Пам'ятки України by Національне газетно-журнальне видавництво

№9 ВЕРЕСЕНЬ 2013

До 140-річчя від дня народження Михайла Могилянського  Творчість  Громадська діяльність  Автобіографія  Листування  Спогади  Бібліографія

Могилянські – славетна українська родина

Це число «ПУ» присвячене 140-й річниці від дня народження Михайла Михайловича Могилянського (22 листопада (за старим стилем) 1873 – 22 березня 1942) – правника, публіциста, критика, письменника, літературознавця, громадського і політичного діяча. Постать Михайла Могилянського, незважаючи на його значний внесок у публіцистику, літературну критику й художню творчість, є, на жаль, напівзабутою і вочевидь недостатньо висвітленою в сучасній науковій і популярній літературі. Автори статей і матеріалів, що пропонуються увазі читача, зробили спробу реконструювати його життєвий і творчий шлях, показати процес формування ідентичності, відновити складну, часом трагічну, долю великої родини Могилянських. Подано характеристику діяльності М. М. Могилянського як керівника «Постійної комісії для складання біографічного словника діячів України» (1923–1933), висвітлено погляди на проблему реформування політичного устрою Російської імперії, роздуми щодо майбутнього української культури й українсько-російських відносин; відновлено історію

полеміки 1913–1914 років Могилянського з Леніним з національного питання. Окреслено дружні й професійні взаємовідносини з відомим громадським діячем Чернігівщини, адвокатом І. Шрагом та творче спілкування з М. Коцюбинським. У числі журналу вміщено цінні документальні матеріали, які друкуються вперше (автобіографії, листи М. Могилянського та його матері Марії Миколаївни до І. Шрага, спогад-інтерв’ю зятя М. Саф’яна, листи дочки О. Могилянської). Публікується укладений вперше персональний бібліографічний покажчик. Оприлюднено унікальні світлини з фондів Чернігівського обласного історичного музею імені В.В. Тарновського, Чернігівського літературномеморіального музею-заповідника М.М. Коцюбинського, родинного архіву Могилянських-Саф’янів. Для фахівців-гуманітаріїв і всіх, хто цікавиться громадсько-політичною історією України й долею її видатних родин.

This issue marks the 140th anniversary of Mykhaylo Mykhaylovych Mohylyansky’s birthday (November 22 (Old Style), 1873 (died – March 22, 1942) – a legal scholar, essayist, critic, writer, literary theorist, and a public and political figure. In spite of M.M. Mohylyansky’s significant contribution to social and political journalism, literary criticism and the arts, his personality is unfortunately half forgotten and remains insufficiently examined in modern academic and popular literature. The authors of the articles in this issue and the materials which they bring to the reader’s attention try to reconstruct Mohylyansky’s life and creative path, to demonstrate the process through which his identity was formed, and to restore the difficult and tragic destiny of the Mohylyansky family. M.M. Mohylyansky’s activity as a head of the “Permanent Commission for the Creation of a Ukrainian Biographical Dictionary” (1923–1933) is examined, his views on the reformation of the Russian Empire’s political structure and his thoughts about the future of Ukrainian culture and Ukrainian-Russian relations are presented; the history of Mohylyansky’s and Lenin’s

polemics in 1913–1914 on the matter of inter-ethnic relations is reconstructed. Also, Mohylyansky’s friendly and professional relations with the lawyer Illia Shrag, a prominent public figure from the Chernigov region, is outlined, as is his professional and personal relationship with Mykhailo Kotsiubynskyi. The present issue contains rare documentary materials published for the first time (autobiographies, archived letters of M.M. Mohylyansky and his mother Mariia Mykolaivna to I.L. Shrag, memoirs including an interview with his son-in-law Matvii Safian, letters from his daughter Olena Mohylyanska, etc.). A bibliographic index is also published here for the first time. Unique photos from the V.V. Tarnovskyi Historical Museum in Chernigov, the M.M. Kotsiubynski Literary and Memorial Museum and the Mohylynsky-Safian family archive are included. This publication is intended for specialists in the humanities as well as all those interested in Ukrainian social and political history and the fate of prominent Ukrainian families.

На обкладинці: М. Жук. Портрет Михайла Могилянського. 1924 р. Вугілля, туш

2013, ВЕРЕСЕНЬ

№ 9 (193)

ЗМІСТ НОМЕРА Науково-популярний ілюстрований журнал Видається із 1969 року

АКЦЕНТ 2

ЗАСНОВНИК

Михайло Могилянський: життєвий та творчий шлях Світлана ІВАНИЦЬКА, Тамара ДЕМЧЕНКО

Міністерство культури України

Рід Могилянських Тетяна ЖУРАВЛЬОВА

ВИДАВЕЦЬ

Автобіографічні матеріали Михайла Могилянського Світлана ЛЯШКО

«Запишіть мене до чернигівської Просвіти»: М. Могилянський та І. Шраг Тамара ДЕМЧЕНКО

М. Могилянський та М. Коцюбинський: літературна співпраця Ольга ЄРМОЛЕНКО, Галина СТЕПАНЕЦЬ

М. Могилянський – останній лицар Постійної комісії для складання біографічного словника діячів України (1923–1933) Світлана ЛЯШКО

ДП «Національне газетно-журнальне видавництво»

ВИДАВНИЧА РАДА Олеся Білаш, Віктор Пасак, Максим Бударін, Віктор Вечерський, Олена Воронько, Оксана Іонова, Євгенія Крутоголов, Іван Мечков, Лариса Нікіфоренко, Лариса Петасюк, Світлана Фоменко, Людмила Чумакова, Михайло Швед, Оксана Гайдук, Людмила Гнатюк, Ольга Голинська, Надія Соколенко

РЕДКОЛЕГІЯ Віктор Акуленко Володимир Александрович Сергій Білокінь Леся Богослов Геннадій Боряк Ігор Гирич Андрій Ґречило Іван Дзюба Антоніна Жихорська Леонід Залізняк Віра Карпенко Сергій Кот Ярослава Павличко Леонід Прибєга Анатолій Ситник Олександр Федорук Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Пам’яток України» – тільки з письмового дозволу редакції.

РУКОПИСИ І ДРУКИ 42

ПОЛЕМІЧНІ СТОРІНКИ 46

М. Могилянський, В. Ленін та право націй на самовизначення (коментар до незавершеної дискусії) Світлана ІВАНИЦЬКА, Світлана ЛЯШКО

СИЛЬВЕТКИ 50

Згадує М. Саф’ян, зять М. Могилянського. Записав Микола ЧАБАН

Олена Могилянська: спомини та листи Микола ЧАБАН

ПАМ’ЯТЬ МІСЦЯ 58

Праця «Первая Государственная Дума» як пам’ятка політичної публіцистики Світлана ІВАНИЦЬКА

Місця пам’яті М. Могилянського

Ладя Могилянська і Ліда Лимак

БІБЛІОГРАФІЧНІ ЗНАДОБИ 60

Михайло Могилянський: Бібліографічний покажчик

АКЦЕНТ Світлана ІВАНИЦЬКА, Тамара ДЕМЧЕНКО

МИХАЙЛО МОГИЛЯНСЬКИЙ:

життєвий та творчий шлях

Михайло Могилянський

листопаді 2013 року виповнюється 140-ва річниця від дня народження Михайла Михайловича Могилянського. Що й говорити – вельми поважна дата. Але, як уявляється, постать М. Могилянського в сучасній літературі висвітлена недостатньо. Передусім це стосується його громадсько-політичної і публіцистичної діяльності. В царині літературознавства справи виглядають значно краще. Захищено кілька дисертацій1. Естетичні настанови М. Могилянського (культурна професійна творчість як опозиція консервативному українофільству в контексті становлення концепції національної літератури) розглядаються як один із сюжетів у монографії Н. Шумило «Під знаком національної самобутності (Українська художня проза та літературна критика кінця XІХ – поч. XX століття)» (К.: 3адруга, 2003). Але, наскільки відомо, на сьогодні є лише одна наукова біографія Могилянського, де здійснено спробу створити «канву життя М. Могилянського та висвітлити на ній один із суттєвих етапів життя та діяльності, пов’язаний із Всеукраїнською Академією наук»2. Надрукована стисла автобіографія (відповідь на анкету товариства «Час», серпень, 1918)3. Оприлюднено його спогади про М. Коцюбинського 4, адресовані йому листи видатних діячів культури5 та його власні листи 6. Надруковано «Щоденник» за 1934–1937 роки. На сторінках «Сіверянського літопису» репрезентовано листи М. Могилянського та його матері Марії Миколаївни до М. Грушевського7, деякі інші матеріали, пов’язані з життям, громадською діяльністю та творчістю цьогорічного ювіляра8. Свій внесок у популяризацію історії роду Могилянських зробили Т. Журавльова, Г. Курас, Ю. П’ядик, В. Сарбей, М. Слабошпицький, Ю. Хорунжий, М. Чабан, В. Шевчук… І все ж таки – в рукописах залишається значна частина його споминів. Не виявлена належним чином і не інтегрована до скарбниці національної культури політикопубліцистична й літературно-критична спадщина. Не складено повної біобібліографії. Досі не побачило світу підготовлене у 1993 році до друку Н. Шуми-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

ло його «Вибране». Не реконструйована належним чином історія його роду і великої сім’ї… Такий стан речей цілком зрозумілий – з 1930-х років під ідеологічні табу потрапляє творчий доробок діячів «репресованого відродження», до яких певною мірою належав і М. Могилянський. На довгі роки ця постать була піддана забуттю... Не випадково в «перебудовчі» часи Н. Шумило свою розвідку, присвячену Могилянському, розпочала словами: «Як письменника його не знає сьогодні ні український, ні російський читач. Згадували його досі лише у зв’язку з коментуванням листів та статей В. Леніна, М. Коцюбинського, П. Тичини, М. Рильського. А проте з його іменем пов’язана не тільки ще одна трагічна літературна доля, – адже більшість його художніх творів лишилося в рукописах, – а й штучно перерваний винниченківський напрям української прози...»9 Є сенс навести стислі біографічні відомості про героя нашого нарису. Михайло Михайлович Могилянський (22 листопада (за старим стилем) 1873 – 22 березня 1942 р.) (псевдоніми: Андрийко М.; Андрийко Мих.; Гриценко Б.; М. М.; Максимович Т.; Руссобтовский М.; Андрейко Мих., Павло Чубський, А. Лебединський, Валер’ян Чубинський, Т. Максимович) – український літературний критик і публіцист, літературознавець, науковий співробітник Всеукраїнської академії наук (ВУАН) і керівник Комісії для складання біографічного словника. Народився у Чернігові в родині судового чиновника. По закінченні класичної гімназії у рідному місті, у 1892 році вступив на юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету. Брав участь у роботі марксистських гуртків, за що був заарештований, чотири роки провів у Чернігові під наглядом поліції. Кінець-кінцем, навесні 1903 р. йому пощастило скласти решту державних іспитів і отримати диплом юриста у Новоросійському університеті. Як адвокат М. Могилянський брав участь у великих «аграрних» процесах у Києві, Вінниці, Глухові, Чернігові, політичних процесах у Чернігові, Києві, Петербурзі. У 1904–1917 роках він обирався гласним Городнянського повітового земського зібрання. У 1913 році земськими зборами був обраний на посаду мирового судді у Городні. Хоч у 1908–1916 роках М. Могилянський мешкав переважно у північній столиці імперії, але він завжди почував себе чернігівцем, був у курсі справ чернігівської громадськості, брав, зокрема, участь у роботі Чернігівської губернської вченої архівної комісії. Згадуючи власне «коріння ідентичності», писав, що українські пісні й казки няні, навколишня народна стихія, пізніше український театр були чинниками його «органічного українства», що послаблювалося зрусифікованою сім’єю та школою, в якій «все українське було рішуче заборонено»10. Читання празького видання «Кобзаря» Шевченка, який зберігався у батька, знайомство з творами М. Драгоманова, що виявився «надійним провідником між Сціллою доктринерства, абстрактного космополітизму, що закриває очі на реальну дійсність, і Харибдою вузького націоналізму, схиляння перед «національними святощами»

№ 9 (193) / вересень 2013

за рахунок загальнолюдського змісту»11, спілкування в Києві з діячами Старої громади (В. Беренштам), контакти з М. Коцюбинським, І. Шрагом, М. Грушевським та І. Франком завершили процес національної самоідентифікації М. Могилянського як українського публіциста, літературного критика й письменника. Хоча значна частина його творчого доробку в дореволюційний період писана все ж таки російською мовою. Але це було нормою в Російській імперії. Політико-практичний його досвід був також досить типовим для тих часів: «драгомановська» лектура, далі – легальний марксизм, і, нарешті, в 1906 р., напередодні виборів до першого імперського парламенту – Державної думи – вступ до лав конституційнодемократичної партії, куди увійшла значна частина російської інтелектуальної еліти (юристи, історики, економісти, журналісти, громадські діячі...). Одночасно співпрацював в органі думської громади (яка була своєю чергою пов’язана з проводом Української демократично-радикальної партії) – часопису «Украинский вестник». Друкування останнього, завдяки своїм зв’язкам з петербурзьким видавництвом М. Пирожкова, до речі, допомагав налагоджувати... Політична діяльність М. Могилянського в постреволюційну добу 1907–1914 років була пов’язана передусім із перебуванням у лавах конституційнодемократичної партії (партії «Народної свободи»). З березня 1907 року він був кооптований до її ЦК. Одночасно контактував із петербурзькою громадою Товариства українських поступовців (ТУП). У 1913 році на сторінках журналу «Украинская жизнь», що його видавала московська громада ТУП, у статті «Об украинском сепаратизме» М. Могилянський охоче цитував думку філософа Володимира Соловйова про те, що національне питання в Росії – це питання «не про існування, а про достойне існування». Відкидав звинувачення в сепаратизмі, австрофільстві й мазепинстві, що їх висували на адресу українського руху П. Струве, С. Щоголєв, С. Котляревський («Русская мысль», 1913, № 1). Водночас визнавав, згадуючи виступи «деяких українських марксистів» (Д. Донцов), прибічників часописів «Сніп» (Харків, 1912–1913 рр., М. Міхновський) та «Українська хата» (Київ, березень 1909 – вересень 1914 рр., П. Богацький, М. Шаповал), що «рост украинского движения в последние годы породил настроения и взгляды, которые мы назвали бы национальным радикализмом, взгляды и настроения, окрашенные национальной исключительностью». Але все ж таки вбачав у цих тенденціях «не столько подлинную ненависть к державной национальности, сколько боязнь, страх утратить свою собственную национальную оригинальность»12 . Першу світову війну М. Могилянський зустрів як зразковий патріот, і власне залишився на цій позиції до кінця існування Російської імперії. Своїх поглядів він не приховував, більше того, всіляко їх пропагував, про що свідчать листи, численні публікації в кадетській та колокадетській пресі, нарешті, брошура «Шевченкови роковини 1916 року». На сторінках видання «Черниговская земская неделя» Моги-

АКЦЕНТ Тетяна ЖУРАВЛЬОВА

РІД МОГИЛЯНСЬКИХ

Михайло Могилянський – гімназист. Чернігів. Кінець 1880-х рр. З колекції ЧІМ

ро походження прізвища Могилянських достеменно не відомо. Однак ось що пише про це в одному з листів до Чернігівського історичного музею імені В.В. Тарновського Олена Могилянська, середня донька Михайла Михайловича: «С детства помню, что происхождение фамилии связывалось с Киево-Могилянской Академией – первое высшее учебное заведение в Украине, созданное на базе Киево-Богоявленского братства и основанной в 1631 Петром Могилой школы при Киево-Печерской Лавре. Но так ли это в действительности утверждать не берусь».

