Українська Культура by Національне газетно-журнальне видавництво

№ 5 (1013), 2013 щомісячний всеукраїнський журнал МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНЕ ГАЗЕТНОЖУРНАЛЬНЕ ВИДАВНИЦТВО

Культура діалогу: Генерація системи цінностей

Ігор Померанцев: Метрика про народження

Юрій Андрухович: «Листи в Україну»

Українська культура щомісячний всеукраїнський журнал

# 5 (1013), 2013 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 +38 (044) 498-23-65 pr.uaculture@gmail.com Наклад: 5000

Журнал виходить з червня 1921 року Засновник: Міністерство культури України Видавець: ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 тел. +38 (044) 498-23-65 Генеральний директор: Олеся Білаш Видавнича рада: Олеся Білаш, Віктор Пасак, Максим Бударін, Віктор Вечерський, Олена Воронько, Ольга Дарибогова, Оксана Іонова, Євгенія Крутоголов, Іван Мечков, Лариса Нікіфоренко, Людмила Чумакова, Лариса Петасюк, Михайло Швед, Людмила Гнатюк, Ольга Голинська, Наталія Потушняк, Оксана Гайдук, Надія Соколенко Головний редактор: Оксана Гайдук Над номером працювали: Оксана Женжера, Катерина Кот, Лариса Гончаренко, Оксана Гайдук, Антон Філатов Переклад: Наталія Маркова Автори: Тарас Возняк, Юрій Андрухович, Сергій Воронцов, Діана Клочко, Віктор Вечерський, Марина Щербенко, Тамара Невінчана, Антон Філатов, Оксана Гайдук, Катерина Кот, KAIROS, Василина Думан, Оксана Левкова, Ярослав Підгора-Гвяздовський, Людмила Шикота, Віктор Добрий, Лілія Шутяк, Альона Саффір, Ігор Померанцев Розповсюдження, передплата, реклама: тел. +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63 nvu.kultura.sale@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації: КВ № 1118 від 08.12.1994 року Друкарня: ТОВ «Видавничо-поліграфічна компанія «Експрес-Поліграф», 04080, Київ, вул. Фрунзе, 47б, корп. 2 тел. +38 (044) 417-25-93 Підписано до друку: 20 травня 2013 року Редакція залишає за собою право на редагування отриманих матеріалів без узгодження з автором. Думки авторів публікацій можуть не відповідати позиції редакції. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця. © «Українська культура»

Передплатний індекс у Каталозі видань України

95220

Фото на обкладинках: Дотик. Зінаїда Ліхачова (укр.)

Трансформація. Зінаїда Ліхачова (англ.)

Оксана Гайдук, головний редактор журналу «Українська культура»

14-17 Ярослав Підгора-Гвяздовський Алена Черні: Я живу лише тому, що існує Бах

24-26 Оксана Левкова Українськість, яка нам потрібна

68-71 Катерина Кот Реакції. Олег Ліпцин

ЗМІСТ 4-5 6-8 Тарас Возняк Культура діалогу

10-12 Діана Клочко Ігор Померанцев: Моя метрика про народження

18-21

32-35

60-61

KAIROS Українські кліпороби: індустрія кітчу

KAIROS Спогади про Івана Миколайчука

36-38

62-63

Катерина Кот Шаради Померанцева

Оксана Гайдук Роман Віктюк: Ми маємо рухатися в одному напрямку

40-45 Юрій Андрухович Вірші зі збірки «Листи в Україну»

46-48 Лілія Шутяк Реалії та міфи «Дітей застою»

64-67 Альона Саффір Ірма Вітовська: Театр має бути не суто вихователем, а й провокатором

72-75

Тамара Невінчана Музичний Вавілон (XIX Міжнародний фестиваль «Два дні й дві ночі нової музики»)

50-51

Антон Філатов Портрет неофіційної України

22-23

Василина Думан Три сонячні дні сьомого Дитячого фестивалю у Львові

76-77

Людмила Шикота Артисти дали благодійний концерт

27 Культурний простір українського метрополітену

28-31 Антон Філатов «СУЧУКРКІН»: топ-10 екранізацій сучукрліту

Віктор Добрий Безконечник Великої Гаївки

Оксана Гайдук Зінаїда Ліхачова: Висловлюючи духовну сутність і первинну природну гармонію жінки, я створюю інтерактивні художні об’єкти

54-55

78-82

Сергій Воронцов Музика без звуків

Віктор Вечерський Острів непоцінованих скарбів

52-53

56-59 Марина Щербенко Ідеальний пейзаж у сучасному світі

83 Антон Філатов Що криється в очах врубелівської Богоматері?

АНОНС КУЛЬТУРНИХ ПОДІЙ В УКРАЇНІ травень-серпень 2013 СЕРЕДОВИЩЕ ІСНУВАННЯ

з 6 до 29 червня у столичній «Bottega Gallery» і «Щербенко Арт Центрі» відбуватиметься виставка молодих вітчизняних художників «Середовище існування». У своїх творах митці досліджують соціальну реальність, умови якої впливають як на кожну особистість, так і на суспільство в цілому. Головні теми творів: національна іден-

тифікація та економічна нестабільність, двозначність моральних категорій і неоднозначність власного вибору. Свої роботи представлять Даніїл Галкін, Максим Чатський, Павло Ковач, Юрій Білей, група «Tenpoint», Тереза Барабаш, Володимир Сай, Віктор Мельничук, Анна Сорокова і Марина Талютто.

ФЕСТИВАЛЬ НОВОЇ МУЗИКИ З 24 травня до 2 червня в рамках Книжкового Арсеналу (м. Київ) відбудеться Фест Нової Музики. Як зазначають організатори події, слухачі отримають можливість почути про книжку звуків і задзеркалля нової опери, про імпровізаційний вокал і тривалі запливи в мінімалізмі, про музичних винахідників із цимбалами і про паперові сукні Аліси. Усього буде зіграно 10 концертів, на яких виступатимуть виконавці з Франції, США, Китаю, Італії та України.

ОКЕШКИН ДЖАЗ

та 2 червня в столичному «Майстер Класі» пройде Четвертий Дитячий Джазовий Фестиваль «ОКешкин Джаз». Під час фестивалю юні джазмени отримають рідкісну можливість виступити перед великою аудиторією і зіграти з професійними музикантами — спеціальними гостями фесту, а також учасниками стейдж-бенду. Керуватиме останнім відома джазова піаністка Наталія Лебедєва.

світня організація «Культурний проект» запрошує відвідати 5 лекцій основного курсу «Напрями сучасної світової архітектури». Лекції про архітектуру ХХ століття, хай-тек, біоморфізм, екологізм і кібернетизм в сучасних архітектурних рішеннях прочитає кандидат архітектури, архітектор-дизайнер Гліб Ушаков. Щотижня з 25 травня до 22 червня в ЦСМ М17. Приходьте — буде цікаво!

КРИМСЬКІ НАСТРОЇ З 24 травня до 21 червня ЦСМ М17 (Київ) спільно з галереєю Раритет Арт проводять виставку. В експозиції будуть представлені картини, стиль яких варіюватиметься від стриманого реалізму до вибухового імпресіонізму та експериментального модернізму. Автори творів: Юрій Коновалов, Олексій Потапенко, Олександр Смирнов, Олександр Шадрін, Павло Шумов, Нурі Якубов, Володимир Шваб, Андрій Амбурський, Микола Чеботар та Ренат Рамазанов. Проект реалізується новою командою М17.

УКРАЇНА СЬОГОДНІ

АРХІТЕКТУРНІ ЯВИЩА І ПРОЦЕСИ ХХ–ХХІ СТОЛІТЬ

З 30 травня до 28 серпня у приміщені Чеського Центру в Празі пройде виставка «Україна сьогодні». У проекті візьмуть участь вітчизняні художники, які займаються активним творчим пошуком нових форм та образотворчих рішень. Кожен з учасників проекту намагався розкрити в своїх творах актуальні проблеми суспільства. У рамках експозиції будуть представлені твори Зої Орлової, Данила Галкіна, Назара Білика, груп «Шапка» і «Tenpoint» та інших амбіційних молодих митців.

Тема «Культура діалогу» — розлога, позачасова і в контексті українських реалій — сама потребує культури її висвітлення і діалогу. Обираючи її темою номера, «УК» сподівається і чекає на продовження діалогу між нашими авторами та читачами в наступних числах видання. У цьому номері ми публікуємо роздум на запропоновану тему відомого культуролога, політолога, головного редактора і засновника Незалежного культурологічного журналу «Ї» Тараса Возняка

Тарас ВОЗНЯК

КУЛЬТУРА ДІАЛОГУ

Коли йдеться про культуру діалогу в Україні, то мені чомусь згадується одна з графік Франсіско-Хосе де Гойя-і-Лусьєнтеса, де зображено якихось напівпочвар-напівкурдуплів з намертво закритими якимись дощечками вухами та очима. Інша почвара, користуючись цим, пробує ними маніпулювати — не то суне ложку з якоюсь гидотою до рота одному з них, не то ще щось

Франсіско-Хосе де Гойя-і-Лусьєнтес. Серія«Капрічос», аркуш 50, Сурки. 1797–1798 рр.

По-перше — поет, який розуміється на еротиці мови, а ще — дисидент, відомий європейський радіожурналіст, есеїст і винолюб Ігор Померанцев міркує про географію особистості, мовну чуттєвість Півдня, еміграцію, діалог культур в часі й території, і — найбільше — про поезію та свободу, що в ній (нею) народжується

Діана КЛОЧКО Фото Мілени Фіндайз

Ігор Померанцев:

Не без дрібки іронії я часто кажу про себе — «єдиний австро-угорський поет, який пише російською». Звісно, це кивок у бік Чернівців, де я провів дитинство і юність. Подобається нам це чи ні, географія великою мірою є основою нашої особистості. Якщо ти німець, який виріс у Казахстані, й говориш російською — ти інший, аніж німець з Швабії. У тридцяті роки Віктор Шкловський назвав поетів і письменників, які виросли в Одесі, «південно-західною школою». Ця школа пов’язана з іменами Бабеля, Катаєва, Багрицького, Олєши… «Таємним агентом» цієї школи був і Пастернак, оскільки його батьки народилися в Одесі. Мені здається, що до цієї школи можливо віднести й Гоголя. Саме він зробив щеплення «півдня» — я кажу про ставлення до мови, особливу мовну чуттєвість — Петербургу і Москві. Своїм він почувався у Римі, де йому добре писалося і просто жилося в кайф. Упевнений, що якби він залишився у Римі, то прожив би значно довше і продуктивніше.

