«Пам`ятки України» by Національне газетно-журнальне видавництво

№8

СЕРПЕНЬ 2012

паМ’ЯтІ вОЛОДиМиРа ЛЕОнтОвича  Струсів – місто на Тернопільщині

 «Пам’ятки України» в Ульмі

Київський будинок В. Леонтовича на вул. Грушевського, 16

КОНКУРС!

Редакція журналу «Пам’ятки України: історія та культура» запрошує своїх читачів, аматорів краєзнавства та історичної реконструкції взяти УЧАСТЬ У ПІДГОТОВЦІ СПЕЦІАЛЬНОГО ВИПУСКУ ЖУРНАЛУ

Журнал «ПУ» планує в листопаді 2012 р. видати спеціальний випуск, присвячений пам’яткам архітектури, історії та мистецтва місцевого значення, відомості про які або неповні, або зовсім відсутні в офіційних державних реєстрах з охорони пам’яток. Багато таких об’єктів досі лишаються поза увагою держави, фахівців, аматорів-пам’яткоохоронців. Краєзнавці села чи містечка зберігають чимало цінної інформації, відстежують ситуацію щодо збереження пам’яток минулого, мають свої цікаві пропозиції. Напишіть нам про таку пам’ятку, додайте фото – і про неї дізнається вся країна. Нас цікавлять також матеріали з історичної реконструкції: відновлення забутих ремесел, побуту, одягу; історичні мандрівки місцями колишніх баталій і походів; інформації про визначні події, звичаї вашої місцевості, забуті чи маловідомі широкому загалові українців. Про всі надіслані нам матеріали та їх авторів ми будемо інформувати в газеті «Культура і життя» та журналі «Пам’ятки України». Авторами дописів можуть бути як окремі особи, так і групи дослідників, наприклад клас чи крає знавчий гурток. Три кращі роботи буде відзначено спеціальними нагородами. Автори матеріалів, надрукованих у спецвипуску «ПУ», отримають його примірник і передплату на журнал.

Матеріали (текст, фото та стислу інформацію про авторів) можна надсилати поштою на адресу: ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» (на конкурс журналу «Пам’ятки України»), вул. Васильківська,1, м. Київ, 01034 або на електронну адресу: nvu.kultura.sale@gmail.com На всі ваші запитання ми відповімо за телефонами: (044) 498 23 64, (050) 310 56 63.

2012, серпень

№ 8 (178)

ЗМІСТ НОМЕРА Науково-популярний ілюстрований журнал Видається із 1969 року засновник Міністерство культури України

видавець ДП «Національне газетно-журнальне видавництво»

видавнича рада Олеся Білаш, Віктор Пасак, Максим Бударін, Віктор Вечерський, Олена Воронько, Ольга Дарибогова, Оксана Іонова, Лариса Лебедівна, Іван Мечков, Лариса Нікіфоренко, Олена Чередниченко, Михайло Швед, Ігор Гирич, Людмила Гнатюк, Ольга Голинська, Алла Підлужна, Наталя Потушняк

РЕДКОЛЕГІЯ Віктор Акуленко Володимир Александрович Сергій Білокінь Леся Богослов Геннадій Боряк Ігор Гирич Андрій Ґречило Іван Дзюба Антоніна Жихорська Леонід Залізняк Віра Карпенко Сергій Кот Надія Нікітенко Ярослава Павличко Леонід Прибєга Павло Сохань Дмитро Степовик Олександр Федорук

акцент 2 Володимир Леонтович в українському громадському житті Ігор ГИРИЧ 14

Володимир Леонтович – письменник і меценат Олена ЛЕОНТОВИЧ

26 Літературно-критичний набуток Володимира Леонтовича Володимир ПОГРЕБЕННИК 36

Образ хутора Оріхівщина в «Спомині утікача» Володимир ПОДРИГА

Один із поля забутих, але воскрешених Валерій ШЕВЧУК

знахідки 44 Новознайдене «Казання…» Лева Кревзи про Йосафата Кунцевича Леонід ТИМОШЕНКО

подорожні нотатки

48 Струсів Андрій БОНДАРЕНКО

Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Пам’яток України» – тільки з письмового дозволу редакції.

58 Журнал «Пам’ятки України» на Дунайфесті-2012 в Ульмі Леся БОГОСЛОВ

Українство в світі

АКЦЕНТ

Ігор ГиРич

В. Леонтович з дружиною Юлією, тестем, філософом Володимиром Лесевичем, тещею Лідією Парменівною Лесевич та сином Віктором

ВОЛОДИМИР ЛЕОНТОВИЧ

в українському громадському житті

В. Леонтович. Фото 1920-х рр.

пересічного українця прізвище «Леонтович» викликає асоціацію з нашим видатним композитором Миколою Леонтовичем. Його ім’ям названо коротеньку вулицю в центральній частині Києва, яка з півдня обмежує Володимирський храм і з’єднує бульвар Шевченка з вулицею Богдана Хмельницького. Історикам права це прізвище нагадує про професора університету в Одесі Федора Леонтовича – видатного дослідника державного устрою Литовсько-Польської держави ХІV–ХVІ століть. Менше знаний сьогодні Володимир Миколайович Леонтович, його згадують лише як письменника – класика української прози кінця ХІХ – початку ХХ століття, який увійшов в літературу під псевдонімом В. Левенко. Між тим Володимира Леонтовича ми маємо передусім шанувати як непересічного громадського діяча, одного з трійці визначних меценатів української культури, до якої входять Василь Симиренко та Євген Чикаленко. В. Симиренко був із селян, Є. Чикаленко – із запорозьких козаків, натомість Володимир Леонтович мав старшинське козацьке походження з Лівобережної України. Усі колишні державники й автономісти Гетьманщини у ХІХ столітті стали прихильниками російської великодержавності, монархістами й навіть чорносотенцями. Нащадки ініціатора місії до прусського двору 1791 року Василя Капніста у пошуку союзників для підняття повстання проти царської тиранії на кінець ХІХ – початок ХХ століття стали централістами і членами правих російських партій, а Стороженки, Тарнавські, Скоропадські, Муравйови-Апостоли – правовірними адептами «єдиної неподільної». Попри навіть певний «малоросійський» сентимент, політичне відродження вони розцінювали як «мазепинський сепаратизм». Уся колишня козацька шляхта з автономістів–фрондерів до російської влади перетворилися на вірних ретрансляторів імперського духовного впливу на Україну. І ось раптом їхній становий собрат – Володимир Леонтович став переконаним політичним українцем й ненависним їм «сепаратистом-мазепинцем».

