Українська Культура by Національне газетно-журнальне видавництво

№ 1-2 (1009-10), 2013 www.uaculture.com МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНЕ ГАЗЕТНОЖУРНАЛЬНЕ ВИДАВНИЦТВО

ВІЧНІ ЦІННОСТІ ВЕЛИКОГО АНТИКВАРНОГО САЛОНУ – 2012

ФЕСТИВАЛЬНИЙ ТУР НАВКОЛО СВІТУ ЗА 12 МІСЯЦІВ

КІНО VS ЖИВОПИС: ДІАЛОГ МИСТЕЦТВ

Українська культура # 1-2 (1009-10), 2013 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 +38 (044) 498-23-61 pr.uaculture@gmail.com Наклад: 2000

Журнал виходить з червня 1921 року Засновник: Міністерство культури України Видавець: ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1; тел. +38 (044) 498-23-65 Генеральний директор: Олеся Білаш Видавнича рада: Олеся Білаш, Віктор Пасак, Максим Бударін, Віктор Вечерський, Олена Воронько, Ольга Дарибогова, Оксана Іонова, Євгенія Крутоголов, Іван Мечков, Лариса Нікіфоренко, Людмила Чумакова, Лариса Петасюк, Олена Чередниченко, Михайло Швед, Людмила Гнатюк, Ольга Голинська, Наталія Потушняк, Оксана Гайдук, Надія Соколенко

Ми за відродження культури, Історії, літератури Берем данину від усіх, Хто за народнеє леліє, Грошей своїх не пожаліє, Щоб зберегти духовний світ, Щасливим хай іде у Новий рік! Збірник коляд та щедрівок, 1930 р.

Головний редактор: Оксана Гайдук Над номером працювали: Оксана Гайдук, Лариса Гончаренко, Катерина Кот Дизайн, верстка: Оксана Женжера Автори: Віктор Вечерський, Катерина Кот, Ігор Бондар-Терещенко, KAIROS, Ярослав Підгора-Гвяздовський, Олександр Гусєв, Антон Філатов, Анна Пароваткіна, Юлія Крикун, Олена Лабунець, Софія Триколенко, Зінуре Ісмайлова, Оксана Женжера Фото на обкладинках: Віктор Сидоренко. «Відображення в незвіданому»

Розповсюдження, передплата, реклама: тел. +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63 nvu.kultura.sale@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації: КВ № 1118 від 08.12.1994 року Друкарня: ТОВ «Видавничо-поліграфічна компанія «Експрес-Поліграф», 04080, Київ, вул. Фрунзе, 47б, корп. 2 тел. +38 (044) 417-25-93 Підписано до друку: 20 грудня 2012 року

Гадаю, ніхто зі мною не вступатиме в суперечку: Новий 2013 рік ми зустріли й кожен із нас очікує реалізації задуманого й поставленого за мету. У цьому році «Українська культура» об’єктивно-суб'єктивно висвітлюватиме різноманітні події у світі культури й мистецтва. Кожен, починаючи від читача і закінчуючи автором, буде знаходити і відкривати для себе щось нове, цікаве, що допоможе йому в повній мірі розуміти тенденції, а також проблеми становлення та розвитку того чи іншого виду мистецтва, дізнаватиметься про непересічних особистостей. Кожен автор матиме змогу розкрити себе, а кожен читач зможе відшукати свої вподобання й думку, якій довірятиме. Головне, ми відчинили двері — інше покаже час!

Редакція залишає за собою право на редагування отриманих матеріалів без узгодження з автором. Думки авторів публікацій можуть не відповідати позиції редакції. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця.

Передплатний індекс у Каталозі видань України 95220

Оксана Гайдук, головний редактор журналу «Українська культура»

КІНО

ОСОБИСТІСТЬ

ДНІ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

ПОВЕРНЕННЯ АННИ СТЕН

ОЛЕКСАНДР ГУСЄВ

ФЕСТИВАЛІ

ВІЗАВІ

ФЕСТИВАЛЬНИЙ ТУР. НАВКОЛО СВІТУ ЗА 12 МІСЯЦІВ

АДРЕНАЛІНОВІ МАНДРИ СКРЯБІНА КУЗЬМИ

ЯРОСЛАВ

ЮЛІЯ КРИКУН

ПІДГОРА-ҐВЯЗДОВСЬКИЙ

А ТА К О Ж У Н О М Е Р І : 4–5 16–17

Анонс Кіно

«УКРАЇНСЬКА НОВА ХВИЛЯ» ПІД ЧАС БУРІ У СКЛЯНЦІ / Антон Філатов 18–23

Мистецтво

24–27

Дискусія

КІНОНЕТЕАТР / Ярослав Підгора-Ґвяздовський 32–34

Інтерв’ю

УКРАЇНСЬКА СПІВАЧКА LAMA ПЕРЕКОНАНА, ЩО СПРАВЖНІЙ «РАЙ НА ЗЕМЛІ» ЗНАХОДИТЬСЯ ЛИШЕ У ВЛАСНОМУ СЕРЦІ / Юлія Крикун 36–39

Кіно

«ХАЙТАРМА» — ФІЛЬМ ПРО ЛЮДИНУ, ЩО ПІДКОРИЛА НЕБО / Зінуре Ісмайлова

КІНО VS ЖИВОПИС: ДІАЛОГ МИСТЕЦТВ / KAIROS

ГІСТЬ

СПЕЦПРОЕКТ

ГІЛЕМ ШЕРФ: ПІНЗЕЛЬ — ЦЕ ВІДКРИТТЯ

ВІНШУЮ ВАС, ДОБРІ ЛЮДИ, З ТОЮ КОЛЯДОЮ!

ОКСАНА ГАЙДУК

ОКСАНА ЖЕНЖЕРА

ДИТЯЧЕ МИСТЕЦТВО

АРХІТЕКТ УРА

ПЕТРИКИ: МИ ПЛИВЕМО ПРОТИ ТЕЧІЇ

ПРИБАЛТИКА: АРХІТЕКТУРНИЙ ДІСНЕЙЛЕНД

ОКСАНА ГАЙДУК, КАТЕРИНА КОТ

ВІКТОР ВЕЧЕРСЬКИЙ

40–43

Театр

ОЛЕКСАНДР ОНІЩЕНКО: РУХ ДО ПРОСТОГО ІГРОВОГО ТЕАТРУ — ЦЕ РУХ САМОГО СВІТУ ДО ПРОСТОТИ / Олена Лабунець 44–47

Виставка

52-54

Ювілей

58-59

Рецензія

62-65

Фоторепортаж з Лувру

ВІЧНІ ЦІННОСТІ ВЕЛИКОГО АНТИКВАРНОГО САЛОНУ-2012 / Анна Пароваткіна АКАДЕМІЯ: ДОСВІД ПОПЕРЕДНИКІВ — НАСТУПНИКАМ / Софія Триколенко МІЖ ПЕРУНОМ І ХРИСТОМ / ІгорБондар-Терещенко

АНОНС КУЛЬТУРНИХ ПОДІЙ В УКРАЇНІ

РІК 2013 DOCUDAYS UA у рамках Мандрівного фестивалю. Покази тривають із жовтня до грудня (включно) у понад 110 містах та містечках. Ювілейний 10-й Docudays UA відбуватиметься у київському Будинку кіно з 22 до 28 березня 2013 року.

Єдиний в Україні Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини проходить щороку впродовж останнього тижня березня у Києві. По завершенню Docudays UA традиційно презентує найкращі фільми в регіонах України

ЦЕНТР ІННОВАЦІЙНОЇ РЕЖИСУРИ У другій декаді квітня починає повноцінно функціонувати арт-кластер «Видубичі», на території якого Влад Троїцький запускає проект «Центр інноваційної режисури». Молоді режисери, рекомендовані Авіньйонським, Единбурзьким та Чеховським фестивалями, а також польським фестивалем «Діалог», приїдуть до Києва для співпраці з українськими театралами. Паралельно формуватиметься презентаційний шоукейс вистав молодих українських режисерів, який покажуть на Гогольfest-2013.

ПЕТРИКІВСЬКЕ МИСТЕЦТВО В ПАРИЖІ У квітні 2013 року у штаб-квартирі ЮНЕСКО в Парижі відбудеться масштабна виставка петриківського мистецтва. Вже досягнуто попередні домовленості щодо організації цього заходу. Заплановано презентувати максимальний обсяг творів — від найперших примірників цього самобутнього мистецтва, які збереглися до сьогоднішнього часу, до сучасних робіт майстрів. Мета заходу — показати розвиток «живого» петриківського розпису у динаміці, у сімейних традиціях, які передаються з покоління у покоління. Окрім виставки у штаб-квартирі ЮНЕСКО, презентації петриківського мистецтва пройдуть у ряді країн, представники яких входять до комітету ЮНЕСКО з питань нематеріальної культурної спадщини.

ВЕНЕЦІЙСЬКА БІЄНАЛЕ-2013 55-та Венеційська бієнале стартує 1 червня 2013 року й триватиме до 24 листопада. Український павільйон представлять харківські художники Микола Рідний і Гамлет Зіньковський, а також київська художниця Жанна Кадирова, комісар українського павільйону — Віктор Сидоренко. Куратор 55-ї Венеційської бієнале Массіміліано Джоні охрестив міжнародну виставку загадковим ім’ям «Енциклопедичний палац» (Encyclopedic Palace).

ДВА ДНІ Й ДВІ НОЧІ Міжнародний фестиваль сучасного мистецтва Два дні й дві ночі нової музики/2Д2Н пройде в Одесі з 20 до 22 квітня 2013 року. Це свого роду безперервна музична вистава, під час якої створюється грандіозна композиціяперформанс із особливою атмосферою, в якій із захопленням беруть участь як глядачі, так і виконавці. Цьогоріч фестиваль відвідають гості з 32 країн, 150 музикантів і композиторів, цікаві музичні гурти з усіх куточків світу, а також близько 3000 глядачів.

ЯРОСЛАВ ПІДГОРА-ГВЯЗДОВСЬКИЙ

ФЕСТИВАЛЬНИЙ ТУР НАВКОЛО СВІТУ ЗА 12 МІСЯЦІВ Кінофестиваль — це значно більше, ніж просто показ фільмів. Аби не бути голослівними, ми вирішили здійснити світову подорож фестивалями в календарному порядку. Маєте календар на кінотур по світу!