Мій особистий досвід еміграції підтверджує, що перша реакція емігранта — це алергія на чужий смак, колір і запах. У Петербурзі Гоголь відчув щось подібне. Він страждав на півночі. Він почував себе у Петербурзі, як сучасний східноєвропейський іммігрант у Америці ХХІ століття, тобто переживав чуттєве й емоційне невторопання. Іммігрант, створений з такого тіста, бачить у аборигенах зомбі, сприймає народ нової батьківщини-мачухи, до якої втрапив за своїм бажанням, як нежить. Так трапляється у дитинстві: тебе запрошують на гостину, садовлять за стіл, і усе, що ти їси, здається до нудоти чужим. Ось і Гоголь, коли приїхав після іммігрантського петербурзького шоку до Італії, опинився майже вдома, у Сорочинцях. Дійсно, Сорочинці ближче до Риму, ніж до Петербурга. Тому він так енергійно писав і жив у Римі, нібито повернувся на Полтавщину. Чим ближче на південь, тим чуттєвіше сприйняття світу, тим діткливіше тканина, з якою працює художник. Інша зона кольору,

Ярослав ПІДГОРА-ГВЯЗДОВСЬКИЙ

Алена Черні:

Я живу лише тому, що існує Бах

Піаністка Алена Черні, одна з найвідоміших у світі сучасних виконавців Баха і Моцарта, восени 2012 року побувала у Києві вперше за багато-багато років. Колись вона тут училася, тепер живе і працює у Швейцарії. Але крім концерту, який дала знову ж таки вперше в Україні, вона презентувала документальний фільм «Апасіоната» — чесний і дуже відвертий фільм про себе. Знятий швейцарським документалістом Крістіаном Лебхартом, він оповідає про Алену, у своєму сюжеті базуючись на історії про те, як вона вирішила купити і привезти рояль до рідної школи в Ромнах Сумської області… Колись Алена мріяла стати акторкою. До певної міри її мрія збулася

Тамара НЕВІНЧАНА Фото Катерини КОТ

Музичний Вавілон

(ХІХ Міжнародний фестиваль «Два дні й дві ночі нової музики») Одесити пишаються своїм ексклюзивним музичним фестивалем, а журналісти, беручи інтерв’ю, полюбляють ставити риторичне питання: а чи міг би бути такий фестиваль в іншому місті України? Дійсно, аналогів «2Д2Н» у нашій країні немає, та й у світі він здобув серйозний авторитет. Адже кожного року музиканти щонайменше 30 країн збираються у весняній Одесі, щоби в унісон з відродженням природи проспівати осанну новим силам життя і творчості

естиваль — це жива, бурхлива сфера пошуку і продукування нових сенсів і мистецьких доцільностей, готовність прийняти будь-яку художню мову, аби вона дозволяла висловити щось нове і вагоме. Композитор Кармела Цепколенко — засновник та незмінний арт-директор фестивалю, людина креативна, спрямована на експеримент, інноваційність, завжди відкрита для нових ідей, — впевнена в тому, що нова музика «намагається дати образне узагальнення тих явищ, які людина ще не може усвідомити і поки не спроможна зрозуміти. Вона вже апелює до нової колективної художньої свідомості, котра знаходиться поки у

стадії становлення. Тому більшості людей нова музика видається складною для розуміння. А для мене вона — це рух уперед, відокремлення нового з ноосфери світу: нового мислення, нових принципів розвитку, нових форм і засобів вираження, нового нотопису, а найсуттєвіше — створення нової реальності, не віртуальної, а мистецької». Нині це концептуальне підґрунтя «Двох днів й двох ночей» було суттєво розширене і збагачене за рахунок залучення до «нової реальності» кількох суттєвих позицій, які свідчать про гнучке оперування драматургічною складовою фестивального задуму. Найперше, це як ніколи потужний

Артисти дали благодійний концерт

Саід Гафаров

Ніна Матвієнко

Києві відбувся Благодійний концерт на допомогу дітям, хворим синдромом Дауна, аутизмом та з іншими психофізичними вадами, організований Громадською організацією «В дитячих долонях» за підтримки Оболонської районної державної адміністрації та народної артистки України Оксани Білозір. «І в нашому законодавстві, і в цілому в процесі освіти дітей з вадами саме ця ка-

Анатолій Матвійчук

тегорія дітей із синдромом Дауна взагалі не згадується, на відміну від інших країн, де є спеціальні державні програми, — каже Оксана Білозір. — Я бачила, як це роблять у Європі й запропонувала такий формат, щоб не просто просити кошти, а організовувати такі благодійні акції. Сьогодні ми зробили концерт українських виконавців, наступного разу плануємо зробити дипломатичний раут. Я сподіваюся,

що ця ініціатива піде від міста до міста. Ці діти — особливі: вони творчі, креативні, через гуманітарні професії вони можуть почуватися самодостатніми і впевненими в собі людьми. Можливо, ці дітки ще цього не усвідомлюють, але в їхньому життєвому досвіді закарбується, що вони сьогодні виступали перед великою аудиторією, на одній сцені з відомими артистами, їх знімало телебачення, їм аплодували в залі, — і це величезне моральне під-

ґрунтя для їхнього майбутнього розвитку». У концерті взяли участь вихованці Центру дитячої та сімейної психології «Я + сім’я», які представили постановку «Хто сказав «няв?», танцювальні номери та кілька інсценувань віршів Агнії Барто. На підтримку «сонячних діток» виступили українські виконавці: народні артисти України Анатолій Матвійчук, Анжеліка Рудницька, Оксана Білозір та Ніна Матвієнко, піаніст

ЦІ ДІТИ – ОСОБЛИВІ: ВОНИ ТВОРЧІ, КРЕАТИВНІ, ЧЕРЕЗ ГУМАНІТАРНІ ПРОФЕСІЇ ВОНИ МОЖУТЬ ПОЧУВАТИСЯ САМОДОСТАТНІМИ І ВПЕВНЕНИМИ В СОБІ ЛЮДЬМИ 22

Оксана ЛЕВКОВА

УКРАЇНСЬКІСТЬ, яка нам потрібна Спеціально для «УК» директор Всеукраїнської громадської організації «Не будь байдужим!», засновниця проекту «С.Е.К.С.» Оксана Левкова погодилася розповісти про діяльність волонтерів у різних регіонах України, яка проводиться саме через діалог і спілкування в єдиній системі цінностей та понять. Як у них це виходить — читайте далі

«Культура і діалог» — саме така постановка питання є доконечно актуальною для всіх нас, гуманітаріїв. Ми з волонтерами організації «Не будь байдужим!» займаємося відродженням мови, культури та історії вже 8 років. І дедалі очевиднішим для нас є те, що гасло «існує дві України — одна радянська, відстала, патерналістська, клієнтельська, а інша — прогресивна, європейська, громадськи активна» — це шкідливий стереотип. Він був би зруйнований, якби різні області спілкувалися між собою активніше. На наше глибоке переконання, діалог між Східною Україною та Західною не є збалансованим, тому уявлення їхнє одна про одну є неадекватним — отже, єднання країни досі не відбулося. Вчитаймося в те, що написано в культурологічних словниках: «під час діалогу важливою є рівноважність обох голосів; партнери-переговорники мусять мати однакові умови, аби висловитися (це аксіома); кожен із учасників діалогу повинен підбивати проміжні підсумки, слухаючи частини висловленої позиції партнера; діалог виключає тотальність монологу». А риторичний словник наполягає навіть на такому: «особливістю діалогу є взаємозумовленість синтаксичної будови реплік співбесідників, яка об'єднує діалог в єдине ціле» (!). У зв'язку з цими дефініціями хочу звернутися до громадських діячів, які займаються культурними проектами, а також до політиків патріотичного забарвлення, топ-менеджерів від освіти, інтелектуалів, які працюють у Києві і формують порядок денний для всієї країни.

Директор ВГО «Не будь байдужим!» Оксана Левкова здає в макулатуру Постанови КМУ про те, що де-юре в українських школах українська має лунати постійно, а не лише час від часу для «галочки». Нова влада скасувала документ, відповідно до якого українські школярі могли би навчатися в органічних для них умовах. А «небайдужі» витратили на його розробку і затвердження урядом цілий 2009 рік

KAIROS

«СУЧУКРКІН»: топ-10 екранізацій сучукрліту Більшість оповідань при перекладі кіномовою багато чого втрачають, але трапляється, що кіноверсія літературного сюжету збагачує його новим змістом та неочікуваним контекстом. Не дивлячись на те, що стан вітчизняної кіноіндустрії досить сумний, — навіть серед тих нечисленних стрічок, які фільмуються в нашій країні, знаходиться місце для екранізацій сучасної української літератури. Ми відібрали найкращі приклади того, як сучукрліт переходить у так званий «сучукркін»

«Приятель небіжчика»

(1997) режисер В’ячеслав Криштофович За однойменним твором Андрія Куркова

дин із найвідоміших українських фільмів, який був у прокаті за кордоном і номінувався на ряд престижних кінопремій розповідає про інтелігента Анатолія, в житті котрого почалася чорна смуга. Безвихідь штовхає його на абсурдний вчинок: замовити кілеру свою власну смерть. Але непередбачуваний поворот подій змінює як ставлення до життя самого Анатолія, так і долю всіх оточуючих.

У цій стрічці багато прикрих недоліків, які, тим не менш, компенсують те, що вона чудово передає пострадянську екзотику, а також атмосферу Києва 1990-х років. Андрію Куркову неодноразово доводилося писати сценарії для кіно, яких в його творчості близько двадцяти. Але серед сценаріїв за мотивами власних творів єдиним реалізованим досі лишається «Приятель небіжчика».

«Жмурки»

(2005) режисер Олексій Балабанов Умовно за романом Олеся Ульяненко «Сталінка»

лесь Уляненко неодноразово писав сценарії для кіно — його ім’я значиться у титрах «Украденого щастя» (2004), «Спрага екстриму» (2007) й інших стрічок. Але написати сценарій за мотивами своїх романів йому так і не судилося. Тим не менш, це за нього робили інші кінематографісти: як неодноразово зазначав письменник, ідею і сюжет російського фільму «Жмурки» продюсер Сергій Сельянов украв з роману «Сталінка». Схожа

ситуація вийшла і з його «Хрестом Сатурна», сюжет якого без відома автора переписали російські сценаристи, адаптувавши його

під мильний телесеріал. Сам письменник хотів екранізувати перш за все свій твір «Знак Саваофа»: «Думаю,

«Сто днів Содома» Пазоліні відпочивали б…» — коментував він. Однак близькі та друзі письменника зазначають, що

Ульяненко був схильний до вигадок та містифікацій, тож достеменно не відомо: чи було вкрадено сюжет «Сталінки», чи ні…

«Ілюзія страху»

(2008) режисер Олександр Кірієнко За однойменним твором Олександра Турчинова

ей роман Олександр Турчинов написав у 2005 році, коли головував у СБУ. Згодом письменникможновладець брав участь і в написанні сценарію за мотивами цього твору. Дія фільму розгортається в 1990-х роках. У центрі сюжету — бізнесмен Короб, котрий захищає свій

бізнес від рекету. Та одного разу він потрапляє під арешт, де його силоміць змушують відмовитися від проекту, над яким Короб довго працював. Через певний час бізнесмен виходить на свободу і вирішує помститись усім, хто його образив. Після такого стресу в свідомості бізнесмена відбувається злам.

Коробу починає ввижатися, ніби він існує паралельно в двох іпостасях: своїй і царя Соломона. У цій стрічці є все, що притаманне банальному «телемувіку»: відомі обличчя акторів, стрілянина і переслідування, якими насичено легкий детективний сюжет, а також дуже посередній рівень зйомки. УК. 31

Антон ФІЛАТОВ

Українські кліпороби: індустрія кітчу Кліпоробство — єдиний на сьогодні вид вітчизняного кінематографа, який виглядає не гірше робіт кращих світових режисерів. Це один з небагатьох «плюсів» торжества кітчу в українській культурі. Імідж музикантів багато в чому залежить саме від візуалізації їх пісень. Проте кліпороби зазвичай лишаються «темними конячками»: їх роль хоч і визначальна, однак їх імена мало хто знає. Саме тому ми відібрали десятку найбільш вагомих, на наш погляд, кліпмейкерів, роботи яких — ледь не найкраще, що було у вітчизняному кінематографі за останні роки

Семен ГОРОВ

ПОТАП

ретензійні стрічки Олексія Потапенка переглядають лише ті, кого не страшить передозування гламуром. Примітивна образність його кліпів орієнтується на необізнаних підлітків, що складають левову частку фанів Потапа. Зазвичай він кліпує музику тих виконавців, яких продюсує, або яким пише пісні: «Час і скло» («Время и стекло»), Настя Камєнскі, а також «Потап і його команда». На сьогоднішній день Олексій відзняв більше двох десятків кліпів, кожен з яких наповнений побутовим гумором та стьобом. Так само, як і свої пісні, ідеї для кліпів Потап тотально запозичує в закордонному шоу-бізі. В його роботах немає жодної мови про власний стиль чи авторський підхід до візуалізації.

