Пам'ятки України №2 2014 by Національне газетно-журнальне видавництво

№2

ЛЮТИЙ 2014

число журналу  Ретроспективний огляд  Живопис Успенського собору КПЛ 1840-х  Ідеологічні монументи 1960-х  Софійський собор у 1941 р.

До святкування 100-річчя від дня заснування у Клавдієвому-Тарасовому на Київщині загальноосвітньої школи відкрито меморіальну дошку (скульптор Володимир Щур) на честь колишнього головного редактора «Пам’яток України» Олександра Рибалка, випускника 1968 року, золотого медаліста. Редакція журналу висловлює подяку керівництву школи, селищній раді, родині – Катерині та Мирославі Рибалкам за увічнення пам’яті визначного діяча культури, нашого колеги.

2014, ЛЮТИЙ

№ 2 (200)

ЗМІСТ НОМЕРА Науково-популярний ілюстрований журнал Видається із 1969 року ЗАСНОВНИК Міністерство культури України

ВИДАВЕЦЬ

АКЦЕНТ 2

МОНУМЕНТАЛЬНИЙ ЖИВОПИС 16

ДП «Національне газетно-журнальне видавництво»

ВИДАВНИЧА РАДА Олеся Білаш, Віктор Пасак, Максим Бударін, Віктор Вечерський, Олена Воронько, Оксана Іонова, Євгенія Крутоголов, Іван Мечков, Лариса Нікіфоренко, Лариса Петасюк, Світлана Фоменко, Людмила Чумакова, Михайло Швед, Оксана Гайдук, Ольга Голинська, Людмила Олтаржевська, Надія Соколенко

РЕДКОЛЕГІЯ Віктор Акуленко Володимир Александрович Сергій Білокінь Леся Богослов Геннадій Боряк Ігор Гирич Андрій Ґречило Іван Дзюба Антоніна Жихорська Леонід Залізняк Віра Карпенко Сергій Кот Олена Мокроусова Ярослава Павличко Леонід Прибєга Анатолій Ситник Олександр Федорук Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Пам’яток України» – тільки з письмового дозволу редакції.

200-те число «Пам’яток України» Ігор ГИРИЧ

Оновлення розписів Великої Лаврської церкви у першій половині ХІХ ст. Марина БАРДІК

ЦЕРКВИ 20

«Церква в Мерефі» Сергія Васильківського та Порфирія Мартиновича Арсен ЗІНЧЕНКО

МОНУМЕНТИ 26

Стан монументів України початку 1960-х: погляд фахівців Олександр КУЧЕРУК

ШУКАЮЧИ ІСТИНУ 32

Замах на Софію Київську Євген КАБАНЕЦЬ

КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ СТУДІЇ 40

Пилип Орлик у Салоніках Валерій ШЕВЧУК

ФАЛЕРИСТИКА 46

Товариство «Просвіта» у фалеристичних пам’ятках першої половини ХХ століття Степан ПАХОЛКО, Андрій СОВА

ВИСТАВКИ 52

Ханенківські читання та виставка «Антична колекція музею Ханенків. Вибране»: до ювілеїв 2014 року Катерина ЧУЄВА

КНИГОПИС 56

«Великі українці» на сторінках «Пам’яток України»: новий формат Тамара ДЕМЧЕНКО, Світлана ІВАНИЦЬКА

На підмурках творення теорії пам’яткоохоронного права Олександр МАЛИШЕВ

АКЦЕНТ Ігор ГИРИЧ

200-те ЧИСЛО «ПАМ’ЯТОК УКРАЇНИ»

орок п’ять років знадобилося, аби це ювілейне число «Пам’яток» побачило світ. З них близько тридцяти вийшло друком від 2012-го, коли журнал уперше став місячником. Протягом цих двох років редакцією підготовані не лише обов’язкові за умовами передплати номери, а й спеціальні випуски. Поступ часопису за більш як 40-річний період можна умовно поділити на три етапи. У перші 16 років це було звичайне «режимне» періодичне видання, яке обслуговувало ідеологічний відділ компартії у царині охорони пам’яток. Як офіційний орган Українського товариства охорони пам’яток часопис мав своїм завданням, покладеним на нього тодішньою тоталітарною системою, закріплювати тезу про КПРС як провідну силу, яка протягом існування радянської влади найкращим чином опікувалася пам’ятками культури. Багато зроблено для популяризації пам’яткоохоронної теми тодішнім головою правління УТОПІК та головним редактором бюлетеня «Пам’ятники України» Петром Троньком1. Другий етап розвитку збігається з початком горбачовської перебудови, тобто 1985 року, коли до керма в журналі приходить Анатолій Сєриков. Часопис перетворюється на трибуну українського відродження, зокрема у ставленні до старовини та минулого України. «ПУ», завдяки своєму головному редакторові, чи не першими з-поміж тогочасних періодиків, відчувши дух доби, намагалися не лише з національних позицій об’єктивно висвітлювати історію збереження й руйнації пам’яток, а й узяли на себе відповідальність за виховання широкого загалу в дусі пріоритету національно-культурних цінностей над цінностями вузькоідеологічними та партійними. Не випадково наш журнал перед здобуттям незалежності стає одним із наймасовіших часописів України, а його наклад на межі 1980–1990-х років сягає 100 тисяч примірників і вище. Це було передусім популярне видання для широкого загалу, де читачі вперше мали змогу ознайомитись з матеріалами з історії національної символіки, збройних формувань часів Української революції, дізнатися про Січових стрільців та їхнє значення в історії України. Навіть у важкі часи початку 90-х часопис не занепав, знизилися лише його наклади. На середину 1990-х років припадає початок третього періоду історії видання. З науково-популярного воно перетворюється на наукове, «ваківське» з пам’яткоохоронної проблематики. У часах редагування Віктора Вечерського й Олександра Рибалка наголос робиться на науково-дослідницьких публікаціях з історії архітектури та рес-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

таврації пам’яток. З початку 2000-х, за О. Рибалка, розширюється тематичний спектр видання, більше уваги приділяється пам’яткам культури та історії. Олександр Леонідович трактує пам’ятку як духовну сутність. Через що до сфери інтересів редакції потрапляють не лише споруди, але й книжки, рукописи, архівні та музейні збірки. Від середини 2011 року розпочинається, так би мовити, четвертий етап у розвитку періодичного видання. Ми намагаємося продовжувати традиції «Пам’яток України», закладені нашими попередниками, головними редакторами А. Сєриковим, В. Вечерським та О. Рибалком. Відтепер «пам’яткою» для нас стає і сама історична постать. Нас почали цікавити особистості, які позначали собою добу, які творили нові духовні й мистецькі вартості, ставали світочами українського національного простору. Місця, пов’язані з пам’яттю про них, теж мають стати об’єктами уваги нашого часопису. Наразі з’явилися тематичні числа, присвячені Є. Чикаленку, В. Леонтовичу, М. Могилянському, Ф. Ернсту, Т. Шевченку. Йде підготовча робота над випусками присвяченими, Василеві Кричевському, Ярославові Дашкевичу, Михайлові Брайчевському. У 1990-х роках журнал розпочав серію публікацій про історикоетнографічні місцевості України, які не ввійшли до сучасних кордонів нашої держави. З’явилися окремі числа з історії Пряшівщини, Холмщини і Підляшшя, Берестейщини, Кубані. У ці ж роки виходять числа, повністю або частково присвячені Кам’янцю-Подільському, Глухову, Дніпропетровську, Києву. Сьогодні започатковано рубрики про окремі історичні міста України. Вже з’явилися тематичні числа з історії Підгаєць, Галича, Бережан, Ніжина, Києва. Плануємо видати добірки матеріалів про Добромиль на Львівщині, Меджибіж, Суми, Харків, Кременець, містечка-замки Раківець, Чернелиця, Золотий Потік. Наші попередники чимало уваги приділяли історико-культурним заповідникам. Зокрема, вийшло число, присвячене музеям і архітектурним пам’яткам Чигиринського заповідника. За останні два з половиною роки цей напрямок ми збагатили тематичними випусками про той-таки Чигиринський регіон, Києво-Печерський та Києво-Софійський заповідники, Кирилівську церкву в Києві, Братський Богоявленський монастир та Києво-Могилянську академію, Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського в Києві, Національний художній музей ім. Андрея Шептицького у Львові. Плануємо видати добірки матеріалів про приватні музеї «Платар» і Шереметьєва в Києві, народний живопис Петриківки на Дніпропетровщині, Чернігівський історико-архітектурний заповідник тощо. «ПАМ’ЯТНИКИ УКРАЇНИ», № 3, 1970 7 травня 1970 року в Києві відбулось урочисте відкриття пам'ятника Г. І. Петровському. Монумент споруджено за рішенням Центрального Комітету Комуністичної партії України та Ради Міністрів УРСР. О 16 годині присутні оплесками зустріли товаришів Н.Т. Кальченка, О.П. Ляшка, О.А. Титаренка, В.В. Щербицького, Ф.Д. Овчаренка, В.К. Клименка, І.С. Грушецького, а також заступника Голови Ради Міністрів УРСР П.Т. Тронька, командуючого військами Червонопрапорного Київського військового округу генерал-полковника Г.І. Салманова, першого секретаря Київського міськкому партії О.П. Ботвина, голову Київського міськвиконкому В. О. Гусєва та інших. Тут же дружина Г. I. Петровського Олександра Михайлівна. Урочистий мітинг відкрив голова Київського міськвиконкому В.О. Гусєв. Він запросив члена Політбюро ЦК КП України, Голову Президії Верховної Ради УРСР О. П. Ляшка відкрити пам’ятник.

