Українська Культура by Національне газетно-журнальне видавництво

№ 10 (1006), 2012 www.uaculture.com МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНЕ ГАЗЕТНОЖУРНАЛЬНЕ ВИДАВНИЦТВО

МОЛОДІСТЬ - 2012 УКРАЇНСЬКЕ МИСТЕЦТВО У ДЗЕРКАЛІ АРТ-КРИТИКИ

До яких засобів вдається український художник задля національного визнання

УКРАЇНА ЯК УНІКАЛЬНА ПРОПОЗИЦІЯ

Фестивальний щоденник

Нарощуємо м’язову масу культури

Українська культура # 10 (1006), 2012 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 +38 (044) 498-23-61 pr.uaculture@gmail.com Наклад: 2000

Журнал виходить з червня 1921 року Засновник: Міністерство культури України Видавець: ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1; тел. +38 (044) 498-23-65 Генеральний директор: Олеся Білаш Видавнича рада: Олеся Білаш, Віктор Пасак, Максим Бударін, Віктор Вечерський, Олена Воронько, Ольга Дарибогова, Оксана Іонова, Євгенія Крутоголов, Іван Мечков, Лариса Нікіфоренко, Олена Чередниченко, Михайло Швед, Ігор Гирич, Людмила Гнатюк, Ольга Голинська, Алла Підлужна, Наталія Потушняк, Оксана Гайдук, Надія Соколенко

Доторк — дотик… усе-таки ближче до поняття «торкатися» саме «доторк». Тому й зупиняємося на такій версії. Доторк словом, звуком, обрисом, кольором, почуттями… — і народження емоцій, які ми відчуваємо, приховуємо й навпаки — не можемо втримати у своєму серці, душі… Із радістю хочу повідомити, що журнал «УК» утілює в життя ідею нашого творчого колективу та читачів — проведення ексклюзивної виставки сучасної фотографії під назвою «Доторк». Наприкінці осені чекаємо фотозвітів від усіх, хто спостерігає ці відчуття через призму фотооб’єктива.

Головний редактор: Оксана Гайдук Над номером працювали: Оксана Гайдук, Оксана Женжера, Лариса Гончаренко, Катерина Кот, Яна Левицька, Віра Карпенко Автори: Юрій Макаров, Віктор Вечерський, Яна Левицька, Катерина Кот, Тарас Корн, Ігор Бондар-Терещенко, Ілона Таміліна, Ярослав Підгора-Гвяздовський, Анна Журавська, Антон Філатов, Олександр Гусєв, Анна Пароваткіна, Алла Чердинцева Фото на обкладинці (укр.): Кадр з українського короткометражного фільму «Борода» (2012). Режисер: Дмитро Сухолиткий-Собчук Фото на обкладинці (англ.): Кадр із позаконкурсної програми МКФ «Молодість» — «Місто Рай» (Великобританія, 2004). Режисер: Ґаелль Дені

Розповсюдження, передплата, реклама: тел. +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63 nvu.kultura.sale@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації: КВ № 1118 від 08.12.1994 року Друкарня: ТОВ «Видавничо-поліграфічна компанія «Експрес-Поліграф», 04080, Київ, вул. Фрунзе, 47б, корп. 2 тел. +38 (044) 417-25-93

Провести такий фотоконкурс вирішили після неймовірних емоцій, вражень від перебування в атмосфері кіно. Улітку це була грандіозна кіноподія — Третій Одеський міжнародний кінофестиваль, де були задіяні відомі мистці нашої країни, зірки світового кіно, демонструвалися найкращі фільми. В Одесі відчувався неймовірно густий «кіноклімат», яким емоційно насичувався кожен учасник. Наприкінці жовтня в Україні стартувала ще одна масштабна культурна подія — 42-й Міжнародний кінофестиваль «Молодість». Приємною несподіванкою для багатьох шанувальників кіно стало відкриття МКФ українським фільмом «Шкурник», який належить до безперечних здобутків українського німого кіно, що змушує глядачів думати і відчувати. Кінофестивалі проходять, емоції залишаються ще на довгий час. У новому числі «УК» ми подаємо для вас щоденник кінофестивалю, розповідаємо про фільми конкурсної програми, які представляли українські кінорежисери на МКФ «Молодість», і аналізуємо, чим сьогодні може гордитися новітнє Держкіно. Безумовно, не залишиться поза вашою увагою та емоціями інформація про унікальні українські дерев’яні церкви, над включенням котрих до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО активно працюють спільно із польськими колегами українські фахівці.

Підписано до друку: 30 жовтня 2012 року Редакція залишає за собою право на редагування отриманих матеріалів без узгодження з автором. Думки авторів публікацій можуть не відповідати позиції редакції. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця.

У рубриці «Дискусія» читачі зможуть ознайомитися з українським мистецтвом у дзеркалі арт-критики і дізнатися, чому сучасні умови ринку «змушують мистця ламати під чиїсь канони власну манеру, темперамент і характер» (арт-критик Ігор Бондар-Терещенко).

Передплатний індекс в Каталозі видань України 95220

Вступаємо у дискусію, ділимося власними почуттями. У цьому номері «УК» сприймаємо культуру на доторк. Оксана Гайдук, головний редактор журналу «Українська культура»

ТЕМА

ПАМ’ЯТКИ

ГРОШІ НА КІНО — TERRA INCOGNITA

ЧИ БУДУТЬ НАШІ ДЕРЕВ’ЯНІ ЦЕРКВИ У СПИСКУ ВСЕСВІТНЬОЇ СПАДЩИНИ ЮНЕСКО?

ЯРОСЛАВ ПІДГОРА-ГВЯЗДОВСЬКИЙ

ВІКТОР ВЕЧЕРСЬКИЙ

ТЕМА

МИСТЕЦТВО

ДЕВ'ЯТЬ ДНІВ ОДНОГО РОКУ

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ВИМІР УКРАЇНИ

ОЛЕКСАНДР ГУСЄВ

8–9

АЛЛА ЧЕРДИНЦЕВА

Інтерв’ю

АНДРІЙ ХАЛПАХЧІ: ОДНЕ З ГОЛОВНИХ ЗАВДАНЬ «МОЛОДОСТІ — ВИХОВАННЯ ТОЛЕРАНТНОСТІ» 14–17

Особистість у кіно

«ЗВИХНУВСЯ ЧАС… О ДОЛЕ ЗЛА МОЯ! ЧОМУ ЙОГО НАПРАВИТЬ МУШУ Я?» 18–20

Галерея

ХУДОЖНІ БУНТАРІ «СПЛИВАЮТЬ» ІЗ ГЛИБИН 30–32

Традиції

34–35

Театр

НІЧНЕ ІНТЕРВ’Ю ПРО «НІЧНОГО ВАРТІВНИКА» ТА «ХОДЯЧУ РЕМАРКУ», АБО ЯК ЗАКАРПАТСЬКИЙ ТЕАТР ПІДКОРИВ КИЇВСЬКОГО ГЛЯДАЧА 36–37

Візаві

ДЕНИС СЕВЕРІН: ВИКОНАВЕЦЬ — «МІСТ» МІЖ КОМПОЗИТОРОМ І СЛУХАЧЕМ… 38–40

Виставка

НОРМАНДІЯ У ЖИВОПИСІ — КАМЕРНО ТА НІШЕВО

СУЧАСНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ СТАРОДАВНЬОЇ ІСТОРІЇ

ПОДІЯ

ДЖАЗ

«ПОГЛЯНЬ НА ЦЕЙ СВІТ, ПОГЛЯНЬ НА РІД ЛЮДСЬКИЙ. ВІН-БО Є КНИГА»

ДЖАЗОВИЙ ТРИПТИХ

АННА СКРИПАЛЬ

АННА ПАРОВАТКІНА

ДЕБЮТ

МИСТЕЦТВО МОДИ

MAD-SHOW «КРАСНЫЕ!» НА ГОГОЛЬFEST

UKRAINIAN FASHION WEEK: 15 РОКІВ ВИТРИМКИ

ТАРАС КОРН

ЯНА ЛЕВИЦЬКА

42–45

Подія

50–53

Дискусія

54–55

Гість

56–57

Студії

62–67

Архітектура

75–76 76–77

Новини Афіша

ГОГОЛЬFEST — 2012. ТЕАТР БЛАЗНІВ І ПРОРОКІВ УКРАЇНСЬКЕ МИСТЕЦТВО У ДЗЕРКАЛІ АРТ-КРИТИКИ БГ: ЧИМ БІЛЬШЕ Я ТАКИЙ, ЯК УСІ, ТИМ КРАЩЕ! УКРАЇНА ЯК УНІКАЛЬНА ПРОПОЗИЦІЯ ЗАПОВІДНИК СТАЛІНІЗМУ ПІСЛЯ ПАДІННЯ ЗАЛІЗНОЇ ЗАВІСИ

ОЛЕКСАНДР ГУСЄВ

ДЕВ’ЯТЬ ДНІВ ОДНОГО РОКУ

Найбільша подія вітчизняного кінопроцесу, завдяки якій Україна не стерта з фестивальної мапи світу, Київський міжнародний фестиваль «Молодість» пройшов ось уже у сорок друге. Фестиваль знову надав своїй аудиторії можливість протягом дев'яти днів, з ранку і до ночі (а для кіноекстремалів з найбільш міцним здоров'ям — й ночами) дивитися на великому екрані фільми, переважна більшість з яких, на жаль, не має шансів потрапити в український прокат, а велика кількість не добереться і до торрентів. Тільки у фестивальному центрі, кінотеатрі «Київ», проводилося до 17 сеансів протягом дня і як доповнення — нічні програми короткого метра. У цьому фестивальному щоденнику ми пропонуємо короткий огляд найцікавіших, з нашої точки зору, подій, зосередившись, у першу чергу, на конкурсних програмах

ДЕНЬ ПЕРШИЙ День церемонії відкриття та прес-показів хітів міжнародних фестивалів, найгучніший з яких — «П'єта» корейця Кім Кі-Дука, переможець останнього Венеціанського МКФ, що описує взаємовідносини безжального гангстера і жінки, яка стверджує, що вона його мати і намагається завоювати його любов. Фільм видається апофеозом властивих знаменитому корейському режисерові садомазохістського позерства і найбезсоромнішої спекуляції на тему важкої долі людей із суспільного дна. Насильство і страждання постають тут у настільки перебільшеному, примітивному відображенні, що при перегляді багатьох сцен доводилося стримувати сміх із поваги до сусідів. Відкриття фестивалю, яке пройшло у Київському оперному театрі, виявилося практично позбавленим звичного пафосу урочистих промов і зірок — у цьому році обійшлися навіть без червоної доріжки — що з самого початку фестивалю задало інтонацію вільного від світського гламуру, гранично скромного кіноогляду, орієнтованого насамперед на увагу запеклих кіноманів. Відповідним чином був підібраний фільм-відкриття — замість звичайного блокбастера або переможця великого фестивалю публіці був представлений український німий фільм 1929 року «Шкурник» Миколи Шпиківського, дія якого розгортається під час громадянської війни. Це жива, в’їдлива розповідь про «обивателя», який під час боїв за його місто вийшов за поріг будинку, щоб підібрати розкидані вулицею консерви, і був насильно забраний до лав армії червоних, щоб потім опинятися по-

Режисер Кім Кі-Дук. «П'єта» перемінно в різних станах протиборчих сил, пристосовуючись до кожної з них. Герой схожий на нашого сучасника, що з легкістю змінює політичні уподобання, і при цьому викликає скоріше співчуття, бо потрапляє в усі ці халепи не з власної волі. Він утілює пересічного представника нашого неспокійного часу, який намагається у будь-який спосіб вижити у вихорах історичних катаклізмів — і тільки людина бездушна або незріла може звинуватити його в тому, що власне життя йому дорожче, ніж чужі мрії про світле майбутнє для всього людства.

АНТОН ФІЛАТОВ

АНДРІЙ ХАЛПАХЧІ: ОДНЕ З ГОЛОВНИХ ЗАВДАНЬ «МОЛОДОСТІ» — ВИХОВАННЯ ТОЛЕРАНТНОСТІ Одразу після церемонії закриття кінофестивалю «Молодість» ми зустрілися з його президентом Андрієм Халпахчі, який розповів про цьогорічні особливості кінофоруму: його переваги та недоліки перед попередніми фестами. Крім того, він поділився роздумами про тенденції сучасного кіно, про те, чого чекати від фестивалю наступного року, і, нарешті, про альманах короткометражних фільмів «Шевченко, для тебе», над яким він вже розпочав роботу

— У чому особливість 42-го кінофестивалю «Молодість»? — Як і торік — це робочий фестиваль. Були певні недоліки через фінансові проблеми, але це жодним чином не позначилося на підбірці фільмів, і ми не скорочували програму. Наш каталог стрічок більший за Каннський, можна сказати — навіть такий самий, як на Берлінале. Цього року ми трохи змінили розклад фесту, і церемонія закриття відбулася передостаннього вечора, останній же день був глядацьким. Тобто «Молодість» почала більше орієнтуватися на глядача. — Проте ж ґран-прі цього року отримала зовсім не глядацька стрічка «L», у якої був ледь не найнижчий бал за глядацьким голосуванням… — Так, адже одне із завдань фестивалю — виховувати у глядача гарний смак, а не підлаштовуватися. Люди в Україні звикли приходити в кіно задля розваги, а не як у мистецький заклад. Для фестивалю дуже важливо мати саме вихованого і підготовленого глядача. Разом із Держагенцією з питань кіно ми будемо протягом року підтримувати кіноклуби, а також спеціалізовані видання, присвячені кінематографу, щоб повернути в кінотеатри нашого глядача. — Скільки людей відвідало «Молодість-42»? — Якщо минулого року відвідуваність склала 120 тис. глядачів, то цього року вона збільшилася. Я маю на увазі не тільки кількість проданих квитків, а й кількість акредитованих гостей, журналістів

і кінопрофесіоналів. Знаю, що у фестивальному центрі — кінотеатрі «Київ» — кількість відвідувачів, які купували квитки на фест, збільшилася приблизно на 30%. — До якої програми фестивалю був найбільший інтерес? — До «Фестивалю фестивалів», бо, як завжди, фільми, нагороджені на інших фестах, викликають у глядачів найбільший інтерес. Був переповнений зал на спеціальному показі «Holy Motors» («Священні мотори») Леоса Каракса. Повні зали були і на фільмах «Скандинавської панорами» — ця програма проходить на нашому фесті втретє, тож глядач уже звик, що це дуже цікаве кіно. — У «Скандинавській панорамі» було показано чудову стрічку «Майже чоловік». Цей фільм — дебют норвезького режисера Мартіна Лунда, і він міг брати участь у конкурсній програмі. Чому фільм не боровся за нагороди? — Цього року мені випало більше займатися адміністративними питаннями в організації фестивалю, тож програму формувала моя молода команда, і я вперше навіть не передивився весь конкурс. Знаю, що для основної програми намагалися відібрати стрічки, які були б різними і за жанром, і за напрямком, і, нарешті, за формою. Тому я не можу відповісти, чому «Майже чоловік» не потрапив у конкурс, адже на фесті я вже більше «сантехнік», ніж його артистичний керівник. — Які фільми з «Молодості-42» можна буде побачити у кінопрокаті?

