Українська Культура by Національне газетно-журнальне видавництво

№ 6 (1002), 2012 www.uaculture.com ЖУРНАЛ МІНІСТЕРСТВА КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС 95220

«ІЗОЛЯЦІЯ» ГОТОВА ДО НОВОЇ ПРЕМ'ЄРИ

Арт-центр спільно з італійською галереєю «Continua» представляє новий проект — «У пошуках часу»

КРАЇНА МРІЙ: МІНІ-МОДЕЛЬ ІДЕАЛЬНОЇ УКРАЇНИ УКРАЇНСЬКА ДОЛЯ СУЧАСНОГО МИСТЕЦТВА

Про фестиваль, де живуть дива і збуваються мрії

Чому нинішні художники змушені імітувати співпрацю з кураторами галерей

Українська культура # 6 (1002), 2012 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 +38 (044) 498-23-64 pr.uaculture@gmail.com Наклад: 2000

Журнал виходить з червня 1921 року

Новий випуск «УК», який ви тримаєте в руках, присвячений фестивальному життю. Цього літа в Україні відбувається багато цікавих культурних заходів та подій, тому наш журнал вирішив відібрати найголовніше та найцікавіше й донести до вас.

Засновник: Міністерство культури України Видавець: ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1; тел. +38 (044) 498-23-64 Генеральний директор: Олеся Білаш Видавнича рада: Олеся Білаш, Віктор Пасак, Максим Бударін, Віктор Вечерський, Олена Воронько, Ольга Дарибогова, Оксана Іонова, Лариса Лебедівна, Іван Мечков, Лариса Нікіфоренко, Олена Чередниченко, Михайло Швед, Ігор Гирич, Людмила Гнатюк, Ольга Голинська, Алла Підлужна, Наталя Потушняк

У цьому номері ви ознайомитеся з останніми гучними культурними подіями червня й побачите, чим жило українське мистецтво протягом цього місяця. Ми запропонуємо кілька спецпроектів — «Дискусія», «Особистість», «Візаві», а також поділимося враженнями від перебування у справді українському світі — на фестивалі «Країна Мрій», який за дев'ять років свого існування для багатьох українців уже став пріоритетною подією літа. Цьогоріч тут знову жила країна, яку хотіли бачити ми з вами. Тут було затишно й гамірно водночас. Справді, це був традиційний «шейк» емоцій, які вкотре отримали спраглі «по-феститися». На мальовничих схилах Дніпра навіть мріялося по-особливому… Як неодноразово наголошував організатор фестивалю Олег Скрипка, «Країна Мрій» — «це мікс і кухні традиційної, і пісні старовинної, і танцю із сучасним прочитанням музикантами, артистами». Я вважаю, що кожен із нас повинен створити, насамперед, у своєму серці свою «Країну…», близьку нашій культурі, традиціям. Наша культура — це, найперше, праця, велике духовне й інтелектуальне напруження, безкінечний труд над собою й пізнання самого себе. Цей номер не лише про фестивалі, ми намагалися охопити найважливіші події і тенденції українського мистецького простору, подивитися, чим жило кіно, музика, театр у червні місяці. У нашому журналі тривають зміни, ми збираємо ефективну команду однодумців і запрошуємо до співпраці тих, кого цікавить українське мистецтво й культура. Ми продовжуємо творити культуру разом. Гарного прочитання!

Оксана Гайдук, головний редактор журналу «Українська культура»

Головний редактор: Оксана Гайдук Над номером працювали: Оксана Гайдук, Оксана Женжера, Лариса Гончаренко, Яна Левицька, Сергій Шило, Назарій Сірадчук Автори: Аніта Грабська, Яна Левицька, Лариса Гончаренко, Лія Гугучія, Олена Маляренко, Олександр Москалець, Ігор Бондар-Терещенко, Олена Мукосій, Сніжана Горячева, Софія Триколенко, Олексій Гавриленко, Роксолана Бердич Розповсюдження, передплата, реклама: тел. +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63 nvu.kultura.sale@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації: КВ № 1118 від 08.12.1994 року Друкарня: ТОВ «Видавничо-поліграфічна компанія «Експрес-Поліграф», 04080, Київ, вул. Фрунзе, 47б, корп. 2 тел. +38 (044) 417-25-93 Підписано до друку: 5 липня 2012 року Редакція залишає за собою право на редагування отриманих матеріалів без узгодження з автором. Думки авторів публікацій можуть не відповідати позиції редакції. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця. © «Українська культура»

Передплатний індекс в Каталозі видань України

95220 Юридичний радник: ІТТ-Лекс

ТЕМА

АРТ-ПРОЕКТ

«ТРИПІЛЬСКЕ КОЛО -2012»: ПАРАД ОБМАНУТИХ СТИХІЙ?

«ІЗОЛЯЦІЯ» ГОТОВА ДО НОВОЇ ПРЕМ’ЄРИ

ГАЛИНА ТОДОРЕНКО

ОЛЕНА МУКОСІЙ

ТЕМА

ДИСКУСІЯ

КРАЇНА МРІЙ: МІНІ-МОДЕЛЬ ІДЕАЛЬНОЇ УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКА ДОЛЯ СУЧАСНОГО МИСТЕЦТВА

або чому нам необхідні етнофестивалі ENG

ІГОР БОНДАР-ТЕРЕЩЕНКО

АНІТА ГРАБСЬКА

c. 12-13

Афіша

ФЕСТИВАЛЬНЕ ЛІТО 2012 ENG c. 18-21

Сучасна українська література

СЕРГІЙ ЖАДАН: «ЦІ ВІРШІ…НАЙБІЛЬШ ТОЧНО ПЕРЕДАЮТЬ МОЄ СТАВЛЕННЯ ДО СВІТУ» c. 30-33

Галерея

ВІЙНА У НАТОВПІ c. 34-35

Провокація Вояж

НЕКУЛЬТУРНИЙ ШОК

ПОЕТИЧНА ГРА НА ФУТБОЛЬНОМУ ПОЛІ c. 38-40

АНОНС ВОЯЖ

УКРАЇНСЬКЕ КІНО: КРОКИ В МАЙБУТНЄ РАЗОМ З ОДЕСЬКИМ КІНОФЕСТИВАЛЕМ

ЛЮБЛІН — БРАМА В УКРАЇНУ

ENG

ОЛЕНА МУКОСІЙ

ЛІЯ ГУГУЧІЯ

ВІЗАВІ

СВЯТИНІ

SANDAL: ХОЛОДНІ СЛОВА Й ГАРЯЧА МУЗИКА

«ЖИТТЯ, І СМЕРТЬ, І СВІТЛЕ ВОСКРЕСІННЯ» САНКТУАРІЮ МАТЕРІ БОЖОЇ БЕРДИЧІВСЬКОЇ

ОЛЕНА МАЛЯРЕНКО

РОКСОЛАНА БЕРДИЧ

c. 42-43

Особистість

ПРИМАДОННА НОМЕР ОДИН c. 48-49

Інтерв'ю

ВІКТОРІЯ ЛІСНИЧА: «ГОЛОВНЕ ЗАВДАННЯ ДЛЯ МЕНЕ — ВИВЕСТИ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКИЙ ЗАПОВІДНИК НА СВІТОВИЙ РІВЕНЬ» c. 50-53

