музика №1 2014 by Національне газетно-журнальне видавництво

№1

2014

автобіографія

ЛЕВКО РЕВУЦЬКИЙ

спогади, інтерв’ю статті, розвідки першодрук нот усе – ексклюзивно

Журнал «Музика» – один із найповажніших в Україні (видається з 1923 року). Це єдиний науково-популярний журнал з питань музичної культури в державі. На його сторінках розкривається широка панорама сучасного музичного життя України в усьому розмаїтті: розповідається про творчість українських композиторів і виконавців, про фестивалі, конкурси, концерти, музичні вистави в різних регіонах країни й за кордоном, розглядаються проблеми молодіжного мистецтва тощо. Наші матеріали зацікавлять як професіоналів, так і любителів музики різних жанрів і стилів. Фахові статті, яскраві кольорові ілюстрації, оригінальний дизайн буде до вподоби читачам будь-якого віку.

ВЖЕ СЬОГОДНІ ЖУРНАЛ МОЖНА ПРИДБАТИ: – у мережі Книгарень «Є»; – у кіоску в Національній музичній академії України імені Петра Чайковського (м. Київ, вул. Архітектора Городецького, 1–3/11); – у книгарні «Наукова думка» (м. Київ, вул. Грушевського, 4); – у книгарні при Києво-Могилянській академії; (м. Київ, Контрактова площа, 4, 1-й корпус НаУКМА); – у книжковому магазині «Сяйво» (м. Київ, вул. Велика Васильківська (Червоноармійська), 6); – у книжковому магазині «Смолоскип» (м. Київ, вул. Межигірська, 21); – у книгарні Наукового товариства імені Тараса Шевченка (м. Львів, проспект Шевченка, 8); – у книгарні «Ноти» (м. Львів, проспект Шевченка, 16); – у «Книгарні-кав’ярні» (м. Одеса, вул. Катерининська, 77); – у нашому видавництві (м. Київ, вул. Васильківська, 1, тел. 498-23-64). Придбати окремі примірники та передплатити видання в електронній версії можливо за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу.

ЧИТАЙТЕ ЖУРНАЛ «МУЗИКА» – І ВАШ СВІТ ПОПОВНИТЬСЯ НОВИМИ ЯСКРАВИМИ Й ЧИСТИМИ ТОНАМИ, ЖИТТЯ «ЗАЗВУЧИТЬ» ІНАКШЕ!

№ 1 (397) ’2014

 Рі заснування – 1923 Рік НАУКОВО-ПОПУЛЯРНИЙ ЖУРНАЛ Засновники: Міністерство культури України Спілка композиторів України Всеукраїнська музична спілка Видавець: ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел.: +38(044) 498-23-65 Генеральний директор Олеся БІЛАШ



Головний редактор Ольга ГОЛИНСЬКА Заступники головного редактора Юлія ПАЛЬЦЕВИЧ, Валентина КУЛИК Видавнича рада: Олеся БІЛАШ (голова), Віктор ПАСАК, Максим БУДАРІН, Віктор ВЕЧЕРСЬКИЙ, Олена ВОРОНЬКО, Оксана ІОНОВА, Євгенія КРУТОГОЛОВ, Іван МЕЧКОВ, Лариса НІКІФОРЕНКО, Лариса ПЕТАСЮК, Світлана ФОМЕНКО, Людмила ЧУМАКОВА, Михайло ШВЕД, Оксана ГАЙДУК, Ігор ГИРИЧ, Ольга ГОЛИНСЬКА, Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА,

Надія СОКОЛЕНКО



Адреса редакції:

03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел.: +38 (044) 498-23-67 E-mail: zhurnal_muzyka@ukr.net

Розповсюдження, передплата, реклама: Тел.: +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63

Реєстрація:

Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 954 від 25.08.1994. Виходить що два місяці

Засадниче:

Редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає авторський погляд

Усі права застережено:

На обкладинці Левко Ревуцький, студент Київської консерваторії. 1915 р.

фото з архіву сім’ї Ревуцьких

Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ



Друкарня ТОВ «МЕГА-Поліграф», вул. Марка Вовчка, 12, м. Київ, 04073; тел. +38(044) 581-68-15; e-mail: office@mega-poligraf.kiev.ua Наклад 1000 прим. Ціна договірна

Передплатний індекс 74310 http://uaculture.com

Шановні читачі! От і настав 2014 рік. Важко прогнозувати в наш неспокійний час, яким він буде. Але ясно одне: він увійде в історію України назавжди затьмареним страшною трагедією – загибеллю, каліцтвом і пораненнями сотень людей. Вічна пам’ять героям, що полягли! Та все ж сподіваймося на краще – на те, що разом із поліпшенням життя суспільства належний розвиток отримають і різні сфери української культури, у тому числі й музика. І ви, прихильники журналу, матимете, як і раніше, нагоду слідкувати з нашою допомогою за найважливішими подіями у галузі музичного мистецтва в Україні та за її межами. Над номером, що пропонується вашій увазі, робота розпочалася ще у травні минулого року. Він цілковито присвячений одній із найвизначніших постатей української культури ХХ століття, автору неперевершених музичних творів, очільнику славетної композиторської школи Левкові Ревуцькому. 20 лютого виповнилося 125 років від дня його народження. Кожному музикантові це прізвище знайоме з дитинства – творчість композитора вивчають на всіх рівнях: від нижчої освітньої ланки – музичної школи до вищої – консерваторії; до слова, знайомство з нею також провадиться у загальноосвітніх школах. Але, почавши збирати матеріали для номера, ми, як це було і у випадку з Миколою Лисенком (Музика. – 2013. – № 1, Спецвипуск), стикнулися із потребою відповіді на ряд запитань: а чи так багато ми знаємо про Левка Ревуцького? якою він був людиною? як ставилися до нього сучасники? чи у повній мірі ми усвідомлюємо значення цього митця в історії української культури? чи достатньо робимо для його вшанування?.. І, слід зазначити, вичерпних відомостей не отримали. Тож іще

один класик української музики виявився навіть для нас, музикознавців, знаним ...незнайомцем. Образ Левка Ревуцького на сторінках журналу розгортається поступово, у майже хронологічній послідовності. Тон цьому процесові задає стаття про основні віхи мистецького шляху композитора невтомної дослідниці його творчості, багаторічної хранительки архіву, музикознавця Валентини Кузик, яка й допомогла упорядкувати номер, за що ми їй особливо вдячні. Далі слово бере ...сам Левко Миколайович (запроваджуємо нову рубрику «Автограф»). Друкуємо його власноруч написані автобіографію і коментарі до «Галицьких пісень». Далі – ексклюзивні спомини сина митця Євгена Львовича й фрагменти нотаток учня Анатолія Коломійця. Друкуємо низку унікальних спогадів – маємо велике щастя бути сучасниками багатьох із тих, хто особисто знав Ревуцького та його сім'ю: учнів – Віталія Кирейка, Ніни Герасимової-Персидської, відомих музикантів – Левка та Оксани Колодубів, селян Іржавця. Матеріали Богдани Фільц та Івана-Ярослава Гамкала вирізняються у цьому ряду цікавим ракурсом «Ревуцький і Галичина», представленим чи не вперше. Невідомі листи композитора презентують Роксана Скорульська і Тетяна Руда. Особистий погляд на творчість Ревуцького подають музикознавці Михайло Бялик (Німеччина) та Анатолій Калениченко. Про сучасне життя музики композитора й ушанування його імені – виконання під час українських фестивалів, діяльність лауреатів Премії імені Левка Ревуцького, впровадження у виконавський обіг першої редакції Другого концерту для фортепіано, збереження пам'яті митця на Чернігівщині, у тому числі й функціонування Меморіального музею-садиби Ревуцького, а також трактування образу композитора в образотворчому мистецтві пишуть, відповідно, Валентина Кузик, Ольга Кушнірук, Любов Морозова, Наталія Кувшинова й Сюзанна Іволга, Людмила Осадча та правнук ювіляра Тарас Ревуцький. Журнал повертається до традиції друкування нот. Цього разу пропонуємо «Думу Кобзаря» Левка Ревуцького. Усі матеріали номера друкуються в Україні вперше. Зібраних розвідок виявилося так багато, що навіть збільшення обсягу видання на 8 сторінок не дозволило умістити всього. Але рік Ревуцького тільки-но розпочався. Отже, чекайте на цікаві публікації у наступних наших номерах. До зустрічі й Слава Україні, справжнім сином якої був Левко Ревуцький! Ольга ГОЛИНСЬКА, головний редактор

український формат 4

Дмитро Ревуцький з дітьми Валер’яном та Олександрою. 1919 р.

Майстер у царині звуків Валентина КУЗИК

автографи 8

Автобіографія (1925 р.) Левко РЕВУЦЬКИЙ 10 Пояснення до обробок «Галицьких пісень» Левко РЕВУЦЬКИЙ 12 Деякі епізоди життя: з 1920-х років до наших днів Євген РЕВУЦЬКИЙ 18 Пам’ятні записки Анатолій КОЛОМІЄЦЬ

Левко Ревуцький з учнями. 1920-ті рр.

метри 20 Видатний учительтворець Віталій КИРЕЙКО 24 Спогади про Льва Миколайовича Ревуцького Ніна ГЕРАСИМОВАПЕРСИДСЬКА

Композитор за роботою

музичні ключі 26 Мовчазний протест Левка Ревуцького Анатолій КАЛЕНИЧЕНКО

невідоме про відомих 28 Спогади селян Іржавця Людмила ОСАДЧА 32 Ревуцькі – Скорульські: зв’язок поколінь Роксана СКОРУЛЬСЬКА 34 Знахідка в родинному архіві Тетяна РУДА

нотний стан 35 Дума Кобзаря Левко РЕВУЦЬКИЙ

Левко Ревуцький серед своїх вихованців. 1946 р.

музичні мости 39 «Він притягував до себе людей» Оксана КОЛОДУБ, Левко КОЛОДУБ 40 Незабутній Левко Ревуцький Богдана ФІЛЬЦ 46 Миттєвості спілкування з класиком Іван-Ярослав ГАМКАЛО

українці за кордоном 50 Уроки Левка Ревуцького Михайло БЯЛИК (Німеччина)

фести Група українських композиторів на могилі Кобзаря у Каневі. Перший праворуч у другому ряду – Левко Ревуцький. 1938 р.

Під час святкування 80-річчя Левка Ревуцького. Поруч із композитором – його син Євген Львович, а також Георгій і Платон Майбороди

54 Виконання творів Левка Ревуцького у програмах українських фестивалів Валентина КУЗИК

…і тести 58 Добра стежка Левка Ревуцького Ольга КУШНІРУК

камертон У кімнаті-музеї Левка Ревуцького в Чернігівському музучилищі

62 Музика вільної душі Любов МОРОЗОВА

альма-матер 64 Ревуцький і Чернігівщина Наталія КУВШИНОВА, Сюзанна ІВОЛГА

неформат 68 Меморіальний музейсадиба Левка Ревуцького Людмила ОСАДЧА 72 Левко Ревуцький в образотворчому мистецтві Тарас РЕВУЦЬКИЙ

ÓÊÐÀŸÍÑÜÊÈÉ ÔÎÐÌÀÒ Валентина КУЗИК

МАЙСТЕР у царині звуків

іменем Льва Миколайовича Ревуцького пов’язана ціла епоха розвитку української музики, виховання власної композиторської школи, формування національно-стильового напряму в загальноєвропейській культурі, відповідного категоріям високої духовності й професіоналізму. Він створив власні музичнодуховні світи, сповнені глибокого щирого ліризму, вишуканої краси й етичних ідеалів, де органічно сплелися воєдино національно неповторний мелос із формами й засобами універсального європейського мислення. Пік творчого злету таланту Майстра в 1920–1930-ті роки став новаторським етапом еволюції української академічної музики, попри всі ідеологічні настанови, що гальмували тогочасні творчі процеси не тільки в царині музики, а й літератури, театру, кінематографа, живопису. Його ім’я заслужено включено до ґрона митців, які першими сміливо торували нові шляхи в добу славнозвісного Українського відродження ХХ століття. Льву Ревуцькому було долею покладено прожити довге життя (88 років!), пережити перипетії буремного ХХ століття, не раз стояти на межі небуття, зазнати втрат і водночас творчого горіння та загального ви-

знання. Йому судилося стати тією ланкою мистецької традиції української музичної культури, яка підхопила починання великого Миколи Лисенка й передала їх наступним поколінням. Життя митця – не шлях суцільних перемог і звершень. Бували періоди, коли він активно творив як масштабні твори, так і мініатюри, а часом надовго замовкав і, щоб не докоряли, «відписувався» чимось незначним, переважно масовими піснями, до яких тоді заохочували (якщо не сказати – зобов’язували) всіх композиторів. Вочевидь Ревуцький міг натхненно творити лише у сприятливій творчій атмосфері – при підтримці друзів, близьких, особливо старшого брата Дмитра Миколайовича. Утім, попри житейські скрути, були дійсно «зоряні» 1920–1930-ті роки. Музика Ревуцького вражала не тільки слухачів, а й багатьох музикантів-професіоналів, особливо тодішніх молодих композиторів, – Валентина Борисова, Миколу Колессу, Юлія Мейтуса, Євгена Юцевича, які її вивчали, брали за творчий орієнтир. За свою музично-педагогічну діяльність Левко Ревуцький виплекав цілу плеяду прекрасних музикантів – понад 50 композиторів (Георгія та Платона Майбород,

Миколу Дремлюгу, Вадима Гомоляку, Анатолія Коломійця, Германа Жуковського, Віталія Кирейка та інших), теоретиків (зокрема, Фріду Aерову, Михайла Бялика, Ніну Герасимову-Персидську, Богдану Фільц). Композиторська школа Ревуцького, як і композиторська школа Лятошинського, стала окрасою і гордістю української музичної культури у світовому загалі. Митець отримав багато урядових нагород, хоча – і це загальновідомий факт – він був людиною скромною і ніколи не вимагав до себе особливої уваги, а тим більше не добивався прихильності партійних можновладців. 1941 року Майстер був удостоєний Державної (тоді – Сталінської) премії СРСР, водночас одержав звання доктора мистецтвознавства й заслуженого діяча мистецтв України, 1944 року – звання народного артиста СРСР, 1957-го – академіка Академії наук України, 1966 року став лауреатом Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка. 80-річний ювілей композитора (1969 р.) ознаменувався присвоєнням йому звання Героя Соціалістичної Праці та врученням Золотої Зірки (найвищої нагороди у тогочасному СРСР). «З походженням мені не повезло», – жартував Лев Ревуцький. Батько композито-

Фото з сімейного архіву Ревуцьких

«В колиску дар пісень тобі поклала доля…» Максим Рильський

МУЗИКА | 1’2014

Фото з сімейного архіву Ревуцьких

ра Микола Гаврилович був священиком із роду, засновником якого вважається запорозький козак Петро Ревуха – прибічник гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного (в 1610-ті роки). Після руйнації Запорозької Січі Ревуцькі впродовж п’яти поколінь служили священиками у селі Іржавці (тепер Ічнянського району Чернігівської області), де знаходилася знаменита козацька святиня – чудодійна ікона Іржавецької Богоматері, оспівана в поемі «Іржавець» Тараса Шевченка (1847 р.). Мати – Олександра Дмитрівна походила зі знаменитої родини Стороженків – полковників Прилуцьких та Ічнянських, заснування якої пов’язано з молодшою донькою Богдана Хмельницького – Марією Богданівною (детальніше про це див. у кн.: Кузик В. Л.М. Ревуцький. – Ніжин, 2011. – С. 8–15. – Ред.). Первістком у подружжя 5 квітня 1881 року став Дмитро Миколайович, у майбутньому знаний фольклорист, лисенкознавець, літературознавець. Левко Миколайович Ревуцький народився 20 лютого (за новим стилем) 1889 року. На вихованні дітей виразно позначився вплив матері, яка дотримувалася принципів «толстовської» системи життя, поширеної в ті часи серед інтелігенції: чистота помислів, стриманість і розумність дій, самообмеження в побуті аж до аскетизму. Перші знання сини отримали вдома. Діти зростали без розкошів, але мали все необхідне для серйозних занять науками, музикою. У садибі була прекрасна бібліотека, настільні книги – «Кобзар» Тараса Шевченка, твори Миколи Гоголя, Олекси Стороженка, Пантелеймона Куліша, Льва Толстого, Олександра Пушкіна… Зберігалася й гарна колекція українських музичних інструментів, у тому числі й кілька унікальних майстрових кобз, скрипка. У залі стояли два роялі, щоб можна було грати фортепіанні перекладення оркестрових творів. Левко змалку виявив неабиякий хист до музики. Уже в чотири роки добре знав ноти, точно інтонував і вгадував їх на слух, за що його прозвали «камертоном». А з п’яти – вже грав простенькі п’єси сам або з мамою у чотири руки. Тоді ж виявився талант Левка до імпровізації та відтворення почутої музики по слуху. Однак у дитинстві, як згадував сам композитор, він не дуже охоче сідав за інструмент, його більше цікавила механіка. Восени 1899-го 10-річного Левка віддали до Прилуцької гімназії, куди перевели з Чернігівської гімназії і старшого сина (2 жовтня 1997 р. на стіні Прилуцької гімназії були встановлені 2 меморіальні дошки – Л.М. Ревуцькому та Д.М. Ревуцькому). Прилуцька гімназія була добре відома на Полтавщині (тоді це була Полтавська

1’2014 | МУЗИКА

Микола Гаврилович та Олександра Дмитрівна Ревуцькі

губернія, тепер – Чернігівська область) прекрасними педагогами, хорошим мистецьким вихованням – мала невеличкий оркестр, театральний гурток. Та на заняття з музики хлопець ходив до керівниці жіночої гімназії Юлії Олександрівни Лякав, яка була найкращою піаністкою у місті. З осені 1903 року Левко почав навчатися у київській приватній гімназії № 7 Готліба Андрійовича Валькера. Водночас брав уроки гри на фортепіано у Миколи Лисенка, який тоді викладав у музичній школі піаніста, композитора, педагога Миколи Тутковського. Рівень навчання у цій школі, до слова, відповідав вимогам музичного училища. Та вже 1904 року Ревуцький перейшов до новоствореної Музичної школи Миколи Лисенка. Там він познайомився з майбутніми композиторами й хоровими диригентами Кирилом Стеценком та Олександром Кошицем. Товариські зв’язки з ними тривали доволі довго, а у 1909–1912 роках Левкові не раз по-дружньому доводилося співати в тенорах і бути акомпаніатором Кошицевого університетського хору. Восени 1907-го юнак вступив на перший курс фізико-математичного факультету Київського університету, однак згодом перевівся на юридичний. Того ж року він розпочав навчання у Київському музичному училищі ІРМТ на фортепіанному відділі: спочатку у класі Сергія Короткевича, а з 1911-го – у відомого піаніста Григорія Ходоровського. Теоретичні дисципліни вивчав у видатного теоретика Євгена Риба. У ті роки формується особистість юнака, визначаються його життєві принципи:

Брати Дмитро та Левко Ревуцькі – учні Прилуцької гімназії. 1899 р.

25 квітня 1911 року він занотовує в щоденнику вислів Ґотхольда Ефраїма Лессінґа: «Сперечайтесь, помиляйтесь, але, ради Бога, мисліть». Ці слова стануть для майбутнього композитора девізом на все життя. Восени 1913-го в Києві на базі музучилища відкрилася консерваторія. Очолив її з 1914 року випускник Московської консерваторії Рейнгольд Глієр – киянин за народженням. Його батько Ернст-Моріц Глієр був відомим у місті майстром мідних

Перші виконавці кантати «Хустина» – Прилуцький український хор. У центрі другого ряду – Левко Ревуцький та Олекса Фарба (ліворуч). 1922 р.

і дерев’яних духових інструментів, мав власну майстерню і магазин. Учень школи Петра Чайковського, талановитий композитор, Рейнгольд Глієр одразу став для київських музикантів еталоном професіоналізму. Його поява у Києві остаточно вплинула на рішення Ревуцького присвятити себе композиції і більш поглиблено вивчати музично-теоретичні предмети. Однак історична ситуація змінила всі плани – розпочалася Перша світова війна. Консерваторію евакуювали до Ростова-на-Дону, університет – до Саратова. Ревуцький пішов на фронт як «вольноопределяющийся», тобто добровольцем (служив офіцером при артилерійському полку на Ризькому фронті). Після підписання Брестського миру 1918 року він із великими труднощами через Москву дістався батьківської оселі в Іржавці. Літо 1919-го видалося тяжким для Левка Миколайовича саме через «непролетарське походження». На схилі літ він говорив сину: «Моя життєва проблема полягала в тому, що з дитинства мене готували існувати в світі, де все можна було вирішити в полеміці, дискусії. А довелося жити в такі часи, де все вирішується у боротьбі». Тоді, в Ічні, де він влаштувався на роботу діловодом на залізничній станції, його як «царського» офіцера заарештувало ЧК. Дивом він уберігся від розстрілу – старший брат Дмитро домігся, щоб Левка відпустили. Навесні 1920-го хотів відкрити в Прилуках музичну школу, однак йому, як «класово неблагонадійному», відмовили. Пішов працювати діловодом на станцію Прилуки Південної залізниці.

1 лютого 1921 року, на дев’ятий день після вбивства на Поділлі Миколи Леонтовича (див. про це: Кузик В. Як загинув Микола Леонтович // Літературна Україна. – 1996. – 23 трав.; Ювілей Всеукраїнського товариства Миколи Леонтовича // Народна творчість та етнографія. – 1996. – № 4. – С. 20–26; З історії утворення Музичного товариства імені М.Д. Леонтовича // Український музичний архів. – К., 1999. – Вип. 2. – С. 4–39), у Києві було створено комітет пам’яті композитора, який увійшов в історію української культури під назвою Всеукраїнське музичне товариство імені Миколи Леонтовича. Товариство розгорнуло потужну роботу. У ряді міст почали утворюватися філії, у тому числі 1922 року в Прилуках. Головним її мистецьким загоном стала хорова капела, яку організував талановитий диригент Олекса Фарба. Ревуцький активно включився у роботу філії, залюбки акомпанував хору, виступав як соліст-піаніст (оголошували: «Наш рояліст Левко Ревуцький»). Здавалося, минула лиха година, починається нове творче життя. Окрилений надією, Ревуцький за ті три роки (1920–1923) написав натхненні твори: Струнний квартет (щоправда, ноти були віднайдені тільки 2011 року), романси «Проса покошено» на вірші Максима Рильського, «Де ті слова» на вірші Олександра Олеся, «На крилах сонячних і ясних мрій» на власні слова, де втілив сокровенні мрії про щастя. Вдалою вийшла й «Дума про трьох вітрів» на вірші Павла Тичини (перша дума в творчості українських авторів ХХ століття). Нарешті акуратно занотував тексти двох пре-

людій, ор. 7, ескізи яких були зроблені ще років із 5-7 тому. Почав писати музику до поеми «Щороку» Олександра Олеся, щось на кшталт хорової опери, – то могла би бути перша в світовій практиці хорова опера! Однак і тут історія внесла свої корективи: Олександр Олесь емігрував до Чехії, його ім’я було занесено в «чорні» цензорські списки. А це означало, що твір ніколи не буде виконано. 1924 року Льва Ревуцького запрошують до Києва викладати в Музичнодраматичному інституті імені Миколи Лисенка. Педагогічна робота захопила молодого «лектора» (тоді так називалася його посада). Спочатку викладав музичнотеоретичні дисципліни на диригентськохоровому відділенні, а через 4 роки (від 1928-го), тільки-но відкрили композиторський факультет, Ревуцький набрав власний клас. Життя було не з легких, далися взнаки роки громадянської війни та економічної розрухи. Утім буттєві негаразди компенсувала активна творча праця і громадська діяльність у Товаристві імені Леонтовича (з 1925 року Ревуцького ввели до правління). Композитор активно діє по всіх напрямках: пише нові фортепіанні прелюдїї (ор. 11), романси, хорові композиції «Ой чого ти почорніло» на вірші Тараса Шевченка, «Уперед, хто не хоче конати» на слова Павла Грабовського, «Сльози дівочі» на вірші Івана Франка. Його хори друкуються в знаменитій збірці «Червоний заспів» (1924 р.), поряд із творами Миколи Леонтовича, Пилипа Козицького, Василя Верховинця. Новим творчим захопленням стала для Ревуцького праця над обробками українських народних пісень. Ця галузь – справжня творча лабораторія, де він вільно експериментував із найрізноманітнішими засобами композиторського письма, – як традиційними, вже випробуваними попередниками, так і оригінально-пошуковими. Перший тип митець втілив в обробках, написаних для окремих виконавців, збірочці «12 народних пісень» та ряді «Козацьких пісень», два випуски яких підготував брат Дмитро. Новаторський підхід особливо яскраво позначився на музиці циклів «Сонечко» (1925 р.) і «Галицькі пісні» (1927 р.). Наприкінці 1926-го Товариство імені Леонтовича оголосило Всеукраїнський музичний конкурс на створення масштабного твору. Офіційним приводом стало відзначення 10-ї річниці Жовтневої революції. Перше місце отримали Симфонія під конкурсним гаслом «Будуймо» (Льва Ревуцького) та Фантазія (увертюра) на чотири українські теми під гаслом «Новому українському мистецтву потрібна симфонічна музика» (Бориса Лятошинського). Симфо-

Фото надане автором статті

ÓÊÐÀŸÍÑÜÊÈÉ ÔÎÐÌÀÒ

МУЗИКА | 1’2014

Фото надані автором статті

нія № 2, E-dur Ревуцького стала етапним явищем. У ній щасливо поєдналися два зазначених автором крила творчості: «українізація» та «європеїзація». Опус із часом визнали першим національним твором у цьому жанрі (Михайло Бялик). Важлива віха в житті митця – майже 20-річна праця над редакцією опери «Тарас Бульба» Миколи Лисенка, розпочата 1936 року за державним замовленням (Максим Рильський – лібрето, Лев Ревуцький – музичний матеріал, Борис Лятошинський – оркестрування). В архіві Лятошинського зберігся текст договору, де зазначено термін завершення праці над новою редакцією «Тараса Бульби» – 1 жовтня 1936 року (див.: Лятошинський Б. Епістолярна спадщина. – Т. 1. – К., 2002. – С. 596. – В. К.). У результаті постало три редакції, було дописано ряд номерів, уведено героїчний фінальний хор, створено знамениту увертюру, що стала музичним символом української національної ідеї у світі. Паралельно митець компонував й інші твори, у тому числі – кілька симфонічнохорових обробок із ораторіально масштабним звучанням. На музичних сценах України та Росії широко виконувався його Концерт для фортепіано з оркестром, який захоплено сприймала публіка, однак ганьбила офіційна критика як зразок формалізму. Та на заваді здійсненню всіх планів знову постала війна – Велика Вітчизняна. Ревуцький був евакуйований до Ташкента, в Узбекистан, де викладав у консерваторії. Його син Євген воював на Московському фронті, отримав тяжке поранення. А брата Дмитра, який хворим залишився у Києві, жорстоко вбили 29 грудня 1941 року. Творче натхнення згасло. Сум оповив душу. Музика не писалася. Щоправда, був таки один-єдиний випадок – 1956 року, коли Максим Рильський сподвиг свого друга на створення масштабної «Оди пісні». У видавництві, готуючи до друку цей твір, вдалися до «езопових хитрощів» – написали присвяту Володимиру Леніну. Справжня ж причина появи «Оди пісні» відома тільки вузькому колу втаємничених, тим, хто пам’ятав, що 1956 року виповнювалося 35 років Музичному товариству імені Миколи Леонтовича, а також 75 – від дня народження Дмитра Ревуцького. Мудра воля Майстра виявилася у тому, що в повоєнні часи він усі зусилля переключив на педагогічну діяльність. Це була, після композиції, друга улюблена справа його життя, якій він віддав 40 років, із них 32 – безпосередньо зі студентами-композиторами (від 1924 року – у Музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка, з 1934-го – у Київській консерваторії імені Петра Чайковського та музичному училищі, яке нині носить ім’я

1’2014 | МУЗИКА

Київський симфанс – перший виконавець Другої симфонії Ревуцького. У передостанньому ряду праворуч – Левко Ревуцький, Віктор Косенко, Василь Золотарьов. 1929 р.

Левко Ревуцький (у центрі) з учнями. Сидять (зліва направо): Анатолій Коломієць, Платон Майборода, Олена Андрєєва, Георгій Майборода. Стоять (зліва направо): Олександр Зноско-Боровський, Леонід Грабовський, Ігор Хуторянський, Олександр Левич, Яків Лапинський, Герман Жуковський, Валеріан Довженко. Київ, 1969 р.

Рейнгольда Глієра; від 1966 року як академік він також був членом Ученої ради та керував роботою аспірантів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені Максима Рильського АН УРСР). Лев Миколайович у своєму ставленні до праці, до громадського обов’язку прагнув наслідувати своїх учителів – Лисенка та Глієра. Йому це вдалося. Створена ним композиторська школа стала потужною силою української музичної культури другої половини ХХ століття.

У дні святкування першого 10-річчя незалежності України за всенародною ідеєю був укладений список 100 найвидатніших українців (див.: 100 найвідоміших українців. – К., 2002. – В. К.), починаючи від часів князя Володимира, гетьмана Богдана Хмельницького й до наших днів. Імена Левка Ревуцького та його брата Дмитра зайняли достойне місце у цьому променистому «стозір’ї України», ставши назавжди символами духовності нації.

ÀÂÒÎÃÐÀÔÈ Левко РЕВУЦЬКИЙ

Автобіографія (1925 р.) Цей документ – перша з відомих на сьогодні автобіографій Левка Миколайовича Ревуцького. Митець, ймовірно, написав її для архіву Всеукраїнського музичного товариства імені Миколи Леонтовича. Рукопис знаходиться в особовому архіві Миколи Грінченка, який зберігається у відділі рукописних фондів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАНУ (Ф. 36–3, од. зб. 524). Автобіографія цінна тим, що містить повний, укладений самим автором, перелік його творів. Багато з цих опусів згодом були втрачені або не завершені, а прийнята пізніше нумерація творів митця не завжди відповідає хронологічним реаліям. Друкується вперше. У публікації збережено авторський стиль та орфографічні особливості оригіналу. Коментарі Валентини Кузик

ародився в с[елі] Іржавці Прилуцької округи на Полтавщині (1889 р.). Мати почала вчити фортеп’яновій гри чуть не з п’яти років. 1898 р[оку] поступив учнем до Прилуцької гімназії. Одночасно з цім продовжував фортеп’янову гру у колишньої начальниці жіночої гімназії (викладачка Прилуцької жіночої гімназії Ю.О. Лякав. – В. К.). 1904 р. був переведений до Київської гімназії (бувша 7-а). В той же час поступив учнем до муз[ичної] школи Тутковського, до кл[асу] М[иколи] В[італійовича] Лисенка. Через деякий час продовжував навчання у Лисенка приватно, а врешті перейшов учнем до школи Лисенка. У 1907 р[оці] була перерва у муз[ичному] навчанні. 1907 р[оку] закінчив гімназію й поступив студентом до Київськ[ого] університету (юрид[ичний] фак[ультет]). З 1908 знов поступив учнем до Київської муз[ичної] школи (бувша Импер[аторского] муз[ыкального] о[бщест]ва) по форт[епіанних] класах С[ергія] Й[осиповича] Короткевича, а пізніш Г[ригорія] К[остянтиновича] Ходоровського. З часу реорганізації муз[ичної] школи у консерваторію студіював форми, інструментовку та теорію композиції у Р[ейнгольда] М[оріцовича] Глієра з 1916 р[оку]. 1916 р[оку] закінчив університет. З 1916 р[оку] почалась в музич[ній] праці перерва у зв’язку із призовом на військову службу. 1918 р[оку] знов повернувся на Прилуччини, але обставини не давали ніякої змоги щодо музичної роботи, крім приватних лекцій з учнями.

Фото з сімейного архіву Ревуцьких

Левко Ревуцькийгімназист в Іржавці. 1905 р.

МУЗИКА | 1’2014

З 1920 по 1922 р[ік] мусив служити діловодом на станції Прилука південних залізниць. Коло цього часу (1922 р.) появився в м[істі] Прилуці диригент О[лекса] С[пиридонович] Фарба, а також організувавсь хор. З цім хором я мав декілька виступів як піаніст і композитор. Спільна робота з хором викликала хоровий твір «Хустина», який я написав для прилукського хору. Перші муз[ичні] твори (вокальні) відносяться до 1907– [190]8 років. До цього часу ніяких спроб в цьому відношенні не було, а звертали на себе увагу з самого дитинства лише одні імпровізації (особливо пам’ятали у родині імпровізації на тему популярної у ті часи пісні «За Німан іду». – В. К.). З дитинства стояв близько до народного співу. Завжди міг власним голосом точно й по-народньому передати характер мелодії. У 1908–[190]9 роках дбав про те, щоб написати оперу («Купальська ніч» по Гоголю), куди збірався увести багато народного мелодійного матеріалу. Отже, залишив цю роботу, майже нічого не зробивши. Після цього період «європеїзації». В перших ф[орте]п’янових творах впливи: Ліста, Рахманінова, пізніш Скрябіна. В оркестрових: Глазунова, пізніш Р[имського]Корсакова. З останнього моменту знов помічається ясний ухил у бік використання елементів народної творчості. Романси й пісні 1. «Колокол» – сл[ова] Скитальця 2. «Из слез моих» – сл[ова] Гайне 1907–[190]8 роки 3. «Осень» – сл[ова] Корина 4. «На крилах мрій» – (власний текст) 5. «Ну, розкажи ж» – сл[ова] Хоменка 1922 р[ік] 6. «Східна мелодія» – сл[ова] Лесі Українки 7. «Дума про трьох вітрів» – сл[ова] Тичини 8. «Де ті слова» – сл[ова] Олеся – 1923 р[ік] 9. «Проса покошено» – сл[ова] Рильського – 1924 р[ік] 10. 12 народних пісень для дітей – 1925 р[ік] (надруковані у збірці під назвою «Сонечко». – В. К.).