№ 2 (200) / лютий 2014

Наш журнал відкритий до співпраці. Ми шукаємо нових авторів і нові теми. Ми готові співробітничати з усіма фахівцями й аматорами, які працюють на ниві дослідження й охорони пам’яток історії, мистецтва і культури. Триває робота над підготовкою покажчика матеріалів, надрукованих у «Пам’ятках» протягом 2002–2014 років. Нашим завданням є сканування усіх чисел журналу й опублікування усіх його електронних версій у PDF в інтернеті. Сьогодні журнали навіть трирічної давнини є раритетом, тому що зібрані в них матеріали є унікальним джерелом з історії української культури в пам’яткоохоронній сфері. *** Далі ми пропонуємо нашому читачеві дайджести публікацій у «Пам’ятках України» за останні чотири десятиліття. У 1970-ті роки «головною темою “ПУ”» було висвітлення стану збереженості ідеологічних монументів «революційної, бойової та трудової славаи», які встановлювалися в Україні в часи Брежнєва–Щербицького в масовому порядку. Але, крім цього, чимало місця відводилося пам’ятникам В. Леніну в Україні. Візьмемо для прикладу № 3 за 1970 рік. З усього змісту журналу лише стаття про Всеволодів Красний двір, що був на території нинішнього нового Ботанічного саду над Видубицьким монастирем, відповідала безпосередньому профілю часопису. Решта публікацій стосувалася пам’ятників та пам’ятних знаків загиблим у Другій світовій війні та трьом постатям, що спричинилися до організації голоду 1933 року: Г. Петровському, С. Косіору та В. Чубарю2 . Усі матеріали витримані у офіціозному тоні, як під копірку. Хоча всіх цих людей, репресованих у другій половині 1930-х, а реабілітованих у 1950-х, увічнено на вулицях Києва лише в 1970-х, після скинення П. Шелеста, в часи розгулу маланчуківщини і першої великої розправи над дисидентами. Сьогодні ці матеріали вже сприймаються як історія, бо за роки незалежності усі ці монументи було демонтовано, недавно і пам’ятник Григорію Петровському на вулиці М. Грушевського в Києві. Українське товариство охорони пам’яток розповсюджувало, починаючи з дня свого заснування, членські марки. Їх у примусовому порядку змушувати купувати навіть школярів. Гроші, зібрані таким чином, ішли на реставрацію пам’яток. Приміром, на добре знаний Олеський замок у Львівській області. В одній зі статей числа 2-го за 1971 рік розповідалося про реставрацію дерев’яних церков Дрогобича і Потелича на кошти Товариства3. Вряди-годи «ПУ» вміщували цікаві історичні дописи інформаційного характеру про рідкісні інженерно-технічні споруди минулого. Так, у тому-таки числі 2’1971 подано статтю про

АКЦЕНТ

«ПАМ’ЯТНИКИ УКРАЇНИ», № 2, 1971 Пильно стежать за реставрацією цієї пам'ятки активісти Товариства. В замку відбулося розширене засідання президії правління обласної організації Товариства з участю спеціалістів, на якому обговорювалися проблеми реставрації та влаштування музею. Щоб прискорити добудову приміщень Львівського музею українського мистецтва, художники подарували обласній організації Товариства на виставку-продаж понад 700 своїх творів. Це свідчить про високу свідомість радянських людей, їх любов до стародавнього мистецтва українського народу. Приділяється значна увага реставрації і збереженню пам'яток дерев'яної архітектури (цивільної, оборонної, культової) і монументального жи¬вопису. За кошти Товариства реставруються і досліджуються пам'ятки дерев'яної архітектури: храм Юрія в Дрогобичі, церква св. Духа в Потеличі та інші. Виділяли кошти на реставрацію Домініканського костьолу. Організації Товариства широко ведуть пропаганду пам'ятників історії та культури Львівщини шляхом читання лекцій, виступів у пресі, по радіо і телебаченню. При правлінні обласної організації Товариства працює народний університет пропаганди і популяризації пам'ятників «Скарби народу». У 1969 році на Івано-Франківщині в урочищі Ангеловому виявлено ще одну доменну піч, яка збереглася набагато краще, ніж мигівська. Засновником ангелівської домни, заводу і селища при них був галицький митрополит Антоній Ангелович. Будівництво почалося в 1810 році. Керував ним досвідчений гірник Й. Маутнер. У праці історика-краєзнавця А. Шнейдера «Encyklopedya do krajoznawstwa Galicyi» т. 1, виданої в 1871 році, сказано, що завод і доменну піч будували солдати. Протягом 1811 року тут працювало 80 солдатів і 2 офіцери. Звільнення їх у кінці цього ж року дає підставу вважати, що основні будівельні роботи на той час були завершені. З архівних даних у 1813 році в селищі, що виросло навколо заводу, було 80 жителів, переважно німців. Крім них на заводі і біля домни працювали селяни із села Перегінського, відробляючи тут панщину. Залізна руда для домни добувалася поблизу в шести рудниках відкритим способом. У 1814 році розпочали добування руди ще в п'яти рудниках біля Перегінського. Не дивлячись на сприятливі умови, завод і домна працювали недовго. Причиною цього була низька якість карпатської руди та смерть Ангеловича. Нового митрополита завод не цікавив, і його було закрито. У списках діючих підприємств за 1841–1848 pp. заводу в Ангеловому вже немає. А. Шнейдерг відвідавши Ангелове перед виходом у світ своєї праці, знайшов у ньому лише одну людину – сторожа. Це висока кам'яна споруда, в яку веде вхід з арковим склепінням. З обох боків від основного входу розміщені по радіусу вузькі аркові отвори, які також ведуть всередину домни. Перпендикулярно до головного входу основу печі, по її осі, розчленовують два симетричні бокові аркові входи. У кожному з них біля ствола є по одному наскрізному отвору

прямокутної форми, які виходять у бік річки Ломниці. Всередині домна викладена обтесаним камінням, висота якого 1,5 метра, ширина – 3 метри. Для внутрішньої кладки використано глиняний розчин, а для зовнішньої – вапняний. Повітря вдувалося в піч через три отвори, і деревне вугілля, що горіло в ній, давало температуру 1500 градусів. З річки, котра протікає за 150 метрів від домни, прокладений вузький глибокий канал. Вода, що текла по ньому, крутила колесо, яке приводило в рух повітродувну установку. Збереглися також залишки стін і фундаменти підсобних приміщень. О. КУРАЄВ

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

«ПАМ’ЯТНИКИ УКРАЇНИ», № 1, 1986 Багато років довелося працювати на півдні республіки у складі курганної експедиції Київського державного університету, розмовляти із сотнями людей — будівельниками, колгоспниками, туристами, які приходили на розкопки, і серед них не зустрілося жодного свідомого руйнівника, «злісного курганоненависника». Усі вони гаряче цікавилися історією рідного краю, добре розуміли наукову і духовну цінність цих історичних пам'яток. Нікому й на думку не спадало займатися самовільними розкопками, знищувати знахідки. Але ось що характерно — цікавлячись підкурганними могилами та речами, обходили увагою насип, оскільки недостатньо розуміли його наукову цінність. За змінами форм, розмірів насипів, прийомів їх архітектурного оздоблення археолог може у загальних рисах простежити всі основні етапи суспільно-господарського та духовного розвитку кочівників. Мі мусимо подбати про більш ефективну охорону неоціненної історичної пам'ятки. Оскільки доля кургану нерідко залежить від рівня розуміння наукового значення курганного комплексу, одним із шляхів вирішення згаданої проблеми є поліпшення пропаганди завдань археології Товариством охорони пам'яток. Треба також активізувати роботу місцевих організацій Товариства; настійніше порушувати клопотання про встановлення охоронних знаків на насипах, у першу чергу на тих, які потрапляють до зони інтенсивного виробництва; посилити контроль за станом курганів, своєчасно повідомляти науковців про загрозу зруйнування тієї чи іншої пам'ятки, підтримувати тісніші зв'язки з археологами, будівельниками, колгоспниками, педагогічними колективами шкіл.

промислову піч (домну) початку ХІХ століття в урочищі Ангеловому на Івано-Франківщині4. За редагування А. Сєрикова комуністично-ідеологічна проблематика поступається місцем матеріалам з давньої історії та археології. У статті С. Васильченка про скіфські кургани (№1, 1986)5 порушувалася проблема збереження для нащадків не лише знайдених археологічних пам’яток, але й самих земляних курганів. Це питання і нині є актуальним. У другій половині 1980-х наш журнал був одним з перших періодичних видань, яке звернулося до проблеми дбайливого збереження архітектури українського модерну початку ХХ століття, уважного ставлення до спадщини видатного архітектора Василя Кричевського. У той період ця тема не була такою вже безневинною і дозволеною комуністичною владою. Свою статтю В. Чепелик «закамуфлював» назвою, що звучала нейтрально 6. Езоповою мовою архітектура українського модерну виглядає як «народностильова». Якби йшлося лише про таку архітектуру, то треба було б розповідати про масову дерев’яно-глиняну архітектуру Києва в російському стилі. Між тим В. Чепелик писав саме про будинки в українському стилі, та в назві цей факт не було відображено. Про те, як «дбайливо» радянська влада оберігала архітектурні споруди «буржуазно-націоналістичного» стилю «українське необароко», ідеться у статті О. Мокроусової «Будинок Альошина на Софійському майдані». Сьогодні вже не існує багатьох зі згаданих В. Чепеликом у своїй статті будинків. Зокрема, І. Щітківського на Полтавській, садиб на Борщагівській вулицях у Києві.

№ 2 (200) / лютий 2014

У цей період журнал став одним з флагманів української журналістики, який порушив важливу суспільну проблему – регенерацію втрачених через варварське більшовицьке нищення культових пам’яток архітектури. У колишньому Союзі та й почасти в незалежній Україні до так званих «новоділів» – відновлених від фундаменту храмів, що являли собою сакральну славу країни, ставилися скептично. Нині цю проблему вирішено, здається, на користь безперечної необхідності таких відбудов. Практика останнього п’ятнадцятиріччя переконливо довела, що відновлені Михайлівський Золотоверхий та Успенський Києво-Печерської лаври собори вже сприймаються такими ж пам’ятками, як і автентичні храми, знищені у 1934–1941 роках. Сьогодні ця справа ще далека до завершення. У списку 50 храмів, затверджених до відновлення за президентства Л. Кучми, були ВійськовоМикільський та Богоявленський Братського монастиря собори. Важливими, до того ж містобудівними домінантами Києва, були напівзбережена Царекостянтинівська церква та храм з дзвіницею Петропавлівського монастиря на Подолі, а також дзвіниця І. Григоровича-Барського

МОНУМЕНТАЛЬНИЙ ЖИВОПИС Марина БАРДІК

Оновлення розписів

ВЕЛИКОЇ ЛАВРСЬКОЇ ЦЕРКВИ

у першій половині ХІХ ст.

