі, бо ж встигнути всюди – практично неможливо. Усі заходи цікаві й захоплюючі. П’ятирічний киянин Богдан Шкода за­ лишає пензликом свій автограф на спільній картині фестивалю, Тетянка Садова разом з однокласника­ ми поспішає на майстер-клас «Акварельні плям­ ки» литовської художниці й водночас письменни­ ці ­Сігуте Ах, на якому майстриня вчить бачити і творити малюнки з акварельних плям, імпровізу­ ючи графічно. Разом із маленькими митцями Сігу­ те творить невеличке диво – панно-експозицію з дитячих малюнків. Виставка авторської ляльки художниці Олени Терехової за творами сучасних письменниць Лесі Ворониної та Сігуте Ах збирає поціновувачів цих авторів. Не менш цікава й вражаюча акція від журналу «Коза». Олена Рачковська з дітьми і дорослими го­ тує саморобний, єдиний примірник, який залиша­ ється в музеї. Творчості немає меж: діти малюють, вирізають казкових героїв з паперу, природного матеріалу. У паузах між різними заходами насиченої про­ грами фестивалю дітвора ділиться своїми вражен­ нями про улюблену книжку на камеру – фільмуєть­ ся інтерв’ю всіх охочих, або ж відвідує «Шоколадне королівство» – майстер-клас із відливання літер і казкових героїв із шоколаду. Вистави, презентації, автографи, круглі столи, акції – чарівне королівство, сповнене приємними враженнями, живе, вирує і вичакловує казку. Людмила ЧЕЧЕЛЬ Фото авторки

написання давніх шрифтів і читання старовинних нотних записів. Основне питання для такого мега­ поліса, як Київ, – це залучення аудиторії. Адже це проблема всіх книжкових ярмарків у столиці. Наш фестиваль – це винятково культурно-мистецька акція. Крім того, в нас унікальне місцерозташуван­ ня: музей розміщений у колишній монастирській друкарні. Де ще можна відчути той магічний аро­ мат творення української книги з далекого мину­ лого? Тому хотілося б відновити роботу друкарні в архаїчному вигляді, тобто презентувати старо­ давні ремесла в їхній неповторності. Це ж надзви­ чайно цікаво! У світі вже давно звична практика таких музеїв. Увагу відвідувачів привертають виставки книж­ кової ілюстрації Кості Лавра, Максима Паленка, за­ хоплюють графічні роботи Остапа Кривдика. Я ж не можу оминути виставку рукотворних кре­ ативних книжок Олени Медведєвої з міста Рівне.

– Першою народилася ось ця книжка, – пані Оле­ на бере до рук «Їжачок сто голочок». – Обкладин­ ка з натуральної шкіри, малюнки вишиті гладдю на лляній тканині-сторінці!.. А як не доторкнутися до бурштинової казки «Сонь – син соняха»? Обкладинка з натурального бурштину! Казку написав Андрій Медведєв, три­ надцятирічний син пані Олени, восьмикласник спеціалізованої школи «Центр надії» міста Рівно­ го. Андрій чудово малює (вчиться в дитячій худож­ ній школі), любить конструювати й читати. Його улюблені письменники Михайло Коцюбинський, Іван Франко, Всеволод Нестайко, Антуан де СентЕкзюпері. Рік тому сам почав писати казки, аби да­ рувати дітям добро… На першому поверсі музею при вході збирається гурт школярів. У присутності глядачів народжуєть­ ся диво. Художниця Катерина Бруєвич створює гра­ вюру (форму) «Фестивальне дерево». Процес друку відбувається на очах учасників та гостей фестива­ лю. Художниця наносить фарбу на дошку, форму

Теа тр

Культура № 43, 28 жовтня 2011 р.

11

Мандри, оглядини, здобутки «Про принців…» двічі було показано в рамках конкурсної програми ХІІІ Між­ народного фестивалю театрів ляльок «Рязанські оглядини», а потім ще й на малих гастролях у Бєлгороді. Цю ви­ ставу запрошено на єкатеринбурзький фестиваль «Петрушка Великий – 2012». А ще її визнано кращою в категорії «для дітей від 9 до 11 років» на огляді робіт лялькових театрів, проведеному під па­ тронатом Центру УНІМА в Україні. У спектаклі «Про принців…», ав­ торській інсценізації та постановці головного режисера Оксани Дмитрі­ євої та головного художника Наталі Денисової, немає традиційних для європейських чи радянських казок героїв – ані рожевощоких пейзанів, ані білченят чи курчат… Лише міми – придворні дами та кавалер – у живо­ му плані та білосніжні барокові учуд­ нені принци та принцеси, виконані у вигляді виводних ляльок. Автори зробили все, щоб «Про прин­ ців…» вражали своєю ексклю­зивністю

Фото Наталії ДЕНИСОВОЇ

Одна з останніх прем’єр Харківського академічного театру ляльок ім. В. Афанасьєва «Про принців та принцес» за творами маловідомої в Україні нідерландської казкарки Анні Шмідт розпочала новий сезон у мандрах

Артем Вусик

та долали звичні для лялькового те­ атру стереотипи щодо дитячих вистав. На противагу показній барвистості, творці свідомо вдалися до мінімалізму та локальності використовуваних ко­ льорів. Відповідно, коли на вишукано­ му біло-сірому тлі дійства з’являються інші кольори: синій – на позначення моря, помаранчевий – будинку-груші чаклунки тітоньки Уни – це провокує

появу несподівано сильнодіючих, на­ віть драматичних акцентів. Вистава стилізована під європей­ ський придворний стиль XVIII сто­ ліття – пишні костюми й перуки ля­ льок та акторів абрисами нагадують вбрання вельмож галантної доби, а в клавесинній музиці Геннадія Гурінен­ ка іноді вчуваються цитати з творів Генделя. Додамо, що вельми складні

партії актори – Вікторія Міщенко, Те­ тяна Тумасянц та Артем Вусик – спі­ вають наживо. Винахідливість постановників не знає меж: корабель піратів палить із гармати-трансформера, що виїжджає з пласкої картонної корми; придворні сідають верхи на велосипеди, мов на коней; відчуття гучного військового параду народжується з майстерного використання одного велетенського білосніжного гелікона; а свято почи­ нається з випущених у повітря синіх кульок… У цій парадоксальній казці дозво­ лено, щоб носороги випили море, а нащадок трону закохався у най­ потворнішу, але справедливу дівчи­ ну. Вистава не стверджує догматич­ них кліше, вона вчить дитину обирати свій шлях, уміти розпізнати добро і зло, навіть якщо виглядають ті напро­ чуд нестандартно. Зі своїх мандрів харків’яни при­ везли два експонати – поетичну Офелію та характерного Царька з бєлгородського та рязанського те­ атрів – для поповнення експозиції унікального в Україні Музею теа­ тральної ляльки, що існує при те­атрі ім. В. Афанасьєва. Юлія КОВАЛЕНКО, театрознавець

