Пам'ятки України by Національне газетно-журнальне видавництво

№4 КВІТЕНЬ 2013

 Віднайдені акварелі Д. Яблонського

 Охорона пам’яток у Норвегії

 Волинські монастирі  Топонімія Києва і Рівного у 1941–1944 рр.  До вшанування М. Шашкевича  Портрет знатного вельможі

Успенська церква в Дорогобужі. Друга половина XVI ст.

2013, КВІТЕНЬ

№ 4 (187)

ЗМІСТ НОМЕРА Науково-популярний ілюстрований журнал Видається із 1969 року ЗАСНОВНИК Міністерство культури України

ПАМ’ЯТКООХОРОННІ ІНСТИТУЦІЇ У СВІТІ 2

МОНАСТИРІ 6

ВИДАВЕЦЬ ДП «Національне газетно-журнальне видавництво»

Норвезьке Товариство пам’яті про минуле Олена СОМ-СЕРДЮКОВА

Монастирі Луцько-Острозької єпархії: пожертви, поховання, книгодрук Сергій ГОРІН

ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО 16

ВИДАВНИЧА РАДА Олеся Білаш, Віктор Пасак, Максим Бударін, Віктор Вечерський, Олена Воронько, Ольга Дарибогова, Оксана Іонова, Євгенія Крутоголов, Іван Мечков, Лариса Нікіфоренко, Лариса Петасюк, Людмила Чумакова, Михайло Швед, Оксана Гайдук, Людмила Гнатюк, Ольга Голинська, Наталя Потушняк, Надія Соколенко

Портрет знатного вельможі з Волинського краєзнавчого музею Світлана ОЛЯНІНА

КНИГОПИС 21

ПОСТАТІ 22

Пам’ятні таблиці вшанування Маркіяна Шашкевича Степан ПАХОЛКО

Пам’ятний хрест М. Шашкевичу в селі Новосілки на Львівщині Степан ПАХОЛКО, Ольга МАРТИН

РЕДКОЛЕГІЯ Віктор Акуленко Володимир Александрович Сергій Білокінь Леся Богослов Геннадій Боряк Ігор Гирич Андрій Ґречило Іван Дзюба Антоніна Жихорська Леонід Залізняк Віра Карпенко Сергій Кот Ярослава Павличко Леонід Прибєга Анатолій Ситник Павло Сохань Олександр Федорук

«Підгайці та Підгаєччина» Григорій СТАРИКОВ

ФАЛЕРИСТИКА 30

Комбатантський Хрест та пропам’ятна відзнака УГА «Галицький Хрест» для цивільних Орест КРУКОВСЬКИЙ

ТОПОНІМІКА 38

Топонімія Києва і Рівного у 1941–1944 рр.: тенденції і характер перейменувань Тетяна СЕБТА

Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Пам’яток України» – тільки з письмового дозволу редакції.

ОБРАЗКИ З МИНУЛОГО

ЗНАХІДКИ

Спогади учасника французького руху Опору Юхим ШЕВЧЕНКО (публікацію підготував Володимир КРАВЧЕНКО)

Акварелі Д. Яблонського у збірці Зеновія Соколовського Надія БАБІЙ

ПАМ’ЯТКООХОРОННІ ІНСТИТУЦІЇ У СВІТІ Олена СОМ-СЕРДЮКОВА

НОРВЕЗЬКЕ ТОВАРИСТВО ПАМ’ЯТІ ПРО МИНУЛЕ

Фрагмент різьблення на північній стіні церкви в Урнесі

агалом у Норвегії не так і багато мистецьких пам’яток. Історично це пояснюють економічною нерозвиненістю в минулому, маргінальністю щодо Європи. Чума середини XIV століття майже повністю викосила населення країни, яке на початку ХХ століття – доба проголошення незалежності від Швеції – не дотягувало до мільйона душ. Протестантизм із його скепсисом до візуального трактування біблійних текстів прийшов сюди у XVIІ столітті й не дуже стимулював мистецтво. Тож аскетизм і бідність формували образ культури норвежців, аж доки Г. Ібсен, Е. Гріг і Е. Мунк не розбудили земляків од споконвічного сну з богами Асгарду. У мистецькому контексті країни виділяються дерев’яні церкви XI– XIV століть, що стали справжніми національними символами. Вони збереглися поза часом та неначе законсервувались у ньому. Ставкірки, як їх величають у Норвегії, існують у замріяному просторі фіордів, гір і неба, тобто у своєму первинному середовищі, відірвані від цивілізації, до них і досі треба добиратися довгими звивистими дорогами. Ці храми нічого не втратили у своїй давній образності, не набули ознак сучасності, навіть їхня деревина пахне Cередньовіччям. До наших днів збереглося 28 таких об’єктів. Майже всі вони «сконцентровані» вздовж легендарного та найбільшого Согнфіорду. Проте щоби побачити ці пам’ятки, мені довелося протягом тижня подолати понад тисячу кілометрів гірськими шляхами. Під час подорожі привертали увагу металеві таблички з написом власника на більшості храмів – «Fortidsminneforeningen», що дослівно перекладається «Товариство пам’яті про минуле». Його заснували 1844 року на добровільних засадах і нині це найстаріша в Норвегії установа з охорони пам’яток. Не обійшлося без впливу численних культурно-історичних товариств Німеччини, які об’єднували всіх охочих. Історично культурно-просвітницький рух на Півночі Європи припадає на добу поширення національноромантичних течій у мистецтві. На чолі руху в Норвегії стати живописці Іоан Христіан Даль (J.C. Dahl) (1788–1857) та Йоахим Фріч (Joachim Frich) (1810–1858)1. Головна мета створеного ними Товариства: знаходити, досліджувати, зберігати, популяризувати норвезькі історичні споруди, цінні для прийдешніх поколінь. Просвітницька ідея та піклування про те, щоб нащадки мали культурну спадщину, лягли в основу фундації. Якщо попервах ішлося про запобігання занепаду пам’яток, недбалому ставленню та навіть бажанню знести їх, як старий мотлох, то згодом, майже через сто років, на перший план постало завдання знаходити гроші та залучати спеціалістів для реставрації. До пріоритетів Товариства нині належить і збереження культурно-історичного ландшафту навколо пам’яток.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ПАМ’ЯТКООХОРОННІ ІНСТИТУЦІЇ У СВІТІ

Церква в Урнесі. XI ст.

Активістами фундації були також відомі живописці А. Тідеман (A. Tidemand), Г. Гюде (H. Gude), реставратор Г. Сширмер (H. Schirmer), архітектор В. Ханно (Wilhelm von Hanno)2 . Вони дбали про фіксацію та популяризацію спадщини у той час, коли населення країни жило досить розпорошено між гір і ланів, прорізаних фіордами, ще не усвідомлюючи себе єдиною нацією. У перші 50 років основною темою зацікавлення були пам’ятки давньої історії та Середньовіччя. Унаслідок наполегливої роботи Товариства, при залученні передусім приватних коштів, наприкінці ХІХ століття вдалося організувати п’ять археологічних музеїв. Ця діяльність набула законодавчої підтримки 1905 року. Державна королівська комісія з антикваріату визнала 1912 року засади діяльності Товариства з його правом володіння давніми культурноісторичними об’єктами та з обов’язковим наглядом вищої інстанції над недоторканністю цих об’єктів (за винятком необхідної реставрації та консервації). Притому заборонялися реконструкції та поновлення. Через кілька років після свого заснування Товариство почало отримувати у власність давні будівлі. Це відбувалося шляхом дарування або придбання за гроші благодійників. Траплялися прямі пожертви, спрацьовував і механізм зменшення податків, адже однією із засад західної цивілізації є вміння рахувати гроші. Також чітко прописані механізми здійснення «добрих справ» за рахунок власних податків.

№ 4 (187) / квітень 2013

Цим і користувалося Товариство як добровільна організація, що не брала жодної копійки з бюджету, на відміну від свого головного контролера – Державної королівської комісії з антикваріату, котра повністю утримувалася за рахунок казни. Подібні принципи функціонують незмінно. Наприклад, сума добровільного внеску за рахунок податків не може бути меншою за 500 крон і більшою ніж 12 000. І це спрямовує гроші з держбюджету на цільові виплати для потреб охорони пам’яток. Нині Товариство володіє вісімнадцятьма ставкірками, чотирнадцятьма мурованими церквами та чотирма монастирськими руїнами Середньовіччя. Усього на балансі та під захистом Товариства знаходиться сорок одна споруда ХІ– XVIIІ століть, серед яких є давні гірські ферми, комори, морські ангари, маяки тощо. Серед перших придбань Товариства (1846 рік) були залишки монастиря в Таутра, руїни Стейнвікхолмського палацу в Скатвалі, комора XV століття у Воссі, ставкірки Боргюнд і Урнес. Остання – найдавніша дерев’яна церква Норвегії (ХІ ст.), занесена до всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Всі

МОНАСТИРІ Сергій ГОРІН

МОНАСТИРІ ЛУЦЬКООСТРОЗЬКОЇ ЄПАРХІЇ: пожертви, поховання, книгодрук

ернецтво, як одна з найважливіших інституцій Церкви, постійно привертає увагу дослідників, які намагаються з’ясувати і висвітлити всі аспекти функціонування монастирів. Зрозуміло, що чим далі ми віддаляємось від подій сивої давнини, тим обмеженіші наші можливості у зв’язку з невеликою кількістю збережених документальних свідчень або й узагалі їхньою відсутністю. Саме це часто спричиняє «вибір» питань, що становлять об’єкт студіювань. У цій розвідці ми розглянемо релігійно-культурне значення волинських монастирів. Вибір теми зумовлений тим, що ідеалом східнохристиянського чернецтва, сформульованим Св. Теодором Студитом, є особливе служіння Церкві, спасіння душі, яке досягається лише шляхом відречення від світського життя. Попри це, обителі не могли бути цілком ізольованими від соціуму і одним з аспектів їхньої діяльності був релігійно-культурний. Деякі дослідники й раніше цікавились цим питанням, але зосереджували свою увагу переважно на друкарській справі та переписуванні книг у монастирях, функціонуванні при них шкіл. Віднайдені нами документальні свідчення про пожертви чернечим спільнотам від вірних, поховання в обителях, наявність у них чудотворних ікон й існування шпиталів допоможуть краще зрозуміти місце монастирів ЛуцькоОстрозької єпархії у волинському соціумі впродовж зазначеного хронологічного періоду.

