Журнал Музика

№1

2012

КонКфест

ДВА В ОДНОМУ

Концертна мозаїка львова меценатство в Україні одеса тримає скрипку гордо прем’єра в донецьку

Журнал «Музика» – один із найстаріших в Україні (видається з 1923 року). Це єдиний науковопопулярний журнал з питань музичної культури в державі. На його сторінках розкривається широка панорама сучасного музичного життя України в усьому розмаїтті: розповідається про творчість українських композиторів і виконавців, про фестивалі, конкурси, концерти, музичні вистави в різних регіонах країни й за кордоном, розглядаються проблеми молодіжного мистецтва тощо. Наші матеріали зацікавлять як професіоналів, так і любителів музики різних жанрів і стилів. Фахові статті, яскраві кольорові ілюстрації, оригінальний дизайн буде до вподоби читачам будь-якого віку.

ВЖЕ СЬОГОДНІ ЖуРНаЛ МОЖНа ПРиДБаТи: – у мережі кіосків «Преса» (м. Київ); – у кіоску в Національній музичній академії України імені Петра Чайковського (м. Київ, вул. Архітектора Городецького, 1-3/11); – у книгарні «Наукова думка» (м. Київ, вул. Грушевського, 4); – у книгарні Наукового товариства імені Тараса Шевченка (м. Львів, проспект Шевченка, 8); – у «Книгарні-ка’вярні» (м. Одеса, вул. Катерининська, 77). Придбати окремі примірники та передплатити видання в електронній версії можливо за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу.

ЧиТаЙТЕ ЖуРНаЛ «Музика» – І ВаШ СВІТ ПОПОВНиТЬСЯ НОВиМи ЯСкРаВиМи Й ЧиСТиМи ТОНаМи, ЖиТТЯ «зазВуЧиТЬ» ІНакШЕ!

№ 1 (384) ’2012



Рік заснування – 1923 НАУКОВО-ПОПУЛЯРНИЙ ЖУРНАЛ засновники: Міністерство культури України Спілка композиторів України Всеукраїнська музична спілка Видавець: ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел. +38(044) 498-23-65 Генеральний директор Олеся БІЛаШ



Головний редактор Ольга ГОЛИНСЬКА Видавнича рада Олеся БІЛАШ (голова), Олена ЧЕРЕДНИЧЕНКО, Олена ВОРОНЬКО, Лариса ЛЕБЕДІВНА, Ольга ДАРИБОГОВА, Лідія КАРПЕНКО, Михайло ШВЕД, Ольга ГОЛИНСЬКА, Орест КОГУТ, Алла ПІДЛУЖНА, Наталя ПОТУШНЯК, Марія ХРУЩАК



адреса редакції:

03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел. +38 (044) 498-23-65 E-mail: zhurnal_muzyka@ukr.net

Розповсюдження, передплата, реклама: Тел.: +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63

Реєстрація:

Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 954 від 25.08.1994 Виходить що два місяці

засадниче:

Редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає авторський погляд

усі права застережено:

© Музика, 2012 Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця

На обкладинці фото Романа РАТУШНОГО

Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ



Друкарня

ТОВ «Мега-Поліграф» 04073, м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14 Тел. +38(044) 581-68-15 Наклад 500 прим. Ціна договірна

Передплатний індекс 74310 http://uaculture.com

Шановні читачі! От ми й знову зустрілися. із настанням нового року природно підводити підсумки минулого, осягати сучасне, накреслювати плани на майбутнє. Так само зробили і ми, формуючи зміст цього номера. Спочатку щодо підсумків, котрі, як відомо, легше вимальовуються на певній часовій відстані. чи не найщедрішим мистецьким ужинком останніх місяців 2011 року стали різноманітні фестивалі та конкурси. Розпочав цей марафон міжнародний «Київ Музик Фест», – про його програми і музику, яка прозвучала, розмірковує Анна Луніна. Продовжив естафету теж міжнародний львівський фестиваль «Контрасти». Кілька акцентів на різних його цікавих акціях зробила відомий музикознавець Любов Кияновська, не оминувши, як і автор статті про київський фестиваль, деяких критичних аспектів. А багаторічний незмінний керівник львівського проекту Володимир Сивохіп розповів Анні Архиповій про його історію, особливості концепції, менеджменту, добору учасників, гостей і реакцію на це публіки. як і академічні «побратими», фестиваль сучасної української пісні «червона рута-2011» також мав певні здобутки і проблеми. У рубриці «Молодіжний форум» їх представила відповідальний секретар журі ірина Сікорська. Результати Всеукраїнського конкурсу хорових диригентів, який проводиться раз на три роки й цього разу відбувся уп’яте, проаналізувала хормейстер і педагог Галина Савчук. Міжнародний фестиваль гітарної музики, у рамках якого пройшли конкурс молодих виконавців та інші заходи, зацікавив своєю неординарністю музикознавця Наталію Семененко. Кожен рік відкриває низка веселих свят зимового циклу. Оригінальний погляд на одну з найвидатніших арт-подій 2011-го – прем’єру «Барбівської коляди» Ганни Гаврилець – як візитівку Нового року репрезентує Анна Луніна. На сторінках журналу знайшлося місце для ювілеїв – щасливих і сумних. У творчому всеозброєнні зустрів 85-річчя композитор Віталій Кирейко, Одеса відсвяткувала 140-річчя від дня народження славетного скрипаля і педагога Петра Столярського, виповнилося

десять років як не стало видатного композитора і музично-громадського діяча івана Карабиця. Крізь призму дослідження феномена шістдесятництва у рубриці «Музичні ключі» розглянуто життєвий і творчий шлях іще одного ювіляра – композитора Віталія Годзяцького. Прем’єрою «Богеми» Джакомо Пуччіні відзначив Новий рік Донецький оперний театр. Про це і подальші плани колективу – у публікації Лариси Бондаренко. із приводу складних і мало вирішуваних зараз в Україні проблем меценатства Олесі Найдюк вдалося поспілкуватися з президентом фестивалю «Сходи до Неба» Володимиром Симоновим (рубрика «Неформат»). Думками про джаз у сучасній панорамі музичного мистецтва з читачами «Музики» поділився композитор і піаніст, який нині мешкає у Франції, Дмитро Найдич. А тепер щодо найближчих планів. Прагнучи удосконалення, максимального наближення до читача, ми хочемо запровадити, як обіцяли, своєрідний «Банк ідей». Ми відкриті для пропозицій читачів стосовно тематики, рубрикації, дизайну часопису тощо. Слушні поради будуть враховані, а найцікавіші (як позитивні, так і критичні) – надруковані в журналі для ширшого обговорення. чекаємо на потік свіжих, оригінальних і розумних «вкладень»! Ольга ГОЛиНСьКА

український формат 4

«Барбівська коляда» – візитівка Нового року Анна Луніна

фести

4

стор.

8 концертна

мозаїка осені

Любов Кияновська

12 «київ Музик Фест‑

2011»: роздуми про музику та «сюжети» тексту…

Анна Луніна

8

… і тести

стор.

18 Відкриття нових

12

стор.

18

талантів

стор.

Галина Савчук

24 конкфест – два

в одному

24

Наталія Семененко

стор.

метри 30 загадка життя

і творчості Івана карабиця

Олена Берегова

34 Про нього кажуть:

«останній романтик…»

Анна Луніна

30

стор.

молодіжний форум 38 Фестиваль‑

довгожитель

ірина Сікорська

38

стор.

стор.

вогні рампи

40

40 Новий успіх стор.

48

донецьких митців

Лариса Бондаренко

неформат 44 Володимир Симонов:

«Бізнес – така ж сфера творчості, як опера чи балет!»

Олеся Найдюк

альма-матер 48 Одеса тримає стор.

52

стор. стор.

58

44

скрипку гордо

Станіслав Змієвський

музичні ключі 52 Один із «бунтівної

п’ятірки» 1960‑х

Валентина Кузик

майстер-клас 58 Володимир Сивохіп:

«Те, на чому тримається Всесвіт»

Анна Архипова

62 Дмитро Найдич:

стор.

62

«Моя роль в тому, щоб оживляти традицію»

Олеся Найдюк

украŸнський формат Анна ЛУНІНА

«БАРБІВСЬКА КОЛЯДА» –

візитівка Нового року Пройшов рік від прем’єри новорічно-різдвяної ораторії «Барбівська коляда» відомої сучасної української композиторки Ганни Гаврилець, що надзвичайно вразила слухачів несподіваною тематикою, стильною хоровою композицією й відмінною якістю виконання Національною заслуженою академічною капелою України «Думка» під орудою Євгена Савчука. Хтось може сказати, що начебто вже й запізно відгукуватися на подію минулого року. Твердження вірне, але не щодо цього твору. І не тільки тому, що імпреза була висококласною, а ораторія – дуже красива й образно екстатична. А тому, що твір сам по собі є квінтесенцією новорічних і різдвяних свят – це фольклоризований видовищний обряд святкового привітання з Новим роком, Різдвом та Йорданом! І в коловерті нашого циклічного життя саме так слід віншувати слухачів щороку, відтворюючи й посилюючи відчуття радості, різнобарвності життя, примножуючи піднесені оптимістичні емоції. Тож ретроспективний погляд на цю, без перебільшення, видатну арт-подію – саме те, що потрібно для вдалого старту вже нового, 2012 року. То як же все було?..

