Пам'ятки України by Національне газетно-журнальне видавництво

№1

СПЕЦВИПУСК КВІТЕНЬ 2013

Софія Київська: нові проекти та дослідження До Дня охорони культурної спадщини

 Об’єкт ЮНЕСКО  Археологія  Монументальний живопис  Архітектура  Гравюра

Брама Заборовського Софійського монастиря

2013, КВІТЕНЬ

спецвипуск № 1 (186)

ЗМІСТ НОМЕРА Науково-популярний ілюстрований журнал Видається із 1969 року

АКЦЕНТ 2

ЗАСНОВНИК Міністерство культури України

ВИДАВЕЦЬ ДП «Національне газетно-журнальне видавництво»

ВИДАВНИЧА РАДА

Археологічні дослідження на території Софійського заповідника Єлизавета АРХИПОВА,Тимур БОБРОВСЬКИЙ

ГРАВЮРА 26

РЕДКОЛЕГІЯ

Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Пам’яток України» – тільки з письмового дозволу редакції.

Проблеми дослідження Софійського собору: історія та сучасність Юрій КОРЕНЮК

АРХЕОЛОГІЯ

Олеся Білаш, Віктор Пасак, Максим Бударін, Віктор Вечерський, Олена Воронько, Ольга Дарибогова, Оксана Іонова, Євгенія Крутоголов, Іван Мечков, Лариса Нікіфоренко, Лариса Петасюк, Людмила Чумакова, Михайло Швед, Оксана Гайдук, Людмила Гнатюк, Ольга Голинська, Наталя Потушняк, Надія Соколенко

Віктор Акуленко Володимир Александрович Сергій Білокінь Леся Богослов Геннадій Боряк Ігор Гирич Андрій Ґречило Іван Дзюба Антоніна Жихорська Леонід Залізняк Віра Карпенко Сергій Кот Ярослава Павличко Леонід Прибєга Анатолій Ситник Павло Сохань Олександр Федорук

Концепція плану організації території Національного заповідника «Софія Київська» Любов АПОСТОЛОВА-СОССА, Ольга ЗЛИВКОВА

Варлаам Ясинський і Софійська митрополича катедра Тетяна ЛЮТА

АРХІТЕКТУРНА СПАДЩИНА 34

Софійська площа у ХVІІІ – ХХ століттях Тетяна СКІБІЦЬКА

МОНУМЕНТАЛЬНИЙ ЖИВОПИС 40

Твори художника Івана Селезньова в Софії Київській Тамара РЯСНА

МУЗЕЇ, МУЗЕЙНИКИ Й КОЛЕКЦІОНЕРИ 44

Чернігівські пам’ятки з колекції негативів Іполита Моргілевського Ніна СВІТЛИЧНА

Софійський заповідник у 1941–1943 роках Олександр КОСТЮЧОК

АКЦЕНТ Любов АПОСТОЛОВА-СОССА, Ольга ЗЛИВКОВА

КОНЦЕПЦІЯ ПЛАНУ ОРГАНІЗАЦІЇ

території Національного заповідника «Софія Київська»

(в межах ансамблю Софійського собору та його охоронної (буферної) зони)

ажливу роль у становленні державності та входження України до світової спільноти відіграє ставлення суспільства до історичного минулого і духовних цінностей народу, що втілено в пам’ятках історії та культури. Нині все виразніше усвідомлюється велике значення культурної спадщини, а особливо тих пам’яток, що в усі часи були своєрідними символами державності. Серед таких об’єктів – ансамбль Софії Київської, що входить до складу Національного заповідника «Софія Київська» (НЗСК). Ще у 1990 році саме ці пам’ятки стали складовими об’єкта всесвітньої спадщини «Київ: Собор Святої Софії з прилеглими монастирськими спорудами та Києво-Печерська лавра». На базі комплексу будівель Софійського монастиря відповідно до Постанови Ради Народних Комісарів УРСР від 7 березня 1939 року за № 217 був створений Софійський державний архітектурно-історичний музей-заповідник, який у 1944 році було перейменовано на Державний архітектурно-історичний заповідник «Софійський музей». Указом Президента України від 11 жовтня 1994 року за № 587 заповіднику надано статус «національного». З 2011 року заповідник підпорядковано Міністерству культури України. У 2010 році до Закону України «Про охорону культурної спадщини» було внесено поправки, зокрема про обов’язкове розроблення планів орга-

нізації територій історико-культурних заповідників – науково-проектної документації, якою повинні визначатися межі, зони охорони, обсяги і строки проведення робіт з консервації, реставрації, реабілітації, музеєфікації, ремонту і пристосування об’єктів культурної спадщини, благоустрою історико-культурного заповідника, а також заходи з охорони і використання об’єктів культурної спадщини, збереження і відтворення традиційного характеру середовища. Нове керівництво НЗСК розроблення Плану організації території вважає пріоритетним у своїй діяльності. Відсутність такої науково-проектної документації значно ускладнює роботу та перспективи подальшого розвитку заповідника, унеможливлює ефективне забезпечення збереження та використання пам’яток. Актуальність цієї концепції полягає не тільки у визначенні напрямів розвитку території заповідника, а й у розв’язанні цілої низки проблем, пов’язаних з розташуванням ансамблю в середмісті, інтенсивний розвиток якого має досить негативний вплив на стан збереженості пам’яток та їх видове розкриття. Окрім того, необхідність розроблення цієї документації стала однією з ключових вимог ЮНЕСКО, зокрема 36-ї сесії Комітету всесвітньої спадщини, в рішеннях якого було висловлено стурбованість щодо відсутності системи управління та визначення механізмів координації в управлінні об’єктом. Відповідно до методологічних за-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

Історико-архітектурний опорний план ансамблю споруд Софійського собору та його охоронної (буферної) зони Умовні позначення Пам’ятка архітектури національного значення Пам’ятка архітектури, історії національного значення Пам’ятка історії національного значення Пам’ятка археології національного значення Пам’ятка архітектури місцевого значення Пам’ятка містобудування місцевого значення Пам’ятка архітектури, історії місцевого значення Пам’ятка історії місцевого значення Пам’ятка археології місцевого значення Пам’ятка архітектури, науки і техніки місцевого значення Пам’ятка монументального мистецтва національного значення Пам’ятка монументального мистецтва місцевого значення Пам’ятка історії місцевого значення (пам’ятник, монумент) Пам’ятка ландшафту місцевого значення Щойно виявлений об’єкт культурної спадщини Щойно виявлений археологічний об’єкт культурної спадщини Зруйнована пам’ятка культурної спадщини Дисгармонійна споруда Межі та території: заповідників

сад Плани організації територій заповідників розробляються у два етапи. На першому етапі – Концепція плану організації території заповідника, на другому, безпосередньо, План організації території заповідника1. Виходячи зі специфіки Національного заповідника «Софія Київська», було прийнято рішення про термінове виконання робіт на найціннішій і найскладнішій частині його території. Науково-дослідні роботи з розроблення Концепції плану організації території Національного заповідника «Софія Київська» в межах ансамблю споруд Софійського собору та його охоронної (буферної) зони у м. Києві (з визначенням меж та режимів використання зон охорони пам’яток) були виконані Науково-дослідним інститутом пам’яткоохоронних досліджень, який має великий досвід розроблення такої документації; науковим керівником роботи є кандидат архітектури В. Вечерський. При розробці Концепції плану організації території були використані аналітичні матеріали, підготовлені науковими співробітниками НЗСК. Об’єктом дослідження стала територія Національного заповідника «Софія Київська» в межах ансамблю споруд Софійського собору (5,02 га) та його охоронної (буферної) зони, затвер-

