Журнал Музика by Національне газетно-журнальне видавництво

№1

2013

…з … на в

МИКОЛА ЛИСЕНКО

ий і прост н ч ий и л н е ий і езнайом м ий о н о г ж о й ко свій у …

Журнал «Музика» – один із найповажніших в Україні (видається з 1923 року). Це єдиний науковопопулярний журнал з питань музичної культури в державі. На його сторінках розкривається широка панорама сучасного музичного життя України в усьому розмаїтті: розповідається про творчість українських композиторів і виконавців, про фестивалі, конкурси, концерти, музичні вистави в різних регіонах країни й за кордоном, розглядаються проблеми молодіжного мистецтва тощо. Наші матеріали зацікавлять як професіоналів, так і любителів музики різних жанрів і стилів. Фахові статті, яскраві кольорові ілюстрації, оригінальний дизайн буде до вподоби читачам будь-якого віку.

ВЖЕ СЬОГОДНІ ЖУРНАЛ МОЖНА ПРИДБАТИ: – у мережі Книгарень «Є»; – у кіоску в Національній музичній академії України імені Петра Чайковського (м. Київ, вул. Архітектора Городецького, 1–3/11); – у книгарні «Наукова думка» (м. Київ, вул. Грушевського, 4); – у книгарні при Києво-Могилянській академії; (м. Київ, Контрактова площа, 4, 1-й корпус НаУКМА); – у книжковому магазині «Сяйво» (м. Київ, вул. Велика Васильківська (Червоноармійська), 6); – у книжковому магазині «Смолоскип» (м. Київ, вул. Межигірська, 21); – у книгарні Наукового товариства імені Тараса Шевченка (м. Львів, проспект Шевченка, 8); – у «Книгарні-кав’ярні» (м. Одеса, вул. Катерининська, 77); – у нашому видавництві (м. Київ, вул. Васильківська, 1, тел. 498-23-64). Придбати окремі примірники та передплатити видання в електронній версії можливо за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу.

ЧИТАЙТЕ ЖУРНАЛ «МУЗИКА» – І ВАШ СВІТ ПОПОВНИТЬСЯ НОВИМИ ЯСКРАВИМИ Й ЧИСТИМИ ТОНАМИ, ЖИТТЯ «ЗАЗВУЧИТЬ» ІНАКШЕ!

№ 1 (390) ’2013

 Рі заснування – 1923 Рік НАУКОВО-ПОПУЛЯРНИЙ ЖУРНАЛ Засновники: Міністерство культури України Спілка композиторів України Всеукраїнська музична спілка Видавець: ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел.: +38(044) 498-23-65 Генеральний директор Олеся БІЛАШ



Головний редактор Ольга ГОЛИНСЬКА Заступник головного редактора Юлія ПАЛЬЦЕВИЧ Видавнича рада Олеся БІЛАШ (голова), Віктор ПАСАК, Максим БУДАРІН, Віктор ВЕЧЕРСЬКИЙ, Олена ВОРОНЬКО, Ольга ДАРИБОГОВА, Оксана ІОНОВА, Євгенія КРУТОГОЛОВ, Іван МЕЧКОВ, Лариса НІКІФОРЕНКО, Лариса ПЕТАСЮК, Олена ЧЕРЕДНІЧЕНКО, Людмила ЧУМАКОВА, Михайло ШВЕД, Оксана ГАЙДУК, Ігор ГИРИЧ, Людмила ГНАТЮК, Ольга ГОЛИНСЬКА, Наталя ПОТУШНЯК,

Надія СОКОЛЕНКО



Адреса редакції: 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел.: +38 (044) 498-23-65 E-mail: zhurnal_muzyka@ukr.net

Розповсюдження, передплата, реклама: Тел.: +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63

Реєстрація: Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 954 від 25.08.1994 Виходить що два місяці

Засадниче: Редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає авторський погляд

Усі права застережено: © Музика, 2013 Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця

На обкладинці Микола Лисенко. Чернівці, 1904 р.

фото надане Музеєм Миколи Лисенка (МВДУК)

Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ



Друкарня ТОВ «Видавничо-поліграфічна компанія “Експрес-Поліграф”» 04080, м. Київ, вул. Фрунзе, 47б Тел.: +38(044) 417-25-93 Наклад 1000 прим. Ціна договірна

Передплатний індекс 74310 http://uaculture.com

Шановні читачі! Вітаю вас у новому 2013 році! Астрологи обіцяють нам у рік чорної водяної Змії панування справедливих рішень і мудрих вчинків. Що ж, сподіваймося, так воно і буде, але знаю одне: з журналом «Музика» ви точно не нудьгуватимете, бо ми готуємо для вас шалений потік цікавої, ексклюзивної, захоплюючої інформації про найважливіші події сучасного музичного життя в Україні та за її межами. Номер, який ви тримаєте в руках, без перебільшення, унікальний. До його створення ми йшли кілька років – задум виник іще влітку 2009-го, коли розпочиналася підготовка до святкування 30-річчя Меморіального будинку-музею Миколи Лисенка в Києві. Разом із завідувачкою Роксаною Скорульською розробили концепцію, продумали рубрики та їхнє можливе наповнення. Тоді ці плани реалізувати не вдалося, але тема бентежила, збуджувала уяву. В міру наближення визначних Лисенкових ювілейних дат – 170-річчя від дня народження і 100-річчя з дня смерті, які весь музичний світ відзначав минулого року, акценти поступово зміщувалися – від музейної проблематики до самої постаті українського композитора-класика. Постало безліч запитань: а що власне ми знаємо про Миколу Лисенка, окрім загальновідомих фактів біографії і назв творів, котрі, ніде правди діти, звучать не так уже й часто? що насправді визначає заяложена фраза «основоположник української професійної композиторської школи»? яке місце належить Лисенкові в історії світової культури? у чому проявляються нині паростки Лисенкових починань? чому так шанували його сучасники, а представники теперішнього покоління здебільшого сприймають як «мармурову фігуру»? як зараз ставляться до цього імені митці? чи

все ми робимо задля збереження пам’яті нашого корифея?.. Одразу скажу, що, збираючи різні думки й погляди, однозначних відповідей ми не знайшли. Проте усвідомили: їх і не може бути, бо у кожного – свій Лисенко, часом несподіваний, не схожий на інших, парадоксальний, але від того не менш величний і цікавий. Тож подаємо Лисенка у неочікуваних для багатьох ракурсах. Зі спогадів сучасників (Вадим Щербаківський, Іван Козловський, Пріся Коломійченко, Петро Рознатовський, Федір Дроб’язко, Федір Коновалюк, Леонід Жебуньов, Максим Рильський), у сприйнятті знаних музикознавців (Мстислав Юрченко, Любов Кияновська, Анатолій Калениченко), відомих діячів мистецтва (Олег Бійма, Олександр Козаренко, Микола Лисенко-молодший, Олександр Щетинський). Про ювілейні лисенківські заходи і їхні уроки розмірковують Леся Олійник, Володимир Єсипок разом із Юлією Пальцевич, Наталія Лисенко (праонука композитора), Аделіна Єфименко, Маріанна Копиця, Ірина Тихонова. Звичайно, не обійшлося без історії Лисенкового архіву й створення музею (Роксана Скорульська, Олена Таранченко, Марина Чуєва). Таким чином із мозаїки спогадів, думок, фактів, аналітичних висновків вимальовується портрет митця, позбавлений офіціозних штампів і нав’язливих кліше. Перед нами постає практично досі незнаний Лисенко, – що найголовніше, насамперед, як людина, а не хрестоматійне зображення. Саме цього ефекту ми й прагнули, бо тільки очистивши ікону від усього наносного, ми зможемо оцінити її істинне значення. Висловлюємо подяку Наталії Тереховій – директорці Музею видатних діячів української культури, до складу якого входить Музей Миколи Лисенка. Наша особлива вдячність завідувачці Музею Лисенка Роксані Скорульській, а також Наталії Койдан – головному хранителю. Без їхньої допомоги підготувати цей журнал було би просто неможливо. Зазначимо, що серед наданих Музеєм Лисенка світлин у журналі використані фото Євгена Чуєва, Дарини Коптило, Катерини Антонової. Так само дякуємо Музею Максима Рильського (директор – Вікторія Колесник) за співпрацю. Переважна більшість документальноісторичних матеріалів публікується в Україні вперше, статті сучасних музикознавців були написані спеціально для нашого журналу. Тож знайомтеся – відомий і невідомий Лисенко! Ольга ГОЛИНСЬКА, головний редактор

український формат 4

До сорокових роковин смерти М.В. Лисенка Вадим Щербаківський

музичні мости 12 Микола Лисенко та Стеван Мокраньяц: творчі паралелі Мстислав Юрченко 16 Микола Лисенко в національно-культурних рефлексіях Галичини Любов Кияновська

Герб роду Лисенків. Відтворено Георгієм Нарбутом

мозаїка 20 Скарби Лисенкового дому Марина Чуєва

Микола Лисенко з наймолодшим сином Тарасом. 1908 р.

невідоме про відомих 24 СПОГАДИ МОЛОДИХ Данина поваги і пам’яті Іван Козловський Про приїзд Миколи Лисенка до Курська в березні 1911 року Пріся Титаренко-Коломійченко Передісторія однієї картини Федір Коновалюк Спогади учня Музичнодраматичної школи Миколи Лисенка Петро Рознатовський Спогади фотографа про Миколу Лисенка Федір Дроб’язко 28 Історія однієї фотографії Роксана Скорульська

камертон 30 Згадка про один концерт Леонід Жебуньов

музичні ключі 32 Історія Лисенкового архіву Роксана Скорульська

банк ідей 36 Лисенко у світовій музичній культурі Анатолій Калениченко

Обкладинка львівського видання клавіру поеми для чоловічого хору з оркестром «Іван Гус». 1888 р.

40 Усе ще невідомий Лисенко Маріанна Копиця

українці за кордоном 42 Співтворчість крізь часи у просторі української культури Аделіна Єфименко (Німеччина)

фести 44 Ювілеї: уроки святкування Леся Олійник

Тадей Рильський. 1870-ті рр. Перезнято Вадимом Щербаківським

… і тести 46 Володимир Єсипок про новий конкурс бандуристів, колишніх і сучасних кобзарів Юлія Пальцевич 50 Конкурс імені Лисенка: «Швидше, вище, сильніше»… Наталія Лисенко

альма-матер 52 Співдружність, що дарує натхнення Ірина Тихонова

нотний стан 54 Кантати Лисенка: віхи життя Микола Лисенко-молодший 58 Моя версія «Енеїди» Лисенка Олександр Щeтинський

майстер-клас Останні сторінки записника Миколи Лисенка із зазначеним дітьми часом смерті батька

Мар’яна і Остап Лисенки. 1930 р.

60 Диво самозростаючого Логосу Олександр Козаренко 64 Монологи alter ego Олег Бійма

неформат 66 Дорогою життя до Лисенкового дому Олена Таранченко

кліпи 72 «Славетному Кобзареві України Миколі Лисенку…» Роксана Скорульська

ÓÊÐÀŸÍÑÜÊÈÉ ÔÎÐÌÀÒ Вадим ЩЕРБАКІВСЬКИЙ

До сорокових роковин смерти М.В. ЛИСЕНКА Вадим Щербаківський

Ім’я видатного українського мистецтвознавця, археолога, етнографа Вадима Михайловича Щербаківського (1876–1957), так само як і його молодшого брата Данила Михайловича, було надовго викреслене з переліку дослідників української культури, а їхні ґрунтовні роботи з історії українського народного мистецтва, церковної архітектури, культури доісторичної і ранньоісторичної доби на території України – вилучені з наукового обігу. А між тим, окрім дослідницької роботи, вони активно долучалися до створення і поповнення колекцій українських музеїв, віддаючи у їхнє розпорядження експонати, зібрані власноруч по всій Україні. Данило Щербаківський був співзасновником Української академії мистецтв та активним учасником роботи різних комісій Української академії наук, працював у Київському історичному

музеї. Вадим Щербаківський був співробітником заснованого митрополитом Андреєм Шептицьким Національного музею у Львові, співпрацював з Науковим товариством імені Тараса Шевченка. Велика частка його життя була пов’язана з Полтавою – він працював у Полтавському природничо-історичному музеї, очолював Українське наукове товариство дослідження і охорони пам’яток старовини та мистецтва на Полтавщині. У 1922 році Вадим Щербаківський емігрував до Праги. Натомість його брат, Данило Щербаківський, який залишився у Києві, не витримавши цькування і переслідування органів держбезпеки, наклав на себе руки у 1927 році. В подальшому своєму житті за кордоном Вадим Михайлович був професором Українського вільного університету (УВУ) в Празі, ректором УВУ – в Мюнхені. Останні роки життя провів у Великій Британії. Саме там 1952 року з’явилася та вийшла друком у лондонському часописі «Визвольний шлях» (Ч. 12. – С. 25–31) його стаття до сорокових роковин смерті Миколи Лисенка. Матеріал є біографічним за своїм змістом – у ньому Вадим Щербаківський розповідає про життєвий і творчий шлях Лисенка, про його похорон у Києві. Однак ці, загалом відомі на сьогодні, факти викладаються людиною, котра добре знала Миколу Віталійовича. Для Щербаківського Лисенко був безумовним ав-

торитетом, прикладом, взірцем людини, науковця, громадянина, патріота. Звідси – особливий тон статті. Родина Щербаківських (не лише брати Вадим і Данило, а й насамперед їхній батько, священик Михайло Щербаківський) активно спілкувалася з Рильськими та Антоновичами, а через них – і з Лисенками. Вадим Щербаківський часто бував в оселі композитора (він займався математикою з Лисенковою молодшою донькою), а ще – шість років (1901– 1907) співав у аматорському студентському хорі Лисенка. Він був безпосереднім свідком багатьох важливих подій життя композитора, які описав у інших своїх спогадах про Лисенка, що також друкувалися за кордоном (у нас вони були опубліковані у спецвипуску наукового часопису «Пам’ятки України: історія та культура» лише 2007 року). Щербаківський згадує про ці події і в матеріалі, що пропонується увазі читачів «Музики». Стаття «До сорокових роковин смерти М.В. Лисенка» в Україні публікується вперше і подається зі скороченнями. Основна частка таких купюр – великі цитати з відгуків закордонної преси на виступи Державної української мандрівної капели під орудою Лисенкового учня Олександра Кошиця. Загалом же у тексті збережено авторський стиль та орфографічні особливості оригіналу.

Фото Миколи Лисенка надане Музеєм Миколи Лисенка (МВДУК)

Микола Лисенко, студент Київського університету. 1863 р.

МУЗИКА | 1’2013

Фото надане Музеєм Миколи Лисенка (МВДУК)

орок літ пройшло вже від дня смерти незабутнього Миколи Віталієвича Лисенка, але для того, хто його добре знав, його постать шляхотна, мила й лагідна стоїть, як жива, перед очима. Треба просто дивуватися, що тяжкі життєві умови не зробили його на старості літ яким-небудь тяжким гіпохондриком або людоненависником. Ні, він до самої своєї смерти залишався милим, привітним і дуже гостинним. Але яке було його життя, це видно найбільше з його біографії. Микола Віталієвич народився в селі Гриньках Кременчуцького повіту 10 [22] березня 1842 року, на Полтавщині. Село Гриньки належало його дідові по матері М[иколі] П[етровичу] Булюбашеві. Рід Булюбашів дуже старий і славний. (Цей рід прийшов в Україну десь у кінці ХVІ в[іку] з Румунії, і члени цього роду займали високі становища серед козацької старшини. Але мені пощастило знайти докази, що цей рід існував уже в VІ в[іці] перед Р[іздвом] X[ристовим] у Лідії. Це ім’я було висічене на пам’ятнику того часу в руїнах города Мілета. А на наших берегах Чорного моря були Мілетські колонії.) Рід же батька Миколи Віталієвича був теж давній – козацький. Предок його, що звався Вовгуря-Лис, належав до страшного загону Кривоносових Вовгурянців, учасників повстання Хмельницького 1648 р[оку]. Батько Миколи, Віталій Романович, був звичайним тогочасним поміщиком, що служив в Орденському кірасирському полку. Мати його, Ольга Єреміївна, походила з полтавського роду Луценків. Вона скінчила Смольний інститут у Петербурзі й зовсім не знала української мови, а розмовляла радо по-французьки. Дитинство Миколи Віталієвича пройшло в м[істі] Крилові та в м[істі] Жовнині. Батько його добре знав українську мову і охоче говорив нею, але свідомим українцем не був, і в його колі звичайно панувала московська мова. Таким чином, джерела українськости Миколи Віталієвича треба шукати не в його рідній сім’ї, а десь інде, в інших умовинах його молодечого життя. Це, насамперед, був вплив рідного села, стихія якого впливала і на Гоголя, і на інших. <…> Ця стихія українська окружала його в домі бабуні, Булюбашевої Марії Василівни, яка жила по смерти свого чоловіка в Гриньках. Вона дуже кохалася в українських піснях і казках, держалася українських старосвітських традицій, і Микола Віталієвич, бувши в неї, знаходився в чисто народній українській атмосфері. Також дуже великий вплив на нього мали його дядьки, які мали такі самі симпатії до народу, як і бабуня Булюбашева. Один дядько – Андрій Романович, брат батька, жив у селі Галицькому, а брат матері, Олександер Захарович, жив у селі Кліщинцях. Особливо останній мав на нього добрий вплив. Микола Віталієвич вів дружбу з старшим і свідомішим від нього Михайлом Старицьким, що пізніше оженився з сестрою Миколи – Софією Віталієвною. Мати Миколи Віталієвича була прекрасною піяністкою, а батько любив собі імпровізувати на фортепіяні, хоч не знав нот і підбирав собі на слух пісні. Ще в зовсім малого Миколи Віталієвича виявився музичний хист. Він годинами стояв біля рояля і підбирав одним пальцем мелодії, так що вже з п’яти літ було взято для нього учительку музики. Через рік хлопець дивував уже слухачів легкістю, чистотою і виразністю гри. …в 1851 році Миколу Віталієвича відвезли до пансіону Вейля, а через три місяці перевели до пансіону Гедуе-

1’2013 | МУЗИКА

Микола Лисенко. Фото Вадима Щербаківського

на в Липках (ця частина Києва вважалася аристократичною). Скінчивши за три роки науку в пансіоні Гедуена, Миколу Віталієвича переводять до четвертої кляси харківської Другої гімназії. Учителями музики Миколи Віталієвича були у Вейля чех Нейнквіч, у Гедуена – чех Паночіні (Паноцний). Паночіні особливо налягав на техніку і довів до того, що Микола Віталієвич міг грати деякі транскрипції Ліста. В Харкові Микола Віталієвич учиться музики у Вольнера, Дмитрієва та чеха Вільчека. З Дмитрієвим він студіював клясиків – Бетговена і Моцарта, а з Вільчеком Шопена, Шумана та Ліста. В часі переходу до Харкова, відповідно свідоцтву М[ихайла] Старицького, Микола Віталієвич уже пробував записувати українські народні пісні і навіть гармонізувати їх. Це значить – в п’ятій клясі гімназіяльній. До гімназіяльних часів відноситься і самостійна його композиція на слова М[ихайла] Старицького «Моя милованко». Коли Микола Віталієвич кінчив харківську Другу гімназію, то матеріяльне становище його батьків значно погіршало. <…> Батько Миколи Віталієвича збудував у Жовнині винницю, заснував бурти, розпочав нові будівлі, але гроші упали в ціні, всі його підприємства скрахували і все майно загинуло. Микола Віталієвич скінчив гімназію 1860 року з срібною медалею і того ж року вступив на природничий факультет Харківського університету. Але 16 грудня того ж року він перевівся вже в Київ, де і вступив на природничий факультет; бо його батьки… переїхали жити в Київ. Це була якраз доба пробудження української самосвідомости. Пригадаймо собі, що саме тоді з правобережців польської культури визначилися двоє других славних українців – великий історик Володимир Антонович і його близький приятель і товариш Тадей Рильський,