пам’ятки України / iс торiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

Якщо всі значні гетьманські роди на українську справу не пожертвували ані копійки, то В. Леонтович став меценатом нової української культури, даючи кошти на книжки, періодичні видання, допомогу письменникам, наукові інституції. На національне виховання В. Леонтовича, за зізнанням самого Володимира Миколайовича, засадничий вплив мав Василь Симиренко, племінником якого по дружині він був. Василь Федорович – великий Хорс (псевдонім) Старої Громади, її добрий геній, який протягом півстоліття фінансував культурну діяльність головного осередку українського життя Наддніпрянщини, спонукав В. Леонтовича до літературної діяльності. Видрукував власним коштом його перші твори у Львові, зазнайомив Володимира Миколайовича з ідеологами національного руху В. Антоновичем, увів до керівництва громадовським рухом у Києві. З погіршенням здоров’я Василя Федоровича, з початку 1900-х років, Володимир Леонтович стає розпорядником коштів В. Симиренка на громадські цілі. З цього часу значення В. Леонтовича для національного руху у Великій Україні можна порівняти з такими величинами українства, як Михайло Грушевський, Борис Грінченко, Євген Чикаленко, Ілля Шраг, Володимир Науменко, Сергій Єфремов, Олександр Лотоцький. Без узгодження з думкою В. Леонтовича не обходилася будь-яка суспільна чи культурна акція на підросійській Україні.

ГРОМАДСЬКІ СПРАВИ

До особистих заслуг Володимира Леонтовича варто віднести багато громадських справ, перелічимо лише найголовніші. 1896 року на петербурзькій квартирі В. Леонтовича під час святкування 35-літнього ювілею літературної діяльності Д. Мордовця відбулося уконституювання Петербурзької української громади, яка стала провідним чинником українського руху, об’єднувала найпотужніші інтелектуальні сили українців у російській столиці. У 1905–1906 роках В. Леонтович став членом-засновником Української радикально-демократичної партії поруч з Є. Чикаленком, Б. Грінченком і С. Єфремовим. З 1908 року В. Леонтович входить до керівництва Товариства українських поступовців. В обох партіях він перебував на чільних позиціях. А ці партії визначали українське публічне суспільне життя в Наддніпрянщині до 1917 року. У грудні 1905 року В. Леонтович передає для бібліотеки Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ) у Львові бібліотеку видатного філософа Володимира Лесевича, який був йому тестем. Ця бібліотека стала одним з найбільших придбань НТШ за дореволюційній період. Наприкінці 1905 року В. Леонтовичу влада дозволяє видавати першу щоденну українську газету Наддніпрянщини «Громадська думка». Він був її першим видавцем і відповідальним редактором. Газета стала рупором для розгортання масового національного руху на Великій Україні. У 1906–1914 роках завдяки клопотанням перед В. Симиренком і власній фінансовій підтримці, В. Леонтович сприяв функціонуванню газети «Рада», що постала після закриття «Громадської думки», – головному надпартійному і всеукраїнському органу українців до початку Першої світової війни. У 1907–1914 роках В. Леонтович з фондів В. Симиренка систематично фінансував перенесений до Києва «Літературно-науковий вісник» (ЛНВ) і Українське наукове товариство (УНТ) та його видання. Що стало початком політизації українського культурного життя в столиці України.

Євген Чикаленко. 1929 р.

пам’ятки України / iс торiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

Олена ЛЕОнтОвич

Краєвид с. Сидорівка

ВОЛОДИМИР ЛЕОНТОВИЧ –

письменник і меценат

Володимир Леонтович. Фото 1890-х рр.

овертаються, мов птахи з вирію, імена забутих видатних людей. Повернулися, повертаються... Так, одні вже відроджені в новітній Україні, інші ще й досі, на жаль, знані лише невеликому колу людей і їм ще треба торувати дорогу до українського загалу. Адже їхні діла та творчість заслуговують на пам’ять і шану нащадків. Ті, хто бував протягом останнього дев’ятнадцятиріччя на вечорах, присвячених пам’яті Володимира Леонтовича, вдячні за пізнання колись добре відомого письменника, культурно-громадського діяча, мецената, який усе життя жив Україною і для України. А воно почалося 5 серпня 1866 року на хуторі Оріхівщина, що поблизу Лубен на Полтавщині, в українській дворянській родині. «Рід Леонтовичів був з православних шляхтичів українського походження за часів Речі Посполитої, – зазначає Володимир Леонтович в оповіді “З життя моєї баби”, – і після поділення України залишався деякий час на Правобережжі. Трохи згодом дехто з Леонтовичів переїхали на лівий берег на Гетьманщину, і тут багато з них у різні часи займали більші і менші старшинські уряди, дехто навіть і генеральні. Але через те, що вони здебільшого не мирили з московськими представниками на Україні, а один з їх був свояком Мазепи, сливе ніхто з їх тоді дуже не забагатів»1. Отож батько, Микола Павлович, належав до старого козацького роду (прадід був бунчуковим товаришем українського війська часів старої Гетьманщини). Мати, Ольга Іванівна, походила з аристократичного французького роду Альбрандів. Її дід, Луї Альбранд, емігрував до Росії під час Великої французької революції. Вчився Володимир Миколайович у Лубенській гімназії до 6-го класу, коли його разом із трьома учнями виключили за те, що клас вигнав з лекції на знак протесту вчителя грецької мови. Закінчив курс гімназії Володимир Миколайович у Прилуках, де директором був Феодосій Якович Вороний, талановитий педагог та свідомий українець.

