Пам'ятки України by Національне газетно-журнальне видавництво

№1 СІЧЕНЬ 2013

Києво-Братський Богоявленський монастир

 Собор  Іконостас  Лікарня  Монастирські реліквії    Мазепа на гравюрах  Археологічні дослідження

Невстановлений київський золотар. Риза до ікони Благовіщення. 1794 р. Срібло, карбування, золочення. До реставрації

2013, СІЧЕНЬ

№ 1 (183)

ЗМІСТ НОМЕРА Науково-популярний ілюстрований журнал Видається із 1969 року ЗАСНОВНИК

АРХІТЕКТУРНА СПАДЩИНА 2 14

Міністерство культури України

Богоявленський собор Катерина ГОНЧАРОВА Будинок лікарні, залу засідань та архіву канцелярії Олена МОКРОУСОВА

ВИДАВЕЦЬ ДП «Національне газетно-журнальне видавництво»

ІКОНОСТАСИ 24

ВИДАВНИЧА РАДА Олеся Білаш, Віктор Пасак, Максим Бударін, Віктор Вечерський, Олена Воронько, Ольга Дарибогова, Оксана Іонова, Євгенія Крутоголов, Іван Мечков, Лариса Нікіфоренко, Лариса Петасюк, Олена Чередниченко, Людмила Чумакова, Михайло Швед, Оксана Гайдук, Людмила Гнатюк, Ольга Голинська, Наталя Потушняк, Надія Соколенко

РЕДКОЛЕГІЯ Віктор Акуленко Володимир Александрович Сергій Білокінь Леся Богослов Геннадій Боряк Ігор Гирич Андрій Ґречило Іван Дзюба Антоніна Жихорська Леонід Залізняк Віра Карпенко Сергій Кот Ярослава Павличко Леонід Прибєга Анатолій Ситник Павло Сохань Олександр Федорук Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Пам’яток України» – тільки з письмового дозволу редакції.

Іконостас Богоявленського собору Світлана ОЛЯНІНА, Ніна СВІТЛИЧНА

АРХЕОЛОГІЯ 32

Археологічні дослідження Братського монастиря Сергій ТАРАНЕНКО

ВИСТАВКИ 39

Виставка до 100-річчя архітектора Миколи Кресального в Софійському заповіднику

МИСТЕЦЬКІ ЦІННОСТІ 40

ГРАВЮРА 54

Могилянський «Theatrum Gloriae» Івана Мазепи Тетяна ЛЮТА

Пам’ятки Братського монастиря в колекції НХМУ Галина БЄЛІКОВА

АРХІТЕКТУРНА СПАДЩИНА

Катерина ГОНЧАРОВА

БОГОЯВЛЕНСЬКИЙ СОБОР

архітектурі українського бароко межі XVII –XVIII століть серед різноманітних варіантів планувально-просторових композицій особливе місце посідає група так званих «гетьманських» соборів, багатокупольних прямокутних у плані храмів. Ці споруди належать до «державного жанру», тобто зведені за рахунок гетьмана і шляхетської еліти, та не мають аналогів у народній архітектурі1. До такого типу храмів відноситься і Богоявленський собор (зведений у 1690-х роках та знищений у 1930-х), що був головною спорудою комплексу Братського монастиря та Києво-Могилянської академії, розташований в самому центрі Подолу, на ділянці між Контрактовою площею і вулицями Г. Сковороди, Іллінською та Волоською. Походження «гетьманських» соборів пояснюється запозиченням та трансформацією давньоруського типу хрестовокупольних храмів. Звернення до давньоруської архітектурної спадщини зумовлене проведенням у Києві за ініціативи гетьмана Мазепи відновлювальних та «реставраційних» робіт на пам’ятках княжої доби, що, безсумнівно, привертало увагу зодчих. Разом з тим, в ряді джерел ідеться про те, що цей тип храмів був визначений самим Іваном Мазепою та орієнтований на польські та литовські зразки, базиліки з трансептом та баштами на західному фасаді. До кола аналогів, що могли слугувати джерелом для визначення форм Богоявленського собору, варто віднести Петропавлівський собор у Вільнюсі, Михайлівську церкву в с. Білосток на Волині, Спасо-Преображенський собор Максаківського монастиря на Чернігівщині, зведені раніше Троїцький собор у Чернігові та Спасо-Преображенський у Мгарі, а також культові споруди оборонного типу на території сучасних Литви та Білорусі, зокрема церкву Богородиці у Маломожайково, Михайлівську церкву в с. Синковичі, Благовіщенську церкву в м. Супрасль. 2

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Братський монастир на плані Ушакова, 1695 р.

АРХІТЕКТУРНА СПАДЩИНА

Іларіон Мигура. Панегірик гетьману І. Мазепі. Фрагмент гравюри, 1706 р.

Богоявленський собор як видатна пам’ятка українського бароко привертав увагу числених дослідників кінця ХІХ – початку ХХ століття, роботи яких поєднували романтичне бачення козацької епохи кінця XVII століття із ретельним вивченням нововиявлених архівних джерел. Передусім ідеться про істориків-краєзнавців, дослідників культової архітектури та релігійної історії М. Берлінського, М. Закревського, М. Захарченка, Л. Похілевича, В. Аскоченського, М. Максимовича, М. Петрова, М. Мухіна, С. Голубєва, Ф. Титова. У період після 1917 року зацікавлення науковців у дослідженні культової спадщини значною мірою знизилось із початком радянської антирелігійної боротьби, що визначила нігілістичне ставлення до святинь минулого. Попри те що в радянській історіографії питання, пов’язані з функціонуванням Києво-Могилянської академії та Братського монастиря, практично не досліджувались, після 1970-х років з’являються поодинокі праці з історії академії та її споруд. Зокрема, у 1970 році опубліковано дослідження З. Хижняк, яке потім постійно доповнювалось та перевидавалось, а у 1990 році вийшов у світ доробок Є.В. Горбенко. Крім того, невеликі статті та посилання з цієї тематики постійно з’являються в періодичних виданнях, зокрема в журналі «Наукові записки», який подає інформацію з академічної минувшини. З 1990-х років на хвилі загального національного піднесення культова спадщина, зокрема собор Братського монастиря, знову привертає увагу дослідників, зокрема Сергія Кілесса, Зої Хижняк, Тита Геврика, Віктора Вечерського, Сергія Павленка та ін. Незважаючи на широке коло видань, присвячених історії Братського монастиря та академії, історія їх архітектурного комплексу сьогодні ще недостатньо вивчена. Крім того, неможливо не звернути увагу на велику кількість хибних припущень, які останнім часом з’явились у виданнях, присвячених архітектурному ансамблю монастиря та академії взагалі та культовим спорудам зокрема. Здебільшого вони будуються на некоректному трактуванні та наведенні текстів джерел, неповноті джерельної бази тощо. Такі та подібні похибки стали причиною створення численних міфологем, які не мають жодного відношення до реальних фактів. Датою заснування Києво-Братського монастиря вважається 15 жовтня 1615 року, коли дружина Мозирського маршалка Стефана Лозки Галшка Гулевичівна урочисто

Іларіон Мигура. Тези, презентовані І. Кроковському. Гравюра, 1713 р.

