№4
КВІТЕНЬ 2014
від Кондратьєвих до Харитоненків Фортеця та храми Загадки Троїцького собору Місто на старих світлинах
Троїцький собор
На обкладинці: Троїцький собор і площа з північно-західного боку. Початок ХХ ст.
2014, КВІТЕНЬ
№ 4 (202)
ЗМІСТ НОМЕРА Науково-популярний ілюстрований журнал Видається із 1969 року
АКЦЕНТ 2
ЗАСНОВНИК Міністерство культури України
ВИДАВЕЦЬ
Гарасим Кондратьєв – засновник сумського полковницького роду та його нащадки Олег КОРНІЄНКО
ДП «Національне газетно-журнальне видавництво»
ФОРТЕЦІ Й ЗАМКИ ВИДАВНИЧА РАДА Олеся Білаш, Віктор Пасак, Максим Бударін, Віктор Вечерський, Олена Воронько, Оксана Іонова, Євгенія Крутоголов, Іван Мечков, Лариса Нікіфоренко, Лариса Петасюк, Світлана Фоменко, Людмила Чумакова, Михайло Швед, Оксана Гайдук, Ольга Голинська, Людмила Олтаржевська, Надія Соколенко
РЕДКОЛЕГІЯ Віктор Акуленко Володимир Александрович Сергій Білокінь Леся Богослов Геннадій Боряк Ігор Гирич Андрій Ґречило Іван Дзюба Антоніна Жихорська Леонід Залізняк Віра Карпенко Сергій Кот Олена Мокроусова Ярослава Павличко Леонід Прибєга Анатолій Ситник Олександр Федорук Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Пам’яток України» – тільки з письмового дозволу редакції.
© Пам’ятки України: історія та культура, 2014. Усi права застережено.
16
Сумська фортеця другої половини XVII–XVIII ст. Олег КОРНІЄНКО
ЦЕРКВИ 28
Сумські храми Олег КОРНІЄНКО
38
Загадки Троїцького собору Марія КАДОМСЬКА
МУЗЕЇ. МУЗЕЙНИКИ Й КОЛЕКЦІОНЕРИ 52
Оскар Гансен і доля його київського та сумського зібрання Ольга ДРУГ, Людмила ФЕДЕВИЧ
ІСТОРІЯ У СВІТЛИНАХ 62
Місто Суми на старих світлинах місцевих фотографів Олег КОРНІЄНКО
АКЦЕНТ Олег КОРНІЄНКО
ГАРАСИМ КОНДРАТЬЄВ –
засновник сумського полковницького роду та його нащадки
І
Барельєф Г. Кондратьєва на стіні Свято-Воскресенського собору. 2000 р.
2
сторію будь-якого населеного пункту годі уявити без подвижників, які у початковий період розбудови визначали його майбутнє. Для Слобідської України, чиї міста й села засновувалися в екстремальних умовах Дикого поля, де ледве не щодня очікували татарських набігів, осадчим, як писав Дмитро Багалій, «доручав нарід свою долю, шукати її в далекій чужій стороні. Їх повинна була добре знати уся ватага переселенців, здаватися на них, покладати на них надію яко на певних, розумних, жвавих, завзятих своїх проводирів та спорудників у громадських справах»1. Гарасим Кіндратович Кондратьєв (р.н. невід. – 1701) – осадчий м. Суми і перший полковник Сумського слобідського козацького полку, засновник відомого старшинсько-дворянського роду, що відіграв провідну роль у розбудові міста Суми, заселенні та економічному розвиткові полкових земель від р. Сейм на півночі до нинішньої Полтавщини на півдні та від м. Недригайлова на заході до с. Піни нинішньої Курської області Росії. Дата й місце народження та навіть справжнє родове прізвище майбутнього сумського полковника достеменно невідомі. Припускаємо, що народився він не пізніше 1625 року, оскільки у 1655 році вже очолював переселенську громаду, у 1668 році його цілком дорослий старший син Іван Гарасимович перебував на козацькій службі. Автентична іменна формула сумського осадчого, що використовувалася в тогочасних московських документах, – «Гарасим Кондратьевъ сынъ Кондратьевъ». Саме так його фіксує джерело початку XVIII століття навіть посмертно2 . В одному з ранніх реєстрових списків сумців 1660-х років він записаний як «Гарасим Кондратиев», а у власних духівницях іменує себе «Гарасим Кондратиевич»3. Юрій Мицик, Сергій Плохій та Іван Стороженко його називають Кондратенком 4, а Михайло Грушевський іменував Кондратόвичем5. Насправді прізвище Кондратьєв, що затвердилося за нащадками осадчого, було патронімом, формою найменування простолюду в тогочасній Московській державі. Як відзначав Грушевський, українські прізвища «покалічені немилосердно московським звичаєм» 6. У московських «отказных книгах» Гарасим згадується у 1667 році навіть під
