Пам'ятки України by Національне газетно-журнальне видавництво

Національний історикокультурний заповідник

«ЧИГИРИН»

Заповідники України

№5–6

СПЕЦВИПУСК 2011

Іконостас Іллінської церкви у Суботові

2011, СПЕЦВИПУСК

№5–6 (169–170)

ЗМІСТ НОМЕРА

Науково-популярний ілюстрований журнал

АКЦЕНТ 4

Чигиринщина заповідна Василь ПОЛТАВЕЦЬ

КАРТОГРАФІЯ 10

Зображення Чигирина на мапах XVII століття Ірина ЧЕПУРНА

АРХЕОЛОГІЯ 14

Археологічні дослідження середньовічного Чигирина Ольга БРЕЛЬ

МУЗЕЇ, МУЗЕЙНИКИ, КОЛЕКЦІОНЕРИ Музей Богдана Хмельницького у Чигирині Ольга ПИСКУН

ВІДНОВА 28

Богдан Хмельницький і Чигирин Володимир ЛЕНЧЕНКО

Відродження чигиринської Петропавлівської церкви Ольга БРЕЛЬ

38 ФОРТЕЦІ Й ЗАМКИ УКРАЇНИ 60

Бастіон Дорошенка Чигиринської фортеці Володимир КАПУСТА

КРІЗЬ ВІКИ Іллінська церква у Суботові в студіях XIX – початку XX століття Надія КУКСА

Пам’ятний знак «Хрест» на Замковій горі Алла ПЕРЕПЕЛИЦЯ

«Ось він, отой хміль…»: трактування імені Богдана Хмельницького Ольга ПИСКУН

Поштівки початку ХХ століття із видами Чигирина Людмила ХАРЧЕНКО

«Козак Мамай» в історії Чигиринського краю Олена ТРОЩИНСЬКА

ПАМ’ЯТКА ПРИРОДИ 70

Дуб Максима Залізняка Богдан ЛЕГОНЯК, Ірина ЧЕПУРНА

ОБРАЗКИ З МИНУЛОГО 72

Чигирин очима Ф. Равіта-Ґавронського Яніна ДІДЕНКО

СИЛЬВЕТКИ 80

Сторінки життя Бориса Дмитровича Крупницького Лариса МАТРОС

Петро Тронько: на сторожі культурної спадщини Анатолій СИТНИК

Ігор ГИРИЧ

Науково-популярний ілюстрований журнал Видається із 1969 року ЗАСНОВНИК

Міністерство культури України ВИДАВЕЦЬ

ДП «Газетно-журнальне видавництво Міністерства культури і туризму України»

РЕДКОЛЕГІЯ

Віктор Акуленко Володимир Александрович Олеся Білаш Сергій Білокінь Геннадій Боряк Ігор Гирич Андрій Ґречило Іван Дзюба Антоніна Жихорська Леонід Залізняк Віра Карпенко Сергій Кот Надія Нікітенко Ярослава Павличко Леонід Прибєга Дмитро Степовик Олександр Федорук Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Пам’яток України» — тільки з письмового дозволу редакції.

Старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАНУ

Цей спеціальний випуск «Пам’яток України» присвячений Національному історико-культурному заповіднику «Чигирин». Про Чигиринський заповідник наш часопис неодноразово писав, а число 2 за 2002 рік було переважно «чигиринським», де крім Чигирина йшлося і про Суботів та Холодний Яр. Окремий блок статей і матеріалів у числі десятирічної давнини відводився під тему «Марко Грушевський – священик Суботова». Саме він першим звернув дослідницьку увагу істориків та етнографів на фольклорні багатства краю. Взагалі Чигиринщина була родовим гніздом славетної родини Грушевських. Дід Михайла Грушевського був священиком Худоліївки. Грушевські протягом ХІХ століття священствували у десятках сіл цього регіону. Народні повір’я Суботова лягли в основу етнографічного дослідження Марка Грушевського про виховання дитини в українській родині, що була першою працею з дитячої національної педагогіки. Вона друкувалася кузеном Марка Федоровича – Михайлом Грушевським у виданнях НТШ і знайшла схвальний відгук Івана Франка. У цьому числі беруть участь багато авторів попереднього «чигиринського» числа. Важко не побачити зрушень, що відбулися за цей час у Чигирині. І ці позитивні зміни знайшли своє відображення на сторінках № 5–6 «Пам’яток». Постав відновлений з нуля бастіон Петра Дорошенка. Почав функціонувати музей Богдана Хмельницького, відновлено у центрі історичного Чигирина резиденцію гетьмана, споруджено павільйон для експонування як пам’ятки археології садиби Б. Хмельницького в Суботові. Чимало нових матеріалів уміщено з історії Чигирина ХІХ – початку ХХ століття. Чигиринщина була батьківщиною не лише родини Грушевських. З Медведівки походить і один з наших найвизначніших істориків середини ХХ століття, дослідник Гетьманщини й доби гетьмана Івана Мазепи Борис Крупницький. Є й про нього невеличка стаття. Віримо, що цим номером не вичерпується тема Чигиринщини. Напевно, ми ще повернемося до неї в наступних числах «ПУ». Зокрема, заслуговує на окреме висвітлення тема гайдамацького руху ХVІІІ століття, славна Коліївщина та, безперечно, проблематика національно-визвольної боротьби 1917–1921 років, вікопомна Холодноярська республіка. 7 грудня Верховна Рада вирішила відсвяткувати на державному рівні 500-річчя заснування міста Чигирина у 2012 році. Парламент планує завершити будівництво історико-архітектурного комплексу «Резиденція Богдана Хмельницького» у складі НІКЗ «Чигирин».

На обкладинці Пам’ятний знак на площі перед музейним комплексом «Присутственні місця» (м. Чигирин). У верхній частині вміщено герб родини Хмельницьких – «Абданк»

АКЦЕНТ

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

Василь ПОЛТАВЕЦЬ

ЧИГИРИНЩИНА

ЗАПОВІДНА

еретворення, що відбуваються в українському суспільстві після здобуття незалежності, позначилися на культурному житті країни та на музейній справі як його складовій. Попри наявні проблеми останнім часом значно активізувалася діяльність більшості музеїв, постали музейні заклади нового типу, з’явилися виставки із приватних колекцій, поновилися форми науково-масової роботи. В Україні почали діяти міжнародні музейні проекти.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

Церква Святого Пророка Іллі з дзвіницею в Суботові Церква Святих апостолів Петра і Павла. Чигирин Миколаївська церква. XVIII ст. Стецівка

Змінилося і ставлення частини населення до музеїв. Люди ідуть туди, аби краще зрозуміти процеси, що відбуваються в суспільстві. Сучасні музеї мають відповісти на питання: «Хто ми? Звідки? Яка наша місія у цьому житті?» І чим повніше експозиції дають відповідь на них, тим вагоміша роль музею у формуванні світогляду відвідувачів. Історія Національного історико-культурного заповідника (НІКЗ) «Чигирин», одного із провідних пам’яткоохоронних закладів Черкащини, тісно пов’язана з історією незалежної України. 7 березня 1989 року Рада Міністрів УРСР ухвалила Постанову «Про оголошення комплексу пам’яток, історії, культури та природи міста Чигирина, с. Суботова і урочища Холодний Яр у Черкаській області Державним історико-культурним заповідником». У цей період формується ядро майбутнього колективу, створена виробнича база, музеї у селах Суботів та Медведівці. У зв’язку з підготовкою до відзначення 400-річчя від дня народження гетьмана 6

Б. Хмельницького 3 жовтня 1991 р. Кабінет Міністрів України прийняв Постанову № 243 «Про заходи щодо соціального розвитку і впорядкування пам’яток і історичних місць м. Чигирина і Чигиринського району», де було визначено обсяг робіт з облаштування населених пунктів та збереження пам’яток Чигиринщини. Згідно з Постановою частина коштів спрямовувалась на археологічні дослідження у м. Чигирині та с. Суботові. Протягом 1989–1994 років їх проводили науковці Інституту археології НАН України. Були досліджені територія Замкової гори, нижнього міста, бастіону Дорошенка, цвинтаря XVII століття, виявлені рештки церкви Святих апостолів Петра і Павла. Враховуючи значення пам’яток Чигиринського краю Кабінет Міністрів України 19 травня 1992 року прийняв Постанову №254 «Про створення Чигиринського державного історикокультурного заповідника», скасувавши Постанову Ради Міністрів УРСР від 7 березня 1989 року. Відповідно до цього документа розбудова заповідника тривала. У 1992 році Науково-дослідний інститут теорії та історії архітектури і містобудування (м.Київ) виготовив Генеральну схему розвитку закладу, яку затвердив Черкаський облвиконком 16 березня 1992 року за № 39. Того самого року створено філію «Холодний Яр», 1993 – відділ «Замкова гора». У 1995 році завершено будівництво комплексу «Присутственних місць» та каплиці св. Покрови у центрі м. Чигирина, де розмістився музей Б.Хмельницького, фонди заповідника, робочі приміщення науковців та адміністрації. 23 вересня 1995 року Чигиринському Державному історико-культурному заповіднику надано статус національного. Подальша розбудова заповідника тривала на початку ХХІ століття: проведена реставрація Іллінської церкви в с. Суботові, відбудова церкви Св. Миколая, трьох вітряків, будинків етнографічного комплексу «Козацький хутір» в

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

с. Стецівці. 2002 року Міністерство культури і мистецтв України затвердило Генеральний план розвитку заповідника, за яким і далі відводили землі згідно з Державними актами. У 2005 році проведено паспортизацію 26 пам’яток, розташованих на території закладу. Нині до структури НІКЗ «Чигирин» включено 5 музеїв: музей Б. Хмельницького та археології в Чигирині, історичний музей у с. Суботові, краєзнавчий – у с. Медведівці, етнографічний – у с. Стецівці. Концепція розвитку закладу передбачає значну наукову, пошукову, експозиційну роботу із заміни застарілих експозицій на нові. Співробітники заповідника, використовуючи досвід багатьох країн світу, ідуть шляхом децентралізації, тобто створення спеціалізованих музеїв з інтегрованою тематикою, що допоможе поглибленому сприйняттю окремих сторінок історії країни. Нові перспективи перед заповідником відкрили ухвалені Кабінетом Міністрів постанови: «Про затвердження Комплексної програми розвитку історикоархітектурного комплексу “Резиденція Б. Хмельницького” на 2004–2010 рр.» (№ 721 від 2 червня 2004 р.) та «Про затвердження Державної програми “Золота підкова Черкащини” на 2006–2009 рр.» (№ 671 від 15 травня 2006 р.). Відповідно до них були продовжені реставраційнобудівельні роботи на бастіоні Дорошенка в Чигирині, у нижньому ярусі якого буде розміщено музей «Чигиринська фортеця XVI–XVII ст.» Він має розповісти про одну з найвідоміших твердинь на порубіжжі українських земель та Дикого Поля, про оборону міста під час турецькотатарської навали в 1677 і 1678 роках. До відтворювальних робіт у першій гетьманській столиці приєднались люди, яким небайдужа історія України. Коштом Благодійного фонду «Нащадки Богдана Хмельницького», засновником якого є Міжтериторіальна виробничобудівельна холдингова компанія «Епос» (генеральний директор І. Бездітний), відбудовано церкву Святих апостолів Петра і Павла. У її нижньому ярусі передбачається створити музейну кімнату регіональної історії православної церкви. Адже на Чигиринщині у свій час діяли потужні центри православ’я: СвятоТроїцький монастир, яким опікувалися гетьман І. Виговський та родина Дорошенків, Мотронинський монастир у Холодному Яру – один із центрів повстання Коліївщина, Свято-Миколаївський монастир у Медведівці, Онуфріївський монастир, чимало церков. За часів Дорошенка в Чигирині жив і був похований митропоПам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

Пам’ятник митрополиту Йосипу Нелюбовичу-Тукальському Монумент в ознаменування боротьби українського народу під проводом Богдана Хмельницького Пам’ятний знак на честь героїв битв з польсько-шляхетськими та турецькими загарбниками

лит Йосип Нелюбович-Тукальський. Його відвідували відомі діячі церкви Д. Балабан, С. Косів. Пріоритетним напрямом для заповідника є завершення другої черги робіт із відтворення резиденції Б. Хмельницького біля підніжжя Замкової гори у Чигирині. На території резиденції зводиться 11 будівель. На стадії завершення будинок Б. Хмельницького, військова канцелярія, військова скарбниця, курінь, вартівня. Невдовзі відновлять: будинок батьків, людську, поварню, стайню, шпіхлер, лямус. А поряд з резиденцією будується Посольська вулиця, де в стилізованих будинках розташується готельний комплекс. Туристи матимуть змогу відвідати козацьке містечко і пожити в ньому. Значні позитивні зміни передбачаються в Суботівському історичному музеї. Під накриттям над кам’яницею на замчищі Хмельницьких розміститься експозиція, що розкриє значення заміської резиденції великого гетьмана. Складність підготовки тематико-експозиційних планів та проектів полягає в тому, що всі перелічені вище музеї присвячені одному періоду – козаччині. Тому, щоб кожен музей був привабливим для відвідувачів і давав змогу отримувати нову інформацію, не повторюючи попередньої, належить оформити їх у різних художніх стилях із використанням оригінальних експонатів XVII–XVIII століть. Подальшу історію краю планується висвітлити в експозиції Медведівського краєзнавчого музею. Тут мають бути розкриті теми подій селянсько-козацького повстання Коліївщина, боротьби за незалежну Україну на початку ХХ століття в Холодному Яру, організацію руху Опору проти німецько-фашистських загарбників у роки Другої світової війни. Окремою темою є робота зі створення етнографічного комплексу в Стецівці. Цей напрям останніми роками практично не фінансується, і всі види діяльності з будівництва та облаштування помешкань старости, священика, шинкаря, господарських споруд проводяться зусиллями працівників заповідника. Вони не втрачають надії на добудову цього чудового хутора, де відвідувачі можуть по-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

трапити до затишного українського села кінця ХІХ – початку ХХ столітя. Етнографічну тематику розробляють і науковці Суботівського історичного музею. Вони створили концепцію Музею дитини, в основу якої поклали матеріали першого дослідника дитячої етнографії священика Суботова Марка Грушевського. Працівники закладу розширюють поняття музейного предмета і активно збирають пам’ятки нематеріальної культури, включаючи мовну. Ще одним пріоритетним напрямком роботи заповідника є створення музею сучасного народного мистецтва. Ідея його виникла завдяки спільній праці НІКЗ «Чигирин» та Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Вже більше шести років на базі заповідника відбуваються всеукраїнські симпозіуми гончарів, майстрів народного мистецтва України. Ці заходи сприяють відродженню і популяризації традиційних народних промислів. За цей час у фондах закладу зібрано велику колекцію творів молодих авторів та майстрів відомих в Україні і за її межами. Також приємно констатувати, що з кожним роком збільшується потік відвідувачів до Національного історикокультурного заповідника «Чигирин». Для порівняння: протягом 2009 року заклад відвідало 84 659 туристів, а за 2010 рік – 104 487 відвідувачів. Таким чином, втілення в життя концепції розвитку музейної справи в НІКЗ «Чигирин» сприятиме створенню нових цікавих музейних закладів, які ознайомлять відвідувачів з основними віхами історії та етнографічними особливостями нашого краю, допоможуть перетворити Чигирин на один із провідних туристичних центрів Черкащини.

Автентичні залишки кам’яниці Хмельницьких

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КАРТОГРАФІЯ

Ірина ЧЕПУРНА

ЗОБРАЖЕННЯ ЧИГИРИНА

на мапах XVII століття

артографічні матеріали – одне з найбагатогранніших джерел інформації про природні умови, розміщення, залюдненість, розвиток та становлення населених пунктів чи територій. На основі аналізу праць науковців, які досліджували стародавні мапи, спробуємо простежити картографічні зображення Чигирина у XVII столітті. За однією з гіпотез, Чигирин виник на початку XVI століття, як невеликий козацький зимівник на межі з Диким Полем. У 30-х роках місто було легалізоване польським урядом: надане у володіння Черкаському старості О. Дашкевичу, а в 1576 році подароване Стефаном Баторієм запорозьким козакам. За припущеннями, у 60-х роках розпочато будівництво чигиринської фортеці1. Порожні землі навколо Чигирина швидко освоювали селянивтікачі, проте залюднення міста було перерване у 70-х роках – його спалили і спустошили татари. Друга колонізація Чигирина відбулася наприкінці XVI століття, коли Черкаський староста О. Вишневецький отримав у 1589 році королівський універсал на нове освоєння притясминських земель. Отже, місто практично почало заново формуватися лише у цей період і, ймовірно, на тогочасних мапах не зображувалося. За аналізом статей Т. Лютої «Україна на старожитніх мапах»2, «Мапа Великого князівства Литовського 1613 року Миколая Христофора Радивіла»3, видань В. Кордта «Материалы по историии русской картографи» 4;5 та «Україна на стародавніх мапах» 6 бачимо, що вперше 10

Чигирин зазначений на мапі Великого князівства Литовського7. Меценатом і співавтором цієї роботи був князь стародавнього литовського роду, високоосвічений діяч свого часу Миколай Христофор Радивіл (Сирітка), а основним виконавцем мапи – його придворний картограф Томаш Маковський. Він власноруч зробив детальні описи та виміри територій. Ця мапа вважається першою науковогеографічною та історичною мапою України, оскільки крім географічних об’єктів подає загальну інформацію про історико-культурне становище України в першій половині XVIІ століття. На ній вперше у картографічних джерелах згадано козацтво і описано як оригінальне явище українського життя. Рамки карти урізають зображення території там, де останнім пунктом зазначено Черкаси, південні території не відображені, оскільки на початку XVIІ століття це були, переважно, землі окремих козацьких зимівників (як і Чигирин), хуторів, терени татарських кочовищ. Але мапа Великого князівства Литовського має додаток із зображенням Борисфенового шляху, де й зазначений Чигирин. Подніпров’я тут описано досить докладно, що пояснюється цікавістю укладачів мапи до Дніпрових порогів як до природних і стратегічних об’єктів. На частині карти, що цікавить нас, зазначено: русло Дніпра з островами, притоки Тясмин, Інгул, Інгулець, Чорний Ліс, горбковатий рельєф. Порівнюючи розміри малюнків, на яких зображені міста, бачимо, що Чигирин зазначений, як невелике містечко. Справді, згідно з люстрацією 1616 року, в місті мешкало близько 2,5–3 тис. осіб8 . Біля міста зображено монастир, ймовірно, Чигиринський Свято-Троїцький, заснований у 1542 році9, а також вміщено напис: «Звідси степ тягнеться аж до річки Богу» (Бугу – І. Ч.)10. Карта-врізка із зображенням Дніпра, як і мапа Великого князівства Литовського, має багато неточностей, на що вказують у тексті укладачі: «…Землі, прилеглі до Великого князівства Литовського, ми йдучи за прикладом інших географів, нанесли на мапу не так докладно, як того потребувала справа»11. Недоліки стосуються розміщення географічних об’єктів, відстаней між ними, зображення гідросистеми. Зокрема, Тясмин бере початок близько Чигирина і спливає на північний схід від

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Чигирин на мапі Великого князівства Литовського 1613 р.

КАРТОГРАФІЯ

міста, впадає у Дніпро між Черкасами і містом, розташованим на Дніпрі південніше Черкас (Сміла? – І. Ч.). Чигирин зазначений біля витоку Тясмина (а не у нижній течії), поодаль від Дніпра, між Чигирином і Дніпром зазначені Інгул і Інгулець. Чорний Ліс замальований на північ (а не на південний захід від міста). Вперше мапа Великого князівства Литовського побачила світ у м. Несвіжі у 1613 році (місто в Білорусі, де був родовий маєток князя Радивіла), а також мала кілька видань у Нідерландах, бо саме тут у XVI–XVIІ століттях було найбільш розвинуто картографування. Зокрема, мапу друкували в атласах голландських картографів Генріха Гондія в (1633 р.)12, Вільгельма Янсона Блау (1631, 1635, 1666, 1668 рр.)13, Яна Янсона (1649 р.)14, Й. Блау (1649 р.)15. На основі карт Х. Радивіла та Г. Меркатора у XVIІ столітті видаються карти Росії, в яких Чигирин зазначений на мапі 1613 року голландського картографа Гесселя Геррітса16, та французького географа Г. Сансона в 1688 році17. На цей період картовидавнича справа стала одним із перших джерел, яка сприяла популяризації українських міст (в тому числі й Чигирина) на світовій арені. Як і більшості українських міст, активний розвиток Чигирина припадає на першу половину XVIІ століття. У середині XVIІ століття населення Чигирина зросло до 10 тис. чоловік18 . Для порівняння: населення Києва на той час складало близько 15 тис. чоловік, Кам’янця – 10 тис. чоловік19. За археологічними дослідженнями Г. Логвина, протягом 1648–1657 років місто значно побільшало: «… Територія Чигирина разом з затясминською стороною дорівнювала площі Луцька, який в свій час був поряд з Києвом і Львовом найбільшими містами України в XVIІ ст.»20. Окрім цього, Національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького зробила місто відомим далеко за межами України. Практично на всіх картах, створених у цей період, зображений Чигирин. Оскільки у XVIІ столітті більша частина території України входила до складу королівства Польського, карти українських земель створюють польські картографи. Вони були детальними, точними, що пояснюється високим рівнем розвитку картографії, надто військової. Вершиною польської картографії є роботи французького військового інженера Г. Боплана, який перебував на службі у польського короля. Найвідомішими його працями із зазначенням українських земель є Генеральна 1648, 1660 років та Спеціальна 1650 року карти України21, карта 12

Дніпра22, карта Польщі 1651 року23. На відміну від мапи Х. Радивіла, на роботах Боплана усі історико-географічні об’єкти зображено правильно. Зокрема, щодо даної теми: Тясмин спливає в південно-східному напрямку від Чигирина до Дніпра, саме місто розміщено у нижній течії річки, на захід від нього – Мотрин ліс. На Генеральній та Спеціальній картах і карті Дніпра Чигирин зазначений, як укріплене поселення на р. Тясмин. Відомо, що для позначення фортець Боплан використав справжні їхні плани, досить детальні щодо конфігурації, виступів тощо. Бачимо, що Чигирин зображений у вигляді дводільної фортеці, де до Верхнього замку на горі прилягають загальноміські укріплення. На карті Польщі для зображення населених пунктів автор увів загальноприйняті на той час умовні знаки – малюнки будівель, кружечки, крапки. І лише для Чигирина використано унікальну позначку, яка характеризує його, як столицю козацької держави періоду Національно-визвольної війни українського народу середини XVIІ століття – козак із шаблею, піднятою догори24. Через певні політичні й особисті обставини карти Г. Боплана (крім Генеральної 1660 р.) ніколи не видавалися великими тиражами, вони були рідкісними вже у XVIІ столітті. Проте, складені на основі власних ретельних вимірів і математичних розрахунків, реально відображаючи територію, вони стали зразком для усієї західноєвропейської картографії XVIІ–XVIІІ століть. Нижче наведений перелік карт, в основі яких – роботи Боплана і на яких зазначений Чигирин. 1. Карта Подільського, Київського та Брацлавського воєводств 1647–1657 років Я. Янсона25. 2. Карта Київського воєводства 1662 року Я. Блау26 . 3. Карта Польщі 1656 року С. Старовольського27. 4. Карта Польщі 1687 року німецького гравера Я. Сандрарта28 . Ця мапа досить детальна, оскільки для її створення автор використав не лише карту Польщі Боплана, а й Генеральну та Спеціальну карту України. За наказом Петра І цю роботу переклав російською мовою і видав його гравер П. Пікар.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КАРТОГРАФІЯ

Чигирин на Спеціальній карті Боплана 1650 р.

ПРИМІТКИ

5. Карта Королівства Польського і далекого князівства Литовського 1687 року голландця Корнелія Данкертса29. 6. Карти Польщі 1655, 1688 років французького королівського географа Н. Сансона30. 7. Карта Київського воєводства 1665 року Н. Сансона31. 8. Карта Лівобережної України та Криму 1665 року Н. Сансона32 . 9. Карта України та Криму італійського географа Кантелі да-Віньоля 1684 року33. 10. Карта Польщі 1696 року французького географа І. Желло34. 11. Карта Польщі 1696 року голландця де Рама35. 12. Карта Польщі, Литви, Волині, Поділля, України голландця Ю. Данкертса (без року видання)36 . 13. Карта Польщі, Литви, Волині, Поділля, України 1696 року І. Желло та Ю. Данкертса37. 14. Карта Південної Росії 1699 року завідувача російського книгодрукування Я. Брюса та російського полковника Ю. Менгдена38 . 15. Карта Київського і Брацлавського воєводств (без року видання) М. Штеттера39. Відмінності у написанні Чигирина зумовлені тим, що карти видавалися латинською, французькою, італійською, польською, російською мовами, а також помилками, допущеними при копіюванні. Тому зустрічаємо такі назви: Cryhyryn, Crehryn у Г. Боплана, Я. Блау, Я. Янсона, М. Штеттера. Н. Сансон на своїх мапах замість Crehryn написав Crebryn, ті, хто свої карти розробляли на основі Сансонових, відповідно також писали Crebryn (наприклад Кантелі да-Віньоля). На картах Росії або у російських виданнях зустрічаємо Zigirin у Я. Брюса чи Crebrin у Г. Сансона. Усі виявлені й досліджені картографічні джерела із зображенням Чигирина – це найоб’єктивніші відомості, які дають змогу на сьогодні не лише відтворити давніші етапи розвитку міста, а й по-новому оцінити національну історико-культурну спадщину.

1 Солодар О. Нариси з історії Чигиринщини. – Черкаси, 2003. – С. 21. 2 Люта Т. Україна на старожитніх мапах // Пам’ятки України. – 1996. – №2. – С. 81. 3 Люта Т. Мапа Великого князівства Литовського 1613 р. Миколая Христофора Радивіла // Пам’ятки України. – 1996. – №2. – С. 81. 4 Кордт В. Материалы по истории русской картографии. – К., 1906. – Вып. 1. – С. 1 5 Кордт В. Материалы по истории русской картографии.– К., 1910. – Вып. 2 – С. 1 6 Вавричин М., Дашкевич Я., Кришталевич У. Україна на стародавніх картах. – К., 2004. – С.1 7 Кордт В. Материалы по истории русской картографии. – Вып. 2. – С. 5. 8 Солодар О. Нариси з історії Чигиринщини. – С. 28. 9 Перепелиця А. З історії Чигиринського СвятоТроїцького монастиря // Черкащина в контексті історії України. – Черкаси, 2004. – С. 184. 10 Люта Т. Мапа Великого князівства Литовського 1613 р. Миколая Христофора Радивіла. – С. 87. 11 Люта Т. Україна на старожитніх мапах. – С. 86. 12 Кордт В. Материалы по истории русской картографии. – Вып. 2. – С. 6. 13 Там само. – С. 6. 14 Вавричин М., Дашкевич Я., Кришталевич У. Україна на стародавніх картах. – С. 198. 15 Там само. – С. 188. 16 Логвин Г. Чигирин–Суботів. – К., 1954. – С. 20. 17 Кордт В. Материалы по истории русской картографии. – Вып. 2. – С. 21. 18 Солодар О. Нариси з історії Чигиринщини. – С. 76. 19 Гвоздик-Пріцак Л. Економічна і політична візія Б. Хмельницького та її реалізація в державі Військо Запорозьке. – К., 1999. – С. 28. 20 Логвин Г. Чигирин–Суботів. – С.13. 21 Кордт В. Материалы по истории русской картографии. – Вып. 1. – С. 21 22 Кордт В. Там само. – Вып. 2. – С. 23. 23 Там само. – С. 24. 24 Там само. 25 Коваленко С., Пугач О. Опис козацької України 1649 р. – К., 2004. 26 Там само. – С. 7. 27 Кордт В. Материалы по истории русской картографии. – Вып. 2. – С. 24. 28 Там само. – С. 24. 29 Там само. – С. 26. 30 Там само. 31 Кордт В. Материалы по истории русской картографии. – Вып. 1. – С. 3. 32 Там само. – С. 3. 33 Там само. – С. 4. 34 Там само. – С. 7. 35 Там само. 36 Там само. 37 Там само. 38 Кордт В. Материалы по истории русской картографии. – Вып. 2. – С. 27. 39 Люта Т. Україна на старожитніх мапах. – С. 59.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АРХЕОЛОГІЯ

Ольга БРЕЛЬ

Археологічні дослідження

СЕРЕДНЬОВІЧНОГО

ЧИГИРИНА

айдавніші згадки про Чигирин належать до першої половини ХVІ ст. Про нього йдеться як про один із козацьких зимівників. Магдебурзьке право Чигирин отримав у 1592 році, перебуваючи у володінні черкаського старости Олександра Вишневецького. У ревізії 1622 року читаємо: «Замок той над річкою Тясмином, на горі високій скалистій… До нього брама, вежа дерев’яна, а башт високих три, біля неї паркан з дубового дерева… в ній комор замкових немало, світлиць дві на долі і на горі дві»1. Зростання Чигирина і перетворення його на одну із могутніх фортець ХVІІ ст. пов’язане з ім’ям Богдана Хмельницького. Чигирин стає резиденцією гетьмана, а в роки українсько-польської війни 1648– 1657 років – фактичною столицею України. Важливе стратегічне положення міста вимагало зміцнення оборонних споруд, що часто руйнувалися під час набігів татар і турків, походів поляків. Турецький мандрівник Евлія Челебі залишає яскраві враження від Чигирина: «Зараз це міцна фортеця, що має три ряди стін. Розташована на землях польських, вона перебуває під владою гетьмана Дорошенка і має сорок тисяч озброєного війська. Цитадель її стоїть на стрімкій скелі. Навкруги 14

фортеці три ряди непрохідних ровів… Фортеця розташована на великому острові, наліво і направо від нього перекинуті наплавні дерев’яні мости. В цитаделі стоять будинки солдат-козаків… Там же арсенал, чудові гармати, монастир із дзвіницею, схожою на башту»2 . У Нижньому місті Челебі налічує десять тисяч будинків з горішніми поверхами, а також 27 дзвіниць. Смерть Богдана Хмельницького стала початком занепаду Чигирина. Роз’єднані українські землі, постійні чвари власних гетьманів, боротьба Польщі, Туреччини, Росії за Україну знекровлювали український народ та його столицю. Хоча Чигирин часто згадувався в історичних працях, проте археологічно тривалий час не вивчався. Вперше залишки фортеці на Замковій горі дослідив на початку ХХ століття відомий археолог В. Хвойка. Йому вдалося відкрити кам’яну споруду, що складалася з двох паралельних стін і йшла вглиб гори. Споруда мала цегляне склепіння, що провалилося всередину. Серед цегли в завалі були знайдені чавунні ядра від гармат. Біля підніжжя гори дослідник відкрив ще одну кам’яну споруду і датував її ХV–ХVІІ століттями. На жаль, через відсутність прив’язок залишків споруд та креслень, сучасні археологи так і не змогли визначити місця його розкопок 3. У 1953 році на території Замкової гори в Чигирині проведено архітектурно-археологічні дослідження під керівництвом Г. Логвина. Було розкопано фундаменти однієї з веж і виявлено залишки потужної оборонної стіни ХVІ–ХVІІ століть, що була викладена із місцевого каменя-пісковика4. У 1972–1973 роках розвідки й розкопки в Чигирині здійснила експедиція Інституту археології НА УРСР на чолі з Р.О. Юрою та П.А. Горішнім. На схилах гори в шурфах і тран-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АРХЕОЛОГІЯ

Іл 1. Фрагмент жіночого нагрудного одягу. XVII ст.

шеях часто траплялися кахлі, уламки жолобкової цегли, фрагменти керамічного посуду ХVІІ століття, покритого зеленою і жовтою поливами. У траншеї, закладеній у Нижньому місті, крім чисельних уламків посуду, цегли, кахлів цього періоду, виявлені залишки згорілого житла. Там знайдено скелет дитини, яка, очевидно, загинула під час пожежі, що спричинилася облогою міста у 1677 і 1678 роках 5. З 1989 року в Чигирині працювала експедиція під керівництвом П.А. Горішнього. Протягом 1989–1994 років проводилися дослідження гетьманської фортеці, зокрема, башти Петра Дорошенка. Відкрито три приміщення. Одне з них, мабуть, слугувало місцем ув’язнення, а, можливо, тут зберігалася військова скарбниця. Воно мало трикутну форму. Стіни досить потужні, викладені з товстих кам’яних брил на вапняному розчині, вікон не було. Приміщення мало вхід, що вів з іншого великого приміщення, стеля якого вимурувана у вигляді склепіння. Це досить велика споруда, загальна площа якої понад 200 м2 . Тут, очевидно, зберігалися запаси пороху, свинцю, ядер тощо. Про це свідчать

археологічні знахідки: понад 100 ядер від гаківниць і гармат різного калібру, свинцеві кулі, деталі замка від крем’яної рушниці, бойова сокира, молот, підкови від козацьких чобіт, ножі люльки та інші побутові речі6 . Приміщення з’єднувалося проходом в іншу частину підземелля, де був вихід по східцях наверх на подвір’я всередині фортеці. Тут прекрасно збереглися залишки східців, які були вмуровані у стінах, знайдено значну кількість кахлів з рельєфним рослинним та геометричним орнаментом, фрагменти кераміки ХVІІ століття7. У верхній частині стіни центрального приміщення розкриті залишки гарматних амбразур.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АРХЕОЛОГІЯ

Іл. 2. Очіпок. XVII ст. Іл. 3. Чоловічий пояс. XVII ст.