дин з перших українських кліпоробів, який почав знімати музичні відео в середині 90-х років, коли вітчизняний шоу-біз лише зароджувався. Він візуалізував пісні Софії Ротару, Таїсії Повалій, групи ВІА ГРА тощо. Він умів вражати недосвідчених українських меломанів 90-х, проте сьогодні його роботи виглядають дешевою калькою на тогочасні закордонні кліпи, і їх не переглядають навіть фани того чи іншого співака. 2002-ої новорічної ночі на екрани вийшла його музична картина «Вечори на хуторі біля Диканьки», що досі залишається одним із найбільш успішних новорічних мюзиклів України. Надалі Семен Горов знімав здебільшого повнометражні стрічки: «Шалений день або Весілля Фігаро», «Попелюшка», «Пригоди Вєрки Сердючки» тощо.

Катерина КОТ Фото Миколи МАНДРИЧА

Шаради Померанцева 28

квітня 13 акторів київського театру «Міст» презентували пластичний перформанс на 13 поезій за книгою Ігоря Померанцева. «Homo eroticus». Для авторів і учасників проекту це був новий досвід і, як вони кажуть, «авантюра». Ідею запропонувала перекладач поезії Ігоря Померанцева Діана Клочко, підхопила ідею художниця Юля Лазаревська, яка здійснила постановку і як режисер, і як сценограф, і як майстриня асоціацій та образів у переносному і буквальному значенні — адже всі декорації й костюми виготовлялися вручну, і чи не кожен учасник взяв у цьому участь. Художній керівник театру «Міст» Юлія

Гасиліна виконала роль хореографа. Актори вперше працювали в жанрі пластичного дійства, що додало їхній щирості якогось юнацького ентузіазму й енергії, і в поєднанні з поетичною лірикою створило прозору і, водночас, щільну еротичну консистенцію зі сцени й глядацької зали. Вигадки з реквізитом і костюмами доповнював яскравий художній відеоряд, створений спеціально Миколою Мандричем, та еклектичний музичний супровід, чуттєво дібраний пані Лазаревською. Поезія Померанцева звучала голосом Василя Шандро. Сам поет, запрошений опісля всього на сцену й увінчаний лавровим вінком, виконав власну роль

Homo eroticus і підсумував: «Homo sapiens може померти, Homo faber може припинити творити, Homo ludens може перестати грати, але Homo eroticus завжди залишатиметься живим. Це людина сонця, Середземномор’я. Це старець, який останніми різцями кусає яблуко. Я сприймаю це як еротику. І вірші, на грані фолу, контрастуючи з салонною драматургією вистави, прекрасно в неї вписалися». Дійство під назвою «Шаради Померанцева» відбулося у Домі освіти й культури «Майстер клас» й інсценувало поетичну мову звуком, образом, рухом. Все вірно, адже сharade — це словесна гра.

… Я з огидою дивився на припалені сонцем крила, на безбоязні круглі зіниці. Та зненавидів її значно пізніше, років десь у дев`ятнадцять. Тоді я жив невідривно від теми очей на обличчі однієї жінки, та головою розумів, що кохання — це хитра й жалюгідна птаха фенікс.

ін приніс до класу кілька мотків різнокольорової вовни і всіх обмотав, обвив, обплутав. Вони сміялися до сліз. […] Тоді вночі до класу напустили молі. Прокинувшись, вони не знайшли жодної ниточки. Міль пожерла навіть одежу. Так їх голенькими і роздали батькам. 36

П очитаєш Ваші поезії, почитаєш, і повіриш: я — курва, — каже вона. Кохана, — відповідає він, — поезія має підвищену температуру, пришвидшений пульс, до того ж, уявіть, що Петера знову викликають із Гамбурґа до нашого офісу, ось і підрахуйте: під одним невисоким дахом, в одному неширокому коридорі — щонайменше троє тих, хто, м`яко кажучи, переспав із вами. І що ви на це? наєте, мене цікавить тканина кохання, її, тканини, нетривкість. Є такі ярлички на одязі: прати лише руками або прасувати до 40°. Так, прасувати, гладити руками, але уникати перегріву, тим більше не розпікати. Ні, правда, ви мені не цікаві, хоч і хвилюєте.

— У мене коліна дрижали, так я його кохала. А тепер зустріла в супермаркеті — і нічого, нічого не здригнулось. Він глянув на її коліна. Вони були нерухомі, мовби витесані з мармуру. Рожевого. — А скільки йому тепер? — Та як і Вам, Ігоре, за шістдесят. Він ощирився. Помовчав. Якщо розсунути ці коліна, то, можливо, мармур здригнеться? Він з ентузіазмом запитав: — А в якому супермаркеті ви його зустріли?

на прощання — маленький поцілунок, схожий на землетрус, щоб завтра радіо повідомило: в районі міста К. зареєстровано підземний поштовх силою в... — хоча б на прощання!.. УК.

«Листи в Україну» Юрія Андруховича

Юрій Андрухович та Іван Малкович, український поет і видавець, власник і директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»

У квітні Юрій Андрухович презентував збірку вибраних поезій «Листи в Україну» (видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»). У ній немає жодного нового вірша, адже останні десять років свого життя «патріарх» Бу-Ба-Бу присвятив прозово-мемуарним текстам. Натомість у збірку вибраного увійшло багато ранніх поезій, до яких автор вніс правки вже перед її публікацією. Ідейним ядром книги став цикл віршів «Листи в Україну», який дотепер публікувався лише одного разу в журналі «Четвер». Навряд чи метою видання було відкрити перед читачем якісь нові грані таланту письменника. Есеї, інтерв’ю та автобіографічні оповідання останніх років і без того складають деталізований рентгенівський знімок усієї творчості Юрія Андруховича. Але якщо співставити цей «знімок» з автопортретом письменника, зображеним на сторінках «Листів в Україну», то побачимо зовсім іншу людину. Свіжість відчуттів, романтизм та енергійність цих ранніх віршів нагадає про «старого доброго Андруховича». Ми обрали зі збірки «Листи в Україну» цих десять віршів

З циклу «Листи в Україну» 4 Українські дівчата музичні. Радо віддаються в траві, особливо влітку. Садять ружі, малюються на свічадо, по обіді в неділю читають Квітку Основ'яненка, в церкві співають хором. З них сопрано — перші, контральто — другі. Тютюном не бавляться, мають сором, ліпше від мулаток танцюють бугі, українські дівчата пластичні, здатні відлетіти в темряву, мов комети або ангели. Українські дівчата м'ятні, їм властива віра в чари косметик і в науку ночі — не скажу «грішну», не скажу «чаклунську» й тобі не раджу: вони здатні знадити навіть Крішну, тлустого небесного магараджу. Спогади про них — то дурне зілля, із отрут і єлею здобуте. Дивен смак його і дух його, палений, мов Поділля, спів і плач літаючих сотниківен. Я, однак, забувся, поліз у нетрі Ти про інше хтів би в листах читати. А для мене — пастки на кожнім метрі, мова розпадається на цитати.

10 Україна ж — це країна барокко. Мандрувати нею — для ока втіха. І тому западає спокуса в око: зруйнувати все. І скільки б не їхав, бачиш наслідки: мури і житла хворі ще, мабуть, від турків. І п'ятикутні знаки. З криниць повтікали зорі, тобто їх нема, криниці відсутні, але є сліди, і це дозволяє подавати прогноз у вигляді віри в неминуче. Тому що наша земля є чимось більшим, аніж сорочка для шкіри. Це підпільне барокко влаштовує опір і цвіте шалено навіть в уламках, хоч забуто нас і мовчать в Європі. Катувати зручно в палацах, замках, а в каплицях тісно. Тому каплиці є найперший крок углиб України. Мені видно все з чужої столиці. Все на світі можна підняти з руїни, крім живої крові, як ми вже знаєм. Напиши, чи всі живі та здорові. Чи літають ангели над Дунаєм, чи дощі у Львові, чи досить крові.

Лілія ШУТЯК

Реалії та міфи «Дітей застою» Українському читачеві ім’я Василя Кожелянка знайоме передусім завдяки романам «Дефіляда у Москві» (1997), «Конотоп» (1998), «Людинець» (1999), «ЛжеNostradamus» (1999), «Котигорошко» (2000), «Тероріум» (2001), «Срібний павук» (2003), «Третє поле» (2007), «Ефіопська Січ» (2011), написаним у жанрі альтернативної історії. Окрім прози, авторові належать чотири поетичних збірки, дві книжки оповідань і п’ять п’єс (у співавторстві з Володимиром Сердюком). Проте чи не найбільше уваги викликав останній, виданий уже посмертно, роман Василя Кожелянка «Діти застою». Минулого року він побачив світ у чернівецькому видавництві «Книги-ХХІ». А нещодавно цей твір із великим відривом переміг у номінації «Красне письменство» XIV Всеукраїнського рейтингу «Книжка року-2012»

иректор видавництва «Книги-ХХІ» Василь Дроняк розповідає: «З ідеєю видати цей роман до мене звернувся Олександр Бойченко. І дякуючи Богдану Загайському (головний редактор газети «Молодий буковинець — авт.), ми знайшли людину, яка володіє авторськими правами на згаданий твір. Бо щодо попередніх книг Василя Кожелянка ще й досі незрозуміло, кому останні належать: видавництвам чи вдові письменника». Події роману розгортаються у вигаданому «північнобалканському містечку» Джерелів, що здавна славилося своїми вар’ятами і диваками. Воно розташоване десь на Буковині «у

приємній для ока місцевості з плавними горбами, небуйними річками, величними буковими лісами, безкраїми кукурудзяними ланами». Тут народився і живе головний герой роману Панько Людинюк. Він зростав у часи перемін, коли «каву остаточно витіснив чай, багатомовність — суржик, а затишні, повні різноманітного добра крамнички — великі гастрономи й універмаги з лункими від порожнечі полицями». Ці події назавжди запам’яталися Людинюкові й підготували його до майбутніх, більш кардинальних змін. Протягом усього роману Панька роздирають суперечливі почуття до України. З одного боку, йому дуже хочеться стати геро-

єм, а з іншого — Людинюк немає «жодного бажання міняти комфортне, забезпечене життя на революційну боротьбу: це ж підпілля, конспірація, змови, акції, бійки з «беркутами», арешти, зброя, терор…». Усе життя він маневрує між цими двома полюсами, вагаючись щодо остаточного рішення. Зрештою, Панько розуміє, що «не лише здебільшого не жив на повну силу, а часто-густо копіював чуже життя». А найгірше — не зміг втримати і зберегти любов — те справжнє, що в нього було. На прикладі свого персонажа Василь Кожелянко демонструє історію цілого покоління часів розвалу СРСР, створення незалежної України аж до періоду

Василина ДУМАН

Три сонячні дні сьомого Дитячого фестивалю у Львові Радісно, барвисто і насичено відшумів у Львові сьомий Дитячий фестиваль. Триста подій, близько тридцяти зустрічей із письменниками, більше двадцяти автограф-сесій, понад шістдесят спортивних, кулінарних і мистецьких майстер-класів. І все це — за три сонячні дні у Львові

Олександра Коваль, звертаючись до дітей, сказала: «Наше життя схоже на дві шальки терезів. Одна з них наповнена зернинками не дуже хороших справ, за які нам буває соромно. Друга шалька — це те добре, що ми зробили. Ці терези дуже часто знаходяться майже у рівновазі. Мені здається, що кожна прочитана книжка додає одну зернинку до шальки хороших справ». Як відомо, читання формує дитячу особистість. Найкращі читачі України таки справді найкращі — розумні, життєрадісні, дотепні. Наталія Гузєєва та Зірка Мензатюк були у захваті.

