«Пам`ятки України» by Національне газетно-журнальне видавництво

№5

травень 2012

Футбольні столиці Євро 2012

Сучасний стан будинку Юзів. Донецьк

КОНКУРС!

Редакція журналу «Пам’ятки України: історія та культура» запрошує своїх читачів, аматорів краєзнавства та історичної реконструкції взяти УЧАСТЬ У ПІДГОТОВЦІ СПЕЦІАЛЬНОГО ВИПУСКУ ЖУРНАЛУ

Журнал «ПУ» планує в листопаді 2012 р. видати спеціальний випуск, присвячений пам’яткам архітектури, історії та мистецтва місцевого значення, відомості про які або неповні, або зовсім відсутні в офіційних державних реєстрах з охорони пам’яток. Багато таких об’єктів досі лишаються поза увагою держави, фахівців, аматорів-пам’яткоохоронців. Краєзнавці села чи містечка зберігають чимало цінної інформації, відстежують ситуацію щодо збереження пам’яток минулого, мають свої цікаві пропозиції. Напишіть нам про таку пам’ятку, додайте фото – і про неї дізнається вся країна. Нас цікавлять також матеріали з історичної реконструкції: відновлення забутих ремесел, побуту, одягу; історичні мандрівки місцями колишніх баталій і походів; інформації про визначні події, звичаї вашої місцевості, забуті чи маловідомі широкому загалові українців. Про всі надіслані нам матеріали та їх авторів ми будемо інформувати в газеті «Культура і життя» та журналі «Пам’ятки України». Авторами дописів можуть бути як окремі особи, так і групи дослідників, наприклад клас чи крає знавчий гурток. Три кращі роботи буде відзначено спеціальними нагородами. Автори матеріалів, надрукованих у спецвипуску «ПУ», отримають його примірник і передплату на журнал.

Матеріали (текст, фото та стислу інформацію про авторів) можна надсилати поштою на адресу: ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» (на конкурс журналу «Пам’ятки України»), вул. Васильківська,1, м. Київ, 01034 або на електронну адресу: nvu.kultura.sale@gmail.com На всі ваші запитання ми відповімо за телефонами: (044) 498 23 64, (050) 310 56 63.

2012, травень

№ 5 (175)

ЗМІСТ НОМЕРА Науково-популярний ілюстрований журнал Видається із 1969 року

Пам’ятки спорту

засновник

4 Футбольна пам’ять України Анатолій Ситник

Міністерство культури України

видавець

Акцент

ДП «Національне газетно-журнальне видавництво»

16 Футбольний клуб «Динамо» (Київ) Валерій Старков

видавнича рада Олеся Білаш, Віктор Пасак, Максим Бударін, Віктор Вечерський, Олена Воронько, Ольга Дарибогова, Оксана Іонова, Лариса Лебедівна, Іван Мечков, Лариса Нікіфоренко, Олена Чередниченко, Михайло Швед, Ігор Гирич, Людмила Гнатюк, Ольга Голинська, Алла Підлужна, Наталя Потушняк

Футбольні столиці

20 Київ – українська столиця Дмитро Малаков, Ігор Гирич

34 Львів: міфи часу і простору Роман Голик

РЕДКОЛЕГІЯ Віктор Акуленко Володимир Александрович Сергій Білокінь Леся Богослов Геннадій Боряк Ігор Гирич Андрій Ґречило Іван Дзюба Антоніна Жихорська Леонід Залізняк Віра Карпенко Сергій Кот Надія Нікітенко Ярослава Павличко Леонід Прибєга Дмитро Степовик Олександр Федорук Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Пам’яток України» – тільки з письмового дозволу редакції.

54 Живий Харків Олександр Зінченко

64 Донецьк: між минулим і майбутнім Надія Темірова

Екслібрис

72 Футбол у дзеркалі екслібриса Петро Нестеренко

Переднє слово

Ігор ГИРИЧ

Цей спецвипуск «Пам’яток України» присвячений футбольному Євро-2012. Уболівальники з усієї Європи відвідають Україну і їх цікавитиме як саме футбольне дійство, так і місця, де воно розгортатиметься. Нашим задумом було стисло розповісти історію українського футболу, а також ознайомити з минулим чотирьох міст України, в яких відбуватимуться матчі фінальної частини чемпіонату Європи: Києва, Львова, Харкова, Донецька. Людям, які приїхали в Україну, та й самим українцям цікаво знати про історичні та футбольні пам’ятні місця цих столиць копаного м’яча. Міста ці дуже різні, в них різна історична доля. Якщо Києву вже вважай понад 1500 років, то Донецьку – лише 150. Якщо Львів тривалий час перебував у межах європейської цивілізаційної ойкумени і його зовнішність формувалася під відчутним впливом 350-ти німецьких родин, які заселили середмістя навколо Ринкової площі у середині XIV ст., то терени Донецька й Харкова ще кілька століть тому входили до безкрайого кочового євразійського степу. Львів і Київ були одними з центрів, де розпочався новітній український національно-визвольний рух, натомість Харків і Донецьк тяжіли до свого євразійського історичного центру – російських столиць. Міста в Україні завжди були полікультурними центрами. В них культурну політику, якщо не брати часи князівської Русі-України, творили ті держави і народи, які на той момент опанували цю територію: Річ Посполита, Московщина, Російська імперія. У містах цих жили не стільки українці, скільки поляки, росіяни, німці, євреї. Крім полікультурності була і значна поліконфесійність. Поруч у Львові мешкали спочатку православні, згодом греко-католики, римо-католики, іудеї. Натомість Київ, Харків, Донецьк були переважно православними центрами. Кожне місто є носієм своєї світоглядної ідеї. Київ – духовна столиця України-Русі, центр суспільно-політичних аспірацій українського народу. Львів – національна духовна столиця, острівець ментальної Європи в Україні. Харків – «сіни України», як колись писав наш видатний меценат Євген Чикаленко, столиця Слобожанщини та радянської України 1920‑х, духовний кордон між російським та українським світом. Донецьк – столиця важкої та гірничодобувної промисловості, колиска більшовицького експерименту з радянізації українського духовного простору. Усі нариси про ці міста написані в авторському жанрі. Немає в них єдиного заданого підходу. Матеріали про Київ і Донецьк подані більш традиційно, описово-хронологічно. Харків і Львів представлені під кутом зору живої історії. Їхні автори намагалися подати історичний образ цих міст крізь призму сприйняття їх у кожну окрему історичну добу. Історія українського копаного м’яча налічує понад 115 років. Звісно, ми відстаємо від Англії, Німеччини, Іспанії та Італії. Там є професійні футбольні клуби, засновані ще в кінці ХІХ ст. Але й Україні є чим пишатися. В нарисі А. Ситника розповідається про початки й досягнення українського футболу, про футбольні арени й футбольні меморіальні місця та пам’ятники на теренах України. Інформаційно цікавими для фанатів футболу є статті про київське «Динамо» й футбольний екслібрис. Сподіваємося, це число нашого журналу не залишить вас байдужими.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Пам’ятки спорту

