Щотижнева газета «Культура і життя»

№ 24 (4492)

15 червня, 2012 рік

ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНА УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА

www.uaculture.com

КУЛЬТУРНІ ЗВ’ЯЗКИ › с. 4

З УСІХ КУТОЧКІВ СВІТУ ДО ШЕВЧЕНКА

ФЕСТИВАЛІ › с. 8–9

КАЛИНОВИЙ РОЗМАЙ НА КІРОВОГРАДЩИНІ

РЕПОРТАЖ › с. 15

EURO-2012 У МІСТІ ЛЕВА

Столична афіша

з 18 до 24 червня 2012 року

с. 14

Наголос

2

Культура № 24, 15 червня, 2012 р.

МИХАЙЛО КУЛИНЯК ЗУСТРІВСЯ З ПРЕДСТАВНИКАМИ НЕУРЯДОВОЇ ГРОМАДСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ «УКРАЇНА – США»

Михайло Кулиняк, міністр культури України

ДОРОГІ ДРУЗІ! Українська культура сьогодні завдяки спільним зусиллям митців , працівників галузі, органів державної влади та місцевого самоврядування, демонструє значну життєздатність та творчий потенціал українського суспільства. Прийнято низку важливих законодавчих та нормативних актів з метою поліпшення умов культурної діяльності та забезпечення культурних прав громадян. Зростають обсяги бюджетного фінансування культури. Однак за попередні роки у сфері культури накопичилися серйозні проблеми, що не знаходили належного вирішення. Перехід до ринкової економіки створив значні труднощі як для закладів культури і мистецьких колективів, так і для споживачів культурно-мистецьких благ. За останні два десятиліття в Україні закрилися сотні бібліотек, клубів, книгарень, різко скоротилася концертно-гастрольна діяльність театрів, академічних та народних виконавських колективів. Попри постійне зростання бюджетного фінансування культури, його обсяги залишалися недостатніми. Значних масштабів набуло руйнування пам’яток історії та культури, чималі проблеми існують зі збереженням та поповненням музейних та бібліотечних фондів. Проблеми, що накопичились у сфері культури, охоплюють економічні, соціальні, матеріально-технічні аспекти її функціонування, а також ключові елементи державної культурної політики – законодавчі, фінансові, адміністративні, інституційні. Саме для вирішення цілого комплексу проблем у сфері культури потрібна масштабна державна цільова програма, яка б об’єднала зусилля й ресурси центральних та місцевих органів влади, бюджетні та позабюджетні кошти, дії державних та недержавних установ та організацій, спрямовані на розвиток культури та мистецтв України. З метою забезпечення реалізації стратегічних цілей державної політики у сфері культури Український центр культурних досліджень розробив Проект Концепції державної цільової національно-культурної програми розвитку культури і мистецтва на період до 2017 року. Міністерство культури запрошує долучитися всіх зацікавлених до громадського обговорення проекту, який розміщено на офіційному веб-сайті (розділ «Громадське обговорення») http://mincult.kmu.gov.ua/mincult/ uk/publish/article/289203 Свої пропозиції та зауваження до 01 вересня 2012 року можна надсилати в письмовому та електронному вигляді на адресу: Міністерство культури України – 01601, м. Київ, вул. І.Франка, 19, конт. тел.: 254-35-44.

E-mail: Гриценко Олександр Андрійович grytsenko@policy.hu, Солодовник Валентин Володимирович solodValentyn@ukr.net Запрошуємо до співпраці!

8 червня в Міністерстві культури України відбулася зустріч Міністра культури Михайла Кулиняка з президентом неурядової громадської організації «Україна – США» Надією МакКоннелл. Під час зустрічі Надія МакКоннелл повідомила про проведення минулого року в столиці США конференції «Україна – Вашингтон» та організацію заходів зі святкування 20-ї річниці незалежності України. За інформацією американської сторони участь у цих заходах взяла значна кількість американських високопосадовців та конгресменів, а власне заходи відбулися на високому організаційному рівні і значною мірою вплинули на формування позитивного іміджу нашої держави в США. Пані Надія також повідомила про намір своєї організації й надалі організовувати заходи, спрямовані на всебічне розкриття потенціалу України серед державних діячів та бізнесменів США. Зокрема

Президент фундації «Україна – США» Надія МакКоннелл

американська сторона повідомила про підготовку до проведення 1 грудня цього року другої конференції «Україна – Вашингтон» та запросила Міністерство культури України долучитися до культурної складової цього заходу. Зі свого боку Михайло Кулиняк висловив підтримку діяльності

організації «Україна – США» і запропонував провести в рамках запланованої конференції виставу «Перехрестя», поставлену Раду Поклітару на музику Мирослава Скорика. З огляду на успішну прем’єру вищезгаданого балету, яка відбулася наприкінці травня цього року в Національному академічному театрі опери та балету ім. Т. Шевченка, Міністр запевнив співрозмовників, що вистава матиме успіх у американського глядача. Так, він зауважив, що це є унікальна можливість презентувати Україну не лише як країну з потужною традиційною культурою, а і як державу, яка має значні здобутки у сфері сучасного мистецтва. З огляду на зацікавленість американської сторони у нестандартних підходах щодо презентації України в США, сторони домовились опрацювати можливість проведення згаданої вистави в ході другої конференції «Україна – Вашингтон».

ВІДІБРАНО ТРИ КРАЩИХ ПРОЕКТИ ПАМ’ЯТНИКА ТАРАСУ ШЕВЧЕНКУ В АСТАНІ 12 червня в Національній спілці художників України відбулось засідання журі конкурсу на кращий ескізний проект пам’ятника Тарасу Шевченку в Астані (Республіка Казахстан), на якому розглянуто 15 проектів, представлених 8 авторськими групами. Журі конкурсу таємним голосуванням відібрало три кращі ескізні проекти та

рекомендувало авторським групам в місячний термін їх доопрацювати і представити в липні 2012 року на засіданні журі конкурсу з метою визначення переможця конкурсу. Замовлений конкурс на кращий ескізний проект пам’ятника Кобзареві в Астані оголошено Міністерством культури України на виконання Указу Президента України

Віктора Януковича від 11 квітня 2012 р. № 257/2012 «Про додаткові заходи з підготовки та відзначення 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка», пункту 6 плану дій Україна-Казахстан на 20102011 роки (Дорожня карта-3) від 7 квітня 2010 р., підписаного президентами України та Республіки Казахстан. Директором Національного історикомеморіального заповідника «Биківнянські могили» призначено Марину Громову Наказом міністра культури України від 12 червня 2012 року Громову Марину Едуардівну призначено на посаду директора Національного істо­ рико-меморіального заповідника «Биківнянські могили» за контра­ ктом.

Сучасна Астана

У КИЄВІ ВІДКРИВСЯ KYIV SCULPTURE PROJECT В Національному ботанічному саду стартував Перший міжнародний фестиваль сучасної скульптури Kyiv Sculpture Project. У парку представили гігантські скульптури – 10 робіт українських майстрів, ще 10 – від художників з шести країн світу, серед них знані майстри: Єва Ротшильд (Ірландія), Магдалена Абаканович (Польща), Суй Цзяньго (Китай), Найджел Холл (Великобританія), Жауме Пленса (Іспанія). Партнером Спеціального проекту є Yorkshire Sculpture Park – найбільший скульптурний парк Європи та один із найвизначніших скульптурних майданчиків світу. Учасники першого фестивалю були відібрані експертною радою

на конкурсній основі. Заявки на конкурс, що відбувався з жовтня 2011 по лютий 2012 року, подали 297 митців із 39 країн світу. Ім’я переможця, який отримає Головний приз – 6 тис. євро, стане відомим 30 червня. Також буде вручено спеціальний приз (3 тис. євро), приз кращому молодому українському автору (практика в студії

провідного світового скульптора), спеціальний приз від Yorkshire Sculpture Park (резиденція в YSP), номінація Найкращий український автор за версією журналу Marie Claire, а також приз глядацьких симпатій (2 тис. євро), власника якого визначать за допомогою голосування в соціальній мережі Facebook на сторінці проекту.

Новини

Культура № 24, 15 червня, 2012 р. БАЙКЕРСЬКИЙ МОТОФЕСТИВАЛЬ «ТАРАСОВА ГОРА» У КАНЕВІ На початку червня Шевченківський національний заповідник та жителі міста Канева зустріли десятий міжнародний байкерський мотофестиваль «Тарасова гора». На ювілейний з’їзд прибуло більше трьох тисяч байкерів з України, Росії, Білорусії, Угорщини, Прибалтики, Франції. Одинадцятикілометровою колоною вони рухались до Канева.

За традицією, підніжжя Тарасової гори переповнювали гуркіт та сирени мотоциклів, в ряди шикувалися металеві красені найвідоміших та найпрестижніших світових брендів, тисячі гостей канівської землі в шкіряних костюмах та відповідних атрибутах байкерів заповнювали нижній парк. Канівський зліт – це можливість віддати шану тому, чиє серце горіло найсвятішою любов’ю до України. Цінуючи свободу, постійний рух вперед, саме Тараса Шевченка байкери вважають близьким собі по духу. Коли запитують: «Який зв’язок між байкерами і Шевченком?» Ашот Арушанов відповідає: «Він теж бунтар, революціонер, як і ми. Якби Шевченко жив у наш час – був би байкером. Тому Тарас посмертно прийнятий у наші ряди». В шоу-програмі мотозльоту виступи молодіжних рок-груп, хардкор команд, шоу балетів, сольних виконавців, мотокаскадерів, йогів, показ байкерської моди, вікторини на знання життя і творчості Тараса Шевченка. Валентина АВРАМЕНКО

ЄВРО-2012 ВІД ВАЛЕРІЯ ФРАНЧУКА У Національному музеї літератури України відкрилася персональна виставка лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка художника Валерія Франчука «До ЄВРО-2012». Окрім живопису, вперше на суд глядачів митець представив власні скульптури з дерева. Дерев’яні янголи, фігури вершників і символічні свічечки, присвячені різним етапам історії України, ззовні нагадують традиційні дерев’яні церкви та скульптури, що ними так славиться Західна Україна. Проте, дивлячись на їхні гармонійні лінії, згадуєш ще й кращі взірці західного сучасного мистецтва. Зважившись на неочікуваний творчий експеримент, Валерій Франчук не прогадав, а вийшов цілковитим переможцем. Про це із великим захопленням на відкритті його виставки до Євро-2012 говорили, зокрема знана художниця Галина Севрук, актриса Раїса Недашківська тощо.

Валерій Франчук

На виставці також представлено графіку і живопис юної доньки Валерія Франчука Марії, яка тільки-но цього року здобула профільну художню освіту.

Докладніше про відкриття експозиції читайте і дивіться світлини в наступному номері нашої газети. ЛЬВІВ’ЯНКИ ПОДАРУВАЛИ ФУТБОЛІСТАМ НАЦІОНАЛЬНІ КРАВАТКИ Футболістам із Данії, Португалії та Німеччини, які проводять свої матчі у Львові, маленькі львів’яни з музичного гурту «Погулянка» подарували українські національні краватки – герасівки. Це вишивані стрічки шириною 1–2 сантиметри і завдовжки 30–50 сантиметрів, що зав’язуються як звичайний бантик під комірець чоловічої сорочки. «Герасівка – це своєрідний оберіг. Її дарують з побажанням сили, мудрості. Це також своєрідна чоловіча прикраса. Такі прикраси символізують Галичину», – каже Наталія Яртись, відповідальний секретар громадської організації «Мистецький центр «Львівський вернісаж». Герасівки сплетені з різних кольорів. «На багатьох з них є чорний колір, що символізує зв’язок із землею, а земля дає силу, здоров’я, натхнення для перемоги. Безумовно, всі ці герасівки заряджені на перемогу, адже виготовлені руками майстринь з любов’ю», – додала пані Наталія.

Ці герасівки виготовляли 10 майстринь. Більше, ніж за тиждень вони вишили 90 герасівок для всіх учасників збірних – гостей України. «Львів завжди вигадує різні неординарні і незвичайні шляхи. Ми придумали таку річ, щоб передати гравцям національних збірних Данії, Португалії і Німеччини наш національний символ. Також протягом останнього місяця у Львові досить часто звучить неофіційний гімн Євро-2012, який співають діти з творчого колективу «Погулянка», тож ми запросили їх до цієї акції». – наголосила Н. Яртись.

МІНІ-ВИСТАВКА «ПЕТРИКІВКА ДО EURO-2012» У ДНІПРОПЕТРОВСЬКОМУ ХУДОЖНЬОМУ МУЗЕЇ По 30 червня 2012 року у Дніпропетровському художньому музеї проходить міні-виставка «Петриківка до EURO-2012». Виставка працює з 10:00 до 17:30. Вихідний день – п’ятниця. На виставці представлені роботи цьогорічних випускників художнього відділення Дніпропетровського театральнохудожнього коледжу. У творах поєднано традиційні прийоми живопису та сучасну символіку футбольного чемпіонату EURO-2012, що робить їх унікальними та особливо цікавими. «Петриківський розпис – унікальний вид народного мистецтва Дніпропетровщини, відомий в усьому світі. Завдання обласної влади розвивати та популяризувати цей жанр народної творчості, який у спадок залишили нам предки. Художники нашого регіону проводять персональні виставки не тільки в Україні, а й за кордоном. На Дніпропетровщині впроваджено практику ознайомлення дітей із традиціями живопису. Для цього в дитсадках Петриківки працюють гуртки Петриківського розпису, для школярів області організовуються екскурсії у Петриківку, проводяться майстер-класи. З нагоди святкування 80-річчя Дніпропетровщини в усіх школах регіону пройшов єдиний урок Петриківського розпису за участі професіоналів. Запрошуємо усіх бажаючих на виставку «Петриківка до EURO-2012». Вона буде цікавою як для прихильників народного мистецтва і креативу, так і для вболівальників EURO2012», – сказав голова облдержадміністрації Олександр Вілкул. НІМІ НОЧІ 2012 15–17 червня в Одесі відбудеться Третій міжнародний фестиваль німого кіно та сучасної музики «Німі ночі». Започаткований 2010 року Благодійним фондом імені Івана та Юрія Лип, захід став найбільшим фестивалем німого кіно в Центрально-Східній Європі.

Надія ПАСТЕРНАК

ВІРШІ ПОВЕРТАЮТЬСЯ В МЕТРО, ТЕПЕР ЦЕ – EURO ПОЕЗІЯ Проек т Євро Вір­ші (Euro Poems) відбуватиметься одночасно в чотирьох українських містах-господарях Чемпіонату Європи з футболу: у Львові, Києві, Харкові та Донецьку. Доробок 12 українських і 12 польських поетів українською та англійською мовами буде розташовано на станціях метрополітену Києва та Харкова, а також у міському публічному просторі Донецька і Львова. Мета – показати спільну європейську культурну спадщину українців і поляків на прикладі сучасної поезії, а також залучити нову аудиторію до відстеження літературного життя. Вірші будуть уперше представлені багатомільйонній аудиторії українців та футбольних уболівальників зі всього світу. Таким чином поезія виходить за рамки елітарної події для вузького кола зацікавлених.