Афіша з сімейного архіву Ревуцьких

Ф[орте]п’янові Solo 1. П’ять прелюдій-фантазій (A, es, cis, cis і d) 2. Полонез – As 1909–[19]10 р[оки] 3. Вальс – B 4. Allegro-fantasie – h 5. Соната – с 1911–[19]12 р[оки] (незакінчені 2 та 3 частини) 6. Сім прелюдій: Des, fis, cis – 1913–[19]14 p[оки] Es – 1916 p[iк] b – 1918–[19]19 p[оки] Ges – 1923–[192]4 p[оки]

Мішані хори з оркестром 1. «Щороку» – поема Олеся – 1923 р[ік] ІІІ. «Снігу, ой снігу якого» – Allegro (інстр[ументов]ка не закінчена); ІІІ. «Весна» – Andante; ІІІ. «В полі хуга» – Allegro furioso (не зак[інчено]) (зберігся тільки клавір першого хору, який скомпоновано як жваву динамічну сцену масового народного гуляння. – В. К.). 2. «Заповіт» – сл[ова] Шевченка – 1923 р[ік] Ф[орте]п’яно з оркестром 1. Концерт еs – 1912 р[ік] (ноти втрачено. – В. К.). Симф[онічний] оркестр 1. Симфонія – А – 1914 р[ік] (як відомо, ноти було втрачено; у 1960-ті роки композитор по пам’яті відновив тематичний матеріал Першої симфонії і драматургічно вирішив її як одночастинний твір. – В. К.). ІІI. Allegro risoluto ІII. Adagio (не закінч[ене]) ІІІ. Скерцо. Quasi presto IV. Finale. All[egr]o moderato (не закінч[ений]) 2. ІІ. Ескіз e-moll 1915 р[ік] (не закінч[ені]) II. – // – E-dur 3. Варіації на тему «Пряля» Лисенка для ор[кест]ру зменшеного складу – 1924 р[ік] (ноти не збереглися. – В. К.). Камерні Один незакінчений квартет, якого було написано між 1910 та [19]12 роками. (Струнний квартет був завершений 1920 року в Прилуках, але ноти твору, крім фіналу, не збереглися. У рукописному архіві лишилися чернетки двох перших частин. 2011 року музикознавець Валентина Кузик знайшла ці автографи і передала копії їх для реконструкції композиторці Вікторії Польовій. Прем’єра Квартету відбулася 7 грудня 2012 року. – Ред.) Афіша концерту в Київській консерваторії за участю «учнів» Левка Ревуцького і Бориса Лятошинського. 1914 р.

Мішані хори з акомп[анементом] ф[орте]п’яно 1. «Хустина» – сл[ова] Шевченка 2. «Псалми Давидові» – // – 1922 р[ік] 3. «Гукайте їх» – сл[ова] Філянського (надрук[овано]) 4. «Серце музики» (пам’яті Лисенка) – сл[ова] М[иколи] Вороного – 1923 р[ік] (ноти втрачено. – В. К.). 5. «Прокиньтесь» (оборонцям волі) – з Шеллі О[лекса] Коваленко – 1924 р[ік] 6. «Сльози жіночі» – сл[ова] Франка – 1925 р[ік]

1’2014 | МУЗИКА

ÀÂÒÎÃÐÀÔÈ Левко РЕВУЦЬКИЙ

Пояснення до обробок «Галицьких пісень»

Фото з сімейного архіву Ревуцьких

Левко Ревуцький – учень музучилища. 1912 р. Видання «Галицьких пісень». 1928 р.

МУЗИКА | 1’2014

Будь-яка авторська думка з приводу власного твору – стосовно процесу його творення, концепції чи жанрово-стильових особливостей – завжди є цінним джерелом в осмисленні творчої постаті митця. Пояснення до збірки «Галицькі пісні» Левка Ревуцького привертають увагу ще й тому, що у них майстер виклав своє бачення щодо одного з визначальних жанрів української професійної творчості другої половини ХІХ – першої третини ХХ століття – обробки народної пісні. Цей текст був написаний у 1928 році до видання збірки «Галицькі пісні». Однак тоді редактор-упорядник Дмитро Ревуцький подав лише першу частину його – до аналізу кожного з музичних номерів. Повністю документ публікується вперше (рукопис зберігається у відділі рукописних фондів ІМФЕ імені Максима Рильського НАНУ. – Ф. 36–3. – Од. зб. 562/2). Зазначимо, що нумерація пісень у нотному виданні 1928 року і тексті «Пояснень…» не збігається. Можливо, Лев Миколайович подавав свої нотатки з пам’яті, не перевіривши за нотами. У рукописному автографі із пояснень до усіх восьми номерів збірки «Галицькі пісні» наявні лише сім. У документі збережено авторський стиль та орфографічні особливості оригіналу.

тнографічної гармонізації не може бути. Тут всяка г[армонізація] зайва. Підхід в справі вибору мелодії цілком суб’єктивний. Одному якась мелодія дасть матеріал для г[армонізації], другому вона нічого не дасть. Іноді кажуть: ось чудова мелодія, аби її гармонізувати, вийшло б щось надзвичайно хороше. А композитор з цим якраз не може погодитись. Взагалі ж мелодії простіші й бідніші своїм муз[ичним] змістом можна обгорнути супроводом складнішим та самостійнішим, аніж мелодії багатші. Дуже важко, навіть неможливо розкрити моменти творчого процесу під час гармонізування. То процес глибоко інтуїтивний, в ньому відіграє ролю зміст пісні, складні ниточки різних асоціацій аж до часів дитинства, умов та обставин, в яких доводилось сприймати мелодійні звороти, чи то ці самі, чи то схожі до них, і, врешті, настрої самого автора. Копатись тут даремна річ. Пісні для збірки вибрано випадково: вони дуже різні по змісту, якости й походженню (почасти й не народного походження, як і народні). В цілому збірник не може характеризувати галицьку народність. Зб[ірник] дає лише зразки в художній обробці форт[епіанного] супроводу різних мелодій, під час заспіваних, може й не цікавих на чиюсь думку, отже, з додатком супроводу, який компенсує «малоцінність» мелодійної структури, достойної виконання. Такі твори є переходовий ступінь до цілком оригінальної творчости (без запозичення готового етнографічного матер’ялу) у народному дусі. Оскільки нац[іональнa] укр[аїнська] культура майже не має таких художніх творів, то переходовий ступінь вже як оправна точка має свою вагу й значення. 1’2014 | МУЗИКА

1) «Черв[оная] ружа». Примітивна мелодія і поруч з нею в супроводі іде такий же приміт[ивний] контрапункт. Посеред пісні рухи переходять до хроматизму (шлях іноді небезпечний в розумінні штучности), в кінці знов повертаються до початкового примітиву. 2) «Ой сусідко». Це рід мін’ятюрного скерцо для голосу й ф[орте]п[іано]. Вступні такти – якась гумористична метушня. 3) «На вулиці скр[ипка грає]». В перших акордах нібито удари смичка (певний ілюстратив[ний] елемент). Всі ритми просякнуті «гулящим» настроєм. 4) «Я в кватироньці сижу». (Quasi romanza). Мелодія в своїй структурі має якусь незакінченість, кінчається половинним кадансом. Побудова з переведенням ф[орте]п[іано] (на домінанті й тоніці) підкреслює двочастинність і надає закінчености твору. Серед гармонічних моментів між іншим можна відзначити цікаве вживання нонакорду сьомого ступня спочатку другого куплету. 5) «Як ми прийшла к[арта]». Пісня трагічна й має свій ілюстративний елемент. В гармонійній структурі відбивається образ непохитної жорстокості. 6) «Ох і зажурились стрільці січовії…» Сумний та важкий похід січових стрільців (у структурі супроводу чимало імітаційних ходів). Потім пригноблення й скарги. Врешті рух поширюється: вперте фа міцнішає, як настирливе бажання помститися гнобителям. 7) «Їхав стрілець на війноньку…» Досить ілюстративний супровід. Ритм бадьорий. З гармонічного боку цікавою здається будова кадансу в кінці першого куплету.

ÀÂÒÎÃÐÀÔÈ Євген РЕВУЦЬКИЙ

Деякі епізоди життя: з 1920-х років до наших днів

Євген Ревуцький. 2005 р.

Напевно, не знайти в документалістиці більш суб’єктивного і водночас настільки правдиво-реалістичного жанру, ніж мемуарний, особливо, коли йдеться про спомини членів родини митця. Спогади, які залишив про Левка Миколайовича Ревуцького його син – провідний учений-медик України Євген Львович (1.06.1919 – 20.11.2006), цікаві саме тим, що у них відображено побут і життя сім’ї Ревуцьких у перші десятиріччя радянської доби. Останні сторінки рукопису були дописані у лютому 2004 року. Пропонуємо увазі читачів фрагменти мемуарів Євгена Ревуцького з коментарями Валентини Кузик. Друкується вперше

Будинок у садибі Ревуцьких в Іржавці. Фото Левка Ревуцького. 1909 р.

Фото з сімейного архіву Ревуцьких

очатковим періодом, який залишив у пам’яті спомини, було життя до 1924 року в Іржавці. Це були роки, як мені здавалося, відносного спокою, без особливих подій. Проте, звичайно, можна було усього чекати в бувшій дворянській родині у роки радянської влади. Зберігались сімейні традиції. На Різдво у великій кімнаті, залі встановлювали високу ялинку. Прикрашали її яскравими іграшками. Особливо привертали увагу барвисто розфарбовані ясла, в яких лежав новонароджений Христос, ланцюги з різнокольорового блискучого паперу, скляні бурульки та багато інших іграшок. На верхівці ялинки кріпилась велика блискуча зірка. Прикрашалася ялинка й восковими свічками, від яких ішов особливий, дуже приємний дух, коли їх запалювали. Музики у пам’яті не залишилось, хоч у будинку було два роялі. Пам’ятаю, як вечорами бабуся, мати моєї матері, уголос читала мені книжки. Освітлення, через брак гасу,

МУЗИКА | 1’2014

Фото з сімейного архіву Ревуцьких

було дуже скромним, за допомогою каганця – маленької пляшечки з ґнотиком, закріпленим у пробочці. В одній із кімнат, не в залі, цілий куток займали ікони, перед ними весь час горіла лампадка. Ікони були досить великі, заввишки біля півметра. Принаймні одна з них була з кольорового бісеру. Одну з ікон, маленьку, батько зберігав протягом усього життя (писаний на латуні образ Божої Матері Іржавецької, а на звороті – образ Преподобної Анни. – В. К.). Уже пізніше я зрозумів складність ситуації в сім’ї. Дід, як і його попередники, був священиком, а моя бабуся, його дружина, була відданою толстовкою, стримано ставилась до обрядової сторони релігії… Залишились деякі спомини про те, як проходило життя в Іржавці. Не пам’ятаю, щоб батько багато сидів за роялем. Чимало часу він витрачав на господарські справи, зокрема, доглядав за конем, якого водив напувати, пускав пастися, перед цим стриножував, запрягав, коли треба було кудись їхати. Важливим обов’язком батька була заготівля дров. Сухі дерева вишукувались у саду, що був поруч із житловим будинком. Батько чутливо реагував на звуки сокири, коли хтось рубав дерева у березовому гаї, що також був неподалік. Господарські проблеми розв’язувались і шляхом обміну. Так, один із роялів, про які вже згадувалося, був гіршим за механікою, але зроблений із червоного дерева. Саме його обміняли в Парафіївці, де була цукроварня, на два мішки цукру. Цукор висипали в ящик комода, і це було джерело ласощів. Що ж до цукерок, то про їхнє існування я дізнався значно пізніше, у Києві, наприкінці 1920-х років. Дещиця землі була залишена батькам у користування (у 1922–1924 рр.), її віддавали селянам за певну частину (здається, третину) врожаю. Тому треба було час од часу возити зерно на вітряний млин, де його мололи на борошно. У ті ж, досить скрутні, нужденні роки, батько виявляв любов до прогулянок на природі. Ця риса збереглась у нього на все життя. Іноді я пустував. Добре запам’ятався випадок, коли виліз на липу, що росла біля будинку, і зверху спостерігав, як мене шукали. Добре запам’ятався переїзд з Іржавця до Києва восени 1924-го. Батько з радістю прийняв запрошення директора Київського музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка, професора Миколи Олексійовича Грінченка. Кіньми доїхали до станції Плиски й уночі сіли у поїзд, що прямував до Києва. Їхали лише з ручним багажем. У поїзді інші пасажири ставились до нас дружньо. І все це незважаючи на те, що наша компанія дуже відрізнялась від решти пасажирів. Мати вперто користувалась російською мовою, вживала тільки звертання «господа». Вранці приїхали у Київ. Не знаю, як це сталось, але я побачив на деякій відстані людину, що несла коробку, дуже схожу на нашу, – на щастя, її вдалося повернути. Ця коробка збереглась і очевидно варта того, щоб передати її до музею в Іржавці. Візником поїхали на Лук’янівку, на Федорівський провулок (пізніше він звався Делегатським). Оселились у двох кімнатах невеличкого одноповерхового будинку. А неподалік, на Якубенківському провулку, мешкали родичі, в тому числі сестра матері Льва Ревуцького Надія Дмитрівна ПерсидськаСтороженко (бабуся відомого лікаря Всеволода Персидського, чиєю дружиною стала вчений-музикознавець Ніна Герасимова-Персидська. – В. К.).

1’2014 | МУЗИКА

Левко Ревуцький студент Університету св. Володимира та консерваторії в Києві. 1913 р. Софія Писарєва (в майбутньому Ревуцька). 1914 р.

Фотожарт Левка Ревуцького «Ручкаюсь сам із собою». 1905 р.

Першу зиму життя в Києві я просидів удома, бо не було черевиків, у яких можна було вийти на вулицю. Приблизно через місяць після переїзду мати одна поїхала до Іржавця по меблі, рояль та інші речі, необхідні для життя. Повернення майна, у тому числі й рояля, пройшло благополучно. Привезла мати з Іржавця й двох кіз, які були протягом кількох років джерелом молока. Вона сама їх пасла, причому брала з собою для читання книжку, а кози любили жувати папір – тож іноді виникали непорозуміння. Навесні 1925-го ми переїхали на Багговутівську вулицю, будинок № 32, неподалік від Федорівського провулка. Оселились у чотириповерховому будинку, що стояв поодиноко серед ярів. Зайняли дві кімнати у трикімнатній квартирі, де вже була кухня. Квартира містилась на першому поверсі, що відповідало прагненню батька селитися ближче до землі. Сім’я наша тоді складалась із 4-х осіб: батьки, я та бабуся по материнській лінії Таїсія Миколаївна Писарєва (через три роки виїхала до своєї другої дочки у Тамбов). Батькові, їдучи на роботу, доводилось долати значну відстань, бо Інститут імені Миколи Лисенка знаходився на Хрещатику, навпроти Критого ринку. Особливо складно було долати в пізні години

Квиток члена каси взаємодопомоги Музичного інституту імені Миколи Лисенка Левка Ревуцького. 1927–1934 рр.

шлях від кінцевої зупинки трамваю № 4 до нашого будинку на Багговутівській. Одного разу, як розповідав батько, повертаючись пізно увечері, він помітив перед собою постать людини й вирішив наздогнати її, бо йти удвох було безпечніше. Але коли він прискорив ходу, то людина, що йшла попереду, почала кликати на допомогу, очевидно вирішивши, що її переслідує злодій, і батькові довелось відмовитися від свого наміру. Між мешканцями дому на Багговутівській були досить дружні стосунки і лише іноді траплялись несподіванки. Через те, що будинок стояв поодиноко серед ярів, він, звичайно, привертав увагу любителів легкої наживи. Тому в мешканців існувало правило: якщо хтось відчував ознаки небезпеки, а траплялось це зазвичай уночі, то починав стукати металевими предметами по водогінних трубах. Здіймався такий галас, що непроханий гість мусив тікати. Ці випадки, однак, повторювались. Життя у родині протікало доволі спокійно. Мати ходила на лікування у туберкульозний диспансер, що був неподалік, у будинку, де зараз Інститут нейрохірургії. Батько чимало часу проводив за роялем. Запам’ятались мелодії галицьких і стрілецьких пісень. У той час він, очевидно, працював над Другою симфонією. І працював він, незважаючи на те, що в тій же кімнаті одночасно я катався на дитячому триколісному велосипеді, металеві колеса якого не мали гумових шин. На запитання сторонніх, чи не заважає це йому, батько відповідав: «А чому воно повинно заважати?» Наприкінці 1920-х років Лев Миколайович із великою охотою включився в роботу над створенням українського педагогічного фортепіанного репертуару. Це дозволяло постійно зустрічатись із членами редколегії Григорієм Беклемішевим, Василем Золотарьовим, Борисом Лятошинським, Віктором Косенком. Спілкуванню з колегами сприяла й робота у Товаристві імені Миколи Леонтовича. До того ж Василь Золотарьов і композиторпіаніст Маркіян Фролов, який переїхав до Києва, оселились поблизу, на Лук’янівці.

Статус службовця державної установи позначився позитивно на настрої Льва Миколайовича. Він спокійно витримував прояви добрих почуттів на святкових демонстраціях, на які брав і мене. Ці прояви полягали в тому, що його, як і деяких інших співробітників, дружньо підкидали вгору і ловили, не даючи впасти на землю. Поступово налагоджувався й побут сім’ї. На столі з’явився традиційний самовар, почали приходити гості. На Різдво знову ставили ялинку, на Пасху мати пекла куличі, робила сирну паску, красили яєчка, готували запечений окорок. Значною подією було встановлення стосунків із Будинком учених, який тоді знаходився на розі Пушкінської і Прорізної у розкішному двоповерховому будинку. Мати опановувала там навички, необхідні для ведення господарства, а саме шиття. Я цікавився кінозалом, де показували фільми про подорожі, різні країни, тварин. Активну участь у житті Будинку брав Драй-Хмара, це прізвище запам’яталося. Залишився спомин про виступи дітей, які співали «Ми козаки, ми вояки – раз, два, три». Музичне життя у Києві все жвавішало. Однією з центральних постатей був Григорій Беклемішев – не тільки прекрасний піаніст, а й великий знавець музики. Він читав дуже цікаві лекції, супроводжуючи їх музичними ілюстраціями, збирав у себе вдома київських музик. Після цих зібрань батько повертався додому, тримаючи під пахвою томи цікавих нот із бібліотеки господаря. На Першому всеукраїнському конкурсі 1927 року, оголошеному Товариством імені Миколи Леонтовича, першу премію одержали Друга симфонія Льва Ревуцького й Українська увертюра Бориса Лятошинського. Але у Києві ці твори не виконувались. Надійшла звістка, що симфонічне виконання мають транслювати по радіо з Харкова (тодішньої столиці). Радіоприймачі тоді були великою рідкістю. На щастя, Борис Лятошинський був радіоаматором. У відповідний час ми утрьох, усією родиною попрямували до нього в гості. Увесь вечір господар напружено намагався налаштувати свій дуже складний саморобний радіоприймач на потрібну хвилю. Зрештою, слухачі переконались, що виконання їхніх творів відбулося, і хоча вловити можна було лише уривки, обидва автори були цілком задоволені. З кінця 1920-х років осередком спілкування шанувальників мистецтва стала квартира Дмитра Миколайовича Ревуцького на Нестерівській вулиці (тепер – вулиця Івана Франка, № 17, кв. 24. – В. К.). Тут Лев Миколайович зустрічався з Максимом Тадейовичем Рильським, братами-художниками Кричевськими, співаками Доліво-Соботницьким, Філімоновим. Кабінет господаря нагадував музей українського мистецтва. Життя на Лук’янівці, а в ті часи це була околиця міста, було незручним, і тому 1931-го було вирішено переселитись ближче до центру. Увагу привернув Печерськ. Після досить тривалих пошуків зупинились на Садовій вулиці, будинок № 3 (у минулому то була власність диригента Виноградського і ходили чутки, що у нього бували гостями різні відомі митці). Цей двоповерховий будинок не зберігся, під час війни він був ущент зруйнований. Батьки зайняли дві кімнати, знову на першому поверсі. Поруч із нами жило ще шість родин. Звичайно, часом виникали досить гострі конфлікти. На всіх була одна кухня і два туалети. В одній із наших кімнат стояв рояль і мешкали батьки, в другій, прохідній, знаходився я та інколи хтось зі студентів, які мали ускладнення з гурто-

Фото надане Валентиною Кузик

ÀÂÒÎÃÐÀÔÈ

МУЗИКА | 1’2014

Фото з сімейного архіву Ревуцьких

Левко Миколайович та Софія Андріївна Ревуцькі. 1939 р.

житком. Я продовжував цікавитись птахами і тому один куток кімнати був відгороджений сіткою, що утворювало вольєр. Там жили птахи, іноді до десяти штук. Часто і батько спостерігав за їхньою поведінкою, а навесні ми з ним удвох випускали птахів на волю. Я потроху грав на фортепіано, а деякий час один зі студентів, що жив тоді у нас, учив мене грати на скрипці. Батько багато працював за фортепіано. Часто він брав мене з собою на прогулянки у місто. Запам’ятались зустрічі з Максимом Рильським. Справляв враження вельми скромний вигляд обох – і батька, і Максима Тадейовича. Зміст їхніх розмов у пам’яті не зберігся, але запам’яталося, з якою легкістю, невимушеністю вони спілкувалися співочою українською мовою. У ті часи боролись із закритими домашніми зібраннями людей і з’явився наказ періодично влаштовувати зібрання працівників установ за участю адміністрації і партійного керівництва. Це повинно було убезпечувати громадян від небажаних розмов. Відповідний наказ одержала й консерваторія, яка замінила Музичнодраматичний інститут імені Миколи Лисенка. Дійшла черга і до батька. При цьому випивку і закуску безкоштовно надавала установа. Мені доручили зустрічати учасників, і добре запам’ятався жах на обличчі професора Арія Пазовського, коли я вів його коридором до нашої оселі. На Печерськ слідом за батьком переселився і Василь Андрійович Золотарьов, на Левашовську вулицю (тепер Шовковична), також неподалік від Садової. У цей час батько брав мене з собою влітку на концерти, які відбувались у парку, поблизу сучасної філармонії. Там для оркестру була збудована велика дерев’яна раковина, яка згоріла під час пожежі разом із приміщенням, де зберігались інструменти оркестрантів. Це була дуже трагічна подія… У середині 1930-х років підвищили платню викладачам вищих навчальних закладів. Це дозволило батькам вступити до житлового кооперативу науковців для придбання власної квартири у будинку на розі Банкової і Лютеранської вулиць. У ті роки життя в будинку науковців було неспокійним. Лише у нашому під’їзді був заарештований математик, академік Кравчук. Його дружину заслали до Воркути, але вона приїздила одного разу до Києва і зупинялась у нас. Ті 1930-ті роки позначилися й іншими трагічними змінами у житті людей. Я тоді не розумів, що таке колекти-

1’2014 | МУЗИКА

Євген Ревуцький із батьками. Київ, 1945 р.

візація. Відчувалась значна нестача продовольчих продуктів. Міських жителів рятували продовольчі картки. З’явилося багато голодуючих селян, іноді вони вмирали від голоду і їх вранці збирали спеціальні візки у вигляді будок. Ці обставини змусили батьків шукати місце для літнього відпочинку. Вибір впав на найбільш благополучні місця біля Коростишева, село Киричанку на Тетереві. По берегах річки там височіли скелі, які, на жаль, енергійно розроблялись на кам’яні сходини для новобудов Києва. Подорожувати до Коростишева треба було автобусом, який курсував дуже неточно. Другий варіант – поїздом до Житомира, а там вже 30 км долати по шосе кіньми на балагулі. Остання являла собою площадку, по краях якої сиділи пасажири, звісивши ноги. Це вже нагадувало часи Шолом-Алейхема. Подорож через Житомир дозволяла побачитися з Косенками. Так ми провели три літніх сезони у 1932–1934 роках. Разом із нами відпочивав і Василь Золотарьов із дружиною. Він багато малював місцеві краєвиди. Треба зазначити, що літні відпочинки родини відігравали помітну роль у нашому житті. Під час проведення їх відчутно давалася взнаки близькість інтересів членів сім’ї, любов до природи, міцність родинних зв’язків. Запам’яталось перебування у Будинку відпочинку науковців у Межигір’ї. Тоді ще зберігалися рештки старого монастиря, де доживали свій вік запорожці, зокрема ворота, до яких вони підходили, щоб поглянути у бік Києва, який було видно вдалечині. Ходити далі їм не дозволялось. Кілька років ми відпочивали на Десні, в Дубечні, Пірнові, Микільській Пустині. Усією родиною, разом здійснювали прогулянки. Одне літо провели в Таращі, де також насолоджувались прогулянками, природою. Згадуючи 1930-ті роки, не можна обминути такі тяжкі, трагічні події, як масові арешти. Ночами батьки прислухались, чи не чутно наближення автомобіля. Його зупинка біля дому майже означала, що приїхали арештовувати. Не уникнув цієї долі й Василь Золотарьов. На щастя, очевидно, план арештів «було виконано», їхня хвиля спадала і його невдовзі звільнили. При цьому, як згадував Василь Андрійович, і у нього, і у слідчого нерви не витримали й обидва на прощання пустили сльозу. Причину свого арешту він так і не зрозумів. Не міг пояснити, чому на папірці, вилученому в нього при обшуку, були познач-

ки: станція, майстерня, переїзд. Пізніше з’ясувалося, що це був мій малюнок шляху від вокзалу до дачі Бориса Миколайовича Лятошинського у Ворзелі. Невдовзі, як спала хвиля арештів, ми з батьком пішли на схили Дніпра і кинули у дренажний колодязь пістолет, який батько тримав при собі з часів революції. Очевидно, у нього був намір покінчити з життям у випадку арешту, бо батько не міг змиритися з можливістю тортур. Так сталося, що я двічі подорожував по Дніпру до Херсона. Перший раз це була поїздка з батьками. Дніпро тоді ще не був спотворений греблями. Можна було безперервно милуватись берегами, на яких звичайно не було жодних ознак людини. Запам’ятались камінні гатки, обсаджені кущами і укріплені сухим верболозом, від якого ішов міцний, дуже приємний, своєрідний дух. Милувались денним, сонячним і вечірнім, місячним освітленням хвиль, які котились за пароплавом. У другій подорожі по Дніпру брали участь батько і я. Мені пояснили, що після тяжких втрат інтелігенції під час арештів для тих, хто залишився, вирішили зробити приємне – подорож від Києва до Херсона. Батько мав місце у класній каюті, а я з синами двох письменників подорожував у трюмі, в третьому класі. Подорож супроводжувалась зупинками, під час яких оглядали Дніпрогес, Запорізький алюмінієвий комбінат, металургійний завод у Дніпродзержинську (Кам’янському) та інші цікаві місця. Знов я побував в Асканії Новій. Склад друзів певною мірою характеризує людину. Лев Миколайович у встановленні дружніх товариських відносин був досить стриманим, обережним. У 1920–1930-ті роки такі стосунки були у нього з професором, піаністом Григорієм Беклемішевим, композитором Василем Золотарьовим, диригентом, композитором Миколою Івановичем Радзієвським, лікарем, аматором музики Костем Левицьким. Дуже близьким другом був Максим Тадейович Рильський. Дружні, товариські стосунки склалися з композиторами Віктором Косенком, Борисом Лятошинським, Василем Барвінським, диригентом Володимиром Дранишниковим. У повоєнні роки близькі товариські стосунки встановилися з Миколою Бажаном (спільна робота в редакції УРЕ), співаком Борисом Гмирею.

Левко та Євген Ревуцькі. 1940 р.

На дачі у Бучанці. 1962 р.

У 1930-ті роки дуже зріс адміністративний тиск на творчих працівників. У відповідь Лев Миколайович прийняв, може, й не найкраще рішення – скоротив свою творчу діяльність, зосередився на педагогічній роботі, в якій він не так відчував обмеження. Однак сталася й приємна подія – замовлення здійснити разом із Максимом Рильським і Борисом Лятошинським нову редакцію опери Миколи Лисенка «Тарас Бульба», підсилити у ній тему визвольної боротьби козацтва. За життя автора опера не бачила сцени, у лібрето Михайла Старицького увага зосереджувалась на романі Андрія і польської панночки. Бажалося наблизити лібрето опери до повісті Миколи Гоголя. Уже перший варіант нової редакції здавався вдалим. Було написано увертюру, з’явилися нові епізоди, ефектним був фінал опери за Гоголем. Вражала гра Михайла Донця, пізніше Івана Паторжинського, Марії Литвиненко-Вольгемут. Я намагався не пропускати жодної вистави. Часто в урядовій ложі вимальовувався характерний профіль з борідкою члена уряду Панаса Любченка. Та з’явились критичні зауваження, головний герой вистави не повинен був гинути. Були й інші, часто безпідставні поради й зауваження. Тож робота над «Тарасом» стала дуже тривалою, забрала багато років, але, за словами Льва Миколайовича, він постійно відчував чарівний вплив музики Лисенка. Безумовно, велику втіху приносило постійне спілкування з близькими однодумцями і друзями Максимом Рильським та Борисом Лятошинським. Останній навіть кінець-кінцем запропонував Льву Миколайовичу разом писати оперу. …У роки війни Ташкент став перехрестям, на якому зустрічалося багато людей. Ті, хто дізнавався, що там меш-

Фото з сімейного архіву Ревуцьких

ÀÂÒÎÃÐÀÔÈ

МУЗИКА | 1’2014

Фото з архіву Валентини Кузик і надане Чернігівським музичним училищем імені Левка Ревуцького

кав батько, часто приходили до нього і зупинялись, хоча Лев Миколайович із дружиною винаймав маленьку кімнату і гостям доводилося ночувати на підлозі, під столом, бо іншого місця просто не було. Не можна забути, як 1943-го завітав огрядний чоловік із великою сивою бородою і палицею з викрученої північної берізки. Це був Володимир Кабачок, відомий бандурист, якого звільнили із заслання. Мати одразу заходилась його годувати, виправдовувалася, що нема виделок і треба їсти ложками. На це Кабачок відповів, що звик користуватися «перстами». *** Починаючи з 1980-х років, я брав участь у проведенні заходів з увічнення пам’яті батька – відкритті й функціонуванні меморіального Музею-садиби на його батьківщині в селі Іржавці Чернігівської області, створенні меморіального кабінету в Києві, присвоєнні імені композитора Чернігівському музичному училищу, відкритті школи мистецтв імені Левка Ревуцького в місті Бучі Київської області, щорічному врученні іменних премій, підготовці матеріалів до друку. На схилі літ природно зробити спробу озирнутися на минуле, оцінити пройдений життєвий шлях, визначити, що пощастило зробити доброго. Звичайно, треба враховувати й ті глибокі зміни, які стались у нашому житті, нові оцінки окремих фактів, подій. Дитинство, незважаючи на складні соціальні умови для родини, залишило теплі безтурботні згадки. Цьому сприяла поведінка батьків, які знаходили можливість приділяти мені досить уваги, піклування. Я не чув від них скарг на умови існування. Не могли не позначитися доброзичливість батька, стриманість, вимогливість до себе матері. У минулому, в радянські часи, коли, на жаль, говорилось одне, а чинилось щось інше, все ж можна було намагатись працювати так, щоб певною мірою дотримуватися правди у своїй діяльності. Цьому, безумовно, сприяв і вплив батьківського світогляду. У наш час жорстких ринкових відносин між людьми варто докладати зусиль, аби зберегти елементи духовної культури, доброзвичності, які усе життя віддано сповідував Лев Ревуцький. Життєве кредо Льва Миколайовича полягало у глибокому сприйнятті положення про те, що в природі, сус-

1’2014 | МУЗИКА

Валентина Кузик із Валер’яном Дмитровичем (Ванкувер, Канада) та Євгеном Львовичем (праворуч) Ревуцькими у Києві. 1992 р.

Поїздка в Іржавець під час візиту до України Валер’яна Ревуцького (зліва направо): Роксана Скорульська, Богдана Працюк, Левко Колодуб, Валер’ян Ревуцький, Валентина Кузик, Наталія Горбань, Євген Ревуцький, Олег Васюта, Іван Дейнека, Володимир Суховерський

пільстві, аж до особистості окремої людини, закладені протиріччя. Добро й зло можуть існувати поруч, але людина повинна завжди прагнути робити добро. Це було глибоке його переконання. Друга риса Льва Миколайовича, яку варто відзначити, це надзвичайна його відданість своїй професійній діяльності. Здавалося, що він увесь час думає про музику. Про неї він міг вести нескінченні розмови з колегами, учнями. Сповідував він і принципи наполегливої, впертої праці. Говорячи про творчу роботу, згадував слова Генріха Нейгауза, в минулому професора Київської консерваторії, який наводив вислів Гейне, що твір людини виглядає спершу просто і недосконало. Дальша робота над ним перетворює його на складний, але також недосконалий, і лише після третього докладання зусиль твір стає простим і досконалим. Протягом усього свого життя Лев Миколайович виявляв прихильність до фізичної праці. Це я міг спостерігати в часи життя в Іржавці, коли така праця була необхідною, і в пізній період його життя на дачі у Бучанці. Центральною постаттю в родині, безумовно, був батько, але маю досить багато підстав брати приклад і з матері – Софії Андріївни Ревуцької (Писарєвої). При незмінному спільному життєвому кредо «робити людям добро», її характер був більш рішучим, твердим – на відміну від м’якого, поступливого батьківського. Мати – донька ветеринарного лікаря Війська Донського, вихованка Інституту шляхетних дівчат, слухачка історикофілософського факультету Вищих жіночих курсів (Бестужевських курсів при Московському університеті. – В. К.). У нових соціальних умовах вона значною мірою зберегла закладені в дитинстві та юності життєві принципи, прагнула не обмежуватися тільки турботами про сім’ю, а бути корисною для суспільства. Побіжно зазначу, що не раз Лев Миколайович привертав увагу до збігу: ім’я й по-батькові в нього та дружини такі самі, як і в Толстого – Лев Миколайович і Софія Андріївна. Об’єднувала батьків вимогливість до себе, правдивість. Короткі, уривчасті спомини писались заради того, щоб склалася деяка уява про власне життя та життя родини в радянські часи. Хотілось передати в них прагнення зберегти закладену в минулому духовну культуру Роду Батьків.

