музика №1 2014 by Національне газетно-журнальне видавництво

№1

2014

автобіографія

ЛЕВКО РЕВУЦЬКИЙ

спогади, інтерв’ю статті, розвідки першодрук нот усе – ексклюзивно

Журнал «Музика» – один із найповажніших в Україні (видається з 1923 року). Це єдиний науково-популярний журнал з питань музичної культури в державі. На його сторінках розкривається широка панорама сучасного музичного життя України в усьому розмаїтті: розповідається про творчість українських композиторів і виконавців, про фестивалі, конкурси, концерти, музичні вистави в різних регіонах країни й за кордоном, розглядаються проблеми молодіжного мистецтва тощо. Наші матеріали зацікавлять як професіоналів, так і любителів музики різних жанрів і стилів. Фахові статті, яскраві кольорові ілюстрації, оригінальний дизайн буде до вподоби читачам будь-якого віку.

ВЖЕ СЬОГОДНІ ЖУРНАЛ МОЖНА ПРИДБАТИ: – у мережі Книгарень «Є»; – у кіоску в Національній музичній академії України імені Петра Чайковського (м. Київ, вул. Архітектора Городецького, 1–3/11); – у книгарні «Наукова думка» (м. Київ, вул. Грушевського, 4); – у книгарні при Києво-Могилянській академії; (м. Київ, Контрактова площа, 4, 1-й корпус НаУКМА); – у книжковому магазині «Сяйво» (м. Київ, вул. Велика Васильківська (Червоноармійська), 6); – у книжковому магазині «Смолоскип» (м. Київ, вул. Межигірська, 21); – у книгарні Наукового товариства імені Тараса Шевченка (м. Львів, проспект Шевченка, 8); – у книгарні «Ноти» (м. Львів, проспект Шевченка, 16); – у «Книгарні-кав’ярні» (м. Одеса, вул. Катерининська, 77); – у нашому видавництві (м. Київ, вул. Васильківська, 1, тел. 498-23-64). Придбати окремі примірники та передплатити видання в електронній версії можливо за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу.

ЧИТАЙТЕ ЖУРНАЛ «МУЗИКА» – І ВАШ СВІТ ПОПОВНИТЬСЯ НОВИМИ ЯСКРАВИМИ Й ЧИСТИМИ ТОНАМИ, ЖИТТЯ «ЗАЗВУЧИТЬ» ІНАКШЕ!

№ 1 (397) ’2014

 Рі заснування – 1923 Рік НАУКОВО-ПОПУЛЯРНИЙ ЖУРНАЛ Засновники: Міністерство культури України Спілка композиторів України Всеукраїнська музична спілка Видавець: ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел.: +38(044) 498-23-65 Генеральний директор Олеся БІЛАШ



Головний редактор Ольга ГОЛИНСЬКА Заступники головного редактора Юлія ПАЛЬЦЕВИЧ, Валентина КУЛИК Видавнича рада: Олеся БІЛАШ (голова), Віктор ПАСАК, Максим БУДАРІН, Віктор ВЕЧЕРСЬКИЙ, Олена ВОРОНЬКО, Оксана ІОНОВА, Євгенія КРУТОГОЛОВ, Іван МЕЧКОВ, Лариса НІКІФОРЕНКО, Лариса ПЕТАСЮК, Світлана ФОМЕНКО, Людмила ЧУМАКОВА, Михайло ШВЕД, Оксана ГАЙДУК, Ігор ГИРИЧ, Ольга ГОЛИНСЬКА, Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА,

Надія СОКОЛЕНКО



Адреса редакції:

03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел.: +38 (044) 498-23-67 E-mail: zhurnal_muzyka@ukr.net

Розповсюдження, передплата, реклама: Тел.: +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63

Реєстрація:

Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 954 від 25.08.1994. Виходить що два місяці

Засадниче:

Редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає авторський погляд

Усі права застережено:

На обкладинці Левко Ревуцький, студент Київської консерваторії. 1915 р.

фото з архіву сім’ї Ревуцьких

Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ



Друкарня ТОВ «МЕГА-Поліграф», вул. Марка Вовчка, 12, м. Київ, 04073; тел. +38(044) 581-68-15; e-mail: office@mega-poligraf.kiev.ua Наклад 1000 прим. Ціна договірна

Передплатний індекс 74310 http://uaculture.com

Шановні читачі! От і настав 2014 рік. Важко прогнозувати в наш неспокійний час, яким він буде. Але ясно одне: він увійде в історію України назавжди затьмареним страшною трагедією – загибеллю, каліцтвом і пораненнями сотень людей. Вічна пам’ять героям, що полягли! Та все ж сподіваймося на краще – на те, що разом із поліпшенням життя суспільства належний розвиток отримають і різні сфери української культури, у тому числі й музика. І ви, прихильники журналу, матимете, як і раніше, нагоду слідкувати з нашою допомогою за найважливішими подіями у галузі музичного мистецтва в Україні та за її межами. Над номером, що пропонується вашій увазі, робота розпочалася ще у травні минулого року. Він цілковито присвячений одній із найвизначніших постатей української культури ХХ століття, автору неперевершених музичних творів, очільнику славетної композиторської школи Левкові Ревуцькому. 20 лютого виповнилося 125 років від дня його народження. Кожному музикантові це прізвище знайоме з дитинства – творчість композитора вивчають на всіх рівнях: від нижчої освітньої ланки – музичної школи до вищої – консерваторії; до слова, знайомство з нею також провадиться у загальноосвітніх школах. Але, почавши збирати матеріали для номера, ми, як це було і у випадку з Миколою Лисенком (Музика. – 2013. – № 1, Спецвипуск), стикнулися із потребою відповіді на ряд запитань: а чи так багато ми знаємо про Левка Ревуцького? якою він був людиною? як ставилися до нього сучасники? чи у повній мірі ми усвідомлюємо значення цього митця в історії української культури? чи достатньо робимо для його вшанування?.. І, слід зазначити, вичерпних відомостей не отримали. Тож іще

один класик української музики виявився навіть для нас, музикознавців, знаним ...незнайомцем. Образ Левка Ревуцького на сторінках журналу розгортається поступово, у майже хронологічній послідовності. Тон цьому процесові задає стаття про основні віхи мистецького шляху композитора невтомної дослідниці його творчості, багаторічної хранительки архіву, музикознавця Валентини Кузик, яка й допомогла упорядкувати номер, за що ми їй особливо вдячні. Далі слово бере ...сам Левко Миколайович (запроваджуємо нову рубрику «Автограф»). Друкуємо його власноруч написані автобіографію і коментарі до «Галицьких пісень». Далі – ексклюзивні спомини сина митця Євгена Львовича й фрагменти нотаток учня Анатолія Коломійця. Друкуємо низку унікальних спогадів – маємо велике щастя бути сучасниками багатьох із тих, хто особисто знав Ревуцького та його сім'ю: учнів – Віталія Кирейка, Ніни Герасимової-Персидської, відомих музикантів – Левка та Оксани Колодубів, селян Іржавця. Матеріали Богдани Фільц та Івана-Ярослава Гамкала вирізняються у цьому ряду цікавим ракурсом «Ревуцький і Галичина», представленим чи не вперше. Невідомі листи композитора презентують Роксана Скорульська і Тетяна Руда. Особистий погляд на творчість Ревуцького подають музикознавці Михайло Бялик (Німеччина) та Анатолій Калениченко. Про сучасне життя музики композитора й ушанування його імені – виконання під час українських фестивалів, діяльність лауреатів Премії імені Левка Ревуцького, впровадження у виконавський обіг першої редакції Другого концерту для фортепіано, збереження пам'яті митця на Чернігівщині, у тому числі й функціонування Меморіального музею-садиби Ревуцького, а також трактування образу композитора в образотворчому мистецтві пишуть, відповідно, Валентина Кузик, Ольга Кушнірук, Любов Морозова, Наталія Кувшинова й Сюзанна Іволга, Людмила Осадча та правнук ювіляра Тарас Ревуцький. Журнал повертається до традиції друкування нот. Цього разу пропонуємо «Думу Кобзаря» Левка Ревуцького. Усі матеріали номера друкуються в Україні вперше. Зібраних розвідок виявилося так багато, що навіть збільшення обсягу видання на 8 сторінок не дозволило умістити всього. Але рік Ревуцького тільки-но розпочався. Отже, чекайте на цікаві публікації у наступних наших номерах. До зустрічі й Слава Україні, справжнім сином якої був Левко Ревуцький! Ольга ГОЛИНСЬКА, головний редактор

український формат 4

Дмитро Ревуцький з дітьми Валер’яном та Олександрою. 1919 р.

Майстер у царині звуків Валентина КУЗИК

автографи 8

Автобіографія (1925 р.) Левко РЕВУЦЬКИЙ 10 Пояснення до обробок «Галицьких пісень» Левко РЕВУЦЬКИЙ 12 Деякі епізоди життя: з 1920-х років до наших днів Євген РЕВУЦЬКИЙ 18 Пам’ятні записки Анатолій КОЛОМІЄЦЬ

Левко Ревуцький з учнями. 1920-ті рр.

метри 20 Видатний учительтворець Віталій КИРЕЙКО 24 Спогади про Льва Миколайовича Ревуцького Ніна ГЕРАСИМОВАПЕРСИДСЬКА

Композитор за роботою

музичні ключі 26 Мовчазний протест Левка Ревуцького Анатолій КАЛЕНИЧЕНКО

невідоме про відомих 28 Спогади селян Іржавця Людмила ОСАДЧА 32 Ревуцькі – Скорульські: зв’язок поколінь Роксана СКОРУЛЬСЬКА 34 Знахідка в родинному архіві Тетяна РУДА

нотний стан 35 Дума Кобзаря Левко РЕВУЦЬКИЙ

Левко Ревуцький серед своїх вихованців. 1946 р.

музичні мости 39 «Він притягував до себе людей» Оксана КОЛОДУБ, Левко КОЛОДУБ 40 Незабутній Левко Ревуцький Богдана ФІЛЬЦ 46 Миттєвості спілкування з класиком Іван-Ярослав ГАМКАЛО

українці за кордоном 50 Уроки Левка Ревуцького Михайло БЯЛИК (Німеччина)

фести Група українських композиторів на могилі Кобзаря у Каневі. Перший праворуч у другому ряду – Левко Ревуцький. 1938 р.

Під час святкування 80-річчя Левка Ревуцького. Поруч із композитором – його син Євген Львович, а також Георгій і Платон Майбороди

54 Виконання творів Левка Ревуцького у програмах українських фестивалів Валентина КУЗИК

…і тести 58 Добра стежка Левка Ревуцького Ольга КУШНІРУК

камертон У кімнаті-музеї Левка Ревуцького в Чернігівському музучилищі

62 Музика вільної душі Любов МОРОЗОВА

альма-матер 64 Ревуцький і Чернігівщина Наталія КУВШИНОВА, Сюзанна ІВОЛГА

неформат 68 Меморіальний музейсадиба Левка Ревуцького Людмила ОСАДЧА 72 Левко Ревуцький в образотворчому мистецтві Тарас РЕВУЦЬКИЙ

ÓÊÐÀŸÍÑÜÊÈÉ ÔÎÐÌÀÒ Валентина КУЗИК

МАЙСТЕР у царині звуків

іменем Льва Миколайовича Ревуцького пов’язана ціла епоха розвитку української музики, виховання власної композиторської школи, формування національно-стильового напряму в загальноєвропейській культурі, відповідного категоріям високої духовності й професіоналізму. Він створив власні музичнодуховні світи, сповнені глибокого щирого ліризму, вишуканої краси й етичних ідеалів, де органічно сплелися воєдино національно неповторний мелос із формами й засобами універсального європейського мислення. Пік творчого злету таланту Майстра в 1920–1930-ті роки став новаторським етапом еволюції української академічної музики, попри всі ідеологічні настанови, що гальмували тогочасні творчі процеси не тільки в царині музики, а й літератури, театру, кінематографа, живопису. Його ім’я заслужено включено до ґрона митців, які першими сміливо торували нові шляхи в добу славнозвісного Українського відродження ХХ століття. Льву Ревуцькому було долею покладено прожити довге життя (88 років!), пережити перипетії буремного ХХ століття, не раз стояти на межі небуття, зазнати втрат і водночас творчого горіння та загального ви-

знання. Йому судилося стати тією ланкою мистецької традиції української музичної культури, яка підхопила починання великого Миколи Лисенка й передала їх наступним поколінням. Життя митця – не шлях суцільних перемог і звершень. Бували періоди, коли він активно творив як масштабні твори, так і мініатюри, а часом надовго замовкав і, щоб не докоряли, «відписувався» чимось незначним, переважно масовими піснями, до яких тоді заохочували (якщо не сказати – зобов’язували) всіх композиторів. Вочевидь Ревуцький міг натхненно творити лише у сприятливій творчій атмосфері – при підтримці друзів, близьких, особливо старшого брата Дмитра Миколайовича. Утім, попри житейські скрути, були дійсно «зоряні» 1920–1930-ті роки. Музика Ревуцького вражала не тільки слухачів, а й багатьох музикантів-професіоналів, особливо тодішніх молодих композиторів, – Валентина Борисова, Миколу Колессу, Юлія Мейтуса, Євгена Юцевича, які її вивчали, брали за творчий орієнтир. За свою музично-педагогічну діяльність Левко Ревуцький виплекав цілу плеяду прекрасних музикантів – понад 50 композиторів (Георгія та Платона Майбород,

Миколу Дремлюгу, Вадима Гомоляку, Анатолія Коломійця, Германа Жуковського, Віталія Кирейка та інших), теоретиків (зокрема, Фріду Aерову, Михайла Бялика, Ніну Герасимову-Персидську, Богдану Фільц). Композиторська школа Ревуцького, як і композиторська школа Лятошинського, стала окрасою і гордістю української музичної культури у світовому загалі. Митець отримав багато урядових нагород, хоча – і це загальновідомий факт – він був людиною скромною і ніколи не вимагав до себе особливої уваги, а тим більше не добивався прихильності партійних можновладців. 1941 року Майстер був удостоєний Державної (тоді – Сталінської) премії СРСР, водночас одержав звання доктора мистецтвознавства й заслуженого діяча мистецтв України, 1944 року – звання народного артиста СРСР, 1957-го – академіка Академії наук України, 1966 року став лауреатом Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка. 80-річний ювілей композитора (1969 р.) ознаменувався присвоєнням йому звання Героя Соціалістичної Праці та врученням Золотої Зірки (найвищої нагороди у тогочасному СРСР). «З походженням мені не повезло», – жартував Лев Ревуцький. Батько композито-