«Німі ночі 2012» буде проведено в партнерстві з державним кіноархівом України «Національний центр Олександра Довженка» за підтримки Благодійного фонду «Розвиток України» (програма мистецьких проектів). У рамках Третього фестивалю «Німі ночі» буде представлено 5 класичних німих фільмів світового кінематографа в супроводі спеціально написаних саундтреків у виконанні музичних колективів із України, Великої Британії, Італії, Польщі та Німеччини. Вперше в історії заходу географія музичних проектів буде настільки широкою. Покази традиційно відбуватимуться просто неба на причалі яхт-клубу одеського Морвокзалу. Початок показів – о 21.30. БАРВИСТА «КРАЇНА МРІЙ 2012» 22 та 23 червня на розкішних схилах Дніпра, біля святої Лаври відбудеться Дев’ятий фестиваль «Країна мрій», який офіційно включений у програму

3 Чемпіонату Європи з футболу «Євро 2012». Як повідомили організатори заходу, це буде тільки жива музика, живі люди, жива історія, жива культура. Ніякої хімії, пластмаси, жодних нано-технологій чи віртуального світу. В епоху інформаційного суспільства та розвитку високих технологій автентика й природність схожі на справжнє диво. Традиційно на відвідувачів чекатиме розмаїття етнічної музики від гуртів «Баламути», «Веселі вуйки», «Сільська музика», «Тарута» та багатьох інших. На алеї майстрів презентуватимуть свої роботи народні умільці, а в майстерні народних танців можна буде навчитися танцювати «по-українськи». Для дітей буде окремий майданчик – інтерактивна програма на основі фольклорних мотивів. Також на «Країні мрій» будуть представлені літературні й театральні презентації, традиційні яскраві козацькі розваги, а на майданчику «ЕтноFashion» презентуватимуть колекції українського етнічного та старовинного одягу. НОВИЙ ПРОЕКТ ЗНАНОГО МИТЦЯ В Національному музеї українського народного декоративного мистецтва, що в Києві, відкрито виставку

«Out of… » заслуженого художника України, члена Національної спілки художників України Олександра Міловзорова. Відомий київський митець презентує новий проект, підготовлений спеціально для музею. В експозиції представлені графічні роботи майстра, керамічні скульптури та пластичні твори, виготовлені з різних матеріалів. Олександр Міловзоров закінчив Ленінградське вище художньо-промислове училище ім. В. Мухіної (1968), його педагогами з фаху (відділення кераміки і скла) були В. Марков та К. Митрофанов. Митець починав свій творчий шлях як художникмонументаліст, а з часом знайшов власний оригінальний стиль у різних видах мистецтва. Автор використовує «приховані можливості» матеріалів, починаючи з традиційних: глини, металу, скла, дерева і закінчуючи брухтом. Внесок Олександра Міловзорова у скарбницю українського мистецтва значний. Олександр Петрович сприяв відродженню в 90-х роках ХХ ст. українського мистецтва кування. Він створив комплексне оформлення інтер’єрів Національної філармонії України, Національної дитячої бібліотеки, ресторану «Дубки», станцій метро «Тарас Шевченко» та «Республіканський стадіон» у м. Києві. Розробив освітлювальну металеву арматуру для консульства Болгарії та будинку-музею Т. Г. Шевченка у м. Києві, створив композицію «Пташиний двір» на житловому масиві «Виноградар». У митця є кілька тем, які найбільше хвилюють та знаходять втілення у творах: «Екологія», «Пам’ять», «Комунікації», «Моя Шевченкініана». Його твори зберігаються в багатьох художніх музеях України та за її межами, у приватних колекціях. Виставка працюватиме до 30 липня 2012 року.

4

Культурні зв’язки

Культура № 24, 15 червня, 2012 р.

Канів – серце України В останні дні квітня Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв, яка відзначає своє двадцятиріччя, подарувала Надзвичайним та Повноважним послам в Україні, а також гостям іноземних представництв незабутню подорож до Канева теплоходом «Генерал Ватутін». «Це заплановане дійство: показати Канів, Чернечу гору колегам та гостям, які приїхали на святкування 20-річчя, – сказав у розмові Павло Кривонос, генеральний директор Генеральної дирекції з обслуговування іноземних представництв. – Це – фантастичні краєвиди, унікальні архітектурні пам’ятки. Аби потрапити з лівого берега до Канева, треба перетнути Дніпро греблею Канівської ГЕС. Тут є чудова можливість помилуватися прекрасними краєвидами водосховища. Після кожної подібної поїздки ми даруємо гостям на згадку фільм, який знімаємо під час подорожі, а також фотоальбом. Вони ж своєю чергою покажуть цю красу своїм наступникам, друзям, які неодмінно забажають побачити нашу мальовничу Україну. До цього ми вже мандрували до Львова, Умані, Одеси… Цього разу на борту теплохода «Генерал Ватутін» 37 Надзвичайних та Повноважних послів та їх представників, загалом понад двісті гостей». Спочатку вирушили до історичного центру міста. Найголовніша архітектурна пам’ятка, Успенський собор, збудована 1144 року київським князем Всеволодом. Ще одна – будинок василіанського училища (нині

Розповідь про Шевченків край зацікавлює всіх

тут музей декоративного мистецтва). Та головне, що Канів – це духовний центр України, адже саме тут розташований Національний Шевченківський заповідник – Тарасова гора. Її історична назва Чернеча, а вже після 1861 року гору почали називати Тарасовою. Хлібом-сіллю зустрічають гостей біля Чернечої гори.

– Ми вже звикли до подібних дійств, – говорить Віктор Ніколаєнко, канівський міський голова. – Радіємо, що вже сьогодні маємо що показати. Подібні зустрічі нам на користь. Це – не просто зустрічі, туризм, а й співпраця. Приміром, Надзвичайний та Повноважний посол Китаю зацікавився туризмом на воді. Нині це питання стоїть на порядку денному. Отож, намагаємося влаштовувати такий комфорт, аби інформація про наш край линула в усі куточки світу, аби до нашої Черкащини приїздило більше гостей. Павло Кривонос, генеральний директор Генеральної дирекції з обслуговування іноземних представництв вручив

міському голові подарунковий сертифікат на дитячі тренажери для Канівського центру соціальної реабілітації дітей-інвалідів.

– Я вперше в цьому чудовому краї, – розповідає Беренісе Рендон, посол Мексики в Україні. – Раніше мені доводилося бувати у Львові, Дніпропетровську, Одесі, Харкові, Чорнобилі,

Кам’янці-Подільському. За час перебування в Україні я вже трохи розумію мову, але говорити складно. У подорож я взяла доньку, насолоджуємося чудовою природою. Для нас це велика нагода ще раз довідатися про Тараса Шевченка, пізнати українську культуру. Донечці ми придбали віночок зі стрічками та вишиванку. Пані Беренісе розглядає мій ґердан і захоплено розповідає, що подібні речі у Мексиці роблять чоловіки. Навіть мали честь представляти в Україні художника з вишивки бісером. Посол Республіки Македонія в Україні Ацо Спасеноскі також у Каневі вперше. Його зачарувала природа, пам’ятник Тарасові Шевченку. Пан Ацо із задоволенням подолав 365 сходинок, поклав квіти до підніжжя пам’ятника й сказав: – Наступного разу привезу сюди всю свою родину. Це гарна

Канівський коровай

можливість побачити й відчути красу українського народу. Сьогодні моя колекція сувенірів з України поповнилася виробами з дерева. Коли повернусь до Македонії – зроблю виставку. У нас, в Македонії, держава дає гроші на розвиток малого бізнесу, особливо туристичного. І це – чудово. Хотів окремо підкреслити, що, на мою думку, Канів – це серце України. Тут все чудове: мальовнича природа, привітні та гостинні люди.

– Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв зробила для нас неймовірно чудовий подарунок – подорож до Канева, – сказав Газанфар Алі, посол Ісламської Республіки Пакистан в Україні. – У музеї народного мистецтва мене заворожили роботи вишивальниць. Я побачив, що деякі з них вишиті шовковими нитками, привезеними з Пакистану. В мене одразу ж виникла чудова думка: я хочу передати українським майстриням із Черкащини ниток для вишивання. Вже залишив свою візитівку в музеї й попросив написати офіційного листа на моє ім’я. Радію з того, що з моєї країни щось придалося українцям. У Пакистану з Україною чудові стосунки, мріємо зробити їх ще кращими. Коли потрапив до Канева, то побачив, як подібні наші місцевості. Мрію, що й у моїй країні українців прийматимуть так само гостинно. Приємно вразило й те, що посол Малайзії в Україні Чуа Теонг Бан подорожував до Канева в українській вишиванці. А ще збулася його мрія – він показав шевченківські місця найріднішій людині – мамі. Вірю, що в кожного, хто мандрує до Канева, у серці надовго залишиться любов до України. І любов ця полине по всьому світу. Людмила ЧЕЧЕЛЬ Фото автора

Феєрія юних талантів на фестивалі «Золота бджілка» Понад 800 юних талантів із різних країн зібрав XII Міжнародний фестиваль дитячої торчості «Золота бджілка» в м. Климовичі (Могильовська область, Республіка Білорусь). Фестиваль уперше відбувся 1996 року, а 2001 року набув міжнародного статусу. Щороку діти й підлітки приїздять до цього невеличкого білоруського містечка, аби взяти участь у конкурсах, познайомитися й подружитися з іншими талановитими дітьми.Традиційно фестиваль відбувається в останні дні весни – на початку літа і присвячений Міжнародному дню захисту дітей. Назву фестивалю дав герб Климовичів, що символізує достаток меду – золота бджола на голубому тлі. Цьогоріч «Золота бджілка» з 30 травня до 3 червня приймала гостей з Естонії, Литви, Латвії, Таджикистану, Казахстану, Молдови і Придністров’я, регіонів Росії і Білорусі, а також України.

«Барвінок». Україна. Диплом I ступеня

Протягом усіх фестивальних днів місто дзвеніло дитячими голосами, співало й танцювало. У центрі уваги було, як завжди, конкурсне прослуховування і перегляд виступів юних учасників фестивалю. У заключний день фестивалю були оголошені результати творчого змагання і нагороджені кращі з найкращих.

Високу оцінку журі здобули всі представники України. Солістки ансамблю «Співаночка» зразкової вокальної студії «Ліра» Палацу культури «Мінерал» м. Калуша Івано-Франківської області Соломія Жекало, Христина Дутчак і Владислава Кулик отримали дипломи І, ІІ ступеня і диплом учасника відповідно. Народний ансамбль танцю України

«Барвінок» з Луганська став Дипломантом І ступеня, а учениця дитячої школи мистецтв №5 м. Біла Церква (Київська область), юна вокалістка Мар’яна Щербак – ІІ ступеня. Між іншим, діти з України традиційно беруть участь у цьому міжнародному творчому форумі і досить часто посідають призові місця. Так, цьогорічна учасниця Соломія Жекало торік була удостоєна Диплома І ступеня, а народний ансамбль танцю України «Барвінок» виборов цю нагороду в 2010 і 2011 роках. Також серед володарів дипломів І ступеня останніх років – вокальна група «Сударушка» зразкового театру пісні і танцю «Забава» Харьківського Палацу дитячої та юнацької творчості, учениця дитячої школи мистецтв № 5 (м. Біла Церква, Київська область) Ольга Пересунько, народний кримсько-татарський ансамбль «Джеміле» Будинку Науки і Техніки із Сімферополя,

солістка Палацу культури м. Іллічівськ (Одеська область) Ірина Гуцол і багато інших. «Золота бджілка» попрощалася зі своїми друзями, але обіцяла через рік знову зібрати на гостинній климовицькій землі обдарованих дітей із різних країн, аби подарувати їм радість творчості, спілкування і дружби. До зустрічі, «Бджілко»! Ольга СЕМЧЕНКО

Хода участників фестивалю

Музика

Культура № 24, 15 червня, 2012 р.

5

Музична картина світу Один із концертів симфонічної музики, що відбувся не так давно у Колонному залі Національної філармонії України в рамках ХХІІ Міжнародного фестивалю «Музичні прем’єри сезону», і насправді можна охарактеризувати як «музичну картину світу». Адже кожен із семи представлених творів уособлює окрему нішу. «Подих Небес» Івана Тараненка відобразив, на мою думку, тенденцію пошуків сучасних композиторів у відтворенні художніх образів неминучості чогось трагічного. Автор віддає пріоритет сонористичним барвам оркестру. Зримість образів підкріплена чіткістю, прозорістю музичної форми. Неоромантичні традиції лягли в основу Симфоніїконцерту для альта з оркестром Ганни Кузіної. Душевний стан героя-соліста сфокусований на роздумах і переживаннях. Кожен новий відтінок емоцій чітко вимальовувався солістом Олександром Погорєловим. Усе цілком канонічно – форма, каденція перед репризою. Але, як на мене, у перехідному жанрі симфонії-концерту домінує жанр концерту, з його виразним мелодичним началом і віртуозністю. Точніше, певний різновид – концерт-монолог, близький до поемного викладення (що, до речі, характерно для творчості українських і російських композиторів ХХ У Києві нещодавно відбувся ІІІ міжнародний фестиваль акордеоністів «KIYV ACCORDION FEST». Ідея проекту – об’єднати шанувальників акордеонного мистецтва України. Фестиваль очолила видатна акордеоністка сучасності, народна артистка України, професор Національної музичної академії імені Петра Чайковського Євгенія Черказова. Уже втретє в Колонному залі імені Миколи Лисенка Національної філармонії України було представлено полістилістичність і поліжанровість акордеонного мистецтва. У фестивалі взяли участь молоді акордеоністи України. Серед них студент І курсу НМАУ Дмитро Решетник, студент ІІІ курсу НМАУ Андрій Стадник, лауреат першої премії все­ українського конкурсу молодих виконавців «Провесінь» (м. Кіровоград), студент І курсу Тернопільського музичного училища імені Соломії Крушельницької Василь Кравчук, лауреат міжнародного конкурсу «����������������������� Ascoltate�������������� -2012» (м. Каунас, Литва), володар Гранпрі, студент І курсу НМАУ Василь Бендас, лауреат другої

Під час концерту

століття – Альфреда Шнітке, Бориса Тищенка, Мирослава Скорика, Юрія Іщенка та ін.). Довершеність, цілісність задуму твору свідчить про зрілість і творче зростання молодої авторки. Програмна назва «Фанфари» Симфонії № 2 на чотири частини Валерія Антонюка вимальовує провідну ідею, що знайшла відголос у кожній із частин. Тема фанфар, як лейт­мотив циклу, з’являється у різних іпостасях – чи то у вигляді святково-урочистого передзвону в фіналі, чи у зловісно-фатумному набаті у розробці першої частини, гротескному образі дзвіночків у другій і, нарешті, у романтичному ареалі лейттеми у третій. Кожна частина складає мозаїку картини світу в полістилістичному виявленні, де автор залишається самим собою, зі своїм характерним світоглядом.

Іще одним пошуком – даниною авангардним віянням із застосуванням засобів виразності симфонічного оркестру та відео – став програмний твір Олександра Родіна «Художник Ваган». Як відеоряд композитор обрав репродукції картин вірменського художника Вагана Ананяна, – зокрема портрети, ікони, пейзажі, натюрморти тощо. У музиці – колористичні образи єврейських мотивів, наприклад, соло кларнета як уособ­лення особистості художника. Буремні, часом із відтінком фатальності, оркестрові розділи можна розуміти, як вираження фактора зовнішнього несправедливого світу, що мріє поглинути особистість митця. Іншим твором-присвятою концерту стала Симфонія № 2 «������������������������ Per��������������������� �������������������� astera�������������� » («Крізь терні») пам’яті Івана Карабиця

Наталії Рожко. Перед очима слухача починає поступово виринати світлий образ митця – у пам’яті «пробігає» уся його творча доля. Юнацтво, перші композиторські кроки в класі Бориса Лятошинського (ілюструється темою з Третьої симфонії Учителя). Зрілість автора й музично-громадського діяча. Філософський погляд на життя самого Івана Карабиця, по-філософськи вирішений Наталією Рожко. Жанрові, барвисті картини світу народилися й у «Колумбійському карнавалі» В’ячеслава Самофалова та «Баладі» Сіда Ахмеда Беллі (Алжир). Жага до кохання, виражена у пристрасному танці, зримість урочистої ходи, ритми кастаньєт «Колумбійського карнавалу» доповнилися африканськими ритмами і простою пісенною мелодикою «Балади», що за стилістикою нагадує музику до пригодницьких мультфільмів («Русалонька», «Король Лев» та ін.) і кінофільмів («Синдбад», «Пірати Карибського моря» тощо). Ця панорама прем’єр 2012 року свідчить про невпинний пошук митцями нового, тісно пов’язаного із глибинними традиціями минулого. Сподіваюся, що наступний, ХХІІІ Міжнародний фестиваль «Музичні прем’єри сезону» подарує нам, слухачам, нові враження і відкриття. Ольга ГУРКОВА Фото Юрія ШКОДИ

Київське свято акордеона премії міжнародного конкурсу (м. Луцьк), студент ІІ курсу НМАУ Роман Воронка, лауреат другої премії міжнародного конкурсу «Приз міста Ланчано» (Італія, 2011), студентка ІІІ курсу НМАУ Яніна Тищенко, лауреат міжнародних конкурсів, концертмейстер ансамблю акордеоністів Дмитро Мотузок, лауреат міжнародних конкурсів, володар Гран-прі конкурсів в Італії імені Антоніо Сальєрі (м. Леньяго) та «Festa della fisarmonica» (м. Ербеццо) Олег Волянський.