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
АКЦЕНТ
прізвищем Шустіков, оскільки перевів село Шустікове з помістя у вотчину7. 24 червня 1655 року «города Ставища черкасы атаман Герасимка Кондратев и редовие козаки всех сто человек» подали чолобитну царю Олексію Михайловичу з проханням про дозвіл на заснування м. Суми 8 . Проте серед тогочасних козаків-ставищан не вдається віднайти когось з таким іменем. Аналізу піддавався список усього Білоцерківського полку відомого «Реєстру 1649 року», оскільки достеменно невідомо – мешкав Кондратьєв у Ставищі чи це лише відправний пункт, звідки у Великий Піст 1655 року переселенці рушили на схід до московського кордону 9. У жодному іншому полковому реєстрі 1649 року поєднання імені Гарасим з прізвищами Кондратьєв, Кондратенко чи Кондратович також не трапляється, як і в присяжних списках козаків і міщан 1654 року та новітніх дослідженнях із генеалогії козацької старшини10. На початку ХХ століття сумський священик Яків Левитський висловив припущення, що «Герасим Кондратьевич Кондратьев... переселился из Червоной Руси в Слободскую Украйну в 1647 г. вместе с некоторыми другими дворянскими семействами»11. Звичайно, про жодних «дворян» не могло бути й мови в середині XVII століття. Пізніші перекази стверджують, що спочатку Кондратьєв мешкав у Старому селі (тепер – с. Червоне Сумського району), заснованому як московське поселення в 1640-х роках. Натомість Грушевський припускав, що значну частину переселенців зі Ставища становили козаки, котрі після Охматівської битви (т. зв. Дрижиполя), що сталася 29 січня – 1 лютого 1655 року між польсько-татарським і українсько-московським військом, покинули табір гетьмана Хмельницького та подалися до московського воєводи Шереметьєва у Ставищі: «я бачу слід якогось бунту – якоїсь козацької сецесії у звістках про “дріжипільських козаків”, що виступають потім в московських пограничних городах, в Слобідській Україні, як особлива категорія в проханнях про жалуваннє... Сі дріжипільці звались так тому, що прийшли з Дріжипіля – ся назва пояснювала їх появу на московській Україні… Як здогад висловлюю, що з козацького війська підчас сеї кампанії сталася сецесія (дезертирство. – О.К.). У зв’язок з нею тоді треба поставити мабуть і переселеннє з города Ставища “великим постом 1655 р.” першої сотні родин під проводом славного потім в історії Слобідщини отамана Гарасима Кондратовича (“Кондратьєва”), що заложила місто Суми – тікаючи “от разоренья и гоненья Ляхов и татар Крымских”»12 . Життєвий шлях першого сумського полковника був сповнений активною військовою і господарською діяльністю з розбудови полку, численними боями і походами, якими була насичена друга половина XVII століття. Про особисте життя Гарасима Кондратьєва відомо, що він був двічі одруженим. Від першої дружини, Христини, народилися четверо синів: старший Іван, Григорій, Андрій і наймолодший Роман, котрі були помічниками батькові в улаштуванні нових поселень та обороні України від ворогів. Згідно
№ 4 (202) / квітень 2014
Герб сумського полковника Г. Кондратьєва з парсуни
Дворянський герб Кондратьєвих. 1800 р.
з останніми дослідженнями Христина Олиферівна була рідною сестрою майбутнього сумського полкового сотника Марка, наближеного до осадчого Кондратьєва13. У Слобожанщині, як і по всій тогочасній Україні, була поширена практика складання тестаменту, що підписувався заповідачем, свідками та священиком. 8 грудня 1694 року був укладений і підписаний запо-
3
ФОРТЕЦІ Й ЗАМКИ Олег КОРНІЄНКО
СУМСЬКА ФОРТЕЦЯ
другої половини XVII–XVIII ст.
