Пам'ятки України by Національне газетно-журнальне видавництво

СОФІЯ КИЇВСЬКА 1000-річчя

3–4

ЛИПЕНЬ–ГРУДЕНЬ 2011

Фреска з княжою родиною у головній наві київського Софійського собору

2011, ЛИПЕНЬ–ГРУДЕНЬ

№3–4 (167–168)

ЗМІСТ НОМЕРА

Науково-популярний ілюстрований журнал

ШУКАЮЧИ ІСТИНУ 4 22

У 1000-річчя Софії Київської Надія НІКІТЕНКО Зниклі останки Ярослава Мудрого з його саркофага Неля КУКОВАЛЬСЬКА

КРІЗЬ ВІКИ Персоніфікація образів святих жон у північно-західній частині Софії Надія НІКІТЕНКО В’ЯЧЕСЛАВ КОРНІЄНКО

КОНТЕКСТ 44

Княжий знак-графіті в північній галереї Надія НІКІТЕНКО В’ЯЧЕСЛАВ КОРНІЄНКО

Фрески з портретом княжої родини у київській Софії Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ

56 64

РЕЛІКВІЇ 88

Чудотворні ікони та реліквії в сакральному просторі Софії Київської Наталія СІНКЕВИЧ

Капела Івана Мазепи в Софії Надія НІКІТЕНКО Софійський заповідник у 1941–1945 рр. Ірина ПРЕЛОВСЬКА

МИСТЕЦЬКІ ЦІННОСТІ Живописне оформлення склепінь центральної нави Софії Київської у XVIII ст. Тамара РЯСНА

Ігор ГИРИЧ

Науково-популярний ілюстрований журнал Видається із 1969 року ЗАСНОВНИК

Міністерство культури України ВИДАВЕЦЬ

ДП «Газетно-журнальне видавництво Міністерства культури України»

РЕДКОЛЕГІЯ

Віктор Акуленко Володимир Александрович Олеся Білаш Сергій Білокінь Геннадій Боряк Ігор Гирич Андрій Ґречило Іван Дзюба Антоніна Жихорська Леонід Залізняк Віра Карпенко Сергій Кот Надія Нікітенко Ярослава Павличко Леонід Прибєга Михайло Сікорський Дмитро Степовик Петро Тронько Олександр Федорук Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Пам’яток України» — тільки з письмового дозволу редакції.

Старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАНУ Дата побудови Софійського собору у Києві в 1037 році давно стала історичним каноном. Школярі з-поміж десятка дат, що стосуються давньої історії України-Русі, мусять запам’ятовувати цю цифру як аксіому. Зазіхання на цю дату деякими істориками розцінюється не інакше як святотатство. Однак ще 200–250 років тому така хронологічна прив’язка ще зовсім не вважалася однозначною. Більше того, стара київська писемна традиція, зафіксована в пам’ятках ХVІІ–ХVІІІ століть і використана наприкінці козацького періоду нашої історії в «Описах Київського намісництва 70–80 років ХVІІІ ст.», будівництво Софійського собору відносила саме до 1011 року: «Начато строеніе оной в лето 1011-е, кончено в 1037-м, а 1038, ноября 4 преосвященним Феопемптом, митрополитом кіевским … освячена» (К.: Наукова думка, 1989. – С. 32). Цікаво, що ця ж монастирська традиція виводить і початок книгодрукування у Києво-Печерській лаврі не від друкарні архімандрита Єлисея Плетенецького, а від 1531 року, коли друкарське устаткування було подаровано монастиреві воєводою князем Костянтином Івановичем Острозьким з його Острозького маєтку, а перша книга була ніби надрукована у 1533 році. Так, справді, друків тогочасних не збереглося (хоча згадки про існування таких книжок в кінці ХVІ ст. є). Але хіба друкарня в Лаврі не мала з’явитися раніше за московську друкарню І. Федорова? Якщо перші церковнослов’янські друки вийшли у світ саме в Речі Посполитій. Навряд чи доцільно нехтувати цією усною традицією, як і у випадку з датуванням Святої Софії. Очевидно, дата 1011 рік взята із записаної дати на арці, зробленій або в часах Петра Могили, або за реставрації І. Мазепи. Історіографічна традиція довіряла більше запису в «Повісті временних літ», ніж усній традиції, яка в Середньовіччі засновником собору вважала князя Володимира, а Ярослава називала лише людиною, що закінчила розпочату батьком справу. Чи маємо ми беззаперечно вірити лише давньоруському літописові, що у сумарному записі підбиває підсумок усій будівельній діяльності Ярослава Мудрого. На сьогодні ця дата як початок будівництва є вже зовсім сумнівною. Якщо знайдені графіті, що датуються 1018 роком, то 1037 рік ми можемо вважати лише хіба як дату закінчення чи одного із останніх освячень собору. Надія Нікітенко вперше написала про передатування Софії Київської ще чверть століття тому. Її здогад з кожним роком набував дедалі більше доказів. Сьогодні нехтувати більш ранньою датою заснування Софії може лише дуже упереджений історик. Наука не стоїть на місці, дискусії не дозволяють цього. До середини 1970-х років вважалося, що кияни князівського Києва мешкали не в зрубних будинках, а переважно в землянках. Так писав класик радянської археології М. Каргер. Але знахідки на Подолі під час будівництва станції метро «Контрактова площа» кварталів з суцільною дерев’яною забудовою спростували твердження, ніби кияни були відсталішими в культурному сенсі від новгородців. Пройде трохи часу і більш раннє датування Софії так само стане загальним місцем і увійде до підручників, поки не знайдуться нові дослідники, які відкриють нові джерела, що дадуть можливість зробити інші висновки.

ШУКАЮЧИ ІСТИНУ

Надія НІКІТЕНКО

Реконструкція Софійського собору ХІ ст.

У 1000-річчя

СОФІЇ КИЇВСЬКОЇ

жовтні 2009 року рішенням 35-ї сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО до календаря пам’ятних дат на 2011 рік внесено 1000-річчя заснування Софії Київської. 11 червня 2010 року Президент України В.Ф. Янукович підписав Указ № 682/2010 «Про святкування 1000-річчя заснування Софійського собору». Указом відзначено вагому роль Софійського собору у розвитку й становленні Києва як духовного, культурного і політичного центру української держави й намічено здійснити комплекс заходів у зв’язку з цією подією. За рішенням Синодів УПЦ КП, УПЦ МП та УГКЦ ювілей відзначатиметься і на церковному рівні.

Підставою для можливості такого святкування стали результати комплексного вивчення історії, архітектури, монументального живопису і написів-графіті Софії Київської, здійсненого впродовж останніх десятиріч. Ці дослідження широко оприлюднені на багатьох міжнародних наукових конференціях як в Україні, так і за кордоном, у захищених автором кандидатській і докторській дисертаціях на цю тему, виданих нею та її колегою В. Корнієнком наукових монографіях, книжках та в численних наукових і науковопопулярних статтях. В результаті більш ніж 30-річного вивчення Софії Київської 4

нами висунуто концепцію закладення Софії в 1011 році за князя Володимира Великого, а завершення будівництва собору у 1018 році за його сина Ярослава Мудрого1. Запропоноване автором датування Софії стало офіційною концепцією Національного заповідника «Софія Київська», яка широко впроваджена в його експозиційну та екскурсійну роботу. Важливим є те, що її незаперечно підтверджують виявлені останніми роками на фресках Софії дуже ранні датовані графіті2 . А графіті – це неспростовні факти. Дослідження графіті успішно провадить провідний науковий співробітник заповідника, кандидат історичних наук В’ячеслав Корнієнко, який завдяки новій методиці (фронтального, а не вибіркового дослідження графіті) впродовж останніх 5 років виявив і дослідив близько 7 тисяч написів (до нього було виявлено і опубліковано лише 311 графіті). Концепцію нового датування Софії вже сприйняло суспільство, в тому числі багато вчених як в Україні, так і за кордоном. Проте не всі науковці підтримують нове датування собору, зокрема ті, що спирають свої висновки лише на «канонічне» датування пам’ятки в «Повісті временних літ», її численних списках. Всіляко намагаючись спростувати 1000-річчя Софії, вони, на жаль, нерідко вдаються до далеких від наукової етики «заборонених прийомів»: в хід ідуть перекручування фактів, категоричні безпідставні висновки, брутальне шельмування нас у ЗМІ, у наукових публікаціях і на конференціях, ними скликаних, навішування образливих наличок, підкилимове перешкоджання нашим публікаціям у наукових часописах 3. І це притому, що наші опоненти не є дослідниками власне Софії. У ліпшому випадку дехто з них лише поверхово ознайомився з пов’язаною із нею дослідницькою проблематикою. Найбільш запеклими супротивниками позиції заповідника виступили відомі

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Вигляд головного вівтаря Софії Київської

ШУКАЮЧИ ІСТИНУ

Поставлення Іларіона митрополитом у Святій Софії. Мініатюра Радзивілівського літопису

українські історики давньої Русі батько й син П. і О. Толочки, академік і членкореспондент НАН України, які вважають за необхідне керуватися в цьому питанні літописними записами 4. Що ж говорять літописи про час виникнення Софії? Новгородський перший літопис (НПЛ) старшого ізводу (Синодальний список) повідомляє: під датою 1017 рік: «Ярославъ иде к Берестию. И заложена бысть святая София Кыев ѣ »5; під датою 1037 рік: «Заложи Ярославъ город Кыевъ, и церковь святыя София» 6 . Новгородський перший літопис молодшого ізводу (Комісійний список) наводить такі записи: під датою 1017 рік – повторення запису Синодального списку7; під датою 1037 рік: «Заложи Ярославъ город Кыевъ, и церковь святыя Софѣ я сверши» 8 . У «Повісті временних літ» (ПВЛ) під датою 1037 рік міститься запис: «Заложи Ярославъ городъ великый, у него же града суть Златая врата; заложи же и церковь святыя Софья, митрополью, 6

и посемь церковь на Золотых ворот ѣх святое Богородице Благов ѣ ещенье, посемь святаго Георгия манастырь и святыя Ирины...» 9. Старший список Новгородського першого літопису (Синодальний) датується XIII–XIV століттями, молодший (Комісійний) – серединою XV століття. У ранніх звістках Новгородського першого літопису відбився так званий Початковий звід кінця ХІ століття, що передував «Повісті временних літ». «Повість временних літ» – прийнята в науці назва літописного зводу, створеного на початку ХІІ ст. ПВЛ дійшла до нас у двох редакціях (другій і третій). Друга редакція читається у складі Лаврентіївського літопису (1377 р.) та інших списках. Третя редакція міститься у складі Іпатіївського (XV ст.) та Хлєбниківського (XVI ст.) літописів. Відтак літописи, що збереглися, зазнали кілька редакцій і віддалені від часу виникнення Софії трьома – чотирма століттями. А дані літописів щодо цього є плутаними і суперечливими. І все ж, наскільки достовірними є наведені літописні звістки? Це питання вже давно обговорюється в науці, оскільки одні вчені рішуче підтримують дату 1017, інші – 1037 рік. Наукова дискусія щодо них триває майже два століття і давно зайшла в глухий кут. Ось які доведення (причому дуже вагомі!) традиційно висувають опоненти супроти один одного. Дата НПЛ – 1017 рік – не відповідає історичній ситуації, що склалася наприкінці правління Володимира – на початку княжіння Ярослава. Напередодні смерті Володимира Ярослав, який сидів у Новгороді, відмовився платити данину батькові, і той збирався іти на Ярослава, але захворів і помер. Між нащадками Володимира розпочалася кривава війна за владу, і Ярослав, уперше посівши київський стіл наприкінці 1016 року, володів ним півтора року, бо вже 22 липня 1018 року після поразки на Бузі від польського князя Болеслава Хороброго та його зятя – свого брата Святополка втік до Новгорода, а Київ 14 серпня був захоплений

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Дата складається з літер ЅФКZ, цифрове значення яких – 6000 (Ѕ), 500 (Ф), 20 (К) та 7 (Z). Відповідно, в написі зафіксований 6527 р. від створення світу, тобто 1019 р. від Різдва Христового. Дата складається з літер ЅФК, цифрове значення яких – 6000 (Ѕ), 500 (Ф) та 20 (К). Четверта літера, що позначала одиниці, була знищена вибоєм. Тому верхньою хронологічною межею появи графіті може бути 6529 рік від створення світу, тобто 1021 р. від Різдва Христового. Дата складається з трьох літер ЅФЛ, цифрове значення яких – 6000 (Ѕ), 500 (Ф) та 30 (Л). Відповідно, в написі зафіксований 6530 р. від створення світу, тобто 1022 р. від Різдва Христового. В тексті мова йде про Кіріопасху (дати Пасхи та Благовіщення збігаються), що справді сталося 1022 року. Дата складається з трьох літер ЅФЛ, з’єднаних сполучником и, на що вказує відсутність титла над нею; цифрове значення літер – 6000 (Ѕ), 500 (Ф) та 30 (Л). Відповідно, в написі зафіксований 6530 р. від створення світу, тобто 1022 р. від Різдва Христового. Дата складається з чотирьох літер ЅФЛЅ, цифрове значення яких – 6000 (Ѕ), 500 (Ф), 30 (Л) та 6 (Ѕ). Кожна цифра має закінчення є (шеститисячне, п’ятисоте, тридцяте, шосте). Відповідно, в написі вказаний 6536 р. від створення світу, тобто 1028 р. від Різдва Христового.

В цих графіті дата складається з чотирьох літер ЅФМА, цифрове значення яких – 6000 (Ѕ), 500 (Ф), 40 (М) та 1 (А). Відповідно, в трьох написах зафіксований 6541 р. від створення світу, тобто 1033 р. від Різдва Христового.

Дата складається з чотирьох літер ЅФМД, цифрове значення яких – 6000 (Ѕ), 500 (Ф), 40 (М) та 4 (Д). Відповідно, в написі вказаний 6544 р. від створення світу, тобто 1036 р. від Різдва Христового.

Дата складається з чотирьох літер ЅФМZ, цифрове значення яких – 6000 (Ѕ), 500 (Ф), 40 (М) та 7 (Z). Відповідно, в написі вказаний 6547 р. від створення світу, тобто 1039 р. від Різдва Христового.

Найдавніші дати в графіті Софії

ШУКАЮЧИ ІСТИНУ

1 – князь Володимир з моделлю Десятинної церкви 2 – княгиня Анна 3 – мармурова панель (за аналогією з Софією Константинопольською) 4 – символ престола на мармуровій панелі

Княжий портрет у центральній наві. Реконструкція фрески

переможцями. Хоча 1019 року Ярослав знов утвердився в Києві, до 1026-го він вів важку боротьбу з іншим братом – Мстиславом Чернігівським. Тож початок правління Ярослава не був сприятливим для будівництва Софії. Крім того, аби розпочинати таку грандіозну справу в 1017 році, потрібні були колосальні кошти і попередня кількарічна заготівля величезної кількості будівельного матеріалу. Дата ПВЛ – 1037 рік, що стала хрестоматійною, є умовною, бо під нею згадується звершення Ярославом усіх будівничих акцій, які неможливо було здійснити за один рік. Запис під цим роком насправді є панегіриком Ярославу, в якому підсумовуються його будівничі заслуги за все життя. Про недостовірність датування закладин Софії в 1037 році свідчить цей же запис, де наприкінці говориться про Софію як про діючий не перший рік 8

5 – шиферна плита з яшмою 6 – Ярослав 7 – Борис 8 – дружина Бориса

9 – Гліб 10 – Феофана – старша донька Володимира та Анни 11, 12, 13 – доньки Володимира та Анни

храм, в якому функціонує створена Ярославом бібліотека і «обычныя п ѣ сни Богу въздають в годы обычныя». А тепер зупинимось на питанні тенденційності літописних звісток. Як відомо, літописи дійшли до нас не в цілісному авторському тексті. Це складні збірки або зводи (компіляції) різножанрових матеріалів, що не лише переписані, а й виправлені й доповнені поколіннями літописців, що ними, за класичним визначенням знаного дослідника літописів О. Шахматова, «управляли політичні пристрасті і мирські інтереси»10. Скепсис щодо достовірності літописних звісток висловлювали й інші численні науковці, в тому числі – П. і О. Толочки. Зокрема, в їхній спільній книжці «Київська Русь» вони зазначають: «серйозною помилкою було б вважати, що літописи складалися винятково очевидцями подій і під відповідними роками зафіксовано “справжню” історію. Літописні повідомлення записувалися і переписувалися в різний час і в цьому процесі зазнавали суттєвих змін»11. Щодо літописної статті 1037 року вони пишуть: «При тому, що до статті 1037 р. часто ставляться як до звичайного літописного “року”, очевидно, що насправді це – панегірик Ярославу»12. Дата ж 1017 рік визнається О. Толочком простою помилкою: «Отже, “рання” дата, представлена в НПЛ, є результатом якоїсь помилки»13. Услід за О. Шахматовим він вважає цю помилку суто текстологічною, що виникла в результаті текстуальної чи хронологічної втрати, що сталася в процесі складання НПЛ чи її джерела. Намагаючись спростувати запропоновану автором більш ранню за літописні дату виникнення Софії Київської, згадані

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ШУКАЮЧИ ІСТИНУ

історики всіляко наполягають на необхідності дотримуватися «усталених» літописних дат Софії Київської як єдино можливих. Передусім ними обстоюється 1037 рік: О. Толочко вважає цей рік найбільш вірогідною датою заснування Софії, П. Толочко – завершення її. А як автор пояснює наявність у літописах двох дат заснування Софії – 1017 і 1037 рік? Перш за все – про дату 1017 рік, що, на думку О. Толочка, «є результатом якоїсь помилки». Та чи була насправді «помилка»? Як показав О. Шахматов, НПЛ виник 1017 року у зв’язку з рішенням новгородської влади вписати в літопис Ярославову грамоту, дану ним наприкінці 1016 року «новгородцям, які посадовили його на велике княжіння»; ця грамота, що визначала їхні вільності, зберігалась у Новгороді як святиня14. Текст цієї грамоти (Правди Ярослава) читається в НПЛ під 1016 роком. Зазначимо тут важливий момент, а саме: одразу після викладення тексту грамоти наводиться повідомлення про дві інші події, записані під 1017 роком: похід Ярослава до Берестя і закладення ним Софії Київської. Логічно думати, що всі три записи є взаємопов’язаними та існували в НПЛ від часу його виникнення, тобто з 1017 року, як повідомлення про перші великі діяння новгородського князя Ярослава в сані київського правителя. У такому разі дата 1017 рік – зовсім не текстуальна помилка, що нібито виникла в результаті неодноразового опрацювання літописного матеріалу. Але що змусило Шахматова припускати, що ця дата виникла помилково, через невправну текстологічну роботу літописців? Річ у тім, що він виходив з переконання у правомочності дати 1037 рік, присутній уже в гіпотетично реконструйованому ним Найдавнішому Київському зводі 1039 року, що виник при Софії Київській. Як небезпідставно вважав Шахматов, цей Київський звід, копія якого була виготовлена для новгородського князя або ж архієпископа, було покладено в основу Новгородського зводу 1050 року, що виник у зв’язку з побудовою Софії Новгородської; при цьому в Київський звід було вставлено звістки Новгородського літопису. Шахматов гадав, що скорочуючи свій київський оригінал починаючи з княжіння Ярослава, новгородський літописець ХІ століття навів поспіль три звістки: битву з печенігами, закладини Софії і похід Ярослава до Берестя, причому «без найближчих хронологічних визначень». У ХІІ столітті новгородський літописець, «не збагнувши, куди їх віднести», помилково помістив всі три звістки під один рік – 6525 (1017). Дещо згодом наступний літописець розділив «звістки, що накопичились під 6525 роком, випустивши другу з них – про напад печенігів на Київ»15. Сконструйована Шахматовим громіздка і водночас хитка гіпотетична побудова якоюсь мірою пояснює наявність в НПЛ старшого ізводу двох записів про заснування Софії Київської – під 1017 і 1037 роком, проте аж ніяк не пояснює невправну роботу новгородського літописця ХІ століття, що мав у розпорядженні Найдавніший Київський звід з проставленими у ньому датами битви з печенігами і заснування Софії, а також не пояснює наступні нагромадження помилок у новгородському літописанні. Авторка не схильна вважати присутність у НПЛ старшого ізводу двох дат заснування Софії результатом незграбної, суто механічної, текстологічної роботи. Тут, радше, зіграв роль ідеологічний чинник, оскільки для новгородської еліти, з одного боку, важливо було акцентувати роль Ярослава як свого князя в цій важливій акції, чим утвердити першість Новгорода,

Князь Володимир на княжому портреті. Зарисовка 1651 р. Княгиня Анна на княжому портреті. Зарисовка 1651 р.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ШУКАЮЧИ ІСТИНУ

з іншого – їй, звісно, треба було ввести новгородську історію в загальноруський контекст. Але Шахматову дата «1017 рік» здавалася недостовірною вже через те, що з тексту ПВЛ випливає нерозривний зв’язок двох подій – напад печенігів на Київ у 1036 році і закладення в наступному 1037 році на місці битви з ними Софії: «Печен ѣ зи приступати начаша и сступишася на мѣст ѣ, идеже стоить нынѣ святая Софья, митрополья Русьская; бѣ бо тогда поле вн ѣ града»16 . Це і є головний аргумент Шахматова на користь дати 1037 рік. Таке сприйняття розглядуваних літописних звісток є цілком виправданим для часів Шахматова, а от для історика, що пише на початку ХХІ століття, – ні. Результати археологічних досліджень давно спростували достовірність літописного повідомлення під 1036 роком, оскільки та територія Києва, де виникла Софія, не була в описуваний час «полем внѣ града», а являла собою заселений і укріплений вже в Х – на початку ХІ століття міський район. Цього висновку дійшов, до речі, сам П. Толочко, наводячи його у виданні 1981 року17, проте вже в своїй книжці «Ярослав Мудрий» (2002) він, полемізуючи з Н. Нікітенко, зміщує акцент: виявляється, що «територія ця обживалася киянами перед тим, як була зведена нова кріпость, але міської регулярної забудови тут у 1017 році ще не було. Це, очевидно, й дало підставу літописцю назвати місце битви «полем вне града»18 . Але таке трактування суперечить і тексту літопису, і середньовічній (та й пізнішій) тактиці ведення бою на вільному від усілякої забудови місці, на полі поза містом. Адже битва – це продумане шикування війська, чіткий маневр, а не біг з перешкодами. У літопису сказано, що перед боєм «Ярославъ выступи из града, и исполчи дружину, и постави Варягы посредѣ, а по правѣи сторонѣ Кыяне, а на л ѣвѣмь крилѣ Новгородци. И сташа пред градомъ»19. Як можна серед будівель так розмістити військо і розгорнути його маневр? Тому тлумачення П. Толочка прийняти просто неможливо. Вважаю, що тенденційні літописні записи, які вийшли з-під пера книжників Ярослава, різняться між собою двадцятьма роками, бо не фіксують історичного факту, а відбивають намагання приурочити створення Софії до правління саме цього князя. Ярослав посів київський стіл не за заповітом батька, а в результаті гострої міжусобної боротьби з іншими нащадками Володимира. Тож для Ярослава важливо було заявити про себе як про легітимного правителя, найбільш гідного 10

спадкоємця Володимира Хрестителя. Тому найважливішим діянням Ярослава представлено будівництво ним Софії – головної святині Русі. Ось чому літописні дати заснування Софії «прив’язані» до головних віх княжіння Ярослава в Києві: появи тут наприкінці 1016 року з Новгорода і перетворення в 1036 році на самодержця Русі після смерті брата Мстислава Чернігівського і ув’язнення другого брата – Судислава Псковського. Отже, літописні звістки про час заснування Софії є недостовірними, тож на них не можна спирати вирішення питання датування собору. Натомість інші, давніші, джерела – «Слово» Іларіона (1022 р.) і хроніка Тітмара Мерзебурзького (1018 р.) – засвідчують виникнення Софії за часів Володимира. Автор «Слова» Іларіон – перший київський митрополитрусич – був сучасником будівництва Софії. Він згадує її (дом Божий велыкий святый Его Премудрости) у спеціальному пасажі, присвяченому прославленню будівничої діяльності в Києві Володимира і Ярослава. Звертаючись до Володимира, митрополит Іларіон говорить, що Ярослав «недоконьчаная твоа наконьча, акы Соломон Давыдова, иже дом Божий велыкий святый Его Премудрости създа»20. У науці вже давно помічено, що в «Слові» засвідчується завершення Ярославом починання його батька Володимира у створенні Софійського собору, подібно до того, як Соломон завершив справу свого батька Давида у створенні Єрусалимського храму. Д. Айналов назвав це свідчення «дорогоцінною історичною правдою»21. Але можна поглянути на проблему датування Софії й крізь призму датування самого «Слова». Зазвичай вважають, що «Слово» виникло не раніше 1037 року, посилаючись на згадування в ньому будівництва Ярослава, датованого в ПВЛ 1037 роком22 . Неважко помітити, що таке датування «Слова» спирається на умовну літописну дату, а тому є спірним. Для більш точного датування «Слова» потрібно враховувати його богослужбову специфіку. «Слово» – це церковна проповідь, складена згідно з канонами до певної події церковного року. Відомий дослідник давньоруської літератури М. Розов влучно визначив, що «Слово» написане на два євангельських тексти, які читалися на Благовіщення і Великдень. Орієнтуючись на запропоновані в науці ще в ХІХ столітті хронологічні межі створення «Слова» (1037–1050), М. Розов виснував, що ця урочиста проповідь виголошена Іларіоном з нагоди освячення Благовіщенської церкви на Золотих воротах 26 березня 1049 року, коли Великдень припав на другий день після Благовіщення23. Непевність знайденої дослідником дати полягає в тому, що в 1049 році Благовіщення припало не на Великдень, а було відзначено напередодні його. Літургійний лейтмотив «Слова», в основі якого лежать великодні і благовіщенські читання, свідчить про те, що від початку воно було приурочено до повного збігу цих свят – Кіріо-Пасхи. Вважати, що «Слово» могло прозвучати в будь-який інший день, заважає та обставина, що такі проповіді складалися цілеспрямовано, бо розглядалися як складова частина святкової літургії. Оскільки за Ярослава Кіріо-Пасха випала лише одного разу – 25 березня 1022 року, ця дата і позначає час появи «Слова»24. Щоправда, наприкінці «Слова» читається похвала Ярославу і його родині, в якій згадуються онуки і правнуки Володимира. Але треба брати до уваги ту обставину, що вже за Ярослава, який княжив 35 років, «Слово», як практикувалося Церквою, могло звучати не один раз, а значить, ре-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ШУКАЮЧИ ІСТИНУ

дагуватися до того чи іншого свята. Відомо, що «Слово», як взірець високого красномовства, використовувалось у церковному вжитку сторіччями, тому і дійшло до нас у кількох редакціях і десятках списків XIII–XVII століть, зберігши при цьому свою первісну літургійну основу. Відтак панегірик Ярославу як благовірному князю – продовжувачу справ Володимира, що читається наприкінці «Слова», міг бути приєднаний до основного тексту в зеніті його правління, коли в черговий раз 15 липня святкувався день пам’яті Володимира. Відомо зокрема, що і в пізніші часи «Слово» читалося в церквах 15 липня, але вже без кінцевого панегірика Ярославу, бо це втратило свою актуальність. Проте вперше «Слово», як це випливає з його тексту, могло прозвучати саме в 1022 р., коли на Кіріо-Пасху освячувалася надбрамна Благовіщенська церква, зведенням якої Ярослав завершив спорудження укріплень із Золотими воротами, розпочатих його батьком Володимиром. Ось чому Іларіон не згадує Георгіївську та Ірининську церкви, які були закладені згідно з ПВЛ в 1037 році – їх в час створення «Слова» ще не було. Близькістю «Слова» до часів Володимира можна пояснити те, що Іларіон просить його помолитися за своїх підданих, якими він правив: «Помолися о земли своей и о людех въ нихъ же благовѣрно владычьствова»25. Ці піддані Володимира ще добре пам'ятають його справи: «Твоа бо щедроты и милостыня и нын ѣ в человецѣхъ поминаемы суть»26. Зрозуміло, що сучасники Володимира, про яких у «Слові» говориться як про живих, були очевидцями створення Софії, отже Іларіон, хоча й був сподвижником Ярослава, не міг замовчати загальновідомий тоді факт причетності Володимира до її будівництва. Все це приводить до висновку, що Софія, згадувана в «Слові» як побудована і багато прикрашена церква, до того часу «дивна

Прибуття цариці Анни в Корсунь. Мініатюра Радзивілівського літопису

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ШУКАЮЧИ ІСТИНУ

Печатка Ярослава Мудрого Імператор Василь ІІ на фресці (ліворуч) і на візантійській мініатюрі 1019 р.

и славна вс ѣ мъ округъниимъ странамъ», функціонувала ще до 1022 року. Не менш важливим є свідчення німецького єпископа Тітмара Мерзебурзького, який у 1018 році записав: «Архієпископ цього міста з мощами святих та іншими церковними святощами влаштував Болеславу і Святополку почесну зустріч у монастирі Св. Софії, який, на жаль, в минулому році погорів»27. Йдеться про взяття Києва 14 серпня 1018 року військом польського князя Болеслава Хороброго і його зятя Святополка Володимировича під час усобиці, що спалахнула на Русі між нащадками Володимира після його смерті. Компетентний у європейських справах мерзебурзький єпископ Тітмар (помер 1018 р.) записав це свідчення зі слів своїх земляків – саксонських рицарів, що входили до війська Болеслава, причому щойно по їх поверненні на батьківщину, після чого незабаром помер. Його хроніка, що зберігалася в оригіналі до пожежі Дрездена в 1945 році, високо оцінюється в науці як джерело руської історії. Тітмар фактично засвідчує функціонування в 1017–1018 рр. у Києві митрополичого Софійського монастиря з однойменним храмом. Історики, які дотримуються літописного датування закладин Софії Київської в 1037 році, припускають, що згаданий Тітмаром храм був дерев’яним, тому він і згорів. Але про це не говорить ані Тітмар, ані якесь інше джерело. Більше того, Тітмар згадує пожежу не в соборі, а 12

«в святому монастирі Софії» (in sancte monasterio Sophiae). Вочевидь в 1017 році згоріли дерев’яні споруди Софійського монастиря, а сам собор уцілів (так сталося, наприклад, і в 1697 р.). Певно, що Софійська катедра – головний храм могутньої Русі через 30 років після її хрещення не міг бути дерев’яним, тим більше що поруч стояла чудова кам’яна Десятинна церква, яка до побудови кафедрального храму Софії виконувала роль митрополичої резиденції. Отже, Тітмар говорить саме про той храм Софії, що зберігся донині. Свідчення Іларіона і Тітмара щодо виникнення Софії в другому десятиріччі ХІ століття підтверджуються результатами її сучасних натурних досліджень. Софія містить у собі найбільш достовірні автентичні дані щодо часу свого виникнення, і особливо це стосується останніх сенсаційних знахідок датованих графіті, в яких зафіксовано час їх написання. На сьогодні на фресках у різних місцях собору виявлено вже десять графіті, які спростовують 1037 рік як час заснування чи завершення Софії: 1018–1021, 1019, 1022 (два написи), 1028, 1033 (три написи), 1036 і 1038–1039 рр. Найбільш ранні з них перекреслюють і 1017 рік, адже переконливо свідчать, що вже до 1018–1022 рр. собор стояв і був прикрашений розписами28 . Зіставивши з цим часом дні освячень Софії, що здавна збереглися в Святцях, автор датувала її закладення (посвячення Премудрості Божій) неділею 4 листопада 1011 року, а завершення (освяченняінавгурацію) – неділею 11 травня 1018 року. Саме на ці

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ШУКАЮЧИ ІСТИНУ

Імператор Василь ІІ в ложі іподрому. Фреска південної вежі Софії Київської Коронаційний вихід принцеси Анни. Фреска північної вежі у замальовці середини ХІХ ст.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ШУКАЮЧИ ІСТИНУ

Княгиня Анна на княжому портреті (ліворуч) і на фресці вежі

дати припали недільні (Господні) дні, в які за канонами могли освятити Софійський собор (дім Господній). Тобто собор був закладений і майже закінчений князем Володимиром, хрестителем Русі, в 1011–1015 рр., а завершений його сином Ярославом від кінця 1016 до травня 1018 року. У складних умовах свого першого півторарічного етапу київського правління Ярослав спромігся лише завершити те, що було майже створено його батьком. До речі, ситуацію «Володимир розпочав – Ярослав завершив створення Софії» підтверджує й «Слово» Іларіона (див. вище). У мозаїках та фресках Софії простежено широке й послідовне прославлення замовників собору – княжого подружжя хрестителів Русі Володимира й Анни. Найбільш виразно ця тенденція позначилася на світських фресках – княжому груповому портреті у центральній наві й розписі сходових веж, що ведуть на княжі хори. Княжий портрет раніше визначали як зображення родини Ярослава Мудрого. Але ця фреска не може бути портретом родини Ярослава, бо така атрибуція ніяк не узгоджується з датами вищеназваних графіті, адже старші діти князя представлені на фресці дорослими, між тим як старші сини та дочки Ярослава народилися з 1020 по 1032 рік. Застарілою є й гіпотеза, що на світських фресках веж зображено візит княгині Ольги до Константинополя – це суперечить змісту 14

сюжетів фресок, середньовічним ментальним і обрядовим нормам та іконографічним канонам. Насправді на княжому портреті представлено родину Володимира й Анни, на фресках веж – укладення наприкінці Х століття в Константинополі їх династичного шлюбу, що започаткував хрещення Русі. У релігійних сюжетах Володимир і Анна прославляються через символічні прообрази – святих, які або були їх небесними патронами, або чиї діяння повторило княже подружжя29. Датування Софії 1011–1018 роками підтверджується результатами лабораторних аналізів складу фрескового тиньку і полив’яних плит підлоги Десятинної церкви і Софії Київської. Доведено, що за технологічними ознаками безумовно первісний дуже міцний фресковий тиньк з подрібненою цем’янкою й зі шлаком від виробництва мозаїчної смальти як наповнювачем, отже, одночасний з мозаїками, а також полив’яні плити обох храмів є повністю ідентичними. Аналогічний тиньк лежить і під мозаїками обох споруд. Так само і стиль стінопису Десятинної церкви і Софії виявляє між собою близькі аналогії 30. Мозаїки, поза всякими сумнівами, прикрашали первісне центральне ядро обох храмів, тобто вони сучасні їх спорудженню. Це об’єктивно засвідчує хронологічну близькість обох храмів, побудованих «мастеры от Грекъ», закликаних Володимиром наприкінці Х століття для будівництва Десятинної церкви. Ця обставина повністю спростовує безпідставне намагання деяких науковців хронологічно «відірвати» Софію від Десятинної церкви: мовляв, тиньк цих храмів абсолютно різний. Насправді, первісний тиньк Софії відрізняється не від первісного, а від пізнішого тиньку Десятинної церкви, тобто тиньку її перебудов і ремонтів (усього виявлено 6 варіантів різночасового тиньку останнього храму). Але цю обставину супротивники 1000-річного ювілею Софії або свідомо перекручують або взагалі замовчують. Цікаві результати в цьому сенсі дали новітні археологічні дослідження біля Софії. Були виявлені рештки потужного виробничого комплексу з виготовлення різноманітних будівельних матеріалів. Як відомо, такі комплекси виявлено і на будівельних майданчиках біля Десятинної церкви та Успенського собору Лаври, оскільки існувала стійка візантійська традиція створювати подібні комплекси, що об-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Святитель Василій Великий. Мозаїка головного вівтаря

Святитель Єпіфаній Кіпрський. Мозаїка головного вівтаря

Святитель Климент Римський. Мозаїка головного вівтаря

ШУКАЮЧИ ІСТИНУ

Князь Володимир (ліворуч) в образі Ісуса Навина. Фреска «Явлення архангела Михаїла Ісусу Навину»

слуговували будівництво та декорування храмів. Дослідники вважають, що комплекс біля Софії, виникнення якого завдяки керамічному матеріалу датується ними початком ХІ століття, «безумовно, має відношення до масштабних будівельних робіт кінця Х – початку ХІ століття, пов’язаних із спорудженням численних кам’яних культових та світських споруд давнього Києва. Досліджений виробничий комплекс, без сумніву, також можна пов’язати з початком будівництва Софійського собору»31. Оскільки для Ярослава широко розгорнути будівництво Софії в непевних для нього умовах 1017 року було недоцільно та й неможливо, є всі підстави пов’язувати появу цього комплексу зі створенням Софійського собору за Володимира. Недарма джерела кінця ХVІ–ХVІІІ століть свідчать, що традиція пов’язувати заснування Софії з часами Володимира побутувала в Києві впродовж сторіч. Наприкінці XVI століття Софію відвідали іноземні мандрівники Мартин Груневег 18

(1584) та Еріх Лясота (1594), які записали в своїх щоденниках, що собор побудував хреститель Русі князь Володимир32 . Але найбільш вагомим є те, що в самій Софії був вказаний точний час її заснування – 1011 рік! Виявляється, саме цей рік як час початку будівництва Софійського собору фігурував у його двох головних написах – титульному над входом (імовірно, кінця XVI ст.) та ктиторському митрополита Петра Могили під центральним куполом. У ХVІІІ столітті 1011 рік як час заснування Софії увійшов до «Опису Київського намісництва», що свідчить про офіційне визнання такої дати нашими попередниками. Ця дата визнавалася в Україні до кінця XVIII століття, тобто до того часу, коли царським урядом було здійснено уніфікацію всіх офіційних даних щодо включених до складу імперії українських земель. Лише після 1797 року, зі створенням Київської губернії, офіційно стверджується «хрестоматійна» літописна дата – 1037 рік 33. Тим не менш напис Петра Могили зберігався аж до середини ХХ століття. Виконаний у 1634 році на арках центрального купола Софії Київської напис Могили стисло вміщав у собі весь літопис собору. На жаль, цей унікальний напис, зроблений на шпаклівці XVII століття, що є датуючою ознакою і підтверджує його автентичність34, було видалено під час реставраційних робіт у 1953 році задля того, аби імітувати тут олійними фарбами мозаїчний орнамент ХІ століття. На виявлених Т. Рясною в архіві Національного заповідника «Софія Київська» довоєнних негативах та фотографіях зміст зафіксованих фрагментів напису можна прочитати. Читався текст, починаючи з північної сторони, так само як «прочитуються» розміщені під куполом фрескові композиції христологічного циклу. Перша частина тексту

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ШУКАЮЧИ ІСТИНУ

Св. Феопіст Фрески Софії Київської і Десятинної церкви: іконографічна аналогія

містить дату закладин собору: «Изволениіем Божіемъ нача здатися сей Премудрости Божія храмъ въ лѣто AAI» (1011)35. Ця дата, безумовно, стояла в напису від самого початку, адже була невіддільна від ґрунту XVII століття. Згодом її зашпаклювали і замінили на літописний 1037 рік, а при реставрації середини ХІХ століття відкрили, і вона зберігалася аж до зняття напису в 1953 році. Замовляючи напис, митрополит Петро Могила – знаменитий ієрарх та відомий церковний ерудит – мав у своєму розпорядженні архівні матеріали, що зберігалися в Софійському монастирі до кінця XVII століття і були втрачені під час пожежі 1697 року. У будь-якому випадку Петро Могила керувався якимось цілком достовірним фактом (чи фактами), щоби поставити точну дату 1011 рік у найбільш відповідальному написі, що містив у собі стислу «біографію» собору. Отже, маємо всі підстави для відзначення в 2011 році 1000-річчя заснування Софії Київської. Найбільш доречно приурочити таке святкування до 21 вересня – Різдва Богородиці, що було храмовим святом Софії, відомим з документів часів Петра Могили. Саме на 21 вересня 1640 року він призначив церковний собор у Софії, на якому було затверджено новий православний Катехізис, аби українське православ’я «до обычаев давних продков наших за которых благочестие восияло привести»36 . Відзначення 1000-річного ювілею найвеличнішої та найдавнішої на теренах України і всієї Східної Європи історикоархітектурної та мистецької пам’ятки – Софійського собору сприятиме зміцненню державницьких, церковних і культурних традицій України, духовній консолідації суспільства, значно підвищить її міжнародний імідж як країни з багатою і славною історією та колосальним культурним надбанням. Відзначення цієї пам’ятної дати стане цінним внеском у справу захисту, збереження, вивчення та популяризації унікальної споруди національного і загальносвітового значення. Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Напис митрополита Петра Могили під центральним куполом з датою 1011 рік – часом заснування Софії. Довоєнне фото

ШУКАЮЧИ ІСТИНУ

ПРИМІТКИ 1 Никитенко Н. Н. Русь и Византия в монументальном комплексе Софии Киевской: Историческая проблематика. – К., 1999; Вона ж. Святая София Киевская. – К., 2008; Вона ж. Собор Святой Софии в Киеве. – М., 2008. Детальніше з цією проблемою можна ознайомитися на сайтах stsophia.kiev.ua nzsk.org.ua (розділ «1000-річчя Софії Київської: дискусії») та на персональному сайті професора Надії Миколаївни Нікітенко. 2 Нікітенко Н., Корнієнко В. Найдавніші датовані графіті Софії Київської // Праці Центру пам’яткознавства. – К., 2007. – Вип. 12. – С. 244–260; Нікітенко Н., Корнієнко В. Найдавніші графіті Софії Київської та її датування // Просемінарій: Медієвістика. Історія Церкви, науки і культури. – К., 2008. – Вип. 7: До ювілею професора Василія Іринарховича Ульяновського. – С. 365–399; Нікітенко Н. М., Корнієнко В. В. Найдавніші графіті Софії Київської та датування собору // Пам’ятки Національного заповідника «Софія Київська»: культурний діалог поколінь. Матеріали ІV міжнародної наукової конференції «Софійські читання». Київ, 25–26 жовтня 2007 р. – К., 2009. – С. 417–443; Никитенко Н. Н., Корниенко В.В. Древнейшие датированные граффити Софии Киевской // Архитектурное наследство. – Москва, 2009. – Вып. 51. – С. 5–13; Нікітенко Н.М., Корнієнко В.В. Есхатологічні дати в графіті на фресках Софії Київської як історичне джерело // Архіви України. – 2009. – № 6 (листопад–грудень). – С. 43–63; Корнієнко В. В. Найдавніше датоване кириличне графіті Софії Київської: нова знахідка // Пам’ятки Національного заповідника «Софія Київська»: культурний діалог поколінь. Матеріали ІV міжнародної наукової конференції «Софійські читання». Київ, 25–26 жовтня 2007 р. – К., 2009. – С. 444–445; Никитенко Н., Корниенко В. Древнейшие граффити Софийского собора в Киеве и его датировка // Byzantinoslavica. – T. LXVIII (2010). 1–2. – P. 205–240; Нікітенко Н., Корнієнко В. Нововиявлені ранні датовані графіті на фресках Софії Київської та їх історичний контекст (записи № 1684, № 2126 та № 2204). Подано до друку у виданні «Студії з архівної справи та документознавства», 2011. 3 Йдеться про подані нами ще наприкінці 2010 року статті до «Українського історичного журналу» як відповідь на опубліковані там само критичні статті О. Толочка і Є. Архипової. Наші статті затверджені редколегією цього журналу до публікації, проте ще й досі не опубліковані, хоча тема 1000-річчя Софії є актуальною саме зараз. Цю «гру в одні ворота» пояснюємо лише слабкістю позиції наших опонентів, яка надто очевидно не витримує серйозної критики. 4 Детально про дискусію див.: Час заснування Софії Київської: пристрасті довкола мілленіума. – К., 2010. 5 Полное собрание русских летописей (далі – ПСРЛ). – Т. 3: Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. – М.: Языки русской культуры, 2000. – С. 15. 6 Там же. – С. 16. 7 Там же. – С. 180. 8 Там же. 9 Там же. – Т. 1: Лаврентьевская летопись. – М.: Языки русской культуры, 1997. – Стлб. 151. 10 Шахматов А.А. Повесть временных лет. – Пг., 1916. – Т.1. – С. XVI. 11 Толочко О.П., Толочко П. П. Київська Русь. – К., 1998. – С. 14, 16. 12 Там само. – С. 148. 13 Толочко А. Догадка о происхождении «ранней» даты основания Софийского собора в Киеве // Ruthenica. – VIII. – 2009. – С. 211. 14 Шахматов А. А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. – СПб.,1908. – С. 167–168, 362–363. 15 Там же. – С. 366–367. 16 Там же. – С. 167–168. 17 Толочко П.П. Новые археологические исследования Киева (1963– 1978 гг.) // Новое в археологии Киева. – К., 1981. – С. 18–20. 18 Толочко П. Ярослав Мудрий. – К., 2002. – С. 144. 19 ПСРЛ. – Т. 1. – Стлб. 151. 20 Молдован А.М. Слово о законе и благодати Илариона. – К.: Наукова думка, 1984. – С. 97. 21 Айналов Д.В. К вопросу о строительной деятельности св. Владимира // Сборник в память святого и равноапостольного князя Владимира. – Пг., 1917. – С. 35.

