Українська культура №4 by Національне газетно-журнальне видавництво

№ 4 (1024) 2014 щомісячний всеукраїнський журнал МІНІС ТЕРС ТВО К УЛЬТ УРИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНЕ ГАЗЕТНО-ЖУРНАЛЬНЕ ВИДАВНИЦТВО

Олег Коцарев: Український авангард

Григорій Гусейнов: Між часом і морем

Михайло Бриних: Мовотроща міста

Українська культура щомісячний всеукраїнський журнал

# 4 (1024), 2014 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 +38 (044) 498-23-65 pr.uaculture@gmail.com Наклад: 5000

Журнал виходить з червня 1921 року Засновник: Міністерство культури України Видавець: ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 тел. +38 (044) 498-23-65 Видавнича рада: Віктор Пасак, Максим Бударін, Віктор Вечерський, Олена Воронько, Оксана Іонова, Євгенія Крутоголов, Іван Мечков, Лариса Нікіфоренко, Людмила Чумакова, Лариса Петасюк, Михайло Швед, Ольга Голинська, Оксана Гайдук, Надія Соколенко, Людмила Олтаржевська Головний редактор: Оксана Гайдук Заступник головного редактора: Лариса Гончаренко Над номером працювали: Лариса Гончаренко, Оксана Женжера, Руслан Онопрієнко, Тетяна Ковальчук, Кристина Лісовська Автори: Михайло Бриних, Віктор Вечерський, Лариса Гончаренко, Ігор Грабович, Григорій Гусейнов, Діма Казанцев, Надія Капустіна, Тетяна Ковальчук, Катря Кот, Олег Коцарев, Кристина Лісовська, Ярослав Присташ, Юлія Рацибарська, Марія Ряпулова, Олександр Харлан, Микола Чабан Дизайн, верстка: Оксана Женжера Cторінка на Facebook: www.facebook.com/UkrCulture Редакційна пошта: ukr.cult@ukr.net Tел.: +38 (093) 712-29-57 Розповсюдження, передплата, реклама: тел. +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63 nvu.kultura.sale@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації: КВ № 1118 від 08.12.1994 року Друкарня: ТОВ «Мега-Полiграф» м. Київ, Шевченківській р-н, вул. Софійська, 10 а тел. +38 (044) 581-68-15 Підписано до друку: 5 травня 2014 року Редакція залишає за собою право на редагування отриманих матеріалів без узгодження з автором. Думки авторів публікацій можуть не відповідати позиції редакції. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця. © «Українська культура»

Передплатний індекс у Каталозі видань України

95220

Обкладинка: Тетяна Якимівна ПАТА (1884–1976)Заслужений майстер народної творчості УРСР. Мальовка «Павичі».1949. Папір, яєчна темпера.

26-31

Надпоріжжя кличе в гості

Григорій Гусейнов Між часом і морем (уривок)

5 Гуманітарні цікавинки Придніпров’я

6-11 Юлія Рацибарська Петриківський розпис: яскраві квіти на темному тлі або Міжнародне визнання на фоні виживання

12-15 Марія Ряпулова Дніпропетровський крик до небайдужих

16-19 Надія Капустіна Запорозький характерник

32-35 Олександр Харлан Рубанівське — осередок духовності та історичної пам’яті

36-39 Кристина Лісовська Дніпровський рок

40-43 Микола Чабан Пізнавай мистецтво разом з нами!

44-47

56-57 Михайло Бриних Мовотроща великого міста

58-63 Олег Коцарев Цирк, утопія і страх: урбанізм у поезії українського авангарду 1910–1930-х років

64-69 Катря Кот B’Jazz. Джазовий тиждень у Бургхаузені

70-73 Катря Кот, Діма Казанцев Страшна і сильна музика Майдану

20-22

48-51

74-76

Тетяна Ковальчук, Лариса Гончаренко Я Галерея: крок до мрії

Кристина Лісовська Древній Київ 2.0

Ігор Грабович Утопії по-селянськи

23-25

52-55

77-79

Лариса Гончаренко Упевнена хода літературного кур’єра

Віктор Вечерський Україна: трагічна урбанізація

Ярослав Присташ Українська меншина в Польщі — не діаспора

Всеукраїнський проект Гідність — риса, яка завжди була притаманна нашому волелюбному українському народові. Недаремно події 2013–2014 рр., які пережила Україна, отримали назву Революція Гідності. Ця зима дала можливість усім нам пройти шляхом усвідомлення себе як народу, що плекає власну гідність і поважає її в інших. Єднання духу, злет патріотизму, що відбувся завдяки Євромайдану, згуртував країну настільки, що навіть агресія з боку сусідньої держави не в силі здолати потужної енергії українського суспільства. Було задіяно всі важелі впливу для дискредитації прекрасної ідеї національної єдності України і побудови гідної держави. Нам є над чим працювати, аби протидіяти цій масованій атаці просякнутої брехнею пропаганди. Журнал «Українська культура», маючи безпосереднє відношення до формування єдиної державної інформаційної політики, започатковує Всеукраїнський культурологічний проект «Ми — Україна». Мета проекту: – висвітлення та поширення інформації про культурне життя усіх регіонів України; – налагодження міжрегіональних культурних зв’язків. Проект «Ми — Україна» спрямований на утвердження єдності нашої країни. Розпочинаємо проект культурологічним портретом мальовничої частини Наддніпрянського краю — ДНІПРОПЕТРОВЩИНИ.

Надпоріжжя кличе в гості Надпоріжжя, Придніпров’я — так часто називають Дніпропетровську область. Загалом область входить до загальноукраїнського краю Наддніпрянщина. А люди з любов’ю називають свій край перлиною України. І справді: Дніпропетровщина має багату, славну і давню історію, це один із найбільш економічно розвинених регіонів України з високим науковим та культурним потенціалом. Також край славиться своїми талановитими майстрами. Центром народної творчості «Дивокрай» Дніпропетровської обласної ради розроблено серію цікавих екскурсійних маршрутів. Тут радо приймають гостей і мають, що показати. Найпопулярнішими та найцікавішими є такі екскурсійні маршрути Дніпропетровщини: ДНІПРОПЕТРОВСЬК – ПЕТРИКІВЩИНА

МАНДРІВКА ДО ФОРТЕЦІ КОДАК

СТЕЖКАМИ БАТЬКА НЕСТОРА МАХНА

Це екскурсія, яка розкриває надзвичайне життя та побут петриківського краю. Під час подорожі ми ніби переносимося у далеке XIX ст., відвідуючи сільську садибу, яка знаходиться у мальовничому селищі Гречане. Садиба збудована з природного матеріалу і зберігає усі предмети побуту і навіть запахи того часу. Також можна побувати на місцевому кінному заводі, вдосталь поїздити верхи, а потім скуштувати гарних українських страв. У Центрі народного мистецтва «Петриківка» діє виставковий зал та проводяться майстер-класи з розпису. А далі — відвідання музею-садиби майстра народної творчості В.І. Соколенка, чиї експонати не залишать байдужим нікого: це справжні витвори мистецтва.

Фортецю Кодак побудовано у липні 1635 р. відповідно до рішення варшавського сейму. Історія фортеці героїчна та трагічна одночасно. У неї вписані імена гетьмана Івана Сулими, полковника Максима Нестеренка. 1711 року фортецю, як і ряд інших укріплень, було знищено. Мандрівка до фортеці Кодак це: оглядова екскурсія до музею с. Старі Кодаки, до старовинного козацького кладовища та залишків фортеці Кодак; майстер-класи з козацького традиційного бойового мистецтва «Спас»; традиційні козацькі розваги, які перевірять учасників на силу та спритність; знайомство з традиційною українською кухнею — куштування справжнього козацького кулешу; театралізоване дійство з козацькими боями.

Це маршрут Покровським районом. Ще в XIV–XVII ст. цією місцевістю кочували орди загарбників. Уздовж річки Вовчої пролягав Муравський шлях, яким яничари гнали у рабство українців. У XVII ст. сюди переселилося чимало козацьких сімей. На території Покровського району знаходиться 168 курганів, датованих другим тисячоліттям до нашої ери. У районі також є п’ять поселень епохи бронзи, шість кам’яних баб... Цей маршрут передбачає відвідання Покровського районного історико-краєзнавчого музею, ознайомлення з Покровським куренем війська Запорозького низового. Обов’язковим є відвідання каплиці та хреста, встановлених на честь Івана Сірка. Цікаво буде послухати розповідь екскурсовода про батька Нестора Махна та багато іншого.

ЗЕЛЕНЕ ПРИОРІЛЛЯ

ВАС ВІТАЄ НІКОПОЛЬЩИНА КОЗАЦЬКА

КОЗАЦЬКИЙ ШЛЯХ

Цей туристичний маршрут розроблено за програмою розвитку сільського та зеленого туризму. Це мальовнича та незабутня подорож краєм... До маршруту входить прогулянка по Орелі — одній із найкрасивіших річок Дніпропетровщини. На козачому хуторі Галушківка можна побачити виступи козаків на конях, відвідати козацький музей. Незабутнім буде сніданок у козацькій хаті, де запропонують страви української національної кухні. Та найцікавіше — це прибуття до місця початку сплаву на річці Орелі, підготовка човнів до відплиття, прогулянка на надувних двомісних човнах та милування неповторною красою природи.

Нікопольський край славен своєю історією. Тут збереглася пам’ять про скіфсько-сарматські часи. Цей край був центром запорозького козацтва. У програмі маршруту — відвідання сучасного меморіального комплексу — могили отамана Івана Сірка у с. Капулівка. Усі бажаючі можуть подивитися на сучасні козацькі гармати, переглянути театралізоване дійство — посвячення у козаки. Потім — відвідати Покровський музей, а також місця, де були розташовані Буцько-Томаківська Січ (с. Городище), нова Запорозька Січ (с. Покровське), Базавлуцька Січ, Микитинська Січ (м. Нікополь).

Поринути у часи козацтва, внаслідок яких на берегах Орелі збереглися дві козацькі церкви і залишки давньої фортеці та Орільський природний заповідник. Побувати в селі Петриківка, познайомитися з історією відомого на увесь світ петриківського розпису, відвідати Центр народного мистецтва «Петриківка», послухати розповіді про козаків й отаманів, поїздити верхи, відвідати справжній козацький хутір Галушківка, посмакувати козацьким сніданком, побувати на горі Калитва — все це пропонує маршрут «Козацький шлях». Центр народної творчості «Дивокрай» Дніпропетровської обласної ради: вул. Комсомольська, 52, Дніпропетровськ 49000, Україна Тел.: (056) 375 51 05, 066 958 74 41 E-mail: tur-and-rem@mail.ru

УК. 4

Генеза

Дніпропетровщина відома як край козацьких Січей — п’ять із них виявлено на території сучасного Нікопольського району

Міжкультурний діалог

Влітку 2009 року поблизу с. Піщанка відбувся перший в Україні фестиваль сучасної японської культури «Танабата». Програма заходу складалася з театральних постановок і сценічних виступів за мотивами японських легенд та аніме

Історія

На початку 1648 року в Микитинській Січі (сучасне м. Нікополь) Богдан Хмельницький був обраний гетьманом Війська Запорізького. А битва на Жовтих Водах зіграла вирішальну роль у Визвольній війні українського народу

Гуманітарний аспект

Музей

1996 року на мапі з’явився Музей Дніпропетровського метрополітену. На сьогодні це єдиний в Україні офіційний музей такого типу

Дніпропетровщини

Архітектура та краса Музика

У травні 1999 року у Дніпропетровську пройшов фестиваль «Червона рута». Фестиваль відкрив таких відомих виконавців як Росава, «Димна Суміш», «Лос Динамос», «ГДР» та ін.

У Кривому Розі в серпні 2011 року був запущений найбільший у світі квітковий годинник. Діаметр циферблата — 22 м, довжина хвилинної стрілки до 12 м. У межах годинника висаджено 22 000 квітів 6-ти видів. Хід стрілки забезпечує годинниковий механізм, розташований під спорудою. Удень кожна година супроводжується мелодійним дзвоном, а вночі годинник підсвічується

Наука і освіта

Наприкінці 2012 року на Дніпропетровщині стартував перший в Україні унікальний електронний проект «Віртуальна аерокосмічна школа». Цей інтерактивний проект дозволив молоді віком від 12 до 18 років незалежно від місця проживання через Інтернет здобувати аерокосмічну освіту

Статистика

На сьогодні в області налічується 1702 заклади культури, працює 7 державних театрів та 3 концертні організації, функціонує 6 державних та 173 музеї на громадських засадах

УК. 5

Юлія РАЦИБАРСЬКА для журналу «Українська культура»

ПЕТРИКІВСЬКИЙ РОЗПИС: яскраві квіти на темному тлі або Міжнародне визнання на фоні виживання

Головною героїнею петриківського розпису є… квітка. Не пишнохвоста пава з казковими рисами райських птахів, не дівчина з козаком — уособлення юності й краси, яких у Петриківці характеризують одним словом — «ловкі» в значенні «вродливі», хоча й вони — серед улюблених сюжетів петриківських майстрів. А саме квітка. Природня, але спрощена, декоратизована, перетворена на глибокий художній образ. Вона символізує захоплення красою рідного краю, любов до оточуючого світу, одвічне шукання вселенської гармонії й краси. Як ніщо інше вона точно передає окрилений стан людини-творця. Квітка як вершина прекрасного в природі відображає глибинну сутність петриківського розпису, його філософію: людина є не центром, а лише часткою Всесвіту нарівні з галузкою, пуп’янком, квіткою…

аме квітка — стилізована червона «цибулька» з чорними листочками, виконана напівкруглими мазками, — стала новітньою емблемою петриківського розпису. Ще на початку 2013 року на Дніпропетровщині презентували офіційний «цибульковий» логотип, який дизайнери розробили спеціально для того, аби виокремлювати витвори мистецтва, створені в Петриківці, і вберегти їх від підробок. Петриківка вже має міжнародний статус. Цьому передувала майже трирічна робота з просування бренду за кордоном: понад 50 виставок у десятках країн світу, презентації в посольствах України в державах Євросоюзу, Європейському парламенті в Брюсселі та штабквартирі ЮНЕСКО в Парижі, промо-тури Європою й Азією, Тижні розпису у світових столицях, візити дипломатичних місій різних країн до Петриківки.