З-поміж запрошених гостей фестивалю слід вирізнити лауреата національних і міжнародних конкурсів, методиста, викладача музичної школи імені Мікаса Петраускаса (м. Каунас, Литва) Людмилу Шлєконіте, яка вразила слухачів віртуозністю й високою емоційністю виконання творів Мікалоюса Чюрльоніса, Йозефа Гайдна, експресивністю та віртуозністю в музиці Юрія Пєшкова. Вагоме місце у програмі фестивалю відведено

ансамблевому виконавству. На сцені Колонного залу прозвучали твори Астора П’яц­ цолли, відтворені інструментальним квартетом у складі Антона Валькова (акордеон), Ангеліни Дмитрієнко (фортепіано), Олександра Корнєва (скрипка), Петра Ризуняка (бас-гітара) та ансамблем акордеоністів, володарем Гран-прі міжнародного конкурсу «Ascolate-2012» «Grand accordeon». Та головною прикрасою фестивалю став виступ самої Євгенії Черказової, який викликав бурхливі оплески й захоплення в усіх, хто був присутній у залі. Існує вислів, що кожний крок залишає по собі слід. Так от: ті кроки, які зроблені в напрямку розвитку акордеонного мистецтва в нашій країні Євгенією Черказовою, неодмінно залишать вагомий слід в історії. І фестиваль, що відбувся, – іще один етап цього непростого шляху.

Євгенія Черказова

Віктор БОНДАРЧУК

НОВИНИ

КОМПОЗИТОР СЕРГІЙ БЕДУСЕНКО ВІДЗНАЧИТЬ ЮВІЛЕЙ ПРЕМ’ЄРОЮ РОК-ОРАТОРІЇ Нещодавно Сергій Бедусенко, автор перших національних рок-опер «Енеїда» і «Суд», відсвяткував 60-річчя. З цієї нагоди 14 червня у Києві , в Будинку звукозапису Національної радіокомпанії України, що на вулиці Леоніда Первомайського, 5-А, відбудеться авторський концерт за участю відомого українського митця. Сергій Бедусенко – вихованець Київської державної консерваторії (нині – Національна музична академія України) імені Петра Чайковського. Навчався у класі професора Левка Колодуба. Лауреат міжнародних і вітчизняних фестивалів у Німеччині, Туреччині, Білорусі, Україні. Заслужений діяч мистецтв України.

Композитор співпрацював із легендарними митцями, серед яких усесвітньо відомий співак Деміс Руссос, артисти Богдан Ступка, Анатолій Хостікоєв, Богдан Бенюк, Наталя Сумська, популярні співаки Таїсія Повалій, Анатолій Матвійчук, Віталій Білоножко, Лілія Сандулеса, Олександр Пономарьов. Його ім’я добре відоме у мистецьких колах за численними роботами на кіностудіях і в театрах Росії, України, Німеччини. У ювілейному вечорі 14 червня братимуть участь знані діячі культури України, друзі й колеги ювіляра актори Богдан Бенюк і Анатолій Хостікоєв, співак Анатолій Матвійчук, лауреати міжнародних конкурсів співаки Тамара Ходакова, Олена Добрицька, Дмитро Іванченко, віолончеліст Олександр Пірієв, піаніст Роман Рєпка й, звичайно ж, сам «винуватець події» Сергій Бедусенко.

У концертній програмі, поряд із уже відомими творами композитора, до уваги слухачів будуть представлені світові прем’єри: «Ave, Maria!» для віолончелі та струнного оркестру і вокальний цикл на вірші Федеріко Гарсія Лорки для мецосопрано та струнного оркестру. Мистецький вечір відбуватиметься також за участі Заслуженого академічного симфонічного оркестру і академічного хору імені Платона Майбороди (головний хормейстер – Юлія Ткач) Національної радіокомпанії України під орудою диригента, заслуженого діяча мистецтв України Володимира Шейка. Окрасою вечора стане прем’єрне виконання рок-ораторії на вірші Пабло Неруди для симфонічного оркестру, двох солістів і мішаного хору.

Образотворче мистецтво

6

Культура № 24, 15 червня, 2012 р.

З етюдником східною Європою

Човни в Балаклаві

Туристичні подорожі історичними місцями східної Європи допомагають краще збагнути і європейське минуле рідної України. Допитлива людина, а ще коли це художник, завжди намагається доторкнутися до тієї старовини. Пам’ять у таких подорожах не завжди може у повній мірі зберегти мальовничі куточки зі старовинними замками, палацами, оазами ландшафтів садово-паркового мистецтва. Величезний емоційний вплив на поціновувача цього виду мистецтва дають садипарки: середньовіччя (Голандія, Німеччина – Рейн «Райський сад», ХІV–ХV ст.), Ренесансу (Італія. Флоренція – вілла Медічі, ХV ст.), бароко (Серед. Італія, ХVІ–ХVІІ ст.), рококо, класицизму (Франція. Вел. Париж, Версаль, ХVІІІ–ХІV ст.; Англія. Бадмінгтон, Лондон – Хемптонкорт, ХVІІІ ст.), романтизму (Франція. Ермонвіль під Парижем, парк Жирарден; Польща. Пулави, парк «Аркадія», ХVІІІ–ХІХ ст.) які розкинуті в історичному часі Європи.

Скелі біля моря

Зрозуміло, що садово паркове мистецтво у свідомості художника асоціюється як пейзажний сад. Саме пленерний живопис в історичних оазах допомагає пам’яті вкотре доторкнутися до шедеврів садовопаркового мистецтва. Мабуть, усіх без винятку художників надихала на творчість загадкова природа. Отож пленери мають виняткове значення. Так уже повелося, що в усі часи в усьому світі митців підтримували меценати. У нас в Україні в давнину вони влаштовували дендропарки, куди запрошували митців. Садово-парковий комплекс «Софіївка» в Умані (ХVІІІ– ХІХ ст.) чи рукотворний Едем у Качанівці на Чернігівщині меценатів Тарновських. Вагомо окреслилась роль Качанівки як одного з визначних осередків культури України. За часів

В. В. Тарновського (молодшого) Качанівка стала прихистком для творчої інтелігенції. Тут побували Т. Шевченко, М. Гоголь, М. Костомаров, М. Максимович, Марко Вовчок, М. Маркевич, М. Біляшівський, І. Рєпін, брати Маковські. М. І. Глінка не раз бував у Качанівці, написав і вперше тут поставив оперу «Руслан і Людмила». Про це йдеться у спогадах Дмитра Яворницького, який неодноразово гостював у Качанівці. Постаті Тарновських належать до найвідоміших українських меценатів. У Качанівці вони запровадили оркестр, театр, зібрали колекцію живопису, де були полотна К. Брюлова, О. Кипренського, А. Іванова. А ще меценати Тарновські утримували на свій кошт бідних студентів Академії мистецтв. Одним з їхніх пенсіонерів був друг Тараса Шевченка Василь Штернберг. Рух меценатів у давнину – повчальний приклад і для заможних людей у нашому часі. Тому й не перевелися вони й нині. Проте, як не парадоксально, але не найбагатші, а з середніми статками меценати беруть під опіку художників. Перші міжнародні пленери, куди запросили українських художників, зокрема, і Віктора Козика, організовували люди без гучних імен. Наприкінці минулого століття, саме в незалежній Україні, українські митці отримали змогу працювати творчо за кордоном. Художники різних поколінь і живописних шкіл зорганізувалися в групу «Арт Європа» і виїхали до гірської Словаччини на запрошення Йозефа Циперка, де замальовували різні куточки дивовижної гірської місцевості. Роботи Віктора Козика, написані в Словаччині, вирізнялися яскравістю і різнобарвністю фарб. Чудернацькі скелі, бурхливі гірські річки надихнули Віктора на створення пейзажних полотен словацьких Карпат. Зачарували митця і прекрасно збережені старовинні куточки словацьких міст. Невеликі будиночки, які зовні відрізняються один від одного, в цілому створюють дивний архітектурний ансамбль. У роботах митця «Старовинний костел», «Вулиці Прешова», «Дубовиця» пензлем і фарбами відбито шматочок давньої історії славетного краю. Після місячного пленеру, на якому працювали митці з України, Польщі, Білорусі, Німеччини, Італії, відбулася звітна виставка. Своє захоплення творчістю митців висловили представники місцевої влади, посольських представництв і духовенства. До речі, саме за сприяння представників римо-католицької церкви київською галереєю «А-Хаус» було організовано пленер для українських художників у Польщі. Митці ознайомилися з польськими католицькими монастирями. Чернечий подвиг і краса

Віктор Козик

Ханський палац

духовного буття стали темами творів Віктора Козика на цьому пленері. Вони демонструвалися на художніх виставках у Польській республіці та в Україні. Звітна виставка групи відбулася в хлібні Софії Київської. В експозиції виставлялися роботи «Кальварія», «Костел в Ольштині», «Краківський мотив», «Кальварійська базиліка». Досвід мистецької співпраці з польським католицьким духовенством стали у пригоді Віктору Козику під час наступного пленеру в Хорватії, у домініканському монастирі на острові Хвар. Несподівано новими барвами заграв на полотнах митця дивосвіт одного з островів Адріатики. Скелі, які звичайній людині видються сіро-зеленими, заграли в живописних творах ультрамариновими, бузковими й рожевими фарбами. Незрівняні кольори передали синьозелено-чорний оксамит Адріатичного моря.

У Форосі

Але як не образливо, в нашій країні на пальцях рук можна перерахувати імена сучасних багатіїв, здатних підтримувати хоча б періодично художників. Мабуть не багатьом відоме прізвище київського бізнесмена Юрія Осламовського. Але його добре знають художники. Він організовує пленери на Полтавщині. Художники з Києва і Харкова жили у звичайній сільській хаті села Великий Перевіз – садибі відомого київського художника Олександра Бабака. Чисте повітря, незаймана природа й перегуки птахів навіяли містичні зимові і весняні мотиви полотнам Віктора Козика. Полотна з сільським пейзажем «Весна на Пслі», «Тане сніг», «Захід сонця» посіли чільне місце в творчому доробку художника. З повагою до життєвої позиції згадує пан Віктор ентузіаста й захисника культурних надбань Ростислава Васьо. Організовуючи пленери художників на Львівщині, Васьо хотів лише одного – привернути увагу громадськості до руйнації стародавніх замків. Митці з багатьох міст долучилися до ідеї. І вже кілька років поспіль восени і навесні вони з етюдниками і полотнами подорожують західними областями України. В руїнах доживають свій вік будівлі графів Потоцьких, палаци і замки відомих українських громадських, державних і культурних діячів. Тут Віктор Козик зобразив «Замок у Підгірцях», «Золочівський замок», Палац у Поморянах», «Хотинська фортеця», «Осінь у Свіржі». Ростислав Васьо ініціював проведення щороку виставок живописних робіт із зображенням старовинних замків у київському «Українському домі» на «старий» Новий рік. Останнім пленером для Віктора Козика минулого року було зібрання в Севастополі. Шанувальник прекрасного Павло

Лебедєв відкрив у місті галерею сучасного мистецтва «Південний ермітаж». Першими експонатами стали роботи учасників пленерів, організованих за сприянням севастопольських митців. Відомі українські живописці з різних міст провели місяць у чудових умовах. Трудовий день починався на світанку щоразу в іншому мальовничому куточку Криму – у Балаклаві, в Херсонесі, на Форосі, Фіоленті, в Бахчисараї. Кримські краєвиди Віктора Козика мають містичну зачарованість і притягальну силу для глядача. Твори ніби написані не звичайними фарбами, а еоловим подихом міфів і легенд, величною і чарівною силою землі і води, які надихали художника. Відтак і сама природа оживає і дихає на повні груди в полотнах «Захід сонця над морем», «Херсонеський маяк», «Херсонеський заповідник», «Фіолент», «Балаклавські човни», «Мангупт». Ці роботи поповнили експозицію «Південного ермітажу». Були ще сповнені дивовижних вражень екскурсії та пленери в Семіїзі і в Севастополі. Враження залишилися від пленерів у гирлі річки Дунай – селищі Вилкове. Одеський меценат Олексій Козаченко організував екскурсійну поїздку митців до старовинного поселення старовірів. Художники сприйняли

Ротонда

незвичайну місцевість як українську Венецію. Адже поселення розташоване на каналах, місцеві жителі пересуваються човнами. У первісному вигляді там збереглися давньоруські традиції, культура, побут. Саме під цими враженнями Віктор Козик написав роботи «Сонячний день у Вилковому», «Веслувальники», «Човни біля берега». Не так багато часу минуло від останнього пленеру, а Віктор Козик вже мріє про нові подорожі. «Туристичні маршрути, пленери потрібні художнику як вода і повітря, – вважає Віктор Козик. – Звичайно, це перш за все можливість працювати наживо з натури, в лоні природи. Це щоразу радість зустрічей з колегами, однодумцями та справжніми шанувальниками прекрасного. Адже надзвичайно важливо, щоб творчість митця була комусь цікавою». Микола ДЬОМІН, митець

Культура № 24, 15 червня, 2012 р.

Образотворче мистецтво

7

Землякам від щирого серця… Ми знаємо, що Великописарівський район Сумської області має свої історичні ознаки: це і Черняхівський могильник ранньослов’янської культури, і кобзарське мистецтво, і рідкісна глина високої якості. Землями цього краю володіли князі Голіцини та Юсупови, саме вони сприяли його процвітанню. Прославили місто поет В. Затуливітер, художня студія П. Обідця, творчі родини – Артюшенків, Сапухіних. Має район і заслуги на рівні держави в особі екс-голови Національного банку України В. Стельмаха, членів «Сумського земляцтва в місті Києві» на чолі з почесним президентом Сумського обласного фонду «Благовіст» Г. Дашутіним, віце-президентом НАК «Вугілля України» Г. Дорошенком, директором відділу профспілок Печерської держадміністрації О. Баклан, головним військовим диригентом ЗС України В. Деркачем та ін. Серед 900 членів «Сумського земляцтва» успішно діє секція художників, представників усіх районів Сумщини. Головним героєм сьогоднішньої події є уродженець Великої Писарівки, художник Микола Миколайович Нечвоглод. Саме про нього в цій статті і піде розмова. Відкриття галереї в його рідному місті – довгоочікувана подія для нас. Усе почалося

На виставці

з пересувних виставок по Сумщині, пленерів, на які ми запрошували художників з усієї Сумської області. За звичаєм, на презентаціях, художники дарували свої твори музеям, школам у рідних містах. Так виникла ідея відкрити в кожному районному центрі картинну галерею. Ми вже маємо такі приклади в Конотопі, Ромнах, на черзі Суми, Середино-Буда та виставковий куточок про земляцтво з експозицією картин у Грузії та Ізраїлі. М. Нечвоглод народився 1933 року, і все своє життя присвятив творчій діяльності. Наш земляк має професійну освіту, закінчив інститут ім. Федорова факультет книжкової графіки, член Національної спілки художників України.

Творча біографія Миколи Миколайовича насичена численними виставками, як персональними, так і загальними. Він учасник творчих поїздок у колі провідних митців майже по всій Україні. Свої враження віддзеркалив у живописних картинах, графічних доробках, численних малюнках. Ось і розцвітає наша мальовнича Україна у творах нашого земляка у всій своїй первозданній красі. Серед подарованих робіт понад 30 картин виконаних в олійній техніці, панорамні малюнки сангіною, вишукані акварелі. Западають у серце його краєвиди створені у Великій Писарівці, кримські мотиви з величчю гірської гряди Ай-Петрі, романтичні узбережжя Гурзуфа та Коктебеля, Алушти та Євпаторії. Не оминув увагою художник і хату свого вчителя

П. Обідця, подвір’я В. Стельмаха, родовий маєток Ю. Кобринського. Особлива ностальгія за дитинством, роздумами випромінюється в картинах з сільськими хатками, церквами, галявинами, парканами та дорогами. Монументальне бачення митця розкривається у творах, присвячених Очакову, Заполяр’ю, Карпатам, у циклі цих творів буяє і непересічний талант митця і його вольовий характер. Дійсно, для тих, хто любить подорожувати, твори М. Нечвоглода просто знахідка. Вони торкаються душі людської, хвилюють почуття, і все це свідчить про те, що художник реалізував себе. М. Нечвоглод бере активну участь у житті Сумського земляцтва. Завжди буває на відкритті виставок, дитячих проектів, виступає з доповідями. Його професійний погляд на творчість художників розкривається в обговореннях, доцільних зауваженнях, рекомендаціях. Слід сказати також про участь Нечвоглода в Міжнародному проекті до року Грузії в Україні, весняному пленері в Гурзуфі, Всеукраїнській виставці «Рідна хата», щорічному конкурсі живопису ім. М. Макаренка. Відкриття художньої галереї в рідному місті, з передачею в дар колекції власних творів Нечвоглода, це наш своєрідний відгук на програму духовного відродження Сумщини. На відкритті

У столичному Будинку вчених відкрилася персональна виставка заслуженого художника України, легендарної монументалістки, серед робіт якої оздоблення станцій Київського метрополітену «Поштова площа», «Контрактова площа», «Лісова», – Ірини Левитської. Її вітражі можна побачити в музеях Лесі Українки, Тараса Шевченка, Максима Рильського… Хоча за вікном у той день було досить похмуро, фойє, здавалося, заливало сонячне світло. І тепліло на душі у присутніх від полотен майстра, на яких буяли квіти, створюючи посправжньому весняний настрій. «Я не людина, я – вікно у сад», – ці рядки поетеси Ірини Жиленко дали назву 27-й виставці художниці. Адже це переважно погляд із вікна або на вікно, на підвіконні якого завжди квіти. Втім, навіть у цій тематичній виставці відчувається дихання театру і звуки музики, які зазвичай присутні на багатьох полотнах Ірини Левитської. Пані Ірина частенько буває в Німеччині і не припиняє дивуватися від того, що там навіть у ресторанах можна почути класику – Генделя і Баха.

