газета «Культура і життя» by Національне газетно-журнальне видавництво

№ 1-2 (4469–4470) 13 січня, 2012 рік

ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНА УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА

www.uaculture.com

АКТУАЛЬНО › с. 3

КОЖНІЙ РОДИНІ – ЩАСТЯ ТА ДОБРОБУТУ!

ТРАДИЦІЇ › с. 5

СЯЙВО РІЗДВЯНОЇ ЗІРКИ

ПОСТАТІ › с. 13

ЖИТТЯ У МУЗИЦІ ТА ПІСНІ

СІЮ, ВІЮ, ПОСІВАЮ!.. 4 820157 940013

Столична афіша

з 14 по 22 січня 2012 року

с. 14

Нагол о с

Культура № 1-2, 13 січня, 2012 р.

Фото Андрія МОСІЄНКА

НА РОЗВИТОК КІНЕМАТОГРАФА В УКРАЇНІ НА 2012 р. ПЕРЕДБАЧЕНО 176 МЛН ГРН БЮДЖЕТНИХ КОШТІВ Михайло Михайло Кулиняк, Кулиняк, міністр культури міністр культури України України

Сійся, родися, жито, пшениця, Горох, сочевиця і всяка пашниця. Внизу корениста, зверху колосиста, Щоб у цей рік було більше, ніж торік, Щоб всього було доволі і в коморі, і на полі. Сієм, вієм, посіваєм, зі святами вас вітаєм! ШАНОВНІ ДРУЗІ! ХРИСТОС НАРОДИВСЯ! СЛАВІМО ЙОГО! Це традиційне різдвяне вітання продовжує славити народження Христа Спасителя. По всьому світу лунає різдвяна коляда. Україна разом із усіма святкує Різдво Христове й колядує. 13 січня українці відзначають Щедрий вечір або Маланку. А наступного дня зустрічають старий Новий рік – за церковним календарем свято Василія Великого. Разом із Різдвом та Водохрещем – це найбільші зимові свята. Як співається у чи не найвідомішій українській колядці: «Ой прийдуть до тебе три празники в гості…» Традиція вдруге відзначати Новий рік у ніч із 13 на 14 січня виникла після 1918-го, коли було запроваджено нове літочислення. А за так званим «старим стилем» цей день вважався 1 січня – днем Св. Василія. Один із найвизначніших християнських Святителів Василій Великий виховувався у благочестивій сім’ї своєю бабусею Св. Мокриною. Після навчання в Афінах прийняв хрещення в Єрусалимі. Згодом повернувся до Кесарії, де 362 року прийняв сан диякона, а пізніше був посвячений у пресвітери. Пізніше Василія Великого обрали архіпастирем Кесарії. Він написав чимало церковних молитов та душоцілющих книжок. За свої духовні подвиги отримав дар зцілення і молитвою вилікував багатьох важкохворих. Піклувався про бідних і немічних, яким влаштував спеціальний притулок, названий Василіадою. Сам же вдягав скромний одяг і вживав лише хліб, сіль та воду. Помер Василій Великий 1 січня (за старим стилем) 379 року на 50-му році життя. За переказами, нетлінні мощі Василія Великого було перевезено до Рима. Вечір напередодні старого Нового року – 13 січня – українці називали Щедрим, традиційно готували щедру кутю, а ще влаштовували своєрідний карнавал з переодяганням – театралізоване дійство під назвою «Маланка». Адже за старих часів вважалося, що в новорічну ніч сходяться сонце і місяць, і це є початком всього нового. У предків день святої Меланії (13 січня) символізував місяць, а день Василя (14 січня) – сонце. З сутінками по селах починали ходити щедрівники в святкових костюмах. Разом з ними ходили Меланка з козою, інші костюмовані персонажі та музики. Така процесія заходила в будинки і «перевіряла чистоту», створюючи при цьому повний безлад. Старого Нового року з нетерпінням чекають хлопчаки, адже цього дня їм випадає добра нагода заробити гостинці і гроші. З самого ранку, набравши в кишені або рукавички зерна, вони вирушають «засівати» хати сусідів і родичів зі словами: «На щастя, на здоров’я, на цей Новий рік». Так поздоровляють хазяїв з новорічними святами i, розкидаючи зерно, бажають доброго врожаю, здоров’я та удачі. Вважається, що посівальники приносять у дім достаток і багатий урожай, бажаючи господарю всього найкращого у Новому році. У ці святкові дні хочу побажати кожному – нехай старий Новий Рік принесе із собою радість, щастя та удачу! Вітаю вас зі Щедрим вечором та днем Святого Василя!

Таку цифру оприлюднила голова Державного агентства України з питань кіно Катерина Копилова на прес-конференції за підсумками року. Катерина Копилова зазначила, що в 2011 році на фінансування кіногалузі було спрямовано 111 млн грн: у 5 разів більше, ніж у 2010, коли вітчизняний кінематограф отримав лише 24 млн грн. Пані Копилова зауважила, що збільшення бюджету галузі відбулося завдяки підтримці народного депутата України Віктора Януковича. «Збільшення бюджету кіно вдалося досягти саме завдяки його безпосередній участі. Крім того, протягом року Віктор Вікторович активно допомагав за всіма напрямками роботи Держкіно», – відзначила Катерина Копилова. У звіті за підсумками роботи Агентства Голова Держкіно проаналізувала стан галузі та поінформувала присутніх, що в 2011 р. валовий збір від кінопрокату збільшився на 25%, кількість глядачів – на 15% у порівнянні з 2010 р., а кількість кінотеатрів склала більше 350 одиниць. Катерина Копилова наголосила, що значну увагу Агентства протягом року було спрямовано на відпрацювання та проведення за новими вимогами конкурсу кінопроектів для формування «Програми виробництва та розповсюдження національних фільмів». Голова Держкіно повідомила, що за підсумками першого з двох конкурсів станом на 26.12.2011 р. для 30 кінопроектів-переможців розпочато фінансування на суму 55 500 тис. грн. Решта проектів – 7 із 37 – не фінансуються через незалежні від Агентства причини. СТИПЕНДІЇ ПРЕЗИДЕНТА УКРАІНИ До уваги творчої молоді Міністерство культури України на виконання Указу Президента України від 27.09.2011 № 928/2011 «Про стипендії Президента України для молодих майстрів народного мистецтва» Міністерство культури України приймає пропозиції щодо кандидатів на здобуття стипендій Президента України для молодих майстрів народного мистецтва на 2013 рік. Подання вносяться Національною спілкою майстрів народного мистецтва України, Міністерством культури Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями до Міністерства культури України до 15 квітня поточного року. Це дає можливість вкотре пересвідчитись – Україна щедра на таланти. 16 КАРПАТСЬКИХ ЦЕРКОВ ДО СПИСКУ ЮНЕСКО Міністр культури Польщі Боґдан Здроєвські передав міністру культури України Михайлу Кулиняку пропозицію щодо подання переліку із 16 дерев’яних церков у Карпатах на території обох держав на внесення до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Також польський урядовець попросив скласти необхідні документи до Центру Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО у Парижі. Про це інформує прес-служба міністерства культури Польщі.

Катерина Копилова

Відповідно до зобов’язань попередніх років у 2011 році за державної підтримки завершено три повнометражні художні фільми: «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» Михайла Іллєнка, «Звичайна справа» («Чи граєте ви у шахи») Валентина Васяновича та «Кохати чи вбити» Вілена Новака. Катерина Копилова сказала, що зняті за державні кошти фільми обов’язково будуть підтримані Агентством на шляху до глядача. Найближча прем’єра відбудеться 19 січня 2012 року: буде презентовано фільм Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь». У підсумку голова Держкіно оголосила, що головною метою роботи Агентства, як і торік, так і на майбутнє лишається поновлення довіри кінематографічної спільноти до державної системи управління кіногалуззю.

Спільна пропозиція Польщі та України має бути складена до кінця січня, це дозволить розпочати процедуру зарахування церков до списку ЮНЕСКО вже цьогоріч.

Церква Святого Юра у Дрогобичі Львівської області

Відповідно до інформації міністерства культури Польщі запропоновано вісім церков на території Підкарпатського та Малопольського воєводств Польщі та вісім – на території України. До української частини переліку рекомендовано церкву Зіслання Святого Духа у с. Потелич Жовківського району Львівської області, церкву Св. Духа у м. Рогатині Івано-Франківської області, церкву Святого Юра у Дрогобичі Львівської області, церкву Св. Трійці у м. Жовква Львівської області, церкву Різдва Пресвятої Богородиці у с. Нижній Вербіж Коломийського району ІваноФранківської області, церкву Вознесіння Господнього у с. Ясіня Рахівського району Закарпатської області, церкву Св. арх. Михаїла у с. Ужок Великобережнянського району Закарпатської області. ПОЛТАВЩИНА ВШАНОВУЄ ВИДАТНОГО ЗЕМЛЯКА Гідно підготувалась Полтавщина до 200-ліття від дня народження відомого українського

Прес-служба Держкіно

поета-байкаря, прозаїка, перекладача, викладача Євгена Гребінки. Приведено до ладу родинний маєток відомого літератора, його могилу, пам’ятник. Облаштовано прилеглі території навколо садиби, зроблено ремонт доріг у селі Мар’янівці. До 200-річчя Євгена Гребінки перевидадуть тритомник його творів, створять документальний фільм про літератора. За своє коротке життя – тільки 36 років – він встиг зробити чимало добрих справ. Євген Павлович допоміг викупити з кріпацтва Тараса Шевченка, а потім сприяв виданню першого «Кобзаря».

Так розпорядилася доля, що всесвітню славу він здобув передусім завдяки ліричним творам російською та українською мовами, серед яких романс «Очи черные, очи страстные» та «Українська мелодія» («Ні, мамо, не можна нелюба любить»). Нині триває підготовка до традиційного літературномузичного свята «Гребінчина світлиця», яке область відзначатиме на початку лютого.

Актуа льн о

Культура № 1-2, 13 січня, 2012 р.

Для Президента України стало вже доброю традицією на Різдво Христове молитися у Почаївській лаврі. Як і минулого року, Віктор Янукович приїхав до одного з найвизначніших духовних центрів України з подарунками. 7 січня піднесеною різдвяною мелодією дзвонів Свято-Успенської Почаївської лаври зустріла Президента України Віктора Януковича всесвітньо відома православна святиня. Біля лаврських воріт главу держави вітали кілька тисяч вірян, намісник лаври архієпископ Почаївський Володимир, представники духовенства, керівники Тернопільської та сусідніх областей. Після взаємних привітань із Різдвом Христовим, Віктор Янукович та численні віруючі вклонилися найбільшим святиням Почаївської гори – Стопі Божої Матері, мощам Преподобного Іова Почаївського, чудотворній іконі Почаївської Пресвятої Богородиці та взяли участь у святковій Різдвяній літургії у СвятоУспенській Почаївській лаврі. Після богослужіння глава держави передав у подарунок духовному центру предмети для причастя, виготовлені українськими майстрами. У день Різдва Христового Президент побажав Україні миру та Божої благодаті. «Це свято дає нам всім надію і віру в майбутнє. Народжується Христос, і в цей день я хочу побажати Україні миру, спокою та Божої благодаті. А українському народові, кожній родині – щастя та добробуту», – сказав Віктор Янукович після завершення святкової літургії.

Фото Михайла Марківа

ВІКТОР ЯНУКОВИЧ: «КОЖНІЙ РОДИНІ – ЩАСТЯ ТА ДОБРОБУТУ!»

Віктор Янукович на святковій Різдвяній літургії у Свято-Успенській Почаївській Лаврі

Намісник Свято-Успенської Почаївської лаври архієпископ Почаївський Володимир у свою чергу побажав Президентові сили і мудрості на його посаді. «Щоб Господь і надалі Вам дав мудрості, сили і терпіння, і Ви мудро керували своїм народом», – сказав він, звертаючись до Віктора Януковича. Архієпископ Володимир подарував Президентові ікону Явлення Почаївської Божої Матері, на якій відображено всі історичні події, пов’язані зі святинею. Настоятель також вручив главі держави Біблію і подякував за сприяння у виділенні коштів на реконструкцію дороги від Кременця до Почаєва та будівництво на території лаври нового будинку замість аварійного.

Під час відвідин Свято-Успенської Почаївської лаври Віктор Янукович також ознайомився з будівництвом храму Преображення Господнього. У поїздці главу держави супроводжував міністр культури України Михайло Кулиняк. Цього ж дня урядовці, зокрема перший заступник міністра культури Юрій Богуцький, перший віцепрем’єр-міністр України Андрій Клюєв, взяли участь у святковому Різдвяному богослужінні у СвятоУспенській Києво-Печерській лаврі. Літургію в Трапезній церкві провів намісник лаври митрополит Вишгородський і Чорнобильський Павел. Олексій ХОМЕНКО

УКРАЇНА–ПОЛЬЩА: ТРИМАЄМО МАРКУ!

4 січня у Львові міністр культури Михайло Кулиняк у рамках відзначення 20-річчя встановлення дипломатичних відносин між Україною та Республікою Польща взяв участь в урочистому погашенні ювілейної марки. Урочисте погашення відбулося у Музеї пошти, який розташовано у палаці Бандінеллі. Участь у заході також взяли голова Львівської обласної державної адміністрації Михайло Костюк, міський голова Львова Андрій Садовий, Надзвичайний та Повноважний Посол України в Польщі Маркіян Мальський, Генеральний консул Республіки Польща у Львові Ярослав Дрозд. У вітальному слові Михайло Кулиняк зазначив, що Україна та Польща вийшли на фінішну пряму з підготовки до Євро-2012, та наголосив, що такі події додають впевненості в успішному проведенні цього футбольного дійства. «Двадцять років тому ми розпочали найперспективніший проект. І те, що ми сьогодні відзначаємо встановлення дипломатичних відносин, для нас є великим святом», – підкреслив Ярослав Дрозд. «Я хочу подякувати організаторам цього дійства за те, що воно відбувається у дуже символічному місці,

адже палац Бандінеллі є свідченням нашої спільної глибокої історії, і те, що проходить у Львові, котрий є європейським містом. 20 років своїх відносин святкують два європейські стратегічні сусіди», – заявив Маркіян Мальський. Палац Бандінеллі – архітектурна пам’ятка пізнього ренесансу у Львові на площі Ринок, 2. Будинок побудовано в кінці XVI століття (1593 р.). На початку XVII століття купець із Флоренції Роберто Бандінеллі, який отримав львівське громадянство, купив цей будинок і започаткував тут класичну пошту європейського зразка. Саме за ім’ям купця будинок називають і тепер. 1629 року польський король Сигізмунд ІІІ Ваза надав Бандінеллі привілей на утримання регулярної королівської пошти і титул королівського постмагістра. Львів’яни могли щосуботи відправляти й одержувати листи з усієї Європи. У XIX столітті тут містилася книгарня Вільда, своєрідний клуб львівської інтелігенції. У будинку тоді ж мешкав відомий польський поет Корнель Уєйський. Наприкінці 70-х років XX ст. споруда виявилася в аварійному стані. Після багатьох років ремонту і реставрації урочисте відкриття палацу Бандінеллі відбулося 28 грудня 2005 року. Завдяки малюнкам, які збереглися з середньовіччя, відтворено стиль приміщення і навіть дизайн меблів. Зараз тут розміщують найрізноманітніші експозиції під егідою Львівського історичного музею, котрому й належить будинок. За інформацією прес-служби Міністерства культури