Другим напрямком було просування розпису всередині України. Уже став традиційним міжнародний фестиваль-ярмарок «Петриківський дивоцвіт», діяли спеціальні програми для знайомства з петриківкою вихованців дитсадків, шкіл та ВУЗів регіону. Петриківку навіть спробували поєднати з сучасною музикою: на міжнародному рок-фестивалі The Best City у Дніпропетровську, одному з найбільших у Європі, була організована «петриківська арт-територія». 2012-го року в Дніпропетровському театрально-художньому коледжі почали навчати за фахом «художник розпису». А 120-метровий петриківський орнамент ручної роботи потрапив у 2012 році до Книги рекордів України. Майстри та юні мешканці Петриківки оздобили розписом довжелезний вибілений паркан прямо в центрі селища.

А. Пікуш, народний художник України. Розпис на папері «Зозулі на калині». 2004. Яєчна темпера

Звісно, ніякого дозволу на використання моєї праці я як автор не давала. За радянських часів такого не було. Із кожного проданого примірника листівки, створеної за моїми розписами, я отримувала невеличкий гонорар. А в сучасній Україні авторські права майстрів не захищені. Ми самі не поспішаємо позиватися до порушників, адже це час, гроші та нерви. Я вважаю, що правильну традиційну петриківку можна знайти тільки в Петриківці. Бачила роботи майстрів із інших місць. Це все одно, що я намагатимуся працювати в манері голландських художників. Вийде не голландський живопис, а та ж таки петриківка.

І. Піскун. Панно «Пасіка» 1989. Папір, яєчна темпера

Ігор Лісний молодий майстер петриківського розпису, студент Внесення петриківського розпису до списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО не гарантує пільг чи преференцій. Цим кроком поважна організація лише прагнула привернути увагу світової спільноти до розпису. Якщо туристи з-за кордону їхатимуть до Петриківки дивитися на наші мальовки, то будуть дуже розчаровані. Петриківка — це звичайне пострадянське селище з універмагом і непрезентабельним центром, там немає жодного готелю, кафе чи ресторанів, які б відповідали європейським нормам, немає навіть нормальних туалетів, тобто відсутня інфраструктура для туризму, тим паче європейського рівня. Думаю, спершу треба розробити план розвитку селища,

І. Піскун. Іграшки-свищики 2011. Дерево, підлаковий розпис

М. Яненко. Панно «Блакитний птах». 1983. Папір, гуаш. 86х62. ДХМ

Ігор Лісний

а вже потім запрошувати інвесторів вкладати кошти і мріяти про хвилю відвідувачів. Також незрозуміло, яким чином після присвоєння статусу ЮНЕСКО маркуватиметься петриківка. Коли на обласному рівні презентували офіційний логотип розпису, то говорили про те, що його можуть ставити на свої вироби лише справжні майстри, адже це своєрідний знак якості. А школи петриківського розпису, окрім Петриківки, є у Дніпропетровську, Києві, інших містах. Визначити, хто малює справжню петриківку, за правилами, за традиціями, а хто ні, дуже складно, канони не визначені. Думаю, це має регулюватися законодавством. Ще одна проблема — китайські підробки. До надання петриківці статусу ЮНЕСКО виробники з Піднебесної активно виготовляли українські сувеніри й вишиванки. Тепер такої продукції буде ще більше. Приміром, купують одну картину справжнього петриківського майстра і копіюють її скрізь — на тканинах, тарілках, дощечках. Ці вироби дешеві та створені для невибагливих покупців, але дуже боляче вдаряють по справжніх майстрах та іміджу петриківки.

УК. 11

Марія РЯПУЛОВА

Дніпропетровський до небайдужих Не кожен знавець у царині мистецтва наважиться назвати Дніпропетровськ театральним містом. Проте саме тут виросло та процвітає справжнє мистецьке диво — театр одного актора «Крик»

Михайло Мельник

Немає великої таємниці в тому, що театральна мапа нашої країни не може похвалитися ландшафтною однорідністю. І дивно, й іноді сумно, що в той час, коли Київщина та деякі інші області здіймаються над рівнем моря горами великих академічних театрів з багатою історією та не менш багатим репертуаром, у деяких куточках України театральна ситуація ризикує змагатися з Маріанською западиною. Проте завжди були і, безумовно, завжди з’являтимуться ті, хто змінюють цей

мистецький ландшафт. І ось тут Дніпропетровську, безумовно, є, чому радіти і чим пишатися. Адже на перехресті 80х та 90-х років, у непростий час, тут з’явилися два самобутніх театральних колективи з гучними назвами: «Крик» та «Вєрім!». У цих мистецьких подіях, здається, саме життя заклало особливий зміст. Так само, як народження дитини освячується її криком, а її майбутнє — вірою матері в найкращу долю для свого дитяти, так і театральне переродження Дніпропетровщини почалося з

КРИКУ та й досі підкріплене ВІРОЮ в найкраще мистецьке майбутнє. Невдовзі колективи зростали й творчо, і за статусом. Але, якщо Муніципальний драматичний театр «Вєрім!» розширився ще й у плані акторського складу, то театр «Крик» завжди відрізнявся своєю особливістю, адже це — театр одного актора. Ім’я цього артиста тепер знайоме чи не кожному небайдужому до мистецтва жителю Дніпропетровська і, загалом, усякому театралу в Україні та за її межами. Михайло Мельник — це принципово нова сторінка в історії українського театру.

ІМ’Я ЦЬОГО АРТИСТА ТЕПЕР ЗНАЙОМЕ ЧИ НЕ КОЖНОМУ НЕБАЙДУЖОМУ ДО МИСТЕЦТВА ЖИТЕЛЮ ДНІПРОПЕТРОВСЬКА І, ЗАГАЛОМ, УСЯКОМУ ТЕАТРАЛУ В УКРАЇНІ ТА ЗА ЇЇ МЕЖАМИ

«Сонце в твоїх очах»

Лицедій-лектор чи актор-проповідник? Ні на кого не схожий, такий, що при всьому своєму зовнішньому блиску (не важко зустріти в центрі міста Михайла Васильовича, який крокує в незмінно білій сорочці та чорному костюмі) може іноді нагадувати православного відлюдника від мистецтва, Мельник завжди до кінця грає свою роль — театрального проповідника. Релігія, яку він сповідує — це, звичайно, мистецтво. Храм його — не та маленька зала в Домі архітекторів, де розмістився театр «Крик», а людське серце. Не боячись звинувачень у надмірній пафосності, Михайло Мельник влаштовує після кожної вистави своєрідну проповідь-лекцію. Це також особлива традиція «Крику». На перший погляд може здаватися, що артистові просто не вистачає слів вистави, аби доносити свої думки до глядача, ось він і влаштовує бесіди про те, що, на його думку, важливо відчути та зрозуміти. Але, насправді, цим самим Мельник дарує емоційний люфт між виставою, яка майже завжди полишає не тільки слід у серці, але й мокрі доріжки на червоних

щоках, й сум’яттям вулиці, в яку неминуче пірнуть глядачі на виході з театру. Тут трапляються і заклики до вдячності життю, і, приміром, прості зауваження щодо поводження в суспільстві. «Не лінуйтеся поступитися місцем бабусі в транспорті», — промовляє Мельник. А потім: «Не бійтеся стати адвокатом того, кому боляче, хто потребує вашої підтримки». Він може звернутися до однієї людини, а може просто поговорити на теми, які наболіли артистові… Та, щоб там не казали, Мельник має на це моральне право. Адже він одним із перших кинувся змінювати культурний ландшафт міста. І неважливо, що іноді йому доводилося копати гірські породи дитячою лопаткою. Тепер в його арсеналі — справжні інструменти, загартовані роками його плідної праці.

РЕЛІГІЯ, ЯКУ ВІН СПОВІДУЄ — ЦЕ, ЗВИЧАЙНО, МИСТЕЦТВО

«Непізнані»

МИХАЙЛО МЕЛЬНИК — ЦЕ ПРИНЦИПОВО НОВА СТОРІНКА В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ УК. 15

ЗАПОРОЗЬКИЙ ХАРАКТЕРНИК Серед чисельної когорти видатних особистостей Дніпропетровщини ця людина посідає особливе місце. «Це був учений і діяч з дуже широким колом інтересів: історик, археолог, фольклорист, етнограф, лексикограф, письменник-прозаїк, що пробував свої сили й у віршуванні. Але в центрі його уваги була історія Запорожжя, в яке він був по-юнацькому закоханий», — писав про Дмитра Яворницького Максим Рильський. Так, саме про «одну з найсвоєрідніших постатей і один із найцільніших характерів», за словами Рильського, йтиметься у нашій постійній рубриці «Особистість», яку представляє заслужений працівник культури, директор Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І. Яворницького Надія КАПУСТІНА

Ювілейний рік музею У цьому році виповнюється 165 років Дніпропетровському національному історичному музею ім. Д.І. Яворницького. Музей засновано у березні 1849 р. як Громадський музей старожитностей Катеринославської губернії. Біля витоків його створення стояли місцеві діячі — губернатор А.Я. Фабр і директор місцевої гімназії Я.Д. Грахов. Великий внесок у розвиток музею зробили: знавець історії, підприємець, меценат і колекціонер О.М. Поль, український історик, академік Д.І. Яворницький, котрий очолював музей у 1902–1933 рр., заклавши підґрунтя його унікального зібрання, а також директор музею у 1963–1983 рр., історик, заслужений працівник культури УРСР Горпина Ватченко, за якої музей було перебудовано у сучасний музейний комплекс, один із кращих в Україні. Дніпропетровський національний історичний музей через свою колекцію яскраво, образно, змістовно реконструює історію і традиції краю з найдавніших часів до сьогодення. Дає можливість відвідувачам із цікавістю поринути в глибину століть і уявити дух минувшини, зміст і своєрідність кожної доби, нерозривний зв’язок поколінь.

Пам’ятник Д. Яворницькому відкритий у 1995 році. Скульптор В.Р. Наконечний, архітектор В.І. Мірошниченко

ДОВІДКА Дніпропетровський історичний музей — це своєрідний комплекс, до якого входять шість окремих музеїв: історичний, діорама «Битва за Дніпро біля сіл Військове — Вовніги», що є однією з найбільших діорам у світі; меморіальний будинок-музей академіка Д.І. Яворницького; музей «Літературне Придніпров’я», музейний центр О.П. Блаватської та її родини; музей історії місцевого самоврядування Дніпропетровської області. Сьогодні в фондах зберігається 270 тис. одиниць музейних предметів, у тому числі археологічне зібрання, у складі якого 90 кам’яних скульптур — від всесвітньо відомого Керносівського ідола ІІІ тис. до н.е. до половецьких баб Х–ХІІІ ст., реліквії запорозького козацтва, 200 стародруків ХVІ–ХVІІ ст. та сотні раритетних книжкових видань ХVІІІ–ХІХ ст., цінні документальні джерела, нумізматична, філокартична, фалеристична, етнографічна, архівна, книжкова, мистецтвознавча та інші колекції. У музеї постійно змінюються виставки, за рік їх проходить понад 100, відвідують музей 300 тисяч осіб. Із 2005 р. на базі музею регулярно проходять всеукраїнські музейні фестивалі.

На зібранні були присутніми багато шанувальників вченого з Катеринослава та інших міст. З теплими промовами виступили: директор Катеринославського комерційного училища, заступник голови Катеринославської Вченої Архівної Комісії А.С. Синявський, а також колеги Д. Яворницького — історики Василь Біднов та Дмитро Дорошенко. Були зачитані деякі з вітальних телеграм до ювіляра, а їх надійшло більше 150 з різних куточків Російської імперії та з-за кордону від колективних та персональних кореспондентів. Серед них були відомі громадські та політичні діячі, науковці, художники, поети. Тепло привітали вченого колеги-історики В. Барвінський, В. Гошкевич, М. Грушевський, В. Данилов, О. Шахматов та інші. Колективні кореспонденти: Українське наукове товариство, Київська археологічна комісія, Історичне товариство Нестора-літописця, Московське археологічне товариство, Київський центральний історичний архів, колеги з музеїв Києва, Москви, Полтави та інших закладів. Більшість із телеграм на рідкість виразні й душевні, як, наприклад, від художника І.Ю. Рєпіна: «Горячо приветствую маститого юбиляра, дружески обнимаю бессмертную душу Запорожья», літературознавця та викладача В. Данилова: «Кошевому атаману, тридцять лет мысленно водившему славные полки запорожцев, многая лета», архієпископа Назарія: «Молитвенно желаю историку Запорожья и археологу еще долго, долго не покладать свого пера и своей лопаты». Наприкінці ювілейного засідання виступив сам Дмитро Іванович із промовою, в якій, ніби в сповіді своєї подвижницької душі, розповів про себе, про перетин нелегких життєвих обставин, про труднощі та перемоги, з якими зустрівся на важкому життєвому шляху. Як потім відзначали сучасники, промова була глибоко чуттєва та цікава. Професор подякував своїм гостям, всім хто його привітав, але зазначив, що ніколи не полюбляв ювілеїв, був проти «чествуваній», але підкорився «рішенню щирих та вірних друзів». Саме тоді вчений сформулював своє життєве кредо, яке вже 100 років є відомим висловом та прикладом відданого служіння науці, народу та рідній Батьківщині: «Моїм правилом у житті було — працюй; працюй, не вдивляючись уперед та не озираючись назад; працюй не чекаючи ні звідти й ні від кого ані нагороди, ані похвальби; працюй до тих пір, поки служать тобі руки, й поки б’ється живе серце у твоїх грудях; працюй на користь твого народу й на пожиток Батьківщини, яка тобі дорога». Після промови, як зазна-