Анатолій СИТНИК Один з різновидів гри з м’ячем у Давній Греції

ФУТБОЛЬНА ПАМ’ЯТЬ УКРАЇНИ

Пам’ятник у Львові з нагоди 110-річчя першого футбольного матчу в Україні

истецька традиція увічнення засобами монументальної пластики учасників спортивних змагань (а їхніх переможців і поготів) сягає сивої давнини. Завдяки архаїчним зображенням ми маємо уяву й про рухомі ігри, що послугували прообразом сучасного футболу. Адже поєдинки, де м’яч переважно копали ногами, існували в різних народів віддавна: «дзу-ню» і «чжу-чу» у Китаї, «кемарі» у Японії, «фенінда» і «епіскірос» у Стародавній Греції, «гарпастум» у Римі. Середньовічні французи грали в «шоллаж», італійці у «гіначчо а кальчо», ацтеки, що населяли терени сучасної Мексики, у «тлатчі», використовуючи м’яч із каучуку. В інших місцевостях м’ячі виготовляли із шкіри, міхурів тварин, різнокольорової матерії, їх наповнювали волосом, ганчір’ям, повітрям, пір’ям, піском. Найдавніше зображення м’яча, що датується 2500 роком до н.е., археологи виявили на острові Самофракії. Розписи з фрагментами гри з ним прикрашали стіни гробниці Бенні-Гасана та храму Карнака в Єгипті. Самі ж м’ячі, доволі вправно виготовлені, як на той час, знайшли в гробницях єгипетських фараонів (3-2 тисячоліття до н.е.). В Україні, поблизу села Парутине на Миколаївщині, із розкопу античної Ольвії дістали глиняну вазу IV ст. до н.е., малюнок на лакованій поверхні якої зображає юнака, котрий грає у м’яч із чоловіком, одягненим у тогу. Отже давні мешканці нашого Причорномор’я були добре обізнані з грою, що містила елементи футболу. Офіційно ж визнаною батьківщиною цієї гри в її нинішньому вигляді безперечно є Англія. Саме тут 1863 року адвокат Ебенізер Кобб Морлі з міста Кінгстон-апон-Халл запропонував створити керівний орган футболу. Ідею Морлі, який також був причетний до складання перших Правил цієї гри, підтримали. 26 жовтня того ж року представники новоутворених футбольних клубів зустрілися в Таверні Каменярів (Freemasons’Tavern) на Лонг-Ейкр у лондонському районі Ковент Гарден на установче засідання. Морлі обрали секретарем Футбольної асоціації Англії, а згодом її президентом (1867—1874). Поступово завдяки британським морякам осучаснена гра потрапила до численних портових міст світу, а звідти поширилася на територію країн Європи, Латинської Америки, Африки, Азії, аби стати наймасовішим і найпопулярнішим ігровим видом спорту. І не дивно, що на сьогодні меморіальні знаки на честь футболу та його видатних гравців і тренерів встановлені у понад 40 державах світу. І цілком природно їх найбільше