Садиба Братського монастиря на плані Києва 1803 р.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АРХІТЕКТУРНА СПАДЩИНА

Олена МОКРОУСОВА

БУДИНОК ЛІКАРНІ, ЗАЛУ ЗАСІДАНЬ ТА АРХІВУ КАНЦЕЛЯРІЇ

Забудова Братського монастиря та Києво-Могилянської академії на Контрактовій площі. Фото початку ХХ ст.

поруди Києво-Могилянської академії та Братського Богоявленського монастиря посідають важливе місце в забудові Контрактової площі – одного з головних центрів історичного Києва. Комплекс займає великий квартал, обмежений площею та вулицями Волоською, Іллінською та Григорія Сковороди. Корпус, про який ітиметься, виходить на червону лінію цієї вулиці, що спочатку іменувалась Микільською, а з 1869 року – Набережно-Микільською, за назвою розташованої поблизу церкви. 1972 року вулиця отримала ім’я українського філософа Григорія Сковороди, який вчився в Києво-Могилянській академії. Це одна з небагатьох вулиць на Подолі, що зберегла абриси допожежного планування Подолу. На відрізку від Контрактової площі до вулиці Волоської уздовж стіни Братського монастиря вона майже збігається з давньою трасою. Спеціальних досліджень, присвячених розвитку забудови та архітектурі комплексу, налічуються одиниці. З-поміж них можна назвати книгу Євгенії Горбенко «КиєвоМогилянська академія. Архітектурний нарис» та окремі статті цього автора у спеціальних виданнях. Окрім того,

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АРХІТЕКТУРНА СПАДЩИНА

матеріали про споруди Могилянки є в енциклопедичному виданні «Звід пам’яток історії та культури України». Серед них більшість матеріалів присвячено головним елементам комплексу, але зміни у його забудові початку ХХ століття майже не відображені в історіографії. Про одну з таких «пізніх» споруд ідеться у запропонованому огляді. Перші дерев’яні споруди комплексу датуються першою половиною ХVІІ століття. Наприкінці ХVІІ – на початку ХVІІІ століття дерев’яні споруди замінили цегляними. Цей період пов’язаний з активною діяльністю гетьмана Івана Мазепи. У 1693 році на місці дерев’яної Богоявленської церкви (1620– 1626 рр. будівництва) коштом Івана Мазепи зводиться цегляна церква за проектом Йосипа Старцева. Невдовзі, 1703 року, будується перший поверх так званого Старого академічного корпусу, надбудований у 1736–1740 роках за проектом відомого архітектора Йогана-Ґоттфріда Шеделя другим поверхом, конґреґаційною залою та Благовіщенською церквою, і за його ж проектом у 1740 році поновлено Богоявленську церкву. За вдалим висловом Є. Горбенко, «Й. Шеделю вдалося в архітектурному образі Академії об’єднати характерні риси архітектури двох періодів і залишити для історії витвір, який відбиває стильову еволюцію у розвитку української архітектури»1. 1756 року під керівництвом лаврського майстра Степана Ковніра споруджено муровану дзвіницю на місці дерев’яної, яка стала містобудівним акцентом у забудові Контрактової площі. У 1786 році за наказом імператриці Катерини ІІ монастир було ліквідовано, земельне майно відійшло до казни. В наказі читаємо: «Киевской Академии со всеми к ней принадлежащими заведениями, быть при архиерейском доме в Киево-Печерской лавре, а Братский монастырь, служащий ныне для помещения помянутой академии, обратить на главный госпиталь»2 . Невдовзі, 1799 року монастир відновив свою діяльність у штаті ІІ класу, але «…как осо-

План частини Подолу 1850-х рр. з позначенням забудови Києво-Могилянської академії

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ІКОНОСТАСИ

Світлана ОЛЯНІНА, Ніна СВІТЛИЧНА

ІКОНОСТАС БОГОЯВЛЕНСЬКОГО СОБОРУ

1. Богоявленський собор Братського монастиря. 1690–1693 рр.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ІКОНОСТАСИ

