Пам'ятки України by Національне газетно-журнальне видавництво

№10 ЖОВТЕНЬ 2013

Історико-меморіальний музей

Михайла Грушевського

 Історія музею  Пам’ятні місця М. Грушевського в Києві  Книгозбірня  Вчений на світлинах

Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського. Фото Юрія ШКОДИ

На обкладинці: Академік ВУАН М. Грушевський в домашньому робочому кабінеті. Осінь 1929 р.

2013, ЖОВТЕНЬ

№ 10 (194)

ЗМІСТ НОМЕРА Науково-популярний ілюстрований журнал Видається із 1969 року

МУЗЕЇ, МУЗЕЙНИКИ Й КОЛЕКЦІОНЕРИ 2

ЗАСНОВНИК

«Музей на Паньківській моя нагорода…» (нотатки директора) Світлана ПАНЬКОВА

Міністерство культури України

ВИДАВЕЦЬ ДП «Національне газетно-журнальне видавництво»

ПАМ’ЯТЬ МІСЦЯ ВИДАВНИЧА РАДА Олеся Білаш, Віктор Пасак, Максим Бударін, Віктор Вечерський, Олена Воронько, Оксана Іонова, Євгенія Крутоголов, Іван Мечков, Лариса Нікіфоренко, Лариса Петасюк, Світлана Фоменко, Людмила Чумакова, Михайло Швед, Оксана Гайдук, Людмила Гнатюк, Ольга Голинська, Надія Соколенко

РЕДКОЛЕГІЯ Віктор Акуленко Володимир Александрович Сергій Білокінь Леся Богослов Геннадій Боряк Ігор Гирич Андрій Ґречило Іван Дзюба Антоніна Жихорська Леонід Залізняк Віра Карпенко Сергій Кот Ярослава Павличко Леонід Прибєга Анатолій Ситник Олександр Федорук Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Пам’яток України» – тільки з письмового дозволу редакції.

Київ Михайла Грушевського Ольга МЕЛЬНИК

Садиба Грушевських на Паньківській – «Український П’ємонт» у центрі Києва Світлана ПАНЬКОВА

КНИГОЗБІРНІ 46

Київські приватні книгозбірні М. Грушевського: історії та долі Світлана ПАНЬКОВА

ІСТОРІЯ У СВІТЛИНАХ 56

Те, що залишається за кадром Ганна КОНДАУРОВА

ФАЛЕРИСТИКА 68

Інструкторська школа старшин та її нагрудний знак Юрій ЄВТУШЕНКО

ОБРАЗКИ З МИНУЛОГО 72

«Фантазувати і придумувати… я не буду» (Спогади Вікторії Слупської (Шамрай))

МУЗЕЇ, МУЗЕЙНИКИ Й КОЛЕКЦІОНЕРИ Світлана ПАНЬКОВА

«МУЗЕЙ НА ПАНЬКІВСЬКІЙ МОЯ НАГОРОДА…» (нотатки директора)

Зліва направо: провідний грушевськознавець в Україні Ігор Гирич, Олег Будзинський, засновник грушевськознавства, голова Українського історичного товариства (США) Любомир Винар, директор музею Світлана Панькова, Валерій Левченко, Микола Кучеренко. Осінь 1995 р.

учасне українське музейництво, що зарясніло в останні десятиліття каталогами й монографіями, щорічниками й тематичними збірками, путівниками й буклетами, не виплеснуло ще на папір роздуми науковців про непрості шляхи формування колекцій, часом драматичні баталії за збереження історичних музейних приміщень, внутрішні й зовнішні дискусії при створенні постійних експозицій і виставок, великі й малі перемоги на музейних форумах. Врешті й насамперед – про унікальність професії, коли сама праця є найбільшою нагородою. Понад тридцятилітня діяльність на ниві музейництва не раз підштовхувала до написання бодай малесеньких спогадів. Знаковою подією стало відзначення першого ювілею Історикомеморіального музею Михайла Грушевського – 5-ліття відкриття його експозиції. Подія, що припала на 9 листопада 2011 рік, у зв’язку з її «дитинним» віком, мала відповідний характер. Друзі музею, маючи намір підготувати оду чи

гімн про Музей Грушевського, тримали цей задум у таємниці. Авторами й виконавцями були Володимир Пришляк та Ігор Гирич. Оголосивши їх «номер», раптом почула: «Музей на Паньківській – моя нагорода, за те, що не втік, і за те, що не впав». Так, це були слова про нас, хто витримав той нелегкий, довжиною в 15 років, шлях до відкриття експозиції в Домі Грушевських на Паньківській, 9. Ці слова й про мене також, адже слово «директор» завжди чоловічого року. З пам’яті виник учитель рідної кафедри археології й музеєзнавства рідного Київського університету – св. п. Володимир Васильович Лапін, який давав не лише знання. Він вчив головнішого – любові до тієї справи, яку робиш. Сам був для нас взірцем і легендарною постаттю з унікальними знаннями античної Березані, яку досліджував десятиліттями. Але ми спостерігали й інше, ще важливіше: Березань була для В. Лапіна безмежним коханням, якому він присвячував свої найкращі вірші; острів Березань був його найнадійнішим другом, коли доводилося залишатися там одному серед розбурханої морської стихії. Всі ті вірші, пісні й легенди ми слухали й не могли наслухатися, а він розповідав і розповідав, аби його любов перелилася в нас, його учнів. І коли до Музею Грушевського два роки тому завітав відомий тележурналіст Віталій Портніков і, оглянувши експозицію, того ж дня в ефірі заявив на всю Україну: «Цей Музей зроблено з великою Любов’ю», я відчула безмежну вдячність своєму вчителю.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

МУЗЕЇ, МУЗЕЙНИКИ Й КОЛЕКЦІОНЕРИ

Будинок Грушевських під час ремонтнореставраційних робіт. 2006 р. Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського. Паньківська, 9. 2013 р.

Прив’язаність до теми й людей, які приходили, як на сповідь, вперше відкрито розповідаючи про власні долі чи долі своїх репресованих батьків, робили непростим новий вибір. Ніби й зараз чую добру визначальну пораду: «Якщо хочеш краще знати історію України – погоджуйся». Так з грудня 1992 року розпочався новий відлік мого творчого життя під назвою «Музей на Паньківській».

Той ювілейний день став поштовхом до написання спогадів про історію та життя Музею Михайла Грушевського. Наступив момент, коли треба дати рецензію творові на ім’я «Музей на Паньківській» й відкрити нею омріяний спецвипуск «Пам’яток України». 1992 рік. На той час я пройшла вже школу музейної Alma Mater – найріднішого і найулюбленішого Полтавського краєзнавчого музею, про який не втомлююся повторювати: «Якщо і є рай на землі, то це – Полтавський краєзнавчий музей». Вже майже 10 років разом з колегами творили самобутню й помітну в музейному просторі школу Музею історії Києва, яка, вірю, відродиться. Восени 1992 року в цьому музеї відкрилася одна з перших в Україні постійно діючих виставок «Хотіла б згадати я всі імена» (пам’яті репресованих киян), над якою довелося працювати понад 5 років. Але відкриття, як завжди, буває лише початком. І називати імена несправедливо загублених видатних вчених, насамперед, представників історичної школи Михайла Грушевського, довелося вже в іншій ролі. 3 лютого 1992 року з ініціативи Музею історії міста Києва та журналу «Пам’ятки України» Київрадою було прийнято рішення про створення Історико-меморіального музею Михайла Грушевського. Біля його витоків стояли Лариса Федорова, Олександр Кучерук, св. п. Борис Біляшівський. Їхній почин треба було продовжувати.

