№1
СІЧЕНЬ 2012
№1
СІЧЕНЬ 2012
Архангел Михаїл. 1650 р. Дияконські двері іконостаса церкви Св. Духа в Рогатині На обкладинці: Йов Кондзелевич. Архангел Гавриїл. 1698–1705 рр. Дияконські двері іконостаса церкви Воздвиження Чесного Хреста скиту Манявського
2012, СІЧЕНЬ
№1 (171)
ЗМІСТ НОМЕРА Науково-популярний ілюстрований журнал Видається із 1969 року
РЕСТАВРАЦІЙНІ КОЛІЗІЇ 2
ЗАСНОВНИК
Фрески кінця ХІ століття в церкві Михаїла в Острі Юрій КОРЕНЮК
Міністерство культури України ВИДАВЕЦЬ
ДП «Газетно-журнальне видавництво Міністерства культури і туризму України»
ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО 10
Парні рельєфи архангелів Гавриїла і Михаїла та їх первинне призначення Світлана ОЛЯНІНА
РЕДКОЛЕГІЯ
Віктор Акуленко Володимир Александрович Олеся Білаш Сергій Білокінь Леся Богослов Геннадій Боряк Ігор Гирич Андрій Ґречило Іван Дзюба Антоніна Жихорська Леонід Залізняк Віра Карпенко Сергій Кот Надія Нікітенко Ярослава Павличко Леонід Прибєга Дмитро Степовик Олександр Федорук Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Пам’яток України» — тільки з письмового дозволу редакції.
© Пам’ятки України: історія та культура, 2012. Усi права застережено.
18
Непоцінований художникмодерніст, наш другий Врубель, Вільгельм Котарбінський Ігор ГИРИЧ
22
Вільгельм Котарбінський: оформлення інтер’єрів київських будинків Олена МОКРОУСОВА
КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ СТУДІЇ 28
Видавнича діяльність товариства «Друкарь» Сергій БІЛОКІНЬ
СИЛЬВЕТКИ 34
Двадцятилітній ювілей Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України
36
Археографія в «Парнасі» (1990–1995) Ярослав ФЕДОРУК
ОБРАЗКИ З МИНУЛОГО 46
Із спогадів про дитинство у Лаврі у 1950-х Михайло СЕЛІВАЧОВ
РЕСТАВРАЦІЙНІ КОЛІЗІЇ
Юрій КОРЕНЮК
ФРЕСКИ
кінця ХІ століття
В ЦЕРКВІ МИХАЇЛА В ОСТРІ
У
План церкви. Чорним позначено збережені стіни, сірим підмурки, на яких стіни не збереглися Апсида з південного сходу. Сучасний стан
2
селі Старгородка Чернігівської області збереглися залишки стін вівтарної частини невеликої церкви Михаїла. Цей храм уперше згадується в літописній статті під 1152 роком, коли князівська коаліція на чолі з київським князем Ізяславом Мстиславичем захопила і спалила Городок Юріїв, де в божниці святого Михаїла згорів дерев’яний верх. Городок, який в літописі названо «Гюргевъ» (Юріїв), на той час належав суздальському князю Юрію Долгорукому, який, борючись за київський стіл, використовував його як зручний укріплений пункт на підступах до Києва, з чим і пов’язані події, описані під 1152 роком. Свого часу поширеною була думка, що Михайлівську церкву в цьому укріпленні збудував саме Юрій Долгорукий. Звідси походить її назва «Юрієва божниця» (так вона позначена і в сучасному охоронному реєстрі пам’яток: № 849 – Юрієва божниця). Однак сам Городок зведений не Юрієм Долгоруким, а його батьком Володимиром Мономахом як укріплене городище на північній околиці Переяславського князівства, в якому він князював. Літопис пише про це під 1098 роком – заложив Володимир Мономах «Городокъ на Всътри» (на річці Острі), який пізніше став називатися Городок Остерський, а після зруйнування його татарами у 1240 році поряд виникло нове поселення, що одержало назву Остер, а старе городище почало зватися Старгородкою. Щодо церкви Михаїла у Старгородці, то техніка її мурування, так звана кладка «opus mixtum» – ряди каміння, що чергуються з плінфою, яку покладено з утопленим рядом, свідчить про те, що її звели або в ХІ, або на початку ХІІ століття. Тож вірогідніше, що побудовано церкву одночасно із заснуванням Городка, в усякому разі її слід розглядати як результат будівничої діяльності Володимира Мономаха часів його переяславського князювання, з чим погоджуються усі сучасні дослідники1.