ЯРОСЛАВ ПІДГОРА-ГВЯЗДОВСЬКИЙ

ГРОШІ НА КІНО — TERRA INCOGNITA Якщо в театрі все починається з вішака, то в кіно — з грошей. Принаймні так все виглядає з позиції продюсера і його протилежності — глядача. Так це чи ні, і як гроші чи їх відсутність міняють українське кіно, розібратися цілком ймовірно

РОЗВИТОК

ЗАПУСК

Головна гордість новітнього Держкіно (Державної агенції з питань кіно) — збільшення бюджетного фінансування вітчизняної кінематографії. Так, погодимося, збільшення було не малим: 111 мільйонів гривень на 2011 рік проти 24 мільйонів у році попередньому, а на 2012 рік було виділено 163 мільйони. На наступний рік заплановано 178 млн. Але чи гроші як такі можуть вивести українське кіно з темної кімнати, в якій воно перебувало віддавна, якщо немає виходу?

Державна форма фінансової підтримки кіно зараз найважливіша в Україні. Хоча є приклади, коли режисери обходилися без допомоги держбюджету. Львівський художник, режисер і продюсер Ігор Подольчак, створюючи свій дебютний повнометражний ігровий фільм «Las Meninas», використовував свої гроші. «Ми не беремо гроші у держави чи у приватних інвесторів, — казав він, — бо у моєму типі виробництва так легше — не зумовлює додаткових зобов’язань». У такий самий спосіб він зробив і свій другий фільм — «Delirium». У трохи інший спосіб обходився без «державної кабали» продюсер Володимир Хорунжий, створивши за приватні гроші спочатку мелодраму «Оранжлав», потім альманах із 9 короткометражок «Закохані у Київ», а тепер і містичний триллер «Синевир». «Продюсер ніколи не дає свої гроші, — пояснював він. — Гроші дає інвестор. Плутати одне з іншим означає стояти на прямій дорозі до прірви. На жаль, продюсери України не мають ніякого відношення до світових практик у цій царині. Те, що тут відбувається, — це мутація». Натомість, дистриб’юторська компанія «Артхауз трафік» разом із продакшен-компанією Pronto Film створювали альманах «Мудаки. Арабески» «у складчину», за свої та приватні гроші, і мали на цьому принаймні рекламний зиск. Утім, коли мова у них зайшла про щось суттєвіше за аматорські та відверто копійчані постановки, обидві компанії звернулися до Держкіно. Тепер маємо ними спродюсований і знятий альманах «Україна, гудбай!», і високий професійний рівень тих 6 коротко-

Своєрідним виходом став конкурс кінопроектів, що за посередництва Державної агенції прорубав у стінах тої самої кімнати вікна та двері — тепер можна побачити, хто тут є, що вони роблять і куди вони йдуть. Певна прозорість діяльності Держкіно продемонструвала новий принцип вибору тих кінопроектів, які фінансуються державою. І це важливо для всіх учасників процесу: для глядачів як для платників податків і (фактичних) формувачів бюджету країни; для державних працівників, котрі перебувають під законодавчим (омріяним) наглядом глядачів; і для виробників, отримання грошей якими накладає на них (очікувану) відповідальність, причому і кримінальну також (невчасна здача звіту за виконані роботи тягне за собою саме кримінальну відповідальність, і не безпідставність цього твердження вже відчула на собі одна київська продюсерська компанія, чия справа наразі розглядається у суді). Із системою подачі, оцінки і затвердження кінопроектів усе стало якось зрозуміліше й логічніше, і це підтвердилося зрушенням ситуації з мертвої точки — в Україні виник кінематографічний процес. У нас почали зніматися фільми, і не по одному на рік, а десятки! Зараз у списку виробництва на 2012–2013 роки значаться 104 анімаційних і документальних, короткометражних і повнометражних проектів та послуг від 44 різноманітних приватних і державних студій і компаній. Частина цих фільмів уже здана, частина лише запущена, більшість — на стадії виробництва. А є серед них і ті, що зупинені, або ті, котрі не спромоглися підписати контракт між приватним підприємцем і Держкіно. Що це останнє означає? Гроші у новітній системі не є головним?

Поки в країні не буде прийнято на державному рівні протекціонізм стосовно фільмів, профінансованих державою, це буде впливати і на касові збори метражок, що увійшли до нього, грає на користь більшого фінансування, яке, власне, в Україні може зараз забезпечити лише держава. Але яким це фінансування має бути, аби і фільми виходили на належному рівні, і платник податків не хапався за голову від розміру інвестицій, забезпечених його кишенею, як після фільму «Молитва за гетьмана Мазепу», коли на його створення витратили більш ніж 2 мільйони доларів, що на той час становило майже весь річний бюджет Держкіно? Яким має бути бюджет пристойного фільму? На Третьому турі кінопроектів, санкціонованому Державною агенцією, було кілька казусів. Режисер Олег Сенцов «просив» на свій новий фільм «Носоріг» приблизно один мільйон доларів, і це здивувало Експертну комісію. Принаймні один з її представників засумнівався у спроможності режисера поставити такий великий проект, як «Носоріг», за таку невелику суму. Натомість інший із членів Експертної комісії, Андрій Халпахчі, подивувався такому — чому всі режисери чи продюсери, представляючи свої короткометражні проекти, у загальному бюджеті проекту вказують суму, не нижчу за один мільйон гривень, хоча, за його словами, наприклад у Франції маса фільмів знімається за вдвічі менші гроші? Продюсер компанії Fresh Production Олег Щербина каже: «Щоб конкурувати у першу чергу з американськими блокбастерами, а в другу — з російськими, потрібно було б знімати, грубо кажучи, 12 фільмів на рік, але великих — з великими бюджетами,

Сенс питання у тому, що аби отримати гроші, потрібно підготувати проект. Може, це й банально для тих, хто «в темі». Для інших — розшифруємо. Уже після виникнення ідеї фільму, її треба вкласти навіть не в сценарій потім, а в бізнес-план, в якому має бути зазначений обсяг і рух коштів. І з цим — найбільше проблем, бо вимагає в автора поінформованості в дуже вузькій і дуже закритій сфері — економіці кінобізнесу. Аби сформувати бізнес-план, недостатньо мати форму з переліком усіх можливих учасників майбутнього проекту, треба знати, де цих учасників взяти і скільки вони коштують. Хто буде писати сценарій, хто буде режисером і хто, власне, буде у фільмі грати. Хто має входити до «департаментів» адміністрації, режисера і оператора, художників, освітлювачів та «звуковиків», скільки повинні коштувати матеріали й обробка плівки чи цифрового носія, монтажу і звукооформлення, послуг акторів чи акторів озвучування тощо. Та коли вже створений бізнес-план, починається ще більш складна стадія — пошук приватного фінансування. Бо якщо держава і погодиться виділити на той чи той фільм гроші з бюджету країни, вона це буде робити лише за умови, що ви вже матимете 50% прорахованого вами бюджету картини. А знайти в умовах економічної кризи фінансову підтримку у приватних інвесторів (про меценатів не йдеться) у нашій країні дуже важко. Отже, гроші насправді є головним чинником процесу, бо саме вони цей процес запускають — без грошей фільм не може бути створений, так само як і без форми та втілення ідея сама собою не є суттєвою. Гроші потрібні вже на стадії «девелопменту», розвитку проекту.

ОЛЕКСАНДР ГУСЄВ

«ЗВИХНУВСЯ ЧАС... О ДОЛЕ ЗЛА МОЯ! ЧОМУ ЙОГО НАПРАВИТЬ МУШУ Я?» Вітчизняна історія минулого століття найтрагічнішим чином спростовувала висловлювання Воланда про те, буцімто рукописи не горять — у вихорах історичних катаклізмів, які скидали з корабля сучасності оголошене шкідливим мистецтво попередніх століть, часом згорали не лише рукописи, але і їхні автори. Неможливо переоцінити значення людей, які в атмосфері жахливої жорстокості й абсурдності правлячої ідеології, що намагалася дощенту зруйнувати старий світ, виявилися здатними і готовими виступити сполучною ланкою часів, що розпадалися, зберегти і передати культурну спадщину, без якої будь-який народ поринає у трясовину неуцтва і морального зубожіння. Одному з таких людей віддає належне стрічка Ігоря Козлика «Марк Теплинський: Учений, учитель, людина» Професор Марк Теплинський

арк Теплинський — щасливий приклад людини, яка зуміла вижити після того, як її долею пройшлася велика історія. Уродженець Полтавської області, він рано втратив батька, який загинув під час Голодомору. Наміру вступити до університету Харкова перешкодила війна — рятуючись від нацистських полчищ, йому довелося покинути Україну. Саратов, де юний Марк знайшов притулок у рідних, у цей страшний час несподівано виявився острівцем високої російської культури — місто стало притулком евакуйованих московських театрів і Ленінградського університету, на філологічне відділення якого і вступив Теплинський. Навчаючись в уславлених російських літературознавців, останніх представників ученого світу зруйнованої імперії, Теплинський придбав репутацію одного з найбільш талановитих студентів вузу. Проте захист його диплома припав на розквіт кампанії боротьби з космополітами (читай — з євреями), так що благополучно закінчити навчання йому допомогло лише заступництво знаменитих професорів. Утім і їхнє покровительство навряд чи могло стати для молодого філолога надійним захистом, і тому Теплинський рушив від гріха подалі на периферію — спочатку він влаштувався викладачем в

Марк Теплинський — щасливий приклад людини, яка зуміла вижити після того, як її долею пройшлася велика історія

— До якої аудиторії звернений Ваш фільм і яким чином Ви маєте намір організовувати наступні покази? — Моя картина звернена насамперед до молодої аудиторії, але також і до всіх тих, кому цікаві живі люди і саме людське життя, хто намагається вибудовувати власне існування свідомо, хто розуміє, що найціннішим для нас є людський досвід перебування у поцейбіччі, досвід «Іншого», який можна продуктивно привласнити, переживши його як естетичну подію відкриття. А щодо організації наступних показів, то тут є певні плани, і перший із найбільш реальних — це демонстрація фільму в межах програми Х Міжнародної наукової конференції «Література у літературознавчому континуумі», яка відбудеться у жовтні цього року в Чернівецькому національному університеті. А далі розраховую на покази не тільки в межах України (копії фільму я вже відіслав у Южно-Сахалінськ, Москву, а також у Варшаву). Поживемо — побачимо.

попри все інше, пов’язаний із тим, що нікуди ідеологічний диктат не подівся, він є, хоч на щастя, вже немає тих організаційних можливостей, які були за радянських часів чи у Третьому Рейсі. І я задумав створити документальний фільм про справжнього Професора (а не просто людину, яка має лише відповідний папірець — диплом доктора чи атестат професора) не в останню чергу для того, щоб показати саме от що: не можна бути кристалево чистим, живучи у забрудненому (у тому числі ідеологічно) повітрі, але можна робити свою справу і залишатися порядною людиною за будь-яких умов, треба лише бути здатним по-справжньому щось у цьому житті любити і не квапитися натхненно (керуючись принципом «чого бажаєте») прислужувати тотальній тимчасовості, зокрема черговим «фюрерам», які пробралися (і ще не раз, на жаль, дорвуться) до влади. Адже непроминальна цінність людського життя від останніх все-таки не залежить.

Перед прем’єрою у залі грав струнний квартет Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника у складі Юлії Махняк (1-ша скрипка), Анни Плетяк (2-га скрипка), Галини Семчук (альт), Тетяни Козак (віолончель)

— З якими труднощами доводиться стикатися викладачам літератури в суспільстві, нібито звільненому від ідеологічного диктату, в умовах якого доводилося працювати поколінню Теплинського? — Найбільші труднощі пов’язані з прагненням зберегти здоровий глузд і творчу продуктивність в умовах сьогоденного дикого абсурду, яким насичена й освітянська сфера в Україні і який,

Найціннішим для нас є людський досвід перебування у поцейбіччі, досвід «Іншого», який можна продуктивно привласнити, переживши його як естетичну подію відкриття 17

ГАЛЕРЕЯ

ЯНА ЛЕВИЦЬКА

ХУДОЖНІ БУНТАРІ

Про художників з вулиці Олегівської ходило багато чуток. Їх називали «сатаністами» і «пророками», родоначальниками оригінального українського постмодернізму, які ховаються від преси і змінюють ландшафти навколо. Вони нібито нівелювали поняття музеїв, галерей і демонструють байдужість до цинічного духу часу. Сьогодні художники вирішили вийти на поверхню арт-простору і показати усім своє бачення навколишнього світу. Повернення відбулося у Центрі сучасного мистецтва М17

Інсталяція підводного човна

У спілкуванні художники дуже щирі і відкриті, вони, немов діти, які тільки-но з’явилися на світ і поки що не можуть сформулювати свої враження від того, що відбувається. За їх словами, вони спливли і виходять у відкрите плавання. А далі… міграція в арт-просторі і пошук свого фарватеру.

Повернення художників з Олегівської на арт-майданчик

ння аже ії р в і ц р Щи нсталя від і

Живі емоції Яскраві кольори серед осінньої повсякденності

юди

ечі вс

ві р Ціка

Тваринний світ

У ролі Русла підводника н Тар абукін – директо р М17

У біло-чорних тонах

Відкриття експозиції проходило в дружній атмосфері

АЛЛА ЧЕРДИНЦЕВА

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ВИМІР УКРАЇНИ Європейські за якістю організації (і, звісно, контенту) виставкові проекти у вітчизняних музеях це — лишень мрія? Ні, сьогодні вже — реальність! Без перебільшення однією з найгучніших у нашій країні музейних подій 2012 року можно назвати експозицію у Національному музеї мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків «Європейський вимір. Живопис старих європейських майстрів з державних колекцій України», у межах якої було об'єднано 100 вибраних творів європейського класичного живопису з дев'яти музеїв. Виставка, ініціатором та координатором якої став Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, пройшла під патронатом голови Київської міської державної адміністрації О.П. Попова та за підтримки Благодійного фонду «Київ майбутнього». Співорганізаторами мегапроекту стали відразу два Міністерства культури двох країн — України і Росії

Хендрік Тербрюгген. «Концерт». 1626

ВІКТОР ВЕЧЕРСЬКИЙ

ЧИ БУДУТЬ НАШІ ДЕРЕВ'ЯНІ ЦЕРКВИ У СПИСКУ ВСЕСВІТНЬОЇ СПАДЩИНИ ЮНЕСКО? Протягом кількох останніх років українські фахівці разом із польськими колегами активно працюють над включенням українських дерев'яних церков, розташованих у Карпатах по обидва боки від українсько-польського кордону, до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО

Гуцульська церква св. Архистратига Михаїла у селі Ужок на Закарпатті

країнські дерев'яні храми у міжнародному історико-культурному контексті — явище не менш потужне й оригінальне, ніж, приміром, широко знана у світі дерев'яна храмова архітектура Японії. Проблема лише в тім, щоб переконати у цьому світову пам'яткоохоронну спільноту. А ще й у тому, що ми, українці, здатні подбати про наші унікальні раритети. Включення наших об'єктів до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО сприяє їх розвитку як центрів культури, науки, освіти, туризму. Зараз до основного списку від України занесено п'ять об'єктів:

· · · · ·

Собор Святої Софії з прилеглими монастирськими спорудами та Києво-Печерська лавра (1990 р.); Ансамбль історичного центру Львова (1998 р.); Геодезична дуга Струве (2005 р.); Букові праліси Карпат і Німеччини (2007, 2011 рр.); Резиденція митрополитів Буковини і Далмації в Чернівцях (2011 р.).