Щодо шляхетського походження, то домігся грамоти на спадкове дворянство дід письменника Яків Матвійович Могилянський, який надав докази того, що його дід, священик Василь Прокопович Могилянський, з 1764 до 1782 року володів п’ятьма кріпацькими душами в с. Обтове Кролевецького повіту Чернігівської губернії. Грамота надавала йому подвійне прізвище Могилянський-Русобтовський, тобто Рус із Обтова. За сімейними переказами, ніхто з предків ніяких душ не мав, просто докази такого володіння полегшували нащадкам осіб духовного звання робити світську кар’єру. Священиками були і син Василя Прокоповича

Матвій, 1750 року народження, і онук Яків (1799–1854). Вони мали парафію в містечку Понорниця Кролевецького повіту Чернігівської губернії1 (нині Коропського району Чернігівської області). Сини Якова Матвійовича вже отримали змогу обрати собі іншу долю. Після закінчення Чернігівської духовної семінарії Іван і Яків продовжили навчання в Медико-хірургічній академії в Петербурзі, стали докторами медицини, мали друковані праці зі своєї спеціальності. Іван Якович Могилянський (1829–1894), дійсний статський радник, інспектор Київської і Симбірської лікарських управ, узяв шлюб з Софією Валеріанівною Феніною, яка стала хрещеною матір’ю Михайла Михайловича Могилянського2. Яків Якович Могилянський (1839–1894) був військовим лікарем, служив в Одесі. Парафія в Понорниці була записана за Михайлом Яковичем, батьком Михайла Михайловича Могилянського, наймолодшим членом родини. По смерті Якова Матвійовича його наймолодшому сину не виповнилося ще й чотирнадцяти. Закінчивши Чернігівську семінарію, він поїхав до Києва шукати наречену, як гадали домашні. Але замість того, щоб оженитись, вступив на юридичний факультет Київського університету святого Володимира, завдавши тим прикрості своїй матері. Розрадою для останньої стало те, що успадкована парафія усе ж залишилась за родиною і дісталась священику Герасиму Трофимовичу Глядиковському, який одружився з донькою Якова Матвійовича – Таїсією, 1837 року народження. За священика отця Петра Ласкоронського вийшла заміж і друга донька Людмила, 1836 року народження. Як згадував Михайло Михайлович Могилянський, сім’ї обох тіток, сестер батька – Глядиковські та Ласкоронські, були дуже близькі родині Михайла Яковича3. Народився Михайло Якович Могилянський 18 листопада 1840 року в Понорниці Кролевецького повіту.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

Вчився в Чернігові, спочатку в духовному училищі, потім у духовній семінарії. У 1866 році зі ступенем кандидата юридичних наук завершив навчання у Київському університеті і повернувся до Чернігова, де розпочав службу. В 1874 році він став членом Чернігівського окружного суду. В 1883 році був призначений товаришем (заступником) його голови, очолював кримінальне відділення суду, залишаючись на цій посаді до самої своєї передчасної смерті в 1894 році. Переконаний прибічник судової реформи 1864 року, Михайло Якович усвідомлював усю важливість інституту присяжних засідателів, був прибічником гласності та публічності суду, незмінюваності і незалежності судів. У своїй судовій діяльності намагався не допускати ніяких компромісів, не піддавався тискові згори. М.Я. Могилянського по праву вважали «моральным маятником и авторитетом для всего общественного и семейного окружения». Як згадував син Михайло, «… Свою жизнь отец отдал на работу по проведению в жизнь судебных уставов, ставшей для него в области по специальности святыней, всякое посягательство на которую вызывало болезненное чувство личного оскорбления. Свою практическую работу проводил все время в тесном контакте с научной теорией. Много в этом отношении черпал он от дружбы со старшим товарищем по семинарии профессором А.Ф. Кистяковским» 4. Усі праці останнього з його авторськими написами були настільними книгами М.Я. Могилянського. У щоденнику О.Ф. Кістяківського неодноразово зустрічається прізвище М.Я. Могилянського. Так, 5 квітня 1876 року Олександр Федорович записав: «Вчера посетил меня Могилянский – член Черниг[овского] окруж[ного] суда; вдвойне мой ученик: раз по бурсе, я был его репетитором, другой раз в университете, он занимался уголовным правом… Я с ним не прекратил связей и добрых отношений. При проезде чрез Киев он меня не минает»5. 27 липня 1879 року зроблено такий запис: «Застал Могилянского, приятеля и ученика, члена Черниг[овского] окруж[ного] суда. Привез мне три тома статистических сведений» 6. І після смерті Олександра Федоровича М.Я. Могилянський не по-

№ 9 (193) / вересень 2013

Чернігівська духовна семінарія, в якій навчався Михайло Якович Могилянський (батько Михайла Могилянського). Кінець ХІХ ст. Листівка з колекції ЧІМ

Надгробний пам’ятник Михайла Яковича Могилянського (батька Михайла Михайловича Могилянського) та його доньки Марії (сестри Михайла Михайловича Могилянського). З колекції ЧІМ

ривав дружніх стосунків з родиною професора. Саме він допомагав старшому сину О.Ф. Кістяківського одержати середню освіту. Коли Богдана Кістяківського виключили із 7-го класу Другої київської гімназії через заборонені книжки, Михайлу Яковичу насилу вдалося умовити директора Чернігівської чоловічої гімназії взяти хлопця на навчання у свій навчальний заклад. Помер Михайло Якович Могилянський, дійсний статський радник, 29 серпня 1894 року від серцевого нападу. Похований був на цвинтарі Катерининської церкви разом зі своєю молодшою донькою Марією (1886–1887). Це кладовище було знищене у 60-ті роки ХХ століття. Проте надгробок з могили Могилянських зберігся і нині знаходиться біля Троїцького собору. У некролозі, який було надруковано у «Черниговских губернских ведомостях» 1 вересня 1894 року, можна прочитати: «Михаил Яковлевич принадлежал к типу тех редких, чистых людей, которые оставляют по себе глубокий след: – живя, люди эти имеют значение общественной совести, их могут не слушать, но их стыдятся и они всегда напоминают человеку о том, что на свете существуют понятия: честь, долг и совесть, а память о них поддерживает бодрость и не даёт свихнуться тем, кому «ничто человеческое не чуждо». У 1908 році було засновано і затверджено положення про капітал імені М.Я. Могилянського в Понорницькому земському однокласному училищі (на батьківщині Михайла Яковича) для надання матеріальної допомоги учням

закладу. Кошти на це у розпорядження Чернігівської губернської управи передав В.П. Ласкоронський, в.п. інспектора Калишської чоловічої гімназії. У своїй заяві він писав, що «…желая почтить память моего покойного дяди Михаила Яковлевича Могилянского и во всякое противодействие г.г. “освободителям”, научающим мужиков и городскую чернь воровству, грабежу и разбою, как средствам для личного обогащения…», клопочеться про заснування іменного капіталу. Мати Михайла Михайловича, Марія Миколаївна, з роду Максимовичів, народилась у 1855 році. По смерті свого батька одинадцятирічна Марія разом з двома своїми сестрами, старшою і молодшою, була влаштована енергійною матір’ю за державний кошт до київського Левашовського пансіону, звідти ходила в класи Фундуклеївської гімназії. Маючи великі здібності, не досягнувши й п’ятнадцяти років, закінчила з відзнакою і золотою медаллю гімназію та через рік вийшла заміж. Інтереси й турботи Марії Миколаївни не вичерпувалися родинними клопотами й вихованням дітей. Прагнення до широкої громадської діяльності та жага допомагати всім, хто цього потребує, – головні риси, які відзначав Михайло Могилянський у характері матері. Марія Миколаївна брала участь у роботі Чернігівської громадської бібліотеки, багато років була постійним членом її правління, в коло її обов’язків входило придбання нових книжок для книгозбірні. Пізніше вона організувала недільну школу

АКЦЕНТ Світлана ЛЯШКО

АВТОБІОГРАФІЧНІ МАТЕРІАЛИ МИХАЙЛА МОГИЛЯНСЬКОГО (з фондів Інституту рукопису НБУВ)

Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського зберігаються три автобіографічні документи, написані М. Могилянським з різних приводів у різні періоди його життя. Ці автобіографічні тексти створені, так би мовити, «на замовлення», в умовах конкретної історичної ситуації. Перший і третій документи є відповідями на запитання анкет, тому значною мірою мають характер формалізованих «зовнішніх» аспектів біографії. В них відсутні автобіографічний наратив, рефлексія, роздуми, відомості щодо родинного, дружнього, академічного оточення. В текстах переважають описи окремих, зумовлених запитаннями анкети, аспектів діяльності та участі автора в тих чи інших подіях. Перший документ, датований 6 серпня 1918 року, є відповіддю на анкету видавництва «Час». Анкета була оприлюднена в 1918 році на сторінках серпневого числа журналу «Книгарь» (критико-бібліографічний місячник, що виходив у видавництві «Час» у 1917–1920 роках) з приводу підготовки і видання «Словника українських письменників». У цьому номері редколегія поширила стислу інформацію про «намір укласти й видати, по можливості швидше, повний “Словник українських письменників”» та запропонувала анкету щодо збору біографічного матеріалу до «Словника». В преамбулі зазначалася мета анкетування: «Бажаючи дати читачам якнайдокладніші відомості про життя й працю наших письменників (від І. Котляревського до останніх днів) прохаємо […] дати відповіді на запитання». Запитання під номерами 4–7 торкалися лише літературної творчості. Дев’ятий пункт було сформульовано наступним чином: «Ваші політичні переконання й участь в громадському житті під час 1-ої та після 2-ої революцій (по бажанню)». Як свідчать анкетні відомості, в дожовтневий період (1904 – листопад 1917 рр.) М. Могилянський був гласним Городнянського повітового земського зібрання, мировим суддею у Городні, присяжним повіреним, товаришем голови Чернігівського окружного суду. В 1918–1920 роках жив і працював у Чернігові, займав посади секретаря кооперативного відділу раднаргоспу, голови літературного комітету відділу народної освіти та голови Чернігівського українського видавництва «Сіверянська думка». Брав участь у роботі Чернігівської губернської вченої комісії.

Звертає увагу дата розміщення анкети на сторінках серпневого номера журналу і відповіді на анкету (від 6 серпня 1918 р.). Вірогідно, заповнена анкета була надіслана до редакції раніше, ніж вийшов (або одночасно із виходом) номер журналу. Цей факт можна пояснити знайомством М. Могилянського з планами редколегії, до якої він надсилав критично-біографічні матеріали, рецензії, інформацію про культурне і літературне життя Чернігівщини, підтримував тісні стосунки з її співробітниками (В. Королів-Старий, М. Зеров, Д. Дорошенко, А. Лобода, В. Модзалевський та інші). Другою, за датою написання – 21 лютого 1929 року, є чернетка автобіографічного нарису, надісланого М. Могилянським на прохання Інституту В. Леніна в Москві у зв’язку із підготовкою довідкових томів (Покажчик імен) другого видання Повного зібрання творів В. І. Леніна. Текст в оригіналі подано російською мовою. На цей час М. Могилянський шостий рік керував у ВУАН Постійною комісією для складання Біографічного словника діячів України. Політичні процеси в країні суттєво впливали на діяльність установ ВУАН та долі їхніх співробітників. Не оминула політичної критики й діяльність Біографічної комісії та її співробітників. Партійно-політичні звинувачення її діяльності були спрямовані проти М. Могилянського як «колишнього кадета», «прихильника неокласиків», «ідеологічного ворога радянської влади», «буржуазного націоналіста». Витоки критики полягали, переважно, в членстві М. Могилянського у загальноросійській партії кадетів та її платформі з національного питання. В. Ленін критикував М. Могилянського за погляди в національному питанні, висловлені ним у статті «Всеукраинский съезд студенчества» (газета «Речь» № 174 від 29.06.1913). У статті «Кадеты об украинском вопросе» В. Ленін піддав критиці антисепаратистський, на його погляд, виступ «кадетського публіциста Могилянського». В ній він писав: «г. Могилянский указывает на факт выступления некоторых украинских социал-демократов против лозунга политически независимой Украины на всеукраинском съезде студенчества во Львове летом 1913 г.». Цей епізод із своєї політичної діяльності М. Могилянський докладно виклав в автобіографічному нарисі. За обсягом відповідний фрагмент тексту займає більш ніж половину нарису.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

ВІДПОВІДЬ НА АНКЕТУ [ВИДАВНИЦТВА «ЧАС»] МИХАЙЛА МИХАЙЛОВИЧА МОГИЛЯНСЬКОГО1

Автограф анкети М. Могилянського для видавництва «Час»

Другий автобіографічний нарис, підготовлений М.М. Могилянським через півроку від попереднього (25 січня 1930 р.), був призначений для першого національного біобібліографічного «Словника українських письменників», що готував М. Плевако. Словник, за задумом укладача, мав відтворити реальну картину історичного розвитку української літератури, дати по змозі «всі характерні для даної епохи й для даної групи письменників» твори. Кожен письменник мав постати перед читачем «з усіма своїми особливостями й класовоідеологічними рисами», незалежно від того, хто він за своїм соціальним становищем та ідейними переконаннями. В основу формування «Словника…» були покладені біобібліографічні матеріали і картотека, підготовлені М. Плевако для двох випусків «Хрестоматії нової української літератури». Для збору матеріалу було розіслано близько 3000 анкет і одержано велику кількість власноручних відповідей від літераторів. Нарис було підготовлено Могилянським відповідно до пунктів анкети. Акцентовано (переліком назв творів) на літературній, літературознавчій, публіцистичній, критичній бібліографічній діяльності. Саме в цьому документі Могилянський подає найбільш повний перелік своїх творів та близько 70 позицій видань, де друкувалися його статті, кореспонденції, рецензії тощо («Спис тих видань можу подати мабуть, близький до вичерпуючої повноти», пише він) та їх приблизний обсяг («Найбільше написав кореспонденцій (кілька тисяч) та рецензій (кілька сотень)»). Окремими абзацами виокремлено праці, що вийшли російською або українською мовами, список псевдонімів та криптонімів. Нарис завершується абзацом, в якому М. Могилянський у загальному вигляді обережно висловлює своє ставлення до участі в політичній полеміці 1913–1914 років.