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
Арка вівтаря із заходу. 30-ті роки ХХ ст. Апсида з північного заходу. Сучасний стан Реконструкція первісного вигляду церкви Ю. Асєєва: – варіант з кам’яним верхом – варіант з дерев’яним верхом
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
3
ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО
Світлана ОЛЯНІНА
ПАРНІ РЕЛЬЄФИ АРХАНГЕЛІВ ГАВРИЇЛА І МИХАЇЛА
та їх первинне призначення
Іл. 1. Архангел Михаїл. Середина XVIII ст. Дияконські двері іконостаса церкви с. Радьківка Чернігівської обл. Реставратор С. Романишин
10
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
Фото з архіву НАОМА
У
збірці Прилуцького краєзнавчого музею знаходяться два прекрасних за якістю виконання і художньою виразністю дерев’яних поліхромних рельєфи із зображенням архангелів Гавриїла і Михаїла (іл. 1–4). Пам’ятки датуються серединою XVIII століття і походять із села Радьківка Прилуцького району Чернігівської області. До музею рельєфи надійшли з радьківської Вознесенської церкви, зведеної у 1805 році, до якої їх перенесено зі старої дерев’яної церкви села (матеріали щодо походження пам’яток зібрані реставратором С. Романишиним). Цим двом пам’яткам, створеним невідомим майстром у традиціях української барокової пластики, властива спокійність і гармонійність у трактовці образів. Не маючи підкресленої характерності, вони подібні між собою відчуттям одухотвореної краси і дещо імперсоналізованими рисами обличчя. На одному з рельєфів на повен зріст зображено архангела Михаїла у воїнських обладунках, що стоїть спираючись на хмару. У правій руці він тримає оголений меч, у лівій – зерцало, на якому читаються слова: «Хто яко Бог». Його постать вписано у вузьку півциркульну арку, над якою підіймається щільний ажурний декор з листя аканта. Композиція другого рельєфу в усьому повторює вже описану: постать архангела Гавриїла вміщена в арку ідентичних розмірів, форми й оздоблення, і так само спирається на хмару. Різницю становить тільки вбрання архангела, зображеного у туніці, короткому хітоні й плащі, та звертає на себе увагу рідкісний напис у зерцалі: «Хто яко Богородиця», яке Гавриїл підтримує правою рукою. Обидва зображення виконані у техніці низького рельєфу з елементами круглого та ажурного різьблення. Вся їхня поверхня вкрита левкасом, золочена і сріблена, окрім розписаних облич, кистей рук і ступень. Це покриття збереглося нерівномірно, більша його частина втрачена на рельєфі з архангелом Гавриїлом. На другому рельєфі покриття збереглося значно краще і поліхромія у поєднанні з позолотою та срібленням створює святкове враження,
Іл. 2. Архангел Михаїл. Середина XVIII ст. Дияконські двері іконостаса церкви с. Радьківка Чернігівської обл. Фрагмент Іл. 3. Архангел Гавриїл. Середина XVIII ст. Дияконські двері іконостаса церкви с. Радьківка Чернігівської обл. Реставратор С. Романишин
Фото з архіву НАОМА
Іл. 4. Архангел Гавриїл. Середина XVIII ст. Дияконські двері іконостаса церкви с. Радьківка Чернігівської обл. Фрагмент
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
11
ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО
Ігор ГИРИЧ
Непоцінований художник-модерніст, наш другий Врубель,
ВІЛЬГЕЛЬМ КОТАРБІНСЬКИЙ
К
иїв дав російському імперському мистецтву геніального Михайла Врубеля. Тут зажив слави видатний творець Демона і розписів Кирилівської церкви. У нашій столиці здобув всеросійське визнання й Вільгельм Котарбінський. У київському мистецтві 1880 – початку 1890-х років творили дві постаті модерністського живопису – М. Врубель і В. Котарбінський. Простежуються в їхніх біографіях паралелі, які важко назвати випадковими. Обидва пов’язані з організаторською діяльністю професора мистецтва А. Прахова, обидва часто гостили в його оселі на Трьохсвятительській (тепер Десятинній), 14. В. Котарбінський навіть помер у цьому будинку. Обоє залишалися небайдужими до містичної краси Емілії Львівни Прахової і малювали її портрети. Щоправда, Прахова для Врубеля була не лише коханням, але стала прототипом для образу Богоматері, Котарбінського приваблював її світський жіночий образ. Натомість донька Емілії Олена Адріанівна – учениця Котарбінського, викликала в останнього надзвичайну повагу й теплі почуття. Саме їй він дарував свої знамениті сепії – шедеври декадансного стилю художника. І Врубель, і Котарбінський працювали як художники-декоратори у київських Терещенків. Обидва митці трудилися у Володимирському соборі. Але якщо Котарбінський писав у ньому окремі багатофігурні композиції та фігури, то Врубель лише дочекався на дозвіл оздобити собор орнаментами. Володимирський собор не став для обох втіленням їхніх мистецьких ідей. В. Котарбінський лише виконував волю А. Прахова й М. Васнєцова, співпрацював із П. Свєдомським. Ідея розписів М. Врубеля, її надривно-містичний сенс виявився занадто революційним для пізньоакадемічного мистецтва й розходився з релігійними уявленнями та їхнім втіленням для більшості тодішніх киян. Володимирський собор став тим вододілом, що змусив Врубеля розпрощатися з Києвом, натомість для Котарбінського він був відправною точкою його слави як художника. 18
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
Вільгельм Котарбінський. Дама на мармуровій лаві. Стародавній Рим. 1909 р.
Але попри ці цікаві збіги, доля творчості обох митців не схожа. Місце Врубеля в пантеоні світового мистецтва є сталим і не викликає сумнівів. Натомість Котарбінський виявився «неактуальним» у другій чверті ХХ століття. І зовсім не може похвалитися популярністю сучасника і земляка Г. Семирадського. Врубель здобув світової слави митця в російських столицях і завдяки меценатським зусиллям і рекламі С. Мамонтова. Котарбінський став відомим у Києві завдяки виставкам і активному друкуванню його робіт у серіях поштових листівок. Обидва починали як академічні художники, обидва перебували під впливом мистецької класики доби Відродження й Античності (особливо італійського мистецтва). Обидва торували свої шляхи у сецесійному мистецтві. Врубель – колористикою і формою, Котарбінський – декадансним змістом та естетизацією мотивів смерті. Модерне мистецтво Києва кінця ХІХ – початку ХХ століття невіддільно пов’язано з творчістю польських художників і архітекторів Києва. Поляками за походженням були не лише М. Врубель і В. Котарбінський, останній до 19 років мешкав в етнічній Польщі та навчався у Варшаві, а й найвизначніші київські представники архітектурного модерну В. Городецький, І. Лєдоховський, до яких можна додати хіба ще київських німців Г. Шлейфера та Е. Брадтмана. Саме роботи цих архітекторів сьогодні є візитівкою сецесійної архітектури міста. Тому має рацію мистецтвознавець і художник, сучасник Котарбінського В. Дєдлов, який писав, що саме полякам притаманне мрійливе ставлення до дійсності, фантазійність світосприймання, художнє прикрашання духовного потойбіччя людського існування. І не випадково саме поляки вели перед серед інших слов’янських народів (поезія А. Мальчевського і С. Виспянського, школа живопису останнього в Краківській академії мистецтв). У живописі рівнятись до них із слов’ян може хіба чех Альфонс Муха. Митцем містичної сторони людського існування був саме Котарбінський. Він прикрашав сумний бік людського, оспівував красу невидимого світу, присмерковий стан живої
екзистенції. Він возвеличував прекрасне в занепаді, тому не міг отримати визнання в радянському мистецтвознавстві, бо був «апологетом занепадництва». Яке місце Вільгельма Котарбінського в питомо українському мистецькому просторі? Чи заперечує він модерні первні суто глибинної народної творчості українського живопису другої половини ХІХ – початку ХХ століття? Напевно, що ні. Хоч і був поляк-патріот, який не бажав підписувати полотна кириличними літерами й не співчував російському пануванню в рідній Польщі, але в його творчості відчувався український колорит. Мали вплив на його роботи такі митці, як С. Костенко і В. Замірайло, які з ним малювали Володимирський собор, Микола Мурашко – засновник рисувальної школи у місті, для якої Котарбінський дарував свої роботи. Модернізм Котарбінського мав багато співзвучних рис з картинами Олександра Мурашка (згадаймо його нічний похорон кошового), портретами Михайла Жука (портрет поета (молодого Тичини) і його Музи), монументальним мистецтвом М. Бойчука та І. Їжакевича або модерними пошуками в мистецтві й архітектурі В. Кричевського. Нам потрібно засвоювати спадщину Вільгельма Котарбінського і цим зробити її своєю, українською. Коли розуміти під українським сплав мистецтва різних національних культур на нашій землі.