Гуцульська церква Різдва Пресвятої Богородиці у селі Нижній Вербіж Коломийського району Івано-Франківської області

Дуга Струве є пам'яткою науки і техніки, яка проходить територією 10 країн Європи — Норвегії, Швеції, Фінляндії, Росії, Естонії, Латвії, Литви, Білорусі, України, Молдови. Букові праліси Карпат є пам'яткою природної спадщини. Вона як об'єкт всесвітньої спадщини у 2011 році була територіально розширена за рахунок аналогічних лісів на території Німеччини. Зараз триває підготовка номінаційних досьє для внесення нових природних і культурних об'єктів до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Станом на 2012 рік у попередньому списку (Tentative List) від України перебувають 14 об'єктів культурної спадщини, причому деякі з них — ще з 1989 року, тобто вони є майже безнадійними в плані їх подальшого просування до основного списку.

Церква Зішестя св. Духа у Рогатині на Івано-Франківщині — одна з найдавніших не лише в Галичині, а й в усій Україні

Ансамбль церкви св. Параскеви в селі Радруж у Польщі під час реставрації

Мур та дзвіниця в ансамблі церкви св. Параскеви у селі Радруж

«Три святителі» — розпис в інтер'єрі церкви св. Параскеви у селі Радруж

Польська сторона, з урахуванням думки українських експертів, визначила вісім церковних пам’яток з Малопольського та Підкарпатського воєводств Польщі, а саме:

· · · · · · · ·

церква св. Архистратига Михайла у селі Брунари; церква Різдва Пресвятої Діви Марії у селі Хотинець; церква св. Параскеви у селі Квятонь; церква Пресвятої Діви Марії у селі Овчари; церква св. Якова у селі Поворозник; церква св. Параскеви у селі Радруж; церква св. Архистратига Михайла у селі Смольник; церква св. Архистратига Михайла у селі Турійськ.

Найскладнішим у цій справі був оптимальний відбір номінантів і правильна презентація їх. Адже вони мають бути унікальними у світовому масштабі, обов'язково — автентичними, добре збере-

Церковні двері та брама церкви св. Параскеви у селі Радруж женими й добре адміністрованими. Наше подання, що належить до категорії «Об'єкт серійний багатонаціональний», має більшу ймовірність позитивної відповіді, оскільки до пріоритетів ЮНЕСКО належить, окрім збереження окремих об'єктів спадщини, й міжнародна співпраця у цій сфері. Отже, наприкінці 2011 року українсько-польська спільна транскордонна серійна номінація «Wooden Tserkvas (Churches) of Carpathian region in Ukraine and Poland» була прийнята Комітетом всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Наприкінці вересня 2012 року експерт ICOMOS (Міжнародної ради з питань пам'яток та визначних місць) пані Елефтерія Цаканіка разом з українськими та польськими колегами виконала Місію з технічної оцінки об'єктів номінації. Відтак у 2013 році наші дерев'яні церкви мають реальний шанс стати пам'ятками всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

ТРАДИЦІЇ

ЯНА ЛЕВИЦЬКА

СУЧАСНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ СТАРОДАВНЬОЇ ІСТОРІЇ Дух Середньовіччя можна було відчути 6 та 7 жовтня у селі Копачів Київської області. На території Центру культури та історії Давньої Русі «Парк Київська Русь» відбувся яскравий захід сьогорічної фестивальної осені — Міжнародний лучний турнір «Стріла Стародавнього Києва», що традиційно збирає безліч учасників і глядачів. Заглибитись у часи Кия, Володимира і Ярослава, сягнути самих витоків та помірятися точністю і майстерністю у стрільбі з лука з’їхалися сучасні «Робін Гуди» з України, Білорусі, Туреччини, Молдови

АННА ЖУРАВСЬКА

НІЧНЕ ІНТЕРВ’Ю ПРО «НІЧНОГО ВАРТІВНИКА» ТА «ХОДЯЧУ РЕМАРКУ», АБО ЯК ЗАКАРПАТСЬКИЙ ТЕАТР ПІДКОРИВ КИЇВСЬКОГО ГЛЯДАЧА

Сцена з вистави «Нічний вартівник і праля» Отже: вона — класична красуня-білявка, танцюристка. Він — розгублено-загублений чоловік із розбитим серцем. Вони жартома домовилися одружитися першого вечора знайомства. Не тому, що закохалися з першого погляду, а просто так, з відчаю та від утоми. Але обоє прийшли до РАГСу… А далі… Вистава «Нічний вартівник і праля», здається, зачепила стільки струн душі, скільки це взагалі можливо. Невипадкові випадковості, проблема вибору між недосяжним та земним і доступним, стосунки чоловіка й жінки, проблема самореалізації, визначення меж свободи у подружньому житті, запізніле цінування втраченого… Усього й не перелічити. При цьому розмаїття тем щедро оздоблене ненав’язливим гумором. Спектакль було переглянуто на одному диханні. І не залишилося сумнівів, що театр із Закарпаття протягом кількох годин повністю завоював серця навіть найбільш прискіпливих та примхливих київських глядачів, а за рівнем майстерно-

сті закарпатські актори не поступаються колегам із престижних столичних театрів.

родного єврейського фестивалю «Блукаючі зірки».

Хоча… можливо, старшому поколінню не все припало до душі: надмірна свіжість, «молодіжність» проблематики, легковажність та розкутість — вічні супутники юності — не викликали бажання співпереживати. А від нерозуміння недалеко й до роздратування.

Спектаклю «Нічний вартівник і праля», який ми показали сьогодні, вже десять років. Він належить до «золотого фонду» театру. Глядачі щоразу дуже привітно та щиросердно сприймають його. Можливо, тому що в ньому йдеться про чисті почуття, про вірність...

Хоча вистава закінчилася пізно ввечері, УК вдалося поспілкуватися з директором театру Любов’ю Оленчук. — Сьогодні ви показали киянам чудовий спектакль, від якого просто-таки мороз поза шкірою. Розкажіть читачам «Української культури» про ваш театр. — Для нашого театру стало доброю традицією щороку приїжджати на гастролі до Києва та привозити щось нове. Минулого року ми приїхали із «Назаром Стодолею», а цього — привезли «Мою прекрасну Естер» у постановці режисера з Німеччини Михайла Мельмейстера. Це притча про єврейські традиції, приурочена до Міжна-

— Як сьогодні виживає український театр у провінції? В яких умовах розвивається? Чи надходить підтримка з боку влади? — У нас склалися дуже хороші відносини з владою Закарпаття. Вона сприяє нашому розквітові, знає та розуміє наші потреби й проблеми. Звісно, нас підтримують. Без цього театр ніколи не вижив би. — І все-таки, які найболючіші місця українського театру? — Фінансування, фінансування і ще раз фінансування... Периферійному театрові

ІЛОНА ТАМІЛІНА

ДЕНИС СЕВЕРІН: ВИКОНАВЕЦЬ — «МІСТ» МІЖ КОМПОЗИТОРОМ І СЛУХАЧЕМ...

З 18 до 22 жовтня 2012 року в рамках IV міжнародного фестивалю «ChamberArtMusiс» у Києві виступав його постійний швейцарський гість, лауреат міжнародних конкурсів, професор Вищої школи музики в Женеві та Вищої школи мистецтв у Берні Денис Северін (віолончель). Цього разу виконавець виступив як соліст та оркестрант, а також провів благодійний майстер-клас «Віолончельні сюїти Й.С. Баха — автентика та традиції». В інтерв’ю нашому кореспонденту Ілоні Таміліній музикант розповів про музичне життя у Швейцарії, музичну ситуацію, якою він її бачить в Україні, роль виконавця та інше

— Яка зараз ситуація в музичному житті Швейцарії? Чи багато концертів старовинної музики в автентичному виконанні? — Можливо, не все просто, але музичне життя Швейцарії дуже насичене. У Базелі, де я живу, щоденно відбувається по декілька різноманітних концертів. Серед проектів найвидатніших солістів, оркестрів значне місце займають концерти з виконанням старовинної музики. Слухач звик до неї. Звісно, що хтось любить її більше, хтось менше: у кожного — власний смак.

— Ви викладаєте виконання на бароковому інструменті? — Ні — на сучасній віолончелі. Але факультативно мої студенти Женевської консерваторії на другому курсі вивчають і бароковий інструмент. Хочу відзначити, що займаючись старовинною музикою, виконуючи її на сучасному інструменті, музикант, безумовно, потрапляє під її чарівний вплив. У власній концертній діяльності я намагаюся це розмежовувати. Маю в арсеналі дві віолончелі. Користуюся кожним інструментом залежно від ситуації. На-

приклад, є ряд концертів з бароковою віолончеллю: для старовинної музики застосовую стрій 415, для класики — 430. Під час цьогорічного київського майстер-класу грав сюїти Баха на сучасному інструменті, але максимально наближено до стилю композитора. — На Ваш погляд, що найголовніше: виконавська версія твору чи максимальне розкриття задуму композитора? — Виконавець — «міст» між композитором та слухачем. Вважаю, що не можна грати

АННА ЖУРАВСЬКА

НОРМАНДІЯ У ЖИВОПИСІ — КАМЕРНО ТА НІШЕВО Морським бризом у «сонному царстві» пролетів Україною художній проект «Нормандія у живописі», презентований у Національному художньому музеї. Ненав’язливо прорекламований, він викликав неабиякий ажіотаж серед мешканців Львова та Києва і збудив цікавість навіть тих, хто досить прохолодно ставиться до культурно-мистецьких подій. І не дивно: до України вперше прибули картини з північнозахідного регіону Франції — Нормандії

ередусім око зачепили відомі прізвища: Клод Моне та П’єрОгюст Ренуар. Окрім цих французьких класиків, приємно вразили роботи Каміля Коро і Гюстава Курбе. Також колекція включала полотна, так би мовити, пересічних художників… За словами працівників музею, особливість виставки в тому, що на ній представлені картини молодих художників, які виглядають гідно поряд з великими майстрами. Та чи припав подарунок уряду Франції до душі українським відвідувачам і — не менш цікаво — професійним художникам? Думки розділилися.

Робер Антуан Піншон. «Руан. Сутінки на Сені». 1905

«У колекції представлено мало робіт. Багато з них — невиразні і не передають усієї глибини таланту художників. Справа у тім, що імпресіонізм як мистецький напрям зайняв доволі короткий часовий проміжок. А у «Нормандії» показали ще менше — перехідний період між реалізмом та імпресіонізмом. Це чітко простежується, зокрема, й у роботі Клода Моне «Етрета». У ній ми бачимо ознаки реалізму: гора, море та поверхня узбережжя передано у стриманій манері, та доволі реалістично. З іншого боку, сіро-блакитне з рожевими хмарами небо нагадує про звичну і таку улюблену манеру», — розповів художник Володимир Перепічка. Фахівець зізнався, що не запам’ятав усіх картин. Проте для себе відкрив кілька художніх прийомів. «Цінність виставки полягає якраз у тому, що в ній зафіксовано цей маленький, ледь уловимий перехідний період до імпресіонізму. Також цікаво було простежити, хто у кого що запозичив, адже художники цього напряму часто наслідували одне одного», — додав В. Перепічка.

Ежен Буден. «Рибалки на березі моря». 1891

НАДІЯ ЯРЕМЧУК

ГОГОЛЬFEST — 2012. ТЕАТР БЛАЗНІВ І ПРОРОКІВ Під гаслом «Своїми руками» пройшов п’ятий фестиваль сучасного мистецтва «Гогольfest». Місцем дії став колишній цегельний завод на Видубичах у Києві. За роки існування Гогольfest привчив нас до високого рівня заходів з акцентом на сильній театральній програмі. Цьогоріч фестиваль був абсолютно інакшим. Організатори не мали змоги запросити закордонних митців. Це до певної міри знизило рівень якості, але створило цікавий ефект — самопізнання. Ми залишилися сам-на-сам у власному мистецькому контексті, аби вдивитися та розпізнати себе. Терапевтична дія самоусвідомлення має дати гарні плоди наступного Гогольfestу

Місце дії цьогорічного Гогольfestу — колишній цегельний завод на Видубичах у Києві

мити як головне, котре ставиться протягом фестивалю. Його піднімає режисер Ігор Лисов у ще одній прем’єрі Гогольfestу «Достоєвський. Марлен». Друга частина вистави — це бал Гамлета, Макбета, Ліра на одній сцені. Безодні міфів цих героїв розгортаються у нічній темряві та тиші. Наступна родзинка театральної програми — вистава Ігоря Лисова «Достоєвський. Марлєн». Це перша постановка відомого російського режисера в Україні. Спектакль є своєрідним продовженням теми пошуку нових театральних форм та осмислення ролі актора. Театр обличчям до себе, актори на сцені самоусвідомлюють гру. Ця саморефлексія — підтвердження хронічних хвороб нашого суспільства та їхнє викривлення у мистецтві. У той самий час, усвідомлення та винесення проблем — ознака оздоровчого процесу. Проблему українського театру Ігор Лисов бачить у кризовому стані акторської освіти. У своїй режисерській роботі Лисов ставить акцент на послідовному вихованні акторів. За словами режисера, саме якісної та послідовної педагогіки бракує нині українському театру. Вистава «Достоєвський. Марлен» — це спільний проект Нового драматичного театру на Печерську та Лабораторії Ігоря Лисова при московському театрі «Школа драматичного мистецтва». Вона умовно складається з двох частини. Перша — це фрагмент роману «Ідіот» Достоєвського, який виконують актори Театру на Печерську. Лисов створює атмосферу справжньої «достоєвщини», де все вплітається у чіпку, в'яжучу атмосферу мерзотності та презирства. Фрагмент переривається вигуками: «Досить! Дякую! Награлись!» На сцену виходить герой — альтер-его вчителя Анатолія Васильєва і з'являється його муза Марлен. Це відтворення історії, яка трапилася з Ігорем Лисовим понад двадцять років тому, коли він був студентом видатного

майстра Васильєва — великого режисера сучасності, одного з найкращих театральних педагогів СНД та Європи, засновника театру «Школа драматичного мистецтва».На першому курсі навчання Лисов брав участь у постановці «Ідіота», у фіналі якої Васильєв вийшов на сцену і виголосив свої роздуми про театр та огріхи акторів, яким має бути театр і людина взагалі. Монолог вилився в імпровізовану годинну лекцію. Це є своєрідним уроком про театр. У ході його тривалого аналізу Лисов почав бачити музу — певну невидиму істоту, з якою веде розмову Васильєв під час своєї лекції. Цьому невидимому створінню Лисов дав ім'я Марлен. Постановка лекції — давня мрія режисера, яку він уперше втілив на Гогольfestі. Майстра і Марлен грають московські актори Влад Іванов і Марія Шорстова. Вистава й надалі йтиме у Новому театрі на Печерську.