22 Молдован А.М. Зазнач. праця. – С. 70. 23 Розов Н.Н. Синодальный список сочинений Илариона – русского писателя ХІ века // Slavia. – 1963. – R.32, ses. 2. – С. 147. 24 Никитенко Н.Н. Русь и Византия… – С. 206 –210. 25 Молдован А. М. Зазнач. праця. – С. 99. 26 Там же. – С. 95. 27 Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей. – К., 1874. – С. 1. 28 Див. посилання 2. 29 Див. посилання 1. 30 Ганзенко Л., Коренюк Ю., Мєднікова Ю. Нові дослідження археологічних колекцій стінопису Десятинної церкви та прилеглих споруд // Церква Богородиці Десятинна в Києві. До 1000-ліття освячення. – К., 1996; Макарова Т.И. Поливная посуда. Из истории керамического импорта и производства древней Руси // Археология СССР. Свод археологических источников. Вып. Е1-38. – М., 1967. – С. 36–37. 31 Ієвлев М., Козловський А. Забудова центральної частини «міста Ярослава» поблизу Софійського собору в ХІ ст. // Ruthenica. – VIII. – 2009. – С. 150. 32 Детальніше див.: Никитенко Н.Н. Русь и Византия… – С. 223–224. 33 Час заснування Софії Київської. – С. 36–38. 34 О. Толочко безпідставно вважає цей напис ретроспективним, «виконаним наприкінці XVII чи навіть у XVIII ст. (найімовірніше, за митрополитів Гедеона Святополка-Четвертинського чи Йоасафа Кроковського)». Див.: Толочко О.П. Так званий «напис Петра Могили» у Софії Київській та дата заснування собору // УІЖ. – 2010. – № 5. – С. 5. Тут наш опонент явно помиляється, бо вступає у протиріччя як зі змістом напису, так і з церковною традицією. По-перше, він припускається анахронізму, адже в напису панегірично згадується «Владислав Четвертый, Великий Король Польский», який повернув Софію православним. Чи можливим був такий панегірик католицькому королю у головному написі митрополичого храму після 1654 р., коли Україна ввійшла до підданства православного московського царя? Крім політичного аспекту, тут треба враховувати і церковний, адже за православною традицією, митрополит Київський щоразу під час єктенії мав молитися за свого державця, зокрема після 1654 р. – московського царя. Аби детальніше ознайомитися з дискусією з цього питання, див.: Н.М. Нікітенко, В.В. Корнієнко, Т.М. Рясная. Багато галасу з нічого, або Чергова спроба дезавуювання ювілею Софії Київської // stsophia.kiev.uа. 35 Рясная Т.М. З історії поповнення втрат на мозаїчних композиціях Софії Київської // Пам’ятки Національного заповідника «Софія Київська»: культурний діалог поколінь. Матеріали ІV міжнародної наукової конференції «Софійські читання». Київ, 25–26 жовтня 2007 р. – К., 2009. – С. 509–512. 36 Жуковський А. Петро Могила й питання єдності церков. – Париж, 1969; К., 1988. – С. 198.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ШУКАЮЧИ ІСТИНУ

Неля КУКОВАЛЬСЬКА

ЗНИКЛІ ОСТАНКИ

ЯРОСЛАВА МУДРОГО з його саркофага

Саркофаг Ярослава Мудрого

офія Київська здавна слугувала усипальнею князів і вищого духівництва. 1054 року першим у соборі поховали Ярослава Мудрого, мармуровий саркофаг якого стоїть у східному торці давньої північної внутрішньої галереї (з XVII ст. – Володимирський вівтар). 10 вересня 2009 року саркофаг Ярослава Мудрого було розкрито для дослідження вміщених у ньому останків за найсучаснішими методиками. За час існування заповідника це вже четверте розкриття саркофага дослідниками. До нас саркофаг досліджували тричі: в 1936, 1939 і в 1964 роках1. Кожне розкриття саркофага збагачувало науку новими фактами, але водночас породжувало й нові запитання, що є закономірним процесом. Тому й розкриття саркофага 2009 року було цілком зрозумілим, адже його востаннє розкривали 45 років тому, а дослідження останків у ньому здійснювали ще давніше – 70 років тому. За цей час наука пішла далеко вперед, з’явилися нові наукові галузі, методики, обладнання. Зрозуміло, що питання нового розкриття саркофага Ярослава попередньо нами ретельно вивчалося, розглядалося Науковою радою заповідника із залученням провідних науковців інших установ, відомих учених. Серед них – заступник директора Інституту археології НАНУ, член-кореспондент НАНУ Г. Івакін. Проаналізувавши всі аспекти проблеми, всі «за» і «проти», Наукова рада дійшла висновку про доцільність і важливість такого дослідження. Меценатом виступив Укрексімбанк, який виділив на ці роботи 56 тисяч гривень. Цих коштів, звісно, на дослідження такого масштабу й такої складності замало, але ми сподівалися на доброчинне прилучення до цієї справи всіх небайдужих і не помилились. На безоплатну працю зголосилися відомі українські й російські вчені. Відповідальними виконавцями були за-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ШУКАЮЧИ ІСТИНУ

Скульптурний портрет Ярослава Мудрого роботи М. Герасимова

прошені знані київські науковці – історик та антрополог, доктор історичних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАНУ Сергій Сегеда, а також анатом, доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри судово-медичної експертизи Національного медичного університету Борис Михайличенко. Останки із саркофага та їхню долю вивчали й інші київські науковці – історики, антропологи, медики. Активно долучилися й авторитетні вчені з Росії, зокрема співробітники НДІ й Музею антропології ім. Д. Анучина Московського державного університету ім. М. Ломоносова – його директор, членкореспондент РАН А. Бужилова і провідний науковий співробітник, доктор історичних наук М. Добровольська. Останки із саркофага вивчалися також антропологом, директором Новгородського науково-просвітницького центру «Наследие» Д. Пехимським. Історичний аспект проблеми досліджували науковці заповідника – автор цієї публікації, а також доктор історичних наук, професор, завідувач відділу науково-історичних досліджень Надія Нікітенко, кандидати історичних наук – заступник генерального директора з наукової роботи Ірина Марголіна і провідний науковий співробітник Ірина Преловська. Розкриття саркофага здійснювала бригада реставраторів ДП-2 ЗАТ «КМСНРПВМ» ім. Ю.А. Колесника під керівництвом заступника директора заповідника з реставраційних робіт і технічних питань В. Кириленка. У процесі руху кришки саркофага мало місце відпадання розчину, яким у 1964 році було здійснено герметизацію саркофага. З акта розкриття саркофага в 1936 році ми знаємо, що його віко, верхня частина ящика у місці стику та обидва акротерії північної сторони мають в кількох місцях значні пошкодження. З цього приводу в акті зазначено: «Мож-

ливо, в цих місцях свого часу відкривали саркофаг за допомогою лома, коли й утворили ці щербини». Як випливає з акта, місце стику, а також щербини ще в давнину були замазані вапном. Закриваючи саркофаг після досліджень, наші попередники замазали місце стику цементно-вапняним розчином. Саме цей розчин і відпав, коли ми відкривали саркофаг 10 вересня. Тож пам’ятці не було завдано жодних пошкоджень. В акті про розкриття саркофага у 1964 році занотовано його вміст: дубова скринька з останками Ярослава, скляна капсула з актами про розкриття саркофага в 1936, 1939 і 1964 роках, а також керамічна плита з написом, що в саркофазі знаходяться останки великого київського князя Ярослава Мудрого, похованого 20 лютого 1054 року, і датою – 20 березня 1964 року. Згадувалося також про три невеликих шматка ще не струхлого дерева та два уламки плінфи ХІ ст. Розкриваючи саркофаг, ми, як і наші попередники, віко саркофага (вагою 2 т) за допомогою лебідки і важелів дуже обережно зсунули у східному напрямку на 25 см (для порівняння: у 1936 році віко зсунули зі сходу на захід на 90 см). Через цей вельми невеликий отвір до саркофага зміг потрапити лише науковий співробітник науковофондового відділу заповідника В’ячеслав Гайдук. З його допомогою ми дістали всі

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ШУКАЮЧИ ІСТИНУ

Останки похованих у саркофазі, виявлені в 1936 р. Реконструкція М. Герасимовим зовнішнього вигляду Ярослава. 1939 р. Акт приймання-здачі 1940 р.

вищезазначені речі, але виявили і дещо несподіване – примірники газет «Правда», «Комсомольская правда» і «Известия» від 9 квітня 1964 року. Крім того, на внутрішній стінці саркофага виявили напис, зроблений хімічним олівцем, такого змісту: «25 января 1936 года саркофаг вскрыто комиссией. Обнаружено только разрозненные кости от мужского и женского скелетов». Записом на саркофазі та примірниками газет науковці, поза сумнівом, точно зафіксували для нащадків факт розкриття саркофага і його вміст (у 1936 р.) а також дату повернення останків у саркофаг після завершення досліджень (у 1964 р.). Впадає в око незбіг у датах написів на керамічній плиті та в акті 1964 року – відповідно 20 березня і 9 квітня 1964 року. Отже, газети від 9 квітня 1964 року засвідчують правильність саме цієї заактованої дати. Крім того, у саркофазі ми виявили 6 фотографій із зображенням Софійського собору. Розкривши саркофаг 10 вересня, ми почали вивчати його вміст уже наступного дня, 11 вересня. Для цього у фондосховищі заповідника, що знаходиться в Братському корпусі, заздалегідь виділили окрему кімнату, де спеціально створена комісія у складі представників адміністрації заповідника, його науковців, реставраторів, а також вчених, що мали провадити дослідження, відкрила скриньку й ретельно оглянула ї ї вміст з протокольним описом, фото- і кінофіксацією буквально кожної дії. Було виявлено людські кістки а також (як вони тут опинилися?) муміфіковані останки кажана. Очевидно, ще в давнину він заліз у не замазану з південного боку вапном щілину між ящиком і віком саркофага, що його наприкінці XVII століття встановили у спеціально зробленій ніші під південною стіною Володимирського вівтаря. В актах про кажана не йдеться, але вчені, гадаємо, про всяк випадок залишили його в скриньці з огляду на можливість подальших досліджень поховання в саркофазі. Та після розкриття саркофага нам довелося зіткнутися з низкою доволі непростих загадкових проблем, що були 24

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ШУКАЮЧИ ІСТИНУ

Напис 1936 р. на внутрішній стінці саркофага Скринька та керамічна плита в саркофазі

зумовлені «білими плямами» в історії попередніх досліджень поховання в саркофазі й, відповідно, долею вилучених з нього останків. Про наявність цих «білих плям» ніхто навіть не здогадувався, всім здавалося, що все в цій загальновідомій історії ясно, всі були певні, що в саркофазі лежать останки Ярослава Мудрого. Адже в акті розкриття саркофага від 9 квітня 1964 року значиться, що саме тоді останки Ярослава, що зберігалися в фондах після довоєнних досліджень, повернено на своє місце. Але після розкриття саркофага в 2009 році виявилося, що в ньому зберігаються кістки не Ярослава, а жінки, похованої разом з ним. Останки ж князя безслідно зникли. Це був грім серед ясного неба! З приводу цього факту ми намагалися отримати інформацію від колишнього заступника директора з наукової роботи І. Тоцької, яка була учасницею розкриття саркофага в 1964 році, але від співпраці вона, на жаль, ухилилася. Тож нам довелося ретельно, крок за кроком, простежити «рух» останків після вилучення їх із саркофага. І склалася ледь не детективна історія. Отже, повернімося до її початку. З науковою метою саркофаг уперше розкрили в 1936 році. Було виявлено купу кісток чоловічого і жіночого скелетів, безладно перемішаних унаслідок пограбування саркофага ще в давнину. Для початку обмежилися фотофіксацією поховання і саркофаг знову закрили. У 1939 році до Києва приїхав один з найкращих радянських антропологів Вольф Гінзбург, аби забрати останки з саркофага для їх дослідження в Ленінградському інституті етнографії та антропології. Там під керівництвом Гінзбурга експертизу провадили двоє іменитих учених – скульптор-антрополог Михайло Герасимов і анатом-рентгенолог Дмитро Рохлін, відомий своїми роботами з палеопатології скелетної системи. Вони склали з кісток два скелети – чоловічий і жіночий. В результаті анатомічної, антропологічної та рентгенологічної експертиз встановили, що чоловічий скелет належав людині віком близько 70 років, яка за життя мала зріст 172–175 см, вроджену кульгавість та патологічні зміни в правому тазостегновому суглобі, що настали в зрілому віці. З літописів відомо, що Ярослав Мудрий кульгав з дитинства, а Еймундова сага розповідає про поранення ноги, якого князь зазнав під час битви з печенігами. Помер Ярослав у 75, а за іншими даними – в 65 років. На підставі цих свідчень дійшли висновку, що в саркофазі справді похований Ярослав Мудрий. Результати їхніх досліджень були незабаром опубліковані2 . Саме тоді М. Герасимов створив знаменитий скульптурний портрет Ярослава3. Сучасний львівський антрополог Сергій Горбенко вважає, що Ярослав страждав на хворобу Пертеса – вроджений підвивих тазостегнового суглоба, яка була виявлена і в Ярослава Володимировича Осмомисла, померлого в 1187 році й похованого в Успенському соборі середньовічного Галича; він належав до 5-го покоління Ярославичів. На

думку Сергія Горбенка, цей ген був успадкований Ярославом Мудрим від його матері, яку літописи називають Рогнідою 4. Щоправда, не на всі запитання вченим вдалося отримати відповідь: зокрема, Рохлін вважав, що Ярослав на момент смерті був набагато молодшим 76 років, про які мовиться в літопису, оскільки останки належали людині віком за 50 років, яка померла, зберігши всі зуби. Жіночий скелет взагалі ідентифікувати не вдалося, хоча було висловлено припущення, що він належить дружині Ярослава Інгігерд-Ірині. При дослідженні жіночих останків також постала низка проблем: череп масивний, чоловічого типу, і, як зазначали вчені, явно не пасує до жіночого кістяка. До того ж не можна забувати, що в Софії Новгородській донині шануються мощі дружини Ярослава Анни – це ім’я, як вважають, отримала Ірина, приймаючи перед смертю схиму. В. Гінзбург помітив, що жіночий череп із саркофага Ярослава дивовижно подібний до черепа княгині Анни з Новгородської Софії, от тільки новгородський значно «жіночніший». У грудні 1940 року кістки обох скелетів повернули до Києва – їх привіз особисто В. Гінзбург і по акту передав до фондів

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Вилучення вмісту саркофага. Зліва направо: Н. Куковальська, В. Гайдук, В. Кириленко Прес-конференція. Зліва направо: Н. Куковальська, С. Сегеда, Н. Нікітенко, Г. Івакін Огляд кістяка директором Новгородського науково-просвітницького центру «Наследие» Д. В. Пехимським

заповідника5. Але тоді останки до саркофага не помістили, залишивши у сховищі, бо, як занотовано в акті 1939 року, намірялися експонувати біля саркофага у вітрині. Їх зберігали у фондах, не евакуйованих з початком війни та пограбованих в окупаційний період. От саме цей надзвичайно важливий факт повернення останків перед війною до заповідника абсолютно випав з поля зору дослідників! Чому так сталося? До цього спричинилася чи то недбалість, чи то помилка наших попередників. Річ у тім, що в 1964 році останки вирішили покласти назад у саркофаг. За словами Ірми Тоцької, яка влітку 2010 року дала інтерв’ю газеті «Факти», тодішній завідувач фондів, згодом відомий вчений Сергій Висоцький знав, що у фондах зберігаються кістки не двох, а лише одного скелета. Проте він був певен, що це останки Ярослава і гадав, що кістки скелета похованої разом з ним Ірини з Ленінграда не повернули 6 . Більше того, з публікацій С.О. Висоцького та І.Ф. Тоцької, які підписали акт розкриття саркофага у 1964 році, випливає, що останки з саркофага повернули з Ленінграда до заповідника вже після війни7. Залишається питання, чому відповідальні працівники заповідника не знали про повернення останків у 1940 році, попри наявність у його архіві відповідного акта, і чому не били на сполох з приводу відсутності у фондах другого кістяка? Адже очевидно, що саме через цей промах не провели необхідної в такому випадку антропологічної експертизи і, базуючись лише на хибному переконанні щодо належності наявного у фондах кістяка, повернули в саркофаг не останки князя, а кістки похованої з ним жінки. А в акті члени поважної комісії завірили нащадків, що нібито в саркофаг вони поклали кістки Ярослава Мудрого. Певна річ, ми довіряли нашим авторитетним попередникам, проте прикрий факт відсутності у саркофазі й у фондах останків Ярослава змусив нас уважно вивчити публікації і знову переглянути матеріали наукового архіву фондів за26

повідника. Завдяки публікації Сергія Білоконя з’ясували, що 1954 року митрополит Іларіон (Огієнко) надрукував у Вінніпезі замітку «Де останки великого князя Київського Ярослава Мудрого?», у якій свідчить, що в 1944 році «німці, виходячи з Києва, дозволили забрати – на прохання декого з українців, – і останки Великого Князя Ярослава. Ці останки разом з Чудотворним Образом Св. Миколая т.зв. Мокрого (пам’ятка ХІ віку) опинилися в руках одної особи. Коли цю особу року 1952-го запитано, де вона поділа останки Великого Князя Ярослава, і де Чудотворний Образ Святого Миколая, відказала: “Сховані на еміграції в добрих руках”. Особа ця живе тепер в Нью-Йорку, і зовсім не ясно, чому вона ховає великі й святі пам’ятки всеукраїнського значення… Це ж пам’ятки всього українського народу, а не окремої особи» 8 . Ми знали, що ікона св. Миколи Мокрого знаходиться в США9, а от наведене митрополитом Іларіоном свідчення про скелет Ярослава вважали помилковим, бо довіряли офіційному документу – акту 1964 року. Тепер же до цьо-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ШУКАЮЧИ ІСТИНУ

го свідчення поставилися уважніше. За нашим припущенням, оскільки останки Ярослава перед війною повернули до заповідника, але не поклали назад у саркофаг, у 1944 році їх як велику святиню «дехто з українців» справді міг вивезти до Америки, так само, як туди було вивезено ікону Миколи Мокрого. Крім того, ми отримали присвячену Софії Київській статтю П. Одарченка, опубліковану 1967 року в журналі «Рідна церква» – виданні УАПЦ у діаспорі (США). Він писав, що до війни, коли останки князя були повернені з Ленінграда до Києва, комуністична влада доручила сторожу Софійського собору їх закопати, проте той не послухався, а поклав їх у скриньку й заховав. Під час окупації сторож передав скриньку з останками керівнику УАПЦ архієпископу Никанору, який зберігав їх у шафі. У жовтні 1943 року, перед відступом німців з міста, майор Пауль фон Денбах (сотник української армії Павло Дмитренко, який, імовірно, походив з «фольксдойче») вивіз скриньку з мощами до Варшави, де передав її архієпископу Краківському і Лемківському Палладію. Останній вивіз кості Ярослава до Америки і вони, на думку Одарченка, «і по цей день», тобто на 1967 рік, зберігалися у Палладія. Одарченко вважав, що «така велика реліквія повинна знаходитися не в приватних руках», а «в Церкві-Пам’ятнику в Бавн Бруку»10. Певно, саме Палладія мав на увазі і Огієнко, коли обурювався привласненням ним святині всього українського народу. Ми почали шукати свідків серед представників української діаспори – і ті гаряче відгукнулися. Дякуючи Богові, ще залишилися живими люди, які пам’ятають ті події чи хоча б щось знають про них. Виявляється, українці діаспори, починаючи з повоєнної пори, вельми переймалися долею останків Ярослава, з вуст у вуста передаючи інформацію, якою володіли. Передусім зв’язалися з п. Петром Матулою, який мешкає у Вашингтоні. Він навів свою розмову з п. Галиною Петренко, яка наприкінці війни опинилася в Авґсбурзі, де зібралося чимало українських емігрантів. Інтелігенція влаштовувала там цікаві лекції, п. Галина слухала їх. Вона добре пам’ятає доповідь Олекси Повстенка, директора Софійського заповідника в 1941–1943 роках. Коли виринуло питання про мощі Ярослава, Повстенко завірив присутніх: «вони з нами», проте на додаткові запитання відповів, що не може сказати, де саме, але їх вивезли. Петро Матула також повідомив, що проблема кісток Ярослава викликала в діаспорі ціле листування, прилюдно обговорювалася, і в цьому були заангажовані письменник Іван Багряний, адвокати, священики, було навіть складено протокол, у кого ті кістки зберігаються. Нам надійшов і надзвичайно цінний лист зі США від п. Михайла Гереця. Він навів розповідь свого знайомого В’ячеслава Вишневського (сина померлого в 1968 р. священика Володимира Вишневського – секретаря архієпископа Никанора) про те, як незадовго до звільнення Києва сюди на прохання владики Никанора приїхав полковник німецької жандармерії, який вивіз звідси його речі, а також ікону Миколи Мокрого і останки Ярослава. Зі слів свого батька В’ячеслав Вишневський пригадував, що цей полковник знав українську мову, і його прізвище закінчувалося на «енко», хоча німці вважали його чистокровним арійцем (мова вочевидь іде про майора Пауля фон Денбаха – Павла Дмитренка). Коли цей офіцер повернувся до місця, де стояв ешелон з біженцями, серед яких був архієпископ Никанор, то поїзд уже поїхав. Діставшись Польщі, полковник

Медико-анатомічне дослідження останків. Крайній ліворуч Б. Михайличенко

передав ікону і останки православному архієпископу Палладію, який потому виїхав у Німеччину, звідки емігрував у США. У Нью-Йорку Палладій згодом передав останки на збереження священику Івану Ткачуку. Той жив тоді на Мангеттені, а останки князя зберігав у себе під ліжком. Ткачук помер у 1990 році, обидві його дочки вийшли заміж, змінили прізвище, де вони зараз – невідомо. Пан Герець, провівши власний розшук, припускає, що о. І. Ткачук, який перейшов під юрисдикцію УПЦ в США, повернув останки Палладієві, а той помістив їх у своїй кафедрі – церкві Св. Трійці в Брукліні (Нью-Йорк), де зараз знаходиться ікона Миколи Мокрого. У квітні 2010 року п. Герець зустрічався з настоятелем цього храму о. Володимиром Вронським, але той аж ніяк не підтримав розмову про зникнення останків Ярослава, натомість «критично висловлювався про теперішню владу в Україні». Як вважає п. Герець, «поки що на його співпрацю у відшуканні останків Ярослава Мудрого розраховувати не можна…» Отримали листа і від Ніни Булавицької, яка в 1941–1943 роках була секретарем директора Софійського музею О. Повстенка. Виявляється, вона теж знала, що останки Ярослава потрапили до Америки, і їй це боліло. Десь у 1988 р., коли академік П.П. Толочко був у Гамільтоні (Канада) і виступав там з доповіддю, п. Булавицька повідомила йому, що кістяк Ярослава у США або в Канаді, але п. То-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ШУКАЮЧИ ІСТИНУ

Н.М. Куковальська і архієпископ Антоній зі співробітником посольства України в США та представниками УАПЦ в США (Нью-Йорк)

лочко «навіть розсердився, бо, каже, що він сам був при тому, як привезені з Ленінграда останки вкладали назад до саркофага. Я й заспокоїлася – він, певно, знає ліпше від мене». Також Булавицька повідомила нам, що за часів горбачовської перебудови вона кілька разів приїздила до Києва, відвідувала заповідник, де розповіла п. І. Тоцькій, що кістки Ярослава знаходяться в Америці, потім листувалася з нею, але її інформацію, на жаль, не було взято до уваги і не оприлюднено. До речі, у згаданому інтерв’ю газеті «Факты» І. Тоцька говорить, що в 1970-ті роки, вже будучи заступником директора заповідника, вона вперше почула, що останки Ярослава знаходяться в США. Це сталося під час екскурсії для групи українців зі США, серед яких була Н. Булавицька. За словами Тоцької, «коллеги посоветовали не относиться к этому серьезно». Проте жоден з тих, хто нині працює в заповіднику, зокрема й ті, хто працював тут ще в 1970-ті, нічого про це раніше не чув. Зібравши всі ці свідчення, ми надали пояснювальну записку міністру Мінрегіонбуду України, який, своєю чергою, звернувся до Кабміну з пропозицією здійснити пошук останків Ярослава Мудрого. За урядовим дорученням в Українському інституті національної пам’яті відбулася нарада, яка ухвалила продовжити пошук кістяка Ярослава Мудрого за кордоном та всіляко сприяти генеральному директорові Національного заповідника «Софія Київська» Н. Куковальській в організації проведення пошуку в США. Відтак наприкінці квітня 2010 року я побувала в США, де здійснила візит до резиденції УПЦ у США. Там мала зустріч з представниками УПЦ, серед них – з архієпископом Антонієм, який є заступником Голови УПЦ у США. Він спочатку підтвердив припущення, що останки Ярослава зберігаються у церкві Св. Трійці у Нью-Йорку, але потім відмовився від своїх слів. І вже зовсім не вдалося знайти спільної мови на цю тему з настоятелем і фактичним власником цього храму о. Володимиром Вронським. Так само не заладилася розмова з ним іще одного науковця нашого заповідника – Наталі Сінкевич, яка восени того ж 2010 року відвідала церкву Св. Трійці. З огляду на віднайдену інформацію, Національний заповідник «Софія Київ28

ська» та Мінрегіонбуд України звернулися до Кабміну та Адміністрації Президента України з проханням ініціювати процедуру повернення ікони Миколи Мокрого та останків Ярослава Мудрого до України, у Софію Київську, де вони шанувалися народом, і звідки їх було вивезено за океан. Але поки що ця справа не зрушила з місця, ба навіть зайшла в глухий кут. Одночасно з пошуком останків Ярослава відбувалося дослідження жіночого кістяка з гробниці. Його піддали рентгенологічному, анатомічному та антропологічному дослідженням. Було зроблено томографію та сканування, що дасть можливість відтворити зовнішність похованої особи і зробити об’ємну модель її кістяка. Медико-антропологічна експертиза, проведена під керівництвом професорів Сергія Сегеди і Бориса Михайличенка, встановила, що череп належав жінці 45–55 років, яку за комплексом краніологічних ознак можна віднести до кола північних європеоїдів. Разом з тим, остаточне вирішення статі цієї особи стане можливим після проведення додаткових досліджень із залученням сучасних методів аналізу ДНК. Експерти відзначили значну дисгармонію між масивною будовою черепа і відносно граційною (тонкою, тендітною) будовою кісток скелета. Виявлено також певну невідповідність між віковими фізичними та патологічними характеристиками поясу верхніх та нижніх кінцівок, для з’ясування причин якої дослідження, на думку вчених, слід продовжити із застосуванням новітніх наукових методик. Дехто з дослідників навіть висловив припущення про належність жіночих останків двом різним особам, які жили за різних епох, дуже віддалених між собою. Нещодавно заповідник отримав з Москви експертний висновок щодо зразків кістякової тканини жіночих останків із саркофага Ярослава. Йдеться про їхнє ізотопне дослідження, здійснене в НДІ і Музеї антропології МДУ з метою перевірки гіпотези щодо належності всіх частин скелета одному індивіду. Вчені вважають, що кістки з різних частин скелета належать одному й тому ж індивіду, а їхню відмінність (компактна і губчаста тканина) можна пояснити різною швидкістю кістякових перебудов у різних ділянках

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ШУКАЮЧИ ІСТИНУ

Ікона Св. Миколи Мокрого в церкві Св. Трійці (Нью-Йорк)

ПРИМІТКИ

скелета. На підставі показника з важкого вуглецю й азоту московські дослідники зробили цікаві припущення і щодо індивідуальних особливостей харчування даного індивіда. Найвірогідніше, це було м’ясо травоїдних ссавців і риба, а рослинна їжа навряд чи становила значну частину щоденного раціону. Тож за 2009–2011 роки здійснено значний за обсягом комплекс досліджень останків з саркофага, а також проведено велику пошукову роботу зі з’ясування місцезнаходження останків Ярослава. Якби в 2009 році саркофаг не розкрили, можна було б назавжди втратити цю безцінну реліквію, бо вже майже не залишилося живих свідків її зникнення та перевезення до США. Вважаємо, наразі відкривається перспектива повернути не лише останки Ярослава, а й чудотворну ікону Миколи Мокрого, яка, до речі, потребує термінової реставрації. Тож зараз слід здійснити дуже непросту організаційно-дипломатичну роботу з повернення цих національних святинь до України.