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Пам’ятки спорту

Пам’ятна стела на честь володарів Кубка СРСР-69. м. Львів

(61) саме на Британських островах. Варто завважити, що за кількістю футбольних пам’ятників Україна належить до чільної трійки країн, поступаючись Англії і лише дещо Росії. Відтак, багатотисячна спільнота прихильників футболу, котра завітає до нас під час фінальної частини Євро-2012, зможе не тільки дістати задоволення від спостерігання матчів, а й збагатитися знаннями про історію українського футболу під час відвідин пам’ятних місць, пов’язаних із його становленням, розвитком і досягненнями. Отож пропонуємо ілюстрований провідник до подорожі футбольною Україною, відправним пунктом якої по праву має стати Львів. Адже саме тут відбувся перший документально зафіксований на українських теренах матч за участі команди, сформованої виключно з місцевих мешканців. ЛЬВІВ 1863 року в тодішній столиці землі Королівство Галичини та Лодимирії виникли осередки спортивно-гімнастичного товариства «Сокіл», яке перше почало культивувати футбол. У травні 1894 року на верхній терасі Стрийського парку, закладеного 1879 року за проектом знаного майстра садово-паркового мистецтва, інженера міських плантацій Арнольда Рьорінґа, відкрили стадіон британського стилю з футбольним полем 100х120 м і трибунами на 7000 місць. Під час другої Галицької загальнокрайової виставки досягнень на новозбудованій арені й відбулася міжміська зустріч львівського «Сокола» з одноклубниками з Кракова. За даними обсерваторії Львівської політехніки, 14 липня 1894 року денна температура становила +24. Матч розпочався о 17:00. Представники обох міст вийшли на поле у білих гімнастичних строях, тільки штанці відрізняли команди: господарі мали сірі, гості – сині. Поєдинок судив професор Зиґмунт Виробек із Кракова. Гра тривала до першого забитого гола. Особливої тактики й стратегії у діях футболістів майже не було – головним завданням було проштовхнути м’яч повз голкіпера у ворота, стійками яких слугували два прапорці, увіткнуті в землю. Створити «маленьке диво» поталанило Володимирові Хомицькому, якому визначили місце на лівому краю, куди на 6-й хвилині гри й відкотився м’яч. Львів’янин влучно вдарив по ньому правою ногою і поклав край двобою. Автор переможного голу народився 19 квітня 1878 року. На час гри другий рік навчався в учительській семінарії, професор якої Едмунд Ценар 1890-го привіз з Англії справжній футбольний м’яч і організував зі своїх учнів аматорську команду. Вищезгаданий матч започаткував літопис власне українського футболу. Дату його проведення в статусі першого затверджено 1999 року Виконкомом Федерації футболу України. 2004-го в Стрийському парку постав величний пам’ятний знак із граніту та бронзи (ініціатор Богдан Кобрин, ск. Ярослав Скакун, арх. Роман Мелех). Віддаючи належне всім подвижникам розвою футбольного життя у багатонаціональному Львові, вважаємо слушним передовсім привернути увагу до постаті українця Івана Боберського. Саме він, педагог, автор підручників із фізич-

Юзеф Даніель Гарбень (прізвисько «Танк») – нападник львівської «Погоні», походив з Лемківщини. 1932 р. Світлина Марека Мюнца

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Акцент

Валерій Старков

«Динамо» (Київ) – другий призер першого чемпіонату СРСР. 1936 р.

Футбольний клуб

«Динамо» (Київ)

Перше відоме фото київського «Динамо». 1928 р.

аснований як футбольна команда Київського пролетарського спортивного товариства (КПСТ) «Динамо», статут якого був затверджений 13 травня 1927 року, клуб жодного разу не змінював назву. Товариство «Динамо» за часів Радянського Союзу об’єднувало співробітників силових відомств і підпорядковувалось відповідному керівництву. Засновниками команди можна вважати тодішніх керманичів київського окружного відділу ГПУ Семена Западного (Кессельмана), Василя Іванова та Сергія Бармінського. Перші футбольні матчі команда провела в 1928 році й дуже швидко завоювала авторитет як на республіканській, так і на всесоюзній аренах. Перші роки свого існування команда грала переважно товариські матчі, а також щороку, до 1935-го, брала участь у всеукраїнській першості «Динамо», посідаючи провідні місця. Важливу роль у її діяльності всі ці роки відігравав інструктор КПСТ Лазар Коген, який поєднував функції і адміністратора, і тренера команди. Cитуація змінилася 1934 року, коли столицю УСРР перенесли до Києва. На футбольну команду київського «Динамо» звернуло увагу вище керівництво і вона скоро стала базовою збірної республіки. Було введено посаду старшого тренера, яку обійняв знаний фахівець, уродженець Київщини Михайло Товаровський. Під час реформи 1936 року всесоюзної фізкультурноспортивної галузі і футбольного господарства зокрема київське «Динамо», як кращу команду республіки, було включено до тодішньої вищої ліги радянського футболу. З того часу безперервно, до останньої першості СРСР у 1991 році включно, команда постійно грала у вищому ешелоні радянського футболу. Ще в другій половині тридцятих років кияни гучно заявили про себе технічною та результативною грою: у 1936–1937 роках ставали призерами всесоюзної першості. Перед війною спортивні показники команди дещо знизились, але кожен суперник мусив рахуватися з нею. Тривалий час після визволення Києва в листопаді 1943 року команда не могла оговтатись від наслідків війни. Велика заслуга у відродженні команди у 1944–1945

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Акцент

«Динамо» (Київ). Весна 1941 р. «Динамо» (Київ) – уперше чемпіон СРСР. 1961 р.

роках належить довоєнному гравцеві й капітанові команди Миколі Махині. Лише на початок п’ятдесятих років склад і гра команди стабілізувались і до шістдесятих команда була міцним середняком. Прийшли й перші серйозні успіхи: друге місце у першості СРСР 1952 року та виграш Кубка СРСР 1954 року. Керував командою в 1951–1956 роках ленінградський фахівець Олег Ошенков, який здійснив революцію як у тактичній побудові гри команди, так і в проведенні учбово-тренувального процесу. Цим успіхам, окрім зусиль тренерів і гравців, команда завдячує Тимофієві Строкачу, з другої половини 30-х – заступникові наркома внутрішніх справ, а з 1946 до 1956 року – міністрові внутрішніх справ, який опікувався нею всі ці роки. З початку шістдесятих років і до кінця існування СРСР київське «Динамо» виходить на чільні позиції в радянському футболі. Майже весь цей період командою опікувався Володимир Щербицький, перша особа республіки. Динамівцям створювали умови для досягнення найвищих результатів. Не можна не згадати плідну працю тренерів – В’ячеслава Соловйова (1959–1962), при якому команда вперше стала чемпіоном СРСР, а також Олександра Севідова (1971–1973). Саме в ці роки розкрилися видатні тренерські таланти Віктора Маслова (1964–1970) та Валерія Лобановського (1973–1990), які створили кілька чудових ігрових ансамблів, котрі майже щороку завойовували призове місце або Кубок СРСР. Загалом київське «Динамо» тринадцять разів, більше ніж будь-хто, було чемпіоном СРСР, одинадцять – другим призером та тричі – третім. Дев’ять разів команда перемагала в Кубку СРСР. Лише одного разу динамівці програли фінал (1973). Команда останні двадцять п’ять років існування СРСР була основним постачальником гравців до збірної країни, які зробили великий внесок у досягненні певних успіхів на міжнародній арені (четверте місце на чемпіонаті світу в Англії (1966), другі місця на