№ 9 (193) / вересень 2013

1) Народився в Чернігові 22 листопаду 1873 року2. 2) Батько був членом, потім товаришем предсідателя Чернігівськ[ого] Окружного Суду. 3) Скінчив Чернігівську гімназію та правничий факультетПетроградського університету. Українською мовою вперше почав писати під псевдонімом «Мих. Андрійко» у галицьких часописах «Народ» (здається, у 1895 р.) та «Життє і слово» (здається, у 1896). З 1912 р. друкувався під власним прізвищем3 у «Раді», «Літературно-науковому Віснику», «Українській хаті», «Проміні» 4, «Новій Раді», «Чернігівськ[ій] Земськ[ій] газеті»; – російською мовою по українському питанню: «Украинская жизнь», «Речь», «День». 6) Окремо вийшли книжки: 1) «Художник Слова» (Пам’яти Коцюбинського), Петроград, 1915 р., 2) «Оповідання», Петрогр[ад], 1916 р., 3) «О культурном творчестве» (Украинская проблема), Петроград, 1916, 4) «Шевченкові роковини 1916 року», Чернігів, 1916 р. Готується до друку друге доповнене видання «Оповідання» в[идавни]цтвом «Криниця». 7) На життя заробляв російською журналістикою, працею присяжного повіреного, потім службою. 8) До травня 1917 р. був у загальноросійській партії к.-д. Вийшов з партії після з’їзду партії (у Петрограді – травень 1917 р.) через незгоду в українськім питанні. 9) Брав участь у загальноросійському визвольному русі,кілька разів сидів у тюрмі. В роках 1915–1916 кілька разіввиступав з відчитами у «Петроградській Громаді». Додаток 5 З 1904 р. Гласний Городнянського (Черніг[ів]) земства, у листопаді 1913 р. обраний земськ[ими] сборами на посаду Мирового судді. В червні 1914 р. засуджений Петроградським окружним судом на 6 міс[яців] тюрьми (Справа петроградських адвокатов з приводу діла Бейлиса)6. Як осудженого до тюрьми Сенатом скинуто з посади Мирового судді у Городні. В червні 1917 р. повернувся до Городні на посаду судді, в серпні того-ж року призначений на товариша предсідателя Чернігівськ[ого] окр[ужного] Суду (Адміністрац[ійного] Відділу). В травні 1918 р. обраний на голову Чернігівського українського видавництва «Сіверянська Думка». Мих. Могилянський. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського (далі – ІР НБУВ). – Ф. Х. – Спр. 5807. – Арк. 1–3. Автограф. Рукопис. Оригінал. 1 2 3 4 5 6

ПРИМІТКИ Відповідь на анкету видавництва «Час» було надіслано з Чернігова (окружний суд) на адресу: вул. Володимирська, 42. Дату відправлення «6 серпня 1918 р.» встановлено за надписом на конверті. За новим стилем – 04.12.1873 р. В тексті «під власним прізвищем» написано над рядком. Над рядком після слова «Проміні» в тексті додано: «Новій Раді», «Чернігівськ[ій] Земськ[ій] газеті». Підкреслено в тексті. У 1913–1914 рр. М. Могилянський був присяжним повіреним при Петербурзькому окружному суді. Брав участь у справі Бейліса. У 1911 р. він був серед тих кількох сотень представників науки, культури, освіти, армії, студентства, що підписали звернення В. Короленка «К русскому обществу. По поводу кровавого навета на евреев». За участь у протесті петербурзьких присяжних повірених Санкт-Петербурзької судової Палати у справі Бейліса притягався до суду (23.10.1913). Звільнений із посади та засуджений Петербурзьким окружним судом на півроку тюремного ув’язнення. Від відбуття покарання М. Могилянського звільнила Перша світова війна.

АКЦЕНТ Тамара ДЕМЧЕНКО

«Запишіть мене до чернигівської Просвіти»:

М. МОГИЛЯНСЬКИЙ ТА І. ШРАГ

І. Шраг. 1884 р. З колекції ЧІМ

центрі уваги цього нарису – постаті двох небуденних особистостей свого часу – Михайла Могилянського та його адресата Іллі Шрага, розглянуті у дружньому, професійному й епістолярному спілкуванні, в контексті кризово-трансформаційних процесів у Російській імперії 1908–1917 років. То була доба, де перетинались і взаємодіяли загальноімперські (модернізаційні) та українські (націєтворчі) тенденції, які відбивались несподіваним чином на людських долях, призводили до непередбачуваних «переформулювань» ідентичностей, виявлялись тяжінням до нових політичних орбіт та розламами усталених особистих контактів… Останнім часом з’явилися наукові праці, в яких розкриваються деякі суттєві моменти українського національного руху як тривалого історичного процесу. Зокрема, В. Шандра, проаналізувавши вплив українофілів на покоління «Молодої України», зазначила: «нащадки українофілів отримали у спадок чіткі й зрозумілі світоглядні орієнтири. Як наслідок, на межі ХІХ і ХХ століття нова генерація українських патріотів упевнено вийшла за рамки українофільства, вже не боючись конфлікту з імперською владою. Але без внеску попередників їхні здобутки 1917–1920 років були б неможливі»1. Проблема наступності й безперервності процесу українського націєтворення включає в себе питання про вплив очільників попередніх генерацій на процес залучення нових прибічників. Адже далеко не всі неофіти приєднувалися до руху, виходячи тільки з ідейних та політичних міркувань. Для багатьох, якщо й не визначальним, то дуже суттєвим був особистий приклад керівників і найбільш шанованих учасників уже існуючих осередків. Іншими словами, кожний рух (і український зокрема), щоб бути масовим, мав створювати свій «пантеон героїв». А оскільки українські громадівські кола провадили далеку від зовнішніх ефектів діяльність, то для їхніх представників особливу роль відігравали високі особисті якості

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

у поєднанні з внутрішньою привабливістю, яка асоціюється з щирістю, доброзичливістю, порядністю, обов’язковістю, неконфліктним, поступливим характером. Саме такими рисами наділила природа Іллю Людвіґовича Шрага (1847–1919), якому судилося зіграти позитивну роль у житті багатьох діячів українського визвольного руху молодшого віку. Про це свідчать мемуари й посмертні згадки про нього Д. Дорошенка2, С. Єфремова3, спогади М. Грінченко і А. Верзилова4, спомини, щоденники і листи Є. Чикаленка5. Це досить відомі джерела особового походження, однак у жодному з них не можна знайти інформацію про І. Шрага негативного забарвлення. Річ у тім, що він ніколи не прагнув бути першим, підкреслювати своє лідерство, і саме тому визнавався як авторитетна постать руху. Не випадково ж С. Єфремов зафіксував, що на з’їздах Загальної Української організації з 1900 року завжди головував І. Шраг 6 . Д. Дорошенко з цілковитою підставою писав, згадуючи модерну фазу «націєтворення» кінця ХІХ – початку ХХ століття, що на Чернігівщині «український рух за останнє півстоліття нерозривно пов’язаний був з його участю: од виступів на земських зборах в обороні української мови й культури до виконання обов’язків губернського комісара Української Центральної Ради в 1917 р. “Батько Шраг” – був найбільш популярною, найбільш авторитетною й улюбленою постаттю в очах усієї селянської Чернігівщини»7, тобто не тільки інтелігентна молодь і люди середнього віку, а й селяни підпадали під вплив чар цієї людини. Життя І. Шрага – це біографія людини, як влучно підмітив С. Єфремов, яка не мала особистих ворогів, а політичні противники «не могли не шанувати й не схилятися мимоволі перед цим зразком внутрішньої гармонії, що сіяв круг себе ту ж гармонію мети й засобів до неї»8 . Не може не привернути увагу й звернення «батько». Описуючи свої зустрічі з «артільним батьком» М. Левитським, громадський діяч, письменник-мемуарист О. Семененко так пояснював походження його почесного найменування: «Називали ми його батьком, якось просто і по-сімейному. Тоді було це зрозуміло. Шевченко був для нас “Батько Тарас”. До Котляревського Шевченко звертався: “Будеш, батьку, панувати”. Грушевський був “батько Грушевський”. Ієрархія людських відносин будувалася більше на родинних, а не на чиновницьких зразках»9. До масової появи «батьків-отаманів» доби Української революції 1917–1921 років людей, до яких так шанобливо зверталися, було, мабуть, не так уже й багато. Зближення І. Шрага і М. Могилянського, звичайно, пояснюється не лише високими моральними якостями та авторитетом чернігівського адвоката. На нашу думку, суттєву роль зіграла й та обставина, що молодший на чверть століття за свого старшого товариша М. Могилянський народився й виріс у суддівськочиновницькому середовищі губернського міста, до якого в результаті свідомого вибору саме в 70-х роках ХІХ століття увійшов і І. Шраг. Через певний брак наукових досліджень внутрішнього середовища таких порівняно замкнутих суспільних груп важко ска-

№ 9 (193) / вересень 2013

І. Шраг. 1906 р. З колекції ЧІМ

зати про якісь специфічні взаємовпливи і зв’язки в них, але ясно, що почуття корпоративної солідарності там існувало. Батько М. Могилянського знав І. Шрага, і, судячи з щоденників О. Кістяківського, був людиною ліберальних поглядів. Так, привертає увагу запис О. Кістяківського від 12 вересня 1879 року. Він зустрівся з М. Я. Могилянським, який повертався із Криму: «Речь шла о Лизогубе, он как черниговец, его встречал. Повешение его он также считает юридическим убийством самого наглого свойства. Речь о низких свойствах его брата»10. Мати М. Могилянського – Марія Миколаївна (уроджена Максимович) (1855– 1918) – теж шанувала І. Шрага, звертаючись до нього з проханням про фахову допомогу як адвоката у скрутну годину. Оскільки її листи свідчать, що вона була у курсі родинних справ І. Шрага, то можна припустити, що Могилянські і Шраги дружили сім’ями. Однак головним змістом листовних звернень цієї, за висловом Н. Полонської-Василенко, «незвичайної жінки»11 до чернігівського адвоката були справи й проблеми

АКЦЕНТ Ольга ЄРМОЛЕНКО, Галина СТЕПАНЕЦЬ

М. МОГИЛЯНСЬКИЙ ТА М. КОЦЮБИНСЬКИЙ: літературна співпраця

Лист М.Могилянського до М.Коцюбинського. З фондів музею М.Коцюбинського

ажко навіть уявити, як могла скластися творча біографія М. Могилянського, якби не його взаємини з М. Коцюбинським. У своїх спогадах М. Могилянський подає час приїзду М. Коцюбинського до Чернігова (грудень 1894 чи січень 1895 р.) і зазначає: «Я тоді з творів Коцюбинського прочитав, мабуть, тільки “Харитю”, “Ціпов’яза”, “П’ятизлотника”. На підставі того матеріалу я ще не склав ніякої думки про письменника як такого»1. Познайомилися ж письменники особисто серпневим вечором 1896 року в Алушті. Перші приємні враження переросли в тривалі дружні стосунки. Листування між ними було надзвичайно активне, насичене літературними зацікавленнями. М. Могилянський надіслав до М. Коцюбинського 72 листи (друге місце після В. Гнатюка). Михайло Коцюбинський остаточно переконав М. Могилянського перейти до українського письменства. «Якось прочитав Михайло Михайлович, – згадував М. Могилянський, – мій маленький нарис “Короткое свидание”, надрукований в місячнику “Всемирный вестник”, і з того часу не давав мені проходу з проханням і умовлянням писати українською мовою. До розмов на цю тему повертався при кожному побаченні й дуже був задоволений, коли я послухався його поради…»2 . Українські оповідання М. Могилянського з’явилися в «Літературнонауковому віснику», «Українській хаті» на початку ХХ ст. – «Наречена», «Недоля», «З темних джерел життя», «Коротке побачення», «Згуба», «Сльози», «Млості», «Покута». Пізніше всі вони увійшли до збірки «Оповідання» (Петроград, 1916) з присвятою М. Коцюбинському. У листі до автора Коцюбинський писав: «Дорогий Михайло Михайловичу! Тільки що прочитав Ваше оповідання “Стріл”, і воно дуже подобалось мені. Особливо ясним стає завдання оповідання, коли дочитаєш до кінця. Кінець Вам особливо удався, оповідання задумано і виконано щасливо. Трохи б треба почистити мову – мова ж у белетристичному творі – половина, коли не більше, краси його. Ну та се річ набувна, напишете ще кілька оповідань і опануєте мовою. Я хотів би прочитати ще кілька Ваших оповідань, мені здається, що в такій коротенькій речі Ви не змогли ще виявити багатьох прикмет Вашої манери і вдачі, що інші річі одкриють нам нові сторони авторової психіки і темпераменту. Через те, зрозуміло, що я чекаю нетерпляче нових Ваших оповідань і тішуся, що Ви не покладаєте пера і не вгашаєте в собі охоти до праці на полі белетристики, не новому, правда, для Вас, але, на жаль, так несподівано закинутому на кілька літ.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

Пишіть, дорогий Михайле Михайловичу, я певний, що Ваша робота марно не загине, що вона дасть щось для Вас і для нашої літератури. Од щирого серця вітаю Вас. Мені дуже приємно було стрітися з Вами на одному полі і навіть в одному журналі»3. Дія оповідань М. Могилянського переноситься вглиб душі. «“Наречену” обробив і додав до неї ще, вже зовсім коротеньке оповідання “Недоля”, да так укупі й одіслав у редакцію “Літ[ературно]н[аукового] вісн[ика]” 31-го/ХІІ.1911 г. “Наречену” саму боявся посилати та й тепер за неї боюсь. З зовнішнього боку вона дуже легко може здатись “порнографічною”. А мені буде дуже жалко, як вона не пройде. І жалко тому, що вона – кільце в ланцюзі. Виняти його – і весь ланцюг порветься», – пише він до М. Коцюбинського 4. Протягом останніх трьох років життя Коцюбинський співпрацював з Могилянським на перекладацькій ниві. М. Могилянський переклав більшість творів М. Коцюбинського російською мовою. За життя письменника виходять два томи у Петербурзі. А добрий товариш і перекладач уважно відслідковує, як розходяться книжки, де і які з’являються рецензії, і щиро радіє цій популярності. А ще він веде грошові розрахунки від продажу, ділить гроші і надсилає М. Коцюбинському детальні звіти. Проте зиск від перекладу був швидше моральний, ніж матеріальний. 1912 року вони разом їздили в Гуцульщину. Особливість подорожі була в тому, що М. Могилянський зустрічався там з І. Франком, В. Гнатюком, М. Грушевським, Олександром Олесем. Після смерті Михайла Коцюбинського М. Могилянський почав ще активніше досліджувати та популяризувати його творчість. Н. Шумило зазначає: «До надрукованої ще за життя М.Коцюбинського статті “М. Коцюбинський і В. Винниченко” (1912) долучалися нові праці, – “Ненаписана повість Коцюбинського” (1915), “Художник слова” (1915), “М. Коцюбинський. До біографії письменника” (1919). Навіть з назв досліджень Могилянського бачимо, що діапазон вивчення творчості Коцюбинського широкий – від біографії через поглиблене розкриття творчої еволюції та своєрідності митця до нереалізованих творчих задумів»5. Його ревна популяризація української літератури першого десятиліття ХХ століття, зокрема творчості М. Коцюбинського, В. Винниченка, має широко використовуватися в музеєзнавстві, в освіті. М. Могилянського і М. Коцюбинського поєднувало не тільки місто проживання – Чернігів, а й любов до літератури, до України, патріотами якої вони були, безсумнівно, почуття честі. Не маючи змоги друкуватися, М. Могилянський писав мемуари. Одним з останніх спогадів був рукопис про чернігівський період життя Михайла Коцюбинського, який він надіслав до музею М. Коцюбинського в Чернігові у березні 1941 року. Ці спогади оприлюднені і є важливою пам’яткою тієї доби. У меморіальній бібліотеці М. Коцюбинського зберігаються книжки М. Могилянського з дарчими написами. ПРИМІТКИ 1 Михайло Могилянський і його недрукована розвідка про М. Коцюбинського: [Вступ до публ. ст. М. Могилянського «Чернігівський період» М.М. Коцюбинського (на підставі особистих спогадів)] / Підгот. до друку Г.М. Курас, В.Г. Сербей, Г.П. Степанець // Слово і час. – 1990. – № 12. – С. 48–50. 2 Там само. – С. 62. 3 Коцюбинський Михайло. Твори в семи томах. – Т. 7. – К.: Наукова думка, 1975. – С. 218. 4 Могилянський М. Лист до М.М. Коцюбинського від [13 січня 1912 р. ] // Листи до Михайла Коцюбинського. – Т.ІІІ. – Ніжин, 2002. – С. 434. 5 Шумило Н.М. «…Ваша робота марно не загине…» // Україна. Наука і культура. – К., 1991. – Вип. 25. – С. 344.

№ 9 (193) / вересень 2013

Михайло та Віра Коцюбинські. 1902 р. Чернігів. Із фондів Чернігівського літературномеморіального музею-заповідника М.М. Коцюбинського

АКЦЕНТ Світлана ЛЯШКО

М. МОГИЛЯНСЬКИЙ – ОСТАННІЙ ЛИЦАР

Постійної комісії для складання біографічного словника діячів України (1923–1933)

Михайло Могилянський. Травень, 1929 р.