ÌÓÇÈ×Í² ÌÎÑÒÈ Мстислав ЮРЧЕНКО

МИКОЛА ЛИСЕНКО ТА СТЕВАН МОКРАНЬЯЦ: творчі паралелі Для кожного народу, а тим паче поневоленого, особливого значення набувають національні культурні прояви. Адже саме вони дають нації усвідомлення спільності, історичної спадкоємності поколінь, відчуття власної гідності і впевненості у правильності обраного шляху. Музичне мистецтво спроможне активно впливати на людей, формуючи світогляд у часи соціальних потрясінь, коли відбувається злам моральних цінностей, пріоритетів, традиційних культурних орієнтацій. Тому так важливо для розвитку суспільства, у тому числі його музичної культури, мати проводиря, в особі якого поєднуються риси талановитого музиканта, відважного громадського лідера і чуйної людини. Саме такими лідерами своїх народів стали Микола Лисенко в Україні та Стеван Мокраньяц у Сербії

авіть за побіжного перегляду фактів їхнього життя та діяльності око вихоплює силу подібних деталей. Проте ця зовнішня схожість ґрунтується на глибинних процесах, пов’язаних з особливостями світоглядних позицій, особистих морально-етичних якостей українського й сербського музикантів, які спонукали їх у відповідних ситуаціях діяти аналогічно. У кожного з цих видатних особистостей бачимо беззаперечну багатогранну творчу обдарованість, колосальну працездатність, величезне прагнення навчатися, мистецьку щедрість, зацікавленість не тільки власною творчістю, але й ширше – усією сучасною музикою, бажання допомогти оточуючим, поділитися набутим із колегами. Ми бачимо, як митці поступово переростають у громадських діячів, як переносяться ак-

центи з власної творчості на важливі соціальні й суспільні моменти, коли на перше місце виходять питання творчих об’єднань, якісного, національно спрямованого професійного навчання, наукових досліджень у галузі національної музичної культури. Зрештою, обидва композитори піднесли музичну культуру своїх народів до європейського рівня, відіграли вирішальну роль у становленні національних музичних шкіл України та Сербії. Микола Лисенко (1842–1912) і Стеван Мокраньяц (1856–1914) жили приблизно в той самий час. Історичні події у Сербії та Україні другої половини ХІХ – початку ХХ століття були багато в чому подібними. Час «пробудження народів» вивільнив притиснутий багатовіковим поневоленням народний гнів, прагнення свободи, викли-

кав шалений культурний національний сплеск. Сербія, при великій допомозі Росії (за участю й численних українських добровольців), виборола незалежність від Османської імперії і стала розвиватися як самостійна слов’янська країна. Вирішення величезної кількості нових, доти незнаних невідкладних завдань, які виникли при цьому, значною мірою лягло на плечі Стевана Мокраньяца. В Україні національно-визвольний рух, хоч і пізніше, також обумовив появу незалежної держави. Проте Лисенко цього не дочекався. Але він був свідком і учасником процесу, за якого український народ зазнав дуже важливих, глибоких ментальних змін. Українці почали активніше усвідомлювати себе окремою нацією, чия культурна спадщина перебувала не в палацовій МУЗИКА | 1’2013

Фото надані Музеєм Миколи Лисенка (МВДУК) і автором статті

культурі, а в народному середовищі. Тому саме фольклор на той час став тим колосальним джерелом національної культурної пам’яті, яка відкривала українцям їхню історію, мову, пісню. І Микола Лисенко відчув своїм чутливим серцем первинність, правдивість українського фольклору. Музична підготовка обох митців була приблизно однаковою: музикальні матері, домашнє навчання. Микола Лисенко – піаніст, Стеван Мокраньяц – скрипаль. Обидва дуже хотіли навчатися музиці, проте їм не відразу це вдалося. За бажанням батьків, які прагнули надати синам «справжню» професію, Микола навчався на природничому факультеті спочатку Харківського, потім Київського університетів, а Стеван – на філологічному факультеті Белградського університету. Але саме у студентському середовищі – активному, патріотичному – визначився напрям усього подальшого життя юнаків. Стеван Мокраньяц відразу відчув свою стихію не в лекційній аудиторії, а на репетиціях Белградського співацького товариства – видатного музичного закладу, що плекав традиції хорового співу. Миколі Лисенку студентське середовище надало можливість познайомитися з широким колом різноманітних культурних проявів, зокрема етнографічних, серед яких він обрав також хоровий спів, заснувавши (!) хор Київського університету, котрим керував багато років. Показово, що обидва студенти, попри значний хоровий досвід, який набули у студентські роки, не задовольнилися ним, намагаючись усіма силами отримати вищу професійну музичну освіту. І Лисенко, і Мокраньяц вчилися у Лейпцизькій консерваторії. Мокраньяц спочатку попрямував до Мюнхена, діставши стипендію на навчання від сербського міністерства просвіти. Однак згодом, утративши стипендію через «балканське вільнодумство», опинився у Римі й лише 1885 року – в Лейпцигу, де займався композицією у класах професорів Саломона Ядасона та Карла Рейнеке (також Лисенкового педагога). Перебування за кордоном сильно вплинуло на їхнє формування як музикантів і патріотів, сприяло осмисленню подальшого шляху. Безумовно, в європейських культурних центрах перед молодими митцями відкривався увесь світ музики. Навчання у видатних учителів виховувало творчі особистості, ставило високу професійну планку. З іншого боку, саме тоді молоді люди дійшли висновку про «тупиковість» шкільної музичної науки, яка не визнає національних особливостей. Вони відчули обмеженість німецького дидактичного педантизму, придуманих правил складання творів без урахування живого пульсу, що струменіє з народної пісні.

1’2013 | МУЗИКА

І Микола Лисенко, і Стеван Мокраньяц саме за кордоном починають розуміти важливість вивчення своєї національної музичної культури, бо бачать лише в ній, у народній пісні джерело натхнення і фундамент професійної творчості. «Сербські музиканти повинні цікавитися своїми народними піснями, які не менш ніж пісні інших народів дають найцікавіший матеріал для творчої розробки», – пише Мокраньяц (тут і далі цит. стосовно Стевана Мокраньяца наводяться за вид.: Мартынов И. Стеван Мокраньяц и сербская музыка. – М., 1958. – Ред.). Так само мислить і Лисенко, адже саме у Лейпцигу він упорядковує та видає перший випуск «Збірника українських народних пісень» для співу з супроводом фортепіано, створює першу серію «Музики до “Кобзаря” Шевченка», блискуче виступає як піаніст у концерті в Празі 1867 року з власними обробками українських пісень. Лейпцигом Стеван Мокраньяц завершив навчання, тоді як Микола Лисенко його розпочав (далі будуть студії у Миколи Римського-Корсакова в Санкт-Петербурзі). Після повернення на батьківщину обидва музиканти відразу потрапляють у самий вир суспільного й музичного життя. «З його іменем пов’язані численні значні успіхи у розвитку музики Сербії. Він виявив себе як композитор, хоровий диригент, педагог, організатор», – пише про Стевана російський дослідник Іван Мартинов. Те ж саме можна сказати й про Миколу Лисен-

ка, який після завершення навчання пише багато музики та силу часу присвячує громадській роботі. Вони глибоко вивчають національний фольклор, намагаються розібратися у ладових, ритмічних особливостях народної мелодики. Тонке відчуття музики доповнюється у них глибиною теоретичного узагальнення законів розвитку фольклору, що вплинуло і на їхні композиторські твори, просякнуті народнопісенними інтонаціями. Наші композитори не обмежуються лише закоханістю у музичний фольклор власних народів. Демонструючи широту поглядів, вони прагнуть якомога більше пізнати ближнє слов’янське оточення. Мабуть, поштовхом до цього стала визвольна війна проти турецького поневолення балканських, переважно слов’янських, народів. Мокраньяца ці події, так би мовити, зачепили кровно. Але й Лисенко, який не був безпосередньо втягнутий у балканський конфлікт, щиро відгукнувся на слов’янське пробудження. Ще 1868 року, навчаючись у Лейпцигу, Лисенко надіслав Михайлові Старицькому лист, «де просить, щоб він (Михайло Старицький. – М. Ю.) перевів на малоросійську мову поезії сербських поетів, бо серби цим сильно цікавляться». 2 серпня 1869-го просить вислати йому зі Львова до Лейпцига, серед іншого, «од сербських книгарів: 1. Вук Стефанович Караджич – сербські казки – останнє видання.

ÌÓÇÈ×Í² ÌÎÑÒÈ Любов КИЯНОВСЬКА

МИКОЛА ЛИСЕНКО в національно-культурних рефлексіях Галичини Р

оль Миколи Лисенка в піднесенні української музичної культури в Галичині, насамперед у її професіоналізації, важко переоцінити. У зв’язку з ювілейними датами варто не просто про це згадати, а націлити фахівців на написання об’ємнішої праці, хоча би кандидатської дисертації (а може й докторської, зважаючи на реальний обсяг існуючого матеріалу) на тему «Лисенко і Галичина», де варто об’єднати весь велетенський компендіум інформації. З одного боку, давно назріла потреба узагальнити, осмислити і структурувати феномен Лисенкіани в Галичині, при цьому охопивши як появу так званої композиторської Лисенкової школи, проведення масштабних акцій у краї, пов’язаних із постаттю Лисенка (насамперед святкування 35-річчя його творчої діяльності в 1903 р., 100-річчя від дня народження в 1942му, 150-річчя – у 1992-му, проведення конкурсів імені Миколи Лисенка у Львові), так й інтерпретацію музики композитора галицькими колективами та виконавцями, зокрема простежити історичну долю постановок його опер на сцені Львівського театру і студією Вищого музичного інституту імені Лисенка (в 1930-х роках – «Ноктюрн» і пізніше, за радянської влади), визначити роль його творів і особливості виконання у репертуарі численних хорів, співаків та інструменталістів, з’ясувати головний напрям музикознавчих розвідок, присвячених митцеві, висвітлення лисенківських подій у пресі тощо. З іншого боку, не менший інтерес становлять його власні думки і погляди на галицьку українську культуру (висловлені, наприклад, у листуванні), вокальнохорова творчість на вірші галицьких поетів (передусім Івана Франка та інших), контакти з видатними музикантами (серед них – запрошення Олександра Мишуги до Києва, підтримка юного п’ятнадцятирічного Василя Барвінського в його намірах стати музикантом, приятельські стосунки з Анатолем Вахнянином тощо). Така цілісна картина зв’язків засновника української композиторської школи з Галичиною буде корисною і повчальною як з огляду на об’єктивне висвітлення музично-духовних процесів у краї, так і для глибшого розуміння творчої індивідуальності самого Лисенка.

У стислій статті, звісно, важко навіть ескізно охопити всі зазначені вектори дослідження, проте видається найважливішим звернути увагу на ті ракурси, які менше висвітлюються у лисенкознавстві. Це передовсім переломне значення його діяльності у переході від аматорського до професійного рівня української музичної культури Галичини, а також роль у репрезентації національної музики галицькими професіоналами і аматорами на зарубіжних сценах, найбільше польських, австрійських, чеських, німецьких, у період повної бездержавності України, тобто на початках національного самоусвідомлення. Варто пам’ятати, що від кінця 1860-х років і практично до Першої світової війни Галичина в цілому була типовим прикладом того, як у регіональній музичній традиції органічно синтезуються різні, провідні в тогочасних європейських школах художні напрямки і тенденції. Яскравіше вони проявлялися у польському середовищі, зокрема в діяльності консерваторії Галицького музичного товариства. Українська ж музика здебільшого концентрувалась, як відомо, у колах священиків – найважливіших осередках української галицької інтелігенції. Тому доводиться визнавати вирішальну роль музичного аматорства в духовному житті останньої. Таким містичним чином склалося, що в центрі більшості з радикальних зламів розвитку української музики в Галичині стоїть власне постать Миколи Лисенка. Про настання ери потужного аматорського музичного руху українців Галичини свідчать перші Шевченківські вечори у Львові й інших містах краю. Його головним знаком стало славнозвісне львівське виконання двох «Заповітів» у 1868 році – Михайла Вербицького та зовсім юного Миколи Лисенка. Лисенко навідався до Львова по дорозі в Лейпциг, де тоді навчався (див.: Колесса Філарет. Спогади про Миколу Лисенка. – Львів, 1947. – С. 9). Так символічно зустрілися два видатні митці різних поколінь, що уособлювали два статуси української музики: аматорський, пов’язаний зі священицьким середовищем, більше локальний і герметичний, та професійний, що природно вписував національну музику у світовий контекст, «пасіонарний». Так розпочалася в українській музиці професійна Шевченкіана, що сьогодні налічує кілька сотень творів у різних жанрах і стилях. МУЗИКА | 1’2013

Фото надане Музеєм Миколи Лисенка (МВДУК)

Продовжувачі справи Миколи Лисенка (зліва направо): Філарет Колесса, Левко Ревуцький, Василь Барвінський, Станіслав Людкевич. Львів, 1946 р.

Цей національний поступ у сфері музичного мистецтва дуже швидко отримав міжнародний резонанс, насамперед завдяки діяльності у Відні товариства «Січ» та його хору. І знову центральною позицією репертуару стають твори молодого композитора, про що одразу повідомляє галицька преса: «Вже за два місяці після установчих зборів, 13 березня (1868 р. – Л. К.), товариство влаштовує перший прилюдний виступ: величаві вечорниці в честь Маркіяна Шашкевича. На тому святі, між іншими точками програми, січовий хор відспівав нові композиції Лисенка, зложені й прислані ним з цеї нагоди. Це доказ незвичайного зацікавлення нашого громадянства виступами молодого товариства» (цит. за: Марітчак Т. Минуле віденської «Січи» // Над синім Дунаєм: Ювілейний збірник Українського академічного товариства «Січ» у Відні / Під. ред. О. Грицая та Т. Марітчака. – Відень, 1932. – С. 141). Наведений факт підтверджує також гнучкість, прогресивність художніх смаків українського студентського товариства у Відні – адже Лисенко тоді був зовсім молодим композитором і популяризація його творів «Січчю» була для нього немалим авансом. До речі, приблизно 1867 роком датоване і знайомство Анатоля Вахнянина з Лисенком, уже за часу перебування першого у Львові. Згодом це знайомство переросло у дружню співпрацю. Традиція виконувати твори Лисенка чи не в кожній репрезентативній українській акції у Відні залишалась актуальною упродовж багатьох наступних років. Як приклад, подамо, посилаючись на статтю у газеті «Діло» 1887 року (№ 6. – 17 січня. – С. 3), програму одного концерту, що була вельми типовою для ювілейних артистичних акцій і яскраво свідчить як про широке коло художніх зацікавлень учасників «Січі», так і послідовне плекання ними своєї доброї репутації у віденської публіки. «Після святкової частини, – писав автор статті, – прозвучала пісня Воробкевича “Пробудилась Русь” у виконанні хору “Січі” під проводом Івана Гриневецького. Після того заспівав колишній “січовик” Іван Головацький (тенор) теноровий сольоспів Лисенка “Чи ми зійдемось?” і “Прощання” Кікена по-українськи у супроводі фортеп’яна. На бажання публічности чоловічий квартет повторив da capo “Над Прутом” Воробкевича.

1’2013 | МУЗИКА

Пальму першости дістала піаністка фройляйн В. Пальтінгер, котра брала участь у подвійному святі “Січі”. Знана піаністка, котра здобула ім’я, дякуючи своїм львівським виступам, талановито відіграла Фантазію e-moll і Ноктурн Шопена та Полонез As-dur Лисенка». Звертаємо увагу, по-перше, на те, що полонез Лисенка виконала не українка, а австріячка, притому на той час у Відні «знана піаністка». По-друге, найвагомішу частину програми становили хорові номери у виконанні колективу «Січі». Звісно, масовий хоровий рух і утворення товариств були надзвичайно важливими кроками вперед, але не завжди однозначними. Через суспільно-історичні умови в Галичині подолання звичної традиції, перелом у свідомості, бурхливий перехід від аматорського до професійного музикування відбувався тут далеко не безболісно. Колишні аматорські форми (зокрема, хори спочатку «Просвіти», а на зламі ХІХ–ХХ століть – «Бояна») здобули таку велику популярність і вагу в галицькій українській громаді, що переконати загал у потребі професіоналізації мистецтва, насамперед музичного, було не так просто. Але зміни все-таки поступово відбувалися й про них сигналізували, на перший погляд, не завжди взаємопов’язані явища, однак, знову ж таки всі зосереджені довкола постаті Лисенка. Переломним для професіоналізації української музичної культури Галичини був 1903 рік, коли однією з центральних мистецьких подій у краї стало винятково пишне святкування 35-річчя творчої діяльності Миколи Лисенка. Воно засвідчило: класик української музики протягом останніх десятиріч таки сприймався тут як найвищий фахівець у сфері професійної композиції, витіснивши беззаперечний авторитет Дмитра Бортнянського, що утримувався на галицьких теренах майже сторіччя. З того самого 1903 року за благословення Лисенка почав працювати Вищий музичний інститут у Львові, відкриття якого було ініційоване Анатолем Вахнянином. Тоді ж виник «Союз співацьких і музичних товариств», заснований професором Володимиром Шухевичем, інженером Романом Ганітчаком, Олександром Бережницьким, адвокатом Степаном Федаком і професором Ярославом Вітошинським.

ÌÎÇÀŸÊÀ Марина ЧУЄВА

СКАРБИ Лисенкового дому

всесвітньо відомого українського антрополога, етнографа і археолога Федора Вовка до театрального живопису. У прем’єрній афіші спеціально було зазначено: «В декорациях, костюмах и вообще в обстановке будет соблюдена этнографическая точность». Федір Вовк. Ескізи сценографії вистави «Різдвяна ніч»

В альбомі, подарованому Миколі Лисенку учасниками першої сценічної вистави опери «Різдвяна ніч» (25 січня 1874 року, Київський міський театр), збереглися найдавніші з відомих нині зразків української сценографії. Ескізи «Хата Солохи» і «Хата Пацюка» – єдине зафіксоване звернення

На ювілейному концерті «Концертное утро», влаштованому Ольгою Петрівною Косач з нагоди 35-річчя Лисенкової творчості 21 грудня 1903 року в Києві, Миколі Віталійовичу було вручено срібну позолочену ручку у формі пташиного пера у футлярі з витисненим на шкірі написом: «ХХХV. 1868– 1903. М.В. Лисенкові від сім’ї Драгоманова».

Фото Романа РАТУШНОГО та надані Музеєм Миколи Лисенка (МВДУК)

Душею Лисенкового дому є меморіальний рояль фірми «Блютнер». За родинними спогадами, Микола Віталійович придбав інструмент у 1889 році в музичному магазині «Депо роялів Кернтопфа» на Хрещатику. По смерті композитора рояль певний час зберігався у Мар’яни Миколаївни Лисенко, а німецьку окупацію пережив на горищі зі знесеним дахом. Додому повернувся з Кабінету-музею Миколи Лисенка при Київській консерваторії. На початку ХХІ століття інструмент реставрували, і він знову звучить на повний голос у концертних програмах музейного проекту «Під звуки старого рояля».

МУЗИКА | 1‘2013

23 Один з найцінніших скарбів Лисенкового дому – автограф 1885 року із заголовком «Дитячий гімн». Це – перша чернетка «Молитви за Україну» («Боже Великий, Єди-

Фото Романа РАТУШНОГО та надані Музеєм Миколи Лисенка (МВДУК)

За козацьким звичаєм труна Лисенка була вкрита червоною китайкою – символом високої пошани й визнання. Поліція намагалась конфіскувати китайку, не без підстав вважаючи її знаменом. Після похорон галицька делегація на чолі з Остапом Нижанківським забрала її до Львова. Там вона зберігалась у Науковому товаристві імені Тараса Шевченка. У 1939 році радянська влада закрила товариство, і за часів німецької окупації китайка, за словами Марії Тимофіївни Лисенко – дружини Остапа Миколайовича, – «зазнала прикрих умов, була понівечена та побита міллю». Врятувати реліквію допоміг львівський композитор Анатолій Кос-Анатольський. На прохання Остапа Лисенка він віддав китайку в руки досвідченої реставраторки Ірини Дрималик, яка майстерно залатала 93 великі й малі дірки і прорізи! Як згадував пізніше Анатолій КосАнатольський, він сам привіз дорогоцінну річ у Київ і віддав до Кабінету-музею Миколи Лисенка при Київській консерваторії.