4

Музика | 1‘2012

З

Ганна Гаврилець

емля гуде метафорою...» Цей мандельштамівський рядок якось сам собою сплив у пам’яті на прем’єрі ораторії «Барбівська коляда» Ганни Гаврилець, що відбулась у січні в Національній філармонії України. Це була нестандартна імпреза в усіх сенсах. По-перше, – не просто концертне виконання твору в рамках традиції репрезентації великоформатних хорових композицій, а грандіозно барвистий показ, театралізована вистава, феєрічне дійство, присвячене новорічно-різдвяним святам і розігране на академічній сцені без огляду на всілякі умовності ораторіального жанру. По-друге, монументальне музичне полотно для мішаного хору, дитячих хорів, солістів, ударних і народних інструментів, відтворене під керівництвом Героя України, народного артиста України, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка Євгена Савчука, своєю ефектністю, яскравою візуальною образністю приголомшило глядачів-слухачів. Сила емоційно-естетичного впливу була вражаючою. Можу стверджувати, що музика й виконання «зачепили» кожного із присутніх. Зал наприкінці вибухнув оваціями і довго не відпускав автора та артистів зі сцени. Ще б пак! Прем’єра занурила всіх у стихію пісні – святкової, новорічної, різдвяної… А що таке пісня, як не міф у мініатюрі, макрокосм у малій формі, вишукана поетична метафора?

Фото Романа РАТУШНОГО

«

1‘2012 | Музика

5

фести Любов КИЯНОВСЬКА

Концертна

мозаїка осені

Фото Сергія Пірієва

Шанувальники мистецтва вже звикли до того, що осінь традиційно стає в Україні, у тому числі й у Львові, найбільш «урожайним» часом концертного життя. Звісно, в короткому огляді годі охопити весь перебіг подій Сімнадцятого міжнародного музичного фестивалю «Контрасти-2011», але кілька виразних акцентів на різних його цікавих акціях усе ж варто зробити

8

Музика | 1‘2012

Ф

естиваль відкрився в ошатній залі Львівської філармонії імені Станіслава Людкевича вечором прем’єр. Перший могутній акорд подав монументальний твір – Концерт для віолончелі з оркестром «Merziye» (присвята Іванові Монігетті) однієї з найзнаніших зараз у світі композиторок, азербайджанки Франгіз Алі-заде. Цим розгорнутим драматичним опусом пристрасно диригував відомий диригент Фахраддін Керімов, краянин авторки, а соліст – киянин Олександр Пірієв, безумовно, заслуговує найвищої оцінки не лише за професійну майстерність, але й глибоке розуміння складної філософської концепції твору. Концерт Франгіз Алі-заде у такій інтерпретації сприйнявся, сподіваюсь, адекватно, але поряд із тим різновекторно. По-перше, в ньому не відчувалося переваги жіночого начала, тобто субтильних настроїв, замкнутих у світі внутрішніх переживань, що звично асоціюються із жіночою творчістю. Навпаки, він залишив враження жорсткої експресіоністичної і навіть апокаліптичної картини сучасного світу, переданої гранично відверто. По-друге, експериментальні композиторські прийоми не прозвучали як «епігонство авангарду» (вираз М. Томашевського), що так часто дратує в опусах сьогодення, а виглядали абсолютно органічно, стисло, відповідно до програми твору, навіяної трагедією 11 вересня 2001 року. У зовсім іншій площині образного мислення вирішений одночастинний Концерт «Пам’яті Олега Киви» Ігоря Щербакова для флейти і оркестру. Солісткою виступила прекрасний тонкий музикант Богдана Стельмашенко. За жанровою спрямованістю видається доцільнішим окреслити опус як елегію – такою мірою особистісним і чуттєвим він сприймається. Кілька алюзій із творчості дочасно померлого Олега Киви, зокрема з найвідомішого його твору – Третьої камерної кантати на вірші Павла Тичини – проходять контрапунктом до вібруючої медитативної матерії, ліричної рефлексії, що становить сутність індивідуального стилю Ігоря Щербакова. Наступна прем’єра – диптих «З Жюлі д’Аспермон» для мецо-сопрано і оркестру Віктора Камінського на вірші

1‘2012 | Музика

9

фести Анна ЛУНІНА

Київ Музик Фест-2011

роздуми про музику та «сюжети» тексту...

12

Музика | 1‘2012

Фото Юрія Шкоди

Хор Військовомузичного центру Сухопутних військ Збройних сил України. Диригент – Марина Гончаренко

1‘2012 | Музика

Концепція: фантом ідеї? Завжди цікавим є питання композиційної драматургії будь-яких фестивалів, особливо таких великоформатних, як «Київ Музик Фест», «Музичні прем’єри сезону», «Контрасти». Успіх фестивального марафону насамперед залежить від двох факторів: концепції, що визначає структуру фестивалю в цілому, особливості компонування концертних програм, і репрезентованої музики – заявлених «сюжетів». Що стосується першої складової, то відразу скажу: вона потребує окремого обговорення. Наразі спробуймо лише побіжно екстраполювати проблему концепції щодо «Фесту-2011». Але спершу слід відповісти на запитання: а чи мав фестиваль її взагалі? Не можу сказати, що спостерігалася тотальна деконцептуалізація. Деякі програми були логічними й продуманими, ряд імпрез мав певну тематичність. Особливо це стосувалося шести концертів у форматі «діалогів» України з іншими музичними культурами. Хоча, якщо говорити відверто, не всі з них відповідали статусові справжніх міжнародних діалогів. Отже, у «діалогах» Україна–Австрія («Київська камерата», диригент – Валерій Матюхін) акцент робився на інтелектуальній естетності, Україна–Росія (ансамбль сучасної музики «Рикошет», диригент – Вікторія Рацюк) – на поетичній вишуканості, Київ–Санкт-Петербург (квартет «Post scriptum») – на ірреально-фантазійній образності. Частина хорових імпрез мала релігійне обарвлення, а концерт-фінал – вітально-віртуозну тональність. Можна навіть, якщо напружитись, угледіти умовну логіку й у побудові концерту відкриття. У цілому ж фестивалю явно не вистачало цілісності – того, що називається ідейною фабулою. Тому концерти сприймалися розрізнено. То якою ж тоді була композиція фесту? Чесно кажучи, якщо вона й була, то стихійна. Утім, згідно з філософськими тлумаченнями, навіть хаос – також структура. А це означає, що і в дезорганізованій композиції фестивалю повинні простежуватися певні «сюжети». І тут виникає безліч запитань: які вони, ці «сюжети»? теж калейдоскопічні? а як «поводить» себе музика у такому контексті? Адже безсистемність може розбалансувати й музичний матеріал. Можливо і він мозаїчний? А що як строката драматургія й різнобарвна музична матриця фесту – прояв тенденції сучасності та її стильової парадигми? Тож поміркуємо… Фестиваль – це завжди текст… Не будемо шукати у «Фесті-2011» прикмети гіпертексту, вірніше, розглядати його як гіпертекст, як це робили музикознавці раніше, оскільки будь-який фестиваль такої тривалості (дев’ять днів) і без певної тематичної й концептуальної спрямованості підходить під згадане визначення. Не розглядатимемо його також і як інтертекст, бо фестиваль усе-таки має статус міжнародного, хоча нині це є дещо умовним. Однак його цілком можливо сприймати як текст, а виходить – можна «прочитати», виявити структуру і навіть «сюжетику». Паноптикум, або музей, колекція різноманітних речей – це визначення, гадаю, найбільше підходить для «Київ Музик Фесту», причому не тільки 2011 року. Фестиваль вибудовувався з традиційних концертів-блоків за критеріями жанру (симфонічні, камерні, хорові), статусу (відкриття, закриття, «діалоги»), тематики («Укра-