арис про Михайла Михайловича Могилянського ми назвали саме так, маючи на увазі не харизматичного бійця, а людину, яка протягом 11 років виконувала важливе національне завдання й останньою покинула Комісію. Радше за все, життєвим призначенням М. Могилянського була творча праця. Не випадково він відмовився від адвокатської та політичної кар’єри на користь літератури та літературознавства. «Літературознавець» – саме так він визначав свою фахову приналежність. Сучасники теж сприймали його як талановитого українського літературознавця, письменника та критика. Припускаємо, що важливим чинником щодо його згоди працювати в Біографічній комісії Всеукраїнської академії наук, окрім зарплати, стали обставини, що поєднували цю посаду з тим фахом, який для себе багато років тому визначив сам М. Могилянський. На той час у ВУАН працювало багато його приятелів і друзів, близьких за світоглядом, світосприйняттям, літературною працею, громадською (земська діяльність на Чернігівщині, Петербурзька громада) та політичною діяльністю (конституційно-демократична партія), – М. Василенко, С. Єфремов, П. Стебницький, П. Рулін та багато інших. У Комісії він, разом із С. Єфремовим, К. Антонович-Мельник, Г. Берло, був хранителем традицій, закладених гуртком В. Антоновича з укладання українського біографічного словника. Біографічна комісія працювала до 1933 року завдяки його організаційним здібностям, працездатності та підтримці з боку першого складу керівництва УАН – ВУАН. Це дало змогу реалізувати низку ідей кількох поколінь українських патріотів зі створення Українського біографічного словника. М. Могилянський розпочав свою працю у Всеукраїнській академії наук (далі – ВУАН) п’ятдесятилітньою людиною, коли він остаточно повернувся до Києва. Одинадцять наступних років його життя було пов’язане з ВУАН, куди він був запрошений у липні 1923 року після смерті П. Стебницького на посаду керівничого Постійної комісії для складання біографічного словника діячів України (далі — Комісія, Біографічна комісія). Це рішення Спільного зібрання Академії наук виявилося вдалим. М. Могилянський на той час був відомий своїми літературознавчими, критичними, публіцистичними працями в багатьох україн-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

ських та російських наукових та громадсько-політичних виданнях. Його життя та діяльність проходили в Чернігові, Петербурзі, Києві — містах із активним політичним, суспільним життям і сталими культурними традиціями. Завдяки своїй багаторічній журналістській, літературній та адвокатській праці він був пов’язаний спільними інтересами з багатьма представниками української та російської культурної та наукової інтелігенції, провідними політиками. Відкритий, товариський, легко зав’язував контакти. Ці риси характеру сприяли й у спілкуванні Михайла Михайловича з керівництвом Академії, співробітниками, численними кореспондентами. Разом із М. Василенком (голова) М. Могилянський (керівничий) очолив Біографічну комісію, а згодом перебрав на себе також обов’язки редактора відділу діячів науки, освіти, культури та мистецтва другої половини XVIII століття і працював на цих посадах до кінця існування Комісії. Проект, використовуючи сучасну термінологію, українського біографічного словника був довгоочікуваним в українському суспільстві1. Задум розкрити величезний потенціал українського народу через Український біографічний словник збігся в часі з вибореною незалежністю України. Ідея створення національного біографічного словника знайшла широку підтримку в українському суспільстві й активно проводилася в життя науковцями Української академії наук, вищих навчальних закладів, наукових товариств. Потужний потенціал фахівців, які мали власне бачення щодо створення національного біографічного словника українською мовою був зосереджений у створеній наприкінці 1918 року Українській академії наук. Саме в системі Академії наук 26 листопада 1918 року було утворено Постійну комісію для складання біографічного словника діячів України з метою підготовки Біографічного Словника діячів українського народу й української землі (науки, літератури, історії, мистецтва та громадського руху)2. Згідно зі Статутом УАН Комісія була окремою самостійною установою у системі Академії наук, що підпорядковувалася Спільному зібранню та була наділена певними повноваженнями щодо координації наукових робіт, пов’язаних із дослідженням історії українського народу. У перші три роки роботи Комісії Д. Багалієм, В. Модзалевським, П. Стебницьким, М. Василенком, Ф. Ернстом за участю інших співробітників та зацікавлених осіб була закладена ґрунтовна теоретична та методична база підготовки Біографічного словника. Документи науково-методичного характеру дозволяють розкрити масштаби задуму та характер Біографічного словника, скласти уявлення про шляхи і методику реалізації проекту. Автори цих документів виробили головний підхід щодо створення словника і сформулювали його як «територіальний», маючи на увазі українську націю, а не етнос. В документах ішлося про такі важливі принципи побудови біографічного словника, як хронологічні межі, побудову статті (дефініція, дати життя, змістова частина, бібліографія), критерії відбору персоналій. Зокрема, до Словника передбачалося внести, поряд з відомими діячами, інформацію стосовно маловідомих діячів з минулого українського народу тощо. Однією з головних відмінностей від попередніх енциклопедичних і біографічних словників періоду Російської імперії є переважно українська джерельна база, на якій мав створюватися біографічний словник та видання українською мовою. Методично-організаційні заходи відповідали на той час науковим і методичним вимогам європейської біографічної довідкової справи. Біографічний словник за своєю ідеєю, національною спрямованістю, ґрунтовністю методичних документів, обсягом, розробкою практичних шляхів реалізації мав би відповідати кращим зразкам європейських національних біографічних словників того часу. Посада керівничого з початку створення Комісії була єдиною штатною посадою. Як керівничий Михайло Михайлович мав вести усі справи та відповідати за них перед Академією наук. Але реальні

№ 9 (193) / вересень 2013

зобов’язання керівничого були значно ширшими. Він контролював роботу постійних штатних і позаштатних співробітників, кореспондентів, ставив перед ними завдання з обробки джерел і заповнення карток; контролював своєчасне занесення нових імен до загального Реєстру та до Реєстрів на поточні літери, написання біографічних довідок; редагував біографічні статті та писав їх сам; проводив кадрову політику; турбувався своєчасним отриманням платні співробітниками за виконану роботу; проводив ділове листування з Президією Академії; звітував і складав річні плани роботи; готував засідання Комісії; запрошував авторів для написання біографічних статей тощо. Окремий вид роботи становив збір автобіографічного та біографічного матеріалу від сучасників, переговори з якими також здійснював керівничий3. Багато років у Комісії працювали (безоплатно) редакторами відділів і підвідділів відомі історики, фахівці з окремих наукових напрямків – історик держави та права М. Василенко (голова, 1920–1923), літературознавець, театрознавець, театральний критик П. Рулін, літературознавець, архівіст В. Міяковський, історик, архівіст, археограф В. Романовський, мистецтвознавець Ф. Ернст, історики І. Крип’якевич, В. Пархоменко, Н. Полонська-Василенко, К. Харлампович, І. Галант, історик та архівознавець О. Андріяшев, музикознавець, літературознавець Д. Ревуцький, літературознавець С. Єфремов (голова; 1923–1929). У складних умовах діяльності Комісії працею переважно позаштатних постійних співробітників О. Андріяшева, Г. Берло, О. Тулуба, В. Горкова, П. Руліна вдалося зібрати картотеку на 200 тисяч біобібліографічних карток (із яких близько 150 тисяч за часи керування Комісією М. Могилянським)та скласти Реєстр імен. Особлива заслуга в організації цього процесу належить Могилянському. Для порівняння наведемо, що «Азбучный указатель имен русских деятелей для Русского биографического словаря» (1887) налічував 40 020 імен. Багато біографічних довідок для словника було написано особисто Михайлом Михайловичем. Практичний досвід у цій царині він набув під час підготовки біографічних статей для «Нового энциклопедического словаря» Брокгауза і Ефрона4. Тут було вміщено його статті про письменників, діячів культури – Миколу Вербицького, Володимира Винниченка, Миколу Вороного, Михайла Драгоманова, Віктора Забілу, Панаса Мирного, Олександра Олеся тощо. Він був майстром коротких і точних біографічних портретів і зарисовок. Багато портретних замальовок містить рукопис «Повесть о днях моей жизни. 1890–1905»5, зокрема, згадок про революціонера І. Каляєва, з яким він познайомився у «Хрестах», М. Василенка за часів спільної праці у газеті «Киевские отклики», В. Леніна та ін.

РУКОПИСИ І ДРУКИ Світлана ІВАНИЦЬКА

ПРАЦЯ «ПЕРВАЯ ГОСУДАРСТВЕННАЯ ДУМА» як пам’ятка політичної публіцистики

роки першої російської революції свою еволюційну альтернативу, що передбачала збереження громадянського миру, можливість діалогу влади й опозиції, центру й національних регіонів, запропонували представники ліберально-демократичної еліти, які увійшли до лав конституційно-демократичної партії (кадетів), утвореної 12–18 жовтня 1905 року в Москві. На другому з’їзді партії (5–11 січня 1906 р.) було додано ще одну, зрозумілішу для простого люду, назву – партія «Народної свободи». У системі політичних партій Росії кадети посідали особливе місце. Це була партія інтелектуалів, що, акумулюючи у своїх лавах цвіт російської інтелігенції, мріяла про мирне перетворення країни за європейськими взірцями, на підставі загальнолюдських цінностей, у конституційну монархію1. У період революції 1905–1907 роківв місцевих партійних організаціях було багато представників «соціальних низів»: робітників, ремісників, службовців, селян. За різними оцінками, чисельність партії навесні–влітку 1906 року становила від 50–70 тисяч до 70–100 тис. чоловік 2 . До 1917 року кадети були головною політичною партією російського лібералізму і провідною силою опозиції. Критично мисляча інтелігенція сприймала ідеологію й тактику кадетської партії як ту «золоту середину», яка зможе прискорено змодернізувати традиційне російське суспільство, вирішити шляхом компромісу соціально-економічні проблеми малоземельного селянства й промислового робітництва та задовольнити вимоги «недержавних» народів імперії. Саме ліберали залишили найбільш значний інтелектуальний доробок, присвячений зародженню російського конституціоналізму. Їхні оцінки та прогнози подій виявились найбільш реалістичними. В публіцистичних працях лідерів кадетської партії було детально з’ясовано передвиборчу лінію партії (П. Мілюков, П. Струве, А. Камінка, В. Набоков), проаналізовано думські дебати й думські конфлікти (М. Винавер). Узагальнення ідеологами й практиками кадетизму першодумського політичного досвіду відбулось у двох фундаментальних виданнях – «Первая Государственная Дума» (вип. 1–3, СПб., 1907) і «К 10-летию 1-й Государственной Думы» (1916)3. В останньому взяли участь колишні депутати і кадетської, і трудової фракцій...

Михайло Михайлович Могилянський до лав кадетської партії вступив навесні 1906 року, напередодні виборів до Першої Думи. Він брав безпосередню участь у виборчій кампанії: спочатку як член Київського обласного комітету партії «Народної свободи» та виборець («избиратель») по м. Києву, в подальшому – як виборець по Городнянському повіту Чернігівської губернії. На третьому з’їзді КДП (21–25 квітня 1906 р.) був зареєстрований як делегат від Київської губернії4. У 1906 р. М. Могилянський переїхав до Петербурга, де до 1909 року виконував обов’язки редактора у видавництві М. Пирожкова, де працювала його матір, Марія Миколаївна. Журналістика стала одним із головних джерел матеріального забезпечення Могилянського. Писав він багато й швидко. Кореспонденції М. Могилянського друкувались у провідному органі кадетів – газеті «Речь», у поступових періодичних виданнях «Дума», «Десна», «Волынь», «Киевское слово», «Киевские отклики», «Украинский вестник» (СПб.) та інших. В автобіографії 1929 року журналіст зазначив, що «больше всего в жизни написал “корреспонденций” (несколько тысяч) и “рецензий” (много сотен)»5. Серед окремих видань публіцистичних творів Могилянського варто згадати такі праці, як «Историческое освещение финляндского вопроса» (СПб., 1910; 2-ге вид. – 1912), «О культурном творчестве (украинская проблема)» (Пг., 1916), «Шевченкови роковини 1916 р.» (Чернігів, 1916). Згодом у листі до М. Коцюбинського (березень 1910 р.) Михайло Михайлович жартівливо писав: «Могу в конце концов применить к себе, переделав прошлое время на настоящее, некрасовское: “Мне борьба мешает быть поэтом, песни мне мешают быть борцом”. Если очень широко расширить рамки понятий “поэт” и “борец”» 6 . В листі від 5 червня 1910 року повідомляв про те, що безупинно, до втоми, пише політичні статті до провінційних газет7. Коцюбинський, своєю чергою, в листі від 30 грудня 1910 року зауважував: «...Не питаю, як тепер поживаєте, не трудно здогадатися: сидите десь над перекладами, коректами, статтями й т. інш. Не завжди воно буває “для душі”...» 8 . Особливе місце в публіцистичному доробку Могилянського належить збірці «Первая Государственная Дума»

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

РУКОПИСИ І ДРУКИ

(СПб., 1907), яка вийшла друком в петербурзькому видавництві М. Пирожкова, обсягом у 200 сторінок. Автор об’єднав під однією обкладинкою свої найбільш значущі пресові матеріали 1906 року, що з’явились на шпальтах місцевих і центральних періодичних видань – «Речь», «Дума», «Десна» (Чернігів), «Волынь» (Житомир), «Украинский вестник» (СПб.). Це не академічний труд. Це – яскрава пам’ятка політичної публіцистики часів Першої російської революції. Своєрідний «думський щоденник», що концентрує значний фактичний матеріал, відтворює мінливі «образки життя», демонструє схвильований погляд автора на суспільні події, спалахи надій і сплески розчарувань... Переважна більшість матеріалів пронизана властивим Могилянському оптимізмом, вірою у можливість стрімкого оновлення країни та утвердження раціональних підстав державного ладу, у справедливість та ефективність окресленої кадетським керівництвом програми реформ. Структура книжки Михайла Могилянського про Першу Думу містить чотири частини. Перша – «В Думе» (с. 1–90), друга – «О Думе» (с. 91–119), третя – «Роспуск Думы (после Думы)» (с. 119–168); четверта – «Очерки крестьянских настроений» (с. 169–198). Матеріали розміщено в хронологічному порядку. Свої спостереження й роздуми автор фіксував від першого дня існування Думи – 27 квітня до останнього – 9 липня 1906 року. Визнаючи зміст книжки «строкатим», радив потенційному читачеві знайомитися спочатку зі змістом останнього розділу, де йшлося про суспільне життя Чернігівщини в 1906 році (дебати в земських зібраннях, аграрні розрухи, настрої селянства, репресивні дії місцевої адміністрації…). Тексту книжки передував епіграф: «La Duma est morte, vive la Duma!» Передмова до збірки датована 10 листопада й 12 грудня 1906 року (Петербург). Унаслідок успішної агітації, незважаючи на протидію влади, яка вважала кадетів «революціонерами» та переслідувала так само завзято, як соціал-демократів чи есерів, конституційні демократи отримали в Державній думі 179 місць з 499 (35,87%), утворивши найчисельнішу і найвпливовішу думську фракцію. Головою Думи став член ЦК, відомий юрист професор С. Муромцев, кадетами були також усі його заступники та голови 22 думських комісій. Після перемоги на виборах кадети шукали «на шляхах до свободи» взаємовигідного конституційного компромісу з владою. Могилянський вважав, що основне завдання, яке стоїть перед Державною думою, – забезпечити подальший мирний культурний розвиток народу за допомогою вільних установ демократичного конституційного ладу 9. З перших сторінок книжки читач занурюється в бурхливу атмосферу думських засідань. Все уявлялося тоді важливим і неповторним – і вибори керівництва, і перші промови, і перші несподівані конфлікти в середовищі опозиції… Могилянський ретельно фіксував у своїх записах ці подробиці парламентського життя. Освітлюючи перші тижні роботи Думи, писав: «…Речи Стаховича, Родичева и Шрага создали из вечернего заседания (4 мая) большой парламентский день»10. Взагалі адвокат Ілля Шраг та рідна Чернігівщина часто згадуються на сторінках книжки… Гаряче доводив критикам і опонентам, що головна мета КДП – боротьба за встановлення «істинного парламентаризму», замість створення новітньої пародії на нього.