Будівництво Сумської фортеці. Художник Ю. Александрочкін. Панорама з експозиції Сумського краєзнавчого музею
16
П
ершим джерелом щодо заснування м. Сум є чолобитна, з якою українські мігранти з містечка Ставища Білоцерківського полку на чолі з Гарасимом Кондратьєвим звернулися до московського царя Олексія Михайловича. Ініційована путивльським воєводою М. Зюзіним і подана 24 червня 1655 року трьома посланцями від громади осадців, вона містила клопотання дозволити їм оселитися на т.зв. Берлицькому городищі. Вже 26 червня цього ж року на чолобитну було отримано позитивну санкцію окольничого Івана Гавреньова1. Новоутворене містечко в офіційних московських документах тривалий час називали Суминым городком, а назва «Суми» почала більш широко вживатися з другої половини 1670-х років. Натомість на європейській карті Менгдена і Брюса, виданій 1699 року, місто вказане ще як «Сумин».
З огляду на прикордонне розташування Сум «на землях царя Московського», котре перебувало на межі Тульської оборонної лінії та Бєлгородської «засічної смуги», невдовзі тут було зведено й фортецю. Події Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького в Україні, що супроводжувалися серйозними зовнішньо- та внутріполітичними загрозами, спричинили проведення протягом 1658–1659 років військової реформи в Московській державі, внаслідок чого був утворений Бєлгородський розряд-полк, а з українських переселенців почали формуватися слобідські козацькі полки як національні іррегулярні збройні формування2 . Для спорудження Сумської фортеці було обрано мисоподібний пагорб правого високого берега долини р. Псел, його обриси й лягли в основу
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
ФОРТЕЦІ Й ЗАМКИ
контуру фортеці на підвищеному плато, яке з трьох боків оточували річки Сумка (тепер Стрілка), Сума (Сумка) та Псел, що зливалися у цьому місці. Мис довжиною понад 300 м має видовжену форму і достатньо рівну поверхню. Стрілка мису утворює значний ухил у бік р. Суми і відділена від плато значним перепадом висоти (до 4 м). Висота пагорба над заплавою становить 10 м. Долина Псла, ширина якої сягала кількох кілометрів, була утворена суцільною мережею рукавів, заплав, стариць і боліт, вкритих густою рослинністю. З огляду на те що відносно недалеко вододілом річок Псла і Ворскли проходила татарська сакма, один із найнебезпечніших напрямків був надійно прикритим. Сьогодні ранньомодерне городище розміщене в центрі нинішнього міста Суми, на території вулиць Соборна, Воскресенська, провулків 9 Травня та Терезова. У фаховій археологічній літературі перші відомості про городище датуються кінцем XIX століття. В. Ляскоронський писав про залишки укріплень в урочищі Козацький Вал3. Суми, як потужна фортеця, згадуються у працях істориків кінця XІX – початку XX століття, проте довгий час досліджувалася передусім історія міста, а його фортифікаційні споруди привертали увагу лише поодиноких вчених4. Сучасний дослідник Є. Осадчий висловив припущення, що перші фортифікаційні споруди на Сумському городищі були зведені у 1655–1656 роках, принаймні до прибуття воєводи К. Арсеньєва. На його думку, це первісне укріплення на півночі було обмежене місцем, де стрілка мису відділена від плато значним перепадом висот, а на півдні – ровом у районі сучасного провулка Терезова, який «з’єднує два яри, відрізаючи таким чином мис у найвужчому місці»5. Звичайно, неможливо навіть уявити, щоб значне поселення два роки існувало неподалік від татарського «шляху» без належного захисту. Можна припустити існування подібних тимчасових укріплень, але аж ніяк не фортеці, котра на прикордонних землях Московської держави виконувала функції не лише оборонної споруди, а й адміністративного центру. Попри хибні уявлення про «вільну» Слобожанщину, в середині XVII століття будь-яка ініціатива переселенців не могла бути ре-
№ 4 (202) / квітень 2014
алізована без санкції центральної влади. Натомість існує ціла низка писемних джерел, що уможливлюють детально простежити хід будівництва фортеці в Сумах. Так, у відомому указі царя Олексія Михайловича, датованому квітнем 1656 року, йдеться про наказ путивльському воєводі Микиті Зюзіну та дяку Микиті Наумову «ис Путивля послати в Путивльской уезд на реку Псел и на речку на Суму дворянина добра подячево а с ними путивльських служилых людей колко есть пригоже а велено им на реке на Псле и речке на Суме в котором месте пригож для береженя от приходу воинских людей поставит острог со всякими крепостьми против иных черкасских острожков…» 6. Цей документ і є відправною точкою щодо заснування Сумської фортеці. Нам також відомий указ від 1 липня 1656 року, яким наказувалося: «По нашому указу Кирилу Юрьеву сыну Арсеньеву велено от татарские украины на Сумине городище город внову строит и в том городе быт до нашего указу и для того дела Кирило Арсеньев с нашей службы отпущон к Москве и как Кирило Арсеньев к Москве приедет и вы б Кирилу Арсеньиву об отпуске на Сумино городище учинили по нашему указу а наш наказ велели ему из Розряду дать и служилым людем ыз городов с которых [то]го ж велел с ним в Сумине велели быть и наряду и пушечных запасов велели с ним в Сумино отпустит…». Тут же на-
Пам’ятний знак на честь заснування Сумської фортеці. Встановлений на вул. Соборній. Світлина С. Гуцана. 2002 р.