№ 10 (194) / жовтень 2013

ДІМ Музей мав на той час єдиний і найцінніший експонат – Дім Грушевських. Його сила була й залишається воістину богатирською. Вона повертає у свої стіни, на свої місця меморіальні побутові предмети, твори мистецтва, книги з бібліотек власників дому, їхні світлини, матеріали рідних, учнів, колег, друзів найвидатнішого українського історика М. Грушевського. І вже перші надходження, передані родиною Пустовойтів, що мешкали в Домі від 1947 року і з великою любов’ю зберігали унікальну колекцію славної української родини, вражали й вселяли надію: «Ми відродимо цей Дім!». А прочитані в одній зі скарг Марії Сильвестрівни Грушевської слова: «Ми зберігали кабінет як заповідник, як найдорожчу пам’ять» – не давали права на відступ. Підтримували численні друзі музею, підтримували слова відомого тележурналіста св. пам’яті Бориса Гривачевського, сказані 1996 року: «І на Паньківській буде свято!». І першим, за що взялися, стало вивчення історії садиби Грушевських на Паньківській, 9. Невтомним дослідником теми став Олег Будзинський. Коли будинок вже почали ремонтувати, я обурювалась байдужістю будівельників: «Як ви можете? Ми ж прожили з цим Домом 15 років!». Вони відповідали своїм запитанням: «В якій квартирі?». Дім, як головний термін відчуття й сприйняття Музею, став ключовим не лише для нас, але й усіх наших друзів, гостей, відвідувачів. І ще не раз у своїй розповіді буду повертатися до цих магічних слів: «Дім Грушевських». У 1992 році, на хвилі відродження Незалежності України, плани були грандіозними – відкрити музей до 130-річчя від дня народження М. Грушевського 29 вересня 1996 року. Проте реалії виявилися складнішими. І першою проблемою стало відселення мешканців. Будинок на дві 5-кімнатні квартири з першим господарчим поверхом від 1938-го (арештів доньки й брата Михайла Грушевського) перетворився на без-

ПАМ’ЯТЬ МІСЦЯ Ольга МЕЛЬНИК

КИЇВ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО «ОГНИЩЕ УКРАЇНСЬКОЇ НАУКОВОЇ І ЛІТЕРАТУРНОЇ РОБОТИ» (1886–1894) Життя і діяльність М. Грушевського невід’ємно пов’язані з Києвом. Як би не складалася доля, він повертався до омріяного з дитинства міста, щоб зрештою, після десятиліть заборон і забуття, повернутися назавжди, гідно пошанованим нащадками. Тепер пам’ятник Великому Українцеві – поряд з будинком Центральної Ради, його ім’ям названа одна з центральних вулиць, у родинній садибі відкрито меморіальний музей. Не будучи киянином за походженням, але з Київщиною пов’язаний генетично, він з юнацьких років марив стародавнім містом. У селі Лісники під Києвом минули дитячі роки його батька Сергія Федоровича, випускника Київської Духовної Академії, відомого освітнього діяча. Мати, Глафіра Захаріївна Оппокова, походила зі священицької родини з південно-західної Київщини. Саме тут, у Сестринівці, під час традиційних поїздок до діда по матері Захарія Оппокова, у юного Михайла почало пробуджуватися захоплення Україною, що «малювалася» йому «в ареолі далекої “вітчини”»1. Перші зустрічі з Києвом під час подорожей з батьками до Сестринівки дитяча пам’ять Михайла не зафіксувала. Проте у 1876 році десятирічний хлопець вже переповнений враженнями – він у захваті від українського села, від стародавнього Києва, від людей, з якими довелося побачитись. Грушевський-гімназист захоплено прислухався до розповідей владикавказького лікаря Кобилянського, колишнього співака хору Лисенка, про Київ 1870-х років. Проте ідеалістичні картини, що вибудовувала юнацька фантазія, різко контрастували з буденними владикавказькими та тифліськими реаліями. Розірвати таку ізоляцію допоміг посланець з далекої батьківщини – новозаснований журнал «Киевская старина», який передплатив для юнака батько. Публікації В. Антоновича, М. Костомарова, М. Лєскова та ін. руйнували звичні уявлення, формували нові зацікавлення, поглиблюючи симпатії до української минувшини. Пізніше М. Грушевський назве «Киевскую старину» школою громадського й національного виховання, а її авторів – своїми заочними вчителями. Десь у середині 1883 року, разом з черговою книжкою журналу, Михайло отримав каталог київської книгарні Л.В. Ільницького, яка відігравала роль агента Київської Громади по розповсюдженню «малороссийских» видань. Адреса книгарні, що розмістилася на Хрещатику, 16, в будинку дворянського

зібрання (не зберігся, на його місці – Будинок профспілок), залишилася в пам’яті гімназиста-Грушевського назавжди: «[…] можу про себе сказати, що сі слова “Книгарня Л.В. Ільницького” або й просто “Л.В. Ільницький” довгі часи змушували приємно битися моє серце»2. У 1885 році, опинившись у Києві під час чергової подорожі до Сестринівки і скориставшись рекомендаціями Кобилянського, Михайло шукав, поки що невдало, знайомств в українському середовищі. Але головним своїм надбанням вважав те, що вивіз, скільки міг знайти, українських друкованих новинок. Так, із випадкових зустрічей та розповідей, а головним чином, з книжок поставав для Михайла образ Києва, що видавався йому огнищем української наукової і літературної праці. Саме тому М. Грушевський обрав для навчання Університет св. Володимира, на історично-філологічний факультет якого був зарахований у 1886 році. Ця, власне, перша постійна адреса майбутнього вченого (Володимирська, 58, нині 60), стане вихідним пунктом його «Володимирського шляху». Саме на цій магістралі – Володимирській вулиці – яку б вона не носила назву – за велінням долі сконцентрувалися головні віхи його життя та невтомної діяльності в Києві: Університет св. Володимира, Міський театр, редакція і книгарня «Літературнонаукового вістника», редакція газети «Село», Український клуб, Українське наукове товариство, будинок Центральної Ради, Історичні установи ВУАН. Завершенням цієї магістралі став Софійський майдан, де відбувалися найважливіші події державотворчого злету за участю Михайла Грушевського. У перші роки навчання в університеті Михайло зосередився виключно на студіюванні програмних предметів, особливу увагу приділяючи семінарам професорів В. Антоновича, В. Іконникова та Ф. Фортинського. Як згадував сам учений, його студентські роки пройшли під тиском «аскетичного ригоризму» і «підвищеної релігійності»3. Під склепінням київських храмів двадцятирічний студент намагався «умертвити» свої амбіції, виховати у собі сумирність і покірність долі. Найулюбленішим місцем душевного спочинку був Михайлівський собор. Сюди, до «Варвари», він поспішав майже не щодня. Приваблювала й неповторна аура Святої Софії. 1 листопада 1888 року М. Грушевський занотував у щоденнику: «Так хочецця правди, так хочецця праці, не слави, не втіхи, а тілько пройти б свій вік сином правди і в сяєві правди нарешті втопитись» 4 .

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ПАМ’ЯТЬ МІСЦЯ

Хрещатик 16. Початок ХХ ст. Книгарня Луки Ільницького (кутовий будинок за Думською площею)

Студент Грушевський спершу шукав підтримки родичів, що мешкали в Києві. Він оселився у свого дядька, рідного брата матері, Захарія Оппокова, який працював у Володимирському кадетському корпусі (Кадетське шосе, 32, нині Повітрофлотський проспект, 6) на посаді вихователя та викладача російської мови і літератури. Не зважаючи на добрі взаємини з дядьком Захарієм і його родиною, Михайло відчував себе відірваним від світу і фактично замкненим у мурах корпусу: «Кадетський корпус був за містом, трамваїв в Київі ще не було; щоб здибати візника, треба було йти на двірець, добрий кільометр дороги – ще до того цілком недогідної дороги, через шини залізниць тощо. Правда, хоч батько і наставав на тім, щоб я їздив, я вважав се не допустимою для себе марнотратністю, і ходив пішо, витренірувався так, що дорога від корпуса до університета брала у мене тільки півгодини – а було то добрих 3 кільометри. Але зробити таких два кінці можна було без натуги, – але вибратися до міста вдруге того самого дня – се вже було тяжкенько, особливо в негідь або зимою»5. Проживши тут майже півтора роки, Михайло переконав батька, що йому краще зняти квартиру в місті. Він перебрався в будинок неподалік від університету, де винаймав типову студентську квартиру в мезоніні маленького флігелька 6. Проживши один семестр, на початку листопада 1888 року переїхав до тітки по матері – Павлини Златоверховникової (Оппокової). Її чоловік, протоієрей Михайло Златоверховников, викладав Закон Божий у Першій київській чоловічій гімназії (Бібіковський бульвар, 14, нині бульвар Шевченка, 14), що поруч з університетом, де родина мала й помешкання. Михайлові вони відвели кімнату з окремим входом і виглядом на «Старий Город»7. Життя М. Грушевського оберталося навколо тутешніх аудиторій, архіву й бібліотеки. Проте не менш визначальними для його подальшої долі стали ще кілька київських адрес. Перша – будинок В. Антоновича на вул. Кузнечній, 40, що на розі з Жилянською (нині вул. Горького, 40, будинок не зберігся). Тут гостинний господар збирав своїх учнів для своєрідних наукових нарад та обміну думками щодо тогочасних проблем громадського життя. Після жвавих дискусій гості переходили до їдальні, де сідали за добре відомим постійним відвідувачам круглим столом: «Господарь здебільшого не сидів на місці, а обходив гостей

