Пам'ятки України by Національне газетно-журнальне видавництво

№6 ЧЕРВЕНЬ 2013

Княжий Галич  Крилоське городище  Пантелеймонівський храм  Дерев’яні церкви  Галицький замок  Чудотворна ікона Матері Божої

УМОВНІ ПОЗНАЧЕННЯ Межі заповідника Давні могили Центри відпочинку Оглядові майданчики Фундаменти церков княжого Галича Діючі церкви Історичні пам’ятки

Національний заповідник «Давній Галич». Карта-схема

2013, ЧЕРВЕНЬ

№ 6 (189)

ЗМІСТ НОМЕРА Науково-популярний ілюстрований журнал Видається із 1969 року

АКЦЕНТ 4

Пам’ятки Крилоської гори. Володимир ДІДУХ, Руслана МАЦАЛАК

ЗАСНОВНИК

АРХЕОЛОГІЯ

Міністерство культури України

Київські сакралії серед старожитностей княжого Галича. Олена БІЛИК, Павло ШУЛЬГАЙ

Давньоруські писала княжого Галича. Тарас ЗІНЬКОВСЬКИЙ, Ігор КОВАЛЬ

ВИДАВЕЦЬ ДП «Національне газетно-журнальне видавництво»

ВИДАВНИЧА РАДА Олеся Білаш, Віктор Пасак, Максим Бударін, Віктор Вечерський, Олена Воронько, Оксана Іонова, Євгенія Крутоголов, Іван Мечков, Лариса Нікіфоренко, Лариса Петасюк, Світлана Фоменко, Людмила Чумакова, Михайло Швед, Оксана Гайдук, Людмила Гнатюк, Ольга Голинська, Надія Соколенко

ЦЕРКВИ 22

Пантелеймонівський храм – перлина білокам’яного зодчества. Володимир ДІДУХ

Церква Різдва Христового в Галичі. Руслана МАЦАЛАК

Дерев’яні храми заповідника «Давній Галич». Віра ГЕМБАРСЬКА

МОНАСТИРІ

РЕДКОЛЕГІЯ Віктор Акуленко Володимир Александрович Сергій Білокінь Леся Богослов Геннадій Боряк Ігор Гирич Андрій Ґречило Іван Дзюба Антоніна Жихорська Леонід Залізняк Віра Карпенко Сергій Кот Ярослава Павличко Леонід Прибєга Анатолій Ситник Павло Сохань Олександр Федорук Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Пам’яток України» – тільки з письмового дозволу редакції.

Барочний кармелітський Благовіщенський костел у Більшівцях. Роксолана БЕРЕГОВСЬКА

ФОРТЕЦІ Й ЗАМКИ 44

Галицький замок. Зеновій ФЕДУНКІВ

ІКОНА 54

Галицька Богородиця. Ганна ЖОЛОБ

СЕМАНТИКА ОБРАЗУ 60

Галицький крилатий змій. Марія КОСТИК

ЕТНОСИ 66

Караїми – одні з найдавніших мешканців Галича. Світлана КУКУЛА

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Цьогоріч виповнюється 1115 років від першої письмової згадки (898 р.) про місто Галич Івано-Франківської області. У зв’язку з цим 12 травня 2013 року Верховна Рада України ухвалила Постанову № 287-VII про урочисте відзначення цієї знакової події

Галич... Столиця могутньої Галицько-Волинської держави. Колись це було одне з найбільших міст Європи, територія якого простягалася на 8,5 кілометра з півночі на південь і на 11 кілометрів із заходу на схід. Ця міська агломерація, з центром у княжому Крилосі й знана як Великий Галич, за своєю площею значно перевищувала такі міста давнього світу, як Вавилон, Рим, Константинополь... Галич... Місто короля Данила Галицького. Воно дало назву цілому регіонові України. Власне, тут був один із наймогутніших осередків нашої державності, тут народжувався і загартовувався у переможних звитягах галицьких полків на чолі з мудрими князями український дух. Тут укладали державні документи, писали літописи, євангелії, інші твори мистецтва. Тут споруджували білокам’яні храми, подібних яким не було в усьому світі, тут працювали славнозвісні галицькі зодчі та майстри-ювеліри... Галич… Це унікальна історико-археологічна пам’ятка всеукраїнського значення. Тому не випадково 1994 року на основі комплексу історичних та культурних пам’яток ХІ–ХVІ століть у місті було створено Державний історико-культурний заповідник, який згідно з Указом Президента України від 4 листопада того ж року одержав статус національного й офіційну назву «Національний заповідник “Давній Галич”». Нині територія Заповідника охоплює майже 60 квадратних кілометрів. Це своєрідний музей просто неба, де поряд з церквами Святого Пантелеймона (ХІІ ст.), Різдва Христового (ХІV–ХVІ ст.), Успіння Пресвятої Богородиці (ХVІ ст.), костелом Благовіщення та монастирським комплексом Кармелітів (ХVІ ст.) містяться згадана у Галицько-Волинському літописі Галичина могила, легендарна Княжа криниця, фундамент кафедрального Успенського собору (ХІІ ст.) з місцем поховання князя Ярослава Осмомисла та каплицею Святого Василія (ХV ст.). У селі Крилос, що також знаходиться на території Заповідника, збереглася система оборонних валів княжих часів. На мальовничому пагорбі над Дністром височать мури Галицького замку (ІХ–ХІV–ХVІІ ст.). Крім того, на території Заповідника міститься майже 200 археологічних пам’яток, які документально засвідчують етапи зародження та дальшого розвитку історичного міста. На відміну від інших українських міст, де культурний шар минулих століть у переважній більшості дуже пошкоджений, а то й цілком знищений підземними комунікаціями та сучасними спорудами, княже місто ще зберігає скарби давньої культури. Галич… Вивченням пам’яток займається комплексна науково-дослідна експедиція під орудою генерального директора – наукового керівника Національного заповідника «Давній Галич», дійсного члена ІСОМОS О. Береговського. А пам’ятки культури давнього Галича дбайливо оберігаються та реставруються. Протягом 1995–2004 років відреставровано історичний центр стародавнього міста, храм Святого Пантелеймона, церкву Успіння Пресвятої Богородиці, каплицю Святого Василія, низку пам’яток народної архітектури. На центральній площі сучасного міста встановлено пам’ятник видатному державному діячеві давньої Русі-України королю Данилу Галицькому. Галич… Частина скарбів минулого знаходиться у землі (це, в основному, пам’ятки археології), а частина – в музеях – скарбницях пам’яті нашого народу. Нині в Галичі діють п’ять музеїв, які входять до складу національного заповідника. Це Музей історії давнього Галича, Музей народної архітектури та побуту Прикарпаття, Музей караїмської історії та культури, Музей історії церкви в Галичині, Музей археології давнього Галича. А у відреставрованій вежі Галицького замку заплановано роз-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

містити експозицію Музею зброї. Кожний із згаданих музеїв має свою специфіку, свій напрям діяльності, зрештою, свої особливості. Перший – історичний. Це найдавніший музейний заклад Національного заповідника «Давній Галич». Незабаром йому виповниться п’ятдесят років. Другий – етнографічний і, до речі, єдиний на Івано-Франківщині. Він теж ювіляр. Музеєві – тридцять років. А що ж до Музею караїмської історії та культури, то подібних йому нині нема в усій Україні. Галич… Протягом багатьох сторіч ламають свої списи-пера поважні вчені, намагаючись пояснити таємницю походження назви міста. Та до спільної думки не доходять. Адже населених пунктів з назвою Галич є кілька, починаючи від міста – районного центру в Костромській області Російської Федерації і закінчуючи маленьким селом біля Підгаєць Тернопільської області в Україні. Однак ці міста, містечка, села з назвою «Галич» з’явилися в різних місцевостях світу значно пізніше, ніж головне місто удільного князівства ХІІ сторіччя – Галич над Дністром. Здавалося, що невелемовний звід Київського літопису надійно обґрунтував припущення окремих дослідників щодо виникнення міста наприкінці ХІ сторіччя. Та, насправді, історія розпорядилася по-іншому. Відомий археолог Ярослав Пастернак стверджував: документальні згадки про Галич у західноєвропейських хроніках дають змогу перенести дату виникнення міста ще на двісті років назад. І твердження археолога були слушними. Адже саме він у 30-х роках ХХ століття у лісі «Діброва», що поблизу галицького городища, виявив поховання угорського вершника. Це підтвердило запис угорського літописця про перебування угрів у Галичі 898 року. Ця дата і стала підставою для відзначення у 1998 році 1100-річчя міста. Щоправда, нині науковці Національного заповідника «Давній Галич» послуговуються вже іншою датою щодо заснування міста, а саме: записом готського історика Йордана, який згадує Галич близько 290 року. В одному зі своїх творів він розповідає про битву двох племен готів і гепідів біля міста «Galtis» (читай – «Galits»), що на Прикарпатті. Ця письмова згадка історика засвідчує, що Галич «постарів» ще на шість століть. Галич… Визначні культурні діячі Галичини славили його у своїх творах. Про княже місто, славну столицю Галицько-Волинської держави писали автори знаменитого альманаху «Русалка Дністровая» Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький. Про Галич розповідав і відомий письменник-просвітитель Антін Могильницький. Ще будучи студентом, 1875 року в Галичі побував Іван Франко. А професор Львівського університету Ізидор Шараневич разом з о. Левом Лаврецьким розкопали кілька пам’яток княжого міста. На початку ХХ століття в Галичі побував ще тоді молодий історик Іван Крип’якевич, який згодом написав одну з перших монографій про Галицько-Волинське князівство. У другій половині ХІХ – упродовж ХХ століття долею княжого міста цікавилось чимало відомих археологів, краєзнавців, літераторів. Саме завдяки їхній праці постав перед нами в усій красі княжий град – стольне місто галицьких князів. Галич і Національний заповідник «Давній Галич» – нерозривні поняття, адже ця установа, вісімнадцятиріччя (повноліття) створення якої ми відзначили в листопаді 2012 року, стала справжнім науково-дослідним центром, який займається виявленням, дослідженням, реставрацією, збереженням та популяризацією культурної спадщини давнього міста над Дністром. Сьогодні під охороною держави перебуває цілий комплекс історичних, архітектурних та археологічних пам’яток, що їх дбайливо охороняють, реставрують та музеєфікують працівники Заповідника.