ІСТОРІЯ З БАГАТЬМА НЕВІДОМИМИ Окрім вищезгаданих відомих режисерів та очікуваних прем’єр Гогольfest уперше за свою історію створив вільний театральний майданчик, де кожен, хто має до того хист, міг прийти і представити свою роботу. Вистави тут показало більше ніж десяток колективів. Загалом театральну програму можна описати заїждженою фразою: «Маємо, що маємо», — і нарікати тут ні на що. Так, вистави загалом були доволі слабкими, цікавих експериментів також не було. Це ще раз підтверджує затребуваність на сьогодні питань, які були порушені у вищезгаданих виставах: «У чому сутність гри актора? Що шукає театр? Куди він іде?» У постановці запитань, розкритті та розширенні рамок і відбувається процес творчості. Цьогорічний Гогольfest дав унікальну можливість для молодих та невідомих вийти зі своїх укриттів на широку аудиторію і подати голос.

«Полум’яна» голова Гоголя, символ Гогольfestу

ТАРАС КОРН

МАД-ШОУ «КРАСНЫЕ!» НА ГОГОЛЬFEST 22 вересня 2012 року на ГОГОЛЬFEST у програмі LabCombinat відбулася прем’єра МАД-шоу «Красные!» Катерини Кот

Катерина Кот, режисер, драматург, керівник МАД-шоу

МАД (муз-арт-драм)-шоу — це симбіоз різних видів мистецтва та форм ретрансляції дійсності мистецькими засобами. МАД-шоу «Красные!» продемонструвало нову й неочікувану інтерпретацію життя і творчості російського поета Володимира Маяковського. У шоу взяли участь лише дівчата, таким чином підтримавши засуджених на два роки учасниць гурту Pussy Riot. Режисер проекту і виконавиця головної ролі Катерина Кот розповіла УК про духовне лідерство, передвиборчі маніпуляції, необхідність авантюризму й українську «некультуру». — Як виникла ідея виконати Маяковського дівочим колективом? — МАД-шоу «Красные!» — це інваріант масштабнішого проекту, ролі в якому виконують і чоловіки, і жінки, професійні актори й аматори. Коли з’явилася новина про старт ГОГОЛЬFEST, ми одразу зреагували і вирішили підготувати щось свіже, актуальне й форматне відносно фестивалю. Без акторів, без грошей, зі смутною ідеєю об’єднати Маяковського і Pussy Riot, я написала заявку й реліз та надіслала їх на фестиваль. Паралельно зайнялася пошуком акторів, розробленням нових мізансцен, образів та ін. Локація і формат програми LabCombinat підійшли нам найкраще. Ми обрали досить провокативну тему — і не прогадали. Адже виявилося, що цьогорічним девізом ГОГОЛЬFEST став заклик: «Обурюйся!».

ІГОР БОНДАР-ТЕРЕЩЕНКО

УКРАЇНСЬКЕ МИСТЕЦТВО У ДЗЕРКАЛІ АРТ-КРИТИКИ Хто знає ім’я наше, хай назве його, щоб ми могли відгукнутися. Милорад Павич

Проект Оксани Мась «Олтар націй» на Софійській площі у Києві

о сучасної арт-критики сьогодні існує чимало зауважень здебільшого ситуативного, чи пак геополітичного характеру. Традиційна школа мистецтвознавства, згідно з канонами якої вважається, що українське мистецтво буває тоді, коли українці роблять мистецтво, звичайно, відрізняється від новочасних тлумачів візуальної культури, які сповідують зовсім інше ставлення до національного первня. Їхні представники, адепти грамотного оплаченого журналізму, наприклад, вважають, що застосовувати термін «українське мистецтво», описуючи сучасну ситуацію в образотворчій галузі, взагалі-то не варто. Мовляв, він потрібен для опису міжнародного мистецтва як ознака регіонального кшталту, і, скажімо, для опису Бієнале в Арсеналі можна зазначити, що куратор Девід Еліот так бачить актуальне українське мистецтво, представивши його тими художниками, якими схотів. Або на будь-якій іншій міжнародній виставці, в якій беруть участь художники з України.

Цікаво, що у цій системі соціокультурних комунікацій усі художники, які працюють на теренах України, вважаються нібито українськими. Натомість розрізняти їх сучасна арт-критика пропонує за іншими критеріями: цікавий і нецікавий, традиційний і авангардний, успішний і не дуже, нарешті, чи звертається він до народних, медійних, а чи яких інших авангардних мотивів, а чи працює в руслі американського поп-арту. У цьому сенсі самому художнику, звісно, не дуже важливо, чи він «український», як, наприклад, вважає Юрій Соломко, який, працюючи з географічними мапами, прагне бути зрозумілим у будь-якій точці земної кулі. Хай там як, але проблема ідентифікації мистецтва все ж таки насамперед стосується генетики, а не географії явища. «Сучасним» художником (у будь-якій точці світу, як слушно зауважують адепти новочасного глобалізму, що його виплодив класичний космопо-

КАТЕРИНА КОТ

БГ: ЧИМ БІЛЬШЕ Я ТАКИЙ, ЯК УСІ, ТИМ КРАЩЕ! Борис Грєбєнщіков і гурт «Акваріум» знову відвідали Київ. Цього разу з ювілейним концертом гурту, акустичним концертом БГ та авторською виставкою картин Бориса Борисовича у столичній галереї сучасного мистецтва. В ексклюзивному інтерв’ю «Українській культурі» БГ запевнив, що боятися «попси» не варто, розповів, чого Росія має навчитися в України і за що він дуже любить Київ, а також, чому добре бути таким, як усі

Відкриття виставки картин БГ у центрі сучасного мистецтва М17

— Пане Борисе, що ж таке культура? — Слово «культура» в науці означає «середовище перебування». Культура — це середовище перебування душі людства. — Яке місце в культурі займають творчість і мистецтво?

— Творчість постійно оновлює культуру і робить можливим розвиток людей. Якби культура, навіть найбільша і найпрекрасніша з культур, не змінювалася постійно, вона, наче стояча вода, почала б гнити. Тому творчість постійно оновлює культуру, дає їй ковток свіжих сил, свіжої води. А мистецтво бере знахідки творчості і робить їх

доступними для усіх людей. Наприклад, приходить геній і каже, що все має бути так-то і так-то, люди панікують, починають шуміти — ні, не так, убити його негайно, так робити не можна! — а згодом, через певний час з’являються ті, які говорять: «О! Це ж цікаво! Це ж можна продати!». І найпростіше, що є в цьому новому, дуже швидко

Художник Олександр Савчук

У 6-му номері нашого журналу ми започаткували проект опитування на тему «Який зміст ви вкладаєте у поняття «українська культура». У кількох номерах поспіль ми розміщували отримані відповіді, і читачі мали можливість ознайомитися з думками відомих людей України з цього питання. З проханням підбити підсумок нашого проекту і висловити власну думку щодо української культури ми звернулися до відомого журналіста, телеведучого, документаліста Юрія Макарова

ЮРІЙ МАКАРОВ

УКРАЇНА ЯК УНІКАЛЬНА ПРОПОЗИЦІЯ Ой, невдячне це діло — вправлятися на теми культури: якось мало шансів сказати щось нове й змістовне після Катона старшого з Лотманом. Коли ж ідеться про українську культуру, то взагалі ховайся. Скільки скарг та ламентацій, констатацій занепаду та віщувань ще більшої катастрофи! І буквально водночас — сеанси самонавіювання щодо власної виняткової досконалості на окремих ділянках… Гадати, що ми такі одні, не варто. Після довгого спілкування мені якось довелося помітити ознаки сором’язливості у французьких гуманітаріїв, хоча, здавалося б!.. Виявляється, декому з них здається, що їхню традицію в світі вважають надто легковажною… Хто? Коли? А американські інтелектуали можуть пошепки поскаржитися на те, що вони — молода нація… А в Канаді, навпаки, — що вони весь час перебувають під боком у потужного центра тяжіння… Аби не заглиблюватися в психоаналіз, варто «обнулитися» й прийняти кілька банальностей. 1. Культура = складність. Від часу Великого вибуху (або Акту творіння, залежно від переконань) у природі все невпинно спрощується. Тільки жива матерія здатна ускладнювати світ, тільки розумна жива матерія здатна розуміти, що вона ускладнює світ. Критерій спроможності культури — її складність, багатоповерховість, розгалуженість. Відповідно, будь-яка спроба редукції штовхає культуру назад, у провінцію, у міфологічний «мертвий час». Такі намагання підкоригувати спадок і актуальний пейзаж під своє комфортне уявлення добре нам відомі: «Україна — батьківщина слонів і санскриту». Складність — це коли все пов’язано з усім. Можна вправлятися на теми спорідненості японської та української народної архітектури — ефектно, але не більше. Знайти в цій схожості свідомий чи інтуїтивний прояв ергономічних універсалій, славленого «фень-шуй» — ось справжній виклик. Можна плекати власне первородство, але значно продуктивніше простежити сліди трипільсько-кукутенських елементів у подальшій еволюції тих спільнот, які постали в цьому ареалі. Що там у наших братів румунів? Можна складати список українських геніїв, автоматично записуючи до їхнього кола всіх представників колоніальної ідеології (наприклад, українофоба Булгакова), а можна дослідити нариси англійських авторів у німецьких журналах, які уважно студіював українець Микола Гоголь, щоби потім перетворити їх в образи російського роману «Мертвые души».

Ще амбітніша мета — дослідити цеглинки, з яких постала конструкція української мови та цивілізації, виокремити, скажімо, іранську, кельтську, германську, тюркську компоненти й усвідомити, що всі вони досі присутні в латентному стані. Влаштувати віртуальну археологічну експедицію в глибину колективної свідомості й знайти там сліди подій, які не могли не залишити свого відбитку, просто треба навести фокус, і тоді з’ясується, що назва Богом забутого села Паталахівка походить від… арабського військового поклику «Фатх-Алла» (в ім’я Аллаха) — так відновлюється стереоскопія. 2. Культура = відкритість, інноваційність. Якщо на хвилиночку погодитися з нахабною гіпотезою, що модерн — реінкарнація романтизму, а романтизм, у свою чергу, — реінкарнація бароко, стає трохи легше дихати. Тоді зрозуміло, чому в українській традиції так багато модернових проявів — попри тривалу відсутність власного повноцінного міського культурного середовища, попри вимушену провінційність, репресії та штучну селекцію. Бароковий вибух в Україні XVII–XVIII століть закарбувався в якості домінуючого паттерна, даючи раз за разом нові сплески новаторства — від Шевченкових поем і гравюр до живопису та архітектури Українського авангарду 20-х років. Тоді не є загадкою сучасні вітчизняні художні практики, ніяк не підживлені ані суспільним апетитом, ані ринком, ані офіційними інституціями. Вони нібито нікому не потрібні, але вони не можуть не проростати, бо є з чого рости. 3. Культура = унікальність, неповторність. Типовий дешевий сувенір із туристичної подорожі на Шрі-Ланку — магніт на холодильник: контури острова Цейлон зі слоґаном «A Land Like No Other», тобто «Країна, не схожа на інші». Тобто навіть якщо немає якихось особливих досягнень, все одно є чим пишатися. Я без вагань назвав би це провідним трендом сучасності: бути «не як усі». Це в політиці — будьте ласкаві відповідайте демократичним стандартам, в економіці — відкривайте ринки, забезпечуйте прозорість, а в культурі — залишайтеся собою! Українське обличчя — це дивовижне сполучення автентичної архаїки з постійними новаторськими вибухами, сонної рустикальності із вражаючими проявами урбанізації, убивчої провінційності з постійним «донорством», тобто підживленням сусідів кадрами та ідеями… Коли з’ясовується, що є унікальність, але є й чим пишатися, тоді краще пригальмувати самоїдство. А щодо комплексів, то, замість займатися психоаналізом, варто віддатися процесу й нарощувати м’язову масу культури, якщо припустити, що культура має м’язи (я переконаний, що має).

АННА ПАРОВАТКІНА

«ПОГЛЯНЬ НА ЦЕЙ СВІТ, ПОГЛЯНЬ НА РІД ЛЮДСЬКИЙ. ВІН-БО Є КНИГА» 4–7 жовтня 2012 року в Національному культурно-мистецькому та музейному комплексі «Мистецький Арсенал» у Києві пройшов ІІ Міжнародний фестиваль «Книжковий Арсенал». «Наймасштабніша подія в Україні, що об’єднує літературу та мистецтво», як атестують своє дітище організатори, цьогоріч більш за все нагадувала справжнісіньку бієнале. Хіба що інсталяції, хепенінги, перформанси творилися тут із книг і навколо літератури Наталія Заболотна вітає гостей та відвідувачів книжкової виставки

СПОЧАТКУ БУЛО СЛОВО Здогадайтеся: що саме бачив будь-який відвідувач Мистецького Арсеналу, тільки-но увійшовши до нього на цьогорічне свято книги? Друковані видання ДП «Національне газетно-журнальне видавництво»! Газети, журнали та, власне, «УК» розмітали, немов гарячі пиріжки. І — просили ще, навіть незважаючи на те, що попереду на всіх відвідувачів очікував цілий величезний поверх, дощенту забитий різноманітною літературою! Загалом же другий за ліком «Книжковий Арсенал» презентував понад 150 видавництв та книжкових проектів. «Упродовж чотирьох днів у Мистецькому Арсеналі відбулося понад 250 подій: круглі столи, презентації нових книг, серед яких — роман «Вивезена» (Критика, 2012) Почесного гостя фестивалю Йозефа Вінклера, а також численні творчі вечори українських авторів, виступи зірок сучасної літературної сцени Алессандро Барікко, Йозефа Вінклера, Жерара де Кортанза», — не без гордощів констатує постреліз акції. Окрасою ж паралельної програми книжкового форуму став «Фестиваль Нової Музики» у партнерстві з агенцією «УХО». Черга з бажаючих потрапити на шість концертів відомих в усьому світі сучасних композиторів і виконавців із Великобританії, Японії, Італії, Росії та України збиралася така, що, аби зайти до Арсеналу, або, навпаки, вийти з нього (а шлях пролягав саме біля каси), доводилося добряче поштовхатися. Утім і без цього до знаменитої будівлі на вул. Лаврській,12 шикувався справжній натовп.