спецвипуск № 1 / квітень 2013

дженої Наказом Міністерства культури і туризму від 23.12.2005 за № 1076 (111,81 га). Формування архітектурного середовища ансамблю Софійського собору тривало з ХІ по ХVІІІ століття в межах історичного центру Верхнього міста. Садиба ансамблю знаходиться між сучасними вул. Володимирською, пров. Георгіївським, вул. Стрілецькою, Рильським провулком і Софійською площею. Ансамбль Софії Київської являє собою комплекс різночасових будівель ХІ, ХVІІ–ХХ століть, пов’язаних з діяльністю Софійського собору, Софійського чоловічого монастиря і Київської митрополії. Основні споруди комплексу є найяскравішими зразками українського зодчества. Під час розроблення Концепції плану організації території Національного заповідника «Софія Київська» були використані такі методи теоретичних досліджень, як, наприклад, історичний (об’єкт розглядається від моменту виникнення та протягом усього свого існування). Системний підхід полягає в комплексному вивченні об’єкта як певної єдності з узгодженим функціонуванням частин і цілого. Ансамбль споруд Софії Київської – досить складний та багатоелементний об’єкт, тому для його вивчення застосовувались

охоронної (буферної) зони об’єктів всесвітньої спадщини пам’ятки садово-паркового мистецтва національного значення пам’ятки садово-паркового мистецтва місцевого значення природних заповідників

методи структурно-генетичного аналізу і синтезу. Були використані також методи бібліографічних, архівних, картографічних, іконографічних досліджень, а також методи суто емпіричних досліджень: спостереження, натурні дослідження, порівняння та картографування2 . У результаті проведеної науководослідної роботи був розроблений кресленик історико-архітектурного опорного плану визначеної території. На цьому кресленику зафіксовано нерухомі пам’ятки національного та місцевого значення, щойно виявлені

АКЦЕНТ Юрій КОРЕНЮК

Проблеми дослідження Софійського собору:

ІСТОРІЯ ТА СУЧАСНІСТЬ

Софійський собор. Сучасний вигляд. Фото Юрія ШКОДИ Аерофотозйомка

далекому 1987 році відомий російський (на той час радянський) дослідник давньоруської та візантійської архітектури Олексій Комеч писав про парадоксальність ситуації, що склалася навколо Софії Київської: «...Обговорюються гіпотези, у той час як унікальна збереженість пам’ятки дозволяє одержати точні відповіді на багато важливих для історії нашої архітектури питань. Хотілося б щоб дослідження Софійського собору стали нарешті цілеспрямованими й інтенсивними»1. Пропонована читачеві стаття має на меті звернути увагу на те, що окрім проблем датування Софійського собору в Києві існує ще чимало дискусійних питань, пов’язаних з етапами будівництва цього храму, проблемами реконструкції первинного вигляду та історією створення його художнього ансамблю, які хвилювали дослідників і в ХІХ, і у ХХ столітті, продовжують хвилювати й зараз, але більшість з них і понині лишаються нез’ясованими. Почнемо з найстаршого комплексу проблем, пов’язаних з послідовністю виникнення внутрішніх і зовнішніх галерей та двох сходових веж, що ведуть на хори. Міркування, які висловлювалися з цього приводу у ХІХ столітті, були найрізноманітнішими. А з середини ХХ століття пануючою стала концепція, згідно з якою до так званого первинного архітектурного задуму Софійського собору та першого етапу його будівництва входила центральна п’ятинавова частина, яку з півночі, заходу та півдня оточували одноповерхові галереї. Поява з трьох боків будівлі ще одного ряду зовнішніх галерей разом із південною сходовою вежею, а також надбудова другими повер-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

Софійський собор. Реконструкція первинного вигляду Ю. Асєєва, М. Кресального та В. Волкова Перший етап будівництва Після остаточного завершення

хами первинних галерей, що стали тепер внутрішніми, згідно з цією концепцією була наступним етапом будівництва, а останнім етапом стала побудова північної вежі. Підставою для визначення такої послідовності будівництва був передусім той факт, що мурування зовнішніх галерей у місцях їх примикання до стін внутрішніх галерей не має перев’язувань, на відміну від внутрішніх галерей, склепіння яких зі стінами центральної п’ятинавової частини храму утворюють суцільні моноліти. Щодо других поверхів над внутрішніми галереями, то головним аргументом на користь їх пізнішої появи є відмінність у техніці мурування. Якщо усі стіни п’ятинавового ядра собору містять значну кількість каменю, який чергується з прошарками плінфи (техніка мурування «opus mixtum»), то найбільші збережені фрагменти стіни другого поверху внутрішньої галереї, розташовані з південного боку у східному торці та у її західній частині, муровані лише з плінфи, покладеної так само, як і в центральній частині з прихованим рядом, але без жодних включень каменю. Визначення північної вежі третім етапом будівництва пов’язувалося із тим, що вона була вбудована в уже існуючу західну галерею. На матеріалах досліджень будівлі Софії, проведених у 1947–1950 роках Юрієм Асєєвим, Миколою Кресальним та Володимиром Волковим, було запропонова-

спецвипуск № 1 / квітень 2013

но реконструкцію зов нішнього вигляду собору на початковому етапі його створення – без зовнішніх галерей та веж і остаточний варіант, з двома рядами галерей та двома вежами. На початку 60-х років така послідовність будівництва Софії була детально описана Михайлом Каргером, який датував будівництво зовнішніх галерей та південної вежі кінцем ХІ століття2, а північну вежу початком ХІІ століття, згадуючи при цьому князювання Володимира Мономаха3. З періодом київського князювання Володимира Мономаха (1113–1125 рр.) появу всіх зовнішніх прибудов Софії цілком певно на той час пов’язував і Микола Кресальний, один з авторів досліджень архітектури собору, що лягли в основу концепції його поетапного будівництва4. Посилаючись на такі висновки архітекторів та археологів, тогочасні дослідники, які займалися вивченням малярського опорядження Софії, фрески її зовнішніх галерей та обох веж, датували також початком ХІІ ст. 5 Хоча сам Кресальний у статті, опублікованій 1972 року, від початково пропонованих датувань зовнішніх частин будівлі дещо відійшов, схиляючись до думки про те, що зовнішні галереї Софії хоча і з’явилися пізніше основного ядра, але ще за життя Ярослава Мудрого, тобто до 1054 року, а появу північно-західної вежі почав відносити до кінця ХІ століття 6 . Водночас на початку 70-х років починають з’являтися перші публікації результатів нових на той час натурних обстежень галерей та веж Софійського собору, які дають можливість принципово по-іншому поглянути на їх будівельну історію. Зокрема, Григорій Логвин звертав увагу на те, що південний аркбутан зовнішньої південної галереї, який нібито перекриває фресковий орнамент на лопатці внутрішньої галереї, до якої примикає, спочатку спирався на голе мурування, позбавлене фрескового розпису, і лише пізніше внаслідок просідання підмурку він, відхилившись від стіни, опустився і на 0,30 м перекрив фреску, яка знаходиться нижче. Ці спостереження Логвин доповнив картограмою послідовності нанесення ділянок фрескового тиньку на північній зовнішній стіні південної вежі та на лопатках прилеглого до неї стовпа, розташованого між зовнішньою та внутрішньою галереєю, яка засвідчує, що і зовнішня і внутрішня галереї собору розписувалися одночасно