світі існують тисячі кінофестивалів. Фактично кожне місто породжує десятки локальних фестивалів, які, зізнаємося, фестивалями не є. Бо має бути постійність у проведенні, конкурсна система, журі, призи і, зрештою, відмінність від інших. Мова про «обличчя». Розголос і статус кожного окремого фестивалю формує така важлива приставка, як слово «міжнародний». Цю приставку має право надавати лише одна організація у світі — Міжнародна федерація асоціацій кінопродюсерів (FIAPF). Щасливців з цією приставкою налічується всього 52. Але є ще абсолютні щасливці — елітні кінофестивалі, котрі утворюють золотий пул, клас «А» — їх лише 14. Проте, якщо якийсь із фестивалів не входить у коло обраних, це не означає, що ми не можемо його вибрати для свого матеріалу, чи не так? Традиційно фестивальний рік відкриває головний фестиваль незалежного кіно «Санденс» у Парк Сіті, що в американському штаті Юта (зазначимо — цей фестиваль не має акредитації FIAPF). 2013 року він розпочнеться 17 січня. Зорганізований 1981 року кіноінститутом «Санденс», який у свою чергу був

Члени міжнародного журі Берлінале-2009

дуже багато, але вони ходять вулицями, а не знімають чи показують свої фільми у конкурсі. А от фестиваль в іспанському Сан-Себастьяні, що 2013 року розпочнеться 20 вересня, може похвалитися співпрацею з українцями. Чи точніше навпаки: українці можуть похвалитися, що отримували тут призи, як, наприклад, оператор Сергій Михальчук, котрого 2002 року преміювали за «Коханця» Валерія Тодоровського. І це велика честь, бо Сан-Себастьян як один із тих найелітніших 14 фестивалів класу «А» є одним з найбільш шанованих форумів: тут 1974 року відкрили Терренса Маліка («Золота мушля» за його перший повнометражний фільм «Пустирі»), тут тричі відзначали Френсіса Форда Копполу і приїхати сюди за щастя мають усі, хто любить мальовничий терен народу басків. Жовтень містить три великих кінофестивалі: у перших числах Лондонський (BFI London Film Festival), у 10-х — Варшавський міжнародний і в 20-х — Київську міжнародну «Молодість». Перший — найбільший, другий — найзатишніший, третій — наш. Плюс 56-річного Лондона — у величині (показ понад 300 фільмів) і маститості, мінус — у шаленій дорожнечі. 29-річна Варшава натомість менша (200 фільмів), менш амбітна і чудово відлагоджена. 43-річна «Молодість» — наше все, а для інших — плюс в оригінальності ідеї (перші фільми) і камерності (відкриття в Оперному театрі є відвертою помилкою, до того ж змавпованою в Одеського МКФ). Закриває фестивальний рік у грудні зовсім молодий (2004-го року), але дорогий всеазійський фестиваль у Дубаї — платформа для арабських режисерів і продюсерів. Власник одного з місцевих ресторанів Роберт Де Ніро — тут не тільки постійний гість, а й такий собі промоутер фестивалю в США. Тож можна собі уявити, що це таке — гроші Арабських Еміратів у сполуці з голлівудськими зірками! Кіно без елементів шоу бути вже практично не може.

Вулиці Парк-сіті під час фестивалю «Санденс»

ОЛЕКСАНДР ГУСЄВ

ДНІ НЕЗАЛЕЖНОСТІ Столичний осінній фестивальний сезон завершився Другим фестивалем американського кіно «Незалежність». Представлені у його рамках документальні картини часом здавалися своєрідним американським кінодзеркалом української дійсності

«Як пережити чуму». Реж. Дейвід Франс

ама ідея проведення подібного заходу може здатися багатьом не дуже доречною: як зауважила одна журналістка на прес-конференції з організаторами фестивалю, навряд чи потрібно зайвий раз показувати американські фільми, адже вони і так заполонили український кінопрокат. Втім, очевидно, що той український глядач, який знайомий лише з картинами вітчизняного кінопрокату, має досить вузьке уявлення про американський кінематограф, бо вважає його відірваною від реальності й позбавленою ознак справжнього мистецтва продукцією «фабрики мрій» на відміну від інтелектуального і вишуканого «авторського» кіно Європи. Це не дивно, адже переважна більшість картин заокеанської держави, що знаходять дорогу в наші кінотеатри, є масштабними комерційними постановками найбільших

кінокомпаній, так званих «мейджорів». У той час як малобюджетні постановки невеликих, «незалежних» студій можна побачити лише на фестивальних заходах. Проте саме такі стрічки не поступаються творам провідних європейських режисерів за своїми художніми якостями. Що стосується американської документалістики, то вона і зовсім є terra incognita в нашій країні, де документальне кіно, на жаль, практично зникло не тільки зі знімальних майданчиків, але й з кіноекранів. Секція документальних картин стала найбільш примітною частиною фестивалю «Незалежність». Фільми, представлені у цій програмі, поєднували жваву манеру викладу й інформативність з високим рівнем емоційного напруження, що забезпечило аншла-

КІНО

АНТОН ФІЛАТОВ

Фото: hurtom.com

«УКРАЇНСЬКА НОВА ХВИЛЯ» ПІД ЧАС БУРІ У СКЛЯНЦІ

14 грудня 2012 року в столичному кінотеатрі «Київ» відбувся показ вітчизняних короткометражних фільмів «Українська нова хвиля». Підбірка складалася з семи стрічок, які знято за підтримки Державного агентства з питань кіно (Держкіно), і більше нагадувала звіт держслужбовців про виконану роботу, ніж альманах ігрових фільмів, орієнтований на глядача. Почалася подія із розлогого вступного слова її організатора — Івана Козленка, заступника директора Національного центру Олександра Довженка, в якому він із десяток разів відзначив «важливу роль Держкіно у зйомках цих стрічок». Зайві розшаркування перед держустановою не залишили часу сказати бодай щось про самі фільми. Проте в одному зі своїх нещодавніх інтерв’ю Іван Козленко дещо критично охарактеризував молоді вітчизняні фільми: «Сучасне кіно… знаходиться в стані сліпого цуцика. Основна проблема вітчизняних фільмів — абсолютний брак ідей. Молоді режисери прекрасно володіють технікою, але вони далебі не мають що сказати. Безумовно, через пару років з’явиться гарне кіно, але про те, що в Україні скоро буде щось на кшталт румунської нової хвилі — говорити зарано». Дефініція «нова хвиля» передбачає певну унікальність стилю. Тому кінопоказ було названо «Українською новою хвилею» дещо авансом — у нашому кіно ще не з’явився самобутній стиль, яким би воно відрізнялося від будь-якого закордонного кінематографа. Відкрила покази коротенька стрічка Юлії Райвентер «Діалог на самоті» (2011), яка стала своєрідним «аперитивом» перед головними стравами підбірки. Сюжет обігрує побутову сценку між чоловіком і жінкою, в якій мовчання звучить красномовніше за багатослівність. Окрасою всієї програми стали короткометражки «Уроки української» (реж. Руслан Батицький) і «Дорога» (реж. Максим Ксєнда), показані на широкому екрані вперше.

Сюжет «Уроків української» починається з того, що в забуте Богом шахтарське містечко приїздить молода вчителька, у якої починається роман з молодим хлопцем-шахтарем. Закон банди підмінює в цих краях мораль, тож місцеві молодики, зголоднілі за привабливими дівчатами, починають полювання на вчительку та її хлопця. На тлі загальної сірості та вбогості цього містечка зло набуває пишних барокових форм. Стрічку знято в естетиці живопису Арсена Савадова. Меседж цієї кінокартини насувається на глядача з силою перевантаженої шахтарської вагонетки. Вона тяжко котиться під гору, підминаючи під себе долі головних героїв і, досягши кульмінації, — зривається в шахту, таким чином немовби повертаючи назад — у пекло — всю ту погань, що не дає спокійно жити людям на землі. Фільм «Дорога» в певній мірі продовжує тему попередньої стрічки. У центрі сюжету — хлопчик, що живе без батька в шахтарському містечку. Побившись об заклад із друзями, він прикидається інвалідом-візочником, чіпляється до вантажівки і вирушає в такий спосіб до іншого міста. Ціль хлопця — побачити батька, який покинув його і створив нову сім’ю. Під час цієї подорожі хлопець уперше в житті зустрічає чоловіка, якому небайдуже його життя. Тож пригода стає для нього своєрідною ініціацією в доросле самостійне життя. Проблиском позитиву серед мінорної концепції всієї підбірки «Української нової хвилі» стала стрічка Дениса Сполітака «Між двадцятою та опівночі». Під масивні музичні ритми у фільмі розповідається про пригоди інститутської богеми. Алко-нікотинова атмосфера вечірньої гулянки перетворюється в зону вільної творчості: один грає на гітарі, другий — малює, а третій в цю мить їх фотографує. Експериментальні прийоми надали стрічці певної дотепності і драйву, який змушує глядача згадати свої власні інститутські пригоди.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА № 1-2 2013

АНТОН ФІЛАТОВ

КІНО VS ЖИВОПИС:

ДІАЛОГ МИСТЕЦТВ Нерідко кінематограф стає калейдоскопом мистецтв, абсорбуючи в собі ідеї та напрацювання з інших жанрів. Своїм візуальним рядом кіно підсилює емоційність музики, театрові надає додаткового простору, проте найбільше спільного у кінематографа саме з образотворчим мистецтвом

е десятиліття тому вітчизняні кінематографісти бралися за живопис чи графіку перш за все тому, що не мали можливості знімати стрічки і їм доводилося виражати свої ідеї на площині полотен. Сьогодні ж засоби створення фільму стали значно доступнішими, і вже можна говорити про те, що кіно для вітчизняних митців поступово стає одним із рівноправних засобів творчого вираження. Тому живопис перестає бути «допоміжним» мистецтвом для кінематографа, натомість між ними починає налагоджуватися повноцінний діалог. Ми представляємо десять сучасних митців України, котрі працюють як в кіно, так і в живописі. Одні шукають у фільмах натхнення для створення своїх полотен, інші — навпаки — відпрацьовують у графіці свої кінематографічні задуми. Хтось використовує кіно в якості підробітку, а для когось воно — спосіб розширити простір своїх картин.

СЕРГІЙ ЯКУТОВИЧ Створювати декорації та костюми для кіно митець почав, коли йому було вже за п’ятдесят — відтоді роботи Якутовича з’явилися у шести фільмах. Автори цих стрічок відзначають високий рівень уміння художника переказувати сюжет виключно за допомогою статичних візуальних образів. Ця майстерність добре виявляється в його численних ілюстраціях до книжок. «Можливо, я навіть не художник, а інтерпретатор та імпровізатор текстів», — коментує митець. Для стрічки Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» (2001) Якутович створив масивні інсталяції, монументальні багатофігурні полотна та архітектурні форми, тому критики назвали фільм «намальованим кіно». Робота над цією картиною надихнула художника на графічну серію «Мазепіана» (2003). За висококласні декорації та костюми до картини Володимира Бортка «Тарас Бульба» (2009) Сергія Якутовича було відзначено національною кінопремією Росії «Золотий орел».

Ілюстрація до фільму «Тарас Бульба»

Сергій Якутович на зйомках фільму «Тарас Бульба»

ЯРОСЛАВ ПІДГОРА-ЃВЯЗДОВСЬКИЙ

КІНО

НЕТЕАТР

Реалізацію відомого вислову «театральні ефекти» часто-густо можна спостерігати у площині кіно, причому як у метафоричному сенсі, так і в прямому. Хоча те, що театр — не кіно, здається, вже давно всі мали б зрозуміти ЛЮДИ

Фото: Brian Bowen Smith/Universal Studios

Хто б там що не думав, театр не є божественним творенням, його створив малий творець — людина; він є проявом суто людським. Проте «театральні ефекти» за межами сцени і не під час святкувань, поховань чи Богослужінь лише викликають сміх. Що, тим не менш, не зупиняє людей в їх привселюдному блазнюванні. Щоб довго не копатися в психоаналізі, з’ясовуючи причини використання фізіономічних чи психологічних масок, просто скажемо, що загалом «театральність» найчастіше виявляють люди, поставлені в неприродні умови, коли доводиться говорити не те, що думаєш, і не так, як звично. Політики, чиновники, керівники різних рівнів і профілів як правило виголошують свої промови у способи карколомної видозміни людської мови й поведінки, покликаної не так, аби було щось зрозуміло, як для формальності. Власне, так само не є кращим способом донести думку й емоційність,

ЮЛІЯ КРИКУН

АДРЕНАЛІНОВІ МАНДРИ СКРЯБІНА КУЗЬМИ Відомий український музикант Андрій Кузьменко, лідер гурту «Скрябін», не звик сидіти на місці. Про свої мандри він розповідав у книзі-автобіографії «Я, Побєда і Берлін» ще у 2006 році. Тепер, в спеціальному інтерв’ю для «УК», Кузьма ділиться враженнями від останніх подорожей: як він не був з’їдений білим ведмедем, чому оберігає себе від подорожей на Схід і як відшукує дивовижні місця, подорожуючи Україною

Кузьма підкорює вершини — Кузьма, чи називаєте себе «затятим» мандрівником? — Якби я був «затятим» мандрівником, то мав би конкурувати, наприклад, з Амеріго Веспуччі чи Христофором Колумбом. Гадаю, «затяті» мандрівники, — це ті, хто лише подорожують і більше нічим не займаються. А коли не подорожують, то збирають гроші на подорож. Мабуть, у цьому вони бачать сенс життя. У мене інакше, на подорожі я витрачаю лише вільний час: маю вільних три дні — маю подорож. За такого щільного концертного графіка, як у мене, я просто не звик сидіти на місці. — Чи можете виокремити якусь найбільш захоплюючу і незвичну мандрівку? Розкажіть про неї, будь ласка.