водиться розпорядження щодо виділення гармат і боєприпасів для нової фортеці, а також повідомляється, що кількість новоосаджених переселенців становила 500 осіб7. Цікаво, що в цьому документі чи не вперше письмово згадується вже не «Берлицкое», а саме «Сумино городище». Майже одночасно з виходом вищезазначеного указу на будівництво були відряджені 52 служилих (стрільців та пушкарів) з Обояні8. Зусиль такої кіль-
Гармата Сумської фортеці. Сумський краєзнавчий музей. Світлина О. Белявського
17
ЦЕРКВИ Олег КОРНІЄНКО
СУМСЬКІ ХРАМИ
Р
елігія та особисте життя для суб’єкта традиційного українського суспільства були неподільними: будь-яка сільська чи міська громада споконвіку гуртувалася навколо свого храму й своєї парафії. Усе життя людину супроводжували церковні обряди: хрещення, вінчання і зрештою відхід у засвіти. Храм був чимось більшим, аніж духовний центр громади: осередком освіти та культури, скарбницею історії малої батьківщини та, певною мірою, центром суспільного життя. Як архітектурна споруда, кожна церква «організовувала» навколишній простір, надавала неповторної оригінальності місту чи селу. Втрата храму була більш ніж катастрофою... Найтрагічнішим для сакральних споруд виявився більш ніж 70-річний період засилля в Україні тоталітарного комуністичного режиму, початок якому поклав збройний переворот жовтня 1917 року. Нова атеїстична влада змагалася не тільки за матеріальні цінності, а й за свідомість людей. Перешкодою, звісно, була релігія, а тому знищенню підлягало все, пов’язане з нею: стародруки, архівні матеріали, високохудожні твори церковного мистецтва – ікони, фрески та коштовні речі богослужбового призначення, а найголовніше – руйнувалися самі храми як основа духовності. Знищення архітектурних перлин, котрі традиційно виконували функцію містобудівних домінант, суттєво змінило зовнішній вигляд населених пунктів, завдало безповоротних втрат історикоархітектурній спадщині. Ця публікація присвячена зруйнованим і уцілілим храмовим спорудам міста Суми.
МИКОЛАЇВСЬКИЙ ХРАМ Найдавніша церква Святого Миколая Чудотворця була побудована в 50-х роках XVII століття – під час зведення Сумської фортеці – центру Сумського слобідського козацького полку. В царській грамоті 1661 року згадується сумський миколаївський священик Гурій, а за актами Сумського монастиря від 1664 року відомі сумський миколаївський священик Омелян Якович, від 1689 року – миколаївський причетник Созон Григорович, а в 1694 році – священик Григорій. У 1694 році сумським полковником Гарасимом Кондратьєвим замість нашвидкуруч збудованого та на той час вже старого був побудований новий дерев’яний храм. Переживши страшні пожежі, що вирували в Сумах у 1706 та 1791 роках, Миколаївська церква усе ж згоріла 1803 року через необережне поводження з вогнем. У 1804 році на пожертви купців Солодких була збудована нарешті мурована церква. Склепіння храму, які підтримували головну баню, спиралися на чотири колони у центрі споруди. Через два роки після освячення, у квітні 1806 року, новозведений храм зруйнувався до самого фундаменту. Катастрофа сталася першого дня свята Воскресіння Господнього, приблизно за годину по тому, як кількасот людей, які молилися в церкві, вийшли після богослужіння. Безпосередньою причиною руйнування церкви став демонтаж колон, котрі підтримували склепіння храму – комусь із заможних парафіян-благодійників вони здалися неестетичними. На місці престолу зруйнованої церкви, на подвір’ї купчихи Євдокії Медведєвої, майже до середини ХІХ століття стояла пам’ятна капличка. У 1825 році замість втраченої церкви вимурувано новий однопрестольний храм Святого Миколая в класицистичному стилі. Дехто, проте, відмічав у новобудові риси типового гарнізонного храму. Зводилася сумська Миколаївська церква завдяки старанням і пожертвам парафіян. За большевистської влади церква не функціонувала і стала першою жертвою антирелігійної кампанії в Сумах – 1930 року її було зруйновано. За одним із проектів реконструкції сучасної площі Незалежності передбачалося встановити на місці Миколаївського храму капличку1.
