Журнал Міністерства культури і туризму України “Українська культура” by Національне газетно-журнальне видавництво

№ 1-2, 2011 www.uaculture.info Газетно-журнальне видавництво Міністерства культури України Передплатний індекс 95220

Акіле Боніто Оліва: \ Україна як святилище історичного авангарду

Лі Сандань: |

Придбати «Мону Лізу» ми все одно не можемо

«Воплі Відоплясова» Сьогодні, як і четверть сторіччя тому, «Воплі Відоплясова» – найпопулярніший у світі український рок-колектив, що дає до двохсот концертів на рік. Круглі дати «вевешники» святкують цілих два роки, бо ж відомо, що доленосна зустріч майбутніх ювілярів сталась у травні 86-го року, а дебютний вихід на сцену – у жовтні 87-го. У березні цього року розпочався великий гастрольний тур, присвячений срібному ювілею ВВ – своє 25-ліття легендарна київська рок-четвірка вирішила відзначити великою музичною мандрівкою.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Майже століття

Українська культура # 1-2, 2011 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 38 (044) 498-23-61 pr.uaculture@gmail.com Наклад: 1 000

У ч е рвні 2 0 1 1 - го журналу “ У кра ї нс ь ка кул ь тура ” в и повн и лос я 9 0 років

Цей випуск “Української культури”, найстаршого видання про культуру в Україні, присвячений не тільки ювілею видання, а ще й українському проекту на 54-й Венеційській бієнале. Ми згадали ті події, що відбулися за останні 90 років у світі, в Україні (стор. 15) та в нашому виданні. Звісно, ми не могли залишити поза увагою участь українців у найпрестижнішому та найстаршому світовому арт-форумі (стор. 12), зірок сучасного мистецтва, які представляють нашу державу у світі (стор. 6), митців, які відроджують давні традиції (стор. 46) та є фундаторами нових медіа (стор. 60), також тих, хто не є українцями, але так чи інакше причетні до України (стор. 34), філософів та арткритиків, що дали сучасності головний інструментарій для осмислення сучасного мистецтва (стор. 75). У числі також: головні та найбільш яскраві явища української культури – митці, вже добре знані у світі (стор. 38) й такі, що цього року будуть репрезентувати своє мистецтво в Україні (стор. 56) та за її межами (стор. 41), рецензії, фрагменти стародруків, вірші, шаргородський фотопроект та карпатський репортаж. Сподіваємось, Україна та її культура в усіх її проявах, сповнена життєдайних ідей, надихне вас на нові звершення, адже ми з вами самі є творцями сучасної рідної культури. Марія Хрущак, головний редактор

Фото: VV PR

Засновники: Міністерство культури і туризму України Видавець: Газетно-журнальне видавництво Міністерства культури і туризму України Директор: Олеся Білаш Головний редактор журналу: Марія Хрущак Помічник головного редактора: Денис Бортніков Дизайн: Андрій Клен Верстка: Денис Бортніков, Григорій Осипов Над номером працювали: Дарія Бадьйор, Андрій Боборикін, Оксана Гайдук, Лія Гугучія, Михайло Друченко, Олександра Кравченко, Леся Кульчинська, Олеся Найдюк, Олег Сидор-Гібелинда, Надія Соколенко та Тіна Пересунько Редагування: Юлія Вустілка, Лія Гугучія Коректура: Лія Гугучія, Віра Стрілець Розповсюдження, редакційна передплата: Ірина Сидоренко Рекламний відділ: Дмитро Пуха Журнал виходить раз на три місяці з червня 1921 року Підписано до друку: 5 липня 2011 року Редакція залишає за собою право на редагування отриманих матеріалів без узгодження з автором. Думки авторів публікацій можуть не співпадати з позицією редакції. Матеріали, опубліковані в журналі “Українська культура”, є інтелектуальною власністю видавництва та не можуть бути використані у будь-якій формі без письмового дозволу видавця. При використанні публікацій посилання обов’язкове. © “Українська культура” Друк: ТОВ “Мега-Поліграф” Номер було створено за підтримки ГО “Клініка Дорошенка Грищенко”, Ігоря Абрамовича, Анатолія Димчука, Тараса Силенка, Сергія Харчука та Олександра Ваврика. Медіа-підтримку надали: рекламна агенція “АНО ЛТД”, інтернет-видання telekritika.ua, dusia.telekritika.ua, korrespondent.net, kievreport.com, журнал “Публічні люди”, ТМ “Французький бульвар” та портал “Культура”.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

ЗМІСТ

Подія

Українці на 54-ій Венеційській бієнале

Думка

Міністр культури України про амбіції проекту “Друге Відродження”

Історія

Венеційські арабески: Олег Сидор-Гібелинда про українців у Венеції

Українська культура: 1921–2011

Вітчизняна кінематографія на міжнародних фестивалях

Концепція не змінилась: Другий Одеський міжнародний кінофестиваль

“Воплі Відоплясова”: Велика музична мандрівка

Шість правил українського андеґраунду

Валентин Сільвестров: смисл музики

Інтерв’ю

Лі Сандань: “Мону Лізу ми все одно не зможемо купити”

Міжнародні події

Олег Тістол, Віктор Сидоренко та Антон Соломуха в галереї Альбера Бенаму в Парижі

Інсектоїди та рептилоїди зустрінуться в Бішкеку

Зізнання

Ута Кільтер: Бути арт-критиком

Образотворчість

Одеські арт-рейдери: мистецтво акції на Староконці

SYN. Нові медіа

Агатангел Кримський: актуальність поезії

Електронні стародруки: “Словарик пояснення чужих та не дуже зрозумілих слів”

Дизайн

Неодизайн Ольги Громової

Архітектура

“Ізоляція”: нове життя донецького терикону

Фотографія

Повернення до Шаргорода. Проект Сергія Сапожникова та Олексія Салманова

Етно

Олекса Альошкін: прояв давніх образів

Рецензії

Життя після смерті: Стратегії і тактики Бодріяра

Рецензії

5-й фестиваль “Славське Рок”

Кіно

Музика

Література

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Міністр культури України

Михайло Кулиняк

Друге відродження І З 1 8 9 5 - го щ о два н е парні рок и у В е н е ці ї відбуваєт ь с я провідна м и ст е ц ь ка поді я , на я кі й усі кра ї н и мают ь можл и віст ь пр е дстав и т и світу сво ї на й кра щ і зразк и су ч асного м и ст е цтва . У світові й історі ї м и ст е цтва В е н е ці й с ь ка бієнал е вж е давно в и знана су ч асн и м образотвор ч и м олімпом

Венеційська бієнале – один із найстаріших арт-фестів світу, де народжується та синтезується певний обмін мистецьких ідей, відбувається осмислення мистецтва світу, що складається із культурних здобутків різних країн. Власне, історія бієнале лише двічі мала багаторічні перерви, пов’язані з подіями Першої та Другої світових воєн. Уславлення сучасного мистецтва – провокуючого, неоднозначного, багатонаціонального в контексті відношення країни до світу і ставлення світової спільноти до конкретної країни – ось одна із головних складових цієї вагомої події. Саме тому роботи, які представляють країну, не продаються, а лише стають невід’ємною частиною світової історії мистецтва. Сьогодні мистецькими критиками світу цьому напрямку в культурі дано назву – мистецтво contemporary – найсучасніший вияв усіх можливих видів, підвидів, напрямків образотворчого мистецтва, де для досягнення мети чи розкриття образу творцю дозволяється використовувати все, що його оточує у житті реальному й вигаданому, образному. Критерієм успіху є враження, сприйняття глядача. Власне, те саме стосується й інших видів мистецтва, але ж сила сучасного саме в його новаторстві і сьогоденності. Тут і зараз. І ще один момент щодворічної виставки у Венеції, яка відрізняється од сотень чи навіть тисяч цілком гідних мистецьких форумів, які проходять в різних куточках світу. Це сплетіння політичних, творчих та індивідуальних якостей держави і її творців, та що найголовніше –

сприйняття чи не сприйняття репрезентанта з його батьківщиною у контексті мистецтва Планети. Ось чому твори, що показуються у національних експозиціях, досить чітко відрізняються від показаного в індивідуальних чи гуртових виставках у стінах славнозвісного Арсеналу. Твір державної експозиції щоразу є візитівкою країни з її мораллю, проблемами, світосприйняттям. Це пояснює жорсткий відбір, що проходить щоразу до бієнальських перегонів на батьківщині художника. Усе логічно й зрозуміло. Під експонованим твором підписується держава.

Ван Ейки зуміли зобразити Рай на землі. Спокутий гріх у роботі Оксани Мась стає бажаним світлом в глухій темряві людської підсвідомості Україна не стала винятком у цікавій історії Бієнале, що почалася іще у позаминулому сторіччі. Були блискучі перемоги, була багаторічна перерва і врешті сьогодні Україна заявляє про себе як про сучасну мистецьку державу. Як міністр культури України – цікавої, красивої і потужної центральноєвропейської держави, я пишаюся історією нашого мистецтва на такому престижному форумі. Слід зазначити, що географічний центр Європи знаходиться на території України. Наша дер-

жава впродовж довгого часу об’єднує Схід і Захід. Україна багатонаціональна. Можливо, більше інших держав Україна зазнала лиха за довгу свою історію. Але ж і мистецький потенціал завжди був високим. Україна – країна сотень музеїв, серед яких є мистецькі твори світового рівня. Україна завжди була державою міцної і потужної мистецької освіти. Саме тому участь українських художників у венеційських форумах завжди привертала увагу громадськості. Олександр Усачов, Федір Кричевський, Михайло та Тимко Бойчуки, Кирило Гвоздик, Костянтин Єлева, Віктор Пальмов, Василь Седляр, Олексій Таран, Карпо Трохименко, Іван Хворостецький, Михайло Шаронов, Олексій Богомазов, Олександр Довгань, Василь Касіян, Іван Падалка, Зиновій Толкачов, Василь Седляр, Борис Бланк, Василь Касіян, Іван Падалка, Моісей Фрадкін, Василь Касіян, Олексій Шовкуненко, Гаврило Глюк, Михайло Дерегус, Олександр Ковальов, Георгій Меліхов, Тетяна Яблонська, Михайло Дерегус, Валентин Раєвський, Арсен Савадов, Ольга Мелентій, Віктор Сидоренко, Микола Бабак, Ілля Чічкан та інші – це українські митці, які в різні роки прославляли батьківщину. Другий український старт у Венеції, що почався на початку нинішнього сторіччя, зумовив особливості розвитку вітчизняного художнього процесу у контексті світового сприйняття і мистецької оцінки держави, яка на 45 років була викреслена з контексту найсучаснішого актуального мистецтва. Українські митці за чотири з половиною десятиліття не спілкувалися із світовими мистецькими лідерами – Робертом Раушенбергом, Бріджет Ріллей, Енді Ворхолом, Джані Хафстромом, Ренато Гутузо, Джоном Курріном, Дженні Савіллі, Томасом Счеібітзом. ЗроФото: Прес-центр Міністерства культури України

Михайло Кулиняк

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Photo: Mas PR

зуміло, що це була велика втрата. Разом з тим, незважаючи на молодий вік України як учасниці сьогоднішнього мистецького заходу, ми вже завоювали симпатії і маємо певні здобутки. У 2003 році проект “Жорна часу” Віктора Сидоренка одержав схвальні відгуки найтитулованіших мистецьких критиків. Мішель Кімельман підкреслив неоднозначність і філософську направленість задуму, а за відгуками британської газети Daily Telegraph у 2007 році український павільйон було віднесено до 5 найцікавіших (серед 77 країн та понад 100 художників). Двічі Україну успішно представляв Центр сучасного мистецтва PinchukArtCentre. Проект “Поема про внутрішнє море” сподобався тисячам відвідувачів. Сьогодні Україна репрезентує потужний і найбільш масштабний за весь останній період проект “Друге відродження”. В іноземній транскрипції “Post vs ProtoRenessans” відомої одеської художниці Оксани Мась. Комісаром національного павільйону призначено Віктора Сидоренка – директора Інституту проблем сучасного мистецтва Академії мистецтв України. Куратор проекту – заслужений діяч мистецтв України, старший науковий співробітник, арт-критик Олексій Роготченко. З італійської сторони куратором проекту виступає всесвітньо відомий доктор Боніто Оліва, який входить до п’ятірки найбільш авторитетних в усьому світі, знаний як основоположник трансавангарду. Куратор Венеціанської бієнале Біче Керігер окреслила тему 54 Бієнале: ILLUMInations. Пані Керігер запропонувала національним павільйонам звернути увагу на рефлексії щодо власної ідентичності у побудові проектів у контексті світового масштабу.

Україна не стала винятком у цікавій історії Бієнале, що почалася іще у позаминулому сторіччі. Були блискучі перемоги, була багаторічна перерва і врешті сьогодні Україна заявляє про себе як про сучасну мистецьку державу. Як міністр культури України – цікавої, красивої і потужної центральноєвропейської держави, я пишаюся історією нашого мистецтва на такому престижному форумі Україна – багатонаціональна держава. В ній зосереджено 134 нації та народності. В реалії це – розмаїття різних мов, різних культур. Це місце на землі, де різні віросповідання мирно співіснують у загальному просторі. Яскравим прикладом мегакультурного осередку є Одеса – українське місто-порт. Тут народилася і виросла Оксана Мась. Мисткиня має українські, російські, єврейські, грецькі та польські корені. Духовність і моральність багатьох народів, пластична мова їх мистецтв стали мовою мистецького стилю Оксани Мась. Оксана довго експериментувала і шукала шляхи образотворчої мови в мистецтві. Врешті було знайдено міжпланетарний код – мову світу. У культурах практично всіх народів є спільна одиниця – яйце. Це і стало об’єднавчим модулем. У розписах яйця – модуля, з якого складаються величні (6 на 6 метрів) композиції Оксани Мась, можливе співавторство сотень тисяч представників різних країн. Кожному пропонувалося зробити свій розпис. Якщо всі люди на землі однакові, однакові і їх гріхи. На дерев’яному модулі малюється графічний символ гріха, як людина його собі уявляє. Кожна нація вносить свої символи у загальний твір і відкривається новий портал спілкування людства. Постає питання, а що ж пов’язує Гентський вівтар з одиницею-модулем, яка існує в усіх культурах. Гентський вівтар – геніальний витвір братів ван Ейків, мистецький символ усієї Європи. Історія вівтаря містична: бага-

то королів, диктатори, Наполеон, Гітлер намагалися його вкрасти, трощили, ховали в копальнях, а він повертався на місце. Невмируща сила справжнього мистецтва. Це твір, з якого почалося Відродження. Твір, що змалював рай, рай на Землі. Усі хочуть до Раю, усі хочуть до світла. Але ж і тягар в усіх схожий – гріховність людини. Ось чому в трансформації Оксани Мась гріхи, намальовані на модулях, стали ключем до розуміння. Якщо людина замислюється і усвідомлює свою недосконалість, значить вона стає кращою і кращим стає світ. Ван Ейки зуміли зобразити Рай на землі. Спокутий гріх у роботі Оксани Мась стає бажаним світлом у глухій темряві людської підсвідомості. У загальному творі відкривається новий портал спілкування людства, нова зрозуміла всім мова майбутнього. У такий спосіб стає зрозумілим, що усе людство це один загальний організм, і дім кожної людини не лише його країна, а й всесвіт загалом. Тобто Україна цьогорічним проектом Оксани Мась декларує, що людство було і є єдиним. Продовжуючи традиції об’єднання східної і західної Європи, Україна пропонує об’єднання усього світу. З повагою, Міністр культури України Михайло Кулиняк

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Традиції українського авангарду та національне питання

Фото: ru.wikipedia.org

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Г оловна е кспоз и ці я укра ї нс ь кого про е кту “ Г е нтс ь к и й вівтар . Д руг е відтвор е нн я ” на 5 4 - й міжнародні й бієнал е розташована в с е рці В е н е ці ї — на ц е нтрал ь ні й пло щ і С ан М арко , в храмі С ан Ф антін . В палаццо П ападопполі вж е втр е тє – е кспоз и ці я П ін ч ук А рт Ц е нтру , я к и й ц ь ого разу в парал е л ь ні й програмі пр е дставл я є твор и номінантів власно ї п е ршо ї міжнародно ї пр е мі ї Можливість раю Сан Фантін, який не раз піднімався з руїн, є ровесником храмів Київської Русі. Але та будівля, яка сьогодні прикрашає Сан Марко, датується 16 століттям. Тоді за залишки споруди 9 століття взявся архітектор Скарпаньїно, згодом – головний архітектор Венеційської республіки Якопо Сансовіно. В церкві Святого Фантіна встановлено відтворені фрагменти знаменитих “Райських садів” братів ван Ейків, що складаються з гріхів представників 50 національностей – дерев’яні яйця за задумом Оксани Мась розмальовували звичайні люди. Можливо, таким чином, як наголосив на пресконференції в Києві куратор українського проекту, один з ключових кураторів та арт-критиків останніх десятиліть Акіле Боніто Оліва, Україна повертає Заходу східну традицію. Панно, що відсилає нас до мозаїчних шедеврів часів Візантійської імперії та Київської Русі, представлено у католицькому храмі епохи Відродження. Сюжет проекту Post-vs-Proto-Renaissance є зверненням до твору братів ван Ейків, Яна та Губерта, які створили в 1442–1432 роках багатоярусний поліптих з 26 кар-

тин, на ньому було зображено 258 людських фігур. Тоді вівтар зробив справжній переворот в історії. В цьому творі знайшли відображення не тільки християнські релігійні погляди, але й найнесподіваніші на той час уявлення про світ та місце людини в ньому, її особливе призначення як творця. І якщо ще в декількох сценах присутня готична умовність, то в більшості образів та фонах звучить інший світ – сповнений світла, правдивих персонажів та власне ренесансного світогляду, що розгледів у людині богоподіність. Адам та Єва – монументальні, возвеличені у власній оголеності та позбавлені будь-якого звернення до античного, ідеалізованого зображення тіла. Свого часу Адама та Єву намагались “вдягти”, згідно наказу імператора Йосифа ІІ. І незважаючи на чисельні мандрівки та втрату декількох сцен, вівтар після завершення ІІ Світової війни повернувся у Гент. І його друге відтворення одеською художницею Оксаною Мась – доказ того, що ідеї ван Ейків є актуальними для сучасного світу, адже богоподібність людини робить твір життєствердним, представляє життя на землі як можливість існування раю ще в цьому житті.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Події

Український авангард

текст: Марія Хрущак

Фото: ru.wikipedia.org

Вперше в історії участі України у венеційському арт-форумі наша країна звучить як держава, в якій актуальні тенденції тісно пов’язані з традицією. Оригінальність проекту Оксани Мась перш за все в тому, що він соціальний та інтерактивний — на дерев’яних яйцях зображено гріхи наших з вами сучасників. І якщо на панелях ван Ейків — 258 людей, то на українській копії, по суті, “портрети в гріхах” вже десятків тисяч людей. Дерев’яні об’єкти з малюнками складають мозаїку, в якій кожен окремий елемент виступає своєрідним пікселем. І їх в інсталяції Post-vs-Proto-Renaissance — 3 840 000. Всього на Венеціанській бієнале експонується 7 фрагментів розміром 6 х 6 метрів. В повному об’ємі вівтар (92 метри у висоту та 134 в ширину) буде готовий лише через декілька років і буде експонуватись у голов них столицях світу.

ціональному заповіднику “Софія Київська”; багато робіт художниці – в колекціях поважних музеїв та приватних зібраннях.

Куратор українського проекту — один з головних світових авторитетів в сучасному мистецтві, автор терміна “трансавангард” та “глокальність”, критик та куратор Акіле Боніто Оліва на прес-конференції в Києві 16 квітня 2011 року зазначив, що “для нас, європейських інтелектуалів, Україна є хранилищем історичного авангарду. Одеса для

Оксана Мась – добре відома у світі українська художниця, яка співпрацює з більш ніж 20 світовими галереями. Її роботи представляє Opera Gallery, найбільша мережа галерей у світі, московська “Айдан галерея” та багато інших. Минулого року її мозаїчне панно “Погляд у вічність” було подаровано На-

нас це – свого роду культурний міф. І українці майже такі як італійці – народ художників, поетів та мореплавців”. “Робота Оксани Мась (“Погляд у вічність”. – Прим. ред.) мене справді вразила. Я зміг констатувати, що в українському мистецтві є спіритуалістична, чуттєва традиція та зв’язок з історичним авангардом. І те застосування народного мистецтва, до якого звертається художниця – виокремлюючи дерев’яні елементи та розподіляючи креативність з простими людьми, дало їй можливість створити твір актуального мистецтва. Оксана Мась – представниця “тотального мистецтва”, яке якраз і йде від історичного авангарду. Це і дифузія різних засобів образного вирішення, а також різних видів мистецтва – архітектури, живопису, скульптури, малюнка. Її робота архаїчна і сучасна водночас. Архаїчна через форму яйця, оскільки викликає спогади про щось наївне. Яйце завжди однакове, але в цьому випадку воно створює в просторі певну архітектуру — на відстані яйце перетворюється на піксель телезображення. Я вважаю, що творчість цієї української художниці засвідчує продовження великої традиції у вашій країні, якій пощастило з мистецтвом”.

Оксана Мась – представниця “тотального мистецтва”, яке якраз і йде від історичного авангарду. Це і дифузія різних засобів образного вирішення, а також різних видів мистецтва – архітектури, живопису, скульптури, малюнка. Її робота архаїчна і сучасна водночас Фото: Mas PR

Фото: “M17”

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Ніко Вашелларі. “Неназвані горизонти”. 2011

Цього разу в паралельній програмі бієнале ПінчукАртЦентр представив мистецькому світові виставку номінантів на міжнародну премію для молодих митців Future Generation Art Prize@Venice Перша міжнародна премія ПінчукАртЦентру Цього разу в паралельній програмі бієнале ПінчукАртЦентр представив мистецькому світові виставку номінантів на міжнародну премію для молодих митців Future Generation Art Prize@Venice. Стратегії центру цілком зрозумілі: відмовившись від курирування офіційним українським проектом, увагу зосереджено на популяризації власної міжнародної премії, яка в майбутньому може зробити українську столицю одним із центрів сучасного мистецтва. Безумовно, 54-та Венеційська бієнале, тема якої ILLUMInations, якнайкраще пасує виставці, вона представляє художників різних країн та національностей. Щоправда, це додало центру звинувачень у тому, що він неохоче пропагує українське мистецтво не тільки в Україні, а й у світі. Та в національному питанні на цьому артфорумі, як виявилось, і суть, адже більшість павільйонів держав у Садах Джардіні представлені творами художників інших національностей, а іноді й країн. Наприклад, проект Данії цього разу створювала команда художників від Аргентини до Палестини. Фото: ПінчукАртЦентр

Словом, поняття “нація” таки потребує “ілюмінації”, “прозріння” щодо того, хто ми такі і куди йдемо, наскільки розмиті кордони та саме поняття національності. Щодо експозиції в палаццо Пападопполі, то варто зазначити, що в порівнянні з тією виставкою премії, яку ми бачили в Пінчук АртЦентрі наприкінці минулого року, ця експозиція суттєво програє. На тлі фресок Т’єполо, вкритої позолотою ліпнини та мармурової підлоги роботи сучасних авторів губляться. Хоча перший проект Пінчука 2007-го року, “Поема про внутрішнє море” (тоді проект складався із робіт художників українського походження — Михайлова, Браткова, Гнилицького та зірок світого мистецтва — Сем Тейлор-Вуд, Юрген Теллер, Марк Тічнер та інші) “звучав” набагато потужніше. А проект Іллі Чічкана 2009-го тепер взагалі видається найкращим українським виступом у Венеції, адже був напрочуд цілісним і тоді в палаццо вдалось створити унікальну атмосферу. На жаль, цього разу українцям не вдалось потрапити до списку переможців, проте ми негласно – серед найкращих проектів у Венеції, які відвідують чи не в обов’язковому порядку. Мірсеа Ніколае. “Компанія “Румунський кіоск”. Арт-об’єкт. 2010

Репортаж

“УК” у Венеції

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

“УК” у Венеції Ж урнал “ У кра ї нс ь ка кул ь тура ” ц ь ого літа св я ткує своє 9 0 - рі ч ч я . С п е ціа л ь н и й англомовн и й в и пуск “ У К ” було пр е дставл е но 1 ч е рвн я на відкр и т ті укра ї нс ь кого павіл ь й ону на 5 4 - і й В е н е ці й с ь кі й бієнал е . Ц е – б е зпр е ц е д е нтн и й в и падок пош и р е нн я укра ї нс ь кого в и данн я на на й старшому та на й пр е ст и жнішому світовому арт - форумі . У В е н е ці ї журнал отр и мал и М і ністр кул ь тур и У кра ї н и М и ха й ло К ул и н я к , італі й с ь к и й куратор укра ї нс ь ко го про е кту А кіл е Б оніто О ліва , В іктор П ін ч ук , О л е г С кр и пка , Д жамала , д и р е ктор П ол ь с ь кого І нст и туту в Н ь ю - Йорку Є ж и О нух , в и ход е ц ь з У кра ї н и , провідн и й художн и к - конц е птуаліст І лл я К абаков , я понс ь к и й художн и к Т акаші М уракамі та інші . В наступному ном е рі ч е ка й т е р е портажу з пр е з е нтаці ї ювіл е й ного укра ї нс ь кого в и пуску

Храм Сан Фантін, в якому представлено український проект на 54-ій Венеційській бієнале

Міністр культури України Михайло Кулиняк, куратор українського проекту Акіле Боніто Оліта та співкуратор Олексій Роготченко у дверях Сан Фантін Зліва директор Київського музею російського мистецтва Юрій Вакуленко

Головний редактор журналу “Українська культура” Марія Хрущак та японський художник Такаші Муракамі

Директор Польського Інституту в Нью-Йорку Єжи Онух з дружиною

Михайло Кулиняк та Віктор Пінчук відзначають успіх офіційного українського проекту

Олег Скрипка, гурт “ВВ“

Художники Влада Ралко та Володимир Будніков на вечірці з нагоди презентації проекту ПінчукАртЦентру

Фото: “Клініка Дорошенка Грищенко“, ПінчукАртЦентр

Засновники жанру світської хроніки Світлана Конеген (російської) та Костянтин Дорошенко (української) тепер на території мистецтва

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Історія

Українці у Венеції

текст: Олег Сидор-Гібелинда

Венеційські арабески О л е г С и д о р - Г і б е л и нд а про укра ї нців у В е н е ці ї

Українці, таке враження, були тут завжди, задовго до Бієнале – але не обов’язково “на орбіті арту”. Та й дотепер лишаються: українську мову на вапаретто до Мурано легше почути, ніж у київському трамваї-тролейбусі – жарт.