огоявленський собор Братського монастиря, зведений на київському Подолі в добу Гетьманщини, більш ніж два століття був головною прикрасою цієї частини міста. Монументальна споруда, з її об’ємно-силуетною виразністю, пластичною обробкою стін, багатою ліпниною і живописними медальйонами фронтонів, створювала величний образ п’ятибанного храму, що втілював розквіт київської архітектури доби бароко (іл. 1). Зовнішній пишноті відповідало і розкішне опорядження собору, про яке постійно дбали церковні ієрархи, гетьмани і козацька старшина1. Між тим історія Богоявленського собору була багата на драматичні події: він неодноразово горів, потім відбудовувався, і кожний ремонт змінював його зовнішній і внутрішній вигляд. Зміни первісного архітектурного образу собору, внесені реставраціями, і насамперед численні оновлення його інтер’єру зменшували «атмосферу старовини» цього величного храму. Ймовірно, через це історики й мистецтвознавці другої половини ХIХ – початку ХХ століття не вважали його достатньо цікавим для серйозного вивчення. Не приділяли багато уваги Богоявленському собору й укладачі путівників по київським святиням, які видавалися в той період. У цих публікаціях автори обмежувалися лише поверховими згадками про архітектуру собору та його внутрішнє оздоблення. Єдиним докладним джерелом, в якому викладено історію Богоявленського собору та опис його стану на момент публікації (початок 1890-х років), стала праця М. Мухіна2 . Загальною рисою цих матеріалів є обмежена кількість світлин екстер’єру собору, а от зображення інтер’єру зовсім не публікувалися. Мистецьке значення цієї пам’ятки було завважено науковцями лише наприкінці 1910-х років, однак бурхливі політичні події цього періоду перешкодили проведенню розгорнутих досліджень. Турботу про збереження храму у 1920-х роках взяла на себе Всеукраїнська академія наук та Археологічний комітет, зусиллями яких 1926 року комплекс Братського монастиря був занесений до реєстру пам’яток, що охоронялися державою3. На жаль, часу для його вивчення залишалося обмаль – у 1935 році шедевр київської архітектури доби бароко був варварськи знищений і, отже, практично не досліджений. Найменш вивченим елементом художнього образу собору дотепер залишався його інтер’єр і зокрема іконостас. Після того як пам’ятку було зруйновано, вона на десятиліття зникає із тем наукових публікацій. Однак починаючи з 1960-х років собор постійно згадується у виданнях з історії української барокової архітектури, друкуються його зображення, водночас світлини інтер’єру, зроблені 1935 року фотографом Київської обласної інспектури охорони пам’яток культури С.І. Притикіним, не оприлюднюються 4. Тільки у 1990-х роках в Україні було надруковано фото фрагменту іконостаса бічного вівтаря5, і лише на початку ХХІ століття стало можливим скласти деяку уяву про загальний вигляд центрального іконостаса за кресленням архітектора А. Меленського 6 . Завдяки цій публікації сьогодні вдалося атрибутувати групу негативів із колекції Національного заповідника «Софія Київська», де зафіксовані фрагменти інтер’єру Богоявленського собору, які ми й розглянемо в нашій статті. Братський Богоявленський собор було споруджено коштом гетьмана Івана Мазепи у 1690–1693 роках7. Очевидно, тоді ж у ньому встановили первісний бароковий іконостас.

За монастирськими описами початку XIX століття цей іконостас називали «старовинної роботи, чудового різьблення, розписаний різними фарбами і вкритий золотом і сріблом»8 . Інших свідоцтв про первинний іконостас не збереглося, оскільки він згорів у нищівній пожежі, яка спалахнула на Подолі 9 липня 1811 року. У полум’ї загинуло не тільки внутрішнє опорядження Богоявленського собору, серйозно постраждала і сама будівля: тоді завалилися дві його бані9. Через брак коштів у Братського монастиря на ремонт пошкодженого Богоявленського собору тривалий час він стояв пусткою. Тільки наприкінці 10-х років ХIX століття у храмі розпочалися відновлювальні роботи, і з того часу художній образ собору пов’язують з ім’ям київського архітектора А. Меленського. До початку роботи з відновлення Богоявленського собору А. Меленський близько 20 років займав посаду керуючого креслярнею при канцелярії Київського генерал-губернатора, що по суті означало виконання функцій головного архітектора міста10. Впевнений послідовник класицизму, А. Меленський в усіх своїх проектах дотримувався простоти і врівноваженості композиції, пластичності архітектурних форм і об’ємів у поєднанні з лаконічністю декоративних засобів. Споруджуючи пам’ятник Магдебурзькому праву у 1802–1808 роках, церкву Миколи Доброго у 1807 році, з небаченим до того у Києві класицистичним іконостасом, – перші свої київські проекти, А. Меленський заявляє про себе як носій нових художніх принципів. Після пожежі 1811 року архітектор був змушений вирішувати водночас і містобудівні завдання, пов’язані з переплануванням післяпожежного Подолу, добудовувати розпочаті раніше будівлі, займатися ремонтами вцілілих подільських храмів, відновлюючи не тільки їх архітектуру, а й проектуючи іконостаси для спустошених інтер’єрів. У другій половині 1810-х років А. Меленським були розгорнуті масштабні роботи з відновлення майже знищеного Братського монастиря. Він перебудовує дзвіницю, складає плани ремонту інших будівель монастиря. Займаючись реставрацією Богоявленського собору, А. Меленський змінює форму бань і проектує новий іконостас у традиціях класицизму. Цей іконостас був установлений лише у 1825 році, а наступного року київським художником Іваном Квятковським для нього було написано 12 великих і 13 малих ікон11. Судячи з проекту іконостаса

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АРХЕОЛОГІЯ

Сергій ТАРАНЕНКО

АРХЕОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ

Братського монастиря

а майже вісімдесятирічну історію археологічного дослідження київського Подолу було проведено більше 160 стаціонарних розкопів та археологічних наглядів. І лише декілька з них безпосередньо пов’язані з археологічним дослідженням території Братського монастиря. На перший погляд, така ситуація видається загадковою, оскільки великий сучасний квартал у центрі Подолу мав би бути «ласим шматком» для археологів та києвознавців. Причинами цієї ситуації можуть бути і консерватизм у забудові сакральних територій у дореволюційний час, і небажання радянської влади вивчати пам’ятки української історії, знищені нею, і дивне ставлення нинішніх орендарів будівель, розташованих на терені колишнього монастиря, до пам’ятки архітектури доби Івана Мазепи Богоявленського собору. Археологічні дослідження київських старожитностей тривають близько 200 років. Їх зініціювали митрополит Є. Болховітінов і чиновник К. Лохвицький. У 1823 році землі в районі фундаментів Десятинної церкви були придбані поміщиком О. Аннєнковим, який провів низку аматорських розкопок навколо давнього храму1. Саме ці дослідження можна назвати початком київської археології. Київський Поділ також привертав увагу дослідників старовини. Випадкові знахідки археологічного матеріалу виявлені на території цього району ще у другій половині ХІХ століття, проте початок методичних стаціонарних археологічних досліджень, як правило, пов’язують з розкопками 1950 року під керівництвом В. Богусевича на вул. Волоській, 14–162 . Систематичного характеру археологічне вивчення району набуває тільки після створення Подільської постійно діючої 32

