Пам'ятки України by Національне газетно-журнальне видавництво

№7

ЛИПЕНЬ 2013

ніжин – місто 17 храмів

 Миколаївський собор  Грецькі церкви  Гоголівська вулиця  Пам’ятник Гоголю  Ніжинська вища школа

Ніжин початку ХІХ ст. Кольорова копія з літографії першої половини ХІХ ст. Картон, олія. Музей історії Ніжинської вищої школи НДУ імені Миколи Гоголя

2013, липень

№ 7 (190)

ЗМІСТ НОМЕРА Науково-популярний ілюстрований журнал Видається із 1969 року засновник Міністерство культури України

Акцент 4

церкви

иколаївський собор – унікальна пам’ятка М доби «козацького бароко». Олександр Морозов

Г рецькі храми Ніжина. Олександр Морозов

видавець ДП «Національне газетно-журнальне видавництво»

видавнича рада Олеся Білаш, Віктор Пасак, Максим Бударін, Віктор Вечерський, Олена Воронько, Оксана Іонова, Євгенія Крутоголов, Іван Мечков, Лариса Нікіфоренко, Лариса Петасюк, Світлана Фоменко, Людмила Чумакова, Михайло Швед, Оксана Гайдук, Людмила Гнатюк, Ольга Голинська, Надія Соколенко

іжин давній і сучасний. Н Григорій Самойленко

рхітектурна А спадщина 32

Г оголівська вулиця – пам’ятка містобудування ХVІІІ – початку ХХ ст. Сергій Зозуля

Освітні заклади

РЕДКОЛЕГІЯ Віктор Акуленко Володимир Александрович Сергій Білокінь Леся Богослов Геннадій Боряк Ігор Гирич Андрій Ґречило Іван Дзюба Антоніна Жихорська Леонід Залізняк Віра Карпенко Сергій Кот Ярослава Павличко Леонід Прибєга Анатолій Ситник Павло Сохань Олександр Федорук Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Пам’яток України» – тільки з письмового дозволу редакції.

іжинська вища школа: Н сторінки історії. Олександр Самойленко

ідкриття в Ніжині жіночих В пансіонів. Тетяна Діденко

іжинське технічне училище Н ім. А.Ф. Кушакевича. Тетяна Діденко

Монументи

ам’ятник Миколі Гоголю. П Лілія Руденко

вяткування у Ніжині 100-річчя С від дня народження М. Гоголя. Валентина Кулик

музеї. Музейники й колекціонери

оля музейної справи у Ніжині. Д Наталія Дмитренко

Ніжинська поштова станція. Ольга Пономар

цвинтарі 72

Історичне Троїцьке кладовище Ніжина. Сергій Зозуля

ВІД РЕДАКЦІЇ

дея створення в Ніжині заповідника виношується вже понад 20 років. Місто налічує 117 пам’яток архітектури (а це в півтора разу більше, ніж в обласному центрі – Чернігові), 72 пам’ятки історії та 12 пам’яток монументального мистецтва, зокрема збереглося 17 храмів та кількадесят кам’яниць (мурованих будинків) XVIII століття, що є великою рідкістю на Лівобережжі. Для підсилення туристичного потенціалу та екскурсійної привабливості Ніжина пропонується створити щонайменше три нових музеї, а саме: меморіальний музей Миколи Гоголя, музей Леоніда Глібова та музей Магдебурзького права, яке Ніжин отримав одним з перших в Україні. У фондах місцевого краєзнавчого музею зберігається понад 40 тисяч експонатів, серед яких унікальні речі, що належали багатьом видатним особистостям, які перебували або відвідували місто у різний час. Зокрема, є автентичний кабінет Гоголя, а також перший у світі пам’ятник цьому геніальному письменникові. Останнім часом вирішення проблеми створення у Ніжині історикоархітектурного заповідника іде «семимильними кроками». Особливо цього року. У квітні 2013 року на засіданні виконкому відбулась інформаційна презентація з цього питання. Доповідачем виступив керівник роботи, директор Науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури і містобудування УТОПІК Сергій Юрченко.

пам’ятки україни / iсторiя та к ульт ура

Пропозицію про створення заповідника у Ніжині було винесено на суд громадськості на спільному засіданні колегії Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, членів бюро Українського Національного комітету ІКОМОС за участю Міністерства культури України, представників Мінрегіонбуду України, Київської міської державної адміністрації, Національного заповідника «Софія Київська» та громадських організацій м. Києва. Ідея отримала одностайну підтримку присутніх. На черговому засіданні Науково-методичної ради Міністерства культури України, яке проходило 12 квітня цього року в Національному заповіднику «Софія Київська», було розглянуто науковопроектну документацію «Обґрунтування створення у м. Ніжині історико-архітектурного заповідника». Розробником виступив НДІ теорії та історії архітектури та містобудування УТОПІК на замовлення управління житлово-комунального господарства м. Ніжина. Представлена розробка передбачає визначення території та об’єктів заповідника, відповідне функціональне зонування території міста, реставрацію пам’яток, а також відтворення цінних втрачених історико-архітектурних об’єктів. За результатами обговорення питання членами науково-методичної ради Мінкультури з урахуванням думки громадськості та позиції місцевої влади було ухвалено

№ 7 (190) / липень 2013

рішення підтримати пропозицію про створення у Ніжині історико-архітектурного заповідника, схвалити представлену розробниками роботу та підготувати передбачений законодавством пакет документів щодо створення заповідника. 30 травня 2013 року на 40-й сесії VI скликання Ніжинська міська рада ухвалила рішення порушити клопотанння перед Чернігівською обласною державною адміністрацією щодо підтримки ідеї створення в місті Ніжині історикоархітектурного заповідника. Громада міста вкотре висловила свою підтримку майбутньому заповіднику та пов’язаним з ним сподіванням, адже отримання містом заповідного статусу дасть змогу не лише забезпечити належне збереження пам’яток культурної спадщини, а й стане новим поштовхом у його розвитку.

АКЦЕНТ Григорій сАМОйленкО

НІЖИН

давній і сучасний

сторична доля багатьох міст України сягає в далеке минуле і відзначається багатовекторністю економічного та культурного розвитку. Історичне місто як змістовний багатоплановий феномен матеріальної культури пройшов довготривалу еволюцію, зберігаючи при цьому в своїй структурі сліди спадковості цього розвитку. І все ж кожна історична епоха, не відкидаючи того, що було зроблено в попередні часи, формує своє обличчя міста. На карті Європи є майже непомітна крапочка, яка розміщена за 126 км від Києва та за 83 км від Чернігова. Це старовинне місто Ніжин. Понад тисячу років тому на березі невеличкої річки Остер, яка впадає в Десну, з’явилося укріплення, відоме пізніше під різними назвами. У літописі «Повість минулих літ» за Іпатіївським списком 1078 року воно згадується як Ніжатина нива, а потім як Нежатин (1135). У Ки-

Мініатюра з Радзивіллівського літопису ХV ст. про захоплення Нежатина Ольговичами разом з половцями у 1135 р.

ївському літописі 1147 року воно фігурує серед міст Переяславського князівства під назвою Уненіж1. Сучасні дослідники шукають пояснення назв, висуваючи різні гіпотези, підкріплюючи їх філологічними вправами. На території міста розташоване Ніжин-озеро. Тож і назву поселення виводять як «Неж-город», тобто «город у Нежин-озера». Легенда засвідчує, що назва пішла від поселенця, знатного хлібороба-лицаря Нежата. Археологічні дослідження доводять, що на території сучасного Ніжина розміщувалось два укріплення (Нежатин та городок – Уненіж), які стояли на охороні Переяславського та Чернігівського князівств. Поселення пережило долю багатьох міст Київської Русі, які відчули на собі татаро-монгольську навалу. Золотоординський хан Менгу разом з своїм військом по дорозі на Чернігів зруйнував 1239 року Уненіж. Але з часом укріплення відродилося, почало розростатися і поступово перетворилося в місто, яке в час формування України наприкінці ХІІІ – на початку ХІV століття відігравало оборонне значення. У 1356 році місто відоме під назвою Ніжинське городище. У 1500–1503 роках Ніжинське городище разом з іншими містами Чернігово-Сіверщини увійшло до складу Московії і знову стало прикордонним форпостом. Перша письмова згадка про місто під назвою Ніжин відноситься до 1517 року. У ХІV–ХVІІ століттях воно займало територію нинішнього Старого міста (від сучасної вул. Подвойського зі сходу і вздовж річки Остер до вул. Шевченка)2 . За умовами Деулінського перемир’я 1618 року Чернігово-Сіверщина увійшла до складу Речі Посполитої, а Ніжин став центром Ніжинського староства Київського воєводства, хоча, як свідчать документи, польська колоні-

Герб Ніжина. Надання 1625 р.

зація розпочалася ще раніше. У 1617 році Ніжин став власністю королівського секретаря Флорієна Олешка. Після укладання Деулінського перемир’я поляки намагалися перетворити Ніжин в опорний пункт на кордоні з Московською державою, а тому сприяли переселенню жителів з інших регіонів, зокрема з Волині, Полісся, Поділля. Це були в основному представники польської шляхти, ремісники, службовці, військові найманці. Саме це і підтверджує польський документ 1624 року, в якому сказано: «місто Ніжин, з давніх літ спустошене, значно за ласкою Божію зростає і щоразу людей до нього прибуває»3. Згідно з Сеймовою конституцією 1613 року та королівською інструкцією 1619 року почалося інтенсивне заселення Чернігово-Сіверщини польською шляхтою, яка зайняла всі адміністративні пости в містах, а також несла військову прикордонну службу. В цей період у Ніжині, крім шляхти, з’явилося й чимало євреїв, які займалися торгівлею, організовували селітерні та будні промисли, займалися ремісничою справою. 1624 року королівським ревізором Ієронімом Цєхановичем визначено кордони міста, включено у його межі відповідні ґрунти. Таким чином, на початку ХVІІ століття Ніжин виступає як значний населений пункт, перетворений польською адміністрацією у свій оборонний форпост.