Певно, на Сан Марко відбулося його знайомство з Іваном Айвазовським. Там, де кілька десятиріч потому потьмаряться мізки Фрідріха Ніцше… справжнє прізвище якого – Ніцшинський. Віє нашим краєм?

Але що таке мистецтво? У Місті Святого Марка – воно геть в усьому: за кожним рогом, на кожному каналі, біля кожного дому. І поза ним – це так, коли воно мистецтвом натхнене. От доїхав би до Венеції Тарас Шевченко – став би там “українським Мадзіні”, лунав би з Адріатики його суворий голос. Чи “другим Брюлловим” – кращим од першого.

На Сан Марко, пише в книзі про Леонардо (ще один візерунок історії) Акім Волинський, Ніцше раптом кинувся шалено-о-о танцювати, дивуючи всіх присутніх. Звідси шлях йому був лише до божевільні, з якої він і не вийшов, вже там зображаючи Діоніса. Канали зурочили…

А збирався ж. І за місяць-два до арешту слухав розповіді друга про Місто, тішився його привидом, перелитим у слово. Зате іншому його співвітчизнику, а ще й сучаснику, Миколі Гоголю, пощастило більше – втрапив і одразу позбувся меланхолії.

І зовсім поряд, обідаючи в фешенебельній ресторації “Квадрі”, Ілля Рєпін здригнувся, почувши з Grande звуки тужливої мелодії: ховали його колегу, шанованого венеційського живописця Джакомо Фавретто.

Українці у Венеції

Пішов за “співучим пароплавом” – і опинився на Джардіні, де саме відбувалася перша міжнародна художня виставка, не менше тисячі експонатів. Ще не Бієнале, але якраз у тому самому місці. Заради неї, до речі, зруйнували зоопарк з улюбленим слоном маленьких венеціанят. Рєпін двічі братиме участь у бієнальському заході. Великого галасу наробить у 1899-му його картина “Дуель”, а до того її показали в Києві, на ХХVII виставці передвижників. В італійській мові тимчасово вигулькує арт-слоган: luce di Repin, себто – “промінь Рєпіна”. Нудьгуючи, Борис Кустодієв – дві роботи на венеційській експозиції 1907-го, ще й з відзнакою – знічев’я напише портрет харківського лікаря Воробйова. Портрет той кудись зникне, а Воробйов – ні: стане знаною персоною в СРСР, автором кількох анатомічних атласів і – муміфікатором тіла Ульянова-Леніна. Якщо тільки йдеться про Володимира Петровича Воробйова, уродженця Одеси. “Довгеллі!.. Довгеллі!” – перегукувалися між собою гондольєри у далекому 1928му. Ну, припало їм до душі екзотичне ймення Олександра Довгаля, вітчизняного графіка, учасника ще однієї Бієнале. Іншого його колегу, Кирила Гвоздика, італійці називатимуть “українським Гогеном”. Він теж виставлятиметься на Бієнале. Наші спливають у найнесподіваніших контекстах. Як не вражався успіхові своїх “Матросів” Федір Богородський, а знайшов час відвідати місцевого класика Італіко Брасса – як виявилося, одруженого з одеситкою, яка виїхала навчатися малярству в Париж, де й познайомилася з майбутнім класиком, тоді – студентом. Сорок років потому це була “сива жіночка невеличкого зросту, зодягнута у все чорне”. Нашим художникам вона заслугувала за перекладачку, жила ж із чоловіком у палаццо XVI століття, на одному з венеційських каналів. Сам багаторазовий бієналіст Брасс, однак, надавав перевагу старовині: Тіціану та Алесандро Маньяско. Після 1934 року для українців настає перерва аж на 22 літа. Втім, і тут необхідними є щільніші дослідження. Як би там не було, а вже більш як за піввіку наші допалися до щедрої венеційської пипки, смокчучи її без упину. Венеція од того анітрохи не охляла. І щоразу – нова історія, нова інтрига, новий виток долі. Імена та твори учасників треба відновлювати, часом возкрешати з небуття, мов персонажів химерного вавилонського епосу, хоча події ще живі у пам’яті очевидців. Варто тільки їх знайти та з ними розбалакатися і не гаючи часу, занотувати почуте. Так, лише вчора (сором!) дізнався, що в 1999-му на Бієнале з’являється київський художник Михайло Туровський, який ще в 1978 році переїхав до Сполучених Штатів. Малярським циклом 90-х під назвою “Утопія” – сімнадцять трансформацій образу Леніна: в циліндрі, тіарі, безкозирці, лаврово-терновому вінках тощо – пригадуєте, законсервованого харків’янином Воробйовим? Виставлявся поблизу павільйону Хорватії, згадує автор, а в Місті жив півроку. Цікаво, що “його Ілліча” чимало іноземців плутало зі Сталіним, але простий гондольєр усе втямив, лише він один. Ще б пак: на Бієнале відбулося, каже Михайло, “повне захоплення

Фото: msvitu.com

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

влади актуальним мистецтвом”. Зі сміхом оповідає про викрутаси Комара-Меламіда, які обурили самих венеційців. Та повернемося усе ж “на наш бік”. Усі пам’ятають про “колективний український намет” на Джардіні в 2001-му. Тоді його лаяли, нині – якраз навпаки. Та річ не в ньому – не лише в ньому. Два незалежних проекти, до яких долучився талановитий маргінал Анатоль Степаненко, були “заднім числом” узяті під своє крило бієнальським начальством. Венецію не обдуриш! Один проект присвячений був розписам камінців. Інший – поезії та її трансформаціям на банерах, розкиданих у всьому Місті. І крім Анатоля, там підібрався зірковий склад нівроку: Леон Голуб, Ігор Копистянський, Воле Шоїнка. Камінці, до речі, розцяцькували (знову-таки, в компанії пана Анатоля) ще й Гюнтер Юккер та Томас Шютте, переможець Бієнале 2009 року! 2003-го на Бієнале, і без того переповненій світлинами усіх ґатунків, зблиснули, скреготнули українські “Жорна часу” Віктора Сидоренка. Складний багатошаровий проект, крім атракційного малярства, відео, просторового об’єкта, базувався на рідкісних фотографіях, віднайдених художником у старому альбомі. Побутова енігматика їх була переплавлена митцем у містерійну загадковість проекту. “Я натрапив на знімки, зроблені в дивному місці – чи то був тюремний шпиталь, чи то шпиталь для реабілітації тих, хто повернувся після поранень. Мене зацікавили не тільки люди, але й дивакуваті саморобні ортопедичні конструкції, які більше нагадували знараддя тортур – якісь кулі, хрести, опори – пластично вони надзвичайно цікаві”. Венеційська бієнале, останнім часом напрочуд насичена образами травм та фрустрацій, отримала ще один, чи не найпереконливіший доказ краху лейбніціанської світосистеми оптимізму. Рішучий аргумент наданий був “українською стороною”. Ось і сьогодні складається враження, наче вітчизняні митці покликані доповнити якийсь зниклий пазл у мозаїці світового мистецтва, наче невідкритий елемент у Таблиці Менделєєва. Чи такий вже збіг обставин, що державу офіційно представлятиме саме мозаїчний проект Оксани Мась? Заснований на Гентському вівтареві братів Ван Ейків, він не лише апелює до джерел класичного європейського малярства доби Ренесансу. Можливо, він – загадковим чином – компенсує відсутню ланку у тій самій, нідерландській транс-картині… а, точніше, в усталеній “картині світу”. На іншому боці Європи, в передгрозовому 1934-му, вівтарну дошку з “праведними суддями” – от чого нам більше всього бракує у світі! – краде місцевий спритник, що вимагає за неї викуп в анічогенькому обсязі гульденів. Влада відмовляється від перемовин – відтоді вівтар, який пережив Наполеона з німцями, змушений обходитися майстерно виконаною копією “суддів”. Нині, вже в серці Венеції, вівтар постане в образі постмодерної мозаїки з розписаних яєць. Розімкнута структура якої, на свій копил, натякає на нескінченне “продовження історії”. Місце зустрічі учасників якої – змінити просто неможливо: Венеція! Загадкам немає скону!!

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Етно

Кросна

Фото: гурт “Кросна”

КРОСНА Гур т “ К р о с н а ” : “ Н е кр а щ і , н е г і рш і , м и – і нш і ”

Фольклорний гурт “Кросна” досліджує і реконструює пісенну, інструментальну, танцювальну традицію Західного, Центрального Полісся та Східної Волині. “Кроснами” називається ткацький верстат, завдяки якому й до сьогодні зберігається архаїчна орнаментика поліщуків. Гурт символічно називає себе“Кроснами”, адже продовжує “ткати” традицію предків своєю творчістю. Гурт створений у вересні 2007 року випускниками кафедри музичного фольклору Київського національного університету культури і мистецтв. В колективі шестеро учасників родом з Волинського Полісся: Олена Видрич, Софія Нестерук, Іванна Дзиблюк, Ігор Перевертнюк, Максим Бережнюк, Володимир Щибря. Репертуар ансамблю складається з пісень та музики, записаних учасниками в етнографічних експедиціях. Паралельно Ігор Перевертнюк та Володимир Щибря збирають колекцію старовинного вбрання, яке допомагає гурту візуально розкрити особливості регіональної культури. Ансамбль виконує календарно-обрядові, побутові, ліричні пісні, також – веселі, жартівливі приспівки. Вони реконструюють та відтворюють новорічні обряди – “Водіння Кози”, “Водіння Коня”, весільні – “Весільне дарування”, “Випікання короваю” та “Вигнання Лиса”, побутову картинку “В ліс по ягоди”, поліські танці та інструментальну музику.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Українська культура: 1921 – 2011 Журнал “Українська культура” згадав усі ті події, які змінили хід історії нашої держави й культури і які, незважаючи ні на що, пережив наш журнал

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

У червні 1921 року

вийшов перший номер журналу “Путь к коммунизму”,

котрий вже через три роки буде називатись “Шлях до комунізму”, згодом – “Рабочим клубом”, “Селянським будинком”, “Культробітником”, “Культфронтом”, “Колбудом” та “Соціалістичною культурою”.

У Москві відкрилася виставка безпредметного живопису “5x5 = 25”, серед учасників якої були Олександра Екстер, Олександр Родченко та Варвара Степанова.

На Ризькій конференції стався розподіл України: Західна Україна (Галичина і Волинь) відійшла до Польщі, Буковина – до Румунії, Закарпаття до Чехословаччини, а на Східній Україні утворилася Українська Радянська Соціалістична Республіка. Засновано Британську радіомовну компанію BBC Вийшли в світ (по одному числу кожен) мистецькі журнали “Семафор у майбутнє” та “Катафалк мистецтва”, які редагував поетфутурист Михайль Семенко. Україна урочисто відсвяткувала 40-річчя діяльності актриси Марії Заньковецької, якій першій в Україні уряд присвоїв звання народної артистки республіки.

Українські художники Кричевський, Бойчук, Гвоздик, Єлева, Пальмов, Седляр та інші брали участь у XVI Венеційській

бієнале. Місцева критика назвала художника Кирила Гвоздика “українським Ґоґеном”. Засновано найпрестижнішу нагороду в кінематографі США та щорічний приз із багатьма номінаціями, який у 1939 отримає назву Oscar. У Державній Третьяковській галереї (Москва) відкрилася персональна виставка Казимира Малевича, що експонувалася у 1930 році в Києві.

У Римі

відбувся останній гастрольний концерт Соломії Крушельницької, яка за життя була визнана найвидатнішою співачкою світу. Серед її численних нагород та відзнак – звання “Ваґнерівська примадонна” ХХ століття. Побачив світ “Жовтневий збірник панфутуристів”, де проголошувалися ідеї та тенденції українського авангарду. В Україні з’являється

перший звуковий фільм – документальна стрічка Дзиги Вертова “Симфонія Донбасу”.

В США вийшов друком перший американський тижневик новин – журнал “Time”.

У Харкові відкрито першу в Україні радіостанцію.

Киянка Олександра Екстер взяла участь у XIV Венеційській бієнале. У Харкові виникло об’єднання “Нова генерація” з однойменним журналом, натхненником і теоретиком якого був Михайль Семенко. Виходили мистецькі щотижневі часописи: “Нове мистецтво” (1925–1928), “Радянське мистецтво” (1928–1932), “Мистецька трибуна” (1928–1931). Створено найвище досягнення школи Михайла Бойчука – ансамбль фресок на Хаджибейському лимані поблизу Одеси, аналоги якого можна знайти лише серед монументального живопису Мексики.

Художники Богомазов, Довгань, Касіян, Падалка, Петрицький та Седляр взяли участь у XVII Венеційській бієнале. На київські екрани ненадовго виходить “Земля” Олександра Довженка. Саме у Венеції італійські кінематографісти називають українського режисера “Гомером кіно” за цю стрічку, і вона через декілька десятиріч увійде до числа 12 найкращих фільмів всесвітньої історії кіно. У Львові друком виходить “Привітання життя: книжка поезій” – перша збірка Богдана-Ігоря Антонича, який справив чи не найбільший вплив на сучасну українську поезію. Учасниками XVIII Венеційської бієнале стали українські митці Бланк, Касіян, Падалка, Фрадкін. На всесвітній виставці в Парижі Марія Примаченко отримала золоту медаль.Пікассо назвав її роботи “прекрасними творами геніальної жінки”.

Початок Другої світової війни Організовано “Вікна ТАРС”, у яких брала участь бригада художників: Герасимов, Кукринікси, Черемних та інші. У Львові починає працювати Академія мистецтв – Вищі образотворчі студії. Засновано Академію архітектури УРСР на базі Української філії Академії архітектури СРСР. Епохальну революцію в засобах комунікації спричинила поява телебачення.

У лютому відкрилася виставка, присвячена 100-річчю від дня смерті українського письменника Миколи Гоголя, що проходила у Державному російському музеї. Світ відзначає 500-річчя з дня народження Леонардо да Вінчі.

Відбулася перша виставка “Документа” у місті Кассель. Лондонська виставка “Це і є завтра»”стала кульмінаційною у післявоєнних пошуках відносин між мистецтвом, наукою, технологіями, дизайном і популярною культурою. У Музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку демонструється виставка “Новий образ людини”, у якій взяли участь Альберто Джакометті, Жан Дюбюффе, Френсіс Бекон та Вілем де Кунінг.

Рой Ліхтенштейн та Енді Ворхол починають використовувати мультфільми та рекламу як джерело живопису. Так починає свою історію “поп-арт”. 12 квітня за 108 хвилин здійснив оберт навколо Землі й успішно повернувся на Землю радянський космічний корабель “Восток-1” з людиною на борту – Юрієм Гагаріним.

У Західній Німеччині з ініціативи Йозефа Бойса сформувався міжнародний рух авангардизму “Флюксус”, який виник ще наприкінці 1950-х у США. Режисер Сергій Параджанов знімає “Тіні забутих предків” – легендарну стрічку, яка була визнана однією з двадцяти найкращих картин світу.

Відбулася інсталяція Енді Ворхола “13 найбільш бажаних чоловіків” – фігури щохвилинно мінялися на фасаді Державного павільйону на Світовому ярмарку в Нью-Йорку. Марії Примаченко присуджено Шевченківську премію.

У Нью-Йорку помер основоположник футуризму Давид Бурлюк, чий прах. У Європі починає свою історію концептуальне мистецтво і фотографія. Поява Інтернет: перший сервер ARPANET було встановлено 1 вересня 1969 року в Каліфорнійському університеті в Лос-Анджелесі. Американські астронавти Нейл Армстронг і Едвін Олдрін здійснили прогулянку місячною поверхнею. Вийшов перший номер самвидавівського журналу “Український вісник”. У Брюсселі виходить друком збірка віршів поета-дисидента Василя Стуса “Веселий цвинтар”. Розроблена перша програма для відправки електронної пошти.

У Касселі (Західна Німеччина) відбувається міжнародна виставка “Документа ’5”, де інституалізується сприйняття концептуального мистецтва в Європі.

На пустирищі в південно-західному районі Москви розгорнуто “Бульдозерну виставку” – перший осінній перегляд картин художників-нонконформістів просто неба, який було припинено урядом за допомогою бульдозерів.

Американський художник під час демонстрації своєї роботи “Зафіксований транс” прикував себе цвяхами до авто – американське видовищне мистецтво сягає крайньої межі існування.

У данських містах Оденсе і Копенгагені експонується виставка “Українське маляАКТство 1960–1980-х: три покоління українського живопису”.

У Москві відбулася “квартирна” виставка неофіційного мистецтва України, на якій були представлені роботи Стрельникова, Ануфрієва, Басанця, Маринюка, Хруща. Американський історик архітектури Чарльз Дженкс опублікував книгу “Мова архітектури постмодернізму”, де вперше йдеться про “постмодернізм” як мистецький напрям. Італійський критик Акілле Боніто Оліва вводить у широкий вжиток термін “трансавангард”. У Державному музеї образотворчих мистецтв імені Олександра Пушкіна (Москва) відбулася знаменита виставка “Москва – Париж”. У Штатах вперше виходить в ефір MTV – музично-розважальний телеканал, присвячений сучасній популярній музиці та молодіжній субкультурі.

Боніто Оліва у співавторстві з провідними європейськими та американськими художніми критиками публікує працю “Інтернаціональний трансавангард”.

24 серпня – проголошення Акту незалежності України. Журнал “Соціалістична культура” перейменовано на “Українську культуру”. На обкладинці номера вперше в Україні опубліковано фото легендарної української рок-групи “Воплі Відоплясова”

У Києві починає свою історію мистецьке об’єднання “Паризька комуна”. Часопис “Сучасність” публікує роман Юрія Андруховича “Московіада”.

Відбулися виставки українського мистецтва за кордоном – “Ангели над Україною” (Шотландія) та “Степи Європи” (Польща).

Вибух на Чорнобильській атомній електростанції, який став наймасштабнішою техногенною катастрофою в історії людства. У Москві відбулася друга виставка “Молодість країни”, на якій експонують твори українські художники Гнилицький, Голосій, Жук, Раєвський, Ройтбурд, Савадов, Сенченко та інші.

Олександр Ройтбурд та Михайло Рашковецький оприлюднили текст “Про душевне в мистецтві”, пародіюючи традиційну українську міфологему “Україна як російська Італія”.

Виставка українського мистецтва за кордоном “Поза простором і часом” (Бонн-Кассель, Німеччина). В Українському Домі на “Київських мистецьких зустрічах” демонструється частина проекту Олега Тістола та Миколи Маценка “Українські гроші” у вигляді горельєфної інсталяції.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Арсен Савадов створює свою ключову фотосерію “Донбас

На Венеційській бієнале художник Віктор Сидоренко виступив з проектом “Жорна часу”.

художники, художники українського походження та власне українські.

Шоколад”, яка була показана в Нью-Йорку, Москві, Парижі, на бієнале в Санта-Фе тощо.

Завдяки ініціативі Марти Кузьми, директора київського Центру сучасного мистецтва Сороса,

українську столицю відвідав Яніс Куннеліс, зірка

На Бієнале у Сан-Паулу (Бразилія) Україну представлено фотопроектом Віктора Марущенка “Донбас – країна мрій”.

світового актуального мистецтва, який створив тут інсталяцію з українських церковних дзвонів. На відкриття виставки приїхали колекціонери, критики та куратори з усього світу.

У ЦСМ Сороса також експонується відео легендарного американського художника Білла Віоли. У ЦСМ Сороса пройшла

ретроспектива творів Енді Ворхола. Засновано Інститут проблем сучасного мистецтва АМУ, директором

Після Помаранчевої революції за сприяння Центру сучасного мистецтва під

абревіатурою Р.Е.П.

(Революційний експериментальний простір) виступили художники Жанна Кадирова, Володимир Кузнєцов, Ксенія Гнилицька,Микита Кадан та інші.

якого незмінно залишається Віктор Сидоренко. На Венеційській бієнале експонується український проект куратора

Валентина Раєвського (1956 – 2010). Виставка Олександра Ройтбурда “Розіп'ятий Будда” стала першою персоналкою художника і першим показом актуального мистецтва в українських музейних стінах.

Молодий письменник Любко Дереш дебютує романом “Культ”, що у 2005 був представлений на Лейпцизькому книжковому ярмарку, а 2009 року – виданий французькою у видавництві “Сток”.

На Бієнале у СанПаулу (Бразилія) експонується український проект художника, що мешкає в Канаді, Тараса Полатайка (куратор Єжи Онух) “З висоти пташиного лету”.

На Венеційській бієнале Україна виступила з проектом “Поема про внутрішнє море”, в якому були задіяні іноземні

На 58 Каннському фестивалі український

режисер Ігор Стрембицький отримав Золоту пальмову гілку

за документальну короткометражку “Подорожні”.

У Культурно-мистецькому комплексі “Мистецький арсенал” (Київ) відбувся Перший міжнародний фестиваль сучасного мистецтва “ГогольФест” Влада Троїцького.

На Майдані Незалежності в Києві пройшов концерт легендарного екс-бітла сера Пола МакКартні. Картини легенди контемпорарі Олександра Гнилицького потрапили на дві “етапні” виставки – “Українська нова хвиля. Мистецтво другої половини 1980-х – початку 1990-х років” у Національному художньому музеї України та “Рудий ліс” у ПінчукАртЦентрі. На одній із них Україна прощалась із Гнилицьким. Згідно з рішенням ЮНЕСКО 2010 рік оголошено роком народної української художниці Марії Примаченко.

Відкриття музею сучасного мистецтва “ПінчукАртЦентр” на Бесcарабці у Києві.

Український письменник Юрій Андрухович стає лауреатом премії миру імені Еріха Марії Ремарка (Оснабрюк, Німеччина).

Фото: Тетяна Давиденко

Відеодокументації перформансів навіженого льотчика Джозефа Бойса, який ніби таки побував у Криму в часи ІІ Світової, презентували в Національному художньому музеї України в рамках проекту “Бойс. Пайк. Фостель. Мистецтво акції та відео-арт 1960–1970-х років”.

Україна вперше перемогла на Кінотаврі зі стрічкою “Щастя моє” режисера Сергія Лозниці. Також ця стрічка була вперше представлена в основному конкурсі на 63-му Каннському кінофестивалі.

PinchukArtCentre провів першу міжнародну премію для молодих художників. Лауреатом Future Generation Art Prize стала бразильска ленд-артистка Синтія Марчелле.

Виходить перший прозовий роман

культової української письменницішістдесятниці Ліни Костенко, перший новий її твір за останні 20 років.

Українська режисерка Марина Врода отримала "Золоту пальмову гілку" в номінації "найкращий короткометражний фільм" на Каннському кінофестивалі.

Восени в столиці Киргизії Бішкеку буде представлено перший український проект. “Інсектоїди

та рептилоїди” експонуватимуться в головному художньому просторі країни – Національному художньому музеї імені Гапара Айтієва.

“ПінчукАртЦентр” представив у паралельній програмі 54-ї Венеційської бієнале твори номінантів першої міжнародної премії для митців з усього світу Future Generation Art Prize @ Venice.

До 20-річчя Незалежності України в Києві відбудуться дві масштабні художні виставки – в “Мистецькому арсеналі” та в Інституті проблем сучасного мистецтва.

6 січня 2011 Президент

України підписав закон “Про культуру”, проект якого готувався

більше 10 років.

На 54-й Венеційській бієнале Україну представляє проект одеського художника Оксани Мась “Гентський вівтар. Друге відтворення”.

У київському кінотеатрі “Кінопанорама”

відбулась прем’єрна вистава епічної трагедії “Павлік Морозов” за п’єсою найскандальнішого українського драматурга і художника останніх десятиліть Леся Подерв’янського.

Іде підготовка виставки номінантів другої за рахунком премії PinchukArtCentre для молодих українських художників.

В Одесі успішно пройшов ІІ Одеський міжнародний кінофестиваль – амбітний вітчизняний

проект, який прагне стати найважливішою кіноподією на теренах СНД та українським фестивалем класу “А”. Цьогоріч фестивальні покази відвідало близько 70 тисяч людей.

UKRAINIAN CULTURE УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Название рубрики

Название материала

текст: Автор Авторович

Крізьдотерни гілок C твор е нн я кінострі ч ок в У кра ї ні наразі нал е ж и т ь до сф е р и ч уд е с . А б и потрап и т и на міжнародн и й рів е н ь , віт ч и зн я н и м стрі ч кам , зн я т и м п е р е важно у ко - продукці ї , довод и т ь с я проход и т и н е прост и й шл я х . Д е я к и м р е ж и с е рам ц е вдаєт ь с я завд я к и таланту , д е я к и м – завд я к и успішн и м зв ’ я зкам із потрібн и м и люд ь м и

Ця стаття була написана за місяць до початку 64-го Каннського кінофестивалю. Тепер, коли фестиваль давно завершився, необхідно додати, що українська режисерка Марина Врода отримала Золоту пальмову гілку за свій короткометражний фільм “Крос”. Стрічку було знято в умовах українсько-французької ко-продукції. Зважаючи на те що цього року на Міжнародному кіноринку в Каннах Україна та Франція підписали контракт про постійне співробітництво у сфері кіновиробництва, сподіваємось, що Пальмова гілка Марини Вроди буде далеко не останньою для українського кіно.