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
19
Вільгельм Котарбінський. Клеопатра
ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО
Олена МОКРОУСОВА
ВІЛЬГЕЛЬМ КОТАРБІНСЬКИЙ:
оформлення інтер’єрів київських будинків
М
Котарбінський В. Перемога Добрині Микитича над Змієм Гориничем. Панно. Фото 2009 р.
Фото Сергія МАРЧЕНКА
Котарбінський В. Садко – багатий гість перед князем Володимиром. Панно. Фото 2009 р.
онументальний живопис належить до найцікавіших елементів оздоблення інтер’єрів. Проте в пам’ятках архітектури Києва він представлений дуже скромно – відомо лише близько 20 житлових будинків, де живописне оздоблення збереглося. Живописні роботи в київських інтер’єрах залишаються переважно анонімними, хоча в Києві ХІХ – початку ХХ століття мешкало та працювало чимало митців – російських, українських, польських, які належали до різних мистецьких шкіл та відрізнялися за рівнем таланту та визнання. До небагатьох атрибутованих робіт в інтер’єрах київського житла належить, перш за все, живопис Вільгельма
22
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО
Котарбінський В. Бій Іллі Муромця з Жидовином. Панно. Фото 2009 р. Котарбінський В. Живописний плафон над сходами в особняку Н. Терещенка на б-рі Т. Шевченка, 12. Фото 2009 р. Котарбінський В. Сварка Добрині Микитича та Альоши Поповича. Панно. Фото 2009 р.
жини картини на полотні, натягнутому на підрамник, розміщено по периметру прямокутного плафона, навколо центральної частини з великою овальною розеткою. Дивно, але сюжети цих широко відомих у пам’яткознавстві та мистецтвознавстві робіт точно атрибутовані не були. Проте зображення цілком відповідають конкретним билинам київського (володимирова) та новгородського циклів. Серед них нам вдалося впізнати наступні: перемогу Добрині Микитича над Змієм Гориничем та звільнення Забави Путятишни, бій Іллі Му-
Фото Сергія МАРЧЕНКА
Котарбінського. Про його розписи, виконані в приватних будинках, дізнаємося із спогадів Миколи Прахова. Серед різноманітних замовлень на світські теми він згадує декоративні панно в будинку Ханенків та плафон на тему руського богатирського епосу в будинку Н. Терещенка на бульварі1. Автори інших мемуарів і книжок, де згадується і В. Котарбінський, приділяють увагу лише його роботі у Володимирському соборі, хоча й відзначають шалену працездатність художника та численні станкові роботи, виконані в різних техніках. Плафон сходової клітини над парадними сходами в особняку Ніколи Терещенка на б-рі Т. Шевченка, 12 включає чотири живописні олійні панно. Дві великі і дві меншої дов-
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
23
КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ СТУДІЇ
Сергій БІЛОКІНЬ
Видавнича діяльність
ТОВАРИСТВА 1 «ДРУКАРЬ»
О
дним з найкультурніших українських видавництв часів Української державності 1917–1921 років був, безсумнівно, «Друкарь». Його продукція займає визначне місце в історії видавничої справи, а причетність до нього видатних тодішніх діячів не може не привернути уваги до його діяльності. На жаль, серед культурологічних студій, що стосуються початку ХХ століття, йому присвячено зовсім обмаль праць2. Виникло товариство в Петрограді в надрах його української колонії. Уже з самого початку «Друкарь» мав великі плани. У летючці, яку військова цензура дозволила до друку 9 грудня 1916 року, зазначено: «Товариство на вірі “Друкарь” в Петрограді має метою своєю видання книг, брошур, картин, карт і инших галузей друкарства, утримання друкарень, літографій і подібних промислових підприємств, і провадження торгу друками»3. Статут видавництва було зареєстровано 18 листопада 1916 року в петербурзького нотаріуса С.Н. Харічкова. Правління подало свою адресу на 3 лінії Васільєвського острова, 48. Продаж книжок передбачався через «Український базар» (Петроградська сторона, Большой проспект, 1). На 9 грудня капітал товариства складався з 5 тис. карб. Розмір внесків не обмежувався, за фундатора (учредителя) вважали кожного, хто підписався б на паї до 1 лютого 1917 року4. У спогадах Ол. Лотоцького наведено відозву «Друкаря», де пояснюється навіщо його утворено: «І тепер, коли війна ускладнила вихід нашої книжки, коли дорожнеча утруднила появу її, то й без того тендітне і кволе книжкове діло стало перед остільки грізною кризою, що вже не можна спокійно дивитися у будучину. Більш двох років майже нічого не виходить нового, нема передруків вичерпаних видань, щезають одні за другими з книгарських полиць раніш видані наші автори. Вже не можна дістати Шевченка, Вовчка, Руданського, Франка, Кримського, Яновську, Грінченка і т.д.; розбігається і те, що раніш по складах лежало нерухомо. В такий скрутний, тяжкий для нашого книжкового діла, час ми робимо почин і засновуємо видавниче товариство “Друкарь” в Петрограді, де все-ж зараз легше провадити видання книжок»5. У Петрограді видавництво діяло менше року, але й за цей короткий час здійснило таку серйозну справу, як масове видання (10 тис. прим.) двотомового «Кобзаря» Т. Шевченка за редакцією Василя Доманицького6. Це було перше видання молодого видавництва: дозвіл військової цензури одержали 20 січня 1917 року. Цензурний примірник було передано в друкарню А.Ф. Дреслєра. Тим часом почалась революція, тож у першому томі надрукували «Додаток» – поезії, пропущені з цензурних причин. До видання завели два портрети, життє28