Фото з сімейного архіву Ревуцьких

«В колиску дар пісень тобі поклала доля…» Максим Рильський

МУЗИКА | 1’2014

Фото з сімейного архіву Ревуцьких

ра Микола Гаврилович був священиком із роду, засновником якого вважається запорозький козак Петро Ревуха – прибічник гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного (в 1610-ті роки). Після руйнації Запорозької Січі Ревуцькі впродовж п’яти поколінь служили священиками у селі Іржавці (тепер Ічнянського району Чернігівської області), де знаходилася знаменита козацька святиня – чудодійна ікона Іржавецької Богоматері, оспівана в поемі «Іржавець» Тараса Шевченка (1847 р.). Мати – Олександра Дмитрівна походила зі знаменитої родини Стороженків – полковників Прилуцьких та Ічнянських, заснування якої пов’язано з молодшою донькою Богдана Хмельницького – Марією Богданівною (детальніше про це див. у кн.: Кузик В. Л.М. Ревуцький. – Ніжин, 2011. – С. 8–15. – Ред.). Первістком у подружжя 5 квітня 1881 року став Дмитро Миколайович, у майбутньому знаний фольклорист, лисенкознавець, літературознавець. Левко Миколайович Ревуцький народився 20 лютого (за новим стилем) 1889 року. На вихованні дітей виразно позначився вплив матері, яка дотримувалася принципів «толстовської» системи життя, поширеної в ті часи серед інтелігенції: чистота помислів, стриманість і розумність дій, самообмеження в побуті аж до аскетизму. Перші знання сини отримали вдома. Діти зростали без розкошів, але мали все необхідне для серйозних занять науками, музикою. У садибі була прекрасна бібліотека, настільні книги – «Кобзар» Тараса Шевченка, твори Миколи Гоголя, Олекси Стороженка, Пантелеймона Куліша, Льва Толстого, Олександра Пушкіна… Зберігалася й гарна колекція українських музичних інструментів, у тому числі й кілька унікальних майстрових кобз, скрипка. У залі стояли два роялі, щоб можна було грати фортепіанні перекладення оркестрових творів. Левко змалку виявив неабиякий хист до музики. Уже в чотири роки добре знав ноти, точно інтонував і вгадував їх на слух, за що його прозвали «камертоном». А з п’яти – вже грав простенькі п’єси сам або з мамою у чотири руки. Тоді ж виявився талант Левка до імпровізації та відтворення почутої музики по слуху. Однак у дитинстві, як згадував сам композитор, він не дуже охоче сідав за інструмент, його більше цікавила механіка. Восени 1899-го 10-річного Левка віддали до Прилуцької гімназії, куди перевели з Чернігівської гімназії і старшого сина (2 жовтня 1997 р. на стіні Прилуцької гімназії були встановлені 2 меморіальні дошки – Л.М. Ревуцькому та Д.М. Ревуцькому). Прилуцька гімназія була добре відома на Полтавщині (тоді це була Полтавська

1’2014 | МУЗИКА

Микола Гаврилович та Олександра Дмитрівна Ревуцькі

губернія, тепер – Чернігівська область) прекрасними педагогами, хорошим мистецьким вихованням – мала невеличкий оркестр, театральний гурток. Та на заняття з музики хлопець ходив до керівниці жіночої гімназії Юлії Олександрівни Лякав, яка була найкращою піаністкою у місті. З осені 1903 року Левко почав навчатися у київській приватній гімназії № 7 Готліба Андрійовича Валькера. Водночас брав уроки гри на фортепіано у Миколи Лисенка, який тоді викладав у музичній школі піаніста, композитора, педагога Миколи Тутковського. Рівень навчання у цій школі, до слова, відповідав вимогам музичного училища. Та вже 1904 року Ревуцький перейшов до новоствореної Музичної школи Миколи Лисенка. Там він познайомився з майбутніми композиторами й хоровими диригентами Кирилом Стеценком та Олександром Кошицем. Товариські зв’язки з ними тривали доволі довго, а у 1909–1912 роках Левкові не раз по-дружньому доводилося співати в тенорах і бути акомпаніатором Кошицевого університетського хору. Восени 1907-го юнак вступив на перший курс фізико-математичного факультету Київського університету, однак згодом перевівся на юридичний. Того ж року він розпочав навчання у Київському музичному училищі ІРМТ на фортепіанному відділі: спочатку у класі Сергія Короткевича, а з 1911-го – у відомого піаніста Григорія Ходоровського. Теоретичні дисципліни вивчав у видатного теоретика Євгена Риба. У ті роки формується особистість юнака, визначаються його життєві принципи:

Брати Дмитро та Левко Ревуцькі – учні Прилуцької гімназії. 1899 р.

25 квітня 1911 року він занотовує в щоденнику вислів Ґотхольда Ефраїма Лессінґа: «Сперечайтесь, помиляйтесь, але, ради Бога, мисліть». Ці слова стануть для майбутнього композитора девізом на все життя. Восени 1913-го в Києві на базі музучилища відкрилася консерваторія. Очолив її з 1914 року випускник Московської консерваторії Рейнгольд Глієр – киянин за народженням. Його батько Ернст-Моріц Глієр був відомим у місті майстром мідних

ÀÂÒÎÃÐÀÔÈ Левко РЕВУЦЬКИЙ

Автобіографія (1925 р.) Цей документ – перша з відомих на сьогодні автобіографій Левка Миколайовича Ревуцького. Митець, ймовірно, написав її для архіву Всеукраїнського музичного товариства імені Миколи Леонтовича. Рукопис знаходиться в особовому архіві Миколи Грінченка, який зберігається у відділі рукописних фондів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАНУ (Ф. 36–3, од. зб. 524). Автобіографія цінна тим, що містить повний, укладений самим автором, перелік його творів. Багато з цих опусів згодом були втрачені або не завершені, а прийнята пізніше нумерація творів митця не завжди відповідає хронологічним реаліям. Друкується вперше. У публікації збережено авторський стиль та орфографічні особливості оригіналу. Коментарі Валентини Кузик

ародився в с[елі] Іржавці Прилуцької округи на Полтавщині (1889 р.). Мати почала вчити фортеп’яновій гри чуть не з п’яти років. 1898 р[оку] поступив учнем до Прилуцької гімназії. Одночасно з цім продовжував фортеп’янову гру у колишньої начальниці жіночої гімназії (викладачка Прилуцької жіночої гімназії Ю.О. Лякав. – В. К.). 1904 р. був переведений до Київської гімназії (бувша 7-а). В той же час поступив учнем до муз[ичної] школи Тутковського, до кл[асу] М[иколи] В[італійовича] Лисенка. Через деякий час продовжував навчання у Лисенка приватно, а врешті перейшов учнем до школи Лисенка. У 1907 р[оці] була перерва у муз[ичному] навчанні. 1907 р[оку] закінчив гімназію й поступив студентом до Київськ[ого] університету (юрид[ичний] фак[ультет]). З 1908 знов поступив учнем до Київської муз[ичної] школи (бувша Импер[аторского] муз[ыкального] о[бщест]ва) по форт[епіанних] класах С[ергія] Й[осиповича] Короткевича, а пізніш Г[ригорія] К[остянтиновича] Ходоровського. З часу реорганізації муз[ичної] школи у консерваторію студіював форми, інструментовку та теорію композиції у Р[ейнгольда] М[оріцовича] Глієра з 1916 р[оку]. 1916 р[оку] закінчив університет. З 1916 р[оку] почалась в музич[ній] праці перерва у зв’язку із призовом на військову службу. 1918 р[оку] знов повернувся на Прилуччини, але обставини не давали ніякої змоги щодо музичної роботи, крім приватних лекцій з учнями.

Фото з сімейного архіву Ревуцьких

Левко Ревуцькийгімназист в Іржавці. 1905 р.

МУЗИКА | 1’2014

Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 1 за 2014 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www. presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com

ÀÂÒÎÃÐÀÔÈ Левко РЕВУЦЬКИЙ

Пояснення до обробок «Галицьких пісень»

Фото з сімейного архіву Ревуцьких

Левко Ревуцький – учень музучилища. 1912 р. Видання «Галицьких пісень». 1928 р.

МУЗИКА | 1’2014

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

ÀÂÒÎÃÐÀÔÈ Євген РЕВУЦЬКИЙ

Деякі епізоди життя: з 1920-х років до наших днів

Євген Ревуцький. 2005 р.

Напевно, не знайти в документалістиці більш суб’єктивного і водночас настільки правдиво-реалістичного жанру, ніж мемуарний, особливо, коли йдеться про спомини членів родини митця. Спогади, які залишив про Левка Миколайовича Ревуцького його син – провідний учений-медик України Євген Львович (1.06.1919 – 20.11.2006), цікаві саме тим, що у них відображено побут і життя сім’ї Ревуцьких у перші десятиріччя радянської доби. Останні сторінки рукопису були дописані у лютому 2004 року. Пропонуємо увазі читачів фрагменти мемуарів Євгена Ревуцького з коментарями Валентини Кузик. Друкується вперше

Будинок у садибі Ревуцьких в Іржавці. Фото Левка Ревуцького. 1909 р.

Фото з сімейного архіву Ревуцьких

очатковим періодом, який залишив у пам’яті спомини, було життя до 1924 року в Іржавці. Це були роки, як мені здавалося, відносного спокою, без особливих подій. Проте, звичайно, можна було усього чекати в бувшій дворянській родині у роки радянської влади. Зберігались сімейні традиції. На Різдво у великій кімнаті, залі встановлювали високу ялинку. Прикрашали її яскравими іграшками. Особливо привертали увагу барвисто розфарбовані ясла, в яких лежав новонароджений Христос, ланцюги з різнокольорового блискучого паперу, скляні бурульки та багато інших іграшок. На верхівці ялинки кріпилась велика блискуча зірка. Прикрашалася ялинка й восковими свічками, від яких ішов особливий, дуже приємний дух, коли їх запалювали. Музики у пам’яті не залишилось, хоч у будинку було два роялі. Пам’ятаю, як вечорами бабуся, мати моєї матері, уголос читала мені книжки. Освітлення, через брак гасу,

МУЗИКА | 1’2014

Фото з сімейного архіву Ревуцьких

було дуже скромним, за допомогою каганця – маленької пляшечки з ґнотиком, закріпленим у пробочці. В одній із кімнат, не в залі, цілий куток займали ікони, перед ними весь час горіла лампадка. Ікони були досить великі, заввишки біля півметра. Принаймні одна з них була з кольорового бісеру. Одну з ікон, маленьку, батько зберігав протягом усього життя (писаний на латуні образ Божої Матері Іржавецької, а на звороті – образ Преподобної Анни. – В. К.). Уже пізніше я зрозумів складність ситуації в сім’ї. Дід, як і його попередники, був священиком, а моя бабуся, його дружина, була відданою толстовкою, стримано ставилась до обрядової сторони релігії… Залишились деякі спомини про те, як проходило життя в Іржавці. Не пам’ятаю, щоб батько багато сидів за роялем. Чимало часу він витрачав на господарські справи, зокрема, доглядав за конем, якого водив напувати, пускав пастися, перед цим стриножував, запрягав, коли треба було кудись їхати. Важливим обов’язком батька була заготівля дров. Сухі дерева вишукувались у саду, що був поруч із житловим будинком. Батько чутливо реагував на звуки сокири, коли хтось рубав дерева у березовому гаї, що також був неподалік. Господарські проблеми розв’язувались і шляхом обміну. Так, один із роялів, про які вже згадувалося, був гіршим за механікою, але зроблений із червоного дерева. Саме його обміняли в Парафіївці, де була цукроварня, на два мішки цукру. Цукор висипали в ящик комода, і це було джерело ласощів. Що ж до цукерок, то про їхнє існування я дізнався значно пізніше, у Києві, наприкінці 1920-х років. Дещиця землі була залишена батькам у користування (у 1922–1924 рр.), її віддавали селянам за певну частину (здається, третину) врожаю. Тому треба було час од часу возити зерно на вітряний млин, де його мололи на борошно. У ті ж, досить скрутні, нужденні роки, батько виявляв любов до прогулянок на природі. Ця риса збереглась у нього на все життя. Іноді я пустував. Добре запам’ятався випадок, коли виліз на липу, що росла біля будинку, і зверху спостерігав, як мене шукали. Добре запам’ятався переїзд з Іржавця до Києва восени 1924-го. Батько з радістю прийняв запрошення директора Київського музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка, професора Миколи Олексійовича Грінченка. Кіньми доїхали до станції Плиски й уночі сіли у поїзд, що прямував до Києва. Їхали лише з ручним багажем. У поїзді інші пасажири ставились до нас дружньо. І все це незважаючи на те, що наша компанія дуже відрізнялась від решти пасажирів. Мати вперто користувалась російською мовою, вживала тільки звертання «господа». Вранці приїхали у Київ. Не знаю, як це сталось, але я побачив на деякій відстані людину, що несла коробку, дуже схожу на нашу, – на щастя, її вдалося повернути. Ця коробка збереглась і очевидно варта того, щоб передати її до музею в Іржавці. Візником поїхали на Лук’янівку, на Федорівський провулок (пізніше він звався Делегатським). Оселились у двох кімнатах невеличкого одноповерхового будинку. А неподалік, на Якубенківському провулку, мешкали родичі, в тому числі сестра матері Льва Ревуцького Надія Дмитрівна ПерсидськаСтороженко (бабуся відомого лікаря Всеволода Персидського, чиєю дружиною стала вчений-музикознавець Ніна Герасимова-Персидська. – В. К.).

1’2014 | МУЗИКА

Левко Ревуцький студент Університету св. Володимира та консерваторії в Києві. 1913 р. Софія Писарєва (в майбутньому Ревуцька). 1914 р.

Фотожарт Левка Ревуцького «Ручкаюсь сам із собою». 1905 р.