Пошуки оборонної кам’яної стіни не увінчались успіхом. Натомість на певній глибині були розчищені згорілі та зотлілі дерев’яні конструкції від зрубів оборонних стін. На думку П.А. Горішнього, це були рештки першої дерев’яної фортеці міста Чигирина, що існувала тут наприкінці ХVІ століття. Потужний шар горілого дерева, попелу й землі він вважає залишками однієї з дерев’яних веж старої фортеці, про знищення якої під час будівництва нової писав Патрік Гордон 8 . На схилі Богданової Гори виявлені сліди фундаментів церкви Петра і Павла, де було поховано Київського митрополита Йосипа Нелюбовича-Тукальського9, переслідуваного, за словами Л. Похилевича, «і польським урядом за непохитність у православ’ї, і росіянами за любов до хороброго і завзятого Дорошенка»10. Археологічні дослідження проводилися і в Нижньому місті, зокрема, на розі вулиць М. Грушевського та Леніна. Тут було обстежено кілька жител ХVІІ–ХVІІІ століть та 10 господарських ям. У 1993–1994 роках на території Нижнього міста проведено охоронні дослідження на площі для будівельного майданчика під спорудження музейного комплексу м. Чигирина. Під час робіт виявлено давній цвинтар. Було відкрито і досліджено 263 поховання, що датуються ХVІІ століттям. Одержано і супровідний археологічний матеріал: ковані цвяхи від домовин, підківки до чобіт, залишки керамічного світильника, свинцева куля, бронзові ґудзики, намисто тощо. Унікальними знахідками є залишки тканин та фрагменти одягу: очіпок, фрагмент ліфа – деталі верхнього жіночого одягу, чоловічий пояс (іл. 1–3). У процесі роботи експедиції велися розвідки у Нижньому місті та пошуки оборонної башти під горою. Також були обстежені рештки валів і рову у південній частині міста11. Археологічні роботи в Чигирині було продовжено у 2004 році експедицією ЧДПУ ім. Т.Г. Шевченка та Сіверського інституту регіональних досліджень. Першим об’єктом вивчення була зовнішня територія бастіону Дорошенка на схилі Замкової Гори. Дослідження показали, що майже всі шари ґрунту біля бастіону містять залишки знищеної кам’яної споруди – каміння і тиньк12 . Другим об’єктом археологічних досліджень 2004 року стали пошуки церкви Петра і Павла. Головною метою були: підтвердження її об’єктивної наявності та виявлення справжніх параметрів для подальшої реконструкції. У результаті частково розкопано дві стіни церкви – західну і південну. Мури були врізані у схил. Археологічний матеріал із запов-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АРХЕОЛОГІЯ

нення церкви – фрагменти кераміки, скляного посуду, віконниць, ікон, кіоту – вказує на те, що церква Петра і Павла зруйнована у пожежі 1678 року під час турецьких походів на Чигирин13. 2006 року цією ж експедицією завершено дослідження площі церкви Петра і Павла. Внаслідок досліджень визначено місце вибуху, що призвів до руйнування будівлі. Також виявлені рештки цегляної конструкції у вівтарній частині, можливо, печі14. Другим об’єктом археологічних розкопок 2006 року стало вивчення території майбутнього комплексу «Посольська вулиця». Результати досліджень показали, що на описаній території відсутні об’єкти, які можна було б пов’язати з фундаментальними будівлями посольств. Крім того, цю частину міста з невідомих причин не можна назвати густонаселеною у ХVІІ столітті. Можливо, адміністративні будівлі знаходилися ближче до Богданової Гори, а на площі перед ними стояли тільки господарчі та невеликі житлові будинки15. У 2005–2006 роках експедицією Черкаської археологічної інспекції під керівництвом Д.П. Куштана проводилися науково-дослідні розкопки у центральній частині м. Чигирина, метою яких було виявлення і подальше дослідження залишків резиденції і військової канцелярії гетьмана Б.Хмельницького. За два роки розкопками охопили значну площу території Нижнього міста. В результаті виявлено понад десятка археологічних об’єктів, більшість з яких належить до періоду пізнього Середньовіччя. Вдалося знайти сліди давньої вулиці, вздовж однієї зі сторін якої і розміщувалися усі житлові та господарчі об’єкти. Вулиця тяглася паралельно до берега Тясмину і, напевно, вела до церкви Петра і Павла під Замковою Горою. Двоє з виявлених жител датуються серединою – третьою чвертю ХVІІ століття, інші двоє – кінцем ХVІІ або початком ХVІІІ століття, і одне – кінцем ХVІІІ – початком ХІХ століття. Одна із досліджених споруд з кам’яним підвалом, датована серединою – третьою чвертю ХVІІ століття, збігається з локалізацією геть-

Іл. 4. Залишки приміщення. XVII ст. Іл. 5. Фрагмент кахлі з монограмою

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АРХЕОЛОГІЯ

манської резиденції на основі архівних та історико-архітектурних досліджень (іл. 4). Зважаючи на її досить скромні розміри, навряд чи можна вважати її залишками самої резиденції. Вірогідніше за все, вона могла входити до комплексу споруд гетьманської резиденції і слугувати військовою канцелярією, на користь чого свідчать виявлені тут кахлі з монограмою16 (іл. 5). Археологічні розкопки 2005–2006 років дали багатий речовий комплекс. Це керамічні речі, вироби з гутного скла, металеві предмети. На жаль, неможливо охарактеризувати всі цікаві археологічні знахідки, тому хотілося б спинитися на унікальних виробах із гутного скла. Воно прозоре з бульбашками повітря, безколірне або має блакитний чи зеленкуватий відтінок, поверхня патинізована. Переважають фрагменти посуду: пляшки, карафки, флакони, чарки та кухлі з ручкою. Але знайдено одну абсолютно цілу пляшку«плесканку» (іл. 6). На площі близько 1 м2 знайдено розвал тонкостінної скляної карафки із зеленкуватого прозорого скла, яку майже повністю відреставрували (іл. 7). Посудина мала кільцевий гофрований піддон, розширений доверху конічний тулуб, циліндричну шийку з невеличким раструбоподібним горлом та плескату ручку з виступом. Карафка прикрашена рельєфними горизонтальними поясками та напівкруглими фестонами. Цікавими є ціла високогорла пляшечка на овальному кільцевому піддоні з круглим плескатим тулубом, виготовлена з коричневого скла (іл. 8), а також нижня частина кухля на кільцевому піддоні з ручкою17 (іл. 9). Всі ці знахідки тепер є в експозиції музею Богдана Хмельницького у Чигирині. У 2007 році експедицією Археологічної інспекції управління культури Черкаської обласної державної адміністрації під керівництвом кандидата історичних наук Д.П. Куштана проводилися охоронні роботи біля східної (вівтарної) стіни церкви Петра і Павла. Тут було виявлено і частково досліджено ще один комплекс доби пізнього Середньовіччя – некрополь церкви (8 поховань)18 . 2008 року ця ж експедиція провела археологічні розкопки й розвідки у м. Чигирині, що стали продовженням дослідження культурного шару пізньосередньовічного міста, зокрема його нижньої частини. Завдяки цим роботам вдалося точніше з’ясувати, де проходили оборонні споруди Нижнього міста19. З наявних археологічних матеріалів вимальовується обличчя козацько18

го столичного міста. Масові знахідки посуду, глиняних люльок, кахлів, прикрашених сюжетним або рослинногеометричним орнаментом, що оздоблювали печі чигиринських світлиць, свідчать по високу культуру керамічного виробництва тих часів. Речі з гутного скла та фрагменти круглого віконного скла свідчать про розвиток скловироб-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АРХЕОЛОГІЯ

Іл. 6. Пляшка-плесканка. XVII ст. Іл. 7. Карафка. XVII ст. Іл. 8. Високогорла пляшечка. XVII ст. Іл. 9. Фрагмент кухля. XVII ст.

ництва в Україні. Предмети побуту, прикраси та залишки одягу дають уявлення про життя і побут мешканців середньовічного Чигирина. Залишки фортифікаційних споруд на Замковій горі та в Нижньому місті розповідають нам про рівень військового мистецтва української держави ХVІІ століття, що вдосконалювалося в постійній боротьбі з ворогом. Знайдені монети свідчать про широкі торгівельні зв’язки України з європейськими державами. А наявність на території міста багатьох церков та монастиря – про високий рівень духовності козацького суспільства, а також про те, що Чигирин був одним із осередків православ’я20. Сподіваємось, майбутні дослідження Чигирина дадуть ще багатший археологічний матеріал, який репрезентує колишню козацьку столицю на належному рівні та розкриє виняткову роль Чигирина в історії державотворення України. ПРИМІТКИ 1 Логвин Г.Н. Чигирин – Суботів. – К., 1954. – С. 6. 2 Челеби Э. Книга путешествия. Извлечения из сочинения турецкого путешественника ХVII века. – Вып. 1. Земли Молдавии и Украины. – Москва, 1961. – С. 82. 3 Кузьмич Н.С. Археологічні дослідження Чигиринщини в ХІХ – 50-х роках ХХ ст. // Історичний феномен чигиринського краю: Матеріали наук.-практ. конф. Нац. іст.-культ. заповідника «Чигирин». 3–4 жовтня 2001 р. – К., 2003. – С. 37. 4 Логвин Г.Н. Чигирин – Суботів. – С. 10. 5 Горішній П.А. Археологічні дослідження в Чигирині // Археологічні дослідження на Черкащині. – Черкаси, 1995. – С. 120. 6 Там само. – С. 120. 7 Там само. – С. 120. 8 Горішній П.А., Нерода В.В. Звіт про роботу Чигиринської археологічної експедиції в 1994 році. – Чигирин, 1994. – С. 14. 9 Горішній П.А. Археологічні дослідження в Чигирині… – С. 120. 10 Сказания о населённых местностях Киевской губернии или Статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся / Собрал Л. Похилевич. – Біла Церква, 2005. – С. 522. 11 Горішній П.А. Звіт про роботу Чигиринської археологічної експедиції у 1991 р. – Чигирин, 1991. – С. 19. 12 Полтавець В.І., Мудрицький Г.А., Новик Т.Г. Звіт про виконання науко-

вих археологічних робіт на території резиденції Богдана Хмельницького в м.Чигирин в 2004 р. – Чигирин, 2004. – С. 1. 13 Там само. – С. 2. 14 Полтавець В.І., Мудрицький Г.А., Скороход В.М. Звіт про виконання наукових археологічних робіт на території Посольської вулиці та церкви Петра і Павла в м. Чигирині в 2006 р. – Чигирин, 2006. – С. 10. 15 Там само. – С. 16. 16 Куштан Д.П., Назаров О.В., Дяченко О.В. Звіт про науково-дослідні археологічні розкопки у центрі м. Чигирина, рятівні розкопки у м. Черкаси та розвідки на території Черкаської області за 2006 рік. – Черкаси, 2006. – С. 120. 17 Там само. 18 Куштан Д.П., Пашковський О.А. Звіт про археологічні розкопки та розвідки на території Черкаської області за 2007 рік. – Черкаси, 2007. – С. 13. 19 Куштан Д.П. Звіт про науково-дослідні археологічні розкопки на багатошаровому поселенні – замчищі Б. Хмельницького у с. Суботів Чигиринського району, рятівні розкопки у мм. Черкаси та Чигирин та розвідки на території Черкаської області за 2008 рік. – Черкаси, 2008. – С. 56. 20 Білецька О.В. Археологічні пам’ятки Чигиринщини та їх охорона. Лекція / Науковий архів Національного історико-культурного заповідника «Чигирин». – Чигирин, 1997.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

МУЗЕЇ, МУЗЕЙНИКИ, КОЛЕКЦІОНЕРИ

Ольга ПИСКУН

МУЗЕЙ

БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО у Чигирині

Портрет Б. Хмельницького, художник невідомий, середина XVIIІ ст.

дея створення в Чигирині музею Богдана Хмельницького виникла в ході підготовки до святкування 400-річчя з дня народження великого гетьмана, розпорядження про відзначення якого підписав Президент України Леонід Кравчук у 1993 році1. У той час, у зв’язку з економічними негараздами в країні, діяла урядова постанова про заборону капітального будівництва, дозволялася лише реконструкція та реставрація архітектурних пам’яток. Тому керівництво Державного історикокультурного заповідника «Чигирин» разом з працівниками Науково-дослідного інституту теорії історії архітектури та містобудування (НДІТІАМ) зважились на нестандартний крок. У Петербурзьких архівах було виявлено кресленики Присутственних місць (Повітової управи) початку ХІХ століття в м. Чигирині, розроблені відомим російським архітектором Андріяном Захаровим. Науковці НДІТІАМ на чолі з академіком архітектури С.К. Кілессо вивчили ці матеріали і склали проект відтворення цього комплексу2. Паралельно із будівельними роботами велась і наукова робота над створенням плану експозиції музею. Оскільки колектив історико-культурного заповідника «Чигирин» лише формувався і не мав досвіду музейної роботи, розробку тематико-експозиційного плану (ТЕПу) постійної експозиції першого в Україні музею Б. Хмельницького взяли на себе старший науковий співробітник Черкаського обласного краєзнавчого музею, заслужений працівник культури України Павло Петрович Соса та голова Ради об-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

МУЗЕЇ, МУЗЕЙНИКИ, КОЛЕКЦІОНЕРИ

Панцир. XVI–XVII ст.

ласного Товариства охорони пам’яток історії та культури, лауреат Державної премії ім. Т.Г. Шевченка Олексій Мусійович Дубовий. Художнє оформлення експозиції мав виконати колектив ПП «Творча майстерня “Архітектура”» на чолі з художником-архітектором, лауреатом Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка Сергієм Михайловичем Фурсенком. Завдання постало нелегке. Труднощі були спричинені тим, що заклад не мав музейної колекції, яка б повною мірою відобразила події середини XVII ст. в експозиції. У ході підготовки ТЕПу автори провели значну науководослідницьку роботу, ретельно підібрали речовий і текстовий матеріал, використали велику джерельну базу. 5 липня 1995 року концепція, структурний і тематикоекспозиційний плани музею Б. Хмельницького затвердили на засіданні науково-методичної Ради Черкаського обласного краєзнавчого музею3. ТЕП отримав схвальні відгуки академіка В.А. Смолія, доктора історичних наук, професора А.Ю. Чабана, доктора історичних наук, професора А.Г. Морозова. Однак, у рецензіях фахівців Національного музею історії України вказувалося на ряд недоліків, зокрема: переобтяженість копійними матеріалами, складні для сприйняття тексти, відсутність оригіналів XVII століття, відхід від висвітлення особи Б. Хмельницького. Восени 1995 року будівництво музейного комплексу завершилося. В головному двоповерховому приміщенні відновлених «Присутственних місць» початку ХІХ ст. мала відкритися експозиція, присвячена життю і діяльності гетьмана Б. Хмельницького. Оскільки роботу над тематико-експозиційним планом музею ще не було доведено до кінця, в 10 залах закладу розмістили тимчасову виставку, що складалася частково з предметів фондів заповідника, частково – з музейних збірок Черкаського обласного краєзнавчого і Національного художнього музеїв. Відкриття в колишній гетьманській столиці Чигирині 25 грудня 1995 року єдиного в Україні музею гетьмана

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

МУЗЕЇ, МУЗЕЙНИКИ, КОЛЕКЦІОНЕРИ

Б. Хмельницького стало подією державного значення, хоча оформлення постійної експозиції було ще попереду. Нове засідання координаційної Ради по створенню музею Б. Хмельницького відбулося 26 січня 1996 року. На ньому наголошувалося на потребі активізувати збирання музейних матеріалів XVII–XVIII століть, виготовленні копій документів і предметів, передбачених планом експозиції, проведенні нових археологічних досліджень в м. Чигирині та с. Суботові4. Проте, на заваді стали чергові економічні проблеми в країні: робота над створенням постійної експозиції музею тимчасово припинилася. Зважаючи на це, тематико-експозиційний план, розроблений П. Сосою та О. Дубовим, не був втілений у життя. Важливо, що в тяжкий період існування Національного історико-культурного заповідника «Чигирин» (в 1996–1999 рр. він, практично, не фінансувався), ідея створення музею Б. Хмельницького не була відкинута, і він не став черговим краєзнавчим музеєм місцевого значення. В умовах відсутності постійної експозиції, основною для музею стала виставкова робота. За період з 1995 по 2005 роки в ньому організовано близько 80 виставок, які розповідали про життя і діяльність великого гетьмана, Національно-визвольну війну українського народу 1648– 1657 років, Чигиринські походи 1677–1678 років, знайомили жителів Чигиринщини та гостей заповідника з роботами відомих художників України та світу, майстрів сучасного українського мистецтва. Кульмінацією виставкової діяльності музею Б. Хмельницького стала міжнародна виставка «Атрибути гетьманської влади та особисті речі Б. Хмельницького із музеїв Європи», яка працювала в Чигирині в квітні-червні 2002 року. Лише за час її проведення музей відвідало 11 тисяч туристів (для порівняння – в 1995 р. – 5 тис., в 2001 р. – 14 тис.)5. Істотні зміни в житті закладу розпочалися в 2000 році, коли поновилося фінансування НІКЗ «Чигирин» згідно зі статтями бюджету.

12 квітня 2001 року на спільному засіданні науково-методичної Ради працівників управління культурної спадщини Міністерства культури і мистецтв України та Національного історикокультурного заповідника «Чигирин» розглянуто питання про концепцію, структурний і тематико-експозиційний плани 1–5 залів музею Б. Хмельницького. Враховуючи зауваження, висловлені в рецензіях працівниками Національного музею історії України, новий авторський колектив (до нього увійшли заслужений працівник культури України, заступник генерального директора НІКЗ «Чигирин» з наукової роботи Мартинова Г.П. та завідувач відділу «Музей Б. Хмельницького» Пискун О.О.) вирішили змінити концептуальні підходи до висвітлення постаті гетьмана Б.Хмельницького в музейній експозиції. Відповідно до концепції змінено і структурний план. Суть зміни полягала в тому, що, відступивши від хронологічного принципу побудови експозиції, автори зосередили увагу на діяльності Б. Хмельницького, показуючи події Національно-визвольної війни крізь призму його особистості. Крім того, враховуючи важливість виставкової роботи, вирішено виділити експозиційні площі для тимчасових виставок (у старому ТЕПі вони не передбачені). На засіданні також представлено ескізний проект 1–5 залів музею, розроблений ПП «Творча майстерня “Архітектура”».

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

МУЗЕЇ, МУЗЕЙНИКИ, КОЛЕКЦІОНЕРИ

Д. Нарбут. Портрет Ю. Хмельницького. 1991 р.

Концепція, структурний, тематикоекспозиційний плани музею та проект художнього вирішення експозиції схвалений із незначними зауваженнями, серед яких вказано на необхідність спрямувати роботу колективу заповідника на тематичне збирання експонатів, придбання музейних предметів XVII ст., антикварних речей, проведення археологічних досліджень 6 . Візитівкою кожного музею є його зібрання. Одним із головних завдань працівників закладу впродовж всього часу його існування залишалося формування музейної колекції. Джерелами її поповнення були археологічні та етнографічні експедиції, пошук та придбання музейних предметів через фондово-закупівельну комісію, дарунки місцевих жителів. Лише за останні 5 років фондова збірка НІКЗ «Чигирин» збагатилася на 3558 предметів основного фонду7. Важливим джерелом поповнення музейних фондів цінними речами була допомога благодійників, людей, небайдужих до історичного минулого нашої держави – В. Януковича, Л. Кравчука, Б. Губського, О. Завалка, І. Бездітного, О. Демиденка. Дякуючи їм, до фондів заповідника надійшли офорти відомого українського графіка О. Данченка, унікальна колекція холодної та вогнепальної зброї XVII–XVIII століть, культові предмети, нумізматика. Велику кількість середньовічних матеріалів передано до НІКЗ «Чигирин» внаслідок археологічних розкопок на місці церкви Святих апостолів Петра і Павла, бастіону Дорошенка, резиденції Б. Хмельницького в Чигирині, що проходили у 2004–2006 роках. Нові фондові придбання, поява раніше невідомих документів, сучасні наукові дослідження життя та діяльності Б. Хмельницького дали змогу доповнити структурний і тематико-експозиційний плани музею Б. Хмельницького. Таким чином, у залах музею Б. Хмельницького висвітлено теми, які розкривають військову, зовнішньополітичну та державотворчу діяльність гетьмана, розповідають про історію гетьманської столиці – місто Чигирин, події Національновизвольної війни українського народу середини XVII століття. Наприкінці 2005 року за державною субвенцією на розвиток історикокультурної спадщини Чигиринщини виділені кошти для закінчення робіт по створенню постійної експозиції музею Б.Хмельницького. Влітку 2006 року ці роботи були завершені. 24

На сьогодні музейне зібрання налічує близько 2000 експонатів, які дають змогу змістовно, образно реконструювати історію, поринути у героїчне минуле нашого народу, відчути нерозривний зв’язок поколінь. Безперечно, головне місце в колекції посідають пам’ятки козацької доби: зброя і спорядження, предмети декоративно-ужиткового мистецтва, нумізматика, побутові речі. За їх допомогою відтворено матеріально-предметне середовище, в якому жив і вершив державотворчі справи гетьман Богдан Хмельницький. До визначних історико-культурних пам’яток музейної збірки належать зразки холодної та вогнепальної зброї – шаблі, ножі, бойові сокири, чекани, рушниці. Серед експонатів музею – польова гармата XVII ст., прикрашена зображенням польського герба «Побуг» – в овальному щиті перевернута вниз підкова із кавалерським хрестом на ній. Таким гербом користувався гетьман Петро КонашевичСагайдачний, який, імовірно, і був замовником гармати. Цікавий середньовічний панцир, знайдений у с. Бірки Олександрівського району Кіровоградської області (у середині XVII ст. – власність Б. Хмельницького). Обладунок належав до захисного озброєння, призначався для захисту тулуба від шабельних ударів та колольної зброї. Панцир зроблений із трохи опуклих залізних пластин та сплющених кілець із залізного дроту, сплетених у кольчужне полотно. Вирізнявся легкістю, рухливістю, пластичністю, що було дуже важливо для кіннотника. Окрему групу предметів складають особисті козацькі речі: люльки, гребінці, бритва, похідна виделка, перстень-печатка із зображенням герба «Леліва» та ініціалами власника «М. І». Музей Богдана Хмельницького налічує в експозиції більше ніж півсотні предметів гончарного виробництва XVII–

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

МУЗЕЇ, МУЗЕЙНИКИ, КОЛЕКЦІОНЕРИ

XVIII століть. Серед них – кухонний і столовий посуд, пічні кахлі, побутові вироби різного призначення (підсвічники, іграшки, ремісничі знаряддя праці). Вони вирізняються високою якістю виробництва, різноманітністю форм та оздоблення. Усе це дає підставу вбачати в цій колекції мистецьку та історичну цінність. Цікавою є будівельна кераміка, зокрема, пічна кахля XVII століття. «Сотник і джура» із місця садиби Богдана Хмельницького в селі Суботів. На лицевій пластині кахлі зображено вершника (сотника) і піхотинця (джуру), який лівою рукою тримає за повід коня , а правою – древко з трикутним прапором на вершині. З-поміж археологічних речей, представлених в експозиції, великий інтерес становлять рештки жіночого одягу – ліфа та очіпка, виготовлених з коштовних тканин – італійської парчі з тканим золотим візерунком, шовку, прикрашені срібним мереживом ручної роботи 8 . Нумізматична збірка музею відображає характер грошового обігу та рівень економічного розвитку Наддніпрянщини за часів Богдана Хмельницького. В ній зібрані монети Речі Посполитої, Пруссії, Швеції, Голландії, Іспанських Нідерландів, Московського царства та Кримського ханства XVI – XVII століть різних номіналів. Центральне місце в цьому експозиційному комплексі належить змішаному скарбу монет, який було випадково знайдено під час земляних робіт поблизу с. Вітове Чигиринського району. Скарб налічує 901 одиницю, більша частина з яких соліди – дрібна розмінна монета з низькопробного срібла або міді. Найстарішою монетою скарбу є солід Сигізмунда ІІІ 1615 року, найпізнішою – шведський солід 1669 року.

Срібний перстень. XVII ст. Пічна кахля «Сотник і джура» із місця садиби Б. Хмельницького у с. Суботів. XVII ст.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

МУЗЕЇ, МУЗЕЙНИКИ, КОЛЕКЦІОНЕРИ

Ю. Саницький, С. Гончаренко, О. Сіренко. Битва під Корсунем. 1995 р. Пічна кахля. XVII ст.

Значну частину музейної колекції складають твори українського образотворчого мистецтва. На особливу увагу заслуговує портрет Богдана Хмельницького, виконаний невідомим автором у XVIII ст. Портрет надійшов до фондів Національного історико-культурного заповідника «Чигирин» із Чигиринського краєзнавчого музею. Колишній директор музею Віктор Сергійович Горковенко пригадав, що в 70-х роках ХХ століття це зображення приніс один із місцевих жителів. На жаль, його ім’я не запам’ятали. У будинку невідомого чигиринця портрет пережив і Велику Вітчизняну війну. На полотні навіть залишилось кілька пошкоджень від куль. Після реставрації портрет Богдана Хмельницького середини XVIII ст. посів належне місце в експозиції музею. Сучасне українське мистецтво репрезентоване роботами О. Данченка, Ф. Гуменюка, О. Сіренка, С. Гончаренка, Ю. Саницького, Бориса та Галини Туліних, Н. Атамась. Гордість музею – серія картин «Гетьмани України» Данила Георгійовича Нарбута – народного художника України, лауреата Державної премії ім. Т.Г. Шевченка. Мистецький доробок Нарбута величезний і гідно поцінований сучасниками. Його твори є в багатьох музеях України та приватних збірках Австралії, Бельгії, Німеччини. У музеї Б. Хмельницького зберігається 27 його робіт. З часу відкриття нової експозиції у закладі побувало близько 70 тисяч туристів. Їх кількість постійно зростає. Музей творця української держави Богдана Хмельницького відвідують екскурсійні групи з Києва, Дніпропетровська, Кіровограда, Маріуполя, Львова та багатьох інших міст України. Сьогодні музей – центр науково-дослідної, виставкової роботи, патріотичного, духовного виховання молоді, учасник всеукраїнських та міжнародних проектів. Варто згадати, що 2006 року заклад став учасником україно-голландського проекту «Матра / Музеї України». У 2008 році – музей Б. Хмельницького брав участь у II Всеукраїнському музейному фестивалі ( м. Дніпропетровськ), де став переможцем у конкурсі аудіо – візуальних програм (номінація «Візитна картка»). 2010 року кращі експонати музею представляли заклад на міжнародній виставці «Україна

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

МУЗЕЇ, МУЗЕЙНИКИ, КОЛЕКЦІОНЕРИ Скарб монет. XVII ст. Польова гармата. XVII ст.

– Швеція на перехрестях історії», яка проходила в Українському музеї у Нью-Йорку. Працівники відділу вивчають та вводять у науковий обіг предмети зі збірки музею, популяризують його на сторінках наукових, науково-популярних та періодичних видань. Отже, музей гетьмана Богдана Хмельницького стає одним із найбільш знаних в Україні. ПРИМІТКИ 1 Розпорядження Президента України № 15/ 93 «Про відзначення 400 – річчя від дня народження Б. Хмельницького». Режим доступу: http:// zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=15%2F93-%F0%EF /. 2 Заповідник козацької слави // Пам’ятки України. – 2002. – Чис. 2. – С. 6. 3 Там само. – Витяг із протоколу №7 засідання науково-методичної Ради Черкаського обласного краєзнавчого музею від 05.07.1995 р. 4 Там само. – Протокол засідання координаційної Ради по створенню музею Б. Хмельницького в Чигирині від 26 січня 1996 р. 5 Там само. – Статистичний звіт НІКЗ «Чигирин», 2001 р. 6 Там само. – Протокол засідання науково-методичної Ради працівників управління культурної спадщини Міністерства культури і мистецтв України та Національного історико-культурного заповідника «Чигирин» від 12.04.2004 р. 7 Там само. – Звіти про діяльність музею 2005–2009 рр. 8 Діденко Я.Л. Фрагменти жіночого костюма XVII ст. (із фондів НІКЗ «Чигирин») // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 2001. – Вип. 10. – С. 40–43.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Відтворена резиденція Б. Хмельницького. Будинок гетьмана

ВІДНОВА

Володимир ЛЕНЧЕНКО

БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ

і Чигирин

Фото Сергія ЮРЧЕНКА

істо Чигирин у 1648–1678 роках було резиденцією гетьмана Богдана Хмельницького та його наступників – Юрія Хмельницького, Івана Виговського, Петра Дорошенка, Павла Тетері, столичним містом Української козацької держави Війська Запорозького. Нині резиденція ввідтворена в Національному історико-культурному заповіднику «Чигирин». Чигирин (Чигрин) започаткував козацький хутір, що виник на початку XVI століття на березі річки Тясмин біля підніжжя скелястої гори на кордоні Польсько-Литовської держави з Диким Полем. Поселення неодноразово нищили татарські орди, які грабували Україну, Польщу, Литву. Датою заснування Чигирина вважається 1589 рік, коли київський воєвода князь Олександр Вишневецкий одержав від короля Сигізмунда III грамоту на заснування міста Чигирина «на старому городищі»1. У 1592 році Чигирин одержав Магдебургське право, став центром Чигиринського староства Київського воєводства, значним осередком ремісництва й торгівлі. З 1605 року Чигирин входив до маєтностей корсунсько-чигиринського старости князя Яна Даниловича. Осадником Чигирина та інших поселень округи був служебник Даниловичів шляхтич Михайло Хмельницький, батько гетьмана Богдана Хмельницького2 . Люстрація Київського воєводства 1616 року свідчить про існування в Чигирині 50 «послушних» та 4500 «непослушних» (козацьких) дворів 3 . «Послушні» відбували феодальні повинності на користь власника міста, козаки їх не визнавли. В 1620-х роках Чигирин перейшов до латифундій магнатів Конецпольских. Козаки міста й навколишніх поселень утворили Чигиринський полк реєстрового Війська Запорозького, яке підпорядковувалося польському комісару. Чигиринці були активними учасниками козацьких повстань в Україні 20–30-х років XVII століття. Був серед них і молодик Богдан-Зіновій Хмельницький. Він учився в Колегії єзуїтів у Ярославі та Києво-Могилянській Академії, пройшов козацький ґарт на Січі, ходив із запорозькими козаками в морські походи на Крим і Туреччину. В 1620 році в битві під Цецорою в Молдавії Богдан з батьком Михайлом потрапив у полон до турків. Через два роки його викупили з неволі.

Повернувшись до Чигирина, Богдан господарював на родинному хуторі Суботові, був призначений чигиринським сотником. Підпис війскового писаря Богдана Хмельницького стоїть під Боровицькою угодою 1637 року про капітуляцію козаків перед польсько-шляхетськими військами. У 1646 році Богдан Хмельницький із загонами запорозьких козаків воював на боці Франції у війні з Іспанією, зокрема під Дюнкерком. Повернувшись на батьківщину, Б. Хмельницький гуртує навколо себе козацьку еліту, яка готує антипольське повстання. Приводом до цього послужив горезвісний конфлікт між Б. Хмельницьким і чигиринським підстаростою Чаплинським, який у 1646 році захопив Богданів хутір Суботів, побив дітей, захопив дружину сотника. На скарги Б. Хмельницького до судів Речі Посполитої на Чаплинського не зважали. Щодо тих подій, польський дослідник української старовини д-р Антоній (Ролле) відзначав: «У той час, як у Чаплинського було порожньо, у писаря постійно стояли гомін і веселощі: гостинний господар пригощав численних відвідувачів, вербував собі спільників, неприхильних до підстарости». У Б. Хмельницького часто гостювали чигиринський полковник Кричевський, черкаський сотник Барабаш, із Трахтемирова приїжджали польський комісар реєстровців Зацвілховський та комендант полковник Шемберг4 . Взимку 1647 року Б. Хмельницький зі своїми бойовими товаришами їде на Запорожжя, а також у Крим до хана, домовляється там про участь орди у війні з Польщею. На острові Томаківкці, непо-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ВІДНОВА

далік Микитинської Січі, сотник закладає табір повстанців. Навесні 1648 року комісар реєстровців М. Мясковський, який з польським військом стояв біля Січі, повідомляв канцлеру Ю. Оссолінському: «Хмельницкий сильно укріплюється на неприступному острові Бучки (Томаківці) палісадом і ровами, провіанту й пороху має вдосталь». Невдовзі запорозькі козаки й загони Б. Хмельницького погромили поляків й захопили Січ. Загальна козацька рада на Січі обрала Богдана Хмельницького гетьманом. Після розгрому польсько-шляхетського війська під Жовтими Водами і Корсунем навесні 1648 року, Б. Хмельницький повертається до Чигирина, перетворює місто на свою резиденцію, столичне місто України-Гетьманщини. Про Чигирин і резиденцію гетьмана Богдана Хмельницького збереглись свідчення дипломатів, діячів церкви, мандрівників, які зустрічалися з гетьманом. Сучасники, звичайно, не складали інвентарних описів резиденції чи майна гетьмана. Проте в таких документах знаходимо відомості про побут гетьмана, архітектурний устрій будівль і споруди резиденції, умеблювання й декорування приміщень, які були використані при опрацюванні проектів відтворення резиденції. Архідиякон Павло Алепський, який супроводжував антиохійського патріарха Макарія в подорожі до Москви в 1654– 1656 роках, що проходила через Україну, а на зворотному шляху з Москви 26 червня 1656 року прибула до Чигирина, записав у подорожньому щоденнику: «Цього дня, після відвідин Черкас, ми прибули до міста, в якому постійно живе Хмель, зветься воно Чигирином… Усі околиці цього міста піскуваті, а дорога схожа на велику піщану ріку… Коли ми наблизились до міста, молодший син гетьмана (Юрій. – В. Л.) вийшов нам назустріч із процесією духівництва, і нас повели в довгу дерев’яну церкву, названу ім’ям Успіння Владичиці, що стоїть біля палацу гетьмана. Тут у неділю ми відслужили обідню з одним єпископом, який недавно прибув послом від ляхів. Після обідні ми пішли обідати до гетьмана»5. Ознайомившись із містом, його церквами, замком на горі, Чигиринським монастирем, архідиякон записав у щоденнику: «Ми запитали,

чому гетьман не живе в кращому місці, ніж це, і нам відповіли, що гетьман обрав його на свою резиденцію тому, що лежить воно кордоні з татарами та Країною козаків, відстань між якими на п’ять-шість днів безлюдними й пустельними місцями. Це – саме середнє місце (країни), та й Дніпро від нього лише за три милі» 6 . За резиденцію гетьману на той час служив двір Хмельницьких у Чигирині, побудований батьком Богдана. Тут гетьман приймав послів, воєначальників, духовних осіб, мандрівників із багатьох країн Європи й Азії. Двір швидко розбудовувався, пристосовувався до нових потреб. Із «статейних списків» царського посла Григорія Унковського, який у жовтні 1650 року був у Чигирині в справах видачі самозванця Г. Акундинова та просив гетьмана, щоб він відвернув похід татарської орди на Москву (опубліковані М. Грушевським в «Історії України-Руси»), дізнаємось, що 12 жовтня 1650 року московських послів на дворі гетьмана «при ґанку стріли гетьманські ближні люди», а сам гетьман – «в світлиці при дверях», «з лівої руки від гетьмана стояли його син Тимофій, по обидва боки – ближні люди: писар Іван Виговський, осавули Михайло Мищенко, Демко Михайлів (Лисовець), обозний Коробка, чигиринський полковник Вешняк, наказний (гетьман) Ілляш і нижні чини». Після обміну вітальними промовами, царськими грамотами й дарунками, всі сіли за стіл. «Посадивши коло себе на лавці Унковського з його сином та піддячого, запросив (гетьман) обідати, а ближні його люди сіли «в скамье» не близько гетмана». За обідом велись етикетальні розмови, гетьман пив за здоров’я царя та його родини, потім звелів стріляти з гармат «на государеве здоровлє».

