№6
червень 2012
Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник
Сцени з Житієм преп. Варлаама в медальйонах ікони з церкви преп. Варлаама
КОНКУРС!
Редакція журналу «Пам’ятки України: історія та культура» запрошує своїх читачів, аматорів краєзнавства та історичної реконструкції взяти УЧАСТЬ У ПІДГОТОВЦІ СПЕЦІАЛЬНОГО ВИПУСКУ ЖУРНАЛУ
Журнал «ПУ» планує в листопаді 2012 р. видати спеціальний випуск, присвячений пам’яткам архітектури, історії та мистецтва місцевого значення, відомості про які або неповні, або зовсім відсутні в офіційних державних реєстрах з охорони пам’яток. Багато таких об’єктів досі лишаються поза увагою держави, фахівців, аматорів-пам’яткоохоронців. Краєзнавці села чи містечка зберігають чимало цінної інформації, відстежують ситуацію щодо збереження пам’яток минулого, мають свої цікаві пропозиції. Напишіть нам про таку пам’ятку, додайте фото – і про неї дізнається вся країна. Нас цікавлять також матеріали з історичної реконструкції: відновлення забутих ремесел, побуту, одягу; історичні мандрівки місцями колишніх баталій і походів; інформації про визначні події, звичаї вашої місцевості, забуті чи маловідомі широкому загалові українців. Про всі надіслані нам матеріали та їх авторів ми будемо інформувати в газеті «Культура і життя» та журналі «Пам’ятки України». Авторами дописів можуть бути як окремі особи, так і групи дослідників, наприклад клас чи крає знавчий гурток. Три кращі роботи буде відзначено спеціальними нагородами. Автори матеріалів, надрукованих у спецвипуску «ПУ», отримають його примірник і передплату на журнал.
Матеріали (текст, фото та стислу інформацію про авторів) можна надсилати поштою на адресу: ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» (на конкурс журналу «Пам’ятки України»), вул. Васильківська,1, м. Київ, 01034 або на електронну адресу: nvu.kultura.sale@gmail.com На всі ваші запитання ми відповімо за телефонами: (044) 498 23 64, (050) 310 56 63.
2012, червень
№ 6 (176)
ЗМІСТ НОМЕРА Науково-популярний ілюстрований журнал Видається із 1969 року
музейна спадщина
засновник Міністерство культури України
видавець ДП «Національне газетно-журнальне видавництво»
видавнича рада Олеся Білаш, Віктор Пасак, Максим Бударін, Віктор Вечерський, Олена Воронько, Ольга Дарибогова, Оксана Іонова, Лариса Лебедівна, Іван Мечков, Лариса Нікіфоренко, Олена Чередниченко, Михайло Швед, Ігор Гирич, Людмила Гнатюк, Ольга Голинська, Алла Підлужна, Наталя Потушняк
Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Пам’яток України» – тільки з письмового дозволу редакції.
© Пам’ятки України: історія та культура, 2012. Усi права застережено.
монументальний живопис
10 Європейський вплив на іконографію розписів Троїцької надбрамної церкви Аліна Кондратюк
24 Орнаментика інтер’єрів лаврської Трапезної Олена Пітателєва
36 Пейзажне тло в арочних композиціях Трапезної церкви Ольга Лятавська
40 Давньоруська фреска «Явлення Христа учням на Тиверіадському морі» у Спаській церкві Аліна Кондратюк
РЕДКОЛЕГІЯ Віктор Акуленко Володимир Александрович Сергій Білокінь Леся Богослов Геннадій Боряк Ігор Гирич Андрій Ґречило Іван Дзюба Антоніна Жихорська Леонід Залізняк Віра Карпенко Сергій Кот Надія Нікітенко Ярослава Павличко Леонід Прибєга Дмитро Степовик Олександр Федорук
2 Фондові колекції Національного КиєвоПечерського історикокультурного заповідника Григорій Полюшко
іконостаси
46 Іконостаси печерних церков Ярослав Литвиненко
58 Втрачені іконостаси лаврських церков Ярослав Литвиненко
пам’ятки ливарництва 76 Дзвони Великої лаврської дзвінниці XVII–XX ст. Ігор Федоряченко
шукаючи істину 80 Знищення Успенського собору в 1941 р.: нові матеріали Євген Кабанець
музейна спадщина
Григорій Полюшко
ФОНДОВІ КОЛЕКЦІЇ Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника
1. Дарохранильниця. Україна, 1787 р. Срібло, карбування, литво, позолота
2
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
музейна спадщина
2. Хрест благословенний дерев’яний у срібній позолоченій оправі. Афон, друга половина ХV ст. Срібло, позолота, карбування, литво, дерево, різьблення. За легендою належав священномученику митрополиту Київському і Галицькому Макарію, вбитому татарами у 1497 р. 3. Потир. Україна, друга половина ХVІІІ ст. Срібло, карбування, литво, чернь, гравіювання, позолота
Н
аціональний Києво-Печерський історико-куль турний заповідник (НКПІКЗ) широко відомий у світі архітектурним ансамблем Києво-Печерської лаври та зібраннями стародавніх християнських святинь. Нещодавно він відзначив 85-річчя з часу свого заснування. Роботи з формування історичних і мистецьких колекцій заповідника розпочалися ще на початку 20-х років ХХ ст. Вони проводилися у надзвичайно складний час, в умовах нищення радянською владою церков і культових предметів. Саме завдяки музею вдалося зберегти значну кількість історичних пам’яток. У довоєнний час музей мав одну з найкращих у світі колекцій іконопису. Не поступалися своєю мистецькою цінністю перед московськими та ленінградськими зібраннями збірки НКПІКЗ культового одягу та виробів із дорогоцінних металів. Величезної шкоди збереженню пам’яток завдали дії німецької окупаційної влади під час Другої світової війни. Колекції, що залишилися в окупованому Києві, були пограбовані, частково вивезені у Німеччину, зазнали значних втрат
під час руйнації Успенського собору. Тоді музейні фонди як єдине ціле фактично вже не існували. Роботи з відтворення фондових колекцій розпочалися 1944 року, відразу після відновлення роботи Лаврського заповідника. Більшу частину коштовних тканин вдалося врятувати під час розбирання руїн Успенського собору. Всі вони мали значні пошкодження. У повоєнний час до фондів повернуті евакуйовані у 1941 році до Уфи музейні цінності з коштовних металів. Київські музеї, до яких під час окупації міста потрапили цінні речі з Лаври, зробили це частково. Незначну кількість музейних предметів було передано заповіднику радянською військовою адміністрацією з Німеччини. У 1949 році збірка становила вже понад 36 тис. одиниць зберігання.