Полілог культур моноМарії Особливо це розумієш, коли йдеть­ ся про моновистави, де наодинці з глядачем лишається актриса. Без сильного енергетичного поля емо­ цій та експресії не обійтися. А фестивалем таких жіночих екс­ клюзивних виступів, звісно, може бути лише «Марія», що вже вісім ро­ ків поспіль у жовтні проходить на ма­ лій сцені Національного театру імені Івана Франка. Ініціатором виникнен­ ня Міжнародного фестивалю жіночих монодрам виступила Лариса Кадиро­ ва, присвятивши його одній із найви­ датніших актрис – ім’я якої ввійшло до низки корифеїв українського театру – Марії Заньковецькій. Лариса Кадирова, власне, й доби­ рає щороку програму, вишукуючи талановитих і приголомшливо від­ чайдушних актрис по світах. Цього­ річ «Марія» об’єднала Азербайджан, Болгарію, Польщу, Росію, Угорщину та Україну. Втім, інтелектуальна до­ мінанта української натхненниці «Ма­ рії», яка спонукає проводити в рамках фестивалю ще й круглі столи й науко­ ві конференції, певно, ще й вимагає добирати передовсім такі вистави, в яких торкаються тем серйозних, акту­ альних, філософських, словом, тради­ ційно не «жіночих». Наприклад, у спектаклі «Стара жінка висиджує» за п’єсою одного

з провідних польських авангардних драматургів Тадеуша Ружевіча, за спиною героїні Лариси Кадирової (саме цією монодрамою відкривав­ ся фестиваль) немов причаїлася… ні, не смерть,.. чорнобильська ка­ тастрофа. А молода болгарська ак­ триса Зорниця Пламенова з Крджа­ лійського драматично-лялькового театру зіграла моновиставу за тво­ ром болгарського Беккета Йордана Радичкова «Лазариця», ще більш не­ втішної й мало оптимістичної, аніж «Чекаючи на Годо». У «Російському репортері» М. Адамової, у виконан­ ні росіянки Ольги Прихудайлової, та «Сахемі» Г. Сенкевича, зіграному полькою Монікою Боллі, – в об’єктиві (вірніше, під прицілом) дослідження постає війна, жорстока, безжальна, виправдати яку, насправді, немож­ ливо. Зрештою, в усіх виставах опе­ рують категоріями універсальними, важливими не так для жіноцтва, як для людства в цілому. Наскільки не була б значущою для розвитку українського театру по­ стать Марії Заньковецької, Лариса Кадирова, певно, лише раз адресу­ вала форум виключно самій Марії. Окремі фестивалі присвячували­ ся А. Чехову, М. Гоголю, Г.-Г. Марке­ су. Останній приурочили до ювіле­ їв одразу багатьох представників

Фото Євгена ЧЕКАЛІНА

Моновистава для актора – справа невдячна, напружена, небезпечна, як, зрештою, і будь-яка ситуація, коли людина лишається наодинці з проблемами чи зі світом. Не спертися на надійне партнерське плече. Не прикритися жонглюванням легкими фразами. Не сховатися за фундаментальні декорації чи музику. Моноспектакль – справа сильних, упевнених у собі відчайдухів

Лариса Кадирова у виставі «Стара жінка висиджує» Т. Ружевіча

мистецтва, давши підназву «Гортаю­ чи сторінки європейської культури». Такий «полілог», на думку Лариси Кадирової, допоможе «викристалі­ зувати наше розуміння театральної

системи, театрального знаку, сим­ волу акторської характерності на сцені». Надія СОКОЛЕНКО

Му зеї

12

Культура № 43, 28 жовтня 2011 р.

Оновлено музей «Русалки Дністрової» Після ремонтно-реставраційних робіт у Львові знову відкрили для громадськості музей «Русалки Дністрової», що розташовується на вулиці Коперника у дзвіниці церкви Святого Духа. Це все, що залишилося від святині, яка належала греко-католицькій семінарії УГКЦ і яка була зруйнована бомбою у перші дні Великої Вітчизняної війни Саме у цій семінарії навчався Мар­ кіян Шашкевич, видатний україн­ ський письменник, зачинатель но­ вої української літератури в Галичині, культурно-громадський діяч, свяще­ ник. Шостого листопада цього року виповнюється двісті років від дня його народження, то ж на Львівщині та в сусідніх областях проводиться низка заходів зі вшанування пам’яті цієї визначної постаті. Завдяки проведеному капітально­ му ремонту в музеї «Русалка Дністро­ вая» вдалося облаштувати нові ви­ ставкові площі на вежі та оглядовий майданчик, у новому експозиційно­ му залі відкрилася виставка «Апосто­ ли духа», яка розповідає про спроби львів’ян відновити зруйновану в 1939 році церкву. Головна ж експозиція музею присвячена Маркіянові Шаш­ кевичу та діяльності «Руської Трійці», до якої належали Іван Вагилевич та

Яків Головацький, і альманахові «Ру­ салка Дністровая». На виставці представлені унікаль­ ні фотографії, графічні та живописні роботи, пов’язані з церквою Святого Духа, музеєм «Русалка Дністровая» та засновниками «Руської Трійці». Також відвідувачі тепер мають можливість оглянути модернізований механізм годинника, який був встановлений на Святодухівській дзвіниці у 1786 році й понад десять останніх років пока­ зував неправильну годину або сто­ яв. Цей годинник, який був колись у

Скиті Манявському, подарував семі­ нарії гетьман Іван Виговський. «Те­ пер це буде найточніший годинник у Львові, – каже майстер-годинникар Олексій Бурнаєв, який відновлював цей механізм. – Візуально нічого не змінилося, але годинник має новий механізм. Згодом вмонтують ще при­ стрій, який прийматиме сигнал із су­ путника, а відтак годинник на дзвіниці стане найточнішим у Львові. Для при­ кладу, на ратуші годинник виставля­ ють вручну, тому він має одну-дві се­ кунди похибки».