хильність людини новітньої історії до ювілейних дат має певне позитивне значення: це дає змогу по-новому оцінити минулі події. 2013 рік був ювілейним для двох величних храмів Києва, двох православних святинь – Успенського собору Києво-Печерської лаври та Софійського собору. Так, виповнилося 160 років поновленню розписів Великої Лаврської церкви, як ще називали Успенський собор, і 150 років їх поновленню у Софії Київській.

У мистецькій критиці, на жаль, до сьогодні присутнє зверхньо негативне ставлення до живописного оновлення соборів, але часова відстань та історичні факти дають нам підстави з такою думкою не погодитися. Обидва ювілеї об’єднують лаврські художники, що здійснювали малярські роботи, і перший з-поміж них – соборний старець Києво-Печерської лаври ієромонах Іринарх, у хрещенні Іоаким. Після чернечого постригу Іринарх займався іконописом, розписував храми.

Його талант, майстерність, безкорисливість справили, очевидно, сильне враження на Київського митрополита Філарета (Амфітеатрова), і той запропонував Іринарху залишити Орловську єпархію і переїхати до Києво-Печерської лаври. У Києві митрополит виявив до Іринарха прихильність і довіру – доручив керувати лаврською іконописною школою і поновити розписи у головній церкві Лаври – в Успенському соборі. Завдання було не з легких, але Іринарх виявив організаторські здібності.

Іринарх. Київські князі Давньої Русі. Реставрація. 1843 р.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

МОНУМЕНТАЛЬНИЙ ЖИВОПИС

Він, хоча й був у Лаврі людиною новою, зміг відібрати з послушників монастиря обдарованих живописців і з ними розписати основну частину собору. Масштабне оновлення тривало з липня 1840-го до осені 1842 року, поки несподівано до справи не долучився сам імператор1, який позиціонував себе знавцем мистецтва. Микола І відвідав Київ, Печерську лавру і …невдовзі до митрополита дійшла заборона продовжувати живописні роботи в соборі. Через деякий час вийшов указ імператора, що суттєво доповнив «Строительный устав» і безпосередньо стосувався поновлення архітектурних пам’яток, тому ми вважаємо за потрібне навести його головні положення. «Воспрещается приступать без высочайшего разрешения к каким-либо обновлениям в древних церквах и во всех подобных памятниках. Вообще древний, как наружный, так и внутренний, вид церквей должен быть сохранен тщательно, и никакие произвольные поправки и перемены без ведома высшей духовной власти не дозволяются. Кроме того, епархиальным архиереям повелено наблюдать, дабы нигде, ни под каким предлогом, в древних церквах не дозволялось ни малейшего исправ-

ления, возобновления и изменения живописи и других предметов древнего времени, а всегда испрашивалось на то разрешение от Священного Синода»2. Зазначимо, що усвідомлення значення Великої Лаврської церкви як святині підштовхнуло імператора замислитися над питанням збереження культурної спадщини і зробити перший крок, оформлений законодавчо, на шляху започаткування реставрації. Указом упроваджувався єдиний порядок у справі поновлення давніх пам’яток, у чому полягало його позитивне значення. Проте фактично тільки ним визначалась істориками мистецтва користь від живописних робіт 1840-х років в Успенському соборі3. Така точка зору є напрочуд обмеженою. Варто уважніше придивитися до подальших подій… У Києві за наказом Миколи І було створено комісію, котра мала розглянути обґрунтованість оновлення розписів. Її висновки були досить цікавими. Комісія спростувала думку, що поновлення давнього живопису, який згадувався у Печерському Патерику і Синопису, відбулося без дозволу, та внесла ясність у питання, до якого періоду відносяться розписи, що підлягали оновленню, – до 1770-х років.

Також констатувала поточний стан живопису: рештки ще не оновленого стінопису були дуже потьмянілими і пошкодженими. Кажучи сучасною мовою, комісія зробила наукову довідку на основі історичних матеріалів і натурного дослідження живопису, а її квінтесенцію подала в акті. У наш час подібні дослідження фахівці роблять до проведення реставраційних робіт. Підсумковий висновок комісії навряд чи міг потішити самолюбство імператора. Через поганий стан старих розписів члени комісії не могли взяти їх за взірець і знайти будь-який привід, щоб говорити про неправомірність поновлень чи низьку кваліфікацію лаврських художників. Навпаки, в акті комісія запропонувала закінчити живописне оновлення Успенського собору і наостанок додала: …проте, якщо не буде визнано необхідним все переробити наново. Тобто, за субординацією, право остаточного вирішення передавалося високому покровителю мистецтв – імператору, при цьому відчувався іронічний підтекст: претензій до художників немає; якщо ж Ви, Ваша Величносте, схочете все переробити, хто сміє заперечувати? Іринарх. Князі роду Сангушків, Острозьких, Вишневецьких. Реставрація. 1843 р.

№ 2 (200) / лютий 2014

ЦЕРКВИ Арсен ЗІНЧЕНКО

«ЦЕРКВА В МЕРЕФІ» 20

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ЦЕРКВИ

С. Васильківський. Церква Різдва Пресвятої Богородиці в Мерефі

Сергія Васильківського та Порфирія Мартиновича № 2 (200) / лютий 2014

ЦЕРКВИ

творчості відомого українського художника Сергія Васильківського помітне місце належить архітектурним пейзажам 1900–1917 років, на яких відтворено пам’ятки української архітектури: муровані й дерев’яні церкви, хати. Художник відобразив чимало споруд українського зодчества, що постали під орудою як народних, так і професійних будівничих, з різних теренів: від Слобожанщини й Запоріжжя до Лемківщини й Закарпаття. Ця грань діяльності Васильківського привертала увагу дослідників і популяризаторів його спадщини1. Важливі спостереження зроблені з цього приводу у монографії І. Огієвської 2. Зацікавлення української мистецької інтелігенції національним церковним будівництвом стало прикметною ознакою науково-культурного життя останньої третини ХІХ – початку ХХ століття. Глибокий інтерес до церковних пам’яток виявляв і Сергій Васильківський. Ще в стінах художньої Академії він разом з П. Мартиновичем, О. Сластіоном, М. Самокишем та іншими відвідував українофільські гуртки. У Порфирія Мартиновича вони влаштовували вечірки, де господар грав на бандурі, співали пісень, студіювали історію України, будували плани щодо майбутньої мистецької і просвітницької діяльності3. Повернувшись в Україну, Сергій Іванович осів на Слобожанщині у батьківській хаті, займався не лише художньою творчістю, а й вивченням народного мистецтва. Різнобічність художньо-мистецьких інтересів С. Васильківського проявлялася у заглибленні в історію українського мистецтва. Енергійну діяльність у її вивченні й популяризації засвідчує зокрема його сучасник і краянин М. Рутковський: «Можна сказати, зовсім не перебільшуючи, що, починаючи з 90-х років аж до дня смерті Васильківського, хата його в Харкові на Москалівці була міцним і нерушимим захистом, де знайшло притулок українське мистецтво, своєрідне, оригінальне, не розбавлене ніякими розчинами ззовні»4. Дослідник церковних старожитностей протоієрей П. Фомін з цього приводу писав: «Значну громадську роль у пробудженні уваги до української церковної старовини відіграють художні гуртки, що з’явилися в наш час у Харкові й задалися метою збирання, вивчення й популяризації зразків старого українського мистецтва, у тому числі й головним чином, церковного. На чолі їх слід поставити художника С. Васильківського, спеціяліста в художньому відтворенні Малоросії в її теперішньому й минулому. Глибоку любов він має до місцевої церковної старовини. Подорожуючи по різних кутках півдня Росії й нашої губернії, він всюди пише етюди зі старовинних церков і монастирів, часто відтворюючи особливо прикметне в різних видах і моментах. Високохудожні його картини цього роду, без сумніву, виховують в суспільстві гарний і глибокий смак до місцевої церковної старовини й зацікавлення її пам’ятками. Прекрасна колекція його картин із зображенням старовинних церков нашого краю є в Харківському міському музеї, окремі ж його роботи цього роду порозсіювані у любителів художньої старовини з місцевого товариства. Нерідко його зображення старовинних церков виявляються цінними, окрім художніх достоїнств ще й тому, що ці церкви тепер уже не існують. Такими є його картини: церкви в Сватовій Лучці Куп’янського повіту, ХVIII в., що була на березі р. Свахи, Різдво-Богородичної в слободі Мерефі Харківського повіту, яка згоріла в 1878 р.5». У брошурі О. Ніколаєва «Сергій Васильківський. Життя й творчість» (Харків, 1927) на ілюстрації 5 у вигляді багатока-

дрового монтажу в дерев’яній рамі подано 24 роботи Васильківського з архітектурними об’єктами. Внизу підпис: «Малюнки будинків в українському стилі: церкви й ліворуч долі дві синагоги». На сторінці зображення храмів Прикарпаття, Поділля, Слобожанщини, Подніпров’я6. За активної участі Васильківського у Харкові при літературно-художньому гуртку в листопаді 1912 року було організовано архітектурно-художній відділ, який мав на меті збереження старовинних пам’яток української архітектури. С. Васильківський був незмінним його головою. Влаштовувані відділом виставки надавали широкі можливості для експонування зображень будівель й ознайомлення широкої громадськості з пам’ятками національної архітектури. Художник захоплювався красою народного зодчества й докладав сил для пропагування цінних пам’яток будівництва. Крім того, це зацікавлення мало й своєрідне дослідницько-теоретичне спрямування, оскільки в середовищі інтелігенції на початку ХХ століття активізувалися пошуки українського архітектурного стилю7, характерні ознаки якого можна було б застосувати при спорудженні українських земських установ і просвітницьких закладів. У творах С. Васильківського, присвячених архітектурним пам’яткам, створеним переважно в 1912–1917 роках, відображено різні типи старовинних українських церков, передано особливості їхніх форм, пропорцій і обрисів. Самі ці твори досить численні за кількістю, хоча, як зазначає дослідниця творчості художника І. Огієвська, нерівні щодо художності8. У пропонованому читачам матеріалі увага зосереджується на одному з таких художніх етюдів Сергія Васильківського, на якому зображено п’ятиверху церкву в Мерефі на Харківщині, споруджену визначним українським будівничим Якимом Погрібняком. У пошуках нової інформації про Якима Погрібняка автор цієї статті побував і в Харківському художньому музеї. Його директорка п. Валентина Мизгіна, сприяючи у вивченні художньої спадщини Порфирія Мартиновича, автора відомої графічної роботи, присвяченої одній з мереф’янських церков XVIII cтоліття9, познайомила з тодішньою власницею згаданого етюду пензля Сергія Васильківського Іриною Іванівною Кондрацькою, яка погодилася надати твір для огляду й фо-