— Найбільш захоплююча подорож — це Шпіцберген, що норвезькою означає «холодні береги». Тоді була найбільша концентрація пригод. Уявіть собі: Шпіцберген, полярний день, 2-ге червня, на стовпчику термометра мінус 10, ми вирушили на прогулянку околицями острова. Самі запрягали сани, самі на них поїхали і самі їх штовхали, коли собаки не могли тягнути під гору. Зрештою, ми виїхали на плато і побачили сліди білого ведмедя — вони були більшими, ніж колія від саней. До речі, ведмідь бігає удвічі швидше, ніж собача упряж. А потім побачили і самого білого ведмедя, коли він на крижині шматував, здається, моржа. Такі адреналінові мандри миттєво накривають тебе з головою. Це як стрибок із парашутом: доки не зробиш крок, не дізнаєшся, який то кайф! А Шпіцберген… він такий жорстокий, що аж красивий.

Є Р М І Л О «ВІДОБРАЖЕННЯ В НЕЗВІДАНОМУ» В Ц Е Н Т Р Серія «Відображення в незвіданому»

20 січня 2013 року в Харкові в Центрі сучасного мистецтва «ЄрміловЦентр» закінчилася виставка робіт Віктора Сидоренка «Відображення в незвіданому». До експозиції увійшли живопис, об’єкти і відео. Віктор Сидоренко — київський художник, мистецтвознавець, засновник і директор Інституту проблем сучасного мистецтва НАМ України, лауреат багатьох українських та зарубіжних фестивалів і конкурсів. Він — один із провідних художників і лідерів сучасного українського мистецтва. Перехід від реалізму радянської епохи до неоавангардизму був для нього нелегким. Час, пам'ять та історія — основні концепти, з якими працює художник, осмислюючи вплив історичного (радянського) минулого на сучасність. «В умовному просторі, позбавленому часу, переміщуються чоловічі фігури в підштанках — образ, з яким художник працював у минулих проектах «Занурення»,

«Левітація». Новий проект Віктора Сидоренка «Відображення в незвіданому» про свободу — точніше, про ілюзію, фікцію свободи, яку ми змушені саме так сприймати, про її парадоксальну неможливість, неможливість втілення в реальності. Персонажі нового проекту Віктора Сидоренка «Відображення в незвіданому» долають окови несвободи економічної, соціальної, етичної. У проекті свобода, нарешті, набуває свого справжнього — фантазматичного виміру. Екран фантазматичних проекцій — це і є незвіданий допоки простір, в якому стає можливим істинне відображення — правдивий погляд на самого себе. Остаточне звільнення особистості не декларується, а досягається за допомогою художніх засобів. Легкість та артистичність живопису свідчить про те, що складна історична доля, нарешті, відпускає нас і перетворюється на міф. Фігури вже не завмирають у трансовому заціпенінні левітації, вони стрімко з’являються, щезають, телепортуються, винирюють з якоїсь плазми, що зберігає обриси їхніх тіл, зникають… Це — втілення мрії художника про абсолютну свободу, мрії про пластичний та піддатливий простір, в якому можливо все на відміну від реальності…» (За Вікторією Бурлакою). Зазначимо, що Віктор Сидоренко є комісаром українського павільйону на цьогорічній 55-ій Венеціанській бієнале, яка стартує 1 червня. Україна на ній представить проект «Енциклопедична башта» — уявний музей головних винаходів людства. 31

ЮЛІЯ КРИКУН

УКРАЇНСЬКА СПІВАЧКА LAMA ПЕРЕКОНАНА, ЩО СПРАВЖНІЙ «РАЙ НА ЗЕМЛІ» ЗНАХОДИТЬСЯ ЛИШЕ У ВЛАСНОМУ СЕРЦІ Невід’ємною частиною життя більшості українських зірок є подорожі до різних країн світу. Мрії та бажання у кожного різні, але трапляються надзвичайно цікаві розповіді про мандри до дивовижних куточків нашої планети. У чому ж привабливість цих місцин, які так захоплюють та надихають знаменитостей? Можливо, це чужа, незвична для нас культура, нові знайомства, побут людей чи особливості національної кухні. Співачка Лама (Наталя Дзеньків) розповіла «Українській культурі» про свою пристрасть до філософії Сходу, улюблені місця відпочинку та про мелодії країн світу у її піснях

— Що цікавого побачили? — В Італії я була вперше, тому вражень дуже багато. Ми об’їздили безліч історичних, прекрасних, яскравих, мальовничих місць, познайомилися з приємними та доброзичливими людьми. Дуже вразила архітектура та, особливо, жителі. Італійці — темпераментний та доброзичливий народ, має багату своєрідну культуру, цікаві давні традиції. Вражають не лише їхні культурні пам’ятки, а сам світогляд, менталітет, особливості побуту, смак в одязі. Я мала нагоду поспілкуватися з місцевими жителями — це чудова нація — відкриті, привітні, дуже позитивні люди. Спілкування з ними налаштовує на романтичний лад. — Чи подобається Вам загалом пізнавати чужу культуру, що викликає найбільше захоплення?

— Наталю, в яких цікавих місцях Ви побували минулого літа? — Наразі я поринула у написання третього альбому, тож відпочинку приділяю мінімум уваги. Улітку я побувала в Ужгороді, вирішила відкривати для себе Україну з іншого боку. Бо зазвичай їздила містами нашої держави лише по роботі. За концертами зовсім не було часу познайомитися ближче з мальовничими українськими містами. Отож зараз, коли маю вільну хвилину, намагаюся кудись з’їздити. Також була за кордоном, але то все по роботі. Разом зі своєю творчою командою музикантів декілька днів провела в Італії. Там ми знімали кліп на пісню «Пробач». Це дуже лірична, чуттєва композиція, тож місце зйомок було обране не випадково. Де ж, як не у романтичній Італії, знімати відео про кохання?

— Люблю подорожувати, відкривати нові місця, знайомитися з новими людьми. На жаль, не маю можливості робити це частіше. Я за своєю природою «трудоголік», постійно у справах, завжди хочеться щось робити — втілювати мрії у життя. Приділяю максимум часу та сил творчості, тому знайти за такого щільного графіка хоча б декілька днів поспіль на відпочинок — дуже складно. Вже досить давно я не подорожувала як турист. Зазвичай, це робочі відрядження. Але коли планую відпустку, то обираю країну, де ще не була, аби познайомитися ближче з її культурою, особливостями, дізнатися щось нове про її мешканців. Мені не подобається пасивний відпочинок, обов’язково потрібен рух — знайомства, враження, емоції. Вважаю, ніякий гід не розкаже про країну/місто так, як може зробити це місцевий мешканець, тому після усіх подорожей у мене з’являються нові товариші у різних куточках нашої планети.

ЗІНУРЕ ІСМАЙЛОВА

«ХАЙТАРМА» — ФІЛЬМ ПРО ЛЮДИНУ, ЩО ПІДКОРИЛА НЕБО У Криму в Бахчисараї відбулися зйомки першого кримськотатарського повнометражного історичного художнього фільму «Хайтарма» за назвою найголовнішого кримськотатарського парного танцю чоловіка і жінки, в якому і музична, і хореографічна частини мають свої повтори. Хайтарма — це своєрідний ідентифікатор народу. Сюжет картини повертає глядача в далекий і трагічний травневий день 1944 року, коли кримські татари були депортовані з півострова

оловний персонаж — двічі Герой Радянського Союзу, легендарний кримськотатарський льотчик-винищувач Амет-Хан Султан, уродженець Алупки, який у цей день знаходився в Криму і був свідком тих подій. Автори прагнули крізь призму долі героя показати трагедію кримськотатарського народу — депортацію. Над фільмом працювала команда фахівців-професіоналів, переважно з Києва, українські та російські актори — Олексій Горбунов, Юрій Цурило, Валерій Шитовалов, Андрій Самінін, Олексій Тритенко, Дмитро Суржиков та інші. Режисер картини і виконавець головної ролі — відомий український і кримськотатарський актор та сценарист Ахтем Сейтаблаєв. В останні роки Ахтем Сейтаблаєв утверджує себе як серйозна фігура в українській кінорежисурі. На його режисерському рахунку фільми: «Чемпіони з підворіття» (2012), «Темні води» (2011), «Одного разу в Новий рік» (2011), «Осінні квіти» (2009), «Осінні турботи» (2009), «Операція «ЧеГевара» (2008), «Фабрика щастя» (2007), «Квартет для двох» (2007). Оператор картини — Володимир Іванов (оператр фільму «Крос», що відзначений малою Золотою пальмовою гілкою). За словами продюсера Іванни Дядюри, з Ахтемом вони створили багато кінопроектів. У нього давно була мрія зняти художній фільм для кримськотатарського народу. Зйомки відповідального і масштабного проекту тривали протягом жовтня. Уночі, 12 жовтня, недалеко від залізничного вокзалу Бахчисарая, де декоратори побудували вагони, за архівними документами відтворили точну копію станції Сюрень, знімалися масові сцени депортації кримських татар, що відбувалася в ніч на 18 травня 1944 року. Саме звідси відправляли у страшну невідомість кримських татар Бахчисарайського району і Південного берега Криму.

Ахтем Сейтаблаєв в ролі Амет-Хана Султана у фільмі «Хайтарма»

Незважаючи на нічний час, більше тисячі чоловік з усього Криму за покликом серця приїхали на ці воістину історичні зйомки. У них були зайняті тільки жінки, діти та люди похилого віку, оскільки більшість чоловіків у той воєнний період перебувала на фронті. Треба сказати, що багато кримських татар і досі дбайливо зберігають нечисленні предмети, що залишилися в них з тієї пори, та одяг, в якому приїхали на зйомки, щоб максимально зблизитися з тим часом. Та ніч зйомок масових сцен фільму «Хайтарма» надовго вкарбується в їхню пам'ять. Можливо, не випадково був обраний і час зйомок, адже 25 жовтня виповнилося 92 роки від дня народження головного героя фільму — Амет-Хана Султана, двічі Героя Радянського Союзу, лауреата Державної премії, заслуженого льотчика-випробовувача СРСР, Почесного льотчика Франції, Почесного громадянина міст Ярославль, Мелітополь, Алупка та Автономної Республіки Крим. Увійшовши в роки Другої світової війни в десятку кращих льотчиків-асів, у мирний час Амет-Хан Султан став випробовувачем нової авіаційної та космічної техніки. Його по праву можна назвати видатною особистістю XX століття.