експедиції у 1984 році. Організація експедиції стала можливою після сенсаційних розкопок 1972–1975 років, результати яких змусили звернути увагу на київський Поділ багатьох фахівців з давньоруської археології та середньовічної урбаністики. На жаль, ми часто забуваємо про розвідки наукових співробітників Всеукраїнського археологічного комітету, Інституту історії матеріальної культури та Інституту археології, які проходили на Подолі у 1920–1940-х роках. Найчастіше такі дослідження обмежувалися спостереженнями над земляними роботами на новобудовах, прокладанням та ремонтом каналізаційних мереж. Характер та умови проведення подібних розкопок зумовили майже повну відсутність польової документації та археологічних матеріалів. Незважаючи на це, результати згаданих робіт не можна залишати поза увагою при розгляді археологічного вивчення Подолу. Вони містять у собі цікаву та важливу інформацію для дослідника. Нечисленні документи, які дійшли до нас, переважно досі не опубліковані. Частина їх зберігається у Науковому архіві Інституту археології НАН України. Саме у 20-х роках минулого століття відбулися перші археологічні роботи на території Братського монастиря (рис. 1). Початок поклав науковий співробітник ВУАКу Л. Дмитров (1885–1965 рр.). Кандидат історичних наук Л. Дмитров досліджував античну, скіфо-сарматську та слов’янську археологію; у 1928–1931 роках займався активною пам’яткоохоронною діяльністю в Києві. Завдяки його втручанню врятовано і введено до наукового обігу низку пам’яток старовини. В архіві ІА НАНУ збереглося листування між ним і президією ВУАКу про обов’язкове археологічне спостереження на великих міських будівництвах та комунальних земляних роботах (роботи Будмеса, Комгоспу та інші). Цю необхідність Л. Дмитров доводив, посилаючись на археологічну карту Київської губернії В. Антоновича (1895 р.). У своїй докладній записці до президії ВУАКу він звітував про нагляд «майже за всіма місцями м. Києва, де проводилися більш-менш великі землекопні роботи» протягом 22.03–19.09.1929 р. 3 У 1929 році він наніс профіль розкопу с визначенням стратиграфічних шарів у садибі на розі вулиць НабережноМикільської (сучасна вулиця Григорія Сковороди) та Волоської (4/12) 4. До пожежі 1811 року вказана ділянка була

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АРХЕОЛОГІЯ

1. Карта Подолу Києва з розташуванням ділянок перших археологічних досліджень 2. Стратиграфічний розріз розкопу на розі вул. Набережно-Микільської (сучасна вул. Григорія Сковороди) та Волоської (4/12). 1929 р. Автор Л. Дмитров 3. План-прив’язка розкопу Червона (сучасна Контрактова), площа, 4. 1987 р.

територією садиби Братського монастиря, як про це свідчить план Подолу 1803 року. Дослідник зафіксував стратиграфічну ситуацію, «замальовуючи нашарування ґрунтів на стінках траншей». Зазначимо, що представлене креслення відповідає основним вимогам сучасних розвідувальних досліджень – існує масштаб, відмітки залягання шарів та їх морфологічний опис (рис. 2). У наступні десятиліття археологія оминала територію колишнього монастиря, бо вже в той час дослідження проводилися в основному на місцях новобудов. У 1968 році історичні місцевості Києва були оголошені державним заповідником. З часом територіальні рамки проекту були розширені, генеральні плани і макети всього комплексу виконувалися у 1969, 1971, 1974 і в 1985–1986 роках. До заповідника увійшли території «міста Володимира», частково «міста Ярослава», давній Копирів кінець, гори Старокиївська, Дитинка, Замкова, Уздихальниця, Андріївський узвіз, історичні вулиці древніх урочищ Подолу – Гончари і Кожум’яки. Аж у 1972 році після унікальних знахідок Київської археологічної експедиції на Червоній (тепер Контрактовій) площі була розширена робота проектною пропозицією і виконаний макет історико-археологічної й архітектурної зони Червоної площі з проектом підземного музею для експозиції археологічних знахідок 5. Частиною цього комплексу, ясна річ, став відомий пам’ятник архітектури українського бароко – старий корпус КиєвоМогилянської академії. Проте існування пам’яткоохоронного заповідника не зупинило керівництво Київського вищого військовоморського політичного училища, яке у 1987 році прийняло рішення про зведення будинку, розташованого близько до фундаментів Богоявленського собору, розібраного в 1935 році. Подільська постійно діюча археологічна експедиція була змушена самостійно вести важкі переговори з будівельниками та замовниками новобудови, які заручилися листами з Держбуду УРСР. За підтримки громадськості, що різко засудила будівельне свавілля, вдалося провести стаціонарні археологічні дослідження. Будівельний котлован 18×13 м розташовувався біля північного кута будинку № 4 з боку двору, паралельно північно-східній стіні будівлі. Екскаватор вибрав ґрунти до глибини 2,7–3 м. Всього площа розкопу становила близько 170 м2 (рис. 3).

Стратиграфія стін котловану була дуже пошкоджена під час спорудження приміщення їдальні. Пізньосередньовічні та давньоруські шари були прорізані похованнями кладовища XIV–XIX століть (рис. 4). Багато поховань були пошкоджені і зруйновані у XIX столітті при будівництві кам’яних споруд. Зафіксовано декілька перепоховань (по 4-5 залишків кістяків в одній ямі). Кості розташовувалися хаотично по всій площі ями. Варто підкреслити, що всі останки були перепоховані в тильній та південній частинах котловану. У стінах котловану було зафіксовано 12 поховань. Могильник функціонував тривалий час, окремі поховання перекривали одне одне. Глибина запуску могильних ям сягала глибини від 2,2 до 3,15 м від сучасної денної поверхні. Чотири поховання були зафіксовані повністю – всі належали чоловікам. Труни в усіх похованнях відрізняються тільки довжиною, яка залежала від зросту похованого. Решта показників були стандартні. Дошки труни кріпилися цвяхами довжиною 70–100 мм, прямокутного січення, капелюшок роздвоєний.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АРХЕОЛОГІЯ