АРХЕОЛОГІЯ Єлизавета АРХИПОВА, Тимур БОБРОВСЬКИЙ

АРХЕОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ

на території Софійського заповідника

адиба Софійського собору у м. Києві є однією з найвизначніших ділянок території стародавнього Києва, оскільки впродовж 700 років тут розміщувалася митрополія Русі та України, а сам собор відігравав роль головного храму на східнослов’янських землях. Та, на жаль, археологічно ця територія вивчена недостаньо повно, хоча більша її частина не зазнавала пізніших забудов або істотних руйнацій. Не торкнулися цієї території і масштабні розкопки: усі попередні дослідження тут проводилися досить безсистемно та нерегулярно. Слід також відзначити, що в межах садиби Софійського собору існує низка підземних споруд – переважно господарських льохів пізньосередньовічного часу, які не лише мають певну цінність як стародавні об’єкти, а й створюють чималу загрозу цілісності наземних будівель та культурного шару. Усе це спонукає звернутися до систематизації наявних джерел з археологічної спадщини на території садиби Софійського собору з метою розроблення комплексу заходів з подальшого археологічного та спелеоархеологічного вивчення цієї ділянки стародавнього Києва. Розробка комплексної програми археологічних досліджень на цій території має стати орієнтовною «дорожньою картою», визначаючи основні засади та системну черговість майбутніх розвідок або розкопок. Археологічна спадщина, виявлена на території Національного заповідника «Софія Київська» (НЗСК), включає культурні шари давньоруського і нового часу. Культурних шарів більш ранніх періодів, що їх було відкрито в інших місцях Верхнього міста і «града Ярослава», на території Заповідника досі не виявлено. Відомо лише про окремі випадкові знахідки речей римського часу (камея з розкопок храму в митрополичому саду; бронзовий трипод1) та ранньослов’янського періоду (браслети із розширеними шестигранними порожніми кінцями, точне місце знахідки яких невідоме – «в Старом городе за Софийским собором»2). Серед виявлених під час розкопок

садиби Софійського собору об’єктів давньоруського і пізньосередньовічного часу – муровані огорожа та храм, кам’яна лазня або піч (?), дерев’яні житлові та господарські споруди, поховання, підземні споруди, випадкові знахідки монет, молівдовулів, будівельних матеріалів та деталей архітектурного декору Софійського собору, фрагменти деталей церковного начиння та особистого благочестя, голосників-резонаторів, побутового керамічного і скляного посуду, деталі одягу тощо. Об’єктів раніше кінця Х – початку ХІ століття поки не знайдено, але широкомасштабні планомірні археологічні розкопки на території Заповідника, як уже зазначалося, не проводилися. За літописом, на початку ХІ століття територія, на якій було зведено Софійський собор, знаходилась за межами «града Володимира». Новгородський перший літопис відносить закладку Софійського собору і «града Ярослава» до 1017 року, але «Повість врем’яних літ» повідомляє про це під 1037 роком: «В лѣто 6545. Заложи Ярославъ городъ великый Киев, у него же града суть Златая врата; заложи же и церковь святыя Софья, митрополью, и посемь церковь на Золотых воротѣхъ святыя Богородица благовѣщенье, посемь святаго Георгия манастырь и святыя Ирины»3. Згадується також, що побудова нового міста відбулася після поразки під стінами Києва печенізької орди у 1036 році (6544), коли, за висловом літописця: «И Ярославу же сущу в Новѣгородѣ, и приде ему вѣсть, яко печенѣзѣ обьстоят Кыевъ. Ярослав же собравъ воя многы, Варягы и Словены, и прииде Кыеву, и вьниде вь градъ свой. И бѣ же печенѣгъ бещисла. Ярославъ же выступи из града, исполчи дружину, и постави Варягы посредѣ, а на правѣй странѣ Кыяны, а на лѣвемь крилѣ Новгородцѣ, И сташа предъ городомъ, а Печенѣзѣ приступати начаша, и соступишася на мѣстѣ, идѣже есть нынѣ святая Софья, митрополья Русьская; бѣ бо тогда полѣ внѣ града и бѣ сѣча зла» 4. Але і ця дата не є безперечною, оскільки у Софійському першому літописі про це повідомляється під 1017 роком (6525):

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АРХЕОЛОГІЯ

«Придоша Печенези к Кыеву, и секошася у Киева, и одва к вечеру одоле Ярослав Печенегы, и отбегоша посрамлени. И заложи Ярослав великый град Киев, и златая врата постави, и церковь святую Софию заложи»5. Монастир Св. Софії у Києві згадується й Тітмаром Мерзебурзьким, за свідченнями якого у 1018 р.: «Архиєпископ цього міста з мощами святих і різними церковними прикрасами влаштував Болеславу і Святополку почесну зустріч в монастирі св. Софії, який, на жаль, у минулому році випадково погорів» 6 . Припускають, що Тітмар мав на увазі дерев’яні будівлі Софійського монастиря, що існували на цьому місці до зведення кам’яного храму. Так чи інакше, завдяки суперечності писемних даних обидві дати – 1017 і 1037 рік – мають своїх прихильників і противників, але точна дата побудови Софійського собору і «града Ярослава» досі залишається дискусійною7. За даними писемних джерел, аналізу архітектури, будівельної техніки та монументального живопису зведення мурованого Софійського собору датують першою половиною ХІ століття. Собор було збудовано у візантійському стилі константинопольськими майстрами за участю місцевих будівельників. Це був п’ятинавовий хрестовокупольний храм із п’ятьма апсидами, 13 банями, оточений із трьох боків двома рядами відкритих галерей – двоповерховою внутрішньою й одноповерховою зовнішньою з відкритим «гульбищем». Із заходу знаходяться дві вежі, всередині яких круті сходи вели на просторі, добре освітлені хори. Храм був багато оздоблений мозаїчними і фресковими розписами, мозаїчною підлогою і різьбленим архітектурним декором з привізного мармуру (переважно прокониського) та місцевого овруцького пірофілітового сланцю (так званого червоного шиферу), іконами та церковним начинням із кольорових і дорогоцінних металів тощо. На стінах собору зберігся найповніший у світі ансамбль фрескового (3000 кв. м) та мозаїчного (понад 260 кв. м) монументального живопису XI століття, на хорах собору – 11 різьблених плит парапетів з пірофілітового сланцю, in situ знайдено залишки південного, північного та західного порогів, мозаїчної підлоги із різнокольорової смальти і плит червоного шиферу, а також залишки підлоги із різнокольорових полив’яних керамічних плиток різної форми і розміру. Під підлогою собору біля солеї в ХІХ столітті знайдено чотири мармурові капітелі та інші мармурові деталі, уламки різьблених парапетних і карнизних плит з пірофілітового сланцю, а в межах садиби – мармурові колони і бази, різьблені карнизи та профільовані одвірки, а також бази з пірофілітового сланцю 8 . Залишки будівельного сміття давньоруського часу (уламки плінфи, мозаїк, фресок, вапняноцем’янкового розчину, в тому числі від мозаїчної підлоги із залишками смальти та без неї, голосників та різьблених плит парапетів хорів з пірофілітового сланцю) було відкрито в північно-східному куті подвір’я у 1946 році. Потужні шари будівельного сміття виявлено також 1948 року біля північної стіни гаража та на схід від Софійського собору у 2004