1‘2013 | МУЗИКА

ний…»). Писався цей твір як вранішня щоденна молитва для українських шкіл у Галичині. Нині – це канонічний гімн УАПЦ КП і духовний гімн Незалежної України.

Диригентську паличку хористи подарували Лисенкові у 1892 році – з нагоди 50-річчя митця. Автограф солоспіву «Чи ми ще зійдемося знову» для тенора або сопрано в супроводі віолончелі та фортепіано з присвятою «сердешним друзям моїм Мих. Петр. та Людмилі Михайлівні Драгомановим. 10 липня 1876».

Київською фірмою «Екстрафон» 1910 року було здійснено шість записів у виконанні 24-річної артистки театру Миколи Садовського Олени Петляш, якій акомпанував 67-річний Микола Віталійович Лисенко.

ÍÅÂ²ÄÎÌÅ ÏÐÎ Â²ÄÎÌÈÕ

СПОГАДИ МОЛОДИХ С

Іван КОЗЛОВСЬКИЙ

ДАНИНА ПОВАГИ І ПАМ’ЯТІ

говорити можна, а от співати – не можна. Складно відновити зараз це в пам’яті, та й суть не в цьому. Його рука торкнулася моєї голови. «А ти, хлопчику, бережи голос, щоб співати міг довго-довго, – сказав він мені. –

Говорити про Миколу Віталійовича Лисенка і радісно, і сумно. Мої дитячі очі його пам’ятають донині. І так життя влаштувало, що його рука гладила мою голову... Це було, напевно, в [тисяча дев’ятсот] дев’ятому році або в [тисяча дев’ятсот] десятому на дачі в Китаєвому, під Києвом. Нас, хлопчиків, кілька душ було – учнів, вихованців семінарії, і ми, як зараз пам’ятаю, співали в лісі «Ой ходила дівчина бережком». І фонетика кульгала в нас, тобто не всі однаково вимовляли слова. Мабуть, це його схвилювало і привернуло увагу. Я щороку, коли буваю в Києві, шукаю те місце, і мені здається, що я знайшов ці величезні дуби: і донині вони там стоять. Так от, серед цих дубів з’явився пан: одягнений він був просто, як тоді ходили в цивільному одязі, і в той же час приваблювала у ньому надзвичайна гідність (це, звичайно, сьогодні я аналізую так, а тоді це було просто здивування). Підійшов він до нас і просить: «Заспівайте ще!» Ну, співати-то ми співали – на криласі, і у нас його прохання не викликало жодного страху. Ми співали для нього те, що знали. Він довго слухав. А потім робив нам зауваження: так співати можна, а так – ні; так Іван Козловський. Початок ХХ ст.

І старайся співати так, щоб і сам розумів, і всі розуміли про що ти співаєш, щоб розуміли кожне слово. Для цього треба багато вчитися: і музики, і літератури, й історії...» Це була моя перша зустріч – з живим Миколою Віталійовичем Лисенком. Уже пізніше – десь наприкінці того літа – нам, дітям, стало відомо, хто такий був цей пан: той самий Микола Лисенко, чиє ім’я уособлює духовну суть культури України до нас і уособлюватиме ще довго після нас. Потім у мене було багато зустрічей із ним – уже через його твори, через його музику, через його безсмертну «Наталку Полтавку». Якщо говорити про його майстерність, то коли ви подивитеся на Лисенкові збірки народних пісень, там надзвичайно ...ну, як би це сказати... надзвичайно дохідливий і простий супровід. Так от: ця простота не від того, що він не міг ускладнити гармонію. Я так думаю, він розумів, що це – як чиста прозора вода, як чисте, надзвичайне цвітіння: як природі не потрібно нагромаджувати, тому що в неприкритості є істинна глибина і так краще людина зможе відчути її радість і печаль. Як казав Гоголь, у народній пісні видно історію народу. Так от, Лисенко зберіг надзвичайний скарб для цілих поколінь – і наших, і прийдешніх.

Фото надане Музеєм Миколи Лисенка (МВДУК)

погади про Миколу Лисенка, які пропонуються увазі читачів, є дещо незвичними документами. Завдяки таким виданням, як «М.В. Лисенко у спогадах сучасників», упорядкованому Остапом Лисенком (К., 1968), «Микола Лисенко у спогадах сучасників», укладеному Ростиславом Пилипчуком (К., 2003), а також – окремим публікаціям у журналі «Музика» різних років, на сьогодні є відомими мемуари про Лисенка багатьох його видатних сучасників: Михайла Старицького, Олени Пчілки, Олександра Русова, Івана Стешенка, Людмили Старицької; записані та оприлюднені також спогади його дітей – Остапа Миколайовича і Мар’яни Миколаївни. Івана Козловського, Прісю Коломійченко, Петра Рознатовського, Федора Дроб’язка та Федора Коновалюка теж можна в певному сенсі назвати Лисенковими «дітьми». На час знайомства з композитором їм було від 11 до 17 років. Аудіозаписи їхніх спогадів працівники Музею-садиби Лисенка здійснювали на початку 1980-х, коли згадані особи були вже поважного віку. Втім у їхній пам’яті, окрім конкретних подій, надзвичайно виразно, по-юнацьки емоційно й безпосередньо закарбувався образ людини, яку вони дуже любили і шанували. Молодь називала його «батьком», «ясним сонечком». Одна присутність Лисенка «освячувала» заходи, на які його запрошували (як це було, наприклад, на концерті українського гуртка у Курську 1911 року, про який згадує його учасниця Пріся Коломійченко). Декому з юнаків він допомагав, спонукаючи до навчання чи створюючи умови для розкриття здібностей і професійного зростання. А уславленого згодом народного улюбленця, видатного співака Івана Козловського – наймолодшого серед опитаних – Лисенко по суті благословив на довге артистичне життя. Ці люди ділилися спогадами, а також передавали музею свої реліквії, пов’язані з тим пам’ятним знайомством – фотографії, малюнки, документи, які теж публікуються у цій добірці матеріалів.

МУЗИКА | 1’2013

Пріся ТИТАРЕНКО-КОЛОМІЙЧЕНКО

ПРО ПРИЇЗД МИКОЛИ ЛИСЕНКА ДО КУРСЬКА В БЕРЕЗНІ 1911 РОКУ

Фото Романа РАТУШНОГО і надане Музеєм Миколи Лисенка (МВДУК)

Ми з матір’ю жили у брата в Курську. Брат мій, Петро Євдокимович Коломійченко, працював на залізниці й був активним учасником українського аматорського гуртка, який складався із залізничників, місцевої прогресивної інтелігенції, студентів. Час від часу давали концерти. В 1911 році вирішили запросити відомого композитора Миколу Віталійовича Лисенка. Лисенко з охотою погодився. Коли нам стало відомо, що на концерт до Курська приїде Лисенко, то це викликало велику зацікавленість у громадськості. Його приїзду чекали з великим нетерпінням. Концерт відбувся у залі «Курского общественного клуба» і пройшов із великим успіхом. Співорганізаторами були Коломійченко, Головня, Стрельський. На честь цієї знаменної події учасники сфотографувалися з Лисенком. Окрім того, Микола Віталійович виявив бажання сфотографуватися з молодими учасницями концерту. Моя 63-літня мати, Марія Пантелеймонівна, часто наспівувала народні пісні, і коли про це сказали Миколі Віталійовичу, він виявив бажання зустрітися з нею. Зустрівся, слухав, записував, що співала йому моя мати. Від матері, Марії Пантелеймонівни, народні пісні весільні, звичаї народні записав і мій брат, Петро Євдокимович. З допомогою професора Колесси (Філарета. – Ред.) вони були надруковані у 1916–1917 роках і видані книжечкою у багатьох екземплярах.

Після Шевченківського концерту в Курську 23 березня 1911 р. Сидять (зліва направо): Пріся Коломійченко, Микола Лисенко, Маруся Кочергівна. Стоять: Любов Купріянова, Єлизавета Ткач

1’2013 | МУЗИКА

Микола Віталійович Лисенко під час приїзду до Курська був уже немолодою людиною (69 років. – Ред.), але тримався бадьоро і мав вигляд енергійного чоловіка. Він мав приємну зовнішність, приязний і доброзичливий погляд, який полонив усіх, хто з ним спілкувався. Зі слів Прісі Коломійченко записано рукою її дочки – Кислової Ірини Федорівни Федір КОНОВАЛЮК

ПЕРЕДІСТОРІЯ ОДНІЄЇ КАРТИНИ Я вступив до Лаврської іконописної школи у 1903 році. Після навчання часто бігав до Дніпра і любив виводити пісні, що їх співала моя мати: «Служила Настя в пана, три годи не віддана…», «Щука-риба в морі гуляє на волі».

Одного погожого дня я пішов на Дніпро. До мене підійшов скромно одягнений чоловік і лагідно спитав: «Де ти живеш і що ти робиш?» Я сказав, що я сирота і вчуся малювати в Лаврі. Це був Лисенко. Він сказав, що у мене хороший слух і голос, що мені треба вчитися співати в консерваторії. Я тоді ще не знав, що таке консерваторія, але пояснив: мені нема де жити і що їсти, а не те щоб платити за навчання… Через тиждень мене відвідав мій дядько – Іван Федорович Лесков, який працював у державному банку на Інститутській вулиці. Ми з ним пішли на Дніпро і там співа-

ли. Микола Віталійович ловив рибу. Він підійшов до нас і запросив до себе у гості на вулицю Маріїнсько-Благовіщенську. Як зараз пам’ятаю, що ми піднялись на другий поверх будинку у дворі. Там стояв інструмент, якого я доти не бачив – це був рояль. Лисенко сів за рояль і заграв «Садок вишневий коло хати». Він мене попросив заспівати цю пісню. Я заспівав. Микола Віталійович здивувався моєму слухові й знову став пропонувати вчитися в консерваторії. Але я не міг через матеріальні обставини. Довго ми гостювали у Лисенка. Нас частували варениками з вишнями і запрошували заходити в гості. Мій дядько подружився з Лисенком, і ми часто у нього бували. Потім Лисенко дав нам квитки на виставу «Наталка Полтавка», де грав Садовський, Саксаганський і Заньковецька... Пізніше я познайомився з усіма артистами... Із хвилюванням згадую, як ховали Лисенка! Людей на похороні була сила-силенна!

Пригадую, що молодь Києва – студенти, гімназисти стояли і трималися за руки. Вони не хотіли, щоб порядок підтримувала поліція. Узялися самі це робити, бо дуже любили Лисенка. Вони називали його «ясним сонечком», «батьком». Його любили і навіть боготворили. Всі плакали. Плакав і я. Потім, згодом, я пішов у ботанічний сад, на лавці побачив дочку Лисенка – зажурену. Я намалював цю алею і дочку Лисенка. Написане свідчить художник Федір Коновалюк 1890 року народження /підпис/ 6 лютого 1982 року

ÍÅÂ²ÄÎÌÅ ÏÐÎ Â²ÄÎÌÈÕ Роксана СКОРУЛЬСЬКА

ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ФОТОГРАФІЇ Д

ля початку – кілька цитат зі статті відомого архітектора Віктора Чепелика «Микола Лисенко і Василь Кричевський» (Рада. – 1992. – 27 берез.). Першу зустріч композитора і архітектора автор публікації обумовлює полтавськими подіями серпня 1903 року. «Там зустрілись, мов три століття національного Відродження, відлитий в бронзі Іван Котляревський, ясночолий, зі срібними скронями Микола Лисенко і молодий та палкий Василь Кричевський. Композитор керував хором, який виконав “Апофеоз”, архітектор художньо оформив виставку, виготовив пам’ятні медалі, влаштували також першу на Центральній Україні національну художню виставку, де поряд з іншими роботами було експоновано проект будинку Полтавського губернського земства, створений В. Кричевським…» По-перше, як свідчать програми свята, мішаний хор і оркестр під орудою Миколи Лисенка виконували «Гей, не дивуйте, добрії люде» і вперше – кантату «На вічну пам’ять Котляревському». Згаданий же у публікації «Апофеоз» – був нічим іншим, як дуже модною на ті часи «живою картиною», у якій навкруги фігури Котляревського розташовувалися різні герої його творів і так званий народ. Подібні «живі картини», як правило, ставили художники (у Харкові це були Микола Уваров і Сергій Васильківський). Отже, можна припустити, що полтавський «Апофеоз» готував Василь Кричевський.

Фото надане Музеєм Миколи Лисенка (МВДУК)

Понад тридцять літ працюючи у Музеї Миколи Лисенка, не раз я переконувалася у справедливості нашого музейного гасла: «Як хоче Бог і Микола Віталійович…» Зокрема, я точно знаю, що цим визначається періодична поява, здавалося б, назавжди втрачених артефактів, документального підтвердження найризикованіших версій чи спростування давно відомих легенд. Отже – знову чудо…

МУЗИКА | 1’2013

Варіанти фото надані Музеєм Миколи Лисенка (МВДУК)

Стосовно ж пам’ятної медалі, – Лисенка насправді нагородили пам’ятним золотим брелоком у вигляді медалі зі стилізованим бантом. На брелоку з одного боку напис «100-ліття Енеїди, Полтава, Н.В. Лисенко», з другого – «30 авг. 1903. Іван Котляревський» та барельєф Котляревського. Наступна теза Віктора Чепелика: «Через 3 місяці, в грудні 1903 року, коли в Києві відзначали 35-річчя композиторської діяльності Миколи Лисенка, відбулася друга зустріч. На цих ювілейних врочистостях архітектор В. Кричевський вручив композиторові від імені Полтавського губернського земства власноручно художньо оформлений адрес. Тоді ж в Київському музеї експонували проект будинку Полтавського земства, який викликав великий інтерес серед національно свідомої української інтелігенції. На цій виставці побував Микола Лисенко, побачив проект, зрозумів геніальність задуму зодчого, висловив йому своє захоплення і на згадку подарував власне фото з написом “Василеві Кричевському, товаришеві по спільній роботі на національній ниві”. Ця дорогоцінна фотокартка стояла на почесному місці в київській оселі архітектора до початку лютого 1918 р. Тоді місто штурмували більшовицькі загони під орудою колишнього жандармського полковника (Миколи Муравйова. – Р. С.), які, обстрілюючи Київ з гармат, пошкодили всесвітньо відому пам’ятку середньовічної архітектури, спалили кілька будинків, в тому числі й будинок Грушевських, що був на розі Паньківської і Микільсько-Ботанічної. До речі, його оздобленням також займався В. Кричевський, який там мешкав на горішньому поверсі. В полум’ї згоріли величезні збірки творів мистецтва (власне, це був унікальний музей українських старожитностей: колекції ікон, килимів, стародруків тощо. – Р. С.), там же загинула і подарована Миколою Лисенком фотографія». З наведеної цитати дозволю собі прокоментувати лише те, що пов'язане зі згаданим фото. Насамперед: усі відомі Лисенкові фото опубліковані й описані. І серед них, як це не прикро, немає світлин з київських ювілейних заходів, які відбувалися, до речі, 1–2 січня 1904 року, а не у грудні 1903-го, як пише Віктор Чепелик. Натомість збереглися дві трохи відмінні одна від одної фотографії Лисенка з організаторами і учасниками його харківського ювілейного вечора, зроб-

1’2013 | МУЗИКА

лені 14 січня 1904 року в студії фотографа Олексія Іваницького. На цих фото (див. попередню стор.): перший ряд (зліва направо) – Валерія О'Коннор-Вілінська, Костянтин Бич-Лубенський, Микола Лисенко, Степан Васильківський, Микола Міхновський, Варвара Токарєва-Кричевська, дружина лікаря Ніколаєва, шурин лікаря Ніколаєва – оперний співак; другий ряд (зліва направо) – фотограф Олексій Іваницький, Олександр Вілінський, лікар Ніколаєв, Василь Кричевський, Микола Уваров, невідомий студент (можливо – піаніст Варламов). На другій світлині – ті ж особи без невідомого студента. А от кілька років тому старенький дідусь приніс до Музею Лисенка дуже затерте і вицвіле невідоме фото композитора у кріслі. Фотографію кабінетного формату було наклеєно на паспарту з тисненням фірми «Харьков. А.М. Иваницкий», тобто її теж зроблено у харківському фотосалоні Олексія Михайловича Іваницького. Керівництво Музею видатних діячів української культури, до складу якого входить і Музей Миколи Лисенка, не захотіло придбати таке пошкоджене фото. І воно тепер зберігається у Національному музеї Тараса Шевченка в Каневі. Микола Віталійович одягнений у сюртук, точнісінько такий, як на відомих групових харківських світлинах… Можливо ювіляр подарував такі фото всім членам ювілейного комітету. Збереглося, хоча і в дуже поганому стані, лише одне – з дарчим написом Василеві Кричевському. Але підпис суттєво відрізняється від наведеного Віктором Чепеликом: «На незабудь глибокоповажаному землякові на ниві українського будівництва, на добро Кричевському від Миколи Лисенка». Важко уявити, що Микола Віталійович двічі поспіль дарував своє фото Василю Кричевському. Нагадаю також, що про фотографії київських ювілейних заходів 1903 року ніде ніколи не згадувалося. Отже, сталося чергове диво – Лисенкова світлина, дарована Кричевському, вціліла! Нині директор Музею видатних діячів української культури Наталя Терехова, як і у багатьох інших випадках, робить усе, аби це «мертве» зображення реставрувати, оживити. Таким чином, є впевненість у тому, що дивом віднайдене фото Миколи Лисенка з дарчим написом Василеві Кричевському скоро увійде в широкий обіг.

ÊÀÌÅÐÒÎÍ Леонід ЖЕБУНЬОВ

ДОСЬЄ: Леонід Миколайович Жебуньов (1851– 1919) – український громадський діяч, спочатку – російський революціонер, потім брав діяльну участь в українському русі. Був близьким до «Старої громади», листувався з Михайлом Драгомановим. Співзасновник та перший голова Ради старійшин Українського клубу в Києві, член київської та полтавської «Просвіт», популяризатор української книжки та періодики, перекладач і публіцист. Один з активних учасників видавничого життя щоденної української газети «Рада». Він був серед її найближчих прихильників, пропагандистів, консультантів редакційновидавничого колективу та дописувачів; мав найтісніший зв'язок з її читачами, збирав враження та відомості про газету в багатьох місцях свого перебування і узагальнював зібрану інформацію у листах до видавця Євгена Чикаленка. Пропонуємо увазі читача його, написаний щирим серцем людини і справжнього патріота, некролог, присвячений Миколі Віталійовичу Лисенкові (орфографію оригіналу збережено).