Мистецтво

СИРЕНИ ОЛЕКСАНДРА МИХАЛЬЯНЦА c. 54-59

Анонс

ОМКФ ENG c. 60-64

Театр

ЕДІТ ПІАФ: ТРИ ТЕАТРИ — ТРИ ІСТОРІЇ

АНІТА ГРАБСЬКА

КРАЇНА МРІЙ: Вирушаючи до Країни Мрій уже, либонь, учетверте, я замислилася про причини її успіху. Фестивальний рух в Україні прийнято вважати жвавим. Проте вічний конфлікт кількості та якості дається взнаки

Чим вабить і відрізняється від інших Країна Мрій? Перш за все, фест барвистий: з’їжджаються майстри та умільці з усіх усюд, є на що подивитися й чому здивуватися. Нині виставлялися 250 майстрів. На ярмарку пропонували все можливе для гардеробу, господарства, дарування: від старезних скринь для посагу й дерев’яних козацьких шаблюк до сувенірної кераміки. Традиційні ремесла добре міксуються із сучасним побутом. Приміром, продавець керамічних фляг із Одеси розповів «УК»: його товар купують чоловіки, що люблять пиво. Цмулити з пляшки у громадських місцях заборонено. Винахідливі переливають напій в автентичні фляги з корками і носять їх на боці. Фестивальне дійство якісно організоване: глядачі можуть бути певні, що свято не зірветься в останню мить, бо вимкнули електрику чи спізнився якийсь гурт. Сприяє й локація: Співоче поле розкинулося під боком Лаври, кияни добираються маршрутками й метром. Місцина цивілізована: не лан широкополий, що в дощ умить стає багнистим (як на торішньому «Трипільському колі»),

ГАЛИНА ТОДОРЕНКО

«ТРИПІЛЬСЬКЕ КОЛО-2012»: ПАРАД ОБМАНУТИХ СТИХІЙ? «Трипільське коло» — одна з найпотужніших етнокультурних подій літа, яка вже п’ятий сезон наповнює Київщину своїм відчутним простором, свободою творчості та стародавніми дійствами. На 15 гектарах ржищівських полів і палючого сонця за чотири фестивальні дні оновлюєшся, відкриваєш для себе нові світи і горизонти. Так відбувалося зазвичай. Проте цьогорічне ТК пройшло під патронатом нової команди організаторів, і як наслідок — бренд залишився, а свято відбулося за абсолютно новим сценарієм

Територія Archaic Trance Fest

ЛАРИСА ГОНЧАРЕНКО

ФЕСТИВАЛЬНЕ ЛІТО 2012 Що може за сприятливих обставин, поза роботою та навчанням, спонтанно згуртувати наш люд, як не можливість разом послухати якісну живу музику й голос, почути гарне слово, заспівати-затанцювати, щось виготовити власними руками, смачно попоїсти-почаркувати, поспостерігати, як хтось працює, вогонь горить, а вода тече?.. І, головне, де це все може відбуватися практично одночасно? Звісно, на фестивалях! Отже, фестивалі згуртовують. Наш фестивальний рід із кожним роком стає багатшим: етно-, рок-, джаз-фестивалі, історичні, мистецькі загалом і театральні та кінофести зокрема, фестивалі окремих свят, подій, символів, а також гастрономічні та алкофестини. Часом складається враження, що наш фестивальний рух плодиться за принципом: вда-

римо кількістю по якості. Бо здебільшого це дійства регіонального чи місцевого масштабу, про які знають і які відвідують саме місцеві мешканці, за винятком декількох регулярних — з історією, територією та розумним менеджментом. Як привабити на фест якомога більше гостей, учасників, туристів із різних куточків країни та з-за кордону, чи можна мати і чи треба прагнути зиску від фестивальної діяльності, яким коштом має розвиватися цей рух і як перетворити неконтрольовану кількість в дійсно якісний культурний продукт? Думку фахівців, учасників та затятих фестарів про складові успішної фестивальної діяльності читайте в наступному числі журналу.

А ТЕ, ЧОГО СЛІД ОЧІКУВАТИ ЦЬОГО ЛІТА І КУДИ ПІТИ ПОФЕСТИВАЛИТИ, ПРОПОНУЄМО В РУБРИЦІ «АФІША» «ТАРАС БУЛЬБА» Фестиваль «Тарас Бульба 2012» пройде 13–15 липня в м. Дубно. На мальовничих берегах Ікви, під мурами Дубенського замку князів Острозьких та Любомирських відбувається справжнє свято української музики — міжнародний музичний фестиваль «Тарас Бульба». Фестиваль «Тарас Бульба» — культурно-мистецький проект, спрямований на розвиток та популяризацію вітчизняної молодіжної культури та естетики. Фестиваль сприяє піднесенню української національної ідеї серед молодих творчих сил, зростанню професійного рівня українських виконавців, продюсуванню та допомозі одарованій молоді. За 20 років на фестиваль «Тарас Бульба» приїздили учасники та гості не тільки з України, а й з-за кордону. У Дубні звучала «жива» музика з Австрії, Росії, Словаччини, Німеччини, Канади, Бельгії, Польщі, Франції, Молдови та Білорусі. Цьогорічним хедлайнером фестивалю «Тарас Бульба 2012» буде гурт «МАНДРИ».

FORT.МISSIA 2012 Фестиваль «Fort.Мissia 2012» відбудеться 20–22 липня по обидва боки кордону України та Польщі. Місце проведення: с. Поповичі, Мостиський район, Львівська область, прикордонна зона між Україною та Польщею, оборонні форти Першої світової війни. Міжнародний фестиваль мистецтв «Fort.Мissia» є одним із найпотужніших і найкреативніших фестивалів України. Головною ідеєю фестивалю є «мистецтво на руїнах війни». Фестиваль розшириться на польську частину унікальних фортифікацій Першої світової війни — форт Borek, який знаходиться за кілометр від лінії кордону.

На цю територію можна потрапити тільки раз на рік і тільки під час фестивалю. За кількістю сцен, дійств та за насиченістю програми — це один із найбільших фестивалів України. Окрім традиційних форматів, фест демонструватиме новинки в музиці, літературі та сучасному мистецтві. Три дні безперервного шаленого року, різнобарвного джазу, філософських інсталяцій… Все це різноманіття доповнене літературними читаннями від молодих та визнаних українських поетів, а також театральними дійствами. «Fort.Missia» — більше ніж фестиваль!