ОДНИМ АБЗАЦОМ

ПРЕЗИДЕНТ ВИСТУПИВ НА ЗАСІДАННІ КОМІТЕТУ З ЕКОНОМІЧНИХ РЕФОРМ Глава держави підкреслив, що тільки якісна модернізація України і реалізація ефективних реформ дозволять у 2012 році мінімізувати наслідки складної економічної ситуації у світі та приведуть до покращення життя громадян. «Конкретні позитивні зрушення будуть тоді, коли їх відчує кожна людина, кожен громадянин України. Цього ми прагнемо. Але відмовлятись від реформ ми не будемо, ми рухатимемося вперед», – наголосив Віктор Янукович. Крім цього, доручив прем’єр-міністру Миколі Азарову впродовж січня справедливо розподілити бюджетні кошти по регіонах. На вимогу Президента, перерозподіл бюджетних коштів має відбутися найближчим часом в уряді, після цього – в парламенті. ПОСАДОВІ ОКЛАДИ ПРАЦІВНИКІВ БЮДЖЕТНОЇ СФЕРИ ВПРОДОВЖ 2012 РОКУ ПІДВИЩУВАТИМУТЬСЯ ШІСТЬ РАЗІВ Про це у середу на засіданні уряду заявив прем’єр-міністр України. «У середньому за рік розміри посадових окладів працівників бюджетної сфери будуть підвищені на 19 відсотків», – зазначив Микола Азаров. Глава уряду підкреслив, що у січні поточного року посадовий оклад учителя вищої категорії зросте приблизно на 150 гривень, у грудні він підвищиться ще на 287 гривень. Посадовий оклад лікаря-хірурга I категорії у січні зросте на 157 гривень – до 1755 гривень, а у грудні ще на 307 гривень – до 1905 гривень. «Заробітна плата цих категорій працівників у середньому за рік зросте на 400– 500 гривень у місяць», – наголосив Микола Азаров. Прем’єр-міністр також поінформував, що вже на сьогоднішньому засіданні уряду розглядатиметься питання ліквідації диспропорції у розмірах заробітних плат. Глава уряду нагадав, що рішення про підвищення в 2005 році в 10 разів заробітної плати чиновників високого рангу, народних депутатів і суддів призвели до того, що в результаті зарплата лікаря стала майже в 20 разів нижчою від зарплати міністра. ВИЗНАЧЕНО ПЕРЕЛІК ТВОРІВ НА ЗДОБУТТЯ ПРЕМІЇ ІМЕНІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ Зокрема, у номінації «Театральні вистави для дітей та юнацтва» висунуто виставу «Лісова пісня» Лесі Українки Львівського академічного театру ім. Л. Курбаса, а у номінації «Кінотвори для дітей та юнацтва» – фільм «Земляни» (Національна Кінематека України) та анімаційний фільм «Маленький великий пес» (студія «Укранімафільм»). Крім того, у номінації «Літературні твори для дітей та юнацтва» представлено кілька десятків книжок українських авторів та видавництв у різноманітних жанрах. Премія Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки за літературно-мистецькі твори для дітей та юнацтва присуджується щороку до дня народження поетеси – 25 лютого.

Су часн е ми ст ецтво

Сни про щось більше До 25 січня у київській Mironova Gallery експонується перша в Україні персональна виставка «Новий Рай» одного з найвідоміших у світі пострадянських художників Олега КУЛИКА Українець за національністю і киянин за місцем народження (до речі, в місто дитинства він часто навідується до батьків), з 20 років Олег Кулик живе і працює у Москві. На початку 1990-х він прославився на весь світ завдяки «екологічному» – різні аспекти протистояння цивілізації і природи й досі залишаються його «коником» – перформансові «людина-собака». Вжившись в образ пса, що гарчить на ланцюзі, Кулик став першим, хто відкрив країнам Східної Європи «акціонізм» – практику худперформансів, покликаних акцентувати увагу на найгостріших проблемах суспільства. І водночас назавжди заробив ярлик «людини-собаки», найепатажнішого художника Росії і СРСР та… забезпечив собі місце в усіх підручниках з історії contemporary art. Нині загальновизнаний художник-диверсант, підривник будь-яких норм і законів став містиком і філософом, дослідником потаємних законів Всесвіту. «Людина-собака» залишилася хіба що в його минулому і колекціях провідних світових

Художник Олег Кулик

музеїв. «Новий» Кулик подорожує до Монголії і Тибету, захоплюється йогою і… ставить опери. У Парижі та в російській Маріїнці у Гергієва. (Щоправда, його постановки все одно відрізняє, м’яко кажучи, експериментальність). На першу свою офіційну персональну виставку на «історичній Батьківщині» всесвітньо відома

Культура № 1-2, 13 січня, 2012 р. БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА:

Кулик Олег Борисович народився 15 квітня 1961 року в Києві. У 1979 закінчив художню школу, а в 1980 – Київський геологорозвідувальний технікум. З 1986 живе в Москві. Постійний учасник провідних світових виставок (Венеціанська Бієнале, Стамбульська Бієнале і Бієнале в Сан-Паулу, виставки в Парижі й Відні, Барселоні й Кіото, Нью-Йорку і Кельні, «Арт-Москва» тощо). Роботи Кулика зберігаються у найвідоміших світових музеях сучасного мистецтва (музей Гуггенхайма, Нью-Йорк, і Тейт Модерн, Лондон), а також у колекціях знакових осіб світового арту – Франсуа Піно і Віктора Пінчука. зірка сучасного мистецтва привіз фотороботи, що якнайкраще відповідають його сучасному філософсько-містичному світогляду: зі знаменитих, створених на початку 2000-х рр. циклів «Вікна» і «Новий Рай». На цих фото Кулика – уявний рай, де на тлі застиглих звірів, немов серед декорацій, застигли ледве помітні тіні голого Адама і Єви, що вже скуштували заборонений плід. «Основна проблема сьогодні – конфлікт між культурою і природою. Людина завоювала природу, й та залишилася лише в зоологічному музеї – у вигляді трофеїв. Це наслідки цивілізації. А я не хочу зустрічатися з природою тільки в зоологічному музеї. Моє завдання – трохи відкрити в людині тваринний початок», – коментує сам художник ідею фотопроектів.

Олег Кулик: «У сучасного українського мистецтва потенціал куди вищий, ніж у російського»

«Льви» (з циклу «Новий Рай»)

– Що за проект Ви привезли до Києва, і чия це була ініціатива – представити в нас свою персональну виставку? – Ініціатива – галереї. Щастя, що є такі заклади, які на нормальному рівні можуть представляти художника! Проект – відносно старий: «Вікна», які побували на Венеціанській бієнале в 2003 році (я тоді представляв Югославію), і цикл фото «Новий Рай». Сцени за вітринами були зняті в Музеї природи у Гельсінкі. Вночі, кохаючись перед вітринами, люди немов опиняються у раю. Просто зараз на землі рай можливий тільки у музеї природи… – Ви рано, зовсім юним, поїхали з Києва. Як вважаєте: а чи змогли би реалізуватися і стати всесвітньо відомим художником, якби досі жили тут? – Я гадаю, що в будь-якому випадку щось би сталося. Якась сила мене штовхала – ні, не до Москви: я в Росії спочатку жив три роки в селі, потім три роки був у армії. До Москви потрапив вже наприкінці 1980-х, моя ініціація відбулася в 1991 році під

Білим домом. Пройшло 20 років, і я зрозумів: ні, я – не російський. Але і не український. Я – «московський». До речі, зараз приїжджаєш сюди – і розумієш: люди увесь час говорять про Москву, про Нью-Йорк, про Париж, Китай… Скільки я бачив людей у Парижі, які скаржилися: «Боже, як же ж у нас тут усе погано! Інша справа – у Нью-Йорку. А у Лондоні! Тільки в нас – геть усе відстале». Таке враження, що сиджу і слухаю це не в столиці Франції, а в Одесі, де увесь час скаржаться на провінціальність. Але приїжджаєш до Лондона – там така ж ситуація! Скаржаться і лають Деміена Хьорста, який «усе подавив собою». Мовляв, як же ж у НьюЙорку вільно, адже там Хьорста «не шанують». «А ось у Пекіні – краще за все, там справжня свобода!» А що, цікаво, в такому разі говорять у якійсь Болгарії, в Румунії?.. Величезний світ – і всім погано. Тому, що «десь» – добре. У якомусь міфічному «центрі»! Приїжджаєш до цього центру – а там мільйони художників, із них п’ять – відомих. Їх усі люто ненавидять, а себе вважають нещасними.

– Ви стежите за ситуацією в сучасному українському мистецтві? Наприклад, про нашу майбутню Бієнале чули? – Так, стежу. І звісно, чув. Я добре знаю Девіда Еліота (куратор майбутньої ARSENALE – 2012, – Прим. авт.). І ми з ним навіть обговорювали питання постановки у Києві опери. – Тож, брати участь у ARSENALE плануєте особисто? – Ну, подивимося… – Добре. А що Ви думаєте про українське контемпорарі? – Мені здається, це дуже цікаво! Арсен Савадов, Жанна Кадирова, Олександр Ройтбурд, Оксана Мась… – Мась у нас, відверто кажучи, багато хто з «незалежних критиків» лаяв опісля Венеціанської Бієнале. – Знаєте, хто не потрапив на Бієнале, той гавкає голосніше за всіх. Мась зробила дуже потужну роботу, дуже! Я бачив людей, які спеціально по кілька разів ходили дивитися у павільйон України. Західних людей! Вони

були дуже здивовані, що це – проект з України, а не який-небудь Деміен Хьорст зробив чи Джеф Кунс. Та ні, що Ви таке кажете! Цей «Гентський вівтар» – річ набагато тонша і глибша, ніж Хьорст! Такі історії треба підтримувати. А історія потім оцінить. Хоча відразу зрозуміло: Україна показала, що ніяких провінційних комплексів у неї немає. Я вважаю, що цей проект – насправді від Бога. А мені особисто завжди ще дуже подобалася школа українських живописців: психоделічна, закодована історія світу Арсена Савадова – її, цієї школи, умовного голови… Взагалі, вважаю, що формально українське мистецтво набагато потенційніше за російське. Якби українці, росіяни, білоруси об’єдналися в пошуку форм, своєї ідентичності, психоделічності, містичності, сакральності – це дало би неймовірний ефект. Новий Храм було би забезпечено. Алла ЧЕРДИНЦЕВА

«Чайки» (з циклу «Новий Рай»)

Культура № 1-2, 13 січня, 2012 р.

Традиції

У Львові урочисто встановили різдвяного дідуха Святкування цьогорічних різдвяних свят у Львові розпочалося урочистим винесенням і встановленням різдвяного дідуха у центрі міста. Святковий атрибут заввишки шість метрів

У встановленні дідуха взяли участь дитячі колективи та громадські організації міста, представники місцевого самоврядування. Урочистий хід традиційно пройшов центральними вулицями міста. Серед учасників – хор «Гомін», ансамбль «Галичина», зразковий дитячий ансамбль «Намисто», зразковий дитячий театр пісні «Джерельце». Очолював колону пастушок із різдвяною зіркою. «Є добра українська традиція: “Дідух до хати – вся нечисть з хати“. І ми сьогодні стали свідками встановлення цього прекрасного величного дідуха, який символізує добро, всі наші добрі помисли, щоб у наших родинах була злагода, взаєморозуміння, повага, здоров’я», – сказав міський голова Львова Андрій Садовий. Дідуха встановили біля головної міської ялинки на проспекті Свободи. «Саме нині, з першою вечірньою зіркою ми заспіваємо «Слава во вишніх Богу!» «Віфлеєм» у перекладі

у футболки національних збірних Німеччини, Данії та Португалії (саме ці збірні гратимуть у Львові на Євро2012). Символіку футбольного єврочемпіонату можна розгледіти й на декоративних баранцях та серед розкиданого в шопці сіна.

Малюнок із понад 7040 пампушків

означає «дім хліба». І ось ми стоїмо зараз, посеред нашого міста, перед лицем Бога, і приносимо йому дар – чистий сніп жита і пшениці. Це той небесний хліб, що стався чоловіком, щоб ми мали життя вічне», – зазначив капелан Львівської міської ради, отець Орест Фредина. ОЖИВИЛИ ШОПКУ У переддень Різдва у Львові на площі Ринок з’явилась традиційна різдвяна шопка – із живими персонажами різдвяного дійства та справжніми тваринами. Упродовж усіх трьох днів святкування на площі можна буде зустріти Йосипа та Марію, трьох царів, ангела і пастушків із вівцями, телятком та осликом. Цьогоріч холдинг емоцій «ФЕСТ», який першим в Україні відкрив живу шопку ще три роки тому, обрав традиційний і водночас несподіваний підхід до образу персонажів різдвяного дійства. Зокрема, три царі, окрім царських шат, одягнені також

ВСТАНОВИЛИ СВІТОВИЙ РЕКОРД З ПАМПУХІВ 7 січня у Львові на V Міському фестивалі «Свято Пампуха» встановили світовий рекорд: виклали малюнок із понад 7040 пампушків. Малюнок має розмір 4х10 метрів. На ньому зображено логотип «Свята Пампуха» та партнера свята – ТОВ «Львівські дріжджі». Малюнок оцінив офіційний представник Книги рекордів Гіннеса Джек Броксанк. Він зазначив, що вперше побачив таку картину. «Ми звернули увагу на заявку про такий рекорд із двох причин. По-перше, зараз Різдво, а пампухи – одне з традиційних частувань в Україні у цей святковий час. Тож зіграв роль момент, до якого приурочено рекорд, та масштаб, адже використано понад 7 тис. пампушків», – сказав представник Книги рекордів Гіннеса. За словами Джека Броксанка інформація про рекорд буде розміщена на офіційному сайті Книги рекордів Гіннеса.

Очолює колону пастушок із різдвяною зіркою

Встановлення різдвяного дідуха

Чи увійде львівський пампуховий рекорд до Книги рекордів Гіннеса–2012 стане відомо пізніше. Як пояснив Джек Броксанк, за рік встановлюється велика кількість світових рекордів, і вже з загальної кількості журі обирає певну кількість до видання.

у Львові, яскравого футболу із влучними ударами. Як повідомила арт-менеджер льодового будинку Наталія Становецька, попереднього року людям подобалося не лише фотографуватися біля готових скульптур, але й спостерігати за тим, як вони постають. Тож цього року ще одну скульптурну групу – грецький амфітеатр, з якого можна спостерігати за футбольним полем, виготовлятимуть на очах у відвідувачів. Стоятиме льодовий будинок у центрі Львова до березня.

ВІДКРИЛИ ЛЬОДОВИЙ ПАЛАЦ 7 січня для святкового настрою львів’ян та гостей міста, які відвідують різдвяний ярмарок на площі Ринок, відкрився льодовий будинок – «футбольний» купол з льодовими скульптурами. Під білим куполом заввишки 9 м і діаметром – 14 м, по колу розташовані льодові скульптури львівського митця Мирослава Дедишина. Майстер творчо поєднав надбання цивілізацій та підготовку Львова до футбольного чемпіонату, що пройде влітку 2012 року. Відвідувачам запропоновано оглянути єгипетські піраміди зі сфінксом, дракона, що представляє китайську культуру та символ 2012 року. Центральною фігурою є львівський лев. На фоні львівської брами відтворено лева, який прикрашає будинок № 14 на пл. Ринок з ХVІ століття, проте в льодовому будинку це лев-воротар. Так організатори бажають командамучасницям Євро-2012, які гратимуть

ВІДБУВСЯ ФЕСТИВАЛЬ «СПАЛАХ РІЗДВЯНОЇ ЗІРКИ» 8 січня львів’яни і гості міста побачили звізди, які були на відкритті української ялинки у Ватикані. У рамках фестивалю «Спалах різдвяної звізди» відбулася традиційна хода звіздарів центральними вулицями Львова. На центральній сцені, біля якої встановлено різдвяний дідух, відбувся святковий концерт. Серед численних звізд, які пронесли Львовом, вісімнадцять були на урочистому відкритті української ялинки у Ватикані. Підготувала Надія ПАСТЕРНАК Фото Йосипа МАРУХНЯКА

Льодові скульптури львівського митця Мирослава Дедишина

Му зика

Культура № 1-2, 13 січня, 2012 р.