Підпис на звороті етюду С. Васильківського «Церква Різдва Пресвятої Богородиці в Мерефі»

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ЦЕРКВИ

тографування, за що автор складає їй і В. Мизгіній сердечну дяку. Як виявилося, ця робота С. Васильківського ще не була опублікована, а тому запровадження її до наукового обігу, звичайно ж, має значний історико-культурний, власне мистецький, та громадський інтерес. Етюд невеликого розміру, виконаний на фірмовому картоні фотомайстерні Олексія Іваницького (на звороті картону є його фірмовий штамп). Це говорить про те, що С. Васильківський відтворював мереф’янську церкву, виявлену під час його подорожей, за якоюсь світлиною. Разом з Олексієм Іваницьким художник їздив по Слобожанщині, вивчаючи й фіксуючи пам’ятки української архітектури: О. Іваницький фотографував пам’ятки, а С. Васильківський робив етюди. Фотографа після більшовицького перевороту було розстріляно. На жаль, доля його світлин досі не відома. Про ці обставини творчої співпраці митців, за розповідями онука О. Іваницького Олексія Олександровича, повідомила авторові В. Мизгіна. Як відомо, доля мистецької спадщини С. Васильківського трагічна. У 1941 році під час евакуації цінностей Харківського історичного музею тільки невелику частину колекції його творів було відправлено на Схід. Серед цих творів були, зокрема, і малюнки українських церков. Під час боїв за Харків у серпні 1943 року будинок музею було підпалено. Вогонь знищив весь особистий архів С. Васильківського: його автобіографічні нотатки, світлини, листування з видатними діячами культури, особисті речі з будинку художника, в якому він мешкав. Згоріло майже 500 творів Васильківського. Загинула унікальна колекція світлин, що зберігалася художником протягом життя та налічувала понад 2,5 тисячі одиниць. Зникло понад 400 оригінальних акварелей для альбомів «З української старовини». Чимало цінних творів і досі не повернуто з евакуації10. Імовірно, за документами цього архіву можна було б дізнатися про творчу співпрацю С. Васильківського з О. Іваницьким та П. Мартиновичем, зокрема про зображення ними церкви в Мерефі. Храм Різдва Богородиці діяв у Мерефі ще на початку XVIII століття, тоді ж його було перенесено до Озерянської пустині, розташованої за три версти від Мерефи. Замість нього у містечку 1710 року збудували церкву, названу на честь Архистратига Михаїла. Імовірно, що десь у середині століття для Озерянської пустині Яким Погрібняк спорудив новий п’ятиверхий храм під тим-таки ім’ям. Але це припущення поки що документально не підтверджене, воно, як буде зазначено нижче, має за джерело підпис на етюді С. Васильківського. У квітні 1793 року парафіяни підупалої Архангельської церкви слободи Мерефи звернулися до єпископа Білгородського і Курського Феоктиста з проханням дати благословення на закладення нової церкви, оскільки стара «пришла ныне в ветхость». Для спорудження нового храму вони купили церкву Різдва Богородиці в зачиненій на той час Озерянській пустині, маючи намір перевезти її до Мерефи11. У поданні до Харківського духовного правління «от приходских людей» Архангельської церкви слободи Мерефи (одержано 28 вересня 1793 р.) зазначається, що на заміну занепалого храму вони мають намір збудувати «на том же месте, о двух престолах во имя Рождества Пресвятыя Богородицы и во имя архангела Михаила церковь». На той час церковна громада вже придбала церкву з Озерянської

№ 2 (200) / лютий 2014

П. Мартинович. Церква у слободі Мерефа. 1887 р.

пустині, а також подбала про забезпечення землею причету, що було умовою надання єпископського благословення на будівництво. Резолюція єпископа Білгородського і Курського була позитивною і 10 грудня 1793 року єпархіальна консисторія видала відповідний указ12. Ці обставини дають змогу зрозуміти сучасному читачеві логіку в переліку назв храмів у слободі Мерефі в описі Харківського повіту за 1804 рік, в якому вказується, що в містечку було три дерев’яні церкви: одна з них – Преображення Господнього, друга мала два приділи – Різдва Пресвятої Богородиці та Архистратига Михаїла, третя – Миколая Чудотворця13. Через це щодо церкви, яку документи ХVIII століття іменують Архангельською, у другій половині ХІХ століття використовують і другу назву – Різдва Богородиці. Саме тому у згадуваному «Историко-статистическом описании Харьковской епархии» Філарета (Гумілевського) пишеться про «колишню Архангельську, теперішню Богородичну церкву»14. Ця церква була п’ятиверхою, хрестоподібною в плані. На 1840 рік усі п’ять бань храму були позолоченими15. На ескізі Сергія Васильківського ця церква зображена хрещатою в плані, п’ятиверхою. Центральний верх має три заломи, бічні рамена – по два. Споруда має високий нижній ярус, опасання відсутнє. Перші заломи всіх бань мають однакову висоту, проте другий залом центрального купола вивищується над заломами бічних рамен ще одним додатковим заломом. Однак вивищення центральної бані не порушує балансу мас, оскільки спирається на більший, ніж у бічних рамен, квадрат нижнього зрубу. Таке моделювання церков характерне для архітектурного почерку Якима Погрібняка. Вивершують церкву вишукані, наче виточені, маківки, розміщені на дзвоноподібних банях. Загальне урочисте враження від форм та ліній цієї мереф’янської церкви підкреслює її симетричне планування й рух угору, посилений вдало вибраним звуженням догори стін зрубу. Троє високих вікон у першому

МОНУМЕНТИ Олександр КУЧЕРУК

СТАН МОНУМЕНТІВ УКРАЇНИ

початку 1960-х: погляд фахівців

процесі підготовки «Історії українського мистецтва», що вийшла друком у 5 томах протягом 1966–1967 років, проведено колосальну роботу з виявлення, опрацювання, систематизації рухомих і нерухомих пам’яток культури України. Незважаючи на ідеологічне «забарвлення», окремі замовчування, видання стало першою систематичною історією українського мистецтва у такому обсязі. У Державній науковій архітектурнобудівельній бібліотеці ім. Заболотного зберігається прецікавий документ, який був створений під час збору матеріалів до «Історії…» під назвою «Звіт експедиції зі збору матеріалів з монументальної скульптури періоду 1917–1960 років для V-го тому “Історії українського мистецтва”, виконаний групою співробітників Науково-дослідного відділу історії українського мистецтва Академії будівництва і архітектури УРСР». Автор звіту – старший архітектор науководослідного відділу історії українського мистецтва Академії будівництва і архітектури УРСР (АБіА УРСР) О. Козин; загальне керівництво здійснював доктор архітектури, професор В. Заболотний. Мова документа – російська. *** Отож, у 1961 році відділом історії українського мистецтва АБтаА було проведено кілька експедицій для збору матеріалів з історії монументальної скульптури України для підготовки 5-го тому «Історії українського мистецтва», що охоплював період від 1917 до 1961 року.

Трьома групами фахівців було обстежено 48 міст і 195 скульптурних монументів. Звіт писано для внутрішнього використання, тому оцінки були об’єктивними і фаховими. Варто зазначити, що пам’ятники 1920-х років, виконані часто-густо з нетривких матеріалів, проіснували недовго, а в 1930-ті роки, коли набирав силу метод соціалістичного реалізму, частину з них демонтували, частину «оновили», а ті, що лишилися, за малим винятком, не пережили Другу світову війну (заради справедливості треба сказати, що окремі з них відновлено у повоєнні роки). Метою нашої статті не є огляд монументального мистецтва України радянського часу – ми хотіли б звернути увагу на сприйняття ситуації фахівцями 1960-х років, тому залучаємо багато цитат зі «Звіту» у перекладі з російської.

Пам’ятник Ф. Дзержинському. 1927 р. Донецьк Пам’ятник К. Гурову. 1950-ті рр. Донецьк

*** У Донецькій та Луганській областях було обстежено 18 населених пунктів і в них 90 об’єктів. З усіх оглянутих пам’ятників цього регіону виділено як особливо вартісний пам’ятник Артему в Слов’яногірську (1927 р.) скульптора І. Кавалерідзе. Одночасно виділено 6 пам’ятників, які, на думку експертів, мають певну мистецьку вартість. Донецька область Донецьк. Пам’ятник керівнику радянської спецслужби Ф. Дзержинському (1937 р., ск. В. Бєлашова) «виконано неохайно, особливо недопрацьовано об’єм торса і плечей, із затилля сприймається потворно».

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Оглянутий пам’ятник борцям за радянську владу на Донбасі охарактеризовано так: «У цілому вийшло беззмістовне нагромадження форм і об’ємів з претензією на монументальність […] це приклад поганого смаку і нерозуміння завдань монументальної скульптури». Погруддя радянського генерала К. Гурова (ск. А. Білостоцький, арх. М. Іванченко) «справляє дуже погане враження натуралістичним вирішенням погруддя з зализаними формами, погано знайденим обрисом верхньої частини тулуба. Із затилля погруддя сприймається потворним», а елементи декоративного оформлення постаменту «виконані дуже товстими ковбасоподібними масами». Горлівка. Пам’ятник комуністичному провідникові В. Леніну – «пропорції грубі. В цілому пам’ятник дрібномасштабний, мистецької вартості не має». Пам’ятник В. Ленiну. 1950-ті рр. Горлiвка

та – «…постать В.І. Леніна порівняно з масою постаменту дуже маленька, виконана натуралістично, рух перебільшений, портретна подібність порушена». Фахівці визнали, що пам’ятник «є прикладом дискредитації образу Володимира Ілліча [Леніна]». Цей пам’ятник 1965 року замінили на новий. У цьому ж місті був встановлений пам’ятник (1950 р., автор невідомий) ще одному комуністичному лідеру з оточення В. Леніна – Я. Свердлову, який не викликав захоплення у членів експедиції: «Постать Свердлова натуралістична, анатомічно не побудована, зі спотворенням портретної схожості. Постамент бридких куцих пропорцій […]». У місті Макіївці фахівці, оглянувши скульптурні монументи, були здивовані особливою недолугістю пам’ятника В. Ленінові (1957 р.) авторства скульптора А. Страхова: «Постановка ніг дещо потворна, особливо якщо дивитися збоку […] Голова відносно усієї постаті дуже велика і масивна».