пам’ятки України / iс торiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

1884 року В. Леонтович вступив на юридичний факультет Московського університету. Перед закінченням, 1888 року, написав кандидатську працю «Історія землеволодіння в Україні від повстання гетьмана Б. Хмельницького до введення кріпацтва царицею Катериною II». Для вибору такої теми молодому Леонтовичеві, безумовно, треба було мати громадянську сміливість та національне почуття. Цю роботу було високо оцінено. Володимиру Леонтовичу пропонували залишитися в університеті. Та батьки кликали додому, бо старші сини роз’їхалися й треба було допомагати в господарстві. З цього часу й до 1918 року Володимир Миколайович оселяється в Оріхівщині, наїжджаючи в різних справах до Києва. Національно свідомим Володимир Леонтович став не одразу. В автобіографії читаємо: «Українській стихії мушу завдячувати бабі (Катерині Андріанопольській, яку потім у своїй оповіді змалює як енергійну, кмітливу, розумну жінку, що збагатила родину, людину з почуттям власної гідності. – О.Л.), рідким власне зустрічам з В.Ф. Симиренком, чоловіком моєї тітки, та почасти з моїм хрещеним батьком п. Лагодою, який любив закидати по-українськи, а найбільше товаришам у гімназії, що найчастіше розмовляли поукраїнськи. Москва не зробила на мене обрусительного впливу, навпаки, там вперше засумував я за рідним краєм, відчувши різницю у звичаях та вдачі людности, і там вперше збудилася у мене національна свідомість, яка згодом ще дужче зміцніла під впливом В.Ф. Симиренка»2 . Першою літературною пробою після закінчення університету був переклад твору В. Короленка «Ліс шумить». Він виявив брак знання ук раїнської мови, і Володимир Леонтович взявся наполегливо її вдоскона лювати. 1891 року було надруковано в Галичині коштом В. Симиренка перше оповідання «Солдатський розрух» під псевдонімом В. Левенко (до речі, його обрав В. Антонович). Вже це перше оповідання засвідчило, що з’явився новий письменник з талантом оповідача і що автор пречудово володіє українською мовою. В «Солдатському розрусі» Леонтович художньо виразно змалював пробудження людської гідності в солдатів-рекрутів, почуття протесту у відповідь на визискування. Відчувається щире співчуття до простих людей. У 90-х роках були написані оповідання та три повісті. У першій з них, «Пани й люди» (1893), в центрі – два брати-поміщики з протилежним ставленням до життя, до села й селян. До речі, останнє видання її 1929 року вийшло з передмовою Сергія Єфремова, сторінки якої після процесу СВУ були вирвані з книжки – понівечена, вона так і зберігається в Національній бібліотеці України ім. В.І. Вернадського. В ній С. Єфремов писав: «Вірні картини життя “людей” змальовані тямущою рукою, борсання кращих серед “панів” перед неминучостю фатуму, так саме добре відоме авторові, – ось те цінне, що й досі маємо в повісті В. Леонтовича. За тяжкого туману 80-х років, під “сірою, безколірною, гіркою нудьгою”, що посідала життя, він зумів розгледіти нуртування живої сили, боротьбу між протилежними таборами, – загальну картину яких автор схопив вірно і змалював правдиво»3. Наступною була повість «Реr pedes apostolorum» («Стопами апостолів») (Образки з житя духовенства на Україні) (1896). На першій її сторінці вміщена посвята В.Ф. Симиренкові, зворушливість якої не потребує коментарів: «Вам, мій коханий, шановний вчителю-друже, присвячую з найсердечнішою любов’ю, побажанням та вдякою сей свій твір. В. Левенко».

Перші сторінки повісті «Реr pedes apostolorum» («Стопами апостолів») (Образки з житя духовенства на Україні) 1896 р.

пам’ятки України / iс торiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

володимир пОГРЕБЕнниК

Газета «Громадська думка». 1 січня 1906 р.

ЛІТеРАТУРНО-КРИТИЧНИЙ НАБУТОК

ВОЛОДИМИРА ЛЕОНТОВИЧА

кщо в незалежній Україні белетристична спадщина В. Леонтовича поступово повертається у читацький і науковий обіг, то його внесок у розвиток української новітньої літературної критики ще тільки чекає свого дослідника. Разом із тим системне осмислення критеріїв «рухомої естетики», принципових оцінок багатьох художніх писань сучасників, невипадкових симпатій і антипатій Леонтовича у світі красного письменства дозволяє глибше зрозуміти його письменницьку індивідуальність, пролити додаткове світло на здобутки і втрати українського мистецтва слова у надто складну добу перших десятиріч ХХ століття. Джерельну базу для розкриття цієї проблеми загалом уже створено: до чотиритомного корпусу художньої і мемуарної спадщини В. Леонтовича, підготованої до друку і не так давно виданої у Києві зусиллями його двоюрідної онуки письменниці Олени Леонтович, включено літературно-критичні виступи митця, роздобуті упорядницею і повернуті у вжиток усіх, хто цікавиться рідномовним мистецтвом слова. Додатковий матеріал надає збережена й опублікована частина епістолярію письменника, зок рема листи до українських літераторів із четвертого тому. Взяті до уваги у хронологічному порядку, статті показують, по-перше, значну тяглість у часі діяльності Леонтовича-критика – цілком фахової та вірної собі у вихідних засадах і критеріях. Вона тривала у міжчасі 1901–1933 років і була перервана тільки невблаганною смертю. 26

По-друге, майже півсотні цих літературознавчих рефлексій, багатих на аналітику й історично-публіцистичні оцінки, розкривають характер світоспоглядання критика, «свого» для часописів «Літературно-науковий вісник», «Киевская старина», «Рада», «Неділя», а також паризького «Тризуба», де Леонтович останні шість років життя виступав як поточний рецензент у рубриці «Літературні спостереження». Статті промовисто виявляють його вболівання за долю Батьківщини у кормизі Кремля, точність в осмисленні явищ і постатей класичного вже письменства та принциповість оцінок стану літератури «під обухом» (С. Єфремов) більшовизму, взагалі антитоталітарний характер літературознавчого дискурсу В. Леонтовича. Нарешті – по-третє – схарактеризований стисло матеріал дозволяє вписати його постать і доробок у контекст розвитку української літературної критики початку ХХ віку від традиціоналізму до переосмислення естетичних феноменів доби модернізму, а далі, вже в умовах вільного світу, – у площину полеміки екзильного літературознавства з абераціями радянських письменства і критики, понад усе заанґажованих ідеологічно. Перша проба пера В. Л-ка – цим криптонімом, похідним від власного літературного прізвища «Левенко», Леонтович підписався в ЛНВ, – стала запізнілим відгуком на «талановите оповідання» Любові Яновської «Ідеальний батько». Його оцінка прикметна по-фаховому зрілим заглибленням у текст, представлений у статті достатньо широко, історико-філософським плином думки (насамперед, при аналізі історії родинних зв’язків). Показово, що критик виступив послідовником ідей І. Тена (увага до впливів виховання, громадського життя на долю літературних героїв, узагалі детермінуючої ролі психофізіологічної спадщини батьків у долі дітей; концепція спільних для автора та суспільства способів мислення, почування) та М. Драгоманова (піднесення вправності мови, «мистецької вмілості» висвітлення літераторами «на звичайному життєвому матеріалі» явищ дійсності, не так «виняткових», як «загальних»), став речником слушної засади необхідності розкриття автором пси-