Кубок СРСР

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Футбольні столиці

Дмитро Малаков, Ігор Гирич

Київ – українська столиця К

Тризуб Володимира Святославича, виконаний на плінфі Десятинної церкви Пам’ятник княгині Ользі, св. рівноапостольним Кирилу та Мефодію, Св. апостолу Андрію Первозванному

ожна столиця має своє, неповторне, властиве тільки їй обличчя, яке формують час, історія, ментальність нації. Таким неповторним є Київ, столиця України, старовинне європейське місто з багатовіковою історією. Київ розташований на берегах Дніпра – головної української ріки, в географічному центрі історичного розселення українців. Осідки людини на терені сучасного Києва відомі ще з доби пізнього неоліту, тобто близько 20 тисяч років тому. Місця стоянок тих далеких предків археологи виявили майже в усіх мальовничих місцевостях Києва. Найвідомішою є Кирилівська стоянка на Подолі. Давні люди жили також і в усіх урочищах, які тепер стали частинами Києва, – на Солом’янці і в Протасовому яру, на Оболоні й Пріорці, Вигурівщині й Лисій горі, в Пирогові, Совках, Корчуватому. Вже від самих цих назв віє подихом сивої давнини. Існує переказ, що апостол Андрій Первозванний, проповідуючи Святе Письмо, дійшов до Києва, де на одній з круч над Дніпром устромив хрест і мовив: «Бачите ви гори сі? Так от, на сих горах возсіяє благодать Божа, і буде город великий, і церков багато воздвигне Бог».

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Футбольні столиці

Давні кияни підтримували стосунки зі скіфами, а також з античними державами Північного Причорномор’я, зі східними провінціями Римської імперії. Існує кілька версій щодо часу виникнення власне Києва, вже як міста з такою назвою. За однією з них, це – початок VI століття, або близько 1500 років тому. За свідченням давньоруського літописця Нестора, автора «Повісті минулих літ», Київ заснували брати Кий, Щек, Хорив та сестра їхня Либідь. На честь старшого брата місто одержало назву Київ, а осідком князя Кия була Замкова гора над Подолом. Перша датована згадка про місто належить до 862 року, коли у Києві князювали Аскольд і Дір. Новгородський князь Олег підступно вбив їх, заволодів Києвом і мовив пророчі слова: «Це буде матір міст руських». У ІХ столітті Київ об’єднав навколо себе полян, древлян, сіверян, уличів, тиверців і відтак став політичним центром східнослов’янських племен, а згодом і держави Київська Русь. Подальшій розбудові міста сприяло його зручне геополітичне розташування на перехрещенні важливих торговельних шляхів між Сходом і Заходом та водного шляху «з варяг у греки». Свідчення ролі тогочасного Києва відомі з творів арабських географів та письменників, з візантійських джерел. Зростання величі й міжнародного авторитету Києва тривало упродовж князювання Олега, Ігоря, Ольги, Святослава в ІХ–X століттях. Та найвищого розквіту Київська Русь досягла за часів князя Володимира Святославича, який правив у 980–1015 рр. Здійснилося пророцтво Андрія Первозванного: 988 року Володимир запровадив християнство як державну релігію. Тоді ж у Києві споруджено церкву Богородиці Десятинну – перший мурований храм, на утримання якого князь виділяв десяту частину своїх прибутків. Володимир карбував золоту й срібну монети із зображенням родового знака – Тризуба. Ім’я князя Володимира увічнено в назвах київських вулиць, собору, на його честь споруджено величний пам’ятник над Дніпром.

Київ завжди пишався своїм мальовничим місцезнаходженням. Розташування високих круч над Дніпром імпонувало князям, які зводили над схилами ріки храми і палаци, що зримо свідчили про могутність влади і держави. Отож і Володимир Святославич влаштував свою літню резиденцію над Дніпром, у княжому селі Берестове (тут він 1015 року і помер); потім там проживали князі Ярослав Мудрий, Святослав Ярославич, Всеволод Ярославич, Володимир Мономах. Місце й справді напрочуд гарне. До наших днів дійшла, хоч і з великими змінами, мурована церква Спаса на Берестові, вперше згадувана в літописі під 1072 роком. Тут поховано князя київського Юрія Долгорукого – засновника Москви. Син і послідовник Володимира Ярослав Мудрий значно розширив межі «стольного града». Усю територію «міста Ярослава» оперізував височенний оборонний вал з дерев’яних городень-зрубів і землі, з мурованими із цегли-плінфи й каменю брамами. Рештки однієї з тих брам – всесвітньо відомі Золоті ворота – можна оглянути на старовинній вулиці Ярославів Вал. За князювання Ярослава Мудрого було споруджено Георгіївський та Ірининський монастирі, що не збереглися, а також закінчено будівництво видатного твору мистецтва, оберегу Києва та киян – величного, оздобленого мозаїками і фресками Софійського собору. При Ярославі Мудрому Київська Русь стає впливо-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Футбольні столиці