ЗГАДКА ПРО ОДИН КОНЦЕРТ В

исока, біла заля сяє огнями, повна народу, бо завітав до того міста славетний український музика, незвичайний гість у тому місті. Декому з присутніх в залі вже доводилось втішатись його мистецьким хистом, а більшість тільки чула про нього та читала в газетах. Настрій публіки – підвищений, нетерплячий, і вся заля має якийсь урочистий вигляд. На естраду вийшов М.В. Лисенко, ласкаво вклонився, сів за рояль, вдарив по клавишах його, і рояль заспівав, та й як заспівав: згуки, наче дрібними перлинами, розкотились по залі і лоскотали вуха. З початку греміли церковні хорали суворого класичного стилю, а потім полилася пісня, така гарна, така ясна та радісна, що нагадувала весну... Не рідна слухачам була та мелодія, але склав її всесвітній геній, якому вклоняються народи всього світу, і та мелодія чарувала слухачів. Публіка втішалась, милувалась, але була спокійна, в якомусь мрійному настрію. Коли ж після перерви рояль під пальцями Лисенка заспівав його варіяції на рідні українські мотиви – заблисли очі слухачів, заграла краска на їхніх щоках, якийсь трепіт пробіг по залі, і заля – наче заніміла... Сотні сердець відчували поетичне натхнення артиста. Люди слухали чудові пісні, трепетали, умлівали од них, а співець, що далі, то все більше розгорався, і все гостріше розбуджував серця, малював образи минулого, нагадував колишні події... Публіка була цілком загіпнотизована. Дивлячись на неї, здавалось, що от тепер вона палко відчуває своє, рідне, признається до його, наче присягається собі в думках: однині вірно та щиро служить своєму народові, оберігати його добро, кохатись у його красі, влитись із ним в одну душу... Стихли чарівні згуки, грім оплесків порушив тишу, що панувала в залі під час музики, і уявлені образи, що викликав артист, зникли, і разом з ними щезла та ілюзія, яка, було, обхопила слухачів. Сіра дійсність знов вступила у свої права, марення розвіялось, і – наче не було того настрія, якого навіяв МУЗИКА | 1’2013

Фото Романа РАТУШНОГО

співець, пішов за водою... Натовп виходив з концертної залі, вже байдужий до пережитого тільки що психічного моменту, балакав про свої щоденні справи, про те, що наступає завтра з його дріб’язковими клопотами... Тільки де-не-де мигне сумне обличчя слухача, який ще не забувся того марення, що опанувало їм під час музичної казки, або ж – горять очі у того юнака, що западався вогнем поетичного натхнення і досі уявляв собі велетенські події своїх предків, повний зваги до якогось визначного вчинку... Задля чого ж співець збуджував згадки про давно минуле, про що він мріяв, чого жадав од того натовпу, якого захватив було своєю музикою? Чи він хотів од нього поетичного екстазу на один момент, хотів дать йому одпочинку од буденного, нудного життя, втішити його? Ні, панове, співець був не тільки поет – він був ще й громадянин, щирий син свого народу, про гірку долю якого він ніколи не забуває... Тую долю він і виспівував на струнах своєї чарівної ліри, і мріяв про те, що своїми піснями він запалить серця слухачів любовію до свого народу, виявить перед ними духовні скарби його, і ті скарби зачарують слухачів до того, що вони пригадають, «чиїх батьків вони діти», і побожно поставляться до піднесення вгору тих скарбів... От про що мріяв славетний музика, от чим палало його серце, яке тепер замовкло навіки... Даремне те було жадання. Перед співцем була заля, мало не вся повна нащадками тих предків, що зрадили своєму народові і горнулись до іншого «ради лакомства нещасного»... Чи розумів той натовп, захвачений чарівними згуками, чого жадав від нього улюблений їм співець? Коли ж розумів, то чого він так скоро охолонув, як тільки згуки втихли, чого він завтра вже не пам’ятатиме того натхнення, яким запалив його сьогодні поет-громадянин? Куди поділись ті чудові образи, ті палкі мрії, що обхопили було його цілком? Співець гірко помилявся. Перед ним був натовп людей з черствими серцями, чуткий тільки до естетичного переживання насолоди, готовий плакати-ридати од музичної легенди, разом з тим – холодний, байдужий і зневажливий до долі свого нещасного народу... Змалку він звик ставитись до рідного по крові люду з погордою, змалку він чув од батьків, потім і сам переймався тою думкою, що його народ – нижчий од інших; треба винищить з нього душу – мову, звичаї і все те, що нагадує його колишню історію. Треба йому засвоїти чужу культуру – тоді він стане в рівень з іншими, вищими породами. Не помічав слухач концерту того, що він сам, нащадок

1’2013 | МУЗИКА

Пам’ятник Миколі Лисенкові на Байковому цвинтарі у Києві. Скульптор Юхим Білостоцький. 1939 р.

кількох поколіннів, котрі одсахнулись од свого народу, начебто засвоїли собі вищу культуру, він сам досі не позбувся признаків свого походження і виявляв із себе покалічену людину-перевертня... Не вина співця в тому, що його натхненні згуки-мрії падали на кам’яні серця, але велика слава йому за те, що він сотворив ті згуки, бо таки ж збудять вони колись засліплених людей і навернуть їх до свого народу... Ця згадка спала мені на пам’ять під час виносу тіла небіжчика з його помешкання до церкви. Я оглядав навкруг себе, бачив страшенний натовп, який тісною лавою заливав усю вулицю, і гадав собі: яка сила люду шанує прах уславленого співця України, та не знати того, чи багато серед його таких, що визнають його стремління і завтра дбатимуть про те, щоб увести їх у своє життя?!.. Пізнавав знайомі обличчя «малороссовъ», яких можна стрінути серед українського громадянства тільки на урочистих святах – чи то веселих, чи сумних. І вони нагадували мені ту публіку, що колись бачив на згаданому концерті небіжчика... Гірко й боляче було на серці... «Рада», № 528. 10 листопада 1912 року

ÌÓÇÈ×Í² ÊËÞ×² Роксана СКОРУЛЬСЬКА

ІСТОРІЯ Лисенкового архіву Лишається тільки Богу дякувати, що за десятиліття революцій, громадянських і світових воєн, репресій та занепадів інтересу до власної культури Україна не розгубила спадок свого великого сина і громадянина

сторія Лисенкового архіву драматична і навіть де в чому детективна. Для зібрання масиву документів знадобилися довгі роки, а також зусилля свідків і безпосередніх (та й непрямих) учасників подій. Суттєво допомогли розшифровані співробітниками Будинкумузею Лисенка аудіозаписи спогадів Ірини Іванівни Стешенко (Лисенкової онуки по сестрі Софії) та розповіді Марії Тимофіївни Лисенко (дружини сина композитора Остапа Миколайовича) під час передачі архіву. У будинку № 95 по Маріїнсько-Благовіщенській вулиці в Києві (зараз – приміщення Музею-садиби по вулиці Саксаганського) Микола Віталійович мешкав з вересня 1894 до 6 листопада (24 жовтня за старим стилем) 1912 року. По його смерті діти не змогли сплачувати оренду квартири через її велику вартість (щомісячно 25 крб). Відповідно, архів і речі композитора було поділено між чотирма старшими: Катериною, Мар’яною, Остапом і Галиною. Дещо з Лисенкового архіву зберігалося або потрапило пізніше до сестри композитора – Софії Віталіївни Старицької та племінниці – Людмили Михайлівни Старицької-Черняхівської. Частину ж меблів, бібліотеки, рояль перевезли до Музично-драматичної школи імені Лисенка (вул. Велика Підвальна, 15), яку очолювали по черзі його доньки – Катерина Миколаївна Масляникова та Мар’яна Миколаївна Лисенко – і племінниця, Марія Михайлівна Старицька. Ірина Стешенко згадувала: «У канцелярії, де царствувала все життя школи Зінаїда Миколаївна Нертовська, <…> стояв диван шкіряний. Над ним висів Айвазовського “Дев’ятий вал” – величезна копія. А потім, коли дядя Коля (М.В. Лисенко. – Ред.) помер, то над цим диваном – оце важно! – висіла величезна вітрина. Тут було шкло. І бархатний був низ, і на ньому висіли вінки срібні, і палочка диригентська, адреси, – те, що він получив у 1903 році, коли відзначали його ювілей (35-річчя творчості. – Ред.)». 1918 року, після заснування на базі Лисенкової школи Музично-драматичного інституту (Муздраміну) іме-

ні Миколи Лисенка, згадані речі перемістилися до приміщення закладу по вулиці Великій Володимирській, 45 (нині – Будинок учених НАНУ), а пізніше – у Музичний провулок. 1934 року, коли столицю Радянської України перенесли з Харкова до Києва, Музично-драматичний інститут імені Лисенка було реорганізовано: музичні факультети об'єднано з музичним технікумом, який існував після ліквідації Київської консерваторії у 1920-х роках, і таким чином відновлено Київську державну консерваторію. За нею, однак, не залишили імені Лисенка, бо саме у той час його оголосили …українським буржуазним націоналістом. На базі ж драматичного факультету було створено Київський державний театральний інститут. Саме тоді деякі книги й автографи Миколи Віталійовича, книжкова шафа з його кабінету і велике дзеркало з передпокою опинились у Театральному інституті на Хрещатику, 52. Там, у кабінеті історії українського театру вони зберігалися до 1978 року, після чого були передані до Меморіального будинку-музею Миколи Лисенка. Однак більша частина архіву і далі переходила з рук у руки. 1924 року при Академії наук (ВУАН) було засновано Музей діячів науки та мистецтва, який отримав «у спадок» фондові колекції колишнього музею Наукового товариства імені Тараса Шевченка в Києві. Відсутність у 1924–1926 роках фінансування, робота у неопалюваному приміщенні не завадили працівникам-подвижникам класифікувати, систематизувати й інвентаризувати експонати, зібрані попередниками. Одержавши 1926 року одноразове, проте значне асигнування від ВУАН, музей одразу взявся до планового комплектування нових колекцій, залучаючи до цього широкі кола сучасників. Директор музею Євгенія Рудинська писала: «Музей накреслив собі завдання стати пам’ятником славетним діячам на полі науки та мистецтва, в якому було б зосереджено весь матеріял, що не тільки характеризував би життя й творчість тих діячів, а й одтворював би побут їхній, виявляв би соціяльне тло, по якому бігла їх діяльМУЗИКА | 1’2013

Фото надане Музеєм Миколи Лисенка (МВДУК)

ність, показував би їхню добу, їхнє оточення. Цей музейпам’ятник має бути лабораторією для наукових дослідів над зібраними конкретними, матеріяльними даними, він повинен широко розкрити двері молодшому поколінню, <…> щоб воно могло наявно побачити добу й оточення своїх попередників у минулому. Шляхами до цього музей уважає, насамперед, збирання всього меморативного матеріялу – од значного до найдрібнішого: речевого (речі, якими користувалися діячі науки і мистецтва в своїй творчості і в життю, речі, які їх оточували, речі, якими їх ушановано, реліквії по них» (із каталогу виставки 1927 року, присвяченої Миколі Лисенкові. – С. 6–7). З осені 1926 до літа 1927 року вдалося зібрати понад 3000 експонатів, серед яких найширше був представлений Микола Лисенко, що дало можливість того ж року влаштувати виставку «Микола Лисенко, життя його і творчість», приурочену до 85-ліття від дня народження і 15-й річниці смерті митця. Фактично тут було зібрано основну частину творчої спадщини композитора, особисті речі, фото, документи, отримані від нащадків і сучасників. Відповідно до виданого каталогу цієї виставки, на ній експонувалося 830 одиниць, переважна більшість із яких нині зберігається у Будинку-музеї Миколи Лисенка. Виставка знаходилася в Музейному містечку на території Києво-Печерської лаври до 1930 року. Як згадувала дружина Остапа Миколайовича Лисенка Марія Тимофіївна, «під час перебування начальником Управління в справах мистецтв А. Хвилі музей було закрито, всі матеріали музею викинуто; частина з них була розкрадена, решта (дякуючи старанням академіка Олександра Богомольця) перенесена до історичного відділу “Музейного городка”, де і пролежала до початку війни. Деякі меморіальні речі, фото і картини опинились у створюваних тоді Театральному музеї та Державному музеї Тараса Шевченка». Творчий архів композитора з 1930 року перебував у бібліотеці Академії наук, куди його забрала Катерина Миколаївна Лисенко – одна з фундаторів нотного відділу Центральної наукової бібліотеки (тепер – Національна бібліотека України) імені Володимира Вернадського. Цю частину архіву 1941 року було евакуйовано до Уфи, а нині вона окремими частками знаходиться: 1. У колекції Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнології НАНУ імені Максима Рильського (записи народних пісень, ряд листів, документів тощо). 2. У рукописному та нотному відділах Бібліотеки імені Володимира Вернадського (листи, окремі документи, деякі видання з архіву Лисенка). 3. У колекції Інституту літератури НАНУ імені Тараса Шевченка (деякі фотографії та листи у персональному фонді, значну кількість листів Лисенка розпорошено по особистих архівах адресатів). 4. Ряд документів виявлено у Державному архіві міста Києва, Державному архіві Київської області, Центральному державному історичному архіві України. 5. Деякі експонати «затрималися» у Національному музеї Тараса Шевченка. Зокрема, там перебував портрет Миколи Лисенка, написаний 1903 року Йосипом Куриласом, а також ряд фотографій, вірогідно – поховальні вінки. 6. Дещо потрапило до Центрального державного архіву-музею літератури та мистецтв (ЦДАМЛМ), що на території заповідника «Софія Київська».

1’2013 | МУЗИКА

7. Значна кількість фотографій, рукописи деяких спогадів про Лисенка, афіші, програмки вистав і концертів увійшли до персонального фонду Лисенка у Київському державному музеї театрального, музичного та кіномистецтва (КДМТМіКМ). На щастя, основна частина творчого архіву (автографи більшості музичних творів, фотографії, документи, деякі речі) після ліквідації Музею діячів науки та мистецтва повернулася в родину. Однак безслідно зникли у ті часи особисті речі (одяг) Миколи Віталійовича, частина фотографій, деякі листи та документи, зафіксовані у каталозі 1927 року. 1942 року у Львові, де тоді перебували Мар’яна Миколаївна та Остап Миколайович Лисенки з родинами, на основі матеріалів, що зберігалися у нащадків і тих, що були зібрані в архівах та у приватних осіб в Галичині, відкрилася велика виставка до 100-річчя композитора. Зокрема, на львівській виставці вперше експонувалася червона китайка, якою за козацьким звичаєм було накрито труну Миколи Лисенка. Вже 1945 року Комітет у справах мистецтв при Раднаркомі УРСР з ініціативи Музичного управління мав намір створити музей Лисенка у Києві в приміщенні, яке свого часу займала його Музично-драматична школа (вул. Велика Підвальна, 15). Але будинок перебував у розпорядженні військової частини, яка категорично відмовилася його звільнити, попри те, що Комітет у справах мистецтв, в особах Олександра Корнійчука та Пилипа Козицького, звертався до вищих органів влади. Пізніше будинок школи знесли і на його місці збудували військовий готель «Червона зірка». Будинок по вулиці Рейтарській, 19, у якому Лисенко жив з 1889 до 1894 року і де у грудні 1891-го показував свого «Тараса Бульбу» Петрові Чайковському, мав на той час такий стан, що організувати в ньому музей було неможливо. Тож на ньому встановили лише меморіальну дошку. Навесні 1945 року невеличкий Кабінет-музей Миколи Лисенка було відкрито у Київській державній консерваторії, що знаходилася тоді на Великій Підвальній, 40.

Біля будинку на МаріїнськоБлаговіщенській, 95. Зліва направо: Галина, Катерина, Остап, Микола Віталійович та Мар’яна Лисенки. Весна 1900 р.

ÁÀÍÊ ²ÄÅÉ Анатолій КАЛЕНИЧЕНКО

ЛИСЕНКО у світовій музичній культурі Про класика української музики Миколу Лисенка і його творчість, порівняно з іншими вітчизняними композиторами, написано чи не найбільше. Але його місце у світовій музичній культурі, на мою думку, ще й досі остаточно не визначене

Фото надане Музеєм Миколи Лисенка (МВДУК)

Камерний ансамбль Імператорського російського музичного товариства (зліва направо): Владислав АлоїзМузикант – віолончель, Отакар Шевчик – перша скрипка, Косухін – альт, Антон Гординський – друга скрипка, Микола Лисенко – фісгармонія. Близько 1878 р.

МУЗИКА | 1’2013

ривалий час хрестоматійним було формулювання, що Лисенко – засновник української національної композиторської школи ХІХ століття. Однак воно потребує уточнень. По-перше, учні й послідовники митця – Микола Леонтович, Кирило Стеценко, Яків Степовий, Олександр Кошиць та інші творили у ХХ сторіччі. Тож сформована Лисенком українська композиторська школа, за винятком хіба що творчості її фундатора, не може датуватися ранішим періодом. По-друге, у XVII–XVIII століттях теж існувала українська композиторська школа. Але її представники – Єлизавета Білоградська (авторка єдиного відомого українського музичного твору в стилі рококо), Микола Дилецький (старший сучасник Йоганна Себастьяна Баха), Симеон Пекалицький, Іван Домарацький, Андрій Рачинський, Максим Березовський, Дмитро Бортнянський, Максим Концевич, Степан Дегтярьов, Степан Давидов, Феодосій Світлий, Іван Хандошко (Хандошкін) – здебільшого жили на теренах нинішньої Росії, тобто, як сказали б зараз, у східній діаспорі. Хоча багато хто з них писав секулярну (себто світську) академічну музику й став першовідкривачем у культурі тодішньої імперії жанрів опери, симфонії, інструментальних концерту, квінтету, квартету, сольної та ансамблевої сонати, варіацій тощо, основу їхнього творчого доробку становили духовні, сакральні твори на канонічні православні тексти. До слова, Максим Березовський і Дмитро Бортнянський у своїх операх зверталися до італо- та франкомовних лібрето. Згадана школа не мала безпосередніх продовжувачів, зокрема через послідовну антиукраїнську політику російського царату. Красномовний приклад: якщо до ліквідації козацтва імператрицею Катериною ІІ у 1775 році українці були майже всі письменними, то вже у 1818-му залишилося тільки, як відомо, 5% грамотних українців. Назвемо також сумнозвісні Валуєвський циркуляр 1861 року та Емський указ 1876-го… Післялисенківська композиторська школа, за справедливим твердженням музикознавця Олени Немкович, – переважно світська, а її представники працювали здебільшого в Україні (за винятком Олександра Кошиця), їхню вокальну музику та опери написано на українські тексти. Це тільки невеличкий, хоча й вельми промовистий штрих в аргументації на користь того, що цю школу, на відміну від попередньої, слід називати національною. Бо, згідно з теорією національної культури академіка Івана Дзюби, тільки мистецькі явища внутрішнього кола, створені у певній країні мовою її корінної нації, належать до поняття «національна культура». Таким чином, Микола Лисенко є засновником української світської національної композиторської школи. Тепер кілька слів про популярність творчості Миколи Лисенка серед винятково талановитого, але майже всуціль музично неосвіченого українського народу. За моїми підрахунками, в Україні до сьогодні побутують принаймні п’ять гімнів, під час звучання яких слухачі встають і співають разом із виконавцями. Окрім державного («Ще не вмерла України ні слава, ні воля» Михайла Вербицького й Павла Чубинського), це – «Заповіт» Гордія Гладкого і Тараса Шевченка, «Боже Великий, Єдиний» Миколи Лисенка та Олександра Кониського, яким закінчується Служба Божа в кожній українській церкві, «Вічний революціонер» Миколи Лисенка та Івана Франка, стрілецька пісня «Ой у лузі червона калина». Я не 1’2013 | МУЗИКА

знайшов аналогів у світі, опріч, можливо, Італії (йдеться про фрагменти з опер Джузеппе Верді), де би професійний композитор з-поміж п’яти національних гімнів написав два (!). Якщо до цього додати, що найпопулярнішими українськими академічними інструментальними творами нині в Україні є увертюра Лисенка й Левка Ревуцького до опери «Тарас Бульба» в оркеструванні Бориса Лятошинського та «Мелодія» Мирослава Cкорика з кінофільму «Високий перевал», то значення музики Лисенка можна назвати унікальним, порівнянним у світовій культурі хіба що з поезією Тараса Шевченка. Висловлю кілька міркувань щодо стильових особливостей творчості Миколи Лисенка. Перше. Усю його композиторську діяльність, згідно з думкою Станіслава Людкевича, позначено романтизмом у різних проявах. Музикознавець Лідія Корній справедливо вважає, що музика композитора стала підсумком і водночас вершиною у формуванні українського музичного романтизму. Натомість Лисенкова опера-хвилинка «Ноктюрн» належить, на мій погляд, не так до романтизму, як до стилю модерн/сецесія, – з огляду на химерність сюжету, мініатюрність форми, ностальгійні ноти, естетизацію побутового й заглибленість у світ почуттів. І друге. Не можу погодитись із сумською дослідницею Ольгою Зав’яловою, котра у монографії про українське віолончельне мистецтво називає Лисенків Струнний квартет прикладом стилю (насправді течії) бідермаєр. Адже цей високопрофесійний і високохудожній, хоча й студентський твір (йому присвячено дисертацію Зенона Дашака) аж ніяк не призначений для хатнього музикування, як інші зразки цієї течії. Трохи більше уваги приділю фольклоризмові творчості Миколи Лисенка. Означена риса притаманна всім національним композиторським школам ХІХ століття, ба більше – романтизмові того часу загалом. Але дехто з композиторів – ровесників Лисенка мав щодо цього музичних наставників. Згадаймо вирішальну роль норвезького скрипаля Оле Булля у формуванні фольклоризму в Едварда Ґріґа. Або вплив Володимира Стасова на фольклоризм російських кучкістів, зокрема Модеста Мусоргського чи Миколи Римського-Корсакова. Натомість Лисенко прийшов до нього самотужки, хоча тут слід узяти до уваги попередні й тогочасні наукові розвідки в галузі українського музичного фольклору, зосібна Петра Сокальського та Олександра Сєрова. Деякі зарубіжні композитори публікували й власні фольклористичні дослідження. Лисенко теж писав такі праці. До речі, він започаткував у вітчизняній музичній науці органологічний напрям (вивчення народних музичних інструментів. – Ред.) і по суті став засновником етномузикології в Україні. Але, на відміну від переважної більшості інших композиторів, Микола Лисенко ще й популяризував народних музикантів-виконавців. Розглядаючи жанровий зріз музики Лисенка, так само можна дійти цікавих висновків. У музикознавстві усталилася думка, що він був видатним композитором. А чому не великим? Тільки тому, що його музику українці знають менше, ніж австрійці Вольфґанґа Амадея Моцарта, німці – Роберта Шумана, поляки – Фридерика Шопена, угорці – Ференца Ліста, норвежці – Едварда Ґріґа, фіни – Яна Сібеліуса? Великі композитори, на відміну від видатних, визначних, відомих, талановитих, своїм національним мистецтвом творили світову історію музики, збагачували її чимось істотно новим в образно-

ÁÀÍÊ ²ÄÅÉ Маріанна КОПИЦЯ

УСЕ ЩЕ НЕВІДОМИЙ ЛИСЕНКО Протягом останнього десятиріччя у лисенкознавстві відбувся справжній прорив. Вивчення, дослідження, пропагування спадщини нашого класика повернулись у бік цілісного, без купюр, осмислення концепційних засад відомого і невідомого Лисенка. Можна сміливо твердити, що зацікавленість у цьому процесі ніким не нав’язується, не «спускається згори», а йде від щирого бажання мистецької громадськості – як наукових метрів, так і молодого покоління музикознавців – рухатися до істини, до правдивих, не міфологізованих проблем життя і творчості композитора

остатньо зазирнути до виданого у Харкові 2009 року і присвяченого Лисенкові науково-допоміжного бібліографічного покажчика, де вміщені дані про понад триста одиниць різноманітних матеріалів, дбайливо зібраних від 2002 року працівниками Національної парламентської бібліотеки України та Меморіального музею-садиби Миколи Лисенка. Наголошую: понад триста великих і менших досліджень за сім років! І, мабуть, так уже традиційно заведено, що першість у цих розвідках утримується за Києвом і Львовом. Особливо плідним був період, що безпосередньо передував нещодавнім Лисенковим ювілейним датам – 170-річчю від дня народження і 100-річчю з дня смерті. Серед розмаїття ювілейних заходів згадаймо ті, що, без перебільшення, стали знаковими з точки зору нового науковометодологічного кроку вперед на лисенкознавчій ниві.