Кіно

Українське кіно

текст: Дарія Бадьйор

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Зупинка № 2. Не зовсім повний метр

Зупинка № 1. Короткий метр як осередок справжнього українського кіно Можна з упевненістю сказати, що режисери, які представляли і досі представляють власне короткометражні стрічки на міжнародних кінофорумах, і є тією “надією та опорою”, якої потребує українське кіно. Це молоді митці, які створюють кіно не завдяки, а всупереч реаліям українського сінематографа останніх 20 років. Поява таких фільмів підтримується гучними оплесками на Батьківщині, парою публікацій у пресі та сюжетом на телебаченні, які привертають увагу до тих, хто їх створив, рівно на тиждень. Потім усе замовкає, а деякі режисери навіть не мають змоги зняти свої другі-треті стрічки, не кажучи вже про повний метр. Останньою новиною з цього приводу стала поява фільму “Кросс” української режисерки Марини Вроди в конкурсі короткометражних стрічок цьогорічного, 64-го Каннського кінофестивалю. Це третій фільм Вроди, яка дебютувала зі своєю дипломною роботою на фестивалі “Молодість” три роки тому. У стрічки зазначено дві країни-виробники: Україна та Франція, що зайвий раз може підтвердити: ко-продукція поки що єдиний вихід для українських режисерів. Дві короткометражні стрічки іншого відомого українського режисера Миро слава Слабошпицького – “Діагноз” та “Глухота” – брали участь у конкурсі Берлінале в 2009 та 2010 роках відповідно. Наразі Мирослав отримав грант від Роттердамського кінофестивалю та знімає свій перший повнометражний фільм – “Плем’я”. У ньому також (як і в “Глухоті”) будуть задіяні глухонімі актори, і він також створюється за участі України, США та Нідерландів. Попередні учасники від України на міжнародних кінофорумах були більш успішними в плані нагород. У 2005 році молодий режисер Ігор Стрембицький отримав у Каннах Золоту пальмову гілку за свою документальну стрічку “Подорожні”. Чи знімає він новий фільм зараз – невідомо. Перша картина була профінансована університетом кінематографії імені Івана Карпенка-Карого, а отже, державою; на новий фільм знайти гроші незалежно від інституцій украй важко. В 2001 та 2003 роках нагороди за найкращий короткометражний фільм на кінофестивалі в Берліні отримали Тарас Томенко за стрічку “Тир” та Степан Коваль за анімацію “Трамвай № 9”.

На жаль, повнометражки, зняті за участі України, зустрічаються в основній програмі кінофестивалів набагато рідше. Тут можна згадати дві найгучніші події: минулорічну прем’єру дебютної ігрової стрічки “Щастя моє” документаліста Сергія Лозниці в Каннах та участь у конкурсі цьогорічного Берлінського кінофестивалю стрічки Олександра Міндадзе “В суботу”. Одним із продюсерів обох стрічок виступив Олексій Кохан. Вже давно точаться дискусії з приводу приналежності Сергія Лозниці та його фільмів до українського кіно. Втім, вони не мають жодного сенсу – Лозниця вже давно живе в Мюнхені і працює переважно з німецьким продюсером Хайно Декертом, а випадок із фільмом “Щастя моє”, який був знятий частково на українські кошти та на території України, приніс, вочевидь, більше користі власне Україні, а не режисерові. Стрічка, будучи непоганим взірцем висловлення регіонального болю універсальною мовою, зібрала пристойну західну критику та цілком може претендувати на звання однієї з найкращих робіт 2010 року. І українське медіа-середовище видало стрічку Лозниці за продукт кропіткої праці українських кінематографістів та оголосило “Щастя моє” українським проривом у Каннах. Сергій Лозниця повертається на вдячну другу Батьківщину (перша – Білорусь, де він народився), щоб отримати належний відгук від українських кіноманів та “Скіфського оленя” від міжнародного журі ювілейного кінофестивалю “Молодість”. Минуло вже майже півроку, а фільм досі не вийшов в український прокат.

Українське кіно все ще в стані стагнації

З другим повнометражним фільмом, до створення якого також долучилась Україна, справи набагато кращі – дата його виходу в наш прокат була призначена. “В суботу” Олександра Міндадзе знятий за участі трьох країн – Росії, Німеччини та України. Цей фільм – драма про життя простих людей на тлі величезної трагедії – Чорнобильської катастрофи 1986 року. Як і у випадку зі стрічкою Лозниці, тут контекст болю, який особливо близький тим, хто наразі живе у Східній Європі, розширюється до глобального.

Проте, скільки б разів ми не називали обидві стрічки “українськими” і не пишалися їхньою участю в двох найважливіших кінофестивалях світу, іншим режисерам, які працюють виключно в Україні, така слава не допомагає. Українське кіно все ще в стані стагнації. І наступна, третя, зупинка на шляху вітчизняного кіно до світового визнання аж ніяк не вирішує цю проблему.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Українське кіно

Фрагмент плаката кінострічки “В суботу“ Олександра Міндадзе

Зупинка № 3. Кіноринок – все продається Не дивлячись на те що українське кіно бере участь у конкурсних програмах Каннського та Берлінського кінофестивалів далеко не щороку, зв’язки між цими кінофорумами та українськими кінофестивалями досить міцні. Про це свідчить, зокрема, щорічна наявність так званого “українського павільйону” на кіноринках у Каннах та Берліні вже протягом 4 років. Як правило, роботу на українських стендах організовує Українська кінофундація, яку заснувала Катерина Ющенко та очолює Андрій Халпахчі, директор кінофестивалю “Молодість”. Цього року на Європейському кіноринку в Берліні було презентовано чимало здобутків кволої української кіноіндустрії – дві повнометражні стрічки, пакет короткометражних фільмів із програми минулорічної “Молодості” під назвою “Українська панорама” та трейлер “першого

українського фільму в 3D” під назвою “Кохання і крапка”, який зняв режисер Валерій Ямбурський. Стрічки Ямбурського вже не вперше потрапляють на міжнародні кіноринки в складі української делегації, і вкрай важко сказати, чи всі вони зняті таким чином, що глядачам (і критикам) хочеться виколоти собі очі, проте одне можна точно сказати: це не те, чим можна знайомити міжнародну кіноспільноту з Україною. Минулого року така ж ситуація склалася в Каннах, куди, поміж інших, привезли стрічку “Чоловік моєї вдови” – бенефіс співачки Камалії в акторському амплуа, якому посприяли спонсорські вливання її чоловіка, Мохаммада Захура, який, до речі, також є одним із продюсерів “Піни” Віма Вендерса. Втім, фільми за участі Камалії також не можуть претендувати на якісну презентацію України на міжнародному рівні. Цього року український павільйон у Каннах презентував біографічну стрічку про видатного режисера Сергія Параджано-

ва (Україна-Франція-Нідерланди-Вірменія-Грузія). Відомий французький режисер та актор Серж Аведікян (до речі, отримав Золоту пальмову гілку за короткометражний фільм у 2010 році) виступає режисером та виконавцем головної ролі. Планується, що фільм “Параджанов” побачить світ у 2014 році, коли святкуватиметься ювілей геніального режисера. Очевидною є відповідь на питання, що приносить більшу користь репутації української культури в світі – незалежні режисери, які власноруч пробиваються до фестивальних конкурсів, чи презентації українського павільйону на кіноринках. Утім, шкода, що обидва важливі компоненти будь-якого мистецтва – талант і промоція – у цьому випадку не поєднуються і навіть протистоять одне одному. Таланти мають шукати фінансування для своєї творчості деінде, а еліта поки що не зможе зняти таке кіно, яке принесе Україні омріяну Золоту пальмову гілку.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Кіно

ОМКФ

текст: Дарія Бадьйор

Гурт Esthetic Education виконує живий саундтрек до фільму "Антена" на Ланжеронівських сходах

концепція не змінилась Другий Одеський міжнародний кінофестиваль Впродовж 8-ми літніх днів, з 15 до 23 липня, в Одесі тривав вже другий міжнародний кінофестиваль – дійство, організоване з належним розмахом та амбіціями, а вони в організаторів ОМКФ доволі прозорі: стати найважливішою кіноподією на теренах колишнього СНД та кінофестивалем класу “А”

Вочевидь, це має означати, що Одеський кінофестиваль в особі його президента Вікторії Тігіпко та директора Дениса Іванова прагне щороку акумулювати в липневій Одесі найвизначніші кіноподії першої половини року і представляти публіці та кінопрофесіоналам низку світових прем’єр, які, так чи інакше, впливатимуть на подальший кінопроцес. Щоправда, поки що казати про такий високий статус зарано. Статистика Як повідомила прес-служба ОМКФ, цьогоріч фестивальні покази відвідало близько 70 тисяч людей. Впродовж дев’яти днів фестивалю було продемонстровано 71 стрічку, проведено 12 майстер-класів, працював перший в Україні кіноринок, діяли сценарна майстерня та літня кіношкола. Відбулося більше 40 національних та декілька міжнародних та світових прем’єр.Основна конкурсна програма, переможцю якої уро-

чисто вручали нагороду “Золотий Дюк” на закритті фестивалю, складалась із 14 стрічок. Кожна з них була відібрана з огляду на унікальну, як запевняють організатори, концепцію – “арт-мейнстрім з концептуальним почуттям гумору”. Формулювання на перший погляд здається складним, проте, як і всі зарозумілі висловлювання, розв’язує руки працівникам програмного відділу. Врешті-решт, на фестиваль можна привезти все що завгодно під маскою “концептуального почуття гумору”. Так само розмитим критерієм відбору фільмів є перша частина сформульованої концепції кінофоруму – “арт-мейнстрім”. Це – штучний вислів, який має відображати прагнення Одеського кінофестивалю показувати щось середнє між касовими хітами та радикальним фестивальним кіно. ОМКФ намагається позиціонувати себе як фестиваль глядацького кіно, тому й перевантажувати свого глядача в спекотну пору не збирається. Для дуже “важливих” Тим не менш, створене начебто для глядачів свято кінематографа іноді більше скидалось на свято для дуже важливих персон. Пафосні, продумані до дрібниць церемонії відкриття та закриття фестивалю в приміщенні Одеського театру опери та балету, ієрархічна акредитація – ось що мали на увазі організатори, коли казали про “українські Канни”, з, відповідно, ієрархічним ставленням до носіїв фестивальних бейджів, призвели до відсутності майданчика для спілкування кіноманів,

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Впродовж дев’яти днів фестивалю було продемонстровано 71 стрічку, проведено 12 майстер-класів, працював перший в Україні кіноринок, діяли сценарна майстерня та літня кіношкола. Відбулося більше 40 національних та декілька міжнародних та світових прем’єр

кінопрофесіоналів та журналістів (яких було акредитовано понад 450 осіб!) та до загальної атмосфери порожнечі. Найголовніше Кіно, на щастя, залишилось, і глядачам було що подивитись – значна частина позаконкурсної програми привезена із всесвітньо відомих кінофестивалів, у критеріях відбору яких сумніватись не доводиться. Так, гості Одеського кінофестивалю мали нагоду переглянути цілу низку фестивальних хітів: “Меланхолію” фон Трієра, фільм про взаємозв’язок депресії та кінця світу, величну “Піну” Віма Вендерса – про танець як сенс життя, “В нас є Папа” Нанні Моретті – дуже симпатичне кіно про складність вибору серед тих, кому вибирати найскладніше – історія про новообраного Папу Римського, який просто не в змозі примиритись зі своїм новим статусом, чорну трагікомедію “Охоронець” Джона МакДонаха, нову стрічку Акі Каурісмякі “Гавр” та інші стрічки, які давно очікували кіномани. Конкурсна програма за відсутності експериментів та з огляду на вже згадану розмитість критеріїв відбору та бажання всидіти на двох стільцях – артхаусу та мейнстріму – здалась менш цікавою, ніж торік. Не дивлячись на те що в конкурсі брали участь декілька справді достойних стрічок, не було того найголовнішого, що перетворює простий кіномарафон на кінофестиваль – дискусій з приводу побаченого. Єдиним фільмом, який викликав деякі суперечки, став бельгійський “Вбийте мене, будь ласка”. Це – абсурдистська стрічка про приватну клініку доктора Крюґера в Швейцарії, яка спеціалізується на замовних самовбивствах. Спершу глядачі отримали доволі неочікуваний меседж: люди, одержимі смертю, не завжди прагнуть саме її.

Насамперед, їх цікавить остання можливість довести щось суспільству, самоствердитись у тому передсмертному антуражі, який вони замовляють в клініці доктора Крюґера. Таким чином, оспіваний багатьма романтичними прикладами суїцид є нічим іншим, ніж простим позерством, останнім пунктом з-поміж людських слабкостей, можливість здійснення якого люди готові купувати за великі гроші. Під небом На користь концепції “фестиваль – для глядачів” промовляли покази просто неба, на які збиралося від кількох сотень до декількох тисяч людей, об’єднаних бажанням пірнути в атмосферу колективного перегляду кінокласики – чи це “Метрополіс” Фріца Ланга на Потьомкінських сходах, чи це найперші короткометражні розвідки початку минулого століття, в тоді ще новому мистецтві кіно від Жоржа Мельєса, які презентували його нащадки – правнучка Марі-Елен Леріссі та правнук Лоранс Леріссі. На жаль, поки що важко сказати, чим закінчилась робота нових складових фестивалю: кіноринку та сценарної майстерні, адже події кіноринку були переважно закриті для журналістів, а результати короткого навчання для молодих сценаристів, мабуть, є загадкою навіть для них самих – нам залишається спостерігати за їх професійним розвитком. Наше Програма, якою, за словами організаторів, вони найбільше пишаються, “Українська панорама” залишила більше питань, аніж відповідей – офіційно в її рамках показували 5 фільмів: “Щастя моє” Сергія Лозниці, “В суботу” Олександра Міндадзе, “Мелодія для катеринки” Кіри Муратової, “Двоє” Анатолія Матешка та кіноальманах “Закохані в Київ”. Одна з короткометражних стрічок, що увійшла в альманах – “Собачий вальс” Тараса Ткаченка, й отримала приз імені Миколи Шустова. Втім, логіка формування цієї програми також залишається невідомою. Післямова Звісно, не слід забувати, що Одеський кінофестиваль відбувається лише вдруге і в нього є всі шанси виправити помилки перших двох спроб і надалі розвиватися лише в кращий бік. Не буде перебільшенням сказати, що журналісти переважно були щиро здивовані тим, що ОМКФ проводиться вдруге та ще й в дати, які пообіцяла Вікторія Тігіпко на закритті торішнього кінофоруму. Тепер вже точно ніхто не сумнівається – третій Одеський міжнародний кінофестиваль відбудеться в зазначений час, – 13–21 липня 2012 року. Ентузіазм фестивальної команди вже всі побачили – наразі необхідно додати до нього професіоналізм та чітку мету, відповівши на одне просте питання: навіщо взагалі проводиться кінофестиваль в Одесі? Аби догодити спонсорам (увійшовши в знайоме усім організаторам культурних подій порочне коло, коли гідна ідея втілюється не так, як хотілося б, оскільки втручається спонсор зі своїми побажаннями, а без спонсора подія взагалі не відбудеться)? Чи для того, щоб показати в країні справжнє кіно? Після другого ОМКФ це питання, на жаль, залишається відкритим. Список переможців 2-го ОМКФ Гран-прі “Золотий дюк”, приз за найкращий фільм: “Дівчисько” – режисера Селіна Шьямма (Франція) Найкращий режисер: Оліас Барко за фільм “Вбийте мене, будь ласка” (Бельгія) Найкраща акторська робота: Керен Бергер за фільм «2 Night» (Ізраїль) Спеціальний приз журі: «Прихисток» Драгомира Шолєва (Болгарія) та «Термін придатності» Федеріко Вейроха (Уругвай) Приз глядацьких симпатій: «Альманія: Ласкаво просимо до Німеччини» – режисера Ясмін Самдерелі (Німеччина)

Кадр з фільму "Вбийте мене, будь ласка"

Фото: PR ОМКФ

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Музика

Воплі Відоплясова

текст: Михайло Друченко

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Велика музична мандрівка С ь огодні , я к і ч в е рт ь сторі ч ч я тому , “ В оплі В ідопл я сова ” – на й попул я рніш и й у світі укра ї нс ь к и й рок - кол е кт и в , щ о дає до двохсот конц е ртів на рік і , за словам и відомого муз и ч ного журналіста А рт е мі я Т ро ї ц ь кого , “ є е талоном ж и во - конц е ртного східнослов ’ я нс ь кого рок - б е нда , і е талоном до ц и х пір н е п е р е в е рш е н и м ”

Як пишуть сьогодні історики – “почалось усе з вибуху...”, коли потужна радіоактивна енергія Чорнобильської АЕС породила паніку, міграцію, безумство... і український рок. За тиждень після аварії, коли сум’яття тривожило Україну та її сусідів, троє студентів – Олег Скрипка, Олександр Піпа та Юрій Здоренко – спокійнісінько сидячи в нетрях добре відомого Київського політехнічного інституту, пили чай, читали Федора Достоєвського і міркували над тим, “що б таке зробити, коли нема роботи...”. Так народився рок-гурт “Воплі Відоплясова”. Назву новоствореній групі запропонував одержимий літературною діяльністю Достоєвського Сашко Піпа – лакей Відоплясов із “Села Степанчикова та його мешканців” свої опуси, сповнені зойками душі, називав “воплями”. Восени 1987 року молоді музиканти дебютують на фестивалі Київського рок-клубу та беруть приз “Група року”. “Піснею року” був названий “Плач Ярославни”, а неперевершені “Танцi” відразу стають неофіційним гімном гурту. Цей твір пересік кордони республіки і познайомив решту міст Радянського Союзу з багатообіцяючими дебютантами із Києва, що символізували тоді національну українську рокмузику. Скрізь концерти проходили з незмінним успіхом, а на Україні “ВВ” стали практично національними героями. Зустріч музикантів у Москві з представниками французької музичної фірми “Янус” стала для хлопців вирішальною. Запрошені на фестиваль до Франції, “ВВ” на цілих п’ять років оселяються в Парижі. Команда активно гастролює Західною Європою і навіть декілька разів відвідує з концертами колишній Радянський Союз. “Французький період” триває до середини 1996 року. Новим гітаристом стає Євген Рогачевський Фото: PR-служба “Воплі Відоплясова”

– молодий та обдарований музикант, який розпочинав свою кар’єру в групах “Иіцький Аун” та “Імператор”. Ще підлітком, будучи завзятим фанатом “Воплів”, Женя знав усі тексти “вевешних” пісень і грав безпомилково усі гітарні партії. Того ж року на полицях магазинів з’являється максі-сингл із новим мегахітом “Весна”, а згодом і легендарний альбом “Музіка”, який майже відразу набуває статусу “золотого”. Згодом виходить компакт-диск “Країна мрій”, значну частину якого становлять композиції початку 90-х (подібній традиції “ВВ” вірні досі – до нових альбомів неодмінно долучаються твори минулих років). Почалось освоєння далеких недосяжних країн: Америка, Ізраїль, Угорщина, Англія, Португалія. Успішний політ компакт-диска “Музіка” за пазухою першого українського космонавта Леоніда Каденюка на борту американського корабля “Shuttle” несподівано гримить на цілу країну, а музиканти отримують в подарунок зірку в сузір’ї Ліра. Весною 2000 року виходить платівка “Хвилі Амура”, яка швидко стає черговим “золотим” альбомом групи, а хіт “День Народження” переймає естафету “Весни” і гідно несе її просторами рідної землі. Успіху пісні дуже посприяв вдалий відеокліп із сюжетом у дусі індійських кінофільмів. Хлопці чудово виглядали в образах гарячих індійських парубків. Двадцятиріччя колективу музиканти відзначають випуском нового студійного альбому під назвою “Були Деньки” та ювілейним туром містами України, в який із групою вирушає новий басист Олексій Мельченко. У 2008 році група записує рок-версію Державного гімну України, а також видає подвійний концертний альбом, який відтворює виступ колективу на фестивалі “Рок Січ”.

У березні цього року розпочався великий гастрольний тур, присвячений срібному ювілею “Воплів Відоплясова”. Своє 25-ліття легендарна київська рокчетвірка вирішила відзначити великою музичною мандрівкою. Так склалося, що круглі дати “вевешники” святкують цілих два роки, бо ж відомо, що доленосна зустріч майбутніх ювілярів сталась у травні 1986 року, а дебютний вихід на сцену – у жовтні 87-го. Не є винятком і нинішня річниця – гастролі триватимуть більше року і охоплять усі країни та континенти, де мешкають шанувальники гурту. Перший етап зоряної подорожі розпочався навесні й пройшов містами Російської Федерації, а ностальгійний концерт під назвою “Від Леніна до Леннона”, який відбувся у Москві наприкінці квітня, зібрав разом три покоління російських фанів. Далі на друзів чекає далеке зарубіжжя, а восени та взимку хлопці тріумфально проїдуться дорогами України. Ювілейне шоу-ревю “ВВ” склали за принципом “нове та найкраще” – на концертах звучатимуть як найвідоміші бестселери “Воплів” (“Весна”, “Танці”, “День Народження”), так і новинки сезону (“Відпустка”, “Зоряна Казка”, “Мара”). Крім того, музичне видавництво “Країна Мрій”, засноване Олегом Скрипкою п’ять років тому, зробило музикантам та їх шанувальникам святковий презент, перевидавши з нагоди ювілею всі шість класичних альбомів “ВВ” в колекційному подарунковому форматі.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Музика

Kvitnu

текст: Андрій Боборикін

Kvitnu: шість пр українського ан З а свою ч от и р и рі ч ну історію е ксп е р и м е нтал ь н и й л е й бл K vitnu е н е ргі й но прот и ді я в ст е р е от и пам щ одо можл и вості існуванн я віт ч и зн я но ї авангардно ї сц е н и . З авд я к и е нтузіазму та в и нахідл и вості ц ь ого л е й блу укра ї нс ь ку е л е ктроніку добр е знают ь та поважают ь за кордоном

Приблизно з кінця 70-х, ери розквіту панкроку, незалежні музичні лейбли (лейбл – від англ. Record label – музична компанія, видавництво, що займається виробництвом, поширенням і просуванням аудіота іноді відеозаписів) визначають напрям музики в усьому світі. Дуже часто вони базуються навколо одного локального феномена, як-то у випадку з американською музичною компанією Sub Pop, яка відкрила Nirvana і Soundgarden в Сієтлі. Також, практично для всіх таких утворень характерне особливе звучання. Проектуючи вищезгадані параметри на Україну, де навіть кількість поп-виконавців, що заслуговують уваги, навряд чи виходить за межі пальців рук, легко поставити під сумнів власне можливість зародження незалежних музичних видавництв на такому неплідному ґрунті. Kvitnu, проект Дмитра Федоренка, також відомого як Kotra, поки що не може битися з монстрами світової незалежної сцени, але цілком відповідає тим же критеріям з поправкою на Україну, як один великий локальний феномен. Разом із засновником Kvitnu, Дмитром Федоренком, “Українська Культура”

спробувала узагальнити досвід музичної компанії в декілька “правил”, необхідних для того, аби робити якісну музику та успішно існувати, залишаючись поза мейнстрімом. 1. Роби “класну” музику Федоренко має велике та цікаве підґрунтя для творчості. За освітою математик, він грав у різних джазових та нойз-проектах (нойз від англ. noise – шум, гуркіт – один з найстаріших жанрів індустріальної музики, в якому використовуються різні звуки штучного та технічного походження) із середини 90-х, а в 1997–1998 роках показував відео і нет-арт у Центрі Сороса в Києві. У нульових, вже під псевдонімом Kotra, Дмитро брав участь у Харківському лейблі Nexsound з Андрієм Кириченком. – Kvitnu був заснований у 2006 році як поле для представлення української авангардної електроніки світові, а також знайомства України зі світовою авангардною сценою. Як би ви визначили мету створення музичної компанії? – Kvitnu було створено з метою знайти людей, які роблять якісну й оригінальну му-

зику, і зробити все можливе, щоб цих людей почули, і не тільки в Україні. І можу сказати, що зроблено було чимало і багато було позитивних моментів і порівнянь у різних виданнях, мовляв Київ – це мало не нова Венеція або новий Кельн, а кількість музикантів, які щороку з’являються, хоч невелика, але кожен – це якийсь унікум. Я вважаю, що ми свою роботу з такою музикою провели досить непогано. – Але з часом орієнтованість на українського виконавця минула, поступившись місцем творчій складовій. Тепер набагато більше значення приділяється обличчю і загальному звучанню лейбла. Так серед музикантів Kvitnu з’явилися португальці Sturqen та італійці Plaster. З чим пов’язана така зміна напряму? – Це дуже добре для подачі на той момент, коли про українську музику ніхто нічого не знає. Тоді потрібно зробити заявку і подати її таким чином, що українська сцена існує. Потім, якщо з цим загравати далі, то можна перетворитися на невдаху, і все це буде виглядати так, ніби люди з якогось там третього світу постійно заявляють про себе, що вони такі “інакші”. Ми

Kvitnu

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

авил деґраунду

в принципі повинні робити якісну музику і якісні релізи, не концентруючись на тому, що це обов’язково Україна. Умовно кажучи, Autechre не пишуть на кожному стовпі, що вони з Англії. Вони просто роблять класну музику. Проблема будь-якого андеґраунду в тому, що під “класною музикою” вони розуміють далеко не те, що розуміє більшість “невтаємничених”. У випадку з Kvitnu це суворий синтетичний звук, музика, що піднімає кров’яний тиск, як вони це характеризують на своєму сайті. Шуми індустріального штибу витягуються з різного роду машин і комп’ютерних програм досвідченими руками авангарду вітчизняної електроніки, щоб осісти на барабанних перетинках далеко не “стадіонної” армії шанувальників. На думку Федоренка, проблеми маргінальних жанрів полягають у непідготовленості і вакуумі радянського часу: “Якщо на фестиваль приходять люди, які наживо чули Sex Pistols, Bauhaus і Joy Division на початку 80-х років, то їм непотрібно пояснювати, звідки ця музика береться. В Україні приходять люди, які в найкращому випадку хоча б на касетах ці групи чули”.