№ 6 (189) / червень 2013

АКЦЕНТ Володимир ДІДУХ, Руслана МАЦАЛАК

Крилоська гора з північного сходу

ПАМ’ЯТКИ КРИЛОСЬКОЇ ГОРИ

Крилоська гора… Серце княжого Галича, давнього міста, від назви якого походить імення цілого регіону – Галичини. «Золотий» період в історії Галича – ХІІ–ХІІІ століття, коли місто було столицею могутньої Галицько-Волинської держави, коли тут правили Володимир Володаревич, Ярослав Володимирович, Роман Мстиславич, Данило Романович. Тут, на Крилоській горі, кожен клаптик землі, кожен камінчик дихають історією. Тут особлива аура, яку відчуваєш лише тоді, коли стоїш на княжому дитинці, обабіч Галичиної могили, коли ступаєш фундаментом Успенського кафедрального собору ХІІ сторіччя й торкаєшся його священного каміння, що випромінює тепло тисячоліть. Оглянувши поглядом простір довкола, розумієш – це святе місце. А Успенський собор – справжній український Парфенон, що немов розтанув у віках, залишивши нам такі дорогоцінні уламки… Подорож до Крилоса зазвичай розпочинається біля пам’ятного знака «Меч і Рало», що височить на Крилоській горі при гостинці Львів– Івано-Франківськ, навпроти Музею народної архітектури і побуту Прикарпаття. Тут поважних гостей чи не з усіх куточків нашої планети зустрічає «король Данило Галицький з боярами та княгинями»…

ПАМ’ЯТНИК-СИМВОЛ «МЕЧ І РАЛО» Цей пам’ятний знак споруджений 1986 року на тому місці, де в княжі часи пролягала перша лінія оборонних валів Галицько-Волинської держави, в урочищі Прокаліїв сад. У кожного, хто мандрує історією рідного краю, виникає закономірне питання, яку ж ідею втілює цей оригінально задуманий і композиційно довершений монумент, авторами якого є архітектор В. Лукомський та скульптор П. Сопільник? Барельєф пам’ятного знака відображає історичні події періоду становлення Галицько-Волинської держави. Він є символом єднання давньоруських міст, назви яких викарбувані на велетенському Мечі, уздовж якого можна прочитати літописні свідчення про городи руські й про Галич. На Ралі, яке увічнює мирну працю хліборобів, зображені міфологічні персонажі, давньоруські воїни, орачі, літописець. А Меч, встромлений у землю, символізує припинення війн. ФУНДАМЕНТ ЦЕРКВИ СВ. ПРОРОКА ІЛЛІ Поруч з пам’ятним знаком «Меч і Рало», на пагорбі Убіч, відрізаному від Крилоської гори Мозолевим потоком, де тепер проходить гостинець з Галича до Івано-Франківська, в урочищі Прокаліїв сад з давніх часів до середини ХVІІІ століття існував монастир з білокам’яним храмом Св. Пророка Іллі1.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

Пам’ятний знак «Меч і Рало»

Перші розкопки втраченої споруди провели Л. Лаврецький та І. Шараневич у 1886–1887 роках. Виявилося, що це була ротонда, до якої із заходу прилягав прямокутний притвор, а зі сходу – напівкругла апсида. Під час досліджень було знайдено архітектурні деталі храму, фресковий розпис, церковний інвентар та залишки кам’яного саркофага. Своїм плануванням, будівельними особливостями та декором собор ілюструє жваві взаємини галицької архітектурної школи із західноєвропейським зодчеством2 . Цікаво, що у церкві Св. Пророка Іллі побував автор першої української Конституції гетьман Пилип Орлик. У своєму подорожньому щоденнику «Діяріях» 17 березня 1721 року він записав: «Галич, колишнє славне столичне місто, де жили князі руські, а тепер – мале й мізерне, де для заїзду шляхти на з’їзди ледве могли знайти помешкання,.. а я, пообідавши, виїхав вже запізно, і через дуже погану дорогу міг заїхати за півмилі до монастиря святого Іллі, який знаходився неподалік від дороги і був зв’язаний із крилось-

№ 6 (189) / червень 2013

ким монастирем при Галицькій катедрі. Там, в тому убогому монастирі, заночував, коли приїхали ми вночі, і де було 5 монахів, що жили з праці своїх рук»3. На початку ХVІІІ століття церкву Св. Пророка Іллі після татарського погрому з руїн підняв єпископ Йосиф Шумлянський. Через п’ятдесят років галицькі міщани ще раз пожертвували свої кошти на відновлення храму. На жаль, святиня була приречена на загибель... Нині на місці колишньої церкви Св. Пророка Іллі встановлено символічний пам’ятний хрест, а її фундамент музеєфіковано. ОБОРОННІ ВАЛИ Крилоська гора, на якій у давнину містився княжий дитинець Галича, вивищується над Луквою на 88 м і має форму клина, що врізається в Мозолевий потік та Лукву. Це місце не випадково було вибране для княжої столиці, адже сама природа допомагала його жителям захищати княжий град від нападників. Із заходу та пів-

дня дитинець був захищений річками – Лімницею, Дністром та Бистрицею. Зі сходу город «боронив» Мозолевий потік. Незахищеною була лише південна сторона, звернена в бік Карпат, і на цьому просторі засновники Галича, а згодом князі Ростиславичі та Романовичі збудували могутню систему оборонних укріплень, які частково збереглися й донині Вали насипали на дерев’яні конструкції так, що зовнішній бік валу і внутрішній рову творили похилу площину. На валах розміщували оборонну стіну, а у найнебезпечніших місцях – вежі. Вал, з висотою схилу 25 м, рів та стіна утворювали неприступну фортецю. З внутрішнього боку валів, до середини фортеці, на відстані 2530 м не зводили будівель. Це були так звані «оружні площі». На випадок облоги в них розміщували залогу міста, зосереджували матеріал для оборони: зброю, каміння, дрова, воду, смолу. Єдиний перехід у валах був неподалік Мозолевого потоку, де стояли головні ворота міста з підвісним мостом. Брама, що вела на посад давньо-

АРХЕОЛОГІЯ Олена БІЛИК, Павло ШУЛЬГАЙ

КИЇВСЬКІ САКРАЛІЇ

серед старожитностей княжого Галича

Привісна олов’яна печатка великого київського князя Володимира Мономаха (1113–1125). Золотий Тік