Дорогобузька ікона Богородиці Одигітрії. Початок XIV ст.

ПОЖЕРТВИ ВІРНИХ Інформація про офіри чернечим спільнотам від вірних розкриває не лише рівень матеріального забезпечення обителей, а й те, яким був їхній релігійний авторитет, наскільки вони були шановані місцевим (і не тільки) населенням. Зауважимо, що тут ми будемо фіксувати пожертви лише грошей і рухомого майна. Кількість пожертв від вірних монастирям ЛуцькоОстрозької єпархії (кінець XVI – перша половина XVII ст.): Білостоцький Святодухівський – 1, Валівський – 1, Гощанський Михайлівський – 4, Дерманський Троїцький – 5, Дорогобузький Успенський – 1, Дубицький Введенський – 1, Дубнівський Вознесенський – 2, Дубнівський Преображенський – 2, Дубнівський Хрестовоздвиженський – 4, Загаєцький Св. Йо-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

МОНАСТИРІ

ана Милостивого – 1, Корецький Успенський – 3, Красносельський Преображенський – 2, Кременецький Богоявленський братський – 4, Луцький Хрестовоздвиженський братський – 68, Луцький Василівський – 1, Луцький Успенський – 11, Мильчанський Різдва Пресвятої Богородиці – 5, Миньківський Різдва Пресвятої Богородиці – 1, Пересопницький Різдва Пресвятої Богородиці – 5, Почаївський Успенський – 19, Сарненський Троїцький – 1, Степанський Михайлівський – 2, Хорохоринський Пречистенський – 1, Чеконський Хрестовоздвиженський – 1, Чернчицький Преображенський – 9, Четвертенський Преображенський – 3, Чорненський Преображенський – 2. Отже, відомо про 160 пожертв на користь 27 монастирів упродовж більш ніж 150 років. Привертає увагу те, що майже 44% отримала Луцька братська обитель, на «другому місці» бачимо Почаївську (разом – 50% від усіх пожертв). Серед монастирів переважають ті, які перебували в приватному подаванні (24), один належав Луцькій кафедрі, дві обителі були братськими. Відзначимо, що на користь трьох останніх зроблено разом 83 пожертви (53% від їхньої загальної кількості). Однак щодо більшості монастирів віднайдено лише по декілька свідчень (десять чернечих спільнот отримали по одній пожертві). Зауважимо, що чотирьом з цих монастирів пожертви зроблені патронами у фундушних записах при заснуванні. Беручи до уваги, що фундаторами обителі часто ставали приватні особи передусім для спасіння своїх (і родичів) душ за посередництвом чернечих молитов і як місце поховання, то відсутність віднайдених свідчень про пожертви від інших осіб дає підстави для припущення, що ці обителі (як і багато інших) «обслуговували», головним чином, своїх власників, залишаючись, відповідно, «малопомітними» для місцевого населення. Відзначимо невелику кількість пожертв Дерманській (до того ж три з п’яти відомих пожертв на її користь зроблені до середини XVI ст.), Дорогобузькій, Дубнівським і Степанській обителям, які перебували під патронатом князів Острозьких, а пізніше – їхніх спадкоємців. Це привертає увагу передусім тому, що згадані монастирі були давніми і досить заможними. Крім того, князь Василь-Костянтин Острозький нерідко «подавав» уряди настоятелів у своїх обителях запрошеним до Острозької академії з-за меж Речі Посполитої відомим богословам, церковним діячам, у результаті чого зростало значення цих монастирів як інтелектуальних, а після Берестейської унії 1596 року і «політичних» православних осередків на Волині. Однак така «діяльність» ченців, вірогідно, не дуже «цікавила» більшість місцевого населення, для якого духовний авторитет монастиря визначався, насамперед, наявністю в ньому реліквії, належністю до монашої спільноти (тепер або раніше) особи, відомої своїм аскетизмом, чернечим подвижництвом тощо. Отже, на нашу думку, є підстави вважати, що впродовж XVI століття обителі під патронатом князів Острозьких не відрізнялися високим релігійним авторитетом серед населення Волині (можливо, певною мірою, за винятком Дерманської) й саме цим пе-

№ 4 (187) / квітень 2013

Намісна ікона Богородиці. Хрестовоздвиженський монастир, Дубно

редусім пояснюється незначна кількість пожертв на їхню користь. Зауважимо також, що «отримати» місце вічного спочинку в монастирі, який перебував у приватному подаванні, для людини без родинних або клієнтельних зв’язків з його патроном було малореально. Легше було замовити службу або вписатися до монастирського пом’яника, хоча і тут усе залежало від розмірів пожертви. Це особливо стосувалося обителей під патронатом князів Острозьких, бо між ними (родиною Острозьких) і більшістю населення існувала соціальна прірва, тому ці монастирі сприймалися як практично «недосяжні»1. Відповідно, увагу людей привертали інші монастирі: братські (Луцькому Хрестовоздвиженському відписували найбільше), під владичним патронатом (Луцький Успенський), а також ті, які перебували в приватному подаванні, але були значною мірою незалежні від своїх власників (Почаївський і Чернчицький). Саме згаданим обителям і робили найбільше пожертв. Повертаючись до монастирів князів Острозьких, зазначимо, що вони залишилися «малопомітними» для населення й після їхнього переходу до унії (Дорогобузький – між 1618– 1621 рр., інші – упродовж 1626–1629 рр.). Взагалі свід-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО Світлана ОЛЯНІНА

ПОРТРЕТ ЗНАТНОГО ВЕЛЬМОЖІ з Волинського краєзнавчого музею*

априкінці 1990-х років на кафедру техніки та реставрації творів мистецтва Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури надійшла на реставрацію низка малярських творів з Волинського краєзнавчого музею. З-поміж них привернув увагу портрет невідомого чоловіка, який у супровідній документації значився як «Портрет знатного вельможі в латах, червоній мантії, підбитій горностаєм, синьою і червоною стрічками через плече», інв. № ВКМ Ж–44, написаний невідомим автором (іл. 1)1. Портрет зараховували до творів польського малярства XVIII століття, він був виконаний олійними фарбами на полотні і відрізнявся значними розмірами2 – 166 х 114 см. На цьому інформація супровідної документації вичерпувалася. При огляді твору з’ясувалося, що на портреті представлено поколінне зображення літнього чоловіка, який стоїть упівоберта до глядача в гордовитій, відкинутій назад позі. Обличчя, окреслене м’яким овалом, має доброзичливий і трохи самовдоволений вираз. Його риси виписані вельми індивідуалізовано: великі карі очі, довгий м’ясистий ніс, товсті усмішкуваті губи, короткі сиві звисаючі вуса. Правою рукою вельможа тримає оздоблену коштовностями гетьманську булаву, лівою – спирається на стегно, підтримуючи важкі складки накинутої на плечі мантії, підбитої горностаєвим хутром. Урочистий костюм вельможі складається з багато оздобленого металевого панцира, вдягненого поверх довгополого жупана. На поясі до панцира пристебнута перев’язь із шаблею в піхвах. Портретований представлений кавалером двох орденів – польського ордена Білого Орла, знаками якого є широка блакитна стрічка, перекинута через ліве рамено, хрест на червоній стрічці, пов’язаний на шиї, і зірка на мантії, та російського ордена Св. Андрія Первозванного, підвішеного на блакитній стрічці на шиї. Постать вельможі зображена перед високим парапетом зі встановленою на ньому колоною, за яким відкривається вид на хмарне небо. Отже, перед нами був справжній парадний і репрезентативний портрет польського магната XVIII століття. Жодних написів на лицьовому боці картини, які б вказували на ім’я портретованого або живописця, не було. Нічим не зараджував і проставлений на зворотному боці портрета «№ 169». На жаль, портрет надійшов на реставрацію без підрамника (на них часто робилися надписи, наклейки, що допомагають при атрибуції), тож додаткової інформації про картину в нас не було. Попри відсутність будь-яких даних про зображену на портреті особу, твір викликав велику зацікавленість. Не було сумнівів, що перед нами особистість, яка відігравала важливу роль у соціально-політичному житті Польщі XVIII ст. Булава в руці вельможі недвозначно вказувала на гетьманство, обладунки та ордени – на його військову й державну діяльність, наявність горностаєвої мантії – на не менш ніж князівський