ІГОР БОНДАР-ТЕРЕЩЕНКО

УКРАЇНСЬКА ДОЛЯ СУЧАСНОГО МИСТЕЦТВА Вся справа в тім, як ми цей процес обєвропеювання, опанування культури переходитимемо: як учні, як несвідомі провінціали, що помічають і копіюють зовнішнє — чи як люди дозрілі і тямущі, що знають природу, дух і наслідки засвоюваних явищ і беруть їх зсередини, в їх культурному єстві. Микола Зеров

Євген Світличний. Ми № 1, 2007

У контексті суцільних скандалів саморобного кшталту, якими відзначене нинішнє «сучасне мистецтво», доречно буде спитатися, а що ж насправді відбувається на т.зв. ринку мистецьких ідей? Чи можна, винісши інфантильно-національний фактор за цинічноринкові дужки, з’ясувати: чим «сучасне» мистецтво різниться від «українського»? Хай там як, але принаймні суто технічно на «сучасне» мистецтво виживання мода давно вже встановилася, і художні галереї на Андріївському узвозі руйнують, а помпезний «Арсенал» з «PinchukArtCentre» розбудовується. Може, так треба? Тим паче, коли прогресивні наші куратори наполягають, що твори Ройтбурда, Савадова і Чичкана — єдине на сьогодні «сучасне мистецтво». Утім, якщо для них Любко Дереш — це література, Квентін Тарантіно — кіно, а святкова масовка «День сонця» у Північній Кореї — високе мистецтво, то про що можна говорити? Зрештою сьогодні, як знати, буйним цвітом квітне не мистецька критика, а звичайнісінький піар, яким займаються наші менеджери від культури. Головне для них — вигідно продати художника-клієнта, сформувавши для цього в голові покупця зручну «українську» сучасність, а не якусь там «сучасну» Україну. Це як різниця між дійсністю і реальністю. Реальність — це постмодерне окозамилювання, а дійсність — це сучасний стан національного мистецтва. І нинішні художники змушені імітувати співпрацю з кураторами галерей, інакше будуть проголошені «несучасними». На щастя, не всі з мистців вважають, що така імітація — це й є «житіє

Павло Волик. Вечірній спомин, 2000

АНІТА ГРАБСЬКА

СЕРГІЙ ЖАДАН: «ЦІ ВІРШІ… НАЙБІЛЬШ ТОЧНО ПЕРЕДАЮТЬ МОЄ СТАВЛЕННЯ ДО СВІТУ»

Кореспондентка «УК» заскочила відомого письменника поміж його поїздками. Розпитала про останні новини: поетичну збірку, віршомузичну програму та чутки, що поширюються в нашій пресі про Жадана

— Нещодавно почула, що ти плануєш узяти участь у виборах до Верховної Ради і вважаєш це «компромісом із самим собою». Кому вигідний такий інформаційний привід? — Нікому не вигідний. Просто недбале ставлення вітчизняних журналістів до своїх професійних обов’язків. Я говорив про можливість піти на вибори і проголосувати за яке-небудь чергове менше зло. Хтось це потрактував по-своєму. У будь-якому разі я в депутати не збирався — я просто не зміг би п’ять років імітувати бурхливу діяльність в очах довірливих виборців. А інші варіанти там, наскільки розумію, просто не працюють. — Ти читаєш матеріали про себе в Інтернеті?

— Ознака твого стилю — інтерпретація символів «совєтського» минулого… — Доволі сумнівне визначення. Я б не зводив усе до символів минулого. Тим більше радянського. — …мовби канва, на якій вишиваєш сучасний український патріотизм. Чи такі інструменти є безпечними для «виховання» молоді? Часто-густо символами послуговуються бездумно. — Коли людина робить щось не замислюючись, небезпечним для неї є в принципі будь-що. Волію мати справу з людьми, котрі замислюються. До того ж я б не називав це вихованням, скоріше — спілкуванням, співіснуванням, обміном досвідом та енергією.

— Ну, час від часу читаю. Навіть на критику реагую. — Чи пише про Жадана «жовта» преса? — Та ні, я для них невдячний персонаж — хабарів не беру, іномарок не розбиваю, пластичних операцій не роблю. «Жовта» преса не пише про людей, котрі їздять у метрополітені.

— «Совєтська» естетика все ще зримо присутня в українській культурі. Як гадаєш, чи можна це викорінити? Скільки часу знадобиться? — Я не зовсім розумію, що саме мається на увазі під «совєтською естетикою». Метод соцреалізму? Чи присутність згадок про

*** І коли відлига зупиниться на горбах, і коли дерева стоятимуть в темних снігах, свіжий стишений вітер, зірвавшись від узбережжя, доторкнувшись, відчує тепло на її губах.

Це вже потім, коли тумани дійдуть сюди, затопивши мости й лункі приміські сади, вона стане щось говорити про чорні притоки, про човни в снігах, важкі від остуди й води.

Її шкіра світла, як срібло у молоці, ніби втома, яка приходить наприкінці, мов зимова ріка, засипана зорями й снігом, вздовж холодного русла якої стоять мерці.

Через те, що всі промовлені нами слова, переплетені між собою, як вереснева трава, і за всім, промовленим нами, вже проступає збитий подих вологи, музика горлова,

Але вже минув цей гіркий листопадовий ріст, просування снігу в темінь грудневих міст, ці потоки повітря й води на нічних причалах, нетривкої застуди ламкий невідчитаний зміст.

залиши при собі ці повітряні ями тепла, цю легку недовіру, що вперто її вела — і коли вона зупинялася й завмирала, і коли її не було, і коли була.

ОЛЕНА МУКОСІЙ

«ІЗОЛЯЦІЯ» Фонд «Ізоляція. Платформа культурних ініціатив», який базується в Донецьку, — на сьогодні найуспішніша регіональна організація серед усіх, які займаються мистецтвом. 7 липня цей арт-центр спільно з італійською галереєю «Continua» представляє публіці новий проект — «У пошуках часу», який ознаменує п’ятирічну співпрацю цих двох арт-інституцій

Проект «У пошуках часу» підкреслює ідею освоєння і поступового перетворення промислового ландшафту території «Ізоляції» — колишнього заводу з виробництва ізоляційних матеріа-

лів — шляхом залучення митців до діалогу з первозданною енергією даного простору. Стикаючись у рамках проекту з середовищем, що наповнене слідами історії та численними знаками, розсіяними по живому архіву часу, художники залучаються до процесу переосмислення історичного ландшафту. Покинуті цехи, мертве обладнання, матеріали, які більше ніколи не будуть використані в промислових цілях, предмети, залишені заводчанами на їх робочих місцях і місцях відпочинку, — все це працює як полотно, як сировина для творення і навіть як стимулююча сила протидії в процесі художньої творчості. «В пошуках часу» досліджує можливості переосмислення заводського минулого шляхом естетичного втручання в анахронічність простору, тим самим привносячи нове життя в його застиглі форми. Художники Кадер Аттіа, Даніел Бюрен, Леандро Ерліх, Моатаз Наср, Ханс Оп де Бек та Паскаль Мартін Тайю створюють перші постійні інсталяції, які відкриються для публіки 7 липня. В основу кожного з шести авторських проектів покладено символічну розмову між індивідуальним досвідом художника та унікальними особливостями творчого майданчика «Ізоляції».

ДОВІДКА Галерея «Continua» відкрилася в Сан-Джіміньяно (Італія) в 1990 р. з ініціативи Маріо Крістіану, Лоренцо Фіаско і Мауріціо Ріджільо. Зайнявши колишній кінотеатр, галерея «Continua» розмістилася в дивовижному місці — далеко від великих міст, в невеликому містечку, зануреному в історію. Цей вибір місця забезпечив простір для розвитку нових творчих форм, що дозволили створити різноманітність географічних локацій. У тому ж інноваційному дусі в 2004 р. галерея «Continua» представила новий виставковий простір у Пекіні — реконвертійовану індустріальну зону стилю Баухаус 50-х років (колишній 798-й завод, нині знаменитий Арт-Район). У жовтні 2007 р. галерея «Continua» відкрила «Le Moulin»: новий простір для актуальної творчості в паризькому передмісті. І знову колишній завод отримав нове життя завдяки сучасному мистецтву й різним культурним та соціальним практикам. У 2009 р. галерея «Continua» втілила ще одну ідею — на цей раз на колишній фабриці з виробництва паперу, створивши там нову культурну платформу для синергії мистецтва, навколишнього середовища та історичної спадщини. Новий проект Moulin of Sainte-Marie, фінансований в основному з приватних джерел, ставить за мету створити нову форму мистецтва De Vivre («мистецтва жити») і популяризувати її серед спільноти. 22 роки діяльності галереї «Continua» відзначені успішним різнобічним довгостроковим співробітництвом, як з приватними колекціями, так і з публічними інституціями (досить згадати хоча б «104» в Парижі і замок Бленді ле Тур). Результатом цієї співпраці став захоплюючий і суперечливий досвід, непідвладний просторовим і тимчасовим обмеженням. Співпраця італійської галереї «Continua» з українським артцентром «Ізоляція» — це прямий і природний наслідок такої динамічної децентралізації її діяльності.