Ювілейний рік відкрився щорічною міжнародною науково-практичною конференцією у Національній музичній академії України імені Петра Чайковського «Сучасний музичний театр: проблеми інтерпретації оперної класики». У центрі уваги вчених були різні аспекти творчості Миколи Лисенка від естетико-культурологічних ідей романтизму (Лідія Корній), світоглядних орієнтирів диригентської діяльності митця (Олена Берегова) аж до особливостей інтерпретування опер Лисенка у театрі Садовського на київській, харківській, одеській сценах (Володимир Рожок, Ганна Веселовська, Лариса Кадирова, Надія Остроухова) та роботи Лисенка над лібрето (Олена Таранченко, Римма Сулім). Доповідачі порушували й такі дискусійні теми, як потрібність редагування оперних творів композиторів митцями наступних поколінь (Олександр Щетинський). Далі були міжнародна наукова конференція «Постать Миколи Лисенка у світовому історико-культурному контексті» та конференція «Молодь – Лисенкові», що пройшли в Меморіальному будинку-музеї композитора, відповідно, 28–30 березня й 7 листопада 2012 року. На обох форумах обговорювалися найактуальніші питання лисенкознавства – від історико-джерелознавчих студій, спадкоємності традицій, стильової парадигми аж до проблем виконавства, педагогіки та сучасних реалій культуротворчих процесів. Після урочистого відкриття конференції завідувачкою музею Роксаною Скорульською, привітального виступу Наталії Терехової – директора Музею видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького – пролунали дуже цікаві доповіді Анатолія Калениченка, Роксани МУЗИКА | 1’2013

Фото надані Музеєм Миколи Лисенка (МВДУК)

Роксана Скорульська та Маріанна Копиця

Скорульської та Любові Кияновської. У них не було традиційних урочистих реляцій, – навпаки, відомі музикознавці представили професійні міркування щодо проблем творчості нашого музичного Бояна. Доповідачі з великим болем справжніх патріотів буквально «вибухнули» питаннями, що викликали дискусію, справжній живий полілог, у якому кожен бажав поділитися думками «з глибини душі». «А чи знаємо ми Лисенка насправді?», «Чи займає він у нашому культурному просторі те місце, на яке заслуговує?», «Чи для українця ім’я Лисенка означає те саме, що для чеха – Сметана, поляка – Шопен, норвежця – Ґріґ, фіна – Сібеліус?» – запитувала Любов Кияновська і з жалем констатувала неоднозначність відповіді. Ми, на жаль, переживаємо такий історичний час, коли світ доленосних ідей, значних мистецьких постатей або залишився позаду, або ще не настав. І в такий переломний час падіння моральних, духовних пріоритетів звернення до Лисенка як джерела стійкого, духовно і морально стабільного, конче необхідне. «З епохами, що відійшли, – стверджує Валентин Сильвестров, – спілкування можливе тоді, коли відчуваєш їх такими, що не пішли від нас – живими, сучасними». Саме такими відчули ми на обох конференціях спадок Миколи Лисенка, його мрії, реалізацію шляху до своєї України. І на підтвердження цього доповідачі Наталя Крюгер, докторантка Університету Франкфурта-на-Одері (Німеччина) та Петер Каліна, професор Інституту музикознавства Університету імені Томаша Масарика (Брно, Чехія) розмірковували щодо ширшого представлення Лисенка в Європі, адже, як зауважила пані Крюгер, «українську музику не знають у Німеччині».

1’2013 | МУЗИКА

Проблемні зони, навколо яких точилися дискусії на обох форумах – старших науковців і молоді, – умовно групувалися за такими напрямками: – історичні та джерелознавчі студії (Валерія Шульгіна, Ростислав Пилипчук, Яким Горак, Людомир Філоненко, Валентина Кузик, Світлана Василик, Олена Бугаєва, Олександр Полячок, Олександр Терещенко, Марина Долгіх, Олена Немкович, Уляна Молчко); – спадкоємність традицій (Лю Пархоменко, Тетяна Гусарчук, Олена Ізваріна, Ірина Сікорська, Валентина Умрик, Наталка Калуцька, Марина Чуєва, Зеновія Штундер); Анатолій Калениченко

– стильова парадигма жанрів (Михайло Степаненко, Майя Ржевська, Антоніна Азарова, Ірина Зінків, Раїса Гусак, Богдана Фільц, Ірина П’ятницька, Оксана Летичевська); – Лисенко і сучасність (Галина Завгородня, Ольга Литвинова, Людмила Новікова, Тетяна Журавльова, Наталка Калуцька); – виконавство (Олена Берегова, Галина Степанченко, Наталя Костюк, Олена Таранченко, Ніна Дика, Олександра Торба, Роксолана Мисько-Пасічник, Наталія Остроухова); – педагогіка (Михайло Чембержі, Наталя Семененко, Ольга Непосєдова). Дослідників-лисенкознавців цікавили нові джерельні відкриття як у своїх регіонах (Львові, Кіровограді, Івано-Франківську, Дрогобичі, Одесі, Києві, Веприку, на Чернігівщині), так і поважних інституційних об’єктах – музеях, бібліотеках, рукописних відділах. Це і кінематографічна, екранна, живописна Лисенкіана, рецепції візантійських, кіно- та мелодраматичних, кантатноораторіальних (аж до сучасних) тенденцій творчості Валентина Сильвестрова, Івана Карабиця, Євгена Станковича. Багато нових відкриттів містили доповіді на теми взаємин Миколи Лисенка та Олександра Кошиця, Кирила Стеценка, Станіслава Людкевича, родини Колесс. Молоде покоління продовжило у виступах лінію старших наставників і зацікавилося Музично-драматичною школою (Валентина Андреєва), епістолярною спадщиною (Анна Вовченко), релігійними мотивами (Діна Гога), образами козацтва (Марія Єськова), становленням традицій камерної опери (Олена Блажкун). Окрім запланованих виступів, на осінній конференції справжнім відкриттям стали презентація невідомого нотного автографа імпровізації Миколи Лисенка для Лесі Українки, віднайденого в архівах завідувачкою Музею Лесі Українки Іриною Щукіною, а також перегляд сюжету кіножурналу «Пате» 1912 року про похорон Миколи Лисенка. Наприкінці весняної конференції інтригу запитання «А чи знаємо ми Лисенка?» було розкрито. Її поставив іще Станіслав Людкевич у статті «Націоналізм у музиці», опублікованій 107 років тому, але, на жаль, вона і досі поки що залишається актуальною. Сучасне покоління додає до цього сентенції щодо Лисенка як провідника національної ідеї, послідовного демократизму, духовності, стійкої моралі. «Я собі не давав падати і не попустю нікому, щоб мене був збив з мого пуття, з того шляху, яким я простую», – писав Микола Віталійович у листі до Ольги Липської (див.: Микола Лисенко. Листи. – К., 2004. – С. 134). Отже, чи знаємо ми Лисенка так, щоби наповнити своє серце любов’ю до України, нести її по життю з Вірою і Надією?

ÓÊÐÀŸÍÖ² ÇÀ ÊÎÐÄÎÍÎÌ Аделіна ЄФИМЕНКО (Німеччина)

СПІВТВОРЧІСТЬ КРІЗЬ ЧАСИ у просторі української культури Святкування 170-х роковин з дня народження Миколи Лисенка пройшло не лише в Україні, а й далеко за її межами. Так, визначною подією музичного життя німецького Мюнхена став концерт фортепіанних творів вітчизняного класика. Відбувшись 25 січня 2012 року, він випередив навіть серію прем’єр Баварської державної опери – зокрема, очікувану тут постановку вагнерівської тетралогії «Перстень нібелунгів». Натхненником і головною дійовою особою української імпрези став відомий сучасний музикант Олександр Козаренко

истецьке покликання Олександра Козаренка – розповсюдження у світі звучання української музичної мови і знань про неї. У своїй необмеженій творчими ініціативами практичній діяльності композитора, піаніста, дослідника, педагога, лектора Козаренко вивершує, презентує, зіставляє звуковий ідеал української музики з іншими реаліями світового музичного життя. Досліджуючи феномен української музичної мови, Олександр Козаренко виявив ознаки національного виконавського стилю. На практиці (у композиторській творчості та виконавстві) він щоразу несподівано й переконливо відповідає на запитання про те, яким чином особливості звуковидобування, фонізму, тонової драматургії увиразнюють детермінанти українського національного характеру – матерії, яка вкрай важко піддається точному визначенню та відтворенню. Постать Миколи Лисенка відіграла у долі Олександра Козаренка знакову роль. Творчість великого українського класика стала потужним стимулом його музикознавчих досліджень і виконавських інтерпретацій, наклала безпосередній відбиток на синкретичність його художнього мислення. Рівень проникнення Козаренка у таїну творчості українського генія, його відданість Лисенковій музі не мають аналогів у музичній україністиці. Музикознавець Стефанія Павлишин під враженням від концерту фортепіанної музики Лисенка у Львові влучно зауважила: «То було щось унікаль-

не. Так Лисенка ніхто не грає. Велика душа, великий талант Козаренка творить чудо. У такому виконанні українська музика має право бути репрезентованою у Європі і світі». Ці побажання Олександр Козаренко натхненно здійснює у своїх гастрольних виступах, які у Мюнхені вже стали традиційними. З 2009 року він є членом професорського складу Українського вільного університету і періодично приїздить сюди з лекціями і концертами. Отже, тутешня публіка має щасливу нагоду знайомства з феноменом української музичної мови від класики до сучасності. У мюнхенських фортепіанних концертах Козаренка вже прозвучали П’ять прелюдій (оp. 4 та оp. 7) Левка Ревуцького, «Голосіння» Станіслава Людкевича, П’ять прелюдій (оp. 44) Бориса Лятошинського, Прелюдія a-moll і «Гуцульська токата» Анатолія Кос-Анатольського, П’ять коломийок Миколи Колесси, а також його власні твори – «П’ять писанок» і «Соната quasi una fantasia». І ось, нарешті, – монографічна програма Лисенкової фортепіанної музики, що включила монументальну Сонату a-moll (op. 16), маловідомі фрагменти П’яти п’єс із лейпцизьких автографів 1878– 1879 років (розшифровані Іриною Щукіною та завершені Олександром Козаренком), блискучий Перший концертний полонез As-dur (op. 5), перлину звукового гедонізму – п’єсу «Мрія» («На солодкім меду») та популярну Другу рапсодію на українські теми «Думка. Шумка» (op. 18). МУЗИКА | 1’2013

Фото Євгена ЧУЄВА

Розшифрування

Ірини Щукіної

Презентація творів за принципом граничних контрастів вияви- особливостей українського етносу звертають увагу на загадкола особливості камерного світобачення українського митця як вість, ірраціонально-ідеалістичні основи внутрішнього світу намузичного мікровсесвіту: від динаміки, барвистості до щирої ро- шого народу, емоційно-чуттєвий характер його психічної струкмантичної лірики, від блискучої віртуозності, насиченої імпрові- тури, романтизм, сердечність, меланхолійність тощо. Друга рапсодія на українські теми «Думка. Шумка» (op. 18) – заційністю, притаманною виконавству на народних інструментах, до таємної сповіді. Враження від цілого гармонійно поєдналося у один із найефектніших творів Миколи Лисенка, який є у репертуагрі Козаренка з ювелірним опрацюванням деталей як у крупній рі майже кожного українського концертуючого виконавця. Особформі, так і в жанрі мініатюри. Сучасний український композитор ливо це стосується піаністів галицької фортепіанної школи. Тому вміло відтворював національний колорит, звукову експресив- знайти власний ключ до інтерпретації цього твору – завдання не ність лисенківського мелодизму як частину власного «Я», що ви- з простих. Для виконавського стилю Олександра Козаренка цей промінює всіма фарбами емоційної райдуги, причому у найне- твір, як і вся творчість Лисенка, є знаковим. Адже він приховує, «як у жолуді», типові риси української ментальності, котрі у своїх консподіваніших і неповторних поєднаннях. Художня переконливість трактування Козаренком Сонати трастних проявах властиві багатогранній природі обдаровання самого Козаренка: мудрість і легковажність, щиa-moll (op. 16), що відкрила концерт, ґрунтувалася на показі інторість і зовнішній артистизм, наційної рельєфності й збалансованості всіх елементів компопростодушність зиції. У своїй інтерпретації піаніст підкреслив цілісність та іронічність, сонатного циклу, логічність розвитку основбезмежність ного драматургічного контрасту, в барв і чіткість якому взаємодіють образвукових ліній, зи могутньої сили і всеімпровізаційна охоплюючої мудрості. безпосередність У виконанні П’яти п’єс і сильна творіз лейпцизьких авточа воля. Ці та інші графів 1878–1879 років якості виявляютьвразила неперевершена ся у мистецтві пімайстерність у відтворенаніста своєрідно і ні звукових мікропроцеяскраво, не пересів, миттєвих змін настроїв, творюючись на артонких динамічних нюантистичні штампи. сів. Вишукана прозорість, На «біс» прозвуполімелодична деталізація чало Перше «Інтерзвучання захоплювали й мецо» Йоганнеса дивували публіку, що поБрамса Es-dur. Інторинула у світ художніх нування світлої і спофантазій українського комкійної теми твору в хапозитора-класика. Притарактері колискової манні виконавському стилю пісні, ніби завуальоКозаренка імпульсивність виваної усередині октав словлювання та налаштоватонічного органного ність на комунікацію зі слухачем пункту, несподівано відвитончено реалізувалися у цьокрило новий звуковий простір. му унікальному циклі фортепіанСкладалося враження, що піаних п’єс із ранньої творчості Миніст грає тепер зовсім на іншоколи Лисенка. му роялі – в «Інтермецо» Брамса У Першому концертному полоневиявилися нові грані Козаренкозі As-dur (op. 5), близькому до модвої лірико-рефлексивної манери. ного у Європі напрямку салонного Проте у цій дещо дистанційній, музикування, Козаренко оригінально інтелектуально-філософській звупоєднав зовнішній артистичний жест ковій подачі музичного тексту враіз перспективою метроритмічного роззив суб’єктивний погляд Козаренка на гортання танцю. Водночас чітке відтво79 рр. 78–18 певну єдність протилежностей німецькорення ритмічних танцювальних модусів 8 1 . а к исен коли Л го і українського романтиків. кореспондувало з емоційною спонтани М и ф втогра Виконання Олександром Козаренком творів Миколи Лисенністю імпровізаційного музикування і елеизькі а Лейпц ка презентувало органічну спорідненість мислення двох українгантними відхиленнями tempo rubato. Після запалу віртуозноcті й нестримного темпераменту поло- ських майстрів, квінтесенцію феномена українського музичнонезу п’єса «Мрія» («На солодкім меду») видалася тихою кульмі- го мовлення, що маніфестує поряд із високим професіоналізмом нацією концерту. У передачі пастельної тембрової палітри і ди- самобутню ауру української культури. У виконавській і композинамічного шепотіння в межах від p до pppp, стану поетичної торській творчості Олександра Козаренка немов здійснюється зануреності у глибини власного «Я» Козаренко не має рівних. Під зв’язок часів, народжується феномен синергії – співтворчості, яка час виконання таких творів – мрійливих, лірико-споглядальних резонує у поєднанні двох енергій митців і творить гармонію укра– власна суб’єктивність піаніста ніби розчиняється у нескінчен- їнського національного мистецтва. ності всепоглинаючої звукової краси та, загалом, у геносфері української ментальності. Не випадково дослідники ментальних

1’2013 | МУЗИКА

ÔÅÑÒÈ Леся ОЛІЙНИК

ЮВІЛЕЇ: уроки святкування

«Київський сезон Миколи Лисенка» є вже третім заходом мистецького проекту, що його здійснюють Національний комітет України Міжнародної Музичної Ради спільно з Посольством Російської Федерації і Представництвом Росспівробітництва в Україні. Ідея цього масштабного проекту належить автору цих рядків і колишньому директору культурних та освітніх програм Представництва Людмилі Чижовій зоні Миколи Лисенка» – навпаки, акцентувались його зв’язки з Росією. Цінним внеском у «Київський сезон-2012» є надрукований в буклеті матеріал Роксани Скорульської із красномовною назвою «Два Петербурга М.В. Лисенка». Як зазначає авторка, саме такий заголовок має один із розділів спогадів про батька його сина, Остапа Миколайовича Лисенка. Публікація Роксани Микитівни сприймається майже як двоколірна метафора. З одного боку, йдеться про творчі і дружні взаємини Миколи Лисенка з його російськими колегами – навчання в Петербурзі, перебування в гостях у Лисенка Петра Чайковського, Миколи Римського-Корсакова, про ювілейні вшанування українського композитора в Росії та його подвижницьку тамтешню хорову, концертну, просвітительську працю. Але показано й «інший бік медалі»: читач дізнається про ставлення до діяльності Миколи Лисенка офіційної Російської імперії. Зокрема, про встановлення гласного нагляду поліції і впровадження так званого «Дела Дединского» у зв’язку з відкриттям Київського українського клубу, в якому Миколу Лисенка обрали головою Ради старійшин. Кульмінацією такого контрасту стає драматична історія, пов’язана з підготовкою заходів до 50-річчя смерті Тараса Шевчен-