ровідну роль у церковно-релігійних зв’язках давньоруських міст Галицької землі відігравав Київ – центр суспільно-політичного, економічного і культурного життя Давньої Русі. Свідчення стабільного і тривалого дипломатичного спілкування Великого київського князя Володимира Мономаха (1113–1125) із галицькими володарями збереглися в такому рідкісному виді археологічних джерел, як княжі привісні печатки. У сучасній науці вважається, що молібдобули з християнським іменем Володимира Мономаха – Василій – та зображенням його небесного патрона виявлено найбільше на усій території Русі, в тому числі й на Прикарпатті. Об’єднавчі процеси довкола Галича, який узяв на себе ініціативу інтегрувати Звенигородські, Перемиські, Теребовлянські і власне Галицькі землі в могутнє князівство (1141), спонукали місцевих володарів брати собі за взірець визначних київських князів Володимира Великого і Володимира Мономаха, а охоронцем і заступником – святого Василія Великого. Образ одного з великих отців Східної Церкви зображували на своїх печатках галицький князь Володимирко Володаревич (1141–1153) та його син Ярослав Осмомисл (1153–1187). Якраз напередодні завершення об’єднання західних територій Русі в єдине і могутнє Галицьке князівство між Києвом та містами ГалицькоВолинської Русі продовжували існувати тісні міжнародні відносини. Про це свідчать привісні печатки великого київського князя Мстислава Володимировича (1125–1132), на яких з одного боку зображено його духовного патрона – святого Федора, а з іншого – в три рядки поміщено таємниче «ДЬНЬСЛОВО». Печатки з такою лексемою належали до таємної, засекреченої кореспонденції. Мстислав-Федір Володимирович використовував у дипломатичному спілкуванні з іншими князями декілька видів печаток. Але молібдобули з майстерно виконаною фігурою святого Федора Стратилата і написом «ДЬНЬСЛОВО», виконаним у три рядки, археологи поки що віднаходять тільки в Галицькій Русі. Першу олов’яну буллу київського володаря знайшов на розкопках дитинця «Замочок» у княжому Белзі (1936–1938) дослідник Ярослав Пастернак1. Три інші печатки виявлено недавно в княжому Галичі: на Золотому Тоці, Галицькому Підгородді і на Спаському городищі. Отже, галичани, передусім ті, що були на державній службі в княжій канцелярії, отримували не тільки важливі повідомлення з Києва, але й збагачували свої знання на прикладі образів святого Василія Великого і Федора Стратилата про тогочасну давньоруську іконографію. Відомий львівський археолог Володимир Петегирич вважав, що помітною статтею торгівлі Галича і Києва були енколпіони (наший-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АРХЕОЛОГІЯ

Привісна олов’яна печатка великого київського князя Мстислава-Федора Володимировича (1113–1125). Золотий Тік

ні хрести-складні) і мідні хрестики із жовтою виїмчастою емаллю2 . Хрести-енколпіони складають окрему групу пам’яток дрібної пластики. Вони є, безумовно, прекрасними джерелами для дослідження історії мистецтва і християнства. Дослідники здійснили їх класифікацію за часом виготовлення, формами, іконографічними композиціями, технікою виконання і матеріалами. У процесі наймасштабніших розкопок у давньому Галичі в 1934–1943 роках Я. Пастернаку поталанило сформувати цілу колекцію давньоруських енколпіонів, знайдених переважно на Золотому Тоці. Зокрема, на княжому дитинці вчений відкрив найпоширеніший тип хреста-складня в Давній Русі3. З останніх досліджень Галича нам відомо принаймні 10 релікваріїв такого типу. Прикметно, що в усіх без винятку випадках – на території сучасного міста, на Галицькому Підгородді і, нарешті, знову ж таки на Золотому Тоці – знайдено три цілих хрести із мощами святих. На лицьовому боці складня (6,5 х 5,5 см) зображено рельєфне Розп’яття Христа з двома фігурками предстоячих, очевидно, Богородиці й Івана Богослова. Фігура Христа майже пряма, голова схилена вправо, руки в ліктях та ноги в колінах ледь зігнуті. Над головою зображений німб з перехрестям та монограми «ІС» та «ХС». На енколпіонах такого типу обабіч постаті Христа розміщені написи, які читаються: «Хрест нам похвала» або «Хрест нам утіха». У верхньому та нижньому медальйонах вміщено зображення святих Миколая та Георгія. На зворотному боці зображена Богородиця в повний зріст, у позі моління, з двома фігурами. Богоматір одягнена в хітон та мафорій. Зверху та знизу – два поясних зображення святих. Зверху – святий Петро (напис поруч «ПЕТРЬ»), внизу – святий Василь (напис поруч «ВАСИЛ»). Обидві половинки хреста прикріплені за допомогою шарніра до біконічного вушка. Медальйони обрамлені рельєфною лінією, на якій збереглися насічки. Хрест вилитий з бронзи, рівнораменний, з медальйонами та парними виступами-«слізками» на кінцях, з дзеркальним написом «Пресвятая Богородице, помагай». Час появи енколпіонів цього типу датують першою половиною ХІІІ століття. Місцем їх виготовлення вважається Київ, де неподалік Десятинної церкви були знайдені формочки для їхнього виробництва. На думку Б. Рибакова, енколпіони з давньоруськими дзеркальними написами з’явилися в 1239–1240 роках, після того, як монгольська орда окупувала північно-східні землі Русі. Молитовне звернення «Пресвятая Богородице, помагай» мало вберегти мешканців західних руських князівств від знищення. Енколпіони такого типу були поширені на всій території Русі. Аналогічні хрести-складні знайдено в Києві, Галичі, Гродно, Дорогобужі, Мстиславці, Старій Рязані, Саранську, на Райковецькому городищі, а також на території Болгарії, Угорщини, Італії, Польщі, Румунії, Туреччини, Чехії, Словаччини, Швеції, Сербії та Прибалтики. Досліджуючи знахідки давньоруських енколпіонів, виявлених у різних регіонах колишньої Югославії, науковець В. Перхавко дійшов висновку, що

№ 6 (189) / червень 2013

Хрестенколпіон із дзеркальним написом, знайдений на Галицькому Підгородді. Виготовлений близько 1240 р. в Києві

Хрест-енколпіон із зображенням Куп’ятицької Богоматері ХІІІ ст. Музей історії давнього Галича

АРХЕОЛОГІЯ Тарас ЗІНЬКОВСЬКИЙ, Ігор КОВАЛЬ

ДАВНЬОРУСЬКІ ПИСАЛА

княжого Галича

Щитки-лопаточки елітарних стилосів-писал давньоруського часу, знайдених на Спаському городищі

ідколи почалося археологічне вивчення давньоруських міст, практично в кожному з них траплялися незрозумілі дослідникам знахідки-інструменти, виготовлені з бронзи, заліза або кістки, переважно у вигляді загостреного стержня, що з протилежного кінця завершується пласкою лопаткою. Як тільки археологи не називали ці архетипи! Так, професор Київського університету Володимир Антонович у роботі, присвяченій археологічній карті Волині, називає їх «шпильками»1. У працях Богдана і Віри Ханенків вони згадуються як «ложечки для причастя». Дослідник білоруської старовини Володимир Тарасенко прийняв їх «інструментами для обробітку шкіри»2 . Услід за своїми попередниками пішов і видатний український археолог Ярослав Пастернак, який в одному випадку називає знайдене на Золотому Тоці писало «копієм для причастя»3, а іншу аналогічну знахідку трактує як «прилад для лініювання пергаменту» 4. Тотожні за конструкцією предмети, крім Давньої Русі, де вони мали досить значне поширення, були відомі також з розкопок польських міст Познань і Ґнєзно. Саме польський археолог Ян Жакі першим у 1954 році дав правильне трактування призначення цих інструментів. Розкопуючи давньоруське городище Ленківці в околиці Чернівців, археолог Борис Тимощук у 1953 році натрапив на сміттєву яму, в якій було знайдено чимало різноманітних предметів, що походили з ХІІ–ХІІІ століть. Особливий інтерес дослідник виявив до одного з бронзових інструментів. Він складався з двох частин: гладенького загостреного стержня і орнаментованого щитка з прямою бритвочкою. Добре знаючи музейні колекції Західної України, Б. Тимощук пригадав, що схожий бронзовий інструмент з прорізним хрестом на щитку було знайдено раніше в літописному Звенигороді. У давньоруському Галичі, в процесі розкопок Я. Пастернака, виявлено два таких інструменти, але виготовлених із заліза.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АРХЕОЛОГІЯ

Ливарні формочки і матриці, відкриті на місці знаходження ювелірної майстерні на Галицькому Підгородді

Згодом Б. Тимощук виявив три інструменти подібного типу, також залізні. Рідкісні знахідки трапилися досліднику як на дитинці, так і на території посаду Ленковецького городища5. У результаті глибокого аналізу вчений дійшов висновку: «Призначення інструменту стає зрозумілим, якщо прийняти його за знаряддя для писання на навощених дощечках. У такому вигляді стержень міг служити для нанесення на воску потрібного тексту, а щиток – для затирання, виправлення написаного. Інструменти для писання на навощених дощечках прийнято називати стилями» 6 . Це визначення дозволило А. Медведєву переглянути знахідки Новгородської експедиції і виділити значну групу давньоруських писал, які відносяться до Х–ХV століть. Звернувши увагу на різноманітні форми їх верхніх кінців-лопаточок, дослідник поділив новгородські писала на 15 типів, що відповідають різним часовим рамкам7. Уже перші дослідники давньоруських писал звернули увагу, що своєрідне навчання грамоти дітей в Галицько-Волинській Русі бере свій початок з античної Греції і Риму. «Широко вживали римляни вкри-

№ 6 (189) / червень 2013

Відбиток і три ливарні формочки для виготовлення стилосів-писал. Знахідки з румовищ ювелірної майстерні на ремісничо-торговому посаді