– Останнім часом я частенько малюю те, що відбувається за моїм вікном у різні пори року та в різний час доби – вночі, вдень, зранку, – розповідає Ірина Левитська. – І хоча насправді перед моїм вікном єдина яблуня, але на ній співають пташки і скачуть білочки. За деревом – смітник і блакитний пункт прийому склотари, який я перетворила на синю пляму, що її зазвичай прикриваю квітами. Недавно помітила: навіть у цих моїх роботах є певна театральність. Одну з них я намалювали недавно. Був похмурий сірий день і раптом визирнуло сонце. Я побігла і купила фіалки різного кольору, відчинила вікно і почала малювати. За два дні робота була готова. Щойно її закінчила, як раптово похолодало, неначе в театрі опустили завісу. Вважаю, що красу можна знайти будь-де. Навіть у виді з вікна. У її роботах не одна блакитна пляма. Тут є дивовижні синьофіолетові відтінки, зокрема в полотнах за мотивами творів Ліни Костенко, а також фантастичні сині птахи. Здається, що пані Ірина впіймала свого синього птаха, та вона заперечує, мовляв, його неможливо зловити, але цього треба прагнути.

Фото Олени КОЛЕСОВОЇ

«Я не людина, я – вікно у сад»

Ірина Левитська

Кажуть, якщо людина талановита, то вона талановита в усьому. Майстриня створила понад дві сотні монументальних творів, що прикрасили громадські споруди і музеї по всій Україні. З розпадом Радянського Союзу закінчилася епоха монументального мистецтва. Та не закінчилася творчість Ірини Левитської. Вона почала малювати портрети відомих акторів, пейзажі. Працювала у різних техніках. А ще написала кілька книжок: «Все моє з собою» (на її публікацію донька художниці Марія Левитська витратила усю свою

Шевченківську премію) та «Карміна Бурана (Carmina Burana). Колесо долі, або 30 років каторжної боротьби за монументальне мистецтво». Торік у Музеї сучасного мистецтва України у двох великих залах художниця влаштовувала велику виставку, на якій демонструвала близько 200 своїх робіт. Виставка була різноплановою: зокрема, серія, що навіяна музикою Шуберта, Моцарта, Вагнера, Баха, Чайковського, Леонтовича. Інша серія створена за творами Гоголя і Гофмана. Піднімалася також тема України і Київської Русі. Щоб створити такий цикл робіт, художниця об’їздила багато православних храмів України і Росії, а почала з Соловецьких островів. Ірині Левитській не байдужа доля Києва. Їй болить, що її рідне місто спотворюється, втрачаючи свою неповторну красу. Особливо в центрі, який поступово забудовується хмарочосами. Вона переймається тим, що наш прекрасний Київ скоро не відповідатиме статусу європейської столиці, бо жодне місто в Європі не дозволяє навіть найталановитішим архітекторам сучасності втручатися і

з вітаннями виступили голова райдержради Д. Сипко, голова райдержадміністрації В. Гонтаренко, депутат облради, президент Сумської торгової палати К. Макаренко, екс-депутат Верховної Ради 4, 5 скликань Г. Дашутін, вітальний адрес від голови Сумського земляцтва І. Рішняка передала О. Баклан. Радісно світилися очі учнів школи, в якій відкрилася перша художня галерея їхнього історичного міста. Понад годину підписував каталоги М. Нечвоглод, бо кожному хотілося закарбувати цю неординарну подію, поспілкуватися з художником та обмінятися враженнями. Благородний вчинок Нечвоглода відповідає висловлюванню громадянина Ромен діяча поч. ХІХ ст. Василя Полетика – «Як приємно працювати для слави і добра батьківщини. Наші власні почуття, усвідомлення, що ми не байдужі до інтересів нашої батьківщини, служать нам нагородою». Вітаючи М. Нечвоглода зі знаменною подією, відкриттям художньої галереї, редакція бажає, щоб добрий почин сумчан мав відгук по всій Україні. Нехай мистецтво слугує духовному процвітанню нашої держави та єднає людей навколо краси і шляхетності. Валентина ЄФРЕМОВА

перебудовувати свою стародавню історичну частину.

– Коли буваю в Європі, завжди згадую про Київ, – зізнається Ірина Левитська. – І, на жаль, він не завжди виграє у порівнянні з європейськими містами. Можливо, саме тому мені захотілося влаштувати виставку у старовинному маєтку – в Будинку вчених. Адже на фоні шаленого міського будівництва він виглядає осередком стабільності. Я півсторіччя прожила на вул. Чкалова, 54 (тепер Гончара). Тут виросла моя донька Марія, нині головний художник Національної опери. І цей чудовий будинок не пошкодували, знесли, а нас виселили на Виноградар. Після відкриття виставки продемонстрували двосерійний фільм, присвячений життю і творчості Ірини Левитської, її корінню, що пов’язує мисткиню з театром. Ірина Георгіївна – киянка у третьому поколінні. Її бабуся і мати були акторами, дитиною Ірина теж виходила на сцену. Згадується в стрічці і талановита донька художниці Марія, яка взяла у мами все найкраще – нестримне бажання творчості, невтомну працьовитість, тонкий смак, відчуття прекрасного та глибоку любов до театру і художнього мистецтва. Наталія ЗІНЧЕНКО

Фестивалі

8

Культура № 24, 15 червня, 2012 р.

Аматорство вищого ґатунку

Берегиня фестивалю – заслужений працівник культури України Валентина Пращур

XXI Всеукраїнський фести­ валь-конкурс вокально-хоро­ вого мистецтва «Калиновий спів» вразив творчими можливостями українського народу. Їм, аматорам, відкрила свої двері Кіровоградська обласна філармонія. Передав вітання міністр культури України Михайло Кулиняк, а на закритті фестивалю на сцену навіть винесли квіти від міністерства. Зі сцени привітали учасників заступник голови обласної державної адміністрації Галина Пастух, яка зачитала листа голови Кіровоградської ОДА Сергія Ларіна, начальник управління культури і туризму облдержадміністрації Валентина Животовська, яка озвучила лист від міністра культури, голова облради Микола Ковальчук та керуюча справами виконавчого комітету Кіровоградської міськради Лідія Єльчанінова. Разом із колективами на сцену виходили керівники районів та інші гості. Все це переконало, що започаткований 1992 року управлінням культури і туризму облдержадміністрації та обласним Центром народної творчості фестиваль, який уже має

статус Всеукраїнського, на сьогодні залишається дуже популярним. Начальник управління культури і туризму облдержадміністрації Валентина Животовська повідомила, що фестиваль щорічно підтримується обласними держадміністрацією та радою. «Для мене це яскравий захід, від якого перехоплює подих, адже у фестивалі беруть участь 1,52 тисячі людей. Це можливість показати свій ресурс, зібрати всі сили, щоб гідно представити район», – сказала Валентина Животовська. Щороку до пісенного дійства долучається близько двох тисяч аматорів з різних куточків України. У 2012-ому в конкурсі позмагалися колективи Кіровоградської, Дніпропетровської, Вінницької, Миколаївської, Черкаської та інших областей України. Фестиваль має традиційні «родзинки», що вирізняють його серед інших. Так, розпочалося дійство ритуалом прикрашання кущів калини різнокольоровими стрічками. А на гілку калини,

Володар гран-прі – народний аматорський хор Чорнобаївського РБК Черкаської обл.

образотворчого мистецтва «Калиновий розмай» Надія Осипенко. Раз у рік один із районів області презентує кращі вироби умільців. На цій 20-ій ювілейній виставці представлено близько 230 робіт 30-ти майстрів згаданого району. Прикрасою стали короваї.

Глядачів скорили запальні танці дітлахів та акробатичні здібності хлопчиків, які «витанцьовували» на руках; публіка з інтересом розглядала костюми болгарів із Вільшанського району, які мешкають на українській землі. Усебічна підготовка пояснюється номінаціями фестивалю,

Молоді учасники пісенного свята біля калини

яка є емблемою фестивалю, щороку на відкритті пов’язується новий рушник, вишитий народними майстринями. Цьогоріч ця честь надана делегації Добровеличківського району. Рушник вишила учасниця виставки декоративно-ужиткового та

Народний аматорський ансабль пісні і танцю «Горлиця» Кіровоградського РБК. Диплом І ступеня

Помітний потенціал майстрів вишивки, яких 16. У цій місцевості вишивають здебільшого гладдю яскраві візерунки, казкові квіти – троянди, волошки, кручені паничі; колоски пшениці. Роботи хрестиком – із геометричними та рослинними орнаментами. Гарні вишивки гладдю Віри Москаленко та хрестиком Раїси Ільїної із села Липняжка. Цікаві виточені з дерева вироби та картини з айстрами й соняхами Анатолія Токаренка із села Федорівка. Малює пейзажі рідного краю Віктор Осіпенко з міста Помічна. Незвичайні роботи із бісероплетіння, ґердани, виконані в народному стилі Наталією Гуржос та іншими умільцями. Але повернімося до фестивалю. Подивувала різноманітність репертуару конкурсантів – пісні народні, сучасних авторів та навіть класична музика. Поряд із багатою палітрою голосів вразила різноманітність убрання. Гідно себе презентували Олександрійський, Кіровоградський, Добровеличківський та інші райони Кіровоградщини.

націленими на розвиток усіх аспектів майстерності. Відзначаються не лише кращі виконавці народного та академічного співу, а й сільські хорові колективи, хормейстери, музичний супровід, сценарно-режисерське вирішення та оригінальність

презентації району, кращий костюм тощо. Як повелося, колективи провели благодійні концерти в обласному госпіталі для інвалідів Великої Вітчизняної війни та інтернаті для людей похилого віку. Учасники відбували туди прямо з фестивальної сцени. Особливістю заходу є також проведення творчої лабораторії, де керівники колективів обмінялися досвідом. «Виконавська майстерність колективів значно покращилася, рівень дуже високий, – задоволена засновниця і Берегиня фестивалю, директор обласного Центру народної творчості, заслужений працівник культури України Валентина Пращур.

– Найвищі бали отримали 5–6 колективів, журі врахувало найтонші нюанси, приймаючи непросте рішення». Валентина Пращур переконана: люди мають реалізовуватися творчо, але їх треба запалити, що вони й роблять. Фестиваль відзначається тим, що в хорах співає чимало молоді, яка в презентаціях районів навіть переважає, та й традицій подібних не побачиш. Висловивши слова подяки людям, які підтримують захід,

Майстер різьби по дереву Анатолій Токаренко

Фестивалі

Культура № 24, 15 червня, 2012 р.

Козачий народний хор Тернівського Центру культури і дозвілля «Софія» з Миколаївщини. Диплом I ступеня

Борис Притула назвав колектив окрасою у вінку фестивалю, відзначивши професійну майстерність. Омелян Шпачинський поставив за мету відродити козацькі пісенні традиції, які були на півдні України, отож по крупинках збирає такі пісні, намагаючись сприяти збереженню забутої історії Чорноморського козацтва, відоме такими героями як Захар Чепіга і Антін Головатий. «Дійство, влаштоване колективом, природне, безпосереднє. Це вдала імпровізація? Якщо ні, чи важко робити таке з аматорами?» – поставили запитання керівникові слухачі.

Фото Романа РАТУШНОГО

Берегиня фестивалю зазначила, що все-таки його розмах вимагає окремої дирекції, більшого колективу, зайнятого на ньому, та й фінансування. Гран-прі дістався народному аматорському хору Чорнобаївського районного Будинку культури (далі – РБК – Авт.) Черкаської області. Пісня В. Нестеренка на вірші В. Шуракова «Іду до батькових воріт» у виконанні солістки Світлани Педань і колективу не залишила байдужих. Реакція залу та журі підказала: ці виконавці будуть серед перших. «Дякуємо, що освятили фестиваль піснею про батьків», – сказала Валентина Пращур. «Артисти спираються на критерії мистецтва – зміст, ідею, високу культуру виконавську та сценічну поведінку, дисципліну. Цей комплекс зібраний саме в цього хору», – пояснив вибір голова журі заслужений діяч мистецтв України Борис Притула. Він наголосив на цінності фестивалю, що зберігає духовну красу народу, характерну манеру співу кожної області, яка втрачається. Керівник колективу – володаря першого призу – заслужений працівник культури України Борис Камінський розкрив таємницю успіху: «Підбирали зміст пісні, щоб вплинути на людину, характерний звук, який у даному випадку, наприклад, не може бути пронизливим. Зазвичай область «не випускає» гран-прі за свої межі, а тут ми чимось взяли». Від фестивалю в пана Бориса враження найкращі. Місце проведення – філармонія, є гарні колективи, які можуть конкурувати з його хором – «Горлиця» з Кіровоградського РБК, Козачий народний хор Тернівського Центру культури і дозвілля «Софія» Миколаївської області, народна аматорська хорова капела Бобринецького РБК. Він побачив: на Кіровоградщині вокальнохоровий жанр розвинутий завдяки увазі до нього обласного Центру народної творчості. Його працівники пишаються перемогою в 2011 році у Всеукраїнському огляді-конкурсі центрів народної творчості та культурно-освітньої роботи, який проводило Мінкультури України. Заслужено до когорти дипломантів І ступеня в номінації «Народний спів» потрапив козачий народний хор Тернівського центру культури і дозвілля «Софія» Миколаївської області. Вигуки «браво» стали нагородою за театралізацію українських народних пісень «Ой з-за гори, з-за гори» та «Чорноморець іде» в запису керівника колективу, професора, заслуженого працівника культури України Омеляна Шпачинського. Аматори подивували сильними голосами та молодецьким свистом, заразили запалом. Люди із цікавістю спостерігати, як артисти створюють сценки, удаючи спілкування між собою. Жива вдача, характер мешканців Миколаївщини донесені до слухача блискуче.