їнська рапсодія», «Душе моя», «Музика, що заблукала у часі», «Ясна Велянович та інші») і навіть за регіональною ознакою. Причому щодо останньої, то цей фест немов перейняв естафету від попереднього, у рамках якого презентувалися програми з творів композиторів Криму («Кримський дебют») і Закарпаття («Мелодії Закарпаття»). Регіональні програми, як цього фестивалю, так і минулого, продемонстрували певну роз’єднаність і навіть деяку автономність у розвитку музичної культури представлених регіонів України. Йдеться, зокрема, про стилістику, мову й традиції. Добре це чи погано – складно відповісти однозначно. Частково ця різниця укорінена в фольклорних джерелах. Львівщина (Галичина) постала у вигляді імпрези демократичної спрямованості в традиціях вільного камерного музикування. Лунали твори львівських (Миро­ слав Скорик, Віктор Камінський, Ростислав Демчишин), київських (Левко Колодуб, Михайло Чембержі) авторів і «Пори року» аргентинця Астора П’яццолли, озвучені Львівським камерним оркестром «Академія» під орудою Ігоря Пилатюка. Назва «Східноукраїнський симфонічний експрес» вельми красномовна. Такою масштабною акцією делегував себе Донецький регіон. У виконанні симфонічного оркестру і хору Національної радіокомпанії України (диригент – Володимир Шейко) кияни почули Симфонію в трьох частинах Володимира Стеценка, «Чотири фрагменти» для солістів, хору й оркестру Данила Мілки, Кантату «Спогади Кобзаря» на вірші Тараса Шевченка для баритона, хору й оркестру Романа Качалова й Симфонію № 3 «Антитези» для сопрано, хору й оркестру на вірші Ліни Костенко Євгена Петриченка. Склалося враження, що Донецьк у музичному плані – окрема держава, на культурі якої не залишив яскравої позначки авангард. Композиції донеччан звучали якось дуже «по-радянському». У кантаті Романа Качалова відчувалася помісь українського солоспіву і масової пісні, та ще й із ретро-естрадним відтінком. «Чотири фрагменти» Данила Мілки були витримані ледве не в класичних традиціях радянських ораторій, а крізь фольклоризовані епізоди симфонії Євгена Петриченка місцями «пробивалася» оперетковість. Основу фестивальної програми склали твори київських композиторів, яких доповнили одесити. Концертфінал – яскравий зразок: два киянина – Левко Ревуцький, Сергій Пілютиков і два одесити – Олександр Красотов і Юлія Гомельська. Одеська й київська композиторські школи нині перебувають приблизно в одному руслі шукань – у поставангардній, постструктуральній тенденції із досить сильним акцентом на індивідуальний експеримент і структуральність мови. Зі структурою фестивалю все начебто зрозуміло, але якою була його «сюжетика»? Такою ж строкато фрагментарною? Прямо скажемо – так, але в цьому калейдоскопі імен авторів і назв творів можна було розпізнати певні змістові лінії. Хорові концерти окреслили релігійно-духовну сферу образності. «Страсті Господа Бога Нашого Ісуса Христа» для читця, солістів, хору, оркестру й органа Олександра Козаренка, ірмоси, псалми, молитви, фрагменти з мес Арво Пярта, Святослава Луньова, Михайла Шуха, Світлани Острової, Вікторії Польової, Ірини Алексійчук, Юрія Іщенка, Володимира Губи і багатьох інших компо-

13

…і тести Галина САВЧУК

Відкриття

нових талантів

Фото Анатолія Селентія

Наприкінці 2011 року в Києві проходив П’ятий всеукраїнський конкурс хорових диригентів, який став помітною подією в музичному житті України і продемонстрував високий рівень виконавської майстерності учасників. Його засновники й організатори – Національна всеукраїнська музична спілка та її асоціація «Хорове товариство імені Миколи Леонтовича». Конкурс проводиться раз на три роки з 1999-го за підтримки Міністерства культури України

18

Музика | 1‘2011

Х

оровий спів має багатовікове коріння. У своїй звуковій унікальності він дійшов до нас завдяки безперервній передачі традицій від старшого покоління молодшому. Диригентський досвід українських митців минулих епох – Артемія Веделя, Дмитра Бортнянського, Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка, Олександра Кошиця, Нестора Городовенка, Миколи Колесси та інших пульсує у сучасній хоровій культурі. Зразки їхньої композиторської і диригентської практики слід зберегти. Проведення творчих змагань сприяє цій шляхетній меті, бо молоді конкурсанти – майбутнє нашого мистецтва. Конкурс відкриває нові імена, таланти й стимулює подальший розвиток української культури. Наша країна зараз більшою мірою зайнята політичними проблемами, але дякуючи зусиллям провідних хорових діячів мистецтво активно живе. В Україні проходять фестивалі, хорові асамблеї, концерти, олімпіади та конкурси. П’ятий всеукраїнський конкурс хорових диригентів викликав великий інтерес фахівців і широ-

кої публіки, про що свідчили переповнені зали Націо­ нальної музичної академії імені Петра Чайковського та Національної заслуженої академічної капели України «Думка». На жаль, через брак коштів заключний концерт закриття турніру вперше за всі роки його існування відбувся не в Національній філармонії, а в Малому залі НМАУ. До складу журі були запрошені провідні хорові диригенти й педагоги. Головував генеральний директор – художній керівник Національної заслуженої академічної капели України «Думка», народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, Герой України, академік, професор, завідувач кафедри хорового диригування НМАУ, голова асоціації «Хорове товариство імені Миколи Леонтовича», голова Київського обласного відділення Національної всеукраїнської музичної спілки Євген Савчук. Члени журі: професор кафедри хорового та оперно-симфонічного диригування Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка, заслужений артист УкраКонкурсні прослуховування

1‘2011 | Музика

19

…і тести

Конкфест –

два в одному 24

Фото Юрія ШКОДИ

Наталія СЕМЕНЕНКО

Музика | 1‘2011

Фото Юрія ШКОДи

Д

ля конкурсантів (а цього разу їх було заявлено 22) Колонний зал імені Миколи Лисенка з його унікальною акустикою надав можливість публічної апробації власної майстерності, визначення свого творчого потенціалу, шляхів удосконалення у гітарному виконавстві. А для когось творче змагання стало трампліном для стрімкого виходу на широкі міжнародні мистецькі обрії. За підтримки посольств і культурних центрів зарубіжних держав, Фонду сприяння розвитку мистецтв, джазклубу – офіційного представника корпорації «YAMAHA» в Україні – організатори проекту спромоглися запропонувати надзвичайно насичену й різнопланову програму, яка, окрім традиційних сольних виступів світових зірок гітарного мистецтва з Іспанії, Італії, Польщі, включала турнір молодих гітаристів, презентації музичних інструментів фірми «YAMAHA» та знаного німецького гітарного майстра Дітера Хопфа, а також нових видань, майстер-класи відомих українських і зарубіжних гітаристів, педагогів тощо. ІНТЕРЛЮДІЯ 1: Сьогодні важко уявити світовий музичний простір без гітари. І ми майже ніколи не замислюємося над тим, а чому ж саме гітара зайняла одні з ключових позицій серед інших музичних інструментів? На перший погляд, – дуже проста відповідь. Гітара може вести соло і партію акомпанементу. Але хіба не вражає, що якихось 130 років тому був поширений лише один її різновид, – такий, що сьогодні вважається класичним за формою корпусу, розмірами грифа, матеріалами, з яких виготовляють інструмент тощо? За цей період у нашій країні акустична гітара періодично поступалася передовим становищем: в 1960–1970-ті роки перетворилася на атрибут бардівського руху. Та артисти, які грали класику, не зрадили своїй улюблениці, вони продовжували вдосконалювати технічні прийоми, розширювали репертуар за рахунок різноманітних перекладень академічних клавірних та інших опусів. І наприкінці 1980-х, перейшовши етапи шаленого буму важкого року й електронної музики, акустична гітара знову з’являється на авансцені. Водночас народжуються її гібриди, як, приміром, електрогітара з нейлоновими струнами, що при підключенні дивувала майже автентичним класичним звучанням і разом із тим не «фонила». Існує чимало різновидів сучасної гітари: це і фолкгітара (з пласкою верхньою декою, металевими струнами), і джазова, де верхня дека має дещо опуклу поверхню, а замість резонаторних отворів дві ефи. Є також лазерні гітари, у верхній частині грифа яких розміщено кілька лазерних випромінювачів, що зчитують інформацію з місця натиснення струни й передають дані у комп’ютер, де ті опрацьовуються і трансформуються

1‘2011 | Музика

Своєрідний «кентавр» – Міжнародний фестиваль гітарної музики і Міжнародний конкурс гітаристів в Україні-2011 – упродовж цілого тижня володів серцями й увагою шанувальників гітари – професійних виконавців, викладачів, студентів, аматорів. Національна філармонія України влаштувала це яскраве мистецьке свято, що стало панорамною демонстрацією сучасних виконавських тенденцій у світі класичної гітари, вже увосьме

25

метри Олена БЕРЕГОВА

Постать Івана Карабиця – особлива в українській культурі. Його ім’я ще за життя було добре відоме не тільки на Батьківщині, а й на світових теренах. Цьогоріч виповнилося десять років, як він передчасно трагічно пішов у засвіти 30

Фото з сімейного архіву

ЗАГАДКА життя і творчості ІВАНА КАРАБИЦЯ Музика | 1‘2011

Т

ворча діяльність митця була багатогранною і різноманітною. За свій короткий земний шлях дов­ жиною лише в 57 років Іван Карабиць виявив себе як яскраво обдарований самобутній композитор, талановитий диригент, чудовий педагог і видатний музично-громадський діяч. Іван Карабиць мав творчі здобутки в усіх музичних жанрах. Це симфонічні, кантатно-ораторіальні, інструментальні твори, концерти для оркестру, фортепіано з оркестром, вокальні цикли, понад 50 естрадних пісень, музика до художніх та анімаційних фільмів, театральних вистав. І все ж композитор тяжів до крупних жанрів, великих оркестрових і хорових мас, тому найбільшими його мистецькими удачами стали масштабні симфонічно-хорові полотна, серед яких поема «Vivere memento» на вірші Івана Франка, ораторія «Заклинання вогню», опера-ораторія «Київські фрески» та інші твори, написані у співпраці зі славетним українським поетом Борисом Олійником, тощо. Духовними константами творчості Івана Карабиця були теми високого етико-філософського спрямування, його приваблювали вселенські ідеї осягнення історії і сучасності, потаємності світобудови й пошуку істини, діалогу епох, хвилювали одвічні філософські питання життя і смерті. Композиторові завжди була близькою філософія мандрівного українського поета, мислителя і музиканта XVIII століття Григорія Сковороди. Ця постать слугувала, до певної міри, ідеалом для митця: йому імпонували непереборний український дух та універсальність ідей Григорія Сковороди, цілісність його натури і навіть те, як він пішов із життя – нікого не обтяжуючи, у свіжій сорочці, з чистими думками. Поезія Григорія Сковороди надихнула Івана Карабиця на створення одного з найкращих опусів – концерту для хору, солістів та оркестру «Сад божественних пісень». Ніби передчуваючи свій недовгий вік, композитор цінував кожну мить земного існування, що особливо в 1990-х роках викликало до життя твори напруженого емоційного тонусу, а часто й трагедійного звучання. Од-

ним із них став монументальний Концерт-триптих для струнного оркестру (1996 р.), що на прем’єрі був сприйнятий, як одкровення автора, занепокоєного долею людства. А в авторській програмі однієї з композицій, створеної під час перебування в Америці («Music from Waterside», 1994 р.), Іван Карабиць власноруч написав, що твір народився завдяки думам «про людське, вічне й найвищу втіху в єднанні з природою». Митець був закоханий у рідну землю, любив свою малу батьківщину Донеччину, де народився і виріс, зробив перші кроки на музичній ниві. Другою батьківщиною вважав Київ. Він часто говорив: «У мене таке відчут-

Зі скрипалькою Мадлен Мітчел (Велика Британія) та композитором і диригентом Сакае Сакакібара (Японія). 1994 р.