Першу зиму життя в Києві я просидів удома, бо не було черевиків, у яких можна було вийти на вулицю. Приблизно через місяць після переїзду мати одна поїхала до Іржавця по меблі, рояль та інші речі, необхідні для життя. Повернення майна, у тому числі й рояля, пройшло благополучно. Привезла мати з Іржавця й двох кіз, які були протягом кількох років джерелом молока. Вона сама їх пасла, причому брала з собою для читання книжку, а кози любили жувати папір – тож іноді виникали непорозуміння. Навесні 1925-го ми переїхали на Багговутівську вулицю, будинок № 32, неподалік від Федорівського провулка. Оселились у чотириповерховому будинку, що стояв поодиноко серед ярів. Зайняли дві кімнати у трикімнатній квартирі, де вже була кухня. Квартира містилась на першому поверсі, що відповідало прагненню батька селитися ближче до землі. Сім’я наша тоді складалась із 4-х осіб: батьки, я та бабуся по материнській лінії Таїсія Миколаївна Писарєва (через три роки виїхала до своєї другої дочки у Тамбов). Батькові, їдучи на роботу, доводилось долати значну відстань, бо Інститут імені Миколи Лисенка знаходився на Хрещатику, навпроти Критого ринку. Особливо складно було долати в пізні години

ÀÂÒÎÃÐÀÔÈ Анатолій КОЛОМІЄЦЬ

Пам’ятні записки В архіві Анатолія Коломійця зберігся загальний зошит у чорненькій коленкоровій обкладинці з пожовклим від часу папером, у якому композитор упродовж кінця 1940-х і в 1950-ті роки старанно й з любов’ю занотовував різні вислови, думки, міркування свого вчителя Левка Ревуцького. Зараз ці записи розшифровані музикознавцем Лідією Івахненко – авторкою монографії про Анатолія Коломійця; брат композитора Всеволод Коломієць опікується справою їхнього видання. Із його доброї ласки пропонуємо читачам журналу «Музика» ексклюзивно ознайомитись із деякими записами на сторінках зошита. Усі виділення й скорочення у тексті подаються точно за оригіналом, орфографічні особливості також збережені, дещо виправлено лише пунктуацію Матеріали кафедри теорії композиції Анотація про солоспіви до Глінки В історичному розвитку сольної вокальної літератури й, зокрема, в еволюції романсового жанру значне й важливе місце посідає творчість періоду до Глінки. Російське музичне мистецтво має велику й цінну спадщину в галузі романсового жанру ряду видатних представників-композиторів (Аляб’єв, Варламов, Верстовський, Гурільов). Немає сумніву, що й в українській професійній творчості в галузі романсу були попередниками численні дилетантські співи у цьому жанрі. Але, на превеликий жаль, таких зразків у більш-менш грамотно зафіксованому вигляді не збереглося. Як у створенні, так і в розповсюдженні шляхом виконання такого типу творів ще за давніх часів брало значну участь бурсацтво, від якого подібні пісні в усній формі передавалися дальшим поколінням. Такі славнозвісні корифеї українського театру, як М.К. Садовський, П.К. Саксаганський, М.Л. Кропивницький, знали і були носіями великої кількості подібного роду пісень та романсів. За юнацьких років авторові цих рядків неодноразово доводилось чути від них такі співи, здебільшого в імпровізованому супроводі гітари. Доводилось чути також подібні співи від старих учителів, регентів церковних хорів і т.д. На жаль, того часу не було жодних спроб записати музику й слова іноді дуже цікавих зразків, не було й кому підказати таку ідею. Зараз, не зважаючи на великі труднощі, пов’язані з відсутністю відповідних джерел, записів із такою кількістю людей, що зберігають у своїй пам’яті та могли б навести зразки таких пісень, ми все ж робимо спроби хоч би мінімальною мірою, частково компенсувати цю прогалину в галузі розвитку романсового жанру в Україні. З поданих

для такої мети зразків (йдеться, ймовірно, про добірку творів російських композиторів доглинкінської доби. – Ред.) «Лист до матері» є пісня, в якій змальовано сумну долю молодої жінки, що вийшла заміж, попала в чужу їй сім’ю, або може дівчини, що пішла в найми до чужих людей. Другий зразок («Не питай») є прикладом так званого «жорстокого» романсу з типу звичайних любовних пісень. До обох мелодій підведено супровід, що має характер певної стилізації… Форма їх завжди проста куплетна або куплетно-варіаційна. Здебільшого вокальна партія таких пісень своєю інтонаційною структурою являє надзвичайно доступний та вдячний для голосу матеріал, завдяки чому такі твори є цілком придатними для застосування в класах співу, як педагогічний репертуар. Розуміється, що такі твори цілком можуть бути використані і для концертних програм. Проф. Л. Ревуцький (5/ІІ–1948 р.) Мені хотілося б сказати Вам і Гордійчуку (Микола Максимович Гордійчук (1919–1995) – учений-музиколог, доктор мистецтвознавства. – Ред.), щоб ви знали і говорили (коли мене не буде) про те, що я хотів і хочу зробити спектакль: поєднання музики, дії, слова. Не дивлячись на геній Мусоргського, його «Борис» іде в редакції РимськогоКорсакова – це дуже важливо. Чайковський це зрозумів лише, коли «набив руку» на 4-х операх («Ундина», «Воєвода», «Опричник», «Коваль Вакула») перед «Євгенієм Онєгіним». Ніхто не відкидає оригіналу, ми його видаємо (мова йде про друкування нотного тексту опери «Тарас Бульба» у Повному виданні творів М. Лисенка у 1950-х рр. – Ред.), але в такому вигляді він на сцені не «вдержиться». (4/ХІІ–1954 р.) МУЗИКА | 1’2014

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

ÌÅÒÐÈ Віталій КИРЕЙКО

Видатний учитель-творець

далекі 1930-ті роки я, десятирічний хлопець, натрапив у домашній бібліотеці мого батька, любителя музики, на ноти з творами Льва Ревуцького. Було то кілька обробок українських народних пісень для голосу й фортепіано та хору, які я програв на домашній фісгармонії із чималим, звичайно, зусиллям. Музична мова цього композитора одразу вразила мене особливою своєрідною красою. Уперше зустрівся я зі Львом Миколайовичем 1944 року. Тодішній ректор столичної консерваторії, відомий піаніст Абрам Луфер дав мені домашню адресу композитора й велів із ним познайомитись. І досі стоїть перед очима та знаменна для мене подія у помешканні митця на Банковій вулиці. Сивоусий чоловік із добрими блакитними очима, милою усмішкою потиснув мою руку й запитав щодо стану моєї музичної грамоти та написаних мною творів. Потім Лев Миколайович перевірив мій слух і читання нот з листа на фортепіано. Мої композиторські проби (піс-

ні для хору, романси) попросив залишити в нього, а мені дав у руки клавіри опер «Князь Ігор» Бородіна та «Казка про царя Салтана» Римського-Корсакова. Із захопленням засів я в гуртожитку за розбір цих тоді ще невідомих мені творів. Уже, здається, на третій день я поспішив повернути клавіри Льву Миколайовичу. «Так мало грали? – запитав він. – Треба було пограти довше, щоб одержати від музики побільше насолоди». Десь у серпні 1944-го зі Свердловська (тепер Єкатеринбург. – Ред.) з евакуації повернулася Київська консерваторія, а я на пару днів поїхав додому в Полтавську область і там записав кілька народних пісень. Одну з них, «Не питай», Лев Миколайович того ж року гармонізував для голосу й фортепіано. У вересні розпочалося навчання у консерваторії. Справжньою відрадою стали для мене заняття в класі Ревуцького. Він створював довкола себе атмосферу якоїсь душевної теплоти, духовного піднесення. Я приходив на уроки то в клас, то до помешкання професо-

Фото надане Валентиною Кузик

На заняттях у консерваторському класі. Стоять (зліва направо): Віталій Кирейко, Рафаель Деражне, Микола Дремлюга Сидять (зліва направо): Даниїл Юделевич, Людмила Левітова, Левко Ревуцький. 1950 р.

МУЗИКА | 1’2014

Фото надане Валентиною Кузик

ра. Найчастіше, здається, навідувався в неурочні години, коли не терпілося показати йому свої нові музичні «ідеї». Майже в будь-який день і час Лев Миколайович із незмінною доброзичливістю вислуховував мої ще незграбні творіння, потім сідав за рояль і ретельно їх програвав, не оминаючи найдрібнішої ноти. Виправляв він моє голосоведення наполегливо, досить часто висловлював переконання, що на першому та другому курсах консерваторії студентові-композитору слід було би менше писати музики, а ґрунтовно засвоїти повний курс гармонії, поліфонії, формотворення. Незмінним «учасником» наших уроків була його диво-

го разу, зігравши романс Олександра Бородіна «Фальшива нота», він лукаво запитав мене: «Де там звучить отой фальшивий звук?» Я почав шукати очима якийсь особливий дисонанс у фортепіанному супроводі, де всі співзвуччя були досить м’якими. Виявилося, ту «фальшиву» ноту уособлює настирливий від початку до кінця звук фа першої октави. Стосовно Едварда Ґріґа Лев Миколайович зауважував, що цей композитор, начебто «скупий» на музичний матеріал, розвиває із нього оригінальну, напрочуд красиву музику. Тут він згадував і про нашого Миколу Леонтовича, адже його «Щедрик» і «Дударик» побудовані на

вижна музична пам’ять: обговорення кожної творчої спроби учня супроводжувалося музичним прикладом із класики – російської, західноєвропейської. «Це щось подібне до вашого задуму, тільки техніка вам іще не дозволяє втілити його як слід», – казав Лев Миколайович. Однак Ревуцький-викладач не обмежувався лише поправками чи музичними прикладами. Іноді він брав мої та й твори інших учнів додому, а на наступний урок приносив ті самі опуси, …власноручно (уривком чи повністю) переписані в покращеному, м’яко кажучи, варіанті. Музика та мовби відроджувалась у витонченому щодо голосоведення й фактури вигляді. «Воно, здається, лишилося по-вашому, але так буде де в чому краще», – делікатно зауважував професор. Такий спосіб навчання підвищував, безумовно, майстерність нашу не менше, аніж перечитування нарисів із питань музичної композиції. У кожному з класичних творів, які аналізувалися, Ревуцький наголошував на певних моментах, котрі для учнів часто ставали мистецьким відкриттям. Так, одно-

простеньких мотивах із трьох звуків, а яка ж там самобутня, гарна музика! У бесідах про музичну форму Ревуцький підкреслював, що композиторові важливо знати не тільки стрій, структуру музичного твору, а розробляти, перевтілювати музичний матеріал, скажімо, повторювати одне й те саме музичне речення у модулюванні або так званій вільній поліфонії. Пам’ятаю ще його напівжартівливу думку: «У тричастинній формі всякий ремісник може написати, а от твір двочастинної форми знайдете не так часто». Як приклад двочастинності наводив свою незрівнянну «Пісню» для фортепіано. Про всілякі складності композиторської техніки Лев Миколайович висловлювався дохідливо й влучно. Розлогих теоретизувань не любив, оминав їх. Він ніколи не вимагав від учнів вичерпного виконання навчальної програми. Так звана творча плодовитість його особливо не захоплювала, проте витонченість письма, винахідливість гармонії чи поліфонічних прийомів незмінно радували вчителя у творах його учнів.

1’2014 | МУЗИКА

Віктор Косенко, Микола Грінченко і Левко Ревуцький. 1928 р.

ÌÅÒÐÈ

Фото з архіву Ніни Герасимової-Персидської

Ніна ГЕРАСИМОВА-ПЕРСИДСЬКА

МУЗИКА | 1’2014

Спогади про Льва Миколайовича Ревуцького Л

ев Миколайович Ревуцький у моєму житті – коротка, але яскрава сторінка. Я бачила його з перших курсів у коридорах, на сходах нашої консерваторії. Особливо вражало, коли збиралася кафедра композиції і на засідання йшли три Миколайовичі – Лев Миколайович Ревуцький, Борис Миколайович Лятошинський, Микола Миколайович Вілінський. Для мене було великою подією, коли я потрапила до класу Льва Миколайовича на п’ятому курсі і під його керівництвом писала дипломну роботу. Тут я вже можу говорити про особистісне спілкування з моїм керівником. Лев Миколайович був людиною дуже скромною, не любив привертати до себе увагу. Пам’ятаю такий випадок. Коли я вже писала кандидатську дисертацію, приносила і читала Льву Миколайовичу частини рукопису, то хотіла довідатись, як він оцінює свою Другу симфонію, про яку я писала. Це надзвичайно гарний твір, слід сказати. Ця музика звучала би блискуче у сучасному виконанні – побічна партія першої частини, початок другої частини з чудової пісні «Ой Микито, Микито». Усе те, що приховано в мелодії народної пісні, Ревуцький розкривав через гармонію, фактуру й особливості оркестрування. Отже, коли я попросила Льва Миколайовича розповісти мені про цю симфонію, він задумався на якусь хвилину, а тоді сказав: «Так, оце фінал в мене не вдався. Недолік його в тому, що він весь час йде в одному метрі. Це не годиться». Із цих слів можна бодай трохи уявити собі характер цієї надзвичайної людини. Мені здається, що саме ліричні сторінки музики яскраво відбивають особистість Ревуцького. Окрім Другої симфонії, це також обробки народних пісень, у яких дуже часто, як видається, постає природа України (наприклад, у пісні «Ой у полі вітер віє» для двох голосів). Згадаю ще його фортепіанну прелюдію Es-dur, у котрій захоплює незвичайне відчуття якогось щастя від відтворення образу українського літа, споглядання навколишньої природи та усвідомлення своєї єдності з нею. Любов до життя, до природи... Я думаю, що це одна з тем, котра була дуже близькою його органічному відчуттю життя. Достатньо подивитися на його портрети, фотографії, – такі молоді, сяючі блакитні очі, що світяться якимось теплим світлом з-під густих сивих брів, усмішка, прихована під пишними білими вусами. Лев Миколайович нічого не проповідував, ні в чому не тиснув. Але кожний, хто з ним спілкувався, перебував поблизу нього, відчував світло, яке його наповнювало. І саме це виховувало його учнів. Про його вдачу може свідчити такий маленький епізод: я спускаюсь сходами консерваторськими до холу і бачу там Льва Миколайовича, який то постоїть трохи, то піде, то знов зупиниться – і щось тримає під пахвою. Коли я запитала його, що саме він тут робить, він сказав, що один студент попросив принести йому єдину в Києві партитуру «Турандот» Пуччіні, й він прийшов трохи раніше, аби не запізнитись. Але призначений термін сплинув, а студент не з’явився. І він трохи нервував. Така повага до молодшого колеги, студента, таке відчуття необхідності виконати прохання, не запізнитися – показова характеристика Льва Миколайовича. 1’2014 | МУЗИКА

Замолоду Ревуцький був чудовим піаністом. Страждав через те, що не може більше грати (середній і безіменний пальці в нього через перенесену хворобу були притиснуті до долоні). Мабуть, тому він дуже любив, коли грав його учень Анатолій Коломієць – блискучий піаніст. Мені часто доводилося грати партитури з Анатолієм Опанасовичем, але найбільше мені запам’яталось, як Лев Миколайович послав Коломійця до бібліотеки по варіації «Таті-таті». Це було розкішне видання Беляєва, де зібрані варіації кожного з «кучкістів» на відому мелодію. Свого часу Ліст чув ці веселі варіації і сам зробив невелику обробку, вона була надрукована у передмові до цього видання. Кожна варіація відтворювала якийсь жанр. Один із блискучих прикладів – це Реквієм, який написав Бородін, з цитатою із латинської служби. Отже, ці віртуозні, елегантні твори із надзвичайним запалом виконував Анатолій Опанасович. Моє завдання було досить скромне – весь час грати остинато: «татітаті». Лев Миколайович був у захваті від майстерності, яку виявили всі автори збірки, але виділяв тільки Бородіна. Це свідчить про ще одну його рису – любов до жарту, до, так би мовити, розіграшу, який усіх смішив, але нікого не ображав. Так вийшло, що дещо з сімейної хроніки Ревуцьких і Персидських, які були родичами, я дізналася від батька мого чоловіка, котрий доводився Льву Миколайовичу кузеном. Мій свекор, Яків Якович Персидський, був трохи молодший за Льва Миколайовича, але вони навіть більше дружили між собою, ніж із рідними братами. Про одну з їхніх молодечих витівок можу розповісти. Це було у Москві, ще перед революцією. Гуляючи містом, вони потрапили на площу, де по колу стояло багато візників із дрожками. Брати наблизилися до них, стали збоку (так, щоб їх не помітили візники, але бачили коні), склали перед собою долоні й почали, не поспішаючи, їх розкривати – наче роззявляти – та закривати, розкривати та закривати… Згодом один кінь почав позіхати, потім – ще, і ще один, зрештою почали невпинно позіхати майже всі коні. Візники розлютилися, побачили хлопців і погналися за ними. Тож брати мусили тікати. На закінчення я би хотіла розказати про інший випадок із молодості Льва Миколайовича, про який чула від нього самого. Десь у 1913 – на початку 1914 року до Києва приїхав Сергій Рахманінов, який мав виконувати свій Третій фортепіанний концерт в оперному театрі. Напередодні концерту була призначена репетиція з оркестром, і Рахманінов суворо заборонив будь-кого пускати до зали. Льву Миколайовичу якось вдалося ублагати пожежника, той зглянувся й сказав, що пустить юнака у верхню ложу за умови, що той не буде звідти висовуватися й не видаватиме жодних звуків. Отже, Лев Миколайович сидів там на підлозі й слухав цю репетицію, яка справила на нього величезне враження. І Третій концерт Рахманінова став одним із найулюбленіших творів Ревуцького. Ще раз скажу, що це була людина, від якої віяло спокоєм, доброзичливістю і надзвичайною ясністю духу.