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
3
музейна спадщина
8. Пелена «Різдво Богородиці». Київ, 1682 р. Оксамит, гаптування. Майстерня Києво-Вознесенського монастиря на Печерську 9. Палиця із зображеннями трьох святителів. Київ, 1649 р. Оксамит, гаптування. Майстерня КиєвоВознесенського монастиря на Печерську 10. Скуфія (?). Україна, середина ХVІІІ ст. Оксамит, гаптування
6
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
музейна спадщина
Надзвичайно цікавою є група палиць із зображеннями євангельських сюжетів або святих. Найдавніша з них, із зображеннями трьох святителів, датується 1649 роком (іл. 9). Перлиною колекції є палиця ХVІІ століття «Богоматір з грецькими майстрами». Оригінальністю вирізняються палиці ХVІІІ століття з композиціями «Живоносне Джерело», «Св. Антоній Печерський» 1780 року, скуфія середини XVII століття та ін. (іл. 10). У збірці виробів з тканин є невелика колекція старовинних плащаниць. Найцінніші з них – молдавська плащаниця 1561 року і плащаниця кінця ХІХ століття, відома як Праховська. Вона вишита до відкриття Володимирського собору в Києві дочкою професора, мистецтвознавця і мецената Адріана Прахова Оленою. Ці плащаниці є унікальними пам’ятками з-поміж збережених у музеях України. Фонди НКПІКЗ мають у своєму складі цікаву збірку стародруків, виданих у Києво-Печерській лаврі, а також рідкісні видання львівської, острозької, чернігівської, московської та інших друкарень. Найдавнішим українським стародруком у фондовій колекції заповідника є «Апостол», видрукуваний Іваном Федоровичем у Львові 1574 року. Друкарня в Києво-Печерській лаврі заснована 1615 року архімандритом Єлисеєм Плетенецьким. Більшість її видань надруковані мовою, близькою до розмовної української. Аркуші в цих виданнях прикрашені орнаментальними набірними рамками, сюжетними заставками та кінцівками. На титульних сторінках багатьох видань зображувався головний лаврський храм – Успенський собор. За час свого трьохсотрічного існування лаврська друкарня видала значну кількість релігійних, полемічних, історичних, худож-
ніх творів та шкільних підручників. У фондовій колекції заповідника зберігається чимало видань Києво-Печерської лаври, серед яких і видання першої чверті ХVІІ століття, а саме: «Бесіди Іоанна Златоуста на 14 послань святого апостола Павла» 1623 року (іл. 11). Книга «Тріодь пісна» 1627 року вражала своєю розкішшю, кількістю малих ілюстрацій, орнаментальним оздобленням. Значною подією для православних став друк у 1661 році Патерика Печерського. Саме у лаврській друкарні в 1674 році побачила світ перша книжка з вітчизняної історії – «Синопсис». Зовнішнє оформлення лаврських видань вирізнялося особливою пишністю. Зазвичай оправи книжок були шкіряними з тисненими зображеннями святих. Більшість Євангелій оздоблювали карбованими з дорогоцінного металу оправами і прикрашали гравірованими чи фініфтевими медальйонами, коштовним камінням тощо (іл. 12). У фондовій колекції стародруків зберігається кілька сотень богослужбових книг у металевих оправах. Колекція скульптури незначна за обсягом. Вона налічує понад шістсот експонатів і має в своєму складі різні за художнім виконанням пам’ятки. Найдавніші музейні предмети цього фон-
11. Титул книги «Бесіди Іоанна Златоуста на 14 послань святого апостола Павла». Київ, 1623 р. Папір, друк, гравюра, шкіра, тиснення. Друкарня КиєвоПечерської лаври 12. Оправа Євангелія. Київ, 1701 р. Срібло, карбування, литво, гравірування, позолота
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
7
Аліна Кондратюк
ЄВРОПЕЙСЬКий ВПЛИВ
на іконографію розписів Троїцької надбрамної церкви
П
итання щодо джерел іконографії сюжетів Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври 20–30-х років XVIII століття досить складне. Ми майже не маємо змоги порівняти розписи храму з аналогічними монументальними ансамблями лаврської школи цієї доби. Певні особливості системи розписів Великої лаврської церкви доби бароко можемо уявити на підставі проекту живопису (збереглося кілька копій цього документа, виконаних на початку ХІХ ст.)1. Барокові розписи Софії Київської збереглися фрагментарно. Інші пам’ятки монументального малярства лаврської майстерні цього періоду втрачено. За межами України є єдиний монументальний ансамбль середини XVIII століття, виконаний за зразком розписів Троїцької надбрамної церкви – це стінопис церкви Благовіщення сербського монастиря Крушедол. Виконавцями цих розписів також вважають лаврських малярів2. Але ці поодинокі приклади не дають змоги розв’язати проблему іконографії барокових розписів лаврської школи і Троїцької церкви зокрема. Ще у другій половині ХІХ століття дослідники зауважили, що сюжети лаврських храмів доби бароко не типові для православного храму3. Серед джерел іконографії Великої Успенської і Троїцької надбрамної церков було означено відому голландську Біблію Піскатора4. Це спону10
кало залучити до вирішення нашої проблеми західноєвропейську ілюстративну гравюру XVII–XVIII століття. І сьогодні на матеріалі стінопису Троїцької церкви можемо стверджувати, що ілюстрації Біблії Піскатора – не єдиний іконографічний взірець, інші – для розписів лаврської школи були переважно гравійованими. Це популярні європейські лицеві Біблії, а також інші збірники європейських гравюр, насамперед гравіювальні рисувальні школи. Зразками могли бути й окремі естампи. Зазначимо, що при перенесенні на стінопис композиція гравюри зазнавала змін. Лаврські майстри пристосовували зображення до архітектурних площин, котрі були в їхньому розпорядженні. Слід було зважати на такі обставини, як наявність у стіні віконних прорізів (а в Троїцькій церкві їх немало) тощо. Крім того, враховувалася специфіка монументального малярства як такого. Гравюра, як відомо, розрахована на близький контакт із глядачем. Отже, можна дозволити велику кількість дрібних деталей. Але при перенесенні композиції гравюри на стінопис дрібні деталі – «подробиці» мусили опускатися. Слід зазначити, що в деяких випадках лаврські малярі створювали композиції «за мотивами» гравюри. У таких випадках визначити прототип майже неможливо, хоча й пов ністю «оригінальними» творами ці зображення вважати не можна. (Відомий учений П.М. Жолтовський, навпаки, вважав більшість композицій Троїцької церкви оригінальними творами5. Однак виявилося, що лаврські майстри «запозичували» з європейських гравюр навіть обличчя для деяких персонажів 6.) Питання про «оригінальність» тоді взагалі не ставилося. Практика композиційних «запозичень» і в українській гравюрі, і в малярстві доби бароко була цілком у руслі загальноєвропейських тенденцій. Частина гравійованих альбомів із майна Лаврської малярської майстерні, що були зразками композицій лавр-
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
монументальний живопис 1. Жертвоприношення Авраама. Ілюстрація Біблії Піскатора. 1650 р. 2. Жертвоприношення Авраама. Троїцька надбрамна церква. Жертовник. Апсида. 20–30-ті рр. XVIII ст.