ОЛЕНА ЛАБУНЕЦЬ

ОЛЕКСАНДР ОНІЩЕНКО: РУХ ДО ПРОСТОГО ІГРОВОГО ТЕАТРУ — ЦЕ РУХ САМОГО СВІТУ ДО ПРОСТОТИ Творчу лабораторію «Театр на Чайній» засновано в 2010 році талановитими акторами та режисерами, випускниками Одеського театрального ліцею. Театр знаходиться в одному з приміщень колишньої чаєрозважувальної фабрики. Саме звідси походить його назва та одна добра традиція — поїти глядачів чаєм або кавою після вистав та розмовляти або мовчати (кому як подобається) про щось дуже важливе

Директор «Театру на Чайній» Олександр Оніщенко Тут театр не починається з вішалки. Гості потрапляють на виставу через експериментальний центр сучасного мистецтва. Пройшовши повз експозицію, глядач опиняється в залі на півсотні місць, яка поступово перетворюється на сцену. У цьому театрі немає меж. Сюди приходять працювати актори та режисери, що втомилися від великої сцени та хочуть створювати спектаклі за мотивами особистих почуттів. Олександр Оніщенко, директор та засновник «Театру на Чайній», розповів про власну творчу майстерню. — Ви створили такий театр, де режисери та актори можуть вільно самовиражатися. Чим для вас є свобода?

Скоро світ повернеться до первісної чистоти, і найголовнішим у житті буде людина

— Свобода можлива тільки при дуже високому рівні відповідальності. Cвобода така, якою її звикли сприймати, — це анархія і розпад. Насправді свобода виникає тоді, коли дотримуєшся певних законів. — В які моменти театрального процесу ви відчуваєте себе вільним?

— Вільним відчуваю себе в той момент, коли виникає ідея, на початковому етапі роботи. Чим далі заходиш — тим менше стає незалежності, ну, а коли вистава виходить на глядача, свободи стає все менше і менше. Ми намагаємося не залишати свого глядача осторонь, робити так, щоб хоча б половина зали сприймала те, що ми робимо. У нас немає термінів, в які потрібно вкластися, і через це я відчуваю себе достатньо вільним саме на початку роботи над виставою. — А щасливим?

— Є момент, коли знаходишся на сцені як актор, і відбувається таке єднання із залою, коли він тебе наче несе на руках. Як режисер відчуваєш подібне, коли дивишся збоку і розумієш, що все складається. А іноді щастя буває дуже тихе, коли спокійно, нікого немає, приходиш і розумієш — це маленьке диво, що такий театр є. — Які твори склали основу вашого світогляду? — Перш за все, Федір Михайлович Достоєвський, а також Євангеліє.

АННА ПАРОВАТКІНА

ВІЧНІ ЦІННОСТІ ВЕЛИКОГО АНТИКВАРНОГО САЛОНУ-2012 Великий антикварний салон відсвяткував перший ювілей — п’ятиріччя з дня заснування. Стартувавши ще у приміщенні Українського дому з ініціативи Наталії Заболотної, за п’ять років свого існування він перетворився, у першу чергу, на освітньопопуляризаторський всеукраїнський форум. Адже виставлені навіть на продаж вітчизняними комерційними антикварними салонами раритети здебільшого мають музейне значення

аме про це йшлося і під час прес-конференції за участі організаторів Салону, яка передувала його відкриттю. І гендиректор Національного мистецького та музейного комплексу «Мистецький арсенал» Наталія Заболотна, і її перший заступник, куратор «Мистецького арсеналу» Олександр Соловйов, і керівник музейного відділу Ольга Мельник, відповідальна саме за проведення антикварного форуму, висловили сподівання, що з часом найцінніші об’єкти, які тільки-но шукають свого покупця на антикварному ринку, опиняться саме в музейних колекціях. А ще команда очільної мистецької інституції країни бачить одним зі своїх головних завдань домогтися, аби кількість українців, які відвідують музеї, збільшилася принаймні вдвічі. (За наведеними під час прес-конференції даними, сьогодні хоча б раз за життя у музеї побував кожен десятий співвітчизник. «Сподіваємося, що наступного року це буде кожен п’ятий», — оптимістично заявила пані Наталія Заболотна). За традицією, Великий антикварний салон складається з двох платформ: музейної та експозицій старовини від антикварних галерей, аукціонних домів, приватних колекціонерів. З-посеред іншого, до уваги глядачів (і покупців) останні представили твори Марії Примаченко, Віктора Зарецького та інших класиків сучасного мистецтва. І навіть… офорти Сальвадора Далі та автографи Катерини II, Льва Толстого, Олександра Купріна та… членський партійний квиток РСДРП Андрія Дмитровича Ульянова. (Як пояснило нам керівництво київської галереї «АРТКАПІТАЛ», племінник Леніна усе життя прожив у Києві). Та найцікавішою видалася все ж таки музейна платформа. Вже у 2011 році форум передусім запам’ятався нечуваним проектом, спільним із вітчизняними музейниками: у рамках тодішнього «Ар-

ОЛЕКСАНДР ГУСЄВ

ПОВЕРНЕННЯ АННИ СТЕН Національний центр Олександра Довженка вкотре продемонстрував несподівані для державної інституції ентузіазм і творчий підхід до презентації вітчизняного кінематографа, вдало вписавши свої заходи в насичену програму Другого міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал». Організована центром «Ретроспектива екранізацій творів світової літератури з фільмографії кінодіви Анни Стен» об'єднала в одному залі запійних книголюбів з синефілами. Уперше за 85 років Анна Стен — кінозірка радянського, німецького та американського кіно — завдяки цій ретроспективі з'явилася на великому екрані у Києві, своєму рідному місті

Іноземний прокат картин робить популярною Анну Стен і в Європі. Німецький продюсер, дізнавшись, що одна з найвідоміших радянських актрис живе в маленькій кімнаті комунальної квартири, запросив її до Німеччини, пообіцявши, що в його країні вона буде володіти особняками й автомобілями. Зрозуміло, в умовах опущеної Залізної завіси Анна не була вільна приймати подібні пропозиції, а «Радянський екран», стверджуючи, нібито актриса відмовилася від буржуазних розкошів з любові до соціалістичного раю, з гордістю писав, що капіталістам не зрозуміти, «що Анна Стен живе в невеликій кімнатці, де за ширмою з одного боку крихітний диванчик, що зображує кабінет, а з іншого — спальня, оскільки в радянській країні кіноактриса не сліпуча і миттєво згасаюча зірка, яка волею гаманця і примхою натовпу спалахує на мерехтливому горизонті кінематографа. Наша кіноактриса народжена Жовтнем, і тільки тому здатна створювати яскраві, часом приголомшливі образи людини революції, хоча на її зарплату і не побудуєш палацу під мармур».

Тим часом, незабаром після опублікування цієї статті, у 1929-му році актрисі дозволили виїхати до Німеччини, щоб під егідою радянсько-німецької кінокомпанії «Межрабпомфільм» знятися в картині «Бухгалтер Кремко» німкені Марії Гардер, відомої своїми комуністичними переконаннями. Однак на батьківщину «народжена Жовтнем» актриса вже не повернулася. Слідом за «Бухгалтером Кремко» Анна зіграла Грушеньку у фільмі «Вбивця Дмитро Карамазов», поставленому Федором Оцепом, її чоловіком, який зумів покинути СРСР ще раніше за неї. Після значного успіху цього фільму вона погодилася зніматися в стрічках найбільшої німецької кінокомпанії УФА, не отримавши на це, зрозуміло, ніякого дозволу від керівників радянської кінематографії. За цю «зраду» на актрису навалилася з критикою німецька марксистська преса. Слідом за цим відомий радянський критик і сценарист Хрисанф Херсонський (один із головних противників творчості Олександра Довженка) опублікував у журналі «Пролетарське кіно» фейлетон про Анну, «що продала своє радянське громадянство, помінявши його на успіх «ідейної куртизанки», в якому помістив витяги з її щоденника, довіреного Херсонському самою Анною перед виїздом до Німеччини, супроводжуючи цитати образливими коментарями. Очевидно, саме це газетне цькування змусило Анну прийняти рішення триматися подалі від рідної країни з її ревнителями ідеологічної чистоти.

Закінчивши Київське театральне училище, Анна вирушила до Москви на кінопроби, і, дебютувавши у 1926-му, протягом декількох років набула всесоюзної популярності, знімаючись у провідних режисерів молодого кіно — Федора Оцепа, Бориса Барнета і Якова Протазанова.

вим у 1928 році. Фільм поставлений за оповіданням Леоніда Андреєва «Губернатор» — одному з найбільш талановитих художніх свідчень про бурі дев'ятисотих років, в якому драми цього неспокійного часу — страйки, розстріли мирних демонстрацій та політичні вбивства — набули глибокого осмислення в тонких психологічних портретах і картинах соціальної дійсності. Головний герой цього твору, губернатор провінційного міста, в запалі хвилинного гнівного пориву та досади наказує стріляти у натовп бунтівних робітників. Несподівано, ніби випадково виявившись винуватцем кривавої бійні, вбивцею жінок і дітей, губернатор пробуджується від душевної сплячки чиновника, впевненого у справедливості навколишнього порядку і правоті своїх дій. Болісно страждаючий від докорів сумління, він виявляється людянішим за своє оточення, що запевняє його, ніби в наказі стріляти не було нічого злочинного, і готується прийняти покарання від підпільників, які засудили його на смерть. Незважаючи на жорсткий ідеологічний диктат (сценарій екранізації довелося двічі переписувати через критику партійних структур),

На батьківщині ім'я Анни Стен, як і інших представників світу мистецтва, що емігрували, було забуте

від роздумів про моральність і богошукання, для чого їм знадобилося звести до мінімуму роль Івана, а бідний Альоша зовсім був вигнаний із сюжету. У результаті «Брати Карамазови» у своєму екранному втіленні виявилися жалісливою мелодрамою, наповненою дещо стомлюючими істериками. Але саме в подібному вигляді східноєвропейська культура і її представники були затребувані тогочасною західною публікою, і в цьому сенсі «Вбивця Дмитро Карамазов» являє собою характерний зразок кінематографа своєї епохи. А можливість відчути дух минулого часу, чарівність застарілої естетики — чи не головне, за що ми цінуємо подібні ретроспективи, тим паче, що головною героїнею у цій ретроспективі була наша землячка Анна Стен.

Протазанову вдалося створити у своїй картині образ, що разюче відрізняється від зображення царських вельмож у тодішньому радянському кінематографі, які поставали перед глядачами виключно у якості карикатурних негідників, тупаків і підлабузників. Слідом за оповіддю Андреєва, фільм (багато в чому завдяки блискучому виконанню великого російського актора Василя Качалова) розкриває трагедію «хорошої людини на поганому місці», самовпевненого представника громадської еліти, який поступово усвідомлює себе злочинцем, відторгнутим порядними людьми. Для Анни Стен авторами адаптації спеціально була написана невелика роль гувернантки в губернаторському домі, для якої трагедія, що сталася, є крахом безжурного існування — ненависть і огида, які вона починає відчувати до господаря, борються в душі героїні з її повсякчасною відданістю, любов'ю до нього. Завершив ретроспективу один з найвідоміших фільмів за участю Анни Стен — «Вбивця Дмитро Карамазов», той самий фільм Федора Оцепа, який дозволив актрисі завоювати зоряний статус в Німеччині і став для неї путівкою до Голлівуду. Звернення до одного з головних (і найпопулярніших на Заході) романів російської класики цілком закономірно — стрічка була створена в 31-му році, вже в звукову епоху, коли емігранти з російської імперії через свій акцент могли отримати помітну роль лише в драмах «з російського життя». Картина здобула широкий глядацький успіх і заслужила схвальну критику за особливу, похмуру атмосферу, віртуозні польоти камери і виразний монтаж — візуальним рядом «Вбивці Дмитра Карамазова» захоплювалися і найзначніший німецький теоретик кіно Зігфрід Кракауер, і сам Хорхе Луїс Борхес. Проте, при всіх своїх кінематографічних достоїнствах, фільм навряд чи здатен викликати особливий ентузіазм у шанувальників великого роману Федора Достоєвського. Автори екранізації витягли з «Братів Карамазових» лінію взаємин Карамазова-старшого і Грушеньки та старанно очистили цей любовний трикутник