ÀÂÒÎÃÐÀÔÈ Анатолій КОЛОМІЄЦЬ

Пам’ятні записки В архіві Анатолія Коломійця зберігся загальний зошит у чорненькій коленкоровій обкладинці з пожовклим від часу папером, у якому композитор упродовж кінця 1940-х і в 1950-ті роки старанно й з любов’ю занотовував різні вислови, думки, міркування свого вчителя Левка Ревуцького. Зараз ці записи розшифровані музикознавцем Лідією Івахненко – авторкою монографії про Анатолія Коломійця; брат композитора Всеволод Коломієць опікується справою їхнього видання. Із його доброї ласки пропонуємо читачам журналу «Музика» ексклюзивно ознайомитись із деякими записами на сторінках зошита. Усі виділення й скорочення у тексті подаються точно за оригіналом, орфографічні особливості також збережені, дещо виправлено лише пунктуацію Матеріали кафедри теорії композиції Анотація про солоспіви до Глінки В історичному розвитку сольної вокальної літератури й, зокрема, в еволюції романсового жанру значне й важливе місце посідає творчість періоду до Глінки. Російське музичне мистецтво має велику й цінну спадщину в галузі романсового жанру ряду видатних представників-композиторів (Аляб’єв, Варламов, Верстовський, Гурільов). Немає сумніву, що й в українській професійній творчості в галузі романсу були попередниками численні дилетантські співи у цьому жанрі. Але, на превеликий жаль, таких зразків у більш-менш грамотно зафіксованому вигляді не збереглося. Як у створенні, так і в розповсюдженні шляхом виконання такого типу творів ще за давніх часів брало значну участь бурсацтво, від якого подібні пісні в усній формі передавалися дальшим поколінням. Такі славнозвісні корифеї українського театру, як М.К. Садовський, П.К. Саксаганський, М.Л. Кропивницький, знали і були носіями великої кількості подібного роду пісень та романсів. За юнацьких років авторові цих рядків неодноразово доводилось чути від них такі співи, здебільшого в імпровізованому супроводі гітари. Доводилось чути також подібні співи від старих учителів, регентів церковних хорів і т.д. На жаль, того часу не було жодних спроб записати музику й слова іноді дуже цікавих зразків, не було й кому підказати таку ідею. Зараз, не зважаючи на великі труднощі, пов’язані з відсутністю відповідних джерел, записів із такою кількістю людей, що зберігають у своїй пам’яті та могли б навести зразки таких пісень, ми все ж робимо спроби хоч би мінімальною мірою, частково компенсувати цю прогалину в галузі розвитку романсового жанру в Україні. З поданих

для такої мети зразків (йдеться, ймовірно, про добірку творів російських композиторів доглинкінської доби. – Ред.) «Лист до матері» є пісня, в якій змальовано сумну долю молодої жінки, що вийшла заміж, попала в чужу їй сім’ю, або може дівчини, що пішла в найми до чужих людей. Другий зразок («Не питай») є прикладом так званого «жорстокого» романсу з типу звичайних любовних пісень. До обох мелодій підведено супровід, що має характер певної стилізації… Форма їх завжди проста куплетна або куплетно-варіаційна. Здебільшого вокальна партія таких пісень своєю інтонаційною структурою являє надзвичайно доступний та вдячний для голосу матеріал, завдяки чому такі твори є цілком придатними для застосування в класах співу, як педагогічний репертуар. Розуміється, що такі твори цілком можуть бути використані і для концертних програм. Проф. Л. Ревуцький (5/ІІ–1948 р.) Мені хотілося б сказати Вам і Гордійчуку (Микола Максимович Гордійчук (1919–1995) – учений-музиколог, доктор мистецтвознавства. – Ред.), щоб ви знали і говорили (коли мене не буде) про те, що я хотів і хочу зробити спектакль: поєднання музики, дії, слова. Не дивлячись на геній Мусоргського, його «Борис» іде в редакції РимськогоКорсакова – це дуже важливо. Чайковський це зрозумів лише, коли «набив руку» на 4-х операх («Ундина», «Воєвода», «Опричник», «Коваль Вакула») перед «Євгенієм Онєгіним». Ніхто не відкидає оригіналу, ми його видаємо (мова йде про друкування нотного тексту опери «Тарас Бульба» у Повному виданні творів М. Лисенка у 1950-х рр. – Ред.), але в такому вигляді він на сцені не «вдержиться». (4/ХІІ–1954 р.) МУЗИКА | 1’2014

Оперу «Тарас Бульба» в редакції знає два чоловіки: Лятошинський та я. Ще знав покійний Дранишніков (Володимир Олександрович Дранишников (1893–1939) – оперний диригент. Здійснив прем’єру першої редакції опери «Тарас Бульба» у 1937 р. – Ред.). Тепер будете знати і Ви. (20/ХІІ–1954 р.) Справжня оцінка особи художника залежить від характеру та якості таких окремих факторів, як світогляд митця, його обдарованість, оволодіння загальною та спеціальною культурами, майстерність у найширшому розумінні слова та етико-моральне обличчя митця. Наведені фактори суттю своєю належать до різних категорій, а в житті людини вони діють у певному зв’язку їх одного з одним (далі цитата з листа Чайковського до Мекк від 12/ІІІ–1878 р.). Естетики від етики я не відділяю. Виховавчий шлях повинен іти через вище названі елементи, з цих обставин відбувається і самий процес формування композитора, художника і т.д. Треба викорінювати все від індивідуалізму (коли він є) та прищеплювати навики для праці в колективі. Колективність і колегіальність є найкращим ґрунтом для розвитку критики й самокритики. До революції в деяких консерваторіях творчість («свободное сочинение») вводилася після курсів гармонії, контрапункту і фуги, тобто на ІV році навчання. У наш час творчість йде з 1-го курсу вузу. Глієр вважав науку гармонію – «основою основ композиторської професії». Одним із корінних завдань учня є досконале володіння матеріалом, тобто музичною мовою. Конче потрібно оволодівати динамізацією музичного викладу, як на тотожному матеріалі, так і на конкретному. Через малі форми краще досягається стрункість і монолітність великих форм. Треба з самого початку навчання просвітити учня в тому розумінні, що мистецтво є засобом відображення реальної дійсності. Слід звертати увагу на приклади роботи класиків (Чайковського, Римського-Корсакова, Лисенка і др.). Не забувати, що кожний педагог завжди є прикладом для своїх учнів. При коректуванні учнівських робіт не слід допускати залишення незакінчених творів, а також знищувати виправлені такти: перше – для прогресу творчості, а друге – для порівняння «поганого» місця з «хорошим». Потрібні прилюдні виконання творів студентів-композиторів, а також відвідування концертів, спектаклів з партитурами в руках. РимськийКорсаков твердив, що «композиция есть художественная жизнь, и учение должно всеми силами походить на эту жизнь». (12–16/ІV–1955 р.) Моя Перша симфонія створювалась під впливом VІII симфонії Глазунова. (29/ХІ–1955 р.) Третій концерт для фортепіано Чайковського був спочатку задуманий, як вступний епізод до VІ-ї симфонії. (18/ХІІ–1955 р.) Дієслівна рима – форма вірша, де подано чергування або одних дієслів, або іменників та прикметників («летить», «дзвенить», «чёрный», «проворный»). У музиці дієслівна рима там, де використано однакові каданси: 3-х частинна форма, проста та складна, куплетна. 1’2014 | МУЗИКА

Художня рима – це чергування іменників і прикметників, замінних іменників та дієслів і т.д. («его вези», «лет пяти» – «Мцыри» Лермонтова). У музиці художня рима постає в умілому використанні різних кадансів (напр., пісня Варязького гостя з опери «Садко» РимськогоКорсакова, «У людей то в дому» Бородіна, «Менестрель» Аренського, «Они отвечали», «Сон» Рахманінова, Монолог Тарас Бульби (слова Максима Рильського, музика Левка Ревуцького. – Ред.), в піснях, романсах, увертюрах, сонатній схемі. Проза в музиці – більш прості побудови, примітивніші каданси, мало у всьому фантазії. Іноді під словом «проза» в загальному розумінні називають мало цікаву музику. (25/ХІІ–1957 р.)

Левко Ревуцький з учнями Віталієм Кирейком (стоїть) та Анатолієм Коломійцем. 1948 р.

Звук, його впливи на нервову систему очевидні. Треба боротися з явищами масової так званої звукоманії. Повинна бути якась певна межа, після якої людина (особливо музикант-професіонал) повинна відпочивати від звука як такого. Треба якось рекомендувати в Спілці (чи Музфонді), щоб запланували лекцію про звук, про його властивості, про його шкідливість, особливо висвітлити питання про ультразвуки. У лікарнях є оголошення: «Тишина лечит», «Помни, вокруг тебя твои товарищи нуждаются в покое». (25/ІІІ–1959 р.) Є композитори, які створюють твори графічно, іноді навіть не чують внутрішнім слухом того, що самі написали. Для цього варто практикувати виконання студентом-композитором відомої йому п’єси (наприклад, Бетховен – Соната або п’єси Чайковського) в інших тональностях. (23/ХІ–1959 р.) Є студенти-композитори, які починали спочатку писати просто (примітивно), а поступово «виростали» до складного в творчості. А буває навпаки – починають дуже складно, а під кінець життя спостерігаємо якусь еволюцію: складність змінюється простотою. (23/ХІ–1959 р.)

ÌÅÒÐÈ Віталій КИРЕЙКО

Видатний учитель-творець

далекі 1930-ті роки я, десятирічний хлопець, натрапив у домашній бібліотеці мого батька, любителя музики, на ноти з творами Льва Ревуцького. Було то кілька обробок українських народних пісень для голосу й фортепіано та хору, які я програв на домашній фісгармонії із чималим, звичайно, зусиллям. Музична мова цього композитора одразу вразила мене особливою своєрідною красою. Уперше зустрівся я зі Львом Миколайовичем 1944 року. Тодішній ректор столичної консерваторії, відомий піаніст Абрам Луфер дав мені домашню адресу композитора й велів із ним познайомитись. І досі стоїть перед очима та знаменна для мене подія у помешканні митця на Банковій вулиці. Сивоусий чоловік із добрими блакитними очима, милою усмішкою потиснув мою руку й запитав щодо стану моєї музичної грамоти та написаних мною творів. Потім Лев Миколайович перевірив мій слух і читання нот з листа на фортепіано. Мої композиторські проби (піс-

ні для хору, романси) попросив залишити в нього, а мені дав у руки клавіри опер «Князь Ігор» Бородіна та «Казка про царя Салтана» Римського-Корсакова. Із захопленням засів я в гуртожитку за розбір цих тоді ще невідомих мені творів. Уже, здається, на третій день я поспішив повернути клавіри Льву Миколайовичу. «Так мало грали? – запитав він. – Треба було пограти довше, щоб одержати від музики побільше насолоди». Десь у серпні 1944-го зі Свердловська (тепер Єкатеринбург. – Ред.) з евакуації повернулася Київська консерваторія, а я на пару днів поїхав додому в Полтавську область і там записав кілька народних пісень. Одну з них, «Не питай», Лев Миколайович того ж року гармонізував для голосу й фортепіано. У вересні розпочалося навчання у консерваторії. Справжньою відрадою стали для мене заняття в класі Ревуцького. Він створював довкола себе атмосферу якоїсь душевної теплоти, духовного піднесення. Я приходив на уроки то в клас, то до помешкання професо-

Фото надане Валентиною Кузик

На заняттях у консерваторському класі. Стоять (зліва направо): Віталій Кирейко, Рафаель Деражне, Микола Дремлюга Сидять (зліва направо): Даниїл Юделевич, Людмила Левітова, Левко Ревуцький. 1950 р.

МУЗИКА | 1’2014

Фото надане Валентиною Кузик

ра. Найчастіше, здається, навідувався в неурочні години, коли не терпілося показати йому свої нові музичні «ідеї». Майже в будь-який день і час Лев Миколайович із незмінною доброзичливістю вислуховував мої ще незграбні творіння, потім сідав за рояль і ретельно їх програвав, не оминаючи найдрібнішої ноти. Виправляв він моє голосоведення наполегливо, досить часто висловлював переконання, що на першому та другому курсах консерваторії студентові-композитору слід було би менше писати музики, а ґрунтовно засвоїти повний курс гармонії, поліфонії, формотворення. Незмінним «учасником» наших уроків була його диво-

го разу, зігравши романс Олександра Бородіна «Фальшива нота», він лукаво запитав мене: «Де там звучить отой фальшивий звук?» Я почав шукати очима якийсь особливий дисонанс у фортепіанному супроводі, де всі співзвуччя були досить м’якими. Виявилося, ту «фальшиву» ноту уособлює настирливий від початку до кінця звук фа першої октави. Стосовно Едварда Ґріґа Лев Миколайович зауважував, що цей композитор, начебто «скупий» на музичний матеріал, розвиває із нього оригінальну, напрочуд красиву музику. Тут він згадував і про нашого Миколу Леонтовича, адже його «Щедрик» і «Дударик» побудовані на

вижна музична пам’ять: обговорення кожної творчої спроби учня супроводжувалося музичним прикладом із класики – російської, західноєвропейської. «Це щось подібне до вашого задуму, тільки техніка вам іще не дозволяє втілити його як слід», – казав Лев Миколайович. Однак Ревуцький-викладач не обмежувався лише поправками чи музичними прикладами. Іноді він брав мої та й твори інших учнів додому, а на наступний урок приносив ті самі опуси, …власноручно (уривком чи повністю) переписані в покращеному, м’яко кажучи, варіанті. Музика та мовби відроджувалась у витонченому щодо голосоведення й фактури вигляді. «Воно, здається, лишилося по-вашому, але так буде де в чому краще», – делікатно зауважував професор. Такий спосіб навчання підвищував, безумовно, майстерність нашу не менше, аніж перечитування нарисів із питань музичної композиції. У кожному з класичних творів, які аналізувалися, Ревуцький наголошував на певних моментах, котрі для учнів часто ставали мистецьким відкриттям. Так, одно-

простеньких мотивах із трьох звуків, а яка ж там самобутня, гарна музика! У бесідах про музичну форму Ревуцький підкреслював, що композиторові важливо знати не тільки стрій, структуру музичного твору, а розробляти, перевтілювати музичний матеріал, скажімо, повторювати одне й те саме музичне речення у модулюванні або так званій вільній поліфонії. Пам’ятаю ще його напівжартівливу думку: «У тричастинній формі всякий ремісник може написати, а от твір двочастинної форми знайдете не так часто». Як приклад двочастинності наводив свою незрівнянну «Пісню» для фортепіано. Про всілякі складності композиторської техніки Лев Миколайович висловлювався дохідливо й влучно. Розлогих теоретизувань не любив, оминав їх. Він ніколи не вимагав від учнів вичерпного виконання навчальної програми. Так звана творча плодовитість його особливо не захоплювала, проте витонченість письма, винахідливість гармонії чи поліфонічних прийомів незмінно радували вчителя у творах його учнів.

1’2014 | МУЗИКА

Віктор Косенко, Микола Грінченко і Левко Ревуцький. 1928 р.

Удома в кабінеті під час роботи. 1969 р.

Левко Ревуцький і Юрій Шапорін. 1966 р.

Високий рівень художнього смаку був девізом його педагогічної діяльності. Одного разу він сказав: «Головне у мистецьких творах – поезія. І не все те, що у віршах заримовано, буває поезією. Окрім рим у поезії й академічно “правильних” акордів і вишуканих ритмів у музиці обов’язково має бути художній вислів, мистецький образ». Ревуцький не відмовляв собі у задоволенні покепкувати з музики надуманої, модерністського нахилу. Так, опуси одного із сучасних йому композиторів він називав «коричневими», водночас визнаючи здатність цього автора творити добротну музику. На другому курсі консерваторії ми вивчали варіації, яким Лев Миколайович надавав особливого значення. Окрім варіацій певних російських і західноєвропейських авторів його захоплювала майстерність розвитку музичної теми композиторами Беляєвського гуртка у збірці під назвою «Парафрази». Не один урок ми поверталися до таких п’єс у «Парафразах», як «Траурний

марш», «Реквієм» Олександра Бородіна, «Полька» й «Мазурка» Анатолія Лядова, «Варіація» Миколи РимськогоКорсакова (у тональності ре-бемоль мажор, тоді як сама тема лишається в …до мажорі!). Одну з варіацій ми, студенти, писали на оригінальну тему Ревуцького. Мушу зізнатися, що своїми не досить зрілими творчими потугами я завдавав дорогому вчителеві й деяких прикрощів. Він часто мені нагадував, що моя музика не схожа на зразки ані композиторів-класиків, ані сучасних. «Навіть найвизначніші митці відштовхувалися від попередників. В інтонаціях, окремих художніх засобах вони були більш-менш схожими», – доводив Лев Миколайович. Мені, тоді зарозумілому не в міру, здавалося, що бути у творчості відміннім від усіх – прикмета великого, непересічного за значенням митця. Тішу себе надією, що невдовзі я все ж опам’ятався і в музиці своїй став певною мірою подібним до декого. «Щодо звукової вишуканості у музичному мистецтві перепробувано геть усе, – сказав мені одного разу Лев Миколайович. – Музику й нині обов’язково слід писати від душі, серця, щоб вона становила художню цінність не тільки для автора». Улюбленим композитором мого професора був Сергій Рахманінов, до музичного доробку якого він плекав любов і в нас, учнях, до останніх днів свого життя. Зворушливою пам’яттю є для мене подаровані вчителем «Прелюдії» та збірка романсів Рахманінова. У дарчому написі на титульній сторінці Лев Миколайович напівжартома-напівповажно називає ці твори вітаміном «М», тобто «Музикою» у високому розумінні. Із російських композиторів-сучасників Ревуцький любив музику Миколи Мясковського, Сергія Прокоф’єва, Юрія Шапоріна, Маріана Коваля. Дещо з музики Прокоф’єва він грав напам’ять, клавір ораторії Коваля «Омелян Пугачов» давав для ознайомлення удома. Про Ревуцького-педагога прийнято говорити, що він прищеплював учням любов до народної пісні, розкривав її багатий мистецький потенціал. До речі, Лев Миколайович нікому не насаджував власних творчих принципів та уподобань. Він підводив до них учнів поступово, обережно, проте постійно. Народну пісню митець любив понад усе, його чудова самобутня творчість – яскравий тому доказ. Свідченням його шанобливого ставлення до сучасників і попередників на ниві української музики є і редагування «Тараса Бульби» Миколи Лисенка, і присвята Фортепіанного концерту пам’яті Лисенка. Часто у розмовах Левко Миколайович тепло згадував побратима – Віктора Косенка та його музику. Пригадую вечір у класі, коли Ревуцький програвав мені свої обробки народних пісень «Ой сидить пугач», «Ой гей, та хто горя не знає», «Про Калнишевського». Для гармонізації пісні «Ой гей, та хто горя не знає» у першому куплеті характерним є низхідний рух голосів супроводу в нижній регістр («віз з’їжджає із гори» – пояснював Лев Миколайович), а в другому куплеті – безперервне підвищення усіх голосів до високого регістру («це наймит із возом їде з долини нагору»). В останньому, третьому куплеті – звуковий «передзвін» між низьким басом і верхнім «відголоском» («віз в’їжджає у село, лунає вечірній дзвін сільської церкви»). Коли я висловив захоплення красою гармоній у цьому творі, Ревуцький відповів: «Бачите, музикознавство не схвалює музичну звукозображальність у великих “до-

Фото з сімейного архіву Ревуцьких

ÌÅÒÐÈ

МУЗИКА | 1’2014

Фото Тетяни КУЗУБ

зах”. Цю ж пісню, до речі, використано Чайковським в опері “Мазепа” у сцені страти. Її мелодія там набирає похмурого настрою». Зайшла мова про те, які різноманітні сюжети перевтілення завдяки художнім засобам приховує в собі народна пісня. Ми разом пригадали пісню «Пливе човен», використану Лисенком у світлих, ліричних тонах у вокальному дуеті та фортепіанній п’єсі «Баркарола», й ту саму пісню в опері «Мазепа» Чайковського (у сцені сварки Мазепи та Кочубея). При своїй мистецькій схильності до барвистої, витонченої музичної мови, Ревуцький нерідко дотримувався «звукової економності» викладення. Як зразки він показував і деякі власні обробки народних пісень, і романси класиків. Так, у пісні «Ой у полі вітер віє» перші такти партії фортепіано становлять немов «підголосок» до співу. Подібні засоби в дусі народної підголоскової поліфонії використано й в обробці пісні «Червоная ружа трояка» (цикл «Галицькі пісні»), у деяких обробках із циклу «Сонечко». Як тут не пригадати чарівного початку повільної другої частини Симфонії № 2 – тему, що проводиться октавами флейтою та фаготом, котру супроводжують октавні підголоски скрипок тремоло. А в яких барвистих повнозвучних шатах та ж тема виступить далі! Одного разу, переглядаючи на уроці оперу «Кармен» Жоржа Бізе, Лев Миколайович показував «несподівані» цікаві тональні зміщення в гармонії, а в опері «Турандот» Джакомо Пуччіні звертав увагу на музичну мову, інструментування, цікаві тональні зсуви, відповідно до змісту однієї з частин твору. Потішив Ревуцького і лейтмотив китайців, побудований на інтонаціях російської бурлацької пісні «Эй, ухнем!» «Напевно, Пуччіні вважав, що Росія знаходиться десь в Азії», – казав, посміхнувшися, Лев Миколайович, який полюбляв гумор і жарти. Коли йому хто-небудь розповідав цікаву смішну новину чи бувальщину, обличчя Льва Миколайовича спалахувало від задоволення. Власні його дотепи були напрочуд образними – в них немовби відсвічувалася незмінна доброзичливість. Одного разу на уроці зайшла мова про те, що мистецтво інструментування є досить складним і належно оволодіти ним можна лише на практиці. «Отож, як на репетиціях вашого твору оркестранти ввічливо штрикнуть вас у спину чи в бік смичком (“маестро, як цей такт можна зіграти?”), от тоді чого-небудь і навчитеся», – зауважив одного разу вчитель. У повсякденному побуті Ревуцький був доволі скромною людиною. Часто його можна було побачити десь у магазині, на роботу він завжди ходив пішки. У перші повоєнні роки йому, як депутату Верховної Ради, надавали авто, та він незабаром від нього відмовився, пояснивши, що вгору (дорогою до його дому на Софійській вулиці) машині начебто важко рухатися. «Та й узагалі, коли іноді з вікна спостерігаєш, як із будинку однієї високої установи (ЦК КП України. – В. К.) навпроти виходить поважний чоловік і втискується в мало не меншу від нього машину, весь згинаючись, пихкаючи від напруження, то аж жаль за нього бере», – додав Лев Миколайович. Любив Ревуцький пригадувати смішні епізоди з минулого. Так, у 1920-ті роки він працював у Прилуках на Чернігівщині концертмейстером хорової капели. Одного разу перед початком якогось урочистого концерту начальник клубу почав роздавати команди учасникам: «Хористи! Шикуйтеся на сцені! Де диригент? Товаришу

1’2014 | МУЗИКА

рояліст (це до Ревуцького), сідайте вже за інструмент (тобто, за рояль)!» «Отак несподівано я попав у монархісти», – жартував Лев Миколайович. Духовне, так би мовити, бачення особи Ревуцького для мене невіддільне від його творчості («стиль – це людина», за словами одного з французьких енциклопедистів ХVІІІ століття). Вишукана краса Другої симфонії, неповторна за мистецькою самобутністю оригінальність Фортепіанного концерту, просвітлена лірика й глибинний трагізм теми кантати «Хустина» на поезію Тараса Шевченка, принадна лірична ласкавість фортепіанних (соната, прелюди, вальси) та інших камерних творів, а також хорів і пісень, винятково високохудожні обробки українських народних пісень – усе це справжні скарби нашої національної музичної культури. Були і є на світі композитори, які склали музичних творів кількісно більше за Льва Ревуцького. Чимало серед них, безумовно, віддали данину так званим «сучасним» художнім (частенько сумнівним) засобам. Ревуцькийкомпозитор уникав будь-яких стилістичних вивертів, претензійної надуманості. Усіма своїми художніми особливостями – мелосом, ладовою структурою, гармонією та поліфонією – його музика є достеменним, на рідкість самобутнім явищем. Вона – втілення найкращих рис нашого народу, його щедрої поетичної душі. За соціальною і художньою значимістю творчість Ревуцького посідає почесне високе місце в царині мистецтва найвидатніших представників українського народу.

Віталій Кирейко після авторського концерту з виконавцями його творів: піаністкою Іриною Шестеренко та співачкою Інною Андріяш. Грудень 2013 р.

ÌÅÒÐÈ

Фото з архіву Ніни Герасимової-Персидської

Ніна ГЕРАСИМОВА-ПЕРСИДСЬКА

МУЗИКА | 1’2014

Спогади про Льва Миколайовича Ревуцького Л

ев Миколайович Ревуцький у моєму житті – коротка, але яскрава сторінка. Я бачила його з перших курсів у коридорах, на сходах нашої консерваторії. Особливо вражало, коли збиралася кафедра композиції і на засідання йшли три Миколайовичі – Лев Миколайович Ревуцький, Борис Миколайович Лятошинський, Микола Миколайович Вілінський. Для мене було великою подією, коли я потрапила до класу Льва Миколайовича на п’ятому курсі і під його керівництвом писала дипломну роботу. Тут я вже можу говорити про особистісне спілкування з моїм керівником. Лев Миколайович був людиною дуже скромною, не любив привертати до себе увагу. Пам’ятаю такий випадок. Коли я вже писала кандидатську дисертацію, приносила і читала Льву Миколайовичу частини рукопису, то хотіла довідатись, як він оцінює свою Другу симфонію, про яку я писала. Це надзвичайно гарний твір, слід сказати. Ця музика звучала би блискуче у сучасному виконанні – побічна партія першої частини, початок другої частини з чудової пісні «Ой Микито, Микито». Усе те, що приховано в мелодії народної пісні, Ревуцький розкривав через гармонію, фактуру й особливості оркестрування. Отже, коли я попросила Льва Миколайовича розповісти мені про цю симфонію, він задумався на якусь хвилину, а тоді сказав: «Так, оце фінал в мене не вдався. Недолік його в тому, що він весь час йде в одному метрі. Це не годиться». Із цих слів можна бодай трохи уявити собі характер цієї надзвичайної людини. Мені здається, що саме ліричні сторінки музики яскраво відбивають особистість Ревуцького. Окрім Другої симфонії, це також обробки народних пісень, у яких дуже часто, як видається, постає природа України (наприклад, у пісні «Ой у полі вітер віє» для двох голосів). Згадаю ще його фортепіанну прелюдію Es-dur, у котрій захоплює незвичайне відчуття якогось щастя від відтворення образу українського літа, споглядання навколишньої природи та усвідомлення своєї єдності з нею. Любов до життя, до природи... Я думаю, що це одна з тем, котра була дуже близькою його органічному відчуттю життя. Достатньо подивитися на його портрети, фотографії, – такі молоді, сяючі блакитні очі, що світяться якимось теплим світлом з-під густих сивих брів, усмішка, прихована під пишними білими вусами. Лев Миколайович нічого не проповідував, ні в чому не тиснув. Але кожний, хто з ним спілкувався, перебував поблизу нього, відчував світло, яке його наповнювало. І саме це виховувало його учнів. Про його вдачу може свідчити такий маленький епізод: я спускаюсь сходами консерваторськими до холу і бачу там Льва Миколайовича, який то постоїть трохи, то піде, то знов зупиниться – і щось тримає під пахвою. Коли я запитала його, що саме він тут робить, він сказав, що один студент попросив принести йому єдину в Києві партитуру «Турандот» Пуччіні, й він прийшов трохи раніше, аби не запізнитись. Але призначений термін сплинув, а студент не з’явився. І він трохи нервував. Така повага до молодшого колеги, студента, таке відчуття необхідності виконати прохання, не запізнитися – показова характеристика Льва Миколайовича. 1’2014 | МУЗИКА

Замолоду Ревуцький був чудовим піаністом. Страждав через те, що не може більше грати (середній і безіменний пальці в нього через перенесену хворобу були притиснуті до долоні). Мабуть, тому він дуже любив, коли грав його учень Анатолій Коломієць – блискучий піаніст. Мені часто доводилося грати партитури з Анатолієм Опанасовичем, але найбільше мені запам’яталось, як Лев Миколайович послав Коломійця до бібліотеки по варіації «Таті-таті». Це було розкішне видання Беляєва, де зібрані варіації кожного з «кучкістів» на відому мелодію. Свого часу Ліст чув ці веселі варіації і сам зробив невелику обробку, вона була надрукована у передмові до цього видання. Кожна варіація відтворювала якийсь жанр. Один із блискучих прикладів – це Реквієм, який написав Бородін, з цитатою із латинської служби. Отже, ці віртуозні, елегантні твори із надзвичайним запалом виконував Анатолій Опанасович. Моє завдання було досить скромне – весь час грати остинато: «татітаті». Лев Миколайович був у захваті від майстерності, яку виявили всі автори збірки, але виділяв тільки Бородіна. Це свідчить про ще одну його рису – любов до жарту, до, так би мовити, розіграшу, який усіх смішив, але нікого не ображав. Так вийшло, що дещо з сімейної хроніки Ревуцьких і Персидських, які були родичами, я дізналася від батька мого чоловіка, котрий доводився Льву Миколайовичу кузеном. Мій свекор, Яків Якович Персидський, був трохи молодший за Льва Миколайовича, але вони навіть більше дружили між собою, ніж із рідними братами. Про одну з їхніх молодечих витівок можу розповісти. Це було у Москві, ще перед революцією. Гуляючи містом, вони потрапили на площу, де по колу стояло багато візників із дрожками. Брати наблизилися до них, стали збоку (так, щоб їх не помітили візники, але бачили коні), склали перед собою долоні й почали, не поспішаючи, їх розкривати – наче роззявляти – та закривати, розкривати та закривати… Згодом один кінь почав позіхати, потім – ще, і ще один, зрештою почали невпинно позіхати майже всі коні. Візники розлютилися, побачили хлопців і погналися за ними. Тож брати мусили тікати. На закінчення я би хотіла розказати про інший випадок із молодості Льва Миколайовича, про який чула від нього самого. Десь у 1913 – на початку 1914 року до Києва приїхав Сергій Рахманінов, який мав виконувати свій Третій фортепіанний концерт в оперному театрі. Напередодні концерту була призначена репетиція з оркестром, і Рахманінов суворо заборонив будь-кого пускати до зали. Льву Миколайовичу якось вдалося ублагати пожежника, той зглянувся й сказав, що пустить юнака у верхню ложу за умови, що той не буде звідти висовуватися й не видаватиме жодних звуків. Отже, Лев Миколайович сидів там на підлозі й слухав цю репетицію, яка справила на нього величезне враження. І Третій концерт Рахманінова став одним із найулюбленіших творів Ревуцького. Ще раз скажу, що це була людина, від якої віяло спокоєм, доброзичливістю і надзвичайною ясністю духу.

ÌÓÇÈ×Í² ÊËÞ×² Анатолій КАЛЕНИЧЕНКО

Мовчазний протест Левка Ревуцького Серед випускників Левка Ревуцького на композиторському факультеті Київської консерваторії був піаніст і педагог світлої пам’яті Данило Юделевич, який викладав мені фах (фортепіано) протягом усіх 11-ти років навчання в Київській середній спеціальній музичній школі імені Миколи Лисенка. Тож, нехай і дуже опосередковано, почуваюся причетним до видатної мистецької постаті Ревуцького. Оскільки мене було включено до складу оргкомітету від Національної спілки композиторів України з відзначення 125-річчя від дня народження Левка Ревуцького, вважаю обов’язком відгукнутися на цю подію кількома думками щодо його творчості

агальновідомо, що до небагатьох українських митців більшовицька влада була такою прихильною, як до Левка Ревуцького. Він – Герой Соціалістичної Праці, народний артист СРСР, лауреат Сталінської і Шевченківської премій, академік Академії наук УРСР, орденоносець. Після смерті митця на його батьківщині, в Іржавці, було відкрито Меморіальний музей-садибу, ім’я композитора присвоєно Чоловічій хоровій капелі, Чернігівському музичному училищу, дитячій музичній школі № 5 та одній із вулиць Києва, а також ДМШ у Прилуках і школі мистецтв у Бучі, що поблизу столиці, одному з дніпровських теплоходів. Видано Повне зібрання творів у 11-ти томах, запроваджено Премію імені Льва Ревуцького, його твори входять до навчальних програм музичних закладів тощо. Однак визнання владою постаті Льва Миколайовича не стало запорукою щасливої творчої долі митця

– насправді глибоко драматичної, навіть трагічної. Останнє виявляється при більш пильному огляді композиторської спадщини Ревуцького в проекції на його життєвий шлях. Насамперед впадає у вічі її кількісний і якісний дисбаланс. Свої шедеври – Другу симфонію, Другий фортепіанний концерт, кантату «Хустина», цикли обробок народних пісень «Сонечко», «Козацькі пісні», «Галицькі пісні» митець створив у 1920-х – на початку 1930-х років. Твори, що з’явилися з другої половини 1930-х, на мою думку, в мистецькому сенсі менш цікаві. А от від 1957-го і до смерті в 1977 році Лев Ревуцький не оприлюднив майже жодного (!) нового опусу, натомість по пам’яті поновлював твори, ноти яких було втрачено під час війни, або робив нові редакції композицій, написаних раніше. Аналітичний погляд на тематику й стилістику творчості митця дозволяє більш точно визначити період виникнення цьо-

го дисбалансу. Якщо практично вся музика Левка Ревуцького 1920-х – початку 1930-х років наскрізь пройнята інтонаціями українського фольклору, а у хорових і камерновокальних творах він звертається до віршів Тараса Шевченка й українських поетів – своїх сучасників, то вже з 1932-го увагу композитора привертає фольклор інших народів СРСР. Того самого року в його доробку з’являється «Молдавська колискова» для гобоя і струнного оркестру, а 1934-го він пише цикли обробок «Єврейські народні пісні» й «Балкарські народні пісні». 1933 року Лев Ревуцький створив один із небагатьох інструментальних ансамблів – Баладу для віолончелі й фортепіано. В основі головної музичної теми твору, написаного у простій тричастинній формі, лежить українська народна пісня «Яром, хлопці, яром» (збірка Андрія Хвилі «Українські народні пісні»). Але в середньому розділі композитор вдався до бітональнос-

Фото з сімейного архіву Ревуцьких

Фото 1974 р.

МУЗИКА | 1’2014

Фото Леоніда ЛЕВІТА

ті далекого ступеня спорідненості: f-moll – D-dur, що властиво вже не фольклоризмові, котрий, на мою думку, яскраво виявлявся в творчості композиторів як ХХ, так і ХІХ століття, а неофольклоризмові ХХ століття (яскравим зразком першої хвилі неофольклоризму в Україні є опера «Золотий обруч» Бориса Лятошинського). Потім у жодному творі Лев Миколайович не застосовував таких сміливих прийомів. Тож зазначений «водорозділ» припадає на 1932–1934 роки, що загалом зрозуміло. Пригадаймо, що, починаючи з кінця 1920-х в Україні розпочалися послідовні політичні репресії: Шахтинська справа, процес Спілки визволення України, заслання на Соловки. 1932 року з’явилася Постанова ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій», де йшлося, зокрема, про ліквідацію різноспрямованих мистецьких угруповань і запровадження єдиних творчих спілок, у тому числі й Спілки радянських композиторів, яка стала знаряддям уніфікації музичного мислення й нав’язування «методу соціалістичного реалізму». У 1932– 1933 роках в Україні було штучно організовано Голодомор, припинено українізацію. 1935 року Левко Миколайович разом із поетом Максимом Рильським написав пісню про Йосипа Сталіна «Із-за гір та з-за високих сизокрил орел летить». Її музика, заснована на інтонаціях добре відомих композиторові козацьких пісень, беззаперечно вдала. Однак поява цієї пісні у творчому доробку Майстра пояснюється суто ідеологічними чинниками. Як відомо, Максим Рильський, який разом із репресованими Освальдом Буркґардтом, Михайлом Драй-Хмарою, Миколою Зеровим і Павлом Филиповичем входив до групи поетів-неокласиків, був заарештований і кілька місяців відсидів у камері попереднього ув’язнення НКВС у Жовтневому палаці в Києві. Після звільнення його знову викликали до «компетентних органів» і наполегливо порадили написати твір про «великого вождя». Поет звернувся по допомогу до давнього співавтора й друга – Левка Ревуцького, і, кажуть, вони створили цю пісню за одну ніч. Опісля Максим Рильський терміново виїхав до Москви, де йому пощастило потрапити на прийом до Йосипа Сталіна. «Вождеві» пісня сподобалася. Згодом вона не раз рятувала життя і Максимові Рильському, й Левкові Ревуцькому. Адже у Постанові Радіокомітету УРСР 1937 року зазначалося, що націоналісти брати Дмитро і Левко Ревуцькі та Віктор Косенко «провадили націоналістично-фашистську лінію в музичному мистецтві України». 1938-го композитор написав «Пісню про Пашу Ангеліну» на відверто «соцреалістичні» слова. Вочевидь Левко Ревуцький відчував, що така пересторога не буде зайвою. Події життя справдили найстрашніші

1’2014 | МУЗИКА

очікування. У грудні 1941 року під час гітлерівської окупації «ліквідатор» із НКВС по-звірячому вбив у Києві старшого брата митця – музикознавця та етномузиколога Дмитра Ревуцького і його дружину. В історії музики були випадки, коли композитор певний час (навіть тривалий) не створював нічого нового, не маючи натхнення або накопичуючи враження для істотних змін у своїй творчості. Гадаю, Левко Ревуцький не лише мав натхнення, а й писав музику, про що свідчить його згадка про закінчення власної Третьої симфонії у відомій розмові з Миколою Гордійчуком. Однак написаного не оприлюднював. Не виключаю, що поміж тих творів були й справжні шедеври. Можливо, він змінив стиль. Переконаний, що, з одного боку, це був мовчазний

протест митця проти злочинів тогочасної влади, а з другого – він не хотів наражати на небезпеку родину й свою композиторську спадщину. Адже в разі репресій його музику, природно, було б вилучено з обігу. Достеменно відомо те, що у період 1935–1977 років у житті Левка Ревуцького розгорталася справжня творча трагедія. Офіційне визнання владою його особи, численні нагороди і звання вимагали від митця поступливості панівній ідеології у сфері, яка потребує свободи вислову – творчості. Вважаю, саме тому з 1957 року у творчій біографії композитора запанувало мовчання. Цим мовчазним протестом він чинив своєрідний опір владі. У сквері біля пам’ятника Богданові Хмельницькому в Києві. 1974 р.