2. Ретельно плануй концерти У спробі зрозуміти, як люди створюють такі звуки, я пішов на концерт у київському клубі Cinema, присвячений чотириріччю Kvitnu, де повинні були грати всі, хто так чи інакше пов’язаний із цим лейблом. Вже від початку концерту Cinema, один із основних майданчиків Kvitnu в Києві, наповнюється приємним шумом. За пультом один за одним змінюються виконавці, зал час від часу висвітлює спалах супровідного відеоряду, і стає зрозуміло, що Kvitnu – це складна багатогранна конструкція, об’єднана спільною ідеєю жорсткого синтезу та аудіоперевантажень.

вувались, чому одна людина робить один фестиваль, а потім через півроку ще один. Чому інші не роблять? Що я можу сказати: я не знаю чому. Тут ніякої суперзагадковості немає. Хочеш – роби. Коли ми на півроку взагалі виїхали з країни, я очікував, що щось буде робитися в Україні. А нічого не відбулося, ніякого руху не було. В нашій музиці нічого з цим не змінилося. Тобто практика показує, що немає такої штуки, що ніша не може бути незаповнена. Нічого подібного! Ніша в принципі створюється людиною, а потім відсутність цієї людини говорить про відсутність цієї ніші. Принаймні в Україні це так.

– Успішна концертна діяльність Kvitnu багато в чому заснована на великому організаторському досвіді Kotra, який неодноразово займався фестивалями експериментальної музики KvitnuFest і “Деталі Звуку”.

– Але справи з концертами йдуть не так просто. У 2009 році ви організовували приїзд легенд нойз-сцени, фінської групи Pan Sonic. Тоді з погляду відвідуваності концерт виявився абсолютно провальним – прийшло трохи більше 200 осіб. Як би ви це пояснили?

– Кожна справді цікава подія – це суб’єктивне бачення окремої людини. Коли я робив “Деталі Звуку”, а потім у 2007 році робив KvitnuFest, який був присвячений тільки українським музикантам, всі ди-

– Це взагалі типова для Києва ситуація. Притому, що ціни на вхід зараз у гривневому еквіваленті нижчі, ніж були в 2008 році. І промоутери навіть бояться виставляти адекватні гроші за музикантів, тому

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Zavoloka

v4w.enko

Sturgen

Ми в принципі повинні робити якісну музику і якісні релізи, не концентруючись на тому, що це обов’язково Україна. Умовно кажучи, Autechre не пишуть на кожному стовпі, що вони з Англії. Вони просто роблять класну музику

що відвідуваність дуже погана. Ця ж історія може буди і з техно, і з трансом, і з драм’н’бейсом. Тобто це лотерея. Момент ризику зараз дуже великий. Одже вгадати, що відбудеться, майже жоден промоутер не може. Якщо говорити про демографію шанувальників експериментальної музики, то вона досить різношерста, від невротичних рейверів зразка середини 90-х, які, здається, здатні танцювати навіть під шум турбіни літака, до великих бородатих чоловіків із важким зосередженим поглядом. Десь між ними є ще студенти, тусівники й представники Польського Ін-

ституту в Україні, який виступив партнером заходу. У якийсь момент на сцену виходять чергові виконавці, двоє хлопців із Португалії, які іменують себе Sturqen. І коли через пару годин після початку концерту ти думаєш, що вже готовий до всього, вони звалюють хвилю сирого шуму на голови публіки, розслабленої короткою попередньою перервою. Протягом усього концерту складалося враження, що музиканти випробовують фізичні можливості людського організму до сприйняття навіть не музики, а звуку загалом.

3. Залишай слід у фізичній реальності – Kvitnu цікавий не тільки якісною музикою. Важливою особливістю вашого музичного видавництва на тлі інших утворень такого роду в Україні є чіткий візуальний концепт. Кожен реліз відрізняється унікальним дизайном диска та упаковки. Чому стільки уваги приділяється саме візуальній частині релізу? – Для фізичних носіїв це єдина причина знайти покупця. Тактика потурання фетишизму має свою логіку: обмежені CD-тиражі альбомів найактивніше продаються саме на концертах, де і відбуваФото: Kvitnu

Kvitnu

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Kvitnu було створено з метою знайти людей, які роблять якісну й оригінальну музику, і зробити все можливе, щоб цих людей почули, і не тільки в Україні ється живе спілкування музикантів з публікою. Сам по собі реліз вже не має особливої цінності. Люди прийшли на концерт, почули музику, їм це сподобалось і вони купують диск. Тобто якщо раніше більшою мірою музиканти йшли в тур для підтримки альбому, то зараз альбом – це швидше нагадування про існування музиканта. Тобто випускає альбом – класно, значить він ще робить нову музику, значить, є сенс запрошувати, значить, буде щось на виступі цікаве й нове. Всією візуальною складовою діяльності Kvitnu керує Катерина Заволока (Zavoloka), яка поєднує ролі одного з ключових виконавців лейбла і дизайнера обкладинок до більшості релізів. Також Заволока час від часу виступає автором відеосупроводу на концертах Kvitnu. 4. Продавай свою музику Незважаючи на визнання за кордоном, Kvitnu в юридичному сенсі практично не існує в Україні. У них немає штаб-квартири або хоча б офісу, а всі свої треки музиканти записують у домашніх студіях. Вся активність і все спілкування з аудиторією поза сценою проходить он-лайн, що не може не наштовхувати на асоціації з так званими інтернет-компаніями. Термін netlabel виник наприкінці 90-х і безпосередньо пов’язаний із широким розповсюдженням формату MP3 та інтернету. В основному нет-лейбли працюють на некомерційній основі, надаючи доступ до музики виключно у цифровому форматі. За словами Kotra, у діяльності нет-лейблів є один небезпечний момент: відсутність перешкод між виконавцем і аудиторією, пов’язаних із фізичними носіями і комерційною стороною музичної індустрії. Відсутність цих перешкод негативно впливає на якість пропонованої музики. – З нет-лейблами штука дуже небезпечна, бо занадто просто викласти файл. Це не потребує такої кількості енергії. – У своєму спілкуванні з аудиторією Kvitnu сповідує особливий підхід, який дозволяє вам охопити більшу кількість шанувальників музики, аніж інтернетлейбла. Ви не створюєте жодних перешкод для вільного поширення вашої музики, але в той же час і не штовхаєте ці процеси. Всі треки з кожного релізу можна вільно прослухати в MP3-якості на вашому офіційному сайті, але не можна завантажити. Чим є для вас інтернет?

– Існує певна частина аудиторії, яка має якийсь внутрішній ценз, якесь внутрішнє розуміння, що витратити три долари на iTunes – це певна повага до музикантів. І тому ми все одно присутні в сегменті нетлейблів та інтернету, тобто ми все одно існуємо в безкоштовному вигляді. Але, якби ми були тільки там, ми б не існували для іншої аудиторії, яка хоче купувати диски, яка хоче нормально зайти на iTunes і цивілізовано купити файли. І тому, видаючи диски і запускаючи наші релізи в цифрові магазини, ми в принципі робимо аудиторію ширшою. 5. Шукай талановитих музикантів Звісно, Kvitnu неможливий без унікального складу виконавців, з якими він співпрацює. Основний “кістяк” становлять ті, хто працює й живе в Україні. Всі вони носять незвичні псевдоніми: Dunawesky69, V4w. enko, Zavoloka і Kotra. Кожен з них відрізняється унікальним звучанням. У той же час ці унікальності доповнюють одне одного в складному загальному візерунку, який і є Kvitnu. У роботі з демо-записами і новими виконавцями Kotra дотримується дуже чітких критеріїв: “Один із принципових моментів вибору музикантів – це має бути дуже сильна особистість, яка дуже добре повинна знати, що вона хоче робити. Я дуже вірю в те, що саме з цього починається справжня музика”. Цей критерій приводить до того, що в Kvitnu починає вироб лятися свій звук, своє обличчя. Сама по собі музика говорить багато, але говорить не все. Взагалі демо, один із традиційних двигунів музичної кар’єри, не дуже ефективно працює для Kvitnu. З усіх виконавців, які співпрацюють з лейблом, тільки Sturqen надсилали демо. В інших же випадках на момент входження в колектив кожен виконавець вже щонайменше має опубліковані музичні твори в компіляціях чи багатий досвід живих виступів. “А інколи питають: що зробити, щоб ви видавали? І це відразу говорить про незрілість музикантів. Не буває нічого правильного чи неправильного. Якщо музикант хоче робити музику під лейбл, він уже не особистість. Це неправильний підхід”, – каже Kotra. 6. Продовжуй, незважаючи ні на що У кінці нашої розмови Kotra все ж таки визнає, що Kvitnu “поки що на досить неформальному рівні”, і помітно, що для нього це визначення носить не зовсім те протест-

не, самобутнє і невиправдано “правильне” значення, яке часом туди вкладають багато людей. Kvitnu потрапив у дуже складну ситуацію, прагнучи залишатися українською неформальною формацією, але працювати в той же час за законами андеґраунду “західного”. – Є елементарне бажання рухатися вперед. Я можу сказати, що суб’єктивно ми вийшли за багато внутрішніх рамок, а зов нішні рамки все одно залишаються там, де були. І тут такий дисонанс виникає, і чим далі, тим більший дисонанс. За півроку в Польщі з погляду лейбла я зробив більше, ніж за весь час роботи в Україні. З простої причини – там просто класно працює пошта, там чітко працює банківська система. Просто тому, що від Кракова до Парижа квиток коштує 30 євро, і ми мали можливість відвідати кілька дуже цікавих подій. Дуже часто подібні інтерв’ю та подібні тексти закінчуються на мінорній ноті, хоча ситуація цього не заслуговує. Будь-яка динаміка рано чи пізно показує результат. Зовсім недавно Kvitnu переміг у трьох номінаціях престижної незалежної премії Qwartz Electronic Music Awards. Напевно, найголовнішим правилом успішного андеґраунду є наявність ініціативних людей, які самі створюють ніші та напрями. На таких людях тримається набагато більше, ніж здається. З цим Kvitnu вже точно пощастило.

Довідка Незалежний музичний лейбл Kvitnu був створений у 2006 році Дмитром Федоренком (Kotra). Kvitnu спеціалізується на виданні вітчизняної та зарубіжної авангардної електронної музики обмеженими тиражами. За чотири роки свого існування компанія видала 15 релізів, багато з яких були відзначені серйозними міжнародними нагородами (наприклад, взяли три нагороди на останніх Qwartz Electronic Music Awards). Крім продюсування видавництво проводить музичні фестивалі Kvitnu Fest та Detali Zvuku (з 2006 року), куди запрошує світових та віт чизняних зірок експериментальної музики (від Каті Chilly до Scorn і Pansonic).

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Музика

Валентин Сильвестров

текст: Олеся Найдюк

Валентин Сильвестров: смисл музики С ь огодні твор и В ал е нт и на С и л ь в е строва зву ч ат ь у рамках муз и ч н и х форумів у світі , він – єд и н и й укра ї нс ь к и й композ и тор , ч и ї парт и тур и публікує вс е світн ь о відом е нім е ц ь к е нотн е в и давн и цтво “ П е т е рс - Б єл я єв ” . С віт в и знав композ и тора щ е в кінці 1 9 6 0 - х . С по ч атку він отр и мав пр е ст и жну ам е р и канс ь ку пр е мію ім е ні С е ргі я К ус е в и ц ь кого , пізніш е – пр е мію G audeamus , Н ід е рланд и

Після виходу в світ наприкінці 2010 року книжки “Дочекатися музики” (київське видавництво “Дух і Літера”), що є розмовами з Валентином Сильвестровим, сказати щось нове про нього було б складно. Крім того, сам Сильвестров говорить про музику ліпше, ніж будь-хто інший, головне – висловлюється просто, ніби між іншим, і, водночас, глибоко, афористично-точно. Музика для нього, як для кожного справжнього композитора, – це мистецтво композиції, а не смислу. Смисл – справа слухача. Може, тому, неодноразово відмовляючись давати інтерв’ю, будучи особою непублічною (“відлюдник” – популярний психологічний портрет композитора, хоч, може, він і не зовсім правильний), Сильвестров таким чином ніби передає право “інформувати” музиці – вона, мовляв, скаже без посередників, скаже набагато більше. Кілька років тому Сильвестров відзначав своє 70-річчя, проводились концерти на його честь. Тоді ж за ініціативою композитора Сергія Пілютикова у Спілці композиторів України відбулася серія публічних зустрічей із Сильвестровим, на основі яких потім зробили вже згадану книжку “Дочекатися музики”. Україна визнала свого генія не одразу. Чи не наприкінці 1990-х, коли у нас почався потужний фестивальний рух, весь, раніше заборонений музичний авангард ураз став новою реальністю, ознаменувавши собою черговий етап в історії української музики. Утім, якщо українська публіка завдяки фестивалям тільки-но відкривала для себе представників світового авангарду – Нововіденську школу, Шенберґа, Веберна, Берґа, так звану другу хвилю авангарду, Булєза, Штокгаузена, Ноно, Кейджа, Ксенакіса, то для Сильвестрова їх творчість була вже частиною його власного досвіду як композитора і навіть, можна сказати, перегорнутою сторінкою. У 1960-х він, разом із композиторами Леонідом Грабовським, Віталієм Годзяцьким та іншими, входив до групи “Український авангард”, захоплювався новими сучасними техніками, що їх практи-

кували композитори Заходу. Особливий інтерес в українських митців викликав рафінований польський авангард. Утім, своєрідний рубіж цього періоду творчості Сильвестрова – “Лісова музика” на вірші Геннадія Айгі, що була написана в кінці 1970-х. Далі, надто зі створенням П’ятої симфонії, почалося щось інше, перехід на інший рівень осмислення дійсності. Власне, це був початок періоду, що означав повернення музики у свою сутність – мелодію, як сказав би Сильвестров. Дивно, але навіть польська публіка у 1980-х на фестивалі сучасної музики “Варшавська осінь” сприйняла цей твір насторожено. Хоча на той час вже багато хто зі знаних композиторів-авангардистів змінив свою музичну мову, як і концепцію музики, – із так званої сонористичної на мелодичну. Так, Сильвестров відійшов від додекафонії, і сьогодні сутнісною домінантою його творчості є лірика, а філософією – “філософія серця”, хоч як не по-сковородинськи це звучить. Власне, тому я і сприймаю його музику в контексті таких світових імен, як Арво Пярт, Гія Канчелі, Генрик Ґурецький, Петеріс Васкс, зрештою, список потужних “романтиків ХХІ сторіччя” не такий вже й великий. Сьогодні Сильвестрова багато хто критикує за відхід від авангарду (мовляв, саме тоді були створені його найкращі твори, хоч ця заувага дуже відносна), за старомодність, за банальність, за наївність у музиці. Насамкінець, за самоповтори, які створюють ефект цитування композитором самого себе. Як на мене, розрив між “Сильвестровим до” і “Сильвестровим після” – позірний, чисто формальний, технічний, актуальний, хіба, як зачіпка для мистецької класифікації. Слухаючи музику Сильвестрова – і теперішню, і колишню, – відчуваєш, розумієш, наскільки насправді цілісним є цей феномен – творчість Сильвестрова. Це, безперечно, унікальна самоеволюціонуюча система. Просто їй властива різна динаміка, різний рівень концентрації музичних ідей. Тому немає і не може бути “двох різних Сильвестрових”, він в Україні один.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Photo: Sergiy Piliutikov

Валентин Сильвестров

Музика для нього, як для кожного с п р а в ж н ь о г о к о мп о з и т о р а , – ц е м и с т е ц т в о к о мп о з и ц і ї , а н е с м и с л у . См и с л – с п р а в а с л у х а ч а

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Лі Сандань. “Як захочеш, так і буде”. Живопис. 2010

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Лі Сандань:

Придбати “Мону Лізу” ми все одно не можемо кураторс ь к и й про е кт Л і С андан я , та й ванс ь кого художн и ка та тр е т ь ого патріарха ч ан ь - будд и стс ь ко ї школ и Ф оршанг в одні й особі , на м и нулі й В е н е ці й с ь кі й бієнал е пр е дстав и в А кілл е Б оніто О лів А . А вж е за рік М а й ст е р Л і став у ч асн и ком про е кту укра ї нс ь кого куратора К ост я нт и на Д орош е нка “ В нутрішнє світло ” в Н аціонал ь ному художн ь ому муз е ї У кра ї н и – в колабораці ї з М а й клом М е рф е нком , к и ї вс ь к и м м и тц е м ірландс ь кого походж е нн я

Фото “Клініка Дорошенка Грищенко”

Лі Сандань. “Унісон закоханих”. Живопис. 2008

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Інтерв’ю

Щ Ще наприкінці минулого століття на Заході були впевнені, що Схід купуватиме європейське та американське сучасне мистецтво, а не експортуватиме власне. Та склалося навпаки. 2008-го Аукційний будинок Christie’s лише за тиждень продав витвори азійських авторів на загальну суму 310,7 млн дол. Тиждень аукціонів у Гонконзі тільки закріпив за азійським регіоном репутацію найперспективнішого ринку, котрий на сьогодні за обсягами продажу поступається лише Лондону та Нью-Йорку. Та що дивує: більшість сучасних художників Азії, замість пропонувати власну образотворчість, із головою пірнули в мистецтво, що створювалось європейськими та американськими авторами в конкретних соціально-історичних метаморфозах ціле ХХ сторіччя. Й намагаються цю історію проскочити протягом кількох п’ятирічок – майже за Микитою Хрущовим. У цьому азійському мистецтві Лі Сандань – скоріше виняток з правила. Те, що він робить, не можна порівняти з творчістю Цай Го Цяна або Лю Сяодуня, які критикують соціально-політичні зміни, що відбулись у Китаї. Лі набагато ближчий до традиції, але не домаоїстського імператорського мистецтва, а до чань-буддизму з його розумінням творчості як духовної практики, з його ідеєю миттєвого просвітлення. На майстер-класі в київському музеї митець написав одну з картин, Enjoy a Free Moment, на очах у глядачів усього за кілька хвилин – одним тюбиком білої фарби на білому полотні. Також Лі Сандань продемонстрував кілька прийомів, характерних для його “тотемічного живопису”, що базуються на принципі створення нового шляхом метаморфози того, що існує, “бо задля того, щоб з’явилося щось нове, треба не побоятися зруйнувати старе”. – Те, що куратором вашого проекту на 53-й Венеційській бієнале виступив професор Оліва, стало вельми значущим, можливо, навіть вирішальним фактором, що привернув увагу світового професійного мистецького середовища до

Лі Сандань

текст: Марія Хрущак

Міністр культури України Михайло Кулиняк на відкритті “Внутрішнього світла”

проекту. Як вам працювалося з Акілле Боніто Олівою? – З досвіду спілкування із ним можу сказати, що він дуже пряма людина, себто, що хоче сказати – те напряму й видає. Він імпульсивний, як і його розкутий розум. Іноді важко передбачити, як він себе проявить. Він може сердитись в одну мить і бути щасливим та натхненим уже в наступну. Пізніше мені пояснив хтось з італійців, що це дуже зручний спосіб самовираження: скільки людей з різних куточків землі, стільки й мов, тому іноді найкращий спосіб висловитись – це емоції. Цю мову розуміють усі. У будь-якому разі, співпраця з маестро Олівою – велике досягнення та неперевершений досвід для сучасного митця. Він був першим куратором, якому я довірив

Якщо ти маєш талант – ти можеш щось привнести у розвиток країни своє мистецтво. До цього створював і виставки, й експозиції виключно сам. – Більше того, до виставки в Києві ви репрезентували своє мистецтво тільки персональними експозиціями. Чому ви погодились на колаборативний проект в Україні? – У китайській мові на Тайвані використовується такий старовинний вираз, який на материковому Китаї зустрінемо дуже рідко – “юань фен”. Це можна перекласти як “доля звела”. Взагалі, такі моменти в китайській культурі дуже цінуються. Якщо доля звела й ти відчуваєш, що це саме

так, без умоглядності чи розрахунку, то як же йти супроти? Це карма – той самий випадок, котрому протидіяти безсенсово, контрпродуктивно. Отримавши пропозицію спільної виставки з Майклом Мерфенком, я мусив побачити його твори. І вони мене зацікавили. А наше знайомство й спілкування в Тайбеї остаточно запевнили – це має сенс для нас обох. Моя школа навчає не тікати від карми, не бороти її, але йти за нею. У мене щільний графік виставок по всьому світу, насамперед – у міжнародних столицях арт-ринку: Нью-Йорку, Москві, Токіо, Лондоні. І хоча Київ ще не таке привабливе з погляду продажу місто, манера куратора Костянтина Дорошенка на минулій Венеційській бієнале, артикуляція ним питання щодо проведення виставки та побудова переговорів не залишили мені жодних сумнівів стосовно участі в ній. Я прямую за кармою. Впевнений, наш проект “Внутрішнє світло” відкрив нове дихання в розумінні сучасного мистецтва, й не лише в Україні. – Як ви оцінюєте тенденції в сучасному мистецтві Китаю? Відверто кажучи, більшість того, що є в ньому комерційно успішним та найкраще продається на світових аукціонах, виглядає доволі епігонським стосовно сучасного мистецтва Заходу. – Китай потрапив до своєї власної пастки, бо в цій країні відбулася жахлива подія – “культурна революція”. Через неї більше десяти років в історії та культурному розвитку Китаю зайняла пустота. Інша проблема, що з’явилася ще до “культурної революції”, – спрощення в 60-ті китайської ієрогліфіки. Так, це більш ефективно, це підвищило показники письменності населення, але й стало величезним стопором, перервало зв’язок із тисячолітньою культурою Китаю. Сьогодні китайці на материку просто не розуміють своєї власної стародавньої книги. Культура перервалася. А коли немає коріння, яка крона буде в дерева? Коли лишається одна поверхня, глибини не дістатись,

Лі Сандань

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Куратор проекту Костянтин Дорош енко, Лі Сандань, Оксана Грищенко Майкл Ме

рфенко і співзаснов

ник “Клініки Дорош

енка Грищенко”

Ко ли ли ша єт ьс я од на по вер хн я, гли би ни не діс тат ис ь, що ли ша єт ьс я, як не по вто рю ват и за ки мо сь ?

що лишається, як не повторювати за кимось?

Нью-Йорку. Це самовпевненість чи екстравагантність?

На Тайвані ж дітям доводиться несолодко, вони мусять зубрити багато всього: силу-силенну старожитніх ієрогліфів, історій, філософських концепцій, цитат. Але ми все це маємо! Тому й маємо не просто коріння, але дуже потужне й міцне. Тільки так можна рости в своєму власному напрямку. Очевидячки – в такій ситуації ти стаєш здатним створювати нове.

– Неважливо, надворі економічна криза чи розквіт – придбати “Мону Лізу” ми все одно не можемо. Справа не в економіці чи її стані, а власне у мистецтві. Якщо картина може надихнути людину, пробудити в ній бажання, яка різниця – наскільки стабільна економіка. Забезпечені люди, які розуміють вплив мистецтва на якість буття, будуть завжди. Незадовго до київської імпрези в мене відбулась виставка в Токіо, де було продано тридцять вісім картин. Я абсолютно не помітив, що існують якісь проблеми з економікою. Думаю, все в порядку.

Я абсолютно згоден із вашою тезою, що в сучасному китайському мистецтві немає ніц нового. А високі ціни з’явилися, насправді, за рахунок елементарної спекуляції: Захід піднімав ціни, але не купував. Скуповували ці витвори китайські ж багатії з міркувань престижу, привозили їх назад у Китай – і там підлітали ціни. Вийшло просто роздування вартості з погляду економіки, зовсім не з вартості мистецтва. – У розпал фінансової кризи 2010-го, коли всі світові галереї жалілися на падіння продажу, ви відкрили галерею в Фото “Клініка Дорошенка Грищенко”

Цієї весни я ініціював арт-ярмарок у Тайбеї й настільки потішений його результатами, що планую робити подію регулярною. – Ви громадянин Тайваню й одночасно професор Пекінського університету. При досі натягнутих стосунках між Пекіном і Тайбеєм, як можливо поєднувати такі речі?