СОФІЯ ТРИКОЛЕНКО

АКАДЕМІЯ: ДОСВІД ПОПЕРЕДНИКІВ — НАСТУПНИКАМ Важливість академічної школи для розвитку будь-якого виду мистецтва важко переоцінити. На досвіді, набутому попередниками, навчається кожне нове покоління, вдосконалюючи засвоєні художні прийоми та формуючи власну манеру, власний неповторний стиль. Найкращі або найзнаковіші зразки кожної з мистецьких епох стають надбанням світової скарбниці духовно-естетичних цінностей і поповнюють музейні збірки

о 95-ї річниці свого заснування Національна академія образотворчого мистецтва й архітектури презентувала у залах Національного художнього музею України роботи зі своїх фондів. Чимале зібрання представлене зразками різноманітних живописних і графічних течій різних періодів. Академія була заснована у грудні 1917 року, урочисте відкриття відбулося в приміщенні Української Центральної Ради. Ініціаторами її заснування були академік Михайло Грушевський, художники Василь і Федір Кричевські, Олександр Мурашко, Михайло Бойчук, Георгій Нарбут та інші. Академія стала першим художнім вищим навчальним закладом на території України. Протягом свого існування вона була неодноразово реорганізована, перейменована і перебудована. У 1922 році її було перейменовано в Інститут пластичних мистецтв, а в 1924 році об’єднано з Київським архітектурним інститутом. Тоді ж заклад отримав нову назву — Київський художній інститут. Активно розвивалася структура навчального закладу. На факультетах, окрім станкового, монументального живопису та скульптури засновано відділення теа-кіно-фото і декоративно-ужиткового мистецтва; долучено педагогічний факультет. Але в 30-х роках, у зв’язку із посиленням політичного тиску та міжусобними суперечками між представниками різних художніх напрямків і течій, була проведена нова реорганізація. Київський художній інститут став Київським інститутом пролетарської мистецької культури та був перепрофільований за факультетами: художнього оформлення пролетарського побуту, скульптурного оформлення соціалістичних міст, комуністичного мистецького виховання і художньо-пропагандистський. Але вже у 1934 році відбулася нова реформа: заклад перейменовано у Всеукраїнський художній інститут; поступово повертаються академічні основи. У часи репресій та Другої світової війни великою мірою постраждали представники і викладацького складу, і студентства закладу. У повоєнний період

Олександр Мурашко. «Дівчина в червоному капелюсі»

Тетяна Яблонська. «Біля дитячого садка»

ПЕТРИКИ: «МИ ПЛИВЕМО ПРОТИ ТЕЧІЇ» Редакція «УК» приєдналася до вітань сім’ї Петриків з перемогою на міжнародному співочому конкурсі «Дитяче Євробачення» і розпитала незвичну родину про музичні вподобання, виховання, плани на майбутнє та дитячі мрії

— Вікторіє, у своїй автобіографії на сайті Ви написали, що маєте вчителя, який навчає Вас слухати «правильну музику». Що це за музика і як вона Вас формує як особистість і співачку? — Це джазова музика, зокрема така виконавиця, як Арета Франклін. Якщо послухати якісних сучасних виконавців як зі світової, так і з української сцени, стає зрозуміло, що їхній вокал походить із джазового, тому що джазовий спів — це основа. Я багато слухаю і навчаюся тому, як великі вокалісти працюють з голосом, і тренуюся на їхніх прийомах. — Скажіть, а яку музику слухають Ваші друзі? Чи впливаєте Ви на їхні смаки і чи допомагаєте їм сформувати гарний музичний смак? — Я намагаюся ні на кого не впливати. Мої друзі слухають популярну музику, це переважно реп і хіп-хоп, і їм це подобається. Я теж можу приєднатися до них. Те, що слухаю я, здається їм нецікавим, несучасним, незрозумілим, проте я вважаю правильною саме джазову музику. — Ви для себе уже вирішили — будете виступати у сімейному тандемі «Петрики» чи кожна розвиватиме свою творчість окремо? Як оцінюєте одна одну: критикуєте, вказуєте на помилки? Ігор, батько: — Дочки вже давно визначилися, що будуть співати кожна за себе. Поки підростала Настя, вона багато чому навчалася у старшої сестри, намагалася бути схожою на неї. Зараз у Насті власне бачення та думка. Але до порад Вікторії вона дослухається. — Вікторіє та Анастасіє, який музичний жанр імпонує кожній із вас найбільше? Які виконавці до вподоби? Анастасія: — Нам подобається вокал Бйонсе. Вона чудова співачка. В Амстердамі мене назвали маленькою Крістіною Агіллерою, але це не так. Вікторія: — Настя взагалі не схожа на Агіллеру, вона схожа лише на себе. Ми ні на кого не рівняємося, тому що хочемо бути брендом «Petryk sisters». У музиці прагнемо йти своїм шляхом, відкривати свої напрямки. Я не хочу бути лише джазовою співачкою, тому що це дуже важка праця, яка вимагає багато навчання і все ж залишається музикою для надто вузького кола слухачів, мене ж цікавить музика, яку слухатиме весь світ. Ігор: — Коли ми готувалися до «Євробачення», нас не цікавило, що скажуть країни СНД, хоча ми вдячні, що вони за нас проголосу-

вали. Ми чекали на реакцію Європи. Набагато цікавіше робити музику проти течії, торувати свою дорогу, лише в такому випадку співак має право називатися вокалістом. Пісня «Небо» була дуже ризикованою, ми йшли по лезу і розуміли, що на нас чекає або фіаско, або тріумф. І ми не будемо діяти інакше: навіщо говорити, коли нічого сказати? — А яке місце України й української культурної спадщини у Вашій творчості? Анастасія: — Всюди я представляюся як українська співачка й захищаю інтереси моєї країни. Я завжди говорю: я українка і приїхала з України. Ігор: — Дійсно, на усіх конкурсах ми виступаємо за Україну, і всі наші перемоги — це перемоги України. Інше питання, що Україна не завжди підтримує нас, на відміну від інших країн. Траплялися випадки, коли всі країни-учасники конкурсу одноголосно віддавали перші місця Вікторії та Анастасії у відповідних вікових категоріях. Усі, крім України. Тетяна, мати: — Коли ми готувалися до «Євробачення», мало хто підтримав нашу команду. Критики було значно більше. Впливових людей, які бажали Насті перемоги і дійсно нам допомогли, можна перелічити на пальцях однієї руки. Проте ми сформували прекрасну команду професіоналів і Європа була вражена, як злагоджено і дружно ми працювали. Як каже наша дизайнер і дорогий друг нашої сім’ї Діана Дорожкіна: коли декілька людей дуже чогось захочуть і йтимуть до перемоги, їм обов’язково це вдасться. — І що ви відчували у той день, ту мить, коли Настя співала на сцені Амстердама? Коли вона перемогла? Ігор: — Відчуття надзвичайні. Найперше усвідомлюєш, що ми зробили важливий крок для розвитку нашої держави і найважливіше — для розвитку своєї дитини. — Ви брали участь у численних українських та міжнародних пісенних конкурсах. Скажіть, чого не вистачає українським, що варто змінити, вдосконалити? Ігор: — Навіть найбільшим і найбільш престижним вітчизняним конкурсам не вистачає державної підтримки. Наприклад, «Молода Галичина» — скільки зусиль і часу було покладено, щоб досягти такого рівня, на якому конкурс перебуває тепер. І на скільки було б простіше, якби держава підтримала, допомогла.

РЕЦЕНЗІЇ

ІГОР БОНДАР-ТЕРЕЩЕНКО

МІЖ ПЕРУНОМ І ХРИСТОМ Авторка цього роману не має особливих літературних премій, не належить до жодних творчих спілок і взагалі маловідома в Україні. Але якщо спробуємо дізнатися, хто ж найуспішніший із сучасних українських письменників, кого найбільше читають і найактивніше купують, то виявиться, що на першому місці в десятці лідерів, чиє ім’я у всіх на слуху, знаходиться саме вона — Сімона Вілар, наклад книжок якої давно перевищив мільйон примірників

популярних історичних романів недалекого минулого, присвячених українській історії, які надійно заволодівали умами і долями, згадуються хіба що «Людолови» Зінаїди Тулуб і «Володимир» зі «Святославом» Семена Скляренка. У цих радянських бестселерах, які належали мало не до дисидентської лектури, наше минуле було змальовано з ледь помітним авторським втручанням, і одіозною була хіба що не дуже дозволена на той час «історично-релігійна» тематика. Описувалися, в принципі, лише непопулярні для офіційного літопису «дружби народів» події, факти і постаті. Описувалися сухо, правдиво, без особливих інтерпретацій, не кажучи вже про фантазування на тему «а що, якби» чим славиться нині жанр альтернативної історії. «Відьма в Царгороді» так само написана дипломованим істориком, фахівцем із середніх віків, але офіційна історія — зокрема хрещення України-Русі — розглядається в контексті конфлікту язичницького і християнського світоглядів. Княгиня Ольга, яка стоїть перед вибором, чи пристати на пропозицію Візантії, а чи залишитися прихильницею Сварога-Перуна, одночасно тримає при собі і порадницю-відьму, і християнського священика. Тобто на перший позір «альтернативних» версій при цьому не спостерігаємо, але в історії народу їх завжди пречудово заступала міфологія, якою авторка роману користується ніби кодом, що відкриває таємниці не одної державної душі. Чаклун, що перетворюється на ворона, відьма, яка частенько обертається то на пухнасту красуню-рись, то на норовисту кобилку, то на грізну вовчицю. І нескінченні клобуки і берендеї, хазари і печеніги, які сновигають лабіринтом сюжету, у лісі — Змії Гориничі, в озері — Водяники і мавки, а також не менш казкові, лускаті й рогаті істоти-герої. І киянин на ім’я Блуд, і кіт із прізвиськом Морок, і загиблий явно не хрестоматійного приводу князь Ігор, і воскреслий упир-богатир з відповідним найменням Вовк. А довкола — дрімучі хащі, первісні ліси і такі самі пристрасті-почуття: любити по-староруському — це майже так само, як вірити, що все воно було по-староукраїнському, а не, скажімо, по-слов’янському, як вчила нас вищезгадана історія «дружби народів».

Симона Вілар. Відьма в Царгороді. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2012. — 464 с.

ОКСАНА ГАЙДУК

ГІЛЕМ ШЕРФ: ПІНЗЕЛЬ — ЦЕ ВІДКРИТТЯ. ВІДВІДУВАЧАМ ЛУВРУ ПОДОБАЮТЬСЯ ЧУТТЄВІ ЛИКИ СКУЛЬПТУР ПІНЗЕЛЯ 25 лютого 2013 року в Парижі завершується експонування робіт видатного українського скульптора XVIII століття Іоанна-Георгія Пінзеля. Підтримуючи українську інформаційну хвилю, яка була викликана відкриттям в листопаді минулого року експозиції в Луврі, «УК» поспілкувалася з головним зберігачем відділу скульптури в музеї Гілемом Шерфом. Куратор виставки розповів про основні напрямки «мистецького» підкорення Парижа, збереження робіт видатного скульптора та інтеграцію української культури в європейський простір

Гілем Шерф — головний хранитель відділу скульптури в Луврі — Пане Шерфе, стиль Пінзеля близький до стилю скульпторів Золотого віку німецького бароко, в Україні Іоанна-Георгія Пінзеля називають «українським Мікеланджело». А як оцінюють творчість галицького майстра у Франції? — Не існує підстав порівнювати Іоанна-Георгія Пінзеля з Мікеланджело. Очевидно, що їхні стилі абсолютно різні. Єдина спільність — це те, що Пінзеля в Україні знають так само добре, як Мікеланджело в Італії. Стиль Пінзеля близький до видатних скульпторів доби бароко, які проживали в Центральній та Східній Європі (Баварії, Богемії, Австрії). Його релігійні скульптури дуже живі, з яскравими жестами та чуттєвими виразами. Пінзелівські драпірування врізаються в деревину глибокими різкими складками. Його стиль одиничний, кожен одразу розпізнає його. Він надихнув чимало учнів й послідовників, його стиль простежується на фасадах соборів Львова чи деінде в Україні та Польщі.