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ СТУДІЇ
пис та Шевченкову російськомовну автобіографію в першій редакції, до тих змін, що поробив П. Куліш. Щодо перших місяців існування видавництва «Друкарь» (так само й для останніх його років) нормальних історичних джерел сливе немає. У розпорядження істориків потрапили тільки самі видання, та й то не в комплекті. Протягом 1917 року «Друкарь» випустив у Петрограді низку т.зв. «метеликів». Студіюючи матеріал, ми одержуємо одразу список видань «Друкаря». Але поки що це лише матеріал, джерела до справдешнього каталогу. На жаль, скласти тепер сам каталог неможливо. З одного боку, маємо опис видань тих років, що зберігаються у Національній бібліотеці України ім. В.І. Вернадського нині, вже після пожежі 1964 року7. Бібліотечний каталог цінний тим, що нотує видання, про які невідомо. З другого боку, у періодичній пресі (історичні джерела наступного типу) раз у раз згадуються окремі видання, яких у найбільшій книгозбірні України немає. Їх або близько 1931 року вилучали, утворюючи спецфонд, що був спалений 1941-го, або вони згоріли під час пожежі 1964 року. Хіба можна досягти за таких умов якоїсь повноти? Отже, 1917 року «Друкарь» встиг випустити низку брошур ще в Петрограді: – Білоусенко Ол. [Олександр Лотоцький.] Селянська доля – земля і воля. – Пг., 1917. – 24 с. – 35 коп.8 Рец.: Дорошенко Дм. // Книгарь. – 1917. – Жовтень. – Чис. 2. – Стовп. 68–69. – Гейне Г. Збірничок поезій / Пер. на укр. мову Костянтин Лоський (28 січня 1874 – 14 жовтня 1933). – Пг., 1917. – 31 с. – 50 коп.9 Рец.: Гаєнко Петро // Книгарь. – 1917. – Листопад. – Чис. 3. – Стовп. 153; Нова рада. –1917. – 27 вересня. – № 147. – С. 4. Підп.: П. Михайлович; Дорошенко Дм. // Нова рада. – 1917. – 27 вересня. – № 147. – С. 4. Підп.: М. Жученко. Див.: Коптілов Віктор. Гейне на Україні // Всесвіт. – 1973. – № 2 (176). – С. 187. – Кушнір М.О. Земельна справа на Україні / М.О. Якименко [псевд.] Пг., 1917. – 48 коп.10 – Робітничі пісні. – Пг., 1917. – 16 с.11 – Слюсаренко Ф. Про державний лад. – Пг., 1917. – 70 с. – 85 коп.12 – Співаничок. – Вип. 1. – 16 с. – 10 коп. – Стебницький Петро. Українська справа / П. Смуток [псевд.]. – Пг., 1917. – 46 с. – 50 коп.13 – Стебницкий П. Украина и украинцы / П. Смуток [псевд.]. – 46 с. Рец.: Єфремов Сергій // Книгарь. – 1917. – Жовтень.– Чис. 2. – Стовп. 64. Улітку 1917 року, як він згадував, фундатор видавництва Павло Олександрович Балицький14 уже в Києві. Розуміється, був ув’язнений (тричі), потім – розстріляний. У «Додаткових свідченнях» 27 грудня 1929 року він писав на вимогу свого слідчого: «На початку 1918 року мною відновлено “Друкаря” у
Київі (Хрещатик, 50). До найближчої участи у видавництві мною було запрошено [Павла] Зайцева15 та [Григорія] Голоскевича16, що пртягом 1½ – 2 дальших років відігравали у моїм власнім житті надзвичайно велику і важливу ролю. Згодом, за ними потягнулися до “Друкаря” і усі інші земляки з петербурзької української колонії, що опинилися у Київі. “Друкар” стає осередком, начеб якимсь штабом “петроградської української еміграції у Київі”. Незабаром до друкарської групи пристає декілька киян, а серед них Єфремов, Ніковський, Прокопович. У цьому колі, так у “Друкарі”, так і поза його стінами, народжується та викристалізовується течія української політичної думки, що потім прибрала назву “есерство”»17. Згаданий тут Григорій Голоскевич уславився в історії культури тим, що упорядкував «Правописний словник» (бл. 40000 слів; дев’яте видання вийшло у НьюЙорку 1962 року). Разом з С. Єфремовим і А. Ніковським він пройшов у справі «Спілки Визволення України» і в першому своєму зізнанні від 7 вересня 1929 року повідомив, що членом правління «Друкаря», редактором і коректором був уже в Петрограді, а в серпні 1917 року переїхав до Києва18. Український письменник в Австралії Дмитро Нитченко вважав, що саме Г. Голоскевич перевіз видавництво до Києва19. Це і підтверджують свідчення П. Балицького і самого Г. Голоскевича, він справді мав з «Друкарем» міцні зв’язки. Зокрема, 1918 року «Друкарь» випустив третє видання праці «Голоскевич Г. Український правописний словничок з короткими правилами правопису» – К., 1918. – 192 с. 20 На рідній землі за умов державності видавці зуміли розгорнути свою діяльність набагато ширше, ніж у Петрограді. 