Про музичну частину книжкового свята (вона ж, до речі, буда єдиною в Арсеналі, де за вхід доводилося сплачувати невеликі гроші) ми пригадали. Та чи не вперше були дещо розгублені! Як «осягнути неосяжне»? Яким чином описати чотири дні здебільшого непересічних культурницьких подій, що тривали нон-стопом і відбувалися водночас?.. А ще ж, будь-ласка, врахуйте, що не останнім під час «Книжкового Арсеналу» є приватне спілкування «у кулуарах». Кого тут тільки не зустрінеш, із ким не познайомишся, не поспілкуєшся вільно, немов зі старим сусідою з багатоповерхівки? Усіх — відомих і таких, чия зірка тільки сходить, сучасних українських письменників від Юрія Андруховича і Юрка Винничука, Сашка Ірванця до Лариси Денисенко, Ірени Карпи, Андрія Кокотюхи та багатьох інших. І їхніх колег з різних країн світу. Музикантів, художників, критиків — як вітчизняних, так і гостей нашої столиці. (Цьогорічна «Книжковий Арсенал» несподівано завітав легендарний Борис Гребенщиков, який саме перебував у Києві з черговими гастролями). А ще можновладців і політиків, дипломатів і різноманітних інших селебрітіз. «Усіх-усіх-усіх», як сказав би автор «Вінні-Пуха», збирає у своїх величних залах, щільно заставлених павільйонами різних видавництв, «Мистецький Арсенал». Спілкування, а чи навіть проста зустріч пліч-о-пліч хоча б з однією — з такої загальної кількості! — «зірок» такого масштабу, як «арсенальські», для багатьох пересічних відвідувачів форуму само собою стає подією, що запам’ятовується на довгі роки.

ВІКТОР ВЕЧЕРСЬКИЙ

ЗАПОВІДНИК СТАЛІНІЗМУ ПІСЛЯ ПАДІННЯ ЗАЛІЗНОЇ ЗАВІСИ АРХІТЕКТУРНА МАНДРІВКА

Авторові цього матеріалу ніколи б не спало на думку їхати з власної волі до колись найзакритішої країни у світі — Албанії. Усе, що читав і чув про неї, знеохочувало до таких мандрів. Проте цього літа опинився там випадково — заїхав на один день із Чорногорії та відчув себе ніби в кіно: в епоху горбачовської «перебудови» в радянському кінематографі був популярним сюжет про сучасників, котрі якимось дивом потрапляють у минуле — у страшну добу Сталіна…

В Албанії було заборонено геть усе: від приватної власності й сучасних засобів комунікації до релігії

Піраміда в Тірані — колишній меморіал Енвера Ходжі, поки що не зруйнований. На другому плані — багатоповерхівка Райффайзенбанку як символ перемоги міжнародного фінансового капіталу над комуністичним обскурантизмом

все занедбано й засмічено. Видно, що люди ненавидять те просторове середовище, в якому вони живуть. А в Тірані, як і в кожній столиці, все виглядає більш респектабельно, проте райони масової житлової забудови часів соціалізму — такі ж недолугі, як і у нас. В історії албанської архітектури є ще одна парадоксальна сторінка: фундаментом соціалістичного будівництва стала… архітектура фашистської Італії! Складно усвідомити, як за дуже короткий період 20–30-х років минулого століття італійським зодчим удалося закласти основу розпланувальної системи Тірани як столичного міста і залишити по собі так багато першокласних архітектурних витворів. Їхню справу безпосередньо продовжували радянські архітектори, яких надіслав Сталін. І якщо в Римі чи Мілані зодчество доби Муссоліні дещо губиться серед архітектурних шедеврів світового рівня, то в таких містах, як албанська Тірана чи грецький Родос, воно є своєрідним камертоном, важливим чинником архітектурно-мистецької своєрідності цих міст. У Тірані класичним взірцем архітектури італійського фашизму можна вважати комплекс будівель ректорату місцевого університету на площі Італії. Ще цікавіша — група адміністративних будівель у районі площі Скандербега. В останні роки муніципалітет, очолюваний професійним дизайнером, вирішив розфарбувати їхні неокласичні фасади в яскраві барви. Унаслідок цього (і зовсім неочікувано) вони стали схожими на вихідців із зовсім іншої історичної доби — постмодернізму, як, приміром, будівля Міністерства оборони: враження таке, ніби до її проектування приклав руку славнозвісний Роберт Вентурі — «гуру» американського постмодернізму 1970-х років. Наслідки падіння залізної завіси найбільш наочні в Тірані, і саме у царині архітектури. З одного боку, це випадкове й негармонійне поєднання поодиноких збережених будівель ХІХ століття з сучасними банальними багатоповерхівками. З другого — щойно збудований замість знищеного владою у 1967 році православний кафедральний собор Воскресіння Христова. Він цілком сучасний,

оригінальний і надміру монументальний. Йому б місце — посеред якогось центрального майдану. Натомість він буквально схований серед прилеглої забудови так, що й сфотографувати його складно. Ситуація дивовижно схожа на нашу, українську: огидні витвори архітектурного убозтва виставляються напоказ і буквально лізуть межи очі, тоді як справжні високомистецькі твори приховані серед дисгармонійного оточення. Але справжній символ епохи в Албанії — це так звана піраміда в Тірані. Так місцеві називають меморіал Енвера Ходжі, збудований у 1988 році за проектом його доньки-архітектора. Після падіння тоталітарного режиму червону п'ятикутну зірку з вершини піраміди скинули; помпезну, в дусі єгипетських фараонів, експозицію меморіального музею ліквідували і в споруді відкрили бар та дискотеку зі знущальною назвою «Мумія». Це надто прозорий натяк на народні легенди про те, що тіло померлого вождя забальзамували, поклали в меморіалі як у мавзолеї, а згодом звідти винесли. Насправді ж тлінні останки диктатора зазнали перепоховання на цвинтарі, але їх не бальзамували. Тож албанська мумія — це міф, масово розтиражований в інформаційному середовищі. Потім споруда використовувалася по-різному, навіть була складською базою НАТО під час війни з Югославією. Сьогодні демонстративно занедбана, обмальована графіті бетонно-скляна кругла піраміда, здається, доживає останні місяці. Тривала суспільна дискусія щодо подальшої долі архітектурного символу тоталітаризму завершилась у 2011 році рішенням албанського парламенту: піраміду знести і на її місці спорудити нову будівлю парламенту, приурочивши це до 100-річчя з часу визволення від 500-літньої турецької неволі. Проголошення незалежності Албанії відбулося 28 листопада 1912 року (до речі, Енвер Ходжа був племінником одного з тих, хто підписав акт про незалежність). Отже 100-річчя святкуватимуть 28 листопада 2012 року. Проте поки що немає жодних ознак того, що рішення парламенту буде виконуватися… Криза?

ЯНА ЛЕВИЦЬКА

UKRAINIAN FASHION WEEK: Ukrainian Fashion Week — це 15 років роботи над розвитком в Україні яскравого і талановитого національного продукту з величезним потенціалом — української моди. Присутність в країні Українського тижня моди та її стабільність допомагають дизайнерам бути впевненими в тому, що їхній бізнес потрібний.

ІРИНА ДАНИЛЕВСЬКА, ЗАСНОВНИК ТА ГОЛОВА ОРГКОМІТЕТУ UFW: «Коли у 1997 році виникла ідея створення Українського тижня моди, ми звернулися за порадою і підтримкою, як правильно створити європейський тиждень прет-апорте, до паризької Палати (високої) моди. Ми надіслали туди лист. Це був факс — тоді ще не було e-mail, не було мобільних телефонів — на 15–16 сторінках, де були викладені положення про проведення тижня прет-а-порте у Франції. Власне кажучи, ці положення і стали тими концептуальними засадами, на яких була побудована Ukrainian Fashion Week. І я пишаюся, щиро пишаюся тим, що жодного разу за ці 15 років ми не зрадили своїй обіцянці створювати в Україні абсолютно український продукт. Але тиждень моди — це тільки вершина айсберга, одна з багатьох складових модної індустрії у країні. Для того щоб вона розвивалася, необхідно набагато більше складників — це і легка промисловість, і підтримка держави, і вміння продавати готовий одяг. Зараз же українським дизайнерам доводиться відвойовувати свій же ринок у колег з Італії, Франції і навіть Китаю».

Засновники та організатори UFW Володимир Нечипорук та Ірина Данилевська

Програма 31-го Ukrainian Fashion Week була як завжди насиченою подіями, крім того, не обійшлося і без приємних сюрпризів. У рамках UFW відбулося 5 тематичних вечірок та 39 модних показів, в яких взяли участь 45 дизайнерів. На подіумі можна було побачити колекції від як уже легендарних дизайнерів — Лілії Літковської, Вікторії Гресь, Лілії Пустовіт — так і від нових амбітних імен: Олени Бурби, Ксенії Кірєєвої, Вікторії Панюкової, Світлани Возіян, Марини Шелудько. Колекції весна-літо вийшли дуже яскравими, акцент був зроблений на жіночий одяг.

ВІКТОРІЯ ГРЕСЬ, ДИЗАЙНЕР: «Усі закликають жінок бути сильними, мужніми, витривалими, а я кажу — ні! Потрібно бути ніжними і красивими. У жінок просто весь час намагаються відібрати цю природну даність».

ВІКТОР АНІСІМОВ, ДИЗАЙНЕР: «З дівчатами — простіше: у тканини загорнув, шпильками защепнув і вже чудово все, з чоловіками так не вийде зробити, вони складніші в цьому сенсі, консервативніші».

ОЛЕНА ВОРОЖБИТ ТА ТЕТЯНА ЗЕМСЬКОВА, ДИЗАЙНЕРИ: «Жінка може одягатися у стилі «унісекс» десь на спорт-майданчику, тренажерах, а може відчути себе красивою, елегантною, витонченою — просто жінкою. Зараз дуже багато представниць прекрасної статі насолоджуються тим, що вони такі жіночні».

СЕРГІЙ СМОЛІН, ДИЗАЙНЕР: «Навесні і влітку завжди хочеться яскравого кольору, тому що після сірості та зими бажаєш, аби у твоїй душі відкрилися квіти».

31-й Ukrainian Fashion Week цього сезону розширив свою Міжнародну програму новими гостями, представниками світової fashionспільноти. І це не дивно, адже цікавість до Ukrainian Fashion Week зростає з кожним сезоном у багатьох країнах світу. Серед гостей показів українських дизайнерів були присутні представники з 6 країн світу — це баєри, фешн-консультанти, журналісти, авторитетні блоґери. Кількість акредитованих журналістів з-за кордону також збільшилася, серед них — журналісти з Італії, Німеччини, Білорусі та Ізраїлю.

15 РОКІВ ВИТРИМКИ П’ятнадцять років існування Ukrainian Fashion Week доводить, що українська мода — це серйозний національний продукт, який може успішно продаватися і купуватися, а також на рівні конкурувати з іноземними виробниками. Як стверджують організатори Українського тижня моди, перспективи такої, здавалося б, не фешн-країни, як Україна, дуже обнадійливі. На сьогодні Ukrainian Fashion Week проходить у форматі кращих світових Pret-a-Porter, і з кожним роком модний захід сезону відвідують все більше закордонних гостей, покупців і журналістів

Телеведучий Олександр Скічко на показі Сержа Смоліна Презентація одягу від Лілії Літковської

«Я з'явився на подіумі в елегантних шовкових чоловічих костюмах світлих тонів із колекції українського дизайнера Serge Smolin на закритті 31-го Ukrainian Fashion Week. У минулому сезоні мені вже довелося представляти колекцію цього українського дизайнера в рамках UFW. Пер-

ший модельний досвід виявився вдалим і мене запросили стати обличчям нинішньої колекції Сергія Смоліна. Але, на мою думку, модельний бізнес сам собою нудний — перед тим, як вийти на подіум, багато часу проводиш у гримерках: макіяж, зачіска, одягання. Чотири години підготовки заради 15 секунд на подіумі. Я — не професійна модель. Це, швидше, захоплення, ще одна сфера діяльності. Вона дає лише хвилинну насолоду. За той короткий час, поки йду по подіуму, виділяється неймовірна кількість адреналіну: серце калатає, дихання частішає. Заради цих переживань і погодився».

ОЛЕКСАНДР СКІЧКО, ТЕЛЕВЕДУЧИЙ:

ДЖАЗ

АННА СКРИПАЛЬ

ДЖАЗОВИЙ ТРИПТИХ «Доля грає людиною, а людина грає на трубі», — свого часу влучно зазначили Ілля Ільф та Євген Петров. Дощ, холоднеча, політичні вибори, скасовані рейси — ніщо не завадило тому, аби свято джазу у столиці відбулося. 26 жовтня 2012 року, вже уп’яте, стартував фестиваль Jazz in Kiev ДЖАЗ ІЗ ПОСМІШКОЮ Наше місто стало не просто майданчиком, де звучала музика у виконанні майстрів світового джазу. Українські музиканти вийшли на одну сцену з зірками і трималися гідно. «Наш джаз, як і європейський, починався не з імпровізаційних шкіл, а з бендів», — зазначив музичний критик Володимир Фейєртаг перед виступом наших співвітчизників. Столичний джазовий оркестр Kiev Big Band було створено лише на початку цього року за ініціативою англійця Пітера Дейвіса. Але колективу вже є чим пишатися. Остання програма з творів українських музикантів, в аранжуванні Майкла Філіпа Моссмана, видатного американського трубача й композитора, звучить сучасно та оригінально. Можливо, цій співпраці ми повинні завдячувати бабусі Моссмана, що була родом з Києва. У нашій державі довгі роки джаз успішно винищувався. Чотири десятиліття тому можна було втратити роботу тільки за відвідини концерту «шпіонів». А сьогодні — це навіть престижно. «Джаз — не елітна музика, а музика меншості», — не погоджується Олексій Коган — голос джазового руху в Україні. Саме завдяки його зусиллям поширюється музика свободи. «З перерви повертайтеся вчасно, щоб я вас не шукав», — спілкувався Олексій з глядачами, наче зі старими друзями. І дійсно, у залі було багато музикантів та «тих, що співчувають» джазові. У другому відділенні на сцену вийшли відомі Miles Smiles. Jazz in Kiev вписався у їхній графік поруч з найпрестижнішими фестами: North Sea Jazz, Montreal Jazz Festival, Copenhagen Jazz Festival, SF Jazz Festival. Учасники супергрупи — сценічні партнери легендарного музиканта ХХ століття Майлза Дейвіса. Кожен з них здійснив вплив на розвиток джазу. Джазмени грали легко, з посмішкою. Часом здавалося, що музика існує окремо від них. Вона народжувалася з-поміж нот й літала десь угорі. Зал довго не відпускав музикантів. Miles Smiles приїхали після концерту у Белграді, де їх шалено зустрічала публіка. «У Києві буде крутіше», — пообіцяв Олексій. І глядачі справдили очікування організатора.