Д.І. Яворницький. Офорт В.В. Мате

УСЕ, ЩО ВИЙШЛО ЗПІД ЙОГО ПЕРА, ПОЗНАЧЕНЕ ОСОБЛИВОЮ ЛЮБОВ’Ю ДО ІСТОРІЇ ЗАПОРОЖЖЯ

чали очевидці, «оваціям не було кінця». Місцева преса ще тривалий час на своїх сторінках описувала й коментувала цю цікаву та рідку подію. Пізніше (1914 р.) промова самого Д. Яворницького та опис святкування 30-ліття його літературно-вченої діяльності вийшли окремою невеликою брошурою під редакцією катеринославського видавця Олександра Авчиннікова. У ній автор називає Дмитра Яворницького «гордістю Придніпровського краю, достойним сином Батьківщини, славним бардом Запорожжя, запорозьким батьком». І закінчує такими словами: «Честь та хвала професору Д.І. Еварницькому, нашій гордості, нашій запорозькій старовині. Да підкріпить Всевишній його сили та й дасть йому бодрість та міцність духу в подальшому служінні людству, да продовжить Він його вік на довгі, довгі літа!» Треба сказати, що Бог подовжив роки життя вченого, але Катеринослав-Дніпропетровськ не був більше свідком ювілеїв вченого, ані 40-ка, ані 50-ти років, хоча ще дуже-дуже багато зробив вчений для науки та краю. Змінилася влада — нова дорікала Д. Яворницькому за його «буржуазне минуле». І хоча вчений казав, що політикою не займався ніколи, а робив справу, яка була йому цікава та намагався жити по совісті, політичні звинувачення не оминули його й на схилі літ. Напередодні 50-ліття науково-літературної діяльності видатного вченого в 1933 році взагалі «вичис тили з музею як контрреволюційне кубло» (з листа Д. Яворницького до М. Залізняка). Вітальні телеграми з далекого 1913 року були конфісковані під час обшуку. І вчений змушений був принизливо просити владу повернути дорогі для нього речі. Д.І. Яворницький був людиною надзвичайно різнобічних інтересів, ініціативним і невтомним трудівником, вченим-подвижником. З його ім’ям, перш за все пов’язана багаторічна праця із збирання, дослідження й популяризації історії запорізького козацтва, історії України. Усе, що вийшло з-під його пера, позначене особливою любов’ю до історії Запорожжя. Його дослідження ґрунтувалися на комплексному вивченні того чи іншого явища. Свої історичні дослідження він робив на базі узагальнення археологічних, етнографічних, фольклористичних, мовознавчих пошуків і знахідок. Творча лабораторія вченого яскраво відтворена в його епістолярній спадщині, яку музей вводить до наукового обігу і майже щорічно презентує широкому загалу у збірниках (видано 6 випусків — 4000 листів і телеграм). УК. 19

Тетяна КОВАЛЬЧУК, Лариса ГОНЧАРЕНКО

Вигляд експозиції Андрія Сагайдаковського «Щоденник», арт-центр Я Галерея у Дніпропетровську. 2011

Серед дніпропетровських галерей та музеїв ця локація вирізняється хоча б тим, що з’явилася як результат своєрідної радіальної культурної ходи. А також є живим доказом та прикладом місцевого патріотичного меценатства, помноженого на столичну мрію галериста. Мову про діяльність арт-центру Я Галерея у Дніпропетровську «УК» веде із координатором проектів Катериною Семенюк

УК. Яким чином на культурній мапі Дніпропетровська з’явився арт-центр Я Галерея? Це була ініціатива на місцевому рівні долучитися до співпраці з Павлом Гудімовим чи імпульс ішов із Києва? Ініціатива виходила саме звідси, з Дніпропетровська. 2010 року актуальне мистецтво хоч і існувало по всій території України, побачити його можна було лише у Києві — сучасних інституцій не було навіть у великих містах. Колекціонер і меценат Павло Мартинов прагнув розвивати мистецьке середовище у рідному місті, Павло Гудімов підтримав процес децентралізації культурних процесів в Україні. У результаті їх взаємодії у Дніпропетровську і з’явився арт-центр Я Галерея.

УК. З якими проблемами Ви зіштовхнулися в

процесі організації арт-центру в Дніпропетровську? Можна сказати, що все йшло за планом — вирішивши технічні, фінансові, організаційні питання (які звісно ж існують у кожній справі), ми були готові до комунікації із глядачем. У зв’язку з тим, що невелика, але якісна публіка нас тут справді чекала, — комунікувати відразу ж було з ким. Другим етапом вже пішов процес формування середовища, збільшення аудиторії, популяризації мистецтва, просвітницької роботи. Майже відразу ми зрозуміли, що лише невелика кількість аудиторії готова сприймати і розуміти те, про що ми говорили. Тож із першого року роботи ми разом із мистецтвознав-

Павло Гудімов та Катерина Семенюк, арт-центр Я Галерея у Дніпропетровську. 2011

УК. Які ще культурні заходи, крім суто виставкових, відбуваються на території артцентру? Насичена лекційна програма, що стосується історії мистецтва, зустрічі з митцями, кінопокази, події у рамках співпраці з іншими культурними організаціями, як-то Альянс Франсез, Goethe-Institut, посольствами різних держав. Відбулося навіть декілька концертів сучасної музики різних напрямів.

УК. Чи відчуваєте Ви конкуренцію з боку

інших галерей Дніпропетровська? І чи взагалі існує така конкуренція? Мені здається, що конкуренція більш характерна для якоїсь комерційної діяльності — в нашому випадку повинна бути взаємодія, діалог. Ми прагнемо, щоб було якомога більше культурних інституцій не лише у столиці, але й у регіонах. Не буду казати за всіх, але, на мою думку, їх тут ще замало.

Вигляд експозиції Миколи Малишка «Сцена І. Сцена ІІ», арт-центр Я Галерея у Дніпропетровську. 2011

УК. 22

Лариса ГОНЧАРЕНКО

Упевнена хода літературного кур’єра Не секрет, що літературно-художні журнали сьогодні набули статусу видань для обмеженого кола читачів, і ними часто є самі літератори, ті, хто публікується, і ті, хто відстежує публікації. Однак роль таких видань у літературному процесі незаперечна: вони відображають його загальний стан на певному етапі розвитку й слугують джерелом вивчення історії літератури та літературної критики в майбутньому. Сьогодні налічується понад два десятки літературних часописів в Україні. Більшість із них уже зайняла свою нішу в літературному просторі країни, сформувала принципи та критерії добору текстів, свою автору і читача. Час від часу з’являються й нові найменування, але найчастіше вони невдовзі зникають. За Василем Шейком, вітчизняну літературну періодику останньої чверті ХХ — початку XXI століття можна поділити на дві групи:«старі» видання, які збереглися ще з радянських часів, але не всі із них наразі виходять («Київ», «Дніпро», «Вітчизна», «Дзвін», «Березіль», «Всесвіт», «Українська культура») та «нові» видання, які з’явилися порівняно нещодавно («Четвер», «Ї», «Кур’єр Кривбасу», «Потяг’76», «Київська Русь», «Літературний Тернопіль», «Склянка часу»). Одноосібно в цьому переліку стоїть щомісячний часопис «Сучасність». Видання засноване ще 1961 року в Німеччині, згодом видавалося в США; в Україні — з 1992 року. Унікальність «Сучасності» — в можливостях презентації української літератури за кордоном і навпаки, висвітлення літературних та культурологічних явищ української діаспори на сторінках українського видання. Серед літературних часописів лише один присвячений світовій літературі — це «Всесвіт». Журнал має тривалу історію, від часу свого заснування (1925) він був єдиним виданням, у якому публікувалися переклади творів іноземних письменників українською мовою. Серед молодших видань, які завоювали постійних читачів і поціновувачів сучасної літератури — криворізький літературно-культурологічний журнал «Кур’єр Кривбасу», що виходить із 1994 року під керівництвом Григорія Гусейнова. Часопис впевнено крокує літературним сьогоденням, бо має своїх прихильників серед найрізноманітніших категорій читачів.

«Кур’єр Кривбасу» називають винятково «літературним», авторитетним і престижним, а його роль визначають чи не найвагомішою в літературному процесі на межі століть. У кінці березня 2014 року «Кур’єр Кривбасу» відзначив 20-ліття. Розповісти про своє сприйняття цього часопису в літературному житті країни «Українська культура» попросила тих, хто мав чи має безпосереднє відношення до «КК» — чи то в якості автора, чи то постійного читача, чи то колеги. Отже, слово мають: Вікторія Стах, літератор Двадцять років тому українською мистецькою тусовкою пролетіла звістка про новий літературний часопис із не надто оригінальною, якоюсь аж трохи совковою назвою «Кур’єр Кривбасу». Вже не пригадую, хто запропонував мені дати туди щось для публікації. А я тоді саме вирішила змінити своє життя, в якому з’явилося дещо, як на мене, важливіше за вірші. Ба більше, мені чомусь здавалося, що вірші можуть загрожувати цьому новонародженому справжньому-нелукавому з’явиську. Але щойно перед тим написала поему з промовистою назвою «Крапка». І щоб ця символічна крапка справдилася, незле було цей твір оприлюднити. Відразу привабило ім’я видавця. З паном Григорієм не була знайома особисто. Але оте його міцне і надійне по батькові — Джамалович — чомусь навіювало впевненість, що цей часопис — усерйоз і надовго. «Крапку» надрукували в одному з перших чисел «Кур’єра», що нагадував тоді швидше самвидавчий студентський бюлетень формату А-4, ніж солідний літературно-мистецький часопис, яким він є вже багато останніх років. Без перебільшення — єдине всеукраїнське видання, справжнє, бажане, ґрунтовне і розмаїте, багатошарове й різнопланове, на яке чекають, яке люблять і яке справді бояться втратити українські митці в Україні та за її межами. Видання-стовп, видання-місток, таке не схоже на запліснявілі журнали-привиди з совєцького минулого. У них змінюються редактори і грошодавці, та вони наче застигли пліснявою в часі — що підходами до добору авторів і «творів», які жодним чином не позначаються на літературній атмосфері, що своєю провінційною «кишеньковістю».

свої статті. І приємно тішить око довгий рядочок «Кур’єрів» на стелажі книжкової шафи… І хочеться, щоб він був іще довшим… І в нечасті вільні хвилини рука тягнеться до масивного томика… І душа відпочиває, смакуючи літературні новинки… Дякую Тобі, «Кур’єре…»! Дякую особисто Вам, Григорію Джамаловичу! Знаю, що то Ваша душа, Ваша життєва й письменницька мудрість, досконалий літературний смак зробили часопис саме таким, яким його люблю. Дякую, що за можливості приїздите в Дніпропетровськ, зустрічаєтеся з нашими студентами, відкриваючи їм таємниці Вашого живого, пульсуючого творчого пориву. Ми на Вас завжди чекаємо. Як із нетерпінням чекаємо на новий номер «Кур’єра», щоразу впевнені — він вийде! Бо цей журнал — острівець непереходових цінностей у бурхливому потоці життя. Валентина Орлова, директор творчого об’єднання художніх та пізнавальних програм Дніпропетровського обласного радіо, член НСЖ України Письменник та літературознавець Михайло Слабошпицький у інтерв’ю «Радіо «Культура» якось зазначив: «Григорій Гусейнов написав цілу бібліотеку», маючи на увазі його літературний доробок — від «Чаші ювеліра Карла Фаберже», «Станційних пасторалей», «Господніх зерен» і аж до «Між часом і морем». Тоді подумалося: « А ще одна бібліотека Григорія Гусейнова — це журнал «Кур’єр Кривбасу». Дивовижно, як невеликий, проте творчо потужний редакційний колектив «КК» встигає ТАК професійно й вимогливо працювати! Знаю шанувальників літератури, які зберігають перші примірники «КК». До речі, тоді вони друкувалися, мов «товсті газети» формату А4. Нині ж березнево-квітнево-травневий № 293295 двадцятирічного часопису виглядає солідно (400 сторінок!). Це водночас і компас, і камертон (не знаю, що тут на першому місці) літературно-мистецького українського простору. Про що б не йшлося — поезію, прозу, пошуки універсу або ж звернення до витоків, анонси книгопанорами, etc. — тут присутнє найважливіше: говорити з людиною про людське. У цьому і мудрість, і новітність журналу, відтак і його перспективність. Сам із дитинства захоплений читач, Григорій Гусейнов, надаючи нині пріоритет тим чи іншим авторам і творам — від публіцистики до маловідомих, інколи ексклюзивних текстів українських чи зарубіжних літераторів та митців, — завжди шанує читача. Дбає і про представників нової літературної ґенерації, і про «метрів книгописання та книгочитання».