Іл. 1. Невідомий маляр. Портрет знатного вельможі. Польща. XVIII ст. Волинський краєзнавчий музей. До реставрації

№ 4 (187) / квітень 2013

титул портретованого. Додавало запитань і те, що портрет надійшов із яскраво вираженими ознаками реставраційного втручання: численні записи втрат фарбового шару світлими плямами вкривали всю поверхню живопису й вельми контрастували з потьмянілим старовинним живописом. Окрім того, картину було здубльовано на інше полотно. Залишки фарбового шару на пругах по нижньому і правому краю вказували, що колись портрет мав більший формат, а постать, вірогідно, була представлена на повний зріст. При цьому відомостей про реставрацію портрета в музеї не було, час і місце її проведення залишилися невідомими. Сукупність усіх цих обставин спонукала зайнятися атрибуцією цього твору та з’ясуванням, кого саме зображує портрет, а відтак точніше визначити дату його створення. Отож паралельно із серйозною роботою з консервації полотна та видалення реставраційних тонувань, що часом мали характер записів, під якими могла виявитися нова інформація, корисна для атрибуції, розпочалися пошуки імені невідомого вельможі. Передусім слід було звернутися до місця постійного зберігання пам’ятки – Волинського краєзнавчого музею. У відповіді на запит щодо походження портрета зазначалося, що він належить до колекції портретів князів Радзивіллів, переданих до музею у 1940 році з їх родового замку в містечку Олика Волинської області. Збірка живопису Олицького замку складалася переважно з портретів ординаторів Олики і була частиною відомої «Несвіжської колекції» картин Радзивіллів. Після надходження до музею портрети з Олики зберігалися у запасниках і не експонувалися3. Надана музеєм інформація була надзвичайно важливою – належність портрета до несвіжської колекції Радзивіллів значно звужувала коло пошуків і робила вірогідним віднайдення імені знатного вельможі. Тут слід сказати кілька слів про князівський рід Радзивіллів, який належав до наймогутніших литовських, а пізніше й польських магнатських родів. Протягом багатьох століть (початок роду датується XІV–XV ст.) Радзивілли грали важливу роль у політичному, соціально-економічному та культурному житті Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. Представники фамілії перебували у родинних стосунках з багатьма аристократичними родами Європи. Вони володіли землями в різних кінцях Польщі й Литви,

ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО

обличчя видається стомленим і брезклим, постать обважнілою, позбавленою бадьорої виправки, властивої зображенню на портреті з Білорусі. Водночас усі отримані князем ордени ретельно зафіксовані, а сам портрет ніби покликаний прославити цього плеканця долі, який досяг вершин державної і політичної кар’єри. Підбиваючи підсумок, кілька слів треба сказати про попередню реставрацію. Даних про місце її проведення виявити не вдалося, однак час виконання, відповідно до мікрохімічних аналізів матеріалів реставрації11, припадає на другу половину ХІХ – початок ХХ століття. Значні пошкодження твору, передусім втрата великих фрагментів основи, вказує, що портрет Михайла Казимира Радзивілла тривалий час перебував у несприятливих умовах зберігання. Малоймовірно, щоб такого руйнівного стану твір набув у картинній галереї Олицького замку. Спробуємо висловити припущення, що портрет гетьмана, як ктиторський, знаходився в одному з костелів Олики, де вологість і перепади температури цілком могли спричинити настільки значне зотління полотна. Очевидно також, що після проведення ретельної реставрації місце зберігання портрета було змінено і, якщо не враховувати природного старіння матеріалів, він у задовільному стані дійшов до 40-х років ХХ століття. ПРИМІТКИ * Оляніна С. Таємниця «Портрета невідомого в латах» // Art Ukraine. Вип. 5 (6). – К.: Оранта, 2008. – С. 122–127. 1 Фото з архіву автора. 2 «Портрет знатного вельможі в латах» надійшов без підрамника і обмір твору разом із пругами склав 170 х 117 см. 3 Автор висловлює подяку за надану інформацію директору Волинського краєзнавчого музею А.М. Силюку, заступнику директора з наукової роботи Є. І. Ковальчук, зав. фондами Н.Ю. Пушкар. 4 Шышыгіна-Патоцкая К. Нясвіж і Радзівілы. – Мн.: Беларусь, 2007. – 240 с.: іл. 5 Высоцкая Н. О каталоге несвижских портретов 1928 г., хранящемся в Центральном государственном историческом архиве Украины в Киеве // Нясвіжскія зборы Радзівілаў. Іх фарміраванне, гістарычны лёс, цяперашняе месцазнаходжанне і шляхі выкарыстання. Вяртанне-7. – Мн., 2002. – С. 43. 6 Второе рождение портретов из Несвижа и Гродно: каталог / Гос. художеств. музей БССР; сост. Т.А. Карпович. – Мн.: Беларусь, 1981. – С. 15–16. 7 Высоцкая Н. О каталоге несвижских портретов... – С. 43–72. 8 Грыцкевіч А. Радзівіл Міхал Казімер // Вялікае княства Літоўскае: Энцыклапедыя. У 3 т. / рэд. Г. П. Пашкоў і інш. Т. 2: Кадэцкі корпус — Яцкевіч. – Мн.: Беларуская Энцыклапедыя, 2005. – С. 496–497. 9 Там само. – С. 496–497. 10 Радзівілы. Альбом партрэтаў XVIII–XIX стагоддзяў «Icones familiae ducalis Radivillianae» / Бажэнава В. Дз. – Мінск: Беларус. Энцыкл. імя П. Броўкі, 2010. – Табл. 157. 11 Мікрохімічні аналізи виконувалися к.х.н., доцентом Балакіною М.М.

Іл. 6. Невідомий маляр. Портрет Михайла V Казимира Радзивілла. 1758–1762 рр. (?) Волинський краєзнавчий музей. Після реставрації 1998 р. Реставратор С. Луковська

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КНИГОПИС Григорій СТАРИКОВ

«ПІДГАЙЦІ ТА ПІДГАЄЧЧИНА» Упор. С. Колодницький. Тернопіль: ТзОВ «Терно-граф», 2012. – 768 с.

добуття Україною незалежності викликало велику хвилю піднесення у вітчизняному краєзнавстві: шкільні вчителі, викладачі вишів, музейники, архівісти, просто аматори взялися досліджувати рідні місця, почали створюватися різноманітні товариства, організовуватися видання, проводитися конференції, круглі столи та обговорення. Подібне стихійне зацікавлення, попри весь свій можливий позитив, мало, на жаль, зворотний ефект. Гонитва за «приватизацією» якомога більшої кількості видатних постатей, поверхове знання джерел і небажання його покращувати відвідуванням архівів, слабка ерудиція, відверті фантазування і профанація змусили багатьох не тільки «охолонути», а й зумовили виникнення несерйозного сприйняття краєзнавства як такого. З тією ж швидкістю, з якою почав розбудовуватись, краєзнавчий рух став і занепадати. Подібна тенденція мала просто прикрий результат для тісно пов’язаної з краєзнавством пам’яткоохоронної сфери, наслідки чого можна спостерігати практично в усіх населених пунктах, коли унікальні речі гинуть, знищуються, спотворюються «реставраторами». Cучасне краєзнавство знаходиться приблизно у тому ж занедбаному стані, що і значна кількість місцевих пам’яток: слабка організація, відсутність профільних видань, недостатнє залучення грошей від потенційних меценатів. Інколи можновладці, які мали певний сентимент до малої батьківщини, або амбітні урядовці виділяли кошти і намагались створити фаховий авторський колектив для окремих видань, що на певний час реанімувало місцевих краєзнавців (як приклад можна згадати проекти «Суми. Вулицями старого міста»1 та «Сумщина в іменах»2, здійснені під егідою тодішнього губернатора Сумської області Володимира Щербаня). Не дивлячись на існування Спілки краєзнавців, місцевих музеїв, Товариства