Фото Валентини Лунченко, Віталія Запорожця

На відкритті «Київ Музик Фесту-1999» (зліва направо): Михайло Степаненко, Володимир Рожок, Іван Карабиць

1‘2011 | Музика

31

метри анна ЛуНІНа

ПРО НЬОГО КАЖУТЬ:

Авторський ювілейний концерт композитора Віталія Кирейка, присвячений його 85-річчю й проведений силами різних виконавців – солістів і «Київської камерати» (диригент – Валерій Матюхін) у концертному залі Національної спілки композиторів України (організатор – піаністка й дослідниця творчості митця Ірина Шестеренко), навів на певні, місцями суперечливі, міркування 34

Фото з сімейного архіву

«ОСтАннІй РОмАнтиК…»

Музика | 1‘2011

П

цтва першої половини й середини минулого століття – Георгієм і Платоном Майбородами, Миколою Дремлюгою, Анатолієм Коломійцем. Уявити важко, але був також знайомий із видатним письменником-гумористом Остапом Вишнею й славетними поетами Максимом Рильським і Павлом Тичиною. Спостерігав розквіт генерації авангардистівшістдесятників – Валентина Сильвестрова, Леоніда Грабовського, Віталія Годзяцького, хоч залишився осторонь цієї стильової тенденції. На його очах те покоління сформувалося як опозиція мистецтву соцреалізму, кожен виявив яскраву індивідуальність, відбувся у творчості й навіть постарішав. А серед учнів Віталія Кирейка – Ігор Щербаков (нинішній голова Національної спілки композиторів України) і, як не дивно, наш сміхотворець-поставангардист, майстер абсурдистських театралізованих опусів Сергій Зажитько, якому, між іншим, скоро вже 50! Наступність поколінь і традицій у запаморочливій зміні різних стилів за понад піввіковий проміжок часу – від соцреалізму до поставангарду – це паралель плину життя 85-річного композитора. А скільки написаної музики (на сьогодні – 280 опусів)! Навіть у дуже солідному віці маестро продов­ жує писати. Тільки за останній, 2011-й, Віталій Кирейко презентував шість нових творів,

Фото з сімейного архіву

Віталій Кирейко у колі друзів і виконавців його творів після святкування 80-річного ювілею. 2007 р.

о-перше, для багатьох слухачів віком від п’ятдесяти і молодших, мабуть, стало відкриттям, що серед нас живе й дотепер пише музику класик, ледь не «останній із могікан» української музики 1950–1980-х років, чиїми ровесниками були такі майстри, як Ігор Шамо, Олександр Білаш. А для зовсім молодої генерації слухачів концерт виявився узагалі першим знайомством не тільки з творчістю композитора, але й із його іменем. По-друге, такі авторські вечори наводять на думку про невблаганність швидкоплинного часу. Віталій Кирейко уособлює цілу епоху, впродовж якої змінилося три-чотири композиторських покоління. У Київській державній консерваторії (нині Національна музична академія України) імені Петра Чайковського він був учнем легендарних діячів: Левка Ревуцького – з композиції, Бориса Лятошинського й Гліба Таранова – з інструментування, Михайла Скорульського – з аналізу музичних форм, Михайла Вериківського – з гармонії. Його перший опус датується 1945 роком. Іще студентом консерваторії він став свідком абсурдних ідеологічних Постанов ЦК КПРС 1948 і 1949 років, спрямованих проти «формалізму», «космополітизму» й «національної обмеженості». Він товаришував зі старшими сучасниками – стовпами українського мисте-

1‘2011 | Музика

35

молоÄіÆний форум Ірина СІкОРСЬка

листопаді в Києві за підтримки Міністерства культури України пройшов ХІІ Всеукраїнський фестиваль сучасної пісні та популярної музики «Червона рута-2011». Від першого фестивалю минуло 22 роки, а «Рута» ставить перед собою нові, не менш важливі завдання, ніж у 1989-му, коли здійснила справжню музичну революцію, відкрила нову епоху української поп- і рокмузики. Тоді фестиваль дав світові багатьох яскравих артистів, змінив свідомість цілого покоління людей. Нагадаю, що саме «Червона рута» свого часу відкрила «Братів Гадюкіних», «ВВ», «Кому вниз», Марію Бурмаку, Андрія Кузьменка («Скрябін»), «Табулу расу», «Плач Єремії», сестер Тельнюк, «Братів блюзу», Олександра Пономарьова, Руслану, Віктора Павліка, «Піккардійську терцію», Ані Лорак, «Мотор’ролу», «Танок на майдані Конго», «Тартак», «Гайдамаків», «Крихітку Цахеса», Анастасію Кочетову (Еріку), Олену Кучер (Alyoshу), Младу, «Даху Браху», «Полікарпа», «Коралі» та багатьох інших, ким сьогодні по праву пишається молодіжний музичний Олімп. Сумно, але факт, що «Рута» й досі залишається єдиним виключно україномовним молодіжним музичним фестивалем в Україні, де головними критеріями оцінки є національна визначеність, новизна, оригінальність. До того ж, вона – фактичне віддзеркалення музичного сьогодення української молодіжної аудиторії: тут звучить те, що чують і хочуть слухати нинішні тінейджери, і в цьому унікальність фестивалю. Як і раніше, основне його завдання – пошук молодих талантів, їхнє навчання та представлення широкій аудиторії. Конкурс проходив у шести номінаціях: попмузики (26 солістів і гуртів), сучасної тан-

38

цювальної музики (6 солістів і гуртів), року (27 гуртів), акустичної музики (12 солістів і гуртів), іншої музики (7 гуртів). Уперше на «Червоній руті» презентувався український автентичний фольклор, і тут у фінальних прослуховуваннях взяло участь найбільше учасників – 67 солістів і колективів (понад 560 осіб). Конкурсанти демонстрували практично всі напрямки музичної народної творчості: сольний спів (14 солістів), гуртовий спів (21 гурт), виконання обрядів (18 колективів), ансамблева інструментальна музика (5 гуртів), сольна інструментальна музика (2 особи), кобзарсько-лірницьке виконавство (7 солістів). Ноу-хау «Червоної рути-2011» було також започаткування нового жанру – української музики усно-писемної традиції. Першу премію здобув широко відомий у країні та за її межами ансамбль давньої музики «Хорея козацька». Численні слухачі мали нагоду спостерігати за змаганнями у Конгрес-холі «Президент Готелю» та Київському академічному театрі юного глядача на Липках. Загалом, як підрахували організатори, до фіналу було допущено близько 850-ти молодих виконавців з усієї України. Від конкурсантів не вимагалося жодних вступних внесків, а вхід для глядачів був вільним. Гала-концерт переможців (понад 40 солістів і гуртів) транслювала Національна телекомпанія України. Варто зазначити, що підготовка до фіналу «Червоної рути-2011» розпочалася ще в – 2010 році. Тоді в усіх обласних центрах, АР Крим, містах Севастополі та Києві провели 27 відбірних конкурсів, у яких взяло участь понад 5000 осіб – це біля 2000 гуртів і солістів. Спеціально для фестивалю було створено і виконано майже 300 нових пісень українською мовою. Молодіжна музика постала

у широкому спектрі сучасних жанрів і стилів: ейсід-джаз, тріп-хоп, даб-хаус, соул, фанк, диско, реггі, джангл, драм’н’бас, грув, діпхаус, ембієнт, транс, рейв, рок, грандж, індастріал, психоделія та інші. «Вершки», зібрані у фіналі, вражали потужними вокальними здібностями, беззаперечною наявністю таланту, сценічного потенціалу. Порівнюючи різні номінації, мушу констатувати, що, як і в минулі роки, перед вела рок-музика. Рокери вирізнялися професійністю, драйвовістю і з перших тактів «заводили» аудиторію. Судіть самі: з 27-ми «виконавських одиниць», що представляли найрізноманітніші куточки України, 26 отримали нагороди (6 стали лауреатами, 7 – дипломантами, решті вручили спеціальні відзнаки). Ми побачили старих знайомих – гурти «Пестициди» (м. Чернівці), «Еплсин» (м. Миколаїв), «ДТ-75» (м. Верхньодніпровськ Дніпропетровської обл.), які брали участь у «Руті-2009» і спробували продемонструвати нові досягнення. Розширилася «географія» конкурсу – все більше яскравих рок-команд з’являються у маленьких містечках, причому дуже багато на Півдні й Сході України: у Татарбунарах («Фреда лута»), Каховці («Red Fox»), Цюрупинську («Час уперед»), Змієві («Маєш рацію») тощо. Водночас потужним брокерським центром, як і завжди, виступив Київ. Як і раніше, гурти вражали розмаїттям назв, що наперед налаштовували на філософський лад: «F.A.T.» (від «fat – грубий», м. Луцьк), «Ad fontes» («До джерел», м. Глухів Сумської обл.), «Jump to sky» («Стрибай до неба», м. Дружківка Донецької обл.), «On the Edge» («На краю», м. Стрий Львівської обл.), «Гра втемну» (м. Миколаїв) тощо. Протест, протест і ще раз протест проти усіх видів байдужості, щоденної рутини, під-