План міста Чигирина 1677 р. Оригінал зберігається в Архіві Міністерства закордонних справ Франції в Парижі

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ВІДНОВА

15 жовтня Г. Унковський просив гетьмана про нову аудієнцію для більш конфіденційних перемовин. «I посидівши трохи в світлиці, велів гетьман з собою йти Унковському і піддячому і писарю Виговському, а всім начальним людям Запорозького Війська, які були тоді при гетьмані, він звелів сидіти в передній кімнаті». Посилаючись на звичаї українських козаків, гетьман відмовився видати самозванця, проте обіцяв домовитись із ханом про припинення походу орди на Москву 7. Московський шпигун священник Арсеній Суханов, який був у Чигирині в листопаді 1650 року, також просив видати самозванця Г. Акундинова, в звітах до царя повідомляв: «8 ноября митрополити коринтський (примітка М. Грушевського: «Йоасаф, що загинув потім під Берестечком») і назаретський служили літургію в церкві коло гетьманського двору. Гетьман під час літургії стояв з сином на правім крилосі. Після заамвонної молитви оба митрополити вийшли з олтаря царськими дверями, а перед дверями постелено ковер, і вони покликали гетьмана із сином, веліли їм стати на коврі на коліна, а митрополити пложили їм на голови омофори, і наперед митрополит коринтський прочитав молитву грецьку, потім митропо лит назаретський дві молитви руські із Київського требника. В многолітії і на єктеніях митрополити поминали гетьмана государем і гетьманом Великої Росії (примітка М. Грушевського: «Се інтересно! Мабуть в тім розумінню, що під владою гетьмана була Київська митрополія, що в грецькій традиції була «Великою Росією», хоч супроти московської митрополії в Москвії її вважали «Малою Росією») 8 . «Після літургії гетьман пішов із церкви додому, продовжує Суханов, і запросив із собою митрополитів, і всіх нас. Як прийшли до ґанку, гетьман зустрів у сінях при дверях. Увійшовши до світлиці, митрополит назаретський подав гетьманові свої єрусалимські дарунки, а строітель Арсеній підніс образ Богородиці в шатах і коряка, сріблом обложеного. Гетьман, прийнявши, просив сідати. У кінці стола сів митрополит коринтський, з лівої руки його сіла жінка гетьмана, на лавці митрополит назаретський, а проти нього гетьман у кріслі. Коло митрополита сів на лавці строітель Арсеній, а проти нього посланець князя Домініка Григорій Заруцький». Венеційський дипломат Альберто Віміна бачився з Богданом Хмельницьким у Чигирині двічі, в 1650 та 1656 році, пропонував гетьману укласти між Венецією та Україною військовий союз проти Туреччини. Вперше А. Віміна зустрівся з гетьманом у його чигиринському палаці в червні 1650 року. В депеші дожу Венеції посол писав, що Богдан Хмельницький приймав тоді також польських послів, кошового Івана Сірка, донських козаків і татар. «Я застав гетьмана (пана генерала) в його покою з вищезгаданими послами, які вернулися з Варшави, і деякими козацькими начальниками. Він устав зі свого місця і стрів мене серед покою, обняв мене й посадив коло себе. Я подав йому вірительну грамоту Вашої екселенції і разом з нею латинський переклад...». Гетьман запросив А. Віміну до столу обідати, «розпитував… про новини з Німеччини і деякі подробиці воєнних успіхів Венеції, аж урешті дав знак, щоб я виложив свої доручення… Християнські володарі, сказав А. Віміна, сподіваються, що нинішнє затишшя в операціях проти Турка урветься, бо Козацька нація не звикла його зносити, підіймаючи зброю на Турка на суші й на морі. Він (Турок) тепер стоїть безборонний перед нападами з сеї сторони, звертаючи всі сили на те, щоб стримати

успіхи венецьких сил, нагромаджених за Дарданеллами…». Венеція пропонувала Богдану Хмельницькому почати спільну війну проти османів. Гетьман подякував А. Віміні за пропозиції, проте, посилаючись на складне становище в країні, погіршення відносин з Польщею й ханом, ухилився від стверджувальної відповіді, проте не виключив спільних з Венецією воєнних дій проти турків у майбутньому, за умов військової й фінансової допомоги Війську Запорозькому9. У звіті про зустріч з Богданом Хмельницьким у Чигирині 1656 року А. Віміна писав: «Усім, хто входить до його кімнати, він тисне руку, і всіх запрошує сідати, коли вони козаки. У цій кімнаті немає жодної розкоші, стіни позбавлені всяких прикрас, за винятком місць для сидіння. В кімнаті є лише звичайні дерев’яні лави, вкриті шкіряними подушками... Дамаський килим лежить перед невеликим ліжком гетьмана, у головах його висять лук і шабля, єдина зброя, яку він звичайно носить». Відзначаючи скромність побуту гетьмана, посол зауважує: «Очевидно, гетьман прибрав своє помешкання таким способом, аби пам’ятати про своє становище і не захопитись духом непомірної гордості. Мабуть, у цьому він узяв приклад із Агафокла, який, будучи сином гончара і здобувши царську владу, звелів улаштувати собі стіл і верстат із глиняним посудом. Проте гетьманський стіл не бідний добрими й смачними стравами та звичними в Країні козаків напоями – горілкою, пивом, медом. Вино, яким мало запасаються й рідко п’ють, подають до столу лише в присутності знатних чужоземців»10. Конрад Гільдебрандт, секретар посольства короля Швеції Карла Густава Х до Богдана Хмельницького, який із послом Ґотгардом фон Велінґом прибув до Чигирина 17 січня 1657 року, записав у щоденнику: «Як тільки пан посол Велінґ увійшов до Чигирина, йому вказали особливий Logement, окреме приміщення, де він міг стояти зі своїми людьми та кіньми. Окрім того гетьман звелів запровіантувати пана посла». «Другого дня, 18 січня, продовжує Гільдебрандт, відвели пана посла на авдієнцію. Гетьман прислав по нього добре вичищеного гарного гнідого коня, на якому було польське сідло із золотошитими візерунками по боках. На ньому їхав пан посол до двору, його ж люди йшли за ним пішки. Помешкання гетьмана було замкнуте знадвору брамою, як зрештою кожний шляхетський двір тут у краю. На домі сиділи голуби, яких гетьман тримав безліч». Гільдебрандт скупий на опис двору й будинку гетьмана. Проте детально

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ВІДНОВА

описує церемонію прийому Ґ. Велінґа: «Пана посла впровадили в авдієнційну кімнату до гетьмана, біля якого збоку стояв канцлер Іван Виговський з декількома сенаторами в кожухах з великими комірами на плечах. Саме в той час Його Королівська Величність відправив був до гетьмана з листами ще одного шотландського купця, який теж ішов з нами до гетьманського двору. Свою позицію пан посол переказав на латині, на що відповів пан канцлер. I сказав гетьман, що з його королівською величністю він буде незабаром говорити в Польщі сам. Коли такі чемності закінчились, якийсь час присвя-

Світлини Сергія ЮРЧЕНКА

Етапи відтворення резиденції Б. Хмельницького. Курінь гетьманської варти

чено конференції, а після всі позасідали за стіл там-таки. Гетьман сидів за столом сам, бо стіл був вузький. 3 боку сидів пан посол, а побіч нього згаданий купець, що мав рудого ручного кудлатого вченого пса, який ковтав м'ясо, нічого не відчуваючи, з чого гетьман сміявся... За столом був і пан канцлер з кількома сенаторами. Дружина гетьмана (Ганна Сомкова) теж присіла на хвильку коло гетьмана. I хоч у них починався вже піст, гетьман проте гостив його (посла) м’ясом. В кімнаті ходили дві доні, які мали ковтки (сережки. – В. Л.), бо в цих краях жінки загально носять ковтки. Деякі з них мают у вухах маленькі дзвіночки, інші – гарне пір'я. Постіль гетьмана стояла теж у тій самій кімнаті. Бунчук на довгій палиці, що його носять перед гетьманом, лежав коло постелі auf dem Zapfen am Zims (себто, на випусках-кронштейнах зґимсу, сволока, головної балки будинку. – В. Л.). «Після їжі, пише Гільдебрандт, силували пана посла випити з ними оковитої, яку пан гетьман пив із невеличкої срібної чарки». Ґ. Велінґ відмовлявся, проте, коли це викликало вдаване незадоволення присутніх, «узяв чашу питного меду, якого на столі, разом із пивом, було багато, і сказав, що радо вип’є повну чашу меду, а коли б їм було цього не досить, то він може цілком (чашу) зжерти. I він відгриз із чаші великий шматок скла, жвякав його, не ранячи уст, з’їдав його. Вони цього не допустили, хоч не дуже таки були задоволені». Після обіду гетьман звелів подати собі цитру, тринькнув на ній декілька раз і віддав її знов. Відтак сказав він: ˝Хлопці, де ж люля? ˝ (ця фраза українською написана в щоденнику латинськими літерами. – В. Л.), – тоді один джура підніс довгу турецьку люльку, з якої він трохи покурив тютюну. Людей пана посла приймали á раrt в окремій кімнаті»11. Реляція посла Ґ. Велінґа королю Швеції про зустріч з гетьманом Богданом Хмельницьким викладена більш стримано: «Другого дня по тім (по приїзді) призначив мені авдієнцію гетьман, і обмінявшись чемностями, запросив мене до столу, як се у них прийнято. По обіді було спом’януте з похвалами ім’я та діла Вашої Королівської Величності. Проте, оскільки гетьман приватно живе досить скромно (ргіvаt

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ВІДНОВА

und schlecht lebet), так що у тім же покої (schtube), де він давав авдієнцію, їсть, спить і всю свою фамілію при собі тримає, я не мав змоги виложити своє, і тільки в загальних рисах запевнив прихильність Вашої Королівської Величності й щире бажання оберігати інтереси Війська Запорозького, і все, що може служити забезпеченню сеї Держави»12 . Двір Богдана Хмельницького та інші споруди міста були знищені під час плюндрування Чигирина турками в 1678 році. При опрацюванні проектів відтворення резиденції Богдана Хмельницького в Чигирині (науковий керівник проекту Володимир Ленченко, головний архітектор проекту Сергій Юрченко), були використані й інші джерела, зокрема, давні плани Чигирина. На одному з планів Чигирина 1670-х років, що зберігається в Дипломатичному архіві Міністерства закордонних справ Франції у Парижі, позначені будинки гетьманів Богдана Хмельницького та Петра Дорошенка13. Комплексне вивчення джерел про резиденцію Богдана Хмельницького в Чигирині свідчить, що вона була збудована в традиціях української народної архітектури XVII століття, створювала ансамбль оборонних, культових, громадських, житлових, господарських та інших будівель, характерних для багатих шляхетських садиб України козацької доби.

Московского Главного архива Министерства Иностранных дел). – Ч. IV, кн. XII. – М., 1898. – С. 192. 6 Там само. – С. 193. 7 Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. IX-1, роки 1650–1654. – С. 114–115. 8 Там само. – С. 121. 9 Там само. – С. 48. 10 Донесение венецианца Альберто Вимина о козаках и Б. Хмельницком // Киевская Старина. – 1900. – Т. XVIII, январь.– С. 73–74. 11 Олянчин Д. Опис подорожі шведського посла на Україну 1656–1657 рр.// Записки Наукового Товариства ім. Т.Г. Шевченка. – Т. 154. – Львів, 1937. – С. 53–59. 12 Архив Юго-Западной России. – Ч. III. – Т. VI. – К., 1908. – С. 201. 13 Матвіїшин Я. Живописні плани трьох українських замків-фортець з XVII ст. (Бара, Меджибожа, Чигирина) у Дипломатичному архіві Міністерства закордонних справ Франції // Історичне краєзнавство України. Збірн. наук. праць. – Львів, Київ, Нью-Йорк. 2004. – С. 195–200.

Етапи відтворення резиденції Б. Хмельницького. Полкова канцелярія

ПРИМІТКИ

Світлини Сергія ЮРЧЕНКА

1 Архив Юго-Западной России, издаваемый Комиссией для разбора древних актов, состоящей при Киевском, Подольском и Волынском губернаторе (далі – Архив ЮЗР). – Ч. VII, Т. 3. – Акты о заселении Южной России XVI – XVIII вв. / Предисл. М.Ф. Владимирского-Буданова. – К., 1905. – С. LXIV. 2 Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. Львів, 1990. – С. 41. 3 Архив ЮЗР, – С. LXIV. 4 Д-р Антоний. Женщины при Чигиринском дворе // Киевская Старина. – 1894, Т. XIV,январь. – С. 116. 5 Алеппский П. Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине XVII века, описанное его сыном, архидиаконом Павлом Алеппским / Перевод с арабского Г. Муркоса (по рукописи

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ВІДНОВА

Ольга БРЕЛЬ

ВІДРОДЖЕННЯ

чигиринської Петропавлівської церкви

сторичні пам’ятки першої гетьманської столиці – Чигирина – постійно привертають до себе пильну увагу дослідників. Однією з них є церква Петра і Павла. Час побудови храму невідомий. У заповіті Івана Тихоновича Волевича, датованому 1650 роком, згадується Петропавлівська церква1. Але чи це справді церква святих апостолів Петра і Павла, на сьогоднішній день сказати не можна. Краєзнавець та історик Леонтій Похилевич вказує, що Петропавлівську церкву побудовав Богдан Хмельницький. Також він зазначає, що «ще на початку нинішнього (ХІХ. – О.Б.) століття було видно руїни цієї церкви, а також руїни єпископського палацу. Церква була хрестоподібна. В цій же церкві обраний малоросійським духовенством і козаками Київським митрополитом Йосип Нелюбович-Тукальський, переслідуваний і польським урядом за твердість в православ’ї, і російським за любов до хороброго і винахідливого Дорошенка»2. Дослідник Володимир Ленченко висловлює припущення, що оскільки церква була названа в ім’я небесних покровителів гетьмана Петра Дорошенка, то збудована, ймовірно, його коштом3. Про церкву Святих апостолів Петра і Павла збереглися згадки і в інших історичних джерелах того періоду. Так у літо34

писі Самовидця зазначається: «… [1678 р.] Дня 10 августа у неділю по полудні вирвало кілька підкопів під містом… (крізь проломи дерлися яничари 4 )… Турки не щадили нікого, але усе стинали, а місто палили, де опановували. Піхотне військо козацьке, під гору за церкву зібравшись, боронилось аж до самої ночі, а москва в замку боронилась»5. На малюнку Чигирина з літопису Самійла Величка 6 можна побачити біля підніжжя гори невеличку церкву з одним верхом, до якої веде стежка від Верхнього замку, а позаду – пролом у міській стіні7 (іл. 1). Це церква Cвятих апостолів Петра і Павла. Її місцезнаходження підтверджує план Чигиринської фортеці 1678 року полковника та інженера Патріка Гордона. Поряд, згідно з цим планом, стоїть дерев’яна дзвіниця. Своєю архітектурою храм нагадує Іллінську церкву в родовому маєтку Богдана Хмельницького в Суботові, споруджену у 1656 р. 8 Під час турецьких походів 1677 і 1678 роках церква Петра і Павла мала важливе стратегічне значення, оскільки входила до оборонних споруд Чигирина. Самійло Величко у своєму літописі зазначав, що «сердюки з іншими козаками… станули нижче церкви Святих Апостолів у Чигирині під замковою горою і билися з турками до смерку, та аж ні трохи їм не далися»9. Патрік Гордон вказував, що місце, де знаходилася церква, було досить зручним «для побудови болверка, щоб захищати і куртини до замку, і ворота»10. Відповідно до плану, Петропавлівська церква розташована на штучній терасі, посеред схилу Замкової гори (іл. 2). Судячи з креслення, вона була мурованою, майже квадратовою у плані, розміром близько 7х7 сажнів, із трикутними фронтонами, високою покрівлею, завершена одною стрункою банею з хрестом, мала два входи на південній і північній стінах.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ВІДНОВА

Іл. 1. Чигирин 1677 р. Літопис Самійла Величка

Як зазначалося, з церквою Петра і Павла нерозривно пов’язане ім’я видатного українського церковного і політичного діяча Йосипа Нелюбовича-Тукальського. Він походив з українського православного духовенства. У 50-х роках ХVІІ століття був архімандритом монастиря у м. Вільно, з 1661 року – єпископом Мстиславським. У 1663 році в Чигирині у церкві Петра і Павла його проголошено Київським митрополитом, а 1664 року – ув’язнено Павлом Тетерею у Марієнбурзькій фортеці11. 1665 року він був звільнений з ув’язнення гетьманом Петром Дорошенком, став його найближчим другом і прибічником, мав велику повагу серед козаків і всього народу України. Своєю резиденцією Й. Нелюбович-Тукальський обрав Чигирин. Він отримав підтвердження на Київську митрополію від Константинопольського патріарха Мефодія, однак не був визнаний Московською церквою через спротив польському і московському втручанню в українські церковні справи і великий вплив на люд український. Львівський єпископ Й. Шумлянський казав про нього: «…Духом якого і гетьман живе і вся Україна»12. Помер Йосип Нелюбович-Тукальський 5 серпня 1675 року і був похований у церкві Петра і Павла у Чигирині13. Під час облоги Чигирина у 1678 році на початку серпня козаки винесли з палаючого міста мощі митрополита і перевезли до лубенського Мгарського монастиря. Там їх поховав духівник покійного ієромонахом та ігумен Макарієй Русанович14. Дослідження історії церкви Петра і Павла активізувалося у часи незалежної України. Так, з метою виявлення та вивчення залишків церкви було проведено археологічні розкопки у 1989–1994, 2004 та 2006 роках. До наших днів під Замковою горою збереглися сліди штучної тераси, на якій стояла церква Петра і Павла, а під землею – рештки її фундаментів і руїни стіни. Під час розкопок 1989–1994 років їх дослідила Чигиринська археологічна експедиція під керівництвом кандидата історичних наук П.А. Горішнього. Встановлено, що фундамент був викладений з плоских каменів місцевого пісковика, скріплених вапняним розчином і глиною. У кладці використано також жолобкову цеглу, що дало за підстави датувати цю споруду ХVІІ століттям. Археологи відкрили рештки трьох стін з фундаментами. Четвертої стіни не виявили, можливо, тому, що тут спланований майданчик різко обривався15. У серпні – листопаді 2004 року експедиція Чернігівського державного педагогічного університету ім. Т. Г. Шевченка та Сіверського інституту регіональних досліджень проводила археологічні дослідження на території резиденції Богдана Хмельницького в м. Чигирині16 . Одним із об’єктів археологічних досліджень 2004 року стала церква Петра і Павла. Головною метою було як підтвердження її об’єктивної наявності, так і виявлення справжніх параметрів для можливої реконструкції17.

У результаті частково розкопано дві стіни церкви, мури якої були врізані у схил. На внутрішній частині однієї зі стін було виявлено залишки фресок однотонного темно-сірого кольору. У заповненні церкви знайдено багато шматків обгорілого дерева та фрагменти ікон18. Ці знахідки вказують на те, що церква Петра і Павла була зруйнована в пожежі 1678 року під час турецьких походів на Чигирин. 2006 року експедиція під керівництвом Г.А. Мудрицького продовжила археологічні роботи на місці храму. Колекцію знахідок передано до фондів Національного історико-культурного заповідника «Чигирина» (далі – НІКЗ «Чигирин»). Дослідження дали змогу визначити місце вибуху, внаслідок якого будівля була зруйнована. Вдалося зафіксувати довжину південної стіни церкви, яка зсередини становила близько 12,5 м, а зовні – 16 м. Також були виявлені залишки цегляної конструкції у вівтарній частині, можливо печі19. У 2007 році експедиція Археологічної інспекції управління культури Черкаської обласної державної адміністрації під керівництвом Д.П. Куштана проводила охоронні роботи біля східної (вівтарної) стіни церкви Петра і Павла. Тут виявлено і частково досліджено ще один комплекс доби пізнього Середньовіччя – некрополь церкви (8 поховань). Нововиявлений цвинтар розташований на тій самій терасі, що й храм. Поховання розміщувалися щільними рядами паралельно стіні на відстані 1,5 м від неї. Простежено принаймні два таких ряди. Подальші дослідження цвинтаря ускладнені потужним кількаметровим шаром перевідкладеного ґрунту над ним 20. Залишки цього цвинтаря були помітні ще на початку ХХ століття. Місцевий краєзнавець Степан Яременко у 1923 році зазначав: «Варто також сказати про старовинне кладовище, що розкинулось по північносхідному схилу гори, виступаючому на Хмельницьку вулицю, де зараз мешка будинок бувшої церковної школи; тут мається 5 хрестів часів 16–17 віку візантійського

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ВІДНОВА

зразка, такого, як і коло церкви Богдана, і одна плита. Можливо, що і тут під цими хрестами спочивають які-небудь старшини або значні козаки-товариші…»21. Ми не маємо жодних зображень Чигирина періоду його найвищого розквіту, коли він був резиденцією Богдана Хмельницького. Є лише зображення, що стосуються 1678 року – напередодні облоги й захоплення міста турками. Тому таке велике, і в деяких моментах вирішальне значення має археологічне дослідження культурних шарів та залишків архітектурних споруд того періоду. 2 червня 2004 року Кабінет Міністрів України прийняв Постанову №721 «Про затвердження Комплексної програми розвитку історико-архітектурного комплексу “Резиденція Богдана Хмельницького” на 2004–2010 роки». Метою цієї програми є відтворення гетьманської резиденції, що забезпечить збереження та популяризацію унікального історикокультурного середовища, пов’язаного з ім’ям Б. Хмельницького. Серед основних завдань програми – науково обґрунтоване реставраційне відтворення об’єктів історико-архітектурного комплексу «Резиденція Богдана Хмельницького», одним з яких є і церква Петра і Павла22 . Відповідно до основних напрямків виконання програми, археологічні дослідження церкви буде продовжено. Також заплановано реставраційне відтворення храму та консервація його автентичних залишків23. Щоб відновлена церква Петра і Павла була максимально наближена до оригіналу, при створенні ескізу було проведено велику роботу над аналізом аналогічних церков того періоду. Науково-проектну документацію розробляв Київський науково-дослідний інститут теорії та історії архітектури й містобудування. Автор проекту Сергій Юрченко. 27 грудня 2005 року з благословення Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України початок будівництва церкви Петра і Павла освятив єпископ Черкаський і Чигиринський Йоан. Владика Йоан та Генеральний директор ЗАТ «Міжтериторіальна холдингова компанія «Епос» Іван Миколайович Бездітний заклали під майбутню будівлю металеву капсулу з листом до нащадків, написаним на міді, та наріжний камінь (цеглину) з давнього підмурку храму. 15 травня 2006 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову №671 «Про затвердження Державної програми “Золота підкова Черкащини” на 2006–2009

роки», одним із пунктів якої є реставраційне відтворення церкви святих Петра і Павла в Чигирині. До цієї справи долучилися меценати. За ініціативи Генерального директора ЗАТ «Міжтериторіальна холдингова компанія “Епос”» І.М. Бездітного у 2006 році був створений фонд «Нащадки Богдана Хмельницького». До нього увійшли Благодійний фонд соціального розвитку Національного історико-культурного заповідника «Чигирин» (генеральний директор Василь Полтавець) та Вільне козацтво України (отаман Олександр Мазур). На благодійні внески засновників фонду проведено будівельні роботи з відтворення відомої православної святині XVII століття – церкви Петра і Павла. На сьогоднішній день сучасна відбудова храму, який точно повторює свого попередника, завершена. У нижній частині його планується створити музей «Православні святині Чигиринщини». 12 липня 2007 року відбулося урочисте освячення храму. На урочистості прибули Святійший Патріарх УПЦ Київського патріархату Філарет, представники обласної державної адміністрації – О. Черевко – голова, завідувач відділу культури та І. Козленко, заслужений будівельник України, генеральний директор холдингової компанії «Епос», президент благодійного фонду «Нащадки Богдана Хмельницького» І. Бездітний, владика, єпископ Черкаський і Чигиринський Йоан, голова Чигиринської Районної держадміністрації П. Литвин, гості зі столиці, обласного центру, інших міст України. Голова облдержадміністрації О. Черевко висловив подяку всім, хто брав участь у будівництві церкви Петра і Павла, і подарував храму ікону Божої Матері, а також вручив почесну грамоту облдержадміністрації І. Бездітному24. Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України вручив церковні нагороди тим, хто найбільше потрудився на спорудженні храму. Так, орденом рівноапостольного князя Володимира нагороджено І. Бездітного. Орден святого Юрія Переможця одержали ряд його сподвижників та колег-будівельників. Медаллю святого Юрія Переможця нагороджено генерального директора НІКЗ «Чигирин» В.І. Полтавця, Благословенними грамотами – будівельників та ряд працівників НІКЗ «Чигирин»25. І. Бездітний подарував відтвореній церкві ікони Петра і Павла та Юрія Переможця і Євангеліє. Владика Філарет освятив престол нового храму. В рамках заходу відбулися святкова літургія, хресний хід. На урочистостях були також присутні і члени громадського об’єднання «Вільні козаки»26 . На сьогодні відтворена церква Петра і Павла є однією із діючих церков Київського патріархату. Від часу її відкриття священиком був ієрей Володимир Гладковський, який служив також і в Іллінській церкві в Суботові. З січня 2010 року у церкві є власний священик протоієрей Василь Циріль. Над автентичними підмурками церкви, що були відкриті в результаті археологічних досліджень, планується зробити накриття. Це дасть змогу зберегти залишки церкви від руйнування та зробить їх доступними для відвідувачів.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ВІДНОВА

Іл. 2. План Чигирина 1678 р. Щоденник Патріка Гордона

ПРИМІТКИ 1 Духовний заповіт 1650 року обозного Війська Запорозького Івана Тихоновича Волевача, посвідчений рукою Богдана Хмельницького // Центральний державний історичний архів України в м. Києві. – Ф. 51. Оп. 3. – Спр. 11437. – Арк. П4-115 зв. Копія. 2 Похилевич Л. Сказание о населенных местностях Киевской губернии. – К., 1864. – С. 667. 3 Ленченко В. История и топография Чигирина в XVII веке // Гордон П. Дневник 1677–1678. – М., 2005. – С. 183. 4 Ленченко В. Гетьманський замок у Чигирині // Пам’ятки України: історія та культура. – 1994. – Чис. 3–6. – С. 65. 5 Літопис Самовидця. – К., 1971. – С. 130. 6 Величко С.В. Літопис. У 2-х т. / Пер. з книжної української мови, комент. В.О. Шевчука; відп. ред. О.В.Мишанич. – К., 1991. – Т. 2. – С. 233. 7 Бажанова Т. Малюнок Чигирина з літопису Самійла Величка // Пам’ятки України: історія та культура. – 2002. – Чис. 2. – С. 37. 8 Ленченко В. История и топография Чигирина в XVII веке // Гордон П. Дневник 1677–1678. – М., 2005. – С. 183. 9 Величко С.В. Літопис… – С. 243. 10 Гордон П. Дневник 1677–1678 / пер., ст., примеч. Д.Г. Федосова; отв.ред. М.Р. Рыженков. – М., 2005. – С. 85. 11 Солодар О. Київський митрополит в Чигирині // «Чигиринські вісті». –1994. – 16 листоп. – С. 3. 12 Горенко Л. Чигиринський Троїцький жіночий монастир: історичний нарис// Родовід. – 1992. – №4. – С. 60. 13 Солодар О. Київський митрополит… – С. 4. 14 Заруба В. Українське козацьке військо в російсько-турецьких війнах останньої чверті ХVII століття. – Дніпропетровськ, 2003. – С. 306. 15 Горішній П. Археологічні дослідження в Чигирині // Археологічні дослідження на Черкащині. – Черкаси, 1995. – С. 121. 16 Полтавець В.І., Мудрицький Г.А., Новик Т.Г. Звіт про виконання науко-

вих археологічних робіт на території резиденції Богдана Хмельницького в м. Чигирині в 2004 р. – Чигирин, 2004. – С. 1. 17 Там само. – С. 1. 18 Там само. – С. 15,16. 19 Полтавець В.І., Мудрицький Г.А., Скороход В.М. Звіт про виконання наукових археологічних робіт на території Посольської вулиці та церкви Петра і Павла в м. Чигирині в 2006 р. – Чигирин, 2006. – С. 10. 20 Куштан Д.П., Пашковський О.А. Звіт про археологічні розкопки та розвідки на території Черкаської області за 2007 рік. – Черкаси, 2007. – С. 13. 21 Розриті могили. Чигиринська старовина і скарбошукання за описом 1923 року // Вступне слово, публікація документа й примітки Сергія Кривенка // Пам’ятки України: історія та культура. – 2002. – Чис. 2. – С. 61. 22 Постанова Кабінету Міністрів України від 2 червня 2004 року № 721 «Про затвердження Комплексної програми розвитку історико-архітектурного комплексу «Резиденція Богдана Хмельницького» на 2004 – 2010 роки» [Електронний ресурс] / Кабінет Міністрів України, д.721-2004-п. – Режим доступу до документа: http://www.uapravo.net/ data/base29/ukr29718.htm – С. 3. 23 Там само. – С. 6. 24 Кривець О., Лебеденко Н. Відроджено одну з найдавніших святинь Чигирина // Чигиринські вісті. – 2007. – 13 лип. – С. 1. 25 Там само. – С. 2. 26 Там само. – С. 2.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КРІЗЬ ВІКИ

Надія КУКСА

ІЛЛІНСЬКА ЦЕРКВА У СУБОТОВІ в студіях ХІХ – початку ХХ століття

а зламі ХІХ–ХХ століть, коли заходами російського уряду доруйновувалися останні залишки української державності, коли завмирало культурне життя у своїх старих формах і, здавалося, цього разу вже назавжди, якраз тоді серед освічених представників українського громадянства, як антитеза до упадку старого життя, зароджувався новий духовний процес: пробудження інтересу до власного минулого, намагання зберегти національно-історичну традицію. Розпочався період українського національного відродження1. Саме в цей час пожвавлюється дослідницька робота над літописними та архівними джерелами, що певною мірою проливають світло на події козацької доби. Погляди багатьох істориків фокусуються на історичному минулому колишньої гетьманської столиці Чигирині та родового маєтку Хмельницьких Суботові. У цьому контексті в їхньому полі зору постійно перебуває церква Святого Пророка Іллі в Суботові як усипальниця великого гетьмана. Показово, що більшість дослідників прагнули побувати на Чигиринщині, напевно, щоб перейнятися духом овіяної легендами землі. Як правило, їхні ві38

зити були короткочасними і зводилися до поверхового опису рештків оборонних споруд у Чигирині та Суботові, відвідання існуючих на той час церков та монастирів, зустрічей із старожилами краю задля збирання легенд і переказів. Діяльність їх мала здебільшого збиральницьконакопичувальний характер. На сьогодні ми маємо лише вкрай скупі епізодичні відомості про долю Іллінської церкви впродовж 150-річного періоду після смерті гетьмана. Особливо цінними видаються матеріали молодого тоді українського архівіста Дмитра Бантиша-Каменського. У процесі підготовки першої вітчизняної історії, написаної на основі московських та українських архівів, на початку двадцятих років ХІХ століття він відвідав Суботів, зафіксувавши свої враження у вигляді змістовних лаконічних коментарів: «Я нарочно ездил в Суботово и, к сожалению, тщетно искал в возобновленном храме места, где покоился прах незабвеннаго Хмельницкаго. Хотя тамошний священник уверял меня, будто малороссияне сохранили останки сего великаго мужа и, вместо его гробницы, выдали полякам другую; но я худо сему верю: нельзя было обмануть, таким образом, мстительного Чарнецкаго, и ужели сии самые малороссияне, или потомки их, не воздвигли-бы себе новаго надгробнаго камня Хмельницкаму, столь много ими любимому!»2 Д. Бантиш-Каменський уперше охарактеризував церкву як архітектурну споруду: «Суботовская церковь прежде была об одной главе, имеет вид готический; стены оной толщиною в 2 аршина с половиною. А инде и в три. Вышина главнаго фасада 8 сажень; длина церкви 32 аршина; ширина 16. Прочія стены, по самую крышу, вышиною в 5 сажень…»3

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КРІЗЬ ВІКИ

Т. Шевченко. Богданова церква в Суботові. 1845 р. Т. Шевченко. Богданові руїни в Суботові. 1845 р. Ф. Хохлов. Тарас Шевченко малює Богданову церкву в Суботові. 1991 р.

Ю. Шимонович-старший. Богородиця. 1657 р.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КРІЗЬ ВІКИ

Д. Де ля Фліз. Церква Святого пророка Іллі. 1851 р.

Із записок історика випливає, що, напевно, незадовго до його візиту було замінено покрівлю храму, внаслідок чого маківку будівлі доповнили чотирма вежками. Вбачаючи в усипальниці гетьмана неоціненну пам’ятку козацьких часів, відразу після своїх гостин у Суботові Д. БантишКаменський відрядив сюди художника, щоб той замалював святиню. Малюнок П. Сплетссера 1825 року, на основі якого наступного року О. Осипов виконав гравюру, став по суті класичним зображенням храму на довгі десятиліття, широко використовувався як ілюстративний матеріал у працях багатьох авторитетних науковців. Не втрачає мистецької та історичної цінності він і тепер. Через брак документальних джерел про храм подальших десятиліть розповідають здебільшого мистецькі твори. Суттєвим чинником для активізації студій з історії Іллінської церкви стало створення 1843 року в Києві урядової Археографічної комісії («Комиссія для разбора древних актов»), метою роботи якої було наукове доведення, що Правобережна Україна не польський, а «русский» край4. У вересні 1845 року Археографічна комісія для змалювання пам’яток старови40

ни відрядила на Чигиринщину Т. Шевченка. Зважаючи на вплив результатів цієї експедиції на висвітлення досліджуваної нами проблеми, вважаємо за доцільне детальніше на них спинитися. Варто зазначити, що цій поїздці передувало короткочасне перебування митця в краї у вересні 1843 року. Отримані враження, значно підсилені наступними відвідинами, вилилися у цикл художніх творів, котрі мають пізнавально-історичну цінність і нині. Більше того, через суспільно-політичні обставини, що склалися з часом довкола окремих пам’яток, роботи Т. Шевченка стали єдиним взірцем для їх реставрації (Свято-Троїцька церква – акварель «Мотрин монастир» ), а то й рідкісною згадкою про їх існування (акварель «Богданові руїни в Суботові»). На думку більшості біографів, Т. Шевченко і під час свого другого візиту до Чигирина, Суботова та Холодного Яру не мав змоги зупинитися тут надовго. На перешкоді був надзвичайно напружений ритм цього періоду його життя. Проте це не завадило художникові створити, крім згаданих такі неперевершені роботи, як «Чигрин з Суботівського шляху», «Будинок Хмельницького в Суботові», «Богданова церква в Суботові» та сепії «Чигиринський дівочий монастир», «Кам’яні хрести в Суботові». За короткий термін Т. Шевченко зумів зобразити куточки краю, які, очевидно, найбільше його вразили. Як вважають фахівці, один такий малюнок випускник Академії мистецтв міг виконати за півгодини5. Не гадатимемо, як було насправді, однак, впевнено можна стверджувати, що всі роботи з’явилися на світ під впливом великого натхнення. І свідченням цього є не лише високий професіоналізм виконання малюнків. Візьмемо на

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Д. Де ля Фліз. Інтер’єр храму. 1851 р.

себе сміливість припустити, що на акварелі «Богданові руїни в Суботові» на краю схилу в ледь помітній постаті, яка ніби зливається з тлом хмарного неба, митець намалював саме себе. На користь цієї версії виступає і статура чоловіка, і його одяг; та й в руках, напевно, він тримає, аркуш паперу і олівець... Візит Т. Шевченка до Суботова був більш, ніж своєчасним. Адже йому поталанило замалювати залишки оборонних споруд незадовго до їх знищення. Контури Іллінської церкви, що бовваніють на задньому плані акварелі, дали змогу дослідникам визначити в майбутньому точне місце розташування однієї із споруд укріплень та відтворити навколишній історичний ландшафт. Мистецькі твори Т. Шевченка дають змогу зіставити зовнішній вигляд споруди із зображенням П. Сплетссера двадцятирічної давності. Увагу знову ж таки привертає видозмінений дах церкви, на гребені якого тепер проглядається звичайна маківка. Принагідно зазначимо, що високопрофесійні роботи Т. Шевченка вже півтора століття всіляко використовують у різних сферах освіти, науки , культури. 1851 року, виконуючи завдання створеної при Київському університеті Комісії для опису губерній Київської навчальної округи, в Чигиринському повіті побував Д. Де ля Фліз. Окрім інших старожитностей Суботова, дослідник відтворив церкву Святого Пророка Іллі6 . На малюнку чітко проглядається і дерев’яна дзвіниця, і один з кам’яних хрестів, що побіля східної стіни споруди (маємо і окреме зображення цього хреста із занотованим переказом щодо перепоховання гетьмана). Високою майстерністю відзначається виконане тушшю зображення інтер’єру храму 8 . Треба зауважити, що автор помилково називає цю роботу «Хоры села Субботова церкви выстроенной гетманом Хмельницкимъ». Михайло Грушевський, використовуючи

репродукцію цього твору, підписує його: «На хорах Богданової церкви (старий малюнок)»9, не вказуючи автора ілюстрації і припускаючись такої самої неточності. Міцним підґрунтям для подальших студій слід вважати видані Археографічною комісією, ядро якої складали провідні українські вчені, козацькі літописи Самійла Величка і Григорія Граб’янки, чотиритомник «Памятники», «Архив Юго-Западной Россіи». Практично всі ці видання висвітлювали історію переважно Правобережної України.10 У процесі підготовки «Записок о Южной Руси» всередині сорокових років XIX століття на Чигиринщині побував Пантелеймон Куліш, який зібрав цікаві польові матеріали, використавши їх згодом у своїй збірці. У цій книжці, що побачила світ 1856 року, знаходимо зворушливі рядки подорожніх вражень дослідника. Показово, що результати історикоетнографічних студій П. Куліша суттєво відрізняються від розвідок його сучасників тим, що мають не лише описовий, а й аналітичний характер. Цінним залишається опис П. Куліша околиць тодішнього Суботова: «Я йшов вздовж порослого очеретами берега річки Тясмин по стежинці, що пролягала біля підніжжя підгірка правого берега. Ці підвищення покриті на своїх схилах садами та левадами, що не перериваються майже до самого села. …Ніхто і нічим не дав мені відчути, що я стою на чигиринській землі, поблизу місця народження і приватного життя найхарактернішого представника старого козацтва. В Суботів я прийшов вже ввечері, заночував в оселі диякона і наступного дня міг оглянути місце, де стояв будинок Хмельницького ( від нього не залишилось вже ніяких слідів ), споруджену ним церкву і саме село»11. Найбільше вразило подорожнього місцезнаходження колишньої приміської резиденції гетьмана: «…В розташуванні Суботова, на підгірках і низьких берегах Тясмина є щось таке, що переносить в старовину... Я ніде не міг так чітко уявити собі Богдана Хмельницького, як тут... Зустрів косаря, надзвичайно схожого на козацького батька! …Він почав говорити зі мною про суботівську старовину. З одного боку перед нами розвивалася перспектива Тясмину з його очеретами, з іншого – на горі виднілася осяяна сонцем церква Богдана Хмельницького і підвищення, де колись знаходився його будинок, а тепер покрите скиртами збіжжя, що належить економії»12 .

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КРІЗЬ ВІКИ

К. Пржичиховський. Гравюра «ES», 1861 р.