Новий успіх донецьких митців Останні дні проминулого року – час планів на майбутнє, час мрій, час, коли більшість людей аналізують зроблене. У театрі ж – пік творчої активності У передноворічні дні Донецький національний академічний театр опери і балету імені Анатолія Солов’яненка подарував шанувальникам мистецтва прем’єру опери Джакомо Пуччіні «Богема». Цей музичний твір був написаний понад століття тому, проте донецьким митцям вдалося не лише передати атмосферу Парижа кінця ХІХ сторіччя, а дати глядачам відчути актуальність питань, відповіді на які шукають герої цього класичного шедевру. Головні партії у прем’єрній виставі виконували молоді талановиті артисти: поета Рудольфа – заслужений артист України Сергій Гонтовий, вишивальниці Мімі – заслужена артистка України Наталія Нарожна, художника Марселя – лауреат міжнародних конкурсів Владислав Лисак, легковажної дівчини Мюзетти – заслужена артистка України, солістка Харківського національного академічного театру опери і балету імені Миколи Лисенка Олена Старікова. Майстерність, красиві голоси донецьких співаків високо оцінила режисер-постановник Ніна Найденова – провідний болгарський оперний режисер, головний режисер Державного оперного театру міста Стара Загора, на рахунку якої понад тридцять грандіозних постановок у Болгарії, інших країнах Європи й у Сполучених Штатах. «Богема» стала першою роботою пані Ніни в Україні, у Донецькому театрі. Взаєморозуміння, задоволення результатом творчої співпраці режисера й донеччан обіцяють перерости у плідну, тривалу дружбу. Спектаклі в Донецькій опері переконують: сучасна вистава – це яскраве видовище, народжене натхненною працею великого творчого колективу.

Сцена зі спектаклю

Коли художником-постановником виступає Сергій Спєвякін, глядачі зазвичай оплесками вітають його вишукане, реалістичне сценографічне рішення. Не стала винятком і «Богема». Не можна не сказати про насправді чарівне звучання оркестру. Ми запитали диригента-постановника, головного диригента Донецького оперного, народного артиста України Василя Василенка: – Як розпочиналася робота над постановкою «Богеми», в чому актуальність цього твору для сучасного глядача? – Ми звернулися до цієї опери, бо вона романтична, молодіжна, а Донецький театр має великий потенціал молодих солістів. Так, Валентина Фєдєньова успішно поєднує роботу в Донецькій опері й виставах молодіжної трупи Большого театру в Москві.

Ми практикуємо запрошення цікавих солістів для участі у наших виставах, а також нам приємно, коли донецьких артистів залучають до постановок провідні театри України й інших країн світу. «Богема» актуальний твір, бо близький усім: молодь бачить у вчинках героїв себе, люди старшого покоління поринають у спогади. Це – вічна пісня юності, любові, печалі й радості, пошуків себе, власного покликання. Ми ризикували, призначаючи прем’єрні покази два дні поспіль, 17 та 18 грудня, але з різним складом виконавців. Однак обидва вечори був аншлаг, і нас це радує. – Чим планує найближчим часом здивувати глядачів Донецький оперний? – Готується міжнародний проект – постановка опери Ріхарда Вагнера

Суперечливе мистецтво В Одеській філармонії пройшов концерт Національного одеського філармонійного оркестру під керівництвом українського диригента і композитора Володимира РУНЧАКА Митець є одним із найактивніших пропагандистів сучасної музики в Україні. З його легкої руки в нас уперше прозвучало багато творів таких композиторів, як Едгар Варез, Дьордь Лігеті, Антон Веберн, Лучано Беріо, Карлхайнц Штокхаузен. Він з успіхом гастролював у Росії, Ізраїлі, Болгарії, Франції. Одеські шанувальники авангардної музики вже мали змогу познайомитися з творчістю Володимира Рунчака: він не раз диригував Одеським симфонічним оркестром і брав участь у міжнародному фестивалі «Два дні та дві ночі нової музики». Відкрив концерт опус «Пустелі» Едгара Вареза для духових і ударних інструментів. Твори цього композитора доволі рідко виконуються (принаймні в Україні). Пов’язано це, насамперед, із неординарністю та складністю сприйняття його музики. Канадський письменник Фернан Уеллетт присвятив «Пустелям» такі рядки: «Коріння цієї музики – в прадавніх архетипах великого страху. Варез виражає страждання, жах і відчай у первозданному

Володимир Рунчак (у центрі)

вигляді – наскільки щось подібне взагалі можливо передати засобами мистецтва». І це дуже точне визначення. «Пустелі» насправді вселяють відчуття страху та неспокою. Сам Едгар Варез описував «Пустелі» так: «Пустелі для мене – магічне слово, яке вказує на зв’язок із вічністю. Воно означає не тільки «пустелі» у фізичному сенсі.., але й той далекий внутрішній простір, котрий неможливо побачити в жоден телескоп, – простір, де людина залишається віч-на-віч зі світом таємниць і самотності. Після напруженої музики Едгара Вареза Пасакалія для оркестру австрійського композитора

«Летючий голландець». Збираємося також поставити «Пікову даму» Петра Чайковського. Незабаром представимо концертний варіант унікального твору – опери видатного українського композитора Олександра Білаша «Гайдамаки» за поемою Тараса Шевченка. У подальших планах – відтворення опери за всіма канонами. Шевченкове слово, музика Білаша мають звучати на світових оперних сценах. Завершуючи розмову, маестро Василенко нагадав вислів Артуро Тосканіні: «У мистецтві немає кінця, є тільки початок». А отже, невдовзі донецький театр знову порадує нас. Лариса БОНДАРЕНКО Фото Андрія КОРНІЄНКА Повний текст статті читайте в журналі «Музика»

Антона Веберна, звучала вельми виразно й насичено. Диригентові чудово вдалося втілити дивовижний світ її квітучих емоцій. На завершення концерту Володимир Рунчак представив публіці власний твір – Реквієм на латинські канонічні тексти для оркестру та вокалістів. Багато що, як у самому творі, так і в його виконанні, дивувало. Людмила Войнаровська (сопрано) й Анатолій Погребний (тенор) у даному разі виступали, скоріше, як носії додаткових тембрових барв, що збагачували інструментальне звучання. У насиченій, часом майже хаотичній, оркестровій тканині для пошуку свого звука їм доводилося постійно користуватися камертонами. Їхні партії побудовані на великих стрибках мелодії і переходах від одного регістру до іншого. Але, попри складність, вони пречудово впоралися із завданням. І зовсім неймовірним видалося те, як диригент змусив оркестр грати так злагоджено. Духова група часом підхоплювала вокальну партію так органічно, що створювалося враження, ніби на сцені не два вокалісти, а цілий хор! Тож у всіх своїх проявах це був концерт-сюрприз – незвичайний, неочікуваний. Незважаючи на суперечливі відчуття, котрі викликала концертна програма, вона вирізнялася беззаперечно високою якістю, обов’язкову для справжнього мистецтва, – ця музика нікого не залишила байдужим. Вікторія ЛУНАЧЕВСЬКА

Культура № 1-2, 13 січня, 2012 р.

Му зика

Фото Юрія ШКОДИ

Як солодко грає...

Мабуть, із півстоліття минуло відтоді, як я уперше потрапила до Великого залу Київської консерваторії на прем’єру опери Віталія Кирейка за однойменною драмою-феєрією Лесі Українки «Лісова пісня». Тоді мене найбільше вразив дух улюбленої письменниці, навдивовижу емоційно і персоніфіковано підсилений музикою, зітканою з яскравого українського мелосу. Я особисто познайомилася з композитором і шанобливо припала до його творчості. Пропоную і вам, дорогі читачі, ближче познайомитися з цим поетичним митцем України. Про стежки-дороги, які привели його у велике мистецтво розповідає сам Віталій КИРЕЙКО – Мій творчий шлях починався у тяжкі роки Великої Вітчизняної війни, коли смерть, розруха, голод панували навкруги. Здавалося б, не до музики було! Але, як то кажуть: «Коли гриміли гармати – музи не мовчали». Маючи мізерні знання з музичної грамоти, одержані від батькасамоука, сільського вчителя Кобиляцької середньої школи, я намагався складати власні опуси: пісні, романси на вірші поетів-класиків. Ці твори виконувалися у самодіяльних концертах перед бійцями, а найчастіше в госпіталях. У ролі акомпаніатора переважно виступав я – батько навчив мене грати на скрипці та фісгармонії. – А як ви потрапили до Києва? – У мене був знайомий, син лікарки, яка працювала в госпіталі, Льоня Броньовий (пізніше він став відомим актором театру й кіно). Він і порадив мені зібрати свої композиторські спроби та й послати бандероллю до Києва на адресу Комітету у справах мистецтв при Раді міністрів УРСР. Я так і зробив. На мій подив через деякий час я отримав відповідь: «Ваші твори розглянули – рекомендуємо вступ до музичної школи». Мабуть, юнацька самовпевненість, палке бажання здобути музичну освіту спонукали мене, взявши клунок із сухарями та білизною, податися з міста Кобиляк до Полтави, а звідти до Києва. Тоді, у 1944 році, пасажирські потяги тільки-но почали регулярно курсувати. Дістати на них квиток було неможливо. Ось чому я усю холодну березневу ніч, а потім ще й увесь наступний день простояв у тамбурі та промерз до кісток. Київ зустрів мене теплом. У будівлі вокзалу я відігрівся й поспав, а вранці пішов навмання незнайомими вулицями. Дійшов до Володимирського собору. Зайшов. Постояв і попрямував далі, – неначе невидима сила вела мене. Дійшов до рогу бульвару Шевченка та Володимирської вулиці. Бачу – на будинку табличка «Комітет у справах мистецтв»! Заходжу до маленької

вітальні. Люди сновигають туди-сюди. На мене ніхто не звертає уваги, а я не наважуюсь запитати куди йти далі. Отак, ніяковіючи, примостився на стільці в куточку, а навпроти – відчинені двері якогось кабінету. Видно, його господар мене помітив та й, чую, запитує: «Хто то за хлопчина так довго сидить у кутку? Покличте його до мене». Заходжу до кабінету, а назустріч мені, як пізніше з’ясувалося, незабутній Пилип Омелянович Козицький! Саме він виявився тим добрим ангелом, який підтримав мене і допоміг увійти в Храм Музики! Під час тієї першої зустрічі Козицький сказав мені: «Консерваторія повернеться з евакуації лише через чотири місяці. На цей час влаштую Вас на роботу в ансамбль пісні і танцю при політуправлінні Першого Українського фронту. Підете до Лідії Дем’янівни Чернишової, її чоловік, Олексій Семенович, скаже чим Ви будете займатися, а головне – видасть продовольчі картки (а це ж 500 г хліба щодня), ну і поселить у гуртожитку». І знаєте, згодом, завдяки Пилипу Омеляновичу, мене, слабенько підготовленого абітурієнта, все-таки зарахували студентом консерваторії в клас професора – дивовижного музиканта і людини – Левка Миколайовича Ревуцького. Для мене Ревуцький – взірець українського інтелігента, професіонала, всебічно освіченого, шляхетного, скромного, безкорисливо відданого справі і людям. Мені взагалі пощастило на педагогів. Їхні імена – гордість нашого українського музичного мистецтва: Борис Лятошинський, Михайло Вериківський, Михайло Скорульський, Пилип Козицький. – Переказували, як Ви буквально ковтали томи партитур, клавірів, книжок. Годинами сиділи за роялем, особливо під враженням концертів Святослава Ріхтера, які регулярно відвідували. Учена рада консерваторії достойно оцінила Вашу наполегливість, призначивши

Вам, як одному з найкращих студентів, персональну стипендію імені Миколи Римського-Корcакова. – У 1946 році я закінчив консерваторію, але хотілося продовжити навчання. Поступив до аспірантури. Захистив дисертацію. Одержавши звання кандидата мистецтвознавства, був запрошений до викладацької роботи в консерваторії. Але головна тема – пошуки мого композиторського «я» – весь час бентежила мене. Українська народна пісня, в звуковій атмосфері якої пройшло дитинство, залишилася моєю любов’ю назавжди. Після довгих роздумів я наважився зупинитися на драмі-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» – цій справжній перлині української класичної драматургії. Вільне творче життя, окрилене мрією, поезією – і поряд сірі міщанські будні, які спотворюють душу людини. Усе це так захопило мене, що виникло нестримне бажання написати оперу. Працював я над нею любовно, віддано, з щирим захопленням і натхненням. – У 1958 році 27 травня відбулася прем’єра опери «Лісова пісня» на сцені Львівського театру опери та балету імені Івана Франка. Газета «Вільна Україна» писала: «Талановитий твір Віталія Кирейка може з повним правом вважатися першим гідним втіленням “Лісової пісні” в оперному мистецтві». Того ж року спектакль був відзначений дипломом лауреата Першої «Української театральної весни». Тонкий музикант, Віталій Кирейко особливо вимогливо ставиться до літературних першоджерел – як у виборі сюжетів для опер («Лісова пісня», «Бояриня» Лесі Українки, «У неділю рано зілля копала» Ольги Кобилянської, «Марко у пеклі» Івана Кочерги), так і лібрето до балетів («Відьма» Тараса Шевченка, «Оргія» Лесі Українки, «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського). «Не все то поезія, що римується», – часто повторює слова свого вчителя Віталій Дмитрович. А відтак особливо прискіпливо добирає поезії для романсів. Прекрасний знавець іноземних мов, він дуже тонко відчуває ритміку вірша і завжди знаходить для нього адекватне музичне вираження. До якого б жанру не звертався композитор, він завжди залишається вірним тій зірці, що колись впала у серце – українському національному мелосу. Його пречудові обробки українських народних пісень залюбки включають до своїх програм провідні солісти і хорові колективи України, такі як національні академічні хорові капели «Думка», «Трембіта», заслужена капела бандуристів України імені Георгія Майбороди, оркестри українських народних інструментів. Нещодавно Віталій Кирейко зустрів своє 85-річчя. Він і сьогодні живе активним життям. Хочеться побажати митцеві частіше чути свої твори зі сцен оперних театрів і в концертних залах України. Здоров’я і успіху Вам, шановний ювіляре, на многії літа!

КОНЦЕРТ ОСТАННЬОГО РОМАНТИКА Авторський вечір композитора Віталія Кирейка, присвячений його 85-річчю й проведений силами різних виконавців – солістів і «Київської камерати» (диригент – Валерій Матюхін), у концертному залі Національної спілки композиторів України, навів на певні міркування. По-перше, для багатьох слухачів віком від п’ятдесяти і молодших, мабуть, стало відкриттям, що серед нас живе й дотепер пише музику класик, ледь не «останній із могікан» української музики 1950–1980-х років, чиїми ровесниками були такі майстри, як Ігор Шамо, Олександр Білаш. По-друге, Віталій Кирейко уособлює цілу епоху, впродовж якої змінилося три-чотири композиторських покоління. У Київській консерваторії (нині Національна музична академія України) імені Петра Чайковського він був учнем Левка Ревуцького. Його перший опус датується 1945 роком. Іще студентом він став свідком абсурдних ідеологічних Постанов ЦК КПРС 1948 і 1949 років, спрямованих проти «формалізму», «космополітизму» й «національної обмеженості», товаришував із Георгієм і Платоном Майбородами, Миколою Дремлюгою, Анатолієм Коломійцем, був також знайомий із видатним письменником-гумористом Остапом Вишнею й славетними поетами Максимом Рильським і Павлом Тичиною. Спостерігав розквіт генерації авангардистів-шістдесятників – Валентина Сильвестрова, Леоніда Грабовського, Віталія Годзяцького, хоч залишився осторонь цієї стильової тенденції. Серед учнів Віталія Кирейка – Ігор Щербаков (нинішній голова Національної спілки композиторів України), Сергій Зажитько та багато інших відомих митців.