Миколаївська церква. Листівка початку ХХ ст.
28
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
ЦЕРКВИ
ПОКРОВСЬКА ЦЕРКВА Дата спорудження першого храму Покрову Пресвятої Богородиці невідома. Однак можна припустити, що її могли звести ще при закладенні Сумської фортеці, оскільки українське козацтво традиційно вважало Пресвяту Богородицю своєю заступницею і покровителькою, присвячуючи їй численні храми. Відомо, що в 1732 році дерев’яний Покровський храм перебудовувався вдруге. Згідно з переписом Сумського слобідського козацького полку 1732 року при храмі були школа і шпиталь для немічних. Мурований храм побудований у 1783–1790 роках з благословення преосвященного Огея, єпископа Бєлгородського та Обоянського. Будівництво здійснювалося старанням та коштом колишнього настоятеля цього храму, архимандрита Святогірського Успенського монастиря Феофана (Федоровського), а також парафіян храму та за участю його священика Федора Федоровського. Освячено нову церкву 1790 року преосвященним Феоктистом, єпископом Бєлгородським та Курським. Храм мав рідкісний для України тип триверхих церков. Його композиція, архітектурні елементи фасаду, настінне оздоблення являли яскравий взірець українського барокового мистецтва в останній період розвитку. До високого центрального нефа, що мав восьмигранний об’єм, зі сходу й заходу примикали симетричні нижчі: вівтарна апсида і притвор. Грані підкреслювалися кутовими вертикальними виступами – пілястрами. Видовжені вікна, оброблені лиштвами, знаходилися досить високо. Найбільші пожертви на Покровський храм за всю історію його існування зробив сумський купець Кирило Алчевський, його староста з 1835 року. Алчевські – відома в Україні родина підприємців, громадських діячів, педагогів і меценатів. У 1885 році довкола храму й дзвіниці було зведено муровану огорожу з кованими решітками. Будівельні матеріали розібраної у 1793 році старої дерев’яної Покровської церкви було використано того ж року на спорудження Іллінського храму. Покровську церкву традиційно називали «Полковою». До 1917 року її відвідували військовослужбовці Сумського гарнізону, тому вона отримала ще одну, неофіційну, назву – «Солдатська». Саме напроти Покровського храму мешканці міста на зібрані кошти встановили пам’ятник меценату Іванові Харитоненку. Під час антицерковної вакханалії початку 30-х років ХХ століття Інспекція Українського комітету охорони пам’яток культури та Народний комісаріат освіти УРСР неодноразово попереджали Сумську міську раду про неприпустимість руйнування Покровського храму. Однак ці попередження знехтувано. Спочатку знесли верх церкви, а невдовзі в самому храмі влаштували крематорій (!). Таке блюзнірство стосовно давнього храму, розташованого на
Покровська церква. Суми. З листівки початку ХХ ст.
№ 4 (202) / квітень 2014
Полкова (Покровська та Введенська) церква та кіоск. Суми. Листівка, 1911 р.
центральній площі міста, більшістю мешканців було сприйнято вкрай негативно. Відхід у засвіти через крематорій популяризувався владою як метод атеїстичного виховання, особливо серед молоді. Для цікавих було обладнано спеціальний коридор, де вздовж проходу в стіні були влаштовані невеликі засклені отвори. Мешканка Сум Т. Ківш у 1991 році залишила спомин про відвідини цього закладу ритуальної служби міста, під час яких її подруга втратила свідомість. Крематорій у сплюндрованому храмі проіснував недовго: приблизно 1935 року рештки Покровської церкви зрівняли з землею, підірвавши вибухівкою. Зараз тут споруджено дві каплички, зокрема й на місці вівтаря2. ВВЕДЕНСЬКА ЦЕРКВА В огорожі Покровського храму знаходилася Введенська церква. Після закриття в 1786–1788 роках чоловічого Успенського монастиря (с. Мала Чернеччина) цегла та інший будівельний матеріал одного з трьох храмів – Архангельського – пішли на спорудження дзвіниці Покровської церкви і теплої церкви Введення у храм Пресвятої Богородиці. Будівництво її було закінчено в 1821 році. Повний комплект креслень сумської Введенської церкви-дзвіниці, спроектованої в архітектурних формах пізнього класицизму, зберігається в Російському державному історичному архіві в Санкт-Петербурзі. За переписом 1732 року відомо, що до мурованої існувала дерев’яна церква «зі школою та шпиталем». Мурований Введенський храм-дзвіниця, розташований поруч з барочною Покровською церквою, привертав увагу своїм строгим силуетом. Два нижніх його яруси – прямокутні об’єми з портиками тосканського (давньоримського) ордера, третій ярус – із ледь заокругленими кутами, прикрашений тосканськими півколонами, слугував переходом до четвертого, усіченого ярусу – підкупольної ротонди, увінчаної шпилем. В округлості форм верхньої частини храму-дзвіниці вбачається відхід від канонів класицизму на користь бароко. Введенський храм був знищений одночасно з Покровським у 1935 році3.