Дитячий фестиваль розпочався з Параду літературних героїв

о речі, організатори Дитячого фестивалю, команда Форуму видавців, помітили, що на час цієї атракції завжди тепло. Так і цього разу — ніщо не стало на заваді, аби діти і підлітки, що зібралися у Львові з області та всієї України, добре провели час. Умов для цього було пребагато. Традиційно фестиваль розпочався з видовищного Параду літератуних героїв. Понад півтори тисячі дітей, переодягнених у карнавальні костюми, пройшлися урочистою ходою містом. Попередньо ретельно готувалися, вигадуючи образи і костюми. Серед учасників параду можна було впізнати Червону Шапочку, Гаррі Поттера, Шерлока Холмса, Гамлета, Мальвіну, мушкетерів і Пеппі Довга-

панчоха, Мавку, відьмочок, принцес і королів та безліч інших персонажів. Та що тут розповідати — це потрібно хоч раз у житті побачити на власні очі! А потім розпочався фестиваль. Палац мистецтв, де все це дійство тривало, аж дзвенів від дитячих голосів. Відбулася церемонія нагородження переможців конкурсу «Найкращий читач України – 2013». 45 переможців приїхали до Львова з найвіддаленіших сіл, містечок та міст, де на них чекали екскурсії, відпочинок, а також — призи і дипломи. На урочистості з нагоди церемонії нагородження завітали президент Форуму видавців Олександра Коваль, дитячі письменниці Наталія Гузєєва та Зірка Мензатюк.

Зокрема, пані Гузєєва сказала: «У своєму житті я бачила багато переможців. На боксерському ринзі — одного. На футбольному полі — одинадцять. І ніколи в житті не бачила 45 переможців одночасно»! А Зірка Мензатюк попросила уважно придивитися до цих дітей. Адже з таких, як вони, виростають громадяни, які потім будуть приймати важливі рішення і мати вагу у суспільстві. Гузєєва і Мензатюк навідалися на Дитячий фестиваль не тільки для того, щоб привітати найкращих читачів. Вони — серед числа тих тридцяти авторів, що проводили зустрічі та автограф-сесії, спілкувалися зі своїми малими читачами. Почесний гість Дитячого фестивалю — всесвітньо відомий британський письменник Іан Вайброу. Він завітав до України на запрошення «Видавництва

Віктор ДОБРИЙ

Безконечник Великої Гаївки Д

ругий рік поспіль у м. Дрогобич на Галичині під час Великодніх свят молодь водила кривий танок. Свята у місті чекали з нетерпінням, бо пам’ятають, як минулого року Великою Гаївкою місто встановило рекорд — тоді до Великоднього танцю зголосилося майже 10 тисяч учасників, які і вписали ім'я міста до Книги рекордів України. Цьогоріч рекорд не встановлювали, а насолоджувалися дійством — на семи майданчиках, розташованих у різних локаціях Дрогобича, водили гаївки, проводили найрізноманітніші майстер-класи та співали веснянки. «У центрі міста, на майдані, відбулася виставка картин із Підбужа, окрім того ми запросили молодь водити гаївки, а наші волонтери провели майстер-класи із орігамі, виготовлення великодніх листівок та лозоплетіння. Взагалі вважаю, що такі свята слід проводити не лише в Дрогобичі, а в усіх містах України», — переконує Ліля Хлонь, координатор волонтерів Великої Гаївки. Хто гаївки не водив, діставав естетичне задоволення — волонтери дійства усім бажаючим розмальовували обличчя у техніці боді-арту, експонували живопис на склі, створений таланови-

Сергій ВОРОНЦОВ

Музика Це не вигадка авангардистів. Наскільки умовними є стандартні форми вираження, дуже легко зрозуміти у середовищі глухонімих. Колись довелося побувати на концерті людей з обмеженим слухом. Із найбільшим ентузіазмом глядачі сприймали виконавців так званої жестової пісні. Це, здається, те, що важко вигадати. Пісня, яку виконують без звуків Глухоніме кохання

естова пісня — та, яку переклали мовою жестів, і за допомогою жестів під нечутну музику її виконують зі сцени. Видовище, треба сказати, приголомшливе, стереотипи руйнує миттєво. Ми звикли говорити про слова пісні, про її музику. Але на подібному концерті дуже гостро відчувається, що пісня, в першу чергу, — це пригода емоції. Про пригоди душі хочеться розповісти, виплеснути, виговоритися. І тим, хто не чує, не говорить, у звичному розумінні, хочеться цього більше, аніж тим, хто багато і безплідно балакає. Про жестову пісню розмовляю із Жаном Тарнавським, випускником Національного університету культури, колись вихованцем, а тепер педагогом школи-інтернату № 2 у Чернівцях. У цій школі Жан веде гурток жестової пісні. На Всеукраїнському конкурсі він входив до трійки призерів. На Західноукраїнському конкурсі вихованці Жана вже займали перші місця. Дуже показово, що такий гурток пісні існує майже в кожному подібному освітньому закладі. І, як правило, відвідують його з величезним ентузіазмом. Мало хто думає про те, що спів для людини — це основний інстинкт. Якщо навіть людина не чує музики, то вона співатиме в інший спосіб. Музика звучить усередині. Дуже цікаво спостерігати за виступом дітей, які займаються жестовою піснею. Виникає відчуття, що талант

не так вже й залежить від фізичних особливостей. Виступає тріо дівчат. Дві з них мають залишки слуху, а третя не чує абсолютно. Так ось саме та, що не чує абсолютно, дивовижно потрапляє і в такт, і в... фонограму. Музика живе незалежно від звуку.

КОЛИ РАПТОМ ЗНАЙОМИШСЯ З ТАКИМ НЕСПОДІВАНИМ БАЧЕННЯМ, ІЗ ТАКИМ ДИВНИМ РАКУРСОМ, ТО ВЖЕ Й НЕ ХОЧЕТЬСЯ РОБИТИ ВИСНОВКИ, ВДАВАТИСЯ ДО НАДТО ГЛИБОКОДУМНИХ ЗАУВАЖЕНЬ. АЛЕ ХОЧЕТЬСЯ ВІДЧУТИ Форми змінюються. Виразність залишається. Дивлячись на свого вихованця і колегу Жана Тарнавського, який виконує свою улюблену пісню, одна з викладачок щасливо зітхнула і сказала: «Це божий дар! Який же Жан красномовний!» І не було в цьому ані краплі нещирості. Тільки захоплення. Жодного натяку на оксюморон. Оцінити жестове, мімічне красномовство непросто. Але цікаво. На якомусь із особливо виразних жестів викладачка повернулася до мене і спитала: «Ну, мурахи по тілу відчули?». І я із задоволенням погодився.

Марина ЩЕРБЕНКО

Ідеальний пейзаж у сучасному світі

Із 17 квітня до 18 травня відвідувачі київської галереї Bottega мали можливість побачити нові роботи художника Ярослава Присяжнюка. Про концепцію представленого проекту, використані зображальні засоби і прийоми, про художника у сьогоднішньому культурному контексті — у розмові з автором картин

УК. А ці рівні — «layers», — як Ви вважаєте, що вони озна-

УК. Пане Ярославе, назва Вашого проекту «Краєвид: lay-

ers», раніше Ви презентували «Краєвид: enter». Як взаємопов’язані ці два проекти і чому цього разу «layers»? Між ними реалізувався ще один проект — «Голлівудська картина». «Краєвид: layers» не був свідомим продовженням. Швидше, в новій серії картин я відчуваю багато спільного з попередньою в розумінні естетики пейзажу, проте прочитання відбувається якісно інше.

чають у метафоричному сприйнятті? Наприклад, комп’ютерний варіант розташування лейерів над бекграундом можна перефразувати як глибинний рівень, котрий ми іноді бачимо, іноді — ні. Існують як рівні нашого сприйняття, так і рівні, котрі можуть залишатися поза досяжністю. Повертаючись до цього проекту — є кілька вимірів його наповнення: використання естетики класичного живопису, різноманітні імпортовані елементи сучасного пейзажу, безпосередній вплив на зображення, зокрема, спецефектами, що створюють певний фільтр між глядачем і картиною. Та головне для мене навіть не це поєднання, а пошук у взаємодії цих складових універсуму пейзажу як такого. У ньому є прикмети майже казкового краєвиду — того, що людину захоплює, того, що певною мірою завжди був присутнім в уявному живописному «вікні у світ». З точки зору узагальненого континіуму сучасного мистецтва, подібна проблематика помітно відходить на задній план, сучасне мистецтво мало користується оптикою, котра відкриває ілюзорний світ по той бік картини, проте, саме такий погляд був стратегічною програмою європейського мистецтва протягом сторіч. І я намагаюсь власним шляхом імплементувати такий погляд. Природно, по-іншому, адже ми живемо в світі, де існують абсолютно унікальні можливості миттєвого перенесення будь-куди і співставлення та поєднання будь-якого візуального матеріалу в цифровому просторі.

УК. Чи складно і чи потрібно живописний проект розглядати з точки зору концептуального наповнення? Мій попередній проект «Голлівудська картина» був набагато більше теперішнього пов’язаний з однією ідеєю, концепцією. Мова йшла про співвідношення класичного західноєвропейського живопису і голлівудського кіно, котре сьогодні, як я вважаю, багато в чому замінило собою образотворче мистецтво в сенсі трансляції «вікна у світ», зокрема, в аспекті краєвиду, в розумінні пейзажу, як картинки, що вражає уяву і ніби пропонує в нього зануритися... Шари лесувального* олійного живопису обертали американський кадр на європейську картину із притаманою для неї споглядальністю. Я зумисно не робив редакції пейзажу, котра виходить за межі стилізації під класичний староєвропейський живопис.Тут домінував інформативний меседж, живопис був, власне, медіа-посередником. «Краєвид: layers» набагато менше зконцентрований на певній концепції, тут можливі дуже різні прочитання та інтерпретації. Але розмова в ньому знову відбувається довкола можливості існування ідеального пейзажу в сучасному світі. УК. Чи важливо для Вас, як художнику, впливати на сьо-

годнішній культурний контекст, відчувати себе його частиною, чи Ваша творчість носить суто інтровертний характер? Вважаю важливим відчувати певну межу, баланс. Не бачу продуктивним уявлення про художника, як річ у собі, статускво котрої ніколи ніщо не порушує. Причому мова може йти не лише про внутрішній простір образотворчого мистецтва, а й загальноінформаційне довкілля. Але й не поділяю уявлення про митця, що, як лакмусовий папірець, має реагувати виключно на проблеми соціуму, до того ж в наперед усталених межах і з певним ідеологічним забарвленням. Думаю, між цими протилежними підходами є простір для існування

Пляж. Із серії «Краєвид: layers»

і безліч невикористаних шляхів. Адже наразі в світовому культурному просторі поширюються тези мультикультуральності, новітнього гуманізму, гіпертекстів, що відтворені в тому ж загальновідомому «Хмарному атласі» Вачовскі — Тиквера. В українському арт-просторі бачу потенційні можливості розширення спектру поглядів, активнішого сприйняття загальносвітових новітніх тенденцій.