спецвипуск № 1 / квітень 2013

році. Цей шар сміття міг утворитися під час відновлення та впорядкування подвір’я митрополитом Петром (Могилою) у XVII столітті або реставрації кінця XVII – XVIII століття. Установлено, що після побудови собору навколо нього та інших споруд резиденції митрополита (які досі лишаються невиявленими) було зведено муровану огорожу. Її залишки на різних ділянках території садиби заповідника було знайдено під час досліджень М. Каргера у 1948–1950 роках. Загальна довжина відкритих ділянок муру дорівнювала 213,5 м. Ширина фундаменту стіни становила від 1,1 до 1,6 м, глибина залягання – від 0,5 до 1,2 м. З обох боків фундаменту стіни через кожні 6–6,2 м було зафіксовано лопатки завширшки 1,2–1,6 м. Збереглося тільки бутове мурування фундаментів стіни з валунів та брил пісковику на вапняно-цем’янковому розчині, місцями з відбитками квадратних цеглин у розчині та цегли in situ. На думку дослідника, стіну було збудовано водночас із завершенням собору митрополитом Феопемптом або його найближчими наступниками9. При цьому стіна охоплювала територію площею не менше ніж 3,5 га10. Слід також зазначити, що у давньоруський час з півночі біля стіни проходив глибокий яр чи рів (6 м від рівня сучасної поверхні), засипаний у XVII–XVIII століттях під час ремонту собору та розширення його садиби11. У 1946 році М. Каргер за 30 м на північ від північнозахідного кута Софійського собору дослідив муровану споруду, що складалась із трьох камер: центральної (більшого розміру) і двох менших – бокових. Стіни споруди було зведено із плінфи на вапняноцем’янковому розчині. На цегляній підлозі однієї з камер було виявлено стовпчики, які утворювали повздовжні та поперечні канали. У східній частині споруди знаходився глибокий котлован, заповнений битою плінфою, аналогічною плінфі самої споруди. За М. Каргером, це була гончарна піч, що функціонувала наприкінці ХІ – на початку ХІІ століття12 . Натомість В. Богусевич та інші дослідники атрибутують відкриту Каргером споруду як лазню, аргументуючи це тим, що печі для випалу цегли не будувалися на цем’янковому розчині, оскільки при високій температурі, яка потрібна була для випалу цегли, цем’янковий розчин оплавився б і стіни печі зазнали б руйнації. Не відповідають конструкції печі й дерев’яні підвалини, що виконували функції зв’язуючих балок13, а також час побудови цієї споруди – кінець ХІ – початок ХІІ століття. Необхідності в печі в цей час на території митрополичого двору не було14. З іншого боку, виробничі будівлі початку ХІ століття, функціонування яких пов’язують з будівництвом Софійського собору, – склоробні майстерні з виготовлення смальти для мозаїк, полив’яних плиток та глазурованого посуду, і в тому числі піч для випалу вапна, – було відкрито на схилах засипаного яру, розташованого на північний схід від собору15. Ще одну піч для опалення плінфи кінця ХІІ – початку ХІІІ століття було досліджено І. Тоцькою у 1975 році за будівлею Бурси, де в давнину також був схил яру16 . І хоча літописи не згадують

Варлаам Ясинський. Перша половина XIX ст. Національний заповідник «Києво-Печерська лавра»

ГРАВЮРА Тетяна ЛЮТА

ВАРЛААМ ЯСИНСЬКИЙ

і Софійська митрополича катедра

Герб В. Ясинського Сас у рукописі панегірика Івана Величковського

ідомо, що особа митрополита Варлаама Ясинського вирізнялась поміж визначних церковних діячів часів гетьманства Івана Мазепи. Його біографія маловивчена, хоч матеріалів до неї та до історії подій довкола особи митрополита, а також самої Київської катедри того часу збереглося достатньо. Окремі епізоди його життя висвітлені в літературі XIX століття1, але, певна річ, ці нариси обмежені як документальною базою, так і ідеологічними рамками. Ректором Київської колегії Ясинський став 13 листопада 1665 року2, на цю посаду його було одностайно обрано. 6 січня 1666 року, у храмове свято Братськаго училищного монастиря – Богоявлення. Мефодій Филимонович, єпископ Мстиславський, що був тоді блюстителем Київської митрополичої кафедри, посвятив Варлаама Ясинського в

спецвипуск № 1 / квітень 2013

сан ігумена монастиря. Чернігівський єпископ Лазар Баранович, колишній ректор Київської колегії, який завжди з любов’ю ставився до неї, дізнавшись про обрання Ясинського, писав до Києва «наместнику братскаго монастыря съ братіею» наступне: «...я в восторгђ отъ единодушнаго избранія, на котором Духъ Святый послалъ вамъ свои языки и пречестнаго отца Ясинскаго, – плодоностную вђтвь моего винограда. Оздравляю его вашимъ ректоромъ. Въ немъ вы нашли сокровище, скрытое въ полђ… Присоединяю къ голосамъ вашимъ мой голосъ и къ благословенію вашему мое благословенiе»3. Pекторування Варлаама Ясинського припало на досить складний період політичних протистоянь Московської держави та Речі Посполитої, які на той час регулювалися Андрусівським перемир’ям 1667 року. Цей непевний щодо українських земель (а особливо щодо Києва) договір фактично прирікав місцеву спільноту на прикордонну війну і відповідно впливав на її свідомість. Проявом такої політичної переорієнтації можуть бути глухі події, пов’язані з доносом на ректора із звинуваченням його у політичній (антиросійській) неблагонадійності. Справа тоді закінчилась на користь ректора, однак наступний випадок, пов’язаний із прикордонними наїздами у братській власності – с. Новосілках, що розташовувалось «за кордоном», за р. Ірпінем, уже в межах Речі Посполитої, – залишив виразний слід у документальних свідченнях. Збереглися скарги монастирської братії4 про пограбування Новосілок загоном «польського полковника Пива» – явної провокації місцевого прикордонного конфлікту. Ця акція не закінчилася для ректора без наслідків. Випадок був описаний у «ляментації» братських ченців (опублікованій анонімно у 1884 р. 5): в ній у кількох пунктах були перераховані «братські негаразди». Серед загального занепаду власності монастиря описується, зокрема, стан самої обителі: «Вымышляет (ректор-настоятель) крайнее убожество и говорит: потому я умалчиваю о деньгах, чтобы люди

АРХІТЕКТУРНА СПАДЩИНА Тетяна СКІБІЦЬКА

СОФІЙСЬКА ПЛОЩА У ХVІІІ – ХХ СТОЛІТТЯХ

1. План Києва 1737–1738 рр.