– Материковий Китай останнім часом саме в питаннях мистецтва чи освіти не стільки занепокоєний політикою, як залученням талантів. Якщо ти маєш талант – ти можеш щось привнести у розвиток країни. Це дуже здоровий, сучасний підхід. Якщо ж ти маєш ще й визнання у світі, Китай прийме тебе із задоволенням, буде всіляко допомагати, підтримувати – в цих ситуаціях політика не має жодного значення. Окрім Пекіна я маю посаду почесного професора Сяменського університету, Сямень називають “едемом на півдні Китаю”. Коли відбувалася моя персональна виставка там, сталось дещо справді неординарне. Один із найстаріших буддистських монастирів, чия історія нараховує більше восьмисот років, порушив власний устав найжорсткішої усамітненості, й ста восьми ченцям дозволили вийти за його територію, щоб відвідати мою виставку. Не випадково, що їх було саме 108 – це особливе число в буддизмі, яке означає довершену наповненість.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Міжнародні події

Галерея Альбера Бенаму

текст: Олександра Кравченко

Вибір Боба Фрагмент експозиції українських митців в галереї Бенаму

Н апр и кінці б е р е зн я 2 0 1 1 року робот и А нтона С оломух и , О л е га Т істола і В іктора С и дор е нка з ’ я в и л и с я разом у пар и з ь кі й гал е р е ї А л ь б е ра Б е наму – ті й самі й , щ о за останні 4 0 років відкр и ла Є вропі такі ім е на , я к Енді В орхол , Д ж е ф К унс , Д жо е л - П іт е р В іткін , І рвін О лаф , Б рат и Ґ ао

У сучасному суспільстві мистецтво поза арт-ринком – соціально безпомічне, позбавлене владної риторики, необхідної для символічного акту ствердження в культурі. Тільки оповите поезією багатозначних цифр, мистецтво здатне вражати, ставати частиною культурного дискурсу й, зрештою, трансформувати реальність. Той, хто вперто воліє проводити принциповий поділ між мистецтвом та ринком, просто не вловлює Zeitgeist, дух часу. Нині, за словами “широко невідомого” українського “художника-еволюціоніста” Вінні Реунова, “справжніми митцями в сучасному артпроцесі стають не художники, а галеристи й арт-дилери”, які віртуозно керують одразу двома потужними стихіями: мистецтвом та грішми. І це сучасне “ринкове мета-мистецтво” українці тільки щойно почали опановувати. Вперше Антон Соломуха, Олег Тістол та Віктор Сидоренко були разом представлені французьким галеристом Альбером “Бобом” Бенаму на стенді Galerie Albert Benamou в 2010 році у Києві, на 5-му ярмарку АртКиїв Contemporary. Історія свідчить, що, переглянувши десятки каталогів сучасних українських художників, він зупинив свій вибір саме на цих іменах. А менш ніж рік потому, на-

прикінці березня 2011 року, роботи Соломухи, Тістола й Сидоренка з’явилися разом у паризькій галереї Бенаму. Боба Бенаму недарма називають “великим першовідкривачем” – безпрецедентне чуття цього легендарного галериста ось уже півстоліття допомагає йому передбачувати найгарячіші тенденції у світовому процесі актуального мистецтва. Протягом останніх 5 років партнером Альбера Бенаму та співвласником галереї є знаний колекціонер сучасного мистецтва, легендарний концертний промоутер (який возив до Франції такі групи, як Rolling Stones та The Who) і кінопродюсер (“Професія: репортер” Мікеланжело Антоніоні) Альбер Коскі. На виставці в Galerie Albert Benamou Антон Соломуха, Олег Тістол та Віктор Сидоренко представили свої авторські експозиції, кожна з яких демонструє особливий погляд на Україну. Антон Соломуха показав роботи з проекту “Червона Шапочка відвідала Чорнобиль”, створеного митцем у 2009 році. У макабричні декорації Прип’яті та Чорнобиля Соломуха занурив іронічні візуальні алегорії на твори класичного живопису, що зберігаються в

Галерея Альбера Бенаму

Олег Тістол, із серії “ЮБК“. Живопис. 2010

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Олег Тістол, Антон Соломуха та Віктор Сидоренко

Олег Тістол іконізував пальму як альтернативний український архетип, символ “українського раю”, що перебуває на перехресті географії та пам’яті, кримської землі й ностальгічних образів курортного “сонячного Криму” радянських часів одній із головних світових скарбниць високого мистецтва – Музеї Лувра. Серія виконана в авторському жанрі “фотоживопису”, винайденому художником на початку 2000-х. Тоді Антон Соломуха, учень академіка Тетяни Яблонської, зробив фотографію своїм основним творчим інструментом, зберігаючи при цьому прихильність до живописних принципів композиції та образності. Олег Тістол привіз до Парижа добірку робіт зі своєї знаменитої серії “ЮБК” (Південний берег Криму), над якою працює з 2006 року. В цьому проекті художник іконізував пальму як альтернативний український архетип, символ “українського раю”, що перебуває на перехресті географії та пам’яті, кримської землі й ностальгічних образів курортного “сонячного Криму” радянських часів. Художник, куратор і теоретик мистецтва Віктор Сидоренко представив роботи з циклу “Левітація” (2009), в якому гра з оптичними ілюзіями й насичений кольором живописний простір слугують полем для різного роду метафор: від вираження внутрішньої свободи до специфічного стану “підвішеності” української ідентичності. Також на виставці можна було побачити відео з проекту “Жорна часу”, з яким Віктор Сидоренко представляв Україну на 50-й Венеційській Бієнале сучасного мистецтва у 2003 році. Фото: Art-Agent Ukr.Gallery

Український проект у паризькій галереї Альбера Бенаму став своєрідною дипломатичною місією українського мистецтва в Європі. Ця виставка – початок співпраці українських митців із престижною французькою галереєю, і вже цьогоріч побачимо український стенд Бенаму на найбільшому європейському артярмарку FIAC. “Галерейний бізнес достатньо складний та специфічний. Найголовніше – мати тонке чуття, вміти передбачити талант ще до його розкриття, розпізнати шедевр до того, як він ним став. Повірте моєму досвіду, мистецтво – це найкращі інвестиції. З Антоном (Соломухою. – Авт.) я працюю вже тридцять років, а Олега Тістола та Віктора Сидоренка для виставки я обрав тому, що відчуваю їх потенціал та вірю в їх успіх”, – каже Альбер Бенаму. Український проект у галереї Бенаму відбувся за підтримки українського арт-дилера Ігоря Абрамовича, який опікується інтересами Тістола, Сидоренка, Соломухи та щонайменше десятьох українських сучасних художників в Україні та за її межами.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Міжнародні події

Альтернативна фотографія

текст: Олександра Кравченко

Оголений Сніданок Віктор Сидоренко. З проекту “Левітація”. Фото. 2010

альтернативна українська фотографія на фестивалі FEPN-2011

У кра ї нс ь к и й про е кт на 1 1 - му Є вроп е й с ь кому ф е ст и валі огол е но ї фотографі ї ( F E P N )

Європейський фестиваль фотографії (FEPN) у французькому місті Арль – найбільший у Європі фотофорум, присвячений мистецтву ню. Цього року він відбувся водинадцяте, включав близько 30 експозицій фотографів із п’яти країн світу, зокрема – перший масштабний український проект, для якого 6 відомих українських художників створили спеціальні “оголені” фотосерії. Європейський фестиваль оголеної фотографії з 2000 року проходить в одному з найвидатніших куточків французького Провансу. Історія міста, заснованого Юлієм Цезарем, де жили й працювали Ван Ґоґ, Ґоґен та Пікассо, віддавна акумулювала потужні творчі енергії. І дотепер прадавній Арль – одна з гарячих точок на культурній мапі Європи, адже тут також проходить Міжнародний фестиваль фотографії і розташована французька Національна школа фотографії. Цьогорічною темою FEPN було сучасне бачення тілесності. Свої “Погляди на тіло” (саме таку назву обрано для фестивалю) у виставкових просторах Арля та сусіднього містечка Бо-де-Прованс продемонстрували фотографи Франції, Росії, Польщі, Австралії та України.

Photoes: Art-Agent Ukr.Gallery

Г ал е р е я L ’ E space V an G og h D r . F elix R ey S quare / P lace du D octeur F é lix R ey, A rles , F rance 7 - 1 5 M a y, 2 0 1 1

Нашу країну на фестивалі представляли Олег Тістол, Віктор Сидоренко, Антон Соломуха, Христина Катракіс, Ігор Гайдай та Роман Пятковка – їх роботи можна було побачити в одній з найрозкішніших галерей міста, Espace Van Gogh. Куратором українського проекту стала Олена Кан. Минулого року саме вона представила в Арлі артистичний фото-шабаш Ігоря Гайдая “Саман” – портрети оголених українських чаклунок на мітлах проекціонувалися прямо на стіни середньовічного замку Бо. На цей раз Кан запросила до проекту не тільки відомих фотографів – киянина Гайдая та харків’янина Пятковку, але й художників, для яких фотографія не є традиційним медіа. Фотопроекти Олега Тістола, Віктора Сидоренка та Христини Катракіс стануть експериментом для авторів та інтригою і несподіванкою для глядачів. Уперше представляла Україну на цьому фестивалі у 2008 році знана епічна серія “Червона Шапочка в Луврі” колишнього київського живописця й нинішнього паризького фотографа Антона Соломухи. Відтоді Соломуха став другом засновників фестивалю – Брюно Редареса та Бернара Міньє – та постійним його резидентом. Саме завдяки цим приязним стосункам вже цієї осені французька експозиція Європейського фестивалю оголеної фотографії буде представлена киянам у АртКиїв Contemporary 2011.

Інсектоїди та рептилоїди

зустрінуться в Бішкеці

Міжнародні події

текст: Оксана Гайдук

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Фото: “Клініка Дорошенка Грищенко”

6 вересня – 6 жовтня 2011

Oleg Tistol, Anton Solomoukha and Victor Sydorenko

Інсектоїди та рептилоїди – пошук гармонії Киргизький національний музей образотворчих мистецтв імені Гапара Айтієва в у л . Аб д р а х м а н о в а , 1 9 6 , Б і ш к е к Киргизька Республіка

Світлана Вольнова. З серії “Азіз”. Фото. 2003

Проект «Інсектоїди та рептилоїди – пошук гармонії» об’єднує роботи фотографа Світлани Вольнової, народженої в Санкт-Петербурзі, та художника Майк ла Мерфенка, ірландця з Великої Британії. Батьківщиною мистецтва для обох стала Україна, а поєднали – ідеї киргизького вченого. На інсектоїдні та рептилоїдні раси світ ділить Ільяс Садибакасов. Геолог, що сорок років присвятив вивченню гір Високої Азії, радянський учений, який прийняв йогічні свячення в ашрамі Шрі Ауробіндо в Індії, живе в Киргизстані самітником, зрідка виступаючи з лекціями – наприклад, перед монахами-ламаїстами в Елісті, за особистим запрошенням президента Калмикії Кирсана Ілюмжинова. Академічний світ волів би не чути екстравагантних метафор ученого-анахорета, але був інфікований ними через сучасне мистецтво. За Садибакасовим, інсектоїдні народи – це Азія, суходіл, структура мурашника. Рептилоїдні – Європа, індивідуалізм, підкорення морів та рухливий до невротичності розум. Важко уявити образ, більш влучний для рефлексії з приводу дискусії, яка розгорнулася в Пекіні під час 24го Світового конгресу філософії права та соціальної філософії. Цим і скористався Майкл Мерфенко, іноді прямо під час семінарів створюючи графічні роботи на рисовому папері – артистичну відповідь науковим змаганням. Контра версію заохочували тема Конгресу –

“Гармонія та верховенство права” і його головна зірка, професор Колумбійського університету Джозеф Раз. Його заяви, на кшталт: “Всупереч більшості поточної риторики, права не є абсолютними. Їх справедлива інтерпретація та реалізація вимагають чутливості щодо культурної різноманітності та законності їх інакшого застосування”, шокували. Створена з графічних листів Мерфенка, інсталяція була представлена в останні дні роботи Конгресу в Залі Науки Bejing Friendship Hotel та спричинила окрему дискусію науковців. А 1–5 грудня 2010 року його “Інсектоїдів та рептилоїдів” репрезентували в рамках ярмарки Red Dot Art Fair у Маямі. В Національному музеї образотворчих мистецтв у Бішкеці проект довершує фотосерія Вольнової “Азіз” – чорно-білі портрети киргизького юнака. Приватнорепортажні, не ретушовані, вони є намаганням розгадати емоцію людини іншої віри, ментальності, статі, віднайти можливість інтимного в світі, стратифікованому модою та соціальними мережами, еротичного – в медійній тотальності механічного спокушання.

Майкл Мерфенко. Американська яєчна змія комар пекучий. Графіка. 2009

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Міжнародні події

Аукціони

текст: Олександра Кравченко

Капіталізація украрту: українці на міжнародних аукціонах І сторі я світов и х м и ст е ц ь к и х аукціонн и х торгів налі ч ує сотні років , історі я у ч асті укра ї нс ь к и х м и тців у ц ь ому проц е сі тіл ь к и по ч и наєт ь с я . П рот е У кра ї на вж е має достатн ь о пр и водів , аб и підб и т и п е рші підсумк и

Д Дата 9 червня 2009 року вже вважається історичною для української арт-спільноти – адже саме тоді в Лондоні відбулися торги сучасного мистецтва знаного аукціонного дому Sotheby’s, на яких уперше було офіційно представлено роботи українських художників. Поодинокий продаж траплявся і раніше, проте з ініціативи західних галерей та колекціонерів. Натомість пам’ятні торги Sotheby’s були організовані з ініціативи українських діячів – колекціонера Андрія Супруненка, Наталії Заболотної (тоді директорки Українського Дому) та колекціонера Ігоря Воронова. З 19 робіт українських художників (серед яких – Олег Тістол, Марина Скугарєва, Василь Цаголов, Олександр Ройтбурд, Ігор Гусєв, Оксана Мась та інші) було продано 9, на загальну суму більш ніж 200 000 дол., що, за словами експертів Sotheby’s, стало чудовим результатом. Відтоді з нашими художниками радо співпрацюють такі респектабельні та всесвітньо відомі аукціонні доми, як Phillips de Pury & Co, Bonhams, MacDougall’s та той же Sotheby’s. Єдиний дім, що й досі “придивляється” до українського сегмента арт-ринку, – Christie’s, але є надія, що невдовзі й цю планку буде подолано – зараз ведуться перемовини про представлення кількох українських митців на жовтневих торгах цього дому, присвячених новим іменам у мистецтві. Успіхи українського мистецтва на світових аукціонах – це не тільки результат комерційного успіху окремих художників, що вимірюється сумами, відданими за лоти. Сам факт прийняття робіт до колекцій дому, що виставляються на продаж, – це визнання на рівні міжнародної експертної мистецької спільноти, символічна капіталізація авторитету українського мистецтва на світовому рівні. Аукціони завжди були одним із найпрестижніших “каналів” інтернаціонального арт-ринку, адже на відміну від галерейного та приватного продажу, аукціонний є публічним. Поєднання благородних традицій, елементів вишуканого “шоу”, що ними є власне процес торгів, і безпрецедентна увага медіа – все це дає аукціон-

ним домам неабиякий вплив на перебіг мистецьких процесів та створення репутацій художників. Аукціон – це серйозна гра, де замішані великі гроші й високі культурні цінності, гра, за якою уважно спостерігає весь світ. Саме тому факт участі й продажу на торгах респектабельного аукціонного дому віддавна вважається рівнозначним участі в проекті престижного музею чи галереї. Один із найуспішніших українських арт-дилерів, Ігор Абрамович, що вже кілька років співпрацює з такими художниками, як Олег Тістол, Василь Цаголов, Анатолій Криволап, Вінні Реунов, Віктор Сидоренко та іншими, представляє їх роботи на міжнародних торгах (зокрема, у співпраці з українською галереєю Dymchuk Gallery та американською Black Square Gallery) в Лондоні та НьюЙорку. За останні роки ці митці стали постійними учасниками торгів найбільш знаних аукціонних домів. У травні пан Абрамович став першим вітчизняним арт-дилером, якому вдалося презентувати українське мистецтво на сезонних торгах американського представництва дому Phillips de Pury & Co: “Перемовини щодо цього велися два роки. Нарешті, в травні, роботи чотирьох українців потрапили до колекції денних торгів Phillips de Pury & Co в Нью-Йорку й отримали чудовий результат: зокрема, картину Анатолія Криволапа було продано за 98 500 дол. – ця робота потрапила до топ-20 лотів торгів і до того ж встановила новий рекорд продажу для українського мистецтва. Проте ціна – це тільки показник, що важливо – це очевидна зацікавленість зарубіжних експертів та колекціонерів українським мистецтвом. Ми будемо працювати далі й, сподіваюся, дуже скоро перелік імен, що регулярно з’являються в колекціях поважних аукціонних домів, значно розшириться”. У найближчих планах Ігоря Абрамовича – спільний арт-проект Олега Тістола, Василя Цаголова та Арсена Савадова в корнері дому Phillips de Pury & Co в культовій лондонській галереї Saatchi Gallery, перша в історії участь групи українських художників на торгах дому Christie’s та організація перших у світі тематичних “Українських торгів” на Phillips de Pury & Co та Sotheby’s.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

НАЙ Б ІЛЬШ РЕЗОНАНСН и й П РОДАЖ т в о р і в УКРАЇНСЬКО Г О СУЧАСНО Г О М ИСТЕЦТВА НА М ІЖНАРОДНИХ АУКЦІОНАХ *

1. Найперша робота, продана на міжнародному аукціоні Арсен Савадов, фото з серії “Донбас-Шоколад” – £9600 15 лютого 2007 року, Sotheby’s, Лондон Фото-принт із серії Савадова “ДонбасШоколад”, що на сьогодні вже є “класикою” українського сучасного мистецтва, на аукціоні Sotheby’s представляла паризька галерея. Цей продаж також є першим прецедентом появи української фотографії на міжнародному аукціоні – пізніше в історії участі українських митців на західних аукціонах був зафіксований лише один випадок продажу фото-роботи – відбитку з серії “Червона Шапочка відвідала Чорнобиль” Антона Соломухи.

2. Найдорожча робота, продана на міжнародному аукціоні Анатолій Криволап, “Степ” – $98 500, 13 травня 2011 року, Phillips de Pury & Co, Нью-Йорк Тільки цього року, в травні, робота Криволапа, а також ще трьох українських художників (Олега Тістола, Ігоря Гусєва та Вінні Реунова) вперше потрапили до колекції основних сезонних торгів дому Phillips de Pury & Co в Нью-Йорку, що є справжнім “проривом” українського сучасного мистецтва на американський ринок. Пейзаж Криволапа “Степ” став одним із 20 найдорожчих лотів цих торгів і встановив новий рекорд продажу для українського мистецтва.

4. Перші українські роботи, продані на найбільш знакових тематичних торгах Василь Цаголов, з серії “Службові романи” – £25 000, 19 березня 2010 року, SEX, Phillips de Pury & Co, Лондон

3. Рекордний продаж Олег Тістол, “Море” – $ 28 750, 13 травня 2011 року, Phillips de Pury & Co, Нью-Йорк Ця картина стала 16-ю роботою Тістола, представленою на міжнародних аукціонах (Тістол представлений домами Sotheby’s, Phillips de Pury & Co та Bonhams), – такого результату не має жоден з українських митців. З 2009 року ціни на роботи Олега Тістола значно піднялись. У березні 2010 року робота “Арарат – 9” була вперше представлена на американському аукціоні. Американські представництва поважних аукціонних домів на сьогодні є найпрестижнішими у світі, адже США утримують провідну долю світового арт-ринку і є “гарячою точкою” для найповажніших колекціонерів, галеристів і професійних покупців мистецтва. Саме там найжорсткіший експертний відбір, і робота Олега Тістола стала першим українським лотом, представленим на аукціоні в США, потрапивши на тематичний продаж NOW: Art of the 21st Century дому Phillips de Pury & Co, присвяченому новим іменам у мистецтві.

Микола Мацеко, “Музична культура” – £3500, 21 листопада 2009 року, MUSIC, Phillips de Pury & Co, Лондон Тематичні торги – важливий напрям роботи аукціонного дому Phillips de Pury & Co, і колекція SEX, до якої потрапили роботи, що досліджують тему сексуальності в сучасному мистецтві, стали найрезонанснішими в історії дому. Присутність українських художників у колекції цих торгів стала жестом справжнього визнання українського мистецтва й свідченням того, що Україна долучена до найактуальніших дискурсів світового мистецького процесу. 6. Найдорожча робота, продана на перших торгах українського сучасного мистецтва на Sotheby’s Оксана Мась, “Драйв 9” – $54 000, 9 червня 2009 року, Sotheby’s, Лондон

5. Найбільш трендовий продаж Олександр Клименко, “Міріади світів над нами” – $22 000, 17 жовтня 2009 року, Phillips de Pury & Co, Лондон Як і будь-який бізнес, міжнародний арт-ринок має свої тенденції, за які “голосують” колекціонери та покупці. Сучасна абстракція (contemporary abstraction) нині – одна з провідних. Олександр Клименко – єдиний український художник, що на сьогодні працює в цьому жанрі, й тому його роботи мають стабільний успіх на аукціонах та регулярно з’являються на поважних міжнародних торгах. 7. Перший продаж на Сhristie’s Ілля Чічкан, “Психодарвінізм у Ялті” – $23 000, 26 листопада 2008, Сhristie’s, Лондон

Ці червневі торги одного з найпрестижніших у світі аукціонних домів стали знаковими для України, адже саме тут уперше роботи українських художників були яскраво заявлені на західному арт-ринку й представлені українськими галереями та дилерами. Найдорожчою роботою цих торгів стала картина одеської художниці Оксани Мась, яка цього року презентувала Україну на Венеційській бієналє сучасного мистецтва.

Нині Ілля Чічкан – єдиний український художник, чию роботу було представлено на аукціоні Christie’s. Втім, у жовтні 2011 року роботи наших митців попередньо затверджені до участі у спеціальних торгах Christie’s, присвячених новим іменам у мистецтві.

* – всі ціни на лоти, згадувані в цьому рейтингу, вказані на момент їх продажу, без переведення з урахуванням курсу валют на час написання статті.

Фото 2, 3, 4, 5, 6: Art-Agent Ukr.Gallery

Фото 1: savadov.com

Фото 7: Ілля Чічкан

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Зізнання

Криволап

текст: Марія Хрущак

Фото: Марія Бикова

Анатолій Криволап [ Пряма мова ]

Анатолій Криволап в майстерні в селі Засупоївка. 2011

Один із найуспішніших українських митців – про бачення світу крізь колір, відчай творчого процесу та пейзаж як особистий емоційний простір

Мистецтво – це моя власна авантюра. Я роблю те, що мені цікаво. Але коли я виставляю власні роботи, я не хочу програвати найкращим [ Фортуна ]

[ Пейзаж ]

Навіть якщо вдача на твоєму боці, постійно повинна йти робота. Всередині завжди має бути напруга. Надважливим є перший крок, заявка – хто ти і що ти хочеш сказати. Потім важливо утримувать рух і не спадать. А згодом вже час випробує твої роботи.

Мене цікавить не пейзаж як такий, а простір, кольоровоемоційний простір. До цих пір я роблю принаймні десять варіантів промальовок. Малюю землю, небо, землю, потім – раз, один штрих – і все в одну мить змінюється, щось переломлюється всередині тебе. Тоді починається справжній творчий процес. Пейзаж має пройти крізь тебе – малюєш те, що відчуваєш, коли бачиш захід сонця, чуєш, як бринить тиша, як змінюється світло.

[ “Живописний заповідник” ] “Живописний заповідник” склався тому, що зійшлись п’ять радикальних поглядів: “чорний” – Гейко, “сірий” – Животков, абсолютно “розмитий” – Кривенко, я, якийсь максимально “радикальний”, і Сільваші, який рухався від сірого через усі барви до чорного – і назад. Саме Сільваші акумулював нас усіх. Фактично ми лише два роки існували як об’єднання. Було декілька виставок, де ми були представлені як однодумці. Гадаю, це була якась містична форма існування групи, яку створили художники з власною манерою, позиціями. Все що нас зближувало – це виключно колір: колір як мета і колір як засіб.

[ Процес ] Творче життя – це життя в самообмані, бо коли працюєш, у тебе в голові щось виникає – і ти занурюєшся у цей стан. Але між тим, що у твоїй уяві, і тим, що на полотні, – колосальна різниця. Ти її не бачиш – її бачать інші. Тому художнику, поки він пише картину, здається, що це просто фантастично і він повністю виклався. Наступного дня або через місяць, або і через рік він розуміє: хіба це те, що я тоді бачив? Тому багато полотен я “відкладаю”, іноді – на дуже багато років. Потрібно перевіряти і розуміти: чи ти ясно мислиш, чи ти в омані. І бути абсолютно об’єктивним стосовно себе. [ Відчай ]

[ Колір ] Колористів посеред художників – одиниці. Навіть не кожному поколінню даруються люди із тонким відчуттям барв. Взяти того ж Миколу Глущенка – не було йому рівного колориста в Україні. Він і, мабуть, Адальберт Ерделі на Закарпатті. За ними – пауза. [ Творчість ] Я вважаю, що мистецтво – цілковитий егоїзм: мене абсолютно не бентежить, що було до мене, що поруч і що буде потім. Мені цікаво із себе і в собі щось знаходити через колір. Я відкриваю таким чином свої можливості. Думаю, що творчість – це самодослідження, самопізнання, твоя особиста лабораторія. Коли ти працюєш із фарбами в сумішах, ти відкриваєш в них щось настільки, наскільки вони відкривають тебе. І, я впевнений, це єдиний шлях, бо інше, як на мене, це щось ближче до клоунади: погратися в цинізм, у ліризм, у художника-філософа. Важливо знати історію мистецтва і розуміти, що у тебе в руках. Якщо я пишу небо фіолетовим, а потім землю – червоним, а потім навпаки, то я, наприклад, знаю, чи робив вже так хтось до мене. Потрібно мати оригінальну мову – без цього ти будеш у натовпі. Роботу повинні впізнавати із сотень інших безпомилково. А вже що ти зумієш сказати цією мовою – то інша справа. [ Образ ] Він створюється десь на підсвідомості. Далі потрібно вирахувати все, і це – майже комп’ютерна робота, відчути і проробити кожен міліметр. Згодом з’являється якась іскорка – ти її відловлюєш, збільшуєш, збільшуєш, допоки картина не набуде сили та наповненості. Якщо більше візьмеш – усе розвалиться, менше – теж не буде гармонії. Тобто ти із себе витягаєш ці нюанси, вони – виключно в тобі.