Фото Олександра СіКОРСьКОГО

ФеСтиВАЛЬ-ДОВГОЖитеЛЬ У

Музика | 1‘2012

чи Бейонсе. Тетяна Радостєва (м. Київ), виборовши другу премію, з-поміж усіх виглядала не надто оригінальною, але найпрофесійнішою. Сучасна танцювальна музика чомусь звелася до суцільного начитування текстів, а акустична по суті втратила українську авторську пісню. Хоча тут не можна не відзначити реґґі-гурт «Вперше чую» (м. Київ), прикольну «Крапку» із Запоріжжя, яскравий житомирський «Бардрок» і клонів «Менсаунда» – чернігівський гурт «Рейнмен». Натомість, як альтернатива засиллю безголосої неяскравої попси, «вибухнула» «інша музика», продемонструвавши непересічні прояви молодіжної творчості. На голову вище від усіх за рівнем професіоналізму й виконавської майстерності виступила добре розкручена «Ілларія» – потужний київський проект, де фронтвумен (струнка й тендітна Катерина Прищепа) вражає неповторним вокалом, у якому академічна манера змінюється автентичною, джазова імпровізація сусідить із роковим драйвом. На відміну від більшості виступів, де з-поміж заявлених вирізнялася лише одна композиція, проект «Ілларія» може похвалитися: «Вільна», «Долиною», «Відьма», а також додаткова пісня «Ангел» звучали просто чудово. До того ж, деякі з них виконували інші конкурсанти, а отже, вони зажили власним життям. Беззаперечні плюси «Ілларії» – яскраво національне обличчя. Слухачів абсолютно зачарував київський гурт «Сюрбенд», представивши цілісну дванадцятихвилинну композицію з трьох «фаз»: «Життя в машині», «Не хворій» і «Безхмарне небо». Це був справжній театр абсурду в дусі постановок Андрія Жолдака. На загальну концепцію працювало все: головні убори футбольних фанатів, звірячі маски, «абракадаброва» скоромовка японської гейші, звуконаслідування автомобільних клаксонів чи гуркоту важких літаків-бомбардувальників. Музикантам вдалося дотепно, з гумором по-

казати музичні картинки з життя сучасного мегаполіса, винайшовши новітні форми символізму. Сподобалися глядачам також ефектний гурт «Рома Малеротта» із Севастополя, «стьобна» «Бобовата» з Івано-Франківська та азартний «Забава-Brass» із Кам’янцяПодільського – такий собі подільський Брегович, якому зовсім «неслабо» на «біс» утнути запальну подільську польку. Отже, як і раніше, «Червона рута» виступила головним постачальником нових імен і пісень для України, відкривши цілу плеяду молодих талановитих виконавців. Серед найкращих були визначені лауреати (57 солістів і гуртів), дипломанти (34 солісти та гурти), а також нагороджені спеціальними відзнаками (32 солісти та гурти) й грамотами (7 солістів і гуртів). Звичайно, у порівнянні з попереднім – ювілейним – фестиваль вийшов дещо скромнішим, я б навіть сказала домашнім (через те, що проходив у Києві), і зовні мало чим відрізнявся від відбірних прослуховувань: той самий Конгрес-хол «Президент Готелю», знайомі обличчя в журі, не святкова, а, швидше, робоча атмосфера: вийшли на сцену – відспівали – вклонилися – зійшли. Та й зал, незважаючи на тривалу попередню рекламу і вільний вхід, рідко бував заповнений більше ніж на половину. Утім... «Рута» розміняла третій десяток, і те, що фестиваль, усупереч усім негараздам, продовжує жити, – велика перемога його організаторів. Сьогодні «Червона рута» перейшла до розряду фестивалів-довгожителів. Тим не менше, як і в далекому 1989 році, мета форуму – стимулювати розвиток сучасної україномовної молодіжної музики і формувати її яскраво національне обличчя. «Рута» залишається потужною творчою лабораторією, де «виковуються» нові зірки. За умови подальшої державної (а також і спонсорської – почесно ж бо вкладати гроші у майбутнє!) підтримки, впевнена, їй це до снаги.

Фото Олександра Сікорського

міни справжніх почуттів ерзацом – це девіз рок-музики. Найпоказовішими в цьому плані були композиції «Вставай!» – «ДТ-75», «Ненавиджу» – «Jump to sky». Хоча патріотичних композицій прозвучало небагато, були вони «міцними» і якісними («Козак» – гурт «Еплсін»). Цікаво, що пісні кількох гуртів мали назву «Патріот» («Комільфо», м. Суми та «Бензопілін», м. Хмельницький). З огляду на наше сьогодення, думається, це була зовсім не кон’юнктура. Іще один позитив – рок-інтерпретація українського фольклору, як-от: «Била мене мати» («Соніз», м. Чернігів), «Ой що ж то за шум?» («Час уперед») тощо. Водночас рок «ліризувався», «мелодизувався», тобто активізувався попсовий його різновид, насамперед, в особі голосистих front-women («Red Fox», «Екліпс», «Гра втемну», «Мері-блюз» (м. Алчевськ Луганської обл.), «On the Edge». Поряд із навалою добротного, але такого старого хард-року (на кшталт київських «Трутнів», які зібрали мало не повний зал), поодиноких зразків фанку (як наприклад, «Каліка-бенд», Київ), вельми поширеного раніше етно-року було зовсім небагато і він дуже вже вирізнявся. Відтак другу премію у рокерській номінації поділили хмельницький «Чумацький шлях» і мукачівський «Рокаш». Обидві команди запам’яталися хітами, проте останній гурт був оригінальнішим за рахунок надзвичайно вдалого конгломерату з попсово-шлягерних мелодичних зворотів та успішно засвоєного фольк-міксту багатонаціонального Закарпаття (включно з русинським діалектом). «Провальною» в сенсі репертуару вийшла номінація «поп-музика»: за наявності непоганих голосів, навіть і вокально навчених (хоча таких було менше), сценічної зовнішності, рухливості, з’ясувалося, що їм нема чого співати! Лунали народні пісні в більш чи менш вдалих аранжуваннях, пісні з репертуару Софії Ротару, Володимира Івасюка. Але ж навіть класичний «Зелен клен» звучав а’la Тіна Кароль! Не кажучи вже про копії Шаде, Аґілери

1‘2012 | Музика

39

вогні рампи Лариса БОНДАРЕНКО

Новий успіх

донецьких

40

Музика | 1‘2012

Фото Андрія КОРНІЄНКА

Донецький національний академічний театр опери і балету імені Анатолія Солов’яненка зустрів новий рік на піку творчої активності, – подарував шанувальникам мистецтва прем’єру опери Джакомо Пуччіні «Богема». Цей музичний твір був написаний понад століття тому, проте донеччанам вдалося не лише передати атмосферу Парижа кінця ХІХ сторіччя, а дати глядачам відчути актуальність питань, відповіді на які шукають герої цього класичного шедевру

митців 1‘2012 | Музика

41

Неформат Олеся НАЙДЮК

Володимр Симонов з дружиною, модельєром Ольгою Симоновою

44

Після низки таких унікальних для України акцій, як всеукраїнське турне Дмитра Хворостовського і сольний концерт славетного баритона з класичною програмою в Національній філармонії України, проект «Різдвяні зустрічі: Три піано» за участю всесвітньо відомого українського баса Анатолія Кочерги, який не співав на київській філармонійній сцені майже двадцять років, – постало питання меценатства. Згадані проекти ініційовані й проведені фестивалем «Сходи до Неба». До речі, ця громадська організація виступила одним з ініціаторів розробки Закону про меценатство в Україні, діставши згоду Міністерства культури. Чи є в когось сумніви щодо актуальності такого закону сьогодні? Утім, на думку президента фестивалю Володимира Симонова, сучасне українське суспільство до цього закону не готове. Про ситуацію в українському бізнесі, що обумовлює перспективу розвитку меценатства в державі, взаємозв’язок між меценатством і бізнесом він розповів читачам журналу

Фото Олександра ЗУБКА

Володимир СИмонов:

Музика | 1‘2011

Фото Олександра ЗУБКА

«Бізнес – така ж сфера творчості, як опера чи балет!»

– Пане Володимире, чи складно спілкуватися з українськими олігархами щодо організації культур‑ них акцій?