ських стінописів, збереглася до нашого часу. Однак зважимо на те, що певна кількість «зразків» могла й не зберегтися, але в Лаврі на початку XVIII століття їх могли знати й, можливо, ними користувалися. Це змушує нас розширити сферу пошуків і залучити матеріал фондів не тільки вітчизняних збірок ілюстрованих видань, але й зарубіжних (зокрема, російських). Наприклад, фонди Російської державної бібліотеки (м. Москва) (РДБ) містять велику кількість європейських лицевих Біблій XVII – початку XVIII століття (різні видання Піскатора, Данкертца, Меріана, Крауса). Ці гравійовані альбоми, на нашу думку, теж правили за взірці лаврським художникам. Відомо, що лаврська малярська школа мала в розпорядженні кілька екземплярів Біблії Піскатора. Нині в ки-
ївських збірках є два примірники цього альбому: це видання 1650 року7 та 1674 року (в останньому друці лише Старий Завіт)8 . Києво-Печерській лаврі свого часу належала також Біблія Вайгеля (Новий Завіт), видана в Нюрнберзі 1695 року 9. Серед гравійованих альбомів фонду «кужбушків»10 – збірки тушованих малюнків і гравюр лаврської малярської майстерні, є також два екземпляри Біблії Меріана (Старий Завіт), один із яких був власністю Антонія Тарасевича11. У тому самому зібранні «кужбушків» є також кілька європейських «Абецадл» – гравіювальних ри-
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
11
Олена Пітателєва
2. Фрагмент інтер’єру Трапезної церкви
ОРНАМЕНТИКА ІНТЕР’ЄРІВ
лаврської Трапезної
В
1. Трапезна церква з палатою. Загальний вигляд
24
одній з найвідоміших пам’яток Києво-Печерської лаври – Трапезній церкві й палаті (іл. 1) більша частина художнього оформлення інтер’єру присвячена орнаментам. Немов гобелени, декоративні вставки драпірують усю вільну від композицій поверхню стін. Завдяки їм колорит живопису Трапезної особливий і, на перший погляд, незвичний: тут багато тьмяних коричневих, зеленкуватих, бузкових тонів (іл. 2). Однак у сонячний день ці приглушені фарби оживляються світлом і розквітають золотими вкрапленнями, розсипаними по стінах та арках. У декоративний хор гармонійно вливаються іконостас і три пари кіотів. Вони виконані з кольорової мозаїки, міді, чавуну, майоліки й мармуру кількох порід. Сто років тому, на початку ХХ століття, кожну деталь декору продумав головний дизайнер церкви (як сказали б тепер) – молодий архітектор-художник Олександр Вікторович Щусєв, який приїхав у Лавру на запрошення Духовного собору. Ансамбль Трапезної церкви й палати, побудований незадовго до цього (у 1895 р.) академіком В.М. Ніколаєвим, був оформлений О.В. Щусєвим і його творчою «командою» як щось цілісне, художньо-органічне. Щусєв шукав відповідності й у великомасштабних елементах декору, й у незначних дрібницях. Його творча думка сягала від розбивки стін під живопис, укладання креслень конструкцій, створення орнаментів іконостаса й кіотів до моделювання вішалок, засувів і дверних ручок. Що це? Зверхність молодого спеціаліста, ревна скрупульозність амбіційного художника чи, можливо, недооцінка свого таланту, розтрата дорогоцінного часу й сил? Ні, це – художній підхід до вирішення декоративних завдань, коли для майстра не існує другорядного й неважливого, коли він має право вигукнути: «Мучаюсь, работаю для себя, создаю себе памятник». Це – творення нового стилю (іл. 3). Тепер, коли багато зі створеного Щусєвим безповоротно втрачене, і неможливо повністю відновити той вигляд інтер’єру Трапезної, який автор задумав в одній тональ-
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
3. Фрагмент інтер’єру Трапезної церкви
монументальний живопис
Ольга Лятавська
ПЕЙЗАЖНЕ ТЛО С
Зображення євангеліста Марка Зображення євангеліста Матфея
36
еред двадцяти семи сюжетних композицій ансамблю лаврської Трапезної (церкви та палати) чотирнадцять мають пейзажне тло. Цікавим у вивченні пейзажного тла живопису Трапезної є його географічний аспект. Географічна шкала у фонових ландшафтних зображеннях – від субтропіків до середньої смуги. Визначення топографічної відповідності (а іноді і збігу) пейзажного тла ансамблю Трапезної реальному природному пейзажу – процес захоплюючий і, як виявилось в нашому випадку, продуктивний. Ми розглянемо лише чотири композиції з пейзажним тлом. Це – зображення із фігурами євангелістів, які розміщені у підпружніх арках Трапезного храму. Кожного євангеліста автор відтворює на згині дуги. Її конфігурація дає можливість приділити увагу саме пейзажному тлу: на площині арки ландшафт може бути зображений широко і масштабно – ліворуч та праворуч від фігури, яка повинна стати композиційною домінантою. У кожному з чотирьох зображень євангелістів можна бачити особливий пейзажний нюанс, завдяки якому і відбувається рішуча топографічна ідентифікація цієї композиції. Як відомо, одним із місць, де євангеліст Марк проповіду вав християнство, був Єгипет. У Єгипетській Александрії
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
монументальний живопис