№ 10 (194) / жовтень 2013

круг стола, частував, кожному знаходив сказати щось інтересне, дати раду і вказівку щодо якоїсь праці – наукової чи громадської, а разом слідкував за загальною розмовою, яка за столом точилася, кидаючи своє влучне слово, що звичайно освітлювало ситуацію»8 . Напевно, Михайла не одразу допустили на ці довірені товариські зібрання, проте, приблизно з кінця 1888 року, він не лише брав участь у них, але ледь не щодня приходив до свого вчителя для приватного спілкування. Саме Володимир Боніфатійович став для М. Грушевського «хрещеним батьком» у науці9. За пропозицією свого наставника він взявся за дослідження «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца ХІV века», що стало його випускною роботою та було відзначено золотою медаллю. 25 вересня 1890 року М. Грушевський одержав диплом Київського університету. Наступного дня в помешканні Антоновича відбулася розмова, яка спонукала молодого історика вступати до магістерії. З осені 1890 року він почав активну роботу по збору матеріалів для магістерської дисертації «Барське староство (XV–XVIII ст.)»10, тему якої також запропонував В. Антонович. Університетський диплом додавав впевненості й ніби відкривав шлях до справжнього дорослого життя. Він вперше отримав, нехай незначний, але власний заробіток за продаж у книгарні М. Оглоблина на Хрещатику, 33 (будинок не зберігся, на його місці – повоєнна забудова) своєї книги «Очерк истории Киевской земли»11. 22 грудня 1891 року Михайло занотував у щоденнику: «Тільки мене кучать думки з поводу моїх грошей; не знаю, що воно буде з того, я тільки хтів би визволити свою свободу»12 . Спираючись на щоденник М. Грушевського, з великою долею вірогідності можна стверджувати, що ще до початку випускних іспитів він змінив помешкання. 2 жовтня 1890 року занотував: «Пішов од Злотов[ерховникових], щоб їм не було якої напасти од нового директора»13. Під час підготовки до іспитів і роботи над «Историей Киевской земли» М. Грушевський зупинився в одній із кімнат у помешканні свого приятеля Л. Добровольського14. Після тривалих вакацій у Сестринівці та Владикавказі у лютому 1891 року М. Грушевський повернувся до Києва вже на власне помешкання, підшукане Л. Добровольським. Відтоді більше трьох років перебував він під опікою вдови Білецької – «провінційної польки, що переселилася до Київа, привела з собою корову і промишляла молоком, квартирантами й столовниками»15. Спочатку винаймав кімнату в квартирі Білецької на вулиці Нижнє-Володимирській, 25 (на перехресті з Жилянською). У квітні 1892 року господиня вирішила змінити своє помешкання, і повернувшись у серпні з Сестринівки, Михайло знову опинився у «маєтностях» Білецької вже на Тарасівській, 1 (будинок не зберігся). Нове помешкання припало йому до душі, і він залишався тут аж до від’їзду до Львова. Свої «дві хати» він упорядковував з особливою увагою: оббивав двері, встановлював меблі й купував посуд. 21 вересня 1892 року «по обіді з бабун[ею] були в мене – мині було приємно показати своє хозяйство, а їй подивитись»16. За спогадами С. Єфремова, це була чимала світлиця, щільно заставлена полицями з книжками17. 22 травня 1894 року М. Грушевський захистив дисертацію і здобув ступінь магістра російської історії. Захист магістерської дисертації, який відбувався в урочистій залі

ПАМ’ЯТЬ МІСЦЯ Світлана ПАНЬКОВА

САДИБА ГРУШЕВСЬКИХ НА ПАНЬКІВСЬКІЙ –

«Український П’ємонт» у центрі Києва

Михайло Грушевський в родинному колі. Київ. 1906 р. Стоять: Олександр (брат), Ганна Шамраєва (сестра), Михайло, Марія (дружина). Сидять: Сергій та Ольга Шамраєви (небоги), Катерина (донька) та Глафіра Захаріївна (мати)

ПАНЬКІВСЬКА, 9: САДИБА Затишна садиба на Паньківській, 9, як і сто років тому, зачарує кожного, хто завітає до Історико-меморіального музею Михайла Грушевського. Від 1908 року, відколи її придбали Грушевські, вона стала справжнім символом українства, «Українським П’ємонтом» у центрі Києва. Єдиний експонат – Дім Грушевських1 – з якого починалася історія музею у 1992 році, залишається найціннішим надбанням і сьогодні, а голос його пам’яті – унікальним ключем до осмислення місії та концепції відродження історичної пам’ятки. З історією садиби безпосередньо пов’язані десятиліття життя та діяльності видатного українського історика та славетної родини Грушевських. Щасливі будні й трагічні сторінки цього київського куточку закарбувалися теплом і холодом, радістю і болем в меморіальних речах, що творять правдиву неповторну ауру музею, а власне Дому Грушевських. І ось уже два десятиліття вони служать головним джерелом життя Дому в новому форматі – музейної експозиції. Зазирнувши в часи понад столітньої минувшини, з’ясовуємо обставини, які спричинилися до того, що в історичній місцевості, Паньків-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ПАМ’ЯТЬ МІСЦЯ

План флігеля на Паньківській, 9, придбаного родиною Грушевських у 1908 р. Початок 1920-х рр.

щині, з’явився унікальний куточок, нерозривно пов’язаний з українським національним відродженням початку ХХ століття. 1894 року закінчився перший київський період життя Михайла Грушевського. 28-річний магістр Університету св. Володимира заходами старогромадівців був «спроваджений» на першу на українських землях кафедру історії України у Львівському університеті. На молодого професора покладалася висока місія творити велику національну історію в підавстрійській Україні – Галичині, яку його хрещений батько в громадських справах О. Кониський називав «літературною Січчю». Із почуттями надії й відповідальності О. Кониський сповіщав про цю подію своїм друзям: «Кафедра і професор цілком наші діти!»2 У вирі науково-організаційного життя М. Грушевський уподобав парцель на тодішній околичній львівській Софіївці, де 1902 року зводить там власну віллу3, розплановану, оздоблену й умебльовану за власними смаками, які сформувалися під впливом «обсервації гуцульського життя, яке ми знали досі лише з далеких оповідань, і нарешті – збирання виробів гуцульської штуки» 4. Щойно після 1905 року почали пробиватися перші проліски українського руху і в підросійській Україні, Михайло Сергійович активно спрямовує свою діяльність до прадавньої столиці. Розпочався новий етап у житті провідника і поборника ідеї соборної України – «між Києвом і Львовом». Часом по декілька разів на місяць доводилося перетинати кордон між Австрією і Росією, щоб полагодити невідкладні справи у Києві та повернутися до таких же, що чекали на нього у Львові. На тему «переходу до Києва» мав розмову М. Грушевський з братом Олександром, Є. Чикаленком та В. Леонтовичем на початку вересня 1906 року5, а нові перспективи все більше «потішали й скріпляли в київських планах» 6. Проблема набувала особливої актуальності з прийнятим вченим наприкінці 1906 року рішенням про перенесення до Києва «Літературно-наукового вістника»7 та друку власних видань, його активною участю в редакційній політиці «Ради», заснуванням старогромадівцями в грудні 1906 року Українського наукового товариства у Києві, з яким історик, безперечно, мав намір співпрацювати, а як виявилося, очолив його і вивів на високий науковий рівень на взірець НТШ. Із цією новою місією вже знаного вченого і суспільно-політичного діяча й було пов’язане рішення звити у Києві родинне гніздечко, яке

№ 10 (194) / жовтень 2013

Юрій Тищенко – управляючий майновими та видавничими справами М. Грушевського у Києві. 1900-ті рр.