ата затвердження генерального плану Києва архітектора В. Беретті – 1837 рік – офіційно вважається початком існування Софійської площі як містобудівного утворення у планувальній структурі міста1. Проте роботи з розпланування цієї території розпочались лише у 1840-ві роки, а формування забудови тривало ще впродовж другої половини ХІХ – початку ХХ століття. Передісторію майбутньої площі фіксують картографічні джерела ХVІІІ століття. Природний перепад рельєфу між Старокиївським плато і Хрещатицькою низиною зумовив можливість зручного розташування на його межі земляного оборонного валу як складової частини давньоруських укріплень, а у ХVІІ столітті – системи Старокиївської фортеці. Ця нагірна частина Верхнього міста добре проглядалась та могла бути з фортифікаційного погляду «простріляною» з нижніх точок рельєфу та Печерського плато, а отже, потребувала додаткового укріплення. Земляний вал від Золотих до Михайлівських воріт, названий Поперечним, або Новим, був споруджений у 1675 році інженер-полковником М. фон Заленом (Фанзеліним) у часи гетьманування Івана Самойловича2 . Впритул до валу стояла Троїцька церква (1678–1679 рр.), показана на плані І. Ушакова (1695 р.) між внутрішнім та зовнішнім валами Старокиївської фортеці. Плани 1737–17383 (рис. 1) та 1768 років 4 (рис. 2) свідчать, що простір перед Софійською дзвіницею використовувався як внутрішня укріплена територія за Поперечним валом Старокиївської фортеці. Для житлової забудови площа за Поперечним валом почала освоюватись орієнтовно з середини ХVІІІ століття. Так, плани другої половини ХVІІІ – початку ХІХ століття, зокрема 17835 (рис. 3), 1786 6, 17977 (рис. 4), 18038 та 1811 років9 (останні два – архітектора А. Меленського), фіксують між Хрещатиком та Софійською садибою нерегулярну вуличну мережу з ділянками різної величини та широку смугу Поперечного валу Старокиївської фортеці, який частково займав територію пізніше трасованих Михайлівського і Троїцького (нині – Алли Тарасової) провулків та виходив до території перед Софійським монастирем. Безпосередньо перед софійською дзвіницею, на місці сучасної площі зазначені плани фіксують неправильної форми квартал із цифровою позначкою, яка на

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АРХІТЕКТУРНА СПАДЩИНА

експлікації пояснюється як «разное обывательское строение». Особливо цікавим є план другої половини ХVІІІ століття, підписаний, за вірогідною дешифровкою, Дементієм Мелещенковим10. Окрім «обивательських» кварталів навколо монастиря ним позначені також «питейные домы», один з яких містився в межах кварталу пізніших «присутственных» місць, по лінії вулиці Володимирської. У 1816 році А. Меленським був складений «Планъ Киево-Софийского Собора, состоящему въ 2-й части города Киева», підписаний митрополитом Київським Серапіоном Александровським 23 травня 1819 року11 (рис. 5). На плані окремо від садиби собору, через трасу вулиці Десятинної (назва початкового відтинку вул. Володимирської), на території сучасної Софійської площі зображений неправильної конфігурації в плані «Конюшенный» (стаєнний) двір. Він зайняв найближчий до собору квартал житлової забудови, тобто територію майбутньої Софійської площі. На експлікації плану позначені: – 15 – «каменный флигель, на которомъ предполагается кравчему покрывать вновь шел ѣвкою. Оному прилагается фасадъ»; – 16 – кам’яний корпус (напроти дзвіниці); – 17 – стаєнний сарай; – 18 – хата для конюхів; – 19 – колодязь, який необхідно відновити. Розріджена забудова стаєнного двору містилась по його периметру між мурами; центр двору займав колодязь. Як зазначено в експлікації, складовими цього плану є затверджені одночасно з ним кресленики фасадів: Митрополичого будинку з прибудовою, внутрішньої частини західних воріт (брами Заборовського) з наявним пристінним кам’яним корпусом та флігелем стаєнного двору12. Аркуші підписали: колезький радник архітектор Андрій Меленський, кресляр Л[юдвіґ] Шарлемань та копіювальник В. Щукін. На підставі аналізу іконографічних матеріалів (планів та архітектурних креслень) можна припустити, що розпланування та забудова стаєнного двору

спецвипуск № 1 / квітень 2013

Фрагменти планів Києва 2. 1768 р. 3. 1783 р. 4. 1797 р.

МОНУМЕНТАЛЬНИЙ ЖИВОПИС Тамара РЯСНА

І. Селезньов. Стрітення. 1894 р.

ТВОРИ ХУДОЖНИКА ІВАНА СЕЛЕЗНЬОВА в Софії Київській

осени 2009 року в Софії Київській було відкрито для огляду дві живописні композиції, виконані художником Іваном Селезньовим у 1894 році: на північній стіні західної частини центральної нави – «Стрітення», на південній – «Хрещення Ісуса Христа». Реставратори видалили суцільні шари фарби нейтрального тону1, що з 1956 року приховували роботи відомого українського митця. У 50–60-х роках ХХ століття згідно з напрацьованим і затвердженим методичним положенням проведення робіт з реставрації стінопису Софії Київської, живопис ХІХ століття, якщо він за іконографією не відповідав стародавнім розписам, підлягав видаленню, адже вважався таким, що не має художньої цінності. Проте в остаточному результаті вирішено було його реставрувати, а потім вкрити нейтральним тоном, причому такими фарбами, що, за необхідності, можуть бути легко видалені, «оскільки цей живопис, низький за якістю, якоюсь мірою все-таки відображає певні етапи історії декору собору»2 .

Серед іншого, так було закрито живопис на склепіннях трансепта і центральної нави та дві вказані композиції художника І.Ф. Селезньова. Місце, де з’явився живопис І.Ф. Селезньова, у давнину знаходилося в товщі коробового склепіння, що підтримувало західні хори. Лише нижні частини виконані на місцях верхніх ділянок торцевих стін стародавнього склепіння: у нижній частині композиції «Хрещення» зберігся фрагмент фрески, окреслений зверху півциркульною лінією. Після перебудов на зламі ХVІІ–ХVІІІ століть, коли вказане склепіння було розібране, а з ним – і залишки західної трипрогонової аркади, об’єм центральної нави подовжився до стародавнього порога; над порогом, на західній стіні центральної нави у 1718 році3 з’являється зображення Першого Вселенського собору, а по обидва боки від нього на нових, щойно оформлених, північній та південних стінах – Другого і Третього Вселенських соборів. Під час реставрації стінопису собору під керівництвом академіка Федора Солнцева (1843–1853) ці композиції оновлюються. Ймо-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

МОНУМЕНТАЛЬНИЙ ЖИВОПИС

вірно тому, що станом на кінець ХІХ століття зображення Другого та Третього Вселенських соборів були пошкоджені (зондажі показують ледь помітні рештки живопису ХVІІІ ст.), або ж з якихось інших причин, художнику І.Ф. Селезньову доручають виконати на цих місцях дві нові композиції. Академік В.М. Лазарєв як голова Міжвідомчої комісії, що приймала реставраційні роботи в 50-х роках ХХ століття, негативно оцінював появу таких доповнень: «Эти три евангельских эпизода явились последним дополнением к старому фресковому ансамблю, в немалой степени исказившим его первоначальный характер» 4. Посилаючись на К.В. Шероцького5, він вказує три композиції – «Різдво Христове», «Стрітення» та «Воскресіння», а автором композицій, слідом за К.В. Шероцьким, називає художника Соболєва, якому доручено було виконання цих сцен у 1893 році. Назви софійських творів І.Ф. Селезньова часто подаються невірно і в реставраційній документації середини ХХ століття: «Стрітення» називається «Різдвом», а «Хрещення» – «Стрітенням». Щодо композиції «Воскресіння», розміщеній на західній стіні північної частини трансепта і наразі зафарбованій, на сьогодні відомостей небагато. Виявлені описи стану живопису, тиньку, процесу реставрації не подають достатньо повної і зрозумілої інформації ні про долю цього твору, ні про його автора і час виконання 6 . Про необхідність закриття пізнішого живопису В.М. Лазарєв написав: «Эти фрески, поскольку они никак не были связаны с первоначальной иконографической системой, решено было прикрыть нейтральным тоном, позволившим более четко выявить основные архитектурные линии интерьера. Так оказались скрытыми от глаз современного зрителя уродливейшие “Соборы”, “Рождество Христово”, “Сретение” и другие образцы малярной живописи, отчего внутренний вид Софии Киевской бесконечно выиграл»7. Наголошуючи на потворності композицій ХІХ століття, керівники реставраційних робіт наполягали на виключен-

спецвипуск № 1 / квітень 2013

Іван Селезньов. Хрещення Ісуса Христа. 1894 р.