1 Акт про розкриття саркофага Ярослава Мудрого від 25 січня 1936 року // Науковий архів Національного заповідника «Софія Київська», № НА-914; Акт об вскрытии саркофага Ярослава Мудрого от 23 января 1939 года // Там само; Акт вскрытия саркофага Ярослава Мудрого в Софии Киевской 9 апреля 1964 г. // Там само. 2 Рохлин Д.Г. Итоги анатомического и рентгенологического изучения скелета Ярослава Мудрого // Краткие сообщения о докладах и полевых исследованиях Ин-та истории материальной культуры. – М.; Л., 1940. – Вып. 7. – С. 72–76; Гинзбург В.В. Об антропологическом изучении скелетов Ярослава Мудрого, Анны и Ингигерд // Там же. – С. 57–66; 3 Герасимов М.М. Опыт реконструкции физического облика Ярослава Мудрого // Там же. – С. 46–57; Гинзбург В.В. Об антропологическом изучении скелетов Ярослава Мудрого, Анны и Ингигерд // Там же. – С. 57–66. 4 Горбенко С. О. Ярослав Осмомисл – реконструкція антропологічна та історична. – Львів-Винники, 1996. – С. 99–100. 5 Акт про передачу кісток з гробниці Ярослава Мудрого до фондів від 3 грудня 1940 р. // Національний заповідник «Софія Київська», документація сектора обліку наукових фондів. 6 Осипчук И. «Из Америки мы получили письмо о том, что живший в Нью-Йорке священник Иван Ткачук хранил останки Ярослава Мудрого… у себя под кроватью». До недавнего времени ученые в Украине были уверены, что князь покоится в Киеве, в Софийском соборе. После вскрытия саркофага оказалось, что князя там нет // Факты. – 2010, 30 июля. 7 Висоцький С. О. Про що розповіли давні стіни. – К., 1978. – С. 102 – 125; Тоцька І.Ф. До вивчення саркофага Ярослава Мудрого в Софії Київській // Наук. зап. Ін-ту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського. Зб. праць молодих вчених та аспірантів. – Т. 9. – К., 2002. – С. 512–523. 8 Білокінь С.І. Київська ікона св. Миколи Мокрого на американському континенті // Софійські читання. Матеріали IV міжнародної науково-практичної конференції «Пам’ятки Національного заповідника «Софія Київська: культурний діалог поколінь» (Київ, 25–26 жовтня 2007 р.). – К., 2009. – Додатки: С. 155. 9 Про це зокрема пише А. Макаров, який посилається на публікацію 1973 р. за авторством священика Т. Міненка в українському журналі «Нові дні», що видається в Торонто. Див.: Макаров А. Энциклопедия киевской старины. – К., 2002. – С. 141–142. 10 Одарченко П. Софійський Собор у Києві // Рідна Церква. Український православний церковно-релігійний журнал. Рік XVI, 1967, травень–грудень.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КРІЗЬ ВІКИ

Надія НІКІТЕНКО, В’ячеслав КОРНІЄНКО

ПЕРСОНІФІКАЦІЯ

ОБРАЗІВ СВЯТИХ ЖОН у північно-західній частині Софії

Іл. 1. Свята Марія Магдалина

офія Київська – унікальний пантеон зображень святих – налічує понад 500 образів. Давні написи-імена збереглися лише при деяких з них, тому вельми складно визначити принципи їх підбору і розміщення. А це має величезне значення, оскільки дозволяє «прочитати» авторське замовлення, вміщене в програму розпису собору, тобто кидає промінь на дискусійну проблему його засновника. Дослідження стінопису собору в цьому напрямі ми розпочали не сьогодні, й нині вже можна говорити про певні результати1. Нами запропоновано персоніфікацію кількох десятків фрескових зображень святих, що разом із персонажами, які були атрибутовані іншими дослідниками, склало близько 100 визначених образів. Це передусім найбільш репрезентативні постаті святих, розміщені на стовпах і стінах у нижньому регістрі стінопису, тобто найкраще «явлені» глядачеві. Поза сумнівами, вони становлять основу софійського пантеону, відіграючи стрижневу роль в ідейно-декоративній програмі собору. Зважаючи на складність визначення імен святих, особливо жіночих персонажів, які менш ніж чоловічі відмінні за своїми ознаками (вбранням та атрибутами), велике значення мають залишені на фресковій штукатурці написи-графіті у вигляді молитовних звернень до зображеного святого або просто вказівки його імені, тобто графіті є важливим історичним джерелом, яке дає змогу встановити, кого саме зображено на фресці. Вперше до цього джерела звернувся дослідник графіті Софії Київської С. Висоцький, який виділив групу написів, що стосуються фресок, і на підставі цих даних визначив низку фрескових образів2 . Н. Нікітенко, з’ясовуючи іконографічну програму стінопису собору, залучала як виявлені С. Висоцьким графіті, так і раніше не відомі з обов’язковим зіставленням отриманих даних з особливостями іконографії образу3. Ця ж методика вслід за нами прийнята і наши-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КРІЗЬ ВІКИ

Іл. 2. Свята Ірина

ми російськими колегами Н. Герасименко, А. Захаровою та В. Сараб’яновим 4. Розпочаті 2006 року систематичні й планомірні дослідження графіті Софії Київської дали змогу виявити значну кількість нових графіті та декілька фрагментів зроблених у давнину на фресках супровідних написів-імен, що уможливило атрибутувати значну кількість зображень святих. У цій статті ми зосередимо увагу на образах святих жон, представлених у північно-західній частині першого поверху собору. Маємо на увазі західні компартименти суміжних Петропавлівського та Георгіївського приділів, а також західної частини центральної нави, яка до них прилягає. У цій частині храму під час служб стояли жінки, що відображає фресковий розпис, в якому фігурують винятково жіночі персонажі. Оскільки метою цієї роботи є не просто

введення в науковий обіг нових атрибуцій святих, але й осмислення концепції іконографічної програми, ми зупинимося і на тих образах святих жінок, де було виявлено графіті, і на інших жіночих персонажах у північно-західній частині храму, де графіті не було. Центральне місце серед них належить імпозантним образам святих жон, представлених у повний зріст на площинах хрещатих стовпів; їх супроводжують зображені в прямокутних рамах напівфігури святих на схилах з’єднуючих стовпи арок. Крім того, на кутових суміжних стінах західного компартименту нави Георгіївського вівтаря написані в круглих медальйонах чотири жіночих півфігури; між двома медальйонами на західній стіні вписана ще одна півфігура святої в прямокутній рамі. Під час досліджень С. Висоцького в науковий обіг було введено лише одну пам’ятку епіграфіки (графіті № 44)5, що уможливило ідентифікувати образ святої в досліджуваній частині храму. Напис виконаний на фресці зі зображенням святої мучениці на західній стороні аркипереходу між західними компартиментами Георгіївського та Петропавлівського приділів. Незважаючи на деякі ушкодження фрескового тиньку, текст повністю підлягає реконструкції й може бути відновлений як Мариа Магдал[и]ни або Мариа Магдал[ы]ни 6. Завдяки цьому запису образ був визначений як свята й

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КРІЗЬ ВІКИ

Іл. 3. Свята Христина

Іл. 4. Зіставлення ликів св. Христини, зображеної на хорах та в західному компартименті приділу свв. апостолів Петра і Павла

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КРІЗЬ ВІКИ

Іл. 5. Свята Кіпрілла

рівноапостольна мироносиця Марія Магдалина (іл. 1)7, що стала найбільш відданою послідовницею Ісуса Христа, яка не залишала Його ні до, ні після смерті; пам’ять – 22 липня. Саме Марія Магдалина була першою послана Господом як благовісниця Воскресіння, ставши апостолом для апостолів. За переказом, св. Марія Магдалина з Єрусалима відправилася до Риму, де предстала перед імператором Тіверієм (14–37 р.), якому розповіла про життя, чудеса й навчання Ісуса Христа, а потім піднесла йому червоне яйце зі словами «Христос воскрес!» (з цим вчинком святої Марії Магдалини

традиція пов’язує великодній звичай дарувати один одному червоні яйця). Надалі Марія відправилася до Ефесу, де допомагала святому апостолові та євангелістові Іоанну Богослову в його проповіді8 . Навпроти св. Марії Магдалини, на східному боці арки, зображена мучениця, вдягнена в розкішні, прикрашені дорогоцінними каменями імператорські одежі, з короною на голові. На фресці виявлено дев’ять графіті9, але жодне з них не зазначає ім’я святої. Однак, завдяки особливостям іконографії, образ вже давно визначений нами як великомучениця І ст. н.е. св. Ірина Македонська (іл. 2); цю атрибуцію підтримали Н. Герасименко, А. Захарова та В. Сараб’янов10. Донька правителя міста Магеддона (Македонія) Лікінія Ірина, слов’янка за походженням (день пам’яті – 5 травня), була охрещена учнем св. апостола Павла св. апостолом Тимофієм. За переказом, св. Ірина проповідувала серед жителів Македонії, нею були навернені у християнство понад десять тисяч язичників11. Тобто, як і зображена навпроти св. Марія Магдалина, св. Ірина уславилася своїм апостольським служінням Господу, що свідчить про зв’язок цих образів із присвятою Петропавлівського вівтаря. Поруч з Іриною, на західній площині північної лопатки того ж хрещатого стовпа (іл. 3), зображена ще одна царська донька – св. Христина (постраждала у ІІІ ст., пам’ять – 24 липня). Її вдалося персоніфікувати завдяки аналогічному зображенню святої на північних хорах Софії, де добре читається напис-графіті з її ім’ям: Христина12 (іл. 4). Згідно з житієм, св. Христина була дочкою правителя Тіри Урвана13. Дівчина вирізнялася незвичайною красою, й багато хто хотів одружитися з нею. Однак батько Христини мріяв про те, щоб донька стала жрицею. Для цього він помістив її в особливе приміщення, де поставив безліч золотих і срібних ідолів, звелівши доньці воскуряти перед ними фіміам. Та Христина віддала себе служінню Христу, навернула близько 3000 чоловік, тож недаремно її ім’я означає «Христова». Цікаво, що в Петропавлівськім приділі Христина як мучениця зображена з хрес-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КРІЗЬ ВІКИ

Іл. 6. Свята Агафія

том, на хорах – з молитовно розкритими долонями, як Наречена Христова, тобто діва, що присвятила своє життя Богові. Відповідно до житія, одного разу Христина вдостоїлася відвідування ангела, що наставив її в щирій вірі у Христа, назвав Христовою Нареченою та провістив майбутній страждальницький подвиг. У стінописі «жіночих» компартиментів акцентовано відтак ідею подвижництва святих цариць, чиї образи тут є ключовими. Вважаємо, що все це містить прозору алюзію на дружину Володимира візантійську царівну Анну, яка стала його соратницею у справі хрещення Русі. Під час дослідження епіграфічних пам’яток приділу святих апостолів Петра і Павла на фресці зі зображенням святої мучениці у південно-східному куті західного компартименту було виявлено дев’ять графіті, але жодне з них не називало її ім’я. Однак воно встановлюється завдяки прекрасно збереженому супровідному напису-дипінті. Над правим плечем чітко читається И АГІА, тобто свята, над лівим – початок імені КVПР, що може бути реконструйоване як КVПР[ІЛЛА]. Тобто, згідно з дипінті, тут зображена св. мч. Кіпрілла (іл. 5), що постраждала за християнську віру в Лівії за правління Діоклетіана (284–305 рр.). Пам’ять цієї святої відзначається 4 липня разом зі святителем Феодором Кіринейським, послідовницею якого була св. Кіпрілла. Вони походили з міста Кіринеї, звідки був родом Симон Кіринеянин, який прийняв хрест Спасителя на свої плечі, коли Він упав під його вагою на шляху до Голгофи. Таке походження святих багато про що говорило для людей тієї епохи, що надавали особливого значення тому місцю, звідки людина була родом. Таким чином, мученицький подвиг кіринейських святих Феодора й Кіпрілли прирівнювався до несення хреста Христова, що пояснює зображення мучениці Кіпрілли в «жіночому» компартименті аристократичного центрального ядра Софії Київської. Про те, що ця свята шанувалася в аристократичних колах, свідчить її згадування разом зі святим єпископом Феодором Кіринейським у Місяцеслові імператора Василя ІІ (986) – шваґра Володимира Святославича14. Фреска на східному стовпі арки-пе реходу від західного компартименту при34

ділу святих апостолів Петра й Павла до центральної нави спочатку за іконографією була ідентифікована І. Головань як образ святої великомучениці Варвари15. Справді, ця юна свята, зображена в багатих одежах та ошатному головному уборі-чіпці, дуже нагадує великомученицю Варвару. Запропонована І. Головань атрибуція, що здавалась цілком переконливою, увійшла до фотопутівника по Софійському заповіднику (автори – В. Ачкасова й І. Тоцька)16 . Не викликала сумнівів така атрибуція і в нас17. Її з цілковитою упевненістю прийняли також московські дослідники Н. Герасименко, А. Захарова та В. Сараб’янов, які вказують на наявність «отлипов трех древних букв ВАР»18 . Однак дослідження поверхні фрески в місці можливого розташування цього напису-імені не підтвердило наведеної зазначеними дослідниками інформації. Навпаки, на рівні напису-дипінті виявлене графіті ХІІ–ХІІІ століть (№ 1512) з ім’ям Огаfь# ‘Агафья’19. Звичайно, можна припустити, що автор напису помилився, тим більше що такі факти помилкового написання імені існують20, і на фресці зображена все ж таки св. Варвара. Але нашими сучасними дослідженнями встановлено, що св. Варвара зображена на цьому ж стовпі, але на фресці, зверненій до центральної нави. Таким чином, маємо визна-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КРІЗЬ ВІКИ

Іл. 7. Свята Лідія

ти, що автор напису № 1512 не помилився. Згідно з даними графіті, образ на фресці найімовірніше визначити як зображення святої мучениці Агафії Палермської (Катанської), яка відкрито сповідувала християнство перед сенатором Квінтініаном (за імператора Деція, який у 249–251 рр. правив Сицилією), за що і прийняла мученицьку смерть (пам’ять – 5 лютого). Свята діва Агафія (іл. 6), так само як зображені поруч Ірина та Христина, стала Нареченою Христовою. У житії святої згадується, що після катувань рани Агафії були зцілені св. апостолом Петром21, тобто й тут явно простежується

зв’язок фрески з посвятою приділу. Іконографічним підтвердженням запропонованого визначення святої може слугувати фреска новгородської церкви Спаса на Нередиці22 . Як дочка знатних батьків, вона зображена в Києві й Новгороді у багатих патриціанських одежах. Розташування святих Агафії та Марії Магдалини в аристократичній зоні храму, там, де стояли знатні жінки, викликає цікаві асоціації. Св. Агафія була патронесою дочки Володимира Святославича Агати (Агафії), яка згідно із західними джерелами стала дружиною англійського принца (пізніше – короля), що жив при київському дворі, Едуарда Вигнанця й матір’ю королеви-покровительки Шотландії Маргарити Святої 23. Згідно з нашою реконструкцією княжого портрета в центральній наві Софії Київської, на цій фресці зображена родина не Ярослава, а Володимира, і Агата (Агафія) представлена серед дочок останнього. За нашим припущенням, на портреті серед дочок Володимира фігурує також МаріяДобронєга24. З літопису про неї відомо, що вона була сестрою Ярослава, який видав її за польського короля Казимира І Відновителя25. Отже, представлена в цьому компартименті св. Марія Магдалина також є святою покровителькою однієї з дочок Володимира. Можемо думати, що на формування пантеону святих жінок, зображених у західній частині центральної нави, крім суто церковних запитів вплинув їхній патронат щодо членів князівської родини. У північно-східному куті західного компартименту центральної нави на фресці з образом святої мучениці досить добре збереглося графіті кінця ХІІ століття (№ 1533), текст якого реконструюється як Л[v]дiа и (агиа) ‘Лідія свята’. Досить цікавою особливістю цього запису є включення в коло жіночого артикля и, за прикладом написання скорочення чоловічого роду о а(гиос) у вигляді обведеної в коло букви а. Очевидно, для автора, не навиклого до тонкощів грецької мови, окреслення першої літери и або а у колі означало вказівку святості, що, радше, виявляє в ньому русича. Імовірно, тут зображена ще одна македонська свята – праведна Лідія Філіппійська (пам’ять – 7 травня), що згадується в Діях апостолів у розповіді про місіонерську подорож до Македонії апосто-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КРІЗЬ ВІКИ

Іл. 8. Свята Варвара

лів Павла, Луки та Сили й про бесіду їх у Філіппах (нині місто Кавала у Греції) з жінками в молитовні: «Прислухалася й жінка одна, що звалася Лідія, купчиха кармазином з міста Тіятір, що Бога вона шанувала. Господь же їй серце відкрив, щоб уважати на те, що Павло говорив. А коли охристилась вона і її дім, то благала нас, кажучи: “Якщо ви признали, що вірна я Господеві, то прийдіть до господи моєї й живіть”. І змусила нас» (Дії 16:14–15). Ця жінка надала прихисток апостолам на час їх перебування у Філіппах, а згодом прийняла їх після звільнення з темниці, до якої святих було кинуто римськими правителями міста: «І, вийшовши з в’язниці, прибули вони до Лідії, а з братами побачившись, потішили їх та пішли» (Дії 16:40). Св. Лідія Філіппійська (іл. 7) – ранньохристиянська свята, шанована Елладською (Грецькою) Православною церквою, що відзначає її пам’ять 27 березня26. Але у східнохристиянській агіографічній традиції її образ вочевидь затінила свята мучениця Лідія Іллірійська, що постраждала в ІІ столітті разом із чоловіком Філітом та двома синами (пам’ять – 23 березня), адже контамінація й змішання образів однойменних святих – непоодиноке явище в агіографії, тим більше що обидві святі прославилися в розташованих поряд місцевостях. Крім того, не завжди імена місцево шанованих святих вносилися в загальні місяцеслови; траплялося й так, що пам’яті окремих святих за розпорядженням замовників вилучалися, або додавалися в той або інший місяцеслов, тому немає жодного пам’ятника, який би буквально, без значних розбіжностей, повторював інший місяцеслов27. Навряд чи Лідія Іллірійська – другорядна свята, котра не завжди навіть називається в пам’яті «святого Філіта й дружини» – зображена на вельми почесному місці в Софії Київській, тим більше без присутніх образів чоловіка й синів, що супроводжують її в житії. До того ж св. Лідія Іллірійська, яка не є царственою святою, ніяк не пов’язана з апостольською темою, що розвивається фресками цієї частини храму. Водночас даній темі якнайкраще відповідає образ уславленої в Македонії св. Лідії Філіппійської. Хрещена близько 50 року апостолом Павлом, св. Лідія вважається його ученицею, першою христи36

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КРІЗЬ ВІКИ

янкою Греції, а значить – і всієї Європи. Будинок Лідії, яка згодом здобула мученицький вінець, став центром першої християнської громади в Європі28 . Цікаво, що на іконах св. Лідію, як і на софійській фресці, зображують з мученицьким хрестом. У Греції її донині вшановують як святу й рівноапостольну для всіх християн. Зараз у Кавалах, на тому місці, де свята Лідія прийняла християнство, стоїть православний храм-баптистерій, у центрі якого поміщено мармурову купіль на згадку про те, що саме тут була хрещена перша християнська громада Європи. Знаменно, що початок християнським громадам у Європі поклала саме жінка, і саме жінкам адресував тут із самого початку свою проповідь апостол Павло. Зрозуміло, чому Лідія Філіппійська зображена серед святих жінок Петропавлівського приділу. Цю святу називають ще Лідією Порфіропродательницею, оскільки вона торгувала порфірою з Фрігії для фарбування розкішних тканин. Як відомо, у Візантії порфіра стала імператорською прерогативою, що нагадує про дружину Володимира Святославича, візантійську порфірородну принцесу Анну, рідну сестру імператорів Василя ІІ та Костянтина VIII. Тут можна згадати, що вихідцем з Македонії був засновник Македонської династії, з якої походить Анна, Василь І Македонянин. І не виключено, що в імператорській родині особливо шанувалася свята, що уславилася на батьківщині предків, Лідія Філіппійська. Недарма її образ у Софії Київській розміщений так, що його відразу ж видно при вході в собор. У давнину він ніби зустрічав того, хто входив. І нарешті, на південній стороні південної лопатки третього від вівтаря північного хрещатого стовпа міститься зображення святої мучениці, ідентифікованої нами завдяки графіті як св. Варвара. На фресці виявлені три графіті, що містять ім’я святої. Тексти двох з них реконструюються досить чітко: № 1542 (друга пол. ХІІ ст.) – и а(гиа) Вар[вара], № 1552 (кін. ХІІ – поч. ХІІІ ст.) – Варвара. Третій напис, № 1551 (др. чверть ХІ – кін. ХІІ ст.) сильно пошкоджений, тому його текст реконструюється гіпотетично – {Вар}ва{ра}. Отже, завдяки цим даним можемо встановити, що на фресці зображена свята великомучениця Варвара (іл. 8). Свята діва Варвара була дочкою Діоскора – правителя малоазійського Іліополя. Страчена 306 року за відкрите сповідання християнства під час правління Максиміана Галерія (286–305 рр.), зятя й співправителя, а незабаром і спадкоємця імператора Діоклетіана (284–305 рр.); пам’ять – 4 грудня29. На правому плечі святої Варвари зображений невеликий круглий диск у вигляді білих крапок перлин, на нашу думку – символ її дівоцтва й знатності, оскільки подібні диски, що позначають у богородичній іконографії, як і хрести, приснодівство Марії, у Візантії були царськими атрибутами. За книгою Костянтина Порфірородного «Про церемонії» такі диски вручалися імператором патрикії під час особливої церемонії 30. Водночас перли – символ духовного багатства й чистоти31. Св. Варвару зазвичай зображували в багатих одежах, і лише зрідка – у скромному мафорії мучениці. Перлинний диск на плечі Варвари, що містить алюзію на чистоту дівоцтва, аристократичне походження й церковну значимість святої, мав свій комунікативний зміст. У Софії Київській явно акцентується мученицька іпостась святої Варвари, що проміняла знатність і багатство на хресний шлях християнської подвижниці. Образ цієї святої досить тісно пов’язаний з Києвом, позаяк її мощі лежали в Михайлівському Золотоверхому монас-

тирі, де шанувалися як головна святиня; нині вони знаходяться у кафедральному Свято-Володимирському соборі32. Згідно з монастирським переказом, зафіксованим ігуменом Свято-Михайлівської обителі Феодосієм Софоновичем (1655– 1677 рр.), мощі святої Варвари були надіслані в дарунок грецьким царем правнуку Володимира київському князеві Михайлу Святополку – фундатору Михайлівського Золотоверхого собору (1108–1113 рр.). Князь поклав їх у створеному ним храмі, і вони «донині нетлінні лежать»33. Пізніше ця інформація ввійшла до опису історії чесних мощей великомучениці Варвари св. Дмитра Ростовського, що доповнив переказ новими подробицями. У його знаменитих Четьях-Мінеях повідомляється, що мощі великомучениці привезені до Києва дочкою візантійського імператора Олексія І Комніна (1081– 1118 рр.) Варварою, яка стала дружиною київського князя Святополка Ізяславича (1093–1113 рр.)34. Авторитет цього видання був настільки великий, що викладена в ньому версія стала канонічною. Однак варто згадати, що архідиякон Павло Алепський, що відвідав Київ у середині XVII століття, писав, що мощі святої Варвари прислані князеві Володимиру Святославичу (980–1015 рр.) візантійським імператором Василем Македонянином разом зі своєю сестрою, що стала дружиною київського князя35. Павло Алепський, поза сумнівом, має на увазі не Василя І Македонянина, а його нащадка Василя ІІ (976–1025 рр.) – найвизначнішого представника Македонської династії, рідного брата дружини Володимира принцеси Анни. Нам невідомо, звідки Павло Алепський почерпнув цю інформацію, однак ясно, що сумлінний письменник її не вигадав, а спирався на якесь авторитетне для нього джерело. Швидше за все, архідиякон одержав цю інформацію в Києві, яку, за своїм звичаєм, згодом перевірив при написанні книги36. Незбіг звісток щодо обставин появи мощей у Києві – при Володимирі або Святополку, а також відсутність письмових свідчень, крім інформації Дмитра Ростовського, про народження у візантійського імператора Олексія Комніна дочки на ім’я Варвара та про її заміжжя зі Святополком, породили сумнів у можливості появи мощей св. Варвари в Києві у ХІІ столітті. Активізація тут її культу наприкінці XVI – у XVIII столітті, що відбилося в джерелах, обумовила віднесення деякими дослідниками часу придбання мощей Варвари у домонгольський час 37. Варто відзначити, що в запалі дискусії осто-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КРІЗЬ ВІКИ

Іл. 9. Загальний вигляд західного компартименту Георгіївського приділу Софії Київської Іл. 10. Свята Софія Іл. 11. Свята Надія

ронь залишилася цінна інформація Павла Алепського, хоча виявлення в Софії Київській фрески з образом св. Варвари й особливості її оформлення змушують поставитися до повідомлення вченого архідиякона більш серйозно. Структурно фреска складається із двох частин. У нижній зображений великий чотириконечний дорогоцінний хрест, а над ним – величний образ великомучениці Варвари, що вивищується над зображеннями святих нижнього регістра розпису. З часів раннього християнства існувала традиція вкладання святих мощей у фундаменти, стіни й склепіння храмів під час їхнього спорудження. Такі місця свідомо виділялися. Наприклад, у Софійському соборі Константинополя місця закладки реліквій позначалися на стінах і стовпах вмонтованими або врізаними хрестами; подібна практика зустрічалася в багатьох храмах візантійського культурного ареалу, хоча іноді місця вмурованих мощей святих позначали самі їхні зображення38. За повідомленням Києво-Печерського патерика, при будівництві Успенського собору Києво-Печерської лаври «мощи святых мученик подо всеми стенами положены быша, идеже и сами написаны суть над мощами по стенам»39. Таким чином, беручи до уваги дані Павла Алепського щодо передачі Василем ІІ Володимиру мощей святої Варвари та з огляду на факт супроводу її фрескового образу в Софії Київській малюнком хреста, можемо припустити, що частка привезених Анною мощей була вкладена під час будівництва Святої Софії в основу або 38

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КРІЗЬ ВІКИ

в товщу хрещатого стовпа храму відповідно до тодішньої практики, і це місце було позначено фрескою із зображенням великомучениці Варвари. Найімовірніше, ці мощі, а швидше за все, як це практикувалося візантійською Церквою, – їхні частки були передані як весільний дар князеві Володимиру. На цю думку наштовхують схожі обставини появи мощей св. Варвари у Венеції: в 1006/07 році їх одержав від Василя ІІ венеціанський дож П’єтро ІІ Орсеоло з нагоди одруження свого сина з родичкою візантійського імператора Марією Аргіропул40. Втім, ми не беремо на себе сміливість стверджувати, що весільним даром Василя ІІ князеві Володимиру були саме ті мощі, які стали святинею Михайлівського монастиря. Відповідно до монастирського сказання, під час навали Батия

Іл. 12. Свята Віра Іл. 13. Свята Любов

мощі св. Варвари було сховано «під спудом» Михайлівського собору і знову знайдені вже в післямонгольські часи. Тобто донині в Києві шануються віднайдені мощі й невідомо, чи ідентичні вони давнім мощам Варвари; за нашим розумінням – навряд чи, адже Павло Алепський, говорячи про ці мощі, пише про збережене тіло молодої дівчини: у Михайлівськім соборі він бачив «тіло молодої дівчини з маленькими ручками й ніжками» 41. Але відомо, що 1200 року мощам Варвари поклонявся в константинопольській церкві Святої Варвари руський прочанин Добриня Ядрейкович, що пізніше став Новгородським архієпископом Антонієм: «А у святое Варвары в церкви мощи ея, ис сесцу шла кровь и млеко на землю. И учинил бог камень сесец»42. У відповідності з житієм св. Варварі під час катувань відрізали сосці, тому Добриня уточнює, що Бог дав її мощам кам’яний сосець, з якого текли кров і молоко на землю. Тобто в 1200 році мощі Варвари (судячи з контексту повідомлення Добрині – цілі останки, а не їхні частки) все ще знаходилися в Константинополі. Однак твердження супротивників вірогідності факту появи мощей св. Варвари на Русі в ХІІ столітті про те, що прославляння св. Варвари в домонгольському Києві мало суто умоглядний характер і не спиралося на реальне володіння реліквією 43, серйозно підважується результатами досліджень у Софії Київській, у яких спостерігається шанування «реально» наявної у храмі реліквії. Про те, що культ Варвари Великомучениці набув великої популярності в Києві з часу хрещення Русі, може свідчити розміщення розглянутого нами образу цієї святої у потрійній аркаді, під жіночою половиною княжого портрета, у центрі якого фігурували Володимир та Анна; саме під образом Анни зображена св. Варвара. Як відомо, аркада-трифоріум – символ тріумфального входу, у даному випадку – входу Русі в Церкву Христову, і саме ця ідея лежить в основі задуму княжого портрета44. Прикметно, що якраз навпроти св. Варвари, з протилежного боку потрійної аркади, зображено невідому святу мученицю, причому в такому ж іконографічному вирішенні, що й образ св. Варвари. На нашу думку, цей образ можна з великим

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КРІЗЬ ВІКИ

Іл. 14. Схема розташування однофігурних фресок з образами святих жінок: 1 – св. Софія 2 – св. Любов 3 – св. Віра 4 – св. Надія 5 – св. Євфимія 6 – св. Марія Магдалина 7 – св. Ірина 8 – св. Христина 9 – св. Кіпрілла 10 – св. Агафія 11 – св. Лідія 12 – св. Варвара

ступенем імовірності атрибутувати як св. мученицю Іуліанію (Уляну) Іліопольську, знатну жону, пам’ять якої відзначалася вкупі з Варварою. Св. Іуліанія постраждала разом з великомученицею Варварою, повторивши (тобто подвоївши) її подвижництво, тому святих об’єднує спільне житіє. Образ Іуліанії, як і Варвари, також виділено великим хрестом-«п’єдесталом», тож у Київ, імовірно, потрапили мощі цих парних святих, що подвоювало патрональну силу Варваринського культу. Цікаво, що в церкві Спаса на Нередиці Варвару та Іуліанію, як і в Софії Київській, представлено симетрично на протилежних схилах прохідної арки, в ідентичному вбранні знатних святих жон 45. Але в Софії Київській є певна відмінність: тут Варвару та Іуліанію зображено як мучениць, що наголошує тему християнського подвижництва. Крім того, вони фігурують не в другорядній прохідній арці, як у Спасі на Нередиці, а в головній західній аркаді, через яку здійснювався церемоніальний вхід до храму Софії. Аркада-трифоріум, в якій представлено знатних святих жон Варвару та Іуліанію, мощі котрих щоразу освячували урочистий княжий вхід до храму Святої Софії, – це універсальний символ тріумфального входу, в цьому разі – входу Русі в Церкву Христову, і саме ця ідея лежить в основі задуму княжого портрета 46 . Відтак вважаємо, що культ святої Варвари у ранньохристиянському Києві від початку мав релікварний статус, отже був одним з головних київських культів. Сакралізація історії Русі бачиться нам і в програмі розпису кутового західного компартименту Георгіївського приділу. Тут на західній та південній стінах зображені в медальйонах чотири мучениці (іл. 13), і між ними (на західній стіні під вікном) у великій прямокутній рамі – ще одна свята (від

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КРІЗЬ ВІКИ

її поясного зображення через пізніше розтесування вікна зберігся лише невеликий фрагмент). Святі в медальйонах уже давно визначені Д. Айналовим та Є. Редіним як римські мучениці Надія, тому що біля неї добре зберігся грецький напис-дипінті – И AГІA EЛПИС, тобто «Свята Надія» (іл. 10), Віра (іл. 11), Любов (іл. 12) і мати їхня Софія (іл. 9)47. Вони постраждали близько 120 або 137 року (пам’ять – 17 вересня) у Римі за правління імператора Адріана. Ми вважаємо таку атрибуцію абсолютно справедливою 48 . Але Н. Герасименко, А. Захарова та В. Сараб’янов запропонували трохи інший варіант: вони бачать у медальйонах і в прямокутній рамі на західній стіні Надію, Любов і Віру, а праворуч від них на північній стіні – Софію; поруч із Софією, як вони думають, представлена невідома преподобна дружина, можливо, св. Фотинія49. Ми не можемо погодитися з таким трактуванням, адже чотири медальйонних зображення композиційно взаємозалежні та явно ілюструють загальний житійний сюжет; у той же час зображення в прямокутній рамі, безумовно, виділено з цього сюжету своїми розмірами й розміщенням, оскільки орієнтовано на головний образ св. Георгія Великомученика в консі апсиди, ніби перегукуючись з ним. Але найважливішим аргументом на користь того, що тут, крайньою ліворуч, тобто першою до сходу, отже найбільш значимою серед медальйонних зображень, представлена саме св. Софія, а не св. Фотинія, є виявлений нами на рівні дипінті фрагмент напису-графіті (№1007) на цьому образі, повний текст якого реконструюється як [С]офи[#] ‘Софія’50. Вочевидь, інтерпретуючи цю святу як преподобну Фотинію, московські дослідники відштовхувалися від того, що, за їхнім припущенням, у неї «из-под плаща видна серая епитрахиль (?)». Насправді на ній зображена не ієрейська єпитрахиль (вірніше – дияконський орар, що носиться дияконисами), а вишуканий, як і головний убір, шарф патриціанки, що становлять єдиний комплект оздоблення костюма знатної жінки, якою, відповідно до житія, була св. Софія. Щоб переконатися в цьому, достатньо поглянути на схоже вбрання зображеної поруч ще однієї святої мучениці – Агафії. Свята Софія та її дочки не випадково зображені в медальйонах (символах вічності), адже імена мучениць символічні: Софія (мудрість) – мати трьох християнських чеснот: віри, надії, любові. У той же час зображення святої у квадратній рамі носить явно іконний характер і розраховане на молитовне пристояння. Але яка ж свята «вписана» в сюжет, що зображує св. Софію та її дочок? Тут можна запропонувати наступну гіпотезу. У Менології імператора Василя ІІ (кін. Х ст.) коротке житіє згаданих мучениць поміщено не під 17, а під 16 вересня51. Саме за Василя ІІ відбулося хрещення Русі, до Києва прибули візантійське духівництво й представники культурної еліти, зокрема згадувані в літописі «майстри від грек», запрошені сюди для будівництва Десятинної церкви. Можемо думати, що пам’ять св. Софії та її дочок спочатку святкувалася на Русі 16 вересня, що мало знайти відображення в розписі перших храмів Києва. Цікаво, що в найдавнішому збереженому руському місяцеслові при богослужбовому Остромировому Євангелії (1056/57) пам’ять цих святих відсутня, зате під 16 вересня зазначена пам’ять великомучениці Євфимії Всехвальної52 . У такому випадку заголовним образом у цьому компартименті мала стати прославлена чудотворіннями в усьому християнському світі св. Євфимія Всехвальна, пам’ять якої

святкувалася 16 вересня, тобто разом з пам’яттю св. Софії з дочками. Як і дочки Софії, зображена серед них знатна юна діва, дочка сенатора Євфимія, стала Нареченою Христовою. Крім того, Євфимія, як і великомученик Георгій, постраждала за часів Діоклетіана в 303 році – ось чому її образ явно перегукується з вівтарним образом св. Георгія. Н. Герасименко, А. Захарова та В. Сараб’янов звернули увагу на те, що в цьому компартименті наявне зображення хреста, розташоване в південно-східному куті… над поземом виокремлена зона, де на білому тлі зображені польові квіточки, які вочевидь символізують райський сад. Крім того, цей об’єм має нестандартний розпис парусів, де в медальйонах зображені хрести. Можливо, цей сегмент мав якесь особливе богослужбове призначення, визначити яке зараз неможливо53. Зі свого боку зазначимо, що таке зображення великого хреста на квітучому білому тлі над поземом – єдине в розписі Софії. Відзначимо й те, що на західній стіні, над образами святих Надії та Віри, обабіч вікна, зображена мармурова панель, що імітує облицювання храму, – це теж незвичайна деталь розпису, що свідчить вочевидь про особливе богослужбове призначення приміщення. Зображений навпроти західної стіни з образом св. Євфимії великий хрест, – безумовно, хрест Голгофи, оскільки він виростає з розіпнутої вершини гори. У Євангелії від Матфія сказано, що коли Ісус на хресті випустив дух, то «земля потряслася, і зачали розпадатися скелі» (Мф. 27:51). Квітник біля хреста на Голгофі, за нашим припущенням, говорить про Животворящий Хрест Господній та змушує згадати велике двунадесяте свято, що відзначається 14 вересня, Воздвиження Чесного Хреста Господнього. Про зв’язок цього свята з ідеєю храму Святої Софії Премудрості Божої свідчить той факт, що 14 вересня 1052 року, тобто на Воздвиження, була освячена Софія Новгородська54. Звідси зрозуміло, що в Софії Київській для особливого шанування свята Воздвиження Чесного Хреста Господнього був створений спеціальний богослужбовий об’єм, у якому розмістили зображення святих жон, ідейно та календарно пов’язаних із цим святом. Саме в попразництво Воздвиження відбувалося врочисте щорічне свято на честь великомучениці Євфимії Всехвальної, зазначене вже в місяцеслові Остромирова Євангелія55. Так само відбувалася служба св. Софії з дочками, що поєднувалася з наслідуванням попразництва Воздвиження56 .

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КРІЗЬ ВІКИ

Але якщо на честь мучениці Софії з дочками пропонувалося здійснювати повсякденну (буденну) службу, то на честь великомучениці Євфимії – урочисту, що й обумовило почесне розміщення образу останньої в цьому компартименті. Який же висновок можна зробити щодо специфіки підбору та розміщення святих жон у північно-західній частині Софії Київської? (іл. 14). Свого часу, з’ясовуючи ідейні джерела іконографічної програми однофігурних фресок Софії, ми дійшли висновку, що кожен компартимент собору являє собою начебто невеликий храм з купольним склепінням, де розгортається сказання про хрестителів Русі; сукупність сказань складає своєрідний стінописний гімн нової Русі, у якому використані звичні епітети середньовічної агіографії: наприклад, Володимир виступає тут «рівноапостольним», «другим Костянтином», Анна порівнюється зі святими царицями Оленою, Іриною тощо57. Цій програмі відповідає і розглянутий тут стінопис, підпорядкований, безумовно, як богословській концепції Святої Софії Премудрості Божої, так і функціональноцерковним вимогам, адже монументальний живопис собору є складним ідейнодекоративним синтезом. Загалом підбір святих, як і весь розпис, архітектурно-будівельні особливості храму, його написи-графіті підтверджують висновок про виникнення Софії Київської на рубежі правління Володимира Святославича та Ярослава Мудрого, у 1011–1018 роках 58 . ПРИМІТКИ 1 Никитенко Н.Н. К иконографической программе однофигурных фресок Софийского собора в Киеве // Византийский временник. – 1987. – Т. 48. – С. 101–107; Вона ж. Программа однофигурных фресок Софийского собора в Киеве и её идейные истоки // Византийский временник. – 1988. – Т. 49. – С. 173–180; Вона ж. Русь и Византия в монументальном комплексе Софии Киевской: Историческая проблематика. – К., 1999. – С. 161–184; Вона ж. Свята Софія Київська: історія в мистецтві. – К., 2003. – С. 180–200; Вона ж. Паперть святителів у Софії Київській // Проблеми та досвід вивчення, захисту, збереження і використання архітектурної спадщини. Матеріали Перших науково-практичних Софійських читань (Київ, 27–28 листопада 2002 р.). – К., 2003. – С. 158–161; Вона ж. Образ святителя Николая в монументальной живописи Софии Киевской // Правило веры и образ кротости… Образ святителя Николая, архиепископа Мирликийского, в византийской и славянской агиографии, гимнографии и иконографии. – М., 2004. – С. 393–402; Вона ж. Фрескові іконні образи на вівтарних

стовпах Софії Київської // Сакральні споруди у житті суспільства: історія і сьогодення. Матеріали Другої міжнародної науково-практичної конференції «Софійські читання» (м. Київ, 27–28 листопада 2003 р.). – К., 2004. – С. 211–216; Вона ж. Образ святого Онуфрия Великого в стенописи Софии Киевской // Причерноморье, Крым, Русь в истории и культуре. Материалы II Судакской международной научной конференции. – Киев–Судак, 2004. – Ч. 3–4. – С. 96–99. 2 Высоцкий С.А. Древнерусские надписи Софии Киевской ХІ – XIV вв. Выпуск І. – К., 1966. – С. 88–92, 103–105; Він же. Средневековые надписи Софии Киевской (по материалам граффити XI – XVII вв.). – К., 1976. – С. 34–37, 68–76, 101–106; Він же. Киевские граффити XI – XVII вв. – К., 1985. – С. 25. 3 Никитенко Н. Н. К иконографической программе однофигурных фресок Софийского собора в Киеве // Византийский временник. – 1987. – Т. 48. – С. 101–107; Вона ж. Программа однофигурных фресок Софийского собора в Киеве и ее идейные истоки // Византийский временник. – 1988. – Т. 49. – С. 173–180; Вона ж. Русь и Византия в монументальном комплексе Софии Киевской: Историческая проблематика. – К., 1999. – С. 161–184, 224–240; Вона ж. Нові атрибуції персонажів Києво-Софійського пантеону // Могилянські читання 2004. Збірник наукових праць. – К., 2005. – С. 429–436; Вона ж. Святая София Киевская. – К., 2008. – С. 183–243. 4 Герасименко Н.В., Захарова А.В., Сарабьянов В.Д. Изображения святых во фресках Софии Киевской. Часть І: Внутренние галереи // Византийский временник. – 2007. – № 66 (91); Вони ж. Изображения святых во фресках Софии Киевской. Западное пространство основного объема под хорами // Искусство Христианского Мира: Сборник статей. Выпуск ХІ. – М., 2009. 5 Высоцкий С.А. Древнерусские надписи… – С. 90, табл. ХLIIІ, 1; табл. ХLIV, 1. 6 Корнієнко В.В. Корпус графіті Софії Київської (ХІ – початок XVIII ст.). Ч. 1: Приділ св. Георгія Великомученика. – К., 2010. – С. 88, табл. CXLIII, 1. 7 Высоцкий С.А. Древнерусские надписи… – С. 90; Никитенко Н.Н. Программа однофигурных фресок… – С. 177; Вона ж. Русь и Византия… – С. 178–179; Герасименко Н.В., Захарова А.В., Сарабьянов В.Д. Изображения святых во фресках Софии Киевской. – С. 222, ил. 21. 8 Жития святых, на русском языке изложенные по руководству четьихминей св. Дмитрия Ростовского. – К.: Издание Свято-Успенской Киево-Печерской лавры, 1999. – Кн. 11 (июль). – С. 501–539. 9 Корнієнко В.В. Корпус… – С. 89– 90. 10 Никитенко Н.Н. Программа однофигурных фресок… – С. 177; Вона ж. Русь и Византия… – С. 178–179; Герасименко Н.В., Захарова А.В., Сарабьянов В.Д. Изображения святых во фресках Софии Киевской. Западное пространство… – С. 221–222. 11 Жития святых, на русском языке изложенные по руководству четьихминей св. Дмитрия Ростовского. – К., 1999. – Кн. 9 (май). – С. 187–188. 12 Напис був опублікований С. Висоцьким під № 225, текст був прочитаний як Христинq: Высоцкий С.А. Средневековые надписи… – С. 106, табл. CXVI, 1; CXVII, 1. Проведене нами повторне вивчення напису вказало, що прийнята публікатором за фрагмент літери у риска належить іншому графіті, а сам текст напису чітко та однозначно читається як Христина. 13 На фресці церкви Спаса на Нередиці вона зображена у царському вбранні. Див.: Пивоварова Н.В. Фрески церкви Спаса на Нередице в Новгороде: Иконографическая программа росписи. – СПб., 2002. – С. 133, илл. 134. 14 Сергий (Спасский), архиепископ. Полный месяцеслов Востока. Т. ІІІ: Святой Восток, ч. 2 и 3. – С. 255. 15 Головань І. Нові дані по атрибуції фресок Київської Софії // Образотворче мистецтво. – 1975. – № 4. – С. 30–31. 16 Ачкасова В.Н., Тоцька І.Ф. Софійський заповідник у Києві: фотопутівник. – К., 1986. – С. 75. 17 Нікітенко Н.Н. Собор Святої Софії в Києві. – К., 2000. – С. 75–76. 18 Герасименко Н.В., Захарова А.В., Сарабьянов В.Д. Изображения святых во фресках Софии Киевской. Западное пространство… – С. 220. 19 Корнієнко В.В. Корпус графіті Софії Київської (ХІ – початок XVIII ст.). Ч. 2: Приділ свв. апостолів Петра і Павла. – К.: «Горобець», 2010. – С. 84, 224. 20 Див., напр.: Корнієнко В. В. Корпус графіті… – С. 372–374. 21 Див.: Жития святых... – Кн. 6 (февраль). – С. 68–77; Православная эн-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КРІЗЬ ВІКИ

циклопедия под редакцией Патриарха Московского и всея Руси Кирилла. – Т. 1. – С. 239–241 // www.pravenc.ru. 22 Пивоварова Н. В. Фрески… – СПб., 2002. – С. 69, ил. 49. 23 Дэй Н. М. В «поисках» Агаты: киевская княжна – королева Англии? // Софійські читання. Вип. 5. Матеріали V міжнародної науковопрактичної конференції «Духовний потенціал та історичний контекст християнського мистецтва» (Київ, 28–29 травня 2009 р.). – К., 2010. – С. 236–256. 24 Никитенко Н. Софийский собор: путеводитель. – К., 2009. – С. 55. 25 Полное собрание русских летописей. Т. 1: Лаврентьевская летопись. – Стлб. 154–155. 26 Див.: Шестаков А. Святые Элладской церкви // Журнал Московской патриархии. – 1983. – № 2, 3, 7, 12. 27 Сергий (Спасский), архиепископ. Полный месяцеслов Востока. Т. 1: Восточная агиология. – С. 28. 28 Див.: Макрис Е. Греция // Православная энциклопедия… – Т. 12. – С. 386. 29 Жития святых… – Кн. 4 (декабрь). – С. 75–88. 30 Пор.: Гукова С. Н. Знаки приснодевства Богоматери // Byzantinoslavica. – 2005. – Vol. 63. – P. 225–245. 31 Апостолос-Каппадона Д. Словарь христианского искусства. – Челябинск, 2000. – С. 78. 32 Історію святині див.: Димитрій (Рудюк), ігумен. Мощі святої Великомучениці Варвари // Пам’ятки України: історія та культура. – 1999. – Чис. 1. – С. 90–91; Кабанець Є. До питання про становлення та поширення культу святої великомучениці Варвари в Україні в XVII – на початку XVIII ст. // Науковий збірник, присвячений 900-літтю СвятоМихайлівського Золотоверхого монастиря: Матеріали науковопрактичної конференції «Михайлівський Золотоверхий монастир: історія і сьогодення». – К., 2008. – С. 90–94; Православная энциклопедия. – Т. 6. – С. 558–563. 33 Повесть о преславных чюдах святои великомученицы Варвары // Феодосій Софонович. Хроніка з літописців стародавніх. – К., 1992. – С. 260. 34 Жития святых... – Кн. 4 (декабрь). – С. 88–96. 35 Путешествие Антиохийского патриарха Макария в Россию в пол. XVII века, описанное его сыном архидиаконом Павлом Алеппским. – М., 2005. – С. 174–177. 36 До слова нагадаємо, що Павло Алепський – високопоставлений і добре обізнаний клірик Антіохійської церкви – дуже відповідально поставився до написання своєї книги, матеріал якої ретельно перевіряв та редагував, тому його «Подорож» вважають вельми авторитетним джерелом. Див.: Лебедев Л., протоиерей. Москва XVII века глазами архимандрита Павла Алеппского. – М., 1995. 37 Аргументи сторін див.: Кабанец Е.П. К вопросу о формировании локальных христианских культов на Украине (на примере почитания св. великомученицы Варвары) // Культовые памятники в мировой культуре: Археологический, исторический и философский аспекты. Сборник научных трудов. – Севастополь, 2004. – С. 179–187; Грані світу. Історія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря / авт. тексту – священик Віталій Клос. – К., 2007. – С. 34, 36. 38 Детальніше див.: Никитенко Н.Н. Русь и Византия… – С. 127; Teteriatnikova N.B. Relics in the walls, pillars, and columns of byzantine churches // Восточнохристианские реликвии / ред.-сост. А.М. Лидов. – М., 2003. – С. 77–92; Герасименко Н.В., Захарова А.В., Сарабьянов В.Д. Изображения святых во фресках Софии Киевской. Западное пространство… – С. 210–212. 39 Києво-Печерський патерик (вступ, текст, примітки) / підгот. до видання Д. Абрамович. – К., 1931. – С. 8. 40 Православная энциклопедия. – М., 2003. – Т. 6. – С. 558–563. 41 Путешествие Антиохийского патриарха Макария… – С. 177. 42 Антоний Новгородский. Описание святынь Константинополя / предисл. и примеч. А.М. Лидова // Реликвии в Византии и Древней Руси: Письменные источники. – М., 2006. – С. 195. 43 Див.: Кабанец Е. П. К вопросу о формировании... – С. 179–187. 44 Див.: Никитенко Н. Н. Семья основателя Софии Киевской на княжеском портрете в ее центральном нефе // Пам’ятки Національного заповідника «Софія Київська»: культурний діалог поколінь. Матеріали ІV міжнародної наукової конференції «Софійські читання». Київ, 25–26 жовтня 2007 р. – К., 2009. – С. 63–79.