Глосарій: * Лесувальний — (профес.) лесуванням називають нанесення тонкого шару фарби, що просвічується, на суху кольорову основу. Пофарбована поверхня набирає додаткової світлості і яскравості, а лесувальний шар — відтінку кольору основи. Турист. Із серії «Голлівудська картина»

УК. 59

Cпогади про Івана Миколайчука Іван Миколайчук став одним із символів епохи, коли українським кіно захоплювалися не тільки патріоти (виключно через те, що воно «made in Ukraine»), а й кіномани в усьому світі. Свідоцтвом його високої художньої якості стала ціла низка міжнародних нагород, якими були відзначені стрічки за участю Миколайчука. 15 червня йому б виповнилося 72 роки. У зв’язку з цим ми попросили українських кінематографістів поділитися своїми найяскравішими спогадами про Івана Миколайчука

Кінокритик Ігор ГРАБОВИЧ айбільше враження справляє на мене Миколайчук-режисер, зокрема, його «Вавилон ХХ». Вважаю цей фільм найкращим дебютом за всю історію вітчизняного кіно. Миколайчукові вдалося створити універсальний фільм-метафору, який не просто розвиває кращі традиції поетичної школи, але й дає актуальний образ України як новочасного Вавилона. І цей образ розвивається в наступній його режисерській роботі «Така пізня, така тепла осінь» — найкращому українському фільмі про сліпоту. Саме Миколайчук зумів побачити у сучасній йому Україні процеси розпаду, які тривають і донині. Його спадщина актуальна сьогодні, як нічия інша.

Кадр з фільму «Вавилон ХХ». Режисер Іван Миколайчук

Режисер Михайло ІЛЛЄНКО

араз я знімаю фільм з робочою назвою «Толока». У титрах стрічки зазначається, що це «екранізація твору Тараса Шевченка, а також з ненадрукованого і нездійсненого Юрієм Іллєнком та Іваном Миколайчуком». У сценарії я використав історію, яку Іван розповів мені під час зйомок фільму «Миргород та його мешканці» (1983). У ній розповідається про випадок у районній психлікарні, в якому сам Іван був безпосереднім учасником. Що саме там трапилося можна буде побачити вже в готовому фільмі. Ну, а ще якось він подарував мені годинник, який буде показувати точний час аж поки Земля обертатиметься навколо Сонця. Це кишеньковий сонячний годинник. Іван був магнетичною людиною, він лишив після себе безцінну спадщину…

Оксана ГАЙДУК

Роман Віктюк:

Ми маємо рухатися в одному напрямку 24 квітня в Національному палаці мистецтв «Україна» відомий режисер Роман Віктюк розповів про власне ставлення до галицького діалекту та заявив про своє бажання розпочати роботу над постановкою фолк-опери Євгенія Станковича «Коли цвіте папороть»

«Галицька мова. Це з неба є та мова. У ній звучить своя музика, і в цьому є таке натхнення, наснага, божевілля…», — вітається із журналістами й гостями Роман Віктюк. Режисер не приховує своїх емоцій від новини про участь у проекті «Коли цвіте папороть» і розповідає, що бачить цей твір у тій формі, про яку 35 років тому навіть і подумати не можна було. «Сьогодні світова культура театральна, музична, хореографічна настільки підскочила

вгору, що цей момент потрібно впіймати й Україні віддати, як народжену маленьку дитину. Бо цей твір народився тут. І повинен тут бути виконаний!» — зауважив Віктюк. Режисер розповів, що сьогодні сучасне молоде покоління відірване від світової культури, що воно не стоїть в одній шерензі, яка існує в мистецькій історії світу. «Так не повинно бути. Ми маємо рухатися в одному напрямку. І я хотів би, щоб це було постійно», — наголосив режисер.

Альона САФФІР

Ірма Вітовська:

Театр має бути не суто вихователем, а й провокатором Ми бачили її у різних ролях — комедійних, трагічних, авангардних. Кожен її персонаж, зіграний у кіно та на сцені театру, ставав народним улюбленцем, а зали під час спектаклів за її участі завжди заповнені поціновувачами якісного вітчизняного мистецтва. Талановита актриса Київського академічного Молодого театру Ірма Вітовська розповіла «Українській культурі» про реалії сучасного театру, специфіку професії та свій життєвий досвід

УК. Пані Ірмо, одразу ж після закінчення

Львівського державного музичного інституту Вас запросили до Київського академічного Молодого театру, де успішно продовжуєте працювати і зараз. Молодий театр став для Вас доленосним вибором. Яким було Ваше перше знайомство? Станіслав Анатолійович Моісеєв прийшов на нашу дипломну виставу в рамках театрального фестивалю «Березіль» і запросив мене до Молодого театру. Мабуть, я співпала з його баченням естетичної політики репертуару театру. Адже команду підбирають не за принципами «хороший-поганий», а саме тому, що на певному етапі діяльності режисера актор відповідає його баченню. Акторство — це доволі жорстка професія. Режисери — більш самостійні. Ми все ж залежні від колективу. У актора можуть бути найкращі у житті проби, але він не лягає в ансамбль і все…Це ж колективна творчість, а якщо такий підхід не влаштовує, то що ж…можна робити моновистави. А коли в Молодому театрі я побачила «Дон Жуана», то захотіла працювати лише тут. Важливим був і той фактор, що «Молодий» — україномовний театр, а на той час у Києві повністю україномовними були тільки Молодий театр і Театр Івана Франка. Так і залишилася… Зараз потроху вже повертаюся до робочого ритму після декретної відпустки.

УК. Не секрет, що сучасний український

театр переживає доволі складні часи. Які, на Ваш погляд, проблеми необхідно вирішити в першу чергу? Мені здається, має існувати жорстка контрактна система не тільки щодо акторів, а й до режисерів, тобто усього творчого складу загалом. Такі умови породять здорову конкуренцію. Театри позбулися б зайвого баласту через певний час. Можливо, це звучить дещо категорично, жорстоко, але для того, щоб рухатися вперед нам потрібні глибокі зміни у культурі. І це не лише театральна проблема. Звичайно, не вистачає податкових пільг для людей, які б могли вкладати гроші в театри не лише у Києві, а й у маленьких містечках. Наприклад, у Німеччині (наші актори працювали в Дюссельдорфі) існує така система. Там кожне місто конкурує одне з одним, і не має такого «престижу», як у нас, за яким усі театральні осередки мають бути акумульовані в Києві. У тому ж Дюссельдорфі з акторами укладають контракт лише на два роки — по закінченні терміну вони подовжують угоду або можуть прослуховуватися у Франкфурті та інших містах. Таким чином, змінюється колектив, що свого роду теж екстремальне випробування, яке, однак, загартовує акторів і спонукає завжди перебувати в «бойовій готовності».

Ірма Вітовська у виставі «Маринований аристократ»

Катерина КОТ

Реакції. Олег Ліпцин

Театральний клуб

80-ті й 90-ті роки минулого століття, «друге українське Відродження», спалахнули формуванням нового театрального мислення і великою кількістю незалежних театральних студій. «Це було багатообіцяюче», — каже Олег Ліпцин, відомий і визнаний у світі театральний режисер, знаковий український художник кінця ХХ століття. А журналісти у залі одразу реагують запитаннями: «Чи плануєте відродити український театр?», «Які цілі ставить фестиваль?», «Що потрібно змінити?» — погодьтеся, звичні питання на пресконференціях. Але Ліпцин відповідає незвично, у нього немає амбіцій щось «змінювати» чи «привносити», не узагальнюючи і не шукаючи «глибинних причин», режисер «просто реагує на те, що його зачіпає»

УК. Що ж є двигуном Вашої діяльності? Якщо Ви не ставите цілей, тоді для чого Ви робите фестиваль? Чим Ви керуєтесь у творчості? Точно знаю, що я не стільки керую цим процесом, як знаходжуся у ньому. Іду, як природа наділила, як життя підказує. Творчість дуже тісно пов’язана з висловлюванням. Висловлювання — це річ дуже особиста, не суспільна, не спільна — а індивідуальна. Абсолютно не зрозуміло, що підштовхує висловлюватися, не думаю, що хтось може серйозно відповісти на це запитання. Це певне афективне природне явище, закладене в людину. Воно є в кожного, але в різних пропорціях. Ці пропорції також пов’язані з творчою енергією, якою людина наділена з незрозумілих причин і незрозумілим чином. Тобто, я не думаю, що можна серйозно ставити якісь свідомі задачі. Власне, їх ставити можна — але це — обманювати себе й інших. А якщо говорити про реальний процес, то єдине важливе — це явище, яке треба зрозуміти, почути. Тому немає ніяких задач. Є одна задача: як сформулювати те, що є всередині й не дає тобі спокою. Тут особливо немає про що говорити. Легше пояснити питання вибору матеріалу. Людина ж закохується не тому, що ставить собі таку задачу, чи хоче збагатитися чи просунутися по службі. Звісно, люди так роблять, але це вже не про закоханість. Якщо говорити про явища духовного, чи-то душевного характеру, то вони існують за незрозумілими нам законами. І нам би лиш встигнути зрозуміти, що це почуття чи бажання варте твоїх зупинок, життєвих затрат, відмови від себе. А інші — не варті. У цьому слід розбиратися, а не планувати. УК. Сьогодні на всіляких українських подіях у галузі театру й

кіно багато говорять про спробу відійти від літератури, від образу словесного до візуального. Як це відбувається у світі? Можу сказати, що це вже дещо застарілі тенденції. Хоча їх дійсно багато. І саме те, що їх багато, підтверджує їх застарілість — адже маса підхоплює останньою. Тому що передове —

«Ендгейм»

Так от, для мене Беккет ніякий не абсурдист. Для мене Беккет — це надзвичайно сучасний автор, рівень творів якого, і естетичний, і тематичний, відповідає моїм сьогоднішнім поглядам на життя. Так, як він описує сьогоднішнє життя, для мене майже жоден драматург не описує — на такому сучасному рівні. Тому я, звісно, братиму Беккета. Не тому, що він абсурдист чи не абсурдист, і не важливо, коли він жив. Це один мотив. Інший — це момент «челінджа», виклику, який здається мені дуже важливим для художника. Художник увесь час випробовує себе на міцність, де межа його міцності, він постійно виставляє собі планку так, щоб не могти до неї дотягтися — і намагається. У цьому механізмі витягування себе за волосся, у цьому мюнхаузенському міфі — здається мені — є ще одна з ознак художнього погляду, художнього підходу, ось ця незрозуміла енергія. У цьому сенсі п’єса Беккета була для мене серйозним викликом. Я цю виставу робив у 2003 році. Її ми грали на фестивалі «Мистецьке березілля». І надихнула мене на п’єсу Барбара Брей, яка була дуже близьким другом Беккета, а також його головним помічником і близькою людиною. Ми познайомилися в Парижі. І, власне, через неї я почув Беккета. Я зрозумів, наскільки це емоційно, хоча абсурд у нас завжди сприймався, як дещо абстрактне, холодне, інтелектуальне. Нічого подібного взагалі! І Барбара приїхала на «Березілля», що було для нас величезною честю, і для мене зокрема. Це унікальна жінка, яка була не лише головним помічником Беккета і багато в чому «творцем» цього нобелівського лауреата. Вона також працювала з Гарольдом Пінтером. І, власне кажучи, ця вистава присвячена Барбарі Брей. Також вона загально визнаний кращий перекладач із французької на англійську письменниці Маргеріт Дюрас, класика французької п’єси ХХ століття, а ще засновниця двомовного театру у Парижі. Над цією п’єсою ми працювали більш, ніж півтора року. Для мене це дуже життєва річ. І навряд чи зараз є якийсь матеріал, що може подарувати мені більшу радість і більшу складність.

«Ендгейм»

«Записки божевільного музиканта»

УК. Ваші враження від фестивалю.