ÍÅÂ²ÄÎÌÅ ÏÐÎ Â²ÄÎÌÈÕ Людмила ОСАДЧА

Спогади селян Іржавця

Олександра Антонівна Семенюг: – Семенюг Микита Лукич (батько мого чоловіка) у 1914 році був на війні, потім потрапив у полон на 3 роки. У 1917-му повернувся додому. Пішов проситися на роботу до Ревуцьких. Працював конюхом. Жив він із жінкою у конюшні. Приміщення було доволі просторе, з великими вікнами. Це була кімната, відокремлена від конюшні, в якій знаходилися коні, солома, сіно та інше. Весною й каже Софія Андріївна (дружина Левка Ревуцького. – Ред.) Гапі (Гафії – майбутній свекрусі Олександри Антонівни. – Ред.): «Нехай чоловік твій скосить бур’ян там, де колись був скотомогильник, та посадіть собі картоплю, щоб було що зимою їсти». Дали Ревуцькі й картоплі для посадки, і всяких сімен для городини. Недовго вони там пожили. Коли влада почала мінятися, Ревуцькі дали Микиті та Гапі дерева на нову хату. А з конюшні побудували сільбуд (так званий будинок культури). Будинок був досить довгим, з великими вікнами, а стояв він над дорогою, де тепер знаходиться сільська рада. Лідія Федотівна Яцун (1930 р. н.): – Моя мати, Палажка Михайлівна Лепська, дівчинкою доглядала сад [Ревуцьких], збирала яблука. Сад був великий, гарний. Рідна материна сестра Тетяна виїхала в Київ на постійне проживання. Софія Андріївна Ревуцька дуже часто просила її стірати, білити кімнати. «Ніхто так гарно не постірає, як Таня», – говорила дружина Левка Миколайовича. За роботу гарно платили – 40 рублів і [давали] гарно поїсти. Коли моя мати їздила до сестри, то завжди заходила і до Ревуцьких, була там бажаним гостем. Усіх сільських людей гарно приймали, шанували, давали гостинців на дорогу. Кому треба, то й ночувати залишалися.

Село Іржавець. 1906 р.

Оксана Яківна Галич служила у Ревуцьких. Ревуцькі жили на Банковій вулиці. Було у них 4 кімнати. Хоч Оксана ніде не робила, а Ревуцькі виклопотали їй пенсію. Коли вже не стало здоров’я служити, дали їй гроші на нову хату. Доживала віку Оксана у своєму рідному Іржавці, на сільському Подолі. Ревуцькі передавали гостинці Оксані. Бувало, їздила я до Києва курочок та півників продавати. Пішки дійшла до Ічні, а там сіла на поїзд і доїхала до міста. Попродала я м’ясо та накупила всього: клейонки, ситцю на наволочки, матерії хлопцям на костюми та ще

Фото надане Чернігівським музичним училищем імені Левка Ревуцького

Від самого початку заснування у липні 1989 року Меморіального музеюсадиби Левка Ревуцького у селі Іржавці музейні працівники почали збирати спогади селян про життя родини Ревуцьких. Особливо активізувалася ця робота від 2010 року, коли музей очолила Людмила Осадча, яка віддано поставилася до справи збереження пам’яті про свого великого односельця Льва Миколайовича, його брата Дмитра Миколайовича, усієї сім’ї. Пропонуємо ознайомитися з низкою спогадів, що дають змогу побачити в неочікуваних ракурсах життя Ревуцьких в Іржавці та відчути ставлення до них простих селян. При публікації збережено особливості мовлення мешканців Іржавця

МУЗИКА | 1’2014

Фото з сімейного архіву Ревуцьких

Батьки Левка Ревуцького: Олександра Дмитрівна та Микола Гаврилович. Фото Левка Ревуцького. Іржавець, 1905 р.

чогось. Одну таку гарну курочку мати приказала віднести Ревуцьким. Тоді якраз Левку Миколайовичу виповнилося 75 років і я випадково потрапила за святковий стіл. Коли я зайшла до них, то побачила багато різних наїдків. Гості вже порозходилися, мене посадили за стіл. Я їла й не знала як воно зветься, бо в нас такого і близько не було. Найбільше запам’яталося клубничне варення, яке я все підкладала і підкладала у чай. Левко Ревуцький довго говорив зі мною, розпитував про колгосп, хто де і ким працює, про сусідів, друзів, про усіх людей. Оксана прибирала, перемивала, в цей день була дуже заклопотана. Тому піти разом до тітки Тетяни у гості ми не могли. І я залишилася у них ночувати. Запитує мене Софія Андріївна: «Ліда, а по якій ціні ти курей продавала?» Я й сказала їй, що по різних цінах – і по З0, і по 35, і по 40 рублів. Вона й дає мені 40 рублів. Кажу Софії Андріївні, що не візьму грошей, бо мати курочку передала вам на гостинець, а вона мені відповідає: «Візьми, Лідочко, візьми, це буде на гостинець для Полі». Так лагідно називала вона мою маму. Якими ж тільки гарними були людьми Ревуцькі! Запам’ятався мені невеличкий хлопчик Жоржик (онук Льва Миколайовича. – Ред.). У великій кімнаті стояв у Ревуцьких великий чорний рояль. Сидить Левко Миколайович за роялем і грає. Звучить така музика, як марш. А малий Жоржик держить автомат на плечі і марширує по усіх чотирьох кімнатах. Музика змінювалась на інший марш, а хлопчик ходив, наче солдат. Зоя Георгіївна (невістка Льва Миколайовича. – Ред.) була молодою красивою жінкою зі світлою косою. На подвір’ї у Ревуцьких в Іржавці було багато півоній, вороньків, кущових троянд. Господарі вже виїхали з села, а квіти, як і люди сумували за ними...

1’2014 | МУЗИКА

Віра Миколаївна Чуб (працює секретарем сільської ради): – Сидора Лукерія Дмитрівна (1896 р. н.), моя рідна бабуся по матері, багато років жила і працювала у Ревуцьких. Через все своє довге життя пронесла любов і повагу до їхньої сім’ї. А з якою теплотою і ніжністю згадувала вона усіх членів родини! Коли ми їй говорили, що всі пани погані, вони гнобителі народу (так нас учили в школі), бабуся сердилася, заперечувала нам і часто повторювала: «Отоді я тільки й пожила – у Ревуцьких». Лукерія Дмитрівна завжди ставала на захист Ревуцьких: «Олександра Дмитрівна Ревуцька (мати Дмитра і Левка Ревуцьких. – Ред.) ходила до моєї матері (Одарки Степаній) купляти яйця. Замітила мене, малу дівчину. “Одарко, віддай мені Лукеру в найми, вона ж така метка та проворна, за роботу он як хватається, буде мені гарною помічницею”. Уговорила бариня мою матір, пішла я жити і працювати до Ревуцьких. Мене дуже жаліли, ніби свою рідну дитину. Можливо, тому що в Олександри Дмитрівни були самі хлопці Дмитро та Левко. Гарно годували, одягали, а на вихідні я ходила додому до батьків. Моя мати не дуже хотіла, щоб я служила у Ревуцьких, та Олександра Дмитрівна щороку просила мою матір і казала, що плату добавить, аби тільки дозволили взяти мене в найми. І справді, було в мене і гарне намисто, і красивий одяг, і все те, чого не було в інших дітей. Пригадую, Микола Гаврилович (батько братів Ревуцьких. – Ред.) збирається кудись їхати, сідає до столу снідати і намазує хліб маслом. А це було саме у піст. От я й кажу йому: “Що ж ви робите, не можна вам масла їсти у піст”. А він мені відповідає: “Дурне сало без хліба, хіба ж я вистою день на службі голодним, без скоромного”. Сказав він це з лагідною посмішкою на вустах.

Фото Левка Ревуцького

ÍÅÂ²ÄÎÌÅ ÏÐÎ Â²ÄÎÌÈÕ

Розповідь Лідії Євдокимівни Пищоли (1942 р. н.): – Моя рідна бабуся Салій Уляна Іванівна ще малою дівчинкою зосталася повною сиротою. Мала вона 2 сестри і 4 брати. Сталося так, що посміявся над нею один парубок. Не було куди діватись Уляні, не було де їй жити. Вигнали брати її, вагітну, з двору. Дізналися Ревуцькі про нещасну долю дівчини. Не довго думаючи, Микола Гаврилович запропонував Уляні залишитися у нього жити. Розповідала бабуся Уляна: «Жаліли мене, наче свою, рідну. А коли народилася дитинка Стекла (1902 р. н.), раділи за мене. І покупають, і сорочечку новеньку надінуть, і нагодують дівчинку. На руках поносять, і до серця пригорнуть. Росте Стекла, зігріта теплом родини Ревуцьких. Ось уже й 13-й рік виповнився. Навчила її бариня (так селяни називали Софію Андріївну) вишивати болгарським хрестом, вирізуванням». Уляна з дівчиною жила у Ревуцьких і випікала хліб. Вона була роботящою і красивою. Залицявся до неї пастух Лексій (Олексій). Дізнався про це пан (Левко Миколайович) та й говорить Уляні: «Йди за нього заміж, він дуже гарний хлопець». Моя бабуся відповідає, що ніку-

Літній пікнік на узліссі Конорівщини (однієї з частин маєтку Ревуцьких). Сидять (зліва направо): Євгенія Овсієвська, Микола Гаврилович Ревуцький, N. Синицина, Любов Мирончик, молоде подружжя Катерина та Дмитро Ревуцькі, Олександра Дмитрівна Ревуцька, Яків Персидський із дружиною Антоніною, Левко Ревуцький (напівлежить із рушницею). Іржавець, 1905 р.

Іржавець. Дорога до храму. Фото Левка Ревуцького

Фото з сімейного архіву Ревуцьких

Мені дозволяли грати на піаніно. Одного разу до кімнати зайшов слуга, скинув шапку, думав що то бариня грає». Померла Лукерія Дмитрівна 9 липня 1980 року. В останні роки свого життя майже кожен день згадувала про своє життя у Ревуцьких. Її жаліли, любили, як рідну дитину, ніколи не наказували за провину. «А ви, діти, кажете, що пани були погані, неправильно вас вчать у школі, не знаєте ви ніяких панів. Кращого життя, як у Ревуцьких, я й не знала», – не раз повторювала бабуся Лукера. З великою теплотою і любов’ю згадувала вона про всю родину Ревуцьких, та, на жаль, не дослухалися ми, онуки, до бабусі, її розповідь нагадувала нам казку: «Настали такі часи, коли ходили по селу бандити, грабували, убивали людей. Одного разу чую якісь незрозумілі звуки, гуркіт, брязкіт. Щось там, на подвір’ї, діється. Хотіла я вийти з хати, подивитися хто ж там ходить. Та мене зупинив Левко Ревуцький: “Лукеро, тихо сиди, не ходи на вулицю, життя дорожче, хай беруть, аби тебе не вбили”. Оберігали мене Ревуцькі. Дали землю, на якій побудували хату». А сьогодні стоїть на «землі Ревуцьких» вже нова хата, де я (Віра Миколаївна. – Ред.) й проживаю.

ди вона не піде, бо в неї дитина і більше немає нічого. Тоді пан і каже: «Уля, ти багато років служила у нас, грошей ми тобі не давали. Тому побудуємо тобі хату». Послухала бабуся Левка Миколайовича і забула, не повірила у сказане. За роботою швидко промайнув рік (1916 р.). Одного разу підходить до Уляни Левко Миколайович і лагідно промовляє: «Збирайся, Уля, хата побудована. Підемо подивимося, чи тобі вона сподобається». Дав їй ключ. «Учись відкривати, заходь, не бійся, хата твоя, хай тобі Бог допомагає», – каже пан. Подивилася Уляна на новозбудовані хату, сажок для свиней, сортир і розплакалася від щастя. Не знала вже як і дякувати Ревуцьким. Хата дерев’яна, вкрита залізом, підлога (долівка) помазана глиною. Дві кімнати. В одній кімнаті піч і груба, в другій – груба. Біля печі зроблений пил (місце для спання). Подарували Ревуцькі ікону, 4 рушники, скатертини, рядна та інше. Хата і досі б стояла, якби її не розібрали у 1960-х роках і не побудували з неї іншу. Вийшла заміж Уляна за пастуха Олексія. Та не довго судилося жити чоловіку. Пішов він на війну (Першу світову) і не повернувся. Мати моя Стекла померла у 1943 році. Баба Уляна померла в 1945 році. Коли Ревуцькі проживали у Києві, то передавали бабі Уляні гостинці. Ревуцькі гарно годували усіх людей, які у них працювали. Одного разу несла Уляна їжу пастухам. Зустрів її пан і запитує, що там у посудині знаходиться. Салат вінегрет. Подивився на той салат, а він починає прокисати. Наказав пан віднести його собакам і наступного разу уважно перевіряти їжу, щоб більше такого не повторилося. У Ревуцьких було 7 корів. Бариня корови доїла сама. Микола Гаврилович гарно грав на скрипці і співав. Придумував сам пісеньки. Від баби Уляни я перейняла і можу повторити мелодію такої частушки: «Ах ты, Бобрика, Бобрика, ты Саратова жена, Научи меня, Бобрика, по-саратовски гулять. Сарат-город я прошла, извозчика не нашла. Пароходом две Наташи – и все наши. А моей все нет, провалилась на тот свет. А я письма напишу, на том свете разыщу. Ты, канава, ты, канава, ты, канавушка моя. По на этой канаве ехал милый на коне, Платком машет, приезжай, Наташа, ко мне».

МУЗИКА | 1’2014

До Ревуцьких у гості приїздили священики у красивих бричках (настоятель кафедрального собору Полтави отець Микола Уралов був батьком дружини Дмитра Миколайовича й дідусем дружини Льва Миколайовича. – Ред.). Господарі радо їх зустрічали, вели попід руки до хати. Працювали у Ревуцьких дві Надежди (Надії), м’яли коноплі. Вони запитали в Улі: «Звідки гості приїхали?» Дівчина відповіла, що приїхали батюшки з Полтавської губернії. «Наші сестри живуть у Полтавській губернії, ми хочемо їх провідати», – говорять робітниці. Уляна порадила Надеждам сідати у фаетон і чекати, коли повертатимуться батюшки, щоб поїхати разом із ними до Полтави. «А що нам на гостинець взяти? – запитують подруги. – Пирогів напечіть», – відповідає Уляна. Довго гостювали священики у Ревуцьких. За цей час напекли дівчата житніх пирогів із бузиною, таких великих, як чуні, зав’язали у платок. Сидять у фаетоні дві подруги, нечупарні (неохайні) Надежди, їдять пироги. Повимазувалися у бузину – потекли пиріжки. Аж тут веде пан гостей. Як підійшли ближче, аж відсахнулися. «Дівчата! Що ви наробили? Вилазьте звідси! Швидко приберіть за собою», – строго наказав пан. «Не виліземо, ми поїдемо у Полтавську губернію, гостинця сестрам повеземо», – кричать подруги. А ті гостинці порозчавлювали, потекли, повимазували сидіння у бузину. Насилу повитягували нечупарок із брички. А Уляна ледь стримувалася від сміху. «Оце тепер буде мені на горіхи», – подумала дівчина. Нарешті поїхали гості. Підходить до неї Ревуцький і каже: «Уляно, це ти придумала?» Вона й призналася. «Щоб більше такого не робила», – тільки й сказав пан.

Софія та Левко Ревуцькі. 1916 р.

Тетяна Миколаївна Рахній передала спогади нині покійних іржавчан, які були записані багато років тому.

Фото з сімейного архіву Ревуцьких

Марина Гнатівна Яцела: – Біля маєтку Ревуцьких, у стороні біля дороги знаходилася бесідка, обсаджена бузком. Коли до Ревуцьких приїздили гості, там проводили вечори і чаювання. У бесідку піднімалися тридцятьма сходинками. На столі завжди стояв самовар і вази з солодощами. Цукерки пахли черемшиною.

1’2014 | МУЗИКА

Іржавець. Сільська вулиця. Фото Левка Ревуцького. 1909 р.

Весь двір був у квітах. Росло багато кедрових, соснових і горіхових алей. Сад займав велику площу. Багато було яблуневих дерев, а далі від дому – грушеві дерева. Висаджували кущі глоду. У Ревуцьких був садівник. Дві дівчини доглядали за квітами. Працював у них також повар. Великий рів відділяв землі Ревуцького від земель Світа (родичі Ревуцьких: рідна тітка Олександри Дмитрівни була одружена зі Світом. – Ред.). На полях у Ревуцьких працювали селяни – робітники. Один із них час від часу крав зерно. Коли Левко Миколайович дізнався про це, то наказав іншому робітнику віднести тому, хто крав, кілька мішків зерна. Левко Миколайович розумів, що цей чоловік був змушений красти через бідність. В Іржавецькій церкві була ікона Божої Матері. Ця ікона зцілювала людей. Розповідали, що колись підвели до ікони сліпого хлопця. Після того до нього повернувся зір. У церкві служив священик Сахновський. Йому допомагало подружжя Макарців. Дзвони Іржавецької церкви було чути навіть у Прилуках. Зі спогадів Анастасії Давидівни Крутько: – Служила у Ревуцького молода дівчина, моя родичка. Частими гостями у домі Ревуцьких були пани офіцери. Ця дівчина прислуговувала під час обідів. Вона сподобалася одному офіцеру, який потім забрав її заміж. Микола Ревуцький подарував їй у придане сувій сукна. На той час це був дорогий подарунок. Розповідь Федора Івановича Штанька: – Ще до війни жив у селі генерал Персідський (сестра матері Льва Миколайовича була одружена з Яковом Персидським. – Ред.). Його будинок зберігся й досі (тепер будинку немає. – Ред.). Тоді це був охайний двір, обнесений широким парканом. У саду – посипані піском алеї. Росли сосни, багато кущів жасмину. Всі панські маєтки завжди були дуже охайні. Син пана Персідського катався по саду на маленькому велосипеді з дзвоником, чим дуже дивував сільських дітлахів. Панич був завжди одягнений у білу сорочку з «метеликом» (Всеволод Персидський – онук Якова Персидського – взяв за дружину Ніну Герасимову, ученицю Левка Ревуцького в Київській консерваторії, нині уславлену професорку Ніну Олександрівну Герасимову-Персидську. – Ред.).

ÍÅÂ²ÄÎÌÅ ÏÐÎ Â²ÄÎÌÈÕ Роксана СКОРУЛЬСЬКА

Ревуцькі – Скорульські: зв’язок поколінь Зі старшого покоління українських композиторів ХХ століття ім’я Левка Миколайовича Ревуцького згадувалось у нашому домі з найбільшою повагою і, сказати б, з ніжністю. Може тому, що розділяло їх народження з моїм дідом – Михайлом Адамовичем Скорульським лише два роки… Може тому, що обом у дитинстві довелося знати Миколу Лисенка… А може й тому, що обоє були надто вразливі та водночас стійко витримували болючі удари долі…

На кількох групових фотографіях членів СКУ з архіву Скорульського Михайло Адамович – завжди поруч із Левком Миколайовичем. В архіві Скорульського збереглися листівка та лист Левка Ревуцького, написані у роки Великої Вітчизняної війни. Для Левка Миколайовича цей період життя був найтяжчим. Ще й року не минуло, як по-звірячому вбили найближчу для нього людину – старшого брата Дмитра. Єдиного сина Євгена було тяжко поранено на фронті… А ще Левко Миколайович тримав на своїх плечах справи усієї Спілки композиторів УРСР. Він – член оргбюро СРКУ (1932–1939), оргкомітету СК СРСР (1939– 1948), голова правління СК УРСР (1944–1948). Листівка і лист Левка Ревуцького до Михайла Скорульського, що нині публікуються, яскраво віддзеркалюють стан справ у СКУ в евакуації. «Алма-Ата, Почтамт. До востребования. Скорульскому Михаилу Адамовичу / 15. ІХ. 41 г. Дорогой Михаил Адамович! Что касается работы здесь, то дело обстоит очень неважно. Здесь две консерватории: 1. Киевско-Ташкентская (поскольку в Ташкент[ской] консерват[ории] работает четверо нас: Михайлов (йдеться про піаніста Костянтина Михайлова. – Ред.), Брагин, Бертье и я) и Ленинградская с 300 студентов. Здесь Штейнберг, Кушнарев, Топилин, Николаев, Ершов и другие. Ник[олай] Ник[олаевич] Вилинский здесь и наш Таранов тоже. Оба в самом безнадежном положении в отношении работы. Отпускных никто из нас не получал, несмотря на то, что мы свыше 100 рублей истратили на телеграммы. М[аксимилиан] О[сеевич] Штейнберг живет пока в гостинице «Националь», но, вероятно, вскоре получит комнату. Прописаться на жительство в Ташкенте сверхъестественно трудно. Многие этого еще не добились. Сын наш закончил здесь университет и призван в армию. Привет от меня и С[офьи] Андр[еевны]. Ваш Л[ев] Ревуцкий. Был еще здесь и одесский Файнтух. Его направили в Самарканд. Ташкент. Кара-Киргизская ул., 33. Ревуцкий Л. Н.»

Фото надане Роксаною Скорульською

Зустріч Сидора Ковпака з композиторами України. Сидять (зліва направо): Пилип Козицький, Михайло Скорульський, Лев Ревуцький, Сидір Ковпак із дружиною, Михайло Вериківський. Стоять (зліва направо): Михайло Полонський, Олександр Зноско-Боровський, Валеріан Довженко, Оскар Сандлер, Ілля Віленський, Григорій Верьовка, Юлій Мейтус, Аркадій Філіпенко. Близько 1948 р.

МУЗИКА | 1’2014

Автографи з сімейного архіву Скорульських

«26.02.1942. Ташкент Дорогой Михаил Адамович! Я получил значительное количество писем от многих товарищей и, будучи сверхъестественно занят, не в состоянии удовлетворить всех и сразу соответствующими объяснениями. Приходится отвечать по мере сил и возможности по очереди. 1. Украинского музфонда сейчас нет. Так как здесь были получены деньги Укр[аинского] музфонда (около 16 000 р.), то они были переданы Музфонду Узбекистана. Правления Укр[аинского] музфонда тоже фактически нет, ибо один Шевич (представник тогочасного правління Музфонду України. – Ред.), который, вдобавок, служит на железной дороге, не может составить собою правления. Таким образом, распоряжается всем правление Союза композиторов Узбекистана. Они имеют текущий счет в банке, печати, заверенные подписи и прочее – все, что полагается. Адрес Союза композиторов Узбекистана: Ташкент, Первомайская, 20. 2. Музфонд СССР прислал в свое время сюда письмо, в котором разъяснил, что пополнения средств Музфонда в скором времени не предвидится и чтобы в связи с этим все деньги расходовались только в исключительных случаях. 3. На этом основании тов[арища] Шевича пришлось уволить из Музфонда во избежание ответственности, а все дело перешло в руки правления Узбекского союза композиторов. 4. Правление Союза композиторов Узбекистана оказывает помощь композиторам, но при этом соблюдает соответствующую и необходимую экономию не только по причине общегосударственных установок военного времени и финансового напряжения страны, а и потому, что Музфонд СССР указал на невозможность пополнить в скором времени средства республиканских музфондов. Узбекский союз композиторов оказывает помощь лишь при исключительных обстоятельствах и в первую очередь помогает семьям фронтовиков или лицам, непосредственно связанным с оборонными работами. 5. Недавно Музфонд СССР вызвал в Москву композитора Мурадели (представителя Музфонда СССР), и тов[арищ] Мурадели при проезде через Ташкент посетил правление Союза узб[екских] композиторов. Здесь его информировали обо всем и познакомили со списком композиторов Средней Азии, а здесь их свыше 150-ти человек вместе с эвакуированными из Москвы, Ленинграда, Украины, Белоруссии. В Средней Азии 26 семейств украинских композиторов, из них 12 – в Ташкенте. Тов[арищ] Мурадели сказал, что все это он учтет, доложит обо всем, кому следует, и предложил организовать творческую и материальную помощь по четырем линиям: 1 – московская организация, 2 – ленинградская, 3 – среднеазиатская и 4 – кавказская. При этом товарищу Мурадели было вручено письмо (вернее – копия письма) группы украинских композиторов правлению Музфонда СССР и полный список с адресами всех украинских композиторов, находящихся в Средней Азии. Подлинное письмо и список были составлены для Совнаркома УССР и отправлены нами в Саратов Б[орису] Н[иколаевичу] Лятошинскому для того, чтобы последний по возможности лично вручил все это зампредсовнаркома.

1’2014 | МУЗИКА

Каковы будут результаты всего, сказать сейчас трудно, все будет зависеть от положения на фронте войны и, значит, от снабжения Красной Армии боеприпасами, обмундированием и продовольствием. Работы у меня очень много. Одна консерватория чего стоит! Здесь ведь деканов нет, а их функции выполняют руководители кафедр. Да и кафедра моя объединяет в себе и композицию, и теорию (специальную н и обязательную), и историю (тоже и специальную, и общую). По воспитанию н кадров (национальных) перед ведут д ленинградцы, а нам тоже отставать нельзя: нужно давать краю, нас прин ютившему, и поднимать его культуру. ю Нужно и для госпиталей поработать, и Н принять участие в постройке противоп танковой эскадрильи «Советский арт тист». т Осенью консерватория работала на хлопке, а теперь, очевидно, будет учах ствовать в посевной кампании. Прис ходится еще заботиться и о таких сех мьях, как семья Довженко (йдеться м про п родину українського музикознавця ц і композитора Валеріана Довженка. к – Ред.), который, несмотря на то, что мог м бы служить в действующей армии в культотделах по своей специальности, к ушел в строй рядовым бойцом. у Как видите, скучать некогда. Ну, будьте т здоровы! Ваш Л[ев] Ревуцкий. Передайте привет всей вашей семье. м Сын наш тоже на фронте и тоже рядовым бойцом-стрелком, несмотря р на свое высшее образование (з вищою освітою після проходження відповідних військових курсів тоді можна було воювати в офіцерському званні. – Ред.). Известен ли Вам адрес «Мистецтва»? г. Уфа, ул. Ленина, 7. Дворец культуры. Укриздат при ЦК КП(б)У». Пропонуємо увазі читачів інший автограф Левка Ревуцького, який зберігся у родинному альбомі Сенаторських-Скорульських, розпочатому бабунею композитора Олександрою Сенаторською у 1842 році й продовженому Михайлом Адамовичем після повернення з евакуації у 1944-му:

А нижче – через півстоліття запис іще двох Ревуцьких – Євгена Львовича та Валер’яна Дмитровича (відповідно, синів Левка і Дмитра Ревуцьких. – Ред.):

ÍÅÂ²ÄÎÌÅ ÏÐÎ Â²ÄÎÌÈÕ Тетяна РУДА

Знахідка в родинному архіві Листівка від Льва Миколайовича Ревуцького – ще одне послання з минулого, маленький, але красномовний штрих до портрета українського митця

ДОСЬЄ Тетяна Петрівна Руда – доктор філологічних наук, завідувачка відділу кінознавства Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України

Левко Ревуцький згадує про допомогу, надану йому батьком. Можливо, йдеться про повернення з передової до Ташкента. Ось цей лист: «Малый Ржевский № 6 Петру Евдокимовичу тов[арищу] Рудому от Ревуцкого Льва Николаевича Ташкент. Киргизская 43 Вельмишановний Петро Евдокимовичу! Свого часу Спілка Рад[янських] Композиторів України порушувала клопотання перед Наркоматом Оборони про відклик з рядів РККА (Рабоче-Крестьянской Красной Армии. – Ред.) члена нашої спілки, музикознавця Довженка В[алеріана] Д[аниловича]. Великої надії на позитивне розв’язання цієї справи я не покладаю, проте прошу Вас, коли Вам відомо щось, сповістити нам через пред’явника цього листа, тов[ариша] Шевича Ор[еста] Л[?]. З приємністю згадую про моє перебування у Вас і залишаюсь вельми вдячним Вам за доброзичливе ставлення до мене і за допомогу, що мав від Вас. З пошаною до Вас Композитор Л[ев] Ревуцький. 1942. ХІІ. 19».

Фото надане авторкою матеріалу

ей короткий лист пролежав у нашому сімейному архіві понад 70 років; я знайшла його серед інших документів воєнної пори, дбайливо збережених батьками. Він адресований моєму татові, Петру Євдокимовичу Рудому, який на той час обіймав посаду постпреда (постійного представника. – Ред.) УРСР у Москві. Батько спілкувався з багатьма українськими митцями та вченими, які приїжджали до столиці СРСР у відрядження з Середньої Азії та Казахстану, куди було евакуйовано більшість нашої інтелігенції разом із вишами і науковими установами, театрами й кіностудіями. Постпредство допомагало співвітчизникам квитками, розміщенням у готелях, вирішенні інших – побутових і професійних питань (наприклад, Іван Паторжинський висловлює батькові подяку за сприяння у доставці «в целости и сохранности» рояля до Іркутська, що в умовах війни видається майже неймовірним!). Лев Миколайович Ревуцький, видатний український композитор і педагог, евакуацію перебував у Ташкенті, де очолював кафедру композиції, історії та теорії музики у консерваторії. Про цей період його життя, очевидно, відомо не так уже й багато. Дізнавшися про те, що його єдиного сина поранено і він знаходиться у тяжкому стані, Лев Миколайович поїхав до фронтового шпиталю, на передову, і вивіз Євгена до Ташкента, єдиний раз у житті скориставшися своїми привілеями орденоносця й лауреата Сталінської премії. Можливо, саме під час цієї поїздки він і зустрівся з моїм батьком. Утім точно невідомо, коли відбулося це знайомство: Валентина Кузик розповідає, що сумна звістка про сина надійшла на початку 1942 року, мій батько переїхав до Москви із Саратова у середині березня.