Друкуватися в «Кур’єрі Кривбасу» престижно (неоднаразово чула це від сучасних українських письменників). Бути його читачем, без сумніву, також. До того ж, у добу відкритих комунікацій, коли Інтернет вимагає інакшого візуального сприйняття та мислення загалом, друковане традиційне видання стає справді привілеєм. Звісно, лише видавцеві відомі складнощі такого шляху до читача. Дяка усім, хто уможливлює підтримку видання. Якось принагідно поцікавилася у Григорія Гусейнова обраною назвою журналу. Він відповів: «Так назвалося. Врешті, це не має особливого значення. Головне те, що всередині. Редакційний портфель завжди повний». Література, як відомо, — це людські просвітницькі мандри, суспільні орієнтири культури, монологи та діалоги душі. Добре, коли в подорожніх є обізнаний провідник. «Кур'єр Кривбасу» поспішає до тих, кому він необхідний. Упевненої ходи йому й надалі. Віктор Неборак, поет, Прокуратор Бу-Ба-Бу Я стежу за журналом «Кур’єр Кривбасу» невідривно з кінця 90-х років і пам’ятаю його, коли він виходив у меншому форматі, але щомісяця. Нині ж це грубезний том, строєні номери журналу. За 15 років моїх спостережень, відчув головну тенденцію видання: спроба охопити літературний процес України в максимальній кількості вимірів без різниці поколіннєвої. Тут і автори заслужені, як-от Роман Іваничук, є місце і для молодих — зокрема, у рубриці, яку веде Олег Коцарєв, представлені автори наймолодшого покоління. У журналі можна знайти дебютанта, різні стилі, напрямки — явної переваги якогось одного із них не спостерігається. Завдяки Григорію Гусейнову створений літературний всесвіт журналу — місце авангардних пошуків і традиційного письма, відображається сучасний стан української літератури, приділяється увага перекладам українською з різних літератур світу: з англійської, німецької інших. Жанрова школа журналу різноманітна: від традиційної прози і критики, до листування, щоденників. І все це дуже об’ємно, цікаво, послідовно, і в цьому заслуга Григорія Гусейнова — упродовж 20 років він головний двигун «Кур’єра». Гусейнову вдалося створити таку модель журналу, яку він хоче. Цей проект виник не в літературному середовищі, ніби доводячи, все залежить від людини. І він — саме така людина, здатна на хоробре лицарство та самопосвяту. УК. 25

(Уривок)

кінці дороги поїзд не те щоб занадто різко на станції загальмував (називалася вона, напевно, за ім’ям якогось призабутого місцевого поміщика, Мудрьона і була однією з кількох у Кривому Розі), а, швидше, ліниво крякнув і здригнувся усіма втомленими колесами. Їхав потягом двадцятичотирирічний чоловік зі звичайною, що ними тоді в більшості користувався мандрівний люд, фанерною валізою. В Москві молодик встиг зайти до столичного перукаря, і тепер неслухняний пшеничнобілий чуб, що так пасував до блакитних, як небо навесні, очей, нагадував приборкану хвилю. Пасажир повагом ступив на платформу («жизнь моя — железная дорога, вечное стремление вперед...»), і йому раптом здалося, що з адресою трапилася помилка. Хоча насправді довкола він чудово все знав і пам’ятав, за кілька років, поки тут не жив, нічого суттєво змінитися не могло. Старий нефарбований одноповерховий вокзал пережив неушкодженим війну, та ж одинока колія в бік Довгинцевого, шмаття припудреного червоним бур’яну між рейками. Віддалік хатки його рідної колонки (селище гірників з червоними від рудного пилу дахами) — звідти станція здавалася наче на горі. Особливо цікаво було її спостерігати літніми вечорами, коли сідало сонце. Будівлі на тлі неба золотилися й аж ніби повільно танули. Дітьми вони зі своєї рудничної Галковської колонки любили розглядати ледве вгадуваний шмат індустріального пейзажу, навіть намагалися вирізнити чиїсь постаті, нафантазовували щось про них. Поглядом ось і тепер він ухопив перш за все роздолля, що відкривалося від вокзалу, — широченну багатокілометрову влоговину, крізь яку, звиваючись петлею, протікала Саксагань. Химерний вигин створював щось на зразок півострова. І якщо навколо був голий степ, понизаний нерівними стрічками городів, то в самій петлі, відтятій водою від іншої території, густо росли дерева. Це місце знав з раннього дитинства, там рудничний люд у неділю традиційно збирався на забави. Звичка повелася ще від поміщицьких часів, коли хазяйнували поляки Галковські. Дехто мав припнуті до берега човни. Ними випливали на середину Саксагані, й це було загальноприйнятою ознакою розкоші. Таким щасливцям усі заздрили. Розповідали, що раніше на Куті (так називався дивний степовий оазис) водилися вовки. Пам’ятати такого він уже не міг, але все інше здавалося ві-

Чпро Степ промаи почне правда

льовуватися, ніби фотографічні контури в хімічному розчині, залежатиме від багатьох чинників. Історія — надто вразлива галузь, щоб бути до кінця достовірною. Майбутнім дослідникам доведеться докладатися до того, що розвідали попередники, довіряти їм, посилатися на їхні історичні виміри, відчуття і знання. А отже, перебувати в атмосфері значною мірою безнадійно заплутаних чуток та нерозшифрованих свідчень. З іншого боку, як казали мудрі, всі дороги між собою схожі — вони ведуть у безвість.

7. Прислать Вам репродукции фотоснимков матери, а также фотокопии еще не опубликованных писем. К сожалению, такая работа потребует слишком больших денежных затрат, которые мне не под силу. Однако когда я получу ответ на это письмо, часть архива (машинописные копии, сделанные мной) я смог бы Вам послать. Но подойдут ли они? 8. Генеалогическое древо Велигорских для меня остается загадочным. Мой дядя Петр Михайлович (он был украинским славянофилом, всю жизнь одевался в национальные костюмы и этим даже очень кокетничал) производил род Велигорских от графа Михаила Юрьевича Вельегорского, мецената, друга Пушкина, но когда я спросил об этом Даню, прожившего всю жизнь в семье Добровых-Велигорских, он отнесся к утверждению дяди Петра довольно скептически. Но я знаю точно, что мой дед Михаил Михайлович был крупным чиновником (коллежский советник, может быть, и асессор, кажется, это соответствовало чину камер-юнкера), однако по какому ведомству он служил, не знаю. Смутно помню его фотографию — величественный старик, роскошные длинные бакенбарды, грудь в орденах. Бусенька от него ушла и жила в семье старшей дочери Елизаветы Михайловны, вышедшей замуж за доктора Филиппа Александровича Доброва. Причин разрыва не знаю. Мама всегда жила с нею, не с отцом. Я с Украиной, к сожалению, никаких связей не имею. Украинский язык, к моему стыду, знаю очень плохо, настолько, что мне трудно читать украинские книжки. 9. По моему глубокому убеждению, смерть моей матери сыграла очень большую роль в жизни отца. Мать была настоящим советником и часто соучастником того, что отец писал. Мне кажется, что вообще творчество отца нельзя рассматривать, забывая о влиянии, которое оказывала моя мать. Очень любила отца моя мачеха, но она ему целиком подчинялась, безгранично им восхищалась. Вдобавок она была лишена художественного вкуса. Это мое мнение резко оспаривается моими единокровными братьями и сестрой. 10. В «Звезде», вероятно весной (если поправки, внесенные мною в рукопись, будут признаны удовлетворительными), напечатают «Возвращение в жизнь», продолжение моих воспоминаний (Константинополь, 1921-1922, Берлин, 1922-1924). Впрочем, это не только воспоминания, но и попытка проникнуть в психологию творчества вообще (Петру Журу моя работа не слишком понравилась). За границей я выпустил четыре сборника стихотворений (последний «Второе дыхание» в 1950 году). Рукопись «Избранного» находится в Москве-Ленинграде, но когда она будет напечатана — неизвестно. В настоящее время сажусь на большую прозаическую вещь, о которой пока что говорить рано — она мне самому не совсем ясна, хотя задумал я ее уже несколько лет тому назад. Знаете ли Вы, что мой брат Даниил (он умер в 1959 году) — очень крупный поэт-визионер, единственный у нас в России? 11. В Одессе я никогда не был. Ведь даже в Киеве никогда не был! Надеюсь, что в ближайший мой приезд наконец смогу пожить на Украине. 12. Посылка «Жизни И.А.Бунина» и других материалов связана с непреодолимыми для меня трудностями. В последнем многотомном издании Бунина напечатаны его воспоминания, удивительно злая книга. Может быть, в ней Вы найдете интересующие Вас одесские материалы? Я буду очень рад, если мои ответы на Ваши вопросы помогут Вам для работы над ДамойШурой. И всегда буду готов помочь Вам в силу моих возможностей. Крепко жму Вашу руку и от всего сердца желаю Вам успеха. Душевно Ваш Вадим Андреев. С наступающим Новым годом!». Більше листів зі Швейцарії Григорій Зленко не отримував. А згодом стало відомо, що Вадим Леонідович Андреєв помер (15 травня 1976 року). Так і не збулася його мрія пожити в Україні. З виданням — Григорій Гусейнов. «Між часом і морем», колекція невигаданих історій. — К.: Ярославів Вал, 2013 «УК» дякує редакції журналу «Кур’єр Кривбасу» і видавництву «Ярославів Вал» за надані матеріали та ілюстрації. УК. 31

Журнал «Українська культура», втілюючи проект «Ми — Україна», започатковує нову рубрику «Місце», де ми пропонуватимемо до уваги наших читачів ексклюзивні матеріали про унікальні місцини нашої країни. У цьому числі видання ми створюємо культурологічний портрет Дніпропетровщини, і ви маєте можливість познайомитися із авторською археологічною розвідкою кандидата архітектури, старшого наукового співробітника НДІ пам’яткоохоронних досліджень Міністерства культури України Олександра ХАРЛАНА

Рубанівське — осередок духовності та історичної пам’яті З великої кількості історичних поселень України невелика кількість населених пунктів зберегла до сьогодні свої унікальні архітектурно-містобудівні особливості. Різні райони мають досить нерівномірний відсоток місць, які зберігають індивідуальні особливості з залишками сивої давнини. Населені місця південно-східного регіону нашої держави внаслідок бурхливих історичних подій суттєво постраждали. Велика кількість окремих споруд і ансамблів, які являли раніше обличчя населених пунктів, тут зазнали нищівної руйнації. Лише невелика частина їх збереглася до нашого часу. Ця обставина ускладнює вивчення пам’яток в історії південноукраїнського зодчества, тим більше, що свідчення письмових джерел та іконографічних матеріалів про стародавні споруди Півдня України вкрай жалюгідні. Значно постраждали в радянський період культові споруди. Більшість церков стерта з лиця землі, тому перспектива їх вивчення пов’язана, перш за все, з археологічними дослідженнями. Невелика ж кількість церков, що вціліли, поки залишаються поза увагою дослідників. Більшість із них ще й досі не вивчено належним чином і не введено до наукового обігу. За досить короткий час після повернення спотворених культових споруд православним громадам пам’ятки відновлюються, іноді суттєво змінюючи зовнішній вигляд. Іноді відбувається диво! Своєрідним чином відроджується не лише культова споруда, а навіть навколишнє середовище навколо нього. По новому формується зовнішній вигляд будівель, ансамблів і церковних ділянок, але енергетика місця відчувається на кожному кроці, історія живе в кожному об’єкті, відтворюючи правдиву історичну картину! Саме так можна охарактеризувати церковище невеличкого села на південному сході України під назвою Рубанівське 32

Такою була Покровська церква на поч. ХХ-го ст.

збереглися, вціліли фрагменти тканини, якою було вкрито небіжчика. Склеп не розчищався. Кістки було розкидано по долівці, череп небіжчика відсутній. Збереглися натільні іменні іконки-медальйони овальної форми в металевому обрамленні з зображеннями святих покровителів. На одному зображено Три святителя, інший має

Покровський храм. Натільні медальйони (Василя Великого, Григорія Богослова й Іоанна Златоуста) з храмової усипальниці. Малюнок автора, 2008 р.

зображення з двох сторін 1-а (святого не визначено) 2-а (зворотна, Святий Микола), розміри медальйонів 6,5 × 3,3 × 0,3 см. Потривожені грабіжниками останки було вилучено з смітникових завалів, омито й складено в дерев’яну раку. Під час перепоховання потрібно повернути на місце особисті атрибути, відповідних християнському обряду поховання померлих: ікони, хрестики, медальйони, ґудзики та ін. Внаслідок огляду вдалося встановити послідовність зведення храму-усипальниці над похованням у даному склепі. Найвірогідніше, у склепі знаходилися залишки Івана Григоровича Василенка. Саме над його могилою вдова померлого — Катерина Павлівна спорудила церкву. Ймовірно, другу камеру-склеп, яка влаштована під

північно-східною стороною церкви й має вхід зі східної сторони на північ від вівтаря, колишня власниця збудувала для себе. Але, як відомо з історичних подій, Катерину Павлівну у 1916 році було поховано в іншому місці. Тож, склеп залишався порожнім довгий час. Відомо, що Катерина Павлівна заснувала Знаменський жіночій монастир в ім’я ікони Божої Матері Знам’янської (знаходився у сусідньому селі). У 1904 році Катерина Василенко прийняла пос триг у монахині, а в 1907 році її зведено у сан ігумені. Нею ж у монастирі збудовано два храми: В ім’я ікони Божої Матері Знам’янської і Преображення Господня (не збереглися). Саме у Преображенському соборі й поховали ігуменю. У часи лихоліть рештки ігумені було викинуто з храму, а монастир зруйновано. Місцевими мешканцями їх перенесено до Покровської церкви у с. Рубанівське (тут вони зберігаються і зараз). Потроху відновлюється монастир, постають з попелу культові споруди, на місцях поховань з’являються відповідні християнські атрибути. Відновлюється історична пам’ять. Велика кількість білих плям в історичному минулому «червоної» церкви села Рубанівське, а також її невтомної благодійниці К.П. Василенко засвідчує необхідність вивчення життєвого шляху, встановлення нових фактів із життя цієї загадкової постаті, що зробила вагомий внесок в історію, культурну і духовну спадщину нашого краю. Введення до наукового обігу невідомих раніше матеріалів, співставлення писемних, топографічних та графічних даних допоможе провести археологічні розвідки для точної локалізації місцезна-

ходження залишків фундаментів маєтку Василенків, культових та господарських будівель Знам’янського монастиря. Цілком можливим є відтворення вказаних споруд за умови проведення належних наукових пошуків і відродження зруйнованої об’ємно-просторової композиції історичних архітектурних ансамблів, які пов’язані з чудовою пам’яткою — Покровською церквою села Рубанівське.