ка, яку очолив Лисенко. Ця історія, як виявилося, коштувала Миколі Віталійовичу життя. Вражають опубліковані документи, що свідчать про змову-злочин проти Лисенка міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Столипіна, київського цивільного губернатора Олексія Гірса та генералгубернатора Федора Трепова. Внаслідок їхніх дій заходи з ушанування Шевченка в Києві не відбулися. Парадокс у тому, що в той самий час у Москві був організований ювілейний Шевченківський комітет. До його складу увійшли провідні представники інтелігенції, серед яких Володимир Вернадський, Володимир Гіляровський, Михайло Донець, Агатангел Кримський, Іван Алчевський, Ілля Сац. А 5 березня 1911 року в залі Московської консерваторії пройшов великий Шевченківський вечір за участю відомих українських і російських артистів, який завершився виконанням хором із двохсот (!) співаків кантати Лисенка «Б’ють пороги». «В особі Миколи Віталійовича, – писав один з очевидців успіху композитора, – українське і російське суспільство вітало Україну і таким чином протестувало проти тих, хто перешкодив українцям вшанувати шевченківську річницю у себе на Україні». Проте через сім місяців – 17 жовтня 1912 року Миколі Лисенку як голові Ради старій-

Фото надане авторкою статті

ретій рік поспіль, упродовж жовтня–грудня на театральних і концертних сценах столиці звучать твори композиторів, ювілеї яких відзначає увесь музичний світ і які тісно пов’язані з українською й російською культурами. Перший із «Сезонів» було організовано до 170-річчя Петра Чайковського, наступний – до 120-ліття Сергія Прокоф’єва, третій охопив усі найважливіші події, присвячені 170-річному ювілею Миколи Лисенка. У рамках проекту проводяться також «Грудневі вечори», впродовж яких відбуваються виставки, демонстрації фільмів, музично-поетичних композицій і, звичайно, проходять концерти, в яких беруть участь не лише провідні музиканти, а й майбутні професіонали. З «Грудневих вечорів-2012» запам’яталися творча зустріч у Будинку актора з онуками Миколи Лисенка і Кирила Стеценка – Радою Лисенко та Кирилом Стеценком-молодшим, концерт студентів Київського інституту музики імені Рейнгольда Глієра, вечір вокальної музики «Микола Лисенко і Петро Чайковський», який провели родина відомих співаків – Микола, Тамара, Вероніка Ковалі та їхні вихованці. Значна частина ювілейних заходів проходила в стінах Меморіального музею Миколи Лисенка. Тому співорганізатором лисенківського «Сезону» став Музей видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського та Михайла Старицького, а співтворцем сюжетів і програм – завідувачка Музею Лисенка, лауреат Премії імені М.В. Лисенка Роксана Скорульська. Кожний «Сезон» супроводжується двомовним, яскраво ілюстрованим буклетомкнижкою, що містить не тільки перелік ювілейних подій, а й дослідницькі, подеколи невідомі або маловідомі факти з життя і творчості композиторів-«ювілярів». Якщо в концертних програмах і матеріалах буклетів про Петра Чайковського та Сергія Прокоф’єва звучала переважно українська тема в їхньому житті й творчості, то в «Се-

МУЗИКА | 1’2013

Фото надані авторкою статті

Рада Лисенко і Кирило Стеценко-молодший. 2012 р.

шин Українського клубу вручають Постанову про закриття цього громадського зібрання, передачу справи прокуророві та відкриття кримінального переслідування членів ради. А кілька днів по тому – 24 жовтня серце Миколи Віталійовича зупинилося назавжди. Завершується публікація своєрідною кодою. Дослідниця звертає увагу читача на заголовок одного з оприлюднених некрологів – «Ненависть і Любов», який, на її думку, якнайкраще свідчив про двоякість ставлення до особи і творчості Миколи Лисенка в Росії. Світлим заключним акордом звучать наведені авторкою відомі слова Костянтина Станіславського з листа до Агатангела Кримського: «Если Чайковского мы называем чародеем русской музыки, то Лысенко – этого чудесного и пленяющего красотой своей музыки композитора, мы смело можем назвать солнцем украинской музыки». Буклет містить іще одну цікаву публікацію, яку підготувала редактор інформаційно-видавничого відділу Національної опери України Марина Варзацька-Костіна. На основі зібраних нею архівних матеріалів, серед яких стенограми, рукописні й газетні рецензії, афіші, раритетні фотографії, складається історія постановок творів Лисенка на українській театральній сцені. Виявляється, що повнокровне життя його сценічних героїв припадає на 1950-ті роки. Саме тоді в Київській опері відбулися нові постановки «Утопленої» (1950 р.), «Різдвяної ночі» (1958 р.), «Енеїди» (1959 р.), дитячих опер (1956 р.). Але ці вистави залишилися й до сьогодні, на жаль, останніми. Звичайно, продовжували триматися в репертуарі «Тарас Бульба» й «Наталка Пол-

1’2013 | МУЗИКА

тавка». 1983-го був поставлений балет на музику Лисенка «Чарівний сон». При формуванні програми лисенківського «Сезону» виникла абсурдна проблема: в ювілейний рік Миколи Лисенка з «повного зібрання» оперних творів класика української музики на сцені залишилася лише «Наталка Полтавка». Навіть візитівка вітчизняної музичної культури – опера «Тарас Бульба» – зникла з афіші Національної опери України! Ось так, ювілеї стають для нас ще й своєрідним іспитом. Вони дають можливість не тільки віддати шану національним корифеям й оцінити внесок, який вони зробили в українську культуру, а й побачити ставлення наших сучасників до їхньої спадщини. P.S. Цьогоріч «Київський сезон» буде присвячено Сергію Рахманінову, 140-ліття з дня народження якого відзначає весь музичний світ. Нагадаю: одна з перших вистав його опери «Алеко» відбулася саме в Києві. Не забуваймо також, скільки сил доклав Сергій Васильович до створення Київської консерваторії, якій нині виповнюється 100 років.

Дмитро Гнатюк у ролі Енея. 1959 р.

Сцена з вистави «Різдвяна ніч». Київський театр опери та балету, 1959 р.

… ² ÒÅÑÒÈ Юлія ПАЛЬЦЕВИЧ

ВОЛОДИМИР ЄСИПОК про новий конкурс бандуристів, колишніх і сучасних кобзарів У квітні минулого року в Києві відбувся Відкритий молодіжний конкурс бандуристів імені Миколи Лисенка, приурочений до 170-річчя з дня народження композитора

Фото надане Музеєм Миколи Лисенка (МВДУК)

Гастролі хору Лисенка у Полтаві 1902 року. З кобзою – Гнат Хоткевич, поруч Микола Лисенко. Внизу (лежать) – Остап Лисенко та Кирило Стеценко

МУЗИКА | 1’2013

Фото надане Музеєм Миколи Лисенка (МВДУК)

конкурсі взяли участь випускники дитячих музичних шкіл, шкіл мистецтв, кобзарських шкіл, студій, студенти вищих музичних навчальних закладів І–ІV рівнів акредитації. Учасники змагалися у трьох номінаціях – «бандурист-інструменталіст», «бандурист-співак» і «бандуристка-співачка». Серед бандуристів-інструменталістів перемогла львів’янка Оксана Денисяка. У бандуристів-співаків перше місце розділили киянин Максим Воловоденко та львів’янин Богодар Баглай, а у дівочій номінації найкращою була Наталя Воробей зі Львова. Конкурс зініціювали і провели Національна спілка кобзарів України, Національна заслужена капела бандуристів України імені Георгія Майбороди, Всеукраїнська молодіжна громадська організація «Молода Просвіта», Музей-садиба Миколи Лисенка (Музей видатних діячів української культури), Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Конкурсні прослуховування, що вмістилися в один день, відбувалися у Музеї Лисенка, а заключний концерт лауреатів за участю капели бандуристів України – у Колонному залі імені Миколи Лисенка Національної філармонії. Про новостворений форум бандуристів і кобзарів ми розпитали голову його журі, народного артиста України, голову Національної спілки кобзарів України, професора Київського національного університету культури і мистецтв Володимира Єсипка. Розмова, природно, торкнулася й історії та сучасного стану кобзарства і бандурництва в Україні. – Як народилася ідея цього конкурсу? В чому його особливість? Адже, як видається, Україна не може скаржитися на малу кількість імпрез, присвячених бандурі – улюбленому народному музичному інструментові. Це і Всеукраїнський фестиваль бандурного мистецтва імені Остапа Вересая з регіональними відборами, і Міжнародний конкурс виконавців на українських народних інструментах імені Гната Хоткевича та Всеукраїнський конкурс виконавців на бандурі його ж імені у Харкові, і міський фестиваль у Чернігові «Кобзарський майдан», і Відкритий фестиваль-конкурс бандурного мистецтва «Золоті струни» у Хмельницькому… – Українські бандурні фестивалі та конкурси аж ніяк не можна назвати численними. Як приклад для порівняння можна навести Італію – там за рік відбувається близько 50 (!) конкурсів, де в окремій номінації змагаються ті ж таки баяністи чи акордеоністи. Тож іще один український конкурс бандуристів, що дає можливість музикантам «на людей подивитися і себе показати», Україні не завадить. До того ж київським він називається виключно за місцем проведення, бо торік у ньому взяли участь бандуристи з різних областей України, а цьогоріч заявки на участь вже подали навіть двоє бандуристів із Канади. І найважливішою метою саме цього конкурсу, окрім популяризації творчості Лисенка, є активізація молодіжного кобзарського та бандурницького руху. – Пов’язати конкурс з іменем Лисенка вирішили з нагоди ювілейної дати? – Не тільки. Дуже важливо усвідомлювати, ким є Микола Лисенко для кобзарської громади. Лисенко, як ніхто з «учених» музикантів, розумів і тонко відчував українську кобзарську традицію, що, можливо, було обумовлено й генетично – він народився на Полтавщині, в регіоні, який є історичним осередком кобзарства. Він був

1’2013 | МУЗИКА

Остап Вересай з дружиною

першим професійним музикантом, котрий ф ій й вивів і мандрівних незрячих співців на сцену, почав вивчати їхню музику і життя. Відомі такі його праці, як «Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм» (1873 р.), «Про торбан і музику Відорта» (1892 р.), «Народні музичні інструменти на Україні» (1894 р.). У ХІХ столітті кобзарська традиція була живою, реально існуючою, різноманітною, і Лисенко зробив чимало, щоб зафіксувати та осмислити цей величезний скарб, долучав до роботи Климента Квітку, Лесю Українку, Філарета Колессу, Опанаса Сластіона. За його науковими розвідками й описами було відновлено історичний інструмент – кобзу Остапа Вересая. Зрештою, саме він відкрив клас бандури у своїй Музично-драматичній школі (там викладав кобзар Іван Кучугура-Кучеренко), поклавши початок ширшому розповсюдженню цього інструмента. Власне Лисенка, а з його благословення – Гната Хоткевича можна вважати зачинателями сценічного, артистичного кобзарства. Знову ж таки, для порівняння розповім про свій досвід перебування на фольклорному фестивалі в Ірландії – на батьківщині кельтських бардів. Цей фестиваль проходив разом із науковою конференцією, присвяченою вивченню ірландської епічної традиції. Так от, у них спадщина бардів була зафіксована етнографами ще у ХVIII столітті, тоді ж розпочалося її наукове осмислення. Але нині в Ірландії не збереглося жодного її носія – про це із сумом говорять ірландські музиканти, додаючи, що нічого не пошкодували б, аби відродити цю традицію. – А чому цього не можна зробити – хоча б опираючись на оті існуючі етнографічні записи, про які ви

… ² ÒÅÑÒÈ Наталія ЛИСЕНКО

КОНКУРС ІМЕНІ ЛИСЕНКА: «Швидше, вище, сильніше»…

Фото Юрія ШКОДИ

У низці заходів із відзначення подвійного Лисенкового ювілею Четвертий міжнародний конкурс його імені посів осібне місце. Він став однією з найочікуваніших українських музичних подій, адже проводиться усього лише раз на п’ять років. Було засновано безпрецедентні, як для України, премії лауреатам (20, 14 і 8 тисяч американських доларів відповідно за перші три призові місця у кожній з чотирьох номінацій), для урочистих концертів відкриття і закриття конкурсу привезли унікальну старовинну скрипку роботи Джузеппе Гварнері. На найкращих київських концертних майданчиках змагалися 162 виконавці з шістнадцяти країн світу. Окрім поважного складу журі до Києва прибули і незалежні спостерігачі – теж імениті музиканти. Та чи дав цей масштабний форум нові мистецькі відкриття, чи продовжив традиції, закладені при його народженні?

МУЗИКА | 1’2013

крім того, що конкурс відбувався у рік двох Лисенкових річниць (170-ї від дня народження і 100-х роковин смерті), цього разу він відзначив і свій власний ювілей – 50-річчя з часу заснування. Тож спочатку – трохи історії. Уперше конкурс імені Лисенка відбувся у 1962 році. Його започаткували спільними зусиллями видатні українські митці: композитор Андрій Штогаренко, співачка Єлизавета Чавдар, піаністи Євген Ржанов та онука класика Аріадна (Рада) Лисенко. Поряд із типовим репертуаром, притаманним усім подібним форумам, учасники обов’язково виконували твори Миколи Лисенка та інших українських композиторів. Конкурс дав «путівку в життя» багатьом відомим музикантам. Це Людмила Марцевич, Наталя Толпиго, Ольга Тимошкіна, Етела Чуприк, Милана Чернявська, Олексій Молчанов, Олександр Козаренко, Лідія Забіляста, Володимир Гришко, Микола Шопша, Ольга Рівняк, Олександр Семчук, Орест Шургот, Юрій Ланюк, Іван Кучер, Ганна Нужа. По суті український конкурс був частиною відбірного циклу підготовки виконавців до Міжнародного конкурсу імені Петра Чайковського у Москві з попередніми відборами в обласних центрах. Республіканський конкурс проводили у Києві, Харкові, Львові, Одесі, Запоріжжі. Журі змагань у різні часи прикрашали імена народних артистів України, професорів вищих навчальних закладів – Дмитра Гнатюка, Віталія Губаренка, Миколи Кондратюка, Богодара Которовича, Олега Криштальського, Костянтина Огнєвого, Миколи Огренича, Зої Христич та інших. У 1992 році на честь 150-річчя з дня народження Миколи Лисенка конкурсові було присвоєно статус міжнародного. І вже як самостійний турнір він проводиться у нашій країні кожні п’ять років. Четвертий конкурс музикантів-виконавців імені Лисенка традиційно відкрив святковий концерт у Національній філармонії України. Організатори запросили знаних діячів культури, працівників посольств, інших іноземних представництв в Україні, прийшли студенти вищих навчальних закладів та учні музичних шкіл. Ошатний Колонний зал імені Миколи Лисенка був заповнений ущерть. На жаль, ми не почули творів Миколи Віталійовича, вшановуваного нами ювіляра. У концерті виступили два солісти – піаніст Дмитро Суховієнко (киянин, який нині живе і працює у Бельгії) і скрипаль Дмитро Ткаченко (учень славетного Богодара Которовича, тепер мешкає у столиці Великої Британії, що не заважає йому також викладати у Національній музичній академії України). Обидва – лауреати багатьох престижних конкурсів, котрі гастролюють по всьому світу, гідно представляючи нашу країну та київську виконавську школу зокрема. Дмитро Суховієнко зіграв «Симфонічні етюди» Роберта Шумана з усіма повтореннями та номерами, що зазвичай рідко виконуються. Виступ виявився дуже розтягнутим у часі й сильно розхолодив зал. Яскравий, емоційний виступ Дмитра Ткаченка, який виконав у супроводі Академічного симфонічного оркестру Національної філармонії під орудою Миколи Дядюри Скрипковий концерт австрійського композитора Еріха Корнгольда, не міг бути оціненим по достоїнству, оскільки з перших же хвилин овацій почало вимикатися світло у залі. Далі розпочалися конкурсні будні. Зупинімося на програмі піаністів. Чому у першому турі не було представлено поліфонію? Бах цілковито заслужив ту частину часу, яка зазвичай віддається йому в конкурсних програмах. Виконавець заспокоюється, вслухається у струнку музичну форму, надлишки емоцій не заважають ані піаністові, ані слухачеві. Величне є величне. Натомість у нас – економія часу. Тож геть Баха! Майже так само сталося і з класичною сонатою – можна не виконувати цілий цикл, достатньо якої-небудь однієї його частини. Кому потрібна ця розтягненість? Вклонімося низько Гайднові чи Моцарту, – адже це чиста формальність. Залишаються етюди. Давай! Хто швидше, хто гучніше?! Доходимо буквально до астрономічних показників. Складається вражен1’2013 | МУЗИКА

ня, що це вже не музика. І якщо й трапляються серед виконавців по-справжньому талановиті люди (а вони завжди є), то ми їх, радше, бачимо, аніж можемо чути в цих умовах. Хвала Богові, що ми ще здатні щось уловити за цим суто технічним змаганням. Тут не обійшлося без втрат – йдеться про жінок (більшість не дісталася навіть другого туру). За такої розкладки вони не можуть брати участі у конкурсі – вони фізично слабші. У них і в спорті інші нормативи, ніж у чоловіків. Тому не витрачайте на них сил, не гайте часу, не прислухайтеся до їхнього лепету! Ось і весь тур. Журі теж «заражене» швидкостями, результати оголошуються через 30 хвилин після закінчення змагання. За філармонією в парку велетенська кольорова веселка щось нагадує – чи то картярський дім, чи то рулетку, чи просто сенс слів: життя коротке, треба встигнути – скоріше й голосніше! На другому турі ясно проявилися недоробки у попередній відбірній програмі, яка мала би визначити, поряд із технічною підготовкою, творчий потенціал виконавця. У багатьох випадках інтерпретації творів, що виконувалися, були мало осмисленими та непереконливими – з причини чи то недостатньої обдарованості конкурсанта, чи то браку його підготовки. На щастя, траплялися виступи, що надовго запам’яталися надзвичайно яскравим темпераментом та емоційною самовіддачею виконавців, які викликали справжнє захоплення у слухачів. Показовими, зрештою, виявилися і результати у номінації піаністів: першу премію не було присуджено нікому. «Срібло» дісталося росіянину Рустаму Муратову. Залишилася без володаря і перша премія у номінації скрипалів. Друге місце посів росіянин Роман Філіпов, який грав на скрипці Гварнері у заключному концерті-закритті конкурсу. Українці відзначилися у номінації співаків, що зібрала, до речі, рекордну кількість учасників – 78. Тут перше місце вибороли одразу двоє наших співвітчизників – студентка Національної музичної академії Ольга Кульчинська та соліст Національної опери України Ігор Євдокименко. Фахівці гідно оцінили і яскраві виступи віолончеліста, студента НМАУ Олексія Шадріна, віддавши йому першу премію та спеціальний приз «За найкраще виконання твору Миколи Лисенка». Такі ж спецпризи отримали інші українські виконавці – скрипаль Василь Заціха, піаніст Данило Саєнко, співаки Андрій Гонюков та Ольга Кульчинська. Підводячи підсумки цього конкурсу і намічаючи перспективу його подальшого вдосконалення, слід чіткіше визначати завдання турніру. Поряд із загальною місією розвитку та просування на світовій арені української виконавської школи конкурс має пропагувати творчість Миколи Лисенка і його послідовників, українських композиторів. А для цього варто включати більше їхніх творів до програми змагання. З іншого боку, аби підняти престижність, конкурсові потрібна хороша реклама, своєчасне інформування учасників і попередній відбір їх за записами виконання програм двох турів, як це заведено на всіх форумах, що мають авторитет і повагу в світі.

ÀËÜÌÀ-ÌÀÒÅÐ Ірина ТИХОНОВА

Фото надані Музеєм Миколи Лисенка (МВДУК)

СПІВДРУЖНІСТЬ, ЩО ДАРУЄ НАТХНЕННЯ

Учасники вистави «Коза-Дереза» в Музеї Миколи Лисенка

Юні виконавці опери Миколи Лисенка «Коза-Дереза», поставленої Дарією Шухевич у с. Тишківці Городенківського повіту на Станіславщині. 1892 р.