БУРЯ І НАТИСК У «день тиші», напередодні виборів, коли агітацію вже було заборонено, звучав чудовий джаз, зайвий раз демонструючи: все минуще, а музика вічна. «Другий день буде тихим», — повідомив Олексій Коган перед початком концерту. Барабанщик Магнус Острьом не встигнув на літак, тому на сцену вийдуть лише піаніст та контрабасист. Планувалося, що у цей день виступатимуть два тріо, проте вийшло 2+3. Як відомо з математики, таке додавання дорівнює п’ятірці. Глядачі отримали відмінний результат. Відсутність барабанщика у першому тріо зовсім не заважала. Ларс Данієльссон та Лєшек Можджер чудово відпрацювали, демонструючи високий рівень професійної майстерності. Вони були напрочуд зіграним дуетом. Ларс грав на контрабасі та віолончелі. А Лєшек за

допомогою речей, які клав на струни роялю, віднаходив звуки, які від цього інструмента ніхто не очікував почути. Музиканти виконували старі композиції, а також твори з останнього альбому Ларса Данієльссона Liberetto. У другому відділенні відбулося торжество техніки. Японська піаністка Хіромі несамовито вибивала з інструмента цілий шквал звуків. Здавалося, що вона використала шумову квоту, передану їй попередниками. Хіромі грала, причому одночасно, на роялі та клавішах. Підстрибувала, скрикувала, поверталася до залу й посміхаючись начебто, запитувала: «Ну як вам це?». І глядачам це подобалося. Двоє інших учасників The Trio Project: басист, що винайшов унікальну шестиструнну контрабас-гітару Ентоні Джексон та барабанщик Саймон Філіпс знаходились у тіні маленької жінки. «Після 23-ї не можна галасувати», — сказала вона наприкінці концерту, жартівливо перепрошуючи за те, що яскраве дійство невдовзі закінчиться. Зал від японської піаністки був у захваті. Хоча, особисто мені, до вподоби музика, яка має якийсь сенс. Коли техніка — засіб для реалізації певної ідеї, а не просто заради техніки. Та це лише моя думка. Після виступу глядачі довго не відпускали доньку країни самураїв.

ПІВНІЧНЕ СЯЙВО «Не знаю за кого голосуєте ви, а я — за «Північне сяйво»», — виголосив на початку останнього концерту Олексій Коган. І норвезькі музиканти, разом з Майком Мейніері, продемонстрували надприродне диво. «Це мій брат», — пожартував Олексій, ставши поруч з Майком Мейнієрі. І дійсно, ледве вловима схожість між двома джазовими фанатами, дійсно, є. Проект Mike Mainieri Northern Lights було створено ще у 2006 році. З того часу Майк Мейнієрі виступає з ним в усьому світі. Американський вібрафоніст працював з багатьма відомими музикантами. Четвірка, що зараз виходить з ним на сцену, вважається представником еліти європейського джазу.

КІНОСТУДІЯ ІМ. ДОВЖЕНКА ВИПУСТИЛА ПОВНОМЕТРАЖНИЙ ФІЛЬМ УПЕРШЕ ЗА 20 РОКІВ У рамках кінофестивалю «Молодість» відбулася прем'єра першого повністю українського повнометражного художнього фільму Олександра Ігнатуші «Мамо, я льотчика люблю!». Українське у цьому фільмі все: актори, оператори, режисер і навіть гроші. А ще він особливий вишуканою українською еротикою у виконанні Ольги Сумської. Це лірична історія про те, як дружину зраджує чоловік і як вона відповідає тим самим.

У цьому фільмі є все, від чого мліє жіноче серце: кохання, страждання і ніжна еротика. Актриса хотіла ще більшої відвертості в еротичних сценах. Це, на її думку, додало б ще яскравіших барв фільму. Однак Олександр Ігнатуша переймався режисерською оригінальністю. За ліричністю, сюжетним драматизмом і еротизмом ця картина нагадує радянську кіносагу «Довга дорога в дюнах».

ФЕСТИВАЛЬ «КІНОМЕДІА» ОГОЛОСИВ ПРО ПОЧАТОК ПРИЙОМУ ФІЛЬМІВ Третій фестиваль короткометражних фільмів про діяльність та вплив журналістів «Кіномедіа» оголошує про початок прийому фільмів. «Кіномедіа» — некомерційний кінофестиваль про принципи роботи газетярів, репортерів, телеведучих, практиків PR і інших, хто пише, знімає, розповідає та творить у сфері медіа. Незмінний слоган фестивалю — «Роздягни медіа в кіно!». Мета заходу — підтримати правильне сприйняття ролі медіа як важливого елемента демократичного суспільства, розуміння важливості існування незалежних об’єктивних ЗМІ, що кожному надають змогу свідомо ухвалювати важливі рішення та не бути маріонеткою у світі інформації та пропаганди. Ціль — розкрити та підтримати нові режисерські таланти в Україні. Фінал та оголошення переможців конкурсу заплановано на 5 грудня 2012 року. Фільми приймаються у чотири основні но-

мінації фестивалю: анімаційне кіно, документальне кіно, експериментальне кіно та ігрове кіно. У рамках фестивалю відбудеться низка відкритих лекцій із відомими журналістами у таких містах, як Полтава, Запоріжжя, Львів, Дніпропетровськ, Сімферополь та Київ. Також відбудеться традиційна Kinomedia Movie Night, під час якої упродовж цілої ночі показуватимуть художні та документальні стрічки про діяльність журналістів. Сьогодні триває «Мандрівний Кіномедіа», організований спільно із книгарнею «Є». У рамках проекту в усіх книгарнях «Є» в Україні, а це Київ, Харків, Вінниця, Львів, Тернопіль, Івано-Франківськ, відбуваються покази фільмів-переможців кінофестивалю «Кіномедіа» за 2010 та 2011 роки. Також у межах фестивалю відбудеться кінопоказ фільмів про право та журналістику, організований спільно із Міжнародним фестивалем документального кіно про права людини Docudays UA.

УПЕРШЕ В УКРАЇНІ ПРОХОДИТЬ ВИСТАВКА ВИДАТНОГО АМЕРИКАНСЬКОГО ХУДОЖНИКА 25 жовтня у галереї сучасного українського авторського мистецтва «Гама» уперше в Україні була презентована персональна виставка видатного американського художника, українця за походженням, Олега Радвана «Між світами». Митець народився, одружився та дав життя своїм дітям саме в Україні. У пошуках спокою мігрував до Ізраїлю, звідти — у Канаду за стабільністю та досвідом. Упродовж усього життя мав дві мрії: малювати олією на полотні та жити в найкращому, за його словами, місті — Києві. За втіленням першої мрії Олег Радван вирушив до Америки. Саме там у 2002 році розпочинається

його творчий шлях. Уже за декілька років митець набуває професіоналізму, майстерності та індивідуального стилю. У 2012 році разом зі своїми досягненнями та вірною дружиною Наталією уже видатний художник Олег Радван здійснив свою другу мрію — оселився в Києві. На сьогодні Олег Радван — митець міжнародного рівня, переможець багатьох всесвітньо відомих художніх конкурсів, лауреат 15 премій, учасник більш ніж 20 серйозних виставок (включаючи виставку у Флоренції, Італія). З 26 жовтня столичні мешканці матимуть змогу побачити його унікальні, відомі у світі, роботи.

ART KYIV CONTEMPORARY-2012 З 1 до 18 листопада Мистецький Арсенал представляє наймасштабніший форум сучасного мистецтва в Україні — ART KYIV CONTEMPORARY, який продемонструє якісне вітчизняне та світове актуальне мистецтво. Захід відбувається всьоме, але в цьому році він змінює ярмарковий формат і вперше буде представлений у форматі форуму. 30 провідних галерей з України, Польщі, Росії, Італії, Німеччини та Франції представлять спеціально підготовлені проекти сучасних художників, познайомлять колекціонерів та поціновувачів мистецтва з останніми новинками та яскравими іменами з різних країн світу.Спеціальні проекти, відібрані для форуму, орієнтовані не тільки на

професійну аудиторію, їх мета — познайомити широкого глядача з історичним та аналітичним змістом актуального мистецтва. У рамках програм пройдуть конференції, круглі столи, дискусії, лекції українських та зарубіжних експертів. Заплановано проведення круглого столу, присвяченого українському сучасному живопису за участю провідних художників, кураторів та мистецтвознавців; форуму із серією дискусій та лекцій, присвячених питанням арт-ринку; демонстрація документальних фільмів. Спеціальна подія — зустріч і спілкування з визнаним класиком сучасного мистецтва, спеціальним гостем цьогорічного форуму Еріком Булатовим.

У ЛЬВОВІ ВІДКРИЄТЬСЯ ВИСТАВКА ЖИВОПИСУ «ЗАМКИ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ» З 1 до 30 листопада кав'ярня-галерея «Штука» запрошує оглянути виставку живопису учасників пленерів «Замки Західної України». Відкриття відбулося за участю куратора Ростислава Васьо та співорганізаторів Ореста Косара, Ореста Манюка й Ігоря Гапона. На виставці представлені найкращі полотна, віді-

брані із робіт 167 художників з усієї України (Львів, Харків, Київ, Донецьк, Ужгород, Одеса) — учасників 16 пленерів «Золота підкова». Окрім Підгорецького, Олеського та Золочівського замків, можна побачити Жовківський, фортеці Свіржу, Луцька, Кам’янця-Подільського та Хотина.

ВИСТАВКА «ПЕДАГОГІЧНОМУ МУЗЕЮ УКРАЇНИ — 110 РОКІВ» працю. Концептуальна ідея ділить експозиційний простір виставки на кілька основних частин: інформаційну, історико-педагогічну, меморіальну. На виставці представлено нормативні документи про заснування та діяльність музею у різні історичні періоди, навчальну та навчально-методичну літературу, періодичні освітні видання ХІХ — поч. ХХ ст., цікаві матеріали про музей.

У 2012 році Педагогічний музей України відзначає подвійний ювілей: 110-річчя від початку своєї діяльності (1902 р.) та 100-річчя від часу побудови спеціального приміщення для музею на вулиці Володимирській (1912). 14 листопада відбудеться відкриття ювілейної виставки «Педагогічному музею України — 110 років». Мета експозиції: висвітлити основні періоди розвитку музею через експонування національних пам’яток історії освіти і педагогічної думки України; представити діяльність сучасного Педагогічного музею України, його досягнення та творчу спів-

Урочисте відкриття відбудеться о 10.00 у виставковій залі музею. У програмі заходу: презентація матеріалів виставки, вітальне слово почесних гостей, святковий концерт.

ВІДКРИТТЯ «ГОЛОВНОЇ РЕЗИДЕНЦІЇ СВЯТОГО МИКОЛАЯ» НА «МАМАЄВІЙ СЛОБОДІ» Козацька Спадкова Духовна Республіка на «Мамаєвій Слободі» 8 грудня вже вчетверте офіційно відкриє «Головну Резиденцію Святого Миколая». Ця урочиста мить відбудеться після того, як почесні гості та козаки з «Мамаєвої Слободи» підпишуть зі Святим Миколаєм «Глейт» (охоронну грамоту) щодо продовження діяльності «Головної Резиденції Святого Миколая» на «Мамаєвій Слободі» та оборони його добрих справ упродовж усього наступного 2013 року. Сучасне українське козацтво чотири роки тому — у 2009-му — запропонувало українській громаді новий еталон свята Миколая. Наш український Святий Миколай має всі ознаки українця, бо ж одягнений у священичі ризи та у підбитий бобровим хутром

шляхетський кунтуш. На голові має гетьманську шапку. Але крім зовнішніх ознак, він ще добра, щира, привітна людина і разом із дітьми випікає у печі справжні печатні пряники — медівники, або ж, як їх усі називають, «миколайчики». Діти зможуть також навчитися ліпленню вареників, власними руками виготовити медові свічки із вощини, зробити стародавній оберіг — ляльку-мотанку, проїхатись верхи на козацьких конях, постріляти з лука та взяти участь у квесті «У пошуках козацьких скарбів» на «Мамаєвій Слободі», відвідати «Казкову хатину» та взяти особисту участь у матеріалізації однієї з українських народних казок або ж просто помандрувати стежками козацького селища, де на обійстях садиб живе багато домашніх тварин.

№ 10 (1006), 2012 www.uaculture.com THE MINISTRY OF CULTURE OF UKRAINE NATIONAL NEWSPAPER AND JOURNAL EDITION

UKRAINIAN ART IN THE MIRROR OF ART CRITICS UKRAINE AS A UNIQUE OFFER

Increasing of cultural muscle mass

MOLODIST-2012

What Ukrainian artists are ready to do for national recognition

Festival diary

Ukrainian Culture #10 (1006), 2012 Vasylkivska St. 1, Kyiv, 03040 +38 (044) 498-23-61 pr.uaculture@gmail.com Edition: 2000

The magazine has been publishing since June 1921 Founder: The Ministry of Culture of Ukraine Publisher: State Enterprise «National newspaper and magazine publishing» 03040, Kyiv, Vasylkivska Str., 1; tel. +38 (044) 498-23-64 General director: Olesya Bilash Editorial board: Olesya Bilash, Victor Pasak, Maxym Budarin, Victor Vechersky, Olena Voronko, Olga Darybogova, Oksana Ionova, Eugeniya Krutogolov, Ivan Mechkov, Larysa Nykyforenko, Olena Cherednychenko, Mykhaylo Shved, Igor Gyrych, Lyudmyla Gnatiuk, Olga Golynska, Alla Pidluzhna, Natalia Potushnyak, Oksana Gayduk, Nadiya Sokolenko Chief еditor: Oksana Gayduk The issue has been worked out by: Oksana Gayduk, Oksana Zhenzhera, Larysa Honcharenko, Kateryna Kot, Yana Levytska, Vira Karpenko Authors: Yuriy Makarov, Viktor Vechersky, Yana Levytska, Kateryna Kot, Taras Korn, Igor Bondar-Tereshchenko, Ilona Tamilina, Yaroslav Pidgora-Hvyazdovsky, Anna Zhuravska, Alla Cherdyntseva, Anton Filatov, Olexandr Gusev, Anna Parovatkina

Cover photos (Ukranian): Film frameof Ukrainian short film «Beard» (2012). Director: Dmytro Sukholytkyy-Sobchuk Cover photo (English): Film frame of «Paradise City» (UK, 2004). Director: Denis Haell. IFF «Molodist» non-competition program

Distribution, subscription, advertisement: +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63 nvu.kultura.sale@gmail.com Official registration licence of the media organisation: CR № 1118 from 08.12.1994 The printery: «Publishing and Printing Company «Express Polygraph», LLC 04080, Kyiv, Str., Frunze, 47B, Bldg. 2, tel. +38 (044) 417-25-93 Signed for publication on: October 30, 2012 Publishers have a right to edit received materials without the author consent. The authors’ opinions may be oposite to the publisher position. Reprinting and reproduction of text and illustrations is possible with the prior written permission of the publisher. © «Ukrainian culture»

Subscription index in the Catalog of Publications Ukraine 95220

To touch by a word, sound, sketch, color, feeling... that it the birth of emotions we feel, hide and vice versa — can not hold in the heart, soul... I am happy to announce that the UC magazine embodies the idea of our creative team and readers to hold an exclusive exhibition of contemporary photography «Touch». We are looking forward photo reports from everyone who observes these feelings through the lens of camera in the late fall. We decided to hold such a photo competition of incredible emotions and impressions of the movie atmosphere. The Third Odessa International Film Festival was a grand film event of last summer, it involved a lot of known Ukrainian artists, world cinema stars, the best world movies. Cinematic climate of OIFF was incredibly dense and filled each participant. Another major cultural event launched in Ukraine in late October, the 42nd International Film Festival «MOLODIST». A pleasant surprise for many fans was the IFF Opening film, Ukrainian movie «Self-seeker» that belongs to the undeniable achievements of Ukrainian silent film and makes audience to think and to feel. Film festivals got closed although emotions stay for a long time. This UC issue presents you with a Film Festival blog, tells you about competition program films that were representing Ukrainian filmmakers during the IFF «MOLODIST», and analyzes what nowadays State Cinema can be proud of. Of course, your attention and emotions will be touched by the article about unique Ukrainian wooden church, Ukrainian specialists and their Polish colleagues actively work on to include it in the World Heritage List of UNESCO. In the «Discussion» column readers will be able to know about Ukrainian art in the mirror of art critics and to find out why current market conditions «forces the artist to break his own style, temperament and character due to someone’s canons» (art critic Igor Bondar-Tereshchenko). Dear readers! Get enter the discussion and let’s share with opinions and feelings. In this UC issue we take culture through the touch.