№ 4 (187) / квітень 2013

охорони пам’яток, планових тем у вишах та гуртків у школах, краєзнавчий рух усетаки залишається більше персоніфікованим, ніж інституціоналізованим. Окремі ентузіасти продовжують ретельно розробляти місцеву історію, намагаючись (інколи успішно) запалити вогник у своїх колег. Одним з них є Степан Колодницький3, упорядник збірника, присвяченого 20-річчю відновлення Підгаєцького району на Тернопільщині. Композиційно книжка складається з шести тематичних розділів: «Географія», «Історія», «Архітектура і містобудування», «Культура», «Персоналії» та «Спогади», прочитання яких має сформувати у читача цілісне уявлення про регіон. На відміну від думки упорядника, що найцікавішою у збірнику є історична складова, значно більш захоплюючими видаються третій і четвертий блоки: «Архітектура і містобудування» та «Культура». Подібне враження складається не тільки завдяки тому, що вони написані фаховою автурою, а й від подання кількох матеріалів з цих розділів (про місцеву ратушу, церкву, костел та синагогу, династію скульпторів Папіжів) з гарним ілюстративним супроводом в окремому номері «Пам’яток України»4. Книжка складається як з оригінальних матеріалів, так і з передруків. Упорядник намагався залучити до участі у збірнику якомога більше авторів, географія яких приємно вражає: Тернопіль, Львів, Луцьк, Київ, Івано-Франківськ, Познань (Польща), Нью-Джерсі (США), Єрусалим (Ізраїль). Так, знаходимо надзвичайно цікаві розвідки відомих науковців Володимира Пришляка (про торгові та магістральні шляхи у XVI–XX ст. і могилу Івана Джиджори), Андрія Гречила (про герб і прапор Підгайців), Миколи Бевза (про архітектурний комплекс середмістя Підгайців та оборонні споруди міста на карті 1782 р.) та ін. Левова частина статей історичного блоку написана самим Степаном Колодницьким, зокрема проаналізовано

історіографічний аспект та перебіг битви під Підгайцями 1667 р. і Підгаєцької кампанії 1698 р., з’ясовано перипетії навколо скарбу Марії Могилянки (дружини Стефана Потоцького), подано хроніку відновлення району як адміністративної одиниці (грудень 1991 р.). Помітне зацікавлення і певний сентимент викликають спогади про дитячі роки уродженців цього краю Тараса Гунчака, Іво Вершлєра та Олександра Кімеля. Збірник має гарну поліграфію, науковий апарат, містить багатий ілюстративний матеріал, іменний та географічний покажчики. Підгайці постають перед читачем, за висловом Ігоря Гирича та Володимира Кравченка у передмові до видання, дійсно «невикористаною перлиною українського туризму». На жаль, це далеко не єдина українська «перлина», яка з «невикористаних» може стати втраченою. Збірник Степана Колодницького попри стимулювання в читачів природної цікавості до минувшини свого краю, мав би також стати спонукальним, зокрема й для держави, щодо необхідності збереження історичного обличчя подібних містечок. Видання цілком заслуговує на добре слово і увагу читача. ПРИМІТКИ 1 Суми. Вулицями старого міста: Історико-архітектурний альбом / керівники автор. колективу: Ю.С. Кобиляков, В.С. Соколов, В.К. Шейко. – Суми: РВО «АС-Медіа», 2003. – 264 с. 2 Сумщина в іменах: Енциклопедичний довідник / головний редактор В.Б. Звагельський. – 2-ге видання. – Суми: «АС-Медіа», Сумський державний університет, «Фолігрант», 2004. – CLXVIII + 608 с. (Перше видання – 2003 р.) 3 Автор – нащадок колишнього бургомістра міста, сам обіймав посаду мера протягом 1990–1994 рр. 4 Підгайці – музей просто неба // Пам’ятки України: історія та культура. – 2012. – № 2-3. – С. 1–64.

ПОСТАТІ Степан ПАХОЛКО

До 170-ліття з дня смерті Маркіяна Шашкевича

ПАМ’ЯТНІ ТАБЛИЦІ ВШАНУВАННЯ МАРКІЯНА ШАШКЕВИЧА

зв’язку зі святкуванням у 1937 році 100-ліття виходу «Русалки Дністрової» Крайове Товариство ім. Маркіяна Шашкевича в м. Золочів звернулось до газети «Діло» з таким закликом: «Краєве Товариство ім. Маркіяна Шашкевича, як покликане до плекання культу Маркіяна Шашкевича, закликає Українське Громадянство, зокрема всі культурно-освітні та кооперативні установи, святкувати далі 100-ліття появи “Русалки Дністрової” в усіх навіть найменших закутках краю. У зв’язку з цим Т-во проголошує теж 1938 рік Ювілейним роком “Русалки Дністрової”, так, щоб усі місцевості Галицької Волости мали змогу відсвяткувати в себе Маркіянове ювілейне свято. Зокрема закликає Т-во вшанувати пам’ять Маркіяна не тільки академіями, походами і т. п., але в першу чергу затривалювати її тривкими пам’ятниками, як названням Його іменем окремих товариств, вулиць, садженням пропам’ятних дерев, головно ж вмуруванням пропам’ятних таблиць. Коли минулі Маркіянові роки позначались збірними виявами його культу, як здвигнення пам’ятників – одного в столиці нашої Землі, другого на Білій Горі, то нехай цей ювілейний рік залишить по собі тривкі пам’ятники культу Маркіяна в кожній нашій місцевості, як пророчисте свідоцтво, що Маркіянові ідеї стали вже власністю цілого українського народу і що весь український нарід змагає до здійснення основної Маркіянової ідеї: “Збрататися з повним ясним сонцем”»1. На початку 1938 року у Львові була створена фірма «Мемор», яка мала за мету «ширення пропаганди забудування пам’ятників та масового розповсюдження пропам’ятних плит з нагоди наших Світлих Моментів як також над ширенням культу поодиноких осіб, що занимають в нашій історії визначне місце». У листі фірми «Мемор» до артистичної секції комітету вшанування культу ген. Мирона Тарнавського при «Молодій Громаді» зазначено: «Вже від кількох місяців розповсюджуємо пропам’ятні таблиці з бронзу “Поляглим за волю” і “100-ліття “Русалки Дністрової” М. Шашкевичеві»2. Автором виявлено малюнки цих таблиць, виконаних фірмою «Мемор» в кінці 1937 – на початку 1938 року (іл. 1, 2). Після тривалих пошуків вдалося віднайти у жовтні 2011 року пам’ятну таблицю з написом: «1837–1937 У 100-ліття “Русалки Дністрової” М. Шашкевичеві» на горищі будинку на вул. Пісковій у Львові, в якому у міжвоєнний період проживала Олена Степанів-Дашкевич. За припущенням львівського історика Івана Сварника, що проживає

Іл. 1

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ПОСТАТІ

Іл. 2

в цьому ж будинку та зберіг цю таблицю, у 1937 році таблиця була встановлена на стіні української школи ім. Маркіяна Шашкевича (тепер середня школа № 34 ім. М. Шашкевича на вул. Замковій у Львові). Ймовірно, під час демонтажу комуністичною владою у середині 50-х років таблиця, виготовлена з цементу, зазнала значних пошкоджень. 3 грудня 2011 року під час святкування 125-ліття 34-ї середньої школи ім. Маркіяна Шашкевича, історик-архівіст І. Сварник урочисто передав цю таблицю директору школи Роману Гринчаку на вічне зберігання в шкільному музеї Маркіяна Шашкевича (іл. 3). Ймовірно, що фірма «Мемор» у 1937 році виготовила ще одну модель пам’ятної таблиці вшанування М. Шашкевича з відмінним написом: «Маркіянові Шашкевичеві. Віра мого серця тверда як Бескид», – для масового тиражування та встановлення їх на стінах українських греко-католицьких церков під час святкування 100-ліття «Русалки Дністрової». З великою імовірністю можна стверджувати, що автором цієї таблиці був скульптор Андрій Коверко (1893–1967). Виявлено дві такі цинкові таблиці, що зберігаються у Львівському історичному музеї та у Львівській галереї мистецтв (іл. 4). Третя виявлена бронзова з позолотою таблиця була встановлена у церкві Св. Юра у Львові у 1938 році. Ймовірно, що після сумнозвісного псевдособору у 1946 році таблиця була демонтована парафіянами церкви з метою запобігання її знищенню і таємно зберігалась

№ 4 (187) / квітень 2013

на горищі собору, а потім була перенесена до приватного помешкання священика, що служив у церкві Св. Юра. Таблиця зберігається в дочки священика і чекає на повернення в освячене місце (іл. 5). Четверту, бронзову з позолотою, таблицю виявлено в середині церкви Воскресіння Христового села Бишки на Тернопільщині. Церква була збудована та освячена у 1938 році єпископом Іваном Бучком. З 1961 до 1984 року церква мала статус культової споруди, знятої з реєстру. У 1984 році її було перетворено на картинну галерею, а меморіальну таблицю компартійні функціонери забрали до райкому партії в м. Козова з метою її знищення чи продажу. Завдяки національно свідомій позиції працівників райкому Ярослави Шкільної та Ореста Тимківа таблицю було таємно переміщено з райкому компартії у помешкання Я. Шкільної, де вона зберігалась до 1990 року. Цього ж року таблицю було повторно освячено та встановлено на попередньому місці (іл. 6). Ще одна – п’ята – бронзова таблиця з позолотою до останнього часу зберігалась в м. Кам’янці-Подільському у приватній збірці Анатолія Прияна, який придбав її в середині 90-х років у водія службового автомобіля, що належав міністерству внутрішніх справ. Старанням міської влади м. Бережани таблиця поповнила експозицію краєзнавчого музею міста. Шоста бронзова таблиця з позолотою зберігається в робочому кабінеті професора Дрогобицького педагогічного інституту Михайла Шалати – видатного вченого-педагога та дослідника літературної спадщини Маркіяна Шашкевича. За спогадами професора, таблицю йому подарував на початку 60-х років мешканець одного з сіл Яворівського району на Львівщині. Можна припустити, що 1938 року таблицю встановили на одній з церков на території теперішнього найбільшого в Європі військового полігону на Яворівській землі. Населення декількох сіл та хуторів у середині 50-х років було насильно депортовано та переселено до інших районів Львівщини. Спустошені села та церкви використовувались як мішені для стрільби артилерії та авіації. У вересні 2012 року була виявлена сьома таблиця в родині нащадків відомого львівського підприємця та власника єдиної в Галичині української «Ливарні дзвонів і артистичної відливарні Михайла Брилинського» (іл. 7). За спогадами сина Михайла Брилинського (1896–1941) Богдана Брилинського, 1927 р. н., в ливарні крім основної продукції – церковних