За порадою місцевих жителів, П. Куліш звернувся до старожила Суботова Омелька Каплоухого, від якого пішли в них всі старосвітські пісні і спогади про колишні часи13. Автор подає чотири історичні спогади від Омелька Каплоухого, з-поміж яких яскравішим видається переказ, в якому йдеться про Богданову церкву: «Злочин і кара Юрася Хмельницького. Хмельниченко, побусурманившись, збив пушкою з гори Валка верх з батькової церкви, хотячи довідатись батьківських грошей, що, кажуть, були замуровані на церкві. Він би то прийшов за ними й до Суботова, та боявся, бо тут стояло військо; то вже з злості хотів розбить церкву. …Хмельниченко живе ще й досі. Наші старі чумаки розсказували, що бачили його в горах на свої очі і сам він казав, що «Я – син Хмельницького...» Його ссе гадина, і він буде мучитись і блукати поміж горами аж до Страшного Суду; а тогді вже Господь його простить, що побусурманивсь і хотів розбить батьківську церкву»14. Змістовно виклав історичне минуле церкви Л. Похилевич. У стислій формі, опираючись на документальні та літописні джерела, він чітко простежив найважливіші віхи історії храму, описав її тодішній стан, висловив раціональні пропозиції щодо збереження пам’ятки15. Проте у своїх студіях він припускається неточності щодо часу переведення Свято-Іллінської церкви до другорозрядних цвинтарних храмів, вказуючи 1820 рік16 . Цією помилковою датою послуговувалися дослідники майже півтора століття, допоки завдяки архівним джерелам не вдалося з’ясувати, що сталося це в перші роки ХІХ століття17. Візит Л. Похилевича передував розгортанню об’ємних реставраційних робіт споруди, здійснюваних з ініціативи настоятеля церкви Святого Архістратига Михаїла Суботова о. Р. Орловського. За словами М. Біляшівського, «…Дуже цікавою видається справа Р. Орловського як характеристика ставлення громадськості до пам’яток рідної старовини»18 . Протягом десяти років (1852–1862) о. Роман домагався від посадових осіб численних державних інстанцій позитивного 42

вирішення проблеми. Кілька разів до Суботова приїздили комісії, приймаючи часто суперечливі рішення. Важко навіть уявити, скільки часу, енергії, власних коштів витратив Р. Орловський, перш ніж домігся відміни рішення про ліквідацію будівлі. Однак, зроблено було лише частину справи. Стан храму розцінювався як катастрофічний. Яскравим свідченням цього є малюнок К. Пржичиховського 1861 року. Особливо цінними видаються спогади старожилів Суботова, занотовані настоятелем Михайлівської церкви Марком Грушевським наприкінці ХІХ століття та укладені в збірку «Гетьманське гніздо. Урочища і перекази села Суботова»19. Провідною думкою матеріалів, зібраних о. Марком, є прагнення мешканців старого козацького села зберегти Іллінську церкву для нащадків. У результаті аналізу виявлених документів з’ясовано, що розгортанню реставраційних робіт передувала серйозна підготовка, адже священик поставив завдання не просто відреставрувати споруду, а максимально відродити її первісний вигляд. Передусім, о. Роман заручився підтримкою авторитетних представників передових кіл історичної науки. Зокрема, звернувся до Михайла Максимовича з проханням надіслати малюнок церкви, що відповідав би її первісному вигляду. З дозволу Р. Орловського М. Біляшівський подає відповідь відомого історика: «Не раз поривався я до вас туди, та немає можливості відірватися надовго з дому, а хотілося б дуже відвідати той прекрасний куточок України і вас... Малюнок Суботiвськоi церкви знаходиться в «Истории Малороссии...» Бантиш-Каменського II-го видання, якого я тут не маю, а з Києва ще не одержав. Ви самі легко можете дістати його з Києва; але при вiдновленнi слiд триматися точнiсiнько того малюнка i, коли старий фундамент i стiни ще досить мiцнi, то нi в якому разi не розбирати їх, а тiльки пiдновити. Це святиня українського народу. У 1839 році, коли Іннокентій їздив оглядати єпархію (а я тоді лежав хворий), я просив його відслужити панахиду по Богдану Хмельницькому, і він, повернувшись до Києва, казав мені, що виконав моє бажання. Відслужіть же і ви 15 серпня (1959)…»20 Реставраційні роботи, що тривали протягом 1862–1869 років, здійснювалися під керівництвом відомого дослідника і знавця старожитностей, професора Київської духовної академії Теофана Лебединцева з відома археографічного товариства, яке попередньо провело дослідження в при-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КРІЗЬ ВІКИ

міщенні храму, на прилеглій до нього території і на місці садиби Б. Хмельницького21. З боку Р. Орловського спостерігаємо по суті науковий підхід до майбутньої реставрації храму. «Пiд час реставрацiї дерев’яний купол перенесли на вiвтарну частину, а замiсть дерев’яної дзвiницi побудували згодом... кам’яну, з’єднавши її з церквою кам’яним коридором (дзвіницю і перехід вимурувано з цегли в 1874 році. – H. К.) Одну з найдорогоцiннiших iсторичних пам’яток збережено ще на багато рокiв», – сповiщає автор коментарiв до малюнка Суботiвської церкви, зробленого Тарасом Шевченком у 40-х роках XIX століття, М. Біляшівський22 . Проте з невідомих нам причин дах церкви все-таки зазнав окремих змін: замість маківки, що проглядається на акварелі Т. Шевченка, «над абсидою побудовано невеличку фальшиву баньку та зроблено залізний дах»23. Через брак достовірної інформації наразі ми не можемо перелічити всього обсягу виконаних робіт. Проте непрямі докази наводять на думку, що саме о. Роману належить перша спроба увічнення пам’яті великого гетьмана, коли з його ініціативи всередині храму на південній стіні біля входу було уміщено мідну табличку з написом: «Здесь было погребено тело Богдана Хмельницкого». Зважаючи на те, що завершенню реставраційних робіт передував візит до Суботова Л. Похилевича, логічними видаються припущення, що він міг зустрічатися з о. Романом як єдиним священиком парафії, поділившись, звичайно, своїми роздумами про відновлення історичної справедливості щодо цієї святині. Його роздуми зафіксовані у «Сказаниях о населенных местностях Киевской губернии…»: «Каждый русскій путешественник, котораго случай приведет в эту убогую церковь, пусть поклонится… месту за столбом с южной стороны, близ выхода из церкви. Здесь короткое время покоились бренные останки великаго Богдана… под мраморным памятником. С приличными надписями, пока святотатственная рука злодея не извлекла их оттуда. Чтобы надругаться над прахом… Мраморный памятник и надписи, уничтоженные Чарнецким, доселе не возстановлены… по мнению нашему приличнее было-бы восстановить памятник над его могилою в Субботовской церкви и поправить на ней разрушающуюся крышу» 24. Hарештi вiдновлена Богданова церква була освячена 30 вересня 1869 року. У травні 1872 року до Суботова завітали Микола Костомаров та Павло Чубинський, які перебували на Чигиринщині з метою дослідження «окремих місць, що мали значення в історії козацтва»25. Своє коротке перебування тут вчений занотував згодом в «Автобіографії»: «…З вікон його (о. Романа Орловського. – Н. К.) будиночка виднілись на пагорбі білі стіни іншої церкви… То була церква, збудована самим Богданом, що слугувала тимчасовим місцем його поховання. О. Роман повів нас в цю церкву. Вона невелика, зроблена чотирикутником, з невеликими вузькими вікнами і незвично товстими стінами, в середині яких проведені кам’яні сходи, що ведуть на хори. Всередині цієї церкви з правого боку прибито дошку з написом, що сповіщав, що тут було поховано в 1657 році тіло гетьмана Богдана Хмельницького, яке було викинуте з могили на поталу собакам польським полководцем Чарнецьким в 1664 р. …» 26 Вкрай розпорошені відомості про Іллінську церкву досить проблематично зібрати воєдино. Варто відзначити, що

цією копіткою справою більше тридцяти років поспіль переймається академік архітектури С. Кілессо. Його наполегливі пошуки в архівних установах України, Росії, Польщі сприяли виявленню та залученню до наукового обігу цінних, невідомих досі документів. Одним з них є «Метрика для получения верных сведений о древнеправославных храмов Божих, зданий и художественных предметов с. Субботово Чигиринского уезда», складена вчителем церковно-парафіяльної школи О. Татаровим у 1888 році, віднайдена у фондах рукописного відділу Інституту матеріальної культури АН Російської Федерації в Санкт-Петтербурзі. У «Метриці…» сповіщається, що первісний іконостас часів Б. Хмельницького було вивезено до Медведівського Миколаївського монастиря наприкінці ХVІІІ століття, новий установлено лише в 1824 році. 27 Пов’язано це, очевидно, зі зміною статусу храму. Адже відомо, що на початку ХІХ століття його було приписано до другорозрядних цвинтарних церков. На основі старовинної світлини 1888 року, прикладеної до «Метрики...» С. Кілессо розробив іконостас храму, установлений 1995 року. У ході останньої реставрації усипальниці Богдана Хмельницького 2006–2009 років було установлено новий іконостас, виконаний самбірськими майстрами в стилі бароко з липової деревини та покритий сусальним золотом. Початок ХХ століття ознаменовано виходом праці Григорія Павлуцького «Деревянные и каменные храмы Украины». Чільне місце з-поміж найбільш відомих архітектурних старожитностей посідає тут і церква Святого Пророка Іллі. Автор подав змістовну історикоархітектурну характеристику будівлі, проілюстровану малюнком П. Сплетссера та світлинами зовнішнього вигляду споруди і кам’яних хрестів: «Із старих церков Суботова на цей час уціліла тільки одна, Іллінська, кам’яна, споруджена Богданом Хмельницьким в 1653 році. В ХVIII столітті Іллінська церква (за словами візитації 1741 року) погано підтримувалася і була дуже бідною, хоча до неї відносився окремий прихід; в 1820 році останній був приєднаний до Михайлівської церкви, Іллінська ж церква зарахована як цвинтарна; (тут автор допускає неточність, на яку вказувалося вище. – Н. К.) зараз вона знову складає самостійну парафію. Іллінська церква є взірцем оригінальної церковної будівлі. Тип її очевидно взятий з західних зразків, наприклад, кам’яних костьолів подібного виду, яких в

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КРІЗЬ ВІКИ

той час було (та й тепер ще є) чимало в Південно-Західному краї). Дійсно, церква, за загальним своїм розташуванням, має звичайний характер тодішніх католицьких церковних споруд, тобто має умовну форму базиліки чи видовженого чотирикутника, вівтар розташовується в напівколі чи абсиді, що має всередині і зовні шість граней (мал. 80 і 81). Церква накрита коробовим склепінням і має двускатний дах з фронтонами [Іллінська церква с. Суботова може стати вказівкою того, як потрібно реставрувати Троїцьку кам’яну церкву в м. Зінькові Подільської губ… В Троїцькій церкві м. Зінькова були коробові склепіння такого ж типу, як і в Суботівській церкві]. Всередині церкви до північної і південної стін, між вікнами, приставлені два стовпи; на них перекинуто арку, що підтримує і укріплює склепіння; широка арка також веде з церкви в вівтарну абсиду. Ці поперечні арки, так як і коробові склепіння – круглої форми. З пів-

Мал. 80. План Іллінської церкви Мал. 81. Розріз Іллінської церкви

Церква Богдана Хмельницького в Суботові

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КРІЗЬ ВІКИ

Стародавні хрести на цвинтарі Іллінської церкви С. Васильківський. Церква Св. Іллі у Суботові. 1900-ті рр.

ночі й півдня церква має по двоє вікон; в вівтарі – четверо невеликих круглих вікон. Над дверима західної стіни є також кругле вікно, що освітлює хори; останні підтримуються двома стовпами і виходять в храм трьома арками. Перед вхідними дверима – довга, вузька й низька прибудова (паперть), що з’єднує церкву з дзвіницею; ця прибудова, як і сама дзвіниця, зведені в 60-тих роках ХІХ століття священиком Орловським, який ремонтував споруду, що руйнувалася. Зовнішній вигляд храму цікавий своїми двома високими фронтонами, західним і східним, форма яких (з виступами у вигляді літери S) нагадує деякі католицькі храми ПівденноЗахідного краю (наприклад, костел в Летичеві Подільської губ. чи бічний корпус монастиря єзуїтів в Вінниці), так і фасади будинків та інших споруд епохи Відродження і XVII століття у Франції, Німеччині і Бельгії. Вівтар на фасаді ви-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КРІЗЬ ВІКИ

Іллінська церква в Суботові. Світлина кінця 90-х рр. ХІХ ст.31

ділений тим, що він вже головної частини будівлі й має напівкруглий чи, краще сказати, багатогранний дах. Верхівка над вівтарем – новіше доповнення; спочатку вона знаходилася над серединою церкви, як видно на нашому малюнку, поданому М.Д. Бантишем-Каменським в його «Історії Малоросії») і на малюнку Т. Шевченка. Іллінська церква стоїть на горі, господарюючи над селом. На церковному цвинтарі, який весь заріс травою і чагарниками, розкидані старовинні надмогильні пам’ятники – низькі масивні хрести, зроблені з вапняку,(варто уточнити, що згадувані хрести витесані з каменю пісковику, який здавна традиційно використовувався мешканцями Суботова для різних будівельних потреб, а також виготовлення жорен, надмогильних плит і хрестів – Н. К.) різноманітної форми з напівстертими написами. Такі хрести є особливістю багатьох малоросійських церков, складаючи якусь зовсім особливу красу віковічного затишку церковних цвинтарів»28 . Дослідження Г. Павлуцького використав у 1954 році Г. Логвин. Принагідно згадаємо працю М. Аркаса «Історія України-Руси», видану 1908 року у Санкт-Петербурзі, де, покладаючись на літописні дані, автор своєрідно інтерпретує описи похорону гетьмана у його домовому храмі29. Не можна залишити поза увагою і роботу художника зі світовим ім’ям С. Васильківського, датовану початком 1900-х років. Однак зображення храму викликає серйозні сумніви щодо виконання їх з натури. Яскраво проглядається схожість з малюнком П. Сплетссера 1825 року як самої споруди, так і прилеглої до неї території. Якщо порівняти маківку церкви, зображену Т. Шевченком (1845 р.) та К. Пржичиховським (1861 р.) з роботою С. Васильківського, то невідповідності постають ще більш очевидними. Дзвіниця на початку ХХ століття аж ніяк не могла бути дерев’яною, тому що була викладена з цегли ще 1874 року. Маємо і світлини кінця ХІХ – початку ХХ століття та архівні матеріали, які підкреслюють вказані невідповідності й виступають на користь висунутої нами версії. 1913 року на Чигиринщину завітав відомий історик, нащадок славного гетьманського роду Дорошенків Дмитро Дорошенко. Свої роздуми з приводу по46

баченого дослідник виклав в «подорожніх вражіннях і замітках» «По рідному краю»: «…Дві церкви в Суботові: одна стара, збудована самим великим гетьманом у честь пророка Іллі, мурована; друга нова деревляна, в честь архистратига Михайла. Перша стоїть на горі і вилискує своїми мурами… Невелика вона. Товсті мури, як у фортеці, маленькі вікна, характеристична трикутна фасада, як на старих київських церквах. Зверхний вигляд Богданової церкви попсовано прибудовою критого ходу до дзвіниці і через це церква втратила свій первісний вигляд, якою бачив її й змалював Шевченко. Цвинтар густо заріс кущами, бадиллям усяким, травою й полевими квітами. З-поміж зелені визирають старі кам’яні хрести з давніми, вже нерозбірними, написами. Поки докликалися сторожа з ключами, ми милувалися прекрасним видом, який розлягається перед нами: долина Тясмина, а там далеко на південь гора Чигиринська, на якій колись біліли замкові мури й башти. Ось принесено ключі й одімкнуто двері. Ми входимо до середини. Тут церква здається ще меншою, бо справді незвичайної ширини мури звужують її посереду. Просто й скромно в середині. Білі стіни, хори, простенький іконостас – очевидно новішого немудрого малювання. А справа на стіні, на аршин від помосту, многозначна мідна табличка: «Здесь было погребено тело Богдана Хмельницкаго». Було… Так – було, бо його, так само, як і тіло Тимоша Хмельниченка, польський воєвода Спепан Чарнецький звелів викинути з льоху, з домовини, на поталу звірям і хижій птиці. Одначе народ збудував великому гетьманови невмирущу памятку в величавій думі, й поки стоїть Україна, не загине пам’ять про того, що поклав першу основу під відбудову української державности. Віддали ми земний поклон місцю, де лежали колись тлінні останки батька козацького. Тисячі споминів тіснилися в думці і довго не хотілося йти з цього святого місця, з цієї тісної скромної церкви, що була свідком стількох важних моментів нашої історії, що бачила в своїх мурах великих гетьманів і славних козаків, лицарів народніх. Ось тут стояла домовина Тимоша Хмельниченка, привезена вірними козаками з далекої Сучави. Тут стояв старий гетьман і опла-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КРІЗЬ ВІКИ

кував свого коханого сина-героя, оплакував надію, що по його смерти булава зостанеться в певних, твердих руках. Минуло кілька років і його самого оплакували козаки отут посеред цих мурів: То не чорні хмари ясне сонце заступали, Не буйнії вітри в темнім лузі бушували, – Козаки Хмельницького ховали, Батька свого оплакали… А коло батькової могили стояв кволий, безталанний Юрась, що потім бив гарматами з Чигиринської гори на батькову оселю. Бачили в собі ці мури й Івана Виговського, й митрополита Йосифа Тукальського, і Петра Дорошенка й Івана Мазепу, як він починав свою службу при Дорошенковому дворі. Та скоро минув чигиринський період козацької України. Обезлюдніла надтясминська сторона, затихли колишні бої й чвари і зостався Суботів глухим селом. Забуто його минувшину і тільки Шевченко перший нагадав про «домовину України» своїм безсмертним віршом. Він-же й змалював під час своєї мандрівки і церкву Богданову і Чигиринську гору…»* У студіях ХІХ – початку ХХ століття відчувається наявність великої кількості позитивного досвіду, вартого всебічного вивчення, наслідування, запровадження. Для напрацювань притаманна простота викладу з обов’язковими посиланнями на численні джерела, що супроводжуються їх порівняльним аналізом. Більшість дослідників, перш ніж робити висновки, намагалися побувати в храмі, перейнятися його духом, зібрати і опрацювати доробки своїх попередників; не претендуючи бути першовідкривачем, відкидаючи честолюбні амбіції, відчували відповідальність за достовірність викладеної інформації. Прикро, що в наш час далеко не всі дотримуються цих правил. Не маючи уяви про об’єкт свого дослідження, користуючись лише власними здогадами чи описами інших авторів, припускаються банальних неточностей. Подібні недоліки, що зустрічаються не тільки в початківців чи аматорів, а й в шанованих авторів, стають тією горезвісною ложкою дьогтю, що так псує в цілому змістовну працю. У цьому контексті принагідними видаються зворушливі слова Д. Бантиш-Каменського, подані в коментарях до малюнка Іллінської церкви: «Я посещал сіи любопытныя места и нарочно, потом, посылал живописца для снятія рисунка, за верность котораго отвечаю»32. 2 серпня 2003 року церква в ім’я Святого Пророка Іллі відзначила свій 350-річний ювілей. Її історію зберігали і примножували люди різних суспільних категорій. І цю, ще не досить вичерпну інформацію, подану в цій роботі, нам вдалося відстежити лише завдяки їхньому сподвижництву. Ми повинні пам’ятати і повертати із незаслуженого забуття їхні імена і пошановувати світлу пам’ять.

ПРИМІТКИ 1 Дорошенко Д. Розвиток науки українознавства у 19-на початку 20 ст. та її досягнення. // Українська культура: Лекції з ред. Д. Антоновича. – К.,1993. – С. 26. 2 Бантыш-Каменський Д. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. – К.,1993. – С. 538. 3 Там само. – С. 539. 4 Дорошенко Д. Зазнач. праця. – С. 29. 5 Скрипник А. Примарилось на чужині… (Шевченків шлях до Холодного Яру) // Черкаський край – земля Богдана і Тараса. – К., 2002. – С. 115. 6 Де ля Фліз Д. Альбоми. – К., 1996. – Т.1. – С. 135 7 Там само. – С. 137. 8 Там само. – С. 136. 9 Грушевський М Ілюстрована історія України. – К., 1998. – С. 302. 10 Дорошенко Д. Зазнач. праця. – С. 29. 11 Кулиш П. Записки о Южной Руси. – К., 1856. – Т. 1. – С. 274. 12 Там само. – С. 276. 13 Там само. – С. 277. 14 Там само. 15 Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губерни… – К., 1664. – С. 681–682. 16 Там само. – С. 682. 17 Кукса Н. Невідомі сторінки історії церкви в імя Святого Пророка Іллі в Суботові (кінець XVIII – початок XIX ст.) // Історія релігій в Україні: Науковий щорічник. – Львів, 2008. – Кн. 1. – С. 421–424. 18 Н.Б. [Біляшівський М.] Суботовская церковь: (К рисунку ) // Киевская старина. – 1890. – Т. 30. – Сент. – С. 507. 19 Гетьманське гніздо. Урочища і перекази села Суботова, зібрані в р.р. 1897–9. Подав Марко Грушевський // Записки НТШ. – Т. 91. – Кн. 5. 20 Н.Б. [Біляшівський М.] Суботовская церковь. – С. 507–508. 21 Черкаський обласний краєзнавчий музей. – ПП. № 11. – Арк. 6–81. 22 Н.Б. [Біляшівський М.] Суботовская церковь. – С. 508. 23 Логвин Г. Чигирин. Суботів: архітектурно-історичний нарис. – К., 1954. – С. 45. 24 Похилевич Л. Зазнач. праця. – С. 682. 25 Костомаров М. Исторические произведения. Автобиография. – К., 1989. – С. 624. 26 Там само. – С. 624. 27 Кілессо С. Архітектурні і мистецькі скарби Богданового краю. – К., 2000. – С. 103. 28 Древности Украины. – Вып. 1.: Павлуцкий Г. Деревянные и каменные храмы. – К., 1905. – С. 111–116. 29 Аркас М. Історія України-Руси. – К., 1990. – С. 213. 30 Дорошенко Д. По рідному краю: Подорожні вражіння й замітки – Видання друге, перероблене й доповнене. – Видання третє фотостатом другого видання (Львів 1930 р.) – Нью Йорк, 1956. – С. 131–134. 31 Живописная Россія…/ Под общей редакціей П. Семенова /. – Санкт-Петербург – Москва, 1897. – С. 147. * Стилістику і орфографію оригіналу збережено. 32 Бантиш-Каменський Д. Зазнач. праця. – С. 602.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КРІЗЬ ВІКИ

Алла ПЕРЕПЕЛИЦЯ

ПАМ’ЯТНИЙ ЗНАК «ХРЕСТ»

на Замковій горі

Хрест-пам’ятник на Замковій горі. Світлина 1954 р.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Фото з фондів НІКЗ «Чигирин» КВ-1852 Фн-51

оціально-економічні зміни у Російській імперії на початку ХХ століття зумовили певні зрушення в галузі освіти та культури, але загалом культурно-освітній рівень населення Чигиринщини залишався вкрай низьким. 1901 року у Чигирині налічувалося 1753 будинки, в яких проживало 10199 мешканців обох статей. На цей час у місті працювали: бібліотекачитальня, двокласне міське чоловіче училище, таке саме жіноче, три церковнопарафіяльні школи, 6 шкіл грамоти та 16 єврейських хедерів1. Слід зазначити, що в перші роки ХХ століття була продовжена робота над створенням археологічної карти чигиринського повіту. Після Указу 1889 року, одним з перших, дозвіл на розкопки одержав відомий археолог кінця ХІХ – початку ХХ століття В. Хвойка. Навесні 1903 року в історичній частині міста Чигирина дослідник виявив споруду ХV–ХVІ століття2 . У ці роки був закритий цвинтар на Лучці. Місцина Лучка, за спогадами старожилів, знаходилася між сучасною вулицею Шмідта і міським стадіоном3. Історичні джерела й археологічні знахідки підтверджують, що у ХVІІ столітті біля кожної з церков м. Чигирина був цвинтар. Аналізуючи план із «Щоденника» Патріка Гордона 1678 року (Російський державний архів давніх актів) та справжній і точний іконографічний план міста і замку Чигирина 1677 року, зробимо припущення, що на початку ХХ століття археолог В. Хвойка знайшов залишки церкви Воскресіння Господа Ісуса Христа та людські поховання на її цвинтарі. 1912 року «Чигиринський городський голова» 4, українофіл Підгородецький провів заходи щодо перенесення кістяків з Лучки на Замкову гору. На місці захоронення встановили хрест-пам’ятник, а також чавунну плиту із відповідною датою. Хрест, згідно з християнськими канонами шестикінцевий, патріарший, був виготовлений у каменоломнях Замкової гори із каменю-пісковику5. Звичай ставити хрести в пам’ять про визначні події, які відбулися на цій території, прийшов на Україну-Русь із Візантії. Хрест-пам’ятник Підгородецький встановив на честь повішених поляками у 1597 році козацьких урядників: Юрія Богуна, Ілії Сутиги, Войновича, а також всіх козаків, що загинули під час другого турецького походу (1678 р.), воєводи Івана Ржевського, полковника Якова Коробки. Цю інформацію містить напис на чавунних меморіальних плитах обабіч постамента. На дошці праворуч читаємо: «На память о войсков. старш. Юріе и Иліе Сутиге, преданных мученической смерти поляками,

КРІЗЬ ВІКИ

Фото з фондів НІКЗ «Чигирин»

Софіївський підйом. Поштівка М. Сквирського

осаждавшими в 1597 г. город и отбитыми и уничтоженными гетьманом Павлом Наливайко», ліворуч відповідно: «На память о воеводе Иване Ржевском, полковн. Якове Коробке и проч. Православних христолюб. воинах, павших в бою при защите Чигирина в 1678 году от нападенія 120000 турецкотатарской орды». Достовірнісь подій, що відбулися в м. Чигирині наприкінці ХVІ століття підтверджує «Історія Русів», але її не вважають історичним джерелом, це є політичний трактат, якому надано історичної форми. Польські архівні джерела констатують наявність наприкінці ХVІ століття на Україні козацького гетьмана Семена Наливайка 6 . Отже, урядники Юрій Богун та Ілля Сутига також навряд чи реальні постаті. Чигиринські походи 1677–1678 рр. широко висвітлюються в багатьох історичних джерелах. Учасник другого турецькотатарського походу 1678 року інженер-фортифікатор Патрік Гордон у своєму «Щоденнику» конкретизує загибель воєводи Івана Ржевського від вибуху ядра. Полковник Яків Коробка у першоджерелі Патріка Гордона не згадується. Прізвище Коробка і нині досить поширене в м. Чигирині. Дослідники подають різну кількість турецько-татарських військ (від 90 до 200 тисяч). Історик Дмитро Дорошенко писав: «Турки і татари так розорили Чигирин, що лише спогад про місце залишився. І більше ніколи, ніколи не піднімався він в своїй величі та могутності. Так закінчилась доля столиці Б. Хмельницького. Трагічний кінець боротьби за Чигирин зробив величезне враження на тогочасне українське суспільство. Упадок і зруйнування Чигирина були в його очах немов символом загибелі Правобережної козацької України». На верхній частині хреста-пам’ятника встановили давній герб міста. Під час коронного сейму у Варшаві 15 жовтня 1592 року Сигізмунд ІІІ видав м. Чигирину новий привілей, який дозволив самоврядування на Маґдебурському праві. Цією ж грамотою також було затверджено: «печать мисткую герб – три стріли», яку міщани та їхні нащадки мають використовувати «до одправовання справ містких»7. Після ухвалення чотирилітнім сеймом реформаційних законів про міста в Речі Посполитій розпочався процес підтвердження давніх міських привілеїв. Такий «диплом»8 короля Станіслава-Августа встановлено 16 квітня 1792 року й для Чигирина. У ньому вміщені зображення герба з трьома перехрещеними стрілами, повернутими вістрями вгору. Після остаточного розпаду Речі Посполитої і захоплення Правобережжя Російською імперією м. Чигирин стає у 1795 році повітовим містом Вознесенського намісництва, а з 1797 року – повітовим центром Київської губернії. Починаючи

із середини ХІХ століття міський герб доповнили губернським знаком (у синьому полі Архангел Михаїл), що мало вказувати на належність м. Чигирина до Київської губернії. Саме у такому вигляді його затверджено імператорським указом 26 грудня 1852 року. Нижня частина чигиринського герба трактувалася: «у срібленому полі три навхрест положені стріли»9, колір стріл не зазначено. Цей знак підтверджено указом Сенату від 10 лютого 1853 року. На честь 400-річчя заснування м. Чигирина заходами міського голови Підгородецького на північно-східному схилі Замкової гори були збудовані сходи із підпірною стінкою та перилами. У 1912 році їх налічувалося 208. На підпірній стінці сходів першого маршу до цього часу знаходиться мурована гранітна плита із написами: «Кам’яні сходи побудовані в 1912 році на 400 років м. Чигирина». Із першими зображеннями хрестапам’ятника та сходів початку ХХ століття ми знайомимося завдяки поштовим листівкам «Краєвиди Чигиринщини» під № 41 «Юрьевский парад на горе», № 6 «Софиевский подъем» та № 35 «Терещенская», виданими власником магазину фотографічного та книжкового приладдя м. Чигирина М. Сквирським 1911–1914 роках. З напису на листівці під № 6 дізнаємося, що сходи на Замкову гору на початку ХХ століття міське населення називало Софіївським підйомом. Безперечно, ця назва походить від Софіївської вулиці, на якій розпочинався перший марш новозбудованих сходів. 16 травня 1930 року Шевченківський окружний виконавчий комітет обов’язковою постановою № 85 вніс у реєстр № 2 «Пам’ятки культури революції та природи» (окружного значення) Замкову гору в Чигирині з постаментом, на якому написано про історичні події та «горожанську» війну. Згідно з цим документом, зазначені у реєстрах пам’ятки не можуть бути зруйновані, перебудовані або пошкоджені10. Ремонт, реставрацію в обов’язковому порядку повинні були проводити підприємства і організації. Дніпропетровська краєва інспектура пам’яток культури та природи взяла їх на державний облік11, але вже у середині 30-х років ХХ століття Шевченківську окружну комісію ліквідували. У часи політичних репресій зазнали руйнування багато пам’яток історії та культури, розпочався тривалий період занепаду пам’яткоохоронної справи. Підтверджує цей факт світлина хрестапам’ятника середини 30-х років ХХ століття, що експонується в одній із зал

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Хрест-пам’ятник на Замковій горі. 1930-ті рр.

музею Б. Хмельницького. Аналізуючи зображення хреста, робимо висновок, що збереження історичної пам’ятки вкрай незадовільне. Хрест та постамент потребують реставрації. У післявоєнні роки м. Чигирин архітектурно відроджувався за проектом Харківського відділення інституту «Гипроград»12 . 1953 року на Чигиринщині працювала експедиція Академії архітектури УРСР. У 1954 році під Замковою горою був встановлений пам’ятний знак «Кобзар» (скульптор А. Бородай) та стела на честь перебування Т.Г. Шевченка в Чигирині у 1843–1845 роках. До пам’ятного знака «Кобзар» побудували 9 сходинок завширшки 1100 міліметрів. Також реставрували історичні пам’ятки міста. Зокрема навколо хреста-пам’ятника на Замковій горі поставили металеву огорожу. На одному із чотирьох наріжних камінних стовпів була вмурована чавунна дошка із написом «Цей пам’ятник споруджено в 1912 році». Кам’яні сходи облаштували, довершили й укріпили завдяки добудові 4-х сходів знизу та 2-х на вершині гори. З метою впорядкування, обліку та реєстрації пам’яток Черкащини виконком обласної Ради прийняв рішення № 448 від 23.10.1963 року «Про проведення реєстрації та паспортизації пам’яток області»13. На виконання цього рішення Чигиринський виконком видав розпо50

рядження № 57 від 25.11.1963 року про створення комісії з паспортизації об’єктів культурної спадщини, яку очолив завідувач районного відділу культури М.М. Кучман. Пам’ятний знак на честь героїв битви з польськошляхетськими та турецькими загарбниками у 1964 році був узятий на державний облік під № 25. Велике значення для збереження мало відновлення у 1966 році Чигиринського товариства охорони пам’яток. Виконуючи свої основні функції, товариство популяризувало пам’ятки чигиринського краю. Завдяки плідній роботі членів районного товариства на чолі із головою В.П. Заїченком видавництво «Мистецтво» надрукувало у 1968 році 50-тисячним накладом листівки з серії: «Історичні пам’ятки Чигиринщини». Листівка із написом «Черкаська обл. Чигирин. Козацька могила на Богдановій горі» зображає хрест-пам’ятник у металевій огорожі. У зв’язку з тим, що скульптурна фігура Б. Хмельницького, яка була зроблена із нестійкого матеріалу (склобетон) частково зруйнувалася, на Замковій горі, згідно з постановою обкому Комуністичної партії України і обласного виконавчого комітету №522 від 10 липня 1969 року, розпочинається демонтаж пам’ятника, а також проводяться численні будівельні роботи. Зокрема, створюється штучне озеро та розширюється алея, що веде до оглядового майданчика. Проводиться реконструкція хреста-пам’ятника. Будівельники «Міжагробуду» прибрали металеву огорожу. Архітектор В. Гнезділов розробив новий проект двох маршів сходів, які розсікали майданчик перед пам’ятником гетьмана. Завдяки цьому збільшилася площа самого майданчика, а також кількість сходів. Це дало змогу зробити підйом на Замкову гору пологішим14. Місцеві художники І.Т. Запорожченко, П.М. Настевич, М.І. Кладницький у своїх роботах зображали хрест-памятник та сходи на Замкову гору 60–80-х років ХХ століття. Картини П. Настевича, М. Кладницького неодноразово експонувалися в виставкових залах музею Б. Хмельницького. Зараз фонди Національного історико-культурного заповідника «Чигирин» (далі – НІКЗ «Чигирин») мають 17 світлин хреста-пам’ятника і чотирьох сходів на Замкову гору. Дві фотографії зображають хрест-пам’ятник початку 80-х років ХХ століття у розібраному стані. За свідченням очевидців, під фундаментом пам’ятника знаходилися рештки людських кістяків. Цей факт підтверджує гіпотезу про перенесення ще на початку ХХ століття останків учасників двох турецько-татарських походів із цвинтаря на Лучці, тобто із Воскресінського кладовища, на Замкову гору. Районний відділ культури протягом 60–70-х років ХХ століття продовжував роботу щодо постановки на державний облік та паспортизації пам’яток історії Чигиринщини. «Сходи із підпірною стінкою» були взяті на державний облік рішенням обласного відділу культури № 177 від 19 березня 1976 року під охоронним № 61815. «Пам’ятний знак на честь героїв битв з польсько-шляхетськими і турецькими загарбниками (1596–1597, 1677–1678 рр.)» згідно з цим рішенням змінив охоронний № 25 на № 1538. Начальник обласного відділу культури Б.Г. Білик та інспектор з охорони пам’яток В.В. Косар 14 червня 1977 року своїми підписами затвердили паспорт на пам’ятний знак на честь героїв битв з польсько-шляхетськими та турецькими загарбниками. 7 березня 1989 року Рада Міністрів УРСР ухвалила постанову «Про оголошення комплексу пам’яток історії, культури та природи м. Чигирина, с. Суботова і урочища

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Фото з фондів НІКЗ «Чигирин»

КРІЗЬ ВІКИ

Фото з фондів НІКЗ «Чигирин» КВ-3852 Фн-214

Сходи на Замкову гору

Холодний Яр у Черкаській області Державним історикокультурним заповідником». З початку свого існування новостворена установа підпорядковувалася районному відділу культури. Після здобуття Україною незалежності та у зв’язку з підготовкою до відзначення 400-річчя від дня народження гетьмана Б. Хмельницького, у постанові № 243 Кабінету Міністрів УРСР «Про заходи щодо соціального розвитку і впорядкування пам’яток та історичних місць м. Чигирина та Чигиринського району» відзначені основні функції заповідника. 1992 року на поземному оглядовому майданчику біля підніжжя Богданової гори пам’ятний знак на честь перебування Т.Г. Шевченка у Чигирині 1843, 1845 років замінили на новий. Автор сучасного гранітного пам’ятного знака – архітектор Ю. Соміков. Цього року було проведено ремонтно-реставраційні роботи підпірної стінки та сходинок, що ведуть на Богданову гору. 1995 року Указом Президента України Державному історико-культурному заповіднику надано статус Національного. Серед пам’яток історії, що їх охороняє НІКЗ «Чигирин», – «Пам’ятний знак на честь героїв битв з польськошляхетськими й турецькими загарбниками (1596–1597, 1677–1678 рр.)» та «Сходи із підпірною стінкою» в м. Чигирині. У середині 90-х років ХХ століття поновлюються ремонтно-реставраційні роботи східців, підпірної стінки та водостоку (виконавець – МП «Криниця»), також реставрується хрест-пам’ятник. У зв’язку зі зникненням чавунної дошки на честь двох турецько-татарських походів 1677–1678 років, нову було вилито на одному із заводів м. Кременчука Полтавської області. У березні 2002 року ПП «Райагробуд» замінив старі перила сходів на дубові. Роботи велися впродовж року. Кабінет Міністрів України 9 вересня 2002 року своєю постановою № 1330 затвердив «Комплексну програму паспортизації об’єктів культурної спадщини на 2003–2010 рр.» У листопаді 2005 року головний архітектор ПП «Ларо» А. Ніколенко виготовив Паспорти об’єктів культурної спадщини НІКЗ «Чигирин». Цю документацію затвердили начальник служби охорони культурної спадщини Черкаської обласної державної адміністрації та Голова Державної служби з питань національної спадщини. У паспорті об’єкта культурної спадщини подано технічну характеристику: «Пам’ятний знак-хрест, встановлений на двоступінчастому постаменті. Постамент у нижній частині виготовлений з кам’яної шашки, верхня частина – кам’янаштукатурка, яка місцями розтріскана. Постамент частково деформований на вигляд. Загальна висота пам’ятника 4440 мм, постамента – 2450 мм. Пам’ятник стоїть на бетоновій площадці площею 41 м2, покритій великорозмірними гранітними плитами типу «брекчія», з двох гранітних сходин до основної алеї, що веде до пам’ятника Б. Хмельницькому»16. На 2005 рік об’єкт культурної спадщини «Сходи з підпірною стінкою» мають такий вигляд: «Нижня вхідна площадка зі сходами виконана з гранітних східців та плити типу