пам’ятки України / iс торiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

хологічних мотивів протагоніста – у випадку «Ідеального батька» ненависті хворого пана Марієнкова до позашлюбного сина. Пером критика в його емоційних відрухах на реалії тексту, що цінне, водили й українознавчі роздуми та міркування. Так, наявність у творі Л. Яновської позитивного образу громадсько свідомого німця Карла, який, на відміну від байдужих українців, вступається за кривдженого Івана, зродила у Леонтовича схвильовані розмисли про етноментальну природу нашого поспільства (див. с. 29), про спільне й відмінне у генотипі двох націй. Німці, мовляв, також не ангели, проте у себе вдома гуртом змагаються за досягнення «певної мети» – й багато цих мет давно осягнули, можемо ми додати з відстані часу. Стаття В. Леонтовича «Грицько Григоренко» вперше була опублікована в «Киевской старине» 1903 року (і передрукована у виданні 2006-го р. чомусь старим російським правописом). Історію входження О. Судовщикової у літературу автор подав на порівняльних заувагах: вона, мовляв, не належить до числа ідеалізаторів села. А саме такий романтизуючий підхід вищою мірою, ніж тогочасному російському, властивий рідному письменству 80-х років, яке «майже не знає інших знедолених, окрім селянина-землевласника» (переклад з російської наш. – В.П.). Переймання ж інтелігенцією народних традицій, навіть світосприймання, обмежує, відповідно до нестандартного міркування критика, можливість цієї найосвіченішої верстви вказувати шляхи раціонального вирішення складних суспільних проблем у країні. Особливо високо поставив критик «тверезість і почуття міри Григоренка», що надають життєвого характеру творам, багатство представлених людських типів, реаліс-

Газета «Рада». 3 травня 1907 р. Журнал «Нова громада». Лютий 1906 р.

пам’ятки України / iс торiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

володимир пОДРиГа

Будинок брата Володимира Леонтовича Івана. Місто Лубни Сучасний вигляд

ОБРАЗ ХУТОРА ОРІХІВЩИНА

В «СПОМИНІ УТІКАЧА»

олодимир Леонтович – видатний виразник національних ідей, який в умовах російсько-імперського поневолення України доклав чимало зусиль у справі розвитку культури, літератури, освіти. Упродовж 1888–1918 років працював у власному маєтку на хуторі Оріхівщина Лубенського повіту (тепер – село Оріхівка Лубенського району) на Полтавщині як умілий керівник-господар, організатор дозвілля селян, засновник сільської школи, уважний споглядач навколишнього життя. Тут він не лише господарював на землі, опікувався будівництвом місцевої цукроварні, школи, займався просвітницькою діяльністю серед місцевого населення, дбав про добробут односельців, а й писав прозові твори («Пани й люди», «Старе й нове» тощо), у яких змалював особливості життя рідного краю наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. Хутір Оріхівщина знайшов своє реальне втілення в автобіографічній повісті «Дитячі і юнацькі роки Володі Ганкевича» (під назвою Сотниківка) та в нарисі «З життя моєї баби». У названих творах Оріхівщина змальована не лише родинним гніздом поміщиків Леонтовичів, а й осередком хліборобства Полтавщини. Оповідаючи про пращурів, які скуповували невеликі ділянки цілинних степів, де випасалася худоба лубенських дідичів, прозаїк акцентував, що саме вони доклали чимало зусиль у справу розвитку землеробства краю. 36

Про події 1918 року на хуторі Оріхівщина описано й у мемуарах «Спомин утікача», в яких автор, розкриваючи реальний образ складного й суперечливого часу, наголосив на причинах втрати Україною незалежності, нищенні хліборобського укладу життя, культури нашого народу. Володимир Леонтович понад усе любив Україну, рідний край, хутір Оріхівщину, працю на землі. Мешкаючи за межа ми України, в нотатках «Спомин утікача» висловився про себе як про українця-хлібороба, ідентифікуючи не з омосковщеним поміщицтвом, а з українським працьовитим народом. Прозаїк зауважив, що він – людина села (хутора), якій близьке середовище степу Полтавщини (точніше – Лубенщини), «сродна праця» землероба, а тому займатися найгуманнішою з професій – хліборобством – його покликання. Як констатує Олена Леонтович, літератор, перебуваючи на чужині, не цурався землеробської праці й у скрутний для родини час працював «на хуторі за 7 км від Софії, який орендувало Товариство земляків Леонтовича.., рахівником»1. Для Володимира Леонтовича, як і для українців узагалі, прийнятним місцем життя є хутір, бо його натура відповідала вдачі сільської працьовитої людини землепоклонника-хлібороба. Ось як у мемуарах «Спомин утікача» він висловився про зв’язок з рідним краєм кожного свідомого українця: «Ми, сільські люде, приростаємо до землі, до рідного краю серцем... Немає для мене на землі кращого куточка, як мій хутір, немає кращого краю од України»2 . Вважаючи хутір природним середовищем життя українців, Володимир Леонтович солідаризувався з позицією Григорія Сковороди, а тому у власних творах «З життя моєї баби», «Пани й люди», «Старе й нове», «Дитячі і юнацькі роки Володі Ганкевича», «Ворохобня», «Спомин утікача» услід за мислителем декларував потребу кожної свідомої особистості жити посеред природи, займатися «сродною працею», самовдосконалюватись. Прозаїк не лише прого-

пам’ятки України / iс торiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

Бруківка, вимощена Леонтовичем, у селі Оріхівка. Сучасний вигляд

пам’ятки України / iс торiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

валерій ШЕвчУК

Титульна сторінка книжки В. Леонтовича «Оповідання» з дарчим написом редактору газети «Рада» Ф. Матушевському

Один із поля забутих,

АЛЕ ВОСКРЕШЕНИХ

аю непогамовану пристрасть, а може й не пристрасть, а приречення. Його можна було б назвати «пошуками предків», але йдеться не про конкретних, а тих, кого в цьому світі запалювало художнє слово. Та й тут коло треба звузити, бо мій інтерес, який зародився в ранній юності з початками власної творчості і протривав аж до сьогодні, стосується лише української культури й літератури. Для когось це поле здається мале, бо чим менше його знають, тим меншим бачиться, а для мене – неозоре. Для того, хто ним цікавиться чи цікавиться мало, воно нецікаве або мале, а для мене воно – захоплююче. Для чого те мені було потрібне, а ще й конче? Про це я сказав в інавгураційній лекції на присудженні мені звання почесного професора університету «Києво-Могилянська академія» 1 вересня 2007 року: «Самоохорона нації, чи народу, чи етносу виходить од Божої заданості, тобто від природного закону, відтак свідома особистість має ніколи про це не забувати. А в цьому кардинально допомагає не лише плекана в сучасності культура, а й, образно кажучи, ”заповіти предків“ – культура і є тим заповітом предків» (В. Шевчук. За42