ПОСТАТІ Степан ПАХОЛКО, Ольга МАРТИН

ПАМ’ЯТНИЙ ХРЕСТ М. ШАШКЕВИЧУ в селі Новосілки на Львівщині

ерша спроба виготовлення та встановлення нагробного пам’ятника поетові в селі Новосілки була започаткована ще 25 серпня (6 вересня) 1862 року за зверненням сина Маркіяна Шашкевича Володимира до газети «Слово» з проханням про допомогу у виявленні та зборі творів М. Шашкевича, а також пропозицією видати брошури «Азбука і Abecadlo», а частину грошей від продажу призначити «на нагрібник покійникові, котрий мав би станути в Новосільцях на його могилі, а так же набуваючи тоє діло, будуть першими основниками нового пам’ятника на підкарпатській Русі до чого і родина з своєї сторони всіма силами причиниться»1. Ймовірно, що звернення до москвофільської газети «Слово» залишилось безрезультатним зважаючи на те, що просвітницька та літературна діяльність Маркіяна Шашкевича для москвофілів була неприйнятною. У наступних випусках газети «Слово» аж до кінця 1862 року не виявлено жодного повідомлення про пожертви на пам’ятник Маркіяну Шашкевичу. Проте в газеті регулярно друкувались прізвища жертводавців на будову пам’ятника історику-москвофілу Денису Зубрицькому (1777–1862), який заперечував можливість самостійного розвитку української мови, а всі свої твори писав «язичієм». У газеті також було подано прізвища жертводавців на фонд будови Народного Дому у Львові, «академіків руських», убогих учнів та інші потреби. Сам же Володимир Шашкевич не мав можливості вкласти власні кошти через фінансові труднощі, вчасну сплату боргів, судові позови та конфіскацію майна. Не мала змоги фінансувати побудову пам’ятника і дружина М. Шашкевича Юлія Крушинська. Можливо, якась сума грошей все ж була зібрана за сприяння газети «Слово», а частина – засновником народовецької газети «Основа» Юліаном Лаврівським (1821–1873), що мав дружні стосунки з Маркіяном Шашкевичем. Можна припустити, що за протекцією Ю. Лаврівського Володимир Шашкевич замовив нагробний памятник батькові в італійського скульптора Париса Філіппі (1836–1874), що тоді працював у Львові та Кракові.

У переліку робіт, виконаних П. Філіппі, зазначено, що у 1873 році він не закінчив пам’ятник Маркіяну Шашкевичу у зв’язку з хронічною алкогольною залежністю та депресією, яка призвела його до самогубства у 1874 році. Під час проведення музично-декламаторського вечора пам’яті Маркіяна Шашкевича, організованого студентським товариством «Академічний кружок» 22 червня 1880 року у Народному Домі, знову було порушено питання про побудову пам’ятника. Під враженням від цього заходу директор української гімназії, посол Галицького сейму Теодор Білоус (1828–1892) у листі до редакції «Діла» запропонував «прекрасну гадку здвигнення пам’ятника в честь Маркіяна Шашкевича». Як написала газета, «Наш многозаслужений неутомний патріот заслуговує, щоби із збору на таких вечорах якусь частку відкладати на пам’ятник, аби увіковічити “першого нашого галицького руського поета. Пам’ятник, розуміється, був би найвідповідніший, [бо] о кілько нам звісно, по Маркіяні Шашкевичу не остало ніякого портрету, котрий міг послужити яко модель для пам’ятника”»2 . Однак і ця «прекрасна гадка здвигнення па м’ятника в честь Маркіяна Шашкевича», на жаль, не мала успіху. Спочатку треба було віднайти могилу Маркіяна Шашкевича. Відомо, що дружина поета Юлія Крушинська після смерті чоловіка переїхала до батька в с. Деревня. Про місце поховання на тривалий час забудуть, але не забудуть про поета – справжнього «ініціатора руського відродження в Галичині» (І. Франко). З цього приводу в коломийській газеті «Весна» за 8 серпня 1880 року з’явилося повідомлення про поїздку львівського студентського товариства «Академічний кружок» на могилу Маркіяна Шашкевича в селі Новосілки. Бажання молоді віднайти могилу поета було зрозуміле: «Коли всі народи ставлять своїм заслуженим мужам великі пам’ятники, украшають на всі способи їх могили, у нас, на Галицькій Русі, перший поет Маркіян Шашкевич не тільки що не має жодного пам’ятника, ба навіть ніхто не спитає, де знаходиться

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ПОСТАТІ

Панахида над домовиною М. Шашкевича в с. Новосілки. 1893 р.

Домовина з мощами М. Шашкевича

№ 4 (187) / квітень 2013

ФАЛЕРИСТИКА Орест КРУКОВСЬКИЙ

КОМБАТАНТСЬКИЙ ХРЕСТ та пропам’ятна відзнака УГА «Галицький Хрест» для цивільних

1. Відзнака Товариства, або Союзу, українських комбатантів у Варшаві. 1941 р.

2. Відзнака товариства «Молода Громада» у Львові

країнський Комбатантський Хрест та пропам’ятна відзнака УГА «Галицький Хрест» належать до найбільш відомих та презентабельних відзнак в українській фалеристиці, тим не менше брак документальних джерел щодо їх походження та функціонування викликали дискусії серед сучасних дослідників. У першу чергу це стосується статті О. Мельника та С. Пахолка, у якій автори стверджують, що Український Комбатантський Хрест був випущений лише після війни, в 1947 році, Об’єднанням українських комбатантів у Реґенсбурзі1. Дослідники А. Рудиченко та Я. Тинченко поставили під сумнів існування Галицького Хреста для цивільних осіб, вважаючи їх до певної міри містифікацією, яку виготовили в металі ювеліри у 2000-х роках2. Об’єднання дослідження двох різних «Хрестів» в одній статті зумовлено виявленням одного фотоджерела, яке має відношення до двох дискусійних відзнак. Зазначимо, що дослідження історії і діяльності комбатантських організацій 20–40-х років ХХ століття – тема маловивчена в сучасній українській історіографії. Ще більшою мірою це стосується їх відзнак. При глибшому дослідженні цього питання було виявлено чимало розбіжностей та неточностей, допущених як попередніми авторами у 50–70-ті роки, так і сучасними дослідниками, і з огляду на це подана ними інформація вимагає критичного ставлення та уточнення3. На жаль, через брак документальних джерел у дослідженні використовуються лише відомі публікації з дискусії про українські відзнаки, яка розгорнулася на сторінках часопису Братства колишніх вояків 1 УД УНА «Вісті» у 50–60-х роках ХХ століття, а також інші дослідження, що стосувались періоду 1939–1941 років. Одним із перших авторів, який доволі детально описав історію діяльності комбатантських організацій, був Микола Стечишин (1890– 1977), військовий діяч, полковник Армії УНР, перебував на еміграції в Польщі, Німеччині. Його статті на військові теми публікувались у часописах «Тризуб», «За Державність», «Український Інвалід», «Вісті комбатанта» та в Енциклопедії Українознавства. Товариства українських комбатантів – організації колишніх вояків українських армій 1917–1920 років, були засновані для збереження українських військових традицій, самодопомоги членів товариств тощо. Легально існували лише в еміграції в Польші, Румунії, ЧехоСловаччині, Франції, Бельгії, Німеччині. Серед них найбільші були: «Товариства вояків армії УНР», засновані в Каліші (1924 р.), Парижі (1927 р.), «Союз Бувших Українських Старшин у Чехії», Українська Громада в ЧСР, «Союз українських старшин у Берліні» (1921–1943 рр.)4. Існувало також Товариство «Українські комбатанти» у Варшаві під