24 грудня 1917 року преса оголосила, що вся видавнича діяльність «Друкаря» переноситься до Києва. На той час встигли перевезти друкарню й книжкову комору, а 23 грудня на Хрещатику, 50 [третій будинок від Фундуклеївської] відкрилась і книгарня21. Як відомо, нині це один із найкраще збережених хрещатицьких кварталів. Тепер третій будинок від гастроному має число 44, і в ньому міститься книгарня «Знання»22. До 1917 року 50-та садиба по Хрещатику була третьою від Фундуклеївської, і 1911 року належала купцеві А.С. Лізелю23. Часопис «Книгарь», редактором якого був журналіст Василь Королів-Старий, вперше розповів про «Друкарь» саме таке: «Петербурзьке видавництво “Друкарь” перевезло до Київа свою друкарню й книжковий склад та книгарню і має продовжувати свою діяльність у Київі»24. Попри бурхливі суспільно-політичні й громадські події,
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
29
СИЛЬВЕТКИ
ДВАДЦЯТИЛІТНІЙ ЮВІЛЕЙ Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
У
2011 році в українському історичному середовищі відбулося одразу декілька ювілеїв. У цій публікації йтиметься про двадцятиліття Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, утвореного за розпорядженням Кабінету Міністрів України від 25 квітня 1991 року. Цей скромний для наукової установи ювілей відзначався 18 листопада 2011 року, у день народження його незмінного директора, члена-кореспондента НАН України Павла Степановича Соханя, якому цьогоріч виповнилося 85 років. Інститут було сформовано на базі Археографічної комісії, відновленої у жовтні 1987 року, коли Президія АН УРСР затвердила її склад у межах Інституту історії України АН УРСР. Археографічна комісія та Інститут стали спадкоємцями Київської археографічної комісії (1848), Археографічних комісій Наукового товариства ім. Шевченка у Львові (1895), Всеукраїнської академії наук (1919) і Центрального архівного управління (1928). Упродовж діяльності Археографічної комісії АН УРСР часто виникало питання заснування і розбудови регіональних відділень та осередків майбутнього Інституту, постанову про утворення якого Президія АН УРСР видала ще в жовтні 1990 року. Отож одним із таких майбутніх осередків, за задумом керівництва комісії, мало стати Львівське відділення. Створити Археографічну комісію у Львові на базі Інституту суспільних наук АН УРСР було доручено відомому на той час історику Ярославові Романовичу Дашкевичу (13 грудня 1926 – 25 лютого 2010). 1 листопада 1990 року Ярослава Романовича після довгих років безробіття було прийнято на роботу в Інститут суспільних наук, а відтак під його керівництвом було 34
створено й саму Археографічну комісію у складі молодих дослідників та істориків-початківців. Головною і пріоритетною програмою, що на тому етапі розвитку історичної науки єднала київську й львівську Археографічні комісії, було видання «Історії України-Руси» Михайла Грушевського, а також реалізація інших проектів, накреслених на Республіканській археографічній нараді «Українська археографія: сучасний стан та перспективи розвитку» (Київ, 6–8 грудня 1988 р.). Отож у Києві готувалися до друку томи цієї монументальної праці Грушевського, а у Львові укладалися до неї покажчики – іменний, географічний та бібліографічний. У суспільстві відбувалося по суті відкриття не лише забороненого раніше історика, а й цілого напівзабутого за роки радянського ідеологічного засилля пласту української культури. Із утворенням у квітні 1991 року Інституту української археографії АН України (теперішня назва з 1995 р.) питання регіональних осередків постало ще з більшою актуальністю. Так, у 1991 році було утворено Дніпропетровське відділення, у 1992 – Львівське (на базі Археографічної комісії) і Чернігівське, згодом – Харківське, Запорізьке, а також осередки в Хмельницькому, Херсоні та в інших містах. 13–14 грудня 2011 року Львівське відділення організувало меморіальну Міжнародну конференцію на відзначення ще одного ювілею під назвою «Українське джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни на початку ХХІ ст.: До 85-ліття Ярослава Дашкевича». Одним із пунктів резолюції, прийнятій на цій конференції, було питання збору спогадів про цю непересічну особистість нашої епохи, видатного історика, політв’язня сталінських таборів і громадського діяча. Сьогодні публікуємо спогади одного з його учнів і близьких співробітників Ярослава Федорука, який у 1990 році разом з Надією Бортняк (Халак) і Андрієм Гречилом почав працювати в Археографічній комісії під керівництвом Ярослава Дашкевича над покажчиками до «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. Ці спогади, до слова мовити, стосуються не лише самого Ярослава Романовича, а й цілого середовища, яке існувало у Львові в Інституті археографії у середині 90-х. Написані вони у вигляді коментарів до «Парнасу» – дружнього шаржу на Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, складеного ще восени 1995 року з нагоди п’ятиліття заснування Археографічної комісії.