Віталія Кирейка вважають останнім романтиком, який культивував неофольклорну і неоромантичну поетичну традицію української музики. Він охопив у творчості всі жанри – опери, балети, симфонії, камерноінструментальну, вокальну, хорову музику. До речі, Віталій Кирейко був першим, хто втілив у балетному жанрі (вважається найкращим балетом автора) геніальну повість Миколи Коцюбинського «Тіні забутих предків». І, звичайно ж, у нього є бренд – опера-феєрія «Лісова пісня» за драмою Лесі Українки. На концерті пролунали арії з опери «Лісова пісня», романси, фортепіанний квартет, камерна сюїта, «Волинський наспів» для двох скрипок та оркестру, інші дуетні й сольні камерно-інструментальні опуси. Це була імпреза-зустріч із відтінком спогадів і ностальгії. І те, що в програмі фігурували молоді виконавці, свідчило про зв’язок поколінь музикантів. Анна ЛУНІНА

Віра ГОРБАТЮК

Обра зотворч е ми ст ецтво

Культура № 1-2, 13 січня, 2012 р.

Живопис, немов різдвяна казка

Різдвяна виставка у Центральному будинку художника

Напередодні Нового року в столичному Центральному будинку художника відкрилася традиційна Всеукраїнська Різдвяна виставка. Яка всупереч усталеній традиції об’єднала не лише твори декоративно-ужиткового мистецтва, а й усі види образотворчості (живопис, графіку, скульптуру, декоративно-прикладне мистецтво)! Відразу на двох поверхах легендарного прихистка художників, що на Львівській площі, демонструвалося понад 500 картин, скульптур, взірців найкращих українських гобеленів і найчудовіші батики з тих, що тільки можна собі уявити. І до виставкових залів вишикувалася черга відвідувачів! Всеукраїнська Різдвяна виставка є традиційною і проводиться щороку в грудні-січні саме у Центральному будинку художника. Це – один із найбільших проектів Національної спілки художників України, який розмаїттям стильових уподобань, широким тематичним спектром експонованих робіт зазвичай привертає увагу численної глядацької аудиторії. За відвідуваністю експозиція є особливо популярною і очікуваною як художниками, так і всіма шанувальниками образотворчого мистецтва. Попри певну тематичну спрямованість художніх творів, на практиці «різдвяний» мегапроект перетворюється на надзвичайно розмаїту картину репрезентації українського мистецтва. Стає звітом мистецьких осередків, кожен із яких відзначається неповторністю світобачення, особливим переосмисленням традицій. Як і деякі інші великі всеукраїнські виставки, Різдвяна – це відтворення реальної картини творчої практики більшості митців. Адже її вирізняє широке географічне представництво і, як наслідок, демонстрація різноманітних стильових манер, тематичних уподобань, колористичних рішень.

М. П. Кальченко. «За статус». Бронза. Камінь

виділяли цих робіт) складали зимові пейзажі. Втім, в українському традиційному живописі вони завжди були дивовижно гарними! Тож описувати краєвиди Києва чи інших міст, золоті бані церков на тлі синього зимового неба й урочистого білосніжжя зайвий раз не стану – краще, подивіться самі на наших фото. Зрозуміло, що художня молодь, на відміну від старіших колег, віддала перевагу експерименту у живопису. Проте повною мірою вкоріненому у традицію, тож роботи «нащадків» виглядали закономірним продовженням пошуку «живих класиків». До речі, чимала частина виставкових робіт (і не обов’язково авторства молоді)… взагалі, як виявилося, не мала жодного відношення до Різдва чи новорічних свят. Помилка, скажете ви? Чи неуважність організаторів? А ось і ні – облиште! Саме з Нового року розпочинається відлік нових 365 днів життя. А з народження Бога Живого (в яке, принаймні, вірить більшість сучасних українців, не кажучи вже про наших дідусів і бабусь) – і взагалі відлік Vita Nuova всього хресного людства. У справжньому житті є місце і смутку і радощам, весні і золотій осені, історії та заклопотаному сьогоденню… Тож такі, що «не відповідають темі», роботи Різдвяної виставки

Цьогорічна експозиція об’єднала найкращі роботи знаних художників і молодих авторів Києва, Харкова, Косівщини, Полтавщини, Черкащини, всіх мистецьких регіонів країни. Глядачі особливо відзначали велику кількість саме молодих митців. (І хай опісля цього хтось спробує і надалі стверджувати, що, мовляв, НСХУ – це суцільний осередок майстрів похилого віку!) Вдалим виявилося і композиційне упорядкування експозиції: окремі зали віддали живопису, графіці, включно із книжковою, творам декоративноприкладного мистецтва. Що стосується стильової приналежності більшості робіт, як і слід було очікувати, це «традиційний» живопис. А через спорідненість виставки саме із «зимовими» святами, найулюбленішими більшістю українців, чи не кожний третій

Т. В. Мялковська. «Українські художниці»

Ю. М. Данилов. «Червоні ворота»

учасник надав перевагу саме картинам, гобеленам, навіть скульптурам на новорічно-різдвяну тематику. Принаймні, зимовим пейзажам або фантастичноказковим сюжетам. Піднесений настрій глядачам, які саме налаштувалися на свято, було гарантовано! Не слід вважати, що Новий рік і Різдво для українських художників – це лише привід відтворити добре відомі фольклорні сюжети з ходою колядників і різдвяною зіркою. (Хоча таких живописних полотен в експозиції виявилося теж достатньо. Втім, хіба буває забагато «різдвяних» тем, особливо, якщо картини дійсно гарні?) Насамперед, це – нагода… пофілософствувати чи навіть нагадати про вічне. Найпронизливішим портретом став, напевно, твір із промовистою назвою «Останнє Різдво ветерана ВВВ, академіка Нейербурга» О. Павлової з Донецька. А ностальгію та душевний щем викликали численні роботи-згадки про дитинство – моє і, власне, їхніх авторів. Як то, наприклад, «Нічна сага» К. Лемешевої з Ізмаїла. Окремий великий розділ експозиції (умовний, адже організатори виставки спеціально не

стали якнайкращим продовженням її філософії. Її принципової розмаїтості, що має на меті довести багатобарвність самої України. З Новим роком вас! З Різдвом Христовим! Хай ваше життя буде добрим, яскравим і розумним – як Всеукраїнська Різдвяна виставка у столичному Будинку художника. І обов’язково відвідуйте мистецькі заходи у році, що прийшов. Адже, тільки завдяки мистецтву буденність набуває глибини, починає грати яскравими фарбами. Алла ЧЕРДИНЦЕВА

М. Ю. Ковалевська. Сорочка чоловіча «Мужність!» Шовк. Pозпис

Культура № 1-2, 13 січня, 2012 р.

Обра зотворч е ми ст ецтво

Шлях пошуку Василя Перевальського Творчість українського графіка Василя Перевальського відома в Україні з середини 60-х років Пізнавав таємниці майстерності в Київському художньо-ремісничому училищі №16, у Республіканській художній школі ім. Т. Шевченка, закінчив Київський державний художній інститут, майстерню графіки академіка Василя Каміяна (вчителі О. Данченко, Г. Якутович). Удосконалював уміння у Творчих майстернях академії мистецтв під керівництвом Михайла Дерегуса. З 1963 р. працює над замовленням видавництв («Дніпро», «Мистецтво», «Веселка», «Музична Україна», «Український письменник», «Молодь», «Українська енциклопедія» тощо) з оформлення та ілюстрування книжкових видань. Серед кращих – цикли ілюстрацій до українських народних пісень про кохання (1964–1965, 1965–1967, не видані), ілюстрації до книжки «Українські народні пісні про кохання» (1967– 1968, видані в «Мистецтві», 1971), до видань «Українські народні пісні в записах В. Гнатюка» (1971), до двотомника вибраних поезій М. Рильського (1974), до творів І. Нечуя-Левицького (1978), до книги українських народних пісень «Веснянки» (1984), до драмифеєрії Лесі Українки «Лісова пісня» (1984–1986), до поезій П. Перебийніса (1983), П. Тичини (1987), І. Драча (1991, 2007–2011). 1966–1968 рр. виконав ряд гравюр-обкладинок до нотних ви-

дань «Мистецтво» в техніці дереворізу і лінориту. Автор близько сотні книжкових знаків, листівок, фірмових знаків, видавничої марки видавництва «Мистецтво» (1968). Свої перші знаки створив ще 1962 р. Протягом трьох років (до 1968) Василь Перевальський створив понад три десятки знаків. Кращі з них виставлялись у Києві 1968 р. За своє творче довголіття створив близько ста книжкових знаків. Майстер не женеться за розміром, його твори невеличкі, дивуєшся іноді, як вони виконані. Можна з певністю сказати, що кожний твір досконалий, це – європейський рівень. У журналі «Мистецтво» мистецтвознавець В. Павлов писав: «У графічних мініатюрах В. Перевальський відкрив цілий світ образів. Усі його роботи позначені багатою фантазією, ніколи не повторюються, він придумує нові сюжети і композиційні схеми, впевнено і вільно орієнтується в тому, що становить джерело і арсенал його творчості – народному мистецтві. Все це для художника не є сумою академічних

знань, а самим життям його народу, неподільним цілим, єдиним у кожному великому і малому прояві». За використаними мотивами, книжкові знаки створені В. Перевальським можна поділити на кілька тематичних груп. До першої належать знаки з образом козака Мамая. Цей безсмертний типаж, що в повному озброєнні, сидить зі схрещеними ногами і грає на бандурі – найулюбленіша українська народна картина ХVІІ–ХІХ ст., творів митців кінця ХІХ та початку ХХ століття. Загалом, Василь Перевальський розпочинав свою творчість як шестидесятник і трактує цей сюжетний мотив по-своєму. Його Мамай зберігає основні атрибути з народних картинок, але з безтурботного козака перетворюється то в гравера (книжковий знак В. Стеценка), то в книгописця (В. Юрчишина, І. Крип’якевича), то в кобзаря (П. Чумацький), то, навіть, у футболіста (А. Біба). Другу групу книжкових знаків В. Перевальського становлять такі, де митець-гравер бере за основу мотив прізвища власника бібліотеки. Ці знаки, як і попередні, побудовані виключно на мотивах української історії та українського побуту. Приміром, в основу книжкового знаку футболіста київського «Динамо» В. Турянчика взято зображення тура – дикого бика, який головою забиває м’яч у ворота. Простий, утім, оригінальний книжковий знак В. Житника, що містить профіль заквітчаної українки, а, може, й русалки. В основу книжкового знака Данила Нарбута покладене стилізоване гроно винограду та рука майстра, зображена як птах. Зверху та знизу знак доповнює шрифт, розроблений батьком Данила – Георгієм Нарбутом. Цю групу знаків завершує книжковий знак виконаний для Романа Чумака. Чумаки в XV–XIX ст. – своєрідна категорія українських візників, які доставляли в Україну різні товари, зокрема, суху рибу та сіль. Власне, на його знаку зображено пару волів, які тягнуть віз, ущерть заповнений книжками. На знаку також зображено галактику, яка в Україні зветься «Чумацький шлях», що теж нагадує прізвище власника книги.

Третю групу становлять книжкові знаки виконані Василем Перевальським із символічними образами. Так для подружжя Глущуків зображено стару жінку з символом гостинності – хлібом на рушнику. Доповнює знак вдало скомпонований український шрифт. Книжковий знак бібліотеки затопленого нині козацького села Бубнівська Слобідка, звідки родом автор, містить зображення заквітчаної українки зі снопом жита в руках, як пам’ять про всі затоплені села України. На книжковому знаку бібліотеки футбольної команди «Динамо» Київ зображено граційну жіночу постать із келихом, заповненим медалями, в одній руці і галузкою винограду в іншій. По периметру знак майстерно доповнює український шрифт

зі стрічками слави, внизу зображено м’яч з датою 1966 – рік здобуття медалей. Сова, як символ мудрості митця і знаного мистецтвознавця та колекціонера Андрія В’юника; палаюче серце в руках – символ любові до України і самопожертви – у книжковому знакові поета-шістдесятника Василя Симоненка. До четвертої групи знаків можна віднести сюжети з казковими та демонологічними мотивами. На мотив казки про золоту рибку В. Перевальський створив дитячий знак Михайлика, де бачимо здивованого рибалку, який замість риби витягнув неводом книжку. Його човен (козацька чайка) переповнений книжками та картинами. П’ята група охоплює книжкові знаки з мотивами українських орнаментів. Серед них привертає увагу спільний знак для Б. Харика та О. Школяренко, в якому награвіровано симетрично двох півнів, що клюють соняшник. Дуже оригінальний книжковий знак О. Лупія зі стилізованим птахом, створеним із чотирьох ліній. Василь Перевальський – автор проекту пам’ятного знаку жертвам голодомору 1932–1933 рр., установленому на Михайлівській площі. Народний художник України (1999), член-кореспондент Національної академії мистецтв України (2001). Нагороджений: Золотою медаллю Академії мистецтв України, Золотою Медаллю Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури (2008). З 2003 працює на посаді завідуючого кафедри графічних мистецтв Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, передає свій досвід молодим талантам. Володимир ОНИЩЕНКО

9 НОВИНИ

«НОВИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ПЕЙЗАЖ» ЧЕКАЄ НА МОЛОДІ ТАЛАНТИ Міжнародний конкурс молодих художників «Новий український пейзаж», організатором якого є «OntoArteGalleria», проводиться в рамках Міжнародного Арт-проекту «Пейзаж ХХI століття» і ставить перед собою такі завдання: – представити пейзаж як можливість доторкнутися до краси української природи, вираженої через бачення художника; – дати можливість молодим художникам, фіналістам конкурсу, представити свої роботи глядачам. 1. В конкурсі можуть взяти участь художники в 2-х вікових категоріях: від 18 до 24 та від 25 до 30 років. 2. Подача заявки на участь здійснюється з 01.02.2012 до 10.02.2012. 3. Заявка має містити: коротке резюме про художника та прев’ю його робіт (не більше трьох) в форматі JPEG, розмір файла не має перевищувати 10 Мб. 4. Роботи фіналістів конкурсу будуть опубліковані 15.02.2012 на сайті «OntoArteGalleria». 5. Переможці конкурсу будуть представлені в рамках Міжнародного Арт-проекту «Пейзаж ХХI століття», опубліковані в каталозі проекту та нагороджені дипломами і цінними подарунками. Заявки на участь приймаються по e-mail: konkurs@ontoarte. com.ua Довідки за телефоном: +38 067 524 40 05

Антоніо Менегетті. «Батько Дніпро». Живопис

ВИСТАВКА ЧЕСЬКОГО ХУДОЖНИКА 19 січня о 19:00 Боттега Галерея, спільно з Чеським центром при Посольстві Чеської Республіки в Україні, запрошують відвідати відкриття виставки «Медитація картиною» неординарного чеського сучасного художника Іржі Корнатовського. Митець працює з різними техніками малювання і живопису, по-новому сприймаючи їх традиційний характер і повністю перевертаючи укорінені уявлення про їх використання. Найпоказовіший результат таких інновацій – зрушення в області форматів і масштабу робіт. Відчуття фізичної присутності підвищує характер малюнка, на якому особливо підкреслюється пластичний обсяг і динамічна ротація. Ротаційна структура штрихів співзвучна тематикою робіт, що зображають різні душевні рухи. Виставку відкриє Надзвичайний і Повноважний посол Чеської Республіки в Україні пан Іван Почух.