ті воском дерев’яні дощечки, так звані цери, – пише відомий науковець Паола Утевська. – I тут став у пригоді досвід греків. Цери виготовляли не тільки з деревини. Коли римські консули урочисто приступали до своїх обов’язків, їм вручали своєрідну книжечку, складену з двох платівок слонової кістки. Зовні їх прикрашав орнамент, всередині платівку, як і дерев’яні цери, покривали воском. Латиняни теж писали стилем – металевою або кістяною паличкою. Один її кінчик був загострений, ним і писали. Другий – тупий, ним загладжували віск, коли треба було переписати чи виправити написане»8 . У 1849 році британська археологічна експедиція відновила розкопки в біблійному місті Німруді. Археолог М. Маллован узявся за вивчення двох глибоких колодязів у східному крилі палацу ассирійських царів. В одному з них англійський вчений віднайшов своєрідну «книгу», яка складалася з п’ятнадцяти або й понад те аркушів, з’єднаних золотими петлями. Краї аркушів, зроблені з дерева і слонової кістки, були дещо піднесені, щоб захистити воскову поверхню, на яку наносили клинописні тексти. На обкладинці вміщено ім’я Саргона ІІ (722–705 рр. до н.е.) і вказівка

ЦЕРКВИ Володимир ДІДУХ

ПАНТЕЛЕЙМОНІВСЬКИЙ ХРАМ – перлина білокам’яного зодчества

еперевершеною і найхарактернішою пам’яткою архітектури княжого Галича кінця ХІІ століття, що збереглася до наших днів, є храм Св. Пантелеймона. Він знаходиться за три кілометри від сучасного міста, на Виноградній горі Залуквянської височини в селі Шевченкове, неподалік впадіння Лімниці у Дністер. Першим дослідником, який вивчав пам’ятку ще наприкінці ХІХ століття, був професор Краківської академії мистецтв В. Лукашевич. Він науково обґрунтував давньоруське походження святині. Відтак професор Львівського політехнічного інституту І. Захарієвич детально описав святиню. Однак найбільший внесок у вивчення пам’ятки зробив її головний дослідник Й. Пеленський. Його монографія «Галич в історії середньовічного мистецтва», що вийшла польською мовою в Кракові 1914 року, не втратила своєї наукової актуальності й досі1. Ця праця присвячена, переважно, єдиній перлині сакрального мистецтва, унікальній пам’ятці білокам’яного зодчества давнього Галича – церкві Св. Пантелеймона (бл. 1200 р.). Обстежуючи 1909 року церкву, Й. Пеленський знайшов на її фасадах численні написи ХІІІ–ХVІІ століть. Один із найцікавіших стосується ХІІІ століття і вказує на час побудови пам’ятки. Цей напис міститься на південному фасаді церкви, біля третього пілястра на висоті 1,5 м від землі2 . Текст напису складається з 8 рядків, видряпаних на кам’яному блоці гострим предметом, в якому, зокрема, міститься така інформація: «В княжения Мстислава… державу Ігнатову искали ляха в Плотенижи…», а далі згадується «…попове святого Пантелеймона…»3. Розшифрувавши його, дослідник зробив висновок, що фундатором храму був галицько-волинський володар Роман Мстиславич, який на честь свого діда, київського князя Ізяслава, християнське ім’я якого Пантелеймон, збудував цю церкву.

Храм Св. Пантелеймона та дзвіниця. Вигляд з південного заходу Вигляд з півдня Вигляд із заходу Східний фасад

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ЦЕРКВИ

№ 6 (189) / червень 2013

ЦЕРКВИ Руслана МАЦАЛАК

ЦЕРКВА РІЗДВА ХРИСТОВОГО В ГАЛИЧІ

Церква Різдва Христового у Галичі

а центральній площі сучасного міста Галича збереглася з давніх віків церква Різдва Христового. Нікому з дослідників ще не поталанило встановити точну дату її побудови, хоча наукові пошуки тривають уже понад двісті років і це питання до сьогодні залишається дискусійним. Одні дослідники датують кінцем ХІІІ – початком ХІV століття, інші – початком ХV століття1. Дослідник галицьких храмів Й. Пеленський вважав, що церква успадкувала свій титул від дерев’яної попередниці, зведеної у ХІІ столітті на околиці княжого Галича на місці язичницького капища, де знаходилось святилище божка Перуна (Даждьбога)2 . Вшановували його танцями й піснями на свято Коляди, що відзначалося 24 грудня (за старим стилем) і збігалося зі святкуванням Різдва Христового. Функціонування церкви тісно пов’язане з тогочасними історичними подіями. Так, у 1349 році, коли поляки завоювали Галичину,

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ЦЕРКВИ

церква Різдва Христового була спалена. У 1367 році староста Галицької землі Отто Пілецький зі Львова надіслав галицькому воєводові грамоту про дозвіл на будівництво свого конвенту – костелу і монастиря. Католицькі проповідники обрали місцем для будівництва храму площу перед входом у церкву. У 1783 році на Ринковій площі (сюди змістився центр міста) поряд із церквою Різдва Христового, яка зводилась за фінансової підтримки Київського і Галицького митрополита Олексія через свого намісника, що проживав у Крилосі, Андрія Свистильницького, був збудований францисканцями монастир Чесного Хреста3. Відомий історик та археолог Антін Петрушевич вбачав у ній літописний собор Успіння Пресвятої Богородиці княжого Галича, але пізніше це твердження заперечили І. Шараневич та Й. Пеленський. Відкриття у 1936 році відомим археологом Я. Пастернаком фундаменту літописного Успенського собору в Крилосі раз і назавжди спростувало думку про існування княжої катедри в сучасному Галичі. У ХVІ столітті церква Різдва Христового згадується в історичних джерелах як головна культова споруда ремісничих об’єднань, цехів. У 1550 році магістрат міста видав статут шевського цеху, згідно з яким «цех мав свій вівтар у Галицькій парохіяльній церкві». Польський король Сигізмунд ІІІ 1593 року затвердив статут гончарського цеху в Галичі, згідно з яким церква Божого Народження вважалася його власністю. А вже через рік храмом опікуються братства. Осередок Галицького братства знаходився в церкві Різдва Христового і перебував в опозиції до єпископа Гедеона Балабана. Майже два сторіччя поспіль тривали судові процеси між Крилоським релігійним центром та проводом Галицького братства4. Це було протиборство за посаду Львівського та Галицького єпископів. Упродовж ХVІ–ХVІІІ століть історія церкви Різдва Христового тісно пов’язана з тогочасними подіями. Горів Галич, горіла й церква. Не раз руйнували її татари, але вже в другій половині ХVІІІ століття храм починають відбудовувати і він набуває сучасного вигляду, адже це була «візитівка» і своєрідний форпост зі східного напрямку5. Про стан церков у Галичі в середині ХVІІІ століття можна дізнатись з опису єпархіальної візитації 1740 року. Тоді візитатор митрополичої Львівської консисторії Св. Юра, перебуваючи в Галичі, дав опис стану місцевих церков. Він записав, що в Галичі, станом на цей рік, було три церкви, одна з яких – Народження Христа Спасителя (Різдва Христового) – була давньою і мурованою. В ній знаходився вівтар, застелений чистим обрусом, на якому лежав дерев’яний хрест, пара мосяжних ліхтариків, уся підлога з дощок. Дзвіниця знаходилася на бабинцю з трьома дзвонами. В церкві було два срібних келихи, один з них позолочений, ложечки срібні та інші речі зі срібла, рушники і полотенця із перської матерії6 . Велике значення в діяльності церкви відігравали її настоятелі. Вивчення та пропагування історії рідного храму було для них священним обов’язком. Саме вони зуміли привернути увагу вчених до більш глибокого та наукового висвітлення історії храму. Ініціатором реставрації та ремонту церкви Різдва Христового у 1825 році був парох о. К. Левицький. Кошти для цих робіт виділив галицький митрополит М. Левицький. Керував відбудовою архітектор Бергер7. Власне тоді з північного й південного боків ліквідували контрфорси, у притворі розмістили відсутні раніше хори. Покрили церкву двосхилим дахом із бароковим фронтоном. У південнозахідному куті фасаду відновили дерев’яну дзвіницю на два дзвони. Підсумувавши частково деякі археологічні дослідження (камінь під долівкою храму, на якому були висічені літери «ВГЛВ»), о. К. Левицький і Бергер розшифрували цей напис як числа, що означали 1002 рік, який і прийняли за дату побудови церкви.