Покинуті цехи, мертве обладнання — все це працює як полотно в процесі художньої творчості

ОЛЕНА МАЛЯРЕНКО

SANDAL: ХОЛОДНІ СЛОВА Й ГАРЯЧА МУЗИКА Поезія, як і музика, може бути запальною і ритмічною, влучною і холодною. Саме холодне лезо слів відчуваєш, коли читаєш і слухаєш сучасного київського поета Антона Полуніна. Хоча, здавалося б, чи можна в українській літературі бути влучнішим за Стуса й сучаснішим за Жадана? Але, все-таки, Полунін (Sandal) доводить: можна дивитися на ті самі церкви, вулиці й парки, але, знаходячись поряд із ними, бачити й показувати їх іншим зовсім інакшими. Як «Біля церкви святого Сильвестра»:

Зустріч біля церкви святого Сильвестра. Видно, як гойдається в мерзлім повітрі Лаврської дзвіниці розмита сильвета. Може, це вже нам воздається по вірі? Дурники — чого нам? Якого причастя? Щемно мені, золотко, солодко й щемно. Я ж бо пам’ятаю, що скоро прощатись — Кинутись в обійми — і тут-таки щезнути. Гордість, упередження, вроджені вади, Віра, ворожба, безпритульність, безмежжя… Зустріч біля церкви в пустелі Невада: Двійко незнайомців — ні більше, ні менше.

— Антоне, для багатьох Інтернет — це новини, розваги та «лайк» під фото приятеля. Що він для тебе, і чи важко бути поетом мережі? — Бути поетом у мережі на сьогодні надзвичайно легко: ресурсів для публікації і потенційних читачів — тьма-тьмуща, критики (конструктивної, деструктивної, будь-якої) — теж скільки завгодно. Коротко кажучи, все, що потрібно автору для творчого зростання, Інтернет дає.

Полунін не любить змагальності

Власного сайта в мене немає, але я зареєстрований на багатьох мережевих літресурсах: регулярно викладаю твори на teplovoz.com під псевдонімом sandal, рідше — на grafomanov.net. Для мене головне при публікації якнайшвидше отримувати відгуки про написане, серед яких я волів би бачити критику (будьяку). Тож як платформа сайти різного штибу годяться. Я не надто перебірливий, тим більше, майже будь-де є цікаві мені автори — Славко Кордюк, В’ячеслав Кулаковський, Іван Кулінський, Анна Федорова, усіх не перерахую. Я не порівнюю мережеву та друковану літератури — для цього їх треба спочатку розділити... Суто мережевої або чисто друкованої літератури, власне, небагато, і протиставляти їх, на мою думку, некоректно.

АЛЛА ЧЕРДИНЦЕВА

ВІЙНА У НАТОВПІ У PinchukArtCentre відкрилася персональна виставка Жанни Кадирової «Натовп». Яким бачить апокаліпсис відома українська художниця і до чого тут… газети різних країн?..

ДІАМАНТИ, МУШЛІ, КАХЛІ Художниця і скульптор Жанна Кадирова відома завдяки важкій праці. Не лише тому, що саме праця, як то кажуть, 95% успіху. У прямому сенсі. Знаменитою Жанна стала завдяки власному зараз вже хрестоматійному «паблік артові» — «Діамантам» з кахелю. Кожна така скульптура важить, як мінімум, кілька десятків кілограмів. Утім, не тільки цей проект уславив художницю. Уже 2010 року окрасою та символом російської Пермі стало триметрове «Яблуко» киянки з кахелю та червоної цегли. У російській глибинці воно «виросло» у рамках масштабного арт-проекту Марата Гельмана і дуже сподобалося містянам (на відміну, до речі, від багатьох інших взірців contemporary art). А 2012 року Кадирова отримала найпрестижнішу російську Премію Сергія Курьохіна за 2011 рік у галузі сучасного мистецтва за скульптуру «Форма світла». Помилуватися гігантським прожектором, який «світить» стовпом з щирого бетону, ми, українці, можемо, мандруючи київською Пейзажною алеєю. Адже взявши участь у проекті «Kiev Fashion Park» (у рамках якого своїми скульптурами, а зокрема кумедними лавочками, улюблене місце прогулянок киян прикрасили відомі столичні дизайнери), Жанна спершу встановила його саме там, на сходах, що ведуть до гори Дитинки.

ника сучасного російського мистецтва. Але, як на мене, немає сенсу розділяти «Російське бідне» або «Українське багате». Напевно, легше експортувати такі ідеї, та мені абсолютно не подобається розподіл художників за національністю. У 2011-му найпрестижнішу у Східній Європі Першу спеціальну премію PinchukArtCentre Кадирова отримала за роботи із серії «Асфальт» (зараз цей проект експонується у рамках Першої київської міжнародної бієнале сучасного мистецтва ARSENALE 2012). Це вирізані з асфальту і хіба що відчищені від бруду величезні, до 600 кілограмів брили. Брили прямокутні — у формі картин. «Не додаючи нічого зайвого, мені хотілося показати зміну кута зору на реальність. Адже зазвичай на асфальт ми дивимося у себе під ногами і сприймаємо його по-іншому», — пояснювала свою ідею художниця. Зрештою, зовсім недавно — вже цього літа — Жанна отримала Гран-прі Першого міжнародного фестивалю скульптури Kyiv Sculpture Project 2012, що проходив на території Національного ботанічного саду ім. Гришка. Перемогти серед 15 проектів з 6 країн світу (України, Росії, Великобританії, Нідерландів, Австралії та Польщі) їй допомогла новаторська, знов-таки чималих розмірів, скульптура «Мушля», виконана з червоного шиферу.

Я працюю з реальністю, і я тільки відкриваю речі, які існували завжди

— Ви відчули визнання після отримання премії в Росії? — нещодавно запитав у мисткині відомий українский журнал ТОП10. — Якщо чесно, то я давно співпрацюю з Росією незалежно від премії, — відповіла вона. — Просто був такий період, що я 5 років працювала з російською галереєю і в Києві взагалі нічого не презентувала. Я брала участь у «ModusR» (виставка російського мистецтва у Маямі), у «Російське бідне» (інсталяція «Діаманти»), «Angry birds» (Варшава). Мене часто звинувачують у такому собі непатріотизмі. Наприклад, у Варшаві мене записали як представ-

…Тож, зі всього видно, що Кадирова — майстер великих, навіть монументальних форм? Ні, ні й ще раз — ні! У першу чергу, вона — художник концептуальний (згадуючи знамениту Московську концептуальну школу). І цей постулат якнайкраще довела її остання за часом персональна виставка, яка 27 червня 2012 року відкрилася у PinchukArtCentre у рамках простору РАС-UA. Адже, на відміну від вже звичних «кахельних» творів, у «Натовпі» Жанна постала як автор майже невагомих колажів з газетних фото. Проте з дуже вагомою історією у контексті мистецтва!