Теа тр

Культура № 1-2, 13 січня, 2012 р.

Український комедіограф Цього року відомому українському письменнику Василю Минку минуло б 110 років від дня народження. Його ім’я добре відоме затятим театралам, які пам’ятають радянські часи, коли майже всіма українськими, і не тільки, сценами прогриміла найвідоміша сатирична комедія Минка «Не називаючи прізвищ». На подібні соціальні алегорії тоді наважувалися тільки сміливі відчайдухи, які прагнули викривати гострим словом суспільні негаразди. Але й вони не могли відкрито називати прізвища Слід повернутися до подій радянських часів, щоб згадати обставини появи основного твору Василя Минка. Тодішній головний друкований орган – газета «Правда», – довівши обов’язковість своєї уваги до будьякої галузі, у 1952 р. опублікував статтю «Подолати відставання драматургії», в якій обговорювалася, зокрема, так звана теорія безконфліктності. Зі сторінок газети закликали не закривати очі на проблеми, що існують у суспільстві, сміливо вказувати на протиріччя життя. І талановитий драматург відгукнувся на це п’єсою «Не називаючи прізвищ», написаною через рік, у 1953. Тоді Василь Петрович пояснював: «Мені хочеться написати таку комедію, щоб носії скверни, виведені в ній, подали на мене до суду за образу». П’єса «Не називаючи прізвищ» здійснила певний переворот у подальшому розвиткові тодішньої української драматургії. Письменник сміливо й переконливо зобразив суть героїв відверто негативних, навмисно загострив у сюжетній колізії соціальний конфлікт. Звісно, сьогодні, порівняно з тим, що відбувається, ті суспільні конфлікти здаються дитячими пустощами, але не забуваймо про тодішні життєві обставини. У ті часи говорити

Василь Минко у 1960-ті

відкрито про несправедливі вчинки можновладців, про прагнення їхніх нащадків до багатого, «красивого» життя було проявом справжньої сміливості. У творчості Василя Минка сміливість примножувалася драматургічним талантом, і в результаті п’єса вийшла справді високохудожнім твором. Свого часу її поставили в ста сорока чотирьох театрах колишнього Союзу. Але якось у Новосибірську виставу подивилася тодішній міністр культури Катерина Фурцева. Вона прийняла рішення зняти п’єсу з репертуару усіх театрів. Згодом, у 1987 році, святкуючи своє 85-річччя, Василь Петрович із печаллю в голосі скаржився на те, що ніхто так і не насмілився скасувати те нібито прогресивне рішення, і п’єса стала незатребуваною. «Адже, – розмірковував письменник, – ще в п’ятдесяті роки моя п’єса примушувала змінювати позиції, закликала відмовитися від колишніх форм життя, покінчити з бюрократизмом та переродженням. Але саме ті бюрократичні сили, які я критикував, стали на перешкоді цього, й нині вони не відмовилися від своїх позицій». Цікаво,

якби зараз театри згадали про цей твір Минка, чи вдалося б осучаснити його події, знайти паралелі між минулим і теперішнім? Драматургічний талант Василя Минка проявився ще в п’ятнадцяти п’єсах. Згадаю найвідоміші: «На хуторі біля Диканьки» (1957), «Наречений з Аргентини» (1960), «Комедія із двома інфарктами» (1967), «Давайте не будемо» (1968). Усі ці комедії мали чітку сатиричну спрямованість, задану першим драматургічним досвідом. Змінювалися мішені сатиричного пера письменника, але в усіх творах можна простежити лінію літературного спрямування, він концентрувався на мотивах удосконалення природи людини, її моральних якостей, викоріненні негативних рис. Усім комедіям В. Минка притаманна винахідливість та виграшність сюжетних ходів, оригінальність життєвих ситуацій. Зрозуміло, що сьогодні, читаючи ці п’єси, доводиться враховувати соціальноетичну проблематику тогочасних подій і зважати на час. Василь Петрович Минко прожив цікаве, яскраве творче життя. Широковідомий він і як письменник-прозаїк.

Шлях до Світла душі Нова вистава «Полонені духи» Братів Прєснякових Миколаївського художнього російського драматичного театру була представлена у рамках V Фестивалю театрального мистецтва «HOMO LUDENS», де також виступили театральні колективи з Даугавпілса, Кишинева, Києва, Одеси, Дніпропетровська, Чернігова, Запоріжжя, Кіровограда

Сцена з вистави

На Фестивалі виставу було визнано «Кращою», нагороди отримали: Руслан Коваль (Андрій Білий) – «Краща чоловіча роль», Альберт Вербець (Дмитро Менделєєв) – «Краща чоловіча роль другого плану», художник Сергій Пантелейчук – «Краща сценографія». Також творцям вистави вручили диплом «За вдалий пошук у просторі сучасної драми», а виконавець ролі Блока – Олександр Скаврон був нагороджений дипломом «За творчий експеримент». Постановку «Полонених духів» здійснив режисер Олександр Солопов. Спільною стала думка любителів і професійних глядачів відносно того, що вистава вийшла вдалим і талановитим сценічним експериментом. Через призму неординарної та сміливої драматургії Братів Прєснякових режисер

Один із найцікавіших його творів – автобіографічна повість «Моя Минківка». Змальовуючи власну долю, письменник розгортає панораму життя цілого народу, дає своєрідний ракурс погляду на історію країни. Можна позаздрити літературному оточенню Василя Минка. Усіх, із ким дружив і зустрічався, він описує в літературних спогадах «Червоний Парнас» та «Гості мого дому». Тут літературні портрети Михайла Шолохова й Остапа Вишні, Жоржа Амаду і Олександра Довженка, Петруся Бровки та Бориса Лавреньова, Павла Тичини, Андрія Малишка, Михайла Ісаковського, Амвросія Бучми, Самеда Вургуна, Назима Хікмета, Сергія Григор’єва й багатьох інших видатних творчих особистостей. У розділі повісті «Червоний Парнас» – «В обіймах Мельпомени» Василь Минко згадує про те, як під час перебування в Харкові він бачив на сцені Панаса Саксаганського, а в акторській студії, організованій 1921 року при Театрі «Муссурі», сам грав у виставах. Зі спогадів письменника: «Удень на рабфаці вивчаю агро-біо-матнауки, а ввечері – історію театру, естетику, дикцію, мімодраму та... пластику». Напевно, саме тоді зароджувалася справжня любов до театру та бажання бути драматургом. Василь Минко пішов із життя у 1989 році. Його творчість залишилася у колишній епосі, тепер далекій і все ж нерозривно пов’язаній із нашим сьогоденням. Літературна спадщина В. Минка – різноманітна, талановита, вона повертає нас у минуле і дає можливість побачити його реалії очима письменника. Нехай ми дивимося на все з позицій нинішнього дня і багато що видається нам зовсім іншим. Недарма стверджують: теперішній час завжди знає про минулий набагато більше. Спробуймо бути справедливими. На минуле можна нарікати, але не забуваймо, воно ж – наше. Алла ПІДЛУЖНА

вирішив наблизити до аудиторії ХХІ століття драму життя і стосунків поетів Срібного століття – Олександра Блока та Андрія Білого. І зробив це пронизливо і правдиво. Режисер Олександр Солопов, людина надзвичайно чутлива до духовних коливань соціуму, намагається у своїй виставі усіма засобами навертати думки людей до вічних цінностей. Ця гротескна п’єса досягає в інтерпретації режисера межового рівня вирафінованості. У постановці відчувається дух ностальгії за втраченими ілюзіями, за часом, де переважала щира любов до самого життя, нехай і з сумним, а іноді й трагічним присмаком. Художник-постановник Сергій Пантелейчук створив простір шахової гри. Королева фанатично оберігає свого сина, кентавр постійно змінює правила гри, старий слон кожен крок супроводжує філософським текстом-роздумом… Вистава «Полонені духи» вийшла не про боротьбу тіла й духа, а про гармонію духа із тілом, про їхню єдність, до якої треба прагнути. Про все це актори розповіли без усілякого дидактичного повчання, легко й весело. Вистава, що вибудовувала свої образи у виразні символи, і сама стала символічною. У жорстокому світі реальності врятуватися можна, лише занурившись у фантазію та уяву. Тільки так ми зможемо повірити в Любов, знайти дорогу до Щастя, піднятись до висот Милосердя і доторкнутися до Світла душі. Олена ЖАТЬКО

На р одна творчість

Культура № 1-2, 13 січня, 2012 р.

Чарівна скринька

Львівський бандурист, заслужений працівник культури Богдан Жеплинський

Львів’янин Богдан Жеплинський відроджує ляльковий вертеп і вважає, що саме такий спосіб прославлення новонародженого Сина Божого був найпоширенішим у Галичині … «Пригадую, як колись до нас приходив колядувати лемко. Він мав із собою велику скриню на палиці. Із однієї торби виймав вертепних персонажів й через дірочку просовував «на сцену». ».. Після того, як ляльки виступили, перекладав їх до іншої сумки, – розповідає львівський бандурист, заслужений працівник культури Богдан Жеплинський. – Спочатку у вертепі йшлося про народження Христа, а потім можна було побачити веселі побутові сценки: шандар когось штрафував або чіплявся до молодиці, селяни обурювалися через високі податки, жид продавав коня чи козу, теща сварилася із зятем-пияком… Особливо мені запам’яталися рухомі лялькикозаки, які молотили горох, та чарівниця, що робила масло… Після лемка із таким же вертепом прийшли колядувати поляк із полячкою. Сьогодні я уже не можу пригадати, в якому з цих вертепів ляльки були вбрані в одяг із тканини, а в якому різьблені та розмальовані, але це назавжди закарбувалося в пам’яті чотирирічної дитини і було невід’ємним символом Різдва». Ішли роки, і Богдана Жеплинського не полишала думка відродити цю загублену за радянських часів традицію. «Якось Якось у 70-х -х я гостював у художника Володимира Шагали, – продовжує розповідь львів’янин. – У нього на горищі син знайшов стару дерев’яну шопку,, верхня ерхня частина була нерухомою, а нижня – призначена для театрального дійства. Основа цієї шопки послужила для відтворення нової. Я загорівся бажанням відродити старий галицький ляльковий вертеп. Разом ізз Володимиром Шагалою ми почали збирати сюжети, деякі записав з пам’яті». Мені вдалося побувати на генеральній репетиції такого лялькового вертепу у Міжрегіональному центрі профтехосвіти, художнього моделювання та дизайну. Тут лялькові вертепи організовують щороку, вихованці центру виступають з ними у різних місцях. Поки ми розмовляємо з паном Богданом, учні бережно несуть в актовий

Ляльковий вертеп

зал величезну дерев’яну шопку та чималі коробки з ляльками. Готуються – і ось у шопці з’являється Ангел і сповіщає радісну новину. Сина Божого йдуть вітати Пастушки та три Царі. Ірод, довідавшись про Дитятко, наказує повбивати всіх немовлят у своєму царстві. Незадовго за ним приходять Смерть та Чорт… Відбувається традиційне різдвяне дійство, тільки у виконанні ляльок, вірніше акторів, які «перевтілюються» у них. Далі починаються побутові сценки: два Козаки молотять горох і колядують, а Жид запрошує до корчми (Богдан Жеплинський за шопкою співає: «Ой хто п’є, тому наливайте…»), стара Чарівниця у свято робить масло і чаклує корів. За це Чорт забирає її до пекла. Потім з’являється Циган із Козою – «такий голодний, що не має де переночувати». Мошко пропонує молодиці олодиці купити Козу і напрошується до неї в гості. Цю сценку змінюють закохані хлопець

11 НОВИНИ

У КОЛОМИЇ ПОЧАВ ДІЯТИ ЦЕНТР ГУМОРУ «ВЕСЕЛА ОСЕЛЯ»

і дівчина у народних костюмах. Вони співають українські пісні. Згодом бачимо у шопці давніх знайомих – Гриця й Касю. Кася несе продавати півня, а Гриць підмовляє: «Краще віддай когута вчительці математики. Побачиш, твоя дитина відразу стане добре вчитися». Закінчується все виступом Гуцула, який наспівує: «Маю Маю кільо хліба, трохи мармуляди, бувайте здорові – їду до Канади…»» Гуцул – одна з найулюбленіших ляльок Жеплинського, адже їй понад сорок років. За словами пана Богдана, у різдвяному дійстві мають брати участь не лише релігійні персонажі, а й звичайні люди, як Кася і Гриць, бо так було здавна заведено в Галичині. Вони повинні розповідати про політичну ситуацію в країні, про те, що найбільше турбує людей. На запитання: «Чи місце у вертепі сучасним політикам?»» Богдан Михайлович відповідає, що все залежить від того, наскільки вдало продумано сценарій. «Колись не було заведено, щоб політики були вертепними персонажами. Їх висміювали прості селяни. Тепер у вертепі можна побачити відомих державних діячів. Із одного боку, це добре, бо з’являється щось нове, сучасне, з іншого – погано, бо такі вертепи часом бувають вульгарними. Я натрапляв на сценарії, де дійовими особами виступають Тарас Шевченко, Леся Українка і навіть… Єва. Це – явний перебір, несмак. Складаючи сценарій, треба виважено добирати персонажі та висміювати їх потрібно делікатно. У вертепі також допускається експромт, головне – зберегти його суть». Богдан Жеплинський сам виготовляє шопки, малює ескізи ляльок, а також відтворює різдвяні та побутові сценки, які бачив у дитинстві. Одяг для ляльок шиє викладач ізз моделювання Оксана Душна та учениці профтехучилища. Так вони вивчають історію українського та світового одягу. Син пана Богдана Тарас записав понад двісті різних вертепних сценаріїв, онук Мирослав від шести років допомагає дідусеві, виступає у різних сценках. Нині він уже дорослий, але не полишає улюбленої справи. За невтомну працю з відродження народних традицій Богдан Жеплинський, голова Львівського відділення Національної спілки кобзарів України, став лауреатом премії духовного відродження імені митрополита Андрея Шептицького. Надія ПАСТЕРНАК Фото авторки

Від серйозного коломийця Миколи Савчука до смішного – один крок. Нежурливої слави він зажив собі «золотими» коломийками, перелицьованими на новий діалектний лад, тонким гумором і влучною сатирою. Його нестримний потяг до сміху час від часу дає про себе знати. Часто – оригінальними проектами, які стають гордістю коломийців та принадою для туристів. Один з останніх – приватна «Весела оселя», яка прихистила постійно діючий музей сміху, відеотеку з кінокомедіями, бібліотеку книжок, альбомів карикатур та українських гумористичносатиричних часописів від середини ХІХ століття і дотепер. У ЛАВРІ – ФЕСТИВАЛЬ КОЛЯДОК У столиці відбувся I Всеукраїнський пісенний фестиваль різдвяних колядок і щедрівок «Різдвяний передзвін». Фестиваль проводився в Трапезному храмі Києво-Печерської Лаври. У його програмі виступ хору Київської Духовної Академії та Семінарії; жіночого хору Київського Інституту музики імені Глієра; вокального ансамблю «Диво». Також у Лаврі виступили хорова капела хлопчиків і юнаків «Дзвіночок» Київського палацу дітей і юнацтва; молодіжний хор Києво-Печерської лаври й хор Храму ікони Божої Матері «Життєдайне джерело». А ШОПКУ МОЖНА З’ЇСТИ

У приміщенні Марійського товариства «Милосердя», що на вулиці Руській у Львові, триває виставка різдвяних атрибутів «Різдво у Львові», присвячена 15-річчю міжнародного етномистецького проекту «Екологічний ракурс». На ній можна побачити унікальні вироби народних майстрів та художників: різдвяні павуки та дідухи, нетрадиційні прикраси на ялинку, вертепні персонажі та колядників, зроблені з різних підручних матеріалів. Серед експонатів є навіть шопка, яку можна з’їсти… Олеся ПАСТЕРНАК Фото автора

Одяг для ляльок шиє викладач із моделювання Оксана Душна та учениці профтехучилища

Тури зм

Культура № 1-2, 13 січня, 2012 р.