МУЗИКА | 1’2014

ÍÎÒÍÈÉ ÑÒÀÍ Левко РЕВУЦЬКИЙ

Дума Кобзаря

Всеволод Панасович Коломієць, опрацьовуючи архів свого брата композитора Анатолія Коломійця – учня Ревуцького, знайшов цей рукопис Левка Миколайовича. «Дума Кобзаря» – окремий номер із музики до п’єси «Маруся Богуславка» Михайла Старицького, що була поставлена в Київському академічному українському театрі імені Івана Франка (прем’єра відбулася 1 січня 1941 р.). Друкується вперше. Валентина КУЗИК

1’2014 | МУЗИКА

ÍÎÒÍÈÉ ÑÒÀÍ

МУЗИКА | 1’2014

1’2014 | МУЗИКА

ÍÎÒÍÈÉ ÑÒÀÍ

МУЗИКА | 1’2014

ÌÓÇÈ×Í² ÌÎÑÒÈ Оксана КОЛОДУБ, Левко КОЛОДУБ

«Він притягував до себе людей»

Колись давно один мудрий філософ зазначив, що спогади – це вид зустрічі

Фото Ігоря ДЕМЧУКА

оє дитинство і юність пройшли у будинку композиторів, що розташований у Києві по вулиці Софійській, 16. Подумки сьогодні намагаюся відновити у пам’яті зустрічі й розмови з видатними творчими людьми, які на той час для мене були просто сусідами. Те, що з кожної квартири нашого дому майже постійно лунала музика, співи – мене не дивувало. Здавалося, що це звичайна ситуація. Поступово звикла і до того, що ті ж сусіди, іноді просто у домашніх халатах раптово з’являлися в нашій квартирі з купою нот, грали на роялі й щось емоційно обговорювали з моїми батьками до пізньої ночi. Підростаючи, поступово запам’ятовувала імена й прізвища: Микола Йосипович Сiльванський, Платон Іларіонович Майборода, Ігор Наумович Шамо, Євген Микитович Зубцов, Віталій Дмитрович Кирейко, Андрій Костянтинович Лазаренко, Андрій Якович Штогаренко, Володимир Павлович Шаповаленко, Анатолій Панасович Коломієць, Олександр Федорович Зноcко-Боровський та інші. Був у нас і особливий для мене сусід. Звали його Лев Миколайович Ревуцький. Він був старшим за інших композиторів і жив з нами на одному поверсі. Зустрівши нас, завжди зупинявся, розпитував про справи, часто запрошував до себе. Пам’ятаю відчуття якогось особливого піднесеного настрою, який охоплював мене, коли я потрапляла до його кабінету. Мені здавалося, що, спілкуючись із нами, він звертається саме до мене, що тільки він розуміє, яка я доросла, а мені тоді було років із шість. До речі, вже як студентка музичного училища імені Рейнгольда Глієра, я не раз спілкувалася з Левком Миколайовичем у тому ж кабінеті з приводу його творчості. Його ім’я – Лев Миколайович (таке саме, як і у мого батька) майже переконувало мене, що ми – родичі. Одного разу сусід, звертаючись до батька, пожартував: «А знаєте, що Ви не справжній Лев Миколайович!» – «Чому?» – здивувався той. – «А тому, що у Вас жінка не Софія Андріївна», – відповів Лев Миколайович (відомо, що дружину Толстого, теж Льва Миколайовича, звали Софія Андріївна, так само, як і дружину Ревуцького). «Уперше я побачив Льва Миколайовича приблизно у 1934–1935 роках (мені тоді було 4-5 років), – згадує Лев Миколайович Колодуб. – До нас (а я з батьками жив тоді на вулиці Артема) прийшов якийсь чоловік із білими вусами і приніс (за сільською традицією) гостинець – десяток яєчок, загорнутих у хустинку. Вони з батьком довго про щось говорили і потім мені сказали, що це був композитор Ревуцький. Як згодом з’ясувалося, батько і його старший брат Володимир Олексійович Колодуб були знайомі зі Львом Миколайовичем іще з часів їхнього навчання у Прилуцькій гімназії. Мені ця людина дуже сподобалась, і я її добре запам’ятав. Уже потім, пізніше, почавши серйозно займатися музикою, я завжди цікавився його творчістю. Згадую, як у консерваторії (я навчався у Харкові) ми грали першу частину Другої симфонії Ревуцького. Мене тоді вразила оригінальність і колористична виразність твору, яскраве звучання оркестру, а головне – своєрідне тлумачення фольклору. Пізніше, працюючи зі студентами-композиторами, я завжди звертався до Другої симфонії Ревуцького як прикладу творчого переосмислення фольклорних першоджерел у поєднанні з професійними засобами композиторської майстерності. У творчості в Ревуцького – свій шлях. Музика його надзвичайно виразна, “йде” з мелодики народної пісні, а мелодика української пісні дуже своєрідна, колоритна. У ній багато ладів, які широко використовував у творах Лев Миколайович. Після закінчення харківської консерваторії та переїзду до Києва мені знову пощастило зустрітися зі Львом Миколайовичем, тим більше, що ми отримали квартири в одному домі та й ще і на одній сходовій кліт-

1’2014 | МУЗИКА

Левко і Оксана Колодуби

ці. Він, дізнавшись моє прізвище, довго розпитував мене про родину, про долю батька, цікавився, як працюється на новому місці. Я відповів, що важко, оскільки немає інструмента. Через деякий час Лев Миколайович сказав, що у знайомих є рояль, який можна купити. Я поскаржився на відсутність коштів, на що отримав відповідь: “Я заплачу, а гроші колись віддасте”. Так фактично він купив нам рояль. Я потрошку віддавав гроші, але жодного разу мені не нагадали про борг. Працюючи в консерваторії, я спостерігав за тим, як Лев Миколайович викладав, з якою повагою до нього ставилися студенти, педагоги. Він був надзвичайно доброю, уважною, неймовірно душевною людиною, яка притягувала до себе оточуючих. Причому така людяність була притаманна усій родині Ревуцьких. Такою ж була дружина Софія Андріївна та син Євген Львович, лікар за освітою. Пригадую такий випадок. Ми знали, що вхідні двері квартири Ревуцьких ніколи не зачинялися, навіть на ніч. Якось увечері господиня дому, Софія Андріївна, побачила в коридорі своєї квартири незнайому брудну, погано одягнену, вочевидь голодну людину. “Ви до нас? Заходьте, будь ласка”, – заклопоталася хазяйка. Частуючи гостя, запитала, чи не змерз він (на вулиці було досить холодно), чи не потрібні йому теплі речі. “А може вам чарочку налити?” – люб’язно запропонувала вона. Аж раптом “гість” почав плакати. Пізніше з’ясувалося, що незнайомець був квартирним злодюжкою, який прийшов пограбувати родину. Але несподівано теплий прийом змінив його злочинні наміри. Ось така атмосфера панувала в сім’ї Ревуцьких, де кожну людину сприймали як особистість, для кожного знаходили належні слова, де завжди в центрі уваги була Людина, незалежно від її статусу і соціального стану. Попри зайнятість, Лев Миколайович знаходив час, щоб дізнатися про новини нашої родини, про мої творчі справи. Дізнавшись про те, що я щойно завершив свою Першу симфонію, Лев Миколайович запросив мене до себе і, прослухавши твір, з власної ініціативи написав дуже теплий відгук і відправив його до Міністерства культури (на жаль, він так і загубився десь у міністерських архівах). Таку батьківську підтримку мали й усі його учні, більша частина яких, до речі, жила поруч з учителем у нашому будинку. Лев Миколайович залишився у моїй пам’яті тихою та стриманою, напрочуд інтелігентною, далекою від усього дріб’язкового людиною. Після смерті Льва Миколайовича Ревуцького син композитора, Євген Львович, на день народження батька збирав у нього в кабінеті молодих композиторів і дарував їм ноти, особливо, якщо хтось написав щось вдале. Так і народилася думка про те, що треба започаткувати премію імені Ревуцького, яка з жовтня 1989-го є однією з престижних відзнак творчості молодих композиторів і виконавців».

ÌÓÇÈ×Í² ÌÎÑÒÈ Богдана ФІЛЬЦ

Незабутній Левко Ревуцький Левко Миколайович Ревуцький завжди виринає в моїй пам’яті як найрідніша людина – світла, делікатна, дуже доброзичлива і шляхетна, сповнена любові до музики та людей. Я щаслива, що доля подарувала мені можливість пізнати Левка Миколайовича ближче, стати його аспіранткою і систематично, протягом усіх років навчання у нього поглиблювати свої знання в галузі теоретичних проблем музичної творчості, і то не тільки як музикознавець, але й у практичній площині, – як композитор

КОРИФЕЇ УКРАЇНСЬКОЇ МУЗИКИ Я пишаюся тим, що мені пощастило вчитись у двох могутніх за інтелектом прославлених українських композиторів – Станіслава Людкевича і Левка Ревуцького. У творчих устремліннях цих великих митців було багато спільного. Їх ріднило, насамперед, почуття громадянського обов’язку перед своїм народом, бажання щоденною працею приносити якомога більше користі рідній культурі, утверджувати ідеали добра і справедливості. Вони вписали яскраві сторінки в музичне життя України, створили прекрасні, глибоко національні твори в галузі симфонічної, вокально-симфонічної, інструментальної, хорової та камерно-вокальної музики, які увійшли до репертуару найкращих наших виконавців, колективів і стали їхньою окрасою. Людкевич та Ревуцький були видатними особистостями музичної культури України і водночас винятково

РЕВУЦЬКИЙ У МУЗИЧНОМУ ЖИТТІ ГАЛИЧИНИ Мені, як уродженці Західної України, та ще й колишній аспірантці Льва Миколайовича, приємно було дізнатися, що його творчість увійшла в музичний побут Галичини ще у 1930-х роках минулого століття. Про це я вичитала у низці об’ємних книжок, а саме – «Станіслав Людкевич. Дослідження. Статті. Рецензії. Виступи» (упорядкування, редакція переклади, вступна стаття і примітки З. Штундер. – Т. І. – Л., 1999; Т. ІІ. – Л., 2000), монографія Зеновії Штундер «Станіслав Людкевич. Життя і творчість» (Т. І: 1879–1979. – Л., 2005; Т. ІІ: 1940–1970. –

Фото надане Валентиною Кузик

Станіслав Людкевич і Левко Ревуцький, у Колонному залі імені Миколи Лисенка Київської філармонії. 1964 р.

скромними у повсякденному житті, делікатними і тактовними. До своїх учнів, узагалі до молоді вони ставилися доброзичливо, з батьківською любов’ю і разом із тим дуже вимогливо. Очевидно, те, чим жив і чому присвятив усе своє життя кожен із композиторів, не могло не викликати у них взаємоповаги. Пам’ятаю, як професор Людкевич із великим пієтетом говорив про твори Ревуцького, відзначав оригінальний стиль, високий професіоналізм, самобутність і національну характерність його музики. У своїх теоретичних дослідженнях він приділив багато уваги вивченню творчості Левка Миколайовича. Слід згадати працю «Вокальна музика на тексти поезій “Кобзаря”», де Людкевич аналізував кантату «Хустина», зокрема у сфері оригінального використання гармонічних засобів поряд із поліфонізацією інструментальної фактури (1934 р.). Або ж теоретичне дослідження «Цілотонова система і спроби використання її для нової музичної виразовості» (1949 р.), де, як приклад «спроби різновидних цілотонових ходів», Людкевич наводить коду останньої частини Другої симфонії Ревуцького. Лев Миколайович у свою чергу висловлював найвищу похвалу на адресу творчої діяльності Людкевича. Особливо сильне враження справив на нього «Заповіт», який із величезним успіхом прозвучав у Київській філармонії у присутності автора на ювілейному концерті до 80-річчя від дня його народження.

МУЗИКА | 1’2014

Фото з особистого архіву Богдани Фільц

Л., 2009). У них то тут, то там трапляються відомості про виконання творів Ревуцького різними артистами і колективами, на різних сценах у довоєнній Галичині. Так, на вечорі хорових і фортепіанних новин східно- і західноукраїнських композиторів, організованому Станіславом Людкевичем 20 березня 1929 року в залі Товариства імені Лисенка, прозвучали хорові твори Ревуцького «Ой чого ти почорніло» й «У перетику ходила» у виконанні «Львівського Бояну», яким диригував Людкевич, а також фортепіанні прелюдії Es-dur і b-moll, котрі зіграла піаністка Дарія Герасимович. А через місяць, 21 квітня, у Львівському оперному театрі відбувся Шевченківський концерт. На ньому Людкевич знову диригував «Бояном» і симфонічним оркестром, повторивши названі вище хорові композиції Ревуцького. У рецензії Станіслава Людкевича «Фортепіанний концерт Романа Савицького», опублікованій 9 жовтня 1932 року в газеті «Діло», згадуються «цікаві прелюди Ревуцького», виконані піаністом у його сольному концерті, що відбувся 6 жовтня у залі імені Лисенка у Львові. У 1920–1930-х роках першою почала популяризувати українську фортепіанну музику і здійснила найбільшу кількість прем’єр відома піаністка, випускниця Віденської консерваторії Галя Левицька-Крушельницька (тітка Марії Крушельницької). Уперше в Галичині один із її концертів було цілком присвячено творчості композиторів Радянської України – Левка Ревуцького, Віктора Косенка, Бориса Лятошинського, Пилипа Козицького. Вона також підготувала і виконувала в концертах цілу програму винятково із творів Ревуцького. В журналі «Українська музика» за 1938 рік у рубриці «Хроніка» згадується про те, що вона грала прелюдії Ревуцького у місті Яворові Львівської області, де я народилася і куди запрошував видатних виконавців на різні концерти мій батько Михайло Фільц, який очолював там Музичне товариство імені Миколи Лисенка. Про це мені особливо приємно було прочитати. Найповажнішими подіями у культурному житті Галичини 1933 року були відкриття 28 травня надгробного пам’ятника на могилі Івана Франка, присвячені поетові урочиста академія, наукова конференція в Науковому товаристві імені Шевченка і два концерти (27, 28 травня) у найбільших концертних залах Львова: колишній філармонії (тепер – Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької) та оперному театрі. До програми обох концертів увійшли Друга симфонія Левка Ревуцького й увертюра до опери «Захар Беркут» Бориса Лятошинського, тоді вперше виконані у Львові під орудою Миколи Колесси. За припущенням дружини Людкевича Зеновії Штундер, якій належить ця інформація, партитури названих творів привіз із собою Антін Рудницький, повернувшись 1932 року з Радянської України до Львова (див. І том її книжки про життя і творчість С. Людкевича. – С. 353. – Б. Ф.). Після 1939 року Левко Ревуцький мав можливість особисто спілкуватися зі Станіславом Людкевичем, Василем Барвінським та іншими львівськими композиторами, він став приїжджати до Львова на різні імпрези. У травні 1940-го у Львові з творами Косенка, Ревуцького, Лятошинського та інших авторів виступив Київський симфонічний оркестр. У лютому й березні 1941 року пройшли авторські концерти Левка Ревуцького, Рейнгольда Глієра і Станіслава Людкевича в присутності композиторів. На концерті Ревуцького було виконано його Другу симфонію і Фортепіанний концерт, який грав Абрам Лу-

1’2014 | МУЗИКА

фер. Звучала музика Ревуцького також у червні 1941-го в Стрийському парку на літній естраді, у так званій «раковині», збудованій за київським проектом. Про це написав у спогадах про композитора головний диригент Львівського симфонічного оркестру і виконавець творів Ревуцького Ісаак Паїн – його колишній учень, котрий після 1939 року був відряджений до Львова організувати й очолити в місті симфонічний оркестр. 26 березня 1945 року в Театрі імені Марії Заньковецької відбувся вечір пам’яті Миколи Лисенка. Із доповіддю виступив Левко Ревуцький, який тоді очолював Спілку композиторів України. 26 листопада 1946-го він побував на зборах у Львівській організації Спілки композиторів, де йшлося про творчі плани її членів. Тоді ж відбувся й авторський концерт композитора. Його Другою симфонією і Фортепіанним концертом диригував Ісаак Паїн. На бажання Ревуцького Микола Колесса познайомив його із батьком, усесвітньо відомим фольклористом і композитором Філаретом Колессою. За спогадами Миколи Колесси, вони довго говорили про долю національного фольклору, його значення для розвитку фахової музики. 1952 року у Львові знову відбулися авторські концерти Ревуцького, а також Андрія Штогаренка і Бориса Лятошинського. Останній авторський концерт Ревуцького із величезним успіхом пройшов у Львові 1964 року: прозвучала його Друга симфонія, Фортепіанний концерт у

другій редакції у виконанні Олександра Александрова. Кантату «Хустина» на вірші Тараса Шевченка проспівала «Трембіта» під орудою тодішнього її керівника Павла Муравського у супроводі Львівського симфонічного оркестру під керівництвом головного диригента Ісаака Паїна. Особливо велике місце займали в концертній практиці Львова фортепіанні твори Левка Ревуцького. Їх включали у програми досвідчені піаністи, такі як лауреат міжнародного конкурсу Олег Криштальський (він також грав і Фортепіанний концерт), відомий пропагандист української фортепіанної музики Костянтин Донченко та інші. Ці опуси охоче виконували й студенти консерваторії, музичного училища, десятирічки (нині – Львівська середня спеціальна музична школа-інтернат імені Соломії Крушельницької). Потім з’явилася грамплатівка із записом майже усіх фортепіанних мініатюр і Сонати Ревуцького у виконанні талановитої львівської

Станіслав Людкевич і Левко Ревуцький. 1960-ті рр.

ÌÓÇÈ×Í² ÌÎÑÒÈ

МІЙ РЕВУЦЬКИЙ Із творами Ревуцького я ознайомилася ще у Львові під час навчання у консерваторії. Вони часто виконувалися на академічних концертах і різних вечорах камерної музики. Дуже подобалося мені його чарівне «Інтермецо». Напевно, не було скрипаля, який пройшов би повз цю п’єсу. Завдяки яскравому мелодизмові й широкому розливу ліричного почуття, вона не залишала байдужими ані виконавців, ані слухачів. Ця музика вперше розкрила мені щедрість душі й багатство творчої фантазії композитора. Її виконувала моя сестра, скрипалька Іванна Фільц, На засіданні Вченої ради Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені Максима Рильського. Сидять (зліва направо): Кім Василенко, Марія Загайкевич, Богдана Фільц, Левко Ревуцький, Микола Гордійчук, Тамара Булат. Стоять (зліва направо): Антон Муха, Лідія Архімович, Лю Пархоменко, Катерина Луганська, Олег Йовса, Віктор Золочевський. 1966 р.

яка закінчила разом зі мною Львівську консерваторію, – я їй часто акомпанувала. Це емоційне сприйняття творчості Левка Миколайовича через власне виконавство залишилось у моїй пам’яті на все життя. І вже потім, коли пройшло багато літ, я дізналася, що «Інтермецо» засноване на народних піснях рідного нам Прикарпаття, зокрема на мелодіях балади «Чи чули ви, люде, о такій новині» й пісні «Ой вербо, вербо кучерявая». Можливо, воно було для нас із сестрою таким близьким саме тому, що інтонаційно нагадувало музику нашого дитинства. Пам’ятаю, що під час вибору й обговорення теми моєї дипломної роботи на історико-теоретичному факультеті консерваторії професор Людкевич, як мій керівник, радив мені проаналізувати фортепіанну творчість Ревуцького і при цьому акцентував увагу на своєрідності стилю композитора, щедрому мелодизмі, багатстві гармонії, фактури, новаторстві форми (маючи на увазі Сонату – перший в українській музиці зразок одночастинної композиції). У моїй уяві тоді виник могутній образ корифея української сучасної музики, суворого і недоступного у своїй величі. Пригадую хвилювання і навіть страх перед зустріччю зі Львом Миколайовичем, коли я, аспірантка Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені Максима Рильського АН УРСР, у грудні 1959-го вперше йшла на зустріч до академіка Ревуцького, котрий погодився бути моїм науковим керівником. Однак почуття незручності й скутості розвіялося одразу ж, тільки-но я зустрілася з допитливим поглядом його світлих і надзвичайно добрих очей. Його привітна, незабутня для всіх, хто його знав, чарівна посмішка, вся його особистість випромінювала якусь особливу душевну теплоту і доброзичливість. Уся його істота, сповнена благородства і людяності, спонукала до щирості та відвертості. Буквально за лічені хвилини я стала почуватися так, ніби знала його давним-давно... Наше знайомство відбулося за інструментом. Лев Миколайович попросив мене зіграти мої твори, цікавився планами на майбутнє, творчими задумами. Заняття з Ревуцьким були завжди дуже інформаційно насиченими. Він

Фото з особистого архіву Богдани Фільц

піаністки, лауреатки Республіканського конкурсу імені Миколи Лисенка Марії Крушельницької, згодом народної артистки України, ректора Львівської консерваторії. Ще за життя Левка Миколайовича вона грала його твори, виступаючи із сольними концертами у різних містах України, в тому числі й у Колонному залі імені Миколи Лисенка столичної філармонії. Тоді мисткиня навіть заходила до Ревуцького додому і запрошувала його на свій концерт. І хоча Левко Миколайович не зміг прийти, він виявив своє шанобливе ставлення до артистки, передав розкішний букет квітів, а також два примірники виданого клавіру Фортепіанного концерту у другій редакції із його власноручними поправками. Цей твір згодом чудово грав учень Марії Крушельницької Йожеф Єрмінь. Серед фортепіанних творів композитора найбільш поширеними у Львові були його вишукані й різноманітні за емоційним змістом прелюдії, зокрема, Des-dur і fis-moll, витончена і надзвичайно виразна, сповнена глибокого ліризму «Пісня», а також Соната h-moll, що приваблювала виконавців новаторством музичного висловлювання, багатством образного змісту і своєрідністю форми. На державному випускному консерваторському іспиті я також грала Прелюдію Des-dur. До слова, її було перекладено педагогами для різних інструментів, що сприяло засвоєнню студентами інших спеціальностей новаторської української музики.

МУЗИКА | 1’2014

щедро ділився своїми глибокими професійними знаннями, обговорював зі мною багато творчих питань. Офіційно він був керівником моєї дисертації, проте чимало уваги приділяв і заняттям композицією, за що я йому дуже вдячна. Це йому було ближче, і, напевно, той факт, що я закінчила композиторський факультет, та ще й у Станіслава Людкевича, вирішив мою долю, коли він вибирав собі аспірантів. На уроці Ревуцький багато часу відводив поліфонії. З яким захопленням і благоговінням він відкривав ноти Йоганна Себастьяна Баха! Скільки нового про його дивовижну і невичерпну творчу винахідливість, могутню роботу думки я почула тоді з вуст Льва Миколайовича! Як багато дізналася про народне багатоголосся! Наші зустрічі були систематичними. Я приносила Ревуцькому свої твори – романси, фортепіанні мініатюри, «Верховинську рапсодію» для симфонічного оркестру. Писала поліфонічні композиції із застосуванням різних видів техніки контрапункту, канони, фуги на задані керівником теми. Професор постійно звертав увагу на закони голосоведення, значення окремих поліфонічних прийомів для цілісної завершеності форми. Він наводив приклади використання поліфонічних методів розвитку з музики різних композиторів, а також із власних творів. Лев Миколайович познайомив мене з тоді ще неопублікованими рукописами його сольних обробок, таких як «Перепеличенька невеличенька», «Ой сидить пугач» та іншими, де інструментальна партія, зокрема гармонічна фактура з послідовною індивідуалізацією голосів і значною насиченістю елементами поліфонії відображає загальну для музики XX століття тенденцію до «розкріпачення горизонталі». У названих обробках, як і багатьох інших творах композитора, принцип самостійного руху голосів обумовлював виникнення більш загостреної гармонії. У зв'язку з переосмисленням ладової визначеності народних мелодій та їхніх окремих поспівок музика Ревуцького збагатилася новими засобами виразності, «живою» пульсацією найдрібніших ладових зрушень. На цій основі побудовано розвиток фортепіанно-

го супроводу в його хорових обробках, які я особливо ретельно аналізувала у зв’язку з роботою над дисертацією «Методи хорових обробок українських народних пісень у творчості українських радянських композиторів». Лев Миколайович був небагатослівним, проте його зауваження завжди були дуже влучними й точними. Він висловлював їх тактовно, у формі дружньої поради. Я глибоко вдячна своєму вчителеві за щедрість і батьківське ставлення до мене. Він доклав усіх зусиль для того, щоб я, працюючи над дисертаційним дослідженням, могла проаналізувати всі його твори у жанрі обробки. Наприклад, не маючи у себе вдома жодного примірника нот своїх веснянок для хору, він намагався сам знайти їх у бібліотеці консерваторії і, коли не знайшов, роздобув їх у капелі «Думка» (про ці розшуки він написав мені в записці, яку я зберігаю дотепер, як цінну реліквію).

Олександр Александров, Левко Ревуцький і Веніамін Тольба під час роботи над останньою редакцією Фортепіанного концерту. Початок 1960-х рр.

НЕТРИВАЛЕ ЩАСТЯ ТВОРЧОСТІ У невеликому за розміром кабінеті квартири Ревуцького в житловому будинку композиторів, по тодішній вулиці Калініна (тепер Софійська), 16, на фасаді яко-

Фото надані Валентиною Кузик

Андрій Штогаренко, Лев Ревуцький, Пилип Козицький і Борис Лятошинський. 1959 р.

1’2014 | МУЗИКА

ÌÓÇÈ×Í² ÌÎÑÒÈ го встановлений висічений із каменю його барельєф, усе свідчило про копітку щоденну працю композитора, якій він віддавав багато сил і енергії. Це була для нього улюблена справа життя. Тут було повно книг і нотних видань (збірників, клавірів, партитур), рукописів творів. На столі лежали папки з різними матеріалами, що були пов’язані з його великою педагогічною і громадською діяльністю. Адже він працював тоді професором у Київській консерваторії, викладав поліфонію студентам композиторського факультету. Як академік Академії наук УРСР брав участь у численних засіданнях Вченої ради із захисту дисертацій за трьома профілями: мови, літератури, мистецтвознавства, не раз виступав опонентом. Лев Миколайович входив до складу правління Спілки композиторів СРСР й України, був членом багатьох відповідальних урядових комісій (наприклад, із присудження Державних премій УРСР імені Тараса Шевченка), редколегій багатотомних видань, редакційних і художніх рад, депутатом Верховної Ради УРСР чотирьох скликань. Надзвичайно сумлінна людина, він виконував свої обов’язки дуже старанно, хоча не раз скаржився на те, що йому залишається мало часу для творчості. Ревуцький працював тоді над другою редакцією Фортепіанного концерту. Як відомо, йому довелося відновлювати по пам'яті, а іноді наново створювати цілі епізоди твору, оскільки ноти загубилися під час війни, а врятовані й передані йому музикознавцем Валеріаном Довженком сторінки концерту потребували перегляду та редагування. Концерт він готував до виконання, тому на пюпітрі рояля постійно стояла розкритою його партитура, в яку автор вносив корективи. Робота просувалася досить повільно. Проте коли йому вдавалося попрацювати, він радів, як дитина, і з неприхованим тріумфом в очах, що блищали веселими вогниками, показував відредаговані аркуші партитури.

І ось роботу закінчено. Концерт було виконано на урочистому вечорі, присвяченому 50-річчю Київської державної консерваторії імені Петра Чайковського, що відбувся наприкінці 1963 року. Перша і друга частини цього великого твору прозвучали у блискучій інтерпретації доцента консерваторії Олександра Александрова, з яким композитор постійно спілкувався, працюючи над другою редакцією опусу, радився щодо зручності виконання окремих фрагментів. Гру Александрова супроводжував симфонічний оркестр під орудою народного артиста УРСР, чудового диригента, професора Веніаміна Тольби. Масштабний чотиричастинний Концерт для фортепіано з оркестром Ревуцького, за який автору було присуджено звання лауреата Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка, став вершиною творчих досягнень у цьому жанрі. Він рельєфно виявив найхарактерніші особливості індивідуального стилю композитора. У той самий час Лев Миколайович працював також над удосконаленням багатьох інших своїх творів, створених у попередні роки, бо ставився до власної творчості з винятковою вимогливістю. Він часто повертався до раніше написаних композицій, редагував їх, переробляв. Кожне заплановане нове виконання його опусів стимулювало у нього потребу перегляду та уточнення тексту. Тоді, зокрема, готувалася до виконання «Ода пісні» на вірші Максима Рильського, до якої він повертався кілька разів (наприкінці 1920-х рр. був написаний на цей текст чоловічий хор із супроводом фортепіано, а в середині 1950-х з’явилася його перша вокально-симфонічна редакція). У згаданому концерті з нагоди святкування ювілею Київської консерваторії «Оду пісні» відтворили об'єднаний хор диригентського й музично-педагогічного факультетів і студентський симфонічний оркестр консерваторії. Вона схвилювала всіх присутніх глибиною і щирістю почуттів. Цей твір по праву зайняв провідне місце в загальному руслі української вокально-симфонічної музики 1960-х років.

Фото з особистого архіву Богдани Фільц

Богдана Фільц із Віталієм Кирейком (фото ліворуч) і Євгеном Ревуцьким (фото праворуч)

МУЗИКА | 1’2014

Того ж вечора також прозвучала одна з найпопулярніших фортепіанних мініатюр Ревуцького – Прелюдія B-dur. Її зіграв тоді ще студент IV курсу, а згодом педагог консерваторії Володимир Лебедєв. Яскравим завершенням концерту стало виконання симфонічним оркестром, керованим народним артистом СРСР, професором Натаном Рахліним, увертюри до опери Миколи Лисенка «Тарас Бульба», створеної Ревуцьким ще у 1936–1937 роках як творчий дарунок своєму вчителю – Миколі Лисенку. У різні часи і на багатьох сценах її потім блискуче грали симфонічні оркестри, у тому числі під орудою незабутнього, надзвичайно талановитого українського диригента Стефана Турчака. Вона прикрашала і продовжує прикрашати програми всіх найрепрезентативніших свят України, завжди викликаючи живий відгук у душах слухачів і щире почуття патріотизму, любові до своєї Батьківщини.

Фото надані Богданою Фільц

НЕМИНУЩЕ Усі твори Левка Ревуцького увійшли до золотого фонду української музичної культури, стали нашою класикою, зігравши значну роль у кристалізації національних основ українського музичного мистецтва. У дні, що наближають нас до святкування 125-річного ювілею від дня народження митця, я присвятила його світлій пам’яті свій вокальний цикл романсів для високого голосу (сопрано) на вірші Ліни Костенко під назвою «Калина міряє коралі», що складається із п’яти солоспівів: «Не час минає», «Самі на себе дивляться ліси», «Калина міряє коралі», «Спинюся я і довго буду слухать» та «Дощі програють по городах гаму». Поява першого романсу наприкінці березня 2002 року пов’язана прямо-таки з якоюсь містикою! Читаючи тоді вірші Ліни Костенко і захопившись глибиною філософського змісту одного з них («Нехай підождуть невідкладні справи, / я надивлюсь на сонце і на хмари, /

1’2014 | МУЗИКА

наговорюся з добрими людьми, / не час минає, а минаєм ми»), я дуже швидко написала романс, де в останній фразі наведеної першої строфи сконцентровано головний висновок роздумів про швидкоплинність, скороминучість людського життя. Зміст цієї фрази цілком спонтанно визначив назву романсу, який я, не відкладаючи, записала на нотний стан і подумала собі, що Левко Миколайович, напевно, схвалив би мій вибір вірша і, сподіваюся, мою музику... Задоволена, увечері я подзвонила Валентині Кузик, яка є в Україні головним «ревуцькознавцем», і радісно поділилася з нею своїми творчими новинами. Після короткої паузи вона сказала мені: «Богдано Михайлівно, це просто фантастика! Адже саме сьогодні минуло 25 років від дня смерті Левка Миколайовича!» То ж я відразу написала на нотах: «2002 рік. Присвячується світлій пам’яті Л. Ревуцького до 25-річчя від дня його смерті». Романс для середнього голосу або баритона виконували відомі співачки Людчки Люд мила Войнаровська, Марія Байко, артист Маркіян Свято. На початку 2013-го я зробила нову версію сію цього романсу для високого сопрано. Чотири и інших солоспіви з’явилися в січні–лютому того ж року. 27 лютого у Колонному залі імені Миколи ли Лисенка Національної філармонії України співачпівачка Ольга Чубарєва і піаністка Неліда Афанасьнасьєва виконали весь цикл уперше. Потім він прозвучав у тому ж виконанні 27 травня у камерному концерті ХХІV Міжнародного фесестивалю «Музичні прем’єри сезону-2013»» у концертному залі НСКУ. Мені здається, що завдяки досить триивалому спілкуванню з Левком Миколайо-вичем Ревуцьким – видатним Педагогом, одухотвореним Майстром української музики і, врешті, прекрасною благородною Людиною, наділеною найвищими чеснотами й багатством Великої Душі, мені ні вдалося багато чому навчитись у нього, засвоївши вши його мудрі поради. Тож усе життя я згадую його із щирою любов’ю та вдячністю за науку і щедрість подарованих мені знань.

Із диригентом Іваном-Ярославом Гамкалом, співачкою Ольгою Чубарєвою та піаністкою Нелідою Афанасьєвою після концерту в Національній філармонії України. 2013 р.

У Меморіальному музеї-садибі Левка Ревуцького в Іржавці

Обкладинка щойно підготованого до друку видання. Дрогобич, 2013 р.

ÌÓÇÈ×Í² ÌÎÑÒÈ Іван-Ярослав ГАМКАЛО

Іван-Ярослав Гамкало та Левко Ревуцький. Київ, 1969 р.

1946 року я навчався в початковій школі рідного села Городища Королівського, що на Львівщині, й хором учнів керував учитель Роман Кокот, який згодом закінчив по класу вокалу Львівську консерваторію і, коли вже я у ній навчався, він був деканом факультету, викладав хормейстерам вокал. Хор учнів співав українські народні пісні, грузинську «Суліко» і, звичайно, хіти радянської пісенної творчості, – такі як «Із-за гір та з-за високих» (пісню про Сталіна) Левка Ревуцького, «Над нами, товаришу, небо прозоре» Пилипа Козицького, пісню богунців з опери «Щорс» Бориса Лятошинського та інші. Проте своєю близькістю до українського народного мелосу найбільш запам’яталася пісня Левка Ревуцького на поетичний текст Максима Рильського. Звичайно, я не міг знати, що в заключному концерті тріумфальної Декади українського мистецтва в березні 1936 року у Москві, виконана зведеним хором оперного театру, капелою «Думка», капелою бандуристів і «Жінхоранcом» (жіночий колектив театралізованого співу, створений 1930 року у Полтаві Василем Верховинцем. – Ред.), вона справила грандіозне враження на переповнений зал Большого театру і особливо на «вождя всіх часів і народів» Йосипа Сталіна. Цей факт відіграв вирішальну роль у тому, що авторів пісні, вихідців із дворянських родин, не зачепила коса кривавих 1937– 1938 років.

Хіба могло наснитись сільському хлопчині, що мине час і скоро йому випаде нагода глибше пізнати неповторну музику видатного композитора, виконувати її, а невдовзі й спілкуватися із самим автором. 1955 року в Києві вийшло друком «Інтермецо» для скрипки і фортепіано Ревуцького, написане ще у 1926-му на основі двох галицьких народних пісень («Чи чули ви, люде» та «Ой вербо, вербо»), записаних в 1901 році Климентом Квіткою на гуцульському курорті Буркут від Івана Франка. Мій викладач скрипки у Львівському музпедучилищі Ростислав Саєнко дозволив мені включити цей твір у навчальну програму. П’єса із цікавою мелодійно і технічно партією скрипки та розвинутою, самостійною партією фортепіано з вишуканою гармонією зачарувала мене. До речі, галицький народний мелос надихав композитора на створення ряду видатних опусів різних жанрів. У 1927 році був написаний знаменитий вокальний цикл «Галицькі пісні», яким захопилися найкращі співаки України: Марія Сокіл, Зоя Гайдай, Михайло Донець, Олександр Колодуб, Олесь Чишко. Із московських артистів можна назвати Анатолія Доліво, який особливо зворушливо виконував останню пісню «Ой і зажурились стрільці січовії, як Збруч річку проходили», глибоко відтворюючи драматизм долі галицьких вояків, що під натиском польських легіонів, сформованих у Франції, му-

Фото Володимира БЕЛЯКОВА

Миттєвості спілкування з класиком

МУЗИКА | 1’2014

Фото надане Іваном Гамкалом

сили залишити Галичину і перейти на Велику Україну. Звичайно, зі згортанням українізації ці пісні були вилучені з репертуару співаків, хоч до того вони звучали в містах України, у Москві, Ленінграді та за кордоном. У 1960-х Віталій Кирейко розказував мені, що знаменита Євгенія Зарицька, примадонна світових оперних сцен, виконувала й записала цей цикл у Парижі. У Фортепіанному концерті (друга тема фіналу) використано пісню «Ой у Львові на ринку», теж записану Климентом Квіткою від Івана Франка. А до пісні «Чуєш, брате мій» композитор звертався двічі – в 1927 і 1943 роках. Після неперевершеної інтерпретації пісні Борисом Гмирею вона стала справжнім хітом української вокальної лірики. У 1950-х роках у Львові музика Ревуцького звучала усюди. Не забуду блискучого виконання прелюдії викладачем училища Маргаритою Тіпаковою, у філармонії виконували Другу симфонію, десь у тому часі вийшли платівки із записами симфонії та поеми «Хустина». Слід сказати, що у Львові композитор бував не часто: до війни, потім у 1946 році й на останньому авторському концерті в 1964-му. Але із львівськими митцями Ревуцький спілкувався не тільки у Львові. Імена Станіслава Людкевича, Адама Солтиса, Романа Сімовича, Миколи Колесси зустрічаються в різних записах композитора. Проте особлива дружба єднала його з Василем Барвінським, знайомство з яким відбулося 1928 року в Харкові. Тоді Лев Миколайович був присутній на харківській прем’єрі своєї Другої симфонії, а Василь Олександрович із віолончелістом Богданом Бережницьким перебував на гастролях. Львівський гість був вражений Другою симфонією, її досконалою формою, поєднанням сучасної музичної мови з українським народним мелосом. Ці творчі принципи сповідував і Барвінський. Ревуцький подарував йому свої фортепіанні твори, і в Галичині зазвучали не тільки вокальні та хорові, а й фор-

1’2014 | МУЗИКА

тепіанні композиції Ревуцького. Видатна львівська піаністка Галя Левицька підготувала концертну програму з творів Ревуцького. У свою чергу редактори серії «Український педагогічний репертуар» для фортепіано (видання 1930 року) Григорій Беклемішев, Василь Золотарьов і Левко Ревуцький включили до неї деякі прелюдії і мініатюри Василя Барвінського, а в Києві виконувалося його Фортепіанне тріо. Композитори листувалися, але, на жаль, архів Ревуцького згорів під час окупації, а Барвінського – після його арешту. У 1937 році у Львові під редакцією відомого історика Івана Крип’якевича вийшла друком «Історія української культури», присвячена побуту, літературі, мистецтву, театрові та музиці українського народу. Останній розділ («Огляд історії української музики») написав Василь Барвінський, у якому помістив портрет Льва Миколайовича, перелічив його основні твори і завершив: «У творах, опертих на народну музику, дав нам дуже цінні зразки українського модерного стилю (2-га симфонія і інші)». Перебуваючи у Києві, Барвінський гостював у Ревуцьких. Дивом збереглася фотографія композитора 1941 року з дарчим написом Левку Миколайовичу та Софії Андріївні – з подякою за гостинність у їхньому домі. Коли я свого часу відвідував Барвінського, то в наших розмовах він не раз згадував Левка Миколайовича і його музику, жалкував, що пропала уся їхня переписка. Доля видатних митців склалася по різному. Левко Ревуцький був визнаний музичним середовищем і високо оцінений владою. Василь Барвінський – громадський діяч, директор консерваторії, композитор, твори якого друкувалися у Відні, Берліні, Токіо, Києві, – у 1948-му, разом із дружиною Наталею (донькою Івана Пулюя) на 10 років був засланий до ГУЛАГ’у в Мордовію. Але обох об’єднував не тільки талант, а й особиста драма. За різних обставин були втрачені їхні видатні твори: в буржуйці, залишеній у квартирі під час війни, та у вагоні на

Підпис на звороті фото: «Вельмишановним і Дорогим Левку Миколайовичу і Софії Андріївні з словами щирої дяки за ті прекрасні хвилі прожиті у Їхньому гостинному Домі, що незабутнім спомином вписали сі у моє серце. Василь Барвінський. Київ 21/ІІ 1941»

Борис Лятошинський, Василь Барвінський і Лев Ревуцький. 1939 р.