9

Справжній витвір мистецтва

«Краща імпровізація – це заздалегідь підготовлений матеріал, – відповів Омелян Шпачинський. – Видатний композитор минулого Василь Верховинець (етнограф – Авт.) казав, що пісню не співають, її грають, бо в ній – душа. З аматорами працювати не важко. Музика не винна в тому, хто її виконує – просто керівник

не має права працювати погано. У мене є два чоловіки, які співають уже 38 років. Вони дуже швидко засвоюють матеріал, бо мають хороший музичний слух». Омеляну Шпачинському болить душа за народну пісню. «Чому ми допустили, що нехтуємо нею? Не популяризуємо достатньо? Добре, що є гарно організований «Калиновий спів», якому бажаю процвітання». Диплом II ступеня в номінації «Народний спів» виборов хоровий колектив Петрівського районного будинку культури Кіровоградської області. Слухачів скорила благозвучність української народної пісні в обробці Івана Бідака «Червоная калинонька». Артисти гармонійно виконали її водночас чоловічими і жіночими голосами, злагоджено, плавно посилюючи і стишуючи звучання хору, створивши ефект приємних для слуху музичних хвиль. Пожвавлення в залі викликала поява на сцені соліста хору – Миколи Савицького – начальника відділу культури Петрівської райдержадміністрації, який завзято виконав пісню Миколи Сумака на вірші Богдана Пономаренка в обробці Миколи Савицького «Улюблені варенички». Щирість артиста, милозвучність його голосу і гармонійне виконання з хором скорили слухачів. На останніх акордах і словах «А я люблю варенички, варенички гарячі» вони вже аплодували в

такт. Журі подякувало артистам за солов’їний спів. «Я вчитель музики, і прийшов на цю посаду 28 років тому з музичної школи, – повідомив Микола Савицький. – Музика – моє життя, а для того, щоб підлеглі, знайомі і друзі теж долучалися до неї, показую особистий приклад. Петрівський район узяв участь у всіх «Калинових співах»! З’ясувалося, що й директор районного Будинку культури цього району виступила, бо співає в хорі. «Професія спонукає нас грати, співати, танцювати, дарувати людям радість, – сказала Галина Бискуп. – Починав фестиваль із меншої кількості колективів, тепер стільки гостей приїздить на свято з інших областей! Вони в захваті від дійства, якому в Україні немає аналогів. Я із хвилюванням дивлюся відкриття, як зав’язують рушник на калині, та слухаю пісню про неї». Власним прикладом переконала в необхідності дотримуватися вишуканості у вбранні і Валентина Пращур, сценічний костюм якої визнали найкращим. Слушні оцінки й поради неодноразово чули учасники від члена журі народної артистки України Антоніни Червінської. Поділилася вона своїми думками і з читачами «КіЖ» – про високу культуру звуку народного

Заключні акорди «Калинового співу»

аматорського хору «Червона калина» навчально-виробничого підприємства УТОС з міста Кіровоград; народний аматорський хоровий колектив «Джерело» Долинського РБК, який скорив її виконанням класики; та вже згадуваний козачий хор із Миколаївщини. «Вони заспівали козацькі пісні відкритим степовим звуком, показавши манеру свого краю, шукати яку недарма закликав слухачів творчої майстерні керівник цього колективу. Цьогоріч у нас змагалися хорові колективи, а наступного року зберемо малі форми – солістів, ансамблі, квартети. В області чекають фестиваль як манни небесної, повсюдно цікавляться – чи відбудеться цьогоріч? Великою заслугою нинішнього свята вважаю участь у ньому восьми сільських колективів. Люди продовжують гуртуватися для вивчення українських пі-

Коровай з Онуфріївського району

сень. Про це свідчить той факт, що, наприклад, два сільських колективи склалися лише два роки тому. А що таке українські пісні? З кожного куплету можна малювати картину. Коли співаєш, люди починають плакати або радіти, тому почуваєшся мало не екстрасенсом. Ось у чому їх сила! Якщо я не переживатиму, не вибудовуватиму драматургію твору, тоді гріш ціна мені як виконавиці. Співала в Америці «Чотири воли пасу я» в обробці КосАнатольського. Коли закінчила – запанувала мертва тиша. Тільки подумала: «Що ж це буде? Йти геть під стукіт своїх підборів?» – як зал зірвався оваціями. От де сила української пісні, а, значить, і «Калинового співу»! Високий клас показали аматори. Нехай ще багато років улюблений фестиваль спонукає їх боротися за визнання кращими в царині народної творчості! Кіровоградці пишаються перемогою 2011 року на проекті «Майданс» і по праву називають рідне місто танцювальною столицею України. А «Калиновий спів» переконав, що тут створено всі умови, аби стати і столицею аматорського хорового мистецтва. Світлана СОКОЛОВА Фото Олександра ДОГЛЯДНОГО та Ігоря ДЕМЧУКА

Кіно

10

Культура

Потужна крапка в роботі XXXVIII сезону Будинку кіно За натовпами, які останнім часом збираються на чергові заходи на Саксаганського, біля Будинку кіно, можна засвідчити, що колектив цього популярного закладу останні роки тішить відвідувачів змістовними цікавими програмами. Дивно, що зараз, коли в кінотеатрах можна побачити майже будь-який фільм світового кінематографу, люди із задоволенням ходять на лекції і кіно, підібране мистецтвознавцем Аліком Шпилюком. І це при тому, що його програми не орієнтовані на легкі, «глядацькі» фільми. Він вводить українського кіномана у світ справжнього, великого кіно, яке робиться видатними майстрами світу. Будемо сподіватися, що А. Шпилюк продовжить свою просвітницьку діяльність і в наступному сезоні. Залишається лише шкодувати, що в залі не часто зустрінеш колег. Адже це своєрідна академія для наших кінематографістів, які сьогодні майже не мають можливості знімати фільми, у всякому разі, повнометражні художні для великого екрану.

Одна на все село

У минулому сезоні пожвавилася робота і на деяких інших напрямах. Наприклад, хотілося б особливо відзначити творчі дискусії. Адже, врешті-решт, одне з ключових завдань Будинку кіно саме в тому, щоб розгорнути діалог між різними поколіннями творців. Травнева дискусія на тему: «Скільки поколінь у кінематографічній родині України?» (Модератор Сергій Тримбач) була присвячена чи не найактуальнішим проблемам вітчизняного кіно. Та особливе враження залишилося від творчого вечора кінорежисера Ольги Самолевської. Вечір відбувся якраз перед закриттям XXXVIII сезону Будинку кіно. У програмі було сказано, що пані Ольга – лауреат безлічі серйозних міжнародних кінофестивалів в Італії, Росії тощо. Попереднє повідомлення про премії можна зустріти і в інших режисерів, які, на жаль, найчастіше підходять до подібних заходів без креативу. Проте вечір

О. Самолевської приніс рідкісне задоволення присутнім. Від себе зазначимо, що в цей день у Будинку кіно зібралася вишукана публіка: режисери, художники, поети, поціновувачі поезії Ольги Самолевської та її фільмів. У кулуарах Будинку кіно можна було ознайомитися з фотороботами О. Самолевської. Продюсером цієї несподіваної цікавої фотовиставки виступила режисер і сценарист Ліна Агаркова. Вочевидь, вечір організували, не шкодуючи часу і таланту, – вся драматургія, хоч і здавалася легкою та експромтною, була прекрасно продумана. У відеоарти, відео-поезію була прекрасно вплетена презентація поетичної збірки «Времена», яка – як заведено у нас – мала пройти свій тернистий шлях. Вірші Ольги Самолевської пробивалися до читача ще з минулого тисячоліття. Тільки завдяки духовній і фінансовій підтримці видатного режисера і громадського діяча Леся Танюка збірка змогла побачити світ. На вечорі звучала поезія Ольги Самолевської у виконанні відомого київського літературознавця Євгена Черняховського, звучали пісні на вірші із цієї збірки, музику до яких написано в Росії Єленою Осіною. Вечір вела заслужений журналіст України, лауреат Міжнародної премії ім. Пилипа Орлика, володарка «Золотого мікрофона» Емма Бабчук, яка зазначила, що ім’я О. Самолевської сяє золотою зіркою у нашому сучасному кінематографі, бо всі без винятку її фільми нагороджені вітчизняними чи міжнародними кінофестивалями. Сьогодні найцікавішу частину авторського кінематографу не тільки України становлять ті, кого можна назвати «новими скромними». Вони здатні знімати ігрове кіно і кінодокументалістику, вони зробили те, чого давно не вдавалося зробити митцям – знайшли красу у найбуденніших речах і вчинках. Вони поновили в правах етичну складову твору,

Ольга Самолевська

виростили в собі надзвичайну чутливість, ідеальне відчуття міри і негучний чесний голос – усе те, чого не вистачало самозасліпленій сучасній культурі». Після перегляду фільму О. Самолевської «Триптих» слово мав поет і критик, лауреат Волошинського конкурсу Володимир Гутковський: «Я потрясён. Я многое видел на своём киновеку, но, оказывается, самого интересного я ещё не видел. Оля употребила термин «видео-арт». Какой это видео-арт? Это самое высокое кино в самом полном смысле этого понятия. Перед нами предстала замечательная коллекция роскошных киноновелл, отточенных до предела, до совершенства. Великолепный видеоряд. Безупречное звуковое сопровождение. Невероятно. И тем более, это невероятно, что, оказывается, это было сделано не самыми совершенными техническими средствами ещё

Прип’ять. Мутовані берези

в далёком 1995 году. Увидев эти фильмы, я собирался сказать, что уникальный талант Ольги Самолевской вышел на новый уровень – оказывается, она находится на этом уровне уже очень давно. Поэтому я уверен, что внушительный перечень её призов, отличий и наград ещё предстоит пополнять премиями самого высокого ранга». Свої глибокі враження висловили присутні на вечорі професор-кібернетик Людмила Корнілова, етнограф зі Львова Надія Боренько, актриси з Миколаєва Тетяна Бабкіна та Олена Осецька, лауреати Шевченківської премії Михайло Ткачук, Олександр Фролов, Леонід Мужук. Останній навіть висловив ідею ретроспективи фільмів і віршів О. Самолевської на каналі «Культура». Слід зауважити, що зйомку й монтаж всієї кінопрограми цього вечора, а також видання книжки було здійснено без будьякого державного фінансування. У тих умовах, що склалися, творці авторського кіно приречені на вимирання разом із цим жанром, який покликаний шліфувати та збагачувати кіномову, відкривати нові стежки в кінематографі. Не тільки відео-арти, але й короновані фестивалями фільми сплачені державою на половину, на третину, а то й зовсім залишаються без оплати, як це й сталося з фільмом Ольги Самолевської «Перша леді зони відчуження». Студія «Укртелефільм» у цьому й у багатьох інших випадках виступила в ролі гангстера, який чудово орієнтується у сучасній ситуації – митці викинуті напризволяще, і чим більше

№ 24, 15 червня, 2012 р.

нагород отримує фільм, тим більше років митець має сидіти без роботи…Державна студія, користуючись ненормальним ставленням держави до духовного виробництва, перестає сплачувати творцям, зметикувавши, що для них головним є їх твір, а потім вже матеріальне благополуччя. Достатньо підла позиція, яка стає моральною нормою держави. Російська студія «Флора+», навпаки, ладна була заплатити за кіно великі гроші за умови, що автором і режисером фільму в титрах буде їх директор. У таких сучасних умовах «джунглів» повинні робити свій життєвий вибір творці авторського кіно України. Редактор, поет і перекладач Валерія Богуславська звернулася до інституції, якій байдужа культура: «Якщо наша держава здатна хоч до когось прислухатись, хай вона зверне увагу на діячів культури, щоб держава зрозуміла, що вона держава, а не машина іржава! Я вдячна, що мені довірили бути причетною до книжки «Времена», що це довірили видавництву «Дух і літера», з яким я співпрацюю. Хочу подякувати Олі за її чудову творчість». Кінопоетичне дійство, свідками якого ми стали, варто більшого розголосу, більших аудиторій. Це самостійний, закінчений спектакль, поетика якого не характерна навіть для столичного Києва – він міг би принести ви-

Третє око

тончене задоволення будь-якій інтелігентній спільноті, а не тільки поціновувачам з Національної спілки кінематографістів. Закінчуючи наше емоційне освідчення в любові до талановитої і непристойно скромної Ольги Самолевської, хочеться порадити їй знайомити людей зі своєю багатогранною творчістю скрізь, де є інтелігентна, мисляча публіка, яка вміє тонко відчувати, в якої завжди голод на справжню поезію. Андрій РОЖЕН, Пилип РОЖЕН На фото: кадри з фільму «Перша леді зони відчуження»

Театр

Культура № 24, 15 червня, 2012 р.

11

Майстер «легкого жанру» і трагедії У харківському академічному театрі музичної комедії нещодавно відсвяткував свій 75-річний ювілей його знаний корифей – заслужений артист України Віктор Робертов. Для бенефісу було обрано класичну виставу репертуару – «Летюча миша» в постановці В. Канделакі, в якій В. Робертов грає роль Фалька вже понад тридцять років. Віктор Робертов – із тих акторів, чий талант ніколи не вкладався в рамки окремого амплуа, як це диктують особливості опереткового жанру. Він починав з ролей простаків у класичних творах, але згодом прославився в образах героїв із мюзиклів та рок-опер. Харків’яни добре пам’ятають його Тоні («Принцеса цирку»), Наполеона де СенКлоша («Баядера»), Гастона Іріні («Циган-прем’єр»), Негоша («Весела вдова»), Сола Бозо («Чи не пришити нам стареньку?»), а також акторські удачі в етапних роботах театру за рок-операми. Найзначнішою серед них був Понтій Пілат у виставі Ю. Старченка «Ісус Христос – суперзірка», який поєднував у собі здавалося б неможливе: патриціанську гоноровість з обпікаючими поривами людяності. Драматичний баритон актора саме в цій ролі досягав максимального впливу на глядача, унаочнюючи трагедійний внутрішній конфлікт героя. Доповнюють перелік ролей, зіграних актором у цьому складному жанрі, образи Губернатора СанФранциско з улюбленої постановки харків’ян «Юнона і Авось» і фанатика Савонароли з вистави «Монарх, повія та чернець». Для Волинського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка сезон 2011–2012 років виявився напрочуд плідним, цікавим і, можна сказати, особливим. Зміна керівництва будь-якої установи несе в собі неминучі реформування і, подекуди, радикальні перетворення, тим паче, коли йдеться про мистецький заклад. Наприкінці минулого сезону Анатолія Гливу, колишнього заступника директора з тридцятилітнім стажем, було призначено директором театру, а на посаду художнього керівника – заслуженого діяча мистецтв України Петра Ластівку, котрий на момент призначення здійснив уже дванадцять постановок на волинській сцені в якості запрошеного режисера. Можливо, це і є та причина з якої зміни, що відбулися, сприяли плідності та продуктивності діяльності театру. Так, протягом сезону було випущено шість вистав: «Сім струн» Анатолія Мельничука за творами Лесі Українки, режисер – Анатолій Мельничук, художник – Віктор Міщук, прем’єра якої відкрила 5-й сезон Камерної сцени

В останні роки В. Робертов зіграв дотепного хитруна кельнера Пелікана («Принцеса цирку»), підступного та смішного Спетлайга («Донна Люція»), розкішно театрального дона Оттавіо («Таємниця Дон Жуана»), бідового діда Захара («Баб’ячий заколот»)… А хто бачив у концертах його номери з постійною зі студентської лави партнеркою заслуженою артисткою України Еллою Климчук – уже не забуде ні розкішного Гораса з мюзиклу «Хелло, Доллі!», ні зловісного, проте чарівливого Мішки Япончика з героїчної оперети «На світанку». Віктор Робертов – актор унікальної школи в сучасному театрі оперети. Він був одним із щасливців, хто встиг навчитися майстерності актора у корифея української сцени Івана Мар’яненка та озброїтися широкими знаннями про театр та загальну культуру в педагога Олексія Глаголіна. Природно, що надзвичайно органічний, харизматичний і самобутній випускник був буквально

«на розхват» серед кращих драматичних театрів України, і В. Робертов успішно стартував у драмі (спочатку в Маріупольському, а потім у Дніпропетровському театрі). Однак, ані кращі ролі в постановках за актуальною драматургією (Зеленін у «Колегах»), ані «зухвалі» пошуки своїх трактувань класичних образів (Яго з «Отелло»), ані визнання, гастролі, успіх не вгамували у В. Робертові любові до театру музичного, з його то вибухово пристрасною, то іронічною драматургією, відвертою театральністю, каскадністю, синтетизмом. Мабуть, це зумовлено батьківськими генами, адже мати В. Робертова була балериною Київського театру оперети, а батько – відомим актором і керівником пересувного театру оперети. Переконавшись, що від долі не втечеш, В. Робертов скорився їй і приніс усю набуту ним школу, талант у самому розквіті та досвід праці в драматичному театрі – до ніг красуні оперети. Щоправда, сьогодні,

Віктор Робертов – Фальк («Летюча миша»)

Віктор Робертов – Герствуд

оглядаючись на все зроблене Віктором Робертовим на рідній харківській сцені, розумієш, як саме його унікальні акторські якості посприяли розширенню діапазону театру. Якщо першою роллю в цьому театрі став класичний оперетковий Боні – у виконанні Робертова блискуча світська людина, чарівливий красень, з природним почуттям гумору, то згодом такий відомий драматичний режисер як О. Барсегян зробив на Віктора ставку в перших прочитаннях вітчизняного мюзиклу на харківській сцені. Почуття жалю викликав респектабельний Герствуд, який закінчував життя під парканом – у сучасній трагедії «Сестра Керрі» актором була прожита доля на кону оперети. Недарма, не лише глядачі, а й партнери по сцені не могли утамувати сліз під час сцени прощання Герствуда з Керрі. Наступна на цьому

Свята і будні лучан

театру, а завісу великої сцени «підняла» постановка музичної комедії-буф «Дон Жуан» ЖанаБатіста Мольєра, музика Вольфганга Амадея Моцарта, лібрето Лоренцо да Понте, режисер – заслужений діяч мистецтв України Петро Ластівка, художники Сергій та Наталія Ридванецькі. Також світло рампи побачили вистави: «Коляда» Петра Ластівки, режисер – Петро Ластівка, художник – Богдана Бочкай та дійство для маленьких глядачів «Різдвяна казка» («Вертеп») Миколи Маркевича, сценічний варіант Тамари Антропової, режисер – Тамара Антропова, художник – Федір Александрович. Наступними прем’єрами стали музичнотанцювальна містерія «Витівки Морфея» Володимира Замлинного, хореограф – Володимир Замлинний, художники Наталія та Сергій Ридванецькі, та вистава «Три ідеальні подружжя» Алехандра Касони, режисер – Віталій Денисенко, художники – Мар’ян Савицький (сценографія) та Богдана Бочкай (костюми).