«Церква Святого Духа є символом національного відродження україн­ ців, з нею пов’язана діяльність отця Маркіяна Шашкевича, митрополитів Андрея Шептицького, Йосифа Слі­ пого, перед іконостасом цієї церкви упродовж понад 150 років молилися тисячі семінаристів – майбутні свя­ щеники, письменники, композитори, громадсько-політичні діячі, які стали духовними провідниками народу», – розповіла завідувач музею «Русалка Дністровая» Галина Корнєєва. Під час урочистої церемонії від­ криття оновленої експозиції львів­ ський поет Роман Лубківський за­ значив, що у Львові немає окремого літературного музею, то ж музей «Ру­ салки Дністрової» є надзвичайно важ­ ливим і виконує роль літературного. А директор Львівської галереї мис­ тецтв, Герой України Борис Возниць­ кий зазначив, що реставрація такої унікальної пам’ятки архітектури та культури є неабиякою подією. Тепер музей «Русалки Дністрової» є найкра­ щим приміщенням зі всіх музеїв, які є філіями Львівської галереї мистецтв. Ремонтно-реставраційні роботи у музеї були розпочаті навесні цього року і здійснювалися коштом народно­ го депутата України Петра Писарчука. Надія ПАСТЕРНАК Фото Йосипа МАРУХНЯКА

Лівадійський палац відзначає сторіччя Справжня архітектурна перлина Криму, Лівадійський палац без надмірної пишності був освячений 27 вересня (за новим стилем) 1911 року. Його було споруджено для царської сім’ї Миколи ІІ за проектом ялтинського архітектора Миколи Краснова на місці маєтку польського магната графа Льва Потоцького, якому той дав назву Лівадія, у перекладі з грецької – галявина. Нині зведений у стилі раннього італійського Відродження, дивовижний за красою палац із білого інкерманського каменю – місце паломництва численних туристів. Щодня його відвідують від п’ятисот до тисячі гостей. Віковому ювілею архітектурного шедевра кримчани присвятили велику програму різноманітних заходів Кількаденне свято розпочалося з освячення всіх приміщень палацу-ювіляра митрополитом Сімфе­ ропольським і Кримським Лазарем. А ще цього дня до величезної музейної експозиції додалася

виставка «Повернення», на якій представлено пор­ трети колишніх власників Лівадійської садиби – ім­ ператорів Олександра II, Олександра III і Миколи II, написаних відомим кримським художником Мико­ лою Муравським. Водночас відбулася презентація й освячення ідеально білої троянди класичного зразка, яку виростили французькі квітникарі фір­ ми «Меян» і на честь ялтинського палацу назвали «Лівадією». Кілька десятків кущів таких квітів, пода­ рованих французами, уже висаджено перед фаса­ дом головного корпусу. Почесним гостям і офіційним особам, присутнім на урочистостях, було представлено унікальну по­ штову марку, виготовлену на честь століття пала­ цу лише в ста екземплярах. Марки були наклеєні на конверти, привселюдно погашені спеціально виготовленим штемпелем і фактично враз стали раритетами. Наступного дня була проведена представ­ ницька міжнародна наукова конференція «Ліва­ дійський палац-музей у культурному, науковому і туристичному просторі України». На пленарних і секційних засіданнях, у розмові за круглим сто­ лом розглянуті питання висвітлення замовчува­ ної у радянський час історії літньої резиденції російських монархів, осягнення уроків Кримської конференції 1945 року, нових концепцій музей­ ної справи у сучасних реаліях, розвитку турис­ тичного потенціалу Криму. Колектив палацу-музею презентував свої нові видання, виставки експонатів, що поповнили його колекцію та цікаві відеоматеріали. На гостей свята та численних відвідувачів, що завітали в ці дні до Бі­ лого палацу, чекала різноманітна екскурсійна про­ грама та концерт в Італійському дворику. У своє друге століття Лівадійський палац вступає у розвої своєї творчої активності та очікуванні рес­ таврації. Усіх шанувальників цієї унікальної архітек­ турної пам’ятки минувшини вже давно непокоять зсуви ґрунту і природні руйнівні процеси на схилах гори Могабі, де височіє Білий палац. Активізувала

зсув і бурхлива забудова, що ведеться довкола. Поки що реставрація проводилася вибірково й епі­ зодично: то дах полатають, то Італійський дворик оновлять. Тепер є проект комплексної реставрації, але він ще має отримати наукове обґрунтування й підтвердження технології відновлювальних робіт. За попередніми підрахунками на його реалізацію необхідно 30 мільйонів гривень. Асигнуватиме рес­ таврацію уряд Кримської автономії, а розпочнеть­ ся вона вже найближчим часом на другому поверсі палацу. Музей не припинятиме своєї роботи і при­ йматиме відвідувачів. До того ж, вони матимуть можливість здійсни­ ти нову екскурсію – на дах будинку, звідки відкри­ вається чудова панорама околиць. А підійматиме туди їх справжній царський ліфт, який досить до­ бре зберігся донині. Станіслав ЗМІЄВСЬКИЙ

Культура № 43, 28 жовтня 2011 р.

Тури зм

13

Мандрівний художник Петро Собко Подорожі стали невід’ємною частиною творчого життя художника Петра Собка, полотна якого відображають враження від Камчатки, Прибалтики, Італії, України та інших куточків світу Цьогоріч відзначив 75-річний юві­ лей відомий волинський художник Петро Степанович Собко. В його ці­ кавому житті чимало сторінок, вартих уваги: участь у русі «шістдесятників», відновлення та розпис більше 20-ти православних храмів, однак я зупи­ нюся на мандрівках митця, котрі орга­ нічно переплелися з його творчістю. Коли малий Петрик Собко лише вчився робити перші кроки, його мамі наснився сон: заліз її син на верх ви­ сокої вежі і звідти, розкинувши руки, наче птах полетів... Про сон мама роз­ повіла, коли він почав збуватися, піс­ ля того, як дорослий Петро вперше повернувся з далекої Камчатки… Любов до подорожей проявлялася в Петра з дитинства. У п’ятирічному віці вирішив провідати старших хлоп­ ців з вулиці, які пасли корів на лузі за селом, і наробив добрячого перепо­ лоху, бо вся рідня з ніг збилася, шу­ каючи малого мандрівника... Петро­ ві надовго запам’ятався пасок дядька Івана, однак прочухан не відбив у ньо­ го прагнення до незвіданого. У ранньому ж дитинстві проявило­ ся інше захоплення Петра – любов до мистецтва й живопису. Схвальна оцін­ ка вчителя у третьому класі стала на­ путнім словом на шляху юного худож­ ника. І відтоді все, що вражало його очі та душу, передавалося полотну. А бажання стати професійним худож­ ником вилилося в послідовне шту­ діювання мистецьких навиків, адже Петро Собко здобув хорошу освіту. У 1955 році він вступив на факультет скульптури Львівського училища при­ кладного і декоративного мистецтва ім. І. Труша, однак відчувши потяг до академічного живопису, переводить­ ся до Кишинівського художнього учи­ лища, яке закінчив у 1961 році. Цього ж року Петро став студентом факуль­ тету станкового живопису Київського державного художнього інституту. Усі знакові віхи життя Петра Соб­ ка позначалися новими маршрутами. Дипломна робота «Доярки» після 5-го курсу Київського державного худож­ нього інституту стала творчим під­ сумком подорожі Десною від Києва до Чернігова на швидкісному катеріракеті. Керуючись лише йому зрозу­ мілим відчуттям, він вивчив карту,