Не сподобався фахівцям і пам’ятник Т. Шевченкові у Слов’янську. «Матеріал – нефарбований бетон. Постамент – цегла […] Скульптура вирішена натуралістично, дуже невиразна, грубого відливу, за масштабом дуже дрібна. Постамент примітивний і грубий». Про яку мистецьку цінність тут може йти мова… Цей пам’ятник урешті 1992 року замінили на новий. В Єнакієвому увагу привернув пам’ятник В. Ленінові у центрі міс-

Пам’ятник С. Кiрову. 1950-ті рр. Горлiвка

Ось як описаний пам’ятник ще одному російському комуністичному лідерові 1930-х років С. Кірову: «Фігура С.М. Кірова відлита з бетону і пофарбована алюмінієвою фарбою. Пропорції порушені. Підведена рука занадто велика, рух постаті дещо театральний […] мистецької вартості не має». Слов’янськ. Тамтешня «скульптура В.І. Леніна вирішена натуралістично і невиразно […] Пам’ятник в цілому дрібномасштабний, мистецької вартості не має».

№ 2 (200) / лютий 2014

Пам’ятник В. Ленiну. 1957 р. Макiївка

Пам’ятник Я. Свердлову. 1950-ті рр. Єнакiєве

У місті був також пам’ятник комуністичному лідерові Й. Сталіну, – «бетон пофарбований алюмінієвою фарбою […] Рішення натуралістичне, дуже невиразне, відлив грубий […] Мистецької вартості не має». У славному місті, що носило на той час ім’я російського компартійного

ШУКАЮЧИ ІСТИНУ Євген КАБАНЕЦЬ

ЗАМАХ

на Софію Київську* На початку листопада 1941 року на подвір’ї колишнього Софійського монастиря пролунав потужний вибух. Це сталося усього за кілька днів після варварського руйнування Успенського собору Києво-Печерської лаври й наштовхувало на підозрілі асоціації. Дійсно, в обох випадках простежувалося чимало спільного… Проте на відміну від Лаври надзвичайна подія у Софії цілковито замовчувалася впродовж останніх 70 років й залишилася практично невідомою навіть для істориків, що досліджували період нацистської окупації Києва

Софійський собор. Осінь 1941 р.

береглося всього кілька унікальних свідчень про цю призабуту (або свідомо приховувану) подію. Дмитро Кислиця, що за німців був директором видавництва «Українська школа» й мешкав напроти садиби Софійського заповідника за адресою вул. Золотоворітська, 2, пригадує, що «фугасною бомбою [було] зірвано ріг будинку при Софійському соборі»1. Керівник секції віросповідних справ при відділі освіти та культури міської управи Іван Коровицький у своїй рукописній записці «Відродження Церкви в Україні та Києві» уточнює, що інцидент стався після прибуття в монастир на початку листопада 1941 року глави Автономної православної церкви і майбутнього екзарха України архиєпископа Волинського Олексія (Громадського): владику «зустріли особисті неприємності у зв’язку з вибухами мін біля будинків Софії»2. Ніяких інших подробиць про цю подію у спогадах сучасників поки що не знайдено. Натомість існує чимало свідчень, у яких відображені непевні чутки чи припущення про якісь підозрілі маніпуляції радянських спецслужб довкола Софійського собору, які ширилися серед міської інтелігенції ще з літа 1941 року. Побоювання щодо безпеки храму висловлювала

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ШУКАЮЧИ ІСТИНУ

співробітниця (пізніше директорка) Музею західного мистецтва П.А. Кульженко. Коли 24 вересня 1941 року, перебуваючи у справах в Художньому інституті, вона почула вибухи на Хрещатику, то пов’язала їх з Софією: «Всім здалося, що висаджено Софійський собор, – і ми кинулися бігти до собору»3. А ось свідоцтво письменника Уласа Самчука з його автобіографічного роману, написаного на основі щоденникових записів: «Маємо звідти (з Києва. – Авт.) дуже тривожні вісті. Місто підміноване… Весь Хрещатик вилетів у повітря, Софія, Печерська Лавра, міська управа (колишня Дума в районі сучасного майдану Незалежності, напередодні війни облвиконком, обком і міськком партії. – Авт.) підміновані…» 4. Колишній голова міської управи в окупованому Києві Леонтій Форостівський обстоював версію повоєнного часу, а саме: Софійський собор ще влітку 1941 року намагалися замінувати радянські сапери, але їм перешкодив тодішній директор Заповідника Олекса Іванович Повстенко (1902– 1973). «Собор св. Софії большевики теж плянували знищити. Вже майже перед втечею з Києва на територію городка, де міститься Собор, заїхала автомашина з вибуховими речовинами для мінування. Врятуванню нашої національної святині маємо завдячувати героїчній відвазі п. О. Повстенка, який не допустив цього злочину, переконавши “патріота” у військовій шинелі (що мав мінувати Собор) машину з вибуховими речовинами повернути назад»5. Водночас можна навести свідчення, що якісь вибухові матеріали все ж таки були завезені сюди. Йдеться про спогади киянина В. Григоренка, який на початку 1990 року випадково познайомився на території Софійського заповідника з ветераном війни. Ця немолода вже людина в пориві каяття зізналася, що «в 1941 році його, молодого тоді солдата, змусили носити ящики з вибуховими матеріалами в підземелля під Софійським собором. Вибухівки вони туди настягали стільки, що якби стався вибух, рознесло б не тільки Софію, а й навколишні будинки. Та цей чоловік і гадки не мав, що його руками більшовики готували загибель святині. Він був певен, що підземелля під Софією вико-

№ 2 (200) / лютий 2014

ристовують як тимчасовий склад для вибухонебезпечних речовин. Обурювався, що комусь спало на думку тут його розмістити і ці дії кваліфікував як спробу зберегти вибухівку від нальотів ворожої авіації. Коли його підрозділ закінчив роботу – їх, майже беззбройних, кинули на фронт, де вони чи не всі загинули» 6 . На додаток до цієї драматичної історії журналіст Данило Кулиняк наводить розповідь, почуту від колишнього розвідника С.А. Мартиросяна. Цей чоловік повідомив, що перед самим визволенням Києва восени 1943 року потрапив до міста на чолі розвідгрупи, що мала «урятувати від знищення Софійський собор, який начебто замінували німці». З його слів випливало, що розвідники мали при собі докладну схему підземель під храмом і розміщених у них фугасів. Це вказувало на те, що храм був замінований радянськими саперами заздалегідь, ще в 1941 році, й увесь цей час вибухівка лишалася незадіяною. Перед штурмом міста радянське командування вирішило перестрахуватися, аби окупанти не висадили собор у повітря при відступі7. Як бачимо, наведені вище свідчення про мінування Софії сповнені численних протиріч і неузгодженостей. З одного боку, стверджується, що спроба замінувати старовинну пам’ятку виявилася невдалою, з іншого ж, висловлюється впевненість, що вибухівка все ж таки потрапила до неї. Немає ясності й у питанні, хто закладав ви-

Софійський собор. 1942 р.

КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Валерій ШЕВЧУК

ПИЛИП ОРЛИК У САЛОНІКАХ

Пилип Орлик

обра слава про одного з найвидатніших козацьких гетьманів Пилипа Орлика стало повернулась в сучасну Україну: про нього немало пишуть, видають твори, і не даремно, адже це була грандіозна постать у нашій історії: політичний діяч, який хотів бачити Україну незалежною, дипломат; мазепинець – не тільки взяв участь у вічнославному повстанні Івана Мазепи супроти московського поневолення; організатор погодження між європейськими політиками з метою створити антимосковську коаліцію; поет, державний мислитель – автор першої демократичної конституції в Україні. Провів багатотрудне життя, зазнав гіркої долі вигнанця і засланця, але ніколи не переставав боліти болями України, гетьманом якої був правно вибраний, але покерувати Козацькою державою йому довелося лише кілька років, власне три – в 1711–1714 роках. Його літературна спадщина значна. Попри те, що певною мірою зібрана у великому томі на 735 сторінок «Вибраних творів», що їх видала Міжрегіональна академія управління персоналом у Києві в 2006 pоці, ученим належить вкласти ще багато праці для розшуку й оприлюднення інших, ще не повернених сучасному читачеві його писань: листів, маніфестів, поетичних творів, звернень до європейських правителів. Але головною, ще не виданою працею гетьманавигнанця є його «Діярій подорожній», якого Пилип

Автограф Пилипа Орлика, 1710 (напис: Фiлиппъ Орликъ Гетманъ войска запорожского рукою власною)

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ СТУДІЇ

Орлик почав писати в 1720 році і який дійшов до нас у п’яти рукописних томах. Фототипію рукопису цієї визначної пам’ятки видав у двох томах наприкінці 80-х pоків XX століття Гарвардський університет у США, тільки перший том вийшов у Варшаві 1936 року в опрацюванні Яна Токаржевського-Карашевича. Переклад надрукованого Я. Токаржевським-Карашевичем українською мовою здійснив Ростислав Радишевський – його вміщено у згаданій книзі: «Вибрані твори. Конституція, маніфести та літературна спадщина» (К., 2006. – С. 209–286), а перед цим уривок з цієї частини ще 1993 року в моєму перекладі надрукував культурологічний альманах «Хроніка-2000» (№ 3-4

Невідомий художник. Іван Мазепа. Кінець XVIII ст.