ГЛОСАРІЙ *Апсида — (грец. άψίς — склепіння) — виступ будівлі, здебільшого півкруглий в плані (зовні іноді багатокутний або квадратний), перекритий півкуполом або замкнутим півсклепінням. Уперше апсиди з'явились у давньоримських базиліках. У християнських церквах апсида — вівтарна частина, яка орієнтована зазвичай на схід (за uk.wikipedia.org) Література: 1. Патока О.М. Из истории храма. Игумения Єлизавета (историческая справка) // «Во веки». 14 октября Престольный праздник Покрова Пресвятой Богородицы. — с. Рубановское, 2005. 2. Свято-Покровский храм // Днепропетровская епархия: Информационно-справочное издание. — Днепропетровск: Издательский отдел Днепропетровской епархии, 2008. — С. 501-504. 3. Василенко Н. «Він жив, як птах небесний» // Зоря. 25 листопада, 2008. — С. 3. 4. Справочная книга Екатеринославской епархии за 1908 год. — Екатеринослав, 1909. 5. Справочная книга Екатеринославской епархии за 1913 год. — Екатеринослав, 1914. 6. Барановский Г.В. Архитектурная энциклопедия второй половины ХІХ века. Т.I. Архитектура исповеданий. — С.-Петербург, 1902. — С. 29,30.

Музей І. Манжури. Загальний вигляд, 2009 р.

УК. 35

Кристина ЛІСОВСЬКА

Колись «Брати Гадюкіни» вимовили, чи то пак проспівали, одну сакраментальну фразу. «Все чьотко!» — сказали вони, і народ їм повірив. Український рок-н-рол саме розправляв плечі і почувався таким собі велетнем, що може долати всі перешкоди. З того часу води в Дніпрі не стало менше, і Бог свідок, Дніпропетровськ знає про це, як ніхто інший. І що таке рок-музика він теж знає. Принаймні, те розмаїття напрямків та стилів, технік та інструментів, що об’єднані спільним ареалом існування, дає привід говорити про потужну хвилю Дніпровського року

Дніпропетровськ є сучасним, інтегрованим у майбутнє містом, де нові технології, неформальна музика та мистецтво розвиваються впродовж десятиліть. Кожен вияв творчості має свої ознаки, і хоча рок і досі вважається різновидом андеграунду, він давно став популярною та важливою частиною музики міста. Метал та фолк, дуети та колективи з великою кількістю учасників, «гастролери» та «місцеві», — розглянемо докладніше найвиразніші гурти Дніпровського андеграунду:

И друг мой грузовик «…и Друг Мой Грузовик» — це музичний колектив, що із 1997 до 2012 року кілька разів змінив свою назву, підкорив українську сцену, заявив про себе за кордоном та створив 7 альбомів. Наразі гурт припинив своє існування,

але у поціновувачів таких жанрів як funk, postpunk, post-hardcore, alternative він точно є у списку must-have. Дискографія: Я и друг мой грузовик (2001), Воланчик (2002), Еще маленький (2005), Ищу друга (2007), Не улыбаются (2008), Живот (2010), Стилизация послевкусия (2011). У народі гурт звуть скорочено «Грузовики», адже на самому початку назва була «Я и друг мой Грузовик». Згодом, через психологічний стан учасників та зміни у складі колективу, відбулося перейменування в «Не грузовики». А наприкінці існування групи, нові зміни та настрої вилились у назву без першого слова «Я». «Грузовики» можна вважати місцевим феноменом, адже специфічний стиль, мінімум інструментів, тобто лише ритм-секція (ударні та баси) й своєрідний вокал зробили їх однією з найвідоміших дніпропетровських команд.

Вертеп «Вертеп» заснований 2001 року в м. Дніпропетровськ і також відомий як «Гурт Мандрівних Дяків». Спочатку колектив мав свій особливий погляд на природу фолк-року, адже пісні відомих українських колективів «Гайдамаки» та «Мандри», що також належать до етно-року, помітно відрізняються виконанням від «Вертепових». Із 2007 року група грає в стилі ethno-fusion, з елементами джазу, арт-року та ін., що уособлює справжній world-music з українськими мотивами. Танцювальні українські та балканські мелодії, несподіване поєднання латиноамериканських й африканських ритмів, неймовірна музична лірика заходу та сходу, джазові та рокові вкраплення. Ноти європейського шансону, американської естради та слов’янського фолку. Ши-

карне багатоголосся й українські традиційні інструменти. «Вертеп» виконує власні пісні, народні тексти та твори сучасних українських поетів С. Жадана, Ю. Покальчука, М. Савки та ін. Дискографія гурту налічує 5 офіційних альбомів: АльбомаНет (2001), Підпілля (2003), Бучалчин Ґандж (2006), ВіршОспіви (2009), Співаник (2009), Зельоно (2011). Окрім участі в концертах у Польщі, Гурт Мандрівних

Дяків виступав на таких фестивалях, як: «Ульот» (Крим, м. Красноперекопськ), «Культурні Герої» (Київ), «Вертеп на Вертепі» (Дніпропетровськ), «Пульс Асфальту» (Київ), «Тарас Бульба» (Дубно, Рівенської обл.), «Флюгери Львова» (Львів), ХІІІ Таврійські ігри (Каховка), «Фортеця» (Білгород-Дністровський), «Шешори» (с. Шешори, Івано-Франківська обл.), фестиваль «ДніпРок» (Дніпропетровськ), «Нашатир» (Дніпропетровськ), фестиваль «Мазепа-Фест» (Полтава), «День Незалежності з Махном» (м. Гуляйполе), «Фестиваль Вертепів» (м. Івано-Франківськ), «Етноеволюція» (с. Космач, Івано-Франківська обл.), Етно-диско вечорниці (Дніпропетровськ), «Київські Лаври» (Київ), ГОГОЛЬfest 2008, Київський форум видавців, Львівський форум видавців, «Майjazz» (Дніпропетровськ), «Рок Січ» (Київ) тощо.

DEF/LIGHT Група заснована 2001 року і працює в жанрі традиційного black metal з елементами death metal. Особливістю команди є витримка стилю. Власний філософський і музичний світогляди, без компромісів, моди чи підігравання чужим ідеологіям, лише розвиток, свобода, антиклерикалізм, містицизм. Дотепний вияв долі: за час існування гурту в ньому змінилося більше, ніж 25 барабанщиків! Група грала на одній сцені з KRISIUN(Бразилія), MASSEMORD/Furia(Pol, Black Metal), MUCOPUS(США,brutal death), HATE (Pol, Black/Death Metal), Deferum Sacrum(Київ, Black Metal), Molphar(Львів, Black Metal), ORTHODOX, DATURA (Кіровське, brutal death/grind), Hell:On (Запоріжжя, thrashcore), Deathincarnation(Black Death Metal), ACEPHALA (Алчевськ, brutal deathcore),Ceremonial Perfection (Eesti) та ін. Колектив зіграв більш, ніж 100 концертів у містах України та Європи (Польщі, Чехії, Угорщини тощо) у складі фестивалів та турне. Дискографія налічує три альбоми: Benedictus Ash (2008), Hateforhateone (2010), Transcendevil (2013).

Всі ці виконавці, а також інді-рок гурт «Кімната Гретхен», альтернатива School[18][17], death-metal колектив Disentrail, рокери ТАЙНА ТРЕТЬЕЙ ПЛАНЕТЫ та багато інших — чудові та різнобарвні музиканти Дніпропетровського андеграунду, що надихають, шокують, тішать та качають у драйвових ритмах молодь всієї країни!

Антон Кістрін Юрій Яхно

УК. 39

Микола ЧАБАН

Пізнавай мистецтво разом з нами!

... Перед зустріччю зі мною Валентина Слобода закінчила екскурсію про Петриківку і сонячні народні рушники, якими зараз рясно заповнено виставкові площі. На перегляд фільму «Наймичка» прийшли вчителі — неподалік знаходиться обласний Інститут освіти. Там підвищують кваліфікацію педагоги з усієї області. Учителі тут постійні гості. Через них справжнє мистецтво, треба сподіватися, дійде й до молоді. Сказав же один дотепник, що культура — це те, що зостається, коли всю решту забуто

ригадую зустріч два-три роки тому в стінах Будинку мистецтв у Дніпропетровську. Це був круглий стіл фестивалю «Дніпро-сінема» імені Данила Сахненка. До Дніпропетровська з’їхалися митці з Луцька, Херсона, Києва, Полтави, Верхньодніпровська, Кривого Рога... Були тут, ясна річ, і місцеві дніпропетровські майстри. Організатор фестивалю Валентина Слобода розповіла тоді гостям про заповітну мрію — зробити реконструкцію, на жаль, втраченого німого фільму піонера українського кіно Данила Сахненка «Запорозька Січ». Знятий у далекому 1911 році в Катеринославі фільм мав касовий успіх не лише в Україні, його показували, приміром, чи не в усіх приволзьких містах. Та самому фільмові не поталанило — його втрачено. На щастя, кінорежисер Арнольд Кордюм, який брав безпосередню участь у створенні фільму, у своїх спогадах лишив щось на зразок сценарного плану картини. Ці збережені пам’яттю сцени й підказали ключик. Через рік у рамках фестивалю організували театралізовану реконструкцію на березі

Дніпра і дюжина камер знімала ті сцени. Автори роз’їхалися Україною і стали монтувати кожен свій фільм. На сьогодні вже вісім фільмів знято і два домонтовуються.

Майстер-клас веде майстер-писанкар Ольга Івашенко

Микола Іщук. Портрет заслуженого майстра народної творчості України Тетяни Пати. 2013, ДВП, темпера, акварель

Великим проектом ще позаторік до Дня міста став «Мистецький квартал» — символічна паспортна книга, куди занесено імена найшанованіших, найзначиміших митців міста на Дніпрі. Торік у вересні вшановували перших ювілярів Мистецького кварталу — режисера Юрія Чайку, поета Сергія Бурлакова, художника В’ячеслава Данилова, кінематографіста і письменника Володимира Платонова. На емблемі Будинку мистецтв — слова «Пізнавай мистецтво разом із нами». Узвичаєними формами роботи з митцями стали круглі столи, дискусії — щоб осягнути спільно зроблене, треба поговорити. І не з метою оцінки. А з метою усвідомлення зробленого — це крок вперед чи ні. Тому дискусії по три, по чотири години нікого не дивують. Для цього робляться спеціальні анкети провокативного характеру. Копітка робота ведеться і з народними майстрами — перша середа і третій четвер присвячені своєрідним лікнепам, на які приходять етнографи, професори історії. Отже, у Будинку мистецтв прописані і працюють різні творчі осередки: Спілки фотохудожників, кінематографістів, дизайнерів України, клуби «Кобзар» і «Дніпрова хвиля», Об’єднання народних майстрів, об’єднання «Акварелісти Дніпропетровська» і «Художники Дніпропетровська», дитяча студія образотворчого мистецтва «Зернятко», театр «Відкриті двері», фольклорний гурт «Берегиня Січеславська».

Шевченкіана на рушниках

охоплені. Нам, на жаль, бракує музичних інструментів. У місті є прекрасні музиканти й співаки. Але ми ще не можемо їх повноцінно залучити. Ще слабко проводяться заходи, пов’язані з синтезом мистецтв. Бо площа не дозволяє цього робити. Скажімо, у День міста на Мистецькому кварталі ми представляємо місту всі творчі спілки. А в самому Будинку це ще не виходить. Хотіли б налагодити обмін делегаціями творчих людей різних міст, запозичувати кращий досвід звідусіль. Сьогодні ми змогли тільки одну делегацію відрядити — на фестиваль етноляльки у Львові, де ми дуже яскраво прозвучали, і майстер-клас провели, і телебачення знімало. Бо не вірили, що центральна Україна теж вміє це робити! Отже, допомогти розкрити митцям свій потенціал — у цьому бачиться наше завдання. Маємо надію, що так і буде. Прагнемо також максимально урізноманітнювати ті заходи, які допомагатимуть молоді познайомитися з мистецтвом як таким. Бо саме мистецтво в тридцятих роках минулого століття допомогло, скажімо, Америці вийти з духовної кризи. Будемо й надалі збільшувати кількість творчих об’єднань, які тут є, — на сьогодні їх одинадцять... У штаті Будинку мистецтва — усього тринадцятеро людей. Із них лише четверо займаються безпосередньо творчими завданнями — директор, її заступник і два методисти. Решта — люди технічного спрямування — двірник, прибиральниця, електрик, головний бухгалтер, завгосп... Але й таким скромним творчим колективом, як бачимо, можна зробити чимало.

Валентина Слобода: Що не реалізовано? Що в планах? Ми освоїли такі види мистецтва, як театральне, народне, образотворче, кіномистецтво, дизайн. А ось деякі інші види мистецтва ще не УК. 43

Міжнародний театральний фестиваль «Мельпомена Таврії»

Чілдрен Кінофест З 28 травня до 1 червня 2014 року в Україні вперше пройде щорічний міжнародний фестиваль мистецтва кіно для дітей та підлітків — Чілдрен Кінофест. Епіцентром події стане Київ. Крім того фестивальні події пройдуть в Одесі, Донецьку, Львові, Харкові, Дніпропетровську та Запоріжжі. Програма Чілдрен кінофест включатиме міжнародну конкурсну програму, анімаційні добірки для дітей від 3 до 10 років, тематичні ретроспективи, а також інтерактивні ігрові майстер-класи на тему кінематографа. Спеціальною подією Першого Чілдрен кінофесту стане ретроспектива фільмів Чарлі Чапліна, приурочена до 125-річчя з дня народження генія німого кіно.

Фестиваль «Русь Пересопницька» 7-8 червня у Пересопниці на Рівненщині відбудеться III Археологічний фестиваль «Русь Пересопницька». У Пересопниці зберуться шанувальники середньовічної культури з багатьох міст України, а також з Литви. У ході фестивалю всі бажаючі стануть свідками відтворення історичних подій і показових боїв, візьмуть участь у майстер-класах від учасників історичних клубів, відвідають виставки-ярмарки робіт народних майстрів та майстер-класи. Також запланована музика Середньовіччя, історичні пісні, героїчний епос, фольклор, фолк, танці, інтелектуальні та розважальні конкурси тощо.