Петро Собко на тлі Кам’янець-Подільської фортеці

придбав квиток, старанно записав зу­ пинки вздовж маршруту і, довірившись внутрішньому голосу, зупинився, вра­ жений місциною, у селі Моровськ на Чернігівщині. Там написав низку пей­ зажів та портретів для дипломної ро­ боти «Доярки», яку успішно захистив. Після закінчення інституту в 1967 році Петро Собко потрапив на Дон­ бас, однак через 2 роки повернувся на Волинь. Але в рідному краї невга­ мована душа довго втриматися не могла, і восени 1975 року Петро Соб­ ко разом із колегою по цеху волин­ ським художником Карелом Якубе­ ком вирушає у творче відрядження до Прибалтики. На легковій автівці Карела Михайловича, взявши етюд­ ники та полотна, вони удвох проїха­ ли від Луцька до Клайпеди. Під час цієї поїздки була написана низка робіт: «Старий Каунас», «Вітрильник «Това­ риш», «Порт Клайпеди», «Поромна пе­ реправа Клайпеди», «Яхтклуб» та інші. У 1979 році Петро Собко разом з художником Дмитром Латишевим знову вирушає у творче відряджен­ ня, але цього разу в протилежний бік Євразійського континенту – на Да­ лекий Схід і Камчатку. Камчатка по­ лонила митця величчю, за шість мі­ сяців він так полюбив сувору красу цього краю, що незабаром повернув­ ся туди знову, але вже сам на цілих 6 років. Його вабили гори, ріки, вулка­ ни, загартовані екстремальним по­ бутом люди. Наодинці з природою Петро Собко провів переважну біль­ шість своєї подорожі. Він всмоктував єством первозданну філософію буття Камчатського краю та фіксував вра­ ження на полотні. Здебільшого для роботи він виру­ шав за кілька десятків кілометрів від бази свого перебування, а відстань між найближчими населеними пунктами

Хотинська фортеця

на Камчатці сягає близько ста кіломе­ трів. Часто окрім етюдника брав із со­ бою рушницю, щоб відлякати ведмедя. Чисте розріджене повітря Камчатки створювало оптичну ілюзію, візуально наближаючи віддалені об’єкти майже в 10 разів! Розглядаючи вперше камчат­ ський пейзаж, Петро був переконаний, що до найближчої сопки не більше чо­ тирьох кілометрів відстані, і був здиво­ ваний, коли хтось із місцевих мешкан­ ців запевнив його, що до неї не менше сорока кілометрів! Через це спочатку Петрові було важко орієнтуватися на місцевості, однак поступово він адап­ тувався до навколишнього середови­ ща і комфортно почувався в ньому. Не раз художникові доводилося віч-навіч зустрічатися зі стихією, коли ніч за­ ставала його далеко від помешкання і він вимушений був спати біля вогнища. Ще якось, повертаючись у селище, він несподівано потрапив у буран, види­ мість була не більше двох метрів. Роз­ буджені природою Камчатки глибинні інстинкти рятували Петра і керуючись ними, він безпомилково знав, що по­ трібно робити, аби вижити. Відігнавши

страх, він правильно розрахував від­ стань і траєкторію руху, тому практич­ но при нульовій видимості подолав­ ши 10 кілометрів вийшов до селища з відхиленням лише в кількасот метрів! Найціннішим здобутком цього пе­ ріоду його життя стала серія з понад ста робіт «Симфонія Камчатки», в якій художник не лише блискуче відобра­ зив природний колорит краю, харак­ тер його мешканців – мисливців, ри­ балок, а й витончено передав свої внутрішні метаморфози та враження від побаченого та пережитого. Митцеві випала нагода також відві­ дати Італію, побувати на могилі Рафа­ еля, торкнутися руїн міста Помпеї, ми­ луватися краєвидами Апеннінського півострова та навколишніх островів, зокрема о. Капрі. І все це художник відобразив на своїх полотнах. Окремі роботи він дарував здивованим іта­ лійцям під час своїх пленерів. Низка пейзажів поповнила творчий доро­ бок художника. І зараз, маючи поважний вік, ­Петро Собко продовжує мандрувати з етюд­ никами, полотном та малярським на­ чинням та є постійним учасником мистецьких пленерів. На його пейза­ жах – Чорне море, Бессарабія, околи­ ці Білгорода-Дністровського, Прикар­ паття та інші мальовничі куточки нашої країни. Та найбільше робіт – натюрмор­ тів, портретів та пейзажів – стосуються Волині. Нині майстер працює над сері­ єю робіт «Волинські озера». Його по­ лотна зберігаються в музеях і приват­ них колекціях в Україні та за кордоном. Наразі хочеться побажати худож­ никові нового етапу цікавих мандрі­ вок у його творчому житті. Ганна СТУЛЬСЬКА, Луцьк Фото Петра СОБКА та Миколи ДЬОМІНА

Біля пам’ятного Козацького Хреста в селі Пляшева під Берестечком на Рівненщині

В’їзна вежа замку Любарта в Луцьку (внутрішній двір)

14

Ніхт о н е за бутий…

Культура № 43, 28 жовтня 2011 р.

Бойове подружжя Корнієнків Мабуть, досі пам’ятає київський парк, що біля театру імені Івана Франка красиву літню пару з відкритими обличчями, яка вечорами час від часу прогулювалася по його доріжках… Іван Сергійович і Катерина Семенівна Корнієн­ ко. Вони прожили душа в душу 30 років. У світлій, яскравій біографії двох люблячих лю­ дей було багато спільного: змалечку звикли до важкої праці, виховувались у багатодітних роди­ нах, обидва пішли добровольцями на фронт. Катя до залицянь на війні ставилася суворо, не дозволяла ніяких короткочасних романів. «Утю­ жок» – так ніжно і з повагою називали солдати юного санінструктора Катю (тоді ще Дронову), бо могла й приголубити теплим словом і обпекти по­ глядом, коли хто з бійців, закоханих у неї, дозво­ ляв собі зайве. І все ж один епізод їй запам’ятався і сколихнув серце. Ось як це було, згадує Катерина Семенівна: «Я бігла до штабу на раптовий виклик, коли зу­ стріла двох офіцерів і зненацька не привіталася згідно з уставом, а просто сказала «доброго дня». Один із офіцерів зробив мені зауваження, а дру­ гий – високий, гарний, із соколиними очима, по­ сміхнувся мені й звернувся до нього: «Облиш, не бачиш, зовсім молода дівчина, розгубилась. Мо­ жете йти, сержанте». А потім виявилося, що він – Іван Сергійович Корнієнко – був замполітом ба­ тальйону, і я, комсорг Дронова, писала під його диктовку подяки родинам солдатів і офіцерів, які героїчно виявили себе в бою, а він ці листи підпи­