хіба що задля постмодерністської гри з уламками «змістів» і слів. На глядача насувається справжній натовп — із роззявленими ротами, вдягнений у «блиск та стрази». «Ярмарок марнославства»? Ні. Скоріше, це справжнісінька армія Сатани — Аримана з творів Рудольфа Штайнера суне на сучасного читача зі шпальт газет. До речі, «батько» антропософії й насправді вважав ЗМІ суцільною парафією Антихриста. Утім, «міксуючи» газетні світлини, художниця Жанна Кадирова навряд чи мала на думці саме це. Немов герой відомої казки Андерсена, що першим уголос назвав речі своїми іменами («А король — голий!»), завдяки, скоріше, «дитячій» чистоті сприйняття, ніж велемудрій філософській рефлексії, своїми колажами взірця ХХІ сторіччя Жанна Кадирова вчергове вивільнила «реальну» реальність від метанаративів, завдяки яким ми її часом сприймаємо. Все дуже просто: авжеж, на-

віть з 2000-х, коли творив незабутній Прігов, людське суспільство вкотре змінилося. Отже, сучасному художникові-концептуалістові, замість того, аби вкотре констатувати відсутність тотального «сенсу» у світі, залишається зібратися-таки з думками і закликати глядачів разом подумати над тим, чим насправді є новітнє нібито «інформаційне», наскрізь глобалізоване суспільство. Чи не є воно, часом, напливом безіменного, схожого як дві краплі води у різних країнах, натовпу претензій, за яким криються лише апокаліптична тиша і пустота? Напевне, справжній кінець світу — це дійсно, коли натовп замінив розум. Утім, про «Повстання мас» та «дегуманізацію мистецтва» і суспільства колись давно попереджав іще розумник Ортега-іГассет. І в цьому колажі Жанни Кадирової виявляються аж занадто глибоко занурені в історію культури…

Фотографії надані PinchukArtCentre Фотограф: Сергій Іллін

Справжній кінець світу — це дійсно, коли натовп замінив розум 33

ЯНА ЛЕВИЦЬКА

ПОЕТИЧНА ГРА НА ФУТБОЛЬНОМУ ПОЛІ Проект «Поети» був придуманий режисером Дмитром Саном ще у 2010 році як повнометражний кінофільм. Це мала бути комедійна історія про двох молодих поетів, які шукають своє кохання у сучасному мегаполісі. Однак виникли складнощі з фінансуванням проекту, тому було вирішено дати життя творчому задуму спочатку в Інтернеті

Поети не можуть мовчати

Старт проекту приурочений до Євро 2012, і перші твори присвячені українській футбольній збірній перед її виступом у фінальній частині чемпіонату. У травні та червні побачили світ 10 оригінальних серій, які з’являлися в Інтернеті поступово. Про свою поетичну гру «УК» розповіли автор і режисер проекту «Поети» Дмитро Сан та актор Дмитро Ступка — Як ви вирішили розпочати свій проект? Дмитро Сан: У мене завжди було багато ідей для кіно. І спочатку я придумав таке кіно про поетів. Але грошей на повний метр не знайшлося — тому поки вирішили розвивати проект в Інтернеті з

перспективою на майбутнє. А тут як раз Євро — і ми вирішили не бути вболівальниками, які просто п'ють пиво — а бути патріотами, які щиро хочуть підтримати свою збірну і щось для неї зробити. Ось ми і написали вірші. Дмитро Ступка: Все просто — Дмитро Сан мені запропонував. А знаю його давно як режисера. Ідея мені сподобалась і я погодився. Особливо зважаючи на те, що я — постійний вболівальник нашої команди. А ще читаю у проекті цікаві вірші. Вони мені також сподобалися. — Як виникла ідея такого дуету?

ЛІЯ ГУГУЧІЯ

ЛЮБЛІН — БРАМА В УКРАЇНУ 270 подій / 3000 співтворців / 70 000 глядачів / 250 українських митців / 50 унікальних польсько-українських проектів / 4 кілометри Алеї Культур / 10 музичних просторів / 8 театральних сцен / 2 кінозали / кілька десятків вистав та безліч вторгнень у публічний простір

Лія Гугучія з Сергієм Жаданом

Фестивалем «Ніч культури» розпочалася культурна програма футбольної лихоманки Польщі та України Фотопроект просто неба

АНІТА ГРАБСЬКА

НЕКУЛЬТУРНИЙ ШОК Як живеться в сучасній Німеччині — дрібниці, що вражають

Кожного разу, буваючи в Німеччині, я приміряю тамтешню дійсність. Ця країна доволі доступна: вільно володіючи мовою, можна брати участь у студентських проектах і їздити на стажування. Тож перша стадія — ейфорія — позаду. Уже менше задивляюся на охайні вулички, середньовічні будівлі (як новенькі) та вилизані вбиральні (навіть у потягах, а надто на вокзалах). Цікавлять нюанси: у стосунках між людьми та способах життя. Те, що для мешканців єврозони — елементарна культура, для українців поки що — рюшечки на важких чоботях нашої дійсності. Цього літа я різко замислилася: їхати сюди вчитися чи ні. Емігрувати чи залишатися

Гід показує середньовічні міри довжини — Регенсбург, Баварія

ЄВРОПЕЙСЬКІ ЦЕРЕМОНІЇ Сусід у потягу, голосно чхнувши або кашлянувши, відразу вибачається. Знайома в барі, йдучи до вбиральні, спокійно залишає сумочку на шинквасі. Пояснює: «Тут нічого не поцуплять». Вечірньою вулицею простує галасливий студентський гурт, парубок жбурляє бананову шкірку повз бак, миттю вертається й викидає сміття, куди треба. Ми з дівчатами хором озираємося й довгенько обговорюємо такий рівень дисципліни. Кілька днів потому юнак на мюнхенському вокзалі, стоячи в черзі по довідку, розпитує: ви не спізнитеся на потяг? Ви б могли мене пропустити? Ми, трійко українських студенток, погоджуємося. Хлопець іде далі й питає дозволу ще в чотирьох людей. Таким робом опиняється в узголів’ї черги. Моя приятелька зауважує: «Наш підійшов би до перших і попросився, на решту й не озирнувся б…» І, звісно ж, обслуговуючий персонал. Вітається першим та усміхається. Привіт вам, пихаті українські продавчині. Мешканці зони євро мовби домовилися: живемо ввічливо й акуратно. Чи важливо, що усмішки — дещо штучні, а питання «як справи?» ставлять задля годиться, аби підтримати «small talk»? Коли забрідати далі, то вилиття душі першому-ліпшому знайомому, як це звично для нас, не діждешся. Землячка, що живе в Баварії 8 років, скаржиться: у німців мало спонтанності. Про дружню зустріч домовляються за тиждень. Іноді — за два. Та це дрібниці…

«Людина-невидимка» на центральній вулиці Мюнхена

ОЛЕКСАНДР МОСКАЛЕЦЬ

ПРИМАДОННА НОМЕР ОДИН «Українська культура» згадує знамениту оперну співачку Євгенію Мірошниченко. 12 червня їй виповнилося б вісімдесят один рік…

... Фойє Національної музичної академії, вечір. Євгенія Семенівна спускається центральними сходами і відповідає на незліченні вітання кожного, хто її зустрічає. «А це правда, що Ви співали Сталіну у тисяча дев’ятсот сорок восьмому?», — у відповідь на такі запитання Євгенія Семенівна лише грайливо посміхалася, мовляв, облиште.