– Головна складність – пробудити в людині людину. Так вийшло, що в нас кілька століть поспіль стимулювали або тваринні інстинкти, або ж виховану в процесі вдосконалення того чи іншого соціального устрою установку «наздогнати, випередити, побороти». Одначе така практика, як не дивно, мало стосувалася власне людини. Адже ми відрізняємося від тварин, зокрема, здатністю любити, захоплюватися красою, розвиватися духовно. Звісно, «догнати, перегнати, перемогти» – це чудово, але «прибігли»… і що? Наприклад, побудували платформу, що видобуває нафту в Мексиканській затоці, – недопрацювали щось, стався вибух, внаслідок якого непоправно забруднилося довкілля, клімат змінився, потерпів увесь Гольфстрім... А згадаймо Чорнобиль або останню техногенну катастрофу в Японії! Чому не прорахували можливості землетрусу? Відповідь очевидна: якщо людина живе в умовах занурення в тонкі наднові технології, не узгоджуючи свою діяльність із природою, середовищем, вона стає беззахисною передовсім сама перед собою.

1‘2011 | Музика

Те, що робимо ми в рамках фестивалю «Сходи до Неба» – це спроба працювати на рівні єднання з певними універсальними законами Всесвіту. Багато з таких законів людство знає, але чомусь не користується ними. Як-от: Бог є любов. Цей закон визначає колосальну гармонію світу, і людину вписано в цю систему! Але як її проявляти? Слід робити певні кроки, що можуть надихати, давати наснагу. Саме це й пробуджує в людині людину.

– Тобто спілкування з меценатами – це робота біль‑ шою мірою творчого, аніж ділового характеру?

– Можна сказати й так. Насамперед важливо розуміти, що заробляти гроші – колосальна напруга, особливо в нашій країні. Бізнес на енергетичному рівні – така ж сфера творчості, як опера і балет! Якщо ти хочеш організувати концерт зірки рангу Дмитра Хворостовського, то повинен пояснити потенційному меценатові, для чого це потрібно. Тут одного вміння переконувати замало, – слід відійти від моделі «прохач – донатор» і відтворити ситуацію рівноправного партнерства. Звісно, бізнесмен має усвідомлювати ступінь твоєї компетентності. Людина, яка накопичила певний капітал, уже перейшла межу простого виживання. Така особа, власне, стає будівником держави. У цьому сенсі

45

Альма-матер Станіслав ЗМІЄВСЬКИЙ

Одеса тримає скрипку гордо Одеса відзначила 140-річчя від дня народження свого знаменитого земляка – музиканта й педагога Петра Столярського. Це дякуючи йому своєрідним символом міста стала скрипка. Його зусиллями у 1933 році в Одесі було відкрито першу в СРСР спеціалізовану музичну школу-інтернат для обдарованих дітей. «Столяриками» вважають себе не лише вихованці школи, що носить ім’я її засновника, а всі одеські музиканти. Традиції виховання талантів, закладені Петром Соломоновичем, тут передаються учнями його учнів від покоління до покоління, що, зокрема, засвідчили «Дні музики пам’яті Петра Столярського», що відбулися наприкінці минулого року у великій залі Одеської філармонії

48

Музика | 1‘2012

Фото надане автором статті

П

ро нього чимало цікавого може розказати кожен одесит. Здається, наче оце тільки-но зустрічалися з ним на уроках чи просто на вулиці, чули його неповторну, приправлену гумором говірку, сміялися з його, схожих на анекдоти, оповідок… Столярський став легендою Одеси, а тому в розповідях про нього важко розрізнити, де щира правда, а де вигадка. Ось і в ювілейні дні більшість місцевих видань і телеканалів, ніби змовившись, повторювали, що Петро Столярський народився в Одесі. Навіть під час покладання квітів до меморіальної дошки на будинку № 8 по вулиці Пушкінській, де свого часу жив видатний музикант і педагог, дехто із солідних ораторів виголошував те саме. Пояснити це можна хіба тим, що образ митця дуже схожий на традиційні портрети корінних одеситів, якими їх змалював у своїх творах Ісаак Бабель. Насправді ж майбутній скрипаль народився у містечку ремісників Липовці Київської губернії, успадкувавши прізвище, як свідчить одна з сімейних легенд, від пращура – столяра, котрий виготовляв дерев’яні іграшки. Якось до нього потрапила поламана скрипка. Відремонтувавши її, майстер зробив іще один інструмент, а потім навчився грати на ньому. Так народилася родинна капела Столярських… Обдарованим музикантом був батько. Він керував капелою, або мандрівним ансамблем Столярських, який обслуговував весілля, похорони, свята й інші події в житті мешканців не тільки Липовця, а й усієї округи. Петра, наймолодшого у родині, змалечку долучили до сімейної справи. Тож першими його вчителями музики були батько і старший брат. Здобувати професійну освіту Петро Столярський розпочав 1885 року у Варшаві, в класі відомого польського скрипаля, педагога і диригента Станіслава Барцевича. Паралельно довелося заробляти на життя, граючи в оркестрі місцевого пересувного українського театру. Невдовзі доля привела театральну трупу до Одеси, і юний скрипаль залишився жити в цьому місці. Тут він закінчив музичне училище і з 1998 року працював в оркестрі Одеської опери. Одночасно з роботою в театрі Петро Соломонович активно займався педагогічною діяльністю й у 1911 році (за іншими даними – у 1908-му) відкрив власну школу («Приватні музичні курси») для обдарованих дітей (з 1933 р. – Школа імені Петра Столярського). Столярський якимось незбагненним чином умів миттєво розпізнавати в дітлахах майбутніх музикантів. Якось, запримітивши в оперному театрі маля, котре часто стояло біля диригентського пульта, дослухаючись до звучання інструментів, маестро запросив його до своєї школи. Так він відкрив світові Давида Ойстраха, для якого став першим і єдиним учителем на все життя. Заняття відбувалися на квартирі педагога й обо­в’яз­ково у присутності батьків. Наставник ніколи не показував, як треба грати. Сам же, бувало, годинами стояв навколішки перед вихованцями, бо так йому було зручно спостерігати за їхньою грою і виправляти помилки. З найобдарованішими займався інколи по два-три рази на день. Як згадував пізніше інший видатний його учень Семен Коган, Столярський вважав, що вчитися грі на скрипці треба з трьох-п’яти років, «поки кісточки м’які». Величезну увагу він приділяв роботі над якістю звука, бо, за його словами, «скрипка – не від слова “скрип”». Він привчав дітей грати в ансамблі, любити публічні виступи.

1‘2012 | Музика

Чимало висловлювань Петра Соломоновича згодом стали в Одесі крилатими. Своїм підопічним він часто повторював: «Не поспішай, не веди смичок так швидко. Уяви собі, що це твоя зарплатня. Ти повинен не одразу її витратити, а розподілити на тривалий час»; «Кого ти хочеш перегнати? Грати на скрипці – не конем стрибати. Покажи мені красиву музику!»; «Що таке горобець? Це соловейко, який не вивчив свої трелі»; «Спершу навчися чисто грати гами, а потім будеш їсти цукерки». Батьки вундеркіндів незрідка чули від Столярського: «Ваш хлопчик – звичайна геніальна дитина»; «Мені потрібні не талановиті діти, а талановиті батьки». А справжнім заповітом для всіх поколінь випускників школи стали слова: «Скрипку слід тримати гордо». У 1937 році, у час найжорстокіших політичних репресій компартійної влади, на міжнародному конкурсі Ежена Ізаї у Брюсселі ім’я Петра Столярського стає відомим усьому світові. Його учні – Давид Ойстрах, Михайло Фіхтенгольц, Єлизавета Гілельс, Борис Гольдштейн, Марина Козолупова – зайняли найвищі призові місця. Такого успіху ні до, ні після цього не досягав жоден педагог! Скориставшись цією нагодою, підопічні Сталіна влаштували показове вшанування Петра Столярського. На честь нього відбувся прийом за участю самого вождя, аби весь світ бачив, як «найкращий друг дітей» дбає про молоде покоління і шанує культуру. Така собі, як сказали би зараз, піар-акція. Та далекий від політики митець вніс у задуманий сценарій вечора суттєву поправку. Сталін, власноручно вручивши маестро ключі від новенького авто, орден Трудового Червоного Прапора, срібний сервіз, запитав: «Задоволені? Ви подарували країні музикантів, а ми Вам – це». Петро Соломонович несподівано відповів: «Заберіть свої подарунки, а натомість збудуйте в Одесі ще одну школу для обдарованих дітей». І вождь… дав «добро», – обіцяна школа таки була зведена! А ось іще один випадок, аж надто схожий на анекдот, який постійно переповідають усі одеські екскурсоводи. Якось Петра Столярського запросили до Кремля на урочистий прийом, який вів Лазар Каганович. Представляючи музиканта, він радісно оголосив: «Першій музич-

49

музичні ключі Валентина КУЗИК

Один із

«бунтівної п’ятірки»

1960-х

«...Ми прагнемо, аби творче горіння, активне ставлення до своєї професії як сенсу життя, притаманне нашому поколінню, було б тепер підхоплене, як естафета, молодою генерацією композиторів і музикознавців». Віталій Годзяцький