«брекчії», вхідна підпірна стінка викладена з місцевого пісковику по рельєфу і фіксує нижню частину гори по вулиці Замковій у межах входу. Ширина першого маршу сходів 1500 мм , інші сходи мають ширину 1000–1100 мм. Підпірні стінки різновисокі і різноформні, мають живописний характер. Сходи огорожені дубовими поручнями та металевими стійками. Загальна кількість сходів 214 штук». «Сходи з підпірною стінкою», що ведуть до парку-пам’ятки «Замкова гора» є візитівкою Чигирина. Вони надовго залишаються у пам’яті всіх, хто відвідав першу гетьманську столицю. ПРИМІТКИ 1 Лазуренко В. Історія Чигиринщини (з найдавніших часів до сьогодення) Навчальний посібник. – Черкаси, 2004. – С. 313. 2 Формазов А. Страницы русской археологии. – Москва, 1986. – С. 17. 3 МПД автора: Кривошея Галина Михайлівна, 1915 р.н., м. Чигирин. 4 Кривенко С. Розриті могили // Пам’ятки України: історія та культура. – 2002. – Чис. 2 – С. 58. 5 Смирнова И. Тайная история креста. – Москва, 2006. – С. 249. 6 Матющенко Б., Шповира Ю., Чабан М. Забутою Україною. – Дніпропетровськ, 2006 – С. 18. 7 Ґречило А. Герб міста Чигирина // Пам’ятки України: історія та культура. – 2002. – Чис. 2. – С. 54. 8 Там само. – С. 56. 9 Там само. 10 Державний архів Черкаської області. – Р–184. – Оп. 1. – Спр. 110. – Арк. 48. 11 Там само. – Арк. 49. 12 Вечерский В., Лебедев Г., Махрин В. Историкоархитектурные предпроэктные исследования к опорным планам городов УССР. – К., 1987. – С. 21. 13 Чепурна І. Пам’яткоохоронна робота на Чигиринщині у 50–60 рр. ХХ ст. // Черкащина в контексті Історії України, – 2008. – С. 5. 14 МПД автора: Столяров Фелікс Іванович, 1941 р.н., м. Чигирин. 15 Науковий архів НІКЗ «Чигирин». / Паспорт об’єкта культурної спадщини «Сходи з підпірною стінкою», 2005. – С. 1. 16 Науковий архів НІКЗ «Чигирин». / Паспорт об’єкта культурної спадщини «Пам’ятний знак на честь героїв битв з польсько-шляхетськими й турецькими загарбниками (1596–1597, 1677– 1678 рр.)», 2005. – С. 1.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КРІЗЬ ВІКИ

Ольга ПИСКУН

«ОСЬ ВІН, ОТОЙ ХМІЛЬ…»

трактування імені Богдана Хмельницького

середині ХVII століття на арені політичного життя Східної Європи з’явилася людина, дії якої швидко привернули до себе «очі всіх народів». Ім’я цієї людини – Богдан-Зіновій Хмельницький. Ще за життя його порівнювали з прославленим карфагенським полководцем Ганнібалом, жорстоким вождем гуннів Аттілою, грізним Тамерланом1. Його ім’я тлумачили, як «спаситель України»2 . Водночас поляки трактували ім’я Хмельницького, як «бич Божий», посланий за бунти і зради, а саме «Богом даний для кари»3. З цієї самої алегорії розпочинає свою книжку «Історія громадянських війн у Польщі» і венеційський посол, сучасник Богдана Хмельницького Альберто Віміна. Описуючи комету, що з’явилася над Польщею 15 травня 1648 року він надає їй містичного змісту: «Це був могутній знак небес про полум’я цієї війни, тож і саме ім’я її вождя є символічним – Богдан, тобто Богом даний (Dio dato) 4. Як з’ясував український історик М. Максимович, Б. Хмельницький був іменинником 27 грудня в день Теодора Начертаного. Цю інформацію автор подає, посилаючись на щоденник польського посла Мясковського, який детально описує прибуття Б. Хмельницького з-під Замостя до Києва наприкінці грудня 1648 року. «…Весь народ, вийшовши з міста, вся чернь, вітали його промовами і піснями, як Моісея, спасителя, освободителя й визволителя народу з лядської неволі, добрим знаком названого Богданом – від бога даним»5. За свідченням Мясковського, у гетьмана, під час пере52

бування в Києві, була ще одна урочистість – його іменини. Про це довідуємось з того самого щоденника: «В день своїх іменин він стояв на першому місці і всі виказували йому благоговіння…» 6 . Обідню служив патріарх, коли він причастив гетьмана, то слід за тим стріляли із гармат. Тоді ж патріарх дозволив йому шлюб з Чаплинською (що була в той час в Чигирині) і дав благословення на війну з поляками7. М. Максимович зробив висновок, що ці події відбувалися 27 грудня (за старим стилем): «В какой именно день были именины Богдана Хмельницкого? Я полагаю на третий день Рождественских святок… личное имя Богдан было заменою греческого имени Теодор (Божий дар)… В декабре месяце празднуется 27 числа память св. Первомученика Стефана и св. Теодора Начертанного. Вот именинный патрон гетмана Хмельницкого. Всего вероятнее, что вышеозначенное торжество происходило в Печерской лавре, где в тот день было храмовое служение; ибо при великой Печерской церкви и тогда была придельная церковь св. архидиакона Стефана»8 . Нерідко ім’я Богдан давали довгожданим дітям у сім’ї. По одній із версій Михайло Хмельницький тривалий час чекав на сина, а коли нарешті він з’явився, зраділий батько назвав його Богданом, тобто «богом даним»9. Автор «Історії Русів» припускає, що своє ім’я хлопчик отримав на вшанування пам’яті діда по матері (є думка, що вона походила з гетьманського роду)10. Тим часом, в усіх церковних документах, у різних офіційних джерелах Богдана Хмельницького називали Зиновієм. Зокрема, історик І. Крип’якевич звернув увагу на той факт, що духовенство і козацька старшина іменує його саме так11. Це ім’я зустрічаємо і на сторінках знаменитих козацьких літописів – Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка. Зиновій – грецьке ім’я. Походить від усім відомого наймення міфічного бога Олімпу – Зевса. Вважають, що ім’я Зиновій утворене з двох коренів: перший – родового відмінка імення Зевс (Зен-, Зин-) і слова біос (життя). Перекладається воно, як «життя, дане Зевсом (богом)», тобто фактично те саме, що Богдан і Теодор12 . У ті часи подвійне ім’я було звичайним явищем. Скоріше за все, духовенство,

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КРІЗЬ ВІКИ

Портрет Б.Хмельницького. Середина XVIII ст. Невідомий художник. Експозиція музею Богдана Хмельницького.

вважаючи «мирське» ім’я Богдана Хмельницького неофіційним, зверталось до нього як до Зиновія, бажаючи підкреслити високий статус гетьмана. Слід зауважити, що сам Богдан іменем Зиновій ніколи не підписувався. В універсалах та інших документах ужито лише одну форму «Богдан Хмельницький»13. Отже, цікавою є думка сучасного дослідника Хмельниччини Ю. Мицика. Він вважає, що гетьман народився 30 жовтня (за старим стилем) у день св. мученика Зиновія, єпископа Егейського, а 27 грудня у день св. Теодора Начертанного його охрестили, тому і назвали подвійним ім’ям – БогданЗиновій. Свої висновки він робить, спираючись на відомий твір польської публіцистики – «Генеалогію Богдана Хмельницького, знайдену у Раві-Руській, прислану протопопом з Суботова…»14. Сучасник Б.Хмельницького, сирійський мандрівник Павло Алепський, називає гетьмана «Хмелем». Він так пояснює це імення: «…Його ім’я Іхміль (Хмель). Яке гарне ім’я. Самі ляхи називали так його – вони приложили до нього сю назву рослини. Зимою вона засихає і йде на паливо, а коли наступає весна, на Великдень, вона пускає паростки і підіймається. Тож вони й прирівняли до неї Хміля. Хміль – значить проворного чоловіка і заразом це ім’я рослини, котра нагадує звичаї козацького гетьмана»15. Звичайно, ім’я «Хміль» Павло Алепський вживає скорочуючи прізвище Богдана Хмельницького. Батьком «Хмелем» часто називали Богдана і у народній творчості. Українська народна легенда, записана у Суботові, посвоєму говорить про походження імені та прізвища українського гетьмана: «В селі Суботові, люди розповідають, що там колись жили одинокі дід і баба. Дітей у них не було. Одного разу чують вони, що в них коло ганку плаче дитина. Вони вибігли швиденько і побачили немовля, загорнене в ряднину. Лежить під хмелем, що оповив ганок. Дід і каже: “Візьмемо собі цю дитину”. А баба собі: “Візьмемо, це нам Бог послав”. Пораділи дід і баба і забрали дитину в хату. “Як же ми його назвемо?” – питається дід. А баба й каже: “Він нам богом даний, то й назвімо його Богданом, а що

знайшли його під хмелем, то хай зветься Хмелем або Хмельницьким”. Так і виріс у них Богдан Хмельницький, і став бравим козаком, а згодом і гетьманом України.» Щодо прізвища, то скоріше за все воно походить від назви населеного пункту. Наявні джерела дають підстави твердити, що предки Б. Хмельницького – вихідці із західного регіону України, проте з якого саме населеного пункту Хмельника, Хмелева, Хмеліва, Хмельного чи Хмелівки – невідомо16 . Проте, хоч би як трактували ім’я Богдана Хмельницького, безперечно одне – дане воно людині талановитій, мужній, розумній, сталевої волі. Мабуть, найближчу до істини оцінку українському гетьманові дав автор знаменитої «Історії Русів»: «Таких людей Провидіння Боже віками лише породжує в людстві для особливих його намірів і призначень...» 1

2 3 4 5

6 7 8

ПРИМІТКИ Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький (Соціально-політичний портрет). – К., 1995. – С. 5. Грушевський М. Історія України – Руси: В 11-ти т., 12-ти кн., – К., 1995. – Т. VIII. – С. 151. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVІІІ ст. – К., 1997. – С. 179. Там само. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах., – Москва, 1954. – Т. II. – С. 118. Там само. Там само. Максимович М.А. Собрание сочинений. – К., 1876. – Т.1. – С. 419. Електронний ресурс: http:// www.rare.univ.kiev.ua/ukr/showbook/showbook. php3./

9 Історія Русів. – К., 1991. – С. 90. 10 Там само. 11 Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. – Львів, 1990. – С.42. 12 Глинський І. Твоє ім’я – твій друг. – К., 1970. – С. 123, 186. 13 Універсали Богдана Хмельницького 1648–1657 / Упор. І. Крип’якевич, І. Бутич. – К., 1998. – С. 35. 14 Мицик Ю. Чигирин – гетьманська столиця. – К., 2007. – С. 19. 15 Грушевський М. Історія України – Руси. – С. 970. 16 Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький – С. 43.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КРІЗЬ ВІКИ

Людмила ХАРЧЕНКО

ПОШТІВКИ

початку ХХ століття

ІЗ ВИДАМИ ЧИГИРИНА У середині 90-х років ХІХ століття в книгарнях, кіосках і на ятках з’явилася новинка, що викликала значний інтерес серед населення. У продаж надійшли поштові картки, на яких були видрукувані види різних міст України. Видавалися вони на той час цілими серіями, в які, як правило, включалися зображення центральних вулиць і майданів, архітектурних ансамблів (палаців, садиб, фортець, монастирів) головних соборів, церков та інших культових споруд. Оскільки замовлення на видання приймались і від приватних осіб, то кожен охочий міг замовити серію поштівок або окрему картку із зображенням власного будинку, книгарні, контори, улюбленого місця. Власники цих книгарень були відомими видавцями поштівок, і зображення вивісок і вітрин книгарні виконували роль своєрідної реклами їхньої продукції1. На початку ХХ століття такі листівки з’явилися і в Чигирині. Їх випускав власник магазину фотографічного, книжкового і письмового приладдя Михайло (Міхаель) Сквирський у 1911–1915 роках. Його магазин знаходився в Чигирині по вулиці Софіївській, 28 (сучасна вул. Грушевського. – Л. Х.)2 . На початку ХХ століття М. Сквирський почав активний випуск продукції з місцевими краєвидами. Всього було надруко54

вано близько 50 видів листівок, з яких 22 зберігається у фондах заповідника. Майже на кожній із листівок, на звороті уміщено напис «Почтовая карточка». З’явився він на поштівках Росії з 1907 року замість звичного «Открытое письмо». Населення швидко оцінило переваги користування поштовими картками. Всі гарно засвоїли правила їх використання, тим більше, що завдяки Всесвітньому поштовому союзу* вони стали міжнародними3. Спочатку зворотній бік поштової картки призначався тільки для адреси, а з 1904 року ліва половина традиційно відводиться для короткого письмового повідомлення. Ці картки пересилались у відкритому вигляді, без конвертів. На звороті деяких листівок М. Сквирського уміщено назву видавництва «Изданіе фотографіи, книжного и писчебумажнаго магазина М. Сквирскаго». Це практично вся інформація, яка проливає світло на видавництво. Адже ні в Державному архіві Черкаської області, ні в бібліотеках інформації про нього немає, як і про самого видавця чи власника магазину. Єдине, що підтверджує наявність магазину або фотоательє в Чигирині – це самі поштівки 4. Досліджуючи листівки цієї серії, можемо говорити про їхнє тиражування. Так, порівнявши дві однакові із зображенням вулиці Міліонної, на одній із них бачимо напис (знаходиться у приватній колекції), на іншій він відсутній (у фондах НІКЗ «Чигирин»). Можемо лише припускати, що з написами були поштові картки першого випуску, а оскільки вони користувалися попитом і давали непоганий прибуток, то їх могли й тиражувати. Щодо написів на зразок: «гор. Чигирин Общий вид № 1» або «гор. Чигирин Софиевский подъем изд. Сквирского № 6» і т. ін., то зазначені на картках номери, найімовірні-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Чигирин. Мілліонна вулиця. Поштівка М. Сквирського. Софіївська вулиця. Поштівка М. Сквирського

ше, вказують на порядок виданих на той час листівок цієї серії. У фондах Національного історико-культурного заповідника «Чигирин» зберігаються листівки за №№ 1, 6, 8,15, 17, 18, 22, 27, 28, 35, 37. Відомі також № 41 та № 54, які знаходяться у приватних колекціях. Щодо датування, то на жодній з них дати випуску немає. Рік видання листівок тоді взагалі проставляли дуже рідко. Вивчаючи старі видання поштових карток, доводиться орієнтуватися переважно на поштові штемпелі, на вказаний рік написання поштового повідомлення5 та на його розміри. Наприкінці ХІХ століття (1874 р.) на Всесвітньому поштовому конгресі, коли офіційно визнали листівку, було встановлено міжнародний стандарт її розміру – 9х14 см. До слова, розміри досліджуваних листівок відповідають цьому стандартові. З 1925 року з’явився новий – 10,5х14,8 см. Зараз, коли листівка знову втратила чітку прив’язку до пошти, вона існує у різних форматах6 . За зображеннями поштові картки можемо класифікувати так: із видами центральних вулиць, Замкової гори, культових споруд, улюбленого місця відпочинку чигиринців – р. Тясмин та із краєвидами міста, які розкриваються із Замкової гори, адже звідси видно Чигирин у всій його красі. Цікаво, що на листівках були зафіксовані краєвиди, частина з яких нині вже не існує. На жаль, через низку причин ми не маємо змоги побачити усі листівки, випущені М. Сквирським. Очевидно ті, які на сьогоднішній день не відомі, були видані малим тиражем і не набули значного поширення серед населення. Крім того, придбати поштову листівку міг не кожен чигиринець, оскільки навіть без марки вона коштувала 5–7, а то й 10 коп. (для порівняння 1 фунт м’яса коштував 8–9 коп.)7. Протягом усієї історії існування листівка зазнала численних видозмін, але, попри це, залишилася актуальною до нашого часу. Окрім свого прямого призначення вона завжди була предметом колекціонування. Завдяки збирачам старшого покоління, які передають свої речі сучасникам, у фондах НІКЗ «Чигирин» сформувалася цікава колекція листівок першої половини ХХ століття. Вона налічує близько 250 поштівок8. Найбільш цілісну її групу становлять листівки із видами Чигирина видавництва М. Сквирського (22 одиниці) – неповторний образний документ і джерело дослідження минулого нашого міста. Вони дають унікальну можливість побачити Чигирин на початку ХХ століття у всьому розмаїтті життя: культурного, соціально-побутового, господарського.

ПРИМІТКИ 1 Забочень М., Поліщук О., Яцюк В. Україна в старій листівці. – К., 2000. – 505 с. 2 Фонди НІКЗ «Чигирин»: КВ-10080, Пл-924. * Перша спроба встановити деякі загальні принципи, які б регулювали міжнародну поштову службу, відбулась на міжнародній конференції в Парижі 1863 року. До цього часу міжнародний поштовий обмін регулювався безліччю двосторонніх договорів. Через 11 років, 9 жовтня 1874 р., на першому Міжнародному Поштовому Конгресі представники 22 країн підписали Бернську угоду, створивши Загальний Поштовий Союз (General Postal Union). Тепер 9 жовтня весь світ святкує Міжнародний Поштовий День. Членство в Союзі зростало так швидко, що у 1878 р. назву «Загальний Поштовий Союз» було змінено на «Всесвітній Поштовий Союз (Universal Postal Union)». Бернській угоді 1874 р. вдалося об’єднати поштові служби та договори в єдину поштову територію для взаємного обміну кореспонденцією. Вона також встановила єдиний поштовий тариф замість 1200 різних тарифів, що існували між 22 країнами, які зустрілись у Берні. Бар’єри та кордони, що заважали до цього часу вільному міжнародному обміну поштою та його зростанню, було нарешті скасовано. 3 Почтовая карточка. – Інтернет-ресурс: http:// www.tonnel.ru/?l=kniga&1109 4 Фонди НІКЗ «Чигирин»: КВ-11736/2, Пл-1431. 5 Перші ризькі листівки. – Інтернет-ресурс: http:// www.best-cards.org.ua/best-cards/perv ye_ rizhskie_otkrytki.html 6 Сапко М. Святкова кореспонденція. – Інтернетресурс: http://vsiknygy.net.ua/overview/762/ 7 Науковий архів НІКЗ «Чигирин». – Екскурсія «Чигирин – погляд у минуле» / Авт. О.О. Пискун. – 2005. – 6 с. 8 Фонди НІКЗ «Чигирин». – Інвентарна книга «Плакати і листівки».

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КРІЗЬ ВІКИ

Олена ТРОЩИНСЬКА

«КОЗАК МАМАЙ»

в історії Чигиринського краю

о найпопулярніших і найулюбленіших творів українського образотворчого мистецтва належить народна картина «Козак Мамай», яка давно вже стала візитівкою нашої культури, символом її національної самобутності. Картин, подібних до українських Мамаїв за сюжетом та композицією, в європейському фольклорі не існувало. Образ козака Мамая вже кілька століть привертає до себе посилену увагу багатьох митців, етнографів, фольклористів, письменників. Але й досі немає єдиної наукової думки щодо цього унікального вияву українського народного мистецтва. Дослідників завжди цікавило питання: чому картину, на якій зображено українського козака, названо чужомовним ім’ям східного походження – Мамай? Одразу на думку спадає золотоординський хан (чи намісник хана) Мамай, розбитий під час Куликовської битви 1380 року1. Східним походженням пояснюють назву картини дослідники Д. Щербаківський, П. Білецький, С. Бушак. На думку С. Бушака, слово «мамай» вживалося як синонім слів: «козак», «запорожець», «гайдамака», «розбишака», «волоцюга», «відчайдуха»2 . Цієї ж точки зору дотримується і дослідник «мамаїв» П. Білецький: «Мамай – не ім’я певної особи, а назва козаків, що перейшла і 56

на їхніх спадкоємців – гайдамаків»3. Картини називали «Мамаями» переважно в усній традиції, а у підписах-текстах зустрічаються інші імена – Хома, Іван, Палій та інші. Назва «Козак Мамай» трапляється на картинах з «гайдамацькими сценами». Саме у XVIII столітті під впливом гайдамаччини картина «Козак Мамай» композиційно змінюється, розширюється у своєму змісті: з’являються живописні полотна з «гайдамацькими сценами». «На них подані так звані “сцени розправи” гайдамак зі своїми противниками – суд, який вершить Мамай; на деревах повішені (часто – вниз головою) чоловічі постаті» 4. Є епізоди, де козаки готують страву в казанку, полюють, рибалять. Події відбуваються, як правило, в лісі або біля річки. «Гайдамаччина, яка йшла з нижчих і середніх верств української людності і була не тільки простим розбоєм, але й ідейним протестом проти економічних, соціальних і національних болячок свого часу, відбилась у народній поезії і не могла не зоставити значного сліду на народній картині»5. Д. Щербаківський вважає, що саме часи гайдамаччини «безіменному козаку-бандуристу, у «якого ім’я було не одно, а єсть їх до ката», добавляє ім’я «Мамай», яке перейшло потім і на копії старих картин козака-бандуриста і тепер, не зовсім справедливо, закріплено за всіма взагалі варіантами цієї картини» 6 . Хто ж такий Мамай? Це постать тільки легендарна чи у нього були реальні прототипи? Цю проблему намагалися вирішити багато дослідників «мамаїв», особливо у XIX столітті. Згадки про Мамая широко представлені в топонімах України, і чимало реальних козаків носили ім’я Мамай. Щодо останнього, то це особливо стосується Чигиринщини. Наш край завжди був волелюбним. Саме звідси розпочиналася Національно-визвольна боротьба під проводом Б. Хмельницького, ширилася по всій Україні гайдамаччина,

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КРІЗЬ ВІКИ

утворилася Холодноярська організація на початку XX століття, яка відстоювала ідею незалежності України. А козак Мамай втілює в собі, перш за все, ідею свободи. У «Реєстрі Війська Запорозького» 1649 року серед козаків Максимівської сотні Чигиринського полку записаний Василь Мамай7. Та найчастіше ім’я Мамай зустрічається серед гайдамаків. Гайдамаччина, як явище, охоплює майже все XVIII століття. Спричинило гайдамаччину посилення польськошляхетського визиску на Правобережжі. «Основною масою гайдамаків були селяни-кріпаки і ті посполиті, яким загрожувало кріпацтво, а також козацька біднота. Перша звістка про гайдамаків відноситься до 1714 року. Особливо великого розмаху цей рух досяг у 1734 та 1750 роках. У 1734 році гайдамацьке повстання охопило всю Чигиринщину»8 . У 1738 році за домовленістю з поляками для боротьби з повстанським рухом на Правобережжя прибув російський корпус генерал-фельдмаршала Б. Мініха. Гайдамаччина на деякий час затихає9. Посилення гайдамацького руху припадає на 1750 рік. На Чигиринщині діяло кілька гайдамацьких загонів. У документальних джерелах є згадки про кількох гайдамаків під прізвищем Мамай. У липні 1750 року гайдамацькі загони Марка Мамая та Гаврила Лисого захопили Чигирин, «взяли пушку да хлеба мешка с три и выжгли башни и винницу, и прочие строения»10. З Чигирина Мамай пішов на Медведівку, де взяв дві бочки селітри11. Про гайдамаку Мамая згадує історик та письменник Аполлон Скальковський. Ще в 20-х роках XIX століття він знайшов документи, які використав для написання роману про Мамая – «Порубежники». На думку А. Скальковського, на картинах, що поширені по всій Україні, зо-

Іл. 1. Де ля Фліз. Мамаїв дуб

бражений реальний гайдамака Мамай12 . «Особенный ужас наводила в Украйне шайка Мамая, козака Запорожскаго… Оказывается, что под этим именем действовало два лица»13. У 1750 році Мамай зруйнував містечко Мошни та всі маєтності князя Любомирського. Російські війська під командуванням генерала Леонтьєва після тривалого переслідування зловили запорожця. Він був повішений і четвертований, а його голову з шапкою виставили для остраху іншим. Але «Некій Андрей Харченко снял с этой головы шапку, надел на себя и назвал себя Мамаем. Этот Мамай, по примеру своего предшественника, ходил с шайкой на Лядчину». У 1758 році він «ехал байдаком водою до староства Чигиринскаго, в котором приставши до берега и забравши добычь оную на несколько десять возов, посреди бела дня переехал в том же старостве на Калантаевскую греблю в слободы малороссийские мимо караула, стоящего там при русской границе». Через кілька років його також схопили і стратили14 . Але народ вже почав скла-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КРІЗЬ ВІКИ

Іл. 2. Козак Мамай. XIX ст., с. Боровиця Чигиринського району

дати перекази про Мамая, який знову й знову воскресає. В «Архиве Юго-Западной России» теж є матеріали про учасника гайдамацького руху Мамая, який діяв і на території сучасної Чигиринщини. У протоколах допитів заарештованих гайдамак Павла Войненка, Івана Сахненка, Мойсея Крижненка згадуються такі топоніми, як Медведівка, Новоселиця, Чута, Топилівка, Боровиця, Чигирин, Суботів, Нестерівка. За зізнанням Павла Войненка, «сего года (1750) после Великодня и сшелся с Мамаем, и пошли в Полшу двенадцать человек, и пришли под Вороновку и пограбили в трех хатах всякого мелкого; набрали свиток и протчего по саквам и пошли назад к Черному Лесу в Плоское, где нас команда разбила, в то время Мамай заколол драгуна, а драгуны закололи Мамая и другова запорожца, а мы все по лесу разбежались»15. У багатьох учених-етнографів, письменників є згадки про дуб Мамая, що знаходився на території Чигиринського повіту. Про цей дуб пише у своєму романі «Порубежники» Аполлон Скальковський: 58

«В Кіевской губерніи Чигиринскаго уезда в Бураковском лесу по дороге из казенного селения Херсонки в с. Нестеровку есть еще дерево, называемое Мамаевым дубом; ствол его, необыкновенной толщины, весь избуравлен отыскивателями кладов»16 . Хутір Херсонка в ті часи (XIX століття) належав до Суботівської волості, а село Нестерівка – це сучасне село Вершаці. Писав про дуб Мамая і француз Домінік П’єр Де ля Фліз, який залишив нам дев’ять так званих «альбомів» – це рукописні книжки, які крім численних малюнків містять краєзнавчий і етнографічний опис Київщини. На двох малюнках він зобразив «разбойника Мамая» і «Мамаев Дуб» (іл. 1). У пояснювальному тексті свого рукописного альбому Де ля Фліз зафіксував народні перекази про Мамая: «Серед народу поширена також розповідь про розбійника на ім’я Мамай, зображення якого зустрічається у багатьох хатах. Він сидить під дубом, грає на бандурі (вид гітари), віддалік на дереві висить чоловік. (…) У Чигиринському повіті поблизу села Черкас мене водили до величезного, вже давно всохлого дуба. Його називають дубом розбійника Мамая. Колись у затінку цього дуба він влаштував своє пристановище, а на гіллі цього дерева вішав поляків і жидів, які потрапляли йому до рук, та й його самого на ньому пізніше повісили»17. На малюнку Де ля Фліза «Мамаев Дуб» (факсимільна частина) зазначено: «срисованный съ натуры. Сей Дуб находится в урочище Васильковском – мотренинской возле деревни Херсонкы, Чигринскаго уезда, дачи у которого разбойник Мамай часто весьма располагался табором, как говорит местное преданіе. Дуб сей 31/3 аршин при разделеніи ветвей и старожилы говорят что около ста лет как дерево это без листья. Надобно полагать что Мамай существовал назад далеко за сто лет. Во время пребыванія у сего дерева, пиры его обозначалис кровавою местью на поляках и жидах которых попадавшихся в его руки, он ве-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КРІЗЬ ВІКИ

шал на ветвях сего дуба, на котором и сам пойман по роспоряженію польскаго правительства повешен»18 . Письменник та збирач етнографічних матеріалів Пантелеймон Куліш звернув увагу на народну картину «Козак Мамай» та пов’язані з ним перекази. У листі до Осипа Бодянського він писав: «Може выдав – де вже не выдаты? Де-инде по Вкраини голенного запорозця намалеванного, що седя, подобгавшы ногы, грае на кобзи та ще й промовляе. А що промовляе, те внызу й пидпысано. Ляхы зовуть его в своих кныжках козаком Мамаем. Есть коло Суботова, чы що, и дуб мамаив, де вин вишав их браччыкив та жыдову. Було в мене воно десь и запысано, та вже запамятав»19. Наведені вище відомості підтверджує й письменник Борис Грінченко. У своїй книжці «Из уст народа. Малорусскіе разсказы, сказки и пр.» він подає переказ «Про Хмильныцькых. Про Мамая», записаний в селі Суботів: «А се вже чы не писля Хмильныцького було, як прыйихав у Суботово Мамай з запорозцямы и ляхам багато шкоды наробыв. Тут у лиси неподалечку е дуб невысокый да рясный, Мамаем зветься. Кажуть, що буцим то Мамай на йому казан вишав, да як задзвоныть, то його хлопци и бижать. А инши кажуть, що через те, що и Мамай був нызькый, та дужый, як той дуб»20. У художньому альбомі «Козак Мамай», що є на сьогоднішній день найповнішим каталогом «Мамаїв» XVII – початку XIX століття, вміщено ілюстрації чотирьох картин «Козак Мамай» (іл. 2), які потрапили до Національного художнього музею України з Чигиринщини21. Все це твори з «гайдамацькими сценами». І це не випадково, адже вся Чигиринщина була охоплена гайдамацьким рухом. Ці полотна подібні і за основними елементами композиції, і за деталями. Очевидно, вони малювалися тоді, коли в народі пам’ять про гайдамаччину ще була свіжою. Люди прагнули мати зображення «Козака Мамая» вдома, як згадку про славні часи та «надію і віру в прийдешнє визволення»22 . Чигиринський край якнайтісніше пов’язаний з іменами Богдана Хмельницького та Тараса Шевченка. Підґрунтям для Шевченкових малюнків та офортів у значній мірі був український фольклор. Не оминув він своєю увагою і «Мамаїв». В офорті «Дари в Чигирині 1649 року», передаючи інтер’єр будинку Богдана Хмельницького, Шевченко зобразив на стіні «популярну народну картину як типову ознаку козацького побуту»23 . Героїчні імена Гонти, Залізняка, Мамая як уособлення ідеї свободи стали символами руху опору українців репресивній системі СРСР у 20-ті роки XX століття24. Яків Опанасович Щириця (народився в с. Боровиця Чигиринського повіту) – військовий і громадський діяч, отаман сотні самооборони с. Тіньки (1919), отаман Білоярського полку Холодноярської організації, 2-го куреня Холодноярської бригади (1920), Першої гайдамацької кінної сотні (1921) – обрав собі повстанський псевдонім Мамай. Водночас це було й дівоче прізвище його матері. Після придушення повстання він деякий час учителював у Дніпропетровську, однак не вберігся від чекістського арешту і страти. 27 квітня 1929 року Яків Мамай (Щириця) був розстріляний у Черкасах, а його тіло поховали на міському цвинтарі25. Тож в історичних джерелах і дослідженнях зафіксовано цілий ряд козаків, які носили ім’я Мамай. Реальні події козаччини та гайдамаччини, які вирували на Чигиринщині, вплинули на формування образу козака Мамая, що став своєрідним відображенням визвольної боротьби україн-

ського народу у XVII – XX століття. Він є втіленням українського характеру, волелюбності, стійкості та невмирущості народу. ПРИМІТКИ 1 Козак Мамай: Альбом / автор вступної статті Станіслав Бушак; відповідальна за випуск Настя Голтвенко. – К., 2008. – С. 19. 2 Там само. – С. 28. 3 Білецький П. Народні картини «Козаки–Мамаї» // Родовід. – 1997. – №2 (16). – С. 32. 4 Козак Мамай: Альбом… – С. 42. 5 Щербаківський Данило. Козак Мамай // Народне мистецтво. – 1997. – №1. – С. 20. 6 Там само. – С. 21. 7 Реєстр Війська Запорозького 1649 року / підгот. до друку О.В. Тодійчук та ін. – К., 1995. – С. 50. 8 Лазуренко В. М. Історія Чигиринщини (з найдавніших часів до сьогодення). – Черкаси, 2004. – С. 118. 9 Солодар О. Нариси з історії Чигиринщини. – Черкаси, 2003. – С. 108. 10 Там само. 11 Там само. 12 Козак Мамай: Альбом… – С. 24. 13 Мамай. Изображенія запорожца (Къ рисункамъ) // Киевская старина. – 1898. – №3 // Інтернет – ресурс magnet:?xt=urn:btih:HL24L2QINZAW6HJ W36ZR6W5DDGUE27XS&tr=http%3a%2f%2fbt2. rutracker.org%2fann%3fuk%3dG3o3mvLkC8. 14 Там само. 15 Архив Юго-Западной России. – Ч. III. – Т. 3. // Інтернет – ресурс magnet:?xt=urn:btih:ERBIZB3AA 73J43YLZMROTV5ZKVF4THTZ&tr=http%3a%2f%2 fbt2.rutracker.org%2fann%3fuk%3dG3o3mvLkC8 16 Козак Мамай: Альбом … – С. 491. 17 Де ля Фліз. Альбоми. – К., 1996. – Т. I. – С. 167–168. 18 Там само. – С. 95. 19 Письма П. А. Кулиша к О. М. Бодянскому // Киевская старина. – 1898. – №2 // Інтернет – ресурс magnet:?xt=urn:btih:HL24L2QINZAW6HJW36ZR6 W5DDGUE27XS&tr=http%3a%2f%2fbt2.rutracker. org%2fann%3fuk%3dG3o3mvLkC8. 20 Гринченко Б.Д. Из уст народа (малорусские рассказы, предания и пр.). – Чернигов, 1901 // Інтернет – ресурс http://upload.com.ua/get/900830245/ 21 Козак Мамай: Альбом … – 304 с. 22 Музиченко Я. Знак Мамая // Інтернет-ресурс http://www.umoloda.kiev.ua/number/977/163/ 35501/ 23 Білецький П. Народні картини «Козаки–Мамаї» // Родовід. – 1997. – №2 (16). – С. 34. 24 Звідки родом козак Мамай? // Інтернет-ресурс http://volyn.rivne.com/allarhiv/2005/11/752-8.htm 25 Горліс-Горський Ю. Холодний Яр: Документальний роман. – Дрогобич, 2006. – С. 344–345.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ФОРТЕЦІ Й ЗАМКИ УКРАЇНИ