станції «Дарниця» у Києві згоріли Перша симфонія, Фортепіанний концерт Ревуцького, а після арешту Барвінського всі його друковані й рукописні твори за розпорядженням нового директора Львівської консерваторії були спалені прямо у дворі вишу. Ревуцький багато років життя віддав поновленню по пам’яті Першої симфонії і Фортепіанного концерту, а Барвінський, повернувшись із заслання 70-літнім, морально й фізично знесиленим, встиг відродити лише свій найкращий твір – Секстет – і лише кілька останніх тактів закінчив Станіслав Людкевич. Тільки після смерті Василя Барвінського за океаном дивом вдалося знайти фортепіанну Сонату та Концерт, а решта творів різних жанрів утрачені назавжди. Знаю, що з молодших львівських композиторів Левко Миколайович був у приязних стосунках із моїм учителем диригування Миколою Колессою, з яким познайомився 1940 року під час його першого концерту в Києві. Після війни вони листувалися, і коли Микола Філаретович приїздив до столиці диригувати, завжди був гостем у домі Ревуцьких. У листопаді 1965 року Стефан Турчак, уже тоді головний диригент Державного симфонічного оркестру України, запросив Миколу Філаретовича, чиїм учнем був так само, як і я, провести концерт у Київській філармонії. 21 листопада після репетиції професор нам сказав, що Левко Миколайович і Софія Андріївна Ревуцькі

запросили його на обід, і він домовився, що прийде зі своїми учнями. Тож ми попрямували на теперішню вулицю Софійську. Так я познайомився із живим класиком у домашній обстановці, хоч бачив його й раніше. Ми зайшли в кабінет господаря, де в кутку стояли шафа з партитурами, зліва – рояль, посередині – стіл. Усе тут було акуратно, прибрано, нічого зайвого. Софія Андріївна пригостила смачним обідом. Старші розмовляли між собою про музичні події, а також приватні справи, а ми, молодші, більше слухали. Коли зайшла мова про «Тараса Бульбу» Миколи Лисенка, я запитав: «А скільки, всетаки, Ви робили редакцій опери?» На що почув: «Я вже не пам’ятаю, за котру нас найбільше били». Потім я поцікавився, чому Левко Миколайович перестав писати фортепіанну музику. «Щоб добре писати для фортепіано, треба бездоганно володіти інструментом, а в мене з правою кистю проблема, – відповів Ревуцький. – У роки розрухи, коли я жив у Прилуках, доводилося ходити по селах за продуктами, які я купував і носив у руках, що з часом призвело до закостеніння пальців правої руки». Коли в 1968–1970 роках я очолював симфонічний оркестр Донецької філармонії, то вирішив віддати шану славетному композиторові. 16 лютого 1969 року в Донецьку відбувся концерт із творів Левка Ревуцького, присвячений 80-літтю від дня його народження. До програми увійшли невідомі донеччанам твори: Перша симфонія, Фортепіанний концерт, який блискуче зіграв Євген Ржанов, «Козачок» і поема «Хустина», котру підготувала знаменита колись хорова капела Донецької залізниці (керівник – Дмитро Глушко). 18 лютого концерт повторили по Донецькому телебаченню. Наприкінці лютого у Києві пройшов звіт митців Донеччини, у рамках якого були концерти й симфонічного оркестру. У програму, що виконувалася у Колонному залі філармонії, я включив Третю симфонію Бориса Лятошинського, сюїту з опери «Загибель ескадри» Віталія Губаренка та «Хустину» Левка Ревуцького. Концерт пройшов успішно. Нас вітав директор оперного театру Володимир Колесник, музиканти, співаки, викладачі та студенти консерваторії, концерт транслювався по радіо і телебаченню. Після цього мені передали, що Лев Миколайович має бажання зустрітися з артистами із Донецька. 6 березня у товаристві Володимира Кожухаря, який тоді був головним диригентом Державного симфонічного оркестру України, та контрабасиста Володимира Белякова (до того ж – доброго фотографа і рецензента) я пішов у гості до композитора. Левко Миколайович дивився концерт по телебаченню, йому сподобалися трактування поеми і рівень виконання. Я розповів про його авторський концерт у Донецькій філармонії. Згодом у газеті «Социалистический Донбасс» з’явився позитивний відгук Ревуцького про київський виступ Донецького симфонічного оркестру та його керівника. Того ж року в рамках Декади української літератури і мистецтва в Російській Федерації я диригував симфонічний концерт української музики з Саратовським оркестром, куди включив увертюру до опери «Тарас Бульба» Миколи Лисенка – Левка Ревуцького і його ж Першу симфонію. Виконувалися також твори Ігоря Шамо та Левка Колодуба, які були гостями Декади. Коли в 1970 році мене повернули в Київський оперний театр, то згодом я був залучений до роботи над оперою «Тарас Бульба», багато років диригував і мав змогу пі-

Фото надане Валентиною Кузик

ÌÓÇÈ×Í² ÌÎÑÒÈ

МУЗИКА | 1’2014

знати ту гігантську роботу Левка Миколайовича над редакцією опери: увертюра стала візитівкою української симфонічної музики й викликала захоплення у багатьох країнах світу. Створені Ревуцьким нові арії, ансамблі й хорові сцени написані з глибоким проникненням в інтонацію і стиль Миколи Лисенка. На розі вулиць Богдана Хмельницького і Миколи Лисенка, біля оперного театру, де зараз розміщується якась галерея, був великий гастроном. Часто сюди з вулиці Софійської за продуктами з авоською ходив Лев Миколайович. Інколи він заходив до бібліотеки театру, якою завідував Василь Дудкін, колишній оркестровий музикант, людина непересічних знань і ревнивий хранитель бібліотечних фондів. Оскільки театр тоді випускав багато прем’єр, репетиційний час тривав до обіду, а ввечері йшли вистави. У відповідному режимі працювала й бібліотека. Якось під вечір 17 жовтня 1971 року я навідався за нотами у бібліотеку й застав там Льва Миколайовича. Мені запропонували присісти. Вони з господарем бібліотеки якраз закінчували розмову про виховання молоді. Скориставшись паузою, я поцікавився в композитора про незакінчений цикл «Щороку». «Чернетка першої частини “Зима” готова і накидано другу частину, – відповів Ревуцький. – Це все я показував Глієрові, а він сказав, що фактура дуже густа. То ще не була українська музика, а загальна. Я тоді захоплювався “Морем” Клода Дебюссі, перша частина якого написана в сонатній формі з побічною партією соло. У “Щороку” та “Хустині” – теж сонатна форма з побічною сольною партією. До речі, – продовжив Левко Миколайович, – коли в Прилуках уперше виконувалася “Хустина”, соло тенора співав брат режисера Олександра Колодуба, який хворів на легені. Його задишка допомагала дуже переконливо передати настрій хворого хлопця, що викликало велике захоплення у слу-

хачів. На цьому концерті я теж грав свої фортепіанні прелюдії. Тепер “Зиму” можна було б співати, бо автор слів Олександр Олесь повністю реабілітований». Потім я поцікавився його думкою щодо Ігоря Стравінського. Левко Миколайович сказав, що має книжку одного ленінградського музикознавця, в якій говориться, що Ігор Стравінський – майже Бог. «Але я цього не розумію, – додав Ревуцький, – бо ціную тільки “Петрушку”». Лев Миколайович знав сучасну музику, захоплювався Дебюссі, у його бібліотеці була партитура опери «Воццек» Альбана Берга. Її копію він свого часу подарував Веніаміну Тольбі, котрий допомагав йому у редагуванні творів. Коли ми відзначали 100-ліття від дня народження видатного диригента, його син Володимир подарував ці ноти мені. Для мене дотепер є загадкою, де Лев Миколайович міг дістати партитуру, адже опера ставилася у 1927 році тільки в Ленінграді. «Зараз я написав спогади про Віктора Косенка, якого дуже цінував як піаніста і композитора, в журнал “Советская музика” (надруковано в № 12 за 1971 р. – І.-Я. Г.), – продовжив свою розповідь Ревуцький. – Косенкова квартира під час окупації була не руханою, так що там багато матеріалів залишилося, не те що в мене. Почуваюся не дуже добре, але зараз краще. Почала випадати пам’ять. Трохи погано бачу на праве око. Коли вичитував статті в енциклопедії (перше видання «Української радянської енциклопедії». – І.-Я. Г.), а там дуже дрібний шрифт, не звертав увагу на освітлення». Раптом він глянув на годинник, сказав: «Ой, щось дуже загулявся», – і попрямував з продуктами додому. Я закінчую свої нотатки словами Гіппократа «Аrs longa, vita brevis», бо мистецтво Левка Ревуцького є неоціненним і вічним скарбом української музичної культури, а життя, яким би подвижницьким не було, – то тільки мить історії.

Фото Олега ПЕТРЕНКА

Іван-Ярослав Гамкало, правнук композитора Тарас Ревуцький і Валентина Кузик під час передачі рукописного нотного архіву Левка Ревуцького до фондів Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені Володимира Вернадського. Київ, 2012 р.

1’2014 | МУЗИКА

ÓÊÐÀŸÍÖ² ÇÀ ÊÎÐÄÎÍÎÌ Михайло БЯЛИК (Німеччина)

ДОСЬЄ Михайло Бялик (нар. 1929) – музикознавець, музичний критик, педагог, кандидат мистецтвознавства, заслужений діяч мистецтв РРФСР. Закінчив Київську консерваторію (1951 р. – клас музикознавця Г. Кисельова; 1953 р. – клас фортепіано Є. Сливака та А. Луфера). Спеціалізувався по творчості Левка Ревуцького. У 1951–1954 роках працював у Дніпропетровську – в музучилищі та філармонії. Від 1968-го викладав у Ленінградській консерваторії. 2002 року переїхав до Німеччини. У центрі його наукових інтересів – творчість композиторів ХХ століття – Дмитра Шостаковича, Сергія Прокоф’єва, Родіона Щедріна, Альфреда Шнітке. Окрему сторінку його доробку становлять праці та статті, присвячені Левку Ревуцькому, з яким Михайлові Бялику пощастило особисто спілкуватися й писати розвідки, консультуючись безпосередньо з композитором: «Творчество Л.Н. Ревуцкого» (кандидатська дисертація, 1969 р.); Л.Н. Ревуцкий. Очерк жизни и творчества. – М., 1963; Л. Ревуцкий. – М., 1973; Л.Н. Ревуцкий. – Л., 1979; Лев Николаевич Ревуцкий: Статьи, воспоминания. – К., 1989 (сост. В. Кузык).

Уроки Левка Ревуцького

Пропонуємо увазі читачів варіант статті Михайла Бялика «Уроки мастера», надрукованої 1989 року в журналі «Советская музыка». Спеціально для нашого видання автор дещо оновив і переробив текст. В україномовній версії матеріал друкується вперше

истецька доля Левка Миколайовича Ревуцького у певному розумінні унікальна. Він жив довго – 88 років, писав же зовсім нетривалий час: період розквіту, активної творчості вичерпується, по суті, п’ятьма роками, з 1923 до 1927-го. Його обдаровання проявилося набагато раніше – у фортепіанних прелюдіях (перші – в 1914 р.), Першій симфонії (1916–1921 рр.), але все це була лише підготовка до самобутньої творчості. Урожайний 1923-й, коли з’явилися «Хустина» на вірші Тараса Шевченка, «Серце музики» (пам’яті Миколи Лисенка) і «Гукайте їх» на слова Миколи Філянського, «Східна мелодія» на вірші Лесі Українки, «Тиша» на власні вірші, «Ну, розкажи ж» на вірші Хоменка, – був у цьому плані переломним. Але абсолютно визначено його індивідуальність виявилася в наступному, 1924 році, – він тоді звернувся до жанру обробок народних пісень і створив у ньому справжні шедеври. Пора щасливого натхнення завершується створенням Другої симфонії – першого й етапного твору в цьому жанрі української радянської музики. Саме протягом згаданого короткого відтинку часу постав феномен, що має назву «світ Ревуцького». Йому чимало вже присвя-

чено проникливих дослідницьких суджень. Мені хотілося б торкнутися двох сторін цього світу, почавши з параметрів власне музичних: гармонії і форми його творів. Загальновідома викладена Левком Миколайовичем в «Автобіографічних записках» причина його звернення до обробок: «...близько 1924 р. я ясно почав відчувати недостатність своєї теоретичної бази. І слід сказати, що лише педагогічна діяльність (з гармонії), а особливо робота над гармонізацією народних пісень врятували справу. Достатньо взяти один рік такої моєї праці, щоб побачити, що вона у багато разів перевищує будь-який академічний курс спеціальної гармонії». Отже, робота ця видавалася автору «підсобною», результат же виявився високохудожнім, суспільно цінним. У тій праці викристалізувався індивідуальний музичний стиль Ревуцького. Якщо, за необхідності схематизуючи, поставити питання, що найхарактерніше для цього стилю, за якими ознаками, почувши, скажімо, по радіо музику, можна відразу визначити: це – Ревуцький? Відповідь: поєднання діатонічної, народнопісенної за витоками мелодії із рясно хроматизованою гармонією. МУЗИКА | 1’2014

Походження хроматизмів у Ревуцького – неоднорідне. Як відомо, вони притаманні окремим жанрам українського фольклору. Мінор з підвищеними IV і VII ступенями та його різновиди (наприклад, альтерований фрігійський лад), властиві думам, зустрічаються і в деяких інших типах пісень. Дуже характерна для української народної творчості ладова змінність. І коли композитор гармонізує мелодії такого плану, він не просто вводить в акомпанемент ті самі хроматичні підвищення і пониження, що є в наспіві, а примножує й ускладнює їх. Однак основне джерело хроматизмів у музиці Ревуцького – інше. Найхарактерніше дня нього – альтеровані гармонії, що супроводжують суто діатонічну за складом мелодію, тобто з неї не випливають. До речі, схильність до багатозвучних альтерованих акордів проявилася вже у ранніх, переважно фортепіанних творах композитора, де зв’язки з українським фольклором ще не відчуваються. Узагалі хроматизм у Ревуцького – інструментального походження. Його витоки – у тому загальному прагненні постромантичної європейської музики кінця ХІХ – початку ХХ століть до ладового та гармонічного ускладнення, але й по-різному виявляється у національних річищах цієї музики – німецькому (Ріхард Ваґнер, Ріхард Штраус), французькому (Клод Дебюссі, Моріс Равель), італійському (Джакомо Пуччіні, Отторіно Респігі), угорському (Бела Барток, Золтан Кодай). Стиль гармонії Ревуцького формувався, звичайно ж, головним чином під впливом російської музики, насамперед, пізнього Миколи Римського-Корсакова, Олександра Скрябіна, Олександра Глазунова, Сергія Рахманінова. Однак це не спричинилося до ослаблення національної специфіки творчості Ревуцького. Навпаки, його індивідуальна стилістика сприймається як уособлення українського начала в музиці. Пояснюється це, по-перше, тим, що національну характерність, думається, визначає насамперед мелодика, а вона у зрілого Ревуцького завжди самобутньо українська. По-друге, і в гармонії, попри всю її витонче-

ність і широке застосування «інтернаціональних» засобів, панують усе ж основні, фундаментальні властивості української народної ладо-гармонічної системи. Кістяк, утворений опорними моментами акордового руху, в музиці Ревуцького зазвичай виявляється досить простим і національно специфічним. Це проступає в оригінальності кадансів з увіднотоновими гармоніями (причому II щабель часто низький, а VII – натуральний), низці інших ознак: вживанні дорійської сексти, неясно вираженій тоніці, функції якої розпорошені між двома-трьома опорними точками звукоряду, застосуванні органного пункту, що зазвичай протиставляється хроматичному рухові середніх голосів. Українській ліричній пісні притаманні численні, але завжди дуже природні модуляційні відхилення, і ця риса отримує у Ревуцького розвиток, багато в чому обумовлюючи те відчуття свободи, яке викликає його музика. Сказане щодо гармонічної системи подає ряд серйозних уроків. Перший. Існує два шляхи розвитку національного музичного стилю. Один – за рахунок внутрішніх ресурсів, заглиблення у власний ґрунт, пошуку і розробки ще недостатньо освоєних цінностей рідного фольклору та професійної творчості. Другий – збагачення національного інонаціональним, синтезування прийомів, споконвіку властивих даній культурі, із виробленими іншими народами. Обидва шляхи діалектично взаємопов’язані, у реальному мистецтві важко виявити їх у чистому вигляді. Можна лише констатувати переважання однієї з названих тенденцій, що наочно демонструє, наприклад, зіставлення Модеста Мусоргського і Петра Чайковського. Тяжіння у певний бік визначається не лише індивідуальними схильностями художника, а й історичними завданнями часу. Коли українська професійна композиторська школа зароджувалася й проходила ранні етапи еволюції, і функція утвердження її національної самобутності окреслювалася як головна, тоді завдання розкрити «внутрішні ресурси» ставало найактуальнішим. Його виконували насамперед Микола Лисенко, Кирило Стеценко, Микола Леонтович.

Фото з архіву Валентини Кузик

Група українських композиторів біля картини Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа до турецького султана» у Третяковській галереї (зліва направо): Пилип Козицький (третій), Борис Лятошинський (п’ятий), Михайло Вериківський, Левко Ревуцький, Андрій Штогаренко, Гліб Таранов, Оскар Сандлер. Москва, 1956 р.

1’2014 | МУЗИКА

ÓÊÐÀŸÍÖ² ÇÀ ÊÎÐÄÎÍÎÌ У Левка Ревуцького натомість переважає інша тенденція – збагачення національного інтернаціональним. Він розширив і доповнив уявлення про відображений у музиці український характер, представивши в ньому незнану до того психологічну витонченість, емоційну складність. Я не згоден із думкою, що класики ХIХ століття повністю вичерпали скарби народної творчості (така точка зору існує). Згадаймо Ігоря Стравінського. Той вибух у світовому композиторському процесі, який спричинила поява «Весни священної» і «Весіллячка», чи не був обумовлений глибоким зануренням митця безпосередньо у народний ґрунт? А ось інший приклад. Чверть століття тому, коли в нашій музиці піднялася так звана нова фольклорна хвиля, молоді в ту пору композитори Родіон Щедрін, Сергій Слонімський, Борис Тищенко, Валерій Гаврилін, Микола Сидельников, Леонід Грабовський, Євген Станкович, Леся Дичко, Гія Канчелі, Вельо Торміс та інші, захопившись народною піснею в її природному побутуванні, виявили самобутні прийоми виразності, дивовижно співзвучні сучасним тенденціям розвитку музичної мови. І знову, на новому витку історії, метод внутрішніх ресурсів довів свою дієздатність. Але одночасно вступив у права й метод взаємообміну. Інколи обидва вони суміщалися у творчості одного художника. Так, скажімо, метод внутрішніх ресурсів породив один із найоригінальніших творів української музики – «Візерунки» Леоніда Грабовського. Його ж «Чотири українські пісні» для хору з оркестром більшою мірою демонструють метод міжнаціонального збагачення. Традиція використання інтернаціонального досвіду в національному мистецтві, яку пов’язують в українській музиці з ім’ям Льва Ревуцького, сьогодні, на мій погляд, надзвичайно актуальна. Слухаючи нові твори Євгена Станковича, Валентина Сильвестрова, Мирослава Скорика, Лесі Дичко, Івана Карабиця, Валентина Бібіка, Олега Ківи, Володимира Зубицького, Юрія Іщенка та багатьох інших митців, спостерігаючи, як зростає до них інтерес не тільки на батьківщині, а й за кордоном, я переконуюся в тому, якою мірою важлива ця традиція для виходу української композиторської творчості на міжнародну арену. А тепер – урок на тему «гармонія Ревуцького». Колись – Лев Миколайович згадує про це в «Автобіографічних записках» – до занять у класі композиції допускалися лише учні, які пройшли обов’язковий і спеціальний курси гармонії. Оволодіння гармонією справляло всебічний виховний вплив на майбутнього автора, розвивало в нього вміння логічно мислити й позитивно позначалося на мелодиці та формі його творів. Показово, що в написаній Ревуцьким для «Української радянської енциклопедії» теоретичній статті «Гармонія» він звертає на цю властивість особливу увагу: «Гармонія відіграє велику роль дієвого фактора формоутворення і вважається основою основ композиторської майстерності, досконалого володіння засобами розвитку музичного матеріалу і технікою голосоведення». Цікавим видається також наступний уривок зі спогадів про Ревуцького його учня Анатолія Коломійця: «Зіставляючи специфіку вивчення поліфонії і гармонії та спираючись на свій величезний досвід викладання цих дисциплін, Лев Миколайович говорив: “Контрапункт можна завжди «наздогнати» самоосвітою: у середньому віці, в зрілому. З гармонією справи гірші: її засвоюють у роки навчання, знання її важко поліпшити, якщо колись засвоєння було неякісним. Однак зіпсувати добре опанований матеріал з курсу гармонії мало кому вдається”».

А тепер звернімося до сьогодення. Достатньо зараз прослухати твори молодих і старших композиторів, щоб без жодних тестів визначити: більша половина їх базовим курсом гармонії не володіє. І тоді неповноцінними виходять і композиція опусу, і якість тематичного матеріалу, і цілеспрямованість його розвитку. Творчість Левка Ревуцького переконує в значущості універсального впливу гармонії: із рідкісною послідовністю гармонія у вузько музичному сенсі перетворюєтся у нього на гармонію в широкому, філософському розумінні цього слова. Щодо форми творів Левка Миколайовича, то мені хотілося б звернути увагу на принцип, який митець формулював як найважливіший у своїй педагогічній роботі й непохитно втілював у творчості: у процесі розвитку слід гранично використовувати всі можливості, закладені в темі. Твори Ревуцького (симфонія це чи невелика обробка) яскраво ілюструють згадане правило. Зазвичай усе починається з короткої та рельєфної поспівки й сама тема її логічно та всебічно розвиває. Подальша розробка слугує природним продовженням форми і триває доти, доки розгортання не приводить до якогось висновку. Ця розумність, доцільність, «вичерпність» структури у Ревуцького також обумовлює якість вищого ґатунку: врівноваженість, класичну стрункість його музичного світосприйняття. Знову пригадаймо чимало творів останніх років. Поширені нині зразки, що відображають у музиці «потік життя» або ж «медитативне осягнення дійсності», часто під химерною, алогічною рапсодичністю насправді маскують звичайне невміння, ненавченість їхніх авторів розвивати тематичний матеріал. Досвід Ревуцького і тут може виявитися корисним, повчальним уроком. Такими є деякі окремі та загальні властивості стилю і, ширше, музичного світу видатного українського композитора. І все це сформувалося, викристалізувалося, повторимо, до кінця 1920-х років. А що відбувалося потім? Інтенсивність творчості Ревуцького починає знижуватись. Утім з’являються ще чудові хорові обробки, дивовижна фортепіанна «Пісня», нарешті, у першій половині 1930-х років Левко Миколайович працює над Фортепіанним концертом. Твір цей виявився, однак, менш органічним і досконалим, ніж Симфонія. Удалися дві середні, жанрові частини – «Скерцо» і «Пісня». Крайні ж розділи, в яких, головне, мав реалізуватися програмний задум, пов’язаний з утіленням масового ентузіазму 1930-х років, вийшли недостатньо переконливими: коротке мелодичне дихання й прискорена гармонічна пульсація робить головні теми цих частин метушливими, закладений у них пафос видається трохи штучним, пишномовним. Тієї ж пори у Ревуцького з’являється іще один твір, зовсім невеликий, у формі періоду, який проте відіграв значущу роль у його долі. Йдеться про пісню на вірші Максима Рильського «Із-за гір та з-за високих». Як співали в іншій, дитячій пісні Віктора Косенка, «Піснею про Сталіна починаймо день». Насправді обидві ці пісні, а пізніше й пісня Пилипа Козицького «Про батька народного, про Сталіна рідного» звучали скрізь постійно. І до Ревуцького прийшло офіційне визнання. У 1920-ті роки йому довелося зазнати чимало образ та утисків через дворянське походження – вони так глибоко вразили його душу, що й десятиліття по тому він розповідав мені про них із почуттям невиліковного болю. Тепер усе це опинилося позаду. Митця поступово удостоюють усіх можливих звань і нагород, але, ...як художник він замовкає. МУЗИКА | 1’2014

Фото з сімейного архіву Ревуцьких

Становище Ревуцького ускладнювалося тим, що в іншого видатного українського композитора, товариша по навчанню у класі Рейнгольда Глієра, найближчого колеги по педагогічній роботі у консерваторії, редагуванню «Тараса Бульби» Миколи Лисенка – Бориса Лятошинського доля складалася інакше. У 1920–1930-ті роки його звинувачували за впливи модернізму, а 1948 року він зазнав офіційно вчиненого цькування як головний представник «антинародного формалістичного напрямку» в Україні. Левко Миколайович, котрий тоді мовчав, змушений був сидіти в президії «проработочных» зборів, а Борис Миколайович із великою мужністю відбивався від поціленого в нього критичного каміння. І пізніше, коли постанову ЦК ВКП(б) «Про оперу “Велика дружба” В. Мураделі», а слідом за нею і відповідну постанову ЦК Компартії України скасували, різниця у статусі двох видатних композиторів усе одно зберігалася. Обставини зіштовхували їх, провокували на недоброзичливість, але ніколи жоден із них не дозволив собі говорити нешанобливо про іншого. Це – теж урок нинішнім поколінням. Приклад високої інтелігентності й усвідомлення потреби консолідувати сили перед загрозою спільної небезпеки. Левкові Миколайовичу довелося бути присутнім і на кількох інших сумно пам’ятних «викривальних» і, на жаль, неправедних зборах. За все це він сплачував дорогу ціну болісних переживань і творчих пауз, що ставали хронічними. За життя Ревуцького розмірковувати про причину кризи не було можливості: надто явними були страждання, які він із цього приводу відчував. Але зараз варто замислитися над чинниками його мовчання. Із цього приводу можуть існувати різні думки. Та й причина, ймовірно, не одна – їх багато. Про деякі мені доводилося писати раніше. Загострене почуття обов’язку – одна з ознак високої інтелігентності Ревуцького – спонукало його на повну силу абсолютно сумлінно виконувати численні обов’язки, якими його нещадно завантажували, – академіка, завідувача кафедри, педагога, редактора, депутата тощо. В одному із записників Левко Миколайович із властивою йому самокритичністю зауважив: «...маючи погані організаційні здібності й не вміючи залучати інших людей до роботи, сам нав’ючував на себе непосильний тягар, і ефект від роботи був незначним». Творчі паузи ставали все тривалішими, ритм композиторської діяльності збивався. Іще одна причина – він був невільником постійної пристрасті до вдосконалення. Не раз повертався до старих опусів у пошуках все нових варіантів, й на це теж ішли час і сили. Але головний привід, я вважаю, усе-таки інший. Визначна, гармонійна особистість, людина високої порядності та чесності, він не міг лукавити. Сталінський терор розгортався зі страшною жорстокістю, забираючи життя мільйонів, серед яких були й шановані Ревуцьким, близькі йому люди, у тому числі – талановиті діячі української культури. М’який, добрий і скромний, він за вдачею не був бійцем. Ревуцький з’явився на світ, щоб проспівати власну пісню, і вона була неголосна, суто лірична й дуже щира. Пісні ж офіціозно-декларативні, сповнені показного пафосу, яких від нього вимагали, у нього би просто не вийшли. І він замовчав, що можна сприймати як прямий докір сталінщині. Про це теж потрібно пам’ятати – то історичний урок. Сталінщина по-різному розправлялася з митцями. Одних, як Всеволода Меєрхольда чи Леся Курбаса, знищувала фізично; інших, як Дмитра Шостаковича чи Бориса

1’2014 | МУЗИКА

«В годы, быть может, недалекие от “финиша”, на доброе воспоминание о нашем общем “старте” 1913–14 г. Льву Николаевичу Ревуцкому Б. Лятошинский. 9 января 1965 г.»

Лятошинського, – переслідувала тупою нормативною критикою і заборонами. Та хоча чудові майстри не корилися й у творчості протистояли утискам, вони водночас зазнавали гірких втрат. Для мене приклад такої втрати – написаний Лятошинським під тиском новий фінал Третьої симфонії (композитор розповідав мені, що поліфонічний характер музики йому підказав Рейнгольд Глієр). Я мрію, щоб видатна симфонія звучала з набагато переконливішим первісним фіналом. Життя Ревуцького – теж приклад насильницького втручання у долю художника, тиску на нього, «підкупу» нагородами й почестями, спробою перетворити живого, трепетного музиканта на ікону. У виданій у Києві книзі спогадів про Левка Миколайовича міститься приголомшливе свідоцтво музикознавця Миколи Гордійчука. Разом із композитором вони поверталися (це було 1951 р.) із філармонії, де прослуховували, а потім «обговорювали» Третю симфонію Лятошинського, що була ошельмована. Ревуцького глибоко схвилювало те, що сталося, він не розумів, як можна було лаяти таку глибоку, майстерну, справді національну музику! «На Хрещатику <…> він зупинився і, надзвичайно пригнічений, вимовив: “Але ж і я закінчив Третю симфонію. Та її ніхто ніколи не почує!..” На жаль, рукопис цього твору досі так і не виявлено». Скільки ще прекрасної музики міг би створити Ревуцький, якби інакше, сприятливіше для нього склалися життєві обставини! Однак нині, у 125-ту річницю Левка Миколайовича подякуємо йому, порадіймо тому, що була в його житті плодоносна творча весна. Її світло осяває нинішній день нашої сучасної музики і буде, вірю, сяяти ще довго.