І

м’я композитора Віталія Годзяцького – заслуженого діяча мистецтв України, лауреата Премії імені Бориса Лятошинського – стало знаковим для української музики з ряду причин. По-перше, його вирізняє унікальний талант, у якому поєднані велика й мудра музикантська ерудиція та по-юнацькому щирий потяг до експерименту, захоплення пошуком нових звукових сфер. І це не є демонстративним епатажем, що іноді бачимо у декого з наших колег, а насправді – пізнанням природи людського буття в усіх його проявах. По-друге, він належить до тієї «бунтівної п’ятірки» шістдесятників – Ігор Блажков, Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський, Володимир Губа та Віталій Годзяцький, – яка відкрила для себе й показала іншим нові обрії творчості. Митці спиралися на експериментальні авангардистські принципи, котрі не влягалися у прокрустове ложе соцреалізму. Стійко витримавши виключення зі Спілки композиторів (1970 р., поновлено 1973-го) й накладене тавро «апологетів буржуазної ідеології», ноти яких «хвостиками повернуті на Захід», ці лідери українського музичного авангарду довели своє право достойно представляти вітчизняну культуру світовому загалові й вийшли переможцями з нав’язаних комуністичною ідеологією баталій. Узагалі, життя Віталія Годзяцького від самого початку не збігалося з радянськими стандартами. Він народився 29 грудня 1936 року в Києві в інтелігентній сім’ї. Батько – Олексій Годзяцький (Сніжинський) (1904–1979) походив зі священицької родини, отримав освіту в Київській

52

консерваторії (1935 р.) по класах вокалу та хорового диригування. Сам організовував хори, працював хормейстером у відомих колективах, як-от «Думці», капелах Київського педагогічного інституту, Південно-Західної залізниці та інших. А від 1944 до 1952 року був регентом ряду київських церков, у тому числі Андріївської і Св. Володимирського собору. Він також компонував музику – солоспіви й хори (зокрема на вірші Лесі Українки та Івана Франка), обробляв для хору українські пісні, написав чимало духовних творів – дві Всенічні, дві Літургії, п’ятнадцять духовних концертів та інші, які звучали з криласів не тільки українських храмів, але й у Канаді та США. Мати композитора – Таїсія Георгіївна – була піаністкою і викладала в музичній школі (а також мала гарний голос і потай від колег ходила співати до церковного хору). Грала твори Людвіга ван Бетховена, Фридерика Шопена, Едварда Ґріґа, Петра Чайковського. Вечорами в ім­ провізованих домашніх концертах звучали оперні арії й дуети, романси, популярна фортепіанна музика, якими заслуховувалися малі діти – старша донька Тамара та малий Віталій. Тож не дивно, що діти зростали у любові до музики й вирішили стати музикантами (сестра Тамара Гладкова з часом закінчила Київську консерваторію по класу фортепіано Ради Лисенко і працювала в Київському музичному училищі імені Рейнгольда Глієра). Зрозуміло, першою вчителькою з музики була мати. Потім – приватні уроки у відомих педагогів з фортепіано Романа Гіндіна і Якова Фастовського та окремо з тео­ Музика | 1‘2012

Фото з сімейного архіву

ретичних дисциплін – у видатного музикознавця Надії Горюхіної. «До 17 років, – зазначає Віталій Олексійович, – у мене склалися власні музичні симпатії. Це були Рахманінов, Чайковський, пізніше – Скрябін, а також Бетховен і Шопен. Хоча на перше місце я ставив симфонічну й оперну музику, однак фортепіано через інтимність і доступність стало моїм справжнім другом». Тоді ж з’явилися перші юнацькі опуси для фортепіано – «Очікування» й «Канцона» (1954–1956 рр.), варіації на російську тему «Выхожу один я на дорогу» та «Русская песня» (1956 р.). Коли Віталій сказав батькам, що хоче присвятити себе музиці, то це їх здивувало і вони настійливо рекомендували синові подумати про якийсь «серйозний» інститут. Однак невдача зі вступом на філологічний факультет Київського університету стала поворотним моментом в обранні освіти. 1956 року Віталій Годзяцький вступив до Київської консерваторії імені Петра Чайковського (закінчив 1961 р.), де навчався у найкращих митців України: в класі композиції та оркестрування у Бориса Лятошинського, а з поліфонії – у Левка Ревуцького. Учень назавжди закарбував у пам’яті світлий образ учителя з фаху: «Це був не тільки видатний композитор, справжній Майстер, хранитель дорогих моєму серцю романтичних традицій, – говорить Віталій Олексійович, – але й людина великої душі. Лятошинський навчав професійному ставленню до справи, прищеплював учням любов до класичних канонів і насамперед виховував уміння компонувати в усіх формах і жанрах класичної

1‘2012 | Музика

музики». Запам’ятався йому й улюблений напівжартівливий вислів наставника: «Ви повинні якомога більше з’їсти музики!» Учні Бориса Лятошинського насправді вирізнялися величезним «апетитом», що й об’єднало декого з них. «Тоді в нас був творчий гурток молодих, пов’язаних особистою дружбою, – згадує Віталій Годзяцький. – Подібні осередки існували в Москві, Ленінграді (тепер Санкт-Петербург), Тбілісі, Харкові... Спочатку Ігор Блажков, котрий мав колосальні ерудицію й цілеспрямоваПід час фольклорної експедиції

53

майстер-клас Анна АРХИПОВА / Інформагенція «ПРО»

– Пане Володимире, пригадайте, будь ласка, як з’явилася на світ ідея фестивалю «Контрасти» і кому саме вона належить?

– Ідея народилася в ті часи, коли все було набагато простіше: країна в нас була зовсім молода, щойно ставши незалежною. Якось на початку вересня 1995 року до Львова із Варшави завітав наш польський колега, хормейстер і диригент Роман Ревакович. Завершуючи візит, він сказав, цитую: «Хлопці, а чому б у Львові не робити фестиваль, як, наприклад, у Варшаві? Адже тут зовсім нічого не відбувається!» І показав нам буклет «Варшавської осені» – фестивалю, що вже тоді був визнаний у цілому світі. Композитор Юрій Ланюк і львівський музикознавець, нині вже, на жаль, покійний, професор Ярема Якубяк покликали мене як відповідального секретаря Львівської організації Спілки композиторів України і запропонували: «Давай, ти будеш директором, – запровадимо фестиваль сучасної музики у Львові!» Сама по собі виникла назва «Контрасти», бо все життя тоді й насправді було дуже контрастним... Тут же, за годину-дві ухвалили рішення і практично склали програму, – зокрема, на відкриття мав приїхати Дніпропетровський симфонічний оркестр із Валентином Сильвестровим, а також польські музиканти. Встановили з

58

Фото надане оргкомітетом фестивалю

Володимир Сивохіп: «Те, на чому тримається Всесвіт»

Музика | 1‘2012

Фото надане оргкомітетом фестивалю

Дванадцять країн світу, понад 500 виконавців – яскраво пройшов у Львові двадцятиденний фестиваль сучасної музики «Контрасти», один із найстаріших і найвідоміших в Україні та поза її межами. Протягом ось уже сімнадцяти років на цьому модному музичному «подіумі» демонструються унікальні колекції музичних жанрів – від класичних творів минулих століть до авангардних вистав. Щоразу тут відбувається більше півсотні прем’єр. Левова частка з них – світові. Бездоганною видається концепція фестивалю: запрошувати найкращих виконавців світу до Львова, аби вдало презентувати сучасну українську музику в контексті світової. Як же вдалося зробити «Контрасти» унікальним явищем для України? Про це – розмова зі співзасновником фестивалю, генеральним директором Львівської обласної філармонії, диригентом і музикознавцем, володарем Премії імені Миколи Лисенка Володимиром Сивохіпом ними контакти, підтвердили дати і вже за день призначили фестиваль... на початок листопада 1995 року! Мене делегували до Обласного управління культури, як кажуть, добувати гроші. Його начальник Зіновій Мазурик доброзичливо поставився до ідеї фестивалю. Так само нас підтримали деякі культурні фундації і посольства. Отже, фінансові питання вдалося вирішити швидко. Я пригадую: пройшло два місяці – і сталося саме так, як ми хотіли! Відтоді минуло сімнадцять років, але історія триває. У перші роки фестивалю утворилася мистецька рада засновників, – людей, яких, власне, я вже назвав. Через рік до нас приєднався Мирослав Скорик, а трохи згодом – Олександр Щетинський, композитор із Харкова, нині киянин. Звичайно, за цей час фестиваль багато що пройшов, набив багато ґуль. Так склалося, що сьогодні «Контрасти» я роблю сам і щороку шукаю нові можливості, контакти, імена...

– Рівень будь-якого заходу залежить від професій‑ ного менеджменту…

– Що таке менеджмент великого фестивалю?.. Так, звичайно, слід знайти потрібні кошти, транспорт, можливості проживання в готелі, сплати авіаквитків, зробити гарну рекламу... Але, повірте, це зовсім не стосується творчого наповнення фестивалю. Для мене основним є те, що відображено в буклеті. Два тижні фестивалю – це, як правило, 20-25 концертів. Отже, на «Контрастах» звучить понад сто творів! Цьогоріч до нас приїхали музиканти з України, Азербайджану, Чехії, Швейцарії, Італії, Німеччини, Польщі, Франції, Росії, США, Австрії, Великої Британії. Це близько сотні солістів і диригентів, а також колективи – Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії, Академічний камерний оркестр «Віртуози Львова», Молодіжний симфонічний оркестр «INSO-Львів», хор «Wiener Vocal Ensemble», Львівський

1‘2012 | Музика

камерний оркестр «Академія», Хмельницький камерний оркестр, Камерний хор «Глорія», Галицький академічний камерний хор.