45 Пор.: Пивоварова Н.В. Фрески церкви Спаса на Нередице в Новгороде. – С.145. Святі Варвара і Уляна зображалися разом і на іконах. До речі, і патрональність цих святих була парною: наприклад, жінка, що носила ім’я Уляна, мала своєю небесною покровителькою ще й Варвару. Більше того, при найменуванні дитини їй могли дати ім’я Варвара-Уляна, бо це подвоювало, отже посилювало святе покровительство. Див.: Литвина А.Ф., Успенский Ф.Б. Выбор имени у русских князей в X – XVI вв. Династическая история сквозь призму антропонимики. – М., 2006. – С.206–207, примітки 103, 614–615; Никитенко Н., Верещагина Н. Проблема имянаречения князя Владимира в свете новых исследований // Медієвістика: збірник наукових статей. – Одеса, 2009. – Вип. 5. – С. 9–10. 46 Див.: Никитенко Н.Н. Семья основателя Софии Киевской на княжеском портрете в ее центральном нефе // Пам’ятки Національного заповідника «Софія Київська»: культурний діалог поколінь. Матеріали ІV міжнародної наукової конференції «Софійські читання». Київ, 25-26 жовтня 2007 р. – К., 2009. – С. 63–79. 47 Айналов Д., Редин Е. Древние памятники искусства Киева: Софийский собор, Златоверхо-Михайловский и Кирилловский монастыри. – Харьков, 1899. – С. 42. 48 Никитенко Н. Н. Русь и Византия… – С. 179; Вона ж. Святая София Киевская… – С. 233. 49 Герасименко Н.В., Захарова А.В., Сарабьянов В.Д. Изображения святых во фресках Софии Киевской. Западное пространство… – С. 222– 223. 50 Корнієнко В.В. Корпус графіті… – С. 86. 51 Див.: Вера, Надежда, Любовь и София // Православная энциклопедия. – Т. 7. – С. 702–704. 52 Лосева О.В. Русские Месяцесловы XI – XIV веков. – М., 2001. – С. 155. 53 Герасименко Н.В., Захарова А.В., Сарабьянов В.Д. Изображения святых во фресках Софии Киевской. Западное пространство… – С. 223. 54 Див.: Брюсова В.Г. О времени освящения Новгородской Софии // Культура средневековой Руси. – Л., 1974. – С. 11–113; Гордиенко Э. Свет Новгородской Софии // Родина. – 2007. – № 6. – С. 40. 55 Сергий (Спасский), архиепископ. Полный месяцеслов Востока. Т. 3: Святой Восток, ч. 2 и 3. – С. 378; Лосева О.В. Русские Месяцесловы … – С. 155. 56 Див.: Вера, Надежда, Любовь и София // Православная энциклопедия. – Т. 7. – С. 702–704. 57 Никитенко Н.Н. К иконографической программе…; Вона ж. Программа однофигурных фресок…; Вона ж. Русь и Византия… – С. 161–184. 58 Див.: Никитенко Н.Н. Русь и Византия…; Вона ж. Святая София Киевская. – К., 2008; Вона ж. Собор Святой Софии в Киеве. – М., 2008; Нікітенко Н.М., Корнієнко В.В. Найдавніші графіті Софії Київської та датування собору // Пам’ятки Національного заповідника «Софія Київська»: культурний діалог поколінь. Матеріали ІV міжнародної наукової конференції «Софійські читання». Київ, 25–26 жовтня 2007 р. – К., 2009. – С. 417–443; Никитенко Н.Н., Корниенко В.В. Древнейшие датированные граффити Софии Киевской // Архитектурное наследство. – М., 2009. – Вып. 51. – С. 5–13.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КОНТЕКСТ

Надія НІКІТЕНКО, В’ячеслав КОРНІЄНКО

КНЯЖИЙ ЗНАК-ГРАФІТІ

в північній галереї

Фотографія тризубця Володимира Святославича, виконаного на плінфі Десятинної церкви. Кін. Х ст.

давній північній внутрішній галереї храму Софії Київської ще в середині ХХ століття відомий дослідник софійських графіті С. Висоцький виявив видряпаний на стіні малюнок у вигляді тризуба (№ 75), який він назвав «княжим знаком складного рисунка»1. Цей малюнок виконаний невідомим автором на пілоні південної стіни галереї, яку завдяки значній кількості воїнських зображень можна назвати «галереєю воїнів». Графіті у вигляді перевернутого догори дригом розквітлого тризуба видряпане на зображенні святого воїна, згідно з інформацією напису середини ХІХ століття – святого Феодора. С. Висоцький уникнув атрибуції цього малюнка, обмежившись висловлюванням, що повних аналогій йому серед княжих знаків не зустрічається. Спробу встановити належність цього знака здійснив російський археолог С. Бєлєцький2, який використав фото і прорис, виконані С. Висоцьким. Порівнявши відомі на той час дані щодо вигляду тризубів Рюриковичів, С. Бєлєцький дійшов висновку, що за своїм виглядом малюнок дуже нагадує княжий знак Володимира. Проте зображений на фресці знак відрізняється від Володимирового, на думку дослідника, двома важливими деталями. Насамперед, це інша форма завершення центрального зубця, що на тризубі Володимира Святославича завершується звичайним вістрям, а на знаку в графіті – хрестиком. Це зближує останній з княжим знаком Ізяслава Володимировича, проте теж має відмінність – ніжка тризуба графіті № 75 також має вигляд хрестика. На цій підставі С. Бєлєцький зробив припущення, що видряпаний на фресці Софії Київської знак належав саме онукові Володимира Святославича (чим і обумовлена відмінність у двох основних елементах) по лінії Ізяслава. І вже на підставі цього дослідник дійшов висновку про те, що знак належить полоцькому князю Брячиславу Ізяславичу. Однак вивчення нами цього графіті in situ дозволило встановити, що під час публікації малюнка С. Висоцький припустився кількох помилок.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КОНТЕКСТ

Прорисовка графіті № 75, виконана С. Висоцьким

Насамперед, варто зазначити, що зображення «княжого знака» та фрагмент молитви, опубліковані ним під № 75, насправді є двома різними графіті, виконаними різними інструментами та в різний час. Стосовно самого малюнка, то дослідник вказав не всі його складові, значно обрізавши нижні пишні пагони тризуба, які вивертаються назовні, нагадуючи половинки ініціальної літери «С». Варто також зазначити й те, що С. Бєлєцький при спробі атрибуції графіті теж припустився помилок щодо його опису. Так, у нижній частині (на «ніжці») тризуба наявне не хрестовидне завершення, а таке, що має вигляд рівнобічного трикутника з додатково намальованим квадратом посередині, верхня сторона якого збігається з лінією основи трикутника. Тобто завершення нижньої частини нагадує перегорнуту літеру «д». А центральний зубець завершується не хрестом, як пише С. Бєлєцький, а трилисником (трипелюстковою квіткою-крином, тобто лілеєю). Зважаючи на всі ці обставини, мусимо констатувати, що запропонована дослідником атрибуція знака як емблеми Брячислава Ізяславича не може бути прийнята, оскільки два основні елементи, на яких він будує свою доказову базу – хрестовидні завершення центрального зубця та ніжки – в малюнку-графіті на фресці мають абсолютно інший вигляд. Отже, оскільки проблему атрибуції унікального зображення тризуба на фресці Софії Київської не було знято попередніми дослідниками, ми вважаємо доцільним знову звернутися до неї. Передусім нагадаємо, що тризуб є дуже давнім індоєвропейським символом, що, до речі, побутував одвіку й на східнослов’янських теренах, означаючи воскресіння, весну, піднесення. У Київській Русі – це іменний знак

Схема першого поверху Софійського собору з позначенням місця розташування малюнка № 75

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КОНТЕКСТ

Виготовлені В. Корнієнком фотографія та прорисовка малюнка-графіті початку 90-х років ХІ ст. із зображенням тризуба

власності, що заміняв собою ім’я князя. Тим не менш тризуб не був первісним родовим знаком (тамгою) Рюриковичів. Його поява – так би мовити, геральдична інновація Володимира Святославича та його оточення. Цей знак за часів Володимира трансформовано з родового двозуба Рюриковичів, найдавніший з яких виявлено на печатках Святослава Ігоровича. Оскільки зображення тризуба зустрічається на монетах Володимира після хрещення Русі, є всі підстави вважати, що народження цього знака, який мав властивості державного символу, інспіроване саме цією подією. Відтак, княжий знак на фресці Софії безперечно належав київському князеві і нанесення цього знака на стіну «митрополії руської» декларувало саме його право власності щодо собору чи якогось вбудованого цим князем в собор об’єму. Відповідно до прийнятої нами методики комплексного суцільного фронтального дослідження епіграфічних пам’яток Софійського собору, з метою встановлення належності тризуба ми зосередили свою увагу на іконографії цього малюнкаграфіті та на місці його розташування в архітектурному об’ємі Софії Київської. При спостереженні над особливостями виконання розглядуваного малюнка три46

зуба на стіні Софії досить чітко проступає знак-монограма у вигляді крина з укомпонованими в нього великими літерами В і А. Літери в античних і середньовічних (візантійських та латинських) монограмах на монетах і печатках почасти називають у скороченій формі імена правителів. На цих артефактах, як і в рукописах, усіченню підлягав кінець слова (суспензія), або з нього вилучалися ті чи інші середні елементи (контракція). Втім, нерідко скорочення слова йшло нетрадиційним шляхом, тому можливі різні варіанти реконструкцій написів3. У нашому випадку літеру В покладено в основу знака і переплетено з мигдалевидним овалом, кінці якого завершуються хрестами у вигляді маленьких літер д; велику літеру А, що утворює середній зуб, вписаний у двозуб, увінчано невеликою трипелюстковою квіткою-крином. Цей тризуб з монограмою певною мірою асоціюється з княжим знаком Володимира Святославича, в середню частину якого вкомпонований схожий овал. Але в тризуб, зображений на стіні Софії, надто виразно вписано ініціальні В і А, що, можливо, означають початкові літери титульного (княжого) та християнського імен володаря цього знака. Примітно, що в софійському тризубі ініціал А замінив собою стрілоподібний середній зуб у знаку Володимира. На перший погляд, сумнівним здається написання ініціала А з горизонтальною, а не скісною перемичкою, проте таке написання зустрічається в написах-дипінті при мозаїках собору, зокрема при зображенні євангеліста Марка (в слові АГІОС – святий), севастійського мученика Іоанна (ІWАHИС), святителя Єпіфанія Кіпрського (ЕПИФАHИОС), святителя Климента Римського (АГІОС) та в написі в розгорнутій книзі перед євангелістом Марком. Професор А. Білецький, який досліджував написи при мозаїках Софії Київської, вказав, що, наприклад, алфавіт написів при зображеннях севастійських мучеників вміщав А зі скісною та з горизонтальною перемичками 4. Написання А з горизонтальною перемичкою повсюдно зустрічаємо у текстах середньовізантійського періоду, на монетах, печатях, мозаїках і фресках Візантії та країн її культурного ареалу. Таке написання А зустрічається і в софійських графіті ХІ століт-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КОНТЕКСТ

тя, наприклад в записі про раку Всеволода-Андрія («рака положенА бысть»), про мир на Желяні («сътворишА миръ на Желяни») та ін. Нам уявляється можливою реконструкція вміщеної в тризуб (чи в двозуб з вписаною в нього великою літерою А) монограми як АНДРЕЯ-ВСЕВОЛОДА (імена в монограмах часто називалися в родовому відмінку, тобто у присвійній формі). Таке ім’я носив син Ярослава Мудрого ВсеволодАндрій (1030–1093). Причому монограма може читатися як ініціальна (така, що складається з ініціалів – початкових літер обох імен князя) і, водночас, як блокова (яка складається з вигадливо поєднаних між собою літер княжого імені власника монограми – Всеволода). Увінчує монограму «коронована» лілією А, а підґрунтя монограми становить блок літер з ініціалом В, які плавно перетікають одна в одну. Тут, як було прийнято у блокових монограмах, літери групуються довкола великої центральної шляхом утворення з нею своєрідних лігатур. Пропонована атрибуція монограми є цілком вірогідною з огляду на те, що знак накреслено саме над тим місцем, де в давнину знаходився великий склеп-усипальня, рештки якого в 1952 році виявлено археологом М. Каргером. Тут ним знайдено два відрізки перегородки, яка проходила впоперек галереї, сполучаючи її північну та південну стіни. Знайдені відрізки перегородки, зведеної впритул до східної поверхні пілонів цих стін, мають товщину до 0,45 м і лежать на 15 см нижче сучасного рівня підлоги; вони збереглися на висоті 20 см. Судячи з того, що їх збудовано з плінфи на світло-рожевому цем’янковому розчині й вони закривають нижню частину фресок стін, – це залишки давньоруського цегляного склепу, збудованого вже після основного розпису собору. Причому східна поверхня обох відрізків зберегла на собі залишки фрескового тиньку з темно-червоним (пурпуровим) пофарбуванням. М. Каргер припустив, що тут знаходилася «якась розкішна усипальня»5. З огляду на вміщений у літопису заповіт Ярослава – поховати Всеволода біля його гробу, а також враховуючи той факт, що крім Ярослава та Всеволодовичів у Софії не було здійснено жодних княжих поховань, ми свого часу зробили висновок, що цей склеп, який знаходився навпроти саркофага Ярослава, належав вочевидь сину Ярослава Всеволоду (Андрію) та його нащадкам, похованим у Софії6 . З літописів відомо, що в 1093 році у Софії поховали Всеволода Ярославича та його молодшого сина Ростислава, в 1125 – старшого сина Володимира Мономаха, у 1154 році – онука В’ячеслава Володимировича. Хоча від склепу нічого не збереглося, в південній частині собору донині стоїть гробниця Володимира Мономаха, яка первісно знаходилася у княжому склепі Всеволодовичів. Зважаючи на те що графіті синхронні подіям, про які вони повідомляють, можемо припустити, що тризуб над княжим склепом міг видряпати хтось з оточення Всеволода щойно після його смерті в 1093 році, що дає змогу напевно встановити час появи графіті на стіні храму. В такому разі зрозуміло, чому тризуб перевернуто догори дригом – таке зображення, по-перше, означало, що знак належав князю-небіжчику, по-друге, тризуб вказував на склеп, в якому цей князь похований. Тут варто пояснити, чому перевернутий тризуб міг свідчити про князя-небіжчика. Гадаємо, що графічно й семантично тризуб тяжіє до двох останніх рун молодшого скандинавського футарка – алфавіту доби вікінгів, з яких

Геральдичні лілії на гербі руської родини Кирдеїв. За легендою, король Людовік Анжуйський дарував фігури з власного герба (срібні лілії) родовому гербу засновника роду Кирдеїв, який відзначився під час облоги м. Белза у 1377 р. Срібник князя Володимира Святославича. Аверс. Тип ІІІ за класифікацією М. Сотнікової та І. Спасського

походили Рюриковичі. Кожна руна мала своє ім’я та магічний смисл, причому особливо важливий стосовно людини закодований в останніх рунах – 15-й і 16-й: МАДР (тризуб) і УР (перегорнутий тризуб). Відомо, що руна МАДР, яка нагадувала людину зі здійнятими руками, означала крону світового дерева (ясеня Іггдрасіль) – символу світобудови, яка стоїть на трьох коренях (минулому, сучасному і майбутньому). Це руна життя. Натомість УР, що завершує футарк, є руною смерті, вічності, позачасового буття, бо світове дерево в ній постає перевернутим корінням до неба, а кроною – до землі7. Якщо звернутися до нашого перевернутого тризуба, можна помітити, що він має три корені, звернені «до неба», а його

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КОНТЕКСТ

Шиферна плита парапетів хорів Софії Київської із зображенням геральдичного орла. Друге десятиліття ХІ ст.

подібна до лілеї крона опущена до надр землі. Тобто йдеться про померлу людину, ту, яка вже пішла у вічність. Аби зрозуміти семантику цього тризуба, треба пам’ятати, що він виник за життя Всеволода, тобто слід розглядати цей знак догори «кроною». Оскільки людина мислилася як мікрокосм, тотожний макрокосму (світобудові), княжий знак мусив уособлювати Всеволода як родоначальника своєї династії, бути її емблемою. Прикметно, що від центрального кореня, який завершується маленькою літерою д, відгалужуються два розквітлі корені, що тягнуться догори й асоціюються з двома князями «від кореня Всеволодова» – його синами Володимиром Мономахом і Ростиславом: «благовѣрныи князь Всеволодъ со сынома своима Володимеремъ и Ростиславомъ» 8 . Така доволі складна семантична побудова відрізняє знак Всеволода від усіх інших відомих тризубів Рюриковичів і змушує згадати, що саме цей князь славився своєю освіченістю, про яку говорить Володимир Мономах у власному «Повчанні» дітям: «коже бо wтець мои дома с ѣ дѧ, изумѣгаше 5 ı-азыкъ, въ томь бо честь есть ѿ ин ѣхъ земль»9. Тобто Всеволод, сидячи вдома, опанував п’ять іноземних мов. Навряд чи можна сумніватися, що це були грецька, латина, данська, шведська і норвезька. Значить, Всеволод добре розумівся на семантиці скандинавського футарка, без знання якої сприйняття його неможливе. Але не можна забувати, що за часів Всеволода на Русі активно стверджувалася принесена з Візантії культура Біблії, відбувалося християнське переосмислення язичницької знакової системи. У науці усталилася думка, що тризуб Рюриковичів є емблематичною графемою геральдичного сокола – архаїчного тотема данських конунгів10. Проте в тризубі Всеволода на стіні Софії Київської 48

ніяк не читається графема сокола, тут акцентовано іншу ідею. Цей тризуб виконано не тільки у формі розквітлої лілеї, що особливо помітно при прорисовці всіх деталей зображення, а й увінчано трипелюстковою лілеєю. Це вказує на найвищий, імовірно, царський титул Всеволода. Лілея, священна квітка Біблії, стала універсальним геральдичним символом вищої світської влади, і цей символ бере свій початок від державців-хрестителів. Як відомо, існує близько сорока різних тлумачень семантики тризуба, але в будьякому разі цей знак, що існував з давніх-давен у різних народів, був універсальним символом вищої влади. На нашу думку, трипелюсткова лілея – священна квітка, контамінована з родовим двозубом Рюриковичів, склала основу княжого знаку Володимира після його одруження з візантійською царівною Анною та хрещення ним Русі наприкінці Х століття. Як зазначає професор С. Шелухін, на одній з монет братів Анни – імператорів Василія ІІ і Константина VIII вони зображені обабіч тризуба, в якому середній зуб протягнуто вгору і на кінці його додано три хрести. Шелухін вбачає в цьому сполучення хреста з тризубом11. Таким чином, у християнстві лілея-тризуб стала еквівалентом хреста. Прикметно, що на деяких монетах Володимира середній зуб тризуба завершується хрестом. Це проливає яскраве світло на походження ідеї тризуба. Вважаємо, що в християнстві лілею-тризуб осмислено в контексті спасіння, дарованого народу Богом через Його помазаника – імператора, царя, короля, князя. Отже, розроблений за Володимира після хрещення Русі тризуб Рюриковичів, синтезувавши скандинавсько-візантійські елементи, став своєрідною емблемою княжого роду та його християнства. Саме лілею зробив у V столітті атрибутом королівської влади король франків Хлодвиг як символ очищення свого народу хрещенням. З Х століття лілея стала родовою емблемою французьких Капетінгів – сучасників ранніх Рюриковичів, які також намагалися поріднитися з Македонською династією через принцесу Анну, що стала дружиною князя Володимира. У Візантії лілея як символ влади від Бога була знаком приналежності до імператорського роду і як атрибут царської влади увінчувала корони та скіпетри імператорів12 . Так само трипелюсткова лілея-хрест увінчує корону і скіпетр Володимира Святославича на його монетах (срібники, тип ІІІ за класифікацією М. Сотнікової та І. Спасського13), де він представлений в царському орнаті. Монети ж Володимира вочевидь маніфестують його християнство та царський сан. Бачимо трилисники й на шиферному різьбленому парапеті княжих хорів Софії Київської: їх вписано у верхню частину розпростертих крил геральдичного орла14, що позначав у Візантії речі царських осіб, церемоніальні вбрання яких з таким знаком носили спеціальну назву «орлів»15. Знаменно, що цей парапет розміщено над

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КОНТЕКСТ

княжим груповим портретом, визначений нами як портрет родини Володимира. На цьому портреті Володимир і Анна фігурували в царському вбранні, причому плащ-корзно Володимира прикрашали орли у медальйонах16 . Усе це якнайкраще пов’язується з Всеволодом Ярославичем, який у 1046 році одружився з родичкою візантійського імператора Константина IX Мономаха (його племінницею або дочкою від першого шлюбу), яку в літописі названо «царицею грецькою», і від цього шлюбу народився Володимир Мономах17. За сфрагістичними матеріалами ім’я його матері було Марія18 . Іменування Всеволодової дружини «царицею» не випадкове, оскільки при укладанні династичних шлюбів візантійські принцеси, які виходили заміж за іноземних правителів, коронувалися. Це було пов’язано з тим, що знатні іноземці, входячи до родини царюючих імператорів, зазвичай отримували титул кесаря. Вважають, що саме такий титул дістав дід Всеволода Володимир Святославич, одружившись із царівною Анною19. Саме про укладення цього династичного шлюбу розповідають фрески сходових веж Софії Київської 20. Всеволод, одружившись з візантійською царівною й отримавши царський титул, вочевидь мав намір закріпити владу на Русі за власною династією, тому й назвав старшого сина Володимира-Василія родовим і хрестильним іменем його прадіда Володимира-Василія Великого та одночасно – родовим іменем його матері – Мономах. Причому ініціатором такого іменування, як свідчить Володимир Мономах у своєму «Повчанні дітям», був сам Ярослав Мудрий21, який виділяв Всеволода серед інших синів: «то ѥ гда Богъ ѿтвєдєть тѧ ѿ житьга сєго, да лѧжєши идєжє азъ лѧгу оу гроба моѥго, понєжє люблю тѧ пачє братьи твоєѥ »22 . Відтак, Всеволод єдиний з Ярославичів заснував у Софії Київській власну родову усипальню, що було ознакою його династичної першості серед братів. Отже тризуб у графіті на стіні Софійського собору, визначений нами як княжий знак Всеволода Ярославича, своєю формою і семантичним змістом за задумом його авторів мав нагадувати, графічно удосконалювати та ідейно збагачувати тризуб Володимира Святославича, аби задекларувати найвищий династичний статус роду Всеволода та його сакральну спадкоємність від славетного діда – хрестителя Русі. Але в цьому випадку трансформація тризуба Володимира пішла в бік ускладнення, тому, як вважаємо, знак Всеволода не прижився в емблематиці його нащадків, що тяжіла до більш лаконічної, уніфікованої, отже й загальнозрозумілої графеми, тобто спрощених двозуба і тризуба. ПРИМІТКИ 1 Высоцкий С.А. Древнерусские надписи Софии Киевской ХІ – XIV вв. Вып. І. – К.: Наукова думка, 1966. – С. 110–111, табл. LXIX, 1; LXX, 1. 2 Белецкий С.В. К атрибуции княжеского знака на граффити № 75 из Софии Киевской // Археологія. – 1997. – № 3. – С. 141–145. 3 Степанова Е.В. Печати с латинскими и греко-латинскими надписями VI–VIII вв. из собрания Эрмитажа. – СПб.: Изд-во Государственного Эрмитажа, 2006; Боги на монетах: Древняя Греция, Рим, Византия. Каталог выставки / Государственный Эрмитаж. – СПб.: Изд-во Государственного Эрмитажа, 2007. 4 Белецкий А.А. Греческие надписи на мозаиках Софии Киевской // Лазарев В.Н. Мозаики Софии Киевской. – М.: Искусство, 1960. – С. 181. 5 Науковий архів Національного заповідника «Софія Київська». – НАДР 918. – Каргер М.К. Отчет об археологическом исследовании в Киев-

ском Софийском соборе в 1952 г. Рукопись. – С. 9–10. 6 Нікітенко Н. Під покровом Святої Софії: Некрополь Софійського собору в Києві. – К.: Видавництво «Інтерграфік», 2000. – С. 17–18, 39. 7 Існує література щодо футарка та символіки рун, тому вважаємо зайвим наводити тут відповідні публікації, тим більше, що говоримо про загальновідомі речі. 8 Полное собрание русских летописей (далі – ПСРЛ). Том ІІ. Ипатьевская летопись. – М.: Языки рус. культуры, 2001. – Стлб. 198. 9 ПСРЛ. Том І. Лаврентьевская летопись. – М.: Языки рус. культуры, 2001. – Стлб. 246. 10 Чернов А.Ю. В Старой Ладоге найден герб Рюрика? // http://www.chernov-trezin.narod.ru/ GerbRurika.htm.2008-2010. 11 Шелухін С. Переднє слово // Пояснення тризуба, герба Великого Київського Князя Володимира Святого. – К., 1994 (репринт 1934 р.). – С. 13–14. 12 Апостолос-Каппадона Д. Словарь христианского искусства. – Челябинск: Урал LTD, 2000. – С. 126; Керлот Х. Э. Словарь символов. – М.: REFLbook, 1994. – С. 293. 13 Сотникова М. П., Спасский И. Г. Тысячелетие древнейших монет России: Сводный каталог русских монет X–XI веков. – Л.: Искусство, 1983. – С. 161–174. 14 Варто зауважити, що С. Висоцьким [Висоцький С.О. Герб Київської Русі за часів Ярослава Мудрого // Старожитності Русі-України. Збірник наукових праць. – К.: Київська академія євробізнесу, 1994. – С. 115–119] було здійснено спробу обґрунтувати належність зображення на цій шиферній плиті до державної символіки Київської Русі; на його думку, цей символ став державною емблемою за правління Ярослава Мудрого. Втім, вагомих доказів на користь своєї версії дослідник не надав. 15 Кондаков Н.П. Изображение русской княжеской семьи в миниатюрах ХІ века. – СПб., 1906. – С. 38. 16 Никитенко Н.Н. Русь и Византия в монументальном комплексе Софии Киевской: Историческая проблематика. – К.: НАН Украины, Ин-т украинской историограф. и источниковед. им. М.С. Грушевского, 1999. – С. 42–52. 17 ПСРЛ. Т. І. – Стлб. 160; ПСРЛ. Т. ІІ. – Стлб. 149. 18 Янин В.Л., Литаврин Г.Г. Новые материалы о происхождении Владимира Мономаха // Историкоархеологический сборник. – М.: Изд-во АН СССР, 1962. – С. 204–221. 19 Левченко М.В. Очерки по истории руссковизантийских отношений. – М.: Изд-во АН СССР, 1956. – С. 365–367. 20 Никитенко Н.Н. Русь и Византия… – С. 29–122. 21 ПСРЛ. Т. І. – Стлб. 240. 22 Там же. – Стлб. 216.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КОНТЕКСТ

Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ

ФРЕСКИ

З ПОРТРЕТОМ КНЯЖОЇ РОДИНИ

у київській Софії

ід часу її відкриття у середині XIX ст. композиція з княжою родиною у головній наві київського Софійського собору1 залишається одним з найзагадковіших об’єктів старокиївської культурної спадщини. Cтан збереження – вціліли лише бокові частини монументальної багатофігурної фрески (до того ж права – менше ніж наполовину) – та відсутність безпосередніх аналогів не тільки серед української, а й усієї європейської спадщини робили дискусійним не лише її первісний вигляд. Не вдалося з’ясувати навіть складу та іконографії персонажів втраченої центральної частини укладу: до останнього часу доводилося визнавати відсутність певних відомостей для її аргументованої реконструкції 2 . Проте осмислення широкої іконографічної традиції та реалій самої фрески, її іконографії у значно повнішому складі, зафіксованої рисунком 1651 року3, дають змогу запропонувати принципове вирішення, безслідно, як видавалося, знищеного західного відтинку тридільної фрески й разом з ним – усієї композиції4. Хоча ніяких певних відомостей про склад знищеної центральної частини фрески до нас не дійшло, докладніший аналіз відомої за публікацією Якова Смірнова копії рисунка Абрахама ван Вестерфельда 1651 року, яка зберегла ще три втрачені згодом постаті, що від середини випереджували вцілілі в оригіналі зображення 50

дітей київської княжої пари, дав вірогідний ключ до ідентифікації знищеного ядра укладу. Сама вирішена на застосований спосіб класична фризова композиція з княжою сім’єю, природно, передбачає адресата урочистого походу, на чому наголосив ще Яків Смірнов5. Версія нібито втрачена західна стіна, що об’єднувала збережені південну та північну стіни нави з боковими частинами фрески з потомством княжої пари, не мала мати ніяких зображень 6 не лише суперечить сталій іконографічній традиції, а й спростовується як залишками постатей князя і княгині на стовпах, між якими знаходилася розібрана стіна, так і зображенням ще цілих на той час їхніх постатей на рисунку А. ван Вестерфельда. За іконографічною традицією адресатом урочистого походу княжого сімейства може бути лише Христос7. Ширина головної нави та спосіб вміщення постатей князя і княгині, виразно відсунутих не лише до самої периферії стіни, яка замикала наву від заходу, а й навіть частково винесених з неї на стовпи головної нави, до яких вона примикала, доводять наявність між Ним і княжою парою якихось істотних для загального укладу елементів. Саме вони і мали відсувати головних персонажів княжої частини композиції від Христа на периферію. Логічно ними повинні були бути якісь прямо не зафіксовані у доступних досі джерелах постаті. Оскільки вони випереджували княжу родину й знаходилися найближче до вміщеного в центрі укладу Христа, тут випадало би вбачати представників небесної ієрархії. Однак усі дотеперішні розмірковування з цього приводу не запропонували не лише прийнятного пояснення, а навіть переконливішого спрямування до нього. Сама ідея вірогідних посередників, видавалося, наштовхувалася на знаний з іконографії загальновідомий канон таких сцен, який не передбачав їхньої активнішої участі. Величні постаті урочистого походу членів княжої родини

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Фреска з княжою родиною у головній наві київського Софійського собору. Копія рисунка Абрахама ван Вестерфельда. 1651 р.