ÔÅÑÒÈ Валентина КУЗИК

Фото Юрія ШКОДИ

Виконання творів Левка Ревуцького у програмах українських фестивалів

МУЗИКА | 1’2014

Концертна діяльність Національної спілки композиторів України, що особливо активізується у дні проведення фестивалів «Музичні прем’єри сезону», «Музика молодих», «Київ Музик Фест», «Музичні діалоги», представляє увазі слухачів широку панораму композиторської творчості українських митців та їхніх колег із зарубіжжя. Ця розвідка присвячена виконанню творів Левка Ревуцького у програмах згаданих форумів та під час інших заходів, до організації яких причетна НСКУ

1’2014 | МУЗИКА

розуміло, члени спілчанської громади добре обізнані з роллю і місцем Левка Ревуцького як у музичній культурі України зокрема, так і в мистецтві ХХ століття загалом. Симфонічна, інструментальна, вокальна музика цього митця, в основу якої свідомо закладено логіку самобутньо-етнічного музичного мислення, позначила новітні шляхи розвитку естетичних і композиційно-лексичних традицій та інновацій загальноєвропейської художньої культури на національному ґрунті. Підемо за хронологією. 1993-го, у перші роки свого існування у статусі національної, наша спілка заснувала фестиваль «Музичні діалоги», провідною ідеєю якого стали міжнародні зв’язки українських композиторів. 20 травня, у концерті відкриття в Національній опері, прозвучало одразу два твори Левка Ревуцького – Концерт F-dur для фортепіано з оркестром і Увертюра до опери «Тарас Бульба» Миколи Лисенка (в оркеструванні Бориса Лятошинського; див. ст.: Кузик Валентина. Вивчаючи автографи (до 120-річчя композитора) // Музика. – 2009. – № 1. – С. 24, 25). Грав Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України (диригент – В’ячеслав Блінов). Усі чекали на особливу подію. Адже багато хто чув виконання Концерту піаністами Євгеном Ржановим, Володимиром Винницьким, Йожефом Єрмінем, канадійцем Іваном Мельником, а дехто пам’ятав ще й довоєнне першовиконання Абрамом Луфером. У згаданому вечорі Концерт виконувала американська піаністка Дарія Теліжин, яка привезла з собою купу схвальних письмових відгуків про її виступи від знаних музикантів світу. Однак вони не могли замінити їй невміння грати. То був провальний виступ, типове «дамське вишивання», починаючи від переляканого погляду, який вона кинула на рояль іще з-за куліс. Солістка пропускала цілі фрагменти, «змазувала» пасажі, «шукала» акорди. Її гра довела диригента до суцільного розпачу, він був готовий спопелити її очима (див.: Кузик Валентина. «Діалог» з Ревуцьким не відбувся // Вечірній Київ. – 1993. – 8 черв.). Щоправда, на завершення оркестр надзвичайно вдало заграв увертюру до «Тараса», оплески й крики «браво!» довго не вщухали. А Євген Львович Ревуцький (син композитора) сказав після концерту диригентові: «Увертюрою ви цілком реабілітували себе!» Пам’ятним для багатьох шанувальників музики став і вечір до 110-ї річниці від дня народження Левка Ревуцького, який відбувся у Київському міському будинку вчителя 18 лютого 1999 року (тоді ж молодий композитор Іван Тараненко отримав Премію імені Ревуцького). До цього ювілею був реалізований спеціальний проект – перший лауреат премії (1989 р.) композитор Віктор Степурко аранжував для Оркестру народних інструментів Національної радіокомпанії України під керуванням Святослава Литвиненка вокальний цикл «Галицькі пісні» (солісти – Надія Петренко та Василь Бокоч). Програму записано до фондів НРКУ. Принагідно зазначу, що для цього ж колективу, а також солістів і хору НРКУ Віктор Степурко зробив вельми цікаву авторську транскрипцію за Левком Ревуцьким «Пісні про Ревуху», яка аж проситься бути записаною на СD. У фестивалі «Музичні прем’єри сезону» 2003 року в Малому залі Національної музичної академії імені Петра Чайковського Академічний хор НРКУ імені Платона

ÔÅÑÒÈ них пройшов окремий концерт інструментальної музики композитора. Левова частина програми – фортепіанні твори у виконанні лауреата Премії імені Ревуцького, молодого піаніста Євгена Громова. Він ретельно поставився до творчого завдання, перевірив відповідність нотних текстів до авторських оригіналів, технічно відпрацював усі складності й продумав образний зміст творів. Прозвучали Вальс B-dur, Три дитячі п’єси – мелодії зі збірки Климента Квітки: «Веснянка» G-dur, «Веснянка» a-moll, «Колискова», написані для шкільного українського музичного репертуару на основі відомих фольклорних зразків. Виконано також Дві п’єси, op. 17: «Пісня», «Гумореска» (присвячено сину – Євгену Ревуцькому). До слова, «Пісня» вважається одним із зразків імпресіонізму в українській музиці. Аудиторія почула також транскрипцію для фортепіано Органної фантазії BWW 562 і фуги BWW 575 c-moll Йоганна Себастьяна Баха, Три прелюдії, ор. 4: Des-dur, fismoll, cis-moll, що визнані шедеврами у своєму жанрі. Створені вони були у селі Іржавці у 1914–1915 роках (під час Різдвяних канікул). Прелюдія Des-dur натхнена образом Софії Писарєвої – «світлого ангела» (майбутньої дружини композитора). Прелюдію fis-moll побудовано на мотиві «розп’яття» (зменшена кварта, за Бахом), автор розвиває у музичній тканині одвічне Гамлетове запитання «Бути чи не бути?». Третя прелюдія (cis-moll) – сповнена драматичного передчуття буремних зрушень початку ХХ століття. У тому ж концерті 2004 року ще один лауреат Премії імені Ревуцького, композитор і віолончеліст Золтан Алмаші разом із Євгеном Громовим блискуче зіграли Ба-

Фото Юрія ШКОДИ

За диригентським пультом – Володимир Сіренко

Майбороди під орудою талановитого диригента Лариси Бухонської виконав (щоправда, під супровід рояля) симфонічно-хорові твори Левка Ревуцького, які не звучали від 1950-х років: обробки народних пісень «Ой ти, зоре» (рекрутська № 2), «Ой вінку мій, вінку»; «Зима» на вірші Олександра Олеся, «На ріках Вавилонських». Програма мала великий успіх у шанувальників хорової музики, а для багатьох відкрила незнайому їм раніше сторінку творчості митця. Варто підкреслити, що після такої концертної презентації хор уже разом із Заслуженим академічним симфонічним оркестром НРКУ (диригент – В’ячеслав Блінов) здійснив фондові записи названих опусів. Ці ж колективи повторили їх у філармонійному концерті (для цієї програми Віталій Кирейко і Віктор Степурко спеціально оркестрували «Зиму», а Левко Колодуб – «На ріках Вавилонських»). Якщо додати до згаданого переліку хор «Ода пісні» на вірші Максима Рильського й кантату «Хустина» за поемою Тараса Шевченка, що також є у фондах НРКУ, то вийшов би гарний аудіодиск! Проте, як завжди, на заваді стоїть наша байдужа недалекоглядність. Принагідно зазначу: від створених Ревуцьким у 1920–1930-ті роки монументальних симфонічно-хорових полотен на основі фольклорних джерел тягнеться прямий шлях до сцен фолк-опери «Коли цвіте папороть» Євгена Станковича (1978 р.). Свідома заборона виконання цих творів радянськими культуртрегерами на довгі десятиліття не тільки обікрала нашу культуру, але й применшила роль української музики у світовому загалі. Під час фестивалю «Музичні прем’єри сезону-2004» 13 квітня з нагоди 115-річчя Ревуцького у Будинку вче-

МУЗИКА | 1’2014

ладу для віолончелі та фортепіано, ор. 20 (1933 р., присвячена Олексію Беклемішеву – віолончелістові, сину піаніста Григорія Беклемішева). Підкреслю, що то був перший у нашій історії музичний твір, написаний як авторська рефлексія на трагедію Голодомору та завершення сумнозвісних судових процесів над діячами української культури (справа так званої СВУ – «Спілки визволення України», багатьох членів якої композитор добре знав особисто). За основу тематизму цього драматичного твору (форма – вільні варіації) узято мелодію гайдамацької народної пісні «Яром, хлопці, яром». Знаний скрипково-фортепіанний дует солістів Національної філармонії України Олени Строган і Германа Сафонова у тій самій програмі витончено, шляхетно відтворив знамените «Інтермецо» Ревуцького, ор. 10 (1926 р.). Тематичним матеріалом твору послугували два зразки прикарпатського фольклору – балада «Ой чули ви, люде, о такій новині» та лірична пісня «Ой вербо, вербо кучерява». Урожайним на виконання музики Левка Ревуцького видався 2009 рік. Ще б пак! Адже то дата – 120-річчя від дня народження композитора-класика, яку музична громадськість ніяк не могла оминути (хоча провладні організації її «щасливо» забули: того року не вручалася Премія імені Ревуцького, зрештою, як і премії імені Миколи Лисенка та Бориса Лятошинського). У Великому залі НМАУ імені Петра Чайковського 26 лютого 2009 року після вступного слова ректора вишу Володимира Рожка відбувся великий ювілейний концерт, який розпочав ансамбль скрипалів Чернігівського музичного училища імені Левка Ревуцького (Прелюд Des-dur, ор. 4). Піаністи виконали фортепіанні опуси Майстра: професор Людмила Марцевич – Два прелюди, ор. 4 (Des-dur, fis-moll), а лауреат Премії імені Ревуцького Олег Безбородько – «Пісню», ор. 17 і Прелюд Es-dur, ор. 7. Соліст Національної опери Сергій Скубак проспівав обробки пісень «Чуєш, брате мій» (на слова Богдана Лепкого), «Їхав стрілець на війноньку», «Кед ми прийшла карта», «Ох і зажурились стрільці січовії» із циклу «Галицькі пісні». Золтан Алмаші з Олегом Безбородьком зіграли «Баладу» для віолончелі та фортепіано. Державна академічна чоловіча хорова капела імені Левка Ревуцького під орудою Володимира Курача блискуче виконала рекрутську «Ой ти, зоре» (a cappella з тулумбасами), що відтоді стала титульним знаком колективу, та вперше (!) за 30 років після створення – «Оду Ревуцькому» Євгена Станковича на слова Валерія Курінського (1979 р.). На завершення прозвучала знаменита кантата Майстра «Хустина» за поемою Тараса Шевченка у виконанні хору та оркестру НМАУ імені Петра Чайковського (диригент – професор Ігор Палкін, солісти – лауреат Премії імені Ревуцького 2011 р. Тамара Ходакова та Роман Походня). У травні того ж 2009 року в програмі фестивалю «Музика молодих» було представлено юнацьку Симфонію № 1, A-dur Ревуцького. Грав Державний заслужений естрадно-симфонічний оркестр України під орудою Миколи Лисенка. Його виконання засмутило шанувальників музики й навернуло згадки про перші «Музичні діалоги»: млявий темп, відсутність живого «юнацького» пульсу, розмиті рельєфи тем… Не вірилося, що життя цього твору на музичній естраді буде таким сумним. Адже працю над ним композитор розпочав ще 1914 року, та на заваді стали Перша світова 1’2014 | МУЗИКА

війна, революційні зрушення, робота над іншими опусами та викладання. А в роки Вітчизняної війни партитура загинула (пішла на розтопку пічки-буржуйки в окупованому Києві). У 1950-ті роки митець по пам’яті відновив свою юнацьку симфонію, сповнену світлих романтичних образів, як одночастинний твір із драматургічними ознаками симфонічного циклу. Першовиконання Симфонії № 1, присвяченої Рейнгольду Глієру, відбулося у 1958 році під орудою видатного диригента Веніаміна Тольби, відданого шанувальника таланту композитора. У 1960-ті роки здійснювалися її записи під керуванням славетних Костянтина Сімеонова та Володимира Кожухаря. Здавалося б, є в кого повчитись! Можливо, така невдала інтерпретація Симфонії № 1 Левка Ревуцького «спровокувала» знаного українського диригента сучасності Володимира Сіренка «реабілітувати» тепер уже самого Майстра. У концерті «Київ Музик Фесту» 29 вересня 2009 року Національний заслужений академічний симфонічний оркестр показав еталонний рівень художнього вирішення твору, чим відкрив нову сторінку його буття тепер уже в ХХІ столітті. Важливою подією культурно-мистецького життя України стало повернення після майже 70-річної перерви нот першої редакції Концерту F-dur для фортепіано з оркестром і виконання твору в Міжнародний день музики 1 жовтня 2011 року на заключному концерті «Київ Музик Фесту» в Колонному залі імені Миколи Лисенка Національної філармонії України (що було докладно висвітлено на сторінках нашого журналу; див.: Кузик Валентина. Повернення через роки // Музика. – 2011. – № 1-2. – С. 16–19; Голинська Ольга. Друге народження Концерту Левка Ревуцького // Музика. – 2011. – № 3. – С. 44. – Ред.). Уртекст Концерту відтворили талановитий піаніст Роман Рєпка і Академічний симфонічний оркестр Національної філармонії України (диригент – Микола Дядюра). Нарешті українська публіка почула партитуру твору, яка ще сім десятиліть тому позначила нові стильові обрії українського музичного мистецтва! Сподіваємося, що ювілейний 125-й рік впише нову – й не одну – сторінку в літопис виконання творів видатного українського Майстра. Істина одна – музика митця тоді жива, коли вона звучить. А духовний світ Левка Ревуцького, втілений у звуках, являє осяяні його генієм щаблі сходження до царини еталонних зразків національного мистецтва.

…² ÒÅÑÒÈ Ольга КУШНІРУК

Добра стежка Левка Ревуцького Левко Ревуцький у просторі вітчизняної культури ХХ століття бачиться не лише як національно свідомий митець і невтомний трудар на педагогічній ниві. Нині, коли вже минуло 25 років від дня заснування мистецької премії його імені й чимало відомих музикантів сьогодення є її лауреатами, можна твердити про існування духовного універсуму Ревуцького, аура якого сприяє плеканню найкращих традицій українського професійного музичного мистецтва

Фото з архіву Валентини Кузик

Євген Ревуцький та Валентина Кузик з лауреатами Премії імені Левка Ревуцького. Сидять (зліва направо): Вікторія Польова, Ірина Алексійчук, Євген Ревуцький, Богдана Фроляк, Валентина Кузик. Стоять (зліва направо): Юрій Кот, Іван Тараненко, Святослав Луньов, Євген Громов, Вадим Журавицький

МУЗИКА | 1’2014

Фото з архіву Валентини Кузик

вого часу про Левка Ревуцького мені доводилося писати, досліджуючи його композиторські новації у річищі імпресіонізму, які у 1920-ті роки засвідчували суголосність розвитку української музики і художніх процесів у Західній Європі. Вони також слугували імпульсом до започаткування нових традицій музичного мислення, розробки прогресивних методів опрацювання фольклору. Про це я наголошувала у 2011 році й на велелюдній міжнародній науковій конференції у Даремському університеті (Велика Британія) в присутності високоповажного американського музиколога Річарда Тарускіна, демонструючи фрагменти Другої симфонії Левка Миколайовича, відчиняючи слухачам «вікно» в українську музику. Симптоматично, що саме Другою симфонією Ревуцького відкривався 1990 року перший «довгожитель» фестивального руху незалежної України – міжнародний «Київ Музик Фест». Історія появи мистецької Премії імені Ревуцького розпочалася з пропозиції Спілки композиторів України відзначити на державному рівні 100-річчя від дня народження Левка Миколайовича. Значною мірою на заснування премії вплинуло вагоме слово багатолітньої берегині, популяризаторки спадщини Ревуцького, музикознавця, кандидата мистецтвознавства Валентини Кузик, котра в такий спосіб далекоглядно передбачила можливість підтримувати яскраве мистецьке зростання молодих талановитих композиторів і виконавців. Так, завдяки прийнятій Радою Міністрів УРСР Постанові № 356 від 30 жовтня 1987 року було запроваджено щорічну Премію імені Левка Ревуцького – поважне громадське визнання здобутків молоді (вікова межа претендентів – 35 років). У колі її лауреатів – композитори Віктор Степурко, Юрій Ланюк, Олексій Скрипник, Вікторія Польова, Олександр Козаренко, Святослав Луньов, Вадим Журавицький, Іван Тараненко, Богдана Фроляк, Алла Загайкевич, Іван Небесний, Золтан Алмаші, Богдан Сегін, Богдан Кривопуст, Євген Петриченко, Андрій Матвєєв, Любава Сидоренко, Олександр Шимко, Олег Безбородько, Валерій Антонюк, Остап Мануляк, Михайло Швед, Олена Сєрова, виконавці – піаністи Йожеф Єрмінь, Євген Громов, дует Ірина Алексійчук і Юрій Кот, гобоїст Богдан Галасюк, співачки Світлана Глеба, Тамара Ходакова, хормейстер Богдан Пліш, альтист Андрій Тучапець, кларнетист Олексій Бойко. Першим здобув Премію імені Ревуцького Віктор Степурко (1989 р.) за «Три хори» для мішаного складу а cappella на вірші Івана Драча та присвячену 40-річчю Перемоги у Великій Вітчизняній війні кантату «Ты за всё в ответе» для солістів, чоловічого і дитячого хорів, органа й ударних на вірші російських поетів. Для молодого вчителя Макарівської музичної школи факт лауреатства в урочистій обстановці ювілею композитора, що відзначався на державному рівні в Національній опері, набув значення видатної події у біографії. Адже його вітали голова СКУ Андрій Штогаренко, група педагогів із рідної Макарівської ДМШ, особисто і син Ревуцького Євген Львович. Через деякий час Віктор Степурко разом із Валентиною Кузик відшукали клавір першої частини вокальносимфонічної поеми Ревуцького «Щороку» (1923 р.) на вірші Олександра Олеся, й Степурко аранжував її для хору з оркестром. Прем’єру успішно здійснили симфонічний оркестр Чернігівської філармонії і хор Чернігівського музичного училища (керівник – Любомир Боднарук).

1’2014 | МУЗИКА

Так нове життя отримав один із маловідомих творів Ревуцького, до речі, написаний з явним захопленням стилістикою імпресіонізму (зокрема, в ладо-гармонічному й фактурному аспектах). 1997 року на «Київ Музик Фесті» слухачі мали нагоду познайомитися з оновленою Степурком версією «Галицьких пісень» Ревуцького, призначеною для оркестру народних інструментів. Варто додати, що 2012-го композитор Віктор Степурко був удостоєний найвищої відзнаки держави в галузі літератури й мистецтва – Національної премії імені Тараса Шевченка за вагомий внесок у розвиток української музичної культури й твори останніх років. У числі перших нагороджених премією був і донецький композитор Олексій Скрипник (1991 р.) – за Першу симфонію та музику до драматичної вистави «Сава» за однойменною п’єсою Леоніда Андрєєва. Як пам’ять про цю подію у своєму житті, Олексій Вікторович береже подаровану партитуру «Божественної поеми» Олександра Скрябіна із бібліотеки родини Ревуцьких з автографом сина композитора – Євгена Львовича. У чотиричастинному циклі симфонії допитливий погляд художника відображає мозаїку сучасного життя, широку амплітуду його контрастів. Знаменно, що того ж року твір посів третю сходинку в композиторському конкурсі імені Мар’яна та Іванни Коців, що проводився у рамках знову ж таки «Київ Музик Фесту». Згодом у творчому доробку Олексія Скрипника з’явилися Друга симфонія, чимало інших композицій. Відбулося його педагогічне становлення – нині митець обіймає посаду ректора Донецької державної музичної академії імені Сергія Прокоф’єва, а минулоріч він став членом-кореспондентом Національної академії мистецтв України. У когорті лауреатів піаніст Євген Громов (1998 р.) займає унікальну нішу, пов’язану із представленням на концертній естраді фортепіанного авангарду – царини нелегкої як для виконавської інтерпретації, так і для слухацького сприйняття. Євгенові авангард цілком підвладний за складом його особистості інтровертного типу. Відтак саме завдяки піаністові величезний доти невідомий пласт зарубіжної і вітчизняної музики від середини 1990-х увійшов до українського концертного контексту. Кожна сольна програма артиста має певне ідейносмислове обґрунтування. Це і концерти-епітафії пам’яті

Композитори Віктор Степурко і Золтан Алмаші

Співачка Тамара Ходакова

Миколи Карєтникова, Йосипа Бродського, імпрези до ювілейних дат Валентина Сильвестрова, П’єра Булеза, Дьордя Куртаґа та багато інших. У 2006 році митець провів цикл творчих майстерень «Київський авангард 1960-х років», присвячений вихованцям композиторської школи Бориса Лятошинського. Із нещодавніх здобутків музиканта – його новий клавірабенд у рамках «Київ Музик Фесту-2013»: перший концерт із задуманого арт-проекту «Meditatio-1a» пам’яті Олександра Нестерова, відомого представника українського джазового авангарду. Обрані композиції Карлгайнца Штокгаузена, Леоніда Грабовського, Мортона Фелдмана, Володимира Загорцева, Джона Кейджа, Володимира Губи, Дьордя Куртаґа, за висловом піаніста, – «це музика із сильним та концептуально загостреним медитативним елементом, уповільненим і прихованим дискретним розвитком, відсутністю психологізму та становлення форми». Загалом Євген Громов здійснив понад 70 світових та українських прем’єр, а також записав на CD музику Левка Ревуцького, Леоніда Грабовського, Віталія Годзяцького, Валентина Сильвестрова, Володимира Губи, Євгена Станковича, Володимира Загорцева, Святослава Крутикова та інших авторів. Львівська композиторка Богдана Фроляк Премію імені Ревуцького здобула 2000 року за Першу симфонію «Orbis terrarum», присвячену пам’яті батька. Двочастинна будова твору відбиває філософське спрямування концепції. Земне людське життя – це ніби рух по колу. Народившись і пройшовши визначений їй шлях, людина відходить у небуття, залишаючи по собі спогади рідних і друзів. Зіставляючи у першій частині «Scriptа manent» («Написане залишається») образи тривоги і гармонії, авторка резюмує перевагою останнього. У другій частині «Post scriptum» («Після написаного»), вирішеній у традиціях пізньоромантичного адажіо, майстерно відтворюється настрій жалю за минулим. Твір посів лідерські позиції на «Київ Музик Фесті-1998» у виконанні симфонічного оркестру Українського радіо і телебачення під керівництвом В’ячеслава Блінова. Слід зазначити, тенденція неоромантизму є найближчою авторському світосприйняттю Богдани Фроляк, що переконливо відчувалося, наприклад, у її Концерті для фортепіано з оркестром, уперше виконаному на «Київ

Музик Фесті-2013». Це твір про глибину, силу почуттів, про домінантність людського у Всесвіті. Особливо вразила слухацьку аудиторію медитативна друга частина, тематично заснована лише на низхідних гамоподібних переливах звукового потоку, що волею композиторки органічно переходив від поетичності світлих почуттів до скорботно-трагедійного виміру висловленого. Цікаво, що прем’єру змістовно переконливо, з артистичним смаком представив іще один лауреат Премії імені Левка Ревуцького львівський піаніст Йожеф Єрмінь у супроводі Національного симфонічного оркестру України (диригував Володимир Сіренко). Угорець за походженням, він закінчив Львівську консерваторію по класу фортепіано Марії Крушельницької та асистентуру-стажування у Московській консерваторії по класу Євгена Малиніна. Відтоді митець пов’язав життя зі Львовом. Його професійні зацікавлення зосереджені на музиці ХХ століття, значною мірою на фортепіанній творчості сучасних українських композиторів – Валентина Сильвестрова, Леоніда Грабовського, Ігоря Щербакова, Олександра Щетинського, Юрія Ланюка, Володимира Рунчака та інших. Власне, за вдумливе, тонке прочитання опусів цих авторів піаніст у 1993-му й був відзначений Премією імені Ревуцького. Того ж року цього харизматичного музиканта можна було почути також у неформальній розкутій атмосфері на фестивалі «Оберіг» (Луцьк) – у задимленій ресторанній залі Йожеф Єрмінь демонстрував вишуканий піанізм сонат Сильвестрова, надаючи дійству рафінованості. Композиторка Алла Загайкевич отримала премію в 2001 році за камерну оперу «Числа і вітер» (за поезією та живописом Миколи Воробйова), котру, завдяки гранту Президента України було поставлено роком раніше. Мисткиня розцінила цю відзнаку, насамперед, як довіру колег, певний колегіальний знак... «Особистість Левка Ревуцького для мене розкривалася поступово... І багато в чому завдяки... саме цій премії. Одна справа слухати Другу симфонію, осягаючи несподівану органіку поєднання “модерних” і “фольклорних” мотивів, ...розпізнавати “дух” музики Ревуцького в творчості його учня Леоніда Грабовського... і зовсім інша – йти алеєю лип у маєтку Ревуцьких в Іржавці, слухаючи оповіді про нього Валентини Кузик...» 2013 рік Алла Загайкевич майже повністю провела у роботі над масштабним кінопроектом режисера Олеся Саніна «Поводир, або Квіти мають очі», що присвячений трагічним подіям у Харкові початку 1930-х років (знищення кобзарів і лірників після Всеукраїнського з’їзду кобзарів, який відбувся взимку 1934–1935 рр. у Харкові. – Ред.). У записі музики до фільму брали участь Національний симфонічний оркестр України (диригент – Володимир Сіренко), співачка Джамала, фольклорний гурт «Древо» (керівник – Євген Єфремов), солісти Ірина Клименко, Сусанна Карпенко, відомий американський бандурист Юліан Китастий. Друга робота в кіно, теж 2013 року, – музика до великого документального фільму Остапа Костюка «Жива Ватра», у фокусі якого – гуцули-вівчарі, їхнє цілковито жертовне життя на полонині, роздуми, спомини, надія, що вівчарська «ватра» не згасне. Також улітку в Нью-Йорку Алла продовжила співпрацю з відомим американським режисером Вірляною Ткач (це вже третя робота для міжнародного театрального експериментального проекту «Yara» у театрі «La Mama» в Нью-Йорку). То була вистава «Fire Water Night» за «Лісовою піснею» Лесі Українки.

Фото з архіву Валентини Кузик

…² ÒÅÑÒÈ

МУЗИКА | 1’2014

Фото Романа РАТУШНОГО

Лауреат 2003 року Золтан Алмаші отримав премію за камерні твори тих років – квінтет «Сходами...», «Concerto grosso» № 3 для гобоя, віолончелі та камерного оркестру, септет «Продовжене життя», Сонату для віолончелі та фортепіано. До постаті Ревуцького Золтан ставиться з глибокою повагою. У його репертуарі як віолончеліста є «Балада» Левка Миколайовича для віолончелі та фортепіано. Із минулорічних досягнень композитора Алмаші назву показаний на «Музичних прем’єрах сезону» цікавий твір «Жаб’є», де автор зумів у вищій мірі майстерно відтворити повне єднання людини з природою. Записані на магнітофонну стрічку звуки жаб’ячих весільних ігрищ і мінімалістичне соло віолончелі супроводжуються тут живою грою віолончеліста, котрий знаходиться серед публіки й переконливо імпровізує у тій самій манері, транслюючи своє захоплення слухачам. Однією з нещодавніх лауреаток є Тамара Ходакова (сопрано) – вихованка незабутньої Євгенії Мірошниченко, солістка Київського муніципального академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва й Київського національного театру оперети. Співачка активно виступає й у камерних концертах. Зокрема, пам’ятною для неї у минулому році виявилася участь в авторському концерті Олександра Яковчука, де вона проникливо провела прем’єри камерних кантат «На перехресті серця» на слова Петра Перебийноса в ансамблі з Ольгою Заєць (віолончель) і Надією Яковчук (фортепіано), а також «Перегортаючи життя прожите» на слова Петра Осадчука у супроводі Національного ансамблю солістів «Київська камерата» (диригент – Валерій Матюхін). З-поміж виконавців у 2012 році Премії імені Левка Ревуцького був удостоєний блискучий кларнетист Олексій Бойко, котрий багатьом запам’ятався участю у цікавому проекті музикознавця Анатолія Калениченка «Звучать раритети» під час «Музичних прем’єр сезону» 2011 року. Найбільшою художньою удачею цілого концерту став саме його виступ із піаністом Романом Рєпкою при виконанні «Маленької балади» Федора Якименка, першого українського імпресіоніста. Варто відзначити природну зіграність їхнього ансамблю в інтерпретації романтичного задуму твору. Обрана солістом м’яка подача звука, польотність плину музичної матерії, вивірена драматургія і натхненність гри зворушили публіку, завдяки чому маловідома композиція стала для багатьох слухачів справжнім мистецьким відкриттям. Минулий рік для Олексія Бойка ознаменувався виступом на фестивалі «Гольфстрім», де він став першим українським виконавцем п’єси «Im Freundschaft» для кларнета соло Карлгайнца Штокгаузена. Увічнення імені Левка Ревуцького в премії для молодих музикантів формує зв’язок поколінь, спадкоємність художніх традицій, слугує виразним символом працелюбності, мужнього подвижництва юних талантів на теренах творення різнобарвного інтелектуальномистецького потенціалу українства. Саме таким сенсом було наповнене життя українського композитора і педагога Левка Миколайовича Ревуцького, і те саме відчутно у творчому доробку молодих.

Правнук Левка Ревуцького – Тарас вручає премію кларнетисту Олексію Бойку

Олег Безбородько, Вікторія Польова та Олексій Бойко

1’2014 | МУЗИКА

ÊÀÌÅÐÒÎÍ Любов МОРОЗОВА

Музика вільної душі 1 жовтня 2011 року під час концерту закриття фестивалю «Київ Музик Фест» піаніст Роман Рєпка у супроводі симфонічного оркестру Національної філармонії під керівництвом Миколи Дядюри презентував київським слухачам першу редакцію Концерту для фортепіано з оркестром № 2 Левка Ревуцького

Роман Рєпка

Фото Романа РАТУШНОГО

ідготовка рукопису до виконання так захопила соліста, що він навіть провів певну редакторську роботу і підготував нотний текст до друку, й наприкінці 2013 року видавництво «Музична Україна» випустило партитуру. Ми вирішили розпитати музиканта про особливості його роботи над твором і його думку щодо відмінностей між двома редакціями. – Романе, як мені відомо, рукопис першої редакції Другого фортепіанного концерту Левка Ревуцького потрапив в Україну ще у 2009 році – тобто, твір прозвучав через два роки після цього. Розкажи, яким чином ти дізнався про існування партитури і чому вирішив зіграти опус. – Партитура знаходилася у Національній спілці композиторів. Нібито її бачили кілька відомих піаністів, але з різних причин відмовилися від виконання, – одні вважали, що перша редакція нічим особливо не відрізняється від усім відомої другої, інші, – що надто багато сил треба покласти на її підготовку. Коли я побачив ноти, то спершу навіть не повірив, бо був більш-менш обізнаний з історією творчої спадщини Ревуцького. Невже та сама редакція? Я погортав сторінки й одразу зрозумів, що це шедевр. – Скільки часу ти витратив на підготовку рукопису до виконання? Чи потребував він редагування? – Приблизно три літніх місяці. Потім іще місяць вивіряв помилки, прослуховуючи записи перших оркестрових репетицій, які пройшли без мене наприкінці серпня. Загалом, я намагався жодним чином не втручатися в текст, а лише прояснити композиторський задум. Інколи це було нелегко. Наприклад, у рукописі траплялися такі місця, де ручкою або олівцем проставлені штрихи та інші вказівки – вочевидь, авторські. Потім на ці ремарки накладалися інші – різними кольорами й почерками, диригентські або, знову ж таки, авторські. А вони, як це буває, нерідко суперечать одні одним. Деякі фрагменти були закреслені. Довелося ламати собі голову, який із варіантів є остаточним. Десь композитор змінював оркестрування (напевно, під час репетицій). Приміром, фраза від кларнета передавалася валторні. Звісно, враховуючи почерк і характер виправлення, я брав такі варіанти за кінцеві. Хто ще міг змінити інструментування в рукопису? Та ще й таким каліграфічним «дореволюційним» почерком... – Чи багато копій партитури 1934 року існувало? – Було кілька примірників, усі рукописні. Одну з партитур Ревуцький передав у Данію, решта лишилися в Україні, та всі згоріли під час війни. Уцілів лише клавір, спираючись на який автор працював над другою редакцією твору. Але, скоріше за все, без останніх сторінок, оскільки заключний епізод в цій редакції складений наново. Я був би радий побачити той клавір, бо тоді стало б точно зрозуміло, що збереглося, а що Ревуцькому довелося переписати. Та, на жаль, розшукати рукопис не вдалося.

МУЗИКА | 1’2014

Фото надане видавництвом «Музична Україна»

Вивчаючи збережені матеріали з архіву Ревуцького, я довго роздумував, чим саме були викликані зміни у фортепіанній партії. Відповідь на багато запитань мені несподівано надав Максим Клин, син композитора і музикознавця Віктора Клина, автора найкращої радянської монографії про Ревуцького. Максим сам знайшов мене (за що я йому надзвичайно вдячний) і надав фотокопію раннього варіанту партитури другої редакції, яка була зроблена ще до того, як фортепіанну партію автор віддав на переробку Олександрові Александрову. І саме в цьому (точніше, лише в цьому) примірнику партитури я побачив, що фортепіанна партія у редакції 1934 року дійсно вціліла, і подальші зміни вносилися вже свідомо, з певною метою. – Якою мірою доцільними, на твій погляд, були ці зміни? – Друга редакція викликає безліч запитань. Здається, що композитор ніби навмисне погіршував свій твір. Все, що було зручно, стало незручним, яскравий матеріал замінено нейтральним. Звісно, це робилося руками Александрова, але з дозволу Ревуцького. Я рахував такти, що залишилися без жодних змін, – вийшло десь 50 відсотків. Можливо, це дещо некоректна статистика, бо, наприклад, в одному випадку було змінено одну ноту, а в іншому – усе геть перероблено. Може навіть скластися враження, що редакції майже ідентичні. І це – найбільша загадка твору, який, зберігши всі зовнішні ознаки (кількість тактів, основні теми тощо), втратив за образністю в другій редакції щось невловиме, став ледь не протилежністю самому собі за ефектом і змістом. – Чому так сталося, як вважаєш? – Думаю, автор усвідомлював, що не згадає оркестрування в найдрібніших деталях. Там була купа несподіваних, інтуїтивних рішень. Оскільки оркестрова партія тісно пов’язана з фортепіанною, то, якщо змінювати оркестрування, – треба повністю редагувати твір. – Чого насамперед торкнулися зміни? – Якщо ми подивимося на інструментальний склад, то одразу помітно вилучення, наприклад, трикутника. Він додавав особливого настрою – на початку четвертої частини його удари нагадують дзвін келихів шампанського, одразу створюючи святкову атмосферу. Та й по всій партитурі вступи трикутника були дуже доречними. Окрім того, з’явилася флейта піколо, яка надає звучанню, зокрема, мілітаристичного відтінку. Зменшено також кількість труб – з трьох до двох. Ревуцький «вирізав» усі нестандартні прийоми – атональний канон на початку третьої частини, divisi у струнних і glissando у фортепіанній партії тощо. Тобто, на мій погляд, мала місце якась внутрішня цензура. Окрім того, впадає в око переобтяження фортепіанної партії. Вона потопає у додаткових підголосках, особливо в другій частині. Александров був чудовим педагогом, але тут потрібні були інші навички. Він, на жаль, на мою думку, понівечив фортепіанну партію. Напевно, Ревуцький просив його обважнити фактуру Скерцо. Він вважав, що піаністи грають його занадто швидко. Цікаво, що деякі складні місця, пов’язані з розподілом рук, дійсно змінені на краще. Але це лічені ноти. Видно, що партитуру 1934 року писав граючий піаніст – там зручно все, навіть складні акорди в діапазоні децими та ундецими легко беруться. – Що, за твоєю оцінкою, цей концерт означав для української музики? – Тут слід розрізняти редакції. Якщо говорити про першу, то, як на мене, це – найкращий вітчизняний фортепіанний концерт класико-романтичної доби та першої половини ХХ століття. Із 1960-х років прийшла нова генерація композиторів, чиї твори зіставляти із опусами Ревуцького некоректно. – Як ти ставишся до факту можливої програмності твору? Чи лишилося в ньому щось від попередньої назви – «Поема змагання», оспівування фізкультури і спорту? – Концерт є вільним від будь-якої програмності. Партитура зовсім не радянська, там нічого радянського взагалі нема, – і це вра-

1’2014 | МУЗИКА

Обкладинка видання партитури Концерту. 2013 р.

жає, з огляду на роки, коли твір з’явився. Це музика вільної душі. А програму, скоріше за все, було заявлено, аби відчепилися апологети соцреалізму. – Ця музика відповідала тенденціям свого часу? І якщо так, то якою мірою? – Звісно, по ній відчутно, що людина перебувала у музичному контексті того періоду, надихалася найкращими зразками фортепіанної музики. Очевидним є вплив Скрябіна і Рахманінова – улюблених авторів Ревуцького. Від Скрябіна – побічна партія з першої частини і, так чи інакше, більшість повільної музики. Паралелі з Рахманіновим особливо вчуваються у октавних побудовах. Від творчості Равеля іде розуміння концерту як дивертисменту, в котрому присутній ігровий елемент, а також ефектні пасажі у Скерцо й Фіналі – наче американські гірки, на яких захоплює дух. Форма Скерцо прийшла з Другого концерту Брамса, деякі пасажі нагадують шопенівські етюди. Нарешті, з Бартоком асоціюється заключний епізод Фіналу. У другій редакції цього фрагмента немає, хоча замість нього уведено не менш цікавий матеріал, але вже ліричного плану. – Чи є у цієї редакції шанс стати хрестоматійною та увійти в консерваторські програми? І чого, опираючись на неї, можна навчитися? – Мені здається, що перша редакція рано чи пізно витіснить другу. Звісно, спочатку діятиме сила звички. Але поступово друга редакція має відійти у минуле як музейний експонат. А щодо включення первісної версії у навчальний репертуар – це завжди добре, бо вона винятково якісна, а тому й корисна для студентства. Нагадаю, що фортепіанну партію в останній редакції концерту написано кількома людьми, тобто в ній очевидна різновекторність авторських спрямувань. Там багато складностей заради складності. – Чи можна сказати, що перша редакція є чимось унікальним у творчості самого Левка Ревуцького? – Так, звісно, і це видно від початкових нот. Недарма композитор називав концерт своїм найкращим твором. Він такий цілісний, наче написаний за одну мить. Але треба знати вдачу автора – він був перфекціоністом, увесь час повертався до партитури і щось підправляв. Належного резонансу повернення партитури ще не отримало. Але невдовзі має настати час, коли музикознавці звернуть на це увагу. Мене твір так захопив, що я якось непомітно для себе зробив його клавір. Маю надію, що незабаром з’явиться можливість і для його публікації, але поки рукопис стоїть у мене на поличці.