КНИГОЗБІРНІ Світлана ПАНЬКОВА

КИЇВСЬКІ ПРИВАТНІ КНИГОЗБІРНІ М. ГРУШЕВСЬКОГО: історії та долі

І.П. Котляревський. Вергілієва Енеїда. – К., 1888

смислити духовний світ, зануритися у творчу лабораторію М. Грушевського неможливо без вивчення його бібліофільських пристрастей, а отже приватних бібліотек. У долі цих найцінніших скарбів найвидатнішого українського історика відбився як його духовно-інтелектуальний образ, так і вся велич, драма й трагедія його життя. За свій вік видатний вчений і суспільно-політичний діяч укомплектував декілька власних книгозбірень, жодна з яких у цілісному вигляді не дійшла до наших днів. До того ж, на сьогодні не відомо жодного каталогу чи інвентарних книг цих колекцій, що значно ускладнює їхню реконструкцію у порівнянні, наприклад, з бібліотеками В. Антоновича, І. Франка, С. Маслова, Б. Грінченка, А. Кримського, І. Крип’якевича, Ф. Максименка та ін., яким випала щасливіша доля. Не відомі й спеціальні студії про приватні книжкові зібрання М. Грушевського, лише коротку інформацію про них, на жаль, неточну, включено до «Словника українських приватних бібліотек»1. Хоча відомо, що у 1937 році Бібліографічна комісія НТШ та Українське товариство бібліофілів у Львові у місячнику «Українська книга» започаткували публікацію серії розвідок під назвою «Українські приватні бібліотеки». І якби історія розпорядилася інакше, то на сторінках чи цього часопису, чи то новозаснованого видання НТШ «Сьогочасне і минуле», чи то «Записок НТШ» безперечно з’явилась би підготовлена стаття В. Січинського «Михайло Грушевський – бібліофіл і бібліограф», яку на сьогодні виявити не вдалося2 . Проблема реконструкції приватної книгозбірні вченого 1924– 1931 років стала одним із найважливіших завдань Історикомеморіального музею Михайла Грушевського з часу його заснування. Цей унікальний музейний проект дав змогу залучити комплекс джерел до вивчення не лише останньої приватної бібліотеки історика, але й усіх його книжкових зібрань. Дякуючи нашим відвідувачам, проект спровокував до пошуків відповідей на низку важливих запитань, а серед них: «Чи мав Грушевський екслібрис?», «Чи можливо укласти перелік книг із бібліотек Михайла Грушевського, що зберігаються у фондах київських та львівських книгозбірень та приватних колекціях?» І, врешті: «А чи був Михайло Грушевський бібліофілом?»

Киевская Старина. – К., 1883. – Сентябрь–Ноябрь

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КНИГОЗБІРНІ

Хрещатик, 16. У будинку дворянського зібрання (другий ліворуч) наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. містилася книгарня Луки Ільницького

«Я СТАВ ГАРЯЧИМ БІБЛІОФІЛОМ…» Сам майбутній історик зарахував себе до бібліофілів ще з гімназійних років, закарбувавши лаконічно цей статус у спогадах: «Я став гарячим бібліофілом, прихильником і аматором літератури»3. «Дуже велика охота» до читання й обставини, що «читати сливе не було нічого» 4 – стали поштовхом до формування першої приватної книгозбірні під час навчання в Тифліській гімназії (1880–1886). Його початковою лектурою були книжки з батьківської бібліотеки, яка запам’яталася й творами М. Карамзіна, і «Хатою» П. Куліша, і «Енеїдою» І. Котляревського, і томами М. Гоголя, які «читав і перечитував безконечно»5. Але цього було замало. Першими набутками бібліотеки стали відзнаки «першого ступеня» – книжки, які вручалися разом з похвальним листом кращим учням за успішне закінчення навчального року. Це були, переважно, твори класиків російської літератури. Із часом робота помічником гімназійної бібліотеки дала можливість ознайомитися з поодинокими виданнями української літератури та українознавства, що вплинули на подальший зміст власної книгозбірні. І вже під час подорожі Україною 1882 року М. Грушевський придбав у Києві «Український альманах на 1881 р.» 6. Єдина частина альманаху під назвою «Луна», що містила твори Т. Шевченка, О. Кониського, М. Старицького, І. Нечуя-Левицького, стала першою українською книжкою гімназійної колекції М. Грушевського. Серед найперших томів цієї бібліотеки були, безперечно, й «Кобзарі». Один з них, «петербурзьке виданнє, немилосердно перероблене цензурою», але в гарній оправі, М. Грушевський спеціально передплатив і вручив «як дарунок на пам’ять» оперній співачці Олені Марковській. З її осіннім оперним сезоном в Тифлісі 1885 року був пов’язаний «маленький романтичний епізод» життя майбутнього вченого: він «віддався культові опери і її співачок»7. Особливе значення у подальшому формуванні бібліотеки, лектури, наукових зацікавлень Грушевського-гімназиста мала «Киевская старина», річник якої за перший, 1882 рік, подарував йому батько, одночасно передплативши журнал на наступний, 1883 рік8 . Скориставшись каталогом київської книгарні старогромадівця, етнографа Л. Ільницького, доданим до «Киевской старины» за листопад 1882 рік9, Михайло 1883 року намовив батька «на сміливий по нашим тодішнім поняттям крок»10 – замовити за тим каталогом українські книжки. Отримані книжки значно збагатили поодинокі українські видан-

№ 10 (194) / жовтень 2013

Каталог книгарні Луки Ільницького на 1882 р.

ня, що були на той час у його бібліотеці. Серед них: «Повісті І. Левицького» (К., 1874) та окремі видання творів І. Нечуя-Левицького – «На Кожумяках» (К., 1875) та «Дви московкы» (К., 1882); «Досвітки» П. Куліша (К., 1876); «Збірник творів» І. Галки [М. Костомарова] (Одеса, 1875); «Повісті Осипа Федьковича. З переднім словом про галицько-руське письменство М. Драгоманова» (К., 1876); «Исторические песни малорусского народа» В. Антоновича та М. Драгоманова (Т. І–ІІ; К., 1874, 1875); «Сербські народні думи і пісні» в перекладі М. Старицького (К., 1876); «Опыт русскоукраинского словаря» М. Левченка (К., 1874). Наступного разу М. Грушевський замовив чергову партію українських видань: «Рада: Український альманах на 1883 р.» (К., 1883. – Ч. І); збірка перекладів й оригінальних поезій М. Старицького «З давнього зшитку» (К., 1881); «Бурлачка» І. НечуяЛевицького (К., 1881); «Очерки из истории украинской литературы» М. Петрова (К., 1880)11. Про своє бібліофільство ділився з метром української літератури, своїм майбутнім патроном І. НечуємЛевицьким12. Бібліотека першого учня гімназії М. Грушевського була не лише предметом його гордості, але й дозволяла виконувати роль «просвітителя»13 української мови й літератури. Під час літніх вакацій 1885 року, які родина традиційно проводила в Україні, Михайло декілька

ІСТОРІЯ У СВІТЛИНАХ Ганна КОНДАУРОВА

ТЕ, ЩО ЗАЛИШАЄТЬСЯ ЗА КАДРОМ Фотодокументи Михайла Грушевського з колекції Історико-меморіального музею Михайла Грушевського