сував. Іван Сергійович був інтелігентний, освіче­ ний, привітний. Його бійці любили, він ніколи не ховався від куль, а був на передовій, підбадьорю­ вав солдатів. А фронтові шляхи були нелегкими. Особливо важким було форсування Дніпра. Я на першому човні переправлялася разом із сол­ датами. Героїзм тоді був небачений. Безприкладна мужність була масовою. Скрізь стогнали поране­ ні, було багато загиблих, яких треба було рятува­ ти. Від жару, диму і попелу ми задихалися та все ж подолали переправу через Дніпро, і невдовзі найважче було позаду. Пам’ятаю, все було тихо, мирно, синє безхмарне небо над головою. Раптом – стрілянина, вибухи, земля горіла під ногами!.. А ось при форсуванні Вісли, в човен влучив осколок снаряда. Разом із солдатами ледь дістала­ ся суші. У крижаній воді я промерзла та застудила нирки. З високою температурою мене залишили в

польському містечку Сандомирі, і я боялась лише одного – не відстати від роти, бо під час випробу­ вань ми всі стали близькими і рідними». «Часто доводилося діяти в ситуаціях, сповне­ них граничного напруження і трагізму, – згадува­ ла Катерина Семенівна. – Наші війська готувалися форсувати міст на Одері. Раптом почалася страш­ на стрілянина, стовпи землі від вибухів піднімали­ ся, здавалося, до неба – і накрили наших солдатів та офіцерів. Я кинулася рятувати їх, відкопувати, повертати до життя. Ніколи не думала, що змо­ жу перегорнути стільки гарячої землі, що в мене вистачить сил один за одним тягти поранених зі зброєю на своїх плечах. Одним із врятованих був капітан Іван Сергійович Корнієнко, той ставний офіцер із соколиними очима, якого я запам’ятала ще з першої зустрічі. Це було в березні 1945 року. А 22 березня, при боях за місто Бреслау мене було теж поранено, і я через контузію півроку про­ лежала в госпіталі. Тоді частенько згадувала бойо­ вих побратимів. Зринав у пам’яті Іван Сергійович, з яким доля звела у тяжку годину – та й розлучила». Перемогу Катерина Семенівна зустріла в гос­ піталі. Тільки через півроку, Катерина скалічена, по­ ранена, повернулась у рідне село. А Іван Сергійо­ вич не забув хоробру дівчину, яка врятувала йому життя. Він розшукав її після війни, коли, видужав­ ши після поранення, приїхав до села Колоскове. Познайомився з Марфою Фатіївною і сказав їй: «У мене немає мами з двох років. Будьте моєю ма­ мою. А Катя дружиною». І почалося нове мирне життя. І це життя було здобуте важкою ціною – адже вони були багато разів поранені, героїчно пройшли бойовий шлях, нагороджені орденами: «Вітчизняної війни» І сту­ пеня, «Червоної зірки», «За мужність»; медалями: «За оборону Сталінграда», «За відвагу», «За бойові заслуги». У Катерини Семенівни є ще 5 почесних грамот, що їй вручили від Верховного Головноко­ мандувача. А в Івана Сергійовича ще є ордени «Ві­ тчизняної Війни» ІІ ступеня, орден «Знак Пошани» та три почесні Грамоти Верховної Ради уже за до­ сягнення в повоєнні часи. Для молоді повчальним є те, наскільки подруж­ жя збагачувало духовно одне одного, як кожен із них допомагав самовдосконалюватися іншо­ му. Іван Сергійович вводив Катерину Семенівну в світ прекрасного, адже ще в довоєнні часи він за­ кінчив Одеський музично-драматичний інститут та педінститут імені М. Горького у Києві, писав ві­ рші, рецензії на українські фільми, знайомився з народною творчістю і пропагував її досягнення. На обдарованого хлопця звернули увагу видатні митці – Олександр Довженко, Іван Кавалерідзе, Ігор Савченко…

Самовіддано він працював і після війни. До­ бру пам’ять по собі залишив на Київській кіносту­ дії імені О. Довженка. Був головним редактором журналів «Мистецтво» та «Новини кіноекрану», за­ відувачем кафедри кінознавства та ректором Ки­ ївського інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого. Велике кохання до Катерини Дронової, яке при­ йшло до Івана Сергійовича на війні, зігрівало його протягом усього післявоєнного життя. Вони разом ходили в театри, кіно, на виставки, слухали музи­ ку, читали книжки. В гостинну й затишну квартиру Корнієнків на вогник збиралися відомі митці – на­ родні артисти Радянського Союзу Наталія Ужвій, Тимофій Левчук, Амвросій Бучма, академік і худож­ ник Олександр Лопухов, який написав прекрасні портрети Катерини та Івана Корнієнків. Іван Сергійович допоміг Катерині Семенівні здобути вищу освіту – вона закінчила Харківський бібліотечний інститут і працювала в Інституті ар­ хеології АН УРСР бібліотекарем. Згодом – завід­ увачем науковою бібліотекою протягом майже 40 років. Скільки людей зверталися до неї за кон­ сультацією, яких тільки унікальних книг не роз­ шукувала Катерина Семенівна для докторів, кан­ дидатів наук, для молодих аспірантів. І, звичайно, вона допомагала Івану Сергійовичу захистити докторську дисертацію, знайти архівні матеріали для його книг – капітальних досліджень з історії та теорії кіно. Швидко минули 35 років спільного життя, але біда увірвалась у життя Корнієнків. Прострілені легені дали про себе знати. Катерина Семенівна втратила чоловіка, коли їй було тільки 47 років. Армія загартувала її характер, зробила її чес­ ною і принциповою. Катерина Семенівна свято береже пам’ять про Івана Сергійовича. Взяла на виховання двох племінників Івана Сергійовича – Сергія та Владислава, і стала для них другою ма­ мою і вони виправдали її сподівання – працюють на відповідальних посадах, допомагають Катери­ ні Семенівні увічнити пам’ять Івана Сергійовича: – за власний кошт встановили меморіальну до­ шку І. С. Корнієнку на стінах рідного інституту за адресою Ярославів Вал, 40; видали двотомник до 100-річчя з дня народження під назвою «Вибрані твори», де, власне, представлена вся багатогран­ на творча діяльність Івана Сергійовича. Ректор, професор Іван Сергійович Корнієнко завжди турбувався про молодь, аби передати їм свої знання, енергію, життєвий досвід. І Катерина Семенівна завжди була в центрі дискусій, обгово­ рень нових фільмів, студентських спектаклів, бо Іван Сергійович довіряв їй і дослухався її заува­ жень. І сьогодні вона не залишає увагою студен­ тів КНУТКіТ імені І. Карпенка-Карого, приходить до них із розповідями про воєнні важкі роки, і зу­ стрічі з мистецькою молоддю завжди викликають великий інтерес. На 100-річчі від дня народження І. С. Корнієнка відбувся творчий вечір, присвяче­ ний його багатогранній діяльності. І коли на сцену вийшла Катерина Семенівна з цілим іконостасом орденів і медалей – зал здригнувся від овацій. Валентина СЛОБОДЯН

Культура № 43, 28 жовтня 2011 р.