пам’ятки україни / iсторiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

Зростання населення Ніжина і його стратегічне оборонне значення сприяло тому, що 26 березня 1625 року польський король Сигізмунд ІІІ надав Ніжину магдебурзьке право, яке діяло довгий час, аж до скасування його у 1831 році указом російського царя Миколи І. Крім цього, був затверджений герб та печатка міста, на яких зображений «Святой великомученик и Победоносец Георгий на коне, в зброях убранный, копием змея поражающий». Як стверджують окремі дослідники, король Сигізмунд ІІІ тільки затвердив символіку міста, яка існувала з попередніх часів. Герб функціонував до 1729 року, а поновлений щойно у 1992 році. Король Сигізмунд ІІІ у Ніжині бачив передусім стратегічний пункт, який необхідно було укріпляти: «Городище наше Ніжин, що у князівстві Чернігівському розташоване, тепер новозаселене, щасливо з рук неприятельських завойоване та до панства нашого повернене. Ми, враховуючи, що це городище прикордонне, Ніжин знаходиться на місці оборонному та має вали, не тільки наступи ворожі стримати, але й кордоном держави нашої коронним захистом може, дуже того бажаємо, щоб воно найкраще кріпилося та до оздоби приходило» 4. Для ніжинських міщан магдебурзьке право принесло певний правовий імунітет, оскільки його норми мали захищати від свавілля та зазіхань великих землевласників і шляхти, зокрема коронного гетьмана Миколи Потоцького, старости Ніжина і найбільшого тогочасного магната на Лівобережній Україні, бо магдебурзьке право забороняло можновладцям управляти містом і судити його мешканців. Податки на цей раз поповнювали казну короля, а не окремих представників шляхти. Правові основи магдебурзького права встановлювали виборну систему їх функцій, регламентували діяльність купецьких та цехових об’єднань, регулювали питання торгівлі. Першим ніжинським війтом був польський шляхтич, ніжинський та новгородсіверський капітан Щасний Вишля, який багато зробив для розбудови міста, а також створив умови для його подальшого заселення5. Надання Ніжину магдебурзького права сприяло активізації розвитку

№ 7 (190) / липень 2013

ремісництва та торгівлі, заснуванню цехових об’єднань. У 1634 році у місті функціонували ковальський, ткацький, кушнірський, різницький, шевський, гончарний, калацький, музичний цехи. Магдебурзьке право та зручне географічне розташування міста на перетині торговельних шляхів Львів– Київ–Москва сприяли тому, що Ніжин перетворився у важливий центр торгівлі на Лівобережжі. Якщо до 1645 року проходив лише один ярмарок на день святої Трійці, то 15 березня цього року місто отримало привілей на проведення трьох ярмарків: на свято Покрови, у Всеїдну неділю та у Святу неділю. Як свідчать документи, ніжинські купці відігравали активну роль у торговельних зв’язках Речі Посполитої з Московською державою у 30–40-х роках ХVІІ століття. Магдебурзьке право сприяло економічному розвиткові міста, хоча шляхта намагалася обмежувати корінне населення. Та й загальний його стан на той час залишався складним6. Національно-визвольна війна під проводом гетьмана Богдана Хмельницького на Лівобережній Україні була підтримана і ніжинцями, які брали в ній на чолі з своїми полковниками активну участь. Після її завершення Ніжин став згідно з адміністративним поділом Б. Хмельницького

центром найбільшого на той час Ніжинського полку в Гетьманській державі. У Ніжинському полку нараховувалося близько 10 тис. чоловік, які восени 1648 року звільнили від польської шляхти всю Ніжинщину, а в 1649 році брали участь у походах на Кодак. У 1653 році під проводом наказного гетьмана ніжинського полковника Івана Золотаренка звільнили Білорусію. Друга половина ХVІІ століття – це час утвердження нової Гетьманської держави, яка в історії України зайняла визначне місце, час всебічного розквіту Ніжина в усіх сферах життя: його розбудові і використанні стилю бароко в архітектурі, розвитку ремесел – золотарства, сріблярства, кахлярства, ткацтва, урізноманітненні торгівлі тощо. Не дивлячись на те що у ХVІІІ столітті посилюється тиск Росії, Ніжин зростав, укрупнювався як за чисельністю населення, його соціальною структурою, етнічним, конфесійним та професійним складом, так і економічно, бо місто стало центром міжнародної торгівлі. Саме ця галузь розвитку зблизила Ніжин з багатьма містами країн світу і підняла його на рівень європейського7. У 1727–1730 роках проходила уніфікація військової символіки. Був замінений і герб Ніжина. У зв’язку з тим, що Св. Георгій був на гербі Москви,

Ніжин ХІХ ст. З літографії П. Борелля. Художник В. Оліфіренко

Миколаївський собор. 1655–1658 рр.

Миколаївський собор після перебудов. Світлина початку XX ст.

Архітектурний ансамбль Соборно-Миколаївської площі. Світлина початку ХХ ст.

ЦЕРКВИ Олександр МОрОзОв

МИКОЛАЇВСЬКИЙ СОБОР –

унікальна пам’ятка доби «козацького бароко»

країнське бароко ХVІІ–ХVІІІ століть нерідко називають «козацьким». Учені-мистецтвознавці навіть запровадили термін «козацький собор», котрим прийнято називати п’ятиверхі хрещаті в плані храми, які в цей час масово з’являються на теренах Гетьманщини. Миколаївський собор у Ніжині – найдавніша мурована споруда такого типу на Лівому березі Дніпра. Саме під час її зведення місцеві майстри-будівельники відпрацьовували свої методи, пристосовуючи давні традиції дерев’яного будівництва до потреб нового часу. Як справедливо відзначив відомий український мистецтвознавець Анатолій Макаров, заслуга будівельників козацької доби полягала в тому, що «цей поширений з давніх часів тип великої дерев’яної (переважно сільської) церкви вони вдягли у камінь, прикрасили безліччю чудових пластичних мотивів, вдосконалили й підняли на рівень найдосконаліших виявів європейського культурного мислення». Унікальність ніжинського собору полягає в тому, що він «і найстаріший, можливо, найперший храм-прототип, і найцікавіша за своєю ідеєю споруда»1. Згодом, наслідуючи та розвиваючи риси ніжинського собору, подібні споруди з’являються в інших містах України: Троїцький собор Густинського монастиря під Прилуками (1672–1674), Катерининська церква в Чернігові (1690-ті роки), Успенський собор у Новгороді-Сіверському (кінець ХVІІ – початок ХVІІІ століття), церква Всіх Святих КиєвоПечерської лаври (1696–1698), Георгіївський собор Видубицького монастиря в Києві (1696–1701) та багато інших. Згодом Миколаївський собор стає центральною спорудою стародавнього Ніжина: довкола нього складається архітектурний ансамбль Соборної площі міста. Храм мав три престоли – на честь святителя Миколая Чудотворця, архистратига Михаїла та трьох Святителів. Поруч з ним будуються тепла церква Варвари, шпиталь та школа, згодом – тепла церква Івана Предтечі, двох’ярусна дзвіниця та кована огорожа з невеликою капличкою на вході. Інтер’єр храму прикрашав унікальний різьблений та позолочений іконостас, виконаний артіллю місцевих майстрів, напис на якому свідчив: «Устроися иконостас сей подаяніями христолюбивых титорей великороссійских и малороссійских, и приходов церковных, и прилежным стараніем всечестнаго… [отца Стефана] Волховскаго, настоятеля св. храма святителя Христова Николая, при благополучной державе императрицы елисаветы Петровны и господина Кир Рафаила Заборовскаго, архіепископа Кіевскаго, року 1734 іюня 10 дня. Списася иконостас сей Василием Реклинским»2. Цей іконостас був однією з найяскравіших пам’яток народного мистецтва і наближався за стилістикою до широ-

№ 7 (190) / липень 2013

ко відомого іконостаса Преображенської церкви у Великих Сорочинцях на Полтавщині3. На жаль, мистецькі та архітектурні якості ніжинського іконостаса сьогодні ми можемо оцінити хіба що за старими фотографіями… Враховуючи те, що Миколаївський собор у Ніжині був прототипом для побудови інших подібних храмів, що увійшли до скарбниці вітчизняної архітектури, набуває принципового значення з’ясування періоду його зведення. Але до останнього часу це питання лишалося відкритим. В історичній та мистецтвознавчій літературі надзвичайно поширеною була думка, яку висловив ще в 1874 році відомий історик церкви чернігівський архиєпископ Філарет Гумілевський, котрий вважав, що Миколаївський собор у Ніжині зведено після нищівної пожежі 1668 року. Тоді місто було дощенту спалене московським каральним загоном князя Г. Ромодановського за участь його мешканців та козаків Ніжинського полку в повстанні проти московських воєвод. У 1667 році в Україні почалися заворушення проти московських урядовців, котрі заходилися збирати податки на користь царського уряду та порушувати споконвічні права козаків і міщан. Тоді хвиля антимосковських збройних виступів прокотилася по всіх містах Лівобережжя. У Ніжині козацьке повстання очолив Ніжинський полковник Артем Мартинович. Козаки та міщани взяли в облогу в Ніжинському замку московський стрілецький гарнізон під командуванням воєводи Івана Ржевського. Як свідчить автор «Літопису Самовидця», влітку 1668 року князь Г. Ромодановський з каральним військом рушив на допомогу обложеним стрільцям. Дізнавшись про прихід карального війська, «ніжинці узявшися з козаками, уступили з Ніжина, все зоставивши. Где прийшовши, князь Ромодановский стал у місті, і усе войско розграбило, і виходячи з Ніжина, місто спалил, нічого не зоставуючи…» 4 Після цієї пожежі місто відбудовувалося майже заново. Відомо, що в 1669 році ніжинці зверталися до московського царя з проханням відбудувати місто та просили, щоб «і ратні люди, які у Верхньому Місті зостаються, у будові міста Великого помогали; та й волость уся, що в полку Ніжинському єсть, щоб усі разом те місто будували…»5 Аналіз наведених відомостей, зіставлений з імовірним часом побудови храму, дав змогу архиєпископу Філарету Гумілевському у своєму «Историко-статистическом описании Черніговской епархии» (К., 1874) висловити припущення: «будівництво кам’яного собору звершилось, імовірно, після нещасливого 1668 року при (гетьмані) Самуйловичі, тоді як до цього храм був дерев’яний» 6 . Некритично сприйняте припущення церковного історика згодом було повторене і розтиражоване наступни-

ЦЕРКВИ Олександр МОрОзОв

ГРЕЦЬКІ ХРАМИ НІЖИНА

іжин по праву вважають одним з наймальовничіших міст Лівобережної України. Ще й тепер, незважаючи на десятиліття богоборства та нищення церковних споруд, воно вражає численністю та величністю храмів. Справжньою окрасою історичного центру стародавнього Ніжина ось вже близько трьох століть залишаються його архітектурні перлини – церкви Архистратига Михаїла та Всіх Святих, які утворюють єдиний історико-культурний комплекс. Історія цих храмів нероздільно пов’язана з діяльністю грецької громади, що існувала в Ніжині протягом XVII–XIX століть – унікальним явищем минувшини України. Поява грецьких переселенців у Ніжині була викликана трагічними обставинами втрати народом Греції національної і державної незалежності. Коли у 1453 році війська турецького султана Магомета ІІ захопили столицю Візантійської імперії місто Константинополь, для православного народу еллади настали нелегкі часи османського панування. Щоб урятувати національну культуру, рідну мову та православну віру, тисячі греків емігрували на сусідні землі. Переселяючись у країни Східної Європи компактними групами, вони будували

там церкви та монастирі, при яких відкривали школи, бібліотеки, створювали православні братства. У середині XVII століття велика грецька колонія виникає у Ніжині. Її появі значною мірою сприяли часті подорожі до Москви грецького духовенства, слідом за яким тягнулися й численні купецькі валки. Греки обрали це невеличке полкове місто саме тому, що Ніжин у ті часи був важливим центром посередницької торгівлі на великому шляху з Києва до Москви. У XVII– XVIII століттях тут перетиналися торговельні шляхи, що з’єднували Москву, Сибір та Поволжя з торговими містами України, Литви, Польщі, Німеччини, Криму і далі вели до країн Європи, Балканського півострова, Середземномор’я та Близького Сходу1. Прагнучи залучити грецьких купців до активної торгівлі в містах України, гетьман Богдан Хмельницький у 1657 році видав кілька універсалів, якими звільнив їх від підпорядкування місцевому урядові та надав право вільної торгівлі за умови сплати податку гетьманському «екзактору». Згодом адміністративну автономію ніжинських греків підтверджували своїми універсалами й інші гетьмани: І. Виговський, Ю. Хмельницький, І. Брюховецький, І. Самойлович,

пам’ятки україни / iсторiя та к ульт ура

ЦЕРКВИ

Церква Архистратига Михаїла та Гавриїла. 1714–1729 рр. Церква Всіх Святих. 1760–1805 рр.