1. Михайло Грушевський (сидить перший праворуч) з батьками, братами Захарієм і Федором, сестрою Ганною. [Ставрополь. 1876 р.]. За відомостями на 2013 р. єдиний збережений оригінал

музейній практиці є заняття, яке захоплює раз і назавжди всіх, хто спробував з’ясувати, що, окрім зовнішніх ознак, криється за тим чи іншим предметом. Яка його історія, що ця річ означала для попередніх власників і який шлях пройшла, перш ніж потрапити в колекцію? Щоб знайти відповіді на ці запитання, потрібно мати неабияке терпіння та наполегливість. Адже часто, витративши купу часу та зусиль, так і не вдається «розговорити» об’єкти досліджень, і вони роками продовжують «мовчати»… Але трапляється, що музейні речі раптом ніби «віддячують» дослідникам за таку увагу до них, розкриваючи свої секрети. Не обійшлося без загадок та неочікуваних відкриттів і дослідження унікальної фотодокументальної збірки іконографії Михайла Грушевського. До її вивчення ми повертаємось знову й знову, щоразу дивуючись, скільки цікавих, інколи майже детективних історій розгортається навколо кожної світлини. Ця стаття – про шляхи наших «розслідувань», ті сумніви і роздуми, які зазвичай залишаються «за кадром».

Гордістю фотодокументальної колекції Історикомеморіального музею Михайла Грушевського є збірка оригінальних фотографій вченого1, репродукцій його світлин на листівках та в рідкісних прижиттєвих виданнях. Роздивлятися їх пропонуємо в міру дорослішання нашого персонажа, зупиняючись на найцікавіших сюжетах. Розпочнемо знайомство з родинної світлини (Іл. 1). На ній, окрім Михайла, бачимо батьків, Сергія Федоровича та Глафіру Захаріївну, братів, Захара і Федора, та сестру Ганну. З інтер’єру зрозуміло, що фото зроблено в ательє, але паспарту, за яким можна було б отримати інформацію про місце зйомки та фотографа, відсутнє. Не залишилося і будь-яких написів або позначок. За віком маленького Федора, що сидить на руках у матері, приблизно визначено дату фотографування – 1876 рік (він народився близько 1875 р.2). Відомо, що з липня 1870 року до серпня 1878-го родина Грушевських мешкала у Ставрополі3, тож припускаємо, що знімалися вони саме там. Щось змушує уважно вдивлятися в обличчя цього сімейства, які так і світяться знаменитим «родинним пієтизмом» Грушевських. Їхній вигляд підкреслено урочистий, ніби переживають якийсь особливий момент у своєму житті. І тоді на думку спадає, що це ж десятий рік життя їхнього первістка, Михайла! І, напевно, його перший ювілей та перша річниця Федора стали приводом для відвідування фотографа. Ця світлина є найранішим зображенням М. Грушевського, збереженим на сьогодні. У споминах він згадує лише про одну більш ранню знімку: «Заховалась зате фотографія, де я приблизно в віку одного-півтора року засідаю на колінах моєї матері. В сій малій фізіономії я вже ясно пізнаю свої риси – риси мого покійного батька. Фотограф, очевидно, вмів мене розсмішити. Рот мій розтягнений широкою блаженною усмішкою, і очі від сміху зійшлися в узенькі щілочки»4. На жаль, кумедний вираз обличчя маленького Михайлика можемо собі лише уявляти, адже сама світлина десь «загубилася» в архівних чи приватних збірках. Далі у споминах Грушевський згадує обставини появи гімназійного фотопортрету. Хлопцеві мало виповнитися 14 років, він отримав ґрунтовну домашню

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ІСТОРІЯ У СВІТЛИНАХ

освіту, час було відправлятися до класичної гімназії, адже на думку батька «тільки гімназія відкриває людині дорогу до всякої діяльності»5. Місцем навчання було обрано Тифліс. Цій події присвячений великий фрагмент споминів, адже Михайло страшенно переживав через перспективи залишити родину у Владикавказі та оселитися окремо в незнайомому місті. «Нудьга і страх обняли мою бідну душу. Я не смів повстати против батьківського наміру і не міг помиритися з ним. Я хотів би зостатись і вчитись дома, але не відваживсь виступити одверто з таким жаданням. Я вложив якось до “сочиненія”, піднесеного батькові на його іменини, 7 жовтня, ляконічну записку: “Таточко, не віддавайте мене до Тифліса”. […] Але я не мав ніякої рішучості обстоювати свої гадки і бажання і легко відступав від них перед ласкавими потіхами батька. І я кінець кінцем корився своїй долі – але чув себе глибоко, безвихідно нещасливим»6. З таким настроєм він разом із батьком прибув до Тифлісу напередодні 1 вересня 1880 року. Після вступного іспиту хлопцеві видали «синій мундурок» гімназиста. «В моїй новій казенній шкурі батько повів мене до фотографа сфотографуватись, купив мені коробку конфет, і тим було скромно відсвятковано мій вступ до гімназії»7, – так образно змалював Михайло той пам’ятний день, що закарбувався в унікальній світлині (Іл. 2). Подібну до опису фотографію юнака в учнівській формі на початку 1990-х років виявили серед світлин родини Грушевських у Центральному державному історичному архіві України в Києві8. Тоді тільки починалися дослідження іконографії Грушевського, багато подробиць його біографії були ще маловідомі, тому дослідники, не зауваживши деякі деталі, вважали, що на світлині М. Грушевський-гімназист. Фото було опубліковано у тогочасних виданнях про вченого9. Сьогодні можемо впевнено заперечити цю версію, адже ані місце зйомки, Нижній Новгород, вказане на паспарту, ані форма кадетів на юнакові не мають нічого спільного з фактами біографії вченого. Припускаємо, що на світлині насправді зображений родич Ольги Грушевської (Парфененко) – дружини Михайлового брата Олександра. Крапку в історії з пошуком гімназійного портрету Грушевського поставила внучата небога Михайла Сергійовича Вікторія Слупська (Шамрай), 2000 року подарувала до колекції музею його світлину. На ній так само зображений юнак у формі, але цього разу безперечно перед нами був М. Грушевський у день вступу до Тифліської 1-ої гімназії. На паспарту читаємо «Фотогр[афия] художника Колчина и Ермакова». Останній був відомим фотографом у Тифлісі. Філію свого ательє він розмістив прямо навпроти будинку гімназії10. Пригадаймо слова Грушевського, що одразу після оглядин гімназії він з батьком відправилися до фотографа. Тож усе збігається, навіть сумний погляд хлопчика, що так не хотів залишати рідну домівку. Уже більш впевненого, зосередженого, але з таким самим лагідним поглядом, ми бачимо М. Грушевського на київській світлині після закінчення Університету св. Володимира та в часі підготовки до професорського звання. Зроблена вона відомим київським фотографом Францем де Мезером, в ательє якого Михайло полюбляв зніматися. Світлина приблизно датована 1893 роком і має на звороті паспарту лаконічний автограф Грушевського з присвятою: «Сестрі Галі на вічню памьять»11 (Іл. 3). Фото було опубліковано в липневому числі львівського часопису «Зоря» за 1894 рік у повідомленні про затвердження М. Грушевського професором Львівського університету на кафедрі української історії12. Того ж року мати писала до нього: «А это ты от себя прислал № “Зори” и с твоим портретом, очень тебе благодарны. […] Ты вообще на фотографических карточках хорошо выходишь, твоя последняя очень похожа»13. Із листування відомо, що Михайло надсилав свої фото з Києва не лише родині, але й друзям. У листі до тифліської приятельки Ганни Ямпольської 18 березня 1891 року він писав: «Отложена для Вас и карточка. […] С карточкою я, признаюсь перед Вами, сильно провинился (перед Вами) и прошу прощения: я снялся еще в мае, но отложил Вам посылку, что б не вышло очень часто, каждый год по карточке, иногда это кажется смешным»14. Отримавши портрет разом із відбитком його наукової пра-