№ 9 (193) / вересень 2013

Павло Мілюков – відомий історик і публіцист, фундатор та лідер Конституційнодемократичної партії, депутат ІІІ та ІV Державної думи, міністр іноземних справ Тимчасового уряду в березні–травні 1917 р.

Петро Струве – економіст, публіцист, історик, філософ, співзасновник «Союзу визволення», член ЦК партії кадетів, в 1906–1918 рр. редактор часопису «Русская мысль», де друкувався М. Могилянський. Депутат II Державної думи (1907) від Петербурга

Переконував, що боротьба за цей «істинний парламентаризм» становить єство й душу кадетської партії11. В соціально-економічних питаннях радикальну лінію Трудової групи, що декларувала себе як головна захисниця інтересів малоземельного селянства, Могилянський оцінював досить критично12. Аналізуючи популістські формули трудовиків стосовно того, що «народ сам вирішить аграрне питання», публіцист писав: «Впечатления аграрных процессов убеждают нас, что ничего творческого, сознательного и созидающего не заключается в судорожных взрывах, приводивших в движение голодные, темные массы, когда наставал предел человеческому терпению»13. Менш ніж через місяць після початку роботи Думи, 7 травня 1906 року, спостерігаючи за діяльністю Державної ради – органу, який повинен був стримувати «революційнобунтівливі» поривання Першої Думи, Могилянський висловив припущення щодо невідворотності наростання конфлікту між суспільством та владою. Для розуміння сучасного становища він радив уважно прислухатися до того, що говориться в «оновленій» Державній раді14. Могилянський у своїх нотатках відбивав настрої тих представників партії в Петербурзі, які підтримували тісні контакти зі своєю «малою вітчизною»15. Політичну поведінку кадетів у Думі висвітлив у статті «О тактических вопросах»16. Не погоджуючись з тезою, що у кадетів немає органічної внутрішньої єдності, М. Могилянський аргументовано доводив, що «успех и влияние КДП создались тем, что борьбу за торжество демократического конституционно-правового строя она сумела опереть на

ПОЛЕМІЧНІ СТОРІНКИ Світлана ІВАНИЦЬКА, Світлана ЛЯШКО

М. МОГИЛЯНСЬКИЙ, В. ЛЕНІН ТА ПРАВО НАЦІЙ НА САМОВИЗНАЧЕННЯ

(коментар до незавершеної дискусії)

автобіографії М. Могилянського (1929 р.), написаній на замовлення Інституту Леніна в Москві, потребує дешифрування фрагмент історії «полеміки» автора з В. Леніним в 1913– 1914 роках. На наш погляд, саме він пояснює подальші складні метаморфози в особистій долі Михайла Михайловича, зарахованого в 1930-ті роки до кола «українських буржуазних націоналістів». Для розуміння стриманого й обережного тону тексту документа слід пам’ятати, що писано це було у сталінську добу «Великого перелому» та нової хвилі репресій проти української національної інтелігенції. Наступні рядки з автобіографії чітко окреслюють погляд М. Могилянського на проблему федералізму і прав націй: 1. «...я, и состоя членом К.-Д. партии никогда не отказывался от федерализма, усвоенного от Драгоманова», 2. «...я никогда не был демократом великорусским», 3. «...критиковал шовинистическое выступление Донцова с лозунгом “самостийной” Украины ... с точки зрения федерализма», 4. «...никогда не отрицал права наций на самоопределение, права на отделение», 5. «Я не отвечал на полемические нападки Ленина, потому что принципиальных разногласий у нас, по моему глубокому убеждению, не было»1. Заключна фраза про те, що «государ ственный строй Союза Советских республик решил национальный вопрос вообще и украинскую проблему в частности в аспекте тех федералистических идей, которых я придерживаюсь от дней моей юности», була

продиктована, швидше за все, політичною кон’юктурою. Занадто страшні часи насувались... Могилянський не міг цього не відчувати. Але навряд чи щиро схвалював централістичну по суті, квазіфедералістську за формою модель територіально-політичного устрою сталінського Союзу. У довідці про М. Могилянського в 7-му томі «Литературной энциклопедии» за загальною редакцією наркома освіти А. Луначарського (1934 р.) йшлося про те, що цей український публіцист і критик «до Октябрьской революции был постоянным сотрудником кадетского органа “Речь”, где, между прочим, опубликовал в 1913 [г.] статью, содержащую резкую критику выдвинутого “Всеукраинским съездом студенчества” лозунга “Самостійна Украiна” (ст. “Всеукраинский съезд студенчества”). В статье «Узоры лжи», помещенной в том же году в “Речи”, М. открыто стал на защиту царизма. Эти статьи встретили резкий отпор со стороны В.И. Ленина, давшего в своих статьях “Кадеты и право нации на самоопределение”, “Национал-либерализм и право наций на самоопределение” (т. XIX) политически-классовую оценку “истинно-русским” выступлениям М. После революции М. перешел в лагерь украинского национализма». Могилянський намагався виправдатися та захистити своє чесне ім’я. У 1935 р. в листі на ім’я заступника головного редактора Павла Івановича Лебедєва-Полянського він вимагав спростування «наклепницької» статті, прохав «дати сатисфакцію у формі тих чи інших поправок або редакційних заяв у пресі або подальших випусках словника», повідомляв, що поставив «в повному обсязі» пи-

тання про свою політичну реабілітацію перед керівними органами ЦК КП(б). «Свою литературную величину я оцениваю настолько скромно, что полный пропуск моего имени в “ЛЭ” нисколько меня не удивил бы. Но раз издание сочло нужным уделить мне некоторое внимание, самый характер энциклопедического издания, конечно требовал известной полноты изложения». Із своїм критиком Могилянський погоджувався лише в єдиному випадку, а саме: щодо «упоминания, что в 1913 [году] я, между прочим опубликовал в “Речи” статью, содержащую резкую критику выдвинутого “Всеукраинским съездом студенчества” лозунга «самостійна Україна», встретившую резкий отпор со стороны В.И. Ленина». Могилянський визнавав, що «пути политического оппортунизма привели меня, с юных лет убежденного федералиста и автономиста, к статье, по аттестации В.И. Ленина, свидетельствовавшей о потере «чутья азбучного политического приличия» (а эту аттестацию я давно признал вполне заслуженной)». Але це питання було «в настоящее время лишено уже сколько-нибудь актуального интереса…». Підкреслював, що критика Леніна була спрямована не стільки на його особу, скільки на політичну позицію к.-д. партії та «на певний конкретний матеріал даної статті». Нагадував, що після Лютневої революції питання політичного самовизначення націй набуло для нього такої великої практичної значущості, що змусило на початку травня 1917 року вийти з членів кадетської партії. Наприкінці (швидше за все, формально) визнавав, що «единственная перемена в его взглядах по национальному вопросу, происшедшая после

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ПОЛЕМІЧНІ СТОРІНКИ

революции, сводится к признанию, что бескомпромиссное разрешение национального вопроса, как и всех прочих социальных вопросов, доступно только коммунизму»2 . Цікаво, що М. Могилянський був особисто знайомий із вождем світового пролетаріату. У спогадах він розповідає, що по дорозі до Петербурга у двадцятих числах березня 1900 року завітав до Пскова на запрошення талановитого художника-копіїста, реставратора, купецького сина Миколи Миколайовича Лохова (1872, Псков – 7 липня 1948, Флоренція). Вдень вони з захопленням подорожували по місту і його околицях, а вечорами зустрічалися з В. І. Леніним і дискутували. Від В. Леніна М. Могилянський відвіз листа Ю. Мартову в Полтаву, куди сам мав їхати. Отримавши листа, Ю. Мартов одразу ж «погрузился в чтение, а затем в расшифрование привезенного мною письма от В. И. Ленина»3. За цю «послугу» поліція суворо покарала Михайла Михайловича («уклонение от “маршрута” повлекло за собой новый арест (в Чернигове) и привлечение к новому “делу”). У подальшому завдяки цій зустрічі становище Могилянського в академічний період його перебування в Києві на початку 1920-х років було винятковим. За свідченням Н. ПолонськоїВасиленко, «...розмова з Леніним, про яку він охоче розповідав, створювала навколо нього свого роду «авреолю»: мало хто навіть зі старших комуністів мав у своєму житті такий атут, і де б не був Могилянський, його оточувала комуністична молодь и побожно розпитувала, який вигляд мав Ленін, що він казав, які були інтонації його голосу і т. д. Деякий час Могилянський почував себе спокійно. Вперше зазнав він прикростей у 1926 році» 4. Але повернемося до історії дискусії з Леніним та детально реконструюємо її на підставі фактів. Вперше Ленін атакував Могилянського в статті «Кадеты об украинском вопросе» (опублікована в газеті «Рабочая Правда», № 3 від 16 червня 1913 р.): «...на днях мы встретили в официальном органе к.-д. партии – “Речи”, статью постоянного ее сотрудника, г. Мих. Могилянского, которую нельзя обойти молчанием. Эта статья – настоящая шовинистическая травля украинцев за “сепаратизм”. “Безоглядный

№ 9 (193) / вересень 2013

авантюризм”, “политический бред”, «политическая авантюра» – вот какими выражениями пестрит статья чистейшего нововременца г. Мих. Могилянского, прикрывающегося плащом “демократизма”»!! И конституционно“демократическая” партия бесстыдно прикрывает эту статью, печатает ее сочувственно и молча одобряет подобный оголенный шовинизм» 5. Далі Ленін несамовито громив свого уявного опонента з «Речи»: «Г-н Мих. Могилянский указывает сам на тот факт, что на всеукраинском съезде студенчества в Львове против лозунга политической независимости Украины выступили и некоторые украинские социал-демократы в лице эмигрантов-украинцев из России, выступили против социал-демократа Донцова, который предложил съезду принятую большинством всех против 2-х резолюцию о “самостийной Украине“. ... Г-н Мих. Могилянский потерял настолько чутье азбучного политического приличия, что он бросает против Донцова и против всего съезда украинских студентов грубые, бранные слова из лексикона черносотенцев, превосходно зная, насколько невозможно для его противников опровержение взглядов «Речи», выступление перед русской аудиторией на той же трибуне, столь же решительное, открытое, свободное». З викривальним пафосом Ленін вигукував: «Горе-демократы – наши кадеты! И горе-демократы те, кто терпит без самого горячего протеста подобные выходки кадетов. ... Можно и должно спорить с национал-социалами вроде Донцова, но подлая травля за “сепаратизм”, травля людей, не могущих защищаться, есть предел бесстыдства наших кадетов» 6 . Йшлося про виступ українського соціал-демократа Дмитра Донцова на другому студентському з’їзді у Львові (1913 р.) «Сучасне положення нації і наші завдання», де він твердив, що в наступній війні Україна, щоб стати вільною, повинна виступити проти Росії, але ніколи – з нею. Українці зі зброєю в руках мусять здобути Українську державу, переконував Донцов, фактично проголошуючи необхідність відокремлення України від Російської імперії. Ця програмова доповідь була повністю підтримана делегатами з’їзду. Через конфлікт на національ-

Дмитро Донцов – критик і публіцист, член УСДРП (1905–1913), засновник теорії інтегрального націоналізму. В статті «В. Лєнін» (1924) писав: «Органічну нездібність Леніна шанувати чужі особисті або збірні права, найліпше характеризує його відношення до ”права на самовизначення” України. [...] самостійність України без федеративного зв’язку з Росією була для нього чимсь, що не існує в природі. [...] Сим своїм ідеям лишився вірний Лєнін до кінця. [...] Прокляттям нашої історії є те, що ми не могли сьому збірникові невгасимого фанатизму, неугнутої енергії і чисто понтифікального почуття власної непомильности – не могли протиставити нічого рівновартного.»

ному ґрунті Донцов вийшов із УСДРП. Вплив Д. Донцова серед української патріотичної молоді Наддніпрянщини швидко зростав. Лідер кадетської парламентської фракції П. Мілюков, виступаючи 19 лютого 1914 року на засіданні Четвертої Державної думи, звернув увагу на небезпеку донцовської пропаганди, її загрозу щодо збереження «єдиної й неподільної Росії». До критики Могилянського Ленін повернувся у праці «О праве наций на самоопределение» (розділ 5 «Либеральная буржуазия и социалистические оппортунисты в национальном вопросе») в квітні–червні 1914 року7. Впадає в око казуїстичність ленінської логіки, скерованої проти позиції М. Могилянського, вправність вождя більшовиків у технології перекручування фактів. Розпочинаючи класифікацію позицій бюрократії та буржуазії в системі третьочервневої монархії, Ілліч повідав однодумцям

СИЛЬВЕТКИ

ЗГАДУЄ М. САФ’ЯН,

зять М. Могилянського Матвій Матвійович Саф’ян (1910, Чернігів – 2003, Дніпропетровськ) – український металург, учений в галузі листопрокатного виробництва. В 1949 р. одержав Сталінську премію СРСР за істотне вдосконалення методів холодного прокатування конструкційної листової сталі, в 1950 р. нагороджений орденом «Знак Пошани». Доктор технічних наук (1969), професор. Мав почесні звання «Заслужений винахідник СРСР» (1977), «Заслужений діяч науки й техніки України» (1997). Опублікував понад 190 наукових праць, серед яких 11 монографій, підручників і довідників з листопрокатного виробництва. Одружився з Іриною – молодшою донькою М. Могилянського.

М. Саф’ян та І. Могилянська-Саф’ян. 1932 р. Світлина з родинного архіву Могилянських-Саф’янів

– 1929 року я одружився з молодшою донькою Михайла Михайловича Могилянського – Іриною Михайлівною. Вона тоді жила з матір’ю в Чернігові. Мати – вчителька, висококультурна жінка. Але вона на той час жила нарізно з Михайлом Михайловичем. А він у той час мешкав у Києві і працював в Академії наук України. У Чернігів він тоді не приїжджав. Тому, коли я женихався з його дочкою, буваючи у них вдома, я зустрічав лише Ірину Михайлівну та її матір. – Ви теж жили в Чернігові? – У Чернігові я народився, вчився, там закінчив індустріальний технікум. Після цього виїхав 1929 року в Донбас. У 1930 році була мобілізація молодих фахівців, охочих працювати на Воткінському машинобудівному заводі в Удмуртії, біля Іжевська. До мене на Урал з Чернігова приїхала Ірина Михайлівна. Жили ми у Воткінську недовго – до 1931 року. Воткінськ – місто порівняно невелике, що налічувало тоді тисяч 30 населення. Вищих навчальних закладів в ньому не було. А тут ще така неприємність трапилася. З’ясувалося, що в Ірини Михайлівни була гемофілія (погане згортання крові) в дуже слабкій формі. Їй якось вирвали зуб і протягом кількох днів не могли зупинити кров. Тоді лікарі у Воткінську порекомендували їй виїхати на південь. Вони вважали, що погана згортуваність була спровокована тим, що вона переїхала на Урал. Ірина Михайлівна поїхала до Чернігова. Я з Уралу потрапив до Києва на кілька місяців (про це трохи пізніше), а потім – до Дніпропетровська. Справа в тому, що я вирішив вступити до вищого навчального закладу. У Дніпропетровську жили мої далекі родичі. Я розраховував, що вони мене поселять на два-три місяці. Так і вийшло, я вступив до гірничого інституту на вечірнє машинобудівне відділення. Вдень працював на ДЗМО (Дніпропетровський завод металургійного обладнання). Через три місяці мені вдалося зняти кімнату, і Ірина Михайлівна з Чернігова приїхала до мене. Час був важкий – колективізація, індустріалізація. Роботи хоча і вдосталь було, проте підходящої для дружини довго не знаходилося. Матір Ірини Михайлівни переїхала з Чернігова до свого сина Дмитра Могилянського – письменника, відомого під іменем Дмитро Тась. Він жив у той час у Харкові. Ще до мого знайомства з Іриною Михайлівною репресували її старшу сестру Ладю. Це було в 1929 році. Як повідомлялося в чернігівській пресі, була розкрита підпільна антирадянська молодіжна організація, в якій нібито брала участь і Ладя. Я вже тоді розумів, що це все нісенітниця, що нічого схожого не було, що комусь просто треба набирати відсотки. Ладю репресували. Довгий час про неї ніяких відомостей не було. Тільки в 1932 або 1933-му ми дізналися про те, що вона засуджена і перебуває в ув’язненні на Соловках. Позаяк я працював на Уралі на машинобудівному заводі, то обрав машинобудівну спеціальність і в гірничому

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

СИЛЬВЕТКИ

Олена (зліва) та Ірина (справа) Могилянські

Світлини з родинного архіву Могилянських-Саф’янів

Ірина МогилянськаСаф’ян. 1940 р.