гублена українська культура за тисячу років. – К., 2008. – С. 8). Відтак завжди мав переконання, що ми не повинні забувати жодного достойного імені з сіячів доброго і вічного на нашому духовному полі; відтак немала частка моєї сили та заповзяття клалася на те, щоб пам’ятати тих достойних, наскільки змога, воскресити. Декого із тих забутих я перевидавав, збираючи по частках розсіяну їхню творчість і повертаючи її в сучасний літературний процес; про декого лише нагадував через принагідні публікації або статті, чи есеї, чи окремі твори; декого із забутих вивчав для поповнення незнання у собі, тобто робив, що міг, щоб розгублена в різночассі українська культура не залишалася пропащою в часі сущому. Одним із таких, на кого звернув увагу ще в 60-х роках, був Володимир Леонтович – своєрідний український письменник і визначний суспільно-політичний діяч кінця ХІХ і перших 30 років ХХ століття. Цей інтерес з’явися випадково. Будучи завзятим ловцем книжкових раритетів у київських букіністичних книгарнях чи й у приватних перепродувачів, я натрапив на невеличку, на 184 сторінки, книжку В. Леонтовича «Оповідання», т. І (том другий, наскільки знаю, не вийшов), що його видало в Києві видавництво «Вік», а надрукувала друкарня Петра Барського, також у Києві, на сірому папері, й з вельми блідим друком. На титулі є майже стерта печатка, на якій можна розібрати: «Київської трудової [школи] книгозбірня», подано чорнилом і номер: 1823. В кінці є підпис одного із власників цієї книги (нерозбірливий). Пам’ятаю той немалий інтерес, з яким я те видання читав. Для мене, який був на той час у рідній літературі досить начитаний, було радісно натра-

пам’ятки України / iс торiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

пити на письмо вироблене, своєрідне, мистецьке, хоч і для 1918 року трохи архаїчне, бо традиційно-реалістичне, без видимих упливів модного на той час раннього модернізму. А повість, тут уміщена, – «Per pedes apostolorum» («Cтопами апостолів») мене вразила як яскравістю описаних характерів героїв-священиків, так і композицією: священик із дочкою об’їжджає своїх «колег» і в такий спосіб твориться їхній колективний портрет (набір типів). Мій же інтерес поглибився тим, що кілька років до того, в 1965му, бувши у війську в Заполяр’ї, виношував задума повісті подібного типу: герой за якийсь час після закінчення університету об’їжджає своїх колишніх однокурсників і бачить, як вони зуміли влаштуватися і пристосуватися до життя. На жаль, я тієї повісті не написав. Звісно, задум постав без впливу В. Леонтовича, бо книжку його творів я купив десь наприкінці 60-х років, але подібну художню одномисельність відзначити цікаво. Про те, що я особливо уважливо поставився до згаданої книжки, свідчить і те, що дав її оправити в добру палітурку своєму тодішньому інтролігатору. Був то цікавенький дідусь, який жив у Шевченківському провулку неподалік будинка-музею поета – познайомив мене з ним І. Світличний. Особливістю його було те, що хоч яку купу старого паперу я йому приносив, він не нарікав, а навпаки радів із того, бо коли я брав до рук оправлену книжку, захоплюючись при цьому його вправністю, він щасливо сміявся і потирав од задоволення руки – любив діло, якому присвятив життя. Отож обкладинка до творів В. Леонтовича була зроблена ним майстерно й любовно. Що ж до архаїчного стилю тих писань, то я ще тоді не знав, що їх було написано в 90-х роках ХІХ століття, тобто створено ще до маніфесту М. Коцюбинського та М. Чернявського, які проголошували ранній модернізм в українській прозі. Зрештою, й сам М. Коцюбинський писав тоді в стилі етнографічного реалізму, але з тією різницею, що сам нову стилістику перейняв, а В. Леонтович, як людина більш консервативних естетичних поглядів, при своєму стилі так і залишився. Друге сильне враження від творів В. Леонтовича я дістав, прочитавши в «Літературно-науковому віснику» його «Хроніку Гречок» (перша частина якої була надрукована в т. 58). Річ у тім, що й мене як письменника захоплювали повісті та романи, що означувалися поняттям «хроніка» – ще в юності зазнав силенного враження від роману-хроніки А. Свидницького «Люборацькі», тож мав у своїх задумах, ще без конкретного втілення, й собі щось подібне написати. Це вчиню значно пізніше, щойно в 1998 році, написавши роман-хроніку «Тіні зникомі» (друкувався в журналі «Дзвін», номери 3-4, 2000 р., і окремим виданням – К., 2002). Зрештою, вивчаючи давні родові хроніки ще з епохи бароко, я не міг не помітити протяглості цього жанру в українській літературі. Результатом такого вивчення стала книга «Корені та парості. Український Генеалогікон» (К., 2008). Звісно, тут ішлося про давніші пам’ятки, але не можна не відзначити, що, творячи свою «Хроніку Гречок», подавши у випуску 2-му «Заповіт і смерть пана Івана Гречки» В. Леонтовича – це й стало першою спробою повернути в сучасний літературний процес творчість цього письменника. Принаймні упорядниця чотиритомника його творів Олена Леонтович у дарчому мені написі написала: «Ви перший приклали і душу до повернення Володимира Леонтовича в Україну» (написа зроблено 10 лютого 2006 р.). Зрештою, через два