№ 10 (194) / жовтень 2013

2. М. Грушевський в день вступу до Тифліської гімназії. [Тифліс, 1880 р.]. Фотоательє Колчіна і Єрмакова. За відомостями на 2013 р. єдиний збережений оригінал

ці «Волынский вопрос», Ямпольська, симпатизуючи Михайлові, щиро зізнавалася, що зберігає його на видному місці: «Вашу книгу принесли мне в присутствии одного молодого человека; он начал ее рассматривать и держал со мной пари, что я ее не прочту до конца; но потом недавно увидел у меня на письменном столе Ваш портрет и почему то сразу отгадал, что это автор книги и потом не давал мне покоя, все дразнил меня Вами. Кажется придется спрятать Вашу карточку, а то она смущает таким образом общее спокойствие»15. В іншому листі Ганни того ж року знаходимо цікаву згадку про фотографію або поштівку, на якій Михайло жартома домалював поруч із собою образ уявної дружини: «Я уничтожила Вашу карточку. Пожалуйста, больше таких не рисуйте и вообще не присылайте Ваших изображений с супругою. […] Вот когда у Вас будет настоящая жена, тогда я попрошу ея карточку»16. Очевидно, це була дотепна відповідь Михайла на настирливі випитування Ямпольської про його особисте життя та її настанови більше часу проводити не в архівах або за книжками, а в товаристві юнаків і особливо дівчат. Образ магістра Михайла Грушевського, вже знайомого нам з фото, вдало доповнюють слова його приятеля, видатного історика церкви, громадського і державного діяча Олександра Лотоцького: «Вираз-

ФАЛЕРИСТИКА Юрій ЄВТУШЕНКО

ІНСТРУКТОРСЬКА ШКОЛА СТАРШИН

та її нагрудний знак

Знак Інструкторської школи старшин. 1918 р.

фондах Історико-ме моріального музею Михайла Гру шевського зберігається унікальний експонат – нагрудний знак Інструкторської школи старшин. У буремний період Української революції 1917–1921 років лише два військові навчальні заклади УНР мали свої нагрудні знаки – це Інструкторська школа старшин (Київ) та Спільна юнацька школа (Кам’янецьПодільський). Проте збереглися ці символи становлення національної армії в поодиноких примірниках, як і багато інших пам’яток тої доби. У колекціях українських музеїв знак Інструкторської школи також рідкість: на сьогодні цей раритет відомий у збірках Національного музею історії України та нашого музею. За роки радянської влади говорити чи зберігати нагороди, нагрудні знаки доби українських національновизвольних змагань було небезпечно. Із незалежністю України відкрилися величезні комплекси історичних джерел, зріс інтерес і до вивчення української нагородної системи. Однією з перших публікацій була книжка канадійського українця Ярослава Семотюка1. Проте при атрибуції цього знаку, вірогідно, через брак інформації автор припустився помилки й невірно розкрив напис «І.Ш.С», зазначаючи, що це Інженерна школа старшин. Насправді – це нагрудний знак Інструкторської школи старшин. Єдина пам’ятка про цю першу національну військову школу, Alma-mater перших випускників, виглядає достатньо вишукано. Овал зі срібла й емалі, у верхній частині якого на блакитно-

му полі – архангел Михаїл із мечем. Навколо – лавровий та дубовий вінки, внизу напис: І.Ш.С. 2 Так його описав один із випускників, С. Левченко, але не додав, що в центрі знака був зображений тризуб. Свій нагрудний знак він загубив навесні 1921 року в одному з таборів для інтернованих вояків армії УНР на території Польщі. Тому, ймовірно, описуючи знак по пам’яті, він пропустив деякі деталі3. На жаль, не вдалося знайти інформацію про автора та місце виготовлення цього знаку. Але те, що в Інструкторської школи був свій нагрудний знак – незаперечний факт. Його унікальність спонукала, насамперед, до вивчення історії закладу, зав дяки чому музейний предмет постав перед нами ніби живим свідком перших кроків розбудови українського війська. Заглиблюючись в історичний контекст, слід зазначити, що в колишній російській імператорській армії нагрудні знаки набули великого поширення та популярності. Особливо це стосувалося знаків військовонавчальних закладів. Кожне військове училище мало свій особистий нагрудний знак, який обов’язково після закінчення навчального закладу офіцери повинні були носити на кітелі чи гімнастерці. По ньому можна було відразу визначити навчальний заклад. Звичайно, це підтримувало авторитет як самого закладу, так і випускників. Українському війську, що формувалося за тих буремних часів, бракувало національної мілітарної традиції. Адже українці багато віків були позбавлені своєї власної державності, а отже і армії. У звязку з тим,

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ФАЛЕРИСТИКА

що більшість українських військових були вихідцями з колишньої царської армії, цілком логічно виглядає впровадження окремих елементів традицій колишньої армії, що стосувалося, зокрема, й нагрудних знаків новопосталих українських військових шкіл. Випробування, що випали на долю Української Народної Республіки наприкінці 1917 – на початку 1918 років, змусили Центральну Раду взяти до уваги помилки, зроблені нею у військовому питанні в 1917 році. Стало зрозуміло, що без сильної, нехай і невеликої армії, молода держава не зможе захищати свою незалежність. Відчуваючи відповідальність за політику Центральної Ради у всіх її проявах, переживши трагічну більшовицьку навалу в січні 1918 року, М. Грушевський розробляє концепцію майбутнього державного устрою незалежної України, особливе місце в якій відводить армії. У своїй праці «На порозі нової України» голова УЦР зазначав: «Треба раз поставитись до армії […] як до окраси держави й нації, її почесну варту, куди йде все щонайкраще, найбільше перейняте щирим, серйозним відношенням до держави, її демократичних, соціальних і національних завдань, не за напасть, не за страх, а за совість, щоб віддати кілька найкращих літ сповненню найвищого громадського обов’язку: боронити найвищі народні досягання своєю кров’ю! Треба, щоб кадрова старшина складалась з ідейних, культурних, інтелігентних, щоб ценз її не тільки спеціальний, а й загальний був досить високий (вища загальна школа) і вона була обстав лена матеріально настільки відповідно, щоб не тікали з війська “на ситіші пироги”, як казали наші предки. Щоб відносини старшини до козаків були близькі, щирі, братерські […]. Щоб побут козака чи старшини в війську мав характер громадянського виховання і демократичної культури. На армію так організовану і поставлену не шкода буде великих засобів, великих вкладів» 4. До реалізації цієї програми, актуальної й на сьогоднішній день, було покликано військове міністерство Ради Народних Міністрів на чолі з полковником Олександром Жуковським. Військове міністерство та Генеральний штаб під керівництвом підполковника О. Сливинського з 10 березня

№ 10 (194) / жовтень 2013

1918 року почали працювати над проектом організації української армії. Передбачалося створити її на основі територіального комплектування у складі восьми піхотних армійських корпусів та чотирьох дивізій кінноти5. Олександр Жуковський як кадровий військовий розумів, насамперед, важливість фахової підготовки підстаршинських та старшинських кадрів майбутніх національний військових сил. Саме завдяки його клопотанням була відкрита Інструкторська школа старшин. Ось як виникла ідея її створення. Ще 3 січня 1918 року на черговому засіданні Центральної Ради було ухвалено «Закон про створення українського народного війська» 6. В одному з пунктів закону зазначалося, що Генеральний секретаріат з військових справ повинен негайно приступити до організації та набору кадрів інструкторів, котрі після підготовки мають стати до роботи по заведенню народної міліції в Українській Народній Республіці7. Але подальша реалізація цих планів була перервана більшовицькою агресією. Урядові інституції Центральної Ради під натиском загонів Муравйова змушені були евакуюватися на Волинь. Уже з поверненням на початку березня 1918 року Української Центральної Ради до столиці Олександр Жуковський 14 березня (тут і далі усі дати подано за новим стилем) видає наказ про формування Інструкторської школи старшин 8 . А 15 березня на засіданні Ради Народних Міністрів була заслухана доповідь О. Жуковського про організацію Військового міністерства, Інструкторської школи старшин та підготовку до формування нової армії. Після жвавого обговорення була ухвалена постанова «Про головні основи організації інструкторської школи і проект видатків на її утримання»9. На утримання школи Військовому міністерству надавався кредит на суму 761 956 руб. 25 коп10. На практиці реалізацією цього завдання займалася Головна шкільна управа військового міністерства УНР на чолі з полковником О. Астафьєвим. Інструкторська школа старшин повинна була здійснювати перепідготовку українських старшин (офіцерів) – випускників колишніх російських військових навчальних закладів. Планувалося, що під час навчання слухачі оновлять та по-

Олександр Жуковський – міністр військових справ УНР доби Центральної Ради. 1910-ті рр.