Oksana Gayduk, Chief Editor of «Ukrainian Culture»

TOPIC

STUDIOS

MONEY FOR MOVIE IS TERRA INCOGNITA

UKRAINE AS A UNIQUE OFFER YURIY MAKAROV

YAROSLAV PIDGORA-HVYAZDOVSKYY

TOPIC

DEBUT

NINE DAYS OF A YEAR

MAD-SHOW «REDS!» AT GOGOLFEST

OLEXANDER GUSEV TARAS KORN

16–17

NEWS

18–19

EVENTS

THE UKRAINIAN CULTURE

IS NOT A NICHE

BUT THE SPACE!

OLEXANDER GUSEV

NINE DAYS OF A YEAR Ukraine is not erased from the world festival map thanks to Kyiv International Film Festival «Molodist», the biggest event of national cinema, that have already passed for the forty-second time. Festival gave its audience an opportunity to watch movies during nine days, from morning till night (as well as during the night for movie extremals with the most robust health) in the big screen again. Unfortunately, most of them do not have a chance to get in Ukrainian rolling, and many of them will not make it even to torrents. Only in the festival cinema center «Kyiv» 17 movie sessions were held during each day, and night program of short films was given as a complement. In our festival blog we offer a brief overview of the most interesting events, focusing primarily on competitive programs. Of course, this is nothing more than our point of view DAY ONE

DAY THREE

Day of the opening ceremony and press preview of international festivals hits. The loudest one is «Pieta» by Korean Kim Ki-Duk, the winner of the last Venice Film Festival. The film describes relationship of ruthless gangster and a woman who claims she is his mother and tries to win his love. The film seems to be apotheosis of inherent to famous Korean director sado-masochistic posturing and the most shameless speculation on the topic of plight of people from the society bottom. Violence and suffering have so much exaggerated, primitive reflection in the film, that I hardly restrain laughter out of respect for neighbors watching many scenes.

The last part of the student competition was the most successful and it continued story about young people life vicissitudes. Among the most interesting films is Israeli Shai Levy movie «Return» about young man who suffers from mental imbalance, feelings and emotions that no one can divide with him, and Russians Taisiya Ihumentseva film «Road to...», that won the competition of short films at the Cannes Film Festival, movie’s restless hero vents his personal and professional failure screaming curses against his fellow citizens during night walking from house to house. These two movies were named the best in their category by jury. The program «Week of Russian Cinema» presented Paul Kostomarov and Alexander Rastorguev film «I do not love you», the documentary about young girl, representative of the lower social strata, who removes with manual camera her unattractive life with trying to earn some money, trying to have fun, trying to begin serious relationship. It is impossible to stop looking at the screen, heroes are so full of vitality and so immediate that infect auditorium, and their diction is the most important. Their language is literally overflowing with obscene expressions, that creates charming comic effect, as they are not only confused about all these swearing and exclamations, but they also show surprising ability of clear thinking via such language about meaning of life and love, of course. The nature of pleasure, that Kostomarov and Rastorguev film gives can make viewers feel uncomfortable, as for many of them this movie is a trip to strange, distant territory whose inhabitants are seen, I’m sorry if it is unfair, with some condescending sympathy rather than funny animals, greatly funny in its immediacy, than as people.

Festival opening, held in Kyiv Opera House, was almost devoid of the usual pathos of solemn speeches and stars, even the red carpet was missing this year, that set worldly glamor free tone of very humble film watching, based primarily on the fierce moviegoers attention, from the very beginning of the festival. Accordingly, the opening film was picked up respectively, instead of the usual blockbuster or a large festival winner audience was presented with Ukrainian silent film of 1929, «Selfseeker» by Mykola Shpykivskyy. Film action is unfolding during the Civil War. It is a living, viperous story about «everyman» who came out on his house threshold to pick up scattered tins in the street during the battle for his city, he was forcibly taken to the red army, to find oneself alternately in different states opposing forces, adapting to each of them. The movie hero is like our contemporaries that easily change the political preferences, causing the viewer to sympathy by falling in all the troubles not because of his own will. He embodies the ordinary representative of our turbulent times, who try to survive in a whirlwind of historical disasters in any way, and only insensible or immature persone can blame him that his own life is more valuable than someone’s dreams of a brighter future for all humanity.

DAY TWO The competition begins. The first student shorts contest is not bright at all. Lots of tightened or just superfluous episodes that characterize even the most successful films must be noted, and the apparent prevalence of social problems disclosed in the genre of voyeurism of unvarnished reality. Captured with manual camera heavy teens who, exhausted from idleness and futility of existence, chatter nonsense and fall in bouts of violence sometimes. The best of these films is Polish movie «Without Snow» by Magnus Van Horn (jury promotional diploma) about a boy who behaves inadequately and he knows it. Perhaps he would be able to calm down and become quite worthy member of society in a few years, but the movie upshot that makes mention of «Straw Dogs» by Sam Peckinpah seems much more fair retribution.

DAY FOUR In a truly successful professional shorts competition I do want to mention «Human Factor» by French Thibaut Le Tesco (jury promotional diploma). The plot is based on a letters exchange between the manager, who introduces innovative methods of work organization, designed to maximize productivity by employees movements automating and establishing a total control over them, and his homemaker wife, who, inspired by husband theories, tries to apply them in the household and enthusiastically forces their children to follow daily routine that begins to resemble a camp mode. As visual range newsreels footage depicting the working days and leisure of USA in 50th are used, the authors show that behind the facade of this patriarchal, neat welfare fascism and tyranny lies, the desire to erase individual characteristics, to subjugate humanity with stringent feasibility for abstract progress, that is the eerie dream of totalitarian regimes and materialist philosophers. Named as the competition program winner Belgian animated film «Oh Willy ...» by Emma de Svaef and Mark

YAROSLAV PIDGORA-HVYAZDOVSKYY

MONEY FOR MOVIE IS «TERRA INCOGNITA» When everything in the theater begins with a hanger, everything in the cinema begins with money. At least, it looks so from the standpoint of producer and his opposite — the viewer. Is it true or not, and how money or lack of them changes Ukrainian movie is possible to understand

DEVELOPMENT

LAUNCHING

The greatest pride of the newest State Agency of Cinema — is an increase in budget funding for national cinematography. Yes, we agree, the increase was not small: UAH 111 million in 2011 comparing to UAH 24 million in the previous year, and UAH 163 million allocated in 2012. UAH 178 million are planned to be allocated next year. But can money by themselves bring Ukrainian cinema from the dark room where it has been for long while there is no exit?

State form of financial movie support currently is the most important in Ukraine. Although there are examples when filmmakers have managed to do movie without assistance of state budget. Lviv artist, director and producer Igor Podolchak used his own money creating his debut feature film «Las Meninas». «We do not take money from the State or private investors, — he says — because it’s easier in my way of production — without prejudice to other obligations». He made his second film «Delirium» in the same way. In a slightly different way making film without «State bondage» producer Vlolodymyr Khorunzhiy made with private money at first melodrama «Orangelove», then almanac of 9 short films «Lovers in Kyiv», and now the mystical thriller «Synevyr».

Kind of a decision is a film competition projects mediated by the State Agency of Cinema that break through the walls and made windows and doors in those room — and now we can see who are here, what they do and where they go. Some transparency of the State Agency work demonstrated a new principle of choosing film projects financed by the state. And it is important for all stakeholders: for the audience as for taxpayers and (actual) shapers of national budget, for state employees who are under legal (cherished) supervision of viewers, and for producers who get money that imposes on them (expected) liability, and criminal as well (not timely submission of report about done work entails criminal liability, and the futility of this statement has felt one Kyiv production company, whose case is currently trial in the court). The supply, evaluation and approval system of film projects has become more clear and logical, that was confirmed by a shift of the ground of situation — cinematic process has appeared in Ukraine. We started filming movies, and not one a year but tens! In the list of the 2012-2013 production year there are 104 animated and documentary, short and feature projects and services from 44 different public and private studios and companies. Some of these films are deposited, some are just started, most of them are at the production stage.

«The producer never gives his money — he explained. — The investor gives money. To confuse one with another means to stand on a straight road to the abyss. Unfortunately, the Ukrainian producers do not have any relation to international practices in this field. What is going on here — is the mutation». Instead of this, the distribution company «ArtHouse Traffic» with postproduction company Pronto Film created almanac «Assholes. Arabesque» in «a purse», for their own and private money, and had at this at least ad profits. However, when they decided to make something more substantial than amateurish and frankly penny productions, both companies appealed to the State Cinema — as a result we have produced and filmed anthology «Ukraine, Good-

Until the country does not decide the question of protectionism at the state level of films financed by the State, it influences box offices

To create a business plan is not enough to have a form with a list of all possible participants of future project, it also must be known where those participants to take and how much do they cost. Who will write the script, who will direct it and who will be playing in the movie. Who can enter into «departments» of administration, director and cameraman, painters, illuminators and sound-makers, what is the cost of materials and processing film or digital media, editing and sound-making, services of actors or actors of sound and so on. And when the business plan is ready, more difficult stage starts — the searching of private financing. Even if the State agrees to commit this or that movie with money from the national budget, it does it only if you already have 50% of calculated budget. And to find in our time of economic crisis any financial support from private investors (not talking about the patrons) in our country is very difficult. Thus, money really is the key of the process, because it starts the process — without money movie can not be, as well as without form, the embodiment of the idea itself is not essential. Money is needed at the stage of beginning, development of the project.

bye!», and high professional level of six short films included in it, plays in favor of more funding, which, in fact, can be provided in Ukraine only by State. But what this funding should be to make movies at the appropriate level, and to prevent taxpayers clutching their heads because of the investment sizes, secured by their pockets, as it was after the movie «A Prayer for Hetman Mazepa» when creating took more than $ 2 million, that at that time constituted almost the entire annual budget of the State Agency of Cinema? What should be a budget of a decent film? In the Third round of film projects, authorized by the State Agency, there were several incidents. Director Oleg Sentsov «asked» for his new film, «Rhinoceros», approximately one million dollars, and it surprised Expert Committee. At least one of its representatives questioned about the ability of the director to put such a large project as «Rhinoceros» in such a small amount. Instead, another member of the Expert Committee, Andriy Khalpakhchi amazed by another thing — why all the directors or producers presenting their short projects, in the total project budget indicate the amount not less than one million UAH, although, he says, in France, for example, masses of films have been shot by twice less money? Producer of Fresh Production company Oleg Shcherbyna says: «To compete primarily with American blockbuster, and secondly — with Russian, should have been shooting roughly 12 films a year, large films with big budgets, venerable directors and bright stars. In Russia Cinema

There are those that stopped among them, or those that have failed to sign a contract between an entrepreneur and the State Cinema. What does the last mean? Is money in the modern system not the main? The meaning of the question is that to get money, the project must be prepared. Maybe it's corny for those who are «in the subject». For others we decipher. When the idea of the film has appeared, it should be put not even in a script that would be later, but in the business plan, where funds volume and cash flow must be specified. And this is the biggest problem, because it requires the author's awareness in a very narrow and closed area — cinema business economy.

TARAS KORN

MAD-SHOW «REDS!» AT GOGOLFEST-2012 MAD-show «Reds!» by Kateryna Kot was premiered on the 22nd of September at GOGOLFEST-2012

— Against what do you resent?

Kateryna Kot, playwright, director, actor, creator of MAD-show

MAD (music-art-drama) show is a symbiosis of different kinds of art forms and retranslation of reality with artistic means. MAD-show «Reds!» demonstrated a new and unexpected interpretation of the life and work of Russian poet Vladimir Mayakovsky. The show was attended by girls only, thus supporting sentenced to two years members of the band Pussy Riot. The project director and starring Kateryna Kot told UC about spiritual leadership, electoral manipulations, necessity of adventurism and Ukrainian «non-culture» — How did the idea to perform Mayakovsky with maiden team appear? — MAD-show «Reds!» is an invariant of a bigger project, which serve both men and women, professional actors and amateurs. When the news about the start of GOGOLFEST appeared, we reacted immediately and decided to prepare something fresh, topical and relevant regarding the festival. Having no actors, no money, with a vague idea to combine Mayakovsky and Pussy Riot, I wrote an application and release and sent them to the festival. At the same time I started to look for actors, develop new staging, images and so on. Location and format of LabCombinat approached us the best. We chose rather provocative theme — and did not lose. It turned out that this year GOGOLFEST motto was a call: «Resent!»