(5–6). – С. 82–103). Оце і все із доступного сучасному читачеві. І ось нарешті можемо сповістити, що над невиданими частинами «Діярія подорожнього» П. Орлика почала працювати, проводячи розшифровку рукопису й перекладаючи на українську мову, відома як літературознавець-медієвіст і літературний критик доктор філологічних наук і професор Варшавського університету Валентина Соболь; більше того, є вже змога вперше оприлюднити частину її праці в перекладі – саме ту, де оповідається про салоніцьке заслання гетьмана в 1724 pоці, а про це назагал ми знаємо вельми мало. Спробуймо оповісти хоч коротко про емігрантські митарювання гетьмана після того, як у 1711–1714 pоках він пробув при владі на Правобережжі України з визнанням турецького протекторату. Але 24 квітня

№ 2 (200) / лютий 2014

1714 року Туреччина поступилася Правобережжям Польщі, відтак шведський король, другий патрон П. Орлика, забрав його з собою до Швеції, і тут його затримали – це й було назагал перше його заслання, що протривало до 11 жовтня 1720 року – відтоді він починає писати свого «Діярія подорожнього». Бувши звільнений, гетьман одразу покидає Швецію з метою продовжити свої політичні акції, а ще аби з’єднатися з інтернованим Запорозьким військом, якого був зверхником; їде сперш до Кракова, звідки пише свого відомого листа (досить просторого, його вміщено у згаданих «Вибраних творах») до знаменитого поета, філософа, релігійного діяча Стефана Яворського

«Діаріуш подорожний» гетьмана Пилипа Орлика. Титульна сторінка

нібито з проханням амністії в російського царя, а насправді, щоб зробити дипломатичну розвідку. 1 лютого 1722 року П. Орлик таємно виїжджає з Кракова і через українські землі дістається до Хотина, який був тоді турецькою фортецею, мета його – поїздка до Туреччини задля політичних переговорів. Хотинський паша однак затримує його, чекаючи розпоряджень зі Стамбула; зрештою, розпорядження надійшло – так і потрапив гетьман-вигнанець на довгі дванадцять років на заслання в Салоніки без права виїзду звідтіля – цей період свого життя П. Орлик зве «своїм полоном», «вигнанням», «невільничою резиденцією, адже був ізольований від свого оточення, зокрема Запорозького війська, і навіть родини – при ньому залишався тільки його син Михайло, який, до речі, в Салоніках і помер. На утримання діставав невелику платню (та ін.); інші ж з його родини (дружина

ФАЛЕРИСТИКА Степан ПАХОЛКО, Андрій СОВА

ТОВАРИСТВО «ПРОСВІТА»

у фалеристичних пам’ятках першої половини ХХ століття

Іл.1

евід’ємною частиною історичної спадщини української культури є виявлені в останні роки унікальні фалеристичні пам’ятки, пов’язані з діяльністю товариства «Просвіта» у першій половині ХХ століття. Ця організація розробила ідейно-теоретичну основу та внесла значний вклад у формування національної свідомості українців1. Чимало ідей «Просвіти» було відображено й на фалеристичних пам’ятках тієї доби. На жаль, поки що не вдалося віднайти ні однієї фалеристичної пам’ятки «Просвіти», датованої другою половиною ХІХ століття. Авторам відомі лише медаль та відзнака, що використовувалися перед Першою світовою війною. На виявленій медалі на аверсі викарбувано постать жінки, що йде через темряву ночі до людей зі смолоскипом у лівій руці – символом освіти, науки та прогресу, а правою рукою веде за руку робітника з молотом на рамені. Ліворуч і праворуч від постатей – напис польською мовою: «Pęka w pęke z przemyslem oswiata» (рука об руку промисловість з освітою). На звороті – герб королівства Галичини і Володимирії у щиті з короною. Праворуч від герба напис польською мовою: «Nagroda Wydziału Krajowego», ліворуч напис українською мовою: «Нагорода Краєвого Видїлу». На медалі у словах «нагорода» і «виділу» використано літеру «д» схожу на латинське «g»2 (Іл. 1). Ймовірно, медаль отримали учасники Першого Просвітньо-Економічного Конгресу, що проходив у Львові 1–2 лютого 1909 року, в якому брали участь українські освітянські та економічні діячі з усіх українських земель. Друга виявлена відзнака була випущена, вірогідно, на початку ХХ століття. Вона задумана як загальнопросвітянська, з характерними для майбутніх відзнак «Просвіти» та її філій (осередків) символами – розгорнутої книжки на тлі сонячного проміння, оповитих лавровим вінком (Іл. 2). Відзнака виявлена у двох примірниках у Львівському історичному музеї. Останні роки перед Першою світовою війною та міжвоєнні десятиліття були періодом найінтенсивнішої організаційної роботи «Просвіти». Станом на 1939 рік на Західній Україні діяло 83 філії, в яких налічувалося 360 тисяч членів, 3075 читалень, 2988 бібліотек 3. Перед Першою світовою війною діяльність товариства «Просвіта» поширюється на українські землі, окуповані Російською імперією. Просвітянські осередки випускали свої відзнаки. Так, у листуванні «Просвіти» Миколаєва з виробником відзнаки – паровою фабрикою фізико-механічних і гальванотехнічних виробів, виробництва залізничних, суднових і інших ліхтарів Августина Вільчепольського за-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ФАЛЕРИСТИКА

Іл. 2

Іл. 3

значено: «Цену на жетон я поставил, в прилагаемом при сем счете, по 2 р. 80 коп. за штуку, но ввиду того, что работа и материал для них обошелся мне очень дорого так как серебра на каждый жетон пошло больше чем 2 золотника, а также много его ушло на угарь и тщательность работы, гравировка сделана возможно лучше, а так же позолота, словом жетоны сделаны с лучшим старанием, я имею честь покорнейше просить Вас согласно моему первому представлению считать цену их по 3 рубля за штуку, за что буду очень благодарен Вам. С совершенным почтением А. Вильчепольский» 4 (Іл. 3). У приватній збірці Є. Артеменка з Харкова зберігається відзнака з написом на звороті у чотири рядки «Миколаївська Просвіта 1908 А.П. Костиловському». Листопадові бої 1918 року у Львові з поляками не дали можливості гідно відсвяткувати 50-ліття «Просвіти». Лише у 1920 році управа «Просвіти» випустила прекрасну емалеву відзнаку з нагоди славетного ювілею5 (Іл. 4). На сьогодні виявлено один її примірник у Львівському історичному музеї. Відзнаку подарувала музеєві разом з іншими раритетами Марія Швець – сестра відомого львівського колекціонера та мецената, художника Теофіла Максиська (1932–1987). Така ж відзнака зберігалася у Воєнно-історичному музеї Наукового товариства імені Шевченка 6 . У міжвоєнний період на західноукраїнських землях «Просвіта» випустила чимало різноманітних відзнак. Активізація у цій сфері пов’язана перш за все із ювілеями центрального товариства та його осередків. Так, 21 листопада 1927 року в Народному домі м. Рівне відбулися збори, присвячені десятилітньому ювілею рівненської «Просвіти». В урочистостях взяло участь близько 150 осіб. На зборах виступали М. Галущинський зі Львова, І. Власовський з Луцька, С. Жук з Кременця, місцеве просвітянське керівництво. Закінчилося свято концертом, в якому взяли участь сільські хори «Просвіти», учні української гімназії, пластуни із показовими вправами7. З нагоди цієї події випущено металеву відзнаку жовтого кольору. На ній містилася розгорнута книга із написом: «Знанням побідиш! Рівенська Просвіта 1917–1927», над книгою стилізований Тризуб (Іл. 5). До речі, це єдина виявлена відзнака «Просвіти» із зображенням національного символу – Тризуба. В умовах окупації Галичини Польщею управі львівської «Просвіти» не вдалося викарбувати гідну відзнаку до 60-ліття заснування товариства (Іл. 6). Відомо, що Союз українських студентів «Основа» в Данціґу (тепер місто Ґданськ) листувався з ювелірною фірмою «Мо-

№ 2 (200) / лютий 2014

Іл. 4

Іл. 5

Іл. 6

ВИСТАВКИ Катерина ЧУЄВА

Антична чорнофігурна кераміка VI ст. до н.е. та фігурні посудини V ст. до н.е.

Ханенківські читання та виставка

«АНТИЧНА КОЛЕКЦІЯ МУЗЕЮ ХАНЕНКІВ. ВИБРАНЕ»:

до ювілеїв 2014 року

Фото Ольги КУРОВЕЦЬ

Монтування виставки. З колекції Б.І. та В.Н. Ханенків

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ВИСТАВКИ

Антична археологія та музейна справа другої половини ХІХ – початку ХХ століть: персоналії, польові дослідження, з’їзди тощо. Школи єгиптології та античної археології ХХ століття. Результати сучасних польових досліджень; Колекції єгипетського та античного мистецтва і археології ХІХ–ХХ століть (приватні, музейні, університетські збірки). Історичні, архівні та мистецтвознавчі дослідження колекцій та окремих творів. Персоналії. До програми увійшло 40 доповідей археологів, істориків мистецтва, зберігачів музейних колекцій, працівників архівів з України, Росії, Білорусі, Італії, Польщі, зокрема – представників Інституту археології та Інституту сходознавства НАН України, Національного музею історії України, Санкт-Петербурзької філії Архіву Російської Академії наук, Державного музею історії релігії (Санкт-Петербург), Одеського археологічного музею НАН України та ін. Через масові протести в Києві та напружену ситуацію в регіонах після подій 22 січня 2014 року не всі учасники змогли особисто взяти участь у роботі конференції, проте планується опублікувати матеріали всіх доповідей, передбачених програмою. Ханенківські читання є відкритим заходом, тому на засіданнях були присутні також фахівці з київських музеїв, студенти, представники ЗМІ та ін.