роки, в 1994-му, львівське видавництво «Світ» подало передрука львівськоготаки видання 1931 року – передмову до цього передруку написав Леонід Єременко. Але остаточне повернення творчої спадщини В. Леонтовича було здійснено в 4-х томах Оленою Леонтович і видано коштом онуків письменника: повісті, оповідання, казки, образки, ще одна повість-хроніка «Дитячі і юнацькі роки Володі Ганкевича», а ще високоцінні спогади з часів 1890–1920-х років про загальні події та окремих діячів: В. Симиренка, Є. Чикаленка, М. Коцюбинського та ін., уперше тут зібрано статті В. Леонтовича і невивершені «Літературні спостереження». Як бачимо, широта його жанрових і тематичних опрацювань широка й поважна. Ще дві речі треба сказати, осмислюючи цю небуденну постать з українського культурного світу. Він був із роду колишньої козацької старшини, саме тієї, яка після падіння Козацької держави під кінець XVIII століття здеградувала й масово рушила «на ловлю щастя і чинів» і по «цинові ґудзики» на службі Російської імперії – всі оті Кочубеї, Гудовичі, Розумовські, Безбородьки та ін., стали там князями та графами чи меншого калібру: Дорошенки, Стороженки, Лисенки, Старицькі, Горленки (згадати б відомого знавця української старовини В. Горленка), Лизогуби, а один із них П. Скоропадський став навіть гетьманом Української Держави тощо. По-різному чинилося їхнє повернення, не без ускладнень воно було і у В. Леонтовича, нащадка тієї старшини, якого можна назвати також своєрідним поверненцем, відтак шлях свій пройшов гідно, хоч і належав до консервативно налаштованих діячів. Але в нормальному житті потрібні й консерватори і прогресисти – це боки, зрештою, однієї медалі. Більше того, разом із В. Симиренком та Є. Чикаленком став одним із меценатів, які матеріально підтримували творення української культури, і вчинив тут не одне добродіяння. За це також належить йому наша вдячність, адже українська культура фактично нищилася різними державами, що володіли різними українськими землями врізночас, і виживала дивним чином самотужки завдяки ентузіазму та посвятності її діячів. Серед таких самосвятних можна назвати й Володимира Леонтовича, який входив до потужного ґрона тих наших митців, які творення української національної спільноти клали в своїй діяльності за наріжний камінь.

пам’ятки України / iс торiя та к ульт ура

ЗНАХІДКИ

Леонід тиМОШЕнКО

Проповідь Йосафата Кунцевича. Мал. І. Рєпіна. 1893 р.

Новознайдене «Казання...» Лева Кревзи про

ЙОСАФАТА КУНЦЕВИЧА

Григорій Планчак. Святий Йосафат. Рим. 1989 р.

ітература про життя та творчість Священномученика Йосафата Кунцевича налічує не один десяток позицій1. Водночас сучасної монографії про одну з найрезонансніших (і найтрагічніших!) постатей українсько-білоруської церковної історії XVII століття досі немає, хоча інтерес до неї не згасає2. Однією з причин згаданої ситуації є розпорошеність джерел з біографії Й. Кунцевича по архівних та бібліотечних зібраннях різних країн. Трагічність загибелі Йосафата Кунцевича у Вітебську 1623 року, а також наступна швидка беатифікація наклали певний відбиток на поступ у дослідженні постаті. На мою думку, дослідники, серед іншого, неуважно придивилися до моменту загибелі та похорону Й. Кунцевича. Так, з описів похоронної процесії, яка відбулася в Полоцьку 16–17 січня 1625 року, відомо, що прощальну жалобну проповідь у Полоцькій кафедрі виголосив Лев Кревза, однак про її публікацію згадувалось дуже рідко. Водночас відомо, що на беатифікаційному процесі Й. Кунцевича в Полоцьку 23 березня 1628 року було заслухано свідка – Пінського і Галицького єпископа Рафаїла Корсака, який виклав зміст проповіді Лева Кревзи, звівши її до 18-ти пунктів3. Невідомо, чому на процес не було викликано і заслухано автора проповіді, який краще, ніж Р. Корсак знав Й. Кунцевича. Саме зі свідчення Р. Корсака дослідникам відомо у загальних рисах казання Л. Кревзи. Український дослідник Я. Левицький у 1925 році повідомив про те, що зберігся некомплектний примірник стародрука з польськомовним текстом «Казання про святобливе життя і хвалебну смерть превелебного в Бозі Отця Йосафата Кунцевича» Л. Кревзи4 . Водночас він коротко переказав його зміст. Майже через 90 років білоруський дослідник Г. Галенченко загалом описав єдиний повний примірник стародрука, який зберігся у збірках Львова5. Маловідомий стародрук знаходиться нині у відділі рідкісної книжки Львівської національної наукової бібліотеки Укра-

пам’ятки України / iс торiя та к ульт ура

ЗНАХІДКИ

їни ім. В. Стефаника. Твір має назву «Казання про святобливе життя і хвалебну смерть превелебного в Бозі Отця Йосафата Кунцевича…» («Kazanie O swiatobliwym Zywoćie y chwalebney śmierći. Przewielebnego w Bodze Oyca Iosafata Kuncewicza Arcybiskupa Połockiego, Witebskiego y Msćisławskiego W cerkwi Cathedralney Połockiey przy depozyciey ćiała iego odprawowana od Oyca Leona Kreuży Nominata na Episkopstwo Smolenskіе. Za wola y rozkazaniem starszych z Ruskiego ięzyka na polski przełożone y w druk podane. Roku 1625. Ianuary 17»). Гіпотетично, книга була видана в друкарні Яна Шеліги (можливо, у Львові). Як видно, спочатку існував руськомовний текст, проте зберігся лише польськомовний примірник. Постать автора «Казання…» Лева Кревзи (Rzewuski Leon, Лаврентій Кревза Бейда – близько 1569–1639, архімандрит Віленського монастиря Св. Трійці, Смоленський і Чернігівський уніатський єпископ, письменник і проповідник) маловивчена. Відомо, що він навчався у Грецькій колегії в Римі, був «майстром святого богослів’я». У 1617 році Л. Кревза став архімандритом віленського монастиря Св. Трійці. Того ж таки року опублікував полемічний твір «Оборона церковної єдності», який, разом із творами Іпатія Потія та Йосифа Рутського, зміцнював історичні та релігійно-богословські засади унії. Оскільки він досить тісно співпрацював у Вільні з Йосафатом Кунцевичем, вважається, що кілька творів було створено у їх співавторстві. Так, дослідники в минулому розглянули аргументи «на користь» і «проти» думки про участь Й. Кунцевича у підготовці твору Л. Кревзи «Оборона церковної єдності». Існують досить серйозні аргументи для переконання, що саме з-під пера Й. Кунцевича і Л. Кревзи була написана «Наоука іереомъ, до порядного отправованя службы Божїе велце потребная» (вийшла як «Предисловие» до віленського Служебника 1617 р.), а також «Наука о седми тайнахъ церковныхъ» (вийшла як передмова до віленського Требника 1618 р.). Обидва трактати були написані під значними латинськими впливами, однак ще опиралися на східну еклезіальну культуру. Їхнє значення для розвитку тогочасної літургіки і сакраментології очевидне. Існує припущення про авторство Л. Кревзи твору «Оборона Флорентійського Синоду», який вийшов двома виданнями у Вільні на початку XVII століття. Все ж найвизначнішим його твором є книжка, яка принесла йому популярність і славу, – «Оборона церковної єдності» («Obrona iednosci cerkiewney, abo Dowody ktorymi sie pokazuie iź Grecka Cerkiew z Łacińska ma być ziednocźona»), видана у Вільні 1617 року. У ньому, слідом за П. Скаргою та І. Потієм, робиться спроба доведення правосильності Берестейської унії. Вважається, що твір Л. Кревзи, який зазнав концептуального і тематичного впливу рукописних творів Й. Кунцевича «Про старшинство Петра» і «Про хрещення Володимира», є яскравою маніфестацією конфесійного рівня самоідентифікації уніатів, з обов’язковим ототожненням та усвідомленням сопричастя з «єдиною католицькою церквою». В «єдності», яку автор тлумачить як підпорядкування Римському Папі, перебувають також і греки (їхній патріарх визнається першим після Папи). Водночас для Л. Кревзи характерно і визнання приналежності до Східної церкви, однак православних він усе-таки вважає єретиками, якоюсь «новою сектою». Щодо етнічної самоідентифікації, то тут автор чітко відносить себе та уніатів до Русі, маючи на увазі територію Київської митрополії (Московську митрополію він визнає нелегітимною).