— Дерев’яні скульптури Пінзеля дуже чутливі до зміни клімату, після виставки у Луврі усі 27 робіт будуть експонуватися у Києві в «Мистецькому арсеналі», згодом повернуться туди, звідки їх взяли до поїздки в Париж. Зі світової практики — чого необхідно дотримуватись українській стороні, аби зберегти безцінну спадщину Пінзеля? — Я цілком довіряю професіоналізму українських реставраторів, зберігачів і кураторів. Вони здійснили дивовижну роботу у Львові та Києві, перш ніж колекція потрапила до Парижа. Вони знають, що роботи Пінзеля мають зберігатися в стабільному кліматі без підвищеної вологості згідно із рекомендаціями Міжнародної ради музеїв. — Кожне перевезення скульптур Пінзеля — це ризик, отже накладені на дерево левкас та позолота тріскають від найменшого доторку. Як вберегти ці дивовижні роботи для нащадків? — На сьогодні досягнуто чимало, аби захистити мистецькі роботи, коли вони подорожують. На виставках сучасного мистецтва можна побачити живопис на панелях, наприклад. У спеціалізованих фірмах, що займаються міжнародними перевезеннями, працюють професіонали, які добре знають, як забезпечити жорстку

Богоматір, Янгол, Розп’яття, Янгол, Святий Іоанн (зліва направо)

Самсон розриває пащу лева

Жертвоприношення Авраама

Рельєф. Благовіщення

Рельєф. Відсічення голови Іоанну Предтечі

ВІКТОР ВЕЧЕРСЬКИЙ

ПРИБАЛТИКА: АРХІТЕКТУРНИЙ ДІСНЕЙЛЕНД Коли у професійному середовищі стосовно якоїсь архітектурної пам'ятки, що зазнала реставрації, вживають термін «Діснейленд», то для автора проекту такої реставрації це — смертельна образа. У сфері рекреації різноманітні Діснейленди дуже поширені й популярні — як у Старому, так і в Новому світі. Отже, у самому терміні нічого поганого немає. Погане починається тоді, коли псевдоісторична бутафорія з парків розваг і атракціонів переходить на справжні історичні та архітектурні пам'ятки, для яких справжність або «автентичність», як кажуть фахівці, — це основна цінність

Панорама історичного центру Вільнюса. Хмарочоси й тут, як і в Києві, псують картину

Автентичність настільки важлива, що її втрата прирівнюється до втрати самої пам'ятки. Це приблизно так, як у живописі: оригінал «Мони Лізи» Леонардо да Вінчі є надзвичайно коштовним, тоді як копія не варта нічого, а підробка — варта в'язниці. Проте нормальна логіка мистецтва чомусь не спрацьовує в мистецтві архітектури, де копіями й підробками нерідко підміняють оригінали, благопристойно називаючи це відтворенням втрачених пам'яток. У нас в Україні державна влада й професійне середовище у 2000-х роках надто захоплювалися так званим відтворенням

утрачених пам'яток, набудувавши містечкових Діснейлендів у Полтаві, Києві, Чигирині, Батурині, Запоріжжі. Колись думалося, що прагнення дешевих фальшивок — це наслідок нашої малокультурності й відірваності від цивілізованої Європи. Проте побачена на власні очі європейська реальність спростувала такі уявлення: Польща, Італія, Греція, країни Балтії наввипередки відтворюють свої пам'ятки задля залучення туристів. А нам — зась. Бо «реставрація закінчується там, де починається гіпотеза», як записано у Венеціанській хартії.

Одним словом, у Європи варто вчитися, але боронь Боже, не критично переймати все, що у них є. Бо тоді ризикуємо до наших власних помилок додати ще й європейські та й остаточно заплутатися навіть у найочевидніших питаннях. Все це відображено в сюжетах на фото. У якості постскриптума хочеться навести одну тезу з дуже непопулярного на пострадянському просторі міжнародного документа, який називається так: Віденський меморандум «Світова спадщина та сучасна архітектура — управління історичним міським ландшафтом» від 20 травня 2005 року. У розділі «Директиви з управління консервацією» пункт 21 містить вимогу: «Виходячи з базового визначення містобудування, сучасна архітектура та збереження історичного міського ландшафту повинні уникати будь-яких форм псевдоісторичного проектування, оскільки воно заперечує і історію, і сучасність». Sapienti sat!

На відміну від ризької архітектури, цей вуличний музика з голубами — справжній!

Панорама Таллінна. Історичний центр повністю зберіг свою автентичність і демонструє, як естонці шанують справжність і не піддаються новочасній моді на «покращення» старовини шляхом її фальшування

РЕДАКЦІЯ «УК» ПРЕЗЕНТУЄ СЕРІЮ ВІТАЛЬНИХ РІЗДВЯНИХ ЛИСТІВОК ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XX ст.

Новая радість світу з'явила! Пречиста Діва Сина породила! У Вифлиємі місті дуже рано, Витати Пана пастирям казано. Звізда услугу тую відправляла: Царів персидських к нему проводжала. Принесли Єму ливан, миро, злато, Взяли заплату небесную за то.

А Йосиф старець Марію піймає І у Єгипет з Христом утікає. Нехай же Ірод вічно погибає, Нам Цар роджений всіх нас потішає.

Ірод лукавий з того засмутився, Що Цар предвічний на світ народився. Казав жовнірам повсюди шукати, В пень отрочата дволітні стинати.

Ми нині о Нім славно веселімся, Рождеству Єго низько поклонімося. Щоби нам зволив щасливий вік дати, І по смерти з Ним в небі царювати. Слава во вишніх Богу! Молитвеник. – Львів, 1930 р.

Як зірка різдвяна на небі засяє, Хай радість у Вашому домі настане, Ісусик маленький хай гляне із неба, Зішле свою ласку і все чого треба. Міцного здоров’я, спокою у хаті, Щасливо всі свята разом святкувати!

Ой у полі, ой у полі Самітна стаєнка. Там Ісусик народився, Маленька дитинка. А пастушки, що у полі, Овечок стерегли, Як почули про Ісуса, Скоренько прибігли. Як прибігли, так прибігли, Сталися питати: Чи дозволить Мати Божа Ісуса витати. Ой Ісусе ти маленький Межи пастушками, Даруй щастя і здоров'я Для тата і мами.

Ой Ісусе ти маленький На пахучім сіні, Даруй щастя і здоров’я Всій нашій родині.

В Україну оригінальні новорічні листівки прийшли з Англії. Їх привозили готовими, а каліграфи прикрашали листівки написами, тому коштували такі поздоровлення недешево. Стандартний розмір листівок був встановлений Всесвітнім поштовим союзом у 1874 році. Більшість країн дотримувалися цих вимог, а в Україні листівки набули статусу справжніх витворів мистецтва. Їх використовували для прикрашання інтер'єрів, оформлювали у вигляді картин, колекціонували, вкладали в альбоми. Різдвяно-новорічні листівки найчастіше друкувалися в нас з трьома видами написів:

Листівки 20-х – 30-х рр. ХХ ст. Тексти: Збірник колядок та щедрівок, 1930 р.

№ 1-2 (1009-10), 2013 www.uaculture.com THE MINISTRY OF CULTURE OF UKRAINE NATIONAL NEWSPAPER AND JOURNAL EDITION

MOVIE VS PAINTING: DIALOGUE OF ARTS

FESTIVAL TOUR. AROUND THE WORLD IN 12 MONTHS

Ukrainian Culture #1-2 (1009-10), 2013 Vasylkivska St. 1, Kyiv, 03040 +38 (044) 498-23-61 pr.uaculture@gmail.com Edition: 2000

The magazine has been publishing since June 1921 Founder: The Ministry of Culture of Ukraine Publisher: State Enterprise «National newspaper and magazine publishing» 03040, Kyiv, Vasylkivska Str., 1; tel. +38 (044) 498-23-64 General director: Olesya Bilash Editorial board: Olesya Bilash, Victor Pasak, Maxym Budarin, Viktor Vechersky, Olena Voronko, Olga Darybohova, Oksana Ionova, Eugeniya Krutogolov, Ivan Mechkov, Larysa Nikiforenko, Lyudmyla Chumakova, Larysa Petasyuk, Olena Cherednychenko, Mykhaylo Swed, Lyudmyla Hnatyuk, Olga Holynska, Nataliya Potushnyak, Oksana Gayduk, Nadiya Sokolenko Chief еditor: Oksana Gayduk The issue has been worked out by: Oksana Gayduk, Oksana Zhenzhera, Larysa Goncharenko, Kateryna Kot Design, layout: Oksana Zhenzhera Authors: Viktor Vechersky, Kateryna Kot, Ihor Bondar-Tereshchenko, Yaroslav Pidgora-Hvyazdovskyy, Olexander Gusev, Anton Filatov, KAIROS, Anna Parovatkina, Yuliya Krykun, Olena Labunets, Sofiya Trykolenko, Zinure Ismaylova, Oksana Zhenzhera Cover photos: Viktor Sydorenko, «Reflections In the Unknown»

Distribution, subscription, advertisement: +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63 nvu.kultura.sale@gmail.com

We have to restore the culture, The history, the literature, To take a tribute from all, Who cherishes the folk, Who scrimp no money To save the spirit world. Let him be happy in the New Year! Collection of carols and New Year songs, 1930 (The free translation of an old song)

I think nobody will dispute me, that having met the new 2013 year every one of us expects the realization of conceived and delivered as a goal. «Ukrainian Culture» is going to objectively-subjectively highlight different events in the world of culture and art. Both readers and authors will find and discover something new and interesting, that will help them fully understand the trends and problems of formation and development of the art forms, will let them know about unusual personalities. Each author will be able to reveal himself, and each reader will discover his preferences and opinions he trusts. The main is we've opened the door. Time will show the rest!

Official registration licence of the media organisation: CR № 1118 from 08.12.1994 The printery: «Publishing and Printing Company «Express Polygraph», LLC 04080, Kyiv, Str., Frunze, 47B, Bldg. 2, tel. +38 (044) 417-25-93 Signed for publication on December 20, 2012 Publishers have a right to edit received materials without the author consent. The authors’ opinions may be oposite to the publisher position. Reprinting and reproduction of text and illustrations is possible with the prior written permission of the publisher. © «Ukrainian culture»

Subscription index in the Catalog of Publications Ukraine 95220

Oksana Gayduk, Chief Editor of «Ukrainian Culture»

ART

ARCHITECTURE

MOVIE VS. PAINTING: DIALOGUE OF ARTS

THE BALTICS: ARCHITECTURAL DISNEYLAND

KAIROS

VICTOR VECHERSKY

FESTIVALS

PERSONALITY

FESTIVAL TOUR. AROUND THE WORLD IN 12 MONTHS

ANNA STEN’S RETURN

YAROSLAV PIDGORA-HVYAZDOVSKYY

OLEXANDER GUSEV

4–5

UPCOMING CULTURAL EVENTS IN UKRAINE YEAR 2013

UPCOMING CULTURAL EVENTS IN UKRAINE

YEAR 2013 DOCUDAYS UA of Ukraine within the Travelling Film Festival. It is running from October to December (inclusive) in more than 110 cities and towns. Jubilee 10th Docudays UA will take place in Kyiv Cinema House from 22 to 28 March 2013.