З 24 до 31 травня цього року в Херсоні відбудеться XVI Міжнародний театральний фестиваль «Мельпомена Таврії – 2014». Протягом 8-ми днів Херсон перетвориться на місто театрального карнавалу: вулиці, сквери, площі стануть яскравими театральними майданчиками. Під час театрального карнавалу на фестиваль приїдуть театри з України, Росії, Грузії, Польщі, Ізраїлю, Латвії, Литви, Португалії та Македонії. Глядачі побачать вистави театрів з Миколаєва та Львова, Херсона та Донецька, Києва та Дніпродзержинська. Під час фестивалю відбудуться майстер-класи, прес-конференції, творчі зустрічі, зародження творчих проектів, театральний капусник, гала-концерт і ще багато чого цікавого.

Чайковський Фест У період з 17 травня до 18 травня 2014 року в Тростянці, що на Сумщині, пройде фестиваль класичної музики «Чайковський Фест». Фестиваль виріс із днів Чайковського у Тростянці, які проходили вже кілька років. Цього року масштаби фестивалю будуть значно ширше, ніж традиційні виступи лауреатів міжнародних музичних конкурсів з різних куточків України, які виконують твори видатного композитора. Планується вивести його за межі камерної музики Чайковського і продемонструвати оркестрові твори на базі архітектурного пам'ятника XVIII століття фортеці «Круглий двір».

Дитячий фестиваль у Львові «СЛОНІЯ» Починаючи з 15 і закінчуючи 18 травня 2014 року, у львівському Палаці Мистецтв триватиме Дитячий фестиваль «СЛОНІЯ». Це фестиваль фестивалів, кожен з яких має свою окрему мету, а всі разом вони демонструють дітям і їхнім батькам багатогранність та безмежність можливостей для розвитку, дають поштовх для творчого потенціалу дитини в різних сферах діяльності. Головною складовою фестивалю стане фестиваль дитячого читання «Книгоманія», комплекс подій, спрямованих на популяризацію читання серед дітей та підлітків. Інші заходи фестивалю передбачають спортивні ігри, літературні квести, майстер-класи з різних видів творчості та мистецтва, спеціальну програму для батьків тощо. Фестиваль започатковано 2002 року як складову «Форуму видавців у Львові».

Міжнародний фестиваль музичного мистецтва «Віртуози» З 15 травня до 8 червня 2014 року у Львові триватиме XXXIII Міжнародний фестиваль музичного мистецтва «Віртуози». Фестиваль «Віртуози» — це чудова нагода для львів’ян та гостей міста насолодитися перлинами світової класики у виконанні зірок класичної музики світового рівня. Програму з 25 концертів складе музика різних жанрів — від камерної музики, від бароко до джазу, від музики західноєвропейських класиків до творів метрів сучасної української музики. Крім того в рамках фестивалю заплановані заходи по вшануванню ювілею Шевченка, а також проекти, які будуть вражати своєю масштабністю та національним напрямком.

Кристина ЛІСОВСЬКА

Древній Київ 2.0

Редакція «УК» відвідала Центр культури та історії Київської Русі «Парк Київська Русь», щоби побачити на власні очі, як здійснюється реконструкція нашої древньої столиці. Засновник культурного об’єкта пояснив появу цього осередка історії під Обуховом так: «Чому ми відтворюємо саме це місто? Тому що, матеріалізувавши те, з чого починалася наша Батьківщина, відтворимо її суть. Вона спрямує нас таким чином, аби пам’ять українця нагадала, звідки ми. Тут відтворюється древнє місто зі всією його культурою, інфраструктурою, житлом, храмами, розвагами тощо. Якщо ми хочемо укріпити Україну, потрібно укріпляти її центр, тобто Київ. Адже насправді ми були далеко не на задньому плані історичного розвитку, ми в центрі Європи — і нам є чим пишатися»

удується Древній Київ у «Парку Київська Русь» в Обухівському районі біля села Копачів у масштабі один до одного. У світі є історичні парки, але їх важко назвати навіть зменшеними копіями, тому що вони демонструють тільки певні споруди, а тут відтворюється місто у повному розмірі — у цьому і полягає унікальність об’єкта. Володимир Янченко, президент «Парку Київська Русь», автор, ідеолог проекту: Древній Київ — це прабатьківщина, основа держави Україна, всієї Східної Європи. Для нашої країни зараз, як ніколи, актуально згадати свої корені. Нашому Сходу та Півдню потрібна ідея об’єднання, яку поділяють усі. Така ідея об’єднання завжди лежить в історії, в нашому корінні.

Задум виник у 2003 році. Усе починалось як фестивальний майданчик у 2008 році, нині — це місто Древній Київ 2014, що розбудовується й далі. Реалізація вміщувала в собі багато складних етапів: пошуки вчених, архітекторів, документів тощо. У парку працює науковий колектив людей, які присвятили своє життя вивченню археології, історії епохи Київської Русі. Ми навіть знайшли гору, подібну до Київського рельєфу. Образом Древнього Києва у «Парку Київська Русь» стало місто, яким воно було за часів Володимира в Х ст. та територіально займало 10 гектарів. 2005 року Національною академією наук України був створений і затверджений генеральний план відтворення Дитинця (укріпленої частини) Міста Володимира у «Парку Київська Русь». На даний момент відтворена мережа вулиць, до

Оксана Дзененко: Ще на території парку є двоповерхова будівля, що також була віднайдена на Подолі, — будинок ювеліра. Є й інші реконструкції будинків киян Х–ХІІ сторіччя. В одному з них дуже цікава конструкція даху. Подібні дахи робили собі небагаті люди: все вистилалося берестою, а потім зверху засипалося дерном, там росла трава, таким чином дах непотрібно було часто лагодити. Дуже виразною архітектурною спорудою є терем Ярослава, княжі хороми, у яких приймали закордонних гостей. Син Володимира Ярослав збільшив місто ще у 8 разів, і до нас уже дійшли оригінальні рештки Золотих воріт, Софії Київської та інших пам’яток архітектури. Згодом у «Парку Київська Русь» будуть відтворені всі споруди, які колись були на території Києва: Десятинна церква, палаци Володимира та Ярослава, Ротонда, Гридниця, Федорівський і Янчин монастирі та ін. Окремої згадки варта арена, тобто «ристалище». Слово «ристалище» пішло від «ристати», що означало «їздити на коні», тобто тут проводили змагання кінних лучників, турніри та свята. Також тут молоді дружинники князя між собою «воювали», показували князю, що вони готові йти в бій, перед трибунами, де сидів князь. Є літописні свідчення, що Великий Ярославів двір мав настільки велике ристалище, що там влаштовувалися змагання кінних лучників. Володимир Янченко: Усе у «Парку Київська Русь» відтворюється з максимальною науковою достовірністю, для проекту використовувалися здобутки та напрацювання істориків, археологів, архітекторів — вчених України та багатьох держав Європи. До того ж, оскільки в Києві проживало близько 20 народностей (турки, євреї, греки та ін.), будуть створені музеї їхнього побуту та культури. Наприклад, вже зараз стоять юрти кочівників — виготовлені в Улан–Баторі (Монголія) за оригінальними технологіями. Вони мають каркасну конструкцію, яку можна зібрати за 2 години і перенести в інше місце. Навіть озеленення території зроблене історично достовірно, посаджені

Шедевр середньовічного містобудування — Михайлівські ворота Київського Дитинця Х–ХІІІ ст.

Садиба заможного киянина XII ст. (будинок ювеліра)

Садиба киянина XII ст. (корчма) Оборонна стіна «заборола» (вигляд із середини міста)

лише ті дерева, які росли на території Древнього Києва: яблуні, вишні, дуби. Також є живий музей коней історичних порід. У ньому зібрані нащадки тих коней, від яких пішли усі сучасні породи. Їхні предки везли на собі правителів і полководців у давні часи. А тепер кожен охочий може познайомитися з цими гарними і добрими тваринами, відвідавши Княжу конюшню Древнього Києва. Оксана Дзененко: Все це разом створює такий собі осередок історії — портал у минуле, у часи зародження нашої столиці, державності, самобутності. Тут можна побути у природному середовищі, далеко від мегаполісів, відпочити душею й тілом, подумати та порадитися. Можливо, саме такі побудови, матеріалізовані спогади допоможуть суспільству відчути свої корені та зажити по своїй правді. УК. 51

Віктор ВЕЧЕРСЬКИЙ

Україна: трагічна урбанізація

з перемогою большевизму в 1920-х роках перед його провідниками постала проблема: як забезпечити «переворот» у містобудуванні, адекватний здійсненому соціальному перевороту? Проблему намагався вирішити А. Луначарський зі своєю ідеєю соціалістичного міста, що складалося б із будинків-комун на 1-3 тис. чол. із суворою сегрегацією мешканців за віковими та виробничими ознаками. Академік С. Струмілін пропонував об’єднати міста з селами в єдині аграрно-індустріальні комбінати з чисельністю населення 10-20 тис. чол. Великі міста з населенням понад 100 тис. чол. оголошувалися безперспективними. Голова Урядової комісії з будівництва нових міст М. Мілютін взагалі вважав, що старі міста, які були результатом діяльності капіталістичного суспільства, не можуть бути використані за нових умов. Л. Сапсович пропонував протягом 15-20 років замінити існуючі міста і села цілком новими поселеннями соціалістичного типу на 50-60 тис. чол. із повним усуспільненням побуту й відмиранням інституту сім’ї. Петербурзький архітектор І. Фомін, винахідник «пролетарської класики», 1920 року в афористичній формі сформулював основні засади архітектури й містобудування радянської доби:

Урбанізація в сучасному розумінні цього терміну, як стрімке зростання ролі міст у розвитку суспільства, в Україні датується ХХ-м століттям. І якщо загалом у світі урбанізація є закономірним явищем у рамках модерного проекту ХІХ–ХХ століть, то в Україні урбанізація стала прямим наслідком краху визвольних змагань 1-ї чверті ХХ століття, колективізації та голодоморів. Саме вони створили ті умови, за яких людина, щоб вижити, мусила тікати з села у місто — на шахти, заводи і фабрики «Мы разрушим, мы отстроим — вся сила в нас самих. На развалинах старого строя мы воздвигнем новый, лучший мир. Мы превратим весь мир в цветущий сад. Мы разрушим старое, убогое, чтобы строить новое, прекрасное. Мы разрушим старое гнилое, чтобы созидать новое здоровое».

Звертає увагу чотирикратне, як заклинання, акцентування руйнації (у п’яти лише рядках тексту!). Суть радянської урбанізації полягала в тому, що багатовікова ідеологія спадкоємного розвитку населених місць була повалена большевизмом, що його «влюбленную ненависть к прошлому» діагностував ще М. Бердяєв. Звідси вже недалеко до політичних постулатів професора М. Ладовського про те, що «социалистический город — это только город промышленного пролетариата» (цілком логічна теза, оскільки всі інші класи, згідно з большевицькою доктриною, підлягали ліквідації), а також тверджень архітекторів О. Іваницького про «преодоление архи-

Й. Сталін і Л. Каганович над «Сталінським планом реконструкції Москви», який став канонічним зразком для урбаністики в СРСР. Радянський плакат 1935 р.

архітектури було директивно визначено «пропаганду й утвердження комуністичного ладу». Й. Сталін висловив своє розуміння завдань радянської архітектури по-своєму геніальною метафорою: «Архітектура — мундир держави». Це породило естетичний нормативізм зі створенням загальнообов’язкового канону, який відповідав досить примітивним уподобанням комуністичних вождів. Його реалізація необоротно порушила історично усталені масштабні співвідношення в «інтер’єрі» кожного міста: зменшилася кількість архітектурних домінант і водночас різко збільшилися габарити рядової забудови. Порушилися взаємозв’язок та ієрархія семантично різних просторів: сакральних і профанних, домінантних і підпорядкованих. Відбулося повне переакцентування містобудівної структури,

але не як наслідок органічного розвитку, а як результат матеріалізації тимчасової політичної кон’юнктури. На цих ілюстраціях ми показуємо найхарактерніші взірці радянської урбаністики 1930-х років: забудову Запоріжжя, Харківський Держпром і реконструкцію Києва. Звісно ж, Київ потерпів найбільше.

Ескізний проект нового урядового центру Києва на місці Михайлівського Золотоверхого монастиря. Архітектор І. Фомін, 1935 р.

Відтак ми — мешканці посткомуністичної країни, котрі уціліли на руїнах після невдалого завершення всесвітньо-історичного експерименту. Тож мусимо давати собі раду з довготривалими наслідками трагічної большевицької урбанізації України. Як це робити — тема окремої розмови.