МУЗИКА | 1’2013

Мистецька спадщина Миколи Лисенка величезна, і гідне місце в ній посідають твори для дітей: добірка танків і веснянок «Молодощі» (1875 р.), «Збірник народних пісень в хоровому розкладі для учнів молодшого і підстаршого віку в школах народніх» (1906 р.) і написані за народними казками й легендами дитячі опери «Коза-Дереза» (1888 р.), «Пан Коцький» (1891 р.), «Зима і Весна» (1892 р.)

Фото надане Музеєм Миколи Лисенка (МВДУК)

ороку Меморіальний музей Миколи Лисенка приймає у своїх стінах учнів Київської середньої спеціалізованої музичної школи-інтернату (КССМШ) імені Миколи Лисенка (директор – заслужений діяч мистецтв України Валентин Шерстюк), бо «Посвята в маленькі лисенківці» стала вже багаторічною традицією. Одного разу під час такого свята Рада Остапівна Лисенко (онука композитора) запропонувала: «А може ми з вами ще і “Козу-Дерезу” колись тут заспіваємо!» І ці її слова дали творчий імпульс для плідної праці. Юні таланти – артисти вокального ансамблю, які два роки поспіль завойовували звання лауреатів міжнародних хорових конкурсів (художній керівник і диригент – старший викладач КССМШ Ірина Тихонова), й режисер Юлія Кратко взялися за постановку опери. Партію фортепіано майстерно виконав лауреат міжнародних конкурсів Роман Лопатинський. Працювали натхненно, не помічаючи кількості годин, витрачених на репетиції, і не відчуваючи втоми. Самі вигадували і шили костюми, робили декорації, реквізит. Адже хотіли, щоб усе вийшло якомога краще, прагнули досконалості у вокальній майстерності та сценічній дії. В оперу всі просто закохалися! Прем’єра відбулася у вересні 2009 року саме в музеї, у невеликому, але дуже затишному залі, де наче все допомагало: експозиція, портрети, картини, старі афіші й фотографії. А найважливіше – творча атмосфера і тепло, з яким нас зустрів і прийняв колектив музею. Наше хвилювання не мало меж, глядачів було повно – діти та їхні батьки, учні різних шкіл разом із викладачами. Дивилися, не відриваючи очей. А Рада Остапівна навіть підспівувала зна-

1’2013 | МУЗИКА

йомі ще з дитинства арії головних дійових осіб. Прем’єра пройшла з успіхом, усі були захоплені, приємно вражені новітнім трактуванням вистави й бездоганним виконанням вокальних партій, акторською грою наших талановитих учнів. «Лисенківці» досягли мети – поставили оперу-казку, яка була суто українською, неймовірно веселою та цікавою не тільки дітям, а й дорослим. А потім відбулася надзвичайно інформативна екскурсія музеєм: кабінет Миколи Віталійовича, стіл, за яким він працював, його особисті речі, іграшки дітей… Та справжнім сюрпризом стала можливість зіграти на роялі Лисенка. Другий показ вистави пройшов у Концертному залі КССМШ імені Миколи Лисенка. Ніхто не бажав зупинятися на досягнутому, і ми почали розучувати наступну казку. Це була друга дитяча опера композитора «Пан Коцький», яка дістала сценічне втілення 2011 року. Таким чином відновилася традиція постановок опер колективом школи. Адже минуло майже півстоліття після попереднього спектаклю «Кози-Дерези», зіграного учнями диригентськохорового відділу. Також 2012 року, до ювілею народження Миколи Лисенка вокальний ансамбль підготував уривок з опери «Зима і Весна», який виконувався у найкращих залах столиці – Колонному залі імені Миколи Лисенка Національної філармонії України та Великому залі Національної музичної академії імені Петра Чайковського. Не відстають від старших і учні молодших класів, маючи в репертуарі твори Миколи Лисенка та його учнів і творчих нащадків – Кирила Стеценка, Олександра Кошиця. Навесні 2012-го яскравою подією для всіх стала участь у Хоровій асамб-

леї української духовної музики (до 170-річчя з дня народження Миколи Лисенка та 130-річчя від дня народження Кирила Стеценка), яка відбулася у мальовничому саду Музею видатних діячів української культури, де під квітучими вишнями прозвучали духовні твори українських композиторів. Співдружність Меморіального музею-садиби Миколи Лисенка та школи його імені триває дуже давно, йде крізь роки і буде з нами завжди, бо це справжня творча співпраця однодумців, яка дає натхнення.

ÍÎÒÍÈÉ ÑÒÀÍ Микола ЛИСЕНКО-молодший

КАНТАТИ ЛИСЕНКА: віхи життя 2012 року на замовлення Держкомітету телебачення і радіомовлення за програмою «Українська книга» видавництво «Музична Україна» випустило друком партитуру трьох Лисенкових кантат

ценічна доля багатьох творів Миколи Лисенкка не була простою: за його життя їх часто зай ббороняла царська ценззура, в радянський час ввони потрапляли під приціл борців із «буржуазним націоналізмом». Епоха незалежності України – час утвердження національної ідеї – відкрила нам Лисенка у повній творчій силі й красі. Усі символи його музики набули свого справжнього значення. Але якщо виконання камерних творів, хорових партитур або солоспівів не викликає особливих труднощів, пов’язаних із нотним матеріалом, то великі твори Лисенка, написані в розрахунку на використання оркестру, – інша річ. Позбавлений можливості постійно послуговуватись повноцінним оркестром, Микола Віталійович, на жаль, не залишив нащадкам остаточних і довершених варіантів симфонічного аранжування багатьох своїх творів крупної форми. Це цілком зрозуміло: іноді в його розпорядженні була обмежена кількість музикантів, часом твори доводилося виконувати силами маленького оркестру музично-драматичного театру. А найчастіше в ролі оркестру виступав сам митець, звершуючи диво перевтілення звуків рояля у потужні акорди міді або рухливі пасажі струнних. Напевно, тому й побачили ці твори світ лиш у вигляді клавірів. Партитури ж дійшли до наших днів як рукописи. Не оминула подібна доля й трьох кантат Лисенка на вірші Тараса Шевченка – «Б’ють пороги», «Радуйся, ниво неполитая» та «На вічну пам’ять Котляревському». В першому томі повного зібрання творів, виданому 1953 року, вони представлені клавірами. А на пультах диригентів до сьогодні періодично з’являлися рукописні фоліанти різної професійної якості щодо складу оркестру

та стилю оркестрування, деякі з додатковими ремарками та слідами редагування. І якщо партитурі кантати «На вічну пам’ять Котляревському» пощастило – її аколади відчули дотик руки геніального Бориса Лятошинського, то про перші два твори такого не скажеш. Умовно можна розмежувати партитури, відредаговані у Києві та Львові, – двох містах, де вони найчастіше виконувались. Проте усім рукописам «Порогів» і «Ниви» притаманні схожі проблеми: використання застарілих валторн і труб (натуральних), що було досить розповсюдженим у другій половині ХІХ століття. І хоча такі ознаки свідчать про те, що корінням ці оркестрування усе ж таки сягають оригіналів самого Лисенка, вони підтверджують, що нарешті прийшов час адаптувати визначні твори до виконання сучасним симфонічним оркестром і видати нотний матеріал, який би був широко доступний для виконавців і дослідників творчості Миколи Віталійовича. Щодо партитури кантати «На вічну пам’ять Котляревському», то основою даного видання стало оркестрування Бориса Лятошинського. При підготовці до друку кантат «Б’ють пороги» та «Радуйся, ниво неполитая» знадобилася істотна допомога колег – директора видавництва «Музична Україна», сучасного композитора Богдана Кривопуста й аранжувальника та диригента Дмитра Коновалова. Спеціальні пошуки в архівах не велися – це справа майбутнього. Наразі метою було видати матеріал для практичного застосування. Тож ми ознайомилися з партитурними варіантами, що зберігаються у бібліотеці Львівської філармонії та у фондах Національного радіо в Києві, які загалом є дуже схожими. Велику допомогу в технічних моментах оркестрування, коректурах, переписуванні партитур і розписуванні з них оркестрових партій, як відомо, свого часу надавав Лисенкові композитор та викладач Владислав Заремба, виконуючи місію розвантаження вкрай зайнятого МикоМУЗИКА | 1’2013

ли Віталійовича. Це підтверджує його лист до Григорія Маркевича від 31 березня 1882 року: «…Заремба вже був у мене. Партитуру “Б’ють пороги” я віддав до перепису…» (тут і далі цит. за вид.: Микола Лисенко. Листи. – К., 2004. – Ред.). Хоч існувала ідея радикальнішого оновлення оркестрування «Ниви» і «Порогів» (її, гадаю, ще буде втілено), до видання увійшли тільки ті варіанти, що найповніше і найточніше відповідають клавіру Лисенка.

Фото Романа РАТУШНОГО

*** Двадцять років у біографії митця – багато це чи мало? Життя композитора завжди вимірюється, насамперед, його творами. Тож шевченківські кантати Лисенка можуть справедливо претендувати на роль творчих «маркерів» відтинку часу між 1878 і 1898 роками. ВІХА ПЕРША. 1878-й За два роки до народження «Порогів», у 1876-му, свідому громадськість приголомшує сумнозвісний Емський указ «ліберала» Олександра ІІ про заборону друкувати українські твори. Але якщо хтось впав у розпач і опустив руки, то Лисенко – навпаки – активізував творчий процес, що стало найкращою і найефективнішою формою протесту. З творів, написаних до 1878 року, варто уважніше придивитися до солоспіву «Гетьмани, гетьмани» (1872 р.), де втілено тугу за козацькою минувшиною, і хорового гімну боротьбі «На прю» (1876 р.). Тематика й інтонаційний стрій обох опусів так чи інакше знайшли розвиток у тоді ще ненародженій кантаті. А ще Микола Віталійович продовжує формувати свій національний світогляд. У 1878 році він подорожує до міста Катеринослава (нині – Дніпропетровськ). Тоді це був найкоротший шлях до знаменитих Дніпрових порогів – колишнього серця Української ідеї, яке в доленосні для нашого народу часи билося на Запорозькій Січі. Для Лисенка ця поїздка не була випадковою: він свідомо повертався до власного коріння – до історії старовинного козацько-старшинського роду, належність якому починав відчувати все ясніше. Так сталося, що того самого року розпочалися подружні стосунки з Ольгою Липською – жінкою, яка подарувала Миколі Віталійовичу родинний затишок і щастя батьківства. Мабуть, завдяки цьому саме з нею вирішить композитор поділитися незабутніми враженнями про відвідини колишньої козацької столиці у листі, датованому 25 червня 1878 року: «Що за розкішна природа тих порогів! Така грандіозна околиця: береги скелями височенними вкриті. А Дніпро реве й шумує, спертий камінням упоперек од краю до краю... На острові Хортиці ...бачив я старожитнє селище, де була колись Січ, уся обкопана валом, ...де жило колись славне товариство лицарське... Тепер тирса шумить, молочаєм та неплідною травою, чаполоччю поросло усе те. Думи глибокі, безкраї будить у мене уся та обстанова глуха, степова. Серце й розум поривається поринати у ту далеку-далеку старовину, рідну, кревну старовину... Під впливом усього того ...зайдеш собі куди-небудь у безлюдний яр. Дніпро оддалеки видно... Ляжеш на посохлій траві степовій, задумаєшся; здається, от-от з-за гори з’явиться козак на коні у червонім жупані, добре озброєний, і ждеш його, і піснею викликаєш, і жалем доймаєш – нема, не їде... Написав під впливом дещо, і теж – “Б’ють пороги”» .

1’2013 | МУЗИКА

Дивовижно, якою мірою вірш Тараса Шевченка «До Основ’яненка» виявився співзвучним цим враженням композитора! Образи з «Кобзаря» влучили точно в ціль, і вже невдовзі рядками нотних аколад постали бурхливі музичні хвилі Дніпрових порогів у виконанні оркестру, а у відлунні широкої епічної теми чоловічого хору ми чуємо запитання: «...Де ж то наші діти ділись, де вони гуляють?» Далі соло тенора бере за душу тужливою ліричною розповіддю про козацькі могили посеред степу, а оркестровий супровід, наче вслухаючись у цю сповідь, стає максимально прозорий. У ньому ми начебто чуємо, як «чайка скиглить, літаючи, мов за дітьми плаче...» Знов повертається енергійна тема у виконанні чоловічого хору: «Вернітеся!» І, наче вирок, відповідає бас соло, – розпочинається наступний розділ кантати «Не вернуться...», а тенор підхоплює: «Не вернуться запорожці, Не встануть гетьмани, Не покриють Україну Червоні жупани...» Але жодна крапля крові, жоден подвиг не промайнули марно. Тому, хоч і все гине, – «слава не поляже». І, ніби відштовхнувшись від цієї рятівної думки, тепер уже мішаний хор, відкриваючи останній, третій розділ кантати, переконливо та урочисто співає, що наша історична героїка «...Не поляже, та розкаже Що діялось в світі; Чия правда, чия кривда, І чиї ми діти...» А далі текст, який у Шевченка міститься у середині його поезії, не випадково обирається Лисенком як головна думка усього твору, його урочисте фінальне завершення. Адже саме в цих крилатих словах – уся його надія на майбутнє і водночас поклоніння перед величчю людського духу: «Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине, От де, люде, наша слава, Слава України!» Для Лисенка ці слова – не просто високий пафос. Це – наче програма його майбутнього творчого подвигу, на здійснення якого він, зрештою, покладе усе життя... Велику емоційну силу тексту в кантаті втілено яскравими музичними засобами, серед яких особливе місце

Диригент Микола Лисенко-молодший під час концерту

ÍÎÒÍÈÉ ÑÒÀÍ Олександр ЩEТИНСЬКИЙ

Микола Лис енко. Авто граф

Сцени і дует у Дідони та Енея

Фото Романа РАТУШНОГО та надані Музеєм Миколи Лисенка (МВДУК)

Після прем’єри «Енеїди» 28 травня 1959 року. Зліва направо: Рада Лисенко, Лариса Руденко – Афіна, Галина Миколаївна Лисенко, Дмитро Гнатюк – Еней, Єлизавета Чавдар – Венера, Остап Миколайович і Марія Тимофіївна Лисенки

Автограф Івана Котляревського з видання «Енеїди» 1808 року

МУЗИКА | 1’2013

МОЯ ВЕРСІЯ «ЕНЕЇДИ» ЛИСЕНКА Відомий сучасний український композитор, лауреат численних міжнародних конкурсів і премій, автор багатьох творів різних жанрів, розповідає про свою спробу звернення до оперної спадщини видатного вітчизняного класика, презентуючи власний цікавий і оригінальний підхід до осягнення його творчості

перу Миколи Лисенка «Енеїда» згадують мало не всі підручники, але майже ніхто не знає її музики, за винятком хіба що «Вальсу Венери», що увійшов до концертного й навчального репертуару. Прем’єра опери відбулася 1910 року в Києві у Театрі Садовського і мала значний резонанс, однак невдовзі зійшла зі сцени. Її кілька разів ставили у 1920–1930-х роках у різних українських містах силами невеликих театральних антреприз. Про ті постановки збереглося дуже мало інформації. Дещо більше ми знаємо про постановку 1959 року в Київському оперному театрі за участі тодішніх корифеїв – Дмитра Гнатюка, Єлизавети Чавдар, Лариси Руденко. Попри успіх, цю виставу зіграли лише кілька разів. Подейкували, що партійне начальство запідозрило в її сатиричних мотивах натяки на сучасну владу і розпорядилося зняти спектакль з репертуару. Сьогодні важко сказати, якою мірою це правда і чи були інші причини нетривалого сценічного життя постановки. Бо й до сьогодні жоден із театрів не звертався до «Енеїди» Миколи Лисенка. Мені захотілося знайти пояснення цьому факту, адже політичні перестороги вже давно зникли, клавір опери виданий, а однойменна поема Івана Котляревського не раз привертала увагу драматичних театрів і літературознавців, отже її актуальність – поза сумнівом. Ознайомившись із виданими нотними матеріалами і рукописами, що зберігаються у Меморіальному будинку-музеї Лисенка в Києві, я дійшов висновку, що сучасні оперні театри не ставлять «Енеїду», зокрема, через явні драматургічні й літературні вади лібрето. Його автором помилково вважають Садовського. Насправді ж його уклала Людмила Старицька-Черняхівська – цей факт переконливо доводить Роксана Скорульська (див. ст.: «Енеїда» – до авторства лібрето // Музика. – 2000. – № 6. – С. 28–29). Відсутність авторської партитури також посилює «недовіру» до твору: оркестрування в 1910 році зробив київський контрабасист і аранжувальник Богуміл Воячек, а 1959 року оперу поставили в оркестровій редакції Володимира Нахабіна. Стосовно самої музики, мене не полишає відчуття, що автор, пишучи твір, був чимось скутий, не міг вільно розгорнути задум. Оскільки Лисенко не мав доступу до оперних театрів, він мусив прилаштовуватися до творчого складу театру Садовського, що був по суті не оперним, а музично-драматичним. Окрім кількох професійних і навіть видатних співаків, усі інші його актори, а та1’2013 | МУЗИКА

кож хор і оркестр, що складався лише з півтора десятка музикантів, знаходилися в музичному сенсі на аматорському рівні. Життєві обставини композитора також негативно впливали на його працю, адже в цей період майже 70-річний Лисенко заради заробітку мусив мало не щодня по багато годин давати уроки фортепіанної гри. До створення музики він повертався пізно ввечері або вночі, виснажений денною роботою. У результаті опера вийшла надто строкатою – поряд із яскравими, виразними епізодами і мелодичними зернами в ній є чимало нейтральної, прохідної музики, написаної втомленим пером. Аналіз твору, а також його сценічна доля підказали мені, що потрібно знайти нестандартний хід, аби врятувати «Енеїду» Миколи Лисенка від небуття. В мене постала ідея заново переписати і музику, і лібрето, використовуючи все вдале та цінне, що є в першоджерелі, але беззастережно відмовляючись від нецікавого або того, що сьогодні виглядає застарілим і неактуальним. Щось подібне, хоча і з інших причин й геть в інакшому змістовому напрямі, вчинив Іван Котляревський із однойменною поемою Вергілія. Обидва автори дають чимало матеріалу для нової драматургічної й текстової основи опери. На музично-стилістичному рівні тут ідеться не про осучаснення і не про стилізацію – обидва підходи я вважаю хибними й поверховими. Мене цікавить інше: залишитися в межах стилю епохи і мислити цим стилем, наче своїм власним. Серед його складників, окрім власне Лисенкового стилю, я бачу доволі широкий стильовий спектр, адже оперу написано на початку ХХ століття, в період активного засвоєння ваґнерівських новацій та одночасно із творами Густава Малєра, Джакомо Пуччіні, Ріхарда Штрауса, Клода Дебюссі, Олександра Скрябіна, пізнього Миколи РимськогоКорсакова і навіть раннього Арнольда Шенберґа. Дуже важливим є й інший аспект: віднайдення точок дотику різних мистецьких течій того часу із музичними ідеями Лисенка, а також утворення стилістичного синтезу без ознак поверхової еклектики. 22 березня 2012 року, в день народження Миколи Лисенка, у Харківському національному академічному театрі опери та балету відбулося перше концертне виконання Прологу і Сюїти з опери «Енеїда». Обидва твори написані мною за мотивами однойменної опери Лисенка і за задумом мають увійти до її нової версії. Цією роботою мені хотілося би спровокувати неупереджене, позбавлене стереотипів осмислення Лисенкового доробку.