фундамент прибудови не досягає висоти фундаменту будівлі – його підошва на 1,3 м вища. Котлован, в який запущено фундамент, має більші розміри, ніж сама прибудова. Відстані між його стінкою і фундаментом забутовано уламками червоної цегли. Дослідження фундаменту північносхідного крила будівлі показали, що його можна вважати пізнішим – чітко помітна різниця у кладці (нижня частина складена з каменю) та глибина залягання. Тут виявлено фрагменти кераміки, яку можна датувати не раніше ніж XIX століттям. Розкоп 2 мав, швидше, розвідувальний характер (розмір 3×8 м). Стратиграфія цього розкопу майже не відрізняється від попередніх розрізів на цій ділянці. До 1,1–1,2 м знаходиться мішаний ґрунт з будівельними залишками. За ним чергуються шари річкового піску та світло-сірого супіску. На глибині 1,6 м зафіксовано пласт з більш гумусованим супіском потужністю до 0,25 м. Шар складається з невеликої кількості давньоруської кераміки, шиферного прясельця, декількох залізних цвяхів. Найцінішою знахідкою став мідний візантійський фолліс: діаметр – 29 мм, вага 9,6 г. На аверсі зображення Пантократора анфас у німбі з Євангелієм, по боках німба залишки легенди попереднього чекана, можливо – ЄММАNOVHL. Реверс: хрест на піднесенні з трьох рівнів з крапками по кінцях поперечної щаблини, у верхніх кутах монограма IS-HS, в нижніх: bas-ilє – basi(lє) u, легенда трирядкова. Згідно з М. Томпсон, монета належить класу В анонімних візантійських монет, не виключено, що вона перекарбована з класу А. Датування: 1030–1040-ві роки. На думку авторів звіту, єдина датована знахідка не може датувати увесь пласт, оскільки поблизу, на розкопі за адресою вул. Волоська, 16 на тій же глибині шари датовано не раніше, як першою половиною XII століття. При цьому вони приводять до висновку, що ця ділянка в давньоруський час не входила до житлової зони і, можливо, була зайнята вулицею13. Це не суперечить писемним джерелам. При відписанні Г. Гулевичівною своєї маєтності вона зазначає її межі: «...Між вулицями певними лежачими», що йдуть від Ринку (тепер Контрактова площа) до Дніпра. Фактично, це територія, на якій розмістився Братський Богоявленський монастир до сучасної вулиці Волоської14. Матеріал з району фундаментів Поварні представляє переважно невиразні фрагменти пізньої кераміки (кінця XVII–XVIII ст.) і кахлів. Матеріали з шару, а також характер цегли, з якої складена будівля, не суперечать його датуванню кінцем XVII – XVIII століттям15. 38

На жаль, у наші дні продовжилася традиція варварського ставлення до унікальної історичної пам’ятки території Братського монастиря. 31 серпня 2010 року у дворі КМА проводилися земляні роботи з ремонту тепломереж. Через злочинну недбалість керівників технічного виконання робіт та замовників з боку НаУКМА було пошкодженно та частково зруйновано фундаменти Богоявленського собору XVII століття (рис. 8–9). Навіть коли земляні роботи було припинено, ні в кого з керівництва НаУКМА не виникло ідеї провести археологічні дослідження вже відкритих фундаментів перлини Мазепинського будівництва. Територія колишнього Братського монастиря є однією з найперспективніших в археологічному плані пам’яток, оскільки протягом декількох століть територія практично не забудовувалася і не була пошкоджена будівельним бумом кінця XIX століття та бездумною забудовою останніх років. Ясна річ, пам’ятка зазнала варварів радянських часів – не забуватимемо про руйнацію Богоявленського собору 1935 року. Можливі майбутні археологічні дослідження дадуть змогу простежити стратиграфію від найраніших шарів утворення міста до нового часу без пошкоджень будівельними перекопами, які зруйнували культурні шари практично всієї території Подолу. Це робить археологічні студії на території колишнього Братського монастиря унікальними та вкрай важливими для історії Києва. ПРИМІТКИ 1 Хвойко В. В. Древние обитатели среднего Приднепровья и их культура / ІА НАН України. – К., 2008. – С. 80. 2 Толочко П. П. Історична топографія стародавнього Києва. – К.: Наукова думка, 1970. – С. 219. 3 Івакін В. Г., Івакіна І. Ю. Археологічні дослідження на київському Подолі у 1920–1940 рр. // Могилянські читання 2009 року / НКПІКЗ. – К.: Фенікс, 2010. – С. 257–264. 4 НА ІА НАН України. – Фонд ВУАКу, № 286 (Про досліди в Києві 1929 р.). 5 Милецкий А.М., Толочко П.П. Парк-музей «Древний Киев». – К: Наук. думка, 1989. – С. 70–71. 6 Каргер М.К. Древний Киев. – М.-Л., 1958. – С. 328–334. 7 Тараненко С.П. «Посадський двір» на Києво-Подолі // Болховітіновський щорічник 2010 / відповід. ред. К. Крайній. – К.: НКПІКЗ, 2011. – С. 7–20. 8 Лысенко П.Ф. Древний Туров. – Мн.: Бел. навука, 2004. – С. 46–48. 9 Гупало К.М., Толочко П.П. Давньокиївський Поділ у світлі нових археологічних досліджень // Стародавній Київ. – К.: Наукова думка, 1975. – С. 40–79. 10 Сагайдак М.А., Занкин А.Б., Тимощук В.Н. Отчёт постоянно действующей экспедиции за 1987 год. – НА ИА НАН України. – Ф. е. 1987/26. 11 Горбенко Є. 12. 7. Поварня з келіями, 17–19 ст. // Звід пам’яток історії та культури України: Київ: енцикл. вид. Кн. 1.– Ч. 1. А-Л / редкол. тому: відп. ред. П. Тронько та ін.; упоряд.: В. Горбик, М. Кіпоренко, Л. Федорова. – 608 с.: іл. – Бібліогр.: С. 531–546. – Покажч.: С. 549–578. 12 Бреяк О.В. Цегельне виробництво на Київщині в XVII–XIX ст. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. Вип. 16. – К., 2007. – С. 134–140. 13 Сагайдак М.А., Сергеева М.С. Отчёт об исследовании Подольской экспедиции в зоне фундаментов Поварни XVII–XVIII вв. на территории бывшего Братского монастыря. – НА ІА НАН України. – Ф. од. 1992/30. 14 Хижняк З.І., Маніківський В.К. Історія Києво-Могилянської академії. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2003. – С. 23.: іл. 15 Сєргеєва М.С., Тараненко С.П. Археологічні дослідження на території Києво-Подільського Братського монастиря // Могилянські читання 2009 року / НКПІКЗ. – К.: Фенікс, 2010. – С. 287–294.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ВИСТАВКИ