Кажуть, те, як працював Ван Гог, – подвиг. Але це не подвиг. Природа не дає тобі жодного вибору. Я двічі кидав цю справу, малювати, але від себе не втечеш. Був момент, коли я пережив повну кризу. Я не виставлявся довго, не спілкувався з іншими художниками, всі давно забули, що я взагалі живий. Я так захопився власними експериментами, що забув про все, навіть про те, що мені вже 40 років і що я майже нічого не досяг. Тоді я зрозумів, що це мій останній шанс, аби відбутись, прорватись. Звісно, є вдалий життєвий експеримент у мистецтві і є невдалий. І чи потрібно жертвувати заради мистецтва життям? Тоді я собі відповів, що – варто. І навіть якщо мій експеримент невдалий, я знаю, що чесно прожив своє життя і виклався на повну. [ Художник ] Це чуттєва субстанція. Це прояв генів, яким мільйони років. [ Авантюра ] Справа в тому, що я не хочу нікого ані шокувать, ані дивувать, ані ще щось. Мистецтво – це моя власна авантюра. Я роблю те, що мені цікаво. Але коли я виставляю власні роботи, я не хочу програвати найкращим. Це абсолютно егоїстична позиція, звісно. [ Послідовники ] Я написав, приміром, 80 червоних відтінків. За кожним – відтінки емоцій. Думав навіть написати книжку, аби наступні покоління не проходили увесь цей шлях, який я пройшов. А потім мене осінило: якщо я це все розкажу і напишу, то я залишу за собою цілий “хвіст” прямих послідовників. Довкола полотна зажди існує певний гіпноз: він притягує, і потім важко з нього вирватись. Свого часу мені дуже подобався Глущенко, але я боявся до нього підійти – боявся, що потраплю в гіпноз його робіт і не виберусь із нього. А художники мають йти виключно своєю дорогою.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Етно

Олекса Альошкін

з глибин О л е кса А л ь ошкін – відом и й поділ ь с ь к и й скул ь птор і ж и воп и с е ц ь , я к и й вж е багато років досліджує давню укра ї нс ь ку пласт и ку та працює зі сво ї м и у ч н я м и над від твор е нн я м арха ї ч н и х форм і с и мволів

1975 – 1980 Навчався у Київському державному художньому інституті на факультеті скульптури та у Білоруському державному театрально-художньому інституті – факультет декоративно-прикладного мистецтва. 1982 З 80-х і до сьогодні – керівник народного театру тіней “Оберіг Мурафи”. 1986 Засновує рух пленерів з пісковику “Подільський оберіг”, які проходять у селах Букатинка, Буша, Ямпіль, Гальжбіївка, Цекінівка та в Могилеві-Подільському. З 15 до 19 серпня в Буші відбудеться симпозіум 2010-го року. Тоді ж, у 1986-му, з родиною переїхав із Києва в село Букатинку, славне своїми традиціями каменярства, де Альошкіни мешкають досі. 1987 Взяв участь у легендарній виставці “Молодість країни. Київ – Москва”. 1989 – 1990 В Могилеві-Подільському встановлено пам’ятник Джону Леннону, який створено у співавторстві з дружиною Людмилою. 1991 Працював над декораціями до фільму “Ізиді!” режисера Дмитра Астрахана. 2004 – 2006 Разом з Людмилою створили серію “Подільський оберіг”, кілька скульптур із якої прикрашають парк “Софіївка” в Умані. 2008 Виходить друком книга “Обереги над Мурафою, або Душа Букатинського каменю” Олекси та Дарії Альошкіних. 2009 Скульптурне зображення Перуна роботи Олекси з’явилось на Старокиївській (Андріївській) горі в Києві. 1986 – 2011 Упродовж цих років в різних містах і селах України встановлено просто неба понад 150 авторських творів Альошкіна та робіт, створених у співавторстві з дружиною.

Фото: PR Руський клуб "Культ Ра"

Перун на Старокиївській горі

Традиція полягає в продовжуваності. В цьому незнищенність народу та його сила. Краса – це відображення космічної гармонії, єдиного ритму буття, проявлена у пропорційності скульптури

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Література

Стародруки

текст: Денис Бортніков

Електронні стародруки Стародруки в цифровому форматі – не дивина для західних бібліотек. Завдяки державним та приватним програмам стародруки отримують “безсмерття”: вони поступово викладають на своїх сайтах відцифровані копії старих видань, адже усвідомлюють цінність старовинних книжок для сучасників, які не завжди можуть знайти час на візит до бібліотеки. В Україні з 1 серпня цього року в рамках проекту “Історична спадщина України – світовий доступ в електронному форматі” на сайті Національної історичної бібліотеки у вільному доступі почне розміщуватися

Фото: books.google.com

електронна картотека. В рамках цього проекту заплановане створення електронної колекції друкованих видань іноземними мовами XVI – XVII ст. Вітаючи цю ініціативу, редакція вирішила опублікувати сторінки з електронної копії “Словарика пояснення чужих та не дуже зрозумілих слів”, виданий у Києві в 1906 році Василем Дамницьким, таким чином повертаючи книгу із мережі знову на папір. Копію цього видання було знайдено серед відцифрованих книг бібліотеки Гарвардського коледжу.

Фото: books.google.com

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Фото: books.google.com

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Фото: books.google.com

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Література

Агатангел

текст: Марія Хрущак

Агатангел і гостра нестача поезії Чому м и вс е біл ь ш е сумуємо за по е там и по ч атку м и нулого столітт я , ж и ву ч и в кра ї ні , д е с е р е д молоді п и санн я віршів – ч и н е на й попул я рніш и й спосіб за я в и т и світові про с е б е

Добре пригадую блиск в очах і ту натхненну інтонацію, з якою нам, студентам ліцею, зачитувала вірші Агатангела Кримського викладач української літератури. Поезія із давно пожовклого збірника “Пальмове гілля” 1922 року випуску якнайкраще накладалась на романтичне світовідчуття 16-річної молоді і Агатангел залишився в нашій пам’яті одним із головних героїв красного письменства початку ХХ століття. В моїй системі поетичних координат Кримський десь між Нізамі та Грицьком Чубаєм, Басьо та Василем Стусом. Звісно, тоді ми більше слухали “Братів Гадюкіних” та “Воплі Відоплясова”, аніж читали вірші. І якщо в кого з собою був збірник поезій, то швидше за все це були твори Ліни Костенко чи то Жадана. Однак сьогодні ми повертаємось саме до віршів Агатангела. Творчість усіх вищеперелічених авторів неможливо поставити в одному списку просто тому, що усі вони із різних епох, але у творчості кожного з них мова йде про одні й ті самі речі. Щоправда, тепер образи АК видаються наївними, в хорошому розумінні цього слова. Агатангел Кримський написав не так багато віршів. І в історію він увійшов, перш за все, як поліглот, рівних якому досі немає, як стверджують деякі дослідники, він знав навіть не 60, а близько 100 мов, славіст і сходознавець, перекладач і один із фундаторів Української академії наук. У 29 років Кримський став професором арабської словесності та історії мусульмансього Сходу Московського Лазаревського існтитуту східних мов, знаного тоді в усьому світі. В 47 – секретарем заснованої гетьманом Павлом Скоропадським Української Академії наук. І будучи одним із провідних науковців свого часу, саме в поезії Агатангел проявився до безтями простою і відкритою людиною, здатною легковажно закохуватись, тужити за рідним краєм, милуватись заходом сонця та щербатим малюнком кримських гір. Кожен факт із його біографії вражав. І можливо, саме поезія не дала йому перетворитись на кабінетного вченого, зберігши життєрадісне сприйняття життя, здатність захоплюватись щоразу новою картиною неба і вповні пережити саме ті настрої, які судилось пережити тільки тоді і тільки йому. Коли мене запитують, навіщо вдома накопичувати книжки, коли є гугл, айпад і фейсбук, через який вже ні в кого ні на що немає часу, відповідаю просто: у книжок свій запах, фактура, шрифти і кольори, а коли букви на сторінці складені у рядки, від прочитування яких навертаються сльози, про фейсбук та інші сучасні штуки не може бути й мови. Тому зараз я особливо часто повертаюсь до тієї книжки Агатангела Кримського 1922-го року. Збірник поезій "Пальмове гілля" Агатангел надрукував, коли йому було 30. У книжку ввійшли оригінальні вірші, навіяні екзотикою Близького Сходу, та його власні переклади арабських поезій. На думку дослідників, ця збірка є унікальною пам'яткою літератури, адже була принципово новою для тодішньої української поезії.

*** Забрався я на шпиль… Внизу носились хмари… Дививсь у далечінь: на море, на Бейрут. Тут глетчери, зима, а там буяють чари… Палючий, дивний край! Чудовий райський кут! Леліється Бейрут… Блискучий сад тропічий, Де пальма розрослась на килимі з лілей! І ллється аромат гарячий, наркотичний З п’янючих тубероз, розкішних орхідей. Дивлюсь і на Ліван… там дише прохолода… Зеленая лука… Пахучая роса… Смолистий свіжий ліс… Могутняя природа… Рожевії гаї… Весняная краса! А тут, над хмарами, куди отсе я скрився, Глибокії сніги та скелі ледяні. І з-під тії кори синенький ряст пробився Та й тихо-лагідно всміхається мені. Дужіша від кедрин — ся квіточка бліденька; Поборює зиму і крижаную луть. Така — моя любов: горить собі тихенько І, не палаючи, пропалює всю грудь. 1900

Ім’я українського вченого у 1970 році було занесене у затверджений XVI сесією Генеральної Асамблеї ЮНЕСКО перелік видатних діячів світу Фото: ru.wikipedia.org

Література

Агатангел

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Д о 1 4 0 - рі ч ч я від дн я народж е нн я слав е тного укра ї нс ь кого науковц я та п и с ь м е нн и ка журнал “ У кра ї нс ь ка кул ь тура ” публікує д е кіл ь ка на й улюбл е ніш и х віршів р е дакці ї

***

Я квітку кохаю. Котрую ж — не знаю І гину з нуди. Побачу цвіточок, дивлюся в віночок. Щоб серце знайти. Все пахне, розквітло… Вечірнеє світло… Лящить соловей… Шукаю я серця, що любо так б’ється, Не так, як в людей. Лящищ, соловію? Я все розумію З жальких твоїх дум. В обох нас знемога, і сум, і тривога, Тривога і сум.

Горді пальми. Думні лаври… Маніячливий кипарис. Океан тропічних квітів… Ще й цвіте цитринний ліс… Я хитнувсь, бо наче впився З аромату тих квіток. Аж погляну: коло пальми Простий житній колосок. “Гей, земляче! — шепче колос, Похилившись на стебло. — Ми чужі для цього раю, — Що ж сюди нас принесло?” 1898

Скали… Кедри… Скоро й вечір. Я сумна стою. В’ється стежка… Ох! чи йтиме ж Той, кого люблю? Тінь в долинах… Верхогір’я Наче золоте… Гасне сонце… Тоне в морі… Любий! де ж ти?! де?! Впала ніч… Шакали виють… Вітер… Мов зима! Я всі очі прогляділа, — Милого нема! 1897

Архип Куїнджі. "Море. Крим". Живопис. 1898‑1908

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Безумовно, проект дуже “одеський” – у ньому багато гумору та інтересу до просякнутих біографією речей, які в несподіваних поєднаннях створюють несподівані трактування

Леонід Войцехов. “Газова квіточка”. Інсталяція. 2007

Образотворчість

Арт-рейдери

текст: Тіна Пересунько

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

“Арт-рейдери”. Хроніка одеського мистецтва акції Н а по ч атку с е рпн я 2 0 1 1 року у в и ставкові й залі од е с ь ко ї С пілк и художн и ків відтвор и л и “ Х роніку од е с ь кого акціонізму ” – про е кт укра ї нс ь к и х м и тців у співпраці з художн и кам и Р осі ї , Н ім е ч ч и н и , Н ід е рландів та І зра ї лю

Кінець 2000-х на мистецькій мапі Одеси позначено активною діяльністю групи художників, які називають себе “арт-рейдерами на Староконці”. Арт-рейдерство – це демонстративне “опанування” громадського простору заради розвитку мистецького контексту. По суті, митці проводять на Староконці мистецькі акції, які перебувають на межі сучасного мистецтва та буденного життя вулиць. Концепція рейдерів втілюється у слова їх ідеолога: “Мистецькі інституції дискредитовані, галереї – буржуазні. Останнім островом життя залишається барахолка. Саме тут, у серці Молдаванки, на Староконному ринку і відроджується старий, добрий акціонізм”. “Хроніка одеського акціонізму”* створювалась упродовж 2007 – 2009 років під головуванням ідеолога руху мистецьких рейдерів, добре знаного далеко за межами країни художника Ігоря Гусєва. За цей час на легендарному блошиному ринку Одеси, Староконці, було проведено більше 20 акцій, арт-матеріалами для яких куратори обирали ті речі, які вже не особливо потрібні їх господарям і яких вони готові позбутися за символічні гроші. Художники перетворювали їх на об’єкти та інсталяції, які одразу ж на місці і виставляли. У кожній акції змінювався куратор та концепція. Проте смисл не змінювався: “Катастрофа планетарного масштабу призведе до відключення всіх енергосистем, тут вже ні про який відео-арт чи то дигітальну графіку не може й мовитися. Останнім матеріалом для виробництва мистецтв залишається мотлох, що димиться серед руїн цивілізації” (Ігор Гусєв). Безумовно, проект дуже “одеський” – у ньому багато гумору та інтересу до просякнутих біографією речей, які в несподіваних поєднаннях створюють несподівані трактування. Основний художній прийом, який використали у своєму проекті митці, називається реді-мейд (від англійського слова “ready-made” – “готовий”) – термін, що позначає предмети побуту, вилучені зі свого звичного

Фото: DymchukArtPromotion

середовища та перенесені в художній контекст. Основоположником напряму став француз Марсель Дюшан у 1917 році. За декілька років арт-рейдери освоїли майже весь простір Староконки. Всі їх “скарби” були перетворені на інсталяції, серед яких: “Арт-рейдери. Перший досвід” – куратор Ігор Гусєв, “Розбір польотів” – куратор Сергій Ануфрієв, “Панк-рок він і в Африці панк-рок” – куратор Стас Подлипський, “Left is right/ Ліве – завжди правомірніше” – куратор Ута Кілтер, “Психоделічний сувенір” – куратор Олександр Венецький та багато інших. Майже відразу з локального проект перетворився на міжнародний. У ньому взяли участь понад сто художників із України, Росії, Німеччини, Нідерландів, Ізраїлю. Серед них зірки сучасного мистецтва: Мартін Каули, Хенрік Маєр, Аркадій Насонов, Кирило Преображенський, Жанна Кадирова, Лючія Макарі та інші. Серед українських художників до арт-рейдерства долучилися Євгеній Баль, Леонід Войцехов, Олександр Венецький, Ігор Гусєв, Ігор Кушнір, Наталія Мариненко, Вероніка Налета, Стас Подлипський, Лариса Осипенко, Сергій Спектор, Ната Трандафір, Олена Трубіна, Анатолій Шевчук, Олександр Шевчук (Шеф), Святослав Степанов, Олексій Рудий, Емма Енкель та інші. *Акціонізм – форма сучасного мистецтва, поява якого датується 60-ми роками минулого століття, проте витоки “мистецтва акції” пов'язують із дадаїстами та сюрреалістами. Але саме в 50-60-х акціонізм перетворюється на театральну дію, “чотиривимірне” мистецтво, яке розвивається в часі та просторі. Мета аукціоністів – стерти грань між мистецтвом та дійсністю; перенести акцент із самого твору на процес його створення.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Дизайн

Ольга Громова

текст: Олександра Кравченко

Неодизайн Ольги Громової: З ап е р е ч ую ч и кул ь т р е ч і , укра ї нс ь к и й д и за й н е р О л ь га Г ромова створює б е здоганно стр и мані , д е нд и стс ь кі кол е кці ї . Г оловн и м продуктом Г ромово ї є н е од я г , інт е р ’ єр ч и навіт ь поді я – т е , ч и м вона за й маєт ь с я під бр е ндом G romova D esign , а с и нт е т и ч ні ху дожні акці ї , замасковані під модні показ и

Громова ускладнює невигадливий жанр дефіле, додаючи фантасмагоричні світлові об’єкти, відеоінсталяції та перформанс. Унікальність Громової є знаковою не тільки для українського контексту: ми знаємо моду прет-а-порте, ми знаємо моду-як-мистецтво, але те, що робить Ольга Громова – це мистецтво-як-мода. Мистецтво актуальне – ідей та концептів, зовсім не артефактів. – У чому полягає Ваша концепція неодизайну? – Неодизайн – це тотальне рукотворне середовище, яке прийшло на зміну середовищу природному, якого більше нема як такого. Я називаю це середовище рукотворним, проте насправді це витвір не тільки рук, але й думки, новітніх технологій. Усе, що нас оточує, вся наша матеріальна культура – плід роботи дизайнерів. Не лише модельєри, але й архітектори, інженери, біотехнологи – всі вони дизайнери сучасного світу. Ми всі живемо в оточенні неодизайну. – Однак при цьому глобальний сучасний тренд у дизайні – органіка. – Весь екологічний бум, весь екодизайн

– річ винятково умоглядна й точно так само рукотворна. Всі органічні продукти, тканини й вироби, що символізують екологію, – неймовірно затратні й складні у виробництві в умовах постіндустріального суспільства. Сьогодні вони – результат спеціальних дизайнерських зусиль, а не щось природне.

тотальність рукотворного середовища

но-технологічними шедеврами на кшталт суконь, які прямо на подіумі перетворюються на стовбур чи квітку; Реї Кавакубо, що в ім’я мистецтва зламала жіночий силует – це люди, які мають право ігнорувати канони моди. Але, з іншого боку, коли мода настільки впритул наближається до мистецтва, вона перестає бути модою за визначенням, заперечує саму себе.

– У цій загальній штучності – чи можна ставити знак рівності між модою та мистецтвом?

– У такому разі, в чому полягає настільки зваблива природа моди?

– Дискусії щодо того, чи є мода мистецтвом, ведуться дуже давно. Моя думка така: мода в принципі не є мистецтвом і не має до мистецтва жодного стосунку. У них, щоправда, є спільне коріння – натхнення та творчість. Але з цього коріння виростають зовсім різні явища, бо мода – вона зобов’язана бути функціональною і прозорою для споживача. У той час як перед мистецтвом таке завдання не стоїть. Крім того, циклічність моди, її динамічність і темп змушують її щопівроку йти на продаж та пропонувати нові рішення, у той час як мистецтво апелює до вічності. Проте історія моди знає дуже інтимні дотики до мистецтва. Джон Гальяно, який демонструє на подіумі не одяг, але казку; Хусейн Чалаян з його концептуаль-

– Існує теорія матриці моди. Модна індустрія – це геніальна змова. Структура формування наших бажань керована – нас вправно та грамотно розхитують до нестримного прагнення володіти. Не знаю жодної іншої індустрії, де б існував такий продуманий механізм зваби. Жодний витвір мистецтва не бажають купити так, як нову торбинку Prada. Й притому – володіти “артефактами” моди хочуть вражаючі маси людей, які налічують мільйони. Ця машина була активована ще в 50-х роках ХХ століття розумними американцями й на сьогодні еволюціонувала в мережу тренд-агенцій, що займаються прогнозами й програмуванням майбутніх тенденцій. Вони прораховують наші бажання на п’ять і навіть десять років уперед та

UKRAINIAN CULTURE

Ольга Громова. Колекція “Диво-Дивне” (весна/літо 2009). 2008

Для мене мода – дуже суїцидальним бажанням

цікавий організм, одержимий загинути в момент свого апогею

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Ольга Громова

Ольга Громова. Колекція “Простір символів” (осінь/зима 2009-2010)

за допомогою мас-медіа поступово й наполегливо розбещують цими “цукерками бажань” нашу колективну свідомість. Вельми завчасно, поволі нас готують до того, щоби ми не лише захотіли, але дуже захотіли щось. Ця схема, винайдена шістдесят років тому тільки для того, аби стимулювати економіку, сьогодні перетворилася на метафізику моди. – У сучасному мистецтві існує поняття тотальної інсталяції. Подібно до цього, Ваші покази – тотальні акції, в яких колекції одягу, здається, відіграють не найголовнішу роль, підкорюючись загальній риториці дійства. Що означає мода для Вас? – Для мене мода – дуже цікавий організм, одержимий суїцидальним бажанням загинути в момент свого апогею. У цьому і є сутність моди – усвідомлення неймовірно стиснутої піврічної циклічності прирікає організм моди народжуватись і вмирати нескінченно. Саме на цьому розумінні моди я й намагаюсь будувати свої модні акції, щоразу винаходячи нову історію, яка завше бере початок у тому, що відбувається в світі й моїй свідомості останні півроку “модного циклу”. Мене не цікавить мода як така – в аспекті “ганчірочки”. Мене цікавить дизайн – тотальна пластична субстанція, в якій

поєднуються експерименти, пошуки, нахабство візуального виразу. – 11 жовтня ми побачимо в Києві Ваш із куратором Костянтином Дорошенком проект “Фатальні стратегії”, присвячений українському перекладу однойменної праці Жана Бодріяра. Як виникла ідея поєднати моду, сучасне мистецтво та класичний текст французького філософа? – Для нас обох вже факт перекладу одного з репрезентативних текстів Бодріяра українською є важливим соціо культурним прецедентом, який має усвідомлюватися суспільством. Бо коли національний дискурс отримує таке щеплення ідей, які формулюють сучасність, це живить його модерність. Природно, цю книгу було написано 1983 року, й вона вже не стане відкриттям для гуманітарної еліти. Та коли ідеї, базові для глобального культурного контексту, проростають у суспільстві національною мовою – це значуща подія. Наприклад, російською цей твір Бодріяра досі не перекладено. – Які ідеї Бодріяра цікаві Вам як дизайнеру моди? – Одна з головних тем Бодріяра – це

присутність сексуальності лише в тому, що приречене на смерть. Він протиставляє дві парадигми: те, що сексуальне, народжується, продовжується в сексуальній взаємодії та помирає, на відміну від асексуального клона, метастаза, мережі – того, що відтворюється з самого себе, безсмертного за своєю сутністю. Це перегукується з багатьма явищами в сучасному мистецтві – зокрема, Деміен Херст повертає європейській свідомості ідею смерті як необхідної складової життя й сексуальності. Цьому, насамперед, і присвячений наш проект. Сьогодні криза мистецтва полягає у тому, що його перетворюють на подобу моди – продукт клонування вузького, політкоректного, комфортного смислу. Ми з Дорошенком хочемо показати, що мистецтво, незважаючи на засилля цих кабінетних тенденцій, може прорватися до життєствердного руйнування, до буття. І зробимо це за допомогою саме моди як медіа – того, що ніби є класичним носієм ідеї клонування. – Модельєри часто присвячують свої колекції літературним персонажам, іконам кінематографа, видатним денді. Але, наскільки я знаю, Ви – перший дизайнер, який збирається створити колекцію, інспіровану постмодерністським філософом. Якою буде перша

Ольга Громова

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Ольга Громова. Колекція “271” (осінь/зима 2008-2009). 2008

Сьогодні криза мистецтва полягає у тому, що його перетворюють на подобу моди – продукт клонування вузького, політкоректного, комфортного смислу

в історії моди “бодріярівська” колекція одягу? – Колекція стане лише однією фразою в єдиному художньому висловленні. Вона в жодному разі не є ілюстративною. За рівнем конструкторських рішень, стилістичних підходів, добірних тканин та фактур це буде колекція в традиції бренда Gromova Design. Саме під час показу, в розгортанні мистецької акції стане зрозумілою присвята ідеї фатальних стратегій. Вона доводить: у світі не працюють ані теорія випадковостей, ані теорія чіткої детермінованості всіх подій, а викарбовується тільки те, що відбувається фатально – це стає подією і в моді, і в мистецтві, і, безумовно, в житті. – Інвазія на терени сучасного мистецтва – характерна ознака творчого почерку дизайнера Громової. У презентації колекцій Ви вдавалися до співпраці з митцями, зокрема – українським медіа-художником Іваном Цюпкою. – Вже давно людина нічого не створює без діалогу з творчим світом, що існує навколо – актуальним і минулим. З Іваном Цюпкою ми відпрацювали три шоу. Після МакКвіна використання відео в модних показах не є чимось революційним, але і його надихнула на це поєднання сценографія сучасних оперних вистав, зокрема в Ковент Ґардені. Головне – не медіа, а те, що завдяки ним відбувається. Не вплив образотворчості того чи іншого митця, а нове явище, складовою якого цей вплив стає. Звісно, якщо явище відбувається. Сюрреалістична відеоінсталяція з грибами, що неоновими губами промовляють англомовні тексти (сценографія показу колекції Громової Весна-Літо 2009. – Авт.), виявилася надзвичайно складною для технічного втілення в Україні, й у нашій країні зробити таке міг тільки Цюпка. Інший наш спільний проект був інспірований творчістю швейцарського хорорхудожника Рудольфа Ґіґера, який подарував світові монстра з фільму “Чужий”. – В який спосіб сучасне мистецтво надихає Вас?