ÌÓÇÈ×Í² ÊËÞ×² Анатолій КАЛЕНИЧЕНКО

Мовчазний протест Левка Ревуцького Серед випускників Левка Ревуцького на композиторському факультеті Київської консерваторії був піаніст і педагог світлої пам’яті Данило Юделевич, який викладав мені фах (фортепіано) протягом усіх 11-ти років навчання в Київській середній спеціальній музичній школі імені Миколи Лисенка. Тож, нехай і дуже опосередковано, почуваюся причетним до видатної мистецької постаті Ревуцького. Оскільки мене було включено до складу оргкомітету від Національної спілки композиторів України з відзначення 125-річчя від дня народження Левка Ревуцького, вважаю обов’язком відгукнутися на цю подію кількома думками щодо його творчості

агальновідомо, що до небагатьох українських митців більшовицька влада була такою прихильною, як до Левка Ревуцького. Він – Герой Соціалістичної Праці, народний артист СРСР, лауреат Сталінської і Шевченківської премій, академік Академії наук УРСР, орденоносець. Після смерті митця на його батьківщині, в Іржавці, було відкрито Меморіальний музей-садибу, ім’я композитора присвоєно Чоловічій хоровій капелі, Чернігівському музичному училищу, дитячій музичній школі № 5 та одній із вулиць Києва, а також ДМШ у Прилуках і школі мистецтв у Бучі, що поблизу столиці, одному з дніпровських теплоходів. Видано Повне зібрання творів у 11-ти томах, запроваджено Премію імені Льва Ревуцького, його твори входять до навчальних програм музичних закладів тощо. Однак визнання владою постаті Льва Миколайовича не стало запорукою щасливої творчої долі митця

– насправді глибоко драматичної, навіть трагічної. Останнє виявляється при більш пильному огляді композиторської спадщини Ревуцького в проекції на його життєвий шлях. Насамперед впадає у вічі її кількісний і якісний дисбаланс. Свої шедеври – Другу симфонію, Другий фортепіанний концерт, кантату «Хустина», цикли обробок народних пісень «Сонечко», «Козацькі пісні», «Галицькі пісні» митець створив у 1920-х – на початку 1930-х років. Твори, що з’явилися з другої половини 1930-х, на мою думку, в мистецькому сенсі менш цікаві. А от від 1957-го і до смерті в 1977 році Лев Ревуцький не оприлюднив майже жодного (!) нового опусу, натомість по пам’яті поновлював твори, ноти яких було втрачено під час війни, або робив нові редакції композицій, написаних раніше. Аналітичний погляд на тематику й стилістику творчості митця дозволяє більш точно визначити період виникнення цьо-

го дисбалансу. Якщо практично вся музика Левка Ревуцького 1920-х – початку 1930-х років наскрізь пройнята інтонаціями українського фольклору, а у хорових і камерновокальних творах він звертається до віршів Тараса Шевченка й українських поетів – своїх сучасників, то вже з 1932-го увагу композитора привертає фольклор інших народів СРСР. Того самого року в його доробку з’являється «Молдавська колискова» для гобоя і струнного оркестру, а 1934-го він пише цикли обробок «Єврейські народні пісні» й «Балкарські народні пісні». 1933 року Лев Ревуцький створив один із небагатьох інструментальних ансамблів – Баладу для віолончелі й фортепіано. В основі головної музичної теми твору, написаного у простій тричастинній формі, лежить українська народна пісня «Яром, хлопці, яром» (збірка Андрія Хвилі «Українські народні пісні»). Але в середньому розділі композитор вдався до бітональнос-

Фото з сімейного архіву Ревуцьких

Фото 1974 р.

МУЗИКА | 1’2014

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

ÍÅÂ²ÄÎÌÅ ÏÐÎ Â²ÄÎÌÈÕ Людмила ОСАДЧА

Спогади селян Іржавця

Олександра Антонівна Семенюг: – Семенюг Микита Лукич (батько мого чоловіка) у 1914 році був на війні, потім потрапив у полон на 3 роки. У 1917-му повернувся додому. Пішов проситися на роботу до Ревуцьких. Працював конюхом. Жив він із жінкою у конюшні. Приміщення було доволі просторе, з великими вікнами. Це була кімната, відокремлена від конюшні, в якій знаходилися коні, солома, сіно та інше. Весною й каже Софія Андріївна (дружина Левка Ревуцького. – Ред.) Гапі (Гафії – майбутній свекрусі Олександри Антонівни. – Ред.): «Нехай чоловік твій скосить бур’ян там, де колись був скотомогильник, та посадіть собі картоплю, щоб було що зимою їсти». Дали Ревуцькі й картоплі для посадки, і всяких сімен для городини. Недовго вони там пожили. Коли влада почала мінятися, Ревуцькі дали Микиті та Гапі дерева на нову хату. А з конюшні побудували сільбуд (так званий будинок культури). Будинок був досить довгим, з великими вікнами, а стояв він над дорогою, де тепер знаходиться сільська рада. Лідія Федотівна Яцун (1930 р. н.): – Моя мати, Палажка Михайлівна Лепська, дівчинкою доглядала сад [Ревуцьких], збирала яблука. Сад був великий, гарний. Рідна материна сестра Тетяна виїхала в Київ на постійне проживання. Софія Андріївна Ревуцька дуже часто просила її стірати, білити кімнати. «Ніхто так гарно не постірає, як Таня», – говорила дружина Левка Миколайовича. За роботу гарно платили – 40 рублів і [давали] гарно поїсти. Коли моя мати їздила до сестри, то завжди заходила і до Ревуцьких, була там бажаним гостем. Усіх сільських людей гарно приймали, шанували, давали гостинців на дорогу. Кому треба, то й ночувати залишалися.

Село Іржавець. 1906 р.

Оксана Яківна Галич служила у Ревуцьких. Ревуцькі жили на Банковій вулиці. Було у них 4 кімнати. Хоч Оксана ніде не робила, а Ревуцькі виклопотали їй пенсію. Коли вже не стало здоров’я служити, дали їй гроші на нову хату. Доживала віку Оксана у своєму рідному Іржавці, на сільському Подолі. Ревуцькі передавали гостинці Оксані. Бувало, їздила я до Києва курочок та півників продавати. Пішки дійшла до Ічні, а там сіла на поїзд і доїхала до міста. Попродала я м’ясо та накупила всього: клейонки, ситцю на наволочки, матерії хлопцям на костюми та ще

Фото надане Чернігівським музичним училищем імені Левка Ревуцького

Від самого початку заснування у липні 1989 року Меморіального музеюсадиби Левка Ревуцького у селі Іржавці музейні працівники почали збирати спогади селян про життя родини Ревуцьких. Особливо активізувалася ця робота від 2010 року, коли музей очолила Людмила Осадча, яка віддано поставилася до справи збереження пам’яті про свого великого односельця Льва Миколайовича, його брата Дмитра Миколайовича, усієї сім’ї. Пропонуємо ознайомитися з низкою спогадів, що дають змогу побачити в неочікуваних ракурсах життя Ревуцьких в Іржавці та відчути ставлення до них простих селян. При публікації збережено особливості мовлення мешканців Іржавця

МУЗИКА | 1’2014

Фото з сімейного архіву Ревуцьких

Батьки Левка Ревуцького: Олександра Дмитрівна та Микола Гаврилович. Фото Левка Ревуцького. Іржавець, 1905 р.

чогось. Одну таку гарну курочку мати приказала віднести Ревуцьким. Тоді якраз Левку Миколайовичу виповнилося 75 років і я випадково потрапила за святковий стіл. Коли я зайшла до них, то побачила багато різних наїдків. Гості вже порозходилися, мене посадили за стіл. Я їла й не знала як воно зветься, бо в нас такого і близько не було. Найбільше запам’яталося клубничне варення, яке я все підкладала і підкладала у чай. Левко Ревуцький довго говорив зі мною, розпитував про колгосп, хто де і ким працює, про сусідів, друзів, про усіх людей. Оксана прибирала, перемивала, в цей день була дуже заклопотана. Тому піти разом до тітки Тетяни у гості ми не могли. І я залишилася у них ночувати. Запитує мене Софія Андріївна: «Ліда, а по якій ціні ти курей продавала?» Я й сказала їй, що по різних цінах – і по З0, і по 35, і по 40 рублів. Вона й дає мені 40 рублів. Кажу Софії Андріївні, що не візьму грошей, бо мати курочку передала вам на гостинець, а вона мені відповідає: «Візьми, Лідочко, візьми, це буде на гостинець для Полі». Так лагідно називала вона мою маму. Якими ж тільки гарними були людьми Ревуцькі! Запам’ятався мені невеличкий хлопчик Жоржик (онук Льва Миколайовича. – Ред.). У великій кімнаті стояв у Ревуцьких великий чорний рояль. Сидить Левко Миколайович за роялем і грає. Звучить така музика, як марш. А малий Жоржик держить автомат на плечі і марширує по усіх чотирьох кімнатах. Музика змінювалась на інший марш, а хлопчик ходив, наче солдат. Зоя Георгіївна (невістка Льва Миколайовича. – Ред.) була молодою красивою жінкою зі світлою косою. На подвір’ї у Ревуцьких в Іржавці було багато півоній, вороньків, кущових троянд. Господарі вже виїхали з села, а квіти, як і люди сумували за ними...

1’2014 | МУЗИКА

Віра Миколаївна Чуб (працює секретарем сільської ради): – Сидора Лукерія Дмитрівна (1896 р. н.), моя рідна бабуся по матері, багато років жила і працювала у Ревуцьких. Через все своє довге життя пронесла любов і повагу до їхньої сім’ї. А з якою теплотою і ніжністю згадувала вона усіх членів родини! Коли ми їй говорили, що всі пани погані, вони гнобителі народу (так нас учили в школі), бабуся сердилася, заперечувала нам і часто повторювала: «Отоді я тільки й пожила – у Ревуцьких». Лукерія Дмитрівна завжди ставала на захист Ревуцьких: «Олександра Дмитрівна Ревуцька (мати Дмитра і Левка Ревуцьких. – Ред.) ходила до моєї матері (Одарки Степаній) купляти яйця. Замітила мене, малу дівчину. “Одарко, віддай мені Лукеру в найми, вона ж така метка та проворна, за роботу он як хватається, буде мені гарною помічницею”. Уговорила бариня мою матір, пішла я жити і працювати до Ревуцьких. Мене дуже жаліли, ніби свою рідну дитину. Можливо, тому що в Олександри Дмитрівни були самі хлопці Дмитро та Левко. Гарно годували, одягали, а на вихідні я ходила додому до батьків. Моя мати не дуже хотіла, щоб я служила у Ревуцьких, та Олександра Дмитрівна щороку просила мою матір і казала, що плату добавить, аби тільки дозволили взяти мене в найми. І справді, було в мене і гарне намисто, і красивий одяг, і все те, чого не було в інших дітей. Пригадую, Микола Гаврилович (батько братів Ревуцьких. – Ред.) збирається кудись їхати, сідає до столу снідати і намазує хліб маслом. А це було саме у піст. От я й кажу йому: “Що ж ви робите, не можна вам масла їсти у піст”. А він мені відповідає: “Дурне сало без хліба, хіба ж я вистою день на службі голодним, без скоромного”. Сказав він це з лагідною посмішкою на вустах.

Фото Левка Ревуцького

ÍÅÂ²ÄÎÌÅ ÏÐÎ Â²ÄÎÌÈÕ Роксана СКОРУЛЬСЬКА

Ревуцькі – Скорульські: зв’язок поколінь Зі старшого покоління українських композиторів ХХ століття ім’я Левка Миколайовича Ревуцького згадувалось у нашому домі з найбільшою повагою і, сказати б, з ніжністю. Може тому, що розділяло їх народження з моїм дідом – Михайлом Адамовичем Скорульським лише два роки… Може тому, що обом у дитинстві довелося знати Миколу Лисенка… А може й тому, що обоє були надто вразливі та водночас стійко витримували болючі удари долі…

На кількох групових фотографіях членів СКУ з архіву Скорульського Михайло Адамович – завжди поруч із Левком Миколайовичем. В архіві Скорульського збереглися листівка та лист Левка Ревуцького, написані у роки Великої Вітчизняної війни. Для Левка Миколайовича цей період життя був найтяжчим. Ще й року не минуло, як по-звірячому вбили найближчу для нього людину – старшого брата Дмитра. Єдиного сина Євгена було тяжко поранено на фронті… А ще Левко Миколайович тримав на своїх плечах справи усієї Спілки композиторів УРСР. Він – член оргбюро СРКУ (1932–1939), оргкомітету СК СРСР (1939– 1948), голова правління СК УРСР (1944–1948). Листівка і лист Левка Ревуцького до Михайла Скорульського, що нині публікуються, яскраво віддзеркалюють стан справ у СКУ в евакуації. «Алма-Ата, Почтамт. До востребования. Скорульскому Михаилу Адамовичу / 15. ІХ. 41 г. Дорогой Михаил Адамович! Что касается работы здесь, то дело обстоит очень неважно. Здесь две консерватории: 1. Киевско-Ташкентская (поскольку в Ташкент[ской] консерват[ории] работает четверо нас: Михайлов (йдеться про піаніста Костянтина Михайлова. – Ред.), Брагин, Бертье и я) и Ленинградская с 300 студентов. Здесь Штейнберг, Кушнарев, Топилин, Николаев, Ершов и другие. Ник[олай] Ник[олаевич] Вилинский здесь и наш Таранов тоже. Оба в самом безнадежном положении в отношении работы. Отпускных никто из нас не получал, несмотря на то, что мы свыше 100 рублей истратили на телеграммы. М[аксимилиан] О[сеевич] Штейнберг живет пока в гостинице «Националь», но, вероятно, вскоре получит комнату. Прописаться на жительство в Ташкенте сверхъестественно трудно. Многие этого еще не добились. Сын наш закончил здесь университет и призван в армию. Привет от меня и С[офьи] Андр[еевны]. Ваш Л[ев] Ревуцкий. Был еще здесь и одесский Файнтух. Его направили в Самарканд. Ташкент. Кара-Киргизская ул., 33. Ревуцкий Л. Н.»