– Як вважаєте, що приваблює знаних іноземних виконавців до Львова?

– Найперший критерій – гонорар, який для хорошого музиканта починається з кількох тисяч умовних одиниць. Добра половина проектів реалізується за підтримки ряду міжнародних культурних інституцій. Основна мета їхньої діяльності – пропаганда своєї націо­нальної культури за кордоном. Є ще один феномен: коли зарубіжні музиканти чують слово «Львів» – щось спрацьовує... Можливо, інерція сторічної давнини, коли Львів вважався великою культурною столицею. Вірогідно й через те, що Львів був і за-

59

майстер-клас

Фото Олександра ЗУБКА

Олеся НаЙДЮк

62

Музика | 1‘2012

Дмитро Найдич: «Моя роль в тому, щоб оживляти традицію» Композитор і піаніст Дмитро Найдич – киянин, випускник Національної музичної академії України імені Петра Чайковського. Нині він мешкає у Франції, де є одним із найяскравіших музикантів, які працюють на межі класики і джазу. У грудні минулого року Дмитро Найдич побував в Україні, виступивши на сцені Національної філармонії в рамках проекту «Різдвяні зустрічі: Три піано», що відбувся під егідою Міжнародного фестивалю «Сходи до Неба». В інтерв’ю музикант поділився міркуваннями про статус джазу в сучасному музичному світі, школу джазу в Україні, джаз у контексті традиції класичної музики, а також особливості впливу на розвиток джазу національної культури й менталітету – Судячи з усього, джаз сьогодні втратив свої соці‑ альні функції: він перестав бути музикою протесту. Який сьогодні статус джазу?

– Справді, історично джаз асоціювався з незгодою чорношкірих американців із їхнім становищем у суспільстві. Джаз – музика опозиції, свободи у середовищі соціальної системи несвободи. Але роль опозиції багатогранна. З одного боку, важливим є соціальний аспект. З іншого – джаз якоюсь мірою опонує традиції класичної музики, де встановлено надміру жорсткі, консервативні рамки щодо всіх складових творчості. Це надзвичайно потужний тиск історії, відповідальності перед виконуваним композитором. І він буває таким сильним, що іноді вбиває свободу і безпосередність підходу до музики взагалі. Відтворення класики фактично стало ритуалом: не дай Боже зіграти не так, як заведено. Але до ХХ століття ім­ провізаційність у професійній музиці культивувалася – 1‘2012 | Музика

виконавець був одночасно імпровізатором, композитором. Потім ця традиція поступово зникла. А між тим, мене цікавить саме таке мистецтво, – джаз для мене зав­ жди був і залишається елементом свободи, способом і можливістю писати, імпровізувати і виконувати музику. Проте, за великим рахунком, джаз, як і класика, зараз відійшов в історію. Це не актуальна музика. Я кажу дещо провокаційно, але в цьому є частка правди. Той період, коли джаз був революційним, минув. Зараз він має доволі усталену мову.

– Чи можна говорити про національну специфіку джазу? Якою мірою відмінні один від одного фран‑ цузький джаз, польський або, скажімо, російський?

– Звісно, особливості історії, традицій, темпераменту, ментальності кожного народу позначаються на всіх сферах його діяльності, у тому числі інтелектуальній, артистичній. Але поняття «французький джаз», «польський джаз» тощо доволі відносні. Існує категорія євро-

63

Дмитро Найдич і Анатолій Кочерга

64

пейського джазу. Вплив національних культур відбувається постійно й повсюдно (якщо ти українець – будеш дихати і думати по-українськи). Однак безліч музикантів у світі грають джаз, і нічого національного в цьому немає. Я використовую у своїх композиціях українські архаїчні пісні, тому що мені це цікаво, я це дуже люблю. Там – багатство неймовірне, казкова сила нашої землі, правда історії. Мені здається, ефект виходить вельми оригінальний, коли «окультуриш» такі інтонації, додавши джазові, класичні, сучасні елементи… Це називається метисаж (від слова «метис» у значенні суміші різної крові, а в музиці – суміші музичних культур і напрямків). Він неймовірно поширений у світі. Але мода на метисаж пов’язана, в основному, з південними культурами, що базуються на святі, танці, радості. А наша слов’янська безмежна туга не завжди цікава європейському слухачеві, – до неї може й бути інтерес, але вона часом шокує. Уже сама манера фольклорного співу в нас – терпка, «землиста», шорстка. Я не знаю, хто це ще робить у світі, окрім мене. Співпрацюю з українськими фольклористами – співачкою Сусанною Карпенко і скрипалем Сергієм Охрімчуком. Загалом, це проект, яким я займатимуся все життя. Він мій особистий і не характеризує український джаз. Узагалі джазовий музикант, як, зрештою, й будь-який інший, – це насамперед особистість. Ми завжди причетні до певної культури, але при тому важлива індивідуальність. Тому зрозуміти, що є наслідком приналежнос-

ті до тієї чи іншої культурної групи, а що є притаманним виключно митцеві – завжди складно.

– В Україні є джазова школа?

– Ні. Немає, але це не заважає кожному музикантові, який цікавиться джазом, «створити» себе. Відсутність школи не означає браку музикантів. Український джаз для мене – це сума індивідуальностей, котрі за рахунок таланту і наполегливої праці вийшли на орбіту. Про школу говорити не можу, бо цьому не вчили ні в училищі, ні в консерваторії. Сьогодні дещо змінилося, утім не достатньо. Ми завжди були і, у певному сенсі, залишаємося за залізною завісою. За радянських часів це було пов’язано з політикою, а тепер – з іншими обставинами. Для того, щоб навчитися грати справжній джаз, треба їхати до Нью-Йорка. Якщо ж говорити про столиці світу, де джаз облаштувався серйозно, то Париж – одна з них. Багато американців жили і живуть у Франції, вплив американської школи дуже сильний – тут є все: і записи, і клуби, американські та французькі музиканти грають разом…

– Джазові імпровізації всередині класичних творів – одна з особливостей Вашого виконавського сти‑ лю. Якою мірою це практикується в світі?

– Загалом це не прийнято. Але дехто (таких людей дуже мало) не зважає на традиції. Таких піаністів у світі я знаю кілька. Хоча в традиції класичної музики це принципово не сприймається. І в цьому моя роль – трохи розхитувати, оживляти цю традицію. Я вже казав, що класична музика закомплексувалася, законсервувалася. Окрім того, вона зараз зблизилася з певним соціальним класом – асоціюється із буржуазною культурою. Це аж ніяк не демократична музика. Маси слухають радіо і дивляться телевізор, а еліта ходить в оперу. Загалом же це пов’язано з такою собі формою снобізму: ходити в оперу стало престижно. У Європі це дуже дорого, не кожен може дозволити собі купити квиток за 50, 100 чи 150 євро. Тому в класиці слід відповідати іміджеві й, не дай Боже, не шокувати публіку. Це реально дуже жорстка традиція, і я її якомога розхитую. Але постає питання смаку. Все можна зробити, якщо закладено добру основу. Взяти, до прикладу, Вольфганга Амадея Моцарта: якщо його зіграти у супроводі регтайму, це буде вульгарно і нецікаво. Я же завжди намагаюся знаходити якісь органічні зв’язки з сучасним мисленням. Востаннє я імпровізував із бароковими творами – Георг Фрідріх Гендель, Доменіко Скарлатті. Вставляв ім­ провізації у п’єси, але то не був джаз. Я завжди міркую стилістично широко, імпровізую, наприклад, на теми того ж Георга Фрідріха Генделя, і моя мета зробити не просто джазову версію, а, відштовхнувшися від матеріалу, імпровізувати, додаючи сучасніші засоби. І то може бути і романтизм, і джаз, і сучасне музичне мистецтво.

– Як прийняли пропозицію виступити на фестива‑ лі «Сходи до Неба»?

– Із задоволенням. Я завжди із сумом констатував, що доводиться концертувати всюди, крім України. У цьому сенсі концепція фестивалю – привабити яскравих музикантів з усього світу – вже сама по собі цікава. І дуже приємно, що є бажання популяризувати митців, які, ймовірно, не дістали б іншої можливості виступити в Україні.

Фото Олександра ЗУБКА

майстер-клас

Музика | 1‘2012

ПРОДОВЖУЄТЬСЯ ПЕРЕДПЛАТА НА 2012 РІК До 10-го березня Ви можете оформити передплату з квітня по червень

67,38 грн

51,87 грн

45,07 грн

35,88 грн

42,21 грн

45,07 грн

26,13 грн

ОФОРМЛЕННЯ ПЕРЕДПЛАТИ НА ДРУГЕ ПІВРІЧЧЯ 2012 р. РОЗПОЧНЕТЬСЯ В КВІТНІ. Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України, через передплатні агентства, а також у редакції. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можливо за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com Видання ДП «Газетно-журнальне видавництво» Ви можете придбати в кіосках «Преса» м. Києва і в поштових відділеннях Київської області. Наші газети та журнали також продаються в мережі книжкових магазинів «Є», художніх музеях, театрах, театральних касах

ISSN 0131–2367

Музика. – 2012. – № 1. – С. 1–64.

Індекс 74310

Марія Горобцова, лауреат фестивалю «Червона рута-2011»

Фото Юрія Сапожникова