Різдвяна казка. Волинський театр

«Якщо ми будемо весь час говорити про непереборну кризу, ридати з цього приводу і заламувати руки, то крім ще більшої кризи, нічого не втнемо. Для подолання криз потрібно бути продуктивними і перш за все вбити кризу в думках – вбити творчістю, як результат – якісна, з гарним смаком, професійна вистава і, як наслідок, збільшення глядачів біля каси і в глядацькій залі», – любить повторювати Петро Ластівка.

Окрім нових сценічних робіт, за сприяння обласної державної адміністрації та Волинської обласної Ради, за підтримки Міністерства культури України Волинським театром ім. Т. Шевченка було проведено Всеукраїнський фестиваль за творами Лесі Українки, присвячений 140-й річниці від дня народження поетеси та 100-річчю написання драми-феєрії «Лісова пісня». В рамках Фестивалю

шляху вистава – «Милий друг» – була бенефісом В. Робертова як драматичного актора. Структура ролі передбачала тривалий діалог із залою, та, водночас, безпрецедентну кількість монологів. Гостро проінтерпретовані актором викривальні монологи Дюруа свідчили про невитрачений публіцистичний потенціал жанру. Під час одного з показів вистави, на якому були присутні представники райкому партії, відверта фронда театру навіть наразилася на критику з боку секретаря з питань пропаганди… Обравши нині для свого бенефісу роль Фалька з «Летючої миші» Ф. Легара, В. Робертов не лише порадував глядача улюбленою оперетою, але й, передусім, керувався особливим у його біографії місцем вистав, здійснених московським режисером В. Канделакі. Такі образи, як Імператор і Кадо («Перікола»), Бріссар («Граф Люксембург»), Князь («Витівки Хануми»), Зупан («Циганський барон»), і, нарешті, останній серед здійснених з майстром московської сцени – образ гедоніста Фалька були для В. Робертова ідеальним втіленням театральності, високої виконавської культури і стилю актора в жанрі оперети. Ювілейний бенефіс В. Робертова був не тільки урочистим (телеграми від колег і друзів, привітання та квіти від колег і представників міської влади та Національної спілки театральних діячів України), але й теплим, адже цей театр – його друга родина. Юлія КОВАЛЕНКО, театрознавець

17 театрів із 11 областей України показали 20 вистав за творами Лесі Українки. А найграндіознішою подією минулого року директор театру Анатолій Глива вважає: «Проведення капітального ремонту фасаду і всього екстер’єру театру, який було проведено із застосуванням найсучасніших технологій і за великі кошти. Колектив театру надзвичайно вдячний волинській владі і особисто Голові обласної держадміністрації Борису Петровичу Климчуку за прекрасний ремонт та утеплення приміщень. Віднині милує наша театральна споруда око і лучан, і гостей міста». У творчих планах театру ім. Т. Шев­ченка – «Оскар і Рожева пані» Еріка-Емануїла Шмітта, в режисурі Дмитра Мельничука, художник – Богда­на Бочкай, «Ревізор» Миколи Гоголя в постановці Валентина КозьменкаДелінде. Всі сили акторський колектив віддаватиме потужній, якісній роботі з професійними режисерами над цікавою драматургією. Леся КОВАЛЬ

12

Література

Культура № 24, 15 червня, 2012 р.

Новий творчий здобуток Олеся Волі До уваги читачів «КіЖ» оповідання з нової книги прози «Перегін» (в-во «Аконіт», 2012) відомого українського письменника, мислителя, автора знаменного трикнижжя: «Книга буття України. Мор», «Піраміда Духу», «Щоденник. Сорок років. 1969–2009» Олеся Волі. Хто мав нагоду поринути у філософію подій та емоцій вище згаданих творів, а також книг письменника «Афоризми і думки. Енциклопедія життя», «Діалог з великими», книгою новел «Все починається з любові», романом «Степівщина», поетичною збіркою «Українські катрени», беручи до рук книгу «Перегін», більшість творів якої друкуються вперше, розкриє для себе невичерпні відтінки словесного таланту митця, які не залишать байдужою жодну українську душу.

ЧОБОТИ З НАШОЇ КОРОВИ…

Ганнусі Мати, схилившись наді мною, гладить волосся, і я чую її причаєне дихання, а руки ніжні, як шовкові, заколисують. Очей не розтуляю, але мовби бачу – худеньку, світлооку, заклопотану; запнуту біленькою хустиною (у біле запиналася, щоб не так пекло на буряках); я знаю, шкода їй мене у таку рань будити, але ж треба… Хутенько зстрибую з ліжка, промиваю біля діжки заспані очі, прихоплюю тормозка, в якому ще парує складений корж з олійкою. Молоко в пляшці, варення.

– Ти ж гляди мені, дитино, – наказує неня, – щоб корова люцерни не об’їлася, та не обдуло її… Жену корову на пастівник, і так мені легко і в тілові, й на душі, що ніби не по землі росяній трав’янистій з лозиною йду, а на крилах невидимих літаю. У лісосмузі – неподалік – привілля. Паша для худоби – по коліна: пирій кущуватий, густенний, спориш молодий, зелененький, щириця густа, аж темна. Мама, думається мені, таки правду казали, що в гурті воно не те: не напасеш по-справжньому корову; та ще й стирлують пастухи худобу, щоб легше пасти; до того ж опиняється, як людина в неволі; ще й голодна. Я про ці хитрощі знаю. День розпогожений, мов соняшник у квіту. Вдягся легко. В саму сорочку, але скоро і її зніму, коли роса спаде. На ноги й поняття нема щось узувати. Підошви на ногах так затверділи, що ніяка колючка не страшна. Зірка жадібно накидається на мишій, а я сідаю на пригірочку:

росинки переді мною палахкотять, як свічки; на душі стає тепло, ніби в кубелечку. Раптом чогось захотілося чкурнути щодуху по траві, але навіщо я ото буду гасити свічки-росинки?.. Посидів трохи і йду вздовж лісосмуги вузькою стежкою за коровою, що зголодніло після ночі накинулася на соковиту пашу; корова попаски наближається до озера – зна куди йти: перед обідом захоче напитися, та й паша тут ще запашніша, соковитіша, пахне, як м’ята. Прямо тобі райська місцина коло нашого Сліпківського озера. Стиха підбігаю до Зірки, гладжу біля вух і між рогами – вона це любить. Якось, коли ще телятком була, кликав її до себе, травичку в руках тримаючи: «Зірко! Зірко!» Телятко послухалося, відтоді й пішло: Зірка. Несподівано Наталочку угледів неподалік. Вона рве захоплено квіти, ніби й не помічає. Голову її обвиває сплетений різнобарвний вінок. Біле платтячко на ній у квіточках синіх. Вона й сама нагадує велику розпелюстковану квітку. Мені хочеться зачепити Наталочку, але не знаю, як це зроблю. Якщо просто так – подумає, що заграю…

– Ану, вернися, Зірко! – гукаю зумисне до корови. Наталочка підвела голову, заблискотіла до мене очима.

– Хочеш, квітів нарвемо? Я несміливо кивнув, почав шукати квіти, яких у Наталочки не було в руках. Вони довго не попадаються на очі. Та ось угледів дві маківки на трав’яному килимові, що схожі на молоденькі зірки; роса біля них червоно світититься. Підійшов ближче, щоб квіти зірвати, але розхотів… Одна квітка розпрямила до сонця пелюстки, в чашечку ще й роси нічної прохолодної набрала, а друга не розпустилася. Ось-ось лусне і на волю випустить свій вогник багряний. Зривати квітку совісно: вона ж-бо, вважай, і на світі не жила, сонця не бачила, роси не пила. Нарвав пучечок волошок, які Наталочка вплела у вінок і, коли вдягла його, стала такою гарною, як на малюнку. До обіду з Наталочкою як одна година минуло. Коли сонце до зеніту підбилося, поверталися в село. Біля Наталоччиного будинку запитав: – Ти, Наталочко, того… і завтра прийдеш?

– Якщо не засплю, – змахнула рукою, як птаха крильцем, і зникла за повіткою.

Наступного дня роса ще дужче розігралася. Ніби й не буде її більше – востаннє в сонці викупується. Я підганяв корову до того місця, де зустрілися вчора з Наталочкою. Зірка клята не слухається, то виламав лозину й легесенько стьобнув. А Зірка тонкошкура, наче я часом буваю, – вибриком, вибриком уперед лепенула. Нічого, нехай покомизиться. Покомизиться, покомизиться, та й перекомизиться, як іноді з людиною таке буває. Нетерпляче ходжу стежкою, поки не натикаюся на дві квіткимаківки, що вчора бачив. Друга квітка тепер розпелюсткувалася, хилилася до першої, мовби радіючи, що не самотня, а в парі. З-під самого корінчика зірвав квітки. Для Наталочки, а її нема. Вже й росу сонце повипивало, і маки мої, дарма, що в холодку, пов’янули. Немає… Перед обідом у тілі млявомляво зробилося – сон розбирав. Назгрібав обіч лісосмуги торішньої трави, підстелив під себе. «Полежу…» На початку ввижалося, що Наталочка йде: я двічі схоплювався, а потім, як заснув, проспав, поки грім не розбудив. Схопився – хряскотять по листю градини, наче біла квасоля. Одна влучила по вусі, аж кров виступила. «А де ж це коровка моя?» – сполошився. Попереду, де паслася, не видно. Я до озера – немає. Тоді до большака мчу – зустрів Івана Дядюру; з косою в руках, набуньдюченого. Він щоліта сіно підкосює над шляхами. Питаю, чи не бачили ви, дядю, нашої корови, а він у мій бік дратівливо: «Я б і тебе не бачив, коли б не попався на очі…» Регоче єхидно. У війну він, кажуть, поліцаєм був. У допрі сидів, а це випустили… Я, коли б не корова, і не обізвався до нього. Біжу, не відчуваю ніг під собою. Град по тілові січе. Страх. По вухах найболючіше. У ноги, ніби взимку, зашпори позаходили. Зробилося слизько, що кілька разів хряскався об землю обличчям, але я терплячий. Тільки б корова оце знайшлася. В кінці лісосмуги її не видно. А може, вона додому подибала? Через бурячище навпростець до хати своєї лечу. Але ні біля ясел, ні в дворі не видно Зірки. «Може, Іван Дядюра косою в лісосмузі зарізав?.. Раз він людей у Германію продавав німцям, йому живого нічого не жалко…» Повертаюся назад і раптом мукання приглушене чую, стогін. Звідти, де люцерна молоденька

Олесь Воля (Міщенко Олександр Володимирович) народився 13 квітня 1952 р. в с. Винники Козельщинського району Полтавської області. Закінчив факультет журналістики Київського університету. Автор повістей «Я плакав на ранкову траву», «Безкровна війна» – книга свідчень, «Через все пройти», «Все починається з любові»; роману «Степівщина», «Мор. Книга буття України»; «Афоризми і думки» – енциклопедія життя. Лауреат премії імені О. Гончара. росла… Зірку помітив здалеку. Вона лежала, і пилюка з-під неї курилася, коли дихала. До граду ще злягла… «Вставай, Зірочко! Вставай, мила, додому підемо доїтися!» Але корова не слухається – лежить, стогне. Як здоровенний капшук, що ось-ось лопне. «Піднімайся, Зіруньчику! Більше я до тебе нізащо в світі і пальцем не торкнуся… Мама ж мені казала-просила, щоб у люцерну тебе, Зірочко, й на хвилину не пуска-аав…» – трясе мене від плачу як у пропасниці, і гикавка напала. Град несподівано ущух. Я стрімголов біжу за поміччю до ветеринара. За слізьми нічого не бачу. Раптом окликнув дівчачий голос. Протер очі від сліз – Наталочка! В руках тримає парасольку червонястеньку. У червоних ризаках, платтьові червоному, тендітна, ніби стеблинка на вітрові хитається, але мені байдуже… Байдуже її пояснення, чому не прийшла по ранковій росі, байдуже до її химерної парасольки, якою б іншого разу поклацати хотілося, байдуже до гарних червоних ризачків. До всього.

– Ти куди, Петю?

– До фельшаря. Лихо з коровою… Біжу!

– Так він у нас. До батька зайшов чогось. Ветеринарним фельдшером у нашому селі дядько Нечипір, якого прозивають усі: «Це ми, це ми». Він про що б не

балакав, вставить оте «це ми», і де б його і коли не бачили, завжди з білим ящиком, на якому червоний хрест намальований. Неділя чи будень – немає значення для нашого ветеринара. «Це ми, це ми так розуміємо: ветеринар як лікар – завжди на посту». Я розповідав дядькові, чому звалилася з ніг Зірка, а він і не дослухав: так на поміч корівці поспішав. «Це ми, хлопче, розуміємо, це ми, це ми ліквідуємо…» Побігли. Оглянувся – Григорій Іванович слідом. Ми бігли, а він широко ступав. Такі в нього ноги довгі. Високий він, кремезний. Як богатир. Ось і корова.

– Ану, переверніть за передок на другий бік, – наказав дядько Нечипір. Перевернули. Корова стогне. Але й стогнати сили наче немає. Дядько Нечипір мацає за роздутий живіт, натискує на нього, а вухом притулився – слухає, що всередині робиться. Довго так слуха. Піт із нього градом котиться. А тоді болісно: – Заворот кишок… Це ми, це ми точно установили.

– Що ж воно буде, дядю?

– Зарадити щось уже пізно…

– змахнув з чола піт дядько Нечипір. – Можна сказати – хана корові… У роті в мене пересохло, піднебіння зціпило.

– Хіба останній шанс спробую… – дядько Нечипір вийняв із ящичка спеціальну спицю, різко штрикнув нею в здухвину. Мабуть, щоб гази виходили. На землю закапотіла цівочка гарячої крові… Зірка застогнала і раптом голову у мій бік повертає, очі розплющує і ними ніби душу мою наскрізь просвічує… Руки й ноги мої дерев’яніють, а Зірка востаннє надивляється на пречисті після дощу білі ромашки, на поле зелене, заквітчане, і, як людина – плаче…

– Пропала корова. Жаль, синку… – зітхнув дядько Нечипір.

– Це ми, це ми дарма і шлунок пробивали. – Ретельно витер бинтом шпицю, поклав її у свій санітарний ящичок. Згинула корова. А мені й самому мовби жити не хотілося. Зайшов якось у сарай – шерсть на яслах. Молоком запахло мені солодким, як молозивом; у вухах цівочки об денце цеберки бринять – ців-ців-ців, а корова зіркою білою на голові світиться… Скрізь увижалася Зірка. Таке, хоч із дому тікай… Щоб не так совість мучила, я в роботу вдарявся. Порося, кури, собака – все тепер на мені. Мати з роботи прибіжить – до поросяти, а йому давано (запарку з висівок парив у величезному лужаному казані на керогазі – це не важко). З курми клопоту небагато. Курочкам пшениці й прісця, а дорослим

Література

Культура № 24, 15 червня, 2012 р. курям пшениці й кукурудзи кину – поїдять і пасуться собі по дворищу та грядках весь день. У Рябка казанок теж не пустував – я йому майже всю свою їжу крадькома від матері віддавав: мені не їлося… Якось після вечері мама сказала, поклавши свої порепані, з покрученими пальцями руки на столі: – Оце так, дитино, сердся на мене не сердся, мамкай-немамкай, а поки коровки не надбаємо, – купило притупило. І забідкалася. – Хотілося ж тобі, як людським, із батьками, чобітки новенькі справити – так…

– Не переживайте, мамо, це наживне, – розсудив я заспокійливо, – аби здоров’я та ум…

– Воно то так, дитино, але ж як його тепер із нестатків вилізати? – схлипувала. Я більше не балакав: заведу далі розмову – розжалобиться, до ночі ревтиме… Скоро й літо збігло. В школу почали ходити. Дні куцішали. Сонце через дощі ріденько з-за хмар пробивалося, та й то гріло, як мертве горить. Похолодало. На свято треба було виступати в клубі. Зодягнувся в бобку, в штани смугасті. Прості. Біда – чоботи дрануваті, незручно якось. Вийшов на сцену, праву ногу виставив наперед, щоб дірки на підйомі не було видно; постояв, поки в залі гармидер уляжеться і щоб усі чули, голосно почав: «Мені тринадцятий минало…» Так мені хлопчик до душі припав, що ягнята за селом пас, що я був зараз мовби не я, а він… Розказую, нікого в залі не бачу – хлопчик лише у пам’яті. Закінчив декламувати; у залі тихо-тихо. Я розгубився. Чому ніхто не ляпає? Хоча б для блізиру… Наталочка сиділа в першому ряду у червоних чобітках – очі від них різало, ніби від іграшок на ялинці.