мають виразно самостійний характер, а посередники знані лише в наділеній цілком іншим змістом «скороченій», умовно кажучи, схемі, де святий покровитель підводить портретованого до Христа чи Богородиці 8 . Як уже зазначено, посталу колізію дає змогу з’ясувати докладніше вивчення копії рисунка А. ван Вестерфельда. Не тільки не використану, а навіть не побачену під час пошуку підходів до реконструкції історичного укладу втраченого ядра сцени приховує збережена в рисунку А. ван Вестерфельда фронтальна постать, яка випереджує князя з моделлю храму в руках. За виразними прикметами новішої іконографії її справедливо визначено як святого Володимира Великого9. Реалії зображення переконують, що в доступному з переказу голландського маляра стані ця постать справді може належати тільки до XVII століття. Стилістичні особливості повністю підтримують висновок про її походження щойно з часу могилянської реставрації. Проте ніхто не зауважив, що прийняте перемалювання постаті мали виконати на стіні, яка на той час... уже не повинна була існувати, оскільки за загальновизнаним поглядом обвалилася ще 1625 року10. На підставі докладнішого аналізу рисунка А. ван Вестерфельда до цього гаданого відновлення та складу центральної частини зображення варто запропонувати ще декілька істотних уточнень. Звичайно, немає підстав припускати, що святого Володимира Великого маляр середини XVII століття, копіюючи давню фреску, «придумав» сам. Формулу ніби «цієї постаті в оригіналі композиції бути не могло»11 приймати не випадає. «Бути не могло» вочевидь постаті самого святого Володимира Великого. Але наявність його фрон-

тального зображення у рисунку в поєднанні із запропонованим трактуванням переконують, що в доступному за переказом голландського маляра вигляді фігура святого Володимира Великого постала не інакше, як на автентичних залишках давньої оригінальної, що випереджувала князя з моделлю храму, з первісного ядра композиції. Розташування постаті князяхрестителя у рисунку в зіставленні зі збереженою частиною фрески дає підстави сприймати його одиноко можливою особою від безслідно втраченої центральної частини малярського фризу. Реалії зображення не дають підстав для сумнівів в існуванні такої, проте прорис голландського митця доніс її до нас під записом, який надав зображенню яскраво виражених рис сучасної іконографії святого князяхрестителя – щойно середини XVII століття. Розташування цієї постаті безпосередньо перед князем з моделлю храму в руках підказує у ній персонаж із периферії ядра сцени12 . Його ідентифікація підводить до висновку про помилковість прийнятого погляду щодо завалення 1625 року всієї стіни. Насправді руйнування, якщо воно дійсно торкнулося стіни з ядром фрески, могло захопити лише якусь її частину.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КОНТЕКСТ

Прорис розташування розписів західного хреста головної нави київського Софійського собору зі збереженими в рисунку Абрахама ван Вестерфельда зображеннями князя і княгині

У цьому переконують насамперед відтворені на рисунку А. ван Вестерфельда постаті князя і княгині. Обидві вони знаходилися на крайніх відрізках муру, тому якби стіна справді була зруйнована, як це досі вважалося, голландський маляр не міг би їх бачити й відтворити. Як їх присутність на рисунку, так і переданий у ньому стан без будь-яких ушкоджень переконує в очевидній помилковості твердження про зруйнування стіни задовго до того, як голландський маляр зарисував софійську фреску. Зі свого боку цей висновок підтримує й виконане поверх ушкодженої автентичної фронтальної постаті зображення святого Володимира Великого. Воно вказує на збереження на той час не лише зовнішніх відтинків стіни з князем і княгинею, а й разом з ними від півдня – також більшого її фрагменту зі ще однією фронтальною фігурою, яку при відновленні трансформовано на святого князя хрестителя. Докладніший розгляд свідчення А. Кальнофойського переконує, що воно не може мати нічого спільного зі стіною, на якій знаходилося ядро композиції. Описуючи чудо 6 вересня 1625 р., коли випадкові подорожні, проїжджаючи на світанку, побачили в соборі (в оригіналі – церква) світло й підійшовши до нього, «wniść do niej nie mogąc, że zamknione drzwi murów wielka sztuka i rumów kupa niemałą zawalone były»13. Дотеперішня література, не вдаючись до деталей наведеної розповіді, сприймала з неї винятково обвалення вхідної частини храму й відносила його до стіни з портретом, яка замикала наву від заходу. Проте не випадає доводити, що «murów wielka sztuka», що привалила замкнуті двері, могла походити лише від склепіння, яке знаходилося безпосередньо за ними. З тієї ж частини споруди вслід за нею мала впасти й згадана далі «rumów kupa niemałа», які разом з раніше згаданим великим кусом муру привалили двері. Свідчення стосується неможливості відчинити власне двері, присипані обвалом частини склепіння, яке знаходилося одразу за вхідними дверима, а не якогось наступного відтинку західної частини будівлі, розташованого далі в напрямку вівтаря. Тому немає підстав слід за виразно «нерозбірливою», як 52

виявляється у даному конкретному випадку, традицією відносити згадане в наведеній цитаті руйнування до стіни з портретом, яка замикала наву від заходу й знаходилася на чималій відстані від вхідних дверей. Насправді руйнування західної стіни нави з хорами відбулося за якихось інших обставин, не зафіксованих у доступних досі джерелах і внаслідок цього нам не відомих. Втім, рисунок голландського майстра – чого дотепер не зауважено – вказує на могилянське оновлення не тільки самої постаті, переробленої тоді на святого Володимира Великого. Одним із доказів новішого походження самого зображення ще при його публікації визнано форму корони14. Лише зовсім недавно зауважено аналогічну корону також у князя і близьку в княгині15. Отже, їхні постаті так само мусили щонайменше в цих деталях поновлюватися водночас із наданням лівій фронтальній фігурі центральної частини композиції ознак актуальної іконографії святого князяхрестителя. Зрештою, про таке відновлення свідчать й інші відтворені на рисунку 1651 року деталі. До них, зокрема, належить так само немислима в оригіналі XI століття «хустка», яка спадає з-під корони на рамена княгині. До таких самих однозначно новіших доповнень, безперечно, випадає віднести й трави та квіти на поземі, теж додані за знаною нормою мистецької практики XVII століття16. Іншим таким вочевидь новішим елементом є відзначена в літературі тінь на поземі від фігури князя-хрестителя (як і, зрештою, інших персонажів, уміщених на копії рисункової репродукції). Зауважені при докладнішому осмисленні рисунка А. ван Вестерфельда деталі, які дотеперішні його інтерпретації обходили увагою, дають важливий новий матеріал для висновку не лише про трансформації старокиївської портретної фрески при її відновленні перед серединою XVII століття. Водночас вони здатні запропонувати вирішення

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КОНТЕКСТ

безвихідної, видавалося, проблеми укладу центральної частини софійської портретної фрески. Наведені розмірковування підказують здогад про наявність у центральному, нині повністю втраченому її відтинку фронтальних зображень, одне з яких принаймні частково залишилося разом з крайніми постатями князя та княгині і після зруйнування фрагменту стіни з ядром композиції. Саме воно й мало підказати загальну формулу постави для фігури святого Володимира Великого, знаної з рисункової копії 1651 року. Власне залишки цієї одинокої фронтальної постаті при могилянській реставрації й перероблено на князяхрестителя. Оскільки уклад групового портрета є виразно симетричним, найближчому сусідові князя-засновника природно мусив відповідати симетричний персонаж перед княгинею. Проте ширина головної нави та стіни, яка замикала її від заходу, доводить можливість присутності більшої кількості таких пар, щонайменше ще однієї. Такі фронтальні постаті – найправдоподібніше, їх мало бути чотири – природно віддаляли центральну постать Христа від княжої родини, яка прямувала до Нього. Як залучені «посередники» мали узгоджуватися з тим, що за каноном князь повинен був підносити модель храму безпосередньо Христу – надалі залишається загадкою, розв’язання якої зі знаної дотепер достатньо обширної іконографії донаторів вивести не вдається. Втім, запропонована інтерпретація передбачає ще одне запитання. Коли за часів П. Могили пошкоджена фреска справді відновлювалася, то чому тодішні роботи заторкнули лише ті постаті, які зарисував А. ван Вестерфельд? Інакше кажучи, якщо центральна частина композиції справді повинна була загинути щойно незадовго до відновлен-

Похід праведників до Христа в оточенні чотирьох ангелів у церкві Сан Аполінаре Нуово в Равенні

ня, чому при реставрації втрачене ядро фрески не реконструювали? Єдине логічне пояснення цієї чергової загадки фундаційної композиції можна побачити у тому, що на час могилянських робіт уже давно не було не лише самої центральної частини сцени укладу, а й навіть реальних слідів живої пам’яті про неї. Власне тому на місці залишків одинокої вцілілої постаті й з’явився актуальний для київської свідомості могилянських часів17 як найяскравіше відкликання до початків старокиївської християнської традиції святий Володимир Великий. Запропонована реконструкція центральної частини софійської портретної фрески у вигляді зображення Христа в оточенні чотирьох (?) фронтальних постатей святих зі спрямованою до них обабіч родиною князя-засновника висуває питання про джерела застосованої іконографічної схеми та її історичний родовід. Молодша київська, як і сучасна їй візантійська спадщина, що вже неодноразово відзначено, у зверненнях до

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КОНТЕКСТ

портретної теми не зберегли ніяких аналогів такого укладу. Однак новіші дослідження переконують у невиправданості поширеного в літературі призвичаєння відшукувати неодмінно прямі й безпосередні аналоги насамперед серед значно багатшої пізнішої спадщини. Новітнє опрацювання української середньовічної іконографії Покрову Богородиці на конкретних прикладах переконливо показало необхідність і перспективність пошуку джерел насамперед у давнішій традиції18. Щодо цього софійська портретна фреска виявляється цілковито обійденою увагою, оскільки відсутність безпосередніх аналогів щодо неї досі фактично сприймалася за відсутність аналогів взагалі. Внаслідок цього не тільки ті конкретні зразки, від яких виходили автори укладу, а й сама лінія еволюції східнохристиянської традиції, до якої належить софійський портрет, залишалися поза увагою. Визначальною індивідуальною особливістю фрески на тлі портретної іконографії східнохристиянського культурного кола, особливо виразною насамперед у зіставленні з обширною візантійською портретною спадщиною, є вирішення портрета княжої родини у вигляді урочистого походу. Принципову відмінність залученої формули найкраще віддзеркалює зіставлення з назагал традиційним під відповідним оглядом портретом сім’ї князя Святослава Ярославовича у вихідній мініатюрі київського Ізборника 1073 року (Москва, Державний історичний музей)19. Схема походу не лише не практикована у портретній іконографії, а й виразно виводиться від інорідних, позапортретних джерел. Урочиста хода вибраних персонажів, розташованих фризом на стінах храму й чітко окреслених як поодинокі самодостатні елементи загальної композиції, у доступній нині візантійській портретній іконографії не відзначена. Проте якщо такої схеми немає у портретній спадщині, то самій візантійській мистецькій традиції вона знана досить добре. Однак ця обізнаність стосується ранніх часів й фіксується нині насамперед виконаними у техніці мозаїки знаними походами праведників у равеннській церкві сан Аполінаре Нуово, де первісно були процесії придворних на чолі з королем Теодоріхом20. Хоча принципова істотна відмінність від київської портретної фрески й контекст набагато ранішого етапу традиції та культурного досвіду очевидний, спорідненість залученої схеми безперечна. Як очевидним, попри відсутність безпосереднього прямого зв’язку між ними та втрату зразків, здат54

них виступати його посередніми ланками, є й генетичний родовід київської фрески від традиції, збереженої равеннськими мозаїками. У цьому переконує як визначальний для укладу мотив походу, так і вирішення центральної його частини – ядра, до якого сам похід звернутий, з Христом в оточенні фронтальних постатей святих. У пізнішій спадщині візантійського кола, близькій за часом до київської фрески, формальною далекою реплікою такого укладу сприймається ікона XI століття з апостольським Молінням і великими празниками, у якій найближчі до Христа апостоли зображені за звичною для молитовного ряду схемою пристояння, тоді як крайніх подано фронтально (Синай, монастир святої Катерини Александрійської)21. Ця одинока сучасна аналогія здатна послужити додатковим доказом давно пережитого ширшого контексту, на тлі якого виникла софійська портретна фреска. Відзначені ранні джерела унікальної старокиївської композиції перегукуються з іншим відкриттям недавнього часу з доробку раннього українського релігійного малярства. Уже доводилося привертати увагу до відкликання окремих зразків малярської спадщини XIII–XIV століть до візантійської спадщини, синхронної початкам українського християнства та релігійної мистецької культури22 . Запропонована інтерпретація історичного родоводу софійського портрета княжої родини зберегла рідкісне поки на українському ґрунті відкликання до мистецької спадщини ще ранньохристиянської епохи. Хоча перед нами одинокий і посередній приклад, він здатний засигналізувати унікальний поки напрям взаємозв’язків ранньої української малярської культури початків християнської доби. На тлі дотеперішніх уявлень про старокиївську релігійну мистецьку традицію ідентифікований історичний родовід софійської портретної фрески виступає прикладом одиноким і відособленим, проте його значення виразно виходить поза межі окремо взятого конкретного факту. Окрім з’ясування історичномистецького родоводу однієї з найсвоєрідніших пам’яток старокиївської малярської спадщини, він здатний також наголосити на ширшому, ніж це досі уявлялося, контексті творення українського варіанта мистецької культури східнохристиянського зразка. Водночас публіковане відкриття зі свого боку так само наголошує на збереженні на українському ґрунті поодиноких переказів окремих явищ візантійської традиції, не знаних за власне візантійською спадщиною. Актуальний стан сприйняття та осмислення мистецького доробку початкового періоду утвердження національної мистецької культури східнохристиянського родоводу мало сприяє розкриттю відповідного пласту культурної традиції та його якнайширших взаємозв’язків. Проте в міру поглиблення студій над скромним уже нині фондом мистецьких переказів перших століть українського християнства23 відкриваються перспективи для значно глибшого опрацювання цього мало засвідченого оригінальними прикладами періоду історії національної мистецької традиції 24. Запропонована інтерпретація укладу втраченої центральної частини київської софійської фрески з портретом княжої родини та його джерел й культурноісторичного родоводу важлива як ще одне істотне наголошення якнайтісніших, визначальних для етапу становлення власної традиції, візантійських пов’язань старокиївського культурного досвіду.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КОНТЕКСТ

ПРИМІТКИ 1 Найновіший докладніший аналіз композиції у широкому контексті східнохристиянської іконографічної традиції див.: Козак Н. Образ і влада. Княжі портрети у мистецтві Київської Русі XI ст. – Львів, 2007. – С. 9–52. 2 Александрович В. Проблеми інтерпретації групового портрета княжої родини в головній наві Софійського собору // Проблеми та досвід вивчення, захисту, збереження і використання архітектурної спадщини. Матеріали Перших науково-практичних Софійських читань (м. Київ, 27–28 листопада 2002 р.). – Київ, 2003. – С. 16. 3 Смирнов Я.И. Рисунки Киева 1651 г. по копиям их конца XVIII века // Труды XIII Археологического съезда в Екатеринославе 1905 г. – Москва, 1908. – Т. 2. – С. 444–462. 4 Викладений далі спосіб реконструкції схеми унікальної софійської композиції у стислій версії запропоновано: Александрович В. Київська традиція княжої іконографії XI століття: підсумки і проблеми. [Рец. на:] Козак Н. Образ і влада. Княжі портрети у мистецтві Київської Русі XI ст. Львів: «Ліга-прес», 2007. 154 с., 110 іл. // Княжа доба: історія і культура. – Львів, 2010. – Вип. 3. – С. 378–380. 5 Смирнов Я.И. Рисунки… – С. 454. 6 Никитенко Н.Н. Русь и Византия в монументальном комплексе Софии Киевской. Историческая проблематика. – Киев, 1999. – С. 38; Вона ж. Семья основателя Софии Киевской на княжеском портрете в ее центральном нефе // Софійські читання. Матеріали VI міжнародної науково-практичної конференції «Пам’ятки Національного заповідника “Софія Київська”: культурний діалог поколінь» (м. Київ, 25–26 жовтня 2007 р.). – Київ, 2009. – С. 66. 7 Його знаходження у центрі відповідного ряду рішуче заперечила Надія Нікітенко, відкликаючись до неможливості вміщення зображення Царя Небесного під ногами царя земного: Никитенко Н.Н. Семья основателя... – С. 66. Втім, тут не можна не відзначити присутності поодиноких зображень окремих святих у головній наві собору і в ще нижчих регістрах. Авторка схильна бачити у фресці своєрідне суміщення сцен закладення і освячення собору, акцентуючи на останньому, де сім’я князя засновника переносить на вівтар для його освячення релікварій з мощами (але чому цю функцію приділено княжій родині й відібрано духовенству?): там же. – С. 67. Проте нагадаємо очевидне: при закладенні храму не могли переносити мощі на його вівтар «для свершения на нем первой Литургии» (!), до того ж загальновідомою є зміна в прийнятому авторкою проміжку часу між обома цими актами (1011–1018) княжої родини. Не зайвим буде нагадати й відсутність у східнохристиянській іконографії зображення подібної церемонії. 8 Старокиївська спадщина зберегла унікальний такий приклад в мініатюрі Трірського Псалтиря (Чівідале, Археологічний музей провінції Фріулі). Найдокладніше про цю мініатюру див.: Козак Н. Образ і влада. – С. 98–111. Пор.: Smorąg Różycka M. Bizantyńsko-ruskie miniatury Kodeksu Gertrudy. O kontekstach ideowych i artystycznych sztuki Rusi Kijowskiej XI wieku. – Kraków, 2003. – S. 75–127. 9 Смирнов Я. И. Рисунки Киева… – С. 455–460. 10 З цього приводу література відкликається до свідчення (докладніше про нього див. далі): Кalnofoyski A. Teratourgema lubo cuda… – Київ, 1638. – С. 196 (Запаско Я., Ісаєвич Я. Пам’ятки книжкового мистецтва. Каталог стародруків, виданих на Україні. – Львів, 1981. – Кн. перша: 1574–1700. – № 266). 11 Козак Н. Образ і влада. – С. 15. 12 Тому, очевидно, помилковим є некритично перейнятий від давнішої літератури погляд, нібито постать князя-хрестителя була одинокою на стіні, її зіставлення з центральним зображенням Христа та дальший розвиток такого припущення. Див.: Александрович В. Проблеми інтерпретації... – С. 15. 13 Кalnofoyski A. Teratourgema... – С. 196 14 Смирнов Я. И. Рисунки Киева… – С. 453, 455, 460. 15 Smorąg Różycka M. Bizantyńsko-ruskie miniatury… – S. 119. 16 Для київської іконографії могилянської доби її найхарактернішим прикладом є храмова ікона святого Миколи (Київ, церква святого Миколи Набережного). Репродукції див.: Milyajeva L. The Ukrainian Icon XI–XVIII Centuries. From Byzantine Sources to the Baroque. – Sankt-Peterburg, 1996. – Іl. 153; Міляєва Л. за участю М. Гелитович. Українська ікона XI–XVIII століть. – Київ 2007. – Іл. 319 (безпідставно датована початком століття).

17 Окремі міркування з цього приводу див.: Смирнов Я. И. Рисунки Киева… – С. 459. 18 Александрович В. Покров Богородиці. Українська середньовічна іконографія (Студії з історії українського мистецтва. – Т. 4). – Львів, 2010. – С. 122–123, 170–171. 19 Изборник Святослава 1073 г. Факсимильное издание. – Москва, 1983. – Л. 1 об. 20 Лазарев В. Н. История византийской живописи. – Москва, 1986. – С. 43. Цю паралель до софійської фрески відзначила Надія Нікітенко (Русь и Византия. – С. 30), проте вона сприйняла її лише за тематичну аналогію, а не віддалене джерело укладу софійської композиції. 21 Bakalova E., Passarelli G. Petković S., Vasiliu A., Velmans T., Vocotopoulos P. L. Il viaggio dell’icona dalle origini alla caduta di Bisanzio / A cura di Tania Velmans. – Milano, 2008. – Il. 113. 22 Александрович В. Візантійські іконографічні взірці XI століття в українському малярстві XIII–XIV століть // Студії мистецтвознавчі. – Київ, 2006. – Ч. 1(13): Архітектура, образотворче та декоративно-ужиткове мистецтво. – С. 38–49. 23 Новішим прикладом не використаних можливостей у студіях над старокиївською мистецькою спадщиною може бути коротке звернення до окремих не опрацьованих досі докладніше аспектів Софійського соборного ансамблю: Александрович В. Київський Софійський собор: маловідоме, невідоме та не зауважене в історії // Історія і суспільствознавство в школах України: теорія та методика навчання. – 2011. – № 5. – С. 34–38. Щодо самого Софійського собору такий приклад подають насамперед відкриття в останні роки на його стінах численних не зауважених раніше графіті. Див.: Нікітенко Н. М., Корнієнко В. В. Найдавніші датовані графіті Софії Київської // Праці Центру пам’яткознавства. – Київ, 2007. – Вип. 12. – С. 244– 260; Нікітенко Н.М., Корнієнко В.В. Найдавніші графіті Софії Київської та її датування // Просемінарій: Медієвістика. Історія Церкви, науки і культури. – Київ, 2008. – Вип. 7. – С. 365–399; Нікітенко Н., Корнієнко В. Графіті «групи Олісави» на хорах Софії Київської // Пам’ятки України: історія та культура. – 2008. – Чис. 1. – С. 19–29; Корнієнко В.В. Найдавніше датоване графіті Софії Київської: нова знахідка // Пам’ятки Національного заповідника «Софія Київська»: культурний діалог поколінь. Матеріали ІV міжнародної наукової конференції «Софійські читання», Київ, 25–26 жовтня 2007 р. – Київ, 2009. – С. 444–445; Никитенко Н.Н., Корниенко В.В. Древнейшие датированные граффити Софии Киевской // Архитектурное наследство. – Москва, 2009. – Вып. 51. – С. 5–13; Корнієнко В.В. Корпус графіті Софії Київської (ХІ – початок XVIII ст.). – Київ, 2010. – Ч. 1: Приділ св. Георгія Великомученика. 24 Одним із найяскравіших свідчень складення основ нової дослідницької ситуації у студіях над мистецьким доробком княжої доби може бути новітнє «відкриття» малярської спадщини Галицько-Волинської держави часів її найбільшого розквіту: Александрович В. Відкриття малярської спадщини Галицько-Волинського князівства XIII століття // Княжа доба: історія і культура. – Львів, 2011. – Вип. 4. – С. 154–179.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КОНТЕКСТ

Надія НІКІТЕНКО

КАПЕЛА

ІВАНА МАЗЕПИ в Софії

Капела Мазепи. Загальний вигляд

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КОНТЕКСТ

Капела Мазепи. Вівтарна композиція

азепина доба в історії Софії Київської була практично не вивченою майже до кінця ХХ століття. Ім’я гетьмана – відомого храмобудівника й мецената – залишалось у затінку, коли згадувалась грандіозна перебудова зовнішніх архітектурних форм собору на зламі XVII–XVIII століть, яка надала йому нового барокового вигляду. Саме тоді на місці зруйнованої західної зовнішньої відкритої галереї створено розкішно оформлений головний вхід. Оскільки західний фасад храму перебудовано наприкінці ХІХ століття, від цього входу збереглися лише мідні позолочені рельєфні двері, прикрашені іконами в овальних медальйонах із зображеннями архангелів. Цей не так давно реставрований чудовий витвір ювелірного мистецтва виконано київськими майстрами1. Але більш повне уявлення про добу Мазепи дає цілісний архітектурно-стінописний ансамбль, який зберігся у вівтарі Дванадцятьох апостолів, створений на зламі XVII–XVIII століть у західній частині давньої південної зовнішньої галереї. Цей ансамбль привернув увагу автора статті в процесі досліджень згаданої епохи в історії Софії, розпочатий нею в 90-х роках минулого століття. Апостольський вівтар має вигляд невеликої ошатної капели (палацового храму), орієнтованої на вхід у південну вежу. Сьогодні за цим вівтарем закріпилася запропонована автором статті назва «капела Івана Мазепи», оскільки даний архітектурний об’єм виник і, як показали дослідження, був декорований розписом саме за його часів. Цій капелі як унікальному ансамблю Мазепиної доби присвячено кілька статей2, а приводом до цієї публікації стали нові цікаві відкриття невідомих раніше

сюжетів з київської тематики в цій частині Софії, зроблені під час останніх реставраційних робіт у 2008–2009 роках. Як могло трапитися, що на ансамбль Апостольського вівтаря раніше ніхто з дослідників не звертав уваги? Річ у тім, що цей вельми пошкоджений настінний живопис було реставровано ще у 60-х роках ХХ століття, після чого замальовано нейтральним тоном, оскільки, як вважали реставратори, суто церковні за змістом олійні мальовання XIX століття, що вкривають залишки живопису XVIII століття, «художньої цінності не мають». Наприкінці 80-х років в Апостольському вівтарі Софії було відкрито лише вівтарну композицію «Спас на престолі з пристоячими Володимиром і Ольгою», але цей, поза сумнівами, змістовно і художньо колоритний сюжет чомусь фахівців не зацікавив, тож і не був досліджений і опублікований. Про інші сюжети цього ансамблю можна було дізнатися лише з реставраційних звітів початку 1960-х років, які зберігаються в науковому архіві Національного заповідника «Софія Київська». Ознайомившись з цими матеріалами, автор навела докази на користь того, що, безперечно, цілісний за ідейним задумом ансамбль Апостольського вівтаря

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КОНТЕКСТ

Князь Володимир Св. Кирило Св. митрополит Макарій

виник за доби Мазепи і на його замовлення, а в ХІХ–ХХ століттях живопис поновлювався олійними фарбами, через що у реставраторів склалося переконання про виникнення його лише у XIX столітті. Про те, що сюжети цього живопису становлять цілісний цикл, у їхніх звітах навіть не йшлося. Крім того, зондажами на схилах західного склепіння капели під щільним шаром олійної фарби реставраторами 1960-х років було відкрито фрагменти фігур якихось невідомих композицій, але трудомістке (як показала остання реставрація) і зайве, на їхній погляд, розчищення композицій, які все одно планувалося знову закрити тонуванням, здійснено ними не було. Коли 2007 року постало питання про розкриття стінопису Апостольського вівтаря, не всі авторитетні реставратори схвалювали цей, без перебільшення, грандіозний захід, який, до речі, входив до Програми реставраційних робіт, затвердженої Науково-реставраційною радою запо58

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КОНТЕКСТ

Княгиня Ольга Св. Мефодій Св. митрополит Михаїл

відника. Маю на увазі головного художника-реставратора корпорації «Укрреставрація» п. Інну Дорофієнко. На жаль, у вітчизняній реставраційній практиці ще й досі щодо монументальних ансамблів побутують давно застарілі поняття про «антихудожній живопис», що начебто «вносить художній дисонанс у пам’ятку», про «цінний давній» і «полишений будь-якої цінності пізній» живопис. Такі оцінні категорії не враховують одну з головних засад світової реставраційної практики, яка вже давно дотримується методу синкретизму: цінним і гідним збереження є все, що містить у собі той чи інший ансамбль, адже воно є культурним надбанням наших попередників. Кожна епоха залишила свій слід у «книзі життя» собору, і не можна нехтувати жодною її сторінкою. До того ж далеко не завжди негативні оцінки якогось мистецького твору є коректними або об’єктивними: те, що комусь здається «антихудожнім», насправді виявляється вельми цінним, унікальним. Так свого часу трапилося Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КОНТЕКСТ

Св. митрополит Макарій. Ікона софійського іконостаса. XVIII ст. Богоматір Оранта Свята Софія Премудрість Божа

з українським монументальним живописом доби бароко, так сталося й нині зі стінописом капели Мазепи. Упродовж 2008–2009 років усі сюжети цього вівтаря звільнено з-під реставраційного тонування 1960-х років, розчищено від пізнішого олійного запису, реставровано й наразі відкрито для експонування. Сьогодні зовсім поновому сприймається цей дуже своєрідний архітектурний об’єм, який дарує виразне відчуття оптимізму, парадності, національного, суто київського колориту доби Гетьманщини, її патріотичного духу. В часи Мазепи особливого звучання набуває ідея Києва як «Єрусалиму землі Руської», що постав за доби князя Володимира. Саме цю концепцію втілено в архітектурно-художньому вирішенні Апостольського вівтаря. Мазепин іконостас у цьому вівтарі (розібраний в 30-х роках ХХ ст.) репрезентував Новий Єрусалим, заснований на 12 каменях, який оточували 12 апостолів. В ідейнодекоративній взаємодії з іконостасом перебував стінопис капели, сюжети якого становлять київський пантеон. Зображені у вівтарній частині обабіч тронного Спаса князі Володимир та Ольга вважалися покровителями Івана Мазепи та його матері Марії Магдалини – впливової релігійної 60

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КОНТЕКСТ

Теза на честь Івана Мазепи. Гравюра Іларіона Мігури

діячки, ігумені аристократичного Вознесенського монастиря на Печерську. Мазепа прославлявся як «новий Володимир», а сучасник гетьмана, відомий церковний і державний діяч Теофан Прокопович, навіть закликав його побачити себе самого у святому князеві3. Мазепина матір мала чернече ім’я святої рівноапостольної мироносиці Марії Магдалини, на що натякає посудина з цілющим миром у руках княгині Ольги. Це – єдине у своєму роді, суто київське зображення св. Ольги. До речі, воно послужило прототипом однойменного образу в Десятинній церкві, побудованій у ХІХ столітті, оскільки на ньому Ольга теж була зображена як мироносиця. І це явно відрізняється від традиційної іконографії св. Ольги, яка зазвичай зображується з хрестом чи храмом у руці. В капелі також представлені Кирило та Мефодій, чим акцентується роль слов’янських просвітителів у поширенні вчення Христа (Божої Премудрості) в Русі-Україні. На стінах капели намальовані святі предстоятелі її Церкви, які запроваджували та стверджували тут християнство, – перший Київський митрополит Михаїл, митрополит-мученик Макарій, покровитель Києва. Відомо, що в Апостольському вівтарі під зображенням св. Макарія стояла його найдавніша рака кінця ХV століття, яка шанувалася тут як реліквія4. Ще один образ митрополита Макарія з його іменем зберігся на іконі, яка прикрашає одвірок Царських врат головного іконостаса Софії часів митрополита Рафаїла Заборовського (1731–1747). Ікона дає повну аналогію образу Макарія в капелі Мазепи. Ці зображення священномученика Макарія, виконані у XVIII столітті, є унікальними образами прославленого київського святого, які відтворюють його давню іконографію, адже загальновідома ікона «Священномученик Макарій Київський» роботи І. Їжакевича є лише уявним образом митрополита. На високій центральній арці капели перед іконостасом намальовано постать Богоматері Оранти – Нерушимої Стіни християнського Києва з грецьким посвятним написом довкола неї: «Бог серед нього, він не похитнеться, Бог поможе йому, коли ранок настане» (Пс. 45:6). Цей сюжет –

явна репліка древньої мозаїчної Оранти з аналогічним написом над центральним вівтарем Софійського собору. У написі йдеться про захищений Богом від сил зла, від мороку хаосу непохитний Небесний Єрусалим, символом якого є Оранта. У капелі Мазепи навпроти Оранти, на стіні над входом у південну вежу намальовано композицію «Свята Софія Премудрість Божа», таку ж, яку бачимо на храмовій іконі в софійському іконостасі. Прототипом храмової ікони собору став однойменний стінописний сюжет в Апостольському вівтарі, адже тема Святої Софії Премудрості Божої саме в такій іконографічній інтерпретації набула актуальності за часів Мазепи. Серцевиною герба гетьмана, що увінчує відому композицію гравюри Іларіона Мігури, є семистовпний храм-ротонда, який названо Тріумфальною Церквою Премудрості Божої, заснований на святих київських горах. У центрі композиції – сам гетьман, фланкований алегоріями семи християнських чеснот, імена яких читаються і на софійській іконі: Віра, Надія, Любов, Чистота, Смирення, Благість, Слава. На користь появи образу «Свята Софія Премудрість Божа» і, до речі, другого головного намісного образу софійського іконостаса – «Сім святителів» вже за Мазепи переконливо свідчить цінне напрестольне Євангеліє 1689 року, вкладене Стефаном Яворським у ризницю Софії Київської в 1703 році. Цей раритет, уперше опублікований московським мистецтвознавцем Е. Самецькою в журналі «Мир музея» (1995 р., січень-лютий), був у 1995 році вивезений до Німеччини, де зберігається у приватному музеї Російського мистецтва в Баден-Бадені. В Євангелії – вкладна грамота Стефана Яворського про дарування книги храму Св. Софії Премудрості Божої. Євангеліє оправлено у срібний позолочений оклад, верхні і нижні кришки якого мають викарбувані сюжети, аналогічні до згаданих софійських храмових образів. Але найбільше зацікавлення викликають раніше не відомі композиції, розчищені в 2009 році на схилах західного склепіння капели. Тут, під пізнішим щільним олійним зафарбуванням відкрито два багатофігурних сюжети – «Хрещення киян за благовірного князя Володимира» і «Вбивство священномученика Макарія».

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КОНТЕКСТ

Хрещення киян за благовірного князя Володимира. Фреска собору Хрещення киян. Барельєф пам’ятника Володимиру

Композиції супроводжуються відповідними пояснювальними написами, що за спостереженнями відомого дослідника софійських написів В. Корнієнка виявляють палеографічні та фонетичні ознаки початку XVIII століття. Композиція «Хрещення киян», намальована на південному схилі склепіння, має пірамідальну побудову, яку увінчує явно акцентований образ благословляючого митрополита Михаїла. Нижче нього ліворуч – князь Володимир у червоній мантії, який кладе на себе хресне знамення. Позначених німбами святих Михаїла і Володимира фланкують два диякони, нижче на березі ріки – священнослужителі, що хрестять 62

народ, який стоїть у її водах. Дійство відбувається на тлі пейзажу – дніпровських пагорбів, під якими праворуч видно кам’яний палац, поруч з яким зображено високу круглу конусоподібну вежу. Цікаво, що сцена «Хрещення киян» в капелі Мазепи, поза сумнівами, послужила іконографічним взірцем для однойменного барельєфа на лицьовому боці постаменту пам’ятника Володимиру на Володимирській гірці в Києві, зведеного в 1853 році. Відомий скульптор Петро Клодт, який створив цей барельєф, вочевидь скопіював його сюжет із софійської композиції, дещо «обрізавши» її вшир та скорегувавши в більш реалістичному стилі ХІХ століття. Цей очевидний факт не згадується в жодному тогочасному виданні. Отже, розглядувані композиції на стінах капели Мазепи ще не були зафарбовані на початок реставрації Софії 1843–1853 років під керівництвом Ф. Солнцева. Як відомо, під час цієї реставрації зафарбуванню піддано сюжети, що за своєю іконографією сприймалися як неканонічні. Логічно припустити, що розглядувані композиції було замальовано десь наприкінці солнцевської реставрації, бо їх, судячи з усього, ще встиг побачити Клодт під час відвідин Києва у серпні 1851 року. На відміну від композиції «Хрещення киян», сцена «Вбивство Макарія» взагалі не має аналогів і є унікальним мистецьким твором. Вона ілюструє житійний епізод мученицької загибелі митрополита Макарія в 1497 році, коли він їхав з Вільни до Києва, зупинився на своєму шляху в селі Стриголів під Мозирем, і під час його відправи в місцевій церкві на село несподівано напали перекопські татари. В центрі композиції зображено високу німбовану постать святого Макарія, вбраного в чорний клобук і чернечий одяг, поверх якого – святительська мантія. На хмарах у небі – благословляючий Христос із запаленою свічкою в руці та два ангели. Ліворуч – село Стриголів, де на першому плані видно річку з млином, а за ним – високу кам’яницю, можливо, церкву, в якій правив свою останню службу митрополит Макарій.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КОНТЕКСТ

Вбивство священномученика Макарія Воскресіння

Праворуч – поросла лісом гора, звідки на Макарія мчать татарські вершники зі здійнятими шаблями. Жест широко розведених рук Макарія вказує на те, що татарський набіг заскочив його зненацька. Третій татарин полонить двох ченців, що супроводжують Макарія. В зеніті високої центральної арки виписано сцену «Воскресіння», яка символізує воскресіння праведних – тих, хто прийняв Христа, хто поширював Його вчення і хто за Нього постраждав. Всі згадані сюжети прославляють православну РусьУкраїну, подвижників київського християнства. Це єдиний збережений в Україні мазепинський монументальний ансамбль, сповнений національного пафосу. Тут, як ніде інде, чудово репрезентовано ідею Гетьманщини як національної монархії, ідею, яку Мазепа втілив у своєму храмобудівництві. ПРИМІТКИ 1 Нікітенко Н. Красні ворота Софії Київської // Пам’ятки України: історія та культура. – 2006. – Чис. 3 (152). – С. 90–95. 2 Нікітенко Н.М. Софія Київська за доби Івана Мазепи // Могилянські читання 1999 р. «Гетьман Іван Мазепа і Києво-Печерська лавра»: матеріали щорічної наукової конференції НКПІКЗ. – К., 2000. – С. 113–117; Вона ж. «Град Софії» у київських стінописах доби Івана Мазепи: Софія Київська – Успенський собор // Могилянські читання 2000 р. «КиєвоПечерська лавра в контексті світової історії». Зб. наук. праць. – К., 2001. – С. 211–217; Вона ж. Капела Івана Мазепи у Софії Київській // Киевский Альбом. Исторический альманах.– Вып. 2. – 2002. – С. 19–25; Вона ж. Відкриття нових сюжетів у капелі Івана Мазепи в Софії Київській // Могилянські читання 2009. Збірник наукових праць. – К., 2010. – С. 94–101. 3 Нікітенко Н. Свята Софія Київська: історія в мистецтві. – К., 2003. – С. 267–268; Вдовина О. Я. Інтерпретація Теофаном Прокоповичем образу святого Володимира // Софійські читання: Матеріали IV міжнародної науково-практичної конференції «Пам’ятки Національного заповідника “Софія Київська”: культурний діалог поколінь». – К., 2009. – С.167. 4 Сементовский Н. Киев и его достопримечательности. – К., 1852. – С. 140. Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Фрагмент зображення бані великого Софійського собору. Післявоєнний період

КОНТЕКСТ

Ірина ПРЕЛОВСЬКА

СОФІЙСЬКИЙ ЗАПОВІДНИК

у 1941–1945 рр.