— It is not quite right to call our actions perturbing. We act not against, but for: the Love of Freedom by Courage. We do not tell anybody what to and what is not to do, we do not criticize, do not teach and do not prohibit. The heroes of our show tell their stories, and thanks to the brilliant Mayakovsky lyrics their stories become powerful with energy and strength, encouraging viewers to think, feel and react. We do not urging — we prompting people to reasoning and intuition. It is great when art gives an example, and that is exactly what we wanted to do — to show alternative behavior, an example. In the final scene Mayakovsky says: «I love! Eternally and faithfully» — and then Themis appears, she washes people and christen — thus forgiving them and unite. That is, in our opinion, what political or at least spiritual leaders should do — to unite people. But they continue to «divide and rule» because this formula has been worked from immemorial time and is still valid. And we would like to remind it in a day before Ukrainian elections. — To remind of the fact that we’ve being intentionally shared? — We’ve being intentionally separated, we’ve being openly manipulated with the most effective and most affordable ways, appealing to emotions and personal relics. For someone this sanctuary is a religion, for someone is a language, freedom of speech, human rights, ethnic, and social package, buckwheat, etc. — And how can Mayakovsky be involved in such context? — Literally. Mayakovsky remains in the minds of most as a poet of revolution and stands. Yes, he is the poet of revolution, but spiritual, not political revolution, revolution in minds. Almost every poem of him has an appeal to throw out slavery from heads, to rise from the knees, to be honest, to live fully, clearly, creatively — to «resent» and act. And he uses such approach in everything, from personal life to creativity. Mayakovsky breaks the stereotypical understanding of family, love and life, breaks the laws of poetry and art, breaks the laws of communication and dialogue between the artist and the weight, he focuses not on the elite but on the masses, and he tries to pull people to his level despite flirting with the audience and becoming mass, and he does it brilliantly. Moreover, breaking the old canons he offers an alternative, he

IGOR BONDAR-TERESHCHENKO

UKRAINIAN ART IN THE MIRROR OF ART CRITICISM Who knows our name, let him call it, so we couldn respond Milorad Pavic There are a lot of comments on contemporary art critics today mostly of situational, or geopolitical nature. According to the canons of traditional school of art, Ukrainian art happens when Ukrainians do it, of course, it differs from modern interpreters of visual culture who profess a completely different attitude to the national art. Their representatives, followers of literate paid journalism, for example believe that it is not necessary to use a term «Ukrainian Art» describing the current situation in the field of fine arts. They mean that that term is required to describe international art as a sign of regional identity. To describe Biennial at Arsenal we may say that David Eliot, the curator, for example, sees Ukrainian art in a way he presented choosing the artists he wanted. Or any other international exhibition involving artists from Ukraine.

ization born by classical cosmopolitanism rightly observe) is possible without any problems, also to be Ukrainian — interesting and uninteresting, traditional and avant-garde (see further above) — you must be born Ukrainian. It's like the difference between a priest and preacher, if the anthropology of phenomenon want to be interpreted. You have to study to be first, you can be second with no science but from God. Of course, there are the aforementioned formal markers that has always distinguished «Ukrainian art» against «modern», and it is difficult to confuse Kharkiv postmodernist Vadim Petrov with cosmopolitan (in the best sense of the word) artists as Chichkan or Gnilitskiy. So there is no wonder the traditional art history class follow the principles above, according to which «it is better when the

Oksana Mas project «Altar of Nations» at St. Sophia square in Kyiv

Jeff Koons. Puppy in front of the Guggenheim museum in Bilbao

It’s interesting that in this system of social and cultural communication all the artists who work in Ukraine are considered to be Ukrainian. Instead of that modern art criticism offers other criteria of distinguish: interesting and uninteresting, traditional and avant-garde, successful and not, finally appellant to people, media or other avant-garde motives, or one that works in the stream of American pop-art. In this sense of course there is no matter for the artist to be «Ukrainian» or not. Yuriy Solomko, for example, says that working with geographic maps he seeks to be understood in any part of the globe.

Ukrainian artists simply making a Ukrainian art». For everything else there will always be others — artists and critics.

Anyway the problem of identification of art is still primarily concerned with genetics nor with geography of phenomena. To become a «modern» artist (in any part of world as followers of modern global-

As to whether works of Solomko, Chichkan or Gnilitskiy are «Ukrainian» it is freely to remember that freedom of creativity is not always the will to self-identification. I mean that the desire «to be understood in any part of the world» that emerged through the dominance of permissiveness (though it sounds strange) obscures more organic function simply to «be themselves». It is on such features of arrogance or humility, integrity or openness that define the genre genetics, any national culture is recognized everywhere in the world. Color pattern, genre and stylistic of elements, the choice of themes and subjects, all this things for all the times shape and form the classic visual criteria,

Artist Oleksandr Savchuk

In the 6th issue of our magazine we launched the survey on the topic «What is the meaning you define the term «Ukrainian culture»?». We gave the responses in our issues for readers to be able to read the thoughts of famous Ukrainians on that topic. With a request to sum up our project and express his own opinion on the Ukrainian culture we asked renowned journalist, TV-presenter, documentary Yuriy Makarov

YURIY MAKAROV

UKRAINE AS A UNIQUE OFFER Oh, it is thankless work to practice on topics of culture: once little chance to say something new and meaningful after the elder Caton and Lotman. When it comes about Ukrainian culture a general escape is requested. How many complaints and hullabaloo, ascertaining of decline and omens of even greater disaster! And just at the same time self-hypnosis sessions about exceptional excellence of one-selves in some areas... It doesn’t worth to think we are the only. After a long chatting I have noticed once some signs of shyness among French humanities, although it seems absurd!.. It turned out that some of them think that their tradition seemed to be too frivolous for some in the world... Who for? When? And American intellectuals can whisper complain that they are a young nation... And Canadians, on the contrary, say they are always at hand in a powerful center of gravity... Not to delve into psychoanalysis, it’s better to become «zero» and take a few platitudes.

1. Culture = complexity. From the time of the Big Bang (or the Act of creation, depending on beliefs) everything in nature gets constantly simpler. Only living matter can complicate the world, only reasonable living matter can understand that it complicates the world. Criterion of cultural power is in the complexity, multistory, ramified. According that, any attempt of reduction pushes culture back in the province, in a mythological «dead time». Such attempts to correct inherited and actual landscape in the way of own comfortable idea are well known for us: «Ukraine is the birthplace of elephant and Sanskrit». Complexity is when everything is connected to everything. You can practice on the topic of Japanese and Ukrainian folk architecture kinship — that would be impressive, but not any more. To find out in this similarity conscious or intuitive display of ergonomic universals, eulogized «Feng Shui» — that would be a real challenge. You can nurture your own birthright, but it is much more productive to trace traces of Trypillian-kukutensky elements in the further evolution of the communities that emerged in that area. What's on among our Romanian brothers? You can make a list of Ukrainian geniuses automatically recording to their circle all the representatives of colonial ideology (for example, Ukraine-hater Bulgakov), you can also explore essays of English authors in German journals, carefully studied by Ukrainian Mykola Gogol to convert them later into images of the Russian novel «Dead Souls».

Another ambitious goal is to explore the building blocks which emerged the design of Ukrainian language and civilization, to distinguish, for example, Iranian, Celtic, Germanic, Turkic components and to realize that they are still present in a latent state. To arrange a virtual archaeological expedition into the depths of the collective consciousness and to find there traces of events that could not have not left their imprints, all they need is to get in the focus, and then it would turn out that the name of God-forgotten village Patalakhivka comes from... Arab military call of «Fath-Alla» (in the name of Allah). That is how stereoscopy restores.

2. Culture = openness, innovation. If to accept for a minute a brazen hypothesis that Modern is the reincarnation of Romanticism and Romanticism is a reincarnation of Baroque, it gets a little easier to breathe. Thus it gets understood why there are so many manifestations of modernity in Ukrainian tradition, despite the long absence of its own full-fledged urban cultural environment, despite the forced provincialism, repression and artificial selection. Baroque explosion in Ukraine of XVII-XVIII centuries has embodied as the dominant pattern, that time after time gave new bursts of innovation, from Shevchenko's poems and prints to painting and architecture of Ukrainian vanguard of 20th. That way modern native art practices fueled by neither public appetite or market nor official institutions have no more mystery anymore. They supposedly useless, but they can’t help growing because there is a lot to grow.

3. Culture = uniqueness and originality. A typical cheap souvenir from a travel to Sri Lanka is a fridge magnet with contours of the island of Ceylon and a slogan «A Land Like No Other». It means that even if you have any special achievements, you still have much to be proud of. I do not hesitate to call it a leading brand of our time: to be «not like others». In politics it means: kindly respond democratic standards, in economics: open markets, ensure transparency, in culture: keep staying yourself! Ukrainian face is an amazing combination of authentic archaic with constant innovative explosions, carotid rustics with impressive displays of urbanization, murderous provincialism of permanent «donation» that means recharging neighbors with personnel and ideas... When it turns out that you are unique and you also have much to be proud of then it is better to slow down depression. As for facilities, then instead of be engaged in psychoanalysis, we should surrender the process and build muscle mass of culture, assuming that culture has a muscle (I believe it does have).

DOVZHENKO FILM STUDIO HAS RELEASED A FEATURE FILM FOR THE FIRST TIME IN 20 YEARS The first Ukrainian full-length feature film by Olexander Ignatusha «Mommy, I love the pilot!» was premiered at the «Molodist» film festival. Everything is Ukrainian in this film: actors, cameramen, director, and even money. It is also special thanks to exquisite Ukrainian erotica performed by Olga Sumska. This is a lyrical story about how husband is cheating his wife and how wife does the same.

This movie has it all what makes woman's heart melting: love, pain and tender sensuality. The actress wanted to do erotic scenes with a greater openness. She thinks it would have given movie more vivid colors. But Olexander Ignatusha bothered the director's originality.For lyricism, dramatic plot and eroticism this picture resembles the Soviet film saga «Long Road In the Dunes»

«KINOMEDIA» FESTIVAL ANNOUNCED THE LAUNCH OF FILMS RECEPTION The third festival «Kinomedia» of short films about the activities and influence of journalists announces the beginning of reception of films.

major festival nominations: animated films, documentaries, experimental films and fiction films. There will be series of public lectures with prominent journalists during the festival. These are the cities where lectures will be held: Poltava, Kharkiv, Lviv, Dnipropetrovsk, Simferopol and Kyiv. There will also be traditional Kinomedia Movie Night and feature and documentary film about the activities of journalists will be shown during the night.

«Kinomedia» is a non-profit film festival about the principles of newspaper journalists, reporters, presenters, PR practitioners and others who write, shoot, talk and work in media. The constant festival slogan is «Undress media in the movie!». Purpose of the event is to support the correct perception of the role of media as an important element of democratic society, is for the understanding of importance of objective independent media existence, that provide everyone with an opportunity to make important decisions consciously and not to be a puppet in the world of information and propaganda. Purpose is to reveal and support the new director's talents in Ukraine. Final and the winners announcement is scheduled on December, the 5th. Films will be accepted in four

«Traveling Kinomedia» organized jointly with the bookstore «E» lasts today. All the «E» bookstores of Ukraine in Kyiv, Kharkiv, Vinnytsya, Lviv, Ternopil, Ivano-Frankivsk hold screenings of «Kinomedia» 2010 and 2011 winners films. Within the festival the film about law and journalism will be also shown, it was organized jointly with the International Documentary Film Festival on Human Rights Docudays UA.

FAMOUS AMERICAN ARTIST EXHIBITION IS FOR THE FIRST TIME IN UKRAINE

Oct. 25, in the gallery of contemporary Ukrainian authorial art «Gamma» solo exhibition «Between Worlds» by famous American artist, a Ukrainianborn Oleg Radwan, was presented for the first time in Ukraine.

ica. It was there in 2002, his career started. The artist receives professionalism, skill and individual style just a few years. In 2012, being outstanding artist Oleg Radwan together with his faithful wife Natalia made his second dream to settle down in Kyiv real.

The artist was born, married and gave birth to his children in Ukraine. In search of peace migrated to Israel, than to Canada looking for stability and experience. He has always had two dreams of his life: to paint with oil on canvas and to live in the best city Kyiv. To realise his first Oleg Radwan went to Amer-

Today Oleg Radwan is an international artist, winner of many world-famous art contests, the winner of 15 awards, participant of more than 20 major exhibitions (including exhibition in Florence, Italy). Metropolitan residents will be able to see his unique, well-known in the world works since October, the 26th.

ART KYIV CONTEMPORARY-2012 The largest forum of contemporary art in Ukraine ART KYIV CONTEMPORARY will be presented in Arsenal on the 1st-18th of November. High-quality domestic and global contemporary art will be demonstrated. The event takes place for the seventh time, this year it changes the fair format and will be held as a forum for the first. 30 leading galleries from Ukraine, Poland, Russia, Italy, Germany and France will present specially drafted contemporary artists’ projects, will introduce collectors and connoisseurs of art with the latest news and bright names from different countries.

Special projects selected for the forum are focused not only on the professional audience, their goal is to introduce a wide audience with historical and analytical content of contemporary art. As part of the program conferences, round tables, discussions, lectures of Ukrainian and foreign experts will be held. Round table dedicated to Ukrainian contemporary art by leading artists, curators and art critics, forum and series of discussions and lectures on the issues of the art market are scheduled as well as a demonstrate of documentaries. Special event is a meeting and communication with a recognized classic of modern art, special guest of this year forum Eric Bulatov.

PAINTING EXHIBITION «CASTLES OF WESTERN UKRAINE» OPENS IN LVIV Cafe-gallery «Shtucka» invites to observe a painting exhibition of plein-air participants «Castles of Western Ukraine» on the 1st-30th of November. The opening took place with the curator Rostislav Vasyo and co-organizers Orest Kosar, Orest Manyuk and Igor Gapon. The exhibition shows the best paint-

ings selected from the works of 167 artists from all over Ukraine (Lviv, Kharkiv, Kyiv, Donetsk, Uzhgorod, Odessa), these are 16 participants of plein-air «Golden Horseshoe». Guests will be able to see Pidgoretskiy, Oleskiy and Zolochiv castles, Svirzh, Lutsk, Kamyanetz-Podilsky and Khotyn forts.

EXHIBITION «PEDAGOGICAL MUSEUM OF UKRAINE CELEBRATES 110 YEARS» The Pedagogical Museum of Ukraine celebrates a double anniversary, the 110th anniversary of its activity (since 1902) and the 100th anniversary of the construction of a special building for the museum in Volodymyrska Street (in 1912). On November, the 14th the opening of the anniversary exhibition «Pedagogical Museum of Ukraine celebrates 110 years» will be. The purpose of the exhibition is to highlight the main periods of the museum through the exposure of national historical education and educational thought of Ukraine, to introduce modern educational activity of Peda-

formative, historical and educational, memorial. The exhibition includes regulations on the establishment and operation of the museum in different historical periods, educational and methodical literature, periodical educational publishing of XIX and early XX centuries, interesting material about the museum. The grand opening will take place at 10 a.m. in the exhibition hall of the museum. gogical Museum, its achievements and creative collaboration. Conceptual idea divides the exhibition space into several main parts: in-

The event content: the presentation of the exhibition, honored guests’ greetings, concert.

OPENING OF THE «ST. NICHOLAS’ MAIN RESIDENCE» AT «MAMAEVA SLOBODA» Cossack Hereditary Spiritual Republic at «Mamaeva Sloboda» will held an official openning of the «St. Nicholas’ Main Residence» for the fourth time on December, the 8th. The solemn moment will happen when honored guests and cossacks from «Mamaeva Sloboda» sign a «Hleyt» (Safe Conduct) with St. Nicholas for the continuation of the «St. Nicholas’ Main Residence»activity and the defense of his good deeds at «Mamaeva Sloboda» throughout the next 2013. Four years ago, in 2009, modern Ukrainian cossacks proposed to Ukrainian community new standard of St. Nicholas holyday. Our Ukrainian Saint Nicholas has all the hallmarks of Ukrainian, he is dressed in priestly vestments and lined with beaver fur gentry kuntush. He

also has hetman hat in his head. Beyond his outward signs he is also a good, sincere, friendly persone who bake with children authentical gingerbread in the furnace — honey-cookies, or as everyone calls them «Nicholases». Children will be also able to learn dumplings molding, making honey candles with wax by their own hands, making reeled doll, an ancient amulet, riding cossack horseback, archery and participating in the quest «In Search of Cossack’s Treasures» at «Mamaeva Sloboda», they will also be able to visit «Fantastic Hut» and to take a personal part in the materialization of one of Ukrainian folk tales or just to travel along the paths of Cossack village, where home animals live on the estates hedges.