глиблять військові знання, підтягнуть розгойдану революцією дисципліну. Крім того, прослухають курси українознавства (української мови, літератури, історії та географії України), що сприятиме підвищенню їхньої національної свідомості. Нова система військової освіти, за концепцією М. Грушевського та його сподвижників, мала на меті виховати на українських традиціях національний старшинський корпус. Щоб залучити до навчання значну кількість слухачів, інформація про школу надсилалася до різних міст та містечок. Отримували ці відомості й редакції газет, що виходили в Україні: в них подавалися оголошення про набір до школи11. Таким же чином Головна шкільна управа залучала і викладацькі кадри. Значні шанси обійняти ці вакансії мали старшини, що набули бойового досвіду та володіли українською мовою12. 25 березня 1918 року в Інструкторській школі старшин розпочалися навчання, заняття проходили в 28 навчальних класах. Начальником школи було призначено донського козака, фахового військового педагога, полковника Олексія Максимова, який до 1917 року обіймав посаду інспектора класів Володимирського військового училища (Санкт-Петербург). Про структуру школи згадував працівник Головної

ОБРАЗКИ З МИНУЛОГО

«ФАНТАЗУВАТИ І ПРИДУМУВАТИ… Я НЕ БУДУ» Спогади Вікторії Слупської (Шамрай)* Вікторію Сергіївну Слупську Історикомеморіальний музей Михайла Грушевського знає від самого свого початку. У пам’яті залишився день 5 лютого 1992 рік, коли ця тендітна одухотворена жінка з болем розповідала про трагічну долю своєї родини. Врізались у свідомість, зокрема, її слова: «Я Вам усе розповім, тільки дуже прошу ніде не називати мого імені. Я маю дітей та онуків і не хочу, щоб вони пережили те, що пережила я. Ми надто довго були людьми другого сорту…». Неважко було зрозуміти, що в ній боролись почуття приналежності до роду Грушевських та його високих ідеалів з паралізуючим страхом, що зберігався в душі ще з раннього дитинства й упродовж багатьох десятиліть підтримувався радянськими реаліями. І не лише через це, але й керуючись своєю природною скромністю, делікатністю та стриманістю, Вікторія Сергіївна мало розповідала про себе особисто, а переважно – про свою родину. Її бабуся Ганна Сергіївна (в заміжжі Шамраєва, Шамрай) була рідною сестрою Великого Українця М. Грушевського. Більше того: кімната, де вона вперше побачила світ, пізніше стала кабінетом Михайла Сергійовича. Її батько Сергій Шамрай був не лише аспірантом та співробітником М. Грушевського, дослідником історії Київщини, але й небожем Михайла

Сергійовича. А Олександр Сергійович і Катерина Михайлівна Грушевські в дитячій свідомості Вікторії Шамрай були просто як дядя Сашенька і Катруся. Перші роки її життя проходили серед найрідніших люблячих людей, в оточенні численних книг і творів мистецтва. Тому такими страшними стали наступні лихоліття, які принесли важкі втрати, посіяли горе і страх. Вікторія Сергіївна ділилася з науковцями всім, що сама знала і пам’ятала про життя Дому Грушевських та його мешканців, передавала сам дух тих часів. Для нас вона стала найголовнішим свідком сталінської доби, з нею разом ми ніби переживали трагічні події, що нищили її найрідніших людей. Успадковані від бабусі Ганни Сергіївни і збережені пані Вікторією численні родинні реліквії стали безцінним внеском до меморіальної частини музею. Доглядаючи упродовж багатьох десятиліть дорогі могили на київському Байковому кладовищі, вона довірила їх нам… У 1996 році ми попросили Вікторію Сергіївну написати спогади, описавши все, що вона знає про мешканців Дому Грушевських. На її прохання було створено кілька сторінок машинопису з послідовно викладеними питаннями про старших, а потім і про молодших членів родини Грушевських та інших мешканців Дому. Через

ені дуже шкода, що я не можу задовольнити Вашу допитливість. Я не зможу відповісти на питання, які цікавлять Вас у першу чергу. Я розумію, що Вам хотілось би почути розповідь очевидця, який чув про корені роду Грушевських з вуст рідних і близьких його. Але Ви не враховуєте, який то був час. Михайло Сергійович спочатку був в опалі, а потім став «ворогом народу», про що на кожному кроці нагадували нам сусіди. Тому всі боялись не тільки говорити, а й думати про нього. Тому зрозуміло, що бабця мені про нього нічого не розповідала. Коли зараз хто-небудь говорить, що він пам’ятає, що йому розповідали, – це неправда. Тоді сім’ї, в яких були заарештовані, а навіть і ті, що мали віддалене відношення до них, ніколи нічого не говорили,

якийсь час пані Вікторія принесла нам стос рукописних аркушів. Ознайомлення з текстом показало: ми отримали не просто розлогі відповіді на наші питання, а справжню щиру сповідь про бачене і пережите, сповнену болем і стражданнями – як власними, так і всієї родини. Редагуючи спогади, ми часом доповнювали їх у примітках відомостями з численних розповідей самої авторки, усних чи опублікованих спогадів інших колишніх мешканців Дому Грушевських: Тамари Марківни Грушевської, Ігоря Васильовича Денисенка, Олександри Петрівни Костишиної, Георгія Гавриловича Пустовойта, Олени Валентинівни Слупської, Ганни Марківни Шапран, а також матеріалами архівних зібрань. Вікторія Сергіївна упродовж півтора десятиліття була найближчим другом маленького гурту музейників, нашим добрим порадником і безцінним свідком минулих подій. Лише кількох місяців не вистачило, щоб вона побачила наше спільне дітище – відкритий у листопаді 2006 року. Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського. Втім, для неї то завжди був рідний дім, де пройшли, можливо, найкращі і, безсумнівно, найгіркіші роки. Публікуючи тепер її спогади про ті роки, ми прагнемо хоч на крихту віддячити пані Вікторії за те, що вона була в нашому житті.

боячись всіх і всього. Фантазувати і придумувати, як це зараз модно, я не буду, вважаю, що не маю на це права. Єдине, що можу сказати про відносини в сім’ї Грушевських, це те, що це була дуже дружна, доброзичлива один до одного, дуже любляча сім’я. Я маю на увазі відносини між братами й сестрою. Називали вони один одного або говорили один про одного тільки ласкавими, зменшуваними іменами. У мене на все життя залишились у пам’яті звернення: дядя Мішенька, дядя Сашенька1, Галочка2. Я ніколи не чула, щоб з вуст бабці зірвалось інше звернення. І говорилось це з такою любов’ю і повагою! Тому і вважаю, що це була дуже дружна і любляча родина. Думаю, що між батьками (Глафірою Захарівною і Сергієм Федоровичем) були дуже ніжні, теплі, люблячі відносини. Тому що тільки тоді вони могли проявитись і в їхніх дітях 3.