ВИСТАВКА

до 100-річчя архітектора Миколи Кресального

У СОФІЙСЬКОМУ ЗАПОВІДНИКУ

листопада 2012 року у виставковій залі «Хлібня» Національного заповідника «Софія Київська» урочисто відкрилась виставка, присвячена 100-річчю від дня народження українського архітектора, відомого дослідника Софії Київської, директора Софійського заповідника у 1949–1966 роках Миколи Йосиповича Кресального (1912– 1987). З вітальним словом до присутніх звернулась генеральний директор заповідника Олена Сердюк. Вона відзначила значущість постаті М. Кресального в українській мистецтвознавчій науці та культурі. За директорства М.Й. Кресального вперше було складено генеральний план реставрації пам’яток заповідника, створено Методичну раду АН СРСР з реставрації мозаїк і фресок Софійського собору, виконано основний обсяг реставраційних робіт. Основу експозиції складають матеріали про життя та діяльність М.Й. Кресального. Серед них диплом кандидата архітектури, атестат доцента кафедри «Архітектурне проектування», архітектурно-археологічні обміри пам’яток архітектури заповідника, родинні фотографії архітектора, світлини періоду студентських років, Другої світової війни, роботи в Софійському музеї, ордени та медалі за бойові заслуги в роки Великої Вітчизняної війни тощо. На виставці представлено створений М. Кресальним та О. Максимовим макет-реконструкцію пам’ятки архітектури XVIII століття Брами Заборовського. Також значний інтерес для дослідників та широкого кола відвідувачів становить макет первісного вигляду Софійського собору, створений М. Кресальним у співавторстві з Ю. Асєєвим та В. Волковим, який досі не втратив свого наукового значення. Макет сьогодні знаходиться в нартексі собору і є частиною постійної експозиції. На виставці представлено не тільки експонати з фондів заповідника, а й матеріали, надані сином архітектора Сергієм Кресальним. На відкритті виставки була присутня родина Миколи Кресального – син, онука та 5-річна правнучка Настя, що надало заходу особливо теплої атмосфери. Своєю чергою, членам родини було приємно почути сповнені поваги та щирого захвату спогади про Миколу Йосиповича, а також переконатись у тому, що в музеї пам’ятають та шанують колишнього очільника, а провідні фахівці галузі високо оцінюють його особистий внесок у справу дослідження Софійського собору та визнають непересічне наукове значення його робіт, які й дотепер залишаються актуальними. Гості з цікавістю заслухали виступ Ірми Тоцької – відомої дослідниці Софійського собору, заступника директора заповідника з наукової роботи у 1976–2002 роках. Ірма Фантинівна відзначила особистий внесок М.Й. Кресального в питання дослідження архітектури Софійського собору: його монографія «Софійський заповідник у Києві», що ви-

Микола Кресальний

йшла друком у 1960 році в Державному видавництві літератури з будівництва і архітектури УРСР російською та українською мовами, і сьогодні цікава з наукового погляду. За його директорства були проведені масштабні археологічні дослідження Софійського собору (під керівництвом М. Каргера), організовано лабораторію реставрації монументального живопису, яку очолив Лука Каленіченко і на базі якої була вихована вітчизняна школа реставраторів. «Микола Кресальний – це була ціла епоха» – підсумувала Ірма Тоцька. Від Міністерства культури України виступив заступник директора Департаменту культурної спадщини та культурних цінностей Віктор Вечерський. Присутній на заході Петро Толочко – професор, академік НАН України, директор Інституту археології Національної академії наук України – також віддав належне непересічній особистості Кресального та високо оцінив його вклад у вітчизняну науку. Нагадаємо, виставка до 100-річчя Миколи Кресального експонуватиметься у виставковій залі пам’ятки архітектури XVIII століття «Хлібня» до 17 лютого 2013 року. Департамент культурної спадщини та культурних цінностей Міністерства культури України

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

МИСТЕЦЬКІ ЦІННОСТІ

Галина БЄЛІКОВА

Пам’ятки

БРАТСЬКОГО МОНАСТИРЯ в колекції НХМУ

Хрест напрестольний в срібній оправі*. Хрест. 1600 р. Греція, Афон. Кипарис, різьблення, срібло, скань. Оправа. XVIII ст. Україна. Метал, карбування, золочення, скло

оля пам’яток, що перебували у храмах київського Братського монастиря, після революції 1917 року виявилася різною – багато з них були реквізовані у 1920-х роках, частину вилучили пам’яткоохоронні інституції; в 1934–1935 роках під час руйнації обителі було знищено безліч ікон з іконостасів її церков. Інформація про вцілілі пам’ятки монастиря з’явилась через десятиліття – у 1976 та 1999 роках хрест патріарха Теофана експонувався на виставках Національного КиєвоПечерського історико-культурного заповідника (далі – НКПІКЗ), хрест гетьмана Петра Сагайдачного зайняв місце в експозиції Національного музею історії України1. Дослідження перебігу руйнівних подій в монастирі неминуче здійсниться, як це відбувається з обставинами знищення Михайлівського Золотоверхого собору2, а імена їх організаторів відомі. Музейники ж Києва у тій жорстокій реальності 1920–1930-х років, як тепер стає зрозуміло, виконали своє завдання: частину найбільш цінних ікон монастиря змогли забрати до Всеукраїнського музейного містечка, що від 1926 року діяло на території Києво-Печерської лаври. Вони були внесені в книги «Загального інвентаря» (з поміткою про походження з Братського монастиря) під відповідними інвентарними номерами, які були проставлені також і на самих іконах. Ці номери з літерами «З.Ін.» («Загальний інвентар»), які добре відомі сучасним музейникам Києва як марка Всеукраїнського музейного містечка, стоять на зворотах п’яти ікон, що тепер представлені в Національному художньому музеї України (далі – НХМУ). Саме вони «підштовхнули» звернутися до записів в інвентарних книгах, що знаходяться в архіві правонаступника Музейного містечка – НКПІКЗ, і вказують на походження ікон з Братського монастиря. Не виключено, що у майбутньому інформація з цих безцінних інвентарів допоможе уточнити інші пам’ятки з Братської обителі, які невпізнаними зберігаються як у самому заповіднику, так і в музеях Києва. Ікони вписані в інвентар підряд (Богоматір – З.Ін. 50685; Христос – З.Ін. 50686; Благовіщення – З.Ін. 50687; Богоматір Братська – З.Ін. 50688; св. Микола – З.Ін. 50689), записи не датовані, але йдуть в ряду датованих 1934 роком – тобто вони зроблені в рік офіційного прийняття рішення про знесення монастиря. Однак 1934-й може бути не роком надходження ікон до Музейного містечка, а лише роком їх внесення до книг – точний час мав бути, за правилами, зафіксований актом, який допіру не виявлений. Не виключено, що ікони забрали з обителі ще до 1934 року. Ймовірно, вони якимось чином залишалися під доглядом громади, перебуваючи на обліку в пам’яткоохоронних інстанціях. Дві з ікон, що стояли в окремих кіотах у Богоявленському соборі, востаннє на своїх місцях згадав у 1917 році в путівнику по Києву Кость Широцький. У наступному путівнику