Я ж, по-правді, може, тільки задля неї й старався… В умі, скільки не повторював: «Чи то так сонечко сіяло, чи так мені чого було…» – Наталочку згадував. Як ми квіти з нею рвали. Але раптом зал, як порох, вибухнув. Ляпають усі, ляпають! І найдужче Наталочка: «Повтори, Петю, ще». Всі люди просили: ще! В залі таке робилося, наче я був не простий собі хлопець, а справжній артист аж із самої Полтави. Я низенько вклонявся і раптом дірку на лівому чоботі побачив… Прикрив нишком. Надворі замерзло. Випав сніг. Мої драні, старі чоботи були тепер на вагу золота. Передки загнуті, ніби лижі, підбори вичовгані, п’яти гладенькі, як рукоять на ковіньці. На ковзанці гасаю у своїх чоботях, мов метеор. Додому приходив по темну, і мати завжди питала: – Чоботи ще не вграв? Коли знімав їх і дивився на підошви, бачив, що аж світяться. На цей раз мати несподівано дістала з-під ліжка дві пари чобіт. Подала одні мені і сама взулася. Пройшлася по хаті, прицокуючи каблуками: «Ой же й льогусінькі! Теплі… Вогненні!» Я захоплено розглядаю свої чоботи, вірячи й не вірячи, що вони належатимуть мені. На високих підборах, із візерунками на халявах і м’які, як завіса оксамитова в нашому клубі.

– Ану ж, придінь, а то мнеш…

– сяяла мама і ніяк не могла нахвалитися. – їм і зносу не буде. Василь Юхимович як пошиє, то дійсно пошиє. Хіба те що лавошні… Я придів. На радощах застрибав по хаті. Чобіт мовби й на ногах не було. Потім пригорнувся до матері. Мені хочеться бодай чимось віддячити, і я обіцяю: «Постараюся, щоб і в другій чверті усі п’ятірки були».

АФОРИЗМИ ЗІ ЗБІРКИ МИКОЛИ ВОЛКОВА «БІЛЯ ВИТОКІВ ІСТИНИ» Найтяжче – пізнати самого себе, найлегше – давати поради іншим.

Фалес Усвідомлення своєї недосконалості наближає до довершеності.

Г. Гете Досконала людина все шукає в собі, нікчемна – в інших.

Конфуцій Невдоволення собою є необхідною умовою розумного життя. Тільки це невдоволення спонукає до роботи над собою.

Л. М. Толстой Усе можна пізнати, тільки не самого себе.

Стендаль

Чоботи й уночі снилися. Ніби я йду дорогою, а люди допитуються одне в одного: – Чий то пішов?

– Маріїн. Хіба не впізнаєте…

– Невже?

– Та він!

– Чоботи йому не інакше, як Василь Юхимович пошив.

– Еге ж. І Наталочка стежить за мною, очей не зводить. Радіє… Ранком просинаюся – до чобіт. Ніяк не намилуюся. А мати: – Бач, і шкура в пригоді стала, – на роботу швиденько з хати вийшла. Я на горище – на гаку там висіла шкура із Зірки – немає. І враз чоботи мої наче свинцем налилися, з рук випорснули. Перед очима Зірка як видіння. Жбурнув я ті чоботи у куток, де рогачі стоять, страшними вони для мене зробилися… Вибіг у старих надвір. Відлига. Дощик накрапає, сніг від дощу злігся, заголчавився, насотився водою. Повернувся у сіни, зняв чоботи, придивляюся, звідкіля найдужче пропускає. У лівому чоботі пригірщ льодинок, в правому дві нашкріб: в правому ще й через підйом набиралося. Вирішую, де снігу багато, бочком ітиму. Лівим чоботом, який не так пропускає, проб’ю доріжку, а тоді й правим ступатиму. Поспішив до школи. А біля кладовища, у балці, води набрав – ноги враз дубнути почали. Злякався, щоб не повідмерзали і не відрізали їх, як дідові Савці, що у війну в окопах повідморозював. Без ніг воно ні туди, ні сюди. Підійшов до телефонного стовпа, зіперся на нього спиною. Знімав лівий чобіт, але він так намок, що не знімався. Тоді передком правої натиснув підбор лівої ноги – зняв нарешті. Нога моя зморщилася, наче ото влітку, коли по півдня із ставка не вилазив, і НАГОРОДЖЕННЯ ЛІТЕРАТУРНОЮ ПРЕМІЄЮ «КОЗАЦЬКА БАЛАЧКА»

103 роки тому народився відомий письменник та сценарист Олександр Ільченко. З нагоди дня народження автора книги «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця» сучасні козаки в парку «Мамаєва Слобода» влаштували нагородження переможця та лауреатів літературного конкурсу «Козацька Балачка». Біля підніжжя кургану з кам’яним скіфським воїном «Мамаєм» у невимушеній атмосфері поспілкуватися із письменниками, які вважаються послідовниками Олександра Ільченка, мала можливість наша знімальна група. Козацькому роду – нема переводу. Серед двохсот учасників цьогорічного літературного конкурсу козаки та компетентні філологи визначили трьох найдостойніших письменників, що пропагують козацьку балачку, тобто українську мову. За умовами конкурсу учасники

побабіла. Викрутив онучі, бігачком до школи летів. Вона тепер у нас нова, але нехай би краще стара залишалася, бо там тітка Мотря порядками не так досаджала. А в новій – ого-го! Стане в коридорі і стоїть із віником – ноги перевіряє.

– Показуй!

– Хіба їх не видно?

– Підошви, тобі кажеться… Покажу, хочу йти в приміщення, а тітка Мотря: – Куди летиш – стій! Понаносять тут грязі… Повернись! Слухняно повертаюсь.

– Я так і думала, що ззаді грязь. Іди об кураї почисть! Зараз я не боявся прибиральниці, бо надворі, яка моква, зате грязюки немає. Тітка Мотря стояла як дозорець на порозі з віником. Показую ноги по всіх правилах – спочатку підошви, потім повертаюся задки. «Заходь! – дозволяє тітка Мотря і, щоб ніхто не чув, каже на вухо: – Ти передай своїй матері, що, коли в неї серце є, хай вона тобі чоботи купить, бо в тебе такі, що хоч свої оце зніми і віддай…»

– Ну то як, сину, в новеньких чобітках? – спитала пропахчена вітром і сирим степом мама з порога, коли я повернувся зі школи додому.

– Ловкі чоботи, – кажу. Не хочеться засмучувати матір, що я так чобіт і не взував.

– А вони в тебе наче й ненадівані, – ковзнула мама задоволено поглядом по чоботях. – Отак і носи акуратненько. Мимоволі глянула на старі: – Викинь, сину, оці шкарбуни к лихоячій годині в помийну яму. Щоб вони і очей не муляли.

– Нехай будуть. Вони їсти не просять, – виніс я старі чоботи в сіни, сховав за чуланом. Чого доброго, мати і справді їх викине… Згодом мати пішла напитувати корову для купівлі і повернулася годин через дві. Зворушена була, роздосадувана: надсилали власні рукописи, обсягом не більше ста сторінок. Головними критеріями відбору були: чистота літературної української мови та цікавість сюжету. У романі Радія Радутного «Тяжка чоловіча робота» сюжет побудований навколо Дніпра. На сторінках книги автор розмірковує про те, що залишилося від козацької України. Письменник зізнається, що надихнули його на створення твору реальні події. Іще однією спеціальною відзнакою конкурсу був нагороджений роман Марії Морозенко «Сторінки діаріуша Самійла Зорки». Запрошення на нагородження конкурсу стало для пані Марії приємною несподіванкою. Перевтілитися із літературної форми на великій сцені так само має усі шанси роман «Криничар». Його автор Мирослав Дочинець посів одноосібне перше місце на конкурсі. Письменник із Мукачева пишається, що для видання роману не зрубали жодного

13 – Оце ж, дитино, заходила до Мотрі нащот ціни домовлятися. Думала, може, якусь двадцятку уважить, а вона ні з того, ні з сього напалася: «Ти свою дитину в гроб заженеш. Хто ж по такому холодищеві і дощу у драних чоботях в школу посилає?» Я їй: «Господь з тобою, Христос над тобою, Мотре. В мого Петі нові чобітки. Василь Юхимович пошив…» Мати присіла на ослінчику, потяглася руками до чобіт: – Ось же чобітки. Новусінькі… Лялечки. А Мотря напалася….

– Я їх не надівав, – зізнався по правді.

– Як не надівав?! – від несподіванки у матері аж голос змінився.

– Вони давлять…

– Взунь – я подивлюся, де ті мульки примулялись. Узув.

– Де ж воно давить! У великому пальцеві? Ні. На передках?

– ще й запасом. І в підйомі просторо.

– Не можу я їх носити – вони з корови…

– Так всі ж чоботи з коров’ячих шкур. Вичиняють і шиють.

– Тож не з нашої… Наступного дня мама відпросилася з роботи. Вирушила ні світ ні зоря пішки на трасу, щоб добратися в район, бо ні в нашій лавці, ні в окружних селах чобіт дитячих і в помині не водилося. Я проводжав матір аж за село. Удвох воно охочіше йти по слизоті й темноті. Коли вже повертався додому, часто оглядався. Даленіюча материна постать поступово зникала в ранньому досвітку, а перед очима, як примара, то з’являлися, то зникали нові чоботи. Вони заманливо блищали, як сонце, і чогось нагадували мені сяючі материні сльози, коли мама, буває, дивиться на мене своїми сумними добрими очима.

дерева через те, що він надрукований на папері із спеціальної соломи. Премія за перемогу на Міжнародному літературному конкурсі становить 10 тисяч гривень. Винагорода зібрана за рахунок відвідувачів «Мамаєвої Слободи». Після нагородження організаторами було оголошено старт третього літературного конкурсу «Козацька Балачка». Темою його буде «Битва під синіми водами». Джерело: ДТРК «Культура»

14

Столична афіша

Культура № 24, 15 червня, 2012 р.

з 18 до 24 червня 2012 року НАЦІОНАЛЬНА ОПЕРА УКРАЇНИ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ АКАДЕМІЧНИЙ ТЕАТР ОПЕРЕТИ

www.opera.com.ua Вул. Володимирська, 50, тел. 279-11-69 (каса)

www. operetta.com.ua Вул. Велика Васильківська, 53/3, тел. 287-26-30 (каса)

19 – Й. Штраус «Віденський вальс» 20 – Дж. Россіні «Попелюшка» 21 – Київ Модерн-Балет: М. Скорик «Перехрестя» прем’єра 22 – Дж. Верді «Дон Карлос» прем’єра 23 – С. Прокоф’єв «Ромео і Джульєтта» 24 – Дж. Пуччіні «Манон Лєско»

20 – Й. Штраус «Летюча миша» 21 – Й. Штраус «Циганський барон» прем’єра 22 – В. Ільїн, В. Лукашов «За двома зайцями» прем’єра 23 – Welcome to Ukraine, або Подорож у кохання

НАЦІОНАЛЬНИЙ АКАДЕМІЧНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ДРАМАТИЧНИЙ ТЕАТР ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА www.ft.org.ua Пл. Івана Франка, 3, тел. 279-59-21 (каса)

КИЇВСЬКИЙ МУНІЦИПАЛЬНИЙ АКАДЕМІЧНИЙ ТЕАТР ОПЕРИ І БАЛЕТУ ДЛЯ ДІТЕЙ ТА ЮНАЦТВА

АКАДЕМІЧНИЙ ДРАМАТИЧНИЙ ТЕАТР НА ПОДОЛІ www.theatreonpodol.com Андріївський узвіз, 20-б, тел. 425-54-89

Театральна вітальня 20 – Фантазія-шансон «Люксембурзький сад» 22 – О. Петров «Ніч для двох» 23 – М. Камолетті «La bonne Anna, або Як зберегти сім’ю» КИЇВСЬКА АКАДЕМІЧНА МАЙСТЕРНЯ ТЕАТРАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА «СУЗІР’Я» www.suzirja.org.ua Вул. Ярославів Вал, 14-б, тел. 272-41-88

www.musictheatre.kiev.ua Вул. Межигірська, 2, тел. 425-31-16

НАЦІОНАЛЬНИЙ БУДИНОК ОРГАННОЇ ТА КАМЕРНОЇ МУЗИКИ www.organhall.kiev.ua Вул. Велика Васильківська, 77, тел. 528-31-86

18 – Перший концерт циклу «Віденські вечори». Вольфганг Амадей Моцарт. Квартет імені М. Лисенка, К. Баженова (ф-но), М. Сидоренко (орган) 19 – Камерний ансамбль «Київ-брасс» 20 – Ансамбль класичної музики імені Б. Лятошинського, В. Коваль (гобой) 21 – М. Сидоренко (орган) 22 – В. Чікіров (ліричний баритон), н. а. Н. Свириденко (клавесин), н. а. І. Калиновська (орган) 23 – Органна музика Йоганна Себастьяна Баха. В. Балаховська (орган) НАЦІОНАЛЬНА ФІЛАРМОНІЯ УКРАЇНИ www.filarmonia.com.ua Володимирський узвіз, 2, тел. 278-16-97 (каса)

19 – А. Чехов «Жона є жона…» прем’єра 20 – І. Франко «Перехресні стежки» прем’єра 21 – І. Малкович «Райскеє діло» прем’єра 22 – Я. Гашек «Швейк» 23 – Т. Шевченко «Назар Стодоля» 24 (12.00) – І. Котляревський, М. Лисенко, О. Скрипка «Наталка Полтавка» 24 (19.00) – І. Нечуй-Левицький «Кайдашева сім’я» Камерна сцена імені Сергія Данченка 23 – І. Франко «Увертюра до побачення»

18 (19.00) – Дж. Верді «Травіата» 21 (19.00) – К. Орф «Карміна Бурана» 22 (19.00) – Л. Мінкус «Дон Кіхот» 23 (19.00) – Київ Модерн-Балет: «Двоє на гойдалці».

«In pivo veritas» 24 (12.00) – Ю. Шевченко «Бармалей та Айболить» АКАДЕМІЧНИЙ ТЕАТР ЮНОГО ГЛЯДАЧА НА ЛИПКАХ www.tuz.kiev.ua Вул. Липська, 15/17, тел. 253-62-19

НАЦІОНАЛЬНИЙ АКАДЕМІЧНИЙ ТЕАТР РОСІЙСЬКОЇ ДРАМИ ІМЕНІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

18 – О. Миколайчук-Низовець «Ассо та Піаф» 20 – Є. Чуприна «Цвєтаєва+ Пастернак» 21 – Л. Хохлов «Довершений Чарлі» 22 – Ж.-Ж. Брікер, М. Ласег «Те, що приховують французи» прем’єра 23 – Б. Окуджава «У Барабанному провулку» 24 – Ж.-М. Шевре «Будьте як вдома» Мікросцена Вул. Ярославів Вал, 16

22 (19.30) – О. Дударєв «Ти пам’ятаєш, Альошо…» ТЕАТР ПЛАСТИЧНОЇ ДРАМИ НА ПЕЧЕРСЬКУ www.ktpd.ho.com.ua Вул. Шовковична, 7-а, тел. 253-93-83

18–23 – ІХ Міжнародний конкурс молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця 24 – Національний камерний ансамбль «Київські солісти», Я. Касман (ф-но) Росія НАЦІОНАЛЬНИЙ ПАЛАЦ МИСТЕЦТВ «УКРАЇНА» www.palace-ukraina.kiev.ua Вул. Велика Васильківська, 103, тел. 247-23-16

www.rusdram.com.ua Вул. Б. Хмельницького, 5, тел. 234-42-23 (каса)

Мала сцена 23 (13.00) – К. Драгунська «Догоридригом» 23 (19.00) – А. Чехов «Роман доктора» 24 (12.00) – С. Козлов «Зеленими пагорбами океану» 18 – «Цинічна комедія» (за В. Шекспіром) прем’єра 21 – Р. Куні «Занадто одружений таксист» 22 – «Сто п’ята сторінка про кохання» 23 – А. Крим «Заповіт цнотливого бабія» Нова сцена 23 (18.00) – В. Мухарьямов «Останнє кохання» Сцена «Під дахом» 21 – «Олександр Вертинський. Бал Господній…»

22 – «Шлюби укладаються на небесах…» (за Л. Толстим) Початок вистав о 20.00 АКАДЕМІЧНИЙ ТЕАТР ДРАМИ І КОМЕДІЇ НА ЛІВОМУ БЕРЕЗІ ДНІПРА www.drama-comedy.kiev.ua Просп. Броварський, 25, тел. 517-89-80 (каса)

18 – М. Фрейн «Глядачі на виставу не допускаються!?»