І. Мазепа, І. Скоропадський, Д. Апостол. У дружніх стосунках з Грецією українські гетьмани бачили не лише запоруку економічного розвитку держави, а й шукали захисту православної віри від зазіхань польського католицизму, а згодом – і від намагань московського уряду підпорядкувати собі незалежну Київську митрополію. В архіві Ніжинського грецького братства та магістрату свого часу зберігалося 57 гетьманських універсалів, царських та архиєрейських грамот, якими в різні часи стверджувалися права та вольності ніжинських греків2 . Вже у 1679 році ніжинські греки, досить численна група міського населення, звернулися до духовної та світської влади з проханням дозволити побудувати в Ніжині свій православний храм. Це звернення вони мотивували тим, що змушені відвідувати місцеві церкви, але не розуміють «руського набожества», тобто слов’янської церковної служби, і тому не можуть «священикам виразно сповідувати гріхи свої». Видатну роль в історії Ніжинського грецького братства відіграв його засновник священик Христофор (або Христодул) Димитрієв, який став ініціатором цього звернення. Саме йому і належить честь засну-

№ 7 (190) / липень 2013

вання в Ніжині «хрестоносного» Братства, організації грецької православної парафії та будівництва перших грецьких храмів3. На жаль, про отця Христофора, який з’явився у Ніжині 1677 року, сьогодні ми знаємо дуже мало. Походив він з півночі Греції, «з єпархії Навпакту і Арти, з села, названого Ангелокастро». Батьківщину залишив унаслідок переслідувань, яких зазнав від турок, або, як пізніше він сам писав, «Побачивши від бусурман велику наглість». Оселившись у Ніжині, грецький священик спочатку увійшов до причту Миколаївського собору, який тоді відвідували ніжинські греки. Але через часті конфлікти з місцевими священиками та парафіянами, він невдовзі став клопотатися про виділення греків в окрему громаду та про будівництво храму, в якому греки змогли б здійснювати богослужіння рідною мовою та за звичайними для них правилами. Одержавши у 1680 році благословення від Константинопольського патріарха Якова та Чернігівського архиєпископа і блюстителя Київської митрополії Лазаря Барановича, він розпочав будівництво дерев’яного храму на честь архистратигів Божих Михаїла та Гавриїла.

Дзвіниця Грецької церкви, зруйнована у 1930–1950 рр. Світлина початку ХХ ст.

АРХІТЕКТУРНА СПАДЩИНА сергій зОзулЯ

ГОГОЛІВСЬКА ВУЛИЦЯ –

пам’ятка містобудування ХVІІІ – початку ХХ ст.

Готель Благовіщенського чоловічого монастиря (ліворуч) у кінці Гоголівської вулиці (за дореволюційною нумерацією і, відповідно, – на її початку – за сучасною). Світлина з фотоальбому «Ніжин» (науково-допоміжний фонд Ніжинського краєзнавчого музею імені Івана Спаського). Початок ХХ ст.

кожному місті є вулиця, яка є осердям міського життя, вбирає в себе історію міста, фіксуючи її пам’ятками архітектури, монументального мистецтва, пам’ятними місцями тощо. В урочисті моменти життя міста така вулиця одягає парадні шати, наповнюється юрбою городян і численними гостями, в будні чи «штатні» вихідні – метушлива й водночас статична; вабить туристів або просто є місцем для неквапливого променаду чи то на самоті, чи то у приємній компанії. В Парижі це Єлисейські поля, в Москві – Арбат, у Києві – Хрещатик або Андріївський узвіз, у Ніжині – Гоголівська1. Вулиця, що нині з’єднує сучасний адміністративний центр Ніжина з його історичним ядром – площею Івана Франка з територією теперішнього ринку, – є однією з найстаріших у місті. Початки її містобудівної історії можна брати від перших кроків розвитку Ніжина власне як міста в сучасному розумінні, тобто з кінця ХVІ – першої чверті ХVІІ століття. Сучасна вулиця Гоголя – це невеличка ланка давнього транзитного шляху, який проходив через Ніжин, ділячи його навпіл з півдня на північ, і разом із річкою Остер, яка пронизує місто зі сходу на захід, є основою містобудівного структурування цього населеного пункту. Від початку Гоголівської2, від стін колишнього Ніжинського замку на північ починалася Московська дорога – до Борзни, Батурина, Глухова й далі – власне, до Москви. В діаметрально протилежному напрямку починалася Київська дорога – на південь, до Києва (з відгалуженням на Прилуки, Пирятин і далі – до Таврії й Криму). Але Київська дорога починалася не безпосередньо від стін замку, а від Київської брами середньовічних міських укріплень (приблизно між сучасними будівлями Ніжинської міської ради та бібліотеки НДУ імені Миколи Гоголя)3. А ось між замком і цією брамою і почала формуватися майбутня Гоголівська вулиця. Історична Гоголівська вулиця була майже вдвічі коротшою за сучасну, адже починалася не безпосередньо від стін замку, а від Соборної площі, котра утворилася в другій половині ХVІІІ століття на місці еспланади навколо фортечних укріплень – незабудованого простору по периметру поза укріпленнями, який у мирний час використовувався для ведення торгівлі. Західною частиною цієї площі була східна межа сучасного Гоголівського скверу, північно-західною – територія тієї-таки еспланади, яку в другій половині ХVІІ століття почала обживати грецька громада. Тож майбутня центральна міська вулиця Ніжина починалася з перехрестя сучасної вул. Леніна (колишня 1-ша Ліцейська) та вул. Гоголя й мала назву Московської вулиці – як нагадування про те, що вона колись була частиною Московської дороги – транзитного Києво-Московського шляху (з другої половини ХVІІІ ст. – Санкт-Петербурзького поштового тракту). Від цієї точки починався ще один радіальний виїзд із Ніжина – 1-ю Ліцейською до Чернігівської брами, далі через р. Остер Ліцейським мостом, і потім Чернігівською вулицею, яка виводила з міста в напрямку до Чернігова4. На самому початку Гоголівської вулиці у перші роки ХVІІІ століття місцеблюститель російського патріаршого престолу митрополит Ря-

пам’ятки україни / iсторiя та к ульт ура

АРХІТЕКТУРНА СПАДЩИНА

Церква Йоана Богослова, де був охрещений майбутній мореплавець і вчений-океанограф Ю. Лисянський. 2011 р. Будинок А. Кушакевича (ліворуч) і жіноча гімназія П. Кушакевич (праворуч). 1882 р. (нині обидві пам’ятки – загальноосвітня школа № 7). 2011 р.

Світлини Сергія ЗОЗУЛІ

Початок Гоголівської вулиці в Ніжині до 1926 р. (праворуч – дзвіниця Благовіщенського чоловічого монастиря). Світлина кінця ХІХ ст. З колекції К.І. Ягодовського

занський і Муромський Стефан Яворський придбав кілька розміщених тут приватних садиб, аби на цих землях у 1702 році на власні кошти, а також на кошти гетьмана Івана Мазепи розпочати будівництво величного мурованого собору, який був завершений і освячений на честь Різдва Пресвятої Богородиці в 1716 році. Тоді ж клопотанням владики тут-таки був заснований Благовіщенський чоловічий монастир5.

№ 7 (190) / липень 2013

Нова обитель займала практично цілий міський квартал, південний кут якого виходив на Соборну площу, а східна частина тягнулася вздовж тодішньої Московської вулиці6. У південно-східній частині монастирського кварталу, що формувався, в другій половині ХVІІІ століття був збудований корпус келій, а в першій половині ХІХ століття стараннями архимандрита Віктора Черняєва вздовж усієї південної частини (тобто якраз на сучасній вул. Гоголя) – два корпуси монастирських лавок, один із яких – що виходив кутом на Соборну площу – з надбудованою теплою церквою та дзвіницею «с боевыми часами». (Побудовою іншого корпусу келій у 1750 р. було відмежовано з півночі монастирський квартал від міської забудови.)7 У 70-х роках ХІХ століття міська влада Ніжина пристала на ініціативу випускника Ніжинського юридичного ліцею князя Безбородька, відомого українського мецената, власника славнозвісної Качанівської садиби В. Тарновського-молодшого створити у центрі міста громадський сквер8. Для цього ініціатор створення скверу придбав за власний кошт дві приватні садиби вздовж сучасної вул. Гоголя між вул. Стефана Яворського (сучасна назва різниться від історичної лише за редакцією написання) та Соборною площею. Отже новостворений сквер розташувався якраз напроти Благовіщенського монастиря. В. Тарновський власним коштом створив і сам сквер – закупив саджанці дерев; на кошти ж міста звели огорожу по периметру та збудувати невелику дерев’яну сторожку. З удячності рішенням міської влади новому скверу присвоїли ім’я його мецената – сквер Тарновського. На межі ХVІІІ–ХІХ століть Московська вулиця отримала дорожнє покриття: від Соборної площі, або Торгової, за паралельно вживаною тоді назвою, й до початку Київської дороги (там, де раніше була Київська брама) її вкрили довгими тесаними колодами, які фіксувалися забитими в землю довгими, більш як півметровими залізними костилями. Колоди мостили поперек вулиці; ані ущільнення ґрунту під ними, ані дренажу тоді, ймовірно, не існувало, тож негода й навантаження від гужового транспорту їх поволі нівечили. Залізні костилі довго також не могли втримати

ОСВІТНІ ЗАКЛАДИ Олександр сАМОйленкО

НІЖИНСЬКА ВИЩА ШКОЛА: сторінки історії

Гімназія вищих наук кн. Безбородька. ХІХ ст.