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

МИСТ МИСТЕЦЬКІ ЦІННОСТІ

Хрест благословенний**. 1622 р. Україна, Київ. Срібло, гірський кришталь. Куття, карбування, золочіння, гравірування

Києва 1930-го року під редакцією Федора Ернста вже жодна з п’яти ікон, навіть чудотворна, не відзначена. Можливо тому, що їх уже не було в монастирі. В музеї нині знаходяться чотири ікони та риза від п’ятої (Благовіщення), яка залишилась у лаврському заповіднику. Очевидно, це сталося до 1944 року, бо тоді в музеї для нових надходжень була заведена Книга, куди їх почали вписувати. Першим з виявленої в документації НХМУ інформації про ікони є запис в інвентарній книзі обліку творів із вмістом дорогоцінних металів за 1948 рік. В ній записані всі чотири ікони та риза: в запису двох образів зазначено «Відкіль ікона потрапила до музею невідомо»3, немає інших жодних поміток – очевидно, що у 1948 році і їх попередня доля вже стала таємницею. Сценаріїв переходу ікон з лаврського містечка в музей могло бути, за логікою відомих нам подій, щонайменше два. Перший, що міг реалізуватися у 1936–1937 роках, коли проводилася реорганізація київських музеїв у зв’язку з набуттям Києвом статусу столиці. Реорганізація, що насаджувалася зверху, була ще дошкульнішою, ніж у 1920-х, бо не мала, як показали наступні події, чіткої концепції, а її політична жорстокість призвела не тільки до непрофесійних розподілів історичних колекцій, а до знищення її учасників. У березні того ж 1934 року, в якому до Загального інвентаря лаврського містечка були вписані «Братські» ікони, закрили «на консервацію» найбільшу в Києві історикомистецьку збірку Всеукраїнського історичного музею

ім. Т. Шевченка (тодішня назва НХМУ), з метою її поділу на історичний та художній музеї. Концепцію художнього музею, що залишився у своєму приміщенні, кілька разів змінювали. Врешті в січні 1936 року Наркомат освіти прийняв дивовижне як для існуючої на той час дійсності рішення створити Державний Український музей, який би послідовно, від кам’яної доби і трипілля до радянських часів, експонував історію розвитку українського образотворчого та народного мистецтва. Автором концепції, що втілювалася під егідою наркома освіти у 1933–1938 роках Володимира Затонського (одного з головних учасників акцій підривання соборів), був, вірогідно, начальник управління у справах мистецтв при Раднаркомі УРСР у 1936–1937 рр. Андрій Хвиля, а проводив її в життя Пимен Рудяков, директор музею з 1936 року4. До експозиції залучали, в т.ч. і з позакиївських музеїв, найвидатніші експонати, які могли б достойно показати тисячолітнє мистецтво України. Хвиля дав розпорядження начальнику відділу образотворчих мистецтв та музеїв В.М. Знойко передати музею з лаврського заповідника зняті зі стін Михайлівського собору мозаїки і фрески, які там саме монтувалися на нову основу, але, що важливо в світлі нашої теми, не тільки їх: «В зв’язку з відкриттям музею Українського Мистецтва пропоную передати для експозиції згаданого музею мозаїки, фрески та шиферні барельєфи з колишнього Михайлівського собору, а також живописні, графічні і металопластичні твори місцевих українських майстрів (тут і далі виділено нами. – Г.Б.)»5. Список-додаток до розпорядження, на жаль, не зберігся, тому невідомо, чи були в ньому братські ікони, але Євангеліє в окладі майстра Ієремії Білецького, водосвятна чаша та шата для ікони Богородиці майстра Равича з Музейного містечка експонувалися в новому музеї 6 . 17 квітня 1937 року експозицію ДУМу, що спиралася на концепцію історичної школи М. Грушевського, на той час вже офіційно розгромлену, відкрили – вона складалася із семи відділів: докласового і ранньокласового суспільства; Київської Русі;

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ГРАВЮРА

Тетяна ЛЮТА

Могилянський «THEATRUM GLORIAE»

ІВАНА МАЗЕПИ

конографія часів Івана Мазепи тісно пов’язана із середовищем КиєвоМогилянської академії, яке активно продукувало літературні та графічні твори, пов’язані з діяльністю гетьмана, його родини та оточення. Вихованцями Могилянки були обидва племінникисестринці гетьмана: Іван Обидовський та Андрій Войнаровський. У цей самий період тут навчався син генерального писаря Василя Кочубея та його наступник, пізніший гетьман в екзилі Пилип Орлик. В академії працювала ціла плеяда церковних єрархів, у різний спосіб пов’язаних з особою гетьмана: Варлаам Ясинський, Прокопій Колачинський, Лазар Баранович, Феофан Прокопович, Дмитрій Туптало та ін. Турбота Івана Мазепи про цей навчальний заклад досить відома: гетьман побудував увесь комплекс споруд академії, він забезпечив її фінансово та матеріально (загальна сума виділених коштів становила більше 230 тисяч дукатів). Політичні та культурні новації гетьмана безпосередньо впливали й на інтелектуальний розвиток могилянського середовища. З друкованої продукції цього кола, що складає золотий фонд українського мистецтва та книговидання, виділяються графічні твори, які в яскравих образах і формах зафіксували різні аспекти діяльності гетьмана і зобразили політичні події Гетьманщини у художній формі. Загальне тло історичних подій, на якому розгорталися графічні могилянські «вистави слави» Івана Мазепи, мало виразну домінанту, яка визначала напрямки уваги суспільства не лише в Україні, а й у європейській політиці: військовий похід 1695 року козацьких військ на чолі з гетьманом та російської армії під проводом Бориса Шереметьєва на низ Дніпра і взяття чотирьох татарських фортець – Асланкермена, Нусреткермена, Тавані, Кизикермена. За спостереженнями Олександра Оглоблина1, похід вражав сучас54