офійський заповідник створено в січні 1934 року як філію Всеукраїнського музейного містечка (далі – ВММ) в Лаврі. Найменш вивченою сторінкою його історії залишається період Другої світової війни, що зумовлено багатьма причинами. Знищення великого масиву довоєнних документів, репресії в середовищі церковних діячів, музейників, архівістів, урядовців з відповідних структур УРСР і врешті-решт сама війна, яка в будь-якому випадку означає величезні людські й матеріальні втрати й переміщення, призвели до того, що навіть у післявоєнних путівниках про цей період, попри його історичну близькість у часі, практично не згадували. Початковий період життя Києва після нападу Німеччини на Радянський Союз, подальша окупація міста у 1941– 1943 роках, важкий період післявоєнного відновлення життя музею – про все це і досі є мало відомостей, як і щодо обставин життя на території колишнього Софійського монастирського подвір’я, а також в інших приміщеннях, які тоді навіть не належали Софійському заповіднику. Очевидно, що науковці й музейники в УРСР не мали можливості повною мірою досліджувати окупаційний період і робити об’єктивні висновки. Писати про війну можна було тільки дотримуючись відповідного жорсткого кліше і тільки в межах дозволених тем, зокрема про героїчну боротьбу Радянської армії з ворогом або партизан у тилу. Всі питання щодо дослідження громадського і церковного життя на окупованій території відкидалися автоматично через проблему колабораціонізму й абсолютну закритість цієї інформації для істориків. До того ж багато учасників тих подій пережили окупацію, деякі опинилися за кордоном, що стало причиною повного замовчування їхніх наукових досягнень у радянських публікаціях. При вивченні цього періоду існування Софії Київської першочергової ваги набувають оригінальні документи того періоду, а також спогади учасників тих подій. Поступово накопичуються друковані матеріали, в яких викладено обставини київського життя в роки окупації. Особливе

значення мають публікації тих осіб, які були причетні до Софійського осередку цього періоду. Під час окупації Києва німецькими військами Софійським заповідником, який до війни мав назву Державний архітектурно-історичний заповідник «Софійський музей», а у 1941–1943 роках був перейменований на Архітектурноісторичний музей, керував Олекса Іванович Повстенко (1902–1973) – історик, вчений, архітектор, громадський діяч, літературознавець, член НТШ та дійсний член ВУАН1. Перший директор відновленого у 1944 році Софійського заповідника Г.Г. Говденко написав не спогади, що, очевидно, тоді було неможливо, а доповідну записку, яка стосувалася втрат заповідника за період окупації і містила опис його складових частин на момент, коли він приймав справи як новий керівник заповідника2 . Можна вважати, що це була загальноприйнята форма подачі інформації в радянський час щодо окупаційного періоду. У монографії наступного директора Софійського заповідника М.Й. Кресального, який, до речі, сам був фронтовиком3, так само немає суттєвих свідчень про те, що було на території Софійського заповідника в роки війни4. Те ж саме стосується путівників по заповіднику, які вийшли друком у подальші роки5. У таких виданнях війна згадувалась як «час важких випробувань» і руйнацій, без будь-яких небезпечних подробиць. Один з учасників тих подій І.В. Денисенко 6 нещодавно оприлюднив спогади про

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КОНТЕКСТ

перебування в окупованому Києві, коли він певний час прислуговував іподияконом в Андріївській церкві, де з осені 1941 року правилося богослужіння УАПЦ і відбувались подальші висвяти єпископату цієї церкви7. На жаль, він мало повідомляє про обставини життя на Софійському подвір’ї в окупаційний період, в основному описуючи діяльність єпископів УАПЦ, відправи в Андріївській церкві, свої враження від того. Важливе значення у розумінні тогочасних подій мають відомості щодо відновлення церковного життя в окупованому Києві. Велику інформаційну цінність мають віднайдені в архіві міста Києва спогади керівника секції віросповідань Київської міської управи Івана Коровицького про відродження церковного життя у Києві та про події, що відбулись у вересні– грудні 1941 – першій половині 1942 року8. У спогадах іншого діяча, свідка тих подій, – голови Київської церковної ради М. Рибачука про церковні православні течії та діяльність цієї ради у вересні–грудні 1941 – березні 1942 року, написаних у Києві в березні 1942-го під заголовком «Відродження церковно-релігійного життя в звільненому німецьким військом Золотоверхому Києві

Фрагмент південного фасаду великого Софійського собору. Післявоєнний період

й області», також міститься цінний матеріал щодо окупаційного періоду, внутрішньоцерковної боротьби тощо9. В діаспорних осередках виходили друком документи й дослідження, які почасти висвітлювали життя в окупованому Києві, зокрема докладно зупиняючись на відродженні церковного життя, проблемах церковного протистояння між Українською Автономною та Автокефальною церквами10. На жаль, у цих публікаціях міститься небагато інформації щодо опису самих церковних осередків і храмів, а більше уваги приділено ідеологічним моментам11. У післявоєнний період у середовищі української церковної еміграції, зокрема в Українській греко-православній церкві Канади, практикувались читання доповідей тих, хто пережив окупацію в Україні. Серед прочитаних рефератів віднайдено спогади настоятеля Андріївської церкви в Києві в період окупації протоієрея Юрія Пелещука12 . Важливе значення мають також джерела, створені окупаційною владою, або ті, які взагалі відносяться до цього періоду і збереглись в українських архівах13. Почасти сучасні українські науковці вже спромоглися заповнити цю інформаційну лакуну, але через недостатність документальних джерел, відсутність перекладів документів з німецької мови, методологічну неопрацьованість «проблеми колабораціонізму» дослідження, як правило, мають трохи однобічний і оглядовий характер14. Напередодні війни сталися великі зміни в організації експозиції Софійського музею. У своїй монографії Олекса Повстенко вказує, що «В 1938–1939 рр. в Богословському приділі була влаштована виставка проектів архітектурних майстерень Української РСР. Для цієї виставки були перероблені вікна ХVІІ століття, замальовано увесь церковний живопис, настелено нову підлогу і, на довершення цього, встановлено величезну, незграбну гіпсову статую Сталіна. Коли виносили тісними сходами до Богословського приділу великі підрамники з архітектурними проектами та частини статуї Й. Сталіна, фрески ХІ століття північно-західної вежі були дуже подряпані»15.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КОНТЕКСТ

Далі автор вказує, що було перероблено Успенський приділ Софійського собору під канцелярію музею, де також зафарбували весь старовинний живопис, у т.ч. Образ Божої Матері ХVІІІ століття. Преображенський і Вознесенський приділи було пристосовано під допоміжні музейні кімнати (кабінет та фотолабораторію). Задля цього там перебудували стелю, зафарбували стіни, зруйнували барокові іконостаси, замурували опалювальні груби з виводом бляшаних труб через вікна16. Приміщення архієрейської бібліотеки й ризниці були використані для експонатів архітектурного музею – для фотографій та рисунків храмів України, виставки деталей з розібраних київських храмів ХІ–ХІІ століть. У 1939 році було здійснено відповідні заходи щодо впорядкування статусу Софійського заповідника і набуття ним відповідних атрибутів, зокрема печатки. В архіві збереглась заява начальника відділу музеїв Комітету мистецтв при РНК УРСР Віткупа від 23 березня 1939 р. за № 147/8. В цій заяві він, посилаючись на відповідну постанову РНК УРСР про відокремлення від Всеукраїнського музейного містечка в окрему одиницю Софійського заповідника, просив спецвідділ Міської міліції м. Києва дати дозвіл на право придбання печатки й штампа для Софійського музеюзаповідника17. У листі від Управління в справах мистецтв при РНК УРСР до культвідділу РНК УРСР від 2 квітня 1939 року було висловлено прохання затвердити таку назву: «Софійський Державний архітектурно-історичний музей-заповідник», яка і проіснувала до 2000 року, коли назву було змінено на сучасну: Національний заповідник «Софія Київська». Цей заповідник до початку війни розміщувався в тих храмових спорудах, які до 1934 року були у використанні УАПЦ, – великому Софійському кафедральному соборі і дзвіниці18 . Адміністрація заповідника розташувалася в самому соборі у невеликому приміщенні. Втілення радянською владою в життя теоретичних засад побудови комунізму в здійсненні антицерковної політики з одного боку, і проголошення нової пролетарської

культури із залученням до її створення широких народних мас – з другого призвело до руйнування церковної структури в Україні, яка складалася століттями. Завдяки спільним зусиллям таких учених та пам’яткоохоронців, як В. Базилевич, В. Барвінок, М. Біляшівський, М. Бойчук, Й. Гермайзе, С. Гіляров, О. Грушевський, Ф. Ернст, О. Кобелєв, В. Козловська, В. Кричевський, П. Курінний, О. Новицький, М. Макаренко, І. Моргилевський, В. Осьмак, Г. Павлуцький, Ф. Шміт, Д. Щербаківський та ін., діячів Старокиївської парафії при Києво-Софійському соборі, зокрема Ю. Красицького19, вдалося провести необхідні дослідні та реставраційні роботи. У Будинку митрополита з 1918 до початку 1930-х років розміщувалися Міністерство ісповідань Української Держави й УНР, Український архітектурний інститут, Академія архітектури УРСР, працювали відомі громадсько-політичні, державні, культурні діячі, вчені. Але з середини 1930-х років і до початку війни тут розташовувалася комендатура міста Києва, через що було знищено розписи на фасадах і в інтер’єрі будинку, який відгороди-

Фрагмент зображення пілонів на південному фасаді великого Софійського собору. На задньому плані – Митрополичий будинок. Післявоєнний період

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КОНТЕКСТ

Хрест, знятий з Софійської дзвіниці, лежить біля південного фасаду Софійського собору. Знімок зроблено на тлі дзвіниці. Післявоєнний період

ли парканом від Софійського собору. Після закінчення війни, у 1946–1948 роках, в Будинку митрополита проведено великі внутрішні роботи з пристосування його під Академію архітектури УРСР. З початком війни, влітку 1941 року, архівні установи, що розміщувалися в колишній софійській Бурсі, було евакуйовано. Під час окупації міста архівні працівники, які залишилися в Києві, продовжили роботу у цьому будинку. Український головний історичний архів ім. В. Антоновича на чолі з В. Міяковським проводив наукові дослідження, готував до видання збірки документів, присвячених 100-річчю Тимчасової комісії для розгляду давніх актів (Археографічна комісія УАН) та 25-річчю Головного історичного архіву. У квітні–листопаді 1942 року тут збиралися співробітники Музею-архіву переходової доби (далі – МАПД), який офіційно було затверджено 27 червня 1942 року. Цю установу засновано з ініціативи історика О. Оглоблина, помічником якого був син громадсько-політичного діяча С. Драгоманов. Дозвіл на відкриття цієї установи міг бути даний лише як для закладу, що висвітлює «допомогу українського народу німецькій армії в її боротьбі проти большевиків за побудову Нової Європи». Музей-архів мав першочерговим завданням збирати документи з історії України від часів Української революції до Другої світової війни. Цей період отримав назву «переходової доби». Впродовж свого існування в окупованому Києві МАПД залишався структурним підрозділом Київської міської управи, а вся його діяльність здійснювалася під безпосереднім контролем німецької окупаційної влади та Київського міського голови. Останній (як керівник міської управи) 9 квітня 1942 року затвердив положення про діяльність МАПД, а ще через тиждень новоствореній установі дозволили тимчасово зайняти 11 кімнат загальною площею 296 кв. м на першому поверсі будинку № 8 на Олександрівській (нині – Контрактова) площі. 17 квітня 1942 року МАПД відкрив свою експозицію для відвідувачів20. Крім накопичення архівних матеріалів та копій документів архівних установ, фо68

тографій, малюнків, листівок тощо планувалося влаштування постійних і тимчасових експозицій. На кінець липня 1942 року ця установа зібрала вже 2686 документів, 534 фотографії (у вересні – 756), 154 негативи, 198 малюнків, 344 листівки. На щомісячних засіданнях МАПД були присутні історик Н. Полонська-Василенко, директор Софійського заповідника О. Повстенко, етнограф К. Штепа, директор консерваторії О. Лисенко, директор історичного архіву В. Міяковський. Серед співробітників МАПД опинилися й ті, хто працював в Софійському історико-архітектурному заповіднику перед війною – історик архітектури І. Моргилевський, перший директор Софійського заповідника, а з 1942 року науковий співробітник Іван Скуленко. Серед консультантів МАПД згадуються мистецтвознавець С. Гіляров, професор О. Грузинський, професор І. Коровицький, колишній директор Всеукраїнського музейного містечка П. Курінний, архітектори М. Холостенко, Ю. Асєєв та ін. Основна тема, над якою працювали співробітники Музею-архіву, стосувалася руйнації більшовиками пам’яток історії та мистецтва Києва в 1918–1942 роках. Було навіть заплановано видання книжки «Київ, зруйнований більшовиками». Влітку за цією темою було влаштовано виставку в приміщенні школи на сучасній вул. Б. Хмельницького, 52. Період 1941–1945 рр. у Києві – це кілька етапів, пов’язаних з початком військових дій і евакуації, власне окупаційним періодом (осінь 1941 – осінь 1943 р.), відступом німецьких військ і евакуацією тієї частини населення, яка не бажала залишатись на території відновленої УРСР, процесами відновлення, яке супроводжувалося поверненням наприкінці 1943 – на початку 1944 року тих, хто виїхав звідси у 1941 році. Ті, хто прийшли працювати в Софійський заповідник, в основному оселялися в помешканнях на подвір’ї колишнього Софійського монастиря. Німецька окупаційна влада іще з 1939 року в Генеральній Губернії демонструвала прихильне ставлення до Пра-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КОНТЕКСТ

вославної церкви, даючи дозволи на відновлення діяльності храмів і богослужіння. Тому колишні діячі УАПЦ після початку окупації Києва покладали великі сподівання на поновлення церковної діяльності у тих храмах, де вони служили у 1920-х роках, – великому Софійському соборі, Андріївській церкві та ін. До того ж після початку війни на теренах СРСР, «завдяки» загальному безладу 1941 року, до Києва змогли повернутись ті священики УАПЦ, які перебували в ув’язненні, на засланні або під забороною повернення в Україну. Іван Коровицький у своїх спогадах розповів про те, що «у східній (Великій) Україні організоване церковне життя за час більшовицького панування було цілковито знищене. Усі єпископи були замучені або заслані, рівно ж як тисячі духовенства та чернецтва»21. Натомість, на території Західної України, яка перебувала в складі Другої Речі Посполитої, у міжвоєнний період життя Православної церкви не припинялося. З початком окупації Києва (в термінології автора – «звільнення від жидо-більшовицького гніту») церковне життя почало відроджуватись силами тих, хто або уник евакуації на схід, або зміг повернутись до міста – тільки після того, як його залишили радянські владні структури. Довоєнний розкол в середовищі Православної церкви між «автокефалістами» та «тихонівцями» поновився і в окупованому Києві. Після приходу до Києва німецьких військ 19 вересня 1941 року почало відроджуватися й церковне життя. І. Коровицький вказує, що у той час у Києві не існувало жодної церковної організації. Діючими були 2 церкви – Микільсько-Набережна на Подолі та на Байковому кладовищі. Організатором церковного життя стала віросповідна секція відділу культури й освіти Міської управи м. Києва на Подолі, завідуючим якої і був І. Коровицький. Він написав короткий огляд стану Церкви в Україні та план її відбудови, схвалений керівником відділу проф. К. Штепою. Про церковні справи був інформований голова міста проф. О. Оглоблин. До складу урядовців віросповідної секції увійшли: проф. Полулях, п. Острицький та секретарка М. Новикова. І. Коровицького було усунено з посади 1 листопада 1941 року. В цей час у Києві з 12 храмів 5 належало УАПЦ: церкви Андріївська, св. Покровська на Солом’янці, Вознесенська на Деміївці, Вознесенська на Байковому кладовищі та Покровська на Пріорці. У спогадах іншого діяча, свідка тих подій, – голови Київської церковної ради М. Рибачука про церковні православні течії та діяльність цієї ради у вересні–грудні 1941 – березні 1942 року, написаних у Києві в березні 1942 року під назвою «Відродження церковно-релігійного життя в звільненому німецьким військом Золотоверхому Києві й області», він писав: «День звільнення Золотоверхого [Києва] й вступу до нього лицарської Німецької Армії, в рядах котрої перебували й сини Народу Українського (лише в уніформі німецькій), – був день 19-го вересня 1941-го року. На дзвіниці Святої Софії, – цього свідка нашої славної минувшини, а зокрема світлих подій 22-го січня 1918-го й 1919 років – повівали в повітрі два величезних прапори – один червоний зі свастикою, – це прапор Великого Визволителя, а другий – наш національний блакитно-жовтий22. З цією хвилиною, все що так руйнувалось безбожницькою поганською рукою жидо-большовиків, почало ”всходити”, будитись до життя, а зокрема почала ст[и]хійно відроджуватись наша Свята Православна Церква, організацією котрої за-

нявся відділ релігійних справ при Київській міській управі»23. М. Рибачук розповів про свої відвідини Софійського осередку: «З невимовною, після 23-х років життя еміграційного на виг[н]анні, радістю ми з дружиною 29-го вересня 1941 року о годині 18-тій прибули до рідного Києва. Вранці, на другий день, 30-го вересня пішли вклонитися Святій Софії. Тут, в церковній ограді перед Святим Собором, спіткав я групу з 7-ми осіб, по запізнанню з котрими (а були це: священик отець Петро Косьянчук, протодиякон Біденко й громадяни Мідний, Руденко, Твердохліб, Романенко й Шекіта) поінформував їх про стан Православної Церкви на заході й про наших українських владик архиєпископів Полікарпа [Сікорського], Іларіона [Огієнка] й Пал[л] адія [Видибіду-Руденка]. 1-го жовтня, я довідався, що це була президія “Тимчасового церковного міського управління” (так написано в протоколі організаційних зборів від 29-го вересня 1941-го року за № 1). Ці громадяни були одними з ініціаторів і вірних, що належали до Української Святої Автокефальної Православної Церкви, заснованої митрополитом Василем Липківським. Довідався, що це Тимчасове церковне міське управління (називали вони себе “Київська Церковна Рада”), а ні Міською управою, а ні німецьким командуванням не затверджене»24. У цьому ж документі міститься розлоге повідомлення про те, яким чином прихильниками УАПЦ було отримано Андріївську церкву для богослужіння: «Перша служба Божа в соборі святого Андрея Первозванного в Києві. Для православних мирян українців церкви владики митрополита Василя Липківського відділ віросповідних справ Київської міської управи видав ордер на перебрання для потреб вірних собору св. Андрея Первозванного. 8-го жовтня о 14-й годині відбулась перша служба Божа – освячення храму й всенощна в сослужені 7-ми священиків, протодиякона й диякона. Духовенство, з оповідань священика отця Петра Косьянчука, за відсутністю свого облаченія позичило облачення в місцевих старообрядців, бо православні священики рукоположення перед 1920-м роком випозичити облачення відмовились. Вірних, без огляду на переконання, визнавання тієї чи іншої релігійної течії, була велика кількість. Собор не міг всіх вмістити. Слухали службу Божу й на церковній паперті, але для Києва й такої події, яка відбувалась, ця велика кількість була мізерною […]. Про першу службу Божу була написана мною невелика за-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КОНТЕКСТ

мітка, котрої місцева київська українська газета “Українське слово”25 під редакцією головного редактора Івана Рогача […] цієї замітки не вмістила»26 . Про поновлення богослужіння священиками УАПЦ в Андріївській церкві повідомляє і протоієрей Юрій Пелещук, щоправда, він говорить, що першу службу було відслужено на свято Івана Богослова (тобто 9 жовтня 1941 р.) в СвятоАндріївському соборі. До речі, священики УАПЦ служили без єпископів УАПЦ, яких не виявилося в Києві жодного. Він також підтверджує інформацію про те, що «на подвір’ї Софійського собору утворилась ВПЦРада головно з членів колишньої великої Ради та кооптованих членів»27. У 1942 році до Києва приїхали єпископи від Української Автономної (УАЦ) та Автокефальної (УАПЦ) церков. Від УАЦ діяв єпископ Пантелеймон (Рудик), а від УАПЦ прибули єпископи Ніканор (Абрамович) та Ігор (Губа). У травні 1942 року в Андріївській церкві відбулась хіротонія нових владик УАПЦ у Києві, що загострило взаємну ворожнечу28. Тим церковним напрямам, які почали діяти в Києві, необхідно було заручитись підтримкою митрополита Варшавського і всієї Польщі Діонисія (Валединського), який очолював Православну церкву в Генеральній Губернії. Представники УАПЦ просили його направити до Києва єпископа Луцького Полікарпа (Сікорського). 9 жовтня 1941 року з Києва вислано прохання через представників українського громадянства до німецької влади про призначення адміністратора Православної церкви в Україні. Церковна рада, яка восени 1941 року розміщувалась у Митрополичому будинку на Софійському монастирському подвір’ї, 9 листопада 1941 року направила листа «До Його Блаженства Блаженійшого Діонисія з ласки Божої Митрополита Святої Автокефальної Православної Церкви в Генерал-Губернаторстві»29. Подавши розлогий історичний екскурс щодо утворення УАПЦ 1921 року на чолі з митрополитом Василем Липківським, представники Київської церковної ради в особі М. Рибачука та І. Коровицького просили Діонисія: «Щоб не допустити до вже згаданого розколу, просимо Ваше Блаженство […] на Соборі Єпископів Св. Автокефальної Православної Церкви ухвалити прийняти всіх священослужителів Церкви митрополита Василя Липківського в їх сьогодняшньому духовному сані до єдиної каноничної Автокефальної Православної Церкви, котру Ви, Ваше Блаженство, возглавляєте. Переведення повищого, доручити перебуваючому в 70

Луцьку на Волині […] Полікарпу Архиєпископові Луцькому і Ковельському під час урочистої Служби Божої тут в Києві в Соборі Св. Андрея Первозванного. Слава Україні!»30. Самому митрополиту Діонисію (Валединському) окупаційні власті Генеральної Губернії взагалі не давали можливості покинути межі своєї митрополії і тому весь період окупації України він усі справи змушений був вирішувати шляхом листування. До Києва збирався прибути архієпископ Холмський і Підляський Іларіон (Огієнко), але німецька влада також заборонила йому покидати межі Холмської єпархії, незважаючи на те що він створив проект утворення Київського патріархату і збирався посісти Київський престол31. До Києва у церковних справах прибув сам очільник УАЦ в Райхскомісаріаті України архієпископ Волинський Олексій (Громадський). У звіті штандартенфюрера СС П. Блобеля про арешт священиків та мирян, проведений 7 листопада 1941 року в Києві на території Софійського монастиря, повідомлялося про те, що зондеркоманді 4а конфіденційно стало відомо, що у колишньому будинку довідкового бюро НКВД у Києві (Митрополичий будинок) парафіяльна рада УАПЦ створила щось на кшталт канцелярії без офіційного на те дозволу німецької влади. П. Блобель повідомляв про те, що 6 і 7 листопада 1941 року у річницю революції Комуністичної партії у названому місці досить помітно збільшилася кількість відвідувачів цього колишнього церковного будинку, а також Софійського собору, зміцнилося підозріння, яке з’явилося ще з самого початку, що під прикриттям релігійної діяльності підпільні елементи Компартії або агенти НКВД організовували, особливо у ці дні, нелегальні зустрічі. Тому зранку 7 листопада 1941 року увесь комплекс будинків на Софійському подвір’ї було оточено і всіх присутніх затримано для встановлення їхньої особи з метою перевірки. Заарештовано і обшукано архієпископа Волинського і Крем’янецького Олексія (Громадського), 49 священиків та 95 цивільних осіб. Під час допиту Олексій (Громадський) повідомив про те, що як предстоятель УАЦ в Україні він був у Житомирі та Бердичеві з метою освячення заново відкритих церков. Перебуваючи поряд з Києвом, він вирішив заїхати і з’ясувати можливості розбудови релігійного життя в місті. Мав намір призначити єпископа Пантелеймона (Рудика), колишнього єпископа Почаївського, архієпископом у Києві (прибув до Києва в середині грудня 1941 р.). Архієпископ Олексій з’явився у Києві у супроводі українського керівника Житомирської обласної управи та заступника бургомістра Бердичева для того, щоб познайомитися з українським обербургомістром Києва Багазієм 32 . Можливо, ця подія стала підставою для заборони окупаційною владою будь-яких проявів церковного життя на Софійському подвір’ї: ніяких церковних відправ в обох соборах не здійснювалося. У Митрополичому будинку після вищезгаданого арешту також припинилася робота осередку Тимчасового церковного міського управління. З подачі єпископа Пантелеймона (Рудика) німецька окупаційна влада ліквідувала цю Київську церковну раду 11 лютого 1942 року33. Незважаючи на таку активність щодо намагання церковних кіл зробити Софійське подвір’я центром з керівництва церковним життям в окупованому Києві, з якихось причин Софійський собор так і не став діючим храмом на відміну від Андріївської церкви або перетвореного перед війною

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КОНТЕКСТ

на музей храму Спаса на Берестові. Впродовж 1942–1943 років тривала боротьба між представниками УАПЦ і УАЦ за можливість правити богослужіння в Софійському соборі, але німецька влада так і не дала на це дозволу. Натомість приміщення на Софійському монастирському подвір’ї використовувалися для проживання церковних владик. У своєму листі від 21 квітня 1942 року до митрополита Полікарпа (Сікорського) архієпископ УАПЦ Ніканор (Абрамович) повідомляв, що звертався до німецьких властей (штадт-комісара) з проханням передати УАПЦ окрім Софійського собору «бувшу консисторію і митрополичий палац», але 14 квітня 1942 року ці споруди було передано в користування автономістам на чолі з єпископом Пантелеймоном (Рудиком)34. У цьому ж листі він писав, що має благодатний образ Святителя Миколи Мокрого, «перед котрим дуже люблю молитися», а також святий антимінс Петра Могили35. В іншому листі (без дати) єпископ Ніканор (Абрамович) у доволі різкій і категоричній формі звертався до «пана генерального комісара в Києві (Абтайлюнг ІІ-а)» з вимогою доручити міській управі провести до будинку за адресою Володимирська, 24в (корпус № 3 НЗСК), де мешкали сам єпископ Ніканор та єпископ Переяславський Мстислав (Скрипник), «електричне світло, воду та заінсталювати в урядових кабінетах обох єпископів телефон»36 . Єпископ УАПЦ Ніканор (Абрамович) намагався перешкодити єпископові Української автономної церкви Пантелеймону (Рудику) зайняти приміщення Київської духовної консисторії (вул. Короленка, 24а) і написав лист-скаргу від 12 червня 1942 року на ім’я генерального комісара в Києві. Але 15 червня 1942 року до цього будинку прибуло кілька представників єпископа Пантелеймона і в присутності

Південний фасад великого Софійського собору. Післявоєнний період

представника штадт-комісаріату офіційно перебрали будинок, а на вхідних дверях вмістили напис німецькою і українською мовою такого змісту: «Verwaltung des Kiewer Kirchenbezirksarchitekten» («Управління київського єпархіяльного архітекта»)37. Ключі від будинку було передано пану Первакові, референтові будівничих справ при Церковному управлінні єпископа Пантелеймона. 16 червня 1942 року на дверях будинку з’явилося повідомлення про те, що вищезгадане управління днями переїде сюди з приміщення на вул. Великій Васильківській, 4, де воно зараз знаходиться38 . Єпископ Ніканор переконував представників влади передати це приміщення УАПЦ під тим претекстом, що управління УАПЦ в довоєнний період розміщувалося саме в цьому будинку, який ремонтувався за церковні кошти УАПЦ. До того ж він вважав природним передати цей будинок тим єпископам УАПЦ, які вже мешкають у будинку на Софійському подвір’ї. З початком наступу радянських

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КОНТЕКСТ

Великий Софійський собор. Загальний вигляд. Післявоєнний період

військ обидва єпископи УАПЦ – Ніканор і Мстислав – змушені були евакуюватися з Софійського подвір’я і взагалі з Києва. Час евакуації вказано у спогадах протоієрея Юрія Пелещука – 25 вересня 1943 року39. На території Софійського подвір’я існував також Архітектурно-історичний Софійський музей, а в переобладнаних на комунальні помешкання монастирських спорудах, очевидно, проживали люди. Незмінним сторожем Софійського осередку залишався П.О. Ємець 40. У фондах Наукового архіву Національного заповідника «Софія Київська» збереглася відомість на одержання трудових карток співробітниками Архітектурно-історичного Софійського музею від 23 березня 1942 року, яка містить імена співробітників: Повстенко О.І., Повстенко Ю.О., Моргілевський І.В., Александров А.М., Александрова С.А., Вабудевіч С.П., Крамар Р.А., Орлова Н.М., Доіч О.І., Бандурко В.С., Данкевич К.О., Ємець П.О. Але окрім цієї відомості якихось інших документів наразі не знайдено. Восени 1943 року, по німецькому відступу, Софійський заповідник відновив свою діяльність згідно з Постановою РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 27 березня 1944 року «Про організацію Софійського заповідника». Було затверджено структуру заповідника, яка суттєво відрізнялася від довоєнної, зокрема утворені відділи: вивчення архітектури доби Київської Русі, досліджень ХVІІ–ХVІІІ століть, облі72

ку та зберігання музейних фондів, експозицій, культурнопросвітницької та масової роботи, будівельного нагляду та реставрації. До того ж були створені фотолабораторія, бібліотека та управління справами заповідника. Також ухвалено рішення про підпорядкування заповідника Українській філії Академії архітектури СРСР, що розміщувалась на території Софії Київської. Після повернення до Києва у листопаді 1943 року Головного архівного управління було проведено реорганізацію архівної системи: створено Центральний державний історичний архів УРСР в Києві. У будинок Бурси на Софійському подвір’ї переїхав на правах відділу Київський центральний архів давніх актів, зайнявши праве крило споруди. Було створено Центральний державний архів Жовтневої революції і соціалістичного будівництва УРСР (ЦДАЖР УРСР), Центральний державний архів кінофотофонодокументів УРСР (містився в лівому крилі будинку). Архівне управління при Раді Міністрів УРСР займало центральну частину будівлі. Засновником і першим директором Центрального державного архіву кінофотофонодокументів УРСР був Пшеничний Гордій Семенович (1914–1994), який проживав у службовому корпусі поряд з будинком софійської Бурси. У фондах Наукового архіву НЗСК збереглася відомість на одержання заробітної плати співробітниками архітектурноісторичного Софійського музею за першу половину жовтня місяця 1944 року, в якій згадано не тільки тогочасних відомих науковців, але й усіх тих, хто цього року прийшов сюди працювати. У відомості згадані В.І. Левицька – заввідділом архітектури, А.Г. Горбовський – завідувач масового відділу, Т.В. Данченко – заввідділом фондів, Ю.С. Асєєв – старший науковий співробітник, І.І. Врона – вчений секретар, З.А. Петрова – науковий співробітник, М.Г. Болотов – завідувач фотолабораторією, П.Є. Ємець – завідувач бібліотеки, І.Я. Черняховська – головний бухгалтер, Р.С. Роганова – се-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КОНТЕКСТ

кретар, Г. Журавленко – лаборант, Є.К. Шелавіна – касир білетної каси, наглядачі С.М. Лубинець і Є.Н. Савоцька41. Про те, що в цей час почали активно набирати на роботу до заповідника нових людей, свідчить різке збільшення кількості співробітників, які прийшли працювати в музей, незважаючи на важкі умови життя в щойно звільненому від окупації Києві. У відомості на зарплату за другу половину жовтня 1944 року згадані крім вищезазначених осіб і ті, хто, очевидно, тільки прийшов працювати – Т.П. Глаголєва – науковий співробітник, П.П. Руліна, М.А. Душечкіна, Бондаренко – охоронець, Колесник, В.В. Проніна – наглядач. Судячи з відомості із заробітної плати за листопад 1944 року, на роботу прийнято ще кілька осіб: С.В. Асєєв – помічник директора, Є.А. Сухоплюєва – лаборант, Депалов – шофер. Огляд документів урядових постанов щодо організації Софійського заповідника з 1944 року подала в своєму дослідженні Н. Московченко 42 . У цій публікації вона вказує, що в постанові № 281 РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 27 березня 1944 року «Про організацію Софійського заповідника» перелічені будівлі, які на той час входили до складу заповідника: Софійський собор, дзвіниця Софійського собору, Тепла Софія, кам’яна огорожа та брама Заборовського, будинки на вулиці Короленка, № 22 (Братський корпус), № 24 (Митрополичий дім, флігель одноповерховий, флігель при огорожі, флігель двоповерховий, фасад), будинки на Рильському провулку, № 1, 3, 5, на вулиці Стрілецькій, № 7/6, будинок на Рейтарській вулиці, № 2 (на той час зруйнований пожежею), гараж на території Рильського заповідника (колишня конюшня), гараж на Рильському провулку, № 143. Постановою № 388 РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 26 квітня 1944 року було вирішено перемістити Центральний архів з будинку Софійського заповідника на вулиці Короленка, № 22 (флігель) у будинок софійської Бурси до відбудови нових приміщень для республіканського архіву. Рішенням № 466/21 Київського міськвиконкому від 4 грудня 1945 року за Софійським заповідником було закріплено Софійський собор, дзвіницю, Теплу Софію, кам’яну огорожу та браму Заборовського, будинок на вулиці Короленка, 24 (одноповерховий флігель, двоповерховий флігель) при огорожі та гараж на території заповідника (конюшні)44. Постановою РНК та ЦК КП(б)У від 10 вересня 1945 року за № 1461 один з будинків, розташованих на території заповідника (Рильський провулок, № 1) було передано Діпромісту для виробничих потреб. Наступною постановою РНК УРСР та ЦК КП(б)У від 6 грудня 1945 року за № 1976 «Про охорону пам’яток союзного та республіканського значення» будівлі, що належали до архітектурно-історичних пам’яток, передавалися у відання Управління в справах архітектури, якому, своєю чергою, надавалося право передавати окремі пам’ятки іншим організаціям на основі орендно-охоронних договорів 45. Щодо використання колишніх монастирських споруд у тексті Рішення за № 466/21 Виконкому Київської міської ради депутатів трудящих від 4 грудня 1945 року «Про уточнення кількості споруд і приміщень Софійського заповідника» говорилося: «За постановою РНК УРСР і ЦК КП(б) У 27 березня 1944 р. № 281 про організацію Софійського заповідника передано та закріплено за філіалом Академії Архітектури СРСР крім спеціальних споруд на території колишнього Софійського подвір’я, ще і житлові будинки, розташовані на вулицях Короленко, Стрілецькій, Рейтарській та Рильському завулку […]. Ці будинки є

Ремонт бані Софійської дзвіниці після зняття пошкодженого хреста. Співробітники працюють на спеціально спорудженому майданчику. Післявоєнний період

звичайного житлового типу, весь час до війни і тепер заселені приватними мешканцями, ніколи нічого спільного не мали з подвір’ям колишнього Софійського собору і не мають ніякого історичного значіння для заповідника. Виконком Київської Міської Ради вважає, що ці будинки повинно залишити в житловому фонді Міськради, а для Софійського заповідника повинні відійти тільки ті приміщення і споруди, які мають значіння як історичні пам’ятники» 46 . «Рішенням…» ухвалено: «Просити РНК УРСР і ЦК КП(б)У частково змінити свою постанову від 27 березня 1944 р. № 281, залишивши в складі Софійського заповідника такі споруди і приміщення: 1. Софійський собор. 2. Дзвіницю Софійського собора. 3. Церкву теплої Софії. 4. Кам’яну огорожу та браму Заборовського. 5. Будинок по вул. Короленка, 24 (кол. митрополита). 6. Будинок № 24 по вул. Короленка (флігель) при огорожі. 7. Будинок № 24 по вул. Короленка (фасад). 8. Будинок № 24 по вул. Короленка (флігель 2-х пов.). 9. Будинок № 24 по вул. Короленка (флігель 1-поверховий). 10. Гараж на території за-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КОНТЕКСТ

Фрагмент східного фасаду великого Софійського собору. Післявоєнний період

повідника – кол[ишні] конюшні. 2. Решту житлових будинків, а саме: 11. По вул. Короленка, 22 кол. Братський корпус. 12. Короленка, № 22 (флігель) кол. Бурса. 13. Короленка, 22 (житловий). 14. Короленка, № 20/1 житловий. 15. Рильський завул., № 1. 16. Рильський завул., № 3. 17. Рильський завул., № 5. 18. Стрілецька, 7/6. 19. Стрілецька, № 7/6 (флігель). [20.] Рейтарська, № 2 – зруйнований пожежею і 21. Рильський зав., № 1 гараж – залишити в житловому фонді Міської Ради та передати в безпосередню експлуатацію Житлового Управління» 47. Документ вийшов за підписами голови Виконкому Київської міськради Ф. Мокієнка, секретаря Міськради С. Мельника та начальника канцелярії Академії архітектури УРСР Є.А. Роскошинської. Після звільнення Києва від окупантів почало відновлюватися наукове й культурне життя, чимало колишніх співробітників повернулися до рідного міста після евакуації. Директором Софійського заповідника було призначено Георгія Гнатовича Говденка (1909–1983), який керував заповідником впродовж 1944–1949 років 48 . У лютому 1944 року, через ЦК КП (б) Узбекистану, його було направлено в розпорядження ЦК КП(б)У, зокрема в Управління у справах архітектури при РНК УРСР, і прийнято на роботу до Української філії Академії архітектури СРСР на посаду в. о. директора Державного архітектурно-історичного заповідника «Софійський музей». Незважаючи на післявоєнну скруту, у другій половині 1940-х років було здійснено великий обсяг ремонтно-реставраційних робіт на спорудах заповідника: відновлено хрест на дзвіниці, який впав від грозового удару в 1943 році, проведено водяне опалення у приміщенні колишньої софійської Бурси, Митрополичого будинку, було реставровано браму Заборовського, почався капітальний ремонт Митрополичого будинку й дахів Малої Софії. На великому Софійському соборі було закріплено хрести та зчищено маскувальну фарбу з центральних бань. Тоді ж розпочали реставрацію дзвіниці. Пізніше Г. Говденко писав, що безпосередньо керував реставраційними ро74

ботами на дзвіниці, щодня працюючи на цьому об’єкті у 1951–1952 роках49. У післявоєнний час під керівництвом досвідченого архітектора і будівничого Г. Говденка розгорнулися роботи з наукового вивчення Софії Київської. Продовжив археологічні дослідження проф. М. Каргер. Вивчення архітектури здійснювали в цей період відомі вчені Ю. Асєєв, М. Кресальний, В. Волков та інші фахівці. Завдяки наполегливій роботі співробітників Софійського заповідника було реконструйовано первісний вигляд Софії Київської доби розквіту давньоруського мистецтва. З 1934 року Г. Говденко працював у справі вивчення пам’яток архітектури УРСР: здійснив обміри та дослідив понад 100 пам’яток архітектури України, написав більше 20 довідок по пам’ятках архітектури, безпосередньо керував реставрацією пам’яток. У тексті доповідної записки «Софийский собор в Киеве. ул. Короленко, № 24» (1944 р.) Г. Говденко писав, що «Софийский собор сооружен в начале ХІ ст. (1017–1037 гг.) при князе Ярославе Мудром. Это выдающийся, хорошо сохранившийся памятник архитектуры раннефеодального периода Киевской Руси […] Последние годы в соборе была проведена большая работа по изучению его, а также по реставрации фресок и мозаик. Всего в соборе сохранилось около 5000 м фресок, из которых расчищено из-под последующих росписей масляной краской около 500 м. В соборе собраны материалы археологических раскопок, проведенных внутри собора и на его территории»50. Г. Говденко повідомляв, що «до 1939 г. собор был филиалом Украинского музейного городка и находился в ведении Наркомпроса. С 1939 г. Постановлением СНК УССР Софийский собор переименован в «Государственный архитектурно-исторический заповедник «Софийский музей» и передан Управлению по делам искусств при СНК УССР. В данное время Заповедник как музей не функционирует, находится в ведении Киевской музейной группы (Чуднов-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КОНТЕКСТ

ского, 15). Наблюдение за музеем и охрану его осуществляет охранник Емец Павел Емельянович, который работает в соборе 25 лет, и хорошее состояние собора, отсутствие течи в кровлях, чистота внутри и на территории собора благодаря заботам т. Емца П.Е. Несмотря на угрозы немцев и на арест, которому он подвергался при немцах – Емец П.Е. своего поста не оставил»51. Далі Г. Говденко повідомляє про ті втрати, які сталися за період окупації у фондах заповідника: «В фондах музея до войны было собрано много материалов по архитектуре раннефеодального периода Киевской Руси, по архитектуре Киева ХVІІ–ХVІІІ ст.ст., по деревянному зодчеству Украины и т.п. (графика, акварели, пастель, макеты, фото, обмеры с натуры, строительные материалы (фрагменты), фрески и мозаики Михайловского монастыря в Киеве) […] была подготовлена экспозиция отдела “Архитектура раннефеодального периода Киевской Руси”. Экспонаты были размещены на втором этаже южной галереи собора (надстройка ХVІІ ст.) и снабжена этикетажем. В фондах музея также были собраны материалы для отдела «Архитектура соцстроительства». Проекты реконструкции городов, в частности, столицы УССР г. Киева. Проекты правительственного центра, фото, отражающие процесс строительства Днепровской ГЭС и т.п. При поверхностном осмотре мною установлено: все графические материалы, обмеры с натуры […] памятников отсутствуют»52 . Окрім переліку українських храмів, автор вказав серед втрачених матеріалів наступні: «Отсутствует серия фотографий по выше указанным памятникам, эстампы клейм на кирпичах, гравюры, рисунки. Немцами вывезены 14 фресок (Захарий, Мария и Гавриил из «Благовещения» и орнаменты) Михайловского монастыря в Киеве (1108 г.), а также фарфоровый бюст кн. Ярослава Мудрого, созданный скульптором археологом Герасимовым на основании изучения черепа кн. Ярослава. Также отсутствуют фрагменты фресок Десятинной церкви в Киеве (Х ст.), вислая патри-

аршая печать (ХІ ст.), золотая подвеска (серьга) и ряд других материалов археологических раскопок в Софийском соборе […] отсутствуют графические материалы по архитектуре Киева ХVІІ– ХVІІІ ст.ст., фото, акварели, обмеры. Отсутствуют фотографические материалы (в количестве ок. 500 снимков формата 18х24, 30х40) по деревянному зодчеству западной Украины ХVІІ, ХVІІІ, нач. ХІХ ст., фото руин замка Даниила Галицкого в г. Галиче (ХІІ ст.), замка Яна Собесского в с. Новгородцы (1637 г.), старого Львова и др. материалы, собранные экспедицией музея в 1939–1940 гг. Большинство материалов варварски вырезано из паспарту, вынуты из рам. Почти полностью отсутствуют негативы и фотоотпечатки из фототеки музея, которых насчитывалось около 10 000. В фототеке находились также протокольные снимки реставрации собора, реставрации фресок и мозаик, археологических раскопок, снимки первоначальных раскопок Десятинной церкви, проводимых Хвойко. Книги из библиотеки музея на 60-70% отсутствуют»53. Про стан Софійського великого собору він написав так: «Собор необходимо ре-

Фрагмент зображення Софійського подвір’я біля будинку Бурси (нині – ЦДАМЛМ України, м. Київ). Післявоєнний період

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КОНТЕКСТ

Уламки гіпсової статуї Й. Сталіна з великого Софійського собору. Післявоєнний період

монтировать. В первую очередь кровлю, которая в плохом состоянии, но благодаря заботам охранника музея Емца Павла Емельяновича сейчас течи нет. Кровлю необходимо местами перекрыть, отремонтировать водосточные трубы. Необходимо отремонтировать штукатурку – около 60% от всей площади и побелить весь собор […] цоколь (конец ХІХ ст.) местами отошел и обваливается. Необходимо также произвести ремонт оконных рам и вставить недостающие стекла, вместо которых сейчас фанера»54. На час написання доповідної записки Митрополичий будинок на Софійському подвір’ї «в данное время занят Центральным Статистическим управлением УССР на основании постановления СНК УССР и ЦК КП(б)У от 20.01.44 г. за № 19. До войны Митрополичий дом находился также в ведении ЦСУ УССР, кроме первого этажа, который был в ведении МИВО г. Киева. Здание 2-х этажное, кирпичное. Перекрытие несгораемое. Крыша железная, площадь кровли 1566 кв. м. Наружная кубатура 9082,0 кв. м. […] Рабочая площадь 614,0 кв. м. Отопление печное. Освещение электрическое. Водопровод и канализация есть. Как памятник архитектуры здание не поддерживается, ремонты проводятся произвольно. На здание митрополичего дома в данное время претендует Архивное управление НКВД, о чем поданы материалы зам. председателя СНК УССР т. Бажану»55. У будинку Бурси за адресою вул. Короленка, 22 в 1944 році розміщувалися: «Архивное Управление НКВД УССР, Центральный Архив Октябрьской Революции, Центральный Исторический Архив, Центральный Фото-Кино Архив, Областной Государственный Архив. Здание занято на основании постановления СНК КП(б)У от 20.01.1944 г. за № 19. Под учреждения заняты также помещения, использовавшиеся до войны под жилье. а) рабочая площадь 3244,6 кв. м. б) складские пом. 50 кв. м. Всего комнат 93. Отопление существует как печное, так и центральное водяное. Водопровод, канализация и электрическое освещение есть. Здание 2-х этажное с полуподвалом. Как памят76

ник архитектуры здание бурсы не поддерживается. Необходим большой ремонт снаружи»56 . Про дзвіницю Софійського собору Г. Говденко також подав відповідні відомості: «Площадь застройки 288 кв. м. Высота 67 м […] Колокольню необходимо ремонтировать, т.к. лепка отпадает и довольно большими кусками, что грозит неприятными последствиями для прохожих и посетителей заповедника. Необходимо в самом срочном порядке установить упавший крест, т.к. купол открыт и туда попадают атмосферные осадки. Крест при падении разбился на куски, часть которых находится на территории заповедника, а часть в пожарной комнате, которые были взяты для исследования и выяснения причины падения креста. Предполагается, что причиной падения креста и воспламенения купола является шаровидная молния. Также необходимо ремонтировать кровлю купола и покрыть карнизы трех ярусов железом, которое сорвано ветром, а част[и] его, сохранившиеся, пришли в негодность. После ремонта колокольню необходимо окрасить в первоначальный ее цвет»57. Софійський заповідник потребував чималих зусиль з ремонту споруд, наведення порядку на території. Очевидно, цим було викликано наймання робітників для виконання якихось робіт, що оплачувались разово або за нарядом. Прізвища таких осіб фігурують у відомостях за жовтень–листопад 1944 року: Лісов Ф.Ф., Вашина Т.П., Шакапова Н.І., Магдичева Н.А., Зараф’ян А.Т., Лукашевич А.І., Погребняк Ф.Ф., Шахінова Н.І., Яблонська О.С., Новицька М.А., Каргер М.К., Борисова Г.І., Роганов І.М., Ємчук І.Ф. Серед співробітників Софійського заповідника цього періоду згадано В.Г. Левицьку, яку 1944 року відразу взяли на посаду завідувачки архітектурного відділу. Варвара Гнатівна Левицька (дівоче прізвище Заболотна) у своїй автобіографії писала: «Я, Левицкая Варвара Игнатьевна, родилась в 1907 г. 17 января в с. Карань Переяславского района, Киевской области в семье крестьянина бедняка, по национальности украинца, – Заболотного Игната Павловича». Свого рідного брата вона згадала лише побіжно

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КОНТЕКСТ

в автобіографії, хоча він був одним з видатних архітекторів свого часу, автором проекту будинку Верховної Ради УРСР у 1936–1939 роках 58 . За фахом Варвара Гнатівна була архітектором. Початкову освіту отримала в м. Переяславі, вищу, згідно з анкетними даними, – на архітектурному факультеті Київського інженерно-будівельного інституту, де навчалася в 1926–1931 рр. за спеціальністю «архітектор громадських та житлових споруд». Її брат В. Заболотний викладав у цей час у Київському художньому інституті, а викладачем на факультеті, де навчалася Варвара, він був у 1934–1941 рр., тобто вже після закінчення нею навчання в цьому інституті. В автобіографії Левицька писала: «В июне 1941 г. эваку ировалась из г. Киева на северный Кавказ, в колхоз станицы Щедрин Шелковского р-на, где работала и получала за работу поощрения. В том же 1941 г. в ноябре месяце, приехала в г. Уфу, где начала продолжать работать по своей специальности со своим братом в Академии Наук УССР и отдельно в Центрсоюзе Местпрома БашАССР». Судячи з анкетної інформації, її було евакуйовано завдяки броні для осіб з вищою освітою до Башкирської РСР в м. Уфу. На роботу художником Центросоюзу місцевої промисловості БАРСР її оформили тільки з 26 січня 1942 року. На цій посаді вона працювала до вересня 1943 року, потім – архітектором у Науково-дослідному інституті мистецтвознавства та народної творчості Академії наук УРСР в м. Уфа. В.Г. Левицька повернулася до Києва 8 березня 1944 року й уже 13 квітня її було оформлено на посаду виконуючої обов’язки старшого наукового співробітника Софійського заповідника при Академії архітектури УРСР, а з 1 жовтня 1944 року – призначено завідувачкою відділу архітектури заповідника, про що свідчить наказ № 12 по музею Архітектури Української філії Академії архітектури СРСР від 1 жовтня 1944 року: «Ст. научный сотрудник тов. Левицкая с 1.10.1944 г. назначается заведующей архитектурным отделом с окладом согласно штатного расписания. Директор музея Архитектуры Говденко».