ні пізнішого живопису з інтер’єру собору заради підкреслення архітектурних ліній. Насправді, архітектурні поверхні, вкриті сюжетами І.Ф. Селезньова, жодного відношення до архітектурних ліній собору ХІ століття не мають: пізніші прибудови і перебудови потребували і відповідного стінописного оформлення. Унаслідок втілення головного принципу реставраційних робіт середини ХХ століття – намагання максимально наблизити інтер’єр собору до його первісного вигляду – багато пізнішого живопису Софії Київської кануло в забуття. Вочевидь вибір композицій, що підлягали знищенню чи зафарбуванню, мав певною мірою суб’єктивний характер. Зараз у сучасних дослідників, мистецтвознавців, усіх, кого цікавить історія українського образотворчого мистецтва, з’явилася нагода побачити і оцінити два стінописні твори українського художника І.Ф. Селезньова, відчути і зрозуміти, наскільки вони пасують оформленню інтер’єру Софії Київської і чи насправді заважають сприйняттю стародавньої системи розписів. Автор відкритих композицій8 , Селезньов Іван Федорович (03.01.1856–31.03.1936) – художник, педагог, народився в Києві в сім’ї селян Калузької губернії, початкову освіту отримав у Київській гімназії. З 1872 до 1881 року навчався в Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі. Викладав у Київській рисувальній школі М.І. Мурашка (1886–1890), з 1901 р. – у Київському художньому училищі (у 1911–1914 рр. – директор училища). Серед вихованців: М.І. Данилов, Г.О. Золотов, О.В. Маренков, І.І. Падалка. Автор картин на історичні («В Помпеї», 1886 р.), побутові («Останній акорд», 1885 р.), теми портретів М.І. Мурашка, Х.П. Платонова, Ф.І. Данилова (1905 р.). Отримав медалі: 1876 року – дві малі срібні; 1877 року – велику срібну; 1878 року – велику срібну; 1880 року – малу

МУЗЕЇ, МУЗЕЙНИКИ І КОЛЕКЦІОНЕРИ Ніна СВІТЛИЧНА

Спасо-Преображенський собор 1. Східний фасад 2. Західний фасад

Чернігівські пам’ятки з колекції негативів

ІПОЛИТА МОРГІЛЕВСЬКОГО

осліджуючи фотоколекцію Іполита Моргілевського1, у цій статті розглянемо негативи, на яких представлено сакральні пам’ятки України – храми Чернігівщини. Під час опрацювання матеріалів групи «Негативи» виявлено, що до них відносяться не лише ті фотоматеріали, що за фондово-обліковою документацією безпосередньо описані як фотоколекція І. Моргілевського, а й ті, які 1944 року заповідник закупив у Катерини Данькевич. Ці матеріали в книзі надходжень зазначені під номером КП-102 . Яким чином фотоматеріали Моргілевського потрапили до Данькевич, документально простежити не вдалося, хоча можна припустити, що дослідник познайомився з нею у червні 1934 року, коли вона як науко-

вий співробітник Інституту судової експертизи разом з Іполитом Моргілевським фотографувала мозаїки Михайлівського Золотоверхого собору в Києві3. Можливо, на той час певну частину негативів архітектор з якихось причин передав їй. У нашому дослідженні вважаємо за необхідне залучити до публікації також ці негативи, оскільки вони складають логічне ціле. Значна частина фотоколекції Іполита Моргілевського – це фотофіксація пам’яток Чернігівщини (понад 120 од. зб.). Не дивно, що архітектура цього регіону привернула увагу дослідника, адже вона представлена спорудами княжої доби, українського бароко XVII–XVIII століть, палацовими та парковими комплексами. Отже, у 1923 році Моргілевський почав дослідження та фотофіксацію пам’яток

Чернігова, зокрема одного з найдавніших збережених храмів Русі-України – Спасо-Преображенського собору. Як історичну та архітектурну пам’ятку собор розпочали вивчати у 1920-ті роки ХХ століття. Перші наукові дослідження храму були зроблені Українською Академією наук у 1923 році за участю Іполита Моргілевського і відомого українського вченого, археолога і мистецтвознавця Миколи Макаренка, який проводив археологічні розкопки. Фотоматеріали, представлені тут, зафіксували результати архітектурних та археологічних робіт. Як архітектора-дослідника, Моргілевського перш за все цікавила унікальна архітектура Спаського собору. Три напівкруглі апсиди східного фасаду цієї величної будівлі (фото 1), виразні форми західного фасаду (фото 2), башта пів-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

МУЗЕЇ, МУЗЕЙНИКИ І КОЛЕКЦІОНЕРИ

5 6 Спасо-Преображенський собор 3. Вигляд центрального іконостаса з хорів 4. Південна нава, іконостас 5. Залишки трьохапсидної каплиці біля південного фасаду. Розкопки М. Макаренка 1923 р. 6. Розкопки, М. Макаренко (?)

нічної вежі, де наприкінці XVIII століття знаходився сонячний годинник. Стіни собору складені технікою мішаного мурування: шари каменю-піщанику, що чергувалися з цеглою-плінфою. Оскільки фасади не були потиньковані, така кладка надавала пам’ятці урочистого вигляду. Матеріали і конструкції пам’ятки характерні для ХІ століття. Як підсумок архітектурних досліджень, у 1928 році Моргілевський видрукував одну зі своїх, на жаль, небагатьох робіт «Спасо-Преображенський собор в Чернігові за новими дослідженнями». Інтер’єр собору на світлині святковий і урочистий. У 1795–1798 роках за проектом калузького архітектора І.Д. Яснигіна ніжинськими майстрами С. Волощенком та С. Білопольським для Спаського собору був виготовлений іконостас. Іконописні роботи виконані борзнянським священиком Т. Мизком, у 1870–1871 роках, іконостас був поновлений майстроміконописцем О.І. Мурашком. Напри-

спецвипуск № 1 / квітень 2013

МУЗЕЇ, МУЗЕЙНИКИ І КОЛЕКЦІОНЕРИ Олександр КОСТЮЧОК

Софійський заповідник

У 1941–1943 РОКАХ

руга світова війна та німецька окупація українських земель є однією з найактуальніших тем, які вивчають сучасні науковці. Наразі існує велика кількість праць, в яких розкрито особливості політики нацистів у соціальній, культурній, економічній, промисловій та інших сферах на окупованих територіях. Проте залишається маловивченим функціонування окремих закладів, зокрема заповідників, музеїв, у роки окупації. Існує небагато праць, у яких висвітлювалась діяльність Софійського заповідника, «під німцями». Серед них роботи Ірини Преловської1, Євгена Кабанця у співавторстві з Романом Качаном2, Світлана Іванисько3. Ірина Преловська вивчала події церковного життя, що відбувалися у стінах Софійського архітектурного ансамблю. Дослідниця приділила незначну увагу функціонуванню самого заповідника. Також побіжно розглянули цю тему у своїх статтях Іванисько, Качан та Кабанець. Таким чином нашу розвідку можна назвати однією з перших з дослідження цієї теми. Після вступу німецьких військ до Києва місцева інтелігенція та оунівці-мельниківці створили Київську міську управу (далі – КМУ), яка була органом самоврядування міської громади, до певної міри автономної від німецької адміністрації установи. Ініціаторами й активними учасниками створення КМУ виступили сили, які мали за головну мету збудувати українську державу. Керівні посади в Управі очолили представники місцевої інтелігенції. Одним з напрямків роботи КМУ стала охорона історичного надбання. Для цього у складі відділу культури КМУ створили Український комітет по охороні пам’ятників культури і старовини. Цей комітет мав виконувати функції всеукраїнського координаційного центру з охорони пам’яток. Згідно з інструкціями, виданими комітетом до місцевих українських органів влади (у тому числі до Чернігівської, Житомирської, Кам’янець-Подільської, Вінницької, Кіровоградської областей), основні зобов’язання в галузі обліку і збереження пам’яток покладалися на місцеві українські органи влади та ініціативних місцевих мешканців, головним чином − інтелігенцію. Відповідні органи влади зобов’язувалися організувати постійний догляд за виявленими пам’ятками, для чого вони мали призначати службовців зі свого управління та залучати музейних працівників − відповідних фахівців. У випадку небезпеки руйнування пам’яток вимагалося вжити негайних заходів для їхньої охорони та невідкладного ремонту. Передбачалося, що