Державна мова

15

На горіхи від Рогози

(Продовження. Поч. у № 14–16)

КОЛИ ГОЛОВА, А КОЛИ ГЛАВА? За довідником «Культура україн­ ської мови», між дієсловами розумітися, розбиратися, знатися є чима­ ло спільного не лише у значенні, а й у синтаксичній сполучуваності. Зокре­ ма, розумітися і знатися поєднують­ ся зі знахідним відмінком іменників та прийменником на: «Я не жіночий кравець і на цих тонкощах не розуміюсь» (Антон Хижняк). Уживані також вислови типу розумітися (знатися) на малярстві, на собаках, на футболі. Слово розумітися може керува­ ти ще прийменниково-відмінковою формою в (у) плюс місцевий відмінок. Така сама сполучуваність характерна й для дієслова розбиратися. Тобто вони виступають синтаксичними си­ нонімами. Наприклад: «Хорват тим ча­ сом показав Козакову свої солдатські документи, і Козаков, розглядаючи їх, удавав, що цілком у них розуміється» (Олесь Гончар); «Та я не дуже розбираюсь у мелоді­ ях» (Василь Земляк). Дієслова припускатися, допускати в синонімічному значенні найчас­ тіше сполучаються з іменниками помилка, огріх, неточність, поспішність, перекручення. При слові припускатися іменники мають форму родового відмінка: «Тепер він ясно бачить, що припустився тяжкої помилки (Олекса Гуреїв). Також припускатися поспішності, припускатися перекручень. При допускати закріпився знахідний від­ мінок: «Безперечно, що простодушні сент-іштванці допускали неточність» (Олесь Гончар). З родовим відмінком це дієслово може поєднуватися лише тоді, коли є заперечення: «Ні наймен­ шої помилки ми допустить не повин­ ні» (Олександр Левада). «У нашому магазині мається вели­ кий вибір зимового одягу», – повідом­ ляє оголошення; «Такі явища маються ще в нашому побуті, але з ними йде рішуча боротьба», – пише районна га­ зета»; «Усі скарги, що малися в нас, ми висловили», – чуємо з уст промовця, й у всіх цих фразах, зазначає Борис Антоненко-Давидович у книжці «Як ми говоримо», дієслово матися не на своєму місці. Хоч воно є в сучасній українській мові, та його вживають рідше, ніж у російській діловій мові имеется, на зразок висловів имеется в продаже, имеются случаи тощо. У таких випадках слід вдаватися до ді­ єслова бути: «У нашому магазині (чи крамниці) є великий вибір зимового одягу». У деяких текстах може при­ служитися слово траплятися: «Такі явища трапляються ще в нашому побуті», – а інколи й мати: «Усі скарги, що ми мали, ми висловили», або: «Усі скарги, що в нас були, ми висловили». Дієсловом матися послуговуємось у таких висловах: матися на обачності, матися на увазі, матися на думці («Малось на думці вже закінчити косовицю, та пішли дощі». – З живих уст). Крім того, це дієслово буває си­ нонімом до слів почуватися, жити: «Стара тим часом розпитувала про нього, як він собі мається» (Марко Вовчок); «Ой як ся маєш, як живеш?» (Іван Котляревський), – також до слів передбачатися, намірятися: «Скоро

вже й весілля малось бути» (Борис Грінченко). «Спорудили вони такий великий будинок, а питається – для кого, хто в нім жити буде?» – читаємо в газеті, й одразу впадає в око слово питається, недоречне тут у такій формі, ніби автор статті буквалістично переклав російську фразу «а спрашивается – для кого?» Дієслово питатися в українській мові стоїть завжди в особовій формі: «Посіяно, поорано, та й нічого жати, питається син матусі: – Що будем ді­ яти?» (народна пісня). Відповідно до російського безособового спрашивается слід писати постає (виникає) питання або спитати б: «Він усе му­ друє над книжками, а спитати б: чи їстиме він із того хліб?» (з живих уст). Отже, в газетній фразі варто було б ужити: …а спитати б – для кого… На жаль, ця помилка ще часто трапляєть­ ся в наших журналістів. Голова, глава. Стилістичні труд­ нощі у виборі одного з цих слів ви­ никають у разі вживання їх у пере­ носному значенні. Як правильно: голова чи глава делегації (уряду, науково-теоретичної школи, сім’і і таке інше)? Мовознавець Євгенія Чак у своїх посібниках радить керуватися при цьому двома положеннями. На­ самперед слово голова використо­ вують на позначення виборного ке­ рівника засідання, зборів; виборного або призначеного керівника колегі­ альної установи: голова зборів, голова виборчої дільниці, голова екзаменаційної комісії. Навпаки, слово глава здебільшо­ го застосовують тоді, коли йдеться не про офіційну керівну посаду, на яку обирають чи призначають, і не про особу, що це місце посідає, а про того, хто стоїть на чолі якогось угру­ повання, громадського руху, науковотеоретичної школи тощо: глава делегації, глава парламентської опозиції, а також – глава сім’ї. Але слово глава може бути вжите й щодо офіційної особи, коли її пост чи посаду не називають повністю, напри­ клад: глава уряду, глава держави, але Голова Верховної Ради (офіційна назва керівної посади). Доводиться чути й читати: прийшов час; пройшов строк давності; кілька років тому назад; придавати гласності; говорити по правді; як говориться; відкривати (закривати) очі. Це вислови ненормативні. Треба: настав час; минув термін давності; кілька років тому; розголошувати; направду казати; як то кажуть, мовляв; розплющувати (заплющувати) очі. Будівництво не продовжується, а триває. Не уступив місце, а поступився місцем. Не молебен, а молебень. Не молитвенний будинок, а молитовний. Не вогнестрільна зброя, а вогнепальна. Не хутірська обмеженість, а хуторянська. Не наглядна агітація, а наочна. Не гірка полинь, а гіркий полин. Не прийом учнів по підготовці продавців, а набір учнів для підготовки продавців. Не експонувалася виставка, а виставлялися, експонувалися твори.

людей, що складаються з двох чи трьох слів або до яких входять част­ ки, артиклі тощо, можна писати окре­ мо, разом і через дефіс.