в арочних композиціях Трапезної церкви Марк став першим єпископом. Детально розглянувши його зображення на арці, ми маємо змогу з боку від Марка побачити зображення п’яти пірамід – своєрідного знакового символу Єгипту. Трохи попереду височить фортечний мур з густо насадженими поза ним фініковими пальмами. За цим муром, скоріше за все, лежить місто. З упевненістю це місто можна вважати Александрією. На передньому плані, праворуч від Марка зображено апельсинове дерево з достиглими плодами. У правій нижній частині арочного прогину – фігове дерево та квітучий мирт – рослини, типові для флори Єгипту. За спиною євангеліста ми бачимо гірський кряж, з одного боку з пологим схилом, а з іншого – з крутими обривами. Кряж цей, на наш погляд, символізує александрійську Гору Мойсея, або, як її називають місцеві ченці, «священний шпиль» (на його верхівці, за переказами, Мойсей отримав скрижалі та десять заповідей). Враховуючи всі вищезазначені художні деталі, можна стверджувати, що Марк у цій композиції «знаходиться» саме в Єгипті. Інший підхід митця-декоратора – у зображенні Матфея. Поруч із євангелістом, якого автор «розмістив» на пологому узгір’ї, стоїть, схиливши коліно, ангел (символ Матфея). Пейзаж тут кардинально відрізняється від попере-
днього. Якщо в композиції з Марком ми впізнаємо Африку, її розпечену пустелю, то пейзажний фон позаду Матфея є наочним прикладом зображення країни з більш м’яким кліматом. Апостол Матфей за довге життя побував у багатьох країнах, проповідуючи християнство. Димитрій Ростовський у своєму «Житії святих»1, у розділі «Житіє та страждання святого Апостола та Євангеліста Матфея» зазначає, що Христос проповідував християнство в Галілеї та її околицях. На зображенні під узгір’ям ми бачимо стежку, яка веде до міста. Обабіч стежки височать п’ять тополь, на горизонті проглядається смужка моря. На верхівці пагорба художник зобразив кілька дерев, дуже схожих на маслинові. З самого низу, з боків, доволі густо «насаджені» трави та квіти: папороть, мірамія, полин, анемони, крокуси. Докладно вивчивши «Атлас рослин світу»2, ми дійшли висновку, що виконавець цього розпису мав на увазі саме Па-
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
37
монументальний живопис
Аліна Кондратюк
ДАВНЬОРУСЬКа ФРЕСКа
«Явлення Христа учням на Тиверіадському морі»
У спаській ЦЕРКВІ
В
Зондаж на західній стіні внутрішнього нартексу. Фреска кінця ХІ – початку ХІІ ст. (?)
40
ченим ХІХ і першої половини ХХ століття не пощастило побачити в інтер’єрі церкви Спаса на Берестові справжнє давньоруське малярство. Дослідження П.О. Лашкарьова1, М.М. Сементов2 ського , М.І. Петрова3 та інших переконали, що фресок давньоруської доби не збереглося (за винятком ангела зі сферою на колишньому парусі південно-західного стовпа, який нині знаходиться у піддашші південної бані церкви). М.І. Петров опублікував свої висновки в рефераті, вміщеному в «Трудах XIV археологического съезда» в Чернігові. Він писав про спроби розчисток живопису 40-х років XVII століття від пізніших записів олійними фарбами і про те, що під розписами XVII століття нічого знайти не вдалося4. Тим не менше, відомий археолог П.П. Покришкін, котрий проводив обстеження протягом 1910–1914 років, вважав, що під нашаруванням XVII століття має бути стінопис XII століття5. Однак довести це тоді йому не вдалося. Аж до 1970 року було достеменно не відомо, що в церкві Спаса є унікальний живопис часів Київської Русі. 1970 року церква Спаса на Берестові стає джерелом несподіваної сенсації. Під шаром штукатурки доби Петра Могили було виявлено добре збережену фреску, яку більшість дослідників згодом атрибутували межею ХІ–ХІІ століття. Нижче подаємо стислий виклад історії відкриття, реставрації і дослідження пам’ятки за матеріалами наукових і науково-популярних публікацій. Відкриття «трапилося» випадково. У Києво-Печерському державному історико-культурному заповіднику регулярно проводилися обстеження, фотофіксація й письмова фіксація стану пам’яток архітектури та живопису. У травні 1970 року на західній стіні колишнього притвору церкви Спаса було виявлено відшарування штукатурки на 1–1,5 см. Для ліквідації аварійного стану ділянок штукатурки розпочалася підготовча робота. Під час свердління отворів для ін’єкції розчину на аварійних ділянках стіни бригада реставраторів (А.Й. Марампольський, Г.Ф. Честнєйший, В.Н. Рибчинський, М.Н. Ященко та ін., керівник бригади – В.П. Бабюк)
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
Ангел зі сферою. Кінець ХІ – початок ХІІ ст. (?) Розпис колишнього парусу південно-західного стовпа церкви Спаса на Берестові (нині – піддашшя південної бані церкви) Церква Спаса на Берестові. Вигляд з півдня
проводила ретельне обстеження і вивчення нижнього шару штукатурки. І зовсім несподівано під шаром XVII століття виявили шар вапняного набілу, з-під якого проглядали зелений, сірий, червоний, жовтий, блакитний кольори фрескової фарби 6. На Вченій раді Держбуду УРСР було прийнято рішення зробити пробне зондування, що мало б остаточно підтвердити наявність під живописом XVII століття давньоруського малярства7. На наступному засіданні ради постановили відкрити стародавню фреску. Перед цим було зроблено картограму й детальний опис стану збереженості фрески XVII століття, яку мали переносити на нову основу. Щоб визначити площу фресок, вирішили на композиції 40-х років XVII ст. «Тайна вечеря» та інших зображеннях західної стіни внутрішнього нартексу зробити якомога більше зондів 8 . В Україні подібних робіт, що передбачали розшарування настінного малярства і його переведення на нову основу, до того часу не проводилося. Київські художники-реставратори В.П. Бабюк, А.Й. Марампольський і Г.Ф. Честнєйший спільно з працівниками лабораторії Українського спеціалізованого науково-реставраційного виробничого управління розроби-