Моя фірмова страва — дуже низький рівень задоволеності після зробленої роботи. Не хочу кокетувати, але це так. Найбільше враження на мене склало те, що колишні студенти дорослішають і стають повноцінними серйозними художниками. А ще творчі вечори. Два вечори, які повторили для мене те чудо, що я не знаю, як відбувається, — коли раптом з нічого виникає якась колосальна художня енергія і стоїть, наче стовп творчості. Один був вечором Театрального клубу, другий — поетичний. Я лише спостерігав ці процеси. Дивився, як на моїх очах невідомо звідки раптом виростає це чудо. Я розумів, що це пов’язано тільки з особистостями. Саме з тими окремими фігурами, які сідають — не важливо, відомі вони чи ні, — якщо це серйозна сформована особистість, по-людськи і творчо — це щось не підвладне тобі і дуже спокусливе. Тому що це не ти робиш — хоча й ти — але нічого не роблячи. Ось мої головні враження. І найважливіше, для чого фестиваль був затіяний — і мені важливо це підкреслити — спроба сформувати можливість створення тут, у Києві, семінару ігрового театру. Певної нової альтернативної театральної школи для людей, які уже якоюсь мірою творчо підготовлені (в театральному значенні), і яка зможе дозволити просунути наш український театральний процес. Мені здається, що йому не вистачає нових теоретичних ідей і методів їх втілення. Я, завдяки тому, що отримав щеплення від свого учителя Михайла Буткевича і з цим матеріалом більше пов'язаний, сподіваюся, що фестиваль створить фон, котрий дозволить нам зібрати такий семінар. Ми, власне, зараз хочемо спробувати на базі «Майстер класу», буквально на хвилі фестивалю, оголосити семінар — щоб, можливо, восени провести уже першу сесію, а весною другу — аби вийти вже на певний продукт. Фестивалем ми хотіли привернути увагу до семінару.

«Контрабас»

УК. 71

Антон ФІЛАТОВ

Портрет неофіційної України

Вже кілька десятиліть Олександр Чекменьов фотографує жителів нашої країни. Переважно це люди вулиці, шахтарі, пенсіонери та інші представники малозахищених прошарків населення. Саме вони, на думку фотографа, формують портрет неофіційної України, про яку майже не згадується в медіа. Його знімки на перший погляд лякають своїми сіро-чорними реаліями, проте одразу ж зачаровують своєю похмурою естетикою. Чуттєвість на них сплітається з апатією, а радість — з відчаєм. Виставки робіт Чекменьова проходили в Польщі, Словаччині та Швейцарії, а 2008 і 2010 року побачили світ книги з його знімками «Чорно-біла фотографія» і «Donbass». В ексклюзивному інтерв’ю «УК» Олександр Чекменьов розповів історії створення кількох своїх світлин, які не можуть не вразити, а також поділився своїми творчими пошуками та описав «очманіле обличчя сучасного українця…»

його сфотографував уперше — він мене навіть не побачив. Він був просто в собі. Потім ми з ним розговорились і я купив у нього ці дві квіточки. Проте під час бесіди цей стан вже зник… УК. Чому Ви надаєте перевагу: плівці чи циф-

ровій фотографії? Коли працюєш з плівкою, то вкладаєшся в кожен натиск на спуск. Ти не можеш запустити чергу знімків, з яких потім щось обрати. Важливо відчувати цей ризик. Моя улюблена камера — Rolleiﬂex, якій приблизно стільки років, скільки й мені самому. Звісно, працювати можна як із плівкою, так і з цифрою.

УК. Література існує вже кілька тисячоліть,

живопис — ще довше. Сьогодні вони вважаються зрілими видами мистецтва. А фотографії менше 200 років лише. Можна її назвати зрілим видом мистецтва? Доказом того, що фотографія є зрілим видом мистецтва для мене є роботи Бориса Михайлова. Його фото представлені в багатьох музеях світу, серед яких і нью-йоркський МоМА. Свого часу вони в нашій країні та й у СРСР не коштували нічого. А сьогодні ці роботи знаходяться у колекціонерів, і ціни на них складаються з трьохзначних чисел. Безумовно, він — світова величина. Своїми знімками він ніби доростив бомжам крила. УК.

Оксана ГАЙДУК

Зінаїда Ліхачова:

Висловлюючи духовну сутність і первинну природну гармонію жінки, я створюю інтерактивні художні об'єкти 18 квітня в концепт-сторі Atelier1 відбувся запуск продажів британсько-української колекції PHOENETHEUS співавторства відомого дизайнера Жан-П'єра Браганзи та художниці Зінаїди Ліхачової

ПРИНТИ НАСИЧЕНІ ЯСКРАВИМИ КОЛЬОРАМИ Й ОРГАНІЧНО ВИГЛЯДАЮТЬ НА СУКНЯХ СКЛАДНОГО ГЕОМЕТРИЧНОГО КРОЮ

Віктор ВЕЧЕРСЬКИЙ Фото автора

Острів Спіналонга, який спершу захищав Крит від нападів турецького флоту, а згодом перетворився на останній у Європі лепрозорій — місце довічної ізоляції людей, хворих на проказу

Греція сьогодні потерпає від фінансово-економічної кризи, можливо, навіть більше, ніж Україна. Проте є в цій країні одна сфера, яку жодні кризи не зачіпають: це — національна культурна спадщина, пієтет щодо якої є безумовним, а вміння красиво використати не тільки «для душі», а й для банального, але такого необхідного заробляння грошей — вище всіляких похвал. Тут нам варто повчитися у греків — не лише методиці консервації пам’яток, а й умінню робити на цьому цивілізований бізнес, створювати зі своєї спадщини всесвітньо відомі бренди, коли одні лише назви можуть приносити великі прибутки. Уявімо собі фантастичну ситуацію: у Києві брендовим і популярним є одяг, створений, наприклад… Національним музеєм історії України (!). А в Греції і зокрема на Криті це — звичайна річ: ви можете придбати цілком функціональний для південного клімату одяг, дизайн якого виконав Кносський музей. Це лише маленький приклад того, як національна спадщина конструктивно впливає на сьогодення. А що вже казати про потужну готельно-туристично-ресторанносувенірну інфраструктуру, яка дозволяє місцевим громадам непогано жити і розвиватися, не шкодячи довкіллю! Наші предки неодноразово протягом останнього тисячоліття «йшли в науку» до греків. Тож варто зробити це і нам сьогодні, принаймні у царині збереження та використання культурної спадщини 78

поневіряння Музею історії м. Києва чи Меморіального музею Т. Шевченка в Каневі. Роздивляючись експонати Іракліонського археологічного музею, ловиш себе на думці: в мистецтві поступу (себто прогресу) немає! Людина, яка творила за 1900 років до Різдва Христова, мала такі високі якості, як-то: творчу потенцію, мистецькі знання та вміння, зрештою — художній смак, до яких випускникам сучасних мистецьких академій — як до неба рачки! Митцем, знаковим для Криту і не тільки для нього, є Доменікос Теотокопулос, більш відомий під прізвиськом Ель Греко. Народився він 1541 року чи то в Іракліоні, чи то в гірському селі Фоделе за 25 кілометрів від міста. У Фоделе відновлено садибу родини Теотокопулос, де великий митець жив до того, як у 26-річному віці виїхав до Венеції, звідти — до Рима й потім — до Іспанії. Музей Ель Греко у Фоделе — чудовий приклад того, як з нічого можна створити щось дуже оригінальне й вартісне. Адже меморіальних речей Ель Греко не збереглося (окрім його картин у провідних світових музеях). Відтак у Фоделе в родовому будинку Ель Греко відтворили атмосферу — сад і майстерню художника. Довколишній краєвид зі старезною візантійською церковкою відтворювати не довелося — він за останні 500 років зовсім не змінився. У кількох невеликих залах представлені копії основних робіт Ель Греко у вигляді вітражів з підсвіткою. Це створює незабутнє враження. Якщо заглибитися далі в гори, можна потрапити на плато Лассіті. Там у горі Дікті є глибока сталагмітова печера Діктеон Андрон, у якій, згідно з античною міфологією, народився Зевс — верховний бог, цар і батько богів та людей. Побувавши в такому місці, починаєш розуміти, чому античні греки вважали Крит колискою своїх богів. Унікальною пам’яткою ранньомодерного часу є розташований посеред прекрасної затоки Мірабелло острів-примара Спіналонга: спершу — фортеця, потім — в’язниця. Серед руїн венеціанської фортеці XVI–XVII століть та останньої в Європі колонії для хворих на проказу (лепрозорія) чомусь одразу згадується Олександр Дюма і граф Монте Крісто. Ці руїни ніхто не відновлює — грецькі пам’яткоохоронці можуть собі це дозволити у сприятливому середземноморському кліматі, де немає руйнівних для пам’яток дощів, снігів і морозів. В українському ж кліматі (у Львові чи Кам’янці-Подільському) такі мальовничі руїни без відбудови просто приречені на зникнення. Непоціновані скарби Криту краще побачити не лише на представлених тут фотографіях автора, а й на власні очі. Сьогодні це можна зробити значно швидше і простіше, ніж, приміром, знаменитому мандрівникові й письменнику, киянину Василю Барському у середині XVIII століття. Тим паче, що авіапереліт Київ — Іракліон триває лише три години.

У глибині цієї печери, згідно з античною міфологією, народився сам Зевс — верховний бог греків

Вівтар ранньохристиянської церкви Св. Тита у Гортині

Руїни міської забудови XVI–XVII століть на острові Спіналонга сьогодні перетворилися на туристичний атракціон

УК. 82

Антон ФІЛАТОВ

«Віднині це нова мода! Так само, як жінки наносять макіяж на повіки — чоловіки будуть розфарбовувати свої носи. От мені, наприклад, личить зелений колір», — пояснював Михайло Врубель свій ексцентричний вигляд здивованій Емілії Праховій. Згодом цей випадок згадували, як одне з дивацтв художника. Насправді ж 28-річний митець таким чином лише намагався привернути увагу жінки, яку кохав. Однак Емілія була байдужа до витівок молодого живописця, списуючи це на його легку божевільність Михайло Врубель. Ескіз до ікони Божої Матері. 1885 р.

аме тоді Врубель працював над стінописом для Кирилівської церкви, що в Києві. Робота йшла важко, адже закоханий митець ніяк не міг зосередитися на розписах. Згодом він зробив Емілії досить несподівану пропозицію. «Чи могли би ви позувати для образу Божої Матері?» — ніяковіючи прошепотів він під час однієї зі званих вечерь в її домі. Прахова розцінила почуте, як забавку, і дала згоду. Проте для Врубеля це була єдина можливість усамітнитися з Емілією. З цього дня робота над стінописами прискорилася. Сидячи перед Емілією, він створював десятки ескізів і нарисів. Спочатку обличчя Богоматері геть нічим не відрізнялося від портрета самої жінки. Потім її образ поступово обростав канонічними рисами. Кожен новий ескіз Врубель поспішав показати Праховій. І якщо малюнок їй не подобався — митець одразу ж брався за наступний варіант. В остаточному ескізі лик Божої Матері вийшов тендітним, а її очі — переповненими тугою. Готові малюнки він поніс Андріянові Прахову — чоловікові Емілії, який керував реставраційними роботами в Кирилівській церкві. Звісно, Андріяна шокувала чуттєвість цих ескізів, на яких одразу ж можна було впізнати його дружину. Та й усамітнення Емілії з дивакуватим Врубелем йому не подобалося.

Щоб віддалити Врубеля від свого сімейства, Прахов відправляє його до Венеції. «Розпис має бути в стилі Відродження, тож, вам, молодий чоловіче, буде корисно подивитись італійське мистецтво» — почув Врубель настанову

Божа Матір (Кирилівська церква у м. Київ). 1885 р.

Прахова. Про подорож до Італії тогочасні молоді київські митці могли лише мріяти. Та живописця дуже засмутила ця звістка, адже натхненні години, проведені на самоті з Емілією, добігли свого кінця.