Київ. Вигляд з дзвіниці Софії Київської на Софійську площу, Володимирський проїзд і Михайлівський Золотоверхий монастир, який почали руйнувати для реалізації радянського плану реконструкції центру Києва. Фото травня 1935 року

УК. 55

Михайло БРИНИХ

МОВОТРОЩА великого міста

Якщо брати за основу твердження Панька Куліша про «вищість сільського матеріалу» в українській культурі, то це принаймні пояснює, чому місто регулярно завдає ударів у відповідь. І чому його демонічне пащекування вчувається у найсолодших романсах…

істо як продукт змішування, в якому вічно виброджує непевний розчин етносів, і не може претендувати на роль музейної хатини під соломою, повної скарбів народної культури та побуту. Місто прихильне до антагоністичних соціальних категорій, щоденна війна між якими — його улюблені ласощі. Місто тішиться з будь-яких культурних девіацій, і з легкістю виправдовує їх «потребою діалогу» — міжетнічного, соціально-культурного, політичного тощо. Зіткнення юного сільського мрійника з примарними монстрами, що живляться чадом міських провулків — один з центральних образів мистецтва індустріальної доби. Природжений поет наближається до міста; воно вабить його і водночас шкіриться фабричними трубами, й ця паща житиме в його снах, чигатиме на нього щодня протягом багатьох років, поки він поволі втрачатиме, розтринькуватиме всю свою оспівану Кулішем вищість, розчинятиметься у бетонних мурашниках і автомобільних потоках, спостерігатиме, як з плином часу маліє та випаровується кожна його мрія, як змінюється його мислення, як пристосовується до середовища його мовлення. Чимало письменників протягом ХХ століття намагалися вловити суть цих маленьких людських трагедій, коротких злетів і швидких поразок; місто не любить завойовників, і воно знає, як дати їм раду. І хоча до цієї теми зверталися надзвичайно талановиті автори, що належали до різних поколінь, місто залишається переможцем у своїй дав-

ній «дискусії» з літературою — з часу публікації хрестоматійного роману Валер’яна Підмогильного й до сучасної прозової урбаністики Павла Вольвача. Можливо, найточніше про цю неуникненну поразку висловився свого часу Олесь Ульяненко, автор похмурих, просмолених романів, де кожен мешканець міста — неодмінно його жертва; «місто ламає хребти» — один із характерних його вердиктів, який завжди підсумовував міркування про столичну культуру. Понівечені долі, зраджені ілюзії, помножені розчарування — найкращі сусіди великого міста, його вірні супутники. Ця чаша — завжди повна, й місто простежить, щоб ніхто не уникнув хоча би кількох великих ковтків. Таким постає Київ у повісті Григора Тютюнника «День мій суботній». Головний герой цього твору виявляє неабияку гнучкість, щоб стати добропорядним міщанином; він прагне породичатися з містом, яке полюбив давно й, здавалося б, на віки вічні. Але час спливає, а відчуження тільки загострюється. У фіналі герой визнає свою поразку: він розуміє, що місто ніколи не належатиме йому. Цей мотив наглого відторгнення має безліч варіацій, але й досі легко впізнаваний. Це дуже старий шлягер. Щоб порозумітися — треба, для початку, знайти спільну мову. Насамперед — в буквальному сенсі цих слів. А мовна реальність великого міста завжди була великою проблемою для вкраїнської літератури. Лише добра мавпа соцреалізму затуляла вуха, щоб не чути ані голосу вулиці, ані лексики спальних районів, ані ненормативного напалму промзон, ані бадьорого базарного суржикування. В радянському проекті, де чистим

Олег КОЦАРЕВ

Цирк, утопія і страх: урбанізм у поезії українського авангарду 1910–1930-х років

Напередодні Початок ХХ століття… В українських містах зростають багатоповерхові будинки (5, 6, 7 поверхів! — «шкандаль»!) у стилі модерн (він же — сецесія, югендштиль і тому подібне), із рослинними орнаментами, майолікою, суворими жіночими головами й фігурами, із застосуванням нового матерілу — бетону. Вишукані чи принаймні вигадливі фасади, однак супроводжуються похмурими цегляними торцями майже без вікон і дворами-«колодязями». І це вже неабиякий символ новітнього міста. Вулицями прокладають собі сталеві шляхи трамваї, у дальніх районах купчаться заводи і фабрики. У центрі все більш розгоряється культурне, а побіч — «світське» й «напівсвітське» життя. Населення міст швидко зростає, притягуючи все більше і більше нових мешканців. Наростає й темп життя. Добігають останні роки й місяці мирного життя Європи. Ось-ось повинно трапитися Щось. «Перша чверть двадцятого сторіччя — час революції в її абсолютному визнанні, доба загальної деструкції, етап неґації, що воліла стати універсальною. Революція мусила бути всесвітньою. Все підлягало знищенню: держава й неписьменність мас, лірика й університетські дипломи, банки й поезія Олеся – Чупринки, комірці, Бог, таємна дипломатія… Конав старий лад. Народжувалося нове суспільство. Людство зрікалося традицій. Світ перебував на зламі», — так кількома десятиліттями пізніше писав наш видатний і недопрочитаний Віктор Вер (Петров) у своїх «Засадах естетики».

Олександр Богомазов. «Трамвай», 1914

Отже, цирк, утопія і майже інфернальна загроза, страх — ось ті три головні образи (звісно, умовні), в яких авангард презентував українській поезії своє розуміння міста. Він дав справді потужний спалах урбаністичної культури. Та експериментальна доба закінчувалася. Настали репресії, жорсткі обмеження для тематики і стилістики поезії, потім Друга світова війна — й український авангард закінчився. Або, принаймні, перша, «класична» його хвиля. Прогностичними виявилися несподівані, як для футуриста, рядки поета Олександра Коржа: Віднині я кидаю місту зухвало: Ти мені не бог! Про місто співати тепер так модно, Співайте, хто хоче там. Ая Ще вірніший став від сьогодні Степам. Неначе я народився учора — Такий мені милий світ. Загуло На степових просторах: Трактору Шлю привіт. Як радо приймаю з зеленого лісу Охрипле «ку-ку» зозуль. Друзі — поети, І бетон, і граніт, і залізо Без степу – Нуль. (Олександр Корж, «Славлю травину»).

Міське життя поступово перестало бути новинкою й ексклюзивом. Мегаполіси падали під ударами артилерії й авіації та поставали наново, ними вже важко було когось здивувати. У новій соцреалістичній поезії урбаністична тема, як і всі інші, була спрофанована та здеградована. Шістдесятники до неї хоч і зверталися, часом успішно, але почувались у ній не дуже затишно (мабуть, не в останню чергу через відірваність стараннями цензури від повного обсягу авангардної спадщини). Лише на еміграції, наприклад, у творчості Нью-Йоркської школи, продовжувалися цікаві урбаністичні пошуки. А в «материковій» українській поезії повноцінно урбанізм знову постав здебільшого аж у вісімдесятих роках. Уже зовсім з іншої перспективи.

Анатоль Петрицький. Портрет поета-футуриста М.Семенка, 1929 Сьогоднішня молодь в інтернеті не забуває про Михайля Семенка

Обкладинка книжки Василя Хмелюка «1928»

УК. 63

Катря КОТ

B’Jazz .

Террі Лінн Керінгтон з проектом «Money Jungle» на сцені «Вакерхале»

Джазовий тиждень у Бургхаузені Бургхаузен — невелике німецьке містечко поряд з Австрією, з кордонною лінією по річці, нанизаній містками, високими крутими схилами, найдовшим у Європі середньовічним замком і майже півсотлітньою джазовою історією «Коли я вперше приїхав у Бургхаузен 1969 року, тут був один єдиний маленький джазовий клуб. Мене запросили прочитати лекцію, але цього виявилося мало — власник клубу, де грали переважно музиканти-аматори, захотів продовження. І наступного ранку ми вирішили зробити в Бургхаузені фестиваль. Бюджет був мінімальний, утім одразу сказали собі, що подія має стати міжнародною. Я покликав музикантів зі Швейцарії, Румунії, а також, звісно, Німеччини. Інтерес публіки зростав, утім не інтенсивно. Тому 1975 року ми ризикнули — і запросили Оскара Пітерсона й Джо Пасса. Це було неймовірно дорого, але спрацювало блискуче. Слухачі їхали з Мюнхена й інших навколишніх міст.

Того ж року Бургхаузен святкував річницю міста, і мер замовив у нас спеціальну джазову програму. Ми привезли Еллу Фітзжеральд з її тріо — і це знову спрацювало. Глядачі приїхали навіть із Відня. Тоді ми зрозуміли, що нарешті тримаємо в руках певну цінність і не маємо права спускатися нижче її рівня. 1979 року нами зацікавилося телебачення, і протягом ще кількох років з десяток телекомпаній записували наші концерти. Так ми стали відомими», — розповідає засновник фестивалю B’Jazz Джо Вієра, саксофоніст, педагог, піонер і легенда німецького джазу. Ми сидимо під сонцем на зеленій галявині у дворі «Вакерхале», головної сцени фестивалю на півтори тисячі місць. «Вакер-

Цього ж року джазова слава Бургхаузена поповнилася такими блискучими музикантами, як Джек ДеДжонетт, Джо Ловано (не вперше на фестивалі), Джон Лі, Мачіто-мл., Террі Лінн Керінгтон, Томмі Кембелл, Аарон Голдберг, Антоніо Харт, Нілс Петтер Молвар, Білл Фрізелл, Тіа Фуллер, Лео Геновезе, Есперанза Сполдінг та багато інших неперевершених виконавців джазу, блюзу, етно-джазу, ф’южн, які створили міжнародний нон-стоп тиждень маститого джазу в Бургхаузені.

Остання ніч закінчилися під обід наступного дня. Дорога в готель вела через замок. Цього дня розквітли квіти магнолії і тисячі кущів, дерев, кульбаб. Бальзаківська німецька пара запитала мене, як пройти у старе місто. Я розпливлася в усмішці і в деталях пояснила їм шлях. Тоді я зрозуміла, що місто моє і воно мене — приймає.

Есперанза Сполдінг, «The Spring Quartet»

Білл Фрізелл, «Beautiful Dreamers»

«Вузол» Йозефа Байєра, 2010-ті рр.

Йоханнес Моссінгер NY квартет, клуб «Jazzkeller»

УК. 69

Катря КОТ, Дмитро КАЗАНЦЕВ

Страшна і сильна музика Майдану «У них Майдан почався, коли вони народилися, і ніколи вони з цього Майдану не сходили». Про Майдан і творчість — від сестер Тельнюк і художника Ігоря Поліщука

Небесній сотні присвячується Все упованіє моє На Тебе, мій пресвітлий раю, На милосердіє Твоє, Все упованіє моє На Тебе, Мати, возлагаю. Святая сило всіх святих, Пренепорочная, Благая! Молюся, плачу і ридаю: Воззри, Пречистая, на їх, Отих окрадених, сліпих Невольників. Подай їм силу Твойого мученика-Сина, Щоб хрест-кайдани донесли До самого, самого краю. Достойно пєтая! Благаю! Царице неба і землі! Вонми їх стону і пошли Благий конець, о Всеблагая! А я, незлобний, воспою, Як процвітуть убогі села, Псалмом і тихим, і веселим Святую доленьку Твою. А нині плач, і скорбь, і сльози Душі убогої — убогий Остатню лепту подаю. Тарас Шевченко Дорога в небо. Полотно, олія, 2014

Ігор Поліщук Ще до Майдану я написав декілька картин, які зараз йому абсолютно відповідають. Наприклад, робота «Дорога зі скла» — це про крихку дорогу до Бога, на яку хлопці стали, по якій пройшли до кінця. «Станція розчинення цвяхів»: українці стоять на колінах перед Україною і вбирають її у віночки, а вона сидить на труні й плаче, бо вже знає, що її будуть розпинати. І вони таки розпинають — і так без кінця, по колу. І як ці цвяхи розчинити, щоби їх не було, як знівелювати це зло? Робота «Не руш моїх кіл» для мене особливо важлива. Коло в древній міфології означало духовну й фізичну цілісність людини, і, фактично,

в одній цій фразі закодовано всі десять заповідей Божих. У Оксани Забужко є вірш «Новий закон Архімеда», на який сестри Тельнюк виконують пісню. За легендою, Архімед малював кола, до нього підійшов римський воїн і хотів стерти Архімедові малюнки, а філософа убити, на що останній сказав: «Не руш моїх кіл», — і воїн відійшов. Ми говорили з пані Оксаною про цей вірш, вона запитала, де ж у цьому тексті всі десять заповідей божих? На що я сказав: у одному реченні «Не руш моїх кіл». Там все: не убий, не вкради, не збреши... Є ще картина «Країна вбивць». Мене вразила історія про дівчинку, яка ціною власного життя врятувала братика від вибуху (це трапилося під час нападу на директора базару у Львові). Ця робота присвячується усім вбивцям і зрадникам.

Ігор Поліщук не знаємо, коли саме відбуваються «знакові» зустрічі, що вплинуть на подальше життя, творчість, плани та задуми. Ця зустріч була саме такою. Виняткова, фактично оголена щирість цього молодого хлопця, художника зі Львова, як він тоді представився, вразила нас. І не тільки тим, що він любив і знав нашу творчість, а його світосприйняттям. Здатністю кричати і ридати від несправедливості, бачити її і не мовчати, мотивуючи це наявністю родини, дітей, дружини, чітко відмежовувати добро від зла, не мислити «задніми думками», тримаючи дулю в кишені, не шукати в житті півтони та півкольори, бути сміливим й одчайдушним, — повірте, дано далеко не кожному. Він має цей дар — дар незакаламученої душі, чистоти, віри. Отже, ми з Лесею опинилися в полоні рідної душі, однодумця. Те, що виникла потреба створити щось спільне — було природним явищем і потребою для усіх нас. У творчому сенсі це було настільки легко, чудесно і просто, — як дивитися на вранішнє весняне сонце. Завжди були віра і переконаність у тому, що ми робимо все правильно, інакше не було б відчуття щастя від створеного.

Хоровід 2. Полотно, олія, 2008

Танцюють татуйовані дівчата на майдані мрії... Богдан-Ігор Антонич

Вони абсолютно особливі. Вони — це сама Україна. У них Майдан почався, коли вони народилися, і ніколи вони з цього Майдану не сходили. Певно, і тому, що так їх виховував батько, відомий письменник-дисидент Станіслав Тельнюк. Власне, вони росли в поезії. Завжди у них на Тарасівській збиралася дійсно еліта нації, її творча сила. Коли я почув їхню музику, зрозумів: нічого кращого я не чув ніколи, і ніколи музика не впливала на мене так сильно. Як казав БогданІгор Антонич, мистецтво — це така окрема об’єктивна реальність, що здатна викликати емоції, які не викличе ніщо інше. І чим вартісніші ці емоції, тим вартісніше мистецтво. Найвартісніша емоція, звичайно, — любов. І їхня музика викликає в мені таку абсолютну, стовідсоткову, чисту любов, світло. У них є пісня «Повернись лицем до сонця». Вони повернули мене лицем до сонця і зафіксували в такому положенні. Коли ми емігрували в Канаду, я загрузнув у депресії і просто не міг малювати. А потім приїхали сестри з концертом, ми познайомилися — і я повернувся. Я знаю, що у них душа болить за Україну більше, ніж у будь-кого. Це люди, на яких Україна стоїть. Їхня вистава «Український буржуазний націоналіст» («УБН») — це предвісник і першого, і другого Майдану. І ця вистава мусить бути показана цілому світу. Мені дуже прикро, коли в Канаду привозять «італійські водевілі» театру Заньковецької. А «УБН» чи «Стусове коло» не везуть — а це геніальні речі, які й треба дивитися українцям, і особливо за кордоном, тому що для них Україна — це вареники, сало, вишиванка, примітивні анекдоти... Вони дуже бояться вийти за межі, відкритися сучасному. Вони не розвивають українське, а лише консервують те, що було. Сестри Тельнюк — це світовий рівень. Мало хто, наприклад, знає, що вони записали пісню спільно з Міком Тейлором (гітаристом Rolling Stones), який навмисно приїхав у Київ — переклали українською і записали хіт «Love in Vain» («Моє марне кохання»): Мік Тейлор на гітарі й Леся Тельнюк на бандурі. Сестри Тельнюк — це абсолютна унікальність. Про них повинні знати Україна і світ.