Володимир КАПУСТА

БАСТІОН ДОРОШЕНКА

ЧИГИРИНСЬКОЇ ФОРТЕЦІ

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ФОРТЕЦІ Й ЗАМКИ УКРАЇНИ

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ФОРТЕЦІ Й ЗАМКИ УКРАЇНИ

игирин, відомий з початку XVI століття, найбільшого розквіту досяг за часів Б. Хмельницького, коли місто стало першою гетьманською столицею України. Чигиринська фортеця, що була стрижнем фортифікаційних споруд міста, як писав П. Алепський 1655 року, «…Не мала собі рівних у всій країні козаків»1. Своє політичне і військове значення Чигирин втратив після зречення П. Дорошенком гетьманства, і, як наслідок, був повністю зруйнований в результаті Чигиринських походів 1677–1678 років. П. Дорошенко, останній гетьман Чигирина, проводячи військову реформу2, напевне, приділяв увагу і удосконаленню фортифікаційних споруд своєї резиденції, на що вказують назви деяких об’єктів Чигиринської фортеці – бастіон Дорошенка і рови Дорошенка3. Бастіон Дорошенка виявлений і досліджений археологічними експедиціями 1989–1994 років на основі т.зв. планів П. Гордона 4. Ці плани не є авторською роботою П. Гордона, про що свідчить почерк і техніка виконання5. Ймовірно, вони були виготовлені уже після кампанії 1678 року на основі первісних планів 6, які або втрачені, або ще не виявлені. Проте експлікація «планів Гордона» дає надзвичайно цінну інформацію щодо облаштування Чигиринської фортеці і вказує на точне розташування всіх її об’єктів. Бастіон Дорошенка на «планах Гордона» фігурує під назвами «Мурована в’язнична вежа Дорошенка»7, «Мурована тюремна вежа Дорошенка» 8 , «Кам’яна тюремна вежа споруджена за Дорошенка»9. Але на планах є ще один об’єкт, пов’язаний з ім’ям гетьмана: «Рів Дорошенка»10 або «Рів перед фортом, зроблений за Дорошенка»11. На плані французького резидента у Стамбулі Шарля О. Нуантеня вказано, що це «Рів перед Великою брамою замку з південного боку, досить глибоко вибитий у скелі руками людей». Тож, зважаючи на назву, можна зробити висновок, що саме за наказом П. Дорошенка були споруджені рів з напільного боку і кам’яний бастіон: видобутий камінь з рову і був використаний на будівництво бастіону. У назві цього об’єкта фігурує ще одне слово – «тюремна» або «в’язнична» вежа. Т. Бажанова стверджує, що бастіон не був зведений П. Дорошенком, а став його місцем ув’язнення12 . Проте козацькі літописи – «Літопис Самовидця», «Літопис Г. Граб’янки», «Літопис С. Величка» – не підтверджують цього факту. Дослідники історії України також не 62

повідомляють про офіційне ув’язнення П. Дорошенка, в тому числі і в Чигирині (Д. Яворницький, Н. ПолонськаВасиленко, М. Грушевський, Д. Дорошенко, Д. БантишКаменський, О. Субтельний, М. Костомаров, О. Єфименко, І. Крип’якевич, С. Соловйов). Царський уряд не наважився ув’язнити «останнього козака» «да не было бы смуты»13. Відтак, П. Дорошенко був саме «будівничим», а не в’язнем кам’яного бастіону Чигиринської фортеці. До нас дійшли джерела, де назва бастіону подана російською і німецькою мовами. Д. Федосов вказує, що вона походить від німецького слова «turm», яке означає «башта»14. В «Описи нового верхнего города» бастіон Дорошенка фігурує під назвами «наугольного каменного выводу, что словет Дорошенкова тюрма»15, «каменного выводу и казенного каменного ж погреба, что бывала Дорошенкова тюрьма»16, «каменного роскату, что бывала Дорошенкова тюрма»17. У цих назвах є вираз «каменного ж погреба». Володимир Даль пояснює значення цього слова: «погребъ – нижнее жилье в доме, частью в земле, подвальная связь, особенно на сводах//Старинное – темница, тюрьма»18 . Можливо, через неправильне трактування слів «turm» і «погребъ» постав термін «Дорошенкова тюрма». Проте, слід наголосити, що бастіон Дорошенка «тюрмою» називають саме російські джерела. І, напевно, недарма. Коли П. Дорошенко став одноосібним гетьманом України обох берегів Дніпра, за його наказом московських полонених воєвод, не кажучи про рядових стрільців, «почали пачками звозити до Чигирина»19. На січень 1669 року в місті перебувало 75 військовополонених росіян, в тому числі 20 воєвод20. І перебували вони не деінде, а саме у «Верхньому місті», тобто, у фортеці21. Як свідчить експлікація, у замку була тюрма загальновійськового призначення22 . Але vipперсон, тобто, московських воєвод, напевне, утримували саме у бастіоні Дорошенка, тим паче, що його конструктивні особливості, як це буде показано нижче, дозволяли це зробити. Саме тому, ця споруда отримала назву «Дорошенкова тюрма». Ряд дослідників стверджують, що у бастіоні Дорошенка був розміщений пороховий погріб23. Він знаходився у найміцнішій споруді замку – бастіоні Дорошенка24. Справді, бастіон був найпотужнішою будівлею Чигиринської фортеці, що зумовлювалося місцем його розташування: гармати бастіону могли контролювати не лише підступи до замку з напільного боку, а й підступи до міста, розташованого під горою. Але внаслідок цього і сам бастіон ставав одним із важливих об’єктів атаки для супротивника, про що свідчать дії турецької армії під час облоги Чигирина у 1677 році25 То чи доцільно влаштовувати пороховий склад у одному з найбільш вогненебезпечних об’єктів передової лінії оборони?! Крім того, тут були встановлені гармати26 . А хто наважиться стріляти з цих гармат, коли за спиною знаходиться більше 30 тонн пороху27. Ось як описує ці події С. Величко: «В насталу тоді ніч великоросійське військо… і козацьке, надміру зарядивши замкові гармати порохом і запаливши всі дерев’яні будівлі, що стояли в замку, вийшло із замку… Замкові ж будови, що сильно загорілися, запалили спершу заряджені гармати, а потім і порохову казну… Коли ж гармати над звичай почали розриватися на шматки і видавати від себе потужні, що землю схитували, громи, запалилася й уся порохова казна, що була в міцному кам’яному склепі, вивернула нерушний, бо дуже ж великий камінь над собою і освітила все чиги-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Південно-західний фланк

ФОРТЕЦІ Й ЗАМКИ УКРАЇНИ

ринське поле»28 . На основі цієї оповіді можна зробити припущення, що «порохова казна, що була в міцному кам’яному склепінні», була влаштована нижче денної поверхні (вибита у кам’яному тілі гори), а над нею знаходився «нерушний камінь». Звичайно, цей камінь не міг лежати на подвір’ї бастіону Дорошенка. Ці ж самі події в «Щоденнику» П. Гордона: «Приказ гласил… уничтожить замок и боевые припасы, а особливо поджечь порох… Я поджег амбар, где было много всевозможной провизии. Потом я пошел с огнем ко складу боевых припасов, дверь коего была всего лиш опечатана, отворил ее и набросал внутрь солому, доски и прочее топливо, что там нашлось. Я поджег здание, что стояло спереди и примыкало ко складу, и вернулся на рыночную площадь…»29. Минуло немало часу, впродовж якого П. Гордон встиг побувати у кількох сутичках з ворогом, прорватися крізь турецький заслін на греблі через р. Тясмин, дістатися табору Г. Ромодановського, висловити своє незадоволення діями російсько-

Горжа бастіону

го командування, аж коли «взорвался пороховой погреб в замке, причем погибло (как мы известились позже) более 4000 турков»30. У цих двох джерелах спільним є те, що пороховий погріб вибухнув внаслідок підпалу саме приміщень на території подвір’я замку, а, відповідно, він знаходився саме тут, а не в бастіоні Дорошенка. Інша спільна деталь – вибух надзвичайної сили. Якби він стався у бастіоні Дорошенка (мається на увазі нинішній каземат), то археологи навряд чи виявили б його рештки. Крім того, у такому разі уламки полетіли б на місто під горою. Але «согласно де ла Круа (секретар французького посольства в Стамбулі. – В. К.), под руинами цитадели нашли могилу более двух тысяч человек. Сила взрыва была такова, что на шатер Кара Мустафы, стоявший на большом удалении31, обрушился град камней и комьев земли, и великий везир был принужден выбраться из своего жилища»32. Із цього повідомлення видно, що уламки фортеці внаслідок вибуху полетіли у бік турецького табору, що і спричинило великі жертви. Якби пороховий погріб знаходився в казематі бастіону Дорошенка, то кам’яне тіло гори спрямувало б вибух у бік міста і жертви були б значно меншими. Вказані вище факти свідчать про те, що пороховий погріб знаходився десь на території замкового двору, а не в казематі бастіону Дорошенка. В. Каргалов вказує навіть його місце розташування (ближче до мисової частини замку), але не повідомляє джерела33. Бастіон Дорошенка – єдина оборонна споруда, що залишилася від Чигиринської фортеці. Тому, звичайно, постає питання: якою ж була її конструкція? Найбільш точно можна відтворити нижній ярус. У результаті археологічних розкопок 1989–1992 років було виявле-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ФОРТЕЦІ Й ЗАМКИ УКРАЇНИ

но велике склепінчасте приміщення розміром приблизно 20,0 х 6,4 м, яке тягнеться вздовж фасу бастіону, направленого до нижнього міста34. Дві амбразури для гармат, швидше за все, невеликої потужності, призначалися для захисту стіни, що йшла від бастіону вниз по схилу гори до Нижнього міста. У казематі є два входи-виходи. Один, з північно-східного боку, сполучає його з приміщенням, у якому влаштовані східці, що ведуть на гору. У проході, що їх сполучає, були встановлені двері, які із середини запиралися товстим дерев’яним брусом. Цей брус входив у отвори 17 х 13 см, що були влаштовані в кам’яній кладці стіни35. Чому саме цей каземат запирався із середини? У період Середньовіччя кожна оборонна споруда (башта, бастіон) у разі потреби могла перетворитися на незалежне укріплення. Тоді захисники, якщо вони не хотіли здаватися, наперед знаючи свою долю, ще довго могли виснажувати ворога, а то й урятувати своє життя у разі надходження допомоги36. Другий вхід, з південно-східного боку, з’єднує каземат з невеликим приміщенням трикутної форми розміром 3,71 х 2,32 х 1,72 м37. Це останнє, очевидно, слугувало для передачі команд, а також сполучало нижній каземат і верхні яруси бастіону. Із «Звіту про роботу Чигиринської археологічної експедиції у 1991 р.» відомо таке: «У цьому куті розчищено товстий шар зотлілого дерева, що впало зверху в середину фортеці. Це залишки згорілих дерев’яних конструкцій, що лежали під різними кутами одна до одної»38 . Хоч у звіті не подано характеристики цим дерев’яним конструкціям, та, напевне, це були рештки дерев’яного перекриття і дерев’яної приставної драбини. У цьому місці виявлено також «виріб у вигляді завіса»39 та «масивне кільце від кінської збруї» 40. Цілком можливо, що це «масивне кіль-

це» було не від кінської збруї, а слугувало ручкою ляди на завісах, яка прикривала отвір у стелі. Це приміщення мало ще одне важливе оборонне значення. Воно облаштоване у вихідному гострому куті бастіону, який внаслідок свого розташування зазнавав значного ураження від вогню артилерії супротивника41. Але оскільки склепіння каземату спиралося не на стіну зовнішнього фасу бастіону, а на перегородку всередині споруди, то ризик обвалу склепінчастої стелі каземату внаслідок обстрілу знижувався. Крім того, таке конструктивне рішення значно зменшувало обсяг досить копіткої і трудомісткої роботи по зведенню склепінчастого перекриття у гострому куті бастіону. Для того, щоб визначити, яку інженерну конструкцію мав бастіон, потрібно з’ясувати, які тактичні завдання покладалися на цю оборонну споруду (мається на увазі до 1678 р., другого Чигиринського походу, коли ще не було кронверка). Основне завдання бастіонів – захист куртин фортеці у разі атаки на них супротивника42 та знищення облогової артилерії («бреш-батарей»)43. Бастіон Дорошенка був зведений на гребені північно-східного схилу гори, зверненого до Нижнього міста, і таким чином вогнем своїх гармат міг контролю-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ФОРТЕЦІ Й ЗАМКИ УКРАЇНИ

Гармата фланкового вогню

вати підступи до нього. Південно-східний фас спрямований на «рівнину, розташовану на схід від фортеці, зручне місце для турецької атаки» 44 і, таким чином, міг контролювати підступи до самої фортеці. Цей фас до рівня фортечного двору з напільного боку був захищений глибоким і широким ровом, вибитим у кам’яному тілі гори. Тому установка артилерії з цього боку доцільна на рівні двору і верхнього ярусу. Фланк, що прилягав до цього фасу і захищав куртину в напрямку Спаської брами, а також саму браму, в силу свого розташування повинен був мати артилерію на тих самих ярусах. 66

Фас, був звернений до міста, відігравав і роль фланку щодо стін, які йшли по схилу гори до Нижнього міста. А це була досить небезпечна ділянка. Щоб зміцнити її, потрібно було збільшити насиченість артилерією фасу з цього боку бастіону, що досягалося збільшенням тут ярусності. Під час археологічних досліджень біля внутрішньої стіни фасу, спрямованого до рову, приблизно на рівні вершини склепіння нижнього ярусу було «відкрито частину цегляної кладки на вапняковому розчині» 45. По всій площі розкопу всередині бастіону на рівні склепіння нижнього ярусу та в його провалі «у значній кількості знайдені обгорілі та зотлілі рештки дерев’яних конструкцій» 46, «розчищено потужний шар горілого дерева, сажі, битої цегли 47, «товстий шар темно-сірого супіску з великим вмістом каменю, …включає в себе лінзи цегляного бою, випаленої глини й горілого дерева» 48 . У приміщенні, де були східці, виявлено «потужний завал битої пальчастої цегли» та «горілого дерева» 49. «Стіна, яка відмежовує вхід у середині башти із закінченням маршів (виходу їх до рівня, на якому починається склепіння в приміщенні башти) далі не йде, а закінчується вертикальним торцем. Можливо, тут був ще один вхід у підземелля башти»50.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ФОРТЕЦІ Й ЗАМКИ УКРАЇНИ

План Чигиринської фортеці 1678 р., що зберігається в Російському державному архіві давніх актів. Фрагмент «План черкаського прикордонного міста Чигирина, атакованого турками 8 липня та захопленого 11 серпня 1678 року: А. Рівнина, розташована на схід від фортеці, зручне місце для турецької атаки; B. Схил гори до козацького міста. C. Низина. D. Частина козацького міста. Е. Рів Дорошенка. F. Річка Тясма. G. Дуже крутий схил гори до міста. Н. Палісадова огорожа, що тягнеться уздовж Тясми до болота та з’єднується із мурованою стіною міста. К. Шлях до табору Ромодановського. L. Узвишшя між байраками.

1. Церква. 2. Комора для амуніції. 3. Комора для провіанту. 4. Харчові ряди. 5. Ринкова управа. 6. В’язниця при кордегардії. 7. Будинок воєводи. 8. Криниця. 9. Дорога або сходи до міста. 10. Кримська вежа. 11. Мурована в’язнична вежа Дорошенка. 12. Спаська брама. 13. Брама до Великого міста. 14. Стіна Великого міста, пошкоджена вибухом 1677 року. 15. Мурований равелін, пошкоджений вибухом. 16. Равелін, споруджений генералмайором Трауерніхтом.

На підставі цього можна зробити висновок: вище кам’яного каземату було ще одне велике приміщення. Висота від вершини склепіння нижнього каземату до поверхні двору (приблизно 3 м) дозволяла його тут влаштувати. Яке воно мало конструктивне вирішення, визначити важко. Але можна припустити, що це приміщення тягнулося вздовж фасу бастіону, оберненого до міста, мало ширину на рівні закінчення сходів, що вели до нижнього каземату, і в цьому місці – прохід. Від схилу гори воно відмежовувалося цегляною стіною. На рівні бастіонного двору перегороджувалося міцним дерев’яним перекриттям-накатом. Такі перекриття відомі в українській фортифікації51. Швидше

17. Кронверк, споруджений полковником Гордоном. 18. Дерев’яне крило, що йде до Тясми. 19. Земляне крило, що йде до козацького міста. 20. Мурована церква, в якій поховані митрополит Тукальський та інші шляхетні особи. 21. Брама на млині, через яку відходили. 22. Земляний бруствер. 23. Мури Великого міста. 24. Байраки, або яри. 25. Млин. 26. Засипаний байрак. 27. Дерев’яний еспаулемент. 28. Дерев’яний болверк, захищений від води камінням. 29. Перша ділянка зруйнованого болверка. 30. Друга ділянка, частково спалена. 31. Рів, споруджений Фельзеном»

за все приміщення розділяли кілька цегляних перегородок, на які й спиралися балки перекриття. Розміщення артилерії на цьому додатковому ярусі значно посилювало оборону стін, що йшли по схилу гори до міста. Крім того на цьому ярусі можна було б встановити одну чи дві гармати на вихідному куті бастіону у бік ворога по схилу гори, що знову ж таки посилювало обороноздатність цієї ділянки. Таке інженерне вирішення давало змогу значно

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ФОРТЕЦІ Й ЗАМКИ УКРАЇНИ

зменшити обсяг земляних робіт, особливо враховуючи дефіцит землі на горі52, а також створювало додаткові приміщення для проживання гарнізону, про що свідчать знахідки у великій кількості пічних кахлів53 (приміщення ще й опалювались). Влаштування амбразур у фасі-фланку не ослаблювало конструкції бастіону. З боку міста цю стіну неможливо було обстрілювати в силу технічних особливостей тогочасної артилерії54. Зі схилу гори ядра рикошетили б по стіні. А з рівнини перед фортецею («зручного місця ... для атаки») артилерія супротивника не могла «бачити» своєї цілі. Існує ще один досить вагомий аргумент на користь існування цього ярусу. Якби тут було не приміщення, а висипка із землі й каміння, то вона своєю вагою досить надійно тримала б замки склепіння нижнього каземату, і ми, можливо, і досі милувалися б бастіоном у його первісному вигляді. А так струс від потужного вибуху порохового погребу призвів до розриву замків склепіння і його обвалу. Це, відповідно, потягло за собою і руйнування конструкцій верхніх ярусів. Як уже зазначалося, на бастіони покладалося знищення облогової артилерії супротивника. Тобто, таке завдання могла виконувати далекобійна артилерія. Із «Описи оружия и имущества» відомо, що на бастіоні справді була далекобійна гармата: «на каменном роскате пищаль медная в станку длиною в пять аршин одинадцять вершков, ядро надобно по кружалу в восьм гривенок»55. П. Гордон вказує, що її калібр становив 14 фунтів56 . Але це однозначно була далекобійна гармата і вага її повинна була становити приблизно 1,5 т57. Навіть тепер, з подвір’я відновленої цитаделі, враховуючи значне пониження гори, чітко видно, що така гармата не могла далеко стріляти. А це означає, що її потрібно було підняти на дещо вищий рівень, особливо враховуючи, що в той час (1677–1678 рр.) перед фортецею був ще й горб58 . В «Описи нового верхнего города» бастіон вказується як «каменный вывод»59 і «каменный отвод» 60. І окремо вказано: «на котором выводе деревяной пушечный большой роскат» 61. От саме на цьому «деревяном пушечном большом роскате» і була встановлена вище згадана гармата. Враховуючи її довжину (4 м 5 см) і, відповідно, технічний хід («роскат»), близько 9 м, та вагу, нею неможливо було б здійснювати маневрування на обмеженій площині 62 . Таким чином «деревяной пушечный роскат» мав бути су68

цільним накатом із дерев’яних колод, застеленим дошками, що опирався на стіни-перегородки з дерева та цегли нижнього ярусу на рівні фортечного двору. І лише в цьому випадку можна було б «посадити» дерев’яний бруствер 63, ширина якого становила приблизно 2м 64 на кам’яні стіни бастіону (товщина стін на цьому рівні відтвореного бастіону становить близько 1,5 м), обперши його внутрішню стіну на перекриття верхнього ярусу. Внаслідок такого інженерного рішення захисники бастіону отримали б відчутний захист від гранат ворожої артилерії, а також додаткові приміщення для проживання гарнізону фортеці. На планах П. Гордона біля бастіону Дорошенка чітко видно зображення ще одної споруди у вигляді бастіону. А на плані із «Щоденника» П. Гордона це зображення відсутнє. В «Описи Нового Верхнего города» йдеться, що «Против наугольного каменного выводу, что словет Дорошенкова тюрма старого верхнего Чигирина города, на котором выводе деревяной пушечной большой роскат, подле отводного каменного ж выводу, что за старым рвом, который вывод в приход турских людей разбит, ис пушек и подкопами попорчен, снизу от нижнего города на крымскую сторону делают городовую стену» 65. З викладеного видно, що біля бастіону Дорошенка був побудований ще один бастіон – «вывод». І саме він, а не бастіон Дорошенка, виявився ушкодженим під час першого Чигиринського походу. «Одну из них (мін. – В. К.) они взорвали под каменным фланком стены вне болверка Дорошенко, во рву. Содрогнувшись от удара, часть [фланка] обрушилась и упала наружу, на них самих (турків – В. К.)» 66 . Для того, щоб напередодні другого Чигиринського походу унебезпечити бастіон Дорошенка від руйнації, особливо враховуючи його важливе значення в оборонній системі середньовічного Чигирина, навколо цього бастіону було споруджено оборонну стіну «снизу от нижнего города на крымскую сторону» «от каменного раскату огибю до угла нового города, что угол к старому рву» 67. Таким чином, ця стіна, крім того, що прикривала бастіон Дорошенка, створювала фланкуючий вогонь стосовно бокової стіни кронверку та міської стіни на схилі гори. Із історії України відомо, що наш народ був досить широко обізнаний з новаторськими ідеями фортифікаційного будівництва XVI–XVII ст. Досить часто для будівництва оборонних споруд запрошувалися іноземні спеціалісти 68 . Але українці і самі намагалися пізнати таїни фортифікаційного будівельного мистецтва. У Національній бібліотеці України імені В.І. Вернадського зберігається трактат Самуеля Маролуа «Фортифікація, або військова архітектура», виданий 1615 року в Гаазі французькою мовою. Книга має напис: «Собственная отца Антонія Тарасовича, наместника Печерскаго» 69. А це свідчить, що в Україні було певне коло людей, які мали професійну потребу в літературі такого змісту. І не лише вказаного автора. Так, на початку XVII ст. недалеко від Чигирина на річці Тясмин в містечку Крилові (нині м. Світловодськ) влаштовано укріплення з оборонними елементами Альбрехта Дюрера, залишки якого в 50-х роках ХХ століття були затоплені водами Кременчуцького водосховища70. Навіть польові укріплення, як наприклад табір на р. Солониці 1596 року, козаки споруджували з елементами бастіонної фортифікації 71. А конструктивне рішення в будівництві бастіону є не що інше, як реальне втілення в життя фортифікаційних ідей Альбрехта Дюрера, іншими словами можна сказати, що бу-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ФОРТЕЦІ Й ЗАМКИ УКРАЇНИ

дівничі бастіону були обізнані з працями цього видатного німця доби Відродження72 . Хто автор фортифікаційних споруд Чигиринського замку, історія, на жаль, не вказує. Але на основі викладеного вище можна певною мірою стверджувати, що абрису, який відомий із «планів Гордона», фортеця набула саме за часів П. Дорошенка. Сам же бастіон Дорошенка повинен був мати чотири яруси оборони, два проміжні з яких використовувались не лише для розміщення гармат, але й гарнізону, а при потребі – для утримання полонених.

ПРИМІТКИ 1 Кілессо С.К. Архітектурні та мистецькі скарби Богданового краю. – К., 2000. – С. 39. 2 Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів, 1990. – С. 201. 3 Ленченко В. Гетьманський замок в Чигирині // Шевченків край: історико-культурологічні нариси. – К., 2005. – С. 89–90; Ленченко В.А. История и топография Чигирина в XVII веке // Гордон Патрик. Дневник 1677–1678. – Москва, 2005. – С. 175. 4 Кілессо С.К., Кобенко О.О. Наукова реконструкція Чигиринського замку на 1678 р. – К.; 1992. – С. 8; Гордон Патрик. Дневник 1677–1678. – Москва, 2005. – С. 38–39, 52–53. 5 Гордон Патрик. Дневник… – С. 90, 38–39, 52–53. 6 Кілессо С.К., Кобенко О.О. Наукова реконструкція Чигиринського замку на 1678 р. – К., 1992. – С. 98–108; Гордон Патрик. Дневник… – С. 37, 42, 46. 7 Чигирин та Суботів. Карта масштабу 1: 20000. – К., 1995. 8 Ленченко В. Гетьманський замок в Чигирині… – С. 90. 9 Ленченко В.А. История и топография… – С. 175. 10 Чигирин та Суботів. Карта масштабу 1: 20000. 11 Ленченко В.А. История и топография… – С. 175. 12 Бажанова Т. Традиції фортифікаційного будівництва у старому замку Чигирина (XVII ст. ) // Архітектурна спадщина України. – К., 2002. – Вип. 5. – С. 74. 13 Соловьев С.М. Сочинения: В 18 кн. – Кн. VII. – Т. 13–14. История России с древнейших времен. – Москва, 1991. – С. 198. 14 Гордон Патрик. Дневник… – С. 213. 15 Кілессо С.К., Кобенко О.О. Наукова реконструкція… – С. 98. 16 Там само. – С. 107. 17 Там само. – С. 108. 18 Даль В.И. Толковый словарь живого великорусского языка. Москва, 1955. – Т.ІІІ.. – С. 157. 19 Мицик Ю.А. Чигирин – гетьманська столиця. – К., – 2007. – С. 168. 20 Там само. – С. 170. 21 Там само. – С. 179. 22 Ленченко В.А. История и топография… – С. 175. 23 Бажанова Т. Традиції… – С. 71; Кілессо С.К., Кобенко О.О. Наукова реконструкція… – С. 68, 70; Горішній П.А. Звіт про роботу Чигиринської археологічної експедиції у 1989 р. – К., 1989. – С. 7. 24 Ленченко В.А. История и топография… – С. 177. 25 Гордон Патрик. Дневник… – С. 22–25. 26 Горішній П.А. Звіт про роботу Чигиринської археологічної експедиції у 1991 р. – К., 1991. – С. 13; Мудрицкий Г.А., Лаевский С.Л. Отчет об археологических исследованиях 1992 г. «Бастион Дорошенка» в г. Чигирине Черкасской области. – К., 1992. – С. 1. 27 Гордон Патрик. Дневник… – С. 35. 28 Величко С.В. Літопис. – К., 1991. – Т. 2.– С. 243. 29 Гордон Патрик. Дневник… – С. 86–87. 30 Там само. 31 Там само. – С. 54–55. 32 Федосов Д.Г. Полковник и инженер против Блистательной Порты // Гордон Патрик. Дневник 1677–1678. – Москва, 2005. – С. 150. 33 Каргалов В.В. Полководцы XVII в. – Москва, 1990. – С. 367. 34 Горішній П.А. Звіт про роботу Чигиринської археологічної експедиції у 1990 р. – К., 1990. – 27 с.

35 Горішній П.А. Звіт… – 1991. – С. 6 36 Виолле-Де-Дюк Э. Крепости и осадные орудия. Средства ведения войны в Средние века. – Москва, 2007. – С. 68–69. 37 Горішній П.А. Звіт… у 1990 р. 38 Горішній П.А. Звіт… у 1990 р. – С. 4. 39 Там само. – С. 4. 40 Там само. – С. 5. 41 Гордон Патрик. Дневник… – С. 23. 42 Яковлев В.В. История крепостей. Эволюция долговременной фортификации. – Санкт-Петербург, 1995. – С. 33–37; Виолле-Де-Дюк Э. Крепости… – С. 228–229. 43 Виолле-Де-Дюк Э. Крепости… – С. 227–228, 325. 44 Ленченко В. Гетьманський замок… – С. 89. 45 Горішній П.А. Звіт… у 1991 р. – С. 2. 46 Горішній П.А. Звіт… у 1990 р. – С. 1. 47 Горішній П.А. Звіт… у 1991 р. – С. 9 48 Мудрицкий Г.А., Лаевский С.Л. Отчет… – С. 1–2. 49 Горішній П.А. Звіт… у 1991 р. – С. 7. 50 Горішній П.А. Звіт про роботу Чигиринської археологічної експедиції у 1992 р. – К., 1992. – С. 12. 51 Шевченко В. Фортифікаційні ідеї Альбрехта Дюрера: втілення в Україні // Пам’ятки України. – 1998 р. – Чис. 3–4. – С. 86. 52 Гордон Патрик. Дневник… – С. 24. 53 Горішній П.А. Звіт… у 1990 р. – С. 4; Горішній П.А. Звіт… у 1991 р. – С. 2, 78; Горішній П.А. Звіт… у 1992 р. – С. 11–12. 54 Прочко И.С. История развития артилерии. С древнейших времен до конца ХIХ века. – Санкт-Петербург, 1994. – С. 30. 55 Кілессо С.К., Кобенко О.О. Наукова реконструкція… – С. 116. 56 Гордон Патрик. Дневник… – С. 48. 57 Ланитуки Гюнтер. Амфоры, затонувшие корабли, затонувшие города. – Москва, 1982. – С. 32. 58 Гордон Патрик. Дневник… – С. 45. 59 Кілессо С.К., Кобенко О.О. Наукова реконструкція… – С. 98, 107. 60 Там само. – С. 99. 61 Горішній П.А. Звіт… у 1990 р. – С. 98. 62 Бажанова Т. Традиції… – С. 70. 63 Гордон Патрик. Дневник… – С. 24. 64 Кілессо С.К., Кобенко О.О. Наукова реконструкція… – С. 101, 104. 65 Там само. – С. 98–99. 66 Гордон Патрик. Дневник… – С. 25. 67 Кілессо С.К., Кобенко О.О. Наукова реконструкція… – С. 99. 68 Там само. – С. 22–38. 69 Мена К. Французький трактат з фортифікації в українській книгозбірні // Пам’ятки України. – 1998 р. – Чис. 3–4, С. 81. 70 Шевченко В. Фортифікаційні ідеї… – С. 87. 71 Величко С.В. Літопис. У 2-х т. – К, 1991. – Т. 1. – С. 115. 72 Яковлев В.В. История крепостей…. – С. 33–34.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ПАМ’ЯТКА ПРИРОДИ

Богдан ЛЕГОНЯК Ірина ЧЕПУРНА

ДУБ МАКСИМА ЗАЛІЗНЯКА

айціннішою живою перлиною Богданового краю є пам’ятка природи національного значення Холодний Яр. Це реліктовий лісовий масив, який ще у XVIII століття становив єдине ціле з іншими лісами лісостепової зони і простягався від Карпат до Дніпра, від річки Рось до Херсонських степів. З розвитком промисловості у XIX столітті і, як наслідок, – вирубуванням насаджень лісовий масив став розірваним на сотні окремих лісових урочищ. Значної шкоди було завдано лісам у роки громадянської та Другої світової воєн, їх продовжували знищувати і в важкий повоєнний період. Саме тому сьогоднішнім представникам флори Холодного Яру переважно 50–70 років, проте поміж них зустрічаються справжні патріархи середньовічного лісу. І, безперечно, найстарішим і найвідомішим серед них є тисячолітній дуб Максима Залізняка, який росте біля хутора Буди Чигиринського району на схилі Кириківського яру. Свою назву дерево отримало на честь головного ватажка національно-визвольного повстання Коліївщини Максима Залізняка. За народними переказами, під шатром дуба відпочивали С. Наливайко, П. Павлюк, Б. Хмельницький, С. Неживий, Т. Шевченко. Йому присвячено українську народну пісню «Ой чого ти, дубе, на яр похилився?». Сьогодні дуб М. Залізняка входить в десятку найбільших вікових дерев Європи. Його висота – 30 м, обхват стовбура на висоті 130 см – 8,9 м, вік – понад 1000 років. Звісно, час залишив на красені свій відбиток: періодично всихають окремі гілки, через все дерево згори до низу проходить слід від удару блискавки – частина стовбура не має кори. Старожили згадують, що найгірше дуб виглядав наприкінці 50-х років XX століття: майже на все дерево поширився процес гниття кори. Саме в цей час прокладали лінію електропередач з Кам’янки до Мельників, якраз біля дуба. Оскільки дерево було дуже велике та ще й гниле, його рекомендували зріза70

ти. І саме тоді над дубом був проведений чи не найцікавіший експеримент, що врятував його. Біля дерева змурували піч, де варили сироп з меду (неподалік стояла пасіка мешканця с. Мельники Тихона Шпильового). По спеціально замовленій величезній драбині піднімалися і цим сиропом вночі поливали весь стовбур. І так робили два тижні поспіль. На солодке дерево зліталися бджоли й поступово виносили мед разом з гниллю. Кора стала абсолютно чистою і, можна сказати, що дуб народився вдруге. Ініціатором і виконавцем цієї справи був головний лісничий Креселецького лісництва Олександр Андрійович Найда1. 1965 року в Україні відновлює свою діяльність товариство охорони пам’яток історії, культури та природи (ТОПІК). До 200-річчя селянсько-козацького повстання під проводом Максима Залізняка Черкаською обласною та Чигиринською районною організаціями було розроблено ряд заходів щодо відтворення та впорядкування визначних місць колиски Коліївщини – Холодного Яру2. В 1968 році за безпосередньої участі О. Найди, який був почесним членом ТОПІК, у Холодному Яру на місці визначних історичних подій були встановлені пам’ятні знаки. Тоді було встановлено охоронну дошку й біля дуба М. Залізняка та паркан. Уперше було здійснене органічне підживлення дерева. Враховуючи величезну історичну та природну цінність Холодного Яру, розпорядженням РМ УРСР від 01.11.1968 року це лісове урочище оголошено пам’яткою природи національного значення і рішенням Черкаського обласного виконавчого комітету від 27.06.72 року №367 вікове дерево дуба – пам’яткою природи місцевого значення3 . Слід зазначити, що колектив лісництва на чолі з О. Найдою протягом двох наступних десятиліть систематично проводив роботу, спрямовану на відтворення Холодноярських лісів та підтримку життєдіяльності дуба М. Залізняка. У 1989 році був створений Державний історико-культурний заповідник «Чигирин» з філією «Холодний Яр», працівники якого і почали опікуватись пам’яткою 4. У середині 90-х років розпочала роботу комісія у складі Мельниківського сільського голови С. Зінченка, лісничого Креселецького лісництва В. Фіалковського та завідувача філії «Холодний Яр» Національного історико-культурного заповідника (далі – НІКЗ) «Чигирин» Б. Легоняка. Члени комісії зробили візуальне обстеження дерева та спланували першочергові заходи з підтримки життя патріарха5. Поступово до пам’яткоохоронної роботи долучилися Черкаське товариство охорони природи, Державне лісогосподарське об’єднання «Черкасиліс», обласна організація «Зелений світ», науково-технологічний центр «Сенсор». Представники цих організацій у 2000 році розробили екологічний проект з порятунку дуба М. Залізняка.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

У рамках цього проекту за співпраці вищеназваних організацій навколо дерева був встановлений металевий паркан, двічі на рік проводиться обрізка сухих гілок і зламів, консервація зрізів, пошкоджень і дупел, розпушування ґрунту та внесення органічних і мінеральних добрив. З метою популяризації пам’ятки були видані буклети: «Велетень XXI ст. Екологічний проект», «Тисячолітній дуб М. Залізняка», «Холодний Яр – пам’ятка історії та природи», фотопутівник «Холодний Яр». 2002 року за участі НІКЗ «Чигирин», Державного лісогосподарського об’єднання «Черкасиліс», обласного товариства охорони природи, Національного аграрного університету (м. Київ), Міжнародного товариства досліджень та охорони дерев (Польща) біля дуба відбувся науковопрактичний семінар. Учасники семінару провели діагностичні, опоряджувальні та лікувальні роботи дуба, окрім того, найбільші скелетні гілки дерева були закріплені спеціальними еластичними пасками системи «Кобра». Також польські фахівці надали наукові рекомендації щодо консервації зрізів та пошкоджень, обробки дерева проти шкідників і захворювань. У 2003–2004 роках посильну участь у збереженні пам’ятки взяли Київський інститут туризму та банк «Київ», за рахунок яких були здійснені певні рятувальні та опоряджувальні роботи. Зокрема, облаштовано дерев’яний настил навколо дуба, який захищає ґрунт від затоптування, та спеціальний підхід до дерева. У жовтні 2009 року на базі Національного історикокультурного заповідника «Чигирин» відбувся Міжнародний науково-практичний семінар «Технологічні особливості охорони, збереження та лікування багатовікового історичного дерева дуба М. Залізняка». Організаторами заходу виступили НІКЗ «Чигирин» та Національний університет біоресурсів і природокористування України. У семінарі також взяли участь фахівці Державної служби заповідної справи Міністерства екології України, Державного управління охорони навколишнього природного середовища в Черкаській області, Білоцерківського національного аграрного університету, Канівського природного заповідника, Державного лісогосподарського об’єднання «Черкасиліс»,

Черкаського обласного товариства природи, фірми «Лісовий парк» з Польщі та інших установ і організацій. Учасники семінару обмінялися досвідом роботи з багатовіковими деревами, провели першочергові рятувальні заходи. Зокрема, група арбористів видалила сухі та хворі гілки, встановила дві канатні системи типу «Кобра». Науковці та спеціалісти розробили рекомендації щодо охорони та збереження дуба. Серед найважливіших і найтерміновіших є організація зони охорони пам’ятки: перенесення дерев’яного настилу на віддаль проекції крони, відновлення навколо дерева трав’яного покриву, характерного для дібров, облаштування огорожі ажурного типу, встановлення ще трьох систем типу «Кобра», здійснення постійного догляду та лікування дерева за сучасними світовими технологіями 6. Нагальним є і питання вирішення нагляду за пам’яткою, оскільки сьогодні тут відсутній постійний пост фізичної охорони. Як наслідок, залишаються небезпечними неконтрольовані відвідування екскурсантів, які намагаються залізти на дерево, відірвати шматок кори, влаштувати біля дуба пікнік. Сьогодні справа охорони та збереження пам’ятки, організація і проведення постійного моніторингу за станом багатовікового дерева потребує значної фінансової і методичної допомоги, тому запрошуємо до співпраці усіх, кому не байдужа доля славетного дуба Максима Залізняка. 1 2

ПРИМІТКИ М.П.Д. автора І.В.Чепурної: Колісник В.П., 1935 р.н., м. Чигирин. Чепурна І. Пам’яткоохоронна робота на Чигиринщині у 50–60-х рр. ХХ ст. // Черкащина в контексті історії України. – Черкаси, 2008. Реєстр територій та об’єктів природно-заповідного фонду Черкаської області // Черкаський обласний комітет по охороні природи, Черкаська обласна рада Українського товариства охорони природи. – Черкаси, 1991. – С. 55. Постанова РМ УРСР від 7 березня 1989 р. № 77 «Про оголошення комплексу пам’яток історії, культури та природи м. Чигирина, с. Суботова і урочища Холодний Яр у Черкаській області державним історико-культурним заповідником» // Науковий архів Національного історикокультурного заповідника «Чигирин». Акт візуального обстеження пам’ятки природи та історії дуба М. Залізняка. 1999 р. // Науковий архів Національного історико-культурного заповідника «Чигирин». Кушнір А.І., Суханова О.А., Кушнір І.Л. та ін. Наукове заключення стану унікальної пам’ятки європейської і світової природи багатовікового історичного дерева – «Дуба Максима Залізняка» і необхідні заходи щодо його лікування та збереження. – К., 2010. – С. 18–19.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ОБРАЗКИ З МИНУЛОГО

Яніна ДІДЕНКО

ЧИГИРИН

очима Ф. Равіти-Ґавронського

Вид на Замкову гору Каменярня на Замковій горі Загальний вигляд міста

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Поштівки М. Сквирського 1911–1915 рр. з фондів НІКЗ «Чигирин»

игирин та його багата історія завжди привертали до себе увагу істориків, письменників, поетів та художників. Захоплюючись минулим першої гетьманської столиці, її пам’ятками, вони приїздили до цього міста. Перебуваючи під враженням від побаченого – залишали описи своїх подорожей, створювали поетичні та прозові твори, писали картини. У різний час, протягом ХІХ – початку ХХ століття, місто відвідували М. Маркевич, Т. Шевченко, П. Чубинський, М. Костомаров, І. Рєпін, Д. Дорошенко та інші1. Серед небайдужих до історії Чигирина був і польський історик та письменник Францішек Равіта-Ґавронський2. Він цікавився польсько-українськими відносинами XVII–XVIII століть, що й стало причиною його подорожі по історичним місцям пов’язаних із козацтвом: «Через те, що для моєї праці про козаччину бажано познайомитися з топографією місцевостей історичних з часів козацьких воєн, вирішив відвідати одну за одною ті, принаймні, яких до цього часу не знав…»3. Її опис був вміщений у щомісячному додатку до «Газети Львовської» № 29 за 1901 рік – «Путівнику науковому та літературному» під назвою «Мандрівки історичноархеологічні по Україні». Під час подорожі автор відвідав декілька населених пунктів Чигиринщини – Чигирин, Боровицю та Суботів. Окремий розділ «Мандрівок…» Ф. Равіта-Ґавронський присвятив Чигирину. Втома від подорожі не завадила історику подати цікаві описи міста на межі ХІХ–ХХ століть. Він не лише приділив увагу його історичному минулому, але й констатував загальну убогість та складне економічне становище місцевого населення.