№ 6 (189) / червень 2013

Церква Різдва Христового у Галичі. План та реконструкція первісного вигляду за І. Могитичем

Подальша історія церкви пов’язана з особою о. Миколи Винницького (1869–1929). З його ініціативи у 1904–1906 роках у церкві Різдва Христового проводилися ремонтні роботи. Молодий, наполегливий священик зумів домогтися субвенції на оновлення церкви в Галицького сейму. Також він звернувся за підтримкою до Крайового кола знавців старожитностей у Львові, яке й допомогло в роботі архітектора Л. Левинського8. Після проведених реставраційних робіт (розібрано рештки трухлявої дерев’яної дзвіниці над порталом, встановлено новий великий купол, всередині приміщення заново потинькували) церква набула сучасного вигляду. Освятив оновлений храм сам митрополит Андрей Шептицький. За політичними поглядами о. М. Винницький був москвофілом. Під час Першої світової війни Прикарпаття перетворилося на арену запеклих боїв між арміями австро-німецького блоку і царської Росії. На час війни австрійський уряд встановив у Галичині військово-поліцейський режим, щоб масовими репресіями залякати населення, серед якого існували симпатії до ро-

Іконостас церкви Різдва Христового у Галичі

Інтер’єр. Розписи Михайла і Петра Щупаків

ЦЕРКВИ Віра ГЕМБАРСЬКА

ДЕРЕВ’ЯНІ ХРАМИ

заповідника «Давній Галич»

Церква Воскресіння Господнього, 1946 р., с. Поплавники. Світлина В. Дідуха. 2010 р.

а території Національного заповідника «Давній Галич» розташовані пам’ятки архітектури XII–XVII століття (церква Св. Пантелеймона XII ст. у с. Шевченковому, церква Різдва XIV ст. у м. Галичі, Успенська церква XVI ст., фундамент Успенського собору XII ст. з каплицею св. Василія XV ст. у с. Крилосі, костел Кармелітів з монастирським комплексом XVII–XVIII ст. у смт Більшівцях), що належать до найцінніших надбань багатої культурної спадщини України. Вони свідчать про глибоку історію та велич одного зі стольних міст Русі-України – давнього Галича. Маючи велике значення для пізнання минулого, є найбільш відвідувані туристами1. Не менш важливе місце посідають дерев’яні церкви у межах історичного ареалу заповідника (населені пункти за декілька кілометрів від Галича), які мають певний статус, зумовлений їх унікальними історичними та архітектурними особливостями. Храми – осе-

редки наукового, духовного та культурного життя краю, часто будучи одними із найбільших споруд у забудові населених пунктів, їх композиційними центрами, потребують окремих підходів у справі дослідження, збереження та охорони на сучасному етапі. Пам’ятки дерев’яної архітектури є найвразливішою частиною національної культурної спадщини. Вони руйнуються і втрачають свою автентичність не тільки від атмосферних впливів, але й від людської недбалості й невігластва. Тому не лише в Україні, але й у Європі вчені переймаються проблемою порятунку та збереження для нащадків дерев’яних храмів. Так виникли скансени, куди відбирали найцінніші зразки культової і житлово-побутової архітектури, в яких втілювався досвід, талант і праця багатьох поколінь нашого народу2 . У другій половині ХХ – на початку XXI століття в музеї просто неба переносять часто ті храми, які стають непотрібними сільським громадам.

ЦЕРКВА ВОСКРЕСІННЯ ГОСПОДНЬОГО у с. Поплавники Галицького району. 1946 р. Церква споруджена місцевими жителями, попередня згоріла під час Другої світової війни. Перевезена до музею 1999 року із с. Поплавники Галицького району3. На цей час у музеї репрезентує сакральне будівництво Опільського етнографічного району. Зведена з ялинових плениць на дубових підвалинах, орієнтована за віссю захід–схід. Являє собою дводільну однозрубну споруду. Дводільність виявляється в інтер’єрі, бо зовні – це один зруб, вкритий двосхилим причілковим дахом, увінчаним над навою маленькою банею на восьмигранному світловому барабані. Покрівля даху – ґонтова. Церква має традиційний західний вхід та північний, акцентований ґанком на чотирьох стовпах. ЦЕРКВА ВОЗНЕСІННЯ ГОСПОДНЬОГО у с. Комарові Галицького району. 1803 р. Розташована в центрі села. Протягом 1900–1905 років зазнала перебудови4. Певний вклад у відбудову святині вніс дідич Томаш Городиський. При храмі діяли братства: чоловіче й жіноче та Братство тверезості. Із 1845 до 1859 року в селі парохував Антін Любич-Могильницький – священикпросвітитель, поет, якого І. Франко зачислив до «перших будителів духа в Галичині». Після закінчення Львівської семінарії (1837–1840 рр.) служив священиком і одночасно вчителював у різних селах Галичини. Саме у с. Комарові з’явилися на світ такі відомі його твори, як поеми «Скит Манявський», балада «Русин–вояк», поезії «Судьба поета» тощо. 1861 року А. Могильницького обрано послом до Галицького сейму5. Церква зведена зі смерекових плениць на дубових підвалинах. В об'ємно-просторовому вирішенні являє

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ЦЕРКВИ

різи стін – прямокутного профілю. Церква має чотири входи: головний – у південній стіні бабинця, бокові – у західних стінах бабинця й добудо-

ЦЕРКВА СВ. МИКОЛАЯ у с. Вікторові Галицького району. 1883 р. Розташована на північно-східній околиці села на високому пагорбі, що має назву «Миколаївська гора». Побудована коштом громади та місцевого дідича Адольфа Закревського. Велика заслуга у будівництві церкви належить парохові о. Сидору Бобикевичу, який 1877 року прибув сюди разом із дружиною Марією, дочкою письменника М. Устияновича. Рідний брат Марії – відомий художник Корнило Устиянович також прислужився громаді, розписавши Миколаївський храм8. Церква зведена із смерекових плениць на дубових підвалинах. В об’ємно-просторовому вирішенні являє собою тридільну тризрубну одноверху будівлю. Орієнтована за віссю захід–схід. До нави примикають вужчі за шириною та рівні за висотою зруби бабинця та вівтарної частини і коротких бокових рамен. До східної

Церква Вознесіння Господнього, 1803 р., с. Комарів. Світлина В. Дідуха. 2010 р. План

собою тридільну тризрубну одноверху будівлю, орієнтовану за віссю південь–північ. Храм складається з квадратного у плані об’єму – нави та прямокутних компартиментів: бабинця і вівтаря. До бічних стін вівтаря (зі східного і західного боків) примикають ризниця та дияконник. Бабинець – рівноширокий з навою. Вівтарна частина видовжена за рахунок добудови низького зрубу, накритого двосхилим дахом, до якого веде окремий вхід. Вівтар і бабинець вкриті двосхилими причілковими дахами. Бабинець увінчаний маківкою на глухому ліхтарі, вівтар – хрестом на підхрестовому яблуці. Над навою здіймається восьмерик на невисокому четверику, вкритий наметовою банею з перехватом, увінчаною ліхтарем з маківкою. Оперізує церкву піддашшя, сперте на східчасті випусти вінців зрубів. Стіни храму шальовані вертикально дошками. Віконні про-

№ 6 (189) / червень 2013

ваної частини вівтаря та у північній стіні дияконника. В інтер’єрі простір нави відкритий до основи ліхтаря. Перекриття бабинця і вівтаря – коробові склепіння лучкового типу6 . Протягом 1900–1905 років велася перебудова церкви, внаслідок якої порушилась первісна планувальна структура. Бабинець розширено до розміру нави і удвічі подовжено. Вівтарну частину видовжено за рахунок добудови до її причілкової стіни низького прямокутного зрубу7.

Церква Св. Миколая, 1883 р., с. Вікторів. Світлина В. Дідуха. 2008 р. План

МОНАСТИРІ Роксолана БЕРЕГОВСЬКА

БАРОЧНИЙ

кармелітський Благовіщенський

КОСТЕЛ У БІЛЬШІВЦЯХ

Світлини Роксолани БЕРЕГОВСЬКОЇ

Східний фасад костелу та монастиря

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

МОНАСТИРІ

Світлини Роксолани БЕРЕГОВСЬКОЇ

Арочне завершення костелу

Огородження над вхідним порталом

№ 6 (189) / червень 2013

айбільшого розквіту барокова архітектура набула в європейських країнах в ХVІІ – середині ХVІІІ століття. В Україні бароковий стиль розвинувся у другій половині ХVІІІ століття, в період, коли країна була розділена між сусідніми державами. Такий поділ спричинив і до різноманіття барокової стилістики. Відтак, Правобережна Україна мала зразки бароко «католицького центру» – Рима. Один із перших зразків бароко на західноукраїнських землях – Стрітенський костел босих кармеліток у Львові (1642–1644 рр.). Він є копією церкви Св. Сусани у Римі (архітектор Карло Мадерна, 1603 рік). Але ерудиція і талант архітекторів уможливили швидко відійти від копіювання римських зразків і творити оригінальні споруди (костел і монастир бернардинів (Гвіздець), костел і монастир кармелітів босих (Бердичів), каплиця Параскеви П’ятниці (Підкамінь), Домініканський монастир (Богородчани), Петропавлівський костел (Кам’янець-Подільський), костел Вознесіння (Золочів) та ін. Серед найкращих зразків бароко є костел Непорочного Зачаття Діви Марії в Городенці Івано-Франківської обл. (архітектор Бернард Меретин)2 . Особливо оригінальні невеликі костели архітектора Войцеха Лєнартовича в Угневі, комплекси барокових будівель Г. Гофмана у Почаєві, Єзуїтський колегіум і костел П. Гіжицького у Кременці3. Загалом для української барокової архітектури властиві сильні контрасти об’ємів, перебільшена пластика фасадів, ефекти світлотіні та кольору. Найхарактернішими рисами бароко є монументальність, горизонтальна лінія, перенасичення деталями, декоративність, активне використання ордеру, помпезність та граціозність форм 4. У такому стилі збудовано і костел Кармелітів у Більшівцях Галицького району ІваноФранківської області. Споруді характерна пишнота, парадність, контрастність, екстравагантність орнаменту, симетрія конструкцій, яскравість кольорів5, – риси, яких костел набуває за нинішньої реставрації. Цей храм від початку належав отцямкармелітам. У ХVІІ–ХVІІІ століттях монастирі отців-кармелітів були в багатьох містах України: Кам’янці-Подільському, Барі, Бердичеві, Дрогобичі, Львові, Перемишлі6 та в Більшівцях Галицького району. У 1718 році розпочалася відбудова костелу, який у 1725 році було освячено архиєпископом Яном Скарбеком. 12 серпня 1777 року храм освятив львівський єпископ-помічник Криспен Цешковський як храм Благовіщення. У ХІХ столітті монастир кармелітів у Більшівцях був одним із найбільших у Галичині. В 1788 році бібліотека при монастирі налічувала 701