іжинський державний університет імені Миколи Гоголя – один із найстаріших вищих навчальних закладів України. Його історія сягає початку ХІХ століття, коли з ініціативи графа Іллі Андрійовича Безбородька 29 липня 1805 року цар Олександр І підписав указ про заснування у Ніжині, одному з найбільших на Лівобережній Україні старовинних козацьких полкових міст, Гімназії вищих наук князя Безбородька1.

Приміщення навчального закладу було збудоване за проектом архітектора Луїджі Руска у 1807–1817 роках досвідченим будівничим архітектором Іваном де Лукіні. Білоколонний будинок далеко було видно на тлі зелених плавнів річки Остер і різнокольорових, залежно від пори року, барв Графського парку. Усі будівельні витрати здійснювалися коштом графа Іллі Андрійовича Безбородька та його покійного брата князя Олександра Андрійовича Без-

пам’ятки україни / iсторiя та к ульт ура

ОСВІТНІ ЗАКЛАДИ

Йт. Лампі. Граф Ілля Безбородько. ХІХ ст.

бородька, канцлера Росії. Опікунами гімназії і всіх інших навчальних закладів, які утворювалися внаслідок їх реорганізації до 1917 року, та їх утримувачами були чоловіки з роду Безбородьків. Першим попечителем Гімназії вищих наук князя Безбородька був онук І. Безбородька Олександр Григорович Кушелєв-Безбородько, наймолодший доктор етико-політичних наук в Російській імперії. За підрахунками попечителя, крім місця і саду, на будівництво було витрачено один мільйон двісті сімдесят п’ять тисяч шістсот вісімдесят один карбованець двадцять сім копійок. 4 вересня 1820 року розпочалося навчання у другому після Харківського університету (1805 р.) вищому навчальному закладі в Наддніпрянській Україні і єдиному на Лівобережній її частині – Гімназії вищих наук кн. Безбородька. Це був унікальний і своєрідний заклад, у якому протягом 9 років юнаки з дворянських сімей отримували початкову (перші 3 роки), середню (наступні 3 роки) і вищу освіту (останні 3 роки). У Гімназії вищих наук давали енциклопедичні гуманітарні знання і готували випускників до праці в різних державних установах. У Статуті, затвердженому 19 лютого 1825 року, зазначено: «Гімназія – публічний навчальний заклад, який займає перше місце після університетів…; відрізняється від губернських гімназій вищим ступенем предметів, які викладаються в ній, і особливи-

№ 7 (190) / липень 2013

Йт. Лампі. Князь Олександр Безбородько. ХІХ ст.

ми дарованими їй правами і привілеями»2 . Девізом навчального закладу стали слова, якими керувався О. Безбородько: «Labore et Zelo» – «Працею та наполегливістю». Першими директорами Гімназії вищих наук були професори, відомі вчені Василь Григорович Кукольник (1820–1821) та Іван Семенович Орлай (1821–1826). Обидва були родом із Закарпаття. Кожен із них зробив свій внесок у становлення і розвиток навчального закладу. Завдячуючи їм, був дібраний склад викладачів, створена відповідна база для навчання і проживання гімназистів, організований навчальний процес. І. Орлай сприяв тому, що в гімназії навчалися не лише пансіонери, які безпосередньо проживали в приміщенні навчального закладу, а й вільні слухачі. Статут гімназії (§ 10) визначав і зміст освіти, коло тих предметів, які вивчали гімназисти: 1) Закон Божий; 2) мови і словесність – російську, латинську, грецьку, французьку, німецьку; 3) географію та історію; 4) науки фізикоматематичні; 5) політичні, філософію; 6) військові. Крім того, вивчали право, малювання, креслення. У гімназії працювало чимало добре підготовлених викладачів. Серед них – професори математичних і природничих наук К. Шаполинський (1820–1830) і М. Соловйов (1825–1837), римського та юридичного права М. Бєлоусов (1825– 1830), французької словесності І. Лан-

дражин (1822–1830), німецької словесності Ф. Зінгер, малювання – відомий художник першої половини ХІХ століття К. Павлов, латинської мови – письменник І. Кулжинський та ін. 3 Особлива увага приділялася вивченню іноземних мов. Гімназисти читали, перекладали й аналізували першоджерела, наприклад, з латинської мови твори Горація, Вергілія, Лукреція, з німецької – Віланда, Гербера, Гете, Шіллера, з французької – Лагарпа, Карнеля, Расіна. Крім цього, професор І. Ландражин давав читати гімназистам книжки Вольтера, Гельвеція, Монтеск’є, Руссо. На заняттях з російської словесності та піїтики професора П. Нікольського гімназисти складали твори різних жанрів, що сприяло розвиткові їх літературних здібностей, зокрема, у відомих в майбутньому письменників М. Гоголя, Н. Кукольника, Є. Гребінки, В. Любича-Романовича, М. Прокоповича, М. Білевича й ін. Саме в гімназії Микола Гоголь заклав основи своєї подальшої літературної творчості як романтик, реаліст і сатирик. Це була його перша, досить упевнена сходинка в творче майбутнє. Тут були написані сатири «Нечто о Нежине, или Дуракам закон не писан», поеми «Россия под игом татар», «Братья Твердиславичи», елегії, балади. Із творів, написаних у Ніжині, М. Гоголь надрукував лише поему «Ганц Кюхельгартен» (1829) та вірш «Італія». Проте Ніжин дав матеріал для його повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Миргород», комедії «Ревізор» та поеми «Мертві душі». У гімназії розкрився і талант Євгена Гребінки, який тут писав байки українською мовою, здійснив перший переклад з російської мови на українську поеми О. Пушкіна «Полтава» 4. Важливе місце в житті гімназистів займав аматорський студентський театр, керівником, режисером і актором якого був М. Гоголь. Тут були поставлені п’єси не лише російських та зарубіжних драматургів, а й на українську тематику. Ритм навчального закладу був порушений сумнозвісною «справою про вільнодумство». Реакційно налаштовані викладачі виступили проти в.о. директора професора К. Шаполинського та професора М. Бєлоусова, звинувативши їх у розповсюдженні серед мо-

ОСВІТНІ ЗАКЛАДИ тетяна діденкО

ВІДКРИТТЯ В НІЖИНІ ЖІНОЧИХ ПАНСІОНІВ

ісля видання урядового статуту 1804 року, яким дозволялося відкривати дворянські гімназії і пансіони, в Україні почали діяти освітні заклади: гімназія в Харкові, комерційна гімназія в Одесі, вища гімназія в Ніжині. З’являються і жіночі освітні установи – інститути шляхетних дівчат, які були першими середніми школами для жінок у Росії. На території України перший такий заклад було відкрито 1818 року в Харкові. Такі ж інститути запрацювали і в інших українських містах: Києві, Полтаві, Одесі. Згодом жіноча освіта була представлена ще й жіночими гімназіями, які відкривалися Міністерством народної освіти. За гімназіями слідували пансіони – приватні учбові заклади, які слугували не тільки для викладання наук, а й для утримання і виховання учнів. У Ніжині, як і в усій державі, почали

Викладач М. Воробйова з ученицями

функціонувати навчальні заклади не тільки для хлопчиків, як Ніжинський ліцей, а й для дівчат. Зазвичай такі установи відкривались для дітей дворян і чиновників, але оскільки такої верстви населення в повітовому містечку було небагато, то до них приймали дітей інших соціальних груп: купців, осіб духовного звання, обер-офіцерських дітей. Метою ж відкриття пансіонів було надання і засвоєння початкових знань, які базуються на правилах віри і моралі. Учениці загалом були православного віросповідання, але зустрічалися і діти римо-католиків та інших конфесій. Цікавий факт: діти греків завжди були відмічені окремим рядком – не за соціальним станом і не за віросповіданням1. У навчальних закладах для дівчат викладали, як правило, однакові предмети, оскільки їхній статус дорівнював статусу повітового або парафіяльного училища, інколи й гімназії у три класи. До таких предметів передусім належав Закон Божий, який викладав священик, або як його ще називали – законовчитель. Саме Закон Божий у кожному свідоцтві чи атестаті починав перелік предметів з оцінками учня. А далі з невеликими варіаціями перелічувалися інші: російська і всесвітня історія, російська і всесвітня географія, арифметика. За ними слідували мови: російська, німецька, французька, а також малювання, чистописання, музика, танці, рукоділля і співи2. До пансіонів приймали дітей віком до дванадцяти років. Для відкриття пансіону треба було багато умов: наявність приміщення, гроші на утримання закладу, обладнання і обов’язково – відповідна освіта фундаторки. Так, дочка відставного колезького асесора Лідія Олександрівна Даніч отримала освіту в

петербурзькому Олександрівському училищі; дівиця Уляна Богданова, а пізніше – дружина ніжинського грека Анастасія Кунелакіса Уляна Кунелакіс, закінчила курс навчання в училищі Святої Олени; пані фон Сміттен отримала освіту в Імператорському виховному товаристві шляхетних дівчат3. Крім атестата майбутній власниці потрібно було пред’явити паспорт, метричне свідоцтво, свідоцтво про благонадійність, послужний список батька або чоловіка, а також вказати адресу, за якою функціонуватиме пансіон4. Інколи пансіони влаштовували у власних помешканнях: як писала в своєму проханні Уляна Кунелакіс, «Для розміщення школи маю власний будинок на Базарній площі»5, а дочка титулярного радника Ольга Густавівна фон Сміттен мала намір відкрити пансіон у найманому будинку в пана Ганзена6. Особа, яка воліла відкрити пансіон, вказувала у заяві мету закладу, предмети навчання, приблизну кількість дітей, які в ньому навчатимуться. Так, пані Кунелакіс зазначала, що метою відкриття пансіону на правах парафіяльного училища є «розповсюдження первинних відомостей, заснованих на правилах віросповідання та моралі»7. У пансіоні планувалось навчати 30 дітей одночасно. Річна платня за ученицю становила 60 руб. на рік 8 . Насправді учнів було менше. Всі учні були православними, проживали в місті. Четверо з вихованців – діти дворян і чиновників. Уже в 1873 році пані Кунелакіс планує відкрити первинне жіноче училище на правах приватного навчального закладу ІІІ розряду. У січні 1858 року вдова поручика емілія Серікова-Антонович з дозволу міністра народної освіти відкриває в Ніжині на правах повітового училища жіночий пансіон шляхетних дівчат. За