Модест Сосенко. Святий Йосафат. Львів. Початок ХХ ст.

Аналізоване «Казання…» Лева Кревзи про Й. Кунцевича є унікальним явищем українсько-білоруської літератури панегіричного жанру, оплакувального змісту. Особливість пам’ятки пов’язана з екстремальністю події – трагічною смертю Й. Кунцевича, а також тим, що опис його життя належить сучасникові. Написане відразу по смерті, до канонізації Й. Кунцевича, «Казання…» вигідно відрізняється від пізніших проповідей про мученика за віру, а також його перших біограм, у яких домінування панегіризму привело до формування літературно-міфологічної традиції. Твір Л. Кревзи вирізняється обсягом та структурною побудовою (42 стор., формату 6, складається зі вступу і двох розділів), інформативною наповненістю, церковнорелігійним та етноконфесійним змістом. У вступі й далі в тексті викладено лейтмотив оповіді про життя та смерть Й. Кунцевича: «Справедливий гине в своїй справедливості», який виводиться зі старозавітної сентенції екклезіаста та мудрості царя Соломона.

пам’ятки України / iс торiя та к ульт ура

ПОДОРОЖНІ НОТАТКИ

андрій БОнДаРЕнКО

Панорама Струсова з костелом Св. Антонія та церквою Св. Миколая

СТРУСІВ

исячі машин щоденно проносяться жвавою трасою Тернопіль–Чернівці. Туристи цей маршрут ніколи не минали, адже на ньому – що не місто, то знахідка для мандрівника: Микулинці, Теребовля, Чортків, Ягільниця, Товсте, Заліщики… У Микулинці, як правило, заїжджають усі: подивитися руїни замку Синявських, палац Людвіки Потоцької, величний бароковий Троїцький костел і, врешті, випити кухоль найкращого в Україні пива. А Струсів, між іншим, нічим не гірший і знаходиться так само недалеко від траси. Навіть залізнична станція одна на два населених пункти – «Микулинці-Струсів»: що до Микулинців, що до Струсова – близько трьох кілометрів. Однак багато подорожуючих його минають. Так само, як і більшість путівників ігнорують Струсів. З путівниками все зрозуміло: в кожному селі Тернопільщини є щось цікаве, і про все не напишеш. Але якщо ви вже проїжджаєте тією місцевістю, не забудьте відвідати й Струсів. Він того вартий. В історичних джерелах населений пункт на річці Серет уперше згадується у 1414 році під назвою Підбогородиче (ймовірно, від храму на честь Богородиці), хоча люди жили на території Струсова ще в епоху палеоліту, а неподалік виявлено залишки давньоруського городища ХІ–ХІІІ століть. Відомий знавець західноукраїнських замків Орест Мацюк наводить іншу назву – Підбугорище, або Підбугородичине1. Відомо, що у 1434 році поселення належало Янушеві Кердею з Оринина, який мав багато володінь на Поділлі2 . На початку XVI століття поселення змінює власників, а разом з ними й назву. 48

пам’ятки України / iс торiя та к ульт ура

ПОДОРОЖНІ НОТАТКИ

З того часу воно починає називатися Струсів – на честь славного і давнього роду Струсів – шляхтичів українського походження. Про войовничість цього лицарського роду складали легенди. В одній з них ідеться про предка Струсів, який так любив махати шаблею, що після битви довгий час не міг розтулити пальці, що її стискали. Лікарі навіть поставили йому діагноз: «Спазмум мілітарум» («корч військовий»). Історія не знає жодного зі Струсів, який би вмер своєю смертю: всі його представники гинули у боях з турками й татарами. Струсівський рід оспівували історики й поети, особливо польські. В його представниках вони бачили лице як руської (української) шляхти, так і безстрашну

пам’ятки України / iс торiя та к ульт ура

УКРАЇНСТВО В СВІТІ І Леся БОГОсЛОв

Журнал «Пам’ятки України» на

ДУНАЙФЕСТІ-2012 В УЛЬМІ 2

істо Ульм знаходиться у Німеччині в землі Баден-Вюртемберг на лівому березі річки Дунай, на правому – Новий Ульм, який вже належить до Баварії. Такий поділ колись єдиного міста встановив Наполеон у 1810 році. Найдавніші поселення на його терені ще з часів неоліту, а перші згадки про Ульм відносять до 854 року. 1181 року Фрідріх Барбаросса проголосив місто імперським, після чого почався жвавий розвиток торгівлі, цьому також сприяло вдале географічне положення міста – на перехресті шляхів, що вели до Італії. Зокрема, торгували високоякісними тканинами. Про процвітання міста в Середньовіччі може свідчити те, що під керівництвом Ульріха фон енсінгена почалося будівництво католицького собору – Ulmer Münster, яке тривало близько 500 років. За Реформації храм переходить до лютеран. Зараз ця грандіозна готична споруда вражає своїми масштабами, вона вважається найвищим собором у світі – висота 161,53–161,70 метра. Під час Другої світової війни внаслідок бомбардувань було зруйновано 80% споруд найкращого в Баварії середньовічного міста. Ще Ульм називають «маленькою німецькою Венецією» через велику кількість річкових каналів у місті. Найчарівнішим і затишним кварталом є Рибацький, де можна прогулятися вузькими старовинними вуличками, помилуватися фахверковими будиночками. Не можна пройти байдужим повз однієї з найкращих у Німеччині готичної ратуші, стіни якої повністю розписані біблійними сюжетами, Будинку клятв, зведеного у стилі ренесанс. А ще в місті є багато чудових фонтанів із скульптурами та всюди багато квітів. 58