Дмитро Тась. 1920-ті роки

інституті. Ірина Михайлівна якийсь час пожила в Дніпропетровську, а потім поїхала до Києва до батька. Михайло Михайлович Могилянський тоді працював науковим співробітником Всеукраїнської академії наук. До речі, і досі я не знаю, чи були у нього якісь академічні звання. Він обіймав тоді дуже важливу, на мій погляд, посаду – був редактором біографічного словника, присвяченого українським діячам. Не знаю долі цього словника, вийшов він чи ні. – До речі, в Дніпропетровському історичному музеї нещодавно виявлено лист Михайла Могилянського, в якому він просить академіка Дмитра Яворницького повідомити свої біографічні дані... – Так, вони листувалися. У бесідах Михайло Михайлович розповідав про Яворницького. Перед тим, як вирушити до Дніпропетровська, я заїхав до Києва. Ірина Михайлівна також приїхала з Чернігова на короткий час. Місяців зо дватри жили в нього. Це було чи то наприкінці 1930 року, чи то на початку 1931-го. Тоді я й познайомився з Михайлом Михайловичем. – Яке він справляв враження? – Це враження у мене не змінилося й після того, як він уже жив з нами. Могилянський був широкоосвічена людина. Він блискуче знав українську, російську мови. Багато читав, цікавився всім, що його оточувало, в тому числі і політичними подіями. Але вже тоді починалися часи, коли потрібно було не розмовляти з самим собою! Це було небезпечно. Я розумів це. Як і те (хоча він про це ніколи не

№ 9 (193) / вересень 2013

І. Могилянська-Сафьян та Б. Ісаєв

говорив), що в нього складалися важкі умови в Академії наук. Жив він у Києві в комунальному мешканні на Великій Підвальній. У цій квартирі мав тільки одну велику кімнату. Ми втрьох там і жили. У Києві я влаштувався працювати на заводі «Ленінська кузня». Попрацювавши три місяці конструктором, я все-таки вирішив переїхати до Дніпропетровська, щоб вступити до інституту. Ірина Михайлівна залишалася жити з батьком. Місяця через три я знайшов у Дніпропетровську маленьку кімнату в шість квадратних метрів по вулиці Безуловській (вище Херсонської). У цій кімнаті ми вдвох і жили. Тоді я працював на Дніпропетровському заводі металургійного устаткування (ДЗМО), а ввечері навчався. Ірина Михайлівна теж влаштувалася до ливарного цеху ДЗМО. Свого часу, як і я, вона закінчила Чернігівський індустріальний технікум. У тому ж технікумі ми з нею і познайомилися. Інша сестра Ірини Михайлівни Олена Михайлівна нині живе і працює в Москві (з Москви 1995 року переїхала до Дніпропетровська, де 1998 року й померла. – М. Ч.). У 1920-ті роки вона також жила в Чернігові, вийшла заміж за Бориса Ісайовича Ісаєва. Він був редактором чернігівської газети «Червоний шлях», а потім призначений редактором сільської газети в Москві. З ним виїхала і дружина. Тому Олени та Бориса я практично не знав. А знав тільки про брата Дмитра, який жив у Харкові, і репресовану сестру Ладю. Оскільки мати Ірини Михайлівни залишилася одна, вона переїхала до сина в Харків, і у нього жила. Десь

СИЛЬВЕТКИ Микола ЧАБАН

ОЛЕНА МОГИЛЯНСЬКА:

спомини та листи

ворчістю і життєвим шляхом членів родини Михайла Могилянського я зацікавився чверть століття тому. Після зустрічі у 1990-му із зятем письменника Матвієм Матвійовичем Саф’яном почав листуватися з останньою дочкою Михайла Михайловича Оленою Могилянською, яка жила в Москві. Наше невелике обсягом листування тривало з 1990 до 1993 року (зберігаю чотири листи від неї). А невдовзі вона назавжди повернулася в Україну. Сталося це у серпні 1996 року, коли Олена Могилянська переїхала жити з Москви до племінника Олександра Матвійовича в Дніпропетровськ. Ми кілька разів зустрічалися. Вона мала окрему кімнату, де читала і проводила останні роки життя. Шкодую, але я не робив тоді ні фотографій, ні диктофонних записів. Лише принагідні нотатки. Зараз їх розбираю. У листі від 14 березня 1990 року Олена Михайлівна зокрема повідомляла: «Ви напевно знаєте, що батько до переїзду до Дніпропетровська працював у ВУАН головою комісії по укладанню словника українських культурних діячів, але під час процесу СВУ був звільнений, його перестали друкувати і він змушений був залишити Київ і переїхати до Дніпропетровська. Я приїздила до батька у Дніпропетровськ напевно в 1937 чи на початку 1938 р. Після арешту старшої дочки поетеси Ладі Могилянської батько тяжко хворів. На нервовому ґрунті у нього виникло захворювання крові і я його навіду-

Зліва направо: Ірина, Ладя, Леся (Олена). Світлина з родинного архіву Могилянських-Саф’янів

вала. Від жовтня 1938 р. я вже не мала змоги спілкуватися з рідними і була репресована. [...] Знаю, що в Дніпрі він підтримував дружнє знайомство з Дмитром Івановичем Яворницьким. Але все це було надзвичайно складно. Вам, хто, на щастя, не пережив ту епоху, годі уявити собі, в якому безумному, пекельному страху існували люди, як боялися одне одного і навіть самих себе. Батько гірко переживав, що своєю присутністю він обтяжує становище своїх близьких, і, звичайно, вже не міг постійно спілкуватися з друзями, тим більше, що і сам академік [Яворницький], наскільки пригадую, у ті часи зазнавав гонінь. Окрім літературних праць за домовленістю з Володимиром Дмитровичем Бонч-Бруєвичем батько писав і надсилав до Центрального літературного музею свої мемуари, які відбивали політичне життя країни, в якому він брав активну участь. Ці спогади “Повесть о днях моей жизни” були 1940 року передані до створеного Центрального державного архіву літератури і мистецтва (ЦДАЛІ) в Москві, де вони і зберігаються (фонд № 1267). Батько продовжував їх писати, як мені пригадується, і в Дніпропетровську, і у Великій Мурті буквально до кінця своїх днів. [...] Дякую Вам за відгук на роман “Честь”. Це так важливо. Що твір, написаний у першій третині століття (1929), продовжує хвилювати і вражати сучасників років, які завершують століття. Тим більше, що в наш розкуйовджений час тема роману – надактуальна. Мрію, що Ви відзначите це у своїх матеріалах». Олена Михайлівна надіслала мені передрукований нею початок батькової «Повести о днях моей жизни». Перший розділ «Генеалогія. Родичі» розпочинався грайливим епіграфом «Мое собрание насекомых Открыто для моих знакомых...» У листі від 20 травня 1993 року Олена Могилянська писала: «Шановний Миколо Петровичу! Мій племінник Олександр Саф’ян привіз мені № 1-2 журналу “Вільна Думка” з Вашим нарисом “Доба спалила й пропекла” про мого батька. Хочеться сказати вам величезне спасибі за Вашу цікаву роботу. А ще вважаю за свій обов’язок попередити Вас про помилку, яка вкралася. В нарисі ви пишете: “Після 1905 р. Могилянський повернувся до Петербургу як адвокат, став членом партії кадетів, з якої вийшов перед Лютневою революцією”. Справа в тому, що батько вийшов з партії к.-д. пізніше, а саме на початку травня 1917 р., саме тоді, коли партія ця прийшла до влади у Тимчасовому уряді, як говорить-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

СИЛЬВЕТКИ

ся, розцвіла пишним квітом, набралася сил, що допомогло батькові остаточно переконатися, що йому не по дорозі з ними. Про свій розрив, вихід з партії к. д. він широко сповістив громадську думку. Думаю, що десь в архівах є ці матеріали, в його мемуарах чи щоденниках. У всякому випадку в рукописному відділі Петербурзької публічної бібліотеки в щоденниках батька за 1934-37 рр. згадується про це. У запису від 16 травня 1935 р. Батько в своєму “Щоденнику”, роз’яснюючи свою статтю, яка викликала негативний відгук Леніна, пише: “До речі, саме розходженням з Кокошкинським планом вирішення українського питання і негативне ставлення к. д. з’їзду до автономії України (на початку травня 1917 р.) привели мене до виходу з к.-д. партії. Тепер визнаю, що при негативному ставленні к.-д. партії до автономії України і до 1917 р. моя приналежність до к.-д. партії була неприпустимим опортунізмом”. В оригіналі щоденники написані українською мовою. Вам я наводжу рядки з перекладу російською мовою (у нас ці рядки таким чином перекладені з російської знов українською. – М. Ч.) пітерського літератора Олександра Сергєєва, ще не опубліковані в пресі. Вам це має бути цікавим як авторові нарису. Тим більше, що зі слів Олександра я знаю, що цей нарис має увійти до книги і, можливо, ще є змога виправити допущену помилку. На все добре. З повагою Олена Могилянська. 20.V/(19)93. Москва» Допускаючи, що Олена Михайлівна не має змоги в Москві познайомитися з виданою в Мюнхені 1963 року книгою споминів про неокласиків «Безсмертні», я вислав їй копії з цього видання. У відповідь надійшов ще один лист: «Шановний Миколо Петровичу! Дякую Вам за звісточку, а особливо за можливість ознайомитися з книгою споминів про Зерова і його друзів “Безсмертні”. Я з великим зацікавленням прочитала її, дізнавшись про долі своїх близьких друзів. Мені здається, що Ви не випадково зацікавилися творчістю моїх сестри і брата – це були талановиті люди. На жаль, я мало можу допомогти Вам у пошуках матеріалів про них. [...] А поки що я надсилаю вам вірш брата (до листа додано передрукований на машинці вірш «Сніг» Дмитра Могилянського з датою 1918 рік з газети «Чернігівщина», 1919, № 1. – М. Ч.). Напевно, це найперший вірш, який потрапив до преси. Мені здається, він дуже зворушливий своєю юнацькою романтикою. Поезія ще підписана “Дм. Мог(илянський), написана ще до появи псевдоніма “Дм. Тась”. Я сама мемуарів не пишу – занадто багато їх написано. Надміру. Можу вам порадити написати до Києва Юрію Васильовичу П’ядику [...] У нього зібрані чудові матеріали про багатьох українських діячів культури [...] (з київським дослідником Юрієм П’ядиком ми листувалися. – М. Ч.). Для початку надсилаю Вам портрет Д. Тася роботи чернігівського художника Михайла Жука і фотографію Ладі (приблизно 1935 р.) (кольорова репродукція з портрета Дмитра Тася авторства Михайла Жука, як і чудового портрета Михайла Могилянського – обидва 1924 року – опубліковані в журналі «Київ», 1988, № 11 при багато ілюстрованій статті Сергія Лущика «Михайло Жук у колі сучасників». – М. Ч.).

№ 9 (193) / вересень 2013

Олена Могилянська. Світлина з родинного архіву Могилянських-Саф’янів

Спасибі за Ваш екслібрис, дуже добре використане Ваше прізвище! Мені він сподобався, дуже милий. Постараюся ще щось Вам розповісти про нашу родину, а Ви мені розкажете, в якому напрямі будете вести свою роботу про моїх близьких. Бажаю вам успіхів у роботі. На все добре! З пошаною Олена Могилянська. 23.7.(19)93». З цим листом Олена Михайлівна також надіслала пару своїх екслібрисів із зображенням звірів – мавпи і оленя. Наприкінці 1994 року я переслав до Москви свою книжку з нарисами про діячів Розстріляного Відродження на Придніпров’ї «Січеслав у серці», куди увійшов і нарис про Михайла Могилянського. Також сповістив Олену Михайлівну, що в бібліотеці журналу «Лель» 1993 року видано антологію «Український Декамерон», де в книзі першій вміщено чотири оповідання Михайла Могилянського – «Стріл», «Наречена», «Згуба» і «Ратовниця». У відповідь прийшов лист з Москви: «5.ХІІ.(1994). Шановний Миколо! Насамперед від усієї душі поздоровляю Вас з виходом чергової книжки “Січеслав у серці”! А ще дозвольте щиро подякувати Вам, що щедрість автора не обминула мене. З задоволенням прочитала Ваш щирий, добрий нарис про Батька. Життя йому випало нелегке. І так тепло стає на душі, коли читаєш про нього добре слово. Дякую! На жаль, я не знала про вихід “Українського Декамерона”, а тепер його вже немає в магазині “Українська книга”. І взагалі він (магазин) напевне терпить якісь біди, бо зі Старого Арбату він зник і знаходиться десь на вул. Гіляровського, № 1 у підвалі. Тож, коли я їм телефонувала, мені просто сказали: “Шукайте нас у підвалі...” [...] Ну, будемо шукати на розвалах, хоча це, звичайно, складніше. Попрошу друзівпітерців – може, вони здобудуть. Хотілося б мати. Ви запитуєте, чи не виходить в Києві “Вибране” [М. Могилянського]. Такий томик був підготовлений ще тоді, коли

ПАМ’ЯТЬ МІСЦЯ

МІСЦЯ ПАМ’ЯТІ М. МОГИЛЯНСЬКОГО

Будинок № 6/13 на розі Великого Василівського проспекту й 2-ї лінії в Петербурзі. Зведено наприкінці 1790-х – на початку 1800-х років. Третій поверх будинку, що прилягав до нього, та новий триповерховий будинок на нинішній вул. Рєпіна добудовано в 1859 р. за проектом архітектора Є. Вінтергальтера. Всі три будівлі об’єднали загальним фасадом. У будинку в різні часи мешкали відомі представники петербурзької інтелігенції, зокрема М. Чернишевський. На межі 1830-х – 1840-х років на музичних вечорах у поета й перекладача А. Струговщикова бували К. Брюллов, М. Глинка, Т. Шевченко, В. Бєлінський, Ф. Толстой, знаходився Толстовський музей, яким завідував В. Срезневський