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ФАЛЕРИСТИКА

керівництвом генерал-хорунжого Армії УНР В. Савченка-Більського з 1940 року та «Товариство українських Комбатантів» у Кракові, засноване у 1940 році5. У Галичині комбатантські організації гуртувалися у товаристві «Молода Громада», а також Українському товаристві допомоги інвалідам у Львові. Серед перелічених організацій відзнаки, відомі нам, мали: товариство «Українські Комбатанти» у Варшаві, товариство «Молода Громада» у Львові (мал. 1, 2). Одразу наголосимо, що подані назви комбатантських організацій, за М. Стечишиним, а саме Товариство «Українські комбатанти» у Варшаві та «Товариство українських Комбатантів» у Кракові в інших авторів мають інші назви, хоча, безумовно, йдеться про ті самі організації. С. Пахолко та О. Мельник у статті про датування Комбатантського Хреста з попередніх дослідників згадують лише Я. Семотюка 6, який фактично у стислій формі повторив давніші твердження З. Яворського та О. Городиського. З відомих нам публікацій уперше про Комбатантський Хрест написав Орест Городиський. У 1954 році у статті щодо питання українських відзнак, їх історії та статусу він писав: «Існує у нас іще “Комбатан[т]ський Хрест”. Хоч його вживали дві різні комбатан[т]ські організації, проте він був той самий»7. Там же автор опублікував графічне зображення двох комбатантських хрестів з мечами, що відрізнялись між собою лише формою хреста (мал. 3, 4). У лютому 1955 року у дискусії взяв участь Зенон Яворський, який ідентифікував Комбатантський Хрест та дав пояснення до нього: «Відзнака Союзу українських комбатантів, створена в 1940 р. в Кракові – великий і малий хрест, чорна емаль. Вона була прийнята також на еміграції союзом українських ветеранів у Новому Ульмі і відламком цього союзу в Регензбурзі»8. Згодом, вже в 1966 році, О. Городиський повторив версію З. Яворського, зазначивши, що Комбатантський Хрест (т.зв. «краківське видання») 1940 року був відновлений «двома ривалізуючими (конкуруючими. – О. К.) комбатантськими організаціями після 1945 р. в Німеччині»9. Це твердження прийняв і дослідник Я. Семотюк, подаючи зображення і описи до Хреста у «хрестоматійній» книжці «Українські військові відзнаки»10 у 1991 році та в її перевиданні 2004 року (мал. 5). Таким чином ця теза вкорінилася в українській фалеристиці і поширилась в інших виданнях11. Для того щоб з’ясувати це питання, слід дослідити історію заснування та діяльність цих товариств у Кракові та Варшаві. Одним із перших кроків німецької адміністрації після окупації Польщі було закриття всіх українських установ та товариств, які діяли до війни на її території. І лише згодом (23.07.1940) з’явився розпорядок щодо товариств у Генеральному Губернаторстві (далі – ГГ) та постанови про заснування нових товариств. Практично влада дозволила українцям заснування лише єдиної організації за статутом Українського Центрального Комітету (далі – УЦК), як допомогової організації, з його філіями – Українськими допомоговими комітетами12. З весни 1940 – у першій половині 1941 року були засновані комбатантські організації як секції при допомогових організаціях УЦК13. 5 лютого 1940 року при УЦК була заснована Українська Станиця у Кракові. До війни українська колонія у місті налічувала до 2000 чол., серед них було кілька сотень студентів, які навчались у польських вищих закладах. Після здобуття Західної України Радянською армією до Кракова прибуло кілька тисяч українців, які значно активізували суспільно-політичне життя української громади. За спогадами В. Кубійовича, секція комбатантів знаходилась при Українському Клюбі в Кракові14. До її складу входили вояки українських армій, завданням яких була підготовка до можливого відновлення визвольних змагань у разі вибуху війни між Німеччиною і СРСР. Але з огляду на невиразне ставлення до цього питання німецької влади, «товариство особливої діяльності, крім проведеного одного старшинського вишкільного курсу, не могло проводити»15. Цитований вище М. Стечишин писав

№ 4 (187) / квітень 2013

3-4. Варіанти Комбатантського Хреста з мечами

ТОПОНІМІКА Тетяна СЕБТА

ТОПОНІМІЯ КИЄВА І РІВНОГО У 1941–1944 рр: тенденції і характер перейменувань

ожне місто поряд з історичними назвами своїх вулиць і майданів, що витримали перевірку часом інколи протягом століть, має ще цілу низку т. зв. символічних топонімів, які є виразниками державної політики, формування нею історичної пам’яті, ідейних та національних цінностей. Будь-яка держава/влада утверджує та ідентифікує себе через свої певні «символи», якими можуть бути знакові постаті, події або інші атрибути, котрі увічнюються у «символічних» назвах, зокрема топонімах. До символічних топонімів можна віднести назви на честь історичних діячів, державних мужів, митців, визначних історичних подій, пам’ятних дат тощо, за якими ідентифікується той чи інший народ, та або інша держава. Прерогатива надавати подібні назви завжди належала державі/владі. Символічні топоніми дуже мінливі. Це пов’язано із зміною однієї держави іншою у випадку загарбання, приєднання, об’єднання і т. д. або силовою зміною правителя, державного устрою чи влади. Історичні та символічні топоніми завжди вступають у конфлікт між собою, коли перші замінюються другими. Ще більше це стосується саме символічних топонімів, коли їх заступають нові. Особливо цей конфлікт відчутний у випадку нав’язування чужою державою своїх ідейних, національних цінностей підлеглій нації/народу або ідейних догм будь-якої авторитарної влади. Найменше він помітний там, де держава/влада на своїх теренах є виразником національних ідей і цінностей, а зміна влади при цьому відбувається законним шляхом. У першому випадку в основі перейменувань лежить ідеологія і політика чужинця або авторитарної сили – зовнішній чинник; у другому – національна ідея та національні цінності, які визна-

чають, об'єднують і утверджують націю/народ – внутрішній чинник. Яскравою ілюстрацією того є період окупації України нацистською Німеччиною 1941–1944 років, коли, з одного боку, заідеологізована влада чужої держави утверджувала на українських теренах не тільки нові порядки, ідеї, а й свій культурний простір завдяки цілому ряду заходів, у тому числі й перейменуванню міських топонімів. З іншого боку, нацистська влада прийшла в Україну, наголошуючи на своїй місії визволительки від більшовицького ярма, обіцяючи підтримку українських національних прагнень і цінностей, що також знайшло своє відображення у перейменуванні міських топонімів. Як обидві сторони нацистської політики знайшли своє відображення у топонімії, пропонуємо розглянути на прикладі двох українських міст – Києва і Рівного, які перебували у межах однієї адміністративнотериторіальної одиниці – Райхскомісаріату Україна (далі – РКУ), утвореному нацистською владою протягом 1941–1942 років у центральній і південній частині сучасної України. Міста Київ і Рівне були обрані для порівняння недаремно. По-перше, обидва міста мали на той час статус столиць: Київ – неофіційної столиці розірваної на шматки України, Рівне – de jure столиці РКУ. По-друге, співвідношення двох чинників – зовнішнього і внутрішнього – у перейменуванні міських топонімів в обох містах було вражаюче діаметрально протилежним. У Києві за кількістю нових німецьких та українських назв переважав зовнішній чинник, у Рівному – внутрішній. Історію і причини цього явища спробуємо з’ясувати далі.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ТОПОНІМІКА

РОЗПОРЯДЧІ АКТИ ОКУПАЦІЙНОЇ ВЛАДИ ЩОДО ПЕРЕЙМЕНУВАНЬ ВУЛИЦЬ І ПЛОЩ Важливими для розуміння причин, часу і характеру офіційних перейменувань в РКУ місцевих топонімів є низка розпоряджень німецької влади в особі як А. Гітлера, так і інших високопосадовців нацистської Німеччини, які безпосередньо втілювали у життя політику Третього райху в Україні – райхсміністра окупованих східних територій А. Розенберґа та райхскомісара України Е. Коха. Їхні розпорядження не тільки спонукали до офіційних масових перейменувань вулиць та площ населених пунктів РКУ, а й регулювали їх. Всі вони спричинилися необхідністю усунення більшовицьких назв, якими офіційно послуговувалися німецькі установи, не дивлячись на те, що неофіційно вони були вже давно усунуті місцевим населенням та українською допоміжною владою. Мешканці міст та селищ у більшості своїй стали одразу по вступі у населений пункт німецьких військ послуговуватися старими назвами, а місцева допоміжна влада намагалася врегулювати питання топонімії шляхом повернення старих, введення нових українських та німецьких найменувань. Таке багатошарове нагромадження вимагало відповідного узгодження. Першим у справу офіційних перейменувань окупаційної влади втрутився сам фюрер, який у листопаді 1941 року заборонив називати своїм іменем вулиці та площі окупованих на Сході населених пунктів та наказав відмінити вже здійснені подібні перейменування1. Згодом вийшов наказ райхсміністра окупованих східних територій А. Розенберґа «Про зміну назв населених пунктів» від 28 січня 1942 року, в якому також ішлося про перейменування вулиць, а саме: «Населення у розмові майже усюди притримується старих назв вулиць, не підтримуючи, таким чином, більшовицькі перейменування. У такій ситуації виглядає дивним, коли німецькі військові та цивільні адміністрації говорять про вул. Тельмана, площу Лібкнехта і т. ін., у той час як місцеве населення відкидає ці назви»2 . Далі у наказі пропонувалося перевірити можливість користування старими назвами до того, як будуть введені нові. Через кілька місяців райхсміністр А. Розенберґ вже безпосередньо звернувся до перейменувань вулиць і площ, підписавши з приводу цього 28 травня 1942 року наказ «Перейменування вулиць і площ на окупованих східних територіях»3. У ньому прямо вимагалося замінювати більшовицькі й марксистські назви і заборонялося називати вулиці та площі іменами фюрера, живих нацистських вождів та інших відомих німецьких діячів. Ці вимоги були повторені у відповідному наказі райхскомісара України Е. Коха від 16 червня 1942 року щодо перейменування вулиць та площ, оприлюдненому в Центральному віснику райхскомісара України 4. Згадані вище накази однаковою мірою стосувалися обох міст, але втілилися на практиці по-різному.