19 – Р. Баер «Чотири причини вийти заміж» 20 – Ш. де Лакло «Небезпечні зв’язки» 21 – І. Тургенєв «Найвище благо у світі…»

22 – Д. Рубіна «Обман завдовжки у життя» прем’єра 23 – К. Рубіна «Вася повинен подзвонити» 24 – І. Ноябрьов «Повернення блудного батька»

КИЇВСЬКИЙ АКАДЕМІЧНИЙ ТЕАТР ЛЯЛЬОК www.akadempuppet.kiev.ua Вул. М. Грушевського, 1-а, тел. 278-58-08

21 – «Дон Гуан. Пантоміма для розумників» (за О. Пушкіним) 23, 24 – «Маленький принц» (за А. де Сент-Екзюпері) НОВИЙ ТЕАТР НА ПЕЧЕРСЬКУ www.newtheatre.kiev.ua Вул. Немировича-Данченка, 5, тел. 285-65-50

20 (19.00) – «Історії з гримерки» прем’єра 22 (19.00) – Р. Шиммельпфенніг «Під тиском» (Push up 1–3)

20 – Хью Лорі (Hugh Laurie) 22 – Концерт Національного академічного ансамблю України імені Павла Вірського НАЦІОНАЛЬНИЙ ЦИРК УКРАЇНИ www.circus.kiev.ua Пл. Перемоги, 2, тел. 486-39-27 (каса)

КИЇВСЬКИЙ ТЕАТР «АКТОР» www.teatr-aktor.kiev.ua Вул. Велика Житомирська, 40, тел. 362-50-50

23 (12.00) – Г. Усач «Наш веселий колобок» 24 (12.00) – Ю. Сікало (за Ш. Перро) «Кіт у чоботях» Вистави для дорослих 23 (19.00) – В. Маслов (за Д. Боккаччо) «Декамерон»

23, 24 (13.00) – Програма «Шик, блиск, краса» У приміщенні цирку 18, 19, 21–24 (21.30) «Мала футбольна арена». Трансляція матчів Євро-2012 Примітка. У репертуарі можливі зміни

КИЇВСЬКИЙ МУНІЦИПАЛЬНИЙ АКАДЕМІЧНИЙ ТЕАТР ЛЯЛЬОК www.puppet-theater.kiev.ua Вул. Миропільська,1, тел. 513-15-00

23 – С. Прокоф’єва «Пригоди тигренятка»

20 – У. Гібсон «Гітель і Джеррі» 21 – А. Осецька «Смак черешні»

Культура № 24, 15 червня, 2012 р.

Репортаж

15

Місто любові та музики У дні проведення Євро-2012 Львів представив гостям, учасникам чемпіонату і мешканцям міста унікальну культурну програму. Тут щодня відбуваються різноманітні заходи, від яких гості просто в захопленні. Німецький телеканал ZDF уже назвав Львів «містом любові та музики», представляючи своїм глядачам програму «Гастрономічні мандрівки з Ангальтом». Її ведучий, популярний німецький журналіст Герт Ангальт, відвідав Львів, аби розповісти про його ресторанну культуру, тож завітав до славнозвісної львівської «Криївки», ресторану «Під золотою трояндою», у «Дім легенд», і , розповідаючи про свої враження, відзначив, що «ресторани у Львові – це не лише місце для споживання їжі, а й місця, які викликають На площі біля Порохової вежі в рамках цього ж проекту всі бажаючі мають нагоду спостерігати «Як козаки куліш варили», а також процес приготування вареників у чанах та інші козацькі змагання, що супроводжуються театралізованими дійствами. У Музеї народної архітектури і побуту «Шевченківський гай» відбуваються різноманітні дійства в рамках етнофестиваю «Козацька варта». Музей демонструє унікальні вироби на ярмарку сувенірів, паралельно відбуваються концерти народних колективів, показові виступи клубів бойових мистецтв та барабанні шоу. На площі Міцкевича тим часом відбувається Міжнародна зустріч духових оркестрів «Music Euro-2012», де представлені твори українських та зарубіжних композиторів європейської духової музики та танцювальних композицій. На зустрічі присутні духовий оркестр «Сурми Галичини» і духовий оркестр ДМШ №5 зі Львова, Харцерський духовий оркестр з міста Журавіце (Польща),

позитивні емоції. «Львів – це старовинне місто, яке досі залишається молодим. Львів – це місто кохання», – підсумував свої враження німецький журналіст. Гості охоче фотографуються біля вдягнених у форму української збірної скульптур Нептуна, Діани, Адоніса та Амфітріти на площі Ринок, відвідують музеї й різноманітні культурні заходи. На Валовій площі, де у Львові традиційно відбуваються фестивалі ремесел, у дні матчів країниучасниці Євро-2012 представляють свою національну музику і кухню. Щодня від 12.00 й аж до вечора тут відбувається фестиваль «Львів – столиця ремесел». З-поміж усіх традиційних ремесел велике зацікавлення в гостей викликають ковалі, які неподалік від міської Ратуші кують ювілейну монету – на згадку про Львів і Євро-2012.

духовий оркестр «Фуртванген» з Німеччини (м. Фуртванген). Львівські майстрині – рукодільниці ще до відкриття Євро-2012 обв’язали всі дерева на проспекті Шевченка нитками кольорів країн-учасниць чемпіонату, й упродовж інших днів тут теж відбуваються різні мистецькі акції та арт-шоу в рамках проекту «В’язана Європа». Тим часом у Львівському Палаці мистецтв, що на вулиці Коперника, проходить дитячий пленер і виставка-продаж дитячих робіт Львівської дитячої художньої школи імені Олекси Новаківського. На площі Ринок гостей розважає фестиваль «Живих скульптур», а на Музейній площі виступає муніципальний хор «Гомін». Усе перелічене – лише невеличка часточка того, що відбувається і відбуватиметься цими днями в місті Лева. Сюди треба приїхати, відпочивати і вболівати разом з львів’янами. А це також – неперевершене шоу і навіть мистецтво. Надія ПАСТЕРНАК Фото Йосипа МАРУХНЯКА

На дозвіллі

16

Культура № 24, 15 червня, 2012 р.

КУЛЕША До посоленого кип’ятку (1 літр) додаємо половину мірки крупи (всієї крупи – 250 гр.). Вимішуючи вариво, поступово додаємо ще четвертину, потім решту крупи. Потрібно дуже старанно вимішувати. На кілька хвилин ставимо кулешу в піч (або ж духовку). Найсмачніша кулеша з дрібних круп – подрібленої ячмінної, пшеничної та пшона. Найкраще смакує кулеша з кислим молоком на вечерю.

Почався Петрівський піст. Існують цікаві легенди стосовно його походження. Про народні звичаї, обряди та ще багато цікавого мають змогу дізнатися шанувальники традиційної культури на сторінці «КіЖ».

15 червня – Никифор-кородер, заготовляли кору для домашніх потреб. Скажімо, кора дуба широко застосовувалась у народній медицині: її відварами полоскали горло при зубному болю та різних інфекціях горла, хворобах кишківника. А ще кору дерев часом використовували у виготовленні деяких елементів народного костюма: вінків, прикрас.

16 червня – Лука-вітряник. «По сінях і так, і сяк, а в хату ніяк» – дитяча народна загадка про вітер. За давніми віруваннями вітри – чотири істоти, що дмуть із чотирьох боків світу. А відтак і кажуть «Іди собі на чотири вітри» – тобто, йди собі геть. «Завіявся за вітром» – це про тих, кого вітри можуть завіяти світ заочі. А якщо на Лукивітряника гарний дощ – буде багато грибів.

17 червня – цього дня колись на Поліссі сіяли гречку та льон.

18 червня – «Дорофія просять сон наслати, до сходу сонця треба про загадане сказати». За легендою Дорофій цієї ночі ходить лісом, ворожить на траві, розраює джерела, «зав’язує травою задуманебажане». Перед сном загадуйте бажання, та розповідайте їх Дорофію.

Фото: Сергія ЗАДВОРНОГО

ВІД ДІДІВ-ПРАДІДІВ

СМАЧНОГО!

19 червня – «Ларіон клопочеться про просо і льон».

20 червня – Федот дає тепло. «На Федота не полоти – то і хліба не молоти».

21 червня – Федір-колодязник. «Там криниця, де вербиця». Верба підказує людям: на тому місці, де вона виросла, неглибоко вода, тобто можна копати криницю, або ж, як казали, колодязь. Ось один із весільних обрядів, пов’язаних із криницею. Після першої шлюбної ночі – «комори», молодих вели до криниці,

ІНФОРМАЦІЯ СЛУЖБИ РОЗПОВСЮДЖЕННЯ Шановні наші читачі та передплатники! В продажу номери журналів «Музика», «Український театр», «Пам’ятки України», «Українська культура», «Театрально-концертний Київ». До вашої уваги! Попередньо були віддруковані спеціальні випуски журналу «Пам’ятки України», присвячені Національному історико-культурному заповідникові «Чигирин», Національному заповідникові «Софія Київська», історичному містові Підгайці, Національному Києво-Печерському історико-культурному заповідникові. Де придбати випуски журналів, ми розповімо вам за тел. (044) 498–23–64. Надрукований ювілейний 1000-й випуск журналу «Українська культура». Готуються до друку чергові випуски журналів «Музика», «Український театр». Здані до друку: англомовний варіант журналу «Пам’ятки України» №6 та журнал «Українська культура» №5. Редакція отримала від друкарні журнал «Пам’ятки України» №6. Всі журнали надійшли в продаж. Наші видання можна придбати в кіосках «Преса» міста Києва, книжкових магазинах Києва, Львова, Харкова, Одеси, Чернівців, поштових відділеннях Київської області і обласних центрів. Також всі наші видання можна придбати в редакції. Передплатники отримають журнали і газети своєчасно. Якщо передплачене вами видання надходить з затримкою – передзвоніть нам. УВАГА! ПЕРЕДПЛАТА НА ДРУГЕ ПІВРІЧЧЯ 2012 р. ТРИВАЄ. Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії ви можете за адресою: http://presspoint.ua. Така послуга можлива в будь-якій країні світу. Будемо вдячні вам за пропозиції і зауваження щодо організації передплати і продажу наших видань. Наші телефони: (044) 498–23–64, моб. (067) 394–97–21, 386–56–63.

ШАНОВНІ ЧИТАЧІ ТА ПЕРЕ ДП ЛАТНИКИ ! Видання Національного газетно-журнального видавництва в 2012 році будуть виходити з такою періодичністю:

• газети «Культура і життя», «Кримська світлиця» – щоп’ятниці;

• журнали «Українська культура», «Пам’ятки України: історія та культура», «Театрально-концертний Київ» – щомісяця;

• журнали «Музика» і «Український театр» – раз на два місяці. Передплату на журнали і газети можна оформити з будь-якого місяця у всіх поштових відділеннях зв’язку України.

Газета «Культура і життя»

№ 24 (4492), 15 червня 2012 рік Засновники: Міністерство культури України, Український комітет профспілки працівників культури, редакція газети «Культура і життя» Видавець: ДП «Національне газетно-журнальне видав­ництво» Адреса видавництва: 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1; тел. +38 (044) 498-23-65 Генеральний директор Олеся БІЛАШ Головний редактор Людмила ГНАТЮК Адреса редакції: 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1; тел. +38 (044) 498-23-65 nvu.kultura@gmail.com Виходить із 7 жовтня 1923 року. Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 1026 від 26.10.94 р.

Друкарня: ТОВ «Видавничо-поліграфічна компанія «Експрес-Поліграф», вул. Фрунзе, 47-б, корп. 2, Київ, 04080; тел. +38 (044) 417-25-93 Розповсюдження, передплата, реклама: тел. +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63 Портал http://uaculture.com Передплатний індекс в Каталозі видань України 60969 Склад Видавничої ради Олеся Білаш – генеральний директор видавництва; ­Віктор Вечерський – заступник директора Департаменту культурної спадщини та культурних цінностей; Максим Бударін – заступник директора Департаменту у справах релігій та національностей; Олена Воронько – начальник відділу театрального мистецтва Управління мистецтв Департаменту формування державної політики у сфері культури, мистецтв та освіти; Ольга Дарибогова – начальник Управління міжнародного співробітництва; Оксана Іонова – заступник начальника управління стратегічного

планування культурного розвитку та регіональної політики у сфері культури Департаменту формування Державної політики у сфері культури, мистецтв та освіти – начальник відділу аналізу та прогнозування соціокультурного розвитку регіонів; Лариса Лебедівна – завідувач сектору мовної політики; Іван Мечков – заступник начальника управління мистецтв – начальник відділу музичного мистецтва Департаменту формування державної політики у сфері культури, мистецтв та освіти; Лариса Нікіфоренко – начальник відділу аналізу та прогнозування діяльності бібліотек Управління стратегічного планування культурного розвитку та регіональної політики у сфері культури Департаменту формування державної політики у сфері культури, мистецтв та освіти; Олена Чередніченко – завідувач сектору інформаційно-аналітичної роботи та зв’язків з громадськістю Відділу забезпечення роботи Міністра; Михайло Швед – заступник директора Департаменту формування державної політики у сфері культури, мистецтв та освіти – начальник управління мистецтв;

накривали хусткою. Молодята під нею обмивалися криничною водою, витиралися однією хусткою, і лише тоді громада їх приймала, як молоде подружжя: «Є в мене криниченька коло перелазу, та вмиймося, милесенький, ми обоє разом». А ще на Федора-колодязника розрив-трава квіти наливає. За легендою, це чарівне зілля має силу розривати кайдани, відмикати замки. Щоб дістати цю траву, потрібно в ніч на Івана Купала в дикому чагарнику косити доти, доки не переломиться залізне кісся – це воно вдарилося об розрив-траву. Отже, почався Петрівський піст. Про його походження побутує ось таке народне повір’я. Колись Святий апостол Петро встановив цей піст на прохання жінок, оскільки їхні чоловіки тяжко трудилися на косовиці і проїдали всі молочні харчі. А Святий апостол Павло вступився за чоловіків. Так і вийшло: якщо інших постів слід суворо дотримуватись, то в Петрівку, ті хто тяжко трудяться, можуть часом вживати і скоромне. ПРАВОСЛАВНИЙ КАЛЕНДАР 15 червня – Святого Никифора, патріарха, Великомученика Іоана Сочавського. День янгола: Никифор, Уляна, Іван.

16 червня – Священномученика Лукиліана, Клавдія, Лукіана. День янгола: Дмитро, Клавдія, Павло.

17 червня – Святого Митрофана, патріарха, Мученика Северина. День янгола: Митрофан, Северин, Юліан.

18 червня – Священномученика Дорофея, Блаженного Ігоря. День янгола: Дорофій, Федір, Ігор.

19 червня – Преподобного Віcсаріона, Іларіона Нового. День янгола: Вісcаріон, Іларіон, Сусанна.

20 червня – Священномученика Федота, єпископа Анкірського. День янгола: Валерія, Богдан, Федот, Марія.

21 червня – Святого Великомученика Феодора Стратілата. День янгола: Охрім, Зосим, Федір. Підготувала Тетяна ШНУРЕНКО Віктор Пасак – заступник генерального директора видавництва; Людмила Гнатюк – головний редактор газети «Культура і життя»; Ольга Голинська – головний редактор журналу «Музика»; Наталя Потушняк – головний редактор журналу «Театрально-концертний Київ»; Алла Підлужна – головний редактор журналу «Український театр». Дизайн та верстка Сергія Задворного Редакція залишає за собою право на редагування отриманих матеріалів без узгодження з автором. Думки авторів публікацій можуть не збігатися з позицією редакції. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця © «Культура і життя» Наклад 3000 Ціна договірна