Щоб продовжити роботу на образом Божої Матері у Венеції, Врубель запрошував італійських натурниць. Та навіть харизматичні красуні з Апеннінського півострова не допомогли йому забути магічні риси обличчя Емілії. Повернувшись згодом до Києва, він досить швидко завершив роботу над розписами. Тепер на іконі Богоматері можна було впізнати також і риси обличчя молодшої доньки Емілії — Ольги, зображеної в образі маленького Ісуса. Коли іконостас вже було встановлено і реставраційні роботи Кирилівської церкви завершувались, до неї увійшла одна випадкова жінка. Ставши навколішки перед Богоматір’ю, щоб помолитись — вона несподівано підскочила. «Невже я буду молитись на свою сусідку?» — прокричала жінка, вибігаючи з церкви. Після цього Андріян Прахов розірвав стосунки з Врубелем. Хоча за попередньою домовленістю, митець мав розписувати й Володимирський собор. Згодом він був вимушений поїхати до Москви. Неповторний художній стиль Врубеля сформувався саме під час його «київського періоду», своєрідною кульмінацією якого стали саме розписи в Кирилівській церкві, а музою — Емілія Прахова. Що приховують ці величезні сумні очі на іконі — вже ніхто не дізнається. Адже перед смертю Емілія наказала спалити все своє листування з Врубелем… УК. 83

№ 5 (1013), 2013 monthly national magazine

THE MINISTRY OF CULTURE OF UKRAINE NATIONAL NEWSPAPER AND JOURNAL EDITION

Culture of Dialogue: Generation of Values

Reactions. Oleg Liptsyn

Alena Cherni: Eternal Music of Bach

Ukrainian Culture monthly national magazine

# 5 (1013), 2013 Vasylkivska St. 1, Kyiv, 03040 +38 (044) 498-23-65 pr.uaculture@gmail.com Edition: 5000

The magazine has been publishing since June 1921 Founder: The Ministry of Culture of Ukraine Publisher: State Enterprise «National newspaper and magazine publishing» 03040, Kyiv, Vasylkivska Str., 1; tel. +38 (044) 498-23-65 General director: Olesya Bilash Editorial board: Olesya Bilash, Victor Pasak, Maxym Budarin, Viktor Vechersky, Olena Voronko, Olga Darybohova, Oksana Ionova, Eugeniya Krutogolov, Ivan Mechkov, Larysa Nikiforenko, Lyudmyla Chumakova, Larysa Petasyuk, Mykhaylo Swed, Lyudmyla Hnatyuk, Olga Holynska, Nataliya Potushnyak, Oksana Gayduk, Nadiya Sokolenko Chief еditor: Oksana Gayduk The issue has been worked out by: Oksana Zhenzhera, Kateryna Kot, Larysa Goncharenko, Oksana Gayduk, Anton Filatov English translation: Natalia Markova Authors: Taras Voznyak, Yuriy Andrukhovych, Sergiy Vorontsov, Diana Klochko, Viktor Vechersky, Maryna Shcherbenko, Tamara Nevinchana, Anton Filatov, Oksana Gayduk, Kateryna Kot, KAIROS, Vasylyna Duman, Iaroslav Pidgora-Gviazdovskiy, Oksana Levkova, Ludmyla Shykota, Viktor Dobryy, Liliya Shutyak, Alyona Saﬃr, Igor Pomerantsev Distribution, subscription, advertisement: +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63 nvu.kultura.sale@gmail.com Oﬃcial registration licence of the media organisation: CR № 1118 from 08.12.1994 The printery: «Publishing and Printing Company «Express Polygraph», LLC 04080, Kyiv, Str., Frunze, 47B, Bldg. 2, tel. +38 (044) 417-25-93 Signed for publication on May 20, 2013 Publishers have a right to edit received materials without the author consent. The authors’ opinions may be oposite to the publisher position. Reprinting and reproduction of text and illustrations is possible with the prior written permission of the publisher. © «Ukrainian culture»

Subscription index in the Catalog of Publications Ukraine 95220

Cover photo: Touch. Zinaida Likhacheva (UA) Transformation. Zinaida Likhacheva (EN)

nce returning back home in the evening, I became a witness of such a picture: in the entrance of my house two people in love were nicely arguing. I even don’t know whether to put word in love in inverted commas because before that I saw a lot of times how he being a cultured person opened her doors of the car, offered her hand and presented her flowers — why isn’t this the illustration of love? And so today they decided to impress by a little bit different relations. So to say they decided to impress by the culture of dialogue. In this issue of «UC» we will try to define basic features and norms of such form of communication as dialogue and reveal the sense of the term «culture of dialogue» itself, understanding of which will allow us to move in the direction of finding the consensus, will help to solve the problems while trying to start the dialogue. Nowadays in any life sphere proficiency in the art of the dialogue communication is really necessary as dialogue is the base of human mutual understanding. Our future depends on many things from the ability to organize productive dialogue. And the way how it will be led — will depend first of all on ourselves. In the «Culture of Dialogue» column we are thinking on the topic why without dialogue, existence of Ukraine in the boundaries in which it exists today is very problematic and Ukrainians have to learn how to be modern Ukrainians. We will try to lead polemics and at the same moment to leave the right of choice for the reader. Igor Pomerantsev in «Monologues» column is thinking about personality’s geography, language sensuality of South, emigration, dialogue of cultures in time and territory and what is more — about the poetry and independence that can be born in it. Ukrainians who are leading the dialogue with recipient with a help of art — pianist Alena Cherni and theatrical director Oleg Liptsyn — interesting personalities who are communicating with the world as Ukrainians and returning here, back home — as artists built up aboard, with a help of their work and art they join Ukraine to the world context, to the dialogue with the world. You will get acquainted with material about dialogue and communication on the pages of «UC» in the unitary system of values and terms to which volunteers of «Don’t be indifferent!» call for. They affirm — «if we don’t have national communicative strategy then we have to realize national communicative tactics». About ideal landscape in modern world — read in the conversation with artist Yaroslav Prysiazhniuk in «Culture of Dialogue: fine arts». I wish everyone to have meaningful dialogue!

CONTENT 3 4-5 Taras Voznyak Culture of Dialogue

6-7 Diana Klochko Igor Pomerantsev: My Birth Certificate

8-10 Kateryna Kot Reactions. Oleg Liptsyn

11-13 Iaroslav Pidgora-Gviazdovskiy Alena Cherni: Only Because Bach Exists, I live

CULTURAL EVENTS IN UKRAINE June 2013 EXISTENCE ENVIRONMENT

ALFA JAZZ FEST works are national identiﬁcation and economic instability, ambiguity of moral categories and personal choice. Daniil Glkin, Maksim Chatskiy, Pavlo Kovach, Yuriy Biley, «Tenpoint» group, Teresa Barabash, Volodymyr Sai, Viktor Melnichuk, Anna Sorokova and Maryna Taliutto will present their works.

«Existence Environment» an exhibit of young domestic artists will happen in «Bottega Gallery» and «Shcherbenko Art Center» from the 6th till the 29th of June. Artists research the social reality in their works, the conditions of which inﬂuence every personality separately and society as a whole. The main topics of the

CRIMEAN MOODS

n exhibit of the Crimean painting is held in Kyiv gallery «Rarytet Art» together with CSM M17 from the 24th of May till 21st of June. On the exposition paintings of diﬀerent styles will be presented, their styles will vary from restrained realism till explosive impressionism and experimental modernism. The artists of the works are Yuriy Konovalov, Oleksiy Potapenko, Oleksansr Smyrnov, Oleksandr Shadrin, Pavlo Shumov, Nuri Yakubov, Volodymyr Shvab, Andriy Amburskiy, Mykola Chebotar and Renat Ramazanov. The prject is realised by a new team of M17.

UKRAINIAN UKRAINIAN — — AUSTRIAN AUSTRIAN YOUNGYOUNGORCHESTRA ORCHESTRA ACADEMY ACADEMY

he ﬁrst Ukrainian — Austrian Young-Orchestra Academy will be held in Lviv from the 26th till 28th of June. It’s a mutual project of symphonic orchestra K&K Philharmoniker and general specialized musical boarding-school named aﬅer S. Krushelnytskoi. During this event, concertmasters of orchestra groups of symphonic orchestra K&K Philharmoniker will share their experience with Ukrainian musicians. A concert in Lviv philharmonic society will happen according to the results of the project in which will take part the best participants of the Academy.

O’KESHKA JAZZ «O’Keshka Jazz» the fourth Children Jazz Festival will be held in the «Master Klass» in Kyiv on the ﬁrst and second of June. The young Jazz Players will have a rare possibility to perform in front of big audience and play with professional musicians and members of stage-band — special guests of the festival - during it. Famous jazz pianist Nataliia Lebedeva will conduct the last.

lfa Jazz Festival the Third International Jazz Festival will be held in Lviv from 13th till 16th of June. A couple of open air stages, dozens of Jazz performers and also hot club parties are waiting for fans of qualiﬁed music. Headliners of the festival are Al Di Meola, Bobby McFerrin, Till Bronner, who will be presenting his new CD and also Norway pianist Bugge Wesseltoﬅ who is considered to be one of the founders of «new-style» jazz. On the last day of the festival will perform Jamala who produced her new album.

SILENT NIGHTS

estival of silent cinematography and contemporary music «Silent Nights» will be held from the 21st till 23rd of June. The location of the festival is marine passenger terminal moorage of yacht-club in Odesa. In the program of the film showing such films are stated: Ukrainian films «Ukrasia» (1925) and «Bread» (1930), German expressionistic drama «The Last Person» (1924), flapper-comedy by King Vidora «Patsi» (1928) and Czech small-scale drama «The Kreutzer Sonata» (1927). Orange the Juice (Poland), Port Mone (Belorus), Czech percussion-virtuoso Pavel Fajt, Russian duet «Lietov & Golukhov» and also Ukrainian jazz- improvisator Yuriy Kuznetsov will play their author’s accompaniment to these films. ИC. 3

The topic «Culture of dialogue» is vast, timeless and in the context of Ukrainian reality — requires by itself culture of its coverage and dialogue. Choosing it as a topic of the issue, «UC» hopes and waits on continuation of the dialogue between our authors and readers in the next days of publishing. In this issue we publish thoughts on suggested topic by Taras Vosnyak famous culture expert, political scientist, chief editor and founder of Independent cultural journal «Ї»

Taras VOZNYAK

CULTURE OF DIALOGUE When it goes about the culture of dialogue in Ukraine, I don’t know why but I remember one of the graphic works by Francisco José de Goya y Lucientes where half-ugly beings — half-squabs are depicted with tightly closed eyes and ears by some kind of small planks. The other beast using this tries to manipulate them — otherwise it will put a spoon with some muck into the mouth to one of them, or will try to do something else

Francisco José de Goya y Lucientes. Serie «Los Caprichos» page 50, Marmots. 1797-1798

t’s not a secret to anyone that Ukraine lacks particularly the culture of dialogue. That’s why there isn’t any dialogue. But what does dialogue mean? It started in ancient Greece as realized cultural phenomenon and instrument of comprehending the truth and also solving the conﬂict problems. Διάλογος — at the beginning meant the simplicity of the conversation. You can oppose: so that people hadn’t spoken before that. Yes, certainly, they talked. However only with democracy birth dialogue became topical as instrument of search for the truth but not for announcing it.

In oriental tyrannies as it used to be and as it’s nowadays the other culture reigns — the culture of dictatorship — dictatorship of the high-ranking people by the text. As well as dictatorship of the art text — in all its forms — either verbal or written text, or visual or musical text. From where not only dictatorship and satrapies grew up but the art orthodoxy.

Instead unlike Ancient Egypt where the canons hadn’t changed within centuries, in Ancient Greece was going energetic search for new styles, canons and truth. Literally Ancient Greece had passed evolution stormy route for a couple of centuries. Besides, evolution was happening in all spheres of life of the society and person.