ÌÀÉÑÒÅÐ-ÊËÀÑ Ювілейний Лисенків рік не обійшовся без кіно- й телевізійних присвят композиторові. Режисери та журналісти, автори фільмів і програм спробували з нових ракурсів поглянути на хрестоматійну постать класика. Один із перших телевізійних матеріалів вийшов в ефір ще у жовтні 2011 року як своєрідна преамбула-нагадування про майбутні річниці. Це документальний фільм «Дворянин Микола Лисенко» з телевізійного циклу «Київська старовина. Світ мистецтва» (автор і режисер – Іванна Чередниченко), що виходить на Першому національному телеканалі. Окрім нащадків композитора – Ради Лисенко та Миколи Лисенка-молодшого (онуки та праправнука) – у фільмі взяли участь директор Музею-садиби Лисенка Роксана Скорульська, а також сучасний композитор, піаніст Олександр Козаренко і скульптор Василь Корчовий. Окрім того, Перший національний представив ще й програму «Микола Віталійович Лисенко» в жанрі телевізійного концерту. Вона транслювалася у рамках циклу передач «Мистецькі історії» – проекту, що реалізується спільними зусиллями національних радіо- і телекомпаній України за участю Заслуженого академічного симфонічного оркестру Національної радіокомпанії України під орудою Володимира Шейка. У виконанні солістів Національної опери, оркестру і хору Радіо (художній керівник – Юлія Ткач) прозвучали улюблені та знайомі багатьом уривки з «Наталки Полтавки», «Тараса Бульби», а також – кантата «Б’ють пороги». Відгукнувся на ювілей Лисенка і відомий український кінорежисер, художній керівник студії «Укртелефільм» Олег Бійма, знявши документальний фільм «Микола Лисенко» в двох частинах. Олег Бійма створив багато фільмів про музикантів – співаків, композиторів. Однак робота над кінострічкою про Лисенка стала для нього особливим досвідом. Пропонуємо увазі читачів найцікавіші фрагменти роздумів про Лисенка Олександра Козаренка, які здебільшого не увійшли до фільму Іванни Чередниченко, а також ексклюзивну розповідь про свою роботу режисера Олега Бійми 62

МУЗИКА | 1’2013

Олександр КОЗАРЕНКО

Фото, надане Музеєм Миколи Лисенка (МВДУК), і кадри з фільму Іванни Чередниченко «Дворянин Микола Лисенко»

ДИВО самозростаючого Логосу ЕНЕРГЕТИКА «УКРАЇНСЬКОГО ПАРНАСУ» Десять років свого студентського, аспірантського життя я провів у Києві й неодмінно бував у місці, яке ще називають «українським Парнасом». Це своєрідний трикутник, утворений будинками Лесі Українки, Михайла Старицького та Миколи Лисенка. Дивовижний куточок старого міста, і тільки камінь не відчуває надзвичайної сили, яка еманує звідси. Я не так часто буваю у Лисенковому домі. Але кожен мій візит сюди є дуже важливим для мене. Тут я отримував Лисенківську премію. Тут спілкувався з видатним українським шевченкознавцем, професором Гарвардського університету Григорієм Грабовичем, який був захоплений структурою Лисенкового тексту і його відповідністю типу міфологічного мислення Шевченка. Цей дім має здатність акумулювати естетичну, глибинну інформацію і перетворювати її в іншу синтезуючу якість. Роль цього будинку в просторі духовної України неспівмірна з його скромними масштабами, з тими скромними умовами, в яких йому доводиться жити. Я не можу зрозуміти, чому побілку стелі кабінету Лисенка мусить робити за власні кошти онука композитора Рада Остапівна? Чому підлогу в цьому домі мають ремонтувати за гроші Олега Скрипки? Це дуже шляхетні жести, але я вважаю, що це не є обов’язок Ради Лисенко чи Олега Скрипки. Очевидно, чимось не тим зайнята українська держава, що не вистачає фінансування для підтримання дому у достойному стані. Але не хочу вдаватися у політику, бо це є мізерне поруч із тим, до чого ми доторкуємося в цих стінах.

1’2013 | МУЗИКА

НЕЗНИЩЕННИЙ VOLKS GEIST До недавнього часу було прийнято підкреслювати еслювати момент колабораціонізму українських дворянських зросійщених родин, які вірою і правдою служили імперському царському престолу. Справді, здебільшого вони спілкувалися між собою російською мовою. Але вони прекрасно пам’ятали, якого вони роду і племені. Й оті «стовпи», вихідці з тієї ж таки Полтавської губернії, не дали нашій культурі завалитися у ХІХ столітті – з Валуєвським циркуляром, Емським указом, коли вона, здавалось би, була приречена на загибель. Я хочу згадати канцлера Російської імперії графа Олександра Безбородька, за останньою волею і на кошти якого вже після його смерті у Ніжині було збудовано Гімназію вищих наук (пізніше – ліцей). Її вихованці, спадкоємці козацьких старшин, спілкувалися між собою російською мовою, але – чудо! – п’єси грали українською. У цьому аматорському театрі Ніжинського ліцею вперше на сцену вийшов Микола Гоголь. Або ж згадаємо Галаганів чи Ханенків. Ця генетична пам’ять шляхетських українських родин ніколи не зникала. Навіть будучи інкорпорованими в російську культуру, вони служили не тільки цій культурі, але й не забували обов’язку перед власною. Лисенків рід – гетьманський, пов’язаний з Іваном Лисенком, котрий був свого часу наказним гетьманом України. Гетьманська кров, яка текла у Лисенків, відбилася навіть у їхній фізичній поставі. Подивіться на пор-

ÌÀÉÑÒÅÐ-ÊËÀÑ Олег БІЙМА

МОНОЛОГИ ALTER EGO Мені ніколи не була важлива прив’язка до дати. Радше навпаки – завжди намагаєшся робити щось усупереч тому, що очікує від тебе швидкозмінна влада, яка щоразу хоче бути достойно й шляхетно представленою на телебаченні й разом із тим – постійно намагається «поставити культуру на місце», відводячи їй третьорядну роль, задвірки суспільного життя. Також ніколи не прагнув відтворювати хрестоматійні речі. Важливо, щоб і для себе під час роботи я міг відкривати щось нове, – хочеться зробити зупинку на станції «Забуття», освіжити в пам’яті насправді гідне, те, що має залишитися назавжди

Марія Стеф’юк Юрій Гуляєв

Єлизавета Чавдар Анатолій Мокренко

Кадри з фільму Олега Бійми «Микола Лисенко»

МУЗИКА | 1’2013

Кадри з фільму Олега Бійми «Микола Лисенко»

е можу сказати, що був палким прихильником творчості Миколи Лисенка. Для мене він завжди був просто класиком – у бронзі, мармурі. Але завдяки його онуці Аріадні (Раді) Остапівні Лисенко, директорці Музею Лисенка Роксані Скорульській, зрештою, праправнуку композитора Миколі Лисенку-молодшому (вони беруть участь у фільмі) я відкрив для Остап Лисенко себе нову постать – неординарну, суперечливу. Побачив і особисту людську трагедію, і трагедію у загальноукраїнському масштабі. Лисенкові довелося пережити дуже складну історичну і власну життєву смугу – відстояти у тих нелегких умовах своє «Я», захистити Україну від неУкраїни. Я зняв понад сто фільмів про видатних українських музикантів, наших сучасників – це мене завжди цікавило найбільше. До постаті Лисенка не звертався, оскільки його час був для мене, так би мовити, «музейною архаїкою», давньою історією, яку мені ніяк не вдавалося повернути обличчям до сьогодення. Але що більше заглиблю- Рада Лисенко вався в тему, то більше мені відкривався зв’язок із нинішнім часом. А часи повторюються – теперішня реальна Україна, немов хвіст, прив’язана до кортежу розкішних авто, заміських віл, позолочених унітазів тощо. Справжня, духовна Україна перебуває на узбіччі нашого сьогодення. Потрібно було мати величезну силу духу, щоб лишитися самим собою у той непростий час, щоб не зрадити тому, чому ти служиш і чому присвячуєш життя. З огляду на те, яким блискучим піаністом був Лисенко, який авторитет він мав у Києві як викладач фортепіано, він міг, пристосувавшись до того- Микола Лисенко-молодший часних умов, дуже комфортно, навіть розкішно влаштувати своє життя, – наприклад, ставши гастролюючим артистом і таким чином забезпечивши безбідне існування власній родині на довге майбутнє. Однак він обрав інший шлях. Він створював складності, які потім доводилося долати у напруженій внутрішній і зовнішній боротьбі. Це виховує внутрішнє «Я». Я б назвав це вчинками самозахисту. Але, зрештою, він і багато чим пожертвував із того, що було в ньому закладено: на тлі потужних стильових новацій його часу – у творах Олександра Скрябіна, Клода Дебюссі, а пізніше – Ігоря Стравінського, Пауля Хіндеміта, Арнольда Шенберґа – музика Лисенка сприймалася сучасниками як запізніла. Особливо мене вразили камерні твори Лисенка – вокальні та інструментальні. У них – людина «зсередини», з усіма її муками,

1’2013 | МУЗИКА

внутрішній світ творця, його інтимне спілкування зі слухачем. Мабуть тому я відчув їхню музичну мову як цілком сучасну. Натомість і досі зовсім чужою для мене залишається «Наталка Полтавка». Цей твір – як місток між автором і пересічним слухачем, актуальний для того часу діалог, намагання іти назустріч аудиторії, не ускладнюючи мову. Фільм побудовано як телевізійну екскурсію лисенківськими місцями Києва. Це і дім на Рейтарській, де Лисенко з родиною мешкав до 1894 року і приймав Петра Чайковського, і будинок на вулиці Золотоворітській, у якому збиралися видатні діячі української культури, члени Літературно-артистичного товариства, і Зал купецького зібрання (нинішній Колонний зал імені Миколи Лисенка Національної філармонії України), де Лисенко виступав з клавірабендами та хоровими концертами, і Київський пансіон шляхетних дівиць (нині Міжнародний центр культури і мистецтв – «Жовтневий палац»), і, звичайно ж, будинок Лисенка на вулиці Саксаганського. Я використав матеріали з архівів «Укртелефільму», а також – з мого особистого архіву. Це відеофрагменти з виступами молодих Єлизавети Чавдар, Юрія Гуляєва, Марії Стеф’юк, Анатолія Мокренка, які виконують твори Лисенка, – зйомки ще тих часів, коли не було можливості відзняти відео синхронно з якісним «живим» звуком, тому артисти співали під фонограму. Виходило чудове відео, гарний звук, але все це було трохи штучним, – бо голосові зв’язки, м’язи гортані не працюють, обличчя якісь анемічні. Але пізніше, коли з’явилася нова апаратура, я, немов одержимий, знімав усі, навіть скромні, не анонсовані гучною рекламою, концерти наших видатних артистів – Анатолія Солов’яненка, Євгенії Мірошниченко та інших. У картині задіяні також відеоматеріали з тоді ще зовсім молодими виконавцями, котрі по-новому, самобутньо сприймали й подавали матеріал, – Андрієм Шкурганом, Володимиром Гришком. Згодом вони стали зірками. У фільмі є ще один «учасник», якого за кадром озвучує актор Олексій Богданович. Це – монологи alter ego, потік думок, почуттів героя, про якого я знімаю фільм. І зазвичай (бо так уже не раз бувало) сповідь героя перетворюється на мою власну. Виявляється, що ми з героєм мислимо «в парі» – намагаємося вийти з глухих кутів, знаходимо місце, де чорний тунель, зрештою, закінчується.

ÍÅÔÎÐÌÀÒ Олена ТАРАНЧЕНКО

ДОРОГОЮ ЖИТТЯ до Лисенкового дому

Фото надані Музеєм Миколи Лисенка (МВДУК) і авторкою статті

Музей Миколи Лисенка. Сучасний вигляд

План квартири Миколи Лисенка з розташуванням меблів, накреслений Іриною Іванівною Стешенко. 1977 р.

Фасади будинку по вулиці Саксаганського, 95, де жив Микола Лисенко, до реставрації. 1975 р. МУЗИКА | 1’2013

Серед багатьох музейних закладів Києва Меморіальний будинок-музей Миколи Лисенка вирізняється своєю унікальністю. Не тільки тому, що тут минули найплідніші роки творчої діяльності композитора-класика, були написані вершинні його твори – ці факти добре відомі й не потребують коментарів. Це – найбільший у столиці державний «музичний» музей, невід’ємна складова культурномистецького ландшафту міста. Ми так звикли до нього, що здається, ніби він існував завжди. Проте музей молодий – йому трохи більше тридцяти років

Фото надане авторкою статті

ало хто замислюється над тим, що музей і його унікальна експозиція створювалися фактично «з нуля» завдяки енергії та невтомній праці діячів, які відроджували й зберігали історичну пам’ять про Миколу Лисенка. До них належить Юлія Бєлякова (1916–2001) – засновниця і перший директор Меморіального будинку-музею композитора. Всі, хто знали Юлію Олександрівну, запам’ятали її як обдарованого музиканта, мистецтвознавця, енергійного діяча. Та насамперед вона була неординарною особистістю – глибоко освіченою, позначеною універсальністю, сильною духом, одержимою. Вона належала до покоління української інтелігенції, становлення якої збіглося з періодом «розстріляного Відродження». Ті роки загартували найкращі риси її натури: жагу знань, наполегливість, почуття власної гідності. На час, коли виникла ідея створення Музею Миколи Лисенка, Юлія Олександрівна вже досягла зрілого віку, була людиною відомою, мала заслужений авторитет, урядові відзнаки і почесне звання. Володарка красивого виразного сопрано, Юлія Бєлякова навчалась одночасно на вокальному і музикознавчому факультетах Харківського музично-драматичного інституту, а після його реорганізації опановувала зовсім новий, актуальний для тих років фах редактора музич-

1’2013 | МУЗИКА

На балконі Київської консерваторії під час передачі матеріалів Кабінету-музею Миколи Лисенка до новоствореного Меморіального музею композитора. Сидять (зліва направо): Марія Лисенко, Юлія Бєлякова. Стоять (зліва направо): Роксана Скорульська, Ірина Стародуб, Тамара Булат. 1976 р.

ного радіомовлення. Із власної духовної потреби й завдяки впливам сім’ї, мистецько-театрального життя Харкова тих років, у свідомість молодої дівчини потужно ввійшла рідна культура. Показово, що постійна потреба самореалізації і вдосконалення спонукала її вже пізніше, у 1960-ті роки, до вступу на театрознавчий факультет Київського театрального інституту. З українським мистецтвом і народною піснею міцно пов’язана її творча діяльність – спершу як солісткивокалістки і музичного редактора на радіо у Тирасполі, а згодом у Києві, в славнозвісному хорі театралізованої пісні «Жінхоранс». У повоєнні роки, працюючи редактором музичного мовлення Українського радіо, задумала і здійснила унікальний на той час радіоцикл «Музична Лисенкіана», коли вперше прозвучали в ефірі й були записані до фонду радіо як популярні, так і маловідомі твори композитора різних жанрів. Підбираючи їх для виконання, опрацьовувала авторські рукописи (існуюче нині 20-томне зібрання творів композитора тоді лише готувалося до друку). В цьому їй допомагала дочка Лисенка Катерина Миколаївна. У передачах були задіяні хорова капела Українського радіо під керуванням Юрія Таранченка та симфонічний оркестр під орудою Костянтина Сімеонова, запрошені найкращі виконавці, серед яких Іван Паторжинський, Марія ЛитвиненкоВольгемут, Лариса Руденко, Рада Лисенко. Оркестрову редакцію більшості творів зробив Борис Лятошинський. Компетентність і професіоналізм Юлії Бєлякової стали підставою для призначення її директором Центрального будинку народної творчості. Тут розкрилися організаторські здібності Юлії Олександрівни, її інтуїція в пошуках найкращих музичних колективів, виконавців, розпізнанні найталановитіших зразків народного мистецтва: чи то витворів майстрів петриківського розпису, килимарів із Полтавщини, гуцульських різьбарів... Особливою сторінкою діяльності Юлії Бєлякової були роки спілкування з видатною художницею Катериною Білокур, чий рідкісний талант вона відкрила однією з перших. Попри байдужість чиновників від мистецтва намагалася покращити її життя. Не випадково останній лист-сповідь художниці починався словами: «Ой не забула, дорога Юлія Олександрівно, бо тоді, коли Ви працювали в Центральному будинку народної творчості, то були найщасливіші роки в моєму житті». Напевно, ці слова могли повторити багато митців – авторів, із якими Юлія Бєлякова співпрацювала у видавництві «Мистецтво». Там вона організувала і очолила спеціальну редакцію, що випускала літературу з різних галузей культури – музики, театру, хореографії, декоративно-ужиткового мистецтва. Серед її авторів були видатні митці: композитори Пилип Козицький, Микола Колесса, Ігор Шамо, брати Платон і Георгій Майбороди, Олександр Білаш; художники Василь Базилевич, Михайло Дерегус, Василь Перевальський; хореографи

ÊË²ÏÈ Роксана СКОРУЛЬСЬКА

«Славетному Кобзареві України Миколі Лисенку…» Так розпочинається вірш восьмирічного Максима Рильського, автограф якого зберігається в Музеї Миколи Лисенка

Тадей Рильський, його син Максим і Володимир Антонович. Близько 1900–1902 рр.

«Був теплий вересень, до стиглих виногрон Подібний м’якістю і лагідним прозором. Злягла єдвабна ніч на затишний балкон, І приязні вогні дівочим грали хором У тиші київській. Душі не брався сон, І я постерігав неутоленним зором, Перехилившися з розкритого вікна, Як дивна твориться на світі дивина. Він на балконі був, сам чародій Микола Вітальйович. Сидів край мирного стола, І сивина його, та старість ясночола, Такою свіжою бадьорістю цвіла! Якась мелодія із-під руки спроквола, Іще німа для всіх, крім нього лиш, росла Цятками чорними на білому папері, Щоб розчинить колись у людську душу двері…»

Автограф вірша Максима Рильського

Творча атмосфера отих ночей і пробудила у малого Максима потяг до віршування. Саме у крихітній кімнатці Лисенкового помешкання на Маріїнсько-Благовіщенській з’явилися

вірші, що ввійшли 1910 року у першу збірку Максима Рильського – «На білих островах». Доля розсудила так, щоб через багато років один із листочків, вимережаних дитячою рукою у Лисенковому домі, повернувся туди, де був написаний. Це був аркуш поштового паперу з повним текстом першого вірша восьмирічного поета, написаного, ймовірно, 1903 року з нагоди 35-річчя творчості композитора: «Славетному Кобзареві України Миколі Лисенку Моє бажаннє. Що я бажаю Мене питають На це питаннє Одповідаю: Народ без крови Щастя добуде Й царство любови На землі буде Скинуть кайдани, Скинуть неволю Й народи глянуть У вічі долі! Доля із ліса Доля із поля Прийде до нас, і тоді Богом в нас буде скрізь воля… Та чи збудецця бажаннє Мого серця пориваннє? Максим Рильський» Серед інших документів і нотних видань цей неоціненний листочок зберігся у випадкових людей, до яких потрапили у Львові залишки архіву Мар’яни Миколаївни Лисенко – доньки композитора. Ці матеріали було викуплено на пожертву від редакції українського суспільнополітичного й науково-літературного журналу «Визвольний шлях» (Лондон).

Фото Романа РАТУШНОГО та надане Музеєм Максима Рильського

листопада 1902 року Микола Лисенко, пишучи своєму щирому другу Борисові Познанському про смерть і похорон їхнього університетського побратима Тадея Рильського, повідомляв зокрема: «У Хведька три сини: старший Іван студент-юрист 2-го курсу. Батько його страшенно любив, він і хазяйнував останній рік. Другий – Богдан, гімназист 8-го класу, менш способний, але теж славний. <…> третій – малий по 8 году, Максим, славненьке хлоп'ятко, прудке, гостре й розумне». Невдовзі оте «прудке, гостре і розумне» хлоп'ятко на кілька років стане членом Лисенкової родини – юний Максим Рильський жив у домі композитора з осені 1902 до 1907 року. 1942-го славетний український поет Максим Тадейович Рильський присвятить тим незабутнім дням четверту главу поеми «Мандрівка в молодість»:

МУЗИКА | 1’2013

ПЕРЕДПЛАТА ТРИВАЄ УПРОДОВЖ РОКУ Вартість передплати на 9 місяців (з квітня) П ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС ІН

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

95220 9

74401

1159,15 грн

198,21 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

74501

37112

74310

89,62 грн

81,60 грн

89,62 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

60969

90269

124,23 грн

79,23 грн

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com

Індекс 74310 Музика. – 2013. – № 1. – С. 1–72. ISSN 0131–2367 Червона китайка, якою було покрито Лисенкову труну, срібний вінок «Від Австрійської України» та копії жалобних стрічок Фото надане Музеєм Миколи Лисенка (МВДУК)