№ 4 (187) / квітень 2013

Руїни Хрещатика (Айхгорнштрасе). Київ, 1942–1943 рр. (Alexander Fisher Collection, A. Rudakov, Melbourne, Australia). Попереду ліворуч спалений будинок Думи, за ним видніється головна баня Олександрівського костелу

КИЇВ Топонімія Києва під час нацистської окупації не є новою. Вона висвітлювалася києвознавцем Д. Малаковим на сторінках його відомих фотоальбомів про Київ часів Другої світової війни5, а також автором цих рядків 6 . Важливим джерелом для встановлення топонімії міста 1941–1943 років стали два опублікованих плани м. Києва періоду нацистської окупації. Це – план центральної частини Києва станом на січень– березень 1943 року7 та план всього м. Києва станом на квітень 1943 року 8 . Із вступом 19 вересня 1941 року німців у Київ влада у місті перейшла до рук німецького військового управління9. 20–21 вересня 1941 року10 було утворено місцеве допоміжне управління – Київську міську управу11 (далі – КМУ). За кілька тижнів по тому постановою КМУ № 14 від 13 жовтня 1941 року було утворено 11 районних управ12: Богданівську, Володимирську, Дарницьку, Залізничну, Київську13, Печерську14, Подільську, Святошинську, Софіївську, Шевченківську і Ярославську, а 24 жовтня 1941 року ще одну – Куренівську районну управу шляхом розподілу Подільської райуправи15. Оскільки військове управління до передачі влади німецькій цивільній адміністрації розглядало себе як тимчасове, то масової зміни назв вулиць і площ Києва на німецькі у перші місяці окупації не спостерігалося. Навпаки, повсюди стихійно почали відроджуватися добільшовицькі назви, серед яких були як історичні, так і символічні назви колишньої Російської імперії. Яка картина склалася у київській топонімії у перші місяці після вступу німців у Київ свідчать переліки

ОБРАЗКИ З МИНУЛОГО Юхим ШЕВЧЕНКО

Спогади учасника французького руху Опору Події Другої світової війни стали вже частиною діючої історії. Сьогодні раритетами колекціонерів та музеїв стали речі людей, що пройшли ту війну: ордени, фотографії, одяг, речі – тепер це пам’ятки історії та культури, які потребують такого ж дбайливого ставлення, як і пам’ятки архітектури, мистецтва й культури дореволюційної доби. Спогадами українського селянина, а по війні мешканця Києва Юхима Шевченка про те, як він став партизаном у французькому русі Опору, про речі, які залишилися у приватній збірці, намагаємося привернути увагу читача до низки артефактів воєнної доби, які заслуговують на увагу та охорону.

народився 6 січня 1926 року в селі Гудимова Слобода, нині Перше Травня Обухівського району Київської області. 1934 року я пішов вчитися у сільську школу і до початку війни встиг закінчити вісім класів. Голод 1932–1933 років у нашому селі був дуже страшний – крім численних жертв цієї неймовірної біди, коли загинуло близько 130 осіб, переважно дітей, траплялись навіть випадки людоїдства. Можливо, через те, що батькові вдалось приховати щось із харчів, наша родина якимсь дивом пережила ту біду без втрат. Про масштаби трагедії свідчить значна за своєю площею ділянка на сільському кладовищі, де покояться померлі від голоду. Нещодавно, в пам’ять про загиблих у ті страшні часи наших односельчан, на кладовищі було встановлено пам’ятник. На початку війни, в серпні 1941 року, коли німецькі війська вже стояли під Києвом, у наше село увійшло їхнє з’єднання, якраз тоді, коли наші односельці збирали на полях урожай. Для відпочинку після боїв за Київ німці розмістилися у колгоспному лісі. До складу того з’єднання входили й словацькі солдати. У селі німці разом з місцевою поліцією одразу ж виявили і заарештували колгоспних активістів: голову колгоспу на прізвище Корчовий і секретаря сільради Вільхового, а також старшого лейтенанта радянської армії. Ще тоді відвертим грабунком місцевого населення німці не займалися, а знявши пілотки і взявши з собою казанки, ходили по хатах і випрошували «яйка» і «млеко», ставши постійними клієнтами наших селян, причому сплачували їм за продукти окупаційними марками. Тоді ж колгоспні землі були розподілені між селянами, нашій сім’ї дісталася ділянка недалеко від кладовища. Худоба з різних колгоспів (корови, коні, воли), яку радянська влада не встигла переправити на лівий берег Дніпра, тинялася селами й дорогами, але не пропала і не загинула, бо була швидко розібрана сільським населенням. Ми взяли собі пару волів.

У 1942 році молодь мого віку ще не підлягала вивозу на роботи в Німеччину, а от дочку наших сусідів, старшу за мене на два роки, вже тоді мали забрати. То її батько побіг до поліцейського відділку, доповів там про мене і якимсь чином, мабуть, зумів запевнити окупаційну владу, щоб і мене, незважаючи на молодший вік, також долучили до числа тієї молоді, яка мала бути вивезеною. Дізнавшись про все те, я вирішив зникнути з села і певний час переховувався від поліцаїв у лісі, де заодно випасав корову. Але одного разу, коли наважився прийти додому пообідати, то тільки-но вскочив до рідної хати, як у короткий час по тому побачив на порозі німця з поліцаєм. Мабуть, мене таки вистежили, або хтось доніс у поліцію. Після цього мене привели у будівлю сільської ради, де на той час вже були майже всі хлопці, які чекали на вивезення. Дівчат зібрали в сусідньому приміщенні. Таким чином я опинився в групі набраних у селі дев’ятьох дівчат і шести хлопців, які мали їхати на примусові роботи до Німеччини та інших окупованих Гітлером країн. Наступного дня, 19 липня 1942 року, поліцаї посадили нас на дві підводи і повезли сільською дорогою у васильківському напрямку. У кінці села вони привели ще двох хлопців: Петра Васильківського і Григорія Корчового. На виїзді з села ми попрощалися з рідними і нас повезли до Василькова на залізничну станцію. Приїхавши у Васильків, ми попросили дозволу зайти у найближче до залізничної станції фотоательє і всією групою сфотографуватися напам’ять. Звичайно ж, фотографії мали бути готові через кілька днів – тоді, коли ми вже мали бути дуже далеко. На щастя, декілька знімків було доставлено в село, а мій примірник зберігся й до цього часу. Пам’ятаю, що всім нам, звичайно ж, було невесело, особливо гірко плакала дівчина, яка на знімку є крайньою справа у дівочому верхньому ряду, але на фотографії, мабуть, згідно з неписаною традицією, всі усміхаються. Одну

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ОБРАЗКИ З МИНУЛОГО

з наших дівчат, яка на фото є першою з лівого боку, на ім’я, здається, Оксана, німці досить швидко відпустили додому, через те що вона була хворою на туберкульоз. Досить скоро, ще за окупації, вона померла. Після війни всі інші восьмеро дівчат повернулися з Німеччини додому. По прибутті у Київ наших дівчат одразу ж відділили від нас і вони залишилися на вокзалі, а нашу групу та багато інших, таких само як ми, повели колоною під охороною поліцаїв на бульвар Шевченка до будівлі профтехучилища. Там засідала медична комісія, яка перед відправкою мала перевірити стан здоров’я кожного з нас. Комісія складалася з жінок, які, ймовірно, ще до недавніх часів були радянськими лікарями, крім них у складі комісії був ще й німецький лікар і один охоронець. Коли дійшла моя черга, одна з лікарок запитала, чи болить у мене щось. Вже не пам’ятаю, що я їй відповів, але одразу ж комісія визнала мене придатним для відправлення на роботи. Після проходження медогляду, зібравши всіх у колону, під охороною знову повели на вокзал. Щоправда, кожному з нас дали на дорогу сухий пайок: по буханцю хліба і невеликому кільцю ковбаси. Після того всіх загнали у товарні вагони і поїзд рушив у західному напрямку. Коли їхали Україною і Польщею, вагони були наглухо зачинені, і лише коли поїзд зупинявся, нам дозволялося у супроводі німців вийти в туалет. Якою дорогою ми їхали у бік Німеччини – не знаю, пам’ятаю тільки, що в Польщі проїжджали через місто Люблін. Коли поїзд прибув на територію Німеччини, двері вагонів вже навіть і не зачинялися, а на зупинках деякі з нас вистрибували з них, щоб вдихнути свіжого повітря, але потім знову залазили у вагони і поїзд рушав далі. З часом з’ясувалось,

№ 4 (187) / квітень 2013

Перша зліва стоїть – Оксана. Зліва направо сидять: Петро Васильківський 1922 року народження, я, наступні троє – мої однокласники: Василь Лозовий, Петро Шевченко, Григорій Корчовий. Шостий із нашої групи – Іван Соловей – на фото з невідомої мені причини відсутній

що наш поїзд вже прямує територією Бельгії. Проїхавши Бельгію, він зупинився на території Франції, приблизно в 50-ти кілометрах від бельгійського кордону в шахтарському районі з центром у місті Валансьєні, недалеко від Лілля. Після висадки з вагонів нас повели на територію старої шахти. Там французькі лікарі уважно прослухали наші легені й серця та провели дезінфекцію тіл, змастивши нас якоюсь смердючою маззю, яку потім ми змивали в душових. Після цього нам було видано по два комплекти однакового спецодягу синього кольору – для роботи в шахті та для носіння в позаробочий час і для відпочинку в таборі після обмивання в душових і стрижки. Складалися ті спецівки зі зшитих із бавовняної тканини штанів і піджака та льняної сорочки. Наш власний домашній одяг, у якому ми прибули до Франції, табірні службовці спочатку відібрали, потім кудись поділи, можливо, також для дезінфекції, але через деякий час, вже в таборі, нам його повернули. Після всіх тих процедур нас посадили у вагони із пристойними дерев’яними сидіннями, призначеними для доставки шахтарів до місця роботи, і повезли в табір, де ми мали жити. Там ми стали в чергу і кожному з нас на спецівці з лівого боку білою фарбою було набито його власний номер.