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
СИЛЬВЕТКИ
Юрко Кох. Тут був Інструктор. Полотно, олія, 70х90. Львів, 2001 р. Дві кам’яниці по центру символізують архів і НТШ; з лівого боку зображено Івана і Галину Сварників; з указкою коло карти архівіст і картограф Уляна Кришталович; далі режисер театру Леся Курбаса Володимир Кучинський дістає рукописи з р. Полтви; під кам’яницею архіву з пакунком книжок актор цього самого театру Андрій Водичев у костюмі з вистави за Григорієм Сковородою «Благодатний Еродій»; у вікні на другому поверсі кам’яниці портрет Ярослава Грицака; у середній композиції – музи творчості, які, рятуючи від річкових хвиль книжки і архівні документи, не дають загинути науці; на передньому плані праворуч – Ярослав Дашкевич в образі мистця
Павло Сохань, Ярослав Дашкевич, Орест Мацюк перед входом до ЦДІА у Львові під час відзначення 70-ліття Я. Дашкевича. Грудень 1996 р.
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
35
СИЛЬВЕТКИ
Ярослав ФЕДОРУК
АРХЕОГРАФІЯ В «ПАРНАСІ» (1990–1995)
Я
кби предметом моїх зацікавлень як історика не була епоха Богдана Хмельницького, то, мабуть, найближчою для мене темою був би правозахисний рух 1960– 1980-х років в Україні та СРСР. Свою повагу і любов до людей того середовища я часто виявляв і перед Ярославом Романовичем, і особливо перед його дружиною Людмилою Дмитрівною ШереметьєвоюДашкевич – багатолітнім видавцем «Українського вісника», близькою співробітницею В’ячеслава Чорновола та багатьох інших дисидентів. У моїй скромній бібліотеці були ледь не всі головні твори поетівшістдесятників та літературних критиків, що видавалися на початку 1990-х років. Ярослав Романович, у якого було безліч друзів з цього середовища і який у 1960-х роках сам був координатором фонду Олександра Солженіцина на Західній Україні, не міг не помітити такого мого захоплення. Отож, взявши в руки щойно виданий томик літературознавчих статей і поетичних творів Івана Світличного, мені трапився на очі його відомий «Парнас»1. У цей час під впливом родинних обставин я, хоч і працював в Інституті археографії, проте мешкав у Тернополі, звідки декілька разів на тиждень наїжджав до Львова або Києва. У 1995 році наближалася п’ята річниця від заснування Археографічної комісії, і під впливом І. Світличного з’явилася така пародія, написана водночас і під грюкіт коліс гамірного, завжди через край переповненого пасажирами дизеля, що зупинявся біля кожного села на шляху зі Львова до Тернополя, і в затишній мовчанці тернопільських вечорів: ПАРНАС Існує славна установа, про неї б лірику писать, колись Патона постанова пустила в світ її гулять. Тут Скочиляс будує хату, 36
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
під п’єцом Гошко бомки б’є, Текля Миронівна зарплату із банку сіткою несе. Голько, Вавричин ледь не чують, як сам Боплан до карти йде, другий Голько вже не фарбує, на щастя, більше і ніде. Над Гузаровою потрохи висить Дамокловим мечем термінологія висока, словник не буде без проблем. Капраль зарив десь на городі архів в піратських сундуках: ще бомж існує у природі по театральних закутках. «Щось у минулому» виходить попри зусилля шахраїв, Куявський гнів нас не холодить, він поза вуха пролетів. Андрій «Значок» комусь чіпляє, на збори партії спішить, портфель з «Клейнодами» гуляє, редактор думу ворушить. А Томашівський Надю нудить в трьох іпостасях, роки йдуть, а шостий том ніяк не здужить вона зробити, ще й не чуть. Наталка Кіт терпить автуру, Брекало бланки роздає і канцелярію понуру сама прискіпливо веде. Математичні підрахунки і від ручок святий синяк у рукописних візерунках шукає доктор Піддубняк. А Галя, майже варшав’янка, Грицак (Джеджора, два сини), Думанська, грецька латинянка, за штатом тішать свої сни. Аж ліс раптово розступився, ніде і звук не пролунав, Дзюбан в криївці загубився, а Костя шмайсера шукав. Дівчата прізвища міняють, вже хтось і вуса відростив, наш Інститут всі поважають, Дашкевич люльку закурив.
СИЛЬВЕТКИ
Написавши це, поставив підпис: «Тиміш де Китель». Тиміш – це ясно, від Хмельниченка. У слові ж «Китель» поєдналися усі три міста мого життя: Київ з моїми дитячими та шкільними роками, родинним батьківським домом, законним місцем мого проживання з огляду на прописку й ще сталінську паспортизацію населення; Тернопіль, де я у той час мешкав через родинні обставини; і Львів – місто моєї праці, колишнього навчання в університеті, неймовірного відчуття прив’язаності й любові до старовинних вуличок, химерних будинків і магнетичної привітної бруківки під ногами. Надворі був сльотавий листопад 1995 року – перший археографічний ювілей у Львові й хотілося, щоб це свято п’ятиліття від заснування такої близької, родинної для всіх нашої комісії не минуло безслідно. Отож відправив цей «Парнас» до друку в «Старожитності». Однак ця чудова газета, яка мала величезне значення для поширення історичних знань в Україні на початку 1990-х років, доживала вже свої останні місяці, і з друком «Парнасу» в той час не судилося. Мій щирий товариш Ігор Гирич, який її видавав, не раз мені згодом повторював свій жаль, що цю епіграмушарж так і не вмістив тоді на її шпальтах. Але, як на мене, все, що не відбувається з людьми, – на краще. Бо чого ж цей «Парнас» вартий без коментарів, які сьогодні хвилями накочуються на мене поміж римованими рядками! У цих коментарях є глибока суть нашого тодішнього родинного життя в Інституті археографії під керівництвом Ярослава Дашкевича. І коли вже в березні 2010 року співробітники Інституту розбирали папери Ярослава Романовича в його кабінеті на вул. Винниченка, 24, то в нього в столі знайшли й той аркуш з копією «Парнасу», який я йому дав чотирнадцять з половиною років тому – ще тоді, коли наш Інститут мав приміщення в архіві...