1. Окремо пишуть: а) Прізвиська (українські й перекла­ дені іншомовні), утворені поєднанням імені та прикметника, узгодженого з ним чи з наступним іменником, при­ чому кожне слово – з великої літери: Іван Волове Око, ­Петро Чорне Лихо, Річард Левове Серце; сюди належать й особові найменування американ­ ських індіанців: Прудкий Кінь, Ясне Сонце, Гостра Стріла. б) Псевдоніми, котрі складають­ ся з імені та прізвища: Леся Українка, Панас Мирний, Марко Вовчок, Джек Лондон, Максим Горький. в) Повні давньоримські особові на­ зви, в яких перше слово означає осо­ бове ім’я, друге – родове, третє – пріз­ вище: Гай Юлій Цезар, Марк ­Порцій Катон. г) Частки, артиклі та інші службо­ ві слова (ван, да, де, ді, дю, дер, ед, ель, ла, ле, фон і таке інше) в іншомовних особових назвах: Людвіг ван Бетховен, Леонардо да Вінчі, де ла Куева, ді Віт­ торіо, дю Гар, Hyp ед Дін, ле Шапельє, фон дер Гольц. До слова, скорочену частку д та ірландську частку о пишуть із влас­ ними іменами через апостроф: Д’Аламбер, Д’Артаньян, Д’Обіньє; О’Генрі, О’Коннері; частки Ван-, Мак-, Сан-, Сен-, що передують прізвищам і разом із тим становлять їхню невід­ дільну частину, пишуться через дефіс: Ван-Дейк, Мак-Магон, Мак-Клюр, СанДієго, Сен-Сімон. У низці випадків частки пишуть ра­ зом із прізвищами, бо в такій формі їх засвоїла українська мова: Деліль, ­Дерібас, Лагарп, Ламетрі, Лафонтен, Лесаж, Фонвізін. д) Слово дон (пан) перед особовим ім’ям як форма ввічливого звертан­ ня: дон Базіліо, дон Педро, дон Хосе. У власних назвах це слово пишуть з великої літери: Дон Жуан, Дон Кіхот. У загальному значенні слово «донжу­ ан» пишуть разом і з малої літери. е) Складові частини корейських, в’єтнамських, бірманських, індонезій­ ських і таїландських особових назв: Кім Ір Сен, Лім Хон Ін; Хо Ші Мін, У Ну Мунг, У Чин Су; Вілуйо Пуспоюдо; Ку­ лаб Сайпродіт, Луанг Вічит Ватакан.

2. Разом пишуть: а) Українські прізвища, що скла­ даються з дієслова в наказовій фор­ мі та іменника: Горицвіт, Затуливітер, Непийвода, Перебийніс, Тягнирядно, Убийвовк. б) Українські прізвища, що виникли на основі словосполучень, до скла­ ду яких входять як повнозначні, так і службові слова: Великголова, Длябо­ га, Добридень, Нетудихата, Отченаш, Панібудьласка. в) Українські прізвища, утворені з прикметника та іменника за допо­ могою сполучного звука: Довгопол, Кривов’яз, Сивокінь. г) Слов’янські особові імена, утво­ рені від двох основ: Володимир, Все­ волод, Людмила, Мирослава, Рости­ слав, Тихомир. ЧОМУ ДЕЛІЛЬ, А НЕ ДЕ ЛІЛЬ? д) Складні китайські імена, які зав­ За «Українським правописом», іме­ жди виступають після прізвища: Го на та прізвища (а також прізвиська) Можо, Ден Сяопін, Тао Юаньмінь, Сунь

Ятсен. Якщо китайське ім’я становить одне слово, то обидві частини осо­ бової назви (прізвище та ім’я) пишуть окремо: Дін Лінь, Лу Сінь, Цюй Юань. е) Тюркські, вірменські та інші осо­ бові назви з компонентами бей, заде, мелік, огли й подібне; що вказують на соціальний стан, родинні стосун­ ки: Ізмаїлбей, Турсунзаде, Керогли. Але арабське ібн пишуть окремо: Ібн Русте, Ібн Сіна, Ібн Фадлан, а тюрк­ ське паша – через дефіс: Гедік-паша, Осман-паша. Через дефіс пишуть: а) Складні особові імена: ВасильКостянтин, Жан-Жак, Зиновій-Богдан, Марія-Тереза, Мартін-Лютер, ФрідріхВільгельм. б) Складні прізвища: Альтаміра-іКревеа, Білецький-Носенко, ЖоліоКюрі, Квітка-Основ’яненко, НемировичД анченко, Неч у й -Левицьк ий, Римський-Корсаков, Чорний-Діденко. в) Імена з кваліфікаційними при­ кладками, котрі часто вживають у фольклорі для характеристики пер­ сонажів: Іван-солдат, Кирик-мужичок. Але якщо прикладка розгорнута, то ставлять тире: Іван – мужичий син, рідше – кома: Іван, селянський син.

1. Прикметники від складних осо­ бових імен, які пишуть через дефіс, зберігають це написання: Жан-Жак – жан-жаківський. Дефіс також ставимо в прикметни­ ках, утворених від імені та прізвища: Вальтер Скотт – вальтер-скот­ тівський, Жуль Верн – жуль-вернівський, Марк Твен – марк-твенівський. Прикметники від китайських, ко­ рейських, в’єтнамських та індонезій­ ських особових назв пишуть разом: Мао Цзедун – маоцзедунівський, Кім Ір Сен – кімірсенівський. Прикметники від прізвищ типу ван Бетховен, фон Бісмарк утворюють тільки від іменника: бетховенський, бісмарківський. Якщо прикметник утворено від прізвища з часткою, ар­ тиклем тощо, то його пишуть разом: де Голль – деголлівський, Hyp ед Дін – ну­ реддінівський. Прикметники від пріз­ вищ типу Д’Аламбер зберігають апо­ строф після частки: д’ аламберівський. Не утворюють прикметники: а) від складних прізвищ, пріз­ виськ і псевдонімів типу: ГулакАртемовський, Марко Вовчок, Дні­ прова Чайка, Річард Левове Серце; б) від тюркських, вірменських, арабських та інших особових назв типу Керогли, Осман-паша тощо; в) від невідмінюваних іншомов­ них прізвищ типу ді Вітторіо, Ламе­ трі, Д’Обіньє. (Далі буде)

На дозві ллі

16

Культура № 43, 28 жовтня 2011 р.

Історія воєн – у домашньому музеї У приватній колекції Віталія Гавгуна з селища Івано-Франкове на Львівщині можна побачити німецьку друкарську машинку, якою користувалися учасники воєн, їхню зброю, предмети побуту й надання першої медичної допомоги, а також військові обладунки та елементи обмундирування Лише цього року мешканці ІваноФранкового вперше побачили колек­ цію свого земляка Віталія Гавгуна – на виставці, присвяченій 400-літтю сели­ ща, що відбувалася в приміщенні міс­ цевого художнього училища. Це було в червні. Колишній лісник зізнався, що збирає військові трофеї вже понад тридцять шість років. Ще хлопчаком бігав після дощу до лісу, бо тоді добре розмивало ґрунти, і збирав патрони, гільзи, різні монети, ґудзики, пряжки, іноді знаходив багнети, бойові ножі, справжню вогнепальну зброю. Це за­ хоплення якось мимоволі передало­ ся йому від діда Андрія. «Дід був для мене великим авторитетом, – розка­ зує пан Віталій. – Саме від нього я ді­ знався про історію України. Коли бу­ вало випивав дід чарчину-другу, то розповідав речі, про які в ті часи го­ лосно не говорили.