Фото надане Роксаною Скорульською

Зустріч Сидора Ковпака з композиторами України. Сидять (зліва направо): Пилип Козицький, Михайло Скорульський, Лев Ревуцький, Сидір Ковпак із дружиною, Михайло Вериківський. Стоять (зліва направо): Михайло Полонський, Олександр Зноско-Боровський, Валеріан Довженко, Оскар Сандлер, Ілля Віленський, Григорій Верьовка, Юлій Мейтус, Аркадій Філіпенко. Близько 1948 р.

МУЗИКА | 1’2014

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

ÍÎÒÍÈÉ ÑÒÀÍ Левко РЕВУЦЬКИЙ

Дума Кобзаря

Всеволод Панасович Коломієць, опрацьовуючи архів свого брата композитора Анатолія Коломійця – учня Ревуцького, знайшов цей рукопис Левка Миколайовича. «Дума Кобзаря» – окремий номер із музики до п’єси «Маруся Богуславка» Михайла Старицького, що була поставлена в Київському академічному українському театрі імені Івана Франка (прем’єра відбулася 1 січня 1941 р.). Друкується вперше. Валентина КУЗИК

1’2014 | МУЗИКА

ÍÎÒÍÈÉ ÑÒÀÍ

МУЗИКА | 1’2014

ÌÓÇÈ×Í² ÌÎÑÒÈ Богдана ФІЛЬЦ

Незабутній Левко Ревуцький Левко Миколайович Ревуцький завжди виринає в моїй пам’яті як найрідніша людина – світла, делікатна, дуже доброзичлива і шляхетна, сповнена любові до музики та людей. Я щаслива, що доля подарувала мені можливість пізнати Левка Миколайовича ближче, стати його аспіранткою і систематично, протягом усіх років навчання у нього поглиблювати свої знання в галузі теоретичних проблем музичної творчості, і то не тільки як музикознавець, але й у практичній площині, – як композитор

КОРИФЕЇ УКРАЇНСЬКОЇ МУЗИКИ Я пишаюся тим, що мені пощастило вчитись у двох могутніх за інтелектом прославлених українських композиторів – Станіслава Людкевича і Левка Ревуцького. У творчих устремліннях цих великих митців було багато спільного. Їх ріднило, насамперед, почуття громадянського обов’язку перед своїм народом, бажання щоденною працею приносити якомога більше користі рідній культурі, утверджувати ідеали добра і справедливості. Вони вписали яскраві сторінки в музичне життя України, створили прекрасні, глибоко національні твори в галузі симфонічної, вокально-симфонічної, інструментальної, хорової та камерно-вокальної музики, які увійшли до репертуару найкращих наших виконавців, колективів і стали їхньою окрасою. Людкевич та Ревуцький були видатними особистостями музичної культури України і водночас винятково

РЕВУЦЬКИЙ У МУЗИЧНОМУ ЖИТТІ ГАЛИЧИНИ Мені, як уродженці Західної України, та ще й колишній аспірантці Льва Миколайовича, приємно було дізнатися, що його творчість увійшла в музичний побут Галичини ще у 1930-х роках минулого століття. Про це я вичитала у низці об’ємних книжок, а саме – «Станіслав Людкевич. Дослідження. Статті. Рецензії. Виступи» (упорядкування, редакція переклади, вступна стаття і примітки З. Штундер. – Т. І. – Л., 1999; Т. ІІ. – Л., 2000), монографія Зеновії Штундер «Станіслав Людкевич. Життя і творчість» (Т. І: 1879–1979. – Л., 2005; Т. ІІ: 1940–1970. –

Фото надане Валентиною Кузик

Станіслав Людкевич і Левко Ревуцький, у Колонному залі імені Миколи Лисенка Київської філармонії. 1964 р.

скромними у повсякденному житті, делікатними і тактовними. До своїх учнів, узагалі до молоді вони ставилися доброзичливо, з батьківською любов’ю і разом із тим дуже вимогливо. Очевидно, те, чим жив і чому присвятив усе своє життя кожен із композиторів, не могло не викликати у них взаємоповаги. Пам’ятаю, як професор Людкевич із великим пієтетом говорив про твори Ревуцького, відзначав оригінальний стиль, високий професіоналізм, самобутність і національну характерність його музики. У своїх теоретичних дослідженнях він приділив багато уваги вивченню творчості Левка Миколайовича. Слід згадати працю «Вокальна музика на тексти поезій “Кобзаря”», де Людкевич аналізував кантату «Хустина», зокрема у сфері оригінального використання гармонічних засобів поряд із поліфонізацією інструментальної фактури (1934 р.). Або ж теоретичне дослідження «Цілотонова система і спроби використання її для нової музичної виразовості» (1949 р.), де, як приклад «спроби різновидних цілотонових ходів», Людкевич наводить коду останньої частини Другої симфонії Ревуцького. Лев Миколайович у свою чергу висловлював найвищу похвалу на адресу творчої діяльності Людкевича. Особливо сильне враження справив на нього «Заповіт», який із величезним успіхом прозвучав у Київській філармонії у присутності автора на ювілейному концерті до 80-річчя від дня його народження.

МУЗИКА | 1’2014

Фото з особистого архіву Богдани Фільц

Л., 2009). У них то тут, то там трапляються відомості про виконання творів Ревуцького різними артистами і колективами, на різних сценах у довоєнній Галичині. Так, на вечорі хорових і фортепіанних новин східно- і західноукраїнських композиторів, організованому Станіславом Людкевичем 20 березня 1929 року в залі Товариства імені Лисенка, прозвучали хорові твори Ревуцького «Ой чого ти почорніло» й «У перетику ходила» у виконанні «Львівського Бояну», яким диригував Людкевич, а також фортепіанні прелюдії Es-dur і b-moll, котрі зіграла піаністка Дарія Герасимович. А через місяць, 21 квітня, у Львівському оперному театрі відбувся Шевченківський концерт. На ньому Людкевич знову диригував «Бояном» і симфонічним оркестром, повторивши названі вище хорові композиції Ревуцького. У рецензії Станіслава Людкевича «Фортепіанний концерт Романа Савицького», опублікованій 9 жовтня 1932 року в газеті «Діло», згадуються «цікаві прелюди Ревуцького», виконані піаністом у його сольному концерті, що відбувся 6 жовтня у залі імені Лисенка у Львові. У 1920–1930-х роках першою почала популяризувати українську фортепіанну музику і здійснила найбільшу кількість прем’єр відома піаністка, випускниця Віденської консерваторії Галя Левицька-Крушельницька (тітка Марії Крушельницької). Уперше в Галичині один із її концертів було цілком присвячено творчості композиторів Радянської України – Левка Ревуцького, Віктора Косенка, Бориса Лятошинського, Пилипа Козицького. Вона також підготувала і виконувала в концертах цілу програму винятково із творів Ревуцького. В журналі «Українська музика» за 1938 рік у рубриці «Хроніка» згадується про те, що вона грала прелюдії Ревуцького у місті Яворові Львівської області, де я народилася і куди запрошував видатних виконавців на різні концерти мій батько Михайло Фільц, який очолював там Музичне товариство імені Миколи Лисенка. Про це мені особливо приємно було прочитати. Найповажнішими подіями у культурному житті Галичини 1933 року були відкриття 28 травня надгробного пам’ятника на могилі Івана Франка, присвячені поетові урочиста академія, наукова конференція в Науковому товаристві імені Шевченка і два концерти (27, 28 травня) у найбільших концертних залах Львова: колишній філармонії (тепер – Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької) та оперному театрі. До програми обох концертів увійшли Друга симфонія Левка Ревуцького й увертюра до опери «Захар Беркут» Бориса Лятошинського, тоді вперше виконані у Львові під орудою Миколи Колесси. За припущенням дружини Людкевича Зеновії Штундер, якій належить ця інформація, партитури названих творів привіз із собою Антін Рудницький, повернувшись 1932 року з Радянської України до Львова (див. І том її книжки про життя і творчість С. Людкевича. – С. 353. – Б. Ф.). Після 1939 року Левко Ревуцький мав можливість особисто спілкуватися зі Станіславом Людкевичем, Василем Барвінським та іншими львівськими композиторами, він став приїжджати до Львова на різні імпрези. У травні 1940-го у Львові з творами Косенка, Ревуцького, Лятошинського та інших авторів виступив Київський симфонічний оркестр. У лютому й березні 1941 року пройшли авторські концерти Левка Ревуцького, Рейнгольда Глієра і Станіслава Людкевича в присутності композиторів. На концерті Ревуцького було виконано його Другу симфонію і Фортепіанний концерт, який грав Абрам Лу-

1’2014 | МУЗИКА

фер. Звучала музика Ревуцького також у червні 1941-го в Стрийському парку на літній естраді, у так званій «раковині», збудованій за київським проектом. Про це написав у спогадах про композитора головний диригент Львівського симфонічного оркестру і виконавець творів Ревуцького Ісаак Паїн – його колишній учень, котрий після 1939 року був відряджений до Львова організувати й очолити в місті симфонічний оркестр. 26 березня 1945 року в Театрі імені Марії Заньковецької відбувся вечір пам’яті Миколи Лисенка. Із доповіддю виступив Левко Ревуцький, який тоді очолював Спілку композиторів України. 26 листопада 1946-го він побував на зборах у Львівській організації Спілки композиторів, де йшлося про творчі плани її членів. Тоді ж відбувся й авторський концерт композитора. Його Другою симфонією і Фортепіанним концертом диригував Ісаак Паїн. На бажання Ревуцького Микола Колесса познайомив його із батьком, усесвітньо відомим фольклористом і композитором Філаретом Колессою. За спогадами Миколи Колесси, вони довго говорили про долю національного фольклору, його значення для розвитку фахової музики. 1952 року у Львові знову відбулися авторські концерти Ревуцького, а також Андрія Штогаренка і Бориса Лятошинського. Останній авторський концерт Ревуцького із величезним успіхом пройшов у Львові 1964 року: прозвучала його Друга симфонія, Фортепіанний концерт у

другій редакції у виконанні Олександра Александрова. Кантату «Хустина» на вірші Тараса Шевченка проспівала «Трембіта» під орудою тодішнього її керівника Павла Муравського у супроводі Львівського симфонічного оркестру під керівництвом головного диригента Ісаака Паїна. Особливо велике місце займали в концертній практиці Львова фортепіанні твори Левка Ревуцького. Їх включали у програми досвідчені піаністи, такі як лауреат міжнародного конкурсу Олег Криштальський (він також грав і Фортепіанний концерт), відомий пропагандист української фортепіанної музики Костянтин Донченко та інші. Ці опуси охоче виконували й студенти консерваторії, музичного училища, десятирічки (нині – Львівська середня спеціальна музична школа-інтернат імені Соломії Крушельницької). Потім з’явилася грамплатівка із записом майже усіх фортепіанних мініатюр і Сонати Ревуцького у виконанні талановитої львівської

Станіслав Людкевич і Левко Ревуцький. 1960-ті рр.

ÌÓÇÈ×Í² ÌÎÑÒÈ Іван-Ярослав ГАМКАЛО

Іван-Ярослав Гамкало та Левко Ревуцький. Київ, 1969 р.

1946 року я навчався в початковій школі рідного села Городища Королівського, що на Львівщині, й хором учнів керував учитель Роман Кокот, який згодом закінчив по класу вокалу Львівську консерваторію і, коли вже я у ній навчався, він був деканом факультету, викладав хормейстерам вокал. Хор учнів співав українські народні пісні, грузинську «Суліко» і, звичайно, хіти радянської пісенної творчості, – такі як «Із-за гір та з-за високих» (пісню про Сталіна) Левка Ревуцького, «Над нами, товаришу, небо прозоре» Пилипа Козицького, пісню богунців з опери «Щорс» Бориса Лятошинського та інші. Проте своєю близькістю до українського народного мелосу найбільш запам’яталася пісня Левка Ревуцького на поетичний текст Максима Рильського. Звичайно, я не міг знати, що в заключному концерті тріумфальної Декади українського мистецтва в березні 1936 року у Москві, виконана зведеним хором оперного театру, капелою «Думка», капелою бандуристів і «Жінхоранcом» (жіночий колектив театралізованого співу, створений 1930 року у Полтаві Василем Верховинцем. – Ред.), вона справила грандіозне враження на переповнений зал Большого театру і особливо на «вождя всіх часів і народів» Йосипа Сталіна. Цей факт відіграв вирішальну роль у тому, що авторів пісні, вихідців із дворянських родин, не зачепила коса кривавих 1937– 1938 років.