Отож постанова Президії АН України, яка пустила Львівське відділення Інституту археографії гуляти по світу, датувалася 21 липня 1992 року. Вона називалася «Розпорядження № 690 “Про переведення працівників і передачу бюджетних асигнувань, а також науково-дослідної тематики з Інституту суспільних наук АН України до Інституту української археографії АН України”». Документ цей давав підставу створити на базі Археографічної комісії у Львові Інститут української археографії та збільшити штат співробітників, значно розширивши наукову діяльність установи. Безпритульно обертаючись у львівському світі по гуртожитках і різних помешканнях на окраїнах міста, Ігор Скочиляс «будував» свою хату в буквальному сенсі цього слова. З його дружиною Ірою, також нашою співробітницею, було трохи простіше, бо десь із кінця 1993-го вона все більше часу проводила в батьків у Сокалі, де потім осіла на кілька років разом з донькою Соломією. Проте Ігор відчував на собі грандіозну відповідальність перед сім’єю і з усіх зусиль економив гроші, відкладаючи їх на майбутню хату. Частогусто заростав бородою, нагадуючи Карла Маркса, оскільки відмовлявся від леза для гоління як непотрібної одиниці зі своїх щоденних витрат. Поневіряючись по Львову так само бездомно, як і він, ми часто опинялися разом під одним дахом над головою (або й на балконі якогось гуртожитку в спальних мішках студентів-геологів, які щойно раптово поверталися зі своєї експедиції). Таке «будівництво», що потрапило в рядки «Парнасу», завершилося у Скочилясів наприкінці 1996 року, коли вони змогли купити собі власне невелике помешкання. Нехай мені Ігор пробачить, але я тут не можу обійтися без того, щоб у загальних рисах не описати сам процес купівлі отого помешкання. Воно, повірте, того варте! Середина 90-х років – це період, коли можна було прогоріти на будь-якій практичній справі, за яку берешся. Особливо людині, яка думає про науку, а в світ бізнесу з його вовчими законами вступає однією ногою лише в разі крайньої необхідності, коли без цього вже не обійдеш-
Автограф Ярослава Дашкевича з розписом штату новоствореного Львівського відділення Інституту української археографії АН України. Кінець серпня 1992 р.
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
37
ОБРАЗКИ З МИНУЛОГО
Михайло СЕЛІВАЧОВ
ІЗ СПОГАДІВ ПРО ДИТИНСТВО У ЛАВРІ 1950-х
О
Панорама Києво-Печерської лаври. Праворуч від Великої дзвіниці, за муром – Гостинний двір і 68 корпус. Німецька аерофотозйомка 1918 р. з фондів Музею історії Києва (дякую за надання цієї серії знімків кандидатові архітектури А. О. Пучкову)
46
точені фортечними мурами 22 гектари території Лаври вирізнялися cеред суміжних місцевостей Печерська своїм заповідним статусом, наявністю діючого монастиря біля Ближніх і Дальніх печер, Музею-заповідника у так званій Верхній Лаврі, специфічним складом населення, зосередженого переважно у Гостинному дворі (теж відокремленому стінами) та навколо нього. Крім того, тут розміщувалося кілька підприємств і установ. Зокрема, завод тресту «Арарат»1, шкіргалантерейна фабрика, дренажне господарство – на самому Гостинному дворі. На північ від нього, за Мазепиною стіною – фабрика гумових виробів2 (корпуси 34–35) і якийсь гуртожиток (корпус 33), чий двір відділявся високим дощаним парканом від належного заповідникові фруктового саду. Суворо охоронялася загоро-
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
ПРО АВТОРА
Моя мама, Ніна Митрофанівна Селівачова (стоїть), з колегою Марією Труханюк у «Флавіанівській» бібліотеці лаврського музею-заповідника. 1934 р.
джена колючим дротом територія Інституту металокераміки (корпуси 13, 15, 100 та ін.), що примикала до підпорної стіни Де Боскета3, де нині Академія керівних кадрів Мінкультури. Вважалося, що на Нижній Лаврі живуть переважно босота й хулігани, тому ввечері для чужих там було небезпечно. Наша родина мешкала з кінця 1945 року або з початку 1946 року на Гостинному дворі, у 68-му корпусі з апсидою, де колись розміщувався вівтар домової церкви. Після війни тут мало хто мав пристойні меблі. Мої батьки спочатку спали на дверях, які на ніч знімали з петель. Старовинний письмовий стіл, овальний столик (вони й зараз мені служать) і книжковий стелаж купили за символічну ціну в дитячого лікаря Юлії Львівни4 з 45-го корпусу. Я і згодом мій молодший брат спали у плетеному дитячому візочку на високій каретці з металевих штаб. Підозрюю, йому на той час було вже років 20. Перший шифоньєр (боженківської фабрики, за 560 крб) придбали тільки у середині 1950-х. Батько керував у перші повоєнні роки створенням і художнім оформленням експозицій Києво-Печерського заповідника. Мама працювала там же бібліографом. Недалеко від нас жили Біляшівські. Часто відвідували Богусевичів5, які жили на першому поверсі будинку навпроти південних воріт у Верхню Лавру (корпус 39, він і тепер є), там я вперше почув про археологію. Сусідка Богусевичів з другого поверху, Катерина Вікторівна, що пізніше передруковувала мої студентські курсові та дипломну роботи, замолоду була секретарем Корнія Чуковського, розповідала про нього у той час багато цікавого6. Напередодні мого народження батьки пізно засиділись у Богусевичів, і прямо звідти мусіли поспішати до Печерського пологового будинку. Поки вночі відчиняли двері, я народився просто на ґанку, добре, що було тепло – 19 червня. Невдовзі батько перейшов на роботу художнім редактором до видавництва «Радянська школа». Йому тепер доводилося їздити «в город» (оскільки Лавру вважали передмістям): спочатку 20-м трамваєм за 30 копійок на площу Сталіна (нині Європейська), пересідати на площі Калініна (нині Майдан) на 4-й тролейбус і їхати за 20 копійок ще дві зупинки до Сінного базару (нині Львівська площа), звідки йти два квартали на Ново-Павлівську вулицю. Тоді вартість проїзду тролейбусом залежала від відстані. Найдовший маршрут – до Сільськогосподарської виставки (по вихідних ми часом їздили до Голо-