ли нову методику розшарування фресок. Її затвердила Вчена рада Держбуду УРСР9. З метою розкриття фрески кінця ХІ – початку ХІІ століття треба було зняти і змонтувати на дерев’яних щитах десять композицій доби Петра Могили. Водночас спеціальним клеєм необхідно закріпити більш ранній розпис, оскільки він, як з’ясувалося, також подекуди почав відшаровуватися від кладки. Спочатку розписи західної стіни внутрішнього нартексу вкрили лініями, по яких їх мали розпилювати. Давньоруську фреску необхідно було розкривати таким чином, щоб головні деталі зображень (обличчя, руки тощо) не потрапляли під ці лінії10. Ділянку фрескового розпису 40-х років ХVII століття, що підлягав зняттю, очистили від поверхневих забруднень. Потім його заклеїли мікалентним папером
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
41
іконостаси
Ярослав Литвиненко
іконостаси
печерних церков
Л
1. Церква преп. Антонія в Ближніх печерах
46
абіринти Ближніх і Дальніх печер Києво-Печер ської лаври є унікальною пам’яткою, історія якої розпочинається 1051 року. Дослідники неодноразово звертали на них свою увагу. Так, археологічні, топографічні, історичні дослідження дають нам досить об’єктивну картину розвитку печер. Справжня прикраса печерних храмів – іконостаси – до теперішнього часу практично недосліджені. Тож спробуємо продемонструвати, як створювались, оздоблювались і відповідно до вимог епохи видозмінювались іконостаси в лаврських підземних церквах. У переліку наукової літератури можна виділити невелику кількість робіт, присвячену цій темі. Це кілька путівників по Києво-Печерській лаврі1, стаття А.В. Реутова в «Дивах
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
іконостаси
2. Фрагмент дияконських врат іконостаса церкви преп. Антонія
печер лаврських»2, де автори загалом висвітлюють питання виникнення печерних храмів. Про серйозніші роботи, присвячені іконостасам церков у Ближніх і Дальніх лабіринтах, можна дізнатися з праць О.В. Пітателєвої «До питання про розвиток українського іконостаса. Зображення іконостасів підземних церков Києво-Печерської лаври у планах до книги А. Кальнофойського “Тератургіма”»3 та В.А. Шиденка «Иконостасы церквей, находящихся в Дальних пещерах Киево-Печерской лавры» 4. Розглянемо церковні іконостаси з ближньопечерного лабіринту. Час створення іконостасів, що й понині прикрашають інтер’єри печерних церков, а також імена майстрів-золотарів, творців цих іконостасів , нам стали відомі з архівних документів XIX століття. Характерно, що в усіх трьох церквах нові іконостаси з’являються в один період, а саме: в Антоніївській – у 1814, Варлааміївській – у 1818, Введенській – у 1819 роках. Першим ближньопечерним храмом, у якому старий де рев’яний іконостас замінено на мідний, була церква Св. Ан тонія (іл. 1). У верхній частині дияконських врат існуючого іконостаса на мідній литій хартії є гравірований напис: «Благословением… Серапиона Митрополита Киевского и Галицкого… сделан сей иконостас во храм ближних пещер Преподобного Антония Печерского иждивением доброхотных дателей. 1814 года сентября 1 дня…» (іл. 2). Майстрами, які працювали над його виготовленням, як зазначає В.А. Шиденко, були брати Захарій та Юрій Брєзгунови5. Тут необхідно зазначити, що дата, зафіксована в хартії – це час проведення першої літургії в храмі після встановлення в ньому нового мідного іконостаса. Історія ж його виготовлення розпочалася ще в грудні 1809 року, коли «Господин Петр Бурнос, житель Екатеринодара», пожертвував п’ять тисяч рублів для виготовлення мідного іконостаса в церкві преп. Антонія. Вже через кілька місяців, а саме в березні 1810 року, Духовний собор Києво-Печерської лаври розпоряджається: «...на назначенное дело вкладчиком избрать из лаврской братии человека надежного и знающего дело… сие который как серебряных дел мастера искусного, так и иконописца мог сыскать и договориться. Смотрение за работою поручить начальнику онных пещер Соборному старцу иеромонаху Герману и ризничему иеромонаху Аассону, в помощь коим назначается находящейся в сей Лавре на послушании отставной господин капитан Александр Якушкин…» 6 . Більше року пішло на створення проекту нового іконостаса та пошуки майстра-золотаря, який узявся б виконувати цю роботу. Врешті ним виявився «золотых дел мастер дворянин» Захарія Степанович Брєзгунов, з яким у травні 1811 року й був підписаний контракт, за яким майстер «… обязывается на ближних пещерах в церкви преподобного Антония сделать вновь медный иконостас и вызолотить через огонь по плану или рисунку, который дан мне быть… царские двери и местные иконы будут оставаться старые, или по усмотрению вновь переделать, а мне, Брезгунову делать карнизы, базы, капители, и прочее из своей меди»7.