* Спогади подано зі скороченнями.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ОБРАЗКИ З МИНУЛОГО

Михайла Сергійовича я пам’ятаю погано. Коли він переїхав жити до Москви, мені було всього кілька років. Тому про його звички, вдачу, ставлення до мене я сказати нічого не можу, я була ще дуже малою (4–5 років). Мені здається, що навіть його зовнішній вигляд я запам’ятала скоріше з фотографій, а не з життя. Єдине, що запам’яталось мені дуже добре, – це похорони Михайла Сергійовича4. По-перше, я була тоді вже старшою (біля 9-ти років), а подруге, це була незвична для мене подія. Це було вперше в моєму житті. Я дуже добре пам’ятаю актовий зал Академії Наук на розі Володимирської і Фундуклеївської ([тоді] Леніна) вулиць. Посередині стояв стіл з труною. Збоку сиділи ми – родичі і близькі: Марія Сильвестрівна, Катерина Михайлівна (Катруся), Ганна Сергіївна, Олександр та Ольга Грушевські, моя мама та я. Чи була Ольга Вікторівна – не пам’ятаю. Навколо труни стояв «почетный караул», який весь час змінювався. Повз труну проходили люди, які прийшли попрощатися з тілом покійного. Але найбільше мене вразив і запам’ятався катафалк. Він був чорного кольору і дуже гарний, коні були покриті білою попоною, яка була ніби в’язана, з китицями на кінці. На Байкове ми йшли Володимирською, а потім вулицею Горького. Сім’я Михайла Сергійовича займала на той час, коли вони повернулись, велику кімнату з верандою, що напроти вхідних дверей на 3-му поверсі, в квартирі № 4 і кутову кімнату, що прилягає до великої. У [майбутньому його] кабінеті до 1929 року жили мої батьки та я. Там я народилась і прожила перші 4 роки свого життя. У 1929 році ми перебрались на 2-й поверх, звільнили й передали кабінет Михайлу Сергійовичу. Після смерті Грушевського дружина його і донька повернулися жити до Києва і зайняли дві кімнати, в яких вони жили раніше, і кабінет. Жили Марія Сильвестрівна (тьотя Марина) і Катерина Михайлівна (Катруся), на мій погляд, а може в порівнянні, матеріально непогано. Вони одержували персональну пенсію за Михайла Сергійовича5, їм був дарований будинок, з якого вони також мали прибуток, хоча і не дуже великий, тому що жильців було не так багато. Я не знаю, хто з жильців будинку і скільки їм платили, але добре знаю, що мама кожний місяць сплачувала за ту кімнату (а перший час за дві), що ми займали. До арешту Катрусі кабінет належав Марії Сильвестрівні. Після ув’язнення Катерини Михайлівни6 та Олександра Сергійовича7 всі кімнати, що займав дядя Сашенька на 2-му поверсі, та кабінет Михайла Сергійовича на 3-му були зайняті працівниками НКВС8 . Марію Сильвестрівну бабця та родичі називали Мариною, а татко, Ольга Вікторівна та я називали тьотьою Мариною. Певно, тому, що в неї не було власних онуків, ніхто в домі бабусею її ніколи не називав. На вигляд це була дорідна жінка: повна, з неквапним кроком. За характером – дуже спокійна, мовчазна, високомірна, замкнена в собі, «пихата» жінка. На мій погляд, доброю її назвати не можна. Вона була чудовою дружиною та матір’ю. Катруся була її єдиною дитиною і любила її вона безмежно. Все життя її після смерті чоловіка, з яким вона жила, як мені здається, душа в душу, зосередилось на любові і піклуванні про доньку. Життєвий стержень, який її підтримував, – любов до доньки – зламався після арешту Катрусі. Вона зразу постаріла, поникла, зламалась її воля до життя. Відносини з родичами чоловіка у неї були пристойні, ввічливі, як го-

№ 10 (194) / жовтень 2013

Сергій Шамрай з дружиною Валентиною та донькою Вікторією після першого заслання. Київ. Паньківська, 9. 1936 р.

диться в культурних сім’ях, ніколи не було сварок і непорозумінь, але, на мій погляд, теплими і дружніми (як відносини моєї мами і Ольги Вікторівни9) їх назвати не можна. З сусідами по будинку вона не спілкувалась, жили вони з Катрусею дуже самітно. Мої відносини з нею обмежувались лише візитами в гості, в основному на свята, з бабцею чи Ольгою Вікторівною, інколи бувала там і мама. Жила тьотя Марина у великій кімнаті, а Катруся займала кутову кімнату. Кабінет загалом пустував. За моєї пам’яті Марія Сильвестрівна не дружила ні з ким. Треба врахувати, що пам’ятаю я її вже після смерті Михайла Сергійовича. Я бувала на 3-му поверсі кожний день, бо мама працювала і я після школи йшла до бабці і була там, але я не пам’ятаю, щоб бачила когось, хто б приходив до них. Під час [німецької] окупації [1941–1943 рр.] тьотя Марина жила, як усі, тихо і непомітно. Останні роки перед смертю вона із своєї кімнати майже не виходила. Родичів з Галичини я зовсім не пам’ятаю, мені здається, що я просто їх ніколи не бачила10. Повторюю, що я бувала на 3-му поверсі кожний день, спочатку в бабці, потім – у Люсі, але нікого, хто б бував у Марії Сильвестрівни, не бачила. На що хворіла і як померла – не знаю. Думаю, що померла від старості і особливо – від горя. Загубити єдину дитину для матері дуже важко. Поховали її разом з Михайлом Сергійовичем, людей на похоронах було дуже мало, в основному жильці будинку. Хто її ховав, я не знаю, думаю, що Анна Олександрівна11, бо більше було нікому. Може, в похоронах тьоті Марини прийняла участь і Академія Наук, я цього не знаю. Кабінет Михайла Сергійовича ще до смерті Марія Сильвестрівна віддала Плотичерам12, які там і жили весь час. Катерина Михайлівна – Катруся, як її всі називали в сім’ї родичі, була одноліткою з моїм татком (1900 року народження). Вона була круглолиця, з великими очима, повними вустами, не повна, середнього зросту. На кого вона була схожа з батьків зовнішністю, сказати не можу. А характером Катруся була в батька: добра, проста, привітна, невисокомірна, до людей відносилась з відкритою душею, за що її в домі всі любили. Всі Грушевські розмовляли між собою лише українською мовою, гарною i правильною українською мовою, я б назвала її літературною. З ким дружила

2013 № 10 (194)

Науково-популярний ілюстрований журнал

ВИДАВЕЦЬ ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 65 Генеральний директор Олеся БІЛАШ

Головний редактор Леся БОГОСЛОВ Відповідальний за випуск Ігор ГИРИЧ Упорядкування Світлана ПАНЬКОВА Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ

ПРО АВТОРІВ Юрій Євтушенко – старший науковий співробітник Історико-меморіального музею Михайла Грушевського Ганна Кондаурова – провідний науковий співробітник Історикомеморіального музею Михайла Грушевського Микола Кучеренко – провідний науковий співробітник Історикомеморіального музею Михайла Грушевського Ольга Мельник – начальник відділу розвитку музейної справи Національного культурно-мистецького та музейного комплексу «Мистецький арсенал» Світлана Панькова – завідувач Історико-меморіального музею Михайла Грушевського

АДРЕСА РЕДАКЦІЇ Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 67 E-mail: pamjatky.ukr@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 683 від 01.06.1994

ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНИ: історія та культура Передплатний індекс – 74401

ДРУКАРНЯ ТОВ «Видавничо-поліграфічна компанія “Експрес-Поліграф”» вул. Фрунзе, 47б, Київ, 04080. Тел. +38(044) 417 25 93 Наклад 1000 прим.

Розповсюдження, передплата, реклама Тел. +38(044) 498 23 64, +38(050) 310 56 63

uaculture.com

Передплатний індекс 74401

ВИХОДИТЬ ЩОМІСЯЦЯ ВАРТІСТЬ ПЕРЕДПЛАТИ НА 2014 РІК

6 місяців 136,65 грн

12 місяців 272,10 грн

Передплатити та придбати окремі примірники журналу в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Ознайомитись з журналом можна в усіх наукових бібліотеках обласних центрів України та бібліотеках райцентрів Київської області. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com

ISSN 0131-2685

Пам’ятки України: історія та культура. – 2013. – № 10. – С. 1–80.

Індекс 74401