олективна пам’ять, писав французький дослідник П’єр Нора у праці «Місця пам’яті», концентрується і репрезентується як у географічних пунктах, так і в місцях, які можна визначити як своєрідні точки зіткнення, де формується і комеморизується пам’ять суспільства. Такими місцями можуть бути люди, події, споруди, традиції, пісні або ландшафтні одиниці, оточені символічною аурою, що сприяють збереженню колективної та групової пам’яті. «Місця пам’яті» – це простір пам’яті, який виходить за межі уявлень про минуле. Спробуємо стисло висвітлити місця пам’яті, пов’язані з перебуванням Михайла Могилянського у різних містах Російської імперії, Української держави, Радянської України, Радянського Союзу. В цьому контексті не менш цікаві також місця поколінь і місця спогадів, пов’язані з тими чи іншими подіями в житті Михайла Могилянського. Джерелом для реконструкції є його листи й щоденник, спогади «Повесть о днях моей жизни», свідчення сучасників і нащадків… На «малій батьківщині» М. Могилянського – Чернігівщині таких місць пам’яті багато. Передусім, це садиби, де проживала родина письменника, місця його навчання та професійної діяльності. Скоріш за все, родина М. Могилянського ніколи не мала в Чернігові власного помешкання, а винаймала квартиру, одна з них знаходилася в центрі міста, на вулиці П’ятницькій, поблизу синагоги. Приміщення останньої збереглося (тепер там Молодіжний театр), а довкола скрізь нова забудова; старі ж будівлі були знищені ще в роки Другої світової війни. Можна також згадати садибу Шрагів на Петроградській вулиці (на жаль, не збереглася) та садибу Коцюбинських на Сіверянській вулиці (тепер вулиця носить ім’я М. Коцюбинського). Саме там М. Могилянський неодноразово відвідував своїх добрих приятелів. Як відомо, Михайло навчався у Чернігівській чоловічій гімназії (тепер це приміщення історичного музею ім. В.В. Тарновського) і працював в окружному суді (Управління СБУ по Чернігівській області). Відома адреса одного із будинків, де він проживав у 1917 році – будинок Б.І. Камінера на Московській вулиці (не зберігся). М. Могилянський як гласний Городнянського повітового земства, напевно, часто бував у приміщеннях губернської земської управи на Красній площі та міської думи. Тут приблизно в цей час працювали відомі діячі українства – М. Коцюбинський, Б. Грінченко, І. Шраг, В. Самійленко, А. Верзілов та ін. (нині в цих будинках розташовані облдержадміністрація та Чернігівське відділення Національного банку України). Дітей Могилянські хрестили у Хресто-Воздвиженській церкві в Чернігові (не збереглася): Лідію (3 листопада 1899 р.); Дмитра (8 лютого 1901 р.), Олену (22 серпня 1905 р.). Хрещеними Олени були дід по матері – статський радник Олексій Якович Ситенський і бабуся по батькові – Марія Миколаївна Могилянська.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ПАМ’ЯТЬ МІСЦЯ

З листів М. Могилянського відомо, що за доби служби мировим суддею він часто подорожував по губернії, зокрема, в м. Городня зупинявся на квартирі місцевого дворянського предводителя. У Петербурзі у 1908–1917 роках М. Могилянський з родиною жив на «Большом проспекте Васильевского острова» (Великий проспект Василівського острова). Це була одна із старовинних, найбільш широких, зелених і красивих вулиць північної столиці Російської імперії. Окрасою проспекту був і є Андріївський собор. Можливо, саме там родина хрестила молодшу доньку Ірину, яка народилася в Петербурзі у 1910 році. Мешкав правник і публіцист у будинку № 6, на розі 2-ї лінії, що був створений у 1859 році за проектом архітектора Є. Вінтергальтера. Там розташовувалося видавництво М. Пирожкова, з яким у 1900-ті роки співробітничали мати Могилянського і він сам. Із відомих, за споминами М. Могилянського, «місць пам'яті» у Києві – будинок на розі Михайлівського провулка та вул. Прорізної, в якому він жив у 1904–1905 роках під час роботи в газеті «Киевские отклики» (нині вул. Прорізна, 18 /1). У ті самі часи на Хрещатику, 42 в одному з приміщень за участю М. М. Могилянського проходили засідання постійного комітету Київської обласної групи кадетів. Будинок знаходився поблизу Бессарабського ринку, на протилежному боці, під час війни зруйнований. Збереглися фото початку століття. У помешканні № 8 будинку 36 на вул. Ворошилова (до 1928 р. мала назву Велика Підвальна; нині – Ярославів Вал) Могилянський проживав під час роботи у ВУАН з 1923 до 1934 року. В дмитрівський період життя він часто згадував «мою милу Ворошиловську вулицю»1, «… мою улюблену Володимирську горку…»2 . Упродовж 11 років цією вулицею пролягав маршрут до ще однієї київської адреси вченого – Всеукраїнської академії наук, яка розташовувалась у будинку № 54 по вул. Короленка (нині тут, на вул. Володимирській, 54 знаходиться Президія Національної академії наук України). На другому поверсі в одному з приміщень працювали співробітники Біографічної комісії. Неодноразово в різних текстах згадував М. Могилянський і Всенародну бібліотеку України при ВУАН, розташовану поблизу на бульварі Шевченка, 14. У середині 1920-х років у бібліотеці періодично відбувались літературні вечори неокласиків, в яких брав участь М. Могилянський. На вул. Тарасівській, 20 (будинок не зберігся) Могилянський часто бував у господі свого однодумця по кадетській партії, історика, юриста, голови Біографічної комісії в 1920–1923 роках – Миколи Прокоповича Василенка. Цей квартал Києва у ті часи вважався «академічним». Бував Могилянський і на вул. Паньківській, 9/14, у фамільній господі М. Грушевського, що був його дальнім родичем. 25 січня 1918 року під час наступу на Київ більшовицького війська під орудою М. Муравйова шестиповерховий красень був зумисне обстріляний запальними снарядами і зруйнований3. У Дніпропетровську в другій половині 1930-х рр. М. М. Могилянський мешкав у дочки Ірини Саф’ян в будинку, що знаходиться на розі проспекту К. Маркса і вул. Ворошилова (точна адреса – вул. Ворошилова, 1, кв. 38)4. На місці цього будинку на межі ХІХ–ХХ ст. була садиба громадського діяча, німецького колоніста Бергмана. В роки Першої світової війни тут розміщувалось відділення Червоного Хреста. Будинок побудований до війни, а згодом трохи змінений. Це мікрорайон Нагірний (або – Нагорка, Дачі, як називають його місцеві жителі), центр старого Катеринослава, а за радянських часів – елітний район міста, де селилась радянсько-партійна та адміністративногосподарська номенклатура. Під час прогулянок М. М. Могилянський заходив у гості до господи Дмитра Івановича Яворницького (нині – меморіал видатного дослідника запорозького козацтва, що функціонує як філія Дніпропетровського історичного музею). Він прогулювався парком Шевченка, де розташований Потьомкінський палац

№ 9 (193) / вересень 2013

Дніпропетровськ, вул. Ворошилова, 1. Тут у другій половині1930-х років письменник мешкав у дочки Ірини Саф’ян. На світлині відзначені вікна її квартири

(нині Палац студентів), лікувався від недокрів’я в обласній лікарні імені І. Мечникова (колишня губернська лікарня), неподалік від свого мешкання. «Місця памяті» Могилянського в Москві, Дмитрові, Харкові, Ленінграді ще потребують подальшого виявлення, уточнення та візуалізації. «Місця памяті» Михайла Могилянського встановили: Тамара Демченко, Тетяна Журавльова, Світлана Іваницька, Світлана Ляшко, Микола Чабан

ПРИМІТКИ 1 Могилянський М. М. Щоденник. 1934, листопад – 1937, жовтень / публікація О. Сергеєва // Хроніка 2000: Український культурологічний альманах. – К., 2007. – Вип. 59. – С. 280. 2 Там само. – С. 340. 3 Фото див. на сайті: Історія садиби родини Грушевських. Паньківська, 9http://vuam.org.ua/uk/ 4 Детальніше про історію вул. Ворошилова див.: http:// encdp.com/city/topography/gorodskaya_ulichnaya_ set/162

БІБЛІОГРАФІЧНІ ЗНАДОБИ

МИХАЙЛО МОГИЛЯНСЬКИЙ: Бібліографічний покажчик

АВТОБІОГРАФІЯ Відповідь М. М. Могилянського на анкету товариства «Час» (серпень, 1918) // Постійна комісія УАН–ВУАН для складання біографічного словника діячів України. 1918–1933: Документи. Матеріали. Дослідження / автор-укладач С. М. Ляшко. – К.: НБУВ, 2003. – С. 236–237. МЕМУАРИ Могилянский М. М. В девяностые годы // Былое. – 1924. – Т. 23. – С. 132–161. Могилянский М. М. В девяностые годы // Былое. – 1924. – Т. 24. – С. 97–139. Могилянський М. В. Самійленко в 90-х рр. [Спогади] // Самійленко В. Вибрані твори / з передн. словом, примітками і за ред. Ол. Дорошкевича. – [К.]: Книгоспілка, 1926. – С. 247–253. Могилянський М. Спогади про М.М. Коцюбинського // Червоний шлях. – 1929. – № 10/11. – С. 110–117. Могилянський М. «Чернігівський період» М. М. Коцюбинського: На підставі особистих спогадів / вступ, прим. і підготовка тексту Кураса Г.М., Сарбея В.Г., Степанець Г. П. // Слово і час. – 1990. – № 12. – С. 48–62. Могилянский М.М. Кабаре «Бродячая собака». Отрывки из повести о днях моей жизни / публикация А. Сергеева // Минувшее: Исторический альманах. – М.; СПб., 1992. – Вып. 12. – С. 168–188. Могилянський М. Із споминів про Івана Франка: [Трагічний Франко в останні роки життя] // Літ. Україна. – 2006. – 24 серп. – С. 7. ЩОДЕННИК Могилянський М. Щоденник. 1934, листопад – 1937, жовтень / публікація О. Сергєєва // Хроніка 2000: Український культурологічний альманах / редкол.: Ю. Буряк та ін. – К.: Фонд сприяння розвитку мистецтв, 2007. – Вип. 59. – С. 276–491. ЛИСТУВАННЯ Бардаш О. Листування Михайла Коцюбинського з відомими українськими діячами наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. // Сіверянський літопис. – 2010. – № 2-3. – С. 226–232. [Листи М. Коцюбинського до М. Могилянського – С. 230–232]. [Лист І. Айзенштока до М. М. Могилянського (2.08.1925)] // Айзеншток І. Автобіографія. Вибрані листи (1910-і – 1920-і роки) / упорядк., підгот. текстів, коментарі С. Захаркіна. – К.: Критика, 2003. – С. 32–34. Елина Е.Г. Максим Горький в литературной судьбе Михайла Могилянского (по письмам Могилянского К.А. Федину) // Русская литература. – СПб.: Наука, 1997. – № 4. – С. 160–163. Заболотна І. З історії підготовки «Біографічного словника українських діячів» у 20–30-х роках ХХ ст. (листи І. Крип’якевича до М. Могилянського) // Історичний журнал. – 2009. – № 5. – С. 102–113. Каран Д. Діяльність Постійної комісії для складання Біографічного словника українських діячів у контексті епістолярної спадщини К. В. Харламповича // Студії з архівної справи та документознавства. – К., 2004. – Т. 11. – С. 188–205. [Листи К.В. Харламповича до М.М. Могилянського 1929–1931 рр. – С. 191–205] . [Листи М. Зерова до М. Могилянського (1926, 1927 рр.)] // Зеров М. Українське письменство. – К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2003. – С. 1053–1057. Листи М. Коцюбинського до Мих. Могилянського [3.05.1910 – 19.11.1913; Чернігів; Київ; Capri] // Наше минуле. – К.: Вид. Т-во «Друкарь», 1918. – Чис. 2. – С. 58–85. [Листи М. М. Коцюбинського до М. М. Могилянського] // Коцюбинський М. Твори в 3 т. – Т. 3. – К.: Дніпро, 1965. – С. 386, 393, 402–403, 408–409, 411–419, 422–427, 429, 431, 442–443, 445–446, 448–450, 459–460, 466–467, 475–476, 481, 483–487, 499–502. [Листи М. М. Коцюбинського до М. М. Могилянського] // Коцюбинський М. Твори. В 7 т. – Т. 7 (1910–1913). – К.: Наук. думка, 1975. – С. 23, 37, 45, 52–53, 63, 77, 80, 82–83, 85–87, 96, 101, 103, 103–104, 104–105, 106–107, 107–109, 111–112, 120, 132–133, 139–140, 141, 147–148, 156–157, 176–177, 189–190, 201, 210, 218–219, 223, 230–231, 235–236, 255, 263–264, 268, 272, 275, 283, 290, 295–296, 300–301, 302, 303.

[Листи М. М. Могилянського до Михайла Коцюбинського [24 грудня 1909 р. – 23 лютого 1913 р., С.Петербург; Чернігів; Чернеча Слобода)] // Листи до Михайла Коцюбинського: в 4 т. / упорядкування та коментарі В. Мазного. – Т. 3: Карманський – Мочульський / Чернігівський літ.-меморіальний музей-заповідник М.М. Коцюбинського; Ін-т літератури ім. Т.Г. Шевченка НАНУ. – Ніжин, 2002. – С. 367–462. [Листи М. Рильського до М. Могилянського (1924–1941)] // Рильський М.Т. Зібрання творів: у 20 т. – Т. 19: Автобіографічні матеріали. Записні книжки. Листи (1907–1956) – К.: Наук. думка, 1988. – С. 141–188. Мицик Ю., Денис В. Листи М. Могилянського до М. Грушевського // Сіверянський літопис. – 1999. – № 5. – С. 108–119. М. М. Могилянський – В. І. Вернадському (1927–1933) // Вибрані наукові праці академіка В. І. Вернадського. – Т. 2. – Кн. 2: Володимир Іванович Вернадський. Листування з українськими вченими: Д–Я. – Ч. 1: Д–Н / ред. кол. тому: О.С. Онищенко (голова), Л.А. Дубровіна (заст. гол.) та ін. – K.: Б/в, 2012. – С. 629–633. Могилянский М. Письма Владимиру Мияковскому / вступ. ст., прим. Г. Кураса // Новый журнал (Нью-Йорк). – 2001. – Кн. 225 (декабрь). – С. 186–208. Мукосеєва Л.П. Листування М.С. Грушевського з М.М. Могилянським // Вісник Київ. славістичного ун-ту. – (Серія: Історія). – К., 2004. – № 18. – С. 203–220. МИХАЙЛО МОГИЛЯНСЬКИЙ У СВІДЧЕННЯХ СУЧАСНИКІВ Василенко М.П. Вибрані твори: 3 т. – Т. 2: Юридичні праці. – К.: Юрид. думка, 2006. – С. 148. Василенко М.П. Вибрані твори: 3 т. – Т. 3: Спогади. Листування. Щоденники. – К.: Юрид. Думка; Академперіодика, 2008. – С. 345, 352. Зеров М. [Рец.] М.М. Могилянський. М.М. Коцюбинський (До біографії письменника). В-во «Десенські хвилі». Чернігів, 1919. Стор. 16; М. Могилянський. Іван Франко. Видавничий відділ губ. наросвіти. Стор. 9 // Зеров М. Українське письменство. – К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2003. – С. 304. Євген Чикаленко і Петро Стебницький. Листування: 1901–1922 рр. – К.: Темпора, 2008. – С. 348, 472. Євген Чикаленко, Сергій Єфремов. Листування: 1903–1928 рр. – К.: Темпора, 2010. – С. 308. Євген Чикаленко, Андрій Ніковський. Листування: 1908–1921 рр. – К.: Темпора, 2010. – С. 170, 171, 180. Єфремов С. Щоденники 1923–1929. – К.: Газета «Рада», 1997. – С. 160, 381, 395, 396, 453, 454, 470, 472, 497, 500, 502, 686. Єфремов С. Вибране: Статті, наук. розвідки, монографії. – К.: Наук. думка, 2002. – С. 230, 235, 242, 252, 273, 279, 281, 283, 306, 312, 313, 315, 736. Костюк Г. Зустрічі і прощання: Спогади. – Едмонтон: Канад. інститут укр. студій; Альбертський університет, 1987. – Кн. 1. – С. 105, 142. Костюк Г. Зустрічі і прощання: Спогади. – К.: Едмонтон; Торонто: Canadien Institute of Ukrainian Studies Press, 1998. – Кн. 2. – С. 420. Костюк Г. Зустрічі і прощання: Спогади у двох книгах. – К.: Смолоскип, 2008. – Кн. 1. – С. 127, 160. Костюк Г. Зустрічі і прощання: Спогади у двох книгах. – К.: Смолоскип, 2008. – Кн. 2. – С. 354. Листування Михайла Грушевського: Листування М. Грушевського та Івана Джиджори / упоряд.: С. Панькова, В. Пришляк; ред. Л. Винар [та ін.]. – К. [та ін.]: УІТ; Простір, 2008. – (Серія: Епістолярні джерела грушевськознавства; т. 4). – С. 245, 436, 437. Полонська-Василенко Н. Д. Київ часів М. Зерова та П. Филиповича // Хроніка 2000: Наш край. – № 1-2 (3-4). – К.: Укр. письменник, 1993. – С. 117–135. Полонська-Василенко Н. Київ часів М. Зерова та П. Филиповича // Київські неокласики / упоряд. В. Агєєва. – К.: Факт, 2003. – С. 175–194. Полонська-Василенко Н. Михайло Михайлович Могилянський // ПолонськаВасиленко Н. Спогади. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2011. – С. 492–501. Полонська-Василенко Н. Спогади. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2011. – С. 14, 15, 178, 317, 326–328, 330, 331, 333, 373, 390, 492, 492–501, 535.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