пам’ятки україни / iсторiя та к ульт ура

ОСВІТНІ ЗАКЛАДИ

умовами заснування закладу передбачалося: відкрити три класи і один підготовчий; навчання здійснюватиме один законовчитель і вісім світських вчителів; при пансіоні також працюватиме одна наглядачка9. Навчатимуться 32 особи, серед них повні пансіонерки та напівпансіонерки. На кожні 15 вихованок для нагляду та тренувань у мовах передбачено по одній класній дамі із вихованок державних навчальних закладів. Для викладання наук запрошуватимуть вчителів Ніжинської гімназії. У разі захворювань планувалось розміщувати пансіонерок в окремому приміщенні. Для лікування запрошуватимуть відомого своєю досвідченістю медика без особливої плати від батьків. А ось ліки відноситимуться на рахунок батьківської плати10. Плата за повних пансіонерок у цьому закладі планувалася в розмірі 120 руб. сріблом на рік, а за напівпансіонерок – 75 руб. на рік. При цьому всі пансіонерки повинні мати форму (сукні темного кольору) та необхідні учбові посібники за рахунок батьків. При вступі до пансіону повні пансіонерки роблять внесок у вигляді столового та чайного посуду, столової білизни та срібних столових приборів (ложок), які після закінчення дівчатами пансіону лишаються у власності закладу11. У приватному жіночому пансіоні на правах училища пані Богровської у 1870 році викладало четверо професорів і сім вчителів Ніжинської гімназії, а також 7 класних дам (на 55 учениць). Пансіон існував за рахунок внесків за навчання: за повну пансіонерку – 200 руб. на рік, а за напівпансіонерку – 100 руб. на рік. Навчальна база налічувала 408 різних учбових посібників, 65 атласів та глобусів, географічні та історичні карти різного масштабу, 318 моделей для малювання та креслення, а також 25 прописів та 442 інших навчальних посібників. Інколи в пансіоні виникали проблеми з викладанням: так, 1871 року в зв’язку з переводом вчителя Разумова до Канівського училища його предмет тимчасово викладав наглядач Царевський, котрий при викладанні геометрії звертав увагу виключно на те, що в цій науці придатне для життя, застосовуючи при цьому науковий метод викладання та пропускаючи доведення12 .

№ 7 (190) / липень 2013

Викладач О. Замислова з ученицями

Пані утримувачка пансіону виявилась дуже патріотичною і практичною людиною: особливу увагу при викладанні різних предметів у пансіоні звертала на рідну мову. У своєму звіті вона відзначає: «К сожалению большая часть учителей этого важного предмета из-за грамматического разбора со всею его докучливой терминологией забывают, что удел преподавания – научить правильному употреблению русского языка на практике, в жизни»13. Одним з перших у документах архіву згадується пансіон під керівництвом Луїзи Піотровської, в якому в 1841/42 навчальному році перебувало 28 дітей14. Наступною, за часом відкриття, була емілія Лельєвр, в пансіоні якої у 1848 році перебувало 26 дітей15. Під 1853 роком у документах згадується приватний жіночий пансіон на правах повітового училища Стефаниди Яківни Захаревич. Перебувало в ньому 43 особи. При відкритті пансіону пожертв не було. Бібліотеки при пансіоні теж не існувало, але передплачувалося 3 журнали, а підручники закуповувались у гімназійній книгарні. Проіснував пансіон до 1863 року і закрився через стан здоров’я пані Захаревич16. Інколи пансіони змінювали статус. Так, у 1865 році утримувачка пансіону

Пансіонерки. ХІХ ст.

благородних дівчат Фрідріха Неметті надсилає папери з приводу передачі в її підпорядкування пансіону шляхетних дівчат і перейменування його в пансіон на правах гімназії. Того ж року, але пізніше, пансіон перейменовувався ще раз у зв’язку з шлюбом пані Неметті з учителем Ніжинської гімназії Шарко. Тож і пансіон перейменували за прізвищем чоловіка. приМітки 1 Відділ забезпеченості збереження документів Чернігівського обласного державного архіву в м. Ніжині. – Ф. 1359. – Оп. 1. – Спр. 1162. – Арк. 7. 2 Там само. – Спр. 1173. – Арк. 2. 3 Там само. – Спр. 1167. – Арк. 4. 4 Там само. – Спр. 1164. – Арк. 8. 5 Там само. – Спр. 1173. – Арк. 2. 6 Там само. – Спр. 1170. – Арк. 8. 7 Там само. – Спр. 1161. – Арк. 2. 8 Там само. – Спр. 1171. – Арк. 1. 9 Там само. – Арк. 6. 10 Там само. – Арк. 9. 11 Там само. – Спр. 1161. – Арк. 2. 12 Там само. – Спр. 1164. – Арк. 4. 13 Там само. – Спр. 1173. – Арк. 3. 14 Там само. – Спр. 1156. – Арк. 4. 15 Там само. – Спр. 1159. – Арк. 8. 16 Там само. – Спр. 1164. – Арк. 2.

ОСВІТНІ ЗАКЛАДИ тетяна діденкО

Ніжинське технічне училище ім. А.Ф. Кушакевича

істо Ніжин відоме не тільки як місто з тисячолітньою історією. З давніх-давен це місто майстрів – місто ремісниче. Ковальський, сріблярський, гончарний, столярний та інші цехи відомі тут з XVII століття. У переписні книги 1666 року по Ніжину занесено 184 двори ремісників. У XVIII столітті ремісниче виробництво швидко зростало. У 1860 році в місті було 1911 ремісників, в тому числі 503 майстра, 733 робітники і 675 учнів1. У місті в усі часи постійним попитом користувалися землеробський інвентар, посуд, скрині, взуття, вироби зі срібла. Тому підготовка майстрів поставала гостро. Ще у 1889 році на засіданні міської думи «при обговоренні влаштування технічного училища було завважено, що більш ніж 30 тисяч населення міста в більшості своїй ремісниче, відоме на ярмарках своїми скринями, дерев’яним посудом, взуттям, виробами зі шкіри. Багато в місті столярів, ковалів, каретників, слюсарів… А на землеробський інвентар в місті постійний великий попит».

Але всім цим виробництвам не вистачало кваліфікованих кадрів. Ці обставини підштовхнули ніжинських меценатів до конкретних дій. Дворянин Андрій Федорович Кушакевич заповів 125 000 рублів на влаштування такого закладу в місті, який давав би відповідну освіту молоді. Для побудови училища було створено комісію. Головою її обрано племінника небіжчика Павла Федоровича Кушакевича, який на той час обіймав посаду міського голови. В брошурі «Нежинское ремесленное училище им. А.Ф. Кушакевича» знаходимо таку інформацію: «Засноване воно на капітал, відписаний покійним Колезьким Радником А.Ф. Кушакевичем, який помер у грудні 1877 року». За заповітом капітал становив 77 954 рублі, а до 1895 року відсотки збільшили його до 159 642 рублів. «23 листопада члени Ніжинської думи, вислухавши заяву міського голови П.Ф. Кушакевича про заповідані його покійним дядьком капітали на влаштування в Ніжині ремісничого училища, вирішили: 1) клопотатись про влаштування в Ніжині технічного училища разом з ремісничим; 2) віддати у власність училища дві десятини землі на місці колишньої ярмаркової площі, а рештки ділянки відвести під розміщення скверу»2.

пам’ятки україни / iсторiя та к ульт ура

ОСВІТНІ ЗАКЛАДИ

Трохи пізніше з’ясувалося, що на спадковий капітал неможливо влаштувати технічне училище. Тоді Дума спинилася на думці клопотатись про влаштування ремісничого училища на основі загального статуту, а на утримання училища вирішили щороку виділяти 1000 рублів. Своєю чергою Павло Федорович Кушакевич, як міський голова і як родич заповідача, взяв на себе витрати з улаштування на цьому місці саду та огорожі навколо училища. Невдовзі, 1891 року П.Ф. Кушакевичу було довезено залізницею груш штамбових – 60 штук, карлових – 150, слив – 60, яблунь – 125, вишень та черешень по 60 штук та груш для шпалеру – 70 штук. 18 січня 1892 року імператором було дано дозвіл на присвоєння Ніжинському ремісничому училищу імені Андрія Федоровича Кушакевича, внаслідок чого 6 грудня 1893 року визначено дату відкриття училища – 1 липня 1895 року. Витрати на утримання училища відшкодовували з суми державного казначейства в розмірі 6960 рублів, з відсотків з капіталу в розмірі 81 200 рублів (з пожертви А.Ф. Кушакевича), та щорічним внеском Ніжинської міської думи в розмірі 1000 рублів. У Росії того часу існувало чотири подібних ремісничих училища: в Петербурзі, Златоусті, Павловім Посаді та Клинцях. Головою комісії зі спорудження будівлі училища став міський голова П.Ф. Кушакевич, а її членами стали такі поважні особи, як директор історико-філологічного інституту Ф. Гельбке, завідуючий гімназією А. Абрамов, А. Сребницький, М. Лілеєв та Д. Поддерегин. Будівлю було зведено за проектом архітектора Санкт-Петербурзького учбового округу А. Іосса. В училищі навчалися діти 11–14 років, діти дворян і чиновників, духовенства, міщан, козаків, військових та селян, тобто майже всіх соціальних прошарків населення міста. Училище було обладнано столярними та слюсарними майстернями, в яких виготовлялися речі на продаж у крамницях, для власних потреб, а також на замовлення. В майстернях училища виготовляли праски, прес-пап’є, ключі, металеві підставки для книжкових полиць, кронциркулі, плоскогубці, гострогубці, бронзові свічники, ломи. Крім того – лопати, граблі, корита, ящики, табуретки, столи, полиці, шафи, ватерпаси, ходулі, кутники, а також ремонтували крісла й табуретки і комоди. Навчальним планом училища передбачалися Закон Божий, російська мова, ділове листування, арифметика, геометрія, геометричне креслення, проекційне креслення, малювання, будівельне мистецтво, фізика та технологія, облік, бухгалтерія та складання кошторисів. Тобто молодь готували до професії ґрунтовно, з урахуванням усіх аспектів майбутньої праці. На це училище покладалися великі надії, про що й ідеться в брошурі «Нежинское ремесленное училище им. А.Ф. Кушакевича»: «Забезпечене зразковою будівлею Ніжинське ремісниче училище повинно бути не тільки школою для підготовки підмайстрів, які пройшли певний курс теоретичних наук, ремесла, та відкрити для місцевих підмайстрів курси вечірні та недільні.

№ 7 (190) / липень 2013

Ніжинська сільськогосподарська та кустарно-промислова виставка. Кінець ХІХ – початок ХХ ст.