ÀËÜÌÀ-ÌÀÒÅÐ Наталія КУВШИНОВА, Сюзанна ІВОЛГА

Ревуцький і Чернігівщина «Корені художника – в його рідній землі, а її життєдайні соки живлять фантазію і творчу уяву…» Левко Ревуцький Чимало видатних особистостей дала Україні й світові Чернігівська земля. Серед них – і Левко Миколайович Ревуцький, пам’ять про якого бережуть і плекають земляки

либокий слід у тисячолітній культурній спадщині Чернігівщини залишили понад чотириста видатних вітчизняних митців, доля яких пов’язана з цим стародавнім краєм. У різні періоди тут працювали всесвітньо відомі Микола Гоголь і Михайло Коцюбинський, Леонід Глібов і Євген Гребінка, відвідували Олександр Пушкін і Лев Толстой, поріднилися з краєм Ілля Рєпін, Михайло Врубель, Лев Жемчужников. У численних містечках і селах Чернігівської губернії творив Тарас Шевченко. У музичній царині впродовж багатовікової історії Чернігівщина відігравала ключову роль, виробивши стійкі культурно-мистецькі традиції. У 1738 році в Глухові було відкрито «Школу співу та інструментальної музики» – перший в Україні й Росії спеціальний музичний навчальний заклад. Його вихованці – Марко Полторацький, Максим Березовський, Дмитро Бортнянський – стали корифеями вітчизняного хорового мистецтва. Діяльність меценатів Тарновських, Лизогубів сприяла розвитку духовних і культурно-просвітницьких тенденцій, підтримувала яскравих талановитих особистостей, зокрема Михайла Глинку і Семена ГулакаАртемовського. Звичаї та обряди, якими багата Чернігівщина, завжди приваблювали мандрівників. Теренами краю подоро-

МУЗИКА | 1’2014

Фото надані Чернігівським музичним училищем імені Левка Ревуцького

жував Григорій Сковорода. Творчість відомого кобзаря Остапа Вересая високо цінував Микола Лисенко. Безпосередньо з Чернігівщиною пов’язана третя збірка народних пісень Миколи Віталійовича, яку він записав від артистки-співачки театру Опанаса Марковича Меланії Загорської. На сторінках біографій уславленої актриси Марії Заньковецької, піаніста Євгена Богословського, диригента Григорія Верьовки так само фігурує Чернігівська земля. Безумовно, особлива духовна аура, що сформувалася на Чернігівщині, вплинула і на родину Ревуцьких. Зокрема, поміщиця Олександра Дмитрівна та попечитель сільських шкіл Микола Гаврилович Ревуцькі – батьки славетних діячів української культури Дмитра і Левка Ревуцьких – підтримували дружні відносини з видатними особистостями краю: меценатом Василем Тарновським-молодшим, етнографом Олексою Стороженком, художником Миколою Ге. Під керівництвом матері, яка добре грала на фортепіано, збирала місцевий фольклор, і розпочалися музичні заняття Левка. Ще в дитинстві відбулося знайомство Ревуцького з хоровою творчістю Лисенка: «Я слухав любительський хор, що виконував одну за одною пісні “Та забіліли сніги”, “Ой пущу я кониченька”. Відзвучали пісні, і я почув ім’я композитора – Лисенко… Моя мати розповідала, що Лисенко їздив найглухішими селами та записував мотиви з народних уст» (див.: Ревуцкий Л. Мой учитель // Советская Украина. – 1941. – 20 апреля). Музичні враження юного Ревуцького поповнювалися під час канікул участю у музично-драматичному гуртку Іржавця, який давав і музичні вистави (наприклад, «Наталку Полтавку» Івана Котляревського), і концерти, де виконувалися твори Лисенка й народні пісні. За свідченням кузена Якова Персидського, Левко захоплювався також симфонічними концертами диригента Козуба в Чернігові (див.: Ревуцький Валер’ян. По обрію життя. – К., 1998. – С. 27). Щаслива безтурботна пора обірвалася 1906 року, коли один за одним померли батьки. З 1907 року Лев-

1’2014 | МУЗИКА

ко Ревуцький продовжив освіту в Києві – в Університеті Св. Володимира, Київському музичному училищі ІРМТ, а з 1913-го – у нововідкритій Київській консерваторії. Починаючи з того ж таки 1907 року народилися романси «Із сліз моїх», «Осінь», «Дзвін», прелюдії для фортепіано cis-moll, d-moll, сонатне алегро h-moll. Із Чернігівщиною пов’язаний найдраматичніший пореволюційний період у житті композитора – 1919–1924 роки. Нова суспільна формація виявилася неприхильною до дворянського походження молодого митця. Ледь не потрапивши під розстріл, долаючи побутові негаразди в пошуках місця роботи і проживання, Левко Миколайович знайшов у собі сили піднятися на нову сходинку творчої майстерності. Серед творів, написаних на Чернігівщині, – перші юнацькі опуси і зрілі композиції: прелюдії, ор. 4, ор. 7, ескізи майбутньої Другої симфонії, спроби опрацювання пісень для хору, солоспіви, хорові твори на слова Тараса Шевченка та поетів-сучасників, центральний твір

Остання зустріч із земляками у Чернігові. Поруч із Левком Ревуцьким – викладач музичного училища Леонід Пашин. 1967 р.

Під час урочистостей з нагоди присвоєння Чернігівському музичному училищу імені Левка Ревуцького. У центрі – директор Олексій Щебітченко, ліворуч від нього композитор Віталій Кирейко, праворуч – син Левка Ревуцького, академік Євген Ревуцький. 1977 р.

Тарас Ревуцький у меморіальній кімнаті у Чернігівському музичному училищі імені Левка Ревуцького. 2012 р.

1920-х років – кантата-поема «Хустина», прем’єра якої відбулася 1 квітня 1923 року у приміщенні колишньої Прилуцької чоловічої гімназії, де свого часу навчалися брати Ревуцькі. Диригував Олекса Спиридонович Фарба. Перше виконання кантати «Хустина» пройшло з величезним успіхом і мало широкий резонанс (див.: Куровська Л. Ревуцький і Чернігівщина. – К., 1992. – С. 24). У 1924 році, прийнявши запрошення Миколи Грінченка, Левко Ревуцький влаштувався на посаду викладача Музично-драматичного інституту імені Лисенка в Києві й назавжди залишив Іржавець. Після того Ревуцькому не доводилося бувати в рідному селі, але він підтримував дружні зв’язки із малою Батьківщиною. Як депутат Верховної Ради УРСР допомагав у побудові електростанції, будинку культури, сприяв у придбанні сільгосптехніки. 1974 року Левко Миколайович передав для краєзнавчого музею в Прилуках і Чернігівського історичного музею фотографії, книжкові й нотні видання. Остання зустріч композитора із земляками відбулася 2 квітня 1967 року в приміщенні Чернігівського музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка. На творчому вечорі виконувалися його хорові, фортепіанні, симфонічні твори. В концерті брав участь київський симфонічний оркестр під керівництвом Володимира Кожухаря. Тоді вперше на батьківщині автора прозвучали твори, знакові для митця, етапні в розвитку національної музики, відзначені державними преміями – Концерт для фортепіано з оркестром F-dur, присвячений пам’яті Миколи Лисенка і Друга симфонія, проникливо мудра, своєрідно автобіографічна, з присвятою Софії Андріївні Ревуцькій. 30 березня 1977 року Левка Ревуцького не стало. З метою увічнення пам’яті видатного українського композитора Рада Міністрів УРСР 27липня 1977 року постановила присвоїти ім’я Ревуцького Чернігівському музичному училищу.

В Іржавці, у будинку, де народився наш славетний земляк, до 100-річчя від дня його народження відкрито меморіальний музей. До 115-ї річниці у центральному корпусі Чернігівського музичного училища облаштовано музей-кімнату Ревуцького, експозиція якого віддзеркалює сторінки творчого життя Майстра. 2009 року ім’я Ревуцького було присвоєно Прилуцькій музичній школі. Упродовж понад трьох десятиліть колектив Чернігівського музичного училища імені Левка Ревуцького за підтримки облдержадміністрації, за участю провідних музикознавців України та нащадків композитора виконує шляхетну місію зі збереження традицій, дослідження і популяризації творчості знаного митця. У панорамі щорічних заходів – концертні програми, що включають майже всі твори Ревуцького, фестивалі, конкурси, наукові конференції. Щороку вихованці музичного училища і творчі колективи, відзначені престижними преміями, виступають на мистецькому фестивалі в Іржавці. На виконання розпорядження голови Чернігівської обласної державної адміністрації Володимира Хоменка ювілейні заходи до 125-річчя від дня народження Левка Миколайовича Ревуцького розпочалися в Чернігові 22 листопада 2013-го в залі Обласного філармонійного центру фестивалів і концертних програм. IX концерт циклу вечорів «Україна музична» був присвячений симфонічній музиці Левка Миколайовича і став незабутнім святом для шанувальників його творчості. Після тривалої перерви знову прозвучали на батьківщині композитора його найвагоміші твори – Друга симфонія і Фортепіанний концерт F-dur у виконанні Академічного симфонічного оркестру «Філармонія» (художній керівник і головний диригент, заслужений діяч мистецтв України – Микола Сукач, диригент – Андрій Шевчуковський, соліст – лауреат міжнародних конкурсів Артур Нікулін). У 1996 році на базі Чернігівського музичного училища було започатковано Міждержавний фестиваль-конкурс молодих композиторів імені Левка Ревуцького. В ньому беруть участь студенти музичних училищ України, Росії, Білорусі. Незмінний організатор заходу – Маргарита Демиденко, композитор, завідувачка естрадного відділення училища. Під її натхненним і вимогливим керівництвом готуються до професійного випробування майбутні композитори Чернігівщини. Конкурс імені Ревуцького у сучасному музичному просторі – це творча лабораторія юних музикантів, середовище для обміну ідеями та досвідом, незабутні враження від спілкування з професорським складом журі, члени якого проводять майстер-класи. Велику допомогу і підтримку учасникам багато років надавав голова журі конкурсу, професор Національної музичної академії України імені Петра Чайковського, народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, композитор Левко Миколайович Колодуб. Сучасний композиторський форум продовжує традиції Ревуцького. У номінаціях конкурсу – улюблені Майстром, традиційні для української музики жанри: обробка народної пісні (сольна та хорова), камерні вокальні та інструментальні твори. З 2009-го до дня народження композитора 20 лютого у Чернігівському музичному училищі щороку проводиться науково-практична конференція. Почесним гостем зібрання є кандидат мистецтвознавства, доктор філософії, лауреат Премії імені Лисенка, музикознавець Вален-

Фото Ірини ДЕМ’ЯНЧЕНКО

ÀËÜÌÀ-ÌÀÒÅÐ

МУЗИКА | 1’2014

тина Кузик, яка ґрунтовно досліджує творчість братів Ревуцьких. Унікальний дарунок училищу під час однієї з конференцій підніс правнук композитора Тарас Ревуцький – раритетні нотні видання кінця XIX – початку XX століття із бібліотеки Левка Миколайовича. Упевнено заявив про себе у Чернігові Конкурс юних піаністів імені Ревуцького, започаткований 2012 року на базі Чернігівської музичної школи імені Стефана Вільконського. З 1998 року, з ініціативи музичної громадськості Чернігівщини в Іржавці, на малій Батьківщині композитора, у Меморіальному музеї-садибі Ревуцьких проводиться мистецько-фольклорний фестиваль «Сонечко». На початку червня садиба наповнюється дзвінким гомоном дитячих голосів. Під кронами вікових сосен, що гостинно вітають представників нового покоління, відбувається яскраве свято музики. Виступають хори музичних шкіл Чернігівщини. Беруть участь у фестивалі й провідні колективи області – Капела бандуристів імені Остапа Вересая (керівник – заслужена артистка України Раїса Борщ), Академічний камерний хор імені Дмитра Бортнянського (керівник – Іван Богданов), ансамбль скрипалів Чернігівського музичного училища (керівник – заслужений діяч мистецтв України Анатолій Данилевський). Гостями свята стають також переможці національних і міжнародних конкурсів, знані виконавці України. Частими відвідувачами відновленого і дбайливо облаштованого «родинного гнізда» Ревуцьких є представники музичної громадськості, дослідники-науковці, учні композитора. Дружні й родинні стосунки з видатними особистостями краю, перші музичні враження від домашнього му-

зикування і прослуханого концерту, почутої народної пісні назавжди відбиваються у свідомості людини. Це – скарбниця, з якої митець черпає натхнення все життя. Із цілющого джерела народної творчості – з рідного краю – черпав Ревуцький ясні, кришталево-прозорі мелодії, повертаючи їх народу в збагаченому, відшліфованому вигляді високопрофесійних творів. На Чернігівщині знають і цінують творчість видатного композитора.

Нотні видання з особистої бібліотеки Левка Ревуцького – в дар Чернігівському музучилищу. На фото Валентина Кузик і Володимир Суховерський. 2012 р.

Фото Ірини ДЕМ’ЯНЧЕНКО

Директор Чернігівського музучилища Володимир Суховерський (другий праворуч) і гості з Києва (зліва направо): Валентина Кузик, Маріанна Копиця, Микола Кузик, Ольга Голинська, Тарас Ревуцький. 2012 р.

1’2014 | МУЗИКА

ÍÅÔÎÐÌÀÒ Людмила ОСАДЧА

Меморіальний музей-садиба Левка Ревуцького На заповідній землі села Іржавця, серед столітніх струнких корабельних сосен і ще старіших крислатих каштанів, кущів жасмину й бузку стоїть ошатний одноповерховий будинок – Меморіальний музей-садиба Левка Миколайовича Ревуцького, де зберігається пам’ять про видатного Майстра музики, а також про його брата Дмитра Миколайовича – вченого-мистецтвознавця, про всю родину

Бюст Левка Ревуцького на подвір’ї музею-садиби роботи скульптора Олександра Ковальова

Сучасний вигляд будівлі

Фото з архіву Валентини Кузик

Музей-садиба в день відкриття. 1989 р.

МУЗИКА | 1’2014

Фото Сергія МАРЧЕНКА

ой будинок був зведений іще штабс-ротмістром Харківського уланського полку Дмитром Кіндратовичем Каневським, дідом Левка Миколайовича по матері, у далекому 1841 році. Дід Кіндрат упорядив фруктовий сад (саджанці елітних сортів груш і вишень завозили звіддаля), біля дому посадив декоративні каштани, а за ним – липову алею. Значна частина дерев росте й нині, прикрашаючи своїми зеленими шатами садибу. Поряд із будинком на високій колоні – бронзовий бюст великого творця музики (скульптор – народний художник СРСР Олександр Ковальов, архітектор – Анатолій Ігнащенко). У цій садибі пройшли родинне життя подружжя шанованих представників сільської громади Миколи Гавриловича та Олександри Дмитрівни Ревуцьких, а також дитячі та юнацькі роки їхніх синів – Дмитра і Левка. Після того, як у 1924 році Ревуцькі змушені були переїхати до Києва, в будинку відкрили школу та бібліотеку, пізніше – фельдшерсько-акушерський пункт, а згодом – пологовий будинок. 1981 року медичну установу переселили в новозбудоване приміщення, будинок Ревуцьких опустів і почав руйнуватися. Однак 1989 року, коли за постановою ЮНЕСКО світова громадськість вшановувала 100-річчя від дня народження Левка Ревуцького, було вирішено провести капітальний ремонт будівлі та відкрити у ній музей на честь видатного земляка. Багато зусиль до будівництва музею доклало правління колгоспу імені Жовтневої революції, особисто голова Анатолій Яцела, тодішній секретар парторганізації Павло Киричок, виконком сільської ради та його голова Людмила Кузнєцова. Значну допомогу надало Товариство охорони пам’яток історії та культури України – З0 тисяч карбованців (на 1980-ті роки – досить значні кошти). Правління Музичного товариства УРСР завдяки клопотанню його голови Дмитра Гнатюка виділило 25 тисяч карбованців. За рахунок Фонду культури України споруджені постамент і пам’ятник композитору. Сім’я Євгена Львовича Ревуцького (сина митця) передала музею багато експонатів. Кореспондент Ічнянської районної газети «Трудова слава» Микола Смілик зробив фотокопії усіх документів композитора у його київській квартирі. Науковці Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника Михайла Коцюбинського Юлій Коцюбинський і Марія Москаленко, художник-оформлювач Віктор Шеремет із Чернігова, земляки Ревуцького відтворили обстановку кімнат, надали їм домашнього затишку. Урочисте відкриття музею відбулося 15 липня 1989 року. Його першим директором став Іван Ілліч Дейнека – відомий краєзнавець і шанувальник творчості Левка Ревуцького, який опікувався закладом до останніх днів життя. У фондах музею-садиби налічується понад 1000 експонатів. Це особисті речі сім’ї Ревуцьких: музичні інструменти, оригінали й копії документів, фотографії, аудіозаписи, книжки, меблі, сувеніри. Багато експонатів, сімейних реліквій музею подарували рідні Ревуцьких (Євген Львович – син композитора, Валер’ян Дмитрович – племінник композитора та інші). Маємо світлини, зроблені самим Левком ще в юнацькі роки, книжки, ноти Петра Чайковського, Миколи Лисенка, самого Левка Ревуцького, його талановитих учнів. З роками музейсадиба Ревуцького став справжнім осередком культури й духовності краю.

1’2014 | МУЗИКА

Від 2010 року мені було довірено очолити роботу музею-садиби Ревуцьких. Справа дуже серйозна й відповідальна. Та доля звела мене з чудовими людьми, завдяки яким вдалося докорінно змінити діяльність музею. Серед них – кандидат мистецтвознавства, піаністка, прекрасний знавець творчості братів Ревуцьких Валентина Кузик, а також представники Центру духовної і наукової спадщини Костянтина Бутейка Ігор Брульов і Спілки офіцерів України Петро Панченко, які подарували нашому культурному закладу музичний центр. І будинок наповнився музикою. Він ніби ожив. Невдовзі по тому подарували й телевізор із плазменним екраном. Відвідувачі музею тепер можуть послухати музику Левка Ревуцького, переглянути фільми про нього та його учнів, про родину Ревуцьких. Валентина Кузик стала організовувати поїздки до музею видатних діячів культури і мистецтва, відомих співаків, композиторів, диригентів, лауреатів Премії імені Левка Ревуцького, рідних та учнів Левка Миколайовича. Зокрема, вона є ініціатором зустрічей іржавчан із польською поетесою Доротою Яворською, засновником єдиної в Україні Стрітівської вищої педагогічної школи кобзарського мистецтва Василем Литвином, художницею і поетесою Антоніною Гармаш-Литвин, співаком, лауреатом міжнародних конкурсів Маркіяном Святом і багатьма іншими. Кілька разів на рік відвідують музей-садибу правнук композитора Тарас Ревуцький із мамою Ганною Олександрівною. Валентина Володимирівна – невтомний ентузіаст своєї справи. Щоразу вона приїздить до нас із подарунками – це рідкісні книги, афіші ювілейних концертів, листи, платівки та диски з творами композитора, особисті речі родини Ревуцьких… У музеї-садибі Ревуцького проводяться різні культурно-мистецькі заходи. Це обласне свято дитячої народної творчості «Сонечко», святкові програми до ювілейних дат сім’ї Ревуцьких, літературно-музичні вечори, тематичні бесіди, лекції, концерти. Жодна мистецька імпреза в музеї не відбувається без пісні. У виконанні групи учасників народного ансамблю української пісні (Майя Киричок – керівник, Любов Сирота, Любов Ушенська, Лідія Крутько, Лідія Носко, Віра Чуб, Світлана Муцик, Лідія

Велика делегація митців і науковців із Києва перед входом у музей. 2012 р.

Олена Бугаєва, Валентина Кузик і Леонід Грабовський із директором музею-садиби Людмилою Осадчою. 2013 р.

Під час дитячого фестивалю «Сонечко». 2013 р.

Гостей із Києва вітають козаки «Соколиного хутора» (села Петрушківки, що поблизу Іржавця). 2013 р.

Забіяка, Ольга Сирота, Ольга Шило, Людмила Охота, Олександр Сирота – баяніст) звучать твори українських композиторів, і обов’язково – пісні в обробці Левка Ревуцького: «Ой на горі, на горі та й женці жнуть», «Ой піду

я на базар», «Задумала вража баба», «Йшли корови із діброви» та багато інших. Євген Семенович Шолудько, син хрещеника Софії Андріївни Ревуцької – дружини композитора – гарно співає і грає на гітарі. Особливо йому вдається «Їхав козак за Дунай» в обробці Левка Миколайовича. До складання й виконання концертних програм долучаються викладач Іржавецької музичної школи по класу фортепіано та гітари Лідія Супрун, завідувачка сільської бібліотеки Лідія Крутько з дочкою Наталією Горовою (завідувачка дитячого садка) й онучкою Ярославою. У музеї проходять не тільки заходи, що стосуються родини Ревуцьких. До 24-ї річниці виведення військ із Афганістану тут відбулася зустріч із воїнами-афганцями, діяла виставка картин художника-афганця Юрія Борща, уродженця Ічні. До 8 Березня завжди організовуємо виставку вишиванок «Мамина світлиця – наче дивосвіт» і проводимо святковий концерт. Минулого року свято мало назву «Жінка – мати, жінка – берегиня, жінка – трудівниця». В організації різноманітних заходів завжди допомагає невтомний музейний доглядач Надія Юріївна Пищола. Від хати до хати, не день і не два ходили ми з нею, збирали вишиванки для виставки. Багато цінних речей дарували люди музею. На одному з рушників вишито – «1914-го року». Вшановуємо жінок, удостоєних високого звання «Мати-героїня», які народили та виховали п’ятеро й більше дітей, із великою повагою згадуємо імена жінок-орденоносиць. До музею приходять люди не тільки у свята, а й будні. Окрім екскурсантів з інших міст і сіл, заходять до нашого культурного закладу й ті, хто вже не раз тут побував. Вони з великим задоволенням переглядають фільми, слухають музику Левка Ревуцького, Платона Майбороди, спів Івана Козловського, лірника Василя Литвина та інших, гортають журнали «Музика», газети «Слово Просвіти». Деякі відвідувачі заходять просто поговорити про щось наболіле, випити чаю та зігрітися (як говорять у нас, «відпочити душею»). Кожен, хто переступає поріг музею, стає духовно багатшим. Щороку проводимо фотовиставки до річниць народжень і смерті членів родини Ревуцьких. Надаємо методичну допомогу школярам, студентам, учителям. Збираємо матеріали про історію рідного краю. Активну участь у проведенні різних заходів беруть викладачі та учні Іржавецької загальноосвітньої школи 1–3 ступенів, директор якої Світлана Рубашка – вчитель української мови й літератури, людина небайдужа до справжнього мистецтва. У школі навіть створено куточок Левка Ревуцького. Опікується музеєм Ревуцького Ічнянська районна державна адміністрація, яку очолює Сергій Рубашка. У 2011 році були виділені кошти на заміну електропроводки, а в 2013-му – на придбання будівельних матеріалів для ремонту будівлі до 125-ї річниці від дня народження Левка Ревуцького. Начальник відділу культури і туризму Ічнянської районної державної адміністрації Вікторія Борщенко завжди підтримує усі починання, допомагає вирішувати музейні проблеми, надає методичну допомогу в організації і проведенні різних заходів. Часто доводиться звертатися за мудрою порадою до сільського голови Павла Киричка, особливо під час упорядкування прилеглої до музею території (рекреаційна зона становить 0,6 га). У ремонтних роботах вели-

Фото з архіву Валентини Кузик

ÍÅÔÎÐÌÀÒ

МУЗИКА | 1’2014

Фото з архіву Валентини Кузик

ку підтримку надають і доброчинці, зокрема вже згадуваний Ігор Брульов. До музею-садиби Левка Ревуцького приїздять люди, щоб пройтися тими стежками, де босими ногами ходив малий Левко, майбутній Майстер музики, побувати в «родинному гнізді» Ревуцьких, відчути ту особливу атмосферу, яка надихала композитора на творчість. Позаминулого року працівники музею-садиби розчистили і впорядкували липову алею. На сьогодні старезні розкішні липи збереглися. Вони такі високі, що здіймаються, здається, до самого неба. На одній із них добре видно шрам від блискавки. Липова алея тягнеться вздовж Сухого ярка і виходить на широку галявину, де весною квітнуть фіалки, кульбаби, а влітку – ромашки, дзвіночки, росте щавель. Ну, просто готове природне Співоче поле! За поляною видніється і ліс. Далі, через ярочок, в’ється стежка вгору, на «шпиль» із березняком. Колись там було перекинуто місток, і молодий Левко любив забиратися на той «шпиль», де на самому вершечку росла дика груша. Сідав під нею, діставав нотний записничок і щось там занотовував… І зараз там таке ж цілюще повітря, особлива енергетика. Можливо, варто подумати про організацію «творчих пленерів» для молодих композиторів і художників на 2–3 дні під назвою «Стежками Ревуцького»? То – наші плани на майбутнє. А нині до нас приїздять і молоді музиканти, і знані діячі культури, яких ми радо зустрічаємо. Серед недавніх гостей були: колектив Ніжинської дитячої музичної школи; викладачі та студенти Дніпропетровської державної консерваторії імені Михайла Глинки; співробітники бібліотеки Чернігівського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка; працівники Остерського краєзнавчого музею; представники музеїв Івана Гончара, Обухівського музею Андрія Малишка, київських музеїв Максима Рильського і Миколи Лисенка; отаман Вільного козацтва Микола Череп; учні Мар’янівської музичної школи імені Івана Козловського, а також кореспонденти всеукраїнських газет «Літературна Україна», «Культура і життя» – усіх не перелічити. Зрозуміло, що найбажанішими гостями для нас завжди є люди мистецтва: останніми роками у нас побували наймолодший учень Левка Ревуцького, відомий композитор Леонід Грабовський; народний артист України, композитор Володимир Губа; народний артист України, диригент Національної опери Іван-Ярослав Гамкало; заслужений діяч мистецтв України, театрознавець, академік Ростислав Пилипчук; заслужений діяч мистецтв України, композитор Богдана Фільц; заслужений діяч мистецтв України, професор Львівської національної академії мистецтв Василь Пилип’юк; колишній головний редактор Київської філії Всесоюзної фірми «Мелодія» Микола Кузик, який створив відеотеку з життя нашого музею; керівник клубів «Співуча родина» і «Шанувальники романсу» Любов Лавріненко, головний редактор журналу «Музика» Ольга Голинська, науковець Національної бібліотеки імені Володимира Вернадського, кандидат історичних наук, музикознавець Олена Бугаєва. Наш Музей-садиба Левка Ревуцького у селі Іржавці з відкритим серцем прийме кожного, кому не байдужа доля нашого краю, доля найкращих людей нашої землі, які стали гордістю нації.

1’2014 | МУЗИКА

Голова Фонду імені Костянтина Бутейка Ігор Брульов, Валентина Кузик і Леонід Грабовський біля батьківської криниці Ревуцьких. 2013 р.

У вітальні музею-садиби гості з Києва (зліва направо): Уляна Яненко, Валентина Глухотько, Олена Мурзина, Богдана Фільц, Тетяна Некрасова, Катерина Зіпа. 2002 р.

У світлиці – Іржавецький народний ансамбль української пісні (керівник – Майя Киричок). Грудень 2013 р.

ÍÅÔÎÐÌÀÒ Тарас РЕВУЦЬКИЙ

Левко Ревуцький в образотворчому мистецтві Лев Миколайович Ревуцький залишив слід не лише в царині музики, а й в образотворчому мистецтві

браз композитора, – як яскраво виявлене самою природою фізичне втілення національного генотипу, – приваблював багатьох художників: Івана Їжакевича, Галину Кальченко, Георгія Меліхова, Ісака Тартаковського, Валентину Виродову-Готьє, Наталю Синишин, Володимира Сидорука, скульпторів Олександра Ковальова, Василя Бородая. Прикметно, що у спогадах багатьох митців, які контактували зі Львом Миколайовичем у різні часи, збігаються враження від спільної праці. Це, насамперед, поважне ставлення до колеги, терпіння щодо самого процесу малярства або творення скульптурного зліпку та надзвичайна вихованість у поводженні. Лев Миколайович мав таку виразну зовнішність, яка імпонувала художникам, – він був, як вони кажуть, «мальовничою людиною». Під час роботи надавав повну свободу митцям, не обтяжував їх особистою думкою. Спілкування з композитором відігравало велику роль у їхньому становленні як творчих особистостей. Можливо, тому вони так тягнулися до мудрого Майстра і назавжди запам’ятали моменти, проведені поруч із ним. Лев Миколайович добре відчував людей і, коли потрібно було допомогти художнику втілити образ, міг, наприклад, запросити його на концерт або просто сісти за рояль. Найчастіше під час спільної роботи у нього складалися дружні відносини з митцями, як то було з українським скульптором, майстром станкового і монументального портрета Олександром Ковальовим. Композитор опікувався долею цього талановитого митця ще з його юнацьких років. А дізнавшись, що той ріс сиротою, не раз наказував: «Шура, говори всім, що я твій батько і будь мені за сина» (див.: Ковалев А. Он жил музыкой // Лев Николаевич Ревуцкий. Статьи, воспоминания / Сост. В. Кузык. – К., 1989. – С. 179–180). Одним із ранніх портретів Льва Миколайовича є станкова робота відомого українського художника початку ХХ століття Івана Їжакевича. (Принагідно зазначу,

найскромніші люди, – не квапили мене, терпляче очікуючи моїх творчих рішень». Портрет Льва Миколайовича зроблений зі спеціально привезеного з Криму стовбущо син художника був музикантом і вчив- ра старого горіха – «співучого дерева», як ся композиції у Ревуцького в Музично- казав скульптор, фактура якого ідеально драматичному інституті імені Миколи Ли- відповідала образу – дуже тепла, жива. Він сенка у 1920-ті рр.) Цей портрет прикрашав був уперше виставлений 1963-го. Скульпробочий кабінет композитора у квартирі тор побачив композитора тихим, занурена Софійській вулиці. 2003 року син Ревуць- ним у себе, – він ніби уважно вслухається в кого Євген Львович передав його разом з музику, що звучить у ньому. У 1975 році портрет Льва Миколайовиіншими раритетами композиторського кабінету та роялем до Центрального держав- ча написала знана київська художниця Ваного архіву-музею літератури і мистецтва лентина Виродова-Готьє. Випадково поУкраїни для створення там меморіально- чувши музику Майстра, вона захопилася го куточка класика. Туди ж було передано і його творчістю і виявила бажання попрабюст композитора роботи видатного росій- цювати з композитором. Через природну ського скульптора Леоніда Шервуда, зроб- скромність митець довго відмовлявся позувати, а коли робота все ж таки розпочалений наприкінці 1930-х років. У повоєнні часи особливо любив працю- лася, він, уже слабий, під час сеансів багато вати з Левком Миколайовичем художник розповідав про дитинство, підперши руку Ісак Тартаковський, який написав три пор- головою, а перед ним ніби проходило чутрети митця. Найвідоміший із них зберіга- десне життя та лунала музика… Увагу багатьох киян привертає горельєфється у Національному музеї імені Андрея Шептицького у Львові. Під час написання ний портрет Левка Ревуцького на будиностаннього портрета Лев Миколайович по- ку, що на вулиці Софійській, 16, роботи чувався недобре і не міг витримувати довгі Олександра Ковальова. Скульптор говосеанси. Тож Євген Львович зробив, згідно з рив: «Я поставив собі за мету створити менастановами художника, кілька фотографій моріальну дошку композитору як своєрідний скульптурний портрет». Ковальову ж батька, що допомогло завершити роботу. Національний характер образу Левка Ре- належить і бронзовий бюст на Байковому вуцького через виписаний орнамент ви- кладовищі, встановлений у 1980 році (архішитої української сорочки підкреслено у тектор Сергій Миргородський), і бюст Майпортреті пензля Георгія Меліхова. Маляр стра на подвір’ї Меморіального музеюдобре знався на класичній музиці й під час садиби в Іржавці. 1997-го портрет композитора малюсеансів годинами говорив із композитором про музичне мистецтво та шляхи його роз- вав художник Володимир Сидорук (1925– витку. До речі, створений вже 2010 року 1997), передчасна смерть якого не дозвопортрет Льва Миколайовича роботи сучас- лила завершити роботу (знаходиться в ної талановитої малярки Наталі Синишин, Ірпінському історико-краєзнавчому музеї). Хотілося б також згадати світлини видатякий прикрашає школу мистецтв імені Льва Ревуцького в Бучі, співзвучний за образніс- ного фотохудожника України Леоніда Левіта. Він жив по сусідству з Ревуцьким і любив тю із картиною Георгія Меліхова. У 1962 році скульптор Василь Бородай фотографувати його. Левіту належать найпочав працювати одночасно над портре- більш вдалі зображення Майстра, включно з тами Левка Ревуцького і Павла Тичини. Ось останніми – портрет 85-річної людини з мудяк він згадує про співпрацю: «Робота при- рими очима та пленерне фото у сквері біля носила мені величезну радість, незважа- пам’ятника Богданові Хмельницькому, яке ючи на те, що проходила в напруженому стало своєрідним «посилом у майбутнє», – пошуку, аж ніяк не швидко та не легко. На- через двадцять літ по тому вдалося прослідроджувались усе нові варіанти, вишукува- кувати генетичні зв’язки Левка Миколайолись найвдаліші ракурси. І один, і другий, вича з вікопомним гетьманом України. МУЗИКА | 1’2014

Карбування. Робота Миколи Марчука

Скульптура, дерево. Автор Василь Бородай

Триває передплата на 2014 рік

ЛЕВКО РЕВУЦЬКИЙ

Вартість передплати на 9 місяців

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

74401

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

95220

169,05 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

74501

205,05 грн

92,30 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

37112

74310

85,10 грн

92,30 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

60969

129,90 грн

90269

84,90 грн

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com Бронзовий бюст на Байковому кладовищі. Скульптор Олександр Ковальов

ISSN 0131–2367

Музика. – 2014. – № 1. – С. 1–72.

Індекс 74310

Меморіальна дошка на будинку, де жив Левко Ревуцький. Київ, вул. Софійська, 16. Скульптор Олександр Ковальов Фото Юрія ШКОДИ