Франкова стежка або таємниці «Ярини» Про урочище «Ярина» на батьківщині Івана Франка в селі Нагуєвичі ходять справжні легенди На українських теренах ще від часів прийняття християнства споруди встановлювали на місцях язичницьких капищ, ідолів, а разом з ними вшановували традиції «священних» місць з цілющою водою, магічністю дерев.

Каплиця «Ярина»

Каплиця «Різдва Богородиці»

Згодом, на цих територіях почали зводити пам’ятні знаки та храми. Таким важливим місцем вшанування звичаїв наших пращурів є давньослов’янська святиня «Ярина». Село Нагуєвичі… Цьому місцю завжди належало серце Івана Франка. Тут і досі розгадують таємниці генія. Коли письменник хворів, йому радили набирати у джерелі до схід сонця води. Казали, що непочата й дуже корисна. Правда чи ні, а люди досі сюди приїздять, аби зачерпнути цілющої водиці.

Розповідають, що одного разу дітям, які пасли корів у лісі, у криничці явилася Божа Матір з Ісусом на руках. Згідно з переказами, це було друге явлення (про перше відомостей не збереглося). На цьому місці викопали велику криницю, а зверху звели каплицю. 1913 року до «Ярини» востаннє приїжджав Франко разом із сином Андрієм. За радянських часів «Ярина» багатьом мозолила очі. Колишній режим жорстоко переслідував тих, хто

приходив до чудодійного джерела. Тож люди робили це потай, аби, не дай, Боже, ніхто не дізнався. А в 70-х і 80-х роках каплицю намагалися спалити, однак за рік, селяни її таємно відбудували. Хотіли й криницю забетонувати, але, чи то Боже провидіння, чи людська мудрість і розважливість знову врятували святе місце. Сьогодні стежка «Ярина» має стати продовженням уже існуючої «Стежки Івана Франка» з дерев’яними скульптурами за мотивами його творів. На підступах до урочища буде споруджено дерев’яну арку-дзвіницю, збудовано каплицю. Повалений віковий дуб, як святиню, буде припіднято з землі та захищено від дощів дахом. Нагадаємо, цьогоріч до ювілею Франка фонд Ріната Ахметова «Розвиток України» виділив для заповідника «Нагуєвичі» понад 800 тисяч гривень. Саме на ці гроші «Стежку Франка» продовжать до урочища «Ярина». Уже до кінця цього року до «Стежки Івана Франка», одного з найулюбленіших місць туристів, можна буде потрапити ще одним туристичним маршрутом – по місцях дитинства і творчості Франка. Оксана ГАЙДУК

Слобожанські старожитності Харківська область – унікальний археологічний регіон України. Тут понад 10 тисяч археологічних пам’яток. Археологічними дослідженнями займаються науковці Харківського національного університету імені В. Каразіна, педагогічного університету імені Г. Сковороди, державної академії культури, історичного музею та «Слобожанської археологічної служби» За останні десять років розкопок уперше в стінах університету імені В. Каразіна всіма археологічними експедиціями були виставлені знахідки, які стали своєрідним звітом перед громадськістю про дослідницьку роботу протягом польового сезону. – Знайдене – справжні музейні експонати, що служать цінним матеріалом для дослідників, – сказав на відкритті виставки декан історичного факультету університету Сергій Посохов. Експедиція історичного музею та історичного факультету університету імені В. Каразіна, очолювана співробітником музею Віктором Аксьоновим, у 2011 році досліджувала археологічну пам’ятку VIII–X століття у Верхньому Салтові Вовчанського району. Тут уже досліджено більше 600 катакомб. Тільки за останні чотири роки розкопок на головному катакомбному могильнику знайдено понад 10 тисяч різних артефактів, вік яким 1000–1200 років. Знахідки з цієї місцевості зберігаються ще й у фондах музею археології та етнографії Слобідської України і краєзнавчому музеї в селі Верхній Салтів. У басейні Сіверського Дінця, на правому березі річки Уди,

Експонати виставки з городища поблизу села Мохнач

знаходиться вузький трикутний мис заввишки 20 метрів. На цьому місці – найцікавіша пам’ятка епохи Київської Русі – давньоруське місто Донець (Донецьке городище), де зосереджені зразки різних археологічних культур. Воно було зруйноване під час татаромонгольського нашестя. Досліджувати його почали ще на початку ХХ століття. Згодом фахівці відкрили тут 21 поховання і 81 яму для зберігання зерна, сім житлових приміщень. Ще один археологічний комплекс V–III століття до нашої ери знаходиться поблизу селища Люботин і займає частину вузького мису на березі річки Мерефа. Увагу фахівців привернули численні пагорби, що знаходяться один побіля одного. Свого часу склали план Пісочинського курганного могильника, аби детально вивчити скіфські пам’ятки. За свідченням

Геродота та істориків у басейні Сіверського Дінця жили меланхлени, що в перекладі з давньогрецької – люди в чорному одязі. Скіфські кочові племена просувалися на північ в освоєнні нових земель. При цьому ними організовувалися неукріплені поселення. Одне з таких і було засноване на берегах річки Мерефа. Під час розкопок там були знайдені золоті і бронзові прикраси, глиняний посуд, кінська збруя, залишки будівель тощо. Все це виставлено в харківських музеях. Крім згаданих городищ ще є Одринське загальною площею 30 гектарів, датоване IV століттям до н.е. Подібні історичні поселення знаходяться ще й поблизу сіл Гайдари (50 гектарів із оборонними спорудами), Велика Гомільша, Мохнач, Полкова Микитівна, Більське городище на кордоні із Полтавською областю. Свого часу через

південь Слобожанщини проходила оборонна лінія з поселеннями і фортецями, певні елементи якої дійшли до нашого часу. Крім того на Харківщині виявлено ще й чимало знахідок, яким 3–4 тисячі років. Поблизу райцентру Вовчанськ знайдене поселення пізнього неоліту (кінець IV–початок III тисячоліття до н.е.). Біля села Хотімля (того ж району) збереглися залишки поселення епохи бронзи (II тисячоліття до н.е.). Тут же знаходиться селище скіфських часів (V–III століття до н.е.). Регіон заселений здавна. Так, в Ізюмському районі були розкопані кремнієві знаряддя раннього палеоліту (300 тисяч років тому). Стоянки пізнього палеоліту виявлені біля Богодухова, в Ізюмському та Балаклійському районах. – У фонді нашого історичного факультету університету більше 200 тисяч археологічних знахідок. Нині існуючого приміщення для цього украй замало, – зазначає доцент історичного факультету університету, директор музею археології та етнографії Слобідської України Валерій Скирда. Загалом, археологи університету давно виношують ідею організувати археологічний туризм на Харківщині. На їхню думку, з такими цікавими історичними об’єктами можна розробити захоплюючі маршрути, які користуватимуться популярністю. В рамках реалізації цього проекту науковці ХНУ імені В. Каразіна до 2014 року хочуть за власний кошт облаштувати на площі 150 квадратних метрів сучасний музей археології Слобожанщини. Володимир СУБОТА, власкор «Культури і життя», Харків Фото автора

Культура № 1-2, 13 січня, 2012 р.

По ста ті

Його душа в піснях У селі Терни, що в Недригайлівському районі на Сумщині, народився Анатолій Мокренко. У репертуарі співака – понад 40 провідних партій для баритона, сотні пісень і романсів, записи на радіо й телебаченні. Гастролював у США, Франції, Німеччині, Англії, Іспанії, Швеції, Канаді. Знімався в кіно, народний артист України, лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка – Анатолію Юрійовичу, чим нині живе Ваша душа, що найбільше болить? – Мені завжди боліла рідна Україна. Можливо, це звучить пафосно, але це так. Є історія подій, а є ще історія душі народної – це народна пісня. Історія фіксувала дати, а пісня летіла у віки. Пісня всотувала настрій, світогляд, думи, все те, аби донести живу душу наших предків. Вважаю, що передовсім треба знати долю свого народу, його історію. Людина, байдужа до історичного шляху предків, байдужа й до народної пісні. У нашій історії ще чимало «білих плям». Узяти хоча б мою родину. У нас було п’ятеро дітей, довелося пережити окупації, голодомори. Я, скажімо, від народження зростав на дідових гарбузах. Моє село за час голодомору втратило п’ять тисяч осіб! Колись то був районний центр. Мені бабуся розповідала про страшні роки голодомору, як помирали люди. А за часів радянської влади вдавали, ніби нічого й не було. Важко згадувати часи, коли батько був на

вона мене у двоюрідного брата і знову повезла в село. Мене мало не судили за той вчинок. То був добрий урок: не треба зраджувати мріям. Продовжував відмінно навчатися у школі. На той час працювала комісія з відбирання народних талантів. До нашої школи завітали спеціалісти. Я вже був співак на все село, але про консерваторію не думав. Насамперед треба було здобути професію, а співати можна завжди. На прослуховуванні мене вирішили взяти на навчання. Ось так був зарахований до Харківської консерваторії. Пригадую, з яким захопленням дивився на членів журі – Зою Гайдай, Івана Паторжинського. Я до цього не бачив живих артистів. Враховуючи, що школу закінчив із золотою медаллю, то мав право без іспитів подати документи ще до одного обраного мною вищого навчального закладу. Я вважав, що голос завжди буде при мені. Тож вступив до Київської політехніки. В інституті була чудова хорова капела. А ось що робити з консерваторією? Вдалося з Харківської перевестися до Київської. Та водночас у таких закладах неможливо навчатися. Тому із відзнакою закінчив політехнічний, працював інженеромгеологом, співав. Працював в Інституті надтвердих матеріалів, в експедиціях на Кавказі, Північному Уралі, у Криму та Карпатах. Мав наукові праці, працював над дисертацією. – Та все ж доля вивела на мистецьку ниву? – Так, сцена перемогла. Після закінчення Київської державної консерваторії імені П. І. Чайковського (за кла-

« – Історія – це особистості. Народ гуртується навколо національної ідеї, але її носієм є завжди особистість, ось тому багато пишу про історію. Мене завжди дивує історична безграмотність. Вона робить нас нещасними, позбавляє волі.» фронті, а мати нас чотирьох утримувала. Згодом із полону повернувся дядько Олександр, німці відпустили. Як?! Та прийшли наші й відправили його на шахти у Кизил. Певно, все це змусило мене впродовж життя шукати відповіді на ці питання і написати книгу спогадів «Знайти себе». – Ви пройшли тернистий шлях, аби зійти на сцену. Та душа Ваша, наповнена по вінця маминою піснею, не зміліла. Цей стан Ви несете крізь усе життя і творчість. – Справді, шлях до сцени був тернистим. Важко було «виходити» з війни, розрухи, ходили голі й босі, але співали. Співати я почав зі своїм другом Володькою. Спочатку у шкільному хорі, але, оскільки сім’ї були багатодітні, треба було влаштуватися на навчання, і то, бажано, на «казенний» кошт. Тоді масово йшли до військових училищ. Отак і ми у 15 років поїхали з Володькою до Харкова вступати до авіаційної школи. Мене зарахували, а друга – ні: забракувала медкомісія. Із солідарності я також забрав документи. Подалися до Харківського артилерійського училища, і знову мій друг не пройшов. Він поїхав додому, а мені довелося два місяці відмучитися. Не моє то було, з училища я втік. Мати отримала «депешу», що син зник. Знайшла

сом вокалу О. Гродзинського) п’ять років працював солістом оперної студії при консерваторії, набував професійного досвіду, потоваришував із відомими діячами оперного мистецтва. За всю історію оперної студії першим отримав звання заслуженого артиста. Із 1985-го й донині – професор кафедри вокального співу Київської державної консерваторії імені П. І. Чайковського (нині – Національна музична академія). Особливим був період роботи у Державному академічному театрі опери та балету УРСР

Народний артист України, лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка Анатолій Мокренко

ім. Т. Г. Шевченка. Із 1968 року працював як соліст, а з 1991 до 1999 рр. – генеральний директор і художній керівник (тепер – Національна опера України). – Здається, у Вас були проблеми із КДБ? – Це ще коли жив у гуртожитку політехнічного інституту. Я організував рукописний журнал «Зелений шум». Чому така назва? Тому, що то були перші зелені проби пера. У нас було багато обдарованої молоді. Я був переконаний, що роблю добру справу, навіть встиг випустити п’ять номерів. Ми тоді нічого не знали про дисидентство. А ще я написав рецензію на виставу театру імені Івана Франка. Йшлося про те, що, коли раптом у сім’ї неполадки, жінки зверталися до парторганізації. Мене це обурило, до чого тут парторганізація, коли справа стосується двох людей. Власне кажучи, моє вільнодумство було покаране тим, що всю мою літературну творчість знищили і порадили займатися співом. – Нині, Анатолію Юрійовичу, Ви багато пишете про історію, на мистецькі й українознавчі теми. – Історія – це особистості. Народ гуртується навколо національної ідеї, але її носієм є завжди особистість, ось тому багато пишу про історію. Мене завжди дивує історична безграмотність. Вона робить нас нещасними, позбавляє волі. – Ви є одним із фундаторів Товариства української мови імені

Шевченка, членом ради товариства «Просвіта». – Я почав із руху в «Просвіті». Разом із Дмитром Павличком були фундаторами Товариства української мови. Мова – найголовніша духовна цінність нації, власне, це її душа. І найогидніше – зречення свого українства. Це мовна зрада батька-матері, свого роду, предків. Така людина духовно обмежена. Нині я дійшов до висновку, що питання руйнування мови – це державне питання. – У Вас чудова родина: прекрасна дружина, дві доньки, які завжди і в усьому Вас підтримують. – До речі, зараз мої земляки готують диск моїх вибраних пісень. Він називається «Марія», на честь моєї дружини. Ми зустрілися з нею, коли я закінчував політехнічний інститут. Дочекався, коли вона закінчить інститут, коли облаштуюсь. Здобула спеціальність інженера-технолога. У нас дві доньки, двоє онуків і правнук. Шкода, що онуків лише двоє. Ось у моєї мами одинадцятеро було. – Ви продовжуєте займатися прилученням дітей та юнацтва до співу? – Я очолюю конкурси вокалістів у Донецьку, Хмельницькому, Криму, Шостці, Лебедині, рідному селі. Шість років тому ініціював конкурс хорових колективів сільських шкіл «Співаймо разом». Мене непокоїть те, що нинішній стан української естради просто жахливий. Шокують безликі виконавці, примітивна музика і тексти, безбарвне аранжування. Щодень на наші голови з радіо- і телеефіру падають естрадні «зірки», в яких таланту – катма. Своїми «шедеврами» вони псують смак слухачів, ганьблять не лише себе, а й традиції української естрадної пісні, які створили до них попередні покоління. В усі часи важливою була трійця: поет-пісняр, композитор і виконавець. Саме виконавець надає життя пісенному твору, подаючи його на поцінування слухачам. Анатолій Мокренко. Його душа – в полях, тополях, черешнях. Його душа – в піснях. Людмила ЧЕЧЕЛЬ

Ст оли чна а фіша

Культура № 1-2, 13 січня, 2012 р.