29
ЦЕРКВИ Марія КАДОМСЬКА
Троїцький собор. Північний фасад. 1910-ті роки
ЗАГАДКИ ТРОЇЦЬКОГО СОБОРУ
А
рхітектура будівлі сумського Троїцького собору, розташованого у північнозахідній частині міста, є доволі несподівана для порівняно невеликого українського міста. За своїми розмірами, декором та вишуканим внутрішнім простором, наповненим світлом і повітрям, він був би доречний у будь-якій європейській столиці. А класично-бароковий варіант ретроспективної стилізації фасадів узагалі не типовий для сакральної естетики 1910-х років. До того ж історія створення грандіозного собору тривалий час була оповита таємничістю. Частину загадок вдалося розкрити, коли у 1978–1982 роках київські реставратори розробляли проектну
38
документацію на реставрацію будівлі Троїцького собору1. Адже перед архітекторами постали завдання, які могли бути вирішені не тільки дослідженнями в натурі, а й специфічними історико-архівними опрацюваннями. З опублікованої на той час літератури було відомо тільки те, що собор збудований на початку ХХ століття начебто за проектом О. Щусєва, малярські роботи виконував М. Нестеров2. У середовищі сумських істориків і краєзнавців припускали участь у будівництві місцевого архітектора Шольца, але документальних відомостей не було знайдено. У ході бібліографічних та архівних розшуків 1976–1982 років вдалося відповісти на деякі запитання з історії будівлі3, важливі деталі стали відомі зовсім недавно, а частина «білих плям» ще залишилася для майбутніх дослідників. Існуючий Троїцький собор – це третій з відомих храмів у цьому районі, що були освячені на честь Святої Трійці. Перша дерев’яна Троїцька
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
ЦЕРКВИ
Проект Троїцького собору. Підпис: К. Шольц. 1901 р.
№ 4 (202) / квітень 2014
39
МУЗЕЇ. МУЗЕЙНИКИ Й КОЛЕКЦІОНЕРИ Ольга ДРУГ, Людмила ФЕДЕВИЧ
ОСКАР ГАНСЕН
і доля його київського та сумського зібрання
П
Оскар Гансен. Київ. 1907–1908 рр. Фотоательє С. Ейсфельда
52
очинаючи з другої половини ХІХ століття, на терені сучасної України приватне колекціонування предметів мистецтва та старожитностей стає явищем широкого суспільного масштабу й значущості. До цього захоплюючого заняття долучилися представники різних верств населення – дворянство, купецтво, різночинна інтелігенція, служителі релігійних культів. Однак наслідком такого захоплення, яке сприймалося оточенням як патріотичний прояв окремої особистості і як чинник збереження культурного надбання народу, не завжди було створення музею. Та й початкова хвиля музеєтворення в Україні оминула експонування заборонених колекцій, наприклад, козацьких старожитностей. За свідченням видатного українського вченого та дослідника мистецтва Миколи Біляшівського (1867–1926), всі колекції перших музеїв України мали археологічне забарвлення, а на слова «Україна», «український» в музеях накладалося табу1. Приватні збірки, що створювались на теренах колишньої Гетьманщини, Запоріжжя та в Києві, мали переважно мішаний характер, українські старожитності у них трактувались як «російські» чи «малоросійські», що не мали самостійного культурного значення. Збиранням та своєрідною популяризацією культурно-мистецьких старожитностей переймалися тоді нащадки козацької аристократії, створюючи у власних садибах домашні галереї з портретами предків, їхніми козацькими клейнодами, різноманітними мистецькими свідченнями забутої історії2 . Під впливом старогромадівців (Володимира Антоновича, Павла Чубинського, Михайла Драгоманова, Хведора Вовка) та враження від найбільшої колекції українських старожитностей Василя Тарновського-молодшого «колекціонери звернули увагу на українські старожитності загалом, що виявилося переважно у збиранні творів ужиткового мистецтва. Так, чимало старовинних