Про Ульм можна оповідати багато... Так, з цього міста походить відомий фізик Альберт ейнштейн, письменникфантаст Андреас ешбах. Це місто стало рідним для багатьох українців, саме тут вони знайшли прихисток від сталінської тоталітарної системи, коли змушені були тікати у свій час до вільного світу. Для біженців організували Ді-Пі табори, найбільшими були в Мюнхені, Новому Ульмі, Авгсбурзі, Реґенсбурзі, Штутгарті. На еміграції українська інтелігенція розгорнула активну політичну та громадсько-культурну діяльність. У листопаді 1945 року в Новому Ульмі письменник Іван Багряний почав видавати газету «Українські вісті» – одну з найкращих за залізною завісою українських газет, в якій висвітлювалося політичне, економічне, культурне, громадське життя української еміграції. Вона стала рупором, за допомогою якого доносили до широкого загалу міжнародної спільноти справжню ситуацію в Україні, стояла на позиціях свободи слова. У газеті публікувалися Василь Гришко, Юрій Лавріненко, Тодось Осьмачка, Святослав Гординський, Григорій Костюк, Юрій Шевельов, Ігор Костецький, Юрій Косач та ін. Серед емігрантів у Новому Ульмі опинив-

пам’ятки України / iс торiя та к ульт ура

ЦВИНТАРІ

ІІІ

ІІ 4

ся старшина Армії УНР, автор роману «Холодний Яр» Юрій Горліс-Горський, який також редагував «Українські вісті». Разом з Іваном Багряним, Григорієм Костюком, Іваном Майстренком, Борисом Левицьким, Семеном Підгайним у 1946 році вони засновують Українську революційно-демократичну партію (УРДП), яка виступала проти радянського режиму й ставила за мету створення самостійної України з демократичним устроєм. Серед українських емігрантів не було злагоди, всюди була заздрість, підозра, зазнали цькувань Іван Багряний та Юрій Горліс-Горський, їх підозрювали в шпигунстві, називали агентами НКВД. Обоє були «чужими серед своїх, своїми серед чужих». Трагічно загинув Ю. Горліс-Горський, важкохворим помер І. Багряний. Згодом після розформування таборів Ді-Пі більшість українців подалися шукати кращої долі до інших країн: США, Канади, Бразилії. 1957 року зусиллями 440 українців було засновано українську греко-католицьку церкву Успіння Пресвятої Богородиці, яку зараз очолює пастор Андрій Пізьо. Саме церква стала осередком і організатором українського життя. Досить різнорідною стала українська громадськість: це старше покоління часів Другої світової війни, їхні діти та онуки,

Вигляд з Ульмського собору на Ульм, Новий Ульм та річку Дунай 1. Міська бібліотека 2. Рибацький квартал 3. Будинок клятв І. Новий Ульм ІІ. Ульм ІІІ. р. Дунай

пам’ятки України / iс торiя та к ульт ура

2012

№ 8 (178)

Науково-популярний ілюстрований журнал

Видавець ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 65 Генеральний директор Олеся Білаш

Головний редактор Леся Богослов Відповідальний за випуск Ігор ГИРИЧ Редагування, коректа Віри Карпенко Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ

ПРО АВТОРІВ Леся Богослов – член Національної спілки журналістів України Андрій Бондаренко – начальник управління економічного аналізу та прогнозування у Львівській обласній раді Ігор Гирич – заввідділу Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, кандидат історичних наук Олена Леонтович – двоюрідна онука Володимира Леонтовича, член Національної спілки письменників України Володимир Погребенник – професор Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова, доктор філологічних наук Володимир Подрига – старший викладач кафедри української мови та літератури Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка, кандидат філологічних наук Леонід Тимошенко – декан історичного факультету Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка, кандидат історичних наук Валерій Шевчук – письменник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка

АДРЕСА РЕДАКЦІЇ країна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. У Тел./факс: +38(044) 498 23 67 E-mail: pamjatky.ukr@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 683 від 01.06.1994

Друкарня ТОВ « Видавничо-поліграфічна компанія “Експрес-Поліграф”» вул. Фрунзе, 47б, Київ, 04073. Тел. +38(044) 417 25 93 Наклад 1000 прим.

Розповсюдження, передплата, реклама Тел. +38(044) 498 23 64, +38(050) 310 56 63

uaculture.com

Передплатний індекс 74401

ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНИ: історія та культура Передплатний індекс – 74401 ВИХОДИТЬ ЩОМІСЯЦЯ ВАРТІСТЬ ПЕРЕДПЛАТИ

1 місяць 22,49 грн

3 місяці 66,87 грн

Передплатити та придбати окремі примірники журналу в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Ознайомитись з журналом можна в усіх наукових бібліотеках обласних центрів України та бібліотеках райцентрів Київської області. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com

наШІ виДаннЯ ОФОРМити пЕРЕДпЛатУ МОжна з БУДь-ЯКОГО МІсЯцЯ

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

95220

74401

88,80 грн (5 міс.)

110,50 грн (5 міс.)

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

74501

37112

74310

45,41 грн (4 міс.)

46,95 грн (4 міс.)

45,41 грн (4 міс.)

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

60969

90269

69,40 грн (5 міс.)

44,40 грн (5 міс.)

Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через Оформлення передплати передплатні на друге півріччя 2012 року розпочнеться в квітні місяці. агентства. Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні України, через передплатні У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі зв’язку наші видання можна через сайт агентства, а також у редакції Газетно-журнального видавництва Міністерства культури України www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line». далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання ПередплатитиУтакраїнах придбати окремі примірники видань в електронній версії можливо можна через сайт www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line» країні світу. за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій Довідки за тел.: (044) 498-23-64

Довідки за тел.: (044) e-mail: 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com nvu.kultura.porhun@gmail.com

ISSN 0131-2685

Пам’ятки України: історія та культура. – 2012. – № 8. – С. 1–64.

Індекс 74401