з 14 по 22 січня 2012 року НАЦІОНАЛЬНА ОПЕРА УКРАЇНИ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА operacomua.colocall.com Вул. Володимирська, 50, тел. 279-11-69 (каса)

Сцена «Під дахом» 14 – І. Бауершима «JULIA@ROMEO.com» («Norwey. Today») 15, 22 – «Шлюби укладаються на небесах…» (за Л. Толстим) 20 – І. Вирипаєв «Валентинів день» 21 – «Олександр Вертинський. Бал Господній…» Початок вистав о 20.00 АКАДЕМІЧНИЙ ТЕАТР ДРАМИ І КОМЕДІЇ НА ЛІВОМУ БЕРЕЗІ ДНІПРА www.drama-comedy.kiev.ua Просп. Броварський, 25, тел. 517-89-80 (каса)

14 – Ж. Бізе «Кармен» 15 – М. Теодоракіс «Грек Зорба» 17 – П. Масканьї «Сільська честь». Ж. Бізе – Р. Щедрін «Кармен-сюїта» 18 – Дж. Верді «Аїда» 19 – Є. Станкович «Володар Борисфену» 20 – М. Мусоргський «Борис Годунов» 21 – с. Прокоф’єв «Ромео і Джульєтта» 22 – В. Белліні «Норма» НАЦІОНАЛЬНИЙ АКАДЕМІЧНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ДРАМАТИЧНИЙ ТЕАТР ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА www.ft.org.ua Пл. Івана Франка, 3, тел. 279-59-21 (каса)

14 – В. Шекспір «Ромео і Джульєтта» 15 – Х. Бергер «Брешемо чисту правду» 17 – Д. Таборі «Майн кампф, або Шкарпетки у кавнику» 18 – К. Рубіна «Вася повинен подзвонити» 19 – О. Островський «Не все коту масниця…» 20 – Л. Піранделло «Куди подме вітер…» 21 – І. Тургенєв «Найвище благо у світі…» прем’єра 22 – А. Чехов «26 кімнат…» Мала зала 14 – Н. Птушкіна «Ти, якого любить душа моя…» 15 – Ф. Достоєвський, О. Володін «Голубчики мої!..» 21 – В. Сигарєв, Л. Проталін «Пізно лякати» 22 – Й. Бар-Йосеф «Море… Ніч… Свічки…» Початок вистав о 15.00 Експериментальна сцена Вул. О. Гончара, 71, тел. 486-80-40

14 (19.00) – «Щуролов» (за О. Гріном) 15, 21 (19.00) – «Там бути тут» (за Д. Хармсом) 20 (20.00) – «Жінка з минулого» (за Р. Шиммельпфеннінгом) 22 (19.00) – Б.-М. Кольтес «Роберто Зукко» КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ АКАДЕМІЧНИЙ ТЕАТР ОПЕРЕТИ

14 – І. Котляревський, М. Лисенко, О. Скрипка «Наталка Полтавка» 15 (12.00) – А. Навроцький «Котигорошко» 15 (19.00) – І. Афанасьєв «Урус-Шайтан» 17 – О. Кобилянська «В неділю рано зілля копала…» 18 – Я. Гашек «Швейк» 19 – О. Заградник «Соло для годинника з передзвоном» 20 – О. Білозуб «Дві квітки кольору індиго» 21 – Т. Шевченко «Назар Стодоля» 22 (12.00) – В. Васалатій «Попелюшка» прем’єра 22 (19.00) – О. Білозуб «Романси. Ностальгія» НАЦІОНАЛЬНИЙ АКАДЕМІЧНИЙ ТЕАТР РОСІЙСЬКОЇ ДРАМИ ІМЕНІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ www.rusdram.com.ua Вул. Б. Хмельницького, 5, тел. 234-42-23 (каса)

www.kiev-operetta.kiev.ua Вул. Велика Васильківська, 53/3, тел. 287-26-30 (каса)

14 – П. Абрахам «Бал у Савойї» 15 (12.00) – В. Домшинський «Білосніжка та семеро гномів» 15 (19.00) – Welcome to Ukraine, або Подорож у кохання прем’єра 18 (19.00) – Й. Штраус «Летюча миша» 19 – І. Кальман «Містер Ікс» 20 – З. а. Ігор Завадський (кнопковий акордеон) 21 – Ф. Лоу «Моя чарівна леді» 22 (12.00) – Г. Гладков «Пригоди бременських музикантів» 22 (19.00) – І. Поклад «Таке єврейське щастя» АКАДЕМІЧНИЙ МОЛОДИЙ ТЕАТР

14 – І. Губач «Наполеон і корсиканка» 15 (12.00), 21 (19.00) – М. Камолетті «Сімейна вечеря» 15 (19.00) – Р. Куні «Занадто одружений таксист» 17 – Р. Куні «№13» (Шалена ніч, або Одруження Пігдена) 18 – Р. Шерідан «Школа скандалу» 19 – «Сто п’ята сторінка про кохання» 20 – О. Островський «Тепленьке місце» 22 (12.00) – Р. Куні «Занадто щасливий батько» 22 (19.00) – А. Касона «Дерева помирають стоячи» Нова сцена 14 (12.00) – Н. Птушкіна «Пізанська вежа» 14 (18.00) – Е. Мазія «Ігри на задньому подвір’ї» 15 (18.00), 21 (12.00) – Н. Лабют «Жирна свиня» прем’єра 21 (18.00) – Т. Бухштайнер, В. Никифорова «Норд-ост. Майбутнє покаже» прем’єра 22 (18.00) – В. Мухарьямов «Останнє кохання»

www.molody.kiev.ua Вул. Прорізна, 17, тел. 278-73-92 (каса)

14 – Х. Майорга «Любовні листи до Сталіна» прем’єра 15 – А. Крим «Квартет для двох» 18 – М. Воронов «Торчалов» 19 – Я. Гловацький «Четверта сестра» 20 – Т. Іващенко «Empty trash» (Спалюємо сміття) 21 – Ж.-Б. Мольєр «Дон Жуан» 22 – В. Шекспір «Сатисфакція» Камерна сцена 15 – Яр. Стельмах «Синій автомобіль» 17 – І. Карпенко-Карий «Наймичка» 21 – Леся Українка «Розмова» прем’єра КИЇВСЬКИЙ МУНІЦИПАЛЬНИЙ АКАДЕМІЧНИЙ ТЕАТР ОПЕРИ ТА БАЛЕТУ ДЛЯ ДІТЕЙ І ЮНАЦТВА www.musictheatre.kiev.ua Вул. Межигірська, 2, тел. 425-31-16

14 (12.00) – с. Баневич «Історія Кая та Герди»

14 (19.00) – «Київ Модерн-Балет»: «Болеро». «Дощ» 15 (12.00) – с. Прокоф’єв «Попелюшка» 18 (13.00) – Ю. Шевченко «Бармалей та Айболить» 19 (14.00) – М. Римський-Корсаков «Ніч перед Різдвом» 20 (19.00) – с. Прокоф’єв «Ромео і Джульєтта» 21 (12.00) – с. Баневич «Дванадцять місяців» 22 (12.00) – с. Прокоф’єв «Петрик і вовк». К. Сен-Санс «Карнавал тварин» АКАДЕМІЧНИЙ ТЕАТР ЮНОГО ГЛЯДАЧА НА ЛИПКАХ www.tuz.kiev.ua Вул. Липська, 15/17, тел. 253-62-19

20 (13.00) – І. Стрельнікова, І. Стежка «Вождь червоношкірих» 21 (12.00) – Г.-Х. Андерсен «Принц і Принцеса» 22 (12.00) – М. Твен «Пригоди Тома Сойєра» Мала зала 18 (19.00) – А. Курейчик «Людина та Вічність» прем’єра 19 (19.00) – В. Мережко «Ігри вночі» 20 (19.00) – А. Курейчик «Обережно, жінки!» 21 (11.00) – О. Несміян «Ти особливий» 21 (18.00) – О. Островський «Вовки та…» 22 (11.00) – Т. Власова «Велосипед із червоними колесами» 22 (19.00) – А. Чехов «Роман доктора» КИЇВСЬКИЙ АКАДЕМІЧНИЙ ТЕАТР ЛЯЛЬОК www.akadempuppet.kiev.ua Вул. М. Грушевського, 1-а, тел. 278-58-08

14, 21 (11.00) – М. Назаренко «Казки для добрих сердець» прем’єра 14 (13.00) – Г. Владичина «Слоненя» 14 (15.00) – А. Дєжуров «Царівна-жаба» 14, 22 (17.00) – Ю. Сікало (за Ш. Перро) «Кіт у чоботях» 15, 22 (11.00) – М. Петренко «Про Курочку Рябу та Сонечко Золоте» 15 (13.00) – Н. Гернет «Гусеня» 15 (15.00) – Є. Шварц «Попелюшка» 15 (17.00) – Б. Заходер, В. Климовський «Дюймовочка» 21 (13.00) – Є. Шварц «Червона Шапочка» 21 (15.00) – В. Швембергер «Марійка і Ведмідь» 21 (17.00) – Н. Гернет «Чарівна лампа Аладдіна» 22 (13.00) – Є. Гімельфарб «Вовк і козенята» 22 (15.00) – Ю. Єлисеєв «Сембо» Вистави для дорослих 20 (19.00) – В. Маслов (за Д. Боккаччо) «Декамерон» КИЇВСЬКИЙ МУНІЦИПАЛЬНИЙ АКАДЕМІЧНИЙ ТЕАТР ЛЯЛЬОК

19 – А. Крим «Осінь у Вероні, або Правдива історія Ромео і Джульєтти» 20 – Д. Діллон «Шість чорних свічок» 21 – А. Крим «Льовушка» 22 – Б. Акунін «Дзеркало Сен-Жермена» КИЇВСЬКА АКАДЕМІЧНА МАЙСТЕРНЯ ТЕАТРАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА «СУЗІР’Я» www.suzirja.org.ua Вул. Ярославів Вал, 14-б, тел. 272-41-88

14 – Дж. Марелл «Сміх лангусти» 15 (12.00) – Ш. Перро «Моя чарівна Попелюшка» 15 – Л. Хохлов «Довершений Чарлі» 17 – І. Афанасьєв «Самотня леді» 18 – О. Олесь «Все про кохання» 19 – Т. Іващенко «Мені тісно в імені своєму…» 20 – «Парнас дибом» (за віршами та сатирою початку ХХ століття) 21 – В. Аїм «Випадкове танго» 22 (12.00) – М. Метерлінк «Синій птах» 22 – О. Миколайчук-Низовець «Ассо та Піаф» Початок вистав о 19.00 Мікросцена Вул. Ярославів Вал, 16

14 – Ф. Саган «Колючка» 15, 21 – Ю. Максименко «Бог явився мені в образі Жовтого Зайця» прем’єра 20 – М. Булгаков «Маргарита» 22 – Р. Білецький «Розмова, якої не було» прем’єра Початок вистав о 19.30 НАЦІОНАЛЬНИЙ БУДИНОК ОРГАННОЇ ТА КАМЕРНОЇ МУЗИКИ www.organhall.kiev.ua Вул. Велика Васильківська, 77, тел. 528-31-86

14 – З. а. М. Солов’яненко (сопрано), с. Котко (бас), В. Балаховська (орган) 16 – Вечір пам’яті з. д. м. А. Котляревського 17 – Л. Назаренко (сопрано), О. Госачинський (віолончель), М. Сидоренко (орган) 18 – І. Харечко (орган) 19 – Т. Рой (флейта), Г. Бубнова (орган) 20 – З. а. М. Ліпінська (мецо-сопрано), з. а. В. Тимець (кларнет), н. а. В. Кошуба (орган) 21 – Ансамбль класичної музики імені Б. Лятошинського НАЦІОНАЛЬНА ФІЛАРМОНІЯ УКРАЇНИ www.filarmonia.com.ua Володимирський узвіз, 2, тел. 278-16-97 (каса)

www.puppet-theater.kiev.ua Вул. Миропільська,1, тел. 513-15-00

14 – с. Єфремов «Снігурчин концерт» 15 – В. Сердюченко «Любов до трьох апельсинів» 21 – Д. Непомняща «Мама для мамонтятка» 22 – Г. Усач, с. Єфремов «Котик та Півник» Початок вистав об 11.00 та 13.00 АКАДЕМІЧНИЙ ТЕАТР «КОЛЕСО» www.koleso.teatr.kiev.ua Андрiївський узвiз, 8, тел. 425-04-22

14 (14.00) – «Зоряний хлопчик» (за О. Уайльдом) 14 (19.00) – Коктейль «Фа-соль» 15 – А. Зурабов «Ліка» 17, 18 – «Ніч кохання» (за с. Васильченком) 19 (19.00), 21 (15.00) – «У Києві на Подолі, або «Гдє ві сохнітє бєльйо?» 20, 21 (19.00) – Я. Стельмах «Емма» 22 – «Пристрасті дому пана Г.-П.» (за О. Пчілкою) Камінна зала 15, 19 – К. Людвіг «Примадонни» 22 – Р. Шиммельпфенніг «Під тиском 1–3» АКАДЕМІЧНИЙ ТЕАТР НА ПОДОЛІ www.theatreonpodol.com Контрактова площа, 4, Андріївський узвіз, 20-б, тел. 425-54-89

14 – В. Станілов «Опера мафіозо» 15 – Фантазія-шансон «Люксембурзький сад» 17 – М. Горький «На дні» 18 – М. Гоголь «Мертві душі»

14 – Концерт «Нині в нас Різдво» 15 – Київський камерний оркестр, Д. Медолиз (флейта) 16 – Вечір пам’яті н. а. Є. Дущенка 17 – Концерт «Мюзикл і його музичні родичі» 18 – Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України, А. Кащенко (ф-но) 19 – Ансамбль народних інструментів «Рідні наспіви», н. а. с. Добронравова (сопрано), з. а. К. Фесенко (ф-но) 20 – Вечір оперети 21 – Абонемент № 7 «Мистецтво фортепіанної гри». І. Четуєв (ф-но) 22 – Різдвяний концерт. Композитор В. Степурко ОПЕРНА СТУДІЯ НМАУ ІМЕНІ П. ЧАЙКОВСЬКОГО Вул. Городецького 1-3/11, тел. 279-12-42

14 – К. Глюк «Орфей і Евридіка» 18 – П. Чайковський «Євгеній Онєгін» 21 – Дж. Верді «Травіата»

Примітка. У репертуарі можливі зміни

Державна мова

Культура № 1-2, 13 січня, 2012 р.