Училище невдовзі повинно стати зразком ремісничої праці»3. Для ознайомлення з виробами, які виготовляли учні, періодично організовувалися виставки. Окрім головної мети закладу учням прищеплювали високі моральні принципи, якими вони керуватимуться в подальшому житті і які допомагатимуть їм вистояти проти впливу невігластва осередку майстрових, в якому вони працюватимуть після виходу з училища. Призначення училища – бути «корисним місцевим промислам» 4. Перший випуск в училищі відбувся 1891 року, а всього до кінця XIX століття освіту здобули 234 особи. Уже в 1900 році колектив училища був учасником виставки в Парижі, а в 1907 – учасником виставки в Києві, де експонувалися вироби учнів: плуги, сівалки, віялки, соломорізки та багато іншого. За ці роботи училище удостоїлося Золотої медалі5. Таким чином училище стало кузнею майстрів, необхідних місту, сприяло розвиткові місцевих ремесел і промисловості, які існували в Ніжині з давніх-давен. приМітки 1 Історія міст і сіл УРСР. Чернігівська область. – К.: Головна редакція УРе АН УРСР, 1972. – С. 448. 2 Відділ забезпечення збереженості документів Державного архіву Чернігівської області в м. Ніжині. – Ф. 342. – Оп. 1. – Спр. 1616. – Арк. 8. 3 Нежинское ремесленное училище им. А.Ф. Кушакевича. – [Б.м.], 1886. 4 Там же. 5 Там же.

МОНУМЕНТИ лілія руденкО

ПАМ’ЯТНИК МИКОЛІ ГОГОЛЮ

Пам’ятник М. Гоголю в Ніжині

вересня виповниться 132 роки від того часу, як пам’ятник геніальному письменникові Миколі Гоголю став однією з мальовничих візитівок Ніжина. За часом створення це перший пам’ятник Гоголю та взагалі перший у світі пам’ятник письменнику-українцю. У ніжному мереживі весни, у шаленому буйстві зеленого літа, у золотокованих арабесках осені та сніговому спокої зимової графіки «визначено» йому «чудовою владою» скульптора Пармена Забіли милувати око невимовною гармонією та красою, надихати художників, фотографів, поетів. На відміну від багатьох пам’ятників, перед якими відчуваєш прикру невідповідність між величним духовним світом людини і вбогістю «художнього» втілення її образу в застиглій маріонетці, де велич людська підмінюється розмірами мармурової брили, а за помпезністю губиться особистість, робота скульптора Забіли повертає нас думкою до замріяного, таємничого генія Гоголя: «...Определено мне чудной властью…». Ледь схиливши голову, пильно й очікувально вдивляється він у навколишній світ, ревізуючи наші душі: чи не мертві? Ініціаторами створення пам’ятника були колишні випускники Ліцею кн. Безбородька, викладачі та студенти Ніжинського історико-філологічного інституту, передова громадськість Ніжина. Член Ніжинського окружного суду Іван Дейкун та проводир ніжинського повітового дворянства Василь Тарновський заручилися підтримкою відомого вельможі – голови Російського технічного товариства Петра Кочубея. Гроші на пам’ятник вирішили збирати громадою: «Внаслідок клопотання колишніх випускників Ніжинського ліцею та деяких жителів м. Ніжина про відкриття підписки на спорудження у м. Ніжині бюста колишнього вихованця гімназії Вищих наук ім. князя Безбородька Миколи Васильовича Гоголя Міністр Внутрішніх справ дозволив відкрити у межах Чернігівської губернії підписку для встановлення означеного бюсту, через те особами, що клопотали 26 серпня минувшого року був зібраний Комітет, з метою збору матеріальних засобів» (зі звернення Комітету до Ніжинської міської думи від 19 вересня 1880 року)1. Головою комітету обрали І. Дейкуна. До складу Комітету почесними членами увійшли видатні діячі культури Іван Тургенєв, Микола Гербель, Олександр Островський, Володимир Короленко, Дмитро Григорович, Микола Костомаров, міністри – освіти та внутрішніх справ. Членами Комітету були: директор Ніжинського інституту Микола Лавровський, професори інституту Іван Сретницький та Микола Грот, ліцейський учитель Гоголя – Іван Кулжинський, міський голова Микола Манцов, протоієрей Андрій Хойнацький, а також П. Кочубей, В. Тарновський, П. Кушакевич, І. Мєльчін, І. Долгоруков, М. Тризна, С. Самохін та інші. Секретарем Комітету був обраний Павло Наказной2 .

пам’ятки україни / iсторiя та к ульт ура

МОНУМЕНТИ

Гроші на пам’ятник збиралися студентами інституту за підписними листами серед населення Ніжина. Студенти ж дали дві платні вистави. Художник Микола Ге організував виставку художників-передвижників, усі виручені кошти з якої – 500 руб. – пішли у фонд Комітету. Найбільшу суму грошей вніс уже згадуваний нами П. Кочубей – 1548 руб., брати Терещенки внесли 300 руб. Всього було зібрано 8 тис. 905 рублів3. Напевно, Микола Ге та Петро Кочубей, давні шанувальники творчості скульптора-земляка, підказали Комітету залучити до роботи над бюстом Пармена Забілу. Пармен Петрович Забіла (Забело, Забелло) (1830–1917) народився у старовинному містечку Монастирище Ніжинського повіту (тепер Ічнянський р-н Чернігівської області). Походив з давнього шляхетного й мистецького роду. Відомий український поет Віктор Забіла доводився Пармену дядьком. Оперна співачка Надія Забела-Врубель (дружина художника Михайла Врубеля) була племінницею. Сестра його – Ганна вийшла заміж за Миколу Ге, з яким Пармен товаришував ще з років навчання у 1-й Київській гімназії, а потім у Петербурзькій Академії мистецтв. Згодом відомою українською дитячою поетесою стане онука скульптора Наталя Забіла. Для творчості Пармена Забіли, як і для багатьох художників ХІХ століття, характерним було проходження трьох етапів становлення. Перший з них пов’язаний з роками навчання в Петербурзькій Академії (1850–1854) у Миколи Пименова. Результатом було одержання великої та малої срібних конкурсних медалей, які надавали можливість продовжити навчання за кордоном. З 1854 року починається «римський період» творчості митця пенсіонером Академії в Італії. Довгий час (1854–1872) П. Забіла жив і працював у Римі та Флоренції. Більшості творів цієї доби притаманна тематика сюжетів, навіяних італійською романтикою. Прикладом може слугувати робота «Італійка зі скринькою» 1863 року – граційна красуня у плавному русі на мить зупинилась, милуючись перснем. Серед відомих російському глядачеві тогочасних робіт «Наяди», «Ревека біля колодязя», «Горе», «Христос у Гефсиманському саду»5. Переважна більшість скульптур, створених Забілою за 18 років життя в Італії, розійшлися музейними галереями та приватними збірками як роботи талановитого «італійського» майстра Забелло. У 1870 році він виставляє у Петербурзі роботу, яку публіка одностайно нарікає «Тетяною» – за ім’ям пушкінської героїні: зворушливо милий портрет замріяної дівчини з книжкою. Досить часто роботи Пармена Забіли ставали предметом загального захоплення і глядачі давали улюбленим творам нові імена не менш улюблених літературних героїв. Вищезгадана «Італійка...» стала зватися «Джульєттою». Поряд з роботами сюжетно-декоративного плану в доробку майстра з’являються портрети сучасників, знаменуючи новий творчий етап. Представлені на Академічній виставці бюст В. Кочубея, портрети родини голови Російського технічного товариства П. Кочубея засвідчили непересічну обдарованість Забіли-портретиста і принесли скульптору звання академіка (1869 р.). Ці портрети – великі мармурові барельєфи-медальйони із зображеними у профіль обличчями. Найбільш вдалий портрет дівчинки, зроблений у більш високому рельєфі, що оживлює світлоті-

№ 7 (190) / липень 2013

Пармен Забіла (Забелло)

Автопортрет П. Забіли на пам’ятнику М. Гоголю

МОНУМЕНТИ валентина кулик

Святкування у Ніжині

100-річчя ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ М. ГОГОЛЯ

березня 1909 року виповнилося 100 років від дня народження геніального письменника Миколи Васильовича Гоголя. «Вечори на хуторі близько Диканьки», написані російською, як і всі його твори, принесли літературну славу автору, а весь світ дізнався про Україну... 11-річним юнаком його привезли до Ніжина для навчання у Гімназії вищих наук. Тоді це був один із найпрестижніших закладів у Малоросії, який готував дворянських дітей до державної служби. Гоголь навчався в ньому до 1828 року. Тут починалися перші проби його пера: у рукописному журналі «Звезда» вміщується його повість «Братья Твердиславичи» і кілька віршів, потім Гоголь пише ще одну повість – «Ганц Кюхельгартен», яка, на жаль, не побачила світ. Саме у студентському театрі проявився його талант актора. А про відкриття грецької ритуальної церкви Костянтина та Олени написав сатиру «Нечто о Нежине или Дуракам закон не писан»1. Й оскільки ім’я Миколи Гоголя невід’ємно пов’язано з історією нашого міста, у 1909 році як данину пам’яті письменника ніжинці урочисто відзначили його ювілей. Святкування розпочалося у Ніжинській жіночій гімназії П.І. Кушакевича. 20 березня тут відбувся літературно-музичний вечір, на який запросили і викладачів Ніжинського історико-філологічного інституту: І. Турцевича, В. Рєзанова, М. Лілеєва, Є. Кашпровського, П. Заболотського, І. Добіаша… Гімназистки

читали уривки з творів Гоголя, виконували музичновокальні номери2 . Цього ж дня єпископ Чернігівський та Ніжинський, преосвященний Антоній відслужив заупокійну літургію і панахиду в Олександрівській домовій церкві інституту. Тут об’єднаним хором студентів та гімназистів під керівництвом Ф. Проценка виконувались піснеспіви на музику Архангельського. Для святкування ювілею конференцією історикофілологічного інституту була створена спеціальна Гоголівська комісія. До неї увійшли викладачі та професори цього закладу, а головою обрали професора В. Рєзанова. На влаштування свята правління інституту зі спеціальних коштів асигнувало 300 крб. З дозволу попечителя Київського учбового округу Гоголівська комісія перенесла святкування ювілею на 11–14 квітня, щоб приурочити до Вербної неділі. На замовлення комісії у ніжинській типографії Меленевського надрукували гарно оформлені запрошення3. Архівні матеріали свідчать, що серед запрошених ніжинців були: професори М. Бережков, В. Фохт, голова міської Думи П. Кушакевич, ніжинський предводитель дворянства Н. Висоцький, ігумен Благовіщенського монастиря архимандрит Василій, ігуменя Введенського жіночого монастиря (ім’я в документі нерозбірливе), начальниця Ніжинської жіночої гімназії А. Крестинська… На ім’я директора інституту І. Іванова звідусіль йшли вітальні листівки і телеграми. Зберігся в архі-