[Іван Щирський]. Теза Івана Обидовського на честь царів Івана та Петра Олексійовичів. 1688 –1692 рр. Пошкоджена

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ГРАВЮРА

ників як своєю масштабністю, так і військовими прийомами взяття добре укріплених і, головне, недоступних (через острівне розташування) фортець. Перемога українськоросійських військ і звільнення басейну Дніпра до його гирла в Чорному морі від татарсько-турецького контролю викликали захоплення сучасників і спричинили появу низки художніх літературно-графічних творів, серед яких чільне місце посідали праці вихованців Києво-Могилянського колегіуму. Першим на цю подію відгукнувся Пилип Орлик. Уже на той час наближений до гетьманської канцелярії, він видав віршований панегірик «Alcides Rossiyski triumfalnym lawrem vkoronowany...» (Вільно, 1695 р.)2 на честь перемог козацьких військ, очолених Іваном Мазепою. Панегірик має титульний аркуш із посвятою «від найнижчого слуги Пилипа Орлика з-поза руських кордонів через пошту почут[у], виголошуючого славу і публічному світові невправним пером оголошен[у]…»3. На час гетьманських славетних перемог Києво-Могилянський колегіум отримав від його уряду кілька універсалів на підтвердження своїх володінь. Загалом їхня кількість за життя гетьмана становила тринадцять. Абрис володінь Братського монастиря згідно з гетьманськими потвердженнями локалізувався у межах київського трикутника Дніпро–Ірпінь–Стугна, що відповідало державному кордону, зафіксованому між Річчю Посполитою та Московією за Вічним миром. Згадана Орликом межа «з-поза руських кордонів» 4 перегукується з темою графічної тези Івана Обидовського, піднесеної царевичам 1691 року, сестринцем Івана Мазепи, випускником Могилянської колегії, який і був автором тексту присвяти5. Знаємо, що українська «депутація піднесла царям Петрові та Іоаннові зроблену в Київі Інокентієм Щирським гравюру, відбиту на шовку в Печерській друкарні […] Тут було подано портрети царів Олексія Михайловича та його трьох синів, вид Києва й conclusiones philosophiae та theologiae, а до них додано й посвяту-привіт од “столника Іоанна Обидовскаго”» 6. Оглоблин помилково називає трьох дітей Олексія Михайловича. «Двоїстість» його синів на тезі очевидна, бо відповідає

1. Титульний аркуш панегірика Пилипа Орлика на честь Івана Мазепи Alcides Rossiyski... Вільно, 1695 р.

3. [Леонтій Тарасевич] Теза на освячення Богоявленського собору Братського монастиря. Фрагмент з видом Верхнього Києва. 1695 р. Пошкоджена

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

2013

№ 1 (183)

Науково-популярний ілюстрований журнал

ВИДАВЕЦЬ ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 65 Генеральний директор Олеся БІЛАШ

ПРО АВТОРІВ Галина Бєлікова – завідувач відділу стародавнього мистецтва НХМУ Катерина Гончарова – старший науковий співробітник Інституту «УкрНДІпроектреставрація» Тетяна Люта – завідувач навчальною лабораторією історичних студій НаУКМА, кандидат історичних наук Олена Мокроусова – історик-мистецтвознавець, головний спеціаліст Київського науково-методичного центру з охорони, реставрації та використання пам’яток історії, культури та заповідних територій Світлана Оляніна – доцент, заввідділу музеєзнавства та пам’яткознавства Інституту культурології НАМ України, кандидат архітектури

Головний редактор Леся БОГОСЛОВ Відповідальний за випуск Ігор ГИРИЧ Редагування, коректа Віри КАРПЕНКО Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ

Ніна Світлична – провідний зберігач фондів фондового відділу НЗ «Софія Київська» Сергій Тараненко – науковий співробітник Центру археології Києва ІА НАН України

АДРЕСА РЕДАКЦІЇ Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 67 E-mail: pamjatky.ukr@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 683 від 01.06.1994

ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНИ: історія та культура Передплатний індекс – 74401 ВИХОДИТЬ ЩОМІСЯЦЯ

ДРУКАРНЯ ТОВ «Видавничо-поліграфічна компанія “Експрес-Поліграф”» вул. Фрунзе, 47б, Київ, 04080. Тел. +38(044) 417 25 93

ВАРТІСТЬ ПЕРЕДПЛАТИ НА 2013 РІК

6 місяців 132,09 грн

12 місяців 262,98 грн

Наклад 1000 прим.

Розповсюдження, передплата, реклама Тел. +38(044) 498 23 64, +38(050) 310 56 63

uaculture.com

Передплатний індекс 74401

Передплатити та придбати окремі примірники журналу в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Ознайомитись з журналом можна в усіх наукових бібліотеках обласних центрів України та бібліотеках райцентрів Київської області. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com

ПЕРЕДПЛАТА ТРИВАЄ УПРОДОВЖ РОКУ ВАРТІСТЬ ПЕРЕДПЛАТИ НА РІК

П ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС ІН

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

95220 9

74401

2210,90 грн

262, 98 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

74501

37112

74310

132,48 грн

114,90 грн

132,48 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

60969

90269

164,34 грн

104,34 грн

Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через Оформлення передплати передплатні на друге півріччя 2012 року розпочнеться в квітні місяці. агентства. Передплату можна оформити оформити в будь-якому передплату поштовому відділенні України, через передплатні У країнах далекого зарубіжжя на всі зв’язку наші видання можна через сайт агентства, а також у редакції Газетно-журнального видавництва Міністерства культури України www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line». далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання ПередплатитиУтакраїнах придбати окремі примірники видань в електронній версії можливо можна через сайт www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line» країні світу. за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій Довідки за тел.: (044) 498-23-64

Довідки за тел.: (044) e-mail: 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com nvu.kultura.porhun@gmail.com

ISSN 0131-2685

Пам’ятки України: історія та культура. – 2013. – № 1. – С. 1–64.

Індекс 74401