Михайло Романович Селівачов (народився 19 червня 1946 р.) – доктор мистецтвознавства, професор. 1970 року закінчив факультет історії та теорії мистецтв Інституту живопису, скульптури й архітектури ім. І. Рєпіна в Ленінграді. Після служби в армії навчався в аспірантурі Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського АН УРСР (1972–1975). 1978 року захистив у Московському державному університеті ім. М. Ломоносова кандидатську дисертацію з історіографії українського декоративного мистецтва, а 1996 року – в київському ІМФЕ – докторську, з проблематики української народної орнаментики. Коло наукових інтересів М. Селівачова охоплює широкий спектр проблем образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, дизайну й архітектури. В його доробку близько 800 публікацій, які друкувались українською, російською, англійською, польською, румунською мовами в колишньому СРСР, Австралії, Канаді, США та ряді інших країн. Організатор і учасник конференцій, які проходили в різних містах колишнього Радянського Союзу, Польщі, Югославії, США, Македонії, Румунії, Словаччини, Угорщини, Німеччини, Греції, Італії, Бельгії, Норвегії та інших країн. Михайло Селівачов є головним редактором вісника археології, мистецтва, культурної антропології «Ант», відповідальним редактором і упорядником двох десятків колективних монографій і наукових збірників, членом редколегій низки періодичних і видань, що продовжуються. Свою наукову роботу він успішно поєднує з музейною та педагогічною. Працював молодшим, старшим і провідним науковим співробітником у ІМФЕ ім. М. Рильського НАНУ (1975–2006), а впродовж останніх років також в Українському музеї НьюЙорка, США (1991–1992), Музеї Івана Гончара (1993–1998), Державному музеї українського народного декоративного мистецтва (2000– 2002). Викладав у Національному університеті «Київський політехнічний інститут» (1999–2000), Київському державному інституті декоративно-прикладного мистецтва та дизайну ім. М. Бойчука (у 2000–2004 рр. – проректор з наукової роботи), Мистецькому інституті художнього проектування та дизайну (з 2006 р. – зав. кафедри дизайну), Київському національному університеті культури і мистецтв (у 2008–2009 рр. – зав. кафедри графічного дизайну) і в інших навчальних закладах. Обраний Почесним академіком Академії наук Вищої школи України (2008).
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
47
2012
№1 (171)
Науково-популярний ілюстрований журнал
ВИДАВЕЦЬ ДП «Газетно-журнальне видавництво» Міністерства культури і туризму України Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 65 Генеральний директор Олеся БІЛАШ
Головний редактор Леся БОГОСЛОВ Наукове редагування Ігоря ГИРИЧА Редагування, коректа Віри КАРПЕНКО Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ
ПРО АВТОРІВ Сергій Білокінь, керівник Центру культурологічних студій Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук. Ігор Гирич, заввідділу Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, кандидат історичних наук. Юрій Коренюк, доцент кафедри реставрації Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. Олена Мокроусова, історик, головний спеціаліст Київського науково-методичного центру з охорони, реставрації та використання пам’яток історії, культури та заповідних територій. Світлана Оляніна, заввідділу музеєзнавства Інституту культурології Національної академії мистецтв України, кандидат архітектури. Михайло Селівачов, професор кафедри графічного дизайну Київського національного університету культури і мистецтва, доктор мистецтвознавства. Ярослав Федорук, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, кандидат історичних наук. В цьому номері використані світлини авторів статей
АДРЕСА РЕДАКЦІЇ Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 65 E-mail: pamjatky.ukr@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 683 від 01.06.1994
ДРУКАРНЯ ТОВ «Мега-Поліграф» 04073, Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14. Тел. +38(044) 581 68 15 Наклад 500 прим.
Розповсюдження, передплата, реклама Тел. +38(044) 498 23 64, +38(050) 310 56 63
uaculture.com
Передплатний індекс 74401
ШАНОВНІ НАШІ ЧИТАЧІ І ПЕРЕДПЛАТНИКИ! Спеціальний випуск журналу «Пам’ятки України», присвячений Національному історико-культурному заповіднику «Чигирин», вийшов з друку. Журнали «Музика» № 4–6 і «Український театр» № 6 надійшли в продаж у кіоски «Преса» м. Києва. Журнали «Театрально-концертний Київ», «Українська культура», газети «Культура і життя» і «Кримська світлиця» також чекають на Вас у кіосках «Преса», книжкових магазинах, поштових відділеннях Київської області. Вийшов англомовний випуск журналу «Українська культура». Всі видання можна придбати в редакції. З питань придбання журналів телефонуйте за номером: +38(044) 498 23 64. Передплатники отримають журнали і газети своєчасно. Готуються до друку журнали «Театральноконцертний Київ» № 2 та «Українська культура» № 1. ПЕРЕДПЛАТА НА ДРУГЕ ПІВРІЧЧЯ 2012 р. РОЗПОЧНЕТЬСЯ В КВІТНІ
ПЕРЕДПЛАЧУЙТЕ НАШІ ВИДАННЯ У першій декаді лютого можна оформити передплату з березня по квітень
68,91 грн
47,59 грн
89,59 грн
44,62 грн
56,03 грн
44,62 грн
34,59 грн
Оформлення передплати на друге півріччя 2012 року розпочнеться в квітні місяці. Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України, через передплатні агентства, а також у редакції Газетно-журнального видавництва Міністерства культури України У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line» Довідки за тел.: (044) 498-23-64 e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com
ISSN 0131-2685
Пам’ятки України: історія та культура. – 2012. – № 1. – С. 1–64.
Індекс 74401