Як зазначено в документі, Брєзгунов проекту іконостаса не розробляв, а виконував лише обумовлену контрактом роботу. Автором проекту, на нашу думку, міг бути Олександр Якушкін, якого за розпорядженням Духовного собору залучили до робіт, пов’язаних зі створенням нового мідного іконостаса в церкві преп. Антонія. Адже відомо, що в 1809 році військовий інженер, капітан у відставці О. Якушкін, ще будучи послушником, а з 1811 року – начальником Дальніх печер ієромонахом Арсенієм, розробив проект нового дерев’яного іконостаса для Аннозачатіївської церкви, що був виконаний московським майстром Акімом Юріним 8. Тож, найімовірніше, проект іконостаса і для підземної церкви преп. Антонія належить саме О. Якушкіну. У серпні 1812 року роботи над мідним визолоченим через вогонь іконостасом завершили, про що Захарія Брєзгунов повідомив Духовний собор Лаври. Але встановлювати його у храмі не поспішали. Адже срібні Царські врата з попереднього іконостаса «…оказались столь ветхи, что уже более не могут служить… вычистить невозможно, во многих местах спайки, проломы, во-вторых несообразны новой конструкции…»9, – писав у рапорті начальник Дальніх печер ієромонах Арсеній. У 1813 році вирішили старі срібні Царські врата переплавити і зробити нові з доданням необхідної кількості срібла. Майстром, який виконав за своїм малюнком нові срібні Царські врата, був Антон Савицький, «…мастер по испытанности весьма хороший или лучше сказать я другого как в мастерстве равно и в поведении не знаю…»10, – так про нього відгукувався ієромонах Арсеній. Затримували встановлення іконостаса ще й у зв’язку з написанням нових ікон. Але як вдалося з’ясувати, з тринадцяти іконостасних ікон чотири намісного ряду походили з попереднього іконостаса й були лише поновлені. Всі ж малярські роботи виконав «…Весьма за сходную цену известный всем живописец Леон Антонов за 105 руб.»11. Через сім місяців усі роботи над новим іконостасом завершили, що й зафіксовано в рапорті, який був поданий у Духовний собор 26 червня 1814 року. У документі повідомлялося: «Начатый со-
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
47
іконостаси
Ярослав Литвиненко
Фрагмент живопису XVII ст. у Ближніх печерах
58
У
кінці XIX – на початку XX століття у КиєвоПечерській лаврі функціонувало більше двадцяти храмів, кожний з яких мав свої індивідуальні риси в оздобленні інтер’єру. На жаль, до теперішнього часу не всі монастирські церкви зберегли свою первісну архітектуру, жоден з храмових інтер’єрів не зберігся повністю. Настінний живопис, численні кіоти, іконостаси зазнали великих втрат або взагалі були знищені. Ця тема до сьогодні залишалася поза увагою дослідників, тому зараз назріло питання про вивчення втраченого оздоблення лаврських храмів. Ми зосередимось лише на одній з невід’ємних частин православної церкви – іконостасах. Спробуємо дослідити храми Києво-Печерського монастиря, в яких іконостаси втрачені повністю, і такі, в яких іконостаси збереглися, але зазнали втрат. У сучасній історіографії немає праць, у яких висвітлювалися хоча б загальні етапи створення іконостасів у лаврських церквах. Тому наше дослідження базується передусім на архівних описах та фотодокументах, що зберігаються в науковому фонді Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника, Державному архівно-
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
Іконостаси
ВТРАЧЕНІ ІКОНОСТАСИ ЛАВРСЬКИХ ЦЕРКОВ
му фонді Національного художнього музею України, та у фонді № 128 Центрального державного історичного архіву України у м. Києві (ЦДІАУК). Храм Всіх Преподобних Отців Печерських на Ближніх печерах – один з маловивчених пам’яток Києво-Печерської лаври. У сучасних наукових виданнях ми не знайдемо жодної інформації щодо внутрішнього оформлення церкви. Лише завдяки архівним документам нам вдалося відкрити «завісу». У ЦДІАУК, вивчаючи архівні справи, пов’язані з історією церков Києво-Печерського монастиря, ми натрапили на листування Духовного собору з київським митрополитом Філаретом, в якому висвітлюються перші етапи формування храмового інтер’єру. У 1839 році завершилося будівництво нового корпусу на Ближніх печерах, другий поверх якого призначався для теплого храму. Відразу виникло питання про встановлення іконостаса в новій церкві. Монастир вирішив цю справу досить швидко й практично. 4 вересня 1839 року еклезіарх соборний старець ієромонах Гімнасій подав рапорт митрополиту Філарету: «…Вашему Высокопреосвященству не благоугодном будет благословить, из находящийся в оной
ризнице Церкви во имя Трех Святителей, иконостас перенести в предположенную вновь устроить теплую церковь на Ближних пещерах…»1. Через дванадцять днів, 16 вересня 1839 року, митрополит наказав: «…Духовному Собору приступить немедленно к делу. Церковь устроить во имя всех Преподобных Отцов Печерских теплую. Иконостас в ней поставить из ризницы по воспосигодавшей от меня резолюции…»2 . Вже 27 листопада 1839 року усі роботи завершили, про що Духовний cобор звітував митрополитові: «В следствии предписания Вашего… устроить теплую Церковь… ныне работы сии окончены и в Церковь поставлен иконостас…»3. І, нарешті, 28 листопада храм освятили 4. Як засвідчено в листуванні, роботи зі встановлення іконостаса проводились оперативно, причиною тому міг бути приїзд до Києва імператора Миколи Павло-
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
59
пам’ятки ливарництва
Ігор Федоряченко
ДЗВОНИ ВЕЛИКОЇ ЛАВРСЬКОЇ ДЗВІНИЦІ XVII–XX ст.
У
дослідницькій літературі, офіційних документах, путівниках та публікаціях у пресі про Велику лаврську дзвіницю, у тій частині, в якій ідеться про дзвони, спостерігаються різночитання та розбіжності у цифрах – як щодо кількості, так і щодо загальної ваги останнього набору дзвонів перед нищенням їх у першій третині ХХ століття. Так, путівники подають наступні цифри: понад 6 тис. пудів1, понад 5 тис. пудів2 (цю таки цифру наводить і монографія3), близько 6 тис. пудів 4. Близько 5 тис. пудів – таку цифру знаходимо у роботі Л.П. Корж 5.