ФОРТЕЦІ Й ЗАМКИ Зеновій ФЕДУНКІВ

ГАЛИЦЬКИЙ ЗАМОК

Теоретична реконструкція Галицького старостинського замку за З. Федунківим і У. Полутренко. 3D макет. 2010 р.

Галичі на Замковій горі, що здіймається на висоту 60 м над рівнем долини Дністра і є головною ландшафтною домінантою міської околиці, височать залишки давньої твердині, яка в Прикарпатському краї по праву вважається першорядною пам’яткою історії та архітектури. Руїни вже кілька століть ваблять до себе мандрівників, шанувальників старовини, поціновувачів фортифікаційного мистецтва і просто цікавих людей. На жаль, упродовж існування твердиня не мала своїх літописців, які б збирали й укладали розкидані по різноманітних документах відомості про її трагічну й героїчну історію. Тому не дивно, що багато епізодів життєпису замку залишаються невідомими, а окремі відрізки часу через відсутність достовірних джерел оповиті густою пеленою таємничості. Тож спробуємо цією публікацією заповнити білі плями й трохи відкрити завісу деяких таємниць Галицького старостинського замку. Згідно з археологічними й історичними джерелами перебудови й реконструкції Галицького замку вкладаються у сім основних будівельних періодів.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ФОРТЕЦІ Й ЗАМКИ

Вірогідно, перші укріплення на Замковій горі спорудили носії культури фракійського гальштату (ХІ– VІ ст.). Культурний шар зі знахідками цього часу мав потужність понад 1,2 м і залягав на глибині 7–8,2 м відносно рівня замкового двору. В розкопах на місці замчища археологи виявили кілька десятків фрагментів фракійських посудин, орнаментованих примітивними рисунками, зробленими нігтем, залишки бронзоплавильної майстерні, зливки бронзи і житловий комплекс названої культури1. На жаль, обсяг розкопаної території не дав уявлення про конструктивні особливості фракійського поселення. Однак потужність культурного шару у порівнянні з поселеннями-аналогами на берегах Дністра дає змогу припустити, що городище захищали рукотворні земляні укріплення: вал і рів. В ХІ столітті вигідне з погляду оборони місце повторно використала одна з місцевих племінних общин. Вірогідно, в цей час земляні укріплення було доповнено дерев’яною огорожею. Горизонт зі знахідками княжої доби мав товщину 1 м і проявлявся на глибині 5,6–6,6 м, що засвідчує безперервність перебування людей на замковому плато протягом ХІ– ХІІІ століть. У розкопі, закладеному в південно-східному куті вежі, виявлено оборонний вал із залишками дерев’яних клітей ХІІ–ХІІІ століть та печі ХІІ століття. Під ними археологи знайшли житло княжої доби, керамічні плитки, ножі, дві ручки амфори, великі уламки корчаги, залізні шпори, бронзовий ґудзик і фрагмент бронзового браслета, уламки амфор, залізні наконечники стріл, серед них – татарської, датованої ХІІІ століттям. Керамічний посуд був представлений невеликими уламками горщиків другої половини ХІІ – початку ХІІІ століття2 . Наявність житла-майстерні ХІІ століття свідчить про те, що тут знаходився важливий житлово-виробничий комплекс, фінансувати який могли тільки князь або знатний боярин. Деякі дослідники припускали, що на Замковій горі стояв літописний Судиславів двір, що входив у систему оборонних вузлів княжого Галича. Його господарем був проугорськи налаштований боярин Судислав3. Третій будівельний період (ХІV ст.) започатковано перебудовою литовцями та поляками дуже пошкодженої під час численних політичних сутичок боярської резиденції під укріплене місце дислокації гарнізону. Цьому передували заплутані історичні події. Після смерті останнього галицького князя із руської династії близько десяти літ між волинським князем Любартом і польським королем Казимиром точилася війна, під час якої Галич кілька разів переходив з рук у руки. Один з літописів під 1342 роком повідомляє: «…Любарт зобравши войско козаков литовских и волынских, пришол под замок Галицкий (імовірно, мова йде про князівський замок у Крилосі, де засіли поляки. – З. Ф.), замок и мЂсто взял, мЂщан и купцов котрые ся были на ярмарок з[ъ]Ђхали, много побил и мЂсто спалил, которое уже было в державЂ Полской, так теж и з волостей Галицких здобычи набравши вернулся додому» 4. Однак у 1349 році польський

№ 6 (189) / червень 2013

Гіпотетичний план городища на Замковій горі (1-й будівельний етап): 1) рів; 2) вал; 3) західний укіс; 4) північно-східний укіс; 5) дорога

Гіпотетичний план боярського дворища на Замковій горі (2-й будівельний етап): 1) рів; 2) вал з городнями; 3) західний укіс; 4) північно-східний укіс; 5) оборонні та в’їзна вежі; 6) частокіл, або «стєна»; 7) криниця; 8) зруби терему і господарські будівлі; 9) дорога; 10) спостережна вежа

ІКОНА Ганна ЖОЛОБ

Крилоська Чудотворна ікона Матері Божої, до якої з особливою пошаною ставилися наші предки, ймовірно, має певний зв'язок з іконою Одигітрії з княжих часів. І тому вона не випадково була найбільшою святинею церкви Успіння Пресвятої Богородиці в Крилосі. Чудотворна ікона Матері Божої з княжого Галича (Крилоса) зазнала з містом та його мешканцями часів піднесення та занепаду. Її історія сповнена таємниць, чимало з яких і донині нерозгадані…

ГАЛИЦЬКА БОГОРОДИЦЯ

ІСТОРІЇ ІКОНИ Господь завжди обдаровує нас своїми ласками. Одна з них – це заступництво та допомога Пречистої Діви Марії. Галичани почали пошановувати Богородицю ще в княжі часи, споруджуючи перші християнські храми на честь Матері Божої. Наші славні предки передавали під Її опіку свої міста, свої землі, свій народ. Стольне у минулому місто Галич не було винятком. Тут 1157 року освячується величний білокам’яний храм – відомий літописний Успенський собор. Галицький володар Ярослав Осмомисл, за князювання якого зводилася святиня, подарував храму ікону Пресвятої Богородиці. З того часу вона стає покровителькою усього галицького люду. За переказами, у ХІІІ сторіччі князь Лев переніс галицьку ікону до Львова, де вона прославлялася чудами. За іншими свідченнями, Чудотворна ікона перебувала в Галичі аж до ХVІІ сторіччя. Під час одного з турецьких нападів, коли церква згоріла, ікону знайшли в лісі, поблизу села Сокіл, і перенесли до тамтешнього монастиря. Відтак на початку ХVІІІ сторіччя єпископ Йосип Шумлянський повертає Чудотворну ікону до Крилоса у новозбудовану церкву Успіння Пресвятої Богородиці, де вона, зазнавши численні пожежі, напади завойовників, зберігається й досі. Щоправда, Чудотворний образ не один раз переписувався, міняв свою матеріальну субстанцію, але це не заважало святині творити чуда, утверджувати галичан у вірі, надавати їм сили та снаги. БУДІВНИЦТВО СОБОРУ ТА УТВОРЕННЯ ГАЛИЦЬКОЇ ЄПИСКОПІЇ Як відомо, 1153 року на галицький престол сідає Ярослав Володимирович, син Володимира Володаревича, прозваний за свій розум і мудру державну політику Осмомислом (той, що знає вісім мов). Власне, за його князювання в місті та околицях було за-