Я знав, де були розташовані криїв­ ки (схрони, де переховувалися воїни Української повстанської армії), знав місця, де проходили найзапекліші бої. Дід Андрій навіть сказав мені про те, що в лісі заховано три бідони з пар­ тизанськими документами. Лише два роки тому два з них я знайшов. При­ гадую, коли він це розповідав, то баба Єва його сварила і переконувала не патякати язиком». Слухаючи цю розповідь, прямую разом із господарем до його оселі.

Для того щоб передплатити газету «Культура і життя», необхідно: – заповнити квитанцію; –сплатити в будь-якому банку; – надіслати копію оплаченої квитанції

– поштою: 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1; – факсом: (044) 498–2363, 498–2364;

– електронною поштою: sydorenko.iryna@gmail.com. Щодо передплати звертатися до Ірини Сидоренко. Тел./факс: (044) 498–2364 Газета «Культура і життя» Засновники: Міністерство культури і туриз­ му України, Український комітет профспіл­ ки працівників культури, редакція газети Видавець: Газетно-журнальне видавництво Міністерства культури Директор Олеся БІЛАШ Головний редактор Людмила ГНАТЮК

Склад Видавничої ради Олеся Білаш – директор видавництва, Олена Чередниченко – ­з авсектором взаємодії зі ЗМІ та зв’язків із громадськістю МК, ­Олена ­Воронько – начальник відділу театрального мистецтва МК, ­Лариса Лебедівна – завсектором мовної політики МК, Михайло Швед – начальник відділу музичного та циркового мистецтва МК, Ольга Дарибогова – начальник управління міжнародних зв’язків МК, Ольга Голинська – головний редактор журналу «Музика», Наталя Потушняк – головний редактор журналу «Театральноконцертний Київ», Алла Підлужна – головний редактор жур­ налу «Український театр», Марія Хрущак – головний редактор журналу «Українська культура», Орест Когут – головний редак­ тор видавництва.

Маленька кімната чимось нагадує справжній бункер. Всі полиці та сті­ ни – з військовими раритетами. Чого тут тільки нема! «Територія біля Янова (так постарому пан Віталій називає своє се­ лище) вкрита лісами, є тут і болота, що сприяло проведенню військових опе­ рацій на підході до Львова. Саме тут проходили запеклі бої Першої світової війни, потім у 1919 році – українськопольської, Другої світової у 1939 і 1944 роках, і тому в навколишніх лісах збе­ реглося багато військових трофеїв», – розповідає Віталій Гавгун. Чимало з тих трофеїв тепер у його домашній колекції. Тільки вони вже не заіржавілі, а вичищені до блиску й від­ ремонтовані. «Кожна гвинтівка, кожен пістолет, граната, навіть патрон – зне­ шкоджені і вже не вистрілять, – пояс­ нює колекціонер. – Ось перша патрон­ на гвинтівка 1871 року – «Верндль». Поруч – російська гвинтівка-драгунка, або козача 1914 року. Пробую її під­ няти, але довго втримати в руках не можу – важка. Наступна – царськоросійська «трилінійка» 1891 року. Над нею висить французький «Ле­ бель» 1916 року (французи озброюва­ ли поляків проти наших стрільців під час українсько-польської війни). Ще одна гвинтівка – польський «Маузер» 1929 року… «Усі знахідки були пога­ но збережені, – розповідає власник колекції. – Їх ре­ ставрую, докуповую реме­ ні та інші деталі, щоб були точними копіями тих, якими користувалися вояки різних часів. Зарплати на це не ви­ стачає, тож доводиться зби­ рати брухт». На стінах домашнього му­ зею в рамочках під склом – значки, монети, жетони, пряжки, ґудзики від військо­ вої форми та інші знахідки. На окремій полиці – колекція гранат, починаючи з ХІХ сто­ ліття: від старої австрійської, яка діяла за принципом ядра, до німецьких, австрійських, польських, радянських. Вій­ ськову історію Галичини так само можна ідентифікувати й за касками (по-місцевому – гелмами), яких теж чимало зібрав пан Віталій. Він з ен­ циклопедичною точністю пояснює, яка з них німець­ ка офіцерська, яка солдат­ ська, яка польська, яка ра­ дянська. А ще в нього ціла колекція фляг, які носили із собою солдати: прусські, ав­ стрійські, польські тощо. Є навіть баночки з-під сухих пайків австрійських солдат! А найдавніші за часом зна­ хідки його колекції – срібні Виходить із 7 жовтня 1923 року. Свідоцтво про державну реєстрацію: КВ № 1026 від 26.10.1994 р. Передплатний індекс 60969 Адреса редакції: 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Телефон, факс: (044) 498–2365 е-mail: nvu.kultura@gmail.com http://www.uaculture.info Друк: ТОВ «Мега-Поліграф», 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14 Редакція залишає за собою право на редагування отриманих матеріалів без узгодження з автором.

монети 1622–1623 років, за польськолитовського правління… Віталій Гавгун зібрав і значи­ му колекцію справжніх раритетів Української повстанської армії. «Це давалося дуже важко, тому що упівціпідпільники не залишали за собою жодних слідів», – пояснює колекціо­ нер. Разом з тим, у його домашньому музеї є справжня друкарська машин­ ка, якою користувалися партизанипідпільники. Він знайшов її навесні цього року в розібраному стані. Сам збирав по частинах, скріплював, від­ чищав до блиску. А найбільшою сво­ єю гордістю пан Віталій вважає бідо­ ни з документами, здобуті майже два роки тому. Справді, там були важли­ ві папери, які зараз опрацьовуються. Вони лежали в бідоні у вигляді суво­ їв. Там був ще бельгійський пістолет, скляні американські шприци для уко­ лів, ампули з медикаментами. Бідон польської фірми «Міллер», шприци, пістолет – у приватній колекції пана Віталія, а документи опрацьовують у Центрі досліджень визвольного руху. Є в «партизанській» колекції чай­ ник з криївки, горнятко, саморобні нагороди воїнів УПА: хрест, кокарда; є набір для першої допомоги: баноч­ ка з йодом і бинт… Усі знайдені речі Віталій Романович нумерує, фотографує та описує – як це роблять у музеях. Зберігає фото роз­ друкованими в альбомах і на дисках (на цифрових носіях уже зберігається понад три тисячі фотографій. – Авт.) На всіх документах колекціонер ста­ вить «свою» печатку-трофей. Наразі це приватний музей, який розміщується в одній невеличкій кім­ наті. Місця для експонатів уже бракує, тож Віталій Романович потихеньку «відвойовує» територію на кухні. Він вважає, що всі ці знахідки – не його особисте надбання, а всієї громади Янова. Можливо, з часом, музей стане селищним – як відшукають для нього приміщення. Надія ПАСТЕРНАК Фото авторки

Думки авторів публікацій можуть не збігатися з позицією редакції. Матеріали, опубліковані в газеті «Культура і життя», є інтелектуальною власністю редакції і не можуть бути відтворені у будь-якій формі без письмового дозволу видавця. При використанні публікацій посилання обов’язкове. Наклад 2000 © «Культура і життя» Ціна договірна