...За кулісами Національної опери — ціла юрба. На сцені — штовханина, завісу давно спущено. Народна артистка України і СРСР, а головне — володарка сердець людських, Євгенія Мірошниченко в розкішній сукні і сценічному гримі відповідає на вітання численних прихильників. Вже пізно, вона має пройти до гримерки номер 102, аби переодягтися. Щойно завершилася особлива, майже ювілейна вистава «Травіати» Верді, заспівана разом з Михайлом Дідиком, який виконував партію Альфреда. «Ловлю» співачку на виході зі сцени і встигаю вимовити лише єдину фразу: «Євгеніє Семенівно, дозвольте поцілувати вашу руку!». Вона із покірною готовністю простягає руку — адже протягом життя її просили про це стільки чоловіків! Тоді кожний виступ Мірошниченко сприймався як довгоочікуване повернення Легенди. Не варто забувати, що ця співачка протягом останніх років своєї творчої зрілості була позбавлена можливості виступати на сцені столичної опери. І повернулася туди лише тоді, коли співати їй залишалося недовго... Тепер можна відкрито сказати про те, що між собою всі студенти та й просто знайомі називали її Женею. Не тому, що Євгенія Семенівна це заохочувала, навпаки, в її присутності кожен почувався учнем, сумирним прихильником, щасливим сучасником живої Легенди. Але її оточувала особлива любов — так само щира і безпосередня, як сама Євгенія Семенівна. Так само безкомпромісна і віддана. Про неї було б дуже легко укласти збірку мемуарів — безліч її учениць охоче розповіли б про те, як професор Мірошниченко їх підгодовувала, навчала, «виводила в люди», а то й давала прихисток у власних київських помешканнях (на Пушкінській, а згодом — на Терещенківській та поблизу Ярославового Валу). Про неї було дуже легко писати вірші — чимало поетів це робили.

Багато хто пам’ятає її Лючію. І ту, що вона співала замолоду, і останні вистави. Адже цю вкрай складну оперу Доніцетті («Лючія ді Ламмермур») Ірина Молостова колись поставила в Києві виключно заради Неї. Серед останніх виступів Мірошниченко після повернення на сцену Національної опери, крім уже згаданих, можна назвати Марфу у «Царевій нареченій» Римського-Корсакова та Мюзетту в «Богемі» Пуччіні. А декому з наших сучасників пощастило чути її ще в моцартівській «Чарівній флейті», в партії Цариці ночі...

Театр — це собор, храм, у якому ти щоденно молишся Відхід співачки у вічність був надто несподіваним. Я, та й інші журналісти, незадовго до її останніх днів, думали: «Треба задзвонити до Мірошниченко і зробити інтерв’ю». І все це — не через обов’язок, а тому що вона вабила до себе і завжди володіла тією особливою чарівливістю, яку не можна поясними словами. «Євгеніє Семенівно, а чому б Вам не заспівати арію Лакме?», — запитав я її у телефонній розмові в 1993 році, обговорюючи програму виступу на фестивалі французької музики. «Ні, цього вже не зможу», — спокійно і впевнено відповіла тоді співачка. Мені й невтямки було, що 62-річна Мірошниченко може не впоратися з колоратурами цієї суперскладної арії. Вона ж бо для нас і тоді була вічно молодою Женею. Хоча того разу Євгенія Семенівна залучила до виступу своїх учениць, і концерт пройшов блискуче.

РОКСОЛАНА БЕРДИЧ

«ЖИТТЯ, І СМЕРТЬ, І СВІТЛЕ ВОСКРЕСІННЯ» САНКТУАРІЮ МАТЕРІ БОЖОЇ БЕРДИЧІВСЬКОЇ

Кожен народ має власні національні святині, унікальні та неповторні, котрі засвідчують його культурну самобутність та вказують на рівень духовного розвитку. Ці осередки релігійної, мистецької та історичної спадщини відіграють надзвичайно важливу роль у суспільному житті: вони слугують певними ціннісними орієнтирами для свого народу, а також, набуваючи символічного значення, репрезентують його на світовій арені. Наприклад, Києво-Печерська лавра, Софійський та Володимирський собори, Видубицький монастир, Андріївська церква, собор Святого Юра, Святогірська лавра, Усікновенський скельний монастир — ось далеко не повний перелік культових споруд, без яких годі й уявити собі сучасну Україну

Становлення святинь й утвердження їхнього виняткового статусу — це складний і тривалий процес, що зазнає постійного впливу різноманітних чинників не лише національного, а й світового масштабу. Так, зміна політичного режиму в державі може викликати кардинальні зміни й у ставленні до об’єкта поклоніння: з шанобливого і благоговійного до байдужого чи й різко негативного. А з огляду на історичні колізії, що розгорталися на українських землях, зокрема у ХХ ст., цілком справедливо можна припустити, що велика кількість національних святинь, на жаль, була безнадійно втрачена... Санктуарій Матері Божої Бердичівської — монастир Ордену Кармелітів Босих, розташований у невеличкому містечку Бердичеві на Житомирщині, — багато десятиліть поспіль уважався саме такою втраченою святинею. Колись славетний і величний, він був відомий на всю Україну та далеко за її межами. Його називали святим місцем присутності Господа і пристанню прочан, Фортецею Пресвятої Діви Марії і духовною столицею держави. Історія монастиря, як і належить, розпочинається красивою, романтичною легендою про воєводу і генерального старосту київських земель Януша Тишкевича, котрий у 1627 р. огранізував похід проти кримських татар. Зазнавши поразки і потрапивши у полон, Тишкевич вже й не сподівався повернутися додому. Однак порятунок прийшов до нього цілком несподівано: однієї ночі закутий бранець побачив дивне марення — ченців-кармелітів, що зверталися до Божої Матері, благаючи про визволення воєводи. Кайдани злетіли з полоненого і він зумів утекти, уникнувши неминучої загибелі. У подяку за свій дивовижний порятунок, Януш Тишкевич 19 липня 1630 р. відписав Ордену Кармелітів Босих свій замок у Бердичеві та земельну ділянку під костел і кармелітський кляштор.

Щоліта, у річницю коронації ікони, тисячі паломників з усіх куточків України та з-за кордону поспішають до монастиря

Азорах у Кракові під час V апостольського паломництва до Польщі, а через рік, у 1998 — коронована. Саме тоді за ініціативи вірян відновилася прекрасна традиція ходіння на прощу до санктуарію. Так, щоліта, у річницю коронації ікони, тисячі паломників з усіх куточків України та з-за кордону поспішають до монастиря, аби наповнитися благодатним духом та відчути Божу ласку. Однак остаточне відродження Санктуарію Матері Божої Бердичівської датується 9 червня 2012 р., у день поновного освячення нового храму — Верхнього Кляштору Босих Кармелітів. Майже 100 років у цих стінах не проходили Божі служби, і, нарешті, після такої тривалої перерви, тут відбулася свята літургія, що наповнила серця кількох тисяч вірян, присутніх на урочистостях, справжньою радістю.