БІБЛІОГРАФІЧНІ ЗНАДОБИ

Полонська-Василенко Н.Д. Українська Академія наук (Нарис історії). – К.: Наук. думка, 1993. – 215 с. Сріблянський М. [Шаповал М.]. [Рец.] Мих. Могилянський. Шевченкови роковини в 1916 р. – Чернігів, 1916 // Шлях. – 1917. – Ч. 1. – С. 76. Филипович О. Спомини про брата // Київські неокласики / упор. В. Агєєва. – К.: Факт, 2003. – (Серія «Укр. мемуари»). – С. 137–160. РІД ТА РОДИНА МОГИЛЯНСЬКИХ Волянська Л. Ладя Могилянська – посестра Олени Теліги: (До 50-річчя розстрілу) // Альманах Українського Народного Союзу на рік 1987. Річник 77-й / І. Кедрин [та ін.]. – Джерсі Ситі; Нью-Йорк: Свобода, б. р. – С.75–88. Гуменна Д. [Рец.]: Тась Д. Ведмеді танцюють. – К., 1927 // Плужанин. – 1927. – № 11-12. – С. 95–97. Демченко Т. «Я мрію написати ще про Дмитра Тася...»: З історії нездійсненого задуму Г. Кураса // «Я думав, які теми були б цікаві...»: Праці Г. Кураса, спогади і матеріали про українського історика / упоряд.: В.М. Бойко, Т.П. Демченко, І.Я. Каганова. – Чернігів: Видавець Лозовий В.М., 2010. – С. 63–68. Дмитро Тась (1901–1938) – забутий митець «Розстріляного Відродження». – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: westalker.livejournal.com/2999. html Дмитро Тась. Українські видавництва в Чернігові // «Я думав, які теми були б цікаві...»: Праці Г. Кураса, спогади і матеріали про українського історика / упоряд.: В.М. Бойко, Т.П. Демченко, І.Я. Каганова. – Чернігів: Видавець Лозовий В.М., 2010. – С. 69–71. Смілянський [Л.] [Рец.]: Тась Д. Ведмеді танцюють. – К., 1927 // Літературна газета. – 1928. – № 1. – С. 4. Журавльова Т.П. Матеріали родини Могилянських у зібранні Чернігівського історичного музею ім. В.В. Тарновського // Скарбниця української культури: Матеріали ювілейної наукової конференції, присвяченої 100-річчю Чернігівського історичного музею ім. В. В. Тарновського. – Чернігів, 1996. – С. 67–68. Журавльова Т. Родина Могилянських і Музей українських старожитностей ім. В. В. Тарновського // Скарбниця української культури: Зб. наук. праць. – Чернігів, 2002. – Вип. 3. – С. 142–146. Журавльова Т. З родини Миколи Могилянського. Дружина, донька // Скарбниця української культури: Зб. наук. праць. – Чернігів, 2012. – Вип. 14. – С. 245–250. Крижанівський С. Поет урбаністичних мотивів [Про Дмитра Тася] // Поезія. – 1986. – Вип. 1. – С. 164–165. Курас Г. Доля Ладі Могилянської: думки історика // Наше життя. – Нью-Йорк. – 2004. – № 10 (жовтень). – С. 7–12. Курас Г. Доба і поетеса: Спроба «реставрації» долі Ладі Могилянської // «Я думав, які теми були б цікаві…»: Праці Г. Кураса, спогади і матеріали про українського історика / упоряд.: В.М. Бойко, Т.П. Демченко, І.Я. Каганова. – Чернігів: Видавець Лозовий В. М., 2010. – С. 45–53. Курас Г. «Многая літа» Олени Могилянської: До 100-річчя від дня народження // Наше життя. – Нью-Йорк. – 2005. – № 11 (листопад). – С. 5–7. Міяковський В. У день Івана Купала (Пам’яті Ладі Могилянської) // Міяковський В. Недруковане й забуте. Громадські рухи XIX ст. Новітня українська література. – Т. 1. – Нью-Йорк, 1984. – С. 439–441. Могилянська Л. Поезії // Атом серця: українська поезія першої половини ХХ століття: Для ст. шк. віку / упоряд., передм., приміт. Ю. Ковалів. – К.: Веселка, 1992. – С. 252–254. Доценко Р. З недоспіваного відродження // Культура і життя. – 1988. – 20 березня. Мовчан Р. Український модернізм 1920-х: портрет в історичному інтер’єрі: монографія / Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. – К.: ВД «Стилос», 2008. – 544 с. Нестелєєв М.А. Екзотичний експресіонізм Дмитра Тася // Істориколітературний журнал. – 2010. – № 18. – С. 535–540. П’ядик Ю. Могилянські // Зона. – 2004. – № 18. – С 187–192. Саф’ян Матвій Матвійович (1910–2003) [Зять М.М. Могилянського] // Чернігівці – лауреати державних премій: До 210-ї річниці утворення Чернігівської губернії та 80-річчя Чернігівської області: Довідник / упоряд. Т.П. Журавльова, Л.П. Ларіонова, С.М. Сергєєва; Чернігівський історичний музей імені В.В. Тарновського. – Вид. 2-ге, випр. і доп. – Чернігів: ПВК «Десна», 2012. – С. 301–302. Скуратовский В. Ладя Могилянская. Из полузабытых имен // Столичные новости. – Москва, 2003. – 8–14 июля. Лихачев Д. Воспоминания. – СПб.: Logos, 1995. – С. 250–251. Тась Д. Земля під снігом // Глобус. – 1925. – № 10 (травень). – С. 217–222.

№ 9 (193) / вересень 2013

Тась Д. Ведмеді танцюють [та інші] оповідання. – К.: «Маса», 1927. – 144 с. Тась Д. Сад. Оповідання. – К.: «Маса», 1930. – 124 с. Тась Д. Гримить світами Марксів заповіт... // Літературна газета. – 1933. – № 5-6 (15 квітня). – С. 1. Федоров Н. Канал и судьбы // Дмитровский вестник. – 2003. – 11.09. – № 122. Федоров Н. Канал и судьбы («Дмитровский вестник», Московская область) // Журналистика как поступок: сб. публикаций победителей и финалистов премии им. А. Сахарова / ред. А. К. Симонова. – М.: Медея, 2004. Чабан М.П. [Під псевд.]. З родини письменників: [Про Олену Могилянську] // Бористен. – 1997. – № 11. – Листопад. – С. 2–3. Чабан М.П. Була життєлюбом і книголюбом: [Письменниця Олена Могилянська] // Чернігівський вісник. – 1998. – 6 березня. Чабан М.П. Пам’яті Олени Могилянської // Просвіта. – 1998. – 7 березня; [Також: Літ. Україна. – 1998. – 19 березня]. Черкас О. Ладя Могилянська – патронка 124-го відділу СУА // Наше життя. – 2011. – № 3. – Березень. – С. 12. Шевчук В. Могилянські. Забута письменницька родина України // Україна. – 1988. – № 27. – С. 8–9. ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ Курас Г., Демченко Т. «Хотілося бути в Чернігові…» // Сіверянський літопис. – 1998. – № 6. – С. 96–104. Журавлева Т.П. «Он не мог жить спокойно…» // Черниговский полдень. – 2006. – 10 груд. – С. 4. Курас Г.М., Сарбей В.Г. Михайло Могилянський: «Ніколи в житті я не був націоналістом…» // Вісник Академії наук УРСР. – 1990. – № 4. – С. 56–61. Курас Г. М. Могилянський та В. Міяковський – два взірці шляхетности: З історії української інтелігенції // Свобода (Нью-Джерсі). – 2006. – 1 вересня. – № 35. – С. 15, 23. Курас Г. М. Могилянський та В. Міяковський – два взірці шляхетности: З історії української інтелігенції // «Я думав, які теми були б цікаві…»: Праці Г. Кураса, спогади і матеріали про українського історика / упоряд.: В.М. Бойко, Т.П. Демченко, І.Я. Каганова. – Чернігів: Видавець Лозовий В. М., 2010. – С. 28–33. Курас Г. Заручник сталінської епохи: до 65-річчя від дня смерті М. Могилянського // Літ. Чернігів. – 2007. – № 3. – С. 104–109. Слабошпицький М. Автопортрет людини перед прірвою: Михайло Могилянський та його щоденник // Хроніка 2000: Український культурологічний альманах. – К.: Укр. письменник, 2007. – № 59. – С. 270–275. Слабошпицький М. Що записано в книгу життя: Михайло Коцюбинський та інші: роман. – К.: Ярославів Вал, 2012. – (Серія «PERSONA GRATA»). – С. 40– 46, 208–219, 257–263, 323–356. Хорунжий Ю. Вірую! [худ. біографія Михайла Грушевського]: Роман. – К.: «Бібліотека українця», 2001. – С. 284–285. Чабан М. Доба спалила й пропекла... [М. Могилянський, катеринослав. письменник] // Вільна думка. – Дніпропетровськ, 1993. – № 1-2, січень-лютий, С. 10–11. Чабан М. Доба спалила й пропекла… (Михайло Могилянський) // Чабан М. Січеслав у серці: Нариси: Книга пам’яті. – Дніпропетровськ: ВПОП «Дніпро», 1994. – С. 27–37. Чабан М. Доба спалила й пропекла. Нариси з історії літературного Придніпров’я. 1917–1934 // З любові і муки... / Ф. Білецький, М. Нечай, І. Шаповал та ін. – Дніпропетровськ: ВПОП «Дніпро», 1994. – С. 71–165. Чабан М. Доба спалила й пропекла // Антологія прози Придніпров’я. – Дніпропетровськ: Моноліт, 2005. – С. 136–150. ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНА, ПУБЛІЦИСТИЧНА ТА ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ Дзюба І. Нагнітання мороку: Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів початку століття ХХІ. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2011. – С. 260–262. Дудко І. «За наше жито нас ще й бито» [про М. Могилянського] // Дудко І. Автографи дружби і надії: Спогади, дослідження, нариси. – Городня, 2004. – С. 3–11. Дудко І. П. М. М. Могилянський: «Принципових розходжень у нас не було» // Сільські новини. – 1990. – 13 лют., 16 лют. Дудко І. П. Публіцист, письменник, перекладач [М.М. Могилянський] //Деснянська правда. – 1973. – 8 груд. Демченко Т.П., Онищенко В.І. Аграрні рухи на Чернігівщині на сторінках часопису «Украинский вестник» // Проблеми історичного і географічного краєзнавства Чернігівщини. – Чернігів, 1999. – Вип. IV. – С. 57–62.

ПРО АВТОРІВ 2013 № 9 (193) Тамара Демченко – доцент кафедри історії України та археології Черні-

гівського національного педагогічного університету ім. Т.Г. Шевченка, кандидат історичних наук

Ольга Єрмоленко – вчений секретар Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.М. Коцюбинського

Науково-популярний ілюстрований журнал

ВИДАВЕЦЬ ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 65 Генеральний директор Олеся БІЛАШ

Головний редактор Леся БОГОСЛОВ Відповідальний за випуск Ігор ГИРИЧ Упорядкування Світлана ІВАНИЦЬКА, Тамара ДЕМЧЕНКО Редагування, коректа Віри КАРПЕНКО Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ

АДРЕСА РЕДАКЦІЇ

Тетяна Журавльова – завідуюча ІІ науково-експозиційним відділом Чернігівського обласного історичного музею імені В.В. Тарновського Світлана Іваницька – доцент кафедри українознавства Запорізького інституту економіки та інформаційних технологій, кандидат історичних наук Світлана Ляшко – провідний науковий співробітник Інституту біографічних досліджень НБУВ НАНУ, кандидат історичних наук Галина Степанець – головний хранитель фондів Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.М. Коцюбинського Микола Чабан – член Національної спілки письменників України, заслужений журналіст України Автори-упорядники висловлюють подяку родині Саф’янів-Могилянських, директору Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д. І. Яворницького Н. Капустіній, історикам П. Талєрову (Науководослідницький університет «Вища школа економіки» в Петербурзі), Д. Коліснику (Дніпропетровськ, ДВНЗ «Національний гірничий університет»), І. Кочергіну (Дніпропетровськ, ДВНЗ «Національний гірничий університет»; Дніпропетровська обласна організація Національної спілки краєзнавців України), фахівцям кафедри історії України та археології Чернігівського національного педагогічного університету ім. Т.Г. Шевченка, працівникам Чернігівської обласної наукової бібліотеки ім. В.Г. Короленка, Чернігівського обласного історичного музею ім. В.В. Тарновського, Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.М. Коцюбинського за цінні консультації і надані фото, нащадкам Ладі Могилянської – пані Ірині Єфимовій та пані Єлизаветі Шнайдер за конструктивну підтримку проекту. Anyone wishing information in English or French about this publication is welcome to contact Lisa Schneider (zorrma@gmail.com) or Irina Efimov (iefimov@crescentschool.org ).

Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 67 E-mail: pamjatky.ukr@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 683 від 01.06.1994

ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНИ: історія та культура Передплатний індекс – 74401

ДРУКАРНЯ ТОВ «Видавничо-поліграфічна компанія “Експрес-Поліграф”» вул. Фрунзе, 47б, Київ, 04080. Тел. +38(044) 417 25 93 Наклад 1000 прим.

Розповсюдження, передплата, реклама Тел. +38(044) 498 23 64, +38(050) 310 56 63

uaculture.com

Передплатний індекс 74401

ВИХОДИТЬ ЩОМІСЯЦЯ ВАРТІСТЬ ПЕРЕДПЛАТИ НА 2013 РІК

1 місяць 22,49 грн

2 місяці 45,28 грн

Передплатити та придбати окремі примірники журналу в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Ознайомитись з журналом можна в усіх наукових бібліотеках обласних центрів України та бібліотеках райцентрів Київської області. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com

ПЕРЕДПЛАТА ТРИВАЄ УПРОДОВЖ РОКУ ВАРТІСТЬ ПЕРЕДПЛАТИ НА 2 МІСЯЦІ (З ЛИСТОПАДА)

П ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІН ІНДЕКС

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

9 95220

74401

336,60 грн

45,28 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

74501

37112

74310

23,53 грн

24,30 грн

23,53 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

60969

90269

28,84 грн

18,84 грн

Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через Оформлення передплати на друге півріччя 2012 року агентства. розпочнеться в квітні місяці. передплатні Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку через передплатні У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату наУкраїни, всі наші видання можна через сайт агентства, а також у редакції Газетно-журнального видавництва Міністерства культури України www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line». У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату видань на всі наші Передплатити та придбати окремі примірники в видання електронній версії можливо можна через сайт www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line» за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64

Довідки за тел.: 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com e-mail:(044) nvu.kultura.porhun@gmail.com

ISSN 0131-2685

Пам’ятки України: історія та культура. – 2013. – № 9. – С. 1–64.

Індекс 74401