Роман ГОЛИК

Арка на подвір’я собору Св. Юра

Місто серед міст. У світовій та європейській культурі існує багато уявлень про міста – реальні та фантастичні, перенаселені й покинуті, зовсім нові і ті, що давно перетворилися на руїни. Ідеальні поліси давньогрецьких філософів, створені ренесансною уявою міста Леонардо да Вінчі, фантастичне Місто Сонця Томмазо Кампанелли, міфічні «золоті міста» Ельдорадо, які шукали конкістадори, реальний і водночас вічний, застиглий у часі Рим – цей перелік можна продовжувати дуже довго. Рухаючись цим шляхом, можна прийти й до «вогнів великого міста», точніше – великих міст, які манять до себе модерну людину: Парижа – столиці європейського світу ХІХ століття, осередку художників та письменників і законодавця мод, або ж Нью-Йорка, який претендує на роль глобального індустріального та ділового центру другої половини ХХ – початку цього століття. У такій світовій системі координат роль Львова, природно, не настільки значуща. Її двозначність помітна вже на сітці географічних карт різних історичних епох. З одного боку, Львів посідає на них особливе місце. Це регіональна столиця, один з культурних і навіть економічних центрів Центрально-Східної Європи, вплив якого у певні періоди сягає досить далеко. У різний час це місто символізувало присутність княжої (у межах давньої Русі та ГалицькоВолинського князівства), королівської (у складі Речі Посполитої), імператорської (у кордонах Австро-Угорської монархії) чи просто державної влади (у міжвоєнній Польщі, Радянському Союзі та незалежній Україні). Проте в іншій перспективі його трактували, все ж, як периферію, що лежала на межі різних культурних просторів, реальних та уявних спільнот і національних світів. Місто та його імена. Різні етнічні групи та різні покоління всередині цих груп називали місто по-різному і відповідно до цього й розглядали його минуле, теперішнє, майбутнє, неоднаково ставилися до одних і тих самих культурних пам’яток. Так утворився довгий ряд його назв та їхніх форм: Львів, Львовъ, Ильвів/Илвов, Leopolis, Leopolia, Leontopolis, Leone, Liova, Lemberg, Lwo’w, Саstrum Liwow тощо. Кожна спільнота, називаючи місто по-своєму, прагнула також підкреслити його «етнонаціональну приналежність» та гене-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Фото Романа Ратушного

Львів: міфи часу і простору

Фото Олександра Нестеренка

Футбольні столиці

алогію у вигідному для себе світлі. Зрештою, для загалу тогочасних «націй і станів» відносно прийнятною назвою міста було офіційне латинське Leopolis. Після 1772 року, коли Галичина, а з нею і Львів, опинилися у складі АвстроУгорщини, місто у загальноімперському дискурсі називали «Lemberg». Однак польська громада бачила в ньому «Lwów», українці ж воліли називати його «Львів». Натомість, під час короткотривалої російської окупації у 1914–1915 роках офіційною назвою міста став «Львов». Період між першою на другою світовими війнами приніс приховане протистояння польської («Lwów») та української («Львів») назви міста. Приєднання Галичини до УРСР та Радянського Союзу в 1939 році спочатку зробило офіційною українську назву («Львів»), проте додало до неї російський відповідник («Львов»). Короткий період нацистської окупації повернув на географічні карти т.зв. генерал-губернаторства (до якого було приєднано дистрикт «Галичина») німецьку назву Львова – Lemberg. Зрештою, після того як у 1991 році Україна здобула незалежність, офіційною поступово утверджується українська назва міста – Львів. Княжий Львів. Точна дата заснування міста Лева невідома. Час від часу з’являються різні – більш чи менш логічні – дати цієї події, наприклад, 1240 рік, однак це також лише припущення. Не дуже зрозуміло також, хто, власне, був засновником Львова: знаний у середньовічній Східній Європі князь Данило Романович (відомий також у популярнішій версії як Данило Галицький), його син, Лев Данилович, чи місто було, певною мірою, спільним містобудівним проектом батька і сина. Так само невідомим залишається загальний вигляд Львова у період, коли в ньому правили руські (українські) князі. Причина – брак історичних та скупість археологічних джерел. Так, для руського (українського) автора Галицько-Волинського літопису, текст якого під 1256 роком містить першу писемну згадку про Львів, опис цього міста не був самоціллю. Центром його короткої розповіді,

Від вежі Корнякта до Бернардинського монастиря: краєвид з ратуші

де згадується «град Льва», стала велика пожежа Холма. З погляду літописця, вона заслуговувала більшої уваги, аніж місто Лева. Однак Галицько-Волинське князівство, як відомо, поступово ослабло і стало привабливою територією для анексії. Переломним початком цієї анексії вважають 1340 рік, коли на Львів напав польський володар Казимир III Великий. Він, як стверджував згодом прихильний до правителя Бартоломей Зиморович, «умиротворив» руський град, «піддавши його вогню», тобто спалив. Отож, первісний вигляд княжого міста був невідомим уже його пізньосередньовічним та ранньоновітнім мешканцям. Нині можна лише здогадуватися, як воно виглядало. В уявленні вчених ХІХ–ХХ ст. – це місто, розкидане біля гори з княжим замком, більшість споруд якого були побудовані з дерева, а тому не збереглися. Реліктами княжого Львова, лише частково збереженими для наступних поколінь, зазвичай вважають церкву Св. Миколая (при нинішній вулиці Богдана Хмельницького) та розміщену недалеко від неї церкву Св. Онуфрія (на тій самій вулиці), засновані

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Футбольні столиці

Олександр Зінченко

ЖИВИЙ ХАРКІВ Х

Фото Олексія Самойленка

Площа Конституції утворилася після розширення Харківської фортеці на початку ХVIII ст.