місцеві голови надаватимуть необхідні для цього кошти. У випадку загрози пам’яткам, яку не були спроможні ліквідувати місцеві органи влади, інструкція вимагала повідомляти про це Український комітет з охорони пам’ятників культури та старовини 4. Однак наміри службовців КМУ не були втілені. Брак коштів, відсутність комунікацій, достатніх повноважень та засобів організації завадили реалізувати задуми комітету в усеукраїнському масштабі. Усіма справами музеїв та заповідників на території, підлеглій КМУ, керував інспекторат охорони пам’яток культури та старовини відділу культури КМУ. Від другої половини листопада до початку грудня 1941 року німецька цивільна адміністрація підпорядкувала собі КМУ. З того часу відділ культури КМУ перебував під контролем німецького чиновника Тезанга5. До 1 листопада 1941 року основні завдання інспектури охорони пам’яток культури та старовини полягали у: встановленні розмірів і наслідків пошкоджень музеїв, кількості вивезених в евакуацію експонатів; складанні кошторисів невідкладного ремонту музейних приміщень, консервуванні музеїв, скороченні їхніх штатів 6. У Києві частина заповідників, до складу яких входили пам’ятки теперішнього Національного заповідника «Софія Київська», частково відновили роботу. Очевидно, поновлення цієї роботи стало, значною мірою, результатом ініціативи його співробітників, що схвалила й підтримала КМУ. Документи свідчать, що заповідник уже 6 жовтня 1941 року працював7. Структура підпорядкування окремих філій довоєнного Софійського заповідника не була чітко окресленою. Так, у листі від 6 жовтня 1941 року вченого охоронця Кирилівського заповідника О. Александрова до інспектора з охорони пам’яток культури та старовини І. Іванцова вказувалося на те, що Кирилівський заповідник був філією Софійського заповідника. Із ресурсів, які виділялися Софійському заповіднику, частину мали б надавати Кирилівському. Як випливає зі згаданого документа, справами Софійського та Кирилівського музеїв опікувалися Ольга Гейбель (керівник музею західного мистецтва) та інспектор з охорони пам’яток культури та старовини м. Києва Івана Іванцов 8. Очевидно, Олекса Александров писав у листі про неповністю зрозумілі йому принципи підпорядкування Кирилівського заповідника Софійському ще на початку окупації. В останній чверті 1941 року в документах Управи Кирилівський і Софійський заповідники, Архітектурний музей вважалися окремо функціонуючими

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

МУЗЕЇ, МУЗЕЙНИКИ І КОЛЕКЦІОНЕРИ

закладами. Службовці КМУ визнавали керівниками заповідників та музею відповідно вчених охоронців Александрова, Моргілевського та директора Олексу Повстенко9. До січня 1942 року у складі Софійського заповідника були: Софія Київська, церкви Спаса на Берестові, Михаїла Видубицького монастиря, залишки Десятинної церкви. Кирилівський заповідник вказувався як окремо функціонуючий заклад10. Штатна структура інституцій не була сталою. Як повідомлялося у звіті про виконаний обсяг роботи інспектури охорони пам’яток культури та старовини, до 1 листопада 1941 року були здійснені скорочення, що наближалися до 80% від усього штату11. Очевидно, з 1 листопада до переходу у підпорядкування генералкомісаріату штат Софійського заповідника значно скоротили і наприкінці 1941 року він налічував три особи. У штаті були: вчений охоронець Моргілевський, екскурсовод та охоронець12 . У Кирилівському заповіднику працювало також 3 особи, зокрема: вчений охоронець Александров, екскурсовод, двірникохоронець13. Архітектурний музей, що розміщувався у Софійському соборі, мав штат з трьох осіб − директора Повстенка, завідувача фондами і охоронця14. Заробітна плата керівників закладів спочатку становила по 700 крб і зросла до 910 крб ( у Александрова – від 500 крб до 650 крб), у охоронців – по 200 крб на місяць . Робота музейних закладів полягала у збереженні та консервуванні фондів, проведенні екскурсій15, в тому числі для німців. На початку січня 1942 року відбулися реорганізації структури та зміни у підпорядкуванні музейних закладів Києва. З документів можна зробити висновок, що відбулося об’єднання двох заповідників (Софійського та Кирилівського) та Архітектурного музею в один Архітектурно-історичний музей. Кирилівський та Софійський заповідники переформували у відділ стародавніх церков Архітектурно-історичного музею16, який переводився у підпорядкування київського генералкомісаріату. До Архітектурно-історичного музею належали Софія Київська, Кирилівська церква, лаврська Троїцька надбрамна церква та лаврська дзвіниця, церква Спаса на Берестові17. У структурі генералкомісаріату керував справами музею ІІ-а відділ на чолі з Рейнгардтом18 . Одночасно було створено посаду музейного референта, яку очолила Ольга Гейбель19. Референт отримував вказівки щодо роботи підпорядкованих музейних закладів, контролював їхнє виконання; керував оперативною роботою музею; мав право клопотатися перед начальником відділу II-а у вирішенні господарських (потреба купівлі замків тощо), організаційних (розпорядок робочого дня тощо), кадрових (призначення на посади тощо), фінансових питань пов’язаних з функціонуванням музею; звітував за свою роботу20. Музей очолював директор, якого призначав генералкомісаріат. Директор Архітектурно-історичного музею зобов’язувався виконувати накази німецької адміністрації; здійснювати догляд за підпорядкованими іс-

спецвипуск № 1 / квітень 2013

А. Розенберг – німецький рейхcміністр на руїнах Успенського собору Києво-Печерської лаври. Репродукція. Київ, 1943 р.