Хіба могло наснитись сільському хлопчині, що мине час і скоро йому випаде нагода глибше пізнати неповторну музику видатного композитора, виконувати її, а невдовзі й спілкуватися із самим автором. 1955 року в Києві вийшло друком «Інтермецо» для скрипки і фортепіано Ревуцького, написане ще у 1926-му на основі двох галицьких народних пісень («Чи чули ви, люде» та «Ой вербо, вербо»), записаних в 1901 році Климентом Квіткою на гуцульському курорті Буркут від Івана Франка. Мій викладач скрипки у Львівському музпедучилищі Ростислав Саєнко дозволив мені включити цей твір у навчальну програму. П’єса із цікавою мелодійно і технічно партією скрипки та розвинутою, самостійною партією фортепіано з вишуканою гармонією зачарувала мене. До речі, галицький народний мелос надихав композитора на створення ряду видатних опусів різних жанрів. У 1927 році був написаний знаменитий вокальний цикл «Галицькі пісні», яким захопилися найкращі співаки України: Марія Сокіл, Зоя Гайдай, Михайло Донець, Олександр Колодуб, Олесь Чишко. Із московських артистів можна назвати Анатолія Доліво, який особливо зворушливо виконував останню пісню «Ой і зажурились стрільці січовії, як Збруч річку проходили», глибоко відтворюючи драматизм долі галицьких вояків, що під натиском польських легіонів, сформованих у Франції, му-

Фото Володимира БЕЛЯКОВА

Миттєвості спілкування з класиком

МУЗИКА | 1’2014

Фото надане Іваном Гамкалом

сили залишити Галичину і перейти на Велику Україну. Звичайно, зі згортанням українізації ці пісні були вилучені з репертуару співаків, хоч до того вони звучали в містах України, у Москві, Ленінграді та за кордоном. У 1960-х Віталій Кирейко розказував мені, що знаменита Євгенія Зарицька, примадонна світових оперних сцен, виконувала й записала цей цикл у Парижі. У Фортепіанному концерті (друга тема фіналу) використано пісню «Ой у Львові на ринку», теж записану Климентом Квіткою від Івана Франка. А до пісні «Чуєш, брате мій» композитор звертався двічі – в 1927 і 1943 роках. Після неперевершеної інтерпретації пісні Борисом Гмирею вона стала справжнім хітом української вокальної лірики. У 1950-х роках у Львові музика Ревуцького звучала усюди. Не забуду блискучого виконання прелюдії викладачем училища Маргаритою Тіпаковою, у філармонії виконували Другу симфонію, десь у тому часі вийшли платівки із записами симфонії та поеми «Хустина». Слід сказати, що у Львові композитор бував не часто: до війни, потім у 1946 році й на останньому авторському концерті в 1964-му. Але із львівськими митцями Ревуцький спілкувався не тільки у Львові. Імена Станіслава Людкевича, Адама Солтиса, Романа Сімовича, Миколи Колесси зустрічаються в різних записах композитора. Проте особлива дружба єднала його з Василем Барвінським, знайомство з яким відбулося 1928 року в Харкові. Тоді Лев Миколайович був присутній на харківській прем’єрі своєї Другої симфонії, а Василь Олександрович із віолончелістом Богданом Бережницьким перебував на гастролях. Львівський гість був вражений Другою симфонією, її досконалою формою, поєднанням сучасної музичної мови з українським народним мелосом. Ці творчі принципи сповідував і Барвінський. Ревуцький подарував йому свої фортепіанні твори, і в Галичині зазвучали не тільки вокальні та хорові, а й фор-

1’2014 | МУЗИКА

тепіанні композиції Ревуцького. Видатна львівська піаністка Галя Левицька підготувала концертну програму з творів Ревуцького. У свою чергу редактори серії «Український педагогічний репертуар» для фортепіано (видання 1930 року) Григорій Беклемішев, Василь Золотарьов і Левко Ревуцький включили до неї деякі прелюдії і мініатюри Василя Барвінського, а в Києві виконувалося його Фортепіанне тріо. Композитори листувалися, але, на жаль, архів Ревуцького згорів під час окупації, а Барвінського – після його арешту. У 1937 році у Львові під редакцією відомого історика Івана Крип’якевича вийшла друком «Історія української культури», присвячена побуту, літературі, мистецтву, театрові та музиці українського народу. Останній розділ («Огляд історії української музики») написав Василь Барвінський, у якому помістив портрет Льва Миколайовича, перелічив його основні твори і завершив: «У творах, опертих на народну музику, дав нам дуже цінні зразки українського модерного стилю (2-га симфонія і інші)». Перебуваючи у Києві, Барвінський гостював у Ревуцьких. Дивом збереглася фотографія композитора 1941 року з дарчим написом Левку Миколайовичу та Софії Андріївні – з подякою за гостинність у їхньому домі. Коли я свого часу відвідував Барвінського, то в наших розмовах він не раз згадував Левка Миколайовича і його музику, жалкував, що пропала уся їхня переписка. Доля видатних митців склалася по різному. Левко Ревуцький був визнаний музичним середовищем і високо оцінений владою. Василь Барвінський – громадський діяч, директор консерваторії, композитор, твори якого друкувалися у Відні, Берліні, Токіо, Києві, – у 1948-му, разом із дружиною Наталею (донькою Івана Пулюя) на 10 років був засланий до ГУЛАГ’у в Мордовію. Але обох об’єднував не тільки талант, а й особиста драма. За різних обставин були втрачені їхні видатні твори: в буржуйці, залишеній у квартирі під час війни, та у вагоні на

Підпис на звороті фото: «Вельмишановним і Дорогим Левку Миколайовичу і Софії Андріївні з словами щирої дяки за ті прекрасні хвилі прожиті у Їхньому гостинному Домі, що незабутнім спомином вписали сі у моє серце. Василь Барвінський. Київ 21/ІІ 1941»

ÓÊÐÀŸÍÖ² ÇÀ ÊÎÐÄÎÍÎÌ Михайло БЯЛИК (Німеччина)

ДОСЬЄ Михайло Бялик (нар. 1929) – музикознавець, музичний критик, педагог, кандидат мистецтвознавства, заслужений діяч мистецтв РРФСР. Закінчив Київську консерваторію (1951 р. – клас музикознавця Г. Кисельова; 1953 р. – клас фортепіано Є. Сливака та А. Луфера). Спеціалізувався по творчості Левка Ревуцького. У 1951–1954 роках працював у Дніпропетровську – в музучилищі та філармонії. Від 1968-го викладав у Ленінградській консерваторії. 2002 року переїхав до Німеччини. У центрі його наукових інтересів – творчість композиторів ХХ століття – Дмитра Шостаковича, Сергія Прокоф’єва, Родіона Щедріна, Альфреда Шнітке. Окрему сторінку його доробку становлять праці та статті, присвячені Левку Ревуцькому, з яким Михайлові Бялику пощастило особисто спілкуватися й писати розвідки, консультуючись безпосередньо з композитором: «Творчество Л.Н. Ревуцкого» (кандидатська дисертація, 1969 р.); Л.Н. Ревуцкий. Очерк жизни и творчества. – М., 1963; Л. Ревуцкий. – М., 1973; Л.Н. Ревуцкий. – Л., 1979; Лев Николаевич Ревуцкий: Статьи, воспоминания. – К., 1989 (сост. В. Кузык).

Уроки Левка Ревуцького

Пропонуємо увазі читачів варіант статті Михайла Бялика «Уроки мастера», надрукованої 1989 року в журналі «Советская музыка». Спеціально для нашого видання автор дещо оновив і переробив текст. В україномовній версії матеріал друкується вперше

истецька доля Левка Миколайовича Ревуцького у певному розумінні унікальна. Він жив довго – 88 років, писав же зовсім нетривалий час: період розквіту, активної творчості вичерпується, по суті, п’ятьма роками, з 1923 до 1927-го. Його обдаровання проявилося набагато раніше – у фортепіанних прелюдіях (перші – в 1914 р.), Першій симфонії (1916–1921 рр.), але все це була лише підготовка до самобутньої творчості. Урожайний 1923-й, коли з’явилися «Хустина» на вірші Тараса Шевченка, «Серце музики» (пам’яті Миколи Лисенка) і «Гукайте їх» на слова Миколи Філянського, «Східна мелодія» на вірші Лесі Українки, «Тиша» на власні вірші, «Ну, розкажи ж» на вірші Хоменка, – був у цьому плані переломним. Але абсолютно визначено його індивідуальність виявилася в наступному, 1924 році, – він тоді звернувся до жанру обробок народних пісень і створив у ньому справжні шедеври. Пора щасливого натхнення завершується створенням Другої симфонії – першого й етапного твору в цьому жанрі української радянської музики. Саме протягом згаданого короткого відтинку часу постав феномен, що має назву «світ Ревуцького». Йому чимало вже присвя-

чено проникливих дослідницьких суджень. Мені хотілося б торкнутися двох сторін цього світу, почавши з параметрів власне музичних: гармонії і форми його творів. Загальновідома викладена Левком Миколайовичем в «Автобіографічних записках» причина його звернення до обробок: «...близько 1924 р. я ясно почав відчувати недостатність своєї теоретичної бази. І слід сказати, що лише педагогічна діяльність (з гармонії), а особливо робота над гармонізацією народних пісень врятували справу. Достатньо взяти один рік такої моєї праці, щоб побачити, що вона у багато разів перевищує будь-який академічний курс спеціальної гармонії». Отже, робота ця видавалася автору «підсобною», результат же виявився високохудожнім, суспільно цінним. У тій праці викристалізувався індивідуальний музичний стиль Ревуцького. Якщо, за необхідності схематизуючи, поставити питання, що найхарактерніше для цього стилю, за якими ознаками, почувши, скажімо, по радіо музику, можна відразу визначити: це – Ревуцький? Відповідь: поєднання діатонічної, народнопісенної за витоками мелодії із рясно хроматизованою гармонією. МУЗИКА | 1’2014

Походження хроматизмів у Ревуцького – неоднорідне. Як відомо, вони притаманні окремим жанрам українського фольклору. Мінор з підвищеними IV і VII ступенями та його різновиди (наприклад, альтерований фрігійський лад), властиві думам, зустрічаються і в деяких інших типах пісень. Дуже характерна для української народної творчості ладова змінність. І коли композитор гармонізує мелодії такого плану, він не просто вводить в акомпанемент ті самі хроматичні підвищення і пониження, що є в наспіві, а примножує й ускладнює їх. Однак основне джерело хроматизмів у музиці Ревуцького – інше. Найхарактерніше дня нього – альтеровані гармонії, що супроводжують суто діатонічну за складом мелодію, тобто з неї не випливають. До речі, схильність до багатозвучних альтерованих акордів проявилася вже у ранніх, переважно фортепіанних творах композитора, де зв’язки з українським фольклором ще не відчуваються. Узагалі хроматизм у Ревуцького – інструментального походження. Його витоки – у тому загальному прагненні постромантичної європейської музики кінця ХІХ – початку ХХ століть до ладового та гармонічного ускладнення, але й по-різному виявляється у національних річищах цієї музики – німецькому (Ріхард Ваґнер, Ріхард Штраус), французькому (Клод Дебюссі, Моріс Равель), італійському (Джакомо Пуччіні, Отторіно Респігі), угорському (Бела Барток, Золтан Кодай). Стиль гармонії Ревуцького формувався, звичайно ж, головним чином під впливом російської музики, насамперед, пізнього Миколи Римського-Корсакова, Олександра Скрябіна, Олександра Глазунова, Сергія Рахманінова. Однак це не спричинилося до ослаблення національної специфіки творчості Ревуцького. Навпаки, його індивідуальна стилістика сприймається як уособлення українського начала в музиці. Пояснюється це, по-перше, тим, що національну характерність, думається, визначає насамперед мелодика, а вона у зрілого Ревуцького завжди самобутньо українська. По-друге, і в гармонії, попри всю її витонче-

ність і широке застосування «інтернаціональних» засобів, панують усе ж основні, фундаментальні властивості української народної ладо-гармонічної системи. Кістяк, утворений опорними моментами акордового руху, в музиці Ревуцького зазвичай виявляється досить простим і національно специфічним. Це проступає в оригінальності кадансів з увіднотоновими гармоніями (причому II щабель часто низький, а VII – натуральний), низці інших ознак: вживанні дорійської сексти, неясно вираженій тоніці, функції якої розпорошені між двома-трьома опорними точками звукоряду, застосуванні органного пункту, що зазвичай протиставляється хроматичному рухові середніх голосів. Українській ліричній пісні притаманні численні, але завжди дуже природні модуляційні відхилення, і ця риса отримує у Ревуцького розвиток, багато в чому обумовлюючи те відчуття свободи, яке викликає його музика. Сказане щодо гармонічної системи подає ряд серйозних уроків. Перший. Існує два шляхи розвитку національного музичного стилю. Один – за рахунок внутрішніх ресурсів, заглиблення у власний ґрунт, пошуку і розробки ще недостатньо освоєних цінностей рідного фольклору та професійної творчості. Другий – збагачення національного інонаціональним, синтезування прийомів, споконвіку властивих даній культурі, із виробленими іншими народами. Обидва шляхи діалектично взаємопов’язані, у реальному мистецтві важко виявити їх у чистому вигляді. Можна лише констатувати переважання однієї з названих тенденцій, що наочно демонструє, наприклад, зіставлення Модеста Мусоргського і Петра Чайковського. Тяжіння у певний бік визначається не лише індивідуальними схильностями художника, а й історичними завданнями часу. Коли українська професійна композиторська школа зароджувалася й проходила ранні етапи еволюції, і функція утвердження її національної самобутності окреслювалася як головна, тоді завдання розкрити «внутрішні ресурси» ставало найактуальнішим. Його виконували насамперед Микола Лисенко, Кирило Стеценко, Микола Леонтович.

Фото з архіву Валентини Кузик

Група українських композиторів біля картини Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа до турецького султана» у Третяковській галереї (зліва направо): Пилип Козицький (третій), Борис Лятошинський (п’ятий), Михайло Вериківський, Левко Ревуцький, Андрій Штогаренко, Гліб Таранов, Оскар Сандлер. Москва, 1956 р.

1’2014 | МУЗИКА

ÔÅÑÒÈ Валентина КУЗИК

Фото Юрія ШКОДИ

Виконання творів Левка Ревуцького у програмах українських фестивалів

МУЗИКА | 1’2014

Концертна діяльність Національної спілки композиторів України, що особливо активізується у дні проведення фестивалів «Музичні прем’єри сезону», «Музика молодих», «Київ Музик Фест», «Музичні діалоги», представляє увазі слухачів широку панораму композиторської творчості українських митців та їхніх колег із зарубіжжя. Ця розвідка присвячена виконанню творів Левка Ревуцького у програмах згаданих форумів та під час інших заходів, до організації яких причетна НСКУ

1’2014 | МУЗИКА

розуміло, члени спілчанської громади добре обізнані з роллю і місцем Левка Ревуцького як у музичній культурі України зокрема, так і в мистецтві ХХ століття загалом. Симфонічна, інструментальна, вокальна музика цього митця, в основу якої свідомо закладено логіку самобутньо-етнічного музичного мислення, позначила новітні шляхи розвитку естетичних і композиційно-лексичних традицій та інновацій загальноєвропейської художньої культури на національному ґрунті. Підемо за хронологією. 1993-го, у перші роки свого існування у статусі національної, наша спілка заснувала фестиваль «Музичні діалоги», провідною ідеєю якого стали міжнародні зв’язки українських композиторів. 20 травня, у концерті відкриття в Національній опері, прозвучало одразу два твори Левка Ревуцького – Концерт F-dur для фортепіано з оркестром і Увертюра до опери «Тарас Бульба» Миколи Лисенка (в оркеструванні Бориса Лятошинського; див. ст.: Кузик Валентина. Вивчаючи автографи (до 120-річчя композитора) // Музика. – 2009. – № 1. – С. 24, 25). Грав Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України (диригент – В’ячеслав Блінов). Усі чекали на особливу подію. Адже багато хто чув виконання Концерту піаністами Євгеном Ржановим, Володимиром Винницьким, Йожефом Єрмінем, канадійцем Іваном Мельником, а дехто пам’ятав ще й довоєнне першовиконання Абрамом Луфером. У згаданому вечорі Концерт виконувала американська піаністка Дарія Теліжин, яка привезла з собою купу схвальних письмових відгуків про її виступи від знаних музикантів світу. Однак вони не могли замінити їй невміння грати. То був провальний виступ, типове «дамське вишивання», починаючи від переляканого погляду, який вона кинула на рояль іще з-за куліс. Солістка пропускала цілі фрагменти, «змазувала» пасажі, «шукала» акорди. Її гра довела диригента до суцільного розпачу, він був готовий спопелити її очима (див.: Кузик Валентина. «Діалог» з Ревуцьким не відбувся // Вечірній Київ. – 1993. – 8 черв.). Щоправда, на завершення оркестр надзвичайно вдало заграв увертюру до «Тараса», оплески й крики «браво!» довго не вщухали. А Євген Львович Ревуцький (син композитора) сказав після концерту диригентові: «Увертюрою ви цілком реабілітували себе!» Пам’ятним для багатьох шанувальників музики став і вечір до 110-ї річниці від дня народження Левка Ревуцького, який відбувся у Київському міському будинку вчителя 18 лютого 1999 року (тоді ж молодий композитор Іван Тараненко отримав Премію імені Ревуцького). До цього ювілею був реалізований спеціальний проект – перший лауреат премії (1989 р.) композитор Віктор Степурко аранжував для Оркестру народних інструментів Національної радіокомпанії України під керуванням Святослава Литвиненка вокальний цикл «Галицькі пісні» (солісти – Надія Петренко та Василь Бокоч). Програму записано до фондів НРКУ. Принагідно зазначу, що для цього ж колективу, а також солістів і хору НРКУ Віктор Степурко зробив вельми цікаву авторську транскрипцію за Левком Ревуцьким «Пісні про Ревуху», яка аж проситься бути записаною на СD. У фестивалі «Музичні прем’єри сезону» 2003 року в Малому залі Національної музичної академії імені Петра Чайковського Академічний хор НРКУ імені Платона