Головували на святковій літургії Митрополит Львівський Архієпископ Мечислав Мокшицький та Ординарій Київсько-Житомирської дієцезії Архієпископ Петро Мальчук. Справжнім дивом назвав довгоочікуване відкриття Верхнього Кляштору настоятель монастиря отець Бенедикт Крок і запевнив, що у стінах оновленого храму ченці молитимуться за кожного, хто тією чи іншою мірою був причетний до відродження святині. До речі, отець Бенедикт, який головною місією свого життя називає відбудову санктуарію, був нагороджений двома орденами: «Командорським Хрестом» — від Президента Польщі Броніслава Комаровського та За заслуги перед Бердичевом». Після урочистого освячення приміщення костелу настав зворушливий і великий момент, якого всі віряни терпляче чекали про-

9 червня 1997 р. нова ікона була урочисто освячена Святішим Отцем ІваномПавлом ІІ

Ікона Пресвятої Діви Марії в інтер’єрі костелу

Щоб засвідчити свою пошану Пресвятій Діві Марії та разом із прихожанами відсвяткувати визначну для України історичну подію, до Бердичева прибули високоповажні гості: вище духовенство, відомі політики та державні діячі, закордонні делегації. На урочистій службі були присутні Голова Верховної Ради Володимир Литвин та міністр культури Михайло Кулиняк, губернатор Житомирщини Сергій Рижук, голова Житомирської обласної ради Йосип Запаловський, Посли Сейму Польської Республіки, віце-міністр культури Польської Республіки Маргарет Омелановська, маршалек Францишек Стефанюк, Генеральний консул Республіки Польща у Вінниці Кшиштоф Свідерек та Апостольський Нунцій в Україні Томас Галліксон. Також очікувався приїзд Надзвичайного й Повноважного Посла Республіки Польща в Україні Генріка Літвіна.

тягом тривалого часу: із Нижнього Костелу до головного вівтаря було перенесено чудотворну ікону Матері Божої. За влучним висловом мера міста Василя Мазура, храм нарешті задихав на повні груди, оскільки раніше він існував наче за рахунок штучного дихання... ...Отець Вацлав Новаковський, котрий був великим шанувальником Матері Божої, у своїх працях зазначав: «Чим для Польщі є Ченстохова, для Литви — Остра Брама, тим для України є пречудовий Найблагословенніший Матері Божої образ з Бердичева від Кармелітів Босих — істинним свідоцтвом нескінченного милосердя та незліченних див опіки». Хочеться вірити, що освячення храму в Бердичеві сприятиме пожвавленню релігійного та культурного життя не лише Житомирщини, а й усієї України.

СНІЖАНА ГОРЯЧЕВА

ВІКТОРІЯ ЛІСНИЧА: «ГОЛОВНЕ ЗАВДАННЯ ДЛЯ МЕНЕ — ВИВЕСТИ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКИЙ ЗАПОВІДНИК НА СВІТОВИЙ РІВЕНЬ» Генеральний директор Національного КиєвоПечерського історико-культурного заповідника розповіла «Українській культурі» про діяльність найбільшої в Україні музейної установи, стосунки зі Свято-Успенською КиєвоПечерською лаврою, реалізовані проекти та плани на майбутнє

— Вікторіє Миколаївно, нещодавно Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник першим в Україні отримав «Європейський музейний стандарт із знаком якості музею». Розкажіть, будь ласка, що це за сертифікат та яким чином його можна отримати?

Отримання Європейського музейного сертифіката — надзвичайно важлива подія не лише для нас, а й для всієї України. Адже тепер ми маємо унікальну можливість долучитися до музейного простору Європи, брати участь у європейських соціальних та культурно-просвітницьких програмах.

— Для мене ця подія є особливо важливою. Одразу після призначення я зрозуміла, наскільки велику відповідальність на мене покладено — керувати Національним Києво-Печерським історико-культурним заповідником, який є духовним та історичним скарбом нашої держави. Саме тоді у мене вперше виникло питання: а чи все я роблю правильно? Це спонукало мене звернутися до Європейської економічної палати торгівлі, комерції та промисловості з проханням провести аудит Заповідника та надати нам свої рекомендації щодо його подальшого розвитку.

— Які ще проекти зараз реалізуються у Заповіднику?

Після проведення сертифікації, що проходила в 3 етапи, експерти Європейської економічної палати підтвердили — ми рухаємось у правильному напрямку. Нам надали рекомендації щодо усунення недоліків, і працівники заповідника доклали чимало зусиль, аби їх виправити.

Таким чином, Києво-Печерський заповідник підніметься на новий якісний рівень музейного сервісу та стане в один ряд з провідними музейними установами світу, котрі вже не перший рік користуються подібною опцією.

Головне завдання для мене на сьогодні — вивести Заповідник на світовий рівень, зробити його не лише духовним центром православ’я, але й світовим культурним і науковим центром, туристичною Меккою. Я щиро рада, що моє бачення розвитку Заповідника збігається з баченням європейських експертів.

— З червня у Заповіднику запроваджено систему замовлення електронного квитка. Поки що через сайт можна лише забронювати квиток, а потім викупити його у касі, назвавши номер замовлення. Але вже найближчим часом відвідувачі отримають можливість оплачувати вартість квитка через Інтернет за допомогою онлайн-платежів web-money або банківської карти. Зараз ми ведемо відповідні переговори з одним із банків.

Крім того, найближчим часом ми плануємо запровадити у Заповіднику проект так званої «доповненої реальності». Ця технологія дозволяє змішувати реальний та віртуальний світ, наділяючи перший різноманітними цікавими властивостями. Спеціально для нас буде розроблено додаток, завантаживши який на власні смартфони, власники iPhone та Android зможуть більше дізнатися про

ОЛЬГА ТРИКОЛЕНКО, СОФІЯ ТРИКОЛЕНКО

СИРЕНИ ОЛЕКСАНДРА МИХАЛЬЯНЦА Твори ювелірного мистецтва, декоративно-скульптурні композиції, емалі, парадний посуд — в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва Ювілейна виставка Заслуженого художника АР Крим Олександра Ашотовича Михальянца, художника-ювеліра з Сімферополя

Вази

Поклик мистецтва, мов спів сирен, кличе невідворотно тих, хто його чує. А чують серцем! О. А. Михальянц зазначає, що з дитинства відчував нездоланний потяг до творчості. Його завжди причаровувала скульптура; і він віднайшов свій життєвий шлях у художній творчості – почав займатися ювелірним мистецтвом, декоративною пластикою. Майже всі його твори — це своєрідні скульптури, багато з яких можна визначити як знакові або знаково-пейзажні. Навіть художні емалі закомпоновані й точно пророблені в рельєфі.

Знакові для митця й певні теми. До теми сирен він звертався кілька разів. Зокрема, відомі його кольє «Сирена-1» і «Сирена-2» (1978 р.), гарнітур «Сирена-3» 1997 р. та скульптура «Крило Сирени» (1999 р., бронза). В ювелірних виробах cтворено збірний образ, у якому поєднані описи зовнішності та навіть життя різних таких міфічних істот. Головним є те, що сирени О. А. Михальянца наділені тільки позитивними рисами: врівноваженістю, яка навіює спокій, красою, яка чарує, утримує погляд, викликає душевне піднесення. Красі, магнетизму прекрасного служить також їх розкішне оздоблення.