76
У документі служби головного архітектора Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника це вже 5 тис. 642 пуди. Немає єдності в авторів також у визначенні кількості дзвонів – це 10, або ж 136 . Всі ці розбіжності пояснюються, на наш погляд, таким чинником: в архіві зберігається документ у чотирьох примірниках аналогічного змісту під назвою «Видение...»7. Це перелік витрат на дзвони, датований 1758 роком. Тут грошові суми вказані з точністю до копійки, але вага дзвонів округлена на десятки пудів, про фунти ж взагалі не йдеться. Тобто це суто фінансовий документ, який свою функцію виконав, проте посіяв сумнів щодо ваги дзвонів у дослідників наступних поколінь. Напевно, через знайомство митрополита Євгенія (Болховітінова) з цим документом розбіжності у його працях зазначаємо в межах однієї книжки 8 – це вага дзвону «Орел»
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
шукаючи істину
Євген Кабанець
Успенський собор. Літо 1942 р.
Знищення
УСПЕНСЬКОГО СОБОРУ в 1941 р.: нові матеріали
Фото Романа Ратушного
Успенський собор. Сучасний вигляд
80
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
Краєвиди Лаври. Літо 1942 р. Сучасний вигляд
Фото Романа Ратушного
Варварська руйнація 3 листопада 1941 року Успенського кафедрального собору вважається однією з найзагадковіших сторінок сучасної історії України. Ретельне замовчування обставин трагедії сприяло виникненню навколо неї щільної завіси секретності. Внаслідок цього у вітчизняних ЗМІ упродовж останніх десятиліть поширювалися здебільшого «художні реконструкції» цих подій, засновані на відвертих домислах й голослівних інтерпретаціях. Останнім часом в архівних сховищах Німеччини, Великої Британії, США та Росії було виявлено чимало нових матеріалів, що дозволяють докорінно переглянути питання про призвідців цього злочину.
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
81
шукаючи істину
Краєвиди Лаври. Літо 1942 р.
…28
вересня 1941 року в Берлін було надіслано чергове «Донесення про події в СРСР» (Ereignismeldungen UdSSR) – зведене інформаційне повідомлення про діяльність оперативних груп і команд СД на окупованій території, що призначалося для особистого інформування А. Гітлера. У цьому донесенні йшлося про ряд екстремальних подій, що спіткали командування Вермахту в перші дні після захоплення української столиці. Окрім опису спустошливої пожежі та вибухів на Хрещатику там містилася згадка про диверсію, вчинену на території КиєвоПечерського монастиря: «20 вересня злетіла в повітря цитадель, при цьому загинули командир артилерії і його штаб»1. Ішлося про смерть у Лаврі пересічного німецького оберста (полковника) ГансаГенріха фон Зейдліца-унд-Голау. Проте за тиждень стало відомо, що загибель цього офіцера виявилась найсерйознішою втратою Вермахту за весь час кількамісячної облоги Києва, оскільки йому було посмертно присвоєно генеральське звання. У зв’язку з цим обставини замаху були повторно акцентовані в «донесенні про події в СРСР» від 7 жовтня 1941 р.: «20.09.1941 р. через міну з дистанційним підривником стався вибух у розташуванні Артилерійського штабу в Цитаделі. При цьому серед інших загинув генерал артилерії Зейдліц»2 . Слід підкреслити, що в німецьких зведеннях про втрати командного складу Вермахту та військ СС під час так званої «мінної війни» в Києві восени 1941 року відсут82
ні дані про армійських та поліційних чинів вищого та середнього рангу3. У зв’язку з цим згаданий інцидент набув виняткового розголосу й розцінювався як «перший демонстративний виклик супротивника в уже поверженій більшовицькій цитаделі». Тут варто зробити невеличкий відступ і пояснити, що насправді приховувалося за диверсією в Лаврі. На Оглядовому майданчику вибухнув потужний радіофугас, установлений саперами взводу спецмінування Головного військово-інженерного управління (ГВІУ) Наркомату оборони СРСР4. Вони заздалегідь замінували місце, що вважалося найбільш придатним для влаштування спостережного пункту й артилерійської позиції, і підірвали його, коли там розташувалася німецька залога. Вибух був здійснений у відповідь на обстріли червоноармійських підрозділів на Лівобережжі й завдав німцям нищівного моральнопсихологічного удару. Саме з цього часу спостерігається величезне занепокоєння фюрера з приводу радянських засобів спецтехніки. Проте використання для військових операцій території Печерського монастиря, що вважався унікальною історико-архітектурною пам’яткою, було тактичним прорахунком радянського командування. Це нерозважливе рішення фактично дало окупантам підставу для відплатних дій з використанням трофейного радянського озброєння. Пізніше німці стверджували, що знайшли вибухівку в підвалах одного з експозиційних приміщень, але чомусь не зафіксували свою знахідку на фото- чи кіноплівку, хоч охоче вдавалися до такого прийому в пропагандистських цілях в середмісті Києва (зйомки розмінування Музею Леніна в кінохроніці «Deutsche Wochenschau». Чи не була подібна знахідка так званою «облесною», тобто фальшивою закладкою з несправним детонатором, зробленою з метою залякування чи відволікання? І головне, наскільки можна довіряти самому свідку, який повідомив про цей випадок? Згадана інформація промайнула як курйозна плітка в рапорті д-ра Дітріха Роскампа, мистецтвознавця, відрядженого в Київ на кілька тижнів для інспектування роботи «зондерштабу
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
Вигляд підпірної стіни Оглядового майданчика після диверсії 20 вересня 1941 р.