Співробітники Софійського заповідника на суботнику. Післявоєнний період

5 листопада 1944 року Варвару Гнатівну призначено на посаду завідувачки фондами Софійського заповідника, натомість її місце посів Ю. Асєєв. Причиною, можливо, була хвороба В. Левицької: «Приказ № 29 по Государственному АрхитектурноИсторическому Заповеднику “Софийский музей” от 5.11.1944 г. § 1. Сего числа зав. фондовым отделом тов. Левицкая В.И. после болезни (14 дней) приступила к исполнению своих служебных обязанностей. Основание: рапорт и бюллетень тов. Левицкой (больничный лист № 072688). § 2. Зав. фондами тов. Левицкой разрешаю с 5.11. по 7.12.1944 г. проводить работу по моему заданию на дому. Основание: заявление тов. Левицкой. Директор музея Архитектуры Говденко». Переїхавши до Києва, вони з чоловіком отримали помешкання, яке знаходилося поруч з роботою – вул. Володимирська, 22, кв. 3. Отже це виявилося сприятливою обставиною для розв’язання її проблеми. На відміну від довоєнного періоду Державний історико-архітектурний заповідник «Софійський музей» разом з колишніми монументальними спорудами тепер перебував у віданні Академії архітектури УРСР, яку було створено наприкінці війни з ініціативи Ради Народних Комісарів

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КОНТЕКСТ

СРСР на базі Української філії Академії архітектури СРСР. 25–26 липня 1945 року відбулися перші організаційні загальні збори дійсних членів Академії архітектури УРСР, на яких обрано її керівний склад: президент – дійсний член Академії архітектури УРСР Заболотний Володимир Гнатович, віце-президент та в. о. керівника Відділу архітектурних наук – дійсний член Академії Альошин Павло Федотович. На цьому ж засіданні було розглянуто й затверджено кандидатури на заміщення керівних посад наукових закладів Академії архітектури УРСР. Таким чином, невеликий період перед початком війни (1939–1941), окупація (1941–1943) і більшою мірою останні роки війни й післявоєнна доба майже не висвітлені в наукових дослідженнях через значні документальні втрати. Віднайдені відомості дають змогу зробити деякі висновки. Початок війни катастрофічно відбився на Софійському заповіднику – частину науковців евакуювали, велику кількість матеріалів знищили або перемістили й узагалі зусиллями радянських військових ледь не висадили Софійський собор у повітря, виконуючи настанови комуністичної партії щодо практики «випаленої землі» для окупантів. У початковий період німецької окупації Софійське подвір’я стає місцем активної церковно-громадської діяльності, до того ж поновлюється музейна робота силами тих науковців, які не погодились евакуюватись або з різних причин повернулися до Києва. Церковний розкол між автокефальною і автономною церквами призвів до конфлікту між церковними діячами двох напрямів, які змагалися за Софійський собор та інші монастирські споруди перед німецькою владою, вимагаючи віддати в їхнє користування. Восени 1943 року Київ знову постраждав від наступу фронту. Окупаційні власті вивезли великий масив документів, взагалі культурних цінностей. До того ж знову мало не був підірваний великий Софійський собор, який врятувало чудо. Ті церковні ієрархи, які виїздили з Києва, також прихопили з собою чимало церковних цінностей і документальних матеріалів під шляхетним приводом «рятування» їх від радянської влади.

ПРИМІТКИ За надані матеріали з архівів міста Києва і Київської області автор дякує п. Тетяні Себті. 1 Поданий перелік не вичерпує історіографії проблеми. Кабанець Є.П., Качан Р.І. Софійський заповідник під час вітчизняної війни (за архівними документами, матеріалами преси та мемуарами) // Софійські читання. Матеріали V міжнародної науково-практичної конференції «Духовний потенціал та історичний контекст християнського мистецтва», Київ, 28–29 травня 2009 р. – К.: ТОВ «Горобець», 2010. – С. 266– 270; Одарченко П. Олекса Повстенко – архітектор і мистецтвознавець // Сучасність. – 1973. – Чис. 9 (153). Передрук: Одарченко П. Видатні українські діячі: Статті, нариси. – К.: Смолоскип, 1999. – С. 7–23; Він же. Олекса Повстенко: архітектор і мистецтвознавець / вступ. ст. Н. Нікітенко // Пам’ятки України: історія та культура. – 2006. – Чис. 3. – С. 72– 82; Преловська І. Сторінки історії // Національний заповідник «Софія Київська» / автори-упорядники Ж. Арустамян, Л. Виногродська, О. Дивавіна та ін. – К.: Мистецтво, 2004. – С. 15; Трембицький А. Подолянин Олекса Повстенко – служив у Петлюри, будував інститути для Сталіна, врятував Собор Святої Софії від більшовиків, проектував і перебудовував Капітолій у Вашингтоні // Вінниччина: минуле та сьогодення. Краєзнавчі дослідження. Матеріали 20-ї наук. історико-краєзн. конф. – Вінниця: О. Власюк, 2009. – С. 376–391 та ін. 2 Науковий архів Національного заповідника «Софія Київська» (далі – НА НЗСК). – НА-ДР-1492 «Архив Говденко». – Спр. № НА-ДР № 1509. Рукопис Говденка Г.Г. 1944 р. – 11 арк. 3 Див. докл.: Преловська І. Кресальний – директор Софійського державного заповідника у 1949–1965 рр. // Київ і кияни. Матеріали науковопрактичної конференції, Київ, грудень 2005 р. – К.: Кий, 2005. – Вип. 5. – С. 222–229. 4 Кресальний М. Софійський заповідник у Києві. – К.: Держбудвидав, 1960. – 427 с. 5 Радченко А. Архитектурно-исторический заповедник Софийский музей (Путеводитель) / под ред. Н.П. Северина. – К., 1952; Ачкасова В.Н., Тоцька І.Ф. Софійський заповідник у Києві. – К., 1986 та ін. 6 Автор спогадів Денисенко Ігор Васильович народився 1930 р. в Києві. У 1948 р. був заарештований у справі ОУН, пройшов табори Мордовії та Колими. Після звільнення в 1958 р. повернувся до Києва. Опубл.: Денисенко І. В. У будинку Михайла Грушевського // Зона. – № 18. – 2004. – С. 33–41. 7 Денисенко І. Уривки з минулого. Ч. 1. До 1948 р. // Молода нація. Альманах. – К.: Смолоскип, 2005. – № 2 (35). – С. 5–60. 8 Державний архів Київської області (далі – ДАКО). – Ф. Р-2412. – Оп. 2. – Спр. 199. – Арк. 33–65. 9 Там само. – Арк. 1–32. 10 Мартирологія Українських Церков: В 4 т. – Т. 1. Українська православна церква. Документи, матеріали, християнський самвидав України. – Балтимор, Торонто: Українське Видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка, 1987. – 1207 с.; Явдась М. Українська Автокефальна Православна Церква: Документи для історії Української Автокефальної Православної Церкви. – Мюнхен-Інгольштадт: Вид. Краєвої Ради У.А.П.Ц. у Федеральній Республіці Німеччині, 1956. – 228 с. 11 Бурко Демид, протопресвитер. Українська Автокефальна Православна Церква – вічне джерело життя. – Саут-Бавнд-Брук, Н. Дж., США: Вид. Оселя Св. Апостола Андрія Первозванного, 1988. – 392 с.; Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви: В 4 т. – НюЙорк, Бавнд Брук: Друкарня УПЦ в США, 1977. Репринтне видання: К., 1998. – Т. 4 (ХХ ст.). – Ч. 2. – 415 с. 12 Пелещук Юрій, протоієрей. Огляд церковних подій в Україні під 1921 р. і на скитальщині // Реферати, виголошені на духовних конференціях. – Видання Української Греко-Православної Церкви в Канаді, 1951. – С. 7–16. 13 Музей-архів переходової доби. Пофондовий путівник-довідник. 80-річчю Державного архіву Київської області присвячується / упорядн. Бєлая О.М. – К.: ЦЛМРД ЦДА України, 2002. – 100 с. 14 Подана історіографія не вичерпує проблеми. Єфремова О., Преловська І. Документи про становище Православної Церкви у 1941–1944 рр. (огляд документів з фонду № 4398 «Командуючий поліцією безпеки та СБ в м. Києві, який зберігається в ЦДАВО України») // Болховітінов-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КОНТЕКСТ

ський щорічник / відповід. ред. К. Крайній; наук. ред. В. Ластовський. – К.: НКПІКЗ; «Фенікс», 2009. – С. 88–93; Кабанець Є.П., Качан Р.І. Софійський заповідник під час вітчизняної війни (за архівними документами, матеріалами преси та мемуарами) // Софійські читання. Матеріали V міжнародної науково-практичної конференції «Духовний потенціал та історичний контекст християнського мистецтва». Київ, 28–29 травня 2009 р. – К.: ТОВ «Горобець», 2010. – С. 266–274; Крутенко Н. Лука Калениченко – реставратор і пам’яткоохоронець // Пам’ятки України: історія та культура. Наук. часопис. – К., 2004. – Чис. 4. – С. 43–59; Лисенко О. Церковне життя в Україні 1943–1946 рр. – К., 1998; Московченко Н. Архівні джерела про використання націоналізованих церковних приміщень Святої Софії у 1920-х – 1940-х рр. // Сакральні споруди в житті суспільства: історія і сьогодення. Матеріали Другої міжнар. науково-практ. конф. «Софійські читання», м. Київ, 27–28 листопада 2003 р. Присвяч. 70-річчю утворення Софійського заповідника (1934– 2004). – К.: Фенікс, 2004. – Вип. 2. – С. 195–198; Преловська І. Діяльність Г.Г. Говденка як директора Державного архітектурно-історичного заповідника «Софійський музей» // Київ і кияни. Матеріали щорічної науково-практичної конференції. – К.: Кий, 2005. – Вип. 4. – С. 177–187 та ін. 15 Повстенко Олекса. Катедра св. Софії у Києві... – С. 180. 16 Там само. 17 ЦДАВО України. – Ф. 2. – Оп. 7. – Спр. 162. – Арк. 47. 18 Преловська І. До 70-ї річниці створення Софійського Державного Заповідника у 1919–1934 рр. // Сакральні споруди в житті суспільства: історія і сьогодення. Матеріали Другої міжнародної науковопрактичної конференції «Софійські читання», Київ, 27–28 листопада 2003 р. Присвячується 70-річчю утворення Софійського заповідника (1934–2004). – К.: Фенікс, 2004. – Вип. 2. – С. 10–18. 19 Преловська І. Архівно-слідча справа прот. УАПЦ Юрія Красицького як джерело до вивчення Софійського осередку УАПЦ у 1920-х рр. // Лаврський альманах. – К., 2008. – № 22. – С. 93–102. 20 Докладніше про діяльність музею див. у першій публікації про МАПД, яка з’явилася ще у 1992 р. в газ. «Старожитності». Була передрукована у вид.: Гирич І. Київський музей Переходової доби // Гирич І. Київ в українській історії. – К., 2011. – С. 195–206. Див. також: Музей-архів переходової доби. Пофондовий путівник... – С. 7. 21 ДАКО. – Ф. Р-2412. – Оп. 2. – Спр. 199. – Арк. 33. 22 З посиланням на публікацію у жовтневому числі за 1941 рік у «Львівських вістях» Є. Кабанець і Р. Качан вказують, що прапор був тільки один – жовто-блакитний // Кабанець Є.П., Качан Р.І. Софійський заповідник під час вітчизняної війни (за архівними документами, матеріалами преси та мемуарами)… – С. 267. 23 ДАКО. – Ф. Р-2412. – Оп. 2. – Спр. 199. – Арк. 1. 24 Там само. – Арк. 2. 25 «Українське слово» – щоденна газета (крім понеділка), яка виходила у Житомирі та Києві з 5 вересня (№ 1) до 13 грудня (№ 81) 1941 р. за ред. І. Рогача. За націоналістичне спрямування «УС» було закрито, членів її редакції заарештовано. 14 грудня 1941 р. почала виходити газета «Нове українське слово» за ред. К. Штепи. 26 ДАКО. – Ф. Р-2412. – Оп. 2. – Спр. 199. – Арк. 5. 27 Пелещук Юрій, прот. Огляд церковних подій в Україні під 1921 р. і на скитальщині // Реферати... – С. 12. 28 ДАКО. – Ф. Р-2412. – Оп. 2. – Спр. 199. – Арк. 33–65. 29 Там само. – Арк. 5. 30 Див. копію листа: ДАКО. – Ф. Р-2412. – Оп. 2. – Спр. 199. – Арк. 111–112. 31 Історіографія цього питання вже розроблена в огієнкознавчих публікаціях. Див., напр.: Тюрменко І. Державницька діяльність Івана Огієнка (митрополита Іларіона): монографія / передмова Н.І.Миронець. – К., 1998. – 268 с. (Рец.: Вівчарик М. Дума про Івана Огієнка. Вийшла друком книга І. Тюрменко «Державницька діяльність Івана Огієнка (митрополита Іларіона)» // Українське слово. – 1999. – 1 квітня. – Чис.13. – С. 13); Вона ж. Державотворча діяльність Української автокефальної православної церкви в період Другої світової війни // Пам’ять століть. – 1998. – № 5. – С. 84–89; Вона ж. Iван Огiєнко – митрополит Iларiон у боротьбі за незалежну Українську державу в роки Другої світової війни // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Історія. – 1998.– Вип. 39. – С. 33–36. 32 ДАКО. – Ф. Р-2412. – Оп. 2. – Спр. 199. – Арк. 135–136. 33 Мартирологія Українських Церков: В 4 т. – Т. І... – С. 693.

34 Там само. – С. 716. 35 Там само. – С. 718. 36 Там само. – С. 719. 37 Там само. – С. 720. 38 Там само. 39 Пелещук Юрій, прот. Огляд церковних подій в Україні під 1921 р. і на скитальщині // Реферати... – С. 12. 40 Преловська І. П.О. Ємець (1876–1958?) – беззмінний доглядач Софії Київської // Софійські читання. Матеріали ІV міжнар. науково-практ. конф. «Пам’ятки Національного заповідника «Софія Київська»: культурний діалог поколінь», присвячених 990-річчю першої літописної згадки про Софію Київську (1017–2007 рр.). Національний заповідник «Софія Київська», Київ, 25–26 жовтня 2007 р. – К., 2009. – С.304–319. 41 НА НЗСК. – Фонд «Канцелярський архів». – № 4. – Приказы №№ 12–33 директора музея. 1.10–30.12 1944 г. 42 Московченко Н. Архівні джерела про використання націоналізованих церковних приміщень Святої Софії у 1920-х – 1940-х рр. // Сакральні споруди в житті суспільства: історія і сьогодення. Матеріали Другої міжнар. науковопрактичної конф. «Софійські читання», Київ, 27–28 листопада 2003 р. Присвяч. 70-річчю утворення Софійського заповідника (1934–2004). – К.: Фенікс, 2004. – Вип. 2. – С. 195–198. 43 Там само. – С. 197. 44 Там само. 45 Там само. 46 НА НЗСК. – Фонд «Канцелярський архів». – Оп. 1. – Спр. 10. – Арк. 1. 47 Там само. 48 Преловська І. Діяльність Г.Г. Говденка як директора Державного архітектурно-історичного заповідника «Софійський музей» // Київ і кияни. Матеріали щорічної науково-практичної конференції. – К.: Кий, 2005. – Вип. 4. – С. 177–187. 49 Центральний державний архів-музей літератури та мистецтва (ЦДАМЛМ України), м. Київ. – Фонд № 640. – Оп. 4. – Спр. 343. – Арк. 6, зв. 50 НА НЗСК. – НА-ДР-1492 «Архив Говденко». – Спр. № НА-ДР № 1509. Рукопис Говденка Г.Г. 1944 р. – Арк. 1. 51 Там само. 52 Там само. – Арк. 2. 53 Там само. – Арк. 3. 54 Там само. – Арк. 4. 55 Там само. 56 Там само. 57 Там само. – Арк. 5. 58 Заболотний Володимир Гнатович (30 серпня / 11 вересня 1898 р., с. Карань, нині с. Трубайлівка Переяслав-Хмельницького р-ну Київської обл. – 3 серпня 1962 р., м. Київ) – радянський архітектор, член КПРС з 1944 р., професор архітектурного факультету Київського художнього інституту та Київського інженерно-будівельного інституту, президент Академії архітектури УРСР (1945–1956), лауреат Державної премії СРСР (1941), нагороджений 2 орденами Леніна, орденом Трудового Червоного Прапора, медалями. Світлини з фондів Національного заповідника «Софія Київська», використані в цій статті, публікуються вперше.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

МИСТЕЦЬКІ ЦІННОСТІ

Тамара РЯСНА

ЖИВОПИСНЕ ОФОРМЛЕННЯ

склепінь центральної нави Софії Київської у ХVІІІ ст.

Іл. 1. Сучасний вигляд склепінь центральної нави

а вигляді тисячолітньої Софії Київської минулі епохи відбилися численними позначками: наслідками часткових руйнувань і пошкоджень, ремонтів і перебудов, поновлень стінописного оформлення, реставраційних робіт. Кожен такий слід – сторінка історії, аналітичне прочитання якої надає багатий матеріал, що значною мірою доповнює відомості про певний період існування стародавнього храму. Суттєві зміни на зовнішність Софії Київської внесло ХVІІІ століття. Перебудови доби Івана Мазепи збереглися до наших днів, вони зрослися зі стародавньою спорудою і сприймаються як невід’ємна її частина2 . Бароковий олійний живопис, виконаний поступово, кількома етапами протягом вказаного сторіччя на місці забілених або ж утрачених стародавніх фресок та на місці купольної мозаїчної композиції, зазнав значних втрат і пошкоджень. Переважна його частина згодом неминуче мала бути видалена заради розкриття безцінних фресок і мозаїк початку ХІ століття. До цього часу висновки або ж припущення щодо стінописної програми Софії Київської ХVІІІ століття робилися на основі доступних для огляду збережених фрагментів та окремих цілісних композицій олійного живопису доби бароко, а також за даними письмових джерел, що серед них велике значення мають свідчення митрополита Євгенія (Болховітінова)3. Однак без відомостей про характер зображень у центральній частині, зокрема на величезних поверхнях склепінь центральної нави, цих даних недостатньо для того, аби скласти беззаперечні твердження щодо концептуальних засад системи розпису Софії Київської ХVІІІ століття. Свого часу знаний дослідник українського живопису Павло Жолтовський з цього приводу зазначив наступне: «Збережені фрагменти приблизно можуть свідчити про систему всього розпису ХVІІІ ст., без будь-якої можливості уявити його цілісність» 4.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

МИСТЕЦЬКІ ЦІННОСТІ Іл. 2. Дух Святий у вигляді голуба. ХVІІІ ст. Склепіння центральної нави Софії Київської (перше на захід від центрального купола); зеніт

Живопис ХVІІІ століття, що вкривав склепіння центральної нави, вважався безслідно втраченим, і марно було робити припущення щодо його змісту. Документальні джерела, що стосуються історії реставрації стінопису Софії Київської, суттєво доповнюють картину живописного оформлення собору у ХVІІІ столітті, вони дають змогу частково реконструювати систему розпису собору вказаного періоду, зокрема його центральної частини5. За нищення стінопису собору ХVІІІ століття можна почути багато дорікань на адресу реставрації 1843–1853 рр., що нею керував академік Ф. Солнцев. Наприклад, наступне твердження можна вважати хрестоматійним і таким, що його підтримує переважна більшість реставраторів і дослідників: «Все работы проводились под лозунгом восстановления древней фресковой живописи. […] на деле вся реставрация свелась к тому, что грубыми методами была уничтожена живопись ХVІІІ в. […] да еще сделать и ряд композиционных дополнений, вроде “Вселенских соборов”, отвратительных как по технике исполнения, так и по живописному решению […] Солнцев […] доверил это дело разного рода ремесленникам типа Пешехонова, иеромонаха Иринара и др.» 6 . Так уже історично склалося, що реставратори в усі часи переважно критикують роботу своїх далеких попередників, «забуваючи», що кожна епоха має свої естетичні ідеали і що невідомо, як буде оцінена якість сучасних реставраційних робіт з плином часу. Задля справедливості варто зазначити, що живопис ХVІІІ століття під час реставраційних робіт Ф. Солнцева видалявся лише в тих місцях, де під ним було виявлено фреску. В інших випадках окремі композиції, «несогласные с православием», за словами протоієрея Петра Лебединцева7, не знищувалися, а замальовувалися поверх: нові зображення мали краще співвідноситися зі стародавніми, мали бути «во вкусе древней живописи».

І нарешті, великі композиції олійного живопису ХVІІІ століття на двох склепіннях центральної нави були лише підновлені, про що свідчить П. Лебединцев: «Государь Император повелеть соизволил: …в двух арках, соборы святых, писанные в начале прошлого века, как замечательные8, исправить в настоящем виде…»9. У 50-х роках ХХ століття вказані композиції, що були визначені як живопис ХІХ століття, реставрувалися10, було здійснене художнє тонування і покриття цих величезних площ фарбою нейтрального тону11 (іл. 1). Ці зображення, заховані нині під шаром фарби оливкового тону, суттєво доповнюють картину стінописного ансамблю Софії Київської ХVІІІ століття, адже незважаючи на поновлення, вони зберігають сюжети композицій, виконаних у ХVІІІ столітті. Разом з композицією центрального купола, що була виконана поверх стародавніх мозаїк і пізніше детально описана митрополитом Євгенієм (Болховітіновим)12, та з живописом, що його зараз можна бачити на центральному склепінні західних хорів, вони становлять ядро стінописної програми ХVІІІ століття. У першому на захід від центрального купола коробовому склепінні центральної нави (над уцілілими частинами князівського групового портрета) знаходиться виконана на золотому тлі композиція, що складається з кількох регістрів. У зеніті – Дух Святий у вигляді голуба (іл. 2); нижче,

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

МИСТЕЦЬКІ ЦІННОСТІ

Іл. 3. Шість Апостолів. ХVІІІ ст. Склепіння центральної нави Софії Київської (перше на захід від центрального купола); північний схил; верхня частина Іл. 4. Шість Апостолів. ХVІІІ ст. Склепіння центральної нави Софії Київської (перше на захід від центрального купола); південний схил; верхня частина

на північному та південному схилах склепіння – дванадцять Апостолів: по шість фігур на кожному схилі (іл. 3; 4). В нижніх ділянках схилів вказаного склепіння, безпосередньо над частинами князівського групового портрета, що збереглися, знаходяться зображення ще двох груп Апостолів із числа 70-ти: по 35 Апостолів у кожній групі (іл. 5; 6). Нижні групи Апостолів (по 35 ликів) відділені від верхніх (по 6 ликів) написами на стрічках; написи пошкоджені. Далі, на другому від центрального купола західному склепінні центральної нави в зеніті знаходиться на золотому тлі зображення Христа Великого Архієрея, що стоїть у хмарах і благословляє обома руками. Біля хмар – голівки ангелів (іл. 7). Нижче, на північному схилі цього склепіння, знаходяться дві композиції (іл. 8; 9), розташовані одна над одною – зображення соборів святих (так названі всі композиції на

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

МИСТЕЦЬКІ ЦІННОСТІ

обох склепіннях центральної нави П. Лебединцевим13; ще одне його ж визначення: «соборы Апостолов и отцев церкви»14; в реставраційній документації ХХ ст. усі вони названі Вселенськими соборами, визначені як олійний живопис ХІХ ст., під ним виявлено залишки більш раннього живопису та позолоти, мурування нове – ХVІІІ ст.15). На південному схилі збереглася верхня композиція – зображення одного із соборів святих (іл. 10), нижня (теж «Собор святих») втрачена: на момент проведення реставраційних робіт ґрунт і фарбовий шар її були в дуже поганому стані16 . Над верхніми «Соборами святих», що розташовані безпосередньо під зображенням Христа Великого Архієрея (по обидва боки від нього, на схилах), знаходяться стрічки з написами. Розписи склепінь центральної нави органічно поєднувалися з оформленням центральної частини західних хорів (іл. 11).

Іл. 5. Тридцять п’ять Апостолів. ХVІІІ ст. Склепіння центральної нави Софії Київської (перше на захід від центрального купола); північний схил; нижня частина Іл. 6. Тридцять п’ять Апостолів. ХVІІІ ст. Склепіння центральної нави Софії Київської (перше на захід від центрального купола); південний схил; нижня частина

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Іл. 7. Христос Великий Архієрей. ХVІІІ ст. Склепіння центральної нави Софії Київської (друге на захід від центрального купола); зеніт; верхня частина Іл. 8. Собор святих. ХVІІІ ст. Склепіння центральної нави Софії Київської (друге на захід від центрального купола); північний схил; верхня частина

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

МИСТЕЦЬКІ ЦІННОСТІ

Іл. 9. Собор святих. ХVІІІ ст. Склепіння центральної нави Софії Київської (друге на захід від центрального купола); північний схил; нижня частина Іл. 10. Собор святих. ХVІІІ ст. Склепіння центральної нави Софії Київської (друге на захід від центрального купола); південний схил; верхня частина

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

МИСТЕЦЬКІ ЦІННОСТІ

Іл. 11. Вигляд склепінь центральної нави до проведення реставраційних робіт 1954–1956 рр.

Безсумнівно, виконані вони були за єдиним композиційним задумом. Підтвердженням того, що «заховані» нині зображення на склепіннях центральної нави виконані не пізніше ХVІІІ століття, може слугувати, серед іншого, порівняння зображень ликів Ветхого Деньми (олія; ХVІІІ ст.) з композиції на північних хорах17 та одного із шести Апостолів на південному схилі склепіння центральної нави. Бароковий живопис Софії Київської ХVІІІ століття становить вагому частину історії стінописного оформлення всесвітньо відомої пам’ятки. Барокові розписи собору, що нині є доступними для огляду широкому загалові, достатньо вивчені, їм присвячені численні наукові публікації. Та для доповнення картини живописного оформлення собору у ХVІІІ столітті до розглянутих «забутих» зображень на склепіннях центральної нави варто ще додати окремі дані. 86

Керівниками реставраційних робіт 50–60-х років ХХ століття живопис ХVІІІ ст. визначався як цінний, було ухвалене рішення зберегти його та залишити відкритим за умови хорошого стану збереження і якщо під ним не буде виявлено більш ранній стінопис. В процесі проведення робіт вносилися корективи, і в результаті зустрічаються відхилення від виконання такого рішення. Наприклад, відома композиція ХVІІІ століття «Чудо в Хонех» у Михайлівському вівтарі, виконана поверх фрескового зображення, була збережена і залишена відкритою, а фрагменти живопису на стінах і склепіннях віми головного вівтаря, що краще збереглися, планувалося залишити відкритими і реставрувати «до повного відновлення»18 . Рішення стосувалося наступних фрагментів: композиція «Ангели, що славословлять»19 у верхній частині південної стіни; «Голова Йосифа» – фрагмент композиції «Поклоніння волхвів» у верхній частині північної стіни; дві голови царських фігур на північній стіні над так званим «чорним орнаментом»; композиція «Повернення блудного сина» та фрагмент іншої композиції над нею у нижній частині північної стіни; фрагмент ХVІІІ століття20; «Голова Богоматері» – фрагмент композиції «Різдво Христове» у верхній частині південної стіни; «Немовля Христос» – фрагмент композиції «Різдво Христове»; дві голови святих. Більшість сюжетів з наведеного переліку було закрито, адже вони не гармоніюють з мозаїками головного вівтаря. Серед втрачених розписів ХVІІІ століття не можна не згадати зображення Вселенських соборів, що складали цілісний стінописний ансамбль з розглянутими вище композиціями «Собори Отців Церкви» та «Собори Апостолів». На рівні відомої композиції «І Вселенський собор», що зна-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

МИСТЕЦЬКІ ЦІННОСТІ

ходиться на західній стіні центральної нави над стародавнім входом до собору, на південній та північній стінах центральної нави і, вірогідно, на західних стінах трансепта було зображено ІІ – VІІ Вселенські собори: перші п’ять «Вселенських соборів» були написані в 1718 році, шостий та сьомий – докінчені 1724 року21. Під зображеннями ІV– VІІ Вселенських соборів у ХІХ столітті в період реставрації 1843–1853 рр. було виявлено фреску, і їх «винесли» в західну галерею (заново написали на склепінні центральної частини галереї, перед стародавнім входом до собору)22 . На місці ІІ і ІІІ Вселенських соборів у 1894 році з’явилися композиції художника Івана Селезньова «Стрітення» та «Хрещення», що з 1956 року до 2009-го були теж закриті шаром фарби. Цікаві стінописні композиції Софії Київської ХVІІ, ХVІІІ і ХІХ століть, що були виконані в місцях втрат стародавніх фресок на новому ґрунті і займали великі площі, внаслідок наукової реставрації ХХ ст. зникли: окремі – безповоротно і без необхідного документування, інші зберігаються прихованими. Усі вони варті уваги та потребують ретельного вивчення, адже мають значення і як пам’ятки образотворчого мистецтва, і як пам’ятки історії 23.

ПРИМІТКИ 1 Основні положення цієї статті опубліковані раніше: Рясная Т.М. До питання про стінопис Софії Київської ХVІІІ ст. // Труди Київської Духовної Академії. Матеріали науково-практичної конференції «Святитель Димитрій, митрополит Ростовський та його доба» (8–9 листопада 2009 року, м. Київ). – Київ, 2009. – С. 141–144. 2 Тут не зайвим буде згадати визначення фахівців про те, що первісний вигляд Софійського собору – це архітектурна форма, відкрита для зміни і розвитку. Див., наприклад: Иконников А.В. Художественный язык архитектуры. – М., 1985. 3 Болховітінов Євгеній, митрополит. Вибрані праці з історії Києва. – К., 1995. – С. 67–68. 4 Жолтовський П.М. Монументальний живопис на Україні ХVІІ – ХVІІІ ст. – К.: Наукова думка, 1988. – С. 42. 5 В науковому архіві Національного заповідника «Софія Київська» зберігаються документальні матеріали, що містять часткове описання та фотографії композицій олійного живопису, що в даний час замальовані суцільними шарами фарби нейтрального тону. Висловлюємо велику вдячність старшому науковому співробітнику науково-фондового відділу Світличній Н.О. за допомогу у пошуках фотодокументів. 6 Калениченко Л.П., Плющ О.Ф. Реставрация настенной живописи. Теория, методика, техника. Книга первая / автор-составитель Евгений Борисович Огарков. – Киев: «Молодь», 2010. – С. 17. 7 Лебединцев П., прот. Возобновление Киево-Софийского собора в 1843–1853 гг. – К., 1879. – С. 398. 8 Виділено автором. 9 Лебединцев П., прот. Зазнач. праця. – С. 397–398. 10 Про принципи реставраційних робіт середини ХХ ст., застосованих в Софії Київській, див.: Рясная Т.М. К реконструкции «забытой» стенописи Софии Киевской ХVІІ–ХІХ вв. (по материалам реставрационной документации) // Сугдейський збірник. Вип. ІV. Матеріали ІV Судацької міжнародної наукової конференції «Причорномор’я, Крим, Русь в історії та культурі» (м. Судак, 23–24 вересня 2008 р.). – Киев–Судак, 2010. – С. 192–201. 11 Науковий архів Національного заповідника «Софія Київська» (далі – НА НЗСК). – Група НАДР. – № 273. – Арк. 201. 12 Болховітінов Євгеній, митрополит. Вибрані праці з історії Києва. – К., 1995. – С. 68: «По возобновлении купола в самом своде оного малярским искусством изображен Спаситель, благословляющий обеими руками, и в облаке от него исходящий Дух Святой, ниже Его Архан-

гел Михаил, держащий в одной руке меч, а в другой воинское знамя, против него Архангел Гавриил, держащий ветвь лилейную, за Михаилом Рафаил с алавастром в руках, Варахиил с цветами, Уриил со свечею зажженною, Селафиил с четками, Иегудиил с венцом. Между всеми сими Архангелами огненные языки. Ниже Архангелов Собор всех девяти чинов ангельских, окружающий и поддерживающий Престол Вседержителя. Ниже их, между 12 окнами купола в простенках изображены во весь рост 12 Апостолов, поставленные на 12 Ветхозаветных и Апокалиптических камнях… Над каждым из Апостолов златые звезды, в середине коих огненные языки, а над ними красными буквами надпись…: на главе ея венец от дванадесяти звезд. Такими же историческими, аллегорическими и эмблематическими картинами расписан весь собор и все древние галереи его… Но пристройки новые оставлены белыми, а по ним развешены только портреты многих киевских и других архиереев и князей». 13 Лебединцев П., прот. Зазнач. праця. – С. 397. 14 Там же. – С. 398. 15 НА НЗСК. – Група НАДР. – № 280. – Арк. 15–37. 16 Там само. – № 273. – Арк. 26: «Штукатурка нижней части южной стены, где была расположена вторая композиция «Вселенский собор», совершенно разрушенная и разложившаяся. Укреплять ее не было никакой надобности. Она удалена и заменена новой». 17 «…хоры расписаны при митрополите Арсении Могилянском». Див.: Болховітінов Євгеній, митрополит. Вибрані праці з історії Києва. – К., 1995. – С. 68. 18 НА НЗСК. – Група НАДР. – № 274. – Арк. 260. 19 Там само. – № 302/1. – Арк. 77: «Ангелы в композиции раскрыты полностью. Ангелы изображены до пояса. Руками они держат надпись со словами “Слава в вышних Богу И”. Раскрыто пять головок ангелов». 20 Так вказано у реставраційних матеріалах. Див.: НА НЗСК. – Група НАДР. – № 274. – Арк. 261. 21 Болховітінов Євгеній, митрополит. Зазнач. праця. – К., 1995. – С. 68. 22 Лебединцев П., прот. Зазнач. праця. – С. 398. 23 Результати нещодавнього розкриття живопису Апостольського приділу, що згідно з дослідженнями д. і. н. Надії Нікітенко належить до часів гетьмана Мазепи, наочно свідчать про історичну та культурну цінність пізнішого стінопису Софії Київської. Див.: Нікітенко Н.М. Відкриття нових сюжетів у капелі Івана Мазепи в Софії Київській // Могилянські читання 2009. Збірник наукових праць. – Київ, 2010. – С. 94–101.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

РЕЛІКВІЇ

Наталія СІНКЕВИЧ

ЧУДОТВОРНІ ІКОНИ ТА РЕЛІКВІЇ

в сакральному просторі Софії Київської

иївський митрополичий храм святої Софії здавна вражав віруючих своєю величчю і красою. Будучи перлиною давньоруської архітектури, нагадуванням про княжу добу в часи Ренесансу та Бароко, центром кафедрального монастиря в Синодальний період, храм привертав особливу увагу як паломників, так і киян. Без сумніву, головним об’єктом уваги відвідувачів Софії були й залишаються старовинні розписи та мозаїки, однак молитовному життю в стінах храму надавали повноти саме чудотворні ікони та реліквії. У нашій статті ми спробуємо поглянути на динаміку культу софійських святинь у хронологічному розрізі, виділивши в ньому кілька періодів, нерозривно пов’язаних із історією самого собору. Перший період пов’язується із давньоруським часом. Заснована не пізніше 1011 року князем Володимиром1, Софія Київська мала стати осередком культу одразу кількох святинь. Встановити повний набір реліквій та ікон, які перебували у храмі в давньоруський час, нині неможливо, тим не менш світло на цю проблему проливають присвяти вівтарів Софії, її найбільш шановані мозаїки та фрески, а також написи-графіті на стінах храму2. Найбільшою святинею Софії у давньоруський час була, без сумніву, ікона святителя Миколая Мокрого. Ікона Миколая Мокрого є найдавнішою з відомих на сьогодні софійських святинь. На думку Н. Верещагіної, образ прибув до Києва з-поміж перших сакральних реліквій у складі посагу принцеси Анни, дружини Володимира3. Культ святителя Миколая мав дуже давні корені в руській християнській традиції; він активно підтримувався князем-хрестителем Володимиром і був 88

одразу впроваджений ним до «культової програми» Софії Київської4. Свою назву і початок шанування ікона Миколая Мокрого отримала завдяки чуду спасіння потонулої дитини. Свідками чуда були батьки дитини, які пливли Дніпром із Києва до Вишгорода. Немовля через неуважність батьків впало у воду, але було знайдене наступного дня в мокрих пелюшках у храмі святої Софії біля ікони святого Миколая, що також була мокрою5. Перші відомі списки цього чуда датуються XV століттям, однак появу сказання дослідники відносять до значно ранішого часу: періоду до 1089 року (рік смерті згаданого у сказанні митрополита Іоана ІІ)6. На користь активного культу ікони Миколая Мокрого у давній Русі свідчить поширення рукописних списків київського чуда (їхня кількість перевищує копії усіх інших сказань про святого Миколая руського походження7) та відображення чуда спасіння немовляти в житії святителя8. Починаючи з XIV століття зображення київського чуда з’являється на клеймах житійних ікон святого Миколая. Популярність київської святині у XV–XVI століттях підтверджують також її численні списки: Миколай Липний, Миколай Добрий, Миколай Жидичинський, Миколай Дворищенський, Миколай Зарайський, що також прославлялися як чудотворні. На честь ікони Миколая Мокрого в XV столітті в Москві навіть було затитуловано храм, в якому, ймовірно, знаходилася одна із копій київської святині9. Другий період в історії Софії Київської (XIII–XVI ст.) надзвичайно бідно представлений в існуючих на сьогодні джерелах. Коло шанованих в цей час святинь можемо реконструювати завдяки інформації василіанського історика Ігнатія Кульчинського, який зазначає, що митрополит Фотій перед 1408 роком вилучив зі святої Софії «скарби цієї церкви, святі реліквії, а саме древа Христових страждань, скіпетр Святої Богородиці, ризу і сандалії її, різні ікони, обкладені золотими шатами»10. Цей документ свідчить про наявність у Софійському соборі часів Середньовіччя дуже цікавих Богородичних реліквій. В той час як культ ризи Богоматері був добре розвинутим як у Східній, так і в Західній Церкві (мафорій Богоматері зберігався у Влахернському храмі Константинополя, а частинка ризи була привезена Карлом Великим в Аахенський собор), скіпетр і сандалії не фігурують у східнохристиянському Богородичному шануванні. Натомість взуття та скіпетр Бого-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Куп’ятицька ікона. За вид.: Петров Н.И. Холмская Русь. – СПб., 1885.