ОБРАЗКИ З МИНУЛОГО

Терещенська вулиця (нині – Гетьманська) Черкаська синагога

Поштівки М. Сквирського.1911–1915 рр. з фондів НІКЗ «Чигирин»

Міст через р. Тясмин

Джерелом історичних відомостей, легенд та переказів з історії першої гетьманської столиці для Ф. РавітиҐавронського став місцевий житель Микола Парсункін «шмат завірюхи та авантюрника». Він познайомив автора «Мандрівок…» з найцікавішою пам’яткою міста, яка привертала незмінну увагу шукачів скарбів – Замковою горою, та розказав про пошуки старожитностей місцевими жителями. Розповіді Парсункіна підштовхнули Ф. РавітуҐавронського до пошуку історичного підґрунтя легенд та переказів, що побутували в Чигирині в кінці ХІХ – на початку ХХ століття. «Мандрівки історично-археологічні по Україні» містять цінні відомості з історії першої гетьманської столиці наприкінці ХІХ – початку ХХ століття, що становить особливий інтерес для сучасних дослідників. Оригінальний текст «Мандрівок…» написаний польською мовою. Ця стаття є перекладом українською автором передмови. Текст друкується із скороченнями.

Ф. Равіта-Ґавронський. МАНДРІВКИ ІСТОРИЧНОАРХЕОЛОГІЧНІ ПО УКРАЇНІ. ЧИГИРИН Подорож до Чигирина незмірно виснажлива та важка. З Києва потрібно їхати пароплавом по Дніпру до Бужина годин 18, а повертатися, проти течії – 23. В інших умовах подорож могла б бути тільки приємністю, але кораблями, курсуючими по Дніпру – це страждання. Спричинено це тим, що кораблі оснащені надзвичайно примітивним устаткуванням та однаково примітивним ставленням власників до пасажирів. Щоправда небагато з них вимагає платити, але теж окрім перевезення, в прямому розумінні, нічого більше не дає. Насамперед, кораблі вкрай переповнені. Кожна весна розпочинається мандрівками сільської людності до Печерської Лаври у Києві й взагалі до чисельних київських монастирів. Перша палуба кораблів зазвичай буває так щільно забита такими пасажирами, що ця збита маса мало подібна на людей. Усі вони тісняться біля залізної огорожі парової машини. Якщо це грішники, яких не рятують молитви, одправлені у святих місцях, то подорож посеред таких умов повинна принести їм хіба спокутування. Перша палуба переповнена, внаслідок чого бідні мученики змушені мандрувати по цілому кораблю з метою пошуку місця на верхній палубі. При такому поводженні пасажири першого і другого класу, для яких власне призначена верхня палуба, не мають жодних зручностей та спокою, тому що постійно стикаються з натовпом брудних до неможливості робітників, які споживаючи свою рибу чи сало, кидають рештки на підлогу, не піклуючись про те, що де впало. Каюти брудні та низькі, й яскраво-червоний плюш першого класу анітрохи бруду не закриває. У таких умовах пливли дуже поволі, так як щохвилини виникало побоювання зачепити мілину. Небезпечні місця щоправда позначені, але це не захищало нас від

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ОБРАЗКИ З МИНУЛОГО

Базарна площа міста Вид із Замкової гори на лівий берег річки Тясмин Вид на Замкову гору з лівого берега річки Тясмин

небезпеки сісти на мілину. У кожному небезпечному місці робітник міряє призначеною для того жердиною глибину води і голосно вигукує: 5 – 6 – 9 поділок мірки – глибоко! – По слову «глибоко», повтореному кілька раз, корабель рушає знову з усією силою пари. Кухня на кораблі вкрай обридлива. Настільки, що окрім чаю жодного іншого харчу вживати небезпечно. Говорять, що на інших кораблях краще. Я їхав у цю сторону на «Імператорі», повертаючись на «Могучому», – й зрозумів – ambo meliores [один одного вартий]. З Бужина найнятим візком під’їжджаємо до Чигирина посеред жахливої спеки, яку тиша збільшує, здається, ще дужче. Від пристані корабля до міста близько 25 верст, але якої дороги! Не знаю навіть чи правильно говорити, слово «дорога», якщо почавши од Бужина щонайменше іде десять розгалужень піщаних доріг, які ведуть до степу. Кожна йде куди хоче, і ці, ніби дороги, в’ються найрізноманітнішими закрутами посеред пісків, сягаючих коням до пахвин. Коні посуваються крок за кроком, колеса скриплять і скреготять – і так цілих п’ять верств треба їхати доки шлях добіжить до стрімкого виїзду. Нарешті стає трішки краще. Виїжджаємо на степ. Ця назва неслушна, тому що площина, якою треба тепер їхати степового характеру не має – є лише піщана рівнина, всіяна могилами. Степ лежить далі. Це принаймні краще, адже їдемо швидше. Дорога широка, рівна, нещодавно висаджена вербами – звичайно не брукована. Трохи більше як за годину такої їзди дорога знову розходиться на десяток різних розгалужень. Голі піски, голі пагорби, а швидше насипи піщані – і так на величезному просторі, яке тільки може око сягнути. Тут і купи лози, яка самородно росте на пісках, а в далечині, як оази якісь, видно групи більших чи менших дерев. І знову крок за кроком під скрип піску через 7 верств майже під’їжджаємо до Чигирина. Рука людська нічого тут не 74

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Поштівки М. Сквирського 1911–1915 рр. з фондів НІКЗ «Чигирин»

Монастирська дача

Поштівки М. Сквирського 1911–1915 рр. з фондів НІКЗ «Чигирин»

ОБРАЗКИ З МИНУЛОГО

зробила, щоби піски засадити і використати, хоча вони дуже родючі й в основі мають дуже багато води, так що будь-яка рослинність надзвичайно буйно росте. Колись, років сто тому, тут були ліси. Тепер вони майже всі знищені. Залишились донині лише голі ребра летючих пісків. Нарешті видно Чигирин. До міста мали ми кращих коней і тому їхали 3,5 години, поверталися – близько 5. І весь час при спеці африканській. Що то власне є Чигирин? Хто знає яку роль це місто відіграло в минулому, яке було могутнє і сильне, скільки битв відбулося на просторах і болотах його околиць. Та даремно шукати історичного Чигирина. Сьогодні це є одне велике село, яке од Крилова тягнеться аж до Суботова, в шовковичних та вишневих садках, посеред буйної зелені фруктових дерев і винограду. Ніхто крім матері природи й не доглядав тих дерев. Шовковиця росте, як Бог хоче, але шовкопрядів ніхто не годує, виноград у великій кількості родить, щоправда дико, але ніхто обробітком його та виготовленням вина не займається. Здавалося б, що цей багатий, щедрий на природу закуток, покараний залишитися самотнім серед піску й боліт, покинутий на вічне забуття. Інші міста піднеслися матеріально, розрослися, розвинули промисловість, торгівлю – а Чигирин сидить в убогості на узбіччі. Серед блиску дзеркала Тясмину, серед буйної зелені забовванів вдалечині Чигирин, а над ним висіла цілковито гола, без жодного деревця гора, звана серед людей «Польська». Та сама, на якій колись підносився міцний і укріплений замок на південних кресах4. Тепер стоїть там тільки вежа пожежна – каланча, де знуджений інвалід спостерігає за пожежною безпекою міста. У підніжжя гори, як ластів’ячі гнізда, приліпилося кілька будинків найбіднішої людності. Переїхавши через дерев’яний міст на Тясмині, в’їхали врешті на широку вулицю міста. Низькі одноповерхові убогі будинки, торгівельна площа, оточена, магазинчиками з дерева (лавки) – ото Чигирин. Бодай чи не єдиний на ціле місто мурований дім є заїжджим двором чи готелем, який є власністю жида Герцика. Згадується мимоволі прізвище славного полковника, на доньці якого був одружений Пилип Орлик. Сумні долі. По гучній, але по кривавій полковничій славі залишився до сьогодні єдиний слід – жидівське прізвище на вивісці поганого заїжджого двору. Не витрачаючи часу розпочинаю зараз же налагодження зв’язків і пошуки. Передусім запитую про «старих людей», бо вони звичайно пам’ятають легенди й історичні перекази. Дивна то річ пам’ять. Дітьми, слухаючи оповідання батьків і дідів, забуваєш ці перекази, бо хвилі життя відносять людину у щоденному вирі турбот про хліб насущний далеко від минулого. На старість, однак, повертаються знову до переказів та легенд, почутих в молодості, та живуть ними. Одним з таких старих був Микола Парсункін, котрого в Чигирині спізнав. Коли б жив у столітті XVIII чи раніше трохи, попав би, безперечно, у вир козацький чи гайдамацький і дослужився б може до полковництва. Тепер, у часах спокійних і дуже відмінних від давніх, проходить життя людини, яка собі місця на світі знайти не може. Народився він в Єлисаветграді від матері польки та батька, шукаючого заробітку на окраїнах. Батько був заможним ремісником – слюсарем. Матір він рано втратив. Молодим гуляв страшенно, доки все не прогуляв. Танці, гулянка, чарка – ніщо його не минуло. Коли ж від майна залишилися крихти, приїхав випадком до Чигирина, а було то років кількадесят тому.

Забрався сюди на полювання, бо був запеклий мисливець. У околицях Чигирина звірини було так багато, що, здавалося, ніхто не міг її винищить. Осів він тут, оженився, батьківське ремесло продовжував, але щось там у душі його прагнуло кращого, бо не лише рушниці лагодив, але також і для ікон ризи приробляв. І полював постійно із справниками, з приставами, з урядниками. Над Тясмином були лози й очерети неприбрані. Очерет до 3-х сажнів понад водою виростав, а нині ще й вище – тільки вже звірина з кущів, полів і очеретів майже зникла. Парсункін на старість залишився самотнім – не було на що і з ким навіть полювати. Познайомившись зі мною, спочатку обережно й холодно, відійшов помалу і виявився дуже добрим і охочим оповідачем. Народжений в часи, коли ще відгомін козаччини жив серед сільської людності, всмоктав у себе любов до минулих часів. На старість перетворилося це в нього на захоплення усілякими пам’ятками старовини, а відгомін легенд про скарби козацькі не давав йому спокою. Джерелом легенд були два об’єкти: Польська гора в Чигирині й гора в Суботові, на якій колись була розміщена садиба Хмельницького. Садиба Парсункіна знаходиться над Тясмином на лівому березі майже навпроти Польської гори. Містечко Чигирин лежить на правому березі, а село Чигирин – майже повністю на лівому. Хата Парсункіна велика, охайна, на дві половини. В одній лежанка і піч, друга – щось на зразок салону, так звана «чиста кімната». Коли вперше до нього прийшов, господаря не було вдома. Посидівши з півгодини й попрощавшись із дружиною Парсункіна, зрозумів, що так і завтра може стати. Тільки-но вийшов на дорогу, як почув діти крикнули: іде, іде! Назустріч мені йшов чоловік, як дуб буквально. Хоча мав вже сьомий десяток за плечима, ішов міцно, як юнак. Обличчя некрасиве: широке з різкими рисами, але з виразом повної енергії та сили. Через те що до вечора було ще далеко, вирішили піднятися на оцю польську гору. Дорогою, що повертала через міст, було напевно зо три добрих кілометри до каланчі, коли ж навпростець через Тясмин і половини того не буде. Послав тоді жидка по човен, а сам розмовляв з Парсункіним. Жид же не з’являвся. Тоді Парсункін дав свій човен. Не минуло кілька хвилин, як невідомо звідки з’явився човен на річці тут же, при березі. У човні посередині стояла десятирічна дівчинка, як мені це наразі здалося з веслом у

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Чигиринський Свято-Троїцький монастир

руці. Сідаємо, і Парсункін нас перевозить. Сівши, він одразу заходився розповідати, що у цьому місці власне – а були ми ледве за три кроки од берегу – Тясмин сягає 30 аршин глибини, щороку топиться тут кілька людей, а він у своєму житті – ось з цього човна – говорив – кілька десятків вже з води витягнув. Як почує, бувало, крик, так говорить зараз жінці: «Сідай у човен і випливай», – а сам розбігається і бух у воду. Лише тільки побачить де є потопельник – то зараз хапає за чуприну й витягне. Минули глибину, в’їхали в очерет, вже до берега близько, обернувся, аж нас везе дівчинка десятирічна, а замість весла жене човен лопата для саджання хліба до печі! Пішли поволі схилом наверх Замкової гори. Йшли невеликою улоговиною, яка достатньо виразно вимальовувалася як дорога до замку, що колись підносився на горі. Череди міщанської худоби, кози жидівські й люди робили, здається, все, щоби знищити усілякий слід давнього життя. Все перекопано, перерито. Під вершиною, майже неправильним півколом, ідуть два виразні ряди окопів, що 76

мають характер батарей. Коли ж ми до них наблизилися, Парсункін показав свіжо перекопане місце й розповів, що саме тут він шукав скарби у якомусь підземному коридорі, слід якого донині видно. Знайшов невелику залізну шмигівницю, у формі лійки, яку тут же назавтра купили у нього. Коротко кажучи, ця, так звана Польська гора, не є горою. Ця назва свідчить про підвищення, яке панує над містом в низині Тясмину. Зі сторони степу, який сягає до південнозахідної вершини, досить велика, відділена від решти глибокими ярами, які сягають аж до долини Тясмину. Звідси ця гора була недоступна і захищена, беручи до уваги тогочасні оборонні засоби. Можна було б назвати її великим гранітним виступом, які часто над Тясмином і Дніпром можна бачити. На поверхні, особливо од північного сходу, сліду ніде граніту немає, проте на глибині кілька метрів іде збитий піщано-глинистий насип покритий багатою і родючою чорною землею, і лише од північної сторони тут виступають гранітні блоки. Наразі ця вершина має рівну площину, без будь-якого сліду споруд. З півдня відділяє її од степу глибокий, досить широкий рів, через який мав бути перекинутий міст, названий турецьким. Опирався він з одної сторони на вертикальну гранітну скелю, яка сама при цьому унеможливлювала доступ до фортеці, а з іншої – на невиразні обшарпані нині краї степової площі. Од західної сторони простягнувся ряд каменоломень. З велетенських гранітних блоків, що добуваються відповідно до рівної вертикальної лінії, виробляють млинове каміння – і то є єдиний промисел Чигирина. Унизу, мабуть від шести до десяти метрів глибини, лежать стоси зламів гранітних і ряди каменів млинових. Знищення гори посувається од заходу на схід, і є така небезпека, що за якихось тридцять літ сліду по ній не зостанеться. Sic transit gloria mundi…[Так проходить слава земна] Недалеко від нинішньої каланчі було колись джерело чистої і досконалої води, яке із розщелин гранітних пробивалося. Однак руйнування скель порохом знищило, напевно, приток води, і джерело зникло.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Поштівки М. Сквирського. 1911–1915 рр. з фондів НІКЗ «Чигирин»

ОБРАЗКИ З МИНУЛОГО

Берег р. Тясмин Вигляд міста із Замкової гори

Поштівки М. Сквирського. 1911–1915 рр. з фондів НІКЗ «Чигирин»

Юріїв парад на Замковій горі

Парсункін оповідав далі, що нещодавно у цьому місці провалля по видовбаній камінній межі – знайшов близько від поверхні землі величезні шматки жужелі, іноді вагою по кілька пудів, що утворилися при плавленні заліза. Сам коваль і слюсар, Парсункін вирішив спочатку, що то сліди кузні, але розмір брил наштовхнуло його на думку, що може тут існувала колись залізна гута. Думка правдоподібна, – але якого періоду гута? Можливо, козацького. На одному з тих місць, на якому сьогодні відкривається провалля знайшов також зливки бронзи, які – визнав це щиросердно – спродав жидам. Знаходили такі зливки також інші. Ось, недавно – розповідав Борис Науменко також знайшов поруч бронзовий зливок й якісь чорні стріли, але не залізні, схоже мідні. Закарбуємо собі в пам’яті цього Науменка. І так ходили по цій горі, сідали відпочивати на лавці, яку, напевно, охо-

ронець своїм коштом поставив, і знову ходили розмовляючи. Парсункін розговорився. Коли ж стали над краєм прірви, утвореної каменоломнями, ногою ткнув розщелину, засипану в землі, й сказав: «А тут, проше пана, шукаючи скарбів, натрапив на скелети людські, але таких великих людей, більших від нинішніх. Лежали один на другому, і кожен з них був вугіллям посипаний5. Чи то був найстаріший у нас спосіб поховання померлих?». Може бути. Але науковий доказ загинув безповоротно, як і рештки людей, що залишилися похованими під камінними брилами. «Недалеко від цього місця й мідь знайшов» – сказав. «Був тут іще – продовжував далі – великий плаский камінь, лежав на землі, на ньому видно було слід людської руки. Почали шукати цей камінь і не знайшли. «Певно й це чорти узяли» – закінчив. Є щоправда інший камінь, на якому невиразно в глибині видно ніби висічене зображення. Вид із цієї гори прекрасний; якийсь могутній, дикий, повний сили первісної природи. Сонце заходило, коли ми закінчили наші оглядини. Перед нами як на долоні, лежала велетенська долина Тясмину, піщані дюни, відділяючі її від Дніпра, світилися білими ребрами. За зеленими купами дерев виблискували тут і там білі плями озер – решток історичних, – зелені бані монастиря і золотисті хрести церкви. Парсункін розповідав, показуючи рукою визначні місця. «Ото бачить пан, там де сьогодні стоїть Троїцький (Св. Трійці) жіночий монастир, за Тясмином – де цей лісок, стояла там колись фортеця козацька, звідки козаки по замку стріляли». «Там, де ріку перепливали, був колись другий міст, а перший стояв на цьому самому місці, де нинішній. У часи війни козаків з турками, козаки перший підпалили, а на другому підпиляли стовпи. Бачачи це лихо, турки почали тікати й на міст цей кинулися, от тоді їх до чорта загинуло.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ОБРАЗКИ З МИНУЛОГО

Тут у цьому місці, де стоїть каланча, стояв колись кам’янний хрест в пам’ять, що з цього місця син Хмельницького стріляв до Суботова, до батька і збив хрест на суботівській церкві кам’янній 6 . Люди розповідають, що колись Дніпро йшов під горою, де сьогодні Тясмин, але одступився – а ось те озеро, бачить пан, що блищить за ліском, дуже глибоке, називається Ірдинь. Де сьогодні базар і магазини (ряди), там стояв монастир міський. А у цьому самому місці, де сьогодні в’язниця – найкращий будинок у Чигирині (тюрма) – був пресбітеріум (престол)7. Поміркуємо хвилину над тими бідними у деталях, але цікавими оповіданнями Парсункіна. Згадки місцеві відносяться не до періоду слави Чигирина, а лише до періоду занепаду козаччини. У Чигирині, по відступу Виговського, за згодою і підтримкою Росії обрано гетьманом 17-річного Юрія Хмельницького; за допомогою гучних учт він намагався затерти погане враження, яке викликали його домовленості з Росією; може, завдяки цьому серед черні, постала символічна легенда, що «син стріляв по церкві батьківській у Суботові», нищачи власними руками справу батька. Ймовірніше, однак, віднести цю легенду до 1661 року, коли Чигирин був обложений через Юрася Хмельницького. Оте «стріляння козаків по замку», як і битва з турками під Чигирином, може відноситись до часу амбітних бажань Дорошенка. Щоби Многогрішного, гетьмана лівобережної України легше було подолати, почав Дорошенко загравати з Туреччиною і віддав Україну під протекцію султана. Бажання ці занепокоїли Річ Посполиту і не подобалися козакам. Полки Уманський, Брацлавський, Немирівський і Подільський, відмовивши йому у послушенстві, вибрали гетьманом Михайла Ханенка, полковника Уманського. Збільшило це ще дужче завірюху українську. Ханенко став на сторону Речі Посполитої і Собеського, і коли майбутній король польський у році 1671 здобував по черзі Умань, Ставище, Брацлав, Кальник, Немирів, то замкнув Дорошенка в Чигирині. Тоді султан вислав йому на допомогу 6000 жовнірів. У році 1678 знову 100000 турків і татар обложили Чигирин. І Самойлович, також з претензією на гетьманство над усією Україною, у році 1674 міряючися силами з Дорошенком, змушений був зняти облогу. І з тим фактом можна пов’язати розповідь про стрільби козаків по замочку, у якому був замкнутий Дорошенко. У 1676 році Мо78

сква і козаки також взяли в облогу Чигирин, а Дорошенко, віддавши місто, ледве урятувався. Такі то рештки історичної правди можна почути з уст мешканців старого Чигирина. Від часів отої турецько-козацької війни знищене місто не піднялося з руїн і перестало бути гетьманською столицею. Одним з найцікавіших оповідань є безперечно розповідь про те, що Дніпро пливло колись під горою польською і зупинитися на цьому варто. Звідки воно могло з’явитися і які докази на підтримку цього?.. Є аргумент, що суперечить цьому, але дуже важливий: знайомство з топографією давнього Борисфену, що тягнеться від Мошен, Черкас, Чигирина аж до Крилова… Згадаймо вже, що Дніпро утворювало річище у визначених вище межах від Будищ до Крилова, яке проходило через край залюднений і було вигідне, так як по ньому проходив короткий торговий шлях, тому ним охоче мали користуватися грецькі купці. Комунікація обох річищ перерватися мусила вище Будищ, там де сьогодні ще схрещується найбільша кількість рік, річок, струмків, боліт (Березняки, Тубольці, Плеваки), і тут же за Мошнами, починаються болота Ірдинські. Коли це сталося? Невідомо. Безсумнівно, за часів Птоломея вже не було зв’язку між двома рукавами, але існувала велика кількість водойм, які сьогодні утворюють три стави: озера Біле, Бузуківське та Смілянське, які у Птоломея виступають разом, як озеро Амадока, з тої ж сторони, як це сьогодні видно на ряді пагорбів, які тягнуться до Мошен, були оце гори Амадокійські перенесені, як Гіпаніс, на ліву сторону Дніпра. Так, Тясмин, сьогодні несучий води від Сміли до Крилова, є нічим іншим як тільки, старим руслом Борисфену. Тим самим рукавом, який Птоломей Борисфеном назвав, а течія Тясмину до Сміли, бути мусить притокою Дніпра. Якщо правдоподібність того припущення може бути підтверджена, тоді Метрополь не Київом, а радше Чигирином є. Передусім з’являється зауваження; якщо там тоді йшов шлях грецький дійсно, якщо значна частина сьогоднішнього Тясмину – од Сміли починаючи – була рукавом Дніпра, то це доводить що Чигирин є, і швидше може бути, Ме Птоломеєвим трополем. Якщо ж з оцим Метрополем Греція мала якісь відносини, то крім народного переказу, про який згадувалось вище, що Дніпро під Чигирином проходив, відносини ті могли відбитися у культурних знахідках (монети, прикраси, зброя та ін.), а в такому разі мусила тут густо сидіти людність, з якою вони проводили торгівлю. Та людність ні від кого іншого, а тільки від греків переймала усілякі цивілізаційні здобутки. На тих місцях стикалися два світи: грецький і варварський. Передусім щодо залюднення. Вздовж усього річища Тясмину, напевно аж до Сміли (тої місцевості у часі моєї останньої мандрівки не сягав), посеред піщаних пагорбів, у місцях, де були колись ліси, не раз знаходять на величезному просторі сліди від вогнищ. Посеред білих пісків вирізняються вони виразно як темні чи чорні плями. Земля тут містить виразні сліди вугілля й попелу, і величезну кількість дрібних черепків з червоної та сірої глини, з первісним видавленим орнаментом. Зібрав на тих вогнищах кільканадцять різних видів черепків, але й по цей час вони мені не знадобилися. По дорозі з Чигирина до Адамівки знайшов на кілометровій відстані щонайменше кількадесят таких вогнищ 8 . Розповідали мені також, що вітер вивіває з піску тут стріли і скребки кремнієві; однак не вдалося мені їх ані здобути, ані знайти. Щодо

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ОБРАЗКИ З МИНУЛОГО

самого Чигирина, то справа представляється краще. Величезний молот зі світлого грубозернистого пісковику, з епохи нешліфованого каменю, знайдений під Польською горою, є безперечно місцевим виробом. Свідчить про це як матеріал, що знаходиться у великій кількості над Тясмином, так і грубість обробки виробу, виготовленого руками простого робітника. Знаходять тут також римські монети, з часу Антонінів, звані усіма «Іванові головки». Пропонували мені навіть купити їх, але зваживши на їх занадто широке розповсюдження, вирішив не купувати. Польська гора представляє найбільше доказів, що поки тут повстав польський замок, існувати мусив інший – спершу грецький, потім можливо римський. Існування тут колонії грецької з часів Птоломея здається не випливає сумніву – свідчать про це знахідки Бориса Науменка, про які вже згадувалось. Шукаючи на цій горі, як і Парсункін, козацьких скарбів, знайшов він кільканадцять стріл і бронзовий зливок. По довгих пошуках вдалося мені врешті і Науменка знайти. Його зовнішність позначена була бурхливим життям, і хоча був ще нестарим чоловіком, видно було, що життя його мало багато випробувань. Тепер займався рибальством, нарікаючи дуже на важкі часи. Малого зросту, лисий, міцний, окрім рибальства займався також археологією – для продажу. І він належав до тих шукачів скарбів, що нишпорили скрізь, де тільки «гроші впали». Але йому завжди хтось чи щось перешкоджало; то півень заспівав, то заяць дорогу перебіг, то десь на степу вовк завив, але Борис знався на справі, його не ошукаєш; мав вдачу до втрати грошей більше, ніж до їх знаходження. «А це рибальство – чого то воно варте зараз – говорив із жалем. – Раки виздихали, рибу виловили, тепер за цілий день і десяток пліток чи карасів не зловиш, за які на торгу п’ять копійок дадуть. Раніше бувало – як човен ставав на воду, то вмить повен раків наловлював. Правда, продавалося все за безцінь. Як почнеш, бувало, вибирати, то десять мішків назбираєш того паскудства, по копійці за мішок. Як не продаси, то принаймні з’їсти буде, а зараз ані зловити, ані з’їсти!» Такі то люди займаються археологією. Пару раз хтось з’являвся до Чигирина і запитував про «Іванові головки», про «стріли», про «кремені різні» – і так виник певного роду промисел. Я був настільки щасливий, що Науменку вдалося знайти в одному місці не лише різні бронзові стріли, але також зливок бронзи і жужель – слід того що тут, у Чигирині, може в оцім старожитнім Метрополі, було виготовлення бронзових виробів. Знайдені кільканадцять стріл, мідної роботи, невживаних майже, покритих однак найкращою патиною, яку собі лише уявити можна; фібула (верхня частина), до якої немає шпильки; врешті жужель і бронза у зливках – це чи не найкращі докази, що предмети ці виготовлені у цих місцях. Ані Парсункін, ані Науменко не розуміють наукової вартості цих предметів. Розповідаючи про свої знахідки і показуючи місця знахідок, вони не мали уявлення про те, що постачають доказ наукового існування виробництва бронзових речей. Не смію стверджувати, що й бронзове руків’я придбаної шаблі, котра, визначена як турецька, а колись одкопана була у селі Оситняжне9, може бути також виробом місцевим. Без сумніву, що чигиринські бронзові вироби йшли в обіг посеред мешканців Дніпрового узбережжя, бо відвідуючи Вишеньки, за двадцять з чимось верст за Києвом, у колекції о. Янковського знайшов стріли і фібули такого самого типу як у Чигирині. Схоже на те, що походили вони з Чигирина.