початковано будівництво величних білокам’яних храмів, які стали центром книжництва та духовності галичан. Архітектурні пам’ятки тієї доби свідчать про неповторний, яскраво виражений характер галицької архітектурної школи, який визначався самостійністю художньої думки. Це був період найбільшого розквіту Галицького князівства. Власне тоді, 1157 року, завершується будівництво Успенського кафедрального собору, який був третім за величиною храмом Київської Русі. Він поступався тільки Софійському собору та Десятинній церкві в Києві. Це був однокупольний храм, з трьох боків оточений галереями, оздобленими в романо-візантійському стилі. Будували святиню з білого каменю, храм був покритий свинцевою бляхою, підлога – вимощена плитами алебастру та полив’яними керамічними плитками з мозаїкою. Фресковий розпис та різьба в камені, що збереглися до наших днів, свідчать про високу майстерність галицьких зодчих. Відомо також, що у соборі, головному храмі Галича, містився княжий престол – місце інтронізації володарів Галицької землі. У літописі під 1208 роком читаємо: «Тоді ж всі бояри володимирські і галицькі, і воєводи угорські посадили князя Данила на стіл отця його, великого князя Романа, у церкві святої Богородиці Приснодіви Марії». На превеликий жаль, не маємо документів, які б підтверджували заснування Галицької єпископії, але, очевидно, це пов’язано з побудовою у місті Успенського собору. Як стверджують дослідники, першим єпископом у Галичі був, напевно, Олександр. Щоправда, славетний археолог, першовідкривач собору Ярослав Пастернак дотримувався думки, що першим Галицьким єпископом був Кузьма, про якого згадує Літопис Руський під 1165 роком. Чотири печатки з іменем єпископа Косми, знайдені на території давнього Галича, наочно підтверджують це припущення.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ІКОНА

Крилоська Чудотворна ікона Матері Божої

ЯК ВИГЛЯДАЛА ІКОНА Ми вже наголошували на тому, що основник Успенського собору Ярослав Осмомисл подбав про Чудотворну ікону до храму. Про неї згадує і Ф. Сярчинський у своєму «Географічному словнику»: «Образ Богородиці в цій церкві (в Крилосі) уважали за чудотворний. За переказом, галицькі князі мали його з Царгороду, брали з собою на війну, і звідси для безпеки перед татарами він був перенесений до церкви Львівських василіянів, а як опісля домініканці зайняли у Львові своїм монастирем місце василіянів, тоді тим монахам і згаданий образ дістався»1. Відомо також, що це був один з найкращих творів давнього живопису Х–ХІІІ століть.

№ 6 (189) / червень 2013

Без сумніву, що ікона, яка містилася в Успенському соборі, якимось чином пов’язана з Чудотворною іконою з церкви Успіння Пресвятої Богородиці (і не тільки тому, що ці два храми розташовані поруч). Це, ймовірно, була копія ікони Одигітрії, яка потрапила в Україну після впровадження християнства. Зрозуміло, що найдавніша ікона Одигітрії не збереглася. Про те, як вона виглядала засвідчують пізніші копії на монетах, фресках та мозаїках VІІ–ХІІ століть. Богородиця Одигітрія зображувалася, як правило, у повний зріст або до половини, з маленьким Ісусом Христом, що сидить на її лівій руці. Правою рукою Ісус благословляє, а у лівій тримає сувій рукопису. Він одягнений у

СЕМАНТИКА ОБРАЗУ Марія КОСТИК

ГАЛИЦЬКИЙ КРИЛАТИЙ ЗМІЙ

Галицький крилатий змій з Успенського собору Друга половина ХІІ ст.

інтер’єрі Крилоської церкви Успіння Пресвятої Богородиці (кінець ХVІ ст.) в північно-східному куті бабинця на висоті 125 см від підлоги знаходиться вмурований у стіну білокам’яний рельєф із різьбленим крилатим змієм. Рельєф змія був відкритий наприкінці 1974 року робітниками Львівської спеціальної виробничої майстерні. Його досліджували В. Вуйцик, Є. Воробйова, Д. Крвавич, В. Жишкович, М. Фіголь1. Цей рельєф, на думку дослідників, є пам'яткою ХІІ століття, яка походить зі зруйнованого княжого собору і була використана як будівельний матеріал для існуючої Успенської церкви. В. Вуйцик припускає, що дракон був елементом фасадного декору і прикрашав західний портал. Для галицького крилатого змія автор наводить паралелі в пам’ятках романського Заходу: рельєфи західного фасаду церкви Св. Якова в Реґенсбурзі (ХІІ ст.); дракон, що випускає полум’я у вигляді пальмової гілки, на капітелі собору в Гурці (Австрія, ХІІ ст.); крилатий дракон на порталі притвору крипти Св. Леонарда на Вавелі в Кракові (початок ХІІ ст.); рельєфи тимпанів Саксонії і Тюрингії 2 . Галицький крилатий змій має велику крокодилоподібну пащу, з якої виривається полум’я у вигляді стилізованої рослини. Голова переходить у змієподібний тулуб із за-

гнутим донизу хвостом. Ноги в змія обламані. Звір наповнений рухом, динамікою, що створює враження летючого чудовиська. В. Жишкович вважає, що галицького дракона зображено в момент, коли він, підігнувши хвоста та склавши крила, готується до приземлення3. На думку В. Вуйцика, такий дракон може втілювати сатану, поборюваного архангелом Михаїлом, або змія з Юрієм-змієборцем. Зображення галицького змія обрамлене з трьох сторін рамою. Права частина блоку надломана, що дало можливість Є. Воробйовій припустити наявність ще одного парного зображення з якимось між ними елементом, що відігравав роль ідейного і композиційного центру. Подібні сюжети із зображенням парних фігур мають місце в порталах Угорщини, Польщі, Німеччини, Італії та інших країн 4. Вчені давно звернули увагу на особливе поширення в давньому мистецтві центричних, симетричних і ярусних композицій, як уявлення людей про макрокосмос5. На думку Є. Воробйової, розташування кам’яного блоку з драконом на порталі храму, який мав символічний зміст, не могло бути випадковим або чисто декоративним. В середньовічному мистецтві символічне значення рельєфів переважало над художньо-пластичним. Зображення звірів на давньоруських храмах Чернігова, Галича, Рязані, Володимира та інших повинні були нести зрозумілу інформацію з метою возвеличення і утвердження княжої влади. Багато прикрашений храм свідчив про могутність і авторитет князя. В середині ХІІ століття в храмове мистецтво проникають елементи язичницького догматизму і світські риси 6. Щоб простежити, коли і де виник символ змія, звернімося до української міфології та міфів народів світу. Зображення змія відноситься до кінця верхнього палеоліту і відображений цей культ в релігіях народів Африки, Азії, Америки, Австралії. Спочатку міфологічний змій за зовнішнім виглядом був близький до реального, але відрізнявся значно більшими розмірами. Пізніше образ змія набирає деяких характерних рис тварин, які протиставляються йому в давніх міфологічних сюжетах. В архаїчних космогонічних міфах Євразії і Америки змій здійснює роз’єднання і з’єднання неба і землі. В Давньому Єгипті зображення змії прикріплювалося на чоло фараону як знак його царювання на небі і на землі7. Символ змія пов’язаний з родючістю, землею, жіночою дітородною функцією, водою, дощем, вогнем (особливо небесним), а також чоловічою запліднюючою функцією.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

СЕМАНТИКА ОБРАЗУ

Сюжети зі змієподібними тваринами поширені в слов’янському прикладному мистецтві, фольклорі і навіть літописанні. Відома легенда про змія, якого переміг побережник при в’їзді до стародавнього Галича. Галицький змій був спалений у Бабинському лісі, який він повалив хвостом у поєдинку з побережником 8 . Ця легенда характеризує добу Середньовіччя, для якої були притаманні міфологічні мотиви битви героя-змієборця. В. Данилюк зі села Комарова Галицького району розповів казку про козака і гадюку-царівну. Козак рятує гадюку, яка по його шаблі сповзає з палаючої від вогню скирти сіна. Гадюка розмовляє з козаком людським голосом і пропонує йому велике щастя, якщо він протягом трьох днів витримає різні тортури. Козак погоджується і рятує зачароване місто та дівчину (перетворені відповідно на каміння та гадюку). Козак і дівчина одружуються і щасливо живуть9. В цій казці прослідковується зв’язок змії з вогнем, землею-камінням, жіночою символікою, зі щастям, вона здатна перевтілюватись. Змія виступає позитивним персонажем. Тут відбилися архаїчні міфи про доброго і благодатного змія, від якого людина отримувала реальну допомогу і винагороду.

№ 6 (189) / червень 2013

Таблиця із зображеннями драконів за Є. Воробйовою: 1 – дерев’яний ковш з Новгорода, Х–ХІІІ ст.; 2 – з розкопок в Гнєздові; 3 – з розкопок у Новгороді; 4 – в новгородських мініатюрах, ХІІ ст.; 5 – на «чудському образку»; 6 – накладна пластина з Новгорода, ХІV ст.; 7 – рельєф з Галича, ХІІ ст.; 8 – рельєф з Варни, ХІІІ ст.; 9, 10 – на равеннській шкатулці, ХІІ ст.; 11 – на соборі в м. Манси у Франції, ХІ–ХІІ ст.; 12 – на капітелі Борисоглібського собору в Чернігові, ХІІ ст.; 13 – на Георгіївському соборі в Юр’єві-Польському, ХІІІ ст.; 14 – тимпан костелу Св. Миколи в Польщі, ХІІІ ст.; 15 – тимпан церкви в Яці, Угорщина, ХІІІ ст.; 16 – на соборі Св. Якова в Реґенсбурзі, ХІІІ ст.