арківці: купці, митці і самогубці, воєводи, полковники, сотники та десятники, губернатори, превосходительства, світлості та інші благородія, ваньки, ракли і сявки, римарі, ковалі, коцарі, чоботарі, спудеї та професори, авіатори, фізики, які розщепили атом, та винахідники, які вивели на орбіту перший штучний супутник Землі – суміш величі, міських легенд і правдивої ницості, мільйони облич, 130 тисяч 670 днів історії, 358 років експерименту, живий Харків! Чепела. Саме це прізвище раптово зникло з моєї мобілки. Якийсь «глюк». Папір – то надійніше. Перший список харківців зберігає це прізвище вже 357 років. Так, мій знайомий – то пра-пра-пра-пра-пра-пра-пра-пра-пра-пра-правнук (одинадцять разів «пра-»!) Івана Чепели, звичайного козака з останньої і неповної шостої сотні – одного з 587 перших поселенців. 14 поколінь безперервного спостереження історії одного міста! І найдивовижніше, що після всіх повстань, революцій і воєн, які хвилями накочувалися на це місто, містом тим ходять не примари, а нащадки! Прямі нащадки перших поселенців. З мобілками і лептопами замість шабель і оселедців.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Фото Олексія Самойленка

Олександрівська дзвіниця Успенського собору – Біг Бен і Ейфелева вежа старого Харкова

Футбольні столиці

Надія Темірова

Донецьк: між минулим і майбутнім Д

Джон Юз

онецьк (до 1924 р. – Юзівка, в 1924–1929 рр. – Сталін, в 1929–1961 рр. – Сталіне, з 1961 р. – сучасна назва) – адміністративний центр Донецької області, розташований на південному сході України. Його сучасна назва походить від мальовничої річки Сіверський Донець, що протікає на півночі Донецької області. Відстань до Києва – 871 км. За 95 км на південь від Донецька знаходиться Азовське море. Найбільші водні ресурси міста – річка Кальміус та штучні Кальміуське водосховище і Донецьке море. Населення становить 971 тис. осіб. У межах сучасного міста знайдено залишки перебування первісних людей, починаючи з епохи неоліту. Відомі кургани кочовиків ХІ–ХІІІ століття. Внаслідок монгольської навали територія міста опинилася у межах так званого Дикого Поля. Тому наприкінці ХVІІ століття почалася нова доба заселення цієї місцевості. Перші згадки про поселення на території Донецька відносяться до кінця XVІІ століття. У цей період тут розміщувалися зимівники запорозьких козаків, які охороняли шлях з Дону на Запорожжя, займалися скотарством і землеробством. Ці поселення не мали постійного характеру і часто змінювали своє місце розташування. Унаслідок Кючук-Кайнарджийського мирного договору по завершенні російсько-турецької війни 1775 року було ліквідовано Запорозьку Січ, після чого землі козаків російський уряд щедро роздавав чиновникам, поміщикам, лояльним до уряду козакам – почалася поміщицька колонізація цієї території. Перша письмова згадка про постійний населений пункт на території сучасного міста відноситься до 1779 року. У дослідженні Феодосія Макаріївського «Матеріали для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії» під цією датою згадується слобода Олександрівка. Населений пункт був заснований поручником Євдокимом Шидловським (північно-східна частина Київського району м. Донецька) на землях, отриманих його батьком після ліквідації Запорозької Січі. У середині ХІХ століття ці землі купив князь П. Лівен. На зламі XVІІІ–XІХ століть на території сучасного Донецька з’явилися селища: Крутоярівка, Олексіївка, Катеринівка, Любимівка, Григорівка. Землевласниками були Рутченки, Карпови, Ларіни, Нестерови, Туткевичі, Мандрикіни.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Футбольні столиці

Фото Романа Ратушного

Пам’ятник Дж. Юзу в Донецьку

Новий поштовх розвитку Донецький край отримав у першій половині XIX століття, коли Новоросійський генералгубернатор М.С. Воронцов орендував у поміщика Шидловського землю і побудував на території нинішнього Донецька першу шахту – Олександрівську, де працювали 76 вільнонайманих робітників. Тут було встановлено першу парову підйомну машину, облаштовано майстерні для виготовлення елементарного обладнання. Невдовзі Олександрівський рудник перетворився на найбільшого постачальника вугілля на півдні Росії, щороку добуваючи 400– 500 тис. пудів. Після скасування кріпацтва багато безземельних селян рушили з центральних районів Росії на південь, наймалися на вугільні копальні – регіон охопила «вугільна лихоманка». Добування вугілля приносило великі прибутки. 1866 року російський уряд надав князю С. Кочубею концесію на будівництво заводу з виготовлення залізних рейок, але через відсутність вільних коштів цей проект не був реалізований. За 24 тис. фунтів стерлінгів С. Кочубей поступився своїми правами англійцю Дж. Юзу. У квітні 1869 року був підписаний договір про заснування Новоросійського акціонерного товариства кам’яновугільного, залізного і рейкового виробництва з капіталом у 300 тис. фунтів стерлінгів. Основними акціонерами виступили 8 осіб. Директорами-розпорядниками призначено Дж. Юза і Дж. Гуча із жалуванням в 1 тис. фунтів стерлінгів.

1869 року на правому березі Кальміусу, в 7 км від слободи Олександрівки розпочато будівництво металургійного заводу. З Дж. Юзом приїхали його сини і близько ста англійських фахівців. У 1872 році на заводі виплавили перший чавун. Це підприємство поклало початок великій металургії в Україні. Новоросійське акціонерне товариство (АТ) орендувало для своїх потреб землю у навколишніх поміщиків, але до кінця ХІХ століття англійські підприємці придбали 18 тис. десятин і стали найбільшими землевласниками Бахмутського повіту. Із будівництвом заводу й шахт Новоросійського АТ формувалося робітниче селище, яке, розростаючись, скоро злилося з шахтарським селищем Олександрівського рудника. Так виникла Юзівка. Вона була селищем «без центру», що було характерним для осередків розвитку важкої промисловості в Європі1. Дореволюційна Юзівка ділилася на дві частини: Південну (Заводську), де розташовувались заводські споруди, депо, телеграф, невелика лікарня та школа, і трохи далі, – так звана Англійська колонія, де в котеджах жили керівники та інженери, майстри й працівники Новоросійського АТ. Вулиці тут мали тротуари та бруківки, будинки забезпечено електроенергією та водопостачанням. Північна частина отримала найменування «Новий Світ» (район нинішнього ЦУМу) за назвою ярмарку та розташованого на його площі першого юзівського трактиру. Тут мешкали торгівці, ремісники, чиновники. Центральна та дотичні до неї вулиці забудовувались одно-, двоповерховими житловими будинками, магазинами, ресторанами, готелями, різноманітними конторами, банками. Найбільш значними та ошатними будівлями у північній частині Юзівки були Преображенський собор, Комерційне училище, Братська школа, готель «Великобританія», «Гранд-готель», магазини, кінематографи «Колізей», «Сатурн». Більшість робітників жили у землянках та балаганах, які розташовувалися поблизу підприємств. Частина робітників мешкали на орендованих приватних квартирах. Прибувши на місце майбутнього заводу, Дж. Юз оселився на хуторі поміщиці