The International Documentary Film Festival on Human Rights is unique and the only one in Ukraine. It is annually held during the last week of March in Kyiv. When Docudays UA finishes in the capital, it traditionally presents the best movies in the regions

INNOVATION DIRECTING CENTER The art-cluster «Vydubychi» becomes a fully operational in the second decade of April, and Vlad Troyitskyy launches the project «Center of Innovation Directing» there. Young directors, recommended by Avignon, Edinburgh and Chekhov festivals, and Polish festival the «Dialogue», will come to Kyiv to cooperate with Ukrainian theater-makers. The presentation show case of young Ukrainian directors’ performances will be formed during that time. The performances will be shown at the Gogolfest 2013.

PETRYKIVSKYY ART IN PARIS The great exhibition of Petrykivskyy art will take place at the UNESCO headquarters in Paris in April 2013. The preliminary agreement on the exhibition’s organization is already reached. It is planned to present the maximum amount of the works — from the earliest copies of the original art that have survived till the present, to modern works of masters. The purpose of the event is to show the development of «live» Petrykivskyy art in the dynamics, in the family tradition, that pass from a generation to generation. In addition to the exhibition at UNESCO headquarters, the presentations of Petrykivskyy art will be held in several countries, whose representatives are at the UNESCO Committee on Intangible Cultural Heritage.

VENICE BIENNALE 2013 55th Venice Biennale kicks off June 1, 2013 and will last until November 24, 2013. Ukrainian pavilion will be present with Kharkiv artists Mykola Ridnyy and Hamlet Zinkovsky, and Kyiv artist Zhanna Kadyrova, the commissioner of the Ukrainian pavilion is Viktor Sydorenko. The curator of the 55th Venice Biennale Massimiliano Johnny named the international exhibition mysteriously — «Encyclopedic Palace».

TWO DAYS AND TWO NIGHTS International Festival of Modern Art Two Days and Two Nights of New Music/2D2N will take place in Odessa on April 20-22, 2013. This is a kind of continuous musical show, and a grandiose composition-performance with a special atmosphere will be created during this show, both spectators and performers enthusiastically participate it. This year's festival is going to be visited by guests from 32 countries, 150 musicians and composers, interesting musical groups from all over the world, and about 3000 spectators.

YAROSLAV PIDGORA-HVYAZDOVSKYY

FESTIVAL TOUR. AROUND THE WORLD IN 12 MONTHS Film Festival is much more than just showing movies. Not to be unfounded, we decided to make a world tour of festivals in calendar order. You’ve got a calendar of the film world tour!

here are thousands of film festivals in the world. In fact, every city generates dozens of local festivals, that are not real festivals, if to confess. The festival must have a constancy of conduction, a competition system, a jury, the prizes and ultimately the difference from the others, that makes a festival’s «face». Such an important prefix as the word «international» creates a stir and status of each festival. And only one organization in the world is authorized to provide this prefix — the International Federation of Film Producers Associations (FIAPF). There are only 52 lucky, who has this prefix. But there also are absolutely lucky, elite film festivals, that form a gold pool, a class «A», and there are only 14 of them. However, if some of the festivals are not included in the selected range, it does not mean that we can not choose them for our article, can we? Traditionally, the festival year opens with the major independent film festival «Sundance» in Park City in the USA state of Utah (note, this festival has no FIAPF accreditation). It will begin on January 17 in 2013. It was organized in 1981 by the Film Institute «Sundance», initiated by the actor and the director Robert Redford. The festival is a creative laboratory for young artists, in one hand, and the best site for those who wish to be seen by Hollywood producers, staying independent filmmakers, in the other hand. Hollywood producers, looking for potential future stars, along with fans of indie films and the mountains downhills, make the backbone of the audience. «Sundance» opens new names, so it is not to see much of famous movie directors here, only those are famous here, who was made such at «Sundance», and now they have a possibility to invite Hollywood stars in their movies and to expect the world rent of them. There have been no Ukrainian movies yet, although in 2008 Georgian screenwriter Zaza Buadze came to «Sundance» to represent the film «Absurdystan». Zaza currently lives in Ukraine, he has written some great scripts to Kyiv company Fresh Production and is going to start the short film «And God Stepped In the Void» next spring. To catch yourself at another important festival, you should leave the final four days of «Sundance» and take an intercontinental aircraft on January 22 to get Dutch Rotterdam on January 23. The festival will be held for the 42nd time and will habitually gather fans of non-standard, non-com-

Members of the international jury of Berlinale 2009

mercial cinema with the addition of «radical». To make you understand, what movies are shown here, I should say that this is a place, where the world's largest sadist from cinema Japanese Takashi Miike was open (his «Audition» got the FIPRESCI prize in 1999), where Olexiy Balabanov was awarded with the prize for the shocking «Gruz 200», and the last year winner, the film «Clip» by Miya Milos was banned for rental by the Ministry of Culture of the Russion Federation for the use in the screen «of alcohol, drugs and pornographic scenes». This International Film Festival was also participated with Ukrainian Ihor Podolchak and his extraordinary feature film «Las Meninas», and Myroslav Slaboshpytskyy with the short film «Deafness» (Myroslav received a grant-prix from Hubert Bellsa later, from the founder of the festival and the fund). Rotterdam ends on February 3 and you get 4 days to relax. And on February 7 you have to be at the opening of Berlin Film Festival, one of three biggest festivals in the world. Created by cinemaddict Alfred Bauer in 1951, it became the center of European film festival world almost literally — based in West Berlin, Berlinale, as it is called, has neighbors from the north-east — Moscow Film Festival, and from the south-west — Cannes. Berlinale is a huge festival with hundreds of movies in several contests, dozens retrospective, cinemas and events. There is a film market, the stars come there and valuable artistic films are shown. As Berlin

ANTON FILATOV

MOVIE VS PAINTING: DIALOGUE OF ARTS Movie frequently becomes a kaleidoscope of arts absorbing the ideas and developments of other genres. It makes music more expressive by its visual images, it gives extra space for the theater, and it is related the most with fine art

krainian filmmakers began with graphics and painting a decade ago primarily because they did not have the opportunity to shoot movies, so they had to express their ideas on canvas. To make a film today is much easier, so we can say that making a movie becomes one of viable mean of creativity expression equal to others for Ukrainian artists. So painting ceases to be a «subsidiary» art form for cinema, and sterling dialogue appears between them. We selected ten modern artists of Ukraine, who work both in film and in painting. Some of them are looking for the inspiration to painting working in movies, others are doing on the contrary, they are working out in graphic for their cinematic designs. Someone is using cinema as time jobs, and some are using it in a way to expand the space of their paintings.

SERHIY YAKUTOVYCH The artist began to create scenery and costumes for films when he was over fifty, Yakutovych’s works have appeared in six films since then. The authors of those films mark high artist's ability to retell the story using only static images. This skill is well evident in many book illustrations of him. «Maybe I'm not even an artist, but the interpreter and improviser of texts» — the artist says. Yakutovych created massive installations, multi monumental paintings and architectural forms for Yuriy Illienko movie «Prayer for Hetman Mazepa» (2001), critics called the film «a painted film» because of scenery. Working on this picture inspired the artist to make the graphic series «Mazepiana» (2003). Yakutovych was noted with Russian national film award of «Golden Eagle» for upscale decorations and costumes to Volodymyr Bortko movie «Taras Bulba» (2009).

«Taras Bulba», movie illustration

Serhiy Yakutovych while filming «Taras Bulba»

EUGENE HOLUBENKO Besides Holubenko’s painting, that can be found in the film «Three Stories» and «Letter to America», the artist also makes photographs and collages. «Trash, dump, pantry are the places where any combination of subjects is absolutely justified. Unnecessary and broken things that have lost a former aplomb just lay along and talk like Andersen’s characters» — the artist explains the nature of his collages.

Unbelievable and a little absurd visuals of Kira Muratova movies are created with a strong participation of her husband, the painter Eugene Holubenko. The scenery in these films distort reality that acutely show the contrast between the aesthetic and the ugly. That is why the films «Melody for a Street Organ» (2008) and «Two in One» (2007) cause an anxious mood.

OKSANA CHEPELYK Cinema and video art give the artist additional space for art. Her bold cinematic works show the searching of new artistic reality. Oksana Chepelyk has shot nearly 20 films for today, including experimental film adaptation of Oksana Zabuzhko’s essay, a documentary film on urgent social problems, a postmodern video art and others. She freely wanders in various styles and genres and unexpected topics that she raises in her works. She emphasizes on the philosophical, social and ethical issues in her works.

SERHIY MASLOBOYSHCHYKOV He began his career as an graphic artist, graduated the same faculty of Kyiv Art Academy. Then he mastered the art of directing and began to make performances and movies. But having made a

dozen of theatrical performances and movies he continues painting. Perhaps it makes his films special with interesting plastic and some scenes eloquent even when the actors are silent.

OLEXANDER GUSEV

ANNA STEN’S RETURN National Olexander Dovzhenko Center, being a state institution, has demonstrated once again an unexpected enthusiasm and creativity in presentation of national cinema, successfully filling out their activities in a rich program of Second International Festival «Book Arsenal». Anna Sten’s retrospective filmography of world literature screenings, organized by Dovzhenko Center gathered faithful book lover with cinemaddict in one room. Anna Sten, the star of Soviet, German and American cinema, has appeared in big screen of her hometown Kyiv for the first time in the last 85 years

Anna graduated Kyiv drama school and went to audition in Moscow, she debuted in 1926 and gained an all-Union popularity in a few years, having shot at leading young film directors Fedir Otsep, Borys Barnet and Yakiv Protazanov. Foreign film distribution makes Anna Sten popular in Europe. German producer found out, that one of the most famous actresses of Soviet Union lived in a small room of a communal apartment, and invited her to Germany promising, that she would have mansions and cars in his country. Of course, Anna was not free to accept such proposals behind the lowered Iron Curtain, and «Soviet Screen», claiming the actress has allegedly abandoned the bourgeois luxury because of her love with a socialist paradise, proudly wrote, that capitalists would never understand why «Anna Sten lives in a small room, divided into two parts with a folding screen, one side has a tiny sofa and makes her cabinet, and the other one is the bedroom, as the Soviet Union does not make dazzling and instantly extinct stars from actresses, stars of the purse will and crowd whim that erupt in the flickering horizon of cinema. Our actress is born by «October», that is only reason why she is able to create vibrant, sometimes stunning images of revolution’s human, although her salary is not enough to build the palace of marble». Meanwhile, shortly after the publication of this article, in 1929 the actress was allowed to go to Germany to play in the film «The Accountant Kremko» of German director Maria Harder, known for her communist beliefs, under the auspices of the Soviet-German film company «Mezhrabpomfilm». However, the «born by «October» actress has not returned home. Following «The Accountant Kremko» Anna played Grushenka in the movie «The Killer Dmytriy Karamazov» by Fedir Otsep, her husband, who managed to leave the Soviet Union before. After the remarkable success of this film she agreed to star in the films of the largest German film company UFA, of course, with no permission from the leaders of the Soviet cinema. German Marxist press pounced on the actress with the criticism of her «treason». Following this, the prominent Soviet critic and screenwriter Chrysanph Khersonskyy (one of the main opponents of Olexander Dovzhenko’s creativity) published a lampoon about Anna in the magazine «Proletarian Cinema». He wrote, that Anna «has sold her Soviet citizenship, swapping it for the success of «ideological courtesan», he also used the excerpts

from her diary, that Anne trusted him before leaving to Germany, and accompanied the quotes with offensive comments. Obviously, this newspaper harassment forced Anna to make a decision to stay away from her native country with its zealots of ideological purity. The invitation to Hollywood came soon. A famous producer, the head of «Metro-Goldwyn-Mayer» Samuel Goldwyn, delighted by Anna’s mastery in «The Killer Dmytro Karamazov», was excited about the idea to make Anna be a «second Garbo». But despite participating in several high-profile projects, Anna did not succeed a brilliant American career, possibly because of her accent, that she could not get rid of like many other actors from Eastern Europe. Her name at home, just like names of other emigrated artists, was forgotten, and despite a number of articles in Ukrainian press and «personalized» retrospective held in 2010 at the festival «Silent Nights», many viewers saw this actress in Anna Sten’s program at «Book Arsenal» for the first time. Films, submitted in retrospect, well outline the range of roles, which could qualify Anna Sten according to features of her appearance and ideological demands of the era. The actresses of Soviet cinema who differed with eminent beauty and delicate physique, could rarely portrayed «heroines of our time», it was hard to imagine them at the machine, delighted with working days, or wearing leather jackets and pursuing enemies of the revolution. Their place was rather in the royal past as beautiful and innocent victims of the ousted regime. Anna’s heroines in «The Provocateurs» and «White Eagle» are just like that. These movies are devoted to vices of pre-revolutionary society and noble young people

struggling with them, assuming bloody path of terror in response to the ruthless suppression of workers and peasant riots, the massacre of members of student movements, bloody Jewish pogroms to send bullets and bombs in reactionary toby and Gloom-Grumblev. The movie «The Provocateur» by Victor Turin was staged at the Yalta film studio in 1928, the film is after the novel «We were three» of the writer Oles Dosvitniy — another representative of Ukrainian intellectuals, who was tried to be erased from the history of Soviet culture by authorities of this country long time ago. Dosvitny was sentenced to death in times of World War I for the revolutionary agitation among the soldiers, but he managed to escape then. He was executed much later, in the name of the revolution triumph he fought for, in 1933 he was arrested on ridiculous charges of anti-Soviet activity and shot soon.