МУЗЕЇ, МУЗЕЙНИКИ І КОЛЕКЦІОНЕРИ

52 Там само – Арк. 48. Документи про музейні цінності на території України в період німецько-фашистської окупації (доповіді, акти, рахунки, відомості тощо). – 1941–1944 рр. 53 Там само. – Арк. 371. Документи про музейні цінності на території України в період німецько-фашистської окупації (доповіді, акти, рахунки, відомості тощо). – 1941–1944 рр. 54 Там само. – Спр. 31. – Арк. 30–31. Довідки й відомості державного управління архівами при рейхскомісаріаті України і референта музею про архітектурно-історичний музей м. Києва, його роботу. 12 лютого 1943 р. – 27 жовтня 1943 р. 55 ЦДАКФФД імені Г.С. Пшеничного. – Фонд 3271. – Од. зб.2. – 40942. **** До 14 грудня 1941 р. газета «Нове українське слово» виходила під назвою «Українське слово». 56 Нове українське слово. – 1943. – 19 червня, № 142 (460). – С. 3. 57 ЦДАВОУ. – Ф. 3206. – Оп. 5. – Спр. 20. – Арк. 471. Документи про музейні цінності на території України в період німецькофашистської окупації (доповіді, акти, рахунки, відомості тощо). 1941–1944 рр. 58 Там само. – Спр. 12. – Арк. 23. Доповіді начальника і співробітника держуправління архівами про наукові поїздки по Україні. Відомості про музеї східно-європейських мистецтв. Довідки про музеї в Херсоні й Миколаєві і про зооінститути в Миколаєві, Херсоні, Дніпропетровську. 59 Там само. – Спр. 20. – Арк. 467. Документи про музейні цінності на території України в період німецько-фашистської окупації (доповіді, акти, рахунки, відомості і т. д.). – 1941–1944 рр.; Іванисько С. Зазнач. праця. 60 ЦДАВОУ. – Ф. 3206. – Оп. 5. – Спр. 20. – Арк. 403. Документи про музейні цінності на території України в період німецькофашистської окупації (доповіді, акти, рахунки, відомості тощо). 1941–1944 рр. 61 Там само. – Арк. 382–383. Документи про музейні цінності на території України в період німецько-фашистської окупації (доповіді, акти, рахунки, відомості тощо). 1941–1944 рр.

62 Листування з музеями про здійснення обстеження архітектурно-історичних пам’яток. 28 червня 1943 р. – 3 серпня 1943 р. //ДАКО. – Ф. Р-2411. – Оп. 3. – Спр. 6. – Арк. 8. 63 Листування з музеями ... // Там само. – Арк. 20. ***** За ці гроші можна було купити 2 примірника газети «Нове українське слово» (див.: Нове українське слово. – 1943 р. – 19 червня. – № 142 (460). – С. 3). 64 ЦДАВОУ. – Ф 3206. – Оп. 5. – Спр. 31. – Арк. 30–31. Довідки й відомості державного управління архівами при рейхскомісаріаті України і референта музею про архітектурно-історичний музей м. Києва, його роботу. 12 лютого 1943 р. – 27 жовтня 1943 р. ****** Отже, німці не зробили значного ремонту собору – він був занедбаним. Проте судження про ставлення німців до визначної світової пам’ятки в екстремальних умовах війни були б неповними без показу спроб радянської влади відреставрувати споруду, які також не були здійснені до війни. Капітальні ремонтні роботи в Софійському соборі розпочалися лише через 5 років після взяття радянськими військами Києва у 1943 р. (і через 3 роки після закінчення Другої світової війни). Дах зі кроквяними конструкціями повністю замінили тільки у 1950 р. (але бані на той час ще вимагали ремонту). У 1950 р. технічний стан опорних конструкцій Софії характеризувався як задовільний. Під час ремонту собору було замінено кроквяну систему, дах, визолочено бані, полагоджено центральну систему опалення, споруду потинькували. До 1952 р. основні ремонтні роботи були завершені (див.: Архів Національного заповідника «Софія Київська». Паспорт на пам’ятник архітектури (Управління в справах архітектури при Раді Міністрів УРСР). 9 вересня 1950 р., склав: А.Д. Радченко. (У паспорті є вкладиш про історію, реставрацію, технічний стан собору – документ після 1962 р.) Софийский собор (Киев, ул. Владимирская, 24)). 65 Листування з музеями… // ДАКО. – Ф. Р-2411. – Оп. 3. – Спр. 6. – Арк. 9, 35. 66 ЦДАВОУ. – Ф. 3206. – Оп. 5. – Спр. 20. – Арк. 8. Документи про музейні цінності на території України в період німецькофашистської окупації (доповіді, акти, рахунки, відомості тощо). 1941–1944 рр.

Південна вежа – вхід в Софійський монастир і Будинок консисторії (праворуч)

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Дзвіниця Софійського монастиря

ПРО АВТОРІВ 2013 спецвипуск № 1 (186)

Науково-популярний ілюстрований журнал

ВИДАВЕЦЬ ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 65 Генеральний директор Олеся БІЛАШ

Головний редактор Леся БОГОСЛОВ Відповідальний за випуск Ігор ГИРИЧ Редагування, коректа Віри КАРПЕНКО Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ

Любов Апостолова-Сосса – доцент, головний архітектор Національного заповідника «Софія Київська» (НЗСК), кандидат технічних наук Єлизавета Архипова – заступник директора з музейнофондової та наукової роботи НЗСК, кандидат історичних наук Тимур Бобровський – заступник директора з наукової роботи Науково-дослідного інституту па м’яткоохоронних досліджень, кандидат історичних наук Ольга Зливкова – завідувач сектору обліку пам’яток науково-дослідного відділу охорони нерухомих пам’яток НЗСК Юрій Коренюк – доцент кафедри реставрації Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, завідувач відділу історичних досліджень НЗСК, кандидат мистецтвознавства Олександр Костючок – старший науковий співробітник відділу історичних досліджень НЗСК, кандидат історичних наук Тетяна Люта – завідувач сектору археології відділу історичних досліджень НЗСК, кандидат історичних наук Тамара Рясна – завідувач сектору методичної роботи відділу історичних досліджень НЗСК Ніна Світлична – провідний зберігач фондів фондового відділу НЗСК Тетяна Скібіцька – старший науковий співробітник сектору методичної роботи відділу історичних досліджень НЗСК

АДРЕСА РЕДАКЦІЇ Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 67 E-mail: pamjatky.ukr@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 683 від 01.06.1994

ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНИ: історія та культура Передплатний індекс – 74401 ВИХОДИТЬ ЩОМІСЯЦЯ

ДРУКАРНЯ ТОВ «Видавничо-поліграфічна компанія “Експрес-Поліграф”» вул. Фрунзе, 47б, Київ, 04080. Тел. +38(044) 417 25 93

ВАРТІСТЬ ПЕРЕДПЛАТИ НА 2013 РІК

6 місяців 132,09 грн

9 місяців 198,21 грн

Наклад 1000 прим.

Розповсюдження, передплата, реклама Тел. +38(044) 498 23 64, +38(050) 310 56 63

uaculture.com

Передплатний індекс 74401

Передплатити та придбати окремі примірники журналу в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Ознайомитись з журналом можна в усіх наукових бібліотеках обласних центрів України та бібліотеках райцентрів Київської області. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com

ПЕРЕДПЛАТА ТРИВАЄ УПРОДОВЖ РОКУ ВАРТІСТЬ ПЕРЕДПЛАТИ НА 9 МІСЯЦІВ (З КВІТНЯ)

П ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС ІН

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

95220 9

74401

1159,15 грн

198,21 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

74501

37112

74310

89,62 грн

81,60 грн

89,62 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

60969

90269

124,23 грн

79,23 грн

Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через Оформлення передплати на друге півріччя 2012 року агентства. розпочнеться в квітні місяці. передплатні Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку через передплатні У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату наУкраїни, всі наші видання можна через сайт агентства, а також у редакції Газетно-журнального видавництва Міністерства культури України www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line». У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату видань на всі наші Передплатити та придбати окремі примірники в видання електронній версії можливо можна через сайт www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line» за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64

Довідки за тел.: 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com e-mail:(044) nvu.kultura.porhun@gmail.com

ISSN 0131-2685

Пам’ятки України: історія та культура. – 2013. – спецвипуск № 1. – С. 1–64.

Індекс 74401