ЕТНОСИ Світлана КУКУЛА

КАРАЇМИ –

одні з найдавніших мешканців Галича

ЕРЕТ – УНІКАЛЬНА ПАМ’ЯТКА КУЛЬТУРИ Національне відродження України пробудило прагнення мільйонів людей до пізнання своєї минувшини. Але не треба забувати про те, що історія України – це історія не лише українського етносу, а й малочисленних народностей, що протягом віків проживали на її теренах, зокрема караїмів*. Вивчення походження та розвитку малих груп є дуже повчальним, оскільки в них «етнічні та історичні процеси відображаються з неменшою силою, ніж у багатомільйонних народів, а досліджувати та зрозуміти їх легше»1.

Проблема збереження історичної та культурної спадщини малих етносів є дуже серйозною. Зокрема, це стосується і караїмських пам’яток в Україні, які можуть безслідно зникнути. Унікальним є давнє караїмське кладовище – зерет – у місті Галичі Івано-Франківської області. На жаль, у Львові подібне поховання остаточно знищене під час Другої світової війни, у Кукизові** видніється одинока, напівзарита в землю плита, у Луцьку, де мешкали караїмські громади, від кладовищ не залишилось і сліду. Тепер це місце – частина міської забудови. Караїмське кладовище в Галичі

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ЕТНОСИ

У караїмознавчих дослідженнях, що стосувалися караїмської громади у Галичі, дуже мало уваги приділялося вивченню зерету як історичного джерела. Наприкінці ХІХ століття дослідженням і описом караїмських пам’яток у Галичі, у тому числі й кладовища, займався єврейський дослідник Рубін Фан. Результатом його роботи стали кілька праць. Одна з них – «Караїмське кладовище у Галичі» була опублікована в журналі «Гадан». Рубін Фан встановив, що найстаріші поховання караїмського зерету в Галичі відносяться до кінця ХVII століття. Він також зауважив подібність караїмських і єврейських надмогильних пам’ятників2. У контексті історії давнього Галича караїмським кладовищем у першій половині ХХ століття цікавився Йосиф Пеленський, який у своїй праці «Таємниці стольного града» відносить заснування караїмського кладовища до Х століття, хоча ніяк не обґрунтовує своє припущення3. Проте у посиланнях на документи автор подає деякі відомості з історії кладовища в XVII–XVIII століттях. Окрім зазначених праць трапляються лише нотатки краєзнавців у періодичній пресі. Першим етапом зацікавлення, дослідження, вивчення духовної та культурної спадщини караїмів – особливостей релігії, поховально-поминального обряду, моральних устоїв громади, її ідеалів – було караїмське кладовище, що знаходиться на правому березі стариці річки Дністер в урочищі Гробиська в селі Залуква. Власне, село виникло значно пізніше від закладення кладовища, а ця територія була складовою частиною Галича. У літньо-осінні сезони 1997–2000 років співробітники відділу охорони пам’яток історії та культури Національного заповідника «Давній Галич» під керівництвом Івана Юрченка проводили дослідження караїмського кладовища. Тоді й було викона-

№ 6 (189) / червень 2013

но обмірно-дослідні роботи з метою взяття цього об’єкта під охорону. «Його детальна фіксація здійснена вперше і вперше подано своєрідну галерею надмогильних пам’ятників…» 4. Результати дослідження зафіксовані в каталозі надмогильних пам’ятників «Караїмське кладовище біля Галича», який є унікальним і неперевершеним виданням такого жанру як за формою, так і за змістом. Під час охоронних досліджень 1997–2000 років караїмського кладовища зафіксовано понад 200 поховань, на яких збереглися намогильні плити або їх залишки. Написи на пам’ятниках орієнтовані, як правило, на північ. Найстаріші з них датуються серединою XVIII століття. На кладовищі трапляються чотири типи надмогильних пам’ятників. «Найбільш вживаним матеріалом для виготовлення пам’ятників був уламковий вапняк світло-сірого кольору (близько 60%). Його використовували для виготовлення пам’ятників першого типу. Багато пам’ятників (близько 20%) першого та другого типів виготовлені з рожевого дрібнозернистого пісковика»5. На пам’ятках третього та четвертого типів використано сірий бетон, на яких умонтовані таблички. Вони здебільшого встановлені у другій половині та наприкінці ХХ століття. Пам’ятники з білого крупнозернистого та дрібнозернистого пісковиків, попри вік, збереглися порівняно непогано завдяки відносній стійкості матеріалу до атмосферних та метеорологічних впливів. Однак вони зазнали значних пошкоджень у воєнні часи, а також від грибкових наростів. Значно чутливіший до зовнішніх природних впливів рожево-червоний дрібнозернистий пісковик, пластиноподібна структура якого руйнується внаслідок потрапляння води всередину матеріалу в зимовий період. У задовільному стані налічується 87 пам’ятників. Інші – похилені, зламані та повалені на землю.

ПРО АВТОРІВ 2013 Роксолана Береговська – молодший науковий співробітник відділу охо№ 6 (189) рони культурної спадщини Національного заповідника «Давній Галич», магістр архітектури Олена Білик – здобувач кафедри образотворчого мистецтва Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

Науково-популярний ілюстрований журнал

ВИДАВЕЦЬ ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 65 Генеральний директор Олеся БІЛАШ

Віра Гембарська – старший науковий співробітник відділу охорони культурної спадщини Національного заповідника «Давній Галич» Володимир Дідух – заступник генерального директора Національного заповідника «Давній Галич» з питань розвитку та охорони пам’яток Ганна Жолоб – молодший науковий співробітник Музею історії давнього Галича Національного заповідника «Давній Галич» Тарас Зіньковський – завідувач Музею історії давнього Галича Ігор Коваль – доцент кафедри релігієзнавства, теології і культурології Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника, кандидат історичних наук Марія Костик – завідувач історичного відділу Національного заповідника «Давній Галич»

Головний редактор Леся БОГОСЛОВ Відповідальний за випуск Ігор ГИРИЧ Редагування, коректа Віри КАРПЕНКО Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ

Світлана Кукула – молодший науковий співробітник Музею караїмської історії та культури Руслана Мацалак – завідувач відділу охорони культурної спадщини Національного заповідника «Давній Галич» Зеновій Федунків – керівник науково-редакційного відділу «Звід пам’яток історії та культури України. Івано-Франківська область», викладач кафедри архітектурного проектування Івано-Франківського технічного університету Павло Шульгай – студент філософського факультету Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

АДРЕСА РЕДАКЦІЇ Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 67 E-mail: pamjatky.ukr@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 683 від 01.06.1994

ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНИ: історія та культура Передплатний індекс – 74401

ДРУКАРНЯ ТОВ «Видавничо-поліграфічна компанія “Експрес-Поліграф”» вул. Фрунзе, 47б, Київ, 04080. Тел. +38(044) 417 25 93 Наклад 1000 прим.

Розповсюдження, передплата, реклама Тел. +38(044) 498 23 64, +38(050) 310 56 63

uaculture.com

Передплатний індекс 74401

ВИХОДИТЬ ЩОМІСЯЦЯ ВАРТІСТЬ ПЕРЕДПЛАТИ НА 2013 РІК

1 місяць 22,49 грн

3 місяці 66,87 грн

5 місяців 110,50 грн

Передплатити та придбати окремі примірники журналу в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Ознайомитись з журналом можна в усіх наукових бібліотеках обласних центрів України та бібліотеках райцентрів Київської області. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com

ПЕРЕДПЛАТА ТРИВАЄ УПРОДОВЖ РОКУ ВАРТІСТЬ ПЕРЕДПЛАТИ НА 5 МІСЯЦІВ (З СЕРПНЯ)

П ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС ІН

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

95220 9

74401

888,80 грн

110,50 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

74501

37112

74310

45,41 грн

46,95 грн

45,41 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

60969

90269

69,40 грн

44,40 грн

Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через Оформлення передплати на друге півріччя 2012 року агентства. розпочнеться в квітні місяці. передплатні Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку через передплатні У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату наУкраїни, всі наші видання можна через сайт агентства, а також у редакції Газетно-журнального видавництва Міністерства культури України www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line». У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату видань на всі наші Передплатити та придбати окремі примірники в видання електронній версії можливо можна через сайт www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line» за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64

Довідки за тел.: 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com e-mail:(044) nvu.kultura.porhun@gmail.com

ISSN 0131-2685

Пам’ятки України: історія та культура. – 2013. – № 6. – С. 1–72.

Індекс 74401