На горіхи від Рогози

комісія ухвалила рішення про дискваліфікацію» (з газети). Це і позбавлення спортсмена або команди брати участь у змаганнях. Дискваліфікація футболіста. Часом чуємо: ведучий спеціаліст. Вислів неправильний. На місці цього прикметника має бути провідний. Адже саме він містить у собі значення найважливіший, головний, основний; а також – який указує дорогу, напрямок руху. Провідна зірка. Провідна роль. Провідна ідея. Провідні вчені. ЯК БУДЕ У МНОЖИНІ СЛОВО ДНО? Але ведучий концерту. Втім, це явна (Продовження. Поч. у № 14–16, 2011) Далеко не кожен може на це відпо- калька з російської. вісти. Тож запам’ятайте: дена. У родоСпеціалістів з будівництва та екс- вому відмінку (чого?) – ден. Таку фор- НЕДОЛІК ЧИ ХИБА? плуатації земних трас називають до- му подають «Український правопис», Колись іменник недолік мав далеко рожниками (шляховиками). Вони ви- деякі словники. вужче значення, ніж тепер. Утворений конують дорожньо-ремонтні роботи. Часто ставлять не там, де треба, від кореня дієслова лічити (рахувати) Саме таке словосполучення побутує слова допускати і припускати. При- й заперечної частки недо, він був сив мовленні, хоча паралельно вжива- чина та ж сама: не відчувають змісто- нонімом слова нестача. Саме в такоється вислів ремонт шляхів. Чому ав- вої відмінності між ними. Якщо пер- му розумінні його вживали класична тодорожний інститут, але Міншлях- ше з них означає дозволяти комусь література та народне мовлення. «Під буд, Держшляхбуд? У власних назвах брати участь у чомусь чи мати доступ час ревізії каси виявлено недолік (або користуються усталеними умовними кудись; примирюватися з чимось (до- нестачу) на чималу суму». найменуваннями, не допускаючи си- пускати брак), то друге – вважати за Згодом цей іменник утратив своє нонімії. Узвичаєні також словосполу- ймовірне, можливе що-небудь (при- первинне значення і набув змісту рочення: дорожні знаки (а не шляхові), пускати думку). сійського слова недостаток. Хоча вулично-шляхова мережа міст (а не А як зрозуміти вислів Куштуйте на з погляду мовної традиції є чіткіші вулично-дорожня). Є шляхопровід, од- здоров’я!, який часом трапляється і в українські відповідники: хиба, огріх, нак немає дорогопроводу. Коли мо- усній мові, й у писемній? Дієслово ку- похибка, недоробок тощо. «Івана кливиться про вирушання кудись не- штувати, коли його використовують кали в селі Переломаним. Мав у поясі близько, про подорож, тоді доречне стосовно їжі, виражає поняття з’їдати хибу, бо все ходив схилений» (Василь буде слово путь жіночого роду або або випивати трохи чогось для про- Стефаник). «Цей твір захоплює читача, дорога. «Далекая путь, хвилини не би. Отже, це словосполучення озна- але в ньому багато стилістичних вад». ждуть» (Леся Українка), «В далеку до- чає, що когось запрошують лише поТо чи варто всі названі тут синонірогу піду» (Борис Грінченко). пробувати якоїсь страви, але ніяк не ми замінювати одним-єдиним і не заНевелика дорога між селами зветься спожити її. Тим-то тут годився б уста- вжди доречним у конкретному конпутівець, не пряма, а кружна – манівець. лений зворот їжте на здоров’я! тексті словом недолік, як це нерідко Нагадаємо, що останнім часом Іноді плутають іменники деквалі- роблять у нас? дуже вподобали в нас західноукра- фікація та дискваліфікація, підмінюПрикметники братерський і братїнський вислів у такий спосіб. Він ють їх один одним, чим викривлюють ній збігаються семантично, коли певитискує з ужитку зворот таким спо- зміст сказаного, написаного. Варто на- редають зміст: який буває між одсобом (чином): «У такий спосіб пра- гадати, що декваліфікація – то втрата нодумцями, близькими людьми, цюватимемо й надалі» (з газети). Ліп- професійних знань, навичок. Деквалі- народами. Братерська (братня) допоше все-таки дотримуватися повсюди фікація інженера. Часткова декваліфі- мога. Розрізняються сполучуваністю. давнього загальноукраїнського сло- кація. А дискваліфікація – оголошення Братерська єдність. Братні партії. восполучення таким способом, що когось не гідним або не здатним обіТільки братній уживається в знане має впливу інших мов (у цьому ймати свою посаду, виконувати певну ченні який стосується брата. Рідна разі – німецької). роботу, функції через фахову непід- братня кров. Переносне тлумачення напрям ді- готовленість; усунення від обов’язків Тільки братський входить до устаяльності, розвитку треба переда- на знак покарання за якусь службову лених словосполучень братська мовати словом шлях. Його вживають чи моральну провину. «Після багато- гила, братські школи (іст.). переважно з означенням або з імен- річної перерви він не міг працювати Принагідно зазначимо, що при підником у родовому відмінку, перед за високим розрядом, і атестаційна меті, вираженому зворотом брат з сестрою (чоловік з жінкою, батько з матір’ю), присудок має: а) форму мноІНФОРМАЦІЯ ВІД СЛУЖБИ РОЗПОВСЮДЖЕННЯ жини, якщо дія приписується двом рівноправним особам – брат з сеШановні наші читачі та передплатники! строю поїхали в село; б) форму одСпецвипуск журналу «Пам’ятки України: історія та культура» нини, якщо треба підкреслити, що (№ 5–6, 2011) вийшов з друку. Отримати довідку щодо придбання чахтось супроводжує особу, – брат з сопису можна за тел. (044) 498–23–64. сестрою поїхав за кордон; в) за наявності слова разом частіше використоЖурнали «Музика» № 4–6 і «Український театр» № 6 надруковані вується форма однини – брат разом і надійшли в кіоски «Преса» м. Києва. з сестрою пішов у ліс. яким стоїть прийменник до, наприклад: тяжкий шлях до щастя, шлях до миру. Як синонімічні назви відтінюються ці іменники в поетичній мові: «Спільна дорога у всіх дівчат, та окремий у кожної шлях» (Максим Рильський). Літературна норма рекомендує уникати конструкцій з прийменником типу по шляху технічного прогресу. Ліпше сказати й написати: шляхом технічного прогресу.

Журнали «Українська культура», «Театрально-концертний Київ», газети «Культура і життя» і «Кримська світлиця» також чекають на Вас у кіосках «Преса» та поштових відділеннях Київської області. Вийшов з друку англомовний випуск журналу «Українська культура». Всі наші видання можна придбати також у редакції. Передплатники отримають журнали і газети своєчасно. Будемо вдячні Вам за пропозиції і зауваження щодо організації передплати і продажу наших видань. Наші телефони: 044-498-23 64, моб. 067-394-97-21, 050-310-56-63.

ВИГОЛОШУВАТИ, ОГОЛОШУВАТИ, ПРОГОЛОШУВАТИ Збігаються у значенні привселюдно виступати з промовою, доповіддю, висловлювати якісь думки дієслова виголошувати і проголошувати. Урочисто виголосити (проголосити). Тільки проголошувати – декларувати, обнародувати. Проголосити рівноправність. Проголосити незалежність. Тільки оголошувати – публічно заявляти про що-небудь, робити відомим, офіційно визнавати. Оголосити

подяку. Оголосити невинним. Оголосити збори відкритими. Зачитати указ чи прочитати указ (телеграму)? У наведених сполученнях дієслова зачитати й прочитати синонімічні, тобто виступають як рівноправні, взаємозамінні. Однак різні префікси вносять і певні відтінки. У практиці спостерігається тенденція використовувати слово зачитати в тих випадках, коли йдеться про повідомлення вголос якоїсь лаконічної інформації {зачитати заяву, резолюцію тощо) на зборах, засіданнях. Теоретично можлива й така фраза: голова зборів прочитує резолюцію, тобто спочатку сам знайомиться з нею. Але звичайно побутує варіант (мовиться про теперішній час): голова зборів читає резолюцію. Отже, коли знайомлять слухачів зі змістом офіційних паперів, здебільшого коротких, перевага надається дієслову зачитати: зачитати указ, зачитати телеграму. З іменниками доповідь, лекція усталилася інша сполучуваність: прочитати доповідь (лекцію). АРАБЕСК – АРАБЕСКИ Не думайте, що це той самий іменник в однині та множині. Арабеск – поза в класичному бальному танці. Арабески – 1. Вид орнаменту з геометричних і стилізованих рослинних візерунків. Малюнки для арабесок. 2. Маленький музичний твір, примхливий і невимушений за характером. Мелодія арабесок. 3. Збірка невеличких літературних творів. «Арабески» Миколи Гоголя. Розрізняються семантично і прикметники акціонерний та акціонерський. Перший виражає поняття який стосується акцій, заснований на них. Акціонерне товариство. Другий передає зміст: те, що належить, властиве акціонерам. Акціонерські внески. Російське общественный означає і суспільний, і громадський. Тому люди, котрі не знають добре української, вживають у нашій мові ці слова як синоніми, а звідси – помилки, недоречності. Тож треба пам’ятати, що суспільний утворено від іменника суспільство. Суспільний лад, суспільні відносини, суспільне буття, суспільна свідомість, суспільні науки. А громадський – від громада. Він має значення не державний, не службовий, добровільний, такий, що стосується всього населення або якогось колективу. Громадські організації, громадський порядок, громадські доручення, громадське харчування. Неправильно кажуть суспільний діяч, треба громадський діяч. Деякі слова: думка, обов’язок, діяльність можуть сполучатися з обома прикметниками (суспільний і громадський), але значення таких висловів різне; воно зумовлене контекстом. Скажімо, суспільна думка- це політичні ідеї того чи того суспільства в певний період його історії. А громадська думка – погляд колективу, населення країни або більшого загалу (континенту, планети) на якесь питання. «Громадська думка всього прогресивного людства виступає проти війни, за мир між народами» (з газети). (Далі буде)

На дозві ллі

Культура № 1-2, 13 січня, 2012 р.

ВІД ДІДІВ-ПРАДІДІВ

СМАЧНОГО!

«ПИРОГИ, ВИЛАЗЬТЕ З ПЕЧІ» Пироги на столах українців здавна. Їх смажили та пекли. Печені пироги – без них не можна уявити святкового столу. Як колись, так і нині, у кожної господині – свій рецепт тіста. А ось начинка! Сподіваюсь наші поради стануть у нагоді. Отже, начинки для пирогів: сир, розтертий із сирими яйцями, смажена або сира капуста, варені квасоля, горох, картопля, гречана каша зі шкварками, печений гарбуз із калиною чи без неї, товчений мак, мак із калиною, варені та розтерті сушені груші й сливи, варене, посічене та обсмажене з цибулею м’ясо, зелена цибуля з вареними яйцями, смажені гриби. Влітку і восени печуть пироги зі свіжими фруктами та ягодами, а в піст начинкою були: гриби, картопля, капуста, мак, ягоди, фрукти, каша з олією. Печіть пироги, і нехай кожну вашу хату наповнить дух святкової здоби.

Від Меланки і до Водохреща – час ворожінь. Старші люди хотіли знати, який довгий вік дав їм Господь, молоді, шукаючи свою долю, чекали хоч яких підказок. Ті, на чиїх руках тримається все господарство, слідкували за погодою, що колись дуже вірно підказувала: коли прийде весна, коли виходити у поле, коли сіяти. Отже, і ми наступного тижня дізнаваймось, завбачаймо та чекаймо порад долі 13 січня – Меланки, щедра кутя. Готують другу, «щедру» кутю. Можна вживати скоромину, а тому повсюди столи, а деінде і кутя, були уже скоромними. Скажімо, на Поліссі зерна для цієї страви варили зі шкварками. Звечора і до півночі обходили оселі щедрувальники. За традицією, колядують переважно хлопці, а щедрують дівчата. Хоча цього дня хлопці також не пасуть задніх. Вони збираються до гурту, перевдягають одного хлопця у жіноче вбрання, і водять цю «Маланку» селом. 14 січня – Василя, старий Новий рік. «Старий Старий рік у ноги – Новий у пороги». Цього дня засівають лише хлопці. А починають вони зі своєї хати,

промовляючи: «На щастя, на здоров’я! Роди, Боже, жито, пшеницю і всяку пашницю. Будьте здорові, з Новим роком і з Василем!» 17 січня – Богоявлення. Хати кроплять свяченою водою. 18 січня – голодна кутя. Готують третю, останню кутю Різдвяно-Новорічних свят. Вона називалася голодною тому, що з цього дня і до того часу, коли освятять воду в річці, люди не їли – постували. У деяких регіонах цього дня «проганяли» або «розстрілювали» кутю. Парубки, взявши в руки макогони, йшли до воріт, стукали та промовляли: «Геть, кутя, з покутя, а ти, узвар, геть на

базар». Інші брали горщики, в яких варилася кутя, розбивали їх об ворота, та з рушниці робили символічні три постріли. 19 січня – Водохреща, Йордана. Третє і завершальне зимове свято. В усіх селах, де були церкви, святили воду. Зранку чоловіки йшли до річки чи ставка, вирубували з льоду хреста і ставили його біля ополонки. Після молитви священик святив воду. Віддавна в народі вода, освячена на Водохреще, мала велику цілющу силу: нею лікували недуги, святили будівлі, тварин та збіжжя. Нехай Йорданська вода оберігає кожну хату від лихих людей, недобрих очей, а нам усім додає сили та віри. КАЛЕНДАР ДАВНІХ РУСИНІВ Календар давніх русинів поділявся (як загальновідомі зодіакальний та японський гороскопи) на дванадцять знаків. Ці знаки, тобто роки, повторювалися через тридцять шість літ, адже було дванадцять років під знаками рослин, потім – тварин, а затим – птахів. Якщо ми добре знаємося на гороскопах інших народів, то чому б не ознайомитися зі своїм? 1-й цикл: рослини

2-й цикл: тварини

3-й цикл: птахи

1997 – дуб

2009 – віл-тур

2021 – лелека

1998 – пшениця

2010 – ведмідь

2022 – грак

1999 – липа

2011 – вепр-кабан

2023 – орел

2000 – жито

2012 – вовксобака

2024 – голуб

2001 – явір

2013 – баран

2025 – беркут

2002 – ячмінь

2014 – лис

2026 – ластівка

2003 – тополя

2015 – кінь

2027 – боривітер

2004 – овес

2016 – зубр

2028 – соловей

ШАНОВНІ ЧИТАЧІ ТА ПЕ РЕ ДП ЛАТНИК И !

2005 – калина

2017 – олень-коза

2029 – яструб

Видання Газетно-журнального видавництва в 2012 році будуть виходити з такою періодичністю: • газети «Культура і життя», «Кримська світлиця» – щоп’ятниці; • журнали «Українська культура», «Пам’ятки України: історія та культура», «Театрально-концертний Київ» – щомісяця; • журнали «Музика» і «Український театр» – раз на два місяці. Передплату на журнали і газети можна оформити з будь-якого місяця у всіх поштових відділеннях зв’язку України.

2006 – гречка

2018 – куниця

2030 – дятел

2007 – яблуня

2019 – кіт

2031 – сова

2008 – материнка

2020 – заєць

2032 – чайка

Газета «Культура і життя»

№ 52 (4468), 30 грудня 2011 рік Засновники: Міністерство культури України, Український комітет профспілки працівників культури, редакція газети «Культура і життя» Видавець: ДП «Газетно-журнальне видавництво» Міністерства культури і туризму України Адреса видавництва: 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1; тел. +38 (044) 498-23-65 Директор Олеся БІЛАШ Головний редактор Людмила ГНАТЮК

Адреса редакції: 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1; тел. +38 (044) 498-23-65 nvu.kultura@gmail.com Виходить із 7 жовтня 1923 року. Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 1026 від 26.10.94 р. Друкарня: ТОВ «Мега-Поліграф», вул. Марка Вовчка, 12/14, Київ, 04073; тел. +38 (044) 581-68-15 Розповсюдження, передплата, реклама: тел. +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63 Портал http://uaculture.com/ Передплатний індекс в Каталозі видань України 60969

Склад Видавничої ради Олеся Білаш – директор видавництва, Олена Чередниченко – завсектором взаємодії зі ЗМІ та зв’язків із громадськістю МК, Олена Воронько – начальник відділу театрального мистецтва МК, Лариса Лебедівна – завсектором мовної політики МК, Михайло Швед – начальник відділу музичного та циркового мистецтва МК, Ольга Дарибогова – начальник управління міжнародних зв’язків МК, Ольга Голинська – головний редактор журналу «Музика», Наталя Потушняк – головний редактор журналу «Театрально-концертний Київ», Алла Підлужна – головний редактор журналу «Український театр», Марія Хрущак – головний редактор журналу «Українська культура», Орест Когут – головний редактор видавництва.

Дизайн та верстка Сергія Задворного Редакція залишає за собою право на редагування отриманих матеріалів без узгодження з автором. Думки авторів публікацій можуть не збігатися з позицією редакції. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця © «Культура і життя» Наклад 2000 Ціна договірна