УКРАЇНСЬКЕ КІНО: КРОКИ В МАЙБУТНЄ РАЗОМ З ОДЕСЬКИМ КІНОФЕСТИВАЛЕМ Розвиток національного кінематографа є одним з пріоритетних напрямків діяльності Одеського міжнародного кінофестивалю. Цього року фестиваль організує кілька програм, присвячених сьогоденню та новітній історії українського кіно: національний конкурс, ретроспектива українського кіно початку 90-х, а також низку професійних заходів: пітчинги* проектів, демонстрації кіноробіт на завершальному етапі виробництва та професійні дискусії

Цього року на Одеському кінофестивалі вперше буде представлено повноцінний національний конкурс, в якому братимуть участь найновіші українські стрічки. Переможець конкурсу отримає приз «Золотий Дюк» за найкращий український фільм і премію в розмірі 50 тис. грн. У національному конкурсі ОМКФ-2012 представлено 18 фільмів, серед яких — повнометражні ігрові, документальні та короткометражні роботи, зняті в Україні за останні півтора року. У рамках цієї програми відбудуться три світові прем’єри повнометражних українських стрічок («Звичайна справа» Валентина Васяновича, «Час життя об’єкта в кадрі» Олександра Балагури, «Апартаменти» Олександра Шапіро).

«Звичайна справа», Валентин Васянович

*Пітчинг (від англ. «pitch» — виставляти на продаж) — презентація кінопроекту з метою знаходження інвесторів, які готові фінансувати цей проект.

«Звичайна справа» Валентина Васяновича бере участь одночасно в міжнародній та українській програмах. Головного героя-лікаря виганяють з роботи за бійку з пацієнтами. Герой уважає цю подію гарним знаком і вирішує почати нове життя. Нарешті втілиться його мрія стати «вільним» поетом, а якщо пощастить — навіть відомим, адже вірші він пише дійсно непогані. Дуже вдало, що в цей момент поруч опиняється старий друг Славік, який знає все:

СОФІЯ ТРИКОЛЕНКО

ЕДІТ ПІАФ: ТРИ ТЕАТРИ — ТРИ ІСТОРІЇ У ролі Едіт Піаф — Оксана Ситник

Історія Едіт Піаф — одна з найцікавіших та найнеймовірніших історій великих особистостей. Талант та дивовижний голос відкрив для неї шлях із нетрів суспільства до всесвітнього визнання. Її пісні, сповнені життєвої правдивості та душевної енергії, надихали тогочасних митців — композитори творили спеціально для неї, художники писали її портрети; вона навіть стала героїнею п’єси, у якій виконувала головну роль. Її життя дало сюжети для багатьох кіноекранізацій та літературних творів. Вони по-різному трактують характер, звички та епізоди з біографії артистки. На сьогодні у Києві вистави про Едіт Піаф йдуть у кількох театрах, зокрема — в Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка, Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір’я», театрі-школі «Образ»

ЯКИЙ ЗМІСТ ВИ ВКЛАДАЄТЕ У ПОНЯТТЯ «УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА»?

ОЛЕГ ВЕРГІЛІС, ТЕАТРАЛЬНИЙ КРИТИК: Українська культура — це духовні надбання великого народу, прекрасного етносу, який не страждає комплексом меншовартості, не стидається свого минулого, створює гідні зразки художньої творчості сьогодні й має запас міцності «на завтра», це вияв щирого й альтруїстичного начал через ідеалістичне — творче — сприйняття світу й всесвіту навіть у стінах одної сусідської хати.

АНЖЕЛІКА РУДНИЦЬКА, СПІВАЧКА, ТЕЛЕВЕДУЧА: За визначеням словника іншомовних слів, культура — це «сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людством протягом його історії». Українська культура — те ж саме, але створене українцями. Тут нам з вами велосипед не вигадати.

СЕМЕН ГОРОВ, РЕЖИСЕР:

ОЛЬГА СУМСЬКА, АКТРИСА І ТЕЛЕВЕДУЧА: Українська культура, як шевченківська «наймичка» — багатостраждальна і така рідна...Чи буде краще? Ніхто не знає, тим паче у контексті нинішніх подій. Але є надія, цим живемо. Особливо ми, актори, мріємо про ролі в українському кіно, яке має відродитися і нести людям оту справжню українськість. А поки що бережемо те, що залишилося в сім’ях, і передаємо дітям — українські неповторні пісні, казки, традиції. Краще за нас, батьків, ніхто цього не зробить.

ДЕНИС ПОВАЛІЙ, СПІВАК: Скажімо так. Для мене УК — це безглузді спроби якось пов'язати вишиванки і писанки з ледігагами та іншими світовими трендами у свідомості людей, які не цікавляться ні тим, ні іншим.

Українська культура — бідна родичка на весіллі газу і футболу.

ІГОР БОНДАР-ТЕРЕЩЕНКО, ЛІТЕРАТУРНИЙ КРИТИК:

ВЛАД ЧЕХОВ, СПІВАК, ТЕЛЕВЕДУЧИЙ: Українська культура — це унікальний сукупний духовний досвід українського народу. Оригінальна і неповторна частина світової культурної творчості. Результат самобутнього синтезу духовних злетів древніх цивілізацій Причорномор'я, автохтонного слов'янського язичництва, благого світла християнства, європейського гуманізму і народної романтичної волелюбності. Це цілісна сукупність релігійних вірувань, філософських думок і духовно-матеріальних зразків мистецтва, що скріплюють єдність українського народу.

ВІКТОР ПАВЛІК, СПІВАК: Все. Все в Україні — це і є культура. Сама її суть — це вже культура. Ніна Матвієнко, Дмитро Гнатюк, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Анатолій Солов’яненко, Тарас Петриненко, Раїса Кириченко і багато інших — це все культура України. Безмежний талант, яким наділив Господь Бог — це культура. Краса нашої неньки України — це теж культура. Любіть Україну.

За умов нинішнього профанування такого онтологічного поняття, як «українська культура», цілком можливо буде нагадати, що насамперед це, звичайно ж, традиція. Яку вільно інтерпретувати чи то в «державних», а чи в яких інших «сучасних» категоріях, але це вже буде субверсія канону. Тобто практичний посібник з правил поведінки уві сні.

ГЕННАДІЙ ВІТЕР, СПІВАК, ТЕЛЕВЕДУЧИЙ: З усіх боків тільки й чути, що у нас немає тієї самої української культури! Ясна річ, що дуже довго все, що виходило з-під пера авторів, було з нашаруванням радянської ідеології, але при цьому завжди залишалася наша неперевершена мелодійність, широта мислення і сміливість молодих авторів до всякого роду творчих поворотів. Дуже складно судити про те, в чому варишся постійно, але якщо говорити про музику, то ми давно переступили рубіж «правильного» звучання, театральні постановки завжди відрізнялися особливим творчим лоском, хоча насправді мене дуже дратують переклади деяких. Кіно давно пора піднімати, а не просто про це говорити. Талановитих людей безліч, теле-індустрія довела, що ми давно на передовій ... А українська культура — це стрімке мислення і новаторські підходи творчих людей, вони були, є і будуть завжди! Тільки не треба заважати всі ці ідеї реалізовувати!

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА:

ЗАЙМАЄ НЕ НІШУ ,

А ПРОСТІР