речей козацької доби надбали для своїх приватних збірок Богдан та Варвара Ханенки, Янковська, Гансен, Хойновський, Болсуновський та багато інших»3 . Згадане у цьому списку прізвище Гансен не випадкове. У 1910-х роках Оскар Гансен вже був відомим київським колекціонером, а інформація про його колекції публікувалась у довідниках того часу. Наприклад, путівник Широцького рекомендував відвідати приватний музей Гансена, що містився в будинку на вулиці Великій Підвальній, 14а (сучасний Ярославів Вал), зведеному на кошти Леоніда Родзянка архітектором Мартином Клугом: «У ньому зібрано усе, що має відношення до Києва, як центру Південної Русі впродовж усієї її багатовікової історії, але, головним чином, предмети ХVІІ–ХVІІІ ст.»4 . Збереглися світлини інтер’єрів, виконані напередодні Першої світової війти, які дають уявлення про музейний підхід до колекціонування, про знання, смаки та пріоритети збирача, про намагання створити гармонійний образ епох та підкреслити стилістичну єдність різних
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
МУЗЕЇ. МУЗЕЙНИКИ Й КОЛЕКЦІОНЕРИ
Інтер’єр квартири О. Гансена в Києві на вул. Великій Підвальній (Ярославів Вал), 14а. Світлина 1914 р. Експонати Сумського художнього музею імені Никанора Онацького – з колекції О. Гансена
№ 4 (202) / квітень 2014
53
ІСТОРІЯ У СВІТЛИНАХ Олег КОРНІЄНКО
МІСТО СУМИ
на старих світлинах місцевих фотографів
З
Вище початкове училище (зліва) та пансіон чоловічої Олександрівської гімназії в Сумах. Листівка-олеографія початку ХХ ст.
Міський сквер (альтанка та Покровська церква). Суми. Листівка-олеографія. 1911 р.
62
ахоплення людства фотографією налічує лише півтора століття, тоді як малювати чи ліпити з глини воно почало тисячоліття тому. Попри це, художня фотографія – особливий вид образотворчого мистецтва, який відіграє чималу роль у царині історичної науки, краєзнавства, музеєзнавства, пам’яткознавства та в пам’яткоохоронній діяльності сьогоднішнього суспільства. Вивчення історії розвитку фотографічної справи безпосередньо в Сумах, через відсутність дослідників і організованого краєзнавчого руху, тривалий час залишалося незораною цілиною. Значну частину світлин другої половини ХІХ – початку ХХ століття було сконцентровано в музеях, де їх використовували переважно як ілюстративний матеріал до висвітлення певних подій, а також визначних пам’яток і пам’ятних місць. Також для музеїв чимале зацікавлення становили фотопортрети державних і громадських діячів, письменників, вчених, митців та інших видатних осіб. Приватне колекціонування фотографій тривалий час було не надто поширеним захопленням – для колекціонерів поштівок вони слугували радше супутнім матеріалом, підвидом філокартії. Отже говорити про наявність наукових досліджень з історії становлення та розвитку сумської фотографії не доводиться. Лише останніми роками з’явилися поодинокі публікації з цього питання. Окремо слід відмітити значні напрацювання, здійснені Харківським приватним музеєм міської садиби в особі директора Андрія Парамонова, з історії фотосправи на теренах колишньої Харківської губернії1. Певною мірою наслідками цієї праці скористався російський дослідник О. Попов при створенні своїх словників-довідників «Российские деятели фотографии. 1839–1930 гг.» та «Российские фотографы (1839–1930)»2 . Що ж до власне сумських публікацій, то невелика розвідка, присвячена історії мистецтв на Сумщині присутня в книжці сумського краєзнавця-аматора Олексія Ленського3. На жаль, малодосліджени-
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
ІСТОРІЯ У СВІТЛИНАХ
Портрет Л. Григорьєвої з родинного архіву. Фотограф В. Крюгер. Суми. Лютий 1915 р. Зворотний бік портрета Л. Григорьєвої зі штампом фотографа В. Крюгера. Суми. Лютий 1915 р.