пам’ятки україни / iсторiя та к ульт ура

МОНУМЕНТИ

вах лист від директора імператорського Варшавського університету Є. Карського: «Милостивый государь Иван Иванович! Не имея возможности вследствие служебных обязанностей лично присутствовать на устраиваемом институтом торжественном чествовании столетней годовщины со дня рождения Н.В. Гоголя честь имею покорнейше просить Ваше превосходительство передать нашей alma mater институту мое сердечное приветствие и пожелание, чтобы преемник гимназии высших наук, в стенах которой воспитался великий Гоголь, и впредь давал нашему дорогому отечеству гениальных деятелей на обширной ниве человеческого слова. Прошу принять уверение в совершенном моем уважении и преданности – е. Карский» 4. 11 квітня у святково прикрашеному залі інституту розпочалися 3-денні урочистості. На сцені ставилися режисером Л. Сокальським спектаклі Гоголя: «Ревізор», «Одруження», «Апофеоз», була створена жива картина: навколо бюсту Гоголя ходили персонажі його творів. Об’єднаний хор студентів та учнів чоловічої і жіночої гімназій виконував музичні твори: фінал опери «Ніч перед Різдвом» на музику РимськогоКорсакова, «Слава Гоголю» на музику Панченка, «Гімн Гоголю», написаний композитором Пахіопулом5. Федір Дмитрович Проценко, який протягом 7 місяців готував хористів для виконання цих вокальних номерів, Гоголівською комісією був нагороджений премією в розмірі 150 крб 6 . Одночасно в інших приміщеннях цього закладу, також підготовлених до свят, відбулися художні читання студентів та засідання історико-філологічного гуртка із заслуховуванням рефератів. Під час урочистостей гімназистам роздавали ювілейні брошури про Гоголя, видані на замовлення управління Київського учбового округу. Учням інститутської гімназії також дарували твори Гоголя. Для цього в московському книговидавництві Ситіна Гоголівська комісія придбала більше 200 екземплярів пов ного зібрання і понад 100 – вибраних творів Гоголя7. 14 квітня вранці крім запрошених гостей біля історико-філологічного інституту зібралися учні та гімназисти всіх навчальних закладів міста, представники усіх станів міста: гласні думи, члени земської управи, голова міської управи та думи, голова земельної управи, предводитель дворянства, ігумени монастирів, члени купецького і міщанського зібрань… Тут відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки, прикріпленої до фасаду будівлі. Вона являла собою плитку із сірого мармуру, на якій золотистими буквами був вигравіруваний напис: «Здесь учился Гоголь с мая 1821 г. по июнь 1828 г.». Дошка виготовлялась на кошти цього закладу у київській майстерні П. Ріццолаті. Її вартість тоді становила 175 крб 8 . Серед архівних матеріалів збереглася промова директора інституту І. Іванова «Личность Гоголя», з якою він виступив під час цієї події. У промові І. Іванов дає характеристику ніжинського періоду життя

№ 7 (190) / липень 2013

Професори В. Рєзанов (голова Гоголівської комісії) та П. Заболотський (секретар комісії) з хором біля пам’ятника М. Гоголю

Гоголя. Зокрема, було відзначено: «…Одна из прекраснейших звезд русской славы началась здесь… И хотя Гоголь учился и жил здесь будто, по его словам, “иноземец, забредший на чужбину”, но его путеводитель открывал ему взамен свой мир, другими невидимый и неслышимый, – открывал вот здесь, всюду, где мы живём. Именно здесь… перед ним расстилалась вся “громадно-несущаяся жизнь – ей суждено было вскоре дрогнуть и заволноваться под гром Гоголевского смеха…”». Завершувалась доповідь словами: «…И пока вечная земная вечность – к словам, говорящим о простом факте: “Здесь учился Гоголь” будут прибавлять другие слова, – и они прочнее всех памятников украсят это место, – “Здесь родился гений Гоголя”»9.

МУЗЕЇ. МУЗЕЙНИКИ Й КОЛЕКЦІОНЕРИ наталія дМитренкО

ДОЛЯ МУЗЕЙНОЇ СПРАВИ

у Ніжині

ожного, хто завітав до історичного відділу місцевого музею, зустрічає планшет з фотопортретом І. Спаського та його словами з листа до одного з відомих ніжинських краєзнавців Г. Васильківського: «Музеї створюються роками і десятиліттями, купити їх готовими неможливо. Збирати, збирати

І. Спаський в Ніжинському окружному музеї. 1920-ті рр.

і збирати, крапелька за крапелькою, крупинка за крупинкою – це єдиний шлях»1. Ці слова об’єктивно відображають складну, а часом і трагічну історію музейної справи у Ніжині в ХХ столітті. Створенню першого міського публічного музею передували роки накопичення матеріалів, пов’язані з

понад сторічним існуванням у місті Гімназії вищих наук князя Безбородька, згодом Ніжинського істори ко-філологічного інституту. Цей навчальний заклад отримав багато подарунків від своїх попечителів – графа О. Кушелєва-Безбородька та його сина Григорія Олександровича. До Гоголівських свят 1902 та 1909 років клопотаннями викладача інституту професора П. Заболоцького у помешканні бібліотеки було відкрито «Гоголівську кімнату». Основу колекції складали автографи та рукописи видатного вихованця Гімназії вищих наук кн. Безбородька – Миколи Гоголя, його листи, архівні справи гімназії часів навчання в ній майбутнього письменника, картинна галерея та нумізматична колекція. Але через рік вона була закрита для відвідувачів у зв’язку з небезпекою доступу в бібліотеку сторонніх осіб. І тільки 1916 року частину колекцій з «Гоголівської кімнати» перенесли до квартири директора інституту І. Козловського, де інколи він проводив екскурсії для студентів. У 1918 році він одержав дозвіл на розміщення музею у «кураторській» квартирі, що призначалась для нечастих візитів до навчального закладу його попечителів. Невдовзі в помешканні сталася пожежа. Розписні плафони, кольоровий паркет, стильні меблі – все було безнадійно зіпсовано. Музей було закрито. У березні 1919 року підвідділ позашкільної освіти Ніжинського відділу народної освіти на чолі з Ю. Зебницьким сповіщав Всеукраїнський комітет охорони пам’яток мистецтва і старовини, що проводить певну роботу з улаштування історико-етнографічного музею на базі «Го го лів ської кімнати»2.

пам’ятки україни / iсторiя та к ульт ура

МУЗЕЇ. МУЗЕЙНИКИ Й КОЛЕКЦІОНЕРИ

Поки йшла ро бо та з упорядкування інститутської колекції, 7 листопада 1920 року в маленькому будинку на вул. Київській у Ні жині відкрився ще один культурний заклад – Музей історії мистецтв та етнографії. Його фундатором був мистецтвознавець та етнограф В. Лесючев ський (1892–1942), який до того ж обіймав посаду завідувача відділу охорони пам’яток старовини та мистецтва та відділу образотворчого мистецтва Ніжинського повітового відділу народної освіти3. Подорожуючи Ніжинським повітом, він зібрав значну кількість пам’яток, що склали відділ «Старого Ніжина», придбав колекцію портретів та малюнків, пов’язаних з перебуванням родини Де ля Флізів у Ніжині. експонатами музею стала колекція порцеляни з музейного фонду м. Києва та речі, що належали ніжинській купецькій родині Чернових (книжки, посуд, ікони). У листопаді 1921 року В. Лесючевський виїхав до Петрограда, де стає науковим співробітником художнього відділу Державного Російського музею. Музей історії мистецтв та етнографії восени 1922 року було закрито 4. Працював музей менше двох років, однак за цей час зібрано значну кількість цінних творів народного мистецтва, розпочалося збирання історикореволюційних матеріалів, що могли бути втраченими у вирі бурхливих подій. До того ж це був досвід створення першого міського публічного музею у м. Ніжині. експонати Музею історії мистецтв та етнографії було передано Ніжинському інституту народної освіти (НІНО), де їх розмістили у двох кімнатах колишнього гардеробу. Музей НІНО, очолюваний професором О. Грузинським (1881–1954), відчинив двері восени 1922 року під час святкування п’ятої річниці Жовтневої революції5. У 1923 році Музей НІНО очолює професор І. Семенов (1865–1924), а після його смерті, 1925-го, – професор історії та мови К. Штеппа (1886–1958)6 . У 1924 році музей отримав нове приміщення – колишню інститутську Свято-Олександрівську церкву, прилеглі чотири кімнати та приміщення інститутської бібліотеки. І хоча нове помешкання було вдвічі більше від старого (загальна експозиційна площа становила 512 кв. м), за спогадами І. Спаського, «…музей мав надзви-

№ 7 (190) / липень 2013

І. Спаський – директор Ніжинського окружного музею. 1927 р.

чайно поганий вигляд: бруд, вітрини без скла, убогі меблі, відсутність системи в експозиції. Все ж таки, як не погано було поставлено організацію музею, треба бути вдячним робітникам його за те, що в умовах загальної байдужості до їх роботи, вони не дали музею заглохнути, музей їснував»7. Справи поліпшилися з відкриттям у травні 1927 року Ніжинського окруж-

ного музею ім. М. Гоголя, який очолив І. Спаський (1904–1990). Музей було взято на окружний бюджет (на 1927– 1928 рр. виділено 1738 крб). На ці гроші можна було утримувати штат з двох працівників, опалювати приміщення та частково замінити музейне обладнання. І. Спаський так схарактеризував музейну збірку того часу: «Музей не має в цьому році коштів на придбання речей, проте весь час поповнюється: з 1 травня 1927 р. по 1 січня 1928 р. поступило 214 №№, по книзі вступу всього 1332 предмети, і не тільки окремими речами, а й цілими колекціями». У 1926 році до музею надійшли матеріали від М. Заньковецької. Керівник музею К. Штеппа в листі до видатної акторки висловив щиру подяку та повідомив про стан справ: «… ведеться робота по систематизації та експозиції одержаного матеріалу. експонати містяться на одному простінку, столі та двох вітринах […] В музеї дуже бажано мати Вашого автогра-

Експозиція Ніжинського окружного музею. Кінець 1920-х рр.

МУЗЕЇ. МУЗЕЙНИКИ Й КОЛЕКЦІОНЕРИ Ольга пОнОМАр

НІЖИНСЬКА ПОШТОВА СТАНЦІЯ

Поштова станція. ХV ст.