образотворчого мистецтва»5, котрий був суто цивільною особою й не розумівся на військовій техніці. Зрештою відомо, що серед співробітників айнзацштабу Розенберга, які взимку 1941/42 року займалися «інспектуванням» музейних колекцій у Лаврі, були поширені різноманітні параноїдальні фобії щодо радянських мін 6 . У будь-якому разі жодних достовірних свідчень (тобто документів, а не белетризованих розповідей сумнівних очевидців) про мінування корпусів Музейного містечка й Успенського собору радянськими саперами досі ніким не представлено. Щоправда, недавно в пресі промайнула згадка про «безсумнівне підтвердження» цієї версії. Йшлося про знахідку… «решток оболонок вибухових зарядів із відповідним маркуванням», зроблену нібито під час археологічних розкопок храму В. Харламовим7. Проте це сенсаційне повідомлення виявилося звичайною містифікацією, розрахованою на довірливого читача. У висхідному джерелі інформації згадувались не «оболонки вибухових зарядів» (між іншим, як вони взагалі могли вціліти під час вибуху?), а якісь абстрактні залишки «обладнання радянського виробництва»8, причому ніхто не поцікавився, куди ж поділися ці сенсаційні речові докази. З опитування учасників розкопок вдалося довідатись, що знахідка була, насправді, ідентифікована як …шматок звичайного телефонного дроту побутового призначення. А все інше – це чергове нагнітання нездорового ажіотажу навколо давньої трагедії. Взагалі припущення про те, що Успенський собор був замінований радіокерованими мінами для організації відкладеного на пізніший час, до слушної нагоди, замаху, не витримує серйозної критики. Автономного електроживлення цього пристрою вистачало лише на 40 днів і значна частина цього часу зазвичай спливала в очікуванні ворога; цілком очевидно, що цей термін мав закінчитися ще в першій декаді – середині жовтня 1941 року. Крім того, міна мала ряд серйозних конструктивних недоліків, була чутливою до температурних перепадів і вологості, потребувала дуже довгої демаскуючої антени і, головне, була абсолютно уразливою для станцій радіоглушіння. Слід відзначити,
що німці ще до захоплення Києва мали у своєму розпорядженні трофейний зразок радіофугасу й список частот, на яких працював його приймач, після чого створили ефективну службу радіопротидії 9. Успішна диверсія на Оглядовому майданчику стала можливою завдяки лише …верхоглядству й недбалості окупантів, які у стані переможної ейфорії просто знехтували елементарними заходами безпеки. Остаточно всі суперечки навколо «не виявлених своєчасно мін» у Лаврі спростовують німецькі донесення, згідно з якими саперним підрозділам удалося успішно нейтралізувати дію «розривних зарядів з дальнім займанням», тобто радіокерованих мін, на території монастиря, а також у частині Цитаделі10. Звичайно, тут ідеться про постановку радіопере шкод, а не виявлення реальних фугасів, яких у радянського командування було обмаль навіть для мінування військових об’єктів. Таким чином, загроза Музейному містечку з боку диверсантів була, скоріш за все, перебільшеною – недарма німці вперто ігнорували всі поперед ження про мінування Успенського собору або рішуче заперечували цей факт («Міни у вас в голові!»11). Водночас для них лишалося відкритим питання про пошук та покарання винних за вибух на Оглядовому майданчику 20 вересня, судячи з того, що його наслідки продовжували обговорюватися в інформаційних зведеннях у Берлін. Не викликає сумніву, що за цим приховувалося намагання місцевих військових та поліційних чинів отримати чіткі інструкції для подальших дій.
Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура
83
ПРО АВТОРІВ
2012
№ 6 (176)
Науково-популярний ілюстрований журнал
Видавець ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 65 Генеральний директор Олеся Білаш
Головний редактор Леся Богослов Упорядкування Вікторія Ліснича Відповідальний за випуск Ігор ГИРИЧ Редагування, коректа Віри Карпенко Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ
Євген Кабанець – провідний науковий співробітник Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника (НКПІКЗ) Аліна Кондратюк – провідний науковий співробітник НКПІКЗ, кандидат мистецтвознавства Ярослав Литвиненко – провідний науковий співробітник НКПІКЗ Ольга Лятавська – старший науковий співробітник НКПІКЗ Олена Пітателєва – провідний науковий співробітник НКПІКЗ Григорій Полюшко – головний зберігач НКПІКЗ Ігор Федоряченко – історик
АДРЕСА РЕДАКЦІЇ країна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. У Тел./факс: +38(044) 498 23 67 E-mail: pamjatky.ukr@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 683 від 01.06.1994
Друкарня ТОВ « Видавничо-поліграфічна компанія “Експрес-Поліграф”» вул. Фрунзе, 47б, Київ, 04073. Тел. +38(044) 417 25 93 Наклад 1000 прим.
Розповсюдження, передплата, реклама Тел. +38(044) 498 23 64, +38(050) 310 56 63
uaculture.com
Передплатний індекс 74401
ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНИ: історія та культура Передплатний індекс – 74401 ВИХОДИТЬ ЩОМІСЯЦЯ ВАРТІСТЬ ПЕРЕДПЛАТИ
1 місяць 22,49 грн
3 місяці 66,87 грн
6 місяців 132,09 грн
Передплатити та придбати окремі примірники журналу в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Ознайомитись з журналом можна в усіх наукових бібліотеках обласних центрів України та бібліотеках райцентрів Київської області. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com
триває ПЕРЕДПЛАТА НА друге півріччя 2012 РоКу
передплатний індекс
передплатний індекс
95220
74401
106,05 грн (6 міс.)
132,09 грн (6 міс.)
передплатний індекс
передплатний індекс
передплатний індекс
74501
37112
74310
66,84 грн (6 міс.)
46,95 грн (6 міс.)
66,84 грн (6 міс.)
передплатний індекс
передплатний індекс
60969
90269
82,77 грн (6 міс.)
52,77 грн (6 міс.)
ОФОРМЛЕННЯ ПЕРЕДПЛАТИ НА ДРУГЕ ПІВРІЧЧЯ 2012 р. Оформлення передплати на друге півріччя 2012 рокувідділенні розпочнеться в квітні України місяці. та через Передплату можна оформити в будь-якому поштовому зв’язку Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України, через передплатні передплатні агентства. а також у редакції Газетно-журнального видавництва Міністерства культури України У країнахагентства, далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line». черезокремі сайт www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line»версії можливо Передплатити та можна придбати примірники видань в електронній за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64 e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com
Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com
ISSN 0131-2685
Пам’ятки України: історія та культура. – 2012. – № 6. – С. 1–88.
Індекс 74401