ми залишаються сумські (міські, повітові) та харківські (губернські) газети початку ХХ століття. Сподіваємося, що ця проблематика ще знайде свого ретельного дослідника… Винайдена французьким художником Луї Дагером у 1839 році дагеротипія як спосіб безпосереднього отримання при фотографуванні позитивного зображення тривалий час лишалася провідною у фотосправі. Попри те що після появи у 1851 році вологого колодіонного процесу фототехніка просунулася далеко вперед, дагеротипи все ще лишалися в моді. Фотографам видавався вигіднішим дорожчий спосіб фотографування, адже заможні відвідувачі бажали бачити свій портрет не на якійсь картонці, а на посрібленій пластині. З огляду на значне здешевлення собівартості світлин за рахунок зміни вологого процесу на винайдені у 1871 році англійцем Р. Меддоксом сухі бромжелатинові платівки, на початку 1880-х років кількість бажаючих займатися фотографічною справою як на аматорському, так і на професійнокомерційному рівні суттєво збільшилася. Необхідно завважити високу якість тогочасних світлових відбитків та майстерність їх виконавців. Саме тому зроблені в період з 1850-го до 1917 року світлини вважаються унікальними та рідкісними, оскільки відбитки, виконані після 1917 року, значно відрізняються від попередніх і не є раритетом. Тим більше, що величезну кількість фотографій було знищено як під час
№ 4 (202) / квітень 2014
Вул. Воскресенська. Суми. Фотограф П. Макашов. Початок ХХ ст.
63
ПРО АВТОРІВ 2014 Ольга Друг – провідний науковий співробітник Музею історії міста Києва № 4 (202) Марія Кадомська – головний мистецтвознавець НДІпроектреконструкція (Київ) Олег Корнієнко – член правління Сумської обласної організації Національної спілки краєзнавців України, кандидат історичних наук
Науково-популярний ілюстрований журнал
ВИДАВЕЦЬ ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 65 Генеральний директор Олеся БІЛАШ
Людмила Федевич – завідувач відділу декоративного мистецтва Сумського обласного художнього музею імені Н. Онацького
Ігор Гирич Київ XIX–XXI ст. Путівник
Головний редактор Леся БОГОСЛОВ Відповідальний за випуск Ігор ГИРИЧ Упорядкування Григорій СТАРИКОВ Редагування, коректа Віри КАРПЕНКО Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ
АДРЕСА РЕДАКЦІЇ Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 67 E-mail: pamjatky.ukr@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 683 від 01.06.1994
Книжку можна придбати у видавництві за адресою: вул. Васильківська, 1 (ст. м. «Голосіївська») Довідки за тел.: (044) 498-23-64, (050) 310-56-63
ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНИ: історія та культура Передплатний індекс – 74401
ДРУКАРНЯ ТОВ «МЕГА-Поліграф», вул. Марка Вовчка, 12, м. Київ, 04073; тел. +38(044) 581 68 15; e-mail: office@mega-poligraf.kiev.ua Наклад 1000 прим.
Розповсюдження, передплата, реклама Тел. +38(044) 498 23 64, +38(050) 310 56 63
uaculture.com
Передплатний індекс 74401
ВИХОДИТЬ ЩОМІСЯЦЯ ВАРТІСТЬ ПЕРЕДПЛАТИ НА 2013 РІК
1 місяць 23,35 грн
6 місяців 136,65 грн
7 місяців 160,35 грн
Передплатити та придбати окремі примірники журналу в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Ознайомитись з журналом можна в усіх наукових бібліотеках обласних центрів України та бібліотеках райцентрів Київської області. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com
ПЕРЕДПЛАЧУЙТЕ НАШІ ВИДАННЯ у 2014 році Вартість передплати на 7 місяців
П ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС ІН
ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС
95220 9
74401
1132,35 грн
160,35 грн
ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС
ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС
ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС
74501
37112
74310
68,85 грн
60,55 грн
68,85 грн
ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС
ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС
60969
90269
101,90 грн
66,90 грн
Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через Оформлення передплати на друге півріччя 2012 року агентства. розпочнеться в квітні місяці. передплатні Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку через передплатні У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату наУкраїни, всі наші видання можна через сайт агентства, а також у редакції Газетно-журнального видавництва Міністерства культури України www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line». У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату видань на всі наші Передплатити та придбати окремі примірники в видання електронній версії можливо можна через сайт www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line»в будь-якій країні світу. за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна Довідки за тел.: (044) 498-23-64
Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com
ISSN 0131-2685
Пам’ятки України: історія та культура. – 2014. – № 4. – С. 1–72.
Індекс 74401