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

екслібрис

Петро Нестеренко

ФУТБОЛ у дзеркалі екслібриса С

П. Холодний. Екслібрис УСС КП. Гравюра на дереві. Львів, кін. 1920 – поч. 1930-х років

еред численних авторських новорічних листівок отримав до нового року одну від справжнього футбольного вболівальника – харківського художника Володимира Порічанського. На яскравому червоному тлі зображено дракона, у лапах якого гілка ялинки, атрибути художника – пензель і олівець, новорічний бокал і акцентований білим кольором футбольний м’яч та рік, зазначений на картуші – «2012». 23 січня розпочався за китайським календарем рік чорного водяного Дракона – самого сильного й переможного знаку Східного календаря. Це буде рік футбольних звершень, перемог і здійснення важливих планів, у тому числі й нашої футбольної збірної. Дракон буде покровителем розумних, амбіційних і вольових людей. Головне – не втратити шанс, який дарує доля. На відміну від мирного кролика, Дракон завжди готовий до битв і нових досягнень. Останнім часом багато пишуть про книжковий знак – екслібрис, про його творців і власників. Його історія збігається в часі з появою першої друкованої книги. Перші екслібриси з’явилися в Німеччині, їх творили славетні майстри німецького Відродження Альбрехт Дюрер, Ганс Гольбейн Молодший, Лукас Кранах. Географічні межі екслібриса швидко поширювалися і вже у XVI ст. він став звичайним явищем у культурному житті Франції, Англії, Швейцарії, Італії, Польщі, Литви, дістався й до наших земель. Особливої популярності книжковий знак набув у минулому столітті, з поширенням бібліотек і величезних культурних зрушень у житті суспільства. Книга стала невід’ємним атрибутом суспільного життя, товаришем і порадником, тому любов до неї вилилася у присвоєння їй вишуканого художнього ярлика, наклеєного на форзац книги і зобов’язаного охороняти її від чужих зазіхань. Спортивна тематика знайшла свою нішу у багатьох жанрах, зокрема й у мистецтві екслібриса. Практично всі види спорту представлено в книжкових мініатюрах: туризм з усіма видами пересування – як пішим ходом з рюкзаком, так і на велосипеді, мотоциклі, автомобілі, водним і повітряним транспортом; тут присутні різні види легкої атлетики, шахи, боротьба, волейбол, стрілецький спорт, альпінізм тощо. Особливе місце займає футбол. Найдавніший український екслібрис футбольної тематики знаходимо у раритетному екслібрисному виданні, випущеному Асоціацією незалежних українських мистців у Львові 1932 року1. Його автор відомий художник Пе-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

екслібрис

В. Масик. Екслібрис Федора Медвідя. Гравюра на дереві. Київ, 1967 р. В. Масик. Екслібрис Андрія Біби. Гравюра на дереві. Київ, 1963 р.

тро Холодний, який на межі 1920–1930 років захопився екслібрисом, створив оригінальну композицію у вигляді трикутника, зверненого гострим кінцем додолу. В основі лаконічного сюжету фігура футболіста в карколомному стрибку, що б’є по м’ячу. Лівою ногою він опирається на площину залитого чорною фарбою трикутника. Утворює трикутникову композицію напис «EX LIBRIS УСС КП», а можливо й «КПО», про що красномовно натякає футбольний м’яч, зображений в одному ряду з літерами. Це був час спортивного руху у Львові, коли створювалися Український студентський спортивний клуб (УССК), Український спортивний союз (УСС)2 . Між двома світовими війнами український екслібрис досяг високого рівня. Він відзначався багатою творчою уявою, декоративністю, простою ясною композицією. Нового піднесення екслібрис зазнав у 1960-ті роки. Він розвивався хвилями, як і суспільство. Зірковий час настав і в київського фізкультурно-спортивного товариства «Динамо», заснованого в 1927 році. Київські футболісти стають чемпіонами СРСР, зокрема у 1961, 1966–68, 1971, 1974, 1975, 1977 і подальших роках. Вони неодноразово завойовують Кубок СРСР (1954, 1964, 1966, 1974, 1978…) і, нарешті, стають власниками Кубка європейських чемпіонів і Суперкубка Європи в 1975 році. Звичайно, це не могло залишитись непоміченим майстрами книжкового знака. Низку цікавих екслібрисів створили у 1960-ті роки для гравців улюбленої київської команди «Динамо» київські графіки Володимир Масик, Юрій Химич і тоді ще молоді випускники Київського художнього інституту Олександр Фисун і Василь Перевальський. Особливо відзначився Володимир Масик, який створив у техніці гравюри на дереві книжкові знаки для Андрія Біби, Анатолія Бишовця (обидва 1963), Федора Медвідя, Леоніда Островського, Йожефа Сабо та Євгена Рудакова (всі 1967). В екслібрисі, виконаному для А. Біби, немає зображення м’яча, проте є чемпіонські кубок і медаль. Андрій Біба – популярний у ті часи напівзахисник, який грав у команді «Динамо» (Київ) (1957–1968), «Дніпро» (Дніпропетровськ), «Десна» (Чернігів), забив 69 м’ячів. Був чемпіоном СРСР (1961, 1966, 1967). Володар Кубка СРСР (1964, 1966). Кращий футболіст СРСР (1966)3. Прізвища, які промовляють самі за себе, особливо приваблюють екслібрисистів, тому нема нічого дивного, що в екслібрисі, виконаному для Федора Медвідя, Володимир