…² ÒÅÑÒÈ Ольга КУШНІРУК

Добра стежка Левка Ревуцького Левко Ревуцький у просторі вітчизняної культури ХХ століття бачиться не лише як національно свідомий митець і невтомний трудар на педагогічній ниві. Нині, коли вже минуло 25 років від дня заснування мистецької премії його імені й чимало відомих музикантів сьогодення є її лауреатами, можна твердити про існування духовного універсуму Ревуцького, аура якого сприяє плеканню найкращих традицій українського професійного музичного мистецтва

Фото з архіву Валентини Кузик

Євген Ревуцький та Валентина Кузик з лауреатами Премії імені Левка Ревуцького. Сидять (зліва направо): Вікторія Польова, Ірина Алексійчук, Євген Ревуцький, Богдана Фроляк, Валентина Кузик. Стоять (зліва направо): Юрій Кот, Іван Тараненко, Святослав Луньов, Євген Громов, Вадим Журавицький

МУЗИКА | 1’2014

Фото з архіву Валентини Кузик

вого часу про Левка Ревуцького мені доводилося писати, досліджуючи його композиторські новації у річищі імпресіонізму, які у 1920-ті роки засвідчували суголосність розвитку української музики і художніх процесів у Західній Європі. Вони також слугували імпульсом до започаткування нових традицій музичного мислення, розробки прогресивних методів опрацювання фольклору. Про це я наголошувала у 2011 році й на велелюдній міжнародній науковій конференції у Даремському університеті (Велика Британія) в присутності високоповажного американського музиколога Річарда Тарускіна, демонструючи фрагменти Другої симфонії Левка Миколайовича, відчиняючи слухачам «вікно» в українську музику. Симптоматично, що саме Другою симфонією Ревуцького відкривався 1990 року перший «довгожитель» фестивального руху незалежної України – міжнародний «Київ Музик Фест». Історія появи мистецької Премії імені Ревуцького розпочалася з пропозиції Спілки композиторів України відзначити на державному рівні 100-річчя від дня народження Левка Миколайовича. Значною мірою на заснування премії вплинуло вагоме слово багатолітньої берегині, популяризаторки спадщини Ревуцького, музикознавця, кандидата мистецтвознавства Валентини Кузик, котра в такий спосіб далекоглядно передбачила можливість підтримувати яскраве мистецьке зростання молодих талановитих композиторів і виконавців. Так, завдяки прийнятій Радою Міністрів УРСР Постанові № 356 від 30 жовтня 1987 року було запроваджено щорічну Премію імені Левка Ревуцького – поважне громадське визнання здобутків молоді (вікова межа претендентів – 35 років). У колі її лауреатів – композитори Віктор Степурко, Юрій Ланюк, Олексій Скрипник, Вікторія Польова, Олександр Козаренко, Святослав Луньов, Вадим Журавицький, Іван Тараненко, Богдана Фроляк, Алла Загайкевич, Іван Небесний, Золтан Алмаші, Богдан Сегін, Богдан Кривопуст, Євген Петриченко, Андрій Матвєєв, Любава Сидоренко, Олександр Шимко, Олег Безбородько, Валерій Антонюк, Остап Мануляк, Михайло Швед, Олена Сєрова, виконавці – піаністи Йожеф Єрмінь, Євген Громов, дует Ірина Алексійчук і Юрій Кот, гобоїст Богдан Галасюк, співачки Світлана Глеба, Тамара Ходакова, хормейстер Богдан Пліш, альтист Андрій Тучапець, кларнетист Олексій Бойко. Першим здобув Премію імені Ревуцького Віктор Степурко (1989 р.) за «Три хори» для мішаного складу а cappella на вірші Івана Драча та присвячену 40-річчю Перемоги у Великій Вітчизняній війні кантату «Ты за всё в ответе» для солістів, чоловічого і дитячого хорів, органа й ударних на вірші російських поетів. Для молодого вчителя Макарівської музичної школи факт лауреатства в урочистій обстановці ювілею композитора, що відзначався на державному рівні в Національній опері, набув значення видатної події у біографії. Адже його вітали голова СКУ Андрій Штогаренко, група педагогів із рідної Макарівської ДМШ, особисто і син Ревуцького Євген Львович. Через деякий час Віктор Степурко разом із Валентиною Кузик відшукали клавір першої частини вокальносимфонічної поеми Ревуцького «Щороку» (1923 р.) на вірші Олександра Олеся, й Степурко аранжував її для хору з оркестром. Прем’єру успішно здійснили симфонічний оркестр Чернігівської філармонії і хор Чернігівського музичного училища (керівник – Любомир Боднарук).

1’2014 | МУЗИКА

Так нове життя отримав один із маловідомих творів Ревуцького, до речі, написаний з явним захопленням стилістикою імпресіонізму (зокрема, в ладо-гармонічному й фактурному аспектах). 1997 року на «Київ Музик Фесті» слухачі мали нагоду познайомитися з оновленою Степурком версією «Галицьких пісень» Ревуцького, призначеною для оркестру народних інструментів. Варто додати, що 2012-го композитор Віктор Степурко був удостоєний найвищої відзнаки держави в галузі літератури й мистецтва – Національної премії імені Тараса Шевченка за вагомий внесок у розвиток української музичної культури й твори останніх років. У числі перших нагороджених премією був і донецький композитор Олексій Скрипник (1991 р.) – за Першу симфонію та музику до драматичної вистави «Сава» за однойменною п’єсою Леоніда Андрєєва. Як пам’ять про цю подію у своєму житті, Олексій Вікторович береже подаровану партитуру «Божественної поеми» Олександра Скрябіна із бібліотеки родини Ревуцьких з автографом сина композитора – Євгена Львовича. У чотиричастинному циклі симфонії допитливий погляд художника відображає мозаїку сучасного життя, широку амплітуду його контрастів. Знаменно, що того ж року твір посів третю сходинку в композиторському конкурсі імені Мар’яна та Іванни Коців, що проводився у рамках знову ж таки «Київ Музик Фесту». Згодом у творчому доробку Олексія Скрипника з’явилися Друга симфонія, чимало інших композицій. Відбулося його педагогічне становлення – нині митець обіймає посаду ректора Донецької державної музичної академії імені Сергія Прокоф’єва, а минулоріч він став членом-кореспондентом Національної академії мистецтв України. У когорті лауреатів піаніст Євген Громов (1998 р.) займає унікальну нішу, пов’язану із представленням на концертній естраді фортепіанного авангарду – царини нелегкої як для виконавської інтерпретації, так і для слухацького сприйняття. Євгенові авангард цілком підвладний за складом його особистості інтровертного типу. Відтак саме завдяки піаністові величезний доти невідомий пласт зарубіжної і вітчизняної музики від середини 1990-х увійшов до українського концертного контексту. Кожна сольна програма артиста має певне ідейносмислове обґрунтування. Це і концерти-епітафії пам’яті

Композитори Віктор Степурко і Золтан Алмаші

ÊÀÌÅÐÒÎÍ Любов МОРОЗОВА

Музика вільної душі 1 жовтня 2011 року під час концерту закриття фестивалю «Київ Музик Фест» піаніст Роман Рєпка у супроводі симфонічного оркестру Національної філармонії під керівництвом Миколи Дядюри презентував київським слухачам першу редакцію Концерту для фортепіано з оркестром № 2 Левка Ревуцького

Роман Рєпка

Фото Романа РАТУШНОГО

ідготовка рукопису до виконання так захопила соліста, що він навіть провів певну редакторську роботу і підготував нотний текст до друку, й наприкінці 2013 року видавництво «Музична Україна» випустило партитуру. Ми вирішили розпитати музиканта про особливості його роботи над твором і його думку щодо відмінностей між двома редакціями. – Романе, як мені відомо, рукопис першої редакції Другого фортепіанного концерту Левка Ревуцького потрапив в Україну ще у 2009 році – тобто, твір прозвучав через два роки після цього. Розкажи, яким чином ти дізнався про існування партитури і чому вирішив зіграти опус. – Партитура знаходилася у Національній спілці композиторів. Нібито її бачили кілька відомих піаністів, але з різних причин відмовилися від виконання, – одні вважали, що перша редакція нічим особливо не відрізняється від усім відомої другої, інші, – що надто багато сил треба покласти на її підготовку. Коли я побачив ноти, то спершу навіть не повірив, бо був більш-менш обізнаний з історією творчої спадщини Ревуцького. Невже та сама редакція? Я погортав сторінки й одразу зрозумів, що це шедевр. – Скільки часу ти витратив на підготовку рукопису до виконання? Чи потребував він редагування? – Приблизно три літніх місяці. Потім іще місяць вивіряв помилки, прослуховуючи записи перших оркестрових репетицій, які пройшли без мене наприкінці серпня. Загалом, я намагався жодним чином не втручатися в текст, а лише прояснити композиторський задум. Інколи це було нелегко. Наприклад, у рукописі траплялися такі місця, де ручкою або олівцем проставлені штрихи та інші вказівки – вочевидь, авторські. Потім на ці ремарки накладалися інші – різними кольорами й почерками, диригентські або, знову ж таки, авторські. А вони, як це буває, нерідко суперечать одні одним. Деякі фрагменти були закреслені. Довелося ламати собі голову, який із варіантів є остаточним. Десь композитор змінював оркестрування (напевно, під час репетицій). Приміром, фраза від кларнета передавалася валторні. Звісно, враховуючи почерк і характер виправлення, я брав такі варіанти за кінцеві. Хто ще міг змінити інструментування в рукопису? Та ще й таким каліграфічним «дореволюційним» почерком... – Чи багато копій партитури 1934 року існувало? – Було кілька примірників, усі рукописні. Одну з партитур Ревуцький передав у Данію, решта лишилися в Україні, та всі згоріли під час війни. Уцілів лише клавір, спираючись на який автор працював над другою редакцією твору. Але, скоріше за все, без останніх сторінок, оскільки заключний епізод в цій редакції складений наново. Я був би радий побачити той клавір, бо тоді стало б точно зрозуміло, що збереглося, а що Ревуцькому довелося переписати. Та, на жаль, розшукати рукопис не вдалося.

МУЗИКА | 1’2014

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

ÀËÜÌÀ-ÌÀÒÅÐ Наталія КУВШИНОВА, Сюзанна ІВОЛГА

Ревуцький і Чернігівщина «Корені художника – в його рідній землі, а її життєдайні соки живлять фантазію і творчу уяву…» Левко Ревуцький Чимало видатних особистостей дала Україні й світові Чернігівська земля. Серед них – і Левко Миколайович Ревуцький, пам’ять про якого бережуть і плекають земляки

либокий слід у тисячолітній культурній спадщині Чернігівщини залишили понад чотириста видатних вітчизняних митців, доля яких пов’язана з цим стародавнім краєм. У різні періоди тут працювали всесвітньо відомі Микола Гоголь і Михайло Коцюбинський, Леонід Глібов і Євген Гребінка, відвідували Олександр Пушкін і Лев Толстой, поріднилися з краєм Ілля Рєпін, Михайло Врубель, Лев Жемчужников. У численних містечках і селах Чернігівської губернії творив Тарас Шевченко. У музичній царині впродовж багатовікової історії Чернігівщина відігравала ключову роль, виробивши стійкі культурно-мистецькі традиції. У 1738 році в Глухові було відкрито «Школу співу та інструментальної музики» – перший в Україні й Росії спеціальний музичний навчальний заклад. Його вихованці – Марко Полторацький, Максим Березовський, Дмитро Бортнянський – стали корифеями вітчизняного хорового мистецтва. Діяльність меценатів Тарновських, Лизогубів сприяла розвитку духовних і культурно-просвітницьких тенденцій, підтримувала яскравих талановитих особистостей, зокрема Михайла Глинку і Семена ГулакаАртемовського. Звичаї та обряди, якими багата Чернігівщина, завжди приваблювали мандрівників. Теренами краю подоро-

МУЗИКА | 1’2014

Фото надані Чернігівським музичним училищем імені Левка Ревуцького

жував Григорій Сковорода. Творчість відомого кобзаря Остапа Вересая високо цінував Микола Лисенко. Безпосередньо з Чернігівщиною пов’язана третя збірка народних пісень Миколи Віталійовича, яку він записав від артистки-співачки театру Опанаса Марковича Меланії Загорської. На сторінках біографій уславленої актриси Марії Заньковецької, піаніста Євгена Богословського, диригента Григорія Верьовки так само фігурує Чернігівська земля. Безумовно, особлива духовна аура, що сформувалася на Чернігівщині, вплинула і на родину Ревуцьких. Зокрема, поміщиця Олександра Дмитрівна та попечитель сільських шкіл Микола Гаврилович Ревуцькі – батьки славетних діячів української культури Дмитра і Левка Ревуцьких – підтримували дружні відносини з видатними особистостями краю: меценатом Василем Тарновським-молодшим, етнографом Олексою Стороженком, художником Миколою Ге. Під керівництвом матері, яка добре грала на фортепіано, збирала місцевий фольклор, і розпочалися музичні заняття Левка. Ще в дитинстві відбулося знайомство Ревуцького з хоровою творчістю Лисенка: «Я слухав любительський хор, що виконував одну за одною пісні “Та забіліли сніги”, “Ой пущу я кониченька”. Відзвучали пісні, і я почув ім’я композитора – Лисенко… Моя мати розповідала, що Лисенко їздив найглухішими селами та записував мотиви з народних уст» (див.: Ревуцкий Л. Мой учитель // Советская Украина. – 1941. – 20 апреля). Музичні враження юного Ревуцького поповнювалися під час канікул участю у музично-драматичному гуртку Іржавця, який давав і музичні вистави (наприклад, «Наталку Полтавку» Івана Котляревського), і концерти, де виконувалися твори Лисенка й народні пісні. За свідченням кузена Якова Персидського, Левко захоплювався також симфонічними концертами диригента Козуба в Чернігові (див.: Ревуцький Валер’ян. По обрію життя. – К., 1998. – С. 27). Щаслива безтурботна пора обірвалася 1906 року, коли один за одним померли батьки. З 1907 року Лев-

1’2014 | МУЗИКА

ко Ревуцький продовжив освіту в Києві – в Університеті Св. Володимира, Київському музичному училищі ІРМТ, а з 1913-го – у нововідкритій Київській консерваторії. Починаючи з того ж таки 1907 року народилися романси «Із сліз моїх», «Осінь», «Дзвін», прелюдії для фортепіано cis-moll, d-moll, сонатне алегро h-moll. Із Чернігівщиною пов’язаний найдраматичніший пореволюційний період у житті композитора – 1919–1924 роки. Нова суспільна формація виявилася неприхильною до дворянського походження молодого митця. Ледь не потрапивши під розстріл, долаючи побутові негаразди в пошуках місця роботи і проживання, Левко Миколайович знайшов у собі сили піднятися на нову сходинку творчої майстерності. Серед творів, написаних на Чернігівщині, – перші юнацькі опуси і зрілі композиції: прелюдії, ор. 4, ор. 7, ескізи майбутньої Другої симфонії, спроби опрацювання пісень для хору, солоспіви, хорові твори на слова Тараса Шевченка та поетів-сучасників, центральний твір

Остання зустріч із земляками у Чернігові. Поруч із Левком Ревуцьким – викладач музичного училища Леонід Пашин. 1967 р.