Третину зубів куплених також у Науменка, не має можливості визначить. (Подальша розповідь Ф. Равіти-Ґавронського присвячена наступному пункту подорожі – селу Суботів). ПРИМІТКИ 1 Солодар О. Нариси з історії Чигиринщини. – Черкаси, 2003. – С.140. 2 Ґавронський-Равіта Францішек – польський історик і письменник. Народився 4 листопада 1845 року в с. Степашки (нині село Гайсинського району Вінницької обл.) Навчався у Київській гімназії, один рік у Київському університеті. Закінчив Вищу сільськогосподарську школу в м. Дубляни (нині місто Жовківського району Львівської обл.). Учасник польського повстання 1863– 1864 років, за що був ув’язнений. Наукову й літературну діяльність розпочав у 1880-х роках. Співпрацював із «Киевской стариной», де було опубліковано низку його творів. Від 1887 року – проживав у Варшаві, Львові, на Підкарпатті. Основні праці Ф. Ґ.-Р. присвячені історії України, зокрема козацтву і польсько-українським відносинам XVII–XVIII століття: «Богдан Хмельницький», «Історія гайдамацьких рухів», «1863 рік на Русі». Внеском Ґ.-Р. у вивчення історії України є дослідження про П. Орлика, життя та творчість Т. Шевченка, публікація деяких важливих джерел з часів Національної революції 1648–1676 років. Його перу належить також кілька художніх творів на українську історичну тематику. Публіцистичні твори друкували у часописах «Слово польське», «Газета Львівська», «Вік ХХ», «Русь». Був видавцем двох останніх. Помер 16 квітня 1930 року у м.Юзефув під Варшавою. 3 Rawita-Gawronski Fr. Wycieczki historycznoarcheologiczne po Ukrainie // Przewodnik naukowy а literacki. Dodatek miesięczny do «Gazety Lwowskiej». Rocznik XXIX. – 1901. – S. 55. 4 Йдеться про Замкову гору Б. Хмельницького, чи як її називають Замкову, Кам’яну, Богданову гору, Богданку. Назва «Польська гора» сьогодні місцевими жителями не вживається. «Мандрівки…» – єдине джерело, де зафіксовано побутування цього топоніма. 5 Подібне поховання поблизу с. Вербівка Чигиринського повіту було описане О.О. Бобринським у його «Отчете о раскопкахъ въ Чигиринскомъ уезде въ 1905 г». 6 Цей переказ і донині можна почути на Чигиринщині. 7 Йдеться про церкву Преображення Господнього, яку розібрали на початку ХІХ толіття при побудові Присутственних місць. 8 Йдеться про пам’ятки передскіфської та скіфської доби – зольники, подібні й зараз знаходять на Чигиринщині. Зокрема на Мотронинському городищі та в околицях с.Іванівка. 9 Село Оситняжка – нині Новомиргородського району Кіровоградської обл.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

СИЛЬВЕТКИ

Лариса МАТРОС

Сторінки життя

Бориса Дмитровича

КРУПНИЦЬКОГО

иттєвий шлях відомого українського історика Бориса Дмитровича Крупницького тісно пов’язаний з Чигиринщиною. Цей край є його малою батьківщиною. Місце народження майбутнього науковця – славне козацькими й гайдамацькими традиціями містечко Медведівка Чигиринського повіту Київської губернії (нині Чигиринський район Черкаської області), де 24 липня 1894 року побачив світ Борис Дмитрович. За своїм походженням він належав до священицького стану, з якого вийшло чимало тогочасних українських істориків. Його батько – Дмитро Юліанович Крупницький, був псаломщиком, мати – Ольга Степанівна Крупницька (дівоче прізвище Скічкова) займалася вихованням дітей. Адже, крім Бориса у сім’ї їх було ще п’ятеро1. У Державному архіві Черкаської області є ціла низка матеріалів про родовід історика. Так у фонді 561 – «Успенська церква с. Медведівки», у справі №28 «Сповідальні розписи парафіян Успенської церкви с. Медведівки» є інформація про родину Юліана Стефановича Крупницького (діда майбутнього історика) за 1880–1886 роки2. Це дозволяє встановити, що Юліан народився в 1844 році у родині дяка Стефана Крупницького. Рік народження прадіда визначити неможливо. Ймовірно, це 1810-ті, або 1820-ті роки. Тож можна припустити, що предки Бориса Крупницького з’явилися в Медведівці не раніше другої чверті ХІХ століття, оскільки у метричних 80

книгах за період від 1792 року їхні прізвища не знайдено3. Юліан Стефанович був одружений з Парасковією Іванівною. У сім’ї діда було восьмеро дітей: п’ятеро синів та троє дочок. Батько історика – Дмитро був найстаршим, він народився у 1867 році. Юліан мав сан стихарного дяка. У 1885 році він вже підписується як псаломщик4. У 1895 році родина Крупницьких переїжджає до Черкас, у зв’язку зі службою Дмитра Юліановича. Проживала сім’я у центральній частині міста, за адресою – провулок Кривий, 21. Дмитро Юліанович у 1895–1931 роках був дяком кафедрального Свято-Миколаївського собору. Після його закриття не мав певних занять5. У 8 років Борис Крупницький склав іспити до підготовчого класу Черкаської чоловічої гімназії 6. Але через хворобу Борис пропустив 52 уроки і його залишили на повторний курс тому ж класі7. 23 травня 1905 року Бориса зарахували до першого класу разом з іншими учнями, з нагородою 2-го ступеня за успішність в підготовчому класі. Цю нагороду надавали гімназистам, що мали одну четвірку, а решта – п’ятірки. Крупницький і надалі отримував її кожного року 8 . До того ж за § 31 «Статуту гімназій та прогімназій» його звільнили від оплати за навчання у всі роки як сина бідних батьків, що добре навчався і мав хорошу поведінку9. Покликання до історії виявилося у Бориса ще в початкових класах. Цьому сприяла родина та вчителі гімназії В. Дашкевич та П. Тимошек. У 1913 році Борис Крупницький закінчив Черкаську чоловічу гімназію і того ж року вступив на історикофілологічний факультет університету Св. Володимира в місті Києві. Перша світова війна стала на заваді продовжувати навчання і в 1916 році студента Крупницького мобілізували до війська. У 1918 році Борис Дмитрович повертається до Київського університету, але з 1919 року стає активним учасником визвольних змагань у складі української армії. Разом з ІІ Волинською дивізією він вступив до Польщі, інтернований в Каліші, емігрував до Німеччини, де кілька років заробляв на життя фізичною працею.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

СИЛЬВЕТКИ

У тому ж 1920 році Крупницький приїздить до Берліна. З 1926 до 1929 року навчається в Берлінському університеті імені Фрідріха Вільгельма й після захисту дисертації отримує ступінь доктора. Так почалася наукова та академічна діяльність нашого земляка в еміграції10. Певний час Борис Дмитрович працює асистентом відомого історика, професора Дмитра Дорошенка на кафедрі української історії Українського наукового інституту. З 1932 року – доцент, згодом – надзвичайний професор Українського вільного університету. Головною темою досліджень професора Крупницького в основному була історія України XVII–XVIII століть. Цій добі він присвятив три великі монографії: «Гетьман Пилип Орлик» (1938), «Гетьман Іван Мазепа і його час, 1687–1709» (1942) і «Основні проблеми історії України» (1955). Борис Дмитрович проводив наукові дослідження в царині української історіографії, написав дисертації про історика Енгеля, про наукову діяльність М. Грушевського і Д. Дорошенка. Він же видав курс історії України німецькою мовою. Але тут слід зауважити, що плідну працю Крупницького за кордоном радянська влада оцінювала і сприймала зовсім по-іншому. 6 січня 1938 року батька Бориса Дмитровича було заарештовано11. Йому висунули стандартне обвинувачення в антирадянській діяльності, яке він до кінця так і не визнав. Щодо сина Бориса, то Дмитро Юліанович зазначив, що з ним лише листувався, останнього листа отримав влітку 1937 року. Будь-якої іншої інформації не повідомлялося, окрім того, що Борис є доцентом якогось університету. Зрештою Дмитро Крупницький рішенням трійки при Київському управлінні НКВС УРСР був визнаний винним у висунутому обвинуваченні й засуджений до розстрілу. Антирадянська діяльність, яка йому інкримінувалась, полягала

у негативному ставленні до радянської дійсності, критичному сприйнятті радянської конституції, політики режиму щодо українського селянства та церкви, схвальному сприйнятті фашистської Німеччини, поширенні чуток про те, що Німеччина незабаром почне війну проти Радянського Союзу, здобуде перемогу й створить в Україні нормальні умови життя. Остання інформація, буцімто, була отримана від сина Бориса. Також у звинуваченні зазначалося: «Два сина Крупницького в 1919 році емігрували разом з денікінцями за кордон. Син, що проживає в Німеччині (тобто Борис), проводить активну роботу по сколочуванню кадрів»12 . Очевидно, що факт проживання за кордоном використовувався як додатковий аргумент щодо винесення вироку його батьку. Дмитра Юліановича Крупницького розстріляли 15 січня 1938 року, ймовірно, у Черкаській тюрмі. Місце поховання невідоме. 25 липня 1989 року він реабілітований прокурором Черкаської області. А 26 травня 1998 року Українською православною церквою Московського патріархату канонізований разом з 104 Святими Новомучениками черкаських церковно- та священнослужителів, які були знищені радянською владою13. Сам же Борис Дмитрович Крупницький помер 5 червня 1956 року у Німеччині. ПРИМІТКИ 1 Ясь О. Борис Крупницький // Історичні дослідження / Відп. ред. Ю.А. Пінчук. – К., 2002. – С. 443. 2 Державний архів Черкаської області (далі – ДАЧО). – Ф. 561. – Оп. 1. – Спр. 28. 3 ДАЧО. – Ф. 561. – Оп. 1. – Спр. 1. 4 ДАЧО. – Спр. 28. – Арк. 157. 5 ДАЧО. – Ф.Р. 5625. – Спр. 7449. – Арк. 6. 6 ДАЧО. – Ф. 143. – Оп. 1. – Спр. 68. – Арк. 26. 7 ДАЧО. – Ф. 143. – Оп. 1. – Спр. 68. – Арк. 44. 8 ДАЧО. – Ф. 143. – Оп. 1. – Спр. 69. – Арк. 80. 9 ДАЧО. – Ф. 143. – Оп. 1. – Спр. 72. – Арк. 11. 10 Лазуренко В.М. Черкаський край в особах 1941– 2001. – Черкаси, 2003. – С. 154. 11 ДАЧО. – Ф.Р. 5625. – Спр. 7449. – Арк. 1. 12 ДАЧО. – Ф.Р. 5625. – Спр. 7449. – Арк. 20. 13 Святі новомученики і сповідники Черкаські: життя, подвиги, страждання. – Черкаси, 2001. – С. 114–117.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

СИЛЬВЕТКИ

Анатолій СИТНИК

ПЕТРО ТРОНЬКО:

на сторожі культурної спадщини

12 липня 1915, с. Заброди Богодухівського повіту Харківської губернії – 12 вересня 2011, Київ

Герой України (2000), академік Національної академії наук України (у 1978-79 – віце-президент), перший віцепрезидент Української академії історичних наук, доктор історичних наук, професор, завідувач відділів історикокраєзнавчих досліджень (1979-88) і регіональних проблем історії України (1993-2011) Інституту історії України, заслужений діяч науки і техніки, заступник Голови Ради Міністрів УРСР (1961-78), депутат українського парламенту 9 скликань, голова Головної редакційної колегії з підготовки багатотомної «Історії міст і сіл України»(від 1962, Державна премія, 1976), голова правління Українського товариства охорони пам’яток історії та культури (1967-88, надалі – член Головної ради), фундатор (1969), головний редактор (1984-88), почесний голова редакційної колегії (2009–2011) журналу «Пам’ятки України: історія та культура», відповідальний редактор тому «Київ» «Зводу пам’яток історії та культури України» (від 1988), голова правління Всеукраїнської від 2008 – Національної спілки краєзнавців (1990–2011), член Президії Українського фонду культури (1991–2011), головний редактор журналу «Краєзнавство» (1992–2011), голова Головної редколегії багатотомної науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією» (1992–2011), голова Комісії з питань відтворення видатних пам’яток історії та культури при Президентові України (1995–2001), позаштатний радник Президента України з питань історико-культурної спадщини (1996–2000), голова правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини ім. О. Гончара (1996–2011), почесний громадянин міст Києва, Харкова, Богодухова, Канева, Кам’янця-Подільського, Лебедина, Переяслава-Хмельницького, почесний доктор Київського національного університету ім. Т. Шевченка, Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова, Дніпропетровського, Донецького, Харківського та Хмельницького національних університетів, Хмельницького університету управління та права, почесний професор Кам’янець-Подільського, Кіровоградського, Полтавського та Чернігівського державних педагогічних університетів, Дніпропетровської національної гірничої академії, Міжрегіональної академії управління персоналом, почесний академік Міжнародної кадрової академії

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

СИЛЬВЕТКИ

Петро Тронько (праворуч) – перший секретар Лебединського райкому комсомолу з молодшим братом Дмитром, м. Лебедин. 1938 р.

ВІН ЖИВ УКРАЇНОЮ 15 вересня 2011 року Україна зі скорботою провела в останню путь одного з чи не найвідданіших своїх синів – видатного державного, громадського, наукового і культурного діяча Петра Тимофійовича Тронька1. Жалобну церемонію прощання було розпочато на Печерських пагорбах у клубі Кабінету Міністрів. Поховання відбулося на центральній алеї Байкового кладовища, а поминальний обід в альма-матер небіжчика – Національному університеті імені Тараса Шевченка. Прикметно, що Петро Тимофійович неодноразово з теплотою згадував, що саме біля стін цього поважного навчального закладу йому випало колись почути дивовижне пророцтво щодо своєї подальшої життєвої долі. Він народився на самісінькій маківці літа – 1915 р., у найбільш сонцесяйний і лагідний час, який український народ з давніх-давен величає Петрівкою. Дитинство майбутнього вченого-історика минуло в мальовничій слободі серед нащадків козаків-першопоселенців, які понад 300 років тому залюднили й своєю нелегкою працею перетворили колишнє Дике Поле на родючий край – Слобідську Україну. Почуті тоді народні пісні, перекази та легенди про славетних пращурів залишили помітний слід у свідомості допитливого хлоп’яти. З прищепленої матір’ю (батька він втратив рано) щирої любові до «малої батьківщини» органічно зародився поглиблений інтерес до минувшини рідного народу, його старожитностей. Тож не дивно, що сільський хлопчина, котрий тоді, як і більшість його однолітків, мріяв про романтичну професію моряка, не гайнув, приміром, до якогось порту, а, наслухавшись від дорослих оповідей про неймовірну красу Києво-Печерської лаври, потайки від матері вирушив до міста над Дніпром. Упродовж світлого дня милувався принадами святого монастиря. Особливе враження справив на підлітка величний Успенський собор (хіба міг він тоді уявити, що через багато років сприятиме відродженню цієї архітектурної перлини). Ночувати ж довелося на лавочці в одному зі скверів. Прокинувшись на світанку, побачив літню жінку на тлі великої червоної споруди і поцікавився в неї, що це за будинок. А та мовила: «Будеш добре вчитися – потрапиш сюди, це Київський університет». Учився він, слід зауважити, добре, але до отримання диплома, а тим паче, до присвоєння звання почесного доктора цього славнозвісного вишу, як мовиться, чимало води спливло. Виходець із селянської родини, що пережила тягар лихоліть у бурхливому вирі подій початку ХХ сторіччя, як міг допомагав матері, на утриманні якої було ще двоє менших дітей, і все ж не залишав навчання.

Голодного 1932 року, прагнучи хоч трохи підтримати родину, подався на Донбас, де влаштувався підсобним робітником у підземному забої шахти. Коли ж повернувся додому, то виявився освіченішим не лише за своїх однолітків. Відтак, у 17 років працював учителем української мови та суспільствознавства в неповній середній школі. Згодом відбув військову службу, навчався в Єйській школі морських льотчиків, а по демобілізації очолив Лебединський дитячий будинок, де утримувалося близько 200 знедолених дітей, чиї батьки загинули від Голодомору. За традицією тих років, був висунутий на комсомольську роботу, на якій працював у Лебедині, Сумах, а 22 червня 1941 року П. Тронько зустрів у тодішньому Станіславові на посаді першого секретаря обкому комсомолу. Від липня 1941 року він служив у діючій армії, спочатку у складі 26-го району авіабазування, а потім 8-ї повітряної армії, бере участь в обороні Києва, Сталінграда, у визволенні Донбасу, Ростова, отримує перші бойові нагороди, зазнає контузії. 6 листопада 1943 року, слідом за трьома машинами, на яких в’їхали до Києва М. Ватутін, Г. Жуков, М. Хрущов із О. Довженком, М. Бажаном і Ю. Яновським, у четвертому «віллісі», до щойно визволеного міста, потрапив і Петро Тронько, відкликаний з фронту і призначений першим секретарем столичних обкому та міськкому комсомолу. Та наприкінці 1947 року його комсомольська кар’єра обірвалася. Звинувачений Л. Кагановичем на пленумі ЦК ЛКСМУ в націоналістичних збоченнях, він був звільнений з посади другого секретаря ЦК, правда, із завуальованим формулюванням «як відпущений на навчання». Не занепавши духом, П. Тронько і справді поринув у світ знань. 1948 року отримав університетський диплом, а вже 1951 року здобув учений ступінь кандидата історичних наук. 1961 року, на початку швидкоплинної хрущовської відлиги, що привела до незначного послаблення деспотичних методів управління країною, певною мірою сприяла національно-культурному пожвавленню в багатьох сферах суспільного життя й уможливила поширення руху шістдесятників, Петрові Тимофійовичу було довірено важливу посаду заступника Голови уряду України. До кола його обов’язків належали питання шкільної та вищої освіти, культури, охорони здоров’я, книгодрукування, преси, кіно, радіо, телебачення, суспільних наук, архівної справи. За оцінкою Олеся Гончара,

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

СИЛЬВЕТКИ Петро Тронько (другий ліворуч) – серед членів делегації України на конференції Всесвітньої федерації демократичної молоді, м. Лондон. 1945 р.

«Ось тут особливо виразно розкрився народолюбний характер і національнопатріотичний зміст державної роботи керівника, який, щиро сповідуючи партійно-соціалістичні програми й ідеали, в той же час усвідомлював цілком очевидні негації адміністративнототалітарної системи й намагався всіляко підтримувати й розвивати українську культуру, освіту, рідну мову, науку. Ми... були свідками і учасниками багатьох національно-патріотичних ініціатив П.Т. Тронька, з якими тодішні партійноурядові правителі України змушені були погоджуватись...»2 Понад 17 років він працював в уряді. Прикметно, що всі його численні наступники в керівництві, кажучи по-сучасному, урядовим гуманітарним блоком (аби їх перелічити, не вистачить пальців навіть на обох руках, а в нинішньому уряді взагалі не знайшлося «професіонала», здатного курувати цей важливий напрям) із пошаною ставилися до свого старшого попередника, по-доброму заздрячи його терпінню і спроможності за будь-яких політичних кон’юнктур рішуче обстоювати особисте бачення кожної проблеми, що їх доводилося розв’язувати. Завдяки його наполегливості й невтомності, умінню переконувати партійних «вождів», в Україні ширше, ніж раніше, відзначалися ювілеї Тараса Шевченка – 100-річчя від дня смерті (1961) та 150-річчя від дня народження (1964), було споруджено пам’ятник Кобзареві у Москві і кілька десятків у містах і селах України. П. Тронько особисто передав музею Т. Шевченка в канадському Палермо погруддя поета3. Він виступив дієвим організатором і учасником проведення ювілеїв Івана Котляревського, Лесі Українки, Григорія 84

Сковороди, Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Василя Стефаника, Марка Черемшини, родини Тобілевичів, Олександра Довженка та багатьох інших велетів української культури. Зумів обійти всі існуючі тоді бюрократичні перепони, аби спорудити в Чигирині величний пам’ятник Богданові Хмельницькому. Робив перші спроби відродити палац гетьмана Кирила Розумовського в іншій козацькій столиці – Батурині. 1962 року він очолив Головну редакційну колегію 26-томної «Історії міст і сіл України», що відіграла виняткову роль у відродженні історичного краєзнавства, започаткувала новий напрям у вітчизняній історіографії і, до речі, досі не має аналогів у світі. Його людська порядність виявилася у відвертому небажанні заплямувати своє ім’я участю в масштабних ідеологічних кампаніях брежнєвсько-сусловського періоду. Зокрема, він не дозволив собі, як дехто, затаврувати автора знакової праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюбу і не пристав до ганебної акції з дискредитації роману О. Гончара «Собор», а навпаки – захищав цей талановитий твір і його автора4. Не дочекалися від нього ідеологічні поводирі й засудження так званого українського буржуазного націоналізму. Натомість, «ревними ідеологами» постійно фабрикувалися численні компрометуючі документи, щоб унеможливити впровадження в життя багатьох починань ученого. Вислухав на життєвому шляху чимало образ, які могли зламати будь-яку людину, але, на щастя, не Тронька. Він був незворушний, коли кримський партійний бонза волав на пленумі ЦК КПУ: «Товарищ Тронько, ну что вы охраняете? На восстановление Генуэзской крепости ассигновано тридцать тысяч, Евпаторийской мечети – три тысячи. Не с того надо было начинать». Принагідно варто згадати, що першим урядовим документом, розробленим за його участі, стало рішення «Про заходи щодо поліпшення охорони історико-культурного заповідника Києво-Печерська лавра» (1962). А в середині 60-х років П. Тронькові вдалося зацікавити ідеєю монументального увічнення славетних сторінок національної історії, пов’язаних із самобутністю та звитягою українського козацтва, тодішнього керівника КПУ Петра Шелеста. Підпорядкованими заступнику глави уряду відділами і державними інституціями було сформовано обґрунтований

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

план, що передбачав утворення державного історикокультурного заповідника на о. Хортиці, а в областях – спорудження 144 пам’ятників і пам’ятних знаків. За рішенням президії ЦК КПУ від 31 серпня 1965 року та урядової постанови від 18 вересня того ж року5 розпочалося практичне втілення державної програми, 6 розділів якої мали висвітлювати звитяжну боротьбу козацтва проти чужоземних поневолювачів, а також форми господарювання та соціальних відносин на Запорозькій Січі, органи самоврядування та військову організацію, побут і звичаї. У тематичному парку планувалося спорудити десятиметрову скульптурну групу «Козаки в дозорі» та пам’ятники Б. Хмельницькому, М. Кривоносу, І. Богуну, Д. Нечаю, С. Наливайку, П. Сагайдачному, І. Сулимі, Д. Гуні, І. Сірку, М. Залізняку, легендарним Мамаю, Голоті, Байді, Марусі Богуславці, Тарасові Бульбі. Та після зміни політичного керівництва в Україні достатньо було натяку на невдоволення «сірого кардинала» з Кремля, аби його місцеві запопадливці розпочали шалену боротьбу як з козаччиною, так і з її прихильниками. Звичайно ж, меморіал, який би гідно увічнював славу та звитягу запорозького лицарства, не міг сподобатися апологетам сусловської ідеології. У 1973 році за підписом В. Маланчука, С. Безклубенка та А. Мяловицького з’явилася брутальна доповідна: «Надмірне розгортання робіт по спорудженню меморіального комплексу запорізького козацтва, підкреслена увага до нього з боку преси та окремих керівних працівників привели до невиправданого перебільшення його місця в культурному житті республіки останніх років, надали йому небажаного звучання і значення. До того ж ідейно-тематична спрямованість роботи над меморіальним комплексом не відзначалася належною класовою чіткістю і послідовністю, вся увага концентрувалася насамперед і головним чином на моменті національному. Мали місце елементи захоплення козацькою старовиною, ідеалізація січового самоврядування (центральне місце відводили діорамі “Козацька рада”, 60 квадратних метрів) та військових доблестей запорожців здатні підживлювати націоналістичні та шовіністичні ілюзії і пережитки. Створювана скульптурна композиція “Козаки в дозорі” домінувала б над панорамою міста Запоріжжя, Дніпрогесу... Основне місце відводили представникам козацької верхівки, класовій боротьбі і ролі народних мас в історичному процесі приділено малопомітне й малозначне місце». Натомість пропонується замість козацького заповідника відкрити «Музей історії Запоріжжя», а на зведеному вже земляному кургані замінити скульптурну групу «Козаки в дозорі» монументом на честь... робітничого класу. ЦК КПУ фактично скасовує свою та урядову постанови 1965 року і підтримує маланчуківські пропозиції (щоправда, на кургані пропонували вже встановити не скульптуру робітника, а монумент Дружби народів). На проекті цього документа зберігся напис рукою Володимира Щербицького: «Указать товарищу Тронько на неудовлетворительное руководство и самовольство». Понад 21 рік Петро Тимофійович на громадських засадах очолював Українське товариство охорони пам’яток історії та культури. Попри велику завантаженість на основній роботі в уряді, а від 1978 року в Академії наук, він не став у Товаристві, так би мовити, «весільним генералом». Притаманні йому відповідальність за доручену справу, велика увага до історико-культурних святинь, виключно історичний підхід до розв’язання питань охорони конкрет-

них пам’яток слугували прикладом для чисельного загалу вчених, діячів науки, культури й освіти, місцевих подвижників, які охоче поповнювали лави Товариства, вели плідну пам’яткоохоронну діяльність. За підтримки громадського активу П. Тронько виплекав своє улюблене дітище – Музей народної архітектури та побуту України (нині – національний) у затишному передмісті Києва – Пирогові. Тут на площі 150 га було встановлено близько 300 неповторних споруд – пам’яток народного зодчества ХVI–ХХ ст. із Середньої Наддніпрянщини, Слобожанщини, Полісся, Поділля, Карпат, Полудневої України. Учений брав безпосередню участь у розробці наукової концепції найбільшого у світі скансену, активно втручався в усі чорнові процеси відтворення кожної хати, вітряка, криниці. Не викликає подиву, що люди, на чиїх очах виростало це своєрідне село, щиросердо найменували його Троньківкою. Зрозуміло, що цей неофіційний топонім не призначений для вміщення на мапі України, а лише засвідчує теплу вдячність Тронькові й очолюваному ним колективові доброчинців за спорудження музейного закладу. Але й у цій справі недоброзичливців вистачало. Маланчуківська команда зазвичай ставила палиці в колеса: «У роботі зі створення музею є серйозні організаційні та ідейно-політичні прорахунки... Так, у розробленому проекті експозиції музею помітне замилування патріархальною старовиною. Серед зібраних речей мало таких, які дають уявлення про класові протиріччя та соціальну нерівність в українському дореволюційному селі»7. Під орудою Тронька Товариство доклало чимало зусиль для збереження пам’ятних шевченківських місць. Було практично підтримано авторів проекту садиби діда поета Якима Бойка в Моринцях й інших меморіальних свідчень Тарасового дитинства, у колі зору постійно перебували питання благоустрою заповідника на Чернечій горі в Каневі. Багаторічний депутат Верховної Ради України П. Тронько, зокрема, рішуче виступив проти спорудження в лівобережній заплаві Дніпра потужного промвузла ВО «Закордоненергобудмонтаж», зовнішній вигляд якого, безперечно, спотворив би неповторну панораму, що відкривалася з Тарасової могили 8 . В українській столиці Товариство відтворило в первісному вигляді своєрідну візитівку Києва – Золоті Ворота, відродило фонтан «Самсон», Гостиний двір і Покровську церкву на Подолі. П. Троньку

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

СИЛЬВЕТКИ

та його однодумцям довелося боротися за кожну вулицю і навіть будинок цього історичного району. Особливо запеклою була битва за визволення зі багаторічного військового полону дорогоцінної пам’ятки української духовності – КиєвоМогилянської академії. П. Тронько невпинно атакував міністра оборони Д. Язова й інших силовиків вимогами відселити з її теренів військово-морське політичне училище, що дивним чином розташувалося у далекому від морів Києві. На жаль, не завжди вдавалося зберегти ту чи іншу пам’ятку від зазіхань тодішніх партійних геростратів. Хоч скільки переконував П. Тронько керівників ІваноФранківщини у величезній мистецькій цінності Довбушевої церкви в селі Космачі, вони не зупинили руйнування витвору народної архітектури. Значну ролю відіграв Петро Тимофійович й у становленні нашого видання. За існуючою в колишньому Союзі практикою громадські організації мали право на випуск лишень інформаційно-методичних бюлетенів. Задля того, щоб зробити «Пам’ятки України» повноцінним журналом, П. Троньку довелося шукати свідомих земляків аж у кремлівських кабінетах, позаяк у Києві вирішити це питання позитивно не уявлялося за можливе. Унаслідок від початку 1989 року поціновувачі історикокультурної спадщини дістали змогу отримувати науково-популярний часопис. Та акції Товариства на захист народних скарбів не залишилися непоміченими у вищих політичних колах, викликали їхнє невдоволення, роздратування. Голова Товариства з власною обґрунтованою позицією дедалі більше не влаштовував тих, хто звик вирішувати питання за сумнозвісним принципом «Чого забажаєте?». Останньою краплею стала історія з відбудовою Успенського собору Києво-Печерської лаври. Як відомо, саме Товариство не лише виступило з ініціативою відродження храму XI століття, а й підготувало наукову концепцію його зведення на підсилених і частково замінених фундаментах після копіткого, ретельного дослідження кожного сантиметра Лаврського пагорба. Та це не влаштовувало наближених до можновладців опонентів, які прагнули якомога швидше до чергової ювілейної дати звести собор виключно сучасним індустріальним методом. П.Тронько рішуче виступив проти рішення уряду, міськради й Академії наук, котрі підтримували позицію прихильників «швидкісного методу». Наслідки такої непокори не забарилися. У кулуарах партійно-державної влади було ухвалено 86

рішення щодо усунення академіка від керівництва Товариством. В одній із центральних газет з’явилася замовна наклепницька стаття про начебто його авторитарні методи роботи9, а восени 1988 року втаємничено, від широкого громадського активу, було скликано позачерговий пленум правління Товариства, на якому номенклатурники, позичивши очі у Сірка, не соромилися казати, що він застарий для сучасного етапу партійної перебудови суспільства і, не зважаючи на щирі слова підтримки, висловлені академіками Д. Лихачовим, М. Толстим, С. Шмідтом, Б. Олійником і тими справжніми пам’яткоохоронцями, які дивом змогли потрапити до клубу Ради Міністрів, погодились на пропозицію М. Орлик звільнити Петра Тронька з посади голови виплеканого ним Товариства. Де ці борці перебудови опинилися потім? Хто їх згадує добрим словом? Натомість Петро Тимофійович упродовж ще майже чверті століття ні на хвильку не полишав подвижницької діяльності щодо збереження та популяризації історикокультурної спадщини, вів рішучу боротьбу із засліпленими мріями про особистий фінансовий зиск бездушними функціонерами різного рівня, котрі на догоду скоробагатькамбезбатченкам, виявляли відверту байдужість до долі історичних народних скарбів. Ще до проголошення Незалежності він відродив і очолив репресовану у 30-х роках тоталітарним режимом Всеукраїнську спілку краєзнавців, яка завдяки його наполегливості нині має національний статус, домігся поновлення випуску журналу «Краєзнавство». Як голова правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-культурної спадщини сприяв розробці розлогої Державної програми відродження національних перлин у всіх куточках України. Саме тому вже милують око сучасників посталі з руїн величні комплекси Михайлівського Золотоверхого монастиря та лаврського Успенського собору, інші архітектурно-мистецькі пам’ятки. Побачили світ перші томи «Зводу пам’яток історії та культури України», присвячені столиці, підготовлено до друку вичерпні біографії пам’яток кожної області. З ініціативи академіка на сучасній історіографічній джерельній базі без будь-яких «білих плям» і «чорних дір» створюється

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

СИЛЬВЕТКИ З дружиною Валентиною Іванівною та донькою Ларисою. Кінець 1980-х рр.

поглиблена новітня «Історія міст і сіл України». Академік П. Тронько з групою провідних українських істориків відкрили широкій громадськості гірку правду про репресії 30–40-х та початку 50-х років минулого століття, підготувавши науково-документальну серію книжок «Реабілітовані історією». 56 томів фундаментального видання вже побачили світ, загалом планується довести їхню кількість до 100. Упродовж життя Петро Тимофійович рішуче боронив рідну українську мову. Показовим у цьому сенсі став його виступ в українському парламенті 27 жовтня 1989 року. На його щире переконання, «Мова – це не просто засіб повсякденного утилітарного спілкування, мова – це всезагальна, всепроникаюча форма буття нації, основа її існування, це багатовікова історія, національна культура, самосвідомість і, коли хочете, психологія, темперамент того чи іншого етносу. Тож втратити мову – значить втратити духовне обличчя нації, власне зникнути, вмерти самій нації як такій. У цьому зв’язку варто нагадати й пам’ятати мудре висловлювання Івана Яковича Франка: «Українська мова – це справді репрезентантка національної єдності, спільне рідне огниво, що сполучає нас в одну органічну єдність»10. Схоже не випадково йому припали до душі саме ці слова Каменяра, бо П. Тронько завжди вбачав рідну Україну єдиною, соборною державою. Знаний киянин з майже сімдесятилітнім стажем ні на мить не забував батьківський край, щороку відвідував Заброди й Богодухів, очолював у столиці міжнародну громадську організацію «Харківське земляцтво», але по-синівському ставився й до всіх в Україні сущих регіонів. Особисто мені випала щаслива доля постійно спілкуватися з Петром Тимофійовичем упродовж 42 років – і в пам’яткоохоронному Товаристві, і в краєзнавчій спілці, побувати з ним у безлічі міст і сіл від Донеччини до Прикарпаття. Тому маю цілковиті підстави засвідчити, що уродженця Слобожанщини щиро зустрічали як свого земляка в усіх без винятку куточках України. І дійсно, хіба був у нас інший діяч, котрого б водночас визнали почесним громадянином такої значної кількості історичних міст, почесним доктором або професором найпрестижніших вишів і на Сході, і на Заході. Із вдячністю пам’ятають в областях і його діяльність як народного обранця. Петро Тронько був депутатом Народних Зборів Західної України 1939 року та Верховної Ради дев’яти скликань від виборчих округів Волині, Черкащини, Київщини. Останнім часом академіка-патріота вельми обурювали дилетантські балачки деяких землячків щодо буцімто окремішності історичного шляху його «малої батьківщини». І це вони насмілювалися казати про питомий козацький край, котрий дав Україні та світові Івана Сірка, Григорія КвіткуОснов’яненка, Дмитра Яворницького, Бориса Грінченка, Марію Загірню, Гната Хоткевича, Христину Ол. Алчевську, Сергія Васильківського, Леоніда Булаховського, Євгенію Мірошниченко, народних кобзарів Івана Голинського, Гната Гончаренка, Івана Кучугуру-Кучеренка, будівничого соборів Якима Погребняка та силу-силенну інших яскравих особистостей. Як вдумливий учений він добре розумів, що це нечесна піарна гра на догоду недоброзичливцям української незалежності. І був переконаний, що вся ця політична тріскотня невдовзі мине. Люди, котрим не довелося знати Петра Тимофійовича особисто, бува дивуються, як це йому поталанило триматися на видноті «при всіх владах». Річ, мабуть, у тім, що вченийгромадянин ніколи не підлаштовувався ні під кого, ніколи нічого не вимагав власне для себе, а тільки для суспільної

потреби. За тривале життя усвідомив, що можновладці змінюються, а генетична пам’ять народу вічна. Він був вельми шанований в усіх колишніх союзних республіках, у багатьох країнах світу, в укранській діаспорі, гідно презентував рідний народ,очолюючи офіційні державні делегації, на сесії Організації Об’єднаних Націй11 і Всесвітній виставці у Монреалі12… У численних публікаціях про академіка автори доволі часто характеризували його постать пишномовним визначенням Патріарх – наукової думки, краєзнавства, пам’яткоохоронства. Дійсно, з такою оцінкою важко не погодитися. Та Петро Тронько, остання книжка якого мала промовисту назву «Я тобою, Україно, живу»13, усіма своїми подвижницькими діяннями довів, що по праву належить до сонму Патріархів Українського Державотворення. Прощавайте, Великий Українцю! ПРИМІТКИ 1 Що ми залишимо нащадкам?: Зб. матеріалів і док. про держ., громад., діяльн. та наук. роботу акад. НАН України, Героя України Петра Тимофійовича Тронька / за ред. акад. НАН України В.А. Смолія. – К., 2008. – 552 с. 2 Гончар О. Невтомний трудівник на ниві науки і культури // З любов’ю до України. – К.: Рідний край, 1995. – С. 3–4. 3 Кравчук П. Урядова делегація України відвідала «Канадський Канів» // Життя і слово. – Торонто, 1967. – 4 верес. 4 Коваль В.К. «Собор» і навколо «Собору». – К.: Молодь, 1989. – С. 112. 5 Збережемо тую славу: Громад. рух за увічнення історії укр. козацтва в другій половині 50-80-х років ХХ ст.: Зб. документів та матеріалів / Упоряд.: О.Г.Бажан (керівник) та ін. – К.: Рідний край, 1997. – С. 43–45. 6 Там само. – С. 341–347. 7 Тронько П.Т. Історичне краєзнавство: крок у нове тисячоліття (досвід, проблеми, перспективи). – К., 2000. – С.184–187. 8 Берег лівий, берег правий… [Розмова з П.Троньком з приводу розгортання промбудівництва навпроти Тарасової гори] /Вів В. Краснодемський // Рад. Україна. – 1989. – 22 груд. 9 Гусев О. «Шила» в протоколе не утаишь // Сов. культура. – 1988. – 17 сент. 10 Духовне обличчя нації [Виступ депутата П.Т. Тронька] // Літ. Україна. – 1989. – 18 листоп. Те ж // Бюл. Десятої сесії Верховної Ради УРСР одинадцятого скликання. – 1989. – № 5. – С. 5–9. 11 Рахманний Р. Відвідувач, якого не було… / Наша мета. – 1965. – 13 листоп. 12 Рахманний Р. «Зустріч з Україною» на ЕКСПО-67: Діялог на горі // Сучасність, 1967. – № 12. – С. 77– 96. 13 Літопис життя і діяльності вченого, держ. і громад. діяча, акад. НАН України, Героя України П.Т. Тронька. – К., 2010

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

2011

№5–6 (169–170) Науково-популярний ілюстрований журнал

ВИДАВЕЦЬ ДП «Газетно-журнальне видавництво» Міністерства культури і туризму України Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 65 Директор Олеся БІЛАШ

Головний редактор Леся БОГОСЛОВ Наукове редагування Ігоря ГИРИЧА Редагування Антоніни ЖИХОРСЬКОЇ Коректа Віри КАРПЕНКО Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ Фото на обкладинці Сергія МАРЧЕНКА

ПРО АВТОРІВ Ольга Брель, старший науковий співробітник відділу «Музей Богдана Хмельницького» НІКЗ «Чигирин» Яніна Діденко, учений секретар НІКЗ «Чигирин» Володимир Капуста, старший науковий співробітник науково-дослідного відділу «Резиденція Б. Хмельницького» НІКЗ «Чигирин» Надія Кукса, старший науковий співробітник НІКЗ «Чигирин» Богдан Легоняк, завідувач філії НІКЗ «Чигирин» Володимир Ленченко, науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАНУ Лариса Матрос, молодший науковий співробітник філіалу «Холодний Яр» НІКЗ «Чигирин» Алла Перепелиця, молодший науковий співробітник відділу «Резиденція Б. Хмельницького» НІКЗ «Чигирин» Ольга Пискун, завідувачка відділу «Музей Богдана Хмельницького» НІКЗ «Чигирин» Василь Полтавець, генеральний директор НІКЗ «Чигирин» Анатолій Ситник, заслужений журналіст України Олена Трощинська, молодший науковий співробітник відділу масової науково-освітньої роботи НІКЗ «Чигирин» Людмила Харченко, молодший науковий співробітник НІКЗ «Чигирин» відділу «Музей Б. Хмельницького» Ірина Чепурна, старший науковий співробітник науково-дослідного відділу охорони пам’яток історії, культури та природи НІКЗ «Чигирин» В цьому номері використані світлини авторів статей

АДРЕСА РЕДАКЦІЇ Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 65 E-mail: pamjatky.ukr@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 683 від 01.06.1994

ДРУКАРНЯ ТОВ «Мега-Поліграф» 04073, Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14. Тел. +38(044) 581 68 15 Наклад 500 прим.

Розповсюдження, передплата, реклама Тел. +38(044) 498 23 64, +38(050) 310 56 63

uaculture.com

Передплатний індекс 74401

ШАНОВНІ ЧИТАЧІ! Видання ДП «Газетно-журнальне видавництво» Ви можете придбати в кіосках «Преса» м. Києва і в поштових відділеннях Київської області: Газети «Культура і життя» і «Кримська світлиця» – кожної п’ятниці Журнал «Театрально-концертний Київ» – з 3-го грудня Журнал «Українська культура» – з 16-го грудня З січня наступного року в продаж надійдуть журнали «Пам’ятки України», «Музика», «Український театр» Наші газети та журнали також продаються в мережі книжкових магазинів «Є», художніх музеях, театрах, театральних касах.

Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України, через передплатні агентства, а також у редакції Газетно-журнального видавництва Міністерства культури України У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line» Довідки за тел.: (044) 498-23-64 e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com

ISSN 0131-2685

Пам’ятки України: історія та культура. – 2011. – № 5–6. – С. 1–88

Індекс 74401