ONLY WITH THE DEMOCRACY BIRTH DIALOGUE BECAME TOPICAL AS INSTRUMENT OF SEARCH FOR THE TRUTH BUT NOT FOR ANNOUNCING IT

Poet who understands words erotic and also is a dissident, famous European radio journalist, essayist and wine lover Igor Pomerantsev is thinking about personality’s geography, language sensuality of South, emigration, dialogue of cultures in time and territory and what is more — about the poetry and independence that can be born in (by) it

Diana KLOCHKO Photos Milena Findeis

Igor Pomerantsev:

Not without a pinch of irony I often say about myself — «the only Austria-Hungarian poet, who writes in Russian». Certainly, it’s a nod to Chernivtsi where I spent my childhood. Whether we like it or not, geography largely is the base of our personality. If you are German who grew up in Khazakhstan and you speak Russian — you are different from German from Schwaben. In thirties Victor Shkolovskiy called writers and poets who grew up in Odessa «South-West School». This school is connected with such names as Babel, Kataiev, Bagrytskiy, Olieshy... «Secret agent» of this school was also Pasternak as his parents were born in Odessa. It seems to me that it’s possible to refer Gogol to this school also. It’s him who had done inoculation of «South» — I am talking about the attitude when people wrote and ﬂoat their boat. My personal experience of emigration proves that the first emigrant’s reaction — it’s allergy on other’s taste, colour and smell. In St. Petersburg Gogol felt something similar. He was suffering being in the North. He felt himself in St. Petersburg like modern East European emigrant in America of XXI century; he experienced sensual and emotional misunderstanding. Immigrant created from such dough sees in aboriginal zombies, except nation of

new motherland to which he got on his own wish as evil spirits. It happens in childhood: you are invited to the living room, you are put on the chair and everything what you are eating seems to you lusciously strange. Though Gogol, when he arrived after immigrants St Petersburg shock to Italy happened to be nearly at home in Sorochyntsi. It’s true that Sorochyntsi is closer to Rome than to St. Petersburg. That’s why he so energetically wrote and lived in Rome as if he returned back to Poltavshchyna. The closer it is to the South the renderer the world acceptance, more delicate the cloth with which artist works; different zone of colour, light and emotions. That’s why childhood on the South remains with you forever. Childhood, his geography, measures writers who wouldn’t make it up with each other. So if to read their work from the tenderness point of view it happens that they are united and very strong team. The place where historical time and territory collides — we get crossroad. Something similar happened with Chernivtsi — Olga Kobylianska Ukrainian and Rose Ausländer Austrian — were linguistic crossroads. Kobylianska wrote in German and Ukrainian. Ausländer — German and English. And Paul Celan left after himself not only German poems but Romanian as well.

Kateryna KOT

Reactions.

Oleg Liptsyn

Theatrical Club

80th adn 90th of the last century, «Second Ukrainian Renaissance», broke out by formation of the new theatrical way of thinking and appearance of big amount of independent drama schools. «It was promising», — says Oleg Liptsyn, famous and acknowledged in the world as theatrical director, remarkable Ukrainian artist of the end of the XX century. And journalists in the hall at once reacted with questions: «Are you planning to revive Ukrainian theatre?», «What aims does the festival set?», «What is necessary to change?» — agree, usual questions at pressconferences. But Liptsyn answers unusually, he doesn’t have ambitions to «change» or «introduce», without generalizing and not searching for «underlying reasons», director «just reacts on what touches him» 8

ИC. What is the driving force of your activ-

ity? If you don’t set up any goals then why have you organized the festival? What are you guided by in your creativity work? What I know for sure is that I am not so much in control of this process, I am in it. I am going like the nature perfuses, how life is advising. Creativity work is closely connected with expression. Expression is a very personal thing, not common, not social but individual. I can’t completely understand what forces speak to one’s mind; I don’t think anybody is able to answer this question seriously. It’s an affective natural occurrence, laid in person. It’s in everyone but in different proportions. These proportions are also connected with creative energy, with which person is perfused from not understandable reasons and by not understandable way. In other words I don’t think it’s possible to set conscious, serious aims. Properly, it’s possible to set them — but it’s cheating yourself and others. And if to talk about real process, the only important thing is occurrence, which is necessary to understand, to hear. That’s why there are no real tasks. There is only one task: how to formulate what is inside you and doesn’t leave you in peace. There is nothing special to talk about. It’s easier to explain the question of material choice. Person falls in love not because he sets such aim or wants to become richer or get a promotion. Certainly people do like that, but it’s already not about falling in love. If to talk about occurrence of spiritual or soul matter, they exist by

not understandable laws to us. And for us just to be in time with understanding that this feeling is worth of your stops, life losses and refusal to yourself. And others are not worth it. You should have a good understanding but not planning. ИC. Nowadays a lot is said about the attempt to step aside from literature, from verbal image to visual during all sorts of Ukrainian theatrical and cinematography events. How is it happening in the world? I can say that these tendencies are out of date. However there are a lot of them. And the fact that there are a lot of them proves how far out of date they are — as mass carries on the last. As the most progressive is usually very rare, «single-piece». To my mind, this question was foremost 20-25 years ago, especially here in the sphere of Slavic theatre which is completely oriented on the dialogue; theatre where ideology was expressed by word, literature. And refusal from ideology induced a great many to refuse from word in particular from verbalism. The last couple of years I worked a lot in Taiwan. It’s Chinese theatre which has its own traditions and set forms. One of such forms is narrator, story-teller presence, who is the element of open theatrical form. Though it doesn’t prevent them to have another category of actors, who, let’s say only dance or sing. In other words everything is so divided. But I like this narrative discourse very much and it seems to me also very modern. The question is not in

in Paris. He had been playing there for years. That’s why he is experienced in communication with audience. ИC. So the choice of Samuel Beckett (the last

«Notes of Crazy Musician»

«Mother Maritsa, Columbus’ wife»

«Endgame» to the right — Oleg Liptsyn

«Mother Maritsa, Columbus’ wife»

«Endgame»

«Contrabass»

performance of the festival was «Endgame» directed by Oleg Liptsyn) was also your reaction, «creative expression»? Why did you refer to absurdity? Absurdity is very conditional term. It reached us only at the beginning of 80th gone through Soviet greater and completely not with that meaning, which had in Europe at the end of 50th. Everything entered much «portioned» and at once was distorted. Distorted at least, by this prohibition which created a boom. As one of the absurdity principles is unsuccessfulness, not willingness for success. It appeared as critics of bourgeois bases. Absurdist didn’t want to do anything to please «consumer», client. And Beckett entering the theatre where ten people were sitting in the stalls told that it was his theatre. For us the term successfulness is something undisputable, it’s the main criterion of creativity success, but not everything like that in the world. There are categories which don’t suit such boundaries, because you can’t measure creativity level, for example by popular awards. No one in the world considers Oscar to be the criterion of film creative level, no one suspects that here, if the film has an Oscar that it’s highly artistic film. Such wrong acceptance is because the culture is much closed. It doesn’t receive adequate message because of its closeness. So for me Beckett is not absurdist. For me Beckett is extremely modern author, the esthetic and topical level of whom corresponds to my point of views on life. As Beckett describes modern life, for me none of play writers do — on such a modern level. That’s why my choice of Beckett is understandable. Not because he was or wasn’t absurdist and it’s not important when he lived. This is one reason. The other is the moment of challenge, which is important for the artist to my mind. The artist constantly checks himself on toughness where the boundary of his toughness is. He sets the bar in such a way, that it will be impossible to reach it — and he tries. In this mechanism of pulling yourself out for your hair, in this Munchausen myth — it seems to me — there is another feature of artist view, of artist approach, this not understandable energy. In this sense the Beckett play was a very serious challenge. I staged this play in 2003. We performed it on the festival «Art Berezillya». And I was inspired on this play by Barbara Bray, who was a very close friend of Beckett and also his assistant and very close person. We got acquainted in Paris. And properly speaking because of her I felt Beckett. I understood how emotional it is. However absurdity was accepted here as something abstract, cold, and intellectual. Nothing in com-

mon at all! And Barbara came for the «Berezillya» which was a great honor for us and for me personally. She is unique woman who was not only the main Beckett’s assistant but in many points creator of this Nobel Prize winner. She also worked with Harold Pinter. And to tell the truth this performance was dedicated to Barbara Bray. Also she is generally acknowledged as the best translator of Marguerite Duras from French to English, classic of French play writing of XX century. And also she was a founder of bilingual theatre in Paris. We had been working more than a year and a half on this play. For me it’s very vital thing. And I doubt that there is material which can present me bigger happiness and bigger challenge. ИC. What are your impressions from the fes-

tival? My specialty of the house is very low level of satisfaction after the work is done. I don’t want to pose but it’s like that. The biggest impression on me made the fact that former students are maturing and becoming serious artists. And also evenings with… Two evenings which repeated for me that wonder which I don’t know how it happens — when suddenly from nothing appears tremendous artistic energy like a creativity pillar. One evening was with Theatrical Club and another one with poets. I was just observing these processes. I was looking how on my eyes not knowing from where appeared was growing this wonder. I understood that it’s only connected with personalities. Particularly with those separate figures who sit down — it’s not important whether they are famous or not — if it’s serious formed personality, in human and creative way — it’s something uncontrollable for you and very tempting. Because it’s not you who are doing — however you — but without doing anything. These are my main impressions. And the most important for what the festival was done — it’s important to underlying for me too — is the attempt to form here in Kyiv, in Ukraine, seminar of playing drama. It’s an alternative drama school to some extend for those who already have some artistic grounding (in theatrical meaning) and which can allow moving forward Ukrainian theatrical process. It seems to me that it lacks new theoretical ideas and methods of their realization. I, thanks to my teacher Mykhailo Butkevych from whom I got an inculcation am connected with this material more, and I am hoping that festival created the background which will us to gather such seminar. We want to try on basis of «Master Class» literarily on the wave of festival to announce seminar — in order to conduct ﬁrst session in autumn and in spring to conduct the second one — to reach certain product. We wanted to attract attention of everyone to the seminar by festival. ИC.

Iaroslav PIDGORA-GVIAZDOVSKIY

Alena Cherni:

Only Because Bach Exists, I Live

Alena Cherni, the pianist, one of the most famous Bach and Mozart modern exponent of the world. She visited Kyiv in autumn of 2012, the first time after many, many years. Some time ago she studied here, now she lives and works in Switzerland. But for the concert, which she gave once again for the first time, she presented «Appassionata» — documentary, honest and very sincere film about herself. The film was shot by Christian Lebhardt — Swiss documentarian, he is telling about Alena basing the plot of his film on the story of how she decided to buy and bring a piano to her native school in Romnah, Sumy region... Some time ago she dreamt about being an actress. To some extent her dream came true ИС. You have quite unusual name and sur-

name — in English transcription your name is spelt like «Alena», but not «Olena», and all the more the surname sounds far from Ukrainian. Why is that? It’s a very interesting question, which I am solving together with my mother from the beginning of my career. I have the Birth Certiﬁcate where it is written in Russian «Aliona». Now in foreign travel passports in Latin transliteration is used letter «o» with dots, at that time, there was nothing like that, that’s why it was written «Alena» without dots above the letter «e». Not so long ago my mother even got a letter with a question, how she managed to name her daughter neither Olena nor Aliona, but Alena during Soviet times. It’s even more complicated story with my surname. Nee I was Petrenko, and when I got married just right

after school I took surname of my Kyiv husband — Chernushenko. In foreign travel passports at that time French transcription was in use. So my surname lengthened in letters greatly. And when I went on a tour, none of the masters of ceremonies could read it — and everything ended up on the ﬁrst syllable «Che». Imagine: all my diplomas that were important for further development, contained particularly this surname, which was very difﬁcult to pronounce in the West. It was easier with passport which had English transliteration as the amount of letters decreased. But in a while I got married for the second time and it started to consist from two parts at all — Chernushenko — Bahman. And then I announced contest for the best idea of the way how to spell my new surname, which was to have something in common with my old one. In such a way I became «Cherni»... Then I