Мечі. Полотно, олія, 2012

Може тільки упита цим хмелем В Чорториї якійсь вночі, Ти новим згвалтована Хмелем, Завагітнієш на мечі. Євген Маланюк

УК. 73

Ігор ГРАБОВИЧ

Утопії по-селянськи Українське кіно завше оперувало образами села і міста. Йдеться і про Київську школу поетичного кіно, з якою, власне, ми й ототожнюємо питомо український кінематограф, і про корпус цілком соцреалістичних фільмів, які входили до імперської культури і творилися в Україні дуже часто заїжджими гастролерами

ідтак ми маємо два образи українського села; один із них, довженківський, став утіленням українського космосу і його важко цілком приписати до якихось соціологічних категорій, бо у ньому йдеться радше про певний уклад, традиційний спосіб життя, ніж про метод хазяйнування чи проведення вільного часу. Натомість з картини Івана Пир’єва «Багата наречена» (1937), на кіноекрани з піснями і танцями вистрибнули щасливі пейзанці, у яких царював буцімто модерний на той час спосіб господарювання, що позитивно впливав і на урожайність зернових, і на перебіг любовних стосунків у селі. Ці дві лінії продовжилися і в наступні десятиліття, аж до стрічки Івана Миколайчука «Така пізня, така тепла осінь» (1981) у якому поетична школа сплавилася із соцреалізмом у своєрідній амальгамі брежнєвського раю на землі, вбраному в шати буковинської автентики. У часовому проміжку між «Землею» та фільмом Миколайчука поетичне кіно розродилося низкою шедеврів, і у цих фільмах переважала трагедійна тональність, адже кожен із них розповідав про загибель українського космосу, який руйнувався під впливом різного штибу соціальних катаклізмів. Натомість соцреалістичні історії — від «колгоспної порнографії» «Щедрого літа» (1950) Бориса Барнета — до сміливих жанрових експериментів Самвела Гаспарова на Одеській кіностудії (стрічка1979 року «Забудьте слово «смерть») робило буття українського села хоч і фантомним, зате по-своєму привабливим. Для цього українські соцреалісти активно використовували естетику популярних радянських жанрів, зокрема, народного мюзиклу, як у «Весіллі в Малинівці» (1967), а також закони вестерна у його новочасній ревізіоністській версії, оспівуючи класову боротьбу за допомогою невибагливих мелодій наганів та кулеметів Льюїса. У даному випадку істина була десь посередині, себто вона була тієї самою теплою та пізньою осінню, яку прагнули ігнорувати в Україні мрійливі націонал-патріоти. Реальне українське село не мало нічого спільного ні з

Кадр із фільму «Така пізня, така тепла осінь». Реж. Іван Миколайчук

Кадр із фільму «Щедре літо». Реж. Борис Барнет

Кадр із фільму «Забудьте слово смерть». Реж. Самвел Гаспаров

тягнуться від епохи радикального зламу українського буття середини двадцятого століття. «Зелена кофта» (2014) Володимира Тихого веде мову про теперішній Київ, який не схожий на інші свої портрети. Ніяких пам’яток, ніяких знакових місць, тільки депресивний спальний район із невиразними персонажами. Головна героїня цієї історії чимось нагадує Левчукову Оксану, проте у неї немає того історичного алібі, яке було у неї. Народжена в новій Україні, героїня цього соціального трилеру опиняється в позаісторичному проміжку, тому їй доводиться діяти на свій страх і ризик. Столиця порожня, влада лежить під ногами, історія чекає своїх гравців.

Кадр із фільму «Зелена кофта». Реж. Володимир Тихий

Євромайдан, нова топоніміка та нове кіно Від 1991 року в українському кіно почався повільний, проте неухильний занепад усієї радянської образної системи з її чіткими ідеологічними маркерами. Проявилися регіональні відмінності, географія набула інтимності, крізь топоніми проступала кров та сльози. Це відчувалося і в ігровому, і в документальному кіно. 1997 року Михайло Ільєнко фільмує «Сьомий маршрут», де розповідає історію поета, який веде гостей власним, неофіційним Києвом. Телевізійне кіно остаточно доламує старі міфи. Україна у ньому бачиться територією небезпечної географії. Села та міста занепадають, карта починає перекроюватися новими власниками країни на свій розсуд. Починається епоха невидимого, коли цілі території щезають за високими парканами. Видозмінюються звичні населені пункти: руйнуються парки та дворові території, селяни позбавляються доступу до лісів та водойм. Своєрідним підсумком цього періоду стане альманах «Відкритий доступ» (2013), створений групою українських документалістів з ініціативи громадської організації «Центр UA». Фільм є розповіддю про кількох зацікавлених українських громадян, які прагнуть дізнатися більше про прийняття рішень у власній країні. Творці фільму разом зі своїми героями спробували зробити невидиме видимим не тільки у юридичному, але й у фізичному сенсі. Показовим є кадр з фільму, де журналісти намагаються заглянути у шпарину воріт, за якими сховалося Межигір’я Януковича. Із початком Євромайдану процеси прискорилися. Знову у центрі історії опиняються Київ та Львів. Важливим процесом стане перекроювання топоніміки самих міст. Барикади на Грушевського та Інститутській, масові вбивства протестувальників створили нові місця пам’яті. Саме там сьогодні формується легітимність нової влади та нової України.

Кадр із фільму «Сьомий маршрут». Реж. Михайло Ільєнко

Кадр із фільму «Відкритий доступ». Центр UA

Українське кіно намагається встигнути за цим процесом, проте робити це йому буде все важче і важче. Реальність надто стрімко трансформується, і видовище не встигає за ним. Сьогодні найадекватнішим способом передати життя міста стали прямі трансляції з місця подій. Шпарина між реальністю та видовищем мінімальна. За якусь мить вони обоє можуть стати невпізнанними. УК.

Ярослав ПРИСТАШ головний редактор тижневика «Наше слово» (м. Варшава) спеціально для «Української культури»

Українська меншина в Польщі — не діаспора

Вербиця — з’їзд колишніх мешканців та їхніх нащадків у селі Вербиця

асто громадяни України, які опинилися в Польщі, запитують мене, коли я приїхав з України або звідки саме. Українська меншина в Польщі не є діаспорою. Вона живе в країні, у якій мешкали їхні предки на своїй етнічній території — тобто вони нізвідки не емігрували. Історія українців у сучасній Польщі сягає ІІ Світової війни, коли 1944 року, після встановлення кордонів між Польщею та радянською Україною, підписано договір про добровільний обмін населенням. Депортації українців з української етнічної території, що опинилася по той бік кордону, тривала до 1946 р. і була далеко не добровільною. Палали українські села. В Україну виїхало майже 500 тис. українців. Роком пізніше польська влада вирішила остаточно закрити українське питання. Жменьку українського населення, яке не виїхало на схід, примусово виселили 1947 року на німецькі землі, які Польща отримала як компенсацію за воєнні втрати. Цю операцію влада найменувала акцією «Вісла». Таким способом 150 тис. українців депортовано в колишню Східну Прусію під кордон із Калінін-

градською областю, у Нижню Сілезію (південнозахідна Польща), Помор’я (північно-західна Польща) та західну Польщу. І так українці живуть вже 67 років на чужині. На рідні землі повернулося відносно небагато. Досі українці живуть із клеймом «бандерівців», «різунів», «націоналістів». Оцінюється, що українська меншина нараховує до 100 тис., за даними перепису населення 2011 року, своє українське походження визнало тільки 51 тис. людей. Це — результат негативної пропаганди проти українців за часів Народної Польщі. Характерним для «польських» українців є велике розпорошення у провінційній Польщі — у селах, містечках проживає старше покоління. Молоді щораз менше. Вона їде в міста. Сьогодні головними центрами життя української меншини, яка має польське громадянство, є містечка Вармії та Мазур (колишня Східна Прусія) та великі міста: Варшава, Ґданськ, Ольштин, Краків, Вроцлав, Щецнин. У Перемишлі проживають ті, які вирішили повернутися. На хвилі політичної відлиги та культурного оживлення 1956 року комуністична влада 77

снувати школи, де діти вчилися рідної української мови й культури. Крім регулярної системи шкільництва, українські діти вчаться в так званих пунктах навчання української мови, а також суботньо-недільних школах. Таких осередків у Польщі є понад 100, початкових українських шкіл, вписаних у систему державної освіти — 3 (Перемишль, Бартошице, Бялий Бур), гімназій — 4 (Перемишль, Леґниця, Бялий Бур, Ґурово-Ілавецьке), ліцеїв — 4 (там, де й гімназії). Після 1989 року, коли Польща стала демократичною державою, на базі УСКТ 1990 року засновано нову організацію — Об’єднання українців у Польщі (ОУП). Тепер серед української громади є кілька структур. Крім ОУП діють: Об’єднання лемків, Українське товариство, Союз українців Підляшшя, Українське історичне товариство, Українське вчительське товариство. Українська громада мала також своїх представників у польському парламенті. Депутатами були проф. Володимир Мокрий, Мирослав Чех і чинним депутатом є Мирон Сич. Чим живе українська меншина? Щороку організовує ряд культурних заходів: «Лемківська ватра», Шевченківські вечори, дитячі фестивалі в Кошаліні та Ельблонґу, регіональні огляди, дні духовної музики. Найбільшою подією є Фестиваль української культури, який відбувається що два-три роки. Кожного року українці в Польщі відзначають роковини виселення акцією «Вісла», вшановують жертв Голодомору.

Майстер-клас писанкарства на 42 Всепольському конкурсі ім. Михайла Ковальського в ҐожовіВелькопольському, який організує лемківська громада

Важливими культурно-духовими центрами життя є церкви — греко-католицькі й православні. У розпорядженні ОУП є кілька будинків, у яких організується культурно-освітнє життя. Найціннішим є Народний дім у Перемишлі, побудований за українські гроші 1904 року. Цей будинок — символ української присутності на рідних землях. Українська громада втратила його 1958 року, а отримала назад нещодавно — у 2011-му, коли відкупила за 1% вартості. Театральний зал вписаний у реєстр пам’яток. Уся діяльність меншин у Польщі фінансується частково державою, згідно з законом про національні меншини, етнічні групи та регіональну мову. А тепер коротко, власне, про діаспору. Громадяни України до Польщі почали прибувати у кінці 90-х рр. ХХ ст. Збільшилася хвиля українців, що їхали на заробітки, в новому столітті. Під час Помаранчевої революції видно було передовсім заробітчан. Тепер дуже активними є студентська молодь, інтелігенція. Вони гуртуються у власні організації — «Наш вибір» (Варшава), «Нова генерація» (Вроцлав), «ЦУКОР» (Варшава), «Перехрестя — Zatoka Gdańska» (Ґданськ), Фундація «Тернопільська» тощо. У Польщі навчається понад 6 тис. молодих громадян України. Частина з них вписується в структури української меншини, частина співпрацює з українцями, котрі є польськими громадянами. УК. 79

Ігор Гирич. Київ XIX–XXI ст. Путівник

е не зовсім звичний путівник. У ньому автор розповідає не лише про споруди Києва, але й про людей, які в ньому жили, творили, бували. Місто змінюється. На жаль, не завжди у кращий бік. Зникають один за одним будинки, в яких колись вирувало життя небуденних людей. Путівник дає можливість зазирнути в минулий час, побачити тих людей, якими по праву можуть пишатися нащадки. Автор путівника поведе вас Старим містом, Подолом, Хрещатиком, Липками і Печерськом. Ви побачите найголовніші об’єкти екскурсійної мандрівки та дізнаєтесь про людей, які тут колись мешкали, їхній внесок в історію міста і нашої країни. Будівля — не лише камінь, мистецьки складений

Д И В Е НОВ

архітекторами і будівельниками. Це передусім осередки, де творили літератори, художники, вчені, де жили і збиралися громадські і культурні діячі, які залишили свій слід в історії. Місто вже за самою своєю природою, як правило, поліетнічне і мультикультурне утворення. Багатокультурним був і Кив. Спочатку давньоруським, згодом староукраїнським — магдебурзьким, потім переважно польським, нарешті російськокультурним. У Києві мешкали й представники інших етносів: євреї і німці. Та українська стихія завжди накладала на місто свій незнищенний відбиток. У поданій візії міста над Дніпром представлене саме українське обличчя поліса.

! Я Н АН

«Путівник. Київ XIX–XXI ст.» створений для самостійного ознайомлення з пам’ятками міста. Розповідь структурована за маршрутами екскурсій. Історична територія Києва поділена на сім маршрутів. Чотири — у Старому місті, три — на Подолі, Липках і Печерську. Ця книжка стане у пригоді всім тим, хто захоче більше дізнатися про українське і відомих українців в Києві в ХІХ– ХХІ століттях. Книжку можна придбати у видавництві вул. Васильківська, 1 (поряд з М «Голосіївська») Довідки за тел.: (044) 498-23-64; (050) 310-56-63 УК.