Під час урочистостей з нагоди присвоєння Чернігівському музичному училищу імені Левка Ревуцького. У центрі – директор Олексій Щебітченко, ліворуч від нього композитор Віталій Кирейко, праворуч – син Левка Ревуцького, академік Євген Ревуцький. 1977 р.

ÍÅÔÎÐÌÀÒ Людмила ОСАДЧА

Меморіальний музей-садиба Левка Ревуцького На заповідній землі села Іржавця, серед столітніх струнких корабельних сосен і ще старіших крислатих каштанів, кущів жасмину й бузку стоїть ошатний одноповерховий будинок – Меморіальний музей-садиба Левка Миколайовича Ревуцького, де зберігається пам’ять про видатного Майстра музики, а також про його брата Дмитра Миколайовича – вченого-мистецтвознавця, про всю родину

Бюст Левка Ревуцького на подвір’ї музею-садиби роботи скульптора Олександра Ковальова

Сучасний вигляд будівлі

Фото з архіву Валентини Кузик

Музей-садиба в день відкриття. 1989 р.

МУЗИКА | 1’2014

Фото Сергія МАРЧЕНКА

ой будинок був зведений іще штабс-ротмістром Харківського уланського полку Дмитром Кіндратовичем Каневським, дідом Левка Миколайовича по матері, у далекому 1841 році. Дід Кіндрат упорядив фруктовий сад (саджанці елітних сортів груш і вишень завозили звіддаля), біля дому посадив декоративні каштани, а за ним – липову алею. Значна частина дерев росте й нині, прикрашаючи своїми зеленими шатами садибу. Поряд із будинком на високій колоні – бронзовий бюст великого творця музики (скульптор – народний художник СРСР Олександр Ковальов, архітектор – Анатолій Ігнащенко). У цій садибі пройшли родинне життя подружжя шанованих представників сільської громади Миколи Гавриловича та Олександри Дмитрівни Ревуцьких, а також дитячі та юнацькі роки їхніх синів – Дмитра і Левка. Після того, як у 1924 році Ревуцькі змушені були переїхати до Києва, в будинку відкрили школу та бібліотеку, пізніше – фельдшерсько-акушерський пункт, а згодом – пологовий будинок. 1981 року медичну установу переселили в новозбудоване приміщення, будинок Ревуцьких опустів і почав руйнуватися. Однак 1989 року, коли за постановою ЮНЕСКО світова громадськість вшановувала 100-річчя від дня народження Левка Ревуцького, було вирішено провести капітальний ремонт будівлі та відкрити у ній музей на честь видатного земляка. Багато зусиль до будівництва музею доклало правління колгоспу імені Жовтневої революції, особисто голова Анатолій Яцела, тодішній секретар парторганізації Павло Киричок, виконком сільської ради та його голова Людмила Кузнєцова. Значну допомогу надало Товариство охорони пам’яток історії та культури України – З0 тисяч карбованців (на 1980-ті роки – досить значні кошти). Правління Музичного товариства УРСР завдяки клопотанню його голови Дмитра Гнатюка виділило 25 тисяч карбованців. За рахунок Фонду культури України споруджені постамент і пам’ятник композитору. Сім’я Євгена Львовича Ревуцького (сина митця) передала музею багато експонатів. Кореспондент Ічнянської районної газети «Трудова слава» Микола Смілик зробив фотокопії усіх документів композитора у його київській квартирі. Науковці Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника Михайла Коцюбинського Юлій Коцюбинський і Марія Москаленко, художник-оформлювач Віктор Шеремет із Чернігова, земляки Ревуцького відтворили обстановку кімнат, надали їм домашнього затишку. Урочисте відкриття музею відбулося 15 липня 1989 року. Його першим директором став Іван Ілліч Дейнека – відомий краєзнавець і шанувальник творчості Левка Ревуцького, який опікувався закладом до останніх днів життя. У фондах музею-садиби налічується понад 1000 експонатів. Це особисті речі сім’ї Ревуцьких: музичні інструменти, оригінали й копії документів, фотографії, аудіозаписи, книжки, меблі, сувеніри. Багато експонатів, сімейних реліквій музею подарували рідні Ревуцьких (Євген Львович – син композитора, Валер’ян Дмитрович – племінник композитора та інші). Маємо світлини, зроблені самим Левком ще в юнацькі роки, книжки, ноти Петра Чайковського, Миколи Лисенка, самого Левка Ревуцького, його талановитих учнів. З роками музейсадиба Ревуцького став справжнім осередком культури й духовності краю.

1’2014 | МУЗИКА

Від 2010 року мені було довірено очолити роботу музею-садиби Ревуцьких. Справа дуже серйозна й відповідальна. Та доля звела мене з чудовими людьми, завдяки яким вдалося докорінно змінити діяльність музею. Серед них – кандидат мистецтвознавства, піаністка, прекрасний знавець творчості братів Ревуцьких Валентина Кузик, а також представники Центру духовної і наукової спадщини Костянтина Бутейка Ігор Брульов і Спілки офіцерів України Петро Панченко, які подарували нашому культурному закладу музичний центр. І будинок наповнився музикою. Він ніби ожив. Невдовзі по тому подарували й телевізор із плазменним екраном. Відвідувачі музею тепер можуть послухати музику Левка Ревуцького, переглянути фільми про нього та його учнів, про родину Ревуцьких. Валентина Кузик стала організовувати поїздки до музею видатних діячів культури і мистецтва, відомих співаків, композиторів, диригентів, лауреатів Премії імені Левка Ревуцького, рідних та учнів Левка Миколайовича. Зокрема, вона є ініціатором зустрічей іржавчан із польською поетесою Доротою Яворською, засновником єдиної в Україні Стрітівської вищої педагогічної школи кобзарського мистецтва Василем Литвином, художницею і поетесою Антоніною Гармаш-Литвин, співаком, лауреатом міжнародних конкурсів Маркіяном Святом і багатьма іншими. Кілька разів на рік відвідують музей-садибу правнук композитора Тарас Ревуцький із мамою Ганною Олександрівною. Валентина Володимирівна – невтомний ентузіаст своєї справи. Щоразу вона приїздить до нас із подарунками – це рідкісні книги, афіші ювілейних концертів, листи, платівки та диски з творами композитора, особисті речі родини Ревуцьких… У музеї-садибі Ревуцького проводяться різні культурно-мистецькі заходи. Це обласне свято дитячої народної творчості «Сонечко», святкові програми до ювілейних дат сім’ї Ревуцьких, літературно-музичні вечори, тематичні бесіди, лекції, концерти. Жодна мистецька імпреза в музеї не відбувається без пісні. У виконанні групи учасників народного ансамблю української пісні (Майя Киричок – керівник, Любов Сирота, Любов Ушенська, Лідія Крутько, Лідія Носко, Віра Чуб, Світлана Муцик, Лідія

Велика делегація митців і науковців із Києва перед входом у музей. 2012 р.

ÍÅÔÎÐÌÀÒ Тарас РЕВУЦЬКИЙ

Левко Ревуцький в образотворчому мистецтві Лев Миколайович Ревуцький залишив слід не лише в царині музики, а й в образотворчому мистецтві

браз композитора, – як яскраво виявлене самою природою фізичне втілення національного генотипу, – приваблював багатьох художників: Івана Їжакевича, Галину Кальченко, Георгія Меліхова, Ісака Тартаковського, Валентину Виродову-Готьє, Наталю Синишин, Володимира Сидорука, скульпторів Олександра Ковальова, Василя Бородая. Прикметно, що у спогадах багатьох митців, які контактували зі Львом Миколайовичем у різні часи, збігаються враження від спільної праці. Це, насамперед, поважне ставлення до колеги, терпіння щодо самого процесу малярства або творення скульптурного зліпку та надзвичайна вихованість у поводженні. Лев Миколайович мав таку виразну зовнішність, яка імпонувала художникам, – він був, як вони кажуть, «мальовничою людиною». Під час роботи надавав повну свободу митцям, не обтяжував їх особистою думкою. Спілкування з композитором відігравало велику роль у їхньому становленні як творчих особистостей. Можливо, тому вони так тягнулися до мудрого Майстра і назавжди запам’ятали моменти, проведені поруч із ним. Лев Миколайович добре відчував людей і, коли потрібно було допомогти художнику втілити образ, міг, наприклад, запросити його на концерт або просто сісти за рояль. Найчастіше під час спільної роботи у нього складалися дружні відносини з митцями, як то було з українським скульптором, майстром станкового і монументального портрета Олександром Ковальовим. Композитор опікувався долею цього талановитого митця ще з його юнацьких років. А дізнавшись, що той ріс сиротою, не раз наказував: «Шура, говори всім, що я твій батько і будь мені за сина» (див.: Ковалев А. Он жил музыкой // Лев Николаевич Ревуцкий. Статьи, воспоминания / Сост. В. Кузык. – К., 1989. – С. 179–180). Одним із ранніх портретів Льва Миколайовича є станкова робота відомого українського художника початку ХХ століття Івана Їжакевича. (Принагідно зазначу,

найскромніші люди, – не квапили мене, терпляче очікуючи моїх творчих рішень». Портрет Льва Миколайовича зроблений зі спеціально привезеного з Криму стовбущо син художника був музикантом і вчив- ра старого горіха – «співучого дерева», як ся композиції у Ревуцького в Музично- казав скульптор, фактура якого ідеально драматичному інституті імені Миколи Ли- відповідала образу – дуже тепла, жива. Він сенка у 1920-ті рр.) Цей портрет прикрашав був уперше виставлений 1963-го. Скульпробочий кабінет композитора у квартирі тор побачив композитора тихим, занурена Софійській вулиці. 2003 року син Ревуць- ним у себе, – він ніби уважно вслухається в кого Євген Львович передав його разом з музику, що звучить у ньому. У 1975 році портрет Льва Миколайовиіншими раритетами композиторського кабінету та роялем до Центрального держав- ча написала знана київська художниця Ваного архіву-музею літератури і мистецтва лентина Виродова-Готьє. Випадково поУкраїни для створення там меморіально- чувши музику Майстра, вона захопилася го куточка класика. Туди ж було передано і його творчістю і виявила бажання попрабюст композитора роботи видатного росій- цювати з композитором. Через природну ського скульптора Леоніда Шервуда, зроб- скромність митець довго відмовлявся позувати, а коли робота все ж таки розпочалений наприкінці 1930-х років. У повоєнні часи особливо любив працю- лася, він, уже слабий, під час сеансів багато вати з Левком Миколайовичем художник розповідав про дитинство, підперши руку Ісак Тартаковський, який написав три пор- головою, а перед ним ніби проходило чутрети митця. Найвідоміший із них зберіга- десне життя та лунала музика… Увагу багатьох киян привертає горельєфється у Національному музеї імені Андрея Шептицького у Львові. Під час написання ний портрет Левка Ревуцького на будиностаннього портрета Лев Миколайович по- ку, що на вулиці Софійській, 16, роботи чувався недобре і не міг витримувати довгі Олександра Ковальова. Скульптор говосеанси. Тож Євген Львович зробив, згідно з рив: «Я поставив собі за мету створити менастановами художника, кілька фотографій моріальну дошку композитору як своєрідний скульптурний портрет». Ковальову ж батька, що допомогло завершити роботу. Національний характер образу Левка Ре- належить і бронзовий бюст на Байковому вуцького через виписаний орнамент ви- кладовищі, встановлений у 1980 році (архішитої української сорочки підкреслено у тектор Сергій Миргородський), і бюст Майпортреті пензля Георгія Меліхова. Маляр стра на подвір’ї Меморіального музеюдобре знався на класичній музиці й під час садиби в Іржавці. 1997-го портрет композитора малюсеансів годинами говорив із композитором про музичне мистецтво та шляхи його роз- вав художник Володимир Сидорук (1925– витку. До речі, створений вже 2010 року 1997), передчасна смерть якого не дозвопортрет Льва Миколайовича роботи сучас- лила завершити роботу (знаходиться в ної талановитої малярки Наталі Синишин, Ірпінському історико-краєзнавчому музеї). Хотілося б також згадати світлини видатякий прикрашає школу мистецтв імені Льва Ревуцького в Бучі, співзвучний за образніс- ного фотохудожника України Леоніда Левіта. Він жив по сусідству з Ревуцьким і любив тю із картиною Георгія Меліхова. У 1962 році скульптор Василь Бородай фотографувати його. Левіту належать найпочав працювати одночасно над портре- більш вдалі зображення Майстра, включно з тами Левка Ревуцького і Павла Тичини. Ось останніми – портрет 85-річної людини з мудяк він згадує про співпрацю: «Робота при- рими очима та пленерне фото у сквері біля носила мені величезну радість, незважа- пам’ятника Богданові Хмельницькому, яке ючи на те, що проходила в напруженому стало своєрідним «посилом у майбутнє», – пошуку, аж ніяк не швидко та не легко. На- через двадцять літ по тому вдалося прослідроджувались усе нові варіанти, вишукува- кувати генетичні зв’язки Левка Миколайолись найвдаліші ракурси. І один, і другий, вича з вікопомним гетьманом України. МУЗИКА | 1’2014

Карбування. Робота Миколи Марчука

Скульптура, дерево. Автор Василь Бородай

Триває передплата на 2014 рік

ЛЕВКО РЕВУЦЬКИЙ

Вартість передплати на 9 місяців

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

74401

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

95220

169,05 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

74501

205,05 грн

92,30 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

37112

74310

85,10 грн

92,30 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

60969

129,90 грн

90269

84,90 грн

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com Бронзовий бюст на Байковому кладовищі. Скульптор Олександр Ковальов

ISSN 0131–2367

Музика. – 2014. – № 1. – С. 1–72.

Індекс 74310

Меморіальна дошка на будинку, де жив Левко Ревуцький. Київ, вул. Софійська, 16. Скульптор Олександр Ковальов Фото Юрія ШКОДИ