ерше літописне повідомлення про відправлення вісників згадується в «Повісті минулих літ»: «У рік 6393 (885). Послав Олег до радимичів, питаючи: «Кому ви данину даєте? Вони ж сказали “Хозарам”. І мовив їм Олег: “Не давайте хозарам, а мені давайте”. І дали вони Олегові по шелягу, як ото й хозарам давали»1. З відправлення військових вістових і почалась пошта. З розвитком Київської держави будуються міста, розширюються дипломатичні й торговельні стосунки між державами. Для доставки грамот князі виділяли молодих і сильних воїнів, які добре знали шляхи сполучення і були віддані князю. Кінні гінці рухались зі швидкістю 100-115 км на добу від стану до стану, де змінювали коней і забезпечувались усім необхідним у дорозі. Упродовж багатьох століть поштові екіпажі були єдиним видом транспорту, доставки грошей, вантажів, кореспонденції. За часів козаччини регулярної пошти на території України не було. Кореспонденцію гетьмана і козацької старшини доставляли нарочиті козакистойчики. Після укладення Переяславської угоди з Російською державою цар Олексій Михайлович у 1669 році видав Указ про запровадження регулярного поштового тракту між Києвом і Москвою, а в Києві, Ніжині і Батурині заснували поштові станції для прийому

пам’ятки україни / iсторiя та к ульт ура

МУЗЕЇ. МУЗЕЙНИКИ Й КОЛЕКЦІОНЕРИ

пошти і утримання коней. У Києві і Ніжині знаходилось по 5 стрільців і солдатів і по 10 коней. З 1674 року на поштових станціях крім службових грамот почали приймати і особисті листи. Російський уряд не був зацікавлений у розвитку поштового тракту між Києвом і Москвою, виділяв дуже мало грошей на розвиток пошти. Додаткові витрати покривали коштом населення України. Для проїзду царських чиновників і їхніх слуг місцеве населення поставляло велику кількість коней, возів, провіанту. Крім того, часто вони не повертали коней на поштові станції, чинили грабежі і насильства над поштовими службовцями. Велику увагу розвитку пошти приділяв гетьман Іван Мазепа. Він наполягав на тому, щоб уся кореспонденція Запорозької Січі доставлялась поштовим трактом, що уможливлювало зменшити кількість нарочитих гінців і економію коштів казні. Іван Степанович неодноразово писав донесення царю на самоуправство російських чиновників, безчинства і грабунки. І тільки у 1710 році Петро I видає Указ про заборону чинити свавілля в українських містах. Незважаючи на скарги гетьманів і царські грамоти, чиновники і приїжджі безкарно порушували закони, а українці мали великі збитки. Про це збереглися універсали гетьмана Івана Скоропадського 1711 року, тексти грамот російських царів 1710, 1715, 1721, 1730 років. У 1765 році на території України запроваджено регулярну пошту двох видів – для листів та естафет і для подорожуючих. Упродовж багатьох століть поштові екіпажі були єдиним видом транспорту, доставки грошей, вантажів, кореспонденції. По трактах поштові стани влаштовували на відстані 16–30 верст. У містах з’явилися поштові контори, а внутрішню кореспонденцію в сотенні правління розвозили козаки2. Така система поштового зв’язку діяла протягом багатьох років. Тільки у 1803 році керуючим Поштовим департаментом князем О.А. Безбородьком (на його кошти побудована Гімназія вищих наук у Ніжині) здійснена докорінна реформа пошти, яка полягала у ска-

№ 7 (190) / липень 2013

Макет будівель поштової контори. XVIII ст.

ЦВИНТАРІ сергій зОзулЯ

ІСТОРИЧНЕ ТРОЇЦЬКЕ КЛАДОВИЩЕ НІЖИНА

кремі, спільні поховання та місця їх концентрації – цвинтарі, кладовища, некрополі – найбільша за чисельністю частина національної культурної спадщини України. І одна з найцікавіших. Достатньо сказати, що поховання – це єдина категорія пам’яток, пов’язана з певною особою (особами) на відміну решти видів пам’яток – архітектури, історії, науки і техніки тощо1. За існуючою на сьогодні типологією некрополістичних пам’яток у Ніжині наявні практично всі їх типи й види, крім, мабуть, родинних усипальниць2. Є й кілька історичних кладовищ, з високим ступенем концентрації історичних поховань – об’єктів культурної спадщини, порівняно компактно розміщених на обмеженій території. Найбільше й одне з найдавніших – сучасне Троїцьке кладовище; старші від нього в Ні-

жині у часі лише цвинтарі місцевих церков і монастирів (звісно, ті, які вціліли до нашого часу). Поява зазначеного історичного кладовища припадає на останню третину ХVІІІ століття, коли після указу імператриці Катерини ІІ від 25 травня 1772 року на всій території Російської імперії стали влаштовувати громадські кладовища поза межами населених пунктів, заборонивши усталену тоді практику масового поховання небіжчиків на цвинтарях храмів3. Надалі ця традиція все ж збереглася, але лише в окремих випадках: коли йшлося про відомих і заслужених людей, дарувальників або меценатів храму, парафії чи Церкви взагалі, і виключно за згодою вищого церковного керівництва (не нижче єпископа). Продовжували функціонувати й кладовища на території монастирів, але тільки для поховань чернечої братії та представників вищого духовенства; померлих на-

пам’ятки україни / iсторiя та к ульт ура

ЦВИНТАРІ

сельників обителі та парафіян монастирських храмів (у разі коли такі парафії при храмі існували) відтепер ховали виключно на громадських кладовищах4. Зазначений час імовірного заснування громадського кладовища в межах сучасного Троїцького кладовища підтверджує найдавніше виявлене на його території поховання – нагробна плита на могилі грека І. Мецовіта, датована 1782 роком. Ще одна плита – також на могилі грека, представника відомої родини ніжинських греків Арабаджи Т. Маврулі-Арабаджи – датується 1787 роком, а розташована поруч могила його родичів, подружжя М. та Г. Арабаджи, – 1808 роком. Знаходяться вони в північно-західній частині сучасного Троїцького кладовища, праворуч олтарної частини церкви Св. Костянтина і Олени, де, ймовірно, й слід вбачати початкову територію Грецького кладовища. Наявні могили етнічних греків-еллінів, зокрема представників ніжинської грецької колонії, не випадкові, адже сучасне історичне Троїцьке кладовище структурно складається з двох частин – колишнього Троїцького та Грецького. Останнє спершу формувалося за етноконфесійним принципом і містило виключно поховання померлих ніжинських греків5. Але так тривало недовго – вже з другої третини ХІХ століття на території Грецького кладовища починають ховати й інших мешканців Ніжина: спочатку – небіжчиків, що за життя перебували у змішаних шлюбах із ніжинськими греками, згодом також тих, що не належав до жодної з місцевих православних парафій – здебільшого це були поважні люди, відомі у місті й поза його межами купці, освітяни, громадські й культурні діячі тощо 6.

№ 7 (190) / липень 2013

Грецьке кладовище протягом середини ХІХ – першої третини ХХ століття швидко почало розростатися за рахунок негрецьких поховань, переважно померлих представників станової еліти Ніжина. елітарність, якої набуло кладовище, підсилювала бажання ніжинців ховати своїх померлих родичів, а також відомих у місті діячів саме тут7. Це неминуче потягло за собою територіальне збільшення Грецького кладовища – у східному напрямку, й на початок ХХ століття воно набрало теперішніх обрисів, зайнявши північну частину сучасного Троїцького кладовища. В інших напрямках Грецьке кладовище розростатися не могло, оскільки з півдня впиралося у приватну забудову, із заходу – у провулок, що поєднував Московську та Чернігівську вулиці. А з півночі розташовувалося ще одне кладовище – православне, найменоване за храмом, священики та притч якого здебільшого обслуговували здійснювані тут поховальні обряди, – Троїцьким. Походження Троїцького (або за паралельно вживаною назвою Мироносицького) кладовища таке ж, як і Грецького, й бере початок від згаданого указу 1772 року. Воно засноване за тим-таки етноконфесійним принципом, але етнічним визначальним чинником було місцеве населення Ніжина православного віросповідання. Звісно, не все населення, а та його

Надгробки з поховань ХІХ – початку ХХ ст. на Троїцькому кладовищі в Ніжині

2013 № 7 (190)

Науково-популярний ілюстрований журнал

ПРО АВТОРІВ

Видавець ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 65 Генеральний директор Олеся Білаш

Тетяна Діденко – науковий співробітник історичного відділу Ніжинського краєзнавчого музею ім. І.Г. Спаського Наталія Дмитренко – завідувачка історичного відділу Ніжинського крає знавчого музею ім. І.Г. Спаського, кандидат історичних наук Сергій Зозуля – старший науковий співробітник Центру пам’яткознавства НАН України і УТОПІК Валентина Кулик – науковий співробітник історичного відділу Ніжинського краєзнавчого музею ім. І.Г. Спаського

Головний редактор Леся Богослов Відповідальний за випуск Ігор ГИРИЧ Редагування, коректа Віри Карпенко Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ

Олександр Морозов – директор Музею рідкісної книги бібліотеки ім. М. Гоголя Ніжинського державного університету ім. М. Гоголя Ольга Пономар – завідувачка відділу «Поштова станція» Ніжинського краєзнавчого музею ім. І.Г. Спаського Лілія Руденко – головний зберігач фондів Ніжинського краєзнавчого музею ім. І.Г. Спаського Григорій Самойленко – професор Ніжинського державного університету ім. М. Гоголя, заслужений діяч науки і техніки України, доктор філологічних наук Олександр Самойленко – депутат міської ради, проректор Ніжинського державного університету ім. М. Гоголя, кандидат історичних наук

АДРЕСА РЕДАКЦІЇ країна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. У Тел./факс: +38(044) 498 23 67 E-mail: pamjatky.ukr@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 683 від 01.06.1994

ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНИ: історія та культура Передплатний індекс – 74401

Друкарня ТОВ «Видавничо-поліграфічна компанія “Експрес-Поліграф”» вул. Фрунзе, 47б, Київ, 04080. Тел. +38(044) 417 25 93 Наклад 1000 прим.

Розповсюдження, передплата, реклама Тел. +38(044) 498 23 64, +38(050) 310 56 63

uaculture.com

Передплатний індекс 74401

ВИХОДИТЬ ЩОМІСЯЦЯ ВАРТІСТЬ ПЕРЕДПЛАТИ на 2013 рік

1 місяць 22,49 грн

3 місяці 66,87 грн

4 місяці 88,91 грн

Передплатити та придбати окремі примірники журналу в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Ознайомитись з журналом можна в усіх наукових бібліотеках обласних центрів України та бібліотеках райцентрів Київської області. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com

передплАтА тривАЄ упрОдОвЖ рОку вАртість передплАти нА 4 МісЯці (з вереснЯ)

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

95220

74401

71,55 грн

88,91 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

74501

37112

74310

45,41 грн

46,95 грн

45,41 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

60969

90269

56,03 грн

36,03 грн

Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через Оформлення передплати на друге півріччя 2012 року розпочнеться в квітні місяці. передплатні агентства. Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України, через передплатні У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт агентства, а також у редакції Газетно-журнального видавництва Міністерства культури України www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line». У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можливо можна через сайт www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line» за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64

Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com

ISSN 0131-2685

Пам’ятки України: історія та культура. – 2013. – № 7. – С. 1–80.

Індекс 74401