РЕЛІКВІЇ

Богородиця Дубовицька. Зображення із сайта http://iconbm.ru

родиці активно вшановувалися на християнському Заході. Так, у французькому місті Суассон містилася туфелька Богоматері, відомості про чудеса якої збереглися починаючи з ХІ століття11. Культ скіпетра був тісно пов’язаний зі сприйняттям Богородиці як королеви Неба, яке почало формуватися в католицькій традиції починаючи з ХІІ століття12. Сьогодні ми можемо з певною часткою вірогідності припустити, що відомі тільки у західній християнській традиції Богородичні реліквії потрапили до Софії Київської за часів існування на Близькому Сході Латинської імперії (1204–1261 рр.), звідки й надходили потужним потоком подібні святині13. Що ж стосується «древ» Христових страждань, В. Александрович пропонує тлумачити їх як частини Голгофського хреста14. Тут потрібно пригадати, що вперше інформацію про вшанування у Софії Київській реліквії Святого Хреста знаходимо в найдавніших списках Прологу (XIV–XV ст.), який повідомляє, що у вівтарі собору знаходився хрест, привезений княгинею Ольгою з Константинополя15. Хоч сам текст Прологу містить дуже скупі відомості про шанований у Софії «хрест», можемо припустити, що тут ідеться саме про релікварій зі збереженою часточкою Животворящого Древа. Дарування таких реліквій новоохрещеним правителям було своєрідною традицією і свідоцтвом політичної уваги з боку Константинополя16. Наприкінці XV століття Софія набуває велику реліквію – мощі святого митрополита 90

Макарія (1494–1497 рр.), які одразу почали активно вшановувати. Агіографічна традиція змальовує митрополита Макарія як ревного захисника Православної церкви й невтомного борця за збереження її прав у Великому князівстві Литовському17. Серед багатьох вчинків митрополита згадуються й наміри відродити кафедральний Софійський собор. Саме з цими намірами традиція і пов’язує подорож митрополита Макарія до Києва, під час якої його було вбито татарами18. Тіло священномученика було привезене до Софійського собору і покладено у дерев’яну труну біля південної стіни приділу Архістратига Михаїла – покровителя боротьби з невірними, що, без сумніву, мало символічний характер19. Третім періодом в «культовій» історії собору є кінець XVI – початок XVII століття. Виходячи з наявних у нашому розпорядженні джерел, можемо тільки стверджувати продовження шанування в Софії у цей період мощей митрополита Макарія. Посилений інтерес до постаті священномученика Макарія спостерігається на початку ХVII століття. Пов’язано це з тогочасною православно-уніатською полемікою. Уніатський автор Лев Кревза ідентифікував митрополита Макарія з Віленським Троїцьким архімандритом Макарієм, котрий поставив свій підпис під унійним посланням руських ієрархів до Папи Римського Сікста IV20. Особливу увагу на постать святителя звертала і православна література того часу. «Тератургіма» (1638 р.) Афанасія Кальнофойського – збірник чудес, що мали місце поблизу київських святинь – розповідає про чудо біля гробу митрополита21. Загальна програма відродження Софійського собору, ініційована Петром Могилою, не могла оминути впорядкування культу митрополита Макарія. За спостереженнями Н. Нікітенко, створений у часи Могили стінопис Михайлівського приділу утворив органічний просторово-символічний ансамбль довкола раки з мощами священномученика. В 1640 році Могила встановив у східній частині південної зовнішньої галереї спеціальну усипальню для митрополита Макарія (паралельно до тієї, яку було створено для мощей князя Володимира у північній зовнішній галереї)22. Виділений нами третій період характерний також тим, що в цей час в основних рисах формуються культи тих святинь, які пізніше будуть перенесені до Софії і шануватимуться як чудотворні в її стінах. З ними повязують, передусім, Куп’ятицьку і Любецьку ікони Богоматері. Дива Куп’ятицької ікони були вміщені в 1638 році у «Парергоні чудес», написаному куп’ятицьким ігуменом Іларіоном Денисовичем і відредагованому києво-печерським монахом Афанасієм Кальнофойським23. Четвертим етапом в історії шанування святинь Софії є час від середини XVII до середини XVIII століття, коли сакрум собору «поповнився» новими святинями – Любецькою (перенесена в 1647 р.24) та Куп’ятицькою (перенесена в 1656 р.25) іконами Богоматері. Перенесення обох святинь відбулося за часів Київського митрополита Сильвестра Косова (1647– 1657 рр.). Причини такої акції очевидні – в умовах дедалі зростаючого богородичного шанування кафедральний собор Києва потребував хоча б однієї прославленої Богородичної ікони. Саме ці дві ікони були головними святинями Софії XVІI століття. Вони возвеличувалися завдяки вміщенню їхніх зображень у київських друках, копіюванню, прикрашанню самих святинь дорогоцінними ризами й привісками. Великої популярності набула інформація про чуда Куп’ятицької Богородиці завдяки вміщенню їх у творах Іоаникія Галятовського26. Про значну поширеність культу Куп’ятицької ікони

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

РЕЛІКВІЇ

свідчить і виготовлення її копій. Одну із них було зроблено для Куп’ятицького монастиря після перенесення оригіналу до Києва27. Ще один дублікат святині було віднайдено під час розкопок руїн Успенського собору Києво-Печерської лаври в другій половині ХХ століття. Копія являє собою вирізаний на металі хрест із заокругленими раменами, розписаний олійними фарбами28. Наприкінці XVII століття почали копіювати і Любецьку ікону. Одну з копій встановлено у Любецькому Антонієвому монастирі. Саме з цією копією пов’язана тривала дискусія відносно автентичності святині, що знаходилася в Софії Київській: грамоти митрополита Варлаама Ясинського 1701 року з благословенням на перевезення ікони до Любеча дали змогу стверджувати факт передачі оригіналу ікони до Любеча і залишення у Софії копії святині29. У церковній публіцистиці середини ХІХ – початку ХХ століття зав’язалася тривала суперечка щодо місцезнаходження оригіналу ікони. Остаточну крапку в ній було поставлено тільки сучасною дослідницею Л. Міляєвою. На звороті одного зі списків ікони вона виявила напис, який вказує на те, що у Любечі знаходився не оригінал, а копія святині, списана Інокентієм Щирським в 1698 році. Грамоти митрополита Ясинського Л. Міляєва інтерпретує наступним чином: Щирський повіз копію ікони для благословення у Київ, де й отримав митрополичі грамоти для її повернення30. П’ятим етапом історії софійських святинь є друга половина XVІII століття. Цей період позначений, передусім, різким зростанням уваги до культу святителя Миколая і його ікони, що знаходилася на хорах Софії. Активізація культу ікони простежується в 1760-х роках, при митрополиті Арсенії Могилянському (1757–1770 рр.). Проявом цього є факт замовлення в 1761 році нової срібної ризи для ікони31 та в 1767 – кіоту у вигляді балдахіна32. Цього ж, 1767, року було написано спеціальну ікону з розповіддю про перше київське чудо Миколая Мокрого, яку було поміщено у великій Софійській брамі. Однак найбільш промовисто на користь активізації культу ікони свідчить поява в 1760-х роках «нових чудес» святині. Два «нових» чуда ікони Миколая Мокрого записані у рукописній збірці кінця XVIII століття, що зберігалася в бібліотеці Києво-Софійського монастиря. Запис цих агіографічних оповідань є явищем до певної міри унікальним, адже XVIII століття традиційно вважається періодом спаду кількості зафіксованих чудотворінь і зменшенням уваги до чудотворних образів загалом. Свідком першого чуда (записаного 1 вересня 1765 р.) був Євсевій Квенгахазєв, придворний княгині Олександри Яківни Сибірської (1728–1793) – дружини грузинського царевича Леона Бакаровича (1728–1763). Чудо відбулося з ним у травні 1765 року – Євсевій отримав зцілення від сильного болю у правому боці. Історія зцілення була такою: уві сні йому явилося два мужа, які розрізали його бік (звідки виповзла змія) і наказали молитися до ікони святого Миколая Мокрого про зцілення. Євсевій, котрий нічого не знав про київську ікону, випадково побачив її копію, принесену княгині Олександрі софійським ієромонахом Савою. Після цього він разом з княгинею приїхав до Києва і розповів про чудо, яке з ним трапилося33. Друге чудо (записане 1 грудня 1765 р.) відбулося із уродженцем містечка Понорниці Чернігівського полку, різьбярем Михайлом Степановичем Шаховським. Шаховський, пообіцявши прийняти чернецтво у Києво-Софійському монастирі, з часом відкинув свій намір і працював різьбярем на Кудрявському архієрейському подвір’ї. У 1763 році під час тяжкої хвороби йому уві сні явилася ікона святого Миколая, з якої спустився сивий старець у архієрейському вбранні й

наказав покаятися. Шаховський одужав і продовжував роботу в Києві. 1765 року він відмовився працювати без завдатку над кіотом для ікони святого Миколая, після чого занедужав «на лівий бік». Вже при смерті Михайло пообіцяв постригтися до монастиря і зробити кіот безкоштовно. Старець, що знову з’явився уві сні, розрізав його нутро, вийняв звідти «капшук», розрізав його лівий бік, вийняв звідти «вузол»34. Михайло виконав обіцянку: він зробив безкоштовно кіот і 22 квітня 1766 року постригся до Києво-Софійського монастиря під іменем Мельхіседек35. Зміст цих чудес повідомляє нас як про фактичне поширення культу, так і про сприйняття чуда духівництвом КиєвоСофійського собору, представники якого здійснили запис обох подій. Фактично інформація зводиться до того, що в 1765 році клір Києво-Софійського собору проводив активну діяльність у напрямку популяризації культу ікони, що проявилося а) в самому факті запису чудес, б) у виготовленні й поширенні копій ікони, одну з яких привіз до Москви софійський чернець Сава, в) у виготовленні кіоту для ікони. Ця діяльність знаходила активну підтримку вірних, які були свідками чудес. Однак не всі дива зрештою зафіксовані у вищезгаданій рукописній збірці: акровірш на кіоті ікони повідомляє про ще одне чудо 1765 року – зцілення від паралічу слуцького купця Петра Сухозанета36. Що послугувало причиною для запису двох попередніх і чи є вони назагал шаблонними агіографічними творами? Важко не помітити подібності двох розповідей про чудо: обидва стаються уві сні, обидва пов’язані з лікуванням хвороби «нутра» (правого і лівого боку), обидва містять наказ звернутися до ікони або ж змінити ставлення до святині чи КиєвоСофійського монастиря. А отже, невідомий редактор свідомо дібрав для запису ці два чуда, які узгоджувалися з його уявленням про надприродне і могли, на його думку, бути записані для читання сучасниками і нащадками. Шостим етапом, який ми виділили в процесі цього дослідження, є ХІХ – початок ХХ століття. У цей час спостерігається найвищий пік шанування софійських святинь. Інформація про них популяризується в друкованих описах собору та публікаціях, присвячених окремим іконам, в церковних періодичних виданнях37. До того ж починають з’являтися окремі путівники, призначені спеціально для паломників до київських святинь38. Усі ці публікації подавали загальну історію звеличення кожної ікони чи реліквії, стимулюючи тим самим її культ у сучасних відвідувачів храму.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

РЕЛІКВІЇ

Ікона Миколая Мокрого, що знаходиться у церкві Святої Трійці (Бруклін, США)

Особливою в ХІХ – на початку ХХ століття є увага до культів мощей митрополитів, які знаходилися у Софії: реліквій священномученика Макарія та митрополита Рафаїла Заборовського. Промоторами цих культів були вочевидь самі архієреї ХІХ століття, за сприянням яких мощі обох митрополитів були виділені у внутрішньому просторі собору і включені у загальне богослужбове життя. У 1805 році над мощами митрополита Макарія був поставлений новий позолочений балдахін39, а в 1838-му зроблено нову срібну раку40. В 1827 році встановлено окремий день пам’яті київського священномученика Макарія – 1 травня і започатковано традицію урочистого обнесення мощей довкола собору цього дня (ця традиція існувала і на початку ХХ ст.41). У другій половині ХІХ століття біля мощей митрополита відправляли щотижневі акафісти42. Окрім того, ціла низка заходів була присвячена відзначенню в 1897 році 400-ліття від дня мученицької кончини священномученика Макарія43.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

РЕЛІКВІЇ

Розвиток культу мощей митрополита Рафаїла Заборовського (1743–1747 рр.) пов’язаний, передусім, із фактом нетлінності мощей святителя. Заборовський помер 22 жовтня 1747 року. Очевидці свідчать, що 39 днів його тіло зберігалося нетлінним44. Поховано митрополита у Софії, в окремому склепі в південній частині собору 30 листопада 1747 року 45. Факт нетлінності мощей митрополита Рафаїла відзначав на початку ХІХ століття митрополит Серапіон Александровський (1803– 1822 рр.). У своєму щоденнику він згадує, як у супроводі багатьох знаних гостей неодноразово відвідував усипальницю46. При цьому він завважує цілість і неушкодженість останків і облачення Рафаїла, відзначаючи: «mira res» («чудеса»)47. Очевидно, саме за часів митрополита Серапіона було започатковано відправлення панахид біля мощей Заборовського. До 1843 року панахиди здійснювалися в самій усипальниці. Під час капітального ремонту собору в 1843–1853 рр. труну було обмуровано, вхід до усипальниці зачинено, а панахиди почали здійснювати на її поверхні48. Чуда, що відбувалися біля мощей святителів Макарія та Рафаїла, нотуватися ключарем собору протоієреєм М. Оглобліним († 1877 р.). Короткий список цих чудес дійшов до нас завдяки опублікованим у 1888 році спогадам священика М. Флоринського (приписаний до Софійського собору у 1877– 1888 рр.). Окрім чудес, записаних Оглобліним, Флоринський згадав і ті чудотворні явища, що відбувалися у Софії за його пам’яті: біля мощей митрополита Макарія – незвичайне благоухання, яке відчували ієромонах Казанської єпархії та клірик Святої Софії; врятування від смерті благочестивої вдови і зцілення від важкої хвороби її сина; явлення священномученика Макарія уві сні киянину Михаїлу з наказом відслужити молебень перед мощами за його сина; зцілення від важкої хвороби внутрішніх органів восьмидесятилітньої вдови Параскеви Антонович49. Біля мощей митрополита Заборовського були зафіксовані два чудесні явища. Про перше засвідчив столітній старець Григорій Іванович Іванов, котрий, будучи хворим, побачив уві сні монаха, який наказав йому відслужити панахиду по митрополиту Заборовському. Після панахиди Григорій одразу видужав. Другим чудом стало зцілення одного із київських протоієреїв, котрий також замовляв панахиду по митрополиту50. Панахида біля мощей неканонізованої особи була єдиним офіційно дозволеним проявом її вшанування. Софійське духівництво всіляко заохочувало цю практику, що проявилося, зокрема, у путівниках по київських святинях. Зокрема, путівник 1908 року повідомляє, що найчастіше панахиди біля мощей митрополита відправляють хворі на лихоманку51, отже дає зразок до наслідування цієї практики. Характерною особливістю культового життя Софії в ХІХ – на початку ХХ століття є спроби повернути привезені у XVII столітті ікони до первісних місць їхньої прослави. У 1805 році власник м. Любеча, генеральний суддя, таврійський цивільний губернатор граф Григорій Петрович Милорадович (1756– 1828 рр.) подав прохання до Святійшого Синоду про повернення чудотворної ікони Богородиці до Любеча. У цій справі він вирішив заручитися підтримкою князя Олександра Голіцина. Голіцин, своєю чергою, 18 квітня 1805 року направив листа до митрополита Серапіона, де зазначив, що ікона належала Любецькому Антоніївському монастирю і висловлює прохання повернути святиню або до монастиря, або ж – до церкви Покрови Пресвятої Богородиці52. Резолюція митрополита Серапіона, вміщена наприкінці листа, є негативною. Вона апелює як до давності факту перенесення святині, так і до активного її шанування вірними і численними паломниками.

Окрім того, митрополит вказує на можливий протест щодо повернення ікони з боку софійського духівництва53. У 1852 році мешканці села Куп’ятич вислали петицію Мінському і Бобруйському єпископу Михаїлу з проханням повернути ікону на первісне місце прослави. Петиція апелює до необхідності повернення святині як пам’яті про віру предків, однак демонструє повну необізнаність з історією її явлення і подальшого культу54. Відповідь містила сформовану позицію софійського духівництва щодо ікони: святиня відвідується великою кількістю прочан, для образа вже відведене й облаштоване місце в соборі, в паралель до ікони св. Миколая Мокрого55. Справа була подана на розгляд Святійшого Синоду, який у 1856 році постановив залишити ікону у Софії. Правильність цього рішення «підтвердила» своїм чудом сама Богоматір: хвора дружина чиновника Катеринославської губернії побачила уві сні ікону дивної форми, яка наказала віднайти її для зцілення. Жінка дала відповідну обітницю, зцілилася і замовила подячний молебень у Києво-Софійському соборі та ризу для ікони56. Спроби повернути Куп’ятицьку та Любецьку ікони на місця їхнього первинного шанування пожвавили культ вищеозначених святинь і викликали інтерес до історії їхнього шанування. Водночас до Софії передаються нові святині: сімейні ікони, а також ікони, що прославилися в інших храмах митрополії. В 1804 році подружжя Воронцових подарувало святій Софії копію ікони Тихвинської Богоматері, яка стала окрасою іконостаса Андріївського приділу, що був спеціально поновлений Воронцовими57. Цікаво, що донатори висловили прохання переосвятити приділ на честь Тихвинської Богоматері (це звернення зафіксоване в щоденнику митрополита Серапіона58), однак ця ідея не знайшла відгуку в софійського кліру. В середовищі вірних ікона практично одразу почала вшановуватися як чудотворна. На користь цього свідчать записи про дари до святинь, що велися в соборі протягом 1806–1807 рр. 59. Як дар родової святині опинилася в Софії і копія чудотворної Дубовицької ікони. Оригінал святині прославився чудесами у XVI столітті в м. Дубовичі на Чернігівщині. Протоієрей Петро Лебединцев у своїй книзі «Описание Киево-Софийского кафедрального собора» (1882 p.) повідомляє, що копію ікони подарувала Софії поміщиця Н.А. Львова60. Очевидно, йдеться про родичку (сестру?) Варвари Андріївни Львової – щедрої благодійниці Києво-Софійського монастиря 1870-х років61. Сімейну святиню Львових встановили біля південних две-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

РЕЛІКВІЇ

рей, при вході в собор з Успенського приділу. Ікона в срібному позолоченому окладі розміщувалася в окремому кіоті62. Очевидно, саме цей оклад зберігається нині у фондах Києво-Печерського національного історико-культурного заповідника63. Копія Дубовицької ікони в Софії також практично одразу стала шанованою: біля неї відбувалися спеціальні молебні на прохання парафіян64. Якою є подальша доля софійських святинь і де вони знаходяться сьогодні? Події 1930-х років поклали край церковному шануванню чудотворних ікон та реліквій у Софії Київській, доля більшості з них на сьогодні оповита загадкою. Фактично з усіх давніх святинь до наших днів у соборі збереглося тільки поховання Рафаїла Заборовського. У 1936 році, під час проведення археологічних досліджень, відкрили поховання Київських митрополитів у підземному склепі Софійського собору. У дерев’яній труні митрополита Заборовського було виявлено рештки ієрейського облачення, посох, взуття та дерев’яні кипарисові хрестики65. Нині гріб Рафаїла Заборовського разом з похованнями п’яти наступних митрополитів продовжує знаходитися в підземному склепі Софійського собору. Мощі митрополита Макарія після припинення богослужінь у Софії (1934 р.) були перенесені до Свято-Володимирського собору, де вони вшановуються і сьогодні. Доля софійських ікон та двох мощевиків-релікваріїв на сьогодні залишається до кінця не з’ясованою. У 1935–1937 рр. було розібрано іконостаси Андріївського та Миколаївського приділів66. Очевидно, саме тоді з Андріївського приділу було вилучено Куп’ятицьку ікону, яку передали до Всеукраїнського музейного містечка. Подальша доля цієї святині невідома. До нас дійшли тільки два фотознімки Куп’ятицького енколпіону 1930-х років з колекції М. Біляшівського і В. Щербаківського67. Інші ікони собору, очевидно, також потрапили до Лаврського музейного містечка. Ікона Миколая Мокрого після реставрації 1924 р. у Всеукраїнському музейному містечку була повернена до Софії68. Судячи зі спогадів О. Повстенка, вона знаходилася на хорах Софії до кінця німецької окупації Києва 1943 року і залишалася в Миколаївському приділі в дубовому кіоті69. Після Другої світової війни ця святиня безслідно зникла. Найбільш вірогідною і обґрунтованою на сьогодні є реконструкція подальшої долі ікони авторства А. Макарова та С. Білоконя: після відходу німців святиня була вивезена за кордон, тривалий час переміщувалася й опинилася, врешті-решт, у США, де й донині зберігається в церкві святої Трійці у Брукліні (один із районів Нью-Йорка)70. 94

У 2010 році генеральним директором Національного заповідника «Софія Київська» Н.М. Куковальською71 була здійснена поїздка до США з наміром розшукати втрачену святиню. В результаті розмови з настоятелем Свято-Троїцької церкви у Брукліні отцем Володимиром Вронським було встановлено, що ікона була подарована його батьку в 1950-х роках невідомою приватною особою. Отець Володимир переконаний в автентичності святині. Однак образ значно потьмянів і потребує нагальної реставрації, яка і дасть змогу остаточно ідентифікувати ікону Бруклінської Святотроїцької церкви з прославленою софійською святинею. Підбиваючи підсумки зазначимо, що в Софії Київській упродовж її тисячолітньої історії шанувалася ціла низка чудотворних ікон і реліквій. Перелічені у нашій статті святині мали окрему історію потрапляння до Софії, свою динаміку церковного культу й народного шанування. Їх неодноразово переміщували в межах самого храму, виділяли за допомогою коштовних прикрас і привісок, відправляли біля них спеціальні богослужіння, підкреслювали необхідність моління до них у друкованих виданнях. Святині Софії були предметом загальноміського і навіть загальнонародного поклоніння. З ними пов’язувалися численні чудотворні явища, які, хоч і дійшли до нас в редакторській обробці духівництва, свідчать про особливості сприйняття чуда і надприродного людьми різних історичних епох. Культові практики та сказання, сформовані у Софії Київській, зазнавали вагомих впливів західної та північно-руської духовних традицій. Однак, попри це, вони залишаються самобутнім явищем, яскравим проявом української духовної культури та виразником традиції Київської митрополії. Переважна більшість софійських ікон та реліквій на сьогодні втрачена. Однак їх присутність у формуванні духовної аури Софійського собору, унікального образу Святого Києва – Єрусалима землі Руської є беззаперечною. ПРИМІТКИ 1 Див.: Нікітенко Н.М. Софії Київській 1000 років. – К., 2011. 2 Див. спеціальні дослідження: Никитенко Н.Н. Образ святителя Николая в монументальной живописи Софии Киевской // «Правило веры и образ кротости…»: Образ свт. Николая, архиеп. Мирликийского, в византийской и славянской агиографии, гимнографии и иконографии. – М., 2004. – С. 393–402; Вона ж. Херсонеська святиня і розпис Софії Київської // Проблемы археологии и истории Боспора. – Керчь, 1996. – С. 93–95; Никитенко Н.Н., Корниенко В.В. Новые эпиграфические исследования и вопросы персонификации однофигурных женских фресок в северозападной части Софии Киевской // Кондаковские чтения-3. Человек и эпоха: Античность–Византия–Древняя Русь. Материалы ІІІ Международной научной конференции. – Белград, 2010. – С.339–357; Верещагина Н.Н. Чудотворный образ Николы Мокрого в восточнославянской культурной традиции // «Правило веры и образ кротости…»: Образ свт. Николая, архиеп. Мирликийского, в византийской и славянской агиографии, гимнографии и иконографии. – М., 2004. – С. 403–412. 3 Верещагина Н. Зазнач. праця. – С. 407–408. 4 Никитенко Н.Н. Программа однофигурных фресок Софийского собора в Киеве и ее идейные истоки // Византийский временник. – 1988. – Т.49. – С. 174–175; Вона ж. Образ святителя Николая... – С.393– 402. 5 Крутова М.С. Святитель Николай Чудотворец в древнерусской письменности. – М., 1997. – C. 75–78. 6 Багрий А.В. Киевский список чуда св. Николая об утопшем детище // Известия отделения русского языка, словесности и литературы Императорской академии наук. – Петроград, 1914. – С. 272–273. 7 Там же. – С. 268. 8 Ciofrari G. La legenda di Kiev: La traslazione delle reliquie di S. Nicola nel racconto di un annalista russo contemporaneo. – Bari, 1980. – P. 38.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

РЕЛІКВІЇ

9 Верещагіна Н. Найдавніша чудотворна київська ікона // Родовід: наукові записки до історії культури України. – 1995. – № 3 (12). – С. 84–85. 10 Kulczynski I. Specimen Ecclesiae Ruthenicae. – Romae, 1734. – P. 46. 11 Rubin M. Mother of God: A history of the Virgin Mary. – Yale-London, 2009. – P. 186–187. 12 Ibidem. – Р. 306. 13 Перну Р. Крестоносцы / научный ред. Малинин Ю.П. – СПб., 2001.– С. 113–114. 14 Александрович В.С. Скарбниця Київського Софійського собору на початку XV ст. // Софійські читання: Матеріали IV міжнародної науковопрактичної конференції «Пам’ятки Національного заповідника “Софія Київська”: культурний діалог поколінь». – К., 2009. – С. 137. 15 Лосева О.В. Жития русских святых в составе древнерусских прологов XII – первой трети XV веков. – М., 2009. – С. 453. 16 Майоров А. Византия, Польша, Венгрия и Галицко-Волынская Русь: откуда происходит крест Мануила собора Парижской Богоматери // Україноугорські етюди / ред. Л. Войтович. – Львів, 2010. – Вип. 1. – С. 103–104. 17 Орловский П. Сказание о священномученике Макарии, митрополите Киевском, нетленно почивающем в Киево-Софийском кафедральном соборе. – К., 1897. – С. 3–14. 18 Полное собрание русских летописей. Т. 35. – М., 1980. – С. 125. 19 Нікітенко Н. Рака священномученика Макарія у Софії Київській // Записки Наукового Товариства ім. Т. Шевченка. Т. 236. – Львів, 1998. – С. 295. 20 Lev Krevza’s The defense of Church Unity and Zaxarija Kopysten’skyj’s Palinodia // Harvard library of early Ukrainian literature. Vol. 3. Part 1. – Cambridge (Mass.), 1987. – P. 106. 21 Kalnofoyski A. Teraturgima lubo cuda, ktore byly tak w samym... Monastyru... Kiiowskim... – K., 1638. – S. 196–197. 22 Нікітенко Н. Рака священномученика… – С. 300–302; Вона ж. Свята Софія Київська: історія в мистецтві. – К., 2003. – С. 238–242. 23 Сінкевич Н.О. Куп’ятицька ікона Богородиці – втрачена київська святиня // Могилянські читання 2008 року: Збірник наукових праць: Церква і музеї: втрати ХХ ст. – К., 2009. – С. 121–127. 24 Інститут рукопису НБУ. – ДА 695 л. № 2. – Арк. 7. 25 Wacław z Sułgostowa (Nowakowski). O cudownych obrazach w Polsce Przenajświętszej Matki Bożej. Wiadomości historyczne, bibliograficzne i ikonograficzne. – Kraków, 1902. – S. 349. 26 Біда К. Іоаникій Галятовський і його «Ключ розуміння». – Рим, 1975. – С. XLIV–XLVІІ. 27 Принагідно висловлюємо подяку за люб’язне надання зображень копії ікони Архієпископу Пінському і Лунинецькому, владиці Стефану. 28 Фонди НКПІКЗ. КПЛ – ж – 673. 29 Милорадович Г.А. Чудотворная Любечская икона Божией матери в Любече // Прибавление к Черниговским епархиальным ведомостям. Часть неоффициальная. – 1884. – № 23. – С. 492–493. 30 Міляєва Л. Чудотворні ікони Богородиці в Києві XVII століття та образ Любецької Богоматері пензля Івана Щирського // Записки Наукового Товариства ім. Т. Шевченка. Т. 227. – Львів, 1994.– С. 131–139. 31 Інститут рукопису НБУ. – ДА 733. – Арк. 7. 32 Личевский А. Святая София Киевская. Историко-археологическое исследование. – К., 1914. – Рукопись / Державна наукова архітектурнобудівельна бібліотека імені В.Г. Заболотного. – С. 428. 33 Інститут рукопису НБУ. – 499/ 352 с. – Арк. 341–341 зв. 34 Там само. – Арк. 343–344 зв. 35 Прокоп’юк О.Б. Формування складу братії Києво-Софійського кафедрального монастиря (1721–1786 рр.) // Український історичний збірник / Інститут історії України НАН України. – К., 2004. – Вип. 6. – C. 115– 136, 132. 36 О чудотворной иконе святителя Христова Николы Мокрого // Киевские Епархиальные Ведомости. – 1869. – № 12. – С. 442–444. 37 Там же; П-чин В.В. Купятицкая чудотворная икона божьей матери // Минские епархиальные ведомости. – 1891. – № 18. – C. 481–494; № 19. – C. 509–522; № 20. – C. 533–547; № 21. – C. 566–585; № 22. – C. 620– 634; № 23. – С. 681–692; № 24. – С. 731–740. 38 Кизлова А.А. Отражение почитания киевских святынь в путеводителях начала ХХ века // Государство, общество, церковь в истории России ХХ века: Материалы ІХ Международной научной конференции. Часть 1. – Иваново, 2010. – С. 185–189. 39 Інститут рукопису НБУ. – Ф. 1. – Спр. 6. – Арк. 112 зв. 40 Орловский П. Сказание о священномученике Макарии… – С. 15. 41 Киев – азбука православия. Посвящается всем благочестивым паломникам и богомольцам Киева. – К., 1908. – С. 34.

42 Кізлова А.А. Православні святині Києва у духовному та суспільному житті киян (кінець XVIII – перші десятиліття ХХ ст.). Дисертація… кандидата історичних наук. – К., 2010. – С. 66. 43 И.З. Св. Макарий митрополит киевский и всея Руси // Богословский вестник. – 1897. – № 5; Корольков И. Киевский митрополит св. Макарий и его значение в истории юго-западной церкви // Труды Киевской Духовной Академии. – 1897. – № 2. – С. 152–178. 44 Орловский П. Погребение киевских митрополитов Рафаила Заборовского и Арсения Могилянского // Киевская Старина. – 1904. – № 7–8. – С. 1–4. 45 Інститут рукопису НБУ. – ЦАМ. № 733 (Муз. 939). – Арк. 25. 46 Там само. – Ф. І. – Спр. 6. – Арк. 107 зв., 139 зв. 47 Там само. – Арк. 107 зв. 48 Орловский П. Сказание о блаженном Рафаиле, митрополите Киевском... – С. 52–53. 49 Флоринский Н.И. Из виденнаго и слышанного в Киево-Софийском кафедральном соборе. – К., 1888. – С. 1–8. 50 Там же. – С. 7–9. 51 Киев – азбука православия… – С. 34. 52 Інститут рукопису НБУ. – ДА 695 л. № 2. – Арк. 6. 53 Там само. – Арк. 6 зв. 54 ДАМК. – Ф. 3. – Оп. 1. – Спр. 136. – Арк. 1–2. 55 Кізлова А. Православні святині Києва... – К., 2010. – С. 37. 56 Орловский П.Г. Некоторые сведения о чудотворной Купятичской иконе Божией Матери, находящейся в Киево-Софийском соборе // Киевские Епархиальные Ведомости. – 1867. – № 4, отд. 2. – С. 119–120. 57 Інститут рукопису НБУ. – Ф. 1. – Спр. 6. – Арк. 57 зв.–58. 58 Там само. – Арк. 54. 59 ЦДІАУК. – Ф. 127. – Оп. 202. – Спр. 10. – Арк. 2–10. 60 Лебединцев П.Г. Описание Киево-Софийского кафедрального собора. – К., 1882. – С. 22. 61 Крайній К.К. Дослідження церковної історії в Київському Церковно-археологічному товаристві. 1872–1920 рр. Дисертація… кандидата історичних наук. – К., 2004. – С. 124. 62 Лебединцев П.Г. Зазнач. праця. – С. 22. 63 Фонди НКПІКЗ. – КПЛ – м – 10834. 64 Кізлова А.А. Православні святині Києва... – С. 65. 65 Нікітенко Н. Під покровом святої Софії: некрополь Софійського собору в Києві. – К., 2000. – С. 58. 66 Повстенко О. Катедра св. Софії у Києві // Альманах Українського Народного союзу. – Джерзі Ситі–Ню Йорк, 1988. – С.26. 67 Національний художній музей України. Документально-архівний фонд. – Ф. 33. – № 1029, 1030. 68 Науковий архів Інституту археології НАН України. – Ф. ВУАК. – № 410/2. – Арк. 27. 69 Повстенко О. Катедра св. Софії у Києві. – НьюЙорк, 1954. – С. 212. 70 Білокінь С. Київська ікона св. Миколи Мокрого на Американському континенті // Софійські читання: Матеріали IV міжнародної науково-практичної конференції «Пам’ятки Національного Заповідника “Софія Київська”: культурний діалог поколінь», Київ, 25–26 жовтня 2007 р. – К., 2009. – С. 144–166. 71 З доповіді Н. Куковальської «Новітні дослідження саркофага Ярослава Мудрого (2009 – 2011)» на VI міжнародній науково-практичній конференції «Софійські читання» (К., 26–27 травня 2011 р.). Подано до друку в часопису «Софійські читання». – Вип. VI.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

2011

ПРО АВТОРІВ

№3–4 (167–168) Науково-популярний ілюстрований журнал Наукове редагування Ігоря ГИРИЧА Редагування, коректа Віри КАРПЕНКО Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ Фото на обкладинці Юрія ШКОДИ

АДРЕСА РЕДАКЦІЇ Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: (044) 498 23 65

Володимир Александрович, доктор історичних наук, науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ (м. Львів) В’ячеслав Корнієнко, кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник відділу науково-історичних досліджень Національного заповідника «Софія Київська» Неля Куковальська, заслужений працівник культури України, дійсний член Української академії архітектури, дійсний член ІКОМОС, генеральний директор Національного заповідника «Софія Київська» Надія Нікітенко, заслужений працівник культури України, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу науково-історичних досліджень Національного заповідника «Софія Київська» Ірина Преловська, кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник відділу науково-історичних досліджень Національного заповідника «Софія Київська» Тамара Рясна, завідувач сектора науково-методичної роботи відділу науково-історичних досліджень Національного заповідника «Софія Київська» Наталія Сінкевич, кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник відділу науково-історичних досліджень Національного заповідника «Софія Київська» У цьому числі використано світлини авторів статей

ДРУКАРНЯ ТОВ «Мега-Поліграф» 04073, Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14

Видання зареєстроване Держкомітетом по пресі України 01.06.1994. Серія КВ, свідоцтво №683

Наклад 500 прим.

ПЕРЕДПЛАЧУЙТЕ У 2012 ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНД

ЕКС 60969 ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНД

ЕКС 74310 ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНД

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНД

ЕКС 95220

ЕКС 74501 ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНД

ЕКС 37112

ЕКС 90269 ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНД

Фреска з княжою родиною у головній наві київського Софійського собору

ISSN 0131-2685

Пам’ятки України: історія та культура. – 2011. – № 3–4. – С. 1–96

Індекс 74401