Масик зобразив голову ведмедя з книжкою перед ним, на якій клишоногий тримає м’яч. Ще три випускники Київського художнього інституту 1967 року присвятили екслібриси улюбленим спортсменам. Для легендарного воротаря київської команди Віктора Банникова художник Юрій Химич виконав екслібрис, в якому на тлі сітки футбольних воріт зображено в ефектному стрибку чорну пантеру, що ловить м’яч. Віктора Банникова, на жаль, вже немає серед нас, він пішов з життя 2001 року. Це був відомий спортивний діяч, чемпіон 1967 і 1968 років, володар Кубка СРСР (1964, 1966, 1972). Він провів 209 ігор у чемпіонатах СРСР (в «Динамо» – 151 гру. У списках «33-х найкращих» відзначений 5 разів. Виступав за команди «Авангард» (Житомир, 1958–60), «Десна» (Чернігів, 1960–61), «Динамо» (Київ) (1961– 69), був 1-й віце-президент (1996–2001) Федерації футболу України 4. Тренеру київської команди «Динамо» Віктору Маслову присвятив екслібрис Анатолій Беляй. Його книжковий знак, награвірований на лінолеумі, зображує вершника, що пильно вдивляється вдалину, зі щитом, на якому зображено літеру «Д» (Динамо). Він стоїть на планеті, ядро якої – футбольний м’яч. Не менш цікаві екслібриси створив для гравців «Динамо» Віталія Хмельницького й Анатолія Бишовця Олександр Фисун. Відзначаючи гарматний удар Анатолія, Олександр зобразив козака з гарматою, до якої гармаш замість ядер підносить м’ячі. Форвард А. Бишовець був чемпіоном СРСР (1966–68, 1971), володарем Кубка СРСР (1966). Почав грати у «Юному динамівці» (Київ, 1963–72, провів 40 матчів за збірну СРСР, забив 15 голів. Був визнаний найкращим футболістом СРСР 1966, 1969 та 1971 років5.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ПРО АВТОРІВ

2012

№ 5 (175)

Науково-популярний ілюстрований журнал

Видавець ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 65 Генеральний директор Олеся Білаш

Головний редактор Леся Богослов Відповідальний за випуск Ігор ГИРИЧ Редагування, коректа Віри Карпенко Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ

АДРЕСА РЕДАКЦІЇ

Ігор Гирич – заввідділу Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України (ІУАД), кандидат історичних наук. Роман Голик – науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України у Львові, кандидат історичних наук. Олександр Зінченко – історик, постійний дописувач проекту «Історична правда». Автор і ведучий програм на телеканалі ТВІ. Дмитро Малаков – києвознавець, заступник директора з наукової роботи Музею історії Києва. Петро Нестеренко – доцент Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури України, кандидат мистецтвознавства. Анатолій Ситник – заслужений журналіст України. Валерій Старков – старший науковий співробітник ІУАД ім. М.С. Грушевського НАН України, директор Музею київського «Динамо», кандидат історичних наук. Надія Темірова – доктор історичних наук, професор кафедри історіографії, джерелознавства, археології та методики викладання історії Донецького національного університету.

Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 67 E-mail: pamjatky.ukr@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 683 від 01.06.1994

Друкарня ТОВ « Видавничо-поліграфічна компанія “Експрес-Поліграф”» вул. Фрунзе, 47б, Київ, 04073. Тел. +38(044) 417 25 93 Наклад 1000 прим.

Розповсюдження, передплата, реклама Тел. +38(044) 498 23 64, +38(050) 310 56 63

uaculture.com

Передплатний індекс 74401

ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНИ: історія та культура Передплатний індекс – 74401 ВИХОДИТЬ ЩОМІСЯЦЯ ВАРТІСТЬ ПЕРЕДПЛАТИ

1 місяць 22,49 грн

3 місяці 66,87 грн

6 місяців 132,09 грн

Передплатити та придбати окремі примірники журналу в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Ознайомитись з журналом можна в усіх наукових бібліотеках обласних центрів України та бібліотеках райцентрів Київської області. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com

триває ПЕРЕДПЛАТА НА 2012 РІК З квітня можна оформити передплату на друге півріччя

передплатний індекс

95220

74401

106,05 грн (6 міс.)

132,09 грн (6 міс.)

передплатний індекс

74501

37112

74310

66,84 грн (6 міс.)

46,95 грн (6 міс.)

66,84 грн (6 міс.)

передплатний індекс

60969

90269

82,77 грн (6 міс.)

52,77 грн (6 міс.)

ОФОРМЛЕННЯ ПЕРЕДПЛАТИ НА ДРУГЕ ПІВРІЧЧЯ 2012 р. РОЗПОЧИНАЄТЬСЯ 10 КВІТНЯ. Оформлення передплати на друге півріччя 2012 рокувідділенні розпочнеться в квітні України місяці. та через Передплату можна оформити в будь-якому поштовому зв’язку Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України, через передплатні передплатні агентства. агентства, а також у редакції Газетно-журнального видавництва Міністерства культури України У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line». черезокремі сайт www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line»версії можливо Передплатити та можна придбати примірники видань в електронній за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64 e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com

Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com

ISSN 0131-2685

Пам’ятки України: історія та культура. – 2012. – № 5. – С. 1–80.

Індекс 74401