– Інформація від сучасного мистецтва надходить постійно, що та яким чином потім отримує відлуння в колекції – іноді неможливо навіть відстежити. Останнє з яскравих вражень – роботи Марші Смайлак із проекту “Аут: Нейрорізноманітність”, створеного в Києві ньюйоркським куратором Джефом Коаном Байзою. Їй вдалося передати погляд на світ синестета, людини, що бачить колір звуків. Для мене це унікальний приклад таланту вловити мить у статичній картинці, залишивши їй подих життя. Бо зазвичай візуальне мистецтво перетворює мить на гербарій чи монумент – щось уже мертве, хоч навіть і гарне. Взагалі ж, образи й звуки сучасного мистецтва – це те, що вибудовує мій світ, моє поле комфорту. Мої колекції, напевно, доволі важкі, бо в мене надто академічний підхід – перед тим, як створити продукт, я занурююсь до глибин. Хоча нині в моді робиться все дуже легко й поверхово – не поцілунок, лише торкання. Для мене ж мода – це завжди поцілунок, і притому французький. – Одне зі знакових явищ сучасної культури, про котре не встиг висловитись Бодріяр, – гламур. – Ще у “Фатальних стратегіях” Бодріяр писав, що сучасне суспільство геть гіперболізоване, надлишкове, порнографічне: порнографічні політика, медіа, сексуальність. Гламур – це порнографія моди та стилю. Стиль проходить стадії зародження, розвитку й деградації. Гламур – це симптом виродження стилю, його остання стадія перед занепадом, коли він досягає гіперінтенсивності. Тут ми можемо згадати іншого творця понятійного апарату постмодернізму – Акілле Боніто Оліву, який говорив про маньєризм не лише як про явище в італійському живописі останніх днів Ренесансу, але й як про те, що кожного разу виникає в циклах історії культури. Наш маньєризм виник у 1980-х, але досяг свого апогею нині, в ідеї гламуру. Для мене гламур – це також ознака того, що скоро народиться зовсім новий, чистий стиль – і я з нетерпінням чекаю цього моменту.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Г рупа S Y N – укра ї нс ь ка арт - формаці я , я ка працює із нов и м и м е діа і “ с и нт е зує ” актуал ь н е м и ст е цтво з е ксп е р и м е нтал ь н и м и авторс ь к и м и пошукам и

Етимологія назви SYN – від грецького “synthesis”, яке нагадує нам про те, що поява чогось нового у цьому світі передбачає поєднання вже наявних ідей, явищ, об’єктів. Група була створена у 2008 році і з моменту своєї появи провела ряд неординарних виставок в Україні та за її межами. У 2009 році їх “Фотосинтез” потрапив у 20 найкращих проектів, що номінувалися на премію для молодих українських художників ПінчукАртЦентр Prize. Фотографії дзеркально відображених рослин, яким надали властиву для всіх живих істот симетрію, вводили глядача у майже медитативний стан та відсилали до тих джерел світосприйняття, коли люди одухотворювали природу та вміли з нею спілкуватись на інтуїтивному рівні. Використовуючи нові технології, SYN шукають адекватний часу і простору спосіб перевтілення категорій мистецтва, що вже існують. Адже мистецтво, на їх думку, досі залишається одним зі способів віднайдення у сучасному світі гармонії з буттям. Ще один їхній проект, Flamma Intus (2009, Київ, вул. Велика Житомирська), – архітектурна композиція з білих пірамід на тлі природного ландшафту заповідника “Стародавній Київ”. Арт-об’єкти ідеальної форми, з яких лунало людське хропіння та звуки, які видають тварини в дикій природі, символізували сучасну цивілізацію, яка перебуває у Фото: SYN

стані сну. Проект не випадково відбувся на території заповідника “Стародавній Київ” – території з видом на три історичні гори, названі на честь засновників української столиці: Кия, Щека та Хорива. Експерименти зі світлом чи не найяскравіше розкрилися в проекті “Просвітлення” (2009, Київ, ПінчукАртЦентр). За допомогою лазерного променя в повній темряві перед глядачами проектувались динамічні тривимірні зображення, що мали на меті пробудити в сучасній людині, перевантаженій віртуальним досвідом спілкування, інтуїтивне сприйняття. У проекті “Файли часу” (2010, “Мистецький арсенал”, Київ) художники використали антрацит, одне з найдавніших вугільних утворень, у якому знайшли своє нове життя дерева і трави, що росли на території України 300-400 мільйонів років тому. Також минулого року в “Біологічній еволюції” (Київ, Інститут проблем сучасного мистецтва) група SYN експериментувала в жанрі “мистецтва дії” – робота була створена ударами кулаків по пінокартону, візуалізуючи “відбитки” людської енергії. У 2011 році група планує провести низку проектів на найнесподіваніших арт-майданчиках України та за кордоном. Слідкуйте за інформацією на сайті www.everysyn.com.

Зізнання

Ута Кільтер

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Фото “Клініка Дорошенка Грищенко”

Бути арт-критиком

“Бути арт-критиком…” – такою була назва одного з останніх циклів моїх телепрограм. Там я зібрала думки київських професіоналів та одного одеського. Будучи сама одним із них протягом багатьох років, та ще й автором Situation UTE (“єдиної в Україні ТБ-програми, що спеціалізується на сучасному візуальному мистецтві”) – поділюся тут власним досвідом. Мені доводилося зустрічатись із думкою, що я – непересічна людина, проте я, особисто, розглядаю своє діяння як діло. Я просто роблю свою справу, те, чому я навчена й у чому існує потреба в суспільстві. Якщо остання фраза звучить із пафосом, то посилю її до пишноти: я заповнюю ту прогалину, “недодане” державою, в конституційних правах якої зазначено право на отримання інформації та освіти, – природно, й у галузі сучасної культури та мистецтва. Починався проект “Ситуація УТА” як одна з активностей Ліги “Рівень 14”. Ми тоді й симпозіуми міжнародні проводили, “батискафами” їх називали, виставки, лекції, конференції, відео-денс-перформанси (багато) робили, їздили чимало й Україною, і до Європи. Потім працювала з п’ятьма різними операторами, але коли знімаєш сама, – вже знаєш, чого саме хочеш, одразу вибудовуєш сюжет (даруйте, – драматургію майбутнього монтажу).

Моя поява на телеекрані не є ціллю, це лише засіб передачі (media) існуючих в мене та, особливо, у інших – знань, розуміння сучасного світу засобами мистецтва. Та й потрапила я до кадру майже випадково. На деякій імпрезі, де я тупцяла, до мене підійшла пані Ірина Падоріна (котра, як з’ясувалося згодом, була телевізійною “вовчицею” – суперпрофесіоналом) й сказала, що моє місце – на телевізії. Думаю, до того вона бачила мене у фільмі Кіри Муратової. Ну й заповзялась мене «школити» (суворо). Після я поїхала студіювати теле-арт-критицизм до Німеччини, на рік. Й лише потім взялась створювати “Ситуацію УТА”. Але й згодом були стажування на ORF (Австрійське держтелебачення), ВВС World, BBC London. До самої назви закладено провокативність: передача мусила ініціювати виникнення певної Ситуації, в якій новітнє мистецтво суть норма, а європейське мислення – даність. І вже 1995-го на Всесвітньому конгресі мистецтвознавців у Амстердамі я розповідала про сучасне мистецтво України, того ж року працювала в журі поважного фестивалю відео-арту в Клермон-Ферані Videoformes, 2000-го під час симпозіуму Viollettica доповідала про тонкощі відео-денс-перформансу в Норвегії. В архіві “Ситуації УТА” і наш, одеський фестиваль “2 дні та 2 ночі нової музики”, і вже історичний проект “96 контейнерів” у Стокгольмі, в якому ми пред-

Ута Кільтер. Відео-денс-перформанс “Ута – Вірі” в рамках міжнародного проекту “Аут”. Київ, Шоколадний будинок, 2010

Моя поява на телеекрані не є ціллю, це лише засіб передачі (media) існуючих в мене та, особливо, у інших – знань, розуміння сучасного світу засобами мистецтва

ставляли Україну. Стокгольм тоді ще був Культурною столицею Європи й мені видається показ новітнього мистецтва в подібному розрізі найбільш перспективним. Тому створено цикли ще про Краків, як Культурну столицю Європи, Лінц, тепер ось Стамбул. Працювати в Одесі, з Одеси ще цікавіше, тому що складніше. Так, іноді надто все скидається на “героїчні діяння”, проте – це моя справа, в моїй країні. Вибудувати класний кадр, віднайти потрібний ракурс, вихопити міміку чи характерний жест митця, написати до нього дещо іронічний текст, обов’язково з соціальним підтекстом… Моя телекомпанія (до речі, в Європі німіють від її назви – “Арт”) – маленька, сама нелегко знаходить собі фінансування, проте вона виходить на метровому каналі й “Ситуацію УТА” можна бачити в усіх помешканнях області, навіть без антени! Потім я її розміщую на vimeo.com. Іноді мене питають: “Що ти тут робиш, у цій країні, у цьому майже зачиненому для культури інформаційному просторі?”. Відповідаю, що я – український Альберт Швейцер! Пам’ятаєте знаного ученого бахознавця, перфектного органіста, який кинув усе й поїхав до Габону – африканським дітлахам щеплення від полімієліту робити? Приблизно так само й я громадянам України роблю щеплення сучасного світу. Я інсталюю європейське мислення засобами сучасного мистецтва.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

“Проект сфокусовано на териконі, характерному символі донецького ландшафту”

Архітектура

Донецький терикон

текст: Лія Гугучія

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

“Ізоляція” Нове життя донецького терикону Д он е ц ь к и й кул ь турн и й ц е нтр “ І зол я ці я ” створ е но рік тому на базі збанкрутілого рад я нс ь кого заводу з в и готовл е нн я т е плоізол я ці й н и х мат е ріалів . Ц е й про е кт п е р е дба ч ає формуванн я Ц е нтру су ч асного м и ст е цтва , т е р и торі ї ново ї образотвор ч ості , пості й ного твор ч ого контакту та д и скусі й

“Ізоляція” розташована справді “ізольовано” – на околиці Донецька, в районі, який називають особливо депресивним. Центр функціонує на базі Міжнародного благодійного фонду “Ізоляція. Платформа культурних ініціатив”. Очолює його Любов Михайлова, колекціонер донецького індустріального живопису, донька головного інженера колишнього підприємства Івана Михайлова. Заклад працює за трьома напрямами: художні проекти сформовані в діалозі з простором “Ізоляції” та Донецьким регіоном, освітні програми та культурні проекти спрямовані на роботу із суспільством. Першим проектом арт-центру стала в жовтні 2010 року артрезиденція “Ізоляція 2.0”, яку представляв берлінський куратор Адам Нанкервіс, учасник Бієнале в Лос-Анджелесі (2001) та Ліверпулі (2004), вже відомий в Україні за виставкою “Гніздо Альбатроса” у Мистецькому арсеналі (2009). У рамках арт-проекту своє бачення сьогодення представили ті, хто впродовж декількох тижнів працював у заводському арт-цеху, – вже добре відомі молоді українські художники Давид Чічкан, Володимир Кузнєцов, Юрій Пікуль, Apl315 та Гамлет Зіньківський. Експозиція була побудована на взаємодії інсталяції, вуличного мистецтва і живопису, зв’язана в єдине ціле з індустріальною архітектурою та довкіллям. А у квітні “Ізоляція” стала першим українським учасником інтернет-проекту Trans Europe Halles, який об’єднав понад 50 незалежних європейських культурних центрів. Один із перших кроків проекту – відродження покинутої будівлі та прилеглої до території природної зони, якій донедавна більше пасувало визначення “звалище”. Робота британських архітекторів Крістса Ернстсонса та Ріка Роубосема фокусується на териконі, характерному символі донецького ландшафту. Ці, подібні до вулканів, утворення цілком складаються із відпрацьованого продукту вуглевидобутку. Вони здатні раптово самозайматися, температура усередині може перевищувати 1000°C, і з метою безпеки більшість із них було підтоплено. Як артефакт, сповнений історико-символічного змісту, терикон – чудова платформа для художніх ініціатив. Рік Роубосем, ландшафтний архітектор і дизайнер міських просторів із більш ніж 30-річним досвідом роботи, і є одним із засновників FoRM assosiates – архітектурної студії, роботу якої відібрано до 8 найкращих проектів благоустрою центральної частини Києва до Євро-2012. Для Крістса Ернстсонаса, ще зовсім молодого архітектора, “Ізоляція” – перший великий проект. Фото: Ізоляція

Відповідно до задуму архітекторів, непримітна мертва територія навколо сірої бетонної коробки (колишнього шлакоблочного цеху з величезним териконом) перетвориться на зелену оазу із художньою галереєю для відпочинку містян. Озеленення, лісопосадка, водний дренаж, збагачення флори зроблять цю територію місцем, де люди почуватимуть себе комфортно і зможуть займатися мистецтвом. Реконструкція завершиться до середини літа 2011. На відкритті нової “Ізоляціїї” організатори планують показати донеччанам цифрове короткометражне кіно та представити музичний проект. Також фонд планує привезти відомого російського ленд-артиста Миколу Поліського, який перетворить терикон на гору Олімп. Потім арт-центр покаже виставку французької відеоарт-групи AntiVJ, південноафриканського фотографа Робіна Рода та велику експозицію живопису та фотографії, присвячену індустріальному простору. Влітку цього року фонд “Ізоляція” проведе в Донецьку фоторезиденції “Мінлива хмарність”, у яких візьмуть участь 8 фотохудожників із різних країн. Вони мають простежити історію розвитку міського середовища та дати йому визначення у своїх фотографіях. Арт-майданчик “Ізоляція”, згідно із задумом організаторів, має бути не лише виставковим центром, але й місцем проведення творчих зустрічей, майстер-класів, лекцій, міжнародних конференцій. Перша ж конференція – “Культурна конверсія: нове життя індустріального минулого” – відбулася у вересні 2010 року. Програма конференції складалася з нечисленних, але ґрунтовних доповідей практиків європейської культурної конверсії. У ній взяли участь Дітер Ґорні, директор проекту “Рур 2010 – Культурна столиця Європи”; Ульріх Борсдорф, директор музею “Цехе Цольферайн”, який був шахтовим і гірничо-збагачувальним комплексом “Цольферайн”, а тепер став визначною пам’яткою світового значення ЮНЕСКО; Ерік Бакер, президент асоціації Trans Europe Halles; а також куратор Першої Уральської індустріальної бієнале, знаний арт-критик, експерт українського мистецтва, куратор виставки молодих українських художників “Якщо” в Пермі (Росія) Катерина Дьоготь. І хоча в Україні не вперше працюють із заводським простором (наприклад, столичний Мистецький арсенал), цього разу масштаби значно більші – вони включають роботу з ландшафтом, озеленення терикону, залучення закордонних архітекторів. Цей проект має увібрати найкращий досвід західноєвропейських центрів сучасного мистецтва.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Етно

400-літня пам’ятка

текст: Денис Бортніков

Одун-базар: сучасна інтеграція 400-літньої пам’ятки

Українські культурно-мистецькі комплекси на базі історичних пам’яток зазвичай мають формат музею просто неба. Більшість таких комплексів залишають по собі лише відчуття мертвої, законсервованої історії, однак глядач лишається глядачем. Чи радше стає слухачем музейного монологу. Останнім часом з ініціативи дослідників та меценатів створюються комплекси, які здатні вести діалог із гостем. Такі етнографічно-культурні центри демонструють свою історію у приготуванні традиційних для регіону страв, проведенні обрядів, майстер-класів автентичного ремесла. Одним із небагатьох таких “живих” комплексів є кримський Одун-базар – копія центральних воріт Кезлева (сучасна Євпаторія). Після реконструкції, що тривала 4 роки, у 2007 році пам’ятка отримала нове життя та одразу стала одним із головних етнокультурних центрів Криму. За проектом копія воріт має три поверхи. На першому, у дивом збереженій оригінальній частині стіни воріт можна побачити унікальну кримську кераміку, що датується XV століттям. На другому поверсі

розміщено кав’ярню, де пригощають кавою та проводять весільні кавові церемонії. Третій поверх слугує невеличким музеєм історії та побуту кримських татар. Тут можна роздивитись унікальний макет середньовічного Кезлева, який у часи свого розквіту мав усі передумови, аби стати столицею Кримського ханства. Після підписання угоди між Кримським ханством та Османською імперією у кінці XV століття будується велика фортеця, що мала 5 воріт. Центральними з них вважалися Одун-базар капуси. Ворота простояли 400 років, та у 1959 році їх банально знесли. Від воріт у “Дров’яний базар” (так перекладається назва воріт) залишилась лише рештка стіни, замурована у сучасний хлібозавод. Комплекс є не лише етнографічно-історичним центром, він також несе мистецьку місію. Тут проводяться виставки кримських та українських митців. Свої роботи вже виставляли графік Раміз Нетовкін, графік та іконописець Юрій Нікітін, живописець Нурі Якубов. У кав’ярні можна побачити роботи кримської художниці Зареми Трасінової та вироби кераміста

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Культурноетнографічний центр “Одун-базар” Автономна Республіка Крим, місто Євпаторія вул. Караєва, 13а w w w. o d u n - b a z a r . c o m

і дослідника кримської кераміки Рустема Скибіна. На території комплексу проводяться семінари й презентації, розташовано ресторан, де готують національні страви кримських татар, а також проводять обряди та церемонії. Ініціаторами реконструкції стали представники громади кримських татар на чолі з Ділярою Якубовою. У 2003 році почались підготовчі роботи з відновлення історичної та культурної пам’ятки: були задіяні фотографії, аерозйомки 1911 року та експедиція Кримського філіалу Інституту археології НАН України. Для створення автентичної копії воріт був важливим матеріал, з якого в’їзд будували чотири століття до того. Фото: Одун Базар

Учасники проекту збирали оригінальні залишки від кам’яних плит по найближчих околицях та селищах, адже такого типу камені вже ніхто не випилював. Крім того, арки з кам’яних глиб, які знайшли в селищі Ташке, довелося випилювати пилою з Історичного музею, адже сучасні були безсилими. Відновлення Одун-базару силами громади кримських татар доводить, що ця етнічна група береже свою історію та вдало інтегрує її у сучасне суспільство.

Комплекс є не лише етнографічноісторичним центром, він також несе мистецьку місію. Тут проводяться виставки кримських та українських митців

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

ШАРГОРОД Повернення

Ф отопро е кт С е ргі я С апожн и кова та О л е ксі я С алманова , зн я т и й на плівку у б е р е зні 2 0 0 9 року в укра ї нс ь кому міст е ч ку Ш аргороді , вп е рш е публікуєт ь с я на сторінках “ У кра ї нс ь ко ї кул ь тур и ”

Фото

Повернення в Шаргород

текст: Марія Хрущак

Забуте усіма богами українське містечко ХVІ століття народження – узбіччя світу, де час зупинився десь у 1960-х, відколи Шаргород почали залишати його корінні мешканці, переважно євреї та поляки. Вони їхали в напрямку радянських мегаполісів, згодом – столиць інших країн. Свого часу Шаргород був серйозним форпостом королівства Польського, належав литовським князям та польським магнатам. У 1588 році місто отримало магдебурзьке право. В ХVІІ столітті турки називали його Малим Стамбулом. Сьогодні в Шаргороді мешкає близько 6000 людей і мало хто з них сподівається хоча б раз у житті побувати в столиці власної країни, не кажучи про інші. Про Шаргород ми довідались, коли його колишній мешканець та сьогоднішній московський вчений та меценат Олександр Погорєльський вирішив зробити рідному місту “електрошок” – організувати на його території міжнародний арт-фестиваль, який протягом 2006 – 2009 років збирав зірок арт-сцени України, Росії і не тільки. Ініціатива спрацювала доволі потужно: на першому проекті “Арт-містечко: Шаргород” побували фотографи Борис Михайлов та Сергій Братков, художники Олег Тістол та Микола Маценко, Олександр Гнилицький та Жанна Кадирова, Вікторія Бегальська та Анна Броше, митці з Узбекистану, Німеччини та Бельгії. Також – філософи та художники Дмитро Гутов, Анатолій Осмоловський та Гаррі Леманн. Проект буквально втрутився у віковий спокій міста. Територією мистецької експансії стали стара синагога, школа, будинок культури, цукровий завод та вулиці Шаргорода – художники малювали не тільки на полотнах, але й на усіх вертикальних поверхнях міста: магазинах, кіосках, огорожах. Частина робіт, створених тут, була репрезентована на виставках у Києві, Москві та Венеції. Аби прожити в цьому місті 10 днів (саме стільки часу надавалося резидентам), потрібні надто міцні нерви – територія, яку давно поглинула Історія, із сучасною людиною робить дивні речі. Адже там, де відсутній звичний нам ритм і динаміка, змінюється відчуття себе та світу. Ти опиняєшся на території, де майже радіаційним фоном звучить минуле. Кожен шаргородський проект ставив експерименти як над мешканцями, так і над художниками, для яких таке “випадання” зі звичного контексту стало випробуванням світосприйняття та самоусвідомлення. Постіндустріальне суспільство зробило з нас “мутантів”, так само як Чорнобиль свого часу та Фукусіма, вихлопні гази, невпинний потік реклами та соцмережі. Але є речі, на які відгукується наша архетипна Фото Олексій Салманов

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

пам’ять, що проявляє прості, як двері, та прозорі як день речі. Повернення – тема фотопроекту художників Сергія Сапожникова та Олексія Салманова, це – виклик духів минулого і передчуття нового, розмова сам на сам про досягнуте та відторгнене у власному житті, усвідомлення втрат та віднайдення смислів майбутнього, це біль та очищення. Фотозйомка Сапожникова та Салманова тривала кілька днів на території цукрового заводу та його околиць із порубаними на дрова старезними деревами. Проект знаковий не тільки для України, де провінційні міста давно спорожніли і переважно є такими ж “шаргородами”, але й для української фотографії, що досі залишається одним із найменш затребуваних видів мистецтва. Цей проект, створений на мистецькій території актуального, – приклад нового бачення фотографії як можливості синтезу “фешн-зйомки”, яка зараз активно освоює подібні фактурні та колористичні рішення композиційних прийомів репортажу та авторського підходу до постановки (кожен кадр – окремий стан надриву чи повного спокою, вартий розлогого есею). Головний герой проекту, в якого перевтілився Олексій Салманов, – людина, що вертається додому з великого міста. (Автор фото й графіті-інсталяцій та композицій з драперіями в кадрі – Сергій Сапожников. Обидва родом із Ростова-на-Дону; Салманов живе та працює в Києві, Сапожников – у Ростові-на-Дону та Москві.) Герой потрапляє у той світ, який його пам’ять, здається, вже давно витіснила. Але повернення стає тим фатальним кроком, який пробуджує не тільки відчай утрат, але й віднайдення свого коріння – рідної домівки, заводу, на якому наш герой пропрацював енну кількість років, назавжди викарбуваної в пам’яті топографіки, що пробуджує ті глибинні спогади, які сягають часів перебування в материнській утробі. І якщо фотографія, як свого часу сформулювала Сьюзен Зонтаг, – це “безсторонність, вихід за межі гарного й огидного”, то для української фотографії цей проект – не просто доказ існування краси там, де її вже давно не може бути, але передбачення гармонії та миру в тих закутках світу, де, здавалося б, давно панує смерть та порожнеча. Дивна, бентежна тілесність “Повернення” провокує доволі дивні відчуття – приреченість тут співіснує поруч із надією, а занепад є кроком до виходу на нові горизонти відчуття власного “Я”. Переживши та переосмисливши своє минуле в усьому надлишку болі втрат, катарсисом являється сонячне проміння, присутнє на майже всіх світлинах “Повернення”.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

“Ти опиняєшся на території, де майже радіаційним фоном звучить минуле”

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Проект знаковий не тільки для України, де провінційні міста давно спорожніли і переважно є такими ж “шаргородами”, але й для української фотографії, що досі залишається одним із найменш затребуваних видів мистецтва

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Рецензії

Бодріяр

текст: Леся Кульчинська

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Життя після смерті: cтратегії vs тактики Бодріяра Гіпертеорії Бодріяра для українського мистецького середовища початку двотисячних відіграли роль своєрідного допінгу, здатного, поряд з іншими субстанціями, підсилювати інтенсивність сприйняття чи провокувати його плідні мутації. В цьому сенсі “Фатальні стратегії” можуть бути прочитані як цікавий коментар до цілого розділу українського сучасного мистецтва.

Крізь призму його текстів стрімке розгортання “дикого капіталізму”, супроводжуване відповідними медіа-ефектами, набувало “аморальної” чарівності (чи “звабливості” – в його термінології), захопливої пригоди. Цим, очевидно, пояснюється зокрема привабливість “гіпертеорії” Бодріяра для українського мистецького середовища початку двотисячних.

Тексти Бодріяра почали просочуватися в українське гуманітарне середовище не так давно, – приблизно з початку 2000-х. У час, коли з приходом у пострадянські суспільства ринкових відносин і довгоочікуваного капіталізму соціальна дійсність зазнавала стрімких трансформацій.

Тим більше, що порівняно з попередніми роботами, ця книжка, вперше опублікована у 1983 році, транслює доволі оптимістичний погляд на ситуацію. Тут об’єктом його критики є не стільки суспільні процеси, скільки різноманітні теоретичні дискурси – від метафізики до марксизму та психоаналізу. Констатуючи розпад соціального чи занепад політичної сцени, Бодріяр, разом із тим, пропонує побачити інше поле можливостей.