(largely thanks to a brilliant performance of the great Russian actor Vasyliy Kachalov) reveals the tragedy of «a good person in a bad place», of a self-confident member of public elite who gradually realizes himself as a criminal, and decent people alienate him. Adaptation’s authors wrote specifically for Anna Sten a small role of the governess in the governor's house, who sees the collapse of her carefree existence in the tragedy. Hatred and disgust, that she feels about the host, struggle with continual dedication and love to him in heroine’s soul.

Oles Dosvitny was at the peak of his writer’s fame at the time of filming «The Provocateur», his books, that came out one by one, were translated into Russian, English, German and valued by readers and colleagues, including Mykola Khvylovy. The novel «The Provocateurs» was based on the description of a real episode from the author’s life, who participated in the underground group, defeated due to treachery. Anna Sten played a student Lypa who accidentally and innocently got into the millstones of history. Agents of secret police, trying to reach members of the revolutionary student organization, arrested unpolitical heroine on a false charges and forced her to tell about friends. Lypa is unable to continue her carefree life after this bound betrayal and tries to atone, alerting the underground, and it pushes her in jeopardy secret police once again. Victor, Lypa’s coeval, behaves in opposite, he entered the illegal organization consciously, have been delighted by the revolutionary romanticism. When agents arrest him, he testifies against colleagues and also agrees to cooperate with the secret police, returning to the ranks of the underground as a provocateur. Turin’s film clearly and accurately reproduces the texture of secret war in the streets and at the gates of Russian Empire, held by political investigation trying to keep the country shaken with social cataclysms in a balance, and revolutionaries, obsessed with dreams of a bright future. Shadowing, raids, shooting are able to grasps spirit of modern viewer as well. But truly depicted historical specificity is still not the main, but the drama of a man who faces with terrible alternative: to die or let (make) die others. «The Provocateurs» shows this choice, reflecting our emotional stamina and inner understanding of Good and Evil, that does not depend on political beliefs. The authors also managed to find some pain points of national reality that are largely unchanged from century to century: unscrupulous authorities, immoral behavior of those who are to protect the law and take care of the citizens, but they do care only about their own safety and comfort, and are ready to exterminate all the civil rights to please their needs. «White Eagle», filmed by the best known director of Soviet silent cinema Yakiv Protazanov in 1928, is devoted to the similar topic. The film is based on Leonid Andreyev’s story «The Governor», one of the most talented artistic evidence of the storms of 1900th. Such dramas of this troubled time as strikes, shootings of peaceful demonstrations and political murders, gained a deep understanding in subtle psychological portraits and scenes of social reality. The protagonist of this work is a provincial city governor, who orders to shoot the crowd of rebellious workers in the moment of annoyance and anger. Suddenly, as if he’s turned out to be the culprit of the carnage, the killer of women and children by chance, the governor wakes up from officials’ mental hibernation, that used to make him confident in the fairness of the procedure and the rightness of such actions. Excruciatingly suffering from remorse, he turns to be more humane then his entourage that assures him, there was nothing criminal in the order to shoot. The governor’s getting ready to take punishment from the underground, which sentenced him to death. Despite the harsh ideological dictatorship (adaptation screenplay had been twice rewritten because of party’s criticism) Protazanov managed to create an image, that was very different from the typical images of the tsar's nobles in the Soviet cinema, used to be shown only as comical villains, fools and sycophants. Like Andreev’s story, the film

The retrospective ended with one of the most famous films with Anna Sten, «The Killer Dmytriy Karamazov», the movie by Fedir Otsep that let the actress gain a star status in Germany and gave her a ticket to Hollywood. Appeal to one of the main (and the most popular in the West) Russian classical novels is quite natural. The film was made in 1931, in the sound era, when immigrants from Russian Empire could get a prominent role only in the dramas «of Russian life» because of the accent. The movie gained wide audiences and critics’ praise for a peculiar gloomy atmosphere, virtuosic flying of camera and expressive editing. The most significant German film theorist Siegfried Krakauer and Jorge Luis Borges himself admired the visual range of «The Killer Dmytriy Karamazov». However, despite all its cinematic merits, fans of the great novel by Fedir Dostoevsky will probably not appreciate the film with enthusiasm. Authors of the adaptation took the relationships between senior Karamazov and Grushenka from «The Brothers Karamazov» and thoroughly cleaned this love triangle of thinking about morality and God-seeking, that made them to minimize the role of Ivan and completely rid poor Alyosha from the plot. As a result, «The Brothers Karamazov» turned into a sentimental melodrama, filled with quite tiresome hysterics in its screen version. But it was the way Western audience wanted to see Eastern European culture and its representatives, and in this sense «The Killer Dmytriy Karamazov» is a typical example of that era cinema. Such chance to feel the spirit of the past, the charm of old aesthetics might be the most important what we value in retrospectives, especially if the main character of the retrospective is our countrywoman Anna Sten.

VICTOR VECHERSKY

THE BALTICS: ARCHITECTURAL DISNEYLAND The term «Disneyland» used in a relation to any restored architectural monument in a professional environment is a deadly insult for the author of those restoration project. Variety of Disneylands is very common and popular in the area of recreation both in the Old and the New World. So there is nothing bad in the term. The trash begins when quasi props of amusement parks and attractions passes to the true historical and architectural monuments, the core value of which is their genuineness or «authenticity», as experts say

Panorama of historical center of Vilnius. Skyscrapers spoil the picture just like in Kyiv

The authenticity is so much important that its loss is equivalent to the loss of the monument. That's about as in painting: the original of Leonardo da Vinci’s «Mona Lisa» is extremely valuable, while a copy does not worth anything, and a forgery worthy of the prison. However, the normal logic of art does not work in the art of architecture for some reasons, and copies and fakes often substitute the original there, calling it a decent reproduction of lost monuments.

once that the pursuit of cheap fakes is a consequence of cultural shortage and isolation from civilized Europe.

State government and professional environment have been too fond of the so-called reproduction of the lost monuments in 2000th here in Ukraine, having construct small town’s Disneylands in Poltava, Kyiv, Chyhyryn, Baturyn, Zaporizhya. It was thought

Traveling along the Baltics from south to north this summer, visiting Lithuania, Latvia and Estonia, I realized how common the problem of architectural monuments are and how different the ways to solve them even within such a small area.

But the European reality that I’ve seen with my own eyes refuted such opinion: Poland, Italy, Greece, the Baltics reproduce their monuments in a race to attract tourists. And we are not allowed to be like them. Because the «restoration ends where the hypothesis begins», as it is written in the Venice Charter.

Trakai. Tourists in the courtyard of the Prince's Palace

All three countries are common in the reverence to historical and architectural heritage, in the understanding of its importance. They restore the monuments and try to use them for the development of tourism everywhere. But they do it differently. The restoration is made in a very rough form in some places, using even the direct falsification.

Kaunas, the former capital of Lithuania. Kaunas Castle is one of the most ancient in the country, but there is too little left from it. So the guard tower and the walls were built to solace tourists. Everything is done correctly in terms of research methodology, modern parts of the building clearly differ from medieval

Trakai castle in Lithuania. A large military complex of Lithuanian grand dukes’ residence, saved for about 40 percent till 1945 and completely rebuilt today

Vilnius. The view from Gedymin tower of the Upper Castle on the Lower Castle (Royal Palace), built in XVI-XVII centuries and destroyed in 1801. Rebuilding was begun in 2002 and has not been finished yet. This action caused a lot of critical reviews by experts not only in Lithuania but also abroad, as the similar reconstructions in Ukraine

The so-called House of the Blackheads in the historic center of Riga. This is the medieval guild house, founded in 1334, developed in Mannerism days in XVI — early XVII century, destroyed in 1941 and rebuilt in 1999. This architecture is good, but not genuine ... Vilnius. Building of the Lower Castle (Royal Palace) has not been completed

Latvia. Medieval Crusaders Castle in Sigulda – a great example of literate conservation of the monument with fragmented restoration reproduction of individual elements required for the current use of tourist attraction

Vilnius. Old arsenal of XVI-XVII centuries, destroyed during World War II and rebuilt in 1987-1997

Located almost next to Sigulda Turaida Castle of XIII century belonged to the Catholic Bishop of Riga. It has being rebuilt since 1953 and going to be restored completely. Now you can see and discern: some parts that have survived long ago; rebuilt walls and towers; preserved ruins. When everything is rebuilt, we’ll have not a memorial, but truly Disneyland

These street musician and pigeons are genuine, unlike Riga architecture!

Basilica of St. Birgit Monastery is situated in the suburb of Tallinn and named Pirita. Gothic temple of 1407, the largest in the Baltic region, was destroyed by the army of Tsar Ivan the Terrible in 1575. No one has dared to rebuild romantic ruins since then, and it is one of the most popular architectural monuments in Estonia now

The facade of the Gothic St. Catherine Church of Dominican Monastery in the center of Tallinn. Precisely what has left after the fire in 1531, two portals of XIV century. It all can be easily rebuilt now. But should we?

Latvia. Recently built grange, homestead of Baron Munchausen near Liyelupe town. There is a museum of this historical person in the house and a great amusement park around it. However, there is an unfortunate lack of chronological depth. Everything is new, but with pretensions to antiquity

Panorama of Tallinn. The historical center has fully retained its authenticity and demonstrates how Estonians honor the genuine and do not fashion for modernity «improvements» of antiquity by its counterfeiting

In short, Europe should teach us, but God forbid us to adopt all they have uncritically. Because we risk to add our own mistakes with European and to be ultimately confused even with the most obvious issues. All these is reflected in the photos’ plots. As a postscript I want to give one thesis of a very unpopular in a post-Soviet space international document, named Vienna Memorandum «World Heritage and Contemporary Architecture. Managing the Historic Urban Landscape» from May 20, 2005. In the chapter «Directive in Management Conservation» the paragraph 21 requires that: «Based on the basic definition of urban, modern architecture and historic preservation of the urban landscape should avoid all forms of pseudo-design, since it denies the history and modernity». Sapienti sat!

Photo: Victor Vechersky