ЗНАХІДКИ Надія БАБІЙ

АКВАРЕЛІ Д. ЯБЛОНСЬКОГО у збірці Зеновія Соколовського

3 Станіславів. Колеґіата. План та фасад. Креслення Д. Яблонського. 1949 р. Станіславів. Дзвіниця Колеґіати. План та фасад. Креслення Д. Яблонського. 1949 р. Станіславів. Колегіум єзуїтів. Фасад та план. Креслення Д. Яблонського. 1949 р.

епроста історична доля західноукраїнських земель, що в минулому належали до різних державних утворень, призвела до значних втрат та перебудов як самих пам’яток культури, так і нищення та розпорошення архівних джерел про них. Дослідження культової архітектури XVIII століття на теренах Івано-Франківщини потребує розширення історіографічної бази, в якій чільне місце посідають оригінальні документи різноманітного складу та призначення з приватних збірок та архівів. Особливе місце серед вітчизняних збірок, що мають значний потенціал для наукових досліджень архітектурної спадщини Івано-Франківщини, посідають матеріали приватного архіву архітектора-реставратора та науковця Зеновія Соколовського – доцента кафедри архітектури та дизайну Івано-Франківського університету права імені Короля Данила Галицького, у минулому – директора Івано-Франківської філії інституту «Укрзахідпроектреставрація», лауреата Державної премії в галузі архітектури 2002 року «За регенерацію центральної історичної частини м. Івано-Франківська». Після розформування названої інститутської установи значна частина укладених пам’яткових паспортів, численна фототека, рукописні нотатки, архітектурні кресленики залишились поза офіційними архівами. Складники цієї збірки за змістом пов’язані з різними періодами історії Прикарпатського краю – від княжих часів до сьогодення. Саме тому пізнавальне значення архіву важко переоцінити, хоча наразі дослідники використовують ці документи дуже рідко.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ЗНАХІДКИ

Дмитро Яблонський. Вірменський костел у Станіславові. 1949 р.

зарисовки переважно православних храмів. Деякі з храмів пізніше були знищені, через що робота Яблонського має надзвичайне пам’яткоохоронне значення. Монографія Дмитра Яблонського «Порталы украинской архитектуры XVII–XVIII вв.» (1955)3, також окремі особисті документи архітектора, зображення порталів церков зберігаються у Центральному державному науково-технічному архіві України – все це свідчить про правильність думки автора. Порівняльний аналіз графічних характеристик вказаних джерел, зокрема й оригінал підпису Дмитра Яблонського, підтверджує авторство аркушів з архіву Зеновія Соколовського та дозволяє їх атрибутувати. Прикметно, що портали, опрацьовані у монографії, походять з теренів Київщини та Чернігівщини, жодна пам’ятка не походить із західноукраїнських земель, креслення та акварелі датовані 1952–1953 роками – пізніше, ніж креслення із збірки З. Соколовського. Унікальність документів очевидна – окрім історичного та пам’яткоохоронного значення вони мають цікавий культурологічний аспект, як один з перших випадків атрибуції римо-католицьких храмів Західної України у період Радянського Союзу. Більшість пам’яток зруйнована; креслення та зображення дзвіниці Колеґіати дало змогу виконати її детальну реконструкцію. Крім того, це поки що єдині документи, що засвідчують науковий інтерес архітектора Дмитра Яблонського до малоопрацьованих пам’яток періоду бароко на теренах Прикарпаття.

№ 4 (187) / квітень 2013

Дмитро Яблонський. Тисмениця. Костел Св. Миколи і Св. Софії

Наведений стислий огляд архітектурно-історичного елемента в складі збірки Зеновія Соколовського, звісно, не може претендувати на вичерпність. Це лише перші штрихи до майбутнього джерелознавчого портрета. Проте і ця коротка інформація дозволить певною мірою поглибити й урізноманітнити інформаційні джерела сучасної архітектурної історіографії України. Ілюстрації подані за: Архів Зеновія Соколовського (Українська академія наук. Івано-Франківський університет права ім. Короля Данила Галицького, факультет архітектури та будівництва) ПРИМІТКИ 1 Krasny P. Kościół parafialny p. w. Św. Mikolaja I św Zofii oraz klasztor OO. Dominikanów w Tyśmieniciy // Materiały do dziejόw sztuki sakralnej na ziemiach wschodnich dawnej Rzeczypospolitej. – Krakόw, 2006. – Część I. – T. 14. – Koscioły і klasztory rzymokatolickie dawnego wojewόdztwa ruskiego. – S. 458. 2 Соколовський З. Друге народження барокової перлини // Галицька брама. – Л.: Центр Європи, січень-березень 2009. – № 1–3. – С. 24. 3 Портал церкви Воскресения в г. Сумы // Яблонский Д.Н. Порталы в украинской архитектуре. – К.: Издательство АА УССР, 1955. – 144 с. – Табл. 6.

2013 № 4 (187)

Науково-популярний ілюстрований журнал

ВИДАВЕЦЬ ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 65 Генеральний директор Олеся БІЛАШ

ПРО АВТОРІВ Надія Бабій – викладач кафедри дизайну та теорії мистецтв Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Сергій Горін – старший викладач кафедри історії Національного університету «Києво-Могилянська академія», кандидат історичних наук Володимир Кравченко – науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України Орест Круковський – старший науковий співробітник відділу визвольної боротьби України Львівського історичного музею

Головний редактор Леся БОГОСЛОВ Відповідальний за випуск Ігор ГИРИЧ Редагування, коректа Віри КАРПЕНКО Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ

Ольга Мартин – доцент кафедри управління, правового забезпечення та дізнання Львівського державного університету безпеки життєдіяльності, кандидат економічних наук, краєзнавець Світлана Оляніна – доцент, заввідділу музеєзнавства та пам’яткознавства Інституту культурології НАМ України, кандидат архітектури Степан Пахолко – фалерист, краєзнавець Тетяна Себта – старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, кандидат історичних наук Олена Сом-Сердюкова – кандидат мистецтвознавства

АДРЕСА РЕДАКЦІЇ

Григорій Стариков – молодший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, кандидат історичних наук

Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 67 E-mail: pamjatky.ukr@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 683 від 01.06.1994

ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНИ: історія та культура Передплатний індекс – 74401

ДРУКАРНЯ ТОВ «Видавничо-поліграфічна компанія “Експрес-Поліграф”» вул. Фрунзе, 47б, Київ, 04080. Тел. +38(044) 417 25 93 Наклад 1000 прим.

Розповсюдження, передплата, реклама Тел. +38(044) 498 23 64, +38(050) 310 56 63

uaculture.com

Передплатний індекс 74401

ВИХОДИТЬ ЩОМІСЯЦЯ ВАРТІСТЬ ПЕРЕДПЛАТИ НА 2013 РІК

3 місяці 66,87 грн

7 місяців 155,03 грн

Передплатити та придбати окремі примірники журналу в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Ознайомитись з журналом можна в усіх наукових бібліотеках обласних центрів України та бібліотеках райцентрів Київської області. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com

ПЕРЕДПЛАТА ТРИВАЄ УПРОДОВЖ РОКУ ВАРТІСТЬ ПЕРЕДПЛАТИ НА 7 МІСЯЦІВ (З ЧЕРВНЯ)

П ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС ІН

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

95220 9

74401

1124,65 грн

155,03 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

74501

37112

74310

66,84 грн

58,05 грн

66,84 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

60969

90269

97,49 грн

62,49 грн

Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через Оформлення передплати на друге півріччя 2012 року агентства. розпочнеться в квітні місяці. передплатні Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку через передплатні У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату наУкраїни, всі наші видання можна через сайт агентства, а також у редакції Газетно-журнального видавництва Міністерства культури України www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line». У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату видань на всі наші Передплатити та придбати окремі примірники в видання електронній версії можливо можна через сайт www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line» за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64

Довідки за тел.: 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com e-mail:(044) nvu.kultura.porhun@gmail.com

ISSN 0131-2685

Пам’ятки України: історія та культура. – 2013. – № 4. – С. 1–64.

Індекс 74401