“Мода”, “реклама”, “медіа”, “товар” – всі ці персонажі інтелектуальної прози Бодріяра все більш агресивно набували в місцевому контексті своєї концептуальної актуальності. Тож не дивно, що теоретичні побудови були сприйняті тут з особливим ентузіазмом. Щоправда, він дещо затьмарював розуміння того, що коментар Бодріяра щодо дійсності суспільства споживання в цьому контексті саму цю дійсність суттєво випереджував. Поняття надмірності, пересиченості є для Бодріяра одними з ключових. Він оперує ними, прирівнюючи нестримну дискурсивність інформаційного суспільства з його невпинним розмноженням знаків та образів до економічної надпродуктивності сучасних капіталістичних економік. Паралелізм в описі економічних, соціальних та культурних процесів є одним із його улюблених прийомів. Очевидно, що для аналізу пострадянської дійсності цей прийом не надто придатний. Утім, як сам він стверджує у своїх “Симулякрах та симуляції”, “територія більше не передує карті. Відтепер карта передує території”. Його ідея гіперреальності – середовища панування знаків, позбавлених своїх референтів – “знімала” цей розрив між економічними, соціальними та культурними процесами як більше не актуальний, дозволяючи зануритися в глобалізований медіа-простір як у нову реальність – ту, до якої всі тут насправді прагнули. У “Фатальних стратегіях” Бодріяр говорить, що енергія думки є “цинічною та аморальною”: “мислитель, що слідує лише логіці своїх концептів, бачить не далі свого носа”. Проте саме в цьому й полягає для нього “всемогутність думки на противагу всемогутності реального світу – аморальна енергія, що ламає смисл, що пронизує факти, репрезентації, набуті цінності й електризує суспільства”. Саме запаморочлива логіка бодріярівських концептів значно більшою мірою, ніж його критичний пафос, виявилася співзвучною досвіду його пострадянських читачів. Фото: cn.com.ua

“Колись бунти були політичними, вони були бунтами груп або ж індивідів, пригнічених у їхньому бажанні, їхній енергії чи здібностях. Сьогодні таких бунтів уже немає. В нашому світі бунт став генетичним. Це бунт клітин у ракових недугах і метастазах: неприборкана вітальність і недисципліноване розмноження”. Звичайно, це радше суто теоретичне конструювання альтернативної перспективи, що дозволила б виявити простір, непідвладний жодним маніпуляціям, відкрити “мовчазний” чи “вітальний” “бунт” там, де марксизм, скажімо, констатує підкорення. Звичайно, така перспектива приваблива знову ж таки передусім для мистецтва, бо залишає за ним потенціал по-різному артикулювати подібні стратегії вислизання, чи для мистецької критики, бо дозволяє їй виявляти подібні стратегії в самих мистецьких практиках. За великим рахунком, цю роботу доцільніше розглядати радше як запрошення до інтелектуальної пригоди чи гри, ніж до аналізу. Не випадково, очевидно, її український переклад здійснено Леонідом Кононовичем, який є літератором, а не філософом чи культурологом. Разом із тим, читаючи цей безперечно захопливий, сповнений метафор текст сьогодні, неможливо не думати про останні події, приміром, в Єгипті, що є переконливою маніфестацією актуальності політичної дії – за Бодріяром, в “сучасному світі” неможливої. Єгипетська революція демонструє ще й те, що “сучасний світ” далеко не такий гомогенний, яким він постає в узгоджених теоретичних побудовах. Це наштовхує на думку, що українське видання “Фатальних стратегій” з’явилося якраз вчасно. Адже дисонанс, як відомо, володіє неабияким продуктивним потенціалом. Можливо, переосмислення Бодріяра в сучасному контексті відкриє нові перспективи і для рефлексії української ситуації.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

kievreport.com:

Фото: CentralPartnership Україна

події весни-літа 2011-го

онла й н - в и данн я K ievreport пр е дставл я є на сторінках “ У К ” фрагм е нт и кра щ и х кр и т и ч н и х публікаці й про р е зонансні м и ст е ц ь кі поді ї

Кадр із фільму "Меланхолія"

Співчуття пані Смуток В своєму останньому фільмі Трієр не провокує глядача, не змушує його упиватись сльозами, давитись несправедливістю та корчитись від фантомного болю. “Меланхолія” спокійна, як поле для гольфу, але саме від цього якось дуже не по собі. Насторожує навіть не кінець світу, який наближається десь на задньому плані, – так чи інакше, він присутній в усіх стрічках режисера. Справа скоріш у дзвінкому відчутті тиші, яка відгомінюється в кожній сцені після того, як прогримить її пролог. Сам вигляд планет, що стикаються на початку “Меланхолії”, безумовно, вводить в заціпеніння. При цьому Трієр робить усе, щоб показати, що саме Земля врізається в досконалу блакитку кульку вигаданої планети, а не навпаки. На цій відносності тіл і будується увесь наступний сюжет. Весілля тут не римується з апокаліпсисом, жіноче начало не протиставляється чоловічому (хоча останнє, багато хто скаже, помітно програє). “Меланхолія” взагалі на диво розповідне кіно – події двох днів майже жодним чином не розриваються та містять в собі більше смислу, ніж славнозвісний трієрівський

символізм. За великим рахунком, режисеру вдається віртуозно обставити просту, як світ, істину про те, що “знай-цвіркунсвій-припічок”: одні добре вміють влаштовувати весілля і не знають, що робити, коли настане кінець світу, а інші – великі, лазурні, літають в космосі і, як можуть, відбиваються, від великих, але дуже настирливих планет.

Замуровані враження

Вражек Рийжи про персональну виставку Жанни Кадирової “Неявні форми” Мала галерея Мистецького Арсеналу Очевидно, Жанна Кадирова недаремно розщепила власну творчу манеру. Себто, від’єднавши плитку від цементу, вона ніби натякнула, що буде і цемент без плитки. Свій пробний прожектор Жанна Кадирова продемонструвала ще на минулому Гогольфесті. Показово, що тоді він, її промінь, був пофарбований в білий колір. Експонати нинішніх “Неявних форм” всі, без виключень, крикливо цементні, сірі. Що має свідчити про концептуальну

доконаність робіт. Таким чином авторка оголює нутро власної скульптурної техніки, досить грубу форму художнього прозріння, неявну на перший погляд. Творчий пошук, як промінь такого от своєрідного прожектора, стержень, що залишається, коли опадає барвиста шкаралупа. Світло, поховане в тінь. Увімкнутий ліхтарик — стовп світла в нашій руці. Нагромадження таких колон утворюють величезний храм жертвоприношень, в якому губиться і застигає в своєму розвитку пришелепкувате вовченя. Між колонами важко протиснутись, тому, щоб не опинитись на вівтарі, необхідно вміти їх переміщувати. Підкорюючи неявні форми світла й тіні, Кадирова шар за шаром вкриває їх твердою скоринкою, крізь яку все важче пробитись. З одного боку, це домовина для скаженого Капітошки, що навіть посмертно продовжує витанцьовувати свій постмодерністський макабр. Але з іншого — перепона до місця під сонцем чи прохолодного затінку. Такі бар’єри митець періодично вимушений майструвати, щоб не зійти на пси. Двері Жанни Кадирової не замкнені і не відкриті навстіж — вони прочинені і свідомо замуровані.

Жанна Кадирова. "Неявні форми". 2011. Київ, Мала галерея Мистецького арсеналу

Фото: picasaweb.google.com

Микола Зудін про фільм “Меланхолія” Ларса фон Трієра

Сучасне мистецтво за Акіле Боніто Олівою

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Лізавета Герман про “Італійський трансавангард», ЦСМ “М17”, 15 квітня – 15 червня “Італійський трансавангард” – одна з найбільш цікавих та успішних у всіх сенсах художніх виставок Києва останніх років. І справа тут не лише в очевидній значимості представленого зібрання італійського мистецтва, яке зробило б честь будь-якому музейному простору міста. Приємно здивувала якість втілення такої важливої ініціативи в життя. Дивно, але для багатьох українських мистецьких організацій якість, під якою я маю на увазі грамотний менеджмент без очевидних ляпів, часто залишається складним для вирішення завданням. І те, що має бути непомітним для глядача, зазвичай стає приводом для докорів та анекдотів, затьмарюючи сам проект, яким би достойним він не був запланований. У зв’язку з “Італійським трансавангардом” можна лише порадіти за “М17”, який за рік свого існування реалізував, нарешті, по-справжньому успішний проект за всіма писаними та неписаними правилами. Повноцінна колекція, яка була надана італійським музеєм сучасного мистецтва MART, витримана експозиція, продуманий каталог та обов’язкова для будь-якого амбітного київського проекту “запрошена зірка” – Акіле Боніто Оліва, відомий італійський критик, куратор і, власне, автор поняття “трансавангард”, особисто відкривав київську виставку, надавши їй значущість та міжнародний статус. Куратор “старого зразка”, Акіле Боніто Оліва був не просто функціонером доволі розвиненої глобальної системи мистецтва, він представляв унікальну плеяду людей, здатних до історичних узагальнень та великого теоретизування. Власне, завдяки такій професійній сфокусованості ми мали нагоду насолоджуватись видатним явищем трансавангарду, який нарешті доїхав до Києва.

Вражек vs МУХі. Частина перша

Вражек Рийжи про проект “МУХі” (Молоді українські художники) галерея “Боттега”, 21 травня – 11 червня Такі представники творчої молоді, як Гомер, Пилипець Андрій та парочка Роман Новен з Тетяною Щегловою, – нещасні і ні в чому не винні жертви хіпстерського самолюбування. Навіть будучи фізично відсутніми в кадрі, з іншого боку об’єктива, вони примудряються фіксувати виключно власні багатогранні, як стакан, персони. Вносячи свою скромну лепту в подолання тотального дефіциту себе, якщо і не на планетарному рівні, то принаймні на вітчизняних теренах. Ще один неймовірний політ фантазії у виборі теми і техніки демонструє Сорокова Ганна зі своїм Paper wall. Шторка з паперових сніжинок показує проблему безкарної експлуатації дітей у вітчизняних школах, що набуває особливо моторошних масштабів напередодні різдвяних свят.

Урна — це універсальний автопортрет кожного, говорить нам художник, всі ми повільно тонемо в трясовині повсякденності. Ці картини, ніби перегукуються з вище згаданою роботою “Викриття”, але його бульбашки безпорадної очевидності свідчать про дещо більші творчі потуги, адже окрім пензля, довелося попрацювати ще й лобзиком... Хоча не факт.

Затишшя перед бурею

Альона Горбатко про фільм Олександра Міндадзе “В суботу” Події у стрічці називають “бенкетом під час чуми”, “танцем на краю прірви” та “танцем смерті”. Сам Олександр Міндадзе порівнює дії героїв фільму з оркестром на потопаючому “Титаніку”: музики знають, що загибель неминуча, але залишаються та продовжують грати. Міндадзе додає, що “В суботу” – фільм про людей, які в критичній ситуації не втікають, а проявляють себе. Проте їхня поведінка не є ані геройством, ані бодай логічним вчинком.

В затхлих шкільних підвалах тисячі дітей з синцями під очима від безсонних ночей, з пересохлими устами і до крові натертими від ножиць пальцями, покірно вирізають мільйони паперових сніжинок.

Режисер зазначає: “Стрічка “В суботу” – це фільм не стільки про Чорнобиль, скільки про російський характер, а аварія слугує лише запропонованими обставинами. Навколо постійно щось вибухає, постійні природні та техногенні катаклізми сипляться на нас з усіх боків – і, менше з тим, людина продовжує жити, продовжує чомусь радіти, людське перемагає навіть у хвилину усвідомлення приреченості”.

Ще один борець із гнітючим ігом капіталізму, тотальним знікчемненням, фетишизмом, ну і т. д. — Наслімов Максим і його проект “Повсякденність”. Нікчемна людинка зазирає в урну ніби в дзеркало і не зовсім зрозуміло, що краще — коли цей смітник порожній чи переповнений.

Не дивлячись на те що Чорнобильська катастрофа – лише тло для подій фільму, замінити його будь-яким іншим катаклізмом було б неможливо. Адже у випадку з радіацією трагедія полягає саме в тому, що загроза невидима, невідчутна, неусвідомлювана.

Володимир Сай. "Об'ємний живопис". Фрагмент експозиції виставки МУХі. 2011

Міммо Паладіно. С.Франческо. Живопис. 1993

Вже, по суті, живі мерці, люди продовжують жити в щасливому незнанні. Але навіть ті, хто знає про трагедію, роблять вигляд, що нічого не відбувається. Негласна солідарність та почуття провини перед тими, хто не знає про вибух, не дають головним героям бігти, так вони стають смертниками. Розповісти – означає зіпсувати людям весілля, похід по магазинам, просто-напросто суботу. Саме ці протиріччя і розривають головного героя зсередини: розповісти? не казати? втекти? залишитись? пити? знову втекти?..

Документальне мистецтво Олександра Глядєлова Тетяна Бондар про лекцію фотографа, яка відбулась 2 квітня в рамках ЧернігівФотоФест

Про документальну фотографію можна говорити пристрастно або зі скепсисом, але, в будь-якому випадку, сама фотографія відходить на другий план. Форма заради змісту. Олександр Глядєлов виносить на перший план, насамперед, історію, проблему, яка потребує вирішення. Варто зазначити, що навіть фотографу, який чудово виконав свою роботу, вдається ініціювати обговорення замовчуваних та тіньових сторін суспільного узбіччя лише іноді і лише ненадовго. Глядєлов робить виключно чорно-білі фотографії за допомоги мініатюрної камери “Лейка”. Завдяки тому, що він чудово відчуває картинку та чудово будує кадр, його роботи набувають пронизливої виразності. Часто його нехтування класичними вимогами композиції робить фотографії ефектними та невихолощеними. Втім, тут немає місця милуванню картинкою, як немає місця й розмовам про художні та технічні рішення. Він готовий промовляти в першу чергу про те, що колись давно змусило його обрати свій стиль роботи, та, що там казати, стиль життя і бути вірним йому впродовж років.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Рецензії

Лабіринт

текст: Марія Хрущак

Структура плутаних шляхів У ч е рвні в стол и ч ні й гал е р е ї “ Ц е х ” відбулас ь одна із на й н е сподіваніш и х в и ставок дл я нашо ї о й кум е н и . П росто рова мул ь т и м е ді й на інстал я ці я укра ї нс ь кого художн и ка ірландс ь кого походж е нн я М а й кла М е рф е нка суголос на одні й із клю ч ов и х т е нд е нці й су ч асного м и ст е цтва – зв е рн е нн я до лабір и нту я к с и мволу пошуку іст и н и

Ідея проекту виникла в 2009 році, коли Майкл Мерфенко вперше потрапив до галереї “Цех”. Саме тут художник зміг сконструювати інтерактивний арт-об’єкт, що став ідеальним втіленням його основних творчих тем – алхімії, героїчного шляху, внутрішніх трансформацій та пошуків справжньої реальності. Митець розвивав їх у таких своїх проектах, як “Місця сили” (Брюссель), “Реальна еволюція”, “Гілізм” (Нью-Йорк), “Мавка” та інших. Остаточно концепція “Лабіринту” сформувалась у 2010 році, в ході полеміки куратора проекту Оксани Грищенко з італійським митцем та філософом Мікеланжело Пістолетто під час презентації його книги “Третій рай” у Маямі. В той час як Пістолетто пропонує людству модель нової утопії – “третього раю”, в якому поєднаються ідеали первісного “першого раю”, створеного Богом, й штучного “другого раю”, створеного руками людини, Майкл Мерфенко пропонує відправитись на пошуки нового виміру реальності – духовного, символом якого і є лабіринт.

Лабіринт можна пройти керуючись виключно інтуїтивним чуттям. Не факт, що ти одразу із нього виберешся – тебе має вивести твоє «Я». А це можливо в тому випадку, коли ти довіряєш собі і, власне, знаєш хто ти і що. Є інший варіант – пройти його так, аби власне і зустрітись із собою – панікуючи, розгублено кидаючись у пошуках виходу до світла. Лабіринт створено для того, аби ти згубився. І сучасний світ прагне саме цього. Однак світ ловив, та не всіх втримав. І Мерфенко у своїй конструкції представляє нам той лабіринт, який допомагає пройти цей шлях співавторами, знайшовши вихід – піднятись на другий поверх та побачити його зі сторони. Лабіринт вимагає спокою і зосередженості. В принципі, він є символічним малюнком життя – особистого шляху з глухими кутами розчарувань та світлими шпаринами виходу (виходів), можливостями зміни траєкторії руху.

Експозиція проекту “Лабіринт“. Галерея “ЦЕХ“

Рецензії

Лабіринт

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Фрагмент експозиції проекту “Лабіринт“. Галерея “ЦЕХ“

Власне, у “Лабіринті” Мерфенка є два виходи (входи) і його неможливо пройти не зіткнувшись із серцевиною – чорним кубоподібним стовпом, де власне і відбувається своєрідна ініціація. “Моноліт” є тією основою, де відбувається зустріч із собою як головним героєм лабіринту, центром світу. В своїй інсталяції Мерфенко підступно встановив скляні перегородки – саме тут із співавтором твору (глядач у даному випадку стає учасником, а то й автором власного перформансу в рамках проекту) стається переломний момент. Він зустрічається із своїм “Я” і – лякається цього несподіваного зіткнення. І саме після цього шлях стає легшим. Виплутавшись зі стін, на яких прописані дивні тексти (розповіді про сновидіння та візіонерські переживання, пов’язані з основними природними стихіями), Фото: “Клініка Дорошенка Грищенко“

з’являється можливість піднятись на другий поверх галереї та поглянути на холодну конструктивістську красу лабіринту та рух нових його мандрівників. Активну смислову та емоційну роль у проекті відіграють круглі графічні роботи, розташовані всередині інсталяції, тема яких – алхімічні метаморфози, й чотири відео, присвячені чотирьом основним стихіям. І що найголовніше – тема “лабіринту” є надактуальною в сучасному мистецтві, що підтвердила 54-та Венеційська бієнале. Енна кількість “лабіринтоподібних” проектів художників різних країн та національностей свідчить не тільки про те, що людство вже не просто прагне “виходу”, але й готове визнати свою цілковиту розгубленість, зупинитись і довіритись своєму внутрішньому голосу. Тож проект Майкла Мерфенка свідчить, що Україна не губиться в контексті провідних тенденцій сучасного мистецтва.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Репортаж

Просто неба

текст: Денис Бортніков

Просто неба В кр и мс ь кому міст е ч ку Г урзуф , добр е знаному завд я к и багаторі ч ному м и ст е ц ь кому пл е н е ру “ Г урзуфс ь кі с е зо н и ” , 9 л и пн я 2 0 1 1 року відкр и лас ь спіл ь на в и ставка арт об ’ єктів в и датного укра ї нс ь кого ж и воп и сц я В олод и м и ра Б уднікова та одніє ї з на й ор и гінал ь ніш и х пр е дставн и ц ь укра ї нс ь кого актуал ь ного м и ст е цтва В лад и Р алко

Творчість Влади Ралко та Володимира Буднікова добре відома в Україні та далеко за її межами, тому їх перший спільний виступ з арт-об’єктами – подія резонансна та унікальна не тільки в контексті їх творчості, але й для сучасного українського мистецтва, яке останнім часом уникає виходу за галерейні майданчики. Вперше художні образи митців виходять за межі картин та стін і промовляють до нас мовою мистецтва, яке визнає виключно свободу. Усі роботи з проекту “Спека” створювались для міського середовища і в майбутньому будуть встановлені в Гурзуфі просто неба.

Фрагмент арт-об’єкту Влади Ралко із серії “Спека“. 2011

Володимир Будніков: “У всьому світі зараз заведено робити проекти не у всесвітніх центрах, таких як Нью-Йорк чи Париж, а у нових місцях. Зараз доволі багато модних виставок відбуваються в горах, селищах чи пустелях, тому що мистецтво має промовляти до публіки і розширювати горизонти комунікації. Навіть в Росії мистецький центр перемістився з Москви у Пермь. І Гурзуф – це дуже благодатне місце для майбутнього мистецтва, і ця виставка – тільки початок. Тут планують створити музей сучасного мистецтва, проводити різні музичні фестивалі. Для цього в містечку ідеальні умови”. Влада Ралко: “Нам дуже сподобалось те, що в Гурзуфі, вже добре відомому мистецькому центрі, нарешті звершився перехід від пленеру до резиденції. Раніше вже були спроби, та справжня ситуація резиденції сталась саме зараз. Дуже важливо, аби проект у фіналі став подією, тобто щоб у результаті роботи з художниками таки сталося щось певне. Цікавою була територія Гурзуфа – практично вільна від сучасного мистецтва. Ми приїздимо в Гурзуф із року в рік, та нарешті з'явилась можливість проаналізувати усі наші повернення, зробивши повноцінний художній жест”.

За розвитком Буднікова та Ралко давно цікаво спостерігати як незадіяним в український арт-процес глядачам, так і критикам, адже в їхніх роботах проглядається пошук себе крізь світообрій сучасної людини. І особливо цікаво, коли їх ідеї вириваються за межі полотна і замість фарб у роботу йдуть 10-міліметрові листи металу. Експансія на “чисту” для сучасного мистецтва територію – Кримський півострів, який досі залишається простором експерименту майбутнього, обіцяє відкрити в їх творчій історії новий етап роботи з українським пейзажем.

Фрагмент арт-об’єкту Влади Ралко із серії “Спека“. 2011

На відкритті експозиції “Спека” побували: художник Майкл Мерфенко, арт-критик Костянтин Дорошенко та куратор Оксана Грищенко (ГО “Клініка Дорошенко Грищенко”), британські галеристи Персі та Деліа Беркс, директор компанії Taurus Development Денис Шевченко, а також литовський колекціонер Айварас Абромавічус з дружиною Катериною

3, 4, 6, 8, 9, 10, 16, 17. Фрагменти експозиції проекту “Спека” Влади Ралко і Володимира Буднікова в гурзуфській галереї “ГуГа”

Проект “Спека” буде представлено в гурзуфському центрі сучасного мистецтва “ГуГа” до 31 серпня. Восени виставка експонуватиметься у Києві.

1. Арт-критик та співзасновник “Клініки Дорошенка Грищенко” Костянтин Дорошенко 2. Телеведуча Тетяна Гончарова, Володимир Будніков і Влада Ралко 5. Співвласники Liberty Gallery (Лондон) із гостями вернісажу 7. Катерина Абромавічус (“Топ Арт”) – читач “УК” 8. Влада Ралко і Персі Баркс із дружиною (Liberty Gallery, Лондон) 11. Редактор видання “Эксперт - Украина” Сергій Сємьонов 12. Влада Ралко, Володимир Будніков та в.о. голови правління КБ “Софіївський” Сергій Нузброх 13. Володимир Будніков та Влада Ралко дають інтерв’ю 14. Оксана Грищенко (“Клініка Дорошенка Грищенко”) та Андрій Боборикін (Kievreport.com) 15. Арт-об’єкт Володимира Буднікова у дворі галереї

19. Подружжя Баркс 20. Володимир Будніков, Влада Ралко та Айварас Абромавічус (East Capital) 21. Сергій Сємьонов та художник Майкл Мерфенко

Цікавою була територія Гурзуфу – практично вільна від сучасного мистецтва. Ми приїздимо в Гурзуф із року в рік, та нарешті з'явилась можливість проаналізувати усі наші повернення, зробивши повноцінний художній жест

Фото: галерея “ГуГа”

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Славське Рок

Репортаж

текст: Женя Ісупова

Слався, рок! В сім , хто люб и т ь К арпат и та шал е ну муз и ку , просто н е обхідно хо ч раз побуват и на ф е с т и валі “ С лавс ь к е Р ок ” . Ц ь ого року ф е ст и вал ь відзна ч и в своє п ’ я т и рі ч ч я . А л е вік та досвід тіл ь к и додают ь й ому я кості

Через ремонтні роботи на стадіоні містечка Славське вечірню сцену було перенесено під гору Політехнік. На жаль, я не знаю, як то воно було колись. Однак точно скажу, що не була на жодному концерті просто неба з таким вражаючим краєвидом – посеред гір та смерек. За словами організаторів, цей майданчик має тільки один недолік – погану дренажну систему. Отож, після дощу територія перетворюється на болото. Та якщо зі сцени лунає справжній запальний український і не тільки рок, то багнючка тільки додає колориту. До речі, про музику. Всі гурти були вітчизняного виробництва, окрім двох закордонних гостей – поляків Sztywny Pal Azji та німців Dritte Wahl. Останні, незважаючи на свій шалений панківський

ритм, пошматували глядачів на друзки. А публіка до Славського з’їхалась добірна: панки, хіппі, готи та інші батяри з усієї країни. Приємно, що, фестиваль зібрав чимало людей, вони приїхали разом із сім’ями та маленькими дітьми, яким також не було коли нудьгувати. Окрім знаних музик, на денній малій сцені відвідувачів розважали не менш драйвові, досі маловідомі гурти. А поруч проводились майстер-класи з виготовлення мотанок, боді-арту та гончарства. На жаль, на третій день фестивалю виступи музикантів довелось відмінити через день жалоби за загиблими напередодні шахтарями. Але, як на мене, тому, хто хотів наповнитись музичними вібраціями та гірським повітрям – вистачило і двох днів.

Славське Рок

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

1. Польський гурт Sztywny Pal Azji 2. Росава, співачка, гість “Славське Рок” 3. Cоліст Sztywny Pal Azji 4. Сергій Харчук, засновник та ідеолог “Славське Рок” 5. Німецький гурт Dritte Wahl 6. “Гайдамаки” 7. “Гайдамаки” 8. Вокалістка гурту Animals’ Session 9. “Піккардійська терція” 10. Гурт SWEETLO 11. Гурт Los Colorados 12. Олександр Ярмола, лідер гурту “Гайдамаки”

Фото: Макс Кудрявцев

Репортаж