Деметра (?) Теракотова протома. Греція, Аттика, V ст. до н.е. Глина. З колекції Б.І. та В.Н. Ханенків

Фото Ольги КУРОВЕЦЬ

січні 2014 року Музей Ханенків відзначив дві пам’ятні дати. 23 січня виповнилося 165 років від дня народження Богдана Івановича Ханенка (1849–1917) – видатного мецената, засновника Музею Ханенків та одного з фундаторів Київського художньо-промислового і наукового музею. 1 січня – 100 років від дня народження Фані Мойсеївни Штітельман (1914–1992) – археолога, мистецтвознавця, провідної дослідниці зібрання мистецтва Давньої Греції та Риму Музею Ханенків. Об’єднує Б. Ханенка та Ф. Штітельман – людей різних епох, які ніколи не були знайомі, – щире захоплення археологією й античним мистецтвом та копітка праця на ниві вивчення і збереження культурної спадщини. З нагоди обох ювілеїв 28–29 січня 2014 року в Музеї Ханенків відбулася Міжнародна конференція «Ханенківські читання – 2014. Колекції давнього мистецтва та археології в музеях: iсторія формування, проблеми вивчення та презентації». Ханенківські читання проводяться з 1999 року за участі українських і зарубіжних учених. У доповідях висвітлюються питання життя і діяльності родини Ханенків та їхніх сучасників – меценатів, колекціонерів, дослідників; атрибуції музейних предметів, історії мистецтва, колекціонування, музейної справи, реставрації тощо. Цього року конференція вперше була присвячена археології та мистецтву Стародавнього світу. Доповіді склали такі тематичні блоки: Богдан Ханенко: епістолярна спадщина, колекція археології та давнього мистецтва; Ф. Штітельман – археолог, дослідниця античного мистецтва: біографія, наукова спадщина;

№ 2 (200) / лютий 2014

КНИГОПИС Тамара ДЕМЧЕНКО, Світлана ІВАНИЦЬКА

«ВЕЛИКІ УКРАЇНЦІ»

на сторінках «Пам’яток України»: новий формат

вага до яскравих культурно-громадських і політичних особистостей нашого давнього й недавнього минулого – фірмовий тренд одного із найстаріших в сучасній Україні культурологічних часописів. У певному сенсі ця традиція була започаткована ще за редагування св. п. Олександра Рибалка1. «Іменними» випусками «Пам’яток України» впевнено можемо вважати числа 4’2007 та 2’2009, присвячені відповідно Вадиму Щербаківському та Миколі Гоголю2 . За два останні роки вийшло у світ декілька «меморіальних» чисел, присвячених постатям як «першого», так і «другого» ряду в українській історії ХІХ – початку ХХ століття. Так, у № 7 за 2012 рік у рубриці «Історія у світлинах» подано копії новознайдених матеріалів з київських архівів, що висвітлюють життєвий шлях видатного публіциста, літературного критика, історика українського письменства Сергія Олександровича Єфремова (1876– 1939). У передмові «Документи Сергія Єфремова в архівах Києва» Л. Портнова розповідає історію виявлення та підготовки до друку цих важливих знахідок 3. Розшифровані тексти документів були опубліковані у виданих «Темпорою» у 2011 році мемуарах та юнацькому щоденнику С. Єфремова. У № 8’2012 в рубриці «Акцент» опубліковані цікаві розвідки, присвячені письменнику й меценату Володимиру Миколайовичу Леонтовичу (1866–1933), який, публікуючись під псевдонімом «В. Левенко», зробив значний внесок у традиційно реалістичний напрямок української літератури кінця XIX – початку XX століття. Сучасники вбачали його місце в українському письменстві поряд із такими славетними постатями, як І. Франко, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, В. Стефаник, М. Коцюбинський, В. Винниченко 4. Крім того, В. Леонтович був членом київської «Старої громади», членом Української радикально-демократичної партії, Товариства українських поступовців, «Просвіти», підтримував фінансово першу всеукраїнську щоденну газету «Громадська думка». У найскладніші для українського слова часи він публічно вимагав навчання в народних школах рідною мовою. У 1918 році як міністр земельних справ в уряді гетьмана П. Скоропадського розробив проект Земельного закону, який у випадку його реалізації мав сприяти формуванню заможного фермерства в аграрному секторі національної економіки. У статті І. Гирича чітко розставлені акценти щодо місця В. Леонтовича в українському громадському житті. На думку автора, він був великим альтруїстом і прихильником українства як окремішньої політичної течії, а тому разом із М. Грушевським та Є. Чикаленком утворював «своєрідний трикутник, який здійснював усю українську

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КНИГОПИС

громадсько-культурну роботу протягом півтора десятка років перед революцією. Володимир Миколайович неофіційно виконував функції міністра культури і фінансів тодішньої Наддніпрянської України». В. Леонтович був загалом не дуже багатою людиною (мав земельну посілість, директорував на цукровому заводі), проте зробив значний внесок у справу фінансування національних культурних ініціатив. У своєму громадському поступуванні слідував настановам свого дядька Василя Федоровича Симиренка «любити Україну до глибини своєї кишені». І. Гирич обґрунтовує думку про те, що в суспільнополітичному житті В. Леонтович під враженням подій першої російської революції став прихильником «консервативного проекту» розвитку України, хоча до 1917 року вимушений був, маніфестуючи себе поміркованим соціалістом й автономістом-федералістом, працювати у спільному національному демократичному таборі5. У статті Олени Леонтович розглянуто постать героя як письменника та мецената. Висвітлена також його господарська діяльність, участь (спільно з братом) в археологічних розкопках, виступи в Полтавському губернському земському зібранні та Лубенському повітовому земстві, сприяння культурно-просвітницьким ініціативам Українського наукового товариства в Києві, обговоренню проекту пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві та ін. Приділено увагу чималому творчому доробку письменника в еміграції («Спомини утікача», нариси-мемуари про культурне життя в Україні на межі ХІХ–ХХ століть, автобіографічна повість, оповідання). Роком публічного повернення В. Леонтовича в Україну став ювілейний для діяча рік 19936 . Внесок В. Леонтовича у розвиток новітньої української літературної критики (1901–1933) аналізує В. Погребенник, відзначаючи, що той, написавши майже півсотні літературознавчих праць, розкрився у своїх рефлексіях як «вдумливий, уважний і незрідка гострий оборонець вимог відповідності літератури дійсності, громадського звучання, природності й естетичної довершеності вітчизняного мистецтва слова... Особливо плідним став... екзильний період, коли він став постійним критиком-оглядачем нових «явищ і з’яв» (А. Погрібний) української красної і не дуже словесності»7. В. Погребенник слушно звертає увагу на «антитоталітарний» характер критичного дискурсу В. Леонтовича, починаючи з другої половини 1920-х років8. В. Подрига, реконструюючи на підставі текстів «Споминів утікача» рідний для Леонтовича образ «малої батьківщини» – селища Оріхівщина на Полтавщині, відзначає, що для Володимира Миколайовича, як для типового українця, найбільш прийнятним місцем життя був хутір, бо «його натура відповідала вдачі сільської працьовитої людини землепоклонника-хлібороба»9. Письменник В. Шевчук в есе «Один із поля забутих, але воскрешених» розповідає про три свої головні зустрічі із літературним доробком В. Леонтовича, починаючи з 1960-х років, коли вперше випадково натрапив на книжкових розкладках на його збірку «Оповідань» (Київ: Вік, 1918), й до початку 2000-х років, коли ознайомився з найбільш повним, 4-томним виданням його творів. Характеризуючи В. Леонтовича як «небуденну постать з українського культурного світу», В. Шевчук відзначає позитивну роль митця й мецената у творенні української національної спільноти10. Постать Федора Людвіґовича Ернста (1891–1942), якого, на думку І. Гирича, «справедливо називають одним із засновників українського мистецтвознавства»11, вже давно перебуває в колі пильної уваги редакції «Пам’яток України». Лише за 1985–1993 роки на сторінках журналу йому присвячено шість публікацій. Десятий номер за 2012 рік, приурочений 120-й річниці від дня народження, висвітлює життєвий шлях та наукову діяльність вченого. Часопис містить також і матеріали виставки та дводенної наукової конференції, які відбулися в Музеї історії Києва у листопаді–грудні 2011 р.

№ 2 (200) / лютий 2014

Різнобічність і різноманітність наукових зацікавлень Ф. Ернста, глибина й унікальність його знань, локусом яких завжди виступала українська культура в найширшому розумінні, зумовили стійкий інтерес до цієї особистості з боку представників майже всіх гуманітарних наук. Цей момент якраз переконливо ілюструється публікаціями цього числа. Трагічна доля видатного вченого й стислий аналіз його доробку висвітлені у великій за обсягом статті С. Білоконя, якою відкривається журнал. Автор, знаний в Україні й за її межами історик і культуролог, створив монографію про Ф. Ернста і написав про нього чимало інших праць. У журнальній статті С. Білокінь зумів не просто висвітлити головні віхи біографії героя своєї розвідки, проаналізувати його праці, але й донести до читача пафос

КНИГОПИС Олександр МАЛИШЕВ

На підмурках творення теорії пам’яткоохоронного права

ам’яткоохоронна діяльність, потребуючи в сучасних умовах належного юридичного, зокрема доктринально-правового супроводу, залишається відносно не комерціалізованою і тому не становить особливого інтересу для більшості вітчизняних правників. Охарактеризувавши праці з відповідних правових проблем, доходиш висновку, що їх часто пишуть не юристи, а ті правники, які демонструють зацікавлення цариною охорони культурної спадщини. Згодом вони доводять епізодичність свого інтересу тим, що, не маючи живого усвідомлення реального кола проблем сучасної пам’яткоохоронної справи в Україні, пишуть загалом відірвані від життя й суто схоластичні праці. Перелічене жодним чином не можна закинути Вікторові Акуленку, нова фундаментальна монографія якого під назвою «Міжнародне право охорони культурних цінностей та його імплементація у внутрішньому праві України»* недавно побачила світ. Доказом цього є багаторічний подвижницький науковий і публіцистичний чин і сам по собі життєвий шлях, досвід і мудрість професора як глибоко цивілізованої і моральної людини. Розпочавши свої дослідження ще наприкінці 60-х років, В. Акуленко не одразу здобув загальне визнання як учений, обравши політично неблагонадійну для тогочасних правознавців і тому * Акуленко В. І. Міжнародне право охорони культурних цінностей та його імплементація у внутрішньому праві України: монографія / В. І. Акуленко. – К.: ТОВ «ВО “Юстиніан”», 2013. – 608 с.

вельми невдячну тему охорони пам’яток України. Це вплинуло на вироблений ще тоді й збережений у рецензованій монографії самобутній авторський стиль, що був не лише інструментом прокладення стежки до душі читача, але й мав на меті приспати, де це потрібно, пильність цензора. Таким чином, свої висновки з багатьох правових питань вчений уміщує поміж рядків, вдало камуфлюючи їх серед численних наголосів на не менш важливих, але доступніших для пересічної людини прописних істинах. Сучасна доба майже віднадила вітчизняну науку від цього стилю, який, не будучи винаходом вільнодумців радянської доби, має глибоку історію. Саме так, для прикладу, писав свої безсмертні твори французький класик Ш.Л. Монтеск’є, якому випало жити й творити за часів реакційної до ідей Просвітництва доби Ancien Régime. Попередня монографія Віктора Акуленка «Охорона пам’яток культури в Україні: 1917–1990», видана у 1991 році, тобто на зламі двох епох, коли все створене за радянських часів зухвало відкидалося, дала змогу вберегти, принаймні для науки, весь український радянський правничий досвід охорони пам’яток культури. Згодом учений присвятив себе дослідженням у царині міжнародного права охорони культурних цінностей. За найактивнішої участі Віктора Івановича 1997 року в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України видано збірку міжнародноправових і законодавчих актів «Правова охорона культурних цінностей». Від того часу подібні збірки не раз видавалися й видаватимуться, проте перевершити зазначену працю за системністю і опрацьованістю текстів досі нікому не вдавалося. Новою важливою віхою наукової діяльності В. Акуленка, поза сумнівом, є рецензована монографія. У межах цієї рецензії немає особливого сенсу переповідати увесь зміст цього фундаментального твору обсягом майже в 40 друкованих аркушів. Людині, не знайомій глибоко з предметом, може видатись, що книжці бракує системності, оскільки, попри аналіз широкого кола проблем, явний пріоритет у праці віддано правовим питанням реституції культурних цінностей, чому майже повністю присвячено три з шести розділів й відведено чимало уваги в решті видання. Це не є симетричним місцю відповідних норм у структурі галузі. Слід, натомість, ураховувати, що міжнародне право охорони культурних цінностей, як це проілюстровано в ґрунтовній історичній частині твору, зародилося з потреби захисту пам’яток у період збройних конфліктів, але впродовж життя останніх двох поколінь цивілізований світ став більш мирним і безпечним. Таким чином, справедлива реституція культурних цінностей вийшла

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КНИГОПИС

на перше місце з-поміж проблем цієї міжнародноправової галузі, потіснивши питання, пов’язані з правом збройних конфліктів. Детальний історичний, догматичний і ціннісний аналіз інституту реституції культурних цінностей, здійснений автором, піднімає теорію усієї галузі на нечувано високий щабель. Водночас вирішення більшості проблем охорони нерухомих пам’яток лежить у сфері внутрішнього права. Держава повинна нарешті усвідомити, що охорона культурної спадщини є її стратегічним завданням не лише з огляду на міжнародні зобов’язання, а й з огляду на власні національні інтереси. Ніхто крім нас не вирішить цих проблем. Саме таку позицію неводнораз підтверджує в книжці шанований автор. Видання присвячене здебільшого міжнародному праву, у кількох своїх важливих тезах підводить нас до думки, що вже на часі формування нової галузі національного законодавства як закономірного етапу імплементації і творчого розвитку в українському праві міжнародно-правових засад охорони культурних цінностей. Відносини у сфері охорони пам’яток регулюються частково адміністративним, частково земельним, частково цивільним законодавством. Чимало відповідних норм міститься в законодавчих і підзаконних актах з питань містобудівної діяльності. Попри низку спеціальних законів, невиокремлення такої галузі заважає комплексному розвиткові правового регулювання відповідних відносин і, звісно ж, єдності його концептуальних підстав. Віктора Івановича безумовно можна вважати ідейним фундатором відповідної галузі в Україні, але точне визначення її предметного поля є важливим завданням сучасних правників. Звісно, вирізнити нову галузь на національному рівні значно складніше, ніж на рівні міжнародному, але саме таким шляхом розвивалося, скажімо, екологічне право. Зараз вже ніхто не заперечує окремість цієї галузі законодавства, яка на сьогодні є найбільшою за масивом правових актів. Натомість пам’яткоохоронні відносини в нас урегульовані дуже поверхово, не дивлячись на те, що й тут не бракує проблем. Для прикладу можна порівняти кількість норм, якими регулюється правовий режим природних заповідників та історико-культурних, які, через їхню правову невизначеність, часто існують виключно на папері. Правова проблематика охорони культурних цінностей як така на сьогодні залишається фактично поза політикою. Суперечки з відповідних питань найчастіше мають не політичний, а міжвідомчий чи міжособистісний характер. Але хмара хаотичних змін, внесених до законодавства з охорони культурної спадщини за останні кілька років, обов’язково наштовхує на думку про те, що втручання до цієї царини є вигідним не лише для людей доброї волі. У книжці, особливо в її прикінцевих розділах, наводиться чимало епізодів законодавчого процесу, які свідчать про невиваженість, непродуманість, непослідовність більшості змін до законодавства, невирішеність навіть основних питань поняттєво-термінологічного апарату. Водночас шкода, що не проаналізовано останніх жахливих «новацій», пов’язаних з прийнят-

№ 2 (200) / лютий 2014

Віктор Акуленко

тям таких актів, як Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17 лютого 2011 р., Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо вдосконалення процедури відведення земельних ділянок та зміни їх цільового призначення» від 2 жовтня 2012 р. тощо. Вже після виходу книжки Верховною Радою України був ухвалений проект закону України «Про внесення змін до Земельного кодексу України та до інших законодавчих актів у сфері земельних відносин щодо спрощення процедури відведення земельних ділянок». Змінами до Земельного кодексу України, передбаченими цим актом, встановлюється пряма заборона проведення будь-яких попередніх обстежень чи експертиз пам’яток культури при відведенні земельних ділянок. Але все це, зрештою, свідчить не про те, що наука в особі поважного автора віддаляється від практики, а, швидше, про те, що робота законодавчої влади в її сучасному вигляді стає дедалі ірраціональнішою, непередбачуваною й непрорахованою. Таким чином, поки найкращі уми нашої правової науки розмірковують про те, як повернути вивезені з України культурні цінності, тенденції щодо нищення пам’яток, які ще залишилися або їх просто неможливо вивезти з Батьківщини, посилюються. Геракліт порівнював боротьбу за закони з відстоюванням міських мурів. Невідомо скільки ще пам’яткоохоронній громадськості доведеться боронити стіни національних інтересів, громадянських прав, людяності у ставленні до культури і просто здорового глузду, але нова книга Віктора Акуленка, подібно до бойових винаходів Архімеда, вже стала й далі буде могутнім інструментом у цій боротьбі. Таким чином, епіграф до книги (теж античного походження) «Feci quod potui, faciant meliora potentes» пробуджує, з одного боку, потяг до наукового пошуку, а з іншого боку – ми жодним чином не віримо, що безмежний авторський творчий потенціал цією монографією вичерпується. Чекаємо від шановного професора нових звершень на ниві досліджень правової охорони національного культурного надбання.

2014 № 2 (200)

ПРО АВТОРІВ Науково-популярний ілюстрований журнал

ВИДАВЕЦЬ ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 65 Генеральний директор Олеся БІЛАШ

Марина Бардік – мистецтвознавець, старший науковий співробітник Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника. Ігор Гирич – заввідділу Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, кандидат історичних наук. Тамара Демченко – доцент кафедри історії України та археології Чернігівського національного педагогічного університету ім. Т.Г. Шевченка, кандидат історичних наук. Арсен Зінченко – завідувач кафедри історії України та методики навчання Київського університету імені Бориса Грінченка, доктор історичних наук. Світлана Іваницька – доцент кафедри українознавства Запорізького інституту економіки та інформаційних технологій, кандидат історичних наук. Євген Кабанець – провідний науковий співробітник Національного КиєвоПечерського історико-культурного заповідника.

Головний редактор Леся БОГОСЛОВ Відповідальний за випуск Ігор ГИРИЧ Редагування, коректа Віри КАРПЕНКО Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ

Олександр Кучерук – директор Музею Української Революції 1917–1921 років та Бібліотеки ім. О. Ольжича. Олександр Малишев – науковий співробітник відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права імені В.М. Корецького. Степан Пахолко – фалерист, краєзнавець. Андрій Сова – доцент кафедри гуманітарних дисциплін Львівського державного університету фізичної культури, кандидат історичних наук. Катерина Чуєва – заступник генерального директора з науковоорганізаційної роботи Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків.

АДРЕСА РЕДАКЦІЇ

Валерій Шевчук – письменник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 67 E-mail: pamjatky.ukr@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 683 від 01.06.1994

ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНИ: історія та культура Передплатний індекс – 74401

ДРУКАРНЯ ТОВ «МЕГА-Поліграф», вул. Марка Вовчка, 12, м. Київ, 04073; тел. +38(044) 581 68 15; e-mail: office@mega-poligraf.kiev.ua Наклад 1000 прим.

Розповсюдження, передплата, реклама Тел. +38(044) 498 23 64, +38(050) 310 56 63

uaculture.com

Передплатний індекс 74401

ВИХОДИТЬ ЩОМІСЯЦЯ ВАРТІСТЬ ПЕРЕДПЛАТИ НА 2013 РІК

1 місяць 23,35 грн

6 місяців 136,65 грн

9 місяців 205,05 грн

Передплатити та придбати окремі примірники журналу в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Ознайомитись з журналом можна в усіх наукових бібліотеках обласних центрів України та бібліотеках райцентрів Київської області. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com

ПЕРЕДПЛАЧУЙТЕ НАШІ ВИДАННЯ у 2014 році Вартість передплати на 9 місяців

П ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС ІН

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

95220 9

74401

1169,05 грн

205,05 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

74501

37112

74310

92,30 грн

85,10 грн

92,30 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

60969

90269

129,90 грн

84,90 грн

Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через Оформлення передплати на друге півріччя 2012 року агентства. розпочнеться в квітні місяці. передплатні Передплату можна оформити в будь-якому поштовому передплату відділенні зв’язку через передплатні У країнах далекого зарубіжжя оформити наУкраїни, всі наші видання можна через сайт агентства, а також у редакції Газетно-журнального видавництва Міністерства культури України www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line». У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату видань на всі наші Передплатити та придбати окремі примірники в видання електронній версії можливо можна через сайт www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line»в будь-якій країні світу. за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна Довідки за тел.: (044) 498-23-64

Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com

ISSN 0131-2685

Пам’ятки України: історія та